.

Червоний Ю.С. 2004 – Сімейне право України (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 70464
Скачать документ

Червоний Ю.С. 2004 – Сімейне право України

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД,

ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ СІМЕЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття й предмет сімейного права

Поняття “сімейне право” може мати різні значення. Воно охоплює чотири
пов’язані між собою, але такі, що не збігаються за обсягом та змістом,
поняття.

Під сімейним правом розуміють насамперед сукупність правових норм, які
регулюють особисті немайнові та пов’язані з ними майнові відносини, що
виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на
виховання. Згідно зі ст. 2 Сімейного кодексу (СК) України такими
відносинами є: 1) особисті немайнові та майнові відносини між подружжям,
між батьками та дітьми, усиновлювачами і усиновленими, між матір’ю та
батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання; 2) відносини
між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними
братами і сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком; 3)
немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім’ї,
визначеними у цьому Кодексі. У зазначеній статті перелічені відносини,
які є предметом сімейного права як галузі або підгалузі права.

По-друге, сімейне право розглядають як сімейне законодавство, тобто
систему сімейно-правових нормативних актів, розташованих залежно від їх
юридичної сили у певному порядку.

По-третє, сімейне право визначають як правову науку, тобто систему знань
про сімейно-правові явища. Ця наука вивчає закономірності
сімейно-правового регулювання певних суспільних відносин, способи
забезпечення його ефективності. Як й будь-яка правова наука, наука
сімейного права — це вчення, яке складається з системи взаємопов’язаних
і взаємоузгодже-них понять, поглядів, висновків, суджень, концепцій і
теорій. Предметом науки сімейного права є: 1) норми, сукупність яких
утворює це право як галузь або підгалузь права; 2) сімейне
законодавство; 3) сімейні правовідносини, практика розгляду

та вирішення сімейно-правових спорів; 4) вивчення історії розвитку
сімейного законодавства і науки сімейного права, що має пізнавальне
значення і водночас необхідне для вироблення пропозицій щодо
вдосконалення сімейно-правових норм, підвищення ефективності їх
застосування, а також для виявлення тенденцій розвитку сімейного права;
5) вивчення сімейного права і сімейного законодавства зарубіжних країн з
метою запозичення позитивного досвіду.

По-четверте, сімейне право розуміють як навчальну дисципліну, яка є
системою взаємопов’язаних поглядів, суджень, ідей щодо її предмета —
сімейного права як галузі або підгалузі права, сімейного законодавства,
науки сімейного права.

В юридичній літературі немає єдності думок щодо визнання сімейного права
правовою галуззю. Одні автори, зокрема розробники Цивільного кодексу
(ЦК) України 2003 p., вважають це право частиною або підгалуззю
цивільного права1, а інші, зокрема розробники СК, — самостійною галуззю
права2.

Щоб дати відповідь на питання, чи є сімейне право самостійною правовою
галуззю, треба чітко визначити його предмет, метод, функції та принципи.
Основою поділу права на галузі є характер регульованих ним суспільних
відносин. Специфічність цих відносин зумовлює необхідність їх особливого
регулювання. Як зазначає В. Яковлев, своєрідність регульованих відносин
не тільки обумовлює існування галузі права, а й визначає її
функціональне призначення та особливості соціально-юридичного змісту,
який дістає концентрований вираз у таких загальних засадах, як принципи,
метод, механізм впливу на опосередковувані відносини3. Більшість
авторів, які досліджують питання про предмет сімейного права як правової
галузі, вважають, що ним є особисті немайнові та пов’язані з ними
майнові

1 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. –

Ч. 1. — Харьков, 1958. — С. 14—15; Иоффе О.С. Советское гражданское

право (курс лекций). — Л., 1958. — С. 15, 28—29; Советское семейное

право. — К., 1982. — С. 18—19; Антокольская М.В. Семейное право. —

М, 1999. — С. 31-36; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. – С. 258—

267; Українське право. — 1999. — № 1. — С. 21.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 8—20; Беляко

ва A.M., Ворожейкин Е.А. Советское семейное право. — М., 1974. — С.

10—12; Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М., 1985. — С. 34—37;

Сімейне право України. — К., 1997. — С. 14; Гражданское право. — Т. 1. —

М., 1998. — С. 9, 22. Косова О.Ю. Предмет семейного права и семейное

законодательство // Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 73—77;

Советское семейное право. — М., 1982. — С. 3—10; Толстой Ю.К. Граждан

ское право и гражданское законодательство // Правоведение. — 1998. —

№ 2. – С. 136; Сімейне право України. – К., 2002. — С. 13-14.

3 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 3.

відносини, які виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття
дітей на виховання1.

Дещо своєрідно визначає предмет сімейного права В. Гопан-чук. На його
думку, це сукупність норм, які регулюють особисті немайнові права та ті,
що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на грунті
шлюбу та сім’ї2. У цьому визначенні допущено дві неточності: по-перше,
сукупність норм — це не предмет, а галузь права, а по-друге, норми права
не регулюють права, а встановлюють їх. Суб’єктивні ж права та обов’язки
виникають у результаті врегулювання правом суспільних відносин.

Щоб визначити, чи є сімейне право самостійною галуззю права, необхідно
насамперед проаналізувати особливості суспільних відносин, які
регулюються ним. Сімейне право, як вже зазначалося, регулює особисті
немайнові і пов’язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу,
усиновлення і взяття дітей на виховання.

Однією з особливостей предмета сімейного права є співвідношення
регульованих ним особистих немайнових і майнових відносин. Донедавна
більшість фахівців з проблем сімейного права вважали, що у ньому на
першому плані знаходиться регулювання особистих немайнових відносин.
Причому такий погляд висловлювали як прибічники того, що сімейне право є
самостійною правовою галуззю (В. Рясенцев, Г. Матвеев, Є. Во-рожейкін,
В. Яковлев, Є. Суханов), так й ті, хто вважає, що воно є частиною,
підгалуззю цивільного права3.

Нині на думку окремих російських авторів, зокрема М. Анто-кольської4 та
Н. Єгорова5, у сімейному праві превалює регулювання майнових відносин.
Свій погляд ці науковці обґрунтовують не тільки тим, що, як вони
твердять, існує незначна кількість норм сімейного права, які регулюють
особисті немайнові відносини, що, на думку Н. Єгорова, не має
вирішального значення, а й тим, що ці відносини регулюються державою
остільки, оскільки вони тісно пов’язані з майновими відносинами і
справляють на них певний вплив. Так, особисті немайнові відносини з
виховання дітей стають об’єктом правового регулювання насамперед тому,
що вони тісно поєднані з майновими

1 Див., напр.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 8. : Див.:
Сімейне право України. — К., 2002. — С 14. 5 Див.: Йоффе О.С. Советское
гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С 176, 183; Советское семейное
право. – К., 1982. — С. 12.

4 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 14—17.

5 Див.: Гражданское право. – Т. 3. — М., 1999. — С. 255—258.

відносинами, пов’язаними з утриманням і вихованням дітей, і тому
зачіпають економічні інтереси суспільства, яке не в змозі взяти на себе
піклування про дітей і витрати на їх утримання та виховання’.

Погляд Н. Єгорова поділяють не всі автори третього тому підручника з
цивільного права. Так, Т. Фадеева зазначає, що у батьківському
правовідношенні визначальними є особисті правовідносини між батьками й
дітьми2. Навряд чи можна погодитись з твердженням Н. Єгорова про те, що
у сімейному праві кількість норм, які регулюють особисті немайнові
відносини, є незначною. Так, у Кодексі про шлюб та сім’ю (КпШС) України
1969 р. серед статей, що регулювали відносини між батьками і дітьми, 17
були присвячені регулюванню особистих немайнових відносин і 18 —
регулюванню майнових відносин. У СК Російської Федерації 1995 р. 14
статей регулюють особисті немайнові відносини, а 9 — майнові відносини
між батьками та дітьми. У СК України ЗО статей регулюють особисті
немайнові відносини між батьками і дітьми, а 33 — майнові. Водночас
слушною є думка Н. Єгорова про те, що кількісний показник сімейних норм,
які регулюють особисті немайнові відносини, не може мати вирішального
значення для вирішення питання про співвідношення особистих немайнових і
майнових відносин у сімейному праві.

З думкою М. Антокольської та Н. Єгорова навряд чи можна погодитись,
оскільки майнові відносини у сім’ї виникають лише за наявності особистих
немайнових відносин і обслуговують їх. Так, між подружжям спочатку
виникають особисті немайнові відносини, а потім — майнові. Майнові
відносини, що регулюються сімейним законодавством, можуть виникнути лише
за наявності особистих немайнових відносин. Вони сприяють виконанню
одного з основних завдань сімейного законодавства — зміцненню сім’ї.
Аліментні правовідносини між батьками й дітьми слугують належному
здійсненню особистих правовідносин з виховання дітей, тобто обслуговують
ці особисті немайнові правовідносини, а отже, є похідними від них.

Треба зазначити, що особисті немайнові та майнові відносини, які
регулюються сімейним законодавством, мають кілька спільних ознак. Так,
вони залежать від сімейно-правового становища особи і характеризуються
непередаваністю і невідчужуваністю її прав та обов’язків. Як правило, ці
відносини виникають

1 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 258.

2 Див.: Там само. — С. 405.

на підставі своєрідних юридичних фактів: шлюбу, споріднення,
усиновлення, встановлення опіки та піклування. Нині майнові відносини
між подружжям можуть регулюватися шлюбним договором. Проте для набрання
ним чинності необхідна наявність шлюбу. У цьому дістає вияв похідність
майнових відносин від особистих немайнових. Правове регулювання сімейних
особистих немайнових і майнових відносин спрямоване на виконання
завдань, передбачених ст. 1 СК. Таким чином, однією зі специфічних ознак
відносин, що регулюються сімейним правом, є превалююче значення
особистих немайнових відносин. Майнові відносини є похідними від
особистих немайнових відносин, виникають лише за наявності останніх і
обслуговують їх.

Особливістю сімейних відносин, як підкреслюється в юридичній літературі,
є суб’єктний склад останніх. їх учасниками можуть бути, як правило, лише
члени сім’ї1. Водночас не будь-які відносини між членами сім’ї, як
зазначає Н. Єгоров, є сімейними правовідносинами. У разі поширення одним
членом сім’ї відомостей, що ганьблять честь, гідність і ділову репутацію
іншого члена сім’ї, між ними виникають особисті немайнові відносини, які
регулюються цивільним правом. Між членами сім’ї можуть виникати також
трудові та адміністративні правовідносини2. Однак з наведених прикладів
не можна дійти зробленого М. Антокольською3 та Н. Єгоровим4 висновку про
відсутність у сімейному праві матеріального критерію відмежування
сімейних відносин від цивільних. У зазначених випадках правовідносини
виникають не зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на
виховання,.а з інших фактів.

Характерною ознакою сімейних правовідносин є також залежність їх
регулювання від сімейно-правового становища особи. Сімейне право регулює
відносини між членами сім’ї залежно від їх сімейно-правового становища
як між подружжям, між батьками й дітьми тощо, а не як між членами
громадянського суспільства. Оскільки сімейне право регулює відносини, що
виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на
виховання, вони, як зазначає Є. Ворожейкін, мають особисто-довірчий
характер5. Сімейні правовідносини, як підкреслюється

1 Див., напр.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 16. : Див.:
Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 253. :’ Див.: Антокольская
М.В. Семейное право. — М, 1999. — С. 12. 4 Див.: Гражданское право. — Т.
3. — М., 1999. — С. 254. ! Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения
в СССР. — М., 1972. – С. 47, 49.

в юридичній літературі, мають безеквівалентний та безоплатний
характер1.

Перелічені вище особливості відносин, які регулюються сімейним правом,
дають підставу вважати, що воно має свій предмет, якому притаманна низка
ознак, які відрізняють його від предмета цивільного права як правової
галузі.

Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті
немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на
юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх
учасників. Більшість відносин, які регулюються цивільним правом, є
майновими. У юридичній літературі немає єдності думок щодо критеріїв
відмежування майнових відносин, які регулюються цивільним правом, від
таких відносин, що регулюються іншими галузями права. Переважна
більшість авторів, за винятком А. Пушкіна, вважають, що майнові
відносини регулюються не тільки цивільним правом, а й іншими правовими
галузями (наприклад, адміністративним, фінансовим правом). На погляд А.
Пушкіна, форми майнових відносин набувають лише товарно-грошові
відносини, майнові відносини можуть бути предметом лише цивільного
права2. З цим твердженням навряд чи можна погодитись. Адже майновими
відносинами, як зазначено в юридичній літературі, є податкові та інші
фінансові відносини3, а також відносини, пов’язані з виплатою заробітної
плати, пенсій. Однак вони не регулюються цивільним правом.

На думку Є. Суханова, майнові відносини, що становлять предмет
цивільно-правового регулювання, мають деякі спільні ознаки. По-перше,
вони характеризуються майновою відокремленістю учасників, яка дозволяє
їм самостійно розпоряджатися майном і нести самостійну майнову
відповідальність за результати своїх дій. По-друге, за загальним
правилом вони мають еквівалентно-оплатний характер, притаманний
нормальному товарообміну, вартісним економічним відносинам. Можливі й
безоплатні майнові відносини (наприклад, дарування, безоплатна позичка,
безоплатне користування чужим майном тощо). Однак

1 Див., напр.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 10; Беляко

ва A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. — М., 1974. — С. 11;

Советское семейное право. — К., 1982. — С. 16; Косова О.Ю. Предмет

семейного права и семейного законодательства // Государство и право. —

2000. — № 7. — С. 76.

2 Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 11.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 5, 27; Толстой Ю.К.

Гражданское право и гражданское законодательство // Правоведение. —

1998. — № 2. – С. 136.

10

ці вщносини вторинні, похідні від оплатних майнових відносин і не є
прийнятою формою товарообміну. По-третє, учасники відносин, що
регулюються цивільним правом, рівноправні й незалежні один від одного,
не перебувають у стані адміністративної або владної підпорядкованості,
оскільки є самостійними товаровласниками1. Уявляється, що правильніше
вести мову не про рівноправність учасників відносин, які регулюються
цивільним правом, а про їх юридичну рівність. Наприклад, продавець і
покупець або позикодавець і позичальник не мають рівних прав та
обов’язків, але юридично вони рівні, тобто не перебувають у стані
владної підпорядкованості.

На погляд інших авторів, критерієм, що відрізняє відносини, які
регулюються цивільним правом, від відносин, регульованих іншими галузями
права, є рівність учасників перших відносин, які регулюються цивільним
правом2. Однак ця ознака може бути притаманна й відносинам, які
регулюються не цивільним правом, а іншими правовими галузями, наприклад,
відносинам між пенсіонерами і районними (міськими) управліннями
Пенсійного фонду України, за яких жодна зі сторін не підпорядкована
іншій3.

Н. Єгоров вважає, що ознакою, яка дозволяє об’єднати майнові й особисті
немайнові відносини, що регулюються цивільним правом, і відмежувати їх
від відносин, які регулюються іншими галузями права, є їх взаємооцінний
характер. Майнові вщносини характеризуються вартісною формою взаємної
оцінки, а немайнові — моральною або іншою соціальною формою4. Однак ця
ознака притаманна не тільки відносинам, що регулюються цивільним правом.
Вона може діставати вияв й у відносинах, регульованих трудовим правом.
Так, при укладенні трудового договору роботодавець оцінює якості
працівника, може прийняти його на роботу з випробним строком (статті
26—28 Кодексу законів про працю (КЗпП) України), а працівник оцінює
умови запропонованої йому роботи. При цьому має місце не тільки
моральна, а й матеріальна взаємооцінка.

Отже, рівність учасників відносин та взаємооцінний характер притаманні
як відносинам, що регулюються цивільним правом, так і тим, які
регулюються іншими правовими галузями. Тому

1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 27.

2 Див.: Советское гражданское право. — Ч. 1. — Л., 1982. — С 5, 7;

Советское гражданское право. — К., 1983. — С. 10.

3 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. —

Харьков, 1958. — С. 8—9.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С. 7.

11

ці ознаки не можуть бути основними критеріями відмежування майнових
відносин, що регулюються цивільним правом, від майнових відносин,
регульованих іншими правовими галузями. Уявляється, що головним
критерієм такого відмежування є майнова самостійність суб’єктів, яка
дістає вияв у тому, що учасники майнових відносин, які регулюються
цивільним правом, виступають як власники відокремленого майна,
самостійні товаровласники1. Саме тому цим відносинам притаманні й інші
ознаки: еквівалентно-оплатний характер, юридична рівність учасників,
автономність їх волі, взаємооцінний характер.

На думку О. Дзери, основними ознаками майнових відносин, що є предметом
цивільного права, треба вважати їх товарно-грошовий вартісний характер,
самостійність і автономність організаційно-майнового статусу учасників,
юридичну рівність сторін як самостійних об’єктів цивільного обороту2. З
наведеним положенням навряд чи можна повністю погодитись. Адже всі
майнові відносини відзначаються вартісним характером. Рівність
учасників, як вже зазначалося, може мати місце і у відносинах, що
регулюються не цивільним правом, а іншими правовими галузями.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК, як вже зазначалося, цивільними є майнові та
особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному
волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як зазначається в
юридичній літературі, пов’язані з виробництвом, обміном і розподілом
матеріальних цінностей3. Норми цивільного права, як вже було
підкреслено, регулюють не тільки майнові, а й пов’язані з ними особисті
немайнові відносини (наприклад, відносини, що стосуються створення і
використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності), а також
такі відносини, не пов’язані з майновими. Об’єктом цих відносин є
особисті немайнові блага: ім’я, честь, гідність, ділова репутація,
особисте життя тощо.

‘ Див.: Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. —
М., 1963. — С. 126; Советское гражданское право. — Ч. І. — М., 1986. —
С. 12; Гражданское право. — Т. 1. — М., 1994. — С 18; Гражданское право.
— Т. 1. — М., 1998. — С. 27; Цивільне право України. — Кн. 1. — К.,
1999. – С 11.

2 Див.: Цивільне право України. — Кн. 1. — К., 2002. — С 14.

3 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому пра

ву. — Харьков, 1958. — С. 9; Рясенцев В.А. Семейное право. — М.,

1971. – С. 17.

12

Зазначені дві групи особистих немайнових відносин є предметом
цивільно-правового регулювання. їм властива більшість ознак, характерних
для майнових відносин, що регулюються цивільним правом, причому не
тільки окремих, а й їх сукупності. Вони виражають належність певних
особистих благ конкретним фізичним і юридичним особам, характеризуються
відокремленістю цих осіб, їх автономністю та рівністю, мають
взаємооцінний характер. У разі порушення особистих немайнових прав
можуть застосовуватися цивільно-правові засоби їх відновлення. З огляду
на це навіть особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, не
можна вважати абсолютно незалежними від останніх. Порушення цього
зв’язку може спричиняти невигідні майнові наслідки для правопорушника.
Особи, права яких порушено, можуть вимагати відшкодування матеріальної й
моральної шкоди. Тому треба визнати правильною відсутність у ст. 1 ЦК
поділу особистих немайнових відносин на відносини, пов’язані з
майновими, й ті, що не пов’язані з ними.

Водночас треба погодитись з Є. Сухановим, який зазначає, шо особливістю
регульованих цивільним правом особистих немайнових відносин, пов’язаних
із майновими, є те, що деякі їх об’єкти (твори науки, літератури,
мистецтва, винаходи, промислові зразки, програми для ЕОМ тощо), а також
засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарні знаки, фірмові
назви тощо) можуть бути використані як товари, а відносини, що
складаються з приводу такого їх використання, набувають товарної форми,
стають майновими’. Аналогічну точку зору висловлює Л. Красавчикова2.

Таким чином, предметом цивільного права є майнові відносини з приводу
матеріальних благ, які мають форму товару, а також особисті немайнові
відносини, пов’язані з майновими, окремі об’єкти яких можуть бути
використані як товар.

Для відносин, що регулюються сімейним правом, на відміну від відносин,
регульованих цивільним правом, характерним є те, що: 1) вони виникають
зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання; 2) у них
особисті немайнові відносини є визначальними. Майнові відносини є
похідними від особистих немайнових відносин. Вони можуть виникати лише
за наявності останніх; 3) вони специфічні за своїм суб’єктним

1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 31.

: Див.: Красавчикова Л.О. Понятие и система личных не связанных с
имущественными прав граждан (физических лиц) в гражданском праве
Российской Федерации: Автореф. дис… докт. юрид. наук. — Екатеринбург.
– 1994. – С. 12.

13

складом. їх учасниками можуть бути, як правило, лише члени сім’ї або
колишні члени сім’ї; 4) регулювання відносин між членами сім’ї залежить
від їх сімейно-правового становища як подружжя, батьків і дітей тощо, а
не як членів громадянського суспільства; 5) ці відносини мають
особисто-довірчий характер. Тому сімейні права та обов’язки не
передаються і не відчужуються ні за одностороннім волевиявленням, ні
домовленістю (договором) сторін. Це положення закріплене у ч. 1 ст. Міч.
1 ст. 15 СК. Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин визначає
й таку особливість їх регулювання, як неприпустимість
правонаступництва1; 6) зазначені відносини є безеквіва-лентними і
безоплатними.

Майнові відносини, що регулюються сімейним правом, мають низку
особливостей, які відрізняють їх від таких відносин, регульованих
цивільним правом. Загальним для них є їх майново-вартісний характер.
Однак, як вже зазначалося, майново-ціннісні відносини регулюються не
лише цивільним правом. Майновими є податкові та інші фінансові
відносини, а також відносини, пов’язані з виплатою заробітної плати,
пенсій. Проте вони не регулюються цивільним правом. Майновим відносинам,
що регулюються сімейним правом, притаманні перелічені вище ознаки. Крім
того, учасники цих відносин виступають не як самостійні товаровласники,
а як члени сім’ї. Ці відносини не опосередковують обміну товару на гроші
й товару на товар і тому не мають еквівалентного та оплатного характеру.
А майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як вже
зазначалося, пов’язані з виробництвом, обміном та розподілом
матеріальних цінностей. Майнові відносини, регульовані сімейним правом,
спрямовані на зміцнення сім’ї та на виконання нею її функцій, причому не
тільки господарських, а й виховних.

До більшості сімейних відносин не може бути застосований взаємооцінний
критерій, який, на погляд Н. Єгорова, є тією загальною властивістю, яка
дозволяє об’єднувати майново-вартісні та особисті немайнові відносини у
предметі цивільного права. При цьому він підкреслює, що оцінний характер
мають усі суспільні відносини, а взаємооцінна ознака характерна лише для
тих відносин, які належать до предмета цивільного права. У майнових
відносинах взаємооцінка дістає вияв у вартісній формі, а у немайнових —
у моральній або іншій соціальній формі. Як вже зазначалося,
взаємооцінний характер притаманний не лише відносинам, що регулюються
цивільним

Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 13.

правом. Він може мати місце й у відносинах, регульованих трудовим
правом. Для більшості ж сімейних відносин, як зазначав свого часу Н.
Єгоров, ця ознака не є характерною1. Згодом він змінив свою точку зору і
почав твердити, що сімейне право є однією з підгалузей цивільного
права2. На думку Н. Єгорова, взаємооцінний характер може бути
застосований до аліментних відносин, відносин, пов’язаних зі спільною
сумісною власністю подружжя, до особистих немайнових відносин між
подружжям і між батьками та дітьми3. З цим твердженням навряд чи можна
погодитись. Адже діти й батьки не обирають одне одного. До особистих
немайнових прав і обов’язків батьків належать їх право визначати
прізвище та ім’я дитини, права та обов’язки щодо її виховання і
розвитку, право на спілкування з дитиною, право на визначення місця її
проживання (статті 145, 146, 150, 151, 153, 160 СК) та інші особисті
немайнові права. Ці права виникають у батьків з моменту народження
дитини, яка не наділена правом їх оцінки. Навіть у разі позбавлення
матері або батька батьківських прав їх поведінку оцінює не дитина, а
суд, який вирішує це питання (ст. 164 СК). При цьому суд може як
врахувати думку дитини, так й постановити рішення всупереч думці
останньої, якщо цього вимагають її інтереси (ст. 171 СК).

