.

Червоний Ю.С. 2004 – Сімейне право України (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 70257
Скачать документ

Червоний Ю.С. 2004 – Сімейне право України

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД,

ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття й предмет сімейного права

Поняття “сімейне право” може мати різні значення. Воно охоплює чотири
пов’язані між собою, але такі, що не збігаються за обсягом та змістом,
поняття.

Під сімейним правом розуміють насамперед сукупність правових норм, які
регулюють особисті немайнові та пов’язані з ними майнові відносини, що
виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на
виховання. Згідно зі ст. 2 Сімейного кодексу (СК) України такими
відносинами є: 1) особисті немайнові та майнові відносини між подружжям,
між батьками та дітьми, усиновлювачами і усиновленими, між матір’ю та
батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання; 2) відносини
між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними
братами і сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком; 3)
немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім’ї,
визначеними у цьому Кодексі. У зазначеній статті перелічені відносини,
які є предметом сімейного права як галузі або підгалузі права.

По-друге, сімейне право розглядають як сімейне законодавство, тобто
систему сімейно-правових нормативних актів, розташованих залежно від їх
юридичної сили у певному порядку.

По-третє, сімейне право визначають як правову науку, тобто систему знань
про сімейно-правові явища. Ця наука вивчає закономірності
сімейно-правового регулювання певних суспільних відносин, способи
забезпечення його ефективності. Як й будь-яка правова наука, наука
сімейного права — це вчення, яке складається з системи взаємопов’язаних
і взаємоузгодже-них понять, поглядів, висновків, суджень, концепцій і
теорій. Предметом науки сімейного права є: 1) норми, сукупність яких
утворює це право як галузь або підгалузь права; 2) сімейне
законодавство; 3) сімейні правовідносини, практика розгляду

та вирішення сімейно-правових спорів; 4) вивчення історії розвитку
сімейного законодавства і науки сімейного права, що має пізнавальне
значення і водночас необхідне для вироблення пропозицій щодо
вдосконалення сімейно-правових норм, підвищення ефективності їх
застосування, а також для виявлення тенденцій розвитку сімейного права;
5) вивчення сімейного права і сімейного законодавства зарубіжних країн з
метою запозичення позитивного досвіду.

По-четверте, сімейне право розуміють як навчальну дисципліну, яка є
системою взаємопов’язаних поглядів, суджень, ідей щодо її предмета —
сімейного права як галузі або підгалузі права, сімейного законодавства,
науки сімейного права.

В юридичній літературі немає єдності думок щодо визнання сімейного права
правовою галуззю. Одні автори, зокрема розробники Цивільного кодексу
(ЦК) України 2003 p., вважають це право частиною або підгалуззю
цивільного права1, а інші, зокрема розробники СК, — самостійною галуззю
права2.

Щоб дати відповідь на питання, чи є сімейне право самостійною правовою
галуззю, треба чітко визначити його предмет, метод, функції та принципи.
Основою поділу права на галузі є характер регульованих ним суспільних
відносин. Специфічність цих відносин зумовлює необхідність їх особливого
регулювання. Як зазначає В. Яковлев, своєрідність регульованих відносин
не тільки обумовлює існування галузі права, а й визначає її
функціональне призначення та особливості соціально-юридичного змісту,
який дістає концентрований вираз у таких загальних засадах, як принципи,
метод, механізм впливу на опосередковувані відносини3. Більшість
авторів, які досліджують питання про предмет сімейного права як правової
галузі, вважають, що ним є особисті немайнові та пов’язані з ними
майнові

1 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. –

Ч. 1. — Харьков, 1958. — С. 14—15; Иоффе О.С. Советское гражданское

право (курс лекций). — Л., 1958. — С. 15, 28—29; Советское семейное

право. — К., 1982. — С. 18—19; Антокольская М.В. Семейное право. —

М, 1999. — С. 31-36; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. – С. 258—

267; Українське право. — 1999. — № 1. — С. 21.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 8—20; Беляко

ва A.M., Ворожейкин Е.А. Советское семейное право. — М., 1974. — С.

10—12; Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М., 1985. — С. 34—37;

Сімейне право України. — К., 1997. — С. 14; Гражданское право. — Т. 1. —

М., 1998. — С. 9, 22. Косова О.Ю. Предмет семейного права и семейное

законодательство // Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 73—77;

Советское семейное право. — М., 1982. — С. 3—10; Толстой Ю.К. Граждан

ское право и гражданское законодательство // Правоведение. — 1998. —

№ 2. – С. 136; Сімейне право України. – К., 2002. — С. 13-14.

3 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 3.

відносини, які виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття
дітей на виховання1.

Дещо своєрідно визначає предмет сімейного права В. Гопан-чук. На його
думку, це сукупність норм, які регулюють особисті немайнові права та ті,
що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на грунті
шлюбу та сім’ї2. У цьому визначенні допущено дві неточності: по-перше,
сукупність норм — це не предмет, а галузь права, а по-друге, норми права
не регулюють права, а встановлюють їх. Суб’єктивні ж права та обов’язки
виникають у результаті врегулювання правом суспільних відносин.

Щоб визначити, чи є сімейне право самостійною галуззю права, необхідно
насамперед проаналізувати особливості суспільних відносин, які
регулюються ним. Сімейне право, як вже зазначалося, регулює особисті
немайнові і пов’язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу,
усиновлення і взяття дітей на виховання.

Однією з особливостей предмета сімейного права є співвідношення
регульованих ним особистих немайнових і майнових відносин. Донедавна
більшість фахівців з проблем сімейного права вважали, що у ньому на
першому плані знаходиться регулювання особистих немайнових відносин.
Причому такий погляд висловлювали як прибічники того, що сімейне право є
самостійною правовою галуззю (В. Рясенцев, Г. Матвеев, Є. Во-рожейкін,
В. Яковлев, Є. Суханов), так й ті, хто вважає, що воно є частиною,
підгалуззю цивільного права3.

Нині на думку окремих російських авторів, зокрема М. Анто-кольської4 та
Н. Єгорова5, у сімейному праві превалює регулювання майнових відносин.
Свій погляд ці науковці обґрунтовують не тільки тим, що, як вони
твердять, існує незначна кількість норм сімейного права, які регулюють
особисті немайнові відносини, що, на думку Н. Єгорова, не має
вирішального значення, а й тим, що ці відносини регулюються державою
остільки, оскільки вони тісно пов’язані з майновими відносинами і
справляють на них певний вплив. Так, особисті немайнові відносини з
виховання дітей стають об’єктом правового регулювання насамперед тому,
що вони тісно поєднані з майновими

1 Див., напр.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 8. : Див.:
Сімейне право України. — К., 2002. — С 14. 5 Див.: Йоффе О.С. Советское
гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С 176, 183; Советское семейное
право. – К., 1982. — С. 12.

4 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 14—17.

5 Див.: Гражданское право. – Т. 3. — М., 1999. — С. 255—258.

відносинами, пов’язаними з утриманням і вихованням дітей, і тому
зачіпають економічні інтереси суспільства, яке не в змозі взяти на себе
піклування про дітей і витрати на їх утримання та виховання’.

Погляд Н. Єгорова поділяють не всі автори третього тому підручника з
цивільного права. Так, Т. Фадеева зазначає, що у батьківському
правовідношенні визначальними є особисті правовідносини між батьками й
дітьми2. Навряд чи можна погодитись з твердженням Н. Єгорова про те, що
у сімейному праві кількість норм, які регулюють особисті немайнові
відносини, є незначною. Так, у Кодексі про шлюб та сім’ю (КпШС) України
1969 р. серед статей, що регулювали відносини між батьками і дітьми, 17
були присвячені регулюванню особистих немайнових відносин і 18 —
регулюванню майнових відносин. У СК Російської Федерації 1995 р. 14
статей регулюють особисті немайнові відносини, а 9 — майнові відносини
між батьками та дітьми. У СК України ЗО статей регулюють особисті
немайнові відносини між батьками і дітьми, а 33 — майнові. Водночас
слушною є думка Н. Єгорова про те, що кількісний показник сімейних норм,
які регулюють особисті немайнові відносини, не може мати вирішального
значення для вирішення питання про співвідношення особистих немайнових і
майнових відносин у сімейному праві.

З думкою М. Антокольської та Н. Єгорова навряд чи можна погодитись,
оскільки майнові відносини у сім’ї виникають лише за наявності особистих
немайнових відносин і обслуговують їх. Так, між подружжям спочатку
виникають особисті немайнові відносини, а потім — майнові. Майнові
відносини, що регулюються сімейним законодавством, можуть виникнути лише
за наявності особистих немайнових відносин. Вони сприяють виконанню
одного з основних завдань сімейного законодавства — зміцненню сім’ї.
Аліментні правовідносини між батьками й дітьми слугують належному
здійсненню особистих правовідносин з виховання дітей, тобто обслуговують
ці особисті немайнові правовідносини, а отже, є похідними від них.

Треба зазначити, що особисті немайнові та майнові відносини, які
регулюються сімейним законодавством, мають кілька спільних ознак. Так,
вони залежать від сімейно-правового становища особи і характеризуються
непередаваністю і невідчужуваністю її прав та обов’язків. Як правило, ці
відносини виникають

1 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 258.

2 Див.: Там само. — С. 405.

на підставі своєрідних юридичних фактів: шлюбу, споріднення,
усиновлення, встановлення опіки та піклування. Нині майнові відносини
між подружжям можуть регулюватися шлюбним договором. Проте для набрання
ним чинності необхідна наявність шлюбу. У цьому дістає вияв похідність
майнових відносин від особистих немайнових. Правове регулювання сімейних
особистих немайнових і майнових відносин спрямоване на виконання
завдань, передбачених ст. 1 СК. Таким чином, однією зі специфічних ознак
відносин, що регулюються сімейним правом, є превалююче значення
особистих немайнових відносин. Майнові відносини є похідними від
особистих немайнових відносин, виникають лише за наявності останніх і
обслуговують їх.

Особливістю сімейних відносин, як підкреслюється в юридичній літературі,
є суб’єктний склад останніх. їх учасниками можуть бути, як правило, лише
члени сім’ї1. Водночас не будь-які відносини між членами сім’ї, як
зазначає Н. Єгоров, є сімейними правовідносинами. У разі поширення одним
членом сім’ї відомостей, що ганьблять честь, гідність і ділову репутацію
іншого члена сім’ї, між ними виникають особисті немайнові відносини, які
регулюються цивільним правом. Між членами сім’ї можуть виникати також
трудові та адміністративні правовідносини2. Однак з наведених прикладів
не можна дійти зробленого М. Антокольською3 та Н. Єгоровим4 висновку про
відсутність у сімейному праві матеріального критерію відмежування
сімейних відносин від цивільних. У зазначених випадках правовідносини
виникають не зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на
виховання,.а з інших фактів.

Характерною ознакою сімейних правовідносин є також залежність їх
регулювання від сімейно-правового становища особи. Сімейне право регулює
відносини між членами сім’ї залежно від їх сімейно-правового становища
як між подружжям, між батьками й дітьми тощо, а не як між членами
громадянського суспільства. Оскільки сімейне право регулює відносини, що
виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на
виховання, вони, як зазначає Є. Ворожейкін, мають особисто-довірчий
характер5. Сімейні правовідносини, як підкреслюється

1 Див., напр.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 16. : Див.:
Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 253. :’ Див.: Антокольская
М.В. Семейное право. — М, 1999. — С. 12. 4 Див.: Гражданское право. — Т.
3. — М., 1999. — С. 254. ! Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения
в СССР. — М., 1972. – С. 47, 49.

в юридичній літературі, мають безеквівалентний та безоплатний
характер1.

Перелічені вище особливості відносин, які регулюються сімейним правом,
дають підставу вважати, що воно має свій предмет, якому притаманна низка
ознак, які відрізняють його від предмета цивільного права як правової
галузі.

Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті
немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на
юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх
учасників. Більшість відносин, які регулюються цивільним правом, є
майновими. У юридичній літературі немає єдності думок щодо критеріїв
відмежування майнових відносин, які регулюються цивільним правом, від
таких відносин, що регулюються іншими галузями права. Переважна
більшість авторів, за винятком А. Пушкіна, вважають, що майнові
відносини регулюються не тільки цивільним правом, а й іншими правовими
галузями (наприклад, адміністративним, фінансовим правом). На погляд А.
Пушкіна, форми майнових відносин набувають лише товарно-грошові
відносини, майнові відносини можуть бути предметом лише цивільного
права2. З цим твердженням навряд чи можна погодитись. Адже майновими
відносинами, як зазначено в юридичній літературі, є податкові та інші
фінансові відносини3, а також відносини, пов’язані з виплатою заробітної
плати, пенсій. Однак вони не регулюються цивільним правом.

На думку Є. Суханова, майнові відносини, що становлять предмет
цивільно-правового регулювання, мають деякі спільні ознаки. По-перше,
вони характеризуються майновою відокремленістю учасників, яка дозволяє
їм самостійно розпоряджатися майном і нести самостійну майнову
відповідальність за результати своїх дій. По-друге, за загальним
правилом вони мають еквівалентно-оплатний характер, притаманний
нормальному товарообміну, вартісним економічним відносинам. Можливі й
безоплатні майнові відносини (наприклад, дарування, безоплатна позичка,
безоплатне користування чужим майном тощо). Однак

1 Див., напр.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 10; Беляко

ва A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. — М., 1974. — С. 11;

Советское семейное право. — К., 1982. — С. 16; Косова О.Ю. Предмет

семейного права и семейного законодательства // Государство и право. —

2000. — № 7. — С. 76.

2 Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 11.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 5, 27; Толстой Ю.К.

Гражданское право и гражданское законодательство // Правоведение. —

1998. — № 2. – С. 136.

10

ці вщносини вторинні, похідні від оплатних майнових відносин і не є
прийнятою формою товарообміну. По-третє, учасники відносин, що
регулюються цивільним правом, рівноправні й незалежні один від одного,
не перебувають у стані адміністративної або владної підпорядкованості,
оскільки є самостійними товаровласниками1. Уявляється, що правильніше
вести мову не про рівноправність учасників відносин, які регулюються
цивільним правом, а про їх юридичну рівність. Наприклад, продавець і
покупець або позикодавець і позичальник не мають рівних прав та
обов’язків, але юридично вони рівні, тобто не перебувають у стані
владної підпорядкованості.

На погляд інших авторів, критерієм, що відрізняє відносини, які
регулюються цивільним правом, від відносин, регульованих іншими галузями
права, є рівність учасників перших відносин, які регулюються цивільним
правом2. Однак ця ознака може бути притаманна й відносинам, які
регулюються не цивільним правом, а іншими правовими галузями, наприклад,
відносинам між пенсіонерами і районними (міськими) управліннями
Пенсійного фонду України, за яких жодна зі сторін не підпорядкована
іншій3.

Н. Єгоров вважає, що ознакою, яка дозволяє об’єднати майнові й особисті
немайнові відносини, що регулюються цивільним правом, і відмежувати їх
від відносин, які регулюються іншими галузями права, є їх взаємооцінний
характер. Майнові вщносини характеризуються вартісною формою взаємної
оцінки, а немайнові — моральною або іншою соціальною формою4. Однак ця
ознака притаманна не тільки відносинам, що регулюються цивільним правом.
Вона може діставати вияв й у відносинах, регульованих трудовим правом.
Так, при укладенні трудового договору роботодавець оцінює якості
працівника, може прийняти його на роботу з випробним строком (статті
26—28 Кодексу законів про працю (КЗпП) України), а працівник оцінює
умови запропонованої йому роботи. При цьому має місце не тільки
моральна, а й матеріальна взаємооцінка.

Отже, рівність учасників відносин та взаємооцінний характер притаманні
як відносинам, що регулюються цивільним правом, так і тим, які
регулюються іншими правовими галузями. Тому

1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 27.

2 Див.: Советское гражданское право. — Ч. 1. — Л., 1982. — С 5, 7;

Советское гражданское право. — К., 1983. — С. 10.

3 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. —

Харьков, 1958. — С. 8—9.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С. 7.

11

ці ознаки не можуть бути основними критеріями відмежування майнових
відносин, що регулюються цивільним правом, від майнових відносин,
регульованих іншими правовими галузями. Уявляється, що головним
критерієм такого відмежування є майнова самостійність суб’єктів, яка
дістає вияв у тому, що учасники майнових відносин, які регулюються
цивільним правом, виступають як власники відокремленого майна,
самостійні товаровласники1. Саме тому цим відносинам притаманні й інші
ознаки: еквівалентно-оплатний характер, юридична рівність учасників,
автономність їх волі, взаємооцінний характер.

На думку О. Дзери, основними ознаками майнових відносин, що є предметом
цивільного права, треба вважати їх товарно-грошовий вартісний характер,
самостійність і автономність організаційно-майнового статусу учасників,
юридичну рівність сторін як самостійних об’єктів цивільного обороту2. З
наведеним положенням навряд чи можна повністю погодитись. Адже всі
майнові відносини відзначаються вартісним характером. Рівність
учасників, як вже зазначалося, може мати місце і у відносинах, що
регулюються не цивільним правом, а іншими правовими галузями.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК, як вже зазначалося, цивільними є майнові та
особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному
волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як зазначається в
юридичній літературі, пов’язані з виробництвом, обміном і розподілом
матеріальних цінностей3. Норми цивільного права, як вже було
підкреслено, регулюють не тільки майнові, а й пов’язані з ними особисті
немайнові відносини (наприклад, відносини, що стосуються створення і
використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності), а також
такі відносини, не пов’язані з майновими. Об’єктом цих відносин є
особисті немайнові блага: ім’я, честь, гідність, ділова репутація,
особисте життя тощо.

‘ Див.: Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. —
М., 1963. — С. 126; Советское гражданское право. — Ч. І. — М., 1986. —
С. 12; Гражданское право. — Т. 1. — М., 1994. — С 18; Гражданское право.
— Т. 1. — М., 1998. — С. 27; Цивільне право України. — Кн. 1. — К.,
1999. – С 11.

2 Див.: Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 2002. — С 14.

3 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому пра

ву. — Харьков, 1958. — С. 9; Рясенцев В.А. Семейное право. — М.,

1971. – С. 17.

12

Зазначені дві групи особистих немайнових відносин є предметом
цивільно-правового регулювання. їм властива більшість ознак, характерних
для майнових відносин, що регулюються цивільним правом, причому не
тільки окремих, а й їх сукупності. Вони виражають належність певних
особистих благ конкретним фізичним і юридичним особам, характеризуються
відокремленістю цих осіб, їх автономністю та рівністю, мають
взаємооцінний характер. У разі порушення особистих немайнових прав
можуть застосовуватися цивільно-правові засоби їх відновлення. З огляду
на це навіть особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, не
можна вважати абсолютно незалежними від останніх. Порушення цього
зв’язку може спричиняти невигідні майнові наслідки для правопорушника.
Особи, права яких порушено, можуть вимагати відшкодування матеріальної й
моральної шкоди. Тому треба визнати правильною відсутність у ст. 1 ЦК
поділу особистих немайнових відносин на відносини, пов’язані з
майновими, й ті, що не пов’язані з ними.

Водночас треба погодитись з Є. Сухановим, який зазначає, шо особливістю
регульованих цивільним правом особистих немайнових відносин, пов’язаних
із майновими, є те, що деякі їх об’єкти (твори науки, літератури,
мистецтва, винаходи, промислові зразки, програми для ЕОМ тощо), а також
засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарні знаки, фірмові
назви тощо) можуть бути використані як товари, а відносини, що
складаються з приводу такого їх використання, набувають товарної форми,
стають майновими’. Аналогічну точку зору висловлює Л. Красавчикова2.

Таким чином, предметом цивільного права є майнові відносини з приводу
матеріальних благ, які мають форму товару, а також особисті немайнові
відносини, пов’язані з майновими, окремі об’єкти яких можуть бути
використані як товар.

Для відносин, що регулюються сімейним правом, на відміну від відносин,
регульованих цивільним правом, характерним є те, що: 1) вони виникають
зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання; 2) у них
особисті немайнові відносини є визначальними. Майнові відносини є
похідними від особистих немайнових відносин. Вони можуть виникати лише
за наявності останніх; 3) вони специфічні за своїм суб’єктним

1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 31.

: Див.: Красавчикова Л.О. Понятие и система личных не связанных с
имущественными прав граждан (физических лиц) в гражданском праве
Российской Федерации: Автореф. дис… докт. юрид. наук. — Екатеринбург.
– 1994. – С. 12.

13

складом. їх учасниками можуть бути, як правило, лише члени сім’ї або
колишні члени сім’ї; 4) регулювання відносин між членами сім’ї залежить
від їх сімейно-правового становища як подружжя, батьків і дітей тощо, а
не як членів громадянського суспільства; 5) ці відносини мають
особисто-довірчий характер. Тому сімейні права та обов’язки не
передаються і не відчужуються ні за одностороннім волевиявленням, ні
домовленістю (договором) сторін. Це положення закріплене у ч. 1 ст. Міч.
1 ст. 15 СК. Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин визначає
й таку особливість їх регулювання, як неприпустимість
правонаступництва1; 6) зазначені відносини є безеквіва-лентними і
безоплатними.

Майнові відносини, що регулюються сімейним правом, мають низку
особливостей, які відрізняють їх від таких відносин, регульованих
цивільним правом. Загальним для них є їх майново-вартісний характер.
Однак, як вже зазначалося, майново-ціннісні відносини регулюються не
лише цивільним правом. Майновими є податкові та інші фінансові
відносини, а також відносини, пов’язані з виплатою заробітної плати,
пенсій. Проте вони не регулюються цивільним правом. Майновим відносинам,
що регулюються сімейним правом, притаманні перелічені вище ознаки. Крім
того, учасники цих відносин виступають не як самостійні товаровласники,
а як члени сім’ї. Ці відносини не опосередковують обміну товару на гроші
й товару на товар і тому не мають еквівалентного та оплатного характеру.
А майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як вже
зазначалося, пов’язані з виробництвом, обміном та розподілом
матеріальних цінностей. Майнові відносини, регульовані сімейним правом,
спрямовані на зміцнення сім’ї та на виконання нею її функцій, причому не
тільки господарських, а й виховних.

До більшості сімейних відносин не може бути застосований взаємооцінний
критерій, який, на погляд Н. Єгорова, є тією загальною властивістю, яка
дозволяє об’єднувати майново-вартісні та особисті немайнові відносини у
предметі цивільного права. При цьому він підкреслює, що оцінний характер
мають усі суспільні відносини, а взаємооцінна ознака характерна лише для
тих відносин, які належать до предмета цивільного права. У майнових
відносинах взаємооцінка дістає вияв у вартісній формі, а у немайнових —
у моральній або іншій соціальній формі. Як вже зазначалося,
взаємооцінний характер притаманний не лише відносинам, що регулюються
цивільним

Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 13.

правом. Він може мати місце й у відносинах, регульованих трудовим
правом. Для більшості ж сімейних відносин, як зазначав свого часу Н.
Єгоров, ця ознака не є характерною1. Згодом він змінив свою точку зору і
почав твердити, що сімейне право є однією з підгалузей цивільного
права2. На думку Н. Єгорова, взаємооцінний характер може бути
застосований до аліментних відносин, відносин, пов’язаних зі спільною
сумісною власністю подружжя, до особистих немайнових відносин між
подружжям і між батьками та дітьми3. З цим твердженням навряд чи можна
погодитись. Адже діти й батьки не обирають одне одного. До особистих
немайнових прав і обов’язків батьків належать їх право визначати
прізвище та ім’я дитини, права та обов’язки щодо її виховання і
розвитку, право на спілкування з дитиною, право на визначення місця її
проживання (статті 145, 146, 150, 151, 153, 160 СК) та інші особисті
немайнові права. Ці права виникають у батьків з моменту народження
дитини, яка не наділена правом їх оцінки. Навіть у разі позбавлення
матері або батька батьківських прав їх поведінку оцінює не дитина, а
суд, який вирішує це питання (ст. 164 СК). При цьому суд може як
врахувати думку дитини, так й постановити рішення всупереч думці
останньої, якщо цього вимагають її інтереси (ст. 171 СК).

Не може бути застосований взаємооцінний характер й до більшості
особистих немайнових правовідносин між подружжям. Дружина і чоловік
мають право відповідно на материнство і батьківство, на повагу до своєї
індивідуальності, своїх звичок та уподобань, на зміну прізвища, на вибір
місця свого проживання (статті 49—51, 53, 56 СК) та на інші особисті
немайнові права та обов’язки. Як і будь-яка людина, дружина і чоловік
мають право на життя, свободу та особисту недоторканність, на
невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу світогляду й
віросповідання, на вибір професії та роду трудової діяльності, на освіту
(статті 27, 29, 32, 35, 43, 53 Конституції України). При здійсненні
більшості зазначених прав кожен з подружжя, як й будь-яка людина, сам
оцінює свою поведінку. Водночас його поведінка оцінюється державою.
Оцінка другого з подружжя правового значення не має.

Взаємооцінний критерій не застосовується, як правило, й під час
регулювання аліментних відносин. Безсумнівно, ці відносини мають
майново-вартісний характер. Однак розмір аліментів,

1 Див.: Гражданское право. — Ч. 1. — СПб, 1996. — С 14.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С 15, 22.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 260—261.

що стягуються на користь одного з подружжя, батьків або дітей, а також
інших осіб, визначає, як правило, суд (статті 80, 182, 183, 200, 272
СК). Застосування взаємооцінного критерію може мати місце лише у тому
разі, коли дружина і чоловік укладають договір про надання утримання
комусь з них або передбачають це у шлюбному договорі (статті 78, 99 СК).
Батьки можуть також укласти договір про сплату аліментів на дитину, в
якому визначити розмір та строки їх виплати (ст. 189 СК). У такому разі
взаємооцінний критерій може бути застосований, якщо один із батьків
виступає як представник дитини. Отже, при стягненні аліментів лише у
двох зазначених вище випадках може мати місце застосування
взаємооцінного критерію.

Взаємооцінний критерій не може бути застосований й до відносин, що
виникають зі спільної сумісної власності подружжя. Ці відносини мають
майново-вартісний характер. Однак визначити ступінь участі дружини і
чоловіка у набутті їх спільного майна практично неможливо. Закон
встановлює презумпцію рівності часток майна подружжя, надаючи суду право
у певних випадках відступати від цього принципу (ст. 70 СК).

Таким чином, більшість сімейних відносин не мають взаємооцінного
характеру. Це ще раз свідчить на користь того, що сімейне право не є
підгалуззю цивільного права.

Пов’язані з майновими особисті немайнові відносини, які регулюються
сімейним правом, істотно відрізняються від аналогічних відносин,
регульованих цивільним правом. Як вже зазначалось, для останніх
характерне те, що їх об’єктом є результати інтелектуальної творчості
(твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, програми для ЕОМ тощо),
а також засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарних
знаків, фірмових найменувань тощо), які можуть використовуватись як
товари. У сімейному праві зазначені відносини виникають у зв’язку з
необхідністю виховання дітей внаслідок укладення шлюбу між дружиною і
чоловіком, а у випадках, зазначених у СК, й між іншими родичами.
Особисті немайнові відносини, пов’язані з вихованням дитини, спрямовані
на її виховання у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до
своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки
зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та
моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею повної загальної
середньої освіти, готувати її до самостійного життя (ст. 150 СК).
Особисті немайнові відносини між дружиною та чоловіком передбачають їх
спільне піклування про побудову сімейних відносин між собою та іншими
членами сім’ї на почуттях взаєм-

16

ної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (ст. 55 СК). Об’єктом цих
правовідносин є блага, які не можуть бути використані як товар.
Предметна різнорідність особистих немайнових відносин у цивільному та
сімейному праві, як зазначає В. Рясенцев, є настільки значною, що
включення особистих сімейних відносин до системи цивільного права було б
методологічно невиправданим1.

Однією з особливостей відносин, які регулюються сімейним правом, як
зазначається в юридичній літературі, є те, що права правомочних
суб’єктів часто є водночас їх обов’язком щодо інших учасників цих
відносин2. З цим положенням не погоджується Н. Єгоров, який вважає, що
суб’єктивні права у принципі не можуть водночас бути обов’язками. Адже
право батьків на виховання дітей є елементом абсолютного
правовід-ношення, всі інші учасники якого мають утримуватись від
вчинення будь-яких дій, що можуть перешкоджати реалізації цього права. У
правовідносинах між батьками й дітьми обов’язок виховувати останніх
покладається на матір та батька. Причому він не може одночасно
розглядатись як право на виховання щодо дітей3. З думкою Н. Єгорова
погодитись важко. Більш правильною видається точка зору В. Рясенцева,
який стверджує, що правовідносини між батьками й дітьми є відносними,
оскільки вони звернені лише до дитини. Водночас ці права мають
абсолютний характер захисту від порушень з боку інших осіб4. Як слушно
зазначається в юридичній літературі, своєрідність відносин, що
регулюються сімейним правом, полягає в тому, що в них ступінь юридично
значущої й забезпеченої поведінки може бути одночасно і правом і
обов’язком. Так, право батьків на виховання дітей є також їх обов’язком
щодо дітей, якому відповідає право дітей вимагати від батьків його
належного виконання. З іншого боку, праву батьків на виховання дітей
відповідає обов’язок останніх не чинити батькам перешкод при здійсненні
цього права в інтересах дітей5. Так, ст. 150 СК передбачає обов’язки
батьків щодо ви-

1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М, 1971. — С 19.

: Див.: Рясенцев В.А. Советское семейное право. — М., 1956. — С. 5—6;
Гражданское право. – Т. 3. — М., 1999. — С 265, 306, 406; Рясенцев В.А.
Семейное право. — М., 1971. — С. 184; Советское семейное право. — М.,
1982. — С. 154, 158; Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. —
М., 1972. – С. 187—188; Антокольская М.В. Семейное право. -It., 1999. –
С. 96.

; Див.: Гражданское право. – Т. 3. – М., 1999. – С. 264-265.

* Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51; Советское
:ное право. — М., 1982. — С. 49.

– Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 265.

ховання та розвитку дитини, а ст. 151 — їх права щодо виховання дитини.

При здійсненні батьківських прав та обов’язків щодо виховання дітей
батьки зобов’язані забезпечувати здобуття ними повної загальної
середньої освіти. Вони наділені правом вибору освітнього закладу і форми
навчання дітей до здобуття останніми загальної середньої освіти, а діти
зобов’язані не перешкоджати батькам при здійсненні зазначеного права,
якщо це відповідає їх інтересам. Таким чином, права та обов’язки батьків
і дітей щодо виховання останніх водночас є їх правом та обов’язком. Ця
ознака, як вже зазначалося, є однією з особливостей відносин, що
регулюються сімейним правом.

Прибічники точки зору, згідно з якою сімейне право є частиною або
підгалуззю цивільного права, обґрунтовують її тим, що відносини, які
регулюються цивільним правом, тісно переплітаються з відносинами,
регульованими сімейним правом1, наприклад, спадкове право тісно
пов’язане з сімейними відносинами2, а відносини власності, що виникають
між членами сім’ї, є різновидом відносин особистої (нині — приватної)
власності3. Відносини, які регулюються цивільним правом, справді тісно
переплітаються з відносинами, регульованими сімейним правом. Це визнають
й автори, які вважають останнє самостійною галуззю права. Так, О. Косова
зазначає, що норми сімейного права пов’язані не тільки з цивільним, а й
з адміністративним та цивільно-процесуальним правом4.

Однак взаємозв’язок суміжних галузей характерний не лише для сімейного
права. Тому наведений довід не може бути підставою для заперечення
сімейного права як самостійної правової галузі5. Тісне переплетіння
відносин, що регулюються цивільним і сімейним правом, пояснюється тим,
що як перше, так і друге право є галузями єдиного права України, більше
того, галузями приватного права. Цивільне право посідає центральне місце

1 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. —

Ч. 1. — Харьков, 1958. — С. 14; Иоффе О.С. Советское гражданское право

(курс лекций). — Л., 1958. — С. 15.

2 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. —

Ч. 1. – Харьков, 1958. – С. 14.

3 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право (курс лекций). — Л.,

1958. – С. 14.

4 Див.: Косова О.Ю. Предмет семейного права и семейное законода

тельство // Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 75.

5 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 143—144; Рясен-

цев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 10; Кодекс о браке и семье

Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 12;

Толстой Ю.К. Гражданское право и гражданское законодательство // Пра

воведение. – 1998. — № 2. — С. 147.

18

серед галузей, які регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть
субсидіарно застосовуватися до сімейних, трудових, природоресурсових та
екологічних відносин.

Переплетіння норм різних галузей права, як вже зазначалося, не означає,
що вони є нормами однієї галузі права. Так, відносини, пов’язані з
наданням громадянам житлової площі у будинках державного та комунального
житлового фонду, а також її наймом, регулюються різними галузями права:
перші — адміністративним, другі — цивільним правом. Однак цивільне й
адміністративне право є різними правовими галузями. Тут слушно
зазначити, що О. Іоффе, який висував наведений вище довід для
обґрунтування висновку про те, що сімейне право є частиною цивільного
права, пізніше не вдавався до нього. Більше того, він почав вбачати
відмінність між сімейним і цивільним законодавством і визнавати перше
самостійною законодавчою галуззю1. Проте з цього не можна зробити
висновок, що О. Іоффе визнавав сімейне право самостійною правовою
галуззю.

Одним із доводів прибічників точки зору, відповідно до якої сімейне
право має визнаватись частиною або підгалуззю цивільного права, є
можливість субсидиарного застосування норм останнього для регулювання
сімейних відносин, передбачена ст. 8 СК України і ст. 4 СК РФ. На
можливості такого застосування норм цивільного права для регулювання
сімейних, трудових, колгоспних і земельних відносин наголошував О.
Іоффе2. Однак це не є підставою для зробленого Я. Шевченко висновку про
те, що згідно зі змістом ст. 8 СК норми ЦК є загальними щодо спеціальних
норм Сімейного кодексу. Водночас Я. Шевченко суперечить сама собі,
зазначаючи, що у ст. 8 СК зроблено спробу протиставити сімейні відносини
цивільно-правовим, оскільки відповідно до ст. 8 СК норми ЦК можуть
суперечити суті сімейних відносин3.

На підставі аналізу змісту ст. 4 СК РФ Н. Єгоров висловлює думку про
однорідність особистих немайнових відносин, які регулюються сімейним і
цивільним законодавством4. Особисті немайнові відносини, що регулюються
сімейним правом, як вже зазначалось, принципово відрізняються від
пов’язаних з майновими особистих немайнових відносин, регульованих
цивільним правом. Останні пов’язані з благами, які можуть
використовуватись як товар. Об’єктом же особистих немайно-

1 Див.: Советское гражданское право. — Т. 1. — Л., 1971. — С. 11 — 12.

2 Див.: Там само. — С. 12.

3 Див.: Шевченко Я.Н. Проблеми нового Сімейного кодексу України //

Проблеми законності. — Вип. 63. — Харків, 2003. — С. 4.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 261—262.

19

вих відносин, які регулюються сімейним правом, є блага, які не можуть
бути товаром. Якби особисті немайнові відносини, що регулюються сімейним
і цивільним законодавством, були однорідними, не варто було б вести мову
про субсидіарне застосування норм цивільного права для регулювання
сімейних відносин. У такому разі, як зазначає М. Антокольська,
застосування цих норм не мало б жодних обмежень’. Більше того, якби
особисті немайнові відносини, регульовані цивільним і сімейним правом,
були однорідними, не було б потреби в закріпленні у ст. 8 СК України і
ст. 4 СК РФ положення про те, що до сімейних відносин застосовується
цивільне законодавство, якщо це не суперечить їх суті. При цьому треба
зазначити, що ст. 8 СК України на відміну від ст. 4 СК РФ, передбачає
можливість субсидіарного застосування норм цивільного законодавства лише
до майнових відносин між членами сім’ї.

Таким чином, зазначене вище свідчить про те, що сімейне право є
самостійною правовою галуззю (треба зазначити, що деякі вчені, зокрема
Г. Матвеев, виступали проти субсидіарного застосування норм цивільного
права для регулювання сімейних відносин2). Можливість же субсидіарного
застосування норм цивільного права, як зазначає Є. Суханов, пояснюється
тим, що це право є підґрунтям приватноправового регулювання. Тому його
загальні норми і принципи можуть застосовуватися для регулювання
будь-яких відносин, що належать до приватноправової сфери, якщо щодо
цього немає прямих приписів спеціального законодавства. Зазначене
стосується не тільки сфери сімейного права, а й приватноправових
відносин, які охоплюються інститутами трудового, природоресурсового,
екологічного права3.

Характерною особливістю відносин, які регулюються сімейним правом, є
вужчі порівняно з цивільними правовідносинами межі автономності волі їх
учасників. Автономність волі учасників приватноправових відносин, як
зазначає Є. Суханов, означає їх вільний розсуд стосовно того, чи варто
їм вступати у майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких
умовах, а також те, що рішення про це вони приймають з власної
ініціативи, на свій ризик і під власну майнову відповідальність.
Учасники самі вирішують, чи варто здійснювати належні їм права, у тому
числі й право на пред’явлення будь-яких майнових вимог через суд”4.

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 43—44.

2 Див.: Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М, 1985. — С. 38.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 23.

4 Див.: Там само. — С. 5.

На погляд О. Косової, навряд чи доречно говорити про автономність волі
у відносинах між батьками і малолітніми дітьми. Вікова різниця між ними,
ступінь розумового, фізичного розвитку, життєвий досвід дозволяють
батькам впливати на формування особи дитини, тобто виховувати її1.

Праву батьків на виховання дітей, як вже зазначалося, відповідає
обов’язок останніх не чинити їм перешкод під час його здійснення в
інтересах дітей. Згідно з чинним законодавством батьки або особи, які їх
замінюють, самі обирають освітні заклади для малолітніх і неповнолітніх
дітей. Отже, у правовідносинах між батьками й неповнолітніми дітьми
автономність їх волі має набагато вужчі межі порівняно з автономністю
волі учасників цивільних правовідносин, що також є однією з особливостей
відносин, які регулюються сімейним правом.

Сімейне право, як зазначається в юридичній літературі, є галуззю
приватного права2. Класичне визначення розмежування публічного і
приватного права дав римський юрист Д. Ульпіан. Він підкреслював, що
публічне право визначає становище Римської держави в цілому (“ad rei
roman spectat”), а приватне — задовольняє інтереси окремих осіб (“ad
singulorum utilitatem”), тобто поділ права на публічне і приватне
визначається характером інтересів, що захищаються3. Цей поділ можна
здійснювати за ступенем прояву ініціативи щодо захисту порушених прав, а
також за поєднанням зазначених двох ознак4. Водночас, як слушно
підкреслюється в юридичній літературі, чистих галузей приватного і
публічного права не існує або майже не існує. У будь-якій галузі
публічного права є елементи приватного права, а у будь-якій галузі
останнього — елементи публічного права5. Однак це не є підставою для
заперечення поділу права на приватне і публічне.

Норми сімейного права спрямовані на захист особистих (індивідуальних)
немайнових і майнових інтересів членів сім’ї

1 Див.: Косова О.Ю. Предмет гражданского права и семейного законода-

ства // Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 74.

: Див.: Гражданское право. – Т. 1. — М., 1998. – С 9; Антокольская М.В.

змеиное право. – М., 1999. – С 31-36; Азимов Ч.Н. Понятие и содержание

астного права (Материалы международной научно-практической конференции

“Проблемы методологии современного правоведения”). — К., 1996. — С. 109.

3Див.: Хвостов В.М. История римского права. — М., 1907. — С. 4; Римское
частное право. — М., 1948. — С. 4.

4 Див.: Московенко A.M. До питання про розмежування публічного права //

Методологічні проблеми приватного права. — К., 1996. — С. 23—27;
Антокольс

кая М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 31—33.

5 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. – С. 17; Червоний Ю.С.

Предмет цивільного права України // Юридична освіта і правова держава:

Збірник наукових праць. — Одеса, 1997. — С 144.

(подружжя, дітей, батьків та інших членів сім’ї). Держава має захищати
зазначені інтереси. У більшості випадків це відбувається з ініціативи
правомочних суб’єктів — учасників сімейних правовідносин. Тому сімейне
право має бути визнане галуззю приватного права. Водночас у ньому, як
зазначається в юридичній літературі, наявні значні елементи публічного
права1. Так, Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження
сімейними правами виділяє ті сімейні правовідносини, змістом яких є
права та обов’язки, здійснення або виконання яких істотно зачіпає
суспільні інтереси. Реалізація цих прав характеризується тим, що вони є
не тільки правомочностями одного учасника перед іншим, а й обов’язками
особи перед суспільством. До зазначених правовідносин Є. Ворожейкін
відносить такі пов’язані з реалізацією найважливіших принципів сімейного
права права та обов’язки, як рівноправність чоловіка і жінки у сімейних
відносинах, забезпечення інтересів матері й неповнолітніх дітей.
Особливість захисту цієї групи сімейних правовідносин полягає в тому, що
він забезпечується незалежно від бажання їх суб’єктів2. У багатьох
випадках ініціатива у цьому питанні належить не правомочному суб’єкту, а
відповідному державному органу.

Таким чином, незважаючи на те, що зазначена група сімейно-правових
відносин має приватноправовий характер (права та обов’язки спрямовані на
захист особистих (індивідуальних) інтересів їх учасників) їм значною
мірою притаманні публічно-правові засади. Як зазначає В. Яковлев, акти
реалізації прав та обов’язків у сімейному праві зазвичай здійснюються
добровільно, без участі держави. Однак виходячи з великого значення
розглядуваних відносин і необхідності посиленого захисту інтересів їх
учасників, у необхідних випадках зазначена реалізація забезпечується
втручанням державних органів, у тому числі з застосуванням примусу3.

§ 2. Сімейно-правовий метод регулювання суспільних відносин

Кожна галузь права має не тільки предмет, а й метод правового
регулювання. Останній визначають як сукупність способів

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 36, 96;

Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С.

257-260.

2 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,

1972. – С. 257-258.

3 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 15.

22

і заходів, за допомогою яких норми права впливають на регульовані ними
суспільні відносини, а також способи захисту останніх. Метод тісно
пов’язаний з предметом правового регулювання й визначається ним.

Сімейно-правовий метод, як підкреслюється в юридичній літературі, є
дозволювально-імперативним1, або точніше, імперативно-дозволювальним,
оскільки у сімейному праві превалюють імперативні норми2. Сутність
імперативного регулювання, як зазначав І. Покровський, полягає в тому,
що веління виходять з одного центру, яким є державна влада. Своїми
нормами вона визначає юридичне місце кожної конкретної особи, її права
та обов’язки щодо державного організму у цілому та окремих осіб3.
Характерною ознакою диспозитивності є утримання державної влади від
безпосереднього владного регулювання відносин. Держава не вдається до
визначення цих відносин, у тому числі й примусового, а лише відіграє
роль органу, який охороняє те, що визначене іншими. Якщо вона й дає свої
визначення, то лише у тих випадках, коли з якихось причин цього не
роблять приватні особи, для доповнення того, чого бракує4.

Дозволювальність сімейно-правового методу дістає вияв у наділенні
сімейним правом громадян правовими засобами задоволення їх потреб та
інтересів у такій життєво важливій сфері, як сімейні відносини5. Однак
зміст зазначених засобів має імперативний характер, що дозволяє
сімейному праву однозначно визначати основи побудови сімейних відносин,
виключаючи їх залежність від довільних рішень або угод між учасниками
цих відносин. Зокрема, сімейне право імперативно визначає основи
подружніх відносин, встановлюючи, що вони мають грунтуватись на засадах
повної рівноправності чоловіка і дружини. Так само категорично
визначаються права і основні обов’язки батьків щодо дітей та останніх
щодо непрацездатних батьків6.

Своєрідність сімейно-правового методу, як зазначає В. Ря-сенцев, дістає
вияв у специфічних рисах сімейних правовід-

1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 11.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 23, 26.

5 Див.: Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. —

Пг., 1917. – С. 9-Ю.

4 Див.: Там само.

5 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 11; Яковлев В.Ф.

Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. —

Свердловск, 1972. — С. 153.

? Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 12.

23

носин1. Основою останніх, як вже підкреслювалось, є шлюб, споріднення,
усиновлення, взяття дітей на виховання. Тому вони, як зазначається в
юридичній літературі, мають триваючий характер2. Водночас сімейні
правовідносини є особисто-довірчими. У зв’язку з цим сімейні права та
обов’язки не передаються і не відчужуються ні за одностороннім
волевиявленням, ні домовленістю (договором) сторін. Особисто-довірчий
характер сімейних правовідносин породжує таку особливість їх правового
регулювання, як неможливість правонаступництва. Різними є також підстави
виникнення сімейних і цивільних правовідносин.

Найважливішу підставу виникнення цивільних правовідносин становить
договір. Сімейні ж правовідносини випливають зі шлюбу, споріднення,
усиновлення. Як правило, договір не може бути самостійною підставою їх
виникнення. Це може мати місце лише при встановленні патронату над
дітьми (ст. 252 СК). В інших випадках договір може бути підставою для
зміни правовідносин, але не для їх виникнення. Так, шлюбний договір не
може бути самостійною підставою виникнення сімейних правовідносин. Якщо
його укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності з моменту
реєстрації останнього. Коли ж договір укладено між подружжям, він
набирає чинності з моменту його посвідчення нотаріусом.

У шлюбному договорі може бути передбачений правовий режим як
роздільного, так і спільного майна подружжя, його окремих предметів,
порядок поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, порядок
користування житлом у момент укладення договору і в майбутньому, а також
у разі розлучення, обов’язок одного з подружжя сплачувати аліменти
другому з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у
матеріальній допомозі останнього (статті 97—99 СК).

Елементом юридичного складу, з яким закон пов’язує виникнення і
припинення сімейних правовідносин (але не єдиною підставою їх виникнення
або припинення), є домовленість (договір) сторін. Так, домовленість
(договір) між особами, які бажають зареєструвати шлюб, необхідна для
укладення останнього (ст. 51 Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак сама по
собі вона не породжує подружніх правовідносин. Необхідна також державна
реєстрація шлюбу, що має конститутивне значення (ст. 21 СК).

‘ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 13.

2 Див.: Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М., 1985. — С. 35;
Косова О.Ю. Предмет семейного права и семейное законодательство //
Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 73.

Домовленість (договір) між подружжям може бути також елементом
юридичного складу, з яким закон пов’язує припинення шлюбних відносин.
Так, згідно з ч. 1 ст. 106 СК подружжя, яке не має дітей, має право
подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану (РАЦСу)
заяву про розірвання шлюбу. При цьому шлюб припиняється у день винесення
цим органом відповідної постанови (ч. 1 ст. 114 СК). Отже, і у такому
разі домовленість (договір) між дружиною та чоловіком не є єдиною
підставою для припинення шлюбу. Необхідна ще відповідна постанова органу
РАЦСу.

Специфіка сімейно-правового методу дістає вияв і в особливому характері
передбачених нормами сімейного права санкцій, спрямованих на захист
сімейних правовідносин. На відміну від цивільного права, де широко
використовуються майнові санкції, у сімейному праві, як зазначає В.
Яковлев, їх застосування є обмеженим, у ньому превалюють санкції
особистого характеру1. Відповідно до ст. 18 СК способами захисту
сімейних прав та інтересів є: 1) встановлення правовідношення; 2)
примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку; 3) припинення
правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які
порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до
порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо
воно передбачене цим Кодексом або договором.

Однак не всі способи захисту сімейних прав та інтересів є засобом
реалізації санкцій. Так, не є цим засобом встановлення конкретного
правовідношення, наприклад, факту батьківства, материнства, а також
відновлення правовідношення, яке існувало до порушення певного права,
наприклад, поновлення батьківських прав. Для сімейного права, як
зазначає В. Рясенцев, характерні такі санкції, як витребування дитини
через суд, позбавлення батьківських прав, визнання шлюбу недійсним,
скасування усиновлення, визнання його недійсним, стягнення аліментів2. У
сімейному праві, як правило, немає штрафних санкцій і стягнення штрафу,
пені, неустойки). Однак ст. 196 СК передбачає можливість стягнення
неустойки (пені) при виникненні заборгованості з вини особи, яка
зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду на утримання
неповнолітньої дитини.

Захист сімейних правовідносин зазвичай здійснюється судом на вимогу
правомочних осіб у позовному порядку. Водночас,

Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 16. : Див.: Рясенцев
В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 14.

як вже зазначалося, захист правовідносин, пов язаних з реалізацією таких
найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність у сімейних
відносинах чоловіка і жінки, забезпечення інтересів матері і
неповнолітніх дітей, здійснюється з ініціативи правомочних органів
(опіки і піклування та інших) незалежно від бажання суб’єктів цих
правовідносин1.

Особливістю зазначеного захисту є також те, що у випадках, передбачених
СК, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних
прав та інтересів до органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК), який
може вирішувати різні спори, зокрема спір між батьками щодо прізвища
дитини (ч. З ст. 145 СК). Однак це не виключає права особи звертатися
безпосередньо до суду. Адже згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція
судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. З
урахуванням цього у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1
листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя” зазначено, що судам підвідомчі всі спори щодо
захисту прав і свобод громадян. Суд не має права відмовити особі у
прийнятті позовної заяви або скарги лише на підставі того, що її вимоги
можуть бути розглянуті у передбаченому законом до-судовому порядку.

Заходом сімейно-правової відповідальності, як вже зазначалося і як це
зазначено у п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, є також покладення на особу обов’язку
відшкодувати матеріальну та моральну шкоду. На думку Є. Ворожейкіна,
моральна шкода має відшкодовуватися, якщо вона супроводжувалась
заподіянням потерпілому матеріальної шкоди. Питання ж про можливість
майнового відшкодування суто моральної шкоди, вважає цей науковець,
повинно вирішуватись негативно насамперед тому, що вона не може
оцінюватися у грошовому виразі2. Однак треба враховувати, що цю думку Є.
Ворожейкін висловив у 1972 p., коли не існувало інституту відшкодування
моральної (немайнової) шкоди (в Україні положення про можливість її
відшкодування (ст. 440-1 ЦК 1963 p.) було закріплене у Законі від 6
травня 1993 р. “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих
актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової
репутації громадян і організацій”). Більш правильною необхідно визнати
точку зору Н. Малеїна, який допускає можли-

– М.

1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.

1972. – С. 258.

2 Див.: Там само. — С 331.

26

вість відшкодування моральної (немайнової) шкоди і за відсутності
матеріальних збитків1.

Навряд чи можна повністю погодитись і з положенням, закріпленим у п. 6
ч. 2 ст. 18 СК, яке передбачає можливість відшкодування матеріальної і
моральної шкоди лише у тому разі, якщо це передбачено цим Кодексом або
договором. Адже ст. 8 СК допускає субсидіарне застосування норм ЦК до
майнових сімейних відносин, якщо це не суперечить суті останніх.
Наявність між суб’єктами сімейних правовідносин особистих, родинних або
інших взаємозв’язків, як підкреслює Є. Ворожейкін, не повинно ставити їх
у гірше становище порівняно з іншими громадянами. Якщо право
громадянина, його інтерес порушуються, вони мають захищатися
суспільством незалежно від ступеня близькості, яка пов’язує суб’єктів2.
Тому треба вважати, що суб’єкт сімейних правовідносин, який зазнав
моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб’єкта, має право на
її відшкодування незалежно від наявності матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від
31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику у справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди” підкреслено, що спори про відшкодування
моральної шкоди, заподіяної фізичним або юридичним особам, розглядаються
судами у тих випадках, коли право на таке відшкодування передбачене
спеціальним законодавством. Уявляється, що таке обмеження не відповідає
змісту ст. 1167 ЦК, яка не передбачає жодних обмежень при відшкодуванні
моральної (немайнової) шкоди. Більш слушним є положення п. 2 роз’яснення
президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. N°
02-5/95 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з
відшкодуванням моральної шкоди”, де зазначено, що чинне законодавство не
містить вичерпного переліку обставин, за наявності яких юридична особа
може вважати, що їй завдано моральної шкоди.

