.

Борута І., Барський В.Р. 2004 – Міграційне право ЄС, України (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
2 13512
Скачать документ

Борута І., Барський В.Р. 2004 – Міграційне право ЄС, України

Зміст

І.Борута

HYPERLINK \l “bookmark1” Міграційне право ЄС

HYPERLINK \l “bookmark1” 6

HYPERLINK \l “bookmark0” Вступ

HYPERLINK \l “bookmark0” 6

HYPERLINK \l “bookmark2” 1. Принцип вільного пересування осіб у межах
Європейського Союзу

HYPERLINK \l “bookmark2” (громадян країн-членів ЄС)

HYPERLINK \l “bookmark3” 1.1. Працівники

HYPERLINK \l “bookmark2” 7 HYPERLINK \l “bookmark3” 7

HYPERLINK \l “bookmark4” Працівники – громадяни країн-членів 7

HYPERLINK \l “bookmark7” Термін “працівник” у законодавстві
Співтовариства 8

HYPERLINK \l “bookmark23” Положення, що виникають із вільного
пересування працівників .

Пряма дія статті 39 ДЗЄС

HYPERLINK \l “bookmark49” Возз’єднання сімей

Обмеження вільного пересування осіб

HYPERLINK \l “bookmark23” 12 HYPERLINK \l “bookmark44” 18

HYPERLINK \l “bookmark49” 20 HYPERLINK \l “bookmark64” 23

HYPERLINK \l “bookmark84” Право на переїзд та на проживання 30

HYPERLINK \l “bookmark90” Узгодження систем соціального забезпечення 33

HYPERLINK \l “bookmark97” Взаємне визнання кваліфікацій 37

HYPERLINK \l “bookmark109” 1.1.10. Інформаційно-координаційна система
працевлаштування

працівників-мігрантів 41

HYPERLINK \l “bookmark116” 1.2. Пересування інших осіб 42

HYPERLINK \l “bookmark127” 2. Принцип вільного пересування осіб (не
громадян країн-членів) у межах

зони свободи, безпеки та справедливості Європейського Союзу 46

HYPERLINK \l “bookmark128” Прикордонний контроль та візи 46

HYPERLINK \l “bookmark132” Імміграційна політика 48

HYPERLINK \l “bookmark133” Надання притулку 48

HYPERLINK \l “bookmark138” Шенгенська система 53

HYPERLINK \l “bookmark140” Права громадян третіх країн 54

HYPERLINK \l “bookmark145” Громадянство Європейського Союзу 57

HYPERLINK \l “bookmark149” Угода про єдиний економічний європейський
простір 60

HYPERLINK \l “bookmark150” Свобода пересування відповідно до договору
про вступ до ЄС (на прикладі

Польщі) 62

В.Р.Барський

HYPERLINK \l “bookmark152” Міграційне право України 65

HYPERLINK \l “bookmark153” Свобода пересування та вибору місця
проживання за законодавством

України 65

HYPERLINK \l “bookmark156” Міграційна політика і законодавство України
79

HYPERLINK \l “bookmark159” Правове та інституціональне забезпечення
міграційної політики

України 81

HYPERLINK \l “bookmark162” Відповідальність за порушення міграційного
законодавства Україн и

HYPERLINK \l “bookmark162” 91

HYPERLINK \l “bookmark163” Правове регулювання імміграції в Україні 95

HYPERLINK \l “bookmark164” Статус біженців та притулок за
законодавством України 101

HYPERLINK \l “bookmark165” Порядок в’їзду іноземців в Україну 109

HYPERLINK \l “bookmark166” Засоби і форми наближення правого та
інституціонального

забезпечення міграційної політики України до стандартів ЄС 112

HYPERLINK \l “bookmark172” Додаток 1 HYPERLINK \l “bookmark173”
Міжнародні угоди України про умови поїздок громадян 119

HYPERLINK \l “bookmark174” Додаток 2 HYPERLINK \l “bookmark175”
Рекомендована література 126

Міграційне право ЄС Вступ

З самого початку процесу європейської інтеграції була притаманна
безумовна спільна відданість учасників процесу ідеям свободи, яка
ґрунтується на правах людини, демократичних інститутах та верховенстві
права. ЄС вже створив для своїх громадян головні передумови спільної
зони процвітання та миру, а саме єдиний ринок, а також Економічний та
Валютний союз. У межах єдиного ринку ЄС встановив свободу пересування та
проживання, що разом із вільним пересуванням товарів, капіталу та послуг
входить до основних опор, на які спирається проект Єдиного ринку (стаття
3 Договору про заснування Європейського Союзу, далі – ДЗЄС).

Свобода пересування осіб відіграє функцію інструмента політики
працевлаштування, оскільки вона полегшує переміщення надлишків робочої
сили. Для громадянина ЄС вищезгадана свобода підвищує шанси на отримання
роботи та означає право особи на вільне пересування та проживання у
будь-якому місці за її вибором. Таким чином, вільне пересування має
також соціальний та політичний аспекти.

Сьогодні свобода пересування та проживання більше не розглядається як
виключне право громадян ЄС. Такі ж права може бути надано особам, які не
є громадянами ЄС і які обґрунтовано намагаються потрапити на територію
ЄС з політичних чи економічних причин. Така відкритість ЄС робить
очевидним те, що для захисту власних громадян Співтовариство має
розробити ефективну спільну політику щодо надання притулку та імміграції
для боротьби з нелегальною імміграцією та міжнародною злочинністю.

1. Принцип вільного пересування осіб у межах Європейського Союзу
(громадян країн-членів ЄС)

1.1. Працівники

1.1.1. Працівники – громадяни країн-членів

У межах Співтовариства гарантується свобода пересування.

Така свобода пересування виключає будь-яку дискримінацію за національною
ознакою працівників країн-членів стосовно працевлаштування, винагороди
та інших умов праці та зайнятості.

Звідси випливає також право, у залежності від обмежень, зумовлених
міркуваннями державної політики, національної безпеки або охорони
здоров’я:

(а) приймати отримані пропозиції щодо працевлаштування;

(б) вільно пересуватися у межах країн-членів з цією метою;

(в) перебувати у країні-члені для працевлаштування відповідно до

положень, що регулюють прийом на роботу громадян цієї країни, що

викладені у законодавстві, правилах або адміністративній практиці;

(г) залишатися на території країни-члена після прийому на роботу у цій

країні на умовах, викладених у документах, що їх має розробити Комісія,

які регулюють виконання цих положень.

Положення даної Статті не стосуються працевлаштування державних
службовців.

2 P.Craig, G. De Burca, EU Law. Text, Cases and Materials, Oxford 2003,
p.705.

Після прийняття Амстердамського договору постало питання про те, чи
відносяться положення, що регулюють вільне пересування осіб, також до
громадян третіх країн, які проживають та працюють в одній із
країн-членів. Ці сумніви відпали у зв’язку з вилученням слів “громадяни
країн-членів” зі статті 39 ДЗЄС HYPERLINK \l “bookmark5” 1 . При цьому
йдеться головним чином про те, що свобода пересування, яку надає
Співтовариство, стосується тільки працівників-громадян однієї з
країн-членів HYPERLINK \l “bookmark6” 2 .

1.1.2. Термін “працівник” у законодавстві Співтовариства

Поняття “працівник” та “діяльність особи, що працює за наймом” (фр.
activite salariee) HYPERLINK \l “bookmark8” 1 мають особливе визначення
у законодавстві Cпівтовариства, що випливає з факту врахування основних
свобод, що їх гарантує ДЗЄC HYPERLINK \l “bookmark10” .

1 Цей термін було вжито в Регламенті 1612/68/ЄЕС від 15 жовтня 1968 р.
про свободу пересування працівників у межах Співтовариства (OJ L 257,
ст. 2). У термінах статті 1 цього Регламенту, особи, які пересуваються у
межах Співтовариства, мають право на зайняття будь-якою діяльністю у
якості осіб, що працюють за наймом.

2 Суд ЕС зайняв таку позицію у багатьох рішеннях; див., наприклад,
Справу 66/85 Deborah Lawrie-Blum v Land Baden-Wurttemberg, ECR 1986, ст.
2121.

3 Справа 66/85, у цьому ж абзаці.

4 Справа 53/81, D.M. Levin v Staatssecretaris van Justitie, ECR 1982,
ст. 1035.

Cуть згаданого “особливого визначення у Cmвтоваристві” полягає у
розширенні тлумачення терміну “працівник” порівняно з тлумаченнями, що
існують в країнах-членах. Виходячи з визначень, які містяться в
національних законодавствах країн-членів, Cуд ЄC визнав, що, як правило,
працівник – це особа, що виконує роботу та отримує за неї платню при
цьому виконуючи вказівки роботодавця. Однак Cуд ЄC також визнав,
зокрема, у справі Deborah Lawrie-Blum v Land Baden-Wurttemberg, що
віднесення особи до категорії “працівника”, визначається її “діяльністю
за наймом, яка може здійснюватися на різних юридичних підставах, не лише
на підставі трудового договору” HYPERLINK \l “bookmark9” З . Більш того,
у справі D.M. Levin v Staatssecretaris van Justitie, Cуд ЄC додатково
встановив, що “працівником” Cпівтовариства вважається також особа, “що
здійснює діяльність в якості найманого працівника при наданні послуг”
HYPERLINK \l “bookmark11” 4 . Таким чином, очевидна відсутність суттєвої
різниці між працівником та особою, яка надає послуги, випливає з факту,
що обидві ці категорії користуються свободою пересування осіб.

Безсумнівним є те, що більшість “працівників” Співтовариства є також
працівниками у розумінні національних законодавств, однак у цьому
відношенні існує спеціальне посилання на всіх працівників, зокрема, тих,
які працюють на підставі безстрокових або строкових договорів, сезонних
працівників та працівників із прикордонних зон, а також тих працівників,
чия діяльність регулюється цивільним або адміністративним національним
правом.

1 Справа С-415/93 Union royale belge des sociйtйs de football
association ASBL v Jean-Marc Bosman Royal club liegeois SA v Jean-Marc
Bosman and others та Union des associations europeennes de football
(UEFA) v Jean-Marc Bosman, ECR 1995, ст. 1-4921.

2 Справа 66/85, y цьому ж абзаці.

3 Справа 196/87 Udo Steymann v Staatssecretaris van Justitie, ECR 1988,
ст.

6159.

Крім того, прецедентне право Суду ЄС відносить до “працівників”,
наприклад, футболістів HYPERLINK \l “bookmark13” 1 , інтернів, що
стажуються у підготовчій інтернатурі для вчителів, якщо вони отримують
будь-яку винагороду, незалежно від її розміру та юридичних підстав їх
роботи HYPERLINK \l “bookmark12” . У справі Udo Steymann v
Staatssecretaris van Justitie, Суд ЄС визнав “працівниками” також
працівників-членів релігійних об’єднань. Ця справа стосувалася
громадянина Німеччини п. Штейманна, гідравліка за професією, який мешкав
у Нідерландах і вступив до релігійної комуни Бхагван. Він забезпечував
харчування та проживання для її членів. Пан Штейманн брав участь у житті
комуни, виконуючи деякі сантехнічні, домашні та інші роботи, пов’ язані
з господарчою діяльністю комуни. Нідерланди відмовилися визнати п.
Штейманна працівником-мігрантом, тоді як Суд ЄС встановив, що у зв’ язку
з тим, що комуна Бхагван задовольняє матеріальні потреби своїх членів в
обмін на їх участь у роботі комуни, то з точки зору окремої особи, це
означає її працевлаштування HYPERLINK \l “bookmark16″ 1 .

1 У цьому ж абзаці.

2 Див., наприклад справи: 66/85 Lawrie-Blum, у цьому ж абзаці; С-3/90,
M.J.E. Bernini v Minister van Onderwijs en Wetenschappen, ECR 1992, ст.
I-1071; C-357/89, V.J.M. Raulin v Minister van Onderwijs en
Wetenschappen, ECR 1992, ст. I-1027; 53/81 D. M. Levin v
Staatssecretaris van Justitie, ECR 1982, ст. 1035.

3 Справа 53/81, у цьому ж абзаці.

4 Справа 53/81, у цьому ж абзаці.

5 Справа 53/81, The Queen v Ministry of Agriculture, Fisheries and Food,
ex parte Agegate Ltd., ECR 1989, ст. 4459.

Іншим питанням є обсяг та інтенсивність діяльності особи, яка працює за
наймом, і на яку розповсюджуються положення про вільне пересування.
Необхідно, щоб діяльність такої особи була дійсною та ефективною (з
економічним прибутком). При виконанні цих двох умов особа вважається
„працівником” навіть у випадку, коли ця особа працює на умовах неповного
робочого дня, отримує дохід також із джерел інших, ніж робота за наймом,
або отримує додатково соціальну допомогу HYPERLINK \l “bookmark15” .
Зокрема, можливе виключення осіб, які зайняті неповний робочий день, із
положення про вільне пересування осіб, привело б до виключення жінок,
інвалідів та літніх осіб, оскільки представники цих категорій зазвичай
працюють на умовах неповної зайнятості HYPERLINK \l “bookmark18″ . У
праві Співтовариства не існує також визначення поняття „наміри
мігрантів”. Якщо такі наміри включають, окрім іншого, дійсну та
ефективну діяльність за наймом, вважається, що має місце пересування
працівників HYPERLINK \l “bookmark17” . Нерегулярність заробітків не є
підставою для виключення особи із категорії працівників HYPERLINK \l
“bookmark19” 5 . У справі V.J.M. Raulin v Minister van Onderwijs en
Wetenschappen Суд ЄС зазначив, що національний суд має кожного разу
перевіряти, чи не призводять нерегулярність діяльності за наймом та
обмеження строків до втрати відповідною працею за наймом її економічного
характеру. Пані Ролен, француженка, працювала в Нідерландах офіціанткою
на підставі контракту за викликом, який не гарантує постійної
зайнятості. Таким чином, протягом 11 місяців вона працювала тільки 60
годин HYPERLINK \l “bookmark21” 1 . Однак, Суд ЄС встановив, що цього
вистачить, щоб визнати п. Ролен працівником. І, навпаки, особа, яка
співпрацює з програмою реабілітації наркотично-залежних, не вважається
працівником HYPERLINK \l “bookmark20” 2 . Таким чином, для того, щоб
особа вважалась працівником згідно з міграційним правом ЄС її діяльність
повинна також мати економічний, а не соціальний характер.

При розгляді значення терміну “працівник” у законодавстві Співтовариства
потрібно мати на увазі, що, хоча термін “працівник” відноситься до
роботи за наймом, це не вимагає від роботодавця займатися виключно
прибутковою діяльністю. З урахуванням цього, у значенні статті 39 ДЗЄС,
особи, працевлаштовані у благодійних організаціях, також вважаються
працівниками.

Суд ЄС також дотримується позиції, що мігрант, який працює в країні, що
його прийняла, відповідно до спеціального міжнародного юридичного
статусу, наприклад, у якості працівника Європейської Космічної Агенції,
має розглядатися як працівник-мігрант у значенні статті 39 ДЗЄС
HYPERLINK \l “bookmark22” .

1 Справа 357/89, V.J.M. Raulin v Minister van Onderwijs en
Wetenschappen, ECR 1992, ct. I-1027.

2 Справа 344/87, Bettray v Staatssecretaris van Justitie, ECR 1989, ct.
1621.

3 Справи 389 та 390/87, G.B.C. Echternach and A. Moritz v Minister van
Onderwijs en Wetenschappen, ECR 1989, ct. 723.

Свобода пересування працівників розповсюджується також на особу, що
шукає роботу. Це означає, що для переїзду не обов’ язково завчасно
знайти роботу у приймаючій країні. В рішенні у справі Queen v
Immigration Appeal Tribunal, ex parte Gustaff Desiderius Antonissen Суд
ЄС визнав, що працівник-мігрант має шість місяців на пошук роботи. Після
закінчення цього строку, якщо пошук виявився безрезультатним, працівник
повинен залишити країну, яка його прийняла. Шестимісячний строк може
бути подовжено, якщо особа все ще шукає роботу і існує шанс
працевлаштування. Ці дві обставини потрібно довести HYPERLINK \l
“bookmark24” 1 . Суд ЄС зазначив, що особа, яка шукає роботу, але ще не
працевлаштувалася, має, так би мовити, статус “квазі-працівниксГ
HYPERLINK \l “bookmark25” 2 . Зокрема, особа, яка шукає роботу, не має
права на соціальні привілеї та на возз’єднання із сім’єю.

1.1.3. Положення, що виникають із вільного пересування працівників:
однакове ставлення незалежно від національності при наданні можливості
працевлаштування, умови праці та працевлаштування, професійне навчання
та соціальні пільги.

Кожний громадянин однієї з країн-членів, незалежно від свого місця
проживання, має право на отримання роботи за наймом, а також на
виконання цієї роботи на території іншої країни-члена відповідно до
законів, правил або адміністративних вимог, що регулюють
працевлаштування громадян цієї країни. Він має, зокрема, право на
зайняття відкритої вакансії на території іншої країни-члена нарівні з
громадянами цієї країни (стаття 1 Регламенту 1612/68ЄЕС).

1 Справа С-292/89 Саюеп V Ігптії^гаїюп Арреаі ТгіЬипаї, ех раПе вшїагГ
Беєісіегіш Апгопієєеп, БЄЯ 199, ст. І-745.

2 Там само.

Важливим питанням є, зокрема, заходи, що здійснюються для забезпечення
свободи пересування працівників. Вимога однакового ставлення незалежно
від національності пов’ язана із забороною дискримінації за національною
ознакою і однозначно сформульована в статті 12 ДЗЄС та у Регламенті
1612/68/ЄЕС про вільне пересування працівників у межах Співтовариства
від 15 жовтня 1968 р. HYPERLINK \l “bookmark26” 1

Згадана заборона стосується прямої дискримінації, яка означає
несправедливе відношення до працівника-мігранта через те, що він
іноземець, а також непрямої дискримінації, тобто дискримінації через
колір шкіри або інші причини, окрім національності, яка приводить до тих
же результатів, що і пряма дискримінація.

У справі Commission of the European Communities v Grand Duchy of
Luxemburg, Суд ЄС відмітив, що непряма дискримінація має місце,
наприклад, тоді, коли право на отримання мінімальної гарантованої
заробітної плати залежить від виконання вимоги проживання на території
Люксембургу щонайменше протягом п’яти років HYPERLINK \l “bookmark28”
, або коли у робочий стаж зараховується тільки строк військової служби у
Бундесвері, навіть якщо загальновідомо, що таку вимогу може виконати
лише громадянин Німеччини HYPERLINK \l “bookmark27” 3 .

При вивченні впливу заборони дискримінації необхідно окремо розглядати
етапи прийняття на роботу, власне самої роботи та припинення трудових
відносин.

1OJ L 1968, 257, ст. 2.

2 Справа C-299/01, Commission of the European Communities v Grand Duchy
of Luxemburg, ECR 2002, ст. 5899.

3 Справа 15/69 Wurttembergische Milchverwertung-Sudmilch AG v Salvatore
Ugliola, ECR 1970, ст. 363.

На першому етапі працівник-мігрант має право приймати пропозицію, яка
“дійсно зроблена” роботодавцем (стаття 39(3) ДЗЄС). Суть вищезгаданого
положення полягає в тому, що працевлаштування іноземного працівника є
законним, а будь-які положення, які обмежують доступ іноземців до
національного ринку праці – незаконними.

Роботодавець, що здійснює вибір серед претендентів на зайняття вакантної
посади, не повинен дискримінувати їх за ознакою національності. Так,
зокрема, забороняється встановлювати квоти для працівників корінної
національності, обмежувати пропозиції щодо працевлаштування та
встановлювати спеціальні процедури прийому або реєстрації для іноземних
працівників HYPERLINK \l “bookmark30” 1 . Однак, дозволяється
диференційований підхід до кандидатів, що ґрунтується на необхідності
“знань мови, яких вимагає характер вакантної посади” HYPERLINK \l
“bookmark29” . На думку Суду ЄС, висловлену у справі Anita Groener v
Minister for Education and the City of Dublin Vocational Educational
Committee, вищенаведене положення не можна трактувати широко HYPERLINK
\l “bookmark31” 3 .