Не може бути застосований взаємооцінний характер й до більшості
особистих немайнових правовідносин між подружжям. Дружина і чоловік
мають право відповідно на материнство і батьківство, на повагу до своєї
індивідуальності, своїх звичок та уподобань, на зміну прізвища, на вибір
місця свого проживання (статті 49—51, 53, 56 СК) та на інші особисті
немайнові права та обов’язки. Як і будь-яка людина, дружина і чоловік
мають право на життя, свободу та особисту недоторканність, на
невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу світогляду й
віросповідання, на вибір професії та роду трудової діяльності, на освіту
(статті 27, 29, 32, 35, 43, 53 Конституції України). При здійсненні
більшості зазначених прав кожен з подружжя, як й будь-яка людина, сам
оцінює свою поведінку. Водночас його поведінка оцінюється державою.
Оцінка другого з подружжя правового значення не має.

Взаємооцінний критерій не застосовується, як правило, й під час
регулювання аліментних відносин. Безсумнівно, ці відносини мають
майново-вартісний характер. Однак розмір аліментів,

1 Див.: Гражданское право. — Ч. 1. — СПб, 1996. — С 14.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. — С 15, 22.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 260—261.

що стягуються на користь одного з подружжя, батьків або дітей, а також
інших осіб, визначає, як правило, суд (статті 80, 182, 183, 200, 272
СК). Застосування взаємооцінного критерію може мати місце лише у тому
разі, коли дружина і чоловік укладають договір про надання утримання
комусь з них або передбачають це у шлюбному договорі (статті 78, 99 СК).
Батьки можуть також укласти договір про сплату аліментів на дитину, в
якому визначити розмір та строки їх виплати (ст. 189 СК). У такому разі
взаємооцінний критерій може бути застосований, якщо один із батьків
виступає як представник дитини. Отже, при стягненні аліментів лише у
двох зазначених вище випадках може мати місце застосування
взаємооцінного критерію.

Взаємооцінний критерій не може бути застосований й до відносин, що
виникають зі спільної сумісної власності подружжя. Ці відносини мають
майново-вартісний характер. Однак визначити ступінь участі дружини і
чоловіка у набутті їх спільного майна практично неможливо. Закон
встановлює презумпцію рівності часток майна подружжя, надаючи суду право
у певних випадках відступати від цього принципу (ст. 70 СК).

Таким чином, більшість сімейних відносин не мають взаємооцінного
характеру. Це ще раз свідчить на користь того, що сімейне право не є
підгалуззю цивільного права.

Пов’язані з майновими особисті немайнові відносини, які регулюються
сімейним правом, істотно відрізняються від аналогічних відносин,
регульованих цивільним правом. Як вже зазначалось, для останніх
характерне те, що їх об’єктом є результати інтелектуальної творчості
(твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, програми для ЕОМ тощо),
а також засоби індивідуалізації товарів та їх виробників (товарних
знаків, фірмових найменувань тощо), які можуть використовуватись як
товари. У сімейному праві зазначені відносини виникають у зв’язку з
необхідністю виховання дітей внаслідок укладення шлюбу між дружиною і
чоловіком, а у випадках, зазначених у СК, й між іншими родичами.
Особисті немайнові відносини, пов’язані з вихованням дитини, спрямовані
на її виховання у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до
своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки
зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та
моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею повної загальної
середньої освіти, готувати її до самостійного життя (ст. 150 СК).
Особисті немайнові відносини між дружиною та чоловіком передбачають їх
спільне піклування про побудову сімейних відносин між собою та іншими
членами сім’ї на почуттях взаєм-

16

ної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (ст. 55 СК). Об’єктом цих
правовідносин є блага, які не можуть бути використані як товар.
Предметна різнорідність особистих немайнових відносин у цивільному та
сімейному праві, як зазначає В. Рясенцев, є настільки значною, що
включення особистих сімейних відносин до системи цивільного права було б
методологічно невиправданим1.

Однією з особливостей відносин, які регулюються сімейним правом, як
зазначається в юридичній літературі, є те, що права правомочних
суб’єктів часто є водночас їх обов’язком щодо інших учасників цих
відносин2. З цим положенням не погоджується Н. Єгоров, який вважає, що
суб’єктивні права у принципі не можуть водночас бути обов’язками. Адже
право батьків на виховання дітей є елементом абсолютного
правовід-ношення, всі інші учасники якого мають утримуватись від
вчинення будь-яких дій, що можуть перешкоджати реалізації цього права. У
правовідносинах між батьками й дітьми обов’язок виховувати останніх
покладається на матір та батька. Причому він не може одночасно
розглядатись як право на виховання щодо дітей3. З думкою Н. Єгорова
погодитись важко. Більш правильною видається точка зору В. Рясенцева,
який стверджує, що правовідносини між батьками й дітьми є відносними,
оскільки вони звернені лише до дитини. Водночас ці права мають
абсолютний характер захисту від порушень з боку інших осіб4. Як слушно
зазначається в юридичній літературі, своєрідність відносин, що
регулюються сімейним правом, полягає в тому, що в них ступінь юридично
значущої й забезпеченої поведінки може бути одночасно і правом і
обов’язком. Так, право батьків на виховання дітей є також їх обов’язком
щодо дітей, якому відповідає право дітей вимагати від батьків його
належного виконання. З іншого боку, праву батьків на виховання дітей
відповідає обов’язок останніх не чинити батькам перешкод при здійсненні
цього права в інтересах дітей5. Так, ст. 150 СК передбачає обов’язки
батьків щодо ви-

1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М, 1971. — С 19.

: Див.: Рясенцев В.А. Советское семейное право. — М., 1956. — С. 5—6;
Гражданское право. – Т. 3. — М., 1999. — С 265, 306, 406; Рясенцев В.А.
Семейное право. — М., 1971. — С. 184; Советское семейное право. — М.,
1982. — С. 154, 158; Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. —
М., 1972. – С. 187—188; Антокольская М.В. Семейное право. -It., 1999. –
С. 96.

; Див.: Гражданское право. – Т. 3. – М., 1999. – С. 264-265.

* Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51; Советское
:ное право. — М., 1982. — С. 49.

– Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 265.

ховання та розвитку дитини, а ст. 151 — їх права щодо виховання дитини.

При здійсненні батьківських прав та обов’язків щодо виховання дітей
батьки зобов’язані забезпечувати здобуття ними повної загальної
середньої освіти. Вони наділені правом вибору освітнього закладу і форми
навчання дітей до здобуття останніми загальної середньої освіти, а діти
зобов’язані не перешкоджати батькам при здійсненні зазначеного права,
якщо це відповідає їх інтересам. Таким чином, права та обов’язки батьків
і дітей щодо виховання останніх водночас є їх правом та обов’язком. Ця
ознака, як вже зазначалося, є однією з особливостей відносин, що
регулюються сімейним правом.

Прибічники точки зору, згідно з якою сімейне право є частиною або
підгалуззю цивільного права, обґрунтовують її тим, що відносини, які
регулюються цивільним правом, тісно переплітаються з відносинами,
регульованими сімейним правом1, наприклад, спадкове право тісно
пов’язане з сімейними відносинами2, а відносини власності, що виникають
між членами сім’ї, є різновидом відносин особистої (нині — приватної)
власності3. Відносини, які регулюються цивільним правом, справді тісно
переплітаються з відносинами, регульованими сімейним правом. Це визнають
й автори, які вважають останнє самостійною галуззю права. Так, О. Косова
зазначає, що норми сімейного права пов’язані не тільки з цивільним, а й
з адміністративним та цивільно-процесуальним правом4.

Однак взаємозв’язок суміжних галузей характерний не лише для сімейного
права. Тому наведений довід не може бути підставою для заперечення
сімейного права як самостійної правової галузі5. Тісне переплетіння
відносин, що регулюються цивільним і сімейним правом, пояснюється тим,
що як перше, так і друге право є галузями єдиного права України, більше
того, галузями приватного права. Цивільне право посідає центральне місце

1 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. —

Ч. 1. — Харьков, 1958. — С. 14; Иоффе О.С. Советское гражданское право

(курс лекций). — Л., 1958. — С. 15.

2 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. —

Ч. 1. – Харьков, 1958. – С. 14.

3 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право (курс лекций). — Л.,

1958. – С. 14.

4 Див.: Косова О.Ю. Предмет семейного права и семейное законода

тельство // Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 75.

5 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 143—144; Рясен-

цев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 10; Кодекс о браке и семье

Украины: Научно-практический комментарий. — Харьков, 2001. — С. 12;

Толстой Ю.К. Гражданское право и гражданское законодательство // Пра

воведение. – 1998. — № 2. — С. 147.

18

серед галузей, які регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть
субсидіарно застосовуватися до сімейних, трудових, природоресурсових та
екологічних відносин.

Переплетіння норм різних галузей права, як вже зазначалося, не означає,
що вони є нормами однієї галузі права. Так, відносини, пов’язані з
наданням громадянам житлової площі у будинках державного та комунального
житлового фонду, а також її наймом, регулюються різними галузями права:
перші — адміністративним, другі — цивільним правом. Однак цивільне й
адміністративне право є різними правовими галузями. Тут слушно
зазначити, що О. Іоффе, який висував наведений вище довід для
обґрунтування висновку про те, що сімейне право є частиною цивільного
права, пізніше не вдавався до нього. Більше того, він почав вбачати
відмінність між сімейним і цивільним законодавством і визнавати перше
самостійною законодавчою галуззю1. Проте з цього не можна зробити
висновок, що О. Іоффе визнавав сімейне право самостійною правовою
галуззю.

Одним із доводів прибічників точки зору, відповідно до якої сімейне
право має визнаватись частиною або підгалуззю цивільного права, є
можливість субсидиарного застосування норм останнього для регулювання
сімейних відносин, передбачена ст. 8 СК України і ст. 4 СК РФ. На
можливості такого застосування норм цивільного права для регулювання
сімейних, трудових, колгоспних і земельних відносин наголошував О.
Іоффе2. Однак це не є підставою для зробленого Я. Шевченко висновку про
те, що згідно зі змістом ст. 8 СК норми ЦК є загальними щодо спеціальних
норм Сімейного кодексу. Водночас Я. Шевченко суперечить сама собі,
зазначаючи, що у ст. 8 СК зроблено спробу протиставити сімейні відносини
цивільно-правовим, оскільки відповідно до ст. 8 СК норми ЦК можуть
суперечити суті сімейних відносин3.

На підставі аналізу змісту ст. 4 СК РФ Н. Єгоров висловлює думку про
однорідність особистих немайнових відносин, які регулюються сімейним і
цивільним законодавством4. Особисті немайнові відносини, що регулюються
сімейним правом, як вже зазначалось, принципово відрізняються від
пов’язаних з майновими особистих немайнових відносин, регульованих
цивільним правом. Останні пов’язані з благами, які можуть
використовуватись як товар. Об’єктом же особистих немайно-

1 Див.: Советское гражданское право. — Т. 1. — Л., 1971. — С. 11 — 12.

2 Див.: Там само. — С. 12.

3 Див.: Шевченко Я.Н. Проблеми нового Сімейного кодексу України //

Проблеми законності. — Вип. 63. — Харків, 2003. — С. 4.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 261—262.

19

вих відносин, які регулюються сімейним правом, є блага, які не можуть
бути товаром. Якби особисті немайнові відносини, що регулюються сімейним
і цивільним законодавством, були однорідними, не варто було б вести мову
про субсидіарне застосування норм цивільного права для регулювання
сімейних відносин. У такому разі, як зазначає М. Антокольська,
застосування цих норм не мало б жодних обмежень’. Більше того, якби
особисті немайнові відносини, регульовані цивільним і сімейним правом,
були однорідними, не було б потреби в закріпленні у ст. 8 СК України і
ст. 4 СК РФ положення про те, що до сімейних відносин застосовується
цивільне законодавство, якщо це не суперечить їх суті. При цьому треба
зазначити, що ст. 8 СК України на відміну від ст. 4 СК РФ, передбачає
можливість субсидіарного застосування норм цивільного законодавства лише
до майнових відносин між членами сім’ї.

Таким чином, зазначене вище свідчить про те, що сімейне право є
самостійною правовою галуззю (треба зазначити, що деякі вчені, зокрема
Г. Матвеев, виступали проти субсидіарного застосування норм цивільного
права для регулювання сімейних відносин2). Можливість же субсидіарного
застосування норм цивільного права, як зазначає Є. Суханов, пояснюється
тим, що це право є підґрунтям приватноправового регулювання. Тому його
загальні норми і принципи можуть застосовуватися для регулювання
будь-яких відносин, що належать до приватноправової сфери, якщо щодо
цього немає прямих приписів спеціального законодавства. Зазначене
стосується не тільки сфери сімейного права, а й приватноправових
відносин, які охоплюються інститутами трудового, природоресурсового,
екологічного права3.

Характерною особливістю відносин, які регулюються сімейним правом, є
вужчі порівняно з цивільними правовідносинами межі автономності волі їх
учасників. Автономність волі учасників приватноправових відносин, як
зазначає Є. Суханов, означає їх вільний розсуд стосовно того, чи варто
їм вступати у майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких
умовах, а також те, що рішення про це вони приймають з власної
ініціативи, на свій ризик і під власну майнову відповідальність.
Учасники самі вирішують, чи варто здійснювати належні їм права, у тому
числі й право на пред’явлення будь-яких майнових вимог через суд”4.

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 43—44.

2 Див.: Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М, 1985. — С. 38.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 23.

4 Див.: Там само. — С. 5.

На погляд О. Косової, навряд чи доречно говорити про автономність волі
у відносинах між батьками і малолітніми дітьми. Вікова різниця між ними,
ступінь розумового, фізичного розвитку, життєвий досвід дозволяють
батькам впливати на формування особи дитини, тобто виховувати її1.

Праву батьків на виховання дітей, як вже зазначалося, відповідає
обов’язок останніх не чинити їм перешкод під час його здійснення в
інтересах дітей. Згідно з чинним законодавством батьки або особи, які їх
замінюють, самі обирають освітні заклади для малолітніх і неповнолітніх
дітей. Отже, у правовідносинах між батьками й неповнолітніми дітьми
автономність їх волі має набагато вужчі межі порівняно з автономністю
волі учасників цивільних правовідносин, що також є однією з особливостей
відносин, які регулюються сімейним правом.

Сімейне право, як зазначається в юридичній літературі, є галуззю
приватного права2. Класичне визначення розмежування публічного і
приватного права дав римський юрист Д. Ульпіан. Він підкреслював, що
публічне право визначає становище Римської держави в цілому (“ad rei
roman spectat”), а приватне — задовольняє інтереси окремих осіб (“ad
singulorum utilitatem”), тобто поділ права на публічне і приватне
визначається характером інтересів, що захищаються3. Цей поділ можна
здійснювати за ступенем прояву ініціативи щодо захисту порушених прав, а
також за поєднанням зазначених двох ознак4. Водночас, як слушно
підкреслюється в юридичній літературі, чистих галузей приватного і
публічного права не існує або майже не існує. У будь-якій галузі
публічного права є елементи приватного права, а у будь-якій галузі
останнього — елементи публічного права5. Однак це не є підставою для
заперечення поділу права на приватне і публічне.

Норми сімейного права спрямовані на захист особистих (індивідуальних)
немайнових і майнових інтересів членів сім’ї

1 Див.: Косова О.Ю. Предмет гражданского права и семейного законода-

ства // Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 74.

: Див.: Гражданское право. – Т. 1. — М., 1998. – С 9; Антокольская М.В.

змеиное право. – М., 1999. – С 31-36; Азимов Ч.Н. Понятие и содержание

астного права (Материалы международной научно-практической конференции

“Проблемы методологии современного правоведения”). — К., 1996. — С. 109.

3Див.: Хвостов В.М. История римского права. — М., 1907. — С. 4; Римское
частное право. — М., 1948. — С. 4.

4 Див.: Московенко A.M. До питання про розмежування публічного права //

Методологічні проблеми приватного права. — К., 1996. — С. 23—27;
Антокольс

кая М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 31—33.

5 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1999. – С. 17; Червоний Ю.С.

Предмет цивільного права України // Юридична освіта і правова держава:

Збірник наукових праць. — Одеса, 1997. — С 144.

(подружжя, дітей, батьків та інших членів сім’ї). Держава має захищати
зазначені інтереси. У більшості випадків це відбувається з ініціативи
правомочних суб’єктів — учасників сімейних правовідносин. Тому сімейне
право має бути визнане галуззю приватного права. Водночас у ньому, як
зазначається в юридичній літературі, наявні значні елементи публічного
права1. Так, Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження
сімейними правами виділяє ті сімейні правовідносини, змістом яких є
права та обов’язки, здійснення або виконання яких істотно зачіпає
суспільні інтереси. Реалізація цих прав характеризується тим, що вони є
не тільки правомочностями одного учасника перед іншим, а й обов’язками
особи перед суспільством. До зазначених правовідносин Є. Ворожейкін
відносить такі пов’язані з реалізацією найважливіших принципів сімейного
права права та обов’язки, як рівноправність чоловіка і жінки у сімейних
відносинах, забезпечення інтересів матері й неповнолітніх дітей.
Особливість захисту цієї групи сімейних правовідносин полягає в тому, що
він забезпечується незалежно від бажання їх суб’єктів2. У багатьох
випадках ініціатива у цьому питанні належить не правомочному суб’єкту, а
відповідному державному органу.

Таким чином, незважаючи на те, що зазначена група сімейно-правових
відносин має приватноправовий характер (права та обов’язки спрямовані на
захист особистих (індивідуальних) інтересів їх учасників) їм значною
мірою притаманні публічно-правові засади. Як зазначає В. Яковлев, акти
реалізації прав та обов’язків у сімейному праві зазвичай здійснюються
добровільно, без участі держави. Однак виходячи з великого значення
розглядуваних відносин і необхідності посиленого захисту інтересів їх
учасників, у необхідних випадках зазначена реалізація забезпечується
втручанням державних органів, у тому числі з застосуванням примусу3.

§ 2. Сімейно-правовий метод регулювання суспільних відносин

Кожна галузь права має не тільки предмет, а й метод правового
регулювання. Останній визначають як сукупність способів

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 36, 96;

Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С.

257-260.

2 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,

1972. – С. 257-258.

3 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 15.

22

і заходів, за допомогою яких норми права впливають на регульовані ними
суспільні відносини, а також способи захисту останніх. Метод тісно
пов’язаний з предметом правового регулювання й визначається ним.

Сімейно-правовий метод, як підкреслюється в юридичній літературі, є
дозволювально-імперативним1, або точніше, імперативно-дозволювальним,
оскільки у сімейному праві превалюють імперативні норми2. Сутність
імперативного регулювання, як зазначав І. Покровський, полягає в тому,
що веління виходять з одного центру, яким є державна влада. Своїми
нормами вона визначає юридичне місце кожної конкретної особи, її права
та обов’язки щодо державного організму у цілому та окремих осіб3.
Характерною ознакою диспозитивності є утримання державної влади від
безпосереднього владного регулювання відносин. Держава не вдається до
визначення цих відносин, у тому числі й примусового, а лише відіграє
роль органу, який охороняє те, що визначене іншими. Якщо вона й дає свої
визначення, то лише у тих випадках, коли з якихось причин цього не
роблять приватні особи, для доповнення того, чого бракує4.

Дозволювальність сімейно-правового методу дістає вияв у наділенні
сімейним правом громадян правовими засобами задоволення їх потреб та
інтересів у такій життєво важливій сфері, як сімейні відносини5. Однак
зміст зазначених засобів має імперативний характер, що дозволяє
сімейному праву однозначно визначати основи побудови сімейних відносин,
виключаючи їх залежність від довільних рішень або угод між учасниками
цих відносин. Зокрема, сімейне право імперативно визначає основи
подружніх відносин, встановлюючи, що вони мають грунтуватись на засадах
повної рівноправності чоловіка і дружини. Так само категорично
визначаються права і основні обов’язки батьків щодо дітей та останніх
щодо непрацездатних батьків6.

Своєрідність сімейно-правового методу, як зазначає В. Ря-сенцев, дістає
вияв у специфічних рисах сімейних правовід-

1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 11.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 23, 26.

5 Див.: Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. —

Пг., 1917. – С. 9-Ю.

4 Див.: Там само.

5 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 11; Яковлев В.Ф.

Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. —

Свердловск, 1972. — С. 153.

? Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 12.

23

носин1. Основою останніх, як вже підкреслювалось, є шлюб, споріднення,
усиновлення, взяття дітей на виховання. Тому вони, як зазначається в
юридичній літературі, мають триваючий характер2. Водночас сімейні
правовідносини є особисто-довірчими. У зв’язку з цим сімейні права та
обов’язки не передаються і не відчужуються ні за одностороннім
волевиявленням, ні домовленістю (договором) сторін. Особисто-довірчий
характер сімейних правовідносин породжує таку особливість їх правового
регулювання, як неможливість правонаступництва. Різними є також підстави
виникнення сімейних і цивільних правовідносин.

Найважливішу підставу виникнення цивільних правовідносин становить
договір. Сімейні ж правовідносини випливають зі шлюбу, споріднення,
усиновлення. Як правило, договір не може бути самостійною підставою їх
виникнення. Це може мати місце лише при встановленні патронату над
дітьми (ст. 252 СК). В інших випадках договір може бути підставою для
зміни правовідносин, але не для їх виникнення. Так, шлюбний договір не
може бути самостійною підставою виникнення сімейних правовідносин. Якщо
його укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності з моменту
реєстрації останнього. Коли ж договір укладено між подружжям, він
набирає чинності з моменту його посвідчення нотаріусом.

У шлюбному договорі може бути передбачений правовий режим як
роздільного, так і спільного майна подружжя, його окремих предметів,
порядок поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, порядок
користування житлом у момент укладення договору і в майбутньому, а також
у разі розлучення, обов’язок одного з подружжя сплачувати аліменти
другому з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у
матеріальній допомозі останнього (статті 97—99 СК).

Елементом юридичного складу, з яким закон пов’язує виникнення і
припинення сімейних правовідносин (але не єдиною підставою їх виникнення
або припинення), є домовленість (договір) сторін. Так, домовленість
(договір) між особами, які бажають зареєструвати шлюб, необхідна для
укладення останнього (ст. 51 Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак сама по
собі вона не породжує подружніх правовідносин. Необхідна також державна
реєстрація шлюбу, що має конститутивне значення (ст. 21 СК).

‘ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 13.

2 Див.: Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М., 1985. — С. 35;
Косова О.Ю. Предмет семейного права и семейное законодательство //
Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 73.

Домовленість (договір) між подружжям може бути також елементом
юридичного складу, з яким закон пов’язує припинення шлюбних відносин.
Так, згідно з ч. 1 ст. 106 СК подружжя, яке не має дітей, має право
подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану (РАЦСу)
заяву про розірвання шлюбу. При цьому шлюб припиняється у день винесення
цим органом відповідної постанови (ч. 1 ст. 114 СК). Отже, і у такому
разі домовленість (договір) між дружиною та чоловіком не є єдиною
підставою для припинення шлюбу. Необхідна ще відповідна постанова органу
РАЦСу.

Специфіка сімейно-правового методу дістає вияв і в особливому характері
передбачених нормами сімейного права санкцій, спрямованих на захист
сімейних правовідносин. На відміну від цивільного права, де широко
використовуються майнові санкції, у сімейному праві, як зазначає В.
Яковлев, їх застосування є обмеженим, у ньому превалюють санкції
особистого характеру1. Відповідно до ст. 18 СК способами захисту
сімейних прав та інтересів є: 1) встановлення правовідношення; 2)
примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку; 3) припинення
правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які
порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до
порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо
воно передбачене цим Кодексом або договором.