Як зазначає В. Рясенцев, деякі з зазначених рис сімейних правовідносин
властиві й окремим інститутам цивільного права, наприклад, триваючий
характер притаманний праву власності, особистим немайновим правам, а
зв’язок прав з особою, їх невідчужуваність визначають авторство3.

1 Див.: Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. —

If., 1965. – С. 19.

2 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,

1972. – С. 332.

: Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.

27

Невідчужуваність також характерна для прав на життя, охорону здоров’я,
свободу та особисту недоторканність, повагу до гідності та честі, а
також для інших особистих немайнових прав, перелічених у ст. 270 ЦК. У
ч. З ст. 269 ЦК зазначено, що особисті немайнові права тісно пов’язані з
фізичною особою, яка не може відмовитись від цих прав, а також бути
позбавлена їх. Відповідно до ч. 1 ст. 269 ЦК особисті немайнові права
належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Однак триваючий характер правовідносин, невідчужуваність і
непередаваність прав та обов’язків притаманні не усім цивільним
правовідносинам. Більшість цивільних прав передаються і відчужуються.
При цьому можливе правонаступництво. Є значна кількість правовідносин,
існування яких обмежене короткими строками. Тому особисто-довірчий і
триваючий характер правовідносин, непередаваність і невідчужуваність
прав та обов’язків, неможливість правонаступництва, як зазначає В.
Ря-сенцев, не можуть розглядатися як типові риси усіх цивільних
правовідносин, тоді як для усіх сімейних правовідносин вони є такими1.

Отже, розглянуті особливості відносин, які регулюються сімейним правом,
та сімейно-правового методу їх регулювання свідчать про те, що це право
має свій предмет і метод. Інститути сімейного права утворюють галузеву
єдність, що якісно відрізняється від галузевої єдності інститутів
цивільного та інших галузей права, тобто сімейне право є самостійною
галуззю права України.

§ 3. Функції сімейного права

Сімейному праву, як й будь-якій іншій правовій галузі, властиве
виконання певних функцій, характер яких визначається тими завданнями,
які стоять перед ним. Функції галузі права, як зазначає А. Пушкін, — це
такі, що відображають її соціальне призначення, специфічні напрями
правового регулювання відносин у процесі вирішення поставлених перед
ними завдань2. Є. Суханов наголошує на тому, що ці функції визначають
місце правової галузі у системі права, оскільки окремі галузі різняться
за змістом і характером виконуваних ними функцій3. Функції галузі права
поряд із предметом і методом

правового регулювання слугують одним із критеріїв відмежування
конкретної галузі від інших правових галузей. Сімейне право, як й інші
правові галузі, виконує виховну, регулятивну й охоронну функції. Однак
спрямованість останніх, співвідношення між ними, способи їх здійснення є
різними у різних галузях права.

Функції сімейного права істотно відрізняються від функцій цивільного
права. Так, регулятивна функція останнього спрямована на сприяння
створенню і розвитку у суспільстві нормальних економічних відносин. Як
зазначає А. Пушкін, майнові та особисті немайнові відносини, які
становлять предмет цивільного права, — це звичайні, такі, що існують
поза порушенням, відносини, беручи участь у яких, громадяни та
організації задовольняють свої життєві потреби1. Регулятивна ж функція
сімейного права передбачає зміцнення сім’ї, виконання останньою її
ідеологічної (виховної) та господарської функцій, охорону сім’ї,
дитинства, материнства і батьківства.

Виховна функція сімейного права спрямована на забезпечення такої
поведінки членів сім’ї, насамперед дітей, яка відповідає інтересам сім’ї
та суспільства. Метою ж виховної функції цивільного права є забезпечення
такої поведінки його суб’єктів, яка відповідає інтересам фізичних і
юридичних осіб, держави та суспільства. Це досягається завдяки тому, що
норми цивільного права передбачають можливість впливу у разі вчинення
правопорушення на майнову сферу правопорушника.

Охоронна функція сімейного права спрямована на захист й відновлення
особистих немайнових і майнових прав та інтересів членів сім’ї у разі їх
порушення. Охоронна ж функція цивільного права передбачає захист та
відновлення особистих немайнових і майнових прав та інтересів його
суб’єктів. Способи ж здійснення цих функцій у сімейному і цивільному
праві є різними, що є ще одним свідченням того, що сімейне право є
самостійною правовою галуззю.

§ 4. Принципи сімейного права

Під принципами галузі права треба розуміти основоположні засади,
характерні для всіх або більшості інститутів останньої та закріплені в
її нормах. Основні принципи сімейного права нашої держави, як й
будь-якої іншої правової галузі, закріплені у Конституції. Вони
визначають положення, пов’язані з

1 Див.: Там само. — С. 15.

2 Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 20.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 35.

Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 20.

29

укладенням шлюбу, правами та обов’язками подружжя, батьків і дітей.

Згідно зч. 1 ст. 51 Конституції шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки
і чоловіка. Це означає, що особи, які одружуються, наділені правом
вільного вибору другого з подружжя. Зазначений принцип закріплено в ч. 1
ст. 24 СК. З нього випливає, що закон захищає інтереси тієї особи, право
якої на свободу вибору чоловіка, дружини порушено. Відповідно до ч. 1
ст. 40 СК шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.

У ст. 51 Конституції закріплено також принцип рівності прав і обов’язків
подружжя у шлюбі та сім’ї. Цей принцип тісно пов’язаний з положеннями
ст. 24 Основного Закону нашої держави про рівність прав чоловіка і жінки
та її гарантії, а також з положеннями пунктів 1 і 4 першого розділу
Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї
та жінок, прийнятої Верховною Радою України 5 березня 1999 р.

Рівноправність чоловіка і жінки у сімейних відносинах дістає вияв у
рівності таких їх особистих немайнових прав, як право наречених на вибір
прізвища при реєстрації шлюбу, право дружини та чоловіка на розподіл
обов’язків і спільне вирішення питань життя сім’ї, а також на особисту
свободу (статті 35, 54 і 56 СК). Відображенням же рівноправності дружини
і чоловіка у майнових відносинах є їх рівне право на майно, набуте за
час шлюбу (статті 60, 63, 65 і 70 СК), право та обов’язок матеріально
підтримувати один одного (гл. 9 СК). Рівність прав та обов’язків батьків
щодо дитини дістає вияв у їх праві визначати прізвище останньої (ст. 145
СК), в обов’язку виховувати дитину (статті 150—152 і 157), у праві
захищати її права та інтереси (ст. 154), визначати місце проживання
дитини (статті 160 і 161), управляти її майном (ст. 177 СК), в обов’язку
утримувати дитину та праві одержувати аліменти від повнолітніх дочки,
сина (глави 15, 16 і 17 СК).

У ч. 2 ст. 51 Конституції закріплено принцип взаємної матеріальної
підтримки батьків і дітей. Це дістає вияв в обов’язку батьків утримувати
своїх неповнолітніх і повнолітніх дітей і в праві батьків на одержання
аліментів від своїх дітей (глави 15, 16 і 17 СК).

Частина 3 ст. 51 Конституції закріплює принцип охорони державою сім’ї,
дитинства, материнства і батьківства. Цей принцип тісно пов’язаний з
положеннями пунктів 2—8 Дек-

30

ларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї
та жінок і конкретизований у деяких статтях СК. Так, згідно з ч. 2 ст.
ПО СК позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом
вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім
випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, що містить
ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Треба зазначити, що
це положення не завжди відповідає інтересам жінки.

Положення, пов’язані з охороною державою сім’ї, дитинства, материнства і
батьківства, відображені також у статтях 150—152, 155 і 157 СК,
присвячених правам та обов’язкам батьків щодо виховання і розвитку
дітей, зокрема праву матері та батька на захист прав й інтересів
останніх (ст. 154), підставам позбавлення батьківських прав (ст. 164),
обов’язку батьків утримувати своїх неповнолітніх і повнолітніх дітей та
їх праву на одержання аліментів від них (глави 15, 16 і 17), а також у
ч. 2 ст. 207, яка встановлює, що усиновлення дитини має провадитись у
найвищих інтересах останньої для забезпечення стабільних та гармонійних
умов її життя, і у ч. 1 ст. 238 СК, відповідно до якої усиновлення може
бути скасоване за рішенням суду, якщо воно суперечить інтересам дитини,
не забезпечує їй сімейного виховання.

У ч. 1 ст. 52 Конституції закріплено принцип рівності прав дітей
незалежно від їх походження й від того, народжені вони у шлюбі чи поза
ним. Цей принцип конкретизовано у ст. 142 СК.

Згідно з закріпленими у Конституції принципами сімейного права ст. 21 СК
передбачає визнання дійсним лише шлюбу, зареєстрованого у державних
органах РАЦСу. Релігійний обряд шлюбу не має правового значення і є
особистою справою кожного. Виняток становлять релігійні обряди, що
відбулися до створення або відновлення державних органів РАЦСу.

Отже, регулювання сімейних відносин здійснюється відповідно до принципів
добровільності шлюбу, рівності прав подружжя, вирішення
внутрішньосімейних питань за взаємною згодою, пріоритету сімейного
виховання дітей, піклування про їх добробут і розвиток, забезпечення
захисту прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх дітей та
непрацездатних членів сім’ї. Батьки й діти зобов’язані піклуватися одні
про одних. Сім’я, дитинство, материнство та батьківство охороняються
державою.

31

Глава 2

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СІМЕЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Сімейне законодавство Російської імперії не було єдиним для всіх її
підданих і ґрунтувалось на релігійних правилах. Особи різних
віросповідань і конфесій підпадали під дію різних законів залежно від
приписів тієї або іншої релігії. Мусульманам дозволялось укладати
полігамні шлюби. Шлюб між католиками не міг бути розірваний, дозволялась
лише сепарація, тобто судове розлучення подружжя. Причому вступити у
новий шлюб особи, які одержали рішення про сепарацію, не могли. Шлюб між
особами православного віросповідання визнавався законним лише у тому
разі, якщо він був укладений у церкві (статті 25 і 31 т. X ч. 1 Зводу
законів Російської імперії). Стаття 12 т. X ч. 1 Зводу законів
передбачала необхідність взаємної згоди осіб, які бажали одружитися.
Водночас незалежно від віку нареченого і нареченої вони мали отримати
згоду батьків на укладення шлюбу (ст. 6 т. X ч. 1 Зводу законів).
Особам, які перебували на цивільній і військовій службі, заборонялось
вступати у шлюб без дозволу начальства, засвідченого письмовим
свідоцтвом (ст. 9 т. X ч. 1 Зводу законів).

Підстави і порядок розлучення визначались залежно від сповідуваної
подружжям релігії. Так, згідно з правилами православної церкви шлюб міг
бути розірваний лише формальним духовним судом на прохання одного з
подружжя: 1) якщо доведено вчинення перелюбу другим з подружжя або його
нездатність до шлюбного співжиття; 2) коли один з подружжя засуджений до
покарання, пов’язаного з позбавленням усіх громадянських прав, або
засланий на проживання до Сибіру з позбавленням усіх прав і привілеїв;
3) у разі безвісної відсутності другого з подружжя (ст. 45 т. X ч. 1
Зводу законів). Не дозволялося розірвання шлюбу за взаємною згодою
подружжя без судового рішення (ст. 46 т. X ч. 1 Зводу законів).

Нерівність подружжя була закріплена у статтях, що регулювали особисті
відносини між дружиною і чоловіком. Так, у ст. 107 т. X ч. 1 Зводу
законів було підкреслено, що дружина має коритися своєму чоловікові як
главі сім’ї, ставитись до нього з любов’ю, пошаною й покірністю, всіляко
догоджати чоловіку і виявляти прихильність до нього як господиня дому.
Водночас ст. 106 т. X ч. 1 Зводу законів зобов’язувала чоловіка поважати
і захищати свою дружину, вибачати її недоліки, жити

32

з нею у злагоді, забезпечувати дружину їжею й утримувати її у міру його
можливостей.

Статті 107 і 108 широко застосовувались у судовій практиці. Більше того,
у рішеннях Сенату чоловік визнавався “начальником сім’ї” і
закріплювалось підлегле становище дружини1.

Із принципу панування чоловіка у сімейних відносинах випливав обов’язок
його дружини супроводжувати чоловіка у разі зміни ним місця свого
проживання (ст. 103 т. X ч. 1 Зводу законів). Якщо ж дружина
насмілювалася полишити свого чоловіка, вона на його вимогу могла бути
повернена до нього з допомогою поліції2. Внаслідок панівного становища
чоловіка в особистих взаємовідносинах між ним та його дружиною,
економічної залежності останньої від нього чоловік панував у майнових
відносинах незалежно від встановленого правового режиму майна подружжя.

У царській Росії основним був режим роздільності майна подружжя. Так,
згідно зі ст. 109 т. X ч. 1 Зводу законів шлюб не наділяв дружину і
чоловіка правом спільного володіння їх майном. Вони могли мати свою
власність і розпоряджатися нею незалежно одне від одного (ст. 114 т. X
ч. 1 Зводу законів). Проте ця самостійність дружини була паралізована як
особистою владою її чоловіка, так й її економічною залежністю від нього.

Наслідком особистої влади чоловіка, законодавчого визнання його
годувальником сім’ї (ст. 106 т. X ч. 1 Зводу законів) ставало, як
правило, зосередження у руках останнього усіх прав, пов’язаних з
управлінням майном його дружини. Якщо ж дружина й вчиняла правочини, то
лише такі, що відповідали інтересам її чоловіка.

Відповідно до законодавства (ст. 115 т. X ч. 1 Зводу законів) дружина і
чоловік мали право видавати одне одному доручення на управління належним
кожному з них майном. Проте до передачі чоловікові права управління
своїм майном його дружину, крім зазначеного вище, спонукала й та
обставина, що вона була менш досвідченою у справах, ніж її чоловік.

У тих же випадках, коли дружина намагалася розпоряджатися “своїм” майном
самостійно, на заваді цьому ставали норми законів, що регулювали майнові
відносини між подружжям.

1 Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней

женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204, 213.

2 Див.: Там само. — С. 205.

33

Так, дружина не могла давати на себе векселів і передавати їх з
поверненням на себе без дозволу її чоловіка1. Це, власне, давало
останньому можливість паралізувати комерційну діяльність його дружини.
Дружина фактично не могла набувати майно, оскільки вона не мала права
найматися на роботу без дозволу її чоловіка (ст. 2202 т. X ч. 1 Зводу
законів).

Таким чином, режим роздільності майна подружжя, характерний для
сімейного законодавства царської Росії, не чинив перепон пануванню
чоловіка у майнових відносинах між подружжям.

Треба зазначити, що загальні правила т. X Зводу законів застосовувалися
не до усіх осіб, які проживали на території Російської імперії. Так, у
Чернігівській і Полтавській губерніях діяли правила Литовського статуту,
а у Бессарабії — закони візантійського юриста К. Арменопула й О. Доніча.
На цих територіях також було встановлено режим роздільності майна. Однак
його правові норми ущемлювали права дружини ще більше, ніж норми Зводу
законів. Так, згідно з цими нормами посаг знаходився у спільному
володінні та користуванні подружжя, а по суті в управлінні чоловіка,
оскільки без дозволу останнього його дружина не могла робити жодних
розпоряджень, які порушували б або обмежували права чоловіка на спільне
з нею користування її посагом (ст. 111 т. X ч. 1 Зводу законів).

Владні повноваження чоловіка у майнових відносинах були закріплені також
у законах, що діяли на території Великого князівства Фінляндського. Так,
відповідно до уложення з цього питання після повінчання чоловік ставав
законним піклувальником своєї дружини і міг виступати позивачем і
відповідачем замість неї, а також розпоряджатися сімейним майном”2.
Таким чином, цивільна дієздатність дружини була обмежена.

У тій частині Росії, яка офіційно іменувалась Царством Польським,
особисті та майнові відносини між подружжям регулювалися Французьким
цивільним кодексом (ФЦК), який також забезпечував панівну роль у них
чоловіка. Відповідно до цього Кодексу доходи від майна дружини мали
надаватись її чоловіку для покриття витрат, пов’язаних зі шлюбом (ст.
1530 ФЦК). Чоловік був наділений правом управляти майном своєї дружини
(ст. 1531 ФЦК). Дружині не дозволялось відчужувати належне їй нерухоме
майно без згоди її чоловіка (ст. 1535 ФЦК).

1 Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней

женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204.

2 Див.: Там само. — С. 246.

34

Ще більша влада чоловіка у майнових відносинах між подружжям була
закріплена у законодавстві, що діяло у прибалтійських губерніях
Російської імперії. Згідно з ним чоловік вважався опікуном своєї
дружини, внаслідок чого він володів і управляв усім її майном, у тому
числі й тим, що було набуте нею за час шлюбу. Без згоди чоловіка його
дружина не мала права розпоряджатися своїм майном. Угоди, укладені
дружиною щодо належного їй майна, повинні були бути підписані чоловіком.

Майнові відносини між членами селянської сім’ї у дореволюційній Росії
регулювались нормами звичаєвого права. Відповідно до них усе майно
селянського двору, у тому числі й привнесене дружиною, вважалось
власністю глави сім’ї.

Дореволюційне законодавство також передбачало відмінність між правовим
становищем дітей, народжених у законному шлюбі, та позашлюбних дітей.
Перші вважались законними навіть тоді, коли вони народились: 1) у
природному порядку надто рано від часу укладення шлюбу, за умови, що
батько не заперечував законності їх народження; 2) після припинення
шлюбу, якщо між днем народження дітей і днем смерті їх батька або днем
припинення шлюбу пройшло не більше 306 днів (ст. 119 т. X ч. 1 Зводу
законів). Позашлюбними визнавались діти, народжені незаміжньою жінкою
внаслідок перелюбу, а також ті, які були народжені після більш ніж 306
днів від дня смерті чоловіка їх матері, розірвання шлюбу або визнання
його недійсним (ст. 132 т. X ч. 1 Зводу законів).

Батьківська влада щодо позашлюбної дитини належала матері (ст. 132-1 т.
X ч. 1 Зводу законів). Така дитина, якій не було присвоєне по батькові
при вчиненні метричного запису про її народження, іменувалась по
батькові згідно з іменем її хрещеного батька (ст. 132-2 т. X ч. 1 Зводу
законів). Позашлюбній дитині присвоювалось прізвище, яке відповідало її
по батькові. Однак за згодою матері дитини та її батька, якщо він був
живий, вона могла іменуватися дівочим прізвищем матері (ст. 132-3 т. X
ч. 1 Зводу законів). Батько позашлюбної дитини був зобов’язаний
відповідно до його майнових можливостей та суспільного становища її
матері нести витрати з її утримання, якщо вона потребувала цього, до
досягнення нею повноліття. Це ж стосувалося матері позашлюбної дитини
(ст. 132-4 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюбні діти могли спадкувати
лише набуте майно матері. Права на спадкування родового майна матері, а
також майна батька та його родичів після їх смерті вони не мали (ст.
132-12 т. X ч. 1 Зводу законів).

35

Після Жовтневої революції 1917 р. радянська влада розпочала створення
нового законодавства, у тому числі сімейного. Велику роль у скасуванні
сімейного законодавства дореволюційної Росії відіграв Декрет РНК РСФРР
від 24 листопада 1917 р. № 1 “Про суд”, яким було проголошено створення
на основі прямих виборів нових місцевих судів, до складу яких мали
обиратися один постійний суддя і два тимчасові засідателі. Згідно зі ст.
5 цього Декрету і приміткою до неї зазначені суди у своїх рішеннях і
вироках повинні були керуватися законами скинутих урядів лише остільки,
оскільки вони не скасовані революцією і не суперечать революційній
совісті та революційній правосвідомості.

Скасованими визнавались усі закони, що суперечили декретам ЦВК Рад, а
також програмі-мінімум РСДРП1.

Відповідно до зазначеного Декрету було скасовано усі норми царського
законодавства, що закріплювали нерівність жінки в особистих і майнових
відносинах з чоловіком, як такі, що суперечили програмі-мінімум РСДРП,
яка передбачала знищення станів і повну рівноправність усіх громадян
незалежно від статі та національності. У зв’язку з цим треба вважати, що
реформування царського сімейного законодавства в основному було
розпочате не Декретом ВЦВК і РНК РСФРР від 18 грудня 1917 р. “Про
цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану” і
Декретом ВЦВК та РНК РСФРР від 19 грудня 1917 р. “Про розірвання шлюбу”,
а Декретом РНК РСФРР “Про суд”. Декрети від 18 і 19 грудня 1917 р.
завершили скасування цього законодавства і визначили основоположні
принципи радянського сімейного права.

Зазначені декрети в основному регулювали особисті відносини між
подружжям на засадах рівноправності дружини і чоловіка й такі ж
відносини між батьками та дітьми. Необхідність цього була обумовлена
тим, що регулювання цих відносин у дореволюційній Росії, як було
показано вище, закріплювало нерівність прав дружини і чоловіка, а також
правового становища дітей, народжених у законному шлюбі та поза ним.
Декрет від 18 грудня 1917 р. урівняв у правах і обов’язках позашлюбних
дітей з дітьми, народженими у зареєстрованому шлюбі. Була передбачена
можливість судового встановлення батьківства. Декрет визнав юридично
чинним лише шлюб, зареєстрований у відділі ЗАГСу. Церковний шлюб було
позбавлено будь-якого юридичного значення.

Першими актами, що передбачали реформу сімейного законодавства на
території України, були декрети РНК УСРР від

СУ РСФСР. – 1917. – № 4. – Ст. 50.

20 лютого 1919 р. “Про організацію відділів записів актів
громадянського стану”, “Про цивільний шлюб та про ведення книг актів
громадянського стану”, “Про розлучення”. Вони закріпили положення,
аналогічні положенням декретів РСФРР від 18 і 19 грудня 1917 р. Так,
згідно з Декретом “Про цивільний шлюб та про ведення книг актів
громадянського стану” визнавався лише цивільний шлюб. Церковний шлюб
проголошувався особистою справою осіб, які бажали одружитися, і міг
укладатися лише після державної реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу.
Водночас Декрет визнавав чинність релігійних шлюбів, укладених до 20
лютого 1919 р. Цей документ закріпив принцип свободи і добровільності
при укладенні шлюбу і скасував релігійні обмеження цієї процедури.

Декрет “Про розлучення” проголосив свободу розлучень й анулював церковну
процедуру вчинення останніх. Шлюб міг бути розірваний на прохання обох
або хоча б одного з подружжя. Заяви про розлучення мали подаватися до
місцевих органів ЗАГСу. Однак оскільки у перші роки радянської влади
вони були організовані не скрізь, такі заяви могли подаватися до
народних судів1. Зазначені декрети регулювали переважно особисті
відносини між подружжям. Однак Декрет “Про розлучення” (ст. 6)
передбачав можливість регулювання і майнових відносин між подружжям.

Декрет РНК УСРР “Про цивільний шлюб та про ведення книг актів
громадянського стану” на відміну від Декрету ВЦВК і РНК РСФРР “Про
цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану” не
містив вказівки про зрівняння дітей, народжених у законному шлюбі, з
позашлюбними дітьми в цих правах. Однак, на погляд Г. Матвеева, судова й
адміністративна практика України тих часів виходила з визнання рівності
їх прав та обов’язків незалежно від того, перебували батьки у шлюбі чи
ні, кровне споріднення останніх з їх дітьми вважалось визначальним
чинником відносин між ними2.

Першим радянським сімейним кодексом був Кодекс законів про акти
громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР,
прийнятий ВЦВК 16 вересня 1918 р. і 22 жовтня був надрукован. Він, як
зазначав тодішній народний комісар юстиції РСФРР Д. Курський, цілком
грунтувався виключно на грудневих декретах 1917 рА

1 Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Ук

раинской ССР. – К., 1960. – С. 11.

2 Див.: Там само. — С. 9.

3 Див.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М, 1948. — С. 143.

37

Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРР
було затверджено РНК УСРР у липні 1919 рА Він складався з трьох книг: І.
“Про акти громадянського стану” (статті 1—55); II. “Про шлюб і сім’ю”
(статті 56—114); III. “Про опіку” (статті 115—146). У першій книзі було
закріплене положення про те, що громадянський стан осіб має
засвідчуватися встановленими актами (ст. 1). Відповідно до ст. 2 цього
Кодексу ведення записів актів громадянського стану покладалось на органи
ЗАГСу. Актами громадянського стану визнавались народження, смерть,
безвісна відсутність, шлюб, розлучення, зміна прізвища (ст. 7).
Реєстрація кожного з цих актів мала фіксуватись в окремій книзі. У разі
неможливості документального підтвердження народження, смерті та інших
актів громадянського стану вони могли бути встановлені заінтересованими
особами у судовому порядку з використанням усіх видів доказів, у тому
числі показань свідків (ст. 55).

У першій главі першого розділу другої книги “Про шлюб і сім’ю”
зазначалось, що лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу,
породжує права та обов’язки подружжя (ч. 1 ст. 56). Примітка до цієї
статті ставила додержання релігійної форми укладення шлюбу у залежність
від волевиявлення осіб, які виявили бажання одружитися. Згідно з ч. 2
цієї статті перед вчиненням релігійного обряду священнослужитель повинен
був оголосити особам, які мали намір вступити у шлюб, текст зазначеної
статті і відібрати від них відповідну підписку.

Друга глава передбачала умови укладення шлюбу. Однією з таких умов
відповідно до ст. 62 було досягнення шлюбного віку (16 років для жінок
та 18 — для чоловіків). Не могли одружуватись особи, які не
усвідомлювали значення своїх дій або не мали можливості для вільного
волевиявлення (ст. 63). Це ж стосувалося осіб, які перебували у
зареєстрованому шлюбі або такому, що мав силу зареєстрованого. Не могли
укладати шлюб між собою родичі прямої лінії споріднення, повнорідні й
неповнорідні брати і сестри (статті 64 і 65).

Третя глава регулювала питання, пов’язані з визнанням шлюбу недійсним.
Зокрема, згідно зі ст. 68 шлюб міг бути визнаний недійсним лише судом у
випадках, передбачених законом. Одним з таких випадків визнавалось
порушення умов укладення шлюбу (статті 70, 71 і 72).

1 Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров
Рабоче-Крестьянского правительства УССР в систематизированном виде и
неофициальное издание. — Вып. 1921. — С. 45.

38

Четверта глава регулювала питання, пов’язані з припиненням шлюбу. У ній
в основному були відтворені положення Декрету РНК УСРР “Про розлучення”.
Так, відповідно до ст. 77 шлюб вважався припиненим у разі смерті одного
з подружжя або оголошення його судом померлим. Згідно зі ст. 79
підставою для розлучення могло бути бажання як обох з подружжя, так і
одного з них. Однак на відміну від Декрету РНК УСРР у Кодексі нічого не
говорилося про можливість судової процедури розлучення. Був передбачений
лише реєстраційний порядок вчинення останнього (статті 47 і 48).

Друга книга регулювала також особисті та майнові права і обов’язки
подружжя. Було передбачено рівність дружини і чоловіка у виборі прізвища
(статті 81—83), право кожного з подружжя на обрання місця проживання
(ст. 84). Стаття 85 закріплювала принцип роздільності майна подружжя, а
ст. 86 — право дружини і чоловіка вступати між собою в усі дозволені
законом договірні відносини, за винятком укладення угод про надання
утримання. Були детально врегульовані аліментні права і обов’язки
подружжя. Стаття 87 передбачала право того з подружжя, хто був
непрацездатним і потребував матеріальної допомоги, на одержання
утримання від другого з подружжя у разі наявності у нього матеріальної
можливості робити це.

Стаття 91 наділяла того з подружжя, хто потребував матеріальної
допомоги, правом на одержання утримання від другого з подружжя у разі
припинення шлюбу внаслідок його розірвання, за винятком випадків, коли
той з подружжя, кому було пред’явлено вимогу щодо утримання, міг
довести, що розлучення сталося не з його вини. Зазначене право мало
припинятися внаслідок укладення другим з подружжя нового шлюбу, а також
після спливу двох років від дня розлучення.

Перша глава другого розділу другої книги Кодексу, що мав назву “Про
сім’ю”, встановлювала рівність прав і обов’язків дітей, народжених у
шлюбі і поза ним. Так, ст. 93 забезпечувала право на встановлення
справжнього походження дитини незалежно від її народження у шлюбі чи
поза ним. Зокрема, матері позашлюбної дитини ще в період вагітності
надавалось право подати заяву до органу ЗАГСу про батька дитини. Про
заяву орган ЗАГСу мав сповістити особу, названу у ній батьком дитини.
Цій особі надавалося право у двотижневий строк від дня одержання
повідомлення опротестувати заяву матері майбутньої дитини. Відсутність
протесту розцінювалася як визнання зазначеною особою свого батьківства.
За наявності протесту з боку ймовірного батька дитини її матері
надавалося право встановити справжнього батька через суд (статті 97—99).

39

У другій і третій главах було врегульовано особисті та майнові права і
обов’язки батьків і дітей. Статті, які регулювали ці відносини,
передбачали рівні права матері й батька дитини щодо вибору її прізвища
(статті 102 і 103), громадянства (ст. 104), а також вирішення усіх
спорів між батьками з урахуванням інтересів дітей. Передбачалась також
можливість позбавлення батьків опікунських прав за постановою відділу
соціального забезпечення (ст. 132).

Згідно з Кодексом майнові права батьків і дітей мали грунтуватися на
принципі роздільності їх майна. У ст. 105 було зазначено, що батьки
мають здійснювати права на належне кожному з них майно самостійно і
незалежно одне від одного. Кодекс також визначав аліментні права та
обов’язки батьків і дітей. Батьки були зобов’язані надавати своїм дітям,
які потребували матеріальної допомоги, утримання до досягнення ними 16
років (ст. 106). Після досягнення зазначеного віку право на одержання
утримання від батьків мали повністю або частково непрацездатні діти, які
потребували матеріальної допомоги, за умови, що батьки або один з них
мали можливість надавати таку допомогу (ст. 87).

У Кодексі було закріплено обов’язок працездатних дітей і тих, які
володіли майном, надавати утримання своїм непрацездатним батькам, які
потребували матеріальної допомоги. Непрацездатними вважалися батько,
який досяг 55 років, і мати старше 50 років (ст. 109 і примітка до неї).

Окремий розділ регулював питання, пов’язані з усиновленням. Так,
відповідно до ст. 113 усиновлені особи і усиновлю-вачі, якщо усиновлення
мало місце до видання цього Кодексу, прирівнювались до родичів за
походженням. Усиновлення ж, яке здійснене після набрання чинності
зазначеним Кодексом, не повинно було породжувати жодних цивільних
обов’язків і прав для усиновлювачів і усиновлених (ст. 114).

Третя книга регулювала відносини, пов’язані з опікою, яка
встановлювалась над недієздатними особами і неповнолітніми віком до 16
років (статті 115, 124). Опіка над неповнолітніми могла бути продовжена
до досягнення ними 18-річного віку, якщо відповідний орган соціального
забезпечення визнавав це за необхідне (ст. 116). Відали опікою Народний
комісаріат соціального забезпечення і підвідомчі йому органи.

У цій книзі було врегульовано питання, пов’язані з призначенням опікунів
і звільненням останніх від виконання їх обов’язків. Згідно зі ст. 128 не
могли бути опікунами особи, над якими було встановлено опіку; особи, чиї
права було обмежено судовим рішенням, протягом терміну дії цього
обмеження; особи, інтереси

40

яких суперечили інтересам тієї особи, над якою мала бути встановлена
опіка. Було визначено права та обов’язки опікунів і відповідальність
органів опіки. Опікунові надавалося право здійснювати в інтересах
підопічного оплатне відчуження його майна.

На відчуження опікуном домашньої обстановки і господарського інвентарю
підопічного необхідний був дозвіл місцевого відділу соціального
забезпечення (ст. 139). Опікуни не могли укладати з підопічними будь-які
угоди, а також здійснювати безоплатне відчуження їх майна (ст. 138).
Опікун ніс відповідальність перед підопічним за заподіяння йому недбалим
або несумлінним виконанням своїх обов’язків майнової шкоди (ст. 145).
Опікуни могли бути звільнені від їх обов’язків як за власним бажанням
(статті 129 і 130), так і за ініціативою відділів соціального
забезпечення (у разі неналежного виконання покладених на них обов’язків)
(ст. 132). За ухилення без достатніх підстав від виконання опікунських
обов’язків або їх недбале виконання передбачалась кримінальна
відповідальність (ст. 146).

Умови громадянської війни не дозволили ввести Кодекс законів про акти
громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРР у дію. Проте він увійшов в
історію як перша спроба здійснення кодифікації сімейного законодавства в
Україні.

Закінчення громадянської війни і запровадження непу зумовили
необхідність проведення значної законотворчої і кодифікаційної роботи.
Водночас перехід до непу породив низку проблем, пов’язаних з
регулюванням сімейно-шлюбних відносин.

Найбільше спорів виникало при застосуванні на практиці ст. 52 Кодексу
про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право
РСФРР, яка передбачала, що лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі
ЗАГСу, породжує права та обов’язки подружжя, і ст. 105 того ж Кодексу,
відповідно до якої шлюб не утворював спільності майна (у Кодексі законів
про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРР ці положення були
передбачені відповідно статтями 56 і 85).

У нових умовах положення про роздільність майна подружжя перестало
відповідати характеру майнових відносин, що складалися у радянській
сім’ї. Тому Д. Курський у пояснювальній записці до проекту нового
сімейного кодексу РСФРР, підготовленого у 1925 p., підкреслював, що з
урахуванням зазначеної обставини проект передбачає закріплення спільної
власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу, не прагнучи до
вирішення такого безнадійного і принципово неправильного завдання, як
врахування внеску кожного з подружжя у спільну справу1.

Див.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М., 1948. — С. 147.

41

Треба зазначити також, що принцип роздільності майна, закріплений у ст.
105 сімейного кодексу РСФРР 1918 р. і ст. 85 сімейного кодексу УСРР 1919
р., не дозволяв виокремлювати при визначенні прав на майно працю дружини
по веденню домашнього господарства і догляду за дітьми. А ця суспільно
необхідна праця давала чоловікові можливість уникати зайвих витрат,
ефективніше працювати, а отже, і більше заробляти. Однак згідно з
зазначеними статтями кошти, набуті, по суті, в результаті спільної праці
подружжя, формально належали чоловіку. Йому ж належало і придбане на ці
кошти майно. За визначенням Народного комісаріату юстиції УСРР в окремих
випадках це могло призвести до перетворення шлюбу у джерело нетрудового
збагачення одного з подружжя за рахунок другого1.

Наслідком недосконалості положень ст. 105 сімейного кодексу РСФРР 1918
р. стало те, що з 1922 р. на практиці їх стали тлумачити обмежено,
визнаючи спільність майна подружжя міської сім’ї у тих випадках, коли це
майно було набуте спільною працею дружини і чоловіка за час шлюбу. Так,
в ухвалі Вищого судового контролю Народного комісаріату юстиції РСФРР у
справі Абакумових, було підкреслено, що зазначену статтю треба розуміти
лише у тому сенсі, що один із подружжя не має права зазіхати на майно,
яке знаходиться у власності другого з подружжя. Проте спільне життя
неминуче створює таке становище, коли окремі предмети набуваються
спільною працею подружжя, причому чоловік працює на стороні, здобуваючи
кошти для існування сім’ї, а дружина виконує роботу по обслуговуванню
чоловіка, дітей тощо. І ця праця має вважатися продуктивною, такою, що
породжує право дружини на участь у її результатах. Тому при розірванні
шлюбу суд, розглядаючи вимоги дружини про виділення їй та її дітям
частини домашнього майна, повинен встановлювати, наскільки значною була
праця, вкладена нею за час шлюбу в спільне господарство2.

З 1922 р. точка зору, відповідно до якої з метою захисту інтересів жінки
майно, набуте подружжям за час шлюбу, повинне розглядатись як спільне
майно дружини і чоловіка, стала панівною у судовій практиці РСФРР.

В Україні принцип спільності майна подружжя почав визнаватися трохи
пізніше. Так, в ухвалі Найвищого суду УСРР від 23 жовтня 1923 р.
зазначалось, що згідно з радянським зако-

1 Див.: Сборник материалов к проектам семейных кодексов УССР и

РСФСР. – Харьков, 1926. – С. 169.

2 Див.: Еженедельник советской юстиции. — 1922. — № 11. — С. 12.

42

нодавством шлюб не створює спільності майна дружини і чоловіка. При
цьому не уточнювалося, стосувалося це положення майна, набутого до
шлюбу, чи будь-якого майна1. Проте у тому ж 1923 р. в іншій ухвалі цього
органу було підкреслено, що майно, набуте дружиною і чоловіком протягом
сімейного життя, має визнаватися їх спільною власністю2.

Розробка проекту нового сімейного кодексу УСРР розпочалась у другій
половині 1923 р. Проект було внесено на обговорення другої сесії ВУЦВК
IX скликання, яка ухвалила його 23 жовтня 1925 р. як тимчасовий. 31
травня 1926 р. на третій сесії ВУЦВК IX скликання на основі проекту було
прийнято Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського
стану (КЗпСОШ) УСРР, який набрав чинності з 1 вересня 1926 р. Треба
зазначити, що новий сімейний кодекс РСФРР було прийнято пізніше — 19
листопада 1926 р. (набрав чинності з 1 січня 1927 p.).

Під час розробки проекту сімейного кодексу УСРР 1926 р. найгостріша
дискусія точилася навколо проблем, пов’язаних з правовим значенням
державної реєстрації шлюбу і правовим захистом фактичних шлюбних
відносин3. Розгляд питання про надання цій реєстрації факультативного
характеру й про поширення правового захисту на підтверджені доказами
фактичні шлюби було ініційовано відділом законодавчих пропозицій і
кодифікації Народного комісаріату юстиції УСРР ще у другій половині 1923
р. У травні 1924 р. на розширеному засіданні колегії Наркомюсту за
підсумками обговорення основоположних принципів проекту нового сімейного
кодексу більшістю голосів (десять проти восьми) було схвалено пропозицію
про закріплення у ньому необов’язковості державної реєстрації шлюбу зі
збереженням обов’язкової реєстрації останнього лише для осіб, які
бажають укласти шлюб за релігійним обрядом4.

Перший проект сімейного кодексу УСРР, опублікований у червні 1924 p.,
передбачав факультативність державної реєстрації шлюбу. Це положення
було збережене і у проекті, внесеному

1 Див.: Вестник советской юстиции. — 1923. — № 9. — С. 240.

2 Див.: Сборник определений Верховного Суда УССР. — 1923. — № 39.

3 Докладніше про це див.: Сливицкий В.И. Основные вопросы брачно

го и семейного права УССР: Сборник памяти академика, профессора

В.М. Гордона. — Харьков, 1927. – С. 229—238; Матвеев Г.К. История

семейно-брачного законодательства Украинской ССР. — К., 1960. — С.

20-29.

4 Докладніше про це див.: Там само. — С. 230—239; Гордон М.В. Из

истории советского семейного права Украинской ССР // Ученые записки

Харьковского юридического института. — Т. XI. — Вып. II. — Харьков,

1958. – С. 82-87.

43

на обговорення другої сесії ВУЦВК IX скликання і прийнятому як
тимчасовий.

Остаточна редакція КЗпСОШ УСРР зазнала деяких змін. У ньому було
закріплене положення про те, що в УСРР визнається лише цивільний шлюб,
зареєстрований в органі ЗАГСу (статті 104 і 105). Вилучено статтю, яка
допускала судове визнання фактичного шлюбу, що тривав не менше двох
років або супроводжувався вагітністю жінки чи народженням дитини.
Водночас збереглися статті, які закріплювали можливість односторонньої
реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які перебували у близьких
стосунках (статті 133—139) і захист у певних випадках майнових прав
фактичного подружжя (ст. 140).

Структура кодексу відповідала його назві. Він включав п’ять відділів: І.
“Про сім’ю”; II. “Про опіку та піклування”; III. “Про шлюб”; IV. “Про
зміну громадянами своїх прізвищ та імен”; V. “Визнання особи безвісно
відсутньою або померлою”.

Структура аналогічного Кодексу РСФРР, як зазначається в юридичній
літературі1, була більш вдалою. У ньому спочатку були розміщені норми
про шлюб, а потім ті, що регулюють відносини між батьками й дітьми,
іншими родичами. Розробники цього Кодексу виходили з визнання того, що
основою сім’ї є шлюб, який породжує відносини між іншими членами сім’ї.
КЗпСОШ УСРР встановлював рівність прав та обов’язків дітей (незалежно
від того, були їх батьки в шлюбі в період зачаття або народження
останніх чи ні), а також батьків і матерів (ст. 1). Згідно з цим
Кодексом безспірним до спростування судом доказом походження дитини від
конкретних батьків був запис про її народження у книзі органу ЗАГСу (ст.
2) або подальше визнання батьківства (ст. 3). Кожна вагітна жінка або
та, яка народила дитину, мала право (незалежно від того, заміжня вона чи
ні) подати до органу ЗАГСу заяву із зазначенням прізвища особи, яку вона
вважала батьком дитини. Заява від матері дитини, котра народилася,
повинна була бути подана протягом місяця від дня її народження. У разі
пропущення цього строку батьківство могло бути встановлене лише судом чи
органом ЗАГСу за заявою батька дитини і якщо воно було підтверджене
матір’ю останньої (ст. 5).

Відповідно до ст. 6 КЗпСОШ у разі подання заяви про вагітність або
народження дитини її матір’ю орган ЗАГСу в

1 Див.: Бошко В.И. Очерки советского семейного права / Переработаь и
дополнены В.А. Рясенцевым. — К., 1952. — С. 50.

44

триденний строк мав повідомляти про це особу, яка була названа у заяві
батьком дитини, і зобов’язувати останню у місячний строк від дня
вручення їй повідомлення сповістити його, визнає вона цей факт чи ні.
Якщо протягом зазначеного строку ця особа не висловлювала заперечень,
вона повинна була бути записана батьком дитини. Водночас особа, яка
визнавалась у заяві матері дитини батьком останньої, протягом року з
моменту одержання повідомлення, передбаченого ст. 6, могла розпочати у
суді спір з приводу свого батьківства, повідомивши про це орган ЗАГСу.

Якщо зазначена особа протягом року не розпочинала судового спору, це
прирівнювалось до визнання нею дитини своєю (ст. 7). У разі ж порушення
спору особа, яка заперечувала своє батьківство, зобов’язана була надати
суду докази цього, а мати дитини — докази, що підтверджували б факти,
викладені в її заяві. Якщо цього не було зроблено, вимагати надання
відповідних доказів від обох сторін мав суд.

Особа, яка визнала себе батьком дитини або була визнана ним у
встановленому порядку, була зобов’язана брати участь у витратах,
пов’язаних з вагітністю, пологами, харчуванням і утриманням дитини, а
також надавати матеріальну допомогу матері, яка її потребувала, у період
вагітності та протягом одного року після пологів. Згідно зі ст. 12 було
встановлено солідарну відповідальність щодо сплати аліментів на
утримання дитини всіх осіб, які мали інтимні стосунки з її матір’ю у
період зачаття, незважаючи на те, що батьком визнавалась одна з них (ця
стаття була скасована 2 грудня 1937 p.). Однак треба враховувати, що до
прийняття постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. “Про заборону
абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення
державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків,
дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за
несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення”
аліменти на дітей стягувались у твердій грошовій сумі. Тому зазначене
положення не впливало на їх розмір.

Другий розділ першого відділу КЗпСОШ визначав особисті права та
обов’язки батьків і дітей, закріплював право останніх на прізвище і
громадянство, обов’язок батьків піклуватися про неповнолітніх дітей,
зокрема про їх здоров’я, фізичний розвиток, виховання (статті 13—16).
Було передбачене право батьків вимагати у позовному порядку дітей від
осіб, які незаконно утримували їх (ст. 18). На батьків покладався
обов’язок захищати особисті та майнові інтереси неповнолітніх дітей (ст.
17).

45

Передбачалась можливість позбавлення батьків батьківських прав (статті
25 і 27).

Третій розділ першого відділу КЗпСОШ регламентував майнові права та
обов’язки батьків і дітей. Зокрема, ст. 29 закріплювала принцип
роздільності їх майна, а статті ЗО—32 регламентували аліментні права та
обов’язки батьків і дітей. Суду надавалось право у виняткових випадках з
урахуванням особливостей відносин між дітьми й батьками звільняти
останніх від обов’язку утримувати повнолітніх дітей, які потребували
матеріальної допомоги внаслідок непрацездатності або безробіття, а дітей
— від обов’язку надавати матеріальну допомогу батькам.

П’ятий розділ першого відділу КЗпСОШ регулював питання, пов’язані з
інститутом усиновлення, що вперше запроваджувався в законодавство.
Згідно зі ст. 38 можна було усиновлю-вати неповнолітніх дітей. А
приймаки могли бути усиновлені й після досягнення ними повноліття.
Усиновлення мало здійснюватись на прохання усиновлювачів органами опіки
та піклування і не повинно було суперечити інтересам усиновлених (ст.
41). Усиновлені та їх нащадки набували усіх прав та обов’язків рідних
дітей усиновлювачів. Водночас вони втрачали усі права і звільнялися від
усіх обов’язків щодо своїх батьків (ст. 43). Була передбачена можливість
скасування усиновлення (статті 45 і 46).

Другий відділ КЗпСОШ регламентував питання опіки та піклування. Усі
правила, пов’язані з їх встановленням, переважно відтворювали відповідні
положення сімейного кодексу УСРР 1919 р. Однак на відміну від останнього
норми КЗпСОШ передбачали встановлення не тільки опіки, а й піклування.
Опіка має встановлюватись над неповнолітніми, марнотратниками, особами з
вадами психічного розвитку, а піклування — над особами, які через свій
фізичний або психічний стан не могли самостійно захищати свої права та
інтереси. У цьому відділі було визначено порядок встановлення і
скасування опіки та піклування, права й обов’язки опікунів та
піклувальників.

Третій відділ КЗпСОШ містив норми, які регулювали питання, пов’язані з
формою та умовами укладення шлюбу, визнанням його недійсності, а також з
правами та обов’язками подружжя. Причому норми КЗпСОШ істотно
відрізнялись від відповідних норм аналогічного російського кодексу, де
були наведені ознаки фактичних шлюбних відносин (ст. 12) і передбачено
захист майнових прав фактичного подружжя (статті 11 і 16). А КЗпСОШ
УСРР, як вже зазначалось, визнавав лише

46

цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, і передбачав можливість
захисту майнових прав фактичного подружжя лише в окремих випадках.

КЗпСОШ визначав умови укладення шлюбу (статті 108— 112), а у російському
кодексі йшлося лише про умови реєстрації шлюбу (ст. 4). Шлюбний вік в
Україні для жінки встановлювався у 16, а для чоловіка — у 18 років (ст.
109), тоді як у РСФРР — у 18 років для чоловіка і жінки (ст. 5). На
відміну від російського кодексу в українському було закріплено
можливість визнання шлюбу недійсним.

Питання, пов’язані з припиненням шлюбу, регулювалися четвертим розділом
третього відділу КЗпСОШ. Зокрема, відповідно до ст. 119 шлюб міг бути
розірваний як за взаємною згодою подружжя, так і за бажанням одного з
них. Явним доказом розірвання шлюбу був запис у книзі актів
громадянського стану або ухвала суду. Однак на практиці судова процедура
розірвання шлюбу, як зазначає Г. Матвеев, практично зникла1.

У п’ятому розділі третього відділу КЗпСОШ були закріплені права та
обов’язки подружжя, регулювання яких грунтувалось на засадах
рівноправності дружини і чоловіка в особистих і майнових відносинах.
Вони мали рівне право на вибір прізвища, місця проживання, однакові
майнові права. Зокрема, одному з подружжя дозволялося приєднати до свого
прізвища прізвище другого з них за згодою останнього (ст. 121). Було
передбачено, що зміна місця проживання одним з подружжя не повинна
породжувати обов’язку другого з них супроводжувати його (ст. 126).
Згідно зі ст. 124 КЗпСОШ якщо одна з осіб, які одружувались, була
громадянином УСРР, а друга — іноземцем, за кожною з них мало зберігатись
їх громадянство.

КЗпСОШ по-новому регулював права подружжя на належне їм майно. На
відміну від сімейного кодексу УСРР 1919 p., який закріплював
роздільність майна дружини і чоловіка (ст. 85), ст. 125 КЗпСОШ
встановлювала, що майно, нажите спільною працею подружжя, вважається
таким, що належить обом з них у рівних частках. Інше майно є роздільною
власністю кожного з подружжя (статті 61—65 ЦК УСРР 1922 р. передбачали
спільну часткову власність).

Примітка до ст. 125 КЗпСОШ закріплювала положення про те, що праця
дружини, пов’язана з веденням домашнього господарства або з доглядом за
дітьми, має прирівнюватись при

1 Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства
Украинской ССР. — К., 1960. – С. 36.

47

визначенні прав подружжя на майно до праці чоловіка з добування засобів
для існування. Це мало важливе значення для захисту майнових прав жінки.
При цьому треба зазначити, що в аналогічному російському сімейному
кодексі такої норми не було і що, як вже підкреслювалось, судова
практика України ще з 1923 р. почала керуватися зазначеним положенням.

У КЗпСОШ був також передбачений захист аліментних прав дружини і
чоловіка. Так, відповідно до ст. 128 право на утримання мав той з
подружжя, хто внаслідок непрацездатності або безробіття потребував
цього, за умови, що другий з подружжя мав можливість надавати йому
матеріальну допомогу. Причому це право зберігалось й після розірвання
шлюбу, якщо непрацездатність того з подружжя, хто потребував утримання,
виникла до укладення шлюбу, за час шлюбу або не пізніше ніж через рік
після розлучення, а також у разі, якщо він був безробітним протягом року
після розірвання шлюбу (ст. 129). Право розлученого чоловіка, дружини на
аліменти не обмежувалося строком. Воно припинялось лише у разі вступу
того з подружжя, хто потребував матеріальної допомоги, у новий шлюб, при
відпаданні умов, необхідних для одержання аліментів (поновлення
працездатності, зникнення потреби у матеріальній допомозі тощо) або ж
тоді, коли той з подружжя, з якого стягувались аліменти, внаслідок зміни
свого матеріального становища був не в змозі сплачувати їх (в РСФРР у
разі розірвання шлюбу право на аліменти зберігалось за непрацездатним
чоловіком, дружиною протягом одного року).

