.

Буроменський М.В. 2006 – Міжнародне право (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 52869
Скачать документ

Буроменський М.В. 2006 – М_жнародне право

Розділ 1

ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Виникнення і сутність міжнародного право

«…Міжнародне право – це велика юридична споруда, яка дбайливо
будувалася людством протягом століть із метою створення і затвердження
нормальних впорядкованих відносин між державами…» (зрішення
Міжнародного Суду ООН).

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів
тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал
свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена
не існували окремо, а були об’єднані неписаними родовими законами. Уже в
той час союзницькі зв’язки племен не зводилися лише до турботи про
зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які,
закріплюючись із плином часу, призвели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб
усвідомлення людьми свого матеріального інтересу, особливо у зв’язку з
постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та продовжує
впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства
воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й
певним чином впливало на них.

Саме тому міжнародне право має природно-об’єктивне значення. Загальною
умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя
людства у його історичному розвитку, взаємовідносини людини з
навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо.
Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це надбудова особливого
роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі —
економічними, політичними, воєнними тощо.

§2

Визначення міжнародного права

Попри розмаїття існуючих визначень міжнародного права можна виділити
загальне: міжнародне право — особлива правова система, яка складається
із принципів і норм, що регулюють відносини між його суб’єктами.

Але міжнародне право не тільки сукупність принципів і норм, адже сама ця
сукупність є нормативним відображенням міжнародної форми
правосвідомості. Міжнародно-правові норми відбивають складний процес
взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин.
Правосвідомість, що складається на їх основі, знаходить відображення в
міжнародному праві, яке відповідає об’єктивним факторам суспільного
розвитку. Не розсуди юристів, наукових установ чи держав, а реальні
суспільні потреби, сам об’єктивний процес світового розвитку в усіх його
проявах є причиною існування та розвитку міжнародного права як
об’єктивної реальності. Об’єктивні умови визначають зміст тієї чи іншої
норми права.

Закінчення другого тисячоліття нової ери в історії людства співпадає з
початком нового етапу розвитку міжнародного права. У 1989 р. Генеральна
Асамблея ООН прийняла резолюцію 44/23 «Десятиріччя міжнародного права
ООН», яка підкреслює внесок ООН у сприяння «більш широкому прийняттю та
повазі до принципів міжнародного права» і заохочення «прогресивного
розвитку міжнародного права та його кодифікації». Визнано, що на цьому
етапі необхідно зміцнювати верховенство права в міжнародних відносинах,
для чого слід сприяти його вивченню, поширенню та більш широкому
визнанню. Період 1990—1999 років був проголошений ООН десятиріччям
міжнародного права, протягом якого мало відбутися подальше зростання
ролі міжнародно-правового регулювання в міжнародних відносинах.

Закономірності розвитку міжнародного права у принципі відповідають
закономірностям міжнародних відносин. На останні впливають різні
об’єктивні та суб’єктивні чинники: рівень економічного розвитку держав,
суспільна мораль і моральність, національні інтереси, екологія, поява
глобальних проблем, науково-технічний прогрес тощо. Формуючись під
впливом міжнародних відносин, міжнародне право активно впливає на них,
причому його роль постійно зростає та висувається на перший план.

Таким чином, міжнародне право — це особлива система юридичних норм і
принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють
узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією
закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку
цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов’язків.

§3

Функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

координуючу функцію — полягає в тому, що за допомогою його норм
встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх
взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних
принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне
існування та спілкування;

забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить
норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у
мирний час, так і в період війни;

охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює
механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють
спільно (колективно) карати порушників.

§4

Характеристика міжнародного права

Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право має деякі суттєві
спільні риси, завдяки яким ці дві різні системи норм і принципів
визнаються правовими: норми міжнародного та національного публічного
права забезпечені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване
авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи колективно.

Нормам і принципам міжнародного та національного публічного права
властиві:

чітка визначеність;

додержання певної форми висловлення (forma legalis, forma essentialis,
що їх встановили юристи Стародавнього Риму);

виконання усталеної процедури ухвалення та набуття чинності;

забезпечення виконання норм засобами відновлення права та приборкання
свавілля (ubi jus, ubi remediam — «де право, там і засоби його
захисту»).

Однак міжнародне право має низку особливих характеристик, які роблять
його цілком відмінним від національних правових систем, пов’язаних з
існуванням сучасної держави та її апарату. Сучасна держава
зосереджується на використанні сили, встановлюючи на її застосування
державну монополію, утримує постійну армію та порівняно ефективний
апарат управління.

На відміну від внутрішньодержавного права міжнародне право — це
горизонтальна правова система, якій не властиві верховна влада,
зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій,
які зазвичай покладені на державні органи влади (правоутворення —
законодавчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди,
правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Генеральна Асамблея
ООН не є світовим законодавчим органом, Міжнародний Суд ООН може діяти
лише на підставі згоди держав на його юрисдикцію, а правозастосовча
діяльність Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але
держава, що порушує міжнародне зобов’язання, відповідає за протиправну
дію перед потерпілою державою або, за певних обставин, перед усім
міжнародним співтовариством. Потерпіла держава може вчинити міжнародний
позов, звернувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись до
арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжнародному праві
самозахист держав у разі порушення їхніх прав, коли припустимість
самозахисту фізичних осіб в національних правових системах значно
обмежена.

Міжнародному праву колізія сили та права, політики притаманна більшою
мірою, ніж внутрішньодержавному. Зростання глобальної взаємозалежності
та зацікавленості держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на
підставі взаємності посилили значення міжнародного права в упорядкуванні
та структуризації міжнародної системи. Через це спори між державами
зазвичай супроводжуються посиланнями на міжнародне право.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права
навіть за відсутності процедури примусового врегулювання спорів і
централізованого органу правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована
система національного права, і ґрунтується на засадах взаємності та
консенсусу, а не панування, слухняності та примусу до виконання, бо ця
система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших
суб’єктів. На практиці держави визнають норми міжнародного публічного
права юридично обов’язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів
та невизначеності в міжнародних відносинах.

Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від
національного, є:

1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжнародного права
поступово формуються та належним чином закріплюються основними
суб’єктами цього права — суверенними державами. Учасники міжнародних
відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважаються
юридично зобов’язаними діяти відповідно до диспозиції цих норм, якщо
тільки останні не є нормами jus cogens. Так, ядерні випробування,
проведені у травні 1998 р. в Індії та Пакистані, не можна кваліфікувати
як порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.,
оскільки ці країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні як
без’ядерні держави. Норми національного права встановлюються
уповноваженим законодавчим органом держави. Усі суб’єкти національного
права (фізичні та юридичні особи) незалежно від своєї особистої оцінки
доцільності цих норм зобов’язані додержуватися прав і виконувати
обов’язки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві законодавчого
органу, який стоїть над державами, взагалі не існує, тому нормативні
джерела міжнародного права утворюються державами на основі згоди його
суб’єктів.

У системах національного права діє принцип обов’язкової юрисдикції,
згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі
відповідача. У міжнародному праві діє принцип факультативної юрисдикції.
Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжнародний
арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторони обирають на основі
взаємної згоди.

Основні суб’єкти національного права — фізичні та юридичні особи, яким
притаманні правоздатність і дієздатність. Ці особи перебувають під
владою та виконують закони держави. Основними суб’єктами міжнародного
права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені вищою
владою. Відносини держави й індивіда у сфері національного права — це
відносини влади та підвладного; відносини між суверенними державами —
міжвладні, а не підвладні. Відносини між державами — суб’єктами, які
наділені найвищою владою, — предмет регулювання міжнародного права.

Над суб’єктами міжнародного права не існує владної структури, яка могла
б встановити обов’язкові для них правила поведінки та забезпечувати їх
виконання. Над державами, які вступають у відносини в тій чи іншій
сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій
законодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави була б
підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без згоди незалежної
держави для неї не обов’язкові.

Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її території та
здійснюється її державними органами. Дія національних законів може
поширюватися за межі її території, у тому числі на її громадян, які
тимчасово чи постійно перебувають на території іноземної держави, але
застосування засобів владного примусу на іноземній території забороняє і
національне, і міжнародне право. Норми міжнародного публічного права —
регулятор міждержавних відносин.

Додержання норм національного права забезпечує спеціальний апарат
державного примусу. Додержання норм міжнародного права здійснюється
шляхом застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої
порушено) або колективного примусу, межі та форми якого визначені
принципами та нормами міжнародного права.

Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі існують дві
взаємозалежні системи права: право внутрішнє, яке обіймає системи
національного права окремих держав, і міжнародне право, обов’язкове до
виконання всіма державами — суб’єктами та творцями цього права. Системи
внутрішнього права багатьох сучасних держав не відповідають міжнародним
стандартам. Але, певна річ, мають місце і проникнення, і взаємовплив
принципів і норм цих систем одна на одну.

§5

Сучасний стан міжнародного права

Міжнародне право має за мету обмежити право держави на ведення війни та
перетворити координацію дій суверенних держав на систему співробітництва
та досягнення взаємної вигоди. Концепція міжнародно-правового
співробітництва виникла у зв’язку із двома іншими головними концепціями
— jus cogens і міжнародного суспільного порядку, — що ґрунтуються на
принципах і нормах міжнародного права, юридична сила яких вища, ніж в
інших норм. Відбувся перехід від співіснування держав до співробітництва
між ними — з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпеки, а й
сприяння здійсненню соціальних і політичних ідей, що виражається в
поширенні міжнародних всесвітніх і регіональних організацій у різних
галузях.

Ще однією особливістю сучасного міжнародного права є визнання окремого
індивіда. Раніше фізичну особу вважали скоріше об’єктом міжнародних
правил, ухвалених суверенними державами. Зараз підвищується статус
людини в міжнародному праві, що проявляється в розвитку правових норм
захисту інтересів біженців, кодифікації прав людини на світовому та
регіональному рівнях і прогресі міжнародного права у збройних
конфліктах.

Відродження націоналізму, виникнення етнічних конфліктів і громадянських
війн призвели до підвищення активності Ради Безпеки ООН. Постало питання
про «гуманітарні та демократичні інтервенції», тобто інтервенції проти
«незаконних режимів» на підтримку або установлення демократичної системи
управління в іншій державі, бо між демократією й ефективною гарантією
прав людини є необхідний структурний зв’язок.

Відбувається становлення права міжнародного співтовариства, відмінною
рисою якого є підвищена увага до забезпечення інтересів цього
співтовариства.

Спостерігається зміна механізму створення норм загального міжнародного
права. Їх створює міжнародна спільнота, тобто представницька більшість
держав. З’явилися зобов’язання, на участь у забезпеченні дотримання яких
мають право всі держави.

Удосконалено механізм реалізації норм міжнародного права як на
інтернаціональному, так і на національному рівні. Істотно поглибилася
взаємодія міжнародного та національного права, без чого неможливе їх
функціонування.

Винятково важливим є затвердження в міжнародному праві принципу
демократії, згідно з яким лише держава, що відповідає загальноприйнятим
стандартам демократії, може бути повноправним членом міжнародного
співтовариства.

Саме в цьому аспекті слід розуміти положення Статуту ООН про те, що
прийом у члени Організації відкритий для всіх миролюбних держав, які
беруть на себе зобов’язання за Статутом, можуть і бажають ці
зобов’язання виконувати.

§6

Система міжнародного права

Сучасне міжнародне право є окремою правовою системою, яка складається з
принципів, договірних і звичаєвих норм, що регулюють відносини між
державами, міжурядовими організаціями й іншими суб’єктами міжнародного
права. Компоненти системи — принципи, договірні та звичаєві норм,
рішення міжнародних судових органів тощо — залежно від предмета
регулювання об’єднуються в галузі міжнародного права, як-от: право
зовнішніх зносин, право міжнародних організацій, міжнародне морське
право, космічне право, міжнародне економічне право тощо. Міжнародне
право охоплює величезні складні сфери транснаціонального значення, як
традиційні (статус держави, право-наступництво держав, закони та звичаї
війни, право міжнародних договорів тощо), так і нові (міжнародні
організації, ядерна енергія, повітряне право, навколишнє середовище,
захист прав людини тощо). Компонентами системи міжнародного права слід
вважати також такі правові інститути, як міжнародне визнання, міжнародна
відповідальність і санкції, правонаступництво тощо. Компоненти системи
міжнародного права в умовах реальних міжнародних відносин постійно
взаємодіють. Протиріччя окремих норм і принципів в умовах взаємодії не
руйнують один одного, а дають змогу добиватися оптимальних результатів в
інтересах забезпечення головної мети системи — співробітництва держав в
умовах міцного миру та надійної безпеки.

Система міжнародного права — це порядок розташування принципів і норм у
логічній послідовності або за предметом регулювання. Систему
міжнародного права слід відрізняти від системи науки міжнародного права.
Система науки міжнародного права створюється науковцями з метою
вивчення, кодифікації, забезпечення методів тлумачення, вірного
розуміння сутності міжнародного права. Такі підрозділи науки
міжнародного права, як історія міжнародного права, предмет і сутність
міжнародного права, вивчають міжнародне право загалом, а не його окремі
галузі. Наука міжнародного права — суттєва частина загальної науки права
— юриспруденції. Система науки міжнародного права здатна забезпечити
знання, розуміння та застосування його принципів і норм.

§7

Державні інтереси, політика та міжнародне право

Поняття зовнішньої політики обіймає як завдання та цілі, які
переслідують держави у відносинах з іншими державами, міжнародними
організаціями, так і методи та засоби, які вони використовують для
забезпечення своїх особистих інтересів. Інтерес можна визначити як
усвідомлену потребу. Потреби ж визначаються конкретними для кожної
держави внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими,
наприклад, як особливості географічного положення, розмір території,
забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність
сільського господарства, національний склад населення, історичні
традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо. Усі ці чинники
об’єктивно детермінують потреби держави та визначають її інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

а) державний інтерес (raison d’etat) як достеменно виві-

рену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який

визначається в результаті достовірного наукового аналізу

сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі

майбутнього курсу держави;

б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що

випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції,

якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї

власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньопо-

літичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво впливають суб’єктивні й
ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини
тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які
певною мірою віддзеркалюють стратегічні напрями зовнішньої політики
окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блискучої
ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політику легітимізму,
сучасну доктрину загальнолюдських цінностей. Широко відомі численні
американські доктрини: «доктрина Монро» (1823), «політика великої
дубини» (1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха-уера». З
практики Радянського Союзу назвемо «доктрину Брежнєва», за допомогою
якої радянська дипломатія намагалася виправдати військові інтервенції
країн Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956) та
Чехос-ловаччини (1968).

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав
неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї
інтереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив
на міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжнародне
право — результат компромісу, погодження волі окремих держав, його норми
та принципи мають застосовуватися незалежно від доцільності, вигоди для
тієї чи іншої дер-жави1. Політику кожної держави формують її інтереси.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від сфери
міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції
— питання права та справедливості, предмет політичної науки —
доцільність і користь».

1 Надійним і тривалим може бути лише справедливий договір, тобто
ґрунтований на компромісі, який досягнуто не на основі співвідношення
сил, а на умовах взаємних поступок, врахування нагальних інтересів один
одного. Поступки, нав’язані силою однієї зі сторін, неминуче породжують
в іншої бажання реваншу, який раніше чи пізніше відбудеться.

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах.
Найважливішим способом здійснення зовнішньої політики є дипломатія. І
зовнішня політика, і дипломатична практика мають відповідати
міжнародному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне право
відчуває на собі вплив державної політики. Дипломатія є одним з
інструментів створення норм міжнародного права. Але ні зовнішня політика
держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам
міжнародного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику держави,
зобов’язуючи останню узгоджувати її дії із зобов’язаннями за міжнародним
правом.

Розрізняють зовнішню політику захоплення чи поступок, агресії чи
миролюбності, очікувальну та раптову, реакційну, революційну та
ліберальну. Її можна класифікувати і за галузями управління (фінансова,
митна, промислова, аграрна тощо). Бісмарк називав політику мистецтвом
можливого. Але історія дає немало прикладів, коли політики ставили перед
своєю державою, народом, партією цілі, досягти яких було неможливо, але
енергія, вдача, талант разом із обставинами давали можливість отримати
владу (Олександр Македонський, Микола І, Ленін, Сталін).

§8

Право та справедливість

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та
справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить
близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою
права, ні явищем, протилежним праву. Справедливість можна визначити як
критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи
міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотвор-чості, тлумачення
договорів та їх застосування. Саме критерій справедливості дозволяє
відокремити рівноправні договори від нерівноправних.

При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і законів у
національному праві, справедливість полягає в обміркуванні та взятті до
уваги особливостей кожного конкретного випадку на відміну від правових
принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не
охоплюють особливості кожної конкретної ситуації або спору.

Між тим відносини виникають за різних обставин і багато в чому різняться
між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості
як елемент пом’якшення суворості загальної правової норми й
індивідуальної оцінки становища сторін спору або обставин конкретної
ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або суд, який
розглядає міжнародну суперечку, не може на свій розсуд ні заповнити
прогалини в міжнародному праві, ні відмовитися застосувати належні
статті конвенції, яка безпосередньо регулює відносини, що є предметом
суперечки. Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть
приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішення, керуючись
принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що
члени ООН «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не
піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість»).

§9

Міжнародне право та процес глобалізації

Сучасний світ характеризує, по-перше, деідеологізація міжнародних
відносин (насамперед в умовах виникнення небезпеки для всього людства
внаслідок розвитку зброї масового знищення), що сприяє глобалізації
процесів на економічному рівні. По-друге, припинення конфронтації двох
систем, холодної війни. Здавалося б, глобалізм мав би сприяти об’єднанню
сил для врегулювання нових конфліктних ситуацій, але більшість їх
розвивається на внутрішньодержавному, а не міждержавному рівні. Зокрема,
глобаліст-ський підхід, що виражається в захисті прав людини та прав
національно-етнічних меншин, стикається із завданням зберігання
територіальної цілісності держав. Глобалістські тенденції можна
простежити й у зростанні наднаціональної релігійної солідарності.

Глобалізм не має спонукати до бездумного застосування економічних
санкцій щодо країн, залучених до конфлікту, і навіть тих, що
протиставили себе світовому співтовариству (наприклад, санкцій, які не
мали успіху в разі їх застосування до Куби з боку США).

Глобалізація — процес, без врахування якого неможливо прогнозувати,
визначати та здійснювати зовнішню політику будь-якої держави. Вона не є
чимось новим, вона є процесом, що розвивається із поступовим
прискоренням. Вона об’єктивно зменшує значення національних урядів, але
прогнозувати розмив національного суверенітету було б необачно.
Глобалізація відчуває на собі вплив політичних і міжнародних подій і в
той же час впливає на рівень міжнародних відносин.

Формується новий світовий порядок. Економічна та фінансова дипломатія з
метою впливу на певну державу, стабілізація або дестабілізація ринків,
формування регіональних економічних блоків, усунення митних бар’єрів на
шляху розвитку світової торгівлі, боротьба із трансгранич-ними загрозами
допомагають ефективніше вирішувати складні проблеми, ніж застосування
сили однією державою (як, наприклад, бомбардування Бєлграда під
прикриттям «гуманітарних цілей»)1.

1 Генеральний секретар ООН у доповіді Асамблеї тисячоліття зазначив: «На
національному рівні ми повинні керувати краще, а на міжнародному рівні
ми повинні навчитися керувати краще спільно».

2 Хоча й існують противники ідеї глобалізації: Мартин Г.-П., Шу-манн Х.
Западня глобализации: атака на процветание и демократию / Пер. с нем. —
М.: Издат. Дом «Альпина», 2001. — 335 с.; ГерстП., Том-сон Г. Сумніви в
глобалізації / Пер. з англ. — К.: К.І.С., 2002. — 306 с.

Зараз прискорюється процес обмеження суверенних прав держави та
зміцнення суверенітету індивіда. Державний суверенітет вже не може
служити ліцензією на порушення прав людини, він передбачає
відповідальність, а не просто владу. Багато проблем, пов’язаних із
правами людини, мають глобальний характер і можуть бути ефективно
вирішені тільки спільними зусиллями держав. Недарма багато науковців
висувають як інструмент врегулювання цих і багатьох інших проблем
міждержавних відносин ідею «глобального управління», дещо схожого на
світовий уряд2. Таке управління сприятиме розвитку співробітництва,
протидії тенденції посилення поляризації життя як у державах, так і у
відносинах між ними, висуне на перший план цінності демократії.

Ще більше свідчень глобалістських процесів пропонує світова економіка.
Сучасне світове господарство набуває характеру єдиного, цілісного
механізму (у сфері торгівлі, трансграничного руху інвестицій, фінансів,
робочої сили тощо). І ці процеси створюють передумови для появи
відповідної політико-правової надбудови, частиною якої є право (деякі
науковці навіть пропонують термін «глобальна правова система»1).

Об’єктна сфера міжнародного права постійно розширяється за рахунок
питань, які традиційно належали до внутрішньої юрисдикції держав, а
зараз передані для міжнародно-правового регулювання (так, до СОТ
перейшли питання застосування тарифних і нетарифних бар’єрів,
інтелектуальної власності, інвестиційних заходів, екологічних нормативів
тощо; до компетенції МВФ держави передали питання, пов’язані із
валютними курсами та платіжними балансами тощо).

Посилення взаємовпливу між національною та міжнародною правовими
системами, залучення до цього процесу транснаціонального та
наднаціонального права дозволяє констатувати, що світовий ринок товарів,
послуг, інвестицій, робочої сили, увесь глобальний соціум ХХІ ст.
потребують відповідної регулюючої правової системи. Її становлення
відбуватиметься майже так само, як і становлення правопорядку ЄС, який
складається з кількох частин: міжнародного права, права ЄС,
національного права дер-жав-членів («наднаціональність» у ЄС уособлює
сполучення індивідуальних національних інтересів держав-членів і
співтовариства загалом, причому міжнародне право превалює над правом
співтовариств).

1 Див.: В. Шумилов. Концепция глобальной правовой системы //
Юрист-международник. — 2003. — № 3. — С. 46—52; Петровский В. Возможен
ли гуманистический подход к глобализации? // Московский журнал
международного права. — 2001. — № 5. — С. 10—16.

Глобалізація має стати інструментом створення сприятливих можливостей
для всіх, а не явищем, яке викликає жах і підриває підвалини безпеки.

Розділ 2

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Періодизація історії міжнародного права

Питання про періодизацію історії міжнародного права пов’язане з
вирішенням найважливіших проблем теорії права, таких як поняття права,
його походження, система права. Тому в міжнародно-правовій доктрині
існує чимало підходів до того, яким чином слід представляти історію
міжнародного права. Великий інтерес викликало питання про періодизацію
розвитку міжнародного права у державних ідеологіях, що взагалі
розглядали вчення про право як найважливішу арену ідеологічної боротьби.
Саме в такій ситуації опинилася вітчизняна наука міжнародного права.
Ідеологічний тиск тривалий час змушував її залишатися в рамках
марксистсько-ленінського вчення про формаційну періодизацію загальної
історії, у тому числі й історії розвитку міжнародного права, у якій
виокремлювали міжнародне право рабовласницької формації, феодалізму,
капіталізму, перехідного періоду, соціалістичне міжнародне право. До
того ж формаційний підхід навіть в історичній науці є дискусійним. Що ж
стосується міжнародного права, то становлення й розвиток багатьох із
його принципів і норм ніяк не може бути пов’язаний із так званими
формаціями. Більше того, як свідчать авторитетні дослідження, формації в
чистому вигляді в історії ніколи не існували. Тому було б помилкою
шукати джерела чи особливості міжнародно-правових норм у тих чи інших
формаціях і прив’язувати періодизацію до формацій.

Будучи частиною всесвітньої історії, історія міжнародного права має все
ж таки власну періодизацію. Це пов’язано з особливостями виникнення та
становлення його принципів, інститутів, норм, що зробили вирішальний
вплив на розвиток міжнародного права загалом. З цього погляду особливе
значення для періодизації мають такі події всесвітньої історії, які в
історії людства виявилися поворотними або спричинили кардинальну
переоцінку людьми смислу свого існування на Землі та домінуючих у
соціумі цінностей. Аналіз історії міжнародного права під таким кутом
зору приводить до висновку, що подібних подій в історії людства було
небагато. У масштабах людської цивілізації всього кілька разів
відбувалася радикальна зміна світового правопорядку. Така періодизація
далеко не завжди збігається із формаційною періодизацією міжнародного
права. При цьому етапи історії розвитку міжнародного права можуть
істотно відрізнятися за тривалістю, що пов’язано із прискоренням
динаміки міжнародно-правових відносин. Як свідчить історія, розвиток
міжнародного права лише у планетарному масштабі виявився поступальним.
На окремих етапах часто був очевидним регрес. Найбільш динамічно
міжнародне право розвивалося починаючи з ХХ ст.

Найбільш прийнятною можна вважати таку періодизацію міжнародного права:

Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу (1648).

Від Вестфальського конгресу до епохи Великої французької революції (межа
XVIII—ХІХ століть).

Від епохи Великої французької революції до створення Версальської
системи (1919—1939).

Від створення Версальської системи до наших днів (сучасна епоха):

а) Версальська система (1919—1939);

б) міжнародне право періоду протистояння тоталітариз-

му та демократії (1945 — кінець 80-х років);

в) міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з

кінця 80-х років ХХ ст. до наших днів).

§2

Розвиток міжнародного права

від найдавніших часів

до Вестфальського конгресу

Становлення міжнародного права, як і права загалом, відбувалося з
найдавніших часів. Уже на етапі родоплемінних відносин стали формуватися
норми, що мали істотне значення для розвитку міжнародного права. Такі
положення, як обов’язок дотримувати слово, навіть дане ворогові, чи
рівність сторін у спорі, мають найдавніше походження. Причому вже тоді
виконання багатьох норм спиралося на досить жорсткий соціальний примус.
Безглуздо було б проводити паралелі між стародавнім і сучасним правом і
знаходити переваги останнього в наявності державного примусу. Слід
визнати безсумнівне значення праправа й саме від нього вести відлік
міжнародного права1. Хоча, звісно, споконвічно не було ніякого розподілу
права на міжнародне та внутрішнє (що зайвий раз підтверджує наявність
загальних соціокультур-них коренів). Саме в цей період виникли ті
первинні правові змісти, що згодом збереглися й у міжнародному, і у
внутрішньому праві й одержали назву загальних принципів права.

1 Такий підхід отримує все більше визнання в доктрині (див.: Курс
международного права. В 7 т. — М.: Наука, 1989. — Т. 1. — С. 31), у тому
числі у вітчизняній (Черкес М. Ю. Міжнародне право. — К.: Знання, 2003.
— С. 21—2).

Розвиток міжнародного права в перший і найдовший період його історії
відбувався на основі переважно недовговічних, хоча нерідко дуже активних
зв’язків між державами, чиї інтереси до міжнародного спілкування були
обмежені питаннями війни та миру. Більшість держав прагнули створити
світові імперії, що робило для них безглуздою побудову тривалих і
стабільних міжнародно-правових відносин. Саме тому держави підтримували
лише ті відносини, що обслуговували їхні тимчасові зовнішньополітичні
інтереси: організацію зовнішніх зносин, правила війни, порядок
захоплення територій, ведення про це переговорів і закріплення їх
результатів у договорах, правила вирішення міждержавних суперечок.

Міжнародне право цього періоду було переважно регіональним. Воно
розвивалося самостійно в середземноморському (переважно європейському)
та в індокитайському регіонах. Так само відокремлено воно розвивалося
згодом і в інших регіонах, залишаючись до часу відносно ізольованим від
найдавніших центрів цивілізації — у Східній Європі, Центральній і
Південній Америці, Центральній Африці. Через відсутність єдиних
міжнародних відносин не було потреби у створенні єдиного міжнародного
права. Тому ніяких зусиль для його створення в той час ніхто і не
докладав. Взаємний вплив регіональних міжнародних правопо-рядків був
епізодичним і мінімальним.

Проте саме в цей період становлення міжнародного права були закладені
його підвалини, а між державами підтримувалися ефективні для того часу
міжнародно-правові відносини. Головним їхнім недоліком була абсолютна та
ніким не контрольована влада держав у міжнародних відносинах, що робило
міжнародне право дуже слабким. Війни велися безперервно. Сила була
основним і найголовнішим засобом розв’язання міжнародних спорів.
Прагнення протистояти цілковитій анархії в міжнародних відносинах
призвело в Європі до скликання з ініціативи католицької церкви починаючи
з ХІІ ст. низки всесвітніх конгресів. Їхня робота залишалася в основному
безрезультатною. Але не можна не зважати на консолідуючу роль цих зборів
і зростання їхнього авторитету як органів міжнародних переговорів.

Тридцятирічна війна (1618—1648) остаточно розорила Європу. Стало
очевидним, що світ потребує іншої організації взаємовідносин і вирішити
це питання слід на договірній, правовій основі, — таке рішення було
прийнято в 1648 р. на Вестфальському мирному конгресі.

§3

Міжнародне право між Вестфальським конгресом 1648 р. й епохою Великої
французької революції (межа XVIII—XIX століть)

Виокремлення Вестфальського конгресу як точки відліку чергового етапу в
історії міжнародного права не випадкове, воно пов’язане з особливим
значенням цієї події в історії міжнародних відносин і міжнародного
права. Мюнстерський і Оснабрюкський трактати, що закріпили Вестфальський
мир, мали дуже важливі наслідки для всього людства.

По-перше, Вестфальський конгрес став першими міжнародними зборами, що не
тільки мали на меті по-новому організувати міжнародні відносини, а й
прийняли рішення, які радикально вплинули на подальший розвиток
міжнародного права. Сформульовані в Мюнстерському й Оснабрюкському
трактатах міжнародно-правові принципи стали визначальними на два
наступні сторіччя.

По-друге, проведення Вестфальського конгресу збіглося з початком так
званої епохи великих географічних відкриттів, що супроводжувалася
стрімкою колонізацією європейськими державами нових земель. Саме в цей
час були закладені підвалини найбільших світових колоніальних імперій.
Це означало різке скорочення, а потім і повне припинення самостійних
міжнародно-правових відносин у тих неєвропейських регіонах, де такі
відносини зберігалися. Метрополії приступили до масованої культурної
експансії на нові землі. Тому саме ідеологія Вестфальського миру
виявилася основою евроцентристської концепції міжнародного права. Як
таке воно розвивалося до середини ХХ ст. Деякі елементи
евроцентристської концепції збереглися до наших днів.

Які ж найважливіші наслідки Вестфальского миру для міжнародного права?
Насамперед побудова нового міжнародного правопорядку. Історія раніше не
знала таких грандіозних політичних катаклізмів, як розпад Священної

Римської Імперії, внаслідок якого на карті з’явилися б десятки нових
держав. У Європі склалася принципово нова ситуація, що потребувала
правового вирішення. Перед творцями Вестфальського миру стояло завдання
створити такий міжнародний правопорядок, в умовах якого висновки
Конгресу зберегли б свою силу. Новий правопорядок мав ґрунтуватися на
відносинах суверенних держав, і основи таких міжнародно-правових
відносин у загальному вигляді були закладені Мюнстерським і
Оснабрюкським трактатами1.

Далі, Вестфальський мир запровадив у міжнародне право принцип політичної
рівноваги, що мав зафіксувати сформоване в Європі співвідношення сил2.
Нові кордони багатьох європейських держав стали основою для більшості
укладених згодом договорів. Правові гарантії збереження політичної
рівноваги мали ґрунтуватися на використанні мирних засобів вирішення
міжнародних суперечок і на можливості застосування колективних санкцій
проти порушника. По суті це означає, що джерела сучасних
міжнародно-правових принципів територіальної цілісності держав,
непорушності державних кордонів, а також деяких інших принципів і норм
сягають 1648 р. Крім цього, положення Мюнстерського й Оснабрюкського
трактатів вплинули на становлення та розвиток таких інститутів
міжнародного права, як міжнародно-правове визнання, міжнародно-правова
відповідальність тощо. Трактати також уперше запровадили в міжнародне
право деякі норми, що стосуються статусу консулів, режиму міжнародних
рік. За підсумками Конгресу була визнана незалежність Швейцарії та
Нідерландів.

1 Учення про державний суверенітет і його творця Ж. Бодена (1530— 1596)
Європі були добре відомі.

2 Див.: История дипломатии. — Т. I. — М.: Госполитиздат, 1959. — С. 271.

Нарешті, рішення конгресів першої половини XVII ст. вплинули й на
розвиток інших норм та інститутів міжнародного права. У XVII—XVIII ст.
отримав повсюдне визнання принцип свободи відкритого моря, виникло
поняття територіального моря. Під впливом принципу суверенної рівності
держав відбувався розвиток дипломатичного права (з’явилися постійні
посольства, одержали міжнародно-правове визнання дипломатичні та
консульські привілеї й імунітети). Відбулися зміни в бік пом’якшення
правил і звичаїв ведення війни.

Разом із тим спосіб правління в державах був переважно тиранічним, що
навіть при найбільш прогресивних на той час міжнародно-правових нормах
залишало міжнародні відносини непередбачуваними та небезпечними. На це
звертали увагу мислителі того часу. Фактично вже із другої половини XVII
ст. стало очевидно, що міжнародний правопорядок потребує нової
перебудови. Епоха Просвітництва була джерелом епохи Великої французької
революції.

§4

Розвиток міжнародного права

від епохи Великої французької революції

до створення Версальської системи

Епоха Великої французької революції є черговою точкою відліку в
періодизації міжнародного права, тому що саме під впливом ідей, які
призвели до неї, на межі XVIII—XIX століть у міжнародному праві
з’явилися принципи та норми, що радикально доповнювали чи змінювали
Вестфаль-ську систему міжнародного провопорядку. Найважливіші правові
події цієї епохи — прийняття Декларації незалежності США 1776 р.,
Конституції США 1787 р. і Білля про права 1789 р., Декларації прав
людини і громадянина 1789 р., Декларації прав народів 1795 р.,
Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конгрес 1818 р., Берлінський
конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 років.

На цьому етапі вперше відзначається цілеспрямований вплив
державно-правових актів на міжнародне право. Багато з положень цих
документів, проголошені як норми конституційного права або як принципи
зовнішньої політики, увійшли в міжнародне право та визнаються нині його
постулатами. Це, в першу чергу, ті найважливіші конституційно-правові
ідеали народовладдя, що згодом лягли в основу міжнародно-правового
визнання невідчужуваності суверенітету народу та права народу самостійно
вирішувати свою долю, у тому числі скинувши владу тирана. Визнання
принципу народного суверенітету дозволило обґрунтувати публічний
характер державної території, що докорінно змінило її статус у
міжнародному праві. Визнання принципу народного суверенітету сприяло
зародженню в міжнародному праві принципу рівності та рівноправності
народів, призвело до формування міжнародно-правового принципу
невтручання у внутрішні справи держав. Конституційні акти межі XVIII—ХІХ
століть сприяли гуманізації міжнародного права та вплинули на появу в
ньому актів про права людини.

Багато із цих положень знайшли міжнародно-правове закріплення вже в
документах Віденського конгресу 1815 р., де були прийняті Декларація про
заборону торгівлі неграми, Регламент про єдині класи дипломатичних
агентів, сформульовані загальні принципи міжнародно-правового режиму
міжнародних рік. Унаслідок визнання Віденським конгресом у 1815 р.
нейтралітету Швейцарії в міжнародному праві з’явилася концепція
постійного нейтралітету. Протягом ХІХ і на початку ХХ ст. відбувалося
подальше міжнародно-правове закріплення цих починань. На Паризькому
конгресі 1856 р. були прийняті рішення про заборону каперства,
«кабінетної блокади» та ін., на Берлінському конгресі 1878 р. досягнуто
згоди щодо надання незалежності Болгарії, Сербії, Чорногорії. Чимало
зусиль було спрямовано на пом’якшення правил і звичаїв ведення війни. Як
наслідок на Берлінському конгресі було заборонено застосування розривних
куль. Гаазькі конференції миру 1899 та 1907 років завершилися прийняттям
Гаазьких конвенцій, що поклали початок кодификації норм про правила
ведення війни (міжнародного гуманітарного права).

Цей період в історії міжнародного права можна характеризувати як початок
бурхливого розвитку міжнародно-правової науки. У ці роки були написані
фундаментальні праці, що вплинули на розвиток теорії та
міжнародно-правової практики.

Другий етап у розвитку міжнародного права завершився початком Першої
світової війни. Незважаючи на існування численних проектів, державам так
і не вдалося створити ефективну міжнародну систему підтримки
правопорядку. Результати війни не залишили сумнівів у тому, що світові
потрібна дієвіша модель світопорядку, ніж та, що існувала раніше. Так
народилася Версальська система, що поклала початок відліку нинішньому
етапу в розвитку міжнародного права.

§5

Міжнародне право від створення Версальської системи до наших днів

Версальська система (1919—1939). Особливістю міжнародного права XX ст. є
те, що воно з’являється у вигляді єдиної (універсальної) для всього
світу нормативної системи. При цьому спеціально створювана всесвітня
організація має забезпечити дотримання багатьох нових важливих принципів
і норм міжнародного права, що одержали надалі загальне визнання.

1 Див.: Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н. Т.
Блатова. — М.: Юрид. лит., 1982. — С. 668—669.

Перша така спроба співпала із підготовкою та підписанням Версальського
договору 1919 р. і створенням Ліґи Націй. Міжнародний
організаційно-правовий механізм Ліґи Націй був практичною спробою
створення міжнародної організації з підтримки міжнародного миру та
безпеки. Тобто вперше в історії численні ідеї вічного миру знайшли
практичне втілення. Проте Статут Ліґи Націй ще не містив імперативної
норми про заборону ведення агресивних воєн, а передбачав лише
обов’язкову примирливу процедуру. Поряд із цим Версальський договір
заміняв контрибуції репараціями, підриваючи цим економічні причини
ведення війни. У 1928 р. із підписанням Пакту Бріана — Келло-ґа1 була
закладена правова основа повної заборони ведення агресивних воєн. Після
закінчення Першої світової війни була зроблена перша спроба притягти
військових злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності.

Зі створенням Ліги Націй пов’язане входження в міжнародне право принципу
самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове
закріплення цього принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій
практиці було досить поширеним. Саме з Версальською системою пов’язані
виникнення та розвиток міжнародно-правових норм і механізмів захисту
національних меншин.

Однак Версальська модель світового порядку не змогла все ж таки стати до
кінця ефективною. Справа не лише в тому, що не всі її юридичні механізми
були налагоджені. Значно важливішим виявилося непримиренне протистояння
їй іншої системи, що також претендувала на світову гегемонію, — з
перемогою Жовтневого перевороту в Росії світ вступив в епоху більш ніж
сімдесятирічної конфронтації двох світів. Ця конфронтація відбилася і на
концепціях міжнародного права, що виникали по різні боки вододілу.

Ідея світової революції, як прояв месіанства комуністичної ідеології в
зовнішній політиці, вплинула на радянську доктрину та практику
міжнародного права1. Це стосувалося як проголошення та відстоювання
деяких міжнародних норм і принципів, так і подвійної моралі у ставленні
до них. Найважливішими принципами, що їх висунула радянська зовнішня
політика, були: мирне співіснування, самовизначення народів,
роззброєння, заборона загарбницьких воєн і пов’язана з нею відмова від
анексій і контрибуцій. Саме ці ідеали були покладені і західними
демократіями в основу версальської світобудови. Але подібно до того як
дзеркало може дати тільки зворотне зображення, так і тоталітаризм,
будучи антиподом вільного суспільства, вкладає в демократичні ідеали
протилежний зміст.

1 Див.: Буроменський М. В. Соціалізм та ідеологія соціально-політичної
експансії // Вісник АН України. — 1991. — № 11.

Міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945
— кінець 80-х років). Міжнародні відносини періоду протистояння
комунізму та капіталізму були унікальним явищем в історії людства.
Ніколи до того світ не був змушений поділитися на два табори та протягом
майже століття шукати шляхи співіснування. Біполярний світ, у якому всі
важливі міжнародні питання узгоджувалися з огляду на інтереси центрів
політичного протистояння, сприяв появі цілої низки міжнародно-правових
норм, які обслуговували ці потреби.

Після невдалої спроби капіталістичного Заходу та СРСР у 20—30-ті роки ХХ
ст. закріпити свої міжнародні позиції засобами політичної та військової
конфронтації стало очевидно, що рішення проблеми перебуває у площині
організаційно-правової будови світу. Досвід Ліґи Націй був невдалим лише
частково і в основному з політичних причин. Загалом же він довів, що
запропонована організаційно-правова модель світової організації може
бути життєздатною. Тому одним із головних завдань побудови світового
порядку після Другої світової війни було його пристосування до факту
розподілу світу на два соціально-економічні табори. Це і було зроблено у
правовій моделі Організації Об’єднаних Націй. А міжнародне право, за
оцінками багатьох фахівців, набуло характеру загальнодемократичного.

Крім того, ситуацію з розподілом політичних сил після Другої світової
війни було використано головними переможцями у спробі остаточної
універсалізації міжнародного права. За оцінками багатьох сучасних
юристів чинне міжнародне право перетворилося на загальне — значна
кількість його норм є універсальними, і їх дедалі більшає1. Саме зі
Статутом ООН пов’язане договірне закріплення основних принципів
міжнародного права: незастосування сили або погрози силою, мирного
вирішення міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав
тощо.

1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть: Учебник. — М.:
Издательство БЕК, 1996. — С. 105; Ульянова Н. Н. Общие многосторонние
договоры в современном международном праве. — К.: Наукова думка, 1981. —
260 с.

У цей період відбулася масштабна систематизація міжнародного права.
Зокрема, кодифіковано міжнародне морське право, дипломатичне право,
консульське право, право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне
право, норми про правонаступництво держав. Розпочато роботу з
кодифікації норм про міжнародну відповідальність держав.

Міжнародне право поліцентризму (з кінця 80-х років до нашого часу).
Розпад комуністичного табору суттєво вплинув на міжнародні відносини,
які втратили характер біполярної конфронтаційності. За різними оцінками
ці відносини тепер мають характер або поліцентричний, або однополюсний
із тенденцією поліцентризму. У будь-якому разі такі зміни спричинили
шокуючий вплив на організаційно-правові основи світопорядку, який
останні півстоліття складався як загальносвітовий. Його основу становить
загальне міжнародне право, створенню якого було присвячено зусилля країн
незалежно від їхньої соціально-економічної орієнтації. Але й цю основу в
тій чи іншій частині (загальність норм про права людини; особлива
відповідальність ООН, а не регіональних організацій чи окремих держав за
підтримання міжнародного миру; заборона агресії тощо) деякі держави
спробували піддати сумніву, що може мати вкрай негативні наслідки для
всього світопо-рядку. Чинне міжнародне право увібрало в себе весь досвід
міжнародних стосунків за роки існування людської цивілізації.
Дослідження переконливо доводять, що основні принципи міжнародного
права, які знайшли відображення у Статуті ООН, мають глибокі корені в
міждержавних правових відносинах.

У сучасних умовах можна виділити три основні стратегічні напрями
розвитку міжнародного права: врегулювання глобальних проблем сучасності,
розв’язання нових конфліктів, реформування ООН.

Із проблемами, які назвали глобальними, людство несподівано зіткнулося
на межі 60—70-х років ХХ ст. (проблема розвитку, екологічна,
народонаселення, продовольча, енергетична, освоєння нових просторів). Їх
вирішення можливе виключно загальносвітовими зусиллями та лише за умови
зростаючої довіри до міжнародного права, як найбільш авторитетного й
ефективного регулятора в сучасних умовах виживання людства.

Серйозною проблемою залишається здатність міжнародного права вирішувати
нові конфлікти, які в умовах біполярного світу було «заморожено». Однією
з основних причин, з якої ці конфлікти почали притягувати до себе
увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних
конфліктів ХХ ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що
мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції;
протиріччя між народами, що самовизначилися, і народами, що не
самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших
світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня
кількість утричі перевищила кількість держав, що існували у світі на
початку ХХ ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов’язаності та
взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до індивідуалізму з
іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного,
політичного, ідеологічного, релігійного суперництва. Конфлікти, про які
йдеться, виникли не у зв’язку з появою глобальних проблем сучасності, що
лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлікти
проявляються більш яскраво.

Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом
протистояння капіталізму та комунізму, позбавилося норм про можливість
взаємного військового знищення та набуло характеру добросусідського.
Основну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки
після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити
підсумки війни в умовах нової політико-право-вої ситуації. Докорінна
зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає
необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання
світопо-рядку, що жодним чином не може зачіпати основи загального
міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зокрема, виникає питання
реформування організаційно-правового механізму Ради Безпеки ООН.

Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забезпечувати компроміс
двох пануючих на той час світових соціально-економічних систем, до неї
були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих
систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпеки ООН
може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у
сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з
урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння.
Існують обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів
Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до
«колишніх ворожих держав», що перешкоджає їм претендувати на постійне
членство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил
ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує
реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників
і поглинає значну частину бюджету Організації.

Пристосування міжнародного права до особливостей сучасних міжнародних
відносин лише починається, і головним на цьому шляху є створення
правових умов для збереження планети Земля, людства, що на ній
народилося, та побудованої ним цивілізації.

РОЗДІЛ 3

СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

§1

Поняття та класифікація суб’єктів міжнародного права

Суб’єктом міжнародного права необхідно вважати такого учасника
міжнародних відносин, поведінка якого безпосередньо регулюється нормами
міжнародного права. Іншими словами, суб’єкт міжнародного права — це
учасник міжнародних відносин, який має міжнародні права та несе
міжнародні обов’язки або є носієм міжнародної правосуб’єкт-ності.

Класифікація суб’єктів міжнародного права можлива за багатьма
критеріями. Найбільш важливими є такі: за учасниками міжнародних
відносин: індивіди, громадські організації,
адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб’єкти федерацій,
держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні
організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні, регіональні
та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за
міжнародно-правовим статусом: загальносистемні, галузеві та спеціальні;
за галузевою приналежністю: суб’єкти права міжнародних договорів, права
міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, міжнародного
гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.

Досі залишається дискусійним питання про коло суб’єктів міжнародного
права. До середини ХХ ст. переважала думка про держави як про виключних
суб’єктів міжнародного права. Після Другої світової війни офіційно
визнається міжнародна правосуб’єктність міжнародних міжурядових
організацій, а згодом — народів, що виборюють свою незалежність.
Невизначеним залишається питання про визнання суб’єктом міжнародного
права фізичних осіб, неурядових міжнародних організацій, інших юридичних
осіб. Перспективною є постановка питання про міжнародну
правосуб’єктність людства загалом1.

§2

Держава як основний суб’єкт міжнародного права

Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав
від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати:
постійне населення; визначену територію; уряд; спроможність вступати у
зносини з іншими державами.

Міжнародна правосуб’єктність держав базується на їхній невід’ємній
властивості — державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право
вступати в будь-які міжнародно-правові відносини: укладати міжнародні
договори2, брати участь у діяльності міжнародних організацій3,
підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки, виступати
стороною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно
застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.

1 Див.: Лукашук И. И. Глобализация, государство, право, XXI век. — М.:
Спарк, 2000. — С. 65—67; Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле.
Международное публичное право / Пер. с фр.: В 2 т. — Т. 1. — К.: Сфера,
2000. — С. 245, 246.

2 Так, ст. 6 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23
травня 1969 р. говорить: «Кожна держава володіє правоздатністю укладати
договори» (Міжнародне право в документах / За заг. ред. д. ю. н., проф.
М. В. Буроменського. — Х.: Вид-во Національного університету внутрішніх
справ, 2003. – С. 24).

3 Наприклад, членами ООН можуть бути всі миролюбні держави, які візьмуть
на себе зобов’язання згідно зі Статутом ООН і які, на думку ООН, можуть
і бажають ці зобов’язаіння виконувати (ст. 4 Статуту Організації
Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 р.) (Там само. —

С. 174).

Над державами в міжнародних відносинах не має верховної влади, але всі
держави повинні сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання. Усі
держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст.
2) закріпив принципи суверенної рівності держав, територіальної
цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав,
співробітництва держав та ін. При цьому держави можуть мати також
спеціальний міжнародно-правовий статус. Наприклад, статус нейтральної
держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).

У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і
посадових осіб. Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та
повноважень здійснює зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну та інші
види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових зобов’язань
держава як суб’єкт міжнародного права несе міжнародно-правову
відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа
своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву1. Поряд із
міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної
відповідальності можуть бути притягнені посадові особи2.

1 Див. главу II Проекту статей про відповідальність держав 2001 р.
Комісії з міжнародного права ООН // Международное публичное и частное
право. — 2002. — № 2. — С. 68, 69.

2 Див.: ст. 27 Римского Статута Международного уголовного суда //
Действующее международное право: В 2 т. — Т. 1. / Сост. Ю. М. Колосов,
Э. С. Кривчикова. — М.: Междунар. отношения, 2002. — С. 334.

У міжнародно-правові відносини можуть вступати
адміністративно-територіальні одиниці й автономії унітарних держав, а
також суб’єкти федерацій (землі, штати, кантони та ін). На відміну від
самої держави, яка є первинним суб’єктом міжнародного права,
внутрішньодержавні територіальні одиниці виступають у якості похідних
суб’єктів міжнародного права, міжнародна діяльність яких визначається за
національним законодавством. У разі потреби держави можуть укладати
міжнародні договори про співробітництво своїх територіальних одиниць.
Наприклад, Україна є учасником Європейської хартії місцевого
самоврядування 1985 р., Європейської рамкової конвенції про основні
принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами
та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо.

§3

Визнання держав і урядів

Поява нового суб’єкта права є важливим явищем для будь-якої правової
системи. Тим більше якщо таким суб’єктом виступає держава. Існуючі
держави й інші суб’єкти міжнародного права не можуть ігнорувати
міжнародну пра-восуб’єктність новоутвореної держави, але з політичних
міркувань вони іноді утримуються від встановлення двосторонніх
правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог1.
Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що
нова держава отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав
та виступить повноправним учасником міжнародних правовідносин. Таким
чином, міжнародно-правове визнання держави — це односторонній правовий
акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт
утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим
суб’єктом міжнародного права у міжнародні правовідносини. Норми
інституту міжнародно-правового визнання носять в основному звичаєвий
характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме
визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.

1 Див., наприклад, критерії офіційного визнання держав, що утворилися на
теренах колишнього СРСР, викладені у Заяві країн ЄС від 23 грудня 1991
р. (Действующее международное право: В 2 т. — Т. 1. —

С. 91, 92).

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав —
декларативна та конститутивна. Згідно з декларативною теорією держава
визнається суб’єктом міжнародного права з моменту свого утворення,
незалежно від визнання з боку інших суб’єктів міжнародного права. Ця
теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжамериканській конвенції
про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено, що
«існування держави не залежить від її визнання іншими державами» (ст.
3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб’єктом
міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими
державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового
суб’єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в
політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. У
сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому
вигляді. З одного боку, нова суверенна держава, безумовно, має
міжнародні права й обов’язки з моменту свого утворення. Але, з іншого
боку, міжнародна правосуб’єктність держави так і залишиться юридичною
фікцією, якщо жоден з існуючих суб’єктів міжнародного права не виявить
бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.

Міжнародно-правова практика напрацювала три різновиди визнання: de jure,
de facto та ad hoc. Визнання de jure означає повне й остаточне офіційне
визнання нової держави в якості суб’єкта міжнародного права. При цьому
встановлення міжнародних відносин відбувається на найвищому
дипломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумнівах щодо
життєздатності нової держави, коли встановлюються міжнародні відносини в
деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та
інших), а саме визнання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає
офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної
проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності
повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної
держави).

Від визнання держави як суб’єкта міжнародного права слід відрізняти
визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені.
Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади
неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів.
Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики
Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи
інших держав. Другий підхід, відомий як «доктрина Тобара» (представника
Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від
20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учас-ниці брали на
себе обов’язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції
або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних
виборів.

§4

Міжнародне правонаступництво держав

Під міжнародним правонаступництвом держав розуміють перехід прав та
обов’язків від держави-попередниці до держави-наступниці відповідно до
норм міжнародного права. Наука міжнародного права розрізняє дві основні
теорії правонаступництва — універсальну та негативну.

Згідно з універсальною теорією держава-наступниця повністю успадковує
всі міжнародні права та зобов’язання держави-попередниці. Негативна
теорія наголошує на тому, що міжнародні права та зобов’язання
держави-попередниці не діють по відношенню до держави-наступниці. На
практиці жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді.

Інститут міжнародного правонаступництва має переважно звичаєвий характер
або базується на міжнародних угодах безпосередньо заінтересованих
держав. У рамках ООН були прийняті дві конвенції — Віденська конвенція
про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.1 та Віденська
конвенція про правонаступництво держав стосовно державної власності,
державних архівів і державних боргів 1983 р.2, але вони набрали незначну
кількість ратифікацій3. Радою Європи розроблено Європейську конвенцію
про громадянство 1997 р., статті 18—20 якої присвячено правонаступництву
держав.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. — С. 8—13.

2 Там само. — С. 13—20.

3 Україна ратифікувала обидві конвенції в 1992 р. (Відомості Верховної
Ради України. — 1992. — № 41. — Ст. 601; № 49. — Ст. 672).

Питання міжнародного правонаступництва виникає у разі об’єднання кількох
держав у нову, єдину державу, поділу однієї держави на кілька нових
держав, відокремлення від держави частини території та утворення на ній
самостійної держави (або держав), при входженні однієї (або кількох
держав) до складу іншої держави, внаслідок деколонізації та в інших
випадках. Об’єктами міжнародного правонаступництва можуть виступати
міжнародні договори, державна власність, державні борги, громадянство,
членство в міжнародних організаціях і багато іншого.

Україна ще не врегулювала питання, пов’язані з міжнародним
правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосується делімітації та
демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу
закордонної власності, алмазного та золотого запасів держави-попередниці
та ін.

§5

Державоподібні утворення: Ватикан, вільні міста та ін.1

1 Іноді до цієї категорії відносять Суверенний мальтійський орден, який
є релігійним орденом католицької церкви. До захоплення Наполеоном Мальти
у 1798 р. Орден володів цим островом. Але сучасний правовий статус
Ордена скоріше підпадає під поняття благодійної неурядової організації,
міжнародна правосуб’єктність якої базується на звичаї.

2 Див.: Договор об окончательном урегулировании относительно Германии от
12 сентября 1990 г. // Действующее международное право: В 2 т. — Т. 1. —
С. 67—71.

3 Див.: Италия: Конституция и законодательные акты. — М.: Прогресс,
1988. — С. 346—356.

4 Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом 8 лютого 1992 р.

Під категорію «державоподібні утворення» підпадають різні за своєю
природою учасники міжнародних правовідносин. Історично першими такими
вважали так звані вільні міста — Краків (1815—1846) та Данциг (Гданськ)
(1919— 1939), а також вільну територію Трієст (1947—1954), що виникли як
наслідок вирішення територіальних спорів між сусідніми державами. До
об’єднання Німеччини специфічний міжнародно-правовий статус мав Західний
Берлін2. Сьогодні до державоподібних утворень належить лише центр
католицької церкви — Ватикан, — міжнародно-правовий статус якого
визначається Латеранськими угодами з Італією від 11 лютого 1929 р., що
були переглянуті 18 лютого 1984 р.3. Ватикан є членом МАГАТЕ, має статус
спостерігача при ООН та її спеціалізованих установах, його представники
(нунції) мають дипломатичні імунітети і привілеї4.

§6

Міжнародна правосуб’єктність народів (націй)

У другій половині ХХ ст. було прийнято низку міжнародно-правових
документів, які закріпили право народів на рівноправність та
самовизначення1. Кожен народ (нація) незалежно від рівня його
політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності
має рівні права з усіма іншими народами (націями)2.

1 Див.: п. 2 ст. 1 Статуту ООН // Міжнародне право в документах / За
заг. ред. М. В. Буроменського. — С. 173—180; ст. 1 Міжнародного пакту
про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. // Там само. —
С. 198—202; ст. 1 Международного пакта об экономических, социальных и
культурных правах от 16 декабря 1966 г. // Там само. — С. 203—206;
Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам
от 14 декабря 1960 г. // Международное право в документах: Учебное
пособие / Сост. Н. Т. Бла-това. — С. 18—20; Декларация о принципах
международного права, касающихся дружественных отношений и
сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН от 24
октбяря 1970 г. // Там само. — С. 4—12.; Заключительный акт Совещания по
безопасности и сотрудничеству в Европе от 1 августа 1975 г. // Там само.
— С. 12—18 та ін.

2 Див.: Мартыненко А. П. Права народов в современном международном
праве. — К.: Наукова думка, 1993. — 162 с.

Насамперед міжнародна правосуб’єктність народів пов’язана зі звільненням
від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права
на самовизначення було створення органів національно-визвольних рухів,
які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак поставала
проблема визнання, по-перше, конкретного народу, що виборює свою
незалежність, у якості суб’єкта міжнародного права, а по-друге, визнання
органів національно-визвольного руху, які дійсно представляють свій
народ (націю) у процесі боротьби за незалежну державу. Значну роль
відігравали резолюції ООН, у яких визнавалося право конкретних органів
національно-визвольних рухів представляти свої народи в
міжнародно-правових відносинах. Незважаючи на те що внутрішнє право
метрополій розглядало збройну боротьбу народів, що боролися проти
колоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це
питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери
міжнародно-правового регулювання.

Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність,
обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює
міжнародно-правовому статусу держав (так, за відсутності держави органи
національно-визвольного руху не мають можливості укладати міжнародні
договори про державні кордони). Але на учасників національно-визвольної
боротьби поширюються принципи та норми міжнародного гуманітарного
права1, орган національно-визвольного руху може набувати статус
спостерігача при міжнародних організаціях, відкривати свої
представництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні
договори, брати участь у міжнародних конференціях та інше.

1 Частина 1 ст. 1 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12
серпня 1949 р., що стосується захисту жертв збройних конфліктів
неміжнародного характеру (протокол ІІ) від 8 червня 1977 р. //
Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. —

С. 370.

Після розпаду колоніальної системи проблема міжнародної
правосуб’єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало
питання, чи зникає міжнародна право-суб’єктність народу (нації), після
того як утворено незалежну державу. Уявляється, що набуття незалежності
та створення своєї держави не тільки не веде до знищення міжнародної
правосуб’єктності народу (нації), але, навпаки, дозволяє повніше
реалізувати та найкраще гарантувати відповідну правосуб’єктність народу
(нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі
немає загальноприйнятого визначення народу (нації) як суб’єкта права на
самовизначення. Особливо ця проблема актуальна для держав, у яких гостро
стоїть проблема міжнаціональних відносин.

§7

Міжнародні організації

Важливу роль у міжнародному співтоваристві відіграють міжнародні
організації1, що поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові (МНУО).
Найбільш повно врегульовано міжнародно-правовий статус ММУО, членами
яких виступають держави. Міжнародна правосуб’єктність ММУО є похідною
від міжнародної правосуб’єктності держав, а міжнародно-правовий статус
ММУО базується на установчому міжнародному договорі (статуті). Саме
держави визначають мету, принципи, функції, обсяг прав і обов’язків
ММУО. У разі потреби держави можуть не тільки змінювати
міжнародно-правовий статус ММУО, а й повністю припиняти їхню діяльність.
Кожна ММУО має свій спеціальний міжнародно-правовий статус, що
визначається її статутом. Діяльність ММУО за межами статутних
повноважень не є правомірною.

Уперше міжнародну правосуб’єктність ММУО було визнано у Консультативному
висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. Пізніше в рамках
ООН було розроблено Віденську конвенцію про представництво держав у
їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру
від 14 березня 1975 р.2 та Віденську конвенцію про право договорів між
державами і міжнародними організаціями або між міжнародними
організаціями від 21 березня 1986 р.3.

1 Див.: Нешатаева Т. Н. Международные организации и право. — М.: Дело,
1998. — 272 с.; Шибаева Е. А. Право международных организаций: Вопросы
теории. — М.: Междунар. отношения, 1986. — 160 с.

2 Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменсько-

го. — С. 148—163.

3 Там само. — С. 37—53.

Діяльність МНУО регулюється міжнародним правом частково. Так, найбільш
широкий міжнародно-правовий статус має Міжнародний комітет Червоного
Хреста відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв
збройних конфліктів. Взаємовідносини ММУО і МНУО врегульовано так званим
консультативним статусом, що встановлюється для кожної ММУО окремо1. На
регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію про визнання
правосуб’єктності МНУО від 24 квітня 1986 р.

§8

Людина в міжнародному праві

Питання міжнародної правосуб’єктності фізичної особи є одним із найбільш
дискусійних у сучасній науці міжнародного права. До середини ХХ ст.
більшість вчених вважали, що правосуб’єктність індивіда повністю
поглинається правосуб’єктністю держави, громадянином якої він є.
Починаючи із прийняття 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав
людини2 науковий напрям за визнання міжнародної правосуб’єктності людини
набирає все більшого поширення.

1 Наприклад, відносини ООН з МНУО регулюються ст. 71 Статуту ООН і
резолюцією ЕКОСОР ООН 1996/31 «Консультативні відносини між ООН і
неурядовими організаціями» від 25 липня 1996 р.

2 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. — С. 194—198.

3 М. Ю. Черкес прирівнює становище людини у міжнародному праві до
становища тварин в екологічному праві (Черкес М. Ю. Міжнародне

право. — К.: Знання, 2000. — С. 43).

У радянській доктрині визнання людини суб’єктом міжнародного права
розглядалося як спроба втручання у внутрішні справи держави. Такі
погляди подекуди збереглися і у вітчизняній науці міжнародного права3.
Проте міжнародна практика все частіше доводить, що індивід має
міжнародні права та обов’язки. Фізична особа має право звертатися в
позасудові (Комітет з прав людини, Комісія з прав людини та ін.) та
судові (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав
людини) міжнародні органи за захистом своїх прав. Фізична особа може
нести міжнародну кримінальну відповідальність за вчинення міжнародних
злочинів.

Розділ 4

ДЖЕРЕЛА ТА НОРМИ

В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

§1

Поняття та види джерел міжнародного права

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається
дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові
традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до
різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного
права та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних
рішень приводять до того, що питання про поняття та види джерел підпадає
під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки
права.

1 Международное право / Под ред. Г. И. Тункина. — М., 1982. — С. 48.

Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому
залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У
вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення
«кінцевого етапу погодження воль суб’єктів міжнародного права»1. У
такому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий
підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує
закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права,
слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші
правила поведінки, за якими визнають юридичну обов’язковість.
Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а
«джерела, на основі яких у міжнародному праві виконують зобов’язання».
Саме таке розуміння передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН —
єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про
джерела.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд… застосовує: а)
міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють
правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору; б)
міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості
правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими
націями; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та
доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права
різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм»1.

Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й
про інші джерела: про «м’яке» право, резолюції міжнародних організацій і
конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судових установ
і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно
розвивається. Однак у кожному конкретному випадку при встановленні
зобов’язань суб’єктів міжнародного права слід з’ясувати, наскільки
суб’єкт готовий взяти на себе правове зобов’язання, якщо тільки мова не
йде про імперативну норму міжнародного права. Можливе існування також
достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік
джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше
виключення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про
перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від
міжнародного до конфедеративного (див. розділ 17).

§2

Міжнародні договори

1 Статут Международного Суда ООН от 26 июня 1945 г. // Міжнародне право
в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. —

С. 181—183.

Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у наш час форм
закріплення взаємних міжнародних прав і обов’язків. Міжнародні договори
є зазвичай джерелом зобов’язань тільки для суб’єктів міжнародного права,
що беруть у них участь. Міжнародні договори можна розділити на правові
та контрактні. Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали
загальне визнання. У міжнародних контрактах формулюють поточні
зобов’язання держави.

У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної
загальної норми. Так, у договорах про права людини зафіксована загальна
норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй
гідності та правах», а на її основі сформульований каталог (перелік)
прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у
силу якого порядок речей не може бути змінений. Тому при укладанні таких
договорів суб’єкти не можуть ні за яких обставин впливати на їхній
зміст, не посягаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові
договори здебільшого фіксують визнання державами природно-правових норм,
єдине уявлення про обсяг зобов’язань щодо таких норм, а також єдине
тлумачення змісту цих норм. Прикладом правового договору може служити
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з
яким права та свободи людини існують незалежно від позиції держав. Тому
й говорити про те, що права та свободи людини з’явилися завдяки
прийняттю міжнародного пакту не доводиться. Пакт зафіксував перш за все
зобов’язання держав не посягати на такі права та свободи, тобто
обов’язок дотримуватися природно-правових норм.

Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у результаті узгодження
позицій суб’єктів міжнародного права. Основна маса міжнародних договорів
є саме контрактами. Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не
норми міжнародного права, а міжнародні публічні зобов’язання.
Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження озброєння (держави
домовляються про обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні
угоди (сторони домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри
штрафів та інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють
систему головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й
інше).

§3

Міжнародно-правовий звичай

Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним
джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися міжнародні
зобов’язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні
договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення1.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту
Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці
міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю,
потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування практики, що
визнається у якості правової норми: відносної тривалості практики, її
ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як
приклад можна навести появу міжнародно-правового звичаю про невключення
космічного простору до складу державної території. Обліт Землі першим
штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із
приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово
пролетів над територіями держав, але ця практика не викликала
заперечень. Параметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика
була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: супутник пролетів
над територіями багатьох держав. Практика була правомірною, бо ніхто не
заявив про протилежне. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав
із дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та
інші небесні тіла, 1967 р. цей звичай знайшов договірне закріплення у
ст. ІІ — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами
не підлягає національному привласненню.

1 На думку деяких авторів, міжнародний звичай і міжнародний договір
взагалі є «єдиними джерелами права» (Оппенгейм Л. Міжнародне право. —
М.: ИЛ, 1948. — С. 45).

У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що
регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за
все він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай,
не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм
обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може
діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не
припиняє автоматично дію звичаю.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути різні
неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій,
дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення
національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних
органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони
можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю. Так,
виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити,
що одним із доказів існування відповідного звичаю була резолюція
Генеральної Асамблеї ООН 1962/ХУШ «Декларація правових принципів
діяльності держав із дослідження та використання космічного простору»
від 13 грудня 1963 р.

Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої практики
(звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має
характеру правового зобов’язання. Міжнародною звичаєвою практикою є,
наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може перерости в
міжнародно-правовий звичай або навіть послужити основою для договірної
норми1.

§4

Загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями

1 Я. Броунлі вважає, що саме так сталося з міжнародним звичаєм не
оглядати багаж дипломатів, який потім було закріплено в якості правової
норми у Віденській конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. (Броунли
Я. Международное право: В 2 кн. — Кн. 1. — М.: Прогресс,

1977. — С. 27).

Поняття загальних принципів права з’явилося в арбітражній практиці ХІХ
ст., а потім і в Статуті Постійної палати міжнародного правосуддя. Після
деяких сумнівів ця норма була включена до Статуту Міжнародного Суду.
Відтоді питання про те, що становлять собою загальні принципи права, які
визнаються цивілізованими націями, викликає чимало дискусій, аж до
прагнення мінімізувати значення п. «с» ст. 38 Статуту Міжнародного Суду.