Однак не всі способи захисту сімейних прав та інтересів є засобом
реалізації санкцій. Так, не є цим засобом встановлення конкретного
правовідношення, наприклад, факту батьківства, материнства, а також
відновлення правовідношення, яке існувало до порушення певного права,
наприклад, поновлення батьківських прав. Для сімейного права, як
зазначає В. Рясенцев, характерні такі санкції, як витребування дитини
через суд, позбавлення батьківських прав, визнання шлюбу недійсним,
скасування усиновлення, визнання його недійсним, стягнення аліментів2. У
сімейному праві, як правило, немає штрафних санкцій і стягнення штрафу,
пені, неустойки). Однак ст. 196 СК передбачає можливість стягнення
неустойки (пені) при виникненні заборгованості з вини особи, яка
зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду на утримання
неповнолітньої дитини.

Захист сімейних правовідносин зазвичай здійснюється судом на вимогу
правомочних осіб у позовному порядку. Водночас,

Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 16. : Див.: Рясенцев
В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 14.

як вже зазначалося, захист правовідносин, пов язаних з реалізацією таких
найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність у сімейних
відносинах чоловіка і жінки, забезпечення інтересів матері і
неповнолітніх дітей, здійснюється з ініціативи правомочних органів
(опіки і піклування та інших) незалежно від бажання суб’єктів цих
правовідносин1.

Особливістю зазначеного захисту є також те, що у випадках, передбачених
СК, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних
прав та інтересів до органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК), який
може вирішувати різні спори, зокрема спір між батьками щодо прізвища
дитини (ч. З ст. 145 СК). Однак це не виключає права особи звертатися
безпосередньо до суду. Адже згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція
судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. З
урахуванням цього у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1
листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя” зазначено, що судам підвідомчі всі спори щодо
захисту прав і свобод громадян. Суд не має права відмовити особі у
прийнятті позовної заяви або скарги лише на підставі того, що її вимоги
можуть бути розглянуті у передбаченому законом до-судовому порядку.

Заходом сімейно-правової відповідальності, як вже зазначалося і як це
зазначено у п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, є також покладення на особу обов’язку
відшкодувати матеріальну та моральну шкоду. На думку Є. Ворожейкіна,
моральна шкода має відшкодовуватися, якщо вона супроводжувалась
заподіянням потерпілому матеріальної шкоди. Питання ж про можливість
майнового відшкодування суто моральної шкоди, вважає цей науковець,
повинно вирішуватись негативно насамперед тому, що вона не може
оцінюватися у грошовому виразі2. Однак треба враховувати, що цю думку Є.
Ворожейкін висловив у 1972 p., коли не існувало інституту відшкодування
моральної (немайнової) шкоди (в Україні положення про можливість її
відшкодування (ст. 440-1 ЦК 1963 p.) було закріплене у Законі від 6
травня 1993 р. “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих
актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової
репутації громадян і організацій”). Більш правильною необхідно визнати
точку зору Н. Малеїна, який допускає можли-

– М.

1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.

1972. – С. 258.

2 Див.: Там само. — С 331.

26

вість відшкодування моральної (немайнової) шкоди і за відсутності
матеріальних збитків1.

Навряд чи можна повністю погодитись і з положенням, закріпленим у п. 6
ч. 2 ст. 18 СК, яке передбачає можливість відшкодування матеріальної і
моральної шкоди лише у тому разі, якщо це передбачено цим Кодексом або
договором. Адже ст. 8 СК допускає субсидіарне застосування норм ЦК до
майнових сімейних відносин, якщо це не суперечить суті останніх.
Наявність між суб’єктами сімейних правовідносин особистих, родинних або
інших взаємозв’язків, як підкреслює Є. Ворожейкін, не повинно ставити їх
у гірше становище порівняно з іншими громадянами. Якщо право
громадянина, його інтерес порушуються, вони мають захищатися
суспільством незалежно від ступеня близькості, яка пов’язує суб’єктів2.
Тому треба вважати, що суб’єкт сімейних правовідносин, який зазнав
моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб’єкта, має право на
її відшкодування незалежно від наявності матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від
31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику у справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди” підкреслено, що спори про відшкодування
моральної шкоди, заподіяної фізичним або юридичним особам, розглядаються
судами у тих випадках, коли право на таке відшкодування передбачене
спеціальним законодавством. Уявляється, що таке обмеження не відповідає
змісту ст. 1167 ЦК, яка не передбачає жодних обмежень при відшкодуванні
моральної (немайнової) шкоди. Більш слушним є положення п. 2 роз’яснення
президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. N°
02-5/95 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з
відшкодуванням моральної шкоди”, де зазначено, що чинне законодавство не
містить вичерпного переліку обставин, за наявності яких юридична особа
може вважати, що їй завдано моральної шкоди.

Як зазначає В. Рясенцев, деякі з зазначених рис сімейних правовідносин
властиві й окремим інститутам цивільного права, наприклад, триваючий
характер притаманний праву власності, особистим немайновим правам, а
зв’язок прав з особою, їх невідчужуваність визначають авторство3.

1 Див.: Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. —

If., 1965. – С. 19.

2 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,

1972. – С. 332.

: Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.

27

Невідчужуваність також характерна для прав на життя, охорону здоров’я,
свободу та особисту недоторканність, повагу до гідності та честі, а
також для інших особистих немайнових прав, перелічених у ст. 270 ЦК. У
ч. З ст. 269 ЦК зазначено, що особисті немайнові права тісно пов’язані з
фізичною особою, яка не може відмовитись від цих прав, а також бути
позбавлена їх. Відповідно до ч. 1 ст. 269 ЦК особисті немайнові права
належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Однак триваючий характер правовідносин, невідчужуваність і
непередаваність прав та обов’язків притаманні не усім цивільним
правовідносинам. Більшість цивільних прав передаються і відчужуються.
При цьому можливе правонаступництво. Є значна кількість правовідносин,
існування яких обмежене короткими строками. Тому особисто-довірчий і
триваючий характер правовідносин, непередаваність і невідчужуваність
прав та обов’язків, неможливість правонаступництва, як зазначає В.
Ря-сенцев, не можуть розглядатися як типові риси усіх цивільних
правовідносин, тоді як для усіх сімейних правовідносин вони є такими1.

Отже, розглянуті особливості відносин, які регулюються сімейним правом,
та сімейно-правового методу їх регулювання свідчать про те, що це право
має свій предмет і метод. Інститути сімейного права утворюють галузеву
єдність, що якісно відрізняється від галузевої єдності інститутів
цивільного та інших галузей права, тобто сімейне право є самостійною
галуззю права України.

§ 3. Функції сімейного права

Сімейному праву, як й будь-якій іншій правовій галузі, властиве
виконання певних функцій, характер яких визначається тими завданнями,
які стоять перед ним. Функції галузі права, як зазначає А. Пушкін, — це
такі, що відображають її соціальне призначення, специфічні напрями
правового регулювання відносин у процесі вирішення поставлених перед
ними завдань2. Є. Суханов наголошує на тому, що ці функції визначають
місце правової галузі у системі права, оскільки окремі галузі різняться
за змістом і характером виконуваних ними функцій3. Функції галузі права
поряд із предметом і методом

правового регулювання слугують одним із критеріїв відмежування
конкретної галузі від інших правових галузей. Сімейне право, як й інші
правові галузі, виконує виховну, регулятивну й охоронну функції. Однак
спрямованість останніх, співвідношення між ними, способи їх здійснення є
різними у різних галузях права.

Функції сімейного права істотно відрізняються від функцій цивільного
права. Так, регулятивна функція останнього спрямована на сприяння
створенню і розвитку у суспільстві нормальних економічних відносин. Як
зазначає А. Пушкін, майнові та особисті немайнові відносини, які
становлять предмет цивільного права, — це звичайні, такі, що існують
поза порушенням, відносини, беручи участь у яких, громадяни та
організації задовольняють свої життєві потреби1. Регулятивна ж функція
сімейного права передбачає зміцнення сім’ї, виконання останньою її
ідеологічної (виховної) та господарської функцій, охорону сім’ї,
дитинства, материнства і батьківства.

Виховна функція сімейного права спрямована на забезпечення такої
поведінки членів сім’ї, насамперед дітей, яка відповідає інтересам сім’ї
та суспільства. Метою ж виховної функції цивільного права є забезпечення
такої поведінки його суб’єктів, яка відповідає інтересам фізичних і
юридичних осіб, держави та суспільства. Це досягається завдяки тому, що
норми цивільного права передбачають можливість впливу у разі вчинення
правопорушення на майнову сферу правопорушника.

Охоронна функція сімейного права спрямована на захист й відновлення
особистих немайнових і майнових прав та інтересів членів сім’ї у разі їх
порушення. Охоронна ж функція цивільного права передбачає захист та
відновлення особистих немайнових і майнових прав та інтересів його
суб’єктів. Способи ж здійснення цих функцій у сімейному і цивільному
праві є різними, що є ще одним свідченням того, що сімейне право є
самостійною правовою галуззю.

§ 4. Принципи сімейного права

Під принципами галузі права треба розуміти основоположні засади,
характерні для всіх або більшості інститутів останньої та закріплені в
її нормах. Основні принципи сімейного права нашої держави, як й
будь-якої іншої правової галузі, закріплені у Конституції. Вони
визначають положення, пов’язані з

1 Див.: Там само. — С. 15.

2 Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 20.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С. 35.

Див.: Гражданское право Украины. — Ч. 1. — Харьков, 1996. — С. 20.

29

укладенням шлюбу, правами та обов’язками подружжя, батьків і дітей.

Згідно зч. 1 ст. 51 Конституції шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки
і чоловіка. Це означає, що особи, які одружуються, наділені правом
вільного вибору другого з подружжя. Зазначений принцип закріплено в ч. 1
ст. 24 СК. З нього випливає, що закон захищає інтереси тієї особи, право
якої на свободу вибору чоловіка, дружини порушено. Відповідно до ч. 1
ст. 40 СК шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.

У ст. 51 Конституції закріплено також принцип рівності прав і обов’язків
подружжя у шлюбі та сім’ї. Цей принцип тісно пов’язаний з положеннями
ст. 24 Основного Закону нашої держави про рівність прав чоловіка і жінки
та її гарантії, а також з положеннями пунктів 1 і 4 першого розділу
Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї
та жінок, прийнятої Верховною Радою України 5 березня 1999 р.

Рівноправність чоловіка і жінки у сімейних відносинах дістає вияв у
рівності таких їх особистих немайнових прав, як право наречених на вибір
прізвища при реєстрації шлюбу, право дружини та чоловіка на розподіл
обов’язків і спільне вирішення питань життя сім’ї, а також на особисту
свободу (статті 35, 54 і 56 СК). Відображенням же рівноправності дружини
і чоловіка у майнових відносинах є їх рівне право на майно, набуте за
час шлюбу (статті 60, 63, 65 і 70 СК), право та обов’язок матеріально
підтримувати один одного (гл. 9 СК). Рівність прав та обов’язків батьків
щодо дитини дістає вияв у їх праві визначати прізвище останньої (ст. 145
СК), в обов’язку виховувати дитину (статті 150—152 і 157), у праві
захищати її права та інтереси (ст. 154), визначати місце проживання
дитини (статті 160 і 161), управляти її майном (ст. 177 СК), в обов’язку
утримувати дитину та праві одержувати аліменти від повнолітніх дочки,
сина (глави 15, 16 і 17 СК).

У ч. 2 ст. 51 Конституції закріплено принцип взаємної матеріальної
підтримки батьків і дітей. Це дістає вияв в обов’язку батьків утримувати
своїх неповнолітніх і повнолітніх дітей і в праві батьків на одержання
аліментів від своїх дітей (глави 15, 16 і 17 СК).

Частина 3 ст. 51 Конституції закріплює принцип охорони державою сім’ї,
дитинства, материнства і батьківства. Цей принцип тісно пов’язаний з
положеннями пунктів 2—8 Дек-

30

ларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї
та жінок і конкретизований у деяких статтях СК. Так, згідно з ч. 2 ст.
ПО СК позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом
вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім
випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, що містить
ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Треба зазначити, що
це положення не завжди відповідає інтересам жінки.

Положення, пов’язані з охороною державою сім’ї, дитинства, материнства і
батьківства, відображені також у статтях 150—152, 155 і 157 СК,
присвячених правам та обов’язкам батьків щодо виховання і розвитку
дітей, зокрема праву матері та батька на захист прав й інтересів
останніх (ст. 154), підставам позбавлення батьківських прав (ст. 164),
обов’язку батьків утримувати своїх неповнолітніх і повнолітніх дітей та
їх праву на одержання аліментів від них (глави 15, 16 і 17), а також у
ч. 2 ст. 207, яка встановлює, що усиновлення дитини має провадитись у
найвищих інтересах останньої для забезпечення стабільних та гармонійних
умов її життя, і у ч. 1 ст. 238 СК, відповідно до якої усиновлення може
бути скасоване за рішенням суду, якщо воно суперечить інтересам дитини,
не забезпечує їй сімейного виховання.

У ч. 1 ст. 52 Конституції закріплено принцип рівності прав дітей
незалежно від їх походження й від того, народжені вони у шлюбі чи поза
ним. Цей принцип конкретизовано у ст. 142 СК.

Згідно з закріпленими у Конституції принципами сімейного права ст. 21 СК
передбачає визнання дійсним лише шлюбу, зареєстрованого у державних
органах РАЦСу. Релігійний обряд шлюбу не має правового значення і є
особистою справою кожного. Виняток становлять релігійні обряди, що
відбулися до створення або відновлення державних органів РАЦСу.

Отже, регулювання сімейних відносин здійснюється відповідно до принципів
добровільності шлюбу, рівності прав подружжя, вирішення
внутрішньосімейних питань за взаємною згодою, пріоритету сімейного
виховання дітей, піклування про їх добробут і розвиток, забезпечення
захисту прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх дітей та
непрацездатних членів сім’ї. Батьки й діти зобов’язані піклуватися одні
про одних. Сім’я, дитинство, материнство та батьківство охороняються
державою.

31

Глава 2

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СІМЕЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Сімейне законодавство Російської імперії не було єдиним для всіх її
підданих і ґрунтувалось на релігійних правилах. Особи різних
віросповідань і конфесій підпадали під дію різних законів залежно від
приписів тієї або іншої релігії. Мусульманам дозволялось укладати
полігамні шлюби. Шлюб між католиками не міг бути розірваний, дозволялась
лише сепарація, тобто судове розлучення подружжя. Причому вступити у
новий шлюб особи, які одержали рішення про сепарацію, не могли. Шлюб між
особами православного віросповідання визнавався законним лише у тому
разі, якщо він був укладений у церкві (статті 25 і 31 т. X ч. 1 Зводу
законів Російської імперії). Стаття 12 т. X ч. 1 Зводу законів
передбачала необхідність взаємної згоди осіб, які бажали одружитися.
Водночас незалежно від віку нареченого і нареченої вони мали отримати
згоду батьків на укладення шлюбу (ст. 6 т. X ч. 1 Зводу законів).
Особам, які перебували на цивільній і військовій службі, заборонялось
вступати у шлюб без дозволу начальства, засвідченого письмовим
свідоцтвом (ст. 9 т. X ч. 1 Зводу законів).

Підстави і порядок розлучення визначались залежно від сповідуваної
подружжям релігії. Так, згідно з правилами православної церкви шлюб міг
бути розірваний лише формальним духовним судом на прохання одного з
подружжя: 1) якщо доведено вчинення перелюбу другим з подружжя або його
нездатність до шлюбного співжиття; 2) коли один з подружжя засуджений до
покарання, пов’язаного з позбавленням усіх громадянських прав, або
засланий на проживання до Сибіру з позбавленням усіх прав і привілеїв;
3) у разі безвісної відсутності другого з подружжя (ст. 45 т. X ч. 1
Зводу законів). Не дозволялося розірвання шлюбу за взаємною згодою
подружжя без судового рішення (ст. 46 т. X ч. 1 Зводу законів).

Нерівність подружжя була закріплена у статтях, що регулювали особисті
відносини між дружиною і чоловіком. Так, у ст. 107 т. X ч. 1 Зводу
законів було підкреслено, що дружина має коритися своєму чоловікові як
главі сім’ї, ставитись до нього з любов’ю, пошаною й покірністю, всіляко
догоджати чоловіку і виявляти прихильність до нього як господиня дому.
Водночас ст. 106 т. X ч. 1 Зводу законів зобов’язувала чоловіка поважати
і захищати свою дружину, вибачати її недоліки, жити

32

з нею у злагоді, забезпечувати дружину їжею й утримувати її у міру його
можливостей.

Статті 107 і 108 широко застосовувались у судовій практиці. Більше того,
у рішеннях Сенату чоловік визнавався “начальником сім’ї” і
закріплювалось підлегле становище дружини1.

Із принципу панування чоловіка у сімейних відносинах випливав обов’язок
його дружини супроводжувати чоловіка у разі зміни ним місця свого
проживання (ст. 103 т. X ч. 1 Зводу законів). Якщо ж дружина
насмілювалася полишити свого чоловіка, вона на його вимогу могла бути
повернена до нього з допомогою поліції2. Внаслідок панівного становища
чоловіка в особистих взаємовідносинах між ним та його дружиною,
економічної залежності останньої від нього чоловік панував у майнових
відносинах незалежно від встановленого правового режиму майна подружжя.

У царській Росії основним був режим роздільності майна подружжя. Так,
згідно зі ст. 109 т. X ч. 1 Зводу законів шлюб не наділяв дружину і
чоловіка правом спільного володіння їх майном. Вони могли мати свою
власність і розпоряджатися нею незалежно одне від одного (ст. 114 т. X
ч. 1 Зводу законів). Проте ця самостійність дружини була паралізована як
особистою владою її чоловіка, так й її економічною залежністю від нього.

Наслідком особистої влади чоловіка, законодавчого визнання його
годувальником сім’ї (ст. 106 т. X ч. 1 Зводу законів) ставало, як
правило, зосередження у руках останнього усіх прав, пов’язаних з
управлінням майном його дружини. Якщо ж дружина й вчиняла правочини, то
лише такі, що відповідали інтересам її чоловіка.

Відповідно до законодавства (ст. 115 т. X ч. 1 Зводу законів) дружина і
чоловік мали право видавати одне одному доручення на управління належним
кожному з них майном. Проте до передачі чоловікові права управління
своїм майном його дружину, крім зазначеного вище, спонукала й та
обставина, що вона була менш досвідченою у справах, ніж її чоловік.

У тих же випадках, коли дружина намагалася розпоряджатися “своїм” майном
самостійно, на заваді цьому ставали норми законів, що регулювали майнові
відносини між подружжям.

1 Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней

женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204, 213.

2 Див.: Там само. — С. 205.

33

Так, дружина не могла давати на себе векселів і передавати їх з
поверненням на себе без дозволу її чоловіка1. Це, власне, давало
останньому можливість паралізувати комерційну діяльність його дружини.
Дружина фактично не могла набувати майно, оскільки вона не мала права
найматися на роботу без дозволу її чоловіка (ст. 2202 т. X ч. 1 Зводу
законів).

Таким чином, режим роздільності майна подружжя, характерний для
сімейного законодавства царської Росії, не чинив перепон пануванню
чоловіка у майнових відносинах між подружжям.

Треба зазначити, що загальні правила т. X Зводу законів застосовувалися
не до усіх осіб, які проживали на території Російської імперії. Так, у
Чернігівській і Полтавській губерніях діяли правила Литовського статуту,
а у Бессарабії — закони візантійського юриста К. Арменопула й О. Доніча.
На цих територіях також було встановлено режим роздільності майна. Однак
його правові норми ущемлювали права дружини ще більше, ніж норми Зводу
законів. Так, згідно з цими нормами посаг знаходився у спільному
володінні та користуванні подружжя, а по суті в управлінні чоловіка,
оскільки без дозволу останнього його дружина не могла робити жодних
розпоряджень, які порушували б або обмежували права чоловіка на спільне
з нею користування її посагом (ст. 111 т. X ч. 1 Зводу законів).

Владні повноваження чоловіка у майнових відносинах були закріплені також
у законах, що діяли на території Великого князівства Фінляндського. Так,
відповідно до уложення з цього питання після повінчання чоловік ставав
законним піклувальником своєї дружини і міг виступати позивачем і
відповідачем замість неї, а також розпоряджатися сімейним майном”2.
Таким чином, цивільна дієздатність дружини була обмежена.

У тій частині Росії, яка офіційно іменувалась Царством Польським,
особисті та майнові відносини між подружжям регулювалися Французьким
цивільним кодексом (ФЦК), який також забезпечував панівну роль у них
чоловіка. Відповідно до цього Кодексу доходи від майна дружини мали
надаватись її чоловіку для покриття витрат, пов’язаних зі шлюбом (ст.
1530 ФЦК). Чоловік був наділений правом управляти майном своєї дружини
(ст. 1531 ФЦК). Дружині не дозволялось відчужувати належне їй нерухоме
майно без згоди її чоловіка (ст. 1535 ФЦК).

1 Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней

женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204.

2 Див.: Там само. — С. 246.

34

Ще більша влада чоловіка у майнових відносинах між подружжям була
закріплена у законодавстві, що діяло у прибалтійських губерніях
Російської імперії. Згідно з ним чоловік вважався опікуном своєї
дружини, внаслідок чого він володів і управляв усім її майном, у тому
числі й тим, що було набуте нею за час шлюбу. Без згоди чоловіка його
дружина не мала права розпоряджатися своїм майном. Угоди, укладені
дружиною щодо належного їй майна, повинні були бути підписані чоловіком.

Майнові відносини між членами селянської сім’ї у дореволюційній Росії
регулювались нормами звичаєвого права. Відповідно до них усе майно
селянського двору, у тому числі й привнесене дружиною, вважалось
власністю глави сім’ї.

Дореволюційне законодавство також передбачало відмінність між правовим
становищем дітей, народжених у законному шлюбі, та позашлюбних дітей.
Перші вважались законними навіть тоді, коли вони народились: 1) у
природному порядку надто рано від часу укладення шлюбу, за умови, що
батько не заперечував законності їх народження; 2) після припинення
шлюбу, якщо між днем народження дітей і днем смерті їх батька або днем
припинення шлюбу пройшло не більше 306 днів (ст. 119 т. X ч. 1 Зводу
законів). Позашлюбними визнавались діти, народжені незаміжньою жінкою
внаслідок перелюбу, а також ті, які були народжені після більш ніж 306
днів від дня смерті чоловіка їх матері, розірвання шлюбу або визнання
його недійсним (ст. 132 т. X ч. 1 Зводу законів).

Батьківська влада щодо позашлюбної дитини належала матері (ст. 132-1 т.
X ч. 1 Зводу законів). Така дитина, якій не було присвоєне по батькові
при вчиненні метричного запису про її народження, іменувалась по
батькові згідно з іменем її хрещеного батька (ст. 132-2 т. X ч. 1 Зводу
законів). Позашлюбній дитині присвоювалось прізвище, яке відповідало її
по батькові. Однак за згодою матері дитини та її батька, якщо він був
живий, вона могла іменуватися дівочим прізвищем матері (ст. 132-3 т. X
ч. 1 Зводу законів). Батько позашлюбної дитини був зобов’язаний
відповідно до його майнових можливостей та суспільного становища її
матері нести витрати з її утримання, якщо вона потребувала цього, до
досягнення нею повноліття. Це ж стосувалося матері позашлюбної дитини
(ст. 132-4 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюбні діти могли спадкувати
лише набуте майно матері. Права на спадкування родового майна матері, а
також майна батька та його родичів після їх смерті вони не мали (ст.
132-12 т. X ч. 1 Зводу законів).