Як вже зазначалося, статті 133—139 КЗпСОШ передбачали можливість
односторонньої реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які перебували
у близьких стосунках. Згідно зі ст. 133 у разі подання заяви про
реєстрацію шлюбу лише однією зі сторін (із зазначенням того, хто є
другою стороною і за відсутності визнання цього останнього) орган ЗАГСу
у триденний строк повинен був сповіщати про це особу, вказану в заяві як
чоловік, дружина, і покладати на неї обов’язок у місячний строк
повідомити його, чи визнає вона достовірність поданої заяви. Протягом
місяця від дня одержання заяви ця особа могла розпочати спір у суді з
приводу її вірогідності, сповістивши про це орган ЗАГСу. Якщо зазначена
особа не порушувала судового спору, вважалося, що вона визнала себе
чоловіком, дружиною. У такому разі орган ЗАГСу вчиняв запис про шлюб
(ст. 134). Якщо ж спір виникав, вчинення такого запису ставилося у
залежність від рішення суду (ст. 135). Проте реєстрація шлюбу на
підставі судового рішення могла бути здійснена лише тоді,

коли жодна з сторін не перебувала в зареєстрованому шлюбі (ст. 139).
Якщо ж одна з сторін або обидві сторони перебували в зареєстрованому
шлюбі, суд міг визнати за однією з сторін право на спільне майно і на
одержання аліментів від другої сторони (ст. 140). Треба зазначити, що у
такому разі шлюб між цими особами не міг бути зареєстрований. Проте у
них виникали майнові права.

Останні два відділи КЗпСОШ (“Про зміну громадянами своїх прізвищ та
імен” і “Визнання особи безвісно відсутньою або померлою”) мали
переважно інструктивний характер.

Як вже зазначалося, КЗпСОШ УСРР на відміну від аналогічного російського
кодексу прямо не передбачав захисту майнових інтересів фактичного
подружжя. Це було можливо лише за наявності умов, передбачених ст. 140.

Однак судова практика УСРР почала визнавати майново-правові наслідки й
за фактичними шлюбними відносинами. Так, у роз’ясненні Пленуму
Верховного Суду УСРР від 14 лютого 1928 р. було зазначено, що чоловіком,
дружиною у розумінні ст. 418 ЦК треба вважати не тільки зареєстровану
особу, а й сторону фактичного шлюбу, якщо суд визнає її такою (ст. 418
ЦК 1922 p. передбачала коло спадкоємців за законом), і що визнати за
однією з сторін майнові права, які виникають зі шлюбу, суд може не
тільки у випадку, прямо зазначеному в ст. 140 КЗпСОШ, а й тоді, коли
реєстрація фактичного шлюбу не може бути здійснена внаслідок смерті,
психічної хвороби тощо одного з подружжя. У цьому ж роз’ясненні було
наведено такі соціально-побутові ознаки шлюбу, як спільне домашнє
господарство, взаємна допомога, спільне виховання дітей, визнання себе
чоловіком, дружиною перед третіми особами тощо, які майже повністю
збігалися з ознаками, закріпленими у ст. 12 Російського сімейного
кодексу’. •

Таким чином, Верховний Суд УСРР визнав існування у певних випадках у
фактичного подружжя права не тільки на аліменти і спільне майно, а й на
взаємне спадкування, явно вийшовши за межі своєї компетенції.

Судова практика РСФРР також пішла шляхом розширення майнових прав
фактичного подружжя і визнання за ними права на взаємне спадкування.
Більше того, Верховний Суд РСФРР виходив з того, що за наявності у
померлої особи зареєстрованого і фактичного чоловіка, дружини вони
обидва мають право на спадкування2.

1 Див.: Вестник советской юстиции. — 1928. — № 5. — С. 142—143.

2 Див.: Судебная практика. — 1929. — № 16. — С. 5.

У розглядуваний період внаслідок того, що жінка була економічно слабшою
стороною, існувала певна необхідність у правовій охороні фактичних
шлюбних відносин. Однак це спричиняло й деякі негативні наслідки.
Визнання паралельного існування фактичного і зареєстрованого шлюбів
підривало принцип моногамії. Зареєстровані чоловік, дружина не мали
гарантій від появи претендента на їх спільне майно або на спадкування
після того з них, хто помер. Це призводило до невизначеності у майнових
відносинах між подружжям, а у багатьох випадках й до ущемлення майнових
прав зареєстрованих чоловіка, дружини.

Одночасному захисту майнових прав зареєстрованих і фактичних чоловіка,
дружини, що набув поширення у судовій практиці РСФРР, було покладено
край після опублікування постанови Президії Верховного Суду РСФРР від 16
вересня 1935 р., у якій було, зокрема, наголошено на тому, що суди не
мають права визнавати наявність фактичних шлюбних відносин при
одночасному існуванні зареєстрованого шлюбу1.

Наступним важливим нормативним актом, що сприяв розвитку сімейного
законодавства, була постанова ЦВК та РНК СРСР “Про заборону абортів,
збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної
допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих
ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату
аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення”. Цей
документ, який встановив кримінальну відповідальність за здійснення
незаконних абортів, передбачав збільшення державної матеріальної
допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним,
збільшення тривалості оплачуваних відпусток по вагітності і пологах,
посилення кримінального покарання за несплату аліментів. Було
встановлено нові правила обчислення розміру аліментів на дітей. Вони
мали стягуватись не у твердій грошовій сумі, а у частці від заробітку
платника аліментів. На утримання однієї дитини повинна була стягуватись
чверть його заробітку, двох дітей — третина, трьох і більше дітей —
половина заробітку цієї особи. З метою боротьби з легковажним ставленням
до сім’ї було передбачено особисту явку до органу ЗАГСу обох з подружжя,
які бажали розлучитися, вчинення відмітки у паспортах про розірвання
шлюбу, підвищення плати за розлучення.

8 липня 1944 р. було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про
збільшення державної допомоги вагітним жінкам,

Див.: Советская юстиция. — 1935. — № 31. — С. 24.

багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і
дитинства, про встановлення почесного звання ” Мати-героїня” та
застосування ордена “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”,
який по-новому вирішив низку питань правового регулювання сімейних і
шлюбних відносин1.

Необхідність прийняття цього акта була значною мірою обумовлена
обставинами воєнного часу. У цей період багато сімей були роз’єднані.
Деякі сім’ї розпались, у тому числі й через спрощеність процедури
розлучення. Значного поширення набули фактичні шлюби, які прирівнювались
до зареєстрованих. Указ визнав правову силу лише за зареєстрованим
шлюбом. Водночас було зазначено, що особи, які фактично перебували у
шлюбних відносинах до видання цього документа, могли оформити їх шляхом
реєстрації шлюбу, зазначивши строк фактичного співжиття. Було значно
ускладнено порядок розлучення. Указ скасував право матері на звернення
до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на
дитину, яка народилась від особи, з якою мати не перебувала у
зареєстрованому шлюбі. Це положення суперечило розвитку радянського
сімейного законодавства, яке передбачало зрівняння прав дітей у шлюбі з
правами позашлюбних дітей.

Положення Указу всупереч попереднім нормативним актам у галузі сімейного
законодавства поширили юридичну силу зареєстрованого шлюбу на відносини
не тільки між дружиною і чоловіком, а й між батьками та дітьми, що, як
слушно зазначає М. Антокольська, відкинуло законодавство колишнього СРСР
на століття назад2.

Після опублікування Указу сімейні кодекси союзних республік зазнали
значних змін. Зміни до КЗпСОШ було внесено Указом Президії Верховної
Ради УРСР від 15 вересня 1945 р. Цим актом скасовано 18 і додано 8
статей, більш як у 20 статей внесено істотні зміни або доповнення.

Було скасовано статті 4— 11, відповідно до яких встановлення і
оспорювання батьківства не залежало від того, перебувала мати дитини у
зареєстрованому шлюбі чи ні. Змінено ст. І, що передбачала рівність прав
та обов’язків дітей, народжених у шлюбі та поза ним. Вона закріпила
положення, згідно з яким

1 Докладніше про це див.: Рабинович Н.В. Семейное право // История

советского гражданского права. 1917—1947 гг. — М., 1944. — С. 488—498;

Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской

ССР. – К., 1960. — С. 43—51; Антокольская М.В. Семейное право. – М.

1999. – С. 75-76.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 77.

51

взаємні права та обов’язки батьків і дітей мали визначатися походженням
останніх, засвідченим відповідним записом у книзі запису актів
громадянського стану.

Змінено зміст статей 2 і 3. Зокрема, у ч. 1 ст. 2 було відтворено
положення Указу від 8 липня 1944 p., відповідно до якого при реєстрації
в органі ЗАГСу народження дитини від матері, яка не перебувала у
зареєстрованому шлюбі, дитина мала бути записана за прізвищем матері, за
вказівкою якої їй повинно було бути присвоєне по батькові. Частина 2
цієї статті грунтувалась на положенні Указу Президії Верховної Ради СРСР
від 14 березня 1945 р. “Про порядок застосування Указу Президії
Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. щодо дітей, батьки яких не
перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі” і встановлювала, що у
разі укладення жінкою зареєстрованого шлюбу з особою, від якої вона
народила дитину і яка визнає себе батьком останньої, дитина має
прирівнюватись в усіх правах до дітей, які народились у зареєстрованому
шлюбі. їй має бути присвоєне по батькові за іменем останнього і, за
спільною згодою батьків, прізвище батька.

Кодекс було доповнено статтями 32-2 і 32-3, що визначали майнові права
дітей, які народилися до видання Указу від 8 липня 1944 р. від осіб, з
якими їх матері не перебували у зареєстрованому шлюбі, але які були
записані батьками цих дітей. Зазначені діти мали право на аліменти від
цих осіб, право спадкування і право на одержання пенсії нарівні з
дітьми, які народилися у зареєстрованому шлюбі.

Значних змін зазнав відділ ПІ “Про шлюб”. Його було доповнено, зокрема,
статтями 105-1 і 105-2.

У ст. 105-1 на підставі Указу від 8 липня 1944 р. було закріплено
положення про те, що особи, які фактично перебували у шлюбних відносинах
на цей день, могли оформити їх шляхом реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу,
зазначивши строк спільного життя, за умови, що жодна з них не перебувала
у зареєстрованому шлюбі, та за відсутності інших перешкод до укладення
шлюбу.

Стаття 105-2 відтворювала положення Указу Президії Верховної Ради СРСР
від 10 листопада 1944 р. “Про порядок визнання фактичних шлюбних
відносин у разі смерті або пропажі безвісти на фронті одного з
подружжя”. Згідно з нею у тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини,
що існували на день 8 липня 1944 р., не могли бути оформлені внаслідок
смерті або пропажі безвісти на фронті однієї з осіб, які перебували у
фактичних шлюбних відносинах, друга сторона

52

мала право звернутися до суду з заявою про визнання її чоловіком,
дружиною померлої або зниклої безвісти на фронті особи.

Було змінено норми, що регулювали розірвання шлюбу. Згідно з новою
редакцією ст. 119 це питання мало вирішуватись судом за спільною заявою
подружжя або одного з них. Зазнали змін статті, які визначали права та
обов’язки подружжя. Зі ст. 121 було виключено положення про те, що
особи, які виявили бажання одружитися, при укладенні шлюбу мали право
обрати спільне прізвище. Змінено зміст ст. 125. Відповідно до неї для
виникнення спільної власності подружжя було необхідно, щоб особи
перебували у зареєстрованому шлюбі і щоб майно було набуте їх працею за
час цього шлюбу. Закріплено положення про те, що розмір частки кожного з
подружжя у їх спільному майні у разі виникнення спору між ними мав
визначатися судом (раніше передбачалося, що подружжю у спільному майні
належать рівні частки).

Зі ст. 128 було виключено положення про право одного з подружжя на
одержання утримання від другого з них у разі безробіття. Також
зазначалося, що право на одержання утримання мають дружина, чоловік, які
перебувають у зареєстрованому шлюбі (у попередній редакції цієї статті
слова “зареєстрованому” не було). Однак це не змінювало змісту ст. 128,
оскільки КЗпСОШ визнавав лише зареєстрований шлюб. З Кодексу були
виключені статті 131—140.

Істотні зміни до КЗпСОШ було внесено Указом Президії Верховної Ради УРСР
від 7 квітня 1951 р. Кодекс було доповнено статтями, які закріпили
аліментні права та обов’язки вітчима й мачухи (ст. 32-4), пасинка і
падчерки (ст. 32-5), повнолітніх братів і сестер, котрі мали достатньо
коштів для утримання своїх неповнолітніх братів і сестер, які
потребували матеріальної допомоги (ст. 32-6), діда й баби, внука й
внучки (ст. 32-7), фактичних вихователів, тобто осіб, котрі взяли до
себе на виховання дітей з утриманням, а також осіб, які одержали спадок
від особи, котра утримувала дітей, або від особи, на яку покладався
обов’язок їх утримання (ст. 32-10). Згідно з зазначеними статтями
аліменти на неповнолітніх дітей стягувались з вітчима й мачухи, братів і
сестер, діда й баби, фактичних вихователів, осіб, які одержали спадок
від особи, котра утримувала дітей, або від особи, на яку покладався
обов’язок їх утримання, за умови, якщо батьки цих дітей померли або якщо
внаслідок хвороби або з іншої причини вони не мали можливості утримувати
своїх дітей.

53

Після закінчення Великої Вітчизняної війни низка положень Указу від 8
липня 1944 р. стала суперечити правосвідомості суспільства. Особливо це
стосувалось питань, пов’язаних з сімейно-правовим становищем позашлюбних
дітей і розірванням шлюбу.

Щодо врегулювання законодавства, пов’язаного з сімейно-правовим
становищем позашлюбних дітей, було висловлено дві точки зору.
Представники першої з них вважали, що відмінність у цьому дітей, яка
зумовлена наявністю або відсутністю зареєстрованого шлюбу між їх
батьками, не відповідає основним засадам радянського сімейного права,
вона була породжена особливостями воєнного часу, а тому щодо позашлюбних
дітей треба відновити ті норми, які існували до прийняття зазначеного
Указу1. На думку представників другої точки зору, передбачене Указом
сімейно-правове становище позашлюбної дитини потребувало нормування у
тій частині, яка визначала її правовий статус як особи (право на
прізвище та по батькові тощо). Проте зміни не повинні були стосуватися
майново-правового становища позашлюбних дітей, зокрема принципу їх
державного аліментування, недопущення позовів, пов’язаних зі
встановленням батьківства, а також зі стягненням з позашлюбних батьків
аліментів2.

До положень же Указу від 8 липня 1944 p., які регулювали питання, що
стосувалися розлучення, було внесено зміни Указом Президії Верховної
Ради СРСР від 10 грудня 1965 р. “Про деяку зміну порядку розгляду в
судах справ про розірвання шлюбу”. Цей Указ встановив одностадійний
судовий порядок розгляду зазначених справ. Було скасоване положення про
обов’язковість публікації в газетах повідомлень про їх порушення.

У 1968 р. було розроблено і опубліковано проект Основ законодавства
Союзу РСР про шлюб та сім’ю3. Під час його обговорення найгостріші
суперечки точились навколо питань, пов’язаних з підставами встановлення
у судовому порядку батьківства позашлюбних дітей, а також з їх правовим
становищем.

1 Див.: Пергамент А.И. О кодификации республиканского законодатель

ства о браке, семье и опеке // Научная сессия, посвященная вопросам
совет

ского республиканского законодательства. 31 января — 2 февраля 1957 г. —

М., 1957. – С. 87.

2 Див.: Свердлов Г.М. К вопросу о кодификации брачно-семейного за

конодательства // Вопросы кодификации. — М., 1957. — С. 107—108;

Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской

ССР. – К., 1960. – С. 61-62.

3 Див.: Известия. — 1968. — 7 мая.

54

Деякі науковці та практичні працівники (С. Братусь, Є. Флей-шиц, А.
Пергамент) виступали проти будь-яких обмежень при вирішенні цих питань.
Вони висловили думку, що єдиною підставою виникнення прав і обов’язків
батьків щодо позашлюбної дитини має бути її походження від них (кровне
споріднення). В. Тадевосян вважав, що суд повинен брати до уваги й інші
докази батьківства. За результатами обговорення Комісія законодавчих
передбачень Ради Союзу Верховної Ради СРСР визнала за доцільне доповнити
передбачений проектом перелік підстав судового встановлення батьківства
положенням про те, що воно може бути також встановлене за наявності
доказів, які підтверджують визнання батьківства відповідачем1.

Різні погляди були висловлені також щодо правового режиму майна
подружжя. Так, Ю. Васильєв пропонував поширити режим спільності не
тільки на майно, набуте подружжям за час шлюбу, а й на їх дошлюбне майно
у тих випадках, коли між ними не було домовленості, що воно
залишатиметься у власності кожного з подружжя2. Н. Орлова3 і Ю.
Червоний4 вважали, що в Основах має бути закріплене положення про
спільність майна, набутого подружжям за час шлюбу, й роздільність їх
дошлюбного майна. Воно й було закріплене в Основах законодавства Союзу
РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю, затверджених Верховною Радою
СРСР 27 червня 1968 р. (набули чинності з 1 жовтня 1968 p.).

На підставі Основ у всіх союзних республіках були прийняті кодекси про
шлюб та сім’ю. КпШС України було затверджено Верховною Радою У РСР 20
червня 1969 р. і введено у дію з 1 січня 1970 р. Він складався з шести
розділів: І. “Загальні положення”; II. “Шлюб”; III. “Сім’я”; IV. “Опіка
та піклування”; V. “Акти громадянського стану”; VI. “Застосування
законодавства про шлюб та сім’ю до іноземців та осіб без громадянства,
застосування законів про шлюб та сім’ю іноземних держав і міжнародних
договорів”.

У першому розділі були визначені завдання КпШС, коло регульованих ним
відносин, основні принципи регулювання сімейних відносин, регламентовані
питання застосування позовної давності до вимог, які випливають зі
шлюбних і сімейних

1 Див.: Известия. — 1968. — 27 июля.

2 Див.: Известия. — 1968. — 14 мая.

3 Див.: Известия. — 1968. — 30 мая.

4 Див.: Червоний Ю.С. Підстава та момент виникнення спільного май

на подружжя. Охорона майнових прав подружжя // Проблеми правознав

ства. – Вип. 9. – К„ 1968. – С 106-113.

55

відносин, деякі інші питання сімейного законодавства. Положення про
шлюб і умови його укладення, особисті та майнові права подружжя, питання
припинення шлюбу і визнання його недійсності були відображені у другому
розділі. Зокрема, ст. 13 передбачала, що права та обов’язки подружжя
породжує лише шлюб, укладений в органі реєстрації актів громадянського
стану. Однак КпШС на відміну від Указу від 8 липня 1944 р. поширював
положення про чинність зареєстрованого шлюбу лише на відносини між
подружжям (в Указі це положення поширювалось й на відносини між батьками
та дітьми). Згідно зі статтями 41 і 42 шлюб міг бути розірваний як у
судовому, так й у реєстраційному порядку (у випадках, передбачених
законом).

У третьому розділі було висвітлено питання про підстави виникнення
правовідносин між батьками й дітьми, їх особисті та майнові права,
аліментні права й обов’язки інших членів сім’ї та родичів, про
усиновлення. Сформульоване одне з найважливіших положень сімейного
законодавства, відповідно до якого взаємні права та обов’язки батьків і
дітей мають грунтуватися на походженні останніх, засвідченому у
встановленому законом порядку (ст. 51), передбачена можливість
встановлення батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому
шлюбі як у реєстраційному, так і в судовому порядку (ст. 53). У ст. 57
було закріплено один з найважливіших принципів сімейного законодавства,
згідно з яким діти, походження яких встановлене за спільною заявою
батьків або за рішенням суду, повинні мати ті самі права й обов’язки
щодо батьків та їх родичів, що й діти осіб, які перебувають у шлюбі між
собою, тобто передбачена рівність правового становища позашлюбних дітей
і дітей, народжених у зареєстрованому шлюбі.

Четвертий, п’ятий і шостий розділи КпШС мали переважно інструктивний
характер.

Від часу прийняття КпШС України до нього було внесено багато змін і
доповнень. Зокрема, він був доповнений статтями, присвяченими
регулюванню питань, пов’язаних зі здійсненням і захистом прав, що
виникають зі шлюбних та сімейних відносин, а також з виконанням
пов’язаних з цим обов’язків. Введено правову норму, яка надала подружжю
право на укладення шлюбного контракту. Змін і доповнень зазнали статті,
пов’язані з аліментними обов’язками батьків і дітей, інших членів сім’ї
та родичів, з питаннями усиновлення дітей, у тому числі дітей-громадян
України іноземними громадянами.

З часу прийняття КпШС в Україні відбулися кардинальні економічні та
соціально-політичні зміни. Вона стала незалежною

державою. Прийнято нову Конституцію. Все це зумовило необхідність
розробки і прийняття нових кодексів, зокрема ЦК і СК.

Однак при цьому не було єдності думок. Члени робочої групи з розробки
проекту нового ЦК вважали, що кодифіковані норми сімейного права треба
включити до цього Кодексу у вигляді окремої книги1. Інші вчені,
насамперед 3. Ромовська, наполягали на прийнятті самостійного СК2.
Зазначені позиції відображали розглянуті у першій главі підручника два
погляди на сімейне право як на правову галузь (визнання його частиною
цивільного права і самостійною галуззю права).

Згідно з одним із цих поглядів до проекту ЦК було включено книгу шосту
“Сімейне право”, присвячену регулюванню сімейних відносин. Проте
водночас було підготовлено альтернативний проект СК, розробники якого
відстоювали думку про необхідність його прийняття у вигляді окремого
Кодексу. Верховна Рада України визнала за доцільне затвердити
самостійний СК, що набрав чинності з 1 січня 2004 р. одночасно з
Цивільним кодексом України.

Глава З

СУЧАСНЕ СІМЕЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Як вже зазначалось, під сімейним законодавством треба розуміти систему
сімейно-правових нормативних актів, розташованих у певному порядку
залежно від їх юридичної сили.

Найвищу юридичну силу в нашій державі має Конституція України, норми
якої є нормами прямої дії (ст. 8). Доводиться, однак, констатувати, що у
ч. 1 ст. 7 СК серед наведених у ній нормативно-правових актів, які
регулюють сімейні відносини, вона на відміну від ч. 1 ст. 4 ЦК, де
зазначено, що Конституція становить основу цивільного законодавства
України, не фігурує.

Особливе значення для регулювання сімейних відносин мають норми другого
розділу Конституції, де зафіксовано права, свободи та обов’язки людини і
громадянина. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Основного Закону нашої країни
громадяни мають

1 Див.: Відкритий лист членів робочої групи з розробки проекту нового

Цивільного кодексу України керівництву Верховної Ради України І. Плющу,

В. Медведчуку, С. Гавришу та народним депутатам України // Юридич

ний вісник України. — 2001. — № 46.

2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє //

Право України. — 2001. — № 2. — С 63—69.

рівні конституційні права та свободи, а ч. З цієї статті визначає
способи забезпечення рівності прав жінки й чоловіка. Основні принципи
регулювання сімейних відносин закріплено у статтях 51 і 52. Так, згідно
зі ст. 51 шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; кожен із
подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї, батьки
зобов’язані утримувати своїх дітей до їх повноліття, а повнолітні діти —
піклуватися про своїх непрацездатних батьків; сім’я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою. Стаття 52 (частини 1 і
2) передбачає рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того,
народжені вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом
будь-якого насильства над дитиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З
цієї статті утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування, покладається на державу, яка заохочує і
підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ч. 1 ст. 26
Конституції, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, котрі
перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
нашої держави. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55,
яка передбачає право громадян на судовий захист, і ст. 56, що закріплює
їх право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні
ними своїх повноважень. Істотне значення має й положення ч. 2 ст. 124,
відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини,
що виникають у державі.

Більшість положень зазначених норм Конституції розвинуто та
конкретизовано у статтях СК, який був прийнятий 10 січня 2002 р. Він
складається з семи розділів (292 статті): І. “Загальні положення”; II.
“Шлюб. Права та обов’язки подружжя”; III. “Права та обов’язки матері,
батька і дитини”; IV. “Влаштування дітей, позбавлених батьківського
піклування”; V. “Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів”; VI.
“Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без
громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних
договорів в Україні”; VII — “Прикінцеві положення”.

При збереженні окремих положень КпШС у цьому Кодексі закріплено й нові
норми. Так, вперше дається визначення понять

58

сім’ї та шлюбу. Розширено коло осіб, між якими можуть виникати сімейні
правовідносини. Передбачено право особи на сім’ю. У ст. 7, де наведено
загальні засади регулювання сімейних відносин, враховано зазначені вище
положення статей 51 і 52 Конституції. Передбачено можливість регулювання
сімейних відносин за домовленістю сторін, субсидіарного застосування до
їх регулювання норм ЦК, врахування при вирішенні сімейних спорів
звичаїв. Змінено умови укладення шлюбу та визнання його недійсним,
норми, що регулюють укладення шлюбного договору, встановлення
батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі.
Передбачена можливість встановлення не тільки батьківства, а й
материнства. Детальніше врегульовано особисті немайнові та майнові
відносини між подружжям, батьками й дітьми, іншими родичами. Передбачено
можливість укладення договору про патронат. Внесено деякі зміни у
регулювання відносин, пов’язаних з усиновленням.

Для регулювання сімейних відносин велике значення мають Конвенція ООН
про права дитини 1989 p., ратифікована Верховною Радою України 27 лютого
1991 p., і Декларація про загальні засади державної політики України
стосовно сім’ї та жінок, деякі положення яких дістали відображення в
окремих статтях СК.

Проте ними не вичерпується перелік нормативних актів, що регулюють
сімейні відносини. Так, Законом України від 11 січня 2000 р. “Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань реєстрації
актів громадянського стану” було внесено зміни до глави 26 КпШС
“Реєстрація зміни імені, по батькові та прізвища” і до Закону України
від 24 грудня 1993 р. “Про органи реєстрації актів громадянського
стану”. При цьому треба враховувати, що згідно з ч. 2 сьомого розділу
“Прикінцеві положення” СК п’ятий розділ “Акти громадянського стану” КпШС
зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття
спеціального закону.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин між батьками й дітьми
мають закони України від 11 липня 2001 р. “Про дошкільну освіту”, від 23
травня 1991 р. “Про освіту” (в редакції Закону від 23 березня 1996 p.),
від 15 листопада 2001 р. “Про запобігання насильству в сім’ї”, від 26
квітня 2001 р. “Про охорону дитинства”. Під час регулювання майнових
сімейних відносин відповідно до ст. 8 СК у субсидіарному порядку можуть
застосовуватися норми ЦК. Сімейні відносини регулюються також
підзаконними актами, зокрема Правилами опіки та піклування,
затвердженими наказом Державного комітету

59

України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України,
Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної
політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/ 131/88, а також
Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими
наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (в
редакції наказу від 18 листопада 2003 р. № 140/5). Для правильного та
однакового застосування норм сімейного права велике значення мають
постанови Пленуму Верховного Суду України, зокрема постанова від 12
червня 1998 р. № 16 “Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім’ю України”.

Водночас, як вже зазначалося, сімейні відносини можуть бути врегульовані
договором між їх учасниками, що є дійсним, якщо він не суперечить нормам
права та моральним засадам суспільства.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами права. Так, побудова
цих відносин на засадах любові, поваги, довіри між членами сім’ї не може
забезпечуватись правовими нормами. Останні можуть лише сприяти розвитку
цих відносин, які регулюються нормами моралі. Тому згідно з ч. З ст. 7
СК сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є
допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та
суспільства. При регулюванні цих відносин інтереси їх учасників можна
враховувати лише у тому разі, якщо вони не суперечать нормам моралі та
інтересам суспільства.

Відповідно до ст. 8 СК допускається субсидіарне застосування відповідних
норм ЦК до регулювання майнових відносин між подружжям, батьками й
дітьми, іншими членами сім’ї та родичами, якщо вони не врегульовані СК і
якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Можливість такого
застосування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є
галузями єдиного права України, більше того — галузями приватного права.

Цивільне право посідає центральне місце серед галузей права, що
регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть субсидіарно
застосовуватися до сімейних, трудових, природо-ресурсових та екологічних
відносин1. Однак це не дає підстав для того, щоб погодитись з Н.
Єгоровим, який визнає однорідність особистих немайнових відносин, що
регулюються сімейним і цивільним законодавством2. Якби ці відносини були

однорідними, недоречно було б вести мову про субсидіарне застосування
норм цивільного права до регулювання сімейних відносин. У такому разі ці
норми застосовувалися б до останніх без будь-яких обмежень і не було б
потреби у закріпленні в ст. 8 СК положення про те, що до сімейних
відносин субсидіарно застосовуються норми ЦК, якщо це не суперечить їх
суті (аналогічна умова передбачена і ст. 4 СК РФ). Однак ст. 8 СК
України на відміну від ст. 4 СК РФ передбачає можливість субсидіарного
застосування норм ЦК лише до майнових відносин між членами сім’ї. Тому
при регулюванні немайнових відносин між ними норми цивільного права не
можуть застосовуватися.

Зі змісту ст. 20 СК випливає, що норми ЦК про позовну давність
застосовуються до вимог, які випливають з ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч.
З ст. 138 і ч. З ст. 139 цього Кодексу. Норми ЦК про дійсність
правочинів (ст. 203) можуть застосовуватися при вирішенні спорів про
дійсність сімейно-правових договорів, якщо це питання недостатньо
врегульоване нормами СК. Норми ЦК про відшкодування матеріальної та
моральної шкоди, як зазначено в літературі, можуть застосовуватися для
захисту сімейних прав’.

Частина 1 ст. 10 СК передбачає застосування аналогії закону, а ч. 2 —
аналогії права. Сімейне право, як і цивільне, не може повністю охопити
усю різноманітність регульованих ним відносин. Тому можливі прогалини,
для заповнення яких і застосовуються аналогія закону та аналогія права.

Треба розрізняти застосування аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону застосовується у тих випадках, коли: 1) немає норми
права, яка безпосередньо регулювала б дані відносини; 2) існує потреба у
їх правовому регулюванні; 3) є норми права, які регулюють подібні
відносини (ч. З ст. 11 ЦПК України). Так, ЦК УСРР 1923 р. не передбачав
договорів довічного утримання. Однак на практиці такі договори мали
місце. Тому суди при вирішенні пов’язаних з ними спорів застосовували за
аналогією норми, що стосувалися договорів купівлі-продажу (в ЦК 2003 p.
договір довічного утримання передбачений).

Аналогія права застосовується, якщо: 1) немає закону, що регулював би
дані відносини; 2) відсутній закон, який регулю-

1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 23.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 261—262.

1 Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К.,
2003. – С. 39.

61

вав би подібні відносини; 3) наявні спірні відносини, що потребують
правового регулювання. За таких обставин суд вирішує справу виходячи із
загальних засад законодавства України (ч. 2 ст. 8 ЦК).

Прикладом застосування аналогії права є ухвали судової колегії у
цивільних справах Верховного Суду СРСР у справах Марцинюка (1940 р.) та
Бичкової-Гончаренко (1949 p.). Зазначені особи брали участь у гасінні
пожежі, щоб врятувати державне майно, і звернулись до суду з позовом про
відшкодування шкоди, у задоволенні якого їм було відмовлено. ЦК УСРР
1923 р. і ЦК РСФРР 1922 р. не містили норм, які регулювали б пов’язані з
наведеними випадками та подібні відносини. Верховний Суд СРСР зазначив,
що ця обставина не може бути підставою для відмови у позові. Тож суд мав
виходити із засад, передбачених Конституцією СРСР 1936 p., зокрема з її
ст. 131, яка зобов’язувала усіх громадян берегти та зміцнювати
соціалістичну власність, і відповідно до політики радянської держави
(ст. 4 ЦПК РСФРР 1922 р. та ст. 6 ЦПК УСРР 1923 р.) за аналогією права
прийняти рішення про відшкодування шкоди1.

У ЦК 1963 p. зазначене положення було передбачене у главі 41. Тому для
вирішення аналогічного спору не існувало потреби у застосуванні ні
аналогії закону, ні аналогії права. Крім того, нині не існує інституту
права соціалістичної власності. У зв’язку з цим згідно з положенням ч. 4
ст. 13 Конституції про рівність перед законом усіх суб’єктів права
власності необхідно відшкодовувати шкоду, заподіяну при рятуванні майна
будь-якої форми власності. У главі 80 ЦК передбачено, що шкода підлягає
відшкодуванню не тільки при рятуванні чужого майна, а й при відверненні
загрози її заподіяння будь-якому чужому майну, а також при рятуванні
життя та здоров’я іншої особи.

Відповідно до ст. 13 СК частиною національного сімейного законодавства
нашої держави є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України. Зміст цієї статті відповідає аналогічному
положенню, зафіксованому у ч. 1 ст. 9 Конституції.

Це стосується насамперед міжнародних конвенцій, учасницею яких є
Україна, і договорів про правову допомогу у цивільних та сімейних
справах. Серед конвенцій, що мають значення для регулювання сімейних
відносин, треба виділити ратифіковану Верховною Радою України 17 липня
1997 р. Конвенцію про захист прав та основних свобод людини 1950 р., ст.
8 якої гарантує право на повагу до особистого і сімейного життя, і

Конвенцію про права дитини. Положення ст. 8 першої Конвенції закріплено
у ч. 1 ст. 32 Конституції. Йому також відповідає зміст ч. 4 ст. 7 СК.
Положення Конвенції про права дитини дістали відображення у статтях 51 і
52 Конституції, ч. 7 ст. 7 СК і у статтях, які регулюють особисті
немайнові та майнові відносини між батьками й дітьми (глави 13—15 СК), а
також у четвертому розділі СК “Влаштування дітей, позбавлених
батьківського піклування”. Для регулювання сімейних відносин певне
значення має також Конвенція про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД),
ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

На необхідності врахування міжнародних договорів під час застосування
законів нашої держави наголошено у п. 4 постанови Пленуму Верховного
Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя”. У ньому підкреслено, що виходячи з положення ст. 9
Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства нашої держави, суд не може застосовувати
закон, який регулює розглядувані у цій постанові відносини, інакше, ніж
міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо
вони не суперечать Конституції України.

Стаття 11 СК передбачає можливість врахування звичаю при вирішенні судом
сімейного спору судом за заявою заінтересованої сторони. Це може бути
місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать
сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини
можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичай,
на думку О. Іоффе, — це правила поведінки, що складаються у суспільстві
стихійно, передаються з покоління у покоління і дотримуються людьми в
силу звички’. У другому абзаці ч. 1 ст. 7 ЦК наголошено на тому, що
звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного
законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. А у
третьому абзаці ч. 1 цієї статті зазначено, що звичай може бути
зафіксований у відповідному документі. Таким чином, під звичаєм треба
розуміти певне не встановлене нормами права правило поведінки, яке
склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління в покоління і
дотримується людьми в силу звички.

1 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. — Ч.
1. — Харьков, 1958. – С. 69.

62

1 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — М., 1967. — С. 52.

63

Існують звичаї, поширені у певному суспільстві, звичаї, що мають
місцевий характер, і звичаї національної меншини. Залежно від змісту
звичаїв держава може ставитись до них по-різному: визнавати той або
інший звичай, бути байдужою до нього або боротися з ним, наприклад, зі
звичаєм платити за наречену калим або викрадання її. 3. Ромовська
вважає, що оскільки українським законодавством сплата калиму за наречену
не заборонена, з того, хто зобов’язався, але не передав калим батькам
нареченої, може стягуватись обумовлена грошова сума на підставі рішення
суду1. З цим твердженням важко погодитися. Звичай сплати калиму був
обумовлений тим, що майбутня дружина вважалася робочою силою у
господарстві чоловіка. Сплата калиму була однією з умов укладення шлюбу.
СК України цього не передбачає. Положення про сплату калиму за наречену
суперечить ч. 1 ст. 51 Конституції, яка встановлює, що шлюб має
грунтуватися на вільній згоді жінки і чоловіка.

Держава може правовим актом санкціонувати звичай, надавши йому правового
значення. Так, у Київській Русі згідно з Кормчою книгою, існування якої
датується XI ст., вінчанню передували заручини — змовини, під час яких
батьки нареченої та нареченого домовлялися про укладення шлюбу і посаг.
Акт заручин оформлювався спеціальним записом, на випадок порушення
обіцянки взяти шлюб встановлювалася неустойка — заряд2. У Росії та
Україні упродовж тривалого часу існував звичай заручин, що передбачав не
тільки угоду між нареченим і нареченою про майбутній шлюб, а й угоду між
їх батьками про шлюб, справляння весілля, посаг. Стаття 31 СК надає
заручинам правового значення. Як випливає з її змісту, заручини — це
подання заяви до державного органу РАЦСу про реєстрацію шлюбу.

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть враховуватися,
якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та моральним засадам
суспільства.

Згідно зі статтями 7 і 9 СК сімейні відносини можуть регулюватися не
тільки його нормами, а й договором між членами сім’ї. СК значно розширив
застосування договору для регулювання сімейних відносин. Договори, що
регулюють ці відносини, можуть укладати не тільки дружина і чоловік, а й
батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім’ї, родичі. Причому ці
договори не повинні суперечити вимогам СК, інших законів

1 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний

коментар. – К., 2003. — С 46.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 47.

та моральним засадам суспільства. Значно розширено перелік прав та
обов’язків, які можуть бути передбачені у шлюбному договорі. Зокрема у
ньому можуть бути визначені не тільки майнові права та обов’язки
подружжя, а й відповідні права та обов’язки дружини і чоловіка як
батьків (ст. 93), порядок користування житлом, яке належить одному з
подружжя (ст. 98), тощо. Основний зміст шлюбного договору полягає у
визначенні правового режиму майна подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 66 СК
дружина і чоловік мають право домовитися між собою про порядок
користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної
власності.

Згідно з ч. 1 ст. 78 СК подружжя має право укласти договір про надання
утримання одному з них. Стаття 160 передбачає, що місце проживання
дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а
місце проживання дитини, яка досягла цього віку, — за спільною згодою
батьків і самої дитини. У ст. 190 закріплена можливість припинення
обов’язку виплати аліментів одним з батьків у разі передачі ним
належного йому права власності на нерухоме майно дитині або дитині й
тому з батьків, з ким вона проживає.

Стаття 252 СК передбачає виникнення прав та обов’язків, пов’язаних з
патронатом над дитиною, на підставі відповідного договору. Водночас
треба зазначити, що у сімейному праві договір відіграє набагато меншу
роль, ніж у цивільному, де він є однією з найважливіших підстав
виникнення цивільних правовідносин (ч. 2 ст. 11 ЦК). У сімейному праві
договір, як правило, може бути підставою лише для зміни сімейних
правовідносин (статті 93, 97 і 99 СК) і не може бути самостійною
підставою їх виникнення або припинення. Так, для виникнення шлюбних
правовідносин необхідна угода між особами, які укладають шлюб (ст. 51
Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак цього замало. Потрібна державна
реєстрація шлюбу, що має конститутивне (правоутворююче) значення (ч. 1
ст. 21 СК). Крім того, згоду осіб, які вступають у шлюб, не можна
вважати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на створення
сім’ї, а не на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.
Вона є одним з елементів юридичного складу, необхідного для укладення
шлюбу, але не єдиним. Подружні правовідносини породжує не угода осіб,
які бажають одружитися, а його державна реєстрація. Угода між подружжям
може бути елементом юридичного складу, необхідного й для припинення
шлюбних правовідносин. Так, бездітне подружжя може подати до органу
РАЦСу заяву про розірвання шлюбу. В

такому разі шлюб припиняється у день винесення цим органом відповідної
постанови (статті 106 і 114 СК). Лише один договір може бути самостійною
підставою виникнення сімейних правовідносин — договір про патронат (ст.
252 СК).

Частина 2 ст. 9 СК передбачає, що особи, які проживають однією сім’єю, а
також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим
Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за
договором, який має бути укладений у письмовій формі. Наведене положення
уявляється не зовсім точним. Адже норми сімейного права мають не тільки
імперативний, а й диспозитивний характер. Тому зазначені особи можуть
укласти угоду, яка врегулює як ті їх відносини, що не врегульовані СК,
так й відносини, врегульовані ним. Так, подружжя може укласти шлюбний
договір, у якому будуть врегульовані відносини між ними з приводу їх
майна, їх майнові права та обов’язки як батьків, а також аліментні
правовідносини (статті 93, 97 і 99 СК), хоч вони й врегульовані СК. Дід,
баба можуть, наприклад, укласти угоду з повнолітніми внуком, внучкою,
згідно з якою останні будуть зобов’язані сплачувати їм аліменти й у тому
разі, коли у діда, баби є діти, спроможні їх утримувати, хоч аліментні
правовідносини між дідом, бабою і внуком, внучкою врегульовані нормами
СК (статті 265 і 266). Зазначені договори не повинні суперечити вимогам
цього Кодексу та моральним засадам суспільства.

Глава 4 СІМЕЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття сім’ї у соціологічному та юридичному розумінні

Закон, регулюючи сімейні відносини, виходить з визначення поняття сім’ї.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 СК їх регулювання здійснюється цим Кодексом з
метою зміцнення сім’ї як соціального інституту. Термін “сім’я”
закріплено у ч. З ст. 2 СК. У ст. З вперше у законодавстві зроблено
спробу дати нормативне визначення поняття сім’ї. У ст. 4 сказано про
право особи на сім’ю (це ж положення передбачене у ст. 291 ЦК). Термін
“сім’я” вжито й в інших статтях СК. Так, у ч. 2 ст. 40 зазначено, що
шлюб визнається недійсним за рішенням суду в разі його фіктивності,
тобто якщо його укладено жінкою та

66

чоловіком або одним із них без наміру створення сім’ї та набуття прав і
обов’язків подружжя.

Стаття З СК визначає сім’ю як первинний та основний осередок суспільства
і вказує на такі її ознаки, як спільне проживання осіб, пов’язаних
спільним побутом, котрі мають взаємні права та обов’язки. У ч. 4 цієї
статті перераховані підстави виникнення сім’ї: шлюб, кровне споріднення,
усиновлення та інші підстави, які не заборонені законом і не суперечать
моральним засадам суспільства. У ч. 2 ст. З дано визначення поняття
сім’ї в юридичному розумінні. У другому абзаці цієї частини підкреслено,
що подружжя вважається сім’єю й тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку
з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками,
дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. У цьому разі
йдеться про виняток із загального правила. У третьому абзаці цієї
частини зазначено, що дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді,
коли спільно з ними не проживає. Це пояснюється існуванням таких
природних підстав виникнення сім’ї, як кровне споріднення та взаємні
права й обов’язки її членів. Згідно з ч. З ст. З СК права члена сім’ї
має одинока особа. З цим положенням навряд чи можна погодитись. Адже у
такому разі немає природних підстав виникнення сім’ї — шлюбу, кровного
споріднення. Крім того, особа, у якої немає кровного споріднення з
іншими особами, як правило, ні з ким не пов’язана взаємними сімейними
правами та обов’язками. Виняток становлять відносини між колишніми
членами сім’ї, наприклад, між колишнім подружжям, якщо один з них
зобов’язаний сплачувати другому аліменти, та відносини, що виникають з
права вітчима, мачухи на одержання аліментів від пасинка, падчерки, з
якими вони багато років не живуть однією сім’єю (ст. 270 СК).

З урахуванням сказаного навряд чи можна погодитися з позицією І. Дзери,
яка вважає, що у ст. З СК відсутнє визначення поняття сім’ї в юридичному
розумінні1. Як вже зазначалось, у цій статті таке визначення є. Інша
справа, що воно є недо-сить вдалим. Можна висловити зауваження й
стосовно деяких інших ознак сім’ї, наведених у ст. З СК.

У літературі розрізняють поняття сім’ї в соціологічному і юридичному
розумінні2.

1 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 30.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 43—45; Совет

ское семейное право. — М., 1982. — С. 42—44; Харчев А.Г. Брак и семья в

СССР. — М., 1964. — С. 57; Советское семейное право. — К., 1982. — С.

47-49; Антокольская В.М. Семейное право. — М., 1999. — С. 12—13.

г 67

Визначаючи поняття сім’ї необхідно виходити з того, що шлюб та сім’я,
як зазначав Ф. Енгельс у праці “Походження сім’ї, приватної власності та
держави” на підставі досліджень Л. Моргана і М. Ковалевського, — явища
історично мінливі. Вони змінюються з розвитком суспільства: спочатку —
під впливом природних факторів, а потім — економічних1.

Природною основою сім’ї є шлюб, кровне споріднення та прирівняні до них
відносини. Характерною ознакою сім’ї є спільне життя (це поняття не
можна ототожнювати з поняттями спільного проживання та спільного
побуту). Поняття спільного життя, як зазначає Є. Ворожейкін, значно
ширше поняття спільного проживання. Спільне життя може мати місце й за
відсутності спільного проживання. Спільне життя — це не тільки спільне
проживання, а й спільність сімейних інтересів, взаємна потреба у
постійному спілкуванні одне з одним2. Тому, розглядаючи питання про
ознаки сім’ї, правильніше говорити про спільне життя, а не про спільне
проживання чи спільний побут. Ознаками сім’ї є також взаємна моральна та
матеріальна підтримка і взаємне виховання її членами одне одного,
насамперед підростаючого покоління.

На підставі викладеного можна дати таке визначення поняття сім’ї в
соціологічному розумінні: сім’я — це історично визначена організована
соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або
лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті
дітей на виховання, характерними ознаками якої є спільне життя її
членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання
ними одне одного, насамперед підростаючого покоління. Важко погодитись
із запропонованим деякими авторами поняттям сім’ї як союзу осіб, що має
певні характерні риси3. Сім’я, наприклад, мати й малолітня дитина, може
й не являти собою союзу осіб.

Від поняття сім’ї в соціологічному розумінні треба відрізняти поняття
сім’ї в юридичному розумінні. Останнє поняття, як зазначає В. Рясенцев,
— це юридичний зв’язок4. Для сім’ї в юридичному розумінні характерне те,
що її члени мають взаємні

‘ Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения. — Т. II. — М.,
1955. – С. 196, 203, 204, 211, 220, 294.

2 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —

М., 1974. – С. 34-35.

3 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 43; Советское

семейное право. — М., 1982. — С. 42; Советское семейное право. — К.,

1982. – С. 47.

4 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 44; Советское

семейное право. — М., 1982. — С. 43.

68

права та обов’язки, зміст яких залежить від їх правового становища. На
цю ознаку вказує й ч. 2 ст. З СК.

З урахуванням наведеного вище сім’ю в юридичному розумінні можна
характеризувати як історично визначену організовану соціальну
спільність, пов ‘язану взаємними правами та обоє ‘яз-ками, які
випливають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на
виховання. Такій сім’ї притаманні ті ж ознаки, що й сім’ї в
соціологічному розумінні, а саме: спільне життя її членів, взаємна
моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного,
насамперед підростаючого покоління. Однак на відміну від сім’ї в
соціологічному розумінні для сім’ї в юридичному розумінні, як вже
зазначалося, характерне те, що її члени пов’язані взаємними правами та
обов’язками. Водночас, як підкреслює В. Рясенцев, сімейні права та
обов’язки можуть існувати між членами не тільки однієї сім’ї, а різних
сімей. Так, дорослі діти, які створили власні сім’ї, мають певні
обов’язки перед своїми батьками, неповнолітніми братами та сестрами, які
проживають в інших сім’ях1.

Таким чином, поняття сім’ї у соціологічному розумінні не збігається з
поняттям сім’ї в юридичному розумінні. Так, повнолітні працездатні брат
і сестра, які проживають разом або проживають разом і ведуть спільне
господарство, чи працездатна мати і повнолітній працездатний син, які
проживають разом і ведуть спільне господарство, утворюють сім’ю в
соціологічному розумінні. їх відносини ґрунтуються на кровному
спорідненні, спільному житті. Однак сім’ю в юридичному розумінні вони не
утворюють, оскільки у них немає взаємних сімейних прав та обов’язків.

Сім’я, як слушно зазначено в літературі, не є самостійним суб’єктом
права2. Такими суб’єктами є окремі члени сім’ї. Є. Ворожейкін вважає, що
не може існувати декілька визначень поняття сім’ї залежно від різних
галузей права. Це визначення має бути єдиним, незважаючи на те, що
поняття “член сім’ї” у кожній галузі відображає притаманну їй
специфіку3. З цим положенням важко погодитись. Правильнішою видається
думка А. Сергеева, відповідно до якої існує різний підхід до поняття
сім’ї в юридичному розумінні у різних галузях права4. Так, у житловому
законодавстві на перший план висуваються такі озна-

1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 44.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 280.

3 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —

М., 1974. – С. 33.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 281.

69

ки, як спільне проживання та ведення спільного господарства (ст. 64 ЖК
України). Згідно з ч. 2 цієї статті членами сім’ї наймача, крім його
чоловіка, дружини, дітей і батьків, можуть бути визнані й інші особи,
якщо вони постійно проживають з цією особою і ведуть з нею спільне
господарство.

Сім’ї як історично визначеній організованій соціальній спільності
притаманні біологічна, господарська та ідеологічна функції. Біологічна
функція спрямована на продовження людського роду, фізичне та духовне
відтворення суспільства і тісно пов’язана з ідеологічною. Господарська
функція передбачає спільне використання доходів і ведення домашнього
господарства. Вона може бути спрямована на спільне ведення бізнесу,
передачу набутого майна у спадок. У селянській (фермерській) сім’ї ця
функція дістає вияв у спільній підприємницькій діяльності по
виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції.
Зміст господарської функції залежить від соціального прошарку, до якого
належать члени сім’ї. Ідеологічна функція спрямована на взаємне
виховання членів сім’ї, насамперед підростаючого покоління. її зміст
також залежить від соціального прошарку, до якого належать члени сім’ї.
Залежно від функцій у сім’ї треба розрізняти три види відносин:
біологічні, майнові, ідеологічні. Біологічними є не тільки відносини,
пов’язані з продовженням людського роду, а й ті, що виникають з кровного
споріднення.

Не можна погодитись із Я. Шевченко, яка, критикуючи визначення поняття
сім’ї, наведене у ст. З СК, зазначає, що критерії розмежування останньої
як соціального осередку та правового феномена є поєднанням випадкових
обставин, внаслідок чого поняття сім’ї може бути поширене й на інші
правові та соціальні явища. На її погляд, визнання того, що сім’ю
утворюють особи, які проживають разом, пов’язані спільним побутом і
мають взаємні права та обов’язки, породжує уявлення про щось подібне до
комунальної квартири. Адже проживання разом і спільне ведення
господарства можуть стосуватися будь-якої групи людей, які прихильно
ставляться одне до одного. Однак ці люди можуть і не бути пов’язані
сімейними узами. Що ж до взаємних прав та обов’язків, то їх характер
взагалі може бути найрізноманітнішим1.

Проте, стверджуючи наведене вище, Я. Шевченко аналізує лише ч. 2 ст. З
СК і не враховує того, що у ч. 4 цієї статті

підкреслено, що сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного
споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених
законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відносини ж між особами, які проживають у комунальній квартирі, не
грунтуються на шлюбі, кровному спорідненні, усиновленні. Крім того, до
цих відносин не може бути застосована ознака спільного побуту. Зазначені
особи пов’язані між собою не взаємними сімейними, а лише взаємними
житловими правами та обов’язками. Справді, як вже зазначалось,
визначення поняття сім’ї, наведене у ст. З СК, є недосить вдалим. Однак
стверджувати, що це визначення породжує уявлення про щось, подібне до
комунальної квартири, не можна. Навряд чи можна погодитись і з 3.
Ромовською, яка вважає, що треба визнати сім’єю двох одиноких літніх
жінок, які проживають разом, мають спільний бюджет і піклуються одна про
одну1. Адже при цьому відносини між зазначеними особами не грунтуються
на шлюбі, кровному спорідненні, усиновленні, у них немає взаємних
сімейних прав та обов’язків.