Слід наголосити, що стаття 39 ДЗЄС не містить будь-якої заборони щодо
диференційованого підходу у так званій “виключно внутрішній ситуації”.
Таким чином, може статися, що працівник, який є громадянином певної
країни, не отримає жодних прав з тих, які надаються
працівникам-мігрантам.

Частіше за все це трапляється у контексті ставлення до

HYPERLINK \l “bookmark32” 4

працівника-мігранта та його сім ї .

1 Статті 2 та 3 Регламенту № 1612/68/ЄЕС.

2 Стаття 3 Регламенту № 1612/68/ЄЕС.

3 Рішення Суду ЄС у справі С-379/87, Anita Groener v Minister for
Education and the City of Dublin Vocational Educational Committee, ECR
1989, ст. 3967.

4 Справи 35 та 36/82 Elestina Esselina Christina Morson v State of the
Netherlands and Head of the Plaatselijke Politie within the meaning of
the Vreemdelingenwet; Sweradjie Jhanjan v State of the Netherlands, ECR
1982, ст.

3723.

5 Стаття 1 Регламенту № 1612/68/ЕЕС.

Розглядаючи коло питань, що стосуються встановлення трудових відносин,
слід зауважити, що заявники, які є громадянами країн-членів, при
працевлаштуванні мають перевагу у порівнянні з іноземцями з третіх країн
HYPERLINK \l “bookmark33” 5 . Водночас, громадянам країн-членів
гарантуються такі ж умови в агентствах з працевлаштування, як і
громадянам приймаючої країни, з огляду на заборону встановлення
дискримінуючих критеріїв, пов’язаних зі станом здоров’я та перевіркою
професійної придатності HYPERLINK \l “bookmark35” 1 .

Після встановлення трудових відносин заборона дискримінації за ознакою
національності стосується будь-яких умов праці, в першу чергу оплати
праці, можливості професійного навчання, вибору працівників для
звільнення, включаючи питання можливого повторного працевлаштування, а
також соціальних пільг та податків.

Прецедентне право Суду ЄС містить багато прикладів стосовно однакового
ставлення у сфері соціальних пільг. Суд зазначив, що перевага повинна
відповідати трьом вимогам для того, щоб вважатися “соціальною пільгою”,
у значенні статті 7(2) Регламенту ? 1612/68/ЄЕС, а саме:

вона повинна бути адресована працівникові;

у приймаючій країні;

крім того, надавати можливість пересуватися в межах Співтовариства
HYPERLINK \l “bookmark34” 2 .

Однак у багатьох рішеннях Суд ЄС допускає більш широке тлумачення
поняття “соціальних пільг”, що може включати, в тому числі:

1 Статті 5 та 6 Регламенту № 1612/68/ЕЕС.

2 Справа 207/78, Criminal proceedings against Gilbert Even et Office
national des pensions pour travailleurs salaries (ONPTS), ECR 1979, ст.
2019.

зарахування строку військової служби, яку працівник-мігрант відбував у
своїй країні, аналогічно як для громадян країни працевлаштування;

заходи, спрямовані на реабілітацію інвалідів, що передбачені
національним законодавством;

пільгові ціни на залізничні квитки для багатодітних сімей;

грошову допомогу для дорослих інвалідів;

пільги для молодих безробітних, що шукають роботу;

гарантований дохід для людей похилого віку;

право на проживання з партнером у приймаючий країні;

допомогу на поховання;

допомогу на утримання дітей та інше HYPERLINK \l “bookmark37” 1 .

Отримання соціальних пільг не є результатом соціального страхування.
Пільги, які надає система соціального страхування, регулюються окремо
(стаття 42 {51} ДЗЄC).

1 Див. P. Craig, De Burca, ст. 7Зб-7З9.

2 Отаття 7(3) Регламенту ? ^HASS^EC.

3 Отрава 39/S6, ECR 19SS, ст. 31б1.

Окрім права на однакове ставлення відносно працевлаштування та умов
праці, іноземні працівники “на тих же правах та умовах, що й місцеві
працівники, мають доступ до навчання у професійних школах та центрах
перепідготовки” HYPERLINK \l “bookmark36” . “Такі ж права” – це,
зокрема, навчання, стипендії та інша допомога. “Професійні школи” – це
установи, де здійснюється професійна підготовка та навчання
інструктивного характеру. У справі Sylvie Lair v Universitat Hannover
Cуд ЄC не визнав професійні школи університетами HYPERLINK \l
“bookmark38” . Однак, той же Cуд щоб зменшити таке вузьке трактування
поняття “професійні школи”, визнав, що до комплексу “соціальних пільг”,
на які іноземний працівник має такі ж права, як і місцевий, входить
також право на стипендії в інших навчальних закладах, окрім передбачених
статтею 7 (3) Регламенту ? 1612/68/ЄЕС HYPERLINK \l “bookmark40” 1 .
Кожне посилання на “соціальні пільги” вимагає доведення певного зв’язку
між роботою та навчанням HYPERLINK \l “bookmark39” 2 , причому робота не
повинна мати другорядного характеру у контексті отриманої підготовки
HYPERLINK \l “bookmark42” 3 .

І на додаток, безробітний, який не може знайти роботу, але навчається,
має також право на прийняття пропозицій

HYPERLINK \l “bookmark41” 4

подальшої освіти .

Легко помітити, що заборона стосується дій роботодавця, які на даний
момент здійснюються на його власний розсуд, приймаючи до уваги рамки
чинної заборони дискримінації за національною ознакою. Таким чином,
роботодавець є єдиним гарантом запровадження обов’ язкового однакового
ставлення, яке передбачене у статті 7 Регламенту ? 1612/68/ЄЕС, не
тільки у площині прав, але також і у реальності.

Заборона дискримінації за національною ознакою стосується також деяких
аспектів колективного трудового права. Як і місцеві працівники, іноземні
працівники користуються також правом членства в профспілках. Вони мають,
зокрема, право голосувати та бути висунутими у якості кандидатів. Більше
того, вони мають право бути обраними у представницькі органи
працівників, за винятком керівних органів, діяльність яких регулюється
публічним правом HYPERLINK \l “bookmark43” 5 .

1 Справа 235/87, Annunziata Matteucci v Communaute francaise of Belgium
and Commissariat general aux relations internationals of the Communaute
francaise of Belgium, ECR 1998, ст. 5589.

2 Справа 39/86, у цьому ж абзаці.

3 Справа 39/86, Steven Malcolm Brown v The Secretary of State of
Scotland, ECR 1988, ст. 3205.

4 Справа С-3/90, у цьому ж абзаці.

5 Стаття 8 Регламенту ? 1612/68/ЕЕС.

Іноземним працівникам гарантуються також рівні права та пільги щодо
житлових умов. Вони мають право на включення до черги на отримання
житлової площі в регіоні, де працюють. При визначенні житлових потреб
працівника необхідно брати до уваги його сім’ю HYPERLINK \l “bookmark46”
1 .

1.1.4. Пряма дія статті 39 ДЗЄС

Пряма дія юридичних норм Співтовариства означає, що вони можуть бути
незалежним джерелом прав та обов’ язків особи. Іншими словами, працівник
може захищати свої права у національному суді, безпосередньо посилаючись
на норми права Співтовариства, а національний суд повинен надати захист
цим правам HYPERLINK \l “bookmark45” 2 . При виникненні протиріч між
законодавством Співтовариства та національним законодавством пріоритет
надається законодавству Співтовариства. Відповідно до прецедентного
права Суду ЄС норми Співтовариства мають пряму дію у випадку, коли вони
носять досить чіткий та безумовний характер, а їх застосування не
залежить від подальших (імплементаційних) дій Співтовариства або
країн-членів. При винесенні багатьох рішень Суд ЄС вирішував, чи мають
пряму дію конкретні норми законодавства Співтовариства. Найважливішим
рішенням, що підтверджує пряме застосування норм Договору про заснування
ЄЕС, є рішення у справі NV Algemene Transport-en Expeditie Onderneming
van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration HYPERLINK \l
“bookmark47” .

Важливо також, чи є норми прямої дії єдиним джерелом прав особи у його
відносинах із державою (вертикальні) або обов’язків відносно інших осіб
(горизонтальні).

1 Стаття 9 Регламенту № 1612/68/ЕЕС.

2 Рішення у справі 26/62, NV Algemene Transport-en Expeditie Onderneming
van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration, ECR 1963,
ст. 1.

3 Див. вище.

Стаття 39 ДЗЄС встановлює:

Гарантується свобода пересування працівників у межах Співтовариства.

Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої дискримінації
на національній основі між представниками держав-членів, що грунтується
на різних підходах до вирішення питань зайнятості, оплати й інших умов
праці та працевлаштування.

3. Згідно з основними засадами соціальної політики

свобода пересування передбачає право громадян на безпеку та

охорону здоров’я, що включає вирішення наступних питань:

(а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;

(б) вільне пересування з метою працевлаштування на тери-

торії держав-членів;

(в) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені від-

повідно до законодавчих положень, адміністративних актів і

постанов даної держави про працевлаштування громадян;

(г) проживання на території держави-члена після праце-

влаштування в ній.

4. Положення даної статті не стосуються

працевлаштування у сфері громадського обслуговування.

1 Справа 41/73, Yvonne van Duyn v Home Office, ECR 1974, ст. 1337.
Такими, що мають пряму дію, Суд ЄС визнав також норми щодо свободи
заснування (справа 2/74, Jean Reyners v Belgian State, ECR 1974, ст.
б31), та свободи надання послуг (справа 33/74, Johannes Henricus Maria
van Binsbergen v Bestuur van de Bedrijfsvereniging voor de
Metaalnijverheid, ECR 1974, ст. 1299).

У справі 41/73 Yvonne van Duyn v Home Office Суд ЄС встановив, що
положення статті 39 мають пряму дію HYPERLINK \l “bookmark48” 1 . Більше
того, Суд ЄС встановив також пряму дію горизонтального аспекту цього
положення, зайнявши позицію, що на цій підставі працівник може
звертатися за захистом проти дискримінації з боку роботодавця
(горизонтальна дія) HYPERLINK \l “bookmark51” 1 .

1.1.5. Возз’єднання сімей

У преамбулі Регламенту № 1612/68/ЄЕС встановлюється, що усунення
перешкод для міграції вимагає надання працівникам-мігрантам можливості
возз’єднання з сім’єю та створення умов для інтеграції такої сім’ї у
суспільство приймаючої країни. Так, законодавство Співтовариства надає
сім’ ям працівників-мігрантів право на проживання, право на
працевлаштування та право на освіту у приймаючій країні HYPERLINK \l
“bookmark50” 2 . Права членів сім’ї працівника є похідними у тому
розумінні, що умовою їх існування є міграція працівника.

Членами сім’ї працівника, яким надаються вищезгадані права, є: подружжя,
діти віком до 21 року або діти, що знаходяться на його утриманні, а
також спадкоємці працівника та його подружжя, якщо вони є утриманцями
HYPERLINK \l “bookmark52” 3 . Країна-член має забезпечити в’ їзд
будь-яких інших членів сім’ї, якщо вони є утриманцями, або проживають
разом із працівником HYPERLINK \l “bookmark53″ 4 .

1 Справа 281/98, Roman Angonese v Cassa di Risparmio di Bolzano SpA, ECR
2000, ст. I-4139.

2 Розділ III Регламенту ? 1612/68/ЄЕС.

3 Стаття 10 Регламенту ? 1612/68/ЄЕС.

4 У цьому ж абзаці.

Привертає увагу той факт, що співмешканка(ець) працівника, не пов’
язана(ий) з ним (нею) сімейними зв’ язками, володіє тими ж правами щодо
свободи пересування, що й члени його сім’ї. Згідно з рішенням Суду ЄС
возз’єднання іноземного працівника з його (її) співмешканкою(цем) сприяє
його інтеграції у нове середовище, і таким чином, має розглядатися як
„соціальна перевага” у тлумаченні статті 7 Директиви № 1612/68 HYPERLINK
\l “bookmark54” 1 . У цьому випадку необхідна умова залежності від
працівника вичерпується самим існуванням даного факту.

HYPERLINK \l “bookmark56” 2

Причина, з якої працівник утримує члена сім’ї, не має значення .

Правила возз’єднання сімей не застосовуються у випадку, коли працівник,
що є громадянином країни-члена, бажає, щоб до нього приєднався член
родини, що є громадянином третьої країни. У цьому випадку право
Співтовариства не може використовуватися взагалі, оскільки така ситуація
є виключно внутрішньою HYPERLINK \l “bookmark55” 3 .

Працівнику-мігранту мають бути надані відповідні житлові умови (у
відповідності з нормами житлової площі для певного регіону). Це є умовою
возз’єднання з сім’єю. Слід, однак, зазначити, що така умова постає лише
на етапі переїзду родини працівника. Згодом невиконання цієї умови не
може бути підставою вислання сім’ ї з приймаючої країни HYPERLINK \l
“bookmark58” 4 . Вказана умова у контексті статті 10 Регламенту ?
1612/68/ЄЕС не повинна призводити до дискримінації
працівників-мігрантів, оскільки це могло б послабити її практичне
значення.

1 Справа 59/85, State of the Netherlands v Ann Florence Reed, ECR 1986,
ст. 1283.

2 Справа 316/85, у тому ж абзаці.

3 Справи 35 та 36/82 Elestina Esselina Christina Morson v State of the
Netherlands and Head of the Plaatselijke Politie within the meaning of
the Vreemdelingenwet; Sweradjie Jhanjan v State of the Netherlands, ECR
1982, ст. 3723.

4 Справа 249/86, Commission of the European Communities v Federal
Republic of Germany, ECR 1989, ст. 1263.

5 Справа 267/83, Aissatou Diatta v Land Berlin, ECR 1985, ст. 567.

Працівник та його подружжя не зобов’ язані постійно проживати у
помешканні працівника та вести взірцеве подружнє життя. Це означає, що
роздільне проживання та намір розлучитися не позбавляють подружжя
працівника-іноземця жодних прав, які надаються членам родини HYPERLINK
\l “bookmark57” 5 .

Члени сім’ї користуються правом на працевлаштування на території країни,
де працює працівник HYPERLINK \l “bookmark60” 1 . З урахуванням того, що
громадяни ЄС мають право на працевлаштування у будь-якій з країн-членів,
вищенаведене право на працевлаштування стосується тільки тих членів
сім’ї, які є громадянами третіх країн. Останні можуть працювати тільки у
тій країні, де працює працівник.

Діти працівника-мігранта, які проживають у приймаючій країні,
користуються системою освіти цієї країни та проходять професійну
підготовку відповідно до правил, що застосовуються до громадян цієї
країни. Вони користуються системою освіти приймаючої країни, навіть якщо
працівник-мігрант повертається на батьківщину, де відсутня можливість
отримання відповідної освіти. Це є підставою для завершення освітнього
процесу дітьми працівника у приймаючій країні HYPERLINK \l “bookmark59”
2 . Якщо приймаюча країна надає стипендії своїм громадянам, що
навчаються за кордоном, то і діти працівника-мігранта користуються
правом на отримання такої стипендії HYPERLINK \l “bookmark61” 3 .

1 Стаття 11 Регламенту ? 1612/68/ЄБС.

2 Справи 389 та 390/87, у цьому ж абзаці.

3 Справа С-308/89, Carmina di Leo v Land Berlin, ECR 1990, ст. 4185.

4 Справа 9/74, Donato Casagrande v Landeshauptstadt Mьnchen, ECR 1974,
ст.

773.

5 Директива Ради 77/486/EEC від 25 липня 1977 р. On the education of the
children of migrant workers, OJ L 199, ст. 0032-0036

Доступ дітей іноземного працівника до системи освіти включає також усі
необхідні види допомоги, включно зі стипендіями HYPERLINK \l
“bookmark62” 4 . Країни-члени зобов’язані докласти всіх зусиль для
інтегрування цих дітей у нове середовище. Зокрема, вони повинні протягом
початкового періоду перебування цих дітей на своїй території забезпечити
проходження ними безкоштовних мовних курсів країни перебування і
створити умови для розвитку знання їх рідної мови та культури HYPERLINK
\l “bookmark63” 5 .

Вищенаведені права сім’ї працівника-мігранта надаються тільки з моменту
його працевлаштування (вони не надаються під час пошуку роботи)
HYPERLINK \l “bookmark66” 1 .

Пересування члена сім’ї працівника регулюється тими ж правилами, які
діють у відношенні до нього. Нещодавно у справі Mouvement contre le
racisme, l’antisйmitisme et la xйnophobie ASBL (MRAX) v Йtat belge Суд
ЄС встановив, що подружжя громадянина країни-члена, що є громадянином
третьої країни, не може бути не допущена на територію країни-члена за
відсутності посвідчення особи чи паспорта або візи, якщо це подружжя
може надати підтвердження своєї особи та факту перебування у шлюбі з
працівником, і відсутні обставини, які передбачають застосування
застереження про публічний порядок приймаючої країни HYPERLINK \l
“bookmark65” . У тій же справі Суд ЄС визнав, що Директиви №
68/360/ЄЕС та 73/148/ЄЕС не можуть бути підставою для видворення із
країни особи, що є громадянином третьої країни, лише на підставі того,
що вона незаконно перетнула кордон, у випадку якщо вона може надати
підтвердження своєї особи та факту перебування у шлюбі з громадянином
країни-члена. Цій же особі не можна відмовити у праві на в’ їзд і не
можна випровадити з країни лише на підставі закінчення терміну дії її
візи до того, як вона подала заяву на отримання відповідних документів
для отримання дозволу на проживання.

1.1.6. Обмеження вільного пересування осіб

1 Справа 316/85, Centre public d’aide sociale de Courcelles v
Marie-Christine Lebon, ECR, 1987, ст. 2811.

2 Справа C-459/99, Mouvement contre le racisme, l’antisйmitisme et la
xйnophobie ASBL (MRAX) с. Йtat belge, ECR 2002, ст. I-6591.

Перший виняток із свободи вільного пересування працівників було
встановлено у статті 39 (4) {48(4)} ДЗЄС із посиланням на сектор
державної служби (fr. l’administration publique) HYPERLINK \l
“bookmark67” 1 . При цьому тлумачення терміну “державна служба” належить
до компетенції Співтовариства та Суду ЄС, а не до компетенції
країн-членів. З урахуванням цього у справі Commission of the European
Communities v Grand Duchy of Luxemburg Суд ЄС пояснив, що якщо в
контексті статті 39 (4) ДЗЄС йдеться про зайнятість на державній службі,
то даний термін слід розуміти як таку зайнятість, що включає в себе
„пряму і непряму участь у виконанні державних повноважень і HYPERLINK \l
“bookmark69″ 2 обов’язків, покликаних для захисту загальних інтересів
країни, органів її влади” HYPERLINK \l “bookmark68” . Тому питання
полягає в існуванні особливих відносин довіри між державним службовцем
та державою. Гарантією таких відносин лояльності виступає національна
самосвідомість.

1 Потрібно зауважити, що, відповідно до статті 8 Регламенту №
1612/68/ЄЕС, працівник іншої країни-члена “може бути відсторонений від
участі у керівництві органами, діяльність яких регулюється публічним
правом, а також від зайняття посад, перебування на яких регулюється
публічним правом”. Стаття 45 (55) ДЗЄС також привертає до цього увагу,
оскільки вона містить посилання на свободу надання послуг та свободу
заснування, використовуючи, однак, термін “здійснення офіційних
повноважень”. У літературі прийнято вважати, що вищезгаданий підхід
носить функціональний характер, тоді як положення, що застосовуються у
статті 39 (4) -організаційний. Див. P.Craig, G. De Burca, EC Law. Text,
Cases & Materials, Oxford 2002, ст. 677.

2 У початковій редакції було вжито формулу “разом”, ст. 426.

3 Справа C-473/93, Commission of the European Communities v Grand Duchy
of Luxemburg, ECR1996, ст. 3207.

4 У цьому ж абзаці.

Виняток, встановлений у статті 39 (4) ДЗЄС, слід розуміти у вузькому
значенні. Так, неприпустимим є застосування даного винятку до всіх
працівників, які зайняті у державному секторі HYPERLINK \l “bookmark70”
. При цьому не є суттєвим, чи є відповідна особа працівником розумової
праці, посадовою особою, та яким правом регулюється її діяльність –
публічним чи приватним. У світлі прецедентного права Суду ЄС слід
зазначити, що ніякі винятки не застосовуються, наприклад, до поштових
працівників, охоронців державних залізниць, медичних сестер у лікарнях
та у яслах, працівників гідротехнічних споруд, найнятих місцевими
органами влади, викладачів, інтернів, вчителів середніх шкіл, викладачів
іноземних мов у вищих навчальних закладах, науковців HYPERLINK \l
“bookmark72” 1 . Виключення мають а пріорі застосовуватися до
працівників поліції, оборонних відомств, органів судочинства та
фіскальних органів HYPERLINK \l “bookmark71” 2 .

Введення громадянства ЄС та прогнози щодо подальшого розвитку цього
інституту впливають і будуть впливати на зменшення значення норми статті
39 (4) ДЗЄС.

1 У цьому ж абзаці.

2 Справа 149/79, Commission of the European Communities v Kingdom of
Belgium, ECR 1982, ст. 1845. Див. також пояснення Комісії щодо Статті 39
(4), [1988] OJ C 72/2.

3 Стаття 39 (3) {48(4)} ДЗЄС.

4 OJ L 56, ст. 64.

Свобода пересування осіб обмежується, виходячи з міркувань правопорядку,
безпеки та охорони здоров’ я HYPERLINK \l “bookmark73” 3 . Детальний
механізм регулювання у цій сфері міститься у Директиві ? 64/22/ЄЕС про
координацію спеціальних заходів щодо пересування та проживання іноземних
громадян HYPERLINK \l “bookmark74” 4 . Кожна країна-член в рамках своєї
компетенції вводить застереження, пов’ язане із громадським порядком,
однак застосування цього застереження не є необмеженим. Так, заходи, що
вживаються, виходячи з міркувань громадського порядку або державної
безпеки, повинні залежати виключно від особистої поведінки відповідного
індивіда. Притягнення до кримінальної відповідальності у минулому не
може саме по собі бути підставою для застосування таких заходів.
Закінчення строку дії посвідчення особи або паспорта, який відповідна
особа використала для в’ їзду до приймаючої країни та отримання дозволу
на проживання на її території, не може бути підставою для її видворення
з цієї країни HYPERLINK \l “bookmark76” 1 . Країна, яка видала
посвідчення особи або паспорт, повинна дозволити власнику цього
документа повернутися на її територію без жодних формальностей, навіть
якщо строк дії документа закінчився або національність пред’явника
стоїть під питанням (стаття 3 Директиви ? 64/221/ЄЕС).

Згідно з прецедентним правом Суду ЄС те, що особа не врегулювала всі
формальності відносно переїзду та проживання у приймаючій країні, не
розглядається як порушення державної безпеки, і, таким чином, це не є
підставою для автоматичного видворення HYPERLINK \l “bookmark75” .
Загроза державній безпеці має бути пов’ язана з серйозною небезпекою для
громадських інтересів HYPERLINK \l “bookmark78” . іркування
громадського порядку не можуть використовуватися при вирішенні
економічних та соціальних питань, зокрема, припинення дії даного
застереження не відміняє свободи профспілкової діяльності HYPERLINK \l
“bookmark77” 4 .

1 Див. також справу 30/77, Rйgina v Pierre Bouchereau, ECR 1977, ст.
1999.

2 Справа 48-75, Jean Noлl Royer, ECR 1976, ст. 497.

3 Справа 30/77, у тому ж абзаці.

4 Справа 36/75, Roland Rutili v Ministre de l’intйrieur, ECR 1975, ст.
1219.

5 Справа C-100/01, Ministre de l’Intйrieur v Aitor Oteiza Olazabal, ECR
2002, ст. I-10981.

Заборона в’ їзду та проживання на території всієї країни не є єдиним
можливим обмеженням з метою забезпечення громадського порядку.
Відповідно до правила пропорціональності, обмеження проживання є
можливим лише на частині території країни-члена, за умови, однак, що
таке положення застосовується також по відношенню до громадян приймаючої
країни HYPERLINK \l “bookmark79” 5 . У справі, у якій Суд ЄС висловив
вищезазначену позицію, А.Отейза Олазабал, іспанець, член терористичної
організації ЕТА, після відбуття тюремного ув’язнення у Франції, де його
було засуджено за участь у одній із акцій ЕТА, вирішив
працевлаштуватися у департаменті nipeuee Алантік (Pyrйnйes atlantiques),
розташованому біля кордону з країною Басків. Міністр внутрішніх справ
відмовив А.Отейза Олазабалу, окрім іншого, у проживанні в зазначеному
департаменті. Зважаючи на те, що обмеження права на проживання
стосувалося тільки іноземців (Декрет 46-44S), таке обмеження у
відношенні до А.Отейза Олазабалу суперечило свободі пересування осіб.

1 Об’єднані справи 115 та 116/81 Rezguia Adoui v Belgian State and City
of Liиge; Dominique Cornuaille v Belgian State, ECR 1982, ст. 1665.

2 Справа 67/74, Carmelo Angelo Bonsignore v Oberstadtdirektor der Stadt
Kцln, ECR 1975, ст. 297.

3 Об’єднані справи 115 та 116/81, у тому ж абзаці.

Для застосування застереження про громадський порядок повинна існувати
реальна та серйозна загроза у конкретній ситуації. Це застереження не
має використовуватися у випадку наявності лише можливості подій або
загроз HYPERLINK \l “bookmark81” 1 або у випадку загальної перестороги
HYPERLINK \l “bookmark80” . У об’єднаних справах Rezguia Adoui v
Belgian State and City of Liиge; Dominique Cornuaille v Belgian State
Суд ЄС встановив, що ніяке діяння, яке не є підставою для застосування
санкцій або інших заходів, спрямованих проти такого діяння у приймаючій
країні, не може бути підставою для видворення або відмови у в’їзді.
Таким чином, внаслідок того, що проституція в Бельгії не заборонена,
немає підстав для видворення проституток Адуі та Корнуай відповідно до
застереження про громадський порядок HYPERLINK \l “bookmark82” . У
об’єднаних справах Rezguia Adoui v Belgian State and City of Liиge;
Dominique Cornuaille v Belgian State Суд ЄС звернув увагу на
необхідність відповідної фіксації причин та обґрунтування винесення
рішень про видворення з метою забезпечення повного захисту інтересів
особи. Суд ЄС також відмітив, що законодавство Співтовариства не
встановлює, у компетенцію якого із органів, що передбачені у статті 9
Директиви № 64/221/ЄEС, входить розгляд справи про видворення
або відмову у в’їзді.

Законодавство Співтовариства, зокрема, не заперечує проти того, щоб член
органу, який приймає рішення, був особою, що отримує зарплатню з
державного бюджету. Більше того, Суд ЄС встановив, що рішення про
видворення або відмову у в’їзді не може прийматися один раз і назавжди.
Після проходження “відповідного” часу та при існуванні доказів важливих
(“серйозних”) змін обставин з’являється можливість позитивного розгляду
справи.

Слід нагадати, що раніше, у справі Yvonne van Duyn v Home Office, Суд ЄС
встановив, що навіть якщо певне діяння (участь у будь-якій релігійній
секті) не вважається злочином, але країна-член, визнаючи його
антисоціальний характер, приймає застережні заходи проти таких діянь,
застереження про громадський порядок застосовуватися повинно HYPERLINK
\l “bookmark83” 1 .

Стаття 4 Директиви № 64/221 стосується третього з прийнятних виключень,
а саме обмеження свободи пересування з міркувань необхідності захисту
здоров’я громадян. В ній говориться:

“1. Підставою для відмови у в’ їзді на територію або відмови у видачі
першого дозволу на проживання вважаються тільки хвороби або види
інвалідності, наведені у Додатку до цієї Директиви.

2.Хвороби або види інвалідності, що виникли після видачі першого дозволу
на проживання, не вважаються підставою для відмови у поновленні дозволу
на проживання або видворення з території”.

1 Справа 41/74, Yvonne van Duyn v Home Office, ECR 1974, ст. 1337.

Згідно зі згаданим Додатком, наступні хвороби представляють або можуть
представляти загрозу здоров’ ю громадян:

Хвороби, що підлягають карантину, згідно із Міжнародним регламентом
охорони здоров’я № 2 Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я від 25
травня 1951р.;

Туберкульоз органів дихання у відкритій формі або з тенденцією розвитку;

Сифіліс;

Інші інфекційні захворювання або інфекційні паразитарні хвороби, якщо
вони є об’ єктом заходів із охорони здоров’ я громадян приймаючої
країни.

У Додатку перелічуються інші хвороби та види інвалідності, що можуть
становити загрозу охороні здоров’ я та громадському порядку, а саме:

Наркоманія;

Важкі психічні розлади; явні ознаки психічних розладів зі збудженням,
маренням, галюцинаціями або сплутаністю свідомості.

Рішення про видачу або відмову у видачі першого дозволу на проживання
повинно прийматися якомога швидше, але в усякому разі не пізніше шести
місяців після подання заяви на отримання дозволу. До прийняття рішення
про надання або відмову у наданні дозволу на проживання, відповідній
особі дозволяється тимчасово залишатися на території країни.

Приймаюча країна, у випадках, коли це вважається суттєвим, може запитати
у країни-члена, з якої походить заявник, а при необхідності також і у
інших країн-членів, інформацію про будь-які попередні поліцейські досьє
на нього. Такі запити не повинні направлятися у кожному випадку.
Країна-член, до якої звернулися із запитом, повинна дати на нього
відповідь протягом двох місяців (стаття 5 Директиви 64/221/ЄЕС).

Зацікавлену особу необхідно офіційно повідомити про будь-яке рішення
щодо відмови у поновленні дозволу на проживання або щодо видворення її з
території. У такому повідомленні має бути зазначений строк, що їй
надається для залишення території. За винятком надзвичайних ситуацій,
цей строк не може бути меншим п’ятнадцяти діб, якщо відповідна особа ще
не отримувала дозвіл на проживання, та не менше одного місяця у всіх
інших випадках (стаття 7 Директиви 64/221/ЄЕС).

Відповідній особі надаються такі ж можливості судового захисту щодо
будь-яких рішень відносно в’ їзду, відмови поновлення дозволу на
проживання або наказу про видворення з території, як і громадянам цієї
країни (стаття 8 Директиви

64/221/ЄЕС).

Рішення про видворення, за винятком випадків нагальної необхідності, не
повинно виконуватися, якщо зацікавлена особа не може оскаржити це
рішення HYPERLINK \l “bookmark86” 1 .

1.1.7. Право на переїзд та на проживання

1 У тому ж абзаці, див. також Директиву Ради 64/221/ЄЕС від 25 лютого
1964 р. про координацію спеціальних заходів щодо пересування та
проживання іноземних громадян, виходячи з міркувань державної політики,
державної безпеки або охорони здоров’я громадян (01 1964, ст. 850).

2 01 Ь 257, ст. 13.

Відповідно до статті 39 ДЗЄС свобода пересування працівників включає
також право на переїзд та проживання за кордоном у іншій країні-члені.
Згадані норми деталізуються у вторинному законодавстві Співтовариства,
зокрема у Директиві № 68/360/ЄЕС від 15 жовтня 1968 р. про відміну
обмежень на пересування та проживання в межах Співтовариства працівників
країн-членів та їх сімей та у Директиві № 64/221/ЄЕС від 25 лютого 1964
р. про координацію спеціальних заходів щодо пересування та проживання
іноземних громадян з міркувань державної політики, державної безпеки або
охорони здоров’ я громадян HYPERLINK \l “bookmark87” 1 .

Згідно з Директивою № 68/360/ЄЕС, країни-члени мають забезпечити
можливість виїзду зі своєї території та працевлаштування в іншій країні,
забезпечивши при цьому своїх громадян посвідченнями особи або
паспортами, дійсними в межах ЄС. Віза на в’ їзд або віза на виїзд не
передбачаються.

Працівник-іноземець отримує “дозвіл на проживання в якості громадянина
країни-члена ЄС” безкоштовно строком на п’ ять років з автоматичним
подовженням. Сезонним робітникам та зайнятим на умовах неповного
робочого часу надається тимчасовий дозвіл на проживання. Такі дозволи не
потрібні у випадках працевлаштування в прикордонних зонах та для
виконання короткострокової сезонної праці (тривалістю менше трьох
місяців). У випадках, коли дозвіл на проживання не потрібен, приймаюча
країна повинна вимагати повідомлення про відвідання працівником її
території. Перерви у проживанні строком менше шести послідовних місяців
або відсутність, що викликана військовою службою, не впливають на
дійсність дозволу на проживання.

1 01 1964, ст. 850.

Для отримання дозволу на проживання іноземець має пред’ явити документ,
на підставі якого він в’ їхав на територію приймаючої країни, та
підтвердження прийняття на роботу або декларацію про працевлаштування.
Слід, однак, брати до уваги, що мігрант має шість місяців для пошуку
роботи, про що згадувалося вище. Член родини працівника має пред’явити:
(1) документ, на підставі якого він в’ їхав на територію приймаючої
країни, (2) документ, що підтверджує родинні відносини, та, відповідно,
(3) документ, який підтверджує його залежність від працівника або
проживання з ним під одним дахом. Члену сім’ ї видається документ на
проживання, аналогічний тому, що видається працівнику, від якого він
залежить.

У справі Commission of the European Communities v Kingdom of the
Netherlands Суд ЄС встановив, що наполягання на відповідях, в якості
умови перетину кордону, про мету в’їзду, термін проживання та наявні
фінанси, порушує правила свободи пересування HYPERLINK \l “bookmark89” 1
. Суперечить правилам свободи пересування також відмова у в’ їзді на
підставі наявності у іноземця двох громадянств: громадянства
країни-члена та громадянства третьої країни. Суд ЄС вирішив, що коли
одна з країн-членів надає особі своє громадянство, воно має силу у
контексті правил пересування осіб також для інших країн-членів HYPERLINK
\l “bookmark88” 2 .

Врегулювання формальностей, пов’язаних із отриманням дозволу на
проживання, не є жодною перешкодою для негайного працевлаштування на
підставі договору, укладеного з особою, що подала заяву про
працевлаштування (стаття 5 Директиви 68/360/ЄЕС).

Дійсний дозвіл на проживання не може бути відкликаний у працівника
тільки на тій підставі, що він більше не працює або є тимчасово
непрацездатним внаслідок хвороби, нещасного випадку або вимушеного
безробіття, що має бути підтверджено компетентним бюро із
працевлаштування. Коли дозвіл на проживання поновлюється вперше, можливе
обмеження строку перебування, однак він не може бути меншим дванадцяти
місяців, якщо працівник був вимушено безробітним у країні-члені довше
дванадцяти послідовних місяців (стаття 7

1 CirpaBa C-68/89, Commission of the European Communities v Kingdom of
the Netherlands, ECR 1991, ct. 2637.

2 CirpaBa C-369/90, Mario Vicente Micheletti and others v Delegation del
Gobierno en Cantabria, ECR 1992, ct. 4239.

Директиви 68/360/ЄЕС).

Якщо працівник-мігрант втратив роботу з незалежних від нього причин та
якщо період безробіття складає щонайменше 12 послідовних місяців, строк
проживання може бути скорочено. На думку деяких авторів, приймаюча
країна також повинна мати право на скорочення періоду перебування
працівника HYPERLINK \l “bookmark91” 1 .

У випадку розлучення Директива 68/360/ЄЕС не визнає за членами родини
працівника-мігранта, які не є громадянами однієї з країн-членів, права
на проживання.

1.1.8. Узгодження систем соціального забезпечення

Гарантіями свободи пересування осіб є, окрім іншого, положення у сфері
соціального забезпечення. Інтеграція у цій області ґрунтується на
координації національних принципів. Це виражається у дотриманні
країнами-членами певних загальних правил із одночасним виконанням їх
положень щодо соціального забезпечення. Згадані аспекти регулюються
Регламентом Ради (ЄЕС) № 1408/71 від 14 червня 1971 року про
застосування принципів соціального забезпечення до працюючих осіб та їх
сімей, що переїжджають у межах Співтовариства та Регламентом Ради (ЄЕС)
№ 574/72 від 21 березня 1972 року, що встановлює процедуру застосування
Регламенту (ЄЕС) № 1408/71 HYPERLINK \l “bookmark92” 3 .

1 D. Wyatt and A.Dashwood, European Community Law, Sweet & Maxwell 2000,
ст. 248.

2OJ 1992, C325, ст. 1. 3OJ 1992, C325, ст. 96.

До згаданих правил відносяться, по-перше, правило однакового ставлення.
Відповідно до нього, на осіб, які проживають на території одної з
країн-членів і підпадають під дію положень Регламенту № 1408/71/ЄЕС,
розповсюджуються обов’язки та дія пільг соціального захисту, які
випливають із законодавства приймаючої країни на тих же умовах, що і на
громадян цієї країни. Друге правило – це правило додавання періодів
страхування, трудового стажу та проживання, проведених у країнах-членах,
від яких залежить призначення, подовження або відновлення пільг. Третім
правилом є колізійна норма, яка встановлює, що у сфері соціального
забезпечення на особу розповсюджується дія законодавства тільки однієї
країни-члена, тобто, як правило, країни працевлаштування. Винятки
стосуються тільки поштових працівників (законодавство країни
походження), працівників міжнародного транспорту (законодавство країни,
де офіційно зареєстрований або розташований офіс компанії), працівників,
діяльність яких здійснюється на території кількох країн-членів
(законодавство місця проживання). Четверте правило надає гарантії
набутих прав, які застосовуються незалежно від проживання на території
певної країни HYPERLINK \l “bookmark94” 1 . Це означає, що допомогу у
випадку настання інвалідності, досягнення похилого віку, нещасних
випадків на роботі та інших, призначену в одній або більше країн-членів,
не може бути зменшено або відмінено на тій підставі, що особа, яка має
право на допомогу, проживає на території іншої країни-члена, а не
країни, яка цю допомогу призначила. Працівник-мігрант не втрачає також
статусу особи, яка очікує на призначення пільг. Супроводження наданих
прав та відстеження їх надання пов’язане з формулою передачі допомоги та
розділення видатків поміж країнами-членами відповідно до правила
пропорційності часу, тобто пропорційно строку проживання у відповідній
країні-члені.

1 Стаття 10 Регламенту ? 1408/71/ЄЕС.

Узгодженню підлягають також правила щодо: допомоги хворим та матерям,
допомоги у зв’ язку з втратою годувальника, допомоги у випадку нещасних
випадків на роботі та професійних захворювань, допомоги на
поховання та на утримання сім’ї. Узгодження діє незалежно від характеру
та джерел фінансування допомоги в наведених обставинах у конкретній
країні-члені.

Охорона здоров’я здійснюється відповідно до правил країни-члена, в якій
застрахований (працевлаштований) працівник. Якщо працівник та його
родина тимчасово мешкають у іншій країні, то у випадку хвороби вони
користуються правом на відповідну медичну допомогу, що включає
медично-санітарну допомогу, послуги стоматолога, надання ліків,
госпіталізацію та інше. Такі послуги стосуються тільки невідкладної
допомоги і обмежені необхідним мінімумом HYPERLINK \l “bookmark95” 1 .
Вартість послуг, що надаються, повинна уточнюватися.

Узгодження не стосується соціальної допомоги. Така допомога
відрізняється від соціального забезпечення тим, що у першому випадку
пільги, як правило, надаються на чийсь розсуд, тоді як здійснення
соціального забезпечення регулюється законом.

Крім того, узгодження не включає допомогу, що передбачена у колективних
угодах, допомогу посадовим особам та жертвам війни.