Через визнання існування загальних принципів права, що визнаються
цивілізованими націями, можливе визнання єдності права як
загальноцивілізаційного, загальнокультурного явища. Загальні принципи
права — це саме ті первинні правові смисли, на основі яких виникло й
існує право, у тому числі й міжнародне. Існування права без них
неможливо уявити. Мова тут іде не тільки про юридичні вчинки або логічні
правила, але й про саму внутрішню культуру права та правозастосування.
До загальних принципів права можна віднести принцип свідомості, принцип
незлов-живання правом, принцип, який встановлює, що рівний над рівним не
може мати влади, принцип, згідно з яким не можна бути суддею у власній
справі, та інше. Деякі із загальних принципів права набули із часом
значення основних принципів — наприклад, принцип дотримання договорів.
Загальні принципи не мають зазвичай письмового закріплення, а їхнє
застосування пов’язане в першу чергу з культурою правозастосовувача,
коли на основі інших норм прийняти рішення неможливо. Відповідно,
загальні принципи права — це не звичаєво-правові норми, оскільки вони
настільки давно поширені, що втратили безпосередній зв’язок із практикою
держав.

1 У справі про Хожувську фабрику Постійна палата міжнародного правосуддя
констатувала «наявність принципу міжнародного права та навіть загальної
правової концепції, згідно з якою будь-яке порушення будь-якої
домовленості тягне за собою зобов’язання відшкодування» (див.: Решение
Постоянной палаты международного правосудия по делу о фабрике в Хожуве
// РСЫ. Бег. А. — №. 9. — 2927).

Міжнародному праву відомі випадки звернення до загальних принципів
права, хоча відбувається це нечасто. Міжнародні судові органи зазвичай
використовують такі принципи для мотивування рішень, не вказуючи на них
як на джерело. Але відомі й інші випадки, коли загальний принцип права
виступав у якості однієї з основ судового рішення1.

§5

Судові рішення

Питання про судові рішення як джерело міжнародного права викликає немало
суперечок як в теорії, так і на практиці. Різниця в підходах пояснюється
передусім належністю до тих чи інших правових систем. За загальним
правилом із позиції міжнародного права судове рішення повинно мати силу
тільки у тій справі, у якій воно було прийняте. Суди застосовують право,
а не творять його. Саме таке положення містять ст. 59 Статуту
Міжнародного Суду, ст. 84 Конвенції про мирне вирішення міжнародних
зіткнень від 5 (18) жовтня 1907 р. Окрім того, рішення судів якщо й
можуть бути використані як посилання на джерела, то лише в якості
допоміжних. Ст. 38 Статуту Міжнародного Суду передбачає, що суд
застосовує судові рішення як допоміжний засіб «для визначення правових
норм».

Зі сказаного випливає, що практика міжнародних судових органів справляє
певний вплив на розвиток міжнародного права. Так, консультативна
постанова Міжнародного Суду про відшкодування збитків, понесених на
службі ООН, дала зрозуміти, що міжнародна організація може бути
суб’єктом майнових претензій. Рішення судів можуть бути також етапами
міжнародного нормоутворення, відображаючи тенденції в розвитку
міжнародного права. Але траплялося, що судові рішення йшли всупереч
подальшому розвитку міжнародного права.

Не перебільшуючи і не применшуючи значення рішень міжнародних судових
органів, слід зазначити, що підготовка таких рішень зазвичай пов’язана з
іменами найавторитетніших фахівців у галузі міжнародного права. Вже один
цей факт робить будь-які з цих рішень помітною подією в
міжнародно-правовому житті. Тому міжнародну судову практику не залишають
поза увагою ані держави, ані юристи, ані самі міжнародні судові органи.

§6

Доктрина

Доктрина, певна річ, є факультативним джерелом міжнародного права і дає
можливість використовувати праці найбільш авторитетних і кваліфікованих
юристів із публічного права. Цілком очевидно, що доктрина може бути
використана виключно в тих випадках, коли відсутні інші джерела або коли
визначеність зобов’язань, що з них випливають, викликає сумніви. Можливе
звернення до праць тих юристів, які справили на міжнародне право
формуючий вплив чи є авторитетними свідками певних етапів його розвитку.
Серед таких юристів слід назвати Г. Гроція, Ф. Суареса, К. Блюнчлі, Л.
Оппенгейма, А. Фердросса, Ф. Мар-тенса, Л. Камаровського та деяких
інших.

Нерідкими є випадки, коли доктрину використовують для підтвердження
існування міжнародного правового звичаю. Саме так було з визнанням того,
що в Європі не існує права дипломатичного притулку1.

Офіційні державні та міжнародні органи широко використовують доктрину
для тлумачення міжнародно-правових норм. Немає жодного сумніву, що в
цьому разі саме позиції, погляди фахівців із права можуть сформувати
остаточні уявлення про межі й обсяг міжнародних зобов’язань.

§7

«М’яке» міжнародне право

1 Приклад аргументації такого роду див.: Литвинов М. Речь на 96-й сессии
Совета Лиги Наций по вопросу о праве убежища в дипломатических миссиях в
Мадриде, 27 января 1937 г. // Литвинов М. Внешняя политика СССР.
ОГИЗ-Соцэкгиз, 1937. — С. 189—192. При цьому в якості класичних були
використані праці Сатоу, Прадіер-Фодере, Мура, Клюбера, Гефтера,
Блюнчлі, Мартенса.

Поняття «м’якого» права з’явилося в міжнародному праві в останні 20—30
років. Це було пов’язане із прагненням як держав, так і міжнародних
організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно
не належать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки
морально-політичних зобов’язань. При цьому суб’єкти можуть не мати
первинного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають
документу відповідної форми. Або ж суб’єкти не хочуть встановлювати для
себе чіткі права й обов’язки, проте прагнуть письмово зафіксувати певний
рівень відносин, що склалися між ними.

Щоб встановити, чи належить документ до міжнародних договорів, потрібно
проаналізувати його форму, структуру, співвідношення частин,
формулювання. Про відсутність наміру укласти договір можуть свідчити
відсутність у документі преамбули, заключних положень із вказівкою на
аутентичність текстів, норми про реєстрацію документу в Секретаріаті
ООН, положень про строк дії, порядок припинення тощо. Про небажання
суб’єктів встановлювати для себе чіткі права й обов’язки свідчать
загальні неконкретні фрази, положення, котрі передбачають можливість
розсуду сторін, мають характер намірів та інше.

1 Зазначені документи формулюють широку палітру політико-пра-вових норм,
які відносяться перш за все до основних принципів міжнародного права та
до принципів демократичної організації політичних режимів держав. (Див.:
Буроменский М. В. Политические режимы государств в международном праве.
Влияние международного права на политические режимы государств. —
Харьков: Ксилон, 1997.)

2 До участі в Рамочному Документі згідно з рішенням глав держав та
урядів країн — членів НАТО від 10 лютого 1994 р. були запрошені держави
Східної Європи. Для держав, що підписали документ, це не тягне жодних
форм участі в НАТО. У той же час Документ має велике політичне значення
як такий, що підтверджує намір НАТО розширюватися на Схід. Саме це
визначило будову документа та його оцінку як акта «м’якого» права.

Поняття «м’якого» права знаходить визнання в теорії, його широко
використовують у практиці міжнародних відносин. До актів «м’якого» права
відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва
в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ1,
Рамочний Документ «Партнерство заради миру»2,

Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору1.

Віднесення актів «м’якого» права до джерел міжнародного права викликає
немало труднощів саме в силу їхнього квазіправового характеру.
Здебільшого виконання таких актів спирається виключно на їхній авторитет
і пов’язані з ними наміри сторін (наприклад, укласти в майбутньому
міжнародну угоду, доказати свою прихильність відображеним у документі
ідеалам або закріпити деякі стандарти). Нерідко міжнародні договори
можуть містити посилання на норми «м’якого» права2. Норми «м’якого»
права можуть бути важливим етапом у процесі формування договірних або
звичаєвих міжнародно-правових норм.

§8

Односторонні акти держав

Прийняття міжнародних правових актів можливе як шляхом укладання
міжнародних договорів, так і одностороннім шляхом. Односторонні
зобов’язання можливі як для держав, так і для інших суб’єктів
міжнародного права. Існування таких зобов’язань, якщо вони прийняті у
відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і
існування договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове
значення та, відповідно, юридичні наслідки.

1 Хартія була підписана Президентом України 9 липня 1997 р. з метою
закріпити політичні відносини між Україною та НАТО. Хартія недвозначно
визначає наміри сторін і тим самим виходить за межі морально-політичного
акта, не маючи в той же час статусу міжнародного договору. Але вона може
бути оцінена як акт «м’якого» права.

2 Наприклад, у Преамбулі Угоди між Українською Радянською Соціалістичною
Республікою та Казахською Радянською Соціалістичною Республікою 20
лютого 1991 р. закріплена прихильність сторін цілям і принципам
Гельсінгського заключного акта, Паризької хартії для нової Європи від 21
листопада 1990 р. та інших основоположних міжнародних правових
документів, що стосуються міжнародної безпеки та співробітництва в
Європі й Азії.

Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародного права, бо
створюють міжнародні зобов’язання. Відсутність односторонніх актів у
переліку ст. 38 Статуту Міжнародного Суду не говорить про зворотне.
По-перше, ст. 38 подає перелік джерел, які «суд застосовує», а не
вичерпний перелік всіх джерел міжнародних зобов’язань. По-друге, на
момент прийняття Статуту питання про односторонні зобов’язання в теорії
не було розроблено. До того ж навряд чи слід сумніватися в тому, що
односторонні зобов’язання можуть мати меншу юридичну силу, ніж,
наприклад, доктрина, яку застосовує Суд. Зрозуміло, не всі односторонні
акти можна розглядати як юридично значимі. Наприклад, такими не є
голосування, заяви, комюніке й інші. Але якщо суб’єкт бажає надати
своєму односторонньому акту правові наслідки, то такий акт, безумовно, є
правовим.

Можливе існування таких односторонніх актів, як: визнання, обіцянка,
відмова, протест.

Визнання — зобов’язання розглядати об’єкт, що визнається як такий, що
відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав,
урядів, рухів, кордонів, історичних заток, боргів, факту правопорушення
й ін.). Заява про визнання означає відмову суб’єкта від оспорювання
існуючого становища, якщо тільки не відбуваються зміни, які суттєво його
змінюють. Наприклад, зникнення раніше визнаної держави та поява нового
суб’єкта.

1 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. — С.
468.

2 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. — С. 22.

Обіцянка — зобов’язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце
раніше. Обіцянка можлива у вигляді заяви про приєднання до договору,
його ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої відмови
від виконання договору (денонсації, анулювання). Обіцянка може бути
пов’язана також із зобов’язанням змінити свій правовий статус, наприклад
у разі заяви про постійний нейтралітет (Акт про нейтралітет Австрії від
26 жовтня 1955 р.)1 або про намір набути такого статусу (Декларація про
державний суверенітет України від 16 червня 1990 р.)2. У деяких випадках
міжнародні договори в якості обов’язкової умови містять положення про
необхідність спеціального одностороннього акта — застереження
(наприклад, застереження про визнання державою обов’язкової юрисдикції
Міжнародного Суду).

Відмова – акт, на підставі якого суб’єкт (зазвичай держава)
відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді
передачі права іншому, або у вигляді відречення від права взагалі.
Прикладом відмови першого роду може служити відмова СРСР від
репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є
намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди
стосується права суб’єкта та не створює зобов’язання для третіх держав.
За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона
завжди повинна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне
право не містить певних положень щодо можливості відмовитися від
відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження,
що й у праві міжнародних договорів – rebus sic stantibus.

Протест — акт, за допомогою якого суб’єкт констатує порушення права та
вимагає виправлення ситуації, компенсації шкоди. Протест може бути
пов’язаний із порушенням прав як суб’єкта, що заявляє протест, так і
інших суб’єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом.
Протест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне право з цього
приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний
із певними діями: розривом дипломатичних відносин, оголошенням persona
non grata, відзивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.

1 Международное право І Отв. ред. Г. В. Игнатенко. — М., 1996.

Протест може мати суттєве міжнародно-правове значення як акт своєчасної
та недвозначної заяви суб’єкта про його порушене право. Так, Міжнародний
Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій справі про
риболовство 1951 р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії
були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії починаючи з 1869 р.
Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб’єкта зі
становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, «то більше
ця презумпція перетворюється на дійсне визнання»1. При цьому суб’єкт має
бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із
протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання
наявності міжнародного спору, вирішення якого має відбуватися на основі
принципу мирного розв’язання міжнародних спорів.

§9

Питання про юридичну силу резолюцій міжнародних міжурядових організацій

У резолюціях міжнародних міжурядових організацій від початку відсутній
намір брати на себе правові зобов’язання в будь-якій формі. Тому
резолюції не є джерелом, якщо навіть держава фактично дотримується
положень резолюції. У цьому разі можна говорити скоріше про появу
міжнародно-правового звичаю, а не про наявність у резолюції
нормативно-правового характеру. Резолюція не стає джерелом і тоді, коли
вона повторює існуючу норму права, — в цьому разі дотримуються не
положень резолюції, а чинної норми міжнародного права.

§ 10

Норми міжнародного права та їхня класифікація

Норми міжнародного права можна класифікувати за такими критеріями:

1) за сферою дії — універсальні, регіональні та партикулярні.
Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають
загальнообов’язкову силу. Основною формою вираження цих норм є
міжнародні звичаї. Прикладами універсальних норм є основні
загальновизнані принципи міжнародного права, положення таких
універсальних багатосторонніх договорів, як Віденська конвенція про
дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про право міжнародних
договорів 1969 р. та ін. Регіональні норми регулюють відносини в межах
певного географічного регіону між державами, що розташовані в ньому.
Партикулярні норми регулюють відносини держав незалежно від
географічного регіону. У більшості випадків вони містяться у
двосторонніх

угодах;

за юридичною силою – імперативні та диспозитивні. Імперативні норми
регулюють найважливіші міжнародні відносини, що стосуються всезагальних
інтересів. Вони багато в чому визначають характер усього міжнародного
права. Порушення імперативної норми заподіює шкоду усьому світовому
співтовариству. Характерна особливість імперативних норм полягає також у
тому, що вони є певними критеріями юридичної чинності інших норм
міжнародного права. Згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 р. «імперативна норма загального міжнародного
права є нормою, яка приймається та визнається міжнародним
співтовариством держав загалом як норма, відхилення від якої
неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального
міжнародного права, що носить такий саме характер». Ця ж стаття оголошує
нікчемним міжнародний договір, «якщо в момент укладання він суперечить
імперативній нормі загального міжнародного права». Прикладами таких норм
є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав,
сумлінне виконання взятих на себе зобов’язань, вирішення міжнародних
спорів мирними засобами та ін.

Диспозитивні норми закріплюють право сторін відступити від їхнього
змісту й обрати інший варіант поведінки, який самою нормою прямо не
передбачений. У разі якщо сторони не обрали цей інший варіант поведінки,
вони зобов’язані суворо дотримуватися приписів диспозитивної норми. За
її порушення сторони несуть міжнародно-правову відповідальність;

за функціями в системі міжнародного права — матеріальні та процесуальні.
Матеріальні норми визначають конкретні права й обов’язки сторін щодо
певного об’єкта міжнародно-правового регулювання. Процесуальні норми
встановлюють порядок створення та реалізації матеріальних норм (правила
процедури міжнародних конференцій та організацій, процедури вирішення
міжнародних спорів та ін.);

за способом створення та формою вираження – норми звичаєві, договірні та
ті, що містяться в рішеннях міжнародних організацій, що мають нормативні
властивості;

за способом регулювання — зобов’язальні, уповнова-жувальні, заборонні та
відсильні. Зобов’язальні норми закріплюють обов’язки учасників
конкретних міжнародних правовідносин. Уповноважувальні норми
встановлюють певні права взаємодіючих учасників міжнародних відносин.
Заборонні норми містять заборони на здійснення певних дій або на
утримання від них. Відсильні норми зобов’язують керуватися правилами, що
містяться в інших нормативних актах. Відсильна норма може відсилати і до
неправових актів (наприклад, до рекомендаційної резолюції міжнародної
організації). У цьому разі відповідне положення неправового акта для
регулювання цього правовідношен-ня наділяється юридичною силою;

за часом дії – строкові та безстрокові. Існування строкових норм
визначається або чіткими часовими межами, або залежністю від настання чи
ненастання будь-яких юридичних фактів. Безстрокові норми характерні для
мирних договорів про дружбу та співробітництво, статутів міжнародних
міжурядових організацій. Усі імперативні норми також є безстроковими.

§11

Ієрархія норм міжнародного права

Протягом століть питання співвідношення міжнародно-правових норм
вирішувались на підставі правил, що визначаються сьогодні як загальні
принципи права. Вони приписують, наприклад, надавати перевагу тій нормі,
яка з’явилась пізніше (lex posterior derogat legi priori) або яка є
спеціальною по відношенню до загальної норми (lex specialis derogat legi
generalis). Такий підхід є виправданим і сьогодні. Незважаючи на те що
міжнародні відносини стали більш комплексними та складними, основна
функція міжнародного права як регулятора відносин юридично рівноправних
суб’єктів залишилась. Міжнародно-правові зобов’язання, виражені у формі
міжнародного договору чи звичаю, як і колись, розглядаються як юридично
рівноцінні. Тому зараз, як і раніше, без застосування правил юридичної
техніки не можна обійтись ані у практичній дипломатії, ані у теорії
міжнародного права.

Разом із тим у другій половині ХХ ст. значення загальних принципів права
перестало бути винятковим у питаннях співвідношення міжнародно-правових
норм. Визнання після Другої світової війни вищої юридичної сили за
імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі
міжнародного права тієї ієрархічної структури, у якій загальні принципи
здебільшого почали виконувати допоміжні функції.

Імперативні норми складають фундамент нормативної системи сучасного
міжнародного права, визначають межі чинності або нечинності його норм.
Самі вони можуть бути змінені «лише наступною нормою загального
міжнародного права, що носить такий саме характер» (ст. 53 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Питання співвідношення зобов’язань держав-членів згідно із Статутом ООН
та регіональними договорами, що укладаються ними, регулюються главою
VIII. Так, відповідно до п. 1 ст. 52 «цей Статут жодною мірою не
перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких
питань, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки, які є
придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та
їхня діяльність сумісні із цілями і принципами Організації».

Основні принципи ООН поширюються і на ті держави, що не є її членами. З
одного боку, це є результатом того, що ці принципи тривалий час
сприймаються світовим співтовариством як універсальні міжнародні звичаї,
що формують основу загального міжнародного права. З іншого боку, п. 6
ст. 2 Статуту ООН приписує: «Організація піклується про те, щоб держави,
які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може
виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки».

Розділ 5

ВЗАЄМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

Питання про співвідношення міжнародного права та внутрішнього права

Питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є відносно
новим у правовій теорії та практиці. Тривалий час міжнародне право
обслуговувало відносно вузьку галузь зовнішньополітичної діяльності
держав, мало стосуючись внутрішньої. При цьому сама сфера міжнародних
відносин була закритою, у ній було присутнє гранично обмежене коло
суб’єктів. До того ж в умовах панування абсолютного державного
суверенітету, що межував зі сваволею, ступінь впливу міжнародного права
на міжнародну політику був мінімальним. А у внутрішньому правопорядку
держави взагалі не схильні були брати до уваги міжнародне право – з
огляду на уявлення, що домінували, воно за своєю природою не могло
торкатися внутрішньодержавних відносин.

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішнього права теоретично та
практично стала притягувати до себе увагу з другої половини ХІХ ст. Це
було пов’язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням
взаємозв’язку і взаємозалежності держав. Саме в цей час виникли перші
доктринальні обґрунтування видів і способів співвідношення міжнародного
та внутрішнього права. Як і в сучасній доктрині, це питання розглядали
залежно від того, що становить собою міжнародне право, яке коло його
суб’єктів, якими є об’єкт і метод міжнародно-правового регулювання,
джерела зобов’язань, як слід розуміти державний суверенітет.

Питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права має як
теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу
міжнародне право давно перестало бути чимось екзотичним і далеким від
потреб практикуючого юриста, як це було ще на початку ХХ ст. Це вкрай
складне питання постало перед Україною й у загальному вигляді було
вирішено вже при прийнятті Декларації про державний суверенітет 1990
р.1.

У світі все частіше виникають ситуації, вирішення яких неможливе без
міжнародно-правового співробітництва. Це стосується не лише спроб
вирішити глобальні проблеми сучасності (екологічну, продовольчу,
енергетичну, розвитку, народонаселення тощо), задля чого мають бути
об’єднані зусилля всіх держав світу. Без використання міжнародного права
неможливо також повноцінно здійснювати захист прав людини, вести
боротьбу зі злочинністю, співпрацювати в галузі міжнародних перевезень,
освоєння світового океану. Держави змушені визнати для себе або
пріоритет міжнародного співробітництва і, відповідно, міжнародного
права, або опинитися перед загрозою глобальної кризи, вийти з якої
поодинці неможливо. Більшість держав світу зробили вибір на користь
визнання авторитету міжнародного права. До сфери міжнародно-правового
регулювання потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як
правило, до сфери виключної внутрішньої компетенції держави.

§2

Теорії взаємодії міжнародного та внутрішнього права

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 22.

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання
про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити
деякі загальні ознаки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті
чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

У науці міжнародного права у зв’язку з цим виділяють дві основні теорії:
дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її
основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія
була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників.
Саме ця теорія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з
другої половини 50-х років ХХ ст. В основі дуалістичної теорії лежить
твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові
системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи
взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми
міжнародного права не можуть діяти у внутрішньому правопорядку, і
навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових
відносинах.

1 Показовим є приклад участі СРСР у Міжнародному пакті про громадянські
та політичні права від 16 грудня 1966 р. Пакт був ратифікований
Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 р., однак переважна
більшість закріплених у ньому норм так і не були імплементо-вані в
радянське законодавство. Це не заважало СРСР брати активну участь у
роботі Комітету із прав людини, створеному для контролю за дотриманням
Пакту, виявляти його порушників і засуджувати ті держави, що до Пакту не
приєдналися.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання державами своїх
міжнародно-правових зобов’язань. Однак для цього необхідно використання
спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива
імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми
внутрішнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість
вести свого роду подвійне життя: одне — в галузі міжнародно-правових
відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов’язково зловживатиме таким
«роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режиму
виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без
подальшої імплементації у внутрішньому праві. Відповідним
внутрішньодержавним процедурам, як правило, присвячене досить
деталізоване законодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму,
де розрив між міжнародно-правовими зобов’язаннями та національним
законодавством може бути величезним1.

Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився
високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.

Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжнародного та
внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції
з’явилися на початку ХІХ ст.1 та були розвинуті у другій половини ХІХ —
на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із
верховенства внутрішнього права держави, інші — з верховенства
міжнародного права.

1 І. Клюбер на початку XDC ст. писав: «Суспільне право … цілком
обіймає право народне, із включенням природного» (Клюбер И. Л. Новейшее
европейское народное право. – М.: Тип. Августа Семена, 1828. -С. 3).
Див. також: Безобразов Н. А. Исследование начала внешнего
государственного права. – СПб., 1838.

2 Гегель. Твори. — Т. 7. — М.—Л., 1934. — С. 349.

3 Німецький юрист А. Цорн писав на початку XX ст., що «міжнародне право
можна вважати правом лише якщо воно є правом держави» (Zorn A& Grundzuge
des Volkerrecht. Leipzig, 1903. – S. 7). У радянській доктрині одним із
перших розвивав цей напрям Є. А. Коровін. Дещо пізніше Є. Пашуканіс
стверджував: «Договірне оформлення наших відносин із буржуазними
державами – це частина нашої зовнішньої політики, це її продовження в
особливій формі» (Пашуканис Е. Международное право ІІ Энциклопедия
государства и права. – М.: Изд-во Коммунистич. академии, 1925—1926. — Т.
2. — С. 872). Ці ідеї домінували в СРСР до початку 50-х років (див.:
Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. – М.:
Юриздат, 1940; Вышинский А. Я. Международное право и международная
организация ІІ Вопросы международного права и международной политики. –
М.: Юриздат,

1949. – С. 481).

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення
на межі ХІХ—ХХ століть переважно у працях німецьких юристів і згодом
знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третього рейху. Ця
теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки ХХ
ст. Концепція примату внутрішньодержавного права ґрунтується на поглядах
Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу»2. Як наслідок абсолютним
визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату
внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як складову
частину національних правових систем3.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприйнятна з багатьох точок
зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права.
Це абсолютно неприйнятно в умовах розвитку взаємозв’язку та
взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не
лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом вирішення проблем,
що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату
права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в
міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що
може мати наслідком применшення цінності правового спілкування.
По-третє, сучасне міжнародне право піднімається до рівня захисту прав і
інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем
збереженню загальнолюдських цінностей. Проте в сучасній
міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату
внутрішньодержавного права зустрічаються досить часто.

Монізм примату міжнародного права почав свій розвиток після Першої
світової війни. Одним із її основоположників був Г. Кельзен1. Згодом
його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо,
Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі
існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і
міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок,
ґрунтований на міжнародному публічному праві. У крайніх проявах теорія
примату міжнародного права може доходити до повного заперечення
державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому
трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світової держави,
тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і
міжнародне право.

1 За словами Г. Кельзена, міжнародне та внутрішнє право складають
«єдиний правопорядок», причому внутрішньодержавний правопорядок
базується на міжнародному правопорядку (Kelsen H. La transformation du
droit international en droit interne. In: Rev. Gen. Droit International
Public. – 1936. – № 1. – P. 11).

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права
було б помилкою. Зокрема, прийнятною слід вважати таку модель
співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у
внутрішньодержавних відносинах діють норми внутрішнього права, але таким
чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж
прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та
міжнародного права мають діяти норми міжнародного права (особливості дії
норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може
визначати самостійно). Природно, що в цьому разі частина
внутрішньодержавних відносин може з’явитися у сфері міжнародно-правового
регулювання1.

1 Найбільш показова дія у внутрішньому правопорядку міжнародно-правових
норм з прав людини. Наприклад, Європейський суд із прав людини
неодноразово нагадував, що особа повинна посилатися в національних
судових органах на норми Конвенції про захист прав людини та основних
свобод 1950 р., якщо ці норми є єдиною правовою підставою для захисту
права (Deweer judgment of 27 February 1980, series A № 35, p. 15, para.
26). Конституційний суд Іспанії своїм рішенням від 25 жовтня 1993 р.
дозволив пряме застосування так званого прецедентного права
Європейського суду із прав людини у відносинах, врегульованих внутрішнім
правом (Практика Європейського суду з прав людини. – Вип. 2. – Львів:
Кальварія, 1998. – С. 17).

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про
співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована
на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому
треба виходити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що
породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу,
складається з відносно самостійних міжнародного та внутрішнього
правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в
ієрархічній залежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають
сфери спільного міжнародно- та національно-правового регулювання із
безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань
міжнародного морського права тощо). У той же час зберігаються галузі
виключного міжнародно-правового та національно-правового регулювання.
Неминучим є розширення області спільного правового регулювання за
рахунок проникнення міжнародного права до внутрішнього правопорядку.

§3

Вплив міжнародного права на внутрішнє право

Незалежно від обраної моделі співвідношення міжнародного та внутрішнього
права необхідність дотримання державою міжнародно-правових зобов’язань
ставить перед нею питання або про особливості дії міжнародно-правових
норм у внутрішньому правопорядку, або про особливості
внутрішньодержавного механізму врахування впливу міжнародного права на
внутрішнє право. В останньому разі зазвичай говорять про механізми
імплементації. Але в будь-якому разі в держави виникає необхідність
здійснення деяких дій для реалізації міжнародно-правових норм у
внутрішньому правопорядку. Практика дозволила напрацювати в цій галузі
кілька законодавчих процедур.

1 У розділі 2 ст. 6 Конституції США передбачено: «Договори, що укладені
чи будуть укладені Сполученими Штатами, є верховним правом країни»
(Конституции буржуазных государств. – М.: Юрлит, 1982. -С. 19-43).
Конституція Французької Республіки в ст. 55 установлює: «Договори чи
угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, мають силу, що перевищує
силу внутрішніх законів, з моменту опублікування, за умови застосування
кожної угоди чи договору іншою стороною» (Там само. – С. 88-112).
Конституція Іспанії в ч. 1 ст. 96 закріплює: «Законно укладені й
офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її
внутрішнього законодавства» (Там само. -С. 276-329). У ч. 4 ст. 15
Конституції Російської Федерації визначено: «Загальновизнані принципи та
норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є
складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором
Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом,
застосовуються правила міжнародного договору».

У разі визнання державою тією чи іншою мірою примату міжнародного права
саме внутрішнє законодавство повинно визначати, яким чином і за яких
обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодержавні
правовідносини1. Необхідно, однак, мати на увазі, що такого роду
законодавче регулювання може бути прийнятним переважно для
міжнародно-правових норм, що само-здійснюються.

Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнародно-правові норми,
реалізація яких не вимагає обов’язкової конкретизації чи уточнення у
внутрішньому законодавстві. Тому міжнародно-правові норми, що
самоздійснюються, можуть мати пряму дію у внутрішньому праві. Нормою, що
самоздійснюється, можна, наприклад, назвати норму ст. 16 Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: «Кожна людина, де б
вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб’єктності». У тих
державах, де визнається тією чи іншою мірою примат міжнародного права,
застосування міжнародно-правових норм, що само-здійснюються, має бути
звичайним для правої практики.

Часто норми міжнародних договорів не є такими, що са-моздійснюються.
Реалізація таких норм вимагає обов’язкової конкретизації чи уточнення у
внутрішньому законодавстві. Для конкретизації чи уточнення
міжнародно-правових норм, що не самоздійснюються, у державах, які
визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного права, застосовується
спеціальна законодавча процедура імплементації, тобто перетворення норм
міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де норми
міжнародного права не застосовуються у внутрішньому правопорядку,
імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві
виконання державою її міжнародно-правових зобов’язань. Існують три
основні способи імплементації міжнародно-правових норм: трансформація,
рецепція, відсилання.

Трансформація пов’язана зазвичай із повною переробкою тексту
міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій
основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права
нерідко отримують інше словесне вираження, ніж першоджерела — статті
міжнародних договорів. Хоча по суті зміст міжнародного зобов’язання в
разі трансформації повинен зберігатися. Трансформація надзвичайно
поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках
трансформації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних
договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав,
трансформація необхідна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять
зміни в кодекси України.

При трансформації не може йтися про пряму дію міжнародно-правових норм у
внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх
заміна нормами внутрішнього права. Називаючи трансформацію
перетворенням, цей термін вживають умовно: міжнародно-правову норму не
змінюють, і вона не втрачає свого статусу. Вона лише служить зразком, на
основі якого вносяться зміни в національне законодавство.

1 Українське законодавство після 1991 р. містить чимало рецепцій як у
законах, так і в Конституції України. Наприклад, у ч. 1 ст. 25
Конституції України закріплено: «Громадянин України не може бути
позбавлений громадянства і права змінити громадянство». Аналогічна норма
міститься в ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може
бути довільно позбавлений свого громадянства чи права змінити своє
громадянство» (див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буроменського. – С. 195). Іноді до рецепції вдаються і в кримінальному
законодавстві. У ст. 349 Кримінального кодексу Російської Федерації
поняття геноциду є рецепцією ст. 2 Конвенції про попередження злочину
геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. // ( там

само. – С. 287).

2 ФРН у порядку превентивної рецепції готувалася до приєднання до
Європейських конвенцій про правову допомогу з кримінальних справ. Так
само діяли США перед приєднанням до Конвенції про запобігання злочину
геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р.

Рецепція — текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту
міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акта. Звернення
до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале
формулювання статті міжнародно-правового акта до прагнення
продемонструвати найбільш повне дотримання прийнятого міжнародного
зобов’язання. Рецепції є досить поширеними1. У більшості випадків
рецепції застосовують після вираження державою згоди на обов’язковість
міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходи
із приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного
договору на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня
рецепція)2. Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе
зобов’язань за міжнародним договором і початок їхнього виконання у
внутрішньому правопорядку.

При рецепції неможливо говорити про пряму дію міжнародно-правових норм у
внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим як засобом
їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми
тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, по суті ж — норми
внутрішнього права. Факт рецепції має безумовне значення для тлумачення
відповідної норми внутрішньодержавного нормативно-правового акта.
Рецепція найбільш авторитетних міжнародно-правових норм (наприклад, норм
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенції
про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) може вплинути на
тлумачення навіть норм конституції1.

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нормативно-правовому акті
на міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини.
Відсилання санкціонує пряме застосування суб’єктами внутрішнього права
норм міжнародного права у внутрішньодержавних правовідносинах.

1 Конституційний Суд України у справі про звернення мешканців міста
Жовті Води від 25 грудня 1997 р., даючи тлумачення ст. 55 Конституції
України, спеціально визначив: «Частина перша статті 55 Конституції
України відповідає зобов’язанням України, які виникли, зокрема, у
зв’язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод
(Рим, 1950), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною
національного законодавства України» (Вісник Конституційного Суду
України. – 1998. – № 1).

Відсилання є дуже складним у застосуванні, і користування ним передбачає
низку особливостей. Насамперед відсилання звернене здебільшого до
індивідуально неви-значеного кола міжнародних договорів. Це означає, що
у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід
звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання.
Далі, відсилання, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо
міжнародних договорів, складених цією державою до прийняття цієї
відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені
в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і
відносини у внутрішньому праві, що регулюються відсиланням, прямо
залежать від міжнародно-правової активності держави та складання нею
міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного договору
має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання нерідко зустрічається у
внутрішньому законодавстві та має наслідком пряме застосування
міжнародно-правових норм.

§4

Вплив внутрішнього права на міжнародне

1 Наприклад, у ст. 11 Конституції Італійської Республіки зазначено:
«Італія відкидає війну як знаряддя зазіхання на волю інших народів і як
спосіб вирішення міжнародних конфліктів; вона погоджується на умовах
взаємності з іншими державами на обмеження суверенітету, необхідне для
порядку, що забезпечує народам мир і справедливість; вона заохочує
міжнародні організації, що прагнуть до цих цілей, і сприяє їм»
(Конституции буржуазных государств. – М.: Юрлит, 1982. – С. 124-158.) У
Преамбулі Конституції Іспанії проголошене прагнення «співробітничати з
усіма народами Землі у зміцненні мирних відносин і спільних дій» (там
само. – С. 276-329).

2 Декрет о мире от 26 октября (8 ноября) 1917 г. // Международное право
в документах: Учебное пособие / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 24-26;
Декларация прав народов России от 2 (15) ноября 1917 г. // Там само. –

С. 26.

Вплив внутрішнього права на право міжнародне можливий насамперед через
зовнішньополітичну активність держави. Нерідко принципи зовнішньої
політики бувають сформульовані в конституціях1. Але це можуть бути й
інші законодавчі акти. Так, під впливом принципів зовнішньої політики
Великої французької революції в міжнародному праві почали формуватися
принципи невтручання у внутрішні справи держав, рівноправності націй,
низка принципів, що стосуються міжнародно-правового режиму території, та
інші. Вплив на міжнародне право мали зовнішньополітичні акти Росії після
жовтневого перевороту 1917 р.2.

Хоча слід мати на увазі, що реальна зовнішня політика Радянської Росії
істотно розходилася із проголошеними ідеа-лами1.

Вплинути на міжнародне право можуть також конституційно-правові норми,
що стосуються організації політичного режиму в державі. Це проявилося,
зокрема, при закріпленні в міжнародному публічному праві норм про права
людини в їхньому сучасному вигляді. Як відомо, спочатку норми про захист
прав людини з’явилися в законодавчих актах Великобританії, Голландії,
США, Франції. Загальноприйнятий у сучасному міжнародному публічному
праві виклад прав людини у вигляді каталогу, тобто у вигляді переліку,
уперше було закріплено в Біллі про права штату Вірджинія й у Декларації
незалежності США 1776 р.2. У другій половині ХХ ст. під впливом
конституцій плюралістичних демократій було прийнято низку міжнародних
документів, що встановлюють принципи організації політичної влади в
демократичній державі, зокрема Документ Копенгагенської наради
Конференції з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 р., Паризька
хартія для нової Європи від 21 листопада 1990 р.

На розвиток міжнародного права можуть впливати партикулярні норми
внутрішнього законодавства. Так було з нормами про дипломатичні та
консульські привілеї, що згодом увійшли до міжнародного права.

1 Див.: Буроменський М. В. Соціалізм та ідеологія соціально-політичної
експансії // Вісник АН України. – 1991. – № 11.

2 Див.: Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія: Навч.
посіб. для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / За ред.

Д. Гончаренка. – Кол. упорядників: В. Д. Гончаренко, О. Д. Свя-тоцький,
М. М. Страхов, С. І. Пирогова. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». –

328-331.

Можливість внутрішнього права впливати на міжнародне право була
врешті-решт відображена в самому міжнародному праві. У ч. 1 ст. 46
Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. зазначено:
«Держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на
обов’язковість для неї договору була виражена на порушення того чи
іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції
укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це
порушення не було очевидним і не стосувалося норм її внутрішнього права
особливо важливого значення»1.

Не можна виключити також вплив на міжнародне право національної судової
практики, особливо країн англосаксонської системи права.

§5

Питання про виключну внутрішню компетенцію держави

Виникнення питання про виключну внутрішню компетенцію держави пов’язане
зі зростанням ролі міжнародного права. У ХХ ст. усе помітнішими стають
протиріччя, що виникають між авторитетом міжнародного права та державним
суверенітетом. У міжнародному праві сформувалися такі норми, насамперед
норми jus cogens, що їх держави просто не вправі ігнорувати, незалежно
від свого ставлення до них. Такі норми не можуть бути скасовані навіть
за спільною згодою держав.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 23-36.

У сучасному світі не може викликати сумнів той факт, що, хоча
внутрішньодержавні відносини загалом не є об’єктом міжнародно-правового
регулювання, це не означає, що всі питання, пов’язані із правовим
регулюванням внутрішньодержавних відносин, знаходяться у виключній
внутрішній компетенції держави. Якщо навіть якісь відносини й
урегульовані лише внутрішнім правом, то це не означає, що вони
знаходяться у сфері виключної внутрішньої компетенції держави. Так,
донедавна не викликало сумніву, що проведення виборів в органи державної
влади й органи місцевого самоврядування відбувається у сфері виключної
внутрішньої компетенції держави, яка виключає будь-які форми
міжнародного контролю. Зараз уже не можна з тією самою впевненістю
стверджувати, що при проведенні виборів ми маємо справу з питанням
виключної внутрішньої компетенції. З одного боку, очевидною є
зацікавленість міжнародної спільноти в контролі за процедурою виборів.
Робляться навіть спроби сформулювати на міжнародному рівні принципи
проведення виборів у державах. З іншого боку, самі держави створюють
нормативно-правову основу для такої іноземної присутності, виводячи тим
самим вибори зі сфери виключної внутрішньої компетенції.

Особливо часто питання про виключну внутрішню компетенцію держави
виникає в галузі захисту прав людини. Більшість країн світу визнають, що
захист прав людини не належить до виключної внутрішньої компетенції.
Хоча деякі держави (Куба, Китай, Іран, Північна Корея та ін.) ставляться
по-іншому, цілком очевидно, що міжнародна практика йде шляхом осуду
грубих масових порушень прав людини. Міжнародно-правові санкції за такі
правопорушення застосовуються незалежно від того, чи відносить держава
ці дії до області своєї виключної внутрішньої компетенції. Саме так було
із застосуванням санкцій Радою Безпеки ООН проти Південної Родезії та
ПАР.

Сфера виключної внутрішньої компетенції держав постійно звужується.
Відбувається це переважно за рахунок розширення міжнародно-правового
регулювання у сфері внутрішньодержавних відносин. Такі відносини можуть
стати врешті-решт об’єктом спільного національно- та
міжнародно-правового регулювання. Але залежно від пануючої в державі
моделі співвідношення міжнародного та внутрішнього права
міжнародно-правове регулювання цих внутрішньодержавних відносин буде
безпосереднім чи опосередкованим.

§6

Українське законодавство про співвідношення міжнародного й українського
права

Застосування норм конвенційного права як частини національного
законодавства України. Ставлення України до питання про співвідношення
національного та міжнародного права вперше було сформульоване в
Декларації про державний суверенітет України 1990 р., де був
проголошений «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед
нормами внутрішньодержавного права» (ст. Х)1. У Законі України «Про дію
міжнародних договорів на території України»2, а пізніше в Законі України
«Про міжнародні договори України»3 ця норма Декларації була доповнена:
«…укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори
становлять невід’ємну частину національного законодавства України і
застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного
законодавства». Конституція України у ст. 9 закріпила: «[1.] Чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України. [2.] Укладання
міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише
після внесення відповідних змін до Конституції України»4. З ухваленням
цих нормативно-правових актів в Україні була розпочата спроба створити
новий правопорядок порівняно з тим, що панував у країні за часів її
перебування у

складі СРСР.

Незважаючи на наявність загальних законодавчих основ, практика
застосування в Україні норм міжнародного права залишається бідною.
Особливості цього нового правопорядку полягають у такому.

Україна визнає для себе примат міжнародного права, але в обмеженому
обсязі. Особливості застосування в Україні суб’єктами внутрішнього права
норм міжнародного права встановлені Конституцією та законами України.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 22.

2 Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 10. – Ст. 137.

3 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 54-61.

4 Див.: Там само. – С. 33.

В Україні визнаються частиною національного законодавства норми
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України. Це насамперед договори, ратифіковані Верховною Радою
України.

Оскільки не всі міжнародні договори мають проходити процедуру
ратифікації, мова може йти тільки про договори, дія яких як частини
національного законодавства можлива лише за умови ратифікації. Така
умова може випливати із самого договору чи національного законодавства.
За українським законодавством договори, що підлягають ратифікації,
визначені в ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України».

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про міжнародні
договори України» норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, слід застосовувати у внутрішньому
правопорядку України в порядку, передбаченому для норм національного
законодавства. Іншими словами, норми таких міжнародних договорів України
повинні мати силу не меншу, ніж закони України, але не силу Конституції
України. Як випливає з ч. 2 ст. 9 Конституції України, необхідною умовою
укладання міжнародного договору, що суперечить Конституції України, є
попереднє внесення необхідних змін до неї. Отже, у внутрішньому
правопорядку міжнародний договір, обов’язковий для України, не може
суперечити Конституції України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж передбачені
законом України, повинні застосовуватися правила міжнародного договору.
Це твердження ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 р., учасницею якої є Україна: «…учасник не
може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання
для невиконання ним договору». Відповідно, державні органи й органи
місцевого самоврядування не мають права звузити чи скасувати своїми
нормативно-правовими актами будь-які зобов’язання, що містяться в
чинному міжнародному договорі. Тому, якщо нормативно-правовий акт,
прийнятий після надання Верховною Радою України згоди на обов’язковість
міжнародного договору, встановлює інші правила, ніж передбачені в
міжнародному договорі, слід застосовувати правила, передбачені цим
договором. З дати надання Верховною Радою України згоди на
обов’язковість міжнародного договору не можуть застосовуватися норми
внутрішньодержавних нормативно-правових актів (за винятком норм
конституційних актів), що суперечать нормам цього договору.

Тлумачення українського законодавства на основі міжнародних договорів
України. Питання про тлумачення Конституції України на основі
міжнародних договорів України уже виникало, зокрема у практиці
Конституційного Суду України.

Розуміння норм Конституції України про права людини та їхнє тлумачення
можливе тільки під кутом зору їхньої дії в умовах представницької
демократії. Саме такий підхід закріплено в укладених Україною
міжнародно-правових актах про права людини. Особливістю Конституції
України є її ідеологічна близькість до норм Загальної декларації прав
людини 1948 р., Міжнародних пактів про права людини 1966 р. А норми
розділу «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» нерідко
текстуально близькі до міжнародно-правових.

Окремо постає питання про ті права та свободи, що закріплені в
міжнародно-правових актах, але не відображені в Конституції України. У
теорії можливість і межі такого тлумачення оцінюються по-різному. Тут
також йдеться про тлумачення Конституції, тільки не тих статей, що
безпосередньо присвячені конкретним правам і свободам, а, так би мовити,
«методологічної» ст. 22 Конституції України, ч. 1 якої передбачає, що
«права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не
є вичерпними». З цієї статті випливає принциповий висновок: каталог прав
і свобод, викладений у Конституції, не є єдино можливим. Існує й інший
каталог, більш повний, за рахунок якого може бути розширено та доповнено
конституційний. Його джерелами можуть бути як міжнародно-правові акти та
міжнародно-правові звичаї про права людини, у яких сформульовані ті
права, що не відображені в Конституції, так і внутрішні
нормативно-правові акти України, що закріплюють такі права людини, про
які Конституція не згадує взагалі. При цьому виникає проблема колізії
між ч. 2 ст. 9 і ч. 1 ст. 22 Конституції України.

Частина 2 ст. 9 Конституції містить загальну норму: «Укладення
міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише
після внесення відповідних змін до Конституції України». Норма ч. 1 ст.
22, поза сумнівом, є частковою щодо ст. 9 і стосується виключно прав і
свобод людини. Причому в ч. 1 ст. 22 Конституції мова взагалі не йде про
можливість дії в Україні норм про права та свободи людини, що суперечать
Конституції. Конституція просто констатує, що «права і свободи людини і
громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». Іншими
словами, Конституція презюмує можливість рецепції договірних
міжнародно-правових норм про права людини. Це повною мірою відповідає
ідеї природності та невід’ємності таких прав. Якщо ж у процесі
користування індивідом правами, котрі не закріплені в Конституції, але
випливають з міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, з’ясовується, що ці права суперечать
Конституції, то остаточно це може встановити лише Конституційний Суд
України. На цю ж обставину звертає увагу Пленум Верховного Суду України
в Постанові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя»: «Міжнародні договори застосовуються,
якщо вони не суперечать Конституції України».

Застосування міжнародних звичаєво-правових норм у внутрішньому
правопорядку України. У більшості вітчизняних наукових досліджень
прийнято вважати, що звичаєво-правові норми не можуть діяти у
внутрішньому правопорядку України. Це є наслідком, з одному боку,
радянської традиції вирішення питання про співвідношення міжнародного та
внутрішнього права. З іншого — бідності національної судової практики
застосування звичаєво-правових міжнародних норм. У той же час Україна в
Декларації про державний суверенітет 1990 р. спершу визначилася з
питанням про співвідношення зі своїм внутрішнім правом саме міжнародних
загальновизнаних норм. Питання ж про співвідношення договірних
міжнародно-правових норм і норм національного законодавства було
поставлено пізніше.

Конституція України звертається до питання про загальновизнані норми
міжнародного права у ст. 18: «Зовнішньополітична діяльність України
спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом
підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права». Ця норма лише на перший погляд не пов’язана з
національним правом. Насправді ж уся зовнішньополітична діяльність
України знаходиться під юрисдикцією України. Це допускає безумовну
можливість оцінки такої діяльності національними судами саме на основі
ст. 18 Конституції України. Конституційний Суд України1 у своїх
висновках має брати до уваги відповідність договорів загальновизнаним
принципам і нормам міжнародного права, що є критерієм конституцій-ності
договору.

Декларація про державний суверенітет України, поза сумнівом, належить до
нормативно-правових актів конституційного рівня, що обумовлює юридичну
чинність її норм і їхнє місце в ієрархії норм українського
законодавства. Тому закріплена в Декларації норма про співвідношення
міжнародних загальновизнаних норм і норм внутрішнього права України за
своїм характером є конституційною. Утім, у зв’язку із застосуванням цієї
норми можуть виникати серйозні правові колізії.

1 Згідно з п. 2 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»
від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР Конституційний Суд України «приймає
рішення та дає висновки у справах щодо… 2) відповідності Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних
договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на
їх обов’язковість».

1. Норма про пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед
нормами внутрішнього права ставить важливе з погляду практики дискусійне
теоретичне питання про особливості дії у внутрішньому правопорядку
України норм звичаєвого міжнародного права. Загальновизнані норми
міжнародного права або є звичаєво-правовими, або мають звичаєво-правові
аналоги. Але в міжнародному праві відсутній перелік загальновизнаних
норм. Не містить такого переліку і внутрішнє законодавство України.
Водночас не можна недооцінювати значення національної практики в
застосуванні міжнародних звичаєво-правових норм. Вона розвиває закладену
в Декларації про державний суверенітет України правову основу для
визнання у внутрішньому правопорядку звичаєвого міжнародного права. Ця
практика формує національну традицію застосування у внутрішньодержавній
практиці міжнародних звичаєво-правових норм. Застосування національними
судами правових звичаїв може свідчити про їхнє визнання державою. Не
тільки доктрина, але й Міжнародний Суд ООН1 вказують на особливу роль
саме національної практики, що може мати міжнародно-правове значення.

1 Міжнародний Суд ООН виходить з того, що на державі-позивачеві, яка
посилається на звичаєво-правову норму, лежить безумовний обов’язок
довести, що ця норма визнається юридично обов’язковою і
дер-жавою-відповідачем (Rights of Nationals of the United States of
America in Morocco Case (France v. United States), Judgement of 27
August 1952 // International Court of Justice Reports. – 1952. – P.
200).

2 У Норвегії та Австрії звичаєве міжнародне право розглядається як
частина внутрішнього права. У ФРН загальні норми міжнародного права
утворюють частину федерального права та мають пріоритет перед законами
(ст. 25 Конституції ФРН). У Франції звичаєве міжнародне право має
пріоритет перед внутрішнім правом, але не перед нормами Конституції. У
Російській Федерації загальновизнані принципи та норми міжнародного
права є складовою частиною її правової системи (ч. 4 ст. 15 Конституції
РФ).

У багатьох країнах світу ставлення до звичаєвого міжнародного права
визначено законодавчо. Зокрема, у багатьох державах континентальної
системи права, до яких належить і Україна, звичаєве міжнародне право
розглядають як частину права країни2. Очевидно, саме цю ідею було
закладено й у Декларацію про державний суверенітет України.

Застосування звичаєво-правових норм міжнародного права у внутрішньому
правопорядку потребує доведення їхньої юридичної чинності. У державах,
що визнають дію загальновизнаних норм міжнародного права у внутрішньому
правопорядку, напрацьовані різні підходи до порядку їхнього
застосування. Переважно це пов’язано із судовою практикою1. Судовій
практиці України відомі випадки звернення до міжнародних
звичаєво-правових норм, у тому числі й до загальновизнаних норм
міжнародного права.

1 Див.: Лукашук И. И. Международное право в судах государств. -СПб.: СКФ
«Россия-Нева», 1993.

Частина 3 ст. Х Декларації про державний суверенітет України ставить
винятково важливе питання про співвідношення загальновизнаних норм
міжнародного права та норм Конституції України. Ст. Х Декларації та ч. 2
ст. 9 Конституції України не вступають у правову колізію, а доповнюють
одна одну. Водночас якщо в ч. 2 ст. 9 Конституції мова йде про
міжнародні договори України, що не повинні суперечити Конституції
України, то у ст. Х Декларації йдеться про загальновизнані норми
міжнародного права (не обов’язково договірні), що мають примат над
внутрішнім правом. Норма Декларації, певна річ, є ширшою й охоплює ті
аспекти співвідношення міжнародного права та Конституції України, що не
охоплює сама Конституція, а саме: загальновизнані норми міжнародного
права мають примат і над Конституцією України. Цей висновок ґрунтується
в тому числі на ч. 1 ст. 8 Конституції України: «В Україні визнається і
діє принцип верховенства права», що підтверджує зазначений принцип.
Вживання виразу «верховенство права» у ч. 1 ст. 8 Конституції, поза
сумнівом, не обмежене національними рамками.

У внутрішньому правопорядку України діє примат звичаєво-правових
загальновизнаних норм міжнародного права над звичаєво-правовими нормами
внутрішнього права.

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

Поняття та джерела права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає
сукупність правових норм, що регулюють відносини суб’єктів міжнародного
права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності
міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її
об’єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний
договір. Суб’єктами права міжнародних договорів є суб’єкти міжнародного
права.

Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо
укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично
будь-які питання, пов’язані із міжнародною безпекою та міжнародним
співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч
основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори,
що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо.

Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного
значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території,
національний склад та чисельність населення, її політико-територіальний
устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про
правомірність укладання міжнародних договорів суб’єктами федерацій,
автономіями або адміністративно-територіальними одиницями.

З цього приводу існує багато думок. Але за загальним правилом перед
обличчям міжнародного права федерація складає єдине ціле. Конституції
федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх суб’єктів деякими
міжнародними пов-

новаженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської
Конфедерації «як виключення» дозволяє кантонам «укладати з іноземними
державами угоди щодо народного господарства, сусідських відносин та
поліції» (ст. 9). Але в той же час такі угоди не повинні суперечити
правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відносини між
кантонами та іноземними урядами повинні здійснюватися через Федеральну
Раду (п. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої
законодавчої компетенції укладати договори з іноземними державами за
згодою федерального уряду (п. 3 ст. 32 Основного Закону).

Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати
міжнародні договори. Саме укладення міжнародною організацією такого
договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її
міжнародної пра-восуб’єктності. При цьому у статуті організації мають
бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи
з укладення договорів, а також його процедура.

Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки
міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють
договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють
відносини у зв’язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів,
є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.1, що
докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між
державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та
скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про
правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.2; Віденська
конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями
або між міжнародними організаціями 1986 р.3 (Конвенція ще не набула
чинності, але її норми мають силу звичаєвих).

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 23-36.

2 Див.: Там само. — С. 8—13.

3 Див.: Там само. — С. 37—53.

Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить
внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона
містить деякі загальні положення, що стосуються умов укладення та
застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує,
що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України,
можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».
Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і
органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3
ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори
України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення
міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд
України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання
згоди на обов’язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради
України.

§2

Поняття та класифікація міжнародних договорів

Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років,
міжнародний договір слід визначити як письмову угоду, що регулюється
міжнародним публічним правом, укладену між двома або декількома
суб’єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в
одному документі, у двох або кількох пов’язаних між собою документах, а
також незалежно від її конкретної назви.

Міжнародний договір — це родове поняття, що об’єднує всі міжнародні
угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода,
пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін. Чіткого
визначення тих або інших найменувань не існує. У теперішній час питання
про найменування міжнародних актів стало справою дипломатичної
процедури, а не міжнародного права, чинні норми якого зовсім не
враховують назви договірних актів. Незалежно від найменування всі
договори мають однакову юридичну силу. У той же час існує певна
міжнародна практика вибору найменування міжнародного договору. Так,
договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі
сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори). Угоди
зазвичай укладають стосовно менш важливих питань, ніж договори. Обираючи
найменування пакт, сторони договору намагаються підкреслити його
особливе морально-політичне значення. Конвенції укладаються для
врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного,
юридичного або гуманітарного характеру. Статутами називають договори, що
засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових організацій
(Статут Ради Європи, Статут СНД тощо). Протоколами часто називають
додаткові міжнародні угоди, що змінюють або доповнюють основний
міжнародний договір (протоколи до Конвенції про захист прав людини та
основних свобод 1950 р.).

За загальним правилом міжнародні договори укладаються в письмовій формі.
Міжнародні договори в усній формі (так звані джентльменські угоди) є
винятковими.

Об’єктом міжнародного договору є відносини між суб’єктами міжнародного
права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій та утримання від
них. Фактично об’єктом міжнародного договору можуть бути будь-які
міжнародні відносини. За об’єктами регулювання договори поділяються на
політичні, економічні, науково-технічні й ін.

За кількістю учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та
багатосторонні. Основну кількість договорів складають двосторонні, що
укладаються з урахуванням специфіки міждержавних відносин.
Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб кодифікації
та прогресивного розвитку міжнародного права.

Міжнародні договори можуть бути універсальними (загальними) та
регіональними.

Якщо до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі
заінтересовані держави, він зветься відкритим. Якщо до договору можна
приєднатися тільки за згодою його учасників, це напіввідкритий договір.
У закритому договорі беруть участь тільки держави, що його уклали.

Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних
відносинах, розрізняють міждержавні договори (укладаються на вищому
рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі
(від імені міністерств і відомств).

Міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними. Юридична
сила останніх має бути визнана нікчемною.

§3

Стадії укладання міжнародного договору

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти
міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай
сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект
майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані
сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного
договору.

З’ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнародного договору
виконують уповноважені на це особи. Представники держав повинні
пред’явити відповідні повноваження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської
конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо «із
практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають
намір розглядати таку особу як ту, що представляє державу для цієї мети,
і не вимагати пред’явлення повноважень» (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської
конвенції 1969 р.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору,
так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрішнього
законодавства держави, яку представляють особи.

Деякі особи вважаються такими, що представляють державу за своєю
посадою. Таким особам видання спеціальних повноважень не потрібно.
Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. такими особами є:
«а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ — з метою
здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору; б) голови
дипломатичних представництв — з метою прийняття тексту договору між
державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються; в)
представники, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній
конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, — з
метою прийняття тексту договору на такій конференції, в такій
організації або в такому органі»1. Із цим положенням Конвенції
кореспондують відповідні положення ст. 6 Закону України «Про міжнародні
договори України».

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна практика дозволила
напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки
узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні
конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору
відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли
один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На
міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору
приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також
відноситься прийняття тексту договору та встановлення його
автентичності. Прийняттям тексту договору закінчуються переговори між
державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту
договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття
тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає
зміні (встановлення автентичності тексту). Відповідно до ст. 10
Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і
остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що
беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum,
парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить
цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому
потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави
або міжнародної організації.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою
ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст
договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений
навіть за згодою уповноважених осіб.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. — С. 23—36.

Висловлення згоди на обов’язковість договору. Останньою стадією
укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб’єктів
міжнародного права на обов’язковість договору. Статті 11 Віденських
конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на
обов’язковість договору: підписання договору, обмін документами, що
складають договір, ратифікацію договору, його прийняття, затвердження,
приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились
сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і
формою висловлення згоди на його обов’язковість. Під час підписання
держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В
оригінальному примірнику двостороннього договору, що призначається для
цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться
на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування
держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику
договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний
порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи
представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку
(відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спрощена процедура його
укладання. Посадові особи (як правило, міністри закордонних справ)
надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо
узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду
на обов’язковість цих положень.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. — С. 23—36.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору одним із вищих органів
держави відповідно до процедури, передбаченої національним
законодавством. Стаття 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: «Згода
держави на обов’язковість для неї договору висловлюється ратифікацією,
якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюєтьсяратифікацією; б)
іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах,
домовились про необхідність ратифікації; в) представник держави підписав
договір за умови ратифікації; г) намір держави підписати договір за
умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був
висловлений під час переговорів»1. Ратифікація втілюється у двох актах:
міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному
нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним
функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний
акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вважає
необхідною для надання договорам обов’язкового характеру. Ратифікація
дозволяє контролювати дії уповноважених, а також ще раз оцінити зміст
міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є
порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має
Верховна Рада України. Закон України «Про міжнародні договори України» в
ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають
ратифікації1. Закон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради
України, в подальшому має бути представлений для підпису Президенту
України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру
виявлення згоди на обов’язковість договору. Але за своєю сутністю вони
виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської
конвенції 1969 р. зазначає: «Згода на обов’язковість для держави
договору висловлюється прийняттям або затвердженням за умов, схожих на
ті, що застосовуються до ратифікації». У багатьох випадках прийняття та
затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні
міжнародного договору обійти положення внутрішнього законодавства, що
вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про
міжнародні договори України» договори, що не потребують ратифікації,
затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови).
Затвердження як форма виявлення згоди на обов’язковість тексту договору
активно застосовується у практиці міжнародних організацій. Генеральна
Асамблея затверджує угоди ООН з її спеціалізованими закладами.

1 Ч. 2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України».

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обов’язковість
міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких
причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла
приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом
договору. У звичайних випадках приєднання здійснюється після набрання
договором чинності шляхом депонування ратифікаційної грамоти або іншого
документа про приєднання. В Україні питання приєднання до міжнародних
договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори
України».

Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за
умови подальшої ратифікації (або іншого способу висловлення згоди на
його обов’язковість), під час ратифікації держава може висловити до
нього застереження. Необхідність застережень виникає у тих випадках,
коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших
причин не згодна з його окремими положеннями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст.
2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це «одностороння заява в
будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена
державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження
договору або приєднання до нього, через яку вона бажає виключити або
змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї
держави». Застереження можна робити тільки до багатосторонніх договорів.
Застереження до двостороннього договору може розглядатися як пропозиція
його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору « за виключенням тих
випадків, коли: а) це застереження забороняється договором; б) договір
передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це
застереження не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію
пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об’єктом та метою договору»
(ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).1.

§4

Реєстрація й опублікування договорів

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. -. — С. 23 — 36.

Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на
міжнародному та державному рівнях. Держави — члени ООН відповідно до ст.
102 Статуту зобов’язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті 00Н.
Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в
органах Організації. Реєстрація не впливає на юридичну силу договору.
Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів
ООН, що періодично видається Організацією (United Nations Treaty Series
(UNTS). Поява ст. 102 у Статуті ООН пов’язана із запобіганням укладенню
між державами таємних угод, а також таких угод, що можуть безпосередньо
зачіпати інтереси третіх країн. Згідно зі ст. 22 Закону України «Про
міжнародні договори України» реєстрацію міжнародних договорів України
здійснює Міністерство закордонних справ України.

Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів називається
промульгацією. Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону договори,
що набрали чинності, публікуються українською мовою у «Збірнику діючих
міжнародних договорів України», а також в інших офіційних друкованих
виданнях України.

§5

Тлумачення міжнародних договорів

Тлумачення — це встановлення дійсного змісту міжнародного договору.
Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що
існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного
застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з
основними принципами сучасного міжнародного права.

Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та
правила тлумачення текстів міжнародних договорів. По-перше, міжнародний
договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31). Цей принцип
передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення
дійсного змісту договору. По-друге, термінам договору сторони повинні
надавати загальне значення відповідно до об’єкта та цілей договору (п. 1
ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо
встановлено, що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31).
Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має
особливе (спеціальне) значення, вона повинна це аргументовано довести.
По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість
використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували
укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору.
Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли
тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є
відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

Тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення
здійснює орган однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має
юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення).
Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду.
Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення
зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу
юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у
будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами
(листами), протоколу тощо. Наприклад, Генеральна угода з тарифів і
торгівлі 1994 р. має кілька додаткових домовленостей щодо тлумачення
окремих статей (11:1(6), XVII, XXIV, XXVIII ГАТТ 1994). Тлумачення може
здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами
договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують
міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять
Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні
(міжурядові) комітети та комісії тощо.

Тлумачення, що здійснюється окремими особами, які офіційно не
представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду
відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку науковців — і
перш за все юристів-міжна-родників. Це необов’язкове тлумачення, але
воно може мати вплив, особливо зважаючи на авторитет науковця.

Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими
спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним,
систематичним, історичним. Словесне або граматичне тлумачення — це
з’ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою
правил граматики певної мови. При логічному тлумаченні з’ясовується
значення терміна, речення, статті в контексті всього договору. Якщо
тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які
так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору,
воно є систематичним. Історичне тлумачення — це встановлення змісту
договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання
договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з’ясувати дійсні наміри
сторін, що були висловлені в тексті договору.

§6

Припинення міжнародних договорів і зупинення їхньої дії

Міжнародні договори можуть укладатися як на чітко визначений, так і на
невизначений строк. У практиці сучасних міжнародних відносин
неодноразово траплялися випадки, коли держави в обґрунтування своїх
позицій із того чи іншого питання посилалися на договори, що були
укладені кілька сот років тому. Під час розгляду в 1953 р. Міжнародним
Судом ООН спору між Францією та Великою Британією щодо приналежності
деяких островів у Ла-Манші Франція цілком правомірно застосувала
франко-ан-глійський договір 1259 р. Тобто договір, який на момент
розгляду був чинним протягом майже 700 років. Наведений приклад, на наш
погляд, красномовно свідчить про важливість і необхідність з’ясування
підстав припинення договорів або зупинення їхньої дії. З припиненням
міжнародний договір втрачає свою обов’язкову силу для його учасників.
Він звільняє їх від усякого зобов’язання виконувати договір у подальшому
і не впливає на права, обов’язки або юридичне положення учасників, що
виникли внаслідок виконання договору до його припинення.

Договір може припинятися за різних обставин: через закінчення його дії,
денонсацію, порушення, появу нової норми jus cogens, його виконання
тощо. Загалом підстави припинення міжнародних договорів можна поділити
на неправомірні та правомірні.

До неправомірних належить припинення (призупинення дії) міжнародного
договору через порушення. Тобто сторона може припинити договір або
зупинити його дію, якщо вважає, що друга сторона (інші сторони)
спричинила його порушення.

Неправомірне порушення суперечить одному з основних принципів
міжнародного права — принципу сумлінного виконання міжнародних
зобов’язань (pacta sunt servanda). Протягом багатьох століть цей принцип
існував у формі міжнародно-правового звичаю і тільки із середини ХХ ст.
набув договірного закріплення. Відповідно до п. 2 ст. 2 Статуту ООН «всі
члени Організації Об’єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе
за чинним Статутом зобов язання, щоб забезпечити їм всім у сукупності
права та переваги, що випливають з належності до складу членів
Організації». Віденська конвенція 1969 р. у ст. 26 проголошує: «Кожен
чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен ними
добросовісно виконуватись».

Принцип pacta sunt servanda спонукає сторони договору дотримуватись
правомірних засобів припинення міжнародних договорів. Неправомірне
припинення міжнародного договору є одним із видів міжнародного
правопорушення і тому тягне за собою міжнародно-правову
відповідальність. У той же час ст. 60 Віденської конвенції 1969 р., яка
закріплює право припиняти договір через його порушення, уточнює, що воно
має бути суттєвим. Пункт 3 ст. 60 визначає суттєве порушення як «а) таку
відмову від договору, яка не допускається цією Конвенцією; б) порушення
положення, яке має суттєве значення для здійснення об’єкта та цілей
договору».

Правомірне припинення міжнародного договору може відбуватися лише
відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою його
учасників. Якщо договір містить норми, які чітко встановлюють строк його
дії і не визначають можливість подовження, цей договір припиняється
автоматично при настанні календарної дати, що в ньому зазначена.
Денонсація — це заява сторони договору про припинення цього договору або
вихід із нього (якщо договір є багатостороннім). Денонсація можлива лише
в тому разі, якщо сам договір її передбачає. В іншому разі одностороння
заява держави про вихід з міжнародного договору та відмова від
подальшого виконання передбачених ним обов’язків розглядатиметься як
неправомірна та тягне за собою відповідальність. В Україні умови
денонсації міжнародних договорів визначаються розділом V Закону України
«Про міжнародні договори України».