З поняттям сім’ї тісно пов’язане поняття права особи на сім’ю.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 СК особа, яка досягла шлюбного віку, має право
на створення сім’ї. Право фізичної особи на сім’ю закріплене й у ст. 291
ЦК. Проте остання на відміну від ст. 4 СК передбачає право фізичної
особи на сім’ю, тобто її право бути членом сім’ї, а не на створення
останньої. Згідно зі ст. 291 ЦК фізична особа має право на сім’ю
незалежно від віку та стану здоров’я. Вона не може бути проти її волі
розлучена з сім’єю, крім випадків, встановлених законом.

Право на створення сім’ї є елементом сімейної правоздатності особи, яка
досягла шлюбного віку, а не її суб’єктивним правом, оскільки йому не
відповідає чийсь обов’язок. Суб’єктивному ж праву особи завжди
відповідає обов’язок іншої особи або осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 СК сім’ю може створити особа, яка народила
дитину, незалежно від віку. Це положення відповідає поняттю сім’ї,
наведеному у ст. З СК.

Згідно з ч. З ст. 4 СК кожна особа має право на проживання в сім’ї. Дане
положення відповідає ст. 51 Конституції, яка передбачає охорону державою
сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. Крім того, право на
проживання в сім’ї тісно пов’язане з правом на житло, передбаченим ст.
47 Конституції.

1 Див.: Шевченко Я.М. Проблеми нового Сімейного кодексу України //
Проблеми законності. — Харків, 2003. — С 5—6.

70

1 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний
коментар. — К., 2003. — С 20-21.

71

§ 2. Поняття та особливості сімейних правовідносин

Під сімейними правовідносинами треба розуміти відносини, що виникають зі
шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання.
Крім того, вони можуть виникати в результаті встановлення опіки та
піклування.

Треба зазначити, що, як вже підкреслювалося, норми сімейного права
регулюють не усі відносини, що виникають зі шлюбу та сім’ї. Так,
утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами
сім’ї, а також побудова сімейних відносин на засадах взаємної любові та
поваги, взаємодопомоги і підтримки можуть бути забезпечені не нормами
права, а нормами моралі. А норми права лише сприяють цьому.

Як слушно зазначено в літературі, правові норми, що встановлюють умови і
порядок укладення шлюбу, є початковою стадією правового регулювання тих
майнових і особистих не-майнових відносин, які починають складатися між
особами, які виявили бажання одружитися1. Не є, наприклад, сімейними
відносини між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, оскільки
заручини не породжують обов’язку вступу у нього. Водночас при цьому у
зазначених осіб можуть виникати цивільно-правові зобов’язання. Так,
згідно з ч. З ст. 31 СК особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана
відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з
приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Основні особливості сімейних правовідносин проаналізовані у першому
параграфі першої глави першого розділу підручника. На доповнення до
викладеного зазначимо, що сімейні правовідносини мають суто
індивідуальний характер. їх правомочними та зобов’язаними учасниками є
конкретні особи. Тому для цих правовідносин, як зазначено в літературі,
є характерною відсутність абсолютних правовідносин2. Водночас, як
підкреслюють О. Іоффе3 та А. Сергеев4, серед сімейних правовідносин є й
такі відносні правовідносини, в яких одночасно

беруть участь троє, а іноді й більше суб’єктів, які мають самостійні
права та інтереси. Прикладом можуть бути правовідносини, що складаються
між батьками й дітьми. Однак у цьому разі немає множинності осіб у
зобов’язанні, яка має місце в цивільному праві, оскільки, як зазначає М.
Антокольська, правовий зв’язок дитини з кожним із батьків є суто
індивідуальним1.

А. Сергеев допускає можливість існування досить обмеженої кількості
абсолютних сімейних правовідносин. На його думку, такими є відносини,
пов’язані з правом власності подружжя, що, як й будь-які відносини,
пов’язані з правом власності, що регулюються цивільним правом,
побудовані за моделлю абсолютних правовідносин2. З цим твердженням
навряд чи можна погодитись повністю. Адже відповідно до ч. 1 ст. 60 СК
майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на
праві спільної сумісної власності. Особливістю суб’єктного складу
правовідносин, що виникають зі спільної власності, є множинність її
учасників. Тому правовідносини виникають не тільки між власником і
невласником, а й між власниками. У літературі розрізняють зовнішні
правовідносини, пов’язані зі спільною власністю (між співвласниками, з
одного боку, і невласниками — з другого), і внутрішні (між самими
співвласниками)3.

Зовнішні правовідносини учасників спільної власності з третіми особами
мають абсолютний характер, який дістає вияв у тому, що співвласники
наділені суб’єктивним правом спільної власності, а зобов’язані особи,
коло яких не обмежене, повинні утримуватись від порушення цього права.
Особливістю цих відносин є те, що правомочною стороною виступає не одна
особа, а декілька.

Внутрішні правовідносини за своєю структурою є відносними. Адже всі
співвласники індивідуалізовані. Водночас їх внутрішні права та обов’язки
щодо одне одного обумовлені наявністю самого права спільної власності як
“стисненого”

‘ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 257.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51; Советское

семейное право. — М., 1982.’ — С. 49; Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой

метод регулирования общественных отношений. — Свердловск, 1972. —

С. 161; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 53; Антокольская М.В.

Семейное право. — М., 1999. — С. 95.

3 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —

С. 195.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 291.

72

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 95.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 291.

3 Див.: Советское гражданское право. — Ч. 1. — М., 1986. — С. 378—

379; Линникова Н.Ю. Право общей долевой собственности граждан:

Автореф. дис… канд. юрид. наук. — М., 1982. — С. 9; Червоный Ю.С.

Понятие и виды общей собственности по советскому праву // Вопросы

государства и права развитого социалистического общества. — Харьков,

1975. — С. 102—103; Гражданское право. – Т. 1. — М., 1999. – С. 434;

Мананкова Р.П. Правоотношения общей долевой собственности по совет

скому законодательству. — Томск, 1977. — С. 8; Науково-практичний

коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. — С. 113—114.

73

права, опосередковують ставлення до речі “як до своєї”, і для їх
виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому незважаючи на те,
що ці правовідносини за своєю структурою є відносними, вони залишаються
правовідносинами, пов’язаними з правом власності.

У зв’язку з цим правильнішою видається точка зору В. Рясен-цева, який
залежно від характеру захисту розрізняє: 1) відносні права, яким
притаманний абсолютний характер захисту від порушень з боку інших осіб
(право батьків, а у разі їх відсутності інших законних вихователів на
виховання дітей); 2) абсолютні права з деякими ознаками відносних (право
дружини і чоловіка на їх спільне майно); 3) відносні права, яким не
притаманні ознаки абсолютного захисту (особисті немайнові права та
обов’язки подружжя, права й обов’язки дружини і чоловіка по утриманню)1.

Як зазначає В. Рясенцев, деякі з перелічених рис сімейних правовідносин
притаманні й окремим інститутам цивільного права. Наприклад, триваючий
характер властивий праву власності, особистим немайновим правам, зв’язок
прав з особою, їх невідчужуваність характеризують право авторства тощо2.

Невідчужуваність притаманна праву на життя, на охорону здоров’я, на
свободу та особисту недоторканність, на повагу до гідності та честі, а
також іншим особистим немайновим правам, переліченим у ст. 270 ЦК.
Згідно з ч. З ст. 269 ЦК особисті немайнові права тісно пов’язані з
фізичною особою, яка не може відмовитися від цих прав, а також не може
бути позбавлена їх. Відповідно до ч. 1 ст. 269 ЦК особисті немайнові
права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
Однак такі риси сімейних правовідносин, як невідчужуваність та
непередаваність властиві лише окремим цивільним правовідносинам.
Більшість цивільних прав передаються і відчужуються, характеризуються
правонаступництвом. У цивільному праві є значна кількість правовідносин,
існування яких обмежене короткими термінами. Тому їх особисто-довірчий,
триваючий характер, непередаваність і невідчужуваність прав та
обов’язків, неможливість їх правонаступництва, як підкреслює В.
Рясенцев, на відміну від сімейних правовідносин не є типовими рисами
усіх цивільних правовідносин3.

‘ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51—52; Советское
семейное право. — М., 1982. — С. 49—50.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.

3 Див.: Там само. — С 15.

74

Отже, наведені особливості сімейних правовідносин свідчать про те, що у
комплексі вони утворюють галузеву єдність, що якісно відрізняється від
галузевої єдності цивільних правовідносин і правовідносин, які
складаються в інших галузях права.

§ 3. Суб’єкти, об’єкти і зміст сімейних правовідносин

Суб’єктами сімейних, як і будь-яких правовідносин, є особи, які беруть у
них участь. У літературі зазначається, що однією з особливостей сімейних
правовідносин є те, що їх суб’єктами можуть бути лише громадяни1.

Згідно зі ст. 2 СК учасниками регульованих ним сімейних правовідносин є
подружжя, батьки й діти, усиновлювачі та усиновлені, мати й батько
дитини, баба, дід, прабаба, прадід та внуки, правнуки, рідні брати й
сестри, мачуха, вітчим і падчерка, пасинок. Крім того, як випливає зі
змісту ч. З ст. 2 і глав 19 і 20 СК, цими учасниками можуть бути опікун,
піклувальник і дитина, над якою встановлено опіку або піклування, а
також особа, яка уклала договір про патронат, і дитина, передана у сім’ю
патронатного вихователя.

Як зазначає 3. Ромовська, на відміну від цивільних правовідносин
учасниками сімейних правовідносин можуть бути лише люди. При цьому
називати їх фізичними особами не прийнято2.

Треба підкреслити, що нині поняття людини і фізичної особи збігаються.
Однак в історичному аспекті фізична особа — це не будь-яка людина, а
людина, яка має правоздатність3.

Суб’єктами сімейних правовідносин можуть бути не тільки громадяни
України, а й, як це випливає зі змісту ст. 26 Конституції, іноземці та
особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах.
Водночас, як виняток, у випадках, передбачених законом, одним із
суб’єктів сімейних правовідносин може бути організація. Так, відповідно
до ч. 1

1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М, 1971. — С 16; Советское

семейное право. — К., 1982. — С. 51; Гражданское право. — Т. 3. — М.,

1999. – С. 286—287, 302; Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское се

мейное право. — М., 1974. — С. 36—37; Сімейне право України. — К.,

2002. — С. 34; Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-прак

тичний коментар. — К., 2003. – С. 12—13.

2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний

коментар. — К., 2003. — С. 12-13.

1 Детальніше див.: Гражданский кодекс Украины: комментарий. — Т. 1. —
Харьков, 2003. — С. 65.

75

ст. 248 СК дитина, яка залишилася без піклування батьків і проживає у
дитячому закладі або закладі охорони здоров’я, має право на всебічний
розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності. У такому
разі згідно зі ст. 245 СК адміністрація дитячого закладу або закладу
охорони здоров’я виконує щодо дитини функції опікуна та піклувальника і
тому є учасником сімейних правовідносин з дитиною, яка в ньому проживає.

Учасники сімейних, як й будь-яких інших, правовідносин повинні мати
відповідну правоздатність. Сімейна, як і цивільна, правоздатність особи
виникає у момент її народження. Під нею треба розуміти здатність особи
бути учасницею сімейних правовідносин, тобто мати сімейні права та
обов’язки. Обсяг сімейної правоздатності не є незмінним. Він
розширюється залежно від віку людини до 18 років. Шлюбна правоздатність
виникає у чоловіка з 18 років, а у жінки — з 17 (ч. 1 ст. 22 СК).
Відповідно до ч. 2 ст. 23 СК за заявою особи, яка досягла 14 років,
рішенням суду їй може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено,
що це відповідає інтересам цієї особи. Можливість бути усиновлювачем
виникає у особи також з 18 років (ст. 211 СК). Водночас право на
виховання, утримання виникає в особи з моменту її народження. Обмеження
сімейної правоздатності можливе лише у випадках та в порядку,
встановлених законом. Так, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 166 СК особа,
позбавлена на підставі рішення суду батьківських прав, не може бути
усиновлювачем, а також опікуном та піклувальником.

Від сімейної правоздатності треба відрізняти сімейну дієздатність, під
якою необхідно розуміти здатність особи своїми діями набувати сімейних
прав та обов’язків і здійснювати їх. Сімейна, як і цивільна,
дієздатність залежить від віку особи та стану її психіки, що не має
ніякого значення для сімейної правоздатності. У повному обсязі сімейна
дієздатність виникає у особи з досягненням нею повноліття. Навіть
укладення шлюбу не породжує цього. Усиновлювачами, опікунами і
піклувальниками можуть бути лише особи, які досягли повноліття (статті
211 і 244 СК).

Водночас, як слушно зауважує А. Сергеев, можливість самостійно
здійснювати значну кількість сімейних прав та обов’язків виникає у
громадян до досягнення ними повноліття1. Так, кожен учасник сімейних
відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до
суду за захистом свого

Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 304.

права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК
дружина і чоловік мають право самостійно укладати шлюбний договір
незалежно від досягнення ними повноліття. У разі зміни прізвища обома
батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її
згодою. Згідно зі ст. 149 СК зміна по батькові дитини, яка досягла 14
років, у разі, якщо її батько змінив своє ім’я, допускається за її
згодою. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини,
як і повнолітні, і можуть здійснювати їх самостійно (ч. 1 ст. 156 СК).
Відповідно до ч. 2 ст. 160 СК місце проживання дитини, яка досягла
десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Треба зазначити, що дострокове виникнення у особи цивільної дієздатності
у повному обсязі (емансипація) не веде до появи такої ж сімейної
дієздатності. Так, згідно з ч. 1 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність
може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за
трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю
або батьком дитини, а відповідно до ч. З цієї статті — фізичній особі,
яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.
Причому згідно з ч. 4 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність, надана
фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки. Однак
якщо зазначені особи не досягли повноліття, вони, як вже зазначалося, не
набувають сімейної дієздатності у повному обсязі, зокрема не можуть бути
усиновлювачами, опікунами та піклувальниками. Тому не можна погодитись з
М. Антокольською, яка вважає, що у сімейному і в цивільному праві повна
дієздатність виникає одночасно1.

Об’єктами сімейних правовідносин є ті нематеріальні та матеріальні
блага, заради одержання й захисту яких особи вступають у сімейні
правовідносини. На погляд В. Рясенцева2 і Є. Ворожейкіна3, об’єктами
сімейних правовідносин є дії та речі. З наведеною думкою навряд чи можна
погодитись. Об’єктами сімейних правовідносин, як слушно зазначають деякі
автори, можуть бути особисті нематеріальні блага, послуги сімейного
характеру (корисні властивості речей), майно (речі) або інші матеріальні
блага4. Так, батьки мають право визначати

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — С 84.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 50—51; Совет

ское семейное право. — М., 1982. — С. 48.

3 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —

М., 1974. – С. 48-49.

4 Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 52.

77

прізвище (якщо у них різні прізвища), ім’я, місце проживання дитини
(статті 145, 146, 160 СК). Дії визначають зміст прав та обов’язків
суб’єктів правовідносин. Об’єктами ж останніх є результати (корисні
властивості) дій. Так, об’єктом прав та обов’язків батьків щодо
виховання дітей є результати цього процесу. Діти ж не можуть бути
об’єктами сімейних правовідносин, оскільки вони є їх суб’єктами.
Об’єктами майнових сімейних правовідносин, як слушно зазначено в
літературі, є матеріальні блага, тобто майно, що належить їх учасникам,
і засоби матеріального утримання, яке одні учасники цих правовідносин
мають надавати іншим1.

Не можна погодитись з І. Дзерою, яка відносить до об’єктів сімейних
правовідносин право дружини на материнство (ст. 49 СК), а чоловіка на
батьківство (ст. 50 СК), право подружжя на розподіл обов’язків та
спільне вирішення питань життя сім’ї (ст. 54 СК), право на особисту
свободу (ст. 56 СК) тощо2. Право дружини на материнство і право чоловіка
на батьківство, як зазначено в літературі, є елементами їх
правоздатності або суб’єктивними сімейними правами. Права ж, передбачені
статтями 54 і 56 СК, — це суб’єктивні сімейні права3. Елементи, що
визначають зміст сімейної правоздатності, та суб’єктивні сімейні права й
обов’язки не можуть бути об’єктами сімейних правовідносин.

Зміст сімейних, як й будь-яких, правовідносин становлять суб’єктивні
права та обов’язки їх учасників. Суб’єктивне сімейне, як й будь-яке
суб’єктивне, право — це передбачена нормами об’єктивного права міра
можливої поведінки правомочного суб’єкта, якій відповідає обов’язок
іншої особи або осіб. Сімейні правовідносини, як вже зазначалося, мають
відносний характер. Тому суб’єктивному сімейному праву правомочної особи
відповідає сімейний обов’язок іншої особи або певного кола осіб. Так,
праву дружини та чоловіка на вибір місця свого проживання (ч. 1 ст. 56
СК) відповідає обов’язок другого з подружжя не перешкоджати цьому, а
праву дитини на належне батьківське виховання (ст. 152 СК) — обов’язки
батьків щодо виховання та розвитку дитини (ст. 150 СК). Аналогічну
структуру мають і сімейні суб’єктивні майнові права та обов’язки. Так,
праву одного з подружжя на утримання відповідає обов’язок другого з них
виплачувати його за наяв-

ності умов, передбачених законом, наприклад, ст. 75 СК.

Суб’єктивний сімейно-правовий обов’язок на відміну від суб’єктивного
сімейного права є мірою не можливої, а передбаченої нормами об’єктивного
права належної поведінки зобов’язаного суб’єкта. Як слушно зазначено у
літературі, більшість сімейно-правових обов’язків закріплена у сімейному
законодавстві і виникає у суб’єктів сімейних правовідносин за наявності
відповідних юридичних фактів (народження дитини, вступ у шлюб,
непрацездатність та потреба у матеріальній допомозі одного з подружжя
тощо)1. Водночас суб’єкти сімейних правовідносин добровільно можуть
брати на себе й додаткові сімейно-правові обов’язки, наприклад, під час
укладення шлюбного договору (статті 93, 98, 99 СК) або договору подружжя
про надання утримання одному з них (ст. 78 СК).

Треба також підкреслити, що конкретні сімейні суб’єктивні права та
обов’язки виникають у особи за наявності певних юридичних фактів на
основі сімейної правоздатності. Так, на основі шлюбної правоздатності за
наявності зареєстрованого шлюбу виникають суб’єктивні права та обов’язки
у подружжях.

§ 4. Виникнення, зміна і припинення сімейних правовідносин

Підстави виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин.
Підставами виникнення, зміни і припинення сімейних, як й будь-яких
інших, правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, з якими закон
пов’язує зазначені процеси. Однак, як слушно підкреслено в літературі,
значення цих фактів не вичерпується тим, що вони є підставами
виникнення, зміни і припинення правовідносин2.

У сімейному та цивільному праві юридичні факти (народження, смерть,
досягнення певного віку, рішення суду про визнання особи недієздатною)
породжують виникнення і припинення, а також зміну обсягу право- та
дієздатності.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяють на дії та події. Дії
відбуваються з волі, а події — незалежно від волі учасників певних
правовідносин. Є. Ворожейкін поряд з діями та подіями виділяє строки3.

1 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М, 1999. — С 209.

2 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 37.

3 Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. —

К., 2003. – С 82-84, 86, 87, 89-91.

78

1 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. – С 306.

2 Див.: Данилин В.И., Реутов СИ. Юридические факты в советском

семейном праве. — Свердловск, 1989. — С. 9—10.

3 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,

1972. – С. 72.

79

Залежно від відповідності приписам правових норм розрізняють правомірні
та неправомірні дії. Правомірні дії поділяють на юридичні факти і
юридичні вчинки. Юридичний факт — це правомірна дія суб’єкта або
суб’єктів права, спрямована на досягнення юридичних наслідків. Юридичний
вчинок — це правомірна дія, яка породжує юридичні наслідки незалежно від
того, на що спрямована воля особи, яка вчиняє цю дію. Юридичні вчинки,
наприклад, знайдення скарбу, створення творів науки, літератури,
мистецтва, можуть бути підставами виникнення правовідносин у цивільному
праві. У сімейному праві такі випадки є поодинокими. Так, якщо один з
подружжя вклав відповідні кошти або працю у майно, яке належить другому
з подружжя, і воно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок
спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, це
майно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя (ст. 62 СК).

За правовими наслідками юридичні факти в сімейному праві, як й в інших
правових галузях, поділяють на правопород-жуючі, правозмінюючі,
правоприпиняючі, правовідновлюючі1. Правовідновлюючими фактами є,
наприклад, рішення суду про поновленння батьківських прав (ст. 169 СК),
санація (оздоровлення) шлюбу. Під санацією, на погляд В. Рясенцева,
треба розуміти набуття шлюбом, укладеним з порушенням вимог закону,
правомірного характеру2. Вона здійснюється на підставі рішення суду (ч.
З ст. 40, ч. З ст. 41 СК). З правопороджуючи-ми юридичними фактами закон
пов’язує виникнення сімейних правовідносин (наприклад, народження
дитини, усиновлення останньої, укладення шлюбу), а з правозмінюючими —
їх зміну. Правоприпиняючими є юридичні факти, з якими закон пов’язує
припинення сімейних правовідносин (наприклад, розірвання шлюбу, смерть
особи, скасування усиновлення).

Як зазначає А. Сергеев, один і той самий юридичний факт може приводити
до появи одних правовідносин і припинення інших. Так, усиновлення дитини
породжує правовідносини між нею та її усиновлювачем і припиняє
правовідносини між дитиною та її батьками, а також іншими родичами за
походженням (ч. 1 ст. 232 СК)3. Скасування ж усиновлення є одночасно
правоприпиняючим і правовідновлюючим юридичним фактом,

оскільки при цьому відновлюються батьківські права та обов’язки, а
також правовідносини між дитиною та іншими родичами за походженням (ч. 2
ст. 239 СК).

Підставою виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин у
багатьох випадках є сукупність юридичних фактів, тобто юридичний склад.
Так, для виникнення шлюбних правовідносин необхідне волевиявлення осіб,
які одружуються, і реєстрація шлюбу в органі РАЦСу.

У літературі немає єдиної думки щодо видової належності сімейно-правових
актів. Одні автори вважають їх самостійним видом юридичних актів, що
істотно відрізняються від ци-вільноправових актів1, а інші (наприклад,
М. Антокольська2 та А. Сергеев3) — різновидом останніх. З думкою М.
Антоколь-ської навряд чи можна погодитись. Проте цивільно-правовими
актами є, наприклад, правочини, під якими треба розуміти дії осіб,
спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків
(ч. 1 ст. 202 ЦК). Правочини вчиняють суб’єкти цивільного права. А
сімейно-правові акти спрямовані на виникнення, зміну та припинення
сімейних правовідносин. їх вчиняють суб’єкти сімейного права (подружжя,
батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені та інші особи, зазначені у
частинах 1, 2 і 3 ст. 2 СК).

Водночас, як слушно зазначено в літературі, необхідно розрізняти
адміністративно-, цивільно- та сімейно-правові акти. Перші виходять від
органів державної влади й управління та органів місцевого
самоврядування. Як правило, вони породжують адміністративно-правові, а у
випадках, передбачених законом, цивільно- та сімейно-правові відносини.
Крім того, адміністративно-правові акти можуть бути елементами
юридичного складу, необхідного для виникнення сімейних правовідносин.
Так, у цивільному праві адміністративні акти можуть породжувати цивільні
правовідносини (видача ордера на житлове приміщення, відведення
земельної ділянки), а у сімейному — сімейні. Так, відповідно до ч. З ст.
243 СК опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та
піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (орган опіки та
піклування є адміністративним органом).

1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.

1972. – С. 72-74.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 152.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 299.

80

М.

1 Див.: Рясенцев В.А. Юридические акты в семейном праве // Пробле

мы охраны граждан и организаций в свете Конституции СССР. — М.,

1980. – С. 117-118.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М, 1999. — С. 92—93.

3 Див.: Гражданское право. – Т. 3. – М., 1999. – С. 294.

81

Як вже зазначалось, адміністративно-правові акти можуть бути елементами
юридичного складу, необхідного для появи сімейних правовідносин. Так,
для виникнення шлюбних правовідносин необхідні, як підкреслюється у
літературі, взаємна згода осіб, які вступають у шлюб, та акт його
державної реєстрації’. Останній є адміністративно-правовим актом.
Відносини між особами, які бажають укласти шлюб, і органом РАЦСу, як
зазначає 3. Ромовська, є адміністративно-правовими і публічними2. Орган
РАЦСу не є учасником сімейних правовідносин.

Навряд чи можна повністю погодитись з В. Рясенцевим, який стверджує, що
сімейно-правові акти можуть виходити як від учасників сімейних відносин,
так і від компетентних державних органів, які не стають при цьому
суб’єктами сімейного права3. Справді, компетентні державні органи,
приймаючи адміністративно-правові акти, які у випадках, передбачених
законом, породжують сімейні правовідносини або є елементами юридичного
складу, необхідного для виникнення останніх, не стають суб’єктами
сімейного права. Ці акти не є актами сімейного права, оскільки їх
вчиняють суб’єкти не сімейного, а адміністративного права, і вони
породжують не тільки сімейні, а насамперед адміністративні
правовідносини.

Різними є також підстави виникнення сімейних і цивільних правовідносин.
Найважливішою підставою виникнення останніх є договір. Сімейні ж
правовідносини, як вже зазначалось, виникають зі шлюбу, кровного
споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Як правило, договір
не може бути самостійною підставою їх виникнення. Як вже зазначалось, це
має місце лише при встановленні патронату над дітьми (ст. 252 СК). В
інших же випадках договір може бути підставою зміни сімейних
правовідносин, але не їх виникнення. Так, не можуть бути самостійними
підставами виникнення сімейних правовідносин шлюбний договір, а також
угода суб’єктів сімейних правовідносин.

Специфічною підставою виникнення сімейних правовідносин є стан. Як
слушно зазначає М. Антокольська, це юридичний факт, що існує тривалий
час, безперервно або періодично породжуючи юридичні наслідки4.

1 Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. —

К., 2003. – С 60-61.

2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний

коментар. — К., 2003. — С 13.

3 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 117—118.

4 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 88.

82

Стан відображає певні суспільні зв’язки між суб’єктами сімейного права
(шлюб, кровне споріднення, свояцтво, вагітність, непрацездатність,
потреба у матеріальній допомозі тощо). Варто погодитися з М.
Антокольською, яка підкреслює, що стан в одних випадках може бути
віднесений до подій, а в інших — до дій’. Так, шлюб — це стан, який
виникає з волі осіб, які його укладають, а кровне споріднення, свояцтво,
непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі — події. Стан має
триваючий характер. Деякі з видів стану безстрокові (наприклад, кровне
споріднення, шлюб), інші обмежені певним строком (наприклад,
вагітність).

Навряд чи можна погодитися з А. Сергєєвим, який стверджує, що сам по
собі стан не породжує юридичних наслідків, якщо не брати до уваги
правоперешкоджаючоі дії деяких його видів (наприклад, перебування у
шлюбі є перешкодою до укладення іншого шлюбу)2. Адже шлюб породжує
сімейні правовідносини між подружжям, а кровне споріднення — між
батьками й дітьми, іншими членами сім’ї та родичами.

Стан може бути як правопороджуючим (шлюб, кровне споріднення), так і
правоперешкоджаючим фактом, а також елементом юридичного складу,
необхідного для виникнення сімейних правовідносин. Так, для виникнення
аліментних правовідносин між подружжям необхідна наявність шлюбу,
непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі у того з подружжя,
хто вимагає аліменти, й матеріальної можливості у другого з подружжя
сплачувати їх.

Окремі види стану, як зазначає М. Антокольська, у більшості випадків
самі є правовідносинами3. Так, правовідносинами є перебування осіб у
шлюбі, кровне споріднення близьких родичів. Більш віддалені ступені
споріднення не породжують правовідносин. Однак у поєднанні з іншими
юридичними фактами вони можуть бути елементами юридичного складу,
необхідного для виникнення правовідносин. Так, відповідно до ч. 1 ст.
267 СК повнолітні брати, сестри зобов’язані утримувати малолітніх,
неповнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги і
якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних
причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що
повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. і

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. – М., 1999. – С 298-299.