35

Після Жовтневої революції 1917 р. радянська влада розпочала створення
нового законодавства, у тому числі сімейного. Велику роль у скасуванні
сімейного законодавства дореволюційної Росії відіграв Декрет РНК РСФРР
від 24 листопада 1917 р. № 1 “Про суд”, яким було проголошено створення
на основі прямих виборів нових місцевих судів, до складу яких мали
обиратися один постійний суддя і два тимчасові засідателі. Згідно зі ст.
5 цього Декрету і приміткою до неї зазначені суди у своїх рішеннях і
вироках повинні були керуватися законами скинутих урядів лише остільки,
оскільки вони не скасовані революцією і не суперечать революційній
совісті та революційній правосвідомості.

Скасованими визнавались усі закони, що суперечили декретам ЦВК Рад, а
також програмі-мінімум РСДРП1.

Відповідно до зазначеного Декрету було скасовано усі норми царського
законодавства, що закріплювали нерівність жінки в особистих і майнових
відносинах з чоловіком, як такі, що суперечили програмі-мінімум РСДРП,
яка передбачала знищення станів і повну рівноправність усіх громадян
незалежно від статі та національності. У зв’язку з цим треба вважати, що
реформування царського сімейного законодавства в основному було
розпочате не Декретом ВЦВК і РНК РСФРР від 18 грудня 1917 р. “Про
цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану” і
Декретом ВЦВК та РНК РСФРР від 19 грудня 1917 р. “Про розірвання шлюбу”,
а Декретом РНК РСФРР “Про суд”. Декрети від 18 і 19 грудня 1917 р.
завершили скасування цього законодавства і визначили основоположні
принципи радянського сімейного права.

Зазначені декрети в основному регулювали особисті відносини між
подружжям на засадах рівноправності дружини і чоловіка й такі ж
відносини між батьками та дітьми. Необхідність цього була обумовлена
тим, що регулювання цих відносин у дореволюційній Росії, як було
показано вище, закріплювало нерівність прав дружини і чоловіка, а також
правового становища дітей, народжених у законному шлюбі та поза ним.
Декрет від 18 грудня 1917 р. урівняв у правах і обов’язках позашлюбних
дітей з дітьми, народженими у зареєстрованому шлюбі. Була передбачена
можливість судового встановлення батьківства. Декрет визнав юридично
чинним лише шлюб, зареєстрований у відділі ЗАГСу. Церковний шлюб було
позбавлено будь-якого юридичного значення.

Першими актами, що передбачали реформу сімейного законодавства на
території України, були декрети РНК УСРР від

СУ РСФСР. – 1917. – № 4. – Ст. 50.

20 лютого 1919 р. “Про організацію відділів записів актів
громадянського стану”, “Про цивільний шлюб та про ведення книг актів
громадянського стану”, “Про розлучення”. Вони закріпили положення,
аналогічні положенням декретів РСФРР від 18 і 19 грудня 1917 р. Так,
згідно з Декретом “Про цивільний шлюб та про ведення книг актів
громадянського стану” визнавався лише цивільний шлюб. Церковний шлюб
проголошувався особистою справою осіб, які бажали одружитися, і міг
укладатися лише після державної реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу.
Водночас Декрет визнавав чинність релігійних шлюбів, укладених до 20
лютого 1919 р. Цей документ закріпив принцип свободи і добровільності
при укладенні шлюбу і скасував релігійні обмеження цієї процедури.

Декрет “Про розлучення” проголосив свободу розлучень й анулював церковну
процедуру вчинення останніх. Шлюб міг бути розірваний на прохання обох
або хоча б одного з подружжя. Заяви про розлучення мали подаватися до
місцевих органів ЗАГСу. Однак оскільки у перші роки радянської влади
вони були організовані не скрізь, такі заяви могли подаватися до
народних судів1. Зазначені декрети регулювали переважно особисті
відносини між подружжям. Однак Декрет “Про розлучення” (ст. 6)
передбачав можливість регулювання і майнових відносин між подружжям.

Декрет РНК УСРР “Про цивільний шлюб та про ведення книг актів
громадянського стану” на відміну від Декрету ВЦВК і РНК РСФРР “Про
цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану” не
містив вказівки про зрівняння дітей, народжених у законному шлюбі, з
позашлюбними дітьми в цих правах. Однак, на погляд Г. Матвеева, судова й
адміністративна практика України тих часів виходила з визнання рівності
їх прав та обов’язків незалежно від того, перебували батьки у шлюбі чи
ні, кровне споріднення останніх з їх дітьми вважалось визначальним
чинником відносин між ними2.

Першим радянським сімейним кодексом був Кодекс законів про акти
громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР,
прийнятий ВЦВК 16 вересня 1918 р. і 22 жовтня був надрукован. Він, як
зазначав тодішній народний комісар юстиції РСФРР Д. Курський, цілком
грунтувався виключно на грудневих декретах 1917 рА

1 Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Ук

раинской ССР. – К., 1960. – С. 11.

2 Див.: Там само. — С. 9.

3 Див.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М, 1948. — С. 143.

37

Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРР
було затверджено РНК УСРР у липні 1919 рА Він складався з трьох книг: І.
“Про акти громадянського стану” (статті 1—55); II. “Про шлюб і сім’ю”
(статті 56—114); III. “Про опіку” (статті 115—146). У першій книзі було
закріплене положення про те, що громадянський стан осіб має
засвідчуватися встановленими актами (ст. 1). Відповідно до ст. 2 цього
Кодексу ведення записів актів громадянського стану покладалось на органи
ЗАГСу. Актами громадянського стану визнавались народження, смерть,
безвісна відсутність, шлюб, розлучення, зміна прізвища (ст. 7).
Реєстрація кожного з цих актів мала фіксуватись в окремій книзі. У разі
неможливості документального підтвердження народження, смерті та інших
актів громадянського стану вони могли бути встановлені заінтересованими
особами у судовому порядку з використанням усіх видів доказів, у тому
числі показань свідків (ст. 55).

У першій главі першого розділу другої книги “Про шлюб і сім’ю”
зазначалось, що лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу,
породжує права та обов’язки подружжя (ч. 1 ст. 56). Примітка до цієї
статті ставила додержання релігійної форми укладення шлюбу у залежність
від волевиявлення осіб, які виявили бажання одружитися. Згідно з ч. 2
цієї статті перед вчиненням релігійного обряду священнослужитель повинен
був оголосити особам, які мали намір вступити у шлюб, текст зазначеної
статті і відібрати від них відповідну підписку.

Друга глава передбачала умови укладення шлюбу. Однією з таких умов
відповідно до ст. 62 було досягнення шлюбного віку (16 років для жінок
та 18 — для чоловіків). Не могли одружуватись особи, які не
усвідомлювали значення своїх дій або не мали можливості для вільного
волевиявлення (ст. 63). Це ж стосувалося осіб, які перебували у
зареєстрованому шлюбі або такому, що мав силу зареєстрованого. Не могли
укладати шлюб між собою родичі прямої лінії споріднення, повнорідні й
неповнорідні брати і сестри (статті 64 і 65).

Третя глава регулювала питання, пов’язані з визнанням шлюбу недійсним.
Зокрема, згідно зі ст. 68 шлюб міг бути визнаний недійсним лише судом у
випадках, передбачених законом. Одним з таких випадків визнавалось
порушення умов укладення шлюбу (статті 70, 71 і 72).

1 Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров
Рабоче-Крестьянского правительства УССР в систематизированном виде и
неофициальное издание. — Вып. 1921. — С. 45.

38

Четверта глава регулювала питання, пов’язані з припиненням шлюбу. У ній
в основному були відтворені положення Декрету РНК УСРР “Про розлучення”.
Так, відповідно до ст. 77 шлюб вважався припиненим у разі смерті одного
з подружжя або оголошення його судом померлим. Згідно зі ст. 79
підставою для розлучення могло бути бажання як обох з подружжя, так і
одного з них. Однак на відміну від Декрету РНК УСРР у Кодексі нічого не
говорилося про можливість судової процедури розлучення. Був передбачений
лише реєстраційний порядок вчинення останнього (статті 47 і 48).

Друга книга регулювала також особисті та майнові права і обов’язки
подружжя. Було передбачено рівність дружини і чоловіка у виборі прізвища
(статті 81—83), право кожного з подружжя на обрання місця проживання
(ст. 84). Стаття 85 закріплювала принцип роздільності майна подружжя, а
ст. 86 — право дружини і чоловіка вступати між собою в усі дозволені
законом договірні відносини, за винятком укладення угод про надання
утримання. Були детально врегульовані аліментні права і обов’язки
подружжя. Стаття 87 передбачала право того з подружжя, хто був
непрацездатним і потребував матеріальної допомоги, на одержання
утримання від другого з подружжя у разі наявності у нього матеріальної
можливості робити це.

Стаття 91 наділяла того з подружжя, хто потребував матеріальної
допомоги, правом на одержання утримання від другого з подружжя у разі
припинення шлюбу внаслідок його розірвання, за винятком випадків, коли
той з подружжя, кому було пред’явлено вимогу щодо утримання, міг
довести, що розлучення сталося не з його вини. Зазначене право мало
припинятися внаслідок укладення другим з подружжя нового шлюбу, а також
після спливу двох років від дня розлучення.

Перша глава другого розділу другої книги Кодексу, що мав назву “Про
сім’ю”, встановлювала рівність прав і обов’язків дітей, народжених у
шлюбі і поза ним. Так, ст. 93 забезпечувала право на встановлення
справжнього походження дитини незалежно від її народження у шлюбі чи
поза ним. Зокрема, матері позашлюбної дитини ще в період вагітності
надавалось право подати заяву до органу ЗАГСу про батька дитини. Про
заяву орган ЗАГСу мав сповістити особу, названу у ній батьком дитини.
Цій особі надавалося право у двотижневий строк від дня одержання
повідомлення опротестувати заяву матері майбутньої дитини. Відсутність
протесту розцінювалася як визнання зазначеною особою свого батьківства.
За наявності протесту з боку ймовірного батька дитини її матері
надавалося право встановити справжнього батька через суд (статті 97—99).

39

У другій і третій главах було врегульовано особисті та майнові права і
обов’язки батьків і дітей. Статті, які регулювали ці відносини,
передбачали рівні права матері й батька дитини щодо вибору її прізвища
(статті 102 і 103), громадянства (ст. 104), а також вирішення усіх
спорів між батьками з урахуванням інтересів дітей. Передбачалась також
можливість позбавлення батьків опікунських прав за постановою відділу
соціального забезпечення (ст. 132).

Згідно з Кодексом майнові права батьків і дітей мали грунтуватися на
принципі роздільності їх майна. У ст. 105 було зазначено, що батьки
мають здійснювати права на належне кожному з них майно самостійно і
незалежно одне від одного. Кодекс також визначав аліментні права та
обов’язки батьків і дітей. Батьки були зобов’язані надавати своїм дітям,
які потребували матеріальної допомоги, утримання до досягнення ними 16
років (ст. 106). Після досягнення зазначеного віку право на одержання
утримання від батьків мали повністю або частково непрацездатні діти, які
потребували матеріальної допомоги, за умови, що батьки або один з них
мали можливість надавати таку допомогу (ст. 87).

У Кодексі було закріплено обов’язок працездатних дітей і тих, які
володіли майном, надавати утримання своїм непрацездатним батькам, які
потребували матеріальної допомоги. Непрацездатними вважалися батько,
який досяг 55 років, і мати старше 50 років (ст. 109 і примітка до неї).

Окремий розділ регулював питання, пов’язані з усиновленням. Так,
відповідно до ст. 113 усиновлені особи і усиновлю-вачі, якщо усиновлення
мало місце до видання цього Кодексу, прирівнювались до родичів за
походженням. Усиновлення ж, яке здійснене після набрання чинності
зазначеним Кодексом, не повинно було породжувати жодних цивільних
обов’язків і прав для усиновлювачів і усиновлених (ст. 114).

Третя книга регулювала відносини, пов’язані з опікою, яка
встановлювалась над недієздатними особами і неповнолітніми віком до 16
років (статті 115, 124). Опіка над неповнолітніми могла бути продовжена
до досягнення ними 18-річного віку, якщо відповідний орган соціального
забезпечення визнавав це за необхідне (ст. 116). Відали опікою Народний
комісаріат соціального забезпечення і підвідомчі йому органи.

У цій книзі було врегульовано питання, пов’язані з призначенням опікунів
і звільненням останніх від виконання їх обов’язків. Згідно зі ст. 128 не
могли бути опікунами особи, над якими було встановлено опіку; особи, чиї
права було обмежено судовим рішенням, протягом терміну дії цього
обмеження; особи, інтереси

40

яких суперечили інтересам тієї особи, над якою мала бути встановлена
опіка. Було визначено права та обов’язки опікунів і відповідальність
органів опіки. Опікунові надавалося право здійснювати в інтересах
підопічного оплатне відчуження його майна.

На відчуження опікуном домашньої обстановки і господарського інвентарю
підопічного необхідний був дозвіл місцевого відділу соціального
забезпечення (ст. 139). Опікуни не могли укладати з підопічними будь-які
угоди, а також здійснювати безоплатне відчуження їх майна (ст. 138).
Опікун ніс відповідальність перед підопічним за заподіяння йому недбалим
або несумлінним виконанням своїх обов’язків майнової шкоди (ст. 145).
Опікуни могли бути звільнені від їх обов’язків як за власним бажанням
(статті 129 і 130), так і за ініціативою відділів соціального
забезпечення (у разі неналежного виконання покладених на них обов’язків)
(ст. 132). За ухилення без достатніх підстав від виконання опікунських
обов’язків або їх недбале виконання передбачалась кримінальна
відповідальність (ст. 146).

Умови громадянської війни не дозволили ввести Кодекс законів про акти
громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРР у дію. Проте він увійшов в
історію як перша спроба здійснення кодифікації сімейного законодавства в
Україні.

Закінчення громадянської війни і запровадження непу зумовили
необхідність проведення значної законотворчої і кодифікаційної роботи.
Водночас перехід до непу породив низку проблем, пов’язаних з
регулюванням сімейно-шлюбних відносин.

Найбільше спорів виникало при застосуванні на практиці ст. 52 Кодексу
про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право
РСФРР, яка передбачала, що лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі
ЗАГСу, породжує права та обов’язки подружжя, і ст. 105 того ж Кодексу,
відповідно до якої шлюб не утворював спільності майна (у Кодексі законів
про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРР ці положення були
передбачені відповідно статтями 56 і 85).

У нових умовах положення про роздільність майна подружжя перестало
відповідати характеру майнових відносин, що складалися у радянській
сім’ї. Тому Д. Курський у пояснювальній записці до проекту нового
сімейного кодексу РСФРР, підготовленого у 1925 p., підкреслював, що з
урахуванням зазначеної обставини проект передбачає закріплення спільної
власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу, не прагнучи до
вирішення такого безнадійного і принципово неправильного завдання, як
врахування внеску кожного з подружжя у спільну справу1.

Див.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М., 1948. — С. 147.

41

Треба зазначити також, що принцип роздільності майна, закріплений у ст.
105 сімейного кодексу РСФРР 1918 р. і ст. 85 сімейного кодексу УСРР 1919
р., не дозволяв виокремлювати при визначенні прав на майно працю дружини
по веденню домашнього господарства і догляду за дітьми. А ця суспільно
необхідна праця давала чоловікові можливість уникати зайвих витрат,
ефективніше працювати, а отже, і більше заробляти. Однак згідно з
зазначеними статтями кошти, набуті, по суті, в результаті спільної праці
подружжя, формально належали чоловіку. Йому ж належало і придбане на ці
кошти майно. За визначенням Народного комісаріату юстиції УСРР в окремих
випадках це могло призвести до перетворення шлюбу у джерело нетрудового
збагачення одного з подружжя за рахунок другого1.

Наслідком недосконалості положень ст. 105 сімейного кодексу РСФРР 1918
р. стало те, що з 1922 р. на практиці їх стали тлумачити обмежено,
визнаючи спільність майна подружжя міської сім’ї у тих випадках, коли це
майно було набуте спільною працею дружини і чоловіка за час шлюбу. Так,
в ухвалі Вищого судового контролю Народного комісаріату юстиції РСФРР у
справі Абакумових, було підкреслено, що зазначену статтю треба розуміти
лише у тому сенсі, що один із подружжя не має права зазіхати на майно,
яке знаходиться у власності другого з подружжя. Проте спільне життя
неминуче створює таке становище, коли окремі предмети набуваються
спільною працею подружжя, причому чоловік працює на стороні, здобуваючи
кошти для існування сім’ї, а дружина виконує роботу по обслуговуванню
чоловіка, дітей тощо. І ця праця має вважатися продуктивною, такою, що
породжує право дружини на участь у її результатах. Тому при розірванні
шлюбу суд, розглядаючи вимоги дружини про виділення їй та її дітям
частини домашнього майна, повинен встановлювати, наскільки значною була
праця, вкладена нею за час шлюбу в спільне господарство2.

З 1922 р. точка зору, відповідно до якої з метою захисту інтересів жінки
майно, набуте подружжям за час шлюбу, повинне розглядатись як спільне
майно дружини і чоловіка, стала панівною у судовій практиці РСФРР.

В Україні принцип спільності майна подружжя почав визнаватися трохи
пізніше. Так, в ухвалі Найвищого суду УСРР від 23 жовтня 1923 р.
зазначалось, що згідно з радянським зако-

1 Див.: Сборник материалов к проектам семейных кодексов УССР и

РСФСР. – Харьков, 1926. – С. 169.

2 Див.: Еженедельник советской юстиции. — 1922. — № 11. — С. 12.

42

нодавством шлюб не створює спільності майна дружини і чоловіка. При
цьому не уточнювалося, стосувалося це положення майна, набутого до
шлюбу, чи будь-якого майна1. Проте у тому ж 1923 р. в іншій ухвалі цього
органу було підкреслено, що майно, набуте дружиною і чоловіком протягом
сімейного життя, має визнаватися їх спільною власністю2.

Розробка проекту нового сімейного кодексу УСРР розпочалась у другій
половині 1923 р. Проект було внесено на обговорення другої сесії ВУЦВК
IX скликання, яка ухвалила його 23 жовтня 1925 р. як тимчасовий. 31
травня 1926 р. на третій сесії ВУЦВК IX скликання на основі проекту було
прийнято Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського
стану (КЗпСОШ) УСРР, який набрав чинності з 1 вересня 1926 р. Треба
зазначити, що новий сімейний кодекс РСФРР було прийнято пізніше — 19
листопада 1926 р. (набрав чинності з 1 січня 1927 p.).

Під час розробки проекту сімейного кодексу УСРР 1926 р. найгостріша
дискусія точилася навколо проблем, пов’язаних з правовим значенням
державної реєстрації шлюбу і правовим захистом фактичних шлюбних
відносин3. Розгляд питання про надання цій реєстрації факультативного
характеру й про поширення правового захисту на підтверджені доказами
фактичні шлюби було ініційовано відділом законодавчих пропозицій і
кодифікації Народного комісаріату юстиції УСРР ще у другій половині 1923
р. У травні 1924 р. на розширеному засіданні колегії Наркомюсту за
підсумками обговорення основоположних принципів проекту нового сімейного
кодексу більшістю голосів (десять проти восьми) було схвалено пропозицію
про закріплення у ньому необов’язковості державної реєстрації шлюбу зі
збереженням обов’язкової реєстрації останнього лише для осіб, які
бажають укласти шлюб за релігійним обрядом4.

Перший проект сімейного кодексу УСРР, опублікований у червні 1924 p.,
передбачав факультативність державної реєстрації шлюбу. Це положення
було збережене і у проекті, внесеному

1 Див.: Вестник советской юстиции. — 1923. — № 9. — С. 240.

2 Див.: Сборник определений Верховного Суда УССР. — 1923. — № 39.

3 Докладніше про це див.: Сливицкий В.И. Основные вопросы брачно

го и семейного права УССР: Сборник памяти академика, профессора

В.М. Гордона. — Харьков, 1927. – С. 229—238; Матвеев Г.К. История

семейно-брачного законодательства Украинской ССР. — К., 1960. — С.

20-29.

4 Докладніше про це див.: Там само. — С. 230—239; Гордон М.В. Из

истории советского семейного права Украинской ССР // Ученые записки

Харьковского юридического института. — Т. XI. — Вып. II. — Харьков,

1958. – С. 82-87.

43

на обговорення другої сесії ВУЦВК IX скликання і прийнятому як
тимчасовий.

Остаточна редакція КЗпСОШ УСРР зазнала деяких змін. У ньому було
закріплене положення про те, що в УСРР визнається лише цивільний шлюб,
зареєстрований в органі ЗАГСу (статті 104 і 105). Вилучено статтю, яка
допускала судове визнання фактичного шлюбу, що тривав не менше двох
років або супроводжувався вагітністю жінки чи народженням дитини.
Водночас збереглися статті, які закріплювали можливість односторонньої
реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які перебували у близьких
стосунках (статті 133—139) і захист у певних випадках майнових прав
фактичного подружжя (ст. 140).

Структура кодексу відповідала його назві. Він включав п’ять відділів: І.
“Про сім’ю”; II. “Про опіку та піклування”; III. “Про шлюб”; IV. “Про
зміну громадянами своїх прізвищ та імен”; V. “Визнання особи безвісно
відсутньою або померлою”.

Структура аналогічного Кодексу РСФРР, як зазначається в юридичній
літературі1, була більш вдалою. У ньому спочатку були розміщені норми
про шлюб, а потім ті, що регулюють відносини між батьками й дітьми,
іншими родичами. Розробники цього Кодексу виходили з визнання того, що
основою сім’ї є шлюб, який породжує відносини між іншими членами сім’ї.
КЗпСОШ УСРР встановлював рівність прав та обов’язків дітей (незалежно
від того, були їх батьки в шлюбі в період зачаття або народження
останніх чи ні), а також батьків і матерів (ст. 1). Згідно з цим
Кодексом безспірним до спростування судом доказом походження дитини від
конкретних батьків був запис про її народження у книзі органу ЗАГСу (ст.
2) або подальше визнання батьківства (ст. 3). Кожна вагітна жінка або
та, яка народила дитину, мала право (незалежно від того, заміжня вона чи
ні) подати до органу ЗАГСу заяву із зазначенням прізвища особи, яку вона
вважала батьком дитини. Заява від матері дитини, котра народилася,
повинна була бути подана протягом місяця від дня її народження. У разі
пропущення цього строку батьківство могло бути встановлене лише судом чи
органом ЗАГСу за заявою батька дитини і якщо воно було підтверджене
матір’ю останньої (ст. 5).

Відповідно до ст. 6 КЗпСОШ у разі подання заяви про вагітність або
народження дитини її матір’ю орган ЗАГСу в

1 Див.: Бошко В.И. Очерки советского семейного права / Переработаь и
дополнены В.А. Рясенцевым. — К., 1952. — С. 50.

44

триденний строк мав повідомляти про це особу, яка була названа у заяві
батьком дитини, і зобов’язувати останню у місячний строк від дня
вручення їй повідомлення сповістити його, визнає вона цей факт чи ні.
Якщо протягом зазначеного строку ця особа не висловлювала заперечень,
вона повинна була бути записана батьком дитини. Водночас особа, яка
визнавалась у заяві матері дитини батьком останньої, протягом року з
моменту одержання повідомлення, передбаченого ст. 6, могла розпочати у
суді спір з приводу свого батьківства, повідомивши про це орган ЗАГСу.

Якщо зазначена особа протягом року не розпочинала судового спору, це
прирівнювалось до визнання нею дитини своєю (ст. 7). У разі ж порушення
спору особа, яка заперечувала своє батьківство, зобов’язана була надати
суду докази цього, а мати дитини — докази, що підтверджували б факти,
викладені в її заяві. Якщо цього не було зроблено, вимагати надання
відповідних доказів від обох сторін мав суд.

