Бургуані Т. 2003 – Право та політика ЄС в сфері захисту прав споживачів
Зміст:
HYPERLINK \l “bookmark0” І. Право та політика ЄС у сфері захисту прав
споживачів 7
HYPERLINK \l “bookmark1” 1. Фактори, що обумовлюють необхідність
здійснення активної політики у
сфері захисту прав споживачів у Європейському Союзі 8
HYPERLINK \l “bookmark2” Поширення політики захисту прав споживачів у
світовому
масштабі 8
HYPERLINK \l “bookmark3” Підстави виникнення та підтримки політики
захисту прав
споживачів 11
HYPERLINK \l “bookmark4” Економічні інтереси 11
HYPERLINK \l “bookmark5” Фактори, обумовлені соціальною політикою 14
HYPERLINK \l “bookmark6” Потреба у застосуванні “змішаного” підходу 15
HYPERLINK \l “bookmark7” 1.3. Сфера застосування законодавства та
політики захисту прав
споживачів 16
HYPERLINK \l “bookmark8” Основи законодавства та політики у сфері
захисту прав
споживачів 16
HYPERLINK \l “bookmark9” Принцип інтеграції 18
HYPERLINK \l “bookmark10” 1.4. Дифузна та множинна природа політики
захисту прав споживачів20
HYPERLINK \l “bookmark11” Дифузна природа поняття «споживач» 20
HYPERLINK \l “bookmark12” Множинність чинників, що впливають на
законодавство та
політику захисту прав споживачів 22
HYPERLINK \l “bookmark13” 2. Фактори, що обумовлюють необхідність
здійснення активної політики
захисту прав споживачів в умовах економіки перехідного періоду та,
зокрема, в Україні 23
HYPERLINK \l “bookmark14” Становище споживача в умовах економіки
перехідного періоду та
розвитку ринкових відносин 23
HYPERLINK \l “bookmark15” Загальноєвропейський контекст або вплив
регіоналізації 27
HYPERLINK \l “bookmark17” Передумови та вплив “європеїзації” 29
HYPERLINK \l “bookmark19” 3. Право та політика у сфері захисту прав
споживачів у Європейському
Союзі: огляд acquis communautaire 31
HYPERLINK \l “bookmark20” Виникнення і розвиток права та політики ЄС у
сфері захисту прав
споживачів 32
HYPERLINK \l “bookmark29” Підтвердження визнання політики захисту прав
споживачів складовою частиною політики Співтовариства в Договорі про ЄС
… 38
HYPERLINK \l “bookmark30” Стаття 129 А Договору про Європейський Союз
(Маастрихтська редакція, 1992 р.) 38
HYPERLINK \l “bookmark34” Стаття 153 Договору про ЄС (Амстердамська
редакція,
1997 р.) 42
HYPERLINK \l “bookmark36” 3.2.3. Ніццький Договір (2001р.) 43
HYPERLINK \l “bookmark37” 3.3. Побудова acquis communautaire у сфері
захисту прав споживачі в
HYPERLINK \l “bookmark37” 44
HYPERLINK \l “bookmark38” Нові позитивні заходи щодо гармонізації
законодавства у сфері
захисту прав споживачів 44
HYPERLINK \l “bookmark67” Інтеграція політики захисту прав споживачів
із іншими видами
політики Співтовариства 67
HYPERLINK \l “bookmark103” Розширення Європейського Союзу 79
HYPERLINK \l “bookmark107” 4.1. Консолідація acquis communautaire 82
HYPERLINK \l “bookmark110” Заключні зауваження 85
HYPERLINK \l “bookmark117” II. Оцінка відповідності законодавства
Ураїни про захист прав
споживачів праву ЄС (acquis communautaire) 93
HYPERLINK \l “bookmark118” 1. Огляд законодавства України про захист
прав споживачів 93
HYPERLINK \l “bookmark119” Загальні зауваження щодо законодавства
країни у сфері захисту
прав споживачів 93
HYPERLINK \l “bookmark120” Загальні зауваження щодо інституційної бази
захисту прав
споживачів в Україні 100
HYPERLINK \l “bookmark121” Коментар Закону України “Про захист прав
споживачів” 106
HYPERLINK \l “bookmark122” Короткий опис Закону в редакції від 15
грудня 1993 р 106
HYPERLINK \l “bookmark123” Закон України “Про захист прав споживачів” в
редакції від 10
січня 2002 р 107
HYPERLINK \l “bookmark124” 2. Порівняльний аналіз законодавства країни
про захист прав споживачів
та acquis communautaire 115
HYPERLINK \l “bookmark126” 2.1. Правовідносини, врегульовані
директивами ЄС та відповідними
нормами українського законодавства 116
HYPERLINK \l “bookmark127” Відповідальність за неякісну продукцію 116
HYPERLINK \l “bookmark128” Загальна безпека продукції 119
HYPERLINK \l “bookmark129” Гарантійні зобов’язання 124
HYPERLINK \l “bookmark130” Маркування продукції 128
HYPERLINK \l “bookmark131” Накладення заборони 130
HYPERLINK \l “bookmark132” Позначення цін 131
HYPERLINK \l “bookmark133” 2.2. Друга група правовідносин 132
HYPERLINK \l “bookmark134” Нечесні умови в договорах із споживачами 133
HYPERLINK \l “bookmark135” Контракти, що укладаються на відстані 136
HYPERLINK \l “bookmark136” Кредити для споживачів 140
HYPERLINK \l “bookmark137” Контракти з туристами (Директива Ради від 13
червня 1990 р.
90/314/ЄЕС про комплексні подорожі і тури) 142
HYPERLINK \l “bookmark138” Продаж поза торговельними та офісними
приміщеннями
(Директива Ради від 20 грудня 1985 р. 85/577/ЄЕС) 145 HYPERLINK \l
“bookmark139”
2.3. Правовідносини у сфері захисту прав споживачів, що не
врегульовані законодавством України 146
HYPERLINK \l “bookmark140” Позасудове врегулювання спорів за участю
споживачів 147
HYPERLINK \l “bookmark141” Контракти, що укладаються на умовах
“таймшер” 147
HYPERLINK \l “bookmark142” 3. Висновки 149
HYPERLINK \l “bookmark143” III. Захист прав споживачів за договорами
про надання послуг в новому
Цивільному кодексі України 152
HYPERLINK \l “bookmark144” Послуга як об’єкт цивільних прав 153
HYPERLINK \l “bookmark149” Характерні риси правового регулювання
надання послуг з точки зору
захисту прав споживачів у порівнянні з торгівлею товарами та виконанням
робіт 158
HYPERLINK \l “bookmark153” Особливості договірного надання послуг за
Цивільним кодексом Україн и
HYPERLINK \l “bookmark153” 160
HYPERLINK \l “bookmark156” Аналіз основних положень договору про
надання послуг 161
HYPERLINK \l “bookmark159” Плата за договором про надання послуг 170
HYPERLINK \l “bookmark161” Розірвання договору про надання послуг 171
HYPERLINK \l “bookmark162” Строк договору про надання послуг 173
HYPERLINK \l “bookmark163” Відповідальність за порушення договору про
надання послуг174
HYPERLINK \l “bookmark164″ 5. Висновки 178
І. Право та політика ЄС у сфері захисту прав споживачів
Протягом останніх десятиріч захист прав споживачів став однією з
першорядних цілей, які стоять на порядку денному урядів більшості країн
світу. Існує декілька як економічних, так і соціальних чинників, які
вимагають втручання уряду для захисту споживачів в умовах ринку. Ці
чинники присутні на національному, регіональному та міжнародному рівнях
і саме вони сприяли виникненню та розвиткові у Європейському Союзі
активної політики захисту прав споживачів. Вони також пояснюють, чому
країна повинна надалі розвивати заходи захисту у цій сфері.
Останніми роками інституції ЄС прийняли значну кількість нормативних
актів, що стосуються захисту прав споживачів і складають комплекс т.зв.
„acquis communautaire у сфері захисту прав споживачів”. Слід зазначити,
що ці акти повинні бути трансформовані у національні законодавства
держав-кандидатів та асоційованих членів.
даній праці детально аналізуються наступні питання існуючої у ЄС
політики захисту прав споживачів: умови контрактів, безпека товарів,
цивільна відповідальність, реклама, прийоми маркетингу, методи продажу,
а також доступ до правосуддя. Особлива увага приділяється впливу цієї
політики на діяльність Співтовариства у сферах безпеки продовольчих
товарів, електронної комерції, послуг загального інтересу, фінансових
послуг, а також охорони довкілля. праці також коментуються цілі та
інструменти, передбачені новою Стратегією ЄС щодо захисту прав
споживачів, прийнятою Європейською Комісією у червні 2002 р. і
розрахованою на 2002-2006 р.р.
Наприкінці даються загальна оцінка нинішнього стану захисту прав
споживачів у Європейському Союзі та рекомендації щодо його
вдосконалення. В даному контексті слід зазначити, що держави-кандидати
повинні зважати на еволюцію практики Співтовариства, щоб дійсно досягти
того рівня захисту прав споживачів, який надає у цій сфері право ЄС.
1. Фактори, що обумовлюють необхідність здійснення активної політики у
сфері захисту прав споживачів у Європейському Союзі
Слід почати з очевидного: захист прав споживачів став реальністю в усіх
країнах, регіонах та економічних умовах. За останні три десятиріччя
заходи, що вживаються з метою захисту інтересів споживачів стали більш
численними та різноманітними як на національному, так і регіональному
рівнях; регіоналізація та глобалізація ускладнюють можливість уникнення
впливу цієї загальнопоширеної тенденції для окремої країни.
Ряд інших міркувань щодо політики в цій сфері допоможе визначити цілі
політики захисту прав споживачів на Європейському ринку, конкретизувати
сферу відносин, що регулюються в рамках цієї політики та зрозуміти її
основні риси.
1.1. Поширення політики захисту прав споживачів у світовому масштабі
Хронологічно захист прав споживачів поширювався у різних частинах світу
у такій послідовності: Сполучені Штати Америки та Канада, Західна та
Північна Європа, Південна Європа, Південна Америка та азійські країни,
Центральна Європа та країни СНД, Африка.
Це призвело до трьох найважливіших досягнень, які можна розглядати як
опори, на яких заснована політика захисту прав споживачів, а саме:
^ створення належної законодавчої бази;
^ створення державних установ, уповноважених приймати відповідні
нормативні акти у сфері захисту прав споживачів та здійснювати контроль
за дотриманням таких актів;
>• виникнення незалежних, неурядових та неприбуткових організацій, чиєю
виключною або головною соціальною функцією є підтримка інтересів
споживачів.
Зовсім нещодавно в результаті регіоналізації та/або глобалізації
економіки політика захисту споживачів набула міжнародного значення, що
пов’язане з наступним:
> транскордонні угоди, укладені, зокрема, за допомогою нових технологій,
вимагають транснаціонального контролю, вирішень та засобів компенсації;
^ для створення механізмів регулювання
використовується порівняльне право, а у галузях із
низьким рівнем регулювання працюють організації у
справах захисту прав споживачів;
^ створення економічно інтегрованих регіонів та пов’язаний з цим процес
доступу в такі регіони, як це відбувається, наприклад, в Європейському
Союзі, прискорило процес гармонізації законодавства у різних частинах
світу (включаючи законодавство про захист прав споживачів);
> у рамках процесів регіоналізації та глобалізації, захист прав
споживачів став наочним прикладом необхідності узгодження соціальних
інтересів або інтересів громадян із вимогами економіки та вільної
торгівлі, а також визначення умов, що впливають на захист інтересів
споживачів в епоху глобалізації.
Національні групи, які займаються питаннями захисту споживачів, були
організовані на міжнародному рівні, зокрема, шляхом створення
Міжнародної організації споживачів Consumers International (розташована
у Лондоні та має регіональні офіси у багатьох країнах світу). У колах
юристів та науковців також накопичується міжнародний досвід шляхом
регулярного обміну інформацією, з використанням мереж зв’язку та
навчання, головним чином між членами Міжнародної асоціації з питань
захисту прав споживачів (на базі Вільного університету Брюсселя,
Бельгія). Посадові особи органів виконавчої влади через міжнародні
мережі також співпрацюють з конкретних питань захисту прав споживачів
(таких як, наприклад, вилучення з ринку небезпечних товарів та контроль
за застосуванням несправедливих методів торгівлі та несправедливих умов
в угодах із споживачами).
В такому контексті очікується, що значно зросте кількість ініціатив
регіональних та міжнародних інституцій (Європейської Комісії, Ради
Європи, OECD, Всесвітньої організації з охорони здоров’я, Codex
Alimentarius, Міжнародної організації із стандартизації, Світової
Організації Торгівлі та Організації Об’єднаних Націй).
1.2. Підстави виникнення та підтримки політики захисту прав споживачів
Існують дві основні групи причин для виникнення політики захисту прав
споживачів: причини, пов’язані з економічними інтересами, та причини,
обумовлені соціальною політикою. Уявляється, що політика захисту прав
споживачів базується як на економічному, так і на соціальному підходах
до регулювання ринкових відносин.
1.2.1. Економічні інтереси
Споживачі мають відігравати дедалі більшу роль у створенні дійсно
функціонуючої ринкової економіки. У цьому контексті споживачам має бути
надана така ж увага, як виробникам, дистриб’юторам, імпортерам або
постачальникам. Впевненість споживачів у ринку є запорукою успіху.
Активна поведінка споживачів обумовлюється можливістю вибору товарів та
послуг на ринку та наданням їм усієї необхідної інформації.
Отже, найважливіші заходи, за допомогою яких мають бути досягнуті
зазначені вище стратегічні цілі, пов’язані з конкуренцією або з
інформацією, а саме:
^ правила конкуренції (такі як контроль за угодами чи узгодженими діями,
що обмежують конкуренцію, створюють умови для монополізації чи
зловживання монопольним становищем на ринку), а також заборона
використання методів несправедливої торгівлі, мають на меті створення
конкуренції на ринку, що, в свою чергу, має створити та розширити вибір
товарів та послуг для споживачів;
^ заходи інформування споживачів (такі як маркування продукції,
обов’язкове надання інформації в контрактах, позначення цін, заборона
недобросовісної реклами, підтримка порівняльних випробувань та
застосування т. зв. “періодів замороження”, що надають споживачеві
можливість розірвати укладений контракт) сприятимуть захисту інтересів
споживачів та максимально усвідомленому вибору.
Зазначені економічні підстави виникнення політики у сфері захисту прав
споживачів мають місце також на рівні регіональної чи міжнародної
торгівлі: відкриття кордонів та усунення перешкод для вільного руху
товарів та послуг дійсно створюють умови для більш широкого вибору для
споживачів, посилюють конкуренцію і в результаті знижують ціни для
споживачів. Аналогічна ситуація складається в процесі приватизації, що
відбувається у важливих секторах економіки, таких як комунальні послуги
або послуги “загального інтересу” (розподіл енергії, постачання води,
телекомунікації, поштові послуги, транспорт та ін.).
Неможливо заперечити той факт, що конкуренція та заходи інформування
споживачів дають позитивні результати, однак захист інтересів споживачів
в умовах ринку вимагає набагато більшого. Ринковій економіці притаманна
низка недоліків, які обумовлюють необхідність застосування додаткових
засобів захисту прав та інтересів споживачів. Такими недоліками є:
>• величезний дисбаланс між незалежними та нейтральними джерелами
інформації для споживачів, з одного боку, та рекламою, яка за своєю
природою залежна та однобічна і має на меті не інформування споживачів,
а просування товару чи послуги на ринку, з іншого;
> стандартизація угод, що укладаються із споживачами, унеможливлює для
споживача зміну умов контрактів, які він укладає, або робить таку зміну
маловірогідною;
^ проведення несправедливої маркетингової політики або застосування
несправедливих методів продажу обумовлюють той факт, що згода споживача
на укладення контракту не є усвідомленою;
^ факт наявності на ринку небезпечних та неякісних товарів та послуг.
Крім того, простір з відкритими кордонами або за відсутності кордонів ще
більше сприятиме обігу таких товарів та послуг;
^ недостатня кількість ефективних механізмів, які б дозволили
споживачеві пред’явити свою претензію та наполягти на розгляді та
вирішенні своєї справи третьою стороною;
^ проблеми забезпечення ефективного представництва колективних інтересів
споживачів у різних політичних, економічних організаціях, а також в
судових і законодавчих органах.
Нормальне функціонування ринку вимагає виявлення та виправлення
зазначених вище недоліків. Також необхідно визнати, що роль та
можливості споживача на ринку набагато слабкіші, ніж це проголошується у
теорії. Отже, незважаючи на особливості системи законодавства чи
специфіку регулювання ринку, політика захисту прав споживачів
безпосередньо впливає на повноцінне функціонування системи ринкових
відносин шляхом підвищення рівня впевненості споживача та надання йому
можливості відігравати активну роль на ринку.
1.2.2. Фактори, обумовлені соціальною політикою
Існування ряду факторів, обумовлених соціальною політикою, також є
поясненням того, чому протягом останніх десятиріч розвинувся такий
потужний рух із захисту інтересів споживачів:
^ ідеал рівності, тобто бажання більш широкого або більш справедливого
розподілу в суспільстві ресурсів та влади;
^ демократичний ідеал, тобто прагнення забезпечити активну участь усіх
громадян у процесі прийняття рішень, які їх стосуються;
^ проголошення як національними урядами, так і міжнародними
організаціями (Рада Європи, Генеральна Асамблея ООН, Європейська
Комісія), фундаментальних прав споживачів;
^ розуміння того, що споживачам треба надати гарантований мінімальний
рівень захисту в економічній сфері, а саме – від заподіяння фізичної
шкоди, але водночас і від будь-яких методів або контрактів, які можуть
нанести шкоду їх економічним інтересам.
Досягнення зазначених соціальних цінностей можливе за умов використання
наступних пріоритетних механізмів: застосування схем регулювання;
втручання держави; превентивних заходів ринкового контролю; процедур
судового захисту та систем відшкодування шкоди, заподіяній групі
споживачів; освітніх програм та ефективних механізмів представництва
інтересів споживачів.
1.2.3. Потреба у застосуванні “змішаного” підходу
Завершуючи аналіз факторів, що впливають на політику захисту прав
споживачів, слід відзначити, що, незважаючи на той факт, що такі заходи
як конкуренція, вільна торгівля та інформування мають досить суттєвий
вплив на цю політику, вони не повинні поглинатися нею. Очевидним є той
факт, що застосування цих заходів залишається корисним для споживача.
Однак при цьому необхідно мати на увазі, що таке збігання інтересів не є
ні абсолютним, ні автоматичним.
Обмеження політики захисту прав споживачів лише конкуренцією чи
інформаційними заходами призвело б до формування досить обмежених
уявлень щодо цілей та сфери захисту. Глобальною метою цієї політики є не
побудова та повноцінне функціонування ринку, а підтримка інтересів
споживачів та розширення сфери їх захисту.
Розглядати політику захисту прав споживачів лише як похідну стосовно
конкуренції або вільної торгівлі було б принципово помилковим, оскільки
це неминуче призведе до наступного:
>• обмеження сфер застосування політики захисту прав споживачів: тільки
ті сфери, вплив яких на конкуренцію чи торгівлю є доведеним, будуть
визнані відповідними;
>• обмеження кількості механізмів, що можуть використовуватися, в свою
чергу, обумовить той факт, що інформаційні заходи та конкуренція,
можливо, стануть провідними, якщо не виключними політичними
інструментами, оскільки вони більш оптимально співвідносяться з
філософією вільної торгівлі, ніж регуляція ринку та захист прав
споживачів;
^ досягнення та переваги політики захисту прав споживачів будуть служити
на користь лише належним чином поінформованим споживачам, які мають
намір використовувати таку стратегію на свою користь, при цьому будуть
проігноровані інтереси більш вразливих категорій споживачів.
1.3. Сфера застосування законодавства та політики захисту прав
споживачів
Протягом останніх років право та політика захисту споживачів
розвиваються у напрямку все більшої автономії, цілісності та
відокремленості. І вже зовсім нещодавно було сформульовано новий підхід,
що закликає до інтеграції положень політики захисту споживачів в інші
види економічної та соціальної політики. Сфера застосування політики
захисту інтересів споживачів розповсюджується на нові області, а її
вплив на них стає все більш суттєвим.
1.3.1. Основи законодавства та політики у сфері захисту прав споживачів
Наведемо основні принципи та пріоритетні напрямки діяльності в сфері
традиційної політики захисту прав споживачів, а саме:
>• освіта: споживачів знайомлять з їх правами, обов’язками та
відповідальністю; це допомагає їм відігравати активну роль на ринку;
захищає від обману та шахрайства; надає споживачам ефективний доступ до
механізмів правового захисту та відшкодування шкоди; допомагає приймати
рішення щодо придбання товарів (робіт, послуг) та розраховувати бюджет;
інформація та консультації (про товари та послуги, ризики та нещасні
випадки, пов’язані з товарами або послугами, умови угод, ціни та тарифи,
закони та правила і т.п.): маркування та упаковка товарів, застереження
та зауваження щодо використання, роз’яснення умов контрактів, надання
споживачам “періодів замороження”, заборона недобросовісної реклами,
створення мережі Консультаційних центрів для споживачів, розповсюдження
інформації через незалежні джерела, такі як групи споживачів,
організація кампаній з метою підвищення рівня поінформованості
громадськості та інше;
захист економічних інтересів споживачів: запобігання нечесним методам у
торгівлі, рекламі та продажах; запобігання несправедливим умовам в
угодах із споживачами; регулювання спекулятивних цін; регулювання
кредитів для споживачів; внутрішні займи та інші фінансові операції;
гарантійні зобов’язання у післяпродажний період; підтримка стандартів
якості тощо;
>• безпека: захист споживачів від товарів або послуг, що є небезпечними
або ненадійними, шляхом застосування запобіжних заходів (як до-ринкових,
так і після-ринкових, таких, як: інформаційні вимоги, схеми страхування
якості, зобов’язання щодо контролю під час виробництва та реалізації,
вилучення та відкликання товарів, системи обміну інформацією та
положення про нагляд за ринком), а також заходів корекції (надання
споживачам доступу до адекватних та легкодоступних схем компенсації,
зокрема шляхом накладення суворих санкцій). Сфера дії цього компонента
досить універсальна, тому що він відноситься не тільки до
законодавства щодо загальної безпеки товарів та послуг, але до усіх
секторів товарів та послуг (продукти харчування, медикаменти, косметика,
іграшки, автомобілі, побутові прилади, хімічні речовини, охорона
здоров’я, транспорт, діяльність з організації дозвілля, спорт та інше);
>• відшкодування споживачам: надання споживачам швидких та доступних
засобів реалізації їх прав; визначення належних цивільно-, кримінально-
та адміністративно-правових засобів захисту; надання групам споживачів
законного статусу або права на колективні дії в судових органах;
розробка незалежних та ефективних альтернативних механізмів вирішення
спорів;
представництво колективних інтересів споживачів: підтримка діяльності
груп споживачів; розширення участі представників споживачів у процесі
прийняття нормативних актів; створення консультаційних органів тощо;
задоволення основних потреб: тобто надання всім споживачам ефективного
доступу до основних товарів та послуг, таких як охорона здоров’я,
харчування, житло, вода, енергія, засоби зв’язку, освіта та основні
фінансові послуги.
1.3.2. Принцип інтеграції
Незважаючи на те, що політика захисту прав споживачів стала автономною,
з чітко визначеним предметом регулювання, вона тісно пов’язана з іншими
провідними напрямками державної політики. За своєю природою політика
захисту прав споживачів має горизонтальний характер, оскільки права та
інтереси споживачів так чи інакше є предметом регулювання різних
напрямків державної політики. Політика захисту прав споживачів
поширюється на економічну та соціальну сфери, але не обмежуються жодною
з них. До складу законодавства про захист прав споживачів входять норми
багатьох традиційних галузей права, однак при цьому таке законодавство
не є складовою частиною жодної з цих галузей.
Прикладами таких тісно пов’язаних між собою галузей є безпека харчових
продуктів, сільське господарство, конкуренція, фінансові послуги,
комунальні послуги (телекомунікації, енергетика, транспорт), туризм,
наукові дослідження, стандартизація та захист довкілля.
Визнання горизонтальної природи політики захисту прав споживачів
обумовлює два види наслідків:
> по-перше, це вимагає від органів, що визначають та реалізують інші
напрямки державної політики, врахування факторів, що впливають на
політику захисту прав споживачів;
^ по-друге, це обумовлює необхідність створення міжвідомчих механізмів
та структур, які здійснюватимуть інтеграцію та координацію
співробітництва різних органів держави найбільш ефективним чином.
Горизонтальна природа політики захисту прав споживачів не свідчить про
відсутність єдності права та політики в цій сфері. являється, що
автономія та специфіка політики захисту прав споживачів обумовлені
єдністю цілей права та політики в цій сфері та необхідністю нової
інтерпретації традиційної політики. Основною метою політики захисту прав
споживачів є захист прав та інтересів споживача в умовах ринкової
економіки. Єдність цілей законодавства про захист прав споживачів та
політики в цій сфері обумовлені необхідністю визнання пріоритетною лише
однієї точки зору: точки зору споживача.
1.4. Дифузна та множинна природа політики захисту прав споживачів
1.4.1. Дифузна природа поняття «споживач»
Оскільки всі ми певною мірою втягнуті у процес споживання, поняття
«споживач» є специфічним та дифузним за своєю природою. Кожен з нас
набуває статусу «споживача». Але соціальна група, яку утворюють
споживачі, є неоднорідною за своїм складом.
Дифузна природа поняття «споживач» обумовлює відповідні численні
наслідки, а саме:
^ законодавство про захист прав споживачів та політика в цій галузі
мають розглядатись в широкому контексті, оскільки сфера їх застосування
виходить за межі, визначені нормами зобов’язального права, та захисту
«покупців»; при цьому предметами регулювання є відносини, пов’язані як з
використанням будь-яких видів товарів (рухомих та нерухомих), так і
багатьох видів послуг (як матеріальних, так і інтелектуальних);
регулюється діяльність всіх суб’єктів підприємництва, незалежно від їх
місця у ланцюжку від виробництва до безпосереднього обігу товарів
(робіт, послуг) -виробник, імпортер, дистриб’ютор, виконавець послуг –
та форми власності (приватна, державна чи змішана);
>• не існує єдиного визначення поняття «споживач»: воно залишається
суб’єктивним, а його зміст залежить від місця окремо визначеного
споживача в системі ринкових відносин. В багатьох випадках поведінка,
очікування та потреби певних споживачів відрізняються. Отже, для різних
категорій споживачів мають бути визначені різні типи пріоритетних
питань. Зокрема, увагу має бути зосереджено на необхідності запобігання
тому, що в результаті певних заходів або надання компенсацій, визначених
в рамках законодавства та політики захисту прав споживачів, деякі
категорії споживачів (ті, що мають можливість скористатись засобами
захисту завдяки вищому рівню освіти чи доходів) можуть опинитись в
привілейованому становищі, тоді як інтереси більш уразливих категорій
споживачів залишатимуться без належної уваги;
>• споживачі мають спільні колективні (однорідні чи дифузні) інтереси на
ринку. Політика захисту прав споживачів має на меті захист окремих
споживачів, але разом з цим ця мета має розглядатись в більш широкому
контексті, пов’язаному з підвищенням ролі та можливості споживачів як
суб’єктів, втягнутих у процес безпосередньої взаємодії із суб’єктами
підприємництва. Отже, в основу формування політики захисту прав
споживачів мають бути покладені механізми захисту інтересів не тільки
окремих споживачів, але і груп споживачів. Такими механізмами є,
наприклад, системи колективної компенсації шкоди, заподіяної неякісною
продукцією; сукупність засобів захисту колективних інтересів споживачів,
які застосовуються в досудовому порядку або застосування процедур
банкрутства чи визнання суб’єкта неплатоспроможним.
1.4.2. Множинність чинників, що впливають на законодавство та політику
захисту прав споживачів
Законодавство про захист прав споживачів та політика в цій галузі зазнає
впливу багатьох чинників, а саме:
>• в їх основу покладені тісно пов’язані між собою заходи, передбачені
як нормами, обов’язковими для виконання (“hard-law”), так і нормами, що
мають рекомендаційний характер (“soft-law”), міжнародним публічним,
приватним або адміністративними правом;
^ зазначені право та політика визначаються державою (зокрема, державними
органами, що діють в межах відповідних адміністративно-територіальних
одиниць), недержавними громадськими організаціями, що діють в сфері
захисту прав споживачів, а також суб’єктами підприємництва.
2. Фактори, що обумовлюють необхідність здійснення активної політики
захисту прав споживачів в умовах економіки перехідного періоду та,
зокрема, в Україні
Викладені вище аргументи свідчать про необхідність посилення захисту
прав споживачів в країнах з економікою перехідного типу та, зокрема, в
Україні.
Посилення захисту прав споживачів в Україні вимагають дві групи причин:
>• причини пов’язані із специфічним становищем споживачів в країнах з
економікою перехідного періоду (як це є, наприклад, в Україні);
^ перспективи вступу до Європейського Союзу висувають ряд вимог, які
також обумовлюють необхідність підвищення рівня відповідності
законодавства країни про захист прав споживачів праву ЄС (acquis
communautaire).
2.1. Становище споживача в умовах економіки перехідного періоду та
розвитку ринкових відносин
Економіці перехідного періоду властивий різкий контраст між безробіттям,
низьким рівнем життя і зростанням цін на товари, що мають задовольняти
основні побутові потреби споживачів. В результаті економічних реформ
ринок насичується товарами, вони стають більш доступними, але, разом з
тим, зростає їх ціна. Отже, відбувається негативний вплив економічних
реформ на спроможність споживача придбавати товари та послуги.
В практичній діяльності приватних іноземних компаній непоодинокими є
випадки отримання прибутку шляхом застосування на свою користь колізій в
законодавстві та використання так званих агресивних методів торгівлі, що
спричинює шкоду найбільш вразливим категоріям споживачів. Населення
країн з економікою перехідного періоду все частіше зіштовхується з
результатами діяльності на ринку недобросовісних суб’єктів
підприємництва (як вітчизняного, так і іноземного походження), що в свою
чергу, завжди пов’язано з побудовою повноцінно функціонуючої системи
ринкових відносин.
Системі ринкових відносин в період її становлення властивий величезний
інформаційний дефіцит, який, зокрема, включає:
>• низький рівень освіти населення в галузі захисту прав споживачів;
^ відсутність належного позначення цін;
^ недоліки в маркуванні продукції;
^ відсутність інструкцій з використання товарів (результатів робіт,
послуг) та попереджень;
^ маркування товарів іноземною мовою;
^ надання неповної інформації щодо умов угод (контрактів), гарантійних
зобов’язань та прав споживача в цілому;
^ незначна кількість джерел інформації з питань захисту прав споживачів;
^ відсутність або низький рівень порівняльних тестів,
>• домінуюча роль реклами.
Але найбільш важливим є те, що в умовах економіки перехідного періоду
більшість товарів та послуг, що придбаваються споживачами, мають дуже
низьку якість або взагалі є небезпечними. З одного боку, навіть в
результаті певного вдосконалення виробництва, товари не завжди мають
високу якість в зв’язку із застосуванням низьких стандартів або їх
відсутністю. Це відбувається навіть в тих випадках, коли ціни на такі
товари є досить високими. З іншого боку, низький рівень здатності
придбавати товари (послуги) обумовлює той факт, що споживачі придбавають
товари (послуги) низької якості, але доступні за ціною. Непоодинокими є
випадки незаконного постачання таких товарів на ринок. При цьому іноді
імпорт небезпечних чи нестандартних товарів відбувається із країн з так
званим “високим рівнем регуляції”, що свідчить про те, що вимоги щодо
якості та безпеки товарів ними теж не завжди дотримуються.
В цьому контексті також слід згадати проблему, пов’язану з можливістю
використання ефективних механізмів відшкодування шкоди, заподіяної
споживачам. В умовах перехідного періоду отримання юридичної допомоги та
доступ до правового захисту є ускладненим. Посадові особи органів
державної влади не завжди добре обізнані із змінами в законодавстві, що
відбуваються в результаті розвитку ринкових відносин. В той же час
механізми колективного відшкодування шкоди застосовуються досить рідко,
і непоодинокими є факти корупції серед посадових осіб.
Швидка глобалізація економіки та розвиток ринкових відносин спричиняють
застосування заходів, які створюють реальну загрозу добробуту
споживачів. Посилюється процес диференціації суспільства, в результаті
якого лише окремі привілейовані групи споживачів мають можливість
користуватися належним захистом та перевагами, що створюються вільною
торгівлею, новими технологіями, розширенням вибору товарів
(послуг) та пільгами, що встановлюються законодавством про захист прав
споживачів. Разом з тим, все більш численні категорії споживачів
опиняються в несприятливому становищі, фактично відчуваючи себе
виключеними із споживчого суспільства. Це, в свою чергу, обумовлює той
факт, що споживачам з більш високим рівнем достатку надається можливість
придбавати товари (послуги) за більш низькими цінами, тоді як споживачі
з невисоким рівнем достатку за ті ж самі товари (послуги) мають платити
більше.
З цього приводу необхідно зауважити, що захист прав споживачів не є
прерогативою суспільства, в якому процвітає добробут. З іншого боку,
економічна криза, обумовлена недоліками здійснення економічної та
соціальної політики, веде до зростання вразливості споживачів та, отже,
вимагає більш широкого застосування компенсаційних заходів.
Існують серйозні підстави вважати, що споживачі можуть втратити
впевненість в процесі ринкових реформ, якщо переваги ринкової системи не
будуть втілені в дійсність. Така реакція може бути особливо сильною в
перехідний період, коли переваги ринкової економіки більшості споживачів
уявляються досить сумнівними: рівень інфляції та безробіття зростає,
тоді як незначна кількість населення з високим рівнем достатку
знаходиться в привілейованому становищі. В таких умовах ефективна
система законодавства про захист прав споживачів має сприяти запобіганню
негативних явищ в умовах ринкової економіки шляхом надання споживачам
впевненості в тому, що законодавство в цій сфері, навіть якщо воно
недосконале, дійсно має на меті забезпечення захисту їх прав та законних
інтересів.
Визнаючи важливу роль споживача як суб’єкта ринкових відносин, якому
надано цілий ряд фундаментальних прав, законодавство та політика в сфері
захисту прав споживачів дійсно сприяють досягненню ідеалів демократії,
належному здійсненню правосуддя та широкому представництву інтересів
споживачів, що, в свою чергу, має стати основними принципами здійснення
економічних реформ в умовах перехідного періоду.
2.2. Загальноєвропейський контекст або вплив регіоналізації
Регіональна та глобальна економічна інтеграція є досить розповсюдженою,
особливо це стосується Європи.
Фактично всі економічні партнери України знаходяться в процесі розробки
заходів, що мають забезпечити дійсно високий рівень захисту прав
споживачів:
^ країни-члени ЄС мають значний досвід застосування законодавства та
здійснення політики в сфері захисту прав споживачів. На протязі не менше
30 років приймаються нормативні акти з широкого кола питань, що
стосуються захисту прав споживачів; будується система державних установ,
уповноважених здійснювати контроль за дотриманням законодавства про
захист прав споживачів; надається підтримка недержавним організаціям,
які представляють інтереси споживачів;
^ в самому Європейському Союзі з 1972 р. активно здійснюється політика
захисту прав споживачів. Це відбувалось навіть в той період, коли
потреба в захисті прав споживачів ще не була чітко визначена Римським
Договором; в 1993 р. зазначений Договір було доповнено відповідними
положеннями, присвяченими захисту прав споживачів (ст. 129А Договору про
ЄС, підписаного в Маастрихті), сферу дії яких було розширено в
результаті прийняття в 1997 р. в Амстердамі нової редакції Договору (ст.
153);
^ зовсім нещодавно захист прав споживачів став однією з провідних сфер
здійснення фундаментальних та всебічних реформ, що відбуваються в
Центральній та Східній Європі HYPERLINK \l “bookmark16” 1 .
Потреба у проведення політики захисту прав споживачів у країнах
Центральної та Східної Європи є загальновизнаною. Було розроблено
систему дієвих та глобальних заходів, спрямованих на визначення та
реалізацію цієї політики. Результатом цих заходів стало прийняття
вичерпного та всебічного законодавства про захист прав споживачів в
Чеській та Словацькій Республіках, Естонії, Литві, Латвії, Румунії,
Угорщині, Словенії, Болгарії, Хорватії, Албанії та, значною мірою, в
Польщі. Таким чином було визнано та підтверджено «автономний характер»
права та політики у сфері захисту прав споживачів.
1 Про стан цього процесу наприкінці 90-х pp. див. Th. Bourgoignie, A.C.
Lacoste, F. Maniet, J.P. Pritchard, Towards European Harmonisation:
Consumer Law and Institutional Structures in Eleven Central and East
European Countries, Centre de droit de la consummation, CICPP Series n°
10, Louvain-la-Neuve (Belgium), 1998, ст. 159.
Оскільки внаслідок економічних перетворень поступово розвивається
інституційна структура, всі країни Центральної та Східної Європи визнали
необхідність створення спеціально уповноваженого державного органу, що
визначатиме основні напрямки та реалізуватиме політику у сфері захисту
прав споживачів та прийняття відповідних нормативних актів.
Загальновизнаною стала точка зору про те, що в зв’язку з дифузним та
горизонтальним характером політики захисту справ споживачів необхідно
здійснювати ефективну співпрацю з іншими державними установами.
З метою представництва та захисту колективних інтересів споживачів у
всіх зазначених країнах були створені недержавні організації. Відбулося
визнання права таких організацій на існування та прийняття участі в
процесі прийняття рішень, що стосуються захисту прав споживачів. В
деяких країнах (Словенія, Словаччина, Угорщина та Польща) вже розвинуто
дієвий та незалежний рух в підтримку інтересів споживачів, тоді як в
інших країнах організації із захисту прав споживачів залишаються
слабкими. Це стосується прибалтійських держав, Чехії, Болгарії та
Албанії;
^ аналогічні досягнення мають місце в Туреччині та Російській Федерації.
З метою гармонізування законодавства в цій сфері, між країнами-членами
СНД було укладено году про основні напрямки співробітництва між
державами-членами СНД в сфері захисту прав споживачів. года була
підписана 25 січня 2002 р. та ратифікована Верховною Радою країни 7
березня 2002 р.
2.3. Передумови та вплив “європеїзації”
Глава 23 Додатку до Білої Книги (1995 р.), присвяченої підготовці
асоційованих держав Центральної та Східної Європи до інтеграції у
внутрішній ринок HYPERLINK \l “bookmark18” 1 , дає детальний опис
апроксимації законодавства, що має бути здійснена асоційованими
державами в сфері захисту прав споживачів з метою вступу до ЄС.
Основні заходи мають бути вжиті в наступних сферах: безпека продуктів
(заходи як загального, так і галузевого характеру); зобов’язання з
після-продажного та гарантійного обслуговування; класифікація товарів
для споживачів; позначення цін на харчові та нехарчові продукти;
недобросовісна, а також порівняльна реклама; споживчі кредити;
несправедливі умови контрактів, що укладаються із споживачами;
комплексне туристичне обслуговування; контракти, що укладені за межами
офісу; контракти, що укладаються на відстані (включаючи електронну
комерцію); методи торгівлі та маркетингу; захист споживачів при
укладенні контрактів щодо придбання нерухомого майна на базі «таймшер»;
накладення стягнень та альтернативні механізми вирішення спорів за
участю споживачів.
Біла Книга також наголошує на важливості ефективної реалізації права та
політики в зазначених сферах та визначає ряд умов, що є необхідними для
належного застосування законодавства про захист прав споживачів.
Такими умовами є:
^ надання споживачам фундаментальних прав;
1 White Paper of 10 May 1995 on the Preparation of the Associated
Countries of Central and Eastern Europe for Integration into the
Internal Market of the Union, COM(95) 163 final/1 and 2, ct. 438
^ створення належної інституційної структури, уповноваженої
діяти в сфері захисту прав споживачів;
> розробка дорадчих процедур, що сприятимуть здійсненню представництва
інтересів споживачів та забезпечать участь споживачів в процесі
прийняття нормативних актів;
^ проведення інформаційних та освітніх кампаній;
^ надання споживачам можливості застосовувати ефективні механізм
відшкодування шкоди;
^ сприяння подальшому розвитку недержавних організацій споживачів.
3. Право та політика у сфері захисту прав споживачів у Європейському
Союзі: огляд acquis communautaire
До початку дев’яностих років навряд чи можна було говорити про справжню
політику у сфері захисту прав споживачів на рівні Європейського
Співтовариства. Тривалий час визначенню та розвитку політики в цій
галузі не надавалось належної уваги.
Політика захисту прав споживачів набула офіційного визнання
Співтовариством лише в результаті прийняття в Маастрихті нової редакції
Договору 1957 р. Зазначена тенденція була підтверджена та навіть
посилена в результаті перегляду згаданого Договору в Амстердамі у 1997
р. Протягом останнього десятиріччя на рівні Співтовариства були прийняті
численні нормативні акти, що регулюють різноманітні відносини в сфері
захисту прав споживачів. Вплив таких нормативних актів на політику у
сфері захисту прав споживачів, що здійснюється окремими державами, стає
все більш суттєвим. Потреби в подальшому вдосконаленні права та політики
в цій галузі також обумовлені процесом розширення ЄС. Принцип
інтеграції, проголошений в процесі перегляду Договору в Амстердамі,
також вимагає подальшого розширення сфери застосування цієї політики.
Як передбачено стратегією щодо захисту прав споживачів, розробленою
Європейською Комісією та прийнятою в червні 2002 р. на період з 2002
року по 2006 рік, пріоритет має бути наданий консолідації існуючого
acquis.
3.1. Виникнення і розвиток права та політики ЄС у сфері захисту прав
споживачів
В рамках Договору 1957 р. про створення Європейського Економічного
Співтовариства (далі ЄЕС), політика у сфері захисту прав споживачів не
була проголошена єдиною для Співтовариства: споживачі не згадувалися в
Договорі, а представництво їх інтересів ніяк не забезпечувалося, на
відміну від інтересів інших груп, представники яких увійшли до
Економічного та Соціального комітетів (ст. 253 Договору, зараз – ст.
257).
Однак, незважаючи на відсутність прямого визнання необхідності захисту
споживачів, кілька Директив, які були прийняти протягом першого
десятиріччя існування Співтовариства, стосувалися важливих аспектів їх
захисту, зокрема, відносно продуктів харчування, здоров’я та годування
тварин, фармацевтичної продукції, тканин, косметики, побутових
електроприладів, а також транспортних засобів. Таким чином було прийнято
приблизно 250 Директив, спрямованих на гармонізацію стандартів
країн-членів Співтовариства у галузі класифікації, назв, упаковки,
представлення та маркування споживчих товарів, якщо ці стандарти
створювали перешкоди для вільного пересування товарів у межах території
ЄЕС. Такі заходи, здійснені на рівні
Співтовариства, в першу чергу пояснюються очевидними економічними
причинами: усуненням торгових бар’єрів для вільного руху та бажанням
зменшити викривлення конкуренції на Європейському ринку.
Вперше за час існування Співтовариства міркування, більш тісно пов’язані
з визначенням політики, спрямованої на підтримку інтересів споживачів на
ринку, були висловлені тільки у висновках Самміту Голів Держав та
Урядів, що відбувся в Парижі у 1972 р., та у попередньому Плані Дій щодо
захисту та інформування споживачів, прийнятому Радою Міністрів у квітні
1975 р. на виконання висновків Самміту.
Маючи на меті формування та поширення власного позитивного іміджу,
Європа визначила захист прав споживачів та довкілля як нові сфери
діяльності Співтовариства.
Було проголошено курс на розширення сфери дії та створення соціальної
концепції політики захисту прав споживачів. Підвищення життєвого рівня,
визнане як мета Співтовариства в ст. 2 Римського Договору, з цього часу
більше не може розглядатись лише у кількісній площині (підвищення
доходів та купівельної спроможності населення); воно повинно також
розглядатися у якісному вимірі: як спрямоване на поліпшення, в
найширшому значенні цього слова, умов життя громадян Європи. Це
відповідає широкому соціальному підходу до політики захисту прав
споживачів. Виникнення такої політики обумовлено економічними факторами,
пов’язаними із вільним рухом товарів та послуг і нормальним
функціонуванням ринку. Не менш важливими, однак, визнаються у даному
контексті і соціальні фактори. Охорона здоров’я та безпеки споживачів
має таке ж значення, як і захист їх економічних інтересів. Серед
основних прав споживачів План Дій визначає також право на компенсацію
збитків, право на інформацію та освіту і право на представництво. Ідея є
очевидною: процес економічної інтеграції ЄЕС має принести соціальні
переваги споживачам, а саме: вищий рівень захисту їх економічних
інтересів, поліпшення охорони здоров’я та гарантування безпеки,
ефективний доступ до правосуддя, участь у процесі прийняття рішень та
поліпшення освіти у питаннях, що відносяться до самого процесу
споживання. ЄЕС визнає та підтверджує необхідність надання споживачам
гарантій щодо мінімального обов’язкового рівня соціального захисту в
рамках процесу створення внутрішнього ринку Співтовариства.
Після Плану Дій 1975 р. з інтервалом у 3-5 років було прийнято ще
декілька планів дій. Ці програми, що містять необхідні норми стосовно
захисту прав споживачів, є базисом, на якому ґрунтується активна та
амбітна політика Співтовариства у цій сфері. Вони визначають необхідні
заходи, встановлюють кінцеві терміни їх прийняття у кожному випадку,
містять перелік пріоритетних питань.
Незважаючи на те, що на політичному рівні Співтовариством було зроблено
чіткий вибір на користь прийняття спеціальної узгодженої програми дій
стосовно споживачів, процес реальної матеріалізації цих намірів, на
жаль, не був настільки ефективним, як хотілося б. Це зумовлено трьома
основними причинами:
> законодавча база діяльності Співтовариства в цій сфері все ще є
недосконалою, оскільки прийняті плани дій залишаються лише політичними
деклараціями, а не обов’язковими до виконання актами Співтовариства;
^ така різниця між кількістю проголошених та фактично реалізованих
заходів пояснюється, зокрема, тим, що, за відсутності положень Договору
стосовно споживачів, втілення заходів у сфері захисту споживачів
ґрунтується на ст.ст. 100 та 100 А, що передбачають створення
внутрішнього ринку і уповноважують Раду вживати заходів для гармонізації
законів та правил, згідно з якими функціонують Єдиний (ст. 100) або
внутрішній ринок (ст. 100 А). Таким чином, політика захисту прав
споживачів не обмежується власним предметом регулювання, а розглядається
як складова частина політики внутрішнього ринку. В результаті цього
гармонізація законодавства, що регулює відносини із споживачами,
допускається лише за умови повної доведеності впливу цього законодавства
на нормальне функціонування ринку;
>• з’ясувалося, що одностайне прийняття рішень, як це було передбачено
спочатку, є проблематичним: або через те, що одна або декілька
країн-членів відмовилися підтримати заходи, безпосередньо спрямовані на
захист інтересів споживачів, або в зв’язку з тим, що держави-члени не
були схильні передавати Співтовариству ще одну сферу їх компетенції.
Отже, не викликає жодного подиву той факт, що з 1975 р. і до кінця 80-х
р.р. було прийнято лише незначну кількість директив в галузі захисту
прав споживачів.
Зазначені директиви стосуються наступних сфер:
^ маркування продовольчих товарів (18 грудня 1978 р.) HYPERLINK \l
“bookmark23” 1
1 ОІ п° Ь 33 від 8 лютого 1979 р., ст. 1.
2 ОІ п° Ь 158 від 26 червня 1979 р., ст. 19.
HYPERLINK \l “bookmark21” ^ позначення цін продовольчих товарів (19
червня 1979 > недобросовісна реклама (10 вересня 1984 р.) HYPERLINK \l
“bookmark21” 1
^ відповідальність за неякісні продукти (25 липня 1985 р.) HYPERLINK \l
“bookmark25” 2
^ укладення контрактів поза межами службових приміщень (20
грудня 1985 р.) HYPERLINK \l “bookmark24” 3
>• споживчі кредити (22 грудня 1986 р.) HYPERLINK \l “bookmark26” 4
^ позначення цін непродовольчих товарів (7 червня 1988
За винятком Директиви про відповідальність за неякісні товари, усі інші
директиви стосуються заходів, що відносяться виключно до інформування
споживачів. Вони регулюють виконання зобов’язань щодо: надання
споживачам інформації на стадії, що передує укладенню контракту;
необхідності письмової згоди на укладення контракту; заборони
недобросовісної реклами; правил маркування; надання доступної інформації
про ціну; гармонізації шляхів визначення та повідомлення про розмір
відсоткової ставки за надання кредиту; застосування “періоду
замороження”, який дозволяє покупцю за власною ініціативою розірвати
договір, якщо його було укладено за межами службових приміщень, тощо.
1 О] п° Ь 250 від 19 вересня 1984 р., ст. 17.
2 О] п° Ь 210 від 7 серпня 1985 р., ст. 29.
3 О] п° Ь 372 від 31 грудня 1985 р., ст. 31.
4 О] п° Ь 42 від 12 лютого 1987 р., ст. 48.
5 О] п° Ь 142 від 9 червня 1988 р., ст. 19
Стосовно решти заходів, передбачених планами дій, слід зазначити, що
було реалізовано дуже незначну їх кількість. Заходи, які стосуються
безпеки товарів та послуг, пропонованих споживачам, залишаються
секторальними або обмеженими встановленням експериментальних систем
обміну інформацією між державами-членами ЄС та Комісією. У таких
важливих галузях як освіта споживачів та доступ до правосуддя
Співтовариством не було прийнято жодних нормативних актів. Залишаються
без відповіді багато питань, що пов’язані з захистом економічних
інтересів споживачів (наприклад, недобросовісна реклама, використання
несправедливих умов у контрактах або застосування рекламних прийомів та
методів продажу, які загрожують концепції згоди споживача).
Слід наголосити на існуванні чинників, що обумовлюють необхідність
наповнення політики захисту прав споживачів конкретним змістом, а саме:
>• економічні та соціальні проблеми, які виходять за межі політики
захисту прав споживачів, стають все більш серйозними на фоні того, що
внутрішній ринок стає реальністю в ЄС;
^ дедалі численніші випадки викривлення конкуренції та встановлення
перешкод у здійсненні вільного руху товарів та послуг в межах ЄС, які
обумовлені колізіями між не уніфікованими та деталізованими
національними законодавствами держав-членів про захист прав споживачів;
1 Справа 120/78, Rewe-Zentral, ECJ 1979, ст. 649
^ Суд Європейського Співтовариства у своєму рішенні у справі Cassis de
Dijon HYPERLINK \l “bookmark28” 1 від 20 лютого 1979 р. визнав, що
національні заходи, спрямовані на захист прав споживачів, мають
застосовуватись лише за умови виправданості такого застосування та
дотримання принципу пропорційності. Таким чином було визнано
необхідність гармонізації законодавства про захист прав споживачів з
метою сприяння нормальному функціонуванню внутрішнього ринку. Так звана
доктрина Cassis de Dijon застосовувалась Судом на постійній основі при
вирішенні питань, пов’язаних із застосуванням норм законодавства окремих
країн про захист прав споживачів, маркування продукції, найменування та
склад продуктів, рекламу та методи маркетингу; в 1986 р. аналогічний
підхід було застосовано щодо сфери послуг HYPERLINK \l “bookmark31” 1 .
> Рішення у справі Cassis de Dijon свідчить про підвищення ролі тих
напрямків політики, що розглядаються Судом Європейського Співтовариства
як “імперативні вимоги” чи “вимоги, обумовлені загальним інтересом”
(вважається, що вони можуть спричинити встановлення легітимних перешкод
вільній торгівлі в межах ЄС). З метою усунення або зменшення викривлення
конкуренції, спричиненої такого роду винятками, необхідними є позитивні
гармонізаційні заходи на рівні Співтовариства.
3.2. Підтвердження визнання політики захисту прав споживачів складовою
частиною політики Співтовариства в Договорі про ЄС
3.2.1. Стаття 129 А Договору про Європейський Союз (Маастрихтська
редакція, 1992 р.)
1 Справа 205/84, Assurance-Coassurance, ECJ 1986, ст. 3755
У 1992 р. Римський Договір було доповнено новим розділом, присвяченим
політиці захисту прав споживачів, що є значним прогресом, навіть якщо це
тільки один крок у процесі формування активної та цілісної політики
захисту споживачів на рівні Європейського Співтовариства.
Відтепер Договір про Європейський Союз (ст. З (ї), колишня ст. З (б))
містить чітку законодавчу основу для дій Співтовариства у галузі захисту
прав споживачів. “Внесок у посилення захисту споживачів” стає одним із
заходів, які дозволено вживати Співтовариству з метою досягнення цілей,
визначених у ст. 2 Договору.
Нові норми щодо захисту прав фактично містяться лише в одній статті –
ст. 129 А, яка має такий вигляд:
Співтовариство повинно сприяти досягненню високого рівня захисту
споживачів шляхом:
а) застосування заходів, прийнятих на виконання
статті 100 А у контексті створення внутрішнього
ринку;
б) спеціальних зусиль, спрямованих на підтримку та
у доповнення політики, яку проводять держави-
члени для охорони здоров’я, безпеки та захисту
економічних інтересів споживачів і надання
споживачам необхідної інформації;
рада, діючи у відповідності до процедури, що згадується у статті 189 В,
та після консультацій з Комітетом із соціальних та економічних питань,
має ухвалити спеціальні дії, що згадуються у параграфі 1 (б);
заходи, ухвалені у відповідності до параграфу 2, не повинні завадити
будь-якій із країн-членів продовжувати застосовувати або прийняти більш
жорсткі засоби захисту. Такі заходи повинні відповідати цьому Договору.
Про них необхідно сповістити Комісію. Стаття 129 А містить кілька
позитивних елементів щодо
розвитку політики захисту прав споживачів на рівні Співтовариства, а
саме:
>• визнано легітимність заходів, спрямованих на здійснення
політики захисту прав споживачів на рівні
Співтовариства; чітко підтверджено компетенцію Європейської Комісії у
формулюванні пропозицій з питань, що ніяким чином не пов’язані з
політикою внутрішнього ринку; отже, політиці захисту прав споживачів
надається дедалі більше уваги;
>• при виборі та визначенні змісту запропонованих заходів обов’язковим є
забезпечення високого рівня захисту європейських споживачів; необхідно
визначити так званий “спільний знаменник”, який, можливо, не буде
найбільшим, але й не повинен бути найменшим HYPERLINK \l “bookmark32” 1
; таким чином підтверджується еволюційний підхід до процесу гармонізації
законодавства Співтовариства;
1 В рішенні у справі Germany v. European Parliament and Council від 13
травня 1997 р. (ECJ 1997, ст. I-2405), Суд Європейського Співтовариства
надає роз’яснення щодо належного тлумачення поняття “високий рівень
захисту” (Німеччина звернулась із запитом щодо рівня захисту прав
споживачів, визначеного Директивою ЄС 94/19 від 30 травня 1994 р. про
недостатньо високий рівень захисту вкладників). Це підтверджує, що
вимоги щодо високого рівня захисту, визначені в рамках ст. 129 А
Договору, мають братися до уваги при регулюванні інших відносин в рамках
Договору, включаючи нормальне функціонування ринку.
>• як позитивний приклад можна розглядати застосування принципу
субсидіарності, визначеного у ст. 3Ь Договору. Цей принцип полягає
необхідності мінімального обсягу імплементації норм, що містяться у
директивах щодо захисту споживачів. Це, в свою чергу, надає
державам-членам можливість приймати на національному рівні норми права,
які забезпечують більш високий рівень захисту прав споживачів, ніж це
передбачено нормами європейського права;
^ процедура прийняття Співтовариством нормативних актів згідно із ст.
129 А визначається ст. 251 (колишня 189 В) та характеризується двома
позитивними моментами, а саме: принципом кваліфікованої більшості та
активною участю Європейського Парламенту, інституції Співтовариства, яка
зазвичай підтримує інтереси споживачів.
Однак, поряд з цими досягненнями має місце обмежене та неоднозначне
трактування повноважень Комісії, наданих їй відповідно до ст. 129 А:
1 Ця Директива замінює два попередньо прийнятих акти – Директиву 1979 р.
про позначення цін на продовольчі товари та Директиву 1988 р. про
позначення цін на непродовольчі товари. Ці дві директиви були прийняті
не на основі положень Договору, що стосуються внутрішнього ринку, а у
відповідності до загальних норм, що містяться в ст. 235 (зараз – ст.
308) Договору.
> у параграфі 1 (А) ст. 129 А знову підтверджено зв’язок між політикою
внутрішнього ринку та політикою захисту прав споживачів – таким чином,
як і раніше, існує можливість виникнення проблем, пов’язаних з визнанням
законності заходів, спеціально призначених для захисту прав споживачів.
Попередні дебати з цього приводу не дали результату. На жаль, після 1992
р. Європейською Комісією не було докладено необхідних зусиль щодо
застосування ст. 129 А як правової підстави для вжиття заходів в сфері
захисту прав споживачів. Фактично, на цей час Співтовариством було
прийнято лише один нормативний акт на підставі ст. 129 А, а саме
Директиву про захист споживачів при позначенні цін на товари, що
пропонуються споживачам HYPERLINK \l “bookmark33” 1 ;
>• основні проблеми, які фактично ставлять під сумнів легітимність
політики Співтовариства у сфері захисту прав споживачів та можуть
обмежити її вплив, пов’язані із термінологією, що вживається. На
підставі буквального тлумачення принципу субсидіарності та його
застосування до різних напрямків соціальної політики Співтовариства, в
тому числі політики захисту прав споживачів умови типу “Співтовариство
має робити внесок у…” або “конкретні дії, що підтримують або
доповнюють політику, яку здійснюють держави-члени” можна розуміти таким
чином, що Комісія не має права втручатися в сфери, в яких ще не було
вжито заходів усіма країнами-членами або більшістю з них. Уявляється, що
таке тлумачення принципу субсидіарності є помилковим HYPERLINK \l
“bookmark35” 1 .
>• три із основних прав, які звичайно надаються споживачам та
підтверджуються у Плані дій 1975 р., були виключені із ст. 129 А: право
на освіту, право на відшкодування заподіяної шкоди, доступ до правосуддя
та право споживачів на представництво їх колективних інтересів.
3.2.2. Стаття 153 Договору про ЄС (Амстердамська редакція, 1997 р.)
1 Щодо принципу субсидіарності та його структури див. Th. Bourgoignie,
Le
principe de subsidiaritй et son application а la politique communautaire
de protection des consommateurs, in Mйlanges P. De Vroede, Kluwer,
Brussels, 1994, ст. 193-227.
Подальший перегляд ст. 129 А, яка відповідно до нової нумерації положень
Договору стає ст. 153 (зміни в нумерації внесені згідно із ст. 11
Амстердамського Договору, підписаного в червні 1997 р.), підтверджує та
розширює законодавчу базу для подальшого розвитку політики захисту прав
споживачів на рівні Європейського Співтовариства.
В зв’язку із внесенням змін до Договору було вдосконалено редакцію ст.
129А Договору, підтверджуючи подальше визнання Європейським
Співтовариством різноманітних аспектів політики захисту прав споживачів
та її горизонтальної природи, а саме:
^ до переліку цілей політики Співтовариства у сфері захисту прав
споживачів додано освіту та представництво інтересів споживачів (“їх
право на самоорганізацію для захисту своїх інтересів”);
> введено новий параграф, спрямований на забезпечення інтеграції
політики захисту споживачів в інші види політики та діяльності
Співтовариства: “Вимоги захисту споживачів необхідно брати до уваги при
визначенні та реалізації інших видів політики та діяльності
Співтовариства” (пар.2).
Однак, остаточний результат не є досконалим: доступ до правосуддя знову
не згадується серед цілей політики Співтовариства у сфері захисту прав
споживачів; зберігається згадка про тісний зв’язок між політикою у сфері
захисту прав споживачів та внутрішнім ринком. Таким чином, залишається
невирішеним питання щодо законності прийняття сприятливих для споживачів
директив із гармонізації тільки на підставі ст. 153 без посилання на ст.
95 (колишня 100 А).
3.2.3. Ніццький Договір (2001 р.)
Перегляд Договору про ЄС, що відбувся в результаті підписання 26
лютого 2001 р. Ніццького Договору, був спрямований виключно на
вирішення інституційних питань, що головним чином було обумовлено
розширенням ЄС. Зміни щодо політики ЄС в сфері захисту прав споживачів
не вносились.
3.3. Побудова acquis communautaire у сфері захисту прав споживачів
Незважаючи на недоліки, які значно ускладнюють застосування ст.ст. 129А
та 153 Договору про ЄС, внесення в Договір положень про захист прав
споживачів суттєво вплинуло на розвиток законодавства Співтовариства про
захист прав споживачів. Починаючи з 1992 р. були внесені та прийняті
пропозиції щодо застосування численних масштабних заходів, що
підтвердило важливий статус політики захисту прав споживачів як
складової частини сучасної політики Співтовариства (1).
На виконання принципу інтеграції були визначені нові сфери та розширене
коло відносин, які є предметом регулювання традиційної політики захисту
прав споживачів (2).
Подальшому розвитку acquis communautaire значною мірою сприяли суттєві
досягнення в сфері захисту прав споживачів, що мали місце в країнах
Центральної та Східної Європи, а також в інших країнах-кандидатах до
вступу в ЄС за сприяння, зокрема, Європейського Співтовариства, яке було
надано у вигляді технічної допомоги.
3.3.1. Нові позитивні заходи щодо гармонізації законодавства у сфері
захисту прав споживачів
Такі ініціативи стають не тільки численнішими, ніж раніше, але також
більш фундаментальними, оскільки вони стосуються самої суті політики
захисту прав споживачів. Окрім заходів інформаційного характеру,
положення останніх
Директив мають на меті змінити саму природу відносин у сфері захисту
споживачів, шляхом введення нових вимог, передбачення нових категорій
прав та заборони окремих видів діяльності. Результатом таких ініціатив є
підвищення рівня захисту споживачів та посилення впливу законодавства
Співтовариства на законодавство держав-членів.
Нижче надається короткий опис основних нормативних актів Співтовариства,
прийнятих з початку 90-х рр. Доцільно буде класифікувати ці акти в
хронологічному порядку.
а. Комплексне туристичне обслуговування (13
червня, 1990 р.) HYPERLINK \l “bookmark40” 1
Найважливіші норми Директиви регулюють деякі умови контрактів, що
укладаються між туроператором, турагентом та споживачем. Зокрема,
Директива встановлює сувору відповідальність туроператора (турагента) у
випадку ненадання послуг або надання послуг неналежної якості. випадку
неплатоспроможності виконавця споживачі користуються фінансовим
захистом.
б Загальна безпека продукті (29 червня 1992 р. HYPERLINK \l “bookmark39”
2,
нова редакція від 3 грудня 2001 р. HYPERLINK \l “bookmark41” 3 )
1 01 п° Ь 158 від 23 червня 1990 р., ст. 59.
2 01 п° Ь 228 від 11 серпня 1992 р., ст. 24.
3 01 п° Ь 11 від 15 січня 2002 р., ст. 4.
Ця Директива 1992 р. має горизонтальний характер і розповсюджується на
будь-яку продукцію, що її споживає людина, та чиї показники безпеки не
регулюються або неповністю регулюються вертикальними або
галузевими директивами (наприклад, харчові та фармацевтичні продукти,
косметика, транспортні засоби, іграшки тощо) HYPERLINK \l “bookmark42”
1.
Директива зобов’язує всіх виробників, імпортерів та інших учасників
ланцюжка споживання, в тій мірі, в якій їх діяльність може вплинути на
показники безпеки продукції, дотримуватись вимог загальної безпеки,
тобто вимог поставляти на ринок тільки “безпечну” продукцію. Крім
вищезгаданих, директива містить додаткові вимоги, а саме: здійснювати
превентивні заходи контролю за процесом виробництва; спостерігати за
станом продукції після того, як вона з’явилася на ринку; надавати повну
інформацію щодо ризиків, пов’язаних із продукцією; вживати будь-яких
необхідних заходів, включаючи вилучення товарів з ринку, для запобігання
нещасних випадків.
Директива накладає також зобов’язання на держави-члени. Вона вимагає
створити належну інституційну структуру, яка б гарантувала, що
продукція, яку пропонують споживачеві, дійсно відповідає умовам безпеки,
визначеним законодавством Співтовариства. Від держав-членів вимагається
вжиття всіх необхідних заходів для надання уповноваженим органам
відповідних повноважень для контролю за безпекою продукції на ринку,
включаючи повноваження вилучати небезпечні товари.
1 Щодо детального опису Директиви та її імплементації державами-членами
ЄС, а також країнами Центральної та Східної Європи див. F. Maniet, La
sйcuritй des produits de consommation en Europe, Centre de droit de la
consommation, Louvain-la-Neuve, 2000, ст. 402. На підставі цього
дослідження в 2001 р. було прийнято нову редакцію Директиви 1992 р.
Директива передбачає створення обов’язкової системи швидкого обміну
інформацією між державами-членами у випадку серйозної та нагальної
небезпеки, що викликана циркулюючими на ринку товарами (так звана
система ЯЛРЕХ). На рівні Співтовариства встановлюється процедура
для повідомлення про надзвичайні заходи, вжиті державами-членами для
запобігання, обмеження або вимоги спеціальних умов для розповсюдження
або можливого використання товару або цілої групи товарів на їх
території, у зв’язку з серйозною та нагальною загрозою, яку створює
товар при нормальних та легко прогнозованих умовах його використання,
для здоров’я та безпеки споживачів. Встановлена процедура попередження
полягає в негайному інформуванні Європейської Комісії, яка повідомляє
про це інші держави-члени.
Стаття 9 Директиви надає Комісії повноваження – при дотриманні основних
умов та процедур, які є (на наш погляд) дуже суворими – приймати
рішення, яке зобов’язує держави-члени вдаватися до тимчасових заходів,
таких як вилучення або заборона реалізації товару HYPERLINK \l
“bookmark44” 1 . Директиву було доповнено та практично замінено новою
Директивою від 3 грудня 2001 р. про загальну безпеку продукції. Ця
Директива відміняє попередню з
15 січня 2004 р. HYPERLINK \l “bookmark43” 2
1 Ст. 9 була застосована лише один раз: див. Рішення Комісії від 7
грудня 1999 p., OJ від 9 грудня 1999, n° L 315, ст. 46.
2 Щодо опису нової Директиви див. F. Maniet, La sйcuritй des produits de
consommation en Europe, Centre de droit de la consommation,
Louvain-la-Neuve, 2000, ст. 402.; також: F. Maniet, The transposition of
the general product safety Directive 923/59/EC by the Member States of
the European Union, Consumer Law Journal, 1999, ст. 15 – 23.
Зміни були викликані необхідністю прояснення деяких головних понять, які
застосовуються у Директиві, таких як визначення “виробників” та
“дистриб’юторів”, визначення “небезпечного” товару, а також “серйозних
та нагальних ризиків”, що виправдовують надзвичайні заходи. Вводяться
додаткові вимоги до виробників та продавців, а саме стосовно відкликання
та вилучення товару, уточнюються повноваження органів ринкового
моніторингу. Зроблено також спробу прояснення співвідношення між цією
Директивою – зважаючи на те, що вона відноситься до усієї продукції – та
галузевими директивами “нового підходу”, які стосуються окремих товарів
(харчові продукти, ліки, іграшки та ін.). Була зміцнена адміністративна
взаємодія між національними органами контролю за ринком (обмін
інформацією про небезпечні продукти, методи та результати тестів,
спільні проекти у галузі нагляду та тестування, обмін досвідом,
поліпшення роботи існуючої системи інформування глЛРБХ та інше), а
умови, які визначають дії самої Європейської Комісії, пом’якшено,
наприклад, у відношенні експорту небезпечної продукції за межі
Європейського Союзу (ст. 13)
в. Несправедливі умови контрактів в угодах із
споживачами (5 квітня 1993 р.) HYPERLINK \l “bookmark45” 1
Директива визначає, що умови, наведені у контрактах із споживачами,
мають бути викладені простою та зрозумілою мовою. Згода, якої досягли
сторони, є недійсною, якщо загальні умови є нечитабельними або
незрозумілими. випадку невиконання цієї вимоги, або якщо існують
будь-які сумніви відносно значення умови, вона тлумачиться на користь
споживача.
Директива встановлює критерії визначення умови несправедливою.
Передбачено загальний порядок кваліфікації умов як несправедливих:
“умова контракту, щодо якої не відбулися спеціальні переговори, буде
визнана несправедливою, якщо в порушення правил добросовісності, така
умова спричиняє суттєвий дисбаланс в правах та обов’язках сторін за
даним контрактом, чим завдається шкода споживачеві” (ст. 3.1).
1 01 п° Ь 95 від 21 квітня 1993 р., ст. 29.
Ця загальна норма доповнена переліком умов, що розглядаються як
несправедливі (перелік міститься в Додатку до Директиви). Цей
перелік має рекомендаційний характер.
Державам-членам надано право в процесі імплементації Директиви у власне
національне законодавство доповнювати зазначений перелік іншими умовами,
що мають розглядатися як несправедливі, а також створювати власні списки
таких умов, що мають обов’язковий, а не лише рекомендаційний характер.
Фактично всі держави-члени ввели у національне законодавство норми щодо
визначення несправедливих умов контракту, і такі норми спрямовані на
забезпечення вищого рівня захисту прав споживачів, ніж це передбачено
Директивою HYPERLINK \l “bookmark47” 1 . В рішенні по справі Осеапю Суд
Європейського Співтовариства підтверджує, що державам-членам надається
право приймати норми, спрямовані на забезпечення більш високого рівня
захисту, зокрема, шляхом надання обов’язкової юридичної сили положенням,
що стосуються визначення переліку несправедливих умов, та дає досить
широке тлумачення цих норм. Такий підхід є досить сприятливим для
споживача, оскільки можна зробити висновок про те, що деякі положення
Директиви можуть розглядатися як такі, що мають обов’язковий характер
HYPERLINK \l “bookmark46” 2 .
1 Щодо порівняльного аналізу ситуації в країнах-членах див. Unfair
Terms: 5 Years After. Evaluation and Prospects for the Future, European
Commission, Brussels, 1999.
2 Справи C-240/98 до C-244/98, ECJ 2000, ст. I-4941. Суд визнав
несправедливою умову контракту щодо виключної юрисдикції за місцем
розташування продавця.
Стаття 6.2. визначає, що вибір права країни, що не є членом ЄС, для
регулювання відносин за контрактом не позбавить споживача можливості
скористатися захистом, передбаченим у Директиві. Європейське
Співтовариство визначає принцип міжнародного приватного права який
застосовуватиметься в процесі прийняття наступних директив з питань
захисту прав споживачів.
г “Таймшер” (26жовтня 1994р.) HYPERLINK \l “bookmark49” 1
Директива 94/47 ЄЕС про захист покупців, що стосується окремих положень
контрактів, пов’язаних із придбанням власності на основі “таймшер”,
спрямована на збалансування прав та обов’язків відповідних сторін із
детальним регулюванням форми та змісту контракту. Можна відмітити, що
принцип права на відмову, або період “замороження”, який застосовувався
у 1985 р., з’являється знову, при цьому покупцю надається право в
односторонньому порядку розірвати контракт протягом десяти днів з
моменту його укладення (ст. 5).
д. Контракти, що укладаються на відстані (20 травня 1997р р.) HYPERLINK
\l “bookmark48” 2
Ця Директива є дуже важливою, оскільки вона сприяє стандартизації
торгових прийомів і методів продажу – питань, щодо яких позиція
Співтовариства була дуже невизначеною.
1 01 п° Ь 280 від 29 жовтня 1994 р., ст. 83.
2 01 п° Ь 144 від 4 червня 1997 р., ст. 19.
3 Директива 2002/65/ЕС від 23 вересня 2002 р., 01 п° Ь 271 від 9 жовтня
2002 р., ст. 16.
Сфера дії Директиви дуже широка, вона охоплює контракти, укладені між
споживачем та постачальником з використанням форми дистанційного
зв’язку, яка визначена дуже широко та включає головним чином замовлення
по пошті, телефону, супутниковий або інтернет-продаж, теле-продаж, а
також рекламу шляхом масового розсилання персоналізованих листів та
розповсюдження брошур. Продаж фінансових послуг на відстані не включено
у сферу дії Директиви, однак у вересні 2002 р. було прийнято спеціальну
Директиву щодо надання фінансових послуг з використанням дистанційних
методів маркетингу HYPERLINK \l “bookmark50” 3 .
Директива містить більш жорсткі вимоги щодо надання продавцем інформації
на стадії, що передує укладенню контракту, та перелічує відомості, які
обов’язково має містити контракт:
інформацію про постачальника та, у випадку наявності вимоги про
попередню оплату, його адресу;
основні характеристики відповідних товарів та послуг;
ціну товару чи послуги з урахуванням усіх податків та зборів;
вартість доставки;
умови доставки, оплати та виконання контракту;
можливість для покупців застосувати період “замороження” відповідно до
законодавства Співтовариства;
вартість використання дистанційних засобів комунікації;
період, протягом якого є діють умови щодо ціни товару (послуг);
мінімальний термін тривалості контракту у випадку, коли такий контракт
укладено щодо регулярної (поточної) поставки продуктів чи послуг.
Контракт має містити наступні відомості:
інформацію, зазначену вище у пунктах (1)-(6);
інформацію щодо реалізації права на відмову від контракту;
^ географічну адресу (зазначення лише реквізитів поштової скриньки
заборонене) місця здійснення підприємницької діяльності постачальника,
куди мають направлятися скарги;
інформацію про після-продажне та гарантійне обслуговування (якщо таке
надається);
>• умови відмови від контрактів, що укладаються на невизначений строк
або на строк більше одного року.
Зазначена інформація має бути доступною та зрозумілою. Директива залишає
на розсуд держав-членів вирішення питання щодо визначення моменту, коли
контракт вважається укладеним, але вимагає включення до контракту
зазначеної вище необхідної інформації – це має бути підтверджено в
письмовій формі під час виконання контракту або не пізніше моменту
доставки (якщо тільки така інформація ще не надавалась споживачеві до
укладення контракту в письмовій чи будь-якій іншій зручній для нього
формі).
Згідно з нормами Директиви споживач має право на протязі 7 робочих днів
(починаючи з дати доставки замовлених товарів або дати укладення
контракту) відмовитись від контракту без повідомлення про причини такої
відмови та без застосування штрафних санкцій. Споживач має відшкодувати
постачальнику лише вартість послуг, пов’язаних з поверненням товару.
Будь-які видатки, що вже були понесені споживачем на виконання
контракту, повинні бути відшкодовані якнайшвидше, але не пізніше 30
днів. Перебіг строків в рамках періоду “замороження” починається лише
після надання обумовленої Директивою письмової інформації. Якщо таку
інформацію не було надано, початок перебігу цих строків може бути
відкладений на 3 місяці.
Директива також визначає інші умови, що мають бути включені до
контрактів із споживачами:
>• виконання контракту має бути розпочато не пізніше 30 днів з дня
направлення споживачем замовлення постачальнику (однак сторонам
надається право визначати інші терміни);
у випадку неможливості виконання контракту в зв’язку з відсутністю
замовлених товарів (послуг), споживачу має бути надана відповідна
інформація та якнайшвидше, але в будь-якому разі не пізніше 30 днів,
відшкодовані будь-які видатки, які він поніс;
у випадку придбання товарів в кредит та реалізації споживачем права на
відмову від контракту, контракт щодо надання кредиту також скасовується,
навіть тоді, якщо кредит був наданий постачальником або третьою особою
за попередньою домовленістю з постачальником;
споживач має право вимагати скасування платежу у випадку виявлення
фактів шахрайства з його платіжною карткою, що мали місце в зв’язку з
укладенням контракту на відстані в сферах, що охоплюються Директивою;
зазначені суми платежу мають бути відшкодовані споживачу.
Більше того, Директива виходить за межі чітко визначеної для неї сфери
дії і також регулює здійснення деяких методів продажу:
>• так званий “інерційний” продаж: поставка товарів чи послуг, які не
були попередньо замовлені, заборонена; споживач звільняється від
виконання будь-якої умови контракту у випадку такої поставки та
будь-якої відповідальності за цю відмову;
^ без попередньої згоди споживача заборонено вступати з ним в контакт з
використанням засобів телефонного та факсимільного зв’язку з метою
сприяння здійсненню продажу у випадку, коли застосовується автоматична
система запису повідомлень;
>• використання засобів телефонного зв’язку та електронної пошти не є
забороненим, за винятком, коли споживач заперечує проти цього і з його
боку мало місце відповідне волевиявлення.
е Порівняльна реклама (6 жовтня 1997р.) HYPERLINK \l “bookmark52” 1
Директива доповнює Директиву 1984 р. про недобросовісну рекламу та
вводить положення про порівняльну рекламу.
Порівняльна реклама дозволяється, але лише за умови суворого дотримання
певних умов, зокрема за умови гарантування надійності, доречності,
корисності та чесності рекламного повідомлення.
є. Позначення =ін (16 лютого 1998 р.) HYPERLINK \l “bookmark51” 2
Директива спрямована на спрощення положень чинної зараз Директиви 1979
р. про позначення цін на харчові продукти та Директиви 1988 р. про
позначення цін на нехарчові продукти, Директива має на меті також
забезпечення більшої прозорості ринку. Як вже зазначалося раніше, це
перша та єдина Директива, що ґрунтується на ст. 153 (колишня ст. 129 А).
1 01 п° Ь 290 від 23 жовтня 1997 р.
2 01 п° Ь 80 від 18 березня 1998 р., ст. 27.
З нового тексту виключено посилання на зв’язок між стандартизованими
кількостями та цінами за одиницю. Замість цього, передбачається
загальний принцип позначення ціни у відповідності до одиниць
вимірювання. В результаті цього вимога позначення ціни за одиницю
розповсюджується тепер і на розфасовані товари. На усіх товарах, що
підпадають під дію Директиви, мають бути зазначені як ціна продажу, так
і ціна за одиницю.
ж. Альтернативні схеми вирішення спорів (Рекомендаиія Комісії від 30
березня 1998 р. HYPERLINK \l “bookmark54” 1 та Рекомендаиія Комісії від
4 квітня 2001 р. HYPERLINK \l “bookmark53” 2 )
Проблеми, пов’язані з доступом споживачів до правосуддя та правового
захисту, обумовили необхідність широкого застосування усіма
державами-членами на протязі останніх років схем альтернативного
вирішення спорів, в яких приймають участь споживачі.
1 OJ п° L 115 від 17 квітня 1998 p., ст. 31.
2 Рекомендація 2001/310/EC, OJ п° L 109 від 19 квітня 2001, ст. 56.
3 Щодо детального опису та порівняльного аналізу див. матеріали
конференції, що відбулась в 1998 р. у м. Льовен-ля-Ньов (Бельгія);
опубліковано в Revue europйenne de droit de la consommation, 1999 p.,
ст. 341400.
Такі схеми, створені по всій Європі, суттєво відрізняються за статусом,
формою, правилами функціонування та юридичною силою і наслідками
прийнятих в їх рамках рішень. Деякі з них є досить ефективними, тоді як
інші мають на меті встановлення простої, ефективної та недорогої
процедури розгляду спорів, а також створення та функціонування дорадчих
та посередницьких органів. Деякі схеми створені в результаті однобічного
волевиявлення представників торгівлі та промисловості, інші побудовані
на основі збалансованого підходу щодо прийняття рішень, який обумовлює
необхідність рівного представництва інтересів як торговців
(промисловців), так і споживачів. Також існує практика запрошщення до
участі державних органів, що уповноважені діяти в сфері захисту прав
споживачів. Такі структури можуть бути і виключно приватними. Серед схем
такого роду особливої уваги заслуговують ті, що функціонують в
скандинавських країнах, Голландії, Великобританії, Італії, Іспанії та
Португалії HYPERLINK \l “bookmark55” 3
Рекомендація Комісії 1998 р. спрямована на встановлення
загальноприйнятих критеріїв, яким мають відповідати такі схеми з
урахуванням необхідності забезпечення високого рівня захисту прав
споживачів.
Відповідно до зазначених Рекомендацій всі органи, які уповноважені
здійснювати позасудове вирішення спорів, мають дотримуватись наступних
принципів:
>• незалежність особи чи органу, що приймає рішення, яка, в свою чергу,
обумовлює їх неупередженість: якщо рішення приймається особою,
уповноваженою на це професійною асоціацією або підприємством, ця особа
не повинна на протязі 3-х років, що передують виконанню цих функцій,
працювати в цій професійній асоціації, в організації, що є членом такої
асоціації, або у вищезгаданому підприємстві; якщо рішення приймається
колегіальним органом, незалежність такого органу в процесі прийняття
рішень досягається за рахунок рівної кількості представників споживачів
та представників постачальників;
> прозорість та гласність процесу та результатів прийняття рішень;
>• принцип змагальності, який надає сторонам можливість викласти їх
точки зору щодо предмету спору компетентному органові, можливість
ознайомлення з аргументами, що висуваються протилежною стороною та
висновками експертів;
>• ефективність процесу, яка полягає в наступному: споживачеві надається
можливість брати участь в процесі без обов’язкового професійного
представництва його інтересів; процедура є безплатною або її вартість
досить помірна; період між зверненням споживача та прийняттям рішення є
коротким; компетентному органу надається право відігравати активну роль
у дослідженні обставин справи та доказів;
>• законність рішень, що приймаються: рішення не повинні обмежувати
право споживача на належний захист його інтересів, який гарантований
чинним законодавством держави, де створено відповідний компетентний
орган; у випадку спорів за участю сторін із різних країн, рівень
захисту, що надається споживачу, не може бути нижчим, ніж це передбачено
законодавством країни, резидентом якої він є;
>• принцип свободи: рішення, прийняте компетентним органом, є
обов’язковим для сторін лише у випадку, якщо вони були поінформовані про
обов’язковий характер цього рішення та висловили свою згоду на це;
>• принцип представни=тва полягає в тому, що сторони мають право
запросити представників або скористатися допомогою третьої сторони на
будь-якій стадії розгляду спору.
2 повідомлення Комісії надають більш детальне пояснення предмету
регулювання та змісту Рекомендацій: Повідомлення Комісії щодо
позасудового вирішення спорів, в яких беруть участь споживачі, (COM
(1998) 198) та Повідомлення Комісії щодо розширення доступу споживачів
до альтернативних засобів вирішення спорів (COM (2001) 161).
Рекомендація 1998 р. стосується позасудових систем вирішення спорів за
участю третьої сторони в якості арбітра чи медіатора. Цю Рекомендацію
було доповнено аналогічною Рекомендацію, прийнятою в 2001 р. відносно
органів позасудового вирішення спорів, які вирішують спори за участю
споживачів на основі консенсусу HYPERLINK \l “bookmark56” 1 . Подальше
вдосконалення регулювання відносин в цій сфері очікується в результаті
прийняття Європейською Комісією в квітні 2002 р. Зеленої Книги з
альтернативного вирішення спорів HYPERLINK \l “bookmark58” 1 , яка
встановлює подальші пріоритети щодо позасудового вирішення спорів.
Починаючи з 2001 р. існує тенденція переважного розгляду Європейською
Комісією спорів, сторонами яких є резиденти різних країн, з
використанням альтернативних схем вирішення спорів, зокрема, шляхом
розвитку співробітництва між органами, що уповноважені розглядати такі
спори в державах-членах. У жовтні 2001 р. було утворено мережу таких
органів – Європейську позасудову мережу (European Extrajudicial Network
або EEJ-NET), за допомогою якої здійснюється обмін інформацією між цими
органами, а також здійснюється сприяння діяльності органів, які ведуть
консультативно-роз’яснювальну роботу. Такі органи утворені в кожній
державі-члені та мають назву “clearing houses”; їх основне завдання
-надання споживачам необхідної інформації та правової допомоги при
зверненні із скаргою до відповідного органу альтернативного вирішення
спорів. Крім EEJ-NET, існує також FIN-NET – це діюча на території ЄС
мережа органів позасудового вирішення спорів, що розглядає скарги
резидентів різних країн щодо надання фінансових послуг (створена у
лютому 2001 р.)
з Накладення судової заборони (19 травня
1998 р р.) HYPERLINK \l “bookmark57” 2
1 COM (2002) 196
2 OJ n° L 166 від 11 червня 1998 р., ст. 51.
Головною метою Директиви є зближення правил тих держав-членів, які вже
надали певним установам або організаціям, що представляють інтереси
споживачів, право виступати в судах з клопотанням про призупинення дій,
які суперечать стандартам захисту споживачів. Іншою метою є використання
цього акту для спрощення процедури вирішення спорів між резидентами
різних країн у сфері захисту прав споживачів завдяки взаємному визнанню
повноважень представників споживачів.
Директива стосується питань, охоплених переліком із дев’яти Директив, у
тій формі, у якій вони перенесені до національних законодавств
держав-членів, а саме: несправедливі умови контрактів, продажі вдома у
споживачів, недобросовісна реклама,, реклама фармацевтичних виробів,
реклама на телебаченні, організований туризм, споживчий кредит,
контракти, укладені на відстані, та “таймшер”. Дивно, але Директиви, що
безпосередньо стосуються захисту прав споживачів, такі як Директива про
загальну безпеку продукції або про маркування, презентацію та рекламу
харчових продуктів, не включені у перелік Директив, на які
розповсюджується дія даної Директиви. Пізніше перелік було доповнено з
метою регулювання відносин, пов’язаних із гарантійними зобов’язаннями та
дистанційним маркетингом в сфері фінансових послуг.
Право на досудове вжиття заходів, підтверджене Директивою, не є
загальним. Директива зберігає принцип взаємного визнання національних
інституцій, що уповноважені вести судове провадження у своїй країні
(будь-який “орган або організація, які, відповідно до національного
законодавства, має законний інтерес у забезпеченні того, щоб положення,
наведені у статті 1, дотримувалися)”. Однак, Директива не зобов’язує
держави-члени надати організаціям, що представляють інтереси споживачів,
право виступати у судах на стороні позивача, подібне право не
передбачене також у жодному статуті європейських організацій споживачів.
Держави-члени мають право приймати або використовувати положення, що
зобов’язують попередньо повідомляти відповідача або компетентний орган.
і. Реклама тютюну (6 липня 1998 р.) HYPERLINK \l “bookmark59” 1
Документ передбачає повну заборону будь-якої реклами тютюнових виробів,
прямої чи непрямої, починаючи з 2006 р.
Цю Директиву було скасовано рішенням Суду
Європейського Співтовариства, прийнятим
5 жовтня 2000 р., через відсутність відповідної законодавчої бази (було
застосовано ст. 100 (зараз – ст. 95), тоді як головною метою Директиви є
охорона здоров’я, що обумовлює необхідність застосування ст. 152, яка,
однак, не надає Європейський Комісії права на ініціативи з гармонізації)
HYPERLINK \l “bookmark60” 2 .
Сьогодні розробляється нова Директива щодо реклами тютюну HYPERLINK \l
“bookmark61” 3 . У ній більш детально викладено встановлений, як і
раніше, на основі ст. 95, принцип заборони, що містився у Директиві 1998
р.
к. Відповідальність за неякісну продукцію (10 травня 1999 р р.)
HYPERLINK \l “bookmark62” 4
1 OJ n° L 213 від 30 липня 1998 р., ст. 9.
2 Справа C-376/98, Germany v. European Parliament and Council, ECJ 2000,
ст. I-8419
3 Доповнену редакцію див. СОМ (2002) 699
4 OJ n° L 141 від 4 червня 1999, ст. 20.
Директива від 25 липня 1985 р. встановлює відповідальність виробника за
неякісну продукцію. Така відповідальність може бути досить суворою та
іноді застосовується навіть без наявності вини (так звана no-fault
liability). Притягнення до відповідальності можливе, якщо продукція не
відповідає обґрунтованим очікуванням щодо її безпеки. Коло підстав
звільнення виробника від відповідальності дуже обмежене. Основною з цих
підстав є наявність доказів того, що рівень науково-технічних знань у
той момент, коли продукція була випущена в обіг, не дозволяв виявити
наявність дефекту продукції.
Відповідно до Директиви 1985 р. державам-членам надано право виключити
відносини, пов’язані із виробництвом та обігом продукції
сільськогосподарського призначення, із сфери регулювання Директиви, що в
свою чергу, виключає можливість застосування режиму суворої
відповідальності, встановленого Директивою. Фактично, більшість
держав-членів скористалась таким правом.
В результаті продовольчої кризи, що мала місце в Європі наприкінці 90-х
рр., а також з метою відновлення впевненості споживачів у якості
продуктів, Директивою від 10 травня 1999 р. заборонено встановлювати
будь-які винятки при регулюванні відносин, пов’язаних з виробництвом та
обігом продуктів, які пройшли обробку.
л. Продаж споживачам та пов’язані з продажем гарантії (25 травня 1999
р.) HYPERLINK \l “bookmark63” 1
1 01 п° Ь 171 від 7 липня 1999 р.
Прийняття цієї Директиви відіграло важливу роль, оскільки нею було
доповнено перелік превентивних заходів, що вживаються з метою
запобігання торгівлі неякісними або небезпечними товарами на ринку ЄС
(норми, спрямовані на регулювання цих відносин, також містяться в
Директивах від 29 червня 1992 р. та від 3 грудня 2001 р., а також в
Директиві від 25 липня 1985 р. в редакції 1999 р.). В основному
гарантійні зобов’язання стосуються якості продуктів, але вони також
можуть стосуватись безпеки продуктів, відсутність якої унеможливлює
нормальне використання продуктів або робить таке використання
небезпечним.
Новаторськими є норми Директиви, які усувають необхідність включення до
контракту умов, що містять вимогу передачі товару, що відповідає умовам
контракту, та вимогу надання гарантії відсутності в продукті прихованих
недоліків (такий підхід традиційно застосовувався в контрактному праві
більшості країн-членів ЄС): зазначені вимоги замінені однією, яка
пов’язана із дотриманням умов щодо відповідності товару умовам
контракту.
Зазначена вимога передбачає, що “продавець має передати споживачу
товари, які знаходяться у відповідності з умовами контракту” (ст. 2.1).
Товари вважаються такими, що відповідають умовам контракту, якщо вони:
а) відповідають опису, наданому продавцем, та мають ті
ж властивості, що і зразки або моделі, надані
продавцем;
б) придатні для цільового використання, для якого вони
потрібні споживачеві і про яке він повідомив продавця
при укладенні контракту, а продавець прийняв таке
повідомлення;
в) придатні для цільового використання, нормального для
такого типу товарів;
г) мають властивості та характеристики, які звичайно
мають товари такого типу і які очікуються споживачем
з урахуванням природи цих товарів та публічних заяв
про особливі властивості цих товарів, які робить
продавець, виробник чи його представник в рекламі чи
при маркуванні (ст. 2.2).
Щодо визначення суб’єкта відповідальності за невиконання чи неналежне
виконання гарантійних зобов’язань, Директива вирішує це питання не на
користь споживача. Суб’єктом такої відповідальності є продавець,
тоді як притягнення виробника до відповідальності Директивою не
передбачено.
Однак інші питання вирішені більш сприятливим для споживача чином:
> строк зобов’язання продавця щодо надання гарантій відповідності товару
умовам контракту – 2 роки з моменту передачі товару: продавець несе
відповідальність за невідповідність товару умовам контракту протягом 2-х
років з моменту виявлення такої невідповідності (ст. 5.1);
>• припускається, що будь-яка невідповідність товару, що була виявлена
протягом 6 місяців з моменту передачі товару, вже існувала на момент
передачі (за винятком випадків, коли таке припущення не може бути
поєднане з природою товару чи природою невідповідності);
>• у випадку невідповідності товару умовам контракту, споживач, за
наявності певних умов, має право на відшкодування понесених збитків.
Таке відшкодування може бути здійснене шляхом усунення невідповідності
(ремонту товару), заміни товару, зниження ціни товару або розірвання
контракту.
В додаток до вищезазначених норм, які визначають обов’язковий мінімум
умов щодо відповідності, Директива також регулює відносини, пов’язані з
так званими комерційними гарантіями. Такі гарантії, згідно із
Директивою, визначені як “будь-яке зобов’язання продавця чи виробника
без стягнення додаткової плати із споживача повернути останньому гроші,
сплачені за товар, або здійснити заміну товару чи його ремонт будь-яким
чином у випадку, якщо властивості товару невідповідають
специфікації, наданій відповідно до гарантійного зобов’язання або в
рекламі” (ст. 1.2 (г)).
Згадані гарантійні зобов’язання, як правило, містяться в публічній
оферті або відповідній рекламі. Оголошення про гарантійне зобов’язання
обов’язково має визначати права споживача, встановлені законодавством,
яке регулює продаж певних категорій товарів споживачам; воно має бути
викладено доступним та зрозумілим для споживача чином та містити ряд
положень, які роз’яснюють порядок реалізації гарантійних зобов’язань
(зокрема, термін дії, сферу застосування, види та порядок компенсації
завданої шкоди).
Комерційні гарантії не повинні обмежувати права споживачів, визначені
законодавством, яке регулює продаж певних категорій товарів споживачам.
Строки гарантійних зобов’язань можуть бути більш тривалими, ніж це
визначено законодавством (в іншому випадку умови договору щодо
визначення строків є недійсними).
н. Недобросовісні методи продажу
В Повідомленні Європейської Комісії від 2 жовтня 2001 р. про сприяння
продажу на внутрішньому ринку міститься пропозиція щодо правил, які
мають застосовуватись в процесі здійснення такого сприяння (Regulation
Concerning Sales Promotions in the Internal Market) HYPERLINK \l
“bookmark64” . Пропозиція стосується цілого ряду методів підтримки
продажу, таких як: знижки цін або кількості, купони, безплатні подарунки
та зразки, преміальні продажі, рекламні змагання та ігри.
Визнання Європейською Комісією необхідності подальшої гармонізації
законодавства щодо методів торгівлі обумовлено позицією Суду
Європейського Співтовариства,висловленою ним в рішенні по справі Keck et
Mithouard від 24 листопада 1993 р. HYPERLINK \l “bookmark65”
Ключовим питанням справи була оцінка відповідності заборони продажу у
Франції нормам ст. 28 (в попередній редакції – ст. 30) Договору про ЄС,
яка забороняє застосування національних заходів, що мають ефект,
еквівалентний кількісному обмеженню імпорту. Вперше з моменту прийняття
рішення по справі Cassis de Dijon Суд використав нову дефініцію “заходи,
що мають ефект, еквівалентний кількісному обмеженню імпорту” (“measures
having an equivalent to a quantative resriction on imports'”) з
урахуванням змісту ст. 28 (в попередній редакції – ст. 30) Договору. Цим
було визначено нову різницю між поняттями “правила композиції та
представлення продуктів” (rules on the composition and presentation of
products) та “правила, що обмежують або забороняють певні методи
продажу” (rules restricting and prohibiting certain sales methods).
Тлумачення першого поняття має здійснюватись на основі підходу,
застосованого при вирішенні справи Cassis de Dijon. Щодо національних
заходів, які обмежують чи забороняють певні методи продажу, то вони
більше не розглядаються як заходи, що мають ефект, еквівалентний
кількісному обмеженню імпорту, оскільки “вони застосовуються до всіх
торговців в межах території держави та однаково (фактично та юридично)
впливають на продаж як товарів місцевого виробництва, так і товарів,
імпортованих з інших держав-членів”.
В результаті, національні заходи щодо регулювання відносин в сфері
торгівлі та методів продажу вже не є предметом регулювання ст. 28. Отже,
лише позитивна гармонізація може попередити виникнення між нормами
законодавства окремих країн-членів колізій, які викривлюютьконкуренцію,
що в свою чергу, негативним чином впливає на нормальне функціонування
внутрішнього ринку.
Регламент, запропонований Генеральним Директоратом ЄС з питань,
пов’язаних із функціонуванням внутрішнього ринку, визначає ряд
радикальних заходів, що мають бути вжиті державами-членами в процесі
масштабної дерегуляції. Така дерегуляція має бути здійснена шляхом
заборони застосування цілого ряду національних заходів, спрямованих на
заборону чи обмеження певних методів сприяння продажу. Внаслідок цього
обсяг інформації, що повинна надаватись в процесі використання цих
методів, має бути розширений, а це, в свою чергу, буде сприяти
формуванню більш чітких уявлень про оферти продавців.
2 жовтня 2001 р. Європейська Комісія в особі Генерального Директорату з
питань захисту прав споживачів опублікувала Зелену Книгу з питань
захисту прав споживачів (Green Paper on Consumer Protection) HYPERLINK
\l “bookmark66” , яка визначає шляхи подальшої гармонізації
законодавства в сфері комерційної діяльності. Одним із таких шляхів є
доповнення Рамкової Директиви про добросовісну торгівлю (Directive on
Fair Trade) добровільними кодексами чесної поведінки. Існуюче
законодавство щодо методів торгівлі має залишитися чинним, але разом з
тим визначаються нові додаткові зобов’язання (наприклад, зобов’язання
здійснювати чесну торгівлю).
Зараз ще занадто рано робити будь-які припущення щодо майбутнього
згаданих документів та можливості їх об’єднання в єдиний акт.
3.3.2. Інтеграція політики захисту прав споживачів із іншими видами
політики Співтовариства
Реалізація принципу інтеграції, встановленого ст. 153 (пар. 2) Договору
про ЄС, завжди залишається пріоритетним напрямком при розробці нових
планів дій в сфері захисту прав споживачів. Крім того, є підстави
стверджувати, що протягом останніх років законодавча діяльність
Європейських Співтовариств у сфері регулювання відносин, що є ключовими
в захисті прав споживачів, є не надто інтенсивною. В той же час на рівні
Співтовариства актуальними стають питання, які тривалий час залишалися
поза увагою.
Така тенденція підтверджується тим, що сферу застосування законодавства
та політики в галузі захисту прав споживачів буде істотно розширено.
В Повідомленні Комісії Європейському Парламенту, Раді, Комітету з
економічних та соціальних питань та Регіональному Комітету з питань
стратегії політики в сфері захисту прав споживачів на період 2002-2006
рр. HYPERLINK \l “bookmark68” визначені 5 пріоритетних галузей:
безпека продуктів харчування, електронна комерція, фінансові послуги,
послуги загального інтересу та захист довкілля.
Реформаційні процеси здійснюються в таких важливих галузях як єдина
сільськогосподарська політика, стандартизація та міжнародна торгівля
(зокрема, в контексті переговорів та угод, що відбуваються в рамках
Світової Організації Торгівлі).
а. Безпека продуктів харчування
Нещодавня криза у продовольчому секторі спонукала європейську владу
розпочати на рівні Співтовариства фундаментальну реформу законодавства
стосовно продуктівхарчування. У Білій Книзі з безпеки харчової продукції
(White Paper on Food Safety), прийнятій 12 січня 2000 р. HYPERLINK \l
“bookmark70” , Європейська Комісія пропонує велику програму
законодавчої реформи в продовольчій сфері. Регламент № 178/2002 від 28
січня 2002 р. стосовно загальних принципів та вимог до законодавства у
галузі продовольства, заснування Європейського Органу з питань
продовольства, та визначення процедур з питань, що стосуються безпеки
продовольчих продуктів (Regulation 178/2002 of 28 January 2002 laying
down the general principles and requirements of food law, establishing
the European Food Authority and laying down procedures in matters of
food safety) HYPERLINK \l “bookmark69” , становить законодавчу базу
Європейського Союзу в сфері безпеки харчових продуктів, включаючи усі
питання, що стосуються споживачів: презентацію товарів, маркування та
рекламу харчових продуктів HYPERLINK \l “bookmark71” , контроль за
дотриманням вимог щодо безпеки продуктів харчування в процесі їх
виробництва та реалізації, умови притягнення до відповідальності
суб’єктів підприємництва, які беруть участь у процесі виробництва та
реалізації продуктів харчування. Визначені основні принципи здійснення
політики в цій сфері: принцип застосування запобіжних заходів та принцип
необхідності моніторингу.
продуктів харчування в 2000 р. було кодифіковано в єдиному акті
Співтовариства: Директиві 2000/13/ЕС від 20 березня 2000 р., ОІ п° Ь 109
від 6 травня 2000 р., ст. 29-42 (зазначену Директиву замінено Директивою
2001/101/ЕС).
Регламент спрямований на посилення контролю за безпекою харчових
продуктів на території держав-членів та подальший розвиток
співробітництва між органами, щоздійснюють ринковий нагляд у
Європейському Союзі HYPERLINK \l “bookmark73” . На рівні Співтовариства
засновано спеціальний орган – Європейський Орган з питань продовольства
(European Food Authority). Цей орган виконує консультативні функції щодо
роз’яснення усіх питань, пов’язаних із безпекою продукції.
Крім реформи у сфері безпеки продукції, ведуться дискусії щодо реформи в
галузі єдиної сільськогосподарської політики ЄС: дається негативна
оцінка домінуючій ролі кількісних показників, що перешкоджає росту
стандартів якості харчових продуктів.
б. Електронна комериія
Споживачі у Європейському Співтоваристві не схильні укладати угоди
купівлі-продажу через мережу Інтернет: в режимі «онлайн» здійснюється
менш 2% оптових продаж. Результати нещодавніх досліджень, проведених
Міжнародною організацією споживачів, свідчать про те, що споживачі не
довіряють такому виду купівлі-продажу. Надто численними є факти
нездатності забезпечити дотримання чинного законодавства та практики
його ефективного застосування HYPERLINK \l “bookmark72” у питаннях, що
мають першочергове значення: таких як належне зазначення загальної
вартості; надання інформації про основні умов контракту на стадії, що
передує укладенню контракту; про географічну адресу продавця; про право
споживача розірвати контракт; про умови повернення товару чи
відшкодування його вартості; про момент платежу, доставки товару чи
виконання замовлення; про механізми відшкодування збитків, заподіяних
врезультаті невиконання чи неналежного виконання транскордонних угод
HYPERLINK \l “bookmark75” .
Європейське Співтовариство розробляє стратегію підвищення рівня довіри
споживачів до операцій в режимі онлайн. Ця стратегія складається з 4-х
головних елементів: створення чіткої нормативної бази та добровільних
кодексів поведінки при здійсненні електронної комерції; створення
ефективних схем альтернативного вирішення спорів, доступних для
споживачів; суворий контроль за ефективною реалізацією чинного
законодавства.
Директива від 8 червня 2000 р. про деякі аспекти електронної комерції
HYPERLINK \l “bookmark74” містить положення стосовно електронних
методів ведення бізнесу в угодах із споживачами. Ці положення уточнюють
та доповнюють інструменти захисту, вже введені Директивою про контракти
на відстані (див. вище). Підвищується прозорість операцій за рахунок
введення вимоги надання інформації про продавця до укладення контракту
та підтвердження замовлення. Декларується, що право, яке застосовується
до транскордонних угод, має бути правом країни місця знаходження
споживача. Від постачальників вимагається розробка кодексів
добросовісної поведінки, створення схем альтернативного вирішення
спорів, а також посилення безпекита запобігання нещасних випадків,
зокрема, при використанні персональних даних споживачів HYPERLINK \l
“bookmark77” .
До цієї ж сфери відносяться Директива про електронний підпис (13 грудня
1999 р.) HYPERLINK \l “bookmark76” ; угода, досягнута в грудні 2001 р.
між представниками промисловості та представниками споживачів про вимоги
щодо Європейського знака якості для провайдерів інтернет-послуг;
оголошення Європейської Комісії про намір розробити повідомлення з
питань розгляду скарг споживачів в режимі “он-лайн” HYPERLINK \l
“bookmark78” та прийняття Директиви про дистанційний маркетинг
фінансових послуг HYPERLINK \l “bookmark79” .
в. Послуги загального інтересу
Комунальні послуги, які зараз називаються послугами загального інтересу,
стали предметом дискусій про засоби захисту прав споживачів в умовах
поступової лібералізації економіки та приватизації, що відбуваються в
таких галузях як поштові послуги, транспорт, постачання енергії та
телекому ні кації HYPERLINK \l “bookmark80” .
Послуги загального інтересу визначаються як послуги, які органи влади
кваліфікують як такі, що представляютьзагальний інтерес і регулюються
спеціальними нормами, встановленими для комунальних послуг. До таких
послуг відносяться транспорт, постачання енергії (електроенергії та
газу), телекомунцікації та поштові послуги. Також до цього переліку
можна додати водопостачання.
З метою захисту прав споживачів в нових умовах надання послуг загального
інтересу визначено основні вимоги належного надання цих послуг. Ними є:
дотримання права на мінімальний обов’язковий обсяг “універсальної
послуги” HYPERLINK \l “bookmark82” ; якість та безпека послуг;
доступність послуг (в аспектах ціни, контролю за тарифами та дотриманні
інших умов контракту; ефективне представництво інтересів споживача в
органах, що здійснюють законотворчу діяльність; доступність ефективних
схем альтернативного вирішення спорів).
В енергетичному секторі пропозиція щодо лібералізації ринку
електроенергії HYPERLINK \l “bookmark81” , яка була внесена Комісією,
також містить право споживачів на універсальну послугу. Як на ринку
електроенергії, так і на газовому ринку HYPERLINK \l “bookmark83” ,
споживачам буде надано захист від несправедливих умов контрактів,
встановлено більш сувору відповідальність HYPERLINK \l “bookmark84”
виконавців послуг; розширено вимоги щодо обсягу інформації та її
прозорості щодо тарифів, доступу до дешевих процедур розгляду скарг та
механізмів врегулювання спорів.
У галузі транспорту було прийнято Хартію прав пасажирів авіатранспорту
HYPERLINK \l “bookmark85” , а існуючий Регламент про продаж надмірної
кількості квитків HYPERLINK \l “bookmark86” буде переглянуто з метою
сприяння захисту прав та інтересів споживачів. У Білій Книзі
“Європейська транспортна політика до 2010 року: час рішень” HYPERLINK \l
“bookmark87” Європейська Комісія вносить пропозиції щодо заходів
захисту прав споживачів на інших видах транспорту, зокрема на залізниці,
морському транспорті та у громадському транспорті.
г. Фінансові послуги
Послуги, що розглядаються як фінансові, є численними та включають
страхування, кредитування, надання позики на купівлю нерухомого майна,
засоби платежу, транскордонні грошові перекази, депозити та заощадження.
Заходи, що спрямовані на захист прав споживачів в сфері фінансових
послуг, не є численними. Поширеною є практика, коли фінансові послуги в
результаті ефективного лобіювання виключаються із сфери регулювання
відповідних директив про захист прав споживачів, як це, наприклад,
відбулось з контрактами, укладеними на відстані. Акти Співтовариства
щодо фінансових послуг часто носять лише рекомендаційний характер.
Серед вжитих в цій сфері заходів слід відзначити наступні:
>• прийняття Директиви про надання кредитів споживачам від 22 грудня
1986 р. HYPERLINK \l “bookmark88” , яка визначає обов’язкові умови
контрактів та спрямована нагармонізацію підходів в обрахунку
вартості кредиту в Європі та надання відомостей про таку вартість
HYPERLINK \l “bookmark89” ;
^ рекомендація Комісії щодо платіжних карток від 17 листопада 1988 р.
HYPERLINK \l “bookmark91” , яка пропонує правила використання платіжних
карток та розподіл відповідальності у випадках шахрайства;
^ директива про методи гарантування вкладів (30 травня 1994 р.)
HYPERLINK \l “bookmark90” , яка надає право вкладникам вимагати
компенсації у випадку, якщо фінансова організація неспроможна повернути
вклад;
^ директива про транскордонні кредитні операції (27 січня 1997 р.)
HYPERLINK \l “bookmark92” , яка підтверджує право споживачів бути
поінформованими про методи, вартість та затримку у здійсненні
транскордонних операцій;
^ директива про схеми компенсації для інвесторів (3 березня 1997 р.)
HYPERLINK \l “bookmark93” , яка надає право інвесторам вимагати
компенсації у випадку, якщо фінансова установа не в змозі повернути
інвестиції;
^ рекомендація Комісії щодо використання електронних
платіжних засобів (30 липня
1997 р.) HYPERLINK \l “bookmark95” ;
^ рекомендація Комісії щодо надання споживачам інформації про позику на
купівлю об’єктів нерухомого майна (на стадії, що передує укладенню
контракту) (1 березня 2001 р.) HYPERLINK \l “bookmark94” ;
^ регламент щодо транскордонних платежів, що здійснюється в ЄВРО (19
грудня 2001 р.) HYPERLINK \l “bookmark96” , головним положенням якого є
вимоги щодо визначення вартості надання послуг з транскордонного
переказу грошей (вартість таких операцій має дорівнювати вартості
аналогічних операцій, що здійснюються в межах однієї держави);
^ директива щодо дистанційного маркетингу фінансових послуг (23 вересня
2002 р.) HYPERLINK \l “bookmark98” .
Основний підхід, який застосовується Європейською Комісією у галузі
фінансових послуг, залишається обмеженим та фрагментарним. Але зараз
спостерігається тенденція щодо створення нормативної бази, яка має
забезпечити більш детальне регулювання відносин в сфері фінансових
послуг HYPERLINK \l “bookmark97” . Відповідно до Стратегії захисту прав
споживачів, прийнятої в 2002 р., Європейська Комісія має намір посилити
регулювання відносин в сфері фінансових послуг та розробити механізми,
щозабезпечать більш високий рівень захисту прав споживачів HYPERLINK \l
“bookmark99” . Такі механізми містять вимоги щодо надання інформації на
стадії підготовки до укладення контракту; гарантованого доступу до
спектру послуг, визначених у рамках універсальної послуги; обов’язкових
умов контракту; встановлення періодів “замороження”; вилучення
несправедливих умов; зазначення вартості; визначення критеріїв оцінки
якості наданих послуг; регулювання ролі та статусу посередників;
визначення процедур вирішення спорів; захисту від надмірної
заборгованості.
д. Захист довкілля
Тоді як Договір про ЄС визначає “сталий розвиток” (“sustainable
development”) як одну з цілей Співтовариства (ст. 2), таке поняття як
“стале споживання” (“sustainable consumption”) не згадується взагалі.
Зазначені поняття мають безпосередній вплив на процес споживання в
суспільстві. Споживачам має надаватись достовірна інформація щодо
впливу, який здійснює товар (робота, послуга) на довкілля, зокрема, у
аспектах споживання енергії, створенні промислових відходів та
забруднення повітря. свідомлення споживачами важливості цих питань
спричинить те, що на ринку відбудеться зростання попиту на екологічно
безпечну продукцію та зменшення попиту на продукцію, що негативним чином
впливає на довкілля.
Незважаючи на спільність цілей та завдань цих галузей політики (захисту
довкілля та захисту прав споживачів), а також на той вплив, який вони
мають одна на одну, фактичне визнання тісного зв’язку між цими
напрямками політики на рівні Співтовариства почало відбуватись нещодавно
та залишаєтьсядосить обмеженим HYPERLINK \l “bookmark101” . Починаючи з
1992 р., з метою сприяння продажу товарів, які не мають суттєвого впливу
на довкілля протягом усього терміну їх споживання, Співтовариство
прийняло Регламент про надання переваги, якою є право застосовувати при
маркуванні спеціальний знак, що свідчить про екологічну безпеку
продукції (єсо-ІаЬеї) HYPERLINK \l “bookmark100” . Регламентом
передбачено створення так званого еко-логотипу (eco-logo), які можуть
застосовуватися при маркуванні товарів, що відповідають певним критеріям
захисту довкілля. На рівні Співтовариства такі еко-логотипи
використовуються при маркуванні груп специфічних товарів: фарби, миючі
засоби, взуття, портативні комп’ютери. Застосування еко-логотипів є
добровільним.
являється, що дуже важливим є подальший розвиток інтеграції політики
захисту прав споживачів та політики захисту довкілля. В результаті такої
інтеграції споживачі мають здійснити переоцінку деяких із своїх
критеріїв вибору товару (послуг) та взагалі своїх інтересів на ринку.
Фактично, необмежені можливості вибору можуть негативно вплинути на
захист довкілля. Короткострокові інтереси, які відбивають
індивідуалістську поведінку окремих споживачів, не вписуютьсяв концепцію
сталого розвитку та вимагають застосування підходу, орієнтованого на
захист колективних інтересів споживачів.
Також існують уявлення, відповідно до яких заходи із захисту довкілля
розглядаються як такі, що не є необхідними та доцільними, оскільки
врешті решт вони фінансуються за рахунок споживачів. Отже, виникає
протиріччя між законодавством про захист прав споживачів, яке відбиває
інтереси суспільства споживачів, та необхідністю захисту довкілля від
наслідків діяльності суспільства споживачів HYPERLINK \l “bookmark102” .
З метою усунення зазначеного протиріччя має бути вжите наступне:
>• мають бути конкретизовані цілі політики захисту прав споживачів: як
вже було зазначено вище у процесі аналізу концепції захисту прав
споживачів, ця політика не проголошує право окремого споживача споживати
будь-які товари та в будь-який час;
>• з метою зменшення податкового тягаря та пошуку більш зваженого
рішення мають бути переглянуті підходи щодо розподілу видатків,
пов’язаних із проведенням заходів із захисту довкілля;
>• з метою формування у споживачів усвідомлення зв’язку між вибором
товарів (послуг) та впливом на довкілля, організації із захисту прав
споживачів та захисту довкілля повинні висунути комплексні ініціативи.
Зокрема, тенденція надання політиці захисту прав споживачів ознак
тривалості та сталості вимагатиме перегляду положень деяких директив про
захист прав споживачів. Це стосується необхідності розширення змісту
поняття “безпечна продукція” (визначення якої міститься в Директиві про
загальну безпеку продуктів) з метою відшкодування шкоди, заподіяної
довкіллю, а також необхідності доповнення переліку властивостей товарів
такою властивістю, як тривалість споживання (в рамках Директиви про
продаж споживачам та пов’язані гарантії).
Сприятливим для політики захисту довкілля є також подальший розвиток її
зв’язку із політикою захисту прав споживачів: по-перше, лише екологічно
освічені споживачі здатні відігравати значну роль у досягненні цілей
політики захисту довкілля. Крім того, взаємний обмін результатами
експертиз може сприяти тому, що при реалізації політики захисту довкілля
використовуватимуться відповідні законодавчі механізми та рішення про
захист прав споживачів, які вже є визнаними у законодавстві ЄС.
Прикладами таких механізмів є застосування суворої відповідальності за
неякісну продукцію та накладення судової заборони.
4. Розширення Європейського Союзу
Загальновизнаним є важливе значення політики захисту прав споживачів в
контексті подальшого розвитку економічних та соціальних реформ, які
почали здійснюватися з початку 90-х рр. в країнах Центральної та Східної
Європи. Сприятливі умови були створені як для розвитку законодавства цих
країн у сфері захисту прав споживачів, так і для його гармонізації з
acquis communautaire :
> всі угоди про приєднання, підписані із зазначеними країнами,
визначають законодавство про захист прав споживачів як одну із сфер, де
має бути проведена гармонізація, необхідна для майбутнього вступу до ЄС;
>• в главі 23 Білої Книги, опублікованої Комісією в червні 1995 р., щодо
стратегії визначення умов вступу асоційованих держав HYPERLINK \l
“bookmark104” , міститься детальний опис acquis communautaire в сфері
захисту прав споживачів та перелік заходів, які зазначені країни
Центральної та Східної Європи зобов’язані вжити щодо власного
національного законодавства;
>• з метою надання допомоги в проведенні необхідних законодавчих та
інституційних реформ Європейською Комісією були розроблені та
профінансовані національні та регіональні програми технічної допомоги.
Як зазначалось вище, протягом останніх десяти років усіма
країнами-кандидатами було вжито наступних заходів:
^ створено законодавчу базу та прийнято спеціальні закони про захист
прав споживачів;
^ створено інституційну базу для реалізації політики у сфері захисту
прав споживачів та надано необхідні повноваження уповноваженим органам;
^ розвинуто систему недержавних організацій, діяльність яких спрямована
на представництво та захист колективних інтересів споживачів HYPERLINK
\l “bookmark106” .
Вступ країн-кандидатів до Європейського Союзу матиме важливий вплив на
внутрішній ринок, та, відповідно, на захист прав споживачів:
^ розширення Європейського внутрішнього ринку обумовить необхідність
вжиття нових заходів у сфері політики захисту прав споживачів та
гармонізації законодавства;
>• збільшиться неоднорідність положень національного законодавства
окремих країн;
^ глобальний підхід з прийняття окремих спеціальних законів про захист
прав споживачів, який притаманний усім країнам-кандидатам, крім Польщі,
може бути застосований як країнами-членами ЄС, так і на рівні
законодавчих органів ЄС. Це сприятимете наданню законодавству про захист
прав споживачів більшої чіткості (зокрема, в процесі його кодифікації);
^ передбачені національним законодавством країн-кандидатів заходи,
спрямовані на досягнення більш високого ступеню захисту прав споживачів
HYPERLINK \l “bookmark105” , маютьбути прийняті за основу перегляду
норм Договору про ЄС щодо захисту прав споживачів;
^ різноманітні підходи у прийнятті судових рішень та у
сфері здійснення ринкового моніторингу, що
використовуються на території ЄС, суттєво збільшать
необхідність більш тісної кооперації між
національними органами, уповноваженими
здійснювати контроль за дотриманням законодавства у сфері захисту прав
споживачів.
4.1. Консолідація acquis communautaire
Повідомлення, опубліковане Європейською Комісією 8 червня 2002 р.
HYPERLINK \l “bookmark108” , окреслює стратегію політики у сфері
захисту прав споживачів на рівні Європейського Союзу на 5 років (2002 –
2006). Воно визначає три середньострокові цілі – (1) високий спільний
рівень захисту споживачів у межах ЄС, (2) ефективна реалізація захисту
споживачів і (3) участь організацій, що представляють інтереси
споживачів, у різних видах політики ЄС. Такі цілі мають бути досягнуті
шляхом здійснення ряду короткострокових заходів, вжитих в межах точно
визначених термінів.
Багато з перелічених заходів стосуються перегляду та оновлення існуючих
директив: таких як Директиви про надання кредиту споживачам; “таймшер”
та організований туризм (до яких будуть запропоновані поправки або нова
їх редакція), а також Директиви про позначення цін, накладення судової
заборони, продаж на відстані та гарантії на споживчі товари. Про
здійснення цих заходів буде підготовано звіти. Також планується подальше
застосування ряду вже розпочатих заходів.
Ці заходи стосуються методів торгівлі, контрактів із споживачами, ринку
цінних паперів, електронної комерції, послуг загального інтересу та схем
альтернативного вирішення спорів.
Стратегія також приділяє значну увагу підвищенню ефективності існуючих
засобів співробітництва між органами контролю та нагляду за ринком
країн-членів. Такими засобами є:
>• система RAPEX для небезпечної продукції : система, введена в 1984 р.,
була вдосконалена Директивою 1992 р. про загальну безпеку продукції і
розвинута далі в Директиві 2001 р. про загальну безпеку продукції (див.
вище);
Міжнародна мережа нагляду за торгівлею (IMSN) та її Європейський
підрозділ – Міжнародна мережа нагляду за торгівлею – Європа
(IMSN-Europe) для методів торгівлі: ММНТ представляє собою мережу
державних органів із 29 країн (членів Організації економічного
співробітництва та розвитку – OECD), які здійснюють нагляд за
дотриманням законодавства про застосування добросовісних методів
торгівлі;
^ база даних CLAB несправедливих умов у контрактах із споживачами: база
даних містить інформацію про справи (судові рішення; рішення
адміністративних органів; рішення, прийняті у позасудовому порядку;
арбітражні рішення та мирові угоди) відносно несправедливих умов у
контрактах із споживачами;
EJ – Net та FIN-Net мережі для позасудового вирішення спорів (див.
вище);
> Мережа Європейських Центрів Захисту Прав Споживачів (European Consumer
Centres) – створена для надання споживачам інформації та правової
допомоги, а також вирішення спорів за участю споживачів. Європейські
Центри Захисту Прав Споживачів утворені в кожній державі-члені з метою
забезпечення споживачів інформацією з питань, що стосуються
Європейського, порівняльного та національного законодавства,
прецедентного права, а також чинних процедур вирішення транскордонних
спорів.
Більш новаторські тенденції та заходи стосуються наступних
питань:
^ прагнення проводити подальші дослідження поведінки та становища
споживачів в умовах сучасної ринкової економіки (пар. 2.2.2);
>• пошук шляхів подальшої інтеграції політики у сфері захисту прав
споживачів з іншими напрямками політики Співтовариства (пар. 2.1);
^ робота у напрямку підвищення рівня усвідомленості споживачами
необхідності врахування впливу їх вибору на захист довкілля (пар. 2.1),
зокрема, шляхом поширення застосування так званого підходу інтегрованої
політики HYPERLINK \l “bookmark109” (Integrated Product Policy
approach); подальшого сприяння застосуванню знаків екологічної
безпеки; проведення інформаційних кампаній щодо політики в галузі
використання палива та викидів вуглекислогогазу новими пасажирськими
автомобілями;
>• визначення заходів щодо безпеки послуг (пар.3.1.1);
створення законодавчої бази, яка детально врегулює відносини в сфері
платежів, що здійснюються на внутрішньому ринку;
^ оголошення наміру відкрити доступ до системи ЛЛРЕХ країнам-кандидатам
(пар. 3.2.2);
^ створення загальноєвропейської онлайнової системи служби медіації для
споживачів (Еевйїт) (пар. 3.2.3.1);
^ пропозиції щодо нормативної бази для розвитку співробітництва у сфері
захисту прав споживачів між країнами-членами, включаючи заснування
комітету представників відповідних органів країн-членів (пар.
3.2.1);
перегляд механізмів та процедур участі організацій споживачів у
визначенні політики ЄС (3.3.1);
>• збільшення підтримки розвитку організацій споживачів, зокрема
шляхом навчання персоналу
(3.3.3).
5. Заключні зауваження
Починаючи з 1957 р., а особливо протягом останніх десяти років, статус
політики Європейського Союзу у сфері захисту прав споживачів значно
підвищився.
Однак, незважаючи на усі позитивні досягнення, значна кількість важливих
питань залишається невирішеною, а це спричиняє серйозне занепокоєння
майбутнім політики захисту споживачів на рівні Співтовариства.
Уявляється, що заходи, проголошені у Стратегії політики захисту прав
споживачів на 2002-2006 рр., мають бути спрямовані не лише на
консолідацію acquis communautaire, але також і на підвищення рівня
захисту прав споживачів Європи в умовах ринкової економіки.
По-перше, з метою формування уявлень про ті проблеми, з якими
зіштовхуються споживачі в умовах існуючого ринку, який найближчим часом
буде розширено, має розпочатись всебічне поглиблене навчання із
соціально-економічних питань. Нинішні законодавство та політика у сфері
захисту прав споживачів базуються на теоретичних викладках, розроблених
у 70-х рр. Уявляється доцільним, якщо в процесі згаданого вище навчання
використовуватимуться нові оцінки становища споживачів на ринку,
розроблені з урахуванням досягнень останніх 30 років, а також нових
проблем, які виникають в результаті глобалізації, приватизації, розвитку
нових комунікацій та технологій. Нові економічні та соціальні тенденції
вимагають нового підходу до визначення потреб та очікувань споживача,
недоліків ринку та проблем захисту прав споживачів.
По-друге, повинні вживатися конкретні заходи з метою підтвердження
автономії політики Співтовариства у сфері захисту прав споживачів
відносно політики внутрішнього ринку: до захисту прав споживачів має
застосовуватися підхід, який відрізняється від підходу, який є
притаманним регулюванню внутрішнього ринку (усунення перешкод у
здійсненні торгівлі, викривлення конкуренції та зростання довіри до
транскордонних угод). Необхідно визнати, що законодавство Співтовариства
в сфері захисту прав споживачів має власні цілі (покращення становища
споживачів та захист їх інтересів на європейському ринку), які виходять
за межі обумовленої ринковими відносинами необхідної гармонізації
існуючого в окремих країнах законодавства. Зокрема, з метою уникнення
будь-яких посилань на внутрішній ринок та ст. 95, відповідним чином має
бути переглянута ст. 153 Договору про ЄС.
З метою забезпечення відповідності рівня захисту прав споживачів
сучасним очікуванням споживачів та положенням Договору про ЄС необхідно
здійснювати систематичний перегляд директив в цій сфері, оскільки
більшість з них вже не може вважатися спільним знаменником, що мав
визначати рівень співвідношення законодавства країн-членів та
країн-кандидатів. Як виявилося, положення законодавства ЄС часто
забезпечують нижчий рівень захисту прав споживачів, ніж це передбачено
на національному рівні. Причина цього явища полягає у тому, що
передбачений мінімальний рівень гармонізації дозволяє країнам-членам
використовувати норми директив або приймати законодавство, що забезпечує
вищий рівень захисту прав споживачів. Внаслідок цього, законодавство ЄС
у сфері захисту прав споживачів не дозволяє зробити сучасну адекватну
оцінку стану законодавства про захист прав споживачів в Європі; з метою
вдосконалення гармонізації законодавства ЄС та законодавства
країн-членів має бути розпочатий новий процес гармонізації.
Пріоритетом має стати нагляд за дотриманням законодавства, який має
здійснюватись не лише адміністративними органами. Процес гармонізації,
який вже торкнувся деяких суттєвих питань, має бути негайно поширений на
сферу застосування процедур судового відшкодування:
^ має бути посилений нагляд за дотриманням законодавства про захист прав
споживачів, оскільки такий нагляд суттєво впливає на розвиток
позасудових механізмів вирішення спорів;
^ доступ до судових органів має бути полегшений в результаті вжиття
заходів, що стосуються двох важливих питань:
а) визначення спільних принципів для спрощених
процедур врегулювання незначних претензій
споживачів;
б) надання споживачам та організаціям, які
представляють інтереси споживачів, права
використовувати засоби захисту колективних
інтересів споживачів як у національних, так і в
європейських судах для висунення вимог про
відшкодування шкоди, заподіяної визначеній чи
невизначеній кількості споживачів або окремим
споживачам;
^ захист прав споживачів безпосередньо згадується в ряді нормативних
актів стосовно співробітництва між судовими органами в галузі цивільного
права. Зазначені акти були прийняті після Амстердамського та Ніццького
перегляду Договору про ЄС. Нові або переглянуті законодавчі механізми,
що обговорювалися як на рівні Співтовариства, так і на міжнародному
рівні, враховують специфіку угод, що укладаються із споживачами, і таким
чином пропонують рішення, сприятливі для споживачів: зокрема, при
встановленні правила вибору місця проживання споживача в якості критерію
для визначення підсудності та законодавства, яке підлягає застосуванню
(див., наприклад, Регламент ЄС 44/2001 про юрисдикцію та примусове
виконання рішень із цивільних або комерційних питань, прийнятий 22грудня
2000 р. HYPERLINK \l “bookmark112” ; див. також пропозиції,
сформульовані в контексті перегляду Римської Конвенції про право, що
застосовується до договірних зобов’язань (“Рим І”) та її розповсюдження
на колізійні норми, що регулюють недоговірні зобов’язання (“Рим ІІ”).
Було вжито додаткових заходів, що безпосередньо стосуються споживачів: у
своїй Пропозиції щодо Директиви Ради з вдосконалення доступу до
правосуддя при виникненні транскордонних спорів шляхом встановлення
мінімальних єдиних правил відносно правової допомоги та інших фінансових
аспектів цивільного судочинства HYPERLINK \l “bookmark111” ,
Європейська Комісія ставить за мету допомогти найбільш вразливим
споживачам отримати доступ до правосуддя, а також пропонує визнати
повноваження організацій споживачів у наданні правової допомоги.
Також нагально необхідним є визначення засобів ефективного
представництва інтересів споживачів в процесі реалізації різних
напрямків політики ЄС. Має бути розроблена стратегія, узгоджена з
Європейською Комісією, яка співвідносилась із загальними тенденціями та
враховувала та можливі конфлікти між інтересами споживачів та
інтересами, захист яких здійснюється в рамках інших напрямків політики
ЄС. Зазначена стратегія також має включати дослідження впливу деяких
інших заходів, що вживаються директоратами Європейської Комісії, щодо
захисту прав споживачів; розвиток міжвідомчого співробітництва між
директоратами Комісії; участь представників споживачів в процесі
прийняття законодавчих актів з питань захисту прав споживачів.
Зусиллямають бути також спрямовані на побудову моделі сталого споживання
(sustainable consumption model).
Подальші зусилля також мають бути вжиті щодо кодифікації законодавства
про захист прав споживачів на рівні Співтовариства HYPERLINK \l
“bookmark113” . Уявляється, що перевагами цілісної кодифікації
законодавства про захист прав споживачів є:
>• вищий рівень узгодженості та уніфікованості законодавства, який, в
свою чергу, сприятиме усуненню неузгодженості та протиріч між існуючими
положеннями, замість яких пропонуються єдині визначення та правила;
^ спрощення та юридична визначеність;
^ краще розуміння, більша доступність, а отже знання та сприйняття усіма
учасниками, включаючи суб’єктів економічної діяльності та окремих
споживачів, норм законодавства про захист прав споживачів;
>• зміцнення авторитету та незалежності права та політики у сфері
захисту прав споживачів;
>• виявлення прогалин в чинному законодавстві ЄС про захист прав
споживачів, що, в свою чергу, обумовлює визначення нових пріоритетів;
> розробка Європейського Кодексу про захист прав споживачів, яка
знаменуватиме значний крок у напрямку створення Європейського
Контрактного Права HYPERLINK \l “bookmark114” або Європейського
Цивільного Кодексу HYPERLINK \l “bookmark115” .
Очікуваний результат може мати форму Європейського Кодексу про захист
прав споживачів або Моделі європейського закону про захист прав
споживачів. Існують різні пропозиції щодо того, у формі якого акту такий
Кодекс має бути включеноу правову систему ЄС HYPERLINK \l “bookmark116”
. Автори схиляються на користь Рекомендації Комісії.
II. Оцінка відповідності законодавства Ураїни про захист прав споживачів
праву ЄС (acquis communautaire)
1. Огляд законодавства України про захист прав споживачів
1.1. Загальні зауваження щодо законодавства України у сфері захисту прав
споживачів
Розвиток ринкових відносин в Україні на початку 90-х років обумовив
необхідність розробки ефективного механізму захисту прав та законних
інтересів споживачів.
12 травня 1991 р. був прийнятий Закон УРСР “Про захист прав споживачів”,
який набув чинності 1 жовтня 1991 р.
На підставі зазначеного Закону в червні 1992 р. був створений Державний
Комітет країни у справах захисту прав споживачів.
Звичайно, Закон містив багато принципово нових для українського
законодавства положень, але через відсутність досвіду в цій сфері
правотворчості, первісна редакція Закону не набула необхідної
завершеності та логічності. Тому вже 15 грудня 1993 р. була прийнята
нова редакція Закону, яка набрала чинності 15 січня 1994 р.
Безсумнівним є те, що Закон у редакції від 15 грудня 1993 р. заповнив
окремі прогалини в регулюванні відносин, учасниками яких є споживачі.
Але навіть після внесення таких істотних змін потреба в подальшому
вдосконаленні Закону не відпала.
З моменту прийняття Закону від 15 грудня 1993 р. до його змісту
неодноразово вносилися зміни та доповнення. Проте вони не
характеризувалися масштабністю і не змінювали концепцію Закону в цілому.
Більш суттєвий перегляд положень Закону відбувся 10 січня 2002 р. з
прийняттям нової редакції Закону України “Про захист прав споживачів”,
яка набула чинності 13 березня 2002
р.
Безсумнівно позитивним є той факт, що в Україні існує досить розвинена
нормативна база у сфері захисту прав споживачів. Прийняття Закону країни
“Про захист прав споживачів” у 1991 р. стало визначною подією в
правовому регулюванні відносин між продавцями (виконавцями, виробниками)
та споживачами.
На продавця (виконавця, виробника) законодавцем були покладені деякі
додаткові зобов’язання (наприклад, доведення до відома споживача
інформації про продукцію, надання гарантій щодо її якості та ін.), тоді
як для споживача були продекларовані досить широкі гарантії судового та
позасудового захисту.
Крім того, для споживача були встановлені відповідні права, які раніше
взагалі не були передбачені законодавством країни (наприклад, право на
компенсацію моральної шкоди).
Зазначений Закон став підставою для переходу від застосування
опосередкованих заходів захисту прав споживачів, передбачених нормами
загального (цивільного) законодавства, до прямих заходів, що знайшли
своє відображення в нормах спеціального законодавства.
Таким чином, з прийняттям Закону, з точки зору законодавця, споживач
розглядається вже не тільки як учасник господарського обігу, але і як
об’єкт спеціального юридичного захисту.
На цей час законодавство України у сфері захисту прав споживачів
перебуває на стадії становлення.
Все ще триває процес прийняття нормативних актів з метою врегулювання
правовідносин, які прямо чи опосередковано стосуються захисту прав
споживачів.
Законодавство, що регулює відносини за участю споживачів, не завжди
характеризується однорідністю та послідовністю. Зокрема, існують
приклади, коли норми суперечать одна одній, недостатньо чітко
сформульовані або навіть по-різному тлумачаться
Інші нормативні акти, що стосуються захисту прав споживачів, можуть бути
систематизовані наступним чином:
Конституція України, розділ П якої визначає основні права, свободи та
обов’язки людини та громадянина.
Відповідно до ч. 3 ст. 42 Конституції держава захищає права споживачів,
здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг
і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Стаття 50 встановлює, що кожен має право на безпечне для життя і
здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права
шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про
стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також
право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Міжнародні договори
Згідно зі ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства країни.
Згідно зі ст. 2 Закону України “Про захист прав споживачів”, якщо
міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться
в законодавстві країни про захист прав споживачів, то на її території
застосовуються правила міжнародного договору.
З метою проведення узгодженої політики у галузі захисту прав споживачів
25 січня 2000 р. між країнами-членами СНД було укладено году про основні
напрямки співробітництва держав-членів Співдружності Незалежних Держав у
галузі захисту прав споживачів.
Угода була ратифікована Верховною Радою України 7 березня 2002 р.
Загальні норми цивільного права, а також окремі види зобов’язань, що
застосовуються до відносин зі споживачами (наприклад, купівля-продаж,
перевезення, підряд та інш.);
Ряд нормативних актів, які регулюють як загальні аспекти здійснення
підприємницької діяльності (наприклад, визначають види та організаційні
форми підприємств, правила та умови їх створення, реєстрації,
реорганізації та ліквідації), так і певною мірою містять норми,
спрямовані на забезпечення реалізації прав та інтересів споживача.
0
4
6
8
:
??$?????????M?????M?:
j
l
i
o
oe
o
u
ue
’aeeii-
t
z
|
~
?
°
?
1/4
??&?
&
`„?
`„ith
‚u
„vi
`„ith
`„oth
0JO
P
R
T
Z
^
„
†
?
?
?
?
¬
i
>
0JO
0JO
?
*
dath ¤j1$`„1/2
*
`„?
0JO
`„A
&
:
`„E
6
8
P
`
f
l
|
†
`„?
(
`„ith
1$`„?
uiaeOAe»Ae?Y–?{
`„eth
`„ith
”
i
&
????x????Так, наприклад, згідно зі ст. 10 Закону України “Про
підприємництво” від 7 лютого 1991 р. підприємець зобов’язаний не
заподіювати шкоди навколишньому природному середовищу, не порушувати
права та інтереси громадян, підприємств, установ, організацій та
держави, що охороняються законом. За заподіяну шкоду та збитки
підприємець несе майнову та іншу визначену законодавством
відповідальність.
Згідно зі ст. 31 Закону України „Про підприємства в Україні” від 27
березня 1991 р., у випадку порушення договірних зобов’язань, вимог
щодо якості продукції підприємство несе відповідальність, визначену
законодавством країни. Сплата штрафів за порушення умов договору, а
також відшкодування заподіяних збитків не звільняють підприємство без
згоди споживача від виконання зобов’язань щодо поставки продукції,
виконання робіт чи надання послуг. Серед обов’язків підприємства,
визначених ч.2 ст. 31 Закону, містяться такі як охорона навколишнього
природного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів,
забезпечення вимог щодо захисту населення та споживачів продукції.
5) Ряд нормативних актів, які поряд із регулюванням
господарської діяльності, що здійснюється з метою задоволення
потреб громадян в наданні послуг, спрямовані на цільовий
захист прав споживачів у сфері цих послуг.
До таких нормативних актів належать Закони України “Про зв’язок” від 16
травня 1995 р., “Про транспорт” від 10 листопада 1994 р., “Про
бібліотеки та бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р., “Про державне
регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним та
плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” від 19 грудня
1995 р., “Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої
сировини” від 23 грудня 1997 р.
Крім того, до цієї групи також мають бути віднесені Закони країни “Про
туризм” від 15 вересня 1995 р., “Про банки та банківську діяльність” від
7 грудня 2000 р., “Про страхування” від 7 березня 1996 р., “Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від
12 липня 2001 р. тощо.
6) Норми кримінального та адміністративного
законодавства, які також з метою захисту прав споживачів
регламентують певні відносини, пов’язані із здійсненням
підприємницької діяльності.
Прикладами таких норм є:
ст. 227 Кримінального Кодексу України “Випуск або реалізація
недоброякісної продукції”;
деякі статті Кодексу країни про адміністративні правопорушення, а саме:
стаття 155 “Порушення правил торгівлі і надання послуг працівниками
торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, громадянами, які
займаються підприємницькою діяльністю”; ст. 155-2 “Обман покупця чи
замовника”; ст. 156 “Порушення правил торгівлі алкогольними напоями і
тютюновими виробами”; ст. 156-1 “Порушення законодавства про захист прав
споживачів”; ст. 167 ” Випуск і реалізація продукції, яка не відповідає
вимогам стандартів”; ст. 168 “Випуск у продаж нестандартної продукції”;
ст. 168-1 ” Виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не
відповідають вимогам стандартів, норм і правил”; ст. 170-1 ” Випуск,
реалізація продукції (товарів) без сертифіката відповідності”.
7) Чисельні підзаконні нормативні акти, що встановлюють механізм
реалізації окремих положень зазначених вище Законів, які, в свою чергу,
доцільно поділити на дві підгрупи.
а) Першу з цих підгруп складають різноманітні правила, які регламентують
здійснення певних видів підприємницької діяльності. До основних
(найпоширеніших у застосуванні) із цієї підгрупи відносяться наступні
нормативні акти:
Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного
обслуговування населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів
України від 8 лютого 1995 р. № 108; Правила продажу непродовольчих
товарів, затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків
і торгівлі
країни від 27 травня
1996 р. № 294; Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами,
затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків України
від 13 березня 1995 р. № 37; Правила продажу продовольчих товарів,
затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків України
від 28 грудня 1994 р. № 237; Правила торгівлі на ринках, затверджені
наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі
країни від 12 березня 1996 р. № 157; Правила роботи закладів
(підприємств) підприємств громадського харчування, затверджені наказом
Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від
24 липня 2002 р. № 219; Правила побутового обслуговування населення,
затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1994 р.
№ 313 тощо.
б) Другу підгрупу складають підзаконні акти, які визначають повноваження
контролюючих органів, що здійснюють контроль за дотриманням
законодавства країни про захист прав споживачів та забезпечують
реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів. До них
належать:
Указ Президента України від 23 липня 1998 р. № 817/98 “Про деякі заходи
з дерегулювання підприємницької діяльності”;
Порядок відбору у господарюючих суб’єктів сфери торгівлі, громадського
харчування і послуг зразків товарів, сировини, матеріалів,
напівфабрикатів, комплектуючих виробів для перевірки їх якості,
затверджений постановою Кабінету Міністрів країни
від 2 квітня 1994 р. № 215;
Порядок проведення контрольної перевірки правильності розрахунку із
споживачами за надані послуги і реалізовані товари, затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 р. № 215;
Накази Держстандарту України № 105 від 08.02.00 “Про впорядкування
перевірок суб’єктів господарської діяльності державними органами у
справах захисту прав споживачів” та № 107 від 08.02.00 “Щодо зменшення
втручання органів Держстандарту у підприємницьку діяльність”;
затверджені постановою Верховної Ради України від 25 січня 1995 р. №
26/95-
вр;
Положення про порядок тимчасового припинення діяльності підприємств
сфери торгівлі, громадського харчування та послуг, які систематично
реалізують неякісні товари, порушують правила торгівлі та надання
послуг, умови зберігання та транспортування товарів;
Положення про порядок вилучення неякісних товарів, документів та інших
предметів, що свідчать про порушення прав споживачів;
Положення про порядок припинення (заборони) господарюючими суб’єктами
відвантаження, реалізації (продажу) та виробництва товарів, виконання
робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативних
документів тощо.
1.2. Загальні зауваження щодо інституційної бази захисту прав споживачів
в Україні
Загальновизнаним є той факт, що для формування міцної інституційної
бази, здатної забезпечити ефективну реалізацію законодавства про захист
прав споживачів в ринкових умовах, необхідні три умови:
а) впровадження державного захисту прав споживачів;
б) міжвідомча кооперація;
в) представництво інтересів споживачів та їхня участь у
реалізації законодавства про захист прав споживачів
через недержавні (громадські) організації.
(а) Відповідно до ст. 4 Закону України “Про захист прав споживачів”
державний захист прав громадян як споживачів здійснюють спеціально
уповноважений орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та
його територіальні органи, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим,
місцеві державні адміністрації, органи і установи державного
санітарно-епідеміологічного нагляду України, інші органи виконавчої
влади, органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства, а
також судові органи.
Головним державним органом, відповідальним за реалізацію політики в
сфері захисту прав споживачів, є Державний комітет України з питань
технічного регулювання та споживчої політики, утворений казом Президента
країни від 1 жовтня 2002. Згідно з цим Указом Державний комітет з
стандартизації, метрології та сертифікації країни перетворено в
Державний комітет країни з питань технічного регулювання та споживчої
політики.
Згідно із ст. 5 Закону “Про захист прав споживачів” Державний комітет
країни з питань технічного регулювання та споживчої політики і його
територіальні органи здійснюють державний контроль за дотриманням
законодавства про захист прав споживачів у центральних та місцевих
органах виконавчої влади та суб’єктами господарської діяльності,
забезпечують реалізацію державної політики у сфері захисту прав
споживачів. Зазначена стаття також визначає компетенцію Комітету та його
територіальних органів.
Варто зауважити, що згідно зі ст. 10-1 останньої редакції Закону існує
можливість створення нових контролюючих органів у сфері захисту прав
споживачів органами місцевого самоврядування.
Одним із найбільш суттєвих повноважень таких органів є право, у випадках
виявлення продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), які не
супроводжуються доступною, достовірною, необхідною інформацією та
відповідними супровідними документами або з простроченими термінами
придатності, призупиняти продаж товарів (виконання робіт, надання
послуг) до пред’явлення інформації, супровідних документів або припиняти
продаж товарів (виконання робіт, надання послуг).
(б) Відповідальність за реалізацію політики у сфері захисту прав
споживачів в країні розподілена між декількома державними органами.
Такий розподіл уявляється доцільним, оскільки відносини, що є предметом
регулювання законодавства про захист прав споживачів, тісно пов’язані з
іншими видами відносин, що також регулюються державою (конкуренція,
фінансові послуги, транспорт, захист довкілля, стандартизація, торгівля,
здійснення правосуддя тощо).
Таким чином, координація політики у сфері захисту прав споживачів є
необхідною як на рівні формування такої політики і прийняття відповідних
нормативних актів, так і на рівні її здійснення.
Визначення загальнодержавної політики є неможливим без урахування
завдань та цілей політики у сфері захисту прав споживачів.
Реалізація такої політики вимагає тісної міжвідомчої координації та
співробітництва ряду уповноважених державних органів.
Щодо формування політики у сфері захисту прав споживачів:
Згідно з казом Президента країни від 12 січня 2002 р. “Про заходи щодо
посилення державного захисту прав споживачів” Кабінету Міністрів України
та іншим органам виконавчої влади було доручено забезпечити
пріоритетність реалізації державної політики у сфері захисту прав
споживачів.
казом було встановлено, що проекти нормативно-правових актів з питань
прав та інтересів споживачів підлягають обов’язковому погодженню з
Державним комітетом стандартизації, метрології та сертифікації країни.
Крім того, Кабінету Міністрів було доручено утворити міжвідомчу раду з
питань захисту прав споживачів на чолі з Віце-прем’єр-міністром країни
із включенням до її складу представників органів виконавчої влади,
наукових і громадських організацій; розробити, з урахуванням
європейського досвіду, проект Програми захисту прав споживачів на
2003-2005 роки та подати його на розгляд Президентові країни; створити
систему оперативного взаємного сповіщення органів державного контролю та
нагляду при виявленні небезпечних, неякісних та фальсифікованих товарів,
з покладенням на Державний комітет стандартизації, метрології та
сертифікації країни здійснення міжгалузевої координації діяльності з
функціонування цієї системи.
Щодо реалізації політики у сфері захисту прав споживачів:
На виконання зазначеного Указу Президента постановою Кабінету Міністрів
України від 13 березня 2002 р. №317 було утворено Міжвідомчу раду з
питань захисту прав споживачів на чолі з Віце-прем’єр-міністром країни з
питань економічної політики.
До складу цієї Ради включено представників Держстандарту України,
Міністерства охорони здоров’я, Мінагрополітики, Мінекономіки,
Держпідприємництва, Верховного Суду України, Держкомінформу, Мін’юсту,
країнської асоціації споживачів, народних депутатів країни тощо.
Основними завданнями Ради є сприяння координації дій органів виконавчої
влади з питань забезпечення державного захисту прав споживачів;
підготовка пропозицій щодо вдосконалення роботи цих органів, а також
вдосконалення законодавства про захист прав споживачів; сприяння
запобіганню і припиненню порушень прав споживачів; внесення пропозицій
щодо вдосконалення інформаційної та освітньої діяльності з питань
захисту прав споживачів.
Програму захисту прав споживачів на 2003-2005 роки затверджено Указом
Президента України від 11 грудня 2002 р.
Проект постанови Кабінету Міністрів України “Про створення системи
оперативного взаємного сповіщення органів державного контролю та нагляд
при виявленні небезпечних, неякісних та фальсифікованих товарів” в даний
час знаходиться на стадії розгляду та узгодження.
(в) Однією з найбільш відомих та чисельних організацій в сфері захисту
прав споживачів є країнська асоціація споживачів. Це недержавна
громадська організація, діяльність якої розповсюджується майже на всю
територію країни. Організація утворена в 1989 р. та має представництва в
багатьох регіонах країни.
країнська асоціація споживачів є дійсним членом Міжнародної Організації
Споживачів, яка об’єднує більш ніж 245 недержавних організацій такого ж
типу з 102 країн світу.
Головною метою Асоціації є інформування населення, а також підтримка та
розвиток громадської діяльності у сфері захисту прав споживачів.
Основними завданнями Асоціації є:
інформування громадськості про права споживачів;
консультаційно-інформаційна робота із споживачами; сприяння задоволенню
претензій споживачів в судовому та досудовому порядку; правовий захист
споживачів та надання відповідних консультацій, звернення з позовами до
судових органів; представництво інтересів споживачів у судах; захист
інтересів споживачів у судах із висвітленням результатів розгляду справ
засобами масової інформації; звернення до правоохоронних органів та
органів державного управління про притягнення до відповідальності осіб,
винних у порушенні прав споживачів; посередництво у вирішенні спорів за
участю споживачів; проведення порівняльних випробувань товарів;
узагальнення практики вирішення спорів за участю споживачів, аналіз
чинного законодавства країни з метою внесення пропозицій до органів
законодавчої та виконавчої державної влади щодо вдосконалення
законодавства; внесення пропозицій до державних органів та суб’єктів
господарської діяльності про заходи щодо підвищення якості товарів
(робіт, послуг), про тимчасове зупинення випуску та реалізації товарів
(робіт, послуг), які не відповідають встановленим вимогам щодо якості,
про припинення виробництва, вилучення з реалізації та продажу товарів
(робіт, послуг), що становлять небезпеку для життя, здоров’я та майна
громадян або завдають шкоди навколишньому природному середовищу, а також
про скасування цін, встановлених із порушенням чинного законодавства.
1.3. Коментар Закону України “Про захист прав споживачів”
1.3.1. Короткий опис Закону в редакції від 15 грудня 1993 р.
Закон країни “Про захист прав споживачів” у редакції від 15 грудня 1993
р. складався з преамбули та трьох розділів: ” Загальні положення”, ”
Права споживачів та їх захист”, “Громадські організації споживачів
(об’єднання споживачів)” (всього – 26 статей).
Розділ II “Права споживачів та їх захист” містив норми, які умовно можна
поділити наступним чином:
організаційно-правові, які визначають повноваження державних органів,
уповноважених здійснювати контроль за дотриманням законодавства про
захист прав споживачів, обов’язки та відповідальність службових осіб
(ст.ст. 5, 6, 7, 9, 10);
правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів –
переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов договору
(ст.ст. 3, 11-16, 18-20);
правозобов’язуючі норми, які зобов’язують продавців, виконавців,
виробників забезпечити додержання певних вимог щодо якості та безпеки
товарів (робіт, послуг) ( ст.ст. 12, 13);
праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникають між
сторонами договору та визначають правові наслідки порушення прав
споживачів (ст. ст. 14, 15, 17, 20, 23);
правозахисні норми, які встановлюють організаційно-процесуальні способи
захисту порушених прав споживачів (ст. ст. 8, 9, 24).
1.3.2. Закон України “Про захист прав споживачів” в редакції від 10
січня 2002 р.
Аналіз змісту останньої редакції Закону дозволяє зробити наступні
висновки:
Безсумнівно позитивним є той факт, що основна маса норм останньої
редакції Закону, порівняно з попередніми редакціями, викладена більш
детально, що сприяє єдності тлумачення при застосуванні його норм.
Загальна структура Закону та кількість статей залишились майже
незмінними (Закон в редакції 2002 р. доповнено лише однією статтею 10-1
“Повноваження органів місцевого самоврядування щодо захисту прав
споживачів”). Зміни та доповнення були внесені лише до окремих статей, а
саме:
На відміну від попередньої редакції, державні органи, що здійснюють
контроль за дотриманням законодавства про захист прав споживачів,
відтепер мають право безоплатно отримувати від суб’єктів підприємницької
діяльності лише копії необхідних їм документів. Внесення такої зміни є
цілком логічним та доцільним, оскільки дозволяє суб’єктам підприємництва
уникнути величезної кількості проблем, пов’язаних із вилученням
оригіналів документів.
Детальніше визначено зобов’язання щодо надання споживачеві інформації
шляхом внесення доповнень до переліку властивостей такої інформації, а
саме властивістю своєчасності. Це відображено в ст.ст. 3 та 18 нової
редакції Закону. Відтепер споживач має право на необхідну, доступну,
достовірну, своєчасну інформацію, яка має бути йому надана до придбання
товару чи замовлення роботи (послуги).
Таке доповнення усунуло можливість довільного трактування зазначених
норм, оскільки попередня редакція чітко не визначала момент, коли саме
споживачеві має бути надана інформація.
Більш того, враховуючи зміст п. 4 ст. 18 Закону, можна було зробити
висновок, що законодавець надав право продавцю (виробнику) забезпечити
споживача інформацією про товар (роботу, послугу) протягом одного місяця
з моменту придбання товару (роботи, послуги).
3) Нова редакція п. 2 ст. 20 Закону “Права споживача на
обмін товару належної якості” усунула невизначеність моменту
повернення споживачеві грошей у випадку розірвання договору
з продавцем. Відтепер гроші мають бути повернені споживачеві
у строк, що не перевищує 7 днів.
Аналогічне доповнення внесено до п. 5 ст. 14 “Права споживача в разі
придбання ним товару неналежної якості”: встановлено, що при розірванні
договору гроші мають бути повернені споживачеві в день розірвання
договору, а у випадку неможливості повернути гроші в день розірвання
договору – в інший строк за домовленістю сторін, але не пізніше, ніж
протягом 7 днів.
4) Позитивним для споживача (але надзвичайно
сумнівним щодо можливості його реалізації) є внесення
доповнень до п. 3 ст. 15 Закону “Права споживача в разі
порушення виконавцем умов договору про виконання робіт і
надання послуг”.
Відтепер у зазначених випадках споживачеві крім інших прав надано також
право вимагати безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу
і такої ж якості або повторного виконання роботи.
Новим також є встановлення 6-місячного строку для виявлення недоліків у
роботі чи послугах після прийомки робіт (послуг), якщо гарантійний
термін не встановлений договором.
Пункт 4 ст. 15 доповнено нормою, згідно з якою, за наявності в роботах
(послугах) суттєвих відступів від умов договору чи інших суттєвих
недоліків, споживач має право вимагати розірвання договору та
відшкодування збитків протягом строків, передбачених
нормативно-правовими актами та нормативними документами, умовами
договору, а при відсутності таких строків – протягом 10 років.
Нова редакція п. 5 ст. 15 чітко визначила розмір пені за прострочення чи
невиконання робіт (послуг). Це виключає для сторін договору можливість
самостійно визначати розмір неустойки.
Ще п. 12 ст. 14 попередньої редакції Закону було встановлено презумпцію
вини продавця у разі спричинення шкоди споживачеві товарами неналежної
якості (продавець звільняється від відповідальності в тому випадку, якщо
він доведе, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем
правил користування товаром чи його зберігання).
Нову редакцію Закону доповнено п. 5 ст. 17, згідно з яким суб’єктами
таких правовідносин, крім продавця, можуть бути також виробник та
виконавець; перелік підстав звільнення виробника (виконавця, продавця)
від відповідальності доповнено порушенням споживачем правил
транспортування товару (роботи, послуги) та дією непереборної сили.
Обсяг інформації про товар (роботи, послуги), що має бути надана
споживачеві згідно зі ст. 18 Закону, розширений за рахунок таких
положень: найменування товару; його номінальна кількість (маса, об’єм та
інш.); умови зберігання та застереження щодо вживання окремими
категоріями споживачів; відмітка про застосування генної інженерії при
виробництві товару; відомості про умови зберігання.
Доповнення до п. 4 ст. 19 певним чином спрямовані на захист інтересів
підприємців від недобросовісних споживачів, оскільки відтепер у тому
випадку, якщо експертиза встановить, що дефекти товару спричинені
порушенням правил експлуатації з боку споживача, споживачеві не тільки
буде відмовлено в задоволенні його вимог, але й на нього також буде
покладено обов’язок відшкодувати продавцю (виробнику, виконавцю) його
витрати на проведення експертизи.
В п. 2 ст. 13 термін “медикаменти” замінено терміном “лікарські засоби”.
Така заміна може здатись несуттєвою лише на перший погляд.
Слід враховувати, що “лікарські засоби” є родовим поняттям щодо поняття
“медикаменти”: поняття “лікарські засоби” включає крім медикаментів
також гомеопатичні засоби; засоби, що використовуються для виявлення
збуджувачів хвороби, а також боротьби з ними; лікарські косметичні
засоби; лікарські добавки до харчових продуктів.
10) Внесено зміни і до ст. 23 Закону, яка встановлює
відповідальність за порушення законодавства про захист прав
споживачів.
Так, відповідальність, передбачена за відмову споживачеві в реалізації
його права у випадку придбання неякісного товару, відтепер поширюється і
на випадки відмови в реалізації споживачем своїх прав в разі отримання
неякісних робіт (послуг).
Визначено мінімальний розмір фінансових санкцій, розмір яких
обчислюється виходячи з неоподаткованого мінімуму доходів громадян
(залежить від тяжкості правопорушення).
Викладені вище зауваження стосуються позитивних змін у законодавстві про
захист прав споживачів. Разом з тим, зміни Закону від 1991 р. мають
певні недоліки, а саме:
1) Не були взяті до уваги численні детальні рекомендації, сформульовані
міжнародними та українськими експертами в 1999 р. щодо перегляду Закону
України “Про захист прав споживачів” з метою його гармонізації з
відповідними директивами ЄС.
Зазначені вище рекомендації стосувались важливої частини норм acquis
communautaire (зокрема, деяких Директив ЄС щодо маркування продукції,
несправедливих умов контрактів, укладених із споживачами, загальної
безпеки продуктів, здійснення торговельної діяльності, гарантій та
відповідальності продавців (виконавців, виробників) тощо).
Одним із головних компонентів інституційної структури є право незалежних
організацій споживачів брати участь у процесі захисту прав споживачів.
Воно має бути визначене більш детально та наповнене конкретним змістом.
Мають бути визнані законні інтереси цих організацій щодо внесення
пропозицій до проектів законодавства про захист прав споживачів, як і
їхня роль у зверненні зі скаргами в інтересах споживачів – в
індивідуальному чи колективному порядку – до уповноважених органів.
Також має бути визнана та розвинута їхня важлива роль у галузі
інформування та навчання споживачів. Ці організації мають отримати
реальну допомогу (в тому числі фінансову) з метою надання їм можливості
зробити свій внесок у розбудову та розвиток міцного громадянського
суспільства. Навіть з урахуванням того факту, що статус організацій
споживачів врегульований нормами Закону країни “Про об’єднання громадян”
від 16 червня 2002 р., загальновизнаною є практика включення до Закону
“Про захист прав споживачів” ряду положень, що підтверджують
незалежний статус організацій споживачів, їхні основні права та чітко
визначають сприяння розвитку таких організацій (в тому числі через їх
фінансову підтримку) як один із напрямків державної політики. Такі
положення містяться у законодавстві деяких країн-членів ЄС (наприклад, в
новому Законі Італії про захист прав споживачів, а також в законах
Греції, Іспанії та Португалії). Досить розповсюдженими такі положення є
у законах про захист прав споживачів, нещодавно прийнятих у більшості
країн Центральної та Східної Європи.
2) Неврегульованими залишились питання, пов’язані із визначенням
суб’єктного складу відносин, що регулюються Законом, та, відповідно,
сфери його дії.
Преамбула Закону дає наступне визначення споживача: “споживач –
громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір
придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових
потреб”.
Таким чином, одним із критеріїв можливості віднесення громадянина до
суб’ єктів правовідносин, які регулюються Законом, є цільове
використання (або намір використання) товарів (послуг), спрямоване на
задоволення власних побутових потреб споживача.
Разом з тим, ані Закон, ані жоден інший нормативний акт, чинний в
країні, не містить визначення поняття “власні побутові потреби”. Це
практично унеможливлює чітке та недвозначне визначення сфери відносин,
що регулюються Законом.
Певною мірою це питання може бути вирішене шляхом аналізу норм годи про
основні напрямки співпраці держав-учасниць СНД у галузі захисту прав
споживачів, ратифікованої Верховною Радою України 7 березня 2002 р.
Стаття 1 Угоди визначає, що споживачем є громадянин, який має намір
замовити чи придбати або замовляє, придбаває чи використовує товари
(роботи, послуги) виключно для власних (побутових) потреб, не пов’
язаних із здійсненням підприємницької діяльності.
Таким чином, года ототожнює особисті потреби з потребами, не пов’
язаними із підприємницькою діяльністю.
Певні кроки в напрямку конкретизації сфери дії Закону були здійснені в
Постанові Пленуму Верховного Суду 1996 р. “Про практику розгляду
цивільних справ за позовами про захист прав споживачів”.
Пункт 2 Постанови визначає досить широке коло відносин, що регулюються
Законом (відносини, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового
найму, побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду,
доручення, перевезення, комісії, страхування, надання
фінансово-кредитних послуг).
Разом з тим, таке трактування визначення сфери дії Закону уявляється
досить довільним. Крім того, постанови Пленуму Верховного Суду не є
джерелами права, оскільки мають рекомендаційний характер.
Практика застосування Закону, що склалася на цей час, свідчить про те,
що, незважаючи на відсутність чіткого правового визначення сфери дії
Закону, непоодинокими є випадки, коли норми Закону застосовуються при
врегулюванні відносин, які фактично мають досить віддалений зв’ язок із
задоволенням власних побутових потреб. Отже, тлумачення таких понять, як
“власні побутові потреби” та, відповідно, “споживач” досить розширене.
Відомо, що наявність розрахункового документу є необхідною передумовою
реалізації прав споживача у випадку придбання товару неналежної якості
(п. 9 ст. 14 Закону).
Незважаючи на те, що перелік розрахункових документів і раніше не був
вичерпним, його було доповнено білетом, путівкою, талоном.
Згідно з цим пунктом вимоги споживача розглядаються після пред’ явлення
ним розрахункового документу, на якому (згідно з новою редакцією Закону)
має бути проставлена відмітка про дату продажу товару.
Із викладеного можна зробити висновок, що відсутність такої відмітки є
для продавця підставою для відмови в задоволенні вимоги споживача.
А оскільки Закон не містить положення про відповідальність продавця у
випадку непроставлення відмітки на розрахунковому документі, споживач
може опинитись у ситуації, коли він буде позбавлений можливості
використати надане Законом право.
Пункт 6 ст. 5 та пункт 2 ст. 13 доповнено прямою забороною здійснювати
реалізацію товару, на якому не зазначений термін придатності чи
зазначений з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів із
вичерпаним строком придатності (заборона щодо продажу товарів із
вичерпаним строком придатності вже була встановлена п. 2 ст. 13
попередньої редакції Закону).
Недостатньо врегульованими залишились також наступні питання:
>• питання періодичності здійснення контролюючими органами
перевірок суб’єктів підприємницькоїдіяльності, їх видів та підстав,
обсягу повноважень контролюючих органів тощо;
>• питання, що стосуються порядку накладення, стягнення та визначення
розміру фінансових санкцій за порушення законодавства про захист прав
споживачів (мають місце певні прогалини в законодавстві);
>• уявляється доцільним створення методики встановлення (доведення)
фактів спричинення моральної шкоди та визначення її розміру.
2. Порівняльний аналіз законодавства України про захист прав споживачів
та acquis communautaire
Здійснювати оцінку відповідності законодавства країни про захист прав
споживачів законодавству ЄС уявляється доцільним шляхом аналізу
наступних груп правовідносин HYPERLINK \l “bookmark125” :
^ правовідносини, врегульовані директивами ЄС та відповідними нормами
українського законодавства (2.1.);
> правовідносини, врегульовані нормами права ЄС, а також певною мірою
законодавством України (2.2.)
> правовідносини, врегульовані правом ЄС, але не врегульовані
законодавством України (2.3.);
Зважаючи на величезну кількість норм про захист прав споживачів, що
містяться в законодавстві ЄС, увагу буде зосереджено лише на
найголовніших Директивах.
2.1. Правовідносини, врегульовані директивами ЄС та відповідними нормами
українського законодавства.
Чимало правовідносин, пов’язаних із захистом прав споживачів, і які є
предметами регулювання окремих директив ЄС, врегульовані нормами
законодавства країни. Ці правовідносини стосуються:
^ відповідальності за неякісну продукцію; ^ загальної безпеки продукції;
^ гарантійних зобов’язань; ^ маркування продукції;
> накладення судової заборони; ^ позначення цін.
2.1.1. Відповідальність за неякісну продукцію
мови відповідальності за шкоду, заподіяну неякісною продукцією,
визначаються Директивою Ради від 25 липня 1985 р. 85/374/ЄЕС про
гармонізацію законів, правил та адміністративних положень держав-членів
щодо відповідальності за неякісну продукцію. Слід зазначити, що
положення саме цієї Директиви найбільш повною мірою відображені в
законодавстві України. Більш того, численні норми українського
законодавства містять суворіші вимоги щодо захисту прав споживачів
порівняно з нормами Директиви.
Як і в українському законодавстві, в якості підстав для притягнення до
відповідальності в цій сфері Директива визначає протиправні дії
виробника (наявність браку у виготовленій ним продукції), заподіяння
шкоди споживачеві, причинно-наслідковий зв’язок між протиправними діями
та заподіянням шкоди, вину виробника. При цьому остання презюмується,
оскільки виробник, згідно із Директивою, звільняється від
відповідальності чи така відповідальність може бути знижена, якщо він
надасть докази наявності вини споживача у виникненні дефекту продукції.
Аналогічні за змістом норми містяться в главі 40 чинної редакції
Цивільного Кодексу України “Зобов’язання, що виникають внаслідок
заподіяння шкоди”, ст.ст. 12, 14, 15, 17 Закону України “Про захист прав
споживачів”.
Тоді як сфера дії Директиви обмежена правовідносинами, пов’ язаними лише
з використанням рухомого майна (за винятком похідних
сільськогосподарських продуктів та дикої птиці, які не пройшли первинної
обробки, що може стати причиною браку продукції), дія Закону країни
розповсюджується також на правовідносини, пов’ язані з наданням послуг
та виконанням робіт.
Відповідно до ст. 3 Директиви суб’єктами відповідальності є: 1)
виробники кінцевої продукції; 2) виробники сировини, а також деталей та
комплектуючих; 3) імпортери; 4) постачальники продукції, якщо вони
відмовляються повідомити назву виробника чи особи, що поставила
продукцію.
Згідно із Законом країни “Про захист прав споживачів” до кола суб’ єктів
відповідальності віднесені безпосередньо виробники/продавці товару,
виконавці робіт/послуг (ст.ст. 12, 14, 15 Закону). Тобто, щодо неякісних
товарів коло суб’ єктів відповідальності в законодавстві країни загалом
є ширшим, оскільки включає як виробників, так і продавців.
Директивою встановлений принцип солідарної відповідальності винних осіб:
потерпіла особа має право вимагати повної компенсації шкоди від
будь-кого з винних осіб.
Аналогічне положення міститься в ст. 14 Закону України “Про захист прав
споживачів”, згідно з якою у випадку придбання товару неналежної якості
споживачеві надано право за його вибором вимагати вчинення певних дій,
спрямованих на задоволення його вимог, як від продавця, так і від
виробника або підприємства, що виконує їх функції за місцем знаходження
споживача. Важливим є те, що згідно з п. 11 ст. 14 зазначеного Закону в
тому випадку, якщо товар виготовлений за межами території країни або
придбаний у посередників, вимоги споживача задовольняються за рахунок
продавця.
Незважаючи на те, що Директивою передбачено право споживача на
відшкодування заподіяних йому матеріальних збитків та моральної шкоди,
розмір відшкодування матеріальних збитків обмежений.
Відповідно до ст.ст. 440, 440-1 Цивільного Кодексу, а також ст. 17
Закону України “Про захист прав споживачів” заподіяні споживачеві
матеріальні збитки та моральна шкода підлягають відшкодуванню у повному
обсязі без встановлення будь-яких обмежень.
Згідно із ст. 7 Директиви однією з підстав звільнення виробника від
відповідальності є наявність доказів того, що рівень науково-технічних
знань у той момент, коли продукція була випущена в обіг, не дозволяв
виявити наявність дефекту продукції. Тоді як п. 4 ст. 17 Закону України
“Про захист прав споживачів” чітко вказує, що недостатній рівень
наукових і технічних знань виробника (виконавця) не є підставою для
звільнення їх від відповідальності за заподіяну споживачеві шкоду.
Разом з тим Директива надає державам-учасницям право встановити в
їхньому законодавстві норми, аналогічні за змістом тій, що міститься з
цього приводу в Законі країни ” Про захист прав споживачів”.
Згідно зі ст. 6 Директиви основним критерієм визнання продукції
неякісною є те, що її безпечність не відповідає очікуванням споживача з
урахуванням представлення продукції, нормального для даної продукції
застосування, часу випуску продукції в обіг.
являється, що редакція ст. 12 Закону країни “Про захист прав споживачів”
в цьому аспекті також є більш вдалою: згідно з її нормами якість товару
(роботи, послуги) визначається вимогами нормативно-правових актів та
нормативних документів, умовами договорів, а також інформацією, наданою
про товар (роботу, послугу).
2.1.2. Загальна безпека продукції
Питанням безпеки продукції в праві ЄС присвячена Директива Ради від 29
червня 1992 р. 92/59/ЄЕС про загальну безпеку продукції.
Директива має горизонтальний характер: її положення застосовуються в тих
випадках, коли в законодавстві Співтовариства відсутні галузеві
(вертикальні) директиви щодо безпеки конкретних видів продукції.
Сфера дії Директиви розповсюджується відповідно до визначення поняття
“продукція”, що міститься в ст. 2 Директиви (будь-яка продукція,
призначена для споживачів чи яка може бути ними використана крім як для
здійснення комерційної діяльності, в тому числі нова, така, що вже була
у використанні та відновлена).
Однією з особливостей Директиви є те, що сфера її дії обмежується лише
продукцією та не поширюється на відносини, пов’ язані з наданням послуг,
в зв’ язку з чим вже була висловлена відповідна ініціатива щодо
розширення предмету регулювання Директиви.
Разом з тим, практика застосування Директиви свідчить про те, що вона
може бути застосована в тих випадках, коли під час надання послуг
використовуються певні товари: в цих випадках дія Директиви поширюється
на такі товари.
Визначення поняття “безпечної продукції”, що міститься в Директиві, не
можна назвати вдалим: воно надмірно та невиправдано складне: згідно зі
ст. 2 продукція визнається безпечною, коли при звичайних чи легко
передбачуваних умовах експлуатації вона не спричинює жодного або мінімум
ризику, який є сумісним з використанням продукції, та який вважається
прийнятним і сумісним з високим рівнем захисту безпеки і здоров’ я
людини.
Директива покладає на виробників продукції зобов’язання постачати на
ринок лише безпечну продукцію.
Поняття “виробник” має досить широкий зміст, що надає споживачеві
додаткові гарантії захисту його прав. До виробників Директива відносить:
1) безпосередньо виробників; 2) осіб, що здійснюють переробку продукції;
3) представника виробника, якщо виробник не зареєстрований в
Співтоваристві; 4) імпортерів; 5) інших професійних учасників процесу
поставки, чия діяльність може вплинути на безпеку продукції; 6) дистриб’
юторів, діяльність яких на безпеку продукції не впливає.
Крім загальних вимог щодо безпеки продукції на виробників покладені
зобов’язання щодо надання споживачам відповідної інформації, яка
дозволяє оцінити небезпеку, пов’язану з використанням продукції, та
вжити попереджувальних заходів до виникнення цієї небезпеки; засоби
інформування споживачів мають відповідати характеристикам продукції. У
випадку виявлення небезпеки товарів на виробників покладено зобов’
язання вжити відповідних заходів, у тому числі вилучення продукції з
ринку з метою виключення небезпеки.
З метою реалізації вищезазначених зобов’язань на виробників також
покладені обов’ язки щодо належного маркування продукції, вибіркових
досліджень продукції, що поставляється на ринок; вивчення скарг, що
надійшли та інформування дистриб’ юторів про результати такого контролю.
На держав-учасниць Директива також покладає певні зобов’ язання, а саме
щодо створення відповідних адміністративних органів контролю за
дотриманням вимоги постачати на ринок тільки безпечну продукцію. Такі
органи мають бути наділені відповідними повноваженнями, в тому числі
щодо накладення стягнень та вилучення з ринку небезпечних товарів. Але
застосування цих повноважень можливе лише за умови наявності доказів
того, що продукція є небезпечною для здоров’ я і безпеки споживачів.
При цьому таким адміністративним органам надано право вживати
відповідних заходів щодо виробника, дистриб’ ютора, а також щодо
будь-якої іншої особи, співпраця з якою є необхідною для виключення
ризику, пов’ язаного з будь-яким продуктом.
Метою Директиви є також створення системи швидкого обміну інформацією
між державами-членами про вжиття заходів, які обмежують постачання
продукції на ринок чи вимагають її вилучення з ринку. На рівні
Співтовариства встановлена спеціальна процедура, що містить детальний
опис надзвичайних заходів. Суть такої процедури полягає у терміновому
попередженні Єврокомісії, яка в свою чергу передає такі відомості
державам-членам.
Директиву було доповнено та практично замінено новою Директивою від 3
грудня 2001 р. про загальну безпеку продукції. Ця Директива скасовує
попередню з 15 січня 2004 р. Зміни були викликані необхідністю уточнення
деяких термінів, що застосовуються у Директиві (“виробник”,
“дистриб’ютор”, “небезпечний товар”, “серйозні та нагальні ризики”
тощо). На виробників та продавців покладаються додаткові зобов’ язання,
що виникають в зв’язку з відкликанням та вилученням товару; уточнюються
повноваження органів спостереження за ринком.
Також мали місце намагання прояснити співвідношення між Директивою від
29 червня 1992 р. та галузевими директивами, що стосуються окремих
товарів. Поряд із підвищенням ролі адміністративної взаємодії між
національними органами контролю за ринком, повноваження самої
Європейської Комісії дещо обмежені.
Закон України “Про захист прав споживачів”: норми, що стосуються безпеки
товарів
Серед інших фундаментальних прав, право споживачів на безпеку товарів
(робіт, послуг) задекларовано у ст.ст. 3, 16 Закону країни ” Про
захист прав споживачів”.
На відміну від згаданої Директиви в цьому аспекті Закон країни є більш
прогресивним, оскільки ним чітко та недвозначно визначено, що вимоги
відносно безпеки товарів поширюються як на товари, так і на роботи,
послуги (до речі, таке розширене трактування прийнято декількома
державами-членами ЄС).
Щодо критеріїв визначення безпеки товарів (робіт, послуг): п. 2 ст. 12
Закону України “Про захист прав споживачів” визначає, що вимоги щодо
безпеки товарів (робіт, послуг) для життя, здоров’я і майна споживачів,
а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними
документами та законодавчими актами країни. Такий підхід певною мірою
відповідає ст. 4 Директиви, згідно з якою продукція вважається
безпечною, якщо вона відповідає процедурам національного законодавства
держави-учасниці (але за умови, що такі процедури відповідають Договору
про ЄС, зокрема його ст.ст. 30, 36).
В Законі України “Про захист прав споживачів” відсутнє положення про
необхідність урахування не тільки нормальних, а і легко передбачуваних
умов експлуатації (останні можуть виникнути, наприклад, в зв’ язку з
недостатнім обсягом інформації про продукцію, наданої споживачеві). Цей
факт можна розглядати як певний пробіл. Але разом з тим норми, які
встановлюють вимоги щодо якості продукції, згідно з Законом країни
забезпечують більш високий рівень захисту, оскільки, на відміну від
Директиви, передбачають також необхідність захисту довкілля.
Очевидно, що визначення поняття “виробник”, яке міститься в
Директиві, є більш розширеним, ніж в Законі країни, оскільки дія
останнього фактично обмежена колом осіб (продавців, виробників,
виконавців), що безпосередньо взаємодіють із споживачами.
Перелік обов’ язків, покладених на виробників Директивою, також є більш
детальним та безсумнівно заслуговує на увагу.
Враховуючи розширений зміст поняття “виробник”, контролюючі органи,
згідно з Директивою, наділені більшими можливостями в сфері застосування
своїх повноважень, але в цілому зміст ст. 5 Закону України “Про захист
прав споживачів” відповідає положенням статті 6 Директиви.
Необхідність створення системи оперативного взаємного сповіщення органів
державного контролю та нагляду у разі виявлення небезпечних, неякісних
та фальсифікованих товарів визначена казом Президента країни “Про заходи
щодо посилення державного захисту прав споживачів”.
2.1.3. Гарантійні зобов’язання
Правовідносини, пов’ язані із здійсненням продажу товарів споживачам та
наданням відповідних гарантій, врегульовані Директивою Європейського
Парламенту та Ради від 25 травня 1999 р. 1999/44/ЄС про деякі аспекти
продажу товарів споживачам та гарантійне обслуговування.
Метою Директиви є гармонізація законодавства країн-членів ЄС в цій сфері
правовідносин. Така гармонізація має забезпечити уніфікований
мінімальний рівень захисту прав споживачів.
Щодо визначення основних термінів, які вживаються в Директиві:
визначення “споживач” – стандартне, загальноприйняте. Головний критерій
– задоволення споживачем потреб, не пов’ язаних з його комерційною або
професійною діяльністю;
під товарами розуміється будь-яке рухоме майно за винятком
конфіскованого майна, води, газу та електрики;
визначення поняття “продавець” аналогічне тому, що міститься в Законі
країни;
виробник – безпосередньо виробник, імпортер, а також будь-яка інша
особа, що надає своє ім’ я, торгову марку;
гарантія – будь-яке зобов’язання продавця або виробника перед
споживачем, що має забезпечити без будь-яких додаткових для споживача
витрат відшкодування вартості товару, його заміну, ремонт будь-яким
засобом у випадку невідповідності товару наданій споживачеві інформації
або відповідній рекламі;
під ремонтом розуміється приведення властивостей товару у відповідність
до умов контракту.
Дія Директиви також розповсюджується на договори підряду, за якими
споживачеві мають бути поставлені виготовлені на його замовлення товари,
тобто коли об’ єктом договору є певний матеріалізований результат дій
підрядника.
Згідно з п. 1 ст. 2 Директиви продавець має передати споживачеві товари,
властивості яких відповідають вимогам контракту.
Товари вважаються такими, що відповідають контракту, якщо вони:
> відповідають інформації про товар, наданій продавцем;
^ надають можливість їх цільового використання відповідно до потреб
споживача;
^ відповідають вимогам, що звичайно ставляться до товарів такого типу;
>• мають властивості, які звичайно мають товари такого типу і наявність
яких має очікувати споживач, беручи до уваги властивості таких товарів
та інформацію, надану щодо товару продавцем, виробником чи його
представником, зокрема в рекламі або шляхом маркування.
Товар не буде вважатися таким, що не відповідає умовам контракту, якщо
він був виготовлений із матеріалів, наданих
споживачем, і недоліки товару обумовлені недоліками таких матеріалів.
Невідповідність товару умовам контракту вважається обумовленою
неправильною установкою товару, якщо:
^ установка товару є складовою частиною предмету контракту
купівлі-продажу;
^ установка виконана продавцем під його відповідальність;
^ установка виконана споживачем, якщо з умов контракту виникало, що саме
він має її виконувати, але він діяв згідно з неправильною інформацією,
наданою продавцем.
Стаття 3 визнає суб’єктом відповідальності за невідповідність товару
умовам контракту продавця та визначає відповідні права споживача, який
має право за власним вибором вимагати безоплатного ремонту товару, його
заміни, зменшення ціни або розірвання контракту протягом першого року.
Важливим є те, що у зазначених вище випадках мається на увазі, що
невідповідність товару умовам контракту є суттєвою.
За загальним правилом, встановленим ст. 5 Директиви, продавець має нести
відповідальність за ст. 3 Директиви, якщо невідповідність умовам
контракту буде виявлена протягом 2 років з моменту доставки товару.
Аналіз зазначених вище положень Директиви та норм законодавства країни,
які стосуються якості товару та гарантійних зобов’язань (зокрема,
преамбули та ст. ст. 12-15 Закону країни “Про захист прав
споживачів”), свідчить про те, що в цілому законодавство України в цій
сфері відповідає acquis communautaire.
При цьому заслуговують на увагу деякі норми зазначеного Закону України,
які, порівняно з Директивою, мають забезпечити більш високий ступінь
захисту прав споживачів:
сфера застосування Закону України “Про захист прав споживачів” відносно
гарантійних зобов’язань ширша, ніж сфера застосування Директиви:
застосування Закону розповсюджується як на відносини купівлі-продажу
товарів, так і на відносини, пов’ язані з наданням послуг та виконанням
робіт;
під товарами в Законі країни розуміється як рухоме, так і нерухоме
майно;
обов’ язок виконання зобов’ язань щодо забезпечення можливості
використання товару (результатів виконаної роботи) за призначенням
покладений на виробника (виконавця);
суб’ єктами відповідальності у випадку неналежної якості товару є не
тільки продавець (як це визначено в Директиві), а і виробник;
за Законом країни гарантійні терміни
встановлюються законодавством або нормативними
документами, а в разі їх відсутності – договором;
на виробника (виконавця) покладений обов’ язок забезпечити можливість
використання товару (результатів роботи) за призначенням протягом
терміну його служби, який визначається нормативними документами або
домовленістю із споживачем, а в разі відсутності таких термінів –
протягом 10 років;
у випадках, коли товар потребує спеціальної установки, гарантійні
терміни обчислюються не з моменту доставки товару, а з моменту його
установки;
при відсутності гарантійних термінів щодо певних товарів (робіт, послуг)
споживач має право пред’явити вимоги продавцю (виробнику, виконавцю),
якщо недоліки були виявлені протягом 6 місяців, а стосовно нерухомого
майна – 3-х років від дня їх передачі споживачеві.
Крім того, на розвиток положень Закону України “Про захист прав
споживачів” постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.02 № 506
визначено особливості гарантійного ремонту (обслуговування) або
гарантійної заміни технічно складних побутових товарів.
2.1.4. Маркування продукції
Щодо цієї сфери правовідносин на рівні ЄС існують лише окремі директиви,
які охоплюють конкретні види продуктів (наприклад, харчові продукти,
медикаменти, косметику, тютюнові вироби, хімічні речовини, іграшки,
електропобутові прилади).
Необхідним є надання наступної інформації про: > назву продукту;
^ склад (перелік інгредієнтів та властивості певних інгредієнтів);
^ масу нетто;
^ термін придатності;
^ спеціальні умови зберігання та застосування;
> назву та адресу виробника чи фасувальника або продавця;
^ особливості походження товару, якщо відсутність інформації про такі
особливості може ввести споживача в оману щодо достовірності походження
продукту;
>• інструкцію щодо застосування, якщо відсутність такої інструкції
унеможливлює належне використання продукту.
У деяких директивах визначені екологічні критерії щодо надання
можливості користування спеціальним знаком для позначення екологічної
безпеки.
Проте, на відміну від законодавства України, яке містить норми як щодо
загальних правил маркування (ст. 18 Закону України “Про захист прав
споживачів”), так і маркування окремих видів продукції (спеціальні
правила торгівлі певними видами продукції), а також необхідності надання
інформації не тільки про товари, але також і про роботи та послуги, в ЄС
не існує директиви, аналогічної за змістом ст. 18 Закону країни “Про
захист прав споживачів”.
Цей факт є ще одним прикладом наявності в законодавстві країни
принципово важливих норм, відсутніх на рівні ЄС.
У жовтні 2001 р. була висловлена пропозиція (яка зараз перебуває на
стадії обговорення) відносно сфери дії директиви, що стосується
несправедливих методів торгівлі: зобов’язання щодо надання споживачеві
інформації має бути включено до директиви як приклад обов’ язку
здійснювати чесну торгівлю.
2.1.5. Накладення заборони
З метою гармонізації законодавства країн-членів ЄС в сфері застосування
заходів судової заборони 19 травня 1998 р. було прийнято Директиву
Європейського Парламенту та Ради 98/27/ЄС, спрямовану на захист
колективних інтересів споживачів в сферах, які регулюються 9 наступними
Директивами: про несправедливі умови контрактів; щодо продажу вдома у
споживачів; щодо реклами, яка вводить в оману; щодо реклами
фармацевтичних виробів; щодо реклами на телебаченні; щодо організованого
туризму; щодо кредиту для споживачів; щодо контрактів, укладених на
відстані; щодо таймшеру.
Згідно зі ст. 3 Директиви країни-члени ЄС уповноважують судові та
адміністративні органи за поданням певних установ та організацій, що
здійснюють захист прав споживачів, вживати заходів судової заборони щодо
призупинення методів, які суперечать вимогам, встановленим згаданими
Директивами.
Як правило, суд розглядає такі справи та застосовує відповідні заходи в
терміновому порядку.
Директива також містить ряд положень, які надають уповноваженим органам
право звертатися до суду як у власний країні, так і у будь-якій іншій
країні-члені ЄС.
країнське законодавство містить у повному обсязі аналогічні положення:
це ст. ст. 5, 26 Закону країни “Про захист прав споживачів”, а також
затверджені постановою Верховної Ради країни від 25 січня 1995 р. №
26/95-вр Положення про порядок тимчасового припинення діяльності
підприємств сфери торгівлі, громадського харчування та послуг, які
систематично реалізують неякісні товари, порушують правила торгівлі та
надання послуг, умови зберігання та транспортування товарів; Положення
про порядок вилучення неякісних товарів, документів та інших предметів,
що свідчать про порушення прав споживачів; Положення про порядок
припинення (заборони) господарюючими суб’ єктами відвантаження,
реалізації (продажу) та виробництва товарів, виконання робіт і надання
послуг, що не відповідають вимогам нормативних документів тощо.
2.1.6. Позначення цін
Загальні принципи позначення цін були встановлені Директивою 79/581/ЄС
щодо позначення цін на деякі продовольчі товари та Директивою 88/314/ЄС
щодо позначення цін на деякі непродовольчі товари.
З метою забезпечення належного інформування споживачів про ціни та
полегшення їх порівняння, що має бути досягнуто шляхом зазначення
продажної ціни та ціни за одиницю виміру продуктів, які пропонуються
споживачам, 16 лютого 1998 р. було прийнято Директиву Європейського
Парламенту та Ради 98/6/ЄС.
Ця Директива стосується продуктів (товарів), що не були попередньо
упаковані (розфасовані); їхня кількість вимірюється в присутності
споживача.
Таким чином, Директива не містить обмежень щодо сфери застосування: вона
стосується як продовольчих, так і непродовольчих товарів.
Згідно із ст. 2 Директиви під ціною продажу розуміється кінцева ціна
одиниці продукту чи певної кількості продукту з урахуванням усіх
податків; ціна одиниці продукту – кінцева ціна за одиницю кількості
продукту, яка містить всі податки та є такою, що широко та традиційно
використовується у державі-учасниці, яка здійснює збут певних продуктів.
Державам-учасницям надано право не застосовувати вимоги Директиви щодо
продуктів, які постачаються в процесі надання послуг, а також у випадку
продажу на аукціонах та продажу художніх та антикварних виробів.
Законодавство країни в цій сфері містить наступні положення:
Стаття 18 Закону країни “Про захист прав споживачів” визначає право
споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної
інформації про товари (роботи, послуги), в тому числі про їх ціну
(тариф).
Пункт 24 Порядку заняття торговельною діяльністю і правил торговельного
обслуговування населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів
України від 08.02.95 № 108, встановлює обов’язок продавця реалізовувати
товари за наявності цінника на товар (прейскуранта) у грошовій одиниці
країни і на вимогу покупця надати йому повну інформацію про ціну.
Але повною мірою положенням Директиви відповідає п. 7 Інструкції про
порядок позначення цін на товари народного споживання в підприємствах
роздрібної торгівлі та громадського харчування, затвердженої наказом
Міністерства зовнішніх економічних зв’ язків і торгівлі країни від 4
січня 1997 р. № 2.
Інструкція визначає вимоги щодо позначення цін на продовольчі,
непродовольчі товари, а також щодо позначення цін підприємствами
громадського харчування.
2.2. Друга група правовідносин
Друга група правовідносин, які врегульовані директивами ЄС та
відповідними нормами українського законодавства, стосується:
>• нечесних умов у контрактах, укладених із споживачами;
>• контрактів, що укладаються на відстані;
^ кредитів для споживачів;
^ туристичних контрактів;
>• контрактів, укладених поза торговельними та офісними
приміщеннями.
2.2.1. Нечесні умови в договорах із споживачами
Правовідносини, пов’ язані з наявністю нечесних умов у контрактах із
споживачами, регулюються Директивою Ради від 5 квітня 1993 р. 93/13/ЄЕС,
яка має горизонтальний характер, тобто охоплює всі види контрактів із
споживачами, за винятком надання кредитів споживачам та угод про
перевезення.
Дія Директиви поширюється на договори, сторонами яких є споживач та
продавець/постачальник.
Визначення поняття “споживач” адекватне тому, що міститься в годі про
основні напрямки співробітництва держав-учасниць СНД у галузі захисту
прав споживачів, підписаній у Москві 25 січня 2000 р., та ратифікованої
Законом України від 7 березня 2002 р. Основний критерій – задоволення
потреб споживача, не пов’язаних із здійсненням підприємницької
діяльності.
Під продавцем/постачальником Директива розуміє як продавця, так і
виконавця робіт/послуг.
Особливу увагу Директива приділяє захисту прав споживачів від зловживань
з боку продавця/виконавця у випадку укладення так званих типових
контрактів.
Дія Директиви розповсюджується на
продавців/виконавців, що відносяться до державного сектору ринку.
Стаття 5 Директиви визначає вимоги щодо надання споживачеві належної
інформації про умови контракту.
Згідно із ст. 3 Директиви умова контракту, яка не була обговорена, може
бути визнана нечесною, якщо в порушення вимог добросовісності вона
спричинює суттєвий дисбаланс у правах та обов’язках сторін.
мова вважається такою, що не була обговорена, якщо її було сформульовано
заздалегідь. Якщо продавець товару/постачальник послуг заперечує цей
факт, він несе тягар доказування.
Детальний перелік видів нечесних умов міститься у додатку до Директиви.
Він не є вичерпним.
Стаття 7 Директиви зобов’язує країни-члени встановити гарантії
недопущення систематичного застосування нечесних умов у контрактах із
споживачами, а також визначає засоби захисту прав та інтересів споживача
(звернення до судових та адміністративних органів). При цьому такі
засоби можуть бути звернені окремо чи разом проти цілого ряду продавців
чи їх асоціацій.
Співвідношення Директиви із Законом України “Про захист прав споживачів
”
Ряд положень Закону України “Про захист прав споживачів” певною мірою
відображує норми, що містяться у Директиві (ст.ст. 15, 17-19, 21, 26
Закону України “Про захист прав споживачів”). Крім того, чинний
Цивільний Кодекс країни також містить значну кількість норм, які можна
вважати аналогічними за змістом деяким нормам Директиви (особливо тим,
що стосуються переліку видів нечесних умов, який міститься у додатку до
Директиви):
п. (а) Додатку до Директиви певною мірою відображено в ст.ст. 17, 21
Закону України “Про захист прав споживачів” та главі 40 Цивільного
Кодексу України “Зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди”: ст. 21
Закону України визначає, що умови договорів, які обмежують права
споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються
недійсними. Також зафіксований принцип повного відшкодування збитків,
заподіяних споживачеві в таких випадках;
п. (б) Додатку до Директиви співвідноситься з нормами ст. 15, п. 1 ст.
19, 21 Закону країни “Про захист прав споживачів”;
п. (в) – із п. 1 ст. 19 та ст. 162 ЦК України; п. (г) – із ст.ст. 153,
162 ЦК; п.п. (е), (ж) – із ст. 162 ЦК; п. (и) – із ст. 18 Закону; п.п.
(к), (п) – із ст. 162 ЦК; п. (л) – із ст.ст. 161,162 ЦК; п. (м) – із ст.
161 ЦК; п. (о) – із гл. 4 ЦК “Представництво та довіреність”; п. (р) –
із ст. 164 ЦК; п. (с) – із ст. 4 Цивільно-процесуального Кодексу
країни;
– п. п. (д), (з), (н) Додатку до Директиви в законодавстві
країни аналогів не мають.
Враховуючи те, що в першу чергу Закон орієнтований на споживачів, які не
завжди добре обізнані з нормами законодавства, що визначає їхні права, а
також те, що Закон має бути доступним і зрозумілим саме для споживачів,
уявляється доцільною наявність детального переліку видів нечесних умов у
контрактах із споживачами безпосередньо в тексті Закону країни “Про
захист прав споживачів”.
Дію норм щодо нечесних умов слід розповсюдити на всі види контрактів, що
укладаються із споживачами.
Щодо своєчасного надання споживачеві інформації про умови контракту слід
згадати такий позитивний момент як внесення змін до ст. 18 Закону
України “Про захист прав споживачів”: відповідно до цих змін інформація
має бути надана споживачеві до придбання товару чи замовлення роботи
(послуги).
Щодо критеріїв визнання умови договору нечесною: визначення нечесної
умови контракту, що міститься в Директиві, має більш широкий зміст
порівняно із положеннями ст. 21 Закону України “Про захист прав
споживачів”, але разом з тим таке визначення має досить абстрактний
характер, що ускладнює його тлумачення та застосування Директиви.
Статті 4 та 5 Закону України “Про захист прав споживачів” відповідають
п. п. 1, 2 Директиви.
Аналогів п. 3 ст. 7 Директиви щодо звернення засобів захисту прав
споживачів щодо ряду продавців чи постачальників законодавство країни
не містить.
2.2.2. Контракти, що укладаються на відстані
Директива Європейського Парламенту та Ради від 20 травня 1997 р. 97/7/ЄС
спрямована на врегулювання відносин, що виникають у результаті укладення
так званих дальніх контрактів.
Під терміном “дальній контракт” Директива розуміє будь-які контракти
купівлі-продажу товарів чи надання послуг, процес укладення яких був
пов’язаний з використанням засобів дальнього зв’язку (перелік таких
засобів міститься у Додатку до Директиви та включає, зокрема, друковані
рекламні оголошення з бланками замовлень; друковані матеріали з
конкретною адресою; телефонні дзвінки за участю або без участі людини,
радіо, факсимільні апарати, відеотелефони тощо).
Дія Директиви не розповсюджується на контракти про надання фінансових
послуг (визначення міститься у Додатку до Директиви); контракти,
укладені за допомогою автоматичних торгових машин чи автоматизованих
комерційних приміщень; контракти, укладені з обслуговуючим персоналом
телекомунікаційних систем зв’ язку шляхом використання громадських
таксофонів; щодо будування та продажу нерухомого майна; контракти,
укладені на аукціоні.
Директива визначає наступні етапи процесу взаємодії споживача з
постачальником товарів (послуг):
ще до укладення дальнього контракту споживачеві має бути надана
інформація щодо суттєвих умов контракту (про особу постачальника,
основні характеристики товарів чи послуг, їхню ціну, видатки на
доставку, умови платежів доставки чи виконання, наявність права на
розірвання контракту, видатки, пов’ язані з використанням дальнього зв’
язку, термін дії оферти постачальника укласти контракт, мінімальний
термін контракту);
надання споживачеві письмового підтвердження зазначеної вище інформації
не пізніше моменту доставки товару, а також інформації про його право
розірвати контракт та обслуговування і гарантій після продажу;
можливість застосування так званого “періоду замороження”, суть якого
полягає в тому, що при укладенні будь-якого контракту споживачеві
надається право протягом 7 днів з моменту отримання товарів (а у випадку
надання послуг – з моменту укладення контракту або з дня надання
письмового підтвердження інформації) без застосування штрафних санкцій
та повідомлення про причини відмовитися від контракту.
При цьому споживач несе видатки, пов’ язані лише з поверненням товару.
Постачальник має здійснити відшкодування не пізніше 30 днів;
виконання контракту – має бути здійснено не пізніше 30 днів з моменту
направлення споживачем замовлення постачальникові. разі неможливості
виконання такого зобов’ язання постачальником, останній має право
поінформувати про це споживача, якому за його вимогою не пізніше 30 днів
мають бути повернені сплачені ним постачальникові суми (якщо контрактом
не обумовлена можливість надання в цьому випадку товарів чи послуг
рівноцінної якості чи вартості).
Директива надає державам-членам право встановити у власному
законодавстві, що тягар доказування факту надання попередньої
інформації, відповідності ліміту часу чи згоди споживача покладається на
постачальника.
Що стосується законодавства України: на врегулювання відносин в цій
сфері спрямовані Правила продажу товарів поштою, затверджені наказом
МЗЕЗТоргу України та Держкомзв’язку України від 17 березня 1999 р. №
153/48.
Правила стосуються купівлі-продажу непродовольчих товарів поштою. Така
купівля-продаж визначена Правилами як форма дистанційної торгівлі, яка
являє собою роздрібний продаж поза магазином та за якої вибір товару та
його замовлення передують безпосередній передачі підприємством поштового
зв’ язку вибраного товару покупцеві чи одержувачу.
Таке визначення цієї форми торгівлі близьке визначенню “дальнього
контракту” за змістом та навіть за використаною термінологією.
На відміну від Директиви Правила визнають окремим суб’єктом таких
правовідносин також підприємство поштового зв’язку (воно визначено як
посередницька ланка у товаропровідному ланцюгу від суб’ єкта
господарювання до покупця або одержувача товару).
Строк виконання замовлення Правилами визначений як такий, що не
перевищує 5 робочих днів з дня одержання суб’єктом господарювання
заяви-замовлення (значно коротший, ніж в Директиві).
Терміни повідомлення покупця про неможливість виконання замовлення у
разі відсутності аналогічного товару та згоди покупця на заміну товару
аналогічним Правилами не визначені.
Права покупця (замовника) в разі придбання товару неналежної якості, а
також право на обмін товару належної якості здебільшого збігаються з
такими правами, визначеними відповідно ст. ст. 14 та 20 Закону країни
“Про захист прав споживачів”.
Однак, на відміну від Директиви, яка встановлює “період замороження” та
ст. 20 Закону країни “Про захист прав споживачів”, можливість повернення
покупцеві (замовнику) грошей у разу відсутності аналогічного товару у
випадках, визначених ст. 20 Закону “Про захист прав споживачів”,
Правилами не передбачена.
Правила також не передбачають обов’ язкового письмового підтвердження
оферти, що передує надісланню покупцем замовлення на отримання товару.
Це також уявляється недоліком порівняно із нормами Директиви.
Крім того, ще одним нормативно-правовим актом країни,
спрямованим на врегулювання описаних вище відносин, є Правила
продажу товарів на замовлення та вдома у
покупців, затверджені наказом МЗЕЗТоргу країни від 29
березня 1999 р. №199.
Згідно з Правилами продаж товарів на замовлення передбачає попереднє
замовлення товарів: 1) безпосередньо в об’ єкті торгівлі; 2) через
торгового агента; 3) за допомогою засобів дистанційного зв’ язку.
Ці Правила розповсюджуються на продаж окремих видів як продовольчих, так
і непродовольчих товарів.
Пункт 20 Правил передбачає можливість “необгрунтованої відмови” покупця
від отримання замовлених ним товарів. Але в такому випадку покупцю
повертається лише вартість товару (без вартості виконаної послуги,
транспортних витрат тощо).
Продаж товарів удома буде розглянуто нижче в процесі аналізу Директиви,
що стосується продажу поза торговельними та офісними приміщеннями.
На відміну від Директиви, спеціальні норми, які б регулювали надання
послуг за контрактами, укладеними на відстані, в законодавстві країни
відсутні.
2.2.3. Кредити для споживачів
Правовідносини у сфері кредитування споживачів регулюються Директивою
Ради від 22 грудня 1986 р. 87/102/ЄЕС про апроксимацію законів, правил
та адміністративних положень держав-членів щодо кредитів для споживачів.
Найсуттєвішими положеннями Директиви є наступні:
Директива встановлює певні вимоги щодо контрактів про надання кредитів
споживачам: такі контракти мають укладатися у письмовій формі та містити
спеціальну інформацію про кредитора (його назву, адресу) та зобов’
язання споживача.
Найважливіше положення стосується гармонізації в сфері підходів до
обрахунку річної відсоткової ставки.
Сфера застосування Директиви поширюється на всі випадки, коли
споживачеві надається можливість відстрочити момент платежу (наприклад,
при відстроченні платежів; наданні позик; лізингових контрактів;
використанні кредитних карток).
Також важливим є те, що як і законодавство країни (ст. ст. 166, 197
Цивільного Кодексу країни), Директива допускає можливість дострокового
виконання споживачем власних зобов’ язань за кредитною угодою, а також
можливість уступки кредитором права вимоги третій особі.
Спірним залишається питання щодо можливості розповсюдження сфери дії
Закону країни “Про захист прав споживачів” на врегулювання
правовідносин, пов’ язаних з наданням фінансових послуг, що обумовлено
визначенням поняття “споживач”, яке міститься в Законі.
Певною мірою такі відносини врегульовані нормами Цивільного Кодексу
країни (як загальними положеннями про зобов’ язання, так і гл. 32 ЦК
“Позика”), Законом країни “Про фінансові послуги та державне регулювання
ринків фінансових послуг”, а також Правилами торгівлі у розстрочку,
затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р.
№ 997.
Серед зазначених нормативних актів особливу увагу слід приділити
згаданим Правилам, оскільки правовідносини, які ними врегульовані, за
своїм змістом найбільш близькі до тих, які регулюються Директивою.
Правила встановлюють порядок продажу непродовольчих товарів фізичним
особам у розстрочку, тобто на умовах розстрочення кінцевого розрахунку,
на визначений строк та під відсоток (зразок письмової форми такого
договору міститься у Додатку до Правил).
Розмір відсотків визначається суб’єктом господарської діяльності, але
такий розмір не може бути вищим діючих на момент продажу товарів річних
ставок за фінансові кредити банку, що обслуговує цього суб’єкта
господарської діяльності.
Товари, що придбаваються у розстрочку, передаються покупцеві у
розпорядження. Право власності на такі товари переходить до покупця лише
після кінцевого розрахунку.
Згідно з правилами наступна зміна цін на товари, продані у розстрочку,
не тягне за собою перерахунку.
2.2.4. Контракти з туристами (Директива Ради від 13 червня 1990 р.
90/314/ЄЕС про комплексні подорожі і тури)
Директива поширюється на всі контракти, в яких туристу пропонується
комплекс різноманітних туристичних послуг (перевезення, розміщення в
готелі тощо).
Комплексом послуг вважається сукупність двох та більше послуг, що
пропонуються до продажу за встановленою ціною, і коли туристичне
обслуговування здійснюється протягом періоду від 24 годин або включає
розміщення на ніч.
Ще до укладення контракту туристові має бути надана інформація про
загальну вартість контракту, деталі та особливості маршруту слідування,
категорія місця розміщення, умов страхування, загальна інформація щодо
паспортного режиму країни слідування.
В якості суб’єктів туристичної діяльності Директива визначає:
організатора туру, який вживає всіх необхідних заходів щодо організації
туристичної подорожі та здійснює прямий чи опосередкований (через іншого
продавця) продаж туристичних послуг;
продавця, який здійснює продаж туристичного продукту, сформованого
організатором.
Суб’єктами відповідальності за належне виконання умов контракту перед
споживачем є як організатор, так і продавець (за вибором споживача).
Контракт про надання туристичних послуг має укладатися у письмовій формі
та містити детальну інформацію щодо кожної з умов контракту (перелік
обов’ язкових умов, що мають бути включені до контракту, міститься в
Додатку до Директиви).
На найбільшу увагу заслуговують наступні положення Директиви:
організатор або продавець не мають права збільшити вартість туристичного
обслуговування в період з моменту підписання контракту та до моменту
початку подорожі.
Винятками з цього правила є випадки, коли збільшується вартість палива;
аеропортових зборів або зміни курсу валют, але вартість контракту може
бути збільшена не пізніше, ніж за 20 днів до початку туру. В таких
випадках споживачеві надається право розірвати контракт;
організатори та продавці мають нести відповідальність за шкоду,
заподіяну споживачеві будь-ким із субпідрядників, що здійснюють
туристичне обслуговування;
у випадку банкрутства організатора або продавця споживач має можливість
задовольнити вимоги щодо відшкодування заподіяної йому шкоди за
рахунок спеціальних фондів. Найчастіше такі фонди утворюються самими
суб’ єктами туристичної діяльності за рахунок їх внесків, що є обов’
язковою умовою для отримання ліцензії на право здійснення туристичної
діяльності. Аналіз положень Директиви свідчить про те, що
законодавство країни містить чимало аналогічних норм, які, зокрема,
містяться в Законі України “Про туризм” та Ліцензійних умовах
провадження господарської діяльності з організації іноземного,
внутрішнього, зарубіжного туризму, екскурсійної діяльності,
затверджених наказом Державного комітету країни з питань
регуляторної політики та підприємництва і Державного комітету
молодіжної політики, спорту і туризму країни від 5 лютого 2002 р. №
7/62.
Так, зокрема, згідно зі ст. 1 Закону країни ” Про туризм” однією з ознак
туристичної подорожі є її тривалість, що має становити не менш ніж 24
години. Однак, на відміну від Директиви, Закон визначає також
максимальну тривалість туристичної подорожі. Така тривалість обмежується
6 місяцями. Визначення туристичних послуг за Законом країни “Про туризм”
аналогічне тому, що міститься в Директиві.
Як і Директива, ст. 18 Закону України “Про туризм” визначає вимоги щодо
письмової форми та змісту контракту з туристом (визначений перелік обов’
язкових умов контракту).
Серед обов’язків суб’єктів туристичної діяльності, визначених ст. 20
зазначеного Закону, містяться такі, що за змістом повністю відповідають
вимогам Директиви. До них відносяться такі, як належне виконання зобов’
язань за договором; забезпечення безпеки туристів та збереження їх
майна; зобов’язання нести відповідальність за свої дії та дії партнерів
по організації туру та відшкодовувати туристам збитки, заподіяні з вини
суб’ єкта туристичної діяльності чи з вини партнерів по організації
обслуговування; надання туристам повної інформації про організацію туру.
Як і Директива, Закон надає суб’єктам туристичної діяльності можливість
внесення змін до умов договору, в тому числі щодо його вартості за умови
повідомлення туриста та одержання його згоди не пізніше, ніж за 20 днів
до початку туру. Однак, на відміну від Директиви, збільшення вартості
туру обмежено 5%, і винятків з цього правила Закон не містить.
Ліцензійні умови дають визначення понять “туроператор” та “турагент”,
які за змістом близькі до відповідних понять ” організатора” та ”
продавця”, які містяться в Директиві.
Можливість задоволення вимог туриста у випадку банкрутства суб’ єкта
туристичної діяльності за рахунок спеціальних фондів, а також
необхідність створення та існування таких фондів законодавством країни
не передбачені.
2.2.5. Продаж поза торговельними та офісними приміщеннями (Директива
Ради від 20 грудня 1985 р. 85/577/ЄЕС)
Сфера застосування Директиви поширюється на випадки укладення будь-яких
контрактів поза місцем здійснення суб’ єктом підприємництва його
основної діяльності. Найважливішою особливістю таких контрактів є те, що
споживач не виявляє будь-якого наміру та ініціативи щодо їх укладення
(продавець здійснює візит до місця проживання або місця роботи покупця).
Споживачеві надається можливість використати період замороження
(протягом 7 днів з моменту підписання контракту), коли він має право
розірвати контракт без будь-яких пояснень та додаткових видатків (за
винятком видатків, пов’ язаних з поверненням товару).
законодавстві країни також існують норми, спрямовані на врегулювання
відносин в цій сфері. Такі норми містяться в згаданих вище Правилах
продажу товарів на замовленння та вдома у покупців, затверджених Наказом
МЗЕЗТоргу України від 29 березня 1999 р. №199.
Згідно з п. 2 Правил продаж товарів удома є формою роздрібного продажу
товарів уповноваженим представником суб’єкта господарювання вдома у
покупця, за місцем його роботи, відпочинку тощо, як за попереднім
запрошенням покупця, так і без такого.
Положення, що визначають права покупця в разі придбання товару
неналежної якості, а також можливість обміну непродовольчого товару
належної якості аналогічні тим, що містяться в Законі України “Про
захист прав споживачів”.
Проте, право покупця на розірвання контракту та повернення грошей у
випадку придбання товару належної якості Правилами не передбачено.
2.3. Правовідносини у сфері захисту прав споживачів, що не врегульовані
законодавством України
Слід зазначити, що законодавством країни не врегульовано ряд
правовідносин в наступних сферах:
^ позасудове врегулювання спорів за участю споживачів
>• колективне користування нерухомим майном на умовах “таймшер”.
2.3.1. Позасудове врегулювання спорів за участю
споживачів
Цьому питанню присвячена Рекомендація Комісії від 4 квітня 2001 р. щодо
принципів, які застосовуються до органів, на які покладено обов’ язки
позасудового врегулювання спорів за участю споживачів (2001/310/ЄС).
У зв’язку з існуючими проблемами, пов’язаними з реалізацією права на
звернення до судових органів, в усіх країнах-учасницях створено системи
позасудового вирішення спорів.
Такі системи дуже різноманітні: деякі з них утворені державами, інші –
суб’єктами підприємницької діяльності. Іноді вони утворюються
недержавними організаціями споживачів (найчастішими є саме другий та
третій випадки). Іноді ці системи утворюються за спільною ініціативою
згаданих суб’ єктів (крім держави).
Рекомендація Єврокомісії визначає найбільш розповсюджені критерії, яким
мають відповідати такі системи з метою надання певного сприяння
споживачам: такі системи мають бути незалежними, доступними та
відкритими для споживачів; рішення, прийняті в результаті розгляду
спорів, мають бути опубліковані.
2.3.2. Контракти, що укладаються на умовах “таймшер”
Контрактам, що укладаються на умовах “таймшер”, присвячено Директиву
Європейського Парламенту та Ради від 26 жовтня 1994 р. 94/47/ЄС про
захист покупців з урахуванням окремих аспектів контрактів, пов’ язаних з
придбанням права користування нерухомим майном на умовах “таймшер”.
Згідно з Директивою такими контрактами є будь-які контракти, укладені не
менш ніж на 3 роки, відповідно до яких право користування нерухомим
майном надається споживачеві протягом визначеного періоду на протязі
року і такий період не може бути меншим, ніж 1 тиждень.
Інформація споживачеві має бути надана до підписання контракту, а також
в процесі його укладення.
Найважливішим є положення Директиви щодо надання споживачеві можливості
використати так званий “період замороження”, протягом якого він має
право розірвати контракт. Цей період становить 10 днів з моменту
підписання контракту, якщо таке нерухоме майно знаходиться в країні
проживання споживача, та 30 днів – якщо воно знаходиться за її межами.
3. Висновки
В цілому законодавство України про захист прав споживачів відповідає
вимогам, встановленим Директивами ЄС в цій сфері правового регулювання.
Так, зокрема, нормами законодавства країни досить повно та детально
врегульовано цілий ряд правовідносин, які майже аналогічним чином
врегульовані положеннями законодавства ЄС (звісно, з певними винятками).
Такі правовідносини стосуються наступних сфер:
^ відповідальності за неякісну продукцію
^ загальної безпеки продукції
^ гарантійних зобов’язань
^ маркування продукції
> накладення судової заборони
^ позначення цін
Більш того, численними є випадки, коли положення законодавства країни
спрямовані на забезпечення навіть більш високого рівня захисту прав
споживачів, ніж це передбачено відповідними директивами ЄС (наприклад,
щодо відповідальності за неякісну продукцію, загальної безпеки
продукції, здійснення гарантійного обслуговування тощо).
3.2. До кола правовідносин, врегульованих нормами права ЄС, і також
певною мірою, але досить фрагментарно врегульованих законодавством
країни, відносяться такі, що стосуються:
>• нечесних умов у контрактах, укладених із споживачами
>• контрактів, що укладаються на відстані
^ кредитів для споживачів
^ туристичних контрактів
>• контрактів, укладених поза торговельними та офісними приміщеннями
В силу деяких факторів, пов’язаних з особливостями розвитку економічних
відносин в країні та специфікою їх правового регулювання, законодавство
країни не містить положень, що стосуються регулювання правовідносин в
сферах альтернативних засобів вирішення спорів за участю споживачів, а
також колективного користування нерухомим майном на умовах “таймшер”.
Численні норми законодавства України певною мірою спрямовані на
забезпечення навіть більш високого ступеня захисту прав споживачів, ніж
це передбачено Директивами ЄС, що регулюють аналогічні правовідносини.
Прикладами таких норм є наступні норми законодавства країни:
^ щодо відповідальності за шкоду, заподіяну неякісною продукцією
(стосовно сфери застосування цих норм, кола суб’ єктів відповідальності,
визначення розміру матеріальних збитків та підстав звільнення від
відповідальності)
^ щодо стосуються вимог відносно безпеки товарів (робіт, послуг)
(стосовно сфери їх застосування)
^ щодо гарантійних зобов’язань (стосовно сфери застосування цих норм та
кола суб’ єктів відповідальності)
> щодо маркування продукції (стосовно сфери застосування цих норм)
3.5. З огляду на викладене, можна дійти до висновку, що основною та
найбільш актуальною проблемою є не розробка належної нормативної бази, і
навіть не трансформація вже існуючої, а перш за все створення умов та
ефективних механізмів реалізації чинного законодавства країни.
III. Захист прав споживачів за договорами про надання послуг в новому
Цивільному кодексі України
Закон України “Про захист прав споживачів” від 12.05.1991 р. належить до
так званих актів “першого покоління” ринкового законодавства, прийнятого
одразу після проголошення незалежності України. Таким чином, вже більше
12 років слову “споживач” в країні повернено його прямий, позитивний
зміст.
Задовольняючи свої потреби у товарах, роботах та послугах, особа набуває
правового статусу споживача та потрапляє, у випадку порушення її прав,
під захист норм піблічно- та приватноправової природи, які разом
формують законодавство про захист прав споживачів. Саме у такому
значенні цей термін і закріпився в сучасній українській правовій
термінології.
На даному етапі відносини в галузі захисту прав споживачів потребують
вдосконалення, в першу чергу, практики застосування норм відповідного
законодавства при їх регулюванні, що неможливо без усталення
доктринальних підходів, а також застосованої термінології. Найменш
розробленою як з практичної, так і з теоретичної точки зору, а отже,
найбільш актуальною в сфері захисту прав споживачів, є проблема розробки
нових та аналізу вже існуючих правових конструкцій на предмет
адекватності застосування при регулюванні надання послуг споживачам.
1. Послуга як об’єкт цивільних прав
Новий Цивільний кодекс України, який набуває чинності з 1 січня 2004 р.,
є другим за значенням після Конституції країни законодавчим актом. Це
зумовлено, зокрема, тим, що він регулює цивільні відносини, які є
визначальними в економічному, майновому житті як осіб, так і суспільства
в цілому HYPERLINK \l “bookmark145” .
Однією з численних новел нового Цивільного кодексу України від 16 січня
2003 р. (далі – ЦК) стало закріплення норми щодо об’єктів цивільних
відносин. Із зазначеного у ст. 177 ЦК невичерпного переліку об’єктів
цивільних прав, з огляду на новизну та недостатній ступінь наукового
опрацювання, вбачаємо доречним дослідити особливості саме послуги як
самостійного об’ єкта цивільних прав.
Слід зазначити, що з практичної точки зору під час договірного
оформлення відносин, об’єктом яких є послуга, найбільша складність
виникає у розмежуванні останньої та результату роботи як окремих,
самостійних об’ єктів цивільних відносин. На відміну від послуги, робота
спрямована на виготовлення нової речі, або якісну зміну вже існуючої (а
саме: обробку, переробку, ремонт), або на виконання іншої роботи з
наступною передачею її результату замовнику. Ключовим у цій діяльності є
результат. Саме тому законодавець і робить наголос та матеріалізованому
наслідку такої діяльності – результаті роботи. Отже, робота є виробничою
(матеріальною) діяльністю, а послуга, навпаки, в більшості випадків є
результатом невиробничої (нематеріальної) діяльності.
Зобов’ язальні відносини, у яких головним є матеріальний (тілесний)
результат роботи, а засіб чи процес її виконання (який за загальним
правилом обирається виконавцем) не має вирішального значення для
замовника, є предметом, зокрема, договору підряду (гл. 61 ЦК, гл. 28 ЦК
1963). Матеріальний результат такої діяльності (результат роботи) є
окремим об’єктом цивільних прав (ст. 177 ЦК).
відносинах з надання послуг замовника цікавить не лише результат, а й
дії або діяльність виконавця, спрямована безпосередньо на нього. Для
досягнення замовленого договором про надання послуг корисного ефекту дії
виконавця можуть бути спрямовані також на оточуючі замовника умови в
широкому розумінні. Важливим є те, що момент вияву такої діяльності з
надання послуги співпадає у часі з моментом її споживання. Характерною
особливістю надання послуги є те, що споживачеві “продається” не лише
сам результат такої діяльності, а й безпосередньо дії, що зумовили його
виникнення
(ст. 901 ЦК).
Таким чином, головним критерієм розмежування об’ єктів договору про
надання послуг та, зокрема, договору підряду має бути наявність, крім
матеріального результату як замовленого корисного ефекту, ще й дій, що
передують його створенню чи досягненню, як істотної для замовника умови
договору про надання послуг. При наданні, наприклад, освітніх,
терапевтичних послуг замовленому матеріальному (тілесному) або
нематеріальному (безтілесному) результату передують певні дії, що можуть
і не мати матеріального втілення, однак складають з ним єдине ціле.
Дія або діяльність з надання послуги може також створювати певну
матеріальну річ або бути нею опосередкована, наприклад, хірургічні,
готельні послуги тощо. Однак у випадку, коли такий результат є невід’
ємним від дії виконавця, абовикористовувана річ є необхідною для
вчинення самої замовленої у нього дії або діяльності, такі відносини є
теж предметом договору про надання послуг.
Оскільки послугою можна вважати як створення чи ремонт конкретної речі,
що стає товаром, так і безпосередньо процес праці людини, необхідно
встановити критерій розмежування цих двох різних за юридичною суттю
видів діяльності. Застосування критерію тілесності стосовно речі дає
можливість найбільш чітко виокремити послугу з-поміж інших об’єктів
цивільних прав. Тілесність допомагає встановити ступінь зв’язку між
виконавцем і виконаним за договором, а також можливість їх окремого
(самостійного) існування. Тілесні речі з моменту створення є віддільними
від особи, яка їх створила, у той час як безтілесні речі (послуги)
такого окремого існування в силу своєї природи не мають.
Наступна проблема правового регулювання надання послуг полягає у
необхідності винайдення єдиного загального підходу до надзвичайно
різноманітних за своєю природою видів діяльності, які за відсутності
чітких критеріїв можуть підпасти під загальне поняття “послуги”. Однак,
незважаючи на цей факт, все ж існують можливості уніфікації правового
регулювання надання окремих видів послуг HYPERLINK \l “bookmark146” .
Як зазначав Г. Дернбург, зобов’язання покликані спричинити певні
економічні наслідки, як-от: перенесення права власності на тілесні речі
– «dare», передачу тілесних речей укористування – «facere», надання
послуг фізичних та духовних -«praestare», отримання іншого зиску
HYPERLINK \l “bookmark147” .
Перший вид послуг – це такі “послуги”, які опосередковуються річчю (за
Г. Дернбургом – “dare”, “facere”). У цьому випадку законодавець має
справу із споживчими товарами – матеріальними (виробничими) “послугами”.
Надання подібних “послуг” за своїм юридичним змістом нічим не
відрізняється від процесу праці в матеріальному виробництві. Воно
спрямоване на виготовлення чи переробку вже існуючого об’єкта цивільних
прав та, власне, є торгівлею матеріальними товарами або результатом
роботи. Тут наявні всі п’ять елементів праці: засоби праці, предмет,
технологія, організація праці та сама праця як необхідна діяльність
людини. Саме це й дає підстави називати таку діяльність матеріальними
(виробничими) ” послугами”, результатом яких є певна річ. В даному
випадку замовника не цікавить процес створення речі, оскільки головним є
тілесний результат. Отже, до такої діяльності слід без будь-яких
застережень застосовувати чинне правове регулювання торгівлі
матеріальними товарами або виконання робіт. Відносини даного виду
можуть, наприклад, бути предметом договору купівлі-продажу, найму,
підряду тощо.
Стосовно захисту прав споживачів, зокрема у сфері торгового та інших
видів обслуговування при купівлі матеріальних товарів, такий підхід
відбивається у праві споживача вимагати, згідно статей 3, 12-14, 16-20
Закону України “Про захист прав споживачів” від 12.05.1991 р.,
безоплатного усунення недоліків проданого йому товару, заміни купленого
більш якісним товаром з доплатою чи менш якісним зкомпенсацією різниці
вартості, повернення придбаного товару протягом певного строку продавцю
тощо.
Другий вид послуг – це і є власне послуги (безтілесні речі), корисна дія
яких спрямована безпосередньо на замовника (споживача) або на умови, що
його оточують, в широкому їх розумінні (“ргаевіаге”). Надання послуги
невіддільне від її споживання. Саме це дає підстави називати такі
послуги нематеріальними (безтілесними). Дія споживчої вартості послуги
виражається у корисному ефекті, який, як правило, задовольняє у момент
надання певну замовлену потребу замовника (споживача).
Оскільки надання послуги, в силу її природи, невіддільне від діяльності
особи, яка її надає, послуги не підлягають зберіганню. Замовник
(споживач) не може заздалегідь твердити про якість послуги, оскільки це
можливо лише в процесі споживання ним даної послуги. Повернути неякісно,
чи неналежно надану послугу неможливо. Тому норми, що регламентують
права споживача на заміну неякісного товару, не можуть бути механічно
застосовані при відповідній вимозі замінити неякісно надану послугу
тощо.
спробах розробити єдиний підхід до правового регулювання зазначених вище
різних за суттю видів діяльності і полягає основна проблема правової
регламентації надання власне послуг HYPERLINK \l “bookmark148” . У
більшості випадків як на національному, так і на міжнародному рівні від
правової регламентації особливостей надання послуг або взагалі
відмовлялися, або застосовувалинеадекватні підходи за аналогією з
торгівлею товарами чи виконанням робіт HYPERLINK \l “bookmark150” .
Належне розв’язання окреслених питань є ключовим при розробці
законодавства про захист прав споживачів. Проблема визначення строків
виявлення недоліків споживачем є яскравим тому прикладом. Зокрема, в
одних випадках виконавець може нести відповідальність лише за недоліки,
допущені ним у процесі надання послуги, а не після її завершення
(туристичні послуги, послуги з відеообслуговування тощо). До інших
послуг, що мають тілесний результат, можуть застосовуватися загальні
строки виявлення недоліків, а не гарантійні. Підставою для цього є те,
що в даному випадку споживчі властивості як корисний ефект надання
певної послуги є цінними у конкретний момент, а не протягом тривалого
часу (терапевтичні послуги, послуги електрозв’язку тощо). Що ж
стосується стоматологічних послуг, то тут, крім загальних строків
виявлення недоліків споживачем, мають бути застосовані й положення про
гарантійний строк.
2. Характерні риси правового регулювання надання послуг з точки зору
захисту прав споживачів у порівнянні з торгівлею товарами та виконанням
робіт
Аналізуючи характерні риси надання послуг, слід відмітити, що з
юридичної точки зору у порівнянні з торгівлею
товарами (виробничими “послугами”) чи виконанням робіт послуги мають
такі особливості HYPERLINK \l “bookmark151” :
“Головною особливістю договорів про надання послуг, на відміну від
договорів про виконання робіт, є те, що таке надання послуг невіддільне
від діяльності особи, яка їх надає. Корисний ефект такої діяльності не
виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, як це
має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання
послуги” HYPERLINK \l “bookmark152” .
Процес надання послуг підлягає регулюванню не на кордоні, а всередині
держави відповідними положеннями внутрішнього законодавства. Вимога щодо
обов’язкової наявності факту перетину послугою митного кордону не може
виступати дієвим критерієм у визначенні її експорту.
Послуги не підлягають зберіганню. Вони виробляються й у той же час
споживаються. Споживання послуг можливе лише при прямому контакті
виробника зі споживачем.
Заміна однієї послуги іншою є набагато складнішою, ніж у матеріальному
виробництві.
Споживач не може заздалегідь твердити про те, що він остаточно
ознайомлений і згідний з якістю “товару”, оскільки послуги з цієї точки
зору можуть бути оцінені ним лише в процесі їх споживання.
Доведення невиконання чи неналежного виконання послуги, враховуючи її
природу, є набагато складнішим, ніж в матеріальному виробництві й
споживанні матеріальних товарів.
Наведене дає можливість зрозуміти всю складність захисту прав споживачів
при ненаданні, наданні не в повному обсязі чи наданні неякісних послуг
на відміну від розв’ язання аналогічних проблем з іншими об’ єктами
цивільних прав, зокрема речами чи результатами роботи.
3. Особливості договірного надання послуг за Цивільним кодексом України
Перехід України до ринкової економіки зумовив значне збільшення обсягів
різноманітних послуг. Йдеться, насамперед, про представницькі,
посередницькі, консультаційні та інші послуги у сфері підприємництва.
Зростають обсяги побутових, медичних, туристичних та інших послуг,
змінюється їх характер, з’являються нові види послуг. Усе це спричинило
підвищення уваги до відносин, які виникають у сфері надання послуг, а
також до правової регламентації цих відносин HYPERLINK \l “bookmark154”
.
2 Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. – К.: Істина,
2003. –
С. 256-264.
При розробці ЦК значну увагу було приділено регулюванню відносин, що
складаються у сфері послуг. ЦК містить окрему Главу 63, присвячену
загальним положенням про надання послуг, а також глави, присвячені
конкретним договорам про надання послуг (перевезення, транспортної
експедиції, зберігання, доручення, комісії, довірчого управління майном)
HYPERLINK \l “bookmark155” . Це пов’язано з тим, що, з одного боку, у
ЦК неможливо дати детальну регламентацію кожного договору усфері надання
послуг окремо, а з іншого, – необхідно було закріпити найбільш суттєві
положення, які стосуються усіх договорів цього типу.
Надання окремих видів послуг регулюється нині окремими Законами України
(ЗУ). Зокрема, аудиторські послуги надаються згідно із ЗУ “Про
аудиторську діяльність” від 22.04.1993 р., ЗУ “Про зв’язок” від
16.05.1995 р. регулює відносини, що виникають при наданні послуг у сфері
зв’язку, надання туристичних послуг регламентується З “Про туризм” від
15.09.1995 р. тощо.
Саме тому у ЦК особливо наголошено, що правила Глави 63 про загальні
положення застосовуються до всіх договорів про надання послуг, в тому
числі й до договорів, не передбачених ЦК, якщо це не суперечить суті цих
зобов’ язань. З іншого боку, норми, вміщені у главах ЦК стосовно
конкретних договорів, можуть застосовуватися до інших договорів про
надання послуг, якщо інше не передбачене законом, укладеним договором
або не суперечить суті зобов’ язання HYPERLINK \l “bookmark157” .
4. Аналіз основних положень договору про надання послуг
Відповідно до ст. 901 ЦК, сторонами договору про надання послуг є
виконавець та замовник (споживач).
За загальним правилом не існує обмеження щодо суб’ єктного складу даного
договору, якщо інше не передбачено законом, договором або не випливає з
характеру послуги. Наприклад, за З “Про освіту” від 23.05.1991 р.
виконавцем за договором про надання освітніх послуг з видачею
спеціального документа державного зразка може бути лише юридична особа
-заклад освіти.
Відповідно до суті договору про надання послуг, замовник є споживачем та
користується можливостями, наданими йому законодавством про захист прав
споживачів. Наприклад, позови про захист прав споживачів звільнено від
сплати державного мита згідно з п. 10 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів
України (КМУ) “Про державне мито”. Постановою Пленуму ВСУ “Про практику
розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” від
12.04.1996 р. суддям додатково роз’ яснено особливості застосування З
“Про захист прав споживачів” від 2.05.1991 р.
Споживач є ” слабкою” стороною договору про надання послуг та
користується особливим захистом. Зокрема, у випадку завдання йому
збитків виконавець відповідає у повному обсязі як за реальні збитки, так
і за упущену вигоду (ст. 906 ЦК та п. 2 ст. 903 ЦК). При неможливості
виконання договору з вини замовника (споживача), останній зобов’ язаний
сплатити виконавцю лише обумовлену договором винагороду у повному обсязі
– реальні збитки.
Договір про надання послуг є казуальним, консенсуальним, взаємним
(синалагматичним), терміновим. Послуги можуть надаватися як на платній
(ст. 903 ЦК), так і безоплатній основі (ст. 904 ЦК), але з обов’ язковою
компенсацією виконавцеві усіх фактичних витрат, необхідних для виконання
договору.
Спеціальної форми для договорів про надання послуг ЦК не передбачено,
отже, цей договір укладається з дотриманням загальних правил про форму
договору (ст. 639 ЦК). Договір про надання туристичних послуг, зокрема,
має укладатися у письмовій формі відповідно до ч. 3 ст. 18 ЗУ “Про
туризм” від 15.09.1995 р.
Істотними умовами договору про надання послуг є умови про предмет
договору, а також умови, що визначені законом як істотні або є
необхідними для даного виду договору, а також усі ті умови, щодо яких за
заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК).
Так, при договірному оформленні надання туристичних послуг необхідно
керуватися п. 11.4 Інструкції про умови і правила здійснення
підприємницької діяльності, пов’ язаної з наданням туристичних послуг та
контролем за їх дотриманням, затвердженої наказом Ліцензійної палати при
Міністерстві економіки та Державного комітету України з туризму від
17.05.1996 р. Договір про надання послуг електрозв’ язку має відповідати
положенням Наказу Державного комітету зв’язку та інформатизації України
від 13.07.1999 р. При укладанні договорів про надання послуг, які
безпосередньо не передбачені ЦК, сторони, керуючись принципом свободи
договору (статті 3, 6, 627 ЦК), самі визначають його умови, які при
цьому не повинні суперечити загальним положенням ЦК про надання послуг.
Слід мати на увазі, що деякі види діяльності в країні з надання послуг
підлягають ліцензуванню (див. З “Про підприємництво” від 7.02.1991 р.,
ЗУ “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” від
1.06.2000 р.). Отже, договір про надання послуг з виконавцем, у якого
відсутня відповідна ліцензія, може бути визнано судом недійсним на
підставі ст. 227 ЦК про правові наслідки вчинення юридичною особою
правочину, якого вона не мала права вчиняти.
Договір про надання послуг, за яким виконавець (підприємницьке
товариство) відповідно до характеру своєї діяльності зобов’ язаний
надати послуги кожному, хто до нього звернеться, є публічним договором.
При укладанні договору про надання послуг цього виду слід враховувати
спеціальні правила, встановлені ст. 633 ЦК щодо публічного
договору. Це стосується, зокрема, договору про надання медичних,
освітніх, туристичних та інших послуг.
Публічний договір вирізняється з-поміж інших договорів за характером
діяльності підприємця або іншої особи, які відповідно до закону
зобов’язані укласти публічний договір у зв’язку з тими функціями, які
вони виконують. Публічний договір має дві основні ознаки: по-перше,
стороною публічного договору повинен бути підприємець або інша особа
відповідно до закону; по-друге, цей підприємець або інша особа
відповідно до закону повинні здійснювати діяльність, пов’ язану з
виконанням обов’ язків з продажу товарів, виконання робіт чи надання
послуг кожному, хто до нього звертається, тобто ця діяльність повинна
бути публічною. Саме ця друга ознака й дала назву договору, незважаючи
на те, що за своїм змістом публічний договір є приватноправовим та
регулюється цивільним (приватним) правом.
п. 1 ст. 633 ЦК дається невичерпний перелік видів діяльності, які мають
публічний характер. Це, зокрема, діяльність, що виникає з наступних
договорів: роздрібної купівлі-продажу; прокату; побутового підряду;
перевезення транспортом загального користування; банківського рахунку, в
якому вкладником є фізична особа; складського зберігання, що
здійснюється товарним складом загального користування; надання
туристичних послуг; енергопостачання, постачання теплової енергії та
води, надання послуг електрозв’ язку тощо.
кладення публічного договору підпорядковується низці правил, що
встановлюються в ст. 633 ЦК. По-перше, ціна товарів, робіт чи послуг, а
також інші умови публічного договору повинні бути однаковими для всіх
споживачів. Як виняток з цього правила закон або інший
нормативно-правовий акт може надавати пільги окремим категоріям
споживачів. Подруге, підприємець або інша особа, визначена законом, не
повинні надавати переваги одному споживачеві перед іншими щодо укладення
публічного договору. Винятки з цього правила можуть бути передбачені
законом або іншим нормативно-правовим актом. По-третє, підприємець або
інша особа, визначена законом, не має права відмовлятися від укладення
публічного договору за наявності можливості надати споживачеві товар,
послугу, виконати роботу. випадку необгрунтованого ухилення підприємця
або іншої особи, визначеної законом, від укладення публічного договору
особа, якій в результаті цього було завдано збитків, має право на їхнє
відшкодування відповідно до ст. 22 ЦК.
Згідно з п. 5 ст. 633 ЦК Кабінет Міністрів України або уповноважений ним
орган може приймати правила, обов’ язкові для сторін при укладенні і
виконанні публічних договорів. Такі правила можуть мати форму типових
договорів чи положень. Крім того, при укладенні публічних договорів
окремих видів, передбачених законодавством, сторони повинні керуватися
правилами, що містяться в ЦК. Невідповідність умов укладеного публічного
договору обов’ язковим правилам, встановленим ст. 633 ЦК, тягне за собою
їхню недійсність. Проте, як зазначено у п. 13 Постанови Пленуму ВС “Про
практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав
споживачів” від 12.04.1996 р., суд не може визнати безпідставною відмову
в укладенні договору, якщо відповідач доведе, що надання послуги
виходить за межі статутної діяльності або перевищує його виробничі
(технологічні) можливості. При цьому такими, що виходять за межі
статутної діяльності підприємця, можна вважати послуги, виконання яких
не передбачене статутними документами (у тому числі не зазначене у
правилах побутового чи інших видів обслуговування, правилах надання
окремих видів послуг). Проте відсутність у статутних документах положень
про виконання певних робіт чи надання послуг ще не свідчить про
правомірність відмови укласти договір, якщо така діяльність відповідає
загальним завданням, передбаченим цими документами.
Досить часто договори про надання послуг укладаються шляхом приєднання
замовника (споживача) до заздалегідь розробленого та запропонованого
виконавцем договору. При цьому слід враховувати імперативні положення
стосовно даного типу договору (ст. 634 ЦК).
Договір про приєднання має такі ознаки: розробляється однією стороною,
яка використовує формуляр або іншу стандартну форму, причому інша
сторона не бере участі у визначенні умов договору; оферентом виступає
сторона, яка розробила договір про приєднання; акцептом договору про
приєднання вважається згода укласти такий договір, яка виражається
шляхом підпису на формулярі (стандартній формі) або шляхом здійснення
конклюдентних дій. Як правило, договір про приєднання приймається
повністю, тобто до нього не може бути складено протокол розбіжностей;
умови договору про приєднання повинні відповідати ЦК та іншим
нормативно-правовим актам.
Пункт 2 ст. 634 ЦК дає право стороні, яка приєдналася до договору,
висунути вимогу щодо розірвання або зміни договору, а також передбачає
підстави для висунення таких вимог. При цьому підстави визначені
по-різному, залежно від того, хто є стороною, яка приєдналася до
договору. Сторона, яка приєдналася до договору у зв’язку із здійсненням
своєї підприємницької діяльності, повинна бути обережною, оскільки їй
надається право вимагати розірвання або зміни договору про приєднання
лише у випадку, якщо вона доведе, що не знала і не повинна була знати,
на яких умовах укладається договір. Особи, які приєдналися до договору
не у зв’ язку із здійсненням своєї підприємницької діяльності
(споживачі), можуть вимагати розірвання або зміни договору, до якого
вони приєдналися, у тих випадках, коли цей договір позбавляє їх прав,
які їм звичайно надаються, виключає чи обмежує відповідальність іншої
сторони за порушення зобов’язань або містить інші явно обтяжливі для
сторони, що приєдналася, умови.
випадку виникнення спору між сторонами питання про можливість
застосування до конкретного договору правил договору про приєднання
вирішується судом. За загальним правилом положення договорів про
приєднання, які є нерозумно сприятливими лише для однієї сторони, можуть
бути змінені або визнані недійсними.
Як такою, що суперечить закону, а, отже, є недійсною, слід визнати й
договірну умову про повне звільнення виконавця від відповідальності за
порушення договору. Зокрема, ст. 16 ЦК не передбачає можливості
обмеження договором права на судовий захист цивільних прав шляхом
стягнення з особи, яка порушила право, заподіяних збитків. Це також
підтверджується п. 7 Постанови Пленуму ВСУ “Про практику розгляду
цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” від 12.04.1996
р., де наголошено, що умови договору, які обмежують права споживача
порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються
недійсними. Якщо внаслідок застосування умов такого договору споживачеві
завдано збитків, вони мають бути відшкодовані винною особою в повному
обсязі.
Слід зазначити, що законодавство про захист прав споживачів є
інтегральним елементом всієї правової системи будь-якої держави. Воно
розповсюджується і на встановлення фактів “зловживання правом” у
стандартних, типових, договорах приєднання. Слід зазначити, що
стандартні, типові, загальні умови договорів як такі не спрямовані на
порушення прав споживачів. правовій літературі зазначаються дуже
серйозні переваги подібної форми укладання договорів: сторони
заощаджують час та сили на стадії ведення переговорів і укладання
договору, проте при цьому досить часто присутнє прагнення виконавців
нав’язати споживачам умови, що обмежують їх права. Ця обставина викликає
неоднозначне ставлення законодавця і судової практики саме до
стандартних умов договорів приєднання. Звичайно, недобросовісні умови
або застереження, що зловживають правом, можна знайти і в договорах,
положення яких індивідуально обговорюються із споживачем, проте в
більшості випадків саме стандартні, типові договори часто створюють
широке поле для порушення прав останніх.
Слід зазначити, що так звана проблема недопущення включення
недобросовісних умов (unfair terms) у договори зі споживачами порівняно
нещодавно почала розвиватись у законодавстві і практиці більшості країн
Європи. Досить назвати Директиву ЄС про недобросовісні умови в договорах
зі споживачами, що була прийнята в квітні 1993 p. з умовою обов’язкової
імплементації не пізніше 31.12.1994 p. Для країни, натомість, це питання
є новим та актуальним.
Окремо також варто наголосити, що поряд з імперативними нормами
законодавства про захист прав споживачів не можна залишати поза увагою й
положення законодавства про недопущення недобросовісної конкуренції та
недоброякісну рекламу, суб’ єктом якої є також споживач.
Оскільки відповідно до своєї правової природи, споживання послуги є
можливим лише при прямому контакті споживача з виконавцем, останній за
договором має надати послугу особисто. Хоча існують окремі сфери
відносин, які відповідно до своєї суті є винятком із загального правила
про особистий характер договору про надання послуг. Це, зокрема,
стосується договору про надання туристичних послуг туроператором або
турагентом. За цим договором туристу зсамого початку відомо про майбутнє
покладення виконання зобов’язання з його перевезення, розміщення,
надання інших послуг, які за своєю природою не є супутніми перевезенню
та розміщенню, на третіх осіб HYPERLINK \l “bookmark158” . При цьому
слід також застосовувати загальні правила ст. 528 ЦК про виконання обов’
язку боржника іншою особою з врахуванням можливих винятків відповідно до
ст. 618 ЦК про відповідальність за таке покладення.
У п. 2 ст. 902 ЦК окремо зазначаються умови, за яких можливим є
перекладання виконання договору про надання послуг на третю особу.
випадку ненадання або неналежного надання замовленої послуги, що
випливає з договору про надання послуг третьою особою (безпосереднім
виконавцем), обов’ язок з її надання покладається на первинного
виконавця (боржника), який є відповідальним перед замовником
(кредитором) у повному обсязі, а саме, як за реальні збитки, так і за
упущену вигоду.
Покладаючи виконання власного договірного обов’ язку на третю особу,
первинний виконавець не вибуває з правовідносин та залишається зобов’
язаним перед замовником до повного виконання умов договору. Факт
покладення виконання зобов’ язання на третю особу не є юридичним фактом,
що породжує правовідносини між замовником та третьою особою
(безпосереднім виконавцем). Третя особа не стає суб’ єктом основного
зобов’ язання та не має жодних зобов’язань безпосередньо перед
замовником. Для неї зобов’ язання виникає в силу договору, укладеного з
первиннимвиконавцем, який в даному випадку виступає перед третьою особою
в ролі замовника.
Покладення виконання зобов’язання на третю особу слід відрізняти від
переведення боргу, коли новий боржник в частині переведеного боргу є
сингулярним правонаступником первинного боржника (ст.ст. 511-523 ЦК)
HYPERLINK \l “bookmark160” .
Система подвійного покладення виконання зобов’язання з надання послуг не
змінює сутності покладення виконання зобов’ язання на третю особу.
Правила, що регулюють просте покладення, повністю можуть бути
застосовані у випадку подвійного покладення виконання за договором про
надання послуг з врахуванням положень п. 2 ст. 902 ЦК.
4.1. Плата за договором про надання послуг
Відповідно до загального правила ч. 5 ст. 626 ЦК договір про надання
послуг вважається відплатним, якщо інше не встановлено договором,
законом або не випливає з його суті. Якщо у договорі про надання послуг
передбачена плата, замовник зобов’ язаний оплатити надану йому послугу в
розмірі, у строки та в порядку, встановленому договором. Винятком є ті
сфери відносин, де ціна (тарифи, розцінки тощо), строк та порядок сплати
встановлено вповноваженими державними органами. Так, наприклад, тарифи
за послуги електрозв’язку встановлені Наказом Держкомзв’язку від
07.06.2002 р. “Про затвердження Граничних тарифів на основні послуги
електрозв’ язку та тарифів на виплату державних пенсій та грошової
допомоги”, строк та порядок сплати за них встановлено Наказом
Держкомзв’язку від 13.07.1999 р. Наказом Головного архівного управління
України від 9.02.2000 р. затверджено ціни та тарифи на роботи та послуги
у сфері використання архівних документів, що виконуються державними
архівами на договірних засадах тощо.
Ціна договору має вказуватися у гривнях відповідно до ст. 533 ЦК та ст.
3 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання та контролю” від
19.02.1993 р. Слід зазначити, однак, що згідно з п. 2 ст. 524 ЦК та п. 2
ст. 533 ЦК існує можливість встановлення ціни у розмірі, еквівалентному
сумі іноземної валюти.
Якщо ж у договорі про надання послуг відсутні умови про розмір
винагороди, строк та порядок її виплати, винагорода сплачується після
надання послуги та у розмірі, який за подібних обставин звичайно
сплачується за такі послуги відповідно до ціни, що склалася на
аналогічні послуги на момент укладення договору (ст. 632 ЦК).
Відсутність погодження сторін щодо ціни або механізму для її
встановлення у договорі не звільняє замовника від обов’ язку оплатити
надання послуги.
Тягар доведення обставин, якими слід керуватися для визначення ціни,
лежить на зацікавленій стороні.
4.2. Розірвання договору про надання послуг
Досить часто договори про надання послуг містять положення про
можливість односторонньої зміни виконавцем ціни за певних обставин. При
цьому слід враховувати імперативні положення законодавства країни. Так,
при збільшенні виконавцем ціни за договором про надання туристичних
послуг більше ніж на 5% обумовленої суми, замовник вправі
розірвати договір без відшкодування виконавцю збитків відповідно
до ч. 5 ст. 21 З ” Про туризм” від 15.09.1995 р.
тих випадках, коли виконавець не може виконати договір про надання
послуг не з його вини та у разі відсутності вини замовника (внаслідок
дії непереборної сили чи випадку, який характеризується суб’ єктивною
непереборністю, відповідно до ст. 617 ЦК про підстави звільнення від
відповідальності за порушення зобов’ язання), замовник повинен виплатити
виконавцеві розумну винагороду. Під останнім розуміється обов’ язок
замовника компенсувати добросовісному виконавцю всі фактично понесені
ним витрати, пов’ язані з виконанням договору, а також винагороду, яка
зазвичай сплачується пропорційно до фактично отриманих послуг у розмірі,
що встановлюється за надання аналогічних послуг за звичайних обставин.
Якщо неможливість виконання договору про надання послуг виникла з вини
(умислу або необережності) замовника, він зобов’ язаний сплатити
обумовлену договором суму за належне виконання виконавцем своїх зобов’
язань у повному обсязі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Такий обов’ язок є не боргом, а відповідальністю замовника за порушення
зобов’ язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила
зобов’ язання (ст. 614 ЦК про вину як підставу відповідальності за
порушення зобов’ язання). При цьому слід також керуватися роз’ ясненням
ВАС ” Про застосування ст. 209 ЦК 1963 стосовно застосування принципу
вини в законодавстві країни”.
Обов’ язок відшкодувати виконавцеві відповідно до ст. 904 ЦК усі
фактичні витрати, необхідні для виконання договору про безоплатне
надання послуг, грунтується на презумпції відплатності договорів про
надання послуг. При укладанні договору про безоплатне надання послуг
виконавець має належним чином поінформувати замовника про витрати,
необхідні для виконання договору (собівартість для виконавця замовлених
послуг тощо). Тягар доведення відповідності понесених витрат, необхідних
для виконання договору, лежить на виконавцеві.
Якщо неможливість виконання договору про безоплатне надання послуг
виникла з вини (умислу або необережності) замовника чи у разі
відсутності його вини (внаслідок дії непереборної сили, як об’ єктивної
непереборності, чи випадку, як суб’ єктивної непереборності, передбачити
який заздалегідь ніхто не може), він, відповідно до п. 1 ст. 904 ЦК,
зобов’ язаний відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні
для виконання даного договору. Такий обов’ язок є відповідальністю
замовника за невиконання зобов’ язання перед виконавцем.
4.3. Строк договору про надання послуг
Строком дії договору про надання послуг є час, протягом якого сторони
можуть здійснити свої права та виконати прийняті на себе обов’ язки в
повному обсязі, якщо інше не встановлено законом або іншими
нормативно-правовими актами. Наприклад, договір про надання послуг
електрозв’ язку відповідно до Наказу Держкомзв’ язку “Про затвердження
Типового договору про надання послуг електрозв’ язку” від 13.07.1999 р.
має бути укладено на 5 років з пролонгацією на такий же строк за
відсутності повідомлення про його припинення за місяць до закінчення
терміну дії договору від однієї зі сторін. Сторони, відповідно до ст.
531 ЦК, можуть також за взаємною згодою передбачити умови дострокового
виконання договору про надання послуг.
випадку, коли в договорі нема вказівок про строки надання послуг,
виконавець зобов’ язаний надати послуги, а замовник має право вимагати
їх надання у розумні строки, виходячи з суті та характеру зобов’ язання.
При цьому слід керуватися загальним правилом ст. 530 ЦК про строки
виконання зобов’ язань та звичаями ділового обороту (ст. 7 ЦК).
4.4. Відповідальність за порушення договору про надання послуг
Слід зазначити, що ст. 906 ЦК має диспозитивний характер. Сторони мають
право за взаємною згодою встановити інші, ніж передбачені, правила про
відшкодування збитків, завданих замовнику невиконанням або неналежним
виконанням договору про надання послуг, якщо інше прямо не заборонено
законом. Розмір відшкодування збитків як цивільно-правова
відповідальність за порушення договору про надання послуг вирішується
залежно від виду укладеного договору: відплатного чи безоплатного.
Так, при визначенні розміру збитків слід брати до уваги ціни, які
існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора, у
місці, де зобов’ язання, що випливає з договору, мало бути виконане.
Якщо вимога не була задоволена добровільно, суду надається право,
задовольняючи вимогу про відшкодування збитків, брати до уваги ринкові
ціни, які існували також на день ухвалення судового рішення, а не на
день вчинення позову.
При визначенні підстав для відшкодування збитків слід керуватися п. 2
ст. 22 ЦК та Постановою Пленуму ВС “Про практику розгляду цивільних
справ за позовами про захист прав споживачів” від 12.04.1996 р. Розмір
збитків, завданих порушенням зобов’ язання, має довести замовник.
Відповідальність виконавця за невиконання або неналежне виконання
договору про надання послуг за плату відповідно до загального правила,
встановленого ст. 614 ЦК, поставлена у залежність від наявності його
вини (див. також роз’яснення ВАСУ “Про застосування ст. 209 ЦК 1963”).
Якщо інше не встановлено договором, збитки підлягають відшкодуванню
виконавцем в повному обсязі – реальні збитки, а також упущена вигода
(ст. 22 ЦК).
ситуації, коли виконавець отримав аванс – платіж частини загальної суми
договору, який зараховується в рахунок кінцевої ціни за надані послуги
та підлягає поверненню на випадок розірвання договору (п. 2 ст. 570 ЦК),
якщо інше не було передбачено договором, він має бути повернений
замовнику.
випадку, коли з метою забезпечення виконання зобов’ язання виконавець
отримав від замовника завдаток -договірну компенсацію, яка не підлягає
поверненню у випадку розірвання договору з вини сторони, яка внесла
завдаток, але яка підлягає поверненню в подвійному розмірі у випадку
розірвання договору з вини сторони, яка отримала завдаток, слід
керуватися нормою ст. 571 ЦК про правові наслідки порушення або
припинення зобов’ язання, забезпеченого завдатком.
Законодавцем встановлено підвищену безвинну відповідальність виконавця
за порушення договору про надання послуг за плату при здійсненні ним
підприємницької діяльності. В цьому випадку звільнення виконавця від
відповідальності за порушення договору можливе тоді, коли буде доведено,
що виконання в зазначений час та у зазначеному місці виявилося
неможливим внаслідок дії непереборної сили (ст. 617 ЦК), якщо інше не
встановлено договором або законом.
Відповідно до п. 2 ст. 906 ЦК при невиконанні або неналежному виконанні
умов договору про безоплатне надання послуг, незалежно від вини,
виконавець має відшкодувати спричинені замовнику збитки у розмірі, що не
перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
якщо договором не передбачено інший розмір відповідальності виконавця.
Договором про надання послуг може бути передбачена сплата неустойки
стороною, яка не виконала або неналежно виконала свої зобов’язання
(статті 551-554 ЦК). При цьому відповідно до загального правила ст. 554
ЦК неустойка (штраф, пеня) стягується у повному розмірі понад
відшкодування збитків (штрафна неустойка), якщо інше співвідношення між
збитками та неустойкою не передбачено договором.
Тут також слід керуватися ст. 627 ЦК, яка зберегла зміст ст. 204 та ст.
214 ЦК 1963 про те, що боржник на вимогу кредитора зобов’ язаний
сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь
час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший
розмір процентів не встановлений договором або законом. Проте ст. 3 ЗУ
“Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від
22.11.1996 р., відповідно до якої розмір пені не може бути більшим
подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період за який сплачується
пеня, коригується положенням ч. 2 ст. 553 ЦК, якою передбачено
можливість збільшити розмір пені за взаємною згодою сторін. В силу п. 1
ч. 2 ст. 258 ЦК, на відміну від положень ст. 72 ЦК 1963, встановлено
спеціальний термін позовної давності строком 1 рік для стягнення
неустойки (штрафу, пені).
Стаття 907 ЦК встановлює виняток з загального правила про
неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов’ язань (ст.
525 ЦК). Сторони за взаємною згодою можуть розірвати укладений між ними
договір про надання послуг, а також передбачити порядок, підстави для
односторонньої відмови або його зміни.
випадку відсутності відповідних положень у договорі про надання
послуг сторони не позбавляються права відмовитись від його
виконання. Одностороння відмова від договору можлива у будь-який час –
як до початку надання послуги, так й у процесі її надання. При цьому за
загальним правилом одностороння відмова від зобов’ язання не звільняє
винну сторону від відповідальності за порушення зобов’ язання (п. 2 ст.
615 ЦК).
Законодавством встановлено різні наслідки односторонньої відмови
виконавця надати послуги, а замовника, відповідно, прийняти належне
виконання. При відмові від прийняття виконання за договором до початку
надання послуг замовник зобов’язаний відшкодувати виконавцю фактичні
витрати, понесені ним з метою належного виконання зобов’ язання до
моменту отримання такої відмови.
випадку відмови від прийняття виконання за договором під час надання
послуг замовник зобов’ язаний виплатити винагороду за надання тих
послуг, які він отримав, а також відшкодувати виконавцеві фактичні
витрати, понесені ним з метою належного виконання тієї частини договору,
від якої замовник відмовився, якщо ці витрати не були включені в оплату
послуг, наданих на момент отримання відмови від договору. При відмові
надати послуги за договором про надання послуг за плату виконавець
зобов’ язаний відшкодувати замовнику збитки у повному обсязі.
разі відмови надати послуги за договором про безоплатне надання послуг
виконавець має нести відповідальність у розмірі, що не перевищує двох
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. 2 ст. 906 ЦК). Крім
того, замовник (споживач) в обох випадках має право на відшкодування
завданої йому такою відмовою моральної (немайнової) шкоди (див. ст. 23
ЦК, Постанову Пленуму ВС ” Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31.03.1995 р. та
роз’яснення ВАС “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних
з відшкодуванням моральної шкоди” від 29.02.1996 р.).
У випадку, коли на підтвердження зобов’язання або на забезпечення його
виконання виконавець отримав аванс або завдаток, при односторонній
відмові від договору про надання послуг слід керуватися нормою ст. 571
ЦК про правові наслідки порушення або припинення зобов’ язання,
забезпеченого завдатком.
До вимоги про захист цивільних прав, що випливають з договору про
надання послуг, має бути застосовано загальний трирічний строк позовної
давності з урахуванням положень ст. 258 ЦК про спеціальні строки
позовної давності, зокрема, у зв’язку з недоліками проданого товару (ст.
681 ЦК).
5. Висновки
Важливо наголосити на тому, що договір зі споживачем не є окремим видом
договору, спеціальною договірною конструкцією, а застосовується як
родове поняття для окреслення тих договірних відносин, де одна з сторін
є споживачем товарів, результатів робіт чи послуг та потребує особливого
захисту для запобігання можливих порушень.
Права споживача можуть бути порушеними як при продажу певного товару,
виконанні роботи, так і при наданні йому послуги.
Зважаючи на специфіку послуги як окремого об’єкта цивільних прав,
законодавство про захист прав споживачів має належним чином врахувати
юридичні особливості надання послуги. Механічне застосування загального
підходу, зорієнтованого переважно на правове регулювання торгівлі
товарами чи виконання робіт, не завжди є адекватним і не завжди досягає
належного результату, особливо при захисті прав споживачів.
Проаналізовані положення ЦК свідчать про відповідність обраного
розробниками підходу до правового регулювання надання послуг фактично
існуючим відносинам. Однак, для того, щоб констатувати якісні зміни в
цій сфері, слід ще багато працювати над уніфікацією практики
застосування та тлумачення відповідних норм.
Т.Бургуані
Українською мовою
Г.А.Рогачова
Українською мовою
О.Ю.Серьогін
Українською мовою
Навчальний посібник
Програма Тасіє Європейського Союзу, Проект “Правничі студії в Україні:
Київ та окремі регіони “. Серія “Право ЄС”. Книга п’ята.
Підписано до друку 10.12.2003. Формат 144х204 Тираж 50 екз. Видавництво
ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, Київ
COM(2001) 546
Справи C-267 та 268/91, ECJ 1993, ст. I-6097.
COM(2001) 531, доповнено відповідним Повідомленням від 11 червня 2002
р., COM (2002) 289
СОМ(2002) 208, опубліковано в ОІ п° С 137 від 8 червня 2002 р., ст.
2-23
СОМ(1999) 719
ОІ п° Ь 31 від 1 лютого 2002 р.
Норми законодавства ЄС щодо представлення, маркування та реклами
Див. Рекомендацію Комісії від 25 січня 2002 р. щодо координованої
програми державного контролю за продуктами харчування у 2002 р., OJ n° L
26 від 30 січня 2002 р., ст. 8.
Основним документом є Принципи OECD щодо захисту прав споживачів в
сфері електронної комерції (OECD, Париж, грудень 2001р.)
Should I buy? Shopping online: An international comparative study of
electronic commerce, Consumers International, London, червень 2001 p.
OJ n° L 178 від 17 червня 2000 p.
Також див. Директиву 2002/58/ЕС від 12 липня 2002 р. щодо захисту
персональних даних та приватного життя при здійсненні електронної
комерції, 01 п° Ь 201 від 31 червня 2002 р., ст. 37. З 31 жовтня 2003 р.
цією Директивою замінено Директиву 97/66/ЕС від 15 грудня 1997 р. (01 п°
Ь 24 від 30 січня 1998 р., ст. 1). Згідно з Директивою у сфері
електронної комерції мають застосовуватись основні принципи захисту
персональних даних та інформації про приватне життя, визначені
Директивою 95/46/ЕС від 24 жовтня 1995 р. (01 п° 281 від 23 листопада
1995 р., ст. 31).
01 п° Ь 13 від 19 січня 2000 р., ст. 12.
Див. в Стратегічних напрямках політики захисту прав споживачів на 2002
-2006 рр., 01 п° С 137 від 8 червня 2002 р., ст. 8.
див. вище у примітці 26.
Повідомлення Комісії “Послуги загального інтересу в Європі”, С0М(2001)
298 від 6 червня 2001 р.
Першим нормативним актом Співтовариства, який надає опис такої
універсальної послуги в сфері телекомунікацій, є Директива 2002/22/ЕС
від 7 березня 2002 р., ОІ п° Ь 108 від 24 квітня 2002 р., ст. 51.
Запропонована Директива замінює Директиви 96/92/ЕС та 98/30/ЕС щодо
загальних правил, які застосовуються на внутрішньому ринку в сфері
електроенергетики та постачання природного газу – Повідомлення Комісії
СОМ(2001) 125 від 13 березня 2001 р.
див. примітку 57
В якості прикладу див. Регламент від 9 жовтня 1997 р. про
відповідальність авіаперевізників, ОІ п° Ь 285 від 17 жовтня 1997 р.,
ст. 1.
Повідомлення Комісії щодо захисту пасажирів при авіаперевезеннях,
С0М(2000) 365.
Регламент від 4 лютого 1991 р., 01 п° Ь 36 від 8 лютого 1991 р., ст. 5.
С0М(2001) 370 від 12 вересня 2001 р.
01 п° Ь 42 від 12 лютого 1987 р., ст. 48.
Зараз відбувається перегляд цієї Директиви. 11 вересня 2002 р. було
прийнято пропозицію щодо нової директиви, положення якої стосуються
нових форм надання кредитів споживачам; сприяння прозорості інформації
про вартість кредиту та умови його надання; поширення інформації, яка
надає можливість здійснювати порівняльний аналіз пропозицій з надання
кредиту в межах ЄС; сприяння вільному обігу зазначеної інформації;
підвищення відповідальності кредитодавця в процесі надання допомоги
споживачу у здійсненні оптимального вибору послуг; надання споживачам
права розірвати контракт протягом 14 днів без застосування штрафних
санкцій; обов’язкової реєстрації; визначення правил діяльності
суб’єктів, що безпосередньо надають фінансові послуги, та посередників).
Див. СОМ (2002)443 від 11 вересня 2002
ОІ п° Ь 317 від 24 листопада 1988 р., ст. 55
ОІ п° Ь 135 від 31 травня 1994 р., ст. 5
ОІ п° Ь 43 від 14 лютого 1997 р., ст. 25
ОІ п° Ь 84 від 26 березня 1997 р., ст. 22
ОІ п° Ь 208 від 2 серпня 1997 р., ст. 52
ОІ п° Ь 69 від 10 березня 2001 р., ст. 25
ОІ п° Ь 344 від 28 грудня 2001 р., ст. 13
ОІ п° Ь 271 від 9 жовтня 2002 р.
3 метою завершення формування внутрішнього ринку у сфері фінансових
послуг Європейською Комісією було розроблено План дій щодо фінансових
послуг: СОМ (2001) 398.
Див. у Стратегії політики захисту прав споживачів на 2002-2006 рр., О]
п° С 137 від 8 червня 2002 р., ст. 7.
Дослідженню зв’язку між політикою захисту прав споживачів та політикою
захисту довкілля не приділяється великої уваги. Див. Th. Bourgoignie,
The Need for Building Positive Connections, Better Environment
Protection Policy and Consumer Protection Policy in the EU, Chaire Jean
Monnet, Padova, 2001; id, La rencontre entre la politique communautaire
de l’environnement et la politique communautaire de protection du
consommateur, revue de la Concurrence et de la Consommation, 2002; L.
Kraemer, On the Interrelation Between Consumer and Environnement
Policies in the European Community, Journal of Consumer Policy, 1993,
ст. 455 – 467 ; C. Kye (ed), EU Environmental and EU Consumer Protection
Law and Policy: Converging and Diverging Trends, Centre de droit de la
consommation, CDC Publications, Louvain-la-Neuve (Belgium), 1995, ст.
290.
3 цього приводу див. L. Kraemer, EU Environmental Law, Sweet Maxwell,
London, 4th ed, 2000, ст. 123. Щодо застосування інших інформаційних
заходів див. примітку 75, ст. 172-176.
Th. Wilhelmsson, Consumer Society, Consumer Law and the Environment,
Proceedings of conference, International Association for Consumer Law,
Sao Paulo (Brasil), 1997.
Біла Книга від 10 травня 1995 р. щодо підготовки асоційованих країн
Центральної та Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Союзу,
СОМ(95) 163 Іїпа1/1 та ст.ст. 2, 438.
Щодо стану цього процесу наприкінці 90-х рр. див. книгу, згадану у
примтці 1.
Такими прикладами є застосування більш суворої відповідальності за
неякісні товари у Словенії, поширення сфери дії вимог щодо безпеки
продукції на сферу послуг в законодавстві більшості країн-кандидатів,
процедури колективного відшкодування шкоди в горщині та сувора заборона
реклами тютюнових виробів у Чехії
COM(2002) 208 final, OJ n° C 137, ст. 2-23.
Ініціативу щодо застосування такого підходу висунуто Генеральним
Директоратом з питань захисту довкілля. Опис підходу міститься в Зеленій
книзі, виданій Європейською Комісією у лютому 2001р.: СОМ(2001) 68.
01 п° Ь 12 від 16 січня 2001 р., ст. 1. Набрав чинності 1 березня 2002
р.
СОМ (2002) 13 остаточна; пропозицію було прийнято 18 січня 2002 р.
В 1998 р. було опубліковано систематизований збірник законодавчих актів
ЄС із захисту прав споживачів (з анотаціями) (F. Maniet, Compilation
annotйe du droit europйen de la consommation, 2 volumes) для DG SANCO,
чим було започатковано процес кодифікації. Систематизація законодавства
є обов’язковою, оскільки її результатом є зведення у єдине ціле положень
нормативних актів, які застосовуються при регулюванні різних сфер
відносин. Кодифікація також сприяла б узагальненню чинних нормативних
актів у сфері захисту прав споживачів та процесу їх реформування.
У 2001р. Комісія прийняла Повідомлення з Європейського контрактного
права (СОМ (2003)398), яким започатковано процес обговорення
потенційного впливу відмінностей у контрактному праві окремих країн на
функціонування внутрішнього ринку та можливих шляхів подальшої
гармонізації в сфері контрактного права; цей процес також стосується
контрактів із споживачами. 12 лютого 2003 р. було опубліковано друге
повідомлення Комісії з Європейського контрактного права, яке було
розроблене з урахуванням результатів обговорення, яке тривало протягом
останніх двох років: більш послідовне Європейське право. План дій, СОМ
(2003) 68, 12 лютого 2003 р.
В академічних колах (за підтримки Європейської Комісії) здійснюється
робота над створенням Європейського Цивільного Кодексу, яким може бути
визначений цілий ряд принципів, що стануть загальними для усіх
країн-членів. Такі принципи могли б суттєво вплинути на розвиток
законодавства ЄС в сфері контрактів із споживачами, методів продажу,
гарантійних зобов’язань, деліктних зобов’язань. Нещодавні публікації
підтвердили необхідність та можливість здійснення проектів з такої
кодифікації: див. Towards an European Civil Code, by A. S. Hartkamp, Mr.
W. Hesselnik, E. H. Hondius, C. E. Perron, J. B. Mr. Vranken (Ars Aequi
Libri, Nijmegem; Martinus Nijhoff Publishers, Dordrecht, 1995), друге та
розширене видання 1998 р., Kluwer Law International; O. Lando, H. Beale
(eds), Principles of European Contract Law, Martinus Nijhoff Publishers,
Dordrecht, 1995; W. Heusel (ed), New European Contract Law and Consumer
Protection, Academy of European Law, Trier (Germany), 1999.
Інша робоча група, діяльність якої фінансується європейськими фондами,
розробляє пропозиції щодо Європейського Цивільного Процесуального
Кодексу (під керівництвом професора М. Сторме).
J. Calais-Auloy, Висновки, в F. Osman, ed., Vers un droit de la
consommation/Towards a European Consumer Code, Bruyant/Economia,
Bruxelles/Paris, 1998.
Оскільки правовідносини, пов’язані з рекламною діяльністю, є предметом
регулювання окремого спеціального законодавства, в цій роботі аналіз
відповідності норм такого законодавства нормам права ЄС не проводиться
(незважаючи на той факт, що законодавство ЄС про захист прав споживачів
містить ряд директив, що стосуються цієї сфери).
Довгерт А. Новий Цивільний кодекс України // Цивільний кодекс України:
Прийнятий 16 січня 2003 р. – Істина, 2003. – С. 3.
Серьогін О.Ю. Правове регулювання міжнародних туристичних відносин:
Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний
університет. – К.: Центр міжнародної освіти, 2002. – 21 с.
Дернбург Г. Обязательственное право. Третье издание: Пер. с нем. / Под
руководством и ред. П. Соколовского. – М: Печатня А. Снегиревой, 1911.
-С. 63.
Див., зокрема: Серьогін О.Ю. Аналіз етапів розвитку та сучасного стану
правового регулювання міжнародних туристичних відносин в Україні та
світі // Науковий вісник Дипломатичної академії України. Випуск 5.
Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності. –
К.: Видавничій дім «ДЕМІД», 2001. – С. 186-202.
Наприклад: Венская Конвенция о договорах международной купли-продажи
товаров. Комментарий. – М.: Юрид. лит., 1994. – С.16-18.
Серьогін О.Ю. Аналіз етапів розвитку та сучасного стану правового
регулювання міжнародних туристичних відносин в країні та світі //
Науковий вісник Дипломатичної академії країни. Випуск 5. країнська
зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності. – К.:
Видавничій
дім «ДЕМІД», 2001. – С. 200.
Зобов’язальне право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів
юрид. вузів і фак. ун-тів / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та
інші / За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 572.
Онопенко В., Пушкін А. Договоры об оказании услуг // Бизнес-информ.
-1993. – № 30. – С. 7.
Кодифікація приватного (цивільного) права країни / За ред. проф. А.
Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2000. – С. 254.
Див., зокрема: Серьогін О.Ю. Характерні риси сучасної системи правового
регулювання міжнародних туристичних відносин. // Актуальні проблеми
міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 28. Частина II. –
К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут
міжнародних відносин, 2001. – С. 141-143.
Див., зокрема: Серьогін О.Ю. Особливості договірного оформлення надання
туристичних послуг. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник
наукових праць. Випуск 38. Частина II. – К.: Київський національний
університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002.
-С. 66.
Право та політика ЄС у сфері захисту прав споживачів
Право та політика ЄС у сфері захисту прав споживачів
PAGE 6
PAGE 5
PAGE 180
PAGE 147
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