3 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С <Особливим видом юридичних фактів у сімейному праві є строки, які визначаються по-різному: 1) в імперативному порядку (моменти досягнення особою шлюбного віку і виникнення у неї права на шлюб — статті 22 і 23 СК; на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу — ч. 1 ст. 18 СК; період існування обов'язку батьків утримувати свою дитину — ст. 180, ч. 1 ст. 199 СК); 2) рішенням суду. Так, за наявності умов, зазначених у ч. 1 ст. 83 СК, суд може позбавити одного з подружжя права на утримання або обмежити його певним строком; 3) угодою сторін. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 96 СК у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. Як випливає зі змісту ч. 2 ст. 99 СК, у шлюбному договорі дружина і чоловік можуть передбачити строки виплати аліментів одним з подружжя другому.Встановлені в імперативному порядку строки і строки, визначені рішенням суду, мають об'єктивний характер і закінчення. їх встановлення не залежить від волі учасників сімейних правовідносин. А строки, визначені угодою останніх, мають суб'єктивно-об'єктивний характер. Визначення їх меж залежить від волі учасників сімейних правовідносин, а закінчення — ні. В СК питання обчислення строків урегульоване ст. 12, яка має відсильний характер. Адже згідно з нею строки, встановлені в СК, обчислюються відповідно до ЦК.Обчислення строків передбачене главою 18 ЦК. Відповідно до ч. 1 ст. 251 цього Кодексу строк — це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Водночас у ч. 2 цієї статті закріплене поняття "термін", тобто певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія або подія, що має юридичне значення.У ст. 252 ЦК зазначено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно зі ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок. Ст. 254 ЦК встановлює, що строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць та число його останнього року, а строк, визначений місяцями, — у відповідне число його останнього місяця. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа (наприклад, на ЗО лютого), строк спливає в останній день цього місяця. Коли ж останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день,84визначений згідно з законом у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.Треба зазначити, що не всі наведені вище положення ЦК можуть застосовуватися до обчислення строків, закріплених у СК. Так, в останньому відсутні строки, які обчислюються днями, тижнями, кварталами. В СК строки обчислюються місяцями, наприклад, строк реєстрації шлюбу (ст. 32) та його розірвання органом РАЦСу (ч. 2 ст. 106), і роками (ч. 4 ст. 76; статті 84 і 86, ч. 2 ст. ПО; статті 129 і 139). Крім того, в СК зафіксовані строки, пов'язані з досягненням особою певного віку. Так, відповідно до ст. 180 батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто 18 років, а згідно з ч. 1 ст. 199 якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, — до досягнення ними 23 років.На зазначені вище строки не поширюється положення ст. 253 СК про початок перебігу строку. Ці строки починають спливати з моменту виникнення в особи відповідного суб'єктивного права, яке припиняється в момент досягнення нею певного віку, тобто вони є правоприпиняючими.Треба зазначити, що у цивільному праві також існують такі строки, наприклад, ті, які встановлені для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).Існує кілька особливостей припинення сімейних правовідносин. Ці правовідносини є триваючими, у зв'язку з чим вони, як зазначено в літературі, не припиняються виконанням обов'язків1. Сімейні правовідносини передбачають неодноразову реалізацію прав та обов'язків їх учасників. Так, згідно з ч. 4 ст. 55 СК дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Причому цей обов'язок подружжя має виконувати постійно, а не одноразово. Обов'язок сплати аліментів є обов'язком, пов'язаним з виплатою періодичних платежів. Тому періодичні виплати аліментів зобов'язаною особою і одержання їх правомочною особою не є підставою для припинення аліментних зобов'язань.Сімейні правовідносини, що мають строковий характер (наприклад, аліментні зобов'язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей — ст. 180 СК), припиняються з настанням визначеного строку.Оскільки, як вже зазначалося, сімейні правовідносини мають відносний і особисто-довірчий характер, відповідні права та1 Див.: Рясенцев В.А. Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 307.85обов'язки не передаються і не відчужуються, не можуть бути об'єктом правонаступництва. Тому вони припиняються внаслідок смерті будь-кого з учасників сімейних правовідносин.Треба зазначити, що право кожного з подружжя на набуте за час шлюбу майно, яке є спільною сумісною власністю дружини та чоловіка (ст. 60 СК), переходить у спадок у разі смерті будь-кого з подружжя. Однак це особливий вид правонаступництва, оскільки при цьому сімейні правовідносини трансформуються у цивільні. У такому разі правовідносини, пов'язані зі спільною сумісною власністю подружжя, припиняються.Сімейні правовідносини припиняються також, якщо перестає існувати один з елементів юридичного складу, необхідного для їх виникнення. Так, аліментні зобов'язання дружини і чоловіка припиняються, якщо перестає існувати один з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення аліментних правовідносин між подружжям, тобто якщо одержувач аліментів став працездатним або перестав потребувати матеріальної допомоги чи якщо платник аліментів став неспроможним надавати матеріальну допомогу (ст. 82 СК).Сімейні правовідносини можуть бути припинені також на підставі рішення суду про розірвання шлюбу (ст. 109 СК), скасування усиновлення (ст. 238) або постанови органу РАЦСу про розірвання шлюбу (ст. 106 СК), а також на підставі рішення органу опіки та піклування про звільнення опікуна або піклувальника дитини від їх повноважень (ст. 75 ЦК). В останньому випадку припиняються й адміністративно-правові відносини між опікуном або піклувальником й органом опіки та піклування.Однією з особливостей сімейних правовідносин, як неодноразово зазначалось у літературі, є те, що під час їх здійснення суб'єктивні права правомочних осіб у багатьох випадках водночас є їх обов'язками щодо інших учасників. Невиконання обов'язків може бути підставою для припинення останніх. Так, батьки, які ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, можуть бути позбавлені судом батьківських прав (п. 2 ч. 1 ст. 164 СК). А згідно з п. 1 ч. 1 ст. 238 СК усиновлення може бути скасоване на підставі рішення суду, якщо воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання. Таким чином, специфічною підставою припинення сімейних правовідносин у тих випадках, коли суб'єктивні права правомочних суб'єктів водночас є їх обов'язками щодо інших учасників є нездійснення цих суб'єктивних прав.86§ 5. Споріднення і свояцтво, їх юридичне значенняВажливе місце серед юридичних фактів у сімейному праві посідають такі їх види, як споріднення і свояцтво.Споріднення є підставою виникнення численної групи сімейних правовідносин, зокрема між батьками й дітьми, братами та сестрами, бабою, дідом та внуками тощо.У сімейному законодавстві немає визначення поняття "споріднення". У теорії сімейного права утвердилась думка, відповідно до якої споріднення є кровним зв'язком осіб, які походять одна від одної або від спільного пращура1. Практично не відрізняється від неї розуміння споріднення як кровного зв'язку (кровної спільності) між людьми, що вказує на походження однієї особи від іншої чи обох осіб від спільного пращура2.Споріднення як кровний зв'язок осіб — це біологічне явище. Однак, будучи зв'язком між людьми, відносинами, воно виступає й як соціальне явище. А потрапляючи у сферу права, споріднення набуває значення правового явища, сутність якого як двоєдиної категорії може бути пізнана правильно лише тоді, коли воно розглядається у обох своїх якостях3.Усі родичі — суб'єкти сімейних правовідносин поділяються на дві групи.Першу групу становлять родичі, які походять один від одного — пряма лінія споріднення. Вона може бути низхідною (від пращурів до нащадків) і висхідною (від нащадків до пращурів). У прямому спорідненні перебувають, наприклад, мати і син, дід і внук, прабаба і правнучка тощо.Другу групу становлять родичі, які походять від спільного пращура — бічна лінія споріднення. У такому спорідненні перебувають, наприклад, рідні брати й сестри, оскільки їх спільним пращуром є мати, батько, а також двоюрідні брати і сестри, дядьки й тітки, племінники та племінниці, оскільки їх спільним пращуром є баба, дід.Рідні брати і сестри, які походять від спільних для них батька й матері, називаються повнорідними, а ті, у яких спільним є один з батьків (лише батько або лише мати), — неповнорід-1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. - М., 1971. — С 55; Советскоесемейное право. — М., 1982. — С. 53.2 Див : Советское семейное право. — К., 1982. — С. 56; Гражданскоеправо: Учебник. - Ч. 3. - М., 1998. - С. 243.3 Див ? Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,1972. - С. 24.87ними. Неповнорідні брати й сестри, які походять від однієї матері, називаються єдиноутробними, а ті, котрі походять від одного батька, — єдинокровними.Неповнорідне споріднення породжує такі ж самі юридичні наслідки, що й повнорідне, наприклад, при спадкуванні після смерті неповнорідного брата, сестри або при стягненні з нього, неї аліментів1.Водночас до складу сім'ї можуть входити діти, у яких немає ні спільного батька, ні спільної матері. Це діти кожного з подружжя від попереднього шлюбу, які опинилися в одній сім'ї. Тому один з подружжя є для таких дітей батьком або матір'ю, а другий — вітчимом чи мачухою. Дітей, у яких немає ні спільного батька, ні спільної матері, прийнято називати зведеними братами й сестрами. Між ними на відміну від неповно-рідних братів і сестер існують відносини не споріднення, а свояцтва.Варто звернути увагу на ту обставину, що згідно з нормами сімейного законодавства не в усіх випадках спорідненню надається юридичне значення. Тому в сімейному праві першорядне значення має ступінь споріднення, встановлення якого необхідне для визначення близькості родинних відносин.Ступінь споріднення вказує на кількість народжень, які пов'язують між собою двох осіб. При його визначенні народження пращура (а при бічному спорідненні спільного пращура) до уваги не береться. Так, мати й дочка перебувають у спорідненні першого ступеня, оскільки для його виникнення необхідне лише народження дочки (народження матері не береться до уваги), а дід і внучка — у спорідненні другого ступеня, бо для його виникнення необхідні два народження: сина, дочки, а потім внучки (народження батьків сина, дочки до уваги не береться). Відповідно прабаба і правнучка перебувають у спорідненні третього ступеня.Рідні брати й сестри також перебувають у спорідненні другого ступеня, але вже бічної лінії, оскільки для його виникнення необхідне народження брата і сестри (народження батьків до уваги не береться). Тітка, дядько і племінниця, племінник є родичами третього ступеня бічної лінії споріднення, а двоюрідні брати й сестри — родичами четвертого ступеня цього споріднення.У сімейному законодавстві надається дуже важливе значення визначенню ступеня споріднення, оскільки підставою виникнен-1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 54.ня сімейних правовідносин є лише споріднення першого, другого і третього ступенів прямої лінії, а також другого ступеня бічної лінії. Батьки й діти, рідні брати та сестри, баба, дід, прабаба, прадід і внуки, правнуки є суб'єктами сімейних правовідносин і, отже володіють суб'єктивними сімейними правами і мають виконувати певні сімейні обов'язки.Обсяг суб'єктивних сімейних особистих немайнових і майнових прав та обов'язків родичів, які належать до різних ліній і ступенів споріднення, не є однаковим. Так, батьки й діти мають багато суб'єктивних прав і обов'язків у зв'язку з участю у майнових і особистих немайнових сімейних правовідносинах. Інші ж родичі (наприклад, баба, дід, прабаба, прадід, внуки і правнуки, брати і сестри) можуть бути лише суб'єктами майнових (аліментних) правовідносин.Треба зазначити, що ступінь споріднення враховується законом, зокрема, при встановленні черговості залучення родичів до виконання обов'язків, пов'язаних з утриманням дітей. Так, згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції та статтями 180 і 198 СК насамперед батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тоді як відповідно до ст. 265 СК баба, дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх внуків, якщо у них немає матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного утримання, за умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу, тобто вони зобов'язані виконувати зазначений обов'язок у другу чергу.Водночас сімейне законодавство згідно з ч. 4 ст. 2 СК не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником й між іншими родичами за походженням. Однак такий ступінь бічної лінії споріднення відповідно до ч. З ст. 26 СК є правоперешкод-жаючим юридичним фактом.Споріднення по лінії батька або матері вважається встановленим, якщо в актовому запису про народження дитини зазначені необхідні відомості про них.Крім споріднення у сімейному праві фігурує такий юридичний факт-стан, як свояцтво.Визначення поняття "свояцтво" у сімейному законодавстві немає. У теорії сімейного права під ним розуміються відносини між родичами одного з подружжя та другим з них (пасинок, падчерка, вітчим, мачуха, теща, тесть, зять, свекруха, свекор, невістка, зовиця, шурин тощо) або відносини між родичами обох з подружжя (наприклад, між дітьми, братами, сестрами89дружини і дітьми, братами, сестрами чоловіка, між батьком дружини і батьком чоловіка тощо)1.Отже, у відносинах свояцтва перебувають особи, які не мають кровного споріднення одна з одною, але пов'язані ним з одним із подружжя. Іншими словами, підґрунтям свояцтва є шлюбний союз, що не тільки пов'язує осіб, які його уклали, а й приводить до виникнення відносин кожного з подружжя з родичами другого з них, а також між родичами дружини і чоловіка2.Зазначені відносини є побічними наслідками шлюбу. Передумовою виникнення свояцтва є перебування серед живих на момент реєстрації шлюбу родичів чоловіка і дружини. Не виникає будь-яких відносин свояцтва тоді, коли одружуються особи, які не мають родичів на момент реєстрації шлюбу.Свояцтво припиняється з припиненням шлюбу внаслідок його розірвання в органі РАЦСу або судом, а також у разі смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Це пояснюється тим, шо свояцтво на відміну від споріднення грунтується не на біологічному, а на соціальному зв'язку між певними особами. До того ж воно є похідним щодо шлюбу. Тому відносинам свояцтва сімейне законодавство за загальним правилом не надає юридичного значення. Винятком є відносини, що виникають між мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, які за наявності визначених законом умов (статті 268 і 270 СК) можуть породжувати аліментні права та обов'язки зазначених осіб.Дружина і чоловік також не є родичами. Однак вони перебувають в особливих подружніх відносинах, які виникають на основі шлюбного союзу і не охоплюються ні поняттям споріднення, ні поняттям свояцтва.§ 6. Акти цивільного стануяк підстави виникнення,зміни і припинення сімейнихправовідносинОдним з особливих видів юридичних фактів — підстав виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин, є акти цивільного стану.Згідно з ч. 1 ст. 49 ЦК акти цивільного стану — це події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатко-вують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом сімейних прав та обов'язків. У ст. 1 Закону "Про органи реєстрації актів громадянського стану" ці акти визначаються як засвідчені державою факти народження, смерті, укладення і розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені та по батькові, запису усиновлювачів як батьків дитини.Таким чином, акти цивільного стану треба розглядати, по-перше, як конкретні життєві обставини (події або дії), що породжують, змінюють або припиняють сімейні правовідносини (народження, смерть, укладення шлюбу тощо), і, по-друге, як адміністративні акти реєстрації цих обставин державними органами РАЦСу в установленому законом порядку1. Реєструючи акти цивільного стану, орган РАЦСу виступає як суб'єкт публічного права, оскільки діє від імені та в інтересах держави. Але водночас, як правило, саме в результаті зазначеної реєстрації фізична особа визнається суб'єктом сімейних і цивільних правовідносин, якщо інше не передбачене чинним законодавством.Метою реєстрації актів цивільного стану є захист як державних та суспільних інтересів, так й особистих немайнових і майнових прав громадян. Актові записи цивільного стану є безсумнівними доказами засвідчених ними юридичних фактів. Вони можуть бути спростовані лише у судовому порядку.Порядок реєстрації актів цивільного стану визначено у Правилах реєстрації актів цивільного стану в Україні.Відповідно до цих Правил реєстрація актів цивільного стану провадиться у присутності заявника. При цьому подаються документи, які підтверджують факти, що підлягають реєстрації в органах РАЦСу (їх перелік визначається правилами реєстрації відповідних актів цивільного стану), а також пред'являються паспорти або паспортні документи, що посвідчують особу заявників. Особи, які не досягли 16 років, пред'являють свідоцтво про народження та довідку з місця проживання. Документи, складені іноземною мовою, подаються разом з перекладами на українську мову, засвідченими у встановленому порядку.Реєстрація актів цивільного стану за заявами іноземців та осіб без громадянства провадиться за законодавством України. Реєстрацію народження, смерті, шлюбу громадян України, які проживають за кордоном, проводять консульські установи і дипломатичні представництва нашої держави. Зазначені установи1 Див.: Советское семейное драво. — М., 1982. — С. 56—57.2 Див.: Гражданское право: Учебник. — Ч. 3. — М., 1998. — С 243.1 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2003. — С 12.91та представництва приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень, виправлень до зареєстрованих в Україні актових записів, а також про їх поновлення або анулювання. Документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, вчинених за межами нашої країни за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців та осіб без громадянства, визнаються дійсними у нашій державі за наявності їх консульської легалізації, якщо інше не передбачене міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.Працівники органу РАЦСу не мають права реєструвати акти цивільного стану, а також вносити зміни, доповнення, виправлення до актових записів, поновлювати та анулювати такі записи щодо себе, другого з подружжя, своїх дітей і близьких родичів. У таких випадках реєстрація може бути проведена іншим працівником органу або в іншому органі РАЦСу.Заявник має бути ознайомлений з даними, внесеними до актового запису, який засвідчується печаткою і підписом керівника органу РАЦСу та посадової особи, яка провела реєстрацію акту цивільного стану. Інформація, що міститься в актовому запису, є конфіденційною, має обмежений доступ і не підлягає розголошенню.Після вчинення актових записів заявникам видаються свідоцтва на бланках, виготовлених друкарським способом за єдиним для усієї нашої держави зразком, затвердженим Верховною Радою України. Повторні свідоцтва видаються на таких самих бланках. Основні правила використання зазначених бланків закріплені в Інструкції з обліку, зберігання та витрачання бланків свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану в Україні, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2000 р. № 9/5.Свідоцтво має повністю відповідати актовому запису. На бажання усиновлювача орган РАЦСу на підставі рішення суду видає свідоцтво про усиновлення.Система органів РАЦСу закріплена у ст. 2 Закону "Про органи реєстрації актів громадянського стану". Згідно з нею її складають відділи РАЦСу Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції, а також виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.92Керівництво відділами РАЦСу здійснюють Міністерство юстиції України, його Головне управління юстиції в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські, районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції.За загальним правилом актовий запис має повно і точно відображати зміст юридичного факту, який реєструється. Так, запис про народження обов'язково має містити відомості про повне ім'я дитини (прізвище, ім'я, по батькові), дату та місце її народження. Однак у житті можливі ситуації, за яких з певних причин ці відомості не відповідають дійсності, наприклад, неправильно зазначено дату народження. Така помилка може спричиняти певні негативні наслідки (наприклад, через зазначення пізнішої, ніж справжня, дати народження дитина не зможе стати спадкоємцем батька, який помер до її народження).З урахуванням зазначеного чинне законодавство передбачає можливість виправлення помилок і внесення змін та доповнень до записів актів цивільного стану в так званому спрощеному (реєстраційному) порядку — у органах РАЦСу. Основні правила вчинення цих дій закріплені у Положенні про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 26 вересня 2002 р. № 86/5.Це Положення визначає приблизний перелік ситуацій, за яких може мати місце виправлення помилок або внесення змін і доповнень до записів актів цивільного стану. До таких ситуацій належать: 1) зміна прізвища, імені, по батькові, місця і часу народження дитини у зв'язку з її усиновленням, а також у разі запису усиновителів батьками такої дитини; 2) зміна прізвища одного з подружжя у разі розірвання шлюбу або визнання його недійсним; 3) зміна прізвища дитини; 4) зміна прізвища, імені та по батькові; 5) зміна прізвища та по батькові неповнолітнього у зв'язку зі зміною прізвища та імені батька; 6) зміна прізвища, імені та по батькові, якщо вони записані без врахування національних традицій; 7) відсутність у актовому записі відомостей про прізвище, ім'я та по батькові або національність батьків; 8) зазначення у цьому записі неповного ім'я дитини; 9) зміна прізвища, імені та по батькові у зв'язку зі зміною статі тощо.Заява про внесення змін, доповнень і виправлень до записів актів цивільного стану за затвердженим зразком подається до органу РАЦСу за місцем проживання заявника (відповідно до93ст. 53 СК вона може подаватися до органу РАЦСу за місцем реєстрації шлюбу).У разі виправлення прізвища, імені та по батькові у зв'язку зі зміною статі заява може бути подана до органу РАЦСу за місцезнаходженням закладу охорони здоров'я, який видав висновок про остаточну корекцію статі.Наведені у заяві факти, а також записи у документах, вірогідність яких викликає сумнів, перевіряються органом РАЦСу шляхом надіслання запитів до відповідних установ та організацій.На підставі поданих документів і результатів перевірки орган РАЦСу за місцем проживання заявника складає висновок про необхідність внесення змін, доповнень або виправлень до того або іншого актового запису. У разі відмови від вчинення цих дій у висновку мають зазначатися причини прийняття такого рішення.Розгляд питань, пов'язаних з виправленням, зміною або доповненням актового запису, має завершитися не пізніше двомісячного строку від дня надходження заяви. У разі виникнення потреби у поновленні втраченого запису перебіг зазначеного строку припиняється.Законодавство передбачає також судовий порядок виправлення записів актів цивільного стану за наявності спору між заінтересованими особами. Суди розглядають такі справи у порядку окремого провадження згідно зі статтями 266—270 ЦП К України. У заяві, що подається до суду, обов'язково має зазначатися, у чому полягає неправильність актового запису, а також коли і яким органом РАЦСу було відмовлено у його виправленні. Суд розглядає справу у присутності заявника. Вирішення питання на користь заявника після набрання чинності рішенням суду є підставою для виправлення актового запису органом РАЦСу.Передбачене законодавством і анулювання поновлених чи повторно складених записів актів цивільного стану у разі виявлення первинних записів. Основні правила вчинення дій, пов'язаних з зазначеним анулюванням, також закріплені у Положенні про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану.Відповідно до цього Положення анулювання поновлених або повторно складених записів актів цивільного стану в разі виявлення первинних записів і за відсутності спору між заінтересованими особами здійснюється органами РАЦСу.Первинний запис анулюється на підставі рішення суду, за винятком випадків, коли шлюб було розірвано у зв'язку з визнанням у встановленому законом порядку одного з под-94ружжя безвісно відсутнім. У разі скасування рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім і поновлення шлюбу запис про розірвання шлюбу анулюється органом РАЦСу, в якому він знаходиться.Актовий запис може бути анульований при надходженні до органу РАЦСу копії відповідного рішення суду і за заявою заінтересованих осіб, а поновлений чи повторно складений запис — також з ініціативи органу РАЦСу, який виявив первинний запис.Про анулювання актового запису сповіщаються особи, за заявою яких було зареєстровано той або інший акт цивільного стану.Сімейний кодекс передбачає особливості реєстрації окремих актів цивільного стану, які буде розглянуто у відповідних розділах підручника.§ 7. Здійснення сімейних правта виконання сімейних обов'язків.Захист сімейних правЗдійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків.Суб'єктивне сімейне право, як й будь-яке суб'єктивне право, — це передбачений нормами об'єктивного права ступінь можливої поведінки правомочного суб 'єкта, якій відповідає обов 'язок іншої особи або осіб.Під здійсненням цього права треба розуміти реалізацію суб'єктами сімейних правовідносин можливостей, передбачених його змістом. Правомочна особа може реалізовувати своє суб'єктивне право шляхом вчинення певних дій, вимагання відповідної поведінки від інших осіб та у разі його порушення — шляхом звернення до відповідного органу (як правило, до суду).Суб'єктивні сімейні права можуть здійснюватись шляхом вчинення як фактичних, так і юридичних дій. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 141 СК батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. При цьому права та обов'язки батьків, пов'язані з вихованням дитини (статті 150 і 151 СК), дістають відображення у вчиненні ними фактичних дій. Водночас відповідно до ч. 1 ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла десятирічного віку, визначається за згодою батьків. У такому разі батьківські права та обов'язки реалізуються шляхом вчинення батьками юридичних дій. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини (ч. 2 ст. 160 СК). Отже, у цьому разі батьківські права95та обов'язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій батьками і самою дитиною.Як вже зазначалося, правомочна особа може здійснювати належне їй суб'єктивне право шляхом пред'явлення відповідних вимог до зобов'язаних осіб. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 163 СК батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Особа, яка має право на одержання аліментів, може реалізовувати його шляхом пред'явлення відповідної вимоги до зобов'язаних осіб або особи. Деякі суб'єктивні сімейні права (наприклад, права батьків щодо виховання дитини, право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання) можуть бути реалізовані як шляхом вчинення цими особами певних дій, так і за допомогою пред'явлення ними вимог до зобов'язаних осіб.У літературі висловлено думку, що здійснення суб'єктивних сімейних прав і виконання сімейних обов'язків можуть мати місце як при вчиненні особою певних дій, так й при її бездіяльності1. Однак уявляється, що це твердження потребує уточнення. Адже особа, яка має суб'єктивне сімейне право, може й не здійснювати його, тобто бути бездіяльною. Так, особа, яка має право на аліменти, може й не вимагати їх. Проте у такому разі вона не реалізує свого суб'єктивного права. Обов'язок може виконуватись як шляхом вчинення зобов'язаною особою певних дій (наприклад, сплати аліментів), так і внаслідок її відмови від вчинення дій, що перешкоджають реалізації відповідного суб'єктивного сімейного права. Наприклад, той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з нею та брати участь у її вихованні (ч. З ст. 157 СК).Від здійснення суб'єктивних сімейних прав треба відрізняти реалізацію юридичних можливостей (елементів) сімейної правоздатності. А цю різницю вбачають не всі науковці. Так, А. Сергеев стверджує, що, укладаючи шлюб або всиновляючи дитину, громадяни цими діями реалізують надані їм суб'єктивні сімейні права2. І водночас всупереч цій думці він цілком слушно зазначає, що право на укладення шлюбу і право на усиновлення дитини є складовими змісту сімейної правоздатності3. Як вже зазначалось, суб'єктивному сімейному правувідповідає обов'язок певної особи або осіб. Правом же особи на укладення шлюбу і на усиновлення дитини зазначений обов'язок не відповідає. Тому вони є не суб'єктивними сімейними правами, а елементами сімейної правоздатності.Здійснення особою суб'єктивних сімейних прав, як правило, не є її обов'язком. Однак, як вже зазначалось, однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктивні права правомочних суб'єктів у багатьох випадках є водночас їх обов'язком щодо інших їх учасників. Нездійснення суб'єктивних сімейних прав є правопорушенням, що тягне застосування до винних у цьому осіб передбачених законом санкцій.Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження правами розрізняє три групи сімейних правовідносин.До першої групи він включає правовідносини, які настільки серйозно зачіпають інтереси суспільства, що регулюються імперативними нормами. Здійснення сімейних прав є обов'язком учасників таких правовідносин. До цієї ж групи Є. Ворожейкін відносить права, спрямовані на реалізацію таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність жінки та чоловіка, забезпечення інтересів матері та неповнолітньої дитини, здійснення батьківських прав і обов'язків усиновлювачів, прав та обов'язків опікунів. Особливістю захисту цієї групи прав та обов'язків є те, що він забезпечується незалежно від бажання їх суб'єктів, а у багатьох випадках й всупереч їх бажанню та вузькоособистим інтересам1. Для цієї групи правовідносин, як вже зазначалося, характерним є те, що суб'єктивні права правомочних суб'єктів водночас є й їх обов'язком щодо інших учасників. Тому нездійснення цих прав є правопорушенням і тягне застосування санкцій, наприклад, позбавлення батьківських прав (пункти 1 і 2 ч. 1 ст. 164 СК), скасування усиновлення (частини 1 і 3 ст. 238 СК).До другої групи Є. Ворожейкін зараховує сімейні права та обов'язки, реалізація яких істотно зачіпає важливі суспільні інтереси. Однак при цьому здійснення прав та виконання обов'язків віддаються на розсуд учасників правовідносин, залежно від якого й гарантується їх забезпечення. До цієї групи М. Ворожейкін відносить аліментні зобов'язання2, імперативне регулювання яких поєднується з диспозитивним. При цьому реалізація суб'єктивного сімейного права є необов'язковою. Суттєвою особливістю цієї групи сімейних правовідносини є1 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —М., 1974. — С 44-45; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. - С. 308.2 Див.: Гражданское право. - Т. 3. - М., 1999. — С. 306—307.3 Див.: Там само. — С 303.961 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.1972. - С. 257-258.2 Див.: Ворожейкин Е.М. Там само. — С. 261—263.too- М.,те, що примусове виконання певного обов'язку забезпечується не існуванням останнього, а наявністю вимоги з боку іншої особи, заінтересованої в його реалізації. У зобов'язаної сторони немає можливості вибору рішення щодо виконання обов'язку. Останній за наявності вимоги з боку правомочної особи підлягає неухильному виконанню. Водночас треба зазначити, що нині зміст аліментного зобов'язання може визначатися угодою сторін (статті 78 і 93 СК). У такому разі імперативне регулювання поступається місцем імперативно-диспозитивному, оскільки межі угоди сторін визначають імперативні норми СК.До третьої групи Є. Ворожейкін відносить правовідносини, обмежені, як правило, колом інтересів сім'ї. Закон не передбачає обов'язкового виконання вимог суб'єктами сімейних правовідносин. Вони самі визначають своє ставлення до взаємних інтересів. Однак відповідно до закону неналежне виконання особою обов'язків спричиняє настання для неї несприятливих наслідків. Питання про притягнення такої особи до відповідальності вирішується на підставі вимог іншої заінтересованої особи компетентним органом (судом). До такого виду правовідносин належать, наприклад, правовідносини, що виникають у зв'язку з врахуванням судом на вимогу одного з подружжя негідної поведінки другого з подружжя у шлюбних відносинах при вирішенні питання про стягнення аліментів на утримання останнього (ч. 5 ст. 75 СК).Говорячи про здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків, треба враховувати особливості сімейних правовідносин. Однією з таких особливостей, як вже зазначалося, є їх особисто-довірчий характер. Тому сімейні права та обов'язки не передаються і не відчужуються ні за одностороннім волевиявленням, ні за угодою сторін. Це положення дістало закріплення у ч. 1 ст. 14 та у ч. 1 ст. 15 СК. Воно має велике значення для здійснення суб'єктивних сімейних прав та виконання сімейних обов'язків. Суб'єкти сімейних правовідносин, здійснюючи свої права та виконуючи свої обов'язки, не можуть передавати ці права іншим особам та перекладати на них зазначені обов'язки. Особисто-довірчий характер обумовлює також неприпустимість правонаступництва у сімейних відносинах. Такі особисті немайнові цивільні права, як право на життя, на повагу до гідності та честі особи тощо, закріплені у ст. 270 ЦК, також є невідчужуваними. Однак більшість суб'єктивних цивільних прав, наприклад, право власності, майнові права на об'єкти інтелектуальної власності, можуть відчужуватися. Тому непередаваність та невідчужуваність, а також неприпустимість98правонаступництва — це характерні ознаки сімейних, а не цивільних суб'єктивних прав та обов'язків (див., наприклад, статті 15 і 31 Закону України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" в редакції Закону від 11 липня 2001 p.; див. також ч. З ст. 424 та ст. 427 ЦК).Згідно з ч. 2 ст. 14 СК якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, їх здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. А відповідно до ч. З цієї статті сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун. Положення ч. 2 ст. 14 СК відповідає змісту ч. З ст. 51 Конституції, згідно з якою сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, Конвенції про права дитини, а також загальним засадам регулювання сімейних відносин, передбаченим частинами 7 і 8 ст. 7 СК.Наведені положення частин 2 і 3 ст. 14 СК не означають, що у передбачених ними випадках сімейні права дитини, недієздатної особи та особи, дієздатність якої обмежена, передаються батькам або опікунам. Як вже зазначалось, ці права та обов'язки не передаються і не відчужуються. Дитина віком до 14 років не може, як правило, самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки (ст. 31 ЦК). Тому відповідно до норм ЦК від імені та в інтересах такої дитини її права й обов'язки реалізують батьки, усиновлювачі, опікуни. А діти віком від 14 до 18 років згідно зі ст. 32 ЦК не є повністю дієздатними. У зв'язку з цим їм при здійсненні низки прав та виконанні обов'язків, визначених законом, надають допомогу їх батьки, усиновлювачі, піклувальники. Особа, визнана недієздатною, не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки. Тому від імені такої особи здійснює її права та виконує обов'язки опікун (ст. 41 ЦК). А особі, визнаній обмежено дієздатною, надає допомогу піклувальник, даючи згоду на вчинення нею деяких правочинів (ст. 69 ЦК).Суб'єктивні права мають здійснюватися для задоволення інтересів правомочної особи. Однак ці інтереси не повинні суперечити інтересам інших осіб, суспільства та держави. Тобто кожне суб'єктивне право має свої межі і повинно здійснюватися відповідно до його призначення, яке визначається цілями, закріпленими у законі. У загальній формі вимоги до належного здійснення суб'єктивних прав відображені у ч. 1 ст. 68 Конституції, згідно з якою кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей.Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, одна з особливостей суб'єктивних сімейних прав полягає у тому, що вони існуютьг 99у зв'язку з сім'єю1. Тому в цілому ці права мають здійснюватися відповідно до визначених у ст. 1 СК завдань і загальних засад регулювання сімейних відносин, закріплених у ст. 7 цього Кодексу.У деяких статтях СК передбачені конкретні завдання, пов'язані зі здійсненням зазначених прав. Так, ч. 1 ст. 155 передбачає, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності, а ч. 2 цієї статті встановлює, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з ч. 2 ст. 207 СК усиновлення дитини провадиться у найвищих інтересах останньої для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.Треба зазначити, що межі здійснення суб'єктивних сімейних прав можуть визначатися не тільки законом, а й договором (ч. 2 ст. 7, ст. 9 СК). Наприклад, відповідно до ст. 93 СК особи, які вступають у шлюб, можуть передбачити у шлюбному договорі, що у разі придбання ними будинку у спільну сумісну власність у ньому протягом визначених цими особами років проживатимуть їх родичі.Здійснення суб'єктивного сімейного права всупереч його призначенню є зловживанням правом, особливим видом сімейного правопорушення і тягне санкції, передбачені законом. Аналогічну думку, але щодо виконання суб'єктивного цивільного права, висловлює В. Грибанов2.Загальна санкція, що застосовується у разі неналежного здійснення суб'єктивного сімейного права, полягає у відмові від його охорони. Ця санкція є крайньою мірою. Наприклад, згідно зі ст. 164 СК батьки, які неналежним чином здійснюють свої права, можуть бути позбавлені батьківських прав.Неналежним здійсненням права на аліменти, як зазначає В. Рясенцев, є позов дружини до чоловіка, разом з яким вона виховує дитину, про стягнення з нього аліментів, поданий нею з метою зменшення розміру аліментів, сплачуваних ним на дітей від іншої матері3. Така вимога відповідно до ч. 7 ст. 7 СК не охороняється законом. Тому такий позов не підлягає задоволенню.Від суб'єктивних сімейних прав треба відрізняти сімейні обов'язки. Якщо суб'єктивне сімейне право, як вже зазнача-1 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —М, 1974. - С 43.2 Див.: Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданскихправ. - М, 1972. - С. 107-108.3 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 60.100лося, — це передбачений нормами об'єктивного права ступінь можливої поведінки правомочного суб'єкта, то суб'єктивний обов'язок — це передбачений нормами об'єктивного права ступінь належної поведінки зобов'язаного суб'єкта. Так, у сімейних правовідносинах, які належать до другої та третьої з виділених Є. Ворожейкіним груп, реалізація суб'єктивних сімейних прав залежить від розсуду правомочного суб'єкта, а виконання сімейних обов'язків не залежить від розсуду зобов'язаної особи. Остання має виконувати свій обов'язок на вимогу правомочної особи.У сімейних правовідносинах, віднесених Є. Ворожейкіним до першої групи, виконання обов'язків можливе на вимогу не тільки правомочної сторони, а й компетентних органів опіки та піклування, прокурора. Так, згідно зі ст. 36-1 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" (в редакції Закону від 12 липня 2001 р.) прокурор може від імені держави вчиняти процесуальні та інші дії, спрямовані на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою цього є неспроможність певної особи через фізичний стан, матеріальне становище або інші поважні причини самостійно захищати свої порушені або оспорювані права чи реалізовувати процесуальну правомочність. Так, прокурор може пред'явити позов про стягнення аліментів на користь дитини або непрацездатної особи, позбавлення батьків (одного з них) батьківських прав. Однак це не буде позов щодо виконання батьками їх обов'язків. У разі позбавлення батьків або одного з них батьківських прав суд може поряд з цим за власною ініціативою вирішити питання про стягнення з них, нього аліментів.Суб'єктивні сімейні обов'язки, як і права, тісно пов'язані з особою. У зв'язку з цим вони також не відчужуються і не передаються (ч. 1 ст. 15 СК), не можуть переходити у спадщину. Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 41 ЦК недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання (ч. 2 ст. 15 СК). Так, у цієї особи припиняються обов'язки, пов'язані з вихованням дитини. Більше того, у недієздатних батька, матері можна відібрати дитину без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК). Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 107 СК визнання одного з подружжя недієздатним є однією з підстав розірвання шлюбу органом РАЦСу.Майнові ж обов'язки недієздатної особи не припиняються. Так, вона зобов'язана платити аліменти на дитину. Тому не-101дієздатна особа може бути відповідачем у суді за позовом про встановлення батьківства. При цьому її законним представником є опікун, який за рахунок цієї особи виконує її майновий обов'язок.Частина 3 ст. 15 СК встановлює, що якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання. У такому разі ця особа не несе відповідальності за невиконання сімейного обов'язку. Проте вона не звільняється від його виконання. При цьому може надаватися відстрочка або розстрочка виконання (ст. 351 ЦПК; ст. 33 Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження"). Якщо зазначені у ч. З ст. 15 СК обставини відпадають, зобов'язана особа повинна виконувати свій сімейний обов'язок. Наприклад, особа, яка внаслідок тяжкої хвороби не працювала і не мала коштів для сплати аліментів, а потім видужала, має сплачувати аліменти. У такому разі з неї стягується заборгованість (ст. 195 СК). Майновий обов'язок суб'єкта сімейних правовідносин може бути припинений, якщо відпадуть умови його існування (ч. З ст. 82 СК).У разі невиконання або ухилення від виконання сімейних обов'язків можуть наставати наслідки, передбачені СК або домовленістю (договором) сторін (ч. 4 ст. 15, пункти 2, 5, 6 ч. 2 ст. 18 СК).Захист сімейних прав. Однією з істотних ознак суб'єктивного права є можливість примусового захисту останнього у разі його порушення. Частина 1 ст. 55 Конституції встановлює, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. А відповідно до ч. 2 ст. 124 Основного Закону юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.Під захистом сімейних прав треба розуміти передбачені законом заходи, що здійснюються державними, як правило, судовими, та іншими органами і спрямовані на визнання цих прав, поновлення останніх та покладення краю їх порушенням.У літературі прийнято розрізняти заходи відповідальності та заходи захисту1. Останні спрямовані на захист прав потерпілих (наприклад, стягнення аліментів), а перші, крім цього, передбачають застосування до правопорушників додаткових заходів впливу у вигляді позбавлення прав, обмеження строку їх дії,1 Див.: Малеин Н.С. Защита семейных прав. — М., 1972. — С. 35; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 315.102зменшення обсягу прав або збільшення обсягу обов'язків. Заходом відповідальності є також покладення на певну особу обов'язку відшкодувати заподіяну нею моральну шкоду.Заходи сімейно-правової відповідальності можуть застосовуватись лише до членів певної сім'ї. Треті особи у разі порушення сімейних прав учасників сімейних правовідносин несуть перед ними не сімейно-правову, а цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність'. Суб'єктами права на захист є учасники сімейних правовідносин.Більшість авторів, наприклад, Є. Ворожейкін, Г. Матвеев, В. Рясенцев, В. Яковлев, розглядають сімейно-правову відповідальність як самостійний вид відповідальності. М. Антоколь-ська вважає, що поняття відповідальності у сімейному праві відповідає поняттю цивільно-правової відповідальності і що немає підстав вести мову про якусь сімейно-правову специфіку2. З цією думкою важко погодитись. Адже під цивільно-правовою відповідальністю, як правило, розуміють передбачені законом або договором майнові наслідки, що настають для особи, яка вчинила правопорушення, і дістають вияв у покладенні на неї додаткових майнових обтяжень або у позбавленні її суб'єктивних цивільних прав. Як слушно зазначає В. Яковлев, характерною ознакою цивільно-правової відповідальності є застосування виключно майнових санкцій. А у сімейному праві переважають санкції особистого характеру. Згідно з нормами чинного законодавства при цьому не можна вимагати відшкодування збитків3.Водночас ч. 1 ст. 196 СК передбачає, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплаче-них аліментів за кожен день прострочення.Крім того, цивільно-правова відповідальність може бути реалізована і у добровільному порядку (наприклад, добровільне відшкодування правопорушником збитків), а сімейно-правова — лише із застосуванням примусу.З огляду на зазначене вище важко погодитись з М. Анто-кольською, яка вважає, що у сімейному праві застосування заходів відповідальності не залежить від наслідків протиправної поведінки. Причому вона суперечить сама собі, коли зазна-1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,1972. - С. 269.2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М, 1999. — С 98—99.3 Див.: Советское семейное право. — М, 1982. — С 16.103чає, що сімейні правопорушення найчастіше завдають особистої, а не майнової шкоди1.Відповідно до ч. 1 ст. 18 СК кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. А ч. 2 цієї статті передбачає, що способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.Водночас не всі способи захисту сімейних прав, перелічені у ст. 18 СК, є засобом реалізації санкцій. Так, не є таким засобом встановлення правовідношення, наприклад, встановлення батьківства, материнства, та відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права, наприклад, поновлення батьківських прав (ст. 169 СК). Для сімейного права, як зазначає В. Рясен-цев, характерні такі санкції, як витребування у судовому порядку дитини, позбавлення батьківських прав, визнання шлюбу недійсним, скасування усиновлення, визнання його недійсним, стягнення аліментів тощо2.В. Рясенцев підкреслює, що внаслідок застосування сімейно-правових санкцій можуть наставати такі наслідки:сімейні правовідносини повністю анулюються з моментуїх виникнення (наприклад, при визнанні усиновлення недійсним) або на майбутнє (наприклад, під час припинення опіки,зумовленого негідною поведінкою опікуна);сімейні правовідносини зберігаються, але у зміненомувигляді, втрачаючи свій двобічно зобов'язальний характер; правозалишається лише у однієї сторони (наприклад, право на аліменти матиме лише той з подружжя, хто не винний в укладеннінедійсного шлюбу);скорочується обсяг права або тривалість його існування водного з учасників сімейного правовідношення (наприклад, приподілі сімейного майна суд може зменшити частку одного зподружжя);зростає обсяг обов'язку одного з учасників правовідношення (наприклад, за умисного ухилення від сплати аліментівостанні можуть стягуватися і за минулий час, тоді як у протилежному разі — лише за майбутній);5) учасник правовідношення позбавляється на певний час можливості здійснювати своє право (наприклад, один з батьків, який проживає окремо, а також дід або баба можуть бути позбавлені права спілкування з дитиною, якщо це заважає її нормальному вихованню)1.Захист сімейних прав, як правило, здійснюється судом у позовному порядку на вимогу правомочних осіб. Водночас, як вже зазначалося, однією з його особливостей є те, що захист певної групи правовідносин, пов'язаних з реалізацією таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність чоловіка та жінки, а також забезпечення інтересів матері й неповнолітніх дітей, здійснюється за ініціативою правомочних органів (наприклад, органів опіки та піклування) незалежно від бажання суб'єктів цих правовідносин. Прикладом цього можуть бути позови про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК) та про скасування усиновлення (ст. 240 СК).Захист сімейних прав, як зазначає А. Сергеев, може здійснюватися судом і в порядку окремого провадження, зокрема у разі визнання батьківства і встановлення факту батьківства (гл. 37 ЦПК; статті 128 і 130 СК)2.Особливістю захисту сімейних прав є також те, що у деяких випадках він може здійснюватись не тільки судом, а й органами опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК). Так, згідно з ч. З ст. 145 СК спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватись органом опіки та піклування або судом, тобто передбачена його альтернативна підвідомчість. Особливість судового порядку захисту сімейних прав полягає й у тому, що іноді сімейно-правові спори суд розглядає за участю органів опіки та піклування (частини 4, 5 і 6 ст. 19 СК; гл. 6 ЦПК 2004 p.).У тих випадках, коли спори, що виникають із сімейних правовідносин, може вирішувати не тільки суд, а й орган опіки та піклування, звернення до останнього не позбавляє особу права звернення до суду (ч. З ст. 19 СК). Це положення відповідає змісту ч. 2 ст. 124 Конституції, яка передбачає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Положення про підвідомчість усіх спорів, пов'язаних із захистом прав та свобод громадян, суду і про необов'язковість додержання досудового порядку їх розгляду передбачене' Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 101. 2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 59—60.2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М, 1999. — С 313.у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".Способом захисту сімейних прав та інтересів, як зазначено у п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, є також відшкодування матеріальної та моральної шкоди. На думку Є. Ворожейкіна, моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо потерпілий водночас зазнає й матеріальної шкоди. Питання ж про можливість майнового відшкодування суто моральної шкоди має вирішуватись негативно насамперед тому, що цей вид шкоди не може оцінюватись у грошовому виразі1. Проте треба підкреслити, що цю думку Є. Ворожейкін висловив у 1972 p., коли не існувало інституту відшкодування моральної шкоди (в Україні положення про можливість її відшкодування було встановлене Законом "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій"). Більш слушною варто визнати думку Н. Малеїна, який допускає можливість відшкодування моральної шкоди і за відсутності матеріальної2.Навряд чи можна повністю погодитися з положенням п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, згідно з яким відшкодування матеріальної та моральної шкоди можливе лише у тому разі, якщо це передбачено цим Кодексом або договором. Варто врахувати, що у ст. 8 СК закріплена можливість субсидіарного застосування норм ЦК до майнових сімейних відносин, якщо це не суперечить суті останніх. Наявність між суб'єктами сімейних правовідносин особистих, родинних зв'язків, як зазначає Є. Ворожейкін, не повинна ставити їх у гірше порівняно з іншими громадянами становище. Якщо право або інтерес громадянина порушується, суспільство має захищати їх незалежно від ступеня близькості стосунків, що пов'язують суб'єктів3. Тому треба вважати, що суб'єкт сімейних правовідносин, який зазнав моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб'єкта цих правовідносин, має право на її відшкодування незалежно від відшкодування матеріальної шкоди.Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" підкреслено, що спори з1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,1972. - С. 331.2 Див.: Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. —М., 1965. - С. 19.3 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,1972. - С. 332.106приводу відшкодування цієї шкоди, заподіяної фізичним або юридичним особам, розглядаються судами у тих випадках, коли право на це передбачене спеціальним законодавством. Уявляється, що таке обмеження є невиправданим і не відповідає змісту ст. 1167 ЦК, яка не передбачає жодних обмежень щодо відшкодування зазначеної шкоди. Більш слушним є положення п. 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди", де зазначено, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за наявності яких юридична особа може вважати, що їй завдано моральної шкоди.Як вже зазначалося, сімейні права, як правило, захищаються в судовому порядку. Водночас у деяких випадках здійснення та захист цих прав тісно пов'язані з захистом інтересів матері та дитини. Адже, як підкреслює Є. Ворожейкін, здійснення і захист прав та інтересів цих осіб істотно зачіпають суспільні інтереси1. Тому, як зазначають деякі автори, однією з особливостей захисту сімейних прав є участь у цьому органів опіки та піклування2.Так, зазначені органи можуть вирішувати спір між батьками щодо прізвища дитини (ч. З ст. 145 СК). Відповідно до ч. З ст. 152 СК дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. За заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування може визначати способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК).Згідно з ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У такому разі цей орган зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановления рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.Відповідно до ч. 1 ст. 186 СК орган опіки та піклування за заявою платника аліментів або за власною ініціативою переві-- М.,1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.1972. - С. 257.2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 313.ряє цільове витрачання коштів, що стягуються на утримання неповнолітньої дитини. Він також здійснює нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні (ч. 1 ст. 235 СК), бере участь у захисті прав дитини у випадках, передбачених статтями 246 і 258 СК.Рішення органів опіки та піклування, як зазначено у ч. 2 ст. 19 СК, є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 цього Кодексу.Захист сімейних прав органами опіки та піклування є адміністративним порядком. Як вже зазначалось, ст. 124 Конституції встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Тому адміністративний порядок є спеціальним порядком захисту, який застосовується у випадках, прямо передбачених законом (ст. 17 ЦК). Відповідно до другого абзацу ч. З ст. 19 СК у разі звернення особи за захистом своїх сімейних прав та інтересів до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.Орган опіки та піклування в обов'язковому порядку бере участь у розгляді судом спорів, пов'язаних зі здійсненням батьківських прав та виконанням обов'язків щодо виховання дітей (про визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка незаконно утримує її, управління батьків майном дитини, скасування усиновлення або визнання його недійсним). Він здійснює обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною або брати участь в її вихованні, та подає суду відповідний письмовий висновок.Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він недостатньо обгрунтований і суперечить інтересам дитини. Частина 4 ст. 15 ЦПК передбачає, що при обстеженні та оцінці доказів, встановленні обставин справи та поста-новленні рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз та окремих осіб. Як випливає зі змісту ст. 60 ЦПК, незгода суду з висновком органу опіки та піклування має бути вмотивована у його рішенні або ухвалі.Правила опіки та піклування також передбачають випадки участі органів опіки і піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Так, згідно з п. 1.7 цього документа зазначені органи вирішують питання про встановлення опіки та піклування. Вони дають дозвіл опікунові на укладення угод, що виходять за межі побутових, від імені дітей, над якими встановлено опіку, а108піклувальнику дозволяють давати згоду на укладення таких угод дітьми, над якими встановлено піклування (п. 4.7 Правил). Органи опіки та піклування здійснюють контроль за діяльністю опікунів та піклувальників (п. 4.14 Правил).Опікуни та піклувальники щорічно не пізніше 1 лютого подають до органів опіки та піклування звіт про свою діяльність за минулий рік, пов'язану із захистом прав та інтересів підопічних. Після припинення опіки, піклування опікуни, піклувальники подають загальні звіти про свою діяльність (п. 4.11 Правил). Дії опікунів і піклувальників можуть бути оскаржені будь-якою особою, у тому числі й підопічним, до органів опіки та піклування за місцем проживання останнього (п. 4.13 Правил). Органи опіки та піклування можуть за своєю ініціативою, на підставі клопотань підопічних, державних або громадських організацій, а також обгрунтованих заяв будь-яких осіб звільнити опікуна, піклувальника від виконання покладених на них обов'язків, якщо встановлять, що ці особи не відповідають своєму призначенню або належним чином не виконують своїх обов'язків (п. 5.2 Правил).§ 8. Позовна давність у сімейному правіСімейне законодавство України встановлює чіткий порядок застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних правовідносин.На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється у зв'язку з переважанням особистих немайнових прав, з природи яких випливає необхідність їх захисту незалежно від часу, що минув з моменту порушення зазначених прав, а також тому, що як особисті немайнові, так і майнові сімейні права є триваючими і не втрачають здатності до позовного захисту доти, доки вони не припиняться у зв'язку зі смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням встановленого законом певного строку.Так, позовна давність не застосовується до вимог про визнання шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду, відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інших вимог, пов'язаних з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє, скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних правовідносин, допускається лише у тих випадках, коли строк, відведений для захисту порушеного права, встановлено сімейним законодавством України. У таких випадках позов-109на давність застосовується судом відповідно до цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 20 СК).Згідно зі ст. 256 СК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).Сімейне законодавство не визначає загальної тривалості позовної давності. Вона передбачена лише для окремих видів сімейних правопорушень. Так, встановлено трирічну позовну давність для вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК).Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право власності порушено, він може звернутися до суду за захистом останнього, але не пізніше, ніж через три роки. У такому разі позовна давність обчислюється від дня, коли ця особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення зазначеного права.До вимог про визнання батьківства або материнства застосовується позовна давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про своє батьківство або материнство (ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 139 СК).Позовну давність в один рік встановлено й для вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. її перебіг починається від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138 СК). Під час вирішення інших правових питань, що виникають із сімейних правовідносин, позовна давність не застосовується.Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права, встановлено з метою впорядкування і забезпечення стабільності сімейних правовідносин.Зазначене законодавство не встановлює певних правил застосування позовної давності. Так, ч. 2 ст. 20 СК має відсильний характер. У ній зазначено, що у випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено законом.Водночас у тих випадках, коли строк, що відводиться для захисту порушених суб'єктивних прав, встановлено сімейним законодавством, діють не всі правила, передбачені гл. 19 ЦК, а лише ті з них, які регулюють загальні питання інституту позовної давності.Так, згідно з цивільним законодавством України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253—255 ЦК і цей порядок не може бути змінений за домовленістю сторін (ст. 260 ЦК).110Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК). Остання застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. З ст. 267 ЦК).На позовну давність, застосовувану у сімейному законодавстві України, поширюються правила визначення початку, зупинення, припинення, переривання й поновлення її перебігу.Правильне визначення початку перебігу позовної давності має важливе значення для вирішення спору судом. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК цей перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виняток з цього правила може бути встановлено законом.Зазначене правило застосовується, зокрема, при вирішенні судом спорів за позовами про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, заявленими після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 72 СК), про визнання батьківства (ч. 2 ст. 129 СК), материнства (ч. 2 ст. 139 СК).Особливі правила визначення початку перебігу позовної давності, як вже зазначалося, встановлені законом щодо вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Згідно з ч. З ст. 138 СК перебіг позовної давності за такою вимогою починається від дня реєстрації народження дитини в органі РАЦСу.Таким чином, у тих випадках, коли для окремих вимог, що випливають із сімейних правовідносин, встановлено позовну давність, вона обчислюється, якщо інше не передбачено законом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Єдиний виняток з цього правила закріплено у ч. З ст. 138 СК.Зазвичай особа, наділена конкретним суб'єктивним правом, дізнається про порушення останнього у момент вчинення цієї дії. У такому разі визначення початку перебігу позовної давності не викликає утруднень.Більш складним є встановлення початку перебігу позовної давності у тих випадках, коли відповідно до законодавства особа повинна була дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. Встановлюючи таке правило, законодавець хотів підкреслити, що особа не може байдуже ставитися до своїх суб'єктивних прав.Суд, який вирішує спір, у зазначених випадках визначає початок перебігу позовної давності на підставі доказів, які свід-111чать про те, що дана особа не могла не дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. При цьому посилання на непоінформованість про стан останнього не може бути підставою для визначення початку перебігу позовної давності.Згідно зі ст. ЗО ЦПК посилання позивача на те, що він не знав і не міг знати про порушення свого суб'єктивного права, має бути доведене ним у суді. Якщо ж відповідач твердить, що позивач знав або повинен був знати про порушення свого суб'єктивного права, він також не звільняється від обов'язку подання відповідних доказів. Оцінюючи подані докази в їх сукупності, суд визначає початок перебігу позовної давності.У ч. 1 ст. 263 ЦК закріплено випадки зупинення перебігу позовної давності. Згідно з нею цей перебіг зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.Згідно з ч. 2 зазначеної статті у разі виникнення перелічених вище обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування.Відповідно до ч. З ст. 263 ЦК від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг останньої продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.Цивільний кодекс передбачає також випадки переривання перебігу позовної давності. Згідно зі ст. 264 ЦК цей перебіг переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, у разі пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання цього перебігу, до нового строку не зараховується. Відповідно до ч. 1 ст. 265 ЦК залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. А згідно з ч. 2 цієї ж статті якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що112залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.Закон (ч. 4 ст. 267 ЦК) встановлює підставу для відмови у позові. Нею є сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. Водночас згідно з ч. 5 ст. 267 ЦК якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.До поважних причин пропущення позовної давності судова практика, зокрема, відносить тривалу тяжку хворобу позивача; його тривале перебування у відрядженні; перебування позивача у місцях позбавлення волі внаслідок судової помилки; невста-новлення місця проживання громадянина, який порушив право, тощо. Цей перелік не є вичерпним. Однак він дає підстави для висновку про те, що поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, що роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.Усі зазначені правила застосовуються головним чином до майнових відносин, зокрема тих, що пов'язані з поділом спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК), а також до відносин, які регулюються ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 та ч. З ст. 139 СК.Розділ II ШЛЮБГлава 5ПОНЯТТЯ, УМОВИ І ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ§ 1. Поняття шлюбу та умови його укладенняШлюб — це основа сім'ї. Правові норми, які регулюють порядок і умови його укладення, є початковою стадією правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин між подружжям. Частина 3 ст. 51 Конституції встановлює, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Вона заінтересована у зміцненні та стабільності шлюбу і тому здійснює контроль за його укладенням і припиненням та захищає лише шлюби, зареєстровані в органах РАЦСу.Відповідно до ч. 1 ст. 21 СК шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі РАЦСу. Однак таке визначення поняття шлюбу навряд чи можна визнати вичерпним. Адже у ньому не зазначено, що шлюб має грунтуватися на вільній згоді жінки і чоловіка (ч. 1 ст. 51 Конституції) і що він є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя, хоч останнє положення й закріплене у ч. 1 ст. 36 СК. У зазначеній статті також не підкреслено, що дійсним є лише шлюб, укладений з додержанням умов, передбачених законом. З урахуванням сказаного вище шлюб можна визначити як добровільний, спрямований на створення сім 7 союз рівноправних чоловіка і жінки, укладений з додержанням умов та форми, встановлених законом, який породжує взаємні права та обоє 'язки подружжя.Деякі науковці вважають, що шлюб — це довічний союз чоловіка та жінки1 і що його метою є народження і виховання дітей.Проте така думка суперечить положенню закону (ч. З ст. 56 СК) про право кожного з подружжя припинити шлюбні відно-1 Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 64- Сімейне право України. - К., 1997. - С 51.114сини. Необгрунтованим є й висновок про те, що метою шлюбу є народження і виховання дітей. Як правило, це наслідок, а не обов'язкова ознака шлюбу. Адже одружуються й особи, які в силу тих або інших причин не можуть мати дітей. І це не є перешкодою до укладення шлюбу.Частина 1 ст. 21 СК закріплює реєстраційну форму вступу у шлюб. Як випливає зі змісту частин 1 і 2 цієї статті, реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутворююче) значення. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 21 проживання однією сім'єю жінки і чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Водночас треба зазначити, що цьому положенню суперечить зміст ст. 74 і частин 1 та 2 ст. 91 СК.Відповідно до ч. З ст. 21 СК релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки і чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли такий обряд відбувся до створення або відновлення державних органів РАЦСу.Треба зазначити, що у популярній літературі досить часто трапляються випадки неправильного розуміння терміна "цивільний шлюб". Ним вважається шлюб, не зареєстрований в органі РАЦСу, тобто фактичний. Проте згідно з законодавством України цивільним визнається шлюб, укладений в органі РАЦСу. І його треба відрізняти від церковного шлюбу, укладення якого є особистою справою осіб, які одружуються1.Норми СК передбачають умови укладення шлюбу та перешкоди до цього. Умови — це обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав правову силу, а перешкоди — обставини, за яких укладення шлюбу є неправомірним. Перші належать до позитивних обставин, а другі — до негативних2.Умовами укладення шлюбу є вільна згода осіб, які бажають одружитися, і досягнення ними шлюбного віку. Перешкоди до укладення шлюбу перелічені у статтях 25, 26 і ЗО СК.В Україні шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18 років. Це пояснюється тим, що для вступу у шлюб особа повинна досягти певного ступеня фізичної та психічної зрілості, що необхідно для забезпечення здорового потомства. Відповідно до ч. 2 ст. 22 СК особи, які бажають одружитися, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.1 Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательстваУкраинской ССР. — К., 1960. — С. 6; Советское семейное право. — К.,1982. - С. 35.2 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —С. 200; Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 110.115Право на шлюб тісно пов'язане з правом особи на створення сім'ї. Частина 2 ст. 23 СК передбачає, що за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду останній може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Проте у цій статті не зазначені підстави зниження шлюбного віку. Найчастіше ними є фактичне створення сім'ї, вагітність, народження дитини.Справи, пов'язані з розглядом у суді заяв про зниження шлюбного віку, незважаючи на їх відсутність у закріпленому в ст. 254 ІДПК переліку, треба віднести до справ окремого провадження. Адже при цьому відсутній спір, що виникає з цивільних, сімейних і трудових правовідносин, а також з адміністративно-правових відносин. Суд, розглядаючи заяву про зниження шлюбного віку і захищаючи інтерес особи, яка досягла 14 років, визначає її сімейний статус. Позитивне вирішення цього питання є юридичним фактом, що стає підставою для виникнення у особи, яка звернулася до суду, права на вступ у шлюб.Рішення суду про відмову у зниженні шлюбного віку може бути оскаржене в апеляційному порядку (ст. 290 ІДПК).У разі вступу у шлюб особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації, що зберігається й після припинення шлюбу (ч. 2 ст. 34 ЦК).Однією' з умов укладення шлюбу, як вже зазначалося, є вільна згода жінки та чоловіка, для досягнення якої необхідно, щоб у них був намір створити сім'ю й набути прав та обов'язків подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК якщо шлюб укладено жінкою та чоловіком або одним з них без такого наміру, він визнається за рішенням суду недійсним внаслідок його фіктивності.З питання про правову характеристику вільної згоди осіб, які вступають у шлюб, в юридичній літературі немає єдиної думки. Більшість авторів (А. Белякова, О. Іоффе, Г. Матвеев, В. Маслов, А. Пушкін, В. Рясенцев, І. Дзера та ін.) не вважають таку згоду цивільно-правовим договором. На їх погляд, для виникнення шлюбу необхідний юридичний склад, елементами якого є зазначена згода та акт його реєстрації в органі РАЦСу.Протилежної думки дотримуються М. Антокольська та М. Кротов. Своє визнання зазначеної згоди цивільно-правовим договором вони аргументують тим, що шлюбні відносини виникають з одного юридичного факту — угоди осіб, які одружуються. Акт же державної реєстрації шлюбу є частиною цієї116угоди, так само, як при реєстрації цивільно-правового договору форма останнього є його частиною'.З такою думкою погодитись важко. Справді, вільна згода осіб, які беруть шлюб, є угодою. Однак її не можна визнати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на створення сім'ї, а не на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Права та обов'язки осіб, які уклали шлюб, визначаються не їх угодою, а законом. Крім того, як слушно зазначають деякі автори, угода осіб, які одружуються, передує укладенню шлюбу, є одним (але не єдиним) з елементів необхідного для цього юридичного складу. Подружні відносини породжує не угода, а державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне значення2.Як вже зазначалося, треба розрізняти умови укладення шлюбу та перешкоди до цього. Зі змісту ч. 1 ст. 25 СК випливає, що однією з таких перешкод є перебування однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому зареєстрованому шлюбі. Отже, ця стаття закріплює принцип моногамії (одношлюбності), відповідно до якого чоловік та жінка можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. З урахуванням наведеного вище ч. 2 ст. 25 СК встановлює, що жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. Тому особи, які раніше перебували в шлюбі, можуть зареєструвати повторний шлюб лише при пред'явленні документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу (свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення або висновок органу РАЦСу про визнання шлюбу недійсним — п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).Однією з перешкод до укладення шлюбу є наявність між особами, які бажають вступити у шлюб, родинних зв'язків або прирівняних до них правових відносин, тобто таких, що виникають внаслідок усиновлення. Із зіставлення змісту статей 26, ЗО, 39, 40 і 41 СК випливає, що вони передбачають абсолютні, тобто такі, за наявності яких шлюб обов'язково має визнаватися недійсним, й відносні, тобто такі, за яких суд може визнати шлюб недійсним, перешкоди до його укладення.Абсолютними перешкодами є: 1) наявність між особами, які беруть шлюб, прямої лінії споріднення; 2) та обставина, що особи, які бажають укласти шлюб, є рідними (повнорідними,1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 108,111—112; Гражданское право. — Т. 3. - М., 1999. - С 320, 333.2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 15.117неповнорідними) братами й сестрами (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними — ті, котрі мають спільну матір або спільного батька); 3) перебування однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому неприпиненому шлюбі.Відносними перешкодами є: 1) те, що особи, які бажають укласти шлюб, є двоюрідними братами та сестрами, рідними дядьком і племінницею, тіткою та племінником; 2) наявність правового зв'язку між рідною дитиною усиновлювача і усиновленою ним дитиною, а також між усиновленими дітьми (зазначеним особам може надаватися право вступу у шлюб за рішенням суду); 3) наявність правового зв'язку між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною (відповідно до ч. 5 ст. 26 СК шлюб між цими особами може бути зареєстровано лише у разі скасування усиновлення).Заборона шлюбів між близькими родичами обумовлена як моральними, так і біологічними міркуваннями. Адже такі шлюби значно підвищують імовірність передачі у спадок багатьох захворювань. Заборона ж шлюбів між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між усиновленими дітьми, між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною пояснюється тим, що між усиновленою особою (а в майбутньому і між її нащадками) та усиновлювачем і його родичами за походженням виникають такі самі правовідносини, як й між родичами за походженням (частини 3—5 ст. 232 СК), а також моральними міркуваннями.Абсолютною перешкодою до укладення шлюбу, як випливає зі змісту ч. З ст. 39 СК, є також визнана судом недієздатність будь-якої з осіб, які бажають одружитися. Заборона шлюбу з недієздатними особами обумовлена тим, що вони не можуть усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Якщо на момент реєстрації шлюбу особа не була визнана недієздатною, але перебувала у такому стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій, шлюб має визнаватися недійсним, оскільки при цьому відсутня одна з основних умов його укладення — добровільне усвідомлене волевиявлення, спрямоване на вступ у шлюб. Заборона шлюбу з недієздатними особами пояснюється також турботою держави про здоров'я потомства. Адже багато психічних хвороб можуть передаватися у спадок.Відносною перешкодою до укладення шлюбу, як випливає із зіставлення ч. 5 ст. ЗО з ч. З ст. 41 СК, є приховання однією з осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, тяжкої хвороби,118небезпечної для другої особи, а також для нащадків майбутнього подружжя. Це може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.§ 2. Порядок укладення шлюбуЗгідно з ч. 1 ст. 27 СК державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їх дітей, а також в інтересах держави і суспільства. Про те, якого великого значення наша держава надає реєстрації шлюбу, свідчить ч. З зазначеної статті, в якій закріплено положення про те, що ця реєстрація засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.У статтях 28, 29 і 34 СК врегульовані питання, пов'язані з порядком реєстрації шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 28 заява про реєстрацію останнього подається жінкою та чоловіком до будь-якого органу РАЦСу за їх вибором.А згідно з ч. З зазначеної статті якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу РАЦСу, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники, повноваження яких також мають бути нотаріально засвідчені.У ст. 28 не зазначено, які причини треба вважати поважними. Уявляється, що ними можуть бути хвороба і відрядження однієї з осіб, які бажають вступити у шлюб. Питання про поважність причин вирішує керівник органу РАЦСу. Відмова прийняти заяву про реєстрацію шлюбу від представника осіб, які бажають одружитися, з посиланням на неповажність причин, через які зазначені особи не можуть подати її особисто, може бути оскаржена до суду з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК. Відповідно до ч. 4 ст. 28 СК якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.У ст. 29 СК закріплено обов'язок органу РАЦСу ознайомлювати осіб, які подали заяву про вступ у шлюб, з їх правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попереджати про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. Це положення спрямоване на забезпечення стабільності шлюбу і сім'ї, виконання чоловіком і дружиною їх прав та обов'язків, у тому числі батьківських, уникнення інцидентів між подружжям. Однак навряд чи працівники органу РАЦСу в змозі ознайомити зазначених осіб з усіма їх правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків. У такому разі їм до-119велося б переказати нареченим більшу частину норм сімейного закону, що практично неможливо.Уявляється, що орган РАЦСу повинен ознайомлювати осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з умовами його укладення і перешкодами до цього, встановленими законом, про їх право укладати шлюбний договір (гл. 10 СК), їх права та обов'язки щодо взаємного утримання (гл. 9 СК), право укладати договір про надання утримання (ст. 78 СК). Встановлений ст. 29 СК обов'язок органу РАЦСу ознайомлювати осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їх правами та обов'язками закріплено також у п. 4.6 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні.Згідно з ч. 1 ст. 30 СК особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я. Однак у зазначеній статті не передбачені наслідки порушення цього правила. Закон не передбачає можливості відмови у реєстрації шлюбу за медичними показаннями. Водночас, як зазначає М. Антокольська, непоінформованість однієї з осіб, які виявили бажання одружитися, про наявність у другої особи тяжкого захворювання може призвести до непоправних наслідків1. Тому відповідно до ч. 4 ст. 30, незважаючи на те, що результати медичного обстеження є таємницею, вони мають повідомлятися особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Причому на відміну від ч. 2 ст. 15 СК РФ для цього не потрібна згода особи, яка пройшла обстеження.Сімейний кодекс України, як зазначає 3. Ромовська, закріплює давню народну традицію, надаючи певного правового значення заручинам2. Згідно з ч. 1 ст. 31 СК зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Тобто під заручинами розуміється подання зазначеної заяви. Водночас правовідносини, що виникають із заручин, не є сімейно-правовими, оскільки вони не створюють для зазначених осіб обов'язку вступу у шлюб. Наслідком заручин можуть бути цивільні правовідносини, в силу яких особа, яка відмовилась від укладення шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, понесені нею у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо зазначена відмова була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значен-1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 116.2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє //Право України. — 2001. - № 2. — С 64.120ня (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім весіллям, договір дарування на вимогу дарувальни-ка може бути розірваний судом. При цьому подарована річ підлягає поверненню. А якщо вона не збереглася, особа, яка отримала подарунок, має відшкодувати її вартість.До обставин, пов'язаних з регулюванням порядку укладення шлюбу, належать й ті, що пов'язані з визначенням часу (ст. 32 СК) і місця його реєстрації (ст. 33 СК). За загальним правилом така реєстрація здійснюється після спливу одного місяця від дня подання відповідної заяви. Це зроблено для того, щоб особи, які бажають одружитися, перевірили серйозність своїх намірів. За домовленістю з цими особами орган РАЦСу призначає день і час реєстрації шлюбу (п. 4.10 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні). Керівник органу РАЦСу за наявності поважних причин може дозволити реєстрацію шлюбу до закінчення місячного строку.У ч. 1 ст. 32 СК немає переліку цих поважних причин. Уявляється, що ними може бути переїзд осіб, які бажають вступити у шлюб, на постійне місце проживання до іншої держави або місцевості, перебування однієї з них у довгостроковому відрядженні тощо. Відповідно до ч. 2 ст. 32 СК у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання заяви.За наявності письмової інформації про наявність передбачених законодавством перешкод до реєстрації шлюбу керівник органу РАЦСу може відкласти її, але не більш як на три місяці. Порядок відстрочки реєстрації шлюбу передбачений п. 4.8 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні. Про відстрочку інформуються заінтересовані особи. Особі, яка подала заяву про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, пропонується протягом не більш як трьох місяців подати відповідні докази. Орган РАЦСу може на прохання заінтересованих осіб або за власною ініціативою провести необхідну перевірку. У разі непідтвердження зазначеної інформації реєстрація шлюбу здійснюється на загальних підставах.Рішення органу РАЦСу про відстрочку реєстрації шлюбу може бути оскаржене до суду, який має розглядати його з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК. Якщо буде встановлено, що інформація про наявність перешкод до реєстрації шлюбу не відповідає дійсності, особи, які подали заяву про вступ у шлюб, можуть вимагати від особи, котра подала заяву про на-121явність перешкод до цього, відшкодування матеріальної та моральної шкоди (статті 1166 і 1167 ЦК).До суду можна також оскаржити рішення органу РАЦСу про відмову у скороченні часу, відведеного для реєстрації шлюбу. У разі подання такої скарги вона підлягає розгляду з додержанням правил гл. 31-А ЦПК.Зазвичай шлюб реєструється у приміщенні органу РАЦСу (ч. 1 ст. 33 СК). Однак за заявою наречених це може відбуватися за місцем їх проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо зазначені особи не можуть з поважних причин прибути до органу РАЦСу (ч. 2 ст. 33 СК). У цій статті не наведено переліку зазначених причин. Проте, як випливає з її змісту, це може бути хвороба нареченого або нареченої, пов'язана з необхідністю стаціонарного лікування тощо. Згідно з п. 4.15 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні наявність поважних причин має бути підтверджена документально.Шлюб — це особисто-правовий союз жінки та чоловіка. Тому він може реєструватися лише в присутності осіб, які одружуються. Це необхідно для того, щоб посадова особа органу РАЦСу пересвідчилась у добровільності їх згоди на укладення шлюбу. Реєстрація останнього через представника не допускається.Згідно зі ст. 35 СК наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Наречений, наречена можуть приєднати до свого прізвища прізвище нареченої, нареченого. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їх згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченого, нареченої вже є подвійним, він, вона має право замінити одну з частин свого прізвища на прізвище другого. Треба зазначити, що сімейний закон (ст. 53 СК) закріплює право на зміну прізвища не тільки за нареченими, а й за подружжям.Укладення шлюбу породжує зміну сімейного статусу особи, однак не веде до зміни її правового статусу як громадянина України. Тому шлюб не може бути підставою для надання особі пільг і переваг, а також для обмеження її прав та свобод, встановлених Конституцією і законами України. Це положення відповідає змісту статей 21 і 24 Конституції.122Стаття 37 СК встановлює презумпцію правозгідності шлюбу. Як випливає з її змісту, правозгідним є шлюб, укладений з додержанням вимог закону. Відповідно до цієї статті шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених частинами 1—3 ст. 39 СК, а також якщо він не визнаний недійсним за рішенням суду (статті 40 і 41 СК). Зі змісту ст. 37 СК випливає, що у випадках, передбачених частинами 1—3 ст. 39 СК, шлюб є недійсним і без рішення суду, в силу самого права (ipso jure). У випадках же, передбачених статтями 40 і 41 СК, для визнання шлюбу недійсним необхідне рішення суду.