Особа, яка визнала себе батьком дитини або була визнана ним у
встановленому порядку, була зобов’язана брати участь у витратах,
пов’язаних з вагітністю, пологами, харчуванням і утриманням дитини, а
також надавати матеріальну допомогу матері, яка її потребувала, у період
вагітності та протягом одного року після пологів. Згідно зі ст. 12 було
встановлено солідарну відповідальність щодо сплати аліментів на
утримання дитини всіх осіб, які мали інтимні стосунки з її матір’ю у
період зачаття, незважаючи на те, що батьком визнавалась одна з них (ця
стаття була скасована 2 грудня 1937 p.). Однак треба враховувати, що до
прийняття постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. “Про заборону
абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення
державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків,
дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за
несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення”
аліменти на дітей стягувались у твердій грошовій сумі. Тому зазначене
положення не впливало на їх розмір.

Другий розділ першого відділу КЗпСОШ визначав особисті права та
обов’язки батьків і дітей, закріплював право останніх на прізвище і
громадянство, обов’язок батьків піклуватися про неповнолітніх дітей,
зокрема про їх здоров’я, фізичний розвиток, виховання (статті 13—16).
Було передбачене право батьків вимагати у позовному порядку дітей від
осіб, які незаконно утримували їх (ст. 18). На батьків покладався
обов’язок захищати особисті та майнові інтереси неповнолітніх дітей (ст.
17).

45

Передбачалась можливість позбавлення батьків батьківських прав (статті
25 і 27).

Третій розділ першого відділу КЗпСОШ регламентував майнові права та
обов’язки батьків і дітей. Зокрема, ст. 29 закріплювала принцип
роздільності їх майна, а статті ЗО—32 регламентували аліментні права та
обов’язки батьків і дітей. Суду надавалось право у виняткових випадках з
урахуванням особливостей відносин між дітьми й батьками звільняти
останніх від обов’язку утримувати повнолітніх дітей, які потребували
матеріальної допомоги внаслідок непрацездатності або безробіття, а дітей
— від обов’язку надавати матеріальну допомогу батькам.

П’ятий розділ першого відділу КЗпСОШ регулював питання, пов’язані з
інститутом усиновлення, що вперше запроваджувався в законодавство.
Згідно зі ст. 38 можна було усиновлю-вати неповнолітніх дітей. А
приймаки могли бути усиновлені й після досягнення ними повноліття.
Усиновлення мало здійснюватись на прохання усиновлювачів органами опіки
та піклування і не повинно було суперечити інтересам усиновлених (ст.
41). Усиновлені та їх нащадки набували усіх прав та обов’язків рідних
дітей усиновлювачів. Водночас вони втрачали усі права і звільнялися від
усіх обов’язків щодо своїх батьків (ст. 43). Була передбачена можливість
скасування усиновлення (статті 45 і 46).

Другий відділ КЗпСОШ регламентував питання опіки та піклування. Усі
правила, пов’язані з їх встановленням, переважно відтворювали відповідні
положення сімейного кодексу УСРР 1919 р. Однак на відміну від останнього
норми КЗпСОШ передбачали встановлення не тільки опіки, а й піклування.
Опіка має встановлюватись над неповнолітніми, марнотратниками, особами з
вадами психічного розвитку, а піклування — над особами, які через свій
фізичний або психічний стан не могли самостійно захищати свої права та
інтереси. У цьому відділі було визначено порядок встановлення і
скасування опіки та піклування, права й обов’язки опікунів та
піклувальників.

Третій відділ КЗпСОШ містив норми, які регулювали питання, пов’язані з
формою та умовами укладення шлюбу, визнанням його недійсності, а також з
правами та обов’язками подружжя. Причому норми КЗпСОШ істотно
відрізнялись від відповідних норм аналогічного російського кодексу, де
були наведені ознаки фактичних шлюбних відносин (ст. 12) і передбачено
захист майнових прав фактичного подружжя (статті 11 і 16). А КЗпСОШ
УСРР, як вже зазначалось, визнавав лише

46

цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, і передбачав можливість
захисту майнових прав фактичного подружжя лише в окремих випадках.

КЗпСОШ визначав умови укладення шлюбу (статті 108— 112), а у російському
кодексі йшлося лише про умови реєстрації шлюбу (ст. 4). Шлюбний вік в
Україні для жінки встановлювався у 16, а для чоловіка — у 18 років (ст.
109), тоді як у РСФРР — у 18 років для чоловіка і жінки (ст. 5). На
відміну від російського кодексу в українському було закріплено
можливість визнання шлюбу недійсним.

Питання, пов’язані з припиненням шлюбу, регулювалися четвертим розділом
третього відділу КЗпСОШ. Зокрема, відповідно до ст. 119 шлюб міг бути
розірваний як за взаємною згодою подружжя, так і за бажанням одного з
них. Явним доказом розірвання шлюбу був запис у книзі актів
громадянського стану або ухвала суду. Однак на практиці судова процедура
розірвання шлюбу, як зазначає Г. Матвеев, практично зникла1.

У п’ятому розділі третього відділу КЗпСОШ були закріплені права та
обов’язки подружжя, регулювання яких грунтувалось на засадах
рівноправності дружини і чоловіка в особистих і майнових відносинах.
Вони мали рівне право на вибір прізвища, місця проживання, однакові
майнові права. Зокрема, одному з подружжя дозволялося приєднати до свого
прізвища прізвище другого з них за згодою останнього (ст. 121). Було
передбачено, що зміна місця проживання одним з подружжя не повинна
породжувати обов’язку другого з них супроводжувати його (ст. 126).
Згідно зі ст. 124 КЗпСОШ якщо одна з осіб, які одружувались, була
громадянином УСРР, а друга — іноземцем, за кожною з них мало зберігатись
їх громадянство.

КЗпСОШ по-новому регулював права подружжя на належне їм майно. На
відміну від сімейного кодексу УСРР 1919 p., який закріплював
роздільність майна дружини і чоловіка (ст. 85), ст. 125 КЗпСОШ
встановлювала, що майно, нажите спільною працею подружжя, вважається
таким, що належить обом з них у рівних частках. Інше майно є роздільною
власністю кожного з подружжя (статті 61—65 ЦК УСРР 1922 р. передбачали
спільну часткову власність).

Примітка до ст. 125 КЗпСОШ закріплювала положення про те, що праця
дружини, пов’язана з веденням домашнього господарства або з доглядом за
дітьми, має прирівнюватись при

1 Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства
Украинской ССР. — К., 1960. – С. 36.

47

визначенні прав подружжя на майно до праці чоловіка з добування засобів
для існування. Це мало важливе значення для захисту майнових прав жінки.
При цьому треба зазначити, що в аналогічному російському сімейному
кодексі такої норми не було і що, як вже підкреслювалось, судова
практика України ще з 1923 р. почала керуватися зазначеним положенням.

У КЗпСОШ був також передбачений захист аліментних прав дружини і
чоловіка. Так, відповідно до ст. 128 право на утримання мав той з
подружжя, хто внаслідок непрацездатності або безробіття потребував
цього, за умови, що другий з подружжя мав можливість надавати йому
матеріальну допомогу. Причому це право зберігалось й після розірвання
шлюбу, якщо непрацездатність того з подружжя, хто потребував утримання,
виникла до укладення шлюбу, за час шлюбу або не пізніше ніж через рік
після розлучення, а також у разі, якщо він був безробітним протягом року
після розірвання шлюбу (ст. 129). Право розлученого чоловіка, дружини на
аліменти не обмежувалося строком. Воно припинялось лише у разі вступу
того з подружжя, хто потребував матеріальної допомоги, у новий шлюб, при
відпаданні умов, необхідних для одержання аліментів (поновлення
працездатності, зникнення потреби у матеріальній допомозі тощо) або ж
тоді, коли той з подружжя, з якого стягувались аліменти, внаслідок зміни
свого матеріального становища був не в змозі сплачувати їх (в РСФРР у
разі розірвання шлюбу право на аліменти зберігалось за непрацездатним
чоловіком, дружиною протягом одного року).

Як вже зазначалося, статті 133—139 КЗпСОШ передбачали можливість
односторонньої реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які перебували
у близьких стосунках. Згідно зі ст. 133 у разі подання заяви про
реєстрацію шлюбу лише однією зі сторін (із зазначенням того, хто є
другою стороною і за відсутності визнання цього останнього) орган ЗАГСу
у триденний строк повинен був сповіщати про це особу, вказану в заяві як
чоловік, дружина, і покладати на неї обов’язок у місячний строк
повідомити його, чи визнає вона достовірність поданої заяви. Протягом
місяця від дня одержання заяви ця особа могла розпочати спір у суді з
приводу її вірогідності, сповістивши про це орган ЗАГСу. Якщо зазначена
особа не порушувала судового спору, вважалося, що вона визнала себе
чоловіком, дружиною. У такому разі орган ЗАГСу вчиняв запис про шлюб
(ст. 134). Якщо ж спір виникав, вчинення такого запису ставилося у
залежність від рішення суду (ст. 135). Проте реєстрація шлюбу на
підставі судового рішення могла бути здійснена лише тоді,

коли жодна з сторін не перебувала в зареєстрованому шлюбі (ст. 139).
Якщо ж одна з сторін або обидві сторони перебували в зареєстрованому
шлюбі, суд міг визнати за однією з сторін право на спільне майно і на
одержання аліментів від другої сторони (ст. 140). Треба зазначити, що у
такому разі шлюб між цими особами не міг бути зареєстрований. Проте у
них виникали майнові права.

Останні два відділи КЗпСОШ (“Про зміну громадянами своїх прізвищ та
імен” і “Визнання особи безвісно відсутньою або померлою”) мали
переважно інструктивний характер.

Як вже зазначалося, КЗпСОШ УСРР на відміну від аналогічного російського
кодексу прямо не передбачав захисту майнових інтересів фактичного
подружжя. Це було можливо лише за наявності умов, передбачених ст. 140.

Однак судова практика УСРР почала визнавати майново-правові наслідки й
за фактичними шлюбними відносинами. Так, у роз’ясненні Пленуму
Верховного Суду УСРР від 14 лютого 1928 р. було зазначено, що чоловіком,
дружиною у розумінні ст. 418 ЦК треба вважати не тільки зареєстровану
особу, а й сторону фактичного шлюбу, якщо суд визнає її такою (ст. 418
ЦК 1922 p. передбачала коло спадкоємців за законом), і що визнати за
однією з сторін майнові права, які виникають зі шлюбу, суд може не
тільки у випадку, прямо зазначеному в ст. 140 КЗпСОШ, а й тоді, коли
реєстрація фактичного шлюбу не може бути здійснена внаслідок смерті,
психічної хвороби тощо одного з подружжя. У цьому ж роз’ясненні було
наведено такі соціально-побутові ознаки шлюбу, як спільне домашнє
господарство, взаємна допомога, спільне виховання дітей, визнання себе
чоловіком, дружиною перед третіми особами тощо, які майже повністю
збігалися з ознаками, закріпленими у ст. 12 Російського сімейного
кодексу’. •

Таким чином, Верховний Суд УСРР визнав існування у певних випадках у
фактичного подружжя права не тільки на аліменти і спільне майно, а й на
взаємне спадкування, явно вийшовши за межі своєї компетенції.

Судова практика РСФРР також пішла шляхом розширення майнових прав
фактичного подружжя і визнання за ними права на взаємне спадкування.
Більше того, Верховний Суд РСФРР виходив з того, що за наявності у
померлої особи зареєстрованого і фактичного чоловіка, дружини вони
обидва мають право на спадкування2.

1 Див.: Вестник советской юстиции. — 1928. — № 5. — С. 142—143.

2 Див.: Судебная практика. — 1929. — № 16. — С. 5.

У розглядуваний період внаслідок того, що жінка була економічно слабшою
стороною, існувала певна необхідність у правовій охороні фактичних
шлюбних відносин. Однак це спричиняло й деякі негативні наслідки.
Визнання паралельного існування фактичного і зареєстрованого шлюбів
підривало принцип моногамії. Зареєстровані чоловік, дружина не мали
гарантій від появи претендента на їх спільне майно або на спадкування
після того з них, хто помер. Це призводило до невизначеності у майнових
відносинах між подружжям, а у багатьох випадках й до ущемлення майнових
прав зареєстрованих чоловіка, дружини.

Одночасному захисту майнових прав зареєстрованих і фактичних чоловіка,
дружини, що набув поширення у судовій практиці РСФРР, було покладено
край після опублікування постанови Президії Верховного Суду РСФРР від 16
вересня 1935 р., у якій було, зокрема, наголошено на тому, що суди не
мають права визнавати наявність фактичних шлюбних відносин при
одночасному існуванні зареєстрованого шлюбу1.

Наступним важливим нормативним актом, що сприяв розвитку сімейного
законодавства, була постанова ЦВК та РНК СРСР “Про заборону абортів,
збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної
допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих
ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату
аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення”. Цей
документ, який встановив кримінальну відповідальність за здійснення
незаконних абортів, передбачав збільшення державної матеріальної
допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним,
збільшення тривалості оплачуваних відпусток по вагітності і пологах,
посилення кримінального покарання за несплату аліментів. Було
встановлено нові правила обчислення розміру аліментів на дітей. Вони
мали стягуватись не у твердій грошовій сумі, а у частці від заробітку
платника аліментів. На утримання однієї дитини повинна була стягуватись
чверть його заробітку, двох дітей — третина, трьох і більше дітей —
половина заробітку цієї особи. З метою боротьби з легковажним ставленням
до сім’ї було передбачено особисту явку до органу ЗАГСу обох з подружжя,
які бажали розлучитися, вчинення відмітки у паспортах про розірвання
шлюбу, підвищення плати за розлучення.

8 липня 1944 р. було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про
збільшення державної допомоги вагітним жінкам,

Див.: Советская юстиция. — 1935. — № 31. — С. 24.

багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і
дитинства, про встановлення почесного звання ” Мати-героїня” та
застосування ордена “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”,
який по-новому вирішив низку питань правового регулювання сімейних і
шлюбних відносин1.

Необхідність прийняття цього акта була значною мірою обумовлена
обставинами воєнного часу. У цей період багато сімей були роз’єднані.
Деякі сім’ї розпались, у тому числі й через спрощеність процедури
розлучення. Значного поширення набули фактичні шлюби, які прирівнювались
до зареєстрованих. Указ визнав правову силу лише за зареєстрованим
шлюбом. Водночас було зазначено, що особи, які фактично перебували у
шлюбних відносинах до видання цього документа, могли оформити їх шляхом
реєстрації шлюбу, зазначивши строк фактичного співжиття. Було значно
ускладнено порядок розлучення. Указ скасував право матері на звернення
до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на
дитину, яка народилась від особи, з якою мати не перебувала у
зареєстрованому шлюбі. Це положення суперечило розвитку радянського
сімейного законодавства, яке передбачало зрівняння прав дітей у шлюбі з
правами позашлюбних дітей.

Положення Указу всупереч попереднім нормативним актам у галузі сімейного
законодавства поширили юридичну силу зареєстрованого шлюбу на відносини
не тільки між дружиною і чоловіком, а й між батьками та дітьми, що, як
слушно зазначає М. Антокольська, відкинуло законодавство колишнього СРСР
на століття назад2.

Після опублікування Указу сімейні кодекси союзних республік зазнали
значних змін. Зміни до КЗпСОШ було внесено Указом Президії Верховної
Ради УРСР від 15 вересня 1945 р. Цим актом скасовано 18 і додано 8
статей, більш як у 20 статей внесено істотні зміни або доповнення.

Було скасовано статті 4— 11, відповідно до яких встановлення і
оспорювання батьківства не залежало від того, перебувала мати дитини у
зареєстрованому шлюбі чи ні. Змінено ст. І, що передбачала рівність прав
та обов’язків дітей, народжених у шлюбі та поза ним. Вона закріпила
положення, згідно з яким

1 Докладніше про це див.: Рабинович Н.В. Семейное право // История

советского гражданского права. 1917—1947 гг. — М., 1944. — С. 488—498;

Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской

ССР. – К., 1960. — С. 43—51; Антокольская М.В. Семейное право. – М.

1999. – С. 75-76.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 77.

51

взаємні права та обов’язки батьків і дітей мали визначатися походженням
останніх, засвідченим відповідним записом у книзі запису актів
громадянського стану.

Змінено зміст статей 2 і 3. Зокрема, у ч. 1 ст. 2 було відтворено
положення Указу від 8 липня 1944 p., відповідно до якого при реєстрації
в органі ЗАГСу народження дитини від матері, яка не перебувала у
зареєстрованому шлюбі, дитина мала бути записана за прізвищем матері, за
вказівкою якої їй повинно було бути присвоєне по батькові. Частина 2
цієї статті грунтувалась на положенні Указу Президії Верховної Ради СРСР
від 14 березня 1945 р. “Про порядок застосування Указу Президії
Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. щодо дітей, батьки яких не
перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі” і встановлювала, що у
разі укладення жінкою зареєстрованого шлюбу з особою, від якої вона
народила дитину і яка визнає себе батьком останньої, дитина має
прирівнюватись в усіх правах до дітей, які народились у зареєстрованому
шлюбі. їй має бути присвоєне по батькові за іменем останнього і, за
спільною згодою батьків, прізвище батька.

Кодекс було доповнено статтями 32-2 і 32-3, що визначали майнові права
дітей, які народилися до видання Указу від 8 липня 1944 р. від осіб, з
якими їх матері не перебували у зареєстрованому шлюбі, але які були
записані батьками цих дітей. Зазначені діти мали право на аліменти від
цих осіб, право спадкування і право на одержання пенсії нарівні з
дітьми, які народилися у зареєстрованому шлюбі.

Значних змін зазнав відділ ПІ “Про шлюб”. Його було доповнено, зокрема,
статтями 105-1 і 105-2.

У ст. 105-1 на підставі Указу від 8 липня 1944 р. було закріплено
положення про те, що особи, які фактично перебували у шлюбних відносинах
на цей день, могли оформити їх шляхом реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу,
зазначивши строк спільного життя, за умови, що жодна з них не перебувала
у зареєстрованому шлюбі, та за відсутності інших перешкод до укладення
шлюбу.

Стаття 105-2 відтворювала положення Указу Президії Верховної Ради СРСР
від 10 листопада 1944 р. “Про порядок визнання фактичних шлюбних
відносин у разі смерті або пропажі безвісти на фронті одного з
подружжя”. Згідно з нею у тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини,
що існували на день 8 липня 1944 р., не могли бути оформлені внаслідок
смерті або пропажі безвісти на фронті однієї з осіб, які перебували у
фактичних шлюбних відносинах, друга сторона

52

мала право звернутися до суду з заявою про визнання її чоловіком,
дружиною померлої або зниклої безвісти на фронті особи.

Було змінено норми, що регулювали розірвання шлюбу. Згідно з новою
редакцією ст. 119 це питання мало вирішуватись судом за спільною заявою
подружжя або одного з них. Зазнали змін статті, які визначали права та
обов’язки подружжя. Зі ст. 121 було виключено положення про те, що
особи, які виявили бажання одружитися, при укладенні шлюбу мали право
обрати спільне прізвище. Змінено зміст ст. 125. Відповідно до неї для
виникнення спільної власності подружжя було необхідно, щоб особи
перебували у зареєстрованому шлюбі і щоб майно було набуте їх працею за
час цього шлюбу. Закріплено положення про те, що розмір частки кожного з
подружжя у їх спільному майні у разі виникнення спору між ними мав
визначатися судом (раніше передбачалося, що подружжю у спільному майні
належать рівні частки).

Зі ст. 128 було виключено положення про право одного з подружжя на
одержання утримання від другого з них у разі безробіття. Також
зазначалося, що право на одержання утримання мають дружина, чоловік, які
перебувають у зареєстрованому шлюбі (у попередній редакції цієї статті
слова “зареєстрованому” не було). Однак це не змінювало змісту ст. 128,
оскільки КЗпСОШ визнавав лише зареєстрований шлюб. З Кодексу були
виключені статті 131—140.

Істотні зміни до КЗпСОШ було внесено Указом Президії Верховної Ради УРСР
від 7 квітня 1951 р. Кодекс було доповнено статтями, які закріпили
аліментні права та обов’язки вітчима й мачухи (ст. 32-4), пасинка і
падчерки (ст. 32-5), повнолітніх братів і сестер, котрі мали достатньо
коштів для утримання своїх неповнолітніх братів і сестер, які
потребували матеріальної допомоги (ст. 32-6), діда й баби, внука й
внучки (ст. 32-7), фактичних вихователів, тобто осіб, котрі взяли до
себе на виховання дітей з утриманням, а також осіб, які одержали спадок
від особи, котра утримувала дітей, або від особи, на яку покладався
обов’язок їх утримання (ст. 32-10). Згідно з зазначеними статтями
аліменти на неповнолітніх дітей стягувались з вітчима й мачухи, братів і
сестер, діда й баби, фактичних вихователів, осіб, які одержали спадок
від особи, котра утримувала дітей, або від особи, на яку покладався
обов’язок їх утримання, за умови, якщо батьки цих дітей померли або якщо
внаслідок хвороби або з іншої причини вони не мали можливості утримувати
своїх дітей.

53

Після закінчення Великої Вітчизняної війни низка положень Указу від 8
липня 1944 р. стала суперечити правосвідомості суспільства. Особливо це
стосувалось питань, пов’язаних з сімейно-правовим становищем позашлюбних
дітей і розірванням шлюбу.

Щодо врегулювання законодавства, пов’язаного з сімейно-правовим
становищем позашлюбних дітей, було висловлено дві точки зору.
Представники першої з них вважали, що відмінність у цьому дітей, яка
зумовлена наявністю або відсутністю зареєстрованого шлюбу між їх
батьками, не відповідає основним засадам радянського сімейного права,
вона була породжена особливостями воєнного часу, а тому щодо позашлюбних
дітей треба відновити ті норми, які існували до прийняття зазначеного
Указу1. На думку представників другої точки зору, передбачене Указом
сімейно-правове становище позашлюбної дитини потребувало нормування у
тій частині, яка визначала її правовий статус як особи (право на
прізвище та по батькові тощо). Проте зміни не повинні були стосуватися
майново-правового становища позашлюбних дітей, зокрема принципу їх
державного аліментування, недопущення позовів, пов’язаних зі
встановленням батьківства, а також зі стягненням з позашлюбних батьків
аліментів2.

До положень же Указу від 8 липня 1944 p., які регулювали питання, що
стосувалися розлучення, було внесено зміни Указом Президії Верховної
Ради СРСР від 10 грудня 1965 р. “Про деяку зміну порядку розгляду в
судах справ про розірвання шлюбу”. Цей Указ встановив одностадійний
судовий порядок розгляду зазначених справ. Було скасоване положення про
обов’язковість публікації в газетах повідомлень про їх порушення.

У 1968 р. було розроблено і опубліковано проект Основ законодавства
Союзу РСР про шлюб та сім’ю3. Під час його обговорення найгостріші
суперечки точились навколо питань, пов’язаних з підставами встановлення
у судовому порядку батьківства позашлюбних дітей, а також з їх правовим
становищем.

1 Див.: Пергамент А.И. О кодификации республиканского законодатель

ства о браке, семье и опеке // Научная сессия, посвященная вопросам
совет

ского республиканского законодательства. 31 января — 2 февраля 1957 г. —

М., 1957. – С. 87.

2 Див.: Свердлов Г.М. К вопросу о кодификации брачно-семейного за

конодательства // Вопросы кодификации. — М., 1957. — С. 107—108;

Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской

ССР. – К., 1960. – С. 61-62.

3 Див.: Известия. — 1968. — 7 мая.

54

Деякі науковці та практичні працівники (С. Братусь, Є. Флей-шиц, А.
Пергамент) виступали проти будь-яких обмежень при вирішенні цих питань.
Вони висловили думку, що єдиною підставою виникнення прав і обов’язків
батьків щодо позашлюбної дитини має бути її походження від них (кровне
споріднення). В. Тадевосян вважав, що суд повинен брати до уваги й інші
докази батьківства. За результатами обговорення Комісія законодавчих
передбачень Ради Союзу Верховної Ради СРСР визнала за доцільне доповнити
передбачений проектом перелік підстав судового встановлення батьківства
положенням про те, що воно може бути також встановлене за наявності
доказів, які підтверджують визнання батьківства відповідачем1.

Різні погляди були висловлені також щодо правового режиму майна
подружжя. Так, Ю. Васильєв пропонував поширити режим спільності не
тільки на майно, набуте подружжям за час шлюбу, а й на їх дошлюбне майно
у тих випадках, коли між ними не було домовленості, що воно
залишатиметься у власності кожного з подружжя2. Н. Орлова3 і Ю.
Червоний4 вважали, що в Основах має бути закріплене положення про
спільність майна, набутого подружжям за час шлюбу, й роздільність їх
дошлюбного майна. Воно й було закріплене в Основах законодавства Союзу
РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю, затверджених Верховною Радою
СРСР 27 червня 1968 р. (набули чинності з 1 жовтня 1968 p.).

На підставі Основ у всіх союзних республіках були прийняті кодекси про
шлюб та сім’ю. КпШС України було затверджено Верховною Радою У РСР 20
червня 1969 р. і введено у дію з 1 січня 1970 р. Він складався з шести
розділів: І. “Загальні положення”; II. “Шлюб”; III. “Сім’я”; IV. “Опіка
та піклування”; V. “Акти громадянського стану”; VI. “Застосування
законодавства про шлюб та сім’ю до іноземців та осіб без громадянства,
застосування законів про шлюб та сім’ю іноземних держав і міжнародних
договорів”.

У першому розділі були визначені завдання КпШС, коло регульованих ним
відносин, основні принципи регулювання сімейних відносин, регламентовані
питання застосування позовної давності до вимог, які випливають зі
шлюбних і сімейних

1 Див.: Известия. — 1968. — 27 июля.

2 Див.: Известия. — 1968. — 14 мая.

3 Див.: Известия. — 1968. — 30 мая.

4 Див.: Червоний Ю.С. Підстава та момент виникнення спільного май

на подружжя. Охорона майнових прав подружжя // Проблеми правознав

ства. – Вип. 9. – К„ 1968. – С 106-113.

55

відносин, деякі інші питання сімейного законодавства. Положення про
шлюб і умови його укладення, особисті та майнові права подружжя, питання
припинення шлюбу і визнання його недійсності були відображені у другому
розділі. Зокрема, ст. 13 передбачала, що права та обов’язки подружжя
породжує лише шлюб, укладений в органі реєстрації актів громадянського
стану. Однак КпШС на відміну від Указу від 8 липня 1944 р. поширював
положення про чинність зареєстрованого шлюбу лише на відносини між
подружжям (в Указі це положення поширювалось й на відносини між батьками
та дітьми). Згідно зі статтями 41 і 42 шлюб міг бути розірваний як у
судовому, так й у реєстраційному порядку (у випадках, передбачених
законом).

У третьому розділі було висвітлено питання про підстави виникнення
правовідносин між батьками й дітьми, їх особисті та майнові права,
аліментні права й обов’язки інших членів сім’ї та родичів, про
усиновлення. Сформульоване одне з найважливіших положень сімейного
законодавства, відповідно до якого взаємні права та обов’язки батьків і
дітей мають грунтуватися на походженні останніх, засвідченому у
встановленому законом порядку (ст. 51), передбачена можливість
встановлення батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому
шлюбі як у реєстраційному, так і в судовому порядку (ст. 53). У ст. 57
було закріплено один з найважливіших принципів сімейного законодавства,
згідно з яким діти, походження яких встановлене за спільною заявою
батьків або за рішенням суду, повинні мати ті самі права й обов’язки
щодо батьків та їх родичів, що й діти осіб, які перебувають у шлюбі між
собою, тобто передбачена рівність правового становища позашлюбних дітей
і дітей, народжених у зареєстрованому шлюбі.

Четвертий, п’ятий і шостий розділи КпШС мали переважно інструктивний
характер.

Від часу прийняття КпШС України до нього було внесено багато змін і
доповнень. Зокрема, він був доповнений статтями, присвяченими
регулюванню питань, пов’язаних зі здійсненням і захистом прав, що
виникають зі шлюбних та сімейних відносин, а також з виконанням
пов’язаних з цим обов’язків. Введено правову норму, яка надала подружжю
право на укладення шлюбного контракту. Змін і доповнень зазнали статті,
пов’язані з аліментними обов’язками батьків і дітей, інших членів сім’ї
та родичів, з питаннями усиновлення дітей, у тому числі дітей-громадян
України іноземними громадянами.

З часу прийняття КпШС в Україні відбулися кардинальні економічні та
соціально-політичні зміни. Вона стала незалежною

державою. Прийнято нову Конституцію. Все це зумовило необхідність
розробки і прийняття нових кодексів, зокрема ЦК і СК.

Однак при цьому не було єдності думок. Члени робочої групи з розробки
проекту нового ЦК вважали, що кодифіковані норми сімейного права треба
включити до цього Кодексу у вигляді окремої книги1. Інші вчені,
насамперед 3. Ромовська, наполягали на прийнятті самостійного СК2.
Зазначені позиції відображали розглянуті у першій главі підручника два
погляди на сімейне право як на правову галузь (визнання його частиною
цивільного права і самостійною галуззю права).

Згідно з одним із цих поглядів до проекту ЦК було включено книгу шосту
“Сімейне право”, присвячену регулюванню сімейних відносин. Проте
водночас було підготовлено альтернативний проект СК, розробники якого
відстоювали думку про необхідність його прийняття у вигляді окремого
Кодексу. Верховна Рада України визнала за доцільне затвердити
самостійний СК, що набрав чинності з 1 січня 2004 р. одночасно з
Цивільним кодексом України.

Глава З

СУЧАСНЕ СІМЕЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Як вже зазначалось, під сімейним законодавством треба розуміти систему
сімейно-правових нормативних актів, розташованих у певному порядку
залежно від їх юридичної сили.

Найвищу юридичну силу в нашій державі має Конституція України, норми
якої є нормами прямої дії (ст. 8). Доводиться, однак, констатувати, що у
ч. 1 ст. 7 СК серед наведених у ній нормативно-правових актів, які
регулюють сімейні відносини, вона на відміну від ч. 1 ст. 4 ЦК, де
зазначено, що Конституція становить основу цивільного законодавства
України, не фігурує.

Особливе значення для регулювання сімейних відносин мають норми другого
розділу Конституції, де зафіксовано права, свободи та обов’язки людини і
громадянина. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Основного Закону нашої країни
громадяни мають

1 Див.: Відкритий лист членів робочої групи з розробки проекту нового

Цивільного кодексу України керівництву Верховної Ради України І. Плющу,

В. Медведчуку, С. Гавришу та народним депутатам України // Юридич

ний вісник України. — 2001. — № 46.

2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє //

Право України. — 2001. — № 2. — С 63—69.

рівні конституційні права та свободи, а ч. З цієї статті визначає
способи забезпечення рівності прав жінки й чоловіка. Основні принципи
регулювання сімейних відносин закріплено у статтях 51 і 52. Так, згідно
зі ст. 51 шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; кожен із
подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї, батьки
зобов’язані утримувати своїх дітей до їх повноліття, а повнолітні діти —
піклуватися про своїх непрацездатних батьків; сім’я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою. Стаття 52 (частини 1 і
2) передбачає рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того,
народжені вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом
будь-якого насильства над дитиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З
цієї статті утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування, покладається на державу, яка заохочує і
підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ч. 1 ст. 26
Конституції, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, котрі
перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
нашої держави. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55,
яка передбачає право громадян на судовий захист, і ст. 56, що закріплює
їх право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні
ними своїх повноважень. Істотне значення має й положення ч. 2 ст. 124,
відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини,
що виникають у державі.

Більшість положень зазначених норм Конституції розвинуто та
конкретизовано у статтях СК, який був прийнятий 10 січня 2002 р. Він
складається з семи розділів (292 статті): І. “Загальні положення”; II.
“Шлюб. Права та обов’язки подружжя”; III. “Права та обов’язки матері,
батька і дитини”; IV. “Влаштування дітей, позбавлених батьківського
піклування”; V. “Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів”; VI.
“Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без
громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних
договорів в Україні”; VII — “Прикінцеві положення”.

При збереженні окремих положень КпШС у цьому Кодексі закріплено й нові
норми. Так, вперше дається визначення понять

58

сім’ї та шлюбу. Розширено коло осіб, між якими можуть виникати сімейні
правовідносини. Передбачено право особи на сім’ю. У ст. 7, де наведено
загальні засади регулювання сімейних відносин, враховано зазначені вище
положення статей 51 і 52 Конституції. Передбачено можливість регулювання
сімейних відносин за домовленістю сторін, субсидіарного застосування до
їх регулювання норм ЦК, врахування при вирішенні сімейних спорів
звичаїв. Змінено умови укладення шлюбу та визнання його недійсним,
норми, що регулюють укладення шлюбного договору, встановлення
батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі.
Передбачена можливість встановлення не тільки батьківства, а й
материнства. Детальніше врегульовано особисті немайнові та майнові
відносини між подружжям, батьками й дітьми, іншими родичами. Передбачено
можливість укладення договору про патронат. Внесено деякі зміни у
регулювання відносин, пов’язаних з усиновленням.

Для регулювання сімейних відносин велике значення мають Конвенція ООН
про права дитини 1989 p., ратифікована Верховною Радою України 27 лютого
1991 p., і Декларація про загальні засади державної політики України
стосовно сім’ї та жінок, деякі положення яких дістали відображення в
окремих статтях СК.

Проте ними не вичерпується перелік нормативних актів, що регулюють
сімейні відносини. Так, Законом України від 11 січня 2000 р. “Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань реєстрації
актів громадянського стану” було внесено зміни до глави 26 КпШС
“Реєстрація зміни імені, по батькові та прізвища” і до Закону України
від 24 грудня 1993 р. “Про органи реєстрації актів громадянського
стану”. При цьому треба враховувати, що згідно з ч. 2 сьомого розділу
“Прикінцеві положення” СК п’ятий розділ “Акти громадянського стану” КпШС
зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття
спеціального закону.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин між батьками й дітьми
мають закони України від 11 липня 2001 р. “Про дошкільну освіту”, від 23
травня 1991 р. “Про освіту” (в редакції Закону від 23 березня 1996 p.),
від 15 листопада 2001 р. “Про запобігання насильству в сім’ї”, від 26
квітня 2001 р. “Про охорону дитинства”. Під час регулювання майнових
сімейних відносин відповідно до ст. 8 СК у субсидіарному порядку можуть
застосовуватися норми ЦК. Сімейні відносини регулюються також
підзаконними актами, зокрема Правилами опіки та піклування,
затвердженими наказом Державного комітету

59

України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України,
Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної
політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/ 131/88, а також
Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими
наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (в
редакції наказу від 18 листопада 2003 р. № 140/5). Для правильного та
однакового застосування норм сімейного права велике значення мають
постанови Пленуму Верховного Суду України, зокрема постанова від 12
червня 1998 р. № 16 “Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім’ю України”.

Водночас, як вже зазначалося, сімейні відносини можуть бути врегульовані
договором між їх учасниками, що є дійсним, якщо він не суперечить нормам
права та моральним засадам суспільства.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами права. Так, побудова
цих відносин на засадах любові, поваги, довіри між членами сім’ї не може
забезпечуватись правовими нормами. Останні можуть лише сприяти розвитку
цих відносин, які регулюються нормами моралі. Тому згідно з ч. З ст. 7
СК сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є
допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та
суспільства. При регулюванні цих відносин інтереси їх учасників можна
враховувати лише у тому разі, якщо вони не суперечать нормам моралі та
інтересам суспільства.

Відповідно до ст. 8 СК допускається субсидіарне застосування відповідних
норм ЦК до регулювання майнових відносин між подружжям, батьками й
дітьми, іншими членами сім’ї та родичами, якщо вони не врегульовані СК і
якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Можливість такого
застосування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є
галузями єдиного права України, більше того — галузями приватного права.

Цивільне право посідає центральне місце серед галузей права, що
регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть субсидіарно
застосовуватися до сімейних, трудових, природо-ресурсових та екологічних
відносин1. Однак це не дає підстав для того, щоб погодитись з Н.
Єгоровим, який визнає однорідність особистих немайнових відносин, що
регулюються сімейним і цивільним законодавством2. Якби ці відносини були

однорідними, недоречно було б вести мову про субсидіарне застосування
норм цивільного права до регулювання сімейних відносин. У такому разі ці
норми застосовувалися б до останніх без будь-яких обмежень і не було б
потреби у закріпленні в ст. 8 СК положення про те, що до сімейних
відносин субсидіарно застосовуються норми ЦК, якщо це не суперечить їх
суті (аналогічна умова передбачена і ст. 4 СК РФ). Однак ст. 8 СК
України на відміну від ст. 4 СК РФ передбачає можливість субсидіарного
застосування норм ЦК лише до майнових відносин між членами сім’ї. Тому
при регулюванні немайнових відносин між ними норми цивільного права не
можуть застосовуватися.

Зі змісту ст. 20 СК випливає, що норми ЦК про позовну давність
застосовуються до вимог, які випливають з ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч.
З ст. 138 і ч. З ст. 139 цього Кодексу. Норми ЦК про дійсність
правочинів (ст. 203) можуть застосовуватися при вирішенні спорів про
дійсність сімейно-правових договорів, якщо це питання недостатньо
врегульоване нормами СК. Норми ЦК про відшкодування матеріальної та
моральної шкоди, як зазначено в літературі, можуть застосовуватися для
захисту сімейних прав’.

Частина 1 ст. 10 СК передбачає застосування аналогії закону, а ч. 2 —
аналогії права. Сімейне право, як і цивільне, не може повністю охопити
усю різноманітність регульованих ним відносин. Тому можливі прогалини,
для заповнення яких і застосовуються аналогія закону та аналогія права.

Треба розрізняти застосування аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону застосовується у тих випадках, коли: 1) немає норми
права, яка безпосередньо регулювала б дані відносини; 2) існує потреба у
їх правовому регулюванні; 3) є норми права, які регулюють подібні
відносини (ч. З ст. 11 ЦПК України). Так, ЦК УСРР 1923 р. не передбачав
договорів довічного утримання. Однак на практиці такі договори мали
місце. Тому суди при вирішенні пов’язаних з ними спорів застосовували за
аналогією норми, що стосувалися договорів купівлі-продажу (в ЦК 2003 p.
договір довічного утримання передбачений).

Аналогія права застосовується, якщо: 1) немає закону, що регулював би
дані відносини; 2) відсутній закон, який регулю-

1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 23.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 261—262.

1 Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К.,
2003. – С. 39.

61

вав би подібні відносини; 3) наявні спірні відносини, що потребують
правового регулювання. За таких обставин суд вирішує справу виходячи із
загальних засад законодавства України (ч. 2 ст. 8 ЦК).

Прикладом застосування аналогії права є ухвали судової колегії у
цивільних справах Верховного Суду СРСР у справах Марцинюка (1940 р.) та
Бичкової-Гончаренко (1949 p.). Зазначені особи брали участь у гасінні
пожежі, щоб врятувати державне майно, і звернулись до суду з позовом про
відшкодування шкоди, у задоволенні якого їм було відмовлено. ЦК УСРР
1923 р. і ЦК РСФРР 1922 р. не містили норм, які регулювали б пов’язані з
наведеними випадками та подібні відносини. Верховний Суд СРСР зазначив,
що ця обставина не може бути підставою для відмови у позові. Тож суд мав
виходити із засад, передбачених Конституцією СРСР 1936 p., зокрема з її
ст. 131, яка зобов’язувала усіх громадян берегти та зміцнювати
соціалістичну власність, і відповідно до політики радянської держави
(ст. 4 ЦПК РСФРР 1922 р. та ст. 6 ЦПК УСРР 1923 р.) за аналогією права
прийняти рішення про відшкодування шкоди1.

У ЦК 1963 p. зазначене положення було передбачене у главі 41. Тому для
вирішення аналогічного спору не існувало потреби у застосуванні ні
аналогії закону, ні аналогії права. Крім того, нині не існує інституту
права соціалістичної власності. У зв’язку з цим згідно з положенням ч. 4
ст. 13 Конституції про рівність перед законом усіх суб’єктів права
власності необхідно відшкодовувати шкоду, заподіяну при рятуванні майна
будь-якої форми власності. У главі 80 ЦК передбачено, що шкода підлягає
відшкодуванню не тільки при рятуванні чужого майна, а й при відверненні
загрози її заподіяння будь-якому чужому майну, а також при рятуванні
життя та здоров’я іншої особи.

Відповідно до ст. 13 СК частиною національного сімейного законодавства
нашої держави є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України. Зміст цієї статті відповідає аналогічному
положенню, зафіксованому у ч. 1 ст. 9 Конституції.

Це стосується насамперед міжнародних конвенцій, учасницею яких є
Україна, і договорів про правову допомогу у цивільних та сімейних
справах. Серед конвенцій, що мають значення для регулювання сімейних
відносин, треба виділити ратифіковану Верховною Радою України 17 липня
1997 р. Конвенцію про захист прав та основних свобод людини 1950 р., ст.
8 якої гарантує право на повагу до особистого і сімейного життя, і

Конвенцію про права дитини. Положення ст. 8 першої Конвенції закріплено
у ч. 1 ст. 32 Конституції. Йому також відповідає зміст ч. 4 ст. 7 СК.
Положення Конвенції про права дитини дістали відображення у статтях 51 і
52 Конституції, ч. 7 ст. 7 СК і у статтях, які регулюють особисті
немайнові та майнові відносини між батьками й дітьми (глави 13—15 СК), а
також у четвертому розділі СК “Влаштування дітей, позбавлених
батьківського піклування”. Для регулювання сімейних відносин певне
значення має також Конвенція про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД),
ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

На необхідності врахування міжнародних договорів під час застосування
законів нашої держави наголошено у п. 4 постанови Пленуму Верховного
Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя”. У ньому підкреслено, що виходячи з положення ст. 9
Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства нашої держави, суд не може застосовувати
закон, який регулює розглядувані у цій постанові відносини, інакше, ніж
міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо
вони не суперечать Конституції України.

Стаття 11 СК передбачає можливість врахування звичаю при вирішенні судом
сімейного спору судом за заявою заінтересованої сторони. Це може бути
місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать
сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини
можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичай,
на думку О. Іоффе, — це правила поведінки, що складаються у суспільстві
стихійно, передаються з покоління у покоління і дотримуються людьми в
силу звички’. У другому абзаці ч. 1 ст. 7 ЦК наголошено на тому, що
звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного
законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. А у
третьому абзаці ч. 1 цієї статті зазначено, що звичай може бути
зафіксований у відповідному документі. Таким чином, під звичаєм треба
розуміти певне не встановлене нормами права правило поведінки, яке
склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління в покоління і
дотримується людьми в силу звички.

1 Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. — Ч.
1. — Харьков, 1958. – С. 69.

62

1 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — М., 1967. — С. 52.

63

Існують звичаї, поширені у певному суспільстві, звичаї, що мають
місцевий характер, і звичаї національної меншини. Залежно від змісту
звичаїв держава може ставитись до них по-різному: визнавати той або
інший звичай, бути байдужою до нього або боротися з ним, наприклад, зі
звичаєм платити за наречену калим або викрадання її. 3. Ромовська
вважає, що оскільки українським законодавством сплата калиму за наречену
не заборонена, з того, хто зобов’язався, але не передав калим батькам
нареченої, може стягуватись обумовлена грошова сума на підставі рішення
суду1. З цим твердженням важко погодитися. Звичай сплати калиму був
обумовлений тим, що майбутня дружина вважалася робочою силою у
господарстві чоловіка. Сплата калиму була однією з умов укладення шлюбу.
СК України цього не передбачає. Положення про сплату калиму за наречену
суперечить ч. 1 ст. 51 Конституції, яка встановлює, що шлюб має
грунтуватися на вільній згоді жінки і чоловіка.

Держава може правовим актом санкціонувати звичай, надавши йому правового
значення. Так, у Київській Русі згідно з Кормчою книгою, існування якої
датується XI ст., вінчанню передували заручини — змовини, під час яких
батьки нареченої та нареченого домовлялися про укладення шлюбу і посаг.
Акт заручин оформлювався спеціальним записом, на випадок порушення
обіцянки взяти шлюб встановлювалася неустойка — заряд2. У Росії та
Україні упродовж тривалого часу існував звичай заручин, що передбачав не
тільки угоду між нареченим і нареченою про майбутній шлюб, а й угоду між
їх батьками про шлюб, справляння весілля, посаг. Стаття 31 СК надає
заручинам правового значення. Як випливає з її змісту, заручини — це
подання заяви до державного органу РАЦСу про реєстрацію шлюбу.

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть враховуватися,
якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та моральним засадам
суспільства.

Згідно зі статтями 7 і 9 СК сімейні відносини можуть регулюватися не
тільки його нормами, а й договором між членами сім’ї. СК значно розширив
застосування договору для регулювання сімейних відносин. Договори, що
регулюють ці відносини, можуть укладати не тільки дружина і чоловік, а й
батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім’ї, родичі. Причому ці
договори не повинні суперечити вимогам СК, інших законів

1 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний

коментар. – К., 2003. — С 46.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 47.

та моральним засадам суспільства. Значно розширено перелік прав та
обов’язків, які можуть бути передбачені у шлюбному договорі. Зокрема у
ньому можуть бути визначені не тільки майнові права та обов’язки
подружжя, а й відповідні права та обов’язки дружини і чоловіка як
батьків (ст. 93), порядок користування житлом, яке належить одному з
подружжя (ст. 98), тощо. Основний зміст шлюбного договору полягає у
визначенні правового режиму майна подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 66 СК
дружина і чоловік мають право домовитися між собою про порядок
користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної
власності.

Згідно з ч. 1 ст. 78 СК подружжя має право укласти договір про надання
утримання одному з них. Стаття 160 передбачає, що місце проживання
дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а
місце проживання дитини, яка досягла цього віку, — за спільною згодою
батьків і самої дитини. У ст. 190 закріплена можливість припинення
обов’язку виплати аліментів одним з батьків у разі передачі ним
належного йому права власності на нерухоме майно дитині або дитині й
тому з батьків, з ким вона проживає.

Стаття 252 СК передбачає виникнення прав та обов’язків, пов’язаних з
патронатом над дитиною, на підставі відповідного договору. Водночас
треба зазначити, що у сімейному праві договір відіграє набагато меншу
роль, ніж у цивільному, де він є однією з найважливіших підстав
виникнення цивільних правовідносин (ч. 2 ст. 11 ЦК). У сімейному праві
договір, як правило, може бути підставою лише для зміни сімейних
правовідносин (статті 93, 97 і 99 СК) і не може бути самостійною
підставою їх виникнення або припинення. Так, для виникнення шлюбних
правовідносин необхідна угода між особами, які укладають шлюб (ст. 51
Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак цього замало. Потрібна державна
реєстрація шлюбу, що має конститутивне (правоутворююче) значення (ч. 1
ст. 21 СК). Крім того, згоду осіб, які вступають у шлюб, не можна
вважати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на створення
сім’ї, а не на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.
Вона є одним з елементів юридичного складу, необхідного для укладення
шлюбу, але не єдиним. Подружні правовідносини породжує не угода осіб,
які бажають одружитися, а його державна реєстрація. Угода між подружжям
може бути елементом юридичного складу, необхідного й для припинення
шлюбних правовідносин. Так, бездітне подружжя може подати до органу
РАЦСу заяву про розірвання шлюбу. В

такому разі шлюб припиняється у день винесення цим органом відповідної
постанови (статті 106 і 114 СК). Лише один договір може бути самостійною
підставою виникнення сімейних правовідносин — договір про патронат (ст.
252 СК).

Частина 2 ст. 9 СК передбачає, що особи, які проживають однією сім’єю, а
також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим
Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за
договором, який має бути укладений у письмовій формі. Наведене положення
уявляється не зовсім точним. Адже норми сімейного права мають не тільки
імперативний, а й диспозитивний характер. Тому зазначені особи можуть
укласти угоду, яка врегулює як ті їх відносини, що не врегульовані СК,
так й відносини, врегульовані ним. Так, подружжя може укласти шлюбний
договір, у якому будуть врегульовані відносини між ними з приводу їх
майна, їх майнові права та обов’язки як батьків, а також аліментні
правовідносини (статті 93, 97 і 99 СК), хоч вони й врегульовані СК. Дід,
баба можуть, наприклад, укласти угоду з повнолітніми внуком, внучкою,
згідно з якою останні будуть зобов’язані сплачувати їм аліменти й у тому
разі, коли у діда, баби є діти, спроможні їх утримувати, хоч аліментні
правовідносини між дідом, бабою і внуком, внучкою врегульовані нормами
СК (статті 265 і 266). Зазначені договори не повинні суперечити вимогам
цього Кодексу та моральним засадам суспільства.

Глава 4 СІМЕЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття сім’ї у соціологічному та юридичному розумінні

Закон, регулюючи сімейні відносини, виходить з визначення поняття сім’ї.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 СК їх регулювання здійснюється цим Кодексом з
метою зміцнення сім’ї як соціального інституту. Термін “сім’я”
закріплено у ч. З ст. 2 СК. У ст. З вперше у законодавстві зроблено
спробу дати нормативне визначення поняття сім’ї. У ст. 4 сказано про
право особи на сім’ю (це ж положення передбачене у ст. 291 ЦК). Термін
“сім’я” вжито й в інших статтях СК. Так, у ч. 2 ст. 40 зазначено, що
шлюб визнається недійсним за рішенням суду в разі його фіктивності,
тобто якщо його укладено жінкою та

66

чоловіком або одним із них без наміру створення сім’ї та набуття прав і
обов’язків подружжя.

Стаття З СК визначає сім’ю як первинний та основний осередок суспільства
і вказує на такі її ознаки, як спільне проживання осіб, пов’язаних
спільним побутом, котрі мають взаємні права та обов’язки. У ч. 4 цієї
статті перераховані підстави виникнення сім’ї: шлюб, кровне споріднення,
усиновлення та інші підстави, які не заборонені законом і не суперечать
моральним засадам суспільства. У ч. 2 ст. З дано визначення поняття
сім’ї в юридичному розумінні. У другому абзаці цієї частини підкреслено,
що подружжя вважається сім’єю й тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку
з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками,
дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. У цьому разі
йдеться про виняток із загального правила. У третьому абзаці цієї
частини зазначено, що дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді,
коли спільно з ними не проживає. Це пояснюється існуванням таких
природних підстав виникнення сім’ї, як кровне споріднення та взаємні
права й обов’язки її членів. Згідно з ч. З ст. З СК права члена сім’ї
має одинока особа. З цим положенням навряд чи можна погодитись. Адже у
такому разі немає природних підстав виникнення сім’ї — шлюбу, кровного
споріднення. Крім того, особа, у якої немає кровного споріднення з
іншими особами, як правило, ні з ким не пов’язана взаємними сімейними
правами та обов’язками. Виняток становлять відносини між колишніми
членами сім’ї, наприклад, між колишнім подружжям, якщо один з них
зобов’язаний сплачувати другому аліменти, та відносини, що виникають з
права вітчима, мачухи на одержання аліментів від пасинка, падчерки, з
якими вони багато років не живуть однією сім’єю (ст. 270 СК).

З урахуванням сказаного навряд чи можна погодитися з позицією І. Дзери,
яка вважає, що у ст. З СК відсутнє визначення поняття сім’ї в юридичному
розумінні1. Як вже зазначалось, у цій статті таке визначення є. Інша
справа, що воно є недо-сить вдалим. Можна висловити зауваження й
стосовно деяких інших ознак сім’ї, наведених у ст. З СК.

У літературі розрізняють поняття сім’ї в соціологічному і юридичному
розумінні2.

1 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С. 30.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 43—45; Совет

ское семейное право. — М., 1982. — С. 42—44; Харчев А.Г. Брак и семья в

СССР. — М., 1964. — С. 57; Советское семейное право. — К., 1982. — С.

47-49; Антокольская В.М. Семейное право. — М., 1999. — С. 12—13.

г 67

Визначаючи поняття сім’ї необхідно виходити з того, що шлюб та сім’я,
як зазначав Ф. Енгельс у праці “Походження сім’ї, приватної власності та
держави” на підставі досліджень Л. Моргана і М. Ковалевського, — явища
історично мінливі. Вони змінюються з розвитком суспільства: спочатку —
під впливом природних факторів, а потім — економічних1.

Природною основою сім’ї є шлюб, кровне споріднення та прирівняні до них
відносини. Характерною ознакою сім’ї є спільне життя (це поняття не
можна ототожнювати з поняттями спільного проживання та спільного
побуту). Поняття спільного життя, як зазначає Є. Ворожейкін, значно
ширше поняття спільного проживання. Спільне життя може мати місце й за
відсутності спільного проживання. Спільне життя — це не тільки спільне
проживання, а й спільність сімейних інтересів, взаємна потреба у
постійному спілкуванні одне з одним2. Тому, розглядаючи питання про
ознаки сім’ї, правильніше говорити про спільне життя, а не про спільне
проживання чи спільний побут. Ознаками сім’ї є також взаємна моральна та
матеріальна підтримка і взаємне виховання її членами одне одного,
насамперед підростаючого покоління.

На підставі викладеного можна дати таке визначення поняття сім’ї в
соціологічному розумінні: сім’я — це історично визначена організована
соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або
лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті
дітей на виховання, характерними ознаками якої є спільне життя її
членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання
ними одне одного, насамперед підростаючого покоління. Важко погодитись
із запропонованим деякими авторами поняттям сім’ї як союзу осіб, що має
певні характерні риси3. Сім’я, наприклад, мати й малолітня дитина, може
й не являти собою союзу осіб.

Від поняття сім’ї в соціологічному розумінні треба відрізняти поняття
сім’ї в юридичному розумінні. Останнє поняття, як зазначає В. Рясенцев,
— це юридичний зв’язок4. Для сім’ї в юридичному розумінні характерне те,
що її члени мають взаємні

‘ Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения. — Т. II. — М.,
1955. – С. 196, 203, 204, 211, 220, 294.

2 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —

М., 1974. – С. 34-35.

3 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 43; Советское

семейное право. — М., 1982. — С. 42; Советское семейное право. — К.,

1982. – С. 47.

4 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 44; Советское

семейное право. — М., 1982. — С. 43.

68

права та обов’язки, зміст яких залежить від їх правового становища. На
цю ознаку вказує й ч. 2 ст. З СК.

З урахуванням наведеного вище сім’ю в юридичному розумінні можна
характеризувати як історично визначену організовану соціальну
спільність, пов ‘язану взаємними правами та обоє ‘яз-ками, які
випливають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на
виховання. Такій сім’ї притаманні ті ж ознаки, що й сім’ї в
соціологічному розумінні, а саме: спільне життя її членів, взаємна
моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного,
насамперед підростаючого покоління. Однак на відміну від сім’ї в
соціологічному розумінні для сім’ї в юридичному розумінні, як вже
зазначалося, характерне те, що її члени пов’язані взаємними правами та
обов’язками. Водночас, як підкреслює В. Рясенцев, сімейні права та
обов’язки можуть існувати між членами не тільки однієї сім’ї, а різних
сімей. Так, дорослі діти, які створили власні сім’ї, мають певні
обов’язки перед своїми батьками, неповнолітніми братами та сестрами, які
проживають в інших сім’ях1.

Таким чином, поняття сім’ї у соціологічному розумінні не збігається з
поняттям сім’ї в юридичному розумінні. Так, повнолітні працездатні брат
і сестра, які проживають разом або проживають разом і ведуть спільне
господарство, чи працездатна мати і повнолітній працездатний син, які
проживають разом і ведуть спільне господарство, утворюють сім’ю в
соціологічному розумінні. їх відносини ґрунтуються на кровному
спорідненні, спільному житті. Однак сім’ю в юридичному розумінні вони не
утворюють, оскільки у них немає взаємних сімейних прав та обов’язків.

Сім’я, як слушно зазначено в літературі, не є самостійним суб’єктом
права2. Такими суб’єктами є окремі члени сім’ї. Є. Ворожейкін вважає, що
не може існувати декілька визначень поняття сім’ї залежно від різних
галузей права. Це визначення має бути єдиним, незважаючи на те, що
поняття “член сім’ї” у кожній галузі відображає притаманну їй
специфіку3. З цим положенням важко погодитись. Правильнішою видається
думка А. Сергеева, відповідно до якої існує різний підхід до поняття
сім’ї в юридичному розумінні у різних галузях права4. Так, у житловому
законодавстві на перший план висуваються такі озна-

1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 44.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 280.

3 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —

М., 1974. – С. 33.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 281.

69

ки, як спільне проживання та ведення спільного господарства (ст. 64 ЖК
України). Згідно з ч. 2 цієї статті членами сім’ї наймача, крім його
чоловіка, дружини, дітей і батьків, можуть бути визнані й інші особи,
якщо вони постійно проживають з цією особою і ведуть з нею спільне
господарство.

Сім’ї як історично визначеній організованій соціальній спільності
притаманні біологічна, господарська та ідеологічна функції. Біологічна
функція спрямована на продовження людського роду, фізичне та духовне
відтворення суспільства і тісно пов’язана з ідеологічною. Господарська
функція передбачає спільне використання доходів і ведення домашнього
господарства. Вона може бути спрямована на спільне ведення бізнесу,
передачу набутого майна у спадок. У селянській (фермерській) сім’ї ця
функція дістає вияв у спільній підприємницькій діяльності по
виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції.
Зміст господарської функції залежить від соціального прошарку, до якого
належать члени сім’ї. Ідеологічна функція спрямована на взаємне
виховання членів сім’ї, насамперед підростаючого покоління. її зміст
також залежить від соціального прошарку, до якого належать члени сім’ї.
Залежно від функцій у сім’ї треба розрізняти три види відносин:
біологічні, майнові, ідеологічні. Біологічними є не тільки відносини,
пов’язані з продовженням людського роду, а й ті, що виникають з кровного
споріднення.

Не можна погодитись із Я. Шевченко, яка, критикуючи визначення поняття
сім’ї, наведене у ст. З СК, зазначає, що критерії розмежування останньої
як соціального осередку та правового феномена є поєднанням випадкових
обставин, внаслідок чого поняття сім’ї може бути поширене й на інші
правові та соціальні явища. На її погляд, визнання того, що сім’ю
утворюють особи, які проживають разом, пов’язані спільним побутом і
мають взаємні права та обов’язки, породжує уявлення про щось подібне до
комунальної квартири. Адже проживання разом і спільне ведення
господарства можуть стосуватися будь-якої групи людей, які прихильно
ставляться одне до одного. Однак ці люди можуть і не бути пов’язані
сімейними узами. Що ж до взаємних прав та обов’язків, то їх характер
взагалі може бути найрізноманітнішим1.

Проте, стверджуючи наведене вище, Я. Шевченко аналізує лише ч. 2 ст. З
СК і не враховує того, що у ч. 4 цієї статті

підкреслено, що сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного
споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених
законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відносини ж між особами, які проживають у комунальній квартирі, не
грунтуються на шлюбі, кровному спорідненні, усиновленні. Крім того, до
цих відносин не може бути застосована ознака спільного побуту. Зазначені
особи пов’язані між собою не взаємними сімейними, а лише взаємними
житловими правами та обов’язками. Справді, як вже зазначалось,
визначення поняття сім’ї, наведене у ст. З СК, є недосить вдалим. Однак
стверджувати, що це визначення породжує уявлення про щось, подібне до
комунальної квартири, не можна. Навряд чи можна погодитись і з 3.
Ромовською, яка вважає, що треба визнати сім’єю двох одиноких літніх
жінок, які проживають разом, мають спільний бюджет і піклуються одна про
одну1. Адже при цьому відносини між зазначеними особами не грунтуються
на шлюбі, кровному спорідненні, усиновленні, у них немає взаємних
сімейних прав та обов’язків.

З поняттям сім’ї тісно пов’язане поняття права особи на сім’ю.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 СК особа, яка досягла шлюбного віку, має право
на створення сім’ї. Право фізичної особи на сім’ю закріплене й у ст. 291
ЦК. Проте остання на відміну від ст. 4 СК передбачає право фізичної
особи на сім’ю, тобто її право бути членом сім’ї, а не на створення
останньої. Згідно зі ст. 291 ЦК фізична особа має право на сім’ю
незалежно від віку та стану здоров’я. Вона не може бути проти її волі
розлучена з сім’єю, крім випадків, встановлених законом.

Право на створення сім’ї є елементом сімейної правоздатності особи, яка
досягла шлюбного віку, а не її суб’єктивним правом, оскільки йому не
відповідає чийсь обов’язок. Суб’єктивному ж праву особи завжди
відповідає обов’язок іншої особи або осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 СК сім’ю може створити особа, яка народила
дитину, незалежно від віку. Це положення відповідає поняттю сім’ї,
наведеному у ст. З СК.

Згідно з ч. З ст. 4 СК кожна особа має право на проживання в сім’ї. Дане
положення відповідає ст. 51 Конституції, яка передбачає охорону державою
сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. Крім того, право на
проживання в сім’ї тісно пов’язане з правом на житло, передбаченим ст.
47 Конституції.

1 Див.: Шевченко Я.М. Проблеми нового Сімейного кодексу України //
Проблеми законності. — Харків, 2003. — С 5—6.

70

1 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний
коментар. — К., 2003. — С 20-21.

71

§ 2. Поняття та особливості сімейних правовідносин

Під сімейними правовідносинами треба розуміти відносини, що виникають зі
шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання.
Крім того, вони можуть виникати в результаті встановлення опіки та
піклування.

Треба зазначити, що, як вже підкреслювалося, норми сімейного права
регулюють не усі відносини, що виникають зі шлюбу та сім’ї. Так,
утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами
сім’ї, а також побудова сімейних відносин на засадах взаємної любові та
поваги, взаємодопомоги і підтримки можуть бути забезпечені не нормами
права, а нормами моралі. А норми права лише сприяють цьому.

Як слушно зазначено в літературі, правові норми, що встановлюють умови і
порядок укладення шлюбу, є початковою стадією правового регулювання тих
майнових і особистих не-майнових відносин, які починають складатися між
особами, які виявили бажання одружитися1. Не є, наприклад, сімейними
відносини між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, оскільки
заручини не породжують обов’язку вступу у нього. Водночас при цьому у
зазначених осіб можуть виникати цивільно-правові зобов’язання. Так,
згідно з ч. З ст. 31 СК особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана
відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з
приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Основні особливості сімейних правовідносин проаналізовані у першому
параграфі першої глави першого розділу підручника. На доповнення до
викладеного зазначимо, що сімейні правовідносини мають суто
індивідуальний характер. їх правомочними та зобов’язаними учасниками є
конкретні особи. Тому для цих правовідносин, як зазначено в літературі,
є характерною відсутність абсолютних правовідносин2. Водночас, як
підкреслюють О. Іоффе3 та А. Сергеев4, серед сімейних правовідносин є й
такі відносні правовідносини, в яких одночасно

беруть участь троє, а іноді й більше суб’єктів, які мають самостійні
права та інтереси. Прикладом можуть бути правовідносини, що складаються
між батьками й дітьми. Однак у цьому разі немає множинності осіб у
зобов’язанні, яка має місце в цивільному праві, оскільки, як зазначає М.
Антокольська, правовий зв’язок дитини з кожним із батьків є суто
індивідуальним1.

А. Сергеев допускає можливість існування досить обмеженої кількості
абсолютних сімейних правовідносин. На його думку, такими є відносини,
пов’язані з правом власності подружжя, що, як й будь-які відносини,
пов’язані з правом власності, що регулюються цивільним правом,
побудовані за моделлю абсолютних правовідносин2. З цим твердженням
навряд чи можна погодитись повністю. Адже відповідно до ч. 1 ст. 60 СК
майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на
праві спільної сумісної власності. Особливістю суб’єктного складу
правовідносин, що виникають зі спільної власності, є множинність її
учасників. Тому правовідносини виникають не тільки між власником і
невласником, а й між власниками. У літературі розрізняють зовнішні
правовідносини, пов’язані зі спільною власністю (між співвласниками, з
одного боку, і невласниками — з другого), і внутрішні (між самими
співвласниками)3.

Зовнішні правовідносини учасників спільної власності з третіми особами
мають абсолютний характер, який дістає вияв у тому, що співвласники
наділені суб’єктивним правом спільної власності, а зобов’язані особи,
коло яких не обмежене, повинні утримуватись від порушення цього права.
Особливістю цих відносин є те, що правомочною стороною виступає не одна
особа, а декілька.

Внутрішні правовідносини за своєю структурою є відносними. Адже всі
співвласники індивідуалізовані. Водночас їх внутрішні права та обов’язки
щодо одне одного обумовлені наявністю самого права спільної власності як
“стисненого”

‘ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 257.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51; Советское

семейное право. — М., 1982.’ — С. 49; Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой

метод регулирования общественных отношений. — Свердловск, 1972. —

С. 161; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 53; Антокольская М.В.

Семейное право. — М., 1999. — С. 95.

3 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —

С. 195.

4 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 291.

72

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 95.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 291.

3 Див.: Советское гражданское право. — Ч. 1. — М., 1986. — С. 378—

379; Линникова Н.Ю. Право общей долевой собственности граждан:

Автореф. дис… канд. юрид. наук. — М., 1982. — С. 9; Червоный Ю.С.

Понятие и виды общей собственности по советскому праву // Вопросы

государства и права развитого социалистического общества. — Харьков,

1975. — С. 102—103; Гражданское право. – Т. 1. — М., 1999. – С. 434;

Мананкова Р.П. Правоотношения общей долевой собственности по совет

скому законодательству. — Томск, 1977. — С. 8; Науково-практичний

коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. — С. 113—114.

73

права, опосередковують ставлення до речі “як до своєї”, і для їх
виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому незважаючи на те,
що ці правовідносини за своєю структурою є відносними, вони залишаються
правовідносинами, пов’язаними з правом власності.

У зв’язку з цим правильнішою видається точка зору В. Рясен-цева, який
залежно від характеру захисту розрізняє: 1) відносні права, яким
притаманний абсолютний характер захисту від порушень з боку інших осіб
(право батьків, а у разі їх відсутності інших законних вихователів на
виховання дітей); 2) абсолютні права з деякими ознаками відносних (право
дружини і чоловіка на їх спільне майно); 3) відносні права, яким не
притаманні ознаки абсолютного захисту (особисті немайнові права та
обов’язки подружжя, права й обов’язки дружини і чоловіка по утриманню)1.

Як зазначає В. Рясенцев, деякі з перелічених рис сімейних правовідносин
притаманні й окремим інститутам цивільного права. Наприклад, триваючий
характер властивий праву власності, особистим немайновим правам, зв’язок
прав з особою, їх невідчужуваність характеризують право авторства тощо2.

Невідчужуваність притаманна праву на життя, на охорону здоров’я, на
свободу та особисту недоторканність, на повагу до гідності та честі, а
також іншим особистим немайновим правам, переліченим у ст. 270 ЦК.
Згідно з ч. З ст. 269 ЦК особисті немайнові права тісно пов’язані з
фізичною особою, яка не може відмовитися від цих прав, а також не може
бути позбавлена їх. Відповідно до ч. 1 ст. 269 ЦК особисті немайнові
права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
Однак такі риси сімейних правовідносин, як невідчужуваність та
непередаваність властиві лише окремим цивільним правовідносинам.
Більшість цивільних прав передаються і відчужуються, характеризуються
правонаступництвом. У цивільному праві є значна кількість правовідносин,
існування яких обмежене короткими термінами. Тому їх особисто-довірчий,
триваючий характер, непередаваність і невідчужуваність прав та
обов’язків, неможливість їх правонаступництва, як підкреслює В.
Рясенцев, на відміну від сімейних правовідносин не є типовими рисами
усіх цивільних правовідносин3.

‘ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 51—52; Советское
семейное право. — М., 1982. — С. 49—50.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.

3 Див.: Там само. — С 15.

74

Отже, наведені особливості сімейних правовідносин свідчать про те, що у
комплексі вони утворюють галузеву єдність, що якісно відрізняється від
галузевої єдності цивільних правовідносин і правовідносин, які
складаються в інших галузях права.

§ 3. Суб’єкти, об’єкти і зміст сімейних правовідносин

Суб’єктами сімейних, як і будь-яких правовідносин, є особи, які беруть у
них участь. У літературі зазначається, що однією з особливостей сімейних
правовідносин є те, що їх суб’єктами можуть бути лише громадяни1.

Згідно зі ст. 2 СК учасниками регульованих ним сімейних правовідносин є
подружжя, батьки й діти, усиновлювачі та усиновлені, мати й батько
дитини, баба, дід, прабаба, прадід та внуки, правнуки, рідні брати й
сестри, мачуха, вітчим і падчерка, пасинок. Крім того, як випливає зі
змісту ч. З ст. 2 і глав 19 і 20 СК, цими учасниками можуть бути опікун,
піклувальник і дитина, над якою встановлено опіку або піклування, а
також особа, яка уклала договір про патронат, і дитина, передана у сім’ю
патронатного вихователя.

Як зазначає 3. Ромовська, на відміну від цивільних правовідносин
учасниками сімейних правовідносин можуть бути лише люди. При цьому
називати їх фізичними особами не прийнято2.

Треба підкреслити, що нині поняття людини і фізичної особи збігаються.
Однак в історичному аспекті фізична особа — це не будь-яка людина, а
людина, яка має правоздатність3.

Суб’єктами сімейних правовідносин можуть бути не тільки громадяни
України, а й, як це випливає зі змісту ст. 26 Конституції, іноземці та
особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах.
Водночас, як виняток, у випадках, передбачених законом, одним із
суб’єктів сімейних правовідносин може бути організація. Так, відповідно
до ч. 1

1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М, 1971. — С 16; Советское

семейное право. — К., 1982. — С. 51; Гражданское право. — Т. 3. — М.,

1999. – С. 286—287, 302; Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское се

мейное право. — М., 1974. — С. 36—37; Сімейне право України. — К.,

2002. — С. 34; Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-прак

тичний коментар. — К., 2003. – С. 12—13.

2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний

коментар. — К., 2003. — С. 12-13.

1 Детальніше див.: Гражданский кодекс Украины: комментарий. — Т. 1. —
Харьков, 2003. — С. 65.

75

ст. 248 СК дитина, яка залишилася без піклування батьків і проживає у
дитячому закладі або закладі охорони здоров’я, має право на всебічний
розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності. У такому
разі згідно зі ст. 245 СК адміністрація дитячого закладу або закладу
охорони здоров’я виконує щодо дитини функції опікуна та піклувальника і
тому є учасником сімейних правовідносин з дитиною, яка в ньому проживає.

Учасники сімейних, як й будь-яких інших, правовідносин повинні мати
відповідну правоздатність. Сімейна, як і цивільна, правоздатність особи
виникає у момент її народження. Під нею треба розуміти здатність особи
бути учасницею сімейних правовідносин, тобто мати сімейні права та
обов’язки. Обсяг сімейної правоздатності не є незмінним. Він
розширюється залежно від віку людини до 18 років. Шлюбна правоздатність
виникає у чоловіка з 18 років, а у жінки — з 17 (ч. 1 ст. 22 СК).
Відповідно до ч. 2 ст. 23 СК за заявою особи, яка досягла 14 років,
рішенням суду їй може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено,
що це відповідає інтересам цієї особи. Можливість бути усиновлювачем
виникає у особи також з 18 років (ст. 211 СК). Водночас право на
виховання, утримання виникає в особи з моменту її народження. Обмеження
сімейної правоздатності можливе лише у випадках та в порядку,
встановлених законом. Так, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 166 СК особа,
позбавлена на підставі рішення суду батьківських прав, не може бути
усиновлювачем, а також опікуном та піклувальником.

Від сімейної правоздатності треба відрізняти сімейну дієздатність, під
якою необхідно розуміти здатність особи своїми діями набувати сімейних
прав та обов’язків і здійснювати їх. Сімейна, як і цивільна,
дієздатність залежить від віку особи та стану її психіки, що не має
ніякого значення для сімейної правоздатності. У повному обсязі сімейна
дієздатність виникає у особи з досягненням нею повноліття. Навіть
укладення шлюбу не породжує цього. Усиновлювачами, опікунами і
піклувальниками можуть бути лише особи, які досягли повноліття (статті
211 і 244 СК).

Водночас, як слушно зауважує А. Сергеев, можливість самостійно
здійснювати значну кількість сімейних прав та обов’язків виникає у
громадян до досягнення ними повноліття1. Так, кожен учасник сімейних
відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до
суду за захистом свого

Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 304.

права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК
дружина і чоловік мають право самостійно укладати шлюбний договір
незалежно від досягнення ними повноліття. У разі зміни прізвища обома
батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її
згодою. Згідно зі ст. 149 СК зміна по батькові дитини, яка досягла 14
років, у разі, якщо її батько змінив своє ім’я, допускається за її
згодою. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини,
як і повнолітні, і можуть здійснювати їх самостійно (ч. 1 ст. 156 СК).
Відповідно до ч. 2 ст. 160 СК місце проживання дитини, яка досягла
десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Треба зазначити, що дострокове виникнення у особи цивільної дієздатності
у повному обсязі (емансипація) не веде до появи такої ж сімейної
дієздатності. Так, згідно з ч. 1 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність
може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за
трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю
або батьком дитини, а відповідно до ч. З цієї статті — фізичній особі,
яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.
Причому згідно з ч. 4 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність, надана
фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки. Однак
якщо зазначені особи не досягли повноліття, вони, як вже зазначалося, не
набувають сімейної дієздатності у повному обсязі, зокрема не можуть бути
усиновлювачами, опікунами та піклувальниками. Тому не можна погодитись з
М. Антокольською, яка вважає, що у сімейному і в цивільному праві повна
дієздатність виникає одночасно1.

Об’єктами сімейних правовідносин є ті нематеріальні та матеріальні
блага, заради одержання й захисту яких особи вступають у сімейні
правовідносини. На погляд В. Рясенцева2 і Є. Ворожейкіна3, об’єктами
сімейних правовідносин є дії та речі. З наведеною думкою навряд чи можна
погодитись. Об’єктами сімейних правовідносин, як слушно зазначають деякі
автори, можуть бути особисті нематеріальні блага, послуги сімейного
характеру (корисні властивості речей), майно (речі) або інші матеріальні
блага4. Так, батьки мають право визначати

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — С 84.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 50—51; Совет

ское семейное право. — М., 1982. — С. 48.

3 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин Е.М. Советское семейное право. —

М., 1974. – С. 48-49.

4 Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 52.

77

прізвище (якщо у них різні прізвища), ім’я, місце проживання дитини
(статті 145, 146, 160 СК). Дії визначають зміст прав та обов’язків
суб’єктів правовідносин. Об’єктами ж останніх є результати (корисні
властивості) дій. Так, об’єктом прав та обов’язків батьків щодо
виховання дітей є результати цього процесу. Діти ж не можуть бути
об’єктами сімейних правовідносин, оскільки вони є їх суб’єктами.
Об’єктами майнових сімейних правовідносин, як слушно зазначено в
літературі, є матеріальні блага, тобто майно, що належить їх учасникам,
і засоби матеріального утримання, яке одні учасники цих правовідносин
мають надавати іншим1.

Не можна погодитись з І. Дзерою, яка відносить до об’єктів сімейних
правовідносин право дружини на материнство (ст. 49 СК), а чоловіка на
батьківство (ст. 50 СК), право подружжя на розподіл обов’язків та
спільне вирішення питань життя сім’ї (ст. 54 СК), право на особисту
свободу (ст. 56 СК) тощо2. Право дружини на материнство і право чоловіка
на батьківство, як зазначено в літературі, є елементами їх
правоздатності або суб’єктивними сімейними правами. Права ж, передбачені
статтями 54 і 56 СК, — це суб’єктивні сімейні права3. Елементи, що
визначають зміст сімейної правоздатності, та суб’єктивні сімейні права й
обов’язки не можуть бути об’єктами сімейних правовідносин.

Зміст сімейних, як й будь-яких, правовідносин становлять суб’єктивні
права та обов’язки їх учасників. Суб’єктивне сімейне, як й будь-яке
суб’єктивне, право — це передбачена нормами об’єктивного права міра
можливої поведінки правомочного суб’єкта, якій відповідає обов’язок
іншої особи або осіб. Сімейні правовідносини, як вже зазначалося, мають
відносний характер. Тому суб’єктивному сімейному праву правомочної особи
відповідає сімейний обов’язок іншої особи або певного кола осіб. Так,
праву дружини та чоловіка на вибір місця свого проживання (ч. 1 ст. 56
СК) відповідає обов’язок другого з подружжя не перешкоджати цьому, а
праву дитини на належне батьківське виховання (ст. 152 СК) — обов’язки
батьків щодо виховання та розвитку дитини (ст. 150 СК). Аналогічну
структуру мають і сімейні суб’єктивні майнові права та обов’язки. Так,
праву одного з подружжя на утримання відповідає обов’язок другого з них
виплачувати його за наяв-

ності умов, передбачених законом, наприклад, ст. 75 СК.

Суб’єктивний сімейно-правовий обов’язок на відміну від суб’єктивного
сімейного права є мірою не можливої, а передбаченої нормами об’єктивного
права належної поведінки зобов’язаного суб’єкта. Як слушно зазначено у
літературі, більшість сімейно-правових обов’язків закріплена у сімейному
законодавстві і виникає у суб’єктів сімейних правовідносин за наявності
відповідних юридичних фактів (народження дитини, вступ у шлюб,
непрацездатність та потреба у матеріальній допомозі одного з подружжя
тощо)1. Водночас суб’єкти сімейних правовідносин добровільно можуть
брати на себе й додаткові сімейно-правові обов’язки, наприклад, під час
укладення шлюбного договору (статті 93, 98, 99 СК) або договору подружжя
про надання утримання одному з них (ст. 78 СК).

Треба також підкреслити, що конкретні сімейні суб’єктивні права та
обов’язки виникають у особи за наявності певних юридичних фактів на
основі сімейної правоздатності. Так, на основі шлюбної правоздатності за
наявності зареєстрованого шлюбу виникають суб’єктивні права та обов’язки
у подружжях.

§ 4. Виникнення, зміна і припинення сімейних правовідносин

Підстави виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин.
Підставами виникнення, зміни і припинення сімейних, як й будь-яких
інших, правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, з якими закон
пов’язує зазначені процеси. Однак, як слушно підкреслено в літературі,
значення цих фактів не вичерпується тим, що вони є підставами
виникнення, зміни і припинення правовідносин2.

У сімейному та цивільному праві юридичні факти (народження, смерть,
досягнення певного віку, рішення суду про визнання особи недієздатною)
породжують виникнення і припинення, а також зміну обсягу право- та
дієздатності.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяють на дії та події. Дії
відбуваються з волі, а події — незалежно від волі учасників певних
правовідносин. Є. Ворожейкін поряд з діями та подіями виділяє строки3.

1 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М, 1999. — С 209.

2 Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 37.

3 Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. —

К., 2003. – С 82-84, 86, 87, 89-91.

78

1 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. – С 306.

2 Див.: Данилин В.И., Реутов СИ. Юридические факты в советском

семейном праве. — Свердловск, 1989. — С. 9—10.

3 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,

1972. – С. 72.

79

Залежно від відповідності приписам правових норм розрізняють правомірні
та неправомірні дії. Правомірні дії поділяють на юридичні факти і
юридичні вчинки. Юридичний факт — це правомірна дія суб’єкта або
суб’єктів права, спрямована на досягнення юридичних наслідків. Юридичний
вчинок — це правомірна дія, яка породжує юридичні наслідки незалежно від
того, на що спрямована воля особи, яка вчиняє цю дію. Юридичні вчинки,
наприклад, знайдення скарбу, створення творів науки, літератури,
мистецтва, можуть бути підставами виникнення правовідносин у цивільному
праві. У сімейному праві такі випадки є поодинокими. Так, якщо один з
подружжя вклав відповідні кошти або працю у майно, яке належить другому
з подружжя, і воно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок
спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, це
майно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права
спільної сумісної власності подружжя (ст. 62 СК).

За правовими наслідками юридичні факти в сімейному праві, як й в інших
правових галузях, поділяють на правопород-жуючі, правозмінюючі,
правоприпиняючі, правовідновлюючі1. Правовідновлюючими фактами є,
наприклад, рішення суду про поновленння батьківських прав (ст. 169 СК),
санація (оздоровлення) шлюбу. Під санацією, на погляд В. Рясенцева,
треба розуміти набуття шлюбом, укладеним з порушенням вимог закону,
правомірного характеру2. Вона здійснюється на підставі рішення суду (ч.
З ст. 40, ч. З ст. 41 СК). З правопороджуючи-ми юридичними фактами закон
пов’язує виникнення сімейних правовідносин (наприклад, народження
дитини, усиновлення останньої, укладення шлюбу), а з правозмінюючими —
їх зміну. Правоприпиняючими є юридичні факти, з якими закон пов’язує
припинення сімейних правовідносин (наприклад, розірвання шлюбу, смерть
особи, скасування усиновлення).

Як зазначає А. Сергеев, один і той самий юридичний факт може приводити
до появи одних правовідносин і припинення інших. Так, усиновлення дитини
породжує правовідносини між нею та її усиновлювачем і припиняє
правовідносини між дитиною та її батьками, а також іншими родичами за
походженням (ч. 1 ст. 232 СК)3. Скасування ж усиновлення є одночасно
правоприпиняючим і правовідновлюючим юридичним фактом,

оскільки при цьому відновлюються батьківські права та обов’язки, а
також правовідносини між дитиною та іншими родичами за походженням (ч. 2
ст. 239 СК).

Підставою виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин у
багатьох випадках є сукупність юридичних фактів, тобто юридичний склад.
Так, для виникнення шлюбних правовідносин необхідне волевиявлення осіб,
які одружуються, і реєстрація шлюбу в органі РАЦСу.

У літературі немає єдиної думки щодо видової належності сімейно-правових
актів. Одні автори вважають їх самостійним видом юридичних актів, що
істотно відрізняються від ци-вільноправових актів1, а інші (наприклад,
М. Антокольська2 та А. Сергеев3) — різновидом останніх. З думкою М.
Антоколь-ської навряд чи можна погодитись. Проте цивільно-правовими
актами є, наприклад, правочини, під якими треба розуміти дії осіб,
спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків
(ч. 1 ст. 202 ЦК). Правочини вчиняють суб’єкти цивільного права. А
сімейно-правові акти спрямовані на виникнення, зміну та припинення
сімейних правовідносин. їх вчиняють суб’єкти сімейного права (подружжя,
батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені та інші особи, зазначені у
частинах 1, 2 і 3 ст. 2 СК).

Водночас, як слушно зазначено в літературі, необхідно розрізняти
адміністративно-, цивільно- та сімейно-правові акти. Перші виходять від
органів державної влади й управління та органів місцевого
самоврядування. Як правило, вони породжують адміністративно-правові, а у
випадках, передбачених законом, цивільно- та сімейно-правові відносини.
Крім того, адміністративно-правові акти можуть бути елементами
юридичного складу, необхідного для виникнення сімейних правовідносин.
Так, у цивільному праві адміністративні акти можуть породжувати цивільні
правовідносини (видача ордера на житлове приміщення, відведення
земельної ділянки), а у сімейному — сімейні. Так, відповідно до ч. З ст.
243 СК опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та
піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (орган опіки та
піклування є адміністративним органом).

1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.

1972. – С. 72-74.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 152.

3 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 299.

80

М.

1 Див.: Рясенцев В.А. Юридические акты в семейном праве // Пробле

мы охраны граждан и организаций в свете Конституции СССР. — М.,

1980. – С. 117-118.

2 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М, 1999. — С. 92—93.

3 Див.: Гражданское право. – Т. 3. – М., 1999. – С. 294.

81

Як вже зазначалось, адміністративно-правові акти можуть бути елементами
юридичного складу, необхідного для появи сімейних правовідносин. Так,
для виникнення шлюбних правовідносин необхідні, як підкреслюється у
літературі, взаємна згода осіб, які вступають у шлюб, та акт його
державної реєстрації’. Останній є адміністративно-правовим актом.
Відносини між особами, які бажають укласти шлюб, і органом РАЦСу, як
зазначає 3. Ромовська, є адміністративно-правовими і публічними2. Орган
РАЦСу не є учасником сімейних правовідносин.

Навряд чи можна повністю погодитись з В. Рясенцевим, який стверджує, що
сімейно-правові акти можуть виходити як від учасників сімейних відносин,
так і від компетентних державних органів, які не стають при цьому
суб’єктами сімейного права3. Справді, компетентні державні органи,
приймаючи адміністративно-правові акти, які у випадках, передбачених
законом, породжують сімейні правовідносини або є елементами юридичного
складу, необхідного для виникнення останніх, не стають суб’єктами
сімейного права. Ці акти не є актами сімейного права, оскільки їх
вчиняють суб’єкти не сімейного, а адміністративного права, і вони
породжують не тільки сімейні, а насамперед адміністративні
правовідносини.

Різними є також підстави виникнення сімейних і цивільних правовідносин.
Найважливішою підставою виникнення останніх є договір. Сімейні ж
правовідносини, як вже зазначалось, виникають зі шлюбу, кровного
споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Як правило, договір
не може бути самостійною підставою їх виникнення. Як вже зазначалось, це
має місце лише при встановленні патронату над дітьми (ст. 252 СК). В
інших же випадках договір може бути підставою зміни сімейних
правовідносин, але не їх виникнення. Так, не можуть бути самостійними
підставами виникнення сімейних правовідносин шлюбний договір, а також
угода суб’єктів сімейних правовідносин.

Специфічною підставою виникнення сімейних правовідносин є стан. Як
слушно зазначає М. Антокольська, це юридичний факт, що існує тривалий
час, безперервно або періодично породжуючи юридичні наслідки4.

1 Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. —

К., 2003. – С 60-61.

2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний

коментар. — К., 2003. — С 13.

3 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 117—118.

4 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 88.

82

Стан відображає певні суспільні зв’язки між суб’єктами сімейного права
(шлюб, кровне споріднення, свояцтво, вагітність, непрацездатність,
потреба у матеріальній допомозі тощо). Варто погодитися з М.
Антокольською, яка підкреслює, що стан в одних випадках може бути
віднесений до подій, а в інших — до дій’. Так, шлюб — це стан, який
виникає з волі осіб, які його укладають, а кровне споріднення, свояцтво,
непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі — події. Стан має
триваючий характер. Деякі з видів стану безстрокові (наприклад, кровне
споріднення, шлюб), інші обмежені певним строком (наприклад,
вагітність).

Навряд чи можна погодитися з А. Сергєєвим, який стверджує, що сам по
собі стан не породжує юридичних наслідків, якщо не брати до уваги
правоперешкоджаючоі дії деяких його видів (наприклад, перебування у
шлюбі є перешкодою до укладення іншого шлюбу)2. Адже шлюб породжує
сімейні правовідносини між подружжям, а кровне споріднення — між
батьками й дітьми, іншими членами сім’ї та родичами.

Стан може бути як правопороджуючим (шлюб, кровне споріднення), так і
правоперешкоджаючим фактом, а також елементом юридичного складу,
необхідного для виникнення сімейних правовідносин. Так, для виникнення
аліментних правовідносин між подружжям необхідна наявність шлюбу,
непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі у того з подружжя,
хто вимагає аліменти, й матеріальної можливості у другого з подружжя
сплачувати їх.

Окремі види стану, як зазначає М. Антокольська, у більшості випадків
самі є правовідносинами3. Так, правовідносинами є перебування осіб у
шлюбі, кровне споріднення близьких родичів. Більш віддалені ступені
споріднення не породжують правовідносин. Однак у поєднанні з іншими
юридичними фактами вони можуть бути елементами юридичного складу,
необхідного для виникнення правовідносин. Так, відповідно до ч. 1 ст.
267 СК повнолітні брати, сестри зобов’язані утримувати малолітніх,
неповнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги і
якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних
причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що
повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. і

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. – М., 1999. – С 298-299.

3 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С |aeZ ? N@? N@? N@? „ `„ ? ’OOOeOA N@? N@? N@? N@? N@? N@? „ yyyy^„ N@? N@? N@? N@? P , ? ( * , N ? ? th vov ae N@? N@? „ `„ yyyy N@? N@? ? ~ ue N@? N@? N@? N@? yyyy]„5a$ ~ ? „ † N@? N@? † ? u h U N@? ???? N@? yyyy^„% \ c ¤ p a yyyya$ N@? N@? „ `„ aTHC?—‹va ?nY N@? N@? P AE N@? ???AE - ? N@? $ $ & o p ? ‚ oe p i dXy ¤ & „ `„ @? „ `„ N@? N@? @? deth ¤ „ `„ N@? N@? P 0 2 > 3/4 4

®

„# ¤

^

O

(

*

?

N@?

N@?

^„

N@?

N@?

`„%

N@?

N@?

N@?

N@?

N@?

N@?

r

z

®

v

u

z

I

I

>

?

N

^

d

p

r

x

z

|

?

°

A

Oe

TH

ae

e

oe

\

\

¬

®

L

N

1/4

2

?

a

ae

N

AE

,

 

?

?

?

?

?

?

?

?

f

n

p

e

?

?

?

?

?

?

?

?

?

F-

1/4-

6

*

?

!

?!

o”

p#

TH#

TH#

N$

`$

b$

Ae$

8%

c%

¤%

E%

I%

&

?&

?&

3/4&

‚’

u’

(

(

)

)

‚)

„)

†)

?)

–)

A)

ue)

*

*

*

4*

@*

?*

I*

O*

Ue*

i*

o*

u*

+

„+

?+

?+

,

,

,

$,

4,

:,

L,

r,

v,

|,

~,

‚,

†,

?,

?,

¤,

®,

I,

8-

h-

l-

z-

?-

”-

–-

?-

¦-

Ae-

N@?

N@?

N@?

N@?

?

?

?

?

?

?

?

?

???Ae-

.

Z.

^.

l.

|.

‚.

†.

?.

?.

.

’.

?.

/

~/

E/

I/

o/

r0

i0

Z1

H2

T2

T2

V2

I2

X4

`4

?4

?5

?5

5

ue5

x6

a7

 8

c8

9

?9

2:

<: o: j oe p="Ae=">

,>

.>

c>

?

??

??

??

??

??

®?

??

@

(@

.@

?@

?@

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????@

¶@

E@

O@

TH@

e@

&A

dA

hA

zA

?A

A

?A

?A

 A

cA

¤A

¦A

?A

B

IB

?B

OB

OB

BC

😀

\D

\D

jD

?D

,E

2E

:E

„E

†E

oeE

jF

UG

NH

EH

T T $T *T 4T JT ?T ’T ph ’T ?T ?T °T ?T IT U U U U "U *U ,U 2U 4U 6U AU OU iU oU &V ?V ?V OV AW AW 6X ¬X -Y Y ’Y Z ‚Z ueZ x[ o[ \ \ n\ a\ T] I] B^ D^ ¶^ *_ c_ ? ? ? ? ? ? ? ? ? & F c_ ` ?` ~a Ia Ia oa \b ^b `b bb fb hb Ob Nc Ac 4d ®d ®d *e f ?f ?f ¬f ®f ?f 3/4f Oef g g 2g Ng Rg Zg jg pg xg zg ~g ~g ?g ®g Ig Og Ueg ig og thg h h 0h 8h Hh Nh Vh Xh ^h `h bh dh Oeh Li AEi Bj Bj 3/4j Aj  k l ”l ?m ’m ”m om hn xn zn in o o \o Ueo Pp Ep @q ¶q (r *r ?r s ?s ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????s \t ^t ju \v av Fw Hw Aw

| "| l| n| Z} O} D~ ?~ ,   ? ?? o? j‚ ? ? ’? „ „„ ¤{ n| ? ”? A? X? `? ???????„„ o„ t… ?… l† b‡ |‡ ‚‡ ?‡  ‡ Ue‡ V? ’? ”? o‰ o? J? 3/4? A? A? Ae? Ae? AE? e? ue? ? ? $? (? 0? @? F? V? X? ^? `? b? O? e? i? -`? i? ,‘ `” oe— T? ? @? *‘ ,‘ –‘ ’ ~’ i’ p“ 4” :” T” ^” `” I” F• 1/4• 2– ¬– &— 0— ?— o— oe— oe— -? R? T? E? :™ ? ? „? u? e› \? Ue? >?

@?

B?

?

¤?

??

AE?

i?

?

?

,?

¤?

 

¶ 

!

?!

U!

ae!

th!

tc

’c

”c

F

uF

Y

Y

|Y

°¦

?

‚?

©

?

?

?

?

?

?

?

?

?

\?

Oe?

°¬

$

?

°

oe

TH®

I?

I?

??

O?

O?

O?

U?

U?

e?

°

°

TH°

oe°

±

±

±

±

±

±

“±

&?

(?

8?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

8?

H?

^?

f?

v?

|?

‚?

„?

†?

??

??

?

t?

??

f?

TH?

3/4¶

¦·

-?

’?

?

Z?

\?

E?

D?

A?

ph~»

^1/4

O1/4

R1/2

B3/4

¶3/4

$?

&?

??

A

A

~A

?A

UeA

\A

zA

„A

?A

HAe

AeAe

@A

?A

AE

AE

AE

?AE

ueAE

jC

aC

aC

VE

EE

AE

uE

ueE

hE

UE

PE

RE

VE

IE

HI

BI

?I

,I

vI

xI

zI

|I

iI

^?

I?

@N

1/4N

?

?

?

?

?

?

?

?

1/4N

¬O

$O

?O

?O

O

zO

iO

UO

AEOe

B*

?*

O

O

O

O

O

😯

DO

?O

?O

?O

 O

°O

?O

¶O

U

U

U

U

U

?U

U

†U

U

zU

oU

Ue

Ue

Ue

rUe

eUe

Y

Y

`Y

UY

@TH

FTH

PTH

Jss

?ss

?ss

Aess

.a

0a

?a

a

†a

?a

oa

ja

ja

THa

Ra

Ea

ae

ae

-ae

ae

”ae

„a

oa

nae

eae

Zc

Oc

Pe

AEe

e

e

e

~e

oe

de

ae

ae

aee

`e

Oe

Li

?

?

?

?

?

?

?

?

?????????Li

Ai

2i

®i

&i

i

Vi

Xi

AEi

,n cn o ’o o xo ?o o o to io lo ?o ?o -oe ”oe ?oe ?oe / z/ i/ -i/ ao Eu th

Hth

N@?

N@?

ph-?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

>

?

?

~

N@?

N@?

’1/4”?•aC©c‹vfQQ

&

&

N@?

N@?

????????v

o

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

о

?

?

?

?

?

???

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&

&

&

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????N??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

N@?

N@?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

&?

?

?

?

?

?

?

?

????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

$?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

-?

?

?

?

?

?

?

?

??????????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?ѕ??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

yyyy^„ ?

?

?

?

0

2

8

:

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020