Держава має право припинити договір, якщо з часу його укладення
відбулася докорінна зміна обставин (rebus sic stantibus). Віденська
конвенція 1969 р. цілком слушно розглядає цю можливість скоріше як
виключення, ніж як правило. В іншому разі посиланням на докорінну зміну
обставин можна було б виправдовувати будь-яке невиконання своїх
обов’язків за договором (ст. 62)1.

Однією з односторонніх підстав припинення договору є подальша
неможливість його виконання. Іноді вона може співпадати із припиненням у
зв’язку з докорінною зміною обставин, але взагалі має самостійне
значення. Подальша неможливість виконання міжнародного договору перш за
все стосується випадків загибелі або зникнення об’єкта договору (ст.
61)2.

Зупинення дії договору відрізняється від припинення тим, що воно
передбачає лише тимчасову перерву у виконанні договору. Сам договір при
цьому не втрачає юридичної сили. Зупинення дії міжнародного договору
можливе лише відповідно до положень договору або в будь-який час за
згодою усіх його учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.).
Договір, що зупинений на деякий час, може бути як припинений, так і
поновлений. При цьому поновлення може відбуватися автоматично, якщо,
наприклад, усунені певні обставини, що перешкоджали його виконанню.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. — С. 23—36.

2 Див.: Там само. — С. 23—36.

Стаття 72 Віденської конвенції 1969 р. передбачає юридичні наслідки
зупинення дії договору: по-перше, зупинений договір звільняє учасників
від зобов’язання виконувати договір протягом періоду зупинення,
по-друге, не впливає на правові відносини між учасниками, що встановлені
договором. У період зупинення учасники повинні утримуватися від дій, що
перешкоджають поновленню дії договору.

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ
ПРОСТОРІВ

§J

Поняття території

в міжнародному праві

У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної
кулі (сушу, надра, морське дно, водяні простори), повітряний простір в
атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об’єкти
та споруди (космічні об’єкти, стаціонарні морські платформи й ін.).

Питання, що стосуються правового режиму території, мають у міжнародному
праві величезне значення. На Землі давно не існує нічийних територій
(terra nullius). Територія або знаходиться під державним суверенітетом,
або її статус визначають численні міжнародні договори. Території можуть
мати різний міжнародно-правовий статус. Міжнародне право дуже жорстко
регулює питання зміни правового статусу території.

1 Окрім держав територією можуть володіти державоподібні суб’єкти
міжнародного права, такі як вільні міста, Ватикан, Андорра.

Оскільки основними суб’єктами володіння територією в сучасному світі є
держави1, міжнародне право торкається переважно права держав щодо
володіння, користування чи розпорядження нею. Так, серед основних
принципів міжнародного публічного права, закріплених у Статуті ООН, —
принцип територіальної недоторканності (п. 4 ст. 2), принцип мирного
вирішення міжнародних суперечок (п. 3 ст. 2), у тому числі
територіальних, принцип заборони застосування сили та погрози силою (п.
4 ст. 2). На

регіональному рівні держави нерідко розширюють і поглиблюють ці
принципи1.

Міжнародне право встановлює також правовий статус територій, на які не
може бути розповсюджений державний суверенітет (загальна спадщина
людства), території, на яких держави мають деякі суверенні права
(виключна економічна зона, морський шельф), території загального
користування (Шпіцберген), державні території з міжнародно-правовим
статусом (протоки, канали, міжнародні ріки й ін.).

Таким чином, міжнародне право закріплює суверенітет держав щодо належної
їм території, установлює підстави володіння територією, особливості
придбання та втрати території суб’єктами міжнародного права, режим
просторів, на які не поширюється державний суверенітет і які не можуть
бути об’єктом присвоєння.

§2

Державна територія

Становлення поняття державної території відбувалося у праві одночасно зі
становленням і розвитком держав і включає кілька стадій, на кожній із
яких територія відігравала величезну роль у житті держави, становлячи її
найважливішу ознаку.

1 Див.: Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1
серпня 1975 р. (Международное право в документах: Учебное пособие /
Сост. Н. Т. Блатова. – М.: Юрид. лит., 1982. – С. 12-18), у якому був
сформульований принцип непорушності кордонів.

На етапі появи держав їхні території складали колишні племінні та родові
землі. У такому вигляді територія ніяк не могла служити єдності
державної влади. Тому держава із самого моменту появи мала потребу в
закріпленні правового статусу своєї території. Вона прагнула зафіксувати
свої просторові володіння саме як верховний суверен, тому що в
рабовласницькій державі суверенітет тотожний земельній власності,
сконцентрованій у загальнодержавному масштабі. Розміри земельної
власності правителя при цьому не мають значення. У феодальній державі її
суверенітет ототожнювали із землевласником, а розміри території держави
прямо залежали від його земельної власності. Держави, що поєднували
декількох власників, були недовговічними. Ситуація змінюється в пізній
феодальній абсолютистській державі, коли роль державної влади значно
зростає та поряд із приватною власністю на землю виникає поняття
державної території як простору, у межах якого держава існує, а монарх
здійснює владу.

Сучасне, найбільш розповсюджене розуміння державної території виникло на
основі вчення про народний суверенітет. Обґрунтовуючи право народу
створювати державу на тій території, на якій він проживає, ідеологи
епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело
публічної влади на цій території. Саме держава в межах своєї території
здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід’ємною
частиною державного суверенітету. Це не виключає існування приватної
власності на землю. Але ніякі приватноправові угоди щодо землі не можуть
змінити публічно-правового статусу території — вона залишається у складі
держави. Сучасне міжнародно-правове розуміння державної території
ґрунтоване на таких основних принципах міжнародного права, як:
недоторканність і цілісність державної території, невтручання у
внутрішні справи держави, самовизначення, заборона агресивних воєн і
відмова від анексій, мирне вирішення міжнародних спорів, непорушність
кордонів, а також право народів розпоряджатися своїми природними
ресурсами. З урахуванням цих принципів і норм державну територію можна
визначити як частину простору земної кулі й атмосфери, що є надбанням
народу, який проживає на цій території та знаходиться під суверенітетом
створеної ним держави.

§3

Правові підстави зміни державної території

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в
міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території.
Перелік таких основ історично не був постійним. Визнаючи право війни,
держави одночасно визнавали право застосовувати силу для зміни державної
території. Анексія як територіальне надбання переможця у війні була
найважливішим стимулом для агресії. Колоніальні захоплення були юридично
виправданими завдяки закріпленню в міжнародному праві відкриття
«цивілізованими народами» нових земель як terra nullius. Міжнародному
праву були відомі також спроби держав поширити суверенітет на міжнародні
простори, такі як світовий океан, і силою зброї відстоювати ці
домагання.

Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на
забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що
територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати
міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни,
ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких
можуть відбуватися територіальні зміни. Чинне міжнародне право визнає
такі загальні правові підстави зміни державної території:
самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння.
Специфічною правовою підставою тимчасової зміни державної території є
оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної
території, як анексія, військова окупація.

Держава може придбати територію відповідно до діючого міжнародного права
як іншої держави, так і внаслідок ефективної окупації нічийних і
ненаселених територій. Утрата державою частини своєї території можлива
тільки на користь іншої держави та тільки на підставах, передбачених у
міжнародному праві. Придбання чи втрата державної території завжди
пов’язана з повним або частковим придбанням чи втратою суверенітету щодо
цієї території.

Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначення
народів, закріпленому в п. 2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст. 1 обох
Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби
територіальних змін, ґрунтовані на принципі самовизначення, викликають
серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом. Можна
навести незначну кількість прикладів, коли право на самовизначення було
реалізовано без застосування сили чи погрози силою1.

Основна проблема при зміні державної території на підставі
самовизначення пов’язана з юридичною невизначеністю суб’єкта цього права
та з колізією принципів самовизначення та територіальної цілісності
держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів —
вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати
свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій
економічний, соціальний і культурний розвиток. Державотворення, вільне
приєднання до іншої незалежної державі чи об’єднання з нею, установлення
будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є
формами здійснення цим народом права на самовизначення2. Саме таке
розуміння принципу самовизначення призвело до розпаду колоніальних
імперій наприкінці 50-х — початку 60-х років ХХ ст. і до утворення більш
ніж сотні нових держав.

1 Без застосування сили завершився розпад Чехословаччини в 1992 р. із
проголошенням двох держав — Чехії та Словаччини.

2 Див.: Декларация о принципах международного права, касающихся
дружественных отношений и сотрудничества между государствами в
соответствии с Уставом ООН от 24 октября 1970 г. // Международное право
в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 4-12.

3 Див.: Буроменский М. В. Политические режимы государств в международном
праве. Влияние международного права на политические режимы государств. –
Харьков: Ксилон, 1997.

З розпадом колоніальної системи питання про реалізацію права на
самовизначення не було вичерпано. Як відомо, не всі народи створили
власні держави. Не торкаючись питання про доцільність продовження
процесів самовизначення, слід зазначити, що в дійсності боротьба за
самовизначення багатьма народами не закінчена3. Об’єктом цієї боротьби
зазвичай є надбання суверенітету щодо частини території держави. Саме
тут і виникають труднощі з відображенням у міжнародному праві процесів,
що реально відбуваються у світі, — у питанні про самовизначення існуючі
держави прагнуть використовувати міжнародне право, щоб зафіксувати
status quo. Так, у Декларації принципів міжнародного права сказано, що
кожна держава має утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на
часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної
цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція іноземних держав на
етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу
визнавалося тільки за згодою самого СРСР. Такий підхід, звісно,
суперечить природно-правовій основі права на самовизначення як права
народу самостійно розпоряджатися своєю долею.

У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що
самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах
якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність,
що характеризує цей народ як суб’єкт самовизначення. При самовизначенні
не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в
держави, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на
самовизначення не може обумовлюватися згодою інших суб’єктів федерації,
а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення,
зовнішніх кордонів з іншими державами.

Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі
публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії
не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може
бути відплат-ною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму
купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії
презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється
у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія
означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої
держави. Неповна цесія (оренда) не пов’язана з безповоротною втратою
державою переданої території.

Купівля-продаж території. Міжнародне право спеціально не регулює правила
здійснення купівлі-продажу державної території. Але, з огляду на те, що
правовою формою здійснення угоди є публічно-правовий договір, він має
бути укладений з дотриманням права міжнародних договорів. Усі інші умови
здійснення купівлі-продажу зазвичай відносять на розсуд сторін. Мотиви
купівлі-продажу державної території, як правило, не мають
міжнародно-правового значення. Протягом тривалого часу купівля-продаж
державної території вважалася звичайним явищем1. У сучасній
міжнародно-правовій практиці вона зустрічається вкрай рідко2.

Обмін територіями. Міжнародне право не встановлювало і не встановлює
правових основ для обміну державними територіями та спеціально не
регулює правила його здійснення. Але, зважаючи на те, що, як і в разі з
купів-лею-продажем державної території, правовою формою здійснення
такого акта є публічно-правовий договір, він має бути укладений із
дотриманням права міжнародних договорів. При обміні територіями
неприпустиме порушення принципу рівності та самовизначення. Усі інші
умови здійснення обміну державними територіями зазвичай відносять на
розсуд сторін.

На практиці обмін територіями є одним із прийнятних способів вирішення
прикордонних територіальних спорів. Іноді обмін викликаний прагненням
усунути роздробленість території та переслідує економічні цілі3. У
практиці тоталітарних держав обмін територіями може мати ідеологічне
підґрунтя4. Обмін територіями зберігає значення й у сучасних міжнародних
відносинах.

1 Іноді це були величезні простори. У 1803 р. Франція продала Сполученим
Штатам Америки територію Луїзіани за 60 млн франків. Інший приклад: 18
(30) квітня 1867 р. Росія продала Сполученим Штатам Америки свої
Північно-Американські колонії (Аляску) за 7,2 млн дол. (Мартене Ф.
Современное международное право цивилизованных на-родовъ: В 2 т. – 5-е
изд., доп. и исправ. – СПб.: Типография А. Бенке, 1905. – С. 364.

2 Одним з останніх прикладів є продаж Фінляндією Радянському Союзу 176
кв. км своєї території у 1948 р.

3 У 1890 р. Велика Британія уступила Німеччині острів Гельголанд в обмін
на німецькі колонії в Африці (Занзібар).

4 Обмін територіями між СРСР і Польщею в 1954 р. мав на меті досягнення
етнічної гомогенності у прикордонних областях і супроводжувався
переселенням етнічних поляків з України до Польщі, а етнічних українців
– з Польщі до України.

Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить (terra
nullius). Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих
географічних відкриттів. При цьому населення таких територій, у тому
числі народи, що мали державність, вважалися нецивілізованими, і їхні
права на територію в розрахунок не брали. Спочатку окупація проводилася
за допомогою встановлення прапору держави, яка вважала себе
першовідкривачем території, і заяви про її приєднання. Згодом на
окупованих територіях держави почали створювати колоніальні
адміністрації. У сучасному світі окупація втратила значення як підстава
для придбання території, тому що на Землі не залишилося нічийних
територій. Гіпотетично окупація можлива в разі, наприклад, виникнення у
відкритому морі нових островів у результаті геологічних процесів.

1 В арбітражному висновку 1928 р. щодо спору між США та Нідерландами про
острів Пальмас були взяті до уваги «акти мирного здійснення
нідерландського суверенітету» з 1700 по 1906 роки (Island of Palmas
Case, 2. R.I.A.A. 829 (1928). Справа була вирішена на користь
Нідерландів. Відносно суперечки між Данією і Норвегією про Східну
Гренландію в 1933 р.: Постійна палата міжнародного правосуддя взяла до
уваги акти суверенної влади Данії з 1721 по 1931 роки (Eastern Greenland
Case. P.C.I.J. Rep. Ser. A/B. № 53 (1933) P. 22—147). Справа була
вирішена на користь Данії.

2 У зв’язку зі спором про суверенітет над Фолклендськими
(Мальвін-ськими) островами між Аргентиною і Великою Британією остання
обґрунтовує свої права ефективною окупацією.

Ефективна окупація можлива в тих випадках, коли держава не має
договірного чи судового підтвердження володіння частиною своєї
території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не
тільки щодо terra nullius, а й щодо спірних територій. У разі придбання
територій внаслідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претендують
на територію, доводить, що вона здійснює свій суверенітет на цій
території більш ефективно. Тому обґрунтування державою свого права на
територію має бути пов’язане не стільки з публічним проголошенням наміру
володіти цією територією, скільки з постійним, безупинним і досить
тривалим проявом її влади на цій території1. У сучасній
міжнародно-правовій практиці спори, пов’язані з ефективною окупацією,
досить рідкі2.

Давнина володіння у практиці й теорії міжнародного права не є
загальновизнаною підставою для зміни державної території1. Претензії,
пов’язані з давниною володіння, зазвичай ґрунтовані на тривалому та
мирному публічно-правовому контролі над територією, що можна розцінювати
як здійснення суверенітету de facto при відсутності зустрічних домагань
із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину
володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Поняття давнини володіння дуже близьке до ефективної окупації. Але при
давнині володіння не може виникати спору щодо юридичної приналежності
території, як це відбувається при обґрунтуванні ефективної окупації.
Територія, на якій певна держава здійснює суверенітет та претендує на її
придбання за давниною володіння, юридично належить іншій державі.
Сучасна практика майже не має справи з апеляцією до давнини володіння,
що не виключає можливості використання цієї підстави для вирішення
територіального спору.

§4

Протиправні зміни державної території

Не є правовими підставами для зміни державної території анексія,
військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі
або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані
юридично недійсними.

1 Я. Броунлі пише, що «можна взяти під сумнів той факт, що доктрині
давності, як такій, відводиться якась роль у міжнародному праві»
(Броунли Я. Международное право: В 2 кн. – Кн. 1. – М.: Прогресс,

1977. – С. 249-250).

Анексія — насильницьке приєднання території однієї держави до території
іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом
придбання територій і вважалася правом переможця. У більшості випадків
анексії були наслідком завоювань. Оскільки анексії не вважалися
протиправними, то зазвичай вони одержували юридичне закріплення в мирних
договорах й у внутрішньому законодавстві. Заборона анексій пов’язана з
відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому
договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у
Статуті ООН, гарантій цілісності державної території. Проте спроби
анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто.
Прикладом може служити спроба анексії території Кувейту в результаті
агресії Іраку в 1990 р.

Міжнародно-правова заборона анексій викликала чимало питань про
правомірність територіальних придбань після Паризького договору 1928 р.
й особливо після прийняття Статуту ООН. Чинному міжнародному праву
відомі випадки визнання й осуду окремими державами своїх анексій, що,
однак, не мало наслідком повернення анексованих територій1 . В іншому
випадку відмова як від визнання анексії, так і від повернення території
може стати перешкодою для укладення мирного договору2.

1 Така ситуація мала місце щодо Пакту Молотова — Рібентроппа 1939 р.

2 Через територіальний спір між Росією та Японією щодо Курильсь-ких
островів мирний договір між цими країнами за підсумками Другої світової
війни не укладено до цього часу.

3 IV Гаазька конвенція про закони й звичаї сухопутної війни 1907 р.; IV
Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1929
р.; Додатковий протокол 1 1977 р. до Женевських конвенцій про захист
жертв війни 1949 р.

Військова окупація — це тимчасове захоплення збройними силами однієї
держави території іншої. На відміну від анексії військова окупація не
спричиняє зміни приналежності (титулу) території. Військова окупація
зазвичай має місце в ході міжнародного збройного конфлікту. Оскільки
стан військової окупації пов’язаний із фактичним здійсненням влади на
окупованій території, міжнародне право встановлює зобов’язання для
держави, що окупує3.Військова окупація, незалежно від її тривалості, не
створює правових основ для зміни державної території.

§5

Оренда території

Оренда території — один зі способів, що найчастіше зустрічаються в
чинному міжнародному праві, тимчасової передачі території однією
державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору
оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча і
специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що
держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої
території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.

1 Згідно з Пекінським договором від 6 березня (22 березня) 1898 р.
Німеччина отримала від Китаю на 99 років «обидві сторони входу до бухти
Цзяочжоу» (див.: Сборник договоров и дипломатических документов по делам
Дальнего Востока 1895-1905 гг. – СПб.: Тип. А. М. Менделевича. – 1906. –
С. 325-330). Крім цього, Китай вимушений був надати територію в оренду
Росії за договором від 9 квітня (28 березня) 1898 р. (там само. — С.
342-343), Великій Британії — за договором від 9 червня (28 травня) 1898
р. (там само. – С. 349-351).

2 У 1997 р. вийшов строк оренди Гон-Конгу (Сяньганя), щодо якого Велика
Британія здійснювала повний суверенітет з 1898 р. Останньою територією,
умови оренди якої передбачають повний перехід суверенітету до
орендатора, є Гуантанамо відповідно до договору між Кубою й

США.

3 Пропозиції щодо оренди міста Севастополя неодноразово звучали з боку
Росії.

У міжнародному праві розрізняють два види оренди. При першому виді
оренди суверенітет щодо орендованої території тимчасово переходить від
орендодавця до орендаря. У минулому оренда з повним переходом
суверенітету до орендаря була надзвичайно розповсюдженою. Будучи,
звісно, результатом нерівноправних міжнародних договорів, такий вид
оренди служив засобом забезпечення довгострокової (до 99 років)
присутності великих держав у різних регіонах світу1. У сучасному світі
звернення до цього виду оренди майже не практикується2, хоча ініціативи
укладення таких договорів зустрічаються3.

Другий вид оренди пов’язаний із наданням орендованої території
особливого правового статусу, при якому орендодавець втрачає деякі
суверенні права щодо орендованої території. Умови такої оренди в кожному
випадку різні, а термін більш короткий, ніж при переході суверенітету.
Цей вид оренди найчастіше зустрічається в сучасних міжнародно-правових
відносинах1.

§6

Державна територія

з міжнародно-правовим режимом

1 Часткова втрата суверенних прав держав-орендодавців щодо наданої в
оренду території передбачена згідно з договорами між США й Філіппінами
від 14 березня 1947 р. (див.: Military Bases in the Philippines.
Agreement and Accompayning Notes between the USA and the Republic of
Philippines. Signed at Manila, March 14,1947. // Treaties and Other
International Acts Series. – № 1775), між США та Великою Британією — від
6 березня 1951 р. (див.: Leased Naval and Air Bases, U. S. Fleet
Anchorage in Gulf of Paria. Agreement between the USA and the United
Kingdom. Signed at Washington. February 6, March 6,1951. // Там само. —
№ 2431).

Часткова втрата суверенних прав України передбачена згідно з договорами
з Російською Федерацією від 28 травня 1997 р. (Соглашение между
Российской Федерацией и Украиной о параметрах раздела Черноморского
флота от 28.05.1997 г. // Бюллетень международных договоров. – 1999. – №
10. – С. 34-74; Соглашение между Российской Федерацией и Украиной о
статусе и условиях пребывания Черноморского флота Российской Федерации
от 28.05.1997 г. // Там само. -С. 74-80; Соглашение между Правительством
Российской Федерации и Правительством Украины о взаиморасчетах,
связанных с разделом Черноморского флота и пребыванием Черноморского
флота Российской Федерации на территории Украины от 28.05.1997 г. // Там
само. –

С. 80-83).

Користування деякими територіями держави може бути врегульоване не
тільки внутрішньодержавними правовими актами, а й нормами міжнародного
права. Це може бути викликано проходженням через територію держави
важливих міжнародних шляхів (рік, каналів та ін.), передачею державі
будь-якої території на визначених умовах (Шпіцберген), прийняттям
державами на себе міжнародних зобов’язань (без’ядерні зони) та ін.

Наявність міжнародно-правового регулювання державною територією іноді не
враховується у внутрішньому праві. Тим часом навряд чи можна назвати
хоча б одну державу світу, в якої не було б територій з елементами
міжнародно-правового регулювання. Такими територіями держави зазвичай є:
територіальне море, внутрішні води, повітряні коридори, міжнародні та
прикордонні ріки й озера, міжнародні протоки, міжнародні канали. У
міжнародній практиці зустрічаються й інші випадки міжнародно-правового
регулювання користування державною територією. Такими є, наприклад,
кондомінімуми, без’ядерні зони, архіпелаг Шпіцберген.

Поширення міжнародно-правового регулювання на державну територію чи
окремі її частини закріплюється у спеціальних міжнародних договорах.
Так, щодо територіального моря в Конвенції з морського права 1982 р.
сказано: «Суверенітет над територіальним морем здійснюється з
дотриманням чинної конвенції й інших норм міжнародного права» (п. 3 ст.
2).

§7

Міжнародно-правовий режим рік і озер

Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її
використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим. Спочатку
це стосувалося свободи річкового судноплавства. Міжнародно-правове
закріплення такої свободи відомо з часів договорів Римської імперії. На
межі ХУН—ХУШ століть, з укладенням Рейсвикського (1697) й Утрехтського
(1713) договорів, принцип свободи річкового судноплавства починає
затверджуватися у відносинах між європейськими державами, а в найбільш
повному вигляді він знайшов закріплення в Заключному акті Віденського
конгресу 1815 р.1. В Америці прогрес у цій області протікав значно
повільніше та відбувався з другої половини ХІХ ст., в Африці й Азії — з
початку ХХ ст.

З другої половини ХІХ ст. ріки, а в деяких випадках і озера, опиняються
в центрі уваги держав не тільки як судноплавні шляхи. Необхідність
міжнародного співробітництва виникає із приводу більш широкої
гідротехнічної експлуатації рік, використання їх як питних джерел і для
промислового рибальства. Лише у процесі міжнародного співробітництва
може бути вирішена проблема транскордонного забруднення рік.

Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають
міжнародно-правовий режим, відносять: міжнародні ріки, прикордонні ріки
та прикордонні озера.

Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав і
є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й
ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм
міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для
торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік
зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних
держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай,
Рейн, Шельда, Мозель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних
ріках військових судів неприбережних держав заборонено.

Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур,
Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється
зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством
прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко
застосовуються обмеження свободи судноплавства.

1 Заключительный акт Венского конгресса от 9 июня 1815 г., ст. СУШ-СХУП
// Коровин Е. А. Международные договоры и акты нового времени. – М.-Л.:
Гос. издат., 1924. – С. 15.

Прикордонними називають озера, через які проходить державний кордон двох
чи декількох держав. Такі озера можуть бути безстічними, тобто не
з’єднаними з океаном (Каспійське море) і з’єднаними з океаном (Великі
Озера

Північної Америки). На підставі спеціальних договорів на прикордонних
озерах зазвичай установлюється свобода торгового судноплавства
прибережних держав1.

Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжнародно-правового режиму
міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним
правом урегульований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по
території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий режим більшості інших
рік (таких як Дніпро, Прип’ять, Ос-кол, Воронеж, Псел і ін.) поки не
визначений.

§8

Режим судноплавства по Дунаю

1 До розпаду СРСР міжнародно-правовий режим Каспійского моря визначався
на підставі низки договорів. Найважливішим з них був Договір між РРФСР і
Персією 1921 р. (див.: Там само. — С. 301—309.)

Після розпаду СРСР між прикаспійськими державами виникли серйозні
труднощі у визначенні міжнародно-правового режиму Каспію. Одні держави
пропонують секторальний розподіл озера, інші – розподіл за аналогією з
міжнародним морським правом. Питання залишається до кінця не
врегульованим.

2 Конвенция о режиме судоходства по Дунаю от 18 августа 1948 г. //
Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 450-459.

Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної
ріки — Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р.2. Дія
Конвенції поширюється на всю «судноплавну частину Дунаю, від Ульма до
Чорного моря, через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулін-ський
канал» (ст. 2). Навігація на цьому відрізку Дунаю має бути свободною та
відкритою «відповідно до інтересів і суверенних прав придунайських
країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв’язків
придунайських країн між собою і з іншими країнами» (Преамбула).
Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть
знаходитися « за домовленістю між заінтересованими
придунайськимидержавами» (ст. 30). Плавання по Дунаю військових кораблів
усіх непридунайських держав заборонено1. Конвенція встановлює обов’язки
дер-жав-учасниць із забезпечення судноплавства на своїх ділянках ріки,
установлює режим судноплавства (гл. V), визначає порядок покриття витрат
із забезпечення судноплавства (гл. VI). На підставі Конвенції про режим
судноплавства по Дунаю 1948 р. створена Дунайська комісія у складі
представників придунайських країн (ст. 5) і встановлена її компетенція.
Штаб-квартира Комісії знаходиться в м. Будапешті. Конвенція передбачає
створення спеціальних річкових адміністрацій.

§9

Архіпелаг Шпіцберген

1 Заборона на військове судноплавство неприбрежних держав є загальним
принципом міжнародно-правового режиму міжнародних рік. Щодо цього
принципу виникла колізія після розпаду СРСР, коли Російська Федерація,
не будучи придунайською державою, заявила про правонас-тупництво участі
СРСР у Конвенції про режим судноплавства по Дунаю. Залишаючись на не
цілком зрозумілих правових підставах у числі держав — учасниць
Конвенції, Росія відповідно до ст. 30 Конвенції не має права військового
судноплавства по Дунаю.

2 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. —

С. 442—444.

Тривалий час архіпелаг Шпіцберген не входив до складу території жодної
держави. Статус «нічийної території» островів Шпіцбергена було
закріплено ще в 1872 р. угодою між Росією, Норвегією та Швецією. На
Паризькій конференції 1920 р. між Норвегією, Швецією, Англією, США,
Францією, Італією, Данією, Нідерландами та Японією було укладено Договір
про Шпіцберген, за яким суверенітет щодо архіпелагу було закріплено за
Норвегією, а учасникам договору було надано право на гірничий промисел,
рибну ловлю, полювання на морського звіра на островах архіпелагу та
архіпелажних водах2. Радянський Союз приєднався до договору 7 травня
1935 р. Питання про правонаступництво України щодо цього договору має
вирішуватися згідно з міжнародним правом за принципом континуїтету.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

Міжнародне морське право

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють
міжнародно-правовий режим світового океану, дозволяє вести мову про
міжнародне морське право. Предметом регулювання міжнародного морського
права є порядок взаємовигідного використання державами світового океану
в мирних цілях.

Міжнародне морське право спирається на ті самі принципи, що й загальне
міжнародне право, але має і власні галузеві принципи: принцип свободи
судноплавства у відкритому морі, непоширення державного суверенітету на
відкрите море, принцип свободи досліджень і використання світового
океану та деякі інші принципи.

Міжнародне морське право – одна з галузей міжнародного права, що
динамічно розвивається. Деякі норми міжнародного морського права
поширюються не тільки на держави, а й на міжнародні міжурядові
організації, пов’язані з діяльністю у світовому океані.

§2

Виникнення та розвиток міжнародного морського права

Міжнародне морське право належить до найстаріших галузей міжнародного
права. Ще в давнину виникали питання про порядок використання морського
простору. Міжнародні договори, що торкаються морського права,

відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі
міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У
середні віки спроби великих морських держав встановити свій суверенітет
над світовим океаном суттєво ускладнили всякі спроби
міжнародно-правового регулювання користування морськими просторами1.
Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвердження
в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII-XVIII століть понять
відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього
правового статусу. На міжнародних конгресах ХІХ ст. та на морських
конференціях початку ХХ ст. держави торкались переважно військового
мореплавання та рідко звертались до загальних питань міжнародного
морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до
укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського
права пов’язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та боротьбою з
піратством.

Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов’язана з
міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої
кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору
пов’язана з роботою І Конференції ООН з морського права. Її підсумком
стало укладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про
відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про
континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого
моря2. Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих
конвенціях.

1 Наприклад, в кінці XV – на початку XVI ст. Іспанія заявляла про
суверенітет на Тихий океан, Португалія – на Індійский океан,
Венеціанськая республіка – на Адріатичне море, Генуезька республіка – на
Лігурійське море.

2 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. -С.
487-507.

Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і
океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на ІІ (1960) і
ІІІ (1973-1982) конференціях з морського права за участю представників
майже всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийняття 30
квітня 1982 р. Конвенції ООН з морського права1. Але в неї виявилась
нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського
права й одночасно врахувати інтереси всіх, держави-участниці приймали
текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип
консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 років отримувала кількість
ратифікацій, необхідну для набрання нею чинності2. Деякі положення
Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що
стосуються правового режиму морського дна як загального спадку людства
(частина ХІ Конвенції), розцінені індустріально розвинутими країнами як
неприйнятні. Набуття чинності Конвенцією з морського права 1982 р. для
одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для
інших держав. Тому у практичній діяльності необхідно визначати, норми
якої з конвенцій держава визнає для себя в якості обов’язкових. Крім
вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим
морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх,
двосторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.

§3

Поняття відкритого моря та його свободи

1 Конвенція ООН з морського права 1982 р. // Міжнародне право в
документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 90-114.

2 Конвенція ООН з морського права 1982 р. набула чинності 16 листопада
1994 р. Україна не ратифікувала Конвенцію з морського права

1982 р.

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як
простору з особливим міжнародно-правовим режимом. Відповідно до ст. 1
Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі
частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні
води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р.
відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну
економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої
держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося
поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про
відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода
риболовства, свобода прокладання підводних кабелів і трубопроводів,
свобода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й
інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів
міжнародного права» (ст. 2). Конвенція ООН з морського права 1982 р.
доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні
острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного
права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого
моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони
морське узбережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкритим морем є найбільш
повними в переліку свобод відкритого моря. Але, як і всі свободи
відкритого моря, їх надають із врахуванням обов’язків держав
дотримуватися певних правил. Так, здійснення судноплавства має бути
підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі1.
Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються
відповідно до норм міжнародного повітряного права2.

1 Международные правила предупреждения столкновений судов на море. – М.,
1982. – 84 с.

2 Див. Розділ 9.

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як
звичаєво-правова, держави активно користувались нею із середини ХІХ ст.
У 1884 р. в Парижі була підписана перша багатостороння конвенція з
охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного
морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода
була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкрите море 1958 р. і статтях
112-115 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами
континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи1. Ніхто не
вправі заважати державі в реалізації нею цієї свободи. Вона ж, у свою
чергу, зобов’язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну
моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по
можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства2.
Прибережна держава за певними виключеннями не може перешкоджати
прокладанню або підтриманню у справності іноземних підводних кабелів або
трубопроводів на континентальному шельфі3. Визначення траси для
проходження іноземних трубопроводів на континентальному шельфі
здійснюється за згодою прибережної держави4. Розрив, пошкодження
підводного кабелю або трубопроводу тягнуть відповідальність власника
відповідно до міжнародного права та національного законодавства.

1 У Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. ця норма
сформульована дещо інакше: « Кожна держава має право прокладати по дну
відкритого моря підводні кабелі та трубопроводи» (п. 1 ст. 26)
(Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 495-504).

2 Там само. – Ч. 3 ст. 26; п. 2 ст. 79 Конвенції ООН з морського права
від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне право в документах / За заг. ред.

М. В. Буроменського. – С. 90-114.

3 Пункт 2 ст. 79 Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р.
// Там само. – С. 90-114. У ст. 4 Конвенції про відкрите море від 29
квітня 1958 р. ця норма викладена без урахування права прибережної
держави захищати морське середовище від забруднення з трубопроводів
(Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 495-504).

4 Пункт 3 ст. 79 Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р.
// Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. –

С. 90-114.

Свобода риболовства – це найдавніша та загальновизнана свобода
відкритого моря. Масова експлуатація морських живих ресурсів привела до
необхідності встановлення з початку ХХ ст. міжнародно-правових обмежень
у галузі риболовства. Ці ж питання знайшли відображення під час
кодифікації міжнародного морського права в 1958 і 1982 роках. Свобода
риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в
загальному та рівному користуванні всіх держав світу. Міжнародні
договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не
можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них
участь. Але у випадках встановлення в міжнародних договорах обмежень із
метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень.
Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у
виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Конвенції ООН з
морського права 1982 р., свобода риболовства все більше розглядається
крізь призму охорони тваринного світу. З цією метою на держави покладено
зобов’язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря1, а
також вживати щодо своїх громадян заходи з метою забезпечення збереження
таких живих ресурсів2. Реально забезпечити ці положення Конвенції
виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в
галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має
прямої дії. У зв’язку із цим достатньо згадати негативну позицію низки
держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

§4

Прапор судна

1 Конвенція ООН з морського права 1982 р., статті 118, 119.

2 Там само. – Ст. 117.

Кожне судно, що знаходиться у відкритому морі, повинно мати прапор
держави реєстрації або міжнародної організації. Прапор свідчить про
національну приналежність судна. Умови та порядок надання судну прапора
та права плавати під цим прапором належать до внутрішньої компетенції
держави. У той же час надання прапора не може бути формальним актом і
відповідно до міжнародного права тягне для держави певні обов’язки.
Зокрема, між такою державою та судном має існувати реальний зв’язок.
Держава зобов’язана ефективно здійснювати технічний, адміністративний,
соціальний контроль над суднами, що плавають під її прапором1. Плавання
під різними прапорами, так само як і плавання без прапора, позбавляє
судно можливості шукати захисту влади будь-якої держави або міжнародної
організації.

Міжнародне право не пов’язує громадянство судновласника з прапором
судна, що йому належить. У сучасному світі достатньо поширене плавання
морських торгових судів під так званим зручним прапором, коли
судновласники реєструють судна у країнах із найвигіднішим режимом
оподаткування або із прийнятним трудовим законодавством2. Реєстрація
судна в іноземній державі може мати політичні причини3. Держава, що
надала судну «зручний» прапор, бере на себе всю відповідальність за таке
судно4.

§5

Територіальне море

1 Конвенція про відкрите море 1958 р., ст. 6; Конвенція ООН з морського
права 1982 р., ст. 82.

2 Однією з таких «зручних» країн є, наприклад, Панама.

3 Під час ірако-кувейтської війни 1991 р. в США проходила перереєстрація
суден, що плавали під прапором Кувейту.

4 Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 94.

5 Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народовъ:
В 2 т. – СПб.: Типография А. Бенке, 1900. – Т. 1. – С. 371.

Як частина морського простору, на яку прибережна держава поширює свій
суверенітет, територіальне море існує здавна. При визначенні кордонів
територіального моря тривалий час діяла звичаєво-правова норма: влада
прибережної держави закінчується там, де вона фактично не може бути
підтримана5.Тому на практиці держави визначали зовнішню межу
територіального моря по-різному. Наприклад, з появою вогнепальної зброї
кордон нерідко встановлювали на відстані польоту гарматного ядра з
берегової батареї. На кінець ХІХ ст. більшість держав дійшли більш-менш
єдиної думки про тримільну ширину територіального моря та необхідність
вирішення цього питання шляхом укладання міжнародних договорів.

У чинному міжнародному праві поняття територіального моря наведене в
Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і в Конвенції
з морського права 1982 р.: «Суверенітет прибережної держави поширюється
за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а в разі
держави-архіпелагу – його архіпелажних вод, на прилягаючий морський
пояс, що називається територіальним морем» (п. 1 ст. 2)1. Ширина
територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль.
Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримуються цієї
норми.

Ширину територіального моря виміряють від вихідної лінії в бік
відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це
може бути або лінія найбільшого відливу вздовж берега2, прямі вихідні
лінії, що з’єднують точки, які максимально виступають у море, там, де
берегова лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в
безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за наявності вкрай
непостійної берегової лінії і в інших випад-ках3 вихідна лінія,
проведена по зовнішній межі внутрішніх морських вод4 або поперек гирла
ріки, що безпосередньо впадає у море5.

1 Визначення територіального моря в Конвенції про територіальне море та
прилеглу зону 1958 р. (ст. 1), не згадує держави-архіпелаги та їхні
води.

2 Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., ст. 3;
Конвенція ООН з морського права 1982 р., статті 5, 9.

3 Там само. – Статті 4, 7.

4 Там само. – Статті 5, 8.

5 Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 9.

Ще одним важливим питанням, урегульованим міжнародним правом у правовому
режимі територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом
називається плавання через територіальне море суден іноземних держав із
метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на
рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод; б) пройти у
внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової
споруди. Прохід має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає
зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони
пов’язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної
сили, біди або з метою надання допомоги особам, суднам чи літальним
апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи1.

Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, добрий порядок або
безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити заходи, аби
не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які відповідно
до міжнародного права є порушенням миру, доброго порядку або безпеки
прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Конвенції з морського
права 1982 р.

Правом мирного проходу користуються судна всіх держав, і прибережна
держава не повинна цьому перешкоджати, за виключенням випадків порушення
встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна
держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для
проходу судів або схеми руху. Із суден, що виконують мирний прохід,
можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

§6

Внутрішні морські води

1 Там само. – Ст. 18. Норма ч. 2 ст. 18 Конвенції ООН з морського права
1982 р. в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р.
відсутня.

2 Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., ст. 5;
Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 8.

Внутрішні морські води складаються з усіх вод, розташованих у бік берега
від вихідних ліній, від яких відраховують ширину територіального моря2.
Вони складаються з вод бухт, заток, лиманів, губ, морських портів,
історичних вод. Внутрішні морські води є частиною території держави та
знаходяться під її суверенітетом.

Міжнародно-правовий режим морського простору

§7

Прилегла зона

Прилегла зона – це район морського простору, прилеглий до зовнішньої
межі територіального моря. Прибережна держава має право встановлювати
прилеглу зону шириною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від
яких здійснюється відлік ширини її територіального моря.

Відповідно до міжнародного права прилеглу зону можна створювати в цілях
контролю, необхідного: а) для запобігання порушень митних, фіскальних,
іміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах
її території або територіального моря; б) для покарання за порушення
вищезгаданих законів і правил, скоєних в межах її території або
територіального моря. Відповідні норми є і в Конвенції про відкрите море
1958 р. (ст. 24), і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 33).
Приймаючи рішення про створення прилеглої зони, прибережна держава на
свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною,
імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна
прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні,
митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за
наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти
документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені
законодавством прибережної держави.

§8

Правовий режим виключної економічної зони

Поява виключної економічної зони пов’язана з давнім прагненням держав
встановити риболовні зони, що виходили б за межі територіальних вод. Дві
справи, які розглядав із цього питання Міжнародний Суд (Велика Британія
V Норвегії 1952 р. і Велика Британія V Ісландії 1974 р.), завершились
визнанням права держави створювати 12-миль-ну риболовну зону. Ситуація
особливо загострилась в 70-80-ті роки ХХ ст., коли деякі держави, що
розвиваються, під приводом захисту своїх рибних ресурсів об’явили в
односторонньому порядку про значне розширення територіальних вод1. Інші
держави відмовились визнати це рішення. У результаті в Конвенції ООН з
морського права 1982 р. з’явився компроміс у вигляді виключної
економічної зони, який отримав широке визнання в міжнародному морському
праві.

Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну економічну зону як
«район, що знаходиться за межами територіального моря та прилягає до
нього» (ст. 55), шириною не більше «200 морських миль, що відлічуються
від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря»
(ст. 57). Прибережна держава відповідно до міжнародного права отримує не
повний суверенітет над виключною економічною зоною, а «а) суверенні
права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як
живих, так і неживих – у водах, що покривають морське дно, на морському
дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і у
відношенні інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки
вказаної зони, таких як виробництво енергії шляхом використання енергії
води, течії та вітру; б) юрисдикцію, передбачену у відповідних
положеннях цієї Конвенції, у відношенні: і) створення і використання
штучних островів, установок і споруд; іі) морських наукових досліджень;
ііі) захисту та збереження морського середовища; в) інші права й
обов’язки, передбачені в цій Конвенції» (ст. 56).

1 Ангола зробила спробу розширити свої територіальні води до 20 морських
миль, Мадагаскар – до 50, Мавританія – до 70, Габон – до 100, Сенегал –
до 150, Панама, Сальвадор, Нікарагуа, Бразилія, Гвінея, Гана, Конго,
Сомалі та ін. – до 200 морських миль.

Прибережна держава визначає допустимий улов живих ресурсів у своїй
виключній економічній зоні та забезпечує, щоб стан живих ресурсів у
такій зоні не піддавався небезпеці в результаті надмірної експлуатації.
Вона має право споруджувати та дозволяти спорудження, експлуатацію та

використання штучних островів, установок і споруд для економічних цілей
(п. 1 ст. 60).

Визначаючи права й обов’язки прибережної держави, Конвенція з морського
права 1982 р. встановлює права й обов’язки інших держав у виключній
економічній зоні, а саме свободу судноходства, польотів, прокладання
підводних кабелів і трубопроводів, інші з погляду міжнародного права
правомірні види використання моря (п. 1 ст. 58). Іноземна держава
зобов’язана враховувати у виключній економічній зоні права та
дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна держава –
враховувати права іноземної держави у виключній економічній зоні (п. 2
ст. 56).

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про виключну
економічну зону, яке відповідно до Конвенції з морського права 1982 р.
має бути сумісним з її нормами. В Україні прийнято Закон України «Про
виключну (морську) економічну зону України»1. Кримінальним кодексом
України в ст. 249 встановлена кримінальна відповідальність за незаконне
зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

§9

Континентальний шельф

1 Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16
травня 1995 р. № 162/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. -1995. –
№ 21. – Ст. 152 (з подальшими змінами та доповненнями).

2 Одними з перших таку заяву зробили 1945 р. Сполучені Штати Америки.
Пізніше свій суверенітет на 200-мильну зону морського дна проголосили
декілька латиноамериканських держав. Серйозні міждержавні спори
викликали розподіли шельфу в Балтійському та Північному морях.

Континентальний шельф є одним із найбагатших районів світового океану.
Тут виловлюють близько 90 % відсотків риби, тут розташовані багатющі
запаси корисних копалин, у тому числі нафти та газу. З появою в середині
ХХ ст. технологій добування корисних копалин із дна моря деякі держави
спробували односторонньо поширити свій суверенітет на райони шельфу2. Це
породило численні територіальні спори між державами1. У 60-90-ті роки ХХ
ст. ці держави уклали біля ста міжнародних угод про розмежування шельфу.
Проблема делімітації континентального шельфу час від часу продовжує
виникати в міждержавних відносинах, незважаючи на те що
міжнародно-правові норми в цій області кодифіковані, у тому числі в
загальному міжнародному праві, в Конвенції про континентальний шельф
1958 р. і в Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний
шельф – це морське дно та надра підводних районів, що простягаються за
межі територіального моря на всьому протязі природного продовження його
сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або
на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких
відліковується ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної
окраїни материка не простягається на таку відстань. Підводна окраїна
материка доходить до глибоководного дна океану та складається з шельфу,
схилу і підйому, а також включає в себе продовження континентального
масиву прибережної держави, що знаходиться під водою. Якщо підводна
окраїна знаходиться далі 200 миль, зовнішня межа може простягатися на
відстань до 350 морських миль від ліній, від яких відліко-вується
територіальне море, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової
ізобати. Відстань у 350 миль поширюється також на межу шельфу на
підводних хребтах (ст. 76).

1 Деякі з найсерйозніших спорів дійшли до Міжнародного Суду (North Sea
Continental Shelf Cases. // I.C.J. Rep. 1969. P. 3; Continental Shelf
(Tunisia v Libya) Case. // I.C.J. Rep. – 1982. – P. 18; Continental
Shelf (Libyan Arab Jamahiriya v Malta) Case. // I.C.J. Rep. – 1985. – P.
13), рішення якого, поза сумнівом, відбились на існуючих у міжнародному
праві підходах до делімітації континентального шельфа.

2 У Конвенції про континентальний шельф 1958 р. шельф визначений як «a)
поверхня та надра морського дна підводних районів, що прилягають до
берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200
м або, за цією межею, до такого місця, до якого глибина покриваючих вод
дозволяє розробку природних багатств цих районів; б) поверхня та надра
подібних підводних районів, що прилягають до берегів островів», ст. 1.

Конвенція про континентальний шельф 1958 р. давала дещо інше визначення
шельфу2. Однак обидва ці визначення, як і інші, що зустрічаються в
міжнародних угодах, є суто правовими та відрізняються від географічного
поняття континентального шельфу як материкової відмілини, що прилягає до
берегів суші та має з нею спільну геологічну будову. Відповідно, у
природі розміри шельфу можуть суттєво коливатися: від декількох миль
біля західного узбережжя США до площі всього дна Північного моря.

Закріплюючи права прибережної держави на шельфи, Конвенція з морського
права 1982 р. в багатьох речах повторює положення Конвенції про
континентальний шельф 1958 р. Держави, як і раніше, не поширюють на
шельф повного суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою
розвідки та розробки його природних ресурсів»1. Ці права часто називають
виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здійснювати таку
діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне право
дозволяти та регулювати виробництво будь-яких бурильних робіт на шельфі,
незалежно від їхньої мети2. Прибережна держава вправі створювати на
шельфі штучні острови, установки та споруди і встановлювати навколо них
зони безпеки шириною до 500 метрів3.

Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються
правового статусу ні покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що
знаходиться над ними.

Розмежування континентального шельфу суміжних або розміщених одна проти
іншої держав здійснюють шляхом укладання міжнародних угод.

1 Конвенція про континентальний шельф 1958 р., ст. 2; Конвенція ООН з
морського права 1982р., ст. 77.

2 Конвенція ООН з морського права 1982 р., ст. 81.

3 Там само. – Ст. 80.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про
континентальний шельф. В Україні ст. 244 Кримінального кодексу України
встановлена кримінальна відповідальність за порушення законодавства про
континентальний шельф України.

§ 10

Морське дно

Морське дно становить все більший інтерес для держав. Частково цей
інтерес був задоволений визнанням у міжнародному праві деяких прав
держав на континентальний шельф. Про режим морського дна за межами
шельфу домовитися виявляється значно складніше. Проблема полягає в тому,
що високорозвинуті держави, яких меншість, вже приступили до
експлуатації ресурсів морського дна та розглядають таку діяльність у
межах свободи відкритого моря. Держави, які за рівнем розвитку не
спроможні мати або користуватися технологіями освоєння морського дна, а
їх більшість, наполягають на встановленні для нього особливого правового
режиму. Саме під впливом цієї більшості 1970 р. Генеральна Асамблея ООН
рекомендувала виробити для нього спеціальний правовий режим1. Це питання
стало одним з центральних на ІІІ Конференції ООН з морського права.

Простір, що охоплює дно морів та океанів і його надра за межами дії
національної юрисдикції, називають міжнародним районом морського дна, а
за термінологією Конвенції з морського права 1982 р. це «район».
Встановлений у Конвенції режим району є спробою знайти компроміс між
економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються. Однак
відсутність під Конвенцією підписів найбільших індустріальних держав
робить проблематичним функціонування всього механізму користування
районом.

§21

Міжнародні протоки

1 Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2749 (XXV). // Док. ООН А/ Res.
2749 (XXV), 17 грудня 1970 р.

Протоками вважають природні морські протоки, що з’єднують частини
світового океану. Протока може бути розташована на території або однієї
(Босфор, Дарданелли), або двох держав (Гібралтар, Ла-Манш). Якщо протока
знаходиться на міжнародних морських або повітряних шляхах, для неї може
бути встановлений міжнародно-правовий режим користування. Такий режим
можуть визначати міжнародні договірно-правові або звичаєво-правові
норми.

За загальним правилом у міжнародних протоках визнається принцип свободи
судноплавства і повітряних польотів (Гібралтар, Ла-Манш, Магелланова
протока). Після прийняття Конвенції про територіальне море та прилеглу
зону ця норма отримала договірне закріплення. У Конвенції з морського
права вказано, що всі судна та літальні апарати користуються правом
транзитного проходу, який становить собою здійснення свободи
судноплавства і польоту з метою безперервного та швидкого транзиту через
протоку між однією частиною відкритого моря або виключної економічної
зони та іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони.
При здійсненні проходу через протоку судна та літальні апарати мають
утримуватися від будь-якої діяльності, окрім тієї, яка притаманна
звичайному порядку безперервного та швидкого транзиту. Прибережні
держави вправі встановлювати правила судноплавства у протоці,
навантаження та розвантаження, приймати норми про охорону вод від
забруднення, заборону риболовства й ін. На прибережній державі лежить
обов’язок вживати заходи для забезпечення безпеки судноплавства у
протоці.

Міжнародним правом можуть бути встановлені обмеження свободи
судноплавства через протоку. Для цього необхідне укладання спеціальної
міжнародної угоди. Такі угоди укладені, наприклад, щодо чорноморських
(Конвенція про режим проток 1936 р.)1 і балтійських проток
(Копенгагенський трактат 1857 р.).

§ 12

Міжнародні канали

1 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. –

С. 508-514.

Морськими каналами називають штучні водні шляхи, що з’єднують частини
світового океану. Канал зазвичай розташований на території однієї
держави та знаходиться під її суверенітетом. Тому базовими у
встановленні режиму користування морськими каналами є національні
закони1. Однак будівництво міжнародних морських каналів початково
служить полегшенню міжнародного судноплавства, тому для них крім
національного може бути встановлений і міжнародно-правовий режим
користування: по Суецькому каналу (Константинопольська конвенція 1888
р.); по Панамському каналу (Угоди про Панамський канал 1977 р.); по
Кільському каналу (визнаний міжнародним за Версальским договором 1919
р.); по Сайменському каналу (Договір про передачу в оренду Фінляндській
Республіці радянської частини Сайменського каналу й острова Малий
Висоцький

1962 р.).

За загальним правилом у каналах визнається свобода торгового
судноплавства, а зона каналу підлягає демілітаризації та нейтралізації.
Держави – власниці каналів встановлюють правила судноплавства по каналу,
запроваджують необхідні збори, а також мають право встановлювати правила
перевезення небезпечних вантажів (Суецький канал), судноплавства
іноземних військових суден (Кільський канал, Корінфський канал,
Сайменський канал), загальні обмеження з метою забезпечення експлуатації
каналу (Кільський канал) або в інтересах власної безпеки (Сай-менський
канал). За домовленістю між заінтересованими державами можуть бути
визначені взаємні обов’язки з підтримання каналу в робочому стані
(Сайменський канал).

§ 13

Питання про міжнародно-правовий режим Арктики

1 Правовий режим Корінфського каналу встановлений виключно на основі
внутрішнього законодавства Греції.

Арктика є одним із найбільш важкодоступних просторів Землі. Більша
частина Арктики ніколи не була постійно заселена, і люди довго не могли
приступити до її освоєння.

Тому більшість прийнятих державами актів суверенітету щодо Арктики та
розташованих тут островів довгий час були не більше ніж формально
необхідними.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі ХІХ—ХХ століть
привів до виникнення територіальних спорів про приналежність арктичних
островів (архіпелаг Шпіцберген), а пізніше – до спроб деяких
приарктич-них держав проголосити суверенітет над значними просторами
Арктики шляхом створення так званих полярних секторів1. Ідею Радянського
Союзу встановити кордони «полярного сектора» 1985 р. підтримала Канада.
Російська Федерація також вважає за необхідне проведення кордонів
арктичного сектора і тим самим претендує на встановлення над ним свого
суверенітету.

1 1926 р. про свої суверенні претензії на арктичний сектор заявив
Радянський Союз.

2 «Відкрите море відкрите для всіх націй, і ніяка держава не вправі
претендувати на підкорення жодної частини його своєму суверенітету» (ст.
2 Конвенції про відкрите море від 29 квітня 1958 р. // Международное
право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 495-504). «Жодна держава
не має права претендувати на підпорядкування якої б то не було частини
відкритого моря своєму суверенітету» (ст. 89 Конвенції ООН з морського
права від 10 грудня 1982 р. // Міжнародне право в документах / За заг.
ред. М. В. Буроменського. – С. 109).

Поширення державного суверенітету на морські простори Арктики за межами
територіальних вод і виключної економічної зони не можна вважати
правомірним. Міжнародно-правовий режим відкритого моря, як такий, що не
підлягає державному привласненню, є загальновизнаним і в загальному, і в
конвенційному міжнародному праві2. Кліматичні умови Арктики, що технічно
ускладнюють користування свободами відкритого моря в Північному
Льодовитому океані, не можуть служити підставою для перегляду його
статусу. Більшість держав, у тому числі чотири з шести приарктичних
(Данія, Швеція, Норвегія, США), утримуються від визнання секторального
поділу Арктики.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ПОВІТРЯНОГО ПРОСТОРУ

Поняття, принципи та джерела міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право можна визначити як галузь міжнародного права,
що регулює відносини між суб’єктами міжнародного права у зв’язку з
використанням повітряного простору з метою міжнародних повітряних
польотів. Предметом регулювання міжнародного повітряного права є
насамперед правопорядок, взаємовигідне використання повітряного простору
з метою міжнародних повітряних польотів. Багато міжнародно-правових
норм, що визначають режим повітряного простору, як правило, мають
кінцевим адресатом не тільки самі держави, але й численних інших
власників авіаційної техніки. Це накладає на держави обов’язок
забезпечити однакове дотримання норм повітряного права своїми фізичними
та юридичними особами.

Міжнародне повітряне право ґрунтується на тих самих принципах, що і
загальне міжнародне право, але має свої галузеві принципи: поваги
повного та виняткового суверенітету держав у межах їхнього повітряного
простору; свободи відкритого повітряного простору; забезпечення безпеки
міжнародної цивільної авіації. Найважливішими інститутами міжнародного
повітряного права є інститут міжнародних польотів, інститут безпеки
цивільної авіації.

Міжнародно-правове регулювання користування повітряним простором
міститься в декількох міжнародних договорах. 7 грудня 1944 р. в Чикаго
були підписані Конвенція про міжнародну цивільну авіацію1, Угода про
міжнародне транзитне повітряне сполучення й Угода про міжнародний
повітряний транспорт, що поклали кінець деякійправовій невизначеності,
що зберігалася в питаннях міжнародного регулювання повітряних сполучень.

Підтвердивши повний і винятковий суверенітет держав над своїм повітряним
простором (ст. 1 Чиказької конвенції), угоди визнають існування на
основі взаємності п’яти так званих свобод повітря, що включають:
транзитні безпосадочні польоти через територію іноземної держави;
посадку в аеропортах на чужій території з некомерційними цілями -для
техогляду, заправлення пальним тощо; висадження на чужій території
пасажирів і вивантаження привезеного зі своєї території багажу, вантажів
і пошти; прийняття на борт для перевезення на свою територію пасажирів,
пошти і багажу з території іноземної держави; доставку на територію
іноземної держави з будь-яких третіх країн пасажирів, пошти, багажу, а
також прийняття на борт пасажирів, пошти і багажу для доставки їх у
будь-яку третю державу.

Чиказька конвенція визначає також порядок здійснення регулярних і
нерегулярних польотів цивільної авіації, питання реєстрації повітряних
суден і їхньої національної приналежності, вимоги до екіпажів, а також
деякі інші питання міжнародного цивільного повітряного транспорту.

Крім Чиказької конвенції, що є основним кодифікованим актом у цій
галузі, правовий режим повітряного простору регулюється й іншими
міжнародними договорами.

У 1929 р. у Варшаві було підписано Конвенцію для уніфікації деяких
правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень. Її було
доповнено Гаазьким протоколом 1955 р. про вимоги до оформлення
перевізної документації. У 1971 і 1975 роках у ці документи були внесені
значні зміни Гватемальським протоколом і Монреальськими протоколами.
Гвадалахарська конвенція 1961 р. поширила положення Варшавської
конвенції на випадки, коли юридичний і фактичний перевізники не
збігаються.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменсь-

кого. – С. 115-120.

У 1948 р. в Женеві була прийнята Конвенція про міжнародне визнання прав
на повітряне судно. За умови, що ці права мають бути встановлені та
зареєстровані відповідно до законодавства держави реєстрації повітряного
судна, вони включають: право власності, право власника судна придбати
його у власність за договором купівлі-продажу; право користування судном
за договором довгострокової (більше 6 місяців) оренди; іпотеку, заставу
й ін. аналогічні права, що виникають за згодою сторін для забезпечення
боргу, а також право на винагороду за пошук і порятунок повітряного
судна та питання накладення арешту і примусового продажу.

Римська конвенція 1952 р.1 і Монреальський протокол до неї 1978 р.
установили умови відшкодування збитків, заподіяних іноземним повітряним
судном на поверхні третім особам, і страхування відповідальності.

§2

Правовий режим повітряного простору України

Правовий режим повітряного простору України врегульований Повітряним
кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 4 травня 1993 р.2.
Відповідно до ст. 1 Повітряного кодексу України їй належить повний і
винятковий суверенітет над повітряним простором України, а структура
повітряного простору, порядок її формування та зміни, правила
користування повітряним простором відносяться до компетенції держави. На
підставі ст. 9 Кодексу встановлюються повітряні коридори для перетинання
державного кордону України, закриті зони, зони обмеження польотів та
інші. Про всі обмеження з використання повітряного простору України всім
заінтересованим особам повідомляють через канали систем аеронавігаційної
інформації, що за законом доступна для всіх повітряних просторів
України.

2 Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 25. – Ст. 274.

На іноземні повітряні судна, їхні екіпажі та пасажирів, на майно, що
ввезене в Україну або що вивозиться за межі її території, поширюється
дія паспортних, митних, валютних, санітарних, карантинних та інших
правил, установлених чинним законодавством України.

§3

Польоти в міжнародному повітряному просторі

Міжнародний повітряний простір охоплює простори, розташовані над водною
поверхнею за межами територіальних вод прибережних держав, а також
простір над сухопутною та водною територією Антарктиди1. Міжнародна
практика виходить із того, що верхня межа повітряного простору не
повинна перевищувати 100-110 км над рівнем океану, що можна вважати
звичаєво-правовою нормою.

Повітряні польоти, за змістом сучасного міжнародного права, можуть
робити повітряні судна, тобто літальні апарати, що тримаються в
атмосфері за рахунок взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з
повітрям, відбитим від земної поверхні (Додаток 7 до Чиказької конвенції
1944 р.; ст. 15 Повітряного кодексу України). Отже, міжнародне повітряне
право не регулює польоти ракет, об’єктів на повітряній подушці, а також
об’єктів, що переміщуються по інерції, які не належать за визначенням до
літальних апаратів.

У міжнародному повітряному просторі діє принцип свободи польотів. Він
включає право будь-якої держави здійснювати в міжнародному, тобто у
відкритому, повітряному просторі вільні та безперешкодні польоти
будь-яких повітряних суден, чому не повинні чинитися жодні перешкоди. За
загальним правилом здійснення польотів у міжнародному повітряному
просторі може відбуватися як по встановлених повітряних трасах, так і
поза ними.

1 Антарктида відкрита для польотів цивільних повітряних суден усіх
країн, що здійснюють їх відповідно до стандартів ІКАО. Військові
літальні апарати з огляду на вимоги ст. 1 Договору 1959 р. можуть бути
використані лише для наукових досліджень, в інших мирних цілях, а також
на підставі ст. VII для контролю з повітря за дотриманням положень
Договору. (Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буроменського. – С. 124-125).

Свобода повітряного простору та польотів над відкритим морем, що виникла
спочатку як міжнародно-правовий звичай, закріплена в ст. 2 Женевської
конвенції про відкрите море 1958 р., а потім у ст. 87 п. 1 Конвенції ООН
з морського права 1982 р. Не порушуючи цю норму, держави можуть
здійснювати спільні дії з обслуговування повітряних польотів у деяких
районах міжнародного повітряного простору, про що укладають спеціальні
договори. Такі договори не створюють у їхніх учасників суверенних прав
на відповідні простори та не можуть перешкоджати повітряним суднам інших
держав користуватися цими районами. Але укладання аеронавігаційних угод,
на підставі яких визначаються міжнародні повітряні траси, як правило,
дозволяє уникати конфліктних ситуацій. Слід також мати на увазі, що в
Додатку 2 до Чиказької конвенції встановлені правила польотів над
відкритим морем, що діють «без будь-яких виключень».

У разі транзитного прольоту над міжнародними протоками припротокова
держава, як це випливає з ч. ІІІ Конвенції ООН з морського права 1982
р., не повинна перешкоджати йому або призупиняти його. Літальні апарати
мають дотримуватися правил прольоту. У деяких випадках правила такого
транзитного прольоту можуть бути закріплені в міжнародному договорі про
режим протоки, наприклад у Конвенції 1936 р. про режим чорноморських
проток (ст. 23)1.

Архіпелажні держави на підставі ч. IV Конвенції ООН з морського права
1982 р. повинні забезпечити безперешкодний транзит іноземних цивільних
повітряних суден по спеціально виділеним для цього повітряним коридорам.

Надання права на транзитний проліт над материковою або острівною
державною територією відноситься до виключної компетенції кожної
держави.

У повітряному просторі над відкритим морем повітряне судно
підпорядковується тільки юрисдикції держави реєстрації.

§4

Комерційна діяльність у міжнародних повітряних сполученнях

1 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. –

С. 508-514.

Цивільні повітряні польоти відбуваються в основному з комерційними
цілями (перевезення пасажирів, багажу, пошти). Такі перевезення
визнаються міжнародними, коли здійснюються між територіями двох або
більше держав, або якщо місце відправлення та призначення знаходяться на
території однієї держави, але зупинка передбачена на території іншої
держави.

Комерційні права є самостійними та самі по собі не випливають із надання
права на виконання міжнародного повітряного польоту. Здійснення
комерційних прав пов’язане зі «свободами повітря», п’ять із яких були
закріплені в ході Чиказької конференції 1944 р. і згодом доповнені ще
трьома свободами: правом здійснювати перевезення пасажирів, вантажу та
пошти між третіми країнами через свою територію; правом здійснювати
перевезення пасажирів, вантажу і пошти між третіми країнами, минаючи
територію держави, де повітряне судно зареєстроване; правом на так
званий каботаж, тобто на перевезення іноземним перевізником між
пунктами, що розташовані на території тієї ж самої держави. Остання із
цих свобод зараз використовується вкрай рідко, і тому її іноді зовсім не
згадують.

Надання права на здійснення міжнародних комерційних польотів є
винятковою компетенцією держави (тієї, з території якої або на території
якої їх здійснюють). Держави контролюють перевезення та можуть
регулювати їхні обсяги, керуючись внутрішнім законодавством або
відповідними міжнародними договорами. На території України іноземні
перевізники здійснюють свою діяльність відповідно до її законів, а також
міжнародних договорів (ст. 66 Повітряного кодексу України). Підставою
для виконання повітряних перевезень є договір, котрий має бути
підтверджений документами, що видаються самими авіаперевізниками або
уповноваженими ними особами. Такими документами є: для пасажира –
квиток, для багажу пасажира – багажна квитанція, під час перевезення
інших вантажів – авіавантажна накладна.

Договірному врегулюванню в міжнародних авіаперевезен-нях підлягають
тарифи та правила їхнього застосування, що можуть бути встановлені на
основі двосторонніх договорів між державами. У разі їхнього прийняття
Міжнародною авіатран-спортною асоціацією ці тарифи та правила набирають
чинності для авіапідприємств тільки після схвалення їх урядами
відповідних країн, де ці авіапідприємства зареєстровані.

Норми про відповідальність авіаперевізника, що виникає зі здійснення
міжнародних комерційних повітряних польотів, містяться, як правило, у
двосторонніх угодах про повітряне сполучення і складають найважливішу
сферу правового регулювання в міжнародному повітряному праві. Межі
відповідальності повітряного перевізника сформульовані у Варшавській
конвенції 1929 р. й у Гаазькому протоколі до неї 1955 р.

Зазвичай норма про відповідальність складається з обов’язку перевізника
відшкодувати шкоду, що виникає з його провини під час повітряного
перевезення. У разі смерті пасажира або заподіяння шкоди його здоров’ю,
а також у разі заподіяння матеріального збитку через запізнення під час
перевезення перевізник несе відповідальність, якщо тільки не доведе, що
вжив усі необхідні заходи або що відповідні заходи неможливо було вжити.
Перевізник також несе відповідальність за втрату, нестачу або ушкодження
багажу з моменту прийняття його до перевезення і до видачі одержувачеві,
а так само вантажу, якщо не доведе, що вжив всі необхідні заходи для
запобігання заподіянню збитків або що такі заходи неможливо було вжити.
Якщо перевізник доведе, що причиною виникнення шкоди є провина
потерпілого, то умови відповідальності не настають або відповідальність
може бути обмежена. Межі відповідальності перевізника не застосовуються,
якщо буде доведено, що збиток виник внаслідок наміру або грубої
необережності самого перевізника. У багатьох країнах широко
застосовується також адміністративна та кримінальна відповідальність за
порушення умов експлуатації міжнародних повітряних ліній.

§5

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) була створена відповідно
до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. й існує з 4 квітня
1947 р. ІКАО має статус спеціалізованої установи ООН. Цілі Організації
визначені у ст. 44 Конвенції 1944 р.: забезпечувати безпечний і
впорядкований розвиток міжнародної цивільної авіації в усьому світі;
заохочувати мистецтво конструювання й експлуатації повітряних суден у
мирних цілях; заохочувати розвиток повітряних трас, аеропортів і
аеронавігаційних засобів для міжнародної цивільної авіації; задовольняти
потреби народів світу у безпечному, регулярному, ефективному й
економічному повітряному транспорті; запобігати економічним втратам, що
викликані нерозумною конкуренцією, забезпечувати повну повагу до прав
договірних держав і справедливі для кожної договірної держави можливості
використовувати авіапідприємства, що зайняті в міжнародному повітряному
сполученні; уникати дискримінації по відношенню до договірних держав,
сприяти безпеці польотів у міжнародній аеронавігації; допомагати
загальному сприянню розвитку міжнародної цивільної аеронавтики у всіх її
аспектах.

Під егідою ІКАО розробляються «стандарти» і «рекомендації», об’єднані в
Додатках до Конвенції 1944 р. Завдяки співробітництву держав ІКАО
вдалося домогтися значного спрощення митних, імміграційних і санітарних
правил, що стосуються цивільної авіації; розроблена система
метеорологічного обслуговування, контролю за польотами, зв’язку,
радіомаяків і радіодіапазонів, а також інших засобів забезпечення
безпеки польотів.

Систему органів ІКАО складають Асамблея, Рада, Аеронавігаційна комісія,
функціональні комітети (авіатранспор-тний, юридичний, фінансовий, з
незаконного втручання у справи цивільної авіації та ін.), Секретаріат на
чолі з Генеральним Секретарем. Штаб-квартира ІКАО розташована в Монреалі
(Канада). Організація має також представництва в шести регіонах світу.

Діяльність ІКАО тісно пов’язана з іншими міжурядовими організаціями в
галузі цивільної авіації (такими як Європейська конференція цивільної
авіації, Африканська комісія цивільної авіації та ін.) і низкою
спеціальних неурядових організацій (таких як Міжнародна асоціація
повітряного транспорту, Міжнародна федерація асоціацій диспетчерів
управління повітряним рухом та ін.).

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ

КОСМІЧНОГО ПРОСТОРУ

§ 1

Виникнення та розвиток міжнародно-правового регулювання космічного
простору

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 121.

2 Див.: Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. –

С. 557-560.

3 Див.: Там само. – С. 578-584.

Запуск у 1957 р. першого штучного супутника Землі поклав початок
міжнародно-правового регулювання використання космічного простору. Перші
та найважливіші міжнародно-правові норми в цій галузі з’явились ще до
укладання міжнародних договорів про космос і були звичаєво-правовими.
Вони встановлювали: а) космос є загальним спадком людства та не може
бути об’єктом державного привласнення; б) космос може використовуватися
лише в мирних цілях. Ці норми і сьогодні залишаються основними в
міжнародно-правовому регулюванні космічного простору. Згодом були
укладені міжнародні договори, що залишаються найважливішими у правовому
регулюванні використання космічного простору до цього часу: Договір про
принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного
простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р.1 (далі –
Договір про космос), Угода про порятунок космонавтів та повернення
об’єктів, запущених в космічний простір, 1968 р.2, Конвенція про
міжнародну відповідальність за збиток, завданий космічними об’єктами,
1972 р.3, Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний
простір, 1975 р.1, Угода про діяльність держав на Місяці й інших
небесних тілах 1979 р.

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють
міжнародно-правовий режим космосу, дозволяє казати про міжнародне
космічне право. Предметом регулювання міжнародного космічного права є
порядок взаємовигідного використання державами космічного простору в
мирних цілях. Міжнародне космічне право ґрунтоване на тих саме
принципах, що й загальне міжнародне право, але має і власні галузеві
принципи: принцип нерозповсюджен-ня державного суверенітету на космічний
простір і небесні тіла, принцип свободи дослідження та використання
космічного простору та деякі інші принципи.

1 Див.: Там само. – С. 575-578.

2 Одним із прикладів є спір відносно проголошення геостаціонарної орбіти
простором, що не підлягає державному привласненню. Із запереченнями
проти цього, викладеними в Боготській декларації 1976 р., продовжують
виступати екваторіальні держави, над територією яких та орбіта пролягає.
Не менш показовий спір відносно межі повітряного та космічного простору,
де розходяться позиції «космічних» і «некос-мічних» держав.

3 Більшість «космічних» держав відмовилась брати участь в Угоді про
діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. та визнати
проголошену в ній норму про встановлення міжнародно-правового
регулювання на добування корисних копалин на небесних тілах.

Міжнародне космічне право – це галузь, формування якої відбувається під
впливом практики досить вузького кола «космічних» держав. Тому багато
норм космічного права можна розглядати як локальні, а спроби надати їм
загального характеру нерідко не мають успіху або навіть зустрічають
протидію з боку «некосмічних» держав2. У низці випадків «некосмічні»
держави намагаються самостійно створювати норми космічного права, що
також не знаходить загального визнання3. Деякі норми міжнародного
космічного права поширюються не тільки на держави, але й на міжнародні
міжурядові організації, пов’язані з космічною діяльністю. Україна є
однією з небагатьох у сучасному світі космічних держав.

§2

Космічний простір і небесні тіла

Міжнародне право, встановлюючи режим космічного простору та небесних
тіл, тим не менше не містить загальновизнаного визначення цих територій.
Що стосується космічного простору, то основною причиною такої
невизначеності є відсутність у праві чіткого розрізнення між космосом і
повітряним простором, який визнається територією держави. У
міжнародно-правовій практиці низки держав і в доктрині космос нерідко
визначають як простір, що знаходиться за межами повітряної сфери Землі,
режим якого визначає міжнародне право1. У космосі інколи виділяють
простори, що мають особливості з погляду їхнього використання: ближній
космос, дальній космос, геостаціонарну орбіту. Правовий режим цих
просторів ґрунтується на існуючому режимі всього космічного простору.
Небесними тілами слід вважати будь-які космічні тіла, що мають природне
походження.

1 В Юридичному підкомітеті Комітету ООН з використання космічного
простору у мирних цілях питання про делімітацію космосу обговорюється з
1967 р. і залишається поки невирішеним. Існуючі погляди на критерії
делімітації іноді суттєво відрізняються, що не дозволяє говорити про
наявність необхідного opinio juris.

2 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 121.

Основним міжнародно-правовим актом, що визначає режим дослідження та
використання космічного простору та небесних тіл, є Договір про космос
1967 р. Він встановлює, що «дослідження та використання космічного
простору, включно з Місяцем та іншими небесними тілами, здійснюється на
благо та в інтересах всіх країн, незалежно від ступеня їхнього
економічного або наукового розвитку, та є надбанням всього людства»2.
Ніяка ділянка космічного простору, включно з небесними тілами, не
підлягає національному привласненню ні шляхом проголошення на них
суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими
способами (ст. 2), а дослідження космічного простору слід проводити
відповідно до міжнародного права, включно зі Статутом ООН (ст. 3).

Надзвичайно важливою є норма ст. 4 Договору про космос 1967 р. про
заборону розміщення зброї масового знищення. Тим самим космічний простір
і небесні тіла проголошені частково демілітаризованою зоною, включно з
без’ядерним статусом. Договором 1963 р. в космосі також заборонено
проводити будь-які випробування ядерної зброї1. Розміщення в космосі
звичайних видів озброєння та збройних сил загальним міжнародним правом
не заборонено, так само як не заборонено використання космосу для
військових цілей. Деякі обмеження в цій галузі накладали лише
двосторонні угоди2.

Місяць та інші небесні тіла є демілітаризованими та нейтралізованими
територіями, що забороняє будь-яке їх військове використання. Відповідно
до Договору про космос 1967 р. вони можуть бути використані виключно в
мирних цілях. Однак це не виключає права держави включати
військовослужбовців у склад екіпажу космічного об’єкта (ст. 4) та
їхнього права робити посадку на небесні тіла.

Вивчення та дослідження космічного простору і небесних тіл має
відбуватися в такий способом, щоб уникати їх шкідливого забруднення, а
також несприятливих змін земного середовища. У дійсності ця норма поки
важко реалізується та є скоріше побажанням. За різними оцінками
навколоземний космічний простір вже нині заповнено численними недіючими
космічними об’єктами та їхніми частинами, а деякі види палива, що
застосовується в ракетоносіях, шкідливо впливає на озонову кулю Землі.
Тим не менше пріоритети засвоєння космосу навряд чи будуть поставлені в
залежність від екологічних недоліків існуючих технологій.

1 Див.: Там само. – С. 309.

2 Див., наприклад: Договор между Союзом Советских Социалистических
Республик и Соединенными Штатами Америки об ограничении систем
противоракетной обороны от 26 мая 1972 г. // Международное право в
документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 694-698.

Спроба розвинути й уточнити деякі положення Договору про космос 1967 р.
була зроблена в Угоді про діяльність держав на Місяці та інших небесних
тілах 1979 р. Зокрема, угода поширює на Місяць і небесні тіла режим
«загального надбання людства» та приписує, щоб розробка природних
ресурсів була тут підпорядкована спеціальному міжнародно-правовому
режиму. Однак ні Угода, ні інші міжнародно-правові акти такий режим не
встановлюють, що свідчить про «заморожування» питання. За аналогією із
проблемами, що виникли у зв’язку зі спробами врегулювати режим
здобування корисних копалин з морського дна, можна припустити, що
звернення до питання про освоєння ресурсів небесних тіл відбудеться не
раніше, ніж у багатьох держав з’являться необхідні технічні можливості.

Усе це зайвий раз підтверджує, що міжнародне космічне право в частині
визначення режиму космосу та небесних тіл значною мірою перебуває в
області бажаного, оскільки область дійсного залишається поки що поза
межами досяжності людства. У той же час ідеали, які закладає в
міжнародне космічне право сучасне людство, можливо, в майбутньому
убережуть космос від варварського освоєння, яке зазнала Земля.

§3

Космічні об’єкти

1 Пункт (г) ст. I Конвенции о международной ответственности за ущерб,
причиненный космическими объектами, от 29 марта 1972 г. // Там само. –
С. 578-584.

У міжнародному праві відсутнє єдине визначення космічного об’єкта, хоча
й визначено його правовий статус. У Договорі про космос 1967 р. такими
об’єктами вважають не тільки запущені в космічний простір, але і
доставлені або споруджені на небесному тілі. У Конвенції про міжнародну
відповідальність за збитки, завдані космічними об’єктами, 1972 р.
говориться не про сам об’єкт, а про його складові частини, засоби
доставки об’єкта та його складових частин1. Тими самими словами
говориться про космічний об’єкт у Конвенції про реєстрацію об’єктів, що
запускаються в космічний простір, 1975 р.1. Регламент радіозв’язку
Міжнародного союзу електрозв’язку 1979 р. вживає термін «космічний
човен», тобто створений людиною апарат для польотів далі основної
частини земної атмосфери. З появою човникових космічних апаратів, які
можуть здійснювати польоти в атмосфері, визначення космічного об’єкта
стало ще більш складним.

З урахуванням існуючих міжнародних договорів космічний об’єкт можна
визначити як штучно створений об’єкт, що виходить самостійно або який
виводять на орбіту навколо Землі або далі в космічний простір,
призначений для діяльності в космічному просторі та на небесних тілах.
До космічних об’єктів відносять штучні супутники, космічні апарати та їх
носії, що пілотуються.

1 Пункт (б) ст. І Конвенции о регистрации объектов, запускаемых в
космическое пространство, от 14 января 1975 г. // Там само. – С.
575-578.

2 Ст. Х Договора о принципах деятельности государств по исследованию и
использованию космического пространства, включая Луну и другие небесные
тела, от 27 января 1967 г. // Міжнародне право в документах / За заг.
ред. М. В. Буроменського. – С. 123.

3 Пункт 1 ст. ІІ Конвенции о регистрации объектов, запускаемых в
космическое пространство от 14 января 1975 г. // Там само. – С. 575-578.

Міжнародне публічне право регулює діяльність космічних об’єктів з
моменту їх запуску або з моменту їх створення в космосі або на небесному
тілі. При реалізації міжнародного проекту за участю декількох держав або
за участю міжнародної організації міжнародним договором можуть бути
врегульовані й інші процеси, наприклад пов’язані зі створенням об’єкта
або підготовкою його до запуску. В інших випадках усі питання, пов’язані
з космічним об’єктом, знаходяться в компетенції держави. Держави самі
встановлюють правовий режим своїх космічних об’єктів у період їх
знаходження в космосі, включно з можливістю їх відвідання будь-ким. Що ж
стосується станцій, установок, обладнання та космічних човнів, що
знаходяться на Місяці й інших небесних тілах, то вони відкриті для
представників інших держав на основі взаємності2. Усі космічні об’єкти
підлягають обов’язковій міжнародній реєстрації в Секретаріаті ООН3.

§4

Космонавти

Космонавтом є людина, член екіпажа космічного об’єкта під час польоту
або працівник, який входить до складу персоналу космічної станції на
небесному тілі. Міжнародно-правовий статус космонавтів установлений
низкою міжнародних договорів. Усі вони єдині в тому, що космонавти
залишаються під юрисдикцією держави реєстрації космічного об’єкта1. І
хоча в Договорі про космос 1967 р. всі космонавти, незалежно від
громадянства, названі «посланцями всього людства», ми маємо тут справу
скоріше не з правовою нормою, а з політичною метафорою. Політ у космос
не тягне для космонавтів зміни громадянства або підданства. Сказане не
заважає державам встановити особливості застосування національної
юрисдикції щодо членів міжнародних екіпажів.

1 Там само. – Ст. VIII.

2 Ст. 2 Соглашения о спасении космонавтов и возвращении объектов,
запущенных в космическое пространство, от 22 апреля 1968 г. //
Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 557-560.

3 Там само. — Ст. 4.

У разі аварії або стихійного лиха, що спіткало космічний об’єкт,
змушеної або непередбаченої посадки на території будь-якої держави, у
відкритому морі або в будь-якому іншому місці органи влади, що знайшли
його, зобов’язані негайно вжити всі можливі заходи для рятування екіпажа
та надання йому всієї необхідної допомоги2. Екіпажу має бути забезпечена
безпека, і його слід негайно повернути представникам влади країни, що
здійснила запуск3.

ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН

Зовнішні зносини в сучасному світі

Відносини між суб’єктами міжнародного права постійно розширюються та
поглиблюються. Особливою галуззю цих відносин є зовнішні зносини1. Поряд
з дипломатичними, консульськими зносинами, спеціальними місіями,
здійснюваними державами, усе більшу активність у галузі зовнішніх зносин
виявляють міжнародні міжурядові організації, що здійснюють зносини не
тільки з державами-членами, але й між собою. Виникають нові форми
офіційних міжнародних зносин за участю різних суб’єктів міжнародного
права (військові інспекції, місії іноземних і міжнародних спостерігачів
та ін.). Усе це складає галузь зовнішніх зносин суб’єктів міжнародного
права.

1 Запровадження до широкого вжитку у вітчизняній міжнародно-правовій
літературі терміна «право зовнішніх зносин» належить К. К.
Сан-дровському, який обґрунтував його використання. (Сандровский К. К.
Право внешних сношений. – К.: Вища школа, 1986.) Автор вважає за
доцільне використання цього терміна і в пропонованому посібнику.

Діяльність у галузі зовнішніх зносин має особливості, що відрізняють її
від інших форм підтримки відносин між суб’єктами міжнародного права.
Насамперед це зовнішньополітична діяльність, тобто діяльність у галузі
здійснення політики, пов’язана з відносинами між визначеними видами цих
суб’єктів, що виникає або із приводу, або внаслідок цих відносин. Іншими
словами, учасниками зовнішньополітичних відносин є не всі та не будь-які
суб’єкти міжнародних відносин, а також не будь-які суб’єкти міжнародного
права (дипломатичні чи консульські відносини неможливі між міжнародними
міжурядовими організаціями). Далі, діяльність у галузі зовнішніх зносин
є офіційною. Її здійснюють органи, наділені відповідною компетенцією.
Нарешті, зовнішні зносини врегульовані міжнародним правом.

З огляду на особливе значення органів зовнішніх зносин для здійснення
зовнішньополітичної діяльності вони утворюють, як правило, систему, де
співвідношення компе-тенцій органів урегульовано міжнародними договорами
та внутрішніми нормативними актами суб’єктів. У державах органи
зовнішніх зносин можна розділити на внутрішньодержавні та закордонні.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин – органи держави, розташовані
на її території та наділені компетенцією в галузі зовнішньої політики.
Зазвичай це глава держави, парламент, уряд, відомство іноземних справ,
інші центральні міністерства та відомства держави. У різних державах
обсяг компетенції внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин різний і
залежить переважно від внутрішнього законодавства1, хоча в деяких
випадках має бути враховане міжнародне право.

Закордонні органи зовнішніх зносин – органи держави, розташовані поза її
територією і наділені компетенцією в галузі зовнішньої політики. Вони
можуть бути постійними (дипломатичні та консульські представництва,
представництва міжнародних міжурядових організацій) і тимчасовими
(спеціальні місії).

§2

Дипломатичні зносини

та дипломатичні представництва

1 Згідно з Конституцією України повноваженнями у сфері зовнішньої
політики наділені Президент України (ст. 102, п.п. 2, 4, 20, 26 ст.
106), Верховна Рада України (п.п. 5, 8, 9, 14, 23, 32 ст. 85), Кабінет
Міністрів України (п. 1 ст. 116). Особливими повноваженнями у сфері
зовнішньополітичної діяльності України наділені також деякі центральні
органи виконавчої влади (Міністерство закордонних справ, Міністерство
економіки й ін.).

Виникнення й існування дипломатичних зносин пов’язане з необхідністю
підтримки мирних відносин між дер-

жавами. До дипломатії ж звертаються у пошуках миру держави, що воюють1.

Дипломатія як специфічна форма діяльності держав відома з найдавніших
часів2. Відтоді відбувалося становлення міжнародно-правових норм про
дипломатичні зносини – дипломатичного права. Протягом тисячоліть ці
норми залишалися винятково звичаєво-правовими. З ХІХ ст. держави почали
робити спроби їх договірно-правового закріплення. Зокрема, Віденським
(1815) й Аахенським (1818) протоколами були закріплені ранги
дипломатичних представників. Статус дипломатичних агентів був
закріплений Гаванською конвенцією про дипломатичних чиновників 1928 р. З
укладенням у 1961 р. Віденської конвенції про дипломатичні зносини
дипломатичне право стало однією з найповніше кодифікованих галузей
міжнародного права3. Норми дипломатичного права містяться також у
договорах про встановлення дипломатичних відносин між державами.

Найважливішим органом здійснення дипломатичних зносин є дипломатичне
представництво. Держави мають право засновувати свої дипломатичні
представництва в інших країнах і приймати іноземні дипломатичні
представництва в себе. У сучасному світі дипломатичні представництва
діють як постійні органи.

1 Див. Розділ 1.

2 Терміни «дипломатія» і «дипломат» з’явилися значно пізніше, за деякими
оцінками у ХУШ-ХІХ століттях.

3 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 126-133.

4 Один із найбільш показових прикладів – дипломатичні відносини між
колишнім СРСР і Саудівською Аравією: встановлені у 1926 р., а обмін
дипломатичними представниками відбувся у 1985 р.

Установлення дипломатичного представництва відбувається, як правило,
після визнання de jure і за взаємною згодою держав установити
дипломатичні стосунки й обмінятися дипломатичними представниками. Однак
на практиці обмін дипломатичними представництвами може відбуватися не
відразу після встановлення дипломатичних відносин і затягуватися на
десятиліття4. Іноді держави хоча і приймають рішення про обмін
дипломатичними представництвами, в інтересах економії їх не створюють, а
використовують для цих цілей своє представництво в іншій державі1. Якщо
ж дипломатичні відносини за якихось причини не встановлені, але держави
мають взаємні інтереси, іноді можуть бути створені «групи зв’язку»,
«відділи інтересів» і подібні їм органи, що є сурогатами дипломатичних
представництв2.

Обмін дипломатичними представництвами між державами можливий у вигляді
посольств чи дипломатичних місій. Міжнародне право не проводить між ними
різниці в області прав, привілеїв й імунітетів, але встановлює
розходження в рангах голів дипломатичних представництв. Відповідно до
ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини голови
представництв підрозділяють на три класи: клас послів і нунціїв, клас
посланників й інтернунціїв, клас повірених у справах.

Кожна держава самостійно встановлює обсяг повноважень своїх
дипломатичних представництв у межах функцій, визначених у ст. 3
Віденської конвенції про дипломатичні зносини. У свою чергу країна
перебування не вправі перешкоджати діяльності іноземного дипломатичного
представництва в межах функцій, зазначених у Конвенції.

§3

Дипломатичні привілеї й імунітети

1 Акредитація голів дипломатичних представництв в декількох державах «за
сумісництвом» отримує розповсюдження і у практиці України.

2 Писане дипломатичне право не знайоме з «відділами інтересів» або
«групами зв’язку» як видами дипломатичних представництв. Однак держави
іноді йдуть на створення таких органів, що можна розглядати як
двосторонній міжнародно-правовий звичай. Зокрема, з 1977 р. на Кубі
існував відділ інтересів США.

Для того щоб дипломатичне представництво могло здійснювати свої функції,
воно та його персонал відповідно до міжнародного права наділяються
спеціальним правовим статусом. Такі спеціальні права та переваги
називають привілеями й імунітетами. У різний час обсяг і зміст привілеїв
й імунітетів залежали і від могутності держав, і від їхнього ставлення
одна до одної, і від титулу монарха як держави, що приймає, так і
держави, що направляє, а також від рівня культурного розвитку кожної
епохи. Того вигляду, у якому прийняті дипломатичні привілеї й імунітети
в сучасному світі, вони набули протягом останніх 500 років.

Перелік дипломатичних привілеїв й імунітетів, визнаних у міжнародному
праві, викладений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961
р., у якій було кодифіковано насамперед звичаєве дипломатичне право.
Акредитуюча держава зобов’язана забезпечувати однаковий обсяг наданих
привілеїв й імунітетів для дипломатичних представництв усіх держав,
оскільки відповідно до Преамбули Віденської конвенції 1961 р. «такі
привілеї й імунітети надаються не для вигід окремих осіб, а для
ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв як органів,
що представляють держави»1. На умовах взаємності держави можуть
розширити обсяг привілеїв й імунітетів. У свою чергу, держава, яку
акредитують, повинна не зловживати дипломатичними привілеями й
імунітетами та користатися ними винятково з метою здійснення функцій
представництва. Дипломатичні привілеї й імунітети розділяються на
привілеї й імунітети дипломатичного представництва й особисті
дипломатичні привілеї й імунітети.

§4

Привілеї й імунітети дипломатичних представництв

1 У державах зазвичай приймають нормативно-правові акти про статус
іноземних дипломатичних представництв. В Україні це Положення про
дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в
Україні, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. //
Голос України. – 26 червня 1993 р. – С. 5.

Недоторканність приміщень і території дипломатичного представництва
історично склалася як абсолютна. «Влади держави перебування не можуть
вступати в ці приміщення інакше, як за згодою глави представництва»,
закріплено в ч. 1 ст. 22 Віденської конвенції про дипломатичні зносини.
Ця на перший погляд безперечна, без яких-небудь застережень норма
виникла на основі величезної міжнародної практики, без якої неможливо
усвідомити її непростий зміст.

Приміщеннями дипломатичного представництва відповідно до міжнародного
права вважаються будинки, споруди, що зайняті представництвом і його
службами, а також земельна ділянка, на якій вони розташовані.
Недоторканність приміщень пов’язана з необхідністю забезпечити умови для
здійснення представництвом його функцій і не є наслідком вилучення цієї
території з-під суверенітету країни перебування. Тому дипломатичне
представництво не має екстериторіальності незалежно від того, чи є
власністю акредитуючої держави земельна ділянка, приміщення (будинок),
чи вони взяті в оренду. Тому на території дипломатичного представництва
діє юрисдикція держави перебування з винятками, встановленими в
міжнародному праві та національному законодавстві.

Недоторканність приміщень дипломатичного представництва означає, що як
самі ці приміщення та предмети їхньої обстановки, так і майно, що
знаходиться у приміщеннях, а також засоби пересування представництва
«користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих
дій»1. Приміщення представництва залишаються недоторканними навіть у
випадках пожежі на їхній території чи стихійного лиха. Доступ
відвідувачів у представництво здійснюється з урахуванням вимог безпеки.

1 Там само. – Ч. 3 ст. 22. Аналогічна норма міститься в п. 6 Положення
про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав
в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 р.
(Голос України. – 26 червня 1993 р. – С. 5).

Користування недоторканністю приміщень не може бути сполучене із
зловживанням цим імунітетом. Дипломатичне представництво не повинно
використовувати свої приміщення не за своїми функціями. Хоча Віденська
конвенція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в
міжнародному праві є загальновизнаним і ґрунтується на багатій
звичаєво-правовій практиці. Як використання приміщень дипломатичного
представництва не за призначенням розцінюються насильницьке утримання в
них людей1, ведення підривної агітації проти іноземної держави,
переховування у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у
здійсненні злочину2. Питання про надання політичного притулку
(дипломатичного притулку) у дипломатичному представництві в різних
регіонах світу вирішується по-різному, хоча з позицій загального
міжнародного права така практика «не має ніякого відношення до функцій
дипломатичного представництва»3. У Європі право дипломатичного притулку
не визнається. Інший підхід знайшов відображення в Межамериканській
конвенції про право дипломатичного притулку 1954 р.4.

1 У 1896 р. у посольстві Китаю в Лондоні було схоплено і заарештовано
Сун Ят-сена. Представник посольства стверджував, що посольство є
китайскою територією і тому все, що трапляється, є внутрішньою справою
Китаю. За протестом Великої Британії Сун Ят-Сена було звільнено (Л.
Оппенгейм. Международное право: В 2 т. – Т. 1. П/т. 2. -М.: ИЛ, 1949. –
С. 333).

2 Спеціально досліджуючи історію цього питання, Штрупп пише:
«…злочинця, що переховується у будинку посольства, належить без усякої
екстрадиційної процедури видати місцевій владі» (Цит. за: Литвинов М.
Внешняя политики СССР. – ОГИЗ-Соцэкгиз, 1937. – С.191).

3 Див.: Сандровский К. К. Право внешних сношений. – К.: Вища школа,
1986. – С. 144.

4 Після воєнного перевороту в Чілі у 1973 р. багато противників нового
режиму отримали притулок у дипломатичних представництвах в Сантьяго,
зокрема в посольствах Італії, Мексики, Польщі, і, скориставшись цим,
залишили країну.

5 Частина 2 ст. 22 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18
апреля 1961 г. // Міжнародне право в документах / За заг. ред.

М. В. Буроменського. – С. 126-133.

На державі перебування лежить спеціальний обов’язок «вживати всі належні
заходи для захисту приміщень представництва від усілякого вторгнення чи
нанесення збитку та для запобігання всякого порушення спокою
представництва чи образи його достоїнства»5. Це надає державі право
вживати спеціальні законодавчі заходи в районах розташування
дипломатичних представництв (наприклад, обмеження на проведення мітингів
чи демонстрацій, заборонену чинити образливі дії щодо дипломатичних
представництв. На країну перебування покладене також забезпечення
зовнішньої охорони території дипломатичного представництва. Забезпечення
безпеки на території й у приміщеннях представництва є задачею його
персоналу.

Недоторканність архівів і документів. «Архіви і документи представництва
є недоторканними в будь-який час незалежно від їхнього
місцезнаходження»1.

До архівів і документів за змістом ст. 24 Віденської конвенції про
дипломатичні зносини відноситься вся офіційна документація
дипломатичного представництва, а також вхідна та вихідна офіційна
кореспонденція, яка не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Архіви та
документи абсолютно недоторканні за будь-яких обставин, у тому числі й у
разі війни2, і країна перебування зобов’язана гарантувати цю
недоторканність. Норма про недоторканність архівів і документів
дипломатичного представництва адресована владі держави, а не приватним
особам, до розпорядження яких документи можуть потрапити випадково.

1 Ст. 24 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961
г. // Там саме. – С. 126-133.

У Положенні про дипломатичні представництва ця норма дещо інша: «Архіви,
документи й офіційна кореспонденція дипломатичного представництва є
недоторканними» (п. 7.), що є очевидним розходженням із зобов’язанням
України щодо Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Тому
необхідно застосовувати правила останньої.

2 Ст. 45 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961
г. // Там само. – С. 126-133. На практиці дуже часто ця норма не
виконується між воюючими державами, і тому персонал представництва за
найменшої загрози поспішає знищити архіви та документи. Цьому є чимало
прикладів.

Свобода офіційних зносин дипломатичного представництва необхідна для
здійснення офіційних функцій і є природним наслідком представницького
характеру посольства або місії. Без підтримки постійного зв’язку зі
своєю (акредитуючою) державою, із владою країни перебування, без
здійснення інших міжнародних контактів існування представництва було б
безглуздим. Тому у Віденській конвенції про дипломатичні зносини свобода
зносин розуміється досить широко: «При зносинах з урядом і іншими
представництвами та консульствами акредитучої держави, де б вони не
знаходилися, представництво може користуватися всіма придатними
засобами, включаючи дипломатичних кур’єрів і закодовані та зашифровані
депеші» (ст. 27). Установка й експлуатація радіопередавачів здійснюється
за згодою держави перебування.

Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) тривалий час
існувало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі взаємності.
Природа цієї норми в особливому статусі представництва, на яке як на
орган іноземної держави, що володіє імунітетами відповідно до
міжнародного права, не поширюється територіальне верховенство країни
перебування.

Уперше фіскальні привілеї були сформульовані як норма загального
міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у
Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Акредитуюча держава та
глава представництва звільняються від усіх державних, районних і
муніципальних податків, зборів і мит… окрім податків, зборів і мит, що
представляють собою плату за окремі види послуг» (ч. 1 ст. 23).
Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види
обслуговування (такі як газ, водопровід, каналізація, парове опалення,
електроенергія тощо).

Незважаючи на очевидну загальну тенденцію до визнання фіскальних
привілеїв дипломатичних представництв, держави все-таки дуже болісно
ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча в різних
державах практика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Тому
принцип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні
обсягу фіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами.
В Україні Положення про дипломатичні представництва та консульські
установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. взагалі не
згадує фіскальні імунітети. Однак з огляду на примат Віденської
конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. над законами України слід
визнати пряму дію в національному законодавстві України норми ст. 23
Конвенції.

Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у
багатьох державах і розцінювалися як данина міжнародній ввічливості.
Уперше митні привілеї дипломатичного представництва були сформульовані
як норма загального міжнародного права при кодификації дипломатичного
права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини:
«Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правилами
дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за
винятком складських зборів, зборів за перевезення та подібного роду
послуг: а) предмети, призначені для офіційного використання
представництва; б) предмети, призначені для особистого використання
дипломатичного агента або членів його родини, що живуть разом із ним,
включаючи предмети, призначені для облаштування» (ч. 1 ст. 36). Як
видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютного
характеру. Їхній обсяг установлюється законодавством кожної держави,
тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності. В Україні
питання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представництва
та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.
не врегульоване, а віднесене до ведення «законодавства України
відповідно до норм міжнародного права» (п. 11).

Право користатися прапором і гербом акредитуючої держави на приміщеннях
представництва, а також на засобах пересування належить Представництву
та його голові1. Періодичність користування прапором і емблемою (гербом)
своєї держави представництво визначає самостійно.

1 Там само. – Ст. 20. Аналогічна норма міститься у п. 7 Положення про
дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в
Україні від 10 червня 1993 р.

Звичаї, що мають відношення до статусу дипломатичного представництва.
Крім закріплених у нормах Віденської конвенції про дипломатичні зносини
дипломатичні представництва можуть мати привілеї й імунітети, що існують
у силу міжнародних звичаїв. Багато з нині закріплених у міжнародному
праві привілеїв й імунітетів пройшли через стадію міжнародного звичаю.

§5

Особисті дипломатичні привілеї й імунітети

Особи, що користуються особистими дипломатичними привілеями й
імунітетами, зазначені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини.
До них відносяться дипломатичні агенти та члени родини дипломатичного
агента, якщо вони проживають разом із ним і не є громадянами держави
перебування (с. 31, ч. 1 ст. 37). Особливу категорію складають особи, що
не є дипломатичними агентами, але володіють деяким обсягом особистих
дипломатичних привілеїв й імунітетів. Відповідно до Віденської конвенції
про дипломатичні зносини це насамперед члени адміністративно-технічного
персоналу дипломатичного представництва та члени їхніх родин, що живуть
разом із ними, якщо вони не є громадянами держави перебування чи не
проживають у ній постійно. Такі особи мають особисту недоторканність,
недоторканність житла, імунітети від кримінальної юрисдикції, фіскальні
привілеї й імунітети, імунітети від повинностей, деякі митні привілеї.
Імунітет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється на цих
осіб під час виконання службових обов’язків. Далі, це члени
обслуговуючого персоналу, що користуються імунітетом у відношенні дій,
вчинених ними під час виконання службових обов’язків. Ці особи
звільняються від податків, мита та зборів з одержуваного ними заробітку.
Нарешті, домашні працівники дипломатичного й адміністративно-технічного
персоналу представництва, якщо вони не є громадянами держави перебування
чи не проживають у ній постійно, звільняються від податків, мита та
зборів з одержуваного ними заробітку.

Особиста недоторканність є найважливішим дипломатичним імунітетом.
Будь-яке зазіхання влади на особу посла з найдавніших часів
розцінювалося як спрямоване безпосередньо проти государя чи країни, яку
він представляв. Правда, у минулому це не завжди було гарантією безпеки
для самих послів. За чинним міжнародним правом гарантії особистої
недоторканності складають серцевину правового статусу дипломатичного
агента, а зазіхання на особисту дипломатичну недоторканність
кваліфікуються як серйозне правопорушення.

Поняття особистої недоторканності досить складне. У загальному вигляді
воно сформульоване у ст. 29 Віденської конвенції про дипломатичні
зносини: «Особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає
арешту або затриманню у жодній формі»1. Як видно, ця норма формулює
широкі заходи захисту. У той же час це не означає, що влада країни
перебування безсила проти дипломатичного агента у разі порушення ним
законів. У коментарі Комісії міжнародного права до ст. 29 зазначено,
наприклад, що наявність особистої недоторканності не виключає щодо
дипломатичного агента «ані заходів самооборони, ані заходів
попередження, за виняткових обставин, здійснення ним злочинів чи
проступків»2. Деякі автори, беручи до уваги практику, вважають, що
можлива навіть тимчасова затримка іноземного дипломата, але без взяття
його під варту, для запобігання злочину чи ліквідації наслідків
зробленого ним тяжкого правопорушення3. Природно, що такі виключення із
права на особисту недоторканність можуть виникнути лише за надзвичайних
обставин.

1 Аналогічна норма міститься в п. 12 Положення про дипломатичні
представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10
червня 1993 р.

2 Док. ООН Л/С1Ч.4/245. – 1971. – 23 арг. – Р. 150.

3 Сатоу Э. Руководство по дипломатической практике. –
ОГИЗ-Гос-политиздат, 1947. – С. 175-178; Сандровский К. К. Право внешних
сношений. – К.: Вища школа, 1986. – С. 153.

Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські
установи іноземних держав в Україні особиста недоторканність поширюється
на голову дипломатичного представництва, членів дипломатичного персоналу
(п. 12), членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винятком
членів родин громадян України (п. 14), співробітників
адміністративно-технічного персоналу та членів їхніх родин, що
проживають разом із ними, за винятком громадян України й осіб, що
постійно проживають в Україні (п. 15).

Особисті юрисдикційні імунітети. Особиста дипломатична недоторканність
тісно пов’язана з юрисдикційними імунітетами, що містять у собі імунітет
від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції. Це не слід
розуміти як те, що дипломатичний агент перестає взагалі бути суб’єктом
юридичної відповідальності. По-перше, «імунітет дипломатичного агента
від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції
акредитуючої держави»1. Тому акредитуюча держава вправі притягувати
своїх громадян до юридичної відповідальності, а приймаюча держава вправі
вимагати цього. По-друге, за згодою акредитуючої держави особу може бути
позбавлено юрисдик-ційного імунітету. Однак влада країни перебування не
вправі самостійно позбавити її такого імунітету. Саме в цьому сенсі
юрисдикційні імунітети є абсолютними.

Дипломатичний агент користується абсолютним імунітетом від кримінальної
юрисдикції держави перебування. Це положення треба розуміти найбільш
широко, як право дипломатичного агента взагалі не брати участь у
кримінально-процесуальних діях у будь-якій якості. Проте, за згодою
дипломатичного агента, він може бути допитаний як свідок2.

1 Частина 4 ст. 31 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18
апреля 1961 г. // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буроменського. – С. 126-133.

2 Там само. – Ч. 2 ст. 31.

3 У 1997 р. за згодою Грузії до кримінальної відповідальності в США було
притягнено співробітника посольства Грузії в США Г. Махарадзе, який
скоїв дорожньо-транспортний злочин, що спричинив людські жертви.

Наявність імунітету від кримінальної юрисдикції не породжує права
порушувати кримінальні закони приймаючої держави. Порушення кримінальної
справи та розслідування владою держави перебування злочину, зробленого
дипломатичним агентом, не може бути поставлене в залежність від
наявності в нього імунітету від кримінальної юрисдикції. Влада
приймаючої держави вправі зажадати відкликання дипломатичного агента,
підозрюваного чи обвинувачуваного в здійсненні злочину або оголосити
його persona non grata. Відомі випадки, коли акредитуюча держава давала
згоду на позбавлення імунітету від кримінальної юрисдикції країни
перебування3.

Дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної юрисдикції
держави перебування, який не є абсолютним. Відповідно до ст. 31
Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичний агент не має
імунітетів у випадках: а) речових позовів, що відносяться до приватного
нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування; б)
позовів, що стосуються спадкоємства, відносно яких дипломатичний агент
виступає як приватна особа; в) позовів, що відносяться до будь-якої
професійної чи комерційної діяльності, яка здійснюється дипломатичним
агентом у країні перебування за межами своїх офіційних функцій.

Недоторканність приватної резиденції, транспорту.

«Приватна резиденція дипломатичного агента користується тією самою
недоторканністю чи захистом, що і приміщення представництва»1. Термін
«приватна резиденція» означає як місце постійного проживання
дипломатичного агента, так і його тимчасову резиденцію (готельний номер,
туристичний намет, трейлер і ін.) Недоторканністю користуються і засоби
пересування (автомобіль, яхта й ін.).

1 Статті 22, 30 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18
квітня 1961 р. (Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буроменського. – С. 126-133).

2 Див.: Там само. – Ст. 34.

Особисті фіскальні привілеї й імунітети дещо відрізняються від
аналогічних імунітетів дипломатичного представництва, їх обсяг не
обговорений положеннями національного законодавства: «Дипломатичний
агент звільняється від усіх податків, зборів і мит, особистих і
майнових, державних,районних і муніципальних, за винятком: а) непрямих
податків, які зазвичай включаються в ціну товарів чи послуг; б) зборів і
податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться на території країни
перебування, якщо він не володіє ним від імені акредитуючої держави для
цілей представництва; в) податків на спадщину та мит на спадкоємство, що
стягуються державою перебування і т. д.»2. Положення про дипломатичні
представництва та консульські установи іноземних держав в Україні не
згадує особисті фіскальні привілеї й імунітети.

Особисті митні привілеї. Держава перебування відповідно до прийнятих нею
законів та правил дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і
зборів, за виключенням складських зборів, зборів за перевезення та
подібних послуг: а) предмети, призначені для офіційного використарн-ня
представництвом; б) предмети, призначені для особистого використання
дипломатичного агента та членів його родини, що живуть із ним, включаючи
предмети, призначені для облаштування. Особистий багаж дипломатичного
агента звільнюється від догляду, якщо відсутні достатні підстави думати,
що він містить предмети, на які не поширюються зазначені виключення, або
предмети, ввіз чи вивіз яких заборонено законом чи регулюється
карантинними правилами держави перебування. Такий догляд має відбуватися
лише у присутності дипломатичного агента або його уповноваженого
представника1.

§6

Консульські зносини

та консульські представництва

Консульські відносини виникли значно пізніше дипломатичних відносин і
споконвічно служили для досягнення інших цілей. В умовах розширення в
середні століття економічних зв’язків торговці, знаходячись в іноземних
державах, усе частіше мали потребу в особливому захисті своїх інтересів.
У ХУ-ХУІ століттях консульські відносини стали обов’язковим атрибутом
міждержавних відносин. З кінця XVIII – початку XIX ст. правовий статус
консульських представництв і їхнього персоналу почали обговорювати в
міжнародних, у тому числі у спеціальних консульських договорах.

1 Див.: Там само. – Ст. 36.

З часом викристалізувалися основні розбіжності між дипломатичними та
консульськими закладами. Діяльність дипломатичних представництв
пов’язана в першу чергу з політичними аспектами міжнародних відносин, а
консульські представництва служать насамперед для підтримки та розвитку
економічних і культурних зв’язків. На відміну від дипломатичного
представництва, що здійснює свої функції на всій території держави,
консульських представництв однієї держави на території іншої держави
може бути декілька, і тоді кожне з них виконує свої функції у
встановленому регіоні – консульському окрузі. Зрідка на консульські
установи можуть бути покладені окремі функції дипломатичного
представництва. Встановлення та підтримка консульських відносин між
державами не завжди супроводжується встановленням між ними дипломатичних
відносин. Правове регулювання консульських відносин відрізняється від
правового регулювання дипломатичних відносин. Останні спираються
насамперед на кодифікаційний акт – Віденську конвенцію про дипломатичні
зносини 1961 р., а також на звичаї, що відіграють істотну, але все-таки
допоміжну роль. У сфері регулювання консульських відносин та визначення
обсягу консульських привілеїв й імунітетів крім Віденської конвенції про
консульські зносини від 24 квітня 1963 р.1 не втрачають значення
двосторонні консульські договори та міжнародно-правові консульські
звичаї. Тому для з’ясування правового статусу консульського
представництва звернення до двостороннього консульського договору (якщо
такий укладено) є обов’язковим.

Особливу категорію консульських установ складають позаштатні консули.
Позаштатний консул не знаходиться на державній службі держави, яку
представляють. Це, як правило, громадяни країни перебування, що
виконують функції консула з доручення держави, яку представляють, за
згодою держави перебування. Виконання таких функцій може бути як
безкоштовним, так і за винагороду у вигляді консульських зборів, які
консул за згодою держави, яку представляють, перетворює на свою користь.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 134-148.

Практика України в підтриманні консульських відносин включає як участь у
Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р., так і укладення
двосторонніх консульських договорів. Діяльність консульських
представництв України в іноземних державах урегульована Консульським
статутом.

§7

Функції консульських представництв

Функції консульських представництв здійснюють консульські установи,
створювані однією державою на території іншої держави. Основні функції
консульських представництв закріплені у Віденській конвенції про
консульські зносини 1963 р.: охорона та захист інтересів своєї держави,
громадян, юридичних осіб; виконання адміністративних і нотаріальних
функцій щодо своїх громадян; виконання обов’язків щодо судів морського
та повітряного флотів своєї країни та їхніх екіпажів; заохочення
торгівлі, сприяння культурному та науковому співробітництву;
спостереження за економічним, правовим і культурним життям округу й
інформування про це влади своєї держави1. Консульські установи можуть
виконувати й інші функції, що не заборонені законами та правилами
держави перебування чи проти виконання яких ця держава не заперечує.

1 Див.: Там само. – Ст. 5.

Загалом консульські установи в обсязі своїх функцій можуть виконувати
такі дії: паспортно-візове обслуговування; ведення обліку громадян своєї
держави у своєму консульському окрузі; реєстрацію актів цивільного стану
громадян своєї держави; нотаріальне обслуговування; консульську
легалізацію; без шкоди для прав влади країни перебування й оскільки це
передбачає законодавство держави, яку представляють, розслідування подій
і виконання інших дій на суднах прапора держави, яку представляють;
установлення контактів з офіційною владою країни перебування в інтересах
захисту своїх громадян; сприяння торгово-економічним відносинам і деякі
інші дії.

§8

Консульські привілеї й імунітети

Для того щоб консульське представництво могло здійснювати свої функції,
воно та його персонал відповідно до міжнародного права наділяються
спеціальним статусом із наданням консульських привілеїв й імунітетів.
Той вигляд, який консульські привілеї й імунітети мають у сучасному
світі, вони отримали межі ХІХ і ХХ століть.

Перелік консульських привілеїв й імунітетів, визнаних у загальному
міжнародному праві, викладений у Віденській конвенції про консульські
зносина. Обсяг консульських привілеїв і імунітетів трохи вужчий, ніж
обсяг дипломатичних привілеїв і імунітетів. Але він може бути за згодою
держав на умовах взаємності як звужений, так і розширений. На практиці
розбіжності у статусі консульських представництв різних держав зазвичай
незначні. Консульські привілеї й імунітети розділяються на привілеї й
імунітети консульського представництва й особисті консульські привілеї й
імунітети.

§9

Привілеї й імунітети консульських представництв

1 В Україні недоторканність приміщень консульських установ закріплена в
п. 21 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи
іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.

Недоторканність приміщень і території консульського представництва.
Приміщення та територія консульського представництва недоторканні, але
не абсолютно. Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини
влада держави перебування не має права входити в ту частину консульських
приміщень, що використовується безпосередньо для роботи консульської
установи, без згоди голови консульської установи, призначеної ним
особичи голови дипломатичного представництва держави, яку
представляють1. Однак для вживання владою держави перебування
невідкладних заходів захисту в консульських приміщеннях у випадках
пожежі чи стихійного лиха згода названих осіб не є обов’язковою. На
практиці держави нерідко прагнуть у двосторонніх консульських договорах
надати недоторканності консульських приміщень більш абсолютний характер.

Віденською конвенцією про консульські зносини на державу перебування
покладений обов’язок уживати належні заходи для захисту консульських
приміщень від усяких вторгнень чи нанесення збитку і для запобігання
всяким порушенням спокою консульської установи чи образи її достоїнства.

Недоторканність консульських архівів і документів є

загальновизнаною звичаєво-правовою нормою міжнародного права. У
Віденській конвенції про консульські зносина ця норма закріплена як
така, що гарантує абсолютний іму-нітет2. Тому консульські архіви та
документи користуються недоторканністю незалежно від недоторканності
консульських приміщень.

2 Там само. – Ст. 12. Аналогічна норма закріплена в п. 23 Положення про
дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в
Україні від 10 червня 1993 р.: «Архіви, документи й офіційна
кореспонденція консульскоїустанови є недоторканними».

Дещо відрізняється від правового режиму консульських архівів і
документів зазначений у п. 3 ст. 35 Віденської конвенції порядок
користування консульською валізою: «Консульська валіза не підлягає ані
розкриттю, ані затримці. Однак у тих випадках, коли компетентна влада
держави перебування має серйозні підстави думати, що у валізі міститься
щось інше, крім кореспонденції, документів чи предметів, перерахованих у
пункті 4 цієї статті, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в
їх присутності уповноваженим представником держави, яку представляють. У
тому разі, якщо влади держави, яку представляють, відмовляться виконати
ці вимоги, валіза відправляється в місце відправлення»1.

Звільнення від податків і зборів. У міжнародній практиці тривалий час
існував звичай надавати консульським установам фіскальні привілеї. У
Віденській конвенції про консульські зносина ця норма сформульована
більш виразно: консульські установи звільняються від обкладання чи
стягнення податків або зборів будь-якого виду на: земельні ділянки,
будинки чи частини будинків, що використовуються винятково для
консульських цілей, якщо зазначене майно знаходиться у власності чи
орендується від імені держави, яку представляють, чи якої-небудь
фізичної чи юридичної особи, яка діє від імені цієї держави; угоди чи
документи, що стосуються придбання зазначеного нерухомого майна, якщо
держава, яку представляють, здобуває це майно винятково для консульських
цілей. Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види
обслуговування (ст. 18). Положення про дипломатичні представництва та
консульські установи іноземних держав в Україні не згадує існування в
консульських установ фіскальних привілеїв.

Митні привілеї. Ст. 22 Віденської конвенції про консульські зносини
встановлює для консульських установ такі самі митні привілеї, що і для
дипломатичних представництв. Положення про дипломатичні представництва
та консульські установи іноземних держав в Україні не згадує існування в
консульських установ митних привілеїв.

1 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи
іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. повторює в ч. 2 п. 24
вказану норму Віденської конвенції й, таким чином, відходить від
практики абсолютної недоторканності консульської валізи, що існувала в
колишньому СРСР.

Право користатися прапором і гербом. Віденська конвенція про консульські
зносини закріплює у ст. 10 право вивішувати прапор і встановлювати
емблему держави, яку представляють, на приміщенні, де розташована
консульська установа, а також на резиденції голови цієї установи та на
його засобах пересування. Аналогічну норму містить п. 22 Положення про
дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в
Україні.

§ 10

Особисті консульські привілеї й імунітети

У міжнародному праві загальновизнано, що консулу та консульському
персоналу мають бути надані привілеї й імунітети, необхідні для
виконання їхніх функцій. У міжнародній правовій практиці особистими
консульськими привілеями й імунітетами прийнято наділяти консулів,
консульських службовців, а також працівників обслуговуючого персоналу
консульської установи. Особисті консульські привілеї й імунітети
зазвичай вужче дипломатичних.

Найбільш широкі консульські привілеї й імунітети мають консульські
посадові особи. Консульськими посадовими особами узагальнено називають
генеральних консулів, консулів, віце-консулів і консульських агентів.
Консульські службовці (персонал) мають більш вузький, у порівнянні з
консулами, обсяг привілеїв й імунітетів. До консульських службовців
відносять адміністративно-технічний персонал консульської установи
(друкарок, секретарок, бухгалтерів та ін.). Працівники здійснюють
допоміжне обслуговування консульської установи (садівник, ліфтер, шофер
та ін.), і їхні імунітети пов’язані винятково з виконанням службових
обов’язків. Члени родин консулів і консульських службовців також мають
деякий обсяг привілеїв й імунітетів, за винятком, як правило, тих
випадків, коли вони є громадянами держави перебування. Особливу
категорію складають особисті привілеї й імунітети позаштатних консулів.
Такі привілеї й імунітети, по-перше, значно поступаються привілеям й
імунітетам штатних консулів, а по-друге, надаються громадянину держави
перебування, хоча і за згодою цієї держави.

Особиста недоторканність. У загальному міжнародному праві особиста
недоторканність консулів не є абсолютною. Консульські посадові особи,
говориться у ст. 41 Віденської конвенції про консульські зносини 1963
р., «не підлягають ані арешту, ані попередньому ув’язненню, інакше як на
підставі постанови компетентної судової влади у разі скоєння тяжких
злочинів». За винятком зазначених випадків «консульські посадові особи
не можуть бути ув’язненими і не підлягають ніяким іншим формам обмеження
особистої свободи, інакше як на виконання судових постанов, що набули
законної чинності» . Це положення не стосується консульських службовців
і осіб обслуговуючого персоналу.

I консульські посадові особи, і консульські службовці не підпадають під
юрисдикцію країни перебування щодо дій, вчинених ними під час виконання
консульських функцій1. Вирішення питання про те, чи мало місце виконання
таких функцій у момент скоєння правопорушення, вирішується дипломатичним
шляхом. У разі затримки чи арешту таких осіб влада країни перебування
зобов’язана негайно повідомити про це відповідне консульське чи
дипломатичне представництво. Консульські службовці та члени
обслуговуючого персоналу мають право не свідчити з питань, пов’язаних із
виконанням ними службових обов’язків.

Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи
іноземних держав в Україні закріплена особиста недоторканність
консульських посадових осіб (частини 1, 2, 5 п. 25), особиста
недоторканність консульських службовців (частини 2-4 п. 25) і особиста
недоторканність членів обслуговуючого персоналу консульської установи
(частини 3, 4 п. 25).

Недоторканність приватної резиденції, транспорту. Консульські службовці
мають право на недоторканність приватної резиденції та транспорту, яким
вони користуються у тому ж обсязі, що й дипломатичні агенти.

1 Стаття 43 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня
1963 р. (Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Бу-роменського. – С. 134-148).

Звільнення від податків і зборів. Консульські посадові особи,
консульські службовці, а також члени їхніх родин, що проживають разом із
ними, звільняються від податків і зборів за конкретні види
обслуговування. Положення про дипломатичні представництва та консульські
установи іноземних держав в Україні спеціально не передбачає існування
особистих консульських фіскальних привілеїв.

Особисті митні привілеї поширюються на консульських посадових осіб у
тому самому обсязі й порядку, що й на дипломатичних агентів. Положення
про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав
в Україні спеціально не передбачає існування особистих консульських
митних привілеїв.

§21

Спеціальні місії

Спеціальні місії – один зі способів здійснення державами зовнішніх
зносин, що зустрічаються найчастіше. Це і найбільш стародавній спосіб
підтримки зовнішньополітичних зв’язків. У чинному міжнародному праві
поняття спеціальної місії існує для визначення статусу місії, що має
представницький і тимчасовий характер, що посилається однією державою до
іншої, за згодою останньої, для розгляду визначених питань чи для
виконання в цій державі визначеної задачі. Правові й звичаєво-правові
норми про спеціальні місії кодифіковані в Конвенції про спеціальні місії
1969 р.1.

1 Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В.
Буро-менського. – С. 163-169.

Спеціальна місія завжди має офіційний державний статус. Її
міжнародно-правовий статус узагалі дуже близький до статусу
дипломатичних представництв, за винятком деяких особливостей, пов’язаних
із тимчасовим характером місії. Крім того, спеціальні місії можуть
спрямовуватися та прийматися незалежно від наявності дипломатичних чи
консульських відносин. Функції спеціальних місій узгоджуються державами
в кожному випадку окремо (проведення переговорів, підписання документів,
участь в урочистих чи жалобних заходах і т. п.). Згода на прийом
спеціальної місії, на відміну від згоди на обмін дипломатичними
представництвами, може бути виражена в будь-якій, у тому числі в
мовчазній формі. Для призначення голови спеціальної місії одержання
агреману не обов’язкове.

§ 12

Привілеї й імунітети спеціальних місій і їхнього персоналу

Привілеї й імунітети спеціальних місій трохи відрізняються від привілеїв
й імунітетів дипломатичних представництв щодо статусу приміщень –
спеціальні місії не мають абсолютної недоторканності приміщень, і влада
країни перебування може мати доступ у такі приміщення в разі пожежі чи
стихійного лиха1. В іншому спеціальні місії мають такі самі, що й
дипломатичні представництва, привілеї й імунітети (фіскальні привілеї,
митні імунітети, недоторканність архівів і документації, свободу
пересування для виконання функцій місії, свободу зносин із владою
приймаючої держави та своєю владою тощо). Особисті привілеї й імунітети
персоналу спеціальної місії включають особисту недоторканність,
юрисдикційні імунітети, фіскальні привілеї, митні привілеї та ін.

§ 13

Зовнішні зносини за участю міжнародних організацій

1 Див.: Там само. – Ст. 25.

Зовнішні зносини за участю міжнародних організацій -відносно нове явище
в міжнародній практиці. Вони існують насамперед у вигляді обміну
офіційними представництвами між державою й організацією. Значення таких
відносин постійно підвищується не тільки через послення впливу самих
організацій, але і як відображення спроб держав ефективніше контролювати
діяльність організацій. Держави прагнуть мати свої представництва при
всіх найбільших універсальних міжнародних організаціях, а також при
найбільш авторитетних регіональних організаціях. У свою чергу,
міжнародні організації також можуть створювати свої представництва в
державах. Міжнародно-правовою основою зовнішніх зносин за участю
міжнародних організацій є міжнародні договори1.

Представництва при міжнародних організаціях можуть виконувати різні
функції. У чомусь вони схожі з функціями дипломатичних представництв, у
чомусь відображають специфіку міжнародної організації, її спеціальну
міжнародну правосуб’єктність. Наприклад, у Віденській конвенції про
представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями
універсального характеру названі такі функції представництв держав:
забезпечення представництва держави, що представляє, при міжнародній
організації; підтримка зв’язку між державою, що представляє, й
організацією; проведення переговорів з організацією й у її рамках;
з’ясування здійснюваної в організації діяльності та повідомлення про неї
уряду держави, яку представляють; забезпечення участі держави, що
представляє, у діяльності організації; захист інтересів держави, що
представляє, стосовно організації; сприяння здійсненню цілей і принципів
організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках (ст. 6).
Цей перелік у відносинах із кожною міжнародною організацією може бути
ширшим чи вужчим.

§ 14

Привілеї й імунітети органів зовнішніх зносин за участю міжнародних
організацій і їхнього персоналу

1 Серед них можна зазначити: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН
1946 р., Угоду про привілеї й імунітети Європейського відділу ООН 1946
р., Угоду між США й ООН про місцезнаходження центральних закладів ООН
1947 р., Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи 1949 р.
з Протоколами, 1952, 1956, 1961, 1990 роки, Віденську конвенцію про
представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями
універсального характеру 1975 р.

Специфіка надання привілеїв й імунітетів органам зовнішніх зносин за
участю міжнародних організацій і їхнього персоналу полягає у
тристоронньому характері виникаючих відносин. Привілеї й імунітети
надаються не міжнародною організацією, що посилає, а державою, на
території якої розташовані її органи. Тому крім загальних договорів про
привілеї й імунітети представництв, що укладаються державами з
організацією, остання укладає ще і спеціальну угоду із приймаючою
державою. Саме вона є визначальною в разі виникнення спорів про обсяг і
зміст привілеїв й імунітетів.

Представництва держав при міжнародних організаціях користуються зазвичай
недоторканністю приміщень. У Віденській конвенції про представництва
держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального
характеру це абсолютний імунітет приміщень постійного представництва
(ст. 23), але не службових приміщень делегації в органах організації та
на конференціях. У договорах із міжнародними організаціями це положення
може бути уточнене на користь розширення недоторканності приміщень.
Абсолютно недоторканними є відповідно до Віденської конвенції про
представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями
універсального характеру архіви та документи представництва. Вони не
підлягають ані розкриттю, ані затримці. Цей імунітет діє в тому самому
обсязі, що і в дипломатичному праві. Представництво держави при
міжнародній організації має також фіскальні привілеї, митні імунітети.
Їм належить право користування прапором і емблемою своєї держави. Для
здійснення своїх функцій представництво має свободу зносин зі своєю
державою та свободу пересування співробітників представництва на
території країни перебування. Представництва міжнародних організацій і
їхні головні органи зазвичай також користуються на території
держав-членів привілеями й імунітетами, наданими дипломатичним місіям1.

1 Див., наприклад: Генеральна угода про привілеї й імунітети Ради Європи
1949 р. (статті 6, 7, 8).

До особистих привілеїв і імунітетів членів представництв при міжнародних
організаціях належить насамперед особиста недоторканність у тому самому
обсязі, що і для дипломатичних агентів. Абсолютну недоторканність
зазвичай мають також особиста резиденція члена представництва, офіційні
документи та кореспонденція. Юрисдикційний імунітет члена представництва
при міжнародній організації відрізняється від статусу дипломатичного
агента, особливо щодо імунітету від кримінальної юрисдикції. Відповідно
до Віденської конвенції про представництва держав у їхніх відносинах із
міжнародними організаціями універсального характеру імунітет від
кримінальної юрисдикції поширюється лише на дії, вчинені при виконанні
офіційних функцій (ст. 60). Аналогічно надаються особисті юрисдикційні
імунітети вищим представникам держав-членів у головних органах
організацій1. У той же час вищим посадовим особам міжнародних
організацій можуть бути надані привілеї й імунітети дипломатичних
агентів2. Посадові особи мають більш скромні юрисдикційні імунітети3.
Обсяг фіскальних привілеїв і митних імунітетів, а також право голови
представництва користуватися прапором і емблемою організації загалом
відповідають тому, що надано відповідно до міжнародного права
дипломатичним агентам.

1 Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи 1949 р.
закріплює: «Представникам у Комітеті Міністрів при виконанні ними своїх
службових обов’язків і під час поїздки до місця засідання й назад
надається… а) імунітети від особистого арешту або затримання і від
накладення арешту» (ст. 9).

2 У зазначеній вище Генеральній угоді Генеральному Секретарю Ради Європи
і його заступнику, а також членам їхніх родин мають бути надані привілеї
та імунітети, надані «відповідно до міжнародного права дипломатичним
представникам» (ст.16).

3 Посадові особи Ради Європи «не підлягають судовій відповідальності за
сказане чи написане ними і за всі дії, скоєні ними як посадовими особами
у рамках їхніх повноважень» (п. «а» ст.18 Генеральної угоди про привілеї
та імунітети Ради Європи 1949 р.).

Слід мати на увазі, що статус представництв держав при міжнародних
організаціях і статус посадових осіб організацій у державах-членах
урегульований численними міжнародними договорами держав з міжнародними
організаціями. Тому для встановлення точного обсягу привілеїв й
імунітетів у зовнішніх зносинах за участю міжнародних міжурядових
організацій слід звертатися до конкретних міжнародних договорів.

МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Поняття й ознаки міжнародної міжурядової організації

У юридичній літературі й офіційних міжнародних документах поняття
«міжнародна організація» традиційно використовується і щодо міжнародних
міжурядових (міждержавних) організацій (ММУО), і щодо міжнародних
неурядових організацій (МНУО). У той же час досить складно вивести
загальне визначення, яке характеризувало б обидва різновиди міжнародних
організацій, оскільки вони мають різну правову природу.

1 Шибаева Е. А., Поточный М. Правовые вопросы структуры и деятельности
международных организаций: Учеб. пособие. – 2-е изд. – М.: Изд-во МГУ,
1988. – С. 18.

Найважливішою відмінною ознакою будь-якої міжнародної міжурядової
організації є наявність договірної основи – «ця ознака визначає юридичну
природу міжнародної організації»1. Саме вона відрізняє міжнародні
міжурядові від міжнародних неурядових організацій. Переважна більшість
сучасних міжнародних організацій здійснюють свою діяльність на підставі
особливого міжнародного договору (найпоширенішим його найменуванням є
«статут»: Статут ООН, Статут ЮНЕСКО, Статут Ради Європи тощо). Водночас
у міжнародній практиці одержало розповсюдження заснування міжнародних
організацій резолюціями головних органів інших міжнародних організацій
(Конференцію ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) засновано в 1964 р.
Генеральною Асамблеєю ООН, резолюцією 1995 (XIX), Організацію Об’єднаних
Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) засновано в 1966 р. Генеральною
Асамблеєю ООН, резолюцією 2152 (XXI)). Тому, точніше кажучи, ММУО
створюються не просто на договірній, а на погоджувальній основі,
оскільки резолюції міжнародних організацій також є однією з форм
узгодження інтересів учасників міжнародного спілкування.

Наступний елемент поняття ММУО стосується членського складу міжнародних
організацій. Головна роль у створенні міжнародних організацій належить
державам. Вони укладають особливий міжнародний договір – статут
організації — або голосують за відповідну установчу резолюцію. Власне
кажучи, саме тому цей вид міжнародних організацій називають
міждержавними, або міжурядовими.

Міжнародні організації, як правило, створюються на невизначений термін.
Вони мають постійну внутрішньоор-ганізаційну структуру. ММУО створюються
для досягнення певних цілей. Цілі становлять собою найзагальніші наміри
держав-засновників, які вони бажають втілити за допомогою організації1.

Найважливішою ознакою сучасних ММУО є наявність міжнародної
правосуб’єктності. Це необхідний елемент поняття ММУО. У доповіді
Робочої групи, затвердженій Комісією міжнародного права ООН на
засіданні, присвяченому відповідальності міжнародних організацій,
вказується: «Слід припускати, що міжнародне право наділяє ці
(міжурядові. – Ред.) міжнародні організації правосуб’єктністю, оскільки
в іншому разі їхня поведінка приписувалася б їхнім членам і не виникало
б жодних питань, що стосуються відповідальності організації за
міжнародним правом»2.

1 Моравецкий В. Функции международной организации. – М.: Прогресс, 1976.
– С. 88.

2 Доклад Комиссии международного права. 54 сессия (29 апреля -7 июня и
22 июля – 16 августа 2002 г.). ГА ООН. Официальные отчеты. 57-я сессия.
Дополнение № 10 (А/57/10). – ООН, Нью-Йорк, 2002. – С. 241.

Про наявність міжнародної правосуб’єктності в міждержавного об’єднання
свідчить наділення його міжнародними правами й обов’язками: укладати
договори з державами й іншими міжнародними організаціями; нести
міжнародно-правову відповідальність за свої дії; звертатися до держав та
інших міжнародних організацій із вимогою про відшкодування шкоди,
заподіяної міжнародним правопорушенням; обмінюватися офіційними
представництвами з державами й іншими міжнародними організаціями;
наділяти своїх посадових осіб привілеями й імунітетами тощо.

Таким чином, міжнародна міжурядова організація — це об’єднання держав
(інших ММУО), створене на погоджувальній основі, що має певні цілі, які
відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права, має постійну
внутрішньоорганізаційну структуру та володіє міжнародною
правосуб’єктністю.

§2

Класифікація ММУО

ММУО можна класифікувати за різними критеріями:

За колом учасників: загальні (універсальні) організації, членами яких
при дотриманні визначених умов може стати будь-яка держава у світі (ООН,
МОП, ВООЗ, ВПС й ін.); організації обмеженого складу, членами яких
можуть бути лише держави певного географічного регіону (РЄ, ЄС,

1 Пункт 1 ст. 4 Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998
р. прямо наділяє його міжнародною правосуб’єктністю, а також «такою
правосуб’єктністю, яка може виявитися необхідною для здійснення його
функцій і досягнення його цілей».

ОАЄ й ін.).

За обсягом і характером повноважень: організації загальної компетенції,
коли діяльність організації може торкатися всіх сфер відносин між
державами-членами (політичної, економічної, соціальної, культурної та
ін.); організації спеціальної компетенції, що створюється для
координації співробітництва в окремій сфері міжнародних відносин (МВФ,
МБРР, МОЦА та ін.) і ті ММУО, діяльність яких носить судовий
(арбітражний) характер, наприклад Міжнародний кримінальний суд1.

За характером повноважень: міждержавні організації, основне завдання
яких полягає у забезпеченні співробітництва держав-членів; організації
наднаціонального характе-

&

(

&

&

d? ¤`1$^„%

(

d y1$

(

hthK’0JT

hthK’0JP

d

d

d

„% ¤C1$^„%

(

d

†y

(

dOeth ¤H1$]„

^„

hthK’0JT

y ¤?1$

^„%

(

„* ¤C1$^„*

hthK’0JT

oeaUIUUA·«!!!!”

(

hthK’0JT

+D?

(

d? ¤[1$^„

(

?

hthK’0JT

b

^„%

(

?

?

I

TH

e

b

d

f

p

?

hthK’0JT

3b

„n

+D

„n

+D

(

hthK’0JT

hthK’0JT

(

?

?

?

hthK’0JT

(

(

?

…x

(

(

(

¤[1$^„

(

d

d

„i

`„

hthK’0JT

?

¬

®

°

?

?

hthK’0JS

hthK’0JT

?

¬

?

?z

(

oe?oe?oe?oe?aOaA···aFaFaFa”a?„?„?„?Oa”aFaFaFa}?oe

ae?ae?ae?ae?ae?ae?ae?ae?ae?ae?ae?ae?

.

+D?

.

„!

+D?

(

hthK’0JT

(

„a

(

d

?

hthK’0JT

.

„>

+D?

hthK’0JT

hthK’0JT

„“

y1$`„

iaUeOA?c”??s

(

hthK’0JT

††††y

$

?

ocssO3/4??¬§™‰r

(

d

d

d

d

d

.

.

hthK’0J[

.

.

.

.

?

X

.

„?

.

hthK’0JT

&

>

F

b

d

f

z

?

i

th

2X

b

th

`„

hthK’0JT

hthK’0JT

(

hthK’0JT

(

.

.

hthK’0JT

hthK’0JT

hthK’0JT

hthK’0JT

oaeOEAEAEAEAEAE???aeEOEAEOEAE¤?¤?¤?¤?¤?¤?¤?¤?¤?¤?¤“¤?EAEOEOE

(

d? ¤`1$^„

.

?

°

hthK’0JT

hthK’[email protected]?

hthK’0JT

hthK’[email protected]?

O†oe?oe?oe

t

(

?

??????????&??$??????

hthK’0JT

????????????????????H??????xss ?ss -e ?i oi