Глава 6 НЕДІЙСНІСТЬ ШЛЮБУПід недійсним треба розуміти шлюб, зареєстрований у державному органі РАЦСу за відсутності хоча б однієї з передбачених законом умов його укладення або за наявності принаймні однієї зі встановлених законом перешкод до цього. Він не породжує прав та обов'язків подружжя. Визнання шлюбу недійсним означає анулювання останнього з моменту його укладення. Це вид сімейно-правової санкції, яка застосовується у разі порушення передбачених законом умов укладення шлюбу.Іншої думки дотримується М. Кротов, який вважає, що визнання шлюбу недійсним — це не захід відповідальності й не захід захисту. Основна мета цього заходу — констатація того, що сторони не досягли бажаного правового результату1. З таким поглядом навряд чи можна погодитись. Адже у разі укладення недійсного шлюбу має місце вчинення протиправних дій особами, які одружилися. Тому більш правильною є позиція М. Антокольської, згідно з якою визнання шлюбу недійсним є санкцією, застосовуваною за порушення сімейного законодавства особами (або однією з них) під час його укладення. Водночас не можна повністю погодитися з твердженням М. Антокольської про те, що у разі укладення шлюбу з порушенням принципу моногамії може не бути вини особи, яка його порушила, наприклад, тоді, коли вона вважала свій попередній шлюб припиненим через смерть дружини, чоловіка, а вона, він виявилися живими2.Як вже зазначалось, відповідно до п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні особи, які раніше перебували1 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 339.2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 117—118.123у шлюбі, можуть зареєструвати новий шлюб лише у разі пред'явлення документів, які підтверджують припинення попередніх шлюбних відносин (Свідоцтво про розірвання шлюбу, Свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення про визнання шлюбу недійсним). Особа, яка перебуває у нерозір-ваному шлюбі, не може вважати його припиненим.Вини осіб, які уклали недійсний шлюб, може не бути, якщо вони не знали про наявність між ними близького споріднення (наприклад, про те, що вони є двоюрідними братом та сестрою) або якщо один з подружжя не був поінформований про недієздатність другого. У тих випадках, коли наявна вина хоча б одного з подружжя, визнання шлюбу недійсним треба розглядати як захід відповідальності. За відсутності вини обох сторін таке визнання є заходом захисту, що застосовується за об'єктивно протиправну поведінку1.Згідно зі ст. 38 СК підставами недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених статтями 22, 24—26 цього Кодексу, тобто укладення шлюбу з порушенням вимог закону щодо шлюбного віку (ст. 22), добровільної згоди на вступ у нього, його реєстрації з особою, визнаною недієздатною, або з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними (ст. 24), додержання принципу одношлюбності (ст. 25), осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою (ст. 26). При цьому треба зазначити, що серед підстав визнання шлюбу недійсним у ст. 38 СК не фігурує приховання одним з подружжя тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з них, їх нащадків, хоч така підстава й передбачена ч. 5 ст. ЗО СК.Зіставлення змісту статей 37 і 39—41 СК дозволяє вважати, що у цьому Кодексі закріплено три види підстав визнання шлюбу недійсним: 1) істотні порушення умов укладення шлюбу, внаслідок яких останній має вважатися недійсним і без рішення суду (у випадках, передбачених ст. 39 СК, рішення про анулювання актового запису про шлюб приймає орган РАЦСу); 2) обов'язковість визнання шлюбу недійсним за рішенням суду (ст. 40); 3) можливість визнання шлюбу недійсним за судовим рішенням (ст. 41).У реєстраційному порядку недійсним визнається шлюб, укладений з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; шлюб між особами, які є родичами прямої лінії1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 118; Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. — С 66.124споріднення, а також між рідними братом і сестрою; шлюб з особою, яка визнана недієздатною. У зазначених випадках орган РАЦСу за заявою заінтересованої особи анулює актовий запис про шлюб. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, у разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу останній стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу.Актовий запис про шлюб у перелічених вище випадках анулюється незалежно від смерті осіб, з якими його було зареєстровано, а також розірвання шлюбу. При визнанні недійсним шлюбу, розірваного за постановою органу РАЦСу (статті 106 і 107 СК) нею ж має бути анульований актовий запис про нього. Треба зазначити, що при визнанні шлюбу недійсним з підстав, передбачених ст. 39 СК, необхідні дослідження й оцінка доказів, що може робити суд. Тому з урахуванням положення ст. 124 Конституції, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, уявляється, що вирішення питання про визнання шлюбу недійсним в усіх випадках треба було б передавати на розгляд суду. Проте ст. 39 СК передбачає підвідомчість цього питання і органом РАЦСу. Правда, постанови останніх про анулювання актового запису про шлюб або про відмову в цьому можуть бути оскаржені до суду з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК.Залежно від підстав визнання шлюбу у судовому порядку недійсним можна виділити випадки, коли суд за наявності зазначених у законі підстав зобов'язаний визнати це, й ті, коли він може визнати шлюб недійсним.Підстави, за наявності яких суд зобов'язаний визнати шлюб недійсним, перелічені у ст. 40 СК. Це відсутність вільної згоди жінки або чоловіка, а також фіктивність шлюбу. Останній є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав і обов'язків подружжя. При цьому зовнішнє волевиявлення особи або осіб, які уклали шлюб, суперечить їх волі. Як вже зазначалося, однією з умов дійсності шлюбу є наявність вільної згоди осіб, які бажають його укласти, спрямованої на створення сім'ї. За фіктивного шлюбу, як зазначають деякі автори, ця умова відсутня1. Тому такий шлюб має визнаватися недійсним. У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" підкреслено, що для визнання шлюбу фіктивним достатньо,Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 143.щоб хоча б одна з осіб, які одружуються, не бажала створити сім'ю.Фіктивний шлюб треба відрізняти від шлюбу, укладеного з корисливих мотивів (бажання отримати житлову площу, спадщину). Причому якщо після укладення останнього виникають сімейні відносини, він не може бути визнаний фіктивним.Під час розгляду справ про визнання шлюбу недійсним через наявність підстав, закріплених у ст. 40 СК, суд на основі дослідження та оцінки доказів, поданих сторонами або стороною (статті 15 і ЗО ЦПК), має дійти висновку про наявність або відсутність таких підстав і навести відповідне мотивування. Висновок повинен бути викладений у рішенні суду. Згідно з ч. З ст. 40 СК шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, що засвідчували відсутність згоди особи на вступ у шлюб або її небажання створити сім'ю.Як вже зазначалося, перешкоди до укладення шлюбу можна поділити на абсолютні, за наявності яких шлюб обов'язково має визнаватись недійсним, та відносні, за яких він може визнаватись недійсним. Ці перешкоди наведені у частинах 3 і 4 ст. 26, ч. 5 ст. 30 і ч. 1 ст. 41 СК.У ст. 41 СК перелічені підстави, за наявності яких суд може визнати шлюб недійсним. У зазначених у ній випадках визнання шлюбу недійсним є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до цієї статті шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований: 1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, з порушенням вимог, встановлених ч. 4 ст. 26 СК; 2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; 3) з особою, яка приховала тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя, їх нащадків; 4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб.Як випливає зі змісту ст. 41 СК, у перелічених вище випадках маються на увазі шлюби, укладені за наявності встановлених законом відносних перешкод до їх укладення (частини 3—5 ст. 26, ч. 5 ст. 30 СК), за винятком шлюбу, укладеного з особою, яка не досягла шлюбного віку. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд має брати до уваги те, наскільки його укладенням було порушено права та інтереси конкретної особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їх взаємин та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно з ч. З ст. 41 СК шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини у126осіб, зазначених у пунктах 1, 2 і 4 ч. 1 цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.У гл. 5 СК "Недійсність шлюбу" нічого не сказано про наслідки укладення шлюбу між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були ним усиновлені, якщо зазначеним особам рішенням суду не було надано право вступу у шлюб (ч. 4 ст. 26 СК). Уявляється, що у таких випадках питання про визнання шлюбу недійсним може вирішуватися судом з урахуванням обставин, викладених у ч. 2 ст. 41 СК, відповідно до правила про аналогію закону, що мають розглядатися як відносна перешкода до його укладення (статті 10 і 26 СК).Для визнання шлюбу недійсним необхідно звернутися до суду з відповідним позовом. У ст. 42 СК перелічені особи, які мають на це право. Так, позов про визнання недійсним шлюбу з недієздатною особою може пред'явити будь-хто з подружжя (той, хто є недієздатним, у разі визнання його дієздатним (ст. 260 ЦПК), опікун недієздатної особи, орган опіки та піклування, прокурор), а з особою, яка не досягла шлюбного віку і не мала дозволу суду на вступ у шлюб — ця особа, оскільки згідно з ч. 1 ст. 18 СК кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.Однак укладення шлюбу особою, яка не досягла шлюбного віку, без дозволу суду не веде до набуття нею повної цивільної дієздатності. Тому позов можуть пред'явити також її батьки, усиновлювачі, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор.Позов про визнання недійсним шлюбу, укладеного без вільної згоди жінки і чоловіка, можуть подати той з подружжя, хто діяв добросовісно, і прокурор. У разі укладення фіктивного шлюбу позов може пред'явити будь-хто з подружжя. При укладенні шлюбу з особою, яка приховала тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя, їх нащадків, позов може пред'явити другий з подружжя.Відповідно до ст. 42 СК право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають також особи, права яких порушено у зв'язку з його реєстрацією. Це можуть бути родичі особи, яка уклала недійсний шлюб. Згідно зі ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" представництво нею інтересів громадянина або держави полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних або інших дій, спрямованих на127захист у суді цих інтересів у випадках, передбачених законом. Тому прокурор може пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним в усіх випадках, коли він вважає це за потрібне. Дане положення випливає також зі змісту ст. 121 ЦПК.Органи опіки та піклування повинні брати участь у розгляді справ про визнання шлюбу недійсним у тих випадках, коли це необхідно для захисту прав та інтересів неповнолітньої або недієздатної особи, незалежно від того, хто звернувся з позовом (ст. 19 СК). Вони мають робити відповідний висновок. Треба зазначити, що у ст. 42 СК нічого не сказано про можливість пред'явлення позову про визнання шлюбу недійсним винною стороною. М. Антокольська слушно вважає, що незалежно від підстави визнання шлюбу недійсним особа, винна в укладенні такого шлюбу, не має права на визнання його недійсним1. Уявляється, що такий висновок відповідає ч. 9 ст. 7 СК, відповідно до якої сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, згідно з моральними засадами суспільства. Особа, винна в укладенні недійсного шлюбу, може пред'явити позов про визнання його недійсним (ч. 2 ст. 4 ЦПК), однак права на його задоволення вона не має.Стаття 43 СК, як і ч. 6 ст. 39 цього Кодексу, передбачає, що смерть дружини або чоловіка чи розірвання шлюбу за рішенням суду не є перешкодою до визнання його недійсним. Водночас, як випливає з зіставлення змісту ч. 6 ст. 39 зі змістом ч. 2 ст. 43 СК, для визнання шлюбу, розірваного за постановою органу РАЦСу, недійсним не потрібне її скасування. У такому разі актовий запис анулюється за рішенням органу (суду або органу РАЦСу), що визнає шлюб недійсним. Якщо ж шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його недійсним може бути пред'явлено лише після скасування зазначеного рішення. Це пояснюється тим, що рішенню суду, яке набрало законної сили, притаманні певні ознаки, зокрема винятковість, незаперечність, обов'язковість. Винятковість зазначеного рішення означає неможливість розгляду в суді першої інстанції та в апеляційному порядку справи між тими самими сторонами, з приводу того самого предмета та за тими самими підставами (п. З ч. 2 ст. 136 ЦПК), незаперечність — неможливість заперечення цього рішення в апеляційному порядку, обов'язковість — його обов'язковість для всіх органів, організацій, підприємств (п. 9 ч. З ст. 129 Конституції). Рішення суду, що набрало законної сили, може бути скасоване лише у касацій-Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 124.ному порядку або за нововиявленими і винятковими обставинами (глави 41 і 42 ЦПК).У передбаченому ч. 2 ст. 43 СК випадку рішення суду про розірвання шлюбу може бути переглянуте в касаційному порядку, якщо справу було розглянуто в апеляційному порядку і не було пропущено строк для оскарження рішення у касаційному порядку або якщо суд відновив строк для касаційного оскарження (статті 320 і 321 ЦПК). Крім того, для перегляду рішення суду про розірвання шлюбу у касаційному порядку необхідно, щоб той з подружжя, хто пред'явив позов про це, знав або повинен був знати, що шлюб, який він бажає розірвати, є недійсним. Якщо ж ця особа у період розгляду позову не знала і не повинна була знати про недійсність шлюбу, який вона просить розірвати, рішення суду про розлучення підлягає перегляду відповідно до правил гл. 42 (п. 1 ч. 2 ст. 347-2) ЦПК, якщо не сплив час для подання заяви про перегляд рішення, що набрало законної сили, у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ч. 1 ст. 347-3 ЦПК).Вже у момент укладення недійсного шлюбу порушується принаймні одна з умов цього (позитивна) або наявна хоча б одна з перешкод до укладення шлюбу (негативна умова) (статті 22, 24—26, 30 і 38 СК). Тому такий шлюб визнається недійсним, як вже зазначалося, від дня його державної реєстрації. Рішення суду про визнання шлюбу недійсним або відповідна постанова органу РАЦСу має зворотну силу. Як правило, відбувається анулювання усіх правових наслідків шлюбу (ст. 45 СК). Винятки з цього правила передбачені у статтях 46 і 47 СК. У цьому полягає одна з основних відмінностей визнання шлюбу недійсним від його розірвання. У разі розлучення правовідносини між подружжям припиняються на майбутнє. Проте у них залишаються деякі права та обов'язки, що випливають з факту перебування у шлюбі: право на утримання (ст. 76), на майно, набуте за час шлюбу (ст. 68), на вибір прізвища (ст. 113 СК). При визнанні ж шлюбу недійсним відновлюється становище, що існувало до його укладення. Особи, які перебували у недійсному шлюбі або у шлюбі, визнаному недійсним, як вже зазначалось, не набувають прав та обов'язків, що випливають з цього факту.Оскільки визнання шлюбу недійсним означає анулювання останнього від дня його державної реєстрації, такий шлюб не є підставою для виникнення у осіб, які перебувають у ньому, прав та обов'язків подружжя, визначених СК, а також іншими законами України. Майно, набуте протягом недійсного шлюбу,129вважається таким, що належить особам, які перебували у такому шлюбі, на праві спільної часткової власності. Розмір часток кожної з зазначених осіб визначається залежно від їх участі у його придбанні своєю працею чи коштами. При регулюванні відносин, пов'язаних із цим майном, застосовуються норми не СК, а ЦК (статті 356—367). Якщо майно (жилий будинок, автомобіль тощо), набуте подружжям за час шлюбу, визнаного недійсним, було оформлене на ім'я одного з них, другий з подружжя може вимагати визнання за ним частки у праві власності на це майно та його поділу, якщо доведе, що він брав участь у його придбанні своєю працею або коштами. Кожна ж річ, набута дружиною та чоловіком за час дійсного шлюбу, крім речей індивідуального користування, згідно з ч. 2 ст. 60 СК є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя незалежно від того, на ім'я кого з них вона оформлена.Непрацездатна і нужденна особа, яка перебувала у шлюбі, визнаному недійсним, позбавляється права на одержання аліментів від другого з подружжя. Оскільки, як зазначалося, цей шлюб вважається недійсним від дня його державної реєстрації і не породжує прав та обов'язків подружжя, у винної зазначеної особи, тобто у такої, яка знала або повинна була знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, не виникає права на одержання аліментів. Тому якщо ця особа одержувала аліменти від особи, з якою вона перебувала у недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається одержаною без достатньої правової підстави і підлягає поверненню (ст. 1212 ЦК), але не більш як за останні три роки.Особа, яка оселилася у житловому приміщенні іншої особи у зв'язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на проживання у ньому і може бути виселена (ч. 4 ст. 45 СК). А відповідно до ч. 5 ст. 45 СК особа, яка у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави.Якщо між особами, які перебувають у недійсному шлюбі, укладається шлюбний договір, він, як слушно зазначають деякі автори, є недійсним1. Це пояснюється тим, що цей договір може укладатися лише між особами, які перебувають у шлюбі або збираються його взяти. Договір, укладений між особами, які збираються вступити у шлюб, вважається укладеним у день1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 126; Сімейне право України. — К., 2002. — С 71.130його реєстрації. Він не може існувати без шлюбу. Тому недійсність останнього спричиняє недійсність шлюбного договору.Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, не тільки прав та обов'язків подружжя, передбачених нормами цього Кодексу, а й прав та обов'язків, встановлених для них іншими законами України. У ЦК закріплено право кожного з подружжя на спадкування за законом у разі смерті будь-кого з них. Той з подружжя, хто пережив померлого, є одним із спадкоємців першої черги (ст. 1261 ЦК). Особи, які перебували у шлюбі, визнаному недійсним, не мають права на спадкування. Смерть однієї з таких осіб не є перешкодою до анулювання актового запису про шлюб, якщо він є недійсним або його визнано недійсним (ст. 39 СК). Інші спадкоємці померлого (батьки, діти, утриманці тощо) можуть пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним або у випадках, передбачених ст. 39 СК, звернутися до органу РАЦСу з заявою про анулювання актового запису про шлюб.Перебування у недійсному шлюбі, як вже зазначалося, є триваючим правопорушенням. Тому до вимоги про визнання шлюбу недійсним зазвичай не застосовується позовна давність. Однак внаслідок смерті особи, яка перебувала у недійсному шлюбі, правопорушення припиняється. Тому в такому разі можуть бути застосовані положення про позовну давність, передбачені нормами ЦК (статті 256—268).Під час застосування позовної давності її перебіг починається від дня, коли особа, яка пред'явила позов про визнання шлюбу недійсним, дізналася або мала дізнатися про порушення своїх прав. При визнанні шлюбу недійсним (у реєстраційному порядку або за рішенням суду) спадкоємці того з подружжя, хто помер, мають право на задоволення позову про витребування спадкового майна або його вартості.Визнання шлюбу недійсним є санкцією за протиправну поведінку. У тих випадках, коли обидва з подружжя або один з них діяли винно, це може бути захід відповідальності, а у разі відсутності вини осіб, які зареєстрували недійсний шлюб, — захід захисту1. Правові наслідки, передбачені частинами 2—5 ст. 45 СК, застосовуються до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від другої сторони та (або) від органу РАЦСу. У тих же випадках, коли одна з осіб, які' Докладніше про це див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. — С. 66.5- 131перебували у недійсному шлюбі, діяла невинно, була добросовісною, застосування до неї зазначених санкцій суперечило б принципу справедливості, який є одним з основних принципів регулювання сімейних правовідносин (ч. 9 ст. 7 СК). Тому ст. 46 СК передбачає право добросовісного чоловіка або дружини, тобто особи, яка не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу: 1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; 2) на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом; 3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 СК; 4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу. Добросовісність однієї з осіб, які зареєстрували недійсний шлюб, як зазначає В. Рясенцев, частково паралізує негативні наслідки визнання шлюбу недійсним'.Треба зазначити, що при визнанні шлюбу недійсним за добросовісним чоловіком, дружиною за його, її бажанням можуть бути збережені лише права, передбачені ст. 46 СК. Інших прав, що випливають з факту перебування у шлюбі, наприклад, права на спадкування, він, вона не мають. Шлюбний договір стає недійсним незалежно від винності або невинності осіб, які уклали такий шлюб.Стаття 46 СК збереження перелічених у ній прав добросовісного чоловіка, дружини ставить у залежність від його, її волевиявлення. Наприклад, якщо під час перебування конкретних осіб у недійсному шлюбі вклад до кредитної установи був зроблений на ім'я невинного чоловіка або дружини чи на ім'я одного з них був придбаний будинок, суд за бажанням однієї з цих осіб повинен застосувати норми ЦК про спільну часткову власність подружжя. Якщо ж зазначений вклад або будинок були оформлені на ім'я винного чоловіка чи дружини, суд за бажанням невинного чоловіка або дружини має застосувати норми СК про спільну сумісну власність подружжя.Як випливає зі змісту ст. 47 СК, діти, народжені у недійсному шлюбі, мають такі самі права та обов'язки, що й діти, які народилися у дійсному шлюбі. Існує презумпція батьківства чоловіка матері дитини, якщо остання народилася під час шлюбу або протягом 300 днів від дня припинення останнього або визнання його недійсним (ст. 122 СК). Оспорювання батьківства, материнства при народженні дітей у недійсному шлюбі можливе за тими самими підставами, що й при народженні дітей у дійсному шлюбі (статті 136—138 СК).Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 151.Від визнання шлюбу недійсним треба відрізняти визнання його неукладеним. Як вже зазначалося, недійсним є шлюб, укладений за відсутності хоча б однієї з умов (позитивних) його реєстрації або за наявності хоча б однієї зі встановлених законом перешкод до цього (негативних умов). Визнання ж шлюбу неукладеним має місце у разі порушення порядку його укладення. Так, згідно з ч. 1 ст. 34 СК присутність нареченого та нареченої у момент реєстрації їх шлюбу є обов'язковою. Тому шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним. Проте його не можна визнавати недійсним. Адже зазначеного шлюбу в юридичному смислі немає. Запис про такий шлюб в органі РАЦСу анулюється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора.Неукладеним треба також вважати шлюб, зареєстрований за підробленими документами або за документами, що не належать нареченому або нареченій. У судовій практиці був випадок, коли чоловік за викраденим паспортом зареєстрував шлюб з жінкою і оселився на її житловій площі. Підстав для визнання такого шлюбу недійсним немає. Адже при його розірванні у подружжя залишаються деякі права, що виникають зі шлюбу, зокрема право на житлову площу. Такий шлюб треба визнавати неукладеним.Неукладений шлюб не породжує жодних прав та обов'язків. При цьому не існує презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Якщо недійсний шлюб може за певних обставин визнаватися дійсним (ч. 5 ст. 39, ч. З ст. 40, ч. З ст. 41 СК), то неукладений не може вважатися таким.Глава 7ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ§ 1. Поняття та загальна характеристикаУкладення шлюбу, як вже зазначалося, є підставою для виникнення особистих немайнових та майнових правовідносин між подружжям (ст. 36 СК). При цьому другі є похідними від перших. Регулювання зазначених правовідносин грунтується на рівності прав та обов'язків дружини і чоловіка у шлюбі й сім'ї (ст. 51 Конституції) і спрямоване на виконання завдань, передбачених статтями 51 та 52 Конституції і ч. 2 ст. 1 СК.133Особисті немайнові права та обов'язки подружжя, як й будь-які особисті немайнові права та обов'язки, тісно пов'язані з особою їх носія і не мають майнового (економічного) змісту. Тому вони, як й будь-які інші суб'єктивні права і обов'язки, не передаються, не відчужуються і не є об'єктом правонаступництва.Особисті немайнові правовідносини між подружжям треба відрізняти від особистих немаинових цивільних правовідносин. Суб'єктами перших можуть бути лише особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі (статті 21 і 27 СК), а суб'єктами других — будь-які фізичні особи, а також у деяких випадках юридичні особи (статті 90 і 94 ЦК). Особливістю об'єктів особистих немаинових цивільних правовідносин, як слушно зазначають Є. Суханов і Л. Красавчикова, є те, що деякі з них (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зразки тощо), а також засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарні знаки, фірмові найменування тощо) можуть бути використані як товари, а відносини, що виникають з приводу такого їх використання, набувають товарної форми, стають майновими1. Об'єктами ж особистих немаинових правовідносин є особисті немайнові блага, які не можуть бути використані як товари (прізвище, рід діяльності, особиста свобода, місце проживання тощо).У гл. 6 СК закріплені такі особисті немайнові права та обов'язки подружжя: 1) право дружини на материнство і чоловіка на батьківство (статті 49 і 50); 2) їх право на повагу до своєї індивідуальності й на фізичний та духовний розвиток (статті 51 і 52); 3) на зміну прізвища (ст. 53); 4) на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54); при цьому вважається, що дії одного з подружжя вчиняються за згодою другого з них; 5) обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю (ст. 55); 6) право дружини та чоловіка на особисту свободу (ст. 56).Крім того, кожен з подружжя, як й будь-який громадянин, має право на працю, що передбачає можливість вибору професії та роду трудової діяльності (ст. 43 Конституції). Дружина і чоловік, як й будь-які фізичні особи, наділені особистими не-майновими правами, закріпленими у книзі 2 ЦК. Деякі з цих прав з моменту реєстрації шлюбу стають суб'єктивними сімейними правами кожного з подружжя. Такими правами, наприк-1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 31; Красавчикова Л.О. Понятие и система личных, не связанных с имущественными прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис... д-ра юрид. наук. — Екатеринбург, 1999. — С. 1—2.134лад, є право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції; ст. 271 ЦК) і право на сім'ю (ст. 4 СК; ст. 291 ЦК). До особистих немаинових прав відповідно до ч. 1 ст. 119 СК належить також право подружжя або одного з них на встановлення режиму окремого проживання. До цих прав варто також віднести право одного з подружжя давати згоду на усиновлення дитини другим з них.Треба зазначити, що деякі норми, які регулюють немайнові відносини між подружжям, як слушно вважає М. Антокольська, є нормами-деклараціями, оскільки передбачені ними права не можуть бути здійснені у примусовому порядку1. Так, спори з приводу розподілу сімейних обов'язків та питань життя сім'ї, тобто ті, що стосуються особисто-правових відносин між подружжям, за винятком спорів, пов'язаних з вихованням дітей та майном, не можуть вирішуватися примусово. Проте це положення не поширюється на майнові спори і спори, пов'язані з вихованням дітей. А у випадках, передбачених законом (статті 152 і 158 СК) такі спори можуть вирішуватися й органами опіки та піклування. Деякі питання мають вирішуватися батьками з урахуванням думки дитини (статті 148, 149 і 160 СК).Особисті немайнові правовідносини між подружжям є відносними правовідносинами, за яких правам одного з подружжя відповідають обов'язки другого з них. Більшість особистих немаинових прав та обов'язків кожного з подружжя є водночас їх правами та обов'язками стосовно одне одного (статті 14 і 15 СК). Так, питання, пов'язані з реалізацією прав та обов'язків подружжя, що стосуються спільного вирішення проблем сімейного життя, мають розв'язуватися за взаємною згодою дружини і чоловіка. При здійсненні одним із подружжя прав щодо вибору та зміни прізвища, вибору занять, професії та місця проживання другий з них не повинен перешкоджати цьому.Деякі з особистих немаинових прав подружжя (наприклад, права на материнство та право на батьківство) мають абсолютний характер захисту від порушення з боку третіх осіб.§ 2. Види особистих немаинових прав та обов'язків подружжяОдним з видів особистих немаинових прав дружини є передбачене ст. 49 СК її право на материнство. Положення цієї статті відповідають змісту ч. З ст. 51 Конституції, яка встанов-Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 137.лює, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, а також ст. З розділу І Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, що передбачає захист державою материнства та батьківства і пріоритетність інтересів матері й дитини.Треба розрізняти право жінки на материнство як елемент сімейної правоздатності останньої та як її суб'єктивне право. До зачаття дитини це право є елементом правоздатності жінки, яка гарантується державою (ст. 27 ЦК). Тому позбавлення жінки (не лише дружини) можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування заподіяної їй моральної шкоди. Водночас це є порушенням права кожного на охорону (захист) здоров'я, передбаченого статтями 27 і 49 Конституції, і тому може бути підставою для відшкодування не тільки моральної, а й матеріальної шкоди (витрати на лікування тощо), якщо її буде доведено (ст. 1166 ЦК).Праву дружини на материнство до зачаття дитини не відповідає обов'язок чоловіка щодо цього зачаття. Небажання чоловіка мати дитину не є протиправною поведінкою. Невиконання ж передбаченого законом обов'язку завжди протиправне. Тому не можна погодитися з І. Бірюковим, який вважає, що зазначене право є суб'єктивним сімейним правом, і не розмежовує право на материнство як елемент сімейної правоздатності, і належить жінці незалежно від того, перебуває вона у шлюбі чи ні, і суб'єктивне право дружини на материнство, яке виникає у неї у разі зачаття дитини і якому відповідає певний обов'язок чоловіка1.Суб'єктивне право дружини на материнство є відносним сімейним правом і має абсолютний характер захисту від порушення з боку третіх осіб2. Йому відповідає низка обов'язків чоловіка. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — до досягнення нею шести років (ст. 84 СК). Тому суб'єктивне право дружини на материнство є не тільки сімей-' Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 79.2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51.ним особистим немайновим правом, а й сімейним майновим правом. Дружині-матері мають бути створені в сім'ї умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків. Це право тісно пов'язане з правом дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК).Згідно з ч. 2 ст. 49 СК небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Можливість вимагати розлучення за цими підставами не є санкцією, оскільки при цьому поведінка чоловіка не є протиправною, а санкція — це захід державного примусу, що застосовується за вчинення порушення.Стаття 50 СК закріплює право чоловіка на батьківство. Однак треба зазначити, що необхідно розрізняти право чоловіка на батьківство як елемент його сімейної правоздатності та як суб'єктивне сімейне право цієї особи.До народження дитини, батьком якої є чоловік її матері, у нього є право на батьківство як елемент його сімейної правоздатності, що є складовою права на створення сім'ї (ст. 4 СК). Після ж народження дитини у чоловіка виникає суб'єктивне право на батьківство. Це ж стосується й випадків встановлення батьківства за умов, коли батько та мати дитини не перебувають у шлюбі між собою (статті 125—128 СК).Правоздатність фізичної особи, як випливає зі змісту ст. 27 ЦК, гарантується державою. Тому позбавлення чоловіка (не лише законного) можливості здійснення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням ним різних обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшкодування заподіяної йому моральної шкоди. Позбавлення чоловіка, так само як і жінки, репродуктивної функції, є порушенням права на охорону (захист) здоров'я, передбаченого статтями 27 і 39 Конституції, і тому може бути, як вже зазначалося, підставою для відшкодування не тільки моральної, а й матеріальної шкоди, якщо вона буде доведена (ст. 1166 ЦК).Суб'єктивному сімейному праву чоловіка на батьківство, яке виникає після народження дитини, відповідають обов'язки його дружини. Так, чоловік — батько дитини у разі проживання з ним останньої має право на утримання від дружини — матері дитини до досягнення нею трьох років, а за наявності у неї вад фізичного або психічного розвитку — до досягнення дитиною шести років (ст. 86 СК). Тому суб'єктивне право чоловіка на батьківство, як й таке ж право дружини на материнство, є не тільки сімейним особистим немайновим правом, а й сімейним137майновим правом. Це право, будучи відносним суб'єктивним сімейним правом, має абсолютний характер захисту від порушення з боку третіх осіб. Треба зазначити, що суб'єктивне сімейне право чоловіка на батьківство і суб'єктивне сімейне право дружини на материнство є водночас їх правом та обов'язком щодо одне одного та щодо дітей (статті 14 і 15 СК).Відмова дружини від народження дитини або її нездатність до цього може бути причиною розірвання шлюбу. Однак при цьому відсутня протиправність у поведінці дружини. Тому можливість вимагати розлучення за зазначеними підставами не являє собою санкцію. Водночас оскільки наявність дітей не є обов'язковою ознакою шлюбу, їх відсутність не може бути беззаперечною причиною розлучення (статті 106 і 107 СК).Стаття 51 СК передбачає право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ч. 1 ст. 28 ЦК). Ім'я, по батькові та прізвище фізичної особи індивідуалізують її становище в суспільстві. Водночас фізичні особи відрізняються одна від одної за своїми фізичними та моральними якостями, віком, зовнішністю. Тому варто погодитися з І. Бірю-ковим, який вважає, що індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини1. Щоправда, він не виділяє ознак, які характеризують цю своєрідність.Стаття 51 СК не передбачає жодної правової санкції за порушення її вимог. Тому їх треба відносити до норм-декларацій2. Положення, закріплене у цій статті, є моральною, а не правовою нормою. Як слушно зазначає І. Бірюков, включивши дану статтю до СК, законодавець змішав моральні та духовні цінності, що лежать в основі відносин між подружжям, з правами громадян як суб'єктів конституційного або цивільного права3. До цього треба додати, що зазначені цінності змішані й з правами фізичних осіб як суб'єктів сімейного права. Водночас треба підкреслити, що порушення вимог ст. 51 СК може бути підставою для розірвання шлюбу.У ст. 52 СК закріплено право дружини та чоловіка на фізичний і духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, створення умов для праці та відпочинку. Положення цієї1 Див.: Сімейне право. — К., 2002. — С 80.2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 137.3 Див.: Сімейне право. - К., 2002. - С 80.статті про рівне право подружжя на фізичний і духовний розвиток є декларативним, нормою моралі. Водночас право дружини і чоловіка на освіту є конституційним правом громадян (ст. 53 Конституції), як й їх право на створення належних умов для праці та відпочинку (статті 43 і 45 Конституції). Проте у зазначеній статті для регулювання цих відносин між подружжям не встановлено санкцію.Порушення положень ст. 52 СК може бути підставою для розлучення. У разі ж перешкоджання посадовими та службовими особами органів державної влади або місцевого самоврядування здійсненню зазначених прав кожен з подружжя, як і будь-який інший громадянин, має право на судовий захист і на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (статті 55 і 56 Конституції).Одним з особистих немайнових прав фізичної особи, які відповідно до гл. 22 ЦК забезпечують її соціальне буття, є право на прізвище. Особа має право на нього з моменту її народження. З укладенням шлюбу воно набуває сімейно-правового характеру. Як вже зазначалося, наречені можуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.Стаття 53 СК передбачає не тільки право осіб, які вступають у шлюб, на вибір прізвища згідно з ч. 1 цієї статті, а й право дружини і чоловіка на його зміну. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їх шлюб, або до відповідного органу за місцем їх проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їх спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. Відмова органу РАЦСу може бути оскаржена до суду з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК.Особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після його розірвання іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК). При визнанні шлюбу недійсним кожному з подружжя присвоюється дошлюбне прізвище. Виняток з цього правила передбачений п. 4 ч. 1 ст. 46 СК.Сімейне законодавство (ст. 54 СК) передбачає право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків і спільне вирішення питань життя сім'ї, що випливає з принципу рівності прав та обов'язків подружжя, передбаченого ст. 51 Конституції. Проте деякі з закріплених у цій статті положень є нормами-деклараціями, зокрема положення про те, що дружина і чоловік мають розпо-139діляти свої обов'язки за взаємною згодою, і що якщо один із подружжя не згодний з розподілом обов'язків у сім'ї, другий з них не може примусити його до виконання сімейних обов'язків, за винятком тих, що пов'язані з вихованням дітей та сплатою аліментів. Зазначені положення не забезпечені правовою санкцією.Також не забезпечене правовою санкцією положення, згідно з яким дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, що виконується в інтересах сім'ї. Повага — це моральна категорія. Домогтися її правовими засобами неможливо. Правові норми можуть лише сприяти становленню, розвитку та збереженню між подружжям шанобливого ставлення до праці, яка виконується в інтересах сім'ї.Недосягнення між дружиною і чоловіком згоди щодо розподілу обов'язків у сім'ї або неутвердження ними поваги до будь-якої праці, що виконується в інтересах сім'ї, може бути підставою для розірвання шлюбу.Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Незважаючи на те, що це положення закріплене у главі про особисті немайнові права та обов'язки подружжя, воно має значення і для регулювання майнових відносин між дружиною та чоловіком. Адже спільність подружнього життя не зводиться лише до особистої сфери, вона поширюється і на майнові відносини.Важливе значення для регулювання відносин між подружжям має положення ч. З ст. 54 СК, яке встановлює презумпцію згоди одного з подружжя на здійснення другим з них дій, пов'язаних із життям сім'ї. Ця презумпція виходить з припущення про єдність інтересів дружини і чоловіка. її врахування відіграє велику роль при укладанні дружиною або чоловіком договорів, пов'язаних із майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності (ст. 65 СК).У ст. 55 СК закріплено обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю. Значна частина положень цієї статті є нормами-деклараціями, оскільки вони не містять санкцій за недодержання більшості її правил. Так, ч. 1 встановлює обов'язок дружини та чоловіка спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Частина 2 зобов'язує чоловіка та дружину утверджувати в сім'ї відповідно повагу до матері та до батька. Проте, як вже зазначалося, почуття любові, поваги, дружби не можна врегулювати нормами140права. Це категорії, що регулюються нормами моралі. Норми права можуть лише сприяти їх зміцненню. Водночас відносини, пов'язані зі взаємодопомогою, є не тільки моральною, а й правовою категорією. Вони дістають вияв у взаємних аліментних зобов'язаннях подружжя, батьків і дітей, інших членів сім'ї.Відповідальність дружини та чоловіка один перед одним та перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній в основному має моральний характер. Правова відповідальність настає лише у тому разі, коли поведінка подружжя (одного з них) є протиправною. Негідна поведінка у шлюбних відносинах непрацездатних чоловіка або дружини, які потребують матеріальної допомоги, щодо другого з подружжя або дітей є, як зазначено в літературі, юридичним фактом, що перешкоджає виникненню аліментних зобов'язань дружини, чоловіка'.Обов'язок подружжя спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї має правовий характер. Він дістає вияв у регулюванні майнових відносин між дружиною та чоловіком, змісті шлюбного договору, в аліментних зобов'язаннях подружжя як батьків (глави 7—10, 15 і 16 СК).Стаття 56 СК передбачає права дружини та чоловіка, пов'язані з їх особистою свободою. До них належать: 1) право на вибір місця свого проживання; 2) право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; 3) право припинити шлюбні відносини.Право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання є конституційним правом людини (ч. 1 ст. 33 Конституції), яке також передбачене ч. 1 ст. 270 ЦК. Згідно з ним дружина та чоловік не зобов'язані проживати спільно та разом змінювати місце свого проживання. Зазначеному праву кожного з подружжя відповідає обов'язок другого з них не перешкоджати йому у цьому. Заперечення другого з подружжя не мають правового значення.Положення про право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання має практичне значення для вирішення низки питань, наприклад, тих, що виникають при приватизації житлового приміщення. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду" кожен громадянин України має право приватизувати житло, яке він займає, безоплатно у межах номінальної вартос-1 Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. - С 137.141ті чека або з частковою доплатою один раз. Тому у зв'язку з наявністю у дружини та чоловіка права на вибір місця свого проживання не можна зобов'язати їх спільно приватизувати одне житлове приміщення. У разі приватизації такого приміщення громадянин позбавляється права вдруге зробити це.Наведене положення має також практичне значення для вирішення питання про право одного з подружжя на житлову площу, яку займає другий з них. Згідно з ним якщо дружина і чоловік не проживають спільно, кожен з подружжя не має права на житлову площу другого з них, за винятком випадків, коли житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної власності.Проте треба зазначити, що окреме проживання не характерне для подружніх відносин. Згідно з ч. 2 ст. З СК ознакою сім'ї є спільне проживання та спільний побут. Як правило, дружина і чоловік не проживають разом лише тимчасово. Спільне проживання подружжя відповідає інтересам сім'ї та нормальному вихованню дітей.Частина 2 ст. 56 СК передбачає право подружжя вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. У цьому разі останні треба тлумачити у широкому смислі, тобто не тільки як біологічні, а й як моральні та правові. Норми права не регулюють біологічні шлюбні відносини. Вони можуть лише сприяти розвитку та додержанню вимог норм моралі, а також певною мірою регулювати шлюбні відносини, закріплюючи особисті немайнові та майнові права подружжя.У ч. З ст. 56 СК зафіксоване право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Однак йому не відповідає обов'язок другого з подружжя робити це. Тому право на припинення шлюбних відносин є не суб'єктивним правом кожного з подружжя, а елементом (складовою) його сімейної правоздатності. Суб'єктивним правом воно може бути лише за наявності певних юридичних фактів, наприклад, якщо одного з подружжя буде визнано недієздатним (ст. 107 СК), а також інших правових підстав (ст. 112 СК).До прав подружжя на особисту свободу треба також віднести право на вибір професії та роду трудової діяльності, передбачене статтями 33 і 43 Конституції. Це право належить особі незалежно від того, перебуває вона у шлюбі чи ні. Наслідком укладення шлюбу, як це випливає зі ст. 22 Конституції, не може бути звуження змісту та обсягу прав громадян. З моменту його реєстрації зазначене право є суб'єктивним правом як дружини, так і чоловіка.142Частина 4 ст. 56 СК забороняє примушування до припинення та до збереження шлюбних відносин, у тому числі до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, і передбачає, що ці дії є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і можуть мати наслідки, встановлені законом. Ці положення певною мірою переплітаються з положенням ч. 2 ст. 1 Закону "Про запобігання насильству в сім'ї", відповідно до якого зазначене насильство — це будь-які умисні дії фізичної, сексуальної, психічної або економічної спрямованості одного члена сім'ї щодо іншого її члена, які порушують конституційні права та свободи члена сім'ї як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, а також шкоди його фізичному або психічному здоров'ю. Примушування ж до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства є злочином і залежно від ознак може кваліфікуватися згідно зі ст. 152 КК (зґвалтування), ст. 153 (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом) і ст. 154 КК (примушування до вступу в статевий зв'язок).Треба, однак, зазначити, що праву подружжя на особисту свободу суперечать правила ч. 1 ст. 119 СК, які передбачають можливість встановлення для дружини та чоловіка режиму окремого проживання. Відповідно до ч. 1 цієї статті суд за заявою подружжя або позовом одного з них може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання чоловіка та (або) дружини проживати спільно. Проте це положення має низку недоліків, зокрема воно суперечить ч. 1 ст. 33 Конституції, в якій зафіксоване право особи на свободу пересування та вільний вибір місця свого проживання, а також положенню ч. 1 ст. 56 СК, яка закріплює право подружжя на вибір місця свого проживання.Положення ч. 1 ст. 119 СК суперечить також нормам Житлового кодексу (ЖК) України. Адже згідно зі ст. 64 останнього, члени сім'ї наймача, які проживають спільно з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами та несуть обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. А до членів сім'ї наймача належать його чоловік або дружина, їх діти, батьки, а також інші особи, які проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.Якщо дружина і чоловік проживають у квартирі (будинку), яка належить одному з них на праві приватної власності, то й у цьому разі той з подружжя, хто є власником, не має права вимагати, щоб другий з подружжя не проживав разом з ним.143Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК навіть припинення сімейних відносин з власником квартири (будинку) не позбавляє колишніх членів його сім'ї права користування житловим приміщенням. Якщо ж дружина і чоловік проживають у квартирі (будинку), що належить їм на праві спільної сумісної власності, ніхто з них не може бути позбавлений права користування житловим приміщенням у цій квартирі (будинку).Стаття 63 СК передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпоряджання майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Аналогічне положення закріплене у ч. 1 ст. 369 ЦК. Тому положення ч. 1 ст. 119 СК про можливість за рішенням суду встановити для подружжя режим окремого проживання суперечить ч. 1 ст. 33 Конституції, ч. 1 ст. 56 СК, ст. 64 і ч. 4 ст. 156 ЖК, ст. 63 та ч. 1 ст. 369 ЦК. Крім того, у разі встановлення для подружжя режиму окремого проживання настають такі ж правові наслідки, що й при розлученні, але без відповідної постанови РАЦСу або рішення суду.Глава 8ПРАВОВІДНОСИНИ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ З ПРИВОДУ НАЛЕЖНОГО ЇМ МАЙНА§ 1. Правовий режим майна дружини, чоловікаМіж подружжям, як вже зазначалося, виникають не тільки особисті немайнові, а й майнові правовідносини. При регулюванні останніх застосовуються два правові режими — законний та договірний. Правовий режим майна подружжя можна охарактеризувати як такий порядок регулювання відповідних відносин, що дістає вияв у комплексі правових засобів, які відображають поєднання дозволів, заборон, а також позитивних зобов'язань, що взаємодіють між собою і відзначаються певною спрямованістю'. Майже таке саме визначення цього поняття дає І. Жилінкова. Вона вважає, що правовий режим майна дружини і чоловіка — це порядок регулювання майнових відносин між ними, який виникає внаслідок дії комплексу правових засобів (дозволів, заборон, позитивних зо-Див.: Алексеев С.С. Теория права. — М., 1994. — С 170.бов'язань тощо) і визначає зміст майнових прав та обов'язків подружжя'.У СК глава, присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з приватною власністю дружини і чоловіка передує главі, в якій висвітлюються відносини з приводу їх спільної сумісної власності. Такий підхід, як слушно зазначає Т. Ариванюк, певною мірою є нелогічним, оскільки визначальне значення для прав подружжя на майно є спільність, а не роздільність останнього2.Треба також звернути увагу на те, що у ст. 57 СК йдеться не про роздільну приватну, а про особисту приватну власність чоловіка та дружини. Зазначене поняття є неточним, оскільки право особистої власності і право приватної власності — це різні правові категорії. Конституція не містить поняття "особиста власність". Воно замінене поняттям "приватна власність" (ст. 41 Конституції; ч. 4 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"). Тому правильніше говорити про роздільну приватну власність та роздільне майно подружжя.Законний правовий режим відносин між подружжям з приводу належного їм майна застосовується у тому разі, коли його не змінено шлюбним договором.§ 2. Право спільної сумісної власності подружжяОсновним правовим режимом майна подружжя, як вже зазначалося, є правовий режим їх спільної сумісної власності. На думку деяких авторів, ст. 60 СК встановлює презумпцію права цієї власності щодо майна, набутого дружиною і чоловіком за час шлюбу3.Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Однак у цій статті не розкрито зміст слова "набуте".1 Див.: Жилінкова І.В. Правовий режим спільності майна подружжя //Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 3 (18). — С 88;Проблеми правового режиму майна членів сім'ї: Автореф. дис... д-ра. юрид.наук. - Харків, 2000. — С 11.2 Див.: Ариванюк Т.А. Правове регулювання відносин власності міжподружжям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 9.3 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 106; Цивільне правоУкраїни. - Кн. 1. - К., 2002. - С 419.145З буквального тлумачення поняття "майно, набуте подружжям за час шлюбу", випливає, що будь-яке таке майно є спільним майном дружини і чоловіка. Проте такий висновок суперечить п. З ч. 1 та частинам 3—6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві особистої приватної власності. Тому поняття "майно, набуте за час шлюбу", є вужчим за його буквальне тлумачення.О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що розкриття змісту поняття "набуте майно" можливе шляхом встановлення конкретних правових підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності1. З цим твердженням важко погодитися з огляду на юридичний склад, необхідний для виникнення у дружини і чоловіка зазначеного права. А для цього треба, щоб майно було набуте за час шлюбу. І це положення прямо передбачене ч. 1 ст. 60 СК, а також випливає зі змісту ч. 1 ст. 21 СК, ч. З ст. 368 ЦК та ст. 16 Закону "Про власність".Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, а ч. 2 цієї статті встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Водночас для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Треба також, щоб ці особи спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею необхідно розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна дружини і чоловіка. Спільність результатів їх праці у разі наявності законного правового режиму майна подружжя не встановлюється, як зазначають деякі автори, угодою між ними (явною або такою, що мається на увазі), а є обов'язковим наслідком шлюбу2.Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них права спільної сумісної власності та появи спільного1 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 107; Цивільне правоУкраїни. - Кн. 1. - К., 2002. - С 419.2 Див.: Рейхель М.О. Общеимущественные отношения супругов в советском праве // Советское государство и право. — 1940. — № 8—9. — С.114; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 88.146майна випливає із зіставлення ч. 1 ст. 60 СК, п. З ч. І і частин З, 4 і 6 ст. 57 СК. Воно свідчить, що у передбачених зазначеними статтями випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, має належати не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності, оскільки воно набуте не в результаті спільної праці подружжя.Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності та появи їх спільного майна, як зазначається в літературі, є набуття дружиною та чоловіком майна за час зареєстрованого шлюбу і ведення ними спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя1. Майже аналогічну думку висловила свого часу І. Жилінкова, яка вважала, що спільність майна дружини і чоловіка виникає у тому разі, коли вони перебувають у зареєстрованому шлюбі і фактично становлять єдину сім'ю2. Щоправда, згодом вона дещо змінила свою позицію3.У ч. 2 ст. 60 СК закріплено положення, згідно з яким кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике практичне значення як для здійснення правомочності, пов'язаної зі спільною сумісною власністю дружини та чоловіка, так і для поділу їх спільного майна (статті 63, 65 і 71 СК).Для визнання майна, набутого за час шлюбу, об'єктом спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім'я кого з них воно оформлено. Так, зі змісту третього абзацу п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" випливає, що для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності на побудований ними за час шлюбу будинок не має значення, на ім'я кого з них його оформлено.1 Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 89—90; Червоный Ю.С.Охрана имущественных прав супругов // Проблемы правоведения. —1968. — Вып. 9. — С. 106—111; Эйдинов Э. Вопросы совместной собственности супругов в нотариальной и судебной практике // Советская юстиция. —1977. — № 5. — С. 10—11; Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 62.2 Див.: Жилшкова И.В. Брачный контракт. — Харьков, 1995. — С. 23.3 Див.: Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. —Харьков, 2000. - С. 171-172.147Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності дружини та чоловіка, як зазначено в літературі, дати неможливо1. Як випливає зі змісту ст. 13 Закону "Про власність", об'єктами права приватної власності фізичних осіб можуть бути предмети споживання, засоби виробництва, результати інтелектуальної праці. А ч. З ст. 13 цього Закону передбачає, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, визначених законом. Аналогічне положення закріплене у ч. З ст. 325 ЦК і в ч. 1 ст. 61 СК. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком майна, зазначеного у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". У додатку № 2 до цієї постанови наведено перелік видів майна, для набуття громадянами права власності на яке встановлено спеціальний порядок. Не можуть бути у приватній власності об'єкти, зазначені у ч. 2 ст. 5 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 p.).Згідно з ч. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або на його особовий рахунок до банківської (кредитної) установи. З цього випливає, що доходи кожного з подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету. Так вважає і В. Рясенцев2.Однак зазначене положення навряд чи можна визнати правильним. Адже тоді для виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка кожного разу необхідне було б волевиявлення одного з них. Проте для встановлення законного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу належного їм майна цього не потрібно. Як слушно зазначає О. Іоффе, якби утворення майнової спільності залежало від подальших вчинків того з подружжя, хто є набувачем, який1 Див.: Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков,1997. — С. 37; Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 1999. — С. 493;Право власності в Україні. — К., 2000. — С. 314; Цивільне право України. —Кн. 1. - К., 2002. - С. 327, 421; Сімейне право України. - К., 2002. -С. 109.2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 96.148забажав чи не забажав би використовувати майно для загаль-носімейних цілей, діяло б уже не правило закону, а довільний розсуд дружини або чоловіка'. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.Положення ч. 2 ст. 61 СК суперечить загальному правилу про поняття та підстави виникнення у подружжя права спільної сумісної власності, передбаченому ст. 60 СК, що, як справедливо зазначає Т. Ариванюк, не передбачає залежності режиму спільності майна дружини та чоловіка від його передачі до сімейного бюджету2. Зазначене положення суперечить також ч. З ст. 61 СК, відповідно до якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. У такому разі для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності на зазначене майно не потрібно, щоб воно було внесене до сімейного бюджету.У ч. 2 ст. 61 СК є ще одна неточність. У ній передбачено, що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особовий рахунок до банківської (кредитної) установи є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. Як зазначається в літературі, особа, яка внесла вклад до банківської (кредитної) установи, володіє зобов'язальним, відносним правом на нього, оскільки він має не індивідуально-визначені, а родові ознаки. Право ж власності на вклад при цьому переходить до банківської (кредитної) установи3. Оскільки дружині та чоловіку може належати не тільки право спільної сумісної власності на речі, а й майнове зобов'язальне право на вклад до банківської (кредитної) установи тощо, треба розрізняти поняття "право спільної сумісної власності подружжя" та "спільне майно подружжя".Такий же висновок випливає з другого абзацу п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду "Про застосування судами деяких1 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. З . — Л., 1965. —С 226.2 Див.: Ариванюк Т.А. Правове регулювання відносин власності міжподружжям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 10.3 Див.: Маслов В.Ф. Основные проблемы права личной собственности впериод строительства коммунизма в СССР. — Харьков, 1968. — С. 111;Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 227;Червоний Ю.С. Правовое регулирование отношений собственности в Украине // Юридический вестник. — 1997. — № 1. — С. 85; Червоний Ю.С.Методологічні проблеми регулювання відносин власності в законодавствіУкраїни // Економіко-правові проблеми трансформації відносин власності в Україні. — К., 1997. — С 44.149норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", згідно з яким об'єктом права спільної сумісної власності дружини та чоловіка можуть бути не тільки речі, а й право на вклад до банківських (кредитних) установ, паєнагромадження у житлово- та гаражно-будівельних кооперативах, страхові суми, страхові відшкодування, виплачені за рахунок спільних коштів подружжя, кошти і майно, що належать їм за іншими зобов'язальними правовідносинами. Однак у наведеному положенні є юридична неточність, яка дістає вияв у тому, що право на вклад, паєнагромадження, кошти та майно, що належать дружині та чоловіку за іншими зобов'язальними правовідносинами, віднесене до права їх спільної сумісної власності1. Насправді ж у зазначених випадках подружжю належать майнові зобов'язальні права. Водночас із зазначеного положення постанови Пленуму Верховного Суду України і зі змісту ч. 2 ст. 61 СК випливає, що, як вже зазначалось, треба розрізняти право спільної сумісної власності подружжя та їх спільне майно. На цьому наголошують Т. Ари-ванюк та О. Дзера2. Однак вони не вказують на те, у чому полягає відмінність між цими поняттями, а лише зазначають, що поняття "спільне майно подружжя" ширше за поняття "спільна сумісна власність подружжя".Термін "майно" у цивільному праві вживається у трьох значеннях: 1) лише майно, гроші, цінні папери або сукупність речей; 2) не тільки речі, а й майнові зобов'язальні права; 3) речі, майнові зобов'язальні права та майнові обов'язки (таким є, наприклад, спадкоємне майно)3. У літературі немає єдиної точки зору щодо поняття спільного майна подружжя. Деякі автори ототожнюють його з поняттям спільної сумісної власності дружини і чоловіка4. Однак при цьому вони самі собі суперечать, оскільки водночас зазначають, що вклад, внесений за рахунок спільних заощаджень одним із подружжя до банківської (кредитної) установи на своє ім'я, є спільним майном обох з подружжя5. Проте особі, яка внесла вклад до такої установи, як вже зазначалось, належить не право власності на нього, а зобов'язальне право.1 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 112; Цивільне правоУкраїни. - Кн. 1. - К., 2002. - С 423.2 Див.: Там само.3 Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С.185; Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 1999. — С 155; Цивільнеправо України. — Кн. 1. — К., 2002. — С. 144; Гражданское право. —Т. 1. - М., 1999. - С 236.4 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 94.5 Див.: Там само. — С 92.150К. Граве, В. Тархов, Є. Ворожейкін та 1. Жилінкова під спільним майном подружжя розуміють не тільки речі, що належать дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а й інші майнові права та обов'язки1.З цією думкою не можна погодитись. Адже, як справедливо зазначає В. Рясенцев, поняття набутого майна не охоплює борги2. У ст. 73 СК йдеться про накладення стягнення на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. А на борги накладати стягнення не можна. Вони, як підкреслює А. Белякова, можуть обтяжувати спільне майно подружжя, але не можуть включатися до його складу3. Наслідком включення до складу спільного майна дружини та чоловіка їх боргів має бути висновок, що будь-який борг, який виникає за час шлюбу, є спільним боргом подружжя. А це суперечить ст. 73 СК, відповідно до якої є спільні та особисті борги дружини і чоловіка.У подружжя можуть бути спільні борги. Але вони є результатом правочинів, вчинених обома чи одним з подружжя за наявності презумпції згоди другого з них, або у випадках, передбачених законом, наприклад, за наявності прямо виявленої згоди другого з подружжя (ч. З ст. 65 СК).У дружини та чоловіка можуть виникнути спільні борги й за наявності інших юридичних фактів (наприклад, борги, пов'язані з утриманням спільного майна, з обопільним заподіянням шкоди, з безпідставним збагаченням). Тому найправильнішим уявляється погляд, згідно з яким до складу спільного майна подружжя входять речі, гроші, цінні папери, що належать дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності й набуті за час шлюбу, а також зобов'язальні майнові права, які виникли у період шлюбу і не пов'язані з особою одного з подружжя4.1 Див.: Граве К.А. Имущественные отношения супругов. — М., 1960. —С. 35; Тархов В.А. Имущественные отношения супругов // Ленинскиеидеи и новое законодательство о браке и семье. — Саратов, 1969. — С. 55;Белякова A.M., Ворожеикин Е.М. Советское семейное право. — М., 1974. —С. 131; Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков, 1997. —С. 35.2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 94.3 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 99.4 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —С. 226—227; Червоный Ю.С. Общее имущество супругов по советскомуправу: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харьков, 1952. — С. 11; Червоный Ю.С. Охрана имущественных прав супругов // Проблемы правоведения. — 1968. — Вып. 9. — С. 111; Антокольская М.В. Семейное право. —М., 1999. — С. 144; Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практическийкомментарий. — Харьков, 2001. — С. 60.151Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає й початковий момент цього процесу. З огляду на те, що до складу спільного майна подружжя входять й зобов'язальні права, можна вважати, що: 1) майно стає спільним, якщо воно було зароблене, тобто якщо на нього виникло право в одного з подружжя за час шлюбу; 2) коли майно одержане; 3) якщо майно внесене одним із подружжя у дім, сім'ю.Навряд чи можна погодитися з останньою думкою, яку висловлено В. Рясенцевим1 і передбачено ч. 2 ст. 61 СК. Якщо дотримуватися цього погляду, то треба визнати, що для виникнення спільності майна подружжя щоразу необхідне волевиявлення дружини або чоловіка, а це не відповідає вимогам закону. При застосуванні законного режиму регулювання майнових відносин між подружжям конкретні особи під час укладення шлюбу виявляють свою волю, а при придбанні майна керуються відповідними нормами закону. Крім того, доходи можуть взагалі не потрапляти в сім'ю, а надходити на рахунок одного з подружжя у банківській (кредитній) установі. У такому разі, якщо дотримуватись точки зору В. Рясенцева, їх варто було б відносити до роздільного майна дружини і чоловіка. Однак це суперечить думці зазначеного автора.Важко також погодитися з тим, що спільність майна подружжя виникає з моменту одержання його дружиною або чоловіком2. Автори, які висловлюють таку думку, суперечать самі собі, оскільки водночас вважають, що до складу спільного майна подружжя входять поряд з правом власності зобов'язальні права. Так, І. Жилінкова зазначає, що треба пов'язувати правовий режим майна подружжя з моментом виникнення у дружини або чоловіка права на нього, а не з моментом його фактичного одержання3. О. Дзера підкреслює, що трапляються випадки, коли право на майно виникає у дружини та чоловіка під час їх перебування у шлюбі, а набувається ними після його припинення. Визнання такого майна спільним майном подружжя не суперечить сімейному законодавству, відповідно до якого у влас-1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 96.2 Див.: Сімейне право України. — К., 1997. — С. 77; Цивільне правоУкраїни. — Кн. 1. — К., 1999. — С. 496; Право власності в Україні. — К.,2000. — С 317; Антокольская М.В. Семейное право. — М, 1999. - С144; Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. — К., 1985. — С.168—169; Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. —Харьков, 2000. - С. 175-177.3 Див.: Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков,1997. - С. 51.152ність дружини та чоловіка переходить майно, набуте ними за час шлюбу1.Автори, які дотримуються цієї точки зору, заперечують положення, згідно з яким спільність майна подружжя виникає з моменту появи в одного або в обох із них права на нього2. Вони не вбачають відмінностей між моментом виникнення права спільної сумісної власності подружжя і моментом виникнення спільного майна дружини і чоловіка. Однак, як слушно зазначає О. Іоффе, треба розрізняти внутрішні майнові відносини між подружжям та їх зовнішній прояв3. Так, право на одержання вкладу, внесеного до банківської (кредитної) установи на ім'я одного з подружжя, або на повернення кооперативного паю має лише той з подружжя, на чиє ім'я внесено вклад, пай. Проте вклад, пай, внесені під час шлюбу, визнаються законодавством, судовою практикою та в літературі спільним майном подружжя.Уявляється, що треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя та момент виникнення у них права спільної сумісної власності. Спільне майно подружжя, як зазначають деякі автори, виникає з моменту, коли у одного з них виникає право на нього в результаті спільного ведення господарства4. Право ж спільної сумісної власності дружини і чоловіка виникає з моменту одержання майна хоча б одним із них5.Якщо в одного з подружжя виникло право на одержання заробітної плати під час шлюбу, але вона була отримана після розлучення, ця заробітна плата має бути визнана спільним май-1 Див.: Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 1999. — С 503; Правовласності в Україні. — К., 2000. — С. 324.2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 144;Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 1999. — С 495; Право власностів Україні. — К., 2000. - С 316; Сімейне право України. — К., 2002. —С 433.3 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —С. 227.4 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —С. 226—227; Червоний Ю.С. Общее имущество супругов по советскомуправу: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харьков, 1952. — С. 10; Черво-ный Ю.С. Охрана имущественных прав супругов // Проблемы правоведения. — Вып. 9. — С. 111 — 112; Бошко В.И. Очерки советского семейногоправа. — К., 1952. — С. 154; Дзыба Р.А. Равноправие супругов — основнойпринцип советского семейного права. — Казань, 1972. — С. 48—49.5 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 144;Сімейне право України. — К., 1997. — С. 77; Цивільне право України. —Кн.1. - К., 1999. — С. 496; Право власності в Україні. - К., 2000. - С.317; Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. — К., 1985. — С.168—169; Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. —Харьков, 2000. — С. 175—177; Сімейне право України. — К., 2002. — С.126; Цивільне право України. — Кн. 1. - К., 2002. - С. 433.153ном дружини і чоловіка. Водночас треба враховувати, що ч. 2 ст. 61 СК, як вже зазначалось, передбачає, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, стають об'єктом їх права спільної сумісної власності з моменту внесення до сімейного бюджету. А це положення, як вже було доведено, суперечить загальному правилу про поняття й підставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК, а також змісту ч. З ст. 61 СК. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.Для визначення моменту виникнення спільного майна подружжя становить інтерес постанова президії Харківського обласного суду за позовом Н. Маркелової до В. Маркелова про розірвання шлюбу та поділ майна, зокрема автомобіля "Запорожець" та вкладу до Ощадного банку. Заперечуючи позов, відповідач стверджував, що вклад до Ощадного банку та гроші, сплачені за автомобіль, утворилися за рахунок авторської винагороди, одержаної ним хоча й у період шлюбу, але за винахід, зроблений до його укладення. Тому й право на отримання ним винагороди виникло у нього до шлюбу, а усе майно, придбане на ці гроші, має вважатися роздільним. Справа розглядалася неодноразово. Президія Харківського обласного суду визнала обґрунтованим протест Голови Верховного Суду України, в якому зазначалось, що відповідно до сімейного законодавства майно, яке належало кожному з подружжя до укладення шлюбу, має вважатися їх роздільним майном. Тому суд першої інстанції повинен був встановити, коли саме за відповідачем було визнане право на одержання авторської винагороди: до чи у період шлюбу. Якщо посвідчення було видане відповідачу до вступу його у шлюб, одержану ним авторську винагороду не можна було визнавати спільним майном подружжя'. Отже, президія Харківського обласного суду цілком слушно пов'язала саме правовий режим майна подружжя з моментом виникнення у відповідача права на одержання авторської винагороди, а не з моментом її одержання.Згідно з ч. З ст. 61 СК якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. При цьому, як вже зазначалось, не потрібно, щоб таке майно було внесене до сімейного бюджету. Достатньо того, щоб воно було одержане одним із подружжя. При укладенні зазначеного договору можливе застосування загального правила ч. 1 ст. 334 ЦК, відповідно до якої право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі майна, якщо інше не1 Див.: Радянське право. — 1977. — № 8. — С. 101 — 102; Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков, 1997. — С. 50—51.154встановлене договором або законом. Частина 2 ст. 65 СК передбачає, що при укладенні договорів одним із подружжя існує презумпція згоди другого з них. Тому якщо ця презумпція не спростована, права та обов'язки за договором, укладеним одним із подружжя, поширюються на обох із них.Одним із об'єктів права спільної сумісної власності подружжя є речі для професійних занять (музичні інструменти, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для дружини або чоловіка (ч. 4 ст. 61 СК).Закріплюючи це положення, законодавець виходив з того, що зазначені речі, як правило, мають значну цінність, і що віднесення їх до роздільного майна подружжя могло б істотно порушити права одного з них.У цьому разі є юридичний склад, необхідний для виникнення спільності майна подружжя (ст. 60 СК). Водночас закон враховує й інтереси того з подружжя, предметом професійних занять якого є вказані речі, встановлюючи, що у разі поділу спільного сумісного майна подружжя суд може присудити ці речі тому з них, у користуванні якого вони знаходяться, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грошима.Стаття 62 СК встановлює, що майно кожного з подружжя може визнаватися об'єктом права їх спільної сумісної власності, якщо за час шлюбу воно істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок їх спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.Можливість виникнення за зазначених обставин спільної сумісної власності дружини і чоловіка підкреслена і в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".Змістом права спільної сумісної власності, як й будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною річчю (статті 63 і 65 СК; ст. 369 ЦК).Для права спільної часткової та спільної сумісної власності, як це випливає зі змісту статей 355, 356 і 368 ЦК, характерні дві взаємопов'язані обставини: 1) множинність суб'єктів, що відрізняє його від інших видів права власності, яке належить одному суб'єкту; 2) єдність об'єкта. Право кожного зі співвласників поширюється на об'єкт у цілому, а не на якусь його частину в натурі.Особливістю суб'єктного складу правовідносин, пов'язаних зі спільною власністю, є множинність її учасників. Вони виникають не тільки між власниками та невласниками, а й між155співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні такі правовідносини (між співвласниками, з одного боку, та невласника-ми — з другого) та внутрішні (між самими співвласниками)1.Зовнішні правовідносини, тобто правовідносини між співвласниками та третіми особами, мають абсолютний характер. Це дістає вияв у тому, що співвласники наділені суб'єктивним правом спільної власності, а зобов'язані особи, коло яких обмежене, повинні утримуватись від його порушення. Причому правомочною стороною є декілька осіб.Внутрішні правовідносини, тобто правовідносини між самими співвласниками, за своєю структурою є відносними. Права та обов'язки усіх індивідуалізованих співвласників щодо одне одного обумовлені наявністю самого права спільної власності як "стисненого" права, опосередковують ставлення до речі "як до своєї" і для їх виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому ці правовідносини залишаються правовідносинами власності. Водночас вони можуть мати й зобов'язальний характер. Це стосується, зокрема, правовідносин, пов'язаних з одержанням доходів від спільної речі та витратами на її утримання. Р. Мананкова вважає, що змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю та обов'язок кожного з них не заважати іншим співвласникам робити це2. З таким твердженням важко погодитися, оскільки у разі визнання його правильності обов'язки співвласників нічим не відрізнятимуться від обов'язків третіх осіб.Частина 1 ст. 358 ЦК передбачає, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. А згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК згода всіх співвласників майна, яке є у спільній сумісній власності, щодо розпорядження ним вважається досягнутою незалежно від того, хто з них вчинив відповідний правочин.З урахуванням сказаного вище більш слушним є твердження, що змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі співвласників на володіння, користування та роз-1 Див.: Советское гражданское право. — Ч. 1. — М., 1986. — С 378—379; Линникова Н.Ю. Право общей долевой собственности граждан:Автореф. дис... канд. юрид. наук. — М., 1982. — С. 9; Червоный Ю.С.Понятие и виды общей собственности по советскому праву // Вопросыгосударства и права развитого социалистического общества. — Харьков,1975. - С. 102-103; Гражданское право. - Т. I. - М., 1999. - С. 434;Мананкова Р. П. Правоотношения общей долевой собственности по советскому законодательству. — Томск, 1977. — С. 8.2 Див.: Мананкова Р.П. Правоотношения общей долевой собственностипо советскому законодательству. — Томск, 1977. — С. 8.156порядження спільною річчю і його обов'язок узгоджувати свою поведінку, пов'язану з володінням, користуванням та розпорядженням нею, з іншими співвласниками1. Отже, кожен співвласник, у тому числі й подружжя, при здійсненні права спільної сумісної власності зобов'язаний займати не тільки пасивну (не перешкоджати одне одному у здійсненні правомочностей, пов'язаних із цією власністю), а й активну позицію, що має діставати вияв в узгодженні його дій з діями інших співвласників.Згідно зі ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Аналогічне положення передбачене ч. 1 ст. 369 ЦК. Однак у зазначених статтях не визначено порядок здійснення фізичними особами правомочностей, пов'язаних з володінням та користуванням спільним майном.Частина 1 ст. 65 СК передбачає, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Таке ж положення закріплене у ч. 2 ст. 369 СК. Уявляється, що дружина і чоловік повинні за взаємною згодою не тільки розпоряджатися майном, що є у їх спільній сумісній власності, а й здійснювати права щодо володіння та користування ним.Вступ у шлюб не впливає на правоздатність подружжя. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла 18 років, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту цієї реєстрації (ч. 2 ст. 34 ЦК). Дружина і чоловік мають право розпоряджатися як майном, що належить їм на праві роздільної приватної власності, так і майном, яке є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Тому вони можуть укладати між собою будь-які договори, не заборонені законом, як щодо роздільного майна кожного з них, так і щодо майна, яке є об'єктом їх права спільної сумісної власності. Так, дружина і чоловік можуть укладати договори про порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.Більшість договорів, які укладаються між дружиною та чоловіком, мають цивільно-правовий характер. На ці договори поширюються загальні правила щодо їх дійсності. Найчастіше1 Див.: Червоный Ю.С. Понятие и виды общей собственности по советскому праву // Вопросы государства и права развитого социалистического общества. — Харьков, 1975. — С. 103; Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2000. — С. 189.157укладаються договори дарування. Водночас треба зазначити, що не можна погодитися з думкою про те, що шлюбний договір є цивільно-правовим договором1.У літературі дискутувалось питання про форму договору, укладеного між подружжям. Було висловлено думку, що з огляду на особисто-довірчий характер сімейних відносин не треба застосовувати правила ЦК про обов'язкове нотаріальне посвідчення договорів до договору дарування на суму понад 500 крбЯ Однак ні ЦК, ні СК не передбачають такого винятку.Водночас ч. 2 ст. 64 СК передбачає виняток із загальних правил цивільно-правового регулювання укладання договорів про відчуження об'єктів права спільної сумісної власності. Відповідно до цієї частини договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з них своєї частки у праві спільної сумісної власності дружини і чоловіка може бути укладений без виділу цієї частки. Це пояснюється тим, що у разі такого відчуження право спільної сумісної власності подружжя припиняється і виникає право роздільної приватної власності того з них, на користь кого укладено договір.Дружина і чоловік у повсякденному житті вчиняють право-чини, пов'язані з їх спільним майном, майже щодня, особливо ті, що передбачають придбання предметів споживання. За таких умов реалізація вимоги про висловлення одним із подружжя згоди на вчинення другим із них таких правочинів призвела б до надзвичайного ускладнення цивільного обороту. Тому ч. 2 ст. 65 СК, виходячи з припущення про єдність інтересів подружжя, встановлює презумпцію згоди одного з них при здійсненні операцій зі спільним майном другим із подружжя. Таке саме положення передбачене щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності (другий абзац ч. 2 ст. 369 ЦК). Ця презумпція не поширюється на укладення одним із подружжя договорів, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна. Згода другого з подружжя у такому разі має бути подана письмово (ч. З ст. 65 СК).Другий абзац ч. З ст. 65 СК передбачає, що згода одного з подружжя на укладення другим з них договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 156;Сімейне право України. — К., 2002. — С 44, 176—177.2 Див.: Бошко В.И. Очерки советского семейного права. — К., 1952. —С. 167; Граве К.А. Имущественные отношения супругов. — М., 1960. — С.21; Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 399.158бути нотаріально засвідчена. Аналогічне положення передбачене третім абзацем ч. 2 ст. 369 ЦК щодо укладення договорів, пов'язаних з розпорядженням майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності.Зіставляючи частини 2 і 3 ст. 65 СК, можна дійти висновку, що законодавець розрізняє три види договорів, пов'язаних із розпорядженням майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, залежно від способу виявлення волі одним із подружжя щодо укладення договорів другим із них:дрібні побутові договори. Частина 2 ст. 65 СК встановлюєправило, згідно з яким передбачається наявність згоди другогоз подружжя на укладення таких договорів, яка не може бутиспростована. Під дрібними побутовими треба розуміти договори(правочини), що задовольняють побутові потреби особи і стосуються предмета, який має невисоку вартість (другий абзац п. 1ч. 1 ст. 31 ЦК). Однак це не означає, що один із подружжя неможе пред'явити позов про визнання такого договору недійсним. Це суперечило б ч. 2 ст. 4 ЦПК. Суд же залежно відконкретних обставин справи може визнати договір дрібним побутовим і на підставі цього відмовити у задоволенні позову;договори, що виходять за межі дрібних побутових. Частина2 ст. 65 СК встановлює презумпцію згоди одного з подружжяна укладення зазначених договорів другим із подружжя. Однаквона не визначає критерію, на підставі якого такий договірможна визнати недійсним. В. Маслов вважає, що це можливолише у тому разі, якщо буде доведено, що набувач діяв несумлінно, тобто знав або повинен був знати, що другий з подружжя згоди на укладення договору не давав1. Аналогічну думкувисловлюють М. Антокольська, Т. Ариванюк та О. Дзера2;3) договори, які потребують нотаріального посвідчення і(або) державної реєстрації, а також договори стосовно цінногомайна. На укладення таких договорів не поширюється положення про презумпцію згоди другого з подружжя. Відповіднодо ч. З ст. 65 СК згода останнього має бути подана письмово,а на укладення договорів, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, — нотаріально засвідчена.За відсутності такої прямо виявленої згоди другого з подружжя зазначені договори за його позовом мають визнаватися недійсними.1 Див.: Маслов В.Ф. Осуществление и защита права личной собственности в СССР. - М., 1968. - С. 149.2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 146;Сімейне право України. — К., 2002. — С. 139.159У літературі дискутується питання про можливість захисту прав одного з подружжя, якщо він доведе, що не давав згоди на укладення другим із подружжя договору відчуження їх спільного майна, який виходить за межі дрібного побутового, і контрагент за договором (набувач майна) є добросовісним набувачем.3. Ромовська вважає, що у разі відчуження одним із подружжя їх спільного майна без згоди другого з подружжя останній може витребувати майно у добросовісного набувача на підставі сімейного законодавства, що передбачає право власника витребовувати належне йому майно у добросовісного оплатно-го набувача, якщо воно вибуло з володіння власника всупереч його волі1. На думку авторки, у цьому разі можна пред'явити віндикаційний позов, що є одним з видів речово-правових позовів.Аналогічна точка зору була висловлена Н. Єршовою, Т. Ари-ванюк та О. Дзерою2. Проте уявляється, що вона потребує деякого уточнення. Як вже зазначалося, при укладенні договорів, пов'язаних зі спільним майном, одним із подружжя вважається, що вони укладаються за згодою другого з подружжя (ст. 65 СК). Виняток з цього правила становлять договори, для укладення яких потрібна прямо виявлена згода останнього. Отже, зобов'язальні правовідносини виникають в обох з подружжя.Речово-правові ж позови спрямовані на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права. Вони не пов'язані з конкретними зобов'язаннями. Віндикаційний позов є позадоговірним. Він може бути пред'явлений лише за відсутності договірних відносин між власником та володільцем3. Тому віндикаційний позов того з подружжя, хто вважає, що спільне майно було відчужене без його згоди, може бути задоволений лише у тому разі, якщо він доведе цей факт, а також те, що відчужена річ, яка належала подружжю на праві спільної сумісної власності, вибула з його володіння всупереч його волі, і якщо набувач є оплатним або безоплатним добросовісним набувачем.