Щодо складу осіб, на яких розповсюджується дія узгодження, потрібно
зазначити, що взагалі, особи-громадяни однієї з країн-членів (також і з
Європейського Економічного Простору), що користуються системою
соціального захисту (тобто соціальним забезпеченням та іншою подібною
допомогою) у рідній країні, підпадають під дію узгодження, яке ми
розглядаємо.

1 Статті 19, 21, 22 Регламенту № 1408/71/ЄЕС.

У першу чергу узгодження систем соціального забезпечення стосується
працівників. Термін “працівник” у контексті узгодження має значення
“працівник Співтовариства”.

Якщо працівник є або був застрахований у системі обов’ язкового чи
добровільного страхування, або у системі додаткового страхування для
сільського населення, умови розповсюдження на нього дії системи
національного соціального забезпечення вважаються виконаними.

На працівників прикордонної зони та сезонних робітників також
розповсюджується дія узгодження (якщо вони проживають на території
однієї країни-члена, а працюють на території іншої). Посадові особи
підпадають під дію узгодження, якщо законодавство, що регулює їх
діяльність, підпадає під дію узгодження на рівні Співтовариства.

Дія положень Регламенту № 1408/71/ЄЕС розповсюджується на членів родини
працівника у випадку, якщо для них передбачається надання певних пільг.

Пенсіонери також користуються можливостями узгодження, навіть якщо вони
вийшли на пенсію до приєднання їх країни до ЄС.

Окрім працівників існують також особи, що працюють самостійно (фр. les
travailleurs non salariйs). На них дія узгодження розповсюджується, якщо
вони підпадають під дію системи соціального забезпечення у своїй країні
HYPERLINK \l “bookmark96” 1 . До цієї категорії належать особи, що
займаються промисловою або торговельною діяльністю, надають послуги,
працюють у сфері вільних професій і які, таким чином, підпадають під дію
положень про свободу заснування та надання послуг.

1 Консолідований Регламент № 1408/71/ЄЕС, у тому ж абзаці.

Студенти, які проживають у країні, де вони навчаються, користуються
існуючою в цій країні медично-санітарною допомогою. Студенти, які
тимчасово проживають у цій країні, мають право на необхідну
медично-санітарну допомогу в невідкладних випадках HYPERLINK \l
“bookmark99” 1 .

Узгоджена дія систем соціального забезпечення не поширюється на осіб,
які не входять до жодної з вищезгаданих категорій, та осіб, які є
громадянами третіх країн.

1.1.9. Взаємне визнання кваліфікацій

Ще одним положенням, яке покликане заохочувати пересування осіб та
полегшувати міграцію, є взаємне визнання професійних кваліфікацій.
Юридичною основою визнання є стаття 47 ДЗЄС. Незалежно від того, як це
положення трактується у Главі ІІ Розділу ІІІ ДЗЄС, воно застосовується
не тільки до осіб, що працюють у сфері вільних професій (у формі
економічної діяльності або послуг), але також і до працівників, що
займаються регульованими професіями, тобто професіями, відносно яких
законодавчо встановлені кваліфікаційні вимоги.

1 Стаття 1 Директиви 93/96/ ЄЕС, див. вище.

2 01 Ь 078, ст. 0017.

На першому етапі регулювання взаємного визнання кваліфікацій
Співтовариство застосувало гармонізацію або координацію відносно певних
професій: архітектора, юриста, лікаря-терапевта, стоматолога,
фармацевта, медсестри, акушерки, ветеринарного лікаря (галузеві
директиви). Як правило, взаємне визнання кваліфікацій визначається двома
директивами для кожної професії. Одна з них включає вимоги до рівня,
навчальної програми та практики, друга – встановлює кваліфікації та
посвідчення, які можна отримати у кожній країні-члені, і, таким чином,
виконуються умови взаємного визнання кваліфікацій. Щодо юристів було
прийнято Директиву про полегшення ефективного здійснення свободи надання
послуг (77/249/ЄЕС) та Директиву про полегшення здійснення постійної
юридичної практики у країні-члені іншій ніж та, де було отримано
кваліфікацію юриста (98/5/ЄЕС) HYPERLINK \l “bookmark101″ 1 .

На першому етапі гармонізація стосувалася також таких професій, як
ремісники, оптові торговці, посередники та інші, до яких було
застосовано „перехідні” та „лібералізаційні” директиви.

1 О] Ь 011, ст. 0036.

2 О] Ь 19/16 від 1989 р.

3 О] Ь 209, ст. 25, що доповнює Директиву 91/38/ЄЄ, О] Ь184, ст. 31.

4 О] Ь 201, ст. 11. Повна назва Директиви – “Директива ? 1999/42/ЄС
Європейського Парламенту та Ради від 1 червня 1999 р., що встановлює
механізм визнання кваліфікацій відносно видів професійної діяльності,
які регулюються Директивами про лібералізацію та перехідні заходи та
доповнює загальні системи визнання кваліфікацій “.

На другому етапі створюється загальна система визнання кваліфікацій для
професійних цілей. Цьому присвячені три директиви: Директива Ради №
89/48/ЄС від 21 грудня 1988 р. про загальну систему визнання дипломів
про вищу освіту, виданих після закінчення професійного навчання та
підготовки тривалістю як мінімум три роки HYPERLINK \l “bookmark100” ,
Директива Ради № 92/51/ЄЕС від 18 червня 1992 р. про другу загальну
систему визнання професійного навчання та підготовки для доповнення
Директиви № 89/48/ЄЕС та Директива Європейського Парламенту та Ради №
1999/42/ЄС від 7 червня 1999 р., що встановлює механізм визнання
кваліфікацій відносно видів професійної діяльності, які регулюються
директивами про лібералізацію та перехідні заходи, та доповнює загальні
системи визнання кваліфікацій HYPERLINK \l “bookmark103” 4 . Директиви №
89/48 та № 92/51 було доповнено у 2001 р. Директивою № 2001/19/ЄС (так
звана SLIM Директива). Правила загального визнання кваліфікацій, як
правило, не застосовуються до професій, що наведені у галузевих
директивах. У світлі прецедентного права Суду ЄС

Директива № 89/48/ЄЕС застосовується також відносно осіб, які працюють в
державних органах HYPERLINK \l “bookmark105” 1 .

Перша із згаданих у попередньому абзаці директив визначає правила
взаємного визнання кваліфікацій для тих регульованих професій, для яких
після середньої школи необхідно закінчити як мінімум трирічний курс у
вищому навчальному закладі. Друга директива стосується видів навчання,
що не згадані у Директиві № 89/48/ЄЕС, тобто навчання (інші види після
шкільного навчання), які дають право займатися регульованими професіями.
Третя Директива стосується інших професій (тих, до яких застосовуються
“лібералізаційні” та “перехідні” директиви). Перелік професій наведено у
першій частині Додатку А до цієї Директиви. Директиви про загальну
систему не застосовуються до громадян третіх країн.

Правила загальної системи включають: правило допуску особи до зайняття
регульованою професією у приймаючій країні, якщо вона мала право
займатися цією професією у своїй країні (що означає, що вона має певний
професійний досвід) та якщо, крім того, у деяких випадках, її освіта
відповідає формальним вимогам.

1 Справа С-285/01, Isabel Burbaud v Ministиre de l’Emploi et de la
Solidaritй, ECR 2002, ст. 1.

2 Цих: „відповідні докази професійного досвіду” (наприклад, Стаття 4(a)
Директиви ? 89/48/CEC).

Визнання кваліфікацій здійснюється шляхом видачі дозволу на заняття
професією, який видається компетентним органом приймаючої країни.
Зазначений орган зобов’ язаний видати такий дозвіл, якщо заявник
відповідає кваліфікаційним вимогам. Однак, якщо працівник-мігрант не
може підтвердити відповідні періоди навчання або роботи, країна-член
може зажадати доказів професійного досвіду HYPERLINK \l
“bookmark104” . Окрім того, враховуючи кількість та різноманітність
форм навчання у країнах-членах, система взаємного визнання кваліфікацій
включає механізми компенсації, тобто надає можливість
працівнику-мігранту вимагати надання адаптаційного періоду або
можливості проходження професійного тесту. Заявник може вибирати між
цими можливостями, якщо тільки не йдеться про професії, які вимагають
детального знання національного законодавства HYPERLINK \l “bookmark106”
1 .

Якщо у приймаючій країні допуск до регульованих професій залежить від
виконання певних вимог, пов’язаних із станом здоров’я, етичних або інших
вимог, документи країни походження, що підтверджують кваліфікацію
відповідної особи, визнаються.

Компетентний орган, який дозволяє зайняття певною професією, визнає
також право на використання професійного звання, що існує у приймаючий
країні та відповідає званню у країні походження працівника HYPERLINK \l
“bookmark108” 2 .

У випадку, якщо компетентний орган відмовляє у видачі дозволу на
зайняття регульованою професією, відповідна особа повинна мати
можливість звернення до судової інстанції, що дасть можливість вивчення
законності цього рішення з точки зору законодавства Співтовариства.
Компетентний орган повинен також інформувати заявника про причини
відмови HYPERLINK \l “bookmark107” 3 .

1 Стаття 4(b) Директиви № 89/48/ЄЕС.

2 Стаття 7 Директиви № 89/48/ЄЕС.

3 Стаття 9 Директиви № 89/48/ЄЕС. Дивись також Справу 222/86, Union
nationale des entraоneurs et cadres techniques professionnels du
football (Unectef) v Georges Heylens and others, ECR 1987, ст. 4097.

Галузеві директиви та директиви, що визначають загальну систему визнання
кваліфікацій, стосуються тільки громадян ЄС та кваліфікацій, які було
отримано в країнах-членах. У справі Tavil-Albertini v. Ministre des
affaires sociales Суд ЄС встановив, що навіть якщо кваліфікація
громадянина третьої країни визнається однією з країн-членів, таке
визнання не обов’ язково має юридичну силу в інших країнах-членах
HYPERLINK \l “bookmark111” 1 .

1.1.10. Інформаційно-координаційна система працевлаштування
працівників-мігрантів

У контексті статті 40 ДЗЄС Рада ЄС повинна вживати необхідних заходів
для чіткої координації між національними органами працевлаштування та
встановити механізм обміну даними про пропозиції роботи. Цю норму було
деталізовано у Регламенті № 1612/68/ЄЕС, який передбачає, що країна-член
та Комісія ЄС, через її спеціалізовані органи, такі як Європейське

HYPERLINK \l “bookmark110” 2 HYPERLINK \l “bookmark112” 3

Координаційне Бюро , Дорадчий Комітет та Технічний Комітет, HYPERLINK \l
“bookmark114” 4 зобов’язані надавати інформацію про вакансії та осіб,
які шукають роботу. Щонайменше один раз на місяць спеціальні служби
країн-членів зобов’ язані надсилати один одному та до Європейського
Координаційного Бюро перелік вакансій, що пропонуються іноземцям, та
пропозиції від іноземців, які шукають роботу, з зазначенням професій та
регіонів HYPERLINK \l “bookmark113” 5 . На основі цієї інформації
готуються посібники для тих, хто шукає роботу HYPERLINK \l “bookmark115”
6 .

1 Справа С-154/93, Abdullah Tawil-Albertini v Ministre des Affaires
Sociales, ECR 1994, ст. I-451.

2 Європейське Координаційне Бюро. Завдання Бюро полягає у технічній
підтримці Комісії у справах міграції та підтримці національних служб
працевлаштування.

3 Дорадчий Комітет представляє собою орган допомоги Комісії у вирішенні
питань, що виникають у процесі здійснення заходів із реалізації положень
Договору стосовно вільного пересування людей.

4 Технічний Комітет є органом Комісії, що виконує всю підготовчу роботу
та надає підтримку особам, які користуються перевагами свободи
пересування.

5 Стаття 16 (1) Регламенту ? 1612/68/ЄЕС.

6 Статті 13 та далі Регламенту ? 1612/68/ЄЕС.

Спеціалізовані національні служби з працевлаштування зобов’ язані
передавати інформацію про вакансії національним бюро з працевлаштування
та бюро інформування. Не пізніше 18 днів після передачі пропозиції до
іншої країни-члена працівники-іноземці, що претендують на вакансії,
звертаються до роботодавців приймаючої країни на тих же засадах, що й
місцеві кандидати HYPERLINK \l “bookmark118” 1 .

Викладені правила не застосовуються, якщо пропозиція стосується
індивідуально визначеного працівника у конкретних обставинах (наприклад,
у випадку необхідності спеціальної кваліфікації, особливої довіри або
попередніх ділових зв’язків), а також, якщо вакансії стосуються одної
групи сезонних робітників, один з яких отримав індивідуальну пропозицію
роботи, а також у випадку пропозиції працівникам прикордонної зони
HYPERLINK \l “bookmark117” 2 .

1.2.Пересування інших осіб

Взагалі, свобода пересування розповсюджується на економічно активних
людей, тобто таких, що отримують прибуток. У цьому відношенні ситуація
не змінилася навіть після введення Маастріхтським Договором інституту
європейського громадянства. Однак, стаття 18 ДЗЄС передбачає, що кожний
громадянин ЄС користується свободою пересування та проживання на
території інших країн-членів. Тим не менше, обмеження у цій сфері,
передбачені в первинному та вторинному законодавстві Співтовариства
(стаття 18(1) ДЗЄС) не були відмінені.

1 Стаття 16 (2) Регламенту ? 1612/68/ЄЕС.

2 Стаття 16 Регламенту ? 1612/68/ЕЕС.

Окрім працівників до економічно активних осіб відносяться особи, що
займаються будь-якою економічною діяльністю у рамках свободи заснування
(статті 43-48 ДЗЄС) та надають (а також отримують) послуги в рамках
свободи надання послуг (статті 49-55 ДЗЄС), часто в якості
самостійних працівників. У справі Aldona Malgorzata Jany and Others v
Staatssecretaris van Justitie HYPERLINK \l “bookmark120” 1 Суд ЄС
встановив, яким чином слід розуміти самостійну працю. На думку Суду ЄС
самостійна праця відрізняється від несамостійної характером та способом
діяльності, відповідальністю особи, яка працює самостійно, та
відсутністю її залежності.

Якщо підприємство з зареєстрованим офісом в одній країні-члені надає
послуги в іншій країні-члені і з цією метою переводить своїх працівників
до приймаючої країни, то ми маємо справу зі свободою надання послуг, а
переведення працівників, що супроводжує це надання послуг, носить
підпорядкований характер та є його невід’ємною частиною HYPERLINK \l
“bookmark119” 2 .

Крім того, свободою пересування осіб користуються три наступні
категорії: колишні працівники та колишні самостійні працівники після
припинення їх професійної діяльності, а також студенти та інші особи за
умови, що вони мають певний дохід (капітал), розмір якого виключає
перспективу звернення цієї особи по допомогу до національної системи
соціальної допомоги, та за умови, що вони застраховані на випадок
хвороби і страховий поліс дійсний у приймаючій країні HYPERLINK \l
“bookmark121″ 3 .

1 Справа 268/99, Aldona Malgorzata Jany and Others v Staatssecretaris
van Justitie, ECR 2001, ст. I-8615.

2 Справа 113/89, Rush Portuguesa Ьсіа v Office national d’immigration,
ECR 1990, ст. I-1417.

3 „Страхування на випадок хвороби” – Стаття 1 Директиви Ради 90/365/GEC
від 28 червня 1990 р. про право проживання для працівників та працюючих
самостійно осіб, які припинили свою професійну діяльність, OJ L 180, ст.
28 1990/07/13.

Що стосується першої з наведених категорій, то особи, які завершують
професійну діяльність, можуть залишатися у приймаючій країні за умови,
що вони отримали право на допомогу від системи соціального забезпечення,
яка замінює втрачені при цьому виплати (пенсії та інше). Право
залишитися надається також членам родини: дружині та дітям-утриманцям,
нащадкам працівника та їх подружжям, якщо вони знаходяться на утриманні.
Студенти повинні представити декларацію про те, що вони мають джерело
доходів і, таким чином, не будуть звертатися по допомогу до національної
системи соціальної допомоги приймаючої країни та будуть допущені до
навчання (наступною умовою є страхування на випадок хвороби, дійсне у
приймаючій країні). Студент має право на возз’єднання з подружжям та
дітьми, які знаходяться на його утриманні HYPERLINK \l “bookmark123” 1 .

Слід зазначити, що Суд ЄС своїм рішенням у справі Franзoise Gravier v
City of Liиge сприяв наданню студентам права вільного пересування
HYPERLINK \l “bookmark122” . У цій справі Суд встановив, що
необхідність для студентів-іноземців сплачувати за житло, навчання,
вступ до навчального закладу, тоді як місцеві студенти звільнені від
таких витрат, є проявом дискримінації за національною ознакою. Це також
означає, що студент, громадянин однієї з країн-членів, може переїхати до
іншої країни-члена і навчатися там.

1 Директива Ради 93/96/ЄЕС від 29 жовтня 1993 р. On the right of
residence for students, OJ L 317 ст. 59.

2 Справа 293/83, Franзoise Gravier v City of Liиge, ECR 1985, ст. 593.
3OJ L257, ст. 13.

Економічно активним особам, як правило, надається свобода пересування у
згаданій вище формі згідно з діючими правилами у той же спосіб, що і
працівникам. Так, у цьому випадку також має місце узгодження соціального
забезпечення та визнання кваліфікацій. Остання норма початково
стосувалася лише осіб, які переїжджали у ході здійснення свободи
заснування або свободи надання послуг (стаття 47 ДЗЄС). Згодом була
прийнята згадана вище Директива № 68/360/ЄС про відміну обмежень щодо
пересування та проживання в межах Співтовариства працівників
країн-членів та їх сімей. Дія цієї Директиви розповсюджується тільки
на працівників HYPERLINK \l “bookmark124” . її еквівалентом для
осіб-мігрантів, які ведуть економічну діяльність, надають або отримують
послуги, є Директива № 73/148/ЄЕС HYPERLINK \l “bookmark125” 1 .

1 OJ 1973 L172/14.

2 Директива Ради 90/364/ЄБС від 28 червня 1990 p. On the right of
residence, OJ L 1990 180, ст. 26.

Користуватися свободою пересування можуть також інші особи, якщо вони
“володіють достатніми коштами з метою виключення їх звернення до системи
соціальної допомоги приймаючої країни-члена”, при цьому зазначається, що
такі кошти є достатніми, якщо вони перевищують рівень доходів, нижче
якого приймаюча країна надає допомогу. Відповідні особи повинні бути
застраховані на випадок хвороби. Вони користуються правом возз’ єднання
з подружжям та дітьми, що знаходяться на їх утриманні HYPERLINK \l
“bookmark126” 2 .

2. Принцип вільного пересування осіб (не громадян країн-членів) у межах
зони свободи, безпеки та справедливості Європейського Союзу

Нижче буде розглянуто положення щодо вільного пересування осіб, що
містяться у Розділі IV ДЗЄС. Вони стосуються: перевірки на внутрішніх та
зовнішніх кордонах, технічних та формальних положень стосовно віз, прав
громадян, у тому числі свободи подорожувати, питань біженців та
притулку, імміграційної політики, юридичної співпраці у цивільних
справах, таких як транскордонна служба документів, співпраця у збиранні
доказів, визнання та виконання судових рішень та співпраця
адміністративних органів. Згадані положення було включено до ДЗЄС (перша
опора ЄС) згідно з Амстердамським Договором. Раніше вони частково
відносилися до третьої опори ЄС. На сьогодні у третій опорі знаходиться
лише співпраця правоохоронних та судових органів у кримінальних справах.
Переведення положень стосовно “віз, притулку, імміграції та інших видів
політики, пов’язаних із вільним пересуванням осіб” до першої опори
означає, що такі положення набули прямої дії і мають пріоритет над
національними законодавствами.

2.1. Прикордонний контроль та візи

Норма, що стосується прикордонного контролю та видачі віз міститься у
статті 62 ДЗЄС. Також слід зазначити, що на момент набрання чинності
Амстердамським договором (1 травня 1999) Конвенція, що імплементує
Шенгенську Угоду, мала силу акту Співтовариства.

Звичайно прикордонний контроль здійснюється при в’їзді та виїзді з
території ЄС у певних пунктах на кордоні з дотриманням відповідних
процедур. Лише внутрішні кордони можна перетинати у будь-якому місці та
у будь-який час. Під час перевірки при перетині зовнішнього кордону
іноземець повинен назвати правдоподібну мету перебування та довести
наявність достатніх фінансових ресурсів. Він також повинен мати візу.
Короткострокова віза єдиного зразка є дійсною протягом 3 місяців
HYPERLINK \l “bookmark130” 1 , однак питання, пов’язані з
довгостроковими візами, як правило, відносяться до компетенції
країн-членів HYPERLINK \l “bookmark129” . Також був складений перелік
країн, громадяни яких повинні отримувати візу (до числа цих країн
входить і Україна) HYPERLINK \l “bookmark131” .

Протягом 5 років з часу набрання чинності Амстердамським договором Рада
ЄС має встановити наступні правила перетину зовнішніх кордонів
країн-членів, які повинні визначати:

стандарти та процедури, яких мають дотримуватися країни-члени при
проведенні перевірок осіб на кордонах;

правила щодо надання віз на строк перебування не більше трьох місяців,
включаючи:

1 Регламент Ради (ЄС) № 1683/95 від 29 травня 1995 р., що встановлює
єдиний формат віз (01 Ы64/01).

2 Регламент Ради (ЄС) № 1091/2001 від 28 травня 2001 р., про вільне
пересування з довгостроковою візою (01 1150/4).

3 Регламент Ради (ЄС) № 574/1999 від 12 березня 1999 р., що визначає
треті країни, громадяни яких повинні мати візи для перетину зовнішніх
кордонів країн-членів, 01 2001 Ь 150/4.

і) переліки третіх країн, громадяни яких повинні мати візи при перетині
зовнішніх кордонів, та країн, громадяни яких становлять виняток з цього
правила;

процедури та умови надання віз країнами-членами;

єдиний формат віз;

іу) правила щодо єдиної візи.

Імміграційна політика

Імміграційна політика Співтовариства включає:

б) умови в’їзду та проживання, а також стандарти на процедури

видачі країнами-членами довгострокових віз та дозволів на

проживання, включаючи документи, що видаються з метою

возз’ єднання сімей;

в) вирішення питань нелегальної імміграції та нелегального

проживання, включаючи репатріацію осіб, які нелегально

перебувають у країні (стаття 63(3) ДЗЄС).

Надання притулку

Основним міжнародним актом про надання притулку є Женевська Конвенція
про статус біженців (1951), доповнена Нью-Иоркським Протоколом. Вона
забороняє видачу біженця в країну, в якій він може зазнати репресій.
Вона також надає біженцю право вибирати країну, в якій він може
спробувати одержати притулок і забороняє застосовувати до біженця
покарання за незаконний перетин кордону. Крім того, інститут притулку
регулюється рядом нормативних документів Ради Європи. Щодо нормативних
актів, прийнятих Співтовариством, слід зазначити, що Амстердамським
договором питання, що стосуються надання притулку, були переведені з
третьої опори до першої. Основні повноваження Ради ЄС у сфері надання
притулку перелічені у статті 63 ДЗЄС. Згідно з Протоколом до
Амстердамського договору положення Шенгенської Угоди були включені до
системи права ЄС. Крім того, у ЄС діє Дублінська конвенція від 15 червня
1990 року HYPERLINK \l “bookmark135” 1 , яка встановлює лише правила
вибору країни, відповідальної за розгляд прохань про надання притулку.
Регламент Ради (ЄС) № 343/2003 від 18 лютого 2003 року встановив
критерії і процедури вибору країни-члена, що відповідає за розгляд
прохань про надання притулку, поданих в одній із країн-членів
громадянами третіх країн HYPERLINK \l “bookmark134” 2 . Нещодавно була
прийнята Директива Ради 2003/9/ЄС від 27 січня 2003 року, що встановила
мінімальні вимоги для одержання притулку (Директива повинна бути
імплементована країнами-членами до 6 серпня 2006 року) HYPERLINK \l
“bookmark136″ .

Згідно з положеннями Женевської конвенції біженцем вважається особа, яка
обґрунтовано побоюється репресій, викликаних расовою приналежністю,
національною приналежністю, фінансовим статусом, приналежністю до певної
суспільної групи, політичними переконаннями, що проживає за межами своєї
країни і не може повернутися до неї. Дане визначення також поширюється
на осіб, які не є громадянами країни походження. У 1996 році було
запропоновано більш вузьке визначення поняття „біженець” відносно
репресій з боку держави. Таким чином, було знайдене рішення для багатьох
суперечливих питань. Так, репресіями у контексті питань, пов’ язаних з
інститутом притулку, не вважаються репресії з боку приватної особи, а
біженцями не вважаються дезертири та особи, які ухиляються від
військової служби у зв’ язку з переконаннями.

1 01 1997, С 254/1

2 01 Ь050/01. 30І Ь031/18.

Згідно з Регламентом №343/2003 за розгляд прохань про надання притулку
(надання статусу біженця) відповідає лише одна країна. Це, як правило,
країна, яка надала право на проживання, а у випадку незаконної
еміграції, країна, через зовнішній кордон якої біженець потрапив на
територію ЄС.

Згідно до процедурних норм, встановлених в Директиві Ради 2003/9/ЄС,
відповідні органи повинні використовувати індивідуальний підхід при
розгляді кожного конкретного випадку. На період розгляду прохання
заявник має право проживання на території країни, яка розглядає прохання
про надання притулку. Заявник повинен бути проінформований на зрозумілій
йому мові про процедурні норми і свої права. Рішення повинно бути
винесене в письмовій формі. Заявник повинен мати право на подання
апеляції в суд вищоъ інстанції. Право на подання апеляції у судові
органи зберігається і у випадку прийняття рішень в адміністративному
порядку. Біженець повинен мати можливість звернутися до Верховного
Комісара ООН із питань біженців.

Відповідно до Директиви 2003/9/ЄС особа, яка знаходиться в приймаючій
країн і яка звернулась з проханням про надання притулку, повинна мати
такі основні права:

право на свободу пересування. Країна-член може обмежити пересування
заявника в межах визначеної області, або, у разі потреби, може визначити
йому місце проживання. Країна-член може вимогами від заявника вказати
адресу проживання, а також вказати нову адресу, у випадку її зміни;

право на возз’ єднання з сім’ єю з деякими обмеженнями (якщо заявник
забезпечений житлом);

право на медичне обстеження;

можливість одержання освіти для неповнолітніх дітей заявника, а також
для самого заявника, якщо він є неповнолітнім, відповідно до законів
приймаючої країни;

країна-член визначає період, починаючи з дати подачі прохання про
надання притулку, протягом якого заявник не буде мати права на
працевлаштування. Якщо рішення органів нижчої інстанції не буде винесено
протягом року з моменту подачі прохання про надання притулку,
країна-член визначає умови, за яких заявник має право на
працевлаштування;

країна-член повинна надати заявнику можливість професійного навчання
незалежно від того, чи має він дозвіл на роботу;

країна-член повинна гарантувати надання медичної допомоги (невідкладна
медична допомога і необхідне лікування);

право на отримання житла відповідно до детально описаних правил, у тому
числі, в імміграційних центрах;

країна-член може вимагати від заявника оплату або відшкодування вартості
витрат на його матеріальне утримання, також за надану медичну допомогу,
якщо заявник має достатні кошти.

Протягом 5 років із моменту вступу в силу Амстердамського договору, Рада
ЄС повинна затвердити мінімальні вимоги для громадян третіх країн,
виконання яких необхідне при подачі прохання про надання статусу біженця

(стаття 63 (1 с) ДЗЄС).

1 Директива 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року встановлює мінімальні
вимоги для надання тимчасового притулку у випадку масового напливу

У випадку, якщо група осіб просить притулку у зв’язку із збройним
конфліктом або стихійним лихом, приймаюча країна може надати їм
тимчасовий притулок HYPERLINK \l “bookmark137” 1 .

Захист в обмеженому обсязі також надається так званим біженцям
«де-факто», тобто особам, яким не було надано статусу біженця, але які
не можуть бути беззастережно вислані в країну проживання. Стаття 63 ДЗЄС
передбачає затвердження Радою ЄС відповідних заходів стосовно
регулювання даного питання.

Відповідно до Рішення Ради ЄС ? 200/596/ЄС від 28 вересня 2000 був
створений Європейський фонд допомоги біженцям, який надає фінансову
допомогу країнам, що приймають значну кількість біженців.

Важливими у цьому контексті є також заходи судового співробітництва в
цивільних справах (стаття 65 ДЗЄС), що стосуються свободи пересування,
встановленої у межах першої опори. Вони, зокрема, спрямовані на:

а) вдосконалення та спрощення:

системи міждержавної служби обміну документами судового та позасудового
характеру,

співпраці в отриманні свідчень,

визнання і виконання рішень при розгляді цивільних і господарських
справ;

б) сприяння узгодженню норм, які застосовуються

країнами-членами при колізії матеріальних та

процесуальних норм;

переміщених осіб і заходи, що сприяють розподілу зусиль між
країнами-членами, спрямовані на прийом переміщених осіб.

в) усунення перешкод на шляху нормального

функціонування цивільного судочинства через

підтримку, а в разі необхідності, узгодження норм

цивільного процесуального права країн-членів.

2.4. Шенгенська система

Шенгенська система ґрунтується на Шенгенській Угоді від 14 червня 1985
року, що визначає заходи спрощення процедури перетину внутрішніх
кордонів та зміцнення зовнішніх кордонів. До Шенгенськиої системи
відноситься також Шенгенська Конвенція, яка забезпечує виконання Угоди і
регулює процедури перетину зовнішніх кордонів, нормативні акти, що
стосуються надання притулку, Інформаційна систему країн (SIS), що
входять до Шенгенської Угоди, процедури правового і політичного
співробітництва. Звід Шенгенських нормативних актів доповнюється
численними нормативними актами, що стосуються зазначеної вище Конвенції.
Інформаційна система країн, які входять до Шенгенської Угоди, являє
собою базу даних, що включає перелік небажаних або переслідуваних на
підставі закону осіб на території країн, що входять до Шенгенської
Угоди, а також перелік товарів, таких як крадені машини, фальшиві
грошові знаки і т.д. Важливою частиною системи, як зазначено вище, є
процедури правової і політичної взаємодії. Так, були встановлені
процедури оперативного співробітництва, наприклад, спостереження і
транскордонного переслідування «по гарячих слідах», процедури взаємодії
у боротьбі зі злочинами, пов’язаними з наркотиками, тощо. У сфері
правової взаємодії, Конвенція передбачає спрощені правові процедури,
пов’язані з допитом свідків, та екстрадицією.

1 Рішення 1999/435/WE, OJ 1999, L.176/1 та Рішення 1999/436/ЄС, OJ L
176/17

З формальної точки зору дана система не розглядається як система
Співтовариства, оскільки сторонами Шенгенської Угоди є дві країни, які
не є членами Європейського Співтовариства (Норвегія та Ісландія). Вся
Шенгенська система нормативних актів була інкорпорована у систему права
ЄС відповідно до Протоколу до Амстердамського Договору HYPERLINK \l
“bookmark139” 1 .

З огляду на те що, Європейський Союз прагне до створення на своїй
території зони свободи, безпеки і справедливості (стаття 63 ДЗЄС), звід
нормативних актів країн, що входять до Шенгенськї Угоди, був
модифікований, розширений і доповнений в рамках статті 63 і наступних
ДЗЄС.

2.5. Права громадян третіх країн

Права громадян третіх країн мають як зовнішню, так і внутрішню складову.
До зовнішньої складової можна віднести регулювання питань, що стосуються
перевірок на кордоні, віз, процедури надання притулку, тощо (ці питання
були розглянуті вище). До внутрішньої складової можна віднести
регулювання питань, що стосуються прав громадян третіх країн, які
мешкають на території ЄС. Загальний обсяг прав і свобод громадян ЄС не
поширюється на громадян третіх країн. Громадянство ЄС і права, що з
нього виникають, закріплені тільки за громадянами країн-членів.

1 Нормативний акт 334/2002, 01 Ь 53/7

2 01 Ь031/18.

Слід зазначити, що з одного боку спостерігається деяке пом’якшення
вимог, що виражається, наприклад, у прийнятті поправок, які стосуються
спрощення стандартної процедури одержання віз громадянами третіх країн
HYPERLINK \l “bookmark142” 1 . На засіданні Європейської Ради у Тампере
(1999) було прийнято рішення, згідно з яким у майбутньому нормативні
акти, які стосуються громадян третіх країн, повинні бути наближені до
нормативних актів, які застосовуються до громадян ЄС. Це зближення було
частково реалізоване після прийняття вищевказаної Директиви ? 2003/9/ЄС,
що визначає мінімальні вимоги для надання притулку HYPERLINK \l
“bookmark141” . Також Амстердамський договір спрямований на поліпшення
ситуації стосовно громадян третіх країн. У статті 62 ДЗЄС сказано,
що протягом 5 років після підписання

Амстердамського договору, Рада ЄС повинна прийняти положення, спрямовані
на захист громадян третіх країн. Зокрема, прийняті положення повинні
включати:

положення, що визначають умови, при яких громадяни третіх країн можуть
мати право на свободу пересування на території країн-членів на період,
який не перевищує 3 місяці (стаття 62(3) ДЗЄС);

положення, що визначають мінімальну стандартну процедуру одержання
притулку (стаття 63 (1 б) і Директива № 2003/9/ЄС);

положення, що визначають права та умови, при яких громадяни третіх
країн, законно проживаючи в одній з країн-членів, мають право на
проживання в іншій країні-члені (стаття 63 (4) ДЗЄС).

Так, були запропоновані проекти директив, що стосуються:

статусу громадян третіх країн, які довгий час проживають у країні-члені:
дана директива передбачає зрівняння прав громадян третіх країн із
правами громадян країн-членів у сфері зайнятості, соціального захисту та
освіти HYPERLINK \l “bookmark144” 1 .

умов в’їзду і проживання громадян третіх країн для пошуку роботи або
організації бізнесу на території ЄС HYPERLINK \l “bookmark143” .

1 С0М(2001) 127. 2С0М(2001) 386.

З іншого боку, події 11 вересня 2001 року спричинили посилення заходів
безпеки в країнах ЄС, що ускладнює в’їзд громадян третіх країн на
територію ЄС. В той же час, створення імміграційної поліції дозволяє
відслідковувати процес нелегальної імміграції і незаконного проживання,
включаючи

екстрадицію осіб, що незаконно проживають на території ЄС (стаття 63
(3Ьіб) ДЗЄС). Згідно зі статтею 64 ДЗЄС у випадку, якщо в одній або
більше країн-членів склалася надзвичайна ситуація, викликана раптовою
міграцією громадян третіх країн, Рада ЄС може прийняти тимчасові заходи,
спрямовані на захист країни, проте термін їх дії не повинен перевищувати
6 місяців.

3. Громадянство Європейського Союзу

Інститут громадянства ЄС був запроваджений аастріхтським Договором в
1992 році як один з інструментів здійснення цілей, поставлених ЄС, до
яких належить посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів
(стаття 2 ДЗЄС). Поняття громадянства ЄС та перелік прав громадян ЄС
міститься у ст.ст. 17-22 Договору про заснування Європейського
Співтовариства.

У світлі статті 17 ДЗЄС громадянином Європейського Союзу є будь-яка
особа, що має громадянство однієї з країн-членів. Виходячи з
вищесказаного, громадянство ЄС не замінює громадянства окремої країни,
але залежить від нього і є додатковим. Громадянство ЄС можна розглядати
як вираження формального зв’язку між конкретною особою і ЄС. Суть даного
поняття відображається в переліку прав громадян ЄС.

До прав громадян ЄС насамперед належить право на свободу пересування і
проживання (стаття 18(1) ДЗЄС). Однак, встановлення інституту
громадянства ЄС не тягне за собою скасування обмежень щодо свободи
пересування, які існують в праві Співтовариства. Більше того, стаття 18
(1) ДЗЄС передбачає лише право вільного пересування та постійного
проживання. Положення даної статті не встановлюють, що громадянину ЄС
гарантоване право працевлаштування в приймаючій країні. Дане право
встановлене статтею 39 ДЗЄС і є наслідком заборони дискримінації за
національною ознакою

(стаття 12 ДЗЄС).

Перелік прав громадян ЄС включає також активне та пасивне виборче право
на місцевих виборах і на виборах в

Європейський Парламент HYPERLINK \l “bookmark147” 1 . Місцеві вибори є
загальними і прямими HYPERLINK \l “bookmark146” . Країна-член повинна
надавати виборче право особам, що проживають на її території протягом
деякого періоду, а також може зарезервувати деякі керівні посади за
своїми громадянами HYPERLINK \l “bookmark148″ 3 .

Право на дипломатичний і консульський захист іншою країною-членом є
наступним елементом у переліку прав громадян ЄС. Відповідно до статті 20
ДЗЄС «Кожен громадянин Союзу на території третьої країни, у якому
держава-член, громадянином якої він є, не представлена, має право
захисту з боку дипломатичних чи консульських представництв будь-якої
держави-члена на тих же умовах, що й громадяни цієї держави”. Захист
громадян, про який йдеться у цій статті, є консульським захистом, тобто
передбачає надання громадянам допомоги у випадку смерті, важкої травми,
хвороби, арешту, екстрадиції з країни і т. д.

Крім того, у відповідності зі статтею 194 ДЗЄС, кожний громадянин ЄС має
право на звернення до Європейського Парламенту. Кожний громадянин ЄС
може звертатись до Омбудсмена у відповідності зі статтею 195 ДЗЄС.
Кожний громадянин ЄС може письмово звертатись в будь-який орган ЄС і
повинен одержати відповідь на тій же мові, на якій був складений
письмовий запит.

1 Див. Директиву 94/80 від 19 грудня 1994 (01 Ь 368/38, 96/30, 01 1996
Ь. 1222/1).

2 Стаття 2 (1) Ь) Директиви 94/80. 3Там само.

Приведений вище перелік прав громадян ЄС не є вичерпним. Стаття 22 ДЗЄС
передбачає можливість його розширення.

Основною гарантією ефективного захисту прав громадян ЄС є відповідні
правові норми основних нормативних актів ЄС. Громадяни ЄС можуть
безпосередньо посилатися на ст. ст. 17-22 при захисті своїх прав у
національних судах країн-членів і в

Суді ЄС.

4. Угода про єдиний економічний європейський простір

Норми, які стосуються свободи пересування і які містяться в Угоді про
створення єдиного економічного простору між ЄС і Європейською асоціацією
вільної торгівлі (ЄАВТ), підписаній в 1991 році, подібні до норм
установчих договорів ЄС. Вони передбачають дві категорії працівників:
наймані працівники і самозайняті особи. Право вільного пересування
гарантується на території країн-членів та країн, що входять до ЄАВТ.
Основним елементом права вільного пересування є скасування дискримінації
за ознакою громадянства в питаннях працевлаштування, рівність умов
оплати та інших умов праці і працевлаштування (стаття 28(2) Договору про
ЄЕЄП). Таке скасування дискримінації щодо працевлаштування означає, що
прийом на роботу іноземців є законним.

Розглянуте вище право на працевлаштування, також включає:

право вільного пересування на території країн-членів ЄС і країн, що
входять до ЄАВТ із метою працевлаштування;

право знаходитись на території країн-членів ЄС і країн, що входять до
ЄАВТ;

право залишатися на території країн-членів ЄС і країн, що входять до
ЄАВТ, після одержання роботи.

Право вільного пересування осіб не стосується працевлаштування в сфері
державної служби. Це зумовлено тим, що державні службовці у своїй роботі
мають справу з питаннями державної політики, державної безпеки і
державних аспектів охорони здоров’я.

Як і в ЄС, в рамках ЄЕЄП існують відповідні рішення, що

стосуються даного права. Вони включають узгодження програм

соціального забезпечення і, зокрема, узгодження єдиного

терміну працевлаштування в усіх країнах, що входять в ЄЕЄП,

після закінчення якого повинно розглядатися питання про

одержання або збільшення передбачених пільг. Також

передбачається виплата допомоги особам, що проживають на

території іншої країни-члена (стаття

29 Договору про ЄЕЄП).

Ще одним важливим моментом є взаємне визнання дипломів, сертифікатів та
інших документів, що підтверджують відповідну кваліфікацію, та
узгодження законів, підзаконних актів та адміністративних дій, що
стосуються діяльності, яка здійснюється працівниками, або особами, що
працюють не за наймам (стаття 30 Договору про ЄЕЄП).

Відповідно до Договору про ЄЕЄП свобода пересування та свобода
заснування поширюються також на осіб, які бажають відкрити свою справу.

5. Свобода пересування відповідно до договору про вступ до ЄС (на
прикладі Польщі)

1 Див. вище.

Відповідно до Додатку XII до Акту про умови вступу в ЄС Республіки
Чехія, Республіки Естонія, Республіки Кіпр, Республіки Латвія,
Республіки Литва, Угорської Республіки, Республіки Мальта, Республіки
Польща, Республіки Словенія і Республіки Словаччина, були встановлені
перехідні положення, що стосуються права вільного пересування осіб в
Польщі. На підставі цих перехідних положень було прийняте рішення про
тимчасове скасування права на свободу пересування працівників, а у
відносинах із Німеччиною й Австрією – на свободу надання деяких послуг.
Протягом перших двох років після приєднання Польщі до ЄС
продовжуватимуть діяти національні закони та двосторонні угоди, що
регулюють в’їзд іноземних робітників. Протягом цього часу неможливо буде
повністю імплементувати положення acquis communautaire. Незважаючи на
це, країни-члени повинні в тій чи іншій мірі зняти обмеження на свободу
пересування для працівників, шляхом доповнення свого національного
законодавства або укладення відповідних двосторонніх угод. Через два
роки, країни-члени повинні почати застосовувати положення права ЄС щодо
вільного пересування осіб або прийняти рішення про продовження дії
обмежень, тобто про незастосування статей 1-6 Регламенту № 1612/68
(«можливість працевлаштування») HYPERLINK \l “bookmark151” 1 . Прийняттю
відповідного рішення з цього приводу сприятиме перегляд чинних
тимчасових заходів, який проводиться Радою ЄС кожні два роки. З моменту
повідомлення країною-членом Комісії ЄС про подальше введення
обмежень свободи пересування осіб щодо Польщі почнеться наступний
трирічний період. Після закінчення цього періоду країна-член повинна
визначити перелік обмежень, що будуть застосовуватися протягом наступних
двох років (максимальний термін дії обмежень – сім років з моменту
вступу Польщі в ЄС). Проте, такі надзвичайні заходи можуть прийматися
тільки у випадку існування або загрози виникнення серйозних порушень на
ринку праці.

8

®

]„z

4

6

:

’¶??AEOeihr2. Міграційна політика і законодавство УкраїниМіграція (походить з латинського погано - переселення) - переміщення з різною метою людей через кордони тих чи інших територіальних утворень з метою постійної чи тимчасової зміни місця мешкання.іжнародна міграція та її наслідки належать до найскладніших проблем, що стоять перед сучасною Європою. Наприкінці століття у більшості держав-членів Європейського Союзу питома вага іммігрантів складала від 5 до 10 % населення. Хоча жодна з них не вважала себе імміграційною державою, на кшталт США або Канади, поліетнічність та полікультурність перетворилися на доконаний факт. На початок 2003 р. чисельність іммігрантів, які влаштувалися в ЄС, складала приблизно 15 мільйонів осіб - журналісти навіть називають їх "шістнадцятою державою" ЄС HYPERLINK \l "bookmark157" .іграційні процеси значно впливають і на соціально-економічний стан України. Причинами міграції є воєнні конфлікти, загострення в ряді країн міжетнічних відносин, а також повернення на батьківщину етнічних груп, які були незаконно депортовані в 40-50 роках XX ст., військовослужбовців колишньої Радянської Армії із країн Центральної Європи та колишніх союзних республік, возз'єднання сімей тощо. Лібералізація міграційного законодавства, спрощення умов виїзду за кордон громадян активізували трудову міграцію.Міграційні процеси наприкінці XX ст. мали хвилеподібний характер: різке кількісне зростання міграційного потоку в кінці 80-х - на початку 90-х років і далі поступове його зниження. На початку 90-х років імміграція в Україну перевищувала еміграцію. З 1990 по 1993 рр. за рахунок зовнішньої міграції населення країни збільшилось на 565,4 тис. осіб. Але з 1994 р. виявляється зворотна тенденція: з 1994 по 2001 рр. міграційні втрати населення становлять 669,4 тис. осіб. Загалом, з урахуванням перевищення смертності над народжуваністю і міграційним відтоком населення, з 1994 по 2001 рр. Україна втратила 3 млн. 227 тис. осіб HYPERLINK \l "bookmark158" 1 .іграційні потоки вплинули на зміни етнічного складу населення країни. З одного боку, в Україну повернулися сотні тисяч депортованих (кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці), суттєво зросли окремі національні меншини (вірмени, азербайджанці, абхази, турки-месхетинці), значно збільшилась кількість вихідців з Азії та Африки, а з іншого - виїхала більша частина складу окремих етнічних груп (євреї, німці, греки). Значним є відтік працездатного населення за рубіж. Щорічно декілька мільйонів людей виїжджають за кордон з метою заробітку. Переважна частина їх працює там нелегально, виконуючи малокваліфіковану, непривабливу роботу. Із року в рік зростає виїзд за кордон молоді - студентів та випускників вузів. Великого масштабу набув виїзд із країни молодих жінок.Україна залучена до світових міграційних процесів. Із зон воєнних конфліктів і громадянських війн прибувають біженці й особи, що шукають притулку. Через територію України пролягають шляхи нелегальних мігрантів, які прямують до країн Західної та Центральної Європи. Значна частина з них осідає вУкраїні, перебуваючи на нелегальному становищі. Нерегульовані міграційні процеси становлять значну небезпеку для національних інтересів усіх європейських країн, а тому потребують ефективного втручання та регулювання з боку держав, зокрема правового.2.1. Правове та інституціональне забезпечення міграційної політики Україниіграція - явище, яке потребує правового регулювання з боку різних галузей права, в першу чергу, конституційного, адміністративного, трудового, кримінального. іграційне законодавство України являє собою міжгалузевий комплекс, до якого станом на початок 2004 р. входять норми понад 60 актів, які значно відрізняються між собою як за юридичною силою, так і за хронологією видання.ожна виділити п' ять складових міграційного законодавства України: Конституція України, закони України, акти Президента України, акти центральних органів виконавчої влади, міжнародно-правові акти.В Конституції України закріплюється загальний підхід держави до такого соціально-економічного явища як міграція.Положення Конституції України щодо міграції розвинуті у законах, які регулюють окремі аспекти державної міграційної політики: "Про біженців" від 24 грудня 1993 р.; "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21 січня 1994 р.; "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р., "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р.; "Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в' їзду в Україну" від 10 січня 2002 р. та інші.Особливе місце в системі міграційного законодавства України займають Кодекс України про адміністративні порушення і Кримінальний кодекс України, які встановлюють відповідальність за порушення міграційного законодавства України.Відповідно до п.15 ст. 106 Конституції України Президент України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, створює, реорганізує та ліквідує міністерства і інші центральні органи виконавчої влади. За роки незалежності було прийнято понад 15 президентських указів, які нормативно забезпечували інституціональні зміни у системі органів державної міграційної політики. В теперішній час найбільш важливі положення щодо міграційних питань містяться в: Указі Президента України від 13 вересня 2001 року № 836/2001 про Державний комітет України у справах національностей та міграції; Указі Президента України від 19 березня 2002 року № 269/2002 про Положення про Державний комітет України у справах національностей та міграції; Указі Президента України від 18 січня 2001 р. № 22/2001 про заходи щодо посилення боротьби з незаконною міграцією; Указі Президента України від 15 червня 2002 р. № 435 про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання та в деяких інших.Безпосередньо міграційний менеджмент здійснюють органи виконавчої влади, тому значне місце у системі міграційного законодавства України займають акти центральних органів виконавчої влади: Постанова Кабінету іністрів України від 22 червня 1994 р. № 428 про створення органів міграційної служби в Україні; Постанова Кабінету іністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074 про правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію; Постанова Кабінету іністрів України від 20 лютого 1999 р. № 227 про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в'їзду в Україну; Постанова Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028 про затвердження Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні; Постанова Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання; Наказ Державного комітету у справах охорони Державного кордону України від 25 липня 2001 р. № 440 про запровадження імміграційної картки іноземця та інші.Розвиток та вдосконалення міграційного законодавства України супроводжується приєднанням до міжнародно-правових стандартів щодо регулювання міграційних процесів. Україна приєдналась до Конвенції про статус біженців і Протоколу щодо статусу біженців (ратифіковані Україною 10 січня 2002 р.). З 1993 р. Україна є спостерігачем в іжнародній організації з міграції, а у 1999 р. між Кабінетом іністрів України та іжнародною організацією з міграції було підписано Угоду щодо статусу іжнародної організації з міграції в Україні та співробітництва у сфері міграції (ратифікована Україною 13 липня 2000 р.).Ефективність міграційної політики сучасної демократичної держави залежить не тільки від досконалого правового регулювання міграційних процесів, а також від системи органів, які здійснюють міграційний менеджмент. В більшості держав-членів ЄС ця функція покладена на єдиний спеціалізований орган (наприклад, у Німеччині на Федеральне відомство з питань міграції, біженців та інтеграції, в Австрії - на Бюро по іноземцях, у Швеції - на Державне управління по справах іммігрантів, у Великобританії - на Імміграційну службу).В Україні протягом 10 років система органів міграційного менеджменту піддавалася численним організаційно-правовим змінам, що не могло не відбитися на ефективності її діяльності. При цьому слід зазначити, що зміни середини 90-х років виправдовуються подоланням пострадянських атавізмів, а зміни останніх років - пошуком найбільш ефективної моделі міграційного менеджменту.Станом на початок 2004 р. прийняття основних рішень щодо міграційних питань покладено на два органи виконавчої влади: Державний комітет України у справах національностей та міграції, (створений відповідно до Указу Президента України від 13 вересня 2001 р. № 836/2001 про Державний комітет України у справах національностей та міграції) і Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, якій діє у складі МВС України (створений відповідно до Постанови Кабінету іністрів України від 14 червня 2002 р. про утворення Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб).До основних завдань Державного комітету України у справах національностей та міграції віднесено:участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, біженців та інших категорій мігрантів, а також забезпечення зв' язків з українцями, які проживають за межами України;координація підготовки і здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення прав біженців, національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, а також у межахповноважень Комітету - прав інших категоріймігрантів;організація прийому, облаштування та адаптаціїдепортованих за національною ознакою осіб, якіповертаються в Україну;забезпечення виконання законодавства України про біженців і міграцію з питань, що належать до його компетенції;сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, які проживають за межами держави, а також зміцненню їх зв' язків з Україною.До основних завдань Департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, віднесено:участь у межах своєї компетенції в координації діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної з:а) вирішенням питань громадянства України;б) організацією імміграційної роботи та боротьбою знезаконною міграцією;в) додержанням посадовими особами та громадянамиправил паспортної системи;г) реєстрацією та обліком фізичних осіб за місцемпроживання/перебування.організація роботи з розгляду документів стосовно набуття/припинення громадянства України, підготовка матеріалів для розгляду Комісією при Президентові України з питань громадянства;узагальнення практики застосування законодавства з питань громадянства, імміграції іноземців та осіб без громадянства в Україну, реєстрації фізичних осіб за місцем проживання/перебування і розроблення та внесення пропозицій щодо його вдосконалення на розгляд іністра внутрішніх справ;забезпечення відповідно до законодавства видачі громадянам України, які постійно проживають в Україні, паспортних документів, іноземцям та особам без громадянства документів для в' їзду в Україну, перебування в Україні та виїзду за її межі або постійного проживання на її території;організація реєстрації та обліку фізичних осіб за місцем проживання/перебування;організація роботи із створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи;організація контролю за додержанням посадовими особами та громадянами правил паспортної системи, іноземцями та особами без громадянства - правил перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію.Активізація міграційних процесів в регіоні, необхідність розробки нових довгострокових засад державної міграційної політики, поліпшення координації діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади з питання її реалізації потребують координації. Для цього при Кабінеті іністрів України створено постійно діючий дорадчий орган -Міжвідомчу координаційну раду з питань міграції (відповідно до Постанови Кабінету іністрів України від 10 липня 1998 р. № 1056 про утворення при Кабінеті Міністрів України іжвідомчої координаційної ради з питань міграції).До її складу входять вищі посадови особи центральних органів виконавчої влади.До основних завдань Міжвідомчої координаційної ради з питань міграції віднесено:розроблення і подання на розгляд Кабінетові іністрів України пропозицій щодо визначення основних засад державної міграційної політики, а також щодо фінансування та матеріально-технічного забезпечення розв'язання міграційних проблем;аналіз діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з питань реалізації державної міграційної політики в України;попередній розгляд проектів законодавчих актів у сфері регулювання міграційних процесів, міжнародних угод з цих питань та державних міграційних програм;регулярне інформування Кабінету іністрів України щодо міграційної ситуації в Україні та діяльності центральних органів виконавчої влади з питань міграцій;сприяння співробітництву міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з міжнародними організаціями у сфері міграції.Наближення до Державного кордону України кордонів ЄС значно загострює проблему нелегальної міграції. За висновками експертів ЄС по території України проходить один з п' яти основних маршрутів незаконного переміщення осіб з країн Азії та Африки до країн Західної та Центральної Європи HYPERLINK \l "bookmark160" .Проблема незаконної міграції має два основних аспекти: кримінальний та соціально-психологічний HYPERLINK \l "bookmark161" . Кримінальний аспект незаконної міграції складає супутня нелегальної міграції злочинність. Концентрація незаконних мігрантів негативно впливає на криміногенну ситуацію як в Україні, так і в регіоні в цілому, і в остаточному підсумку, являє загрозу національній безпеці України. Соціально-психологічний аспект незаконної міграції виражається в тому, що ситуація незаконного проживання є найтяжчим стресовим станом для людей. Незаконна міграція відрізає їм шляхи для нормальної інтеграції в нове суспільство, робить їх легкою жертвою несумлінних роботодавців, чиновників, тощо.Основній тягар у боротьбі з незаконною міграцією покладено на органи виконавчої влади: Державну прикордонну службу, МВС, СБУ, МЗС.Першими з нелегальними мігрантами на кордоні або у прикордонній зоні зустрічаються прикордонники. їх найважливішим завданням є недопущення нелегального перетину державного кордону. До останнього часу робота прикордонників із незаконними мігрантами ускладнювалася тим, що їх юридичний статус не давав їм змоги виконувати правоохоронні функції. Відповідно до Закону України "Про Державну прикордонну службу України" від 3 квітня 2003 р. (обрав чинність 1 серпня 2003 р., крім ч. 2 ст. 6 яка обирає чинність 1 січня 2005 р.) Державна прикордонна служба отримала статус правоохоронного органу спеціального призначення. Цей статус надав їй можливість більш ефективно брати участь у боротьбі з незаконною міграцією.На теперішній час найбільш важливу роль у боротьбі з незаконною міграцією грає ВС. Воно виконує реєстраційні та контрольні функції щодо перебування іноземців на території України. На нього також покладена функція видворення іноземців, які порушили правила перебування в Україні.Незаконна міграція та транспортування людей через кордон, особливо її зв'язки з транспортуванням наркотиків і зброї, є предметом діяльності СБУ. Окрім цього, СБУ та її органи на місцях у межах своєї компетенції вживають необхідні заходи, щоб виявити серед осіб, які порушили клопотання про надання дозволу на імміграцію або статусу біженця, таких, яким не можна надати їх через різні причини.Значну частину роботи, пов'язаної з регулюванням міграційних процесів, виконує МЗС і, зокрема, його Консульське управління. Транспортування незаконних мігрантів є щонайменше двосторонньою, а здебільшого -багатосторонньою проблемою, міжнародна координація зусиль по боротьбі з нею є необхідною умовою успіху. Окрім розвитку міжнародного співробітництва, консульські установи ЗС займаються безпосередньо видачею віз, документуванням, наданням консультацій як іноземцям, які прибувають в Україну, так і українським громадянам за кордоном, деяка частина яких опиняється в зарубіжних країнах у результаті контрабанди людьми.Для досягнення успіху боротьба з незаконною міграцією повинна носити комплексний характер і вестися одночасно по декількох напрямах. Вона потребує використання в повній мірі різних форм припинення незаконної міграції, в тому числі, силових методів впливу. Для ефективної боротьби з незаконною міграцією потрібен комплексний і плановий підхід, поліпшення координації дій у припиненні і попередженні незаконної міграції, пошук нових способів боротьби з нею. З цією метою у 2001 р. Указом Президента України від 18 січня 2001 р. № 22/2001 про заходи щодо посилення боротьби з незаконною міграцією була затверджена Програма боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 роки. Програма узагальнює підхід до вирішення питань незаконної міграції з боку всіх зацікавлених органів виконавчої влади, а також комплекс їхніх дій по наступних основних напрямах: удосконалення нормативно-правової бази; здійснення організаційних заходів; проведення комплексних правоохоронних заходів за участю всіх центральних органів виконавчої влади і підпорядкованих їм установ, які займаються питаннями, пов'язаними з прибуттям і перебуванням іноземців; фінансове та матеріально-технічне забезпечення; розвиток міжнародного співробітництва.До останнього часу однією з причин незадовільного стану боротьби з незаконною міграцією в Україні були вузьковідомчий підхід до неї з боку органів виконавчої влади і їхнє прагнення підмінити організаційно складну роботу зі зміцнення взаємодії пропозиціями простим перерозподілом функцій. Але боротьба з незаконною міграцією потребує координації з боку всіх органів держави, і в першу чергу, з боку центральних органів виконавчої влади. Для координації боротьби з незаконною міграцією в Україні при Кабінеті Міністрів України діє спеціальний координаційний орган -Міжвідомча ради з питань координації заходів, спрямованих на боротьбу з незаконною міграцією (відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2002 р. № 1900 про утворення іжвідомчої ради з питань координації заходів, спрямованих на боротьбу з незаконною міграцією). До її складу входять вищі посадові особи центральних органів виконавчої влади.До основних повноважень Міжвідомчої ради з питань координації заходів, спрямованих на боротьбу з незаконною міграцією віднесені:підготовка пропозиції щодо визначення стратегічних напрямів державної політики з питань протидії незаконній міграції;забезпечення разом з відповідними органами виконавчої влади координацію роботи з підготовки і здійснення комплексу заходів, спрямованих на виявлення незаконних мігрантів та їх видворення за межі України;проведення аналізу і підготовка висновків щодо практичного застосування положень законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань міграції, а також результатів досліджень можливих наслідків впровадження проектів нормативно-правових актів у сфері боротьби з незаконною міграцією;внесення пропозиції щодо удосконалення законодавства.2.2. Відповідальність за порушення міграційного законодавства УкраїниДотримання міграційного законодавства України забезпечується різними видами юридичної відповідальності: адміністративною, кримінальною, матеріальною.Кодекс України про адміністративні правопорушення містить достатньо широкий перелік правопорушень в галузі міграційного менеджменту, за які встановлена адміністративна відповідальність:порушення прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України;порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України;порушення порядку працевлаштування, надання житла, реєстрації, прописки або виписки іноземців та осіб без громадянства та оформлення для них документів;незаконне перетинання державного кордону України;невжиття заходів до забезпечення своєчасної реєстрації іноземців і осіб без громадянства;порушення порядку надання іноземцям і особам без громадянства житла, транспортних засобів та інших послуг.Кодексом України про адміністративні правопорушення за ці правопорушення передбачені наступні адміністративно-правові санкції: штраф в розмірі від 3 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти процентів заробітку; адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за:незаконне перетинання державного кордону;незаконне переправлення осіб через державний кордон України.За ці злочини передбачені наступні види кримінальних покарань: штраф у розмірі від 1 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; арешт на строк до 6 місяців; обмеження волі на строк до 3 років; позбавлення волі на строк от 2 до 7 років. В окремих випадках може призначатися додаткове покарання - конфіскація засобів вчинення злочину.Значна роль в забезпеченні дотримання міграційного законодавства України належить заходам адміністративного впливу, які передбачені Законом України "Про правовий статус іноземців". Слід зазначити, що деякі з них одночасно носять характер засобів припинення, відповідальності та попередження правопорушень в галузі міграційного законодавства. Відповідно до ст. 30 Закону України "Про правовий статус іноземців" іноземці підлягають відповідальності за порушення встановленого порядку перебування в Україні, тобто:проживання без документів на право проживання в Україні;проживання за недійсними документами;недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування;ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування;недотримання Правил транзитного проїзду через територію України.Іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому строк перебування в Україні.Іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. Рішення органу внутрішніх справ про видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в' їзду в Україну строком до п' яти років. Строки заборони подальшого в' їзду в Україну обчислюються з дня винесення вказаного рішення.Іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або СБУ з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров' я, захисту прав і законних інтересів громадян України.Іноземець зобов' язаний залишити територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через 30 днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебування в Україні. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення.До юридичних осіб, які порушують міграційне законодавство України застосовуються міри матеріальної відповідальності.Законом України "Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в'їзду в Україну" від 10 січня 2002 р., відповідно до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію, встановлена відповідальність у вигляді штрафу для підприємств (їх об'єднань), установ та організацій, незалежно від форм власності, які здійснюють міжнародні пасажирські повітряні перевезення, за переміщення через державний кордон України пасажирів-іноземців чи осіб без громадянства без документів для в'їзду в Україну або з документами, оформленими з порушенням вимог, установлених законодавством України.Розмір штрафу складає від двохсот двадцяти до двохсот п' ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Сплата штрафу не звільняє повітряного перевізника від обов' язку перевезення пасажира, якому відмовлено у в' їзді в Україну, в пункт посадки на повітряне судно або в будь-яке інше місце, в' їзд у яке йому дозволено.атеріальна відповідальність передбачена також за використання суб' єктами господарювання праці іноземців без дозволу державної служби зайнятості. Відповідно до ст. 8 Закону України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. з підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, які використовують працю іноземців без відповідного дозволу державної служби зайнятості, стягується штраф у п' ятидесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожного такого іноземця.2.3. Правове регулювання імміграції в УкраїніЗгідно з Законом України „Про імміграцію" від 7 червня 2001 р. імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.Відповідно до ст. 4 цього Закону дозвіл на імміграцію дається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України на кожний календарний рік по категоріях іммігрантів:діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом іністрів України;особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;особи, які раніше перебували в громадянстві України;батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними.Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.Законом України "Про імміграцію" передбачено перелік підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Дозвіл на імміграцію не надається:особам, засудженим до позбавлення волі на строк більш одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено у міжнародному праві, або розшукуються у зв' язку із чиненням діяння, що відповідно до законів України визнається таким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманією, наркоманією, або інфекційними захворюваннями, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров' я.Відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 19 жовтня 2001 року № 415 про затвердження Переліку інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну до таких хвороб віднесено: туберкульоз (активна форма); ВІЛ-інфекція; інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення, до періоду одужання або закінчення періоду носія збудників інфекційних хвороб відповідно до іжнародної статистичної класифікації хвороб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров' я;Вільний рух осіб, товарів, капіталів, послуг є принциповою основою економічної інтеграції ЄС. Спільний ринок - це економічна та соціальна конструкція, яка підтримується усією міццю законодавства ЄС. Правове забезпечення свобод спільного ринку є найбільш розробленим розділом права ЄС (acquis communautaire). Держави, які бажають стати членами ЄС, повинні в першу чергу освоїти його в повному обсязі.Щодо прихильності України принциповим основам економічної інтеграції ЄС свідчить ст. 6 Господарського кодексу України, відповідно до якої загальними принципами господарювання в Україні признаються: вільний рух капіталів, товарів та послуг, тобто три з чотирьох свобод спільного ринку. Але Господарський кодекс України не містить вказівок на вільний рух осіб. Подібна вибіркова прихильність лише частині свобод спільного ринку свідчить про те, що гармонізувати міграційне законодавство України і ЄС значно важче, ніж будь яке інше. Найбільші труднощі викликає наближення правового регулювання трудової імміграції.Трудова міграція - це добровільне переміщення на законній підставі громадян України, що проживають в Україні або іноземних громадян і осіб без громадянства, що постійно проживають поза межами України, на територію іншої країни з метою здійснення ними оплачуваної трудової діяльності.Відповідно до ст. 43 Конституції України право на працю, як одне з найбільш важливих економічних прав людини, поширюються на кожну особу, яка на законних підставах перебуває в Україні і включає можливість заробляти собі на життя працею, вільно обирати працю або погоджуватися на працю. Загальні положення Конституції України щодо права на працю розвинуті у ст.ст. 3, 8 Закону України "Про правовий статус іноземців", відповідно до яких іноземці не тільки мають право на трудову діяльність, але і можуть іммігрувати в Україну для працевлаштування на визначений строк, а в трудових відносинах мають рівні з громадянами України права та обов'язки за винятками, які передбачені законодавством та міжнародними договорами України.Квота імміграції з метою працевлаштування на визначений термін встановлюється рішенням Кабінету Міністрів України. Пропозиції на наступний календарний рік стосовно квоти імміграції висококваліфікованих спеціалістів та робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України, вносить іністерство праці і соціальної політики.Окрім кількісного обмеження трудової імміграції міграційне законодавство України передбачає певні "якісні" обмеження права іноземців на працевлаштування в Україні:іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України (це передбачено ст. 2 Закону України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р.; ст. 3 Закону України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р.; ст. 4 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р.; ст. 1 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2001 р.).іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування (відповідно до ст. 8 Закону України "Про правовий статус іноземців" і ст. 8 Закону України "Про зайнятість населення". Працевлаштуватися без відповідного дозволу мають право: іноземці, які постійно проживають в Україні; іноземці яким надано статус біженця в Україні; іноземці, які найняті інвестором в межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції.Обсяг прав і свобод трудових мігрантів за міграційним законодавством ЄС залежить від їх громадянства. Законодавство ЄС диференціює правовий статус іноземців-працівників, які належать до громадянства держав-членів ЄС і іноземців-працівників, які належать до громадянства третіх країн. За міграційним законодавством України правовий статус трудових мігрантів не залежить від приналежності до громадянства будь якої країни, окрім незначних виключень, які передбачені для трудових мігрантів з держав-учасниць СНД, які підписали Угоду про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів, укладену в рамках СНД (ратифікована Україною 11 липня 1995 року, набула чинність для України 22 серпня 1995 р.).Відносно трудових мігрантів в Україні діє спеціальний адміністративно-правовий режим, який фактично складається з шести адміністративних дозвільних процедур, які регулюються на рівні підзаконних актів:отримання дозволу на працевлаштування (Постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028 про затвердження Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні);отримання дозволу на імміграцію (Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання);отримання імміграційної візи (Постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 1999 р. № 227 про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в' їзду в Україну);перетинання державного кордону України (Постанова Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074 про правила в' їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію);отримання посвідчення на постійне проживання (Постановою Кабінету іністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання);реєстрація за місцем проживання в Україні (Постановою Кабінету іністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074 про Правила в' їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію).2.4. Статус біженців та притулок за законодавством УкраїниСеред складових міграційної політики держав-членів ЄС політика у відношенні біженців піддалася в останні два десятиліття найбільшим рестрикціям. У процесі формування єдиного міграційного простору держави-члени ЄС перейшли до колективних заходів. Узгодження позицій, розробка і здійснення загальної міграційної політики стало невід' ємним механізмом ЄС. В даний час міграційна політика ЄС орієнтована в першу чергу на обмеження небажаної імміграції, оптимізацію структури імміграції і все більш селективний прийом іноземців як в економічному, так і в гуманітарному розуміннях. Особливу роль в цьому відіграли спільні правові документи, зокрема, Дублінська конвенція 1990 р. (набрала чинність у 1997 р.). Співробітництво в питаннях міграції і надання притулку стало обов'язковою умовою щодо асоційованого членства у ЄС. В той же час тверда міграційна політика ЄС фактично поставила під питання саме право на притулок і зустріла зростаючу критику з боку Управління Верховного Комісара ООН з прав біженців і демократичної громадськості держав-членів ЄС.Умови набуття статусу біженця в Україні визначаються Законом України "Про біженців" (далі в тексті - ЗУПБ). Окрім національного законодавства питання, які пов' язані зі статусом біженця, регулюються Конвенцією про статус біженців і Протоколом щодо статусу біженців.Відповідно до ст. 1 ЗУПБ біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.Статус біженця в Україні надається на період дії обставин, зазначених у ст. 1 ЗУПБ.Відповідно до ст. 10 ЗУПБ, статус біженця не надається особі:яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам ООН;стосовно якої встановлено, що умови, передбачені ст. 1 ЗУПБ, відсутні;яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).Рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції або до суду.У будь-якому випадку біженець не може бути висланий або примусово повернутий до держави, де ще існують умови, на підставі яких він набув статусу біженця.Відповідно до ст. 20 ЗУПБ особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;працю;підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;відпочинок;освіту;свободу світогляду і віросповідання;направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;правову допомогу.Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.Особа, якій надано статус біженця в Україні, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.Цей перелік не є вичерпним. Особи, яким надано статус біженця в Україні, користується іншими правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України.Крім обов' язків, які згідно із законодавством України покладаються на громадян України, на біженців згідно із ЗУПБ покладається ряд додаткових обов' язків. Відповідно до ст. 21 ЗУПБ особа, якої надано статус біженця в Україні, зобов' язана:повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім' ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік у органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.ЗУПБ передбачені підстави для втрати і позбавлення статусу біженця. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЗУПБ статус біженця може бути втрачено, якщо особа:добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.Відповідно до ч. 4 ст. 15 ЗУПБ особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у випадку переслідування, яке насправді викликане вчиненням неполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам ООН. На підставі даної норми резолюцією 2312 (XXII) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1967 р. була прийнята Декларація про територіальний притулок. Згідно з нею на право користуватися притулком не може посилатися особа, щодо якої існують серйозні підстави вважати, що вона вчинила злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людства. Щодо інших осіб не повинні застосовуватися такі заходи, як відмова від дозволу перетинання кордону, а якщо вони вже перейшли кордон - вислання або примусове повернення до будь-якої країни, де такі особи можуть бути піддані переслідуванню.Відповідно до ст. 26 Конституції України притулок дається в порядку, встановленому законом. Відповідно до п. 26 ст. 106 Конституції України рішення про надання притулку в Україні щодо кожної окремої особи персонально приймає Президент України. Але такий закон в Україні дотепер не прийнятий, хоч проект Закону України "Про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства" пройшов перше читання в Верховній Раді України ще в 1996 р.Під час розвитку у міграційному законодавстві Україна виникнув юридично спірний інститут - інститут, так би мовити, спеціального притулку. Фактично він був створений: Постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1992 р. № 378 про затвердження Тимчасового положення про порядок визначення статусу біженців з Республіки олдова і надання їм допомоги (втратила силу), Постановою Кабінету іністрів України від 16 лютого 1995 р. № 119 про заходи щодо надання допомоги особам, які змушені залишити місця постійного проживання в Чеченській Республіці Російської Федерації та прибули в Україну (втратила силу), Постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 1996 р. № 674 про заходи щодо надання допомоги особам, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії та прибули в Україну.Згідно з цими постановами вирішувалися питання щодо надання допомоги особам, які змушені були залишити місця постійного проживання, відповідно, у Республіці олдова, Чечні та Абхазії. За період менш ніж 5 років "спеціальний притулок" отримало понад 2 тисяч вихідців із Чечні та Абхазії, яких не можна було визнати біженцями за законодавством України, оскільки за ними компетентними органами влади Грузії та Росії визнавались і забезпечувались права і обов' язки, пов' язані з громадянством цих держав (у будь-якому випадку, офіційно визнати інше Україна не могла).Проблеми, пов' язані з наданням притулку, потребують якнайшвидшого законодавчого вирішення, оскільки, відповідно до ст. 92 Конституції України, статус іноземців та осіб без громадянства на території України має визначатися виключно законами України. Постанови Кабінету іністрів України з цього приводу не є легітимними.Доречно буде звернути увагу і на те, що крім інституту біженців та інституту надання притулку, у міжнародному праві виділяють ще інститут вимушених переселенців. В 1993 р. ряд держав-учасниць СНД підписали Угоду про допомогу біженцям та вимушеним переселенцям (не підписана Україною). Під останніми Угода розуміє осіб, які, будучи громадянами держави, яка надає притулок, були вимушені покинути місце свого постійного проживання на території іншої держави внаслідок вчиненого щодо них насильства, або переслідування в інших формах, або реальної небезпеки бути підданими переслідуванням за ознаками расової чи національної належності, віросповідання, мови, політичних переконань, а також належності до певних соціальних груп у зв'язку зі збройними та міжнаціональними конфліктами.2.5. Порядок в'їзду іноземців в УкраїнуДля того щоб на законних підставах перетнути державний кордон законодавство більшості країн вимагає від іноземців мати в'їзну візу. Встановлення візового режиму - прерогатива держави, яка випливає з його суверенітету. Введення віз це право, а не обов' язок держави. В якості альтернативи можливим є встановлення безвізового режиму - тобто звільнення від отримання віз громадянами інших країн, звичайно тих, з якими підтримує найбільш тісні, дружні відносини.Відповідно до ст. 25 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. головною умовою для в'їзду в Україну, виїзду з України та транзитного проїзду через її територію іноземців є наявність дійсної візи, якщо інше не передбачено законодавством України. іжнародні угоди України передбачають винятки з цього порядку для наступних категорій іноземців:громадян країн, з якими Україна підписала угоди про безвізовий порядок в' їзду тощо;дипломатичних представників країн, з якими Україна підписала угоди про безвізовий порядок в' їзду для осіб, що користуються дипломатичними, службовими або офіційними паспортами тощо;дипломатичних представників Європейського Союзу;службовців ООН.Серед країн, відносно громадян яких діє порядок безвізового в'їзду в Україну, більшість складають державиучасниці СНД. На початок 2004 р. порядок безвізового в'їзду в Україну діє відносно громадян Азербайджанської Республіки, Республіки Білорусь, Республіки Вірменія, Грузії, Республіки Казахстан, Республіки Молдова, Російської Федерації, Республіки Узбекистан (див. Додаток 1).Відповідно до Постанови Кабінету іністрів України від 6 травня 2001 р. № 426 про порядок в' їзду в Україну громадян держав-учасниць СНД громадяни цих держав в'їжджають в Україну, виїжджають з України та прямують транзитом через її територію без віз на підставі паспортного документа для виїзду за кордон, передбаченого законодавством України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.Вступ до ЄС країн Східної Європи, які мають з Україною не тільки спільні державні кордони, але і транскордонні економічні зв' язки, потребує нових підходів до правового регулювання взаємних поїздок громадян України та цих країн. Перший крок у цьому напрямку зроблено у 2003 р. -встановлено порядок безвізового в' їзду в Україну для громадян Польщі та Угорщини на термін до 90 діб (відповідно до Угоди між Кабінетом іністрів України та Урядом Республіки Польща про умови поїздок громадян Республіки Польща від 30 липня 2003 р. (затверджена Постановою Кабінету іністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1572) і Угоди між К У та Урядом Угорської Республіки про умови поїздок громадян від 9 жовтня 2003 р. (затверджена Постановою Кабінету іністрів України від 26 листопада 2003 р.).Безвізовий в' їзд в Україну встановлено також для іноземних громадян, які користуються дипломатичними, службовими або офіційними паспортами наступних країн: Республіки Албанія, Аргентинської Республіки, Боснії і Герцеговини, Республіки Болгарія, Федеративної Республіки Бразилія, Гвінейської Республіки, Естонської Республіки,Держави Ізраїль, Ісламської Республіки Іран, Королівства Камбоджа, Китайської Народної Республіки, Республіки Корея, Корейської Народно-Демократичної Республіки, Республіки Куба, Лаоської Народно-Демократичної Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Мексиканських Сполучених Штатів, Монголії, Республіки Панама, Румунії, Словацької Республіки, Республіки Таджикистан, Турецької Республіки, Туркменистану, Республіки Хорватія, Республіки Чилі, Швейцарської Конфедерації (див. Додаток 1).Окремі категорії іноземців, відносно яких діє порядок безвізового в' їзду в Україну, складають власники дипломатичних паспортів Європейського Союзу, які відвідують Україну в службових справах терміном до 90 діб (відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1997 р. № 490-р) та пред'явники перепусток (Ьаівве^-Раввет) ООН, які відвідують Україну у службових справах (відповідно до Розпорядження Кабінету іністрів України від 9 грудня 1999 р. №1367-р).Інші категорії іноземців, які бажають в'їхати на територію України, повинні отримати у встановленому порядку в' їзну або транзитну візу. Типи і види віз залежать від мети поїздки іноземців. Постановою Кабінету іністрів України від 20 лютого 1999 р. № 227 про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в' їзду в Україну, передбачені наступні типи віз: дипломатична віза; службова віза; ділова віза; віза для працівників рятувальних служб; студентська віза; віза для науковців; віза для працівників засобів масової інформації; віза для представників релігійних місій; віза для представників гуманітарних місій; віза для в' їзду з метою культурного та спортивного обміну; віза для в' їзду з метою туризму; приватна віза; імміграційна віза; віза дляобслуговуючого персоналу транспортних засобів міжнародного сполучення; транзитна віза.Залежно від періоду дії візи поділяються на короткотермінові та довготермінові. Короткотермінові візи видаються на період до 6 місяців, довготермінові візи видаються на період від 6 місяців до п'яти років, якщо інше не передбачено законодавством України.Візи оформляються як разові, дворазові та багаторазові, колективні.2.6. Засоби і форми наближення правого та інституціонального забезпечення міграційної політики України до стандартів ЄСПорівняльний аналіз правового та інституціонального забезпечення державної міграційної політики Україні свідчить про те, що вони ще не відповідають стандартам ЄС. Для більш ефективного вирішення міграційних питань, яке б відповідало стандартам ЄС, Україні потрібно значне удосконалення нормативно-правової бази і рішучі інституціональні новели.іграційні процеси в регіоні вимагають удосконалення міграційного законодавства України. Слід визначити, що при зовнішній масивності чинне міграційне законодавство не систематизовано і тому уявляється необхідним прийняття комплексного (можливо, кодифікованого) акту. Удосконалення правового забезпечення державної міграційної політики України повинно проводитися з урахуванням досвіду держав-членів ЄС. В цілому розвиток міграційного законодавства України повинен бути спрямований на досягнення двох головних цілей:- управління міграційними процесами (обсягом і спрямованістю міграційних потоків) в Україні,включаючи регулювання в'їзду і виїзду мігрантів, шляхом здійснення імміграційного контролю;- соціально-економічної адаптації та інтеграції іммігрантів на території України.Для досягнення наведених цілей уявляється необхідним зосередити роботу з іноземними мігрантами в руках одного державного органа, який комплексно буде займатися роботою з ними в країні (за станом на початок 2003 р. роботою з іноземцями в Україні займались вісім органів виконавчої влади HYPERLINK \l "bookmark167" ). Створення єдиної незалежної Міграційної служби дозволить усунути існуючі недоліки шляхом централізації і зосередження сил, в тому числі і матеріальних. іграційна служба, яка буде створена, повинна діяти у тісній взаємодії з Державною прикордонною службою, СБУ, МВС. До повноважень іграційної служби повинно бути віднесено надання дозволу на імміграцію в Україну, здійснення імміграційного контролю в пунктах пропуску через Державний кордон України і на території України, організація місць тимчасового перебування осіб для проведення попереднього розгляду їхніх клопотань про визнання біженцями тощо.Наступним кроком повинно бути заснування інституту радників з питань міграції при закордонних дипломатичних і консульських представництвах України в країнах з яких походять найбільш інтенсивні імміграційні потоки до України.Необхідно активніше використовувати можливості України як держави-сусіда ЄС. Органи, на які покладено реалізація державної міграційної політики України, повинні вивчати правові, організаційні, технічні аспекти функціонування автоматизованих систем, які використовуються в державах-членах ЄС - Шенгенської інформаційної системи (SIS) та системи ідентифікації відбитків пальців (Еигосіас) - с подальшим втіленням цього досвіду в Україні. Варто визначити можливість і необхідність укладення договорів між Україною і ЄС про реадмісії з урахуванням національних інтересів України.Гармонізація міграційного законодавства є важливою умовою для входження України до єдиного європейського простору. Безсумнівно, що в даний час держави-члени ЄС формують нові підходи до рішення міграційних проблем, що носять значно більш запобіжний, більш жорсткий характер. В загалі в найближчі роки в ЄС буде створене дуже жорстке міграційне право і Україна повинна ці зміни враховувати.Шукаючи ефективні заходи протидії незаконної міграції в Україні та її негативним наслідкам, представляється необхідним звернути увагу на наступні напрями діяльності, які могли б дати бажані результати.Для регулювання міграційних процесів більшість країн Європи застосовує різні форми прикордонного контролю. Те, наскільки інтенсивними є спрямовані на цю проблему зусилля, і визначення місць, де має бути цей контроль, здебільшого залежить від географічного чинника, взаємовідносин із сусідніми державами, а також від того, як у цілому вирішуються питання, безпосередньо пов'язані з міграційними процесами.Сучасний стан "прозорості" кордонів на сході та півночі і збереження кордону "радянського зразка" на заході не відповідають інтересам національної безпеки України. Таке положення перетворює нашу державу на "відстійник" міжнародної міграції. Вихід зі ситуації вбачається в поступовій уніфікації режиму всіх кордонів України.Визначають дві основні категорії об' єктів, де повинен бути сконцентрований прикордонний контроль. До першої категорії віднесено визначені пункти в'їзду до тієї або іншої держави:аеропорт, морські порти і пункти в'їзду на державному кордоні, до другої категорії - ділянки між пунктами в'їзду. Ефективність боротьби з незаконною міграцією, в першу чергу, залежить від систематичності патрулювання ділянок між пунктами в'їзду HYPERLINK \l "bookmark168" . На початок 2003 р. на одну прикордонну заставу приходиться в середньому 25 кілометрова ділянка кордону, що відповідає європейським стандартам HYPERLINK \l "bookmark170" , однак рівень їх матеріально-технічного забезпечення достатньо низький.Необхідно більш ефективно використовувати спільні з державами-учасницями СНД заходи для боротьби з незаконною міграцією. Угода про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі з незаконною міграцією (ратифікована Україною із застереженнями 17 березня 1999 р.) вимагає, в першу чергу, обмін інформацією з органами виконавчої влади держав-учасниць СНД. Наступним кроком повинно стати створення об' єднаного центру з питань координації заходів, спрямованих на боротьбу з незаконною міграцією, та банку даних про незаконних мігрантів.Необхідно оптимізувати процес делімітації та демаркації державних кордонів, укладення договорів про реадмісії. Станом на початок 2004 р. підписана тільки Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Узбекистан про приймання та передачу осіб, які перебувають на території держав нелегально (ратифікована Україною 13 вересня 2001 р.).В 90-і роки Україна зіткнулася із злочинною торгівлею людьми HYPERLINK \l "bookmark169" . Слід зазначити, що українське законодавство немістить норм, які б могли б адекватно реагувати на подібну злочинну діяльність, у тому числі транснаціональну. Потрібно якнайшвидше ратифікувати нещодавно підписану від імені України Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності і додаткові до неї Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, а також Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї.Для попередження незаконної міграції, здійснення контролю за ситуацією і своєчасним уживанням заходів, спрямованих на попередження незаконної міграції, необхідна єдина державна структуру, яка б консолідувала зусилля всіх державних органів та правоохоронних структур усіх рівнів, спрямованих на протидію незаконної міграції. Відповідно до Програми боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 роки координація роботи з боротьби з незаконною міграцією покладено на ВС України.Досвід держав-членів ЄС свідчить, що таку координацію доцільно доручати цивільним (неозброєним) міграційним службам. Варто враховувати, що значна більшість осіб, які намагаються перетнути незаконно Державний кордон України, або незаконно перебувають на території Україні, клопочуть про надання їм статусу біженця, а робота з подібною категорією іноземців відноситься у більшості країн Європи до компетенції міграційних служб.Проблема незаконної міграції, з якою Україна зіткнулася після розпаду СРСР, досить давно існує перед державами-членами ЄС. Ці країни накопичили значний досвід не тільки у адміністративному попередженні нелегальної імміграції (включно силові методи впливу), але і у профілактичних заходах.Досвід держав-членів ЄС свідчить про те, що ефективним засобом посилення контролю за перебуванням іноземних громадян на території країни є виведення незаконної міграції "з тіні". Виходячи з цього, варто визначити, що крім використання адміністративних стягнень відносно незаконних мігрантів, які перебувають на території України, необхідно проводити заходи щодо легалізації частини з них (наприклад, тих, що не вчинили інших правопорушень).Цікавим є досвід Греції, Італії, Франції, які у якості одного з засобів боротьби з нелегальною міграцією використовували так називані амністії чи програми легалізації, спрямовані на те, щоб упорядкувати перебування на своїй території іноземних громадян, що знаходяться в країні незаконно. Незважаючи на тверду міграційну політику, що поєднує ці держави, програми легалізації використовуються там досить широко й одночасно охоплюють до декількох сотень тисяч чоловік.У програмах легалізації (законодавчої амністії) виділяють ряд загальних рис HYPERLINK \l "bookmark171" . Так, усі програми, як правило, встановлюють тимчасові рамки, протягом яких можна подати клопотання. Також установлюється мінімальний термін незаконного проживання - шляхом ретроактивного встановлення дати і тільки ті незаконні іммігранти, що в' їхали в країну до її настання, підпадають під умови амністії. Результатом позитивного розгляду клопотання, як правило, є тимчасове (мінімум на рік) чи постійне право на проживання, і у всіх випадках право на роботу. Іноді особи, легалізовані таким шляхом, не відразу дістають права, надані звичайно іншим категоріям іммігрантів, зокрема, на возз' єднання з родиною, на користування різними соціальними посібниками. Для успіху таких програм необхідне проведення попередніх широких інформаційних кампаній, розрахованих безпосередньо на групи іммігрантів, яким адресована програма.До останнього часу політика у відношенні незаконних мігрантів в цілому носила характер, скоріше, відповідних, чим превентивних мір.Одне з найбільш простих рішень цієї проблеми бачиться в спрощенні законного в' їзду іноземців з метою працевлаштування на визначений термін. В свою чергу, умовою видачі в' їзної візи повинні бути грошова застава або зворотній квиток. Ефективним стимулом повернення трудових іммігрантів на батьківщину по завершенні терміну роботи могло б стати депонування частини їхніх заробітків у країні походження, де тільки вони і могли б одержати гроші.Одночасно з цими заходами адміністративного попередження необхідно вживати інформаційні заходи: виступи в пресі, на радіо, телебаченні; підготовку та поширення серед іноземців збірок норм міграційного законодавства, які регулюють основні права та обов' язки іноземців, виданих іноземними (в тому числі російською) мовами; створення "телефонів довіри" - телефонних номерів, за яким можуть телефонувати іноземці (в тому числі незаконні мігранти), якщо їм потрібна інформація, порада чи допомога.Реалізація наведених заходів є істотними розвитком міграційної політики сучасної демократичної держави, що сприятиме наближенню національного міграційного законодавства України до стандартів ЄС. В цілому, ефективність державної міграційної політики залежить від комплексного рішення низки правових, організаційних та фінансових питань. Європейський вибір України потребує правового та інституціонального забезпечення її державної міграційної політики відповідно до стандартів ЄС на найближчий час.Додаток 1Міжнародні угоди України про умови поїздок громадянN п/ п Країна з якою підписана угода Тип та назва угоди Дата підписання Дата набрання чинності1 Азербайджанська Республіка Угода між Кабінетом Міністрів України і УрядомАзербайджанської Республіки про безвізові поїздки громадян 14.02.2002 р. 07.02.2003 р.2 Республіка Албанія Угода між Кабінетоміністрів України і Урядом Республіки Албанія про безвізові поїздки громадян по дипломатичних та службових паспортах 19.04.2002 р. 06.12.2002 р.3 Аргентинська Республіка Угода між Урядом України і Урядом Аргентинської Республіки про відмову від віз для осіб, що користуються дипломатичними, службовими або офіційними паспортами 27.10.1995 р. 01.03.1996 р.4 Республіка Білорусь Угода про безвізовий в'їзд громадян України в Республіку Бєларусь і громадян Республіки Бєларусь в Україну 17.12.1992 р. 30 днів після підписання5 Боснія і Герцеговина Угода укладена шляхом обміну нотами6 Республіка Болгарія Угода між Кабінетоміністрів України і Урядом Республіки Болгарія про взаємні поїздки громадян 15.11.2001 р. 30.05 2002 р.N п/ п Країна з якою підписана угода Тип та назва угоди Дата підписання Дата набрання чинності7 ФедеративнаРеспублікаБразилія Угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Бразилія про умови взаємних безвізових поїздок громадян з дипломатичними та службовими паспортами 25.10.1995 р. 28.10.1996 р.8 Республіка Вірменія Угода між Кабінетоміністрів України і Урядом Республіки Вірменія про безвізові поїздки громадян 23.12.1999 р. 20.02.2002 р.9 СоціалістичнаРеспублікаВ'єтнам Угода між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про умови взаємних безвізових поїздок громадян 21.10.1993 р. 05.12.1993 р.10 Гвінейська Республіка Угода між Кабінетом іністрів України та Урядом Гвінейської Республіки про безвізові поїздки громадян по дипломатичних або службових паспортах 17.06.1998 р 16.08.1998 р.11 Грузія Угода між Кабінетоміністрів України і Виконавчою Владою Грузії про безвізові поїздки громадян 31.03.1999 р. 19.07.1999 р.12 Естонська Республіка Угода між Урядом України та Урядом Естонської Республіки про порядок поїздок громадян з дипломатичними паспортами 16.03.1994 р. 16.03.199613 Держава Ізраїль Угода між Урядом України та Урядом 12.09.1995 р. 12.04.1995 р.№ п/ п Країна з якою підписана угода Тип та назва угоди Дата підписання Дата набрання чинностіДержави Ізраїль про відмову від візових вимог для осіб, які користуються дипломатичними паспортами14 Ісламська Республіка Іран еморандум про взаєморозуміння між Урядом України і Урядом Ісламської Республіки Іран з питань безвізових поїздок громадян з дипломатичними і службовими паспортами 15.03.1993 р. 15.03.1993 р.15 Республіка Казахстан Угода між Кабінетоміністрів України і Урядом Республіки Казахстан про взаємні поїздки громадян 19.05.2000 р. 21.02.2002 р.16 Королівство Камбоджа Соглашение между Правительством СССР и Правительством Народной Республики Кампучии о безвизовом режиме для граждан обоих государств, совершающих служебные поездки по дипломатическим или служебным паспортам HYPERLINK "http://I7.03.1988" I7.03.1988 р.17 КитайськаНароднаРеспубліка Угода між Урядом України і Урядом Китайської Народної Республіки про взаємні поїздки громадян (зі змінами від 19.07.01 та 01.04.02) 31.10.1992 р.18 Республікою Корея Угода укладена шляхом обміну нотами15.11.2001 р.19 Корейська Народно- Соглашение между Правительством СССР и 22.02.1986 р. 17.09.1986 р.N п/ п Країна з якою підписана угода Тип та назва угоди Дата підписання Дата набрання чинностіДемократична Республіка Правительством Корейской Народной Демократической Республики о взаимных поездках граждан20 Республікою Куба Угода між Урядом України і Урядом Республіки Куба про умови взаємних поїздок громадян 20.05.1995 р.21 Лаоська Народно-ДемократичнаРеспубліка Соглашение между Правительством СССР и Правительством Лаосской Народно-Демократической Республики о безвизовом режиме для граждан обоих государств, совершающих служебные поездки по дипломатическим или служебным паспортам 20.12.1984 р.22 Латвійська Республіка Угода між Урядом України і Урядом Латвійської Республіки про взаємні поїздки громадян 24.07.1997 р. 17.05.1998 р.23 Литовська Республіка Тимчасова угода між Урядом України і Урядом Литовської республіки про взаємні поїздки громадян (зі змінами від 01.01.03) 23.09.1996 р. 29.03.1997 р.24 ексиканські Сполученні Штати Угода між Урядом України і Урядомексиканських Сполучених Штатів про безвізові поїздки громадян, які користуються дипломатичними 25.09.1997 р. 23.01.1998 р.№ п/ п Країна з якою підписана угода Тип та назва угоди Дата підписання Дата набрання чинності| | паспортами | |25 Республіка олдова Угода між Кабінетом іністрів України іУрядом Республіки олдова про безвізовіпоїздки громадян 18.05.2001 р. 28.01.2002 р.26 онголія Соглашение между Правительством СССР и Правительством Монгольской Народной Республики об условиях взаимных безвизовых поездок граждан 20.12.1979 р.27 Республіка Панама Угода між Урядом України та Урядом 20.09.2002 р. 23.08.2003 р.Республіки Панама про безвізові поїздки громадян, які користуються дипломатичними, консульськими, службовими та спеціальнимипаспортами2830.07.2003 р.01.10.2003 р.Республіка ПольщаУгода між Кабінетом іністрів України та Урядом Республіки Польща про умовипоїздок громадян2916.01.1997 р.10.03.1997 р.Російська Федерація30Румунія11.03.1991 р.24.10.1991 р.13.02.2001 р. І 01.03.2001 р.31СловацькаУгода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України та Російської Федерації Соглашение между Правительством СССР и Правительством Румынии об упразднении визовогорежима1. Угода між КабінетомN п/ п Країна з якою підписана угода Тип та назва угоди Дата підписання Дата набрання чинностіРеспубліка іністрів України та Урядом Словацької Республіки про лібералізацію візового режиму (у формі обміну нотами)2. Угода між Урядом Словацької Республіки і Кабінетом іністрів України про скасування візового режиму для власниківдипломатичних або службових паспортів (у формі обміну нотами) 8.06.2000 р. 28.06.2000 р.32 Республіка Таджикистан Угода між Кабінетоміністрів України і Урядом Республіки Таджикистан про взаємні поїздки громадян 6.07.2001 р. 01.11.2002 р.33 Турецька Республіка Угода між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про взаємну відмову від оформлення віз для власників дипломатичних, службових або спеціальних паспортів 7.04.1994 р. 06.06.1994 р.34 Туркменистан Угода між Кабінетоміністрів України і Урядом Туркменистану про взаємні поїздки громадян 18.05.2000 р. 03.03.2003 р.35 Угорська Республіка Угода між Кабінетом іністрів України та Урядом Угорської Республіки про умови поїздок громадян 9.10.2003 р.36 Республіка Узбекистан Угода між Кабінетом Міністрів України і 12.10.2000 р. 27.02.2002 р.№ п/ п Країна з якою підписана угода Тип та назва угоди Дата підписання Дата набрання чинностіУрядом Республіки Узбекистан про умови взаємних поїздок громадян37 Республіка Хорватія Угода між Урядом України та Урядом Республіки Хорватія про умови взаємних безвізових поїздок громадян 9.02.1994 р. 25.06.1994 р.38 Республіка Чилі Угода між Урядом України і Урядом Республіки Чилі про відмову від віз для осіб, які користуються дипломатичними, службовими або офіційними паспортами 26.03.1997 р. 22.11.2000 р.39 Швейцарська Конфедерація Угода між Кабінетом іністрів України та Швейцарською Федеральною Радою про взаємне скасування візового режиму для власників дипломатичних, службових та спеціальних паспортів (дія цієї угоди розповсюджується на князівство Ліхтенштейн) 11.07.2003 р. 26.11.2003 р.Додаток 2Рекомендована літератураБережной A.B. Выдворение за пределы Украины как вид административного принуждения // Науковий вісник Юридичної академії внутрішніх справ: Збірник наукових праць. - 2002. - ? 1(7).-С. 85-89.Бузницкий Ю.В. Судебная защита беженцев и лиц, прибывших в Украину в поисках убежища: Практические рекомендации. - К.: Леся,2000.Гдибенко І. Проблеми трудової міграції в Україні та їх вирішення // Економіка України, 2001. - ? 4. -C.19-22.Ковалишин І.Правовий статус біженців в Україні як вид правового статусу іноземців // Право України, 2001.-? 2. -С.38-42.Куколевський О. Додержання законодавства України про біженців та про правовий статус іноземців в Україні // Вісник прокуратури, 2001.-? 4. - С.47-52.Луковська A. Порушників віртуальних кордонів не судять // Голос України, 2003. - 27 лют.Малиновська О. Приєднання України до Конвенції ООН 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців // Юридичний вістник, 2002. - ? 1.- С.110-118Новік В. Неурядові організації, які надають допомогу біженцям // Управління сучасним містом, 2002. - ? 4-6. -С.155-162.Правова база України з питань в'їзду та виїзду громадян: Збірник законодавчих та нормативних актів. - К.: Атіка, 2003.Пірен М., Ребкало В.Проблема біженців: перегляд підходів // Політика і час, 2002. -? 3. - С.68-79.Тиндик Н.П. Адміністративна відповідальність у механізмі протидії нелегальної міграції // Митна справа, 2003. - № 2. -С. 46-56.Тиндик Н.П. Діяльність правоохоронних органів України щодо протидії нелегальної еміграції // Митна справа, 2003. -№ 3.- С. 64-72.Тодыка Ю.Н. Конституционно-правовой статус иностранцев и беженцев в Украине: Учеб. пособие. - Х.: Факт, 1999.Ярошенко М. Державне регулювання міграційних процесів в Україні // Юридичний вісник України, 2002. - 12-18 жовт.І.БорутаМіграційне право ЄСУкраїнською мовоюВ.Р.Барський[іграційне право УкраїниУкраїнською мовоюНавчальний посібникПрограма Тасіє Європейського Союзу, Проект "Правничі студії в Україні: Київ та окремі регіони ". Серія "Право ЄС". Книга тринадцята.Підписано до друку 15.07.2004. Формат 148x210 Тираж 110 екз. Видавництво ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, КиївСаидов А.Х. Общепризнанные права человека. Учебное пособие. - М: МЗ ПРЕСС. -2002. - С.119.Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права людини і громадянина: Навч. посібник. - К.: Парламент. вид-во, 1999. -С. 258.Степанов А. Что делать с «шестнадцатым государством ЕС? // Европа. -2003. - ?2. - С.-6.Міграція населення України: мотиви, наміри, причини. Постанова Президії Національної Академії України від 10 квітня 2002 року № 87 // Комп'ютерна правова система „Ліга закон". - файл Ми8932.ЬНТЛуканская А. Нарушителей виртуальных границ не судят // Голос Украины. -2003. - 28 февр. - С.18.Албул С.В. До питання про віктимність нелегальної міграції // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2002. - № 4. - С. 37.Луканская А. Вказ. стаття. - С.18.Тиндик Н.П. Діяльність правоохоронних органів України щодо протидії нелегальної імміграції // Митна справа, 2003. - №3. - С. 70Луканская А. Вказ. стаття. - С.18Шеваріхін А.О. Торгівля людьми в Україні - причини існування та шляхи протидії // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. -2002. -№5. - С.26.Иммиграционная политика западных стран: альтернативы для России. - М., Гендальф, 2002 - С. 213.іграційне право ЄСPAGE 26PAGE 1іграційне право ЄСPAGE 38PAGE 27іграційне право ЄСPAGE 36PAGE 35іграційне право ЄСPAGE 56PAGE 57іграційне право ЄСPAGE 60PAGE 59іграційне право ЄСіграційне право ЄСPAGE 90PAGE 61

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019