Згідно з ч. 4 ст. 65 СК договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за таким договором, використане у зазначених інтересах. Уявляється, що наведене положення діє, якщо1 Див.: Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. — К., 1985 —С. 61.2 Див.: Вопросы семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 87;Сімейне право України. — К., 2002. — С. 138.3 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С. 455; Гражданскоеправо Украины. — Ч. 1. — Харьков., 1996. — С. 292.160той з подружжя, хто не укладав такого договору, не доведе, що він заперечував проти його укладення.Дружина і чоловік, як вже зазначалось, зобов'язані не тільки не перешкоджати одне одному у здійсненні правомочностей, пов'язаних з їх спільною сумісною власністю, а й узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпорядження майном, яке належить їм на праві цієї власності. При цьому вони мають право домовлятися між собою про порядок користування зазначеним майном. Дружина і чоловік можуть, наприклад, визначати порядок користування автомобілем, моторним човном, комп'ютером. Однак така домовленість не виключає права кожного з подружжя у разі виникнення спору з приводу порядку користування цими речами звертатися з позовом до суду.Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, має обов'язкову силу не тільки для дружини і чоловіка, а й для їх правонаступників.У цивільному праві, як вже зазначалося, розрізняють: право спільної часткової і право спільної сумісної власності, що визначаються особливостями внутрішніх правовідносин між співвласниками. Визначальною ознакою права спільної часткової власності є належність кожному зі співвласників певної частки у праві власності на спільний об'єкт. Ці частки не виділені в натурі, вони можуть бути рівними й нерівними. Однак їх розмір завжди має бути точно визначений у вигляді дробу або у відсотках. Для права ж спільної сумісної власності, як зазначено у ч. 1 ст. 368 ЦК і в літературі1, характерним є те, що розмір частки кожного зі співвласників у праві власності на спільну річ заздалегідь не визначений.Частина 1 ст. 67 СК передбачає, що кожен із подружжя має право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві їх спільної сумісної власності лише після визначення цієї частки та її виділу в натурі або визначення порядку користування майном. Це положення викликає заперечення. Адже при визначенні лише порядку користування спільним майном право спільної сумісної власності дружини і чоловіка не припиняється. Тому той з подружжя, у користуванні якого1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С. 434; Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2000. — С. 186; Цивільне право України. — Кн.1. — К., 1999. — С. 396—397.161знаходиться частина їх спільного майна, не може розпоряджатися ним.Дружина, чоловік мають також право скласти заповіт на свою частку до її визначення та виділу в натурі. Оскільки заповіт набирає чинності з моменту смерті спадкодавця, визначення належної кожному з подружжя частки у їх спільній сумісній власності можливе лише після смерті одного з них.Розлучення не є обов'язковою умовою припинення права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Якщо не було поділу майна або якщо не визначено розмір частки кожного з колишнього подружжя, відносини, пов'язані з правом їх спільної сумісної власності, зберігаються. Проте оскільки їх учасники вже не є дружиною і чоловіком, для їх регулювання застосовуються норми ЦК (статті 368— 372).Спільно набуте колишнім подружжям майно належатиме їм на праві спільної часткової власності, якщо між ними не було домовленості, що воно має належати їм на праві спільної сумісної власності. Це пояснюється тим, що у разі виникнення права спільної власності на будь-який об'єкт воно насамперед вважається правом спільної часткової власності (ч. 4 ст. 355 ЦК). Право ж спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбачених законом або договором'.§ 3. Правовий режим роздільного майна подружжяЯк вже зазначалося, відповідно до правового режиму майна, що належить подружжю, треба розрізняти їх спільне та роздільне майно. Основним є режим спільності майна. Водночас у дружини та чоловіка може бути й роздільне майно.У ст. 57 СК не наведені ознаки, які давали б можливість відмежовувати роздільну приватну власність подружжя від їх спільної сумісної власності. Перелічені лише види особистої приватної власності дружини і чоловіка. Наведено детальний перелік цієї власності (правильніше було б вести мову про роздільну приватну власність) і деякі новели. Так, до особистої приватної власності дружини, чоловіка віднесено не тільки майно, набуте кожним із них до шлюбу, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу на підставі договору дарування або впорядку спадкування, а й майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу на кошти, які належали їй, йому особисто. На думку деяких авторів, у разі продажу одним із подружжя отриманого ним у спадок будинку і придбання на одержані за це гроші квартири виникає право роздільної приватної власності дружини та чоловіка1, тобто має місце трансформація одного об'єкта цієї власності в інший. Однак оскільки це сталося за час шлюбу, згідно з ч. 2 ст. 60 СК та ст. 30 ЦП К тягар доказування відсутності спільності майна подружжя лягає на того, хто оспорює це.Говорячи про майно, набуте на підставі договору дарування, треба розрізняти майно, подароване подружжю, й те, що подароване одному з них. Наприклад, речі (за винятком речей індивідуального користування), подаровані нареченій і нареченому з нагоди весілля, належать подружжю на праві спільної сумісної власності.А відповідно до ч. 2 ст. 57 СК речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, є особистою приватною власністю дружини та чоловіка навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок їх спільних коштів.Згідно з ч. З ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Водночас другий абзац ч. З ст. 57 СК передбачає, що суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Роздільною приватною власністю дружини, чоловіка є також кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування за заподіяну їй, йому моральну шкоду. Однак відповідно до положення ч. 2 ст. 60 СК той з подружжя, хто вимагає, щоб кошти, одержані як відшкодування за заподіяну йому майнову шкоду, були визнані його роздільною приватною власністю, має довести, що шкоду було заподіяно речі, яка належала йому на праві цієї власності.Частина 5 ст. 57 С К передбачає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. Наведене положення викликає деякі заперечення. Згідно з Законом України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в1 Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 299; Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2000. — С. 186.1621 Див.: Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 67; Науково-практичний коментар Сі-мейного кодексу України. — К., 2003. — С. 94.редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.) видами добровільного особистого страхування є страхування життя та страхування від нещасного випадку. Страхування життя передбачає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми, визначеної договором страхування, у разі смерті страхувальника, а також, якщо це передбачено договором, у разі дожиття ним до закінчення строку дії договору та (або) досягнення певного віку. Договором може бути також закріплено обов'язок страховика здійснити страхову виплату в разі нещасного випадку, що стався зі страхувальником, та (або) його хвороби. Уявляється, що страхова виплата, одержана страхувальником при досягненні передбаченого договором віку та (або) у разі дожиття ним до закінчення строку дії договору, має бути визнана об'єктом спільної сумісної власності подружжя, якщо страхові платежі вносилися за рахунок їх спільних коштів.Страхова ж виплата, одержана страхувальником внаслідок нещасного випадку, що стався з ним, та (або) його хвороби, є роздільною приватною власністю цієї особи незалежно від того, за рахунок яких коштів були внесені страхові платежі. Ця виплата має суто цільове призначення.При вирішенні ж питання про правовий режим страхових сум, одержаних за договором, об'єктом якого є майно, треба виходити з врахування правового режиму застрахованого майна. Якщо річ належала обом з подружжя на праві спільної сумісної власності, страхове відшкодування, що підлягає виплаті при настанні страхового випадку, є об'єктом їх спільної сумісної власності з моменту його одержання будь-ким з них незалежно від того, на чиє ім'я оформлено договір страхування.Якщо ж об'єктом договору була річ, яка належала одному з подружжя на праві роздільної приватної власності, у разі настання страхового випадку страхове відшкодування, як правило, має виплачуватись тому, кому належала ця річ, навіть тоді, коли страхові платежі були внесені за рахунок спільних коштів дружини і чоловіка. Це пояснюється тим, що відповідно до договору страхування, об'єктом якого є майно, страховик зобов'язаний у разі настання страхового випадку відшкодувати страхувальнику чи іншій особі, визначеній у договорі, заподіяну шкоду (ст. 979 ЦК). Шкоди ж при настанні страхового випадку зазнає, як правило, власник речі. Другий з подружжя може претендувати на певну частку у страховому відшкодуванні, якщо доведе, що в результаті настання страхового випадку він також зазнав шкоди. Ця шкода може бути обумовлена втратою тієї частки страхових платежів, які вніс він особисто.Аналогічне положення міститься у другому абзаці п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України". Згідно з ним спільною сумісною власністю дружини і чоловіка можуть бути страхова сума і страхове відшкодування, виплачені за рахунок їх спільних коштів. Проте у цій постанові виплачені й ті, що підлягають виплаті при настанні страхового випадку, страхові суми не розмежовані з об'єктами роздільної приватної власності подружжя.І. Жилінкова правовий режим страхового відшкодування, виплачуваного при настанні страхового випадку, також ставить у залежність від правового режиму застрахованого майна1. Однак вона не розглядає питання про право одного з подружжя на частку у страховому відшкодуванні при настанні страхового випадку, пов'язаного з річчю, яка є об'єктом роздільної приватної власності другого з подружжя, тоді, коли страхові платежі були внесені за рахунок спільних коштів дружини і чоловіка. А як слушно зазначають деякі автори, у разі дострокового припинення дії договору страхування повернуті страхові платежі є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, якщо вони були внесені за рахунок їх спільних коштів2.Відповідно до ч. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їх окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Роздільним майном подружжя треба також визнати приватизовану на ім'я одного з них квартиру. Частина 7 ст. 57 СК також передбачає, що якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, його частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є особистою приватною власністю цієї особи.Зазначене положення сформульоване також у третьому абзаці п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", згідно з яким якщо хтось із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до вступу у шлюб або було одержане ним за час шлюбу як дарунок, у порядку спадкування, придбано на кошти, що належали цій особі до шлюбу, або іншого роздільного майна, ці вкладення мають враховуватись при визначенні часток подружжя у їх спільній сумісній власності.1 Див.: Жилинкова И.В. Право собственности супругов. — Харьков,1997. - С. 222-223.2 Див.: Сімейне право України. - К., 2002. — С 113.Водночас треба зазначити, що у ч. 7 ст. 57 СК є деяка неточність. Як відомо, ч. 2 ст. З Закону України "Про власність" передбачає два види права спільної власності — право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності. Для права спільної часткової власності характерне те, що розмір частки кожного зі співвласників визначений заздалегідь (ч. 1 ст. 356 ЦК). Право ж спільної сумісної власності відзначається тим, що розмір зазначеної частки заздалегідь не визначений (ч. 1 ст. 368 ЦК). Він визначається лише у разі поділу цієї власності або при виділі з неї. Під часткою у праві спільної часткової власності, як це випливає з ч. 1 ст. 356 ЦК і як зазначено в літературі, треба розуміти частку у праві власності на все спільне майно'. Це частка, що не виділена в натурі, а виражена у вигляді дробу або у відсотках2. Тому вона не може бути особистою приватною власністю одного з подружжя.Згідно зі ст. 58 СК якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).На думку О. Дзери та Т. Ариванюк, це положення суперечить визначальному принципу сімейного права, відповідно до якого майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Тобто під набутим треба розуміти будь-яке майно, одержане за час шлюбу одним із подружжя в результаті праці або іншої корисної діяльності3.З цією думкою навряд чи можна погодитись. Зокрема, плоди, доходи (дивіденди), які одержує один із подружжя — власник майна від об'єктів, що належать йому на праві роздільної приватної власності, не можна вважати майном, набутим за час шлюбу. Це результат уречевленої праці одного з подружжя чи інших осіб (наприклад, дарувальника, спадкодавця), затраченої не у зв'язку з перебуванням у шлюбі. Тому плоди, доходи (дивіденди) від речі, що є об'єктом права роздільної приватної власності кожного з подружжя, належать дружині або чоловіку на праві роздільної приватної власності. Такий самий висновок випливає зі змісту ч. 2 ст. 189 ЦК.Після укладення шлюбу дружина і чоловік залишаються самостійними суб'єктами права. Тому той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння і користування ним. Водночас у зв'язку зі вступом у шлюб на нього покладають-ся певні обов'язки, одним із яких є обов'язок турбуватися про сім'ю, зокрема про її матеріальне забезпечення (ст. 55 СК). Тому той з подружжя, хто є власником майна, має визначати зазначений режим з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном кожний з подружжя зобов'язаний враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які за законом мають право користування ним. Так, згідно зі ст. 156 ЖК якщо об'єктом роздільної приватної власності одного з подружжя є житлове приміщення, право користування ним належить усім членам його сім'ї.Роздільним майном подружжя можуть бути не тільки речі, а й майнові зобов'язальні права, наприклад, право на пай у кооперативі, якщо його внесено до шлюбу чи у період шлюбу, але за рахунок особистих коштів одного з подружжя, або вклад до банківської (кредитної) установи, якщо його зроблено до шлюбу, отримано у спадщину чи внесено за рахунок особистих коштів одного з подружжя. До складу роздільного майна можуть входити і майнові обов'язки дружини, чоловіка, наприклад, обов'язок відшкодування майнової шкоди або сплати особистого боргу.Таким чином, треба розмежовувати поняття "роздільна приватна власність" та "роздільне майно" кожного з подружжя. До складу останнього входять не тільки речі, що належать дружині або чоловіку на праві роздільної приватної власності, а й їх майнові права та обов'язки.О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що у гл. 7 СК власністю кожного з подружжя визнається лише те майно, що є об'єктом права власності1. З цим твердженням навряд чи можна погодитись. У ст. 57 СК немає чіткого розмежування між правом особистої (правильніше — роздільної) приватної власності дружини, чоловіка та їх роздільним майном. Так, п. 2 ч. 1 цієї статті до особистої приватної власності подружжя відносить майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу в порядку спадкування. Однак до складу спадкованого майна можуть входити не тільки речі, що належать особі на праві приватної власності, а й майнові права та обов'язки спадкодавця. До складу майна, набутого кожним із подружжя до шлюбу, можуть також входити не тільки речі, що належать особі на праві приватної власності, а й, як зазначалося, майнові права та обов'язки.1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М, 1999. - С 434—435.2 Див.: Гражданский кодекс Украины: Научно-практический комментарий. - Харьков, 2000. - С. 185.3 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 134.1661 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 128; Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин власності між подружжям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С 11.167Таким чином, незважаючи на те, що ст. 57 СК має назву "Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка", з її змісту випливає, що вона передбачає можливість володіння кожним із подружжя на праві приватної власності не тільки речами. Дружина, чоловік можуть набувати зобов'язальних майнових прав та обов'язків.§ 4. Припинення спільної сумісної власності подружжяПраво спільної сумісної власності подружжя припиняється у разі поділу їх спільного майна або смерті дружини чи чоловіка. Поділ майна регулюється статтями 69—72 СК.Частина 1 ст. 69 СК встановлює, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з ч. 1 ст. 70 СК у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Однак ця презумпція може бути змінена домовленістю між ними або шлюбним договором.Розмір частки кожного з подружжя у їх спільному майні може визначатися за взаємною згодою та оформлятись у вигляді письмової угоди між ними. За бажанням подружжя ця угода може нотаріально посвідчуватись. При цьому дружина і чоловік не зобов'язані додержувати положення про рівність їх часток у спільному майні подружжя. У разі виникнення між ними спору щодо розміру цих часток суд виходить з визнання їх рівності.Водночас Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (пункти 3 і 10) роз'яснив, що якщо судом встановлено, що один із подружжя здійснив відчуження, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або використав його на свій розсуд усупереч волі другого з подружжя і не в інтересах сім'ї, при поділі має враховуватись це майно або його вартість.Згідно з ч. З ст. 70 СК за рішенням суду частка майна дружини або чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування. Це положення не можна розуміти таким чином, що сама наявність дітей, залишених у одного з подружжя, є підставою для збільшення його частки. Суд може відступити від принципу168рівності часток дружини та чоловіка, якщо цього потребують інтереси виховання та утримання дітей, оскільки обидва з подружжя зобов'язані утримувати і виховувати їх. Зокрема, інтереси дітей мають враховуватися при поділі житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Якщо ж інтереси дітей можуть бути задоволені без відступу від принципу рівності часток подружжя у їх спільному майні, суд не повинен порушувати зазначений принцип.Речі, що належать дітям, не можуть бути об'єктом поділу, оскільки ст. 173 СК закріплює роздільність майна батьків і дітей. У тих випадках, коли подружжя за взаємною згодою чи суд на вимогу подружжя (одного з них) визначають розмір належної кожному з них частки в їх спільному майні і не здійснюють її виділ в натурі, відносини, породжувані спільною власністю, не припиняються. Однак при цьому право спільної сумісної власності замінюється правом спільної часткової власності.Поділ спільного майна подружжя може мати місце також на вимогу кредитора дружини або чоловіка. При цьому суд насамперед повинен визначати розмір частки кожного з подружжя у їх спільному майні, вартість майна, що підлягає поділу, а також кожної речі та розподіляти останні між дружиною і чоловіком з урахуванням їх вартості та розміру частки кожного з них.Під час поділу, пов'язаного зі смертю одного з подружжя, визначається частка кожного з них. Частка померлого, якщо немає заповіту, ділиться у рівних частинах між усіма спадкоємцями, покликаними до спадщини, включаючи й того з подружжя, хто пережив померлого. У разі виникнення спору щодо вартості майна або окремих речей, зазначених у позовній заяві, суд може призначити експертизу (ст. 57 ЦПК): товарознавчу (для визначення вартості речей та меблів) або будівельну (для визначення вартості житлового будинку, якщо він входить до складу майна).Якщо поділ провадиться без розірвання шлюбу, він може стосуватися лише наявного майна. Дружина і чоловік не мають права ділити майно, яке вони набудуть у майбутньому. Умови такого поділу можуть бути визначені лише у шлюбному договорі.Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. При цьому суд має брати до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Необхідність цього передбачена у другому абзаці п. 10 постанови Пленуму Верховного169Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".Як вже зазначалось, інтереси дітей мають враховуватись при поділі житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Інтереси дружини, чоловіка повинні бути враховані під час поділу речей, призначених для професійних занять. Вони присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою. Відповідно до ч. 5 ст. 71 СК таке присудження можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.Подружжю може також належати право на вклад до статутного фонду господарського товариства. Якщо такий вклад зроблено у період шлюбу, вважається, що він входить до складу спільного майна дружини і чоловіка. При поділі вкладу, оформленого на ім'я одного з подружжя, можливі три варіанти: 1) прийняття другого з подружжя до складу учасників господарського товариства і поділ вкладу між дружиною і чоловіком, якщо це передбачено установчими документами товариства і на це є згода його вищого органу; 2) виплата тим з подружжя, хто є учасником господарського товариства, другому з них відповідної компенсації; 3) вихід того з подружжя, хто є учасником господарського товариства, з його складу й поділ одержаних коштів, пропорційних його частці у статутному фонді товариства, між дружиною і чоловіком.Водночас не можна погодитись з Т. Ариванюк та О. Дзерою, які вважають, що вклад одного з подружжя до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю може бути визнаний їх спільною сумісною власністю1. Право власності на такий вклад належить господарському товариству, а не його учасникам (статті 20 і 26 Закону України "Про власність"; ст. 12 Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства"; ст. 115 ЦК; статті 85—87 Господарського кодексу (ГК) України). Останні мають право на одержання дивідендів, виплату вартості частини майна товариства, пропорційної їх частці у статутному1 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 118; Цивільне право України. - Кн. 1. - К., 2002. - С 428.170фонді останнього, у разі їх виходу з товариства тощо (статті 12 і 54 Закону України "Про господарські товариства"; статті 130 і 148 ЦК). Учаснику господарського товариства належить не абсолютне право на вклад, а відносне зобов'язальне право. Його вклад є не індивідуально-визначеною річчю, а річчю, яку характеризують родові ознаки.При застосуванні презумпції спільності майна подружжя істотне значення має встановлення часу його набуття. За можливості встановлення цього часу майно, набуте за час шлюбу, вважається спільним, а те, що придбане до шлюбу, — роздільним. У разі виникнення спору щодо часу набуття майна презумпція спільності останнього поширюється на все майно дружини і чоловіка, оскільки, як правило, основне майно вони набувають за час шлюбу. Тому тягар доказування відсутності спільності майнових прав на певну річ покладається на того з подружжя, хто їх оспорює. Тобто заінтересована сторона має довести відсутність хоча б одного з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна, наприклад, те, що воно було набуте до шлюбу або за час шлюбу, але не в результаті спільної праці подружжя.Якщо один із подружжя претендує на майно, що належало другому з подружжя до шлюбу, він повинен довести обставини, які свідчили б про необхідність його визнання спільним майном подружжя (ст. 62 СК).Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, має здійснюватися в натурі, у міру можливості без втрати його цільового призначення (ч. 2 ст. 183 і ч. З ст. 370 ЦК). На практиці великі труднощі виникають при поділі житлового будинку і квартири, якщо вони входять до складу спільного майна подружжя. Пленум Верховного Суду України у п. 6 постанови "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" роз'яснив, що поділ права спільної власності на будинок можливий, якщо кожній зі сторін може бути виділена його окрема частина (із самостійним виходом). За неможливості цього суд має право при пред'явленні відповідного позову визначити порядок користування окремими приміщеннями. При цьому підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені у спільному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування будинком може бути визначений і для учасників спільної сумісної власності. У разі неможливості поділу будинку в натурі чи встановлення порядку користування ним співвласнику, який виділяється, за його згодою171виплачується грошова компенсація, розмір якої визначається за угодою сторін, а за її відсутності — судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи.Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за якою він може бути проданий у даному населеному пункті. В окремих випадках суд з урахуванням конкретних обставин справи може й без згоди учасника спільної власності, який виділяється, зобов'язати інших її учасників сплатити йому грошову компенсацію за належну йому частку з обов'язковим наведенням мотивів цього. Зокрема це можливо, якщо частка учасника, який виділяється, є незначною і не може бути виділена в натурі, він у будинку не проживає і забезпечений іншою житловою площею. Коли об'єктом права спільної власності є квартира, вона може бути поділена в натурі, якщо на вимогу учасника (учасників) цієї власності сторонам можна виділити ізольовані житлові та інші приміщення з самостійними виходами (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності").Стаття 72 СК встановлює трирічний термін позовної давності до вимоги про поділ спільного майна подружжя, заявленої після розірвання шлюбу. Загальні положення про застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних правовідносин, закріплені у ст. 20 СК. Згідно з нею до цих вимог позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 СК. До таких випадків належить й зазначена вимога.Однією з характерних особливостей сімейних правовідносин є те, що вони мають триваючий характер. Тому поки шлюб не розірвано, позовна давність до вимоги про поділ спільного майна подружжя не може бути застосована.Проте неправильно вважати, що перебіг позовної давності починається з моменту розірвання шлюбу. Наприклад, якщо шлюб розірвано, але один із подружжя продовжує проживати в будинку, придбаному за час шлюбу на ім'я другого з них, перебіг позовної давності не розпочинається. У такому разі може застосовуватись положення ч. 2 ст. 72 СК, відповідно до якого позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Це ж положення закріплене у четвертому абзаці п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".§ 5. Відповідальність подружжя за особистими та спільними боргамиДо складу спільного майна подружжя входить спільність активу, тобто права власності на речі та майнові зобов'язальні права, але не спільність пасиву, тобто боргів. Тому треба розрізняти спільні та особисті борги дружини і чоловіка. Для спільних боргів характерне те, що вони виникають з єдиної правової підстави.До спільних боргів належать борги, що виникають з вчинених обома з подружжя правочинами, за якими вони беруть на себе певні зобов'язання; з правочинів, вчинених одним із подружжя за наявності презумпції згоди на це другого з них, якщо кошти, одержані за такими правочинами, використано в інтересах сім'ї, зокрема борги дружини і чоловіка, пов'язані з їх спільним майном; зобов'язань, породжуваних спільним заподіянням шкоди іншим особам; зобов'язань щодо відшкодування шкоди, заподіяної їх неповнолітніми дітьми; борги, зумовлені безпідставним набуттям або збереженням обома з подружжя майна за рахунок інших осіб.Усі інші борги подружжя є особистими. Це борги, що виникли до шлюбу; борги, які утворилися після його укладення внаслідок прагнення одного з подружжя до задоволення особистих потреб; борги, які обтяжують роздільне майно дружини і чоловіка; борги, тісно пов'язані з особою боржника (заподіяння шкоди одним із подружжя, аліментні зобов'язання).З наведеним розумінням спільних боргів не згодні Т. Арива-нюк та О. Дзера, які вважають, що будь-який борг за правочи-ном, вчиненим одним із подружжя, якщо кошти, одержані за таким правочином, використані в інтересах сім'ї, є спільним боргом дружини і чоловіка. На думку цих авторів, вирішальне значення має факт використання того, що було одержане за правочином, в інтересах сім'ї1. Якщо той з подружжя, хто не вчиняв правочину, доведе, що він не давав згоди на його вчинення другим з подружжя, спільний борг чоловіка і дружини не виникає.Питання про відповідальність подружжя за спільними та особистими боргами регулюється ст. 73 СК. Згідно з ч. 1 цієї статті за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому1 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 173; Цивільне право України. - Кн. 1. — К., 2002. - С 467.в натурі. За спільними боргами подружжя стягнення може бути накладено на їх роздільне і спільне майно. У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" зазначено, що відповідно до ст. 7 Закону України "Про власність" власник відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке може бути накладено стягнення на вимоги кредитора, у тому числі часткою у спільній власності. На усю спільну сумісну власність стягнення може бути накладено лише за спільними зобов'язаннями усіх її учасників, а також тоді, коли це передбачено законом.З питання про характер відповідальності подружжя за спільними боргами у літературі немає єдиної точки зору. Одні автори вважають, що ця відповідальність має бути солідарною'. На думку інших авторів, вона є частковою2. З останнім поглядом навряд чи можна погодитись. Як вже зазначалось, для права спільної сумісної власності подружжя характерне те, що розмір кожного з них до поділу спільного майна не є визначеним. Тому відповідальність дружини і чоловіка за спільними боргами не може бути визначена згідно з часткою кожного з них. Часткова відповідальність подружжя може наставати лише у тому разі, якщо це передбачено домовленістю між подружжям та кредиторами, а також шлюбним договором.Особливий характер має відповідальність за правочином, вчиненим одним із подружжя без згоди другого з них, в інтересах сім'ї, якщо одержані внаслідок цього кошти було використано на її потреби. У такому разі відповідно до ч. 2 ст. 73 СК стягнення може бути накладено на все майно, що є спільною сумісною власністю дружини і чоловіка. Однак при цьому правові підстави відповідальності подружжя будуть різними. Той з подружжя, хто вчинив правочин, відповідатиме перед кредитором відповідно до взятого на себе зобов'язання. Стягнення за цим зобов'язанням може бути накладено як на роздільне майно того з подружжя, хто є боржником, так і на його частку у спільному майні. Підставою для відповідальності перед кредитором того з подружжя, хто не вчиняв правочину, якщо він доведе, що згоди на його вчинення не давав, є зобов'язання узв'язку з набуттям майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК). Він відповідатиме у межах своєї частки у спільному майні подружжя'.З цим положенням не згодні Т. Ариванюк та О. Дзера. Вони вважають, що у наведеному випадку наявний спільний борг подружжя, оскільки у того з них, хто не є стороною у правочині, вчиненому другим з подружжя, виникає право спільної власності на майно, одержане за цим правочином. Відповідно виникає й обов'язок нести обтяження, пов'язані з набутим майном2. Однак, незважаючи на те, що у зазначеному випадку обов'язки виникають у обох із подружжя, правові підстави їх виникнення є різними. Як зазначає В. Рясенцев, при цьому зобов'язання подружжя різні, хоч кредитором є одна й та сама особа. У першого з подружжя зобов'язання виникає з правочину, а у другого — з безпідставного збільшення або збереження майна. Різним є й обсяг відповідальності. Той з подружжя, хто вчинив правочин, відповідає у межах свого придбання (збільшеної вартості його частки або заощаджених витрат, які йому довелося б нести з цієї частки)3.Існують особливості й при накладенні стягнення на майно подружжя у тому разі, коли один із них вчинив злочин і вироком суду встановлено, що майно подружжя було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом. У такому разі згідно з ч. З ст. 73 СК для відшкодування шкоди, заподіяної злочином, стягнення може бути накладено на спільне майно дружини та чоловіка. При цьому можливі два варіанти:якщо вироком суду встановлено, що у вчиненні злочинувинні обоє з подружжя, вони повинні нести солідарну відповідальність як особи, котрі спільно заподіяли шкоду (ст. 1190ЦК). При цьому стягнення може бути накладено як на роздільне, так і на спільне майно дружини і чоловіка;якщо ж винним у вчиненні злочину визнано лише одногоз подружжя, саме він має нести майнову відповідальність зазаподіяння шкоди (ст. 1166 ЦК). Стягнення може бути накладено як на роздільне майно цієї особи, так і на її частку успільному майні подружжя. Другий з подружжя несе майнову1 Див.: Червоный Ю.С. Общее имущество супругов по советскому праву:Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харьков, 1952. — С. 11; Рабинович Н.В.Личные и имущественные отношения в советской семье. — Л., 1952. — С.48; Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 169.2 Див.: Рейхелъ М.О. Общеимущественные отношения в советском праве //Советское государство и право. — 1940. — № 8—9. — С. 130; Граве К.А.Имущественные отношения супругов. — М., 1960. — С. 86.1741 Див.: Червоный Ю.С. Общее имущество супругов по советскому праву:Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харьков, 1952. — С. 12; Граве К.А.Имущественные отношения супругов. — М., 1960. — С. 91; Рясенцев В.А.Семейное право. — М, 1971. — С 110; Кодекс о браке и семье Украины:Научно-практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 91—92.2 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 174; Цивільне правоУкраїни. - Кн. 1. — К., 2002. - С. 91-92.3 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. ПО.175відповідальність на підставі зобов'язання у зв'язку з безпідставним набуттям майна. Це може бути роздільне майно. Наприклад, якщо один із подружжя, винний у вчиненні злочину, подарував другому з них майно, набуте за рахунок коштів, здобутих злочинним шляхом, на таке майно може бути накладено стягнення як на безпідставно набуте (ст. 1212 ЦК).У розглядуваному випадку правові підстави відповідальності подружжя також різні. Тому немає спільного боргу дружини і чоловіка. У першого з подружжя зобов'язання виникає із заподіяння шкоди, а у другого — з безпідставного набуття або збереження майна. Різним є й обсяг відповідальності. Той з подружжя, хто заподіяв шкоду, відповідає у межах усієї її суми, а другий з них — у межах свого безпідставного збагачення. Перший відповідає усім своїм майном, тобто своїм роздільним майном і своєю часткою у спільному майні, яка належала б йому у разі поділу останнього, а другий — лише своєю часткою у спільному майні, що належала б йому у разі його поділу. Якщо ж вироком суду встановлено, що роздільне майно другого з подружжя збільшилося в результаті злочину, вчиненого першим з них, другий відповідатиме й своїм роздільним майном у межах безпідставного збагачення.§ 6. Правовий режим майна фактичного подружжяЧастина 1 ст. 74 СК передбачає, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. А відповідно до ч. 2 цієї статті на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення гл. 8 СК, що регулює питання, пов'язані з правом спільної сумісної власності подружжя.Таким чином, ст. 74 СК поширює на осіб, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім'єю, положення СК, пов'язані з набуттям за час спільного проживання права на придбання майна, що регулюють аналогічні відносини між особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.Треба зазначити, що наведені положення суперечать правилам ч. 2 ст. 21 СК, які встановлюють, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.176Доводиться констатувати, що у ст. 74 СК не закріплені ознаки фактичних шлюбних відносин. Зокрема, не зазначена тривалість спільного проживання жінки і чоловіка, необхідна для визнання їх фактичним подружжям, що утруднює застосування цієї статті на практиці. За таких умов за наявності спору суду важко визначати початковий момент спільного проживання чоловіка та жінки, які не перебувають у шлюбі між собою, а отже, й розмежовувати їх роздільне та спільне майно.Глава 9АЛІМЕНТНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ПОДРУЖЖЯ§ 1. Поняття аліментних зобов'язаньПід аліментами треба розуміти утримання, яке одна особа зобов'язана надавати тому, з ким вона перебуває у сімейних правовідносинах, за наявності умов, передбачених законом або договором. На думку деяких авторів, поняття "утримання" та "аліменти" є синонімами1. Однак у цілому перше поняття ширше за друге. Так, за договором довічного утримання (догляду) набувач майна зобов'язаний надавати відчужувачу останнього довічне матеріальне забезпечення, тобто утримання (ст. 744 ЦК).Для сімейних правовідносин характерна взаємна моральна та матеріальна підтримка. Це одна з визначальних рис сім'ї. Тому дружина і чоловік зобов'язані матеріально підтримувати одне одного. Як слушно зазначає 3. Ромовська, обов'язок матеріальної підтримки одним із подружжя другого з них виникає з моменту реєстрації шлюбу і має моральний та юридичний характер з часу появи необхідних для цього підстав2.Особливістю аліментних зобов'язань є їх особистий характер. Вони не передаються і не відчужуються. Це обумовлює припинення зазначених правовідносин у разі смерті будь-кого з їх учасників. Особистий характер права на аліменти зумовлює й неприпустимість зарахування аліментних вимог разом з іншими зустрічними вимогами. Аліментні, як й будь-які інші сімейні, правовідносини мають триваючий характер. Тому правомочна1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 111; Афанасьева.Л.В. Аліментні правовідносини в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук. - Харків, 2002. — С 8.1 Див.: Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. — Львов, 1985. - С. 53.177особа у будь-який час має право зажадати сплати аліментів незалежно від того, скільки років минуло з моменту виникнення права на них. До аліментних не застосовується позовна давність.§ 2. Загальні підстави виникнення аліментних зобов'язаньЧастина 1 ст. 75 СК зобов'язує дружину і чоловіка матеріально підтримувати одне одного. Як правило, вони роблять це добровільно. Однак у разі відмови одного з подружжя від надання матеріальної допомоги другому з них той, хто потребує її, за наявності певних встановлених законом умов має право на стягнення аліментів у примусовому порядку. Ці умови можуть бути також передбачені у договорі подружжя про надання утримання або у шлюбному договорі (статті 78 і 99 СК). Однією з умов є наявність зареєстрованого шлюбу, оскільки лише він породжує права та обов'язки подружжя (ч. 1 ст. 36 СК), хоч у статтях 74 і 91 СК передбачені винятки з цього правила. Необхідно також, щоб той з подружжя, хто вимагає аліменти, був непрацездатним і потребував матеріальної допомоги.Під потребою у матеріальній допомозі треба розуміти відсутність достатніх коштів для існування. Сам факт нижчого матеріального рівня життя того з подружжя, хто вимагає аліменти, порівняно з рівнем життя другого з них не може бути підставою для визнання його особою, яка потребує матеріальної допомоги.Згідно з ч. 4 ст. 75 СК один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом. Непрацездатними вважаються інваліди І, II та III груп і особи, які досягай пенсійного віку (чоловіки — 60, а жінки — 55 років).Для присудження судом одному з подружжя аліментів необхідно, щоб його непрацездатність і потреба у матеріальній допомозі існували на момент розгляду позову. При цьому не має значення, настала непрацездатність до чи у період шлюбу. Треба також, щоб той з подружжя, від якого вимагають аліменти, незалежно від того, працездатний він чи ні, мав такий рівень матеріального забезпечення, який дозволяв би йому сплачувати їх.Таким чином, для виникнення аліментних зобов'язань подружжя необхідна наявність: 1) зареєстрованого шлюбу; 2) потре -178би у матеріалі чій допомозі та непрацездатності того з подружжя, хто вимагає аліменти; 3) матеріальної можливості у того з подружжя, від якого вимагають аліменти, сплачувати їх. Ці юридичні факти є елементами юридичного складу, необхідного для виникнення між дружиною й чоловіком аліментних правовідносин.У шлюбному договорі можуть бути передбачені додаткові умови, за наявності яких один із подружжя зобов'язаний сплачувати аліменти другому з них (ст. 99 СК).Деякі автори, наприклад О. Іоффе, вважають, що характерною ознакою аліментних зобов'язань є їх встановлення за виникнення умов, які породжують необхідність примусового забезпечення виконання одним членом сім'ї його обов'язку надавати утримання іншим її членам1. На думку Д. Медведева, однією з підстав стягнення аліментів є судове рішення, що набрало законної сили2. З останньою точкою зору погодитись важко. Адже позов про стягнення аліментів є позовом про присудження, а не перетворювальним. Він підлягає задоволенню за наявності фактів, зазначених у законі або договорі. Рішення суду про присудження аліментів не треба включати до юридичного складу, що породжує аліментні зобов'язання, оскільки воно спрямоване на захист вже існуючого суб'єктивного права, а не на його виникнення.У літературі дискутується питання про те, чи має право той з подружжя, який тимчасово втратив працездатність, на одержання аліментів від другого з них, якщо він потребує матеріальної допомоги, а другий з подружжя має можливість надавати її3.Так, на думку В. Рясенцева, у разі тимчасової непрацездатності одного з подружжя він не має права на одержання аліментів від другого з них, оскільки ця непрацездатність рідко породжує потребу у матеріальній допомозі4. Інші автори дотримуються протилежного погляду5. Наприклад, Ю. Заїка стверджує, що законодавець не виключає можливості виникнення аліментних зобов'язань при тимчасовій втраті працездатності.1 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —С. 260, 262.2 Див.: Гражданское право. - Т. 3. - М., 1999. - С. 485.3 Див.: Дзыба Р.А. Равноправие супругов — основной принцип советского семейного права. — Казань, 1972. - С. 55; Маслов В.Ф. Имущественные отношения в семье. — Харьков, 1974. — С. 114.4 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 144.5 Див.: Иванова Н.А., Королев Ю.А., Седугин П.И. Новое в законодательстве о браке и семье. — М., 1977. — С. 139; Рабец A.M. Юридическаяобязательность супругов по предоставлению содержания. — Томск, 1992. —С. 76.179Однак у такому разі реалізація права на аліменти недоцільна, оскільки фактичне надання допомоги має місце лише після поновлення працездатності конкретної особи1. Більш слушною уявляється перша точка зору.Відповідно до ст. 90 СК дружина, чоловік взаємно зобов'язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя. Тому у такому разі немає необхідності стягувати аліменти.На думку Л. Афанасьєвої, якщо один із подружжя є неповнолітнім, він має право на одержання аліментів від другого з них, оскільки його треба вважати непрацездатним2. З цією точкою зору навряд чи можна погодитися. Адже згідно зі ст. 21 Закону України "Про охорону дитинства" вік, з якого допускається прийняття дитини на роботу, становить 16 років. Діти, які досягли 15-річного віку, можуть прийматися на роботу, яка не шкодить їх здоров'ю та навчанню, за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює. Отже, вік трудового повноліття — 16 років. Тому той з подружжя, хто є неповнолітнім і досяг 16 років, не є непрацездатним за віком і не має права на одержання аліментів від другого з них. Проте неповнолітні чоловік або дружина, як і будь-яка неповнолітня дитина, мають право на одержання аліментів від батьків (ст. 180 СК).Відповідно до ч. 5 ст. 75 СК права на утримання не має той з подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку зі вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом. При цьому мається на увазі негідна поведінка щодо другого з подружжя або дітей. Така ж поведінка чоловіка або дружини до їх вступу у шлюб не може бути юридичним фактом, що перешкоджає виникненню аліментних зобов'язань.Факт негідної поведінки того з подружжя, хто вимагає аліменти, оцінюється судом. Однак другий з подружжя має довести цю обставину. Суд може розглянути документи (наприклад, постанови судових або інших органів) та інші докази. Закон не встановлює конкретних критеріїв, на підставі яких можна встановити негідну поведінку одного з подружжя у шлюбних відносинах, залишаючи оцінку цієї поведінки на розсуд суду. Уявляється, що свідченням негідної поведінки того з подружжя, хто вимагає аліменти, є систематичне пияцтво, вчинення у сім'ї скандалів, нанесення побоїв другому з подружжя або дітям,1 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 190._.. ? HUHV1111U П|ЛІ1ЛЛІІДІИдис... канд. юрид. наук. — Харків, 2002. — С. 5. 1802 Див.: Афанасьева Л.В. Аліментні правовідносини в Україні: Автореф.поширення неправдивих або таких відомостей, що ганьблять другого з подружжя. Фактами негідної поведінки можуть також бути визнані систематичні зради, що стали причиною розірвання шлюбу.Юридичним фактом, що перешкоджає виникненню аліментних зобов'язань, як вже зазначалося, є також поява у того з них, хто вимагає аліменти, непрацездатності у зв'язку зі вчиненням ним умисного злочину. Це має бути встановлено вироком суду, що набрав законної сили. Стягнення аліментів на користь того з подружжя, у якого виникла непрацездатність у зв'язку зі вчиненням ним умисного злочину, суперечило б загальним принципам регулювання сімейних відносин, передбаченим ст. 7 СК, ч. 9 якої, зокрема, закріплює положення про те, що вони мають регулюватися на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.Відповідно до ч. 6 ст. 75 СК той з подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з них, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до ЦК (ст. 1167). У такому разі мають місце два зобов'язання, що виникають з різних підстав: 1) аліментне зобов'язання подружжя; 2) зобов'язання, що виникає із заподіяння шкоди. Наявність одного з них не виключає можливості існування другого, якщо є підстави для появи кожного з цих зобов'язань.§ 3. Аліментні зобов'язання колишнього подружжяПри розірванні шлюбу на відміну від визнання його недійсним права та обов'язки подружжя не анулюються. Тому воно не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу.Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до цього або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік або колишня дружина може надавати її.За наявності тривалих шлюбних відносин той з колишнього подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на одержання аліментів від другого з них й у тому разі, якщо він досяг пенсійного віку не пізніше ніж через п'ять років після розірвання шлюбу.181Частина 3 ст. 76 СК передбачає, що якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років.Особа має право на утримання й тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка або колишньої дружини під час шлюбу (ч. 2 ст. 76 СК). У такому разі право того з подружжя, хто став інвалідом, на утримання не виключає його права на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за підстав, передбачених статтями 1166 і 1167 ЦК.Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості здобути освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, коли є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік або колишня дружина може надавати її. При цьому факт непрацездатності того з подружжя, хто вимагає аліменти, встановлювати не треба. Право на утримання у такому разі зберігається протягом трьох років від дня розірвання шлюбу (ч. 4 ст. 76 СК).§ 4. Способи й розмір надання утримання одним із подружжя другомуПід способом надання утримання одним із подружжя другому з них треба розуміти форму його надання. Утримання одному з подружжя надається другим із них у натуральній або грошовій формі за їх згодою. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі. Вони сплачуються щомісячно. За взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед.При виїзді платника аліментів на постійне місце проживання до держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю між подружжям, а у разі виникнення спору — за рішенням суду.Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки182виплати аліментів. Дружина, чоловік можуть не пов'язувати надання утримання з непрацездатністю та потребою у матеріальній допомозі того з них, кому воно має надаватися. Ця домовленість може діставати відображення у зазначеному або у шлюбному договорі. Умови договору не можуть погіршувати становища того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. Необхідність додержання цього положення обумовлена вимогами частин 8 і 9 ст. 7, статтями 9 і 75 СК.Договір подружжя про надання утримання має укладатись у письмовій формі та нотаріально посвідчуватись. У разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за цим договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.Аліментні правовідносини мають триваючий характер. Тому поки вони тривають, правомочна особа має право вимагати сплати аліментів незалежно від того, скільки років минуло з моменту виникнення права на них. Як правило, аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Це пояснюється тим, що вони є періодичними платежами, призначеними для поліпшення матеріального рівня життя їх одержувача. Якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення останнього від їх сплати, суд, залежно від обставин справи, може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.Сплата аліментів одному з подружжя у зв'язку з його інвалідністю триває протягом строку останньої. У разі подання документа про продовження строку інвалідності стягнення аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення суду про це.За наявності умов, передбачених законом (ст. 75 СК), суд присуджує аліменти одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з них і (або) у твердій грошовій сумі. При цьому має враховуватись матеріальне становище та сімейний стан сторін, зокрема те, чи є у позивача повнолітні діти, які зобов'язані й можуть надавати йому утримання. Водночас можливість одержання позивачем такого утримання не звільняє відповідача від сплати аліментів, хоч вона й враховується судом при визначенні їх розміру (ч. 2 ст. 80 СК; другий абзац п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України " Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України"). Суд має також з'ясувати, чи є у відповідача сім'я, а також інші особи, яких він згідно з законом зобов'язаний утримувати. У183разі наявності таких осіб суд відповідно до ст. 108 ЦП К зобов'язаний залучити їх як третіх осіб на стороні відповідача, оскільки судове рішення може позначитись на їх праві на аліменти.Відповідач у разі стягнення з нього аліментів може пред'явити до зазначених осіб позов про зниження їх розміру. Врахування матеріального становища подружжя здійснюється шляхом зіставлення їх заробітку, доходів тощо. При цьому, як зазначає М. Антокольська, зовсім не обов'язково, щоб внаслідок одержання аліментів їх одержувач мав такий самий матеріальний рівень життя, як і той з подружжя, хто зобов'язаний сплачувати їх1. Зміна матеріального становища або сімейного стану кожного з подружжя може викликати значні зміни у рівні його матеріальної забезпеченості. У такому разі кожен із подружжя може звернутися до суду з позовом про зміну цього розміру.Згідно зі ст. 81 СК, що є відсильною, перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджується Кабінетом Міністрів України.Відповідно до Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 146, утримання аліментів з працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом, у тому числі з:основної заробітної плати за посадовим окладом, тарифноюставкою, відрядними розцінками тощо;усіх видів доплат і надбавок до заробітної плати;грошових і натуральних премій;оплати за надурочну роботу, за роботу у святкові, неробочі та вихідні дні;заробітної плати, що зберігається під час відпустки, атакож з одержуваної при звільненні компенсації за невикористану протягом кількох років відпустку;заробітної плати, що зберігається під час виконання державних і громадських обов'язків, та в інших випадках збереження середньої заробітної плати;винагороди за загальні річні підсумки роботи підприємств та організацій;винагороди, що виплачується штатним літературнимпрацівникам газет, журналів, агентств друку, радіо, телебаченняДив.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 264.із фонду літературного гонорару, а також позаштатним літературним працівникам, що підлягають державному соціальному страхуванню;9) одноразової винагороди (відсоткових надбавок) за вислугуроків;допомоги по державному соціальному страхуванню, атакож з допомоги по тимчасовій непрацездатності, що встановлені у колективних сільськогосподарських підприємствах;доплат до допомоги по державному соціальному страхуванню, виплачуваних за рахунок підприємств, установ, організацій;сум, виплачуваних для відшкодування збитків у зв'язкуз втратою працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, за винятком сум для відшкодування витрат надогляд за потерпілими, на додаткове харчування, санаторно-курортне лікування (включаючи оплату проїзду) і протезуванняостанніх;допомоги по безробіттю;одержуваної пенсії, за винятком надбавок до неї, виплачуваних інвалідам І групи на догляд за ними;стипендій, виплачуваних студентам у період навчання увищих навчальних закладах, учням професійних навчально-виховних закладів та слухачам навчальних закладів підвищеннякваліфікації та перепідготовки кадрів;доходів від підприємницької діяльності, селянських(фермерських) господарств, кооперативів, об'єднань громадян,а також доходів, що припадають на частку платника аліментів,від присадибної ділянки чи підсобного господарства;усіх видів заробітку, одержуваного адвокатами за роботув юридичних консультаціях;плати, отриманої за передачу в оренду земельної ділянки або земельної частки (паю);інших видів заробітку.Особи, які працюють в установах України за кордоном, сплачують аліменти на користь осіб, які проживають в Україні, з подвійного заробітку зі встановленими надбавками, одержуваного в Україні у національній валюті.§ 5. Припинення, позбавлення або обмеження строком права на утримання одного з подружжяЯк правило, у разі стягнення аліментів з одного подружжя на користь другого з них право на їх одержання існує довічно.185Воно припиняється або може бути обмежене певним строком лише у випадках, передбачених законом.Н. Шишагіна усі підстави припинення аліментних зобов'язань подружжя об'єднує у три групи: 1) підстави, що автоматично зумовлюють припинення цих зобов'язань; 2) підстави, встановлені судом; 3) підстави, які суд може врахувати1.Згідно з ч. 1 ст. 82 СК право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. У таких випадках право на утримання припиняється від дня настання зазначених обставин, тобто автоматично. Тому якщо після припинення права на утримання виконання рішення суду про стягнення аліментів буде продовжуватися, всі суми, одержані як аліменти, вважатимуться такими, що одержані без достатньої правової підстави, і підлягатимуть поверненню у повному обсязі, але не більш як за три роки.Треба зазначити, що наведене положення не відзначається чіткістю. Уявляється, що наявність зазначених фактів має бути встановлена рішенням суду за позовом того з подружжя, з якого були стягнені аліменти. Таке ж рішення необхідне для стягнення безпідставно одержаних аліментів. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження підлягає закриттю у разі прийняття судом відмови стягувача від стягнення.Частина 3 ст. 82 СК передбачає, що право одного з подружжя на аліменти, присуджені за рішенням суду, може бути припинене також за його рішенням, якщо буде встановлено, що: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги; 2) платник аліментів неспроможний надавати її.Згідно з ч. 1 ст. 83 СК рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його строком, якщо: 1) подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час; 2) непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину; 3) непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з них при реєстрації шлюбу; 4) одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потре-1 Див.: Шишагина НА. Правовое регулирование отношений между супругами по предоставлению содержания: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — М., 1975. - С. 19.186бує матеріальної допомоги. Причому положення цієї статті поширюються й на осіб, у яких право на аліменти виникло після розірвання шлюбу.Нетривалість перебування подружжя у шлюбних відносинах може бути підставою для відмови у позові про стягнення аліментів тому з них, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, або для обмеження обов'язку щодо сплати аліментів певним строком. Це положення може застосовуватись лише щодо колишньої дружини, колишнього чоловіка і не може застосовуватися щодо осіб, які перебувають у шлюбі, оскільки невідомо, скільки часу він триватиме. Нетривалість шлюбу оцінюється судом у кожному конкретному випадку. Будь-яких критеріїв її визначення закон не встановлює.Пункт 2 ч. 1 ст. 83 СК передбачає, що рішенням суду може бути позбавлено права на утримання або обмежено його строком того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, непрацездатність якого виникла в результаті вчинення ним умисного злочину. Однак це положення суперечить ч. 5 ст. 75 СК, відповідно до якої така особа не має права на утримання. Отже, особу, яка не має права на утримання, позбавити цього права або обмежити його строком неможливо.Згідно з п. З ч. 1 ст. 83 СК суд може позбавити права на утримання або обмежити його строком того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, який приховав від другого з них свою непрацездатність або тяжку хворобу при реєстрації шлюбу. Це пов'язано з тим, що відповідно до ч. 1 ст. ЗО СК особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. ЗО, п. З ч. 1 ст. 41 СК). Отже, приховання тяжкої хвороби або непрацездатності є правопорушенням. Тому суд може позбавити того з подружжя, хто приховав від другого з них при реєстрації шлюбу свою тяжку хворобу чи непрацездатність, права на утримання або обмежити його строком. Тягар доказування у такому разі покладається на того з подружжя, до якого пред'явлено позов про сплату аліментів. Відповідач має довести, що другий з подружжя знав про наявність у нього тяжкої хвороби чи непрацездатності і приховав це при реєстрації шлюбу. Дана обставина може бути доведена за допомогою медичних документів.Суд може також своїм рішенням позбавити права на утримання того з подружжя, хто свідомо поставив себе у становище187такого, що потребує матеріальної допомоги, або обмежити це право певним строком. Тягар доказування у такому разі несе відповідач. Він має довести, що позивач через неповажні причини (наприклад, пияцтво, вживання наркотичних засобів, марнотратство тощо) свідомо поставив себе у зазначене становище.У перелічених у ст. 83 СК випадках, за винятком випадку, передбаченого п. 2 ч. 1 цієї статті, суд може, але не зобов'язаний позбавити одного з подружжя права на утримання або обмежити його строком.§ 6. Спеціальні підстави стягнення аліментівСтатті 84, 86 і 88 СК встановлюють спеціальні підстави стягнення аліментів. Стаття 84 СК передбачає, що дружина під час вагітності та протягом трьох років після народження дитини має право на утримання від чоловіка — батька дитини. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою вона проживає, має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років.Як випливає зі змісту ст. 84 СК, для виникнення у дружини у зазначених випадках права на одержання аліментів від чоловіка — батька дитини не потрібна наявність її непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі. Вагітна дружина може працювати й одержувати дохід, що є не меншим за дохід чоловіка. Це не позбавляє її права на аліменти. Важливо, щоб вагітність настала у період зареєстрованого шлюбу. Як зазначає М. Антокольська, для виникнення у дружини права на одержання аліментів від чоловіка необхідні такі юридичні факти: 1) наявність зареєстрованого шлюбу; 2) вагітність дружини від чоловіка (правильніше — настання вагітності у період шлюбу) чи виховання дружиною спільної дитини, яка не досягла трьох років; 3) наявність у чоловіка достатніх коштів'.У ч. 4 ст. 84 СК зазначено, що вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу.Згідно з ч. 5 ст. 84 СК аліменти, що присуджуються дружині під час вагітності, сплачуються після народження дитини без додаткового рішення суду, а відповідно до ч. 6 цієї статті право на утримання вагітна дружина, як і дружина, з якоюпроживає дитина, має і в разі розірвання шлюбу. З першим положенням погодитись важко. Адже у вагітної жінки виникає безліч додаткових витрат (на харчування, медичну допомогу тощо). Тому їй потрібні додаткові кошти. Наведене положення не відповідає й ч. З ст. 51 Конституції, яка передбачає державну охорону сім'ї, материнства, батьківства.З урахуванням положень ст. 51 Конституції про те, що кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї, а батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, ст. 86 СК передбачає, що чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від дружини — матері дитини до досягнення нею трьох років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, — шести років. Однак Пленум Верховного Суду України у першому абзаці п. 21 своєї постанови "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" роз'яснив, що право на аліменти має чоловік, якому надана відпустка по догляду за хворою дитиною до досягнення нею шести років. Як зазначено в літературі1, це роз'яснення відповідає ст. 51 Конституції.У ст. 86 СК право чоловіка, з яким проживає дитина, на одержання аліментів від дружини на відміну від положення першого абзацу п. 21 зазначеної постанови не обумовлено наданням йому відпустки (як й у ст. 84 СК таке ж право дружини). Як випливає зі змісту цієї статті для виникнення у чоловіка права на одержання аліментів від дружини — матері дитини необхідні такі юридичні факти: 1) щоб дитина проживала з чоловіком, який є її батьком, до досягнення нею трьох років, а у випадку, передбаченому ч. 2 зазначеної статті, — шести років; 2) щоб дружина була матір'ю дитини; 3) щоб дружина була спроможна надавати матеріальну допомогу.Перелічені юридичні факти утворюють юридичний склад, необхідний для одержання чоловіком, з яким проживає дитина, аліментів від дружини — матері дитини. Такий чоловік має право на одержання зазначених аліментів незалежно від того, чи він працює, та від його матеріального становища. Як випливає зі змісту ст. 86 СК, у такому разі право чоловіка на одержання аліментів від дружини не може бути обумовлене його непрацездатністю та потребою у матеріальній допомозі. За наявності зазначених юридичних фактів чоловік має право на одержання аліментів від дружини — матері дитини й після розірвання шлюбу.Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 264—265.1 Див.: Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 98—99.189Одним із загальних принципів сімейного права є принцип регулювання сімейних відносин з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї (ч. 8 ст. 7 СК). Відповідно до цього принципу ч. 1 ст. 88 СК встановлює, що якщо один із подружжя, в тому числі працездатний, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу. Право на утримання триває протягом усього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального становища того з батьків, з ким вона проживає.Турбота про дітей, догляд за ними є обов'язком обох батьків. Якщо один із батьків не виконує його, він, як зазначає М. Анто-кольська, зобов'язаний компенсувати другому з них відповідні витрати1. Адже, як правило, той з подружжя, хто доглядає за дитиною-інвалідом, змушений менше працювати, що позначається на його доходах та професійній кар'єрі.Як випливає зі змісту частин 1 і 2 ст. 88 СК, для виникнення права на одержання аліментів у того з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід, потрібен юридичний склад, що охоплює такі юридичні факти: 1) проживання одного з подружжя з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду; 2) опікування цієї особи дитиною-інвалідом; 3) наявність у другого з подружжя можливості надавати матеріальну допомогу.Виникнення права на аліменти у того з подружжя, хто здійснює постійний догляд за дитиною-інвалідом, не залежить від його працездатності й потреби у матеріальній допомозі. Розмір аліментів тому з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду в частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі та без урахування можливості одержання цією особою аліментів від своїх батьків або повнолітніх дітей.§ 7. Припинення права на утримання того з подружжя, з ким проживає дитинаЧастина 1 ст. 85 СК передбачає, що право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини припиняється при припиненні вагітності, народженні дитиниДив.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 226.мертвою або передачі її на виховання іншій особі, а також у разі смерті дитини.Стягнення аліментів з чоловіка на утримання дружини під час її вагітності та у разі проживання з нею дитини має суто цільове призначення — турботу про здоров'я вагітної дружини і матері, яка годує (жінка у період вагітності та годування дитини, як вже зазначалося, потребує додаткових витрат), а також про здоров'я дитини до досягнення нею трьох років, а у випадку, передбаченому ч. З ст. 84 СК, — шести років. Ця турбота лягає на плечі обох батьків.Таким чином, для виникнення у чоловіка аліментного обов'язку в силу підстав, передбачених ст. 84 СК, необхідні такі юридичні факти: 1) вагітність дружини від чоловіка (за наявності зареєстрованого шлюбу цей факт вважається незаперечним — статті 122 і 133 СК); 2) виховання дружиною спільної дитини до досягнення нею трьох років, а у випадку, передбаченому ч. З ст. 84 СК, — шести років; 3) наявність у чоловіка достатніх коштів для надання дружині — матері спільної дитини матеріальної допомоги.Зазначені юридичні факти утворюють юридичний склад, необхідний для виникнення у вагітної дружини або у дружини, з якою проживає дитина, права на одержання аліментів від чоловіка. Тому при припиненні існування хоча б одного з зазначених фактів або встановленні його відсутності право на аліменти припиняється.Отже, підставами припинення права дружини на одержання аліментів від чоловіка є: 1) припинення вагітності; 2) народження дитини мертвою; 3) передача дитини на виховання іншій особі; 4) смерть дитини; 5) виключення за рішенням суду відомостей про чоловіка як батька дитини з актового запису про її народження. Відсутність у дружини у зазначених випадках права на аліменти має бути визнана рішенням суду, яке приймається у разі пред'явлення негативного позову про визнання припинення цього права. Право пред'явлення такого позову має чоловік. Крім того, право дружини — матері дитини на одержання аліментів від чоловіка — батька дитини припиняється, якщо доведено, що у нього немає для цього достатніх коштів. Водночас якщо дружина є непрацездатною та потребує матеріальної допомоги, а чоловік може надавати їй таку допомогу, вона має право на одержання від нього аліментів на загальних підставах, передбачених статтями 75 і 76 СК.Як вже зазначалося, для виникнення у батька дитини права на одержання аліментів від дружини — матері дитини, необ-191хідний юридичний склад, що охоплює певні юридичні факти. Зокрема, треба, щоб дитина проживала з чоловіком, який є її батьком, до досягнення нею трьох років, а у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 86 СК, — шести років, щоб дружина була матір'ю дитини і щоб вона могла надавати матеріальну допомогу. Якщо хоча б один з наведених фактів припиняє своє існування або якщо буде встановлена його відсутність, право чоловіка на аліменти припиняється.Підставами припинення права чоловіка на аліменти є: 1) передача дитини на виховання іншій особі; 2) смерть дитини; 3) виключення за рішенням суду відомостей про дружину як матір дитини з актового запису про її народження. Припинення у цих випадках зазначеного права чоловіка має бути визнане рішенням суду, винесеним у разі пред'явлення дружиною відповідного негативного позову. Крім того, право чоловіка на аліменти припиняється, якщо доведено, що у дружини немає коштів, необхідних для надання йому матеріальної допомоги.Згідно з ч. 1 ст. 9 СК сімейні відносини можуть регулюватися за домовленістю (договором) сторін, якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства. Відповідно до цього положення ст. 89 С К встановлює, що подружжя, а також особи, шлюб між якими розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати. Договір має бути нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації.Якщо згідно з договором право на утримання припиняється у зв'язку з одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори на ім'я того з подружжя, хто має право на аліменти, до посвідчення договору.Однією з характерних рис сім'ї, як вже зазначалося, є взаємна моральна й матеріальна підтримка її членами одне одного. Частина 1 ст. 75 СК встановлює, що дружина і чоловік повинні матеріально підтримувати одне одного, а відповідно до ст. 90 СК вони взаємно зобов'язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя.Уявляється, що якщо один із подружжя відмовиться від участі у витратах, пов'язаних із хворобою чи каліцтвом другого з подружжя, його поведінка має визнаватися протиправною. Якщо ж така поведінка має систематичний характер, її треба192визнавати негідною. У такому разі зазначена особа не повинна мати права на одержання аліментів від другого з подружжя.§ 8. Право на утримання фактичного подружжяСтаття 91 СК встановлює, що якщо жінка і чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім'єю, той з них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до положень ст. 76 СК, які закріплюють право особи на утримання після розірвання шлюбу, а також статей 84, 86 і 88 СК, що передбачають право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини, право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини і право на утримання того з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід.Право фактичного подружжя на утримання припиняється за тих самих підстав, що й право на утримання жінки та чоловіка, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. Стаття 91 СК поширює на осіб, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім'єю, право на аліменти, тобто положення СК, що регулюють аналогічні відносини між особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.Наведені положення суперечать правилам ч. 2 ст. 21 СК, які встановлюють, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.Стаття 91 СК встановлює, що для застосування до відносин між фактичними дружиною та чоловіком правила ст. 76 СК, яке передбачає право колишнього подружжя на утримання після розірвання шлюбу, необхідно, щоб вони тривалий час проживали однією сім'єю. Однак яким саме має бути строк, ця стаття не визначає. Оскільки згідно з ч. З ст. 76 СК жінка, чоловік, яким на момент розірвання шлюбу до досягнення пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, мають право на одержання аліментів одне від одного після досягнення пенсійного віку, якщо у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років, деякі автори вважають, що час тривалого проживання має дорівнювати саме цьому строку1. Однак у ст. 76 СК йдеться про право колишнього подружжя на аліменти у разі досягнення пенсійного віку. Тому це положення може засто-Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 195.совуватись лише до тих фактичних дружини і чоловіка, які досягли цього віку.При застосуванні правила ст. 91 СК дуже складним є вирішення питання про те, як бути, якщо один із фактичного подружжя перебуває у зареєстрованому шлюбі. У такому разі за наявності юридичних фактів, передбачених статтями 76 і 91 СК, він зобов'язаний сплачувати аліменти другому з фактичного подружжя, а за наявності юридичних фактів, передбачених ст. 75 СК, — тому з подружжя, з яким він перебуває у зареєстрованому шлюбі, тобто фактично визнається можливість полігамії (багатошлюбності), що суперечить положенню ст. 25 СК.Глава 10 ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР§ 1. Поняття шлюбного договоруВперше інститут шлюбного контракту був передбачений Законом України від 23 червня 1992 р. "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України", згідно з яким до КлШС було включено ст. 27-1, що передбачала можливість укладення цього контракту між особами, які вступають у шлюб.Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. У літературі питання про правову природу цього договору (до прийняття СК у сімейному законодавстві вживалося поняття "шлюбний контракт") є дискусійним. Одні автори (М. Антокольська, А. Іванов, І. Дзера) вважають, що цей документ є цивільно-правовим договором'. О. Дзера і Т. Ариванюк зазначають, що подібне твердження фактично межує з помилковим тлумаченням чинного законодавства. На їх погляд, є підстави розглядати цей документ як сімейно-правовий договір, якому притаманні усі ознаки цивільно-правового правочину2. Проте зазначені автори суперечать самі собі, оскільки водночас підкреслюють, що згідно з загальною характеристикою шлюбного договору його належність до сімейного права є природною, юридично логічною і доцільною. І усе цесвідчить про правову доцільність врегулювання питань, пов я-заних зі шлюбним договором, нормами сімейного законодавства1.Є. Ульяненко вважає, що шлюбний договір за своєю правовою природою є особливим видом цивільного договору, специфіка якого полягає в тому, що його суб'єктний склад визначається сімейним правом, а предметом регулювання є майнові відносини, основу яких становлять відносини власності2. З наведеним твердженням не можна погодитись. Шлюбний договір регулює не тільки відносини власності між подружжям, а й їх майнові права та обов'язки як батьків (ч. 2 ст. 93 СК). Згідно з ч. 1 ст. 99 СК дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі додаткові умови надання утримання одним з подружжя другому з них. Правовий режим майна подружжя також має сімейно-правовий, а не цивільно-правовий характер.І. Жилінкова зазначає, що шлюбний контракт є єдиним подружнім договором, вступ якого в силу пов'язаний з іншим юридичним фактом — реєстрацією шлюбу. Водночас вона погоджується з М. Антокольською, яка, як вже зазначалося, відносить шлюбний договір до цивільно-правових договорів3. Уявляється, що шлюбний договір за своєю природою є сімейно-правовим договором. Його суб'єктами є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором, як зазначають деякі автори, має передувати укладення шлюбу, тобто у цьому разі дістає вияв похідність регулювання майнових сімейних відносин від регулювання особистих немайнових відносин, що характерно для відносин, які регулюються сімейним правом. Регулювання шлюбним договором шлюбних відносин між подружжям спрямоване на виконання завдань, передбачених ч. 2 ст. 1 СК.Набрання ж чинності цивільно-правовим договором не залежить і не є похідним від правового регулювання особистих відносин між його учасниками. Правове регулювання відносин, що виникають на підставі цивільно-правових договорів, має відповідати загальним принципам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК, і не спрямоване на виконання завдань, наведених у ч. 2 ст. 1 СК.1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 156;Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 371; Сімейне право України —К., 2002. - С. 44.2 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 177, 179.1941 Див.: Там само. — С 181.2 Див.: Ульяненко Є.О. Шлюбний договір у сімейному праві України:Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2003. — С. 5, 22.3 Див.: Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. —Харьков, 2000. - С. 239, 241.т 195Між членами сім'ї можуть також укладатися цивільно-правові договори (наприклад, договори дарування, купівлі-продажу, позички тощо). Однак вони на відміну від шлюбного договору не залежать від сімейно-правового становища їх учасників.Водночас шлюбний договір є різновидом правочину. Тому для його дійсності, крім спеціальних умов, передбачених гл. 10 СК, необхідне додержання усіх умов чинності правочину, передбачених частинами 1—5 ст. 203 ЦК.§ 2. Укладення і зміст шлюбного договоруЯк вже зазначалось, згідно з ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Якщо у шлюб вступають неповнолітні особи або одна з осіб, які одружуються, є неповнолітньою, вони набувають повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації (ч. 2 ст. 34 ЦК). Тому для укладення між ними шлюбного договору після реєстрації шлюбу згода на це батьків або піклувальників (піклування при вступі у шлюб неповнолітнього припиняється) не потрібна. На укладення ж шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальників, засвідчена нотаріусом.Шлюбний договір має укладатися у письмовій формі і нотаріально посвідчуватись (ст. 94 СК). Це ж положення передбачене п. 6 Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 1993 р. № 45. При нотаріальному посвідченні шлюбного договору треба керуватись Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5. Шлюбний договір має укладатись у трьох примірниках. Він може бути укладений у присутності трьох свідків. Така можливість передбачена зазначеною Інструкцією.Як вже зазначалося шлюбний договір може бути укладений і до реєстрації шлюбу. Такий договір набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а шлюбний договір, укладений подружжям, — у день його нотаріального посвідчення.Зміст шлюбного договору регулюється ст. 93 СК.У п. 2 Порядку укладення шлюбного контракту йдеться про те, що сторони можуть передбачити у ньому угоду про немай-нові, моральні та особисті зобов'язання. Про це пишуть і деякі196автори1. Однак ст. 27-1 КпШС встановлювала, що у шлюбному контракті можна передбачати лише майнові права та обов'язки подружжя. Тому доводиться констатувати, що у даному разі Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, встановивши правила, які суперечили КпШС. Крім того, у зазначеному Порядку не визначені правові санкції, які можуть наставати за невиконання передбачених шлюбним контрактом немайнових і особистих зобов'язань, тобто закріплені у ньому положення не мають правового характеру.І. Жилінкова, посилаючись на закордонну практику, свого часу зазначала, що у шлюбному контракті дружина і чоловік можуть передбачити кількість дітей, які у них будуть2. Ця умова не має правового характеру, оскільки недодержання її не породжує жодних правових санкцій. Пізніше І. Жилінкова змінила свою точку зору, дійшовши висновку, що відповідно до законодавства України предметом шлюбного контракту можуть бути лише майнові права та обов'язки3.Якщо ж вести мову про включення до шлюбного договору особистих немайнових зобов'язань, то треба не забувати й про санкції за їх порушення. Наприклад, той з подружжя, хто визнаний судом винним у розлученні, мав би сплачувати другому з них аліменти незалежно від його працездатності та потреби у матеріальній допомозі.Стаття 93 СК також передбачає, що у шлюбному договорі можуть бути закріплені майнові права та обов'язки. У ч. З цієї статті прямо зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також між ними та дітьми. У ст. 93 СК досить докладно розкрито зміст шлюбного договору. Так, ним можуть регулюватися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права та обов'язки, майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обов'язки батьків щодо утримання дітей.Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).1 Див.: Жилинкова И.В. Брачный контракт. — Харьков, 1995. — С. 41;Ягор О.А. Функції шлюбного контракту в сімейному праві України: Авто-реф. дис... канд. юрид. наук. — Харків, 1996. — С. 11.2 Див.: Жилинкова И.В. Брачный контракт. — Харьков, 1995. — С. 41.3 Див.: Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. —Харьков, 2000. - С. 249.197Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.Положення ч. 4 ст. 93 СК відповідає ч. З ст. 51 Конституції й обумовлене імперативним характером статтями 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97 СК. Питання про те, як розуміти положення ч. 4 ст. 53 СК, відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши цю частину з ч. 5 ст. 97 СК, яка передбачає, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.Згідно з ч. 5 ст. 93 СК за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Це положення викликає заперечення. Адже така передача другому з них за шлюбним договором у власність нерухомого та іншого майна, право на яке не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище й не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-який суб'єкт права (фізична, юридична особа, держава) може передати за договором іншому суб'єкту право власності на нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.Власник має право володіння, користування та розпорядження належним йому майном (ст. 41 Конституції; ч. 1 ст. 4 Закону України "Про власність"; ч. 1 ст. 317 ЦК). Тому умови шлюбного договору, які обмежують право власника розпоряджатися належним йому нерухомим та іншим майном, право на яке підлягає державній реєстрації, роблять договір недійсним, оскільки у такому разі він обмежує конституційні права (ч. 2 ст. 22 Конституції) і правоздатність (ст. 27 ЦК) власника. Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, якщо право та інтерес громадянина порушуються, вони мають захищатися суспільством незалежно від ступеня близькості, що пов'язує суб'єктів1.Основним змістом шлюбного договору є встановлення правового режиму майна подружжя. Дружина і чоловік можуть змінити режим як роздільного, так і спільного майна.Стаття 97 СК передбачає, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передають для1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. - С. 332.198використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого їм у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть передбачити, що на майно, набуте ними за час шлюбу, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя і воно вважається спільною частковою або особистою приватною власністю.Наведене положення викликає деякі заперечення. Насамперед треба звернути увагу на те, що вживання терміна "особиста приватна власність", як вже зазначалось, не відповідає чинному законодавству. Частина 2 ст. 41 Конституції передбачає існування права приватної, а не особистої власності. Це ж положення закріплене у ч. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" і ст. 325 ЦК. Крім того, навряд чи можна усе майно, набуте за час шлюбу, вважати особистою приватною власністю кожного з подружжя. Таке положення можна, звичайно, передбачити у шлюбному договорі. Однак реалізувати його на практиці навряд чи можливо.Як випливає зі змісту ст. З СК, характерною ознакою сім'ї є спільне проживання осіб, які пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки. Тому дуже важко, а часом навіть неможливо встановити, яке майно, набуте за час шлюбу, належить кожному з подружжя.Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режиму спільності майна на окремі предмети, передбачивши, наприклад, що вклади, внесені до банківської (кредитної) установи на ім'я одного з подружжя, належать кожному з них, або що речі для професійних занять (наприклад, музичні інструменти) — це власність того з подружжя, предметом професійної діяльності якого вони є.У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що правовий режим цього майна не змінюватиметься, тобто воно належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або дружині та чоловіку на праві спільної часткової власності у нерівних частках.Відповідно до ч. З ст. 97 СК сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі й у разі розірвання шлюбу. А згідно з ч. 4 цієї статті у шлюбному199договорі може бути передбачене використання належного подружжю або одному з них майна для забезпечення потреб їх дітей, а також інших осіб.?| ae [email protected][email protected][email protected]?„`„?’ O O Oe O [email protected][email protected][email protected][email protected][email protected][email protected]?„yyyy^„[email protected][email protected][email protected][email protected]?P,?(*,N??thv o [email protected][email protected]?„`„[email protected][email protected][email protected][email protected][email protected][email protected]?yyyy]„5a$~?„†[email protected][email protected]?†[email protected][email protected]?yyyy^„%\c¤[email protected][email protected]?„`„aTHC?—‹[email protected][email protected][email protected][email protected]?$$&op ? ‚ oe pidXy ¤&„`„@?„`„[email protected][email protected][email protected]?deth ¤„`„[email protected][email protected]?P0 2 > 3/4 4

®

„# ¤

^

O

(

*

?

[email protected]?

[email protected]?

^„

[email protected]?

[email protected]?

`„%

[email protected]?

[email protected]?

[email protected]?

[email protected]?

[email protected]?

[email protected]?

r

z

®

v

u

z

I

I

>

?

N

^

d

p

r

x

z

|

?

°

A

Oe

TH

ae

e

oe

\

\

¬

®

L

N

1/4

2

?

a

ae

N

AE

,

 

?

?

?

?

?

?

?

?

f

n

p

e

?

?

?

?

?

?

?

?

?

F-

1/4-

6

*

?

!

?!

o”

p#

TH#

TH#

N$

`$

b$

Ae$

8%

c%

¤%

E%

I%

&

?&

?&

3/4&

‚’

u’

(

(

)

)

‚)

„)

†)

?)

–)

A)

ue)

*

*

*

4*

@*

?*

I*

O*

Ue*

i*

o*

u*

+

„+

?+

?+

,

,

,

$,

4,

:,

L,

r,

v,

|,

~,

‚,

†,

?,

?,

¤,

®,

I,

8-

h-

l-

z-

?-

”-

–-

?-

¦-

Ae-

[email protected]?

[email protected]?

[email protected]?

[email protected]?

?

?

?

?

?

?

?

?

???Ae-

.

Z.

^.

l.

|.

‚.

†.

?.

?.

.

’.

?.

/

~/

E/

I/

o/

r0

i0

Z1

H2

T2

T2

V2

I2

X4

`4

?4

?5

?5

5

ue5

x6

a7

 8

c8

9

?9

2:

<:?:o:j;Oe

,>

.>

c>

?

??

??

??

??

??

®?

??

@

(@

[email protected]

[email protected]

[email protected]

?

?

?

?

?

?

?

?

[email protected]

¶@

[email protected]

[email protected]

[email protected]

[email protected]

&A

dA

hA

zA

?A

A

?A

?A

 A

cA

¤A

¦A

?A

B

IB

?B

OB

OB

BC

😀

\D

\D

jD

?D

,E

2E

:E

„E

†E

oeE

jF

UG

NH

EH

?

@?

B?

?

¤?

??

AE?

i?

?

?

,?

¤?

 

¶ 

!

?!

U!

ae!

th!

tc

’c

”c

F

uF

Y

Y

|Y

°¦

?

‚?

©

?

?

?

?

?

?

?

?

?

\?

Oe?

°¬

$

?

°

oe

TH®

I?

I?

??

O?

O?

O?

U?

U?

e?

°

°

TH°

oe°

±

±

±

±

±

±

“±

&?

(?

8?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

8?

H?

^?

f?

v?

|?

‚?

„?

†?

??

??

?

t?

??

f?

TH?

3/4¶

¦·

-?

’?

?

Z?

\?

E?

D?

A?

ph~»

^1/4

O1/4

R1/2

B3/4

¶3/4

$?

&?

??

A

A

~A

?A

UeA

\A

zA

„A

?A

HAe

AeAe

@A

?A

AE

AE

AE

?AE

ueAE

jC

aC

aC

VE

EE

AE

uE

ueE

hE

UE

PE

RE

VE

IE

HI

BI

?I

,I

vI

xI

zI

|I

iI

^?

I?

@N

1/4N

?

?

?

?

?

?

?

?

1/4N

¬O

$O

?O

?O

O

zO

iO

UO

AEOe

B*

?*

O

O

O

O

O

😯

DO

?O

?O

?O

 O

°O

?O

¶O

U

U

U

U

U

?U

U

†U

U

zU

oU

Ue

Ue

Ue

rUe

eUe

Y

Y

`Y

UY

@TH

FTH

PTH

Jss

?ss

?ss

Aess

.a

0a

?a

a

†a

?a

oa

ja

ja

THa

Ra

Ea

ae

ae

-ae

ae

”ae

„a

oa

nae

eae

Zc

Oc

Pe

AEe

e

e

e

~e

oe

de

ae

ae

aee

`e

Oe

Li

?

?

?

?

?

?

?

?

?????????Li

Ai

2i

®i

&i

i

Vi

Xi

AEi

th

Hth

[email protected]?

[email protected]?

ph-?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

>

?

?

~

[email protected]?

[email protected]?

’ 1/4” ?• aC©c‹vfQQ

&

&

[email protected]?

[email protected]?

? ? ? ? ? ? ? ? v

o

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

о

?

?

?

?

?

? ? ?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????N??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

[email protected]?

[email protected]?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&?

?

?

?

?

?

?

?

????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

$?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

-?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?ѕ??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

yyyy^„ ?

?

?

?

0

2

8

: