Бiленчук П.Д., Лисиченко В.К., Клименко Н.I. 2001

Бiленчук П.Д., Лисиченко В.К., Клименко Н.I. 2001 – Кримiналiстика

ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛІСТИКИ (вступ у науку)

Розділ І ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛІСТИКИ

Глава 1

КРИМІНАЛІСТИКА ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

\ \

§ 1. Поняття, предмет і завдання криміналістики

В умовах формування і становлення нових соціально-економічних відносин,
реформування державних структур законодавчої, виконавчої і судової влади
виникають завдання створення правової основи зміцнення законності і
вдосконалення правоохоронної діяльності. Юридичні науки повинні
розробляти і формувати правові основи державності і законності
правозастосовної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту
конституційних прав і законних інтересів громадян, суспільних формувань
та державних структур України1.

Криміналістика озброює співробітників правоохоронних органів ефективними
методами і засобами розкриття та розслідування злочинів, що сприяє
реалізації принципу невідворотності покарання, об’єктивному використанню
кримінального закону та профілактичному впливу.

Останнім часом в Україні приділяється особлива увага вдосконаленню
діяльності правоохоронних органів та зміцненню науково-технічної бази
протидії злочинності взагалі, і організованій зокрема. Сучасний рівень
науки криміналістики і науково-технічний потенціал природничих і
технічних наук дозволяючи органам прокуратури, внутрішніх справ, служби
безпеки та суду попереджувати, припиняти і розслідувати дуже складні
злочини, тим самим сприяючи розв’язанню одного із головних завдань –
зміцнення законності та правопорядку в Україні.

Криміналістика – це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального
процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних
прийомів, а також способів їх використання для розкриття та
розслідування

1 Конституція України.- Київ, 1996, ст. 3,6,7,19 та ін.

злочинів. Це означає, що криміналістика вивчає злочин. Але злочин є
предметом пізнання інших галузей знань (соціології і філософії,
кримінального, цивільного і адміністративного права, психології і
статистики, та ін.), які досліджують деякі специфічні сторони,
властивості і особливості злочинної діяльності для боротьби з нею та
розробляють методи і засоби її протидії. У цьому аспекті наука
криміналістика має свій предмет пізнання.

Предмет будь-якої науки – це властивості і відношення оточуючого світу,
що виділені в процесі практики і перетворені в об’єкт дослідження для
розкриття їх спеціальних закономірностей.

Таким чином, предметом будь-якої науки є вивчення закономірностей
об’єктивної дійсності, пов’язаних з її метою і завданнями. Предметом
науки криміналістики виступають закономірності, що лежать у сфері
судового дослідження і вивчаються з метою встановлення істини в
кримінальному судочинстві.

Формування предмета науки криміналістики має певний історичний аспект,
суть якого до цього часу становить дискусійну проблему. Предмет
будь-якої науки розвивається: вдосконалюються його зміст і методи у
відповідності до загального накопичення наукових знань та соціальних
умов розвитку суспільства. Розвиток процесуальної думки наприкінці XIX
ст. та нагальні потреби практики створили умови до відгалуження від
фундаментальних правових галузей знань багатьох спеціальних, які мали
спочатку прикладний характер. Це були судова медицина, криміналістика,
судова психологія та ін.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань згадав Г. Гросс у
фундаментальній праці «Керівництво для судових слідчих як система
криміналістики» (1892). Це – перша робота, в якій систематизовано
накопичені тактичні і методологічні знання про розкриття злочинів,
зібрано технічні засоби, які використовувались для цього. Г. Гросс
назвав сукупність таких знань системою, а галузь знання, що їх вивчає,-
криміналістикою. Предмет криміналістики він визначив так:
^Криміналістика по своїй суті починається там, …де встановлюють,…
яким саме способом вчинено злочини. Як досліджувати ці способи і
розкривати їх, які були мотиви, що спричинили до злочину, яка була мета
– про все це нам не говорить ні кримінальне право, ні процес. Все це
складає предмет криміналістики».

Наступні визначення предмета криміналістики є вдосконаленням основних
положень, які були зазначені у Г. Гросса ще понад 100 років тому.

До теперішнього часу вчені-криміналісти не дійшли єдиної думки про
визначення предмета криміналістики, тобто дефініції, з якими ми
зустрічаємось у криміналістичній літературі далеко не адекватні. Але
оскільки основним предметом пізнання криміналістики є правопорушення,
злочин, тому цей аспект проблеми є найбільш актуальним для наукового
дослідження.

Злочин є складним соціальним явищем, яке характеризується своєю
структурою, зв’язками і відношеннями між його елементами. Пізнані та
кількісно відтворені відношення набувають властивостей закономірностей,
що належать саме цій структурі. Тому криміналістика досліджує злочин
передусім як динамічний процес, тобто його діяльнісну сторону.

Злочин у діяльнісному плані – це динамічна система, яка має різні форми
взаємодій об’єктів живої і неживої природи. В структуру її елементів
входять: суб’єкти злочину (люди); предмети, за допомогою яких вчиняється
злочин; спосіб вчинення злочину (способи підготовки, вчинення і
приховування); результат злочину, тобто матеріальні та ідеальні
відображення, а також інші обставини місця, часу, поведінка осіб,
причетних до вчиненого злочину, або які випадково стали його очевидцями.

Елементи динамічної системи в процесі вчинення злочину взаємодіють між
собою, створюють сукупність послідовних процедур, які називаються
механізмом злочину. Останній є однією зі сторін злочину, яку вивчає
криміналістика.

Механізм вчинення злочину, з одного боку, можна подати як низку певних
дій, які відбуваються у часі, прийомів, процедур діяльності суб’єктів
злочину в матеріальному середовищі, а з іншого – як обов’язкову появу
слідової картини, незалежно від наслідків злочинної діяльності, тобто
відображення механізму злочину у вигляді системи матеріальних та
ідеальних слідів-відображень.

Механізм злочину є системою взаємодій реальних об’єктів матеріального
світу і тому він охоплює явища, події і сракти реальної дійсності,
моменти і відрізки часу, людей, ділянки місцевості та простору,
предмети, речі, механізми і комп’ютерні системи, тварин, об’єкти
рослинного світу тоф, які є елементами механізму злочину. Вони причинно
взаємопов’язані, а їх взаємодія відбувається на основі загальних
закономірностей, форм руху матерії – механічного, фізичного, хімічного,
біологічного і психічного.

Усвідомлення механізму злочину в процесі його розкриття є одним із
важливих завдань, тому що не встановивши динаміки події – як, коли і при
яких обставинах, якими засобами і в якій послідовності розгорталася
картина злочину на місці його вчинення, не можна зрозуміти його мотивів
і причин, дати йому кримінально-правову оцінку, і, зрештою, скласти
уявлення про зовнішній вигляд злочинця та сконструювати динамічну модель
його поведінки.

Предмет безпосереднього посягання закономірно пов’язаний з особою
злочинця, його віком, фахом, деякими рисами особистості. Так, з
фотовідділу великого універмагу зникли два фотоапарати «Зеніт – ТТЬ,
кілька пачок фотопаперу і проявника. Відділи, розташовані поряд, в яких
продавались годинники і готовий одяг, злодія не цікавили. Була висунута
версія, що крадіжку вчинив неповнолітній, який цікавиться фотографією і
можливо раніше відвідував фотогурток. Перевірка цієї версії дала такі
результати: на вокзалі затримали школяра, який втік з дому і став
бродяжити. З’ясувалось, що він перед закриттям універмагу залишився в
ньому, вночі взяв два фотоапарати, а вранці, коли відчинили універмаг,
неповнолітній злодій непомітно вийшов. Хлопчик навчався у 8 класі і
відвідував фотогурток.

Спосіб вчинення злочину – це спосіб діяльності суб’єкта, його поведінка
на місці вчинення злочину, а також використання предметів – засобів
діяльності.

Злочинець і спосіб його діяльності пов’язані з місцем вчинення злочину і
особою потерпілого. Відомо, що при вчиненні убивства особою, яка перебу-

ває з потерпілим у близьких стосунках (родич, близький друг, знайомий),
злочинець найчастіше намагається сховати труп, знищити сліди на місці
події, приховати зникнення убитого, створити неправдиве алібі тощо. В
такому разі за слідами злочину звичайно висувають дві типові версії
«Злочинець – свій», «Злочинець – чужий», тобто незнайомий з потерпілим.

Закономірності, що вивчає криміналістика, входять в її предмет як
елементи. Подія злочину розкриває діяльність суб’єктів у матеріальному
середовищі, в результаті якої виникають сліди злочину – джерела
доказової інформації. У природі все взаємозв’язане і взаємозумовлене.
Злочинна діяльність – не виняток. Сліди-відображення виникають за
загальними законами діалектики і мають необхідний і повторюваний, тобто
закономірний характер. Давно помічено, що в соціальній діяльності люди
розрізняються за способом дії, предметами і прийомами, їхнім
застосуванням, які при масовому спостереженні набувають закономірного
характеру причини та наслідків.

Виникнення слідів при вчиненні злочину – процес динамічний, і всякий
рух, а також взаємодія супроводжуються відображенням, тобто появою змін
у матеріальному середовищі. Цей процес відбувається у будь-якому
історичному періоді і має загальну закономірність, суть якої точно
відтворена в народній мудрості так: «Немає злочину без слідів», тому, що
немає руху без утворення слідів. На підставах загальної закономірності
Р. С. Бєлкін сформулював часткові закономірності, які зустрічаються в
процесі вчинення злочину і є передумовами утворення слідів. Розглянемо
їх.

Закономірність, тобто відповідність закону – діяльність, яка відповідає
деяким правилам, нормам. Стосовно події злочину, закономірність означає
не тільки відповідність утворення інформації об’єктивним законам руху і
відображення матерії, але і можливість керування і передбачення появи
джерел інформації, цілеспрямованого використання їх у правоохоронній
діяльності. Р. С. Бєлкін визначив п’ять закономірностей утворення слідів
злочинів: 1) повторюваність процесу виникнення слідів; 2) зв’язок між
діями злочинця і отриманням злочинного результату; 3) зв’язок між
способом вчинення злочину і слідами, які виникають як наслідок
використання цього способу; 4) залежність вибору способу від конкретних
обставин; 5) зникнення доказів (тобто слідів злочинів). Доцільно
об’єднати їх у три групи.

До першої групи закономірностей належать:

а) повторюваність. За наявності тих самих причин виникають однакові
наслідки, наприклад, при доторку до гладкої поверхні пальцем щоразу
утворюється потожировий відбиток. Якщо поверхня шорстка, то він
невидимий, а якщо полірована, то ледь видимий;

б) зв’язок між дією і результатом. Суть цієї закономірності полягає в
тому, що наявність злочинного результату свідчить про наявність
протиправної діяльності. Зв’язок між дією та її результатом може бути
представлений математично. Але цей зв’язок опосередкований багатьма
обставинами. Так, недостача матеріальних коштів на складі не завжди є
наслідком крадіжки або розтрати, при торканні пальцем предмета – не
завжди лишається відбиток. Зв’язок носить кореляційний характер і може
бути представлений кількісно,

що використовується для побудови криміналістичних характеристик окремих
видів злочинів;

в) закономірне зникнення слідів-відображень. Суть цієї закономірності
полягає у тому, що будь-який слід-відображення (матеріальний або
ідеальний) після виникнення змінюється у часі і, нарешті, зникає. Таким
чином, сліди злочинів після їх утворення «старіють», кількість
відображеної інформації зменшується, а тому їхнє доказове значення
поступово зменшується. Знання закономірностей зберігання в часі окремих
слідів злочину дозволяє своєчасно їх знаходити і фіксувати.

Друга група закономірностей включає три види зв’язків

1. Зв’язок мис способом 3/7 / слідами злочину полягає в тому, що
однакові взаємодії при інших рівних умовах приводять до однакових
наслідків. Якщо вчинено крадіжку з приміщення закритого складу, то
обов’язково утворюються такі сліди: немає в наявності майна або його
частини, зламані перешкоди, зачиняючі пристрої, виявлення злочинця на
місці події тощо. Якщо труп знаходять висячим у зашморгу, то обов’язково
виникають специфічні сліди (на шиї – странгуляційна борозенка, язик
прикушений, крововилив у капілярних судинах тощо), що дозволяє
відрізнити самоповішення від його інсценування\ Використання
вогнепальної зброї спричинює появу слідів пострілу – утворен-ня
вогнестрільних пошкоджень на перешкоді, на місці події залишаються
гільзи, кулі, кіптява, неспалені порошинки, пижі тощо. Разом з тим
виразність слідів не завжди буває очевидною, відбитки можуть бути
невидимими, погано видимими, а їх знаходження вимагає використання
технічних засобів.

2. Зв’язок способу, яким було вчинено злочин, з особою злочинця. Хоча
спосіб, яким було вчинено злочин, іноді називають «почерком злочинця»,
але за ідентифікаційною значущістю його не можна порівнювати з реальним
почерком особи, який дозволяє її ототожнювати. Сам спосіб як
упорядкована сукупність послідовних процедур (прийомів, засобів, що
використовуються) залежить від великої кількості різноманітних чинників,
які не завжди можуть бути точно визначені. Тому цей зв’язок має
ймовірний характер і реально виявляє себе лише при спостереженні масових
явищ. Разом з тим він є однією з ознак, за якою створюються
криміналістичні обліки, автоматизовані банки даних (АБД), що
використовуються для розслідування злочинів.

3. Залежність способу від конкретних умов. Хоча діяльність злочинця і
має відносно стійкий характер, але вона не може щоразу повторюватися в
усіх деталях, оскільки кожен злочин вчиняється за конкретних об’єктивних
обставин. Тому злочинець діє залежно від ситуації, що складається на
місці злочину, Ситуації можуть бути зовсім різними, і врахувати їх під
час дослідження їа огляду місця події дуже важко. Тому цей зв’язок має
різний ступінь кореляції’.М все залежить від характеру конкретних
обставин, а також їхнього впливу на злочинця.

Третя група містить закономірності, що відтворюють виникнення і перебіг
явищ, пов’язаних зі злочином, характеризуються суб’єктивними діями
учасників злочину, насамперед самого злочинця, потерпілого, свідків. До
них належать такі дії суб’єктів:

– таємність підготовки і вибору засобів вчинення злочину. Підготовка до
вчинення злочину досить часто становить собою явище, що міститься в
механізмі злочину. Злочинець обирає об’єкт, час, готує технічні засоби.
У разі групової злочинності ватажок формує злочинну групу, розподіляє
ролі, готує і відпрацьовує план дій. Особлива таємність підготовки
спостерігається при організованій злочинності, боротьба з якою стає все
складнішою та важчою;

– рекогносцировка місця вчинення злочину – це підготовча таємна
діяльність злочинця. Злочинець оглядає входи до приміщення і виходи із
нього, визначає, хто зможе в цей час доби побачити або почути результати
злочинних дій, обирає шляхи відходу, місця, де потрібно розташувати
спостерігачів тощо. Внаслідок того, що злочинець попередньо був на
майбутньому місці злочину, не виключена можливість появи випадкових
свідків, які бачили і запам’ятали злочинця. При розслідуванні за
«свіжими» слідами ці обставини треба мати на увазі;

– раптовий відї’зд, зміна зовнішності і місця проживання, роботи тощо
часто є наслідками вчинення злочину, тому ці факти треба виявляти і
ретельно встановлювати їх причину. Зрозуміло, що раптовий від’їзд або
зміну зачіски не можна вважати прямим наслідком якої-небудь протиправної
дії. Однак слідча і судова практика свідчать, що після вчинення злочину
злочинці нерідко переховуються, змінюють місце проживання (від’їжджають
у гості, будинки відпочинку, вербуються на роботи у віддалені райони
тощо);

– наявність нестандартної поведінки – настороженість, дратівливість,
скритність. Природно, що така закономірність може виявлятися лише за
наявності багатьох фактів. При розслідуванні вона має орієнтовне
значення і її належить перевіряти у кожному конкретному випадку.

Наведені закономірності характеризують механізм злочину і діяльності
злочинця, створення якого становить лише одну частину розслідування.
Інша частина – це діяльність слідчого, яка полягає в збиранні,
дослідженні, оцінюванні та використанні зібраного матеріалу в процесі
доказування.

Процес доказування в інформаційному плані – це рух інформації, який
підпорядковується певним закономірностям інформатики. Останні
відображають суть руху інформації у будь-якій пізнавальній діяльності, в
тому числі і в правоохоронній, зокрема при доказуванні у кримінальних
справах. Цей процес охоплює виникнення, пошук, фіксацію, зберігання,
оброблення та передачу інформації адресату. У кримінальному процесі,
стосовно до процесу доказування, прийнято розрізняти такі етапи:
збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів.

Збирання доказів як діяльність складається з таких процедур:

а) пошук джерела інформації, тобто таких об’єктів, які «були присутні»
на місці події і причинно пов’язані з подією злочину. Джерелами
ідеальних відображень є люди, а матеріальних – усі тверді, сипучі,
рідино- та газоподібні тіла;

б) фіксація джерел інформації, тобто застосування технічних засобів і
тактичних прийомів для отримання відбитка джерела інформації у формі,
доступній для його сприйняття об’єктами доказування;

в) вилучення джерела інформації з матеріального середовища і
процесуальна фіксація в протоколі слідчої дії;

г) зберігання джерела інсрормації, тобто вживання заходів і застосування
технічних засобів для створення штучних умов, за яких усуваються
природні фактори, що здатні руйнувати структуру матеріального джерела.

Досл/дження джерел інформації підпорядковуються певним закономірностям і
охоплюють процедури пізнання їх слідчим, особою, яка провадить дізнання,
судом, прокурором та експертом з метою встановлення наявності
відображеної інсрормації, можливості віднесення її до факту, який
потребує доказування, і того, наскільки вона узгоджується з іншими
доказами.

Оцінювання доказів – це логіко-психологічний процес, у ході якого в
суб’єкта формується уявлення (впевненість) щодо інформаційної значущості
фактичних даних, тобто інформації, що міститься в її матеріальних
носіях, а також щодо причинних зв’язків усіх джерел інформації і
достатності сформованого комплексу доказів для прийняття процесуального
рішення.

Використання доказів слід розуміти як процедуру оперування ними в
доказуванні, тобто надати суб’єктам можливість ознайомитись із джерелом
інформації, оцінити ті фактичні дані, що в ньому містяться, перевірити
законність та обґрунтованість вилучення, фіксації, збирання інформації
та процесуального її закріплення. Все це дає змогу кожному учаснику
процесу на свій розсуд використовувати джерела в доказуванні
(доведенні).

Вивчення криміналістичної закономірності вчинення злочину та його
механізму є лише однією стороною, іншу складають методи та засоби
збирання, дослідження, подання, використання доказової інформації для
розслідування та запобігання злочинам. Розроблені на основі пізнання
закономірностей вчи-нення злочину технічні засоби, тактичні прийоми і
рекомендації для роботи з доказами дістали назву криміналістичних
засобів.

Розрізняють технічні, тактичні та методичні криміналістичні засоби,
кожен з них розглядається у відповідних розділах науки криміналістики.
Криміналістичні засоби та методи можна класифікувати і за іншими
ознаками, наприклад за суб’єктами застосування – засоби слідчого,
дізнавача, судді, експерта, оперативного працівника, але цей поділ
умовний.

Таким чином, розглянуті закономірності вчинення злочину, його механізм,
криміналістичні засоби та методи збирання доказів складають елементи
предмета науки криміналістики, визначення якої можна сформулювати так.

Криміналістика – наука про закономірності механізму вчинення злочину,
виникнення джерел інформації про злочин і його учасників, закономірності
збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів і розроблених
на ґрунті цих закономірностей спеціальних засобів і методів судового
дослідження і запобігання злочинів (за Р. С. Бєлкіним).

Криміналістика є юридичною наукою і виконує соціальну функцію – сприяє
державним структурам і правоохоронним органам в розбудові незалежної
суверенної держави Україна, створенні її правових основ, зміцненні
державності та законності. У цей період нерідко зростає злочинність, про
що свідчить історичний досвід (саме тепер боротьба зі злочинністю
потребує особливих зусиль).

Наука криміналістика не розкриває і не розслідує злочинів. Однак вона
своїми рекомендаціями, специфічними методами та засобами виявлення,
фіксації, дослідження та використання доказів сприяє правоохоронній
діяльності, підвищує її ефективність у боротьбі зі злочинністю, і тим
самим допомагає виконанню загального завдання, що стоїть перед
правоохоронними державними структурами. Це завдання не тільки науки
криміналістики, але й інших галузей права – кримінального, цивільного,
адміністративного, а також суспільних і природничих наук, які так чи
інакше займаються вивченням злочинності.

Завдання криміналістики поділяються на загальні та окремі (спеціальні).

Загальні завдання сформульовані на основі:

а) Конституції України;

б) законів Верховної Ради України;

в) указів Президента України;

г) постанов Уряду України.

Загальне завдання є основою для визначення часткових (спеціальних)
завдань для кожної юридичної науки, у тому числі криміналістики.

Спеціальні завдання характеризують окрему юридичну науку, є орієнтиром і
програмою її розвитку і вдосконалення. До таких завдань належать:

1) подальше вивчення об’єктивних закономірностей дійсності, на яких
ґрунтується механізм вчинення злочину, виникнення джерел доказової
інформації, які є складовими елементами предмета криміналістики;
розвиток теоретичних засад для розробки нових методів і створення
технічних засобів судового дослідження і попередження злочинів;

2) розробка нових і вдосконалення існуючих техніко-криміналістичних
засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій щодо збирання,
дослідження, оцінювання та використання доказів;

3) розробка заходів щодо припинення вже розпочатого злочину та
попередження того, що готується;

4) розробка слідчих, експертних методів та прийомів виявлення причин
злочинності, визначення на їх основі головних напрямів криміналістичної
діяльності;

5) розробка і вдосконалення організаційних, тактичних і методичних основ
попереднього та судового слідства;

6) активне вивчення й узагальнення слідчої та судової практики, а також
розробка автоматизованих інформаційних баз знань для забезпечення
прийняття рішень під час розслідування і попередження злочинів.

Спеціальні завдання криміналістики – динамічні, вони змінюються залежно
від соціальних змін у суспільстві і повинні служити потребам практики
боротьби зі злочинністю, зміцненню законності і правопорядку. Конкретні
завдання, у свою чергу, визначаються стосовно тих напрямків практики, що
спрямовані на боротьбу зі злочинністю.

Наприклад, посилення боротьби з організованою злочинністю внесло до
порядку денного питання про створення нових структурних підрозділів,
розроблення нових технічних засобів, удосконалення кримінального і
криміналь-

но-процесуального законодавства, зокрема використання як самостійних
доказів оперативних матеріалів відео-, звукозапису, кінозйомки. Тому
розробка спеціальних засобів відеозапису, звукозапису, нових
ідентифікаційних методик ототожнення джерел звукової інформації – все це
є конкретними сучасними завданнями криміналістики.

Боротьба з організованою злочинністю, рекетом, охорона особистих і
майнових прав громадян у ринкових умовах окреслили окреме завдання
-дослідження методів і технічних засобів експлуатації вибухонебезпечних
об’єктів, які все частіше використовуються мафіозними структурами.
Сучасний стан боротьби зі злочинністю вимагає використання нових
нетрадиційних джерел доказової інформації про сліди запаху, звуку,
дослідження відбитків на молекулярному і атомарному рівнях – все це
висуває нові часткові завдання перед наукою криміналістикою, яка,
використовуючи останні досягнення природничих і технічних наук,
пристосовує ці методи та засоби для розв’язання окремих завдань,
трансформує їх у криміналістичну практику.

§ 2. Система криміналістики

Система – це сукупність якісно визначених елементів, між якими існує
закономірний зв’язок чи взаємозв’язок. Системність – це об’єктивна
властивість, притаманна кожному об’єкту матеріального світу, явищу,
події. Стосовно цього, наука як галузь знань є сукупністю окремих порцій
(частин) знань, що перебувають у певній послідовності щодо їхньої
значущості, взаємозв’язку та відношення. Криміналістика – не виняток.
Виникнувши у надрах кримінального процесу як сукупність прикладних
прийомів і засобів, що застосовуються для фіксації доказового матеріалу,
вона не складала самостійної галузі знань і, природно, не могла бути
наукою. Ось чому спочатку такі окремі частини знання, що стосувалися
головним чином техніки фотографічної фіксації доказів, використовувалися
насамперед органами дізнання – поліцією, тому і дістали назву
«поліцейська техніка», «кримінальна техніка».

Криміналістичні знання протягом свого розвитку нагромаджувалися, їхня
роль у розслідуванні злочинів зростала, «зачатковий» період
криміналістики скінчився. Накопичений практичний досвід використання
технічних засобів і прийомів, їх застосування при розслідуванні злочинів
Г. Гросс узагальнив, зібрав у єдину сукупність, виклав їх у певній
послідовності й назвав системою криміналістики. Саме в цьому полягає
його заслуга у створенні криміналістики.

Система криміналістики – це складові її частини або розділи, розташовані
в певній послідовності, яким притаманна наявність внутрішніх і зовнішніх
взаємних зв’язків. Частини або розділи, які є самостійними структурними
одиницями, одночасно співвідносяться за змістом, певними взаємозв’язками
або закономірностями, які характеризують індивідуальне ціле.

Спочатку криміналістику не розділяли на частини – це була «поліцейська
техніка». З часом були виділені та узагальнені прийоми проведення
слідчих дій. Так з’явилася друга її частина – криміналістична (слідча)
тактика. У кінці 20-х на початку 30-х років XX ст. криміналістика
збагатилася третьою, особ-

ливою, частиною – методикою розслідування окремих видів злочинів. Таким
чином, система криміналістики, що склалася, вміщувала три розділи:
криміналістичну техніку, криміналістичну (слідчу) тактику і методику
розслідування окремих видів злочинів, зокрема техніка і тактика складали
загальну частину, а методика -особливу. Така система існувала значний
відрізок часу. У 50-ті роки у ній з’явився «Вступ», в якому почали
розглядати предмет і завдання, історію, розвиток і сучасний стан
криміналістики. Згодом до «Вступу» було внесено методи криміналістики,
вчення про версії, проблеми взаємодії з органами дізнання і
громадськістю. У такий спосіб ссрормувалася четверта частина системи
криміналістики – методологія криміналістики.

Сучасна система науки криміналістики об’єднує чотири розділи: 1)
методологію криміналістики; 2) криміналістичну техніку; 3)
криміналістичну тактику; 4) методику розслідування окремих видів
злочинів (мал. 1).

Система вітчизняної криміналістики

Теоретичні і методологічні основи криміналістики (вступ у науку:
історія, теорія, методологія)

Криміналістична техніка (методи, засоби і технології)

Криміналістична тактика (стратегія, організація, управління, професійне
мистецтво, тактика прийняття рішень)

Методика розслідування окремих видів злочинів (організація,
автоматизація, алгоритмізація)

Мал. 1. Сучасна система науки криміналістики

1. Методологічні основи криміналістики

Методологія науки – це не тільки вчення про методи, а поняття значно
ширше, що становить собою загальну теорію науки, яка включає пізнання її
предмета, понятійного апарату, проблем і закономірностей розвитку даної
галузі в історичному аспекті. Таким чином, загальна теорія
криміналістики складає систему вчення про предмет криміналістики, її
завдання, мету та закони розвитку, понятійний апарат і місце
криміналістичних знань у системі юридичних наук.

Вчення в етимологічному аспекті є сукупністю теоретичних положень про
певну галузь явищ. До найбільш важливих розділів криміналістики
відноситься вчення про закономірності та часткові криміналістичні
теорії.

Вчення про закономірності:

а) механізму вчинення злочину;

б) виникнення інформації та Ті джерел про злочин та його учасників;

в) збирання та використання криміналістичної інформації у процесі
доказування.

Часткова криміналістична теорія – це сукупність теоретичних положень,
які розкривають суть, предмет і методи дослідження окремої галузі
(розділу) криміналістики, наприклад дактилоскопії, трасології,
балістики. До часткових криміналістичних теорій (вчень) відносять:

1) криміналістичне вчення про навички;

2) криміналістичне вчення про ознаки та властивості;

3) теорія криміналістичної ідентифікації та групофікації;

4) криміналістичне вчення про спосіб вчинення злочину;

5) вчення про криміналістичну версію та планування (створення версій);

6) криміналістичне вчення про механізм утворення слідів;

7) вчення про систематизацію та реєстрацію криміналістичних джерел
інформації;

8) криміналістичне вчення про збирання, зберігання, обробку та
автоматизоване використання інформації.

Перелік часткових криміналістичних теорій (вчень) змінюється з розвитком
науки криміналістики, потребами практики боротьби зі злочинністю. Ось
чому наведений перелік є неповним.

2. Криміналістична техніка – це розділ науки криміналістики, що
становить собою систему наукових положень та рекомендацій стосовно
використання при розкритті злочинів природничо-наукових методів і
технічних засобів (М. О. Селіванов, 1988).

Криміналістична техніка як розділ криміналістики становить собою систему
теоретичних положень та принципів розробки й використання
науково-технічних засобів і методів виявлення, фіксації, вилучення,
накопичення та перероблення уречевленої інформації про події, що
розслідуються, а також технічних засобів і способів попередження
злочинів (М. С. Полевой, 1990).

За змістом друге визначення більш прийняте, але занадто громіздке.

Криміналістична техніка – це частина науки криміналістики, яка вивчає
теоретичні положення, науково-технічні прийоми і методи виявлення,
фіксації, вилучення та дослідження доказів з метою розслідування та
попередження злочинів (М. В. Салтевський, 1987; Т. А. Сєдова, 1976).

Термін «криміналістична техніка» використовується в іншому значенні як
сукупність технічних засобів, їх комплектів.

Отже, криміналістична техніка – це розділ науки криміналістики, що
об’єднує систему теоретичних положень та розроблених на їх основі
технічних засобів і методів збирання та подання криміналістичної
інформації з метою розкриття та попередження злочинів.

Структуру розділу «Криміналістична техніка» складають: наукові засади,
судова сротографія, трасологія, балістика, техніко-криміналістичне
дослідження документів, криміналістичне дослідження письма, габітологія,
кримінальна реєстрація, основи теорії і техніка відео- та звукозапису,
основи і засоби криміналістичної одорології.

Криміналістична техніка застосовується не тільки для виявлення та
фіксації матеріальних джерел – слідів злочину. Вона містить також засоби
та спеціальні прийоми отримання із матеріальних джерел доказової
інформації. Уміння на місці події «читати» сліди злочину – одна із
важливих якостей слідчого.

Сучасні технічні засоби та методи, що використовуються у криміналістиці
-це складні прилади і пристрої, запозичені із різних природничих і
технічних наук, багато з них використовується без жодних переробок,
створюються лише спеціальні методики для дослідження криміналістичних
об’єктів. Разом з тим багато запозичених засобів переробляється і
набуває специфічного криміналістичного характеру. Так, для судової
вимірювальної зйомки перероблено звичайний фотоапарат, а для
стереозйомки у слідчий чемодан вміщено стереоплівку. Для панорамування
по колу створено спеціальну панорамну штативну голівку. Для фотозйомки
через незначні отвори винайдено світло-води. Використання спеціального
телеоб’єктива «МТО-1000», фоторушниці «Фотоснайпер-ФС-12» дозволяє
здійснювати пізнавальну зйомку злочинця на відстані 600-800 м. Сучасні
відео-, кінокамери широко використовуються для фіксації слідчих дій та
оперативних заходів. Швидкісна кінокамера типу «ЖЛВ-2» з експертною
метою може відзняти момент руйнування перешкоди снарядом, зіткнення
транспортних засобів, механізми вибуху, пострілу і навіть кулю, що
летить, оскільки камера здійснює 4,5 млн кадрів/сек.

Пошукова криміналістична техніка використовується для виявлення
тайників, захованих трупів, наркотиків, кольорових металів,
коштовностей. Прилад «Блесна» диференціює кольорові метали, що
знаходяться у тайнику, прилад для пошуку біологічних об’єктів «Пошук-1»
виявляє закопані в землю біологічні об’єкти (трупи, органічні сполуки,
речовини, що розкладаються тощо). Рівень сучасної криміналістичної
техніки такий, що дозволяє аналізувати сліди запаху та визначати тайники
з наркотиками, вибуховими речовинами. Складна криміналістична техніка та
спеціальні методики дослідження звукових слідів дають можливість
вирішувати питання розшуку злочинців за їх голосами (фонограми усної
мови) і навіть виконувати здавалося б фантастичні за своєю складністю
завдання, а саме: відшукувати сховані об’єкти (трупи, предмети) за
фонограмою усної мови допитуваного.

Технічні засоби використовуються у боротьбі зі злочинністю для
розв’язання таких завдань:

1) фіксації слідчих дій та оперативних заходів, пошуку і попереднього
дослідження речових джерел інформації слідчим, особою, що проводить
дізнання, судом;

2) виконання судових експертиз у державних експертних та неекспертних
установах, а також приватними експертами;

3) проведення профілактичної роботи;

4) здійснення правоохоронної діяльності громадськими організаціями та
окремими громадянами.

3. Криміналістична тактика

Термін «тактика» запозичений із військової галузі знань і означає
мистецтво керування військами. Військова тактика досліджує
закономірності, харак-

тер і зміст бою, розробляє засоби його підготовки і ведення. При
розкритті злочинів немає потреби у бойових діях. Разом з тим слідчий у
багатьох випадках перебуває в конфліктній ситуації зі злочинцем, а часом
і з деякими учасниками процесу розслідування, наприклад лжесвідком,
адвокатом. У кожного суб’єкта цього процесу може бути своя лінія
поведінки, що відрізняється від версії слідчого. У зв’язку з цим для
розв’язання слідчих ситуацій, що виникають, слідчий виробляє свою лінію
поведінки і виконання слідчих дій. Він обирає більш оптимальні прийоми
проведення слідчих дій, визначає послідовність їх виконання і таким
чином керує слідством. Звідси походить криміналістичний зміст поняття
«тактика», яке повинно вміщувати вчення про прийоми виконання слідчих
дій, про керування слідством, його планування та висування версій,
використання спеціальних знань і технічних засобів для досягнення
ефективності виконуваних слідчих дій та організаційних заходів з метою
розкриття та попередження злочинів.

Криміналістична тактика – це розділ науки криміналістики, що займається
розробкою прийомів проведення слідчих дій, загальних тактичних
рекомендацій про організацію і планування процесу слідства.

Основним елементом криміналістичної тактики є поняття прийому. Тактичний
прийом – це найбільш ефективний спосіб дії у тій ситуації, що склалася
при розкритті злочинів. Тактичні прийоми можуть мати законний і
факультативний характер. Законні тактичні прийоми визначені у
кримінально-процесуальному законі і повинні обов’язково виконуватись при
виконанні слідчих дій. Наприклад, тактичні прийоми допиту
неповнолітнього свідка детально викладені у ст. 168, прийоми виконання
обшуку – у ст. 177, виконання огляду -уст. 191 КПК України.

Рекомендаційний тактичний прийом має альтернативний характер і його
використання є прерогативою слідчого. Наприклад, протоколювання слідчих
дій є законним прийомом фіксації, а фотографування – факультативним.
Присутність понятих під час обшуку – обов’язкова, цей тактичний прийом
має законний і процесуапьно-засвідчуючий характер, тоді як участь
фахівця під час обшуку не обов’язкова. Застосування факультативних
прийомів залежить від слідчої ситуації, що склалася, та кваліфікації
слідчого. Разом з тим використання факультативних^тактичних прийомів
підвищує якість слідства, дозволяє результати слідчих дій подати суду у
більш зрозумілій і переконливій срормі.

Слід підкреслити, що більшість тактичних прийомів, розроблених
криміналістами, мають факультативний характер і складають предмет
криміналістичної тактики.

Розслідування – це виконання сукупності слідчих дій, оперативних та
організаційних заходів, кожне з яких за своєю суттю – діяльність.
Внаслідок чого, тактичний прийом – це дійова процедура, що грунтується
на психологічних закономірностях спілкування слідчого з учасниками
процесу розслідування. Тому тактика як розділ криміналістики повинна
включати у свій предмет основи психології спілкування як самостійної
окремої теорії.

Спочатку тактика називалась «криміналістичною». Пізніше Ті почали
називати «слідчою тактикою», підкреслюючи тим самим, що вона розглядає

«інструментарій» лише слідчого. Криміналістична тактика – поняття більш
широке, бо вміщує «інструментарій» не тільки слідчого, але й суду. Тому
з’явилось у криміналістиці вчення – «Тактика судового слідства». У
зв’язку з цим потрібно вважати, що поряд з адвокатською етикою може
існувати тактика судового захисту на попередньому слідстві і в суді.

Криміналістична тактика охоплює такі слідчі дії: огляд, допит, обшук,
пізнання, затримання, відтворення обстановки та обставин події, які
утворюють її систему. Останнім часом криміналістична тактика поповнилась
такими новими тактичними засобами, як: «тактична операція», «тактична
комбінація», «тактичне рішення», «слідча ситуація», «психологічна
засідка», «слідча хитрість» тощо, які збагачують мову і зміст
криміналістичної тактики як галузі криміналістичних знань.

4. Криміналістична методика або методика розслідування окремих видів
злочинів як розділ науки криміналістики є системою наукових положень і
рекомендацій, що базуються на них, щодо розслідування і попередження
убивств, розкрадань, крадіжок, розбоїв та інших видів злочинів. Вона
охоплює загальні положення, що торкаються розслідування будь-якого
злочину, криміналістичну характеристику і часткові методики, які
визначають порядок розслідування конкретних видів злочинів. У методиці
розслідування реалізуються криміналістична техніка і тактика на основі
методологічних положень науки (загальної теорії1).

Усі розділи криміналістики закономірно взаємопов’язані. Окреме
використання засобів криміналістичної техніки дозволяє лише знайти і
дослідити джерела інформації, але не дає рекомендацій, як і в якій
послідовності, якими прийомами збирати і використовувати їх у розкритті
та розслідуванні. Це завдання розв’язує криміналістична тактика.
Розроблювані нею прийоми і рекомендації є організуючим початком
виконання певних слідчих дій, вибору тактики поведінки слідчого у тій
ситуації, яка склалася, для забезпечення швидкого розкриття і
розслідування злочинів. Наприклад, знайдений відбиток пальця несе лише
частку інформації, прийоми використання якої у доказуванні розробляє
криміналістична тактика. Процедура використання відбитка пальця руки
складається з таких прийомів:

– дослідження відбитка і встановлення його придатності для використання
у картотеці ідентифікації;

– перевірка за допомогою картотеки відбитків пальців рук з місць
нероз-критих злочинів;

– перевірка за картотекою осіб, які перебувають під адміністративним
наглядом і на місцевому оперативному обліку;

– призначення дактилоскопічної експертизи для ідентифікації особи за
відбитком пальця.

Ця послідовність дій є конкретною тактичною рекомендацією для діяльності
слідчого щоразу, коли знайдений відбиток пальця є джерелом доказів.

Отже, суть криміналістичної методики можна подати як практичну
реалізацію в діяльності органів дізнання і попереднього слідства засобів
криміналістичної техніки разом з прийомами і рекомендаціями
криміналістичної тактики Для розкриття, розслідування і попередження
злочинів.

Структура методики розслідування окремих злочинів включає такі розділи
(елементи):

а загальні положення методики розслідування окремих видів злочинів;

б криміналістична характеристика;

в вчення про розкриття злочинів за свіжими слідами;

г) вчення про форми використання сил і засобів громадських організацій у
розслідуванні та попередженні злочинів.

Вказані елементи складають загальні положення (принципи), які є основою
побудови окремих методів розслідування.

Методика в другій своїй частині об’єднує окремі методики розслідування
злочинів проти особи, громадської безпеки та суспільного порядку,
економічні злочини тощо.

Методика розслідування як інтелектуальна діяльність слідчого вміщує
оцінку зібраної доказової інформації і на основі
кримінально-процесуальних, техніко-криміналістичних і тактичних знань
прийняття процесуальних і непро-цесуальних рішень. Достовірність і
обґрунтованість обраного рішення залежить від кількості і якості
зібраної інформації, професійних знань і досвіду слідчого. Звідси
створення банків криміналістичних знань і банків доказової інсрормації,
використання машинних засобів збирання, обробки, зберігання і видавання
інформації користувачу є важливим етапом у сучасній методиці
розслідування злочинів. Цей новий напрям становить собою теорію
інформаційного забезпечення прийняття рішень, основи якої повинні
входити у предмет криміналістичної методики.

Таким чином, предмет криміналістичної методики є сукупністю загальних
положень методики часткових методик розслідування окремих видів
злочинів, а також вчення про криміналістичну характеристику, вчення про
класифікацію злочинів, вчення про розкриття злочинів «по свіжих слідах»,
вчення про срорми і методи взаємодії з органами дізнання, державними,
громадськими організаціями, окремими громадянами, що беруть участь у
розкритті та розслідуванні злочинів.

§ 3. Закони розвитку науки криміналістики

Наука розвивається на основі пізнання закономірностей природи і
суспільства, які відображають стійкі аспекти явищ і подій. «Уся доступна
нам природа утворює деяку систему,- зазначав Ф. Енгельс,- деяку
сукупність взаємозв’язків тіл». Цей взаємозв’язок виявляється у вигляді
різних відношень предметів, явищ і їх сторін, наприклад тривалість
процесів, що відбуваються, співвідношення цілого й частини тощо.

Зв’язок має об’єктивну закономірність, а її визначення у вигляді
відношень – об’єктивні закони. Оскільки рівні відносин різні за
спільністю, то закони науки діляться на загальні і спеціальні. До
загальних законів відносять: про об’єктивну необхідність, узагальнення,
інтеграцію, безперервність накопичення знання; про диференціацію
наукового знання; про взаємозв’язок науки та

практики. Загальним законам підпорядковується розвиток усіх наук, усього
наукового потенціалу людства.

Часткові (специфічні) закони регулюють розвиток конкретних наук, тому
для кожної часткової науки вони мають свій перелік і структуру.

На думку більшості вчених, до часткових законів науки криміналістики
відносять чотири.

Закон зв’язку і спадкоємності між існуючими і виникаючими концепціями

Нове завжди виникає на основі використання досвіду минулого. Так, відома
закономірність нінгідрину вступати в хімічну реакцію зі складовими
частинами потожирової речовини і утворювати забарвлені сполуки
використана для виявлення невидимих слідів рук. Ця, вже пізнана
закономірність, стала передумовою розроблення і створення нової методики
виявлення невидимих слідів рук методом перманганату калію. Присутня в
розчині марганцева кислота взаємодіє з потожировою речовиною сліду і
утворює забарвлену сполуку, внаслідок чого слід стає видимим. Багато
тактичних прийомів збирання доказів були розроблені на основі пізнаних
закономірностей психології та інформатики, появи технічних засобів
об’єктивної фіксації слідів-відображень у системах органічного та
неорганічного походження.

Закон активного творчого пристосування сучасних досягнень науки для
розв’язання часткових завдань науки криміналістики

Цей закон А. І. Вінберг назвав «законом криміналістичної трансформації».
Він є найрозповсюдженішим способом розроблення часткових теорій,
дослідження, оцінювання та використання доказів. Наприклад, відомий у
фізиці метод люмінесценції пристосований для дослідження
криміналістичних об’єктів в ультрафіолетовій та інфрачервоній ділянках
спектра, розроблена методика люмінесцентної спектроскопії і мікроскопії
для відновлення згаслих текстів, паливно-мастильних матеріалів,
наркотичної сировини. Фізико-хімічна закономірність передавання кольорів
об’єкта на негатив у додаткових кольорах використана при розробці методу
кольорової трансформації, що дозволяє безпосередньо фотографувати
об’єкти на кольоровий фотопапір, диференціювати і розпізнавати оком
тексти, які виконані дуже близькими за кольором фарбуючими речовинами.
Магнітні властивості металів використані при створенні магнітних
порошків і магнітного пензля для роботи зі слідами рук.

Закон обумовленості криміналістичних рекомендацій потребами практики

Розробка нових методів виявлення, дослідження, оцінювання і використання
джерел криміналістичної інформації обумовлена потребами практики. Давно
відоме значення слідів запаху для розшуку людей та речей. Але, крім
використання службовр-розшукових собак, у практиці не було технічних
засобів і методик роботи зі слідами запаху. Останнім часом
криміналістами були розроблені теоретичні основи, технічні засоби і
методичні рекомендації роботи зі слідами запаху на місці події,
запропоновані засоби вилучення, консервації і дослідження запахів з
метою ідентифікації його джерела. У наш час за слідами запаху
виконується криміналістична ідентифікація людей і речей як

шляхом вибірки, так й інструментальними методами. Потреби практики у
точній фіксації транспортно-шляхових пригод стали практичним замовленням
для розроблення вимірювальних методів фотографічної фіксації, створення
спеціальної техніки – фотоапарата ФСМ-1, стереофотограмметричного
комплексу, змонтованого на автомобілі (пересувна стереофотограмметрична
лабораторія для зйомки місць дорржньо-транспортних пригод).

Закон прискорення темпів розвитку криміналістичної науки в умовах
науково-технічного прогресу

Наукові дослідження стають продуктивною силою, могутнім фактором, що
впливає на всі сфери суспільного життя, в тому числі й на соціальні,
зокрема боротьбу зі злочинністю. Науково-технічний прогрес як загальний
закон науки в криміналістиці не має часткових аналогів, що діють тільки
задля неї. Прискорення темпів розвитку криміналістичних знань
відбувається під безпосереднім впливом загального розвитку і набутих
наукових знань. Понад сто років тому Г. Гррсс вперше об’єднав існуючі
відомості про розкриття і розслідування злочинів у єдине знання, яке
назвав системою криміналістики. Фактично, це була сукупність знань, а не
наука, оскільки предмет її був визначений розпливчаста, засоби пізнання
примітивні, а методологічних основ взагалі не було. Під дією
науково-технічного прогресу, прискореного темпу його розвитку
криміналістика перетворилася у самостійну юридичну науку, що має свій
конкретний предмет і методологію. Швидко розвиваються її теоретичні
основи, з’являються нові часткові теорії – про механізм вчинення
злочину, криміналістична габітоскопія, авторознавство, одорологія,
фоноскопія тощо. При розробці часткових теорій, засобів і методик
відбувається двоєдиний процес диференціації й інтеграції наукових знань.

Глава 2 КРИМІНАЛІСТИКА В СИСТЕМІ НАУК

§ 1. Криміналістика в системі юридичних наук

Юридична суть криміналістики обумовлена її загальними і частковими
завданнями, предметом безпосереднього дослідження, особливостями засобів
і методів розкриття злочинів, чіткою відповідністю її наукових
рекомендацій конституційним вимогам, нормам закону і тісним зв’язкам із
науками кримінально-правового циклу.

Криміналістика – юридична наука. У відповідності до прийнятої
класифікації в наукознавстві конкретні юридичні науки поділяють на
галузеві, міжгалузеві та спеціальні. До останніх відносять кримінальну
статистику, криміналістику, кримінологію і деякі інші галузі знань.
Юридична суть криміналістики обумовлена історичним фактом її виникнення
– відгалуження від криміналь-но-процесуальногр права, наступним
розвитком і формуванням її предмета як самостійної галузі серед
юридичних наук. Тепер наука має відокремлений

предмет дослідження, свою методологію (загальну і часткову теорії), вона
тісно пов’язана з правовими і спеціальними юридичними науками. Юридична
суть криміналістики, на думку Р. С. Бєлкіна, обумовлена такими
положеннями:

а) її предмет, об’єкти пізнання, засоби і методи, що нею розробляються,
перебувають у сфері правових знань;

б) її службова функція і завдання, які вона розв’язує, належать до сфери
діяльності правоохоронних органів, до правових процесів розслідування,
судового розгляду та покарання;

в) рекомендації, які розробляються криміналістикою для практики,
базуються на законі і цілковито додержуються його букви і духу; вони
покликані до життя потребами практики – зміцнення законності боротьби зі
злочинністю при розбудові правової держави;

г) криміналістика пов’язана з багатьма природничими науками, але ці
зв’язки переважно спрямовані на створення науково-технічних засобів і
методів роботи з доказами. Ось чому, основним живильним джерелом
криміналістики є право, тобто правові науки, слідча і судова практика.

Юридична наука – криміналістика – пов’язана з багатьма науками правового
циклу. Криміналістична інформація стосовно події, що розслідується,
відображається в різноманітних джерелах матеріального середовища, а
здобута та відповідним чином матеріалізована, може використовуватися в
галузях права, передусім кримінального, де вона виступає у формі доказів
або інформації, що має орієнтовний характер. У
кримінально-процесуальному праві криміналістична інформація
використовується для прийняття тактичних рішень. Тому криміналістика
взаємопов’язана з кримінальним і кримінально-процесуальним, цивільним та
адміністративним правом, з теорією оперативно-розшукової діяльності.

Криміналістика розробляє методи й засоби здобування інформації із
матеріальних та ідеальних джерел, для чого використовуються знання з
природознавчих і технічних наук, головним чином срізики, хімії,
біології, анатомії, фізіології, психології, судової медицини тощо.

Кримінально-правова квалісрікація злочину ще в стадії порушення
кримінальної справи служить орієнтиром для визначення напряму
розслідування, конструювання загальних версій1. Отже, для формування
системи технічних засобів і тактичних прийомів пізнання конкретного
злочину та його криміналь-но-правової кваліфікації формуються обставини,
які необхідно довести, що береться за основу для окремих версій та
послідовної їх розробки. Криміналістика зародилася в надрах
кримінального процесу і в подальшому відокремилася в самостійну науку.
Звідси простежується безпосередній зв’язок з кримінально-процесуальним
правом на всьому шляху її розвитку. Процесуальний закон є формою
реалізації криміналістичної техніки та слідчої тактики в методиці
розслідування конкретних видів злочинів. Тому збирання, дослідження
доказів здійснюються тільки відповідно до кримінально-процесуального
закону. Криміналістика, у свою чергу, впливає на кримінальний процес.
Тактичні прийоми одержання інформації, що розробляються криміналістикою,
нерідко

1 Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.- Київ: Юрінком Інтер, 1998.

виступають основою для створення нових процесуальних норм (наприклад,
слідчий експеримент, перевірка показань на місці). Зв’язок
криміналістики з кримінологією полягає в тому, що профілактика злочинів
є водночас серед завдань як кримінології, так і криміналістики. Дані
кримінології використовуються в криміналістичній характеристиці
злочинів, а прийоми збирання профілактичної інформації застосовуються в
кримінології. З інших галузей наукових знань (логіки, психології,
кібернетики, фізіології, теорії інформації) криміналістика здобуває
основні посилки для окремих теорій, розробки технічних засобів і
тактичних прийомів збирання й дослідження доказів. Зокрема, дані
психології та теорії спілкування використовуються для розробки прийомів
допиту, а теорія відображення і категорії логіки – для розробки теорії
криміналістичної ідентифікації. Без використання знань судової медицини
важко уявити розслідування злочинів проти особи, а без
судово-бухгалтерського обліку -економічних злочинів.

Криміналістика та оперативно-розшукова діяльність щільно
взаємопов’язані. Цей зв’язок виражений, перш за все, у прийомах, що
використовуються, засобах виявлення та збирання джерел доказової
інформації виявлення ознак злочину. Разом з тим, оперативно-розшукова
діяльність відрізняється своєю мобільністю, негласністю використання
технічних засобів і тактичних прийомів, внаслідок застосування яких
збирають тільки орієнтовну інформацію, а не доказову. Для одержання
статусу доказу орієнтовна інформація повинна бути введена до процесу
доказування процесуальними засобами. Багато оперативних технічних
засобів використовуються при проведенні слідчих дій.

§ 2. Зв’язок криміналістики з іншими науками

Криміналістика безпосередньо пов’язана з іншими юридичними науками,
зокрема, адміністративним правом, цивільним процесом,
кримінально-вико-навчим правом, судовою статистикою.

До того ж вона має міцні зв’язки з багатьма природничими та суспільними
науками, які не є правовими. Серед природничих наук живильним
середовищем для криміналістики насамперед є фізика, хімія, біологія,
кібернетика та інформатика, пізнання закономірностей яких є основою для
розробки багатьох технічних, фізичних, хімічних і біологічних засобів і
методик дослідження речових доказів.

Судова медицина і судова психіатрія, психологія, етика, логіка та
наукова організація праці пов’язані з криміналістикою, їх теоретичні
посилання та наукові положення не раз використовувались криміналістикою
для розробки тактичних прийомів, створення засобів і методів збирання,
дослідження і використання доказової інформації при розслідуванні
злочину.

Криміналістика і природничі науки. Дані природничих і технічних наук
здавна використовуються безпосередньо для розкриття та попередження
злочинів. Наприклад, фотографічна, мікроскопічна, рентгеноскопічна та
інша техніка використовується без будь-яких переробок або із
спеціальними переробками, змінюється методика її використання для
розв’язання спеціальних криміналістичних завдань. Так, стереоскопічний
мікроскоп МБС використову-

ється без змін, а також із спеціальними конструктивними змінами для
збільшення глибини різкості при дослідженні трасологічних і біологічних
об’єктів. Для виконання стереознімків штрихів, що пересікаються, за
допомогою мікроскопу використовується найпростіше спеціальне
устаткування – столик, що коливається.

Використовуючи фізико-хімічні закономірності кольорових матеріалів у
криміналістиці був розроблений новий метод розпізнання кольору шляхом
фотографування безпосередньо на кольоровий фотопапір, що дозволило
розрізняти невидимі кольорові відтінки фарбувального чорнила при різних
дописках і виправленнях у документах.

Хімічна закономірність утворення пофарбованих сполук потожирової
речовини сліду пальця з розчином нінп’дрину дозволила припустити, що
існують й інші хімічні речовини, які вступають у хімічну реакцію з
речовиною сліду. Така речовина була відкрита криміналістами. Нею
виявилась дешева хімічна речовина – марганцевокислий калій (перманганат
калію). При нанесенні цього розчину на об’єкт потожирова речовина
невидимого сліду фарбується, і слід стає видимим. Так, криміналістами на
основі пізнання хімічних закономірностей було розроблено новий спосіб
виявлення невидимих слідів пальців рук на різних матеріалах.

Біологічні методи дослідження об’єктів тваринного і рослинного
походження були вдосконалені криміналістами і трансформовані у
криміналістичні методики, наприклад встановлення групової належності
шляхом спорово-пилкового аналізу.

Разом з тим криміналістика впливає на фундаментальні науки. Так, метод
криміналістичної ідентифікації використовується багатьма природничими
науками як загальний метод пізнання, а криміналістичні методики
встановлення підроблених грошей та інших паперів лежать в основі
створення технічних детекторів визначення справжніх купюр і монет.

Криміналістика та судова медицина. Криміналістика і судова медицина
мають найбільш давні та міцні зв’язки. Судово-медичні знання
використовувались у розкритті злочинів значно раніше, ніж виникла
криміналістика. Тому деякі медичні прийоми виявлення слідів злочину на
тілі людини були запозичені криміналістикою і навпаки, багато
криміналістичних прийомів і технічних засобів з успіхом використовуються
у судовій медицині.

Криміналістика та судова психіатрія. Судова психіатрія, як і судова
медицина, сформувались окремо від криміналістики і залишаються
самостійними в силу чіткого розмежування їхніх предметів дослідження.
Судова медицина досліджує тканини та різні об’єкти життєдіяльності
людини, а також трупи. Судова психіатрія досліджує психіку людини, її
поведінку при розладі психічної діяльності. Психічний стан злочинця
безпосередньо пов’язаний із призначенням міри покарання і взагалі
притягненням людини до кримінальної відповідальності.

Криміналістика та судова психологія. Дані психології широко
використовуються в криміналістичній тактиці і методиці розслідування
окремих ви-ДІв злочинів, а також для формування часткових методик,
теорії спілкування

на попередньому слідстві, вчення про навички, методи розпізнання
Інсценівок, способи вчинення злочинів, детектування емоційного стану
допитуваного тощо. Криміналістика, логіка та етика. Криміналістика
широко і творчо запозичує положення формальної та діалектичної логіки,
особливо такі прийоми мислення як аналіз і синтез, індукцію і дедукцію,
гіпотезу і аналогію, узагальнення і абстрагування тощо. Логічні закони
та прийоми мислення входять у методологічні основи криміналістики, крім
того використання їх дозволило розробити «логіку слідства», вчення про
криміналістичну версію, логіку доказування у кримінальному судочинстві.

-[ -[

Філософія права –

Філософія

Логіка

Право

Етика

Криміналістика в системі наук

Теорія держави і права

Кримінальне право

Кримінальний процес

Кримінологія

Адміністративне право

Цивільне право

Цивільний процес

Банківське право

Страхове право

Податкове право

Інвестиційне право

Муніципальне право

Конкурентно-антимонопольне право

— Соціологія права

н Природничі науки

Судова медицина

—

Судова психіатрія

‘ Судова психологія

Судова фізика

Судова хімія

Гмппяя Кіпппгія

Наукова організація праці

Спеціальна техніка

Теорія оперативно-розшукової діяльності

Мал. 2. Зв’язок криміналістики з іншими науками

Глибоке проникнення психології та логіки в криміналістику стало
передумовою для розробки програм і алгоритмів розслідування конкретних
видів злочинів, створення автоматизованих систем пошуку інформації і
забезпечення інформацією процесу прийняття процесуальних рішень слідчим
і судом. Так звані експертні системи підтримки прийняття рішень
автоматизують працю слідчого для класифікації зібраних доказів,
дозволяють автоматично групувати їх і будувати порівнювані ряди
кількісних показників їх взаємозв’язків.

Розробки тактичних прийомів неможливі без урахування етичних правил
спілкування і поведінки в суспільстві. Тактичні прийоми роботи з
об’єктами живої та неживої природи розрізняються за етичними
особливостями. Те, що можна використати для дослідження неорганічного
об’єкта, треба простежити через принципи етики, щоб використати для
дослідження об’єкта живої природи, особливо людини.

Крім того, криміналістика пов’язана з науковою організацією праці,
оскільки діяльність слідчого, судді, прокурора підпорядковується
загальним закономірностям НОП, її машинізації та автоматизації, вона
широко використовується для планування навантажень, планування
розслідувань конкретних справ. Останнім часом на основі принципів НОП в
слідчу практику впроваджено сітьове планування (мал. 2).

Розділ II

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛІСТИКИ (вчення про методи криміналістики)

Глава З МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ КРИМІНАЛІСТИКИ

§ 1. Поняття методологічних засад криміналістики

Теорія пізнання є загальною методологією, теоретичним фундаментом усіх
галузей знання, в тому числі і юридичного, що включає науку
криміналістику. Діалектика як теорія пізнання виконує три основні
функції: світоглядну, гносеологічну і методологічну.

Світоглядна функція передбачає розробку системи наукових поглядів на
світ, наприклад, переконання, що в природі все взаємопов’язане, всі
явища та факти доступні пізнанню, що всякий злочин залишає сліди, які
допомагають розкрити його тощо.

Науковий світогляд дозволяє краще орієнтуватися в навколишній дійсності,
правильно оцінювати конкретні соціальні явища, проникати в їх суть і
активно впливати на їх появу та розвиток. Думка, що будь-яка протиправна
дія пізнається і може бути попереджена, створює впевненість громадян і
правоохоронних органів у тому, що злочинність як соціальне явище може
бути ліквідована не тільки каральною діяльністю, але і профілактичною
роботою.

Гносеологічна функція розкриває суть пізнавальної діяльності, закони, на
основі яких вона здійснюється, і, таким чином проектує їх на
профілактичну пізнавальну діяльність взагалі та правоохоронну зокрема.
Знання законів і закономірностей пізнавальної діяльності дозволяє
цілеспрямовано діяти в реальних ситуаціях, планувати кінцевий результат,
а сам процес, скажімо розслідування злочинів, зробити більш творчим,
більш доцільним, керованим.

Методологічна функція діалектики як теорії пізнання складається з
орієнтації людей в їх предметноперетворювальній діяльності. Будь-який
суб’єкт у своїй пізнавальній діяльності так чи інакше перетворює, змінює
дійсність: інженер конструює новий прилад, слідчий розкриває злочин,
лікар лікує хворого, селянин обробляє землю тощо. Суб’єкт, ґрунтуючись
на законах діалектики, створює прийоми і засоби для пізнання і
діяльності у конкретній галузі знання, яка для неї є частковою
методологією.

Методологія у широкому розумінні – це система ідей, вчення про принципи
побудови, форми та способи наукового пізнання.

Уперше з криміналістів до діалектики як теорії пізнання звернувся
професор С. М. Потапов. Це був сміливий крок застосування
матеріалістичної діалектики для пізнання конкретної науки. Він писав, що
діалектика ставить перед науковим дослідженням завдання як зрозуміти та
відобразити дійсність -реальний предмет у його реальних відносинах.

Висловивши правильне теоретичне положення взагалі, С. М. Потапов звів
усю методологію науки до методу ідентифікації як методології науки
криміналістики. Звичайно, ця концепція зазнала критичного аналізу.
Методологію науки не можна замикати на одному окремому методі, яким є
теорія ідентифікації. Метою методології є дослідження і аналіз методів і
засобів, які дозволяють пізнавати об’єктивну реальність як на
теоретичному, так і на емпіричному рівнях. Вузьке та однобічне розуміння
криміналістичної методології піддав серйозній критиці Р. С. Бєлкін, який
запропонував поняття загальної теорії науки криміналістики. Він довів,
що методологія криміналістики є системою принципів, теоретичних
концепцій, категорій і понять методів і зв’язків, що застосовуються у
криміналістиці. До її складу входять вчення про механізм злочину,
закономірності збирання, дослідження, оцінки та використання доказів, а
також часткові теорії, такі, як криміналістична ідентифікація, вчення
про механізм слідоутворення, про спосіб вчинення злочину тощо. Одним із
фундаментальних елементів загальної теорії є вчення про закони її
розвитку.

§ 2. Класифікація методів науки криміналістики

Проблема класифікації методів найбільш дискутується в методології
криміналістики. Класифікаційні системи криміналістичних методів наведені
в працях Б. М. Шавера (1938), С. М. Потапова (1946), С. П. Митричева
(1960), О М. Васильєва (1962), В. П. Колмакова (1965), Р. С. Бєлкіна
(1965), М. В. Сал-тевського (1969), І. Ф. Пантелєєва (1982, 1988), В. Я.
Колдіна (1990) та ін. Дискусії щодо цієї проблеми тривають і досі.
Останні досягнення науки та узагальнення досвіду практики свідчать, що в
розв’язанні проблеми класифікації методів науки криміналістики слід
керуватися загальноприйнятою класифікацією з урахуванням рівнів
загальності дослідження та поділяти методи на всезагальні, загальні та
часткові (частковонаукові або спеціальні). Така класифікація методів
пізнання загальновизнана, вона поділяється більшістю
вче-них-криміналістів, відображена у підручниках і наукових працях (мал.
3).

Методи науки криміналістики дуже різноманітні, особливо часткові,
оскільки в процесі судово-слідчої діяльності доводиться добувати та
досліджувати доказову інформацію з різноманітних матеріальних та
ідеальних відображень, застосовувати безліч технічних засобів і методів.
Саме через це проблема класифікації має теоретичне та практичне
значення.

МЕТОДИ КРИМІНАЛІСТИКИ

Теорія пізнання

Загальнонаукові методи

Спостереження

Порівняння

Описування

Розпізнання

Вимірювання

Експеримент

— Моделювання

Прогнозування

Спеціальні (часткові) методи

Власне-криміналістичні

Спеціальні методи з інших наук, які використовуються в криміналістиці

Мал. 3. Класифікація методів науки криміналістики

У теоретичному плані класифікація методів конкретної науки свідчить про
її зрілість, ссрормованість «інструментарію» дослідження її об’єкта. На
практиці класифікація дозволяє швидше орієнтуватися у засобах пізнання
та обирати методи та засоби дослідження, найбільш економічні й ефективні
для досягнення поставленої мети. У навчальній та криміналістичній
літературі існує, принаймні, чотири системи класифікації
криміналістичних методів, що наводяться нижче у порівняльній таблиці.

Останнім часом В. Я. Колдіним (1990) була запропонована нова
чотиричленна класифікація криміналістичних методів. Вона відрізняється
від загальновизнаної у криміналістиці класифікації, що відповідає
сучасній філософській концепції, і є дискусійною. Автор спробував
відмежувати часткові методи від спеціальних.

До часткових і часткрвонаукрвих В. ^.Колдіним віднесені математичні та
кібернетичні, фізичні, хімічні іфізико-хімічні, а також антропологічні,
антропометричні і навіть соціологічнії

Порівняльна таблиця

Підручник, рік видання Назви методів, що класифікуються

Всезагальні Загальні (загальнонаукові) Часткові {частковонаукові,
спеціальні)

Радянська криміналістика/ Під ред. В. П. Колмакова. Київ, 1973
Діалектика попередження спостереження порівняння опис вимірювання
експеримент висування версій планування криміналістичний аналіз
факторів та ситуацій ідентифікація встановлення групової належності

Криміналістика/ Під ред. Р. С. Бєлкіна. М., 1976; Криміналістика/ Під
ред. і. Ф. Крилова. Л., 1976 Діалектика спостереження порівняння опис
вимірювання експеримент моделювання групи методів: криміналістичної
техніки криміналістичної тактики ідентифікація кібернетичні математичні
психологічні побудови висновків

Криміналістика/ Під ред. І. Ф. Пантелєєва, М. 0. Селіванова. М., 1988
Діалектичний матеріалізм спостереження порівняння опис вимірювання
експеримент моделювання ідентифікація групи методів:
власне-криуіналістичні методи природничих і технічних наук

ЗО

Продовження табп.

Підручник, рік видання Назви методів, що класифікуються

Всезагальні Загальні (загальнонаукові) Часткові (частковонаукові,
спеціальні)

Криміналістика/ Під ред. 0. М. Васильєва. М., 1978 Діалектичний
матеріалізм методи природничих і технічних наук методи пристосування
для формування прийомів слідчої тактики методи формальної логіки робочі
методи: ідентифікація встановлення групової належності спостереження
порівняння опис вимірювання експеримент обчислення

До групи спеціальних методів включені: власне-криміналістичні
(техніко-криміналістичні і структурнр-криміналістичні) та методи,
запозичені з інших наук для дослідження криміналістичних об’єктів,
названі також спеціальними. Навряд чи можна вважати усю запропоновану В.
Я. Крлдіним класифікацію коректною внаслідок її термінологічної
неточності та зміщення понять загального і часткового (див. табл.).

Аналізуючи наведені вище класифікації та поділяючи філософську концепцію
про трирівневе ділення методів пізнання, можна запропонувати таку
класифікацію криміналістичних методів:

1) всезагальний метод – теорія пізнання (матеріалістична діалектика);

Класифікація, запропонована В. Я. Колдіним

Підручник рік видання Назви методів, що класифікуються

всезагальний загальні (загальнонаукові} частково-наукові спеціальні

Криміналістика/ Діалектика спостереження математичні власне

Під ред. аналіз кібернетичні криміналістичні

М. П. Яблокова синтез вимірювання (техніко-

і В. Я. Колдіна індукція геометричні криміналістичні,

М, 1990 дедукція моделювання структурно-

опис за доп. ЕОМ криміналістичні)

порівняння фізичні спеціальні методи

аналогія хімічні з інших наук, які

абстракція антропометричні використовуються

моделювання та антропологічні у криміналістиці

^ експеримент соціологічні

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ МЕТОДІВ

допустимість

законність

ефективність

Мал. 4. Класифікація основних критеріїв оцінки методів криміналістики

2) загальні (загальнонаукові) методи: спостереження, вимірювання,
експеримент, порівняння, моделювання, математичні та кібернетичні,
логічні (аналіз і синтез, індукція та дедукція, аналогія), група
психологічних і природничо-наукових методів, які використовуються для
розв’язання криміналістичних завдань розслідування злочинів;

3) часткові, частковонаукові або спеціальні методи – криміналістична
ідентифікація та встановлення групової належності (групофікація), група
методів збирання криміналістичної інформації з матеріальних джерел,
група методів експертного дослідження матеріальних відображень, група
методів встановлення фактів і розслідування окремих видів злочинів,
група методів попередження злочинів криміналістичними засобами.

Запропоновану класифікацію розпізнають за двома ознаками: по-перше, в
ній подано розгорнутий перелік загальних методів, до якого входять
логічні та психологічні методи, а також група методів природничих і
технічних наук, що широко застосовуються у структурі часткових методів
як пізнавальні прийоми; по-друге, часткові методи, крім двох –
криміналістичної ідентифікації і криміналістичного встановлення групової
належності, подано в класифікації у вигляді груп, усередині яких можлива
самостійна класифікація. Наприклад, до групи методів збирання інформації
з матеріальних джерел належать «польові» методи виявлення, фіксації та
попереднього дослідження слідів-відображень і слідчим на місці події та
в його кабінеті. Група методів експертного дослідження джерел інформації
відрізняється складністю технічних засобів, які потребують стаціонарних
умов, а фахівці – більш глибокої і вузької спеціалізації у конкретній
галузі знання.

Разом з тим ця класифікація проблематична, оскільки за сучасного
науково-технічного розвитку дати вичерпний перелік методів майже
неможливо, а нові методи з’являються щоденно.

Важливим моментом при виборі і класифікації методів є критерії їх
оцінки. Основними критеріями оцінки методів криміналістики є такі:
законність, допусИ тимість, економічність, науковість, ефективність,
простота та надійність, без-1 пека при їх використанні (мал. 4).

Глава 4

КРИМІНАЛІСТИЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ І ВСТАНОВЛЕННЯ ГРУПОВОЇ НАЛЕЖНОСТІ

§ 1. Поняття, наукові основи і види криміналістичної ідентифікації

Ідентифікація – (ігіепййсаге) в перекладі з латинської означає
ототожнювати, тобто встановлення тотожності об’єкта за якимись ознаками,
властивостями. Тому ідентифікація – це процес дослідження, пізнання
об’єкта і отримання якоїсь інформації для себе. Звідси, ідентифікацію
можна інтерпретувати як форму пізнавальної діяльності, що
використовується в різних галузях знань, у тому числі і кримінальному
судочинстві при встановленні істини в кримінальній справі.

Методологічною основою ідентифікації як форми пізнавальної діяльності є
закони формальної логіки, головним чином закон тотожності і категорії
матеріалістичної діалектики. Суть закону тотожності полягає в тому, що
будь-яка думка про предмет у процесі даного розгляду тотожна самій собі,
скільки б раз вона не повторювалась, тобто суть ідентифікації полягає у
встановленні того ж самого в різних об’єктах або того ж самого об’єкта в
його різних станах. Таким чином, закон тотожності відображає структуру
розгляду будь-чого; доказування існування будь-якого факту, події,
явища; встановлення різних станів об’єкта на цей час, у минулому та
майбутньому; визначення моментів часу.

Ідентифікація – це загапьнонауковий метод криміналістики, оскільки він
використовується останнім часом в інших науках, таких як фізика,
кібернетика, хімія, біологія, генетика тощо. Суть ідентифікації полягає
в установленні тотожності. Це пізнавальний процес виділення
індивідуального, конкретного із загального. Ідентифікація в інших науках
означає встановлення формально-логічної тотожності, коли об’єкти
вважаються тотожними за наявності хоча б однієї спільної ознаки. Отже,
за суттю, ідентифікація як загальний метод встановлює групу, рід, вид
об’єктів. Наприклад, у сплаві виявляють свинець і мідь та розповсюджують
цей висновок на всі об’єкти, виготовлені з усього сплаву. У фізиці або
хімії спектральним аналізом виявлення одного атома речовини вважається
ідентифікація всіх атомів та конкретного металу, рідини або газу. Тому
для загальнонаукового методу ідентифікації вираз «обидва об’єкти
тотожні» видається правильним, оскільки ототожнюється не індивідуальний
об’єкт, а сукупність (рід, вид).

Криміналістична ідентифікація – специфічний метод, що дозволяє
розв’язувати вузькі ідентифікаційні завдання, суть яких зводиться до
встановлення тотожності конкретного об’єкта, що має стійку зовнішню
срорму. Такі завдання виникають при розслідуванні окремих видів злочину,
коли необхідно встановити вид, клас чи модель пістолета, конкретний
екземпляр зброї, з якої було зроблено постріл в потерпілого, або знайти
та ототожнити саме те

2 І-5«.

знаряддя злому, яким залишені сліди. У процесі доказу прийнято оперувати
категоричними висновками, достовірними фактами, хоча можливе
використання й імовірних суджень про клас, вид або родову належність
конкретного об’єкта. Цим криміналістична ідентифікація відрізняється від
ідентифікації як загального методу, що використовується в різних галузях
знання. Ось чому в процесі ідентифікації як загального методу, так і
криміналістичної ідентифікації (часткового методу) встановлюється
тотожність, тільки в першому випадку \ тотожність групи, виду, роду,
класу, а в іншому – індивідуального конкретного об’єкта.

Криміналістичний метод ідентифікації є окремим (спеціальним), оскільки
мета та завдання, що вирішуються, зводяться до встановлення тотожності
конкретного об’єкта-особи, предмета, події, факту. Тому ідентифікацію
поділяють на індивідуальну й групову (родову). Остання зараз має назву
класифікаційного дослідження.

Методологічну основу теорії ідентифікації складають положення
матеріалістичної діалектики та логіки як інструмента пізнання, а саме:

а) загальний взаємозв’язок явищ у природі та суспільстві (якщо є
наслідок, то обов’язково існувала причина, немає наслідку без причини,
немає злочинів без слідів);

б) усі об’єкти матеріального світу індивідуальні («немає двох речей, що
були б однакові» – Гегель); будь-який об’єкт, подія, явище індивідуальні
і можуть бути ототожнювані;

в) всі об’єкти рухаються та видозмінюються, таким чином, об’єкт
залиша-ється самим собою тільки деякий час, який залежить від швидкості
змін; час, протягом якого об’єкт залишається відносно незмінюваним і
його можна ототожнювати, називають ідентифікаційним періодом. Зокрема,
ідентифікаційний період каналу ствола зброї залежить від кількості
проведених пострілів, а леза сокири – від його зносу.

Криміналістична ідентифікація в судовій та слідчій практиці неоцінна,
вона дозволяє встановлювати конкретні події злочину та осіб, що його
вчинили, розшукувати та розпізнавати будь-які об’єкти злочинного вчинку.
У цьому плані доказування у кримінальній справі можна інтерпретувати як
ідентифіка-ційний процес, що здійснюється різними методами пізнання
істини, в тому; числі окремим методом криміналістики, яким є
криміналістична ідентифікація.

Існує кілька класифікацій криміналістичної ідентифікації. Найбільш
розповсюдженим вважається поділ на:

1) ідентифікацію за матеріальним відображенням;

2) ідентифікацію за ідеальним відображенням (сліди пам’яті, уявні
образи). Інколи криміналістичну ідентифікацію поділяють за об’єктом
ототожни

вання на дактилоскопічну, судово-балістичну, трасологічну тощо. Якщо ‘
основу класифікації використовувати процесуальну форму, то ідентифік
можна розділити на процесуальну та непроцесуальну. Процесуальна здій
нюється в ході слідчих дій, а непроцесуальна – при оперативно-розшуков
діяльності. Ідентифікацію за суб’єктом розрізняють: слідчу, експертну та
судову.

§ 2. Об’єкти криміналістичної ідентифікації

Ідентифікація як часткова теорія встановлення тотожності в кримінальному
судочинстві була розроблена С. М. Потаповим. Значний внесок у розвиток
теорії криміналістичної ідентифікації внесли М. В. Терзієв, Б. І.
Шевченко, А. І. Вінберг, В. Я. Колдін, Р. С. Бєлкін, М. О. Селіванов, М.
Я. Сегай, М. В. Сал-тевський та інші вчені-криміналісти.

Поняття «об’єкти» в теорії ідентифікації мають, принаймні, два значення.
у першому значенні – це матеріальні об’єкти – фізичні тіла, тверді,
сипкі, рідкі, різноманітні як неорганічного, так і органічного
походження, щодо яких треба встановити тотожність або групову
належність. Такі об’єкти називаються ототожнюваними або
ідентифікованими. Ідентифікується тільки один об’єкт, оскільки
встановлюється тотожність конкретного об’єкта. Якщо об’єктів кілька,
тоді й актів ідентифікації буде декілька.

У другому значенні об’єкти – це будь-які матеріальні тіла органічного та
неорганічного походження, які є засобами для встановлення тотожності.
Такі об’єкти називаються ототожнюючими або ідентифікуючими. Ось чому
процес встановлення тотожності у своїй структурі вміщує ідентифікований
(ототожнюваний) та ідентифікуючий (ототожнюючий) об’єкти. Ідентифікуючих
об’єктів у процесі ідентифікації може бути кілька.

Основоположник теорії ідентифікації С. М. Потапов вважав, що
ідентифікувати можна будь-які матеріальні об’єкти, явища природи, стан,
час, клас, рід та вид об’єктів. Однак методом криміналістичної
ідентифікації можна ототожнювати лише індивідуально визначені предмети,
які мають стійку зовнішню форму, тобто об’єктами ідентифікації є люди,
предмети, трупи, а також тварини. Сипкі, рідкі та газоподібні тіла –
об’єкт встановлення родової (групової) належності. Однак це не означає,
що відносно подій, явищ, часу не можна встановлювати тотожність.
Ототожнювати їх можна, але тільки всіма методами та засобами доказування
при розслідуванні в судовому розгляді кримінальної справи. Одним методом
криміналістичної ідентифікації встановити тотожність вказаних об’єктів
неможливо.

Суб’єкти криміналістичної ідентифікації:

а) при ідентифікації за матеріальними відображеннями – експерт,
спеціаліст, які за дорученням, постановою слідчого проводять судову
експертизу або дослідження;

б) при ідентифікації за ідеальними відображеннями (слідами пам’яті)
-свідок та потерпілий, підозрюваний та обвинувачений.

Ідентифікація проводиться слідчим у ході пред’явлення для пізнання.

Непроцесуальна ідентифікація проводиться у формі пізнавання; її
суб’єктом може бути слідчий, працівник органу дізнання, а також
будь-який громадянин, так чи інакше зв’язаний з подіями злочину.

( Ідентифікація – це процес дослідження, в якому беруть участь обидва
об’єкти: той, що ідентифікується (ототожнюється або встановлюється),
тотожність якого необхідно встановити, та той, що ідентифікує
(встановлює), який є носієм відображених ознак об’єкта, що
ідентифікується. Наприклад, ототож-

нюваним об’єктом є злочинець, а ототожнюваними – сліди, залишені ним у
матеріальному середовищі (сліди рук, ніг, зубів, голосу, запаху, листи).
При відсутності ідентифікуючого об’єкта ототожнювання неможливе. У
процесі ідентифікації ознаки об’єкта, що ідентифікується, порівнюють з
їх відображеннями на ідентифікуючі об’єкти і, якщо вони збігаються,
формують сукупність ознак і на її основі констатують тотожність, тобто
об’єкт, що ідентифікується, є той самий, тотожний самому собі. Отже,
об’єкт, що ідентифікується, тільки один, а ідентифікуючих може бути
кілька. Зокрема, людину можна ідентифікувати за слідами рук, ніг, зубів,
голосу, за почерком – всі вони відображені на матеріальних предметах і
служать ідентифікуючими об’єктами.

При ідентифікації за уявним образом (ідеальним відображенням) таким, що
ідентифікується, є реальний об’єкт, який пред’являють для пізнання;
ідентифікуючим-уявний образ (слід пам’яті), який зберігається у того,
хто пізнає (обвинуваченого, потерпілого, свідка, підозрюваного). Таким
чином, об’єкт, що визначається,- такий, що ідентифікується, а той, хто
пізнає,- ідентифікуючий. У процесі ідентифікації виділяється одиничний
об’єкт із безлічі подібних. Це здійснюється на основі ідентифікаційних
ознак. Ідентифікаційна ознака – властивість об’єкта, яка відповідає
певним вимогам (М. 0. Селіванрв). У літературі поняпя «ознака» нерідко
трактують як властивість, а властивість – як ознаку. У кримінальній
ідентифікації більш обґрунтовано ознаку слід розуміти як зовнішню будову
предмета, її просторові кордони, геометричну форму, розмір, рельєф
поверхні, об’єм, розміщення та співвідношення сторін, частин і точок,
борозенок, валиків, заглиблень, опуклостей.

Ознака характеризує зовнішні якості об’єкта. Властивість характеризує
внутрішні якості об’єкта – його фізичну природу, стан, структуру
(кристалічну, аморфну), твердість, питому вагу, електропровідність та
ін. Однакову властивість мають всі частини об’єкту і від його поділу
кожна частина зберігає такі саме властивості. Наприклад, у результаті
поділу шматок металу втрачає зовнішні ознаки, але кожна його частина
зберігає свої внутрішні властивості. Звідси ознака не може ділитися, а
властивість – може.

Ознака вважається ідентифікаційною, якщо вона: а) відображена в
ідентифікуючому об’єкті; б) становить собою відхилення від типового
утворення, володіє особливістю, яка рідко зустрічається; в) відносно
стійка; г) взаємно незалежна; д) рідко зустрічається; е) є доступною для
сучасних методів пізнання.

Ідентифікаційні ознаки поділяють на окремі, інколи їх називають
індивідуальними та груповими. Фактично всі ознаки повною мірою типові
(групові), оскільки мсь жуть повторюватися. Поняття «типові ознаки»
більше стосується властивостей, т лежать в основі класифікаційних
досліджень (встановлення групової належності).

В ідентифікаційних процесах загальні та окремі ознаки та властивості
включають у сукупність, оцінюють її неповторність і тільки тоді роблять
висновок щодо тотожності об’єктів.

Суть процесу ідентифікації за матеріальним відображенням – у порівнянні
? ознак і властивостей об’єкта, що ідентифікується, з ознаками та
властивостями, І відображеними на ідентифікуючому (одному або кількох)
об’єкті. Ідентифікую-! чими об’єктами, як правило, бувають предмети –
носії слідів злочину, виявле-|

ні на місці події, а також одержані в ході слідчих дій. Такі об’єкти
становлять зразки для дослідження, наприклад, почерку, ходи тощо.

Ідентифікація за матеріальним відображенням проводиться шляхом
призначення судової експертизи.

Суть ідентифікації за ідеальними відображеннями – слідами пам’яті
(уявними образами) – у порівнянні мисленого образу з реальним об’єктом,
що пред’являється особі. Ідентифікація проводиться слідчим шляхом:
пред’явлення для пізнання людей, трупів, предметів, тобто будь-яких
об’єктів матеріального світу. Пред’явлення більшості сипких і рідких
об’єктів практично можливо, однак результати такого пізнання складають
встановлення не тотожності, а лише групової належності. Методика
експертного дослідження при ідентифікації включає такі етапи (стадії):
а) огляд представлених об’єктів – такого, що ідентифікується, та
ідентифікуючих; б) окреме дослідження кожного об’єкта; в) порівняльне
дослідження; г) формування та оцінка комплексу ознак, що збігаються, і
підготовка висновку. При порівнянні використовують такі прийоми:
порівняння, накладення та поєднання.

Висновки експерта можуть бути сформульовані у трьох видах:

1) підтвердження тотожності шуканого об’єкта, що ідентифікується;

2) встановлення групової належності у вигляді схожості, однорідності
або належності об’єкта до певної групи, роду, виду, класу;

3) перний висновок у вигляді статистичної (кількісної) характеристики
ознак, що збігаються, в об’єктів, які порівнюються.

Сучасні об’єкти судової експертизи вельми різноманітні й складні в
структурному плані. Для їх дослідження використовуються такі засоби і
методи, які для виявлення ознак і властивостей, частоти їхньої
повторюваності та ідентифікаційної значущост] потребують застосування
математичного апарату, засобів обчислювальної техніки,
кількісно-математичних і кібернетичних методів. Зокрема, кількісні
методи застосовуються в почеркознавчих та автотех-нічних експертизах,
судрво-бухгалтерських та економічних, хімічних і біологічних при
розслідуванні різних видів злочинів.

Криміналістична ідентифікація як метод відрізняється від ідентифікації в
інших науках за специфічними ознаками, а саме тим, що:

а) об’єктами криміналістичної ідентифікації є всі тіла живої та неживої
природи, що мають стійку зовнішню срорму;

б) криміналістична ідентифікація здійснюється за матеріальним та
ідеальним відображенням ознак зовнішньо! будови об’єктів;

в) метод криміналістичної ідентифікації застосовується в процесі
доказування у кримінальних справах під час спеціальних слідчих дій
(пізнання та судової експертизи).

_ Таким чином, об’єктами криміналістичної ідентифікації є: люди,
тварини, їхні трупи, усі фізичні тверді тіла, що мають стійку будову.
Об’єктами ідентифікації як загального методу пізнання є всі об’єкти
матеріального світу, які вважаються об’єктами криміналістичної
ідентифікації, а також сипкі, рідкі, газоподібні речовини та їх стани. У
деяких випадках можуть бути відрізки і моменти часу та стану людей в
окремих ситуаціях.

§ 3. Наукові основи встановлення групової належності

Встановлення групової належності – це часткова криміналістична теорія,
практична реалізація якої в судово-слідчій практиці дозволяє
встановлювати схожість об’єктів і на цій основі відносити їх до класу,
виду, роду чи групи. Встановлення родової (групової) приналежності було
запропоновані Н. В. Терзієвим як самостійний процес дослідження поряд з
ідентифікацією. Суть цього процесу він зводив до того, що досліджуваний
об’єкт потрібно відносити до певного класу, за його встановленим родом
чи видом. Звідси вста^ новлення групової приналежності іноді називають
класифікаційним дослідженням; матеріальний предмет, який має сталу
зовнішню срорму, наприклад ніж відносять до класу холодної зброї, коли
визначають його вид (ніж туристський, побутовий або фінський).

Аналогічний процес встановлення групової належності невідомих речовин,
які не мають сталої зовнішньої форми,- сипких, рідких і газоподібних,
коли властивості невідомої речовини порівнюються з властивостями
речовини відомого виду, роду, класу або групи. На основі схожості
порівнюваних властивостей речовин, що не мають сталої зовнішньої срррми,
робиться висновок про віднесення їх до конкретної класифікаційної групи.
Наприклад, знайдений у злочинця невідомий порошок є гексахлораном і
відноситься до класу отруйних речовин.

Таким чином, в основі процедури встановлення групової належності лежить
той чи інший метод порівняння ознак і властивостей об’єкта з
матеріальними відображеннями їх на іншому об’єкті-носії відображень, при
цьому процес дослідження закінчується встановленням не тотожності, а
групової, належності. Внаслідок цього за аналогією з відомими поняттями
«ідентифі-1 кація» та «класифікація», суттю яких є порівняння, процес
встановлення групової належності доцільно називати групофікацією.

Об’єкти групофікацїі

Групофікація – це часткова криміналістична теорія, практична реалізація
якої зводиться до встановлення загального (схожого) в двох порівнюваних
об’єктах. Останні можуть бути: а) індивідуально визначені предмети, які
мають сталу зовнішню срорму, яка дозволяє ототожнювати ціле; б)
предмети-, речовини (сипкі, рідкі, газоподібні), наділені лише
властивостями – внутрішніми якостями, достатніми для віднесення речовин
до однієї групи, виду, роду, класу. У процесі групрфікації як перші, так
і другі виступають носіями ознак та; властивостей цілого і називаються
відображаючими об’єктами.

Відображуваний об’єкт у процесі групофікації – це те, що було розділено^
розчленовано (зруйновано) на частини внаслідок скоєння злочину і в
даний» час не існує, а лише уявляється як суб’єктивний образ цілого, яке
існувало^ раніше.

Криміналістична ідентифікація та групосрікація мають єдину мету дження
встановлення тотожності або групової належності. Якщо частини
членованого цілого зберегли конформність границь (країв) на розчленовг

об’єктах, то дослідження, як правило, закінчується висновком про
тотожність розчленованого цілого. Наприклад, шматок скла від фари, який
було знайдено на місці події, і шматки скла, що залишились у фарі
автомашини гр-на Р., до розчленування складали одне ціле. Якщо ж
порівнювані розчленовані об’єкти не зберегли конформності границь (лінії
розчленування), то встановлюють схожість властивостей, достатніх лише
для класифікаційного висновку – шматок скла від фари, знайдений на місці
події, і шматки скла, що знаходились у фарі автомашини гр-на Р., за
фізико-хімічними властивостями однорідні.

При групофікації речовин порівнянню підлягають конкретні маси та об’єми

речовин, які не мають зовнішніх стійких ознак форми. Встановлені схожі
властивості дозволяють сформувати сукупність, достатню лише для висновку
про належність речовин до одного класу, роду, виду або будь-якої малої
групи. Але це завжди будуть дві порції речовини, які раніше (імовірно)
складали одне ціле. Перехід від імовірного висновку до вірогідного
слідчий здійснює в процесі доказу в кримінальній справі. В результаті,
відображаючі об’єкти в процесі групофікації завжди є частинами
відображуваного, яке існувало в минулому, до моменту розділення його у
зв’язку із подією.

Ось чому відображуваний об’єкт у криміналістиці інколи називають
загальним джерелом походження.

Групофікація як стадія ідентифікації

Подальший розвиток теорії встановлення групової належності дозволив
інтерпретувати її, з одного боку, як першу стадію ідентифікації для
пізнання загального в конкретному, а з іншого – як самостійний метод
дослідження для віднесення об’єкта до класу, роду, виду чи більш вузької
групи.

Ідентифікація – це стадійний процес дослідження, що включає виділення
загального із окремого. Так, починаючи порівнювальне дослідження
відбитків пальців рук, насамперед, їх групують за типами візерунків на
дуги, петлі та завитки. Потім кожну групу ділять на більш вузькі за
обсягом підфупи за якою-небудь заданою сукупністю ознак, а з отриманою
підфупрю роблять те ж саме, і так доти, доки не звузять її до двох
об’єктів, ідентифікуюче поле кожного з яких містить неповторну
сукупність ознак. Таким чином, процес пізнання конкретного здійснюється
через вичленення із загального. Звідси, групофіка-ція завжди є першою
стадією ідентифікації об’єктів, щодо яких принципово можливе
встановлення тотожності.

Встановлення тотожності методом криміналістичної ідентифікації не завжди
можливе внаслідок неповноти відображення. У таких випадках процес
ідентифікації закінчується стадією фупофікації. Наприклад, на місці
убивства знайдені нечіткі сліди взуття. Експертиза встановила, що сліди
залишені новим чоловічим взуттям, певного розміру, наприклад 27, з
малюнком на підошві «в ялинку». Тим самим визначені вид і фупа взуття,
серед яких слід шукати необхідні. Якщо підозрюваний носить взуття 27
розміру, причому на підошвах є малюнок «у ялинку», то це не означає, що
слід на місці злочину залишив саме він. Таке взуття є в місцевому
магазині і його могли придбати інші мешканці цієї місцевості. Однак
встановлення фупи взуття, обмеженої двома

конкретними ознаками, дозволяє більш цілеспрямовано будувати розшукові
та слідчі версії. Зрозуміло, що якби сліди мали більше ознак (наприклад,
характер зношення рельєфного малюнка, які-небудь пошкодження, що
утворились на підошві внаслідок експлуатації взуття тощо), то в даному
разі можна було б ототожнювати взуття за слідами. Процес
криміналістичної ідентифікації закінчився встановленням тільки групової
належності. Тому поняття «групова належність» у даному випадку означає
логічну форму висновку ідентифікаційного процесу. Прикладом останнього є
дослідження холодної зброї та інших невідомих предметів, коли потрібно
встановити: чи є досліджуваний предмет холодною чи вогнепальною зброєю?
Тут визнання ножа фінським є встановлення його групової належності,
тобто першою стадією ідентифікації.

Групофікація як самостійний метод дослідження застосовується для
дослідження сипких, рідких та газоподібних об’єктів, щодо яких
встановлення тотожності за допомогою криміналістичної ідентифікації
неможливо, оскільки ці об’єкти не мають сталої зовнішньої форми.

Розглянемо це на прикладі. Зі складу фермерського господарства
«Уто-ропець» викрали кілька мішків пшениці. У підозрюваного виявлено два
мішки пшениці. Експерт, порівнюючи зразки пшениці зі складу фермерського
господарства зі зразками, вилученими у підозрюваного, встановив, що
обидва зразки належать до одного сорту і виду, одного року врожаю, мають
однакову схожість, засміченість тощо. На основі збіжних властивостей він
дійшов висновку, що порівнювальні зразки однакові і відносяться до сорту
пшениці «Миронівсь-ка 808», тобто встановив клас (злакові), рід
(пшениця) та вид («Миронівська 808»). Дослідження зразків зерна можна
було б продовжити і встановити ще кілька подібних властивостей,
розроблених методикою судово-біологічної експертизи, тобто досягти трохи
більшої схожості, але не тотожності. Оскільки пшениця, вилучена у
підозрюваного, і зерно зі складу фермерського господарства «Уторопець»
після розділу на частини утворили два нових конкретних об’єкти, кожний з
яких тотожний тільки сам собі.

Аналогічним є процес дослідження рідких і газоподібних речовин. Скажімо
встановлення групової належності крові за двома плямами, визначення
сорту вина дегустатором тощо. Тут встановлюється не конкретна порція
речовини, а тільки чи належить вона до певного виду, роду, класу, раніше
відомому і визначеному сукупністю властивостей та ознак.

Тому встановлення групової належності сипких, рідких та газоподібних
об’єктів – це процес фупофікації, який є самостійним частковим методом
науки криміналістики.

Встановлення групової належності об’єктів, які мають сталу зовнішню
форму, є процесом криміналістичної ідентифікації, яка закінчується її
першою стадією. Така двоєдина інтерпретація групофікації уявляється
найбільш обґрунтованою і такою, що відповідає логіці пізнання взагалі.

Поняття встановлення джерела походження

Поняття «джерело походження» і методика його встановлення були
запропоновані В. С. Митричевим. Джерело походження він інтерпретував
дуже широко, маючи на увазі будь-яке матеріальне тіло, яке внаслідок
певних прім

чин може відтворювати інші об’єкти, які відображають ознаки і
властивості джерела. Звідси в науковій літературі розрізняють три види
джерела походження: 1) конкретний предмет; 2) сукупність конкретних
предметів; 3) визначена маса речовини. Причиною утворення предметів, які
походять від одного джерела, є взаємодія у процесі життєдіяльності або у
разі злочину.

Джерело як конкретний предмет, який має сталу зовнішню форму, відображає
свої ознаки шляхом копіювання та ділення цілого на частини. В
тра-сологічному плані це слідоутворюючий об’єкт.

Джерело як сукупність конкретних предметів є обмеженою масою однорідних
або однотипних предметів, наприклад ящик цвяхів, коробка скріпок, пачка
грошових асигнацій тощо. Якщо під час злочину такі сукупності предметів
виявляються розосередженими, то, порівнюючи їх між собою і встановивши
однакові ознаки, роблять висновок, що всі вони походять з одного
джерела, допустимо, з конкретного ящика цвяхів, що був у підозрюваного.
При цьому’ознаками загального джерела є випадкові утворення – ознаки, що
виникли внаслідок експлуатації і сумісного зберігання однакових
предметів, або їх виробництва на одному і тому ж верстаті, устаткуванні,
а також однакові властивості матеріалу, який використовувався для їх
виготовлення.

Джерело як визначена маса речовини – це сипкі, рідкі та газоподібні
речовини, які при діленні на частини утворюють конкретні порції зерна,
піску, борошна, рідини, які відображають властивості цілого, іншими
словами джерела походження. Джерелом походження плям крові, залишених на
одязі жертви або предметах обстановки, є людина; порція масла з картера
конкретної автомашини є джерелом походження крапель масла на стоянці
автомашини; ґрунт з місця події є джерелом походження часток фунту на
взутті та одязі підозрюваного.

Проведений аналіз поняття джерела загального походження свідчить:
джерело – це ототожнюваний об’єкт, що існував раніше, а розрізнені
предмети (частки) – не інакше як ототожнюючі об’єкти, яких може бути
скільки завгодно. Якщо джерелом вважати конкретний верстат,
устаткування, на якому виробляються однорідні предмети (ґудзики,
скріпки, формоване взуття тощо), то верстат – це об’єкт, який підлягає
ідентифікації, а продукція, яка виробляється на ньому, є ідентифікуючим
об’єктом. Тому встановлення загального джерела походження відносно
предметів із сталою зовнішньою формою – це ідентифікація, а щодо сипких,
рідких і газоподібних речовин -групофікація.

§ 4. Методика групофікації та ідентифікації

Ідентифікація та групофікація – це дослідницькі процеси, структура яких
поєднує одні й ті ж етапи: 1) огляд об’єктів; 2) роздільне дослідження;
3) експериментальне дослідження; 4) порівняльне дослідження; 5)
оцінювання результатів порівняння та обґрунтування висновків.

„ Огляд об’єктів – це дослідження з метою встановлення відповідності Іх
ознак і властивостей опису у постанові про призначення експертизи або

протоколі огляду місця події. У процесі огляду надані об’єкти
фотографують в упаковці і без неї.

Роздільне дослідження спрямоване на окреме дослідження ототожнюваного
(того, що ідентифікується) і ототожнюючого (того, що ідентифікує)
об’єктів, окрему їх фіксацію, виявлення, закріплення і встановлення
сукупності ознак та властивостей спочатку об’єкта, який ототожнюється,
що дозволяє його індивідуалізувати за характером його відображення в
ототожнюваних об’єктах. Під час такого дослідження встановлюється
механізм взаємодії і утворення ознак як на ототожнюваному, так і на
ототожнюючому ‘ ^ об’єктах, зокрема визначається вид руху – фізичний,
механічний, біологічний, а також енергія слідоутворення (кінетична,
теплова, магнітна, електрична).

Виявлені ознаки та властивості оцінюються, визначаються їх стійкість,
незалежність, ідентифікаційна значущість. Повнота виявлених ознак
забезпечується дослідженням усього ідентифікаційного поля об’єкта. Для
фіксації виявлених ознак їх фотографують – великомасштабною макрозйомкою
або мікроскопічним методом, кожний окремо, а сформовану сукупність при
можливості в цілому.

Експериментальне дослідження має на меті отримати властивості і ознаки
ототожнюваного (відображуваного) об’єкта у формах, які задовольняють
процес порівняльного дослідження. Наприклад, сліди бойка і зачіпа викиду
відтворюються при експериментальній стрільбі з ототожнюваної зброї. Для
отримання деяких експериментальних слідів, наприклад каналу ствола
гладко-; ствольної зброї, сконструйовані спеціальні пристрої та
устаткування, а для’ отримання слідів ковзання – прилад «Трасограф».
Таким чином, при експе*’ риментальному дослідженні одержують ознаки
ототожнюваного об’єкта у зі-ставлюваних срормах для порівняльного
дослідження.

Суть експериментального дослідження полягає не тільки в отриманні
зіставлюваних зразків для порівняльного дослідження, але й у виявленні,
фікса-1 ції та уявленні внутрішніх властивостей ідентифіковуваного
об’єкта та їх відоб-і ражень у ідентифікуючому. Особливо це необхідно
при дослідженні сипких»| рідких і газоподібних речовин, а також частин
цілого, які втратили конформні ність лінії розчленування. У подібних
випадках використовуються мікроскопМ ні, люмінесцентні, спектро- і
хроматофасрічні, а також інші методи встанов*| лення якісно-кількісного
складу зразків, сталості їхніх властивостей, корвля*-| ційної
залежності.

Порівняльне дослідження спрямоване на встановлення ступеня збіж-І ності
ознак ототожнюваного об’єкта, зафіксованих в ідентифікуючих об’єктах.]
Порівняння відбувається за трьома способами: зіставлення, суміщення та
накладення.

Зіставлення – це розміщення поряд порівнюваних об’єктів так,.щоб_І на
було одночасно спостерігати їх ознаки. Воно відбувається шляхом
середнього зіставлення ознак ототожнюваного об’єкта з ознаками ототои
ючих об’єктів або шляхом проектування порівнювальних ознак на один екра
або розміщення їх в одному полі мікроскопа.

Суміщення – це розташування в одному полі порівнюваних об’єктів так, щоб
ознаки одного складали продовження ознак іншого. Цей прийом найчастіше
застосовується для порівняння слідів ковзання, що становить собою
чергування борозенок і валиків. Суміщення можна виконувати шляхом
розрізу порівнюваних зображень ознак за однаковими лініями та поєднання
розрізаних частин за збіжними ознаками. З цією метою використовують
спеціальні прилади – порівняльні мікроскопи (МСК-1, МС-51).

Накладення – це встановлення контакту між порівнюваними об’єктами так,
щоб їх можна було спостерігати у світлі, яке проходить «наскрізь». Для
цього загальне зображення об’єктів переносять на прозорий матеріал
(скло, плівку), а потім, суміщуючи їх один з одним, досліджують їхні
форми, розміри та розташування ознак у світлі, яке проходить. Так,
встановлюють дописи та вставки на окремих документах, виконаних за
допомогою копіювального паперу в одну закладку. Для застосування цього
способу в експертній практиці сконструйований спеціальний прилад
оптичного накладення (ПОН).

У методиці ідентифікаційного-дослідження ознак і властивостей
порівнювання об’єктів у зіставлюваних формах та станах є головною умовою
об’єктивності дослідження та обґрунтованості висновків. Виходячи з
цього, до порівнюваного матеріалу пред’являються такі вимоги:

1). Зразки повинні бути отримані на однаковому або схожому з матеріалом
ототожнюваного об’єкта копіювальному матеріалі.

2). Порівнювані об’єкти повинні бути зафіксовані в одному масштабі,
ракурсі при однаковому освітленні.

3). Вираження порівнюваних ознак повинне мати однаковий рівень
деталізації (мікроскопічний, макроскопічний, молекулярний, генний).

4). Збіжні ознаки повинні виявляти однакові результати при різних
прийомах і засобах порівняння. Виконання наведених вимог до порівнюваних
об’єктів забезпечує об’єктивність оцінки результатів порівняння та
вірогідність зроблених висновків.

Оцінка результатів порівняння та формування висновків – це логічна
діяльність, яка полягає у співвіднесенні результатів дослідження з
походженням порівнюваних об’єктів, подією випадку, механізмом утворення
відображень. Збіжні ознаки оцінюються нарізно й у сукупності, передусім,
із позиції достатності подання ідентифікаційного поля ототожнюваного
об’єкта. Порівнюється якість та кількість збіжних ознак і таких, що
розрізняються, пояснюється їх походження. Після цього сформована
сукупність оцінюється як неповторна, з’ясовується та пояснюється вплив
на її індивідуальність об’єктів, що Розрізняються, і робиться висновок,
що сукупність індивідуальна.

Таким чином, при оцінюванні збіжності або відмінності ознак формується
внутрішнє переконання про неповторність збіжного комплексу ознак, а на
його основі – висновок про тотожність або відмінність, вид, рід, клас
об’єкта в процесі криміналістичної ідентифікації. У разі групосрікації
робиться висновок про схожість, однорідність або загальне джерело
походження.

Розділ III

ОСНОВИ ТЕОРІЇ МЕХАНІЗМУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

(злочинна діяльність як об’єкт

криміналістичного дослідження)

Глава 5

КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ МЕХАНІЗМУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття діяльності та її види

Діяльність – категорія соціальна. У тлумачних словниках її
інтерпретують, як «спосіб буття людини у світі, здатність її вносити
зміни в дійсність».1 Отже, поняття «діяльність» обумовлене обов’язковою
присутністю суб’єкта і його здатністю існувати в суспільстві, оскільки
існування відображає «спосіб буття», тобто певну діяльність людини щодо
самозабезпечення життєдіяльності.

Діяльність має соціально-перетворюючу направленість, вона пов’язана зі
здатністю людини до вироблення цілеспрямованих змін в матеріальному се-*
і редовищі. Зміни як результат людської діяльності охоплюють широке
поняття, • яке зачіпає перетворення в різних сферах суспільної
(духовної) і матеріальної діяльності. Приміром, це зміни у певній
державній структурі, комерційній організації, виробничій технології
тощо. Такі зміни дають можливість побачити’ сліди в широкому розумінні,
оскільки вони виникають в результаті людської діяльності. Різні юридичні
науки вивчають сліди-зміни як наслідки злочинної’ діяльності. Саме
криміналістика вивчає головним чином наслідки людської. | діяльності у
вигляді матеріальних та ідеальних відображень. На цій підставі механізм
діяльності, її види і структура відіграють не останню роль при пК?
знанні подій злочину, встановленні його учасників та інших обставин.
*|

Структура соціальної діяльності містить: а) суб’єкт з його потребами^,
б) мету, у відповідності з якою суб’єкт перетворює предмет; в) об’єкт,
на як спрямована діяльність; г) засоби реалізації мети; д) результат
діяльності.

ДіяльністьІ – це здійснення суб’єктом певної срїзичної або інтелектуаль
роботи. В теорії економіки зазначається, що цілеспрямована діяльність
людйЦ ни, скерована на створення за допомогою знарядь виробництва
матеріальну і духовних цінностей.

У структурі діяльності необхідно розрізняти дві грані: теоретичну і
практичу ну. Суть теоретичної полягає у визначенні суб’єктом мети
діяльності, коли І * створює ідеальний образ бажаного результату, згідно
з яким перетвс

1 Див • Українська Радянська Енциклопедія- К., 1980 – Т. З – С. 323.

об’єкт діяльності. Але не завжди ідея суб’єкта може бути здійснена. Тому
практична грань діяльності, тобто реальна праця щодо перетворення
об’єкта у відповідності до бажаного результату, є ведучою. Таким чином,
сутність теорії і практики втілюється в практичну діяльність.

Працедіяльність – це різновидність соціальної діяльності, вид і характер
якої визначаються практичними потребами людини. Отже, всяка діяльність
має цілеспрямований характер, який відповідає намірам суб’єкта
діяльності або особи, яка її організує. У кримінальному праві визначені
організатор і виконавець злочину.

Залежно від потреб суспільства існують такі види соціальної діяльності:
духовна, матеріальна, виробнича, трудова і нетрудова та різні її
підвиди. Так, серед духовної розрізняють просвітительську, літературну,
суспільну.

§ 2. Злочин як суспільне небезпечне діяння

Теорія пізнання складає теоретичний фундамент методології окремих наук.
Сучасне вчення про методологіюЧІауки криміналістики зазвичай називають
загальною теорією, зміст якої вміщує систему принципів, теоретичних
концепцій, методів і зв’язків, термінів і понять, учення про
закономірності виникнення, збирання, дослідження, оцінки, використання
доказів, теорію механізму вчинення злочину та інших часткових учень.

Методологія криміналістики є відбитком сучасного стану і досягнень
суспільних і природничих наук, що веде до появи в її структурі нових
методів і засобів пізнання, нових підходів як в криміналістиці, так і в
юридичних науках в цілому. Так виникли системний, системно-структурний,
інформаційний, ситуаційний, алгоритмічний та інші підходи в методиці
дослідження. Серед них особливе місце належить діяльнісному підходу.

У криміналістиці діяльнісний підхід означає дослідження об’єктів, подій
та дій в аспекті специфіки діяльності суб’єкта. Криміналістика не
досліджує правової сторони злочину, а вивчає технічні засоби і методи
виявлення і використання джерел інформації для доказування наслідків
злочину, тобто слідів злочину. Криміналіста, фахівця насамперед
цікавлять сліди, знайдені на місці злочину, який механізм їхнього
утворення, яким чином і як давно вони залишені, як діяв суб’єкт при
досягненні поставленої мети, а також обставини вчинення злочину.

Все більшого методологічного значення набувають теоретичне дослідження
проблем кримінальної і криміналістичної діяльності (В. П. Бахін, В. С.
Кузь-мичов, 3.1. Кірсанов), теорія механізму вчинення злочину (Р. С.
Бєлкін, В. К. Ли-сиченко, М. С. Карпов), теорія криміналістичної
діагностики і прогностики (П. Д. Біленчук, Ю. Г. Корухов, В. А.
Журавель), криміналістична теорія спілкування (В. Е. Коновалова, В. Г.
Лукашевич), теорія логіко-математичного забезпечення процесу
розслідування (Н. І. Клименко, В. К. Лисиченко, А. 0. Фр-кіна, В. А.
Образцов), теорія правової і криміналістичної інформатики (П. Д.
Біленчук, В. Д. Гавловський, Р. А. Калюжний, В. Г. Хахановський), теорія
інформаційного забезпечення процесу розслідування (В. В. Бірюков, І. О.
Ієрусалі-мов, М. Я. Швець) тощо. Все це стверджує, що діяльнісний підхід
у методоло-

гії криміналістики є перспективним напрямком, який забезпечує сучасний
рівень стану науки криміналістики.

Діяльнісний підхід інтегрує засоби дослідження для пізнання характеру
взаємодій суб’єкта з матеріальним середовищем, в залежності від нього
виникають сліди злочину. Виявлення, фіксування, дослідження матеріальних
та ідеальних слідів доцільно вивчати у світлі діяльності суб’єкта
злочину.

У методиці розслідування злочинів діяльнісний підхід пов’язаний з
історичним, який має на меті поетапне вивчення діяльності і розвитку
суб’єкта. Включаючи при цьому виникнення злочинного наміру; розвиток і
формування мети; складання плану і моделі бажаного результату;
дослідження фізичної реалізації мети, інакше кажучи, власне самої
злочинної діяльності.

Діяльнісний підхід пов’язаний з інформаційним, оскільки засоби
криміналістичної техніки і тактики під час їхньої реалізації виконують
функції збирання, дослідження і використання доказів у кримінальному
судочинстві. Внаслідок цього однією зі сторін процесу розслідування є
інформаційно-пізнавальна функція, в основі якої лежить діяльність
суб’єктів кримінального процесу.

Зрештою, у криміналістиці діяльнісний підхід зумовлений суттю і поняттям
злочину у кримінальному праві. Злочин – це передбачене кримінальним
законом небезпечне діяння, що посягає на суспільний устрій та його
економічну основу, приватну власність, конституційні права і свободи
громадян, а також інші діяння, що посягають на суспільний правопорядок і
громадську безпеку. Згідно закону злочином визнається передбачене
Кримінальним кодексом України (2001 р.) суспільне небезпечне винне
діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Суть злочину як суспільне небезпечного діяння (або бездіяння) полягає у
фізичній дії суб’єкта, внаслідок якої в оточуючому середовищі виникають
зміни, а також кінцевий продукт – корисний або некорисний і соціальне)
небезпечний для суспільства. З цього, злочин – це завжди діяльність
суб’єктів між собою і матеріальним середовищем, завжди взаємодія
матеріальних та ідеальних слідів.

§ 3. Структура злочинної діяльності і криміналістична характеристика її
елементів

У спеціальній літературі злочинна діяльність тлумачиться як різновид
соціальної. Кримінальне законодавство передбачає відповідальність за
суспільне небезпечне діяння, діяльність (бездіяльність), результати якої
можуть мати ознаки адміністративних, цивільних, фінансових
правопорушень. Тому не всяка протиправна діяльність є злочинною.
Злочинна діяльність – це посягання особи на об’єкти кримінально-правової
охорони і об’єктивні умови, пов’язані з ними. Через це, діяльність
становить собою акт зовнішньої дії суб’єкта. Тому ознаки діяльності, які
складають об’єктивну сторону злочину,- місце, час, спосіб діяння,
вимірювання матеріальної обстановки, в якій відбувалося злочинне діяння,
знаходяться як би на поверхні і передусім потрапляють в поле зору
слідчого на місці події.

Разом з тим діяльність як зовнішньодинамічний вияв особи не можна

порівнювати з простим фізичним актом руху тіла людини (тілорухом).
Діяння складається з послідовних рухів, результати яких, як правило,
усвідомлені і відповідають поставленій меті. Скажімо, щоб зробити
постріл зі зброї, треба виконати декілька операцій: дослати патрон у
патронник, звести курок, прицілитись, натиснути на спусковий крючок.
Проте це тільки частина руху, в діяльності їх значно більше, оскільки
все складне дискретно. Звідси всякий рух треба розглядати як складне
явище. Щоб пізнати будь-яку діяльність, тим більше побачити в ній ознаки
злочину, треба її розділити на прості елементи руху. Виділення їх є
одним із логічних прийомів розкриття структури діяльності та пізнання її
суті.

Злочинна діяльність – це система обдуманих дій (бездій) суб’єкта, які
викликають зміни в матеріальному середовищі (природі, суспільстві), і
вважаються суспільне небезпечними, винними і кримінальне караними.

Структура злочинної діяльності складається-здаких елементів:

Суб’єкт оікхдюи ІІІдІ шинки,

вчинення і приховування злочину ^ Засоби

ДІЯЛЬНОСТІ І Іредмет злочинної діяльності Сліди злочину

Суб’єкт злочинної діяльності – фізична особа, здатна діяти, вступати у
взаємодію, проводити роботу і таким чином відображати себе. Суб’єкт
злочину не просто фізична особа, він має бути осудним, усвідомлювати
свої дії, вміти визначати мету, складати план її реалізації, мати
відповідний вік.

Способи підготовки, вчинення, приховування злочину. У криміналістиці
найбільш дослідженими є способи вчинення злочину. Узагальнення сучасної
практики показує, що при вчиненні злочинів особливо в сфері економіки
присутні три елементи – підготовка до злочину (розвідка, підбір засобів
(зброї і т. п.)), безпосереднє вчинення злочину і, насамкінець,
приховування слідів вчинення злочину (свідків, майна і т. п.).

Засоби злочинної дальності

У соціальній діяльності засоби дістали назву знарядь праці. Це предмети,
інструменти, механізми та їхні системи; тварини і живі істоти; речовини
природного і синтетичного походження, які суб’єкт вміщує між собою і
предметом праці для досягнення поставленої мети.

У структурі злочинної діяльності засоби вчинення злочину – це засоби
«праці» злочинця, до яких належать не тільки матеріальні предмети, але й
не матеріальні діяння, слова, мімічні рухи тощо. Знаряддя праці бувають
пристосованими предметами та приладами, за допомогою яких виконується
певна робота або ж дія (машина, інструмент, транспорт і т. д.) і не
пристосованими (палка, камінь тощо).

Пристосовані засоби вчинення злочину на початку розвитку криміналістики
називали «злодійськими інструментами», на відміну від інструментів
столярних, слюсарних, які, проте, можуть використовуватись для вчинення
злочину, але які не можна назвати знаряддям учинення злочину.

Здійснюючи свою мету, злочинець діє на об’єкти посягання різними
предметами, в тому числі і знаряддям праці, перетворюючи їх на засоби
вчинення

злочину, але не знаряддя (як це інколи буває). Такі звичайні речі, як
кухонний ніж, стамеска, сокира називають знаряддям убивства, хоч це
предмети інші за призначенням.

Розслідування багатьох злочинів розпочинається саме із виявлення засобів
учинення злочину, якщо вони залишені на місці події.

Предмет злочинної діяльності можна інтерпретувати як природне середовище
людини, оскільки діяльність – це спосіб її буття, її здатність вноситих
зміни в дійсність. Тому природа є «універсальним» предметом всякої
діяльності, в тому числі й злочинної.

Щодо криміналістики, то предмет злочинної діяльності (предмет злочину)
можна уявити як кінцевий продукт, результат протиправної діяльності
суб’єкта, перед яким опиняється слідчий на стадії порушення кримінальної
справи.

Предмет злочинної діяльності треба відрізняти від такого
кримінально-правового поняття, як «предмет злочину». Останній
знаходиться у сфері суспільних відносин. Предмет злочинної діяльності –
це об’єкт, з яким безпосередньо взаємодіє суб’єкт, але сам об’єкт (як
самосприй маючий) не завжди є предметом злочину. При убивстві,
зґвалтуванні, заподіянні тілесних ушкоджень предметом безпосередньої
злочинної діяльності є фізичне тіло людини, тим часом як предметом
злочину – життя, здоров’я і честь фомадянина.

Предмет злочинної діяльності і взаємодіючі з ним об’єкти утворюють
ба-гатокомплексну систему. Якщо змінити властивості одного елемента
системи, то в ній порушиться весь характер відносин. У зв’язку з цим
законодавець у ряді випадків прямо вказує на предмет злочину, наприклад,
контрабанди. Це – товари, історичні і культурні цінності, отруйні,
сильнодіючі, радіоактивні, вибухові речовини і таке інше.

Предмет злочинної діяльності і предмет злочинного посягання відрізняють
від предмета злочину і засобів учинення злочину. Якщо предмет злочинної
діяльності може бути предметом злочину, то знаряддя і засоби вчинення
злочину знаходяться поза сферою суспільних відносин і такими не
являються. Разом з тим застосування деяких з них під час вчинення
злочину, приміром, вогнепальної і холодної зброї, становить собою
кваліфікуючу ознаку, а виготовлення, зберігання, збування деяких засобів
учинення злочину складають самостійний склад злочину.

Таким чином, предмет злочинної діяльності у криміналістичній
інтерпретації це фізичне тіло органічного або неорганічного походження,
яке перебуває у твердому, сипучому, рідкому і газоподібному стані, і
зазнає на собі безпосередній вплив суб’єкта злочину та відображає його
механізм.

сліди злочинної діяльності, або сліди, розглядаються в трьох планах:
глобальному, загальному і частковому. В глобальному – це зміни у
природній сфері і суспільстві, внесені суб’єктом злочинної діяльності.
Вони становлять собою матеріальні та ідеальні відбитки, наприклад, сліди
екологічного злочину. Характер глобальних слідів залежить від багатьох
сракторів, соціальних умов і обставин. Щодо загального аспекту, то
глобальні сліди потрібно розглядати як продукт соціальної діяльності
взагалі і злочинної зокрема. У частковому аспекті, особливо в
трасологічному, сліди злочинної діяльності є результатом контактної
взаємодії слідоутворюючого предмета з матеріальним середовищем.

Сліди злочинної діяльності – це явні і неявні зміни, які призводять до
порушень функцій людини, речей і відношень між ними. Більшість явних
слідів одержується під час проведення огляду місця події, на підставі
яких слідчим приймаються процесуальні рішення. Сліди злочинної
діяльності одночасно можуть бути предметом злочину і безпосередньо
предметом посягання, але переважно вони знаходяться поза сферою
суспільних відносин. Це предмети матеріального середовища, в якому
відбувається злочинна діяльність.

Ось така структура злочинної діяльності і криміналістична сутність її
елементів.

Глава 6 /

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ТЕОрІЇМЕХАНІЗМУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Механізм відображення слідів учинення злочину

Відображення – фундаментальне срілософське поняття і є загальною
властивістю матерії. Воно притаманне всім об’єктам живої і неживої
природи. Злочин – це специфічна діяльність суб’єкта в матеріальному
середовищі. Тому її об’єкти, перебуваючи в орбіті подій злочину,
відображають злочин і його суб’єктів.

Розкриваючи сутність відображення, його завжди пов’язують із взаємодією
і повторенням, з внутрішньою здатністю матеріальних об’єктів
пристосовуватись до дій і відповідним чином реагувати на них (В. Г.
Афанасьєв). Результатом такого реагування і пристосування об’єктів, що
взаємодіють, є сліди-відображення, характер яких обумовлений їхнім
рівнем організації. Все-загальна властивість матерії полягає в тому, що
в конкретних умовах одна матеріальна система відтворена в специфічній
формі сторони другої системи, взаємодіючи з нею. Результат цього процесу
відтворення – «відбиток», фіксуючий особливості явища, яке
відображається.1

За формою і глибиною відтворення розпізнають відображення в живій і
неживій природі та в суспільстві. Однак для кожної форми загальною
закономірністю є те, що виникле відображення-слід є другим щодо
предмета, яким відображається, і подібне до нього.

V неживій природі процес відображення відносно простий і завершується
утворенням матеріальних слідів, наприклад, рук, ніг, транспортних
засобів, які є відтворенням ознак самоутворюючого об’єкта в особливостях
слідосприй-маючого. Таке відображення інколи називають «пасивним», а
результати його – елементарними слідами-відображеннями.

V живій природі відображення складніше, форми його неоднакові і залежать
від рівня розвитку живих організмів. Найдосконалішим є відображення

1 Див.: Українська Сучасна Енциклопедія- К., 1982- Т. 8 – С. 25.

людиною, яка наділена пам’яттю, свідомістю і мисленням. Таке
відображення називають психічним, це складний процес взаємодії людей між
собою і матеріальною дійсністю. Процес взаємодії відбувається на
чуттєвому (органолептичному) рівні. Всі відчуття, які виникають у
зв’язку із взаємодією, перетворю- = ються в пам’яті людини на
суб’єктивні образи об’єктивного світу. При цьому чуттєве і раціональне
відображення виконують роль «інструментів» для вилучення і переробки
інформації із матеріальних джерел при переході від живого до
абстрактного мислення і від нього до практики (В. І. Ленін).
\

Чуттєве відображення викликає формування мислячого (ідеального) об-І
разу як джерела криміналістичної інформації. В цьому плані розслідування
можна інтерпретувати як процес відображення на рівні людської свідомості
ідеальних і матеріальних слідів злочину. Слідчий, дізнавач, суддя
починають І пізнання злочину з живого споглядання матеріальних змін в
оточуючому се-1 редовищі і виявлення в цих змінах ознак складу злочину.

Дійсно, слідчий під час огляду місця події відображає сліди вимірювань,
і оцінює їх, складає єдину картину події злочину. Під час допиту
потерпілого і або свідка-очевидця слідчий відображає у свідомості подію
злочину, транс-І формує Ті в форму для доказування, наприклад, фіксує в
протоколі, складає! суб’єктивний портрет і схему місця події, тобто
закріплює їх матеріально.

У процесі відображення беруть участь три об’єкти: відображуваний
доутворюючий), відображуючий (спідосприймаючий), в результаті чого
вини-, кає відображення-слід.

Відображуваний об’єкт – це звичайна реальність у конкретний моменті
часу, як то: люди, події, явща, факти, моменти часу, речі, відносини,
твари-1 ни, машини та інструменти. Він взаємодіючий і, як правило, є
причиною вплмЦ ву і слідоутворення; він сам джерело енергії взаємодії чи
отримує її від іншого ч джерела.

Відображуючий об’єкт – це будь-яке матеріальне тіло живої і не» природи,
який під час взаємодії змінює свої зовнішні ознаки і внутрішні влао-|
тиврсті, відтворює (копіює) властивості слідоутворюючого об’єкта. Це всі
теріальні тіла, які перебувають у агресивному стані.

Відображення – це результат процесу відбиття, сліди в широкому мінні
(матеріальні та ідеальні). У неживій природі відображення – це слід
механічної, електричної, фізичної, хімічної, та іншої взаємодії (сліди
ва””1 знаряддя злому, транспорту, короткого замикання, вибуху,
радіоактивн тощо). Механізм дії відображення опосередкований об’єктами
взаємодії енергією взаємодії. Головним чином слід відображає зміни
слідосприймаю1 го об’єкта (відображуючого). Однак відображення може бути
утворено за І хунок третього об’єкта, наприклад, речовини, яка є на
одному із взаємоді1 об’єктів (кров на руці, фарба на знарядді злому). У
цьому разі слідовідо* ження і слідоутворюючий об’єкт – різні предмети.
Слідосприймаючий об’єкті цьому випадку має назву носія сліду на відміну
від самого сліду, який відокремити від носія.

Відображення може виникнути внаслідок проміжного об’єкта, який знг
диться між відображуваним і відображуючим об’єктами, наприклад,

газоподібне, сипуче середовище. Такі матеріальні проміжні об’єкти
називаються каналами зв’язку процесу відображення, каналом передачі
інформації від слідоутворюючого об’єкта до слідосприймаючого (так
передаються звукові сліди, оптичні сигнали). Слідом-відображенням у
даній процедурі є проміжний об’єкт, його енергетичний стан у визначений
момент часу.

Відображення людини проходить на рівні суспільної свідомості, тут
сліда-ми-відображеннями є уявні образи – «сліди пам’яті», що виникають у
свідомості людини, яка думає. У зв’язку з цим утворення слідів пам’яті
не можна зводити лише до механічного копіювання або переносу інформації.
Досі цей процес не можна вважати пізнаним до кінця. В ньому залишається
ще багато білих плям, які потребують наукового вивчення. /

Таким чином, методологічну роль теорії відображення як всезагальної
властивості матерії для науки криміналістики взагалі і теорії механізму
вчинення злочину зокрема можна сформулювати так:

По-перше, усезагальна властивість матерії відображення дозволяє події
злочину інтерпретувати як процес відображення і слідоутворення. Якщо
існують події в дійсності або існували в минулому, то обов’язково мають
бути відо-браження-сліди. Останнє збільшує число джерел інформації,
існують не тільки традиційно тверді носії інформації, але й сипучі,
рідкі, газоподібні і т. п.

По-друге, положення теорії відображення про те, що слід-відображення не
може існувати окремо від відображуючого об’єкта, в судово-слідчому
процесі визначає кінцеву мету дослідження. Практично це означає: якщо є
слід, то обов’язково повинен бути предмет, який його залишив.

По-третє, положення теорії відображення про те, що відображуване існує
незалежно від відображуючого, орієнтує слідчого на те, що ступінь
копіювання слідоутворюючого об’єкта, повнота передач його рельєфу
залежить тільки від матеріалу контактуючих об’єктів і механізму
взаємодії, але не залежить від суб’єкта дії. Останній, в силу своїх
професійних знань і процесуального стану, може одержувати із джерела
більше або менше інформації’, але кількість відображуваної первинної
інформації залишається незмінною. Тому, використання однакових засобів
дослідження одного і того самого джерела дозволяє одержувати однозначні
результати і таким чином перевіряти обґрунтованість раніше проведених
досліджень.

§ 2. Криміналістична характеристика видів взаємодії у структурі
механізму вчинення злочину

Взаємодія між двома об’єктами становить поодинокий акт відображення і
утворення слідів відображення. Злочинна діяльність – це довгий ланцюг
взаємодій: людей, тварин, організмів і неживих тіл. У свою чергу, під
час взаємодії ^виявляється один або декілька видів рухів. Візьмемо,
приміром, механічний рух, який створює уявлення про переміщення
предметів на місці події; хімічний викликає утворення кіпті, іржі,
слідів горіння тощо.

При взаємодії об’єкти обмінюються енергією (механічною, хімічною, елек-

тричною і т. п.), необхідною для слідоутворення, тобто виконання певної
роботи. За кількістю видів рухів, що беруть участь у взаємодії, останні
ділять на прості та складні, опосередковані та безпосередні, контактні
та безконтактні.

Взаємодія вважається простою, якщо в основі слідоутворення лежить один
вид руху, більшість слідів у трасології утворюється при одному виді ру-‘
ху – механічному.

Складною називається взаємодія, коли у слідоутворенні бере участь
декілька видів рухів. Як, наприклад, при короткому замиканні електричних
проводів під час пожежі. Через падіння перекриття (механічний рух)
проводи,, вступають у контакт, потім виникає електрична взаємодія, тобто
відбувається! плавлення металу на місці контакту, а закінчується
хімічною взаємодією -] утворенням окису міді.

Основні види рухів матерії були названі Ф. Енгельсом, а саме: психічний]
(різновидність суспільного), механічний, фізичний, хімічний і
біологічний.

Психічний рух – це вища і складна срорма взаємодії і зв’язку, яка
виникає] при вчиненні злочину між суб’єктами та матеріальним середовищем
органіч-] ного і неорганічного походження. Скажімо, погроза убивством,
висловленг потерпілому, психічне насильство, створення психологічного
контакту пє. вербальними слідчими діями та ін. Психічна взаємодія
суб’єкта з предметом! неживої природи викликає формування нового знання
і суб’єктивного образу.

Механічний рух – це переміщення тіл у просторі. Це найбільш очеви .
срорма руху, в якому беруть участь будь-які об’єкти живої і неживої
природа! Всяке переміщення предметів обстановки становить собою слід,
який змінк відношення речей та їхні зв’язки. Зникнення предмета або
поява нового слід-предмет, наприклад, залишений злочинцем на місці
вчинення злочину! Сліди механічного походження майже завжди явні. Разом
з тим є велика кіль кість слідів механічного походження, які існують на
межі видимого або зовеш невидимого. Наприклад, сліди металізації,
запахові сліди, сліди звуку, елі; мікрочасток і мікрооб’єктів тощо.

Фізичний рух здійснюється на молекулярному або атомарному ріє У світі
сучасних поглядів ці процеси супроводжуються тепловими, магнітник
електричними, радіоактивними змінами у структурі взаємодіючих об’єктів,
у своїй більшості залишаються невидимими. У криміналістичних досліF нях
найчастіше використовуються термічні, електричні, радіоактивні сліди.

Хімічний рух відбувається на молекулярному рівні з виділенням вбиранням
енергії, при цьому проходить перетворення взаємодіючих об’є в третю –
нову речовину. Хімічна взаємодія приводить до утворення слідів | новими
ознаками, які відрізняються від тих, які мають взаємодіючі об’е
Криміналістичне дослідження слідів хімічної взаємодії дозволяє
встановлюва ти вид і ознаки взаємодіючих речовин (предметів), які
існували до конта Так по слідах кіптю визначають вид пороху – димний або
бездимний чи Щ лена інша речовина.

Біологічний рух – це фізіологічні процеси в живих організмах, рослина
мікроорганізмах, внаслідок якого відбуваються процеси регуляції, росту,
І рації, відмирання та розклад тканин. Стосовно до події злочину дослі/:

механізму біологічного руху дозволяє встановити час виникнення та
зникнення слідів, а отже, давність настання смерті, поховання та ін. У
наш час виник новий напрям у судовій експертизі, який розв’язує саме ці
питання. Сліди біологічного походження мають велике значення під час
розслідування злочинів.

Рекомендована література Підручники

Аверьянова Т, В., Белкин Р. С., Корухов Ю. Г, Россинская Е. Р.
КримиІ|Іалисти-ка- Москва, 1999.
\

Андреев Й. С., Грамович Г. Й., Порубов Н. Й. Криминалистика.- Минск,
1997.

Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування
злочинів / За ред. В. Ю. Шепітька.- Харків, 1998.

Радянська криміналістика / За ред. В. П. Колмакова.- Київ, 1973.

Салтевський М. В. Криміналістика. Підручник.-Харків, 1999.

Советская криминалистика. Методика расследования отдельньїх видов
преступ-лений / Под ред. В. К. Лисиченко.- Киев, 1988.

Монографії, лекції, навчальні посібники

Бахин В. П., Карпов Н. С. Преступная деятельность как обьект
фиминалистичес-кого изучения.- Киев, 1999.

Бахин В. П. Следственная практика: проблеми изучения й
совершенствования-Киев, 1991.

Біленчук П. Д. Процесуальні та фиміналістичні проблеми дослідження
обвинуваченого-Київ, 1999.

Гончаренко В. Й., Бергер В. Е. Криминалистика й криминалистм- Киев,
1989.

Гросс Г. Руководство для судебньїх следователей как система
криминалистики.-СПб, 1908.

ІщенкоА. В. Методологічні проблеми криміналістики.- Київ, 1997.

Клименко Н. Й. Криминалистика как наука.- Киев, 1997.

Кпименко Н. Й., Биленчук П. Д. Логико-математические й кибернетические
методи в криминалистика- Киев, 1988.

Лисиченко В. К. Использование данньїх естественньїх й технических наук в
след-ственной й судебной практике.- Киев, 1979.

Матусовский Г. А. Криминалистика в системе научньїх знаний.- Харьков,
1976.

Михеенко М. М. Доказьівание в советском уголовном судопроизводстве.-
Киев, 1984.

Поетика Й. В. Раскрьітие й расследование преступлений в европейских
социали-стических странах: криминалистические й организационньїе
проблеми.- Одесса, 1988.

Сегай М. Я. Методолотия судебной идентификации.- Киев, 1970.

Сегай М. Я., Стринжа В. К. Судебная експертиза материальньїх
следов-отобра-жений (проблеми методологии).- Киев, 1997.

Шепітько В. Ю. Російсько-уфаїнський словник з фиміналістики.- Київ,
2001.

КРИМІНАЛІСТИЧНА ТЕХНІКА (методи, засоби, технологи)

Розділ IV

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ І ТЕХНОЛОГІЇ

Глава 7

НАУКОВІ ОСНОВИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ І ТЕХНОЛОГІЇ

§ 1. Поняття, завдання і джерела криміналістичної техніки та технологи

У науці криміналістиці поняття «криміналістична техніка» виникло як
сукупність технічних пристроїв, пристосувань і матеріалів, що
використовуються для виявлення, фіксації і дослідження матеріальних
джерел інформації. Основою виникнення і застосування технічних засобів є
досятення природничих і технічних наук, головним чином, фізики, хімії,
біології, методи і засоби яких першими потрапили до практики
розслідування злочинів. Методи і засоби природничих наук застосовували
для вирішення вузьких завдань криміналістики, таким чином виникали
засоби і методи дослідження речових джерел інформації, що мають
специфічну криміналістичну спрямованість. Так виникло поняття
«криміналістична техніка», яке стали розглядати не тільки як сукупність
технічних засобів (приладів, інструментів, пристроїв і матеріалів), що
використовуються для розкриття злочинів, але й як систему прийомів і
методів ефективного застосування технічних засобів, як систему
теоретичних положень, утворюючих розділ науки криміналістики –
«Криміналістична техніка». Таке двоєдине поняття криміналістичної
техніки збереглося до цього часу і є найбільш прийнятим у
криміналістичній науці.

Таким чином, в науці криміналістиці склалася система концепцій,
теоретичних постулатів, технічних засобів, знання прийомів і методів, що
використовуються для виявлення, дослідження і використання слідів
злочину для його розкриття і встановлення винного. Такий розділ у
криміналістиці дістав назву «Криміналістична техніка», що має свої певні
завдання.

Поняття «криміналістична техніка» на сучасному етапі використовується
\/двох значеннях: 1) криміналістична техніка становить розділ науки
криміналістики; 2) криміналістичною технікою називають технічні засоби,
а також їхню сукупність, прийоми їхнього використання при розслідуванні
злочинів.

1) Криміналістична техніка як розділ науки – це сукупність наукових
положень та рекомендацій щодо застосування природничо-наукових методів і
технічних засобів при розкритті злочинів. Зрозуміло, що
природничо-наукові методи та технічні засоби є тільки основою для їх
модернізації стосовно до спеціальних завдань виявлення, збирання й
дослідження доказів.

2) Криміналістична техніка у другому значенні – це сукупність (система)
спеціальних засобів і методів (у тому числі суспільно-наукових), які
використовуються для виявлення, фіксації, дослідження, оцінки та
використання доказів при розслідуванні злочинів.

Криміналістична техніка – розділ науки криміналістики, що становить
систему теоретичних положень (концепцій, теорій) і заснованих на них
технічних засобах і методах, застосованих для збирання, обробка,
дослідження, використання і подання джерел криміналістичної інформації
при розслідуванні і попередженні злочинів.

Завдання криміналістичної техніки такі:

1) конструювання технічних засобів і методе, що забезпечують введення в
процес доказів нових джерел криміналістичної інформації;

2) виявлення і вилучення матеріальних слідів злочину;

3) установлення механізму утворення слідів і причин взаємодії;

4) установлення властивостей, станів, групової належності і тотожності
об’єктів-джерел інформації;

5) обробка і використання криміналістичної інформації для розслідування
і попередження злочинів;

6) розробка прийомів і технічних засобів оцінки і подання
криміналістичної інформації в правоохоронній діяльності.

Джерела криміналістичної техніки:

а) чинне законодавство (кримінально-пррцесуальний закон та ін.);

б) потреби експертної, слідчої та судової практики;

в) досягнення природничих і технічних наук, які сприяють удосконаленню
існуючих, а також розробці та впровадженню нових методів і засобів
криміналістичної та спеціальної техніки і сучасних комп’ютерних та
інформаційних технологій.

§ 2. Система розділу криміналістики (криміналістична техніка)

V спеціальній літературі наводяться різні класифікації технічних
засобів, Що використовуються в правоохоронній діяльності. Віддають
перевагу поділу технічних засобів на змішаній основі: галузь наукового
знання, суб’єкт застосування і цільове призначення.

Засоби криміналістичної техніки – фото-, кінокамери, відео-, звукозапи-

суючі пристрої – широко використовуються в попередженні злочинів та
профілактичній діяльності органів дізнання, слідства та суду. Значну
роль вони відіграють в адміністративно-профілактичній діяльності, в
попередженні проступків і правопорушень. На основі криміналістичної
техніки розроблені різні спостережні пристрої та такі, що автоматично
реєструють ознаки злочинів і правопорушень (наприклад «Фара»,
«Фотоінспектор», засоби охоронної сигналізації). Спеціальні засоби при
спробі крадіжки можуть подавати звуковий радіосигнал до пульту
спостереження або відключати систему запалювання автомобіля. Телевізійні
та звукові системи спостереження, спеціальні електронні замки та багато
інших пристроїв розробляються не без допомоги криміналістів і є засобами
криміналістичної профілактики.

Методи збирання криміналістичної /нформац/7 технічними засобами
поділяють на:

– методи «польової» криміналістики, тобто такі, що використовують
слідчий, оперативні працівники для виявлення, фіксації та попереднього
дослідження матеріальних джерел інформації;

– науково-дослідні стаціонарні (лабораторні) методи, які експерти
використовують у провадженні судових експертиз та попередніх досліджень
за завданнями слідчого, суду або органу дізнання.

До методів «польової» криміналістики відносять судово-фотографічні
(панорамний, масштабний, сигналетичний, репродукційний, стереоскопічний,
великомасштабний, мікроскопічний, вимірювальний), а також методи
копіювання й моделювання слідів тощо.

Науково-дослідні методи – це фізичні, хімічні, біологічні, математичні,
кібернетичні тощо. Вони, як правило, потребують стаціонарних
лабораторних експертних досліджень (наприклад, спектральний аналіз,
хроматографія, електронна мікроскопія, рентгенографія та інші).

Основні засоби, які використовуються в криміналістичній техніці:

а) науково-технічні;

б) техніко-криміналістичні;

в) криміналістична техніка.

За галуззю наукового знання їх можна розділити на загальні і спеціальні.
Загальні – це технічні засоби, запозичені з інших галузей науки і
техніки, що застосовуються без будь-яких змін і вдосконалень. Наприклад,
використання транспортних засобів, різних інструментів (слюсарних,
столярних і т. ін.), засобів стільникового, провідникового і
радіозв’язку, фотокінотехніки, засобів відео- і звукозапису, голографії
мікроскопічної техніки, рентгенотехніки, джерел ультрафіолетового та
інфрачервоного випромінювання. Це – технічні засоби загального
призначення, їх не можна віднести до криміналістичних засобів, тому що
вони використовуються в різних науках. До спеціальних відносять засоби,
що є інструментами пізнання для будь-якої одної галузі знання чи
техніки. Для науки криміналістики – це спеціально розроблені прилади,
пристрої і пристосування, призначені для виявлення, фіксації і
дослідження джерел криміналістичної інформації в доказах у кримінальних
і цивільних справах. До таких засобів можна віднести йодні трубки,
магнітні пензлі, при-

лади для композиції суб’єктивних портретів, метричні лінійні
масштаби-ру-летки і т. ін.

Спеціальні технічні засоби, як правило, це прилади, виготовлені тільки
для вирішення криміналістичних завдань, чи прилади і засоби загального
призначення, в які внесені певні зміни, внаслідок яких прилади набули
нових функцій, що відповідають завданням криміналістики. Аналогічна
систематизація поділяється багатьма вченими (М. О. Селіванов, В. Я.
Колдін).

Інколи криміналістичну техніку класифікують за суб’єктом її
використання: слідча, експертна, оперативно-розшукова, техніка
працівника ДАІ, працівника відділу боротьби з економічними злочинами,
прокурора-криміналіста. Ця техніка, як правило, укомплектована до
спеціальних наборів, чемоданів, портфелів, сумок, пересувних
лабораторій.

Зараз існує уніфікований чемодан слідчого для огляду місця події, який
також використовується органом дізнання при провадженні першочергових
невідкладних слідчих дій у ході дізнання або попереднього слідства.
Пересувна криміналістична лабораторія (ПКЛ) (мал. 5) має комплекти
цільового призначення: спеціалізовані фотозасоби; чемодан для роботи зі
слідами рук, одорологічний чемодан для роботи з біологічними об’єктами,
аналітичні засоби – металошукачі «Іскра», «Пошук-1», «Блесна»,
портативна рент-геноустановка, чемодан для виготовлення зліпків з
об’ємних слідів на місці події.

Криміналістична пересувна лабораторія змонтована на базі автомобільного
шасі. Вона має сім відділів:

1) електронно-технічного обладнання;

2) засобів зв’язку та сигналізації;

3) фотолабораторії та фотовідділ;

Мал. 5. Пересувна криміналістична лабораторія

4) пристрої для виявлення, фіксації й попереднього дослідження доказів;

5) протипожежних засобів;

6) допоміжних технічних засобів;

7) спеціальних і санітарних засобів.

Зокрема, у відділі «Пристрої для виявлення, фіксації й попереднього
дослідження доказів» повинні бути відеомагнітосрон (магнітофон),
друкарська машинка, портативний комп’ютер, щупи, трали, портативний ЕОП,
ультрафіолетове джерело та інше.

Науково-технічні методи й засоби криміналістичної техніки застосовують
головним чином у слідчій і експертній практиці. Однак інколи деякі з них
може використовувати тільки слідчий (наприклад, огляд документів за
допомогою ультрафіолетового джерела, ЕОП, лазерного джерела «Спектр»).
Важливо, щоб об’єкт, який вивчає слідчий, залишався незмінним, адже
одержана інформація не набуде доказового значення, а для одержання
доказової необхідно призначити судову експертизу.

До технічних засобів наукового дослідження відносяться:

а) оптичні;

б) мікроскопічні;

в) джерела УФ, 14 та рентгенівських променів;

г) засоби спектрального аналізу;

д) засоби фізико-хімічних досліджень.

Методи експертних досліджень речових доказів нерідко називають згідно з
видом або засобом енергії, що використовується: фотографічні,
мікроскопічні, кольороподільні, вимірювальні, люмінесцентні,
спектральні, рентгенографічні, атомно-адсорбційні, електронно-графічні,
скануючі й тонельні. Останні використовуються при дослідженні об’єктів
на молекулярному та атомному рівнях.

Мікроскопічні методи дослідження відрізняються від органолептичних тим,
що тут використовуються засоби, які розширюють сприйняття людини
(зокрема, вдосконалюють зорові сприйняття). При цьому застосовують
оптичні та електронні мікроскопи. Перші мають роздільність до 2000, а
другі -більше мільйона, що дозволяє бачити навіть окремі атоми.
Об’єктами дослідження виступають мікрочастки, які людське око розрізнити
не може – структура поперечних зрізів лакофарбового покриття, склад і
структура металу, рослинні волокна, частки ґрунту, біологічних об’єктів
від людини або тварини. Результати мікроскопічного дослідження
відображаються на фотознімках, адже мікроскопи безпосередньо сполучені з
фото- та кінокамерами й вимірювальними засобами.

Вимірювальні методи використовують як найпростіші (лінійка, рулетка,
мікрометри, штангенциркулі, кутомірні пристрої тощо), так і складні
прилади (теодоліти, вимірювальні мікроскопи, спектрографи, вимірювальні
хррмато-графи, спектрометри тощо). Сучасне технічне обладнання для
якісно-кількісного дослідження речовини та їхньої структури майже все
забезпечене складними електронними пристроями, які дозволяють виводити
на екран дисплея дані аналізів об’єкта, що вивчається. У «польовій»
криміналістичній техніці останнім часом використовується вимірювальна
стереофотограмметрична

установка «8МК-120» для фотографування та накреслення планів
дорожньо-транспортних пригод.

Ультрафіолетові промені (УФП) невидимі для людського ока, вони
розташовані в електромагнітному спектрі за фіолетовими променями. УФП
поділяються на довгохвильові, середньохвильові та короткохвильові.
Основна властивість УФП – викликати люмінесценцію, у зв’язку з чим вони
є засобом люмінесцентного аналізу. УФП дозволяють відновлювати
витравлені, замиті тексти в документах, на тканинах та інших об’єктах,
диференціювати сипкі речовини (ґрунт, барвники), паливо-мастильні
матеріали, біологічні об’єкти (спори, насіння і т. п.), плями крові,
сперми, слини.

Інфрачервоні промені (ІЧП) в електромагнітному спектрі розташовані за
червоними. Вони мають проникаючу здібність і спричиняють інфрачервону
люмінесценцію. За допомогою ІЧП можна прочитати тексти, закриті тонким
шаром дерева, паперу, фарбником, прозорим для ІЧП. Фотозйомка в ІЧП
дозволяє одержати чіткі знімки об’єктів у тумані, повітряному серпанку,
фотографувати в темряві (прилади «С-230», ЕОП та ін.). Методом
інфрачервоної люмінесценції відновлюють пожовклі тексти, видалені
підчисткою, диференціюють фарбники, які звичайним зором визначити
неможливо.

Рентгенівські промені (РП) в електромагнітному спектрі, з одного боку,
відносяться до УФП, а з другого,- до гамма-променів. РП мають здатність
проникнення через об’єкти органічного та біологічного походження й у
зв’язку з цим використовуються для пошуку тайників у стінах, виявлення
схованок зброї, вибухових пристроїв у чемоданах, поштових відправленнях,
контейнерах, в аеропортах при огляді багажу (за допомогою спеціально
виготовлених пристроїв, установок). У ході криміналістичної експертизи з
використанням РП можна визначити механізм замка, спосіб спорядження та
вид снаряду в патроні, розкрити структуру паперу (наприклад, грошові
купюри) і т. п. Криміналістичні методи, в яких використовується РП,
називають рентгенівськими, рентгенографічними.

Люмінесцентний аналіз – сучасний високочутливий метод, який дозволяє
вирішувати багато питань у судових експертизах. При дослідженні
використовується властивість об’єктів матеріального світу люмінесціювати
при опроміненні УФ-, ІЧ-, РП-променями та іншими частинами
електромагнітного спектра. Наприклад, при опроміненні синім кольором
об’єкт люмінесціює у жовто-зеленій частині спектра. Джерела збудження
люмінесценції – головним чином ультрафіолетові, інфрачервоні,
рентгенівські промені. Люмінесцентний метод можна віднести як до
експертного, так і до «польового». Слідчий за допомогою освітлювачів
«Таран*, УП-1, УФО-1 має змогу дослідити документи та встановити сліди
травлення, перевірити грошові купюри, визначивши підроблені.

Методи дослідження речових доказів, де як джерела збудження
використовують радіаційні, називають радіоактивними, ізотопними.
Радіоактивні випромінювання мають високу проникаючу здатність, що
дозволяє просвітити товсті шари металу, камінної кладки. У
криміналістиці використовуються установки з ізотопом кобальту-60,
стронцію-90 для дослідження металевих і біологічних об’єктів.

Радіоактивні ізотопи використовуються для нанесення поміток з метою
пошуку об’єкта у випадках крадіжки. Застосовують радіоактивні мітки,
суворо дотримуючись вимог інструкції техніки безпеки. Спектральний або
адсорбційний аналіз – це методи дослідження елементного складу речовини;
вони дозволяють визначити її кількісні характеристики на рівні групової
належності (боєприпаси, наркотики, клеючі речовини, барвники,
різноманітні рідини -отрути, кров, слина, сеча). Зокрема, завдяки
спектральному аналізу можна встановити вид наркотику, район його
вирощування, район добування золота, тобто вирішити проблему джерела
походження конкретної речовини (чи з цього шматка свинцю виготовлений
шріт, тобто чи служить саме цей шматок свинцю джерелом походження
шроту).

При спектральному аналізі досліджуються спектри випромінювання, а при
абсорбційному – спектри поглинання. За допомогою зазначених методів
можуть бути досліджені паливомастильні речовини, пластмаси тощо. Слід
підкреслити: спектроскопічні методи за джерелом збудження можуть
ділитися на ультрафіолетові та інфрачервоні, рентгенівські. На базі
останніх виконується рентгеноструктурний аналіз.

Сучасні методи та засоби дослідження й використання слідів запаху у
практиці розслідування злочинів утворюють самостійний розділ
криміналістичної техніки – криміналістичну оборолоз/ю. Сліди запаху
використовуються для розшуку злочинців, крадених речей, наркотиків,
боєприпасів, вибухових речовин за допомогою службово-розшукового собаки.
Для роботи зі слідами запаху використовується одорологічний чемодан, в
якому є спеціальні прилади («Парус») для роботи з мікрооб’єктами.
Виявлений на місці пригоди слід запаху консервують та зберігають у
спеціальних банках інформації, а якщо виявляється підозрюваний чи
обвинувачений, запах із банку даних використовують для одорологічної
ідентифікації шляхом виїмки або провадження судової експертизи.

Кібернетичні методи – загальне визначення методів інформатики та
обчислювальної техніки, які останнім часом одержали широке
розповсюдження в криміналістичних дослідженнях на практиці розкриття
злочинів. Зокрема, в пра- • воохоронних органах створені банки
інформації різного ступеня спільності (АБД-республіка, АВД-рбласть та
АБД-район). Збирання, обробка й зберігання \ інформації в банках
здійснюються автоматичними способами, технічними засобами (ЕОМ) за
спеціальними програмами. За допомогою таких програм на ЕОМ’ можна
сконструювати портрет злочинця зі слів потерпілого, розрахувати дані;
судово-автотехнічної експертизи, провести порівняння зразків та
автоматичне І пізнання їх (наприклад пошук злочинця за відбитками
пальців з місця події тощо).

Криміналісти у співдружності з програмістами на основі узагальнення
слід-чої практики розробили системи типових способів учинення злочину,
що до-1 зволяє за виявленими ознаками відшукати спосіб учинення злочину.

Криміналістична техніка як розділ науки криміналістики має свою
систему.. Загальновідомо, що галузь будь-якої науки – це основні
розділи, порції певної! інформації, до якої входить предмет її
дослідження. Криміналістична технікщ має такі розділи (галузі):

1) концептуальні основи криміналістичної техніки і технології (загальні
положення); ….. ,.

2) криміналістична фотографія, кінематографія, звукозапис, відеозапис

та голографія; _

3) трасологія (вчення про сліди);

4) криміналістичне дослідження зброї, боєприпасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв і слідів їх застосування (судова балістика);

10 11 12 13

техніко-криміналютичне дослідження документів; судове почеркознавство та
судове авторознавство; криміналістичне дослідження зовнішніх ознакшщини
(габітологія); криміналістична фоноскопія; криміналістична одорологія;

криміналістичне дослідження речовин і матеріалів;

нетрадиційні засоби і спеціальні знання;

судова експертологія і судова експертиза (експертна діяльність);

І**ч> «І-І’Ілтлгм її пгч/чггчоклі її І лІ//чплгчтІ_ІІ ґмлтемчл
плоїл оі ті ІІ_ і пптл п

комп’ютерні, програмні і експертні системи, бази знань і бази даних,
трансп’ютерні та інформаційні технології, які застосовуються в
криміналістичних дослідженнях;

14) криміналістична реєстрація.

Ці розділи складають зміст галузі сучасної криміналістичної техніки.

§ 3. Засоби криміналістичної техніки

Технічні засоби збирання криміналістичної інформації – надто широке
поняття, до якого належать будь-які технічні засоби, що використовуються
як знаряддя праці співробітниками правоохоронних органів. Проте у
криміналістиці розглядаються лише деякі: а) технічні засоби, що
використовуються на попередньому слідстві, чи техніка слідчого; б)
технічні засоби, що використовуються органами дізнання, чи техніка
дізнавача, оперативного працівника; в) технічні засоби експертного
дослідження чи експертна техніка, техніка спеціаліста; г) технічні
засоби криміналістичної профілактики злочинів.

Технічні засоби попереднього слідства (досудового слідства) нерідко
називають криміналістичною технікою, чи технікою слідчого. Техніка
слідчого дозволяє розв’язувати завдання по виявленню, фіксації,
дослідженню, поданню і демонстрації доказів.

У сучасній криміналістиці технічні засоби слід поділяти на загальні і
спеціальні. Загальні технічні засоби використовують всі суб’єкти, які
здійснюють слідчу, дізнавальну, судову і профілактичну діяльність.
Спеціальні технічні засоби призначаються для окремих напрямків
діяльності, наприклад, співробітників розшуку, інспекторів ДАІ, служби
безпеки, митниці, та ін.

До загальних технічних засобів належать: засоби освітлення, оптичні,
засоби вимірювання, засоби фіксації, дослідження і концентрації
криміналістичної інформації.

Засоби освітлення, чи освітлювальна техніка, застосовується для штучного
освітлення ділянок місцевості, закритих приміщень, предметів і людей П|Д
час судово-слідчої і профілактичної діяльності. Як такі, застосовують
ста-

ціонарні і переносні джерела освітлення побутового і спеціального
призначення. Тепер використовуються, головним чином, прилади і пристрої
електричного і газорозрядного освітлення (лампи розжарення, газорозрядні
люмінесцентні лампи). Всі їх можна поділити на три види: 1) прилади
розсіяного світла (звичайні лампи без арматури); 2) прилади спрямованого
освітлення, що мають арматуру – відбивачі (плоскі, кутові, сферичні,
параболічні), в комплектах технічних засобів є софіти, прожектори,
імпульсні лампи-спалахи, переносні електричні ліхтарі і т. ін,; 3)
пристрої точкового освітлення, що дозволяють концентрувати світловий
пучок. Вони використовуються для виявлення мало-видимих і невидимих
слідів, мікрочасток. Точкові джерела, наприклад, 01-09, 01-19 є
переносними пристроями і невід’ємною частиною мікроскопів.

Поряд із сучасними засобами освітлення в практиці необхідно
використовувати найпростіші засоби освітлення: гасові лампи, ліхтарі,
стеаринові, воскові свічки. Так, у несприятливих умовах труп можна
сфотографувати з лам-пою-спалахом чи при двох запалених свічках, якщо
останні розмістити з двох боків на відстані 1-1,5 м і провести
експонування протягом 17 хвилин.

Засоби освітлення поділяють за характером спектра випромінювання на
ультрафіолетові, звичайні та інфрачервоні.

Джерела ультрафіолетового випромінювання – це пристрої з ртутними
газорозрядними лампами (ПРК-7, ПУФ-5, УФО-4А, СВДШ-250, СВДШ-1000),
наприклад «УК-1», «Таран», «Фотон» спеціально виготовлені для
криміналістичних досліджень.

Джерелами інфрачервоних променів (ІЧП) є звичайні лампи розжарення,
взяті в арматуру і опоряджені спеціальними фільтрами.

Оптичні засоби. Зір людини має певні обмеження. Тому багато джерел
криміналістичної інформації людина не може приймати неозброєним оком.
Оптичні засоби, що використовуються, не тільки розширюють пізнавальні
здібності людини, коректують зір, але й дозволяють бачити невидиме.

Найпростішими оптичними засобами є лупи різної кратності збільшення і
призначення – дактилоскопічна лупа, вимірювальна лупа, текстильна лупа з
підсвічуванням для роботи зі слідами, бінокулярна лупа, та ін. Кратність
збільшення лупи до 10. Найбільше збільшення мають мікроскопи –
біологічні, металографічні, порівняльні, люмінесцентні, поляризаційні,
вимірювальні, стереоскопічні. У криміналістиці частіше використовуються
звичайні оптичні мікроскопи, що дозволяють збільшити об’єкт до 2000, а
також спеціальні, виготовлені для криміналістичних досліджень –
мікроскоп порівняльний криміналістичний (МСК-1).

Засоби вимірювання, або вимірювальна техніка, в криміналістичній
практиці: а) для вимірювання довжини – масштабні лінійки, складні метри,
рулетки, штангенциркулі, мікрометри та ін.; б) для вимірювання кутів –
транспортир, кутомір, кутомірні сітки та ін.; в) для вимірювання площ –
лупи, метричні сітки; г) для вимірювання об’єму рідких тіл – мензурки,
міри; д) для вимірювання маси тіла – ваги різних класів, важки; е) для
визначення пружності тіл – твердоміри, манометри. Наприклад, у чемодані
інспектора ДАІ є шинні манометри для визначення тиску в балонах шин.

Засоби фіксації’ – це прилади, апаратура, технічні комплекти, матеріали,

за допомогою яких можна зафіксувати на матеріальному носії джерела
інформації, скопіювати, змоделювати, або законсервувати їх.

Щоб законсервувати, тобто зберегти джерело від пошкодження і знищення,
наприклад, слід взуття, достатньо накрити його коробкою, закріпити
розчином перхлорвінілової смоли, лаком для волосся або розчином
силікатного клею у воді. Слід можна зафіксувати за допомогою фотозйомки,
відеозапису, з об’ємних слідів виготовити зліпок, а плоскісні
зафарбовані сліди скопіювати на дактилоплівку, силіконову плівку, липку
плівку «скотч», зрештою на фотоплівку або фотобумагу. Таким чином,
поняття «засоби фіксації» можна трактувати дуже широко, оскільки
застосування названих засобів є фіксацією джерела. Процедура фіксації
потребує застосування засобів освітлення, вимірювання, копіювання і
моделювання тощо, навіть опис сліду в протоколі -це теж фіксація
матеріального джерела.

Засоби концентрації та обробки криміналістичної інформації Засоби
збирання та концентрації інформації про вчинені злочини виникли на
світанку криміналістики. Засобами концентрації стали обліки і картотеки
різних слідів злочинів, осіб, що раніше вчинили злочини, колекції
засобів вчинення злочинів і предметів з їх слідами – все це, як і багато
іншого, створило базу для появи кримінальної реєстрації і
криміналістичних обліків.

З початком комп’ютеризації правоохоронної діяльності і всього процесу
кримінального судочинства виникли нові засоби збирання, зберігання і
обробки інформації. Як засоби автоматичного збирання інформації
використовуються датчики – пристрої, що сприймають і перетворюють
фізичні зміни об’єкта в сигнал. Існують датчики для збирання різної
інформації, наприклад акустичної, теплової, електромагнітної,
біологічної, радіаційної тощо. Отримані сигнали інсрормації обробляються
і надходять до банків даних, де здійснюються їх накопичення і
зберігання. Носіями інсрормації банку даних є матеріальні об’єкти
-рукописи, картки, друковані тексти, зображальна (образотворча)
«продукція».

Такі джерела інформації називають людиноорієнтованими, на відміну від
машиноорієнтованих, якими є магнітні стрічки, диски, феритові осердя.
Обробка інформації здійснюється автоматично, на основі вибраної
суб’єктом програми і базових профамних засобів комп’ютера.

Таким чином, зараз засобами обробки, концентрації і зберігання
інформації є технічні комплекси електронно-обчислювальної техніки, що
називаються технічною станцією. У своєму складі остання має комп’ютер
індивідуального користування, забезпечений технічними програмними
засобами, що дозволяють вводити вихідну інформацію, обробляти і
зберігати її до запитання.

Технічні засоби органів дізнання

На органи дізнання покладені особливі повноваження, а саме – вжиття
необхідних рперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину
й осіб, що його вчинили (ст. 103 КПК України). Оперативно-розшукова, як
і всяка діяльність, знаряддєва, до якої належить система засобів і
методів впливу на пізнавальний об’єкт. Засоби праці в цій діяльності –
це технічний інструментарій, тобто техніка, за допомогою якої слідчий і
дізнавач здійснюють виявлення джерел інформації, їх документування і
фіксацію.

Технічні засоби, що використовуються співробітниками органів дізнання,
називають по-різному: оперативною технікою, спеціальною технікою,
спеціальними засобами, розуміючи при цьому їх ознакову сутність. Однак
ці поняття мають різне значення.

Оперативна техніка – поняття умовне, що підкреслює якнайменше дві
обставини: 1) техніка застосовується в оперативній діяльності, тому і
називається оперативною; 2) застосування її здійснюється, головним
чином, негласно, до порушення фимінальної справи, під час
оперативно-розшукової діяльності. Разом з тим, оперативна техніка як
сукупність предметів та інструментів праці майже не відрізняється від
засобів криміналістичної техніки. В обох випадках – це побутова техніка,
інструменти із різних галузей знання і для всіляких спеціальностей,
фотографічна, кінематографічна, відеозаписуюча техніка однакова як для
слідчого, так і дізнавача. Засоби вимірювання, виявлення та сріксації
слідів у більшості своїй є інструментами з інших сфер застосування і
спеціальностей. Наївно думати, що плоскогубці, склоріз, лупа і лінійка –
предмети оперативної або криміналістичної техніки. Вони використовуються
і слідчим, і дізнавачем, належать до технічних комплектів, але від цього
не стають спеціальними, криміналістичними або оперативними. Врешті-решт,
це стосується і матеріалів та речовин, що використовуються для
виявлення, копіювання і моделювання слідів. Очевидно, головна відміна
криміналістичної техніки від оперативної полягає не в якісній
характеристиці технічного засобу (воно, безумовно, враховується), а в
процесуальному і методичному аспектах використання цієї техніки.

Криміналістична техніка застосовується протягом процесуальних слідчих
дій, а її результати разом з протоколами слідчих дій є джерелами
доказів. Безперечно, вона може використовуватися поза слідчими діями,
наприклад для профілактичної роботи, однак тоді її результати не
породжують доказів.

Оперативна техніка використовується головним чином до порушення
кримінальної справи і початку проведення дізнання, під час
оперативно-розшукової діяльності, що виконується за ініціативою органу
дізнання для виявлення ознак злочину й осіб, вчинивших його. Оперативний
характер збирання інформації не дає джерел доказів. Отримана оперативна
інформація служить тільки основою для висування версій і вибору найбільш
ефективних прийомів проведення слідчих дій. Застосування оперативної
техніки на стадії попереднього слідства проводиться органом дізнання на
вимогу слідчого і при безпосередньому нагляді прокурора. Отримані
матеріали використовуються в доказуванні.

Спеціальна техніка як різновид технічних засобів рперативно-розшукової
діяльності становить собою систему приладів, пристроїв, матеріалів і
речовин, що використовуються для збирання інформації негласними
прийомами. Такі технічні пристрої, як правило, мають незначні розміри,
замасковані під звичні предмети обстановки, особистої гігієни, одягу,
знаряддя праці. Це – автоматичні пристрої, що працюють у автономному
режимі, або керуються дистанційно. Така техніка виготовляється
спеціально з конкретною метою, для виявлення і документування предметів,
осіб, подій і т. ін. Наприклад, операції,

негласного звукозапису, отримання відбитків пальців рук, ^нанесення
міток (позначок) на предмети, документи, гроші, одяг підозрюваного,
створення спеціальних умов для обов’язкового залишення злочинцем своїх
слідів і багато іншого, що потребує не тільки оперативної підготовки,
але й технічної. Тому спеціальні технічні пристрої, як правило,
унікальні і вивчаються в курсах спеціальних дисциплін.

Разом з тим окремі екземпляри спеціальної техніки – стандартні і навіть
можуть бути предметами загальної криміналістичної техніки, наприклад,
кишенькові диктофони, галстукові мікрофони, радіомікрофони, які
поміщають у відповідні маскуючі об’єкти, і такі пристрої стають засобами
спеціальної техніки.

Спеціальні засоби – це заходи фізичного впливу, власне спеціальні засоби
та вогнепальна зброя (ст. 14 Закону України «Про міліцію»). До
спеціальних засобів належать наручники, гумові кийки, засоби
зв’язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої
дії, пристрої для відчи-нення приміщень та примусової зупинки
транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні транспортні засоби,
а також використання службових собак.

Таким чином, технічні засоби оперативно-розшукової діяльності
поділяються на три види: 1) оперативна техніка; 2) спеціальна техніка;
3) спеціальні засоби.

Комплекти криміналістичної та оперативної техніки

Криміналістична та оперативна техніка за цільовим призначенням – це в
основному засоби польової криміналістики, тобто апаратура, пристрої,
матеріали і приладдя, що застосовуються безпосередньо слідчими
прокуратури і органів дізнання на стадії порушення кримінальної справи і
проведення попереднього слідства (мал. 6).

Така техніка повинна бути компактною, надійною, готовою до використання
в будь-який час, простою і надійною в застосуванні. Разом з тим, вона
повинна забезпечувати ефективну діяльність слідчого на місці події.
Виходячи з цього, техніку збирання криміналістичної інформації
комплектують за видом розв’язуваних завдань, суб’єктом діяльності та
іншими основами, наприклад, технічні засоби виявлення слідів рук, засоби
дактилоскопування, техніка слідчого, оперативного працівника, експерта,
прокуррра-криміналіста тощо.

Набори апаратури, приладів, інструментів і матеріалів, об’єднаних єдиною
метою і розміщених у твердій коробці, називають комплектом технічних
засобів. Вони бувають криміналістичні, оперативні і спеціальні.

Комплекти криміналістичної техніки найчастіше конструюють за суб’єктом і
видом його діяльності. Для слідчого в органах прокуратури існували два
види комплектів: слідчий портфель і слідчий чемодан. Перший знятий з
озброєння, а другий морально застарів. Прокурор, який впроваджує
криміналістичну техніку, використовує чемодан прокурора-криміналіста.

У слідчому чемодані слідчого розміщено техніку, що забезпечує виявлення,
фіксацію і найпростіше попереднє дослідження слідів на місці події.
Безпосередньо в самому комплекті технічні засоби поділяють за видами
діяльності: 1) сротографічні; 2) вимірювання, складання планів і схем;
3) роботи зі слідами; 4) пошукові; 5) допоміжні.

Мал 6. Сучасні комплекти криміналіаичної техніки

1. Засоби фотографічної фіксації і дослідження, як правило, знаходяться
поза технічним комплектом в окремій сумці, чемодані. До них належать:
фотокамера, змінні об’єктиви, імпульсна електронна лампа-елалах,
подовжувальні кільця, штатив-струбцина, фотоекспонометр, видошукач,
світлофільтри і приладдя.

2. Комплекти криміналістичних засобів комплектуються різними засобами
вимірювання. У слідчому чемодані вони найпростіші: масштабна лінійка,
рулетка (іноді дві: велика і мала), транспортир або кутомір, трикутник,
штангенциркуль, вимірювальна (текстильна) лупа, компас, планшет, візирна
лінійка та письмове приладдя,

3. Найбільш суттєво представлено відділ роботи зі слідами. У ньому
можна виділити: а) техніку для виявлення слідів пальців рук – магнітні
та волосяні пензлики (щіточки), кольорові магнітні порошки, засоби
хімічного виявлення слідів (нінгідрін, алоксан); б) засоби
дактилоскопування – дактиловалик, друкарська срарба, пластинка, на якій
розкатують фарбу, іноді спеціальний прилад – дактилограф; в) засоби і
матеріали копіювання і моделювання слідів: дактилоплівка (світла і
темна), липкі стрічки-замінники дактилоплівки – «скотч», лейкопластир,
фотоплівка, фотопапір тощо; г) засоби для роботи зі слідами ніг і
транспорту – гіпс, ємкість для приготування гіпсового розчину, шпатель
(іноді столова ложка), 10 м мотузки, лак для волосся, перхлорвінілова
смола; д) прилади і речовини для роботи з біологічними об’єктами –
кров’ю у плямах, потожировою речовиною у слідах.

4. Пошукова техніка представлена двома щупами (щуп-спиця і щуп з
різними насадками для взяття проб з глибини до 1 м), магнітним
підйомником.

5. До допоміжних засобів належать інструменти, запозичені із р^ізних
сфер професійного застосування,- пасатижі, склоріз, викрутка, складний
ніж, рукоятка з набором інструментів, ножівкове полотно, ножиці тощо.

Чемодан прокурора-криміналіста має більш широкий набір технічних
засобів, що дозволяє не тільки працювати зі слідами в польових умовах,
але й проводити найпростіші попередні дослідження джерел інформації,
наприклад люмінесцентний аналіз за допомогою джерела УФ-променів УК-1,
відновлювати зафарбовані аніліновими фарбниками тексти, вести
спостереження в темряві за допомогою приладу нічного бачення С-230,
диференціювати речовини. Значно розширені пошукові засоби – в чемодані є
металошукач; прилад для виявлення похованих трупів (газовий аналізатор);
магнітний шукач; індикатор напруги; трал для обслідування водоймищ;
речовини для виявлення невидимих слідів крові, потожирових виділень
(розчин люміналу); збільшена гама копіюючих засобів.

Сьогодні оснащення прокурора-криміналіста складається з окремих
комплектів відео-, звукотехніки, складання суб’єктивних портретів,
копіювальної і електронно-обчислювальної1 техніки (персональні
комп’ютери).

У розпорядженні прокурора-криміналіста знаходяться стаціонарна
фото-фафічна лабораторія і пересувна криміналістична лабораторія (ПКЛ),
укомплектована різноманітними засобами збирання джерел інформації,
починаю-411 ВЩ засобів зв’язку і закінчуючи допоміжними шанцевими
інструментами.

з*

Вміст ПКЛ, як правило, поділяють на вісім відділів: 1) засоби
електрообладнання, що забезпечують автономне живлення засобів освітлення
(прожекторів), радіостанції та іншої техніки; 2) засоби зв’язку і
сигналізації; 3) прилади і засоби виявлення, фіксації, вилучення і
попереднього дослідження речових джерел; 4) фототехніка і
фотолабораторія; 5) відділ відеозапису та звукозапису; 6) копіювальна
техніка (друкарська машинка, ксерокс); 7) протипожежні засоби та
інструменти; 8) санітарні та інші технічні засоби.

Салон ПКЛ має два відсіки – перший для проведення слідчих дій,
наприклад, допиту на місці події, а другий – лабораторний, що дозволяє
проводити попереднє дослідження доказів на місці їх виявлення. Наявність
сучасних засобів зв’язку дозволяє оперативно передавати інформацію,
робити запити в банки даних, зв’язуватися з різними підрозділами, що
взаємодіють з органами попереднього слідства (досудового слідства).

Комплекти оперативної техніки

Використовуються працівниками органів дізнання, які проводять попереднє
слідство і дізнання. В історичному аспекті оперативна техніка з’явилася
набагато раніше криміналістичної, і за своєю сутністю вони розбіжностей
не мали, оскільки використовувалися для виявлення, фіксації і
дослідження слідів злочинів на місці події. Органи дізнання наділені
правами попереднього слідства і порушення кримінальних справ, проведення
дізнання. Взагалі вони вирішують однакові з прокуратурою завдання
боротьби зі злочинністю, застосовують методи і засоби збирання доказів
на основі верховенства Основного закону України – Конституції і чинного
кримінально-процесуального законодавства. Однакові цілі і процесуальні
засоби щодо їх досягнення виключають наявність принципових розбіжностей
між криміналістичною та оперативною технікою. Слідчий чемодан для
слідчих прокуратури й уніфікований чемодан зразка 1977 р. для слідчих і
органів дізнання відрізняються тільки деякими приладами, інструментами,
матеріалами. Серйозних функціональних розбіжностей у них немає, а швидше
відомчі, оскільки відомчі комплекти деяких технічних засобів більш
спеціалізовані за суб’єктами дізнання. Так, для огляду місць
дорожньо-транспортних подій сконструйовані сумка і чемодан інспектора
ДАІ, а для працівників кримінального розшуку – саквояж. Працівники
служби боротьби з економічними злочинами (ДСБЕЗ) раніше були оснащені
портфелем працівника ДСБЕЗ. Існують набори технічних засобів дільничного
інспектора, кінолога, експерта-криміналіста та ін. Такі спеціалізовані
комплекти, що використовуються слідчими і дізнавачами, відрізняються від
криміналістичних комплектів тільки введенням до комплекту приладів та
інструментів, призначених для дослідження специсрічних джерел
інформації. Так, в чемодан працівника ДАІ вміщено шинні манометри,
деселерометри, швидкостемір, люфтомір, інструменти для швидкого
складання схеми дорожньої події, трубка Мохова-Шинкаренка. В комплекті
портфеля інспектора відділу боротьби з розкраданням державної власності
були аптекарські ваги з важками, термометри, ареометри, спиртометри,
мірні склянки, мензурки, пломбуючі лещата, джерела ультрафіолетового
випромінювання, тобто збільшено відділ засобів вимірювання, але разом з
тим скорочено відділ роботи зі слідами рук. Остан-

нім часом способи економічної злочинності змінилися, тому комплект
технічних засобів теж має бути змінений, посилений за рахунок
аналітичних засобів, детекторів визначення справжності матеріалів
документа і засобірписьма.

Технічні засоби експертного дослідження матеріальних джерел

Зафіксована в матеріальному джерелі інформація не завжди очевидна, а її
ознаки часто не можна виявити шляхом попереднього дослідження з
допомогою комплекту технічних засобів слідчого. У таких випадках
вилучені речові джерела досліджують шляхом проведення судової
експертизи, як правило, у стаціонарних умовах із застосуванням
спеціальних технічних засобів. Така техніка запозичена з різних галузей
науки і техніки та скомпонована в лабораторні комплекти.

Так, експертно-криміналістичні підрозділи органів внутрішніх справ
України мають спеціальні базові лабораторії повного профілю: а)
дослідження матеріалів, речових виробів; б) біологічних досліджень; в)
автотехнічних досліджень; г) вибухово-технічних досліджень; д)
дослідження харчових продуктів.

В експертно-криміналістичних відділах і відділеннях УМВС і УМВСТ діють
лабораторії (групи), в яких сконцентрована експертна техніка для таких
досліджень, як дактилоскопічні, трасологічні, балістичні, для
техніко-криміналістич-ного дослідження документів, рукописних текстів,
холодної зброї, зовнішнього вигляду, рис обличчя (наказ МВС України №
140-92 р.).

Дещо інакше укомплектовані технічними засобами дослідні лабораторії
науково-дослідних інститутів судової експертизи. Так, Київський НДІСЕ
має такі лабораторії: 1) технічного дослідження документів; 2)
фізико-хімічну і біологічну; 3) судово-автотехнічну; 4) сроноскопічну;
5) пожежно-технічну; 6) будівельно-товарознавчу; 7) економічну; 8)
відділ теорії судової експертизи.

Напрям діяльності лабораторії визначається специфікою технічного
обладнання і методами дослідження. Разом з тим загальні методи
дослідження, а отже, і технічні засоби їх реалізації залишаються
однаковими для багатьох профільних лабораторій. У зв’язку з цим
експертну техніку можна класифікувати таким чином: 1) лабораторна; 2)
вимірювальна; 3) освітлювальна; 4) відтворення зображення; 5)
мікроскопічна; 6) акустична; 7) дослідження мікрооб’єктів і запаху; 8)
автоматизації та комп’ютеризації.

Лабораторна техніка є допоміжним засобом при дослідженнях різного класу
об’єктів. До неї належать: хімічний посуд; засоби пакування і
зберігання; пінцети; лупи; штативи; джерела енергії; комплекти
інструментів (наприклад, слюсарні, столярні); засоби нагрівання,
моделювання тощо.

Вимірювальна лабораторна техніка експертних лабораторій значно
відрізняється від засобів вимірювання, які є у комплектах. Ці прилади
дозволяють проводити вимірювання будь-яких фізичних тіл в агрегатному
стані. Так, для складних і точних вимірювань твердих тіл
використовуються великий Інструментальний мікроскоп (ВІМ-1) та інші
моделі, для виявлення і вимірювання газоподібних об’єктів застосовують
газові аналізатори, наприклад трубку Мохова-Шинкаренка, пристрій
«Шмель», детектор «РД-1», «Експрес-тестФ-2» та інші. Для вимірювання
порожнин використовують кронциркулі, нутроміри, каліброметри, шаблони, а
для вимірювання температур – термометри,

термопари, пірометри тощо. Для вимірювання мікрооб’єктів можна
використовувати будь-який мікроскоп з окуляром-мікрометром.

Засоби освітлення. Крім люмінесцентних ламп і ламп розжарення, в
лабораторіях широко представлені джерела ультрафіолетового,
рентгенівського, інфрачервоного і лазерного випромінювання. Для
ультрафіолетового освітлення використовують переносні освітлювачі типу
ОЛД-41, «Фотон», «УК-1», саморобні конструкції на базі ламп УФО-4А, а
також стаціонарне джерело «Таран», 01-17 для спостереження люмінесценції
через мікроскоп. Для саморобних потужних джерел УФП використовують
спеціальні лампи ПРК або СВДШ різних потужностей.

Джерелами інфрачервоних променів є будь-яке нагріте тіло, тому всі
джерела видимого світла – ліхтарі, софіти, прожектори, джерела точкового
світла 01-09, 01-19, 01-21 дозволяють вести дослідження в ІЧП, якщо
попередньо джерело буде екрановане інфрачервоним фільтром.

Засоби відтворення зображення. Відтворення досліджуваного об’єкта, його
ознак і результатів дослідження є найважливішою стадією. Зараз отримати
зображення можна різноманітними методами, використовуючи майже кожну
ділянку електромагнітного спектра – від космічних променів до
радіохвиль. У криміналістичних лабораторіях використовується техніка для
отримання зображень у рентгенівській, УФ, видимій, ІЧ ділянках спектра.

Для отримання зображення в рентгенівських променях використовують
рентгенівське обладнання медичного типу.

Якщо вузьку ділянку електромагнітного спектра спрямувати на
досліджуваний об’єкт, а відображені промені сконцентрувати (перетворити)
на приймач, то на останньому отримаємо зображення об’єкта. Отримане
зображення за допомогою видимого (денного) світла це й є фотографія.
Якщо отримання зображень відбуваються за допомогою рентгенівських
променів, то такий процес називають рентгенографією (отримання
зображення без оптичної системи). Фотозйомка об’єктів в ультрафіолетових
променях називається ультрафіолетовою фотографією, а в інфрачервоних –
інфрачервоною. Зображення можна отримати і в довгохвильовій частині ІЧП,
наприклад, при освітленні об’єкта ввімкнутою електричною праскою. Така
зйомка називається термографією. Всякий об’єкт відрізняється
температурою від навколишнього середовища.

Таке теплове температурне зображення об’єкта одержують за допомогою
тепловізора.

Зображення можна отримати за допомогою механічної енергії, наприклад
-звукової хвилі. В медицині використовують ультразвукові прилади для
отримання зображення внутрішньої будови живих об’єктів, а в
криміналістиці – для відтворення закритих барвниками текстів. Якщо
зображення отримують внаслідок використання електричних процесів
переносу зарядів статичної електрики, електронних потоків, то таку
зйомку називають електрофотографією, або електрографією. Таким чином, на
сьогодні процедура відтворення зображення зводиться до освітлення
об’єкта джерелом електромагнітного випромінювання, отримання на виході
приймача відображеного сигналу і пере-

творення його у форму, що дозволяє фіксувати його на світлочутливому або
магнітному носії.

Експерт має право використовувати засоби і методи з будь-яких /галузей
науки і техніки, тому дати яку-небудь вичерпну класифікацію експертної
техніки практично неможливо і немає потреби. Звідси, наведена вище
техніка є загальною для більшості експертних досліджень.

Мікроскопічна техніка – невід’ємне знаряддя праці експерта. Кожна
лабораторія має мікроскопи, які поділяються на оптичні і електронні.
Оптичні мікроскопи мають межі збільшення до 2000 разів, а електронні –
до декількох мільйонів, що дозволяє бачити окремі атоми. Оптичні
мікроскопи поділяють за видами дослідження на шкільні ШМ-1, біологічні
(робочі, спрощені, дослідницькі, люмінесцентні, ультрафіолетові,
металографічні, поляризаційні, стереоскопічні, вимірювальні, проекційні
тощо). Останнім часом з’явилися скануючі і тунельні мікроскопи, за
допомогою яких отримують надточну структуру досліджуваних об’єктів з
великим розділенням і великою глибиною різкості.

У криміналістичних лабораторіях найчастіше використовуються
стереоскопічні мікроскопи МБС різних моделей, біологічні, люмінесцентні,
вимірювальні і мікроскопи для порівняння – МС-51 і спеціальний
криміналістичний МСК-1 (мікроскоп порівняльний криміналістичний).
Більшість складних мікроскопів з’єднані з фото- або кінокамерою,
телевізійною системою, що фіксує дослідження.

У простих мікроскопах фіксація отриманого зображення виконується
фотоапаратами за допомогою спеціальних мікрофотонасадок МФН-1, МФН-2,
МФН-5 та інших пристроїв.,

Технічні засоби дослідження в невидимих променях спектру – це прилади і
пристрої, що досліджують речові джерела в ультрафіолетовій і
рентгенівській ділянках спектра.

До засобів ультрафіолетової техніки відносять мікроскопи МЛ-1, МЛ-2,
спеціальний пристрій «Таран», портативні джерела УФП «УК-1», ОЛД-41,
«ФОТОН» та інші.

Для дослідження в ІЧП як джерела застосовують лампи розжарення,
електронно-оптичні перетворювачі (ЕОП), прилади нічного бачення С-230,
С-270, НН-12, НСПУ.

Акустична техніка у фоноскопічних лабораторіях компонується у вигляді
автоматизованого робочого місця експерта (АРМЕ), до якого належать
пристрої візуалізації фонограми, персональний комп’ютер,
спектроаналізатор, синтезатор мови.

Засоби дослідження мікрочасток запаху – це оптичні прилади і
мікроінст-рументи, лупи, мікропіпетки, пінцети, люмінесцентні джерела
світла, вимірювальні прилади, а також комплекти, спеціально виготовлені
для роботи з мікрооб’єктами на місці події і в кабінеті слідчого. Для
дослідження слідів запаху застосовують фізичні, хімічні методи і
відповідні засоби. На місці події використовуються одорологічні чемодани
і найпростіші засоби роботи зі слідами запаху.

Засоби комп’ютеризації’ і автоматизації’ потрапили в експертні
лабораторії в середині двадцятого століття і серйозно вплинули на працю
експерта,

звільнивши його від рутинної роботи, насамперед від оброблення
кількісних показників приладів під час вимірювання властивостей і ознак
об’єктів. Комп’ютерна техніка дозволила формувати індивідуальні та
галузеві банки даних, довідкової інформації, методик дослідження щодо
конкретного виду об’єкта, зрештою, розробка програмних засобів дозволила
звернутися до автоматичного формування висновків експерта в процесі
дослідження. Нові програми створюють можливість обчислювати випадкові
помилки і надавати експерту інформацію для прийняття оціночних рішень.

Технічні засоби криміналістичної профілактики злочинів Профілактика
злочинів як особливий вид діяльності полягає в усуненні або
нейтралізації причин та умов, що призводять до правопорушення, й у
справлянні попереджуючого впливу на осіб, які мають схильність до
їхнього вчинення. Попередження злочинів у самому загальному вигляді
проводиться всією діяльністю законодавчої, виконавчої і судової влади
при побудові незалежної, правової держави України. Певна роль у
профілактичній діяльності належить юридичним наукам, у тому числі
криміналістиці.

Попередження злочинів криміналістичними засобами відносять до предмета
криміналістики. Деякі автори, зокрема В. П. Колмаков, стверджували, що
криміналістична профілактика повинна складати розділ науки
криміналістики, при цьому до неї належать не всі методи і засоби
попередження, а тільки криміналістичні. Більшість криміналістів поділяє
цю думку. Вивчення судово-слідчої практики свідчить, що в процесі
попередження, розкриття і розслідування злочинів використовується
оперативна, криміналістична і спеціальна техніка. Тому засоби і методи
криміналістичної профілактики доцільно класифікувати за видами
профілактичних завдань на п’ять груп:

1) технічні засоби і методи, що використовуються для виявлення фактів,
які сприяли вчиненню або приховуванню злочинів. До них можна віднести:
а) техніку спеціаліста, помічника слідчого, а також технічні комплекти
криміналістичної і оперативної техніки; б) засоби і методи експертного
дослідження; в) прийоми і методи непроцесуального використання
криміналістичної та оперативної техніки;

2) технічні засоби і методи захисту різних об’єктів від злочинних
посягань, наприклад, засоби охоронної сигналізації; засоби, які
перешкоджають (заважають) вчиненню злочину. Так, криміналістами
запропоновано використовувати в документах захисні заходи у вигляді
нових захисних сіток, реквізитів, особливого паперу, специфічних правил
заповнення документів і певних засобів письма, наприклад, срарби, що
застосовуються за рекомендаціями криміналістів для захисних сіток на
деяких документах і дозволяють швидко виявляти травлення, оскільки
барвник захисної сітки нестійкий і витравлює сітку раніше ніж текст.
Рекомендації щодо вдосконалення контрольних замків, способів накладення
зліпків сургучних та пластмасових печаток дозволяють уникнути
несанкціонованого відкриття сховищ без порушення зліпків печаток;

3) технічні засоби, що створюють умови виникнення на місці вчинення
злочину додаткових слідів, наприклад, рук, звуку, запаху. У спеціальній
і опе-

ративній техніці є особливі пристрої, що називаються «пастками»,
доторкання до яких залишає на одязі, тілі злочинця, руках і засобах
вчинення злочину невидимі сліди, виявлення яких потребує спеціальних
засобів, наприклад, УФЛ, радіометрів і т. ін.;

4) технічні засоби і методи отримання інформації про злочини, що
готуються. Це засоби спеціальної техніки, що застосовуються органами
дізнання під час оперативно-розшукової діяльності, наприклад, негласного
документування злочинної діяльності фотозйомкою, відеозаписом, зняття
інформації з лінії зв’язку і т. ін.;

5) технічні засоби і методи справляння активного психологічного впливу
на осіб, схильних до вчинення правопорушень. Наприклад, використання
слідкуючих телевізійних систем, установлених в місцях скупчення людей
(вокзали, універсами, універмаги тощо). Так, установлення телевізійних
камер на ділянках доріг з інтенсивним рухом або з’явлення патрульного
гелікоптера над автодорогами справляють серйозний вплив на водія, який
порушує правила дорожнього руху.

§ 4. Методи криміналістичної техніки

Поняття і класифікація методів збирання криміналістичної інформації
технічними засобами

У криміналістичній техніці методи дослідження речових джерел, до
структури яких належать технічні засоби, що розширюють пізнавальні
можливості дослідника, називають науково-технічними або
техніко-криміналістичними. Вони належать до частково криміналістичних
методів і широко використовуються у слідчій і оперативно розшуковій
практиці. З їх допомогою органи попереднього слідства і дізнання вводять
до процесу доказування близько половини криміналістичної інформації. У
60% оглядів місць події беруть участь фахівці і помічники слідчого, які
використовують техніко-криміналістичні методи збирання інформації.

Основу криміналістичного методу складають технічні засоби (знаряддя
праці) і об’єктивні закономірності науки і техніки, на базі яких
сконструйовані різні прилади і пристрої для провадження різних видів
практичної діяльності слідчого, працівника органу дізнання, судового
експерта. Оскільки значна частина криміналістичної техніки запозичена з
різних галузей науки і техніки і є загальною, остільки і методи
використання в криміналістиці мало чим відрізняються від використання їх
в материнських галузях.

Люмінесцентні і металографічні мікроскопи, спектрографи і
спектрофотометри, що застосовуються для дослідження речових джерел у
кримінальних справах, не стають криміналістичними засобами і методи їх
використання залишаються попередніми. Разом з тим, методи
криміналістичних досліджень набувають своїх специфічних ознак, суть яких
визначена межами руйнування і знищення об’єкта, основаними на суворому
дотриманні процесуального закону. Так, при дослідженні малих кількостей
речовин (шротинка, краплина крові, пляма фарби і т. ін.) застосовують
тільки такі методи, які дозволяють збе-

регти об’єкт для повторного дослідження, потреба якого нерідко виникає у
кримінальному судочинстві. Речовий доказ повинен бути збережений
протягом усього розслідування, судового розгляду, до набрання вироком
чинності.

Структура наукового методу пізнання вміщує як обов’язковий елемент
інструментарій (знаряддя праці) – прилади, пристрої, які нерідко
складають основу для класифікації загальних і часткових методів
дослідження Так, за видами технічних засобів – фотоапарат, мікроскоп,
комп’ютер – розрізняють групи методів: фотографічні, мікроскопічні,
кібернетичні. За основу для класифікації наукових методів (загальних і
часткових) прийнято використовувати закономірності таких фундаментальних
наук, як математика, фізика, хімія, біологія тощо. Через це і методи
називаються математичними, фізичними, хімічними, біологічними.
Розуміється, у кожній групі є власна класифікація. В групі фізичних
методів виділяють оптичні, спектральні, люмінесцентні, рентгенографічні,
електрографічні, атомно-абсорбційні тощо. Наприклад, основу
спектрального методу складає фізична закономірність розкладання видимого
світла на атомарний спектр, а радіографічного – явище радіоактивності.

Іноді для поділу технічних методів збирання криміналістичної інформації
застосовують як основу вид діяльності і її кінцеву мету, зокрема, методи
збирання доказів, фіксації, копіювання і моделювання, отримання зразків
для експертного дослідження. Таким чином, для класифікації методів
збирання криміналістичної інформації використовують три основи: 1) вид
інструментарію; 2) закономірності фундаментальних наук; 3) вид
діяльності та її мета. Проте існують інші основи, наприклад, суб’єкт
діяльності, вид досліджуваного об’єкта, що дозволяє поділяти часткові
методи на дактилоскопічні, виявлення слідів ніг, знарядь злому,
транспортних засобів і т. ін.

Це свідчить, що цілком точної єдиної класифікації методів збирання
(отримання) криміналістичної інформації технічними засобами не існує.

Отже, наведені вище класифікації методів отримання криміналістичної
інформації можна поділити на два великі класи: 1) методи виявлення,
сріксації і вилучення джерел криміналістичної інформації, що
застосовуються слідчим і органом дізнання; 2) методи отримання
криміналістичної інформації фахівцем, помічником слідчого і експертом.
Перший клас методів реалізується під час слідчих дій і
оперативно-розшукових заходів для виявлення ознак злочину і закріплення
їх матеріальних джерел – слідів рук, ніг, знаряддя злому, пострілу, а
також документування явищ, дій, події, пов’язаних з підготовкою,
вчиненням і укриттям слідів злому. Це – численний клас методів загальних
і часткових, які іноді називають методами слідчого, методами
оперативного працівника, а Р. С. Бєлкін запропонував називати їх
методами «польової» криміналістики.

Другий клас складається, головним чином, із лабораторних як загальних,
так і часткових методів, що використовуються під час попереднього і
експертного дослідження. Тому в цьому, чималому за обсягом класі, є
класифікації за різними простими та змішаними основами. Ці методи
нерідко називають лабораторними, експертними або науково-дослідницькими.
Однак всі ці назви умовні, оскільки в експертній практиці розроблені
спеціальні класифікації методів криміналістичних досліджень, в яких за
основу поділу вибрано вид

судової експертизи: почеркознавчі, авторознавчі, трасологічні,
судово-балістичні, портретно-криміналістичні і т. ін.

Методи виявлення, фіксації і попереднього дослідження речових джерел
інформації- методи спольової» криміналістики

У практиці розслідування при збиранні інформації значне місце посідають
органолептичні методи, зокрема візуальні.

Органолептичні методи – це процедури, в яких основним інструментом є
органи відчуття – зір, слух, нюх, дотик. Тому органолептичне
спостереження (нагляд) служить головним методом початку дізнання для
всякого суб’єкта правоохоронної діяльності. Методи органолептичного
спостереження іманентні, а тому і суб’єктивні, їх результати потребують
корекції у відповідності до суб’єктивних і об’єктивних факторів. Тому
використовуючи джерела особистої інформації, наприклад, під час допиту,
пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події
необхідно встановлювати: хто і в якому стані спостерігав, в яких умовах
зовнішнього середовища.

Методи вимірювання поділяються на органолептичні та інструментальні.
Суть перших – у порівнянні величини, що спостерігається, з уявним
образом метричної міри або будь-яким зразком. Такі вимірювання
приблизні, результати їх виражаються термінами: високий, низький,
середній, великий, вище за середній, нижче від середнього тощо, що
використовуються під час опису зовнішніх ознак людини. Не рекомендується
проводити приблизні вимірювання на місці події, а матеріальні джерела
потребують точної кількісної фіксації.

Інструментальний метод вимірювання полягає в порівнянні об’єкта зі
стандартною метричною мірою (метр, см, кг, г, см кв. та ін.).
Інструментальні методи існують трьох видів: контактні, безконтактні і
комбіновані.

Контактні методи. Суть контактного методу полягає в приведенні
вимірювального засобу в контакт з вимірюваним об’єктом і таким чином у
порівнянні його з одиницею виміру. Так, предмети, відстані між ними,
сліди вимірюють, використовуючи для цього масштабні лінійки, рулетки,
складні метри.

Безконтактні методи. Суть процедури безконтактного вимірювання полягає в
порівнянні одиниці виміру (масштабу) з оптичним зображенням вимірюваного
об’єкта, наприклад, збільшеного мікросліду в полі мікроскопа зі шкалою
окуляр-мікрометра. До безконтактних належать і фотографічні методи
вимірювання, що виконані спеціальними фотоапаратами і пристроями,
розміщеними поряд з об’єктом при сротозйомці (масштабна лінійка, метр,
глибинний масштаб і т. ін.).

Комбіновані методи. Суть процедури комбінованого методу вимірювання
зводиться до того, що спочатку контактним або безконтактним шляхом
вимірюють об’єкт, а потім справжні його розміри визначають безконтактно.
Метод має кілька варіантів, в одному з них об’єкт вимірюється
безпосередньо і кон-тактно, наприклад, ширина сліду нарізу на кулі
масштабною лінійкою, штангенциркулем або безконтактно в мікроскопі
окуляр-мікрометром, а потім обчислюється розмір. В іншому разі контактне
вимірюється не сам об’єкт, а якась

величина, закономірно зв’язана з вимірюваним об’єктом. Так вимірюють
висоту предметів, визначаючи контактно довжину тіні і кут розміщення
джерела відкиненої тіні. У криміналістиці застосовується метод
визначення відстаней до віддалених об’єктів методом зарубок із двох
точок. Для цього спочатку вибирають на місцевості дві точки і вимірюють
контактно відстань між ними. Цей розмір – базу вимірювання – відкладають
у масштабі на планшеті, з кожної точки бази візують на віддалений
об’єкт, а на планшеті будують таким чином трикутник, в якому відомі
розмір основи (бази) і два прилеглих кути. Потім шляхом нескладних
тригонометричних розрахунків підраховують відстань до об’єкта, що
знаходиться у вершині побудованого трикутника.

Для спрощення розрахунків на місці події 3. М. Ломако був запропонований
кутомірний визначник відстаней (КВВ).1

Вимірювальні методи дозволяють отримувати об’єктивну інформацію про
факти і обставини злочину, відображені у слідах на місці події. Тому
фіксація картини місця події шляхом проведення різних вимірювань
контактними, безконтактними і комбінованими методами дозволяє в
протоколі і схемі місця події відобразити реально матеріальну
обстановку, що склалася, в якій виникла і розгорталась подія злочину.

Враховуючи важливість об’єктивного подання джерел криміналістичної
інформації, необхідно розглянути деякі питання практики вимірювань.

Перш ніж почати вимірювання, треба визначити необхідний ступінь точності
бажаних результатів вимірювання. Тут недоречна точність як недостатня,
так і надмірна, наприклад, товщину уламка віконного скла, виявленого на
місці злочину, необхідно виміряти штангенциркулем з точністю до 0,2 мм
через те, що технічні допуски для листового віконного скла коливаються в
межах ± 0,2-0,5 мм; розміри стріляної кулі, зокрема, її діаметр,
необхідно визначати з точністю до 0,1 мм, оскільки різні системи зброї
мають калібри, що відрізняються сотими частками (7,62; 7,63; 7,65 мм і
т. ін.). Вимірювати відстань між предметами достатньо з точністю до
сантиметра. Варто ще раз нагадати, що розміри предметів порівняно з
іншими предметами не можна визначати за допомогою слів «більше, менше».
Процедура вимірювання повинна проводитися кілька разів і за кінцевий
результат брати середнє арифметичне значення. Особливо цього правила
необхідно дотримуватися при визначенні дійсних розмірів мікрослідів і
малих макрооб’єктів (діаметр саморобного і заводського шроту, товщина
паперу, ширина штрихів та ін.).

Фотографічні методи отримання кількісної інформації мають цілу низку
переваг порівняно зі звичайними вимірюваннями, протоколюванням та іншими
способами фіксації, а саме – досить високу точність і об’єктивність
відтворення. Фотографічні методи криміналістичної техніки поділяють на
фіксуючі, вимірювальні, контрастуючі, сигналетичні, копьоророзрізняльні,
стереоскопічні, голографічні, електрографічні, термографічні,
радіографічні, кінематографічні.

} Див: Ломако 3. М. Криминалистическая топография на месте
происшествия.- Киев, 1980-С.ЗО.

Фіксуючі фотографічні методи – це методи фотографічної фіксації слідчих
дій, оперативних і профілактичних заходів. До них належать панорамний,
стереоскопічний, сигналетичний, репродукційний, рефлексний,
мікроскопічний. Методи фотографічної фіксації не треба змішувати з
видами зйомок: орієнтуючої, оглядової, вузлової і детальної. Методику
виконання зйомок і застосування сріксуючих методів викладено в курсі
«Судова фотографія».

Фотографічні вимірювальні методи одержання криміналістичної інформації –
це фіксування об’єкта, події разом з метричною одиницею, наприклад,
мірою довжини, часу. Так, поруч зі слідом, об’єктом, як правило, кладуть
масштабну лінійку, а у разі значних ділянок місцевості, приміщення,
наприклад, при фотографуванні трупа, доріжки слідів ніг, транспортних
засобів, використовують глибинний масштаб-рулетку. Подібні вимірювальні
знімки передають такі деталі об’єктів, описання яких утруднено. Крім
того, на місці події не завжди можна визначити віднесення окремих
предметів і слідів до подій злочину. Нерідко доказове значення сліду
виявляється значно пізніше огляду, коли обстановка на місці огляду
порушена, а необхідні предмети втрачені або порушено їх взаємне
розташування. Вимірювальна зйомка дозволяє зафіксувати, а згодом за
фотознімком точно відновити обстановку, розміри знятих предметів і
відстані між ними.

У криміналістиці і судовій фотографії вимірювальні фотографічні методи
такі: 1) планово-вимірювальні; 2) перспективно-горизонтальні; 3)
перспективно-похилі; 4) стереофотограмметричні.

Планово-вимірювальний метод зводиться до фотографування об’єкта при
такому положенні фотоапарата, коли його оптична вісь перпендикулярна
предметній площині. Поряд з об’єктом зйомки (в площині, що знімається)
вміщують масштаб або фіксують відстань до об’єкта, який фотографують, і
одержані дані заносять до протоколу. Останнє дозволяє визначити
необхідні розміри за фотознімком шляхом підрахунків.
Планово-вимірювальний метод іноді поділяють на масштабний і
великомасштабний.

Перспективно-горизонтальний метод вимірювальної фотографії зводиться до
фотографування при такому положенні фотоапарата, коли його оптична вісь
розташована паралельно предметній площині. Метод застосовується при
зйомці обстановки місця події для оглядової і вузлової зйомки. Як
масштаб використовуються масштаб-рулетка, фішки, розміщені на
місцевості, квадратні масштаби, які називаються найпростішими
вимірювальними засобами.

Перспективно-похилий метод вимірювальної фотографії відрізняється від
двох перших тим, що фотоапарат можна розташувати під будь-яким кутом
нахилу оптичної вісі до предметної площини, що створює можливість
проводити зйомку в обмеженому просторі (у кімнаті, коридорі, ванній). На
місцевості розміщують глибинний масштаб-рулетку або метричний квадрат по
центру внизу кадру. За одержаними таким чином фотографіями можна
визначити відстань між предметами і їх лінійну протяжність тільки в
площині, де знаходиться масштаб (звичайно, це горизонтальна площина).
Щодо висоти предметів, то бажано доручати визначати її фахівцю.

Для реалізації перспективно-похилого методу був сконструйований
спеціальний фотоапарат ФСМ-1,1 при зйомках яким на негатив проектується
метрична сітка, яка дозволяє шляхом простих підрахунків визначити дійсні
розміри зафіксованих на фотознімку об’єктів.

Стереоскопічний вимірювальний фотографічний метод – класичний, суть
якого полягає в одержанні стерерпари знімків і математичного їх
опрацювання для одержання дійсних розмірів. Метод широко
використовується в геодезії, космонавтиці, військовій справі та інших
галузях, де існує потреба у швидкому і точному визначенні відстаней.

У 70-ті роки стереоскопічний метод був впроваджений у слідчу практику у
вигляді стереофотограмметричного методу зйомки місць
дорожньо-транспортних подій. Метод був реалізований у вигляді пересувної
установки, змонтованої на шасі автомобіля УАЗ. У салоні автомобіля
встановлено стереофо-токамеру ЗМК-120, яка піднімається вверх на
штативі.

На місці події перспективно-горизонтальним методом виготовляють кілька
знімків-стереопар, які розміщують на столиках спеціального приладу
«Техно-карт» (Стереокомпаратор), і оператор в автоматичному режимі
викреслює масштабний план місця події. Використання
стереофотограмметричного методу дозволяє до мінімуму скоротити час
огляду (до 3-5 хвилин), до того ж будь-які розміри предметів і відстаней
можуть бути одержані на вимогу слідчого або суду у вигляді довідки
спеціаліста.

Сигналетичний метод – це певною мірою вимірювальний метод зйомки живих
осіб для пізнання, ідентифікації і створення криміналістичних
сротокар-тотек. Стандартним апаратом зйомка проводиться з відстані 1 м
(в масштабі 1/19), а знімки виготовляються у фас і профіль в 1(7
природної величини.

Контрастуючий метод – це спеціальний прийом зйомки і обробки
фотоматеріалу, що дозволяє одержувати відбиток підвищеної контрастності.
Контрастуючою зйомкою можна зафіксувати слабовидимі або невидимі деталі,
наприклад, видалені сліди тексту, мікросліди, сліди підчищення,
дописування, наведення тексту і т. ін.

Репродукційний метод полягає в фотографуванні об’єктів, головним чином,
документів (тексти, креслення, схеми), звичайною або спеціальною
апаратурою. Наприклад, для слідчого призначені спеціальні репродукційні
установки «Ель» (С-60), РУ-1, РУ-2 та інші. У лабораторних умовах
використовуються більш складні репродукційні установки – МРК,
«Білорусь», «Спект-ромас», ФМН-2.

Репродукцію документа можна одержати безпосередньо на фотоматеріалі без
фотоапарата, рефлексним і контактним способом, за допомогою
ксерокопію-вальних апаратів, фотопринтерів та інших приладів сучасної
множної техніки.

Кольороподільний фотографічний метод був розроблений засновником судової
фютографії Є. Ф. Буринським для відновлення невидимих (згаслих)

1 Див.: СаптевськийМ. Ф., Саврань П. Ф. Фотоапарат-Авт. свідоцтво
№352254.- Бюлетень- 1972.- № 28; Щербатов В. Ф., Коимшиди Г. Ф., Рогозин
Ю. С. Использование измери-тельньїх фотофафических методов в
следственной й зкспертной практико.- Волгоград, 1983.

і покритих барвниками текстів. Є. Ф. Буринський відновив вицвілі тексти
в грамотах Дмитра Донського, які пролежали в землі майже два століття.

Суть методу полягала у суміщенні двох однакових негативів, з яких
виготовлялись контратипи, які знову суміщалися. Цей трудомісткий процес
повторювався кілька разів до появи тексту.

При сучасних технічних засобах метод кольороподілу не використовується в
його первісному варіанті. Зараз це завдання розв’язується значно швидше,
наприклад, дослідженням в УФП або ІЧП, зйомкою з світлофільтрами та ін.

Фотографічний кольоророзрізняльний метод. Кольороподільний і
кольо-ророзрізняльний методи не треба ототожнювати, вони за своєю суттю
різні. Є. Ф. Буринський процес відновлення невидимих текстів, які згасли
через тривалий час зберігання, назвав кольороподілом. Кольоророзрізняння
– це фотографічний процес, під час якого встановлюють різницю між двома
близькими за кольором текстами, штрихами, наприклад, дописування в
документі, виправлення іншим чорнилом і т. ін.

Основою фотографічного Кольоророзрізняння є фізичний закон можливості
відтворення всієї гами кольорів за допомогою комбінації тільки трьох:
червоного (пурпурного), жовтого і синього. Всі предмети сприймаються
кольоровими тому, що в основному вони відбивають тільки промені
властивого їм кольору. Тканина здається червоною, оскільки вона відбиває
червоні промені, а всі інші поглинає. Якщо світлу, що падає на об’єкт,
бракує променів однойменного з ним кольору, то об’єкт сприймається
білим.

Ефект Кольоророзрізняння досягається при спостереженні зафарбованого
предмета у певній зоні спектру, що й називається оптичним
кольоророзріз-нянням. Останнє досягається також шляхом застосування
сенсибілізованих чорно-білих і кольорових фотоматеріалів у процесі
зйомки та їх обробки. Для чорно-білих матеріалів використовуються
джерела монохроматичного світла і світлофільтри.

При кольоророзрізняльній зйомці світлофільтр розміщують перед
об’єктивом, а при спостереженні – перед оком або джерелом світла.
Кольоророзрізняння дозволяє диференціювати кольори, близькі за відтінком
але непомітні для неозброєного ока.

Голографічний метод. Голографія – це фотографічний метод фіксування, а
потім і відновлення хвильового фронту, відображеного об’єктом світла
когерентного джерела, використаного для освітлення. Голографічна зйомка
проводиться без фотокамери. Об’єкт освітлюють пучком лазера і одночасно
частину цього променя спрямовують на фотоплівку, розміщену перед
об’єктом, що фотограсрується.

Голограма має особливі властивості: кожна її ділянка вміщує інформацію
про весь об’єкт, тобто якщо фотоплівку-голограму розділити на частини,
наприклад, розміром по одному кв. мм, то з кожної з них можна одержати
все зображення, зафіксоване на пластинці. Голограма дозволяє фіксувати
зображення, відновлене радіохвилями, рентгенівськими променями.
Голограму на товстошарових емульсіях можна розглядати при звичайному
освітленні.

Тривимірне зображення на голограмі дає можливість «заглядати» збоку і
бачити предмети закриті іншими об’єктами.

Електрографічний метод використовується в електрографії, суть якої
полягає в одержанні фотографічного зображення на світлочутливому шарі,
який називається фотопровідником. При його освітленні він стає
електропровідним пропорційно освітленню. Таким чином на фотопровідному
шарі виникає приховане зображення.

За способами візуалізації прихованого зображення на фотопровідному шарі
розрізняють різні види електрографії. Найбільш поширеним є ксерографія.
Вона використовується в різних підрозділах правоохоронних органів як
техніка для тиражування документів. Кольорові ксерокопіювальні апарати
використовують злочинці для копіювання грошових купюр, підроблення
різних документів (виготовлення бланків).

Радіографічний метод відносять до фотографічного тільки через те, що
відтворене зображення об’єкта пучком швидких нейтронів фіксують на
фото-шарах оброблених хімічним способом. Для одержання зображення,
наприклад, невидимого сліду пальця на документі, останній опромінюють
швидкими нейтронами, в результаті чого елементи, які належать до складу
потожирової речовини (фосфор, калій, кальцій, натрій, та ін.)
перетворюються на радіоактивні ізотопи. Потім документ притискають до
фотопластинки і залишають у контакті з нею. У тих місцях, де
розташований слід, фотопластинка під дією радіації утворених ізотопів
засвічується. Залишається проявити фотопластинку. На ній буде темне
зображення сліду пальця на абсолютно білому фоні, а позитив матиме
темний фон і білий слід пальця.

Термографічний фотографічний метод фіксування зображення – це процес
одержання зображення в теплових (інфрачервоних) променях. Приймачами
теплового зображення служать прилади тепловізори, прилади нічного
бачення, фотографічні матеріали, сенсибілізовані для дальньої
інфрачервоної зони. Термографічний метод застосовується для одержання
закритого барвниками тексту. Якщо на залитий текст накласти термоплівку
і об’єкт підігріти з протилежного боку, то на термоплівці виникне
зображення закритого барвниками тексту. Термографічний метод фіксації
поки що перебуває на стадії впровадження, оскільки нема спеціальних
тепловізорів для виявлення та фіксації теплових слідів у слідчій
практиці, хоча така можливість існує, наприклад, виявлення слідів рук,
ложа трупа або будь-якого предмета, який протягом деякого часу був на
місці події, а потім його прибрали.

Кінематографічний метод застосовується для фіксації динамічного стану
об’єктів, подій спеціальними засобами – кінокамерами. За допомогою
кінематографічних методів, що реалізуються під час кінозйомки,
вирішуються такі завдання: а) з документальною точністю фіксуються
події, дії, явища в динаміці; б) фіксується і зберігається динамічна
інс^ормація; в) фіксується не тільки подія, але й час. У разі, коли
виникає необхідність показати динаміку якої-небудь дії, наприклад,
упізнання, перевірки свідчень на місці відтворення обстановки й обставин
події, застосовують кінозйомку або відеозапис, Оскільки методика роботи
з кіно- і відеокамерою майже однакова, то і тактичні прийоми залишаю-

ться практично однаковими. Як в кінозйомці, так і при відеозапису
здійснюється орієнтуюча, оглядова, вузлова і детальна зйомка (записи).
Також використовуються методи панорамування, уповільненої і прискореної
зйомки. Суть методів викладається у спеціальній літературі з судової
кінематографії і відеозапису.1

Методи дослідження речових джерел інформації експертом і спеціалістом у
лабораторних умовах – методи «лабораторної» криміналістики

Судовий експерт – це особа, яка має необхідні знання для висновків з
досліджуваних питань (ст. 10 Закону України «Про судову експертизу»).
Судовий експерт провадить свою діяльність на принципах законності,
об’єктивності, незалежності і повноти дослідження (ст. З Закону України
«Про судову експертизу»). Він незалежний у виборі технічних засобів і
методів їх застосування, якщо вони входять у поняття «необхідні знання
для подання висновків».

Узагалі це методи природничих і технічних наук, запозичені з фізики,
хімії, біології, судової медицини, статистики, кібернетики. Технічні
прилади їх реалізації є складними пристроями, які дозволяють
досліджувати об’єкти з прецизійною точністю. Вони, як правило,
стаціонарні і зосереджені в спеціальних лабораторіях – фізичних,
хімічних, біологічних і т. ін. Таку техніку і методи її застосування
інколи називають лабораторною, оскільки її можна використовувати тільки
у стаціонарних умовах, в лабораторіях. Застосування технічних засобів,
прийомів і рекомендацій криміналістики в польових умовах – на місці
події, при проведенні слідчих дій в інших місцях, але не в кабінеті
слідчого, умовно називають «польова» криміналістика.2

Техніка експерта найчастіше застосовується в лабораторії у відповідності
до прийомів і рекомендацій, розроблених у криміналістиці, тому за
аналогією таку техніку та її застосування допустимо називати
«лабораторною» криміналістикою. Зрозуміло, обидва терміни умовні і
використовуються для спрощення мовних засобів при оперуванні такими
категоріями. Розглянемо найбільш поширені методи «лабораторної»
криміналістики.

Фізичні методи – найпоширеніші, особливо мікроскопічні, і звичні для
кожної лабораторії. Вони спроможні збільшувати допустиму здатність зору
людини, виявляти і досліджувати слабо-видимі і невидимі ознаки об’єктів.
Для цього застосовуються оптичні, поляризаційні, люмінесцентні,
вимірювальні, спектроскопічні та інші інструментальні методи разом з
відповідною апаратурою, яка нерідко з’єднана із засобами фото-, кіно- і
відеофіксації.

Для виявлення ознак травлення, змивання або згаслих (вицвілих) текстів
використовується метод люмінесцентного аналізу. Суть його полягає в
тому, що при опроміненні об’єктів вузьким пучком якої-небудь ділянки
електромагнітного спектру, опромінювана речовина люмінесціює, тобто
випромінює світло з більш довшої хвилі, ніж довжина хвилі збуджуючого
світла (закон Стокса). Звідси розпізнають люмінесценцію в УФ, видимій,
14 зонах спектру. Люмінесценцію фіксують фотографічними методами або
спостерігають безпосередньо на екрані приладу.

1 Див.: наприклад: Найдіс І. Д. Судова кінематографія і відеозапис,-
Харків, 1986.

2 Див.: Белкин Р. С. Криминалистика. Краткая знциклопедия.- М,, 1993.

Для візуального спостереження люмінесценції достатньо досліджуваний
документ освітити УФ світлом (джерело УК-І, «Таран», ОЛД41) у темній
кімнаті. Детектори визначення фальшивих грошових купюр, які можна бачити
в банках, комерційних структурах, мають ультрафіолетову лампу,
екрановану УФ світлофільтром. Досліджувану купюру поміщають у захищену
від денного світла камеру і перевіряють люмінесценцію захисних міток,
які нанесені люмінесціюючими барвниками.

Люмінесцентними методами досліджують різноманітні об’єкти, які
зустрічаються у слідчій практиці, при цьому люмінесцентні методи, як
правило, застосовуються першими, оскільки вони не пошкоджують об’єкта.

Серед сучасних фізичних методів дослідження треба назвати
рентгено-структурні, радіоактиваційні, нейтронно-активаційні,
атомно-абсорбційні, радіо-вуглецеві, лазерної мас-спектроскопії,
фотоакустичні методи з лазерним джерелом збудження, методи акустичного
аналізу звукових слідів, аналізу газових слідів тощо.

Радіоактиваційний аналіз використовується для встановлення групової
належності таких об’єктів, як текстильні тканини, матеріали письма
(папір, фарби), пластмаси, полімерні вироби, метали і т. ін.

Хімічні методи дослідження. Зараз все більше розмивається межа між
фізичними і хімічними методами. Тому в експертних установах останнім
часом фізико-хімічні дослідження проводять в одній лабораторії. З
класичних хімічних методів використовують полярографічні,
хроматографічні, спектральні методи дослідження. Багато хімічних методів
з’єднуються з фізичними і називаються фізико-хімічними.

Об’єктами хімічних досліджень у криміналістиці можуть бути різні
речовини і предмети матеріального світу для встановлення складу,
походження, однорідності або різнорідності. Це природні речовини –
ґрунт, корисні копалини, гірські породи, вода, напівфабрикати; готові
вироби хімічної, фармацевтичної, лакофарбової, харчової, легкої та інших
галузей промисловості, вироби кустарної переробки різних матеріалів і
речовин, а також нашарування сторонніх речовин на предметах
(транспортних засобах, одязі, знаряддях злому); кислоти, луги, солі,
лікарські препарати, отрути, наркотики та їхня сировина; продукти і
сліди горіння і пожеж, продукти пострілу – пороховий нагар, сліди
мастил, металізації у слідах пострілу і т. ін. Іноді об’єктами
дослідження бувають засоби письма – барвники, чорнило, паста, фарби,
олівці.

Хроматографічні методи, зокрема тонкошарова і газова хроматографія,
досить поширені в практиці хімічних досліджень. Визначення походження
наркотиків, барвників, паливно-мастильних речовин проводиться методом
газорідинної хроматографії на складному обладнанні.

Суть спектрального методу полягає в дослідженні оптичного спектра
речовини для визначення Ті складу. Відрізняють спектральні методи для
визначення атомного і молекулярного складу об’єктів шляхом емісійного і
абсорбційного аналізу. Емісійний аналіз проводиться шляхом дослідження
спектрів висилання, для чого досліджувану речовину спалюють у
спеціальному приладі – спектрографі. При абсорбційному аналізі
досліджують спектри поглинання

речовини, яку, як правило, розчиняють. Одержані спектри інтерпретують за
допомогою спектральних таблиць і атласів спектральних елементів.
Спектральними методами досліджують сплави металів (шріт, шматки свинцю),
вироби із дорогоцінних металів і т. ін.

Біологічні методи. Об’єктами біологічних досліджень є предмети,
мікрочастки рослинного і тваринного походження. До об’єктів рослинного
походження належать: деревина, вироби з неї, деревне вугілля, рослини та
їхні частини (стебла, листя, насіння, квіти, спори, зерно,
зернопродукти). Об’єкти тваринного походження: волосся, шерсть, вовна,
пір’я, пух і вироби з цих матеріалів.

Біологічні методи дослідження засновані на сучасній високочутливій
техніці та нових методиках. Деякі з них такі: ботанічні,
спорово-пилкові, іхтіологічні, орнітологічні, вірусологічні, генної
інженерії, гістологічні, ембріологічні та багато інших.

Розділ V ГАЛУЗІ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

Глава 8

СУДОВА ФОТОГРАФІЯ, КІНЕМАТОГРАФІЯ, ЗВУКОЗАПИС, ВІДЕОЗАПИС ТА ГОЛОГРАФІЯ

§ 1. Поняття і значення судової фотографії, кінематографії, звукозапису
і відеозапису

Судова фотографія – галузь криміналістичної техніки, яка становить собою
систему наукових положень, а також рекомендацій щодо застосування
технічних засобів і методів зйомки з метою розслідування злочинів.

Завдання судової фотографії:

1) забезпечувати технічними засобами та практичними прийомами
виявлення, фіксацію та дослідження матеріальних джерел доказової
інформації;

2) здійснювати об’єктивну фіксацію слідчих дій та їх результатів;

3) вдосконалювати існуючі та розробляти нові технічні засоби збирання,
фіксації й дослідження доказів;

‘ 4) забезпечувати принцип наочності в доказуванні та профілактичній
діяльності слідчого органу дізнання, експерта-криміналіста. Суб’єкти
застосування судової фотографії: – слідчий у процесі попередження,
розкриття та розслідування злочинів;

-оперативний працівник у ході провадження оперативно-розшукової роботи;

– експерт при проведенні експертизи та участі у слідчих діях як
спеціаліст;

– представники громадських організацій та окремі особи, які здійснюють
свої права з охорони громадського порядку та суспільної безпеки.

Останні не знають прийомів судової фотографії та використовують звичайну
відображувальну зйомку подій, об’єктів, документів, осіб.

Судову фотографію прийнято поділяти на відображувальну (С. М. Пота-пов)
та дослідну. Відображувальну називають судово-оперативною або «польовою»
(Р. С. Бєлкін), адже її використовують: слідчий, орган дізнання,
спеціаліст у ході розслідування злочину для фіксації слідчих і
оперативних дій та їхніх результатів.

Судово-оперативна або відображувальна фотографія – вид судової
фотографії, що становить собою систему прийомів застосування
фототехнічних засобів і методів фотографічної фіксації об’єктів, осіб,
трупів, слідчих дій та оперативно-розшукових заходів при розслідуванні
злочинів. Слідчий, як правило, використовує загальновідомі, гласні
методи й способи криміналістичної техніки згідно з нормами
кримінально-процесуального закону. Орган дізнання застосовує як
криміналістичну, так і спеціальну техніку. Однак останнє не суперечить
принципам законності та етичності, оскільки спеціальні засоби
відповідають принципам науковості, об’єктивності і т. п. (фото-,
кінозйомка, звуко-, відеозапис).

Методи судово-оперативної фотографії: панорамний, вимірювальний,
широкомасштабний, сигналетичний, репродукційний, макроскопічний та
мікроскопічний. Методи судової фотографії не слід змішувати з видами
судової зйомки, до якої належать: орієнтуюча, оглядова, вузлова,
детальна. Метод – це спосіб зйомки, а вид – реалізація мети зйомки.
Наприклад, оглядову зйомку можна виконати вимірювальним способом,
стереоскопічним, панорамним. Вид зйомки залежить від завдання фіксації.

Панорамний метод – прийом фотографування протяжних об’єктів частинами
(кожний наступний кадр захоплює частину попереднього), шляхом
переміщення фотоапарата паралельно об’єкту. Такий метод називають
лінійною панорамою. Якщо об’єкт високий, використовується метод
вертикальної панорами. Панорамну зйомку можна виконати із однієї точки,
шляхом послідовного обертання камери. Такий прийом називають круговою
панорамою.

Окремі знімки склеюють по загальних точках. Одержана панорама може мати
три, чотири і більше фотознімків.

Протяжні об’єкти можна фотографувати звичайним способом, використовуючи
ширококутну оптику (МИР-1, Зодіак та інші) (мал. 7, 8, 9). Для
панорамної зйомки потрібні спеціальні фотокамери («Горизонт», ФТ-1,
ФТ-2, ФКД) (мал. 10).

Суть вимірювального методу полягає у фотографуванні об’єкта (сліди,
документи, знаряддя злому) з розташованим поруч масштабом, що дозволяє
за одержаним фотознімком визначити дійсні розміри сфотографованого
об’єкта, порівнюючи його з одиницею масштабу. Цей метод також називають
масштабним, а процес – масштабною зйомкою.

Мал. 7. Фотооб’єктив «Мир-26Б»

Мал. 8. Фотооб’єктив «Мир-38Б»

Мал. 9. Фотооб’єктив «Зодіак-8Б»

Мал. 10. Фотоапарат «ФКД-13×18»

Для проведення масштабної зйомки фотоапарат необхідно розмістити так,
щоб його оптична вісь була перпендикулярна площині розташування об’єкта,
поряд з предметом покласти масштабну лінійку й провести фотографування.

Масштабний метод застосовується головним чином при детальній зйомці,
фіксації документів, зброї та знаряддя, ушкоджень на тілі трупа, слідів
знарядь злому тощо. Для виконання оглядової зйомки вимірювальним методом
користуються лінійними або квадратними масштабами, фішками, а також
спеціальними приладами (стереофотограмметрична установка «8МК-120»,
фотоапарат «ФСМ-1»),

Суть репродукційного методу зйомки полягає у застосуванні фотографічних
засобів та прийомів для репродукції плоских об’єктів, головним чином
документів. У таких випадках використовують звичайний фотоапарат,
штатив, видовжувальні кільця, тросик або спеціальні прилади «Єль»,
«Білорусь», «РДУ», «МРК».

Репродукція документа (штрихового) може бути виконана без фотоапарата
контактним (якщо текст розміщений тільки з одного боку) або рефлексним
методом, із використанням висококонтрастного фотопаперу. На документ
емульсійним шаром кладуть лист фотопаперу, притискують прозорим склом та
проводять експонування (засвічування); потім проявляють папір і
одержують негатив. З останнього контактним методом друкують позитиви
звичайним способом. На основі рефлексного способу сконструйовані
спеціальні прилади для оперативного фотографування документів у
розшуковій роботі.

Суть сигналетичного методу полягає у сротографуванні як живих осіб, так
і трупів із дотриманням визначених правил. Сигналетична зйомка інколи
іменується впізнавальною. Людину фотографують з відстані 1 м, по черзі в
фас і правий профіль, під час друкування знімка зображення доводиться до
масштабу 1/7 натуральної величини. При пізнавальній зйомці трупа разом
зі знімком у фас виготовляють знімки як у правий, так і лівий профіль.

У ході фіксації процесу та результатів слідчих дій виконують такі види
зйомки: орієнтуюча, оглядова, вузлова та детальна.

Орієнтуюча зйомка використовується для фіксації загального виду місця
події на фоні оточуючої обстановки. Якщо ділянка, об’єкт протяжні,
зйомку виконують панорамним методом або з використанням ширококутної
оптики.

Оглядова зйомка проводиться для фіксування безпосереднього місця пригоди
ізольовано від оточуючої обстановки. Точка зйомки вибирається так, щоб у
кадрі було зображення виключно об’єкта (наприклад, магазину), у якому
була вчинена крадіжка. Оглядових знімків виготовляють кілька,
фотографуючи місце пригоди з різних боків.

Вузлова зйомка фіксує окремі частини (вузли) місця пригоди, наприклад,
групу слідів ніг, знарядь злому, зброї біля руки трупа тощо. Вузлову
зйомку рекомендується виконувати масштабним способом. Наявність
лінійного масштабу на фотозйомці дозволить визначити, наприклад,
елементи ходи, відстань між слідами, знаряддя злому, а також
розташування взагалі. Вузлова зйомка доріжки слідів ніг і транспортних
засобів здійснюється панорамним способом (лінійна панорама).

Детальна зйомка виконується для фіксування окремих предметів або їхніх
ознак крупним планом обов’язково масштабним способом. Мікрооб’єкти та
мікрочастини (наприклад, волокна, порошинки, частки наркотичної
сировини, вміст нігтьового ложа тощо) фотографують, використовуючи
великомасштабний або мікроскопічний метод. Якщо об’єкт знаходиться у
важкодоступному місці (наприклад, на висоті), використовуються
телеоб’єктиви МТО-500, МТО-1000.

Макрофотограф/ею називається зйомка дрібних об’єктів (кулі, штрихи
літери, цифри, сліди підчистки, вставки, дописки у тексті). Здійснюється
фотоапаратом із застосуванням видовжувальних кілець. Можливе збільшення
– до п’яти разів. Макрофотозйомка межує з детальною, адже, наприклад,
куля або відбиток сліду папілярного узору (візерунка)1 – це деталь, як і
вміст нігтьового ложа або волокон. Тому розмежовуються ці види зйомки
тільки за ступенем збільшення.

Кінозйомка та ейеозагшс – процеси фіксації динамічних властивостей
об’єктів, подій, явищ, слідчих дій за допомогою кіно- або відеокамери
(мал. 11). Кінозйомка проводиться на фотоматеріалах, а відерзапис – на
магнітних носіях. У зв’язку з тим, що принципи фіксації сигналів різні,
способи одержання зображення (позитива) теж неоднакові. Кіноплівка
повинна бути відповідним чином оброблена і тільки після цього можна
переглянути результати зйомки. Проте відеозапис дозволяє безпосередньо
після зйомки або ще під час Ті спостерігати й контролювати процес
фіксації. Відеозапис, безумовно, має перевагу над кінозйомкою. Разом з
тим, перший і другий процеси мають як позитивні риси, так і недоліки.
Звукозапис, кінозйомка та відеозапис сприяють вирішенню таких завдань:

Мал 11. Кінокамера «Кварц» з об’єктивом «Метеор»

1У літературі деякі автори вживають термін «візерунок»

а) з документальною точністю фіксувати та досліджувати динамічні події,
процеси, слідчі дії (експеримент, пізнання, допит, особливо коли той,
кого допитують, відмовляється визнавати свою вину або щось приховує);

б) зберігати інформацію про динамічні ознаки об’єктів та відтворювати її
в суді, у ході слідчих дій, при експертизі;

в) фіксувати та вивчати недоступні для людського зору швидкоплинні
процеси (наприклад, політ кулі, руйнування перепон, момент зіткнення
транспортних засобів);

г) фіксувати події одночасно в динаміці та за часом, що дозволяє
вирахувати момент конкретних дій, швидкість руху або кількість подій за
одиницю часу.

§ 2. Поняття судово-дослідницької фотографії

Судово-досліднілцька фотографія як розділ (галузь) криміналістичної
техніки досліджує методи та засоби природничих і технічних наук і на цій
основі розробляє нові засоби й метСдики або пристосовує вже розроблені
для дослідження матеріальних джерел доказової інформації.

Судовр-дослідницька фотографія як практична галузь – це сукупність
засобів криміналістичної техніки та спеціальних засобів і методів зйомки
речових доказів з метою одержання доказової інформації, яку важко
одержати шляхом звичайної фотозйомки.

Серед методів судово-дослідницької фотографії назвемо лише деякі:
мікроскопічні, вимірювальні, контрастуючі, кольороподільні,
радіографічні, дифузійні та інші. У дослідній фотографії нерідко
технічний засіб, що використовується, та методика його застосування
дають назву самому методу, однак спосіб сротограсфчного фіксування тут
вважається головним.

Яскравий контраст – це порівняння двох суміжних ділянок або зон, різних
за освітленістю. Яскравістю називається співвідношення освітленостей
суміжних поверхонь. Межа між ними може бути чіткою, розмитою або погано
розрізнюваною. Фотографічні методи дослідження дозволяють змінювати
яскравість суміжних поверхонь, робити межі між ними добре розрізнюваними
та чіткими. У цьому, власне, й полягає суть дослідницької фотографії –
невидиме зробити видимим, а погано розрізнюване – чітким. Це завдання
вирішується за допомогою спеціальних методів, указаних вище.

Фотографічні методи зміни контрастів – це спеціальні прийоми і засоби,
що використовуються у процесі зйомки. Вони дозволяють змінювати пороги
контрастності (яскравості) між суміжними ділянками. Контрастуючі методи
поділяються, у свою чергу, на фізичні, фотографічні та хімічні. До
фізичних контрастуючих методів належить зйомка в кососпрямованому
освітленні, розсіяному світлі, проникаючому – зйомка «на просвіт»,
безтіньовому, зйомка із використанням методу «муару».

До методів фотографічної зміни яскравого контрасту належать
кольоро-подільний, розроблений Е. Ф. Буринським.

Хімічні методи збільшення контрастності полягають у спеціальному оброб-

ленні негативного або позитивного матеріалу (наприклад, в послабленні,
або навпаки, у підсиленні густини). Для цього існують хімічні засоби,
які називаються послаблювачами та підсилювачами.

Кольороподіл та кольоророзрізнювання – це різні методи відновлення
невидимого та збільшення контрасту.

Кольороподіл полягає в тому, що з документа, який досліджується,
виготовляють два контрастних негативи, сполучають їх і друкують два
дублі-негативи. Ця процедура повторюється до тих пір, доки не буде
досягнуто бажаного контрасту. Е. Ф. Буринський відновив таким чином
згаслі тексти на рукописах, що належать до епохи князювання Дмитра
Донського. Метод кольороподілу широко використовується в археології,
медицині. Д. І. Менделєєв назвав цей метод другим зором людини, а Е. Ф.
Буринський був удостоєний великої золотої медалі ім. М. В. Ломоносова за
наукове відкриття.

Кольоророзрізнювання – зйомка в різних ділянках спектра – витіснила
трудомісткий метод Е. Ф. Буринського й використовується зараз в
експериментальних дослідженнях для відновлення залитих (закритих)
барвником текстів, розрізнення штрихів текстів, які мають близькі
кольорові відтінки, які важко або взагалі неможливо розрізнити.
Наприклад, для того, щоб прочитати залитий фіолетовим барвником текст,
достатньо документ сфотографувати з фіолетовим світлофільтром, а щоб
виявити порошинки та кіпоть навколо вогнестрільного ушкодження, залитого
кров’ю, треба його сфотографувати з червоним світлофільтром або за
допомогою ЕОПа.

У дослідній та «польовій» криміналістиці використовують ультрафіолетові,
інфрачервоні, рентгенівські промені. Зйомка в цих променях дозволяє
виявити закриті барвниками, тонким шаром дерева чи паперу ознаки
підчистки й травлення, змивання текстів, а також згаслі від часу тексти
тощо. Названі промені збуджують люмінесценцію, яку можна візуально
спостерігати або фотографувати і таким чином диференціювати речовини.

Зйомка в ультрафіолетових променях поділяється на два види:

1) зйомка у відбитих променях;

2) зйомка люмінесценції.

Для зйомки у відбитих променях достатньо об’єкт освітити УФП (Таран,
УК-1, кварцова лампа), а перед об’єктивом фотоапарата помістити
світлофільтр УФС-1 або УФС-2.

При фотографуванні люмінесценції світлофільтр УФС-1 розміщують перед
джерелом УФП, а на об’єктив одягають світлофільтр, який коригує тільки
колір люмінесценції (наприклад, синьо-зелену або оранжеву зону).

Зйомка в інфрачервоних променях також поділяється на два види:

1) зйомка у відбитих променях;

2) зйомка люмінесценції.

Для зйомки у відбитих променях об’єкт освітлюють звичайною лампою
розжарення, а на об’єктив фотоапарата одягають інфрачервоний ІЧС-1,
червоний ЧС-14 або ЧС-15 світлофільтр. Зйомка інфрачервоної
люмінесценції набагато складніша, вона потребує освітлення об’єкта ІЧП
певної зони та повного відсікання ІЧП перед об’єктивом. Інфрачервона
люмінесценція лежить за

межами видимого спектра, тому для її спостереження застосовують
електрон-но-оптичні перетворювачі, прилади нічного бачення.

Рентгенівські промені мають велику проникаючу здатність, оптичними
об’єктивами вони не фіксуються. Тому фотозйомка виконується без
фотоапарата. Фотографується не об’єкт, а його тінь. Для цього джерело
рентгенівських променів розміщують перед об’єктивом, а за ним –
рентгенівську плівку. Рентгенівські промені, проникаючи крізь об’єкт,
створюють тіньове зображення його структури, яке й фіксується на плівці.

Мікрозйомка – це фотографування об’єкта через мікроскоп, завдяки чому
фіксується картина, яку можна спостерігати в окуляр. Сучасні мікроскопи,
аналітичні прилади (спектрографи, спектрометри, біологічні,
металографічні, поляризаційні, скануючі, тунельні, а також електронні
мікроскопи), як правило, з’єднані з фото-, кіно-, відеокамерою (МСК-1,
МІМ-8). Умови зйомки вибираються оптимальним шляхом, а в останніх
моделях – навіть автоматично.

Для мікрозйомки за допомогою звичайного мікроскопа (МБІ, МВС-1)
використовують мікрофотоустановки (ФМН-2, ФМН-1) або мікрофотонасадки
(МФН-1). Можливе фотографування за допомогою перехідних кілець, які
з’єднують фотоапарат з окуляром мікроскопа.

Звичайний знімок можна при друкуванні збільшити в кілька десятків разів.
Мікрознімок розкриває нові, невидимі людському оку ознаки об’єкта і тим
відрізняється від різноманітних сурогатів.

§ 3. Застосування фотографії

при проведенні окремих слідчих дій

та в процесі виконання криміналістичних експертиз

Фотографування місця події

Фотографічні знімки, виготовлені під час слідчого огляду місця події, є
важливим доповненням до протоколу огляду місця події. Вони дають наочне
уявлення про обстановку на місці події і фіксують її з максимальною
кількістю деталей. В окремих випадках фотознімки можуть усунути
неповноту і неточність, що були допущені при описах у протоколах окремих
слідчих дій. Фотознімки слідів, виявлених під час огляду місця події,
використовують для розшуку злочинця та ідентифікації об’єктів. Таким
чином, завдання судової фотозйомки місця події полягає у фотографічній
фіксації обстановки на місці події, різноманітних предметів і слідів.

Місце події, а також різноманітні предмети і сліди, що мають відношення
до події, що розслідується, можуть знаходитися в складних умовах, тому
фотографічна апаратура, що використовується для фіксації результатів
огляду, повинна забезпечити одержання фотознімків у будь-яких
несприятливих умовах. Для фіксації фотографічним методом фактичних
даних, що виявляються під час огляду місця події, експерту-криміналісту
необхідне таке оснащення: фотоапарати моделі «Зеніт», «Москва»,
«Практика», «Київ» та ін. (мал. 12-16);

змінні фотооб’єктиви (мал. 7, 8, 9 див, с. 85); подовжувальні кільця та
мак-роприставка; освітлювальні прилади; електрична імпульсна
лампа-спалах та акумуляторний електричний ліхтар; зйомні світлофільтри;
експонометр (мал. 17); штатив; масштабні лінійки, стрічки і квадрати;
рукав для заряджання касет; касети; запас плівок; пластини з прозорого
оргскла; екрани для безтіньової зйомки; дзеркало для зйомки слідів у
важкодоступних місцях; таблиці з цифрами і стрілки для розмітки
об’єктів, що фотографуються і т. д. Фотоапаратура та різноманітне
приладдя входять у комплект виїзної апаратури, що застосовується для
огляду місць подій, або в спеціально укомплектовані фотосумки або
фоточемодани.

Мал 12. Фотоапарат «Зеніт-ЕТ»

Мал. 13. Фотоапарат «Практика супер ТІ» (виробництва Німеччини)

Маг 14 Фотоапарат «КиІв-4АМ»

Мал 15 Фотоапарат «КиІв-88»

Мал 16 Фотоапарат «Москва-4»

Мал 17 Фотоекспонометр

На місці події і місцевості, що його оточує, може знаходитися значна
кількість різноманітних об’єктів, що мають відношення і, що не мають до
події, що розслідується. Тому для виділення на фотознімках важливих для
справи об’єктів і ознак, фотографування проводять із дотриманням певних
криміналістичних рекомендацій.

У залежності від завдань фотографування розрізняють чотири прийоми
зйомки: орієнтуючу, оглядову, вузлову, детальну.

Орієнтуюча зйомка проводиться для фіксації місця події на фоні
навколишнього середовища, щоб по фотознімку можна було розглянути
положення місця вчинення злочину серед оточуючих його об’єктів. Напрямок
зйомки вибирають так, щоб у кадр увійшли найбільш характерні об’єкти
обстановки, що фотографуються, можливі шляхи підходу (вулиці, дороги,
стежки) і місця можливого укриття злочинців, наприклад, при розбійних
нападах. Під час орієнтуючої зйомки часто виникає необхідність
зафіксувати великі простори. У цих випадках застосовують ширококутрві
об’єктиви або панорамну зйомку. Якщо поруч із місцем події розташовані
будинки або інші високі споруди, зйомку доцільно зробити зверху, з
висоти 2-3-го поверху будинку чи з даху автомобіля, будинку тощо.

Оглядова зйомка застосовується для фотографічної фіксації загального
вигляду безпосередньо з місця події. На оглядових знімках повинні бути
відображені найважливіші елементи обстановки місця, де було вчинено
злочин, і місць, де були виявлені предмети і сліди, що можуть мати
значення в справі. Один оглядовий знімок місця події добре показує
обстановку тільки з одного боку, тому для повноти фіксації об’єктів, що
фотографуються, зйомку проводять додатково і з інших двох – трьох точок.
Якщо місце події знаходиться в помешканні, то ці знімки виконують з двох
протилежних кутів, або від двох протилежних стін. Фіксуючи місце події
на відкритій місцевості, наприклад, у разі зіткнення двох автомобілів на
шосе, оглядову фотозйомку можна зробити з трьох або чотирьох сторін. Два
фотознімки вздовж осьової лінії (в протилежних напрямках) і один або два
– для вигляду ушкоджених машин і відстаней між ними вздовж осьової лінії
дороги. Під час оглядової зйомки, особливо в тісних подвір’ях або
вузьких вулицях, можна застосовувати широ-кокутові об’єктиви або
панорамну зйомку. Але зважаючи на те, що при круговій панорамній зйомці
з близької відстані утворюються значні перспективні викривлення, краще
застосувати лінійну панораму. При оглядовій зйомці місця події біля
виявлених слідів і предметів установлюють спеціальні покажчики у вигляді
таблиць або покажчиків із цифрами. Але до розміщення покажчиків місце
події необхідно сфотографувати без них. Якщо відносне розташування
об’єктів та їх розміри мають важливе значення для розслідування злочину,
зйомку проводять за правилами вимірювальної зйомки зі стрічковим або
квадратним масштабом.

Вузлова зйомка призначена для фіксації окремих найбільш важливих
об’єктів, вузлів місця події на фоні обстановки місця події, таких,
наприклад, як труп, відкритий сейф. При виконанні такої фотозйомки
обов’язковою вимогою є наявність у кадрі частини обстановки місця події,
щоб надалі можна

було по фотознімках не тільки впізнати сфотографовані предмети, але й
відновити картину їх розміщення і взаєморозташування. Межу вузлового
знімка вибирають так, щоб будь-який об’єкт, зображений на ньому, міг
бути орієнтований по оглядовому знімку. Вузлова зйомка фіксує предмети в
тому вигляді, в якому вони були виявлені під час огляду.

Детальна зйомка проводиться для одержання фотознімків деталей обстановки
місця події, наприклад окремих предметів і слідів. На детальному знімку
може бути зображення самого предмета або сліду без зв’язку з навколишнім
середовищем. Тому, якщо предмет знаходиться в несприятливих для зйомки
умовах, його можна після проведення вузлової зйомки перенести в більш
сприятливе місце і після відповідного огляду сфотографувати. Детальна
зйомка обов’язково виконується для фіксації речових доказів у випадках,
коли їх неможливо вилучити і прилучити до кримінальної справи. Сліди, як
правило, фотографують в усіх випадках. Детальна зйомка виконується за
правилами вимірювального методу.

Повна фотографічна фіксація місця події припускає застосування всіх
розглянутих вище прийомів зйомки. Орієнтуюча і оглядова зйомка
виконуються в ході загального огляду місця події. Інші види зйомки
проводяться на детальній і заключній стадіях огляду, завданням яких є
виявлення і фіксація виявлених предметів і слідів, що можуть мати
значення в справі.

Найбільш поширеними об’єктами зйомки під час огляду місця події є
ділянки місцевості, будинки, трупи, окремі предмети і сліди. Місце події
може бути розташоване, як на відкритій місцевості, так і в помешканні, а
тому застосовуються відповідні методи і види сротозйомки.

Фотографування місця події на відкритій місцевості здійснюють при
фіксації обстановки, наприклад, у лісі, полі, горах, на вулицях, площах,
дорогах. Це можуть бути місце вчинення злочину або виявлення об’єктів,
пов’язаних із вчиненням злочину. Для більш повної і всебічної фіксації
обстановки на місцевості орієнтуючу зйомку доцільно проводити з висоти.
Точки зйомки вибирають так, щоб у кадр потрапили постійні орієнтири
(будинки, дерева і т. п.) і по можливості були зазначені місця
розташування об’єктів (назви районів, вулиць, площ), що мають значення
для справи. Для збільшення враження об’ємності, будинки та інші споруди
фотографують збоку, щоб на знімку були зафіксовані дві стіни. Фотоапарат
встановлюють у горизонтальне положення. Недотримання цієї умови
призводить до появи на знімку перспективних викривлень.

Для зйомки великих ділянок місцевості можна використовувати панорамний
сротоапарат «Горизонт» або зробити фотозйомку фотоапаратом загального
призначення по методу лінійної або кругової панорами.

Якщо зйомка обстановки місця події на відкритій місцевості проводиться
вдень, найбільш сприятливим є рівномірне розсіяне освітлення при
невеликій хмарності і відсутності прямого сонячного світла. При денному
освітленні влітку, якщо в кадр потрапляють блакитне небо, яскрава зелень
або водні простори, для поліпшення передачі кольору застосовують
компенсаційні світлофільтри ЖС-17, 18. Для зменшення впливу димки при
зйомці на відкритій

місцевості застосовують жовті або жовтогарячі світлофільтри. Для
погашення відблисків, відбитків у воді, склі і т. ін. використовують
поляризаційні світлофільтри (мал. 18).

Фотоматеріали для зйомки влітку (в умовах яскравого освітлення) повинні
бути низької або середньої чутливості (фото-32, 65, КН-1, 2 тощо) з
невисоким коефіцієнтом контрастності. Фотографуючи взимку, коли на
місцевості яскраві світлотіньові контрасти, використовують
низькоконтрастні фотоматеріали і на об’єктив надівають сонячну бленду.

У похмуру зимову погоду, місцевість освітлена розсіяним світлом, що не
дає тіней. У таких умовах використовують високочутливі фотоматеріали І
проявляють їх у контрастних проявниках.

Витримку фотозйомки на місцевості визначають за допомогою
фотоелектричного експонометра, вносячи відповідні поправки. Так,
наприклад, у лісі витримку фотозйомки збільшують у 2-3 рази, в горах –
зменшують. Складно буває визначити витримку сротозйомки взимку на
відкритій місцевості, коли зображення снігу на негативі виявляється
перетриманим, а темні предмети на його фоні – слабкого, по щільності,
зображення, без пророблення деталей. Одержати доброякісне зображення
яскравого білого снігу і темних предметів на його фоні, наприклад трупа
в темному одязі, практично неможливо, тому витримку необхідно визначати
по тих об’єктах, які повинні бути чітко зафіксовані на знімку (у даному
випадку по трупу).

Фотографування місця події вночі на вулицях можна проводити при
незначному вуличному освітленні, використовуючи високочутливі
фотоматеріали (плівки фото-130, 250, КН-3 і ВЧ). Обробляють їх
фенідоновим проявником, що сильно підвищує чутливість плівки. Зйомку за
таких умов освітлення

Мал. 18 Фотознімки вітрини магазину. Ліворуч – без поляризаційного
фільтра’, праворуч – з поляризаційним фільтром

проводять при тривалих витримках (декілька хвилин), тому фотоапарат
встановлюють на штативі. При тривалих витримках світло від фар
автомобілів, що проїжджають повз місце зйомки, може засвітити плівку,
тому в цей час потрібно прикрити об’єктив, не закриваючи затвора камери.

В умовах темноти можна сфотографувати лише окремі ділянки місця події,
освітлюючи їх, наприклад, світлом автомобільних фар. У цьому разі
освітлення окремих ділянок можна робити послідовно. Для цього
(фотоапарат, установлений нерухомо на штативі, наводять на об’єкт зйомки
і відкривають затвор. Світло автомобільних фар послідовно переміщують по
об’єкту зйомки, освітлюючи різні ділянки. Уважно треба стежити, щоб
світло від фар не потрапляло в об’єктив. Для освітлення також можна
використовувати потужні освітлювачі, підключені до генераторів,
установлених на спеціально обладнаному автомобілі.

Фотографуючи місце події, в помешканні фіксують внутрішній вигляд
(інтер’єр) помешкання і місця перебування предметів, а також слідів, що
мають значення для розслідування. Для фіксації всього помешкання на
мінімальній кількості знімків доцільно проводити оглядову зйомку з двох
діаметрально протилежних точок, розташовуючи фотоапарат вище людського
зросту. Точки зйомки вибирають так, щоб по можливості були зазначені
місця розташування найбільш важливих об’єктів, біля яких розставляють
орієнти-ри-покажчики.

При оглядовій та вузловій зйомці в середині помешкань обмеженість
простору ч_асто не дає можливості включити в кадр всі предмети, що
підлягають фіксації. Тому фотографуючи в таких умовах доцільно
використовувати ши-рококутові об’єктиви. Так, наприклад, при зйомці
фотоапаратом «Зоркий» можна застосувати об’єктив «Оріон-15», кут зору
якого дорівнює 75°. Широко-кутові об’єктиви мають дуже велику глибину
різкості, але їм властиві значні залишкові аберації. Викривлення
зображення різко збільшується (особливо по краях знімка) при найменшому
нахилі фотоапарата. Тому фотографуючи ширококутовими об’єктивами
фотоапарат треба встановлювати горизонтально, і найбільш важливі об’єкти
розташовувати в центрі кадру. Важливо також враховувати, що застосування
такого об’єктива може призвести до появи різких перспективних викривлень
пропорцій предметів, особливо якщо відстань між об’єктами, що
сротрграфуються велика, а перший об’єкт знаходиться на дуже близькій
відстані від фотоапарата. Зйомку в тісних помешканнях можна проводити і
методом панорамної зйомки. Але при круговій панорамі на близькій
відстані спостерігаються значні перспективні викривлення, при лінійній –
частина об’єктів, розташованих ближче до апарата, іноді не потрапляє в
кадр.

За сприятливих умов, у денний час, сротографувати в помешканнях можна
при природному освітленні. Проте, фотографуючи проти світла, що падає з
вікон, або з бічним освітленням, утворюється надмірно контрастне
зображення з різкими тінями, позбавлене деталей. У таких випадках для
висвітлення тіней можна використовувати лампи накалювання та імпульсні
лампи-спалахи. Іноді тіні можна висвітлювати білими
екранами-відбивачами, виготовленими з тканини або паперу. Контраст
зображення під час зйомки в таких умовах можна

4 1-282

також зменшити, застосувавши фотоматеріали низького контрасту,
наприклад, плівки фото-32 і КН-1, обробивши їх методом вирівнюючого
проявлення. Особливий ефект вирівнювання світлих та темних місць на
негативі досягається у разі застосування для обробки експонованої плівки
дворозчинного проявника.

Витримку під час фотографування проти світла або з різким бічним
освітленням визначають за допомогою фотоелектричного експонометра по
тіньових ділянках об’єктів. У необхідних випадках зйомку можна провести,
визначаючи витримку по освітлених ділянках. Напівтемні помешкання можна
фотографувати при тривалій витримці (декілька хвилин).

Фотозйомку помешкань у несприятливих умовах, наприклад, у темряві, можна
зробити, освітлюючи їх за методом «блукаючого» світла. При цьому способі
освітлення фотоапарат нерухомо встановлюють на штатив або на струбцину,
а джерело світла (імпульсна лампа і т. п.) переміщують, освітлюючи
об’єкт зйомки з різних точок. Протягом всього часу зйомки об’єктив
фотоапарата повинен бути відкритим. Для цього диск регулювання
швидкостей затвора встановлюється на літеру «В», а спускову кнопку після
натискання сріксують шляхом її повороту. Під час зйомки слід стежити за
тим, щоб промені світла не потрапляли в об’єктив.

Наведення різкості в умовах поганої видимості можна проводити по
будь-якому предмету що світиться і розташований біля об’єкта, що
сротографуєть-ся (по кишеньковому електричному ліхтарику, свічці і т.
д.).

Для фотозйомки в помешканні рекомендується застосовувати високочутливі
матеріали: Фото-130, 250, КН-3, ВЧ та ін. Помешкання, освітлені світлом
ламп накалювання, краще фотографувати на фотоплівку Фото-250, що має
підвищену чутливість до жовто-червоної зони спектра.

Фотографування під час проведення обшуку, пред’явлення для впізнання /’
відтворення обстановки /’ обставин події

У ході відтворення обстановки і обставин події, обшуку та інших слідчих
дій фотографічна зйомка служить для фіксації проведених дослідів та їх
результатів, предметів, що виявлені, дій осіб, а також обстановки, в
якій відбувалися дії. Фотографічні знімки дають наочне уявлення про ці
дії та предмети, і є важливим доповненням до протокольних записів, тому
що по них можна судити не тільки про результати проведеної слідчої дії,
але і про сам процес проведення. Так, наприклад, по знімках можна
зробити висновок про те, наскільки правильно була відтворена обстановка
місця події, в яких умовах проводився експеримент.

Фотографування обстановки на місці проведення слідчих дій здійснюється з
дотриманням прийомів, використовуваних для фотографування місця події.
Загальну характеристику обстановки можна скласти на підставі орієнтовної
й оглядової фотозйомки, а окремих частин і предметів – по вузлових і
детальних с|ютознімках.

У ході відтворення обстановки і обставин події фотозйомкою фіксують у
цілому обстановку, в якій проводиться слідча дія. Якщо відтворення
обстановки і обставин події проводять у тому місці, де було вчинено
злочин, і реконст-

руюють обстановку, то її фотографують двічі: до і після реконструкції.
Проведені дії та отримані результати іноді бувають настільки складні, що
їх наочно можна зафіксувати тільки за допомогою фотографії.

На фотознімках, виготовлених під час проведення обшуку, доцільно
показати обстановку помешкання або іншого місця, де проводився обшук,
місць, де були виявлені розшукувані об’єкти, та їх загальний вигляд.
Фотозйомку рекомендується застосовувати особливо в тих випадках, коли
для приховання об’єктів, що незаконно зберігаються, злочинці
використовують спеціальні схованки в стінах помешкань, у меблях і т. п.
У цьому випадку потрібно сфотографувати весь об’єкт, у якому влаштована
схованка, потім окремо відкриту схованку разом із предметами, що
знаходились у ній. Якщо схованка має складну будову, то доцільно зробити
знімки окремих її вузлів і механізмів, потайних відділень тощо.

У разі коли для впізнання пред’явлена група предметів або осіб, спочатку
фотографують всю групу осіб чи предметів, а потім окремо впізнаний
предмет або особу. Фотозйомку предметів проводять разом із прикріпленими
до них бірками, на яких є порядкові (числові) номери. На ці номери
посилаються в протоколі слідчої дії. Якщо треба запам’ятати колір
об’єктів, що впізнаються, то доцільно провести кольорову фотозйомку.

Для відтворення обстановки і обставин події фотозйомка частіше всього
проводиться з метою, наочно показати на фотознімках ділянки місцевості і
предмети, вказані особою, показання якої перевіряються. Якщо при
виконанні слідчої дії необхідно сфотографувати особу, що дає показання,
то це слід здійснити під час вільної розповіді, без підказування пози
спеціально для фотозйомки. Не варто робити фотознімків, на яких разом з
підозрюваною особою, зображувалися б поняті, співробітники міліції,
представники громадськості і т. д.

З відтворенням обстановки і обставин події у тому місці, що вже
піддавалося огляду (наприклад, на місці події), фотозйомку доцільно
проводити з тих же точок, із яких вона була зроблена раніше. Це сприяє
кращому з’ясуванню обстановки і наочно демонструє достовірність
показань. Якщо по одній справі перевіряються показання декількох осіб,
то фотозйомку проводять з тих самих позицій. В окремих випадках, коли
для конкретизації показань необхідно зафіксувати шлях проходження особи,
що дає показання, зйомку доцільно проводити під час її проходження біля
яких-небудь помітних постійних орієнтирів.

Технічні умови зйомки при проведенні відтворення обстановки і обставин
події, обшуку, пред’явлення для впізнання не мають істотних відмінностей
від знімання в ході огляду місця події. Це цілком стосується і
сротознімальної апаратури, освітлення, фотоматеріалів. Проте в техніці
зйомки є особливості, обумовлені фіксацією об’єктів під час руху. При
фотографуванні об’єктів, що рухаються, важливо визначити момент зйомки.
Якщо фотографування проводиться для перевірки дій, що можна повторити
багаторазово, то спочатку доцільно простежити за ходом їх виконання і
визначити найбільш важливі моменти. Так, наприклад, при проведенні
відтворення обстановки і обставин події з метою перевірки умов убивства
під час бійки, слідчий, проаналізував-

ши відтворені дії, прийняв рішення зафіксувати за допомогою фотоапарата
два моменти: розміщення учасників бійки до нанесення удару по голові
людини, що тримала в руці пістолет, ґположення людей у момент пострілу,
що відбувся після падіння учасника бійки, який тримав зброю.

Фотографування об’єктів, що рухаються, зручно проводити фотоапаратами,
що потребують незначного часу на підготовку їх до зйомки. Одним з таких
фотоапаратів є «Ленінград» із заводним пружинним механізмом. У цьому
апараті попередньо заведена пружина, яка автоматично після кожної зйомки
пересуває плівку і заводить затвор, а заводний механізм спрацьовує з
такою швидкістю, що дозволяє в одну секунду зробити три знімки. Для
фіксації рухливих об’єктів у великих і дрібних планах рекомендується
використовувати фотоапарати, укомплектовані змінними об’єктивами. Але ще
краще з цією метою застосовувати фотоапарати, в яких є об’єктиви з
перемінною фокусною відстанню. Використання для зйомки змінних
фотооб’єктивів або об’єктивів із перемінною фокусною відстанню дає
можливість, на місці події, виготовити орієнтуючі, оглядові або вузлові
знімки.

Фотографуючи рухливі об’єкти, витримку фотозйомки з метою усунення
нерізкого зображення, визначають з урахуванням швидкості їх руху,
відстані до них і напрямку руху. Припустима витримка фотозйомки тим
менша, чим більша швидкість руху об’єкта зйомки, чим ближче він
знаходиться до фотоапарата і чим більший кут між напрямком руху та
оптичною віссю. При фотографуванні малоформатним фотоапаратом із
нормальним об’єктивом гранич-но припустиму витримку фотозйомки для
об’єктів, що рухаються паралельно площини фотоматеріалу, можна визначити
за формулою:

де і – припустима витримка (сек);

/ – відстань до об’єкта зйомки (м);

v- швидкість руху (км/год).

Під час фотографування, коли об’єкт зйомки рухається в напрямі апарата
витримку фотозйомки можна збільшити в 3-4 рази, при русі під кутом 45°
до площини фотоматеріалу – у 1,5-2 рази. При зйомці довгофокусними
об’єктивами для усунення нерізкості зображення витримку фотозйомки
зменшують. Для об’єктивів із фокусною відстанню 10 см витримка
фотозйомки не повинна перевищувати 1/200 с, а при 15 см – 1/300 с.
Зазначені експозиції можна застосовувати тільки в тому випадку, коли
вони погоджені з умовами освітлення, чутливістю плівки та світлосилою
об’єктиву.

Якщо під час виконання слідчої дії, наприклад експерименту, учасники
його будуть переміщатися в різних напрямках стосовно джерела світла, то
заздалегідь експонометром виміряють освітленість у цих напрямках.
Особливо зручно в таких випадках використовувати фотоапарати «Київ-10»,
«Зоркий-10», «Сокіл», «Схід» та ін., у яких витримка фотозйомки та
діафрагма автоматично встановлюються і змінюються в залежності від умов
освітлення.

Наведення на різкість при зйомці об’єктів, що рухаються, можна проводити
двома способами. При першому способі фотоапарат заздалегідь наводять на

100

предмет, повз який буде рухатися об’єкт, що знімається, і в потрібний
момент фотографують. Другий спосіб наведення на різкість при зйомці
об’єктів, що рухаються, ґрунтується на використанні розрахунку по шкалі
глибини різкості. Заздалегідь узгоджуючи з обстановкою, визначають
можливу зону руху об’єктів, що фотографуються, і встановлюють діафрагму
об’єктива для різкої передачі всього простору. Наведення на різкість
спрощується, якщо у фотоапараті є шкала символів, по якій фотоапарат
можна встановити на срокус майже миттєво. Таким способом можна наводити
на різкість фотоапарати «Зоркий-ІІ», «Схід» та ін.

Впізнавальна фотографія

Впізнавальною є фотографія, що призначена для фіксації зовнішності
людини з метою її реєстрації, розшуку та ототожнення. По правилах
впізна-вальної (сигналетичної) зйомки фотографуються:

– заарештовані та засуджені за вчинення злочинів, для перевірки їх особи
на попередньому слідстві, в період судового розгляду та в місцях
відбування покарання, а також для розшуку у випадку втечі;

– затримані по підозрі у вчиненні деяких видів злочинів (наприклад,
шахрайства) – для обліку цих осіб з метою подальшого пред’явлення
фотознімків для впізнання потерпілим;

– затримані за бродяжництво і жебракування – для обліку їх з метою
встановлення рецидиву;

– невпізнані трупи – з метою встановлення особи загиблих.

В якості спеціального методу фіксації зовнішності людини сигналетична
зйомка була розроблена у 80-х роках минулого сторіччя відомим
срранцузь-ким криміналістом А. Бертильоном і складала поруч з
антропометрією (описом розмірних характеристик тіла) та словесним
портретом систему реєстрації злочинців-рецидивістів, відому у свій час
за назвою «бертильонаж». Сигналетична зйомка і в наш час широко
застосовується криміналістичними установами різних країн.

У порівнянні з іншими фотознімками людини (художніми, аматорськими, для
документів, знімками, що засвідчують особу), сигналетичні знімки
найбільш повно і точно відтворюють зовнішній вигляд сфотографованої
людини. Ця властивість сигналетичних фотографій досягається за рахунок
дотримання таких правил і рекомендацій, що ставляться до умов зйомки і
виготовлення фотознімків.

Комплекс зображень. При сигналетичній зйомці живих осіб послідовно
виготовляються чотири знімки: три погрудних – правий профіль, анфас
(спереду) і з поворотом голови праворуч (напівпросріль), а також знімок
анфас у повний зріст (при цьому припускається заміна двох останніх
знімків одним зображенням – у повний зріст з поворотом всього тулуба і
голови праворуч).

Поза особи, що фотографується під час зйомки і положення фотоапарата.
Для одержання найбільш точного відображення рис зовнішності голова
особи, що сротографується під час зйомки в анфас і в профіль, повинна
займати вертикальне положення. Положення голови слід вважати
вертикальним, якщо при зйомці в профіль лінія, що проходить через
козелок та зовніш-

101

ній кут ока, утворює з лінією горизонту, що проходить через козелок кут,
рівний 15°; а зйомці анфас – медіальна лінія обличчя вертикальна,
зінична -горизонтальна, а козелкова – розташовується на рівні нижніх
країв орбіт.

Під час зйомки напівпрофіль голова особи, що фотографується, повинна
бути трохи піднята і повернута праворуч таким чином, щоб можна було
чітко побачити ліву вушну раковину. Зйомка проводиться з так званої
«нормальної точки». Під «нормальною точкою» зйомки розуміється таке
положення фотоапарата, за якого утворюються найменші перспективні
викривлення об’єкта. При фотографуванні голови (портретна зйомка) такою
«точкою» буде розташування фотоапарата на рівні ока особи, що
сротографується, по пояс – на рівні її підборіддя, у повний зріст – на
рівні поясу.

Якщо фотоапарат зміщений з «нормальної точки» зйомки, а також з нахилом
голови вбік апарата або відхиленні її назад, на зображенні виникають
перспективні викривлення рис обличчя, що істотно ускладнює правильне
судження про зовнішність сфотографованих і використання знімків з метою
впізнання. З тієї ж причини не можна фотографувати і з дуже близької
відстані -в такому випадку неминуче порушення пропорцій обличчя (явище
ракурсу): частини обличчя, розташовані найближче до апарата, здаються
надмірно великими, а найбільш віддалені від апарата – надто малими.

Стан зовнішності особи, що фотографується, при зйомці. На знімках у
профіль та анфас особа, що фотографується, повинна бути зображена зі
звичайним виразом обличчя, без головного убору та інших предметів одягу,
що можуть приховувати які-небудь прикмети; волосся повинне бути
причесане (у жінок волосся не повинне закривати вушну раковину). На
знімках з поворотом голови та у повний зріст особа, що фотографується,
повинна бути в тому вигляді, в якому вона була затримана (у головному
уборі, окулярах і т. п.). Ці зображення призначені в основному для
пред’явлення потерпілим і свідкам із метою впізнання, тому на них мають
бути зафіксовані такі важливі ознаки, як вигляд і стан верхнього одягу,
манера носити головний убір і т. д.

Освітлення. Фон

Сигналетична зйомка проводиться з освітленням, що дозволяє найбільш
повно виявити рельєф обличчя і його особливості. Звичайно,
застосовується комбіноване освітлення, що складається з одного достатньо
інтенсивного джерела світла (вікно, софіт) з екраном, із білої тканини
або паперу для його відбивання. Джерело розташовують на відстані 1,5-2 м
від особи, що фотографується, попереду та ліворуч від нього, дещо вище
рівня голови (мал. 19). Більш точно місцезнаходження джерела світла
визначається по зображенню особи, що фотографується в профіль.
Вирішальним моментом при цьому є правильне висвітлення вушної раковини:
на знімку повинні чітко відобразитися всі її особливості.

Екран розташовують праворуч від об’єкта зйомки таким чином, щоб відбиті
промені повно висвітлювали затінені частини обличчя. Замість екрана може
бути використане інше, менш інтенсивне джерело світла (бажано з
фільтром, що розсіює) для того, щоб характер освітленості обличчя при
цьому був аналогічний освітленості, одержуваної в умовах описаного
варіанта. За такого освітлення фотознімки відображають всі основні
ідентифікаційні ознаїм

102

Мал. 19. Типова схема освітлення при сигналетичній зйомці: 1 – особа, що
фотографується, 2 – джерело світла; 3 – екран; 4 – камера; 5 – фон

голови (обличчя) аж до дрібних зморщок та інших особливостей шкіри. За
будь-якого варіанту освітлення зображення не повинне мати великих різко
затінених ділянок, що заважають достовірному судженню про прикмети. Під
час фотозйомки доцільно використовувати рівне, відносно світле
нейтральне поле.

Фотоапаратура і приладдя

Найкращі результати сигналетичної зйомки досягаються внаслідок
фотографування в павільйоні за допомогою спеціального фотоапарата
конструкції А. Бертильона. Такий апарат має стаціонарну павільйонну
камеру з фокусною відстанню об’єктива 25 см і касетою-мультиплікатором,
що дозволяє одержувати на одному негативі 13×18 см весь комплекс
зображень людини, що реєструється (профіль, анфас, напівпрофіль та в
повен зріст). Апарат облаштований видошукачем з осями-орієнтирами, за
якими визначається під час зйомки положення голови особи, що
фотографується. Сиг-налетичну зйомку можна також проводити вітчизняними
великосрорматними павільйонними камерами моделі ФК- 13×18, а також
вузькоплівковими дзеркальними апаратами «Зеніт» і т. п. Малоформатні
плівкові камери з оптичним видошукачем з цією метою менш зручні,
оскільки фотографуючи з невеликих відстаней (це необхідна умова для
одержання достатньо великого негативного зображення) потрібно робити
поправки на паралакс.

При сигналетичній зйомці застосовується спеціальний (сигналетичний)
стілець, що має на сидінні ребро і на спинці штатив-головоутримувач. З
їх допомогою під час зйомки фіксується положення особи, що
сротографується, а також ускладнюється зміна пози на час експозиції.
Крім того, на таких стільцях монтуються масштабна лінійка і касета для
набірної алфавітно-цифрової «каси». Лінійка призначена для визначення
масштабу зображення при виготовленні відбитків і для визначення
розмірних характеристик тіла сфотографованого – зросту, комплекції і т.
п. За допомогою набірної «каси» у профільне зображення вводяться
найменування установи, де проводиться

103

реєстрація затриманого, його прізвище, ініціали і рік народження, а
також дата фотограсрування. Для зйомки особи, що реєструється з
різноманітних положень, стілець кріпиться до підлоги на поворотному
стрижні.

Масштаб зображення. Всі погрудні зображення сигналетичного фотознімку
(профіль, анфас, напівпрофіль) прийнято виготовляти в однаковому
масштабі, рівному 1/7 натурального розміру. Такий масштаб дозволяє при
відносно невеликих розмірах знімка отримувати достатньо велике
зображення, на якому чітко передаються навіть дрібні ідентифікаційні
ознаки зовнішності сфотографованої людини. Знімаючи павільйонними
камерами зображення в 1/7 натури одержують безпосередньо на негативі за
рахунок віддалення сротоапарата від особи, що фотографується, на
дистанцію, рівну 8 фокусним відстаням застосовуваного об’єктива.
Наприклад, при зйомці об’єктивом із Р – 25 см апарат варто розташовувати
на відстані 2 м від суб’єкта, що фотографується (25×8 = 200 см), а
об’єктивом із Р = 21 – у 168 см від нього (21×8 = = 168 см). Наведення
на різкість проводиться по зовнішньому куту ока (знімок у профіль).
Зйомка здійснюється з діасррагмою 1:8 або 1:11. З таких негативів
відбитки виготовляються контактним способом.

При зйомці малоформатними апаратами негативне зображення виявляється
меншим, ніж необхідно. Тому масштаб, рівний 1/7 натурального розміру,
одержують у процесі проекційного друку, використовуючи звичайно лінійку
сигналетичного стільця. З огляду на те, що відстань між зіницями (база
зору) в дорослої людини практично постійна і дорівнює приблизно 65 мм,
зображення в 1/7 натурального розміру (або наближене до цього) можна
отримати і без введення в знімок масштабу. Для цього достатньо, щоб на
відбитку анфас ця відстань дорівнювала 1 см.

Фотоматеріали

Негативи сигналетичних знімків при зйомці великоформатними камерами
доцільно виготовляти не на склі, а на плівці («Панхром» або «Ізохром»),
щоб їх можна було зберігати в справах. Наявність негатива дозволить
отримати при розмноженні високоякісні знімки, не удаючись до
репродукції. Необхідність у розмноженні сигналетичних знімків може
виникнути, наприклад, у випадку втечі злочинця з місця утримання і
проведенні його розшуку.

Обробляють негативи вирівнюючим дрібнозернистим проявником Д-76 або
А-12, суворо дотримуючи температурного режиму і часу проявки. Відбитки
виготовляються на нормальному (№ 2 або 3) глянцевому папері
(«Уні-бром»). За цих умов зображення правильно передає градацію тонів
знятого об’єкту, зберігаючи всі напівтони. На таких фотознімках чітко
проглядаються всі найважливіші упізнавапьні ознаки сфотографованих осіб.
Використання більш контрастного фотопаперу (№ 4 і більших номерів)
призводить до появи різких меж між світлом та тінню, зникненню півтонів,
виникненню надмірно затінених ділянок. Внаслідок цього окремі прикмети
видаються викривленими або ж не проглядаються зовсім.

Щоб уникнути знищення або зміни ідентифікаційних ознак сигналетичні
знімки не ретушують.

Правила сигналетичної зйомки поширюються і на фотографічну фіксацію

104

зовнішності загиблих, у випадках виявлення невпізнаних трупів (маються
на увазі трупи зі збереженими зовнішніми покривами обличчя). Така зйомка
проводиться, як правило, у моргах. При фотографуванні трупа нерідко
практикується виготовлення не трьох, а п’яти зображень голови – анфас,
правий і лівий профілі, а також із поворотом голови праворуч і ліворуч.
У необхідних випадках перед зйомкою проводиться так званий туалет голови
трупа – обличчя миють, волосся зачісують і т. п. У випадках, коли м’які
тканини обличчя збереглися, але цілісність або звичайний вигляд їх
порушені і робити висновок про прикмети покійного неможливо, вдаються до
реставрації зовнішніх покривів обличчя для надання трупу «прижиттєвого»
вигляду. Особливі прикмети зовнішньої анатомії загиблого та його одягу
фотографують масштабним способом. Крім того, труп фотографують в одязі й
оголеним.

Фотографування трупів

У справах про вбивства, самогубства, а нерідко й у справах про
транспортні пригоди, злочинні аборти зі смертельними наслідками та ін.
найважливіші докази можуть бути отримані під час огляду і дослідженні
трупа.

Місце виявлення, положення і поза трупа, його розташування щодо
предметів обстановки місця події, а також різноманітні ушкодження на
одязі та тілі трупа можуть свідчити про обставини вбивства або нещасного
випадку. Ретельна фіксація ушкоджень та слідів у ряді випадків
забезпечує можливість наступної ідентифікації знарядь, якими вони
утворені. За деякими ознаками можна судити про час настання смерті
(наприклад, по трупних плямах). Результати огляду трупа на місці його
виявлення фіксуються в протоколах та іншими способами.

Одним із важливих засобів фіксації результатів огляду є фотографічна
зйомка трупа на місці його виявлення. Вона служить наочним засобом
фіксації виявлених у процесі огляду ознак і тому значно доповнює
протокольні записи. Фотографічні знімки трупа нерідко служать матеріалом
для повторних експертиз та засобом, що полегшує слідчу і судову оцінку
висновку експерта. Знімки мають також велике значення для встановлення
особи потерпілих у випадках виявлення невпізнаних трупів.

На місці виявлення трупа, у ході його огляду, звичайно фотографують:

– загальний вигляд трупа або частин трупа разом із оточуючою його
обстановкою, слідами та іншими об’єктами, що можуть мати значення
речових доказів;

– ушкодження і сліди на тілі трупа (рани, синці, странгуляційна борозна
і т. п.),

– трупні явища (трупні плями, ознаки розкладання і т. д.);

– ушкодження і забруднення одягу, а також сліди на ньому (вогнестрільні
ушкодження, сліди впливу високої температури, плями різноманітних
речовин, потьоки крові, сліди волочіння, відбитки протекторів шин і т.
п.).

Для фіксації загального вигляду трупа на місці його виявлення прийнято
фотографувати:

– у взаємозв’язку з навколишнім оточуючим середовищем;

– ізольовано від предметів оточуючої обстановки.

105

Фотозйомка трупа у взаємозв’язку з навколишнім середовищем проводиться
для того, щоб зафіксувати місце перебування і положення трупа щодо
предметів обстановки місця події. У кадр необхідно включати всі об’єкти,
що можуть мати відношення до трупа та місця його виявлення. В першу
чергу на знімку повинні бути відображені різноманітні сліди, можливі
знаряддя вбивства або самогубства, а також всі інші об’єкти, що, за
припущенням, можуть мати безпосереднє відношення до обставин заподіяння
смерті.

Труп з оточуючими його предметами обстановки звичайно фотографується з
однієї або двох точок (бічних). Якщо дозволяє обстановка, то роблять
зйомку з чотирьох точок, встановлюючи фотоапарат по кутах уявного
прямокутника, у який ніби вписується труп. Фотоапарат звичайно
встановлюється на висоті приблизно 155-160 см. Запропонована схема
розміщення фотоапарата є бажаною, але іноді вибір точки і напрямку
зйомки, а також висота встановлення камери визначається в залежності від
конкретної обстановки виявлення трупа.

Поряд зі зйомкою трупа на фоні навколишнього середовища (у схемі
фіксації обстановки місця події – це буде оглядова фотозйомка) його
варто сфотографувати більш крупним планом (вузлова зйомка). Фотозйомка
трупа, ізольована від оточуючої обстановки, призначена, головним чином,
для фіксації положення і пози трупа. Звичайно, цю зйомку проводять з
двох точок (бічних). При бічній зйомці оптична вісь об’єктива повинна
бути перпендикулярна поздовжній осі тіла трупа. Зображення трупа по
можливості повинно займати весь кадр. Якщо в умовах обмеженого простору
не можна в одному кадрі отримати зображення трупа цілком, то варто
застосувати панорамний метод його зйомки (по частинах) або скористатися
ширококутовим об’єктивом.

Іноді доцільно сфотограсрувати лежачий труп згори (вертикальна зйомка).
Така зйомка забезпечує чітку фіксацію пози, тобто взаємного розташування
окремих частин трупа.

Трупи, що знаходяться у висячому стані, рекомендується по можливості
сфотографувати спереду, ззаду і з боків. У кадр повинні попасти також
найближча опора, мотузок з петлею і предмет, до якого вона прикріплена.
Взаємне розташування ніг трупа та опори, що служила підставкою для ніг,
доцільно засріксувати зйомкою з масштабною лінійкою. Труп, що
знаходиться в сидячому положенні, рекомендується фотографувати з двох, а
якщо можливо, і з чотирьох боків. Великим планом варто фотографувати
странгуляційну борозну, вузол мотузка, кисті рук, положення петлі на
шиї.

Безпосередньо зі зйомкою трупа пов’язано і фотографування слідів крові,
виявлених як на трупі, так і на близько розташованих від нього предметах
обстановки. Це фотографування проводиться для фіксації локалізації та
взаємного розташування слідів, форми і напрямку потьоків крові. Особливо
важливо зафіксувати форму кров’яних слідів, що може вказувати на
механізм їх виникнення. Зображення таких слідів треба розміщувати в
кадрі так, щоб було видно їхнє розташування, форма і напрямок щодо
предметів обстановки або частин тіла. Сліди крові варто фотографувати
крупним планом за правилами масштабної фотозйомки. Відстань фотозйомки
визначається в залежності від

106

розміру окремих слідів або загальної площі, яку вони займають. Потрібно,
щоб освітлення водночас було двостороннє, рівномірне або загальне
розсіяне. Іноді буває важко виявити сліди крові на кольорових поверхнях.
У цих випадках для їх виявлення рекомендується застосовувати
світлофільтри. При фотографічній фіксації слідів крові також буває
доцільно використовувати світлофільтри.

Сліди крові іноді можна сфотографувати в ультрафіолетових променях. Тоді
кров на знімках буде у вигляді темних плям. Фотозйомкою можна,
наприклад, також виявити і зафіксувати замиті сліди крові на білій
тканині (простирадлах, білизні, рушниках і т. п.).

Під час огляду місця події і виявленні заритого трупа в земл^і на ґрунті
можуть бути знайдені сліди транспортних засобів, тварин і людей, а також
різноманітних інструментів (кирки, лопати і т. п.). Такі сліди фіксують
за загальними правилами масштабної зйомки.

Замасковані трупи фотографують спочатку в тому вигляді, у якому вони
були виявлені, а потім їх фотографують без предметів, використаних для
маскування. Предмети, за допомогою яких було сховано труп, також
підлягають фотографуванню з метою фіксації характерних ознак предметів
маскування. Так, наприклад, при виявленні трупа, замаскованого гілками,
крупним планом фотографують сліди зрізів або розрубів на гілках.

Фотографуючи труп з ознаками впливу високої температури особливу увагу
приділяють фіксації характерної пози трупа. Велика площа поверхні тіла
уражена опіками ускладнює впізнання, тому фотографують зуби трупа,
залишки одягу, що збереглися, каблучки, прикраси та інші металеві
предмети, фіксуючи їх індивідуальні особливості. Все це доцільно
фотографувати частинами з масштабною лінійкою за правилами безтіньової
зйомки.

Замерзлі трупи фотографують на місці їх виявлення, а потім після танення
(наприклад, у морзі) – за загальними правилами зйомки трупа з
урахуванням виявлених у процесі огляду особливостей.

У разі виявлення розчленованих трупів кожна частина фотографується в
тому положенні і вигляді, у якому була знайдена. Великомасштабній зйомці
підлягають також місця розчленовування тканини тіла. Освітлення та фон
вибираються з таким розрахунком, щоб вони при фотографуванні
забезпечували фіксацію характерних рис країв розчленованих тканин. Якщо
частини тіла були упаковані, то предмети упаковки (мішки, кошики, валізи
і т. п.) так само треба сфотографувати на місці їх виявлення. Особливу
увагу при цьому варто звернути на фіксацію відмінних ознак предметів
упаковки: матеріал, його фактуру, вузли, нашивки, ярлики, клейма,
написи, мітки та ін. При виявленні декількох частин трупа їх
рекомендується сфотографувати разом.

Фотографічна зйомка може бути застосована і при ексгумації трупа.
Звичайно, за правилами орієнтуючої та оглядової зйомки фіксується місце
поховання з найближчими орієнтирами, за правилами вузлової зйомки –
пам’ятники, цвинтарні номери та знаки, потім окремо сама труна і після
зняття кришки – труп у труні; предмети одягу або окремі його деталі
фотографуються крупним планом.

107

У судово-медичному дослідженні трупа також можна застосовувати
фотографічну зйомку. Оглядаючи труп на місці виявлення, ушкодження і
різноманітні сліди на ньому фотографують у тому вигляді, у якому вони
виявлені, а в процесі дослідження, що здійснює судово-медичний експерт,
ці ж сліди та ушкодження можна знову сфотографувати після їх промивання
та очищення. Окремі ушкодження та сліди фотографують спочатку таким
чином, щоб на знімку було добре видно, на якій частині тіла вони
локалізовані, а потім знімають збільшеним планом з масштабною лінійкою.
За особливостями ушкоджень, що відображені на знімку, нерідко можна
судити про форму знаряддя (яким нанесені ушкодження), розміри та інші
його особливості.

Під час фотографування ознак ушкоджень на тілі, крім загального
розсіяного освітлення, рекомендується застосовувати додаткове освітлення
спрямованим бічним світлом. Використання електронної лампи-спалаху при
зйомці проникаючих ушкоджень небажано, тому що це не сприяє виявленню
конфігурації ран, рельєфу їх країв та особливостей кутів.

Фотографічній фіксації підлягають також сліди та ушкодження на одязі.
Розрізи та інші ушкодження потрібно фотографувати збільшено, намагаючись
зафіксувати загальну форму та розміри ушкоджень, конфігурацію та рельєф
їх країв, особливості кутів, додаткові надрізи біля гострих кутів,
вигляд ушкоджень (проникаючі, непроникаючі), наявність тканини або її
відсутність, вигляд та розташування волокон у кінцях ниток тканини і т.
д. Проникаючі ушкодження на одязі доцільно фотографувати не тільки у
відбитому, але і по можливості при комбінованому освітленні. Знімаючи
проникаючі ушкодження у відбитому світлі під тканину можна підкласти
аркуші білого або чорного паперу, що сприяє передачі форми ушкоджень.

Виїжджаючи на місце виявлення трупа, крім знімальної апаратури,
необхідно мати штатив, спусковий тросик, подовжувальні кільця,
освітлювачі і світлофільтри.

Фотографування знарядь зламу та інструментів

Знаряддя зламу та інструменти є поширеними об’єктами зйомки на місцях
проведення слідчих дій, та проведенні криміналістичних експертиз. На
місці виявлення спочатку роблять загальний знімок (орієнтовний,
оглядовий і вузловий), на якому фіксують положення виявлених предметів
на фоні навколишнього середовища в тому вигляді, у якому вони знайдені.
Після того, як знаряддя зламу або інструмент оглянуті, виготовляють
детальний знімок його загального вигляду. Цей знімок служить для
фіксації індивідуальних ознак предмета та фіксує його стан у момент
виявлення. Знаряддя зламу або інструмент фотографують у тому вигляді, у
якому він був виявлений, а предмет розташовують так, щоб на знімку було
відображено його характерні ознаки (клейма, написи або інші маркувальні
позначки, видимі дефекти на робочих частинах інструмента). Іноді для
фіксації загального вигляду предмета та його особливостей роблять
декілька знімків у різних масштабах.

Для зйомки знарядь та інструментів користуються тією ж знімальною та
допоміжною апаратурою, що застосовується для фіксації обстановки в ході
слідчої дії. Значні за розмірами об’єкти, такі, наприклад, як брухт, на
фото

108

відображаються в макромасштабі. На таких знімках деталі фіксуються
невиразно. Для чіткого відтворення деталей їх фотографують окремо в
мікромас-штабі. У разі потреби фіксації всього предмета його
фотографують частинами/ і потім відбитки монтують разом. Невеликі
предмети, наприклад, відмички, пасатижі, викрутки, можна знімати
малоформатними апаратами в масштабі близько 1:15 без додаткових приладів
з відстані 0,65-0,7 м.

Фотозйомка може проводитися при розсіяному природному освітленні Для
зм’якшення тіней та висвітлення деталей встановлюють відбивні екрани з
паперу, тканини і т. д. З цією метою можна використовувати дзеркало. Для
фотографування знарядь зламу та інструментів у несприятливих умовах
використовують електронні лампи-спалахи, акумуляторні переносні ліхтарі
іт.д.

Знаряддя зламу та інструменти (ломики, ножі, викрутки, кусачки і т. п.)
рекомендується знімати на гладкій поверхні, що відрізняється за кольором
від предмета, що фотографується. Загальний вигляд невеликих за розмірами
інструментів найкраще фотографувати за правилами безтіньової зйомки. Щоб
виконати таку зйомку на місці проведення слідчої дії в комплекті виїзної
фотоапаратури бажано мати лист або шматок оргскла (розмір валізи) та
декілька стійок з пластмаси або дерева для встановлення оргскла в
горизонтальне положення. Для створення рівного фону під час зйомки на
оргсклі необхідно також мати декілька листів картону (розмір оргскла)
чорного, сірого і білого кольору.

Фотографування знарядь зламу та інструментів у лабораторних умовах
проводиться для фіксації його загального вигляду та особливостей,
використовуваних для обґрунтування висновку експерта. Фотографуючи
загальний вигляд об’єкта слід пам’ятати, що він повинен бути
відображений так, щоб чітко були зафіксовані його загальна форма, устрій
та стан робочих поверхонь. Особливо важливе значення має фіксація на
знімку стану робочих поверхонь об’єкта, тому, що метою дослідження
частіше всього є ідентифікація знаряддя або інструменту за залишеними
ним слідами.

Фотографування загального вигляду поданих на дослідження об’єктів
проводиться за правилами безтіньової зйомки на універсальних установках
МРКА, УРУ, «Білорусь СБ-1». В установках МРКА є спеціально призначена
для безтіньової зйомки світлова шахта, освітлена лампами денного світла.
Фотоустановка УРУ має екран з вирізом, пристосований для безтіньової
зйомки на склі. На фотоустановці «Білорусь СБ-1» в екрані такого вирізу
немає, тому для зйомки об’єкт розташовують на склі, встановленому на
підставки. Можна в екрані такої установки зробити вирізи, поклавши на
нього скло, проводити безтіньову зйомку. Зйомку металевих знарядь та
інструментів, що мають темну поверхню, проводять на світлому фоні і
спостерігають за тим, щоб на ньому не утворилися тіні від предмета, що
знімають.

Освітлення знарядь зламу та інструментів проводиться двома
освітлювачами. Один з них, більш потужний (наприклад, прожекторного
зразка), встановлюють так, щоб він рівномірно освітлював предмет під
кутом 40-50°. Друге джерело світла, меншої потужності (призначене для
висвітлювання тіней на об’єкті) повинне освітлювати предмет з боку
фотоапарата. Загальною вимогою

109

при виборі співвідношення сили світла обох джерел є те, що в зображенні
тіней на знімку повинні проглядатися всі деталі об’єкта і фактура
матеріалу.

Загальний вигляд громіздких знарядь зламу (довгих ломів та металевих
стрижнів) у лабораторних умовах, як правило, не фотографують. Якщо ж це
необхідно, то для зйомки таких об’єктів застосовують спеціально
виготовлені пристосування у вигляді довгих ящиків із товстим склом
замість верхньої кришки.

Вздовж двох бічних стінок у середині ящика (по всій його довжині)
розташовані джерела світла, що освітлюють тільки дно ящика. Ці
освітлювачі прикривають зверху так, щоб світло від них не потрапляло в
об’єктив. Якщо такого пристосування немає, фотозйомку можна проводити,
поклавши знаряддя зламу на рівну поверхню. При цьому треба стежити, щоб
від об’єкта на сроні була тільки одна тінь, пом’якшена вирівнюючим
світлом. У таких випадках краще використовувати освітлювачі з лампами
денного світла по всій довжині об’єкта зйомки. З цією метою зручні у
користуванні багатолампові прилади рохіяного світла для безтіньового
освітлення. Один із таких приладів, МПРС-18, містить 18 ламп накалювання
по 12 В (50 Вт).

Особливості знарядь зламу та інструментів, наприклад, зазубні або
вм’ятини на їх робочих частинах, фотографують зі збільшенням. Для
освітлення використовують освітлювачі прожекторного зразка, що дають
спрямоване світло. Джерело світла встановлюють так, щоб потрібні деталі
фіксувалися найбільше рельєфно. Досягається це встановленням освітлювача
на певній висоті: чим менші деталі, що фіксуються, тим його встановлюють
нижче. Для висвітлення глибоких тіней, у значних поглибленнях, з боку
фотоапарата спрямовують вирівнююче розсіяне світло. Для відображення
особливостей у площині об’єкта, що фотографують, кладуть лінійку з
масштабом.

Фотоматеріали для зйомки знарядь зламу та інструментів повинні бути
дрібнозернистими і достатньо контрастними. Фотографуючи малоформатними
апаратами використовують плівки Фото-32, 65 та КН-1,2; великоформатними
установками – фототехнічні плівки ФТ-10, 11, 20 тощо, та півтонові
фотопластинки.

Фотографування вогнепальної зброї, куль [гільз

Вогнепальну зброю фотографують для фіксації її положення щодо інших
об’єктів обстановки, зовнішнього вигляду, конструктивних особливостей,
положення частин та особливостей на деталях. Кількість фотознімків і
ступінь деталізації залежать від мети фотографування. Для вирішення
питання про віднесення предмета до вогнепальної зброї висновок експерта
ілюструють фотознімками, на яких він зображений у зібраному і
розібраному вигляді. Для фіксації внутрішнього устрою механізму, зокрема
саморобної і нетипової зброї, іноді застосовують зйомку в рентгенівських
променях. Для ілюстрації висновку про стан зброї, наприклад, придатність
її до стрільби, на фотознімках фіксують окремі частини зброї з
виявленими десректами.

Зброя, виявлена в ході огляду місця події або знайдена під час обшуку,
фіксується за допомогою вузлової зйомки на сроні оточуючих предметів, у
тому положенні і стані, в якому вона виявлена. У разі потреби проводять
детальну

110

фотозйомку частин зброї. На детальних знімках показують положення частин
зброї (наприклад, курка, кожуха затвора, запобіжників). Детальну
фотозйомку довгоствольної зброї проводять на рівній одноколірній
поверхні малоформатною камерою з відстані близько 2-2,5 м в масштабі від
1:40 до 1:50. Коротко-ствольна ручна вогнепальна зброя фотографується за
правилами безтіньової зйомки.

В лабораторних умовах під час проведення експертизи фотозйомку
загального вигляду зброї проводять на установках МРКА, УРУ, «Білорусь
СБ-1». Загальний вигляд зброї фотографують за правилами безтіньової
зйомки з боку, де знаходяться номери, клейма або деталі, положення і
вигляд яких мають криміналістичне значення. Нікельовану зброю для
пом’якшення відблисків фотографують при розсіяному освітленні. Для
ослаблення відблисків таку зброю можна змазати тонким шаром вазелінової
олії або посипати тонким шаром білого порошку.

Технічні засоби та прийоми освітлення при фіксації загального вигляду
вогнепальної зброї в основному використовуються ті ж, що і при зйомці
знарядь зламу та інструментів.

Фотографування окремих частин зброї з ушкодженнями, наприклад, курка на
бойовому зводі, що зносився, проводять на приладах ФМН-2 або МРК.
Патронний упор зброї (коли ця деталь не витягається разом із затвором)
фотографують на малоформатних макроустановках із дзеркальними камерами
зразка «Зеніт», використовуючи телеоб’єктиви з фокусною відстанню, що
перевищує відстань від дульного зрізу зброї до патронного упора. При
цьому використовують макроприставку або подовжувальні кільця. Для
одержання великого збільшення зйомку проводять за допомогою
телемікрофотографіч-ної установки.

Фотографування куль та гільз на місці їх виявлення проводять з метою
фіксації їх на місці розташування відносно предметів оточуючої
обстановки, а іноді і для фіксації їх загального вигляду. Наприклад, у
разі виявлення гільз, відстріляних зі зброї, важливо точно зафіксувати
їх розташування, оскільки воно іноді дає можливість визначити
місцезнаходження особи, яка стріляла.

Для того, щоб на оглядових або вузлових знімках чітко показати
розташування куль та гільз з охопленням значної ділянки території, де
вони були виявлені, біля цих об’єктів встановлюють покажчики у вигляді
стріл або таблиць із номерами. Детальну зйомку куль і гільз на місці їх
виявлення проводять рідко. В тих випадках, коли така необхідність
виникає, їх можна сфотографувати фотоапаратом «Зеніт» у натуральний
розмір або з невеликим зменшенням, використовуючи подовжувальні кільця.
Пістолетні кулі та гільзи фотографують з кільцями № 3 та № 4, гільзи до
мисливської зброї – з кільцями № 1 і № 2. Якщо треба сфотографувати дуже
дрібні предмети, наприклад, окремі шротини, застосовують повний комплект
подовжувальних кілець з короткофокусним об’єктивом МИР-1. Детальну
зйомку куль та гільз рекомендується проводити методом безтіньової зйомки
на прозорому екрані.

Фотографування куль та гільз в лабораторних умовах проводять для
фіксації їх загального вигляду та наявних на них слідів. Такі знімки
використову-

111

ють для ілюстрації висновку експерта про марку зброї, з якої відстріляні
куля чи гільза, та для ідентифікації конкретної моделі зброї. Кулі та
гільзи фото-графують на макрофотоустановках ФМН-2, МРКА та ін. Звичайно
в масштабах 2:1 або 3:1.

Гільзи фотографують збоку та з денця, кулі – збоку. Зйомку варто
проводити за правилами безтіньової зйомки. Зручніше всього для створення
світлого фону використовувати освітлювальний пристрій, вмонтований у
корпус приладу ФМН-2. Для цього об’єкт, що фотографують, кладуть на
макростіл. Потім на нього, для зменшення зайвого освітлення, доцільно
покласти аркуш чорного паперу з отвором, трішки більшим за об’єкт
зйомки. Ступінь яскравості фону можна змінювати, регулюючи розжарювання
освітлювальної лампи ручкою, що встановлена на трансформаторі.

При сротографуванні денця гільзи, для чіткого пророблення маркувальних
позначок, слідів відбивача, сигнальної спиці, подавача, патронного упора
і т. д., їх освітлюють освітлювачем, який встановлюють під кутом 25-40°
до поверхні, що знімається. Якщо водночас утворюються глибокі тіні, їх
можна послабити невеликим екраном з білого паперу. Далі екран
встановлюють впритул до денця гільзи, але так, щоб він не потрапив у
фокус об’єктива.

Бічну фотозйомку гільзи проводять з того боку, на якому знаходяться
сліди. Освітлення гільзи підбирають з таким розрахунком, щоб на її
циліндричній поверхні утворився відсунутий від центру відблиск у вигляді
світлої смужки, розташованої паралельно осі гільзи. Цього можна
домогтися, підбираючи відповідні положення освітлювача та невеликого
екрана з паперу, розташованого впритул до гільзи з боку, протилежного
освітлювачу.

Кулю фотографують у положенні, при якому один зі слідів полів нарізів
знаходиться в центрі поля зображення. Цей знімок може використовуватися
для демонстрації загальних ознак, що характеризують зброю, для
визначення моделі зброї та при ототожненні. Такий фотознімок кулі іноді
використовують для визначення нахилу слідів полів нарізів.

Для зйомки зброї, куль і гільз на місці виявлення та в лабораторних
умовах застосовуються ті ж фотографічні матеріали, що і для
фотографування знарядь зламу та інструментів.

Фотографування одягу та взуття

Одяг та взуття на місці їх виявлення – досить рідкісні об’єкти зйомки.
Частіше їх фотографують у лабораторних умовах при проведенні
криміналістичних експертиз. Роблять це для фіксації їх загального
вигляду та найбільш істотних ознак.

Фотозйомку загального вигляду одягу (піджаків, сорочок і т. п.)
проводять на манекенах або вішалках, щоб одяг на знімку знаходився
приблизно в такому вигляді, в якому він звичайно буває на людині. Якщо
поданий на дослідження одяг сильно пом’явся внаслідок транспортування,
то перед зйомкою його треба по можливості розправити. У випадках, коли
складки утворилися до вчинення злочину або в зв’язку з подією злочину,
розправляти їх не можна.

На фотознімку дрібні сліди одягу і деталі можуть бути погано
відображені, в таких випадках їх розташування можна показати стрілками.
Для цього у фо-

112

толабораторії необхідно мати набір вирізаних зі щільного паперу або
картону покажчиків різних розмірів. На покажчиках можна нанести
масштабні позначки, тоді вони будуть виконувати одночасно роль масштабу.
Для кращого проробляння форми наскрізних ушкоджень під тканину навпроти
отвору підкладають шматок паперу, що відрізняється за кольором від
одягу, що фотографується.

Освітлення під час фотозйомки одягу встановлюють за такою схемою.
Основне світло спрямовують на об’єкт збоку під кутом 35-45°. Для
пом’якшення тіней на об’єкт зйомки з боку фотоапарата спрямовують
розсіяне світло меншої потужності. Для передачі на фотознімку структури
матеріалу, особливо трикотажних виробів, встановлюють додаткове
освітлення. Частіше всього для цього використовують кососпрямоване
світло. Одяг з тканини з ворсом або з хутра, крім того, освітлюють
джерелом світла, що встановлюється поверх об’єкта зйомки. Фотографуючи
одяг, в основному слід використовувати освітлювальні прилади КПЛ-25,
ХОП, ОПЗ-2, ОПЗ-4, прожектори і т. д.

Коли предмет освітлюється однією лампою-спалахом, розміщеною поблизу
фотоапарата, зображення стає плоским зі слабким пророблянням дрібних
деталей. З метою усунення цього дефекту предмет необхідно освітити з
двох сторін. Для цього використовують імпульсні лампи-спалахи з двома
освітлювачами: один розташовують поблизу фотокамери так, щоб він
освітлював предмет спереду (з боку фотоапарата); інший встановлюють
збоку від предмета. Цей спосіб освітлення в умовах темноти можна
здійснити і з одним освітлювачем. Для цього фотоапарат встановлюють на
штатив і після наведення на різкість відкривають затвор. Потім об’єкт
зйомки освітлюють по черзі з потрібних сторін і закривають затвор. За
допомогою електронної лампи-спалаху об’єкт зйомки можна освітити
розсіяним відбитим світлом. Для цього освітлювач спрямовують у бік стелі
або білої стіни. При цьому збільшують відкриття діафрагми в порівнянні з
розрахунковою на 2-3 поділки.

Фон при зйомці одягу повинен відрізнятися від кольору об’єкта, що
фотографується: одяг із світлих тканин фотографують на темному фоні, з
темних -на світлому. Фотографуючи об’єкт на світлому фоні останній
необхідно додатково освітлювати. Для усунення тіней на фоні від об’єкта,
що фотограсруєть-ся, фон потрібно відсунути на деяку відстань від
предмета.

Загальний вигляд одягу сротографують малоформатними або
середньо-форматними камерами (такими як «Зеніт», «Зоркий», «Київ»,
«Іскра», «Москва») на плівки Фото-32, 65, КН-1, 2 та ін. У
великоформатних камерах (наприклад, ФК-13х18) використовують
фотопластинки типу «Ізоорто» загального призначення або репродукційні
півтонові, а також форматні плівки ФТ-10,11,12.

Якщо одяг, що фотографується, виготовлений з кольорових тканин, то для
кращого відображення кольору застосовують відповідні світлофільтри. Так,
наприклад, фотографуючи сукню з тканини з жовтим малюнком на синьому
фоні використовують жовтий світлофільтр.

Взуття може бути об’єктом зйомки в основному при ототожненні його зі
слідами. Для фіксації загального вигляду взуття його фотографують збоку
або зверху, а також підошву. Фотографуючи загальний вигляд взуття
використо-

113

вують ті ж технічні засоби, джерела освітлення, прийоми освітлення та
фотоматеріал, що і для фотографування загального вигляду одягу. Підошву
взуття рекомендується фотографувати на великоформатних вертикальних
установках, наприклад, УРУ, «Білорусь СБ-1», МРКА та ін. Важливими
характеристиками взуття є розміри і форма підошви в цілому та окремих її
частин. Тому фотографування треба виконувати, дотримуючись правил
вимірювальної зйомки.

Підошву взуття освітлюють одним джерелом спрямованого світла, наприклад,
КПЛ-25, під кутом, при якому чітко відображені його деталі, що відбилися
в порівнюваному сліді. Для зм’якшення тіней можна використовувати екран
або більш слабке джерело розсіяного світла з боку фотоапарата.
Зображення підошви з темного матеріалу утворюється на знімку без
потрібних деталей. Виділити їх одними засобами освітлення часом
неможливо, тому перед зйомкою на такі об’єкти можна злегка напилити
світлі порошки -окис цинку, гіпс і т. п.

Фотографування слідів рук

Фотографування є одним із засобів фіксації слідів рук на місці їх
виявлення та при проведенні криміналістичних експертиз. За допомогою
вузлової зйомки фіксують предмети зі слідами на фоні навколишнього
середовища. Детальну зйомку слідів на місці виявлення проводять, як
правило, в тих випадках, коли предмети зі слідами рук через громіздкість
або інші причини неможливо доставити в лабораторію, а вилучення слідів
копіюванням може їх ушкодити (наприклад, сліди на покритій пилом
поверхні). Фотографують на місці виявлення в основному поверхневі
(забарвлені) та об’ємні сліди рук.

Детальні знімки слідів рук фотографують у масштабі 1:1. Для отримання
такого масштабу при зйомці фотоапаратом «Зеніт» використовують повний
комплект подовжувальних кілець. Предмет розташовують так, щоб відстань
між поверхнею, що знімається, і площиною плівки була приблизно рівна 20
см. Якщо сліди рук знаходяться на опуклих або увігнутих поверхнях, їх
фотографують у меншому масштабі, щоб збільшити глибину різкості
зображення.

Фотофафування слідів рук проводять зі штатива, спуск затвора здійснюють
за допомогою тросика. Для усунення впливу на фотоматеріал стороннього
світла на об’єктив фотоапарата надівають бленду. У ході зйомки треба
стежити за тим, щоб площина задньої стінки фотоапарата була рівнобіжна
поверхні, на якій знаходиться слід.

При природному освітленні сліди рук на місці виявлення можна
сфотографувати, не використовуючи додаткові джерела світла. Для
освітлення затінених ділянок предметів зі слідами використовують
дзеркала, екрани з білого паперу. У разі відсутності достатнього
природного освітлення для зйомки слідів рук використовують акумуляторні
слідові ліхтарі (ФАС), кишенькові електричні ліхтарики, переносні
автомобільні освітлювачі та електронні імпульсні лампи-спалахи.

Фотозйомка слідів може проводитися у відбитому світлі, або у світлі, що
проходить. Поверхневі забарвлені сліди рук на прозорих предметах
фотографують

114

Мал. 20. Схема освітлення при фотографуванні слідів рук у проникаючому
світлі: 1 – освітлювач; 2 – об’єкт зйомки; 3 – маска; 4 – фотоапарат

у світлі, що проходить. Освітлюючи таким світлом предмет, який знімають,
накладають на нього маску з чорного паперу, у якому є отвір, що трохи
більший за розмір сліду. Джерело світла, наприклад, імпульсну лампу,
встановлюють за об’єктом таким чином, щоб промені від спалаху не
потрапляли в об’єктив (мал. 20).

Для визначення найбільш вигідного положення лампи роблять пробні
спалахи, в процесі яких по матовому склу фотоапарата спостерігають за
зображенням. У світлі, що проходить, на місці події, можна
сфотографувати сліди, що знаходилися на рівних прозорих поверхнях,
наприклад, на склі шаф, вікон, вітрин. Забарвлені сліди рук на
непрозорих об’єктах фотографують у відбитому світлі.

Фотографічне зображення забарвлених поверхневих слідів рук, що
знаходяться на непрозорих предметах з гладкою поверхнею, може бути
отримано рефлексним способом. Цей спосіб зручний для зйомки слідів на
поверхнях, що сильно виблискують, або на предметах циліндричної форми.
Рефлексна зйомка проводиться в такий спосіб. На поверхню, де є слід,
обережно накладають рефлексний фотопапір емульсійним шаром до сліду.
Потім з боку підкладки фотопапір освітлюють. Після проявлення
утворюється негативне зображення сліду в масштабі 1:1, з якого
контактним способом виготовляють позитивний відбиток. Якщо ж знімок
сліду з цього відбитку треба отримати в більшому масштабі, то рефлексний
негатив можна перезняти безпосередньо на фотопапір з потрібним
збільшенням. Негатив, отриманий у процесі рефлексної зйомки, можна
використовувати для проекційного друку. Для збільшення прозорості
фотопаперу його змащують вазеліном.

Об’ємні сліди рук, утворені за рахунок зміни рельєфу слідосприймаючої
поверхні (наприклад, на вершковому маслі, замазці, пластиліні і т. п.),
освітлюються одностороннім бічним світлом, спрямованим під гострим кутом
до поверхні сліду. Якщо на місці події немає можливості застосувати
спеціальні освітлювачі, то зйомку можна провести за допомогою звичайних
освітлювачів,

115

розташовуючи їх на значній відстані від сліду. Фотозйомка повинна
проводитися в затемненому помешканні.

З об’ємних слідів рук особливо важко фотографувати сліди, залишені на
предметах із зледенілою поверхнею. Такі сліди дуже складно доставляти
для зйомки в лабораторію, тому їх фотографують на місці виявлення.

У зв’язку з тим, що сліди рук на зледенілій поверхні мають деякий
рельєф, їх фотографують в косонаправлених променях. Оскільки кристалики
льоду сильно відблискують, освітлення повинно бути розсіяним.
Фотографування при денному світлі проводять з екраном із картону
(розміром 20×20 см), що одягається на об’єктив фотоапарата. Екран
затінює частина предмета, усуває влучення прямих променів на сліди, що
фотографуються, з боку камери. Подальше регулювання світла полягає в
тому, щоб шляхом прикриття ділянки зі слідом з різних боків отримати
зображення потрібного контрасту. Для збільшення чіткості слідів їх можна
злегка напилити сухим дрібним порошком графіту. Порошок наносять на слід
пульверизатором. Чіткість сліду при цьому підвищується за рахунок
нерівномірного осідання часток порошку на поглиблені і опуклі частини
сліду. До напилення слід потрібно сфотографувати в тому вигляді, в якому
він був виявлений. Фотографувати сліди рук на зледенілій поверхні треба
при температурі нижче О °С. Штучні джерела світла поміщають на відстань,
що виключає дію тепла на слід.

Для фотографування чітких слідів малоформатними фотоапаратами можна
використовувати плівки Фото-32, КН-2, НК-2Ш з обробкою їх контрастним
проявником; забарвлені сліди або сліди, що знаходяться на кольорових
поверхнях, фотографують із відповідним підбором фотоматеріалів та
світлофільтрів.

Фотографування слідів рук у лабораторних умовах проводять за допомогою
фотоапаратури, призначеної для макрозйомки (МРКА та ФМН-2), а також для
репродукції (УРУ, СГРА, «Білорусь СБ-1»).

Основні умови зйомки, які забезпечують одержання високоякісних
фотознімків слідів рук, підбирають у залежності від виду слідів що
фотографуються і характеристики об’єктів, на яких вони знаходяться.
Найбільш поширеним об’єктом зйомки є поверхневі сліди рук. Вони можуть
бути незабарвленими (безбарвними) і забарвленими. Фотозйомка
незабарвлених слідів рук на прозорих предметах зі скла, кришталю,
пластмаси та інших подібних матеріалів проводиться, як правило, у
світлі, що проходить. Освітлення на просвіт дозволяє отримати бажані
результати при зйомці слідів, що знаходяться на плоскому склі. Сліди на
товстостінних склянках, пляшках, флаконах фотографувати цим способом
освітлення дуже важко, тому що світло, проходячи від освітлювача через
дві стінки, розсіюється. Це призводить до нерівномірного освітлення
сліду і утворення відблисків і затінених ділянок.

Для фотографування слідів рук в лабораторних умовах користуються
спеціальними освітлювачами ОІ-9М, 01-19 та ін. Освітлювач розташовують
за об’єктом, що фотографується і, змінюючи його положення щодо оптичної
осі об’єктива, домагаються, щоб відбитки папілярних ліній руки були
чіткими на матовому склі і мали вигляд яскравих білих ліній на темному
фоні. Освітлення

116

найбільш ефективне, якщо освітлювач максимально наближений до лінії
головної оптичної осі об’єктива. Для збільшення контрасту зображення за
об’єктом зйомки, на деякій відстані від нього, розташовують темний фон
(тканину, картон або папір чорного кольору). Поверхню досліджуваного
предмета, на якій відсутні сліди рук, прикривають маскою. При освітленні
слідів рук на просвіт промені світла, що проходять через ділянки скла,
на яких є відбитки папілярних ліній, розсіюються і потрапляють в
об’єктив фотоапарата. Промені, що пройшли через ділянки скла, де немає
відбитків, не розсіюються і в об’єктив не потрапляють. Таким чином,
після проявлення на негативі утвориться зображення сліду, на якому
відбитки папілярних ліній будуть чорними, а проміжки між ними – білими.
При друкуванні з такого негатива утвориться фотознімок пальцевого
відбитка з білими папілярними лініями на чорному фоні. Для одержання
звичайного, придатного для порівняння, відбитку з первинного
фотозображення виготовляють контратип на фотоматеріалах з прозорою
підкладкою. Для усунення дзеркальності друк проводять за допомогою
збільшувача, в який вкладають контратип емульсійним шаром у бік джерела
світла. Під час друкування з цього контратипу утворюється фотовідбиток з
нормальним співвідношенням тонів.

Фотозйомку слідів рук на просвіт можна проводити безпосередньо на
фотопапір. Щоб уникнути дзеркальності зображення, предмет поверхнею, на
якій знаходяться сліди, обертають у бік, протилежний об’єктиву
фотокамери.

Для підвищення контрасту зображення при фотографуванні слідів рук у
світлі, що проходить, застосовують спеціальне освітлення за методом
темного поля з центральною діафрагмою, яка перекриває в оптичній системі
центральний пучок світла, розташованої перед об’єктивом або освгтлювачем
діафрагму (мал. 21). Сутність першої схеми освітлення полягає в тому, що
перед джерелом світла

Мал. 21. Схема освітлення при зйомці слідів рук за методом темного поля
з центральною діафрагмою

117

перед об’єктивом встановлюють матове скло 2 і діафрагму 3 з невеликим
діючим отвором. Між діафрагмою і об’єктивом апарата розташовують
конденсорну лінзу 4, що проектує зображення діючого отвору на центральну
діафрагму 6, що знаходиться перед об’єктивом 7. Об’єкт зйомки 5
встановлюють біля конденсорної лінзи. За цією схемою освітлення світло
від джерела проходить через матове скло, потрапляє на конденсорну лінзу
і, потім, збирається в з’єднаному фокусі на центральній діафрагмі. Таким
чином, пряме світло від освітлювача в об’єктив не проходить, а
потрапляють лише промені, розсіяні частками речовини, якою утворений
слід. Для створення такого освітлення в комплекті приладу МРКА є
освітлювач і центральна діафрагма, що одягається на об’єктив. Зйомку на
цьому приладі проводять таким чином. Освітлювач темного поля 3
встановлюють на предметний столик, на об’єктив фотоапарата одягають
центральну діафрагму. Об’єкт зі слідами рук 2 кладуть на поверхню
конденсорної лінзи освітлювача. Потім фотокамеру встановлюють у
положення, з якого можна одержати необхідний масштаб зйомки, і фокусують
світловий пучок на центральній діафрагмі. Фокусування світла проводиться
обертанням кільця на оправі освітлювача.

Фотографуючи сліди рук, за другою схемою освітлення, методом темного
поля, центральну діафрагму встановлюють перед лінзою освітлювача. Перед
джерелом світла встановлюють лінзу, біля якої розташовують центральну
діафрагму 3. Конденсорна лінза 4 відкидає зображення цієї діафрагми в
площину ірисової діафрагми об’єктива 6. Об’єкт зйомки 5 розташовують між
конденсорною лінзою і об’єктивом фотокамери. Діафрагму об’єктива
закривають доти, поки її краї не зійдуться з краями зображення
центральної діафрагми. Для створення такого освітлення при фотозйомці
слідів рук на приладі ФМН-2 замість світлофільтра вставляється
центральна діафрагма. Освітлювальна система приладу настроюється за
схемою, застосовуваною при роботі з мікроскопом (мал. 22).

Мал. 22. Схема оптичної частини приладу ФМН-2 під час зйомки слідів рук
у світлі, що проходить за методом темного поля

118

За цією схемою освітлення промені світла від лампи потрапляють на лінзу
освітлювача 2 і виходять з неї паралельним пучком. Потім промені
проходять через цілком відкриту польову діафрагму 3 і центральну
діафрагму 4, що перекриває центральну частину пучка. Далі крайні промені
відбиваються дзеркалом 5, проходять через цілком відкриту апертурну
діафрагму 6 і збираються конденсорною лінзою 7. Після відбиття від
дзеркала 8 промені світла потрапляють на об’єкт зйомки 9. Далі промені,
розсіяні частками речовини сліду, проходять через об’єктив 10, а крайові
промені затримуються діафрагмою.

Об’єкт зйомки на приладі ФМН-2 може бути розташований на деякій відстані
від верхньої плити основи. Ця обставина, за наявності потужного променя,
що падає від кінопроекційної лампи, дає можливість фотографувати на
приладі ФМН-2 сліди рук, що знаходяться на електролампочках,
тонкостінних колбах і склянках. Проходження світлового потоку через
другу стінку скла в цьому випадку не чинить істотного впливу на якість
зображення, тому сліди рук, що знаходяться на електролампі, можна
фотографувати безпосередньо на фотопапір.

Фотографування слідів рук за методом темного поля можна здійснити і на
репродукційній установці. Найбільше поширеними є схеми освітлення з
конденсором і рефлектором (мал. 23). При освітленні слідів рук через
конденсор джерело світла встановлюють навпроти об’єктива на лінії його
центральної оптичної осі (мал. 23, а). Перед джерелом світла
розташовують дволінзовий конденсор 2 від фотозбільшувача 13×18 см.
Середину лінзи, зверненої в бік фотокамери, закривають диском 3
(діаметром 8-10 см) з чорного паперу. На невеликій відстані від
конденсора ставлять непрозорий екран-маску 4 з круглим отвором дещо
меншого діаметра, від диску на лінзі конденсора. Об’єкт зйомки 5
розташовують між маскою і об’єктивом фотокамери б приблизно в тому
місці, де кінчається тіньовий конус від диска на конденсорі. При
освітленні слідів рук за допомогою рефлектора 2 (мал. 23, б) його
розташовують за джерелом світла.

б)

Мал. 23. Схема освітлення при зйомці слідів рук за методом темного поля:
а – з конденсором; б – з рефлектором

119

Перед джерелом світла встановлюють непрозорий диск розміром 8-10см), що
закриває доступ прямим променям в об’єктив фотоапарата 6. Екран-маска 4
і об’єкт зйомки 5 встановлюється так, як при освітленні з конденсором.

Сліди рук, що знаходяться на непрозорих предметах, а також на
забрудненому склі, фотографують у відбитому світлі. Виявлення безфарбних
слідів і їх фотографічної фіксації у відбитому світлі засновані на
використанні різноманітної спроможності фону, що відбиває, і слідів.
Ділянки гладкої поверхні предмета, на яких слід відсутній, відбивають
світло дзеркально, а речовина сліду – розсіяно. При цьому можливі два
варіанти освітлення. Якщо світло, що дзеркально відбилося від поверхні
предмета, потрапить в об’єктив, то після проявлення утвориться негативне
зображення сліду. З такого негатива за допомогою звичайного позитивного
процесу можна отримати фотовідбитки слідів. Якщо в об’єктив потраплять
тільки промені, розсіяні частками потожирової речовини, то після
проявлення, на фотошарі утвориться позитивне, але дзеркальне зображення
сліду. В цьому випадку для усунення дзеркальності зображення зйомку
проводять через дзеркало або призму, встановлену на шляху променів перед
об’єктивом або перед матовим склом.

Для освітлення слідів рук на непрозорих предметах використовують
освітлювачі ОІ-9М та інші подібні їм джерела світла. У складних випадках
для зйомки слідів, що знаходяться на поверхнях, що сильно виблискують, а
також на об’єктах циліндричної або сферичної форми, застосовують
спеціальні методи освітлення. Найбільш поширеними з них є вертикальне
освітлення і освітлення за методом «блукаючого» відблиску.

При фотозйомці слідів рук на металевих поверхнях, що значно виблискують,
або на об’єктах, що покриті змазкою, застосовується вертикальне
освітлення (спрямоване від об’єктива на об’єкт). Таке освітлення
створюють багатоламповими кільцевими освітлювачами, що закріплюються на
дошці фотоапарата.

У комплект приладу МРКА входить спеціальний кільцевий освітлювач, у який
вмонтовано 20 електричних ламп по 3,5 Вт. Такий освітлювач закріплюють
на кронштейні перед об’єктивом. Для фотографування слідів на поверхнях,
що виблискують, можна також застосувати круговий освітлювач з
лампочками, що переміщуються. Такі освітлювачі промисловістю не
випускаються, але їх можна виготовити в криміналістичній лабораторії.
Освітлювач – це коло з оргскла діаметром 25-30 см. У його центрі
вирізують отвір по діаметру оправи об’єктива. Від центру до країв кола
роблять прорізи, по яких у необхідних випадках переміщають електролампи.
Налагодивши кругове освітлення переміщенням лампочок домагаються
найбільш чіткого виділення слідів.

Безбарвні сліди рук, розташовані на циліндричних поверхнях, наприклад,
на пляшці або на круглій склянці, фотографують з освітленням за методом
«блукаючого» відблиску. Цей метод полягає в тому, що об’єкт зйомки,
наприклад, пляшку зі слідами рук, освітлюють джерелом світла, що
переміщається

120

Мал. 24. Схема освітлення за методом «блукаючого» відблиску:

1 – освітлювач; 2 – пальцевий відбиток; З – маска; 4 – фотокамера.

Стрілкою показаний напрямок руху освітлювача

за час витримки по кривій дугоподібній лінії (мал. 24). Для освітлення
можна використовувати люмінесцентні лампи ДС-15, 20, ЗО та ін., що
створюють відблиск у вигляді прямої лінії. Верхню частину лампи, що
звернена в бік об’єктива, прикривають смужкою чорного паперу. Одиночні
сліди освітлюють софітами приладу ФМН-2 або іншими джерелами світла зі
спіраллю, що перевищує за розміром слід пальця. Якщо сліди рук
знаходяться на сферичних поверхнях, переміщення освітлювача можна робити
в двох взаємно перпендикулярних напрямках. При зйомці за методом
«блукаючого» відблиску на фотопластинці утвориться негативне зображення,
з якого в процесі звичайного друку отримують позитивне зображення сліду.

При освітленні відбитим світлом скляних предметів циліндричної і
сферичної форм у їх внутрішній порожнині внаслідок багаторазового
відбиття світло сильно розсіюється, і це зменшує контраст зображення.
Для усунення впливу розсіяного світла обернений бік скла рекомендується
зафарбувати чорною фарбою. У пляшку або в іншу посудину можна також
налити темну рідину (туш, чорнило і т. п.). Поверхню предмета,
зверненого в бік об’єктива, для обмеження доступу зайвого світла у
внутрішню порожнину, варто прикрити маскою з чорного паперу з отвором за
розміром слідів, що фотографуються.

Безбарвні сліди рук є малоконтрастними об’єктами з тонкою структурою,
тому фотоматеріали для їх фіксації повинні бути дрібнозернистими, з
високим коефіцієнтом контрастності, і з великою роздільною здатністю. В
лабораторних умовах безбарвні сліди рук фотографують на плівки ФТ-10,
20, ЗО або репродукційні штрихові пластинки. Якщо в процесі
фотографування слідів з метою посилення контрасту зображення
виготовляють проміжні негативи – контратипи, то в цьому випадку
застосовують несенсибілізовані фотоматеріали. Ступінь їх контрастності
підбирається в залежності від якості зображення на негативі: для
виготовлення позитива з малоконтрастного негатива використовують
діапозитивні фотопластинки або фототехнічну плівку ФТ-30, для
контратипування з висококонтрастного негатива – фототехнічну плівку
ФТ-10 або репродукційні полутонові фотопластини. При фотографуванні
слідів рук на фотопапір застосовують глянцевий контрастний папір
«Унібром», «Новобром» та ін. з гладкою поверхнею.

Фотографічна зйомка забарвлених слідів рук, залишених кров’ю, фарбою і
т. д., а також слідів, виявлених різноманітними порошками і реактивами,
час-

121

то проводиться технічними засобами і прийомами, що застосовуються для
зйомки безбарвних слідів. Забарвлені сліди рук видимі більш чітко і
можуть мати різноманітні колірні відтінки, тому можливе застосування
інших способів зйомки.

Забарвлені сліди рук, що знаходяться на плоских прозорих об’єктах,
наприклад, на шибці, на світлій дактилоскопічній плівці, можна
сфотографувати в світлі, що проходить способом контактного або
проекційного друку.

Фотознімки таких слідів контактним способом одержують таким чином. На
рівну поверхню кладуть аркуш чорного паперу. На ньому розташовують
діапозитивну фотопластинку емульсійним шаром догори.

На пластину, уникаючи ковзання, кладуть скло або слідокопіювальну плівку
зі слідом. Для кращого контакту скло по краях рекомендується притиснути
яким-небудь вантажем. Потім над склом або плівкою на якийсь час вмикають
електролампу. Після цього фотопластинку проявляють звичайним способом.

Фотознімки забарвлених слідів рук при проекційному способі отримують за
допомогою фотозбільшувача. Для цього скло або дактилоскопічну плівку зі
слідами пальців розташовують у збільшувачі на місці негативної рамки і
проводять друк на діапозитивні фотопластинки. З негативу, що утворився
після проявлення, виготовляють фотовідбиток сліду. За допомогою
фотозбільшувача 13×18 см можна отримати зображення слідів рук, що
знаходяться на значних за розміром стеклах.

Забарвлені сліди рук на непрозорих предметах з дерева, металу, пластмаси
і т. д. фотографують у відбитому світлі. Якщо такі сліди забарвлені
темними барвниками і знаходяться на предметах з білою поверхнею, їх
фотографують за правилами репродукційної зйомки. Сліди рук на темній
дактилоскопічній плівці фотографують при рівномірному двосторонньому
бічному освітленні. В цьому випадку перед фотографуванням з плівки
видаляють покривний шар, що послаблює зображення сліду. Оскільки слід на
дактилоскопічній плівці розташований дзеркально, фотографування можна
проводити безпосередньо на фотопапір. При цьому утворюється правильне,
за розташуванням, позитивне зображення сліду. Забарвлені сліди рук на
шорстких поверхнях, наприклад, на фанері, на тканинах і тому подібних
об’єктах, можна також фотографувати при рівномірному двосторонньому
освітленні. Кращі ж результати утворюються при фотозйрмці даних слідів з
вертикальним освітленням, спрямованим на предмет від об’єктива.
Забарвлені сліди рук, що знаходяться на непрозорих предметах з гладкою
поверхнею, можна також фотографувати рефлексним способом.

Найбільш складним випадком є фотографування забарвлених слідів рук на
дзеркалі через здвоєність зображення сліду і потрапляння в поле
зображення фотоапарата відбитків у дзеркалі. Усунути ці перешкоди можна
декількома способами. Найбільш простий спосіб полягає у фотографуванні
слідів при бічному освітленні (під кутом 30-45°) з диском перед
об’єктивом фотокамери. Диск з картону з круглим отвором у його центрі
(діаметром 1-1,5 см) прикріплюють перед об’єктивом. Діаметр диска
повинен перевищувати розміри

122

фотоапарата, а центр його отвору збігатися з центром об’єктива. Колір
картонного диска підбирається в залежності від кольору відбитка. Для
зйомки білих відбитків установлюють чорний диск, а темних відбитків –
білий диск. На дзеркало рекомендується покласти маску з чорного паперу з
вирізом за розміром сліду, що фотографується.

Фотозйомку слідів рук на дзеркалі можна зробити і без картонного диска.
Для цього дзеркало встановлюють на екрані фотоустановки під кутом
(приблизно 15-30°) до головної оптичної вісі. Потім дзеркало освітлюють
бічним світлом, спрямованим під кутом 30-40°. Нахил дзеркала істотно не
порушує різкості зображення і не призводить до значних перекручувань
розмірів і форм деталей візерунка. Для фотографічної фіксації сліду на
дзеркалі іноді застосовують фотозйомку у відбитих ультрафіолетових
променях. Для цього слід перед зйомкою оброблюють яким-небудь темним
порошком і фотографують через кварцовий об’єктив на несенсибілізовані
фотопластинки. Об’єкт освітлюють ультрафіолетовими освітлювачами із
світлофільтром, що пропускає промені, при цьому довжина хвиль повинна
бути меншою 365 ммк. Оскільки промені з довжиною хвилі менше 365 ммк
поглинаються склом, на знімку залишається тільки зображення сліду.

Сліди рук, забарвлені речовинами, що мають кольоровий відтінок, або
знаходяться на кольоровому фоні, фотографують із відповідним добором
спектральних характеристик фотоматеріалів і світлофільтрів. Кольорові
відбитки рук на білих предметах фотографують із світлофільтрами
додаткового до них кольору або на фотоматеріали, не чутливі до світла,
що відбивається речовиною сліду; на чорних поверхнях – без
світлофільтра, але із застосуванням фотоматеріалів, чутливих до кольору
речовини сліду. При фотозйомці слідів, виявлених чорними порошками на
кольоровому фоні, застосовують світлофільтри кольору фону; при
фотозйомці слідів, забарвлені білими порошками, світлофільтр повинен
мати колір, додатковий до кольору фону. Якщо забарвлені сліди
знаходяться на поверхні, яка також має колірний відтінок, то для
одержання контрастного зображення слідів застосовують фільтр, що
затримує світло, що йде від фону і пропускає промені, що відбиваються
слідом. У цьому випадку можна також застосувати фільтр, що пропускає
світло, відбите від фону і затримуючих променів, що йдуть від сліду.
Так, наприклад, при фотографуванні сліду пальця, утвореного синім
чорнилом на папері жовтого кольору, доцільно застосувати жовтий
світлофільтр з ізоортохроматич-ними фотоматеріалами.

Сліди рук на багатомірних об’єктах, наприклад на малюнках тарілок,
чашок, книг, обробляють перед зйомкою порошком графіту, окису міді або
іншої речовини, що поглинає інфрачервоні промені. Потім їх фотографують
у відбитих інфрачервоних променях. Для оброблення таких слідів можна
також застосувати порошок речовини, що люмінесціює в ультрафіолетових
променях. Слабовидимі сліди необхідно сфотографувати до обробки їх
порошками.

На практиці зустрічаються випадки, коли сліди рук знаходяться з обох
боків скла, причому вони за місцем розташування перекривають один
одного.

123

Такі сліди звичайно переносять на слідокопіювальні плівки і потім
фотографують. Якщо ж за якихось причин такі сліди необхідно
сфотографувати на склі, то застосовують такий спосіб. Сліди з одного
боку скла обробляють порошком, наприклад, червоного кольору, і
фотографують на несенсибілізрвані фотоматеріали. Потім слід на
протилежному боці напилюють порошком іншого кольору, наприклад, чорного,
і фотографують з червоним світлофільтром або на червоному фоні на
панхроматичні матеріали. Сліди можна також обробити порошками, що
люмінесціюють, і фотографувати окремо в ультрафіолетових променях.

Об’ємні сліди рук у лабораторних умовах освітлюють освітлювачем ОІ-9М.
Кут падіння світла стосовно площини сліду – 10-20°. Напрямок освітлення
повинен бути по можливості перпендикулярним основному потоку папілярних
ліній. Сліди, в яких відобразилися дугові і петльові узори,
фотографують, як правило, при одній експозиції. Фотографуючи кругові
узори для пророблення всіх елементів роблять дві експозиції з різним
напрямком освітлення.

Особливо складно одержати задовільні знімки об’ємних слідів рук на
стеарині через виникнення сильних відблисків. У таких випадках об’єкти,
на яких знаходяться сліди, рекомендується обробити яким-небудь порошком
або барвником. Так, наприклад, ділянку зі слідами злегка обпилюють
порошком графіту. Найбільш чіткі сліди обережно фарбують чорною
друкарською фарбою, наносячи її тонким шаром тільки на виступаючі
частини сліду.

Фотографуючи сліди рук на речовинах, що легко плавляться (масло,
пластилін і т. п.), об’єкти освітлюють через теплопоглинаючий фільтр, що
складається зі скляного посуду з рівнобіжними стінками, який перед
зйомкою заповнюють чистою, прозорою водою. Освітлювач включають тільки
під час настроювання освітлення і експонування.

Фотографування слідів ніг людини, взуття і коліс транспортних засобів

Сліди ніг людини, взуття і коліс транспортних засобів при проведенні
різноманітних слідчих дій фотографують в основному на місці їх
виявлення. Вузловою зйомкою фіксують одиночні сліди, а також групу
слідів на фоні оточуючої обстановки. Значення цих знімків полягає в
тому, що по них часто можна судити про особливості ходи людини, про тип
транспортних засобів і деяких обставин руху (чи мало місце зупинення
транспорту, гальмування і т. д.).

Загальний вигляд «доріжки» слідів ніг або коліс автомобіля на фоні
навколишнього середовища можна показати на плановому або перспективному
фотознімку. Планові знімки роблять з висоти. Якщо ділянки місцевості, на
яких знаходяться сліди, неможливо включити в один кадр, то зйомку
проводять за методом лінійної панорами. Лінійну панораму слідів
виготовляють у такий спосіб. Фотоапарат при зйомці переміщають
паралельно слідам і послідовно фотографують ділянки поверхні зі слідами.
Щоб полегшити контроль за зйомкою і уникнути пропусків, біля слідів
установлюють таблиці з цифрами або різноманітні позначки у вигляді
смужок паперу, паличок або прокреслених ліній. Перед зйомкою поруч зі
слідами кладуть лінійку або стрічку із сантимет-

124

ровими поділками. У випадках, якщо в сліді шини автомобіля є
відображення однієї і тієї ж особливості, що повторюється через певні
інтервали, рівні довжині кола колеса, треба сфотографувати ділянку
сліду, що дещо перевищує довжину кола. Зйомку панорами слідів можна
проводити з рук або встановити фотоапарат на штатив і переміщати разом
із ним.

Для того, щоб зробити перспективну фотозйомку загального вигляду слідів
ніг людини або транспортних засобів, фотоапарат спрямовують уздовж лінії
руху людини або транспортного засобу, що залишив сліди. Діафрагмування
об’єктива розраховують за шкалою глибини різкості відповідно до
загальної довжини ділянки зі слідами. Якщо на поверхні, що
фотографується, знаходиться багато різних слідів, то потрібні сліди
маркіруються.

На детальних знімках фіксують окремі сліди ніг, взуття або невеликі
ділянки слідів коліс транспортних засобів. Такі знімки можуть бути
використані з метою розшуку та ідентифікації об’єкта, що лишив сліди.
Тому детальна зйомка обов’язково проводиться перед вилученням слідів
іншими методами, пов’язаними з їх ушкодженням. При цьому фотознімки не
тільки зберігають зображення сліду, але і передають такі деталі, які не
можливо передати в інших копіях, наприклад, у зліпках.

Одиночні сліди ніг і фрагменти слідів коліс з певними особливостями
фотографують у значних масштабах на відстані, при якій зображення
потрібної ділянки сліду займає весь кадр. При зйомці малоформатними
фотоапаратами відстань від об’єктива до предмета, наприклад, при
фотографуванні сліду ноги в масштабі 1:10, дорівнює 55 см. Поруч зі
слідом в одній площині з особливостями, що мають криміналістичне
значення, кладуть лінійку. Для фотографування слідів на снігу лінійка
повинна бути біла з чорними поділками; на темному ґрунті – чорна з
білими поділками.

Освітлення слідів при зйомці в значних масштабах вибирають у залежності
від вигляду слідів і властивостей поверхні, на якій вони знаходяться.
Поверхневі сліди ніг на підлозі, підвіконні, на килимовій доріжці, сліди
шин автомобіля на рівному твердому асфальті фотографують при
двосторонньому освітленні. Об’ємні сліди фотограсрують при
односторонньому світлі. Для висвітлення поглиблених ділянок сліду при
денному світлі застосовують екран (мал. 25, а). В умовах недостатнього
освітлення джерело штучного світла розташовують збоку від сліду.

Для прикривання об’єктива фотоапарата від влучення прямих променів від
джерела світла між освітлювачем і фотоапаратом розташовують
світлонепроникну ширму (мал. 25, б). Кут падіння променів на слід
підбирають з урахуванням виразності рельєфу і його особливостей: чим
меншу висоту і глибину мають деталі сліду, тим нижче опускається джерело
світла. Якщо в сліді є рельєфні особливості лінійної форми, то світловий
потік спрямовують перпендикулярно цим особливостям. Деталі в сліді
можуть бути неоднакового розміру і розташовуватися в різних напрямках,
тому слід доцільно сфотографувати декілька разів, змінюючи кут падіння і
напрямок освітлення.

125

Мал. 25. Освітлення об’ємних слідів ніг під час фотографування:

а – при денному світлі; б – при штучному освітленні;

1 – відбивний екран; 2 – світлонепроникна ширма; 3 – об’ємні сліди ніг
(у розрізі).

Суцільними лініями показано хід променів світла

Якщо зйомка слідів проводиться вдень на відкритій місцевості й у сонячну
погоду, то фотозйомкою при косопадаючому освітленні можна скористатися
тільки в ранкові часи або перед заходом сонця. Вдень, особливо в похмуру
погоду, косонаправлене освітлення на відкритій місцевості створюють за
допомогою пристосування, виготовленого у вигляді усіченого прямого
конуса. Такі пристосування промисловістю не випускаються, і вони
звичайно виготовляються в криміналістичних лабораторіях. Пристосування
складається з чотирьох бічних стінок без дна (мал. 26). У верхній його
частині є площина, на якій встановлюють фотоапарат. Нижня основа конуса
має розміри 50×50 см, висота його для зйомки малоформатними камерами в
масштабі 1:10 складає 55 см. У стінках конуса знаходяться вирізи, у які
вставляються висувні шторки. Переміщенням шторок регулюють освітлення
слідів.

Деякі ускладнення виникають при фотографічній фіксації об’ємних слідів
ніг або коліс на снігу. Пояснюється це тим, що сніг сильно відбиває і
розсіює світло, внаслідок чого зображення виявляється малоконтрастним.
Рекомендується сліди на снігу фотографувати з жовтим або жовтогарячим
світлофільтром. Світлові відблиски можна послабити поляризаційним
світлофільтром. На об’єктив фотоапарата надівають бленду. При фотозйомці
об’ємних слідів взуття на снігу в похмуру погоду чітке виділення
особливостей може бути досягнуто, якщо такі сліди злегка обробити
яким-не-

Мал. 26. Пристосування

для фотографування об’ємних слідів ніг:

1 – площина для встановлення фотоапарата;

2 – висувні шторки

126

будь темним порошком, наприклад, графітом або окисом міді. Порошок
повинен бути сухим і дрібним.

Розпиляти порошок можна за допомогою спеціального розпилювача, що
застосовується для виявлення слідів рук, пульверизатором або гумовою
грушею. Перед обробкою порошком слід обов’язково фотографують у тому
вигляді, в якому він виявлений. Рекомендується осторонь від сліду, що
фотографується, залишити пробні сліди ніг, на яких експериментальним
шляхом підібрати і випробувати порошок, який буде використовуватися і
відповідний засіб обробки слідів. При цьому потрібно враховувати, що в
сонячну погоду чорний порошок може прискорити танення оброблених ділянок
сліду.

Фотографування слідів ніг людини, взуття і коліс транспортних засобів у
лабораторних умовах проводять при трасологічних дослідженнях з метою
ототожнення по цих слідах людини, її взуття, а також шин автомобіля.
Фотознімки при трасологічних експертизах можуть використовуватися для
порівняльного дослідження та ілюстрації висновку експерта.

В лабораторію можуть бути доставлені поверхневі сліди на різноманітних
матеріалах і їх зліпки, їх фотографують на великоформатних вертикальних
установках УРУ, «Білорусь СБ-1», МРКА. Поверхневі сліди освітлюють з
двох боків; зліпки – одностороннім косонаправленим світлом.

Для використання фотознімків у процесі порівняльного дослідження їх
виготовляють в одному масштабі. Фотознімки слідів або зліпків в
однаковому масштабі з порівнюваним взуттям можна виготовити шляхом
одночасної або почергово)’ зйомки. Для одночасної зйомки сліду або його
зліпка і взуття їх розташовують поруч на екрані вертикальної
фотоустановки. Поверхні сліду або зліпка і підметки взуття при цьому
повинні знаходитися на одному рівні і лежати в площині, паралельній
матовому склу камери. Оскільки зліпок і взуття звичайно відрізняються за
ступенем яскравості, для зйомки кожного з них потрібна різна витримка в
процесі фотозйомки. Для зменшення цього розходження взуття обробляють
гіпсом або іншим світлим порошком. Почергову зйомку слідів або зліпків і
взуття проводять таким чином. Спочатку фотографують перший об’єкт у
потрібному для дослідження масштабі, потім на його місце поміщають
другий об’єкт і теж фотографують. Наведення на різкість при зйомці
другого об’єкта проводять переміщенням об’єкта зйомки або фотоапарата
вздовж оптичної осі об’єктива, не змінюючи розтягнення камери. Якщо
зліпок і взуття сфотографовані в різних масштабах, то в процесі друку їх
можна привести до одного масштабу.

При фотографуванні слідів ніг, взуття, коліс транспортних засобів і
гіпсових зліпків малоформатними апаратами застосовують плівки Фото-32,
65, КН-1, 2; великоформатними установками – репродукційні півтонові
фотопластинки і плівки ФТ-10,11,20.

127

§ 4. Криміналістична голографія

Криміналістичну голографію відносять до нетрадиційних методів
криміналістичної техніки. Голографія (від грецького поіоз – весь, повний
і… графія), метод отримання зображення об’єкта, заснований на
інтерференції хвиль, який був запропонований у 1948 р. Д. Табором.

Лазер – це новий вид джерела випромінювання. Унікальні особливості
лазерного випромінювання, висока надійність лазерної техніки, її
доступність і цільова різноманітність промислових зразків стали
важливими факторами впровадження методів, заснованих на використанні
лазерів у галузі наукової і практичної діяльності людини. Вказані якості
лазерів, широкий і якісно різноманітний діапазон можливого використання
привернули до них увагу вчених різних галузей наук, що ведуть розробку
засобів і методів знаходження, збирання і дослідження об’єктів, які
несуть доказову інформацію (у фізиці, техніці, акустиці тощо).

У 60-х роках XX ст. голографія почала застосовуватись і в криміналістиці
– науці, яка широко використовує методи природничих і технічних наук,
пристосовуючи їх до своїх цілей.

Криміналістична голографія стала методом отримання інформації про
об’єкти, що передається хвильовими полями.

Голографія нагадує класичну фотографію, проте в ній усунені її недоліки.

У криміналістиці став поширюватися емісійний спектральний і
атомно-абсорбційний аналізи, локальний спектральний у порожнистому
катоді лазерний мікроспектральний аналізи, які швидко замінили складні
хімічні методи, що потребують значних затрат часу і великої кількості
речовини для аналізу.

Голографічні методи відрізняються цінними для дослідження об’єктів
можливостями:

– забезпечують повну цілісність об’єктів;

– точно відтворюють форму і особливості його мікроструктури у трьох
вимірах;

-дозволяють здійснити фіксацію об’єктів через середовище, що спотворює
об’єкт дослідження.

Голографічні методи доцільно використовувати в слідчій діяльності з
метою:

– детальної зйомки слідів окремих об’єктів;

– вузлової зйомки, що фіксує слід або об’єкт на фоні навколишнього
середовища;

– фіксації матеріальної обстановки злочину, що є засобом пізнання
механізму події;

– фіксації місць події, що є нагромадженням різних предметів місць
розрухи, аварій, катастроф, пожеж, наслідків вибуху, а також у тих
випадках, коли обстановка місця події швидко змінюється.

У сучасний період створено прилади, в основі яких використані принципи

128

голографії. До таких приладів відноситься голоскоп, який застосовується
з метою фіксації об’ємних об’єктів, що знаходяться поза зоною прямого
спостереження, через малі отвори. Голоскоп або інші прилади, створені на
тих же принципах, можуть використовуватися під час огляду місця події,
обшуках та інших слідчих діях, а також оперативних заходах. Так,
голографічний дідро-метр дає можливість зафіксувати частки забруднень
повітря й інших частинок, що швидко рухаються.

Під час проведення криміналістичних досліджень голографічні методи
дозволяють:

– обробляти зображення, які реалізуються шляхом покращення оптичного
посилення чіткості слідів, використання дифракційного методу при
дослідженні машинописних текстів і кліше;

– розпізнавати образи шляхом виділення ознак, що характеризують
друкарські машинки, фотопортрети, дактилоскопічні об’єкти;

– проводити ідентифікацію в трасології і судовій балістиці шляхом
профілювання;

-досліджувати поверхню об’єктів, рельєф яких відновлюється в трьох
вимірах, а також рельєф поверхонь, які недоступні безпосередньому
візуальному спостереженню;

– створювати голографічні пристрої та системи, що дозволяють зберігати
інформацію.

В останні роки всі види криміналістичної реєстрації, оперативні обліки й
інші інформаційні об’єкти, які використовуються в боротьбі зі
злочинністю і потребують тривалого зберігання, використання і зміни,
можуть бути забезпечені голографічними системами пам’яті і видачі
інформації без особливих удосконалень. Необхідно лише організувати їх
впровадження в практику відповідних правоохоронних органів на належному
рівні.

З метою проведення вказаних досліджень створені спеціальні лабораторії,
в експертних закладах країни (Київському, Харківському, Одеському,
Львівському НДІСЕ та інших), проектується створення нових лазерних
технічних засобів для вирішення криміналістичних завдань, розробляються
нові методики дослідження, вирішуються можливості процесуального допуску
використання лазерів у судочинстві.

Починаючи з 1992 р. із застосуванням голографічних методів проводиться
до 10 досліджень по визначенню ступеня захисту голограм від підробок,
використання голографії з метою захисту у виробництві певного виду
товарів (пломб, касових апаратів, комп’ютерів тощо).

129

Глава 9 ВЧЕННЯ ПРО СЛІДИ (трасологія)

§ 1. Загальні положення криміналістичної трасології

Трасологія – це криміналістичне вчення про сліди (Ю. П. Голдованський).
Розділ криміналістичної’ техніки, присвячений вивченню слідів, прийнято
називати трасологією (Ю. М. Басалаєв). Таким чином, трасологія – розділ
криміналістики, який вивчає теоретичні основи слідоутворення,
закономірності виникнення слідів, що відображують механізм вчинення
злочину, розробляє рекомендації щодо застосування методів і засобів
вивчення слідів, їх вилучення та дослідження з метою визначення
обставин, що мають суттєве значення для розкриття, розслідування та
попередження злочинів (Ю. Г. Кору-хов).

Іншими вченими трасологія розглядається як розділ окремої теорії
дослідження (Р. С. Бєлкін, М. В. Салтевський, Ю. Д. Турчин). Термін
«трасологія» походить від Іаігазе (франц.) – слід та Іодоз (грец.) –
вчення про сліди, слідо-знавство.

У криміналістиці в широкому значенні слід розуміється як будь-яке
відображення, зміна, зникнення, поява будь-чого на місці події; у
вузькому розумінні – як відображення зовнішньої будови одного об’єкта на
другому внаслідок їхньої взаємодії.

Тому вчення про сліди в широкому значенні слова треба називати
слідо-знавством, а у спеціальному, вузькому – власне трасологією.
Наукові основи трасології складають філософські концепції
матеріалістичної діалектики:

– у світі немає двох речей, які були б однакові, тобто кожний об’єкт
матеріального світу – індивідуальний;

– слід-відображення не може існувати без того, хто його відобразив,
тобто якщо є слід, то є й об’єкт, що його залишив;

– при взаємодії твердих тіл слід-відображення є конформним до об’єкту, з
яким контактує;

Індивідуальність матеріальних об’єктів і конформність слідів-відображень
дозволяють ототожнювати об’єкт за його слідом (слід пальця, взуття, слід
каналу ствола на кулі тощо).

Слід у трасології – це матеріальний об’єкт, який відображає зовнішню
будову об’єкта, що взаємодіє. Слід – відображення одного предмета на
другому виникає внаслідок їхньої взаємодії. У механізмі взаємодії беруть
участь обидва об’єкти: що утворює слід і що його сприймає. Взаємодія
може бути контактною і безконтактною. Сліди відповідно поділяють на
контактні (локальні), тобто що утворюються в місці контакту (наприклад,
слід пальця, взуття, знаряддя злому), і безконтактні (периферичні)
(сліди кіптю навколо предмета, що знаходився на підлозі в кімнаті під
час пожежі).

Причиною взаємодії є будь-яка енергія – механічна, термічна, хімічна,
біологічна. Під дією механічної енергії сліди утворюються внаслідок
перемі-

130

щення об’єктів у просторі, відокремлення частини від цілого, розділення
цілого на частини залишкової деформації. Під дією термічної енергії
сліди утворюються внаслідок закопчування, обвуглювання, спопеління.
Хімічна енергія сприяє утворенню слідів внаслідок окиснення, розкладання
та сполучення. З дією біологічної енергії виникають сліди внаслідок
розмноження, відмирання, розкладання, гниття тканини біооб’єктів.

У криміналістичній літературі існує кілька класифікацій слідів, найбільш
загальна серед них – поділ слідів на три групи:

– сліди-відображення (передають зовнішню будову контактуючої частини
слідоутворюючого об’єкта);

– сліди-предмети (матеріальні об’єкти особистого, побутового,
виробничого призначення, залишені або винесені з місця події);

– сліди-речовини (частина різних категорій матеріальних тіл –
лакофарбових покриттів, потожирової речовини, сипких, рідких та
газоподібних тіл, які лишаються на предметах на місці події або зникають
з місця події).

За видом слідоутворюючих об’єктів сліди поділяються на сліди людини;
сліди зброї; знаряддя; інструментів; виробничих механізмів; сліди
транспортних засобів.

За механізмом утворення – нашарування, відшарування, локальні,
периферичні, об’ємні та поверхневі.

Слід нашарування утворюється в результаті відокремлення частинок від
слідоутворюючого об’єкта та нашарування їх на слідосприймаючому.

Слід відшарування утворюється внаслідок відокремлення частинок від
слідосприймаючого об’єкта (сліди пальців на свіжопофарбованій поверхні).

Локальний слід утворюється в місці контакту, а периферичний – за його
межами. Об’ємні сліди утворюються з руйнуванням слідоутворючого об’єкта
або його пластичної дес|юрмації.

Поверхневі сліди поділяються на забарвлені та безбарвні. Забарвлені
нанесені фарбуючою речовиною; вони можуть бути слідами нашарування та
відшарування. Безбарвні сліди утворюються безбарвною речовиною –
пото-жировим безбарвним розчином.

Безбарвні сліди, у свою чергу, поділяються^ видимі, тобто забарвлені;
маловидимі (слабовидимі), тобто такі, що спостерігаються за певних умов
(наприклад, на просвіт при боковому освітленні); невидимі, тобто сліди,
які не можна побачити не тільки візуально, але й за допомогою оптичних
засобів (лупа, мікроскоп).

Маловидимі сліди виникають на полірованій поверхні (скло, нікельований
метал, поліроване дерево тощо), невидимі – на шорсткій поверхні (папір,
картон, фанера, стругане дерево, пофарбовані стіни тощо).

Виявлення, фіксація та вилучення матеріальних слідів здійснюється
частіше всього у ході огляду місця події. Методи та засоби виявлення й
фіксації слідів залежать від виду, поверхні та матеріалу
слідосприймаючого об’єкта. Для виявлення слідів застосовуються візуальні
прийоми огляду – на просвіт, у косонаправленому, розсіяному, затемненому
світлі; інструментальні прийоми виявлення слідів – огляд у
концентрованих променях світла, з лупою, мікро-

5*
131

скопом та іншими приладами, використовуються спеціальні засоби для
виявлення невидимих слідів – магнітні та феромагнітні порошки, хімічні
препарати, різноманітні випромінювання – УФ, 14, рентгенівських,
радіоактивних, лазерних джерел тощо.

Засоби фіксації: протоколювання, фотографування, копіювання,
моделювання, вилучення предмета разом зі слідом. При огляді предмета з
метою виявлення слідів належить дотримуватися такої послідовності:

– першими фіксувати сліди запаху та мікрочастин;

– виявляти та фіксувати невидимі сліди пальців рук, сліди контакту;

– останніми фіксувати видимі сліди;

– не можна наносити на слідоутворювальний об’єкт сторонні сліди;

– якщо фіксація сліду пов’язана з ризиком його пошкодження, треба
здійснювати вилучення предмета із слідами;

– дбайливо забезпечувати збереження слідів та їхніх копій від
пошкоджень.

§ 2. Криміналістична характеристика слідів рук

Шкіра на долонях рук і підошвах ніг має особливу будову. Вона
складається з двох шарів: верхнього – епідерміса та нижнього – дерми
тобто власне шкіри.

У верхній частині дерми розташовані сосочки (лат. раріїїа), які
утворюють ряди (лінії). Покриті епідермісом, вони служать основою
валиків, що називаються папілярними лініями. Папілярні лінії складають
різні узори: дуги, петлі та завитки. Кожна папілярна лінія має свої
особливості будови (перериви, роздвоєння, потовщення, крапки тощо), їх
розташування і форма – це часткові (окремі) ознаки папілярних узорів.
Поєднання загальних та окремих індивідуальних ознак складає неповторний
папілярний узор, його індивідуальність.

Індивідуальність папілярних узорів – це перша їхня властивість. Другою
властивістю є їх відносна незмінність. Узори на пальцях рук формуються
до шести місяців внутрішньоутробного життя зародка людини та майже не
змінюються до повного розкладу тканин після її смерті. Папілярні узори
на пальцях мають властивість відновлюватися, якщо ушкодження не
торкається власне шкіри, тобто сосочкового шару. Ушкодження сосочкового
шару залишає рубці на папілярному узорі. У похилому віці на папілярному
узорі з’являються зморшки, складки, «білі лінії», побутові ушкодження,
але загальна форма та окремі індивідуальні ознаки залишаються
незмінними, що дозволяє ідентифікувати людину за слідами рук у будь-який
період часу.

Нарівні з папілярними лініями на долоні руки існують інші ознаки будови
шкіри. До них належать флексорні (згинні) лінії, складки-зморшки та
пори.

Флексорні – це найбільш масштабні згинні лінії на поверхні долоні та між
фалангами пальців. Складки-зморшки розташовані на всій поверхні долоні,
їх поява та зникнення залежить від еластичності шкіри.

Пори – воронкоподібні заглиблення на папілярних лініях – служать для
виходу вивідних протоків потових залоз, розташованих у сосочках.
Сукупність виходів потових протоків, тобто пор, виключно індивідуальна і
використовується для пороскопічної ідентифікації.

132

Сліди пальців рук залишаються на всіх предметах, яких торкається рука
людини: пластичних (пластилін, віск, глина, масло, розігрітий сургуч,
стеарин тощо); сипких (крейда, борошно, тальк, цемент).

На сипких об’єктах утворюються об’ємні сліди, а на твердих – поверхневі.

Поверхневі сліди утворюються за рахунок сторонньої речовини, яка
нашаровується на слідосприймаючий об’єкт або зноситься з нього, і
поділяються відповідно на сліди нашарування та відшарування. Якщо на
слід нанесено кольорову речовину (кров, фарбу, порошок, бруд тощо), він
називається забарвленим, а якщо речовина безколірна, то утворений слід
буде невидимим (безбарвним).

Більшість слідів пальців рук – безбарвні (невидимі), вони утворюються за
допомогою потожирової речовини, яка виділяється на поверхню папілярних
ліній. Якщо пальцем торкнутися предмета, залишається потовий (але не
по-тожировий) слід, тому що на долонях рук та підошвах ніг, на відміну
від інших частин шкіри, жирових залоз немає. Жирова речовина може
потрапити на долоні рук від дотику до інших частин шкіри, рук, лиця,
шиї, волосся, які сильно змащені жировою речовиною. Якщо палець
торкається предмета не раз, слід стає менш насиченим. Спітнілі руки
залишають насичені сліди.

Існують різноманітні методи й засоби виявлення потожирових слідів
пальців рук: а) на предметах, витягнутих із води; б) на предметах, що
підлягають впливу високої температури; в) на текстильних і синтетичних
тканинах з дрібною структурною поверхнею; г) на тілі людини. Способи
виявлення слідів пальців рук можна розділити на дві групи:

– методи й засоби для виявлення видимих слідів;

– методи й засоби для виявлення невидимих слідів.

Видимі сліди пальців рук – це об’ємні та забарвлені поверхневі сліди,
для їх виявлення достатньо візуального спостереження при звичайному
освітленні або при використанні кишенькового ліхтарика для створення
косона-правленого освітлення. Виявлені сліди фотографують масштабним
способом із застосуванням світлофільтрів, якщо забарвлений слід
малоконтрастний. Об’ємні сліди фіксують шляхом виготовлення зліпків,
використовуючи для цього гіпс, пасту К, сієласт та інші полімерні пасти.
Однак найчастіше об’ємні та забарвлені сліди необхідно вилучати разом з
предметом.

У слідчій практиці більшість слідів рук – невидимі, а методи та засоби
їх виявлення досить різноманітні, їх можна розділити на три групи –
фізичні, хімічні та радіографічні.

Основу фізичних методів становлять об’єктивні закономірності, відомі у
фізиці та суміжних з нею галузях знань, а саме: адгезія, змочування,
конденсація, гальваностегія та люмінесценція.

Адгезія – це прилипання, зчеплення поверхонь різних тіл. Якщо на
невидимий слід (нашарування потожирової речовини, яке певний час
залишається липким) потрапляють частини будь-якої речовини, то вони
прилипають і слід стає видимим. Тому до свіжих слідів порошки прилипають
добре, а при висиханні потожирової речовини через деякий час можливість
виявлення сліду адгезійними методами та засобами зменшується. Адгезійний
метод виявлення слідів передбачає такі дії:

133

-невидимий слід можна виявити, доки потожирова речовина не висохла;

– можна використати будь-який сухий, дрібний, кольоровий порошок (сажу,
окис цинку, порошок заліза, окис міді тощо);

– якщо слід не можна виявити за допомогою порошку, то це не означає, що
сліду немає зовсім. У такому випадку треба застосовувати інші методи.

Для фізичних методів виявлення слідів використовують порошок заліза,
відновленого воднем, газову сажу, окис кобальту, окис свинцю, гамму
кольорових порошків на феромагнітній основі: білі (опал, топаз);
червоно-жовті (рубін, гранат); темні (агат, сапфір). Немагнітні порошки
застосовуються в аерозольній упаковці: «Дактозоль» – алюмінієва пудра;
«Дактозоль-С» – газова сажа;«Дактозоль-Т» – тальк;«Дактозоль-ОЦ» – окис
цинку.

Як замінники порошків можна використовувати й інші речовини. Важливо,
щоб вони були сухими та ретельно подрібненими. Зокрема, широко
розповсюджені порошки рослинного походження (подрібнена певна трава).

Змочування – це фізичне явище, яке виникає при стиканні рідини з твердим
тілом. Існують змочувані та незмочувані тіла. Наприклад, жирова речовина
– незмочувана у воді. На цьому принципі ґрунтуються методи виявлення
слідів жирової речовини на папері шляхом фарбування у водному розчині
аніліновим фарбником (фіолетовим, синім тощо). Якщо занурити аркуш
паперу у розчин барвника, то фон його піддається срарбуванню, а слід
потожиро-вої речовини залишається білим. Цим методом користуються при
виявленні слідів на чистих аркушах паперу.

Конденсація – перехід речовини із газоподібного в рідкий або твердий
кристалічний стан. Це явище лежить в основі методу виявлення слідів
парами йоду та методу вакуумного напилення. Для застосування парів йоду
існують різноманітні йодні трубки. Метод вакуумного напилення досить
складний і тому застосовується в лабораторних умовах.

Найбільш поширений метод виявлення слідів парами йоду. Для водяного
підігріву, наприклад, використовують термос. Перед виїздом на місце
події в термос наливають гарячу воду. Для виявлення слідів у колбу
термоса занурюють йодну трубку та проводять скурювання поверхні
звичайним шляхом. Такий субліматор парів йоду дозволяє одержувати
струмінь у 60 °С, що необхідно при виявленні слідів рук на тканинах.

Для виявлення потожирових слідів рекомендована суміш із крохмалем: 1
частина йоду на 10 частин крохмалю. Кристалики йоду розтирають у ступці,
змішують з крохмалем. На тканину порошок наносять щіточкою або
посипають. Через 745 хвилин порошок струшують, а виявлений слід
закріплюють порошком заліза, відновленого воднем. За допомогою такого
способу вдається виявити сліди папілярних узорів на тканинах давністю до
3-5 днів.

Гальваностегія – це нанесення на поверхню предмета частин металу,
металевих плівок методом електролітичного осадження. Якщо предмет зі
слідом занурити в електролітичну ванну, вся його поверхня покриється
металом, а папілярні лінії як незмочувані залишаться чистими.

Потожирові сліди можна виявити й шляхом люмінесценції, яка спостеріга-

134

ється в різних ділянках спектра, головним чином в ультрафіолетовій,
інфрачервоній. Сучасними джерелами збудження люмінесценції служать
лазери.

Суть хімічних методів виявлення невидимих потожирових слідів пальців рук
полягає у тому, що хімічна речовина, яку наносять на слід, вступає в
реакцію з потожировою речовиною сліду. Утворюється забарвлена сполука,
яка відрізняється від фону паперу, предмета.

До хімічних засобів належить розчин азотнокислого срібла,
марганцевокислого калію з сірчаною кислотою (на 100 см3 води – 1 г
марганцевокислого калію, 0,2-0,3 мл сірчанрї кислоти).

Для виявлення слідів на склі, полімерних плівках, фаянсі, папері
достатньо предмет занурити в розчин, а потім сполоснути його у воді.

Досить поширені такі хімічні засоби виявлення слідів пальців рук, як
розчини нінгідрину або алоксану в ацетоні. Розчин наносять на об’єкт
пульверизатором або тампоном і залишають на світлі. Через 7-9 годин на
об’єкті з’являється фіолетове (нінгідроване) або оранжеве (алоксанове)
зображення сліду.

Хімічні розчини застосовують у лабораторних умовах для виявлення старих
слідів на папері, картоні, дереві давністю до 10 років.

Суть радіографічного методу полягає в тому, що об’єкт зі слідами пальців
опромінюють потоком нейтронів, внаслідок чого деякі елементи (натрій,
калій, фосфор, магній тощо), які належать до складу потожирової
речовини, перетворюються на радіоактивні ізотопи. Потім до об’єкта
притискують фотоплівку в місці розташування папілярних ліній сліду, і
фотоплівка засвічується. Якщо плівку проявити, то на прозорому фоні буде
одержано слід пальця.

Цей метод застосовують, коли слід знаходиться на друкованому тексті,
кольоровому малюнку, від впливу якого звичайним методом позбавитися
майже неможливо. Крім того, радіографічний метод дозволяє виявити сліди
давністю до 50 років.

У потожирових слідах пальців рук на гладких полірованих поверхнях,
якісному папері та інших відповідних об’єктах відображуються пори, форма
розташування яких на папілярних лініях суто індивідуальна. Таким чином,
комплекс пор неповторний і може бути використаний для ідентифікації
людини.

При пороскопічному дослідженні для ототожнення достатньо ділянки
папілярного узору розміром 5×5 мм. Важливо, щоб у сліді були чітко
відображені пори. Експериментальні зразки пороскопічних слідів
відбираються за допомогою фахівця, як правило, на склі, гладких
полірованих об’єктах. Пороско-пічне дослідження проводиться в експертних
підрозділах.

§ 3. Криміналістична характеристика слідів ніг

Сліди ніг існують на місці вчинення будь-якого злочину, але за різних
причин не завжди їх виявляють.

Розрізняють сліди босих ніг, сліди взуття та сліди ніг у шкарпетках або
панчохах. За слідами босих та взутих у шкарпетки або панчохи ніг
ототожнюють людину, а за слідами взутих ніг – взуття. При цьому
використовують статичні сліди, які можуть бути об’ємними та
поверхневими. Поверхневі сліди бувають

135

забарвленими та незабарвленими. Забарвлені за механізмом утворення
поділяються на сліди нашарування та відшарування. Безбарвні сліди
бувають маловидимі та невидимі. Невидимі сліди босої ноги можуть бути
потові або потожирові, як і сліди рук.

Забарвлені сліди ніг можуть бути нанесені фарбуючою речовиною, кров’ю,
брудом та іншими рідкими й сипкими (крейда, борошно, пил, цемент)
речовинами. Об’ємні сліди інколи бувають комбінованими, тобто одночасно
забарвленими будь-якою речовиною, наприклад, крейдою, вапном, цементом.
Такі сліди утворюються внаслідок відшарування з підошви взуття
пластифікаторів, мікрочастин, що не можна розрізнити візуально, а також
внаслідок мікродеформації слідосприймаючої поверхні. Зазначені сліди
треба фіксувати та моделювати за допомогою особливих прийомів.

Значна кількість слідів ніг, що поєднані єдиним механізмом утворення та
напрямом, називається доріжкою слідів ніг. У ній знаходять відображення
навички ходи, функціональні ознаки людини, деякі її анатомічні прикмети.
Для встановлення таких чинників досліджують елементи доріжки слідів:
напрямок руху, лінію ходи, довжину правого та лівого кроку, ширину кроку
та кут розвороту стопи. Ці елементи ретельно вимірюють і визначають
кількісно в сантиметрах і градусах.

За елементами доріжки слідів ніг можна установити приблизний зріст,
стать особи, визначити, як вона йшла (кроком, бігла); з багажем чи без
нього; професію, захворювання, анатомічні аномалії рухового апарата. Ці
відомості слідчий одержує під час огляду доріжки слідів на місці події
за участю фахівця. За одиничним слідом можна визначити розмір взуття,
приблизний зріст, вид взуття та його приналежність – чоловіче, жіноче.

Фіксацію слідів ніг здійснюють фотографуванням, вимірюванням та описом,
копіюванням і моделюванням, вилучення слідів разом з об’єктом – носієм
сліду. Фотографування одиночних слідів виконується масштабним способом,
а доріжки слідів – панорамним.

В одиночному сліді вимірюванням фіксують загальну довжину сліду, довжину
й ширину підметки, каблука, проміжної частини. При описуванні, крім
загальних ознак і розмірів, визначають окремі індивідуальні ознаки:
будову малюнка підметки, ознаки носіння та ремонту взуття тощо.

Об’ємні сліди видимі. Розповсюджені способи їх фіксації – це об’ємне
моделювання, тобто виготовлення зліпків-копій. Матеріалом для
виготовлення зліпків служать гіпс, сірка, вальц-маса. Частіше за все
застосовують гіпс. Порядок фіксації об’ємного та поверхневого сліду
ноги: вилучити сліди запаху; сфотографувати; виміряти та описати; якщо
слід комбінований, то вилучити речовину, якою він забарвлений, і
виготовити зліпок.

Поверхневі забарвлені сліди фотографують, вимірюють, описують, а потім
переносять на копіювальний матеріал (плівку, опалену гуму) або вилучають
разом з предметом-носієм.

Об’ємні сліди на сипких матеріалах фіксують зліпками, дотримуючись при
їх виготовленні загальних правил. Гіпсові зліпки виконують заливним,
насипним і комбінованим способами. Перед виготовленням зліпка заливним
способом на сипкому ґрунті сліди закріпляють розчином перхлорвінілової
смоли в ацетоні,

136

розчином цукру, лаком для волосся. Потім уже виготовляють зліпок
звичайним способом. Застосовуючи насипний спосіб – слід припудрюють
гіпсом через сито, а потім засипають товстим шаром гіпсу, накривають
ганчіркою і через неї змочують гіпс до затвердіння. При комбінованому
способі слід закривають шляхом припудрювання гіпсом (шаром товщиною
приблизно 5 мм), потім заливають рідким гіпсом, кладуть арматуру і
заливають звичайним розчином гіпсу.

Техніка виготовлення гіпсового зліпку заливним способом така: зі сліду
видаляють воду та сторонні предмети, якщо слід неглибокий, роблять
загорожу металевою (картонною) стрічкою; розчин гіпсу наносять на весь
слід; кладуть арматуру, мотузок кінцями назовні та виливають залишок
розчину гіпсу; через 15-20 хвилин після затвердіння зліпок акуратно
піднімають і звільняють від фунту водою. Не можна зліпок терти, щоб
відділити ґрунт. Потім до кінців мотузка прикріплюють бирку, на якій
роблять засвідчуючий напис, і опечатують зліпок.

Невидимі сліди контакту взуття залишаються на папері, картоні, фанері,
полірованих і пофарбованих предметах. Такі сліди можна виявити шляхом
нанесення порошку на феромагнітній основі магнітною щіткою на поверхню.
Інколи такі сліди можна виявити завдяки спостереженню люмінесценції та
УФП.

Інколи об’ємні сліди ніг знаходяться під водою, видалити яку практично
неможливо (калюжа, річка, став). У цьому випадку для виготовлення зліпка
виконують такі дії: якщо шар води над слідом досягає 10 см, то металевою
(пластиковою) стрічкою огороджують слід і відсмоктують воду грушею, а
потім виготовляють зліпок звичайним заливним способом. Якщо шар води не
перевищує 5 см, то воду можна не відсмоктувати, а просто в неї висипати
гіпс по вінця загорожі, покласти арматуру, а потім знову насипати гіпс.
Гіпс у воді затвердіє і зліпок можна вилучити. Якщо шар води сягає понад
50-100 см розчин гіпсу треба зробити густим і через гумову трубку вилити
його в слід, підводячи кінець трубки безпосередньо до сліду.

Об’ємні сліди на снігу фіксують звичайними способами. Гіпсові зліпки
виготовляють насипним або комбінованим способом. Особливість
виготовлення зліпків: необхідно охолодити воду до О °С перед
виготовленням гіпсового розчину. Подальша техніка аналогічна описаній
для фіксації об’ємних слідів на сипких матеріалах. На розсипчастому
снігу зліпки виготовляють тільки насипним способом. Якщо ж сніг вологий
та густий, зліпок можна виготовити заливним способом.

§ 4. Криміналістична характеристика слідів засобів учинення злочину

Засоби вчинення злочину – це матеріальні об’єкти, що так чи інакше
використовуються для досягнення злочинного результату: сокира, камінь,
пали-Ця, відмичка, автомобіль, вибухівка, отруйна сильнодіюча речовина.

Криміналістична трасологія об’єктом дослідження вважає знаряддя злому,
зброю, транспортні засоби, інструменти та предмети.

Знаряддя злому – це спеціально виготовлені, перероблені та пристосовані
Для умисного застосування при вчиненні злочинів засоби (лом, «балерина»,
«клішня рака»). До знарядь злому не можуть належати інструменти
побутово-

137

го та виробничого призначення, які можуть бути використані для
здійснення злому. Наприклад, сокира, стамеска – це інструменти, вони
можуть виконати роль засобів учинення злочину, але не знарядь злому. Від
знарядь злому необхідно відрізняти також предмети (камінь, палиця), які
не є інструментами, тобто не пристосовані для трудової діяльності, але
можуть бути використані з метою злому. За механізмом утворення засоби
вчинення злочину доц/льно поділити на:

– знаряддя (знаряддя злому, інструменти та прилади, предмети); -зброю
(вогнепальна, холодна);

– джерела підвищеної небезпеки (транспортні засоби, механізми,
обладнання виробничого та побутового призначення);

-фізичні явища (електричний струм, випромінювання, сильнодіючі та
отруйні речовини);

– сили та явища природи (вогонь, вода).

Сліди знарядь злому утворюються переважно внаслідок механічної
взаємодії, серед якої розрізнюють такі види руху (переміщення):
прямолінійний, прямолінійно-поступальний, зворотно-поступальний,
обертально-поступальний та обертання-котіння. Кожному виду руху
відповідають певні сліди.

Під час прямолінійного руху слідоутворюючий об’єкт переміщується
перпендикулярно слідосприймаючому і утворює слід тиснення – шляхом
формування, руйнування, залишкової деформації, нашарування,
перерозподілу частин речовини, зміни та перебудови внутрішньої структури
об’єкта.

За умови прямолінійно-поступального руху слідоутворюючий об’єкт
переміщається під дією двох сил, спрямованих по вертикалі та
горизонталі, уздовж слідосприймаючої поверхні та одночасно тисне на неї.
Внаслідок цього утворюються сліди ковзання у вигляді системи валиків і
рівчачків.

При зворотно-поступальному русі слідоутворюючий об’єкт по черзі нює
напрямок горизонтального руху, а під дією вертикальної сили розрізац
предмет. Утворюються сліди розпилу або сліди тертя.

У процесі обертально-поступального руху слідоутворюючий об’єкт І тається
і одночасно переміщується прямолінійно.

При обертанні-котінні слідоутворюючий об’єкт обертається навколо осі, І
реміщується по слідхприймаючій поверхні, утворюючи поверхневі або об’є’
сліди котіння, тобто сліди колісних транспортних засобів. Гусеничний
утворює сліди за схемою прямолінійного руху, а сліди полозкового
виникають подібно до слідів ковзання під час прямолінійно-поступального
руху.

Сліди знарядь злому та інших засобів вчинення злочинів фіксують на І
нові загальних правил та прийомів: фотографування, вимірювання,
копіювання та моделювання, вилучення слідів разом з предметом. Для І
лювання слідів на дереві частіше за все застосовують пластилін, па_сту І
ласт, віск. На металевих об’єктах використовують легкоплавкий сплав
Вуда, який застосовується у зубопротезній практиці, пасту К, тощо. Однак
найчастіше рекомендується вилучати сліди разом з предк Забарвлені сліди
і сліди контакту знарядь обов’язково вилучати з пр на якому вони
залишені.

138

Види слідів транспортних засобів поділяють за видами транспорту –
самохідним та несамохідним. Кожний з них поділяють на колісний,
гусеничний та полозковий. Колісний транспорт має сліди котіння,
гусеничний – сліди тиснення, полозковий – сліди ковзання. Сліди котіння
та тиснення можуть бути об’ємними, поверхневими та забарвленими, інколи
об’ємні сліди містять частинки речовини, яка відрізняється від
матеріалу, формуючого слід. Сліди транспортних засобів містять ознаки
ходової частини транспорту: а) вид ходової частини; б) ширину колії; в)
базу транспортного засобу; г) кількість осей та коліс; д) модель шин.

Слід одного колеса, трака, полоза називається біговою доріжкою. Дві
паралельно розташовані бігові доріжки утворюють колію. Відстань між
осями транспортного засобу називається базою. Вона вимірюється між
слідами передніх і задніх коліс, які утворюються на місці стоянки
транспорту. Ширина колії – це конструктивна ознака. Вона вимірюється між
центрами доріжок, а якщо колія складається зі спарених доріжок, від
лінії відліку, проведеної між біговими доріжками.

У біговій доріжці виділяють: ширину протектора, тобто ширину малюнка,
який утворюється в сліді, і загальну ширину сліду, що називається
шириною бігової доріжки.

Слід гальмування – це довжина бігової доріжки від початку гальмування
транспорту до повної його зупинки. Слід гальмування складається із двох
частин: у першій частині відображається початок гальмування, слід
переривчастий, оскільки колесо повністю не заблоковане і продовжує
обертатись, пізніше воно повністю припиняє обертання і ковзає по дорозі,
утворюючи слід ковзання, який називається слід юза.

Сліди транспортних засобів фіксують фотографуванням, вимірюванням,
описом, копіюванням, моделюванням, вилученням сліду разом з предметом,
На місці ДТП виготовляють панорамним способом слід бігової доріжки,
довжина якої дорівнює довжині кола колеса; детально фіксують особливості
будови малюнка протектора та виготовляють зліпки цієї частини сліду.
Поверхневі сліди, наприклад, пилові, переносять на копіювальні
дактоплівки (обкорована1 гума, липкі плівки, фотопапір). На місці ДТП
треба фіксувати: ширину бігової доріжки, ширину протектора та його
малюнок, ширину колії, базу транспортного засобу, частки транспорту
(вантажу), що відділилися, плями мастил, осколки фарного скла, частки
фунту (сліди осипу ґрунту), мікро- та макрочастинки тощо.

§ 5. Криміналістична характеристика слідів зубів, нігтів та інших частин
тіла людини

Сліди зубів, нігтів нерідко залишаються на місці події. Сліди зубів за
механізмом утворення можуть бути слідами надкусу, коли відбувається
неповне змикання зубів та утворюються об’ємні сліди; та слідами відкусу,
які виникають ПРИ повному змиканні зубів і утворені на розчленованих
об’єктах слідів ков-

10бкорувати – ошкурить (рос.).

139

зання. Сліди нігтів на тілі людини виглядають як синці, а на пластичних
матеріалах вони об’ємні. Однак частіше за все використовуються зрізані
частини нігтів як слід предмета, що служить об’єктом трасологічного та
біологічного дослідження. За слідами зубів і нігтів можлива
ідентифікація людини шляхом експертного дослідження.

Серед слідів інших частин тіла людини зустрічаються сліди відкритих
частин обличчя – губ, вух, щік, лоба, кінчика носа. Методику їх
дослідження на сучасному етапі запропонував С. І. Ненашев, доцент
Барнаульського державного університету. В окремих випадках, за умови
правильної фіксації таких слідів, можлива ідентифікація людини та
створення криміналістичних обліків, особливо за слідами губ.

Сліди знарядь злому, транспортних засобів і людини поділяють на видимі й
невидимі. Видимі, у свою чергу, можуть бути забарвлені та безбарвні.
Останні також розділяються на маповидимі і невидимі. Робота зі слідами
на місці події підпорядковується єдиним правилам: з предметом – носієм
сліду – треба поводитись так, щоб не залишати своїх слідів і не
зашкодити тим, що є. Під час дослідження важливо дотримуватись такого
порядку сріксації слідів: спочатку сліди запаху, сліди мікрочастин,
потім сліди папілярних узорів і решта слідів. Перед попереднім
дослідженням сліди сротографують, вимірюють та описують у протоколі,
після цього здійснюють вилучення копіюванням, моделюванням.

Трасологічна експертиза проводиться в експертних криміналістичних
підрозділах, об’єктами її виступають сліди-відображення та
сліди-предмети, а також мікрооб’єкти. Тип слідів обумовлює вид
дослідження та експертизи. Дослідження слідів пальців рук виконує
дактилоскопічна експертиза; сліди знарядь злому – експертиза слідів
знарядь злому, замків, пломб, слідів транспортних засобів. На
дослідження подають слід (його плівки, копію, зліпок), виявлений на
місці події, та експериментальні зразки предмета, що розшукується.
Частіше подають сам об’єкт. Колеса транспортного засобу прокочують на
паперовій смузі, яку подають на експертизу як зразок. Зразки ходи людини
відбирають на стрічках паперу або на ґрунті, сліди фотографують
панорамним методом, а знімки подають на дослідження.

Методика трасологічного дослідження, так само як інша ідентифікація,
складається з роздільного та порівняльного дослідження, оцінки
результатів та формулювання висновків. Під час роздільного дослідження
експерт, досліджуваним об’єктом, наносить експериментальні зразки –
тиснення, ковзання, дотримуючись механізму утворення сліду, що
досліджується. При порівнянні використовується об’ємне лінійне зміщення,
порівняння, інколи накладання. Результати порівняльного дослідження
ілюструються фотознімками, виготовленими на оптичних приладах. Всі види
трасологічних експертиз вирішують такі класи завдань:

– ідентифікаційні, пов’язані з установленням тотожності
слідоутворюючо-го об’єкта за слідами-відображеннями;

– діагностичні, пов’язані з механізмом утворення сліду, величиною сили,
що була прикладена, часом утворення сліду, взаємним положенням знаряддя
слідосприймаючого об’єкта, послідовністю нанесення слідів, напрямком
руху слідоутворюючого об’єкта (транспорт, знаряддя злому).

140

Глава 10

КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗБРОЇ І СЛІДІВ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ (судова
балістика)1

§ 1. Поняття і предмет дослідження судової балістики

Зброєю називають пристрої та засоби, які застосовуються в озброєній
боротьбі для знищення живої сили і технічних засобів противника.2 Зараз
у криміналістиці клас «зброя» розподіляють на вогнепальну та холодну
зброю. В історичному розвитку застосування холодної зброї передувало
вогнепальній. Остання з’явилась з винаходом вибухових речовин (пороху
тощо). Вогнепальна зброя нерідко використовується для вчинення злочинів
і досліджується в криміналістиці спеціальним розділом – «судовою
балістикою».

Судова балістика – умовна, але вже прийнята у вітчизняній
криміналістичній літературі і практиці назва галузі криміналістичної
техніки, що сформувалася на початку XX ст. у рамках криміналістики і
судової медицини.3 Про актуальність і необхідність наукових досліджень у
галузі судової балістики свідчать дані експертної, слідчої і судової
практики (мал. 27,28,29).

8952

72%

О Злочини, які вчинені з використанням гладкоствольної вогнепальної
зброї

П Злочини, які вчинені з використанням Інших видів вогнепальної зброї

Мал. 27. Кількість злочинів, учинених з використанням вогнепальної зброї
на території України в 1992-1999 рр.

6 -4 -2 -О

4,5 тис.

4,3 тис.

4 тис.

1997

1998

1999

Роки

Мал. 28. Кількість вогнепальної зброї, вилученої з незаконного обігу на
території України в 1997-1999 рр.

1 Главу написано спільно з А. В. Кофановим і О. Ф. Сулявою.

2 Украинская Советская Знциклопедия.- Киев.- Т. 7.- С. 543,

3 У деяких країнах прийняте найменування «криміналістична балістика».

141

23419

33%

О Гладкоствольна вогнепальна зброя

П Інші види вогнепальної зброї

67%

Мал. 29. Види вогнепальної зброї, вилученої з незаконного обігу на
території України в 1992-1999 рр.

Судова балістика – це галузь криміналістичної техніки, що вивчає
закономірності відбитка й одержання інформації про походження і
застосування вогне^ пальної зброї, патронів до неї (та їхніх елементів),
слідів їхнього застосування і розробляє технічні прийоми, методи і
засоби виявлення, фіксації, вилучення, зберігання і дослідження названих
об’єктів для розкриття, розслідування і попе; редження злочинів.1
Основні історичні віхи і тенденції розвитку наукових досліджень в галузі
судової балістики, які проводились в Україні протягом 1937-2000 років
узагальнені І приведені в таких аналітичних матеріалах (мал. 30-37).

110-

100-

I 90-

| 8°-^ 70-

65-

45-

25-

2 2 2 \ 2

1937

1938-1939

В. Ф. Черваков ввів

у криміналістичну літературу

термін «балістика»

1940- 1950- 1960- 1970- 1980- 1990- 1993-
Роки 1949 1959 1969 1979 1989 1992
2000

—•— Дослідження по судовій експертизі

—• – – Всі види досліджень з судової балістики

—— Дослідження проблем мисливської вогнепальної зброї

Мал. ЗО. Історичні віхи розвитку наукових досліджень у галузі судової
балістики та судової експертизи: порівняльний аналіз

(узагальнені дані досліджень у галузі судової балістики, проведених В. Є
Бергером, В. П Гусаровим,

Б. М. Єрмопенком, М М. Зюскіним, А. В. Іщенком, Б М. Комаринцем, І. Ф.
Криловим, В м. Ладіним,

В. К. Лисиченком, І. О. Сапожніковим, М. Я. Сегаєм, В Ф Черваковим та Ін
за 1937-2000 рр.)

Тихонов Е. Н. Судебно-баллистическая зкспертиза.- Барнаул, 1991.- С. 4.

142

1111

1945 2000 Роки

1945 47 53 54 60 64 65 67 68 69 70 71 72 73 75 77 79 80 81 82 84 87 89
91 2000 Роки

1 – Загальнотеоретичні дослідження в галузі судової балістики

2 – Дослідження, які торкаються окремих проблем судової балістики

3 – Дослідження з судової балістики, які торкаються окремих проблем
мисливської вогнепальної зброї

Мал. 31. Загальна динаміка розвитку наукових досліджень

(у галузі судової балістики 1945-2000 рр.)

(узагальнені дані торкаються як загальнотеоретичних досліджень
балістики, так І проблем, які безпосередньо торкаються гладкоствольної
вогнепальної зброї)

25,8%

74,1%

п Дослідження окремих галузей судової балістики-74,1%

Дослідження мисливської вогнепальної зброї -25,8%

Наукових досліджень гладкоствольної вогнепальної зброї спеціального
призначення та бойової в Україні протягом 1937-2000 рр. не проводилось.1

Мал. 32. Основні напрямки наукового дослідження в галузі судової
балістики

1 Частково окремі аспекти даної проблеми висвітлені тільки в
дослідженнях А. В. Кофано-ва (2000 р.).

143

/ 22-

і в.

.о х

•—–Мінськ – 1

………. Київ-2

——-Саратов – З

——–Харків – 4

——– Москва-22

Москва (22)

Харків (4) (1953,1965, 1968,1977)

Саратов (3) •/(1968,1982)

ПІІІ1ІІІІІІІІІІІІІІг г^ІІІІг 194547 53 54 60 64 6567 68 6970 71 72 73
7577 79 8081 82 84 8789 91 2000 Роки

Мал. 33. Тенденції розвитку дисертаційних досліджень у галузі судової
балістики (1945-2000 рр.) в країнах СНД

X /

‘5 * \ 6(100%) [-І Загаль •— ‘ галузі с

ш Дослід, Ш судове 1-І Судове 1—1 атипов

(66,66%) п №™ на кільк удової ( кення о ‘ балісту -балісті/ ої
вогне

ІКЄННЯ

ної збро (16,66°/ сть досліджень у >алістики сремих напрямків ки чне
дослідження Іальної зброї мисливської вог-

Кількість до

». ся с

1 4

ч 3 -2 _

1(1666%) 1

І І І 1 2
3 4 Види досліджень

Мал. 34. Загальна характеристика наукових досліджень у галузі судової
балістики в Україні (1937-2000 рр.)

144

194547 53 54 60 64 65 67 68 69 70 71 72 73 75 77 79 80 81 82 84 87 89 91
2000

Мал. 35. Тенденції розвитку дисертаційних досліджень у галузі судової
балістики (1945-2000 рр.)

Зюскін М. М. Сапожніков І. О. Єрмоленко Б. М. Ладін В. М.
БергерВ. Е. ГусаровВ.П. Кофа-Київ Харків
Харків Харків Київ
Харків нов А. В.

1 – Дослідження пов’язане з безпосереднім вивченням мисливської
вогнепальної зброї

2 – Судово-балістичне дослідження атипової вогнепальної зброї

3 – Вивчення загальних питань судово-бапістичних досліджень

Мал. 36. Розвиток регіональних наукових дисертаційних досліджень у
галузі судової балістики в Україні (1937-2000 рр.)

16,66%

66,66%

О Дослідження окремих напрямків судової балістики -66,66%

П Дослідження атипової вогнепальної зброї -16,66%

щ Дослідження мисливської вогнепальної зброї -16,66%

Дослідження гладкоствольної вогнепальної зброї спеціального призначення
та бойової – 0%

Мал. 37. Структура наукових досліджень в галузі судової балістики в
Україні (1937-2000 рр.)

145

Розділ науки криміналістики, який вивчає ручну вогнепальну зброю і сліди
її дії, для одержання доказової інформації, називається судовою
балістикою. На основі військово-технічних даних військової балістики та
механізму пострілу вона розробляє методи і технічні засоби для
виявлення, фіксації та дослідження матеріальних слідів, які утворюються
внаслідок використання вогнепальної зброї під час вчинення злочинів.

Використання вогнепальної зброї для вчинення злочину супроводжується
утворенням джерел доказової інформації, якими можуть бути:

1) гладкоствольна і нарізна зброя: старовинна і сучасна, головним
чином, ручна, а також її частини – магазин, щоки, руків’я; приладдя до
зброї – шомпол, протирка, кобура, чохол; тайники зберігання зброї –
книги, бруски дерева з виїмками для зберігання зброї;

2) пристрої та предмети, які не є зброєю, але схожі з нею: стартові
пістолети, будівельно-монтажні пістолети, пневматичні газові пістолети,
запальнички, іграшки та ін.;

3) боєприпаси, гільзи, кулі, шріт, капсулі, пижі, прокладки;

4) матеріали та інструменти для виготовлення та спорядження боєприпасів;

5) вибухові речовини – порох та його компоненти;

6) кульові, дробові пробоїни та ушкодження – вм’ятини, тріщини, розриви,
роздуття зброї, укорочення ствола та інші його зміни;

7) сліди-відображення на гільзах, кулях, шротинах, прокладках і пижах.

Пізнання особливостей та ознак названих об’єктів, установлення
закономірностей утворення слідів зброї складають предмет судової
балістики. Оволодіння її основами дозволяє слідчим шляхом та експертним
дослідженням установити важливі обставини злочину, розшукати та
ідентифікувати зброю.

Основними об’єктами судової балістики (мал. 38) є вогнепальна зброя, а
також її частини і деталі, патрони до неї та їхні елементи (снаряди –
кулі, дріб, картеч; гільзи; капсулі, пижі; прокладки; порохові заряди),
а також сліди застосування набоїв (вогнестрільні ушкодження, відкладення
продуктів пострілу, сліди на снарядах і стріляних гільзах). Звідси до
закономірностей, що є предметом вивчення судової балістики, відносяться
ті, що зв’язані з відбитком у матеріальному світі обставин виготовлення
і застосування названих об’єктів (процесу пострілів і формуванні слідів
на зброї, елементах патронів та на уражених перепонах).

Завданнями судової балістики є розробка технічних прийомів, методів і
засобів виявлення, фіксації, вилучення, зберігання і дослідження
вогнепальної зброї, патронів до неї і слідів їхнього застосування з
метою розкриття, розслідування і попередження злочинів. Ці прийоми,
методи і засоби складають другу групу закономірностей.

До третьої групи можна віднести закономірності використання отриманої
інформації про розкриття злочинів і встановленні обставин по карних
справах.

Отже, у сформульованому вище визначенні зазначені лише основні об’єкти
судової балістики, фактично ж існує маса різноманітних об’єктів, тісно
зв’язаних з основними:

– матеріали й інструменти, що використовувалися для виготовлення або

146

Об’єкти судово-балістичних досліджень

Ручна вогнепальна зброя

Боєприпаси

Патрони

Частини патронів

кулі

гільзи

капсулі

Сліди пострілу

шріт, картеч

Мал. 38. Основні об’єкти судової балістики

ремонту знаряддя й елементів патронів, спорядження патронів; заготівлі
окремих деталей, частини зброї і патронів;

– креслення і малюнки для виготовлення знаряддя і патронів (виконані
підозрюваним або іншими особами і т. п.);

– інформація про речову обстановку місця події (місця проведення
пострілів, перезаряджання зброї, виготовлення або збереження збрс>ї і т.
д.) або вогнестрільних ушкодженнях на трупах або тілах живих осіб, що
міститься в протоколах слідчих дій (огляду, обшуку, допиту та ін.),
висновках експертів і в додатках до них (фотознімках, кресленнях,
фонограмах, відеофонограмах та ін.).

Судова балістика, як галузь криміналістики, ґрунтується на загальних та
приватних теоріях та положеннях. До приватних судово-балістичних теорій
і положень можна віднести такі:1

– вчення про індивідуальність рельєфу деталей вогнепальної зброї, що
контактують із кулями і гільзами;

– вчення про усталеність рельєфу деталей вогнепальної зброї
(ідентифікаційний період);

– вчення про механізм утворення слідів на снарядах і гільзах;

– вчення про вплив різних чинників на відображення ознак деталей зброї в
слідах на кулях і гільзах;

-науково розроблені дані про фіксацію слідів на судово-балістичних
об’єктах;

-положення про оцінку різних властивостей і ознак при формулюванні
висновків експертом.

1 Ермоленко Б. Н. Теоретические й методические проблеми судебной
баллистики.- К., 1976.-С.7.

147

Крім окремих теорій, у процесі проведення судово-балістичних експертиз
керуються і багатьма іншими загапьнокриміналістичними теоріями. Особливо
широко використовуються положення теорії криміналістичної ідентифікації,
вчення про криміналістичну версію.

У методологію наукових досліджень включаються також методи і методики,
що застосовуються в конкретній пізнавальній діяльності.

У судово-балістичній експертизі застосовуються в основному традиційні
окремі методи дослідження, що використовуються і в інших науках:
спостереження і вимірювання, експеримент, порівняння, опис і т. д.

До спеціальних судово-балістичних методів і методик насамперед варто
віднести макро- і мікрофотографічнии метод фіксації слідів на снарядах і
гільзах, метод одержання експериментальних снарядів і гільз, методику
експериментального визначення дистанції пострілу за осипом шроту і
методику визначення технічного стану вогнепальної зброї.

Судова балістика є ще молодою галуззю науки криміналістики та науковою
основою судово-балістичної експертизи. Донедавна науковою розробкою
питань судової балістики, переважно займалися судові медики.

Судова-балістична експертиза вирішує ідентифікаційні і неідентифікаційні
питання (мал. 39,40,41).

Вирішення ідентифікаційних питань відноситься до «судово-балістичної
трасології», що вивчає механізм утворення слідів на снарядах і гільзах і
ряд

Основні завдання, що вирішуються під час дослідження гладкоствольної
вогнепальної зброї

Ідентифікаційні

Встановлення виду, системи, моделі зброї

Ототожнення зброї

за вистріляними кулями,

картеччю, шротом

Ототожнення зброї за стріляною гільзою

Встановлення належності деталі зброї

Діагностичні

—

Чи є об’єкт вогнепальне

Спосіб виготовлення зброї,

Визначення С технічного стану зброї _ стр та її
придатності до здійснення ст| пострілів

Чи є можливим самовільник

. . ,

Систематична стрільба, поодинокі

постріли,

стрільба чергами,

прицільність

Мал. 39. Завдання криміналістичного дослідження гладкоствольної
вогнепальної зброї 148

Основні завдання, що вирішуються під час дослідження боєприпасів до
гладкоствольної вогнепальної зброї

Патрони

Чи є боєприпасом

Для якої зброї призначено

Спосіб виготовлення та спорядження

Чи придатний для здійснення пострілу

Якою є пробивна здатність снаряда

Кулі

Від якого патрона, до якої зброї, калібр

З якої зброї вистрілена

Чи не вистрілена

з даного екземпляра зброї

Причина деформації

ЗІд якого патрона, до якої зброї

З якої зброї стріляна

Чи не стріляна

в даному екземплярі зброї

Чи належать куля та гільза до одного патрона

Шріт, картеч

Спосіб виготовлення

№ за ДЕСТом

Пижі, прокладки

З якого матеріалу і яким способом

виготовлено

Встановлення спільного джерела походження

Мал. 40. Завдання криміналістичного дослідження боєприпасів

інших закономірностей із метою ідентифікації зброї. Специфіка
слідоутво-рення на снарядах і гільзах не дозволяє включити її в загальну
трасологію, хоча вона базується на єдиних теоретичних положеннях про
індивідуальність зовнішньої будови об’єктів, що ототожнюються, їхньої
відносної усталеності і т. д.

Багато теоретичних питань слідоутворення, розроблені насамперед
трасологією, методика роботи зі слідами, є загальними для обох видів
криміналістичної експертизи.

Неідентифікаційні питання вирішуються «криміналістичним дослідженням
обставин пострілу»1. Термін «криміналістичний» підкреслює, з одного
боку, те, що тут вивчаються не тільки технічні питання дослідження
вогнепальної зброї і боєприпасів, але і дається їм належна
криміналістична оцінка. З іншого боку, таке найменування виділяє
дослідження слідів пострілу на тілі людини і трупа, що відносяться до
компетенції судово-медичної експертизи. Дослідження обставин пострілів
проводяться й експертами (більшість питань) і слідчими в ході огляду
місця події (найчастіше – за участю фахівця).

1 Шевченко Б. Й Идентификация огнестрельного оружия по пуле в судебной
баллистике.-М., 1961 .-С. 5.

149

Основні завдання, що вирішуються під час дослідження слідів пострілу з
гладкоствольної вогнепальної зброї

Встановлення факту

вогнестрільного

ушкодження

Визначення дистанції (відстані) пострілу

Встановити, чи є

ушкодження вогнестрільним

Визначити вхідний і вихідний отвори

При близькому пострілі

Визначити, яким снарядом завдано

ушкодження

(кулею оболонковою,

безоболонковою

тощо)

Визначити напрямок

кульового (раньового)

каналу

Встановлення

механічного впливу

газопорохового струменя

Встановлення штанцмарки

Виявлення термічного

впливу продуктів

пострілу

При неблизькому пострілі

Встановлення пояска обтирання

Виявлення пояска обтирання

Визначення місцезнаходження того, хто стріляв

Встановлення відкладення кіптяви

Встановлення відкладення порошинок

Встановлення

відкладення продуктів

змащення каналу ствола,

осалки патрона

З урахуванням

дистанції та

траєкторії польоту

снаряда

З урахуванням

взаємного

розташування того,

хто стріляв

За місцерозта-

шуванням екстрагованої гільзи

Мал. 41. Завдання криміналістичного дослідження слідів пострілу

Вихідним положенням у вивченні будь-якої науки є визначення її предмета.

Судова балістика тісно зв’язана також із судовою фотографією. При
проведенні судово-балістичної експертизи, фотографія використовується:
як засіб фіксації місця пострілу й істотних ознак окремих об’єктів
судово-балістичного дослідження (деталей зброї, слідів пострілу на
речовинних доказах і т. д.), як метод судово-балістичного дослідження,
наприклад, для виявлення додаткових слідів пострілу (відкладення кіптяви
пострілу на одязі), і як технічний засіб виявлення слідів від зброї на
кулях і гільзах.

У судовій балістиці використовуються дані криміналістичної реєстрації
(кулегільзотеки, реєстраційні обліки зброї).

150

У судовій балістиці використовуються дані багатьох фундаментальних і
прикладних наук і їхні методи – хімїі, фізики, механіки, біології,
медицини, балістики (внутрішньої і зовнішньої), конструювання і
технології виготовлення вогнепальної зброї, патронів до неї (і їхніх
елементів), мисливствознавства, спортивної стрілянини, військових наук і
т. ін. (емісійні, спектральний, радіоактиваційний, полярографічний,
рентгенівський та ін.).

Водночас на судову балістику поширюються всі загальнометодологічні
положення науки криміналістики, її загальні і приватні теорії. Особливо
важливе значення для неї має теорія криміналістичної ідентифікаці’і.

Судова балістика як прикладна галузь науки не має своїх власних законів
(як, наприклад, фізика, хімія та ін.), але має свої спеціальні методи
пізнання, базується на своїх специфічних закономірностях (в утворенні
слідів пострілу та ін.), що і є предметом її вивчення.

Особливий зв’язок судово-балістичного дослідження, із
військово-технічними науками особливо в питаннях зовнішньої балістики.

З юридичних наук – безпосередній зв’язок із кримінальним правом і
кримінальним процесом.

Судова балістика взаємозв’язана з іншими розділами криміналістики,
зокрема, трасологією, теорією ідентифікації та установлення групової
належності за слідами на кулях та гільзах. Трасологічним дослідженням
саморобних куль, шроту «катанки» та «січки» інколи можливо встановити,
якими інструментами користувався злочинець, розшукати їх та ототожнити.

Судова балістика безпосередньо пов’язана з судовою медициною, судовою
хімією та судовою біологією, прийоми і методи яких використовуються для
дослідження зброї, боєприпасів і слідів пострілу. Судова медицина вивчає
вогнестрільні ушкодження на тілі людини. Фізичними та фізико-хімічними
методами визначають якісно-кількісний склад шроту, слідів металізації на
пошкоджених снарядами об’єктах.

Знання судової балістики та практичне використання її даних дозволяє
слідчому одержувати докази про використання вогнепальної зброї під час
вчинення злочинів.

§ 2. Поняття і характеристика вогнепальної зброї та її класифікація

Вогнепальна зброя – це механічний пристрій багаторазової дії,
призначений для влучення в ціль снарядів, які викидаються енергією
газів, утворених при згорянні вибухової речовини.

У слідчій практиці зустрічається багато предметів, які можуть уражати,
але вони не є вогнепальною зброєю. Такі стріляючі об’єкти можуть бути
заводського, кустарного чи саморобного виготовлення. Інколи вони за
зовнішнім виглядом та формою бувають несхожі на зброю, але стріляють,
мають вражаючі властивості і є вогнепальною зброєю. І навпаки,
зустрічаються предмети, які є майже копією вогнепальної зброї, навіть
стріляють, але не є вогнепальною зброєю як такою. Тому віднесення
предметів до вогнепальної зброї чи боєприпасів відбувається

151

не лише за військово-технічними ознаками, але й за цільовим
призначенням. Вогнепальна зброя повинна відповідати критеріям –
загальним і спеціальним.

Загальний критерій визначає цільове призначення зброї – «в боротьбі
знищувати живу силу і технічні споруди». У відповідності до цього зброєю
за конструкцією може бути всякий предмет, лише б він мав уражаючу дію.
Щоб бути вогнепальною зброєю, предмет повинен відповідати спеціальним
критеріям, а саме:

1) для метання снаряда повинна бути використана енергія, яка
утворюється під час згоряння вибухової речовини (пороху та ін.);

2) предмет повинен мати ствол – пустотілу трубку для спрямування
польоту снаряда та згоряння вибухової речовини. Один кінець ствола
повинен герметичне закриватись під час пострілу;

3) наявність у предмета пристрою для запалення заряду – вибухової
речовини;

4) достатня вражаюча дія снаряда;

5) достатня міцність конструкції предмета – зброї.

Для визначення предмета вогнепальною зброєю він повинен відповідати всім
критеріям одночасно. Перші три можна визначити ррганолептично оглядаючи
зброю на місці події. Але щодо міцності конструкції зброї та вражаючої
дії снаряда, тобто убивчої сили, то для встановлення цих критеріїв
потрібні спеціальні знання спеціаліста. Тому для визначення предмета
вогнепальною зброєю призначається судово-балістична експертиза.

Для наукової оцінки вражаючої дії снаряда (убивчої сили) визначають
кінетичну енергію снаряда за формулою: №4 = т\/2/23, де т – маса снаряда
в кг, V – швидкість польоту снаряда в м/сек, 5 – площа поперечного
розрізу снаряда. Мінімальне значення кінетичної енергії снаряда складає
0,05 кгм/мм2 (при стрілянні шротом № 11) і коливається від 1,1 до 3,0
кгм/мм2 для сферичних снарядів (військово-технічний критерій – 8
кгм/мм2).

Судова балістика досліджує переважно ручну вогнепальну зброю, знання
будови та конструктивних особливостей якої необхідне для одержання
інформації про обставини злочинної діяльності з використанням зброї
(мал. 42,43).

Сучасна ручна вогнепальна зброя за цільовим призначенням поділяється на
бойову, мисливську та спортивну. До бойової належать: гвинтівки,
карабіни, автомати, пістолети, револьвери, рушниці гладкоствольні
спеціального та бойового призначення тощо; до мисливської – рушниці
різних систем, мисливські карабіни, штуцери; до спортивної –
дрібнокаліберні гвинтівки, спортивні пістолети, а також пневматична
зброя, хоча остання не є вогнепальною. Кожен вид має свою специфічну
конструкцію, що відповідає цільовому призначенню. Спільними ознаками для
всіх вказаних видів зброї, згідно із спеціальними критеріями, є ствол і
ударно-спусковий механізм (пристрій для запалювання вибухової речовини).

Ствол має вигляд порожнистого циліндра. Один кінець його дещо збільшений
у діаметрі і називається патронником (казенною частиною), а другий
-дулом (дульною частиною). У патронник вміщують патрон з пороховим
зарядом і снарядом. Внутрішні стінки каналу ствола бойової і спортивної
зброї

152

Загальна класифікація вогнепальної зброї

Бойова

Довгоствольна

—

Гвинтівка

Карабін

Середньо-ствольна

-| Автомати

Пістолети-кулемети

Короткоствольні

Коротко-ствольна

1 1

Пістолети Револьвери

Коротко-ствольні

на гладко-ствольна

Рушниця одноствольна

Гладкоствольна вогнепальна зброя

Газові пістолети

та револьвери

Рушниці з нарізним стволом і гладким стволом (стволами)

Спеціального призначення

Рушниці

для підводного полювання

Мал. 42. Загальна класифікація вогнепальної зброї

153

Судово-балістична класифікація вогнепальної зброї

бойова

За призначенням

кримінальна

цивільна

спортивна

спеціальна

мисливська

По способу виготовлення

кустарна

виготовлена

з використанням

заводських деталей

саморобна

перероблена

обрізи

рушниць для підводного полювання

повністю виготовлена зброя

переробка із спеціальних пристроїв

з розсвердлюванням ствола, або його заміни

стандартної вогнепальної зброї

будівельно-монтажних пістолетів

пневматичної зброї

газово-сигнальних револьверів та пістолетів

Комплектація та конструкція каналів стволів зброї

нарізна

гладкоствольна

стволи «Парадокс», або зброя з комбінованими стволами

По кількості стволів

багатоствольна

По кількості набоїв у зброї

однозарядна

багатозарядна

По особливостях конструкції зброї та її утримання

пістолети

пістолети-кулемети

кулемети

автомати

карабіни

Мал. 43. Класифікація вотепальної зброї за способами виготовлення,

154

Продовження

— Судово-балістична класифікація вогнепальної збр 9 мм)

… ж^—” ™

(ДО Ь,й ММ)
‘с / • е с п

^ середнього калібру (від 6,5 мм до 9
им)

———— *^ж

По способу перезарядження неавтоматична ^ і ступеню
автоматизації ^ автоматична

~ ………… “Р По способу запалення

І Т Т

гнотна запальна кремнієва капсульна

Т Т Т

центрального бою кільцевого бою бокового бою

конструкції, комплектації і сферах застосування

155

мають гвинтоподібні канавки – нарізи (нарізна зброя), виступи між якими
називаються полями. У більшості моделей вітчизняної зброї є чотири
нарізи, які в’ються зліва направо вгору. У деяких іноземних зразках
зустрічається і більше чотирьох нарізів. Нарізи служать для надання кулі
обертального руху, який позитивно впливає на влучність стрільби.

Стволи мисливської зброї не мають нарізів, тому її називають
гладко-ствольною.

Для поліпшення бойових якостей дульна частина ствола в деяких видах
зброї має звуження («чок»), а інколи й нарізи («парадокс»).

Діаметр канапу ствола називається калібром. У нарізній зброї калібр
вимірюється у міліметрах між двома протилежними полями. Бойова
вітчизняна зброя має калібри: 5,45; 6,35; 7,62; 9,0 мм; спортивна – 5,6
мм. Калібр мисливської, спеціальної, бойової гладкоствольної зброї – це
поперечник (діаметр) каналу ствола і визначається за кількістю круглих
свинцевих куль, що за діаметром підходять до даного ствола, відлитих з
одного англійського фунта свинцю (453,5 г). Найбільш поширені у нашій
країні мисливські рушниці мають калібри 12,16,20.

Калібр зброї нанесено на площадках казенної частини ствола і на денці
гільзи.

Ударно-спусковий механізм – взаємозв’язана система частин зброї,
призначена для заряджання (подавання і досилання патрона до патронника),
замикання каналу ствола в момент пострілу, розбиття капсуля (спуску
курка з бойового зводу) і розрядки (виймання відстріляної гільзи з
патронника). Ударно-спусковий механізм приводиться в дію енергією
порохових газів, що виникають під час пострілу, або вручну. За цією
ознакою вся вогнепальна зброя поділяється на автоматичну,
напівавтоматичну і неавтоматичну.

В автоматичній зброї енергією порохових газів викидається снаряд,
проводиться перезарядка і установка зброї на бойовий звід. При
натисканні на спусковий гачок відбувається один постріл і весь цикл
повторюється знову. Така зброя називається самозарядною автоматичною,
наприклад, пістолет Токарева 7,62 мм (ТТ), пістолет Макарова 9,0 мм
(ПМ), пістолет «Парабелум» 9,0 мм тощо. Якщо при натисканні на спусковий
гачок відбувається кілька пострілів, така зброя називається
самострільною автоматичною, наприклад, пістолет Стєчкіна, автомати АК,
ППШ, ППС тощо.

Перезарядка і установка затвора на бойовий звід у неавтоматичної зброї
проводиться вручну. Так, для підготовки гвинтівки до стрільби слід
відвести затвор назад, потім послати вперед і замкнути ствол. У
мисливській рушниці -розімкнути ствол, вкласти в нього патрон і замкнути
ствол. Неавтоматична зброя – це бойові гвинтівки, карабіни, револьвери,
більшість мисливських рушниць – атипова зброя.

До атипової зброї слід віднести стріляючі предмети, пристрої нетипової
конструкції.

156

§ 3. Основні відомості про ручну вогнепальну зброю і боєприпаси до неї

Головною ознакою вогнепальної зброї є «вогнепальність», тобто надання
снаряду кінетичної енергії пороховими газами, утвореними при згорянні
пороху. Однак виштовхнути снаряд зі ствола і надати йому достатньої
убивчої сили можна без вогню (горіння), наприклад, стисненим повітрям,
електромагнітною енергією і, зрештою, стріляти і влучати в ціль можна
без снаряда – фізичною дією, наприклад, рентгенівським випромінюванням,
лазерним, нейтронним – це буде зброя іншого класу, але не вогнепальна.

Сучасна ручна вогнепальна стрілецька зброя буває одно- і багатозарядною,
неавтоматичною і автоматичною. Для пострілу потрібен заряд, що
складається із вибухової речовини (пороху) і снаряда (куля, шріт).
Однозарядну зброю після кожного пострілу треба вручну перезаряджати.
Багатозарядна зброя має спеціальний пристрій (магазин, барабан), в якому
вміщується кілька готових зарядів, що прискорює стрільбу.

Зброя, в якій перезарядка проводиться мускульною силою, називається
неавтоматичною (гвинтівка, револьвер, обріз, самопал, рушниця).

Зброя, в якій перезарядка проводиться силою газів, утворених при
згорянні вибухової речовини, називається автоматичною (автомати,
пістолети-кулемети, сучасні гвинтівки).

Судова балістика вивчає бойову ручну вогнепальну зброю, кустарну і
саморобну, виготовлену за зразком бойової,- револьверів, пістолетів,
пістоле-тів-кулеметів і автоматів, головні відомості про які потрібно
знати для одержання балістичної інформації при розслідуванні злочинів.

Револьвери

Револьвер – це короткоствольна (довжина ствола від 57 де- 267 мм),
багатозарядна, неавтоматична вогнепальна зброя з барабаном, що
обертається, який служить патронником. Револьвер системи «Наган» (за
прізвищем винахідника), зразка 1895/1905 рр.,- семизарядний,
Сміта-Вессона (США), «Велодог» (Франція) – п’ятизарядні. Характерною
особливістю револьверів є наявність барабана, в якому розміщуються
патрони. Стрільба ведеться одиночними пострілами, боєпостачання
патронами провадиться із барабана, шляхом обертання останнього при
установці курка на бойовий звід. Після стрільби стріляні гільзи
витягуються шомполом вручну поодинці або ж всі зразу при заміні
барабана. Ударно-спусковий механізм буває відкритим і закритим. На базі
бойового револьвера виробляють спортивні калібром 5,6 мм і цільові.

Пістолети

Пістолет – ручна, короткоствольна (довжина ствола від 53 до 250 мм),
багатозарядна, автоматична вогнепальна зброя. Калібр зброї буває від 2,7
до 11,45 мм. Всі пістолети мають змінні магазини. У слідчій практиці
зустрічаються такі моделі вітчизняних пістолетів: 6,35 мм – тульський
Коровіна (ТК); 7,62 мм -тульський Токарева (ТТ); 9,0 мм – Макарова (ПМ);
9,0 мм – автоматичний пістолет Стєчкіна (АПС); 5,45 мм – спеціальний
дрібнокаліберний (ПСМ) і спортивні дрібнокаліберні пістолети. Основна
відмінність пістолетів від револьверів –

157

це автоматична перезарядка, відсутність барабана і наявність магазина,
вміщеного, як правило, в рукоятці. Ствол знаходиться всередині кожуха,
який вільно рухається. Ударно-спусковий механізм – відкритої або
закритої моделі. Для стрільби із пістолета необхідно кожух затвора
відвести назад і відпустити. Під час руху вперед відбувається досилання
патрона до патронника і ударний механізм водночас буде поставлений на
бойовий звід. Таким чином, у пістолеті на бойовому зводі патрон
знаходиться в патроннику. Тому для попередження випадкових пострілів
пістолети мають пристрої, які називають запобіжниками.

Гвинтівки, рушниці і карабіни

Гвинтівка – це довгоствольна (довжина ствола від 600 до 800 мм),
одно-або багатозарядна, неавтоматична вогнепальна зброя. Гвинтівка –
магазинна, п’ятизарядна, неавтоматична з примкнутим штиком. До Великої
Вітчизняної війни гвинтівки в різних країнах мали такі калібри: 6,5;
7,0; 7,5; 7,62; 7,65; 7,71; 7,92; 8,0 мм. У Росії існував єдиний калібр
для ручної зброї – 7,62 мм; у Німеччині – 7,92 і 9,0 мм. Російська
гвинтівка зразка 1891/1930 рр. була кращим конструктивним рішенням як
різновид піхотної зброї (винахідник -капітан Мосін). Ця гвинтівка під
час Другої світової війни вистояла проти німецьких гвинтівок Маузера,
Манліхера та інших. Безпосередньо гвинтівки для вчинення злочинів
використовуються рідко, через їхню громіздкість. Найчастіше злочинці з
бойових гвинтівок виготовляють обрізи шляхом укорочення довжини ствола і
приклада.

Карабін – це середньоствольна (довжина ствола до 600 мм), одно- або
багатозарядна, неавтоматична вогнепальна зброя, виготовлена на основі
гвинтівки за рахунок укорочення ствола і приклада.

Останнім часом гвинтівки і карабіни виготовляють автоматичними: 7,62 мм
-автоматична гвинтівка Токарева (СГТ), самозарядний карабін Симонова
(СКС). Сконструйовані і самозарядні мисливські рушниці – «МЦ-21».

Мисливські рушниці – це вогнепальна зброя заводського виготовлення,
довгоствольні. Вони поділяються на кульові, шротові і комбіновані.
Кульові мисливські рушниці, як правило, мають один ствол для стрільби
кулями. Випускаються таких калібрів: 5,6-9 мм і менше 16 мм; 12-28 мм.
Шротові мисливські рушниці з одним або декількома стволами, які
розміщені горизонтально або вертикально. Такі рушниці призначені для
стрільби шротом або картеччю, а також свинцевими кулями круглої форми
або спеціальної конструкції. Найбільш поширені калібри гладкоствольних
рушниць: 12 (18,2-19,3 мм); 16 (16,8-17,75 мм); 20 (15,7-16,6 мм); 24
(14,7-15,5 мм).

Комбіновані мисливські рушниці призначені як для стрільби шротом, так і
кулями, для чого у них є нарізний ствол.

Пістолети-кулемети

Пістолет-кулемет – це сучасна багатозарядна зброя. Це проміжна зброя між
пістолетами й автоматами. Довжина ствола у пістолета-кулемета від 112 до
360 мм, коротша від автоматних, але довша, ніж у пістолетних стволів.
Відмінність пістолета-кулемета від пістолетів полягає в автоматичній
стрільбі і великому магазині, який вміщує до 70 і більше патронів. У
готового до стрільби пістолета-кулемета патрон знаходиться в магазині, а
не в патроннику, як у

158

пістолетів. Для стрільби необхідно масивний затвор відвести назад і
затримати на бойовому зводі. Після натискання на спусковий гачок затвор
спрямовується вперед, досилає патрон до патронника і розбиває капсуль –
відбувається постріл. Затвор пороховими газами відкидається назад,
викидає стріляну гільзу і стає на бойовий звід. Якщо ж спусковий гачок
був у натиснутому стані, то цикл стрільби буде повторюватись
автоматично, поки його натиснуто.

Пістолети-кулемети Шпагіна (ПКШ), Дегтярьова (ПКД), Судаєва (ПКС)
правильно називають автоматами. Пістолети-кулемети використовували
стандартні пістолетнр-кулеметні патрони 7,62 мм зразка 1930 р.
Пістолети-кулемети мають різні розміри і калібри, наприклад, 9,0 мм
«Узі» – Ізраїль; 9,0 мм «Інгрем» – США; 7,65 мм «Скорпіон» – Чехії і
Словаччини.

Саморобні пістолети-кулемети під патрон калібру 5,6 мм часто
зустрічаються у слідчій практиці.

Автомати

Автомат- це ручна середньоствольна (довжина ствола від 225 до 530 мм),
багатозарядна автоматична вогнепальна зброя, з якої можна вести вогонь
як одиночними, так і серіями пострілів. Автомат – це багатозарядна
автоматична гвинтівка, яка використовується для штурму. Тому в деяких
країнах автомати називають штурмовими гвинтівками, наприклад,
«Фолькс-штурм ФТ-45» (Німеччина), «Гаранд М1» (США), «Клерон ФА МАС»
(Франція).

Штурмові гвинтівки – самозарядний карабін Симонова (СКС), автомат
Ка-лашникова (АК), АК-47 зі складним прикладом АКМ і АКМС –
використовують проміжний (полегшений) патрон калібру 7,62 мм зразка 1943
р., АК-74 – дрібнокаліберний патрон калібру 5,45 мм.

Автомати відрізняються від пістолетів-кулеметів прицільністю і дальністю
ведення вогню (до 600 м), конструкцією затвора і механікою пострілу. В
автоматах перезарядка також проводиться газами, які утворюються під час
пострілу не безпосередньо, а шляхом відводу їх у спеціальний пристрій.
Для пострілу необхідно відвести затвор назад і відпустити. Він під дією
пружини повернеться в попереднє становище і при цьому дошле патрон до
патронника, замкне ствол і поставить ударно-спусковий механізм на
бойовий звід. Для пострілу необхідно натиснути на спусковий гачок, після
чого займеться капсуль і підпалить пороховий заряд. Порохові гази
приведуть кулю в рух, але затвор не буде рухатися, оскільки він щільно
закриває патронник. Коли куля пройде відвідний отвір у стволі, порохові
гази попадуть до газової камери і приведуть в рух поршень зі штоком,
останній відведе затвор назад і викине стріляну гільзу, вернеться назад
і проведе перезарядку. Якщо спусковий гачок був не натиснутий, то цикл
закінчиться і автомат стане на бойовий звід. При натиснутому спусковому
гачку цикли будуть повторюватись, тобто буде відбуватися автоматична
стрільба, поки його натиснуто.

Боєприпаси – це ооєзаряди, без яких неможливі постріли. Боєзаряд
складається із вибухової речовини, снаряда і пижа, гільзи для з’єднання
заряду в одне ціле. Старовинні зразки вогнепальної зброї, деякі
мисливські і сучасні саморобні є дульно-зарядними. Тобто зарядження
здійснюється через дульну частину ствола – спочатку засипають порох,
потім закладають пиж,

159

на який поміщають снаряд (кулю чи шріт) і прикривають його знову пижем.
Для пострілу необхідно через спеціальний отвір у казенній частині ствола
запалити порох і лише тоді відбудеться постріл. Подібну запальну зброю
виготовляють, як правило, неповнолітні. У практиці її називають
самопалами.

Усі складові частини сучасного заряду об’єднані в одному пристрої, який
називають патроном. Патрон – це боєзаряд, що об’єднує всі елементи,
необхідні для пострілу. Такий патрон називають унітарним. За формою і
конструкцією патрони мають різні розміри, наприклад, неоднакові
розміщення ініцію-ючої речовини для запалення порохового заряду. З цього
приводу розрізняють патрони центрального і бокового займання.

Сучасні гільзи виготовляють зі сталі, обробляють міддю і покривають
антикорозійним лаком. Форма гільз – пляшкоподібна, конічна або
циліндрична. Гільзи старих зразків (для гвинтівок), мисливських і
дрібнокаліберних спортивних патронів на денці мають «шляпку», а нових
зразків – кільцеву проточку (канавку). У центрі денця є капсульне
гніздо, в яке поміщають капсуль з ударно-вибуховою (ініціюючою)
речовиною.

Снаряд (куля) закріплюється в дульці гільзи шляхом обжиму
(гвинтівоч-ний, пістолетно-кулеметний патрон калібру 7,62 мм зразка 1943
Ь.; дрібнокаліберний спортивний патрон калібру 5,6 мм; бойовий патрон
калібру 5,45 мм); шляхом кернування (револьверний та
пістолетно-кулеметний патрон калібру 7,62 мм зразка 1930 р.) і щільної
посадки (патрон калібру 9,0 мм).

Патрони для мисливської зброї мають циліндроподібні металеві або ж
картонні гільзи багаторазового використання. Після першого пострілу
гільзу можна налаштувати вручну, використовуючи спеціальні пристрої,
наприклад, «Діана». Кулі військових зразків за формою передньої частини
бувають гострокінцеві, плоскі і напівсферичні. Хвостова частина у деяких
куль має конічну форму (важка, бронебійна). За конструкцією кулі
розрізняють як оболончасті і оезоболончасті. Оболончасті мають стальну
оболонку, всередині якої розміщується свинець або осердя для зростання
убивчої сили. Безрболончасті кулі – це моноліт із металу (свинець,
чавун). Безоболончасті кулі використо-вуються в спортивних і мисливських
патронах.

Спеціальні безоболончасті кулі використовуються для споряджання патронів
мисливської зброї. Інколи спеціальні кулі використовують злочинці для
стрільби із обрізів мисливської зброї.

§ 4. Криміналістична характеристика слідів вогнепальної зброї та
механізм їх утворення

Застосування вогнепальної зброї під час вчинення злочинів призводить до
виникнення численних слідів на місці події. Сліди зброї різноманітні і
залежать від багатьох факторів: моделі зброї; використовуваних
боєприпасів; умов вчинення злочину; дій, які виконує суб’єкт для
приховування слідів злочину.

Сліди зброї – це, насамперед, сліди-предмети: залишені зброя,
боєприпаси, різні речі (шомпол, протирка, кобура, пакувальний матеріал,
в якому зберігалася зброя – тканина, папір, дерево).

160

Сліди-предмети – це патрони з осічкою, гільзи, шріт, пижі, прокладки,
не-згорілі порошинки, сліди кіптю.

Сліди зброї, по-друге,- це сліди взаємодії зброї, боєприпасів з
предметами середовища (оточення): пробоїни, вм’ятини, зруйновані
предмети (скляні, керамічні), зрештою, це сліди на тілі людини,
пробоїни, розриви, кіпоть на тканинах (обідок обтирання), укорінені
порошинки, опіки тощо.

Найбільша кількість слідів зброї залишається на гільзах, снарядах (куля,
шріт), перешкодах (предмети, тіло людини), тіло того, хто стріляв, і
потерпілого (руки, обличчя, одяг). Тому під час огляду місця події саме
ці джерела інформації заслуговують на особливу увагу, проводити їх огляд
і дослідження треба із залученням фахівця. Вид слідів, особливості
їхнього розміщення допоможуть розв’язати багато питань, які постають
перед слідчим. Крім того, фіксація їх забезпечить успішне проведення
судово-балістичної та інших експертиз.

Механізм утворення співів із заряджанням зброї

Заряджаючи неавтоматичну зброю патрон вручну вставляють у патронник,
потім замикають ствол. На денці гільзи утворюються сліди ковзання від
нерівностей щитка колодки, інколи сліди від бойка у вигляді трас. При
заряджанні автоматичної зброї затвор, рухаючись уперед, натикається на
патрон, який знаходиться в магазині, і досилає його в патронник, при
цьому на ребрі денця гільзи може утворитися слід досилання, характерний
для АК і АКС. Водночас гільза ковзає по «губках» магазину і на її
корпусі нерідко виникають лінійні сліди ковзання у вигляді паралельних
борозенок, які розміщені діаметрально протилежно одна одній. Затвор
продовжує рухатись уперед, досилаючи патрон у патронник. Коли патрон
повністю увійде в патронник, зачіпка викидача заскочить в кільцеву
проточку і залишить слід ковзання на рефі денця гільзи. Рух затвора
припиниться, патронник виявиться закритим, а зброя – зарядженою.

Утворення слідів зброї на гільзі під час пострілу

З натисканням на спусковий гачок, ударник з бойком зривається з бойового
зводу і, рухаючись уперед, натискається на капсуль, утворюючи на ньому
об’ємний слід тиску, який за своєю формою схожий на форму бойка. З
ударом бойка капсуль загоряється і підпалює пороховий заряд. У
патроннику виникає великий тиск порохових газів, під дією яких снаряд
отримує кінетичну енергію і виштовхується із ствола, а гільза з такою ж
силою притискується до затвору і на її денці утворюються сліди тиску,
які називаються слідами переднього зрізу затвора (патронного упору).
Оскільки метал капсуля значно тонший денця і більш м’який, тому сліди
переднього зрізу затвора утворюються насамперед на капсулі навколо сліду
бойка.

Практично слід бойка і слід переднього зрізу затвора залишаються на
гільзах, відстріляних із будь-якої зброї як заводської, так і атипової.

Утворення слідів при екстрагуванні гільзи

Процедура пострілу триває мить, за цей час затвор набуває моменту руху
і, переборюючи стан спокою, починає рухатись назад. Зачіпка викидача,
який утримує гільзу в чашечці (вінчику) затвора, витягує гільзу і разом
з нею відходить назад. З рухом гільзи в патроннику на її стінках можуть
утворюватися сліди патронника від нерівностей, які є на його стінках.

161

Сліди патронника мають форму паралельних трас, розміщених на
циліндричній частині гільзи, ближче до її денця.

Як тільки гільза покине патронник, вона натикається на відбивач, одержує
обертовий момент і викидається. Оскільки відбивач майже у всіх зразках
зброї розміщений зліва внизу, то гільза вилітає праворуч. Від удару
гільзи об відбивач на її нижньому ребрі утворюється слід тиску, який
називається слідом відбивача. У деяких зразках вітчизняної зброї (АК,
АКС, СКС, ПМ) гільза, що екстрагується, при польоті вдаряється об край
вікна кожуха затвора або ж ствольної коробки і на гільзі утворюється
характерний слід тиску або ковзання, який називається слідом вікна
кожуха затвора (для пістолетів), або слідом вікна ствольної коробки (для
автоматів і карабінів СКС).

На снарядах (куля, шріт) залишаються сліди каналу ствола зброї. Під
тиском газів снаряд, що рухається по стволу, ковзає по його стінках і на
циліндричній частині кулі утворюються сліди полів нарізів і сліди граней
нарізів. Механізм утворення їх такий. Куля, залишаючи патронник,
рухається прямолінійно і при вході в нарізи на ній залишаються первинні
сліди нарізів, які розміщені паралельно осі кулі у вигляді борозенок і
валиків. Із подальшим рухом куля повторює напрямки нарізів, отримує
обертовий рух і на її поверхні залишаються сліди граней і полів нарізів
у вигляді нахилених пучків трас. У вітчизняній бойовій зброї ствол має
чотири нарізи, які в’ються зліва вгору направо. Ширина полів і нарізів
може бути визначена за їхніми слідами на циліндричній частині кулі. Ці
сліди називаються повторними слідами каналу ствола.

У гладкоствольній зброї сліди каналу ствола залишаються на шроті і
спеціальних кулях. У шротовому заряді не всі шротинки торкаються ствола,
а лише крайні, до того ж не всією поверхнею, а тільки окремими точками.
У цих точках утворюються сліди каналу ствола у вигляді площинок поверхні
на сферичній частині шротин. На шроту, розміщеному всередині заряду,
слідів каналу ствола не залишається, але інколи зустрічаються незначні
поглиблення від контакту з сусідніми шротинками. Такі сліди називають
контактними полями. Останні іноді можна зустріти на поверхні пижа або ж
картонної прокладки.

Сліди на гільзах і снарядах атипової зброї рідко відповідають
стандартним слідам, оскільки атипова зброя, як правило, ненарізна,
неавтоматична, не має викидача. Якщо ж атипова зброя, наприклад, обріз,
виготовлена із заводської зброї, то механізм утворення і види слідів на
кулях і гільзах залишаються такими ж, як і для зброї, з якої виготовлено
атиповий екземпляр. У деяких саморобних пістолетах-кулеметах є всі
деталі, які дозволяють автоматично перезаряджати зброю і вести
автоматичну стрільбу.

Сліди контакту снаряда з перешкодою

При зіткненні з перешкодою снаряд володіє кінетичною енергією, може
утворити: об’ємний слід тиску, пробоїну (наскрізний отвір) або
ненаскрізний (сліпий) отвір. Навколо пробоїни є сліди кіптю, зерна
пороху (при близькому пострілі), на стінках кульового каналу можуть бути
сліди металізації, як правило, невидимі, а на еластичних тканинах по
краю отвору – обйок обтирання

162

у вигляді частинок мастила, металу снаряда. Сліди кіптю є не лише на
поверхні «цілі», але й на інших об’єктах, які були в зоні дії порохових
газів, а саме на тілі й одязі особи, яка стріляла, та осіб, які були
присутні при цьому. Особливо це важливо для встановлення факту: стріляли
в живу людину, чи в труп.

§ 5. Криміналістична характеристика гладкоствольної зброї спеціального
призначення1

У наш час випускається значна кількість зразків мисливської вогнепальної
зброї, які розроблені на початку століття: гвинтівки системи Вінчестера,
Маузера, Севедкса; двоствольні рушниці системи «Голланд-Голланд»,
«Джеймс Пардей», «Енсон-Ділей»; магазинні рушниці Крльта-Елліота;
самозарядні рушниці системи Браунінга; дрібнокаліберні гвинтівки системи
Вінчестера.

Це магазинні й автоматичні мисливські рушниці, які, як правило, мають
місткість 4-5 патронів, сучасні магазинні рушниці – 3-4 патрони, а
самозарядні – 2 патрони, крім рушниць кільцевого запалювання калібру 5,6
мм.

За кордоном розроблені нові зразки бойової і спеціальної гладкоствольної
зброї. Така зброя має компактне, некласичне компонування, складні
приклади і магазини місткістю 10 і більше патронів.

Останнім часом у США і Німеччині спільно розроблена багатоцільова
автоматична зброя 12-го калібру, що компонується за схемою «Бул-пап».
Особливістю цієї схеми є розміщення магазина і системи запирання з
задньої частини спускового гачка. Магазин цієї зброї може вміщувати до
ЗО патронів. Така велика місткість магазина потрібна не для мисливства,
а для бойових і поліцейських цілей.

Бойову і спеціальну зброю недоцільно використовувати для мисливства,
хоча вона має низку спільних з мисливською зброєю ознак: гладкий ствол,
один і той же калібр тощо. У той же час ця зброя має і характерні
ознаки: компактне компонування (схема «Бул-пап»), спеціальні набої,
велику місткість магазина. У колишньому СРСР для мисливства всіх видів
було рекомендовано використовувати двоствольні рушниці як найбільш
універсальні.

Встановлено, що зброя, яка має ствол довжиною менше 495 мм, не годиться
для мисливства, хоча з неї можна влучити одним пострілом у кілька цілей.

Схема «Бул-пап» робить зброю компактною, але за рахунок влучності. Це
підтверджується тим, що останні снайперські гвинтівки розроблені за
класичною схемою.

Для визначення вогнепальної зброї як гладкоствольної мисливської
необхідно виходити з критеріїв, які розроблені в процесі узагальнення
досвіду спортивного мисливства. Промислове мисливство має свою
специфіку, тому для нього деколи використовують бойову стрілецьку зброю.

1 Параграф написано А. В. Кофановим б*

163

На думку фахівців, ознаки гладкоствольної мисливської зброї такі: не
більше чотирьох патронів у магазині і стволі; постійний приклад;

загальна довжина зброї не менше 835 мм (довжина приклада і ствола -340+
495 = 835мм);

г) довжина ствола не менше 495 мм;

д) конструктивна схема – класична.

Визначення довжини ствола і довжини постійного приклада необхідно для
того, щоб диференціювати замасковану зброю (наприклад, зброя-тростина з
відкидним прикладом), яка призначається для потайного носіння – із
значно вкороченим стволом.

Боєприпаси до гладкоствольної вогнепальної зброї слід диференціювати на
боєприпаси до мисливської та на боєприпаси до бойової і спеціальної
зброї.

Боєприпаси до мисливської зброї – це боєприпаси зі стандартними
снарядами: шротом, кулями для мисливської зброї. Водночас не є
боєприпасами до мисливської вогнепальної зброї патрони, які споряджені
запальними і сльозоточивими речовинами, гумовими кулями, гумовим шротом,
стрілоподібні набої, тому що їх неможливо використовувати для
спортивного мисливства. Не можна вважати мисливськими боєприпасами
патрони, які мають початкову швидкість снаряда близько 800 м/с через те,
що для спортивного мисливства на птахів достатньо убивчої сили дробу з
максимальною швидкістю до 400 м/с, а до стрільби по звірині такий снаряд
непридатний тому, що у разі промаху він може влучити на великій відстані
у людину. Ці види боєприпасів наближають гладкоствольну зброю до
нарізної зброї. Виклавши основні критерії, за якими визначають
мисливську зброю, можна сформулювати основні ознаки, що характеризують
зброю бойового і спеціального призначення.

Ознаки бойової і спец/ально/ вогнепальної зброї:

а) гвинтівочна «мушка» і діоптрія;

б) наявність пристроїв для кріплення лазерної установки, прибору нічного
бачення чи лампи-освітлювача;

в) наявність пістолетної рукоятки (в комплекті – змінної рукоятки),
тобто будь-які порушення класичної конструктивної схеми;

г) довжина патронника – 76 мм (під патрон «Магнум»);

д) більше чотирьох патронів у магазині, спеціальні боєприпаси;

е) довжина ствола менше 495 мм, циліндр (свердління ствола).

§ 6. Поняття предмета судово-балістичної експертизи

Будь-який клас, рід і вид судової експертизи визначається й обмежується
від інших, виходячи з її предмета, об’єктів і спеціальних методик
досліджень, взаємозалежних і взаємообслуговуючих. Криміналістична
експертиза як один із класів судової експертизи містить у собі ряд
родів, одним із яких є судово-балістична.

164

Предмет кожного класу, роду і виду судової експертизи розглядається в
двох аспектах – як практичної діяльності і як відомої суми спеціальних
знань, що використовуються для цілей правосуддя.1 Отже, предметом
судово-балістичної експертизи як відомої суми спеціальних пізнань є
судова балістика, а предметом її як практичної діяльності є всі факти
(обставини справи), що можуть бути встановлені засобами даної
експертизи.2 Останній характеризується колом питань, що вирішуються нею,
і багато в чому залежать від виду і характеру об’єктів досліджень
(родовий предмет). По кожній конкретній кримінальній справі слід
установити певний перелік обставин і відповідно – конкретний предмет
експертизи буде виражатися тими конкретними питаннями, що вимагають
свого вирішення експертом.

Факти, що вимагають установлення засобами судово-балістичної експертизи,
надзвичайно різноманітні, однак, відповідно до цілей, задач та об’єктів
досліджень експертизу в цілому можна розділити на два види:
ідентифікаційну і неідентифікаційну.

Об’єктами судово-балістичної експертизи виступають насамперед:

– вогнепальна зброя, її частини, деталі і приналежності; патрони та їхні
елементи; матеріали, інструменти й інші засоби для виготовлення зброї
або патронів і їхнього спорядження;

– вогнестрільні ушкодження і відкладення продуктів пострілу на перепонах
від зброї, що стріляла;

– фактичні дані про обставини виготовлення і застосування зброї і
патронів та їхнього збереження, носіння тощо, що містяться в протоколах
слідчих дій, додатках до них і висновках експертів (судових медиків та
ін.);

– піротехнічні засоби, патрони до них і їхні елементи, пневматична зброя
і снаряди до нього і т. п.

Значною мірою в предмет судовр-балістичнрї експертизи входять:

– відновлення знищених або змінених маркірувальних знаків (серії,
номера, рік виготовлення тощо) на частинах і деталях зброї, тому що,
крім володіння методиками відновлення таких знаків на металі, дереві і
пластмасі експерту необхідні спеціальні пізнання в судовій балістиці про
точне місце розташування знаків, їхньому типовому утриманні, розміру і
способу нанесення й ін., таке дослідження має комплексний характер і до
нього залучаються екс-перт-баліст і експерт-хімік;

– установлення частиною, якого видання (газети, книги тощо) є паперовий
пиж, знайдений на місці події або вилучений із тіла вбитого. Якщо
експерт-криміналіст, що спеціалізується в галузі судової балістики, не
володіє техніко-криміналістичною експертизою документів, до участі в
такому дослідженні долучається відповідний фахівець.

1 ГалкинВ. М. Средства доказьівания в уголовном процессе. Ч. 2:
Заключение зксперта-М, 1968.-С. 42-43.

2 Тихонов Е. Н. Судебно-баллистическая зкспертиза.- Барнаул, 1991.-С.
6.

165

§ 7. Ідентифікаційні судово-балістичні експертизи

Ідентифікаційні судово-балістичні експертизи підрозділяються на два
підвиди – для встановлення індивідуальної та групової тотожності
(групової приналежності):

1) судово-балістична експертиза для встановлення індивідуальної
тотожності включає:

– ідентифікацію зброї, що застосовувалась на місці події за слідами на
снарядах (кулях, шроті, картечі або їхніх замінниках) і стріляних
гільзах, приналежність кулі і гільзи одному патрону;

– встановлення єдиного джерела походження патронів і їх елементів за
місцем їхнього виготовлення, застосовуваним інструментам (устаткування,
матеріали) для їхнього виготовлення або спорядження чи збереження.

Для встановлення індивідуальної тотожності судово-балістичною
експертизою вирішуються такі питання:

– стріляні кулі та гільзи, вилучені на місці події, із вогнепальної
зброї, що надійшла на дослідження;

-чи придатні сліди на кулях і гільзах для ототожнення вогнепальної
зброї?

– стріляні гільзи та кулі, які вилучені на місці події, із мисливської
рушниці, що надійшла на дослідження;

-чи стріляна картеч та шріт, видалені з трупа гр. М., з мисливської
рушниці, що надійшла на дослідження?

-чи є частинами одного патрона куля, видалена з трупа гр. М., і гільза,
вилучена під час обшуку в будинку гр. К.?

– чи стріляні кулі та гільзи (із двох місць події) з одного зразка
вогнепальної зброї?

2) судово-балістична експертиза для встановлення групової приналежності
вогнепальної зброї і патронів до неї (їх елементів). Науковою основою
цього підвиду є системи класифікацій, які розроблені в судовій балістиці
й інших науках (військово-технічних, мисливствознавстві та ін.). У
залежності від того, чи досліджуються самі об’єкти, їх матеріально
фіксовані відображення або сліди пострілів, така експертиза має три
різновиди:

– встановлення виду, моделі (системи, зразка), калібру зброї слідами на
стріляних гільзах і снарядах (робиться на проміжному етапі під час
встановлення індивідуальної тотожності);

– встановлення групової приналежності об’єктів шляхом їхнього
безпосереднього вивчення; приналежності їх до вогнепальної зброї або
боєприпасів, визначення їхнього виду, моделі і зразка, відповідності
патронів і їх елементів визначеному зразку зброї;

– встановлення виду, моделі і зразка зброї за слідами пострілу на
перешкодах, по каналу ствола або на пораненому, або факту про те, що
ушкодження є вогнестрільним.

166

При встановленні групової приналежності вогнепальної зброї і патронів до
неї (їх елементів) судово-балістичною експертизою вирішуються такі
питання:

– частиною яких патронів є кулі та гільзи, що вилучені з місця злочину?

– з якого виду і зразка (моделі) зброї стріляні дані кулі та гільзи?

– чи є на кулях і гільзах сліди, котрі свідчать, що патрон, частину
якого вони становлять, був відстріляний з нештатної зброї, або зброї, що
підлягала переробці, або має сліди зносу (роздуття ствола, заміни частин
та механізмів)?

Об’єктами, що досліджуються судово-балістичною експертизою при вирішенні
ідентифікаційних задач, є: зброя, кулі, гільзи, частини і деталі
вогнепальної зброї, а також предмети з вогнестрільними ушкодженнями й
іншими слідами від зброї.

Методику експертного ототожнення вогнепальної зброї за стріляними кулями
та гільзами утворює сукупність застосовуваних у визначеній послідовності
найбільше ефективних наукових прийомів криміналістичного дослідження
зброї.

Оглядом куль та гільз встановлюється, до якого патрона вони відносяться,
які їхні розміри, вага, чи є на кулі, шроті, картечі, гільзах
речовини-перепони (скло, волокна, кров та ін.). Зі слідів на кулях,
шроту, картечі, гільзах визначаються загальні ознаки системи зброї:
кількість нарізів, напрямок, ступінь зношеності, загальний характер
відображення первинних і вторинних слідів каналу ствола; наявність,
форма, розміри, розташування і взаємороз-ташування слідів бойка
ударника, патронного упора, зачепа викидача, відбивача тощо. Для огляду
використовуються оптичні прилади (мікроскопи серії «МБС» (МБС-10), іноді
лупи).

Ототожненню зброї звичайно передує встановлення загальної групової
приналежності зброї, боєприпасів, їхніх частин і компонентів
спорядження.

На початку дослідження об’єкти умовно підрозділяються на ті, які
підлягають ідентифікації (знайдені на місті події) і що ідентифікують.
Об’єкти, котрі підлягають ідентифікації – вогнепальна зброя, інструменти
і пристосування для виготовлення і спорядження зброї і боєприпасів;
ідентисрікуючі -об’єкти зі слідами такої зброї: стріляні кулі, гільзи, а
також зразки (кулі або гільзи, отримані під час експериментальної
стрільби зі зброї, що перевіряється).

Зв’язбк ідентифікуючих об’єктів із розслідуваною подією звичайно
фіксується у ході слідчих дій і встановлюється шляхом проведення
ідентифікаційних судово-балістичних експертиз.

Ідентифікація вогнепальної зброї (як і інших об’єктів криміналістичних
ідентифікаційних експертиз) проводиться шляхом аналізу і порівняння
загальних і приватних ознак порівнюваних об’єктів.

Правильна організація експериментальної стрільби має велике значення для
одержання експериментальних слідів, що порівнюються зі слідами на
досліджуваних об’єктах. Експериментальні сліди повинні найбільш повно,
стійко й адекватно відображати ідентифікаційні ознаки зброї. Тому
експери-

167

ментальні постріли варто проводити патронами такого ж типу, які
використані при пострілах на місці події.

1. Експериментальна стрільба повинна бути безпечною для експерта і
оточуючого середовища.

2. Експериментальна стрільба повинна забезпечити одержання стріляних
експериментальних куль та гільз, без їх деформації від перешкоди.

3. При експериментальній стрільбі повинна бути гарантія того, що
стріляні кулі не переплутаються.

4. Зброю ретельно підготовляють для проведення експериментальної
стрільби.

5. Для чистоти експерименту слід зробити кілька пострілів.

6. Патрони для експериментальної стрільби повинні бути спеціально
підібрані.

7. Експериментальна стрільба виконується так, щоб експерт без особливих
труднощів міг орієнтуватися в положенні відповідних слідів полів нарізів
на експериментальних кулях.

Важливим етапом дослідження є порівняння між собою отриманих стріляних
зі зброї, що ідентифікується, куль та гільз.

Основну увагу варто приділяти тим слідам, що утворяться на кулі і гільзі
в момент пострілу, а не тим, що виникають при заряджанні або розряджанні
зброї, оскільки останні могли утворитися під час перебування патрона в
іншому екземплярі зброї.

Зіставляються загальні і окремі ознаки вивчених об’єктів і відповідних
зразків, дається оцінка стійкості й істотності (ідентифікаційної
значущості) комплексу, що збігаються і розрізняються, ознак, достатності
їх для обґрунтування висновку. Описуються методи і прийоми порівняльного
дослідження, використані прилади й умови їхнього застосування.
Результати порівняння слідів, виявлених на порівнюваних об’єктах,
ілюструються фотознімками.

Якщо на фотографію наноситься розмітка відповідних ознак, поруч із нею і
в фототаблиці варто поміщати дублікат цього ж знімка без розмітки.

Найбільш поширеними прийомами ілюстрування збіжних ознак у слідах є: а)
порівняння, б) суміщення, в) накладення.

Порівнюючи фотографії слідів, виконані в однакових умовах освітлення, в
одному масштабі, розміщають у фототаблиці поруч, і ознаки, що
збігаються, вказують стрілками з цифровими або літерними позначеннями.
Якщо порівняння слідів фіксується за допомогою порівняльних мікроскопів
(«МІС-51», «МСК-10», «МСК-1», «МС-1»), зображення кожного об’єкта займає
половину поля зору мікроскопа.

Методом порівняння доцільно ілюструвати збіг слідів складної
конфігурації, що мають макро- або мікрорельєф у вигляді безладно
розташованих опу-клостей і поглиблень.

Суміщення ознак, що збігаються, робиться шляхом монтажу двох і більше
фотографій, або шляхом оптичного суміщення зображень у полі
порівняльного мікроскопа.

Суміщення застосовується для ілюстрації збігів досить протяжних слідів

168

ковзання. У тих випадках, коли сліди ковзання переривчасті і
відображаються на різних ділянках об’єкта, варто застосовувати монтаж
рдномасштабних фотографій, одна з яких розрізається таким чином, щоб
лінія розрізу перетинала найбільше чітко виражені ділянки слідів.

Для ілюстрування збігів методом накладення виготовляють два діапозитиви
на фотоплівці, або використовується один позитив, видрукуваний на
сро-топапері, а діапозитив на плівці. Потім діапозитиви сполучаються і
вивчаються на просвіт. На фотографії або діапозитивах може бути зроблена
розмітка відповідних ознак.

Категоричні позитивні висновки даються на підставі збігу комплексу
стійких індивідуально характерних ознак, виявлених у досліджуваних і
експериментальних слідах. Категоричний негативний висновок може бути
даний у разі виявлення розходжень тільки загальних ознак порівнюваних
слідів. У таких випадках порівняння приватних ознак проводити немає
сенсу.

Висновок про неможливість рішення поставленого питання дається в тих
випадках, коли деталі макро- і мікрорельєфу в слідах на досліджуваних
об’єктах слабко виражені, нечисленні, і такий же характер мають сліди на
експериментальних зразках; крім цього, ці ознаки не утворять
індивідуального комплексу або не стійкі. До такого ж висновку приходять
і тоді, коли між порівнюваними об’єктами виявляються як збіги, так і
розходження, і оцінити причини їх походження й суттєвість у процесі
дослідження не вдасться. Необхідно відзначити, що при проведенні
ідентифікаційних судово-балістичних експертиз досліджуються всі сліди,
залишені деталями зброї на снарядах і гільзах. В окремих випадках можуть
досліджуватися також сліди, котрі залишені снарядами і гільзами на
деталях зброї. Наприклад, на забрудненій поверхні патронного упора зброї
можуть залишитися придатні для ідентифікації сліди від денця гільзи
патрона та ін.

Найбільш поширеними методами, котрі застосовуються для ідентифікації
вогнепальної зброї, є:

1) порівняльна мікроскопія з фотографічною фіксацією,

2) метод розгортки циліндричної поверхні кулі:

2.1. розрізуванням оболонки кулі;

2.2. фотографічною розгорткою;

2.3. прокатуванням;

2.4. методом одержання гальванопластичних копій;

2.5. одержанням прозорих відбитків-плівок.

При всіх методах розгортки також робиться фотографічна фіксація слідів.

Розрізнення нерівностей рельєфу за більшістю методів стає можливим
шляхом використання під час фотографування тіней, що відкидаються
нерівностями, або внаслідок відбитка світла від граней цих нерівностей.1
Щоб одержати можливість порівнювати сліди на кулі, доставленої на
дослідження, і на експериментальних кулях, необхідно одержати однакове
освітлення

1 Так званий «метод тіней» (М. М. Зюскін, 1947)

169

порівнюваних слідів. Отримані фотознімки хоча і не дають можливості
судити про дійсний характер порівнюваних слідів, однак цілком допускають
порівняння.

Варто враховувати, що навіть незначна зміна кута і напрямку освітлення
веде до одержання цілком іншої картини слідів.

§ 8. Неідентифікаційні судово-балістичні експертизи

Неідентифікаційні судово-балістичні експертизи вирішують такі завдання:

– класифікаційні;

– діагностичні;

– ситуаційні.

До класифікаційних завдань відносяться питання, пов’язані з дослідженням
об’єктів з ціллю встановлення їх належності до визначеного виду, марку,
моделі, системи вогнепальної зброї та бойових припасів.

Необхідно зазначити, що вилучений в обвинувачуваного або підозрюваного
предмет виступає вогнепальною зброєю чи бойовим припасом до неї, у таких
випадках:

– коли особа притягується до кримінальної відповідальності по ст. 263,
265 КК України (носіння, збереження, виготовлення або збут вогнепальної
зброї та бойових припасів) і за розкрадання вогнепальної зброї та
бойових припасів ст. 262 КК України;

– якщо наявність або використання вогнепальної зброї, припасів служить
елементом складу злочину й істотно впливає на правильну кваліфікацію
злочину, наприклад, за ст. 201 КК України (контрабанда), за ст. ст. 186
і 187 (грабіж і розбій) КК України.

Судово-балістичні експертизи даного виду вирішують такі питання:

– чи вилучений у підозрюваного предмет, є вогнепальною зброєю?

– якщо так, то яка її марка, калібр, модель?

– якщо зброя заводська, які на ній маркувальні знаки і як вони
характеризують зброю?

-які балістичні якості зброї, зокрема пробивна дія і дальність польоту
снаряда (кулі, картечі, дробу)?

– чи є предмети, вилучені у підозрюваного, бойовими припасами до
вогнепальної зброї?

– для зброї якої марки, калібру і моделі призначені представлені бойові
припаси?

Під час огляду ставляться і дозволяються такі конкретні питання:

– які патрони призначаються для даної зброї і які в ній можуть бути
використані?

– чи можливі з даної зброї постріли визначеними патронами? Можливі такі
додаткові питання (якщо зброя саморобна):

– до якого різновиду відноситься досліджувана саморобна зброя?

170

– яким способом і під яку марку, калібр, модель, виготовлений предмет,
вилучений у підозрюваного?

-наскільки кваліфіковано (знання матеріальної частини зброї, технічні
навики при виготовленні, які застосовані матеріали, інструменти,
верстати і т. д.) виготовлена зброя?

-які частини зброї заводського виготовлення для виробництва саморобної
зброї використані?

Вогнепальною зброєю – є така зброя, в якій для метання вражаючого
елемента (снаряда), використовується енергія пороху або інших його
замінників, що відповідає трьом критеріям: вогнепальність, надійність, а
також конструкційними ознаками якої є наявність: ствола, замикаючого і
стріляючого механізмів.

Вогнепальна зброя з часу її появи багаторазово змінювалася й
удосконалювалась, але принцип самої дії залишається незмінним (див. мал.
44) – поразка цілі досягається снарядом, який посилається на відстань
силою тиску газів, що утворилися під час горіння пороху або його
замінників, тобто ця зброя є метальною. Вона може бути різною за
способом заряджання, виготовлення, за кількістю використовуваних
снарядів (патронів), конструкції, ступеня автоматизації і т. д., але має
такі істотні ознаки, що характеризують її саме як вогнепальну зброю,
незалежно від простоти і навіть примітивності її будови, або навпаки –
досконалості і складності:

1) загальні (властиві будь-якій зброї”) – призначення знаряддя для
нападу або активної оборони (захисту) і поразки цілі шляхом її руйнації,
або нанесення серйозних тілесних ушкоджень (якщо ціль – жива істота);

2) спеціальні:

– використання енергії газів пороху або іншої вибухової речовини (його
замінника) для метання снаряда;

Мал. 44. Шомпольний ударно-капсульний пістолет: 1 – ствол, 2 –
брандтрубка, 3 – запальний отвір, а – порох, б – пиж, в – куля, г –
капсуль

171

– наявність ствола для надання напрямку руху снаряда;

-наявність замикаючого пристрою (нехай навіть самого примітивного,
наприклад, сплющеного кінця ствола в казенній його частині);

– наявність пристрою для запалення заряду (ударного-спускового
механізму);

– достатня вражаюча дія снаряда;

-конструкція зброї та її надійність повинні забезпечувати можливість
зробити з неї більш як один постріл (тобто якщо предмет руйнується при
першому ж пострілі з нього, його не можна вважати вогнепальною зброєю);

3) факультативні:

– наявність механізмів зачинення і запалення заряду;

– пристосувань, що забезпечують зручне утримання зброї (ложе, ручка і т.
д.) і прицілювання (мушка і т. п.).

Однак, якщо об’єкт і діє завдяки використанню енергії порохових газів,
але призначений не для ураження, а для інших цілей, він не є зброєю.
Так, у сигнальних пістолетах (ракетницях) освітлювальна суміш
викидається зарядом пороху, однак ці пістолети призначені для подачі
світлових сигналів, а не для ураження ціпі, і тому вогнепальною зброєю
не можуть бути. Те ж відноситься і до будівельно-монтажних пістолетів,
що використовуються як монтажні прилади, газової зброї, сигнальної зброї
звукової дії. Об’єктами судово-балістичних досліджень можуть виступати
зброя, в якій для приведення в рух снаряда використовуються інші джерела
енергій (енергія стисненого повітря в пневматичній зброї та ін.).

Тільки на підставі сукупності ознак (загального і всіх спеціальних) без
винятку можна визнати той або інший предмет вогнепальною зброєю. Таким
чином, вогнепальною зброєю є знаряддя, спеціально призначені для нападу
або активного захисту і уражання цілі снарядом, що викидається зі ствола
силою тиску газів порохового заряду або його замінника, що володіє
достатньою вражаючою дією для нанесення серйозних тілесних ушкоджень,
складається з запалюючого і замикаючого пристроїв, та за своєю
конструкцією дозволяє зробити з неї більш одного пострілу.

Під час дослідження зброї та бойових припасів заводського виготовлення
(військова зброя, мисливські рушниці, тренувальна і цільова
малокаліберна зброя, пістолети і револьвери цивільного зразка та набої
до них) вирішення питання про віднесення їх до того чи іншого зразка,
моделі, системи зброї та набоїв до неї особливих труднощів не викликає.
Інше питання постає під час дослідження зброї та набоїв саморобного
виготовлення, де експерту, за результатом дослідження, необхідно
встановити, за якою маркою, калібром, моделлю виготовлена зброя і бойові
припаси.

Для того, щоб установити необхідні дані про конкретний екземпляр зброї,
у тому числі її кримінально-правове значення, треба установити групову
приналежність (рід, вид, модель, марка), що можливо лише за наявності
системи детально розробленої класифікації вогнепальної зброї на різних
основах.

Найбільш поширений розподіл вогнепальної зброї за призначенням. Так,
деякі автори окремо розглядають класифікацію нарізної, мисливської,
саморобної зброї. Нижче наведена об’єднана класифікація вогнепальної
зброї.

172

/ Стрілецька вогнепальна зброя 1. Призначення зброї Військова

Бойова Цивільна

Спеціальна

Промислова

Спортивно-мисливська

Тренувальна

Цільова

II. Подовжим! ствола Довгоствольна

Середньоствольна

Короткоствольна

III. По кількості стволів Одноствольна

Двоствольна

Багатоствольна

IV. По суміщенню та комплектації стволів Повністю нарізна

Повністю гладкоствольна

Комбінована (гладкоствольно-нарізна)

V. По способу перезарядження і ступеню автоматизації Неавтоматична

Автоматична

Самозарядна

3 самозарядним ручним приводом

VI. По кількості патронів (зарядів) у зброї Однозарядна

Багатозарядна

VII. По характеру ведення стрільби Одиночного вогню

Безперервного вогню

Серійного вогню

Комбінованого вогню

VIII. По калібру Малокаліберна (до 6,5 мм)

Середнього калібру (більше 6,5 до 9мм)

Великого калібру (більше 9 мм)

IX. По способу заряджання Дульнозаряд- По способу запа-на
лення П-ютна

Запальна

Кремнієва

Капсульна

173

Продовження

Стрілецька вогнепальна зброя Казнозарядна По розміщенню
капсульного складу в гільзі Бокового бою (шпилькова)

Кільцевого спалаху

Центрального спалаху

X. По особливостях конструкції та способу управління і утримання
Стандартна Пістолети

Револьвери

Пістолети-кулемети

Гвинтівки (включно І снайперські)

Стандартна Карабіни

Автомати

Кулемети

Рушниці

Штуцери

Експреси

Нестандартна Обрізи гвинтівок, ниць та ін. карабінів, руш-

Багатоствольні пістолети і револьвери

Атипова Стріляючі пристрої оригінальної нетипової конструкції

Виготовлена із піротехнічних інструментів сигнальних засобів та ін.

Замаскована

До зброї промислового виробництва відноситься зброя, виготовлена
відповідним промисловим підприємством у встановленому законом порядку;
під кустарною розуміється зброя, виготовлена кустарями-зброяра-ми, тобто
фахівцями своєї справи; під саморобною – випадковими особами, що не
володіють необхідними професійними знаннями і навичками для цього.

На відміну від зброї промислового виробництва, конструкції тих або інших
саморобних зразків залежать від суб’єктивних поглядів і технічних
можливостей виготовлювачів і тому бувають найрізноманітнішими. Частину
зброї виготовляють з обрізків металу шляхом їхньої відповідної обробки
(перший спосіб -виготовлювач досягає своєї мети найбільш складним
шляхом, повного виго-

174

товлення вогнепальної зброї), або використовують деякі деталі зброї
промислових зразків (другий спосіб – при складанні зброї
використовуються готові деталі вогнепальної зброї), третій спосіб –
шляхом видозміни промислових зразків вогнепальної зброї. Наприклад, для
того, щоб одержати обріз, укорочують ствол мисливської рушниці,
залишають копилля, шийку приклада і відокремлюють деякі інші частини. У
результаті сама мисливська рушниця перестає існувати, тому що вже
утворений виріб, у силу балістичних якостей, що змінилися, стає цілком
непридатним для промислового, аматорського полювання або для стендової
стрільби, тобто втрачає своє початкове призначення. Водночас надійність
деталей, що залишилися від рушниці, дозволяє використовувати отриманий
обріз для стрільби на коротких дистанціях. Зрозуміло, що в такому
випадку має місце якісна відмінність розглянутих моделей, і ми можемо
говорити про виготовлення нового за своєю суттю екземпляра зброї
саморобним способом.

Багато саморобних екземплярів зброї, зрозуміло, не є якимись технічно
складними механізмами, але визначені елементи конструкції зброї як
спеціального пристрою для стрільби в них безумовно повинні бути
виражені. М. С. Пестун вважає, що до таких елементів відносяться ствол і
механізм запалення, на думку В. Н. Ладіна – ствол, замикаючий механізм
та запалюючий пристрій. Остання точка зору видається більш
обґрунтованою, оскільки в ній найбільш повно перелічені основні елементи
зброї як особливого механізму.

Саморобною зброєю є предмет, що володіє необхідними елементами
конструкції відповідного промислового або кустарного виду зброї,
виготовлений без дотримання вимог технології промислового виробництва
зброї і носить реальну небезпеку для людини під час його застосування,
тоб_то відповідає трьом критеріям вогнепальної зброї – вогнепальністю,
надійністю та зброярністю.

Судово-балістичне дослідження вогнепальної зброї потребує з позицій,
експериментальної стрільби на визначення пробивної дії стріляного
снаряда.

Для вогнепальної зброї повинні бути зазначені: устрій ствола (гладкий,
нарізний), товщина стінок, кількість нарізів, їхній напрямок і розміри;
принцип дії ударно-спускового і захисного механізмів; спосіб заряджання
зброї; форма, матеріали, розміри ручки (ложі); стан каналу ствола,
наявність у ньому сторонніх нашарувань, а також слідів.

Наявність у каналі ствола нашарувань кіптяви пострілу (що має бути
встановлено експертом-хіміком) є важливою ознакою зробленого пострілу з
досліджуваного ствола. Коли зброя на час дослідження не придатна до
стрільби, виявлення продуктів горіння порохового заряду в каналі ствола
свідчить про використання його для стрільби в минулому.

Опис речового доказу повинен бути не громіздким, але повним. При цьому
варто звертати увагу на характерні ознаки предмета який досліджується,
що відрізняють його від усіх інших. Якщо необхідно, варто зазначити його
вагові і лінійні дані, звернути увагу на наявність, характер і
особливості прикрас,

175

зображень, написів, монограм. З відображенням цих даних у висновку
необхідно дати посилання на зроблені фотоілюстрації і т. п.

Досліджуючи саморобні предмети, треба застосовувати терміни, що
характеризують аналогічну зброю заводського виготовлення. Маркірувальні
позначення на зброї іноземного виробництва доводяться в транскрипції з
оригіналу, а значення їх (по можливості), указуються українською мовою.

Фотографувати саморобну вогнепальну зброю необхідно до експериментальної
стрілянини, тому що в її процесі може відбутися ушкодження
досліджуваного об’єкта.

Обов’язковий елемент судово-балістичної експертизи, що вирішує питання
класифікації, порівняння досліджуваного об’єкта з відповідними
еталонними зразками вогнепальної зброї і боєприпасів.

Такими зразками можуть бути як предмети, що знаходяться в колекції
експертного висновку, так і описи різних зразків зброї (фотознімки,
малюнки, схеми).

Дослідження бойових властивостей

Воно виконується не тільки для того, щоб шляхом експериментальної
стрільби визначити бойові властивості об’єкта, але й для того, щоб
перевірити висновок експерта щодо призначення досліджуваного пристрою
для стрільби і реальної можливості її здійснення.

До бойових властивостей відносяться: швидкість польоту кулі та її
кінетична енергія. Швидкість польоту кулі може бути обмірювана різними
способами. Найбільше прийнятним в умовах криміналістичних підрозділів є
її визначення за допомогою електронного мілісекундоміра, обладнаного
двома датчиками.

У зв’язку з тим, що експериментальна стрільба із саморобної зброї може
становити небезпеку для експерта, робити її в усіх випадках з положення
«із руки» недоцільно. Коли це необхідно, зброю закріплюють у
відповідному затиску, а запалення заряду роблять із безпечної відстані.

Якщо експериментальну стрільбу здійснити неможливо через незначний
дефект матеріальної частини речового доказу (поломка бойової пружини,
бійка і т. п.), останній усувається експертом у процесі дослідження і
після цього робляться експериментальні постріли. Характер дефекту і
спосіб його усунення відображаються в дослідницькій частині висновку.
Експериментальну стрільбу можна проводити у пакет соснових дощок,
порівнюючи результати проникнення снаряда в перешкоду із стандартними
даними стрільби із різних видів зброї.

Формулювання висновків

Висновок експерта, тобто відповідь на поставлене перед ним питання, чи є
зброєю даний виріб, формулюється на основі дослідження матеріальної
частини і бойових властивостей поданого речового доказу.

У висновку повинні бути відображені ознаки, що індивідуалізують
конкретний об’єкт і відрізняють його від подібних. До висновку додаються
фотографії загального виду досліджуваного об’єкта.

176

У разі неможливості проведення експериментальної стрільби через істотні
десректи матеріальної частини досліджуваного об’єкта (виготовлення
виробу не закінчено, відсутні або неправильно виконані необхідні для
стрільби деталі механізму та ін.), що не можуть бути усунуті без
внесення змін у його конструкцію, висновок експерта формулюється тільки
на основі вивчення матеріальної частини. У таких випадках у висновку
підкреслюється, що даний виріб призначений для стрільби, але практично
здійснити її не можна через наявні дефекти. Оскільки бойові властивості
об’єкта дослідження залишаються нез’ясованими, висновок експерта може
бути даний у негативній формі або у формі відмови від давання висновку.

Методика дослідження набоїв до вогнепальної зброї відповідає вище
вказаній методиці дослідження зброї.

У сучасній стрілецькій зброї застосовуються винятково унітарні патрони
(див. мал. 45-46), що об’єднують кулю, пороховий (бойовий) заряд і
капсуль в одній оболонці, називаною гільзою. В гладкоствольних
(мисливській, спеціальних та бойовій) рушницях застосовуються набої,
котрі складаються з гільзи, капсуля, порохового заряду, пижів,
прокладок, снаряда (куль, шроту, картечі) (див. мал. 47).

11 21

Мал. 45. Найменування складових частин патрона центрального бою для
нарізної зброї: 1 – куля, 2 – сердечник кулі, 3 – оболонка кулі, 4 –
канавка, 5 – ведуча частина кулі, 6 – гільза, 7- зріз гільзи, 8 -дульце
гільзи, 9 -схил гільзи, 10 – корпус гільзи, 11-денце гільзи, 12 – донна
частина гільзи, 13 – проточка, 14 – фланець 15 – перегородка, 16 –
запальний отвір, 17 – капсульне гніздо, 18 – ковадло (е частиною гільзи,
якщо вона не включена в капсуль-за-палювач), 19-заряднакамера,
20-метальнийзаряд, 21 – капсуль-запалювач

Мал. 46. Патрон калібру 5,6 мм кільцевого спалаху до нарізної зброї:

1 – куля, 2 – осалка І накатка, 3 – канавка, 4 – гільза, 5 – метальний
заряд, 6 – зарядна камера гільзи, 7 – порохова прокладка з пресованого
пороху, 8 – запалювальний склад, 9 – кишенька гільзи, 10-фланець

177

Мал. 47. Найменування складових частин патрона

центрального бою для гладкоствольних рушниць:

1 – трубка гільзи, 2 – підстава гільзи, 3 – піддон, 4 –
капсуль-спапахувач, 5-прокладка, 6-метальний заряд, 7 – осалка на пижі,
8 – пиж, 9 – полімерний пиж Із концентратором, 10- шротовий снаряд, 11
-закупорювальна «зірка», Т2 -запальний отвір, 13 – ковадло, 14 –
фланець, 15- порохова комора

Встановлення належності патронів до бойових припасів вогнепальної зброї
обумовлено наявністю кримінальної відповідальності, передбаченої
законодавством України за незаконне (без відповідного дозволу)
виготовлення, носіння, збереження і збут вогнепальної зброї, боєприпасів
і вибухових речовин, а також за їхнє розкрадання (ст. 262-264 КК
України). У законодавстві не перелічуються різновиди боєприпасів (так
само, як вогнепальної зброї і вибухових речовин), за незаконні дії з
ними передбачена відповідальність.

У ч. 4 Постанови Пленуму ВС України № 6 від 8 липня 1994 «Про судову
практику по справах про розкрадання, виготовлення, збереження й інших
незаконних діях із зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами»
(із внесеними змінами постановою Пленуму від 3 грудня 1997 р. № 12)
спеціально зазначено: що не утворить складу злочину і володіння бойовими
припасами до гладкоствольних рушниць. У зазначеному пункті постанови
перелічені також деякі пристрої, які не відносяться до вогнепальної
зброї і бойових припасів (пневматична зброя, сигнальні, стартові,
будівельно-монтажні, газові пістолети, вибухові пакети й інші
піротехнічні засоби). З цього випливає, що і припаси до названих
пристроїв не належать до числа предметів, на які поширюється дія
названих статей. Сучасна класифікація бойових припасів до стрілецької
вогнепальної зброї може бути представлена таким чином.

‘О І. За призначенням для зброї, в якій вони застосовуються

II. За розміщенням запального складу Шпилькові

Патрони до стрілецьк вогнепальної зброї

Кільцевого спалаху

Центрального спалаху

III. За конструкцією Унітарні

Неунітарні

Безгільзові

IV. По виду каналу ствола, в якому вони застосовуються До нарізної
зброї

До гладкоствольної зброї

До комбінованої (гладкоствольно-нарізної) зброї

178

Продовження

‘§.

V. По способу виготовлення

Заводські

Кустарні

Саморобні

Пістолетні

Револьверні

VI. По виду зброї, в якій вони застосовуються

Проміжні

Гвинтівочні

До кулеметів великих калібрів

”

О-

До рушниць

До штуцерів і експресів

VII. Відношення до використовуваної зброї

Штатні

Нештатні

Малокаліберні (до 6,5 мм)

VIII. По калібру

Середнього калібру (більше 6,5 до 9 мм)

Великого калібру (більше 9 мм)

І о т

ге т

о о. ю

то

СО

2. ДО ЦИВІЛЬНОЇ

3. До спеціальної

зі звичайними кулями

комбінованої Дії

зі спеціальними кулями

легкі

ТЯЖКІ

інші (металокерамічні, зі стальним сердечником і ін.)

одноразової Дії

бронебійно-запальні

бронебійно-трасуючі

прицільно-запальні

бронебійно-запально-трасуючі

Трасуючі

з меншою швидкістю

бронебійні

запальні

пристрілочні

розривні

дистанційної дії

ударної дії

179

Продовження

1. По призначенню для зброї, в якій вони застосовуються :а

(О со 1 . До військової Допоміжні холості

учбові

О т о >:F

5 й

спортивно-тренувальні

зразкові

високого тиску

2. До спортивної зброї до спортивних гладкоствольних рушниць

до спортивної нарізної зброї (гвинтівки, пістолети, револьвери)

3. До мисливської зброї до гладкоствольних рушниць і комбінованих
рушниць, що мають стволи з гладким каналом

до нарізної зброї і комбінованих рушниць, що мають нарізні стволи

до комбінованих (гладкоствольно-нарізних) рушниць зі сверд-люванням
«парадокс» і т. п.

Розрізняють три основних види з’єднання кулі і гільзи в патронах:

1. Суцільний обтиск. Циліндрична поверхня кулі гладка і гільза
рівномірно обжимає кулю (мал. 48, 1), слідів кріплення в патроні на кулі
немає. Обтиск гільзою кулі рівномірний, але водночас не цілком міцний.
Тому, у момент пострілу звичайно спостерігається правильне, рівномірне
зрушення кулі. У патронах, що зберігалися в несприятливих умовах,
можливі значні відхилення від правильного початкового руху кулі в момент
пострілу, унаслідок чого первинні сліди від каналу ствола зброї менше
стійкі.

Суцільний обтиск застосовується при виробництві багатьох сучасних
патронів, наприклад, до пістолета системи Макарова («ПМ»), до пістолета
«Парабелум» («Р. 08»).

2. Кернування. Для більш міцного кріплення кулі в гільзі, нерідко,
одночасно із суцільним обтиском, проводиться кернування (мал. 48,2). На
кулі від кернування

І 1

Мал. 48. Різновиди з’єднання кулі і гільзи в патроні:
,

1 – суцільний обтиск, 2 – кернування, 3 – ланцюговий обтиск, 4 –
сегментний ланцюговий обтиск. \і а – куля, б – гільза, в – слід
кернування, г – жолобок на кулі, д – сегментне втиснення на дульці
гільзи] 1

180

утворюються два або три поглиблення. Кернуванням досягається значне
зміцнення патронів, але збільшується можливість нерівномірного з’єднання
кулі і гільзи, тому що тиск при кернуванні з різних боків нерідко різний
і по-різному вдавлює поверхню гільзи в кулю.

Кернування застосовується при виробництві багатьох патронів, наприклад,
до пістолета зразка 1933 р. («ТТ»), до револьвера зразка 1895 р.
(«Наган»), до японських пістолетів «Намбу» калібру 8 мм, до пістолетів
«Маузер» калібру 7,63 мм.

3. Ланцюговий обтиск. На кулях формується жолобок, що проходить по
окружності кулі в її головній частині, що знаходиться для різних
патронів на різній відстані від денця кулі. При виробництві патрона
дульце гільзи обжимається в цей жолобок і забезпечує кріплення кулі в
патроні (мал. 48, 3).

Такий спосіб кріплення кулі в гільзі також дуже поширений. Він типовий
для пістолетних патронів калібру 6,35 мм, 7,65 мм, американських
пістолетних і гвинтівкових патронів.

Різновидом ланцюгового обтиску є сегментний обтиск, коли дульце гільзи
обжимається в жолобок на кулі сегментами (наприклад, у патронах до
гвинтівки «Мосіна» зразка 1891 р. (див. мал. 48,4).

Призначення кулі – ураження живих цілей, відкритих або тих, що
знаходяться за не дуже тривким закриттям. Куля складається з головної,
що веде, і донної частин (у деяких кулях є хвостова частина (мал. 49)).

Головка (оживальна) частина кулі забезпечує центрування кулі при
входженні в нарізи каналу ствола і поліпшує її балістичні властивості
під час польоту.

Головна (циліндрична) частина кулі в момент пострілу врізається в нарізи
каналу ствола, внаслідок чого кулі додається обертальний рух.

Донна частина кулі сприймає тиск лорохових газів у момент пострілу.

Хвостова, має вигляд усіченого конуса.

У залежності від призначення розрізняються кулі звичайні і спеціального
призначення.

Звичайні кулі служать для ураження живих цілей. Деякі моделі
автоматичних пістолетів (наприклад, пістолет ТТ) мають штатні патрони з
кулею спеціального призначення. Кулі спеціального призначення служать
для пристрілювання зброї (трасуючі), подолання броні (бронебійні),
подолання броні і запалення об’єкта поражання (бронебійно-запальні) і т.
д.

Для того, щоб можна було відрізнити кулі спеціального призначення, на
їхню головну частину наноситься пізнавальне фарбування (наприклад,
бронебійна – чорна, трасуюча – зелена, бронебійно-запальна – чорна і
червона тощо фарби).

Мал. 49. Устрій

оболонкової кулі:

1-головка, 2-головна

частина, 3 – донна частина,

а-оболонка, 6 -сердечник,

в – вершина

181

По вазі кулі розділяються на легкі та важкі.

У залежності ви форми головної (оживальної) частини кулі бувають:
гострі; напівсферичні; закруглені; плоскі.

По конструкції кулі розрізняють: безоболонкові; оболонкові;
напівобо-лонкові.

По вражаючій дії кулі діляться на:

а) неекспансивні – (по пристрою – оболонкові з твердим, звичайно
свинцевим сердечником, оголеним із боку підстави;

б) експансивні – використовуються в мисливських цілях і діляться на
такі групи:

– кулі з головною частиною, що деформується, яка при влученні
збільшується в діаметрі в 1,5-2,5 раз, але майже не руйнується;

– кулі, що руйнуються, у яких цілком руйнується головна частина,
створюючи велику кількість осколків, а більш міцна задня частина глибоко
проникає в тіло.

Звичайні кулі, призначені для ураження живих цілей. Вони бувають:
оболонкові (свинцевий сердечник і зовнішня оболонка; суцільними
(виготовлені зі спеціальних сплавів). За формою гільзи розрізняють (мал.
50):

а) циліндричні- внутрішній діаметр яких відповідає калібру зброї
(приклад у патронах до пістолетів, револьверах та ін.);

– різновидом циліндричних гільз є конічні;

б) пляшкові – у котрих тільки передня частина, названа дульцем, має
діаметр, що відповідає калібру зброї – для закріплення в ній кулі, а
корпус гільзи має збільшений діаметр. Між дульцем і розширеною частиною
корпуса гільзи утвориться конічна перехідна частина, котра називається
схилом гільзи;

4 З

Мал. 50. Устрій гільзи:

/ – гільза циліндрична з закраїною; II – гільза пляшкова без виступаючої
закраїни; III – гільза циліндрична без виступаючої закраїни: 1 – корпус
гільзи; 2 – «капелюшок»; 3 – дульц/вг,.; 4 – схил; 5 – передній зріз
(зріз дульця); б – кільцева проточка; 7 – канелюра; 8 – закраїна.

182

За кваліфікуючими ознаками гільзи поділяються:

а) із виступаючою закраїною;

б) без виступаючої закраїни;

в) зі стовщеною стінкою дна (у системах великих калібрів).

Капсуль призначений для спалаху пороху шляхом надання останньому
теплового імпульсу. При ударі по капсулю капсульний склад, що міститься
в ньому, вибухає, чим досягається зазначена дія капсуля.
Капсуль-спалахувач патрона центрального бою звичайно складається з
запалювального складу, ковадла і ковпачка. У свою чергу, капсулі
складаються із ковпачка, оболонки, навішення капсульного (удар_ного)
складу і фольгової кружки, що закріплює капсульний склад і охороняє його
від дроблення, втрати і проникнення вологи. Капсульні склади
представляють суміш вибухових речовин, що ініціюють (звичайно, гуркітна
ртуть), із пальними речовинами (звичайно, антимоній) і речовинами, що
підтримують горіння, окислювачами (звичайно, бертолетова сіль).

У залежності від особливостей конструкції розрізняються три типи
капсулів. Вони називаються: «Бердан» (мал. 51), «Боксер» і «Жевело»
(мал. 52), що походить від прізвищ винахідників, загальновідомі і
використовуються в літературі. У нашій країні «Бердан» відомий як
відкритий капсуль ЦБО.

Капсуль-спалахувач «Бердан» використовується в гільзах, капсульне гніздо
яких містить у собі ковадло. Інші два види капсулів-спалахувачів
використовуються в гільзах, капсульне гніздо яких не містить ковадла.

У якості метального заряду в патронах використовується порох. Порох -це
метальна вибухова речовина, у якого горіння не переходить у детонацію і
є основним видом вибухового перетворення.

Порохи поділяються на два класи: механічні суміші і порох колоїдного
виду.

Підставою для цього розподілу є розходження у фізико-хімічній природі,
що впливає на характер горіння. Порох колоїдного типу звичайно горить
рівнобіжними шарами. Під час горіння порохів – механічних сумішей
закономірність горіння існує лише при великій щільності (не менше 1,7)
зерен. Тому цей порох для метальних цілей застосовується обмежено.
Колоїдний порох, як правило, використовується тільки для метання.

Мал. 51. Устрій відкритого капсуля

центрального бою: а) ковпачок; 6) ударний склад; в) кружок із свинцевої
фольги

Мал. 52. Устрій закритого капсуля «Жевело»:

а) гільза капсуля; б) дно; в) наковадло; г) ініціюючий склад; д) кружок
із свинцевої фольги; е) ковпачок для ініціюючого складу

183

Основою пороху, що складається із механічних сумішей, є окислювачі
(наприклад, солі азотної кислоти-селітри) і пальні речовини. Для
збільшення механічної тривкості і зв’язку окремих часток у пороховому
елементі добавляються цементатори (наприклад, сірка). Крім того, сірка е
горючою речовиною, що полегшує запалення пороху. Цементаторами можуть
також служити розчини нітратів целюлози тощо.

До пороху з механічними сумішами відносяться димні
(селітро-сірко-вугільні) порохи; безсірковий порох; мотузковий порох;
мінний порох для підривних робіт; повільне горіння пороху для трубкових
складів (МТП); амонійний порох для стрільби зі знарядь із порохами
колоїдного типу.

Мисливські димні порохи можуть мати як нормальне (9%-11%), так і
зменшене (5%-9%) утримання сірки. Останні дають менше нагару в каналі
ствола зброї.

Основою порохів колоїдного типу (бездимний порох) є нітрати целюлози
(піроксилін) із різним утриманням азоту, перетворені в колоїдний стан
під впливом розчинників (желатинізаторів). Крім того, до складу пороху
входить стабілізатор, іноді добавляються флегматизатор та інші
компоненти, що направлено змінюють властивості порохів.

До бездимного (нітроцелюлозного) пороху відноситься піроксиліновий порох
(або порох на леткому розчиннику), порох на малолеткому розчиннику
(балістити і кордіти).

Одним із джерел відомостей про патрони є маркувальні позначення на їхніх
елементах і упаковці. Про їх використання у ході криміналістичних
досліджень є відомості в літературі.1 Так, зокрема, указується, що по
маркувальних позначеннях можна встановити деякі характеристики патронів,
місце і час їхнього виготовлення тощо.

Маркірувальні позначення патронів, у які входять клейма, етикетки й
умовне фарбування елементів, є системами умовних знаків, що містять
визначені зведення, необхідні, насамперед для розрізнення видів і
призначення патронів.

Клейма – це умовні знаки у вигляді літер, цифр, малюнків, видавлених на
поверхні елементів патронів. Вони бувають службовими і контрольними.
Службові клейма містять дані про місце, час виготовлення патронів,
деяких конструкційних особливостях, призначення. Контрольні клейма
свідчать про проходження технічного контролю. Вони, звичайно, ставляться
тільки на елементах потужних боєприпасів (артилерійських та ін.).

Фарбування елементів патронів має на меті дати легко сприйману
характерну ознаку виду і призначення патронів. Одночасно вона служить
засобом захисту від корозії.

Системи маркірування патронів різні для різних країн, часу,
підприємства-виготовлювача, видів патронів.

1 Тихонов Е. Н. Установление групповой принадлежности стреляньїх гильз
по маркироваль-ньім знакам- Следственная практика, вьіп. 102,- М., 1974;
Тихонов Е. Н. Установление по мар-кировочньїм обозначениям групповой
принадлежности стреляньїх гильз й ее
доказательствен-ноезначение-Зкспертная техника. Вьіп 42- М., 1973 й др,

184

Вирішення діагностичних завдань під час проведення судово-балістичних
експертиз – пов’язано з розпізнаванням властивостей досліджуваних
об’єктів.

Судово-балістичні експертизи цього виду призначаються у разі
необхідності встановлення технічного стану і функціонування вогнепальної
зброї або окремих її механізмів та набоїв до неї, їх вражаючих якостей
(дальності прицільної стрільби, пробивної і убивчої дії снарядів, та
дальності їх польоту); причини механізму руйнації, або їх пошкодження;
можливості пострілів зі зброї без натиску на спусковий гачок, причини
осічки під час пострілу та можливості пострілів із визначеної зброї
встановленими патронами. Крім того, діагностичною судово-балістичною
експертизою вирішуються й інші завдання, а саме:

– встановлення факту пострілів зі зброї після останньої чистки, їх
давності та виду снаряду, яким проводився постріл (кулею, шротом або їх
замінниками);

– встановлення факту рикошету снаряда до попадання його в потерпілого,
визначення послідовності пострілів та їх кількості за снарядами,
гільзами та вогнестрільними ушкодженнями.

При проведенні даної експертизи вирішують такі питання:

– чи придатна зброя, що надійшла на дослідження до пострілів?

– чи могла зброя вистрілити без натиску на спусковий гачок при
конкретних обставинах, що мали місце в момент події?

– чи проводились постріли зі зброї після її останньої чистки?

– як давно проводились постріли зі зброї, що надійшла на дослідження?

– яким снарядом проводились постріли зі зброї, що надійшла на
дослідження?

– чи придатна зброя до пострілів набоями, що надійшли на дослідження?

– чи придатні набої, що надійшли на дослідження для стрільби?

Під справністю вогнепальної зброї прийнято розуміти відповідність
технічних характеристик усіх деталей і механізмів конкретного екземпляра
зброї, його балістичних властивостей вимогам державних стандартів,
технічним умовам, що пред’являються до досліджуваного зразка зброї для
забезпечення його надійного функціонування в різних умовах експлуатації.
Поняття справності не поширюється на саморобну або перероблену
вогнепальну зброю, оскільки якоїсь офіційної документації на
виготовлення такої зброї немає. Слід зазначити, що при рішенні
діагностичних завдань нерідко виникає необхідність установлювати не
технічну справність зброї, а її функціонування, тобто чи можна провести
з неї систематичну стрільбу. Наприклад, відсутність на мисливській
рушниці антабки, або на пістолеті щічки рукоятки є несправностями,
оскільки технічні умови передбачають їхню наявність, однак ці
несправності не впливають на можливість проведення пострілу з такої
зброї.

Визначення технічного стану вогнепальної зброї, що е речовинним доказом
у справі, має самостійне значення в двох випадках:

– коли власник зброї притягується до кримінальної відповідальності за
незаконне носіння, збереження, виготовлення, збут вогнепальної зброї
(ст. 263 КК України або за недбале його збереження (ст. 264 КК
України));

185

– коли необхідно з’ясувати шляхом експертизи, чи можливий із вилученої
зброї постріл на місці здійснення злочину або події (нещасного випадку),
якщо достатніх доказів (наприклад, висновок ідентифікаційної
судово-балістичної експертизи або достовірних показань свідків про цей
факт) немає.

Дослідження технічного стану зброї істотне також для вирішення багатьох
судовр-балістичних питань (наприклад, про можливість придатності зброї
до пострілу) і при ідентифікації зброї за стріляними кулями та гільзами.

У випадках, коли дослідження технічного стану зброї має самостійне
значення, перед експертизою звичайно ставляться такі запитання:

– чи справна вогнепальна зброя та набої до неї?

– чи можливі зі зброї поодинокі постріли?

– чи можливе проведення зі зброї систематичної стрільби?

– чи має зброя несправності і наскільки легко їх можна усунути?

– яка причина осічок під час стрільби зброї та набоїв, вилучених на
місці події?

– на яку граничну дистанцію можливі постріли з даної зброї?

– чи можлива прицільна стрілянина з даної зброї на визначеній дистанції?

– чи можна смертельно вразити кулею людину зі зброї, що надійшла на
дослідження, на конкретній відстані стрільби?

Підхід до вирішення питань про технічну справність зброї в судовій
балістиці дещо інший, ніж у військовій техніці, оскільки зброя
розглядається як речовий доказ, як можливе знаряддя злочину.

Так, із погляду техніків по зброї, технічно несправною буде зброя зі
зношеним каналом ствола, що дає розсіювання куль більше, ніж установлено
технічними умовами для цієї зброї, зброя навіть із невеликими дефектами
прицільного пристосування або котра має вади приклада (ручки, приклада)
і т. д.

У судовій же балістиці основна увага приділяється дослідженню того, чи
виконує зброя своє призначення, тобто чи протікає стрільба безвідмовно і
чи безпечна зброя для стрільця.

На відміну від технічного огляду, що ставить ціплю визначення всіх
наявних дефектів зброї, на підставі чого вирішується питання про
списання або її ремонт, задачею судрво-балістичного дослідження
технічного стану зброї є з’ясування на підставі вивчення матеріальної
частини зброї і криміналістичного досвіду практичної можливості
використання її для вчинення злочину й умов, при котрих таке кримінальне
використання зброї можливе.

Основним змістом дослідницької частини експертного висновку є:

– докладний і точний опис усіх виявлених при дослідженні дефектів зброї,
що можуть створювати умови для пострілу без натиску на спусковий гачок;

– дефекти або «тонке» налагодження робочих граней шептала, бойового і
запобіжного зводів, поломка або ослаблення пружин, зазори між частинами
зброї і т. д.;

– виявлені дефекти варто сфотографувати і фотознімки з відповідними
оцінками прикласти до висновку;

– вказівки на відхилення в дії досліджуваної зброї (взаємодії його
деталей) від справного зразка такої зброї;

186

– результати всіх проведених вимірів (зусилля на спуск, виступ бойка з
патронного упора, пругкості пружин, розмірів зазорів між деталями зброї
і т. д.);

– описи (досить докладно) умов і результатів усіх експериментів;

– пояснення, чому виявлені при дослідженні обставини і умови сприяли
тому, що із даної зброї можливі постріли без натиску на спусковий гачок.

Стан робочих граней шептала, бойового і запобіжного зводів, спускової і
бойової пружин обов’язково описується, навіть якщо дефектів у них не
виявлено.

У висновку вказується: чи можливі зі зброї постріли без натиску на
спусковий гачок, які безпосередні причини можуть його викликати, за яких
технічних умов він може відбутися. Результати експертних досліджень
можуть бути систематизовані у вигляді такої таблиці.

Висновок Підстави висновків

Зброя справна1 Зброя не має дефектів у стволі, замикаючому,
стріляючому, спусковому механізмах, у механізмах подачі патронів і
вилучення стріляних гільз, у прицільних пристосуваннях і запобіжниках;
зброя діє надійно

Зброя має окремі несправності (зазначити які), але придатна для
систематичної стрілянини У зброї є дефекти в стволі, що стріляє,
спусковому механізмі, прицільних пристосуваннях, запобіжнику, наприклад
зношеність бойового зводу і «шептала», значне ослаблення пружин, що не
перешкоджають проведенню зі зброї багаторазових пострілів5

Зброя несправна, але з котрої можливі окремі постріли за певних умов
(зазначити яких) Дефекти важливих механізмів, деталей зброї істотні,
перешкоджають багаторазовій безвідмовній стрілянині, але окремий постріл
яким-небудь визначеним прийомом можливий (наприклад, одиночні постріли з
автоматичної зброї без магазина або з несправним магазином, постріл із
револьвера з несправним спусковим механізмом шляхом відтягування і
спуска курка дією руки)

Зброя справна, але в наданому вигляді за умов (зазначити яких) до
стрілянини непридатна Всі істотні деталі є, дефектів немає, але з
тимчасових, переборних причин (наприклад, багато мастил, що загустіло,
стріляна гільза, що застрягла в патроннику) постріл зробити не можна

Зброя несправна й у поданому виді непридатна для стрілянини, але може
бути легко приведена в стан, при якому постріли можливі Зброя не має
істотних деталей (наприклад, ударника, бойової пружини), що легко можуть
бути в нього вставлені; поверхня зброї покрита іржею, що можна вилучити
звичайною чисткою

Зброя несправна і непридатна для стрілянини Зброя не діє. Деталі її
(або основні із них) нерухомі, ствол, затвор, стріляючий механізм
відсутні. Ремонт зброї можливий в умовах збройової майстерні або
заводських

1 Справність зброї припускає як можливість окремого пострілу, так і
систематичної стрілянини

2 Наприклад, відомі випадки систематичної стрілянини із військових
гвинтівок і мисливських рушниць (Фролова) при розривах бойової пружини
із пістолета Парабелум (Р.08) без спускового гачка, натиском на спускову
тягу.

187

§ 9. Вирішення ситуаційних завдань у судово-балістичній експертизі

До ситуаційних судово-балістичних експертиз відносяться встановлення
дистанції, напрямку і місця проведення пострілу (місце розташування
стріляючого і самої зброї) за вогнестрільними пошкодженнями,
відкладеннями продуктів пострілу, розташуванню стріляних гільз, слідів
ніг і т. д.

Необхідно відзначити, що встановлення дистанції пострілу за слідами в
зоні вхідних вогнестрільних ушкоджень робиться в рамках
судово-балістичної експертизи тільки при дослідженні об’єктів неживої
природи (предметів обстановки в помешканні, двері і т. п.), у тому числі
одягу, якщо при цьому тілу потерпілого не були заподіяні ушкодження.

Якщо ж є пошкодження не тільки на одязі, але і на тілі потерпілого (що
залишився живим, або його трупі), найбільш ефективно оцінювати їх у
сукупності, тому питання про дистанцію пострілу вирішується в рамках
судово-медичної експертизи, проведеної співробітниками лабораторій
фізико-тех-нічних досліджень бюро судово-медичної експертизи обласного
(міського) або республіканського рівня.

Визначення взаємного розташування зброї і потерпілого в момент пострілу
і технічної можливості пострілу з визначеної зброї (у тому числі при
самогубстві) самим потерпілим, проводяться шляхом комплексної
медико-криміна-лістичної, тобто судово-медичної і судово-балістичної
експертиз.

З розв’язанням ситуаційних завдань у ході проведення судово-балістичних
експертиз вогнестрільних пошкоджень вирішуються такі питання:

-чи є пошкодження на перешкоді (на осколках скла, деревині, металі,
пластмасі) вогнестрільним?

-снарядом якого виду (кулею, шротом) утворене вогнестрільне пошкодження
на перешкоді?

– у якому напрямку зроблений постріл, що утворив пошкодження на
перешкоді?

– з якої відстані зроблений постріл у перешкоду?

– яким було взаємне положення зброї і потерпілого в момент нанесення
йому вогнестрільного поранення з утворенням пошкоджень на одязі?

– та інші.

Експертне дослідження вогнестрільних пошкоджень вимагає застосування
широкого кола природно-наукових методів (хімічних, фізичних), і тому
більшість таких експертиз доцільно проводити комплексно.

До проведення таких комплексних експертиз залучаються поряд з
експер-тами-криміналістами, що спеціалізуються в галузі судової
балістики, експер* ти-хіміки, фізики, а в необхідних випадках і судові
медики (частіше усього -співробітники фізико-технічних відділень бюро
судово-медичної експертизи).”

Необхідність проведення комплексних експертиз обумовлена тим, що у
вогнестрільних пошкодженнях відображаються властивості вогнепальної^
зброї і боєприпасів, що залежать від характеру ураженої перешкоди; длі|]

188

вивчення ознак пошкоджень використовуються комплекси природно-наукових
методів, і результати цих досліджень вимагають сукупної оцінки різними
фахівцями, а також оцінки особливостей ушкодження тіла людини. Основними
факторами вогнестрільних пошкоджень є дія снаряда вогнепальної зброї
(кулі або її частин, шроту, картечі), інших елементів заряду (пижів),
порохових газів. Особливості вогнестрільних пошкоджень значною мірою
залежать від відстані, із якої зроблений постріл. Характер
вогнестрільного пошкодження визначається на підставі конкретних ознак.

До основних ознак слідів вогнестрільних пошкоджень відносяться: -слщи
пошкодження (у глибині яких виявлена куля, шріт, картеч або осколки);

– наскрізні пошкодження перешкод значної товщини (наприклад, стін,
багатошарового одягу);

– сліди рикошету.

До допоміжних ознак слідів вогнестрільних пошкоджень відносяться:

– механічна дія порохових газів (що позначається на об’єкті пострілу
лише при дуже близьких відстанях, не далі 5-Ю см);

– температурна дія порохових газів;

– кіптява від пострілу1;

– частки порохових зерен;

– сліди рушничного мастила; iBie?i?3/4oAoDoFohoejoeP/R/^/?/PuRuAuaeueuiuiu@thBth@ B i

???

‚

„

(

®&

°&

‚’

¤’

)

UeB

THB

?Т??????

’L

THM

oeN

thN

†O

†U

–U

¤U

†L

’L

UeM

THM

oeN

ueN

thN

„O

†O

†S

„U

†U

”U

–U

¤U

®U

°U

¶U

ueU

thU

-V

¤V

¦V

“X

‚X

ueX

*¤U

°U

¶U

ueU

-V

¦V

“X

‚X

ueX

1/4\

Ae\

]

Ae]

Ae^

?Т??????

-?_

„a

”a

-e

aee

the

‚a

„a

’a

”a

oed

-e

“e

3/4e

aee

uee

the

Aej

„h

Oeh

†i

Aej

AEj

aej

oej

”l

a{B*CJ

^JaJ

“?

m m m m m m m m -m m "m $m &m *m .m 2m 6m 8m :m m

?Oo

’p

”p

–p

“u

”u

–u

thu

-w

Oew

Uew

THw

#ot

“u

–u

-w

Oew

THw

z‚

?„

¦‰

THw

{

x‚

z‚

?„

I„

a„

…

¤‰

¦‰

a‰

¦?

¤‘

‚’

?•

a–

°—

Ue?

¤™

?›

°›

aec

c‘

¤‘

?’

‚’

~•

?•

TH–

a–

®—

°—

Ue?

c™

¤™

$??

›

¦›

?›

®›

°›

¦?

aec

t¤

v¤

THY

\¦

^¦

,§

.§

~§

?§

c§

¤§

O§

o§

oe§

¦?

¬?

®?

1/4?

th?

2©

F©

😕

¦?

¬?

8aec

v¤

^¦

.§

?§

¤§

O§

oe§

¬?

¶?

?¶?

1/4?

?i?

?o?

ue?

th?

6©

?6©

8©

:©

@«

i«

?¬

1/4¬

E¬

I¬

i¬

”

R®

T®

V®

X®

Z®

\®

?®

¬®

®®

a®

’?

”?

AE?

“°

:°

ueA

D*A

¤A

aeA

“A

ueA

ueO

OeO

tTH

|TH

¦E

THE

OeE

ueI

ueO

OeO

rTH

tTH

zTH

|TH

-|TH

¤ss

¦ss

nae

pae

¶a

oee

Aee

”i

Oei

¬o

-oe

8oe

>oe

@oe

Noe

`oe

joe

xoe

5|TH

¦ss

pae

¶a

¬o

-oe

Doe

Hoe

?Hoe

Joe

Loe

Noe

doe

?doe

foe

hoe

joe

|oe

?|oe

~oe

coe

?oe

aoe

?xoe

~oe

coe

?oe

THoe

aoe

thoe

3/4/

THo

“u

1/4u

Aeu

1(/

?v/

“u

1/4u

?1/4u

Aeu

ueu

„u

$ue

jue

Aue

thue

†u

°u

AEu

ueu

‚u

„u

“ue

$ue

hue

jue

3/4ue

Aue

ueue

thue

3/4y

“th

$th

2th

4th

Pth

Rth

1/4th

3/4th

aeth

eth

????????????????????????????a

?Т????ae

yyyy ?

?Т??

?Љ??

?Т????J?J?J????

?Т??????

yyyy

a{B*CJ

^JaJ

Ff§

(

3/4

8ії. Крім того, взаємодія слідчого з оперативним працівником виникає у
разі необхідності перевірки через інші джерела правдивості отриманих
свідчень свідка, а також коли доцільно через ті самі джерела спонукати
свідка до давання правдивих свідчень.

Під час допиту обвинуваченого або підозрюваного слідчий з’ясовує
питання, що стосуються не тільки довершеного злочину, а й питання
розвідувального і контррозвідувального характеру. З’ясування таких
питань може проводитись у присутності оперативного працівника або на
прохання зацікавленого оперативного підрозділу самим слідчим. Це
прохання може бути оформлене у вигляді переліку питань. Отримані дані
можна використати при проведенні таких заходів, як оперативна гра зі
злочинною групою, впровадження своїх осіб у банду, розкладання даної
організації та ін.

У взаємодію після закінчення попереднього слідства входить: організація
і здійснення профілактичних заходів, що завершуються, допомога суду в
підготовці й проведенні судового процесу. Якщо карна справа була
припинена через недоцільність віддання обвинуваченого до суду (малої
суспільної небезпеки, віку, стану здоров’я і т. д.), то взаємодія тут
зводиться до проведення профілактичних заходів, застосування інших
заходів впливу. Коли карна справа направляється в суд, своє зусилля
слідчі й оперативні працівники зосереджують на наданні допомоги суду в
організації і проведенні судового процесу, в контролі за поведінкою
обвинуваченого, в отриманні даних про його позиції на суді, припинення
можливих злочинних виявів з боку спільників, родичів або друзів у ході
проведення судового процесу.

Взаємодія під час розслідування надзвичайних випадків

З метою забезпечення ефективності взаємодії слідчих і оперативних
підрозділів для розслідування надзвичайних подій створюються оперативно^
слідчі групи, до складу яких включаються найдосвідченіші слідчі й
оперативні працівники. Такі групи створюються при оперативних
управліннях централь-

280

ного апарату і обласних органах МВС і СБУ. Старшим оперативно-слідчої
групи призначається один з керівників оперативного підрозділу, який і
несе повну відповідальність за результати дій групи. Він також
зобов’язаний турбуватися про постійну готовність групи, про її
техніко-криміналістичну оснащеність, про забезпечення безпеки членів
групи під час виїзду на місце події, у процесі огляду місця події,
проведення інших слідчих дій і оперативно-розшу-кових заходів.

З надходженням повідомлення про надзвичайну подію керівник
оперативно-слідчої групи вживає заходів до отримання як можна більш
повної інформації про подію: що, де, коли сталося, які наслідки, чи є
потерпілі, чи надана їм медична допомога, чи організована охорона місця
події, чи є дані про злочинця, про очевидців та ін., після чого
організує виїзд групи. У разі необхідності встановлює контакт з
прокурором, територіальними органами МВС, СБУ, командуванням внутрішніх
військ для проведення можливих спільних заходів.

Слідчий, що входить до складу оперативно-слідчої групи, організаційно
підпорядковується керівнику групи. Однак, у ході проведення слідчих дій
він повністю зберігає свою процесуальну самостійність і діє відповідно
до вимоги процесуального закону. Керівник групи не має права давати
вказівки слідчому з процесуальних питань. За погодженням з керівником
групи слідчий може залучити до проведення невідкладних слідчих дій
оперативних працівників. Таке\залучення може бути в формі надання
допомоги слідчому або в формі самостійного проведення слідчих дій
оперативним працівником за дорученням слідчого. Без доручення слідчого
оперативні працівники не мають права проводити слідчі дії, крім
випадків, що не терплять зволікання, коли вони виступають у ролі органу
дізнання. Через керівника групи слідчий може доручати оперативним
працівникам проведення оперативно-розшукових заходів. Крім того,
слідчий, виходячи з характеру події, визначає, який фахівець потрібний
для участі в огляді місця події, кого можна запросити в якості понятих,
які техніко-криміналістичні засоби будуть потрібні.

Оперативні працівники, що входять до складу оперативно-слідчої групи,
при виїзді на місце надзвичайної події за вказівкою керівника групи
організують оперативну роботу. Використовуючи оперативні можливості,
вони вживають заходів до з’ясування обставин події, виявленню осіб,
причетних до злочину, до встановлення джерел доказів, до запобігання
можливих шкідливих наслідків і негативних явищ.

Таким чином, кожний з учасників оперативно-слідчої групи, виконуючи свої
функції, загалом створює умови для успішної її роботи. На місці
надзвичайної події вживаються заходи до надання допомоги потерпілим, до
запобігання можливих шкідливих наслідків, організації охорони місця
події, а також проводяться й інші невідкладні заходи, наприклад,
переслідування злочинця «по свіжих слідах» та ін.

Керівник групи організує також своєчасний обмін інформацією між слідчими
й оперативними працівниками, внаслідок чого дані, отримані у ході огляду
місця події, можуть вказати на новий напрям у діях оперативних пра-

281

цівників. І навпаки, відомості, отримані через оперативні джерела,
можуть сприяти більш цілеспрямованій роботі слідчого під час огляду.

Порушуючи карну справу слідчий спільно з керівником групи і оперативними
працівниками аналізує зібрані матеріали, висуває криміналістичні версії
і складає план по розслідуванню злочину.

Слід підкреслити, що взаємодія слідчих і оперативних підрозділів є
ефективним методом вирішення завдань, що стоять перед правоохоронними
органами під час розслідування злочинів. Комплексне використання
оперативних і процесуальних засобів для вирішення конкретних завдань
позитивно впливає на якість, оперативність і результати заходів, що
проводяться, сприяє більш об’єктивному і повному дослідженню обставин
злочинного вчинку.

Глава 19

ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ, ТАКТИЧНІ КОМБІНАЦІЇ, ТАКТИЧНІ ОПЕРАЦІЇ1

§ 1. Поняття і класифікація тактичних прийомів

Поняття тактичного прийому є одним із головних понять криміналістичної
тактики. Тактичний прийом — це найбільш раціональний, найбільш
ефективний засіб дії або найбільш раціональна лінія поведінки особи, яка
здійснює процесуальні дії.

У багатьох працях поняття тактичного прийому по суті ототожнюється з
методами практичної діяльності, напрацьованими у сфері криміналістичної
тактики. Так, у число тактичних прийомів включають висунення версій,
планування та інші методи організації розслідування, щоправда це не є
засобом дії і не є лінією поведінки слідчого.

Поява в криміналістиці взагалі та в криміналістичній тактиці зокрема
низки нових понять (організаційно-тактичні заходи, тактичні комбінації,
тактичне рішення тощо), дозволяє з урахуванням цього зробити уточнення
поняття тактичного прийому.

Як метод діяльності висунення версій значною мірою пов’язано з
розробленням та прийняттям тактичних рішень. Методи планування,
взаємодії слідчих з органами дізнання та громадськістю, які належать до
таких прийомів, за своєю суттю є методами проведення
організаційно-тактичних заходів.

Таким чином, з урахуванням конкретизуючих обставин, поняття тактичного
прийому слід визначити як найбільш ефективний засіб дії особи, що
здійснює виконання слідчої дії.

Ефективність тактичного прийому визначається не тільки за ступенем

‘ Главу написано спільно з В І Першим ІС. І Цветковим.

282

досягнення мети, поставленої перед слідчим, виконуючим дану слідчу дію,
але й додержанням вимог кримінально-процесуальних норм, норм етичних,
збереження здоров’я громадян, які беруть участь у виконанні слідчих дій,
не-розголошення таємниці слідства та джерел оперативно-розшукової
інформації. У зв’язку з цим у криміналістиці широко вивчались питання
допустимості тактичних прийомів. Серед критеріїв допустимості тактичних
прийомів виділяються:

а) законність;

б) вибірковість впливу (тактичний прийом повинен давати позитивний ефект
тільки у відношенні до особи, яка приховує правду, і бути нейтральним у
відношенні до незацікавлених осіб);

в) етичність (не повинен: принижувати честь та гідність учасників
розслідування; впливати на позицію невинного, сприяти визнанню ним
неіснуючої вини; виправдовувати саме вчинення злочину і занижувати його
громадську безпеку; сприяти обмові невинних або звинуваченню винних у
більшій мірі, ніж це відповідає дійсності та їх вині; обґрунтовуватись
на необізнаності обвинуваченого або інших осіб у питаннях кримінального
права та процесу; сприяти розвитку в обвинуваченого або інших осіб
низьких спонукань та почуттів, давання ними неправдивих свідчень,
здійснення інших аморальних вчинків; не повинен принижувати авторитет
правоохоронних органів).

Крім того, відносно критеріїв допустимості тактичних прийомів слід
виділити:

г) доцільність застосування їх відповідно до характеру слідчої ситуації
(тактичні прийоми, застосування яких без урахування конкретної слідчої
ситуації можуть викликати пошкодження доказів, розголошення таємниці
слідства тощо);

д) науковість (відповідно до криміналістичних рекомендацій), самостійне
«конструювання» слідчим тактичних прийомів може призвести при їх
застосуванні до непередбачених наслідків і в кінцевому результаті
спричинити історичну шкоду;

е) погодженість застосування тактичних прийомів (відсутність її при
спільній роботі в кримінальній справі кількох слідчих може спричинити
шкоду як процесу збирання та використання доказів, так і
оперативно-розшуковій діяльності).

У криміналістиці подаються різні класифікації тактичних прийомів. Вони
ґрунтуються на ступені складності тактичних прийомів та положеннях,
привнесених із різних галузей знань (логіки, психологи, наукової
організації праці). З погляду криміналістичних наукових досліджень ці
класифікації безперечно корисні. Але для формування практичних
рекомендацій криміналістичної тактики вагоміше значення має класифікація
тактичних прийомів за видами слідчих дій. Навіть подібні тактичні
прийоми у ході проведення різних видів слідчих дій набувають помітної
специфіки.

У криміналістичній практиці залишається не вивченим у належній мірі
питання про значення начальників слідчих підрозділів і керівників
органів внут-

283

рішніх справ у виконанні слідчих дій, хоча в багатьох випадках їхня
участь має відчутний вплив на характер проведення слідчих дій і на
застосування при цьому тактичних прийомів. У багатьох випадках участь
названих керівників у виконанні слідчих дій, особливо під час огляду
місця пригоди, приписують нормативні акти МВС України.

Відповідно до ст. 1141 КПК України начальник слідчого відділення
(відділу, управління, їхні заступники) має право брати участь у
виконанні попереднього розслідування. Це визначає можливість їхньої
участі й у слідчих діях, виконуваних слідчими. При цьому вони можуть
суттєво впливати на характер застосування слідчим тактичних прийомів:

– давати вказівки про застосування тих чи інших тактичних прийомів
(здебільшого вони набувають характер рекомендацій методичного
характеру);

– особисто застосовувати тактичні прийоми, наприклад, прийоми
встановлення психологічного контакту із обвинуваченим, підозрюваним,
свідком, потерпілим. Це особливо необхідно при загостреній конфліктній
ситуації (застосування тактичного прийому психологічного впливу
безпосередньо керівником слідчого підрозділу в більшості випадків сприяє
його положенню «рефері») в конфліктах слідчого з іншими учасниками
процесу, тим більше, що він має право розглядати скарги, які надходять
на дії слідчих. Начальник органу внутрішніх справ є, у відповідності до
закону і нормативних актів МВС України, начальником органу дізнання,
тому має право (а в деяких випадках і зобо-в’язаний) брати участь у
виконанні слідчих дій працівниками органів дізнання або особисто
виконувати слідчі дії. У таких випадках на ньому лежить вся повнота
відповідальності за характер застосування тактичних прийомів, їх
відповідність критеріям допустимості.

Присутність начальника органу внутрішніх справ під час виконання слідчим
деяких слідчих дій пов’язана з наданням йому допомоги по застосуванню
тих чи інших тактичних заходів (виділення для цього сил співробітників і
техні-ко-криміналістичних засобів, організації охорони місця проведення
слідчої дії- огляду, відтворення обстановки і обставин події, обшуку
тощо). Начальник органу внутрішніх справ не має права давати слідчому
обов’язкових вказівок про застосування тих чи інших тактичних заходів
(наприклад, під час огляду місця події), але він може рекомендувати ті
чи інші з них із урахуванням особистого досвіду, знання оперативної
обстановки. У деяких випадках втручання начальника в застосування
слідчим тактичних заходів є не тільки можливим, але й необхідним:

– при застосуванні слідчим тактичних заходів в умовах, коли вони можуть
створити небезпеку для життя та здоров’я громадян, а також небезпеку
пошкодження або знищення державного, спільного, особистого майна
(наприклад, експеримент, пов’язаний з відтворенням обставин суспільне
небезпечної події, що завдала такої шкоди);

– при застосуванні слідчим заходів, пов’язаних з небезпекою розголошення
джерел оперативно-розшукової інформації.

Знання начальником органу внутрішніх справ оперативної обстановки,
контингенту осіб, здатних вчинити злочин, стосунків і зв’язків між ними,
при-

284

сутність своєрідного «авторитета» серед осіб, які ведуть антисуспільний
спосіб життя, робить у деяких випадках доцільним його участь у допиті
підозрюваних, який виконує слідчий. Навіть сама його участь у допиті в
цих умовах може дати позитивний вплив на результативність застосування
тактичних прийомів.

§ 2. Поняття і види тактичних комбінацій

Вимоги до дотримання критеріїв допустимості тактичних заходів відчутно
зростають у тих випадках, коли виникає необхідність комплексного
використання їх у ході виконання слідчої дії. Комплекс тактичних
прийомів набув у криміналістиці назву «тактичної комбінації».

«Тактична комбінація – це певне сполучення тактичних прийомів…, які
переслідують мету вирішення конкретного завдання розслідування та
обумовлене цією метою і слідчою ситуацією». Р. С. Бєлкін у це визначення
включив також і сполучення слідчих дій. Однак, як це буде детально
розглянуто далі, таке сполучення слід розглядати в рамках абсолютно
іншого поняття тактичних операцій. Сполучення тактичних прийомів –
тактична комбінація – можливе тільки в рамках однієї слідчої дії.

Інше поняття тактичної комбінації неминуче приводить до висновку про
наявність’ комбінованих слідчих дій. Сполучення тактичних прийомів та
інших елементів різних слідчих дій в одному не тільки суперечило б
рекомендаціям криміналістичної тактики, але й прямо порушувало б норми
кримінального процесуального закону. У зв’язку з тим, що тактичні
комбінації проводяться з метою рішення конкретного тактичного завдання,
вони повинні охоплюватись одним тактичним рішенням. В основу
класифікації тактичних комбінацій може бути покладено класифікацію за:

– видами слідчих дій, у рамках яких проводяться тактичні комбінації;

– тактичними завданнями, які вирішуються під час їх проведення (систему
тактичних завдань надано в попередній главі);

– змістом тактичної комбінації.

Остання підстава класифікації тактичної комбінації потребує більш
детального розгляду. Тут необхідно виділити такі головні типи тактичних
комбінацій:

1. Тактичні комбінації, направлені на забезпечення повноти виявлення та
закріплення слідів. Безперечна послідовність дій слідчого на місці
пригоди спрямована на те, щоб, по-перше, забезпечити повноту вивчення
обставин, виявлення та закріплення слідів, предметів, а, по-друге,
попередити ненавмисне їх пошкодження під час проведення слідчих дій, дає
можливість стверджувати, що в цьому випадку має місце не просто набір
рекомендованих криміналістичною тактикою прийомів огляду місця події, а
їх комплекс, тобто – тактична комбінація. Такого роду тактичні
комбінації можуть також мати місце під час проведення обшуку,
відтворення обстановки і обставин події.

285

Головним змістом тактичної комбінації при виконанні цих слідчих дій є
комплекс тактичних прийомів огляду, описування, вимірювання, закріплення
слідів і предметів, виявлених під час їх проведення. Тактичні прийоми в
рамках таких комбінацій сполучаються з техніко-криміналістичними
прийомами використання техніко-криміналістичних засобів. У рамках таких
комбінацій можуть застосовуватись і прийоми, які неможливо в повній мірі
віднести до прийомів криміналістичної тактики, наприклад, використання
службово-розшу-кового собаки. Порушення послідовності застосування
різних елементів тактичної комбінації виключає можливість використання
деяких із них. Наприклад, запропонування обвинуваченому показати спосіб
подолання перешкоди на шляху до місця вчинення злочину під час
проведення відповідної слідчої дії надає можливість подальшого пошуку
тут мікрооб’єктів, які могли бути залишені злочинцем під час вчинення
злочину.

2. Тактичні^ комбінації, пов’язані з забезпеченням необхідних для
проведення слідчої дії обставин. Тут необхідно виділити:

– тактичні комбінації, націлені на відтворення такої обстановки, коли
потерпілий чи свідок може пригадати окремі обставини, час, місце,
зовнішність злочинця; нехтування таким аспектом проведення слідчих дій
може знизити повноту свідчень; проведення впізнання без застосування
комплексу тактичних прийомів, які дозволяють пізнаючому краще сприйняти
обставину проведення слідчої дії, зовнішність, обличчя пред’явленого для
впізнання, може взагалі призвести до негативного наслідку, який
ускладнюється тим, що проведення такої слідчої дії вдруге взагалі
неможливе;

– тактичні комбінації, покликані усувати або нейтралізувати негативні
наслідки суперечливої ситуації, яка може виявити небажання свідка чи
потерпілого давати правдиві свідчення або спробу обвинуваченого
(підозрюваного) чинити на цих осіб психологічний тиск (шантажування,
залякування тощо) під час упізнання чи очної ставки;

– тактичні комбінації, направлені на попередження можливих спроб
обвинуваченого (підозрюваного) здійснити втечу під час проведення
окремої слідчої дії, вчинити суїцидальну спробу, а також спробу вчинення
нападу на слідчого або інших осіб, які беруть участь у виконанні слідчої
дії.

3. Тактичні комбінації як засіб психологічного впливу слідчого на
обвинуваченого (підозрюваного), протидіючого встановленню істини в
справі. У цьому типі тактичних комбінацій можливо виділити комбінації,
пов’язані з «відкритим» психологічним впливом слідчого на обвинуваченого
в рамках, установлених кримінально-процесуальним законом, етичними
нормами, та тактичні комбінації, спрямовані на формування в
обвинуваченого неправильного уявлення про інформацію, яку має слідчий,
про зібрані в справі докази, але без застосування при цьому обману
(«слідчих хитрощів»).

До цього типу тактичних комбінацій можливо віднести ті самі вимоги
допустимості, які ссрормульрвані щодо окремих тактичних прийомів.

При такому впливі слідчого на обвинуваченого (підозрюваного) в комплексі
можуть застосовуватися прийоми, пов’язані з роз’ясненням йому значення
сприяння слідству та встановленню істини, «допущення легенди», несподі-

286

ваність, раптовість та інші прийоми, використані в конфліктних ситуаціях
з гострим суперництвом. У деяких випадках застосування тактичних
прийомів сприяє використанню технічних засобів (відтворення відеозапису,
кінофото-зйомки, магнітного запису).

За підозрою у вчиненні убивства гр-на К. Іванова з метою заволодіння
його мисливською рушницею, яка дорого коштує, був затриманий
неповнолітній С. Бондарчук. Оперативними працівниками були отримані
відомості про те, що останній не має наміру давати правдивих свідчень
про вчинене ним убивство. Слідчим було проведено відтворення обстановки
і обставин події, балістичну експертизу, за допомогою якої було
встановлено, що постріл був виконаний впритул і можливість випадкового
пострілу, на чому наполягав С. Бондарчук, виключена. Усі слідчі дії та
весь хід проведення експертизи були записані на відеомагнітофон. Під час
повторного допиту був використаний комплекс тактичних прийомів,
спрямованих на зміну позиції С. Бондарчука. Наочність процесу, вивчення
доказів його вини, відображена у відеозапису, вплинула на останнього і
він дав правдиві свідчення, показав місце схову рушниці, викраденої в
убитого, де її і було знайдено.

Деякі, виділені в криміналістичній тактиці тактичні прийоми, у зв’язку з
їхнім складним комплексним характером, правильніше було б віднести до
тактичних комбінацій. Так, прийом «допущення легенди» обумовлює, що
слідчий, зафіксувавши завідомо неправдиві свідчення обвинуваченого,
тільки потім пред’являє йому свої переконливі докази, які і примушують
обвинуваченого говорити правду.

Зафіксувавши нові свідчення, слідчий пред’являє нові додаткові докази,
руйнуючи тим самим неправду обвинуваченого, підводячи його до давання
зрештою правдивих свідчень. Цей процес пов’язаний з використанням інших
тактичних прийомів, у зв’язку з чим повинен бути віднесений до категорії
тактичних комбінацій.

У криміналістиці широко дискутується питання про допустимість
застосування тактичних прийомів з метою формування умов для створення в
обвинуваченого помилкових уявлень про ті чи інші обставини справи, мету
слідчого та його дії у процесі розслідування. Формування таких уявлень
сприяє або даванню правдивих свідчень, або спонукає до виконання
яких-небудь дій, що сприяють збиранню доказів, виявленню слідів,
предметів, цінностей.

М. Ткжавін був притягнутий як обвинувачений за крадіжку носильних речей
робітників проектної організації у м. Вінниці. Слідчому було відомо, що
протягом двох років у місті в різних організаціях було вчинено ще 36
подібних крадіжок, які залишилися не розкритими. М. Тюкавін категорично
заперечував свою причетність до них, розуміючи, що слідчий не має
достатніх доказів його вини. Перед наступним допитом М. Ткжавіна в
кабінеті слідчого було зібрано купу речей, накритих рядниною, з-під якої
було видно деякі речі верхнього одягу, подібні тим, що були вкрадені.
З’явившись на допит, М. Тюкавін відразу звернув увагу на це,
збентежився, розхвилювався. Слідчий, не звертаючи

287

уваги на речі, став задавати запитання М. Тюкавіну відносно того, чим
він займався протягом останніх двох років, де працював, на які кошти
жив, ніде не працюючи. Застосував й інші прийоми, спрямовані на
встановлення психологічного контакту. Зрештою, застосування комплексу
тактичних прийомів сприяло тому, що М. Тюкавін дав свідчення про
вчинення ним більш ніж 50 крадіжок і вказав, де він збував крадені речі.

У структурі тактичних комбінацій необхідно розглядати не тільки тактичні
прийоми, їх відповідні сполучення та послідовність. Для рішення
тактичного завдання інколи особливе значення має також вибір часу
проведення слідчої дії, пов’язування її з деякими
організаційно-тактичними заходами (імітація обставин, викриття перешкод,
забезпечення зберігання речових доказів). У структурі тактичної
комбінації має значення також спостереження за відео-моторними реакціями
тих чи інших осіб (під час обшуку, допиту, впізнання, очної ставки), які
можуть бути наслідком застосування тих чи інших тактичних прийомів,
проявлення ознак хвилювання при наближенні до місця схову під час
обшуку, при пред’явленні доказів під час допиту тощо.

У процесі проведення тактичної комбінації в рамках окремих слідчих дій
може бути використана інформація, яка одержана внаслідок
оперативно-розшукрвих заходів. Але форми використання такої інформації
обов’язково повинні бути узгоджені з оперативним працівником. У таких
випадках бажана його участь у виконанні слідчої дії.

Можливість та необхідність залучення працівників дізнання до проведення
тактичних комбінацій за участю слідчого визначаються ч. З ст. 4 КПК
України, у відповідності до якої органи дізнання зобов’язані інформувати
слідчого про результати оперативно-розшукових заходів, і ч. З ст. 104
КПК України, яка вимагає від органів дізнання надавати допомогу слідчому
при виконанні окремих слідчих дій. Це дозволяє виділити сумісну участь
слідчого та працівника дізнання в проведенні тактичних комбінацій як
особливу форму їх взаємовідносин в процесі розслідування.

В органах внутрішніх справ є значний досвід успішного проведення
тактичних комбінацій під час виконання окремих слідчих дій. Однак не
завжди він у достатній мірі вивчається, узагальнюється та
використовується для підвищення кваліфікації слідчих і працівників
дізнання.

Знання основних типів тактичних комбінацій, уміння їх проводити є
необхідною частиною підвищення загальної квалісрікації працівників,
необхідною умовою їхньої роботи по розкриттю злочинів. Цим обумовлена
необхідність передбачити для занять у системі професійної підготовки
слідчих не тільки вивчення загальних рекомендацій щодо проведення
окремих слідчих дій, але й відпрацювання практичних навиків організації
та проведення тактичних комбінацій.

Тактичне рішення на проведення тактичних комбінацій може прийматись як
за участю прокурора, керівника слідчого підрозділу, так і за участю
оперативних працівників і керівників органів внутрішніх справ.

288

§ 3. Поняття, елементи і основні засади проведення тактичних операцій

Починаючи з кінця 70-х років у криміналістиці велика увага приділяється
вивченню проблеми тактичних операцій. І хоча цей термін набув найбільш
широкого розповсюдження, сьогодні для визначення цього поняття
використовують поняття «складна тактична комбінація» та «тактичний
комплекс». Аналіз існуючих визначень тактичних операцій дозволяє
ссрормулювати таке узагальнене поняття цієї криміналістичної категорії.

Тактична операція – це комплекс слідчих дій, оперативно-розшукових,
організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на досягнення
конкретної мети під час розслідування злочинів.

На відміну від тактичної комбінації як комплексу тактичних прийомів у
рамках однієї слідчої дії, тактична операція може осягнути кілька
взаємопов’язаних слідчих дій та інших заходів.

Тактична операція складається виключно зі слідчих дій і повинна включати
в себе такі елементи:

– слідчі дії;

– оперативно-розшукові заходи;

– перевіряючі дігу відповідності до ст. 97 КПК України;

– організаційно-технічні засоби;

– документальна ревізія;

– заходи щодо використання засобів масової інформації та допомоги
громадськості;

– заходи виховного впливу слідчого на осіб, залучених у коло
кримінального судочинства, передбачені нормативними актами МВС України;

– заходи в рамках охорони громадського порядку, проведені у зв’язку з
іншими заходами тактичної операції.

Безумовно, до всіх елементів тактичної операції пред’являються ті ж
критерії допустимості, що і до кожного з них окремо. Головним при цьому
є критерій дотримання законності, науковості, економічності тощо.

Необхідною умовою розгляду тактичної операції як єдиного цілого, як
комплексу є виявлення внутрішньосистемних зв’язків даного утворення.
Системний аналіз тактичної операції дозволяє виявити в ній такі види
зв’язків за:

– метою тактичної операції (всі заходи в кінцевому результаті повинні
бути направлені на її досягнення);

– змістом особистої методики доказування.

Зрештою будь-яка тактична операція спрямована на збудування певної
системи доказування за:

– послідовністю проведення тих чи інших заходів;

– часом та місцем її проведення;

– єдиним змістом тактичної операції, якщо навіть окремі елементи її
виконуються різними посадовими особами, що узгодили головні параметри
спільної діяльності;

– відображенням змісту окремих дій в єдиному погодженому плані;

289

– організацією роботи співробітників, залучених до проведення тактичної
операції: забезпечення всіх різноманітних видів зв’язків всередині
тактичної операції за умови необхідної організації взаємодій слідчого з
працівниками інших служб органів внутрішніх справ.

Комплекс тактичних операцій відтворюється на базі єдності всіх
зазначених зв’язків, а не лише на основі тільки одного з них. Але
визначальним для даного поняття є зв’язок з метою проведення тактичної
операції. Не випадково в більшості праць з даної проблеми поняття мети
включено до визначення тактичної операції.

Метою тактичної операції є рішення окремого тактичного завдання (перелік
тактичних завдань, які найчастіше зустрічаються в практиці
розслідування, подано в попередній главі). Разом з тим, порівнювати
поняття мети тактичної операції та тактичного завдання, на вирішення
якого спрямоване її проведення, не можна, оскільки тактичне завдання
може бути вирішене шляхом проведення кількох тактичних операцій та
комбінацій.

Встановлення і аналіз проведення тактичних операцій, по-перше, є
головним для визначення їх з усієї маси різнопланових заходів, які
виконуються в межах розслідування кримінальної справи, а, по-друге,
дозволяють розробити тактичні операції, визначивши спочатку тактичне
завдання, яке належить вирішити, потім конкретну мету, що повинна бути
досягнута під час вирішення тактичного завдання, після чого намітити
комплекс заходів для досягнення кожної з них окремо.

Конкретна мета тактичних операцій на кожному етапі розслідування
визначається необхідністю слідчої ситуації. Зміна останньої змінює й
актуальну для даного часу мету розслідування, а разом з нею і характер
здійснених тактичних операцій.

У м. Львові в кінці дня з приміщення дитячого садка була вчинена
крадіжка сумки виховательки Н. Курило. Коли вона прийшла в міліцію з
заявою, у коридорі зустріла чоловіка, якого напередодні вчинення
крадіжки бачила на території дитячого садка. При затриманні він назвав
своє прізвище – О. Олійник та пояснив, що в органи внутрішніх справ
прийшов відмітитися у зв’язку з тим, що після відбуття покарання
перебуває під адміністративним наглядом. Під час допиту О. Олійник
категорично заперечував не тільки факт вчинення ним крадіжки речей Н.
Курило, але й сам факт знаходження його в той день на території дитячого
садка. Обшук на його квартирі нічого не дав.

На допиті мати затриманого заявила, що її син дійсно в той день прийшов
додому ввечері і приніс з собою кілька пляшок вина, але ніяких речей у
нього не було. Слідча ситуація на цьому етапі розслідування була вкрай
складною: ніяких доказів вини О. Олійника в результаті першочергових
слідчих дій не було одержано; сам О. Олійник, який був тричі засуджений
за крадіжки, категорично заперечував свою вину. Оскільки пошук інших
доказів і встановлення місця знаходження крадених речей забрали б багато
часу, а на цьому етапі вже було необхідно вирішувати питання про
можливість тримання О. Олійника в ізоляторі тимчасового затримання
(ІТТ), виникла необхідність у проведенні тактичної операції, спрямованої
на зміну позиції, яку зайняв підозрюва-

290

ний. При опитуванні Н. Курило було з’ясовано, що крім неї на території
дитячого садка О. Олійника бачили й інші робітники, батьки дітей, а
також чоловік потерпілої. Останній навіть стверджував, що в руках О.
Олійника була сумка, схожа на сумку його дружини. Очевидці ретельно
описали зовнішність чоловіка, якого вони бачили, і запевнили, що можуть
його впізнати. Після цього їм послідовно був пред’явлений для впізнання
О. Олійник. Після кожного впізнання з ним проводилася очна ставка.
Незважаючи на те, що у свідченнях очевидців підтверджувався тільки факт
знаходження О. Олійника на території дитячого садка, а не факт вчинення
крадіжки, після другого впізнання та очної ставки О. Олійник заявив, що
він визнає свою вину у вчиненні злочину.

З цього моменту слідча ситуація змінилася на кращу для слідчого, що
потребувало термінового проведення нової тактичної операції, спрямованої
на встановлення^ракгу^вчинення О. Олійником крадіжки речей Н. Курило.
Після визнання факту вчинення крадіжки О. Олійник був ретельно допитаний
про всі обставини злочину. Він вказав місце схову крадених речей і
сумки, які були вилучені і впізнані потерпілою.

Отже, факт вчинення О. Олійником крадіжки речей знайшов своє об’єктивне
підтвердження. Одночасно з головним тактичним завданням – встановленням
вини О. Олійника у вчиненні злочину – було частково вирішено і додаткове
– відшкодування збитків, заподіяних злочином.

У наведеному прикладі можна прослідити наявність переважно всіх указаних
вище зв’язків між окремими елементами тактичних операцій; за метою, за
змістом методики доказування отримані факти становили єдину мету
доказів; за часом проведення заходів (упізнання необхідно було проводити
одне за одним за короткий проміжок часу: це забезпечило ефективність
тактичного впливу). Допит підозрюваного і проведення інших невідкладних
слідчих дій необхідно було зробити відразу, поки підозрюваний не оцінив
доказового значення проведених упізнань і не вибрав нових засобів
протидії встановлення істини в справі; за послідовністю проведених
заходів (тут застосовувалася жорстка, виходячи із вимог закону,
послідовність слідчих дій: допит – упізнання – очна ставка); тактичним
рішенням визначалася послідовність проведення спочатку повторного
допиту, а потім відтворення обстановки і обставин події.

У ході розслідування кримінальної справи по факту загибелі мотоцикліста
внаслідок наїзду вантажного автомобіля його водій і двоє очевидців
показали, що о 1 годині ЗО хвилин ночі мотоцикліст раптово повернув,
внаслідок чого і сталося зіткнення. Зі слів очевидців, вони бачили
зіткнення тоді, коли поверталися з занять в автошколі. На обличчі одного
з них були свіжі подряпини. Під час допиту всіх очевидців у ‘їхніх
свідченнях були виявлені незначні протиріччя. Однак цього було достатньо
для обвинувачення вказаних осіб у неправдивих свідченнях. У результаті
запиту до автошколи слідчий одержав дані про те, що заняття там
закінчуються набагато раніше того часу, коли було вчинено
дорожньо-транспортну пригоду. За місцем проживання свідків були
встановлені та допитані особи, які бачили «свідків», коли ті їхали разом
із потерпілим у напрямку місця пригоди. Все це було використано на
наступних допитах усіх вказаних осіб, при цьому вони були ізольовані
один від одно-

ю*
291

го і не мали можливості спілкуватися між собою. Зрештою всі троє дали
правдиві свідчення про те, що зіткнення сталося через те, що мотоцикл і
вантажний автомобіль вночі рухалися без габаритних вогнів, внаслідок
чого з вини водія автомобіля і сталося зіткнення.

У побудові цієї тактичної операції; спрямованої на отримання від ряду
осіб, у тому числі підозрюваного, правдивих свідчень; особливе значення
мають організаційно-технічні заходи:

– запит до автошколи про час закінчення занять;

– відокремлення підозрюваного і свідків під час допитів та після їх
закінчення.

У ході розслідування крадіжки з квартири; вчиненої вдень, було
встановлено, що замок сторонніми предметами не відчинявся; сліди злому
відсутні. Було висунуто версію, що при вчиненні злочину використано
ключ, який викрадено з кишені пальта сина потерпілих, у шкільному
гардеробі. Головним у проведенні тактичної операції щодо встановлення
осіб, причетних до вчинення крадіжки, був оперативно-тактичний захід –
вивчення класних журналів з метою виявлення учнів школи, відсутніх на
уроках під час вчинення злочину.

Особливого значення організаційно-технічні заходи набувають при
проведенні тактичних операцій, спрямованих на встановлення доповнюючих
епізодів злочинної діяльності обвинуваченого та співучасників у вчиненні
злочинів.

Вчинення злочину здебільшого є лише одним із проявів діяльності стійкої
злочинної групи. Кримінальні справи з різних епізодів злочинної
діяльності можуть знаходитися у різних слідчих органів внутрішніх справ
або слідчих різних органів. У цій ситуації ключового значення набувають
такі організаційно-технічні заходи слідчого, як вивчення та аналіз
матеріалів і кримінальних справ, що відносяться до припинених і таких,
що знаходяться в архівах народних судів. Дія, яка може проводитись щодо
припинених кримінальних справ, є одним із головних напрямків діяльності
слідчого щодо розкриття злочинів минулих років, що сприяє отриманню
більш повних відомостей про осіб злочинців. Під час роботи слідчого над
розслідуванням злочинів ці заходи є основною частиною його діяльності за
схемою «від особи – до злочину та вчиненого».

Іншим важливим організаційно-технічним заходом по встановленню
додаткових епізодів злочинних дій обвинувачених у межах проведення
тактичних операцій є використання криміналістичних обліків, особливо за
способом вчинення злочину, які дозволяють у багатьох випадках відразу
визначити коло злочинної діяльності обвинувачених. Безумовно, що
використання результатів перевірки по криміналістичних обліках пов’язане
з проведенням комплексу слідчих дій та оперативно-розшукових заходів у
межах тактичної операції.

Використання обліків за способом вчинення злочину та вивчення матеріалів
кримінальних справ дозволяють одержати додаткову інформацію в умовах,
коли не встановлена особа злочинця, який вчинив новий злочин.

Так, за фактами вчинення крадіжок з ощадних кас на території
Кіровоградської області були порушені кримінальні справи. Розслідування,
яке тривало кілька місяців, не дало ніяких результатів. Пошук за
способом вчинення

292

злочину (розпил металевого ящика алмазним диском) дав змогу визначити
коло «слідової картини» злочинної діяльності та певну професійну
підготовку злочинця. Під час проведення оперативно-розшукових заходів
був установлений слюсар К. Хорлов. У подальшому за допомогою комплексу
слідчих дій та оперативних заходів вдалося зібрати всі докази і довести
факт вчинення К. Хорловим указаних злочинів.

Не менше значення в побудові тактичних операцій мають
оперативно-розшукові заходи. Розроблення слідчим тактичного рішення, яке
передбачає проведення комплексу слідчих дій та оперативно-розшукових
заходів зовсім не означає, що слідчий повинен встановлювати їх зміст,
тим більше безпосередньо брати участь в їхньому проведенні. У тактичному
рішенні слідчого оперативно-розшукоаізаходи фігурують у формі доручення
органам дізнання, наданого на підставі ст. 114 КПК України. Коло таких
доручень достатньо визначене:

– перевірка причетності до вчинення злочину конкретної особи;

– встановлення потерпілих або очевидців вчинення злочину;

– встановлення знайомих (рідних) конкретної особи;

– встановлення місця перебування предметів або можливого місця продажу
краденого;

– встановлення конкретної особи за неповними даними;

– розшук та затримання обвинуваченого.

Разом з тим слідчі повинні знати правові основи оперативно-розшукової
роботи, оскільки згідно з законом і нормативними актами МВС України вони
можуть бути ознайомлені з деякими свідченнями, одержаними
оперативно-розшуковим шляхом.

Окрім цього, у деяких випадках слідчий при допиті обвинуваченого,
підозрюваного, а інколи і свідків може виявити дані, які можуть
зацікавити з погляду оперативно-розшукової діяльності, та внести
доповнення до тих чи інших заходів. Це особливо важливо в межах
здійснення тактичної операції. У деяких типових слідчих ситуаціях тільки
сполучення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів може дати
необхідний позитивний наслідок. Наведемо кілька прикладів такого
сполучення.

Слідча ситуація: крадені предмети заховані злочинцями у знайомих або
родичів. Достатніх підстав для проведення обшуку немає.

Тактична операція (варіант 1).

1. Виклик на допит зацікавлених осіб.

2. Проведення організаційно-технічних заходів, спрямованих на
дезінформацію злочинців (запис у настільному календарі в слідчого: обшук
у таких-то, тоді-то; слідчий сприяє тому, щоб допитуваний мав можливість
прочитати цей запис; друга ситуація – «випадкова» розмова з одним із
співробітників та ін.).

3. Проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на
встановлення моменту, коли речі або предмети будуть переноситись в інше
місце.

4. Затримання осіб підчас переховування речей.

5. Вилучення речей та їх огляд.

6. Негайний допит затриманих.

293

Тактична операція (варіант 2).

1. Обшук на квартирі обвинуваченого (підозрюваного) – явно
безрезультатний.

2. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення часу, коли речі будуть
повернуті у квартиру обвинуваченого, який заспокоєний фактом проведення
безрезультатного обшуку.

3. Повторний обшук.

4. Негайний допит осіб, в яких були виявлені речі чи інші предмети.

Безумовно, в указаній слідчій ситуації можливе проведення й інших
тактичних операцій. Особливо ретельному відпрацюванню повинні
піддаватись тактичні операції на початковому етапі розслідування
кримінальної справи, порушеної на підставі матеріалів
оперативно-розшукової діяльності. Основний їхній зміст повинен
визначатися спільно слідчим та оперативним працівником ще до порушення
кримінальної справи. Тут особливого значення набувають такі чинники, як
час, послідовність проведення заходів, їх одночасність та раптовість,
якщо це необхідно. Найчастіше така слідча ситуація виникає в справах про
злочини, які зареєстровані по лінії ДСБЕЗ.

Плануючи тактичні операції за матеріалами оперативно-розшукової
діяльності слідчий безумовно повинен ураховувати рекомендації
оперативних працівників, спрямовані на недопущення розголошення джерела
оперативно-розшукової інсрормації та забезпечення таємниці слідства. У
деяких випадках можуть розроблятися спеціальні тактичні операції, які
дезорієнтують злочинців. Ще в період підготовки тактичної операції
необхідно виділити першочергові заходи, проведення яких неможливо
відкладати на подальший період розслідування. Насамперед, це –
затримання злочинця на місці злочину, його допит, проведення обшуку,
накладення арешту на майно, вилучення бухгалтерських та інших
документів, проведення інвентаризації цінностей, продукції тощо.
Про-гаяння в проведенні цих заходів робить їх безрезультатними.

У комплексі тактичних операцій доцільно детальніше розглянути й інші
елементи. Так, у деяких випадках необхідність у проведенні тактичної
операції виникає раптово, ще до порушення кримінальної справи. У такому
випадку деякі функції слідчих дій у межах тактичної операції,
установлених КПК, замінюються перевірочними діями, наприклад
опитуванням. У межах тактичної операції, у зв’язку з іншими заходами,
можуть проводитися також і заходи, пов’язані з залученням до
розслідування громадськості для надання допомоги у виявленні тих чи
інших предметів на місцевості, для встановлення місцезнаходження
злочинця чи іншої особи (використання засобів масової інформації), для
збільшення свідків у справі. У межах тактичних операцій слідчими та
оперативними працівниками недостатньо передбачається використання сил,
засобів і методів охорони громадського порядку. Разом з тим, зміст цих
заходів може охоплюватися тактичним рішенням, прийнятим у справі, яке
передбачає: посилення нарядів у місцях можливого перебування злочинців;
залучення додаткових сил для перекриття можливих місць збуту краденого;
орієнтування громадян, працівників державних і громадських організацій
на можливість появи розшукуваних або на можливу спробу вчинення ними
злочину.

294

Віднести такі заходи до заходів тактичної операції дає підставу те, що
вони базуються на аналізі слідчої ситуації, зібраних доказів, які в
кінцевому результаті спрямовані на вирішення конкретного тактичного
завдання. Більшість важливих заходів такого характеру практичними
працівниками органів внутрішніх справ недооцінюється і не
використовується в достатній мірі для розкриття злочинів.

Так, частина практичних працівників вважає, що для встановлення особи
злочинця, який переховується, та його затримання насамперед необхідно
виготовити та розповсюдити суб’єктивні портрети («фотороботи»). Оскільки
це потребує значного часу (не менше доби), то злочинці встигнуть
переховатися, особливо у великому місті. У таких випадках найбільш
доцільним є рішення про формування пошукових груп з включенням до їх
складу потерпілих (якщо це можливо) або очевидців вчинення злочину.

У тих випадках, коли в місті зафіксовано кілька злочинів, вчинених
аналогічно, доцільно залучати потерпілих та очевидців (при їх згоді) за
другими епізодами злочинів. Це дасть змогу сформувати ще кілька
пошукових груп, у складі яких будуть люди, які безпосередньо бачили
злочинців. У випадках, коли передбачається вчинення нових злочинів,
доцільно вести облік очевидців, з фіксацією їх настановних даних, на
можливість швидшого залучення до роботи в складі пошукових груп.

У криміналістичній літературі практично відсутні рекомендації з питань
планування проведення тактичних операцій. Разом з тим планування
проведення тактичної операції може бути новим видом планування, поряд з
таким, наприклад, як планування окремих слідчих дій та розслідування в
цілому.

У практиці роботи слідчих органів внутрішніх справ використовуються
типові плани, а саме: проведення тактичних операцій по розшуку зниклих
злочинців, по встановленню особи невідомого (учинившого злочин) тощо.

Успіх проведення тактичних операцій у багатьох випадках залежить від
правильної організації роботи осіб, залучених до рішення того чи іншого
тактичного завдання. Неузгодженість в їхніх діях може призвести до
погіршення слідчої ситуації, а інколи й до більш тяжких наслідків. Тому
проведення тактичних операцій слід віднести до найбільш складних форм
взаємодії слідчих органів внутрішніх справ з працівниками інших служб.
Ось чому важливо, щоб тактичні операції виконувалися членами однієї,
постійно діючої, слідчо-оперативної фупи, особливо в тих випадках, коли
в складі тактичної операції значне місце займають оперативно-розшукові
заходи.

Більшість вимог до проведення тактичних операцій (одночасність,
несподіваність тощо) неможливо виконати без попередніх розрахунків сил і
засобів, які повинні бути виділені для їх проведення. Без урахування
цього факту криміналістичні рекомендації будуть недійсними. Не випадково
в працях з теорії тактичних операцій організації їх проведення
приділяється велика увага.

У процесі організаційного забезпечення тактичних операцій важливо
враховувати, що для проведення деяких слідчих дій повинно бути виділено
додатково кілька оперативних працівників (для проведення обшуку та
затримання злочинця). Проведення деяких інших слідчих дій також доцільно
при взаємодії

295

слідчого з оперативними працівниками (впізнання, відтворення обстановки
і обставин події, очна ставка в умовах конфлікту між її учасниками).
Необхідно передбачити й різку зміну слідчої ситуації (одержання свідчень
про співучасників, нові епізоди злочину, місцезнаходження крадених речей
і коштовностей тощо) та необхідне реагування на це. Для цього доцільно
виділити резерв працівників. Швидкість реагування на ті чи інші зміни
слідчої ситуації, можливість швидшого та більш ефективного використання
одержаної доказової інформації залежать також від єдиного центру
управління проведенням тактичної операції (в останні роки в органах
внутрішніх справ для цієї мети утворюються так звані координаційні
центри), наявності стійкого зв’язку між усіма учасниками.

Організовуючи проведення тактичних операцій, необхідно враховувати, що
деякі заходи (обшук) можуть бути доручені працівнику дізнання, а інші
повинні виконуватися виключно слідчим (допит підозрюваного).

Особливу увагу необхідно приділяти забезпеченню раптовості та збереження
таємниці слідства. Незважаючи на те, що сама тактична операція може
проводитися за участю багатьох працівників органів внутрішніх справ і
прокуратури, в розробці тактики її проведення повинно брати участь лише
обмежене коло осіб. Для інших, залучених до участі в проведенні
тактичної операції, повинен готуватися комплект необхідних документів.
Так, при проведенні інструктажу перед обшуком старшому групи,
виїжджаючому для цього, особливо, якщо він недостатньо знайомий з
матеріалами, в яких порушена кримінальна справа, доцільно дати такий
комплект документів:

а) завдання на проведення обшуку, де необхідно вказати особу, в якої
здійснюється обшук, її адресу, припущення, де ці предмети можуть
знаходитися;

б) схему обшукуваного приміщення, садиби;

в) постанову на проведення обшуку;

г) бланки протоколу обшуку (з копіювальним папером), а також бланки
інших слідчих дій.

Під час інструктажу необхідно детально визначити дії кожного члена групи
у разі:

– виявлення цінностей;

– телефонного дзвінка;

– появи в приміщенні сторонніх осіб;

– тих чи інших формах прояву визнання своєї вини тощо.

Необхідно також обговорити з членами групи методи проникнення до
обшукуваного приміщення.

Продумана, добре організована і матеріально-технічне забезпечена
тактична операція дозволяє в значно коротший строк і з меншими витратами
забезпечити вирішення завдань кримінального судочинства. Оволодіння
навиками розробки, проведення та організації тактичних операцій є
необхідною складовою загальної професійної підготовки не тільки слідчого
та оперативного працівника, але й керівників слідчих та оперативних
підрозділів органів внутрішніх справ і прокуратури.

296

Розділ VIII ТАКТИЧНІ ОСНОВИ СЛІДЧИХ ДІЙ

Глава 20 ТАКТИКА ОГЛЯДУ МІСЦЯ ПОДІЇ

§ 1. Поняття, завдання та принципи слідчого огляду місця події

Відповідно до ст. 190 КПК України розрізняють такі види слідчого огляду:

1) огляд місцевості;

2) огляд приміщення;

3) огляд предметів;

4) огляд документів.

Стаття 192 КПК України передбачає також огляд трупа, а ст. 193 КПК
України регламентує проведення огляду тіла живої людини (освідування).

Огляд місця події – один із видів слідчого огляду. Ця слідча дія
проводиться з метою виявлення слідів злочину, з’ясування механізму
вчинення злочину, обстановки його здійснення, інших обставин, які мають
значення в справі, що розслідується.

Місце події- це широке поняття, яким можуть охоплюватися: місце
приготування до злочину, місце безпосереднього вчинення злочину, місце
виявлення слідів і знарядь злочину та місце їх приховання.

Суть огляду полягає в безпосередньому сприйманні слідчим обстановки
місця події, вивченні та дослідженні матеріальних джерел доказової
інформації’.

Слідчий особисто повинен переконатися в наявності матеріальних джерел,
їхніх ознаках та властивостях, зафіксованих у протоколі огляду.

Завдання огляду місця події:

1) виявлення слідів злочину;

2) встановлення обстановки події, механізму вчинення злочину, напрямку
розслідування та розроблення загальних версій стосовно події злочину та
його учасників;

3) одержання вихідної інформації для організації пошуку злочинця і
провадження першочергових невідкладних слідчих дій.

Огляд місця події може бути первинним (основним), повторним і
додатковим.

Первинний огляд здійснюється безпосередньо після отримання інформації
про вчинений злочин і у обстановці місця пригоди наявні незмінені сліди
злочину та злочинця. Результати такого огляду є найбільш ефективними.

Повторний огляд здійснюється у випадках, якщо виникає сумнів у повноті
та достовірності первинного огляду внаслідок різноманітних причин
(несприятливі природні умови, недостатня кваліфікація або ретельність
слідчого тощо).

297

При проведенні повторного огляду досліджується вся територія місця
події. У ряді випадків проведення повторного огляду дозволяє заповнити
прогалини у результатах первинного огляду. Але необхідно мати на увазі,
що на момент проведення повторного огляду, обстановка місця події може
зазнати суттєвих змін, внаслідок чого окремі докази можуть бути
втраченими.

Додатковий огляд здійснюється у випадках, коли у ході розслідування
виникає необхідність оглянути певний об’єкт або ділянку місця події, які
або взагалі не були оглянуті під час первинного огляду, або були
оглянуті поверхово недостатньо ретельно. В таких випадках огляду
підлягає не все місце події, а тільки окремі його об’єкти або ділянки.

Проведення огляду місця под/7 передбачає його підпорядкування певним
принципам, до яких належать:

– єдине керівництво оглядом. Слідчому, який проводить огляд місця події,
підпорядковуються всі інші учасники (слідчі, працівники органів
дізнання, спеціалісти та інші особи). Якщо справа дуже складна,
керівництво оглядом може взяти на себе прокурор, начальник слідчого
відділу, прокурор-криміна-ліст. Керівник огляду відповідає за його
проведення, повне та об’єктивне дослідження обстановки, фіксацію ходу та
результатів огляду;

– своєчасність огляду. Огляд не терпить зволікань і проводиться відразу
після повідомлення про подію. Це – невідкладна й початкова слідча дія.
Огляд проводять у будь-який час доби, а за несприятливих умов допускають
його перенесення та продовження в денний час;

– планомірність огляду – це суворе дотримання криміналістичних
рекомендацій щодо застосування тактичних та організаційних прийомів
огляду (визначення межі, вихідної точки, послідовності дослідження
території, які докази шукати тощо);

– об’єктивність, всебічність та повнота огляду. Всі ділянки, об’єкти,
які так чи інакше пов’язані з механізмом події і несуть будь-яку
інформацію, повинні бути виявлені, зафіксовані, досліджені. Джерела
інформації невидимих слідів вилучаються відповідно до механізму злочину
та згідно з відображенням ними доказової інформації (наприклад, слід
запаху, мікрочастин нашарування);

– застосування науково-технічних засобів та суворе дотримання
криміналістичних правил поводження з матеріальними джерелами доказової
інформації

§ 2. Основні етапи слідчого огляду місця події

Учасниками огляду місця події є: слідчий, співробітники карного розшуку,
ДАІ, ДСБЕЗ, експерти, дільничні інспектори, відповідні спеціалісти,
обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, свідки. Огляд проводиться в
присутності понятих. Таким чином, в огляді беруть участь безпосередні
виконавці та особи, які повинні бути присутніми. Функціональні обов’язки
їх різні.

Огляд місця подп складається з кількох етапів: а) підготовчий; б)
робочий – безпхередній огляд; в) заключний.

298

Підготовчий етап включає діяльність слідчого: 1) до,виїзду на місце
події; /2)1на місці події. До виїзду на місце події слідчий зобов’язаний
здійснити такі підготовчі дії:

– одержати вичерпну інформацію щодо події, визначити, чи організована
охорона місця події, чи надано невідкладну медичну допомогу потерпілому,
чи вжито заходів щодо ліквідації шкідливих наслідків;

– якщо цього не зроблено, дати вказівки про вжиття зазначених заходів;

– визначити склад та викликати членів СОГ;

– підготувати необхідні технічні засоби для забезпечення виїзду на місце
пригоди та проведення огляду (зв’язок, транспорт, технічні комплекти);

-запросити та забезпечити участь необхідних учасників у проведенні
огляду: понятих, громадських помічників, потерпілих, свідків та інших.
Прибувши на місце події, слідчий зобов’язаний:

– переконатися, що заходів з охорони місця події, надання допомоги
потерпілим, ліквідації наслідків події вжито;

-якщо необхідно, вжити додаткових заходів з охорони місця події та
ліквідації шкідливих наслідків злочину.

У разі необхідності, на цьому етапі слідчий проводить коротке опитування
свідків та потерпілих, дає завдання оперативним працівникам щодо
встановлення можливих потерпілих та свідків події, усуває сторонніх з
місця події, визначає функції кожного з учасників огляду і роз’яснює їм
їхні права та обов’язки.

Робочий етап – безпосередній огляд місця події – починається з
орієнтовного або загального огляду, в ході якого слідчий знайомиться з
обстановкою місця події, визначає межі огляду, висуває версії стосовно
події. На базі отриманих відомостей слідчий формує завдання оперативним
працівникам (застосування службово-розшукового собаки, організація
пошуку злочинця «по свіжих слідах», збирання інформації, виявлення
свідків), складає план детального огляду, вибирає методи й засоби
дослідження обстановки місця пригоди, проводить орієнтовну та оглядову
зйомки місця події. Детальний огляд передбачає глибоке й всебічне
дослідження місця події, об’єктів з метою виявлення слідів злочину. Під
час загального огляду слідчий досліджує об’єкти в статичному стані, а
при детальному – може переміщувати предмети з метою дослідження,
насамперед зафіксувавши їх на місці виявлення. Під час детального огляду
здійснюється вилучення матеріальних джерел (слідів), їх пакування,
фіксація.

Заключний етап – фіксація результатів огляду місця події – полягає в
узагальненні й аналізі зібраної інформації, вирішенні повністю або
частково завдання та мети огляду. Визначається, які об’єкти обстановки
доцільно оглянути додатково, які об’єкти необхідно ще вилучити. Слідчий
може вважати огляд закінченим, якщо на всі питання, що випливають з
події злочину, одержана повна інформація (встановлено механізм, спосіб
вчинення, виявлені ознаки злочинця тощо).

У ході загальної та детальної стадій огляду слідчий робить робочі
нотатки, а після закінчення огляду складає протокол огляду. Якщо огляд
складний,

299

протокол готується під час робочої стадії. Нерідко слідчий доручає
писати протокол одному з членів СОГ, а сам диктує результати дослідження
обстановки місця події. Така процедура є більш економною та доцільною.
Паралельно результати дослідження місця події можна записати на
магнітофон.

На заключному етапі складаються плани місця події (орієнтовні, оглядові,
детальні), схеми та інші додатки до протоколу огляду місця події
(фотознімки, відеозаписи, голограми тощо).

§ 3. Слідчий огляд як метод криміналістичного дослідження матеріальних
джерел інформації

Огляд – це не тільки слідча дія, а й криміналістичний метод дослідження,
який використовується як у зв’язку з оглядом місця події, так і під час
інших слідчих дій, наприклад, при обшуку, вилученні, впізнанні тощо.
Суть огляду як методу не можна ототожнювати зі слідчим оглядом, у ході
якого здійснюються оглядові дії (безпосереднє чуттєве сприйняття та
дослідження об’єкта) та застосовуються інші методи (наприклад,
вимірювальні, сротографічні, методи моделювання тощо).

Метод огляду як тактичний пізнавальний прийом має ознаки самостійного
методу, методу дослідження та характеризується:

а) безпосереднім сприйняттям;

б) органолептичним та інструментальним дослідженнями;

в) аналітичною діяльністю.

Методи проведення огляду можна класифікувати:

– за послідовністю проведення та глибиною дослідження – на загальний та
детальний;

– за характером дослідження огляд умовно поділяють на статичний та
динамічний’,

– за обсягом дослідження – на вибірковий (суб’єктивний) та суцільний
(об’єктивний);

– за напрямком здійснення руху під час огляду – на ексцентричний,
концентричний, фронтальний, секторний, вузловий.

Загальний огляд здійснюється слідчим з метою ознайомлення з обстановкою
на місці події, отримання уяви щодо характеру події, яка мала місце. На
підставі оцінки обстановки місця події визначаються межі огляду
території, що підлягає огляду, порядок руху учасників огляду, методи
дослідження окремих елементів та обстановки. У процесі загального огляду
визначається план подальшого детального вивчення окремих дільниць або
об’єктів.

Детальний огляд передбачає ретельне вивчення обстановки у цілому та
кожного об’єкта на місці пригоди окремо.

Статичним методом певний предмет або об’єкти обстановки місця події
досліджуються у статиці (стані спокою) без їх переміщень у просторі. Вся
обстановка та об’єкти місця події оглядаються та досліджуються у тому
вигляді, в якому вони були виявлені, без будь-якого переміщення або
змін.

300

Динамічний метод припускає дослідження в динаміці, тобто об’єкт можна
переміщувати, брати в руки, оглядати з усіх боків, описувати,
моделювати, вимірювати. Але впливати на предмет та змінювати його не
можна. В ході динамічного огляду здійснюється з дотриманням прийомів
криміналістичної техніки вилучення слідів та інших речових доказів, які
до цього були зафіксовані у незмінному вигляді.

Вибірковий (суб’єктивний) огляд пропонує досліджувати обстановку тільки
в місцях розташування слідів злочину, визначених відповідно до механізму
його вчинення.

Суцільний (об’єктивний) огляд – це скрупульозне дослідження всієї
території місця події, не минаючи жодного об’єкта.

Ексцентричний метод огляду пропонує проводити дослідження місця події,
рухаючись за спіраллю, що розгортається від центра до периферії. Цей
метод доцільно застосовувати для огляду місця події, яка має свій центр
-наприклад, місцезнаходження трупа, місце зіткнення автомашин у ДТП
тощо. Огляд центра події є передумовою для цілеспрямованого виявлення
інших слідів, пов’язаних з діями злочинця на місці події. Наприклад, у
разі виявлення трупа зі слідами застосування вогнепальної зброї,
необхідно шукати стріляні гільзи або інші сліди застосування
вогнепальної зброї, саму зброю.

Концентричний метод – це дослідження місця події за спіраллю, що
згортається від периферії до центра. Цей метод найбільш доцільно
використовувати у випадках, коли немає чітко визначеного центру місця
події і проведення огляду пов’язано з виявленням слідів підходу та
відходу злочинця з місця пригоди або виявленням інших слідів та речових
доказів.

Фронтальний метод огляду передбачає дослідження об’єкта засобами,
розташованими в лінію, рухаючись фронтально. Інколи цей метод називають
«прочісуванням» території, коли дослідники шикуються у розгорнутий
стрій, рухаючись, обстежують відразу велику територію. Цей метод, як
правило, застосовується для проведення огляду значних за площею ділянок
на відкритій місцевості.

Метод секторного огляду застосовується в Німеччині. Суть його полягає в
тому, що слідчий, знаходячись у центрі місця пригоди, за компасом
визначає напрямок руху по колу, всякий раз обмежуючись певним сектором в
30-45°. Оглянувши один сектор, переходить до другого і далі, поки коло
не замкнеться.

Названі методи огляду в конкретній слідчій дії виступають як тактичні
прийоми дослідження, адже сама слідча дія є методом пізнання злочину як
сукупність систематизованих прийомів і засобів дослідження об’єкта.

Обстановку місця події досліджують за допомогою технічних засобів, які є
у слідчій валізі (фотографічна апаратура, засоби роботи зі слідами,
допоміжні та вимірювальні). Якщо на місці події знаходиться необхідний
спеціаліст, то він, крім слідчої валізи, використовує спеціалізовані
комплекти технічних засобів із пересувної криміналістичної лабораторії.
Прокурор-криміналіст, який може брати участь в огляді, користується
приладдям, що знаходиться у валізі прокурора-криміналіста.

301

Порядок участі спеціаліста в слідчих діях, у тому числі в огляді місця
події, визначений ст. 128 КПК України. Слідчий має право запросити до
участі в огляді співробітника спеціальних криміналістичних підрозділів,
криміналіста-спеціаліста, судмедексперта, інженера з техніки безпеки,
гірничої справи, електротехніки, хімії, взагалі будь-якого громадянина,
аби його знання відповідали об’єкту дослідження. Фахівець за вибором
слідчого залежно від характеру злочину повинен бути заздалегідь, у
стадії підготовки до виїзду на місце пригоди, попереджений про те, що
він потрібен.

Слідчий доручає спеціалісту дослідити окремі матеріальні джерела з метою
встановлення слідів, їх фіксації, копіювання, опису та інтерпретації з
урахуванням спеціальних знань. Фахівець допомагає слідчому вирішувати
питання механізму утворення слідів, визначати місце їх розташування,
вибирати засоби фіксації, а інколи – й правильно описувати в протоколі.

Фахівець може застосовувати спеціальні лабораторні методи дослідження,
обов’язково пояснивши перед тим всім учасникам огляду потрібні методи і
засоби, детально описувати тактику їх застосування та одержані
результати. Будь-яких висновків у протоколі з приводу виявлених слідів
експерт не має права робити. Такі висновки слідчий використовує для
вибору тактичних прийомів огляду, висунення слідчих версій, планування
розшуку злочинця та встановлення інших обставин.

Для точного встановлення механізму злочину в ході огляду місця події
особливого значення набувають виявлені негативні обставини – такі зміни
в обстановці, які суперечать механізму взаємодії, тобто сліди на місці
події є, але їх не повинно бути, і навпаки, слідів немає, але вони
повинні бути обов’язково. Наприклад: виявлений труп з ушкодженнями
великих судин. На місці події крові немає, хоча повинна бути. Негативна
обставина свідчить, що ушкодження нанесено не на місці знаходження
трупа, а в іншому місці; на шиї трупа, що вийняли з петлі, немає
странгуляційної борозни. Це означає, що смерть сталася не через
повішення, а труп був підвішений пізніше уже після вчинення вбивства.

§ 4. Процесуально-криміналістичне документування результатів слідчого
огляду місця події

До основних прийомів фіксації огляду місця події належать:
протоколювання; фотографування, відеозапис, кінозйомка, звукозапис;
копіювання та моделювання; вимірювання, складання планів і схем;
вилучення предмета разом зі слідами.

Основним способом фіксації результатів огляду місця події є складання
протоколу. Складання протоколу місця події вимагає дотримання ряду
певних вимог: протокол повинен бути повним і містити детальний опис
окремих слідів та інших обставин злочину; всі виявлені об’єкти, предмети
та обставини місця події повинні бути зафіксовані у протоколі огляду
місця події точно у такому вигляді, в якому вони знаходилися у момент
здійснення огляду та спостерігалися слідчим. Якщо до обстановки місця
події вносилися певні зміни, то факти

302

внесення таких змін повинні бути встановлені слідчим, шляхом проведення
інших слідчих дій – допитами, експертизами, відтворенням обстановки та
обставин події та іншими.

Протокол огляду місця події складається з 3-х основних частин: вступної,
описової та заключної.

У вступній частині протоколу зазначається: час і місце складання
протоколу; посади та прізвища осіб, які проводили огляд та брали участь
у його проведенні, прізвища та адреси понятих; підстави для проведення
огляду та посилання на відповідні норми КПК України; відмітки про
роз’яснення учасникам огляду і понятим їх прав і обов’язків; умови, в
яких проводився огляд; час початку та закінчення огляду.

Описова частина містить відомості щодо загальної обстановки на місці
події і всі фактичні дані, що стосуються справи, викладені у тій
послідовності, в якій вони були виявлені. Опис результатів огляду
здійснюється від загального до окремого. Спочатку зазначається
характеристика навколишньої місцевості, межі території, яка підлягає
огляду, загальна характеристика місця події, окремі сліди та предмети.
Виявлені на місці події предмети та сліди описуються за такими
правилами: вказується їх назва або найменування, місцезнаходження,
розмір, форма, колір, загальні та окремі ознаки, взаємне розташування, а
також розташування щодо визначених орієнтирів, способи виявлення та
вилучення. В протоколі не повинні зазначатися властивості об’єктів, що
не можуть бути встановленими безпосереднім спостереженням без здійснення
експертного або лабораторного дослідження. Протокол складається з
дотриманням логіки, у чітких та зрозумілих висловлюваннях та фразах.

Заключна частина протоколу містить відомості щодо вилучених предметів та
слідів, умов та методів їх фіксації (фото-, кіно-, відеозйомка, дані про
чутливість плівки, умови зйомки, параметри зйомки) та вилучення
(копіювання на дактоплівку, виготовлення гіпсового зліпку тощо). У цій
частині протоколу зазначається про наявність або відсутність зауважень
понятих та інших учасників огляду щодо порядку огляду, вилучення слідів
та інших предметів, а також інших дій, вчинених слідчим. Протокол
підписує слідчий, а також поняті й інші учасники огляду.

До протоколу огляду місця події можуть додаватися плани, схеми місця
події, фотознімки, кіно- та відеоплівки.

Всі технічні засоби, які використовують для фіксації процесу огляду та
його результатів, можна згрупувати таким чином:

а) фотографічні засоби;

б) кінематографічні;

в) відеозаписувальні;

г) звукозаписувальні;

д) вимірювальні;

е) моделюючі; є) аналітичні:

ж) пошукові;

з) кібернетичні.

303

Глава 21

ТАКТИКА ВІДТВОРЕННЯ ОБСТАНОВКИ Й ОБСТАВИН ПОДІЇ

§ 1. Поняття, види і характеристика

відтворення обстановки

й обставин події

Відтворення обстановки й обставин події як слідча дія за своїм змістом є
більш широкою, ніж слідчий експеримент, бо охоплює ще й перевірку
показань на місці (ст. 194,195 КПК України).

Для одержання вірогідніших результатів ця слідча дія має бути проведена
в умовах, максимально наближених до тих, в яких відбувалась відтворювана
подія, і в кількох варіантах.

Найчастіше відтворення обстановки й обставин події проводиться, щоб
перевірити:

а) чи могла конкретна людина в певних умовах сприйняти ту чи іншу
подію, об’єкт (наприклад, чи міг свідок в описаних ним умовах і з
вказаної відстані побачити, як відбувалася подія);

б) можливість проведення особою певних дій (наприклад, намалювати
грошовий білет), з допомогою певного предмета, за певний час тощо;

в) об’єктивну можливість подій чи дії (наприклад, чи може відбутися
самозаймання певної речовини за відповідних умов, чи можуть утворитися
певні сліди);

г) як саме відбувалась певна подія (наприклад, уточнити шлях прямування
обвинуваченого до місця вчинення злочину)1.

Таким чином, така слідча дія, як відтворення обстановки й обставин події
відповідно до ст. 194,195 КПК України структурно і гармонійно поєднує в
собі дві слідчі дії, два напрямки досліджень: слідчий експеримент і
перевірку показань на місці. Розглянемо ці два напрямки докладніше.

Тактика слідчого експерименту

Слідчий експеримент необхідно відрізняти від експерименту як
загально-наукового методу дослідження, який використовується (входить)
як пізнавальний прийом у різні слідчі дії.

Експеримент – це цілеспрямована діяльність, основу якої складає дослідне
відтворення у спеціально створених умовах явища, події, речі, що
пізнаються. Експеримент широко використовується в різних галузях знань.

Слідчий експеримент – це слідча дія (ст. 194,195 КПК України), яка
виконується з метою перевірки та одержання доказів шляхом
цілеспрямованого впливу на окремі (такі, що перевіряються) об’єкти або
їх копії під час прове-

1 Михеєнко М. М., Шибіко В. П., Дубинський А. Я. Науково-практичний
коментар Кримінально-процесуального кодексу України- Київ: Юрінком
Інтер, 1997- 49 с.

304

дення спеціальних дослідів. Таким чином, слідчий експеримент – це
пізнавальна дія, суть якої полягає у проведенні досліджень, пов’язаних з
перевіркою або встановленням будь-якого факту, явища, речі.

Наукову основу слідчого експерименту складають загальний
експериментальний метод дослідження (пізнання теорії та практики – І. Д.
Андреєв) та загальні положення його перевірки. У науці та на практиці, з
метою пізнання будь-якого явища, події, їх відтворюють у натуральну
величину або моделюють, створюють матеріальну чи абстрактну (уявну)
модель. Таку модель із додержанням певних відтворених умов
спостерігають, як вона змінюється. Таким чином, перевіряють факти, дії,
властивості реальних об’єктів, встановлюють нові факти, ознаки та
властивості реальних речей.

Ефективне проведення експериментального методу обумовлене дотриманням
загальних положень:

1) у дослідах (експерименті) необхідно використовувати реальний об’єкт
або його модель (матеріальну, уявну);

2) об’єкту дослідження необхідно відтворити такі зовнішні умови, які
існували на момент факту, речі, події, що перевіряються;

3) змінювати зовнішні умови дозволяється залежно від мети дослідження;

4) дослідницькі дії необхідно повторювати декілька разів.
Експериментальний метод дослідження не можна плутати з методами

моделювання та реконструкції.

Моделювання – це загальний метод пізнання теорії й практики, який
використовують для вирішення наукових і практичних завдань у різних
галузях знань. До основи методу покладено теорію подібності, яка
дозволяє виявити зв’язки кількісних та якісних сторін в явищах чи
об’єктах однакової фізичної природи. Для таких цілей конструюють модель
явища чи об’єкта, що пізнається, і досліджують його за певних умов, а
одержані результати інтерпретують на реальний об’єкт.

Моделі бувають реальними, матеріальними та уявними (суб’єктивні,
абстрактні). Моделювання може бути повним, приблизним, натуральним,
фізичним і математичним. Вид моделі та ступінь подібності визначаються
завданнями дослідження. Найчастіше використовують зменшені моделі (в
масштабі 1:50,1:100,1:1000), що виготовлені з аналогічного матеріалу.

Реконструкція – це відтворення, відновлення матеріальної обстановки або
предметів, умов за відомою інформацією. Джерелами відомостей служать
потерпілі, звинувачені, свідки, а також протоколи слідчих дій,
спеціально опановані документи наукового дослідження.

Суть реконструкції як діяльності полягає у відновленні об’єкта,
обстановки, умов, які існували раніше, для цілей наукового та
практичного пізнання.

Слідчий експеримент як слідча дія (ст. 194, 195 КПК України) спрямований
на розв’язання таких завдань:

а) одержати можливість сприймати будь-які явища в певних умовах;

б) встановити механізм або окремі елементи події злочину;

в) перевірити слідчі версії та реальне існування конкретних фактів,
явищ.

305

Звідси в криміналістиці виділяють три види слідчого експерименту:

1) слідчий експеримент, що дає можливість установити факт почуттєвого
сприйняття будь-яких явищ, тобто спрямований на перевірку стану органів
почуттів людини (обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка).
Наприклад, перевірка можливості чути, бачити за певних умов;

2) слідчий експеримент, що дає можливість визначити, чи може конкретна
особа виконати певні дії. Наприклад, подолати конкретну перешкоду,
проникнути через отвір; чи вміє користуватися знаряддями, інструментами
для виконання роботи, припустимо, відімкнути замок відмичкою, зламати
двері домкратом. Інколи такий експеримент називають перевіркою
професійних навиків, у тому числі злочинних (наприклад, чи зможе особа
виготовити підроблену монету);

3) слідчий експеримент, що дозволяє встановити можливість існування
певного факту або механізму його виникнення (наприклад, мимовільний
постріл зі зброї без натиску на спусковий гачок).

Слідчий експеримент як слідча дія проводиться із дотриманням
кримінально-процесуального законодавства. У КПК України безпосередньо
слідчий експеримент не регламентований. Ст. 194 КПК України регламентує,
власне, дві слідчі дії: слідчий експеримент і перевірку показань на
місці. Таке поєднання дій називається «Відтворення обстановки та
обставин події».

Учасники відтворення обстановки та обставин події слідчого експерименту:
слідчий, працівники органів дізнання, прокурор; обвинувачений,
підозрюваний, свідок, потерпілий; спеціаліст; громадські помічники,
виконавці дослідницьких дій.

У проведенні слідчого експерименту з приводу перевірки функції органів
відчуття участь особи, яка перевіряється, а також для проведення
експерименту з метою визначення володіння певними професійними навиками,
обов’язкова. В інших експериментах дослідницькі дії можуть виконувати
запрошені особи-виконавці.

Роль фахівця в слідчому експерименті обмежується консультативною
допомогою під час підготовки, безпосереднього проведення й фіксації
слідчого експерименту.

Тактика перевірки показань на місці

Перевірка показань на місці регламентована в ст. 194 КПК як відтворення
обстановки й обставин події – це самостійна слідча дія, яка має власну
пізнавальну функцію. Вона схожа на огляд місця події та допит на місці
події. Однак, це – не огляд і не допит на місці події. Тактична сторона
перевірки показань на місці всебічно викладена в КПК Узбекистану: «З
метою перевірки або уточнення свідчень підозрюваного, обвинуваченого,
потерпілого або свідка, зв’язаних з конкретним місцем, слідчий у
присутності понятих, а в необхідних випадках – з участю спеціаліста
прибуває з особою, що допитується, на зазначене місце та пропонує їй
показати обстановку, обставини та предмети. При цьому особа, чиї
свідчення перевіряються чи уточнюються, вказує шлях слідування до цього
місця, а також обстановку, обставини та предмети, стосовно яких вона
раніше давала свідчення, а також відповідає на запитання слідчого,
пов’язані з перевіркою та уточненням показань».

306

Перевірка показань на місці – специфічна слідча дія, суть якої полягає в
розкритті суб’єктивного образу, сприйнятого особою на місці вчинення
злочину. Особа показом обстановки та предметів демонструє обстановку, що
раніше сприймала, а слідчий та поняті порівнюють її з раніше отриманими
свідченнями та переконуються в тому, що особа орієнтується на місці та
підтверджує свої показання.

Звідси перевірку показань проводять тільки за добровільної згоди особи
на місці, яке вона визначить.

Пізнавальна функція перевірки показань на місці полягає в тому, що
учасники дії переконуються у вірогідності раніше даних свідчень, що
особа дійсно спостерігала факт, явище, предмет, знає шлях до місця події
та орієнтується в його обстановці. З психологічного боку механізм
перевірки показань зводиться до мисленого порівняння дійсної обстановки
на місцевості з уявною подобою особи, чиї свідчення перевіряються. Тому
позитивні результати перевірки свідчать лише про те, що певна особа
дійсно знає відповідне місце, але коли вона його сприймала: під час
вчинення злочину або до цього з інших причин – невідомо, що дозволяє
тільки висловлювати припущення. Якщо особа не може самостійно знайти
шлях до місця, показує не ті предмети і припускає інші помилки –
результат перевірки негативний. Виходить, що свідчення особи, яка
перевіряється, недостатні і на місці події її не було.

§ 2. Підготовка і основні засади тактики проведення відтворення
обстановки й обставин події

Підготовка і тактика проведення відтворення обстановки й обставин події
може бути всебічно розглянута під кутом аналізу двох пріоритетних
тактичних напрямків:

1) тактики проведення слідчого експерименту і

2) тактики проведення перевірки показань на місці. Розглянемо їх більш
детально.

Підготовка і тактика проведення слідчого експерименту Для підготовки до
проведення слідчого експерименту слід дотримуватися такого порядку дій:

1) мети експерименту;

2) часу, місця та умов його проведення;

3) конкретних учасників та функцій кожного з них;

4) змісту та послідовності проведення дослідів;

5) необхідних технічних засобів і способів процесуальної фіксації ходу
й результатів експерименту.

Важливо підкреслити: проведення слідчого експерименту потребує
дотримання загальних положень, сформульованих у ст. 194,195 КПК України,
а також розроблених у криміналістиці організаційних і тактичних положень
(окремих принципів), серед яких особливе значення мають
кримінально-процесуальні та морально-етичні, а саме:

307

1) дослідницькі дії повинні виконуватися строго відповідно до принципу
законності;

2) дослідницькі дії не повинні спричиняти фізичних страждань,
принижувати честь та гідність особи, яка добровільно згодна на дослід,
без насильства та погроз;

3) провадження дослідів у ході слідчих дій (крім експертизи) не повинні
призводити до зміни або знищення речових доказів;

4) технічні засоби, що використовуються, повинні бути законними та
відповідати морально-етичним вимогам.

Під час організації’ та проведення слідчого експерименту важливо
додержуватися таких тактичних положень (окремих принципів).

1. Провадження дослідів здійснювати за таких самих або максимально
наближених умов, обстановкою, місцем та часом, що й подія. Такі самі
умови потребують перед дослідницькими діями відтворювати обстановку, в
якій відбувався факт, що встановлюється. Місце та час враховують при
підготовці тільки у випадку, якщо вони впливають на почуттєве сприйняття
та реальність виконання досліду (наприклад, перевіряючи наявність в
особи професійних навиків експеримент не обов’язково проводити в той
самий час і на тому самому місці).

2. У дослідницьких діях використовувати ті або такі самі об’єкти, тобто,
однакової зовнішньої форми та розмірів. Інші фізичні ознаки надають
об’єктові тільки залежно від мети експерименту. Не можна використовувати
в дослідницьких діях оригінали холодної, вогнепальної зброї,
вибухонебезпечні предмети, отруйні речовини. У таких випадках
користуються моделями, наприклад, пістолета, ножа із гуми, пінопласту, а
замість трупа – манекеном.

3. Дослідницькі дії слід повторювати неодноразово.

4. При повторенні дослідів важливо змінювати умови їхнього проведення.
Зокрема, для встановлення можливості проникнення людини через отвір слід
залучати до участі в експерименті осіб різного віку й фізичної
комплекції. Якщо перевіряються слухові можливості особи, то необхідно
звуки відтворювати не менше трьох разів – тихим, середнім та голосним
тоном. Зовнішні умови міняють при визначенні ймовірності сприймання та
оцінки подій, фактів.

Слідчий експеримент на встановлення механізму утворення слідів, фактів,
явищ близький до судової експертизи і найчастіше проводиться для
визначення розташування об’єктів у момент взаємодії, наприклад, злочинця
та потерпілого.

Слідчий експеримент – дослідницька дія, тому він обумовлює не тільки
занесення до протоколу опису динамічних прийомів, але й додаткових
засобів динамічної фіксації – відеозапису та звукозапису, кінозйомки.
Складаються схеми, на яких визначають, наприклад, шлях руху особи, дії
якої перевіряються, точки фіксації. Зйомка здійснюється за маршрутом.
Обов’язково фіксується підготовка до слідчого експерименту перед
початком та після відтворення обстановки. Все це зазначається в
протоколі. Фотофіксація виконується поетапно, а додаток до протоколу
містить серію знімків, які відображують стадії провадження підготовки,
проведення слідчого експерименту та його результатів.

Оцінка результатів слідчого експерименту має практичне значення і
відріз-

308

няється своїми особливостями. Якщо встановлена можливість здійснення
певної дії, то це не означає, що вона обов’язково мала місце (існувала)
в минулому. Свідок міг почути зойк людини через стіну, однак це не
означає, що він дійсно чув жертву злочину, адже можливість – це ще не
дійсність. Таким чином, позитивні результати експерименту дозволяють
будувати тільки ймовірну версію стосовно події.

Негативний результат експерименту свідчить, що подія, яку перевіряли, за
даних умов не існувала. Припустимо, людина не може вилучити через отвір
неподільну річ великих габаритів, виходить, під час крадіжки її не можна
було витягнути через цей отвір.

Підготовка і тактика проведення перевірки показань на місці У загальному
вигляді тактика проведення перевірки показань на місці детально
регламентована в ст. 194,195 КПК України. Разом з тим слід відзначити
деякі прийоми, розроблені в криміналістиці.

1. Перевірка показань проводиться тільки у випадку, коли особа, чиї
свідчення слід перевірити, виявить бажання взяти в ній участь.

2. Під час допиту особи, чиї свідчення планується перевірити, необхідно
детально встановити всі обставини та об’єкти, які вона бачила на місці
події; скласти опис шляху прямування до місця, якщо це обвинувачений;
доцільно, щоб він накреслив план (схему) розташування предметів на місці
події, позначивши на ній всі дії, які здійснював.

3. Під час руху та демонстрації обстановки особа, чиї свідчення
перевіряються, повинна знаходитися поперед слідчого та понятих. Показ
об’єктів, місцевості рукою необов’язковий.

4. Якщо під час перевірки показань слідчий виявить речові джерела, які
відносяться до справи, то проводить огляд цієї ділянки місцевості
відповідно до ст. 190 КПК України та складає протокол. Проводити опис,
огляд та виявлення об’єктів у межах перевірки показань на місці
неправильно.

Перевірка показань на місці – динамічна дія, тому фіксацію її доцільно
здійснювати кінозйомкою, відеозаписом та звукозаписом, відповідними
прийомами використання цих засобів. Починається фіксація з підготовки,
коли група зібрана та знаходиться у вихідній точці,- фіксується час.
Пізніше відображується шлях слідування до місця події. У зв’язку з цим
потрібно вибирати точки зйомки таким чином, щоб можна було на екрані
(фотознімка) упізнати місцевість. Якщо перевіряються показання кількох
осіб на одному місці, то обов’язкова зйомка з одних і тих же точок.
Останні помічаються на плані місця події. У разі використання фотозйомки
фіксуються послідовно окремі стадії (фази руху) перевірочних дій. До
протоколу додається серія фотознімків, відеофільм чи кінофільм.

Як було зазначено вище, замість слідчого експерименту й перевірки
показань на місці визначена і законодавче закріплена в українському
законодавстві одна слідча дія -«Відтворення обстановки і обставин події»
(ст. 194 КПК України).

Відтворення обстановки й обставин події – це самостійна слідча дія, суть
якої – одночасне провадження дослідницьких і перевірочних дій в одній
слідчій. Тому тактичні прийоми відтворення обстановки й обставин події
такі самі, що й при слідчому експерименті та перевірці показань на
місці.

309

Глава 22 ТАКТИКА ПРОВЕДЕННЯ ОБШУКУ І ВИЇМКИ

§ 1. Поняття, завдання та види обшуку

Обшук – це обґрунтована доказами, що є в справі, слідча дія, суть якої
полягає в примусовому обслідуванні приміщень, ділянок місцевості, інших
об’єктів та окремих громадян, з метою виявлення та вилучення знарядь
злочину, речей та цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також
предметів і документів, які мають значення для встановлення істини в
справі. Обшук може бути також проведений для виявлення злочинців, що
переховуються.

Від інших слідчих дій обшук відрізняється передусім своїм пошуковим та
примусовим характером.

Пошуковий характер обшуку полягає в тому, що насамперед ця слідча дія
спрямована на відшукання матеріалізованої інформації, яка стосується
події злочину та має значення для повного, всебічного та об’єктивного
розслідування справи. Особливість характеру пошукових дій під час
проведення обшуку обумовлюється тим, що слідчий не володіє вичерпною
інформацією про об’єкт пошуку та його точне місцезнаходження, тобто
слідчий, призначаючи проведення обшуку не завжди може визначити, який
саме предмет або річ необхідно відшукати, і де, або у кого знаходиться
необхідна річ або предмет. Об’єкти пошуку, як правило, конкретно
слідчому невідомі, він має про них уяву у загальних рисах (наприклад,
про знаряддя здійснення злочину, цінності тощо), але місцезнаходження їх
приблизно відоме.

Примусовий характер проведення цієї слідчої дії полягає в тому, що
проведення обшуку, тобто обстеження приміщень, ділянок місцевості, особи
та інших об’єктів може бути здійснено і без наявності згоди обшукуваної
особи. Під час проведення обшуку слідчий має право розкривати зачинені
приміщення і сховища, якщо власник відмовляється їх відчинити.

Обшук має схожість з такою слідчою дією, як слідчий огляд, але на
відміну від нього, обшуку притаманні певні особливості: більша
конкретність стосовно об’єкту пошуку; належність об’єктів пошуку певним
хобам; примусовий характер обстеження.

Примусовий характер здійснення пошукових дій під час проведення обшуку
неминуче обумовлює вторгнення до сфери особистих інтересів особи, яка
обшукується, або інших осіб, що також є однією із характерних рис
обшуку. Проведення обшуку пов’язано з певними обмеженнями конституційних
прав громадян на недоторканність особи та житла і тому потребує суворого
дотримання регламентованого законом порядку проведення цієї слідчої дії.

Підставою для прийняття слідчим рішення про проведення обшуку є
наявність достатньої сукупності даних, яка дає підстави слідчому
вважати, що у певному місці, або у певної особи знаходиться певна річ
або предмет, які мають значення для розслідуваної справи, або
переховується особа, яка вчинила злочин.

310

Під достатніми даними для проведення обшуку розуміються відомості, що
містяться у показаннях свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених,
протоколах слідчих дій, заявах та повідомленнях громадян, а також
одержані в ході оперативно-розшукової діяльності.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що
процесуальною підставою проведення обшуку є постанова слідчого,
санкціонована прокурором або його заступником (ч. 2 ст. 177 КПК
України). Разом з тим, у статті ЗО Конституції України зазначено, що не
допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення
у них обшуку чи виїмки інакше як за вмотивованим рішенням суду. Питання
щодо суперечності норми КПК Конституції України вирішується таким чином
– згідно до п. 13 Перехідних положень Конституції, протягом 5 років
після набрання Конституцією України чинності, зберігається існуючий
порядок обшуку, тобто за санкцією прокурора або його заступника.

У невідкладних, екстрених випадках обшук може здійснюватися і за
постановою слідчого без санкції прокурора на обшук, але з обов’язковим
повідомленням прокурора протягом 24-х годин про проведений обшук та його
результати (ч. З ст. 177 КПК України).

Закон передбачає також випадки, коли проведення обшуку є можливим без
постанови слідчого – особистий обшук у разі затримання або ув’язнення
особи під варту, або коли особистий обшук є частиною обшуку у приміщенні
(ч.2ст. 184 КПК України).

Основною підставою для класифікації обшуку на види є об’єкт обшуку.
Об’єкт обшуку – це те, що підлягає примусовому дослідженню для виявлення
матеріалізованої інформації щодо події злочину або інших обставин
справи.

Залежно від характеру об’єкта обшуку, обшук поділяють на такі види:

1) обшук жилих та нежилих приміщень (квартири, індивідуальні будинки,
службові кабінети, сховища, гаражі, підсобні приміщення і т. ін.);

2) обшук ділянок місцевості (подвір’я, садові ділянки, підсобні
господарства, території установи);

3) обшук особи, її тіла та одягу;

4) обшук транспортних засобів.

Крім того, розрізняють такі види обшуку: первинний та повторний,
одиночний та груповий (одночасний). Груповий (одночасний) обшук – це
тактична операція з одночасним здійсненням серії обшуків за єдиним
планом у різних осіб у межах однієї розслідуваної кримінальної справи.

§ 2. Наукові основи підготовки до проведення обшуку

Визнавши провадження обшуку у розслідуваній кримінальній справі
необхідним, слідчий виносить відповідну постанову про проведення обшуку
та здійснює підготовку до проведення цієї слідчої дії.

Кожний обшук є неповторним та індивідуальним, так як визначається
конкретними обставинами розслідуваної кримінальної справи, характером
об’єк-

311

тів пошуку, особливостями особи, яка обшукується, специфікою об’єкта, що
підлягає обшуку та іншими обставинами кримінальної справи. Разом з цим,
існує низка загальних рекомендацій, дотримання яких сприяє слідчому в
отриманні оптимальних результатів обшуку.

1. Слідчий повинен чітко визначити мету та місце проведення обшуку.

2. Визначивши місце проведення обшуку, слідчий повинен зібрати детальну
Інформацію про місце проведення майбутнього обшуку.

Ця інсрормація допоможе слідчому вирішити питання щодо обсягу пошукових
дій, попередньо визначити їх послідовність та підготувати необхідні
технічні засоби. Для отримання такої інформації слідчий може
скористатися планами та схемами, особисто оглянути місце майбутнього
обшуку, або дати доручення оперативним підрозділам щодо отримання
необхідних даних шляхом проведення оперативно-розшукових заходів.

3. Отримати інформацію стосовно особи, яка підлягає обшуку, членів її
родини, способу життя, розпорядку дня іт. ін.

Наявність такої інформації дає слідчому можливість обрати оптимальний
час для проведення обшуку, визначити лінію поведінки на місці проведення
обшуку та тактику проведення пошукових дій.

4. Одним із головних тактичних правил обшуку є його раптовість.
Дотримання слідчим цього правила позбавляє особу, яка вчинила злочин,

можливості зникнути, знищити або приховати сліди вчинення злочину або
речові докази.

5. Забезпечення конспіративності підготовки обшуку.

Раптовість проведення обшуку є неможливою без дотримання даної умови,
так як розголошення відомостей про обшук, що готується, значній
кількості осіб може призвести до витоку інформації та втрати чинника
раптовості обшуку.

6. Для результативного проведення обшуку суттєве значення має правильний
та обґрунтований вибір кількісний та персональний склад учасників
обшуку.

Якщо обшуку підлягають значні за розміром ділянки місцевості, то слідчий
повинен визначити таку оптимальну кількість учасників, яка могла б
забезпечити якісне виконання пошукових дій із врахуванням об’єктів
пошуку та місця обшуку.

Слідчий повинен передбачити також кількісний склад груп, які будуть
здійснювати зовнішнє спостереження за об’єктом обшуку та охорону місця
проведення слідчої дії.

В залежності від особливостей об’єктів пошуку та обсягу пошукових дій до
складу слідчої групи можуть бути включені відповідні спеціалісти або
допоміжний персонал.

Бажано, щоб поняті були підібрані та включені до складу групи ще до
виїзду на місце проведення обшуку.

Якщо не виключається можливість проведення особистого обшуку осіб, до
складу групи повинні бути включені оперативні працівники та поняті як
чоловічої, так і жіночої статі.

За наявності даних, що особа, яка може знаходитись на місці обшуку,
здатна вчинити збройний опір, слідчий повинен передбачити у складі
слідчо-

312

оперативної групи відповідно екіпіровану групу захоплення та вжиття
заходів щодо особистої безпеки учасників обшуку.

7. Слідчий повинен визначити перелік технічних засобів, необхідність
застосування яких може виникнути під час проведення обшуку (засоби
криміналістичної техніки, зв’язку, пошукові та транспортні засоби), а у
необхідних випадках і перевірити її робочий стан та комплектність
(валіза слідчого, портфель слідчого).

8. У випадках проведення групового (одночасного) обшуку за єдиним
планом необхідно передбачити заходи для забезпечення одночасного початку
проведення обшуків та створення перешкод можливим спробам осіб, що
підлягають обшуку, повідомити своїм співучасникам про обшук.

Отримавши необхідну для підготовки обшуку інформацію та вирішивши усі
зазначені вище питання, слідчий спільно з оперативними працівниками
складає детальний план проведення обшуку. До виїзду на місце проведення
обшуку слідчий проводить інструктаж членів слідчо-оперативної групи,
визначає засоби зв’язку та порядок їх використання.

§ 3. Характеристика основних тактичних прийомів проведення обшуку

Прибувши на місце проведення обшуку, слідчий оголошує обшукуваній особі
про мету прибуття та пред’являє постанову про проведення обшуку.
Обшукуваному роз’яснюються його права та обов’язки, про що робиться
відмітка у протоколі та пропонується добровільно видати предмети,
документи та інші речі, які можуть мати значення у справі. Якщо
запропоновані слідчим об’єкти видаються добровільно, то проведення
обшуку може тривати тільки у тих випадках, коли слідчий має підстави
вважати, що обшукуваним видані не всі шукані предмети, речі та
документи.

Перед проведеннями обшуку слідчий повинен оглянути місце обшуку,
встановити приблизний обсяг пошукових дій та розподілити ділянки обшуку
між членами слідчо-оперативної групи.

Обшук на місцевості

Об’єктом обшуку може бути ділянка місцевості (території подвір’я,
садиби, садової ділянки, підсобного господарства, саду, городу, які
належать або знаходяться в користуванні конкретної особи, установи).
Коли місцевість стає самостійним об’єктом обшуку, слідчий виносить
окрему постанову на обшук та подає її керівнику, господарю ділянки або
іншій особі, у володінні чи користуванні якої знаходиться ця ділянка
(директору заводу, ректору ВУЗу, на території якого планується обшук). У
випадках, коли обшук здійснюється у конкретної особи, про що зазначено у
постанові, а її садиба, дача чи город належать до об’єктів обшуку,
виносити окрему постанову про обшук ділянок місцевості непотрібно.

Цей вид обшуку є найбільш трудомістким. Обстеження місцевості необ-

313

хідно здійснювати планомірно та у певній послідовності. Ділянку
місцевості розподіляють на сектори або квадрати та методично і
послідовно досліджують. У залежності від характеру досліджуваної
місцевості, особливостей об’єктів пошуку та інших конкретних обставин
можуть застосовуватися ексцентричний, концентричний або фронтальний
методи дослідження місцевості з використанням у необхідних випадках тих
чи інших технічних засобів.

У ході проведення обшуку необхідно звертати увагу на ознаки, які можуть
свідчити про можливість знаходження у тому чи іншому місці замаскованого
тайника – ділянки землі з пожовклою травою на фоні загальної зеленої
маси, пошкодження ґрунту, мітки на деревах, скопана грядка на
присадибній ділянці тощо. На наявність тайників або місця поховання
трупа в окремих випадках може вказувати поведінка свійських тварин.

Здійснюючи обшук на місцевості, можна проводити розкопки місцевості,
розорювання ділянки, видалення насаджень та інші пошукові дії.

Обшук у приміщенні

Обшук у приміщенні є найбільш розповсюдженим видом обшуку. Тактичні
прийоми обшуку приміщення поділяють на загальні та окремі. До загальних
прийомів належать:

а) планомірність та послідовність обстеження приміщення;

б) активне використання технічних засобів і спеціальних знань
(спеціалістів);

в) використання логічних і психологічних прийомів. Особливу увагу слід
звертати на дії осіб, які виявляють послужливість, прагнення у всьому
полегшити роботу слідчого і таким чином залишити тайники не
дослідженими, створити невірне уявлення, що шукати даремно.

Окремі тактичні прийоми залежать від виду приміщення й характеру
обстановки, де проводиться обшук, зокрема, обшук в окремій ізольованій
квартирі або приватному будинку необхідно розпочинати з обстеження
житлового приміщення. Особи, які знаходяться в приміщенні, крім
господаря, запрошуються до іншої кімнати або на кухню та за ними
встановлюється спостереження. Під час обшуку із приміщення не
дозволяється виходити. Особи, які знаходяться в приміщенні, можуть
піддаватися особистому обшуку.

Під час обстеження підлоги, стін, сховищ застосовуються аналітичні
методи та технічні засоби виявлення тайників (рентген, вимірювання та
розрахунки, ультрафіолетова та лазерна техніка, щупи, магнітні
підйомники, трали та інша пошукова апаратура). У приміщеннях (складах),
загромаджених предметами останні переміщуються для дослідження підлоги,
стін. Досліджують окремо упаковані об’єкти (ящики, кіпи), сипкі речовини
пересипають, а рідини переливають із місткості в місткість. Особливу
увагу необхідно звертати на обстеження кухонь, туалету, ванної кімнати,
балконів, горища та підсобних приміщень – комор, ніш.

При обстеженні конструктивних вузлів будівлі необхідно звертати увагу на
елементи, що не передбачені проектом, відсутність окремих деталей,
неоднорідність фарбування, відмінності у кольорі штукатурки, пошкодження
павутиння.

314

При провадженні обшуку необхідно враховувати професійну діяльність
обшуканої особи, її схильності та захоплення, так як це може бути
пов’язано із способами переховування предметів і документів, а також
обранням місць для обладнання тайників.

В окремих випадках на правильність напряму пошуків може вказувати
поведінка обшуканого або членів його родини. На місця переховування
шуканих предметів може вказувати реакція обшукуваної особи на ті чи інші
дії слідчого – зміна тембру голосу, кольору шкіри, тремтіння рук тощо,
які свідчать про високу нервову напругу у випадках, коли слідчий
наближається до тайників або сховищ. З метою спостереження за
обшукуваною особою та іншими особами, що перебувають на місці обшуку,
доцільно спеціально доручити одному із членів групи постійно
спостерігати за ними та їх реакцією на дії слідчого.

Необхідно враховувати, що деякі особи можуть переховувати речові докази
серед використаної білизни, у дитячих речах, у ліжку дитини або
тяжкохворої людини, предметах культу, серед книжок домашньої бібліотеки.

У ході проведення обшуку слідчому можуть стати відомими певні обставини,
що стосуються особистого або інтимного життя обшуканої особи. У тих
випадках, коли ці обставини не мають значення у розслідуваній справі,
слідчий не повинен акцентувати на них увагу понятих та інших учасників
обшуку. У випадках, коли є необхідність у ознайомленні понятих та інших
учасників з цими обставинами, слідчий попереджає ‘їх про недопустимість
розголошення цих даних, про що у разі необхідності у них може бути
відібрана підписка.

Обшук в комунальній квартирі, в гуртожитку, на робочому місці також має
свої тактичні особливості.

1. У комунальній квартирі обшук слід починати з місць загального
користування (кухня, коридор, туалет, комора, горище, підвал).
Обслідуванню підлягають тільки ті об’єкти, які належать обшуканій особі;
наприклад, кухонна шафа, плита, умивальник у загальній кухні. Інші речі
обслідуються з дозволу їхніх господарів, які повинні бути присутніми.
Останнім пропонується переглянути свої речі – чи немає там сторонніх, що
не належать їм, предметів Якщо господар дає дозвіл, то слідчий може сам
провести дослідження. Аналогічним чином проводиться обслідування
приміщення в гуртожитку.

2. Після обслідування приміщень загального користування проводиться
обшук житлового приміщення за загальними правилами. Під час обшуку в
гуртожитках обов’язково повинен бути присутній представник адміністрації
(комендант, майстер).

3. Обшук на робочому місці у службових приміщеннях необхідно
розпочинати з робочого місця обшукуваного. У першу чергу оглядають
робочий стіл, сейфи, шафи. Тайників, як правило, на робочих місцях не
роблять, але предмети можуть бути схованими або замаскованими серед
книжок, документів, папок.

Під час здійснення обшуку вилученню підлягають не тільки предмети і
речі, що мають значення у розслідуваній справі, а й речі та документи,
що свідчать про вчинення обшукуваною особою іншого злочину, а також
речі, вилучені із цивільного обігу.

315

Враховуючи примусовий характер обшуку, слідчий під час його проведення
має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володар
відмовляється їх відчинити, але при цьому слідчий повинен уникати не
викликаних необхідністю пошкоджень замків, дверей та інших предметів.

Обшук особи передбачає примусове обстеження тіла людини, її одягу та
інших речей. Об’єктами пошуку можуть бути насамперед: вогнепальна та
холодна зброя, дорогоцінні речі, наркотики, гроші, валютні цінності,
документи та інші речі, що мають значення у справі.

Обшук особи рекомендується проводити у певній послідовності – зверху
донизу. Спочатку досліджується головний убір, потім одяг (пальто, сукня,
піджак, штани, спідниця тощо), взуття, а потім натільна білизна. Ці речі
знімають з особи у наведеній послідовності та досліджують. Особливу
увагу необхідно приділяти дослідженню кишень, швів, підкладці пальта,
піджака, спідниці, каблукам взуття. Потім досліджується тіло людини. Це
пов’язано з тим, що невеликі та мініатюрні речі, а також певні речовини
(наркотики) можуть переховуватися як в одязі, так і на тілі, або в
природних порожнинах тіла. Застосування тактичних прийомів обшуку особи
пов’язано з проблемою статі та використанням тактичних засобів для
виявлення та вилучення предметів, що сховані. Тому попередньо, перш ніж
розпочати примусове обслідування, слід переконати особу, що обшукується,
добровільно видати сховані предмети. Для обшуку тіла людини та
застосування технічних засобів обов’язково запрошують спеціаліста –
судмедексперта, рентгенолога, хірурга. Обшук може проводитися в
спеціально обладнаному приміщенні, наприклад на виробництвах, пов’язаних
з добуванням та обробкою дорогоцінних металів, каменів тощо.

Під час обшуку особи підлягають обстеженню і супутні речі, що є в
обшукуваного – валізи, дипломати, сумки, гаманці, портсигари, трубки для
куріння тощо.

Обшук особи, як правило, проводиться на підставі постанови слідчого.
Частиною другою ст. 184 передбачаються випадки, коли особистий обшук
здійснюється без постанови слідчого – в зв’язку із затриманням
підозрюваної особи чи ув’язненням її під варту, або коли у слідчого є
підстави вважати, що особа, перебуваючи у приміщенні, де здійснюється
обшук, може переховувати при собі предмети чи документи, що мають
значення у справі.

Обшук транспортних засобів передбачає примусове обстеження будь-якого
транспортного засобу, який є у приватному володінні особи (мотоцикл,
автомобіль, катер, яхта). В залежності від виду транспортного засобу, що
підлягає дослідженню, обшук має певну специфіку. Обстеження транспортних
засобів повинно мати планомірний та послідовний характер.

Груповий (одночасний) обшук – це кілька одночасних обшуків, що
здійснюються у межах однієї розслідуваної кримінальної справи у різних
осіб та в різних місцях. Груповий обшук характеризується певною
специфікою:

– обшук здійснюють із залученням кількох слідчо-оперативних груп;

– існує кілька об’єктів обшуку;

– наявність єдиного керівництва обшуком;

– обшук починається одночасно в усіх місцях його проведення;

– обшук здійснюється за єдиним планом;

316

– груповий обшук передбачає забезпечення чіткого та І\/юбільного зв’язку
між слідчо-оперативними групами для обміну інформацією під час
проведення обшуку.

§ 4. Процесуальні основи виїмки та тактики її проведення

Стаття 178 КПК України передбачає, що виїмка проводиться у тих випадках,
коли слідчий має точні дані, що предмети чи документи, які мають
значення для справи, знаходяться в певної особи чи в певному місці.
Отже, на відміну від обшуку, признаючи проведення виїмки слідчий точно
знає, що саме (який конкретний об’єкт) підлягає вилученню, та де саме
він знаходиться. Але необхідно мати на увазі, що слідчий може і не знати
точного місця знаходження предмета чи документа, але мати інформацію, що
необхідний об’єкт знаходиться в певній установі, організації, будинку
або квартирі.

Як правило, виїмка здійснюється стосовно документів і предметів, що
знаходяться на підприємствах, в установах та організаціях. Якщо слідчому
точно відомо, що певний об’єкт знаходиться по місцю проживання
конкретної особи, і ця особа не буде протидіяти вилученню цього об’єкта,
виїмка може бути проведене і в окремих громадян.

За загальним правилом при проведенні виїмки повинна бути присутня особа,
у володінні або користуванні якої знаходяться об’єкти, що підлягають
вилученню, а також не менше двох понятих.

Під час виїмки у слідчого немає потреби здійснювати пошукові дії, які
здійснюються в ході обшуку. Тому процесуальною підставою проведення
виїмки є постанова, винесена слідчим. Отримання санкції прокурора на
проведення виїмки законом не передбачено, за виключенням випадків, коли
виїмці підлягають документи, що становлять державну таємницю. В таких
випадках виїмка здійснюється тільки з санкції прокурора або його
заступника, у порядку, погодженому з керівником відповідної установи.

Особливий порядок також передбачений для виїмки поштово-телеграфної
кореспонденції. У статті 187 КПК України передбачено, що виїмка
поштово-телеграфної кореспонденції здійснюється за постановою слідчого,
яка санкціонована прокурором або його заступником. Але ця норма КПК
України суперечить Конституції України. Так, стаття 31 Конституції
України проголошує, що кожному гарантується таємниця листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденцій. Винятки можуть
бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою
запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію
неможливо.

Стаття з Конституції України (1996 р.) гарантує, а Пленум Верховного
Суду України в постанові № 9 від 1.11.96 року роз’яснив, що
недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції є невід’ємними правами особи і
дозвіл на накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в
поштово-телеграфних установах надається тільки

317

судом. За поданням органу, який провадить попереднє розслідування,
відповідні матеріали розглядаються судом і з дотриманням таємниці
слідства приймається процесуальне рішення – судця виносить відповідну
постанову про надання дозволу на накладення арешту на кореспонденцію та
її виїмку у поштово-телеграфних установах, в якій зазначає термін дії
дозволу, або про відмову в застосуванні таких заходів. Стаття 187 КПК
України суперечить Конституції і тому як норми прямої дії застосовуються
норми Конституції.

Для виїмки поштово-телеграфної кореспонденції запрошуються двоє понятих
– представники пошти та проводиться вилучення, за результатами якого
складається протокол.

У випадках, коли особа переховує документи та предмети, що підлягають
виїмці, або протидіє проведенню виїмки, слідчим замість виїмки
проводиться обшук з наступним повідомленням про це прокурора або його
заступника.

§ 5. Процесуально-криміналістичне документування результатів обшуку та
виїмки

Основним способом фіксації проведених обшуку або виїмки є складання
протоколу цієї слідчої дії у відповідності з вимогами ст. 85 та ст. 188
КПК України. Додатковими способами фіксації є застосування фото-, кіно-,
відео-зйомщ складання планів, схем та креслень.

Протокол обшуку або виїмки складається з двох примірників та містить
вступну, описову та заключну частини.

У вступній частині протоколу зазначається: коли, де і ким складений
протокол, прізвище, звання або класний чин посадової особи, яка
проводила цю слідчу дію, підстави для обшуку або виїмки; особа, у якої
проводився обшук або виїмка, хто брав участь у проведенні слідчої дії,
прізвища та адреси понятих, відмітка про роз’яснення понятим їх прав та
обов’язків, пропозиція слідчого добровільно видати предмети та документи
і відповідь обшукуваної особи на цю пропозицію.

В описовій частині протоколу містяться: відомості про порядок та
послідовність пошукових дій; відомості про виявлені об’єкти, їх назва,
стан, ознаки та місце їх виявлення. Всі виявлені в ході проведення
обшуку або виїмки предмети і документи пред’являються спочатку понятим,
після чого детально описуються у протоколі з вказівкою їх кількості,
відмінних рис, загальних та окремих ознак (назва, розмір, форма, вага,
колір, маркування, позначки, номери, особливості, дефекти), а також
наявних слідів (кров, фарба, сперма, ґрунт та ін.). Стосовно документів
вказується матеріал, з якого вони виготовлені, спосіб виконання, колір
фарбника, початкові та заключні фрази, наявні реквізити. Якщо виявлені
предмети були запаковані, вказується спосіб упаковки, вид пакувального
матеріалу.

При виявленні тайника чи іншого сховища у протоколі обшуку детально
фіксується місце його розташування, розміри, об’єкти, що знаходяться у
тайнику, їх кількість та взаємне розташування. Тайник разом з його
вмістом

318

фотографується (або знімається на кіно- чи відеокамеру), після чого за
правилами детальної фотозйомки фотографуються всі вилучені з нього
об’єкти. Розташування тайника зазначається на схемах або планах, які
додаються до протоколу.

У заключній частині зазначаються: відомості про використання технічних
засобів під час проведення обшуку або виїмки; їх назва, марка, тип
використаної фото-, кіно-, відеоплівки; заяви та зауваження присутніх
під час обшуку на дії слідчого; перелік вилучених предметів, документів.
У випадках, коли вилучається значна кількість предметів, складається
‘їхній опис у двох примірниках.

Обидва примірники протоколу та опис вилучених предметів підписують
слідчий, особа у якої проводився обшук або виїмка, поняті та інші
запрошені учасники слідчої дії. Відповідно до вимог ст. 189 КПК України
другий екземпляр протоколу та опису вилучених речей вручаються особі, в
якої проводився обшук або виїмка, а в разі її відсутності –
повнолітньому члену її сім’ї або представникові ЖЕК чи місцевої ради
народних депутатів (при проведенні обшуку чи виїмки в установі,
організації-її представнику).

Протокол обшуку або виїмки є джерелом доказів тільки у тих випадках,
коли він складений із дотриманням усіх вимог закону.

Якщо з місця обшуку або виїмки вилучається значна кількість речей або
документів і їх огляд на місці проведення обшуку або виїмки є
неможливим, вони запаковуються та опечатуються без проведення огляду та
детального їх опису у протоколі обшуку або виїмки. В таких випадках
огляд вилучених предметів та документів здійснюється у кабінеті слідчого
з дотриманням вимог ст. 190,191 КПК України. Для участі у проведенні
огляду цих предметів та документів у якості понятих доцільно запрошувати
тих осіб, які були присутні при проведенні обшуку або виїмки.

Фотознімки, кіно- та відеострічки, голограми, схеми, плани та малюнки
додаються до протоколу.

Глава 23 ТАКТИКА ПРОВЕДЕННЯ ДОПИТУ

§ 1. Поняття, значення, види і завдання допиту

Допит – це слідча дія, спрямована на отримання та перевірку інформації
стосовно обставин, які мають значення для встановлення істини у справі.
Суть допиту полягає в особистому спілкуванні слідчого (суду) з
допитуваним для одержання відомостей (інформації), які є необхідними для
встановлення обставин справи, що розслідується. Особливість одержання
інформації про обставини вчиненого злочину під час допиту полягає в
тому, що її джерелом є людина. Тому одержання такої інформації пов’язано
з низкою процесуальних, психологічних та етичних вимог, які належать до
загальних положень проведення допиту (статті 143,145,146,166-173 КПК
України).

319

Допит є найбільш поширеною слідчою дією, за допомогою якої отримується
доказова інформація. Важливість допиту визначається не тільки тим, що
він є способом отримання та перевірки інформації, а й тим, що він є
способом захисту обвинуваченого (підозрюваного) від обвинувачення. Допит
є однією із найбільш складних та трудомістких слідчих дій, так як
допитувана особа внаслідок різних причин може неповно або неправильно
сприймати певну подію, і відповідно неправильно її викладати слідчому
під час допиту. Крім цього, підозрюваний, обвинувачений та їхні рідні,
як правило, не заінтересовані у повному та всебічному розкритті злочину,
що не може не впливати на правдивість їх свідчень. Для успішного
проведення допиту та отримання очікуваних результатів, особі, яка
проводить допит, необхідні знання законів мислення, логічних методів та
прийомів, даних психології та тактичних прийомів допиту, що розроблені
криміналістикою.

Психологічні основи допиту, як способу вилучення інформації про
суб’єктивний уявний образ (слід пам’яті) у допитуваного, полягають у
тому, що формування показань допитуваної особи – це складний
психологічний процес, який складається з трьох основних стадій або
етапів: сприйняття, запам’ятовування та відтворення.

Сприйняття людиною будь-якої події, факту здійснюється через органи
почуттів, які є за змістом суб’єктивним джерелом, і тому сприйняття
певним чином залежить від розвитку нервової системи, стану організму в
цілому, рівня розвитку людини. На правильність сприйняття впливають
об’єктивні та суб’єктивні чинники: об’єктивні – умови сприйняття,
погода, освітлення, тривалість події, за якою особа спостерігає тощо;
суб’єктивні – стан організму та органів почуттів людини, її суб’єктивна
можливість правильно сприйняти певний факт або подію, емоційний стан
особи, наявність інтересу до події, спрямованість уваги та темперамент.
6. Образцов до переліку основних чинників, що впливають на процес
сприйняття, відносить: а) зацікавленість особи у події, яка сприймається
(спрямованість сприйняття); б) наявність певного життєвого або
професійного досвіду; в) тривалість сприйняття; г) стан здоров’я;

д) наявність фізичних недоліків органів почуттів у особи, яка сприймає
подію;

е) відстань до об’єкта сприйняття; ж) метеорологічні умови
спостереження; з) обсяг інформації, що особа сприймає одночасно.

Другою стадією формування показань є запам’ятовування. Внаслідок
сприйняття у нервовій тканині головного мозку людини утворюються нервові
зв’язки. Уявні образи минулого зберігаються у клітинах мозку у вигляді
так званих асоціативних зв’язків. Запам’ятовування, як і сприйняття, має
вибірковий характер, тому людина запам’ятовує не все, що сприймає, а
тільки те, що викликає у неї глибокі переживання, або має для неї
істотне значення. На повноту запам’ятовування інформації та тривалість
її зберігання впливають:

– умови сприйняття;

– вид пам’яті (зорова, слухова, емоційна, рухова);

– наявність установки на зберігання сприйнятого у пам’яті;

– час, що пройшов з моменту сприйняття;

320

– стан здоров’я; -вік;

– характер людини.

Повнота відтворення залежить від умов сприйняття, властивостей пам’яті,
психологічного стану допитуваного, його темпераменту, схильності до
навіювання, здатності до уявлення.

Знання процесу формування показань та чинників, що впливають на їх
повноту та об’єктивність, дозволяють слідчому правильно обрати тактичні
прийоми для отримання у ході допиту повної та об’єктивної інформації про
подію, що мала місце.

Завданням допиту є одержання достовірної інформації стосовно обставин
злочину, що розслідується. Об’єктивність інформації, що одержується під
час допиту, залежить від психологічної позиції обвинуваченого – бажання
давати правдиві свідчення або навпаки, приховувати правду. Навіть, якщо
допитуваний дає правдиві (на його думку) свідчення, то і в цьому випадку
слідчий обирає такі тактичні прийоми спілкування, що спрямовані на
допомогу допитуваному згадати минуле, відділити реально сприйняте від
фантазії або уяви.

У залежності від підстав класифікації, можна виділити такі види допиту:

– за суб’єктом проведення допиту (особа, яка проводить дізнання,
слідчий, прокурор, суддя);

– за процесуальним станом допитуваної особи (допит свідка, потерпілого,
підозрюваного, обвинуваченого);

– за віком допитуваного (допит неповнолітнього, малолітнього, особи
похилого віку);

– за послідовністю проведення (допит первісний, додатковий, повторний);

– за місцем проведення (на місці події, у кабінеті слідчого, за місцем
знаходження допитуваного);

– за складом учасників допиту (слідчий, допитуваний, захисник, педагог,
законний представник, спеціаліст, експерт, перекладач);

– у залежності ви використання науково-технічних засобів (із
використанням звуко- та відеозапису, без використання технічних
засобів).

Класифікація допиту на види має практичне значення, так як в залежності
від виду допиту слідчий використовує ті чи інші тактичні прийоми.

§ 2. Тактичні основи підготовки до проведення допиту

Необхідною умовою отримання ефективних результатів допиту є ретельна
підготовка до його проведення.

Підготовка до проведення допиту включає:

1 визначення кола осіб, які підлягають допиту;

2 визначення послідовності їх допиту;

3 визначення предмета допиту та вивчення матеріалів кримінальної
справи;

4) вивчення особи допитуваного;

П 1-282

321

5) підбір речових доказів та інших матеріалів для пред’явлення
допитуваному;

6) вирішення питання щодо часу та місця допиту, способу виклику на
допит;

7) набування спеціальних знань, які можуть знадобитися під час допиту;

8) визначення переліку необхідних технічних засобів фіксації допиту та
їх підготовку;

9) визначення учасників проведення допиту;

10) складання плану допиту.

Визначення кола осіб, які підлягають допиту, залежить від певних
чинників, у тому числі і від обсягу наявної у слідчого інформації.
Вказівки на конкретних осіб, яким відомі певні обставини розслідуваного
злочину, можуть міститися у матеріалах кримінальної справи. В інших
випадках, для з’ясування таких осіб слідчий може доручити органам
дізнання провести оперативно-розшукові заходи (наприклад, опитування
громадян з метою встановлення можливих свідків злочину, розшук злочинця
тощо). Така інформація може бути також отримана слідчим і під час
проведення інших слідчих дій у справі.

Визначаючи послідовність проведення допиту певних осіб, необхідно
враховувати: яким обсягом інформації про обставини, що мають значення
для розслідуваної справи, володіє особа; важливість цієї інформації на
даному етапі розслідування; зацікавленість особи у кінцевому результаті
розслідування; практична можливість виклику особи на допит у найкоротший
строк.

У першу чергу бажано викликати на допит осіб, які володіють найбільшим
обсягом інформації з обставин справи, не є заінтересованими у
результатах розслідування та можуть цю інформацію викласти об’єктивно.

Визначення предмета допиту полягає у встановленні в конкретній
кримінальній справі обставин, що можуть бути відомі допитуваному, та для
встановлення яких проводиться допит. Як правило, найбільш повною
інсрор-мацією про обставини справи володіє обвинувачений (підозрюваний).
Потерпілий та свідки володіють меншою за обсягом інформацією і тому
слідчий повинен визначити коло питань, з яких вони можуть бути допитані.
На підставі визначеного предмета допиту, слідчий формулює запитання для
допитуваного.

Повне та всебічне вивчення слідчим матеріалів кримінальної справи у всіх
деталях є необхідною передумовою успішного проведення допиту. Вивчення
матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, що містяться як
у протоколах слідчих дій, так і в інших документах та матеріалах справи,
що дозволяє виявити існуючі прогалини, розбіжності, суперечності та
своєчасно вжити заходи до їх усунення. У протилежному випадку певні
обставини справи можуть залишитися невстановленими або суперечливими, що
не може не вплинути на повноту, всебічність та об’єктивність
розслідування і тягне за собою, як правило, необхідність проведення
додаткових та повторних допитів і очних ставок.

Однією з важливих підготовчих дій слідчого до допиту є вивчення особи
допитуваного, яка полягає у вивченні соціально-психологічної
характеристики допитуваного, рівня інтелекту, схильностей, способу
життя, виховання, його

322

характеру, темпераменту, способу мислення тощо. Вивчення особи
допитуваного дозволяє слідчому встановити з ним психологічний контакт,
обрати найбільш доцільні та ефективні прийоми та способи впливу на нього
з метою отримання об’єктивних показань та правильно оцінити одержані
показання. Обсяг вивчення особи допитуваного залежить від його
процесуального становища, характеру злочину, мети допиту, можливостей
слідчого та його професійних знань.

Найбільш ретельно вивчається слідчим обвинувачений, так як він є
заінтересованою особою у справі, і найменше ніж інші допитувані схильний
повідомити правду. Відомості про особу обвинуваченого дозволяють
слідчому спрогнозувати можливу поведінку допитуваного в тій чи іншій
ситуації під час допиту і правильно обрати той чи інший тактичний
прийом. Під час вивчення особи допитуваного слідчий може скористатися
допомогою спеціаліста – психолога, який може допомогти слідчому
визначити: особливості психічних процесів, властивостей і станів
допитуваного; риси характеру; темперамент; інтелектуальні здібності;
орієнтовний перелік питань, що можуть допомогти у встановленні
психологічного контакту.

Прогнозуючи можливу поведінку допитуваних, слідчий передбачає, що
допитуваний може добросовісно помилятися стосовно певних обставин або
давати неправдиві показання. В таких випадках цим особам доцільно буде
пред’явити певні докази. Тому при підготовці до допиту слідчий відбирає
докази та інші матеріали, які він планує пред’явити допитуваному.

Момент проведення допиту стосовно певної особи визначається слідчим,
виходячи із конкретної слідчої ситуації. Так, допит осіб, які можуть між
собою змовитися, або на яких може здійснити вплив обвинувачений, слідчий
повинен провести негайно. В інших випадках – наприклад, коли потерпілий
перебуває у стані сильного збудження або хвилювання після вчиненого
злочину, допит необхідно відкласти до заспокоєння потерпілого.
Визначаючи момент проведення допиту слідчий також враховує важливість
обставин, про які може повідомити допитуваний та можливість його явки
для допиту.

Момент проведення допиту стосовно окремих категорій допитуваних
визначається безпосередньо КПК України: якщо підозрюваний був затриманий
або до нього обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його
допит проводиться негайно, а при неможливості негайного допиту – не
пізніше 24 годин після затримання (ст. 107 КПК України); допит
обвинуваченого слідчий повинен провести негайно після його явки чи
приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йому
обвинувачення (ст. 143 КПК України).

Допит проводиться вдень. Забороняється проводити допит у нічний час, за
виключенням випадків, коли наявні обставини вимагають негайного
проведення допиту.

Місцем допитує, як правило, кабінет слідчого. Крім цього, допит може
бути проведений: на місці події; за місцем проживання або знаходження
допитуваного (ізолятор тимчасового тримання, слідчий ізолятор, будинок
відпочинку, санаторій тощо); за місцем роботи; у лікувальній установі (з
дозволу лікаря). За місцем проживання доцільно допитувати малолітніх,
осіб похилого віку,

и*
323

хворих. Також за місцем проживання може бути допитаний обвинувачений
після проведення у нього вдома обшуку.

Особи можуть бути викликані на допит одним із способів:

– повісткою по пошті або через кур’єра;

– телеграмою або телефонограмою;

– повідомленням по телефону безпосередньо особі, яка підлягає допиту;

– через адміністрацію ізолятора тимчасового тримання або слідчого
ізолятора (затримані або взяті під варту підозрювані та обвинувачені).

У повістці, телеграмі, телефонограмі повинно бути зазначено: хто і в
якості кого викликається, куди, на який час, та до кого необхідно
прибути.

Предметом допиту при розслідуванні деяких злочинів можуть бути питання
виробничого, технічного та спеціального характеру. Тому у цих випадках
слідчому необхідно попередньо ознайомитися з відповідною довідковою
літературою, проконсультуватися з фахівцями, ознайомитися з виробничим
або технологічним процесом.

Копо учасників допиту визначається слідчим, виходячи із предмета допиту,
особи допитуваного, його процесуального становища та інших обставин, що
стосуються майбутнього допиту. Слідчий повинен своєчасно повідомити цих
осіб про час та місце допиту. Учасниками допиту можуть бути: прокурор,
захисник, спеціаліст, експерт, законні представники, педагог,
перекладач.

Завершальним етапом підготовки до допиту е складання слідчим плану
допиту. План може бути усним чи письмовим, коротким або розгорнутим. У
випадках розслідування нескладних одноепізодних кримінальних справ план
– це перелік запитань, що підлягають встановленню. У багатоепізодних,
складних справах складається детальний план у вигляді таблиці. У першій
грасрі зазначаються обставини, що підлягають встановленню у справі, у
другій – наявна інформація про ці обставини, у третій – формулювання
запитань з визначенням порядку їх послідовності, у четвертій – міститься
перелік тактичних прийомів, які планує застосувати слідчий.

У разі необхідності план може бути доповнений схемами злочинних зв’язків
обвинувачених, епізодів злочину, місць їх вчинення, структури злочинної
групи.

§ 3. Характеристика основних тактичних прийомів проведення допиту

Тактичні прийоми допиту є засобами, за допомогою яких слідчий здійснює
управління спілкуванням та отримує об’єктивну інформацію. До загальних
тактичних прийомів допиту належать:

1) прогнозування та планування допиту (власне підготовка до допиту);

2) встановлення психологічного контакту;

3) викладення показань у формі вільної розповіді;

4) поставлення запитань;

5) пред’явлення доказів;

6) актуалізація забутого в пам’яті допитуваного.

324

встановлення психологічного контакту здійснюється незалежно від
процесуального становища допитуваного та ситуації, у якій здійснюється
допит. Сутність встановлення психологічного контакту полягає в отриманні
згоди допитуваного розпочати спілкування та обмін інформацією, яка
досягається: встановленням сприятливих відносин з допитуваним;
збудженням інтересу та підвищенням активності до спілкування; зняттям
конфліктного настрою у допитуваного.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер і його
встановлення та підтримання залежить як від слідчого, так і від
допитуваного. Однак ініціатива повинна належати слідчому.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань
психології допитуваного та врахування його індивідуально-психологічних
особливостей, психічного стану на момент проведення допиту, життєвого
досвіду та інших обставин, що його характеризують.

Для успішного встановлення психологічного контакту необхідним є
дотримання таких умов:

– індивідуальний підхід до особи допитуваного (вивчення особи,
встановлення її темпераменту, інтелекту, вольових якостей, життєвих
інтересів та схильностей);

– здійснення психологічної діагностики лінії поведінки, що обрана
допитуваним, з метою встановлення причин обраної ним позиції;

– об’єктивна, коректна, доброзичлива поведінка слідчого;

– роз’яснення допитуваному його прав та обов’язків;

– дотримання законних інтересів і прав допитуваного;

– проведення допиту без присутності сторонніх осіб (за винятком
випадків, коли цього вимагають закон та обставини справи).

Для встановлення психологічного контакту можуть бути використані такі
тактичні прийоми як проведення бесіди з допитуваним на сторонню тему, що
становить інтерес для нього або слідчого; демонстрація слідчим
поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби та
інтереси і т. Ін.

Викладення показань у формі вільної розповіді полягає в тому, що у
випадках, коли допитуваний не ухиляється від дачі показань, йому
ставиться загальне запитання з пропозицією розповісти всю відому
інформацію, яка стосується розслідуваної події.

Застосування цього тактичного прийому дозволяє слідчому:

– скласти свою думку про особу допитуваного;

– виявити ступінь поінформованості допитуваного про обставини справи;

– отримати уявлення про правдивість свідчень допитуваного;

– отримати інформацію про факти, що невідомі слідчому.

Під час вільної розповіді допитуваного не треба часто ставити уточнюючі
та додаткові запитання, перебивати без потреби, але бажано вчасно
спрямовувати розповідь до суті встановлюваного факту. У процесі
розповіді не рекомендується вести протокол, а тільки робити короткі
нотатки. Неуважне ставлення до допитуваного порушує психологічний
контакт, свободу та бажання спілкуватися.

325

У випадках, коли у слідчого є підстави вважати, що допитуваний дає
неправдиві показання, доцільно звузити тему вільної розповіді та
запропонувати допитуваному розповісти про інші обставини – ті, які вже
відомі слідчому та були досліджені в процесі розслідування. Цей
тактичний прийом носить назву «поділ теми вільної розповіді».

Поставлення запитань полягає в тому, що слідчим після закінчення вільної
розповіді ставляться допитуваному запитання з метою уточнення обставин
та заповнення прогалин у показаннях. У залежності від змісту та мети
поставлених запитань, вони поділяються на:

– основні (що формулюють сутність обставин, які становлять інтерес для
слідства);

– доповнюючі (спрямовані на встановлення фактів, що не були висвітлені
під час вільної розповіді);

– нагадуючі (переслідують мету оживити пам’ять допитуваного чи викликати
певні асоціації);

– уточнюючі (спрямовані на точніше та детальне з’ясування обставин
справи);

– контрольні (спрямовані на перевірку правдивості та об’єктивності
показань допитуваного, їх відповідність вже відомим фактам).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 143, ч. 4 ст. 167 та ч. 2 ст. 171 КПК України
під час проведення допиту забороняється ставити запитання, у
формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до
неї (навідні питання).

Незалежно від виду поставлених запитань, вони повинні бути чіткими,
зрозумілими та логічно послідовними.

Пред’явлення доказів як тактичний прийом полягає в тому, що слідчий з
метою здійснення психологічного впливу на допитуваного, повідомляє його
про докази та інші матеріали, що наявні у справі, які спростовують його
показання чи суперечать їм, або демонструє докази допитуваному у певній
послідовності. Даний тактичний прийом може бути застосований і для
актуалізації забутого у пам’яті допитуваного.

В. Ю. Шепітько пропонує класифікацію способів пред’явлення доказів за
основними підставами:

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

– пред’явлення доказів на одному допиті;

– пред’явлення доказів у ході низки допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

– роздільне пред’явлення одиничних доказів;

– пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

– пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

– згадування про наявні докази на допиті;

– перелік наявних доказів із зазначенням джерел їх походження;

– часткова демонстрація доказів допитуваному;

– надання можливості допитуваному оглянути і вивчити докази;

326

– підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

– пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

– пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5. За характером додаткових умов, що підсилюють вплив на допитуваного:

– несподіване пред’явлення доказів;

– пред’явлення доказів після з’ясування попередніх обставин, що
пов’язані з ними;

– пред’явлення доказів та роз’яснення їх значення у справі;

– використання науково-технічних засобів для роз’яснення допитуваному
особливостей доказів, що пред’являються;

– супроводження пред’явлених доказів описом передбачуваного ходу
розслідуваної події та її обставин.

Актуалізація забутого у пам’яті допитуваного полягає у наданні слідчим
допомоги допитуваному з метою пригадування подій минулого. Можливість
актуалізації забутого у пам’яті допитуваного базується на збудженні
відповідних нервових зв’язків або асоціацій.

З метою пожвавлення пам’яті використовують такі прийоми:

1) асоціація за суміжністю;

2) асоціація за схожістю;

3) асоціація за протилежністю (контрастом).

Для актуалізації забутого можуть бути застосовані такі тактичні прийоми:

– поставлення запитання у формі нагадування;

– демонстрація доказів;

– демонстрація іншої матеріалізованої інформації;

– допит на місці події;

– оголошення показань інших осіб.

У процесі використання цих прийомів ефективним може стати кожний з них,
або їх комплекс залежно від психологічних особливостей допитуваного і
своєрідності забутого матеріалу.

У залежності від виду ситуації слідчий обирає ті чи інші тактичні
прийоми проведення допиту. У ході проведення допиту можуть виникнути два
види ситуацій:

а) безконфліктна:

– повідомлення допитуваним правдивих показань;

– добросовісна помилка допитуваного, що тягне за собою виникнення
перекручень у показаннях;

– виникнення суперечностей у показаннях;

– неспроможність допитуваного повідомити про певні обставини внаслідок
забування;

б) конфліктна:

– повідомлення неправди у показаннях;

– відмова допитуваного від показань.

327

Відповідно до мети допиту та ситуації, що склалася, слідчий і обирає
тактичні прийоми, які можуть бути спрямовані на:

– встановлення психологічного контакту з допитуваним;

– усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного;

– актуалізацію забутого в пам’яті допитуваного;

– уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

– спонукання допитуваного до давання показань;

– викриття неправди у показаннях.

У конфліктних ситуаціях, коли допитуваний не бажає повідомляти правду,
можуть бути застосовані: переконання, звернення до почуттів гідності,
справедливості та шляхетності тощо. Прийоми переконання мають бути
зрозумілими допитуваному, їх слід повторювати кілька разів, посилатися
на відсутність логіки фактів у його неправдивих показаннях.

Для викриття неправдивих свідчень можуть бути застосовані прийоми
психологічного впливу:

– замовчування обставин, вже відомих слідчому;

– створення умов, за яких у допитуваного формується думка, що слідчий
знає замовчувані ним факти;

– застосування тактичних комбінацій, побудованих на послідовності
запитань, що ставляться;

– несподівані запитання стосовно фактів, що приховуються;

– демонстрація можливостей слідчого щодо встановлення обставин, які
приховуються.

Тактичні прийоми, що застосовуються під час проведення допиту повинні
відповідати вимогам кримінально-процесуальнрго законодавства, моралі,
професійної етики. Застосування тактичних прийомів, які ґрунтуються на
фізичному та психічному насиллі, шантажі, обмані, використанні
релігійних почуттів та помсти, є недопустимими.

§ 4. Спеціальні тактичні особливості проведення окремих видів допиту

Тактичні особливості допиту свідка та потерпілого

Процесуальний порядок допиту свідка та потерпілого визначається ст. ст.
166-171 КПК України. При підготовці до проведення допиту свідка та
потерпілого слідчий керується викладеними вище загальними положеннями
тактики проведення допиту. Необхідно враховувати, що свідок або
потерпілий, на відміну від обвинуваченого і підозрюваного, зобов’язаний
не тільки з’явитися за викликом слідчого, а й дати правдиві свідчення.
Перед початком допиту слідчий повинен роз’яснити свідку зміст статті 63
Конституції України, яка передбачає, що особа не несе кримінальної
відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе,
членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. У
протокол вноситься відмітка про роз’яснення вимог ст. 63 Конституції
України, засвідчена підписом допитуваного свідка. Якщо зазначена

328

вимога не була виконана, показання свідка вважаються такими, що одержані
з порушенням вимог закону. Порядок допиту свідка:

– встановлення особи свідка, що з’явився за викликом;

– роз’яснення йому прав і обов’язків свідка;

– роз’яснення змісту ст. 63 Конституції України;

– попередження про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві
показання та відмову від показань;

– встановлення стосунків свідка з іншими учасниками процесу;

– пропозиція викласти відомі йому факти, що стосуються обставин справи;

– поставлення у необхідних випадках доповнюючих, уточнюючих та
контрольних запитань;

– попередження в кінці допиту (у необхідних випадках) про
нерозголо-шення даних попереднього розслідування.

Тактика допиту свідка залежить від конкретної слідчої ситуації – чи є
свідок добросовісним, і чи бажає він давати правдиві показання.

Тактика допиту добросовісного свідка спрямована на підтримання
безконсрліктної ситуації та наданням йому допомоги у повному та
об’єктивному висвітленні відомих йому обставин справи. Під час допиту
добросовісного свідка, який не може пригадати всі обставини сприйнятої
події, або добросовісно помиляється щодо окремих обставин, може бути
застосована система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію
забутого у пам’яті свідка, а також пред’явлення доказів.

Інша тактика обирається слідчим під час допиту у конфліктній ситуації
-коли свідок є недобросовісним і не бажає повідомляти правду.

Тактика допиту недобросовісного свідка включає:

– встановлення причин та мотивів, що спонукають свідка давати неправдиві
показання (зговір з обвинуваченим, страх, зацікавленість у наслідках
розслідування, бажання не розголошувати свою неправильну поведінку,
сором тощо). Встановлення цих мотивів може допомогти слідчому їх усунути
та отримати правдиві свідчення;

– переконання свідка у необхідності дати правдиві свідчення (роз’яснення
його ролі у розкритті злочину, нагадування про кримінальну
відповідальність за КК України, роз’яснення необхідності запобігти
притягненню невинної особи до кримінальної відповідальності тощо);

– пред’явлення речових доказів, показань інших осіб, які можна вважати
об’єктивними;

-деталізацію показань допитуваного;

– спостереження за поведінкою свідка та його психофізіологічними
реакціями. Таке спостереження не дозволяє виявити неправду у показаннях,
але дає змогу слідчому реєструвати стан допитуваного та реакцію на
поставлені запитання або пред’явлення доказів і виконує орієнтовну
функцію;

– виявлення негативних обставин у показаннях свідка при попередній
оцінці його показань. Такі обставини при допиті можуть виступати у двох
формах: а) відсутності у показаннях допитуваного даних, які повинні мати
місце;

329

б) наявність у показаннях даних, яких не повинно бути. Значення
виявлених негативних обставин полягає в тому, що вони є специфічними
сигналами неправди у показаннях і потребують використання відповідних
тактичних прийомів;

– поставлення доповнюючих, уточнюючих та контрольних запитань;

– проведення очної ставки.

Допит потерпілого проводиться за правилами допиту свідка. Необхідно
враховувати, що давати показання – це право, а не обов’язок потерпілого.
Тому потерпілий, який погодився давати показання, попереджується тільки
про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання за ст.
384 КК України.

Під час проведення допиту потерпілого слідчий може застосувати такі ж
тактичні прийоми, як і під час допиту свідка. Тактичні особливості
допиту потерпілого обумовлюються його процесуальним становищем та
психічним станом у момент сприйняття подій, що мали місце. Так як
потерпілий володіє більшою інформацією про обставини справи, ніж інші
учасники (за виключенням обвинуваченого), розслідування справи дуже
часто розпочинається саме з допиту потерпілого. Потерпілий може висувати
свої припущення та версії і аргументувати їх. Оцінюючи показання
потерпілого та обираючи тактичні прийоми його допиту, необхідно
враховувати його психічний стан у момент сприйняття події. Переляк,
хвилювання, страх та фізичні страждання можуть сприяти перекрученому
сприйняттю обставин події та перешкоджати правильному викладенню фактів
на допиті. В таких випадках рекомендується відкласти допит потерпілого з
метою його заспокоєння та зняття емоційної напруги.

У справах про статеві злочини потерпілі іноді ухиляються від давання
показань, або дають їх у неповному обсязі внаслідок небажання
компрометувати себе або з почуття сором’язливості. В цих випадках буде
доцільним роз’яснити потерпілому, що справа буде розглядатися у
закритому судовому засіданні, або запропонувати власноручно записати
показання у протоколі.

Тактичні особливості допиту обвинуваченого і підозрюваного

Предметом допиту обвинуваченого є обставини, що сформульовані у
постанові про притягнення особи як обвинуваченого. Обвинувачений не
зобов’язаний давати показання у справі, однак, дотримуючи процесуальний
порядок проведення допиту та застосовуючи окремі тактичні прийоми,
слідчий повинен переконати обвинуваченого у недоцільності приховування
істини у справі. Так як показання обвинуваченого є не тільки джерелом
доказів, а й засобом його захисту від обвинувачення, слідчий повинен
надати обвинуваченому можливість детально викласти свої показання.

Процесуальний порядок допиту обвинуваченого визначається ст. ст. 143-146
КПК України. Тактичні прийоми допиту обвинуваченого мають свої
особливості.

Слідчий повинен ретельно вивчити матеріали справи для правильного
обрання моменту допиту обвинуваченого. Якщо всі обставини справи, з яких
необхідно допитати обвинуваченого повністю, не досліджені або не
перевірені, чи є сумнівними для слідчого, проведення допиту буде
передчасним і не принесе бажаного результату.

330

Коли у справі є кілька обвинувачених, важливе значення має правильне
визначення слідчим питання – кого з них допитувати у першу чергу.
Вирішуючи це питання, слідчий повинен враховувати: яку роль відігравав
той чи інший обвинувачений у спільній злочинній діяльності; яке
покарання загрожує йому за вчинений злочин; у яких стосунках він
знаходиться з іншими обвинуваченими; які є докази його вини; його
особисті якості тощо. Більш швидке отримання правдивих показань від
одних обвинувачених може стати важливою умовою допиту їх співучасників,
що дають неправдиві показання.

Допит обвинуваченого починається з запитання слідчого: чи визнає
допитуваний свою вину? Тактика проведення допиту обвинуваченого
визначається ставленням обвинуваченого до пред’явленого йому
обвинувачення. Можливі такі три ситуації: обвинувачений визнає себе
винним повністю; обвинувачений визнає себе винним частково;
обвинувачений не визнає себе винним. Розглянемо їх більш детально.

1 Обвинувачений визнає себе винним

Якщо обвинувачений визнає себе винним і його показання відповідають
іншим матеріалам кримінальної справи, завдання слідчого полягає у
перевірці щирості такого зізнання шляхом деталізації його показань, або
проведенням додаткового допиту. Це здійснюється з метою виключення
самообмови чи приховування більш тяжкого злочину.

У випадках, коли обвинувачений визнає свою вину, але його показання не
відповідають іншим матеріалам справи перевірка показань здійснюється
шляхом: деталізації показань обвинуваченого; встановленням обставин, про
які може мати відомості тільки та особа, яка вчинила злочин; проведенням
повторного допиту зі зміною порядку послідовності встановлення обставин,
з яких обвинувачений вже допитувався. Якщо обвинувачений не може чітко
відтворити окремі деталі або всі обставини події, можна скористатися
тактичними прийомами актуалізації забутого.

2. Обвинувачений визнає себе винним частково

У цій ситуації показання обвинуваченого містять свідчення, що суперечать
матеріалам справи. У таких випадках рекомендується:

– почати допит із відволікаючої бесіди на тему, не пов’язану з
розслідуваним злочином;

– вислухати показання обвинуваченого до кінця, не перебиваючи його, та
ретельно їх зафіксувати;

– шляхом аналізу показань виявити суперечності та роз’яснити їх суть
обвинуваченому;

– поступово пред’являти обвинуваченому окремі докази та інші матеріали,
що викривають його неправдиві свідчення.

Пред’явлення обвинуваченому доказів та даних, отриманих шляхом
здійснення оперативно-розшукової діяльності, є ефективним тактичним
прийомом для викриття обвинуваченого у неправдивих показаннях. Необхідно
зазначити, що для викриття неправдивих показань обвинуваченого можуть
бути використані тільки перевірені, достовірні факти. Тактичні прийоми
пред’явлення доказів під час допиту можуть бути: згадування про докази;
перелік доказів;

331

надання можливості допитуваному оглянути окремі докази; демонстрація
доказів, яка може здійснюватися шляхом: а) пред’явлення доказів у
порядку зростання їх важливості у справі; б) пред’явлення сукупності
доказів; в) пред’явлення найбільш важливого (головного) доказу.
Необхідно однак мати на увазі, що пред’явлення доказів з великими
проміжками часу та без певної логічної послідовності, як правило,
позитивного результату не дає. Наявні матеріали необхідно використати
таким чином, щоб у обвинуваченого склалася думка про повну обізнаність
слідчого щодо обставин розслідуваного злочину.

З метою отримання від обвинуваченого правдивих свідчень, слідчому
доцільно роз’яснити обвинуваченому зміст розділ IX ст. 45 КК України
стосовно положення, що щире розкаяння та сприяння розкриттю злочину є
обставинами, що пом’якшують кримінальну відповідальність.

3. Обвинувачений не визнає себе винним / дає неправдиві показання При
підготовці до допиту необхідно ретельно вивчити особливості особи
обвинуваченого, матеріали кримінальної справи, матеріали архівних
кримінальних справ, якщо обвинувачений був раніше судимим, умови його
життя, його схильності та інтереси. Під час проведення допиту
обвинуваченого можна застосувати такі тактичні прийоми:

– поставити контрольні запитання щодо фактів, точно встановлених у
справі;

– максимально деталізувати показання. Обвинувачений, який дає неправдиві
показання, як правило викладає обставини події в загальних рисах,
схематично. Неспроможність обвинуваченого деталізувати свої показання
викриває їх неправдивість. Якщо обвинувачений стверджує, що він має
алібі, його необхідно також ретельно та детально допитати з цього
питання для подальшої об’єктивної перевірки алібі;

– запропонувати обвинуваченому повторно викласти показання про подію в
цілому або окремих її обставинах;

– оголосити показання інших обвинувачених, потерпілих, свідків. Доцільно
оголошувати тільки ту частину показань, яка не викликає сумніву в їх
достовірності;

– пред’явити обвинуваченому докази та інші матеріали справи, що
свідчать про його перебування і вчинення певних дій на місці злочину,
або спростовують його алібі.

Процесуальний порядок допиту підозрюваного визначається ст. ст. 107,
134-136, 145, 146 КПК України. Якщо підозрюваний був затриманий або до
нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його
допит проводиться негайно, у разі неможливості негайного допиту – не
пізніше 24 годин після затримання.

Предметом допиту підозрюваного є обставини, на підставі яких особа була
затримана, або до неї було обрано запобіжний захід до пред’явлення
обвинувачення.

Готуючись до проведення допиту підозрюваного, необхідно: визначити
предмет допиту; сформулювати запитання та визначити порядок їх
послідовності; визначити, які докази та матеріали можуть бути
використаними під час допиту для викриття підозрюваного; визначити
послідовність проведення допитів за наявності кількох підозрюваних.

332

Допит підозрюваного проводиться з використанням тактичних прийомів, які
застосовуються під час допиту обвинуваченого. Тактика допиту залежить
від моменту проведення допиту та обсягу інформації, якою володіє
слідчий.

Особливості тактики допиту неповнолітніх

Тактика проведення допиту цієї категорії осіб обумовлюється віковими
особливостями її психіки, що впливають на характер сприйняття,
запам’ятовування та відтворення допитуваними обставин кримінальної
справи. Слідчий, обираючи тактичні прийоми допиту, повинен враховувати
рівень розвитку неповнолітнього, відсутність життєвого досвіду та
професійних знань, недостатнє логічне мислення, схильність до навіювання
та фантазування.

При підготовці до проведення допиту, насамперед необхідно визначити, хто
саме буде присутнім під час допиту неповнолітнього (батьки, педагог,
близькі родичі, лікар тощо) та найбільш доцільне місце проведення допиту
(вдома, у школі, в кабінеті слідчого). Обстановка проведення допиту
повинна сприяти встановленню психологічного контакту з допитуваним. До
виклику на допит необхідно ретельно вивчити наявні дані, що
характеризують особу неповнолітнього (рівень розвитку; інтереси та
схильності; особливості характеру, схильність до навіювання та
фантазування; поведінка вдома та в школі або в іншому учбовому закладі;
побутові умови тощо).

Для встановлення психологічного контакту доцільно розпочати допит з
бесіди на загальні теми, що становлять інтерес для допитуваного,
продемонструвати знання його інтересів та потреб.

При допиті неповнолітніх більш доцільно користуватися формою вільної
розповіді показань, так як вона забезпечує їх більшу достовірність, ніж
форма запитання – відповідь. Запитання допитуваному повинні бути
простими, зрозумілими, короткими та конкретними. Якщо допитуваний не
розуміє запитання, необхідно змінити його формулювання або зробити більш
простим.

Специфічними тактичними прийомами, що можуть застосовуватися на допитах
неповнолітніх, є: роз’яснення важливості повідомлення правдивих
показань; демонстрація поінформованості про обставини життя
допитуваного, його інтереси та потреби; роз’яснення сутності і значення
пред’явлених і оголошених матеріалів; роз’яснення неправильно зайнятої
позиції, помилкового розуміння «геройства» та «товариськості».

Протокол допиту складається, як правило, після закінчення усної бесіди з
неповнолітнім. Бажано, щоб у протокольному запису показань були
збережені мовні особливості неповнолітнього, його своєрідний лексикон.

§ 5. Тактика проведення очної ставки. Перехресний допит

Відповідно до вимог етапі 172 КПК України слідчий вправі провести очну
ставку між двома раніше допитаними особами, в показаннях яких є
суперечності. Загальновизнаною є думка, що метою проведення очної ставки
є усунення суперечностей у показаннях допитаних осіб та встановлення
дійсного

333

стану речей, причому ці суперечності повинні бути істотними. М. М.
Міхеєнко та А. Я. Дубинський вважають, що метою проведення очної ставки
є не усунення суперечностей, а перевірка правдивості раніше одержаних
показань. За своєю сутністю очна ставка є нічим іншим, як одночасним
допитом двох осіб. Процесуальний порядок проведення очної ставки
визначається ст. 173 КПК України, а тактика її проведення поряд із
загальними прийомами допиту має деякі свої особливості.

У ході підготовки до проведення очної ставки слідчий визначає: які є
істотні суперечності у показаннях раніше допитаних осіб; які
суперечності необхідно усунути; між якими особами для цього необхідно
провести очну ставку; в якій послідовності допитувати осіб на очній
ставці; які необхідно поставити їм запитання; які тактичні прийоми буде
доцільно застосувати. За загальним правилом першою необхідно допитувати
ту особу, показання якої є правдивими або викликають довіру.

Слідчий повинен забезпечити психологічну готовність учасників до
проведення очної ставки, якої особливо потребують потерпілі та свідки,
які вперше залучаються до сфери кримінального процесу і можуть
неадекватно зреагувати на спілкування з підозрюваним або обвинуваченим,
внаслідок чого мета очної ставки не буде досягнута. У необхідних
випадках, для уточнення та деталізації показань осіб, у яких є
суперечності, слідчий може їх додатково допитати перед проведенням очної
ставки.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує
кожному з допитуваних дати показання про обставини, щодо яких виявлено
істотні суперечності. Допит здійснюється за кожним суперечливим епізодом
окремо, з дотриманням певної послідовності їх дослідження. З дозволу
слідчого допитувані можуть ставити запитання один одному.

У ході проведення очної ставки слідчий повинен уважно спостерігати за
поведінкою допитуваних з метою фіксації їх реакції на поставлені
запитання, запобіганню можливій змові між ними або впливу одного з них
на іншого. Якщо перебіг очної ставки вийшов з-під контролю слідчого, її
необхідно негайно зупинити або перервати.

У випадку, коли у проведенні очної ставки беруть участь і інші особи
(захисник, спеціаліст, педагог тощо), вони з дозволу слідчого можуть
ставити запитання кожному з допитуваних.

Перехресний допит є специфічним видом судового допиту, особливість якого
полягає в тому, що допитуваному можуть ставити запитання: суддя,
прокурор, захисник, експерт, цивільний позивач, цивільний відповідач та
їх представники, а також підсудні і потерпілі. Допит є перехресним, так
як у ньому беруть участь рівноправні учасники кримінального процесу
(суддя, представники обвинувачення та захисту). Кожний з учасників
судового розгляду може ставити допитуваному додаткові запитання для
з’ясування чи доповнення відповідей, які були дані на запитання інших
осіб.

На перехресному допиті можуть бути допитані всі учасники процесу
(підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі і цивільні відповідачі,
експерти), які допитуються у судовому засіданні. Перехресний допит має
сильний вплив на

334

психіку допитуваного, так як передбачає одночасний допит учасниками
процесу однієї особи стосовно одних і тих самих обставин. Особлива роль
у перехресному допиті належить суду, який виконує регулятивну функцію.

Необхідно зазначити, що перехресний допит збільшує небезпеку навіювання,
яка пов’язана з поставленням однотипних запитань та різною тактикою
допитуючих.

§ 6. Процесуально-криміналістичне документування результатів допиту та
очної ставки

Протокол допиту є основним засобом його фіксації і повинен відповідати
таким вимогам:

– повно і об’єктивно відображати показання допитуваного;

– показання в протоколі викладаються від першої особи;

– показання у протоколі повинні бути викладені дослівно, чітко і ясно,
з дотриманням лексичних висловів допитуваної особи;

– «літературна обробка» показань допитуваної особи, зміна стилю та
вживаних нею виразів є недопустимі;

– спеціальні терміни та жаргонні вислови, що вживаються допитуваним,
повинні бути роз’яснені у протоколі;

– у протоколі повинні бути зазначені: час, місце, умови проведення
допиту; дані про особу, що проводить допит, допитуваного та інших
учасників допиту;

– у протоколі робиться відмітка про попередження допитуваного свідка чи
потерпілого про кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК
України, що засвідчується підписом допитуваної особи;

– протокол допиту обвинуваченого містить заяву обвинуваченого про те, чи
визнає він себе винним.

Показання допитуваного у протоколі можуть викладатися у формі: вільної
розповіді, відповіді на запитання слідчого, поєднання першого та другого
варіанту.

Показання допитуваного у протоколі записуються у тій послідовності, в
якій він їх викладає під час вільної розповіді. Потім за необхідності
ставляться запитання, формулювання яких заносяться до протоколу.
Відповіді допитуваного на запитання також дослівно заносяться до
протоколу. Протоколювання показань допитуваного рекомендується
здійснювати після закінчення вільної розповіді. Якщо це робити під час
вільної розповіді, то допит буде перериватися і буде порушена
послідовність розповіді, може загальмуватися процес згадування та
відтворення.

Протокол допиту складається слідчим, або за його дорученням помічником
слідчого або стенографісткою.

За бажанням допитуваного, показання можуть бути записані у протоколі ним
власноручно, про що робиться відмітка у протоколі.

Протокол допиту підписується особою, що проводила допит, допитуваним та
іншими учасниками слідчої дії.

335

Під час проведення допиту, допитувана особа за власним бажанням, або за
пропозицією слідчого може виконати схеми, плани, креслення, малюнки, що
пояснюють її показання.

Додатковими методами фіксації допиту є звуко- та відеозапис,
застосування яких повинно здійснюватися у відповідності до вимог ст. ст.
85-1, 85-2 КПК України. Найбільш доцільно їх застосовувати при
розслідуванні складних кримінальних справ під час фіксації показань:
обвинувачених, що визнають свою вину; потерпілих, які через ті чи інші
обставини можуть відмовитися від своїх попередніх показань, або
знаходяться у тяжкому стані; неповнолітніх; малолітніх; осіб з
психічними вадами. Ці методи дають можливість зафіксувати та відтворити
не тільки зміст показань, а й особливості інтонації, акценту, поведінки
та реакції допитуваного.

Певні особливості має складання протоколу очної ставки. Показання осіб,
допитаних на очній ставці, записуються до протоколу в тій послідовності,
в якій вони давалися. Можливий інший варіант – аркуш поділяється по
вертикалі на дві частини і на одній з них записуються показання одного
допитуваного, а на другій – іншого. Кожний з допитуваних на очній ставці
підписує протокол у кінці і кожну його сторінку, або лише свої показання
на цій сторінці. Протокол підписують також інші особи, які були присутні
під час проведення очної ставки.

Глава 24 ТАКТИКА ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ДЛЯ ВПІЗНАННЯ

§ 1. Поняття, види і завдання тактики пред’явлення для впізнання

Пред’явлення для впізнання – це слідча дія, яка полягає в пред’явленні,
демонструванні свідку, потерпілому, підозрюваному або обвинуваченому
предмета або особи з метою встановлення тотожності або групової
належності (ст. ст. 174-176 КПК України).

Пред’явлення для впізнання – це метод (спосіб) ідентифікації об’єктів за
пам’яттю – ідеальним відображенням, слідами пам’яті. Об’єктами впізнання
є: люди, матеріальні предмети (речі), трупи, тварини. У деяких
підручниках до об’єктів пред’явлення для впізнання відносять окремі
будови та ділянки місцевості. Однак, останнє не погоджується з
процесуальними вимогами провадження впізнання.

Науковою основою впізнання служить філософське вчення стосовно
індивідуальності об’єктів матеріального світу та принципової можливості
пізнати його.

Психологічну основу впізнання складають:

а) адекватність відображення органами почуттів людини об’єктивної
реальності;

336

б) можливість запам’ятовування та збереження в пам’яті сприйнятого
(ознак і властивостей предметів);

в) можливість адекватного відтворення сприйнятого, тобто уявного образу
(сліду пам’яті).

Пред’явлення для впізнання – це процесуальна діяльність, яка породжує
докази В основі цієї діяльності лежить психологічний процес упізнання,
суть якого в порівнянні уявного образу, що зберігається в пам’яті особи,
з об’єктом, людиною, які спостерігаються (сприймаються) зараз – в
умовах, що їх надав слідчий. У процесі порівняння особа робить висновок:
чи є об’єкт, що спостерігається, тим самим (тотожним), який вона
спостерігала (бачила) раніше в зв’язку з подією, що розслідується.

Термін «упізнання» носить більш процесуальне забарвлення, «пізнання»
-психологічне.

Залежно від об’єкта пред’явлення для впізнання розрізняють його види:

1) пред’явлення для впізнання об’єкта в натурі – людини, предмета,
тварини;

2) пред’явлення для впізнання трупів;

3) пред’явлення для впізнання властивостей та ознак предметів;

4) пред’явлення для впізнання фотографічних зображень об’єктів.
Перелічені види зумовлюють проведення підготовки до цієї слідчої дії.

Разом з тим існують загальні положення підготовки до пред’явлення для
впізнання:

1 визначення мети впізнання;

2 планування впізнання;

3 вибір місця та часу впізнання;

4 запрошення учасників упізнання (поняті; особа, яку впізнають; той,
що впізнає; особи та предмети, серед яких буде проводитись упізнання;
помічник слідчого; спеціаліст; оперативні працівники);

5) підготовка технічних засобів (зв’язок, транспорт, фіксація);

6) попередній допит того, хто впізнає;

7) виявлення його особистих властивостей;

8) створення умов для проведення впізнання з дотриманням вимог закону.

Найбільш поширеним видом упізнання є пред’явлення живих людей
(предметів). Підготовка до такого впізнання включає, крім дотримання
загальних умов, такі окремі: а) підібрати осіб (не менше трьох), серед
яких буде особа, яку впізнають. Ці особи повинні бути однієї статі,
схожі за віком, національно-етнічними ознаками, мати схожий одяг,
однакову статуру, носити схожу зачіску.

Під час добирання предметів і речей необхідно, щоб вони були однакового
найменування, виду, марки, моделі, кольору та стану. Річ може бути така
сама, але зношена, і пред’являти її серед нових не можна.

Особлива ситуація виникає під час пред’явлення для впізнання унікальних
предметів, наприклад, творів мистецтва, антикварних речей, дорогоцінних
речей, які існують в одному примірнику. Практично в таких випадках
немож-

337

ливо забезпечувати добирання схожих об’єктів. Тому краще процесуального
впізнання не проводити, а використати тактичний прийом – упізнання
об’єкта під час допиту. Пред’являється сам об’єкт або його фотографічне
зображення.

§ 2. Тактичні прийоми пред’явлення для впізнання

Тактичні прийоми пред’явлення для впізнання живих людей (ст. 174 КПК
України) та предметів (ст. 175 КПК України) достатньо повно визначена в
законі. Разом з тим існують тактичні особливості, що розроблені в
криміналістиці, а саме:

а) запросити всіх учасників (крім упізнаючого), пояснити їм мету та
суть упізнання, ознайомити з нормами КПК;

б) запропонувати особі, що пізнається, зайняти будь-яке місце серед
інших осіб, разом з якими вона буде пред’явлена. Щодо предмета
впізнання, то операцію з його розміщенням роблять поняті;

в) розміщені предмети впізнання занумерувати бирками (крім осіб),
зафіксувати загальну картину людей або предметів;

г) пізніше запросити впізнаючого, якого попередити про кримінальну
відповідальність за неправдиві свідчення, після чого запропонувати
оглянути об’єкти та дати відповідь на запитання: «Чи впізнаєте Ви серед
пред’явлених той предмет (особу), який спостерігали раніше у зв’язку з
подією злочину?». Пізнаючий може брати пред’явлені предмети до рук,
оглядати, а особам запропонувати встати, повернутися, підняти руки тощо;

д) після впізнання об’єкта останній фотографують (предмети –
масштабним, а особи – пізнавальним способом).

Тактика впізнання ділянок місцевості, окремих будівель у
криміналістичній літературі не висвітлена, хоча ці предмети називають в
числі предметів упізнання. Будівлі та ділянки місцевості пред’являються
в одному екземплярі, оскільки неможливо підібрати схожі об’єкти. Автори
цього виду впізнання міркують, що сусідні будівлі та ділянки місцевості
можуть бути об’єктами, серед яких пред’являється об’єкт упізнання.
Подібні висновки спірні, а тактика проведення суперечить процесуальним
вимогам ст. 174 КПК України. У цих випадках упізнання не відбувається, а
проводиться звичайна перевірка події на місці.

За логікою, коли впізнаючий – свідок проголошує, що може впізнати якусь
будівлю або показати місце, то необхідно проводити перевірку свідчень на
місці та відповідно оформляти її.

Тактика пред’явлення для впізнання трупів відрізняється від упізнання
інших об’єктів такими особливостями:

а) труп пред’являється один;

б) якщо на трупі є ушкодження, то проводиться його «туалет», надається
вигляд, який особа мала за життя;

в) спочатку труп пред’являється особам, які заявили, що людина пропала
безвісно, а пізніше – іншим особам, яких попередньо треба допитати;

г) під час упізнання відкритим, як правило, залишається тільки обличчя
трупа, інші частини закриваються простиралом. Упізнаючий під час
упізнання

338

може оглянути інші частини тіла трупа, на яких можуть знаходитися
індивідуальні ознаки (родимки, шрами тощо).

Тварини пред’являються серед інших одного роду, віку, масті. Місцем
упізнання може бути скотний двір, поле, вигін, де знаходиться стадо
тварин. Упізнаючий оглядає всіх тварин та проводить упізнання тієї
тварини, яку він запам’ятав під час сприйняття її в зв’язку з подією
злочину. Допускається кликати тварину, називаючи її на прізвисько.

Пред’явлення предметів для упізнання в деяких ситуаціях неможливе, а
інколи і недоцільне. Тому проводиться упізнання за відображеннями
(фотознімками), із дотриманням таких вимог:

а) фотографія пред’являється серед не менше трьох інших зображень схожих
об’єктів, виконаних у схожому ракурсі, приблизно однаковому масштабі, в
одному кольорі (чррно-білий знімок не можна пред’являти серед
кольорових). Знімки для впізнання нумеруються, подальший порядок
пред’явлення для упізнання такий самий, як і при пред’явленні предметів.

Якщо упізнання проводиться не за місцем провадження слідства, то слідчий
складає окреме доручення, до якого додає таблицю, на якій наклеює знімки
об’єктів та позначає цифрами, під яким номером значиться об’єкт, що
пізнається. Окреме доручення направляється до прокуратури за місцем
проживання впізнаючого (свідка, потерпілого), який змінив місце
мешкання.

Пред’являти можна не тільки об’єкти, але й їхні ознаки та властивості,
головним чином, функціональні. У зв’язку з цим існує впізнання за ходою,
руховими навиками, мовленням. Упізнання можна проводити, пред’являючи
властивості та ознаки об’єктів у натурі або у вигляді відео- і
кінозйомки, звукозапису. Крім дотримання загальних тактичних положень
необхідно враховувати таке:

а) властивість (навик) пред’являти серед подібних, наприклад, для
впізнання за ходою підбирати осіб, які б могли демонструвати аналогічні
властивості, наприклад кульгати, вміти виконувати якісь дії;

б) особі, навики якої впізнаються, треба послідовно продемонструвати
один і той же навик, властивий для всіх осіб;

в) створити належні умови сприйняття, можливість повторити прийом.

Якщо визнання проводиться за відео- і кінозйомкою, то це потребує
спеціальної підготовки. Наприклад, зафіксована хода, жестикуляція особи,
яку треба впізнати, оперативними засобами. Пред’являти відеозапис треба
серед інших, а для цього необхідно записати властивості, схожі за
статурою та іншими ознаками, осіб, серед яких буде проводитись
упізнання. Складність підготовки очевидна, тому в практиці відеозапис
використовують для пред’явлення іншим особам, зафіксувавши один раз
натуральне пред’явлення.

Під час пред’явлення фонограм звукозапису проводяться аналогічні
підготовчі дії – виготовляються фонограми запису мови осіб, серед яких
буде пред’являтися фонограма запису мови особи, що впізнається. Решта
вимог аналогічна попереднім.

Технічні засоби фіксації процесу пред’явлення для впізнання та його
результати повинні відповідати виду упізнання та властивостям об’єктів,
за якими проходить упізнання.

339

Основними прийомами фіксації є:

а) протоколювання;

б) фотографування;

в) відеозапис, кінозйомка та звукозапис;

г) складання планів, схем і креслень.

Засоби фіксації: фото-, відео-, кіно-, звукотехніка, засоби вимірювання,
які знаходяться в слідчих комплектах.

Фіксація починається з моменту поставлення мети та завдання впізнання і
закінчується фіксацією результатів упізнання. Якщо проводиться тільки
фотофік-сація, то вона складає серію знімків, на яких відображено окремі
фази впізнання.

Розділ IX

СУДОВА ЕКСПЕРТОЛОГІЯ (експертна діяльність: теорія і практика)

Глава 25 СУДОВА ЕКСПЕРТОЛОГІЯ І СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА

§ 1. Поняття судової експертології і судової експертизи

Судова експертологія – це вчення про загальні теоретичні і методологічні
проблеми судової експертизи, тобто виділення як її предмета того
загального, що об’єднує методологічно і методично всі види судових
експертиз і не є предметом інших наук (Р. С. Бєлкін, М. В. Салтевський).
Конкретний зміст предмета судової експертології, загальні принципи,
завдання, методи і засоби поки що тільки зазначені і потребують
розроблення. Разом з тим, як би не розвивалась теорія судової
експертизи, судова експертологія повинна залишитись у рамках загальної
теорії науки криміналістики.

Експертиза – це форма застосування спеціальних знань (М. П. Яблоков).
Судова експертиза – це процесуальна форма дослідження джерел доказової
інформації.

Судова експертиза – це слідча дія з організації та тактики використання
спеціальних знань з метою здобуття доказової інформації методами
наукового дослідження, яка виконується за дорученням слідчих і судових
органів і відображається у висновку експерта.

Судова експертиза – це процесуальна діяльність слідчого з застосування
спеціальних знань для розслідування злочинів (ст. 196-205 КПК України).
За М. П. Яблоковим спеціальні знання можуть застосовуватися різними
шляхами:

340

– безпосередньо слідчим і судом, які здійснюють розслідування та
розглядають кримінальну справу;

– одержанням довідок і консультацій у спеціаліста;

– залученням спеціаліста до участі в слідчій дії;

– проведенням ревізії;

– проведенням експертизи.

Роль експертизи в розслідуванні злочинів полягає в тому, що вона:

а) забезпечує здобуття нових доказів;

б) дозволяє вводити до процесу доказування фактичні дані, які для
органолептичного сприйняття та дослідження недоступні;

в) надає можливість перевіряти достовірність фактів, встановлених
органолептичними засобами;

г) дозволяє за матеріальними відображеннями вирішувати проблему
ототожнення людей та речей.

У практиці експертних установ України визнана така класифікація судових
експертиз (Експертизи в судовій практиці- Київ, 1987):

1) криміналістична (почеркознавча, авторознавча,
техніко-криміналістич-ного дослідження документів, трасологічна,
судово-балістична, експертиза з метою ідентифікації особи за ознаками
зовнішності, фототехнічна та експертиза холодної зброї);

2) планово-економічна експертиза – судово-бухгалтерська та
планово-економічна;

3) товарознавча;

4) технічна експертиза – загального характеру, пожежно-технічна,
будівельно-технічна, агротехнічна, судово-автотехнічна;

5) технологічна експертиза;

6) експертиза матеріалів і речовин – експертиза наркотичних речовин,
експертиза металів і сплавів, експертиза фарб і лаків, експертиза
паливно-мастильних матеріалів, експертиза волокон, експертиза скла та
кераміки, експертиза пластмас і полімерів;

7) фармацевтична та фармакологічна експертиза;

8) експертиза харчових продуктів;

9) ґрунтознавча експертиза;

10) біологічна експертиза;

11) ветеринарна експертиза;

12) екологічна експертиза;

13) психіатрична експертиза;

14) психологічна експертиза;

15) експертиза отруйних речовин подразнювальної дії;

16) судово-медична експертиза;

17) інші судові експертизи, що розвиваються (фоноскопічна,
комп’ютерно-технічна, електроакустична, фонетична,
органолептико-одорологічна, іхтіологічна тощо).

Судові експертизи проводяться в спеціальних установах, а також за їх
межами спеціалістами, яких відбирає слідчий. В Україні існують п’ять
головних

341

експертних установ: Київський науково-дослідний інститут судових
експертиз, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз
імені заслуженого діяча науки Бокаріуса, Одеський, Донецький і
Львівський науково-дослідні інститути судових експертиз. Вони
знаходяться у підпорядкуванні Міністерства юстиції України. Харківський
інститут має філіали у Дніпропетровську і Автономній Республіці Крим,
Київський – у Тернополі, а Одеський – у Миколаєві.

Інститути і філіали проводять криміналістичні експертизи,
судово-хімічні, біологічні, судово-автотехнічні, матеріалів і речовин,
ґрунтознавчі та деякі інші.

Міністерство внутрішніх справ України має свою мережу експертних установ
у державі (в центрі і в кожній області). У МВС України існує
експертно-криміналістичне управління (ЕКУ), при УМВС України в областях
– експертно-криміналістичні відділи (ЕКВ), а в містах і районах –
відділення, групи і експерти. ЕКУ та ЕКВ проводять криміналістичні та
деякі інші види експертиз, а районні експерти – тільки деякі види
криміналістичних експертиз. Головне їхнє завдання – надати допомогу
органам дізнання та слідства під час збирання доказів (огляду міста
події).

Економічні експертизи проводяться в обласних бюро бухгалтерських
експертиз. Судово-медичні – в Українському бюро судових експертиз та
обласних бюро, які, як правило, працюють на основі кафедр судової
медицини медичних університетів та інститутів.

Товарознавчі експертизи проводяться в бюро товарних експертиз.

Психіатричні експертизи проводяться амбулаторне в лікувальних установах
і стаціонарно – в спеціальних психіатричних лікарнях.

§ 2. Сучасний стан і перспективи розвитку судової експертизи в Україні

Відомо, що в Україні сьогодні приділяється особлива увага розвиткові
наукових досліджень у галузі судової експертизи.

Аналіз дисертаційних досліджень свідчить, що дослідженням проблем
судової експертизи займається велика плеяда вітчизняних та близького
зарубіжжя вчених-криміналістів.

Так, наприклад, монографія А. В. Іщенка «Проблеми розвитку наукових
досліджень у галузі судової експертизи» (1995), присвячена комплексному
аналізу дисертаційних досліджень із судової експертизи, які були
проведені більш як за півстолітній період (1938—1992). Це – практично
перша праця в Україні, яка дає змогу визначити основні напрями
розроблення проблем судової експертизи та впровадження їх результатів у
практику. У цій праці значна увага приділяється особливостям організації
та планування наукових досліджень, поліпшенню використання наукових
досягнень у експертній діяльнхті, слідчій практиці, навчанні1.

11щенко А, В. Проблеми розвитку наукових досліджень у галузі судової
експертизи: Монографія- Київ- УАВС, 1995-150 с.

342

Останнім часом у практиці правоохоронних органів щодо використання даних
різних галузей природничо-технічних наук при розслідуванні злочинів
накопичений певний позитивний досвід. Створено новий структурний
підрозділ у системі експертно-криміналістичної служби МВС України –
криміналістичний центр, у якому організовано проведення не лише
традиційних, але й нових видів експертиз. Активно розвиваються експертні
криміналістичні дослідження в системі МЮ України.

У системі Міністерства юстиції України діють п’ять науково-дослідних
інститутів і чотири філіали. Зони обслуговування органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури і судів науково-дослідними
судово-експертними установами Міністерства юстиції України такі:

1. Київський науково-дослідний інститут судових експертиз (КНДІСЕ)
-Вінницька, Житомирська, Київська, Тернопільська, Хмельницька,
Черкаська, Чернігівська області, м. Київ.

Тернопільський філіал КНДІСЕ – Тернопільська, Хмельницька, Вінницька
області.

2. Львівський науково-дослідний інститут судових експертиз (ЛНДІСЕ)
-Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська,
Чернівецька області.

3. Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз (ХНДІСЕ)
-Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська,
Сумська, Харківська області.

Дніпропетровський філіал ХНДІСЕ – Дніпропетровська область. Кримський
філіал ХНДІСЕ – Автономна Республіка Крим.

4. Донецький науково-дослідний інститут судових експертиз (ДНДІСЕ)
-Донецька, Луганська області.

5. Одеський науково-дослідний інститут судових експертиз (ОНДІСЕ) –
Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Миколаївський філіал ОНДІСЕ – Миколаївська область.

За останні роки збільшився чисельно і якісно кадровий склад
експер-тів-криміналістів органів Міністерства юстиції, Міністерства
внутрішніх справ України. При Національній академії внутрішніх справ
України відкрито факультет підготовки слідчих і криміналістів для
органів внутрішніх справ, діє факультет підвищення кваліфікації
експертів-криміналістів. На кафедрах криміналістики, розслідування
злочинів, криміналістичних експертиз Національної юридичної академії
імені Ярослава Мудрого, Національного університету імені Тараса
Шевченка, Львівського університету імені Івана Франка, Національної
академії внутрішніх справ України, Одеського, Дніпропетровського,
Донецького, Запорізького університетів, та Одеської юридичної академії,
Університету внутрішніх справ України та інших юридичних вузах ведуться
цікаві наукові розробки в галузі криміналістичної діагностики і
прогностики, криміналістичної інформатики, комп’ютерної
психофізіологічної діагностики людини, сучасних інсрррма-ційних
технологій, автоматизації експертних досліджень, криміналістичної
одо-рології, криміналістичної голографії, застосування мікроскопії,
радіоактивних ізотопів, дослідження в інфрачервоних пучках, вивчаються
питання застосу-

343

вання лазерів у криміналістиці. Ведуться розробки щодо впровадження в
практику сучасних електромагнітних, радіоскопічних, голографічних і
теплових методів для вирішення низки пошукових криміналістичних завдань.

Вченими-кримінапістами завершені цікаві наукові дослідження в галузі
психологічної експертизи, одорологічної експертизи, експертизи голосу
людини, експертизи звукового середовища, експертизи різноманітних джерел
звуку, експертизи звуко- та відеозаписуючих об’єктів. На черзі вивчення
проблеми експертизи комп’ютерних систем, експертизи комп’ютерних банків
даних, експертизи комп’ютерних програм, авторознавчої експертизи в плані
розширення їхніх можливостей, експертизи поліграфічної продукції,
виготовленої на сучасних комп’ютерних комплексах, експертизи слідів
зубів людини, експертизи слідів механізмів, пристроїв та обладнання,
портретної експертизи, експертизи паперових вітчизняних та іноземних
грошових знаків, експертизи пластикових карток, експертизи цінних
паперів, експертизи об’єктів рослинного походження, ґрунтознавчої
експертизи, екологічної експертизи, експертизи індивідуальної
приналежності крові та виділень людини методом генотипоскопії,
товарознавчої експертизи автотранспортних засобів, електротехнічної
експертизи, експертизи вибухових пристроїв, вибухових речовин, продуктів
вибуху, фрагментів вибухових пристроїв, динаміки вибуху,
комп’ютерно-технічної експертизи, експертизи магнітних носіїв, пристроїв
для запису звуку та зображення, слідів звуко- та відеозаписуючих
пристроїв, соціолінгвістичної експертизи та багато інших.

Подальше удосконалення судової експертизи неможливе без законодавчої
роботи, яка сьогодні інтенсивно ведеться в Україні. Важливою є
координація діяльності та об’єднання зусиль усіх експертних установ
держави щодо оптимального використання інтелектуальної (експертних
кадрів) та інструментальної (лабораторної) бази, маючи на меті найбільш
повне і дійове задоволення потреб слідчої та судової практики в
проведенні експертних досліджень.

§ 3. Правові основи тактики

підготовки, призначення і проведення

судової експертизи

Підготовка, призначення та проведення судової експертизи включає:

1) визначення мети та конкретних завдань експертного дослідження;

2 визначення експертної установи або експерта;

3 підготовку матеріалів для дослідження;

4 винесення постанови про проведення експертизи, формулювання завдання
експерту;

5) підготовку зразків для дослідження;

6) створення умов для проведення експертизи, якщо остання проводиться
поза експертною установою.

344

Матеріали до експертної установи доставляють поштою, спецзв’язком або
кур’єром.

Під час підготовки матеріалів на експертизу слідчий взаємодіє зі
спеціалістом: у виборі експерта, визначенні мети експертизи та її виду,
формулюванні конкретного завдання (які необхідно зразки і як їх одержати
тощо).

Якщо експертиза проводиться поза експертною установою, то слідчий
створює експерту необхідні умови для роботи, охорону, забезпечення
технічними засобами, приміщенням. У провадженні експертизи інколи бере
участь слідчий, з дозволу останнього може бути присутній обвинувачений
(особливо при планово-економічних експертизах).

При проведенні судово-медичної та психіатричної експертиз слідчий
взаємодіє з органами дізнання з питань забезпечення охорони, доставки
обвинуваченого на експертизу.

Визначення мети експертизи та формулювання питань складають одне з
головних завдань підготовки судової експертизи. Як правило, під час
призначення експертизи питання формулюються відносно таких типових
обставин:

1) причинного зв’язку між явищем та його наслідками;

2) часу, напряму дії, швидкості, сили, послідовності та інших
параметрів досліджуваного процесу;

3) властивостей та стану досліджуваних об’єктів (наприклад, судимість,
вік, статева зрілість, справність зброї тощо);

4) родової належності та індивідуальної тотожності. Формулюючи питання
слідчий керується такими положеннями:

– з’ясувати суть обставин, які необхідно встановити за допомогою
експертизи;

– ознайомитись з існуючими науковими можливостями та методами
встановлення (одержання) інформації щодо факту, який встановлено;

– визначити наявність інших методів встановлення обставин кримінальної
справи.

Під час формулювання питань з метою досягнення точності, логічності та
грамотності використовують допомогу фахівця.

Крім первинної експертизи можуть призначатися додаткова та повторна.
Додаткова експертиза призначається у випадках, коли необхідно встановити
факти (обставини) щодо нових джерел інформації, які ще не
досліджувалися. Наприклад, при встановленні виконавця підпису
з’являються нові підозрювані (обвинувачені), від яких відбираються
зразки на дослідження та призначається додаткова експертиза, яку
звичайно проводить той самий експерт.

Повторна експертиза проводиться у випадках, коли:

а) висновок експерта суперечить основним матеріалам справи, які добуті
іншими засобами доказування;

б) у дослідженні застосовувалися методи, які не відповідають
досягненням сучасної науки;

в) експертом досліджувались не всі представлені джерела (неповнота
дослідження);

345

г) у експерта відсутні спеціальні знання для дослідження представлених
об’єктів (некомпетентність).

Повторна експертиза досліджує матеріали первинної експертизи, тому вона
доручається комісії експертів, до складу якої може належати експерт, що
проводив першу експертизу.

За кількістю спеціальних знань, які використовуються під час провадження
експертиз, останні поділяють на комплексні та комісійні.

Комплексна експертиза призначається у разі, коли для вирішення питання
(питань), що поставлено слідчим, дослідження джерела інформації
необхідно проводити різними методами та засобами, спеціалістами різних
галузей знань. Наприклад, з метою визначення механізму
дорожньо-транспортної пригоди (ДТП), аварії на авіатранспорті, залізниці
необхідно дослідити джерело події фахівцями різних галузей знань
(криміналістики, медицини, хімії, фізики, організації служби руху тощо).

Комісійна експертиза – це дослідження об’єктів групою спеціалістів
однієї галузі знань. Наприклад, дослідження потерпілих у авіакатастрофі
комісією судмедекспертів. Комісію експертів, як правило, призначає
керівник експертної установи для швидкого проведення дослідження великої
кількості об’єктів (документів слідів пальців рук тощо). Склад
експертної комісії визначає слідчий за консультацією керівника
експертної установи.

Призначення та організація судових експертиз в Україні здійснюється
згідно з Законом України «Про судову експертизу» (1994) та Інструкцією
про організацію провадження судових експертиз у науково-дослідних
судово-експертних установах Міністерства юстиції України (1988).

Використання висновку експертизи потребує від слідчого перш за все
оцінки його як рівноправного доказу в системі збирання доказів у справі.
Оцінка наукової обґрунтованості та достовірності висновків – одне із
важливих завдань діяльності слідчого.

Існують два способи оцінки наукової достовірності висновку:

а) аналіз умов і методів проведення дослідження;

б) зіставлення висновків експерта з іншими доказами, які містять
відомості стосовно предмета дослідження, тобто перевіряється
відповідність висновку дійсності.

Під час аналізу умов і методів дослідження слідчий аналізує:

1) компетентність експерта, який проводив експертизу;

2) повноту дослідження об’єктів експертизи;

3) достатність представлених експерту порівняльних зразків;

4 обґрунтованість вихідних наукових положень, прийнятих експертом;

5 наявність протиріччя у висновках експерта;

6 форму висновків експерта, відповідність форми результатам
дослідження.

При порівнянні висновків експерта із зібраними у справі доказами
використовуються методи логічного аналізу, способи групування,
зіставлення та порівняння висновку експерта з іншими доказами. У випадку
встановлення протиріччя призначають додаткову, повторну або комплексну
експертизу.

346

Рекомендована література

Підручники

Біленчук П. Д., Головач В. В., Салтевський М. В., Криміналістика.- Київ,
1997. ГикС. Криміналістика-Регенсбург, 1948.

Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування
злочинів / За ред. В. Ю. Шепітька-Харків, 1998.

Радянська криміналістика /За ред. В. П. Кохмакова- Київ, 1973.

Монографії, лекції, навчальні посібники

Бахин В. П., Биленчук П. Д., Ковальова В. В. Криминалистические
рекоменда-ции- Киев, 1990.

Бахин В. П., Биленчук П. Д., Кузьмичев В. С. Криминалистические приемьі
й средства разрешения следственньїх ситуаций.- Киев, 1991.

Бахін В. П., Біленчук П. Д., Зубань М. А. Алгоритми вирішення слідчих
ситуацій.-Київ, 1995.

Бахин В. П., Кузьмичев В. С., Лукьянчиков Е. Д. Тактика использования
внезап-ности в раскрьітии преступлений органами внутренних дел.- Киев,
1990.

Бахін В. П., Садченко О. О., Кузьмічов В. С. Потреби слідчої практики.-
Київ, 1993.

Бахін В. П., Весельський В. К. Тактика допиту- Київ, 1997.

Бахін В. П., Весельський В. К., Маліков Т. С. Поліцейський допит в
США-Київ, 1997.

Біленчук П. Д., Крегул Ю. І., Курко М. Й., Стахівський С. М.
Кримінальний процес України: зразки процесуальних документів.- Київ,
1996.

Біленчук П. Д., Перш В. /. Тактичні прийоми, тактичні комбінації та
тактичні операції в розслідуванні злочинів.- Київ, 1996.

Биленчук П, Д., Лукьянова О. Н. Комплекс методик для исследования
индиви-дуальньїх особенностей й текущего состояния человека,
находящегося в особьіх жиз-ненньїх условиях.-Киев, 1989.

Биленчук П. Д., Лукьянова О. Н. Компьютерная психофизиологическая
диагнос-тика личности- Киев, 1988.

Біленчук П. Д., Гель А. П. Основи криміналістичної тактики.- Вінниця,
2001.

Коновалова В, Е. Правовая психология.-Х.: 1990.

Лукашевич В. Г. Криминалистическая теория общения.- К.: 1993.

Шепитько В. Ю. Теоретические проблемьі систематизации тактических
приемов в криминалистике.-Х.: 1995.

КРИМІНАЛІСТИЧНА МЕТОДИКА

РОЗСЛІДУВАННЯ

(методика розслідування окремих

видів злочинів: організація, автоматизація,

алгоритмізація, індивідуалізація )

Розділ X

НАУКОВІ ОСНОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Глава 26

ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ
ЗЛОЧИНІВ

§ 1. Поняття, сутність і джерела криміналістичної методики

Методика розслідування окремих видів злочинів – частина науки
криміналістики, яка має озброїти слідчого науково-методичним комплексом
знань та навиків розкриття та розслідування злочинів (І. Ф. Герасимов).

Методика розслідування – це самостійний розділ криміналістики. Його
складають наукові положення, рекомендації та методи розслідування
окремих видів злочинів, що ґрунтуються на вимогах
кримінально-процесуального законодавства. Методику розслідування
визначають так: «Криміналістична методика -це завершальний розділ науки
криміналістики, який є системою наукових положень (закономірностей,
принципів) і розроблених на їх основі практичних рекомендацій
(алгоритмів, профам), які забезпечують оптимальну організацію
розслідування та попередження окремих видів злочинів» (В. П. Бахін).

Методика розслідування – це сукупність (система] наукових положень,
тактичних засобів, прийомів і методичних рекомендацій, які
застосовуються під час розслідування, розкриття та попередження злочинів
(І. Ф. Крилов). Існують й інші визначення методики, наприклад, О. М.
Васильєва, М. О. Селіва-нова, В. Г. Танасевича.

348

О. Н. Колесніченко першим визначив методику як систему загальнонауко-вих
положень, методичних рекомендацій, заснованих на нормах
кримінально-процесуального закону, які використовуються з метою
розкриття та розслідування злочинів.

Р. С. Бєлкін так визначив методику: «Криміналістична методика – це
система визначених елементів, взаємозалежних та взаємовизначальних,
розташованих у певному порядку, які становлять структуру методики»1. §
єре/тами криміналістичної методики є: Конституція України; Закони
України; юрми кримінального і кримінально-процесуального законів
України;

г) слідча судова і експертна практика;

д) положення науки.

Норми кримінально-процесуального закону впливають на побудову окремих
методів, визначають перелік слідчих дій, які віднесені до першочергових
та невідкладних.

Практика є основою пізнання та критерієм істини. Взаємозв’язок практики
з криміналістичною методикою реалізується в таких напрямах:

1) вона є основою для визначення завдань щодо удосконалення методики
розслідування;

2) теоретичні положення наук перевіряються практикою розкриття та
розслідування злочинів;

3) засоби та прийоми розслідування, що виникають на практиці, набувають
завершеної форми після наукового узагальнення та дослідження.

Наука як джерело криміналістичної методики – проявляється у двох формах:

1) створення нових технічних засобів та тактичних прийомів;

2) удосконалення структури криміналістичної методики, що робить її більш
ефективною та економічною, розширює коло засобів доказування.

Таким чином, джерелами криміналістичної методики є закон, практика та
наука.

Інколи сюди ще відносять: організаційно-методичні,
інформаційно-теоретичні і методологічні основи.

До першого і другого з них належать вивчення та узагальнення слідчої
практики, вивчення способів вчинення злочинів, методи розкриття та
розслідування, що дозволяє формулювати принципи методики, розробляти
криміналістичну характеристику, класифікувати злочини.

Третє джерело – методологічні основи, їх суть полягає в установленні на
основі пізнання механізму здійснення і класифікації злочинів
закономірних зв’язків між елементами криміналістичної характеристики,
формуванні нових методів розкриття та розслідування злочинів, розробки
програм та алгоритмів діяльності слідчого в типових ситуаціях. Все це
розвиває наукові та практичні основи криміналістичної методики.

‘ БелкинР. С, Курссоветской криминапистики.-М-1979-Т. 3.-С. 177-180.

349

§ 2. Структура і загальні принципи криміналістичної методики

Методика розслідування складається із двох основних частин:

1) загальні наукові положення (поняття, задачі, методика,
криміналістична характеристика, зміст та структура);

2) окремі видові і спеціальні методики розслідування (розслідування
окремих видів злочинів згідно Особливої частини (розділи І-ХХ) КК
України (2001 р.)).

Названі частини складають структуру криміналістичної методики, яку
необхідно відрізняти від структури окремих методик, розслідування різних
видів злочинів, наприклад, убивств, дорожньо-транспортних злочинів,
крадіжки тощо.

Загальні наукові положення (основи) методики – це засновані на законі та
узагальненій слідчій практиці вимоги та криміналістичні рекомендації,
які сприяють найефективнішому розслідуванню злочинів усіх видів. До них
належать:

1) дотримання законності;

2) плановість розслідування;

оперативність та швидкість розслідування;

Індивідуальність розслідування;

взаємозв’язок слідчого з оперативним апаратом органів розслідування;

6) активне використання спеціальних знань та технічних засобів;

7) використання допомоги громадськості.

Методика розслідування окремого виду злочину або окрема методика
становить систему положень та наукових рекомендацій, які визначають
порядок діяльності слідчого під час розслідування окремого виду злочину.

Кожний злочин індивідуальний і рохлідування його характеризується
специфічними та індивідуальними особливостями. Наприклад, розслідування
розбійних нападів утворює окрему методику, або розслідування убивств,
учинених із застосуванням вогнепальної зброї. Разом з тим кожний
розбійний напад та його розслідування індивідуальні, як і вбивство із
застосуванням вогнепальної зброї.

Однак для кожного виду злочинів існують структурні схеми, алгоритми
діяльності, які придатні для розслідування будь-якого іншого виду
злочинів. Такі алгоритми діяльності називають структурою окремої
методики. Вона включає такі основні елементи:

криміналістичну характеристику даного виду злочинів; обставини, які
необхідно встановити; особливості порушення кримінальної справи;
першочергові слідчі дії та оперативно-розшукові заходи; типові слідчі
ситуації, типові версії та планування; тактику провадження окремих
слідчих дій;

профілактичні дії слідчого.

Врахування перелічених елементів під час розслідування злочинів дозволяє
визначати напрям розслідування та оптимізувати діяльність слідчого.

Загальні (вихідні) положення криміналістичної методики – це засновані на
законі та узагальнені слідчою практикою вимоги та криміналістичні
рекомен-

350

дації, які сприяють найефективнішому розслідуванню злочинів усіх видів.
Структура загальних положень визначається різними вченими неоднаково.
Зокрема І. Ф. Пантелєєв та О. Ф. Савкін поділяють їх на три групи:

1) методи розслідування;

2) криміналістичні рекомендації;

3) положення, які характеризують тактику слідчих дій і методику
розслідування в цілому.

В. П. Бахін називає сім загальних положень. Г. Г. Зуйков до них
відносить:

а) відповідність методичних рекомендацій вимогам законності;

б) взаємодія слідчого з оперативним апаратом міліції;

в) використання допомоги спеціаліста та громадськості;

г) вивчення способів вчинення злочинів;

д) узагальнення передового досвіду розслідування.

І. А. Возфін загальні положення подає як теоретичні основи
криміналістичної методики, що включають дослідження предмета, системи,
задач, принципів, джерел, зв’язків методики з іншими галузями наукового
знання. В літературі існують й інші конструкції. Р. С. Бєлкін,
аналізуючи загальні положення, прийшов до висновку, що загальним для
всіх є тільки законність, системність, плановість, взаємозв’язок
положень, які утворюють засіб розслідування. Ці посилання справедливі
стосовно методики розслідування як розділу науки криміналістики.

Оскільки загальні положення нерідко називають принципами, то можна
виділити такі з них:

– законність наукових рекомендацій, тобто всі рекомендації повинні
відповідати і не суперечити принципам кримінального процесу, бути
етичними та гуманними;

– оптимальний набір слідчих дій, тобто в будь-якій окремій методиці
доцільно використовувати повну сукупність слідчих дій, яка забезпечує
вирішення слідчої ситуації, досягнення мети розслідування;

– максимальне використання технічних засобів, спеціальних знань та
допомоги громадськості;

– використання передового досвіду та слідчої практики.

Діяльність – це форма відносин суб’єкта з навколишнім світом, спосіб
виявлення активності особи, тому вона спрямована до зміни, перетворення
умов в інтересах людей. Така діяльність корисна, вона відповідає
інтересам суспільства. Якщо діяльність суперечить інтересам суспільства
та окремих її громадян, вона протиправна, злочинна.

Злочином є передбачене ст. 11 КК України суспільне небезпечне винне
діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Таким чином,
злочин – це передбачена кримінальним законом дія (вчинок), наприклад,
крадіжка, шахрайство, убивство, зґвалтування тощо.

Основу конкретної діяльності становлять навички застосування засобів
праці для досягнення певної мети. Сукупність навичок діяльності утворює
способи, послідовність застосування яких становить механізм діяльності.

Механізм будь-якої діяльності – це порядок, система (програма)
застосування суб’єктом засобів та прийомів праці до об’єкта з конкретною
метою.

351

Механізм вчинення злочину – це послідовність прийомів застосування
певних засобів до предмета безпосереднього посягання з корисливою метою.
Предмети, прийоми та засоби вчинення злочинного посягання можуть
збігатися, наприклад, позбавлення життя вогнепальною зброєю, заволодіння
майном шляхом обману тощо. Звідси в криміналістиці для визначення
злочинної діяльності, що виконується одним і тим же способом, виникло
поняття «закономірності вчинення злочину» (Р. С. Бєлкін).

Спосіб вчинення злочину- це комплекс причинно та функціонально
пов’язаних довільних (і частково недовільних) цілеспрямованих дій
злочинця. Він детермінований сукупністю фактів об’єктивного та
суб’єктивного характеру, склад та дія яких ситуаційні, що обумовлює
відкритий характер способу як системи, відносну стійкість та
повторюваність способів (Г. Г. Зуйков).

Способи вчинення та приховання злочину є самостійними криміналістичними
поняттями (Р. С. Бєлкін). У методиці розслідування вони дають можливість
визначати напрям розслідування, відшукувати злочинця, встановлювати
механізм злочину та багато інших обставин.

Сучасні досягнення суспільних та технічних наук внесли до криміналістики
багато нових методів і тактичних прийомів виявлення, фіксації та
дослідження матеріальних джерел інформації.

Оскільки в методиці практично реалізуються технічні засоби
криміналістичної та прийоми слідчої тактики, загальні положення
(принципи), які належать до цих розділів науки криміналістики,
залишаються правомірними і для криміналістичної методики.

Мові методи досліджень розширюють межі дослідження речових доказів,
дозволяють вирішувати проблему тотожності об’єктів на нових
якісно-кількісних рівнях. Наприклад, встановлювати тотожність певних
об’єктів рідин та газоподібних речовин, ідентифікувати людину за
звуковим мовленням, загальними ознаками письма, виявляти, фіксувати та
досліджувати тверді сипучі, рідкі та газоподібні об’єкти, які дозволяють
розкрити «старі» злочини.

Методологічні основи є складовою частиною криміналістичної методики. До
них насамперед належать філософські категорії та закони:

закон загального зв’язку явищ, тобто всі факти, умови середовища, в
якому вчинено злочин, взаємопов’язані, пізнання одного з них створює
умови для пізнання інших;

теорія відображення, за якою: а) якщо є слід, то існує слідоутворюючий
об’єкт, б) будь-який взаємозв’язок породжує зміни (сліди – матеріальні
та ідеальні);

категорії загального та окремого, тобто загальні положення властиві
окремим явищам, фактам і навпаки, всяке окреме є часткою для формування
загального. Зокрема, узагальнюючи слідчу практику розробляють загальні
методи розслідування, які властиві для пізнання кожного конкретного
злочину.

Головними завданнями методологічних основ криміналістичної методики є:

а) розкриття основних умов, у яких проходить розслідування;

б) формування принципів використання сучасних методів пізнання фактів
минулого;

352

в) розробка нових методів для розв’язування конкретної ситуації
розслідування злочинів.

Методи розслідування ділять на три групи:

1) методи практичної діяльності осіб, які проводять слідство. В їх
основі -наукові (загальнонаукові та спеціальні наукові) методи пізнання;

2) організаційно-управлінські методи провадження слідства збирання та
обробки інформації;

3) аналітичні методи, методи аналізу події злочину та зібраної
інформації; вони побудовані на законах інформатики, математичної
статистики та прийомах логічного пізнання.

На теперішній час для обробки та зберігання в автоматизованих банках
даних (АБД) інформації використовують математичні, кібернетичні,
кількісно-якісні методи, різні види моделювання, логічного аналізу
(АСБДЛ ПРІАМ і ін.)1.

Алгоритм – це сукупність правил, які визначають ефективну процедуру
вирішення будь-якого завдання. Оскільки розслідування – ситуаційний
процес, а кожна ситуація ставить конкретне завдання, то порядок
вирішення ситуації є алгоритмом у його криміналістичному розумінні.
Криміналістична методика, особливо окрема – це алгоритми, які
приписують, як діяти слідчому, які застосовувати слідчі дії, технічні
засоби для розслідування конкретного виду злочину (убивство, злодійство,
розбійництво, рекет тощо). У зв’язку з цим криміналістичні рекомендації
за суттю складають алгоритми діяльності для слідчого.

Евристична діяльність слідчого під час розслідування найяскравіше
виявляється при плануванні та визначенні напряму розслідування взагалі.
На основі узагальнення практики розслідування останнім часом розроблені
та розробляються евристичні методи побудови типових версій. Зокрема, Ю.
О. Відо-нов на основі статистичного взаємозв’язку елементів
криміналістичної характеристики запропонував таблиці, які дозволяють
прогнозувати особу злочинця, його місцезнаходження та деякі інші риси
поведінки особи, яка здійснила убивство в умовах неочевидності.

Розслідування – це процесуальна діяльність слідчого, яка здійснюється
засобами та методами переліченими в законі, а також розробленими наукою
криміналістикою. Ця діяльність є визначеною системою, до якої включено:

а) встановлення у виявленій події ознак злочину;

б) прийняття рішення стосовно початку розслідування та визначення його
напряму;

в) впровадження невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових
заходів щодо встановлення злочинця;

г) планування розслідування та провадження подальших слідчих дій;

д) нарешті, після встановлення обставин, які необхідно довести,
розслідування закінчується заключним етапом.

1 АСБДЛ – автоматизована система багатостороннього дослідження людини
(розроблена в 1980 р. П. Д. Біленчуком, О. М. Лук’янрвою, К. І.
Кузьміною НАВСУ- ІКНАН України).

ПРІАМ – прогноз і аналіз моделей (розроблена в 1985 р. П. М. Бабічем, С.
Г. Радченко, С. М. Лапачем.- КПІ).

12 1-282

353

У кримінальному процесі розслідування ділять на стадії порушення
кримінальної справи, дізнання, попереднє слідство, закінчення
попереднього слідства, направлення до суду, судовий розгляд, касаційне
провадження.

У криміналістичній методиці розслідування ділять на етапи:
першочерговий, наступний, заключний.

На першочерговому етапі слідчий встановлює наявність ознак злочину в
події, що вчинена, та приймає рішення порушення або відмови в порушенні
кримінальної справи. На першочерговому етапі проводять першочергові
невідкладні слідчі дії (визначають напрями розслідування, здійснюють
пошук злочинця «по свіжих слідах»), спрямовані на розкриття злочину,
будуються версії.

На наступному етапі планують розслідування за обраним напрямом,
проводять відповідні слідчі дії, слідчий перебуває у тісному
взаємозв’язку з органами дізнання та завершує збір та попередню оцінку
доказів.

Заключний етап розслідування є логічною оцінкою зібраних доказів та
обставин, які необхідно довести. Слідчий складає обвинувальний висновок,
знайомить обвинуваченого з матеріалами справи, подає його на
затвердження прокурору та направляє справу до суду. Криміналістична
методика детально розглядає два перших етапи. Заключний етап тільки
згадується, оскільки він більше належить до кримінального процесу і не
потребує будь-яких особливих розробок.

Вибір напряму розслідування – це уявна прогностична діяльність слідчого,
спрямована на оцінку первинної зібраної інформації щодо події злочину.
Потреба в оцінці та виборі напряму слідчої та розшукової діяльності
виникає відразу після одержання повідомлення стосовно вчиненого злочину.
На місці події слідчий, провівши огляд, отримує первинну інформацію щодо
ознак злочину, кількості злочинців, яким шляхом прийшов та як пішов
злочинець, які його ознаки і т. ін. Ці питання коротко викладені В. П.
Колмаковим. Якщо огляд місця пригоди не є першочерговою слідчою дією,
наприклад, у випадку порушення кримінальної справи за матеріалами
перевірочних дій, оперативних розробок, то визначення напряму
розслідування формується під час вивчення матеріалів, що є у
розпорядженні слідчого. Зокрема матеріали, одержані під час оперативної
роботи, вивчаються разом з оперативним працівником міліції (прокурором),
визначається напрям розслідування, приймається рішення щодо реалізації
оперативних матеріалів, інколи складається план спільних слідчих та
оперативних дій.

Основу напрямів розслідування складають певні методологічні засади, які
базуються на використанні системи методів пізнання, відомих і
класифікованих у філософії на загальні, загальнонаукові та приватні.
Методологічною основою напряму розслідування є загальні положення,
принципи та рекомендації, наприклад: яким чином діяти під час вирішення
конкретної ситуації, які рішення приймати на основі отриманої в ході
розслідування конкретної інформації? Структура такої діяльності включає:

а) логічний аналіз та оцінку інформації, одержаної під час огляду або
вивчення первинних матеріалів;

б) встановлення обставин: чи мав місце злочин у даному випадку чи
такого не було; вчинено злочин на даному місці, чи це лише місце
виявлення

354

слідів злочину; яким шляхом злочинець (злочинці) проник на місце події;
яку мету переслідували злочинці; скільки часу злочинці знаходилися там;
які сліди повинні обов’язково залишитися на місці події; що вилучено;
хто і звідки міг спостерігати подію тощо.

Аналіз та оцінка інформації, які здійснюються під час визначення напряму
розслідування, дозволяють побудувати слідчі версії, визначити напрями
основних дій слідчого та приступити до планування.

Після того, як визначено напрям розслідування, сформульовані версії,
слідчий приступає до планування розслідування. Звичайно, планування
здійснюється на слідчому етапі, однак у ряді складних справ воно
розпочинається відразу ж після порушення кримінальної справи. На
першочерговому етапі планування має більш оперативно-розшуковий напрям,
що планується так:

1) пошук та збирання джерел інформації стосовно злочину;

2) пошук злочинця;

3) пошук викраденого майна;

4) забезпечення відшкодування матеріального збитку.

З цією метою плануються тактичні операції: розкриття злочину за свіжими
слідами, збирання інформації стосовно події злочину, пошук та затримання
злочинця тощо.

На слідчому етапі план розслідування має процесуальний характер,
спрямований на забезпечення справи доказовою інформацією. Діяльність
слідчого спрямована на збирання та оцінку доказів та побудову з них
логічної системи, яка встановлює істину за справою, що розслідується.

Складаються різні види планів, а планування здійснюється індивідуальне
або бригадне (у складних справах, сітьове або календарне).

Глава 27

КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ: ПОНЯТТЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ, ЕЛЕМЕНТИ
І ФУНКЦІЇ

§ 1. Історія розвитку і становлення

криміналістичної характеристики злочинів

та періодизація її дослідження

Оскільки злочин вивчається різними юридичними науками, то його
властивості та ознаки описуються, виходячи із потреб конкретної науки,
тобто характеристика злочину може бути кримінально-правовою,
кримінологічною, кримінально-процесуальною, криміналістичною тощо.

Кримінально-правова характеристика формується на основі аналізу ознак
злочинів, що мають значення для вирішення питання про наявність складу
злочину, правильної його кваліфікації і з’ясування інших
кримінально-правових питань.

12*

355

Кримінологічну характеристику складають систематизовані відомості про
динаміку злочинів, що мають значення при встановленні їх причин і умов,
що сприяють вчиненню злочинів і прийняттю заходів щодо їх усунення. Сюди
також входять відомості про типовий механізм злочинної поведінки, які
дозволяють розробляти типологію правопорушників та інші відомості, що
мають значення для практики попередження злочинів.

Основу кримінально-процесуальної характеристики складає предмет
доказування (ст. 64 КПК України) – процесуальний інститут, зміст якого
розкриває вимоги закону про всебічне, повне і об’єктивне дослідження
обставин справи і створює передумови для того, щоб у кожному випадку
з’ясувати, яке коло конкретних обставин треба встановити. Ця
характеристика також включає й інші положення процесуального закону,
зокрема ті, що характеризують особливості порушення справ даної
категорії і прийняття тих або інших процесуальних рішень.

Криміналістична характеристика відображає переважно на статистичному
(ймовірному) рівні дані про окремі елементи злочину: особу злочинця і
потерпілого, прийоми підготовки, вчинення і приховування окремих видів
злочинів; ситуаційно обумовлені, причинне або іншим чином пов’язані з
подією злочину результати відповідних змін у навколишньому середовищі,
що мають доказове значення; спроби до приховування слідів злочинів, що
вживаються злочинцями, а також інформацію про інші обставини, що можуть
бути корисними для повного, всебічного і об’єктивного розслідування
кримінальних справ. Важливим чинником формування криміналістичних
характеристик злочинів є прогнозування нових способів їх вчинення,
виявлення типових хитрощів з боку злочинців. І як зазначив 0.0. Ейсман,
криміналістична характеристика злочину є науково обґрунтований типовий
перелік обставин, що підлягають встановленню по справі, як юридичне
релевантних, так і проміжних (доказових) з виділенням серед них
прихованих, неочевидних обставин, що характеризують злочин даного виду
(групи) на момент початку розслідування і служать ефективній організації
розслідування.

Криміналістична характеристика інформаційно наповнює коло конкретних
обставин, які потрібно встановити по кримінальній справі. Вона заповнює
інформацією проміжки між цими обставинами, а тому завдання, що стоять
перед кримінально-процесуальною характеристикою, вирішуються через
криміналістичну характеристику злочинів, особливо на початковому етапі
розслідування.

По відношенню до криміналістичної і кримінологічної характеристик
злочинів кримінально-правова виступає своєрідним несучим каркасом, який
визначає основу їх структури і змісту.

У ряді випадків інформація відносно однієї й тієї ж ознаки присутня в
різних галузевих характеристиках. Однак дана обставина не означає, що
галузеві характеристики злочинів вміщують надлишкову інформацію,
дублюють одна одну, тому що цільове призначення однойменної інсрормації
у кожній з галузевих характеристик визначається предметом даної галузі
знань. Як видно, між галузевими характеристиками є спільні риси, а є й
розбіжності.

«Криміналістична характеристика» – поняття відносно нове, воно введене

356

у криміналістичну науку порівняно недавно і знаходиться поки що у стадії
становлення.

У 60-ті роки XX ст. намітилося відносне (порівняно з іншими розділами
криміналістики) відставання рівня теоретичної розробки і практичної
віддачі криміналістичної методики. Це викликало серйозне занепокоєння
криміналістів, оскільки завдяки криміналістичній методиці і її окремим
складовим у слідчій практиці реалізується багато рекомендацій з інших
розділів криміналістики.

Вивчення причин цього відставання показало, що криміналістичний аналіз
злочинів, який проводиться з метою розробки рекомендацій по
розслідуванню, часто підміняється викладенням кримінально-правових і
кримінально-процесуальних проблем розслідування відповідних видів
злочинів. Методичні рекомендації, розроблені без урахування
криміналістичне значимих ознак злочинів і закономірностей їх вчинення,
були не конкретними, а тому не відповідали потребам слідчої практики.
Оскільки криміналістична методика повинна вміщати опис ознак злочинів,
без чого неможливо розробити методичні рекомендації розслідування,
виникла необхідність створення криміналістичних характеристик окремих
категорій злочинів.

Характеристика – один із прийомів ознайомлення з предметом, суть якого
полягає у виявленні відмінних якостей властивостей предмета, що мають
значення у якому-небудь відношенні.

Вперше про криміналістичну характеристику як елемент методики згадують
Л. О. Сергєєв (1966) та О. Н. Колесніченко (1967 р.). Однак у їхніх
роботах вона недостатньо розкрита, спірним виявилися і самі визначення.

З’явившись у кінці 60-х років поняття «криміналістична характеристика
злочинів», привернуло до себе увагу багатьох провідних
вчених-криміналістів, що досліджували теоретичні та практичні питання
методики розслідування окремих видів злочинів.

Визнанням криміналістичної характеристики як наукової категорії
криміналістики було включення його до програми курсу «Криміналістика»
(для юридичних інститутів і юридичних факультетів університетів)
самостійної теми «Криміналістична характеристика злочинів». У нових
підручниках криміналістики з’явилися розділи, присвячені цій темі.

Дискусії, що тривають досі відносно криміналістичної характеристики,
мають головним чином дві мети: виявити, що є суттєвим для даного поняття
і визначити коло основних складових елементів криміналістичної
характеристики злочинів.

У розвитку криміналістичної характеристики злочинів, як теоретичного
поняття науки криміналістики, можна виділити такі етапи:

1. Перша згадка і опис криміналістичної характеристики злочинів у
працях О. Н. Колесніченка, С. П. Мітрічева, Л. О. Сергєєва (70-ті роки
XX ст.).

2. Розробка теоретичних засад криміналістичної характеристики злочинів
(80-ті – початок 90-х років XX ст.).

3. Розробка криміналістичних характеристик окремих видів і груп
злочинів і поглиблення розробки теорії криміналістичної характеристики
злочинів (початок 90-х років XX ст.- до нашого часу).

357

§ 2. Сутність та наукові основи визначення поняття «Криміналістична
характеристика злочинів»

Криміналістичну характеристику злочинів слід розглядати у теоретичному і
прикладному аспектах,

У теоретичному аспекті криміналістична характеристика – це наукова
категорія криміналістики. У зв’язку з цим вона повинна мати своє
загальне поняття, визначення (дефініцію), внутрішню структуру, посідати
певне місце у системі криміналістики та виконувати певні функції.

У прикладному аспекті криміналістична характеристика повинна бути подана
у вигляді описів, таблиць, схем, графіків, комп’ютерних програм тощо.

На даний час серед учених-криміналістів єдиної думки щодо поняття
криміналістичної характеристики немає. В основному дискутуються такі
питання: загальне поняття, визначення (дефініція), кількісний та якісний
склад елементів, місце криміналістичної характеристики злочинів у
системі криміналістики.

Криміналістична характеристика – одна з нових категорій у
криміналістиці. В літературі існує багато визначень криміналістичної
характеристики. Однак на теперішній час криміналістична характеристика є
предметом суперечок та досліджень багатьох учених і практиків. Вперше
щодо криміналістичної характеристики та її елементів висловився О. М.
Колесніченко. Значну увагу цій проблемі приділяли О. М. Васильєв, Р. С.
Бєлкін, І. Ф. Герасимов, М. О. Се-ліванов, М. В. Салтевський, В. Г.
Танасевич, О. Г. Філіппов, М. П. Яблоков, І. О. Возгрін та ін.

Аналіз викладених у юридичній літературі поглядів на загальне поняття
криміналістичної характеристики злочинів дозволяє зробити висновок, що
під криміналістичною характеристикою злочинів слід розуміти певним чином
упорядковану сукупність даних (відомостей) про криміналістичне значимі
ознаки злочинів.

Криміналістична характеристика – це загальна категорія методики
розслідування окремих видів злочинів, вона входить першим елементом в її
структуру і тому має принципове значення.

Кожний злочин має багато різних ознак. Одні з них важливі для
кримінально-правової кваліфікації злочину правильного вирішення
кримінальної справи, інші – для прийняття кримінально-процесуальних
рішень, треті – для розкриття і розслідування тощо. Цей поділ відносний,
оскільки всі ознаки взаємопов’язані між собою.

Ще одним з дискусійних питань є погляд на конструювання визначення
(дефініції) криміналістичної характеристики злочинів. Автори
запропонованих дефініцій криміналістичної характеристики по-різному
розглядають зовнішню будову і внутрішній зміст визначення.

Можна навести поняття криміналістичної характеристики, які зустрічаються
в підручниках з криміналістики.

Криміналістична характеристика – це сукупність взаємопов’язаних
загальних, індивідуальних рис злочину, які виявляються головним чином у
способі, механізмі та обстановці його вчинення, в окремих рисах особи,
його суб’єкта, а інколи і в інших ознаках злочинної дії (М. П. Яблоков,
1980).

358

Криміналістична характеристика становить систему опису криміналістичне
важливих ознак виду, групи та окремого злочину, які виявляються в
особливостях способу, механізму та обстановки їх вчинення, що складають
уяву стосовно злочину, особи його суб’єкта та інших обставин щодо певної
злочинної діяльності та яка має своїм призначенням забезпечити успішне
вирішення завдань розкриття, розслідування, попередження злочину (І. Ф.
Гера-симов, 1990).

Криміналістичною характеристикою є сукупність таких даних, які сприяють
розкриттю злочину, мають криміналістичне значення (І. Ф. Пантелєєв,
1988).

Криміналістична характеристика, на думку В. Г. Танасевича та В. О.
06-разцова,- це сукупність даних стосовно механізму вчинення злочину,
засобів відображення, відображуваних, відображаючих об’єктів, які
взаємодіють між собою, особливостей та джерел інформації, яка має
значення для розкриття певних категорій злочинів шляхом застосування
обумовлених ними криміналістичних засобів, прийомів та методів, а також
розробки наукових рекомендацій щодо оптимального вирішення даного
завдання (1977).

Криміналістична характеристика, на думку Р. С. Белкіна, повинна включати
характеристику вихідної інформації, системи даних стосовно способу
вчинення та розкриття злочину та типових умов його застосування, особи
очевидного злочинця, очевидних мотивів і мети злочину, окремих обставин
здійснення злочину (місце, час умови).

В. К. Гавло криміналістичну характеристику визначає як поняття різного
ступеня абстракції, які містять різні рівні інформації стосовно злочину
(1979). В. Н. Шиканов у криміналістичній характеристиці вбачає вірогідну
модель, що використовується слідчим як об’єктивна інформація (1983).

«Криміналістична характеристика (як вважає 0. М. Колесніченко), це
система відомостей про криміналістичне- значимі ознаки злочинів даного
виду, що відображає закономірні зв’язки між ними і служить побудові і
перевірці слідчих версій для вирішення основних завдань розслідування»;
М. В. Сал-тевський – «Криміналістична характеристика – це інформаційна
модель, що становить собою якісно-кількісний опис типових ознак
конкретного виду (групи) злочинів» та запропоноване В. Г. Гончаренком,
Г. А. Кушніром, В. Л. Под-палим визначення: «Криміналістична
характеристика – ідеальна сукупність криміналістичне значимих елементів
і їх ознак про закономірності механізму конкретного виду злочинів і
закономірностей формування джерел доказової інформації, що сприяють
швидкому і ефективному розкриттю та розслідуванню злочинів». Таким
чином, криміналістична характеристика – не просто опис, інформація
стосовно криміналістичне важливих ознак, а кількісно-якісний опис, який
відображає кореляційні зв’язки між ознаками, дозволяє будувати
прогностичні моделі подій, що розслідуються, будувати криміналістичні
версії стосовно об’єктів, що розшукуються, конкретних осіб, причетних до
злочину.

Отже, криміналістична характеристика – це модель системи зведених
відомостей про криміналістичне значимі ознаки виду, групи або
конкретного злочину.

359

Позитивними рисами запропонованої дефініції є такі положення:

а) запропонована дефініція чітка та лаконічна;

б) інформація про ознаки, упорядкована в модель. Модель – це штучно
створений об’єкт у вигляді схеми, малюнка, логіко-математичних знакових
формул, фізичної конструкції тощо, який аналогічно (подібно) об’єкта, що
досліджується, відображає і відтворює в більш простому, зменшеному
вигляді структуру, властивості, взаємозв’язки і відношення між
елементами об’єкта, який досліджується, безпосереднє вивчення якого
пов’язано з якими-небудь труднощами, великими витратами засобів і
енергії або просто недоступне. Моделювання полегшує процес отримання
інформації про предмет, що нас цікавить;

в) у модель зведена, не будь-яка сукупність відомостей про
криміналістич-но значимі ознаки, а їх система, тобто об’єднання
взаємопов’язаних і розміщених у відповідному порядку елементів (частин)
цілісного утворення;

г) дотримано інформаційний підхід;

д) запропоноване визначення у наочній і стислій формі формулює основний
зміст поняття криміналістичної характеристики злочинів.

Отже, вчення про криміналістичну характеристику злочинів як вихідна
теоретична і інформаційна база побудови окремо методичних рекомендацій є
складовою частиною завершального розділу криміналістики –
криміналістичної методики. Загальні положення криміналістичної
характеристики входять як важливий складовий компонент до
загальнотеоретичної частини криміналістичної методики. Криміналістична
характеристика окремої категорії злочинів є елементом структури методики
їх розслідування.

§ 3. Структура і класифікація криміналістичних характеристик злочинів

Класифікуючи криміналістичні характеристики злочинів, слід виходити з
методологічних засад філософії, особливо з логіко-філософських категорій
«одиничне», «особливе», «загальне».

Одиничне – думка про один який-небудь предмет (явище) або процес, що
відображає сукупність притаманних цьому предмету (явищу) ознак. Тобто у
даному випадку – це одиничний, конкретний злочин.

Особливе – властивості, за якими виділяються класи предметів, що входять
в інші класи предметів, утворених за більш загальними властивостями. У
нашому випадку – це група злочинів, об’єднаних певними спільними
ознаками.

Загальне – це те, що притаманне багатьом предметам, явищам, процесам
тощо. Це класифікація на більш високому рівні, у цьому випадку – це
видові та міжвидові об’єднання злочинів.

Кожний злочин спочатку виступає перед дослідником як щось одиничне.
Однак елементарне дослідження кількох схожих злочинів дозволяє виявити у
них низку подібних ознак, що повторюються. Це і дає дослідникам змогу
об’єднати злочин у групу вищої спільності, ніж одиничний злочин.
Подальший процес дослідження подає змогу – об’єднати групи у спільності
ще вищого рівня, тобто це видовий або міжвидовий рівень.

360

Під одиничним злочином розуміється не просто злочин взагалі, а певний
конкретний вчинений злочин. А виходячи із лргіко-філософської категорії
«конкретне», під яким розуміють реальний, певний, що постає у всій
різноманітності властивостей і відношень, дійсно існуючий, то і
криміналістичну характеристику злочинів на одиничному рівні краще
називати «криміналістична характеристика конкретного злочину».

Встановлення структури криміналістичної характеристики конкретного
злочину особливо важливе у практичному плані, бо це дозволяє суттєво
полегшити виявлення, фіксацію і систематизацію криміналістичної
інформації, побудову інформаційної моделі конкретного злочину.

Отже, кваліфікувати криміналістичні характеристики злочинів слід за
трьома рівнями:

1. Криміналістична характеристика конкретного злочину (на рівні
злочину). Наприклад, криміналістична характеристика убивства, вчиненого
громадянином М. у м. Києві 3 грудня 1997 р. тощо.

2. Особлива криміналістична характеристика злочинів (на рівні групи
злочинів, об’єднаних суттєвими криміналістичними ознаками). Наприклад,
криміналістична характеристика убивств, що вчиняються шляхом отруєння
тощо.

3. Загальна криміналістична характеристика злочинів (на рівні виду або
міжвидовому рівні, об’єднаному суттєвими криміналістичними ознаками).
Наприклад, загальна криміналістична характеристика на рівні виду –
криміналістична характеристика зґвалтувань, самоуправств тощо. Загальна
криміналістична характеристика на міжвидовому рівні – криміналістична
характеристика сексуальних убивств, криміналістична характеристика
убивств, поєднаних з розбійними нападами на житло громадян тощо.

§ 4. Основні типові елементи криміналістичної характеристики злочинів

Найбільш дискусійним у теорії криміналістичної характеристики є питання
про якісний та кількісний склад елементів криміналістичної
характеристики злочинів. Л. О. Сергєєв одним з перших виділив такі її
елементи: особливості способів і слідів певних видів злочину; обставини,
що характеризують учасників злочинів, та їх злочинні зв’язки;
об’єктивний бік, час, місце і обстановку вчинення злочинів; об’єкт
замаху та інші, а також взаємозв’язок вказаних чинників.

На думку С. П. Мітрічева: «При вивченні методики розслідування окремих
видів злочинів слід звертати увагу на типові ознаки, що мають
криміналістичне значення, на особливості даного виду злочинів, що
виражаються у способах вчинення злочинів, характерних слідах,
професіональних і злочинних навиках злочинця, тобто на все те, що є
типовим, загальним і включається у криміналістичну характеристику
злочинів. Видова криміналістична характеристика повинна мати найбільшу
кількість ознак, що мають криміналістичне значення». Таким чином, не
розкриваючи загального поняття криміналістичної характеристики, С. П.
Мітрічев зробив спробу визначити її зміст і назвав три основні
взаємопов’язані елементи: спосіб вчинення злочину; сліди, що залишаються
зло-

361

чинцем, і особа злочинця. При цьому автор вказав, що цими елементами
зміст криміналістичної характеристики не вичерпується, тому що вона
повинна охоплювати найбільшу кількість ознак, що мають криміналістичне
значення.

В. Г. Танасевич і В. О. Образцов виділили і такі елементи
криміналістичної характеристики: а) спосіб вчинення злочину; б)
обстановку вчинення злочину; в) умови охорони об’єкта від замаху
(включаючи характеристику осіб, пов’язаних із забезпеченням
недоторканності благ, на які вчинено замах); г) маскування, направлене
на приховання слідів злочину і осіб, що його вчинили; д) особу злочинця
і спосіб його поведінки до і після вчинення злочину.

Своє бачення змісту криміналістичної характеристики запропонував В. К.
Гав-ло, який виділив такі елементи; а) ситуація, що виникла перед
вчиненням злочину; б) спосіб злочину (підготовка, вчинення, приховання);
в) слідча реальна ситуація, що склалася на момент порушення кримінальної
справи; г) ситуація розслідування на початковому етапі, на момент
пред’явлення обвинувачення і після нього.

До елементів криміналістичної характеристики С. І. Винокуров відніс
типові ситуації вчинення злочину, спосіб вчинення злочину; слідчі
(типові) ситуації; коло обставин, що підлягають встановленню на
першочерговому етапі розслідування.

О. Г. Філіппов до переліку основних елементів криміналістичної
характеристики включив: а) безпосередній предмет злочинного замаху; б)
спосіб вчинення і приховання злочину; в) обставини, при яких готувався і
був вчинений злочин (час, місце, умови охорони об’єкта і т. п.);
особливості слідів, що залишаються злочинцем (механізм слідоутворення в
широкому розумінні); особа злочинця і потерпілого (включаючи і мотиви
злочину).

А. І. Баянов виділив п’ять елементів криміналістичної характеристики,
зокрема,- спосіб підготовки, вчинення і приховання злочину, предмет і
наслідки злочинного замаху, особа потерпілого, особа злочинця, мотив і
мета вчинення злочину.

На думку Р. С. Белкіна, до криміналістичної характеристики повинні
входити: характеристика вихідної інформації, система даних про спосіб
вчинення, приховання злочину та типових наслідків його застосування;
особу ймовірного злочинця та ймовірні мотиви і мета злочину; деякі
обставини вчинення злочину (місце, час, обстановка).

Ще більше коло елементів криміналістичної характеристики виділив І. П.
Луз-гін: а) типові способи вчинення і приховання злочинів, знаряддя
злочину, що використовуються, послідовність дій; б) типові умови
кримінальної ситуації (місце, час, погодні та інші умови); в) тилові
чинники, що детермінують вибір способів і умов підготовки, вчинення і
приховання злочинів, мотив і мета діяння; г) стійкі особливості об’єкта
(предмета) замаху, що впливають на підготовку, вчинення та приховання
злочину; д) типові сліди та документи як матеріальні джерела інформації,
особливості їх утворення, знищення, приховання, взаємні зв’язки слідів;
е) найбільш ймовірні свідки; є) особливості особи злочинця, потерпілого,
свідка, чинники, що впливають на формування їх показань і поведінки під
час слідства; ж) характер і розмір збитків.

362

О. Н. Колесніченко основними елементами криміналістичної характеристики
виділив сукупність ознак, що визначають: а) спосіб підготовки, вчинення
і приховання злочинів; б) місце, час, обстановку, знаряддя і засоби
вчинення злочину; в) предмет замаху; г) особу злочинця; д) особу
потерпілого; е) сліди злочину (в широкому розумінні).

Немає єдиного погляду на елементи криміналістичної характеристики і в
останніх роботах учених-криміналістів.

Так, А. Ф. Лубін структурними елементами криміналістичної характеристики
вважає: а) суб’єкти (суб’єктивні чинники); б) ситуацію (об’єктивні
чинники); в) способи виконання злочинних дій; г) сліди злочину (джерела
інформації).

М. П. Яблоков виділяє такі елементи криміналістичної характеристики: а)
дані про спосіб вчинення злочину; б) дані про механізм вчинення злочину;
в) обстановку вчинення злочину; г) дані про властивості особи як
суб’єкта; д) дані про особу потерпілих.

В. О. Образцов, виходячи з того, що злочин – це цілісна система
діяльніс-ного типу, елементами криміналістичної характеристики злочину
виділяє суб’єкт (суб’єкти), об’єкт впливу, мотив, мету, завдання, засоби
досягнення мети, механізм (технологія) реалізації мети, результат
злочину (наслідки і сліди).

Білоруські вчені-криміналісти І. С. Андреєв, Г. І. Грамович та М. І.
Порубов в одному з останніх навчальних посібників «Криміналістика»
виділили такі елементи криміналістичної характеристики: дані про
матеріальні сліди злочину, про спосіб вчинення та приховання злочину,
про місце, час і механізм його вчинення, про обстановку вчинення
злочину, предмет злочинного замаху, про мету та мотиви злочину, про
властивості особи учасників кримінального процесу і обставинах, що
сприяють вчиненню злочину.

Провідні вчені-криміналісти України1 виділили шість елементів
криміналістичної характеристики: а) спосіб приготування, вчинення і
приховання злочину; б) місце, час, обстановка, знаряддя і засоби
вчинення злочину; в) предмет замаху; г) особа потерпілого; д) особа
злочинця; є) сліди злочину (в широкому розумінні).

Елементи криміналістичної характеристики – це ті ознаки, обставини,
дані, які підлягають опису. Приведені визначення свідчать про
відсутність єдиної думки у вчених. Кожне визначення має різні елементи,
причому кількість їх неоднакова. Для більш глибокого розуміння основних
типових елементів криміналістичної характеристики злочинів доцільно
ознайомитися з позиціями різних вчених-криміналістів, які відображені в
порівняльній таблиці (див. табл. на с. 364).

Аналіз таблиці показує, що більшість авторів називають 4-5 елементів,
причому майже всі називають предмет злочинного посягання, спосіб
вчинення злочину, особу злочинця, різні сліди та обставини вчинення
злочину. Щодо інших елементів, то вони так чи інакше належать до
об’єктивної оцінки події та можуть бути об’єднані в єдине поняття –
«слідова картина» події злочину в найширшому її розумінні. Дійсно,
обстановка, умови, причини, обставини

1 Советская криминалистика Методика расследования отдельньїх видов
преступлений Под ред В К Лисиченко – К, 1988

363

Зведена таблиця криміналістичної характеристики

Елементи криміналістичної характеристики Автори, які пропонують
структури криміналістичної характеристики

Селіванов М. Герасимов І. со

1— Бєлкін Р. І

о; Колесніченко 0, Васильєв 0. Філіппов 0. Салтевський М.

1 . Предмет злочинного посягання + + + + +

2. Класифікація злочинів + +

3. Спосіб вчинення злочину + + + + + + + + +

4. Спосіб приховання злочину + + + +

5. Механізм вчинення злочину + + +

6. Обстановка вчинення злочину +

7. Обставини вчинення злочину + +

8. Типові ситуації, вихідні дані + + + +

9. Обставини, які необхідно встановити на першочерговому етапі
+

10. Місце, час, середовище, умови вчинення злочину + +

1 1 . Розповсюдженість та громадська небезпека +

12. Наслідки злочину +

13. Причини та слідчі ситуації +

14. Типові матеріальні сліди та їх знаходження •н + + +

15. Особа злочинця 4 + + + + + +

тощо – все це сліди, тобто якісь зміни в матеріальному середовищі, які
можна уявити як слідове середовище – «картину», причому вона включає
сліди обстановки та умов, що передують злочину, і сліди безпосередньо
злочину, що утворилися під час вчинення злочину й приховання його
слідів.

Провівши аналіз структур криміналістичних характеристик, М. В.
Салтевський зробив висновок, що більшість авторів виділяють елементи,
які можна звести до чотирьох основних:

а) предмет безпосереднього замаху;

б) спосіб вчинення злочину в його широкому розумінні;

г) «слідова картина» в її широкій інтерпретації;

д) особа злочинця.

Проаналізовані структури криміналістичних характеристик, запропоновані
останнім часом, також в основному виділяють елементи, які можна звести
до чотирьох основних, виділених М. В. Салтевським та підтриманих деякими
ученими (В. К. Лисиченком, П. М. Кубраком, В. К. Чаюком та ін.).

При П9будові криміналістичної характеристики слід використовувати
структуру криміналістичної характеристики, запропоновану М, В.
Салтевським, бо вона найповніше відображає криміналістичне значимі
ознаки злочинів.

У кожному виді (групі) або конкретному злочині структура
криміналістичної характеристики може конкретизуватися, змінювати свої
параметри: якісний та кількісний склад криміналістичне значимих ознак,
зв’язки між ними; у взаємодію можуть вступати нові об’єкти або може
змінюватися спосіб такої взаємодії. Тому структуру криміналістичної
характеристики необхідно вивчати відповідно до кожної конкретної
методики розслідування.

Криміналістична характеристика має такі особливості:

По-перше, криміналістична характеристика – це упорядкована сукупність
інформації про криміналістичне значимі ознаки злочину, а не процесу
розслідування, тому недоцільно деталізувати дані про виявлення злочинів,
етапи розслідування, шляхи доказування, напрями розслідування,
особливості перевірки версій тощо, які належать саме до процесу
розслідування.

По-друге, не слід виокремлювати такі елементи криміналістичної
характеристики як дані, що не належать до предмета дослідження
криміналістики, а досліджуються іншими науками, зокрема кримінологією,
кримінальним правом, кримінальним процесом та іншими. А тому недоцільно
виділяти дані про динаміку, структуру і суспільну небезпеку злочину; про
причини і умови, що сприяють вчиненню злочину; про стан і особливості
боротьби з окремими категоріями злочинів; про політичні, соціальні і
кримінально-правові наслідки злочинних дій і т. п.

По-третє, не слід також виділяти криміналістичну класифікацію злочинів,
слідчі ситуації, предмет доказування, оскільки в даному випадку
розглядається справа з різноплановими поняттями, непорівнюваними між
собою. На це наголошували В. О. Образцов, В. П. Анцифиров, Л. Я.
Драпкін, М. О. Селіва-нов, 0. Г. Філіппов, Р. С. Бєлкін.

По-четверте, недоцільно також до криміналістичної характеристики
відносити сукупності відомостей про дії злочинців, направлені на
маскування злочинів і їх слідів; умови охорони предметів, на які вчинено
замах; склад учасників злочинних груп і наявність у них професійних або
злочинних навичок; хитрощі поведінки злочинців; механізми слідоутворення
тощо, які є частинами сукупностей відомостей, що характеризують
відповідно способи вчинення злочину.

§ 5. Функції криміналістичної характеристики злочинів

Одним з малодосліджених питань криміналістики є питання про функції
криміналістичної характеристики.

Функція – це діяльність, завдання, обов’язки, які потребують здійснення,
виконання, відношення двох (групи) об’єктів, у якому зміна одного з них

365

супроводжується змінами іншого. Таким чином, це є залежність одних
перемінних величин від інших.

Отже, побудована криміналістична характеристика, наприклад, виду
злочинів, повинна змінювати вже побудовану криміналістичну методику
розслідування даного виду злочинів. Прикладна ж інформаційна модель
криміналістичної характеристики конкретного виду злочинів повинна
сприяти процесу розкриття та розслідування даного виду злочинів.

І. М. Лузгін виділяє три функції криміналістичної характеристики:

а) евристична і пізнавальна; б) організаційно-методична; в) оціночна.

Доцільно виділити такі функції криміналістичної характеристики:

а) прикладна (полягає в тому, що інформація про типові ознаки та їх
зв’язки впливає на хід розкриття та розслідування злочинів);

б) пізнавальна (її сутність полягає в тому, що (криміналістична
характеристика виду (групи) або конкретного злочину виділяє їх ознаки з
навколишнього середовища і таким чином допомагає суб’єкту пізнання –
(слідчому, оперативному працівнику кримінального розшуку) пізнавати
об’єкт – злочин));

в) заміщення (полягає в тому, що правильно побудована криміналістична
характеристика виду (групи) конкретного злочину є інформаційною моделлю,
а тому заміщає оригінал – вид (групу) або конкретний злочин – і тим
самим допомагає їх краще пізнавати));

г) інформаційна (полягає в тому, що криміналістична характеристика виду
(групи) конкретного злочину не тільки відображає вихідну інформацію про
об’єкт пізнання, а й допомагає отримати нову інформацію про нього);

д) прогностична (проявляється в тому, що на основі криміналістичної
характеристики виду (групи) або конкретного злочину можна робити науково
обґрунтовані прогнози (наприклад, про можливу подальшу серію убивств,
квартирних крадіжок, розбійних нападів, найбільш імовірне місце вчинення
цих злочинів, прогнозувати як повний зміст злочину, так і обставини, що
його супроводжували тощо));

е) організаційно-методична (полягає в тому, що криміналістична
характеристика видів (груп) або конкретного злочину допомагає правильно
вибрати методи розслідування і організувати роботу по кримінальній
справі).

§ 6. Джерела інформації та методи,

що використовуються при формуванні

основних елементів криміналістичних характеристик

окремих видів злочинів

У криміналістичній літературі мало досліджені питання про джерела
інформації, на основі яких будується криміналістична характеристика
злочинів.

Джерело інформації – будь-яка система, що видає повідомлення або вміщує
інформацію, призначену для її передавання, а також науковий документ або
видання. Джерела інформації поділяються на первинні і похідні.

366

При вивченні слідчої практики В. П. Бахін пропонує виділяти таку
інформацію про неї:

а) слідча діяльність, при спостереженні і цільовому вивченні якої
можливе отримання даних, що її характеризують;

б) учасники цієї діяльності – джерела інформації про зміст, хараісгер і
потреби практики;

в) дослідники слідчої діяльності – носії інформації про власні
спостереження і отримані при цьому дані;

г) документи, що відображають безпосередні результати і характеристику
слідчої діяльності;

д) матеріали, що вміщують дані і думки про стан і характер слідчої
діяльності її безпосередніх учасників і дослідників.

На думку В. В. Радаєва, інформація, що має значення для розробки
криміналістичних характеристик, може бути отримана з вивчення
-кримінальних справ, анкетуванні слідчих, прокурорів-криміналістів,
експертів, на нарадах по обміну передовим досвідом слідчих,
прокурорів-криміналістів, експертів, з інформаційних листів,
підготовлених методичними апаратами органів прокуратури, внутрішніх
справ і інших джерел.

Г. А. Густов вважає, що джерелом інформації для криміналістичної
характеристики конкретного злочину є криміналістичні знання слідчого,
його життєвий і професійний досвід, матеріали кримінальної справи,
інформація органів дізнання, консультації спеціалістів. А джерелом
відомостей, що вміщує криміналістична характеристика, є практика
правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю і криміналістичні
дослідження.

П. М. Кубрак зазначає, що поряд з матеріалами кримінальних справ,
важливими додатковими джерелами, що мають значення при розробці
елементів криміналістичних характеристик окремих видів і груп злочинів,
можуть бути опитування слідчих, працівників кримінального розшуку, дані
криміналістичних обліків про мотиви, види вчинення окремих злочинів,
висновки криміналістичних, судово-психологічних та інших видів судових
експертиз.

О. Й. Колесніченко для побудови криміналістичних характеристик пропонує
такі джерела інформації: а) матеріали кримінальних справ про успішно
розкриті злочини; б) матеріали оперативно-розшукової діяльності; в)
відомості, отримані від слідчих та оперативних працівників шляхом
інтерв’ювання; г) відомості, отримані від засуджених (під час їх опиту і
відповідній оцінці).

Вчені, що досліджували процес побудови криміналістичних характеристик
злочинів, єдиним джерелом інформації для побудови даного виду
характеристик виділяють кримінальні справи.

Однак, таке звуження джерел інформації для процесу побудови
криміналістичних характеристик злочинів недоцільне. Адже в даному
випадку інші джерела інформації просто ігноруються, що призводить до
побудови менш інформативних криміналістичних моделей злочинів, а це, в
свою чергу, зменшує ефективність використання криміналістичних
характеристик.

367

Для побудови криміналістичних характеристик треба використовувати такі
джерела інформації:

І. Люди:

1. Працівники правоохоронних органів (слідчі, оперативні працівники
кримінального розшуку тощо);

2. Спеціалісти (судмедексперти, експерти-криміналісти, лікарі-психіатри
тощо);

3. Підозрювані, обвинувачувані, засуджені за вчинення злочинів;

4. Потерпілі від злочинів. //. Документи:

1. Письмові (кримінальні справи, книги, періодичні видання тощо);

2. Графічні (план місцевості, де проводився обшук, огляд місця події
тощо);

3. Звукові, кіно-, фото-, відео (відеододатки до протоколів огляду
місця події або трупа, аудіозаписи допитів тощо);

4. Статистичні (статистичні картки тощо).

З огляду на те, що для побудови криміналістичної характеристики
важливими є письмові джерела інформації, можна запропонувати таку
класифікацію вказаних джерел інформації:

/. Джерела первинної Інформанті:

1. Кримінальні справи;

2. Матеріали підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

3. Книги: а) монографії; б) підручники і навчальні посібники; г)
наукові праці і матеріали наукових конференцій;

4. Періодичні видання: а) журнали; б) газети;

5. Спеціальні видання: а) інформаційні бюлетені; б) інформаційні листки;

6. Проміжні види публікацій: а) попередні публікації (друкуються в
порядку обговорення до появи основної публікації); б) автореферати
дисертацій;

7. Неопубліковані документи: а переклади;

б дисертації;

в звіти про результати науково-дослідних робіт.

//. Джерела вторинної інформації

1. Довідкові видання: а) енциклопедії; б) довідники; в) тлумачні
словники;

2. Огляди: а) аналітичні; б) реферативні;

3. Реферативні журнали;

4. Експрес-інформація.

З метою розробки криміналістичних характеристик видів (груп) або
конкретних злочинів перспективним є використання кількісних даних. Вони
можуть бути взяті з робіт, що належать до суміжних галузей юридичної
науки. При відсутності необхідних відомостей криміналісти повинні
проводити у цьому напрямі спеціальні дослідження.

Виникає питання про можливості і доцільність використання у
криміналістичній характеристиці видів (груп) або конкретного злочину так
званих кримі-

368

нелогічних даних. Але кримінологічними вони називаються тільки тому, що
виявлені кримінологами, і є описом певних сторін злочинів. Такі дані
самі по собі не можуть бути ні кримінологічними, ні криміналістичними.
Таким є тільки використання цих даних. Наприклад, одні і ті ж дані
кримінології можуть використовуватися для проведення профілактичних
заходів щодо злочинів, а криміналістами – для побудови версій при
розслідуванні злочинів.

Тому одна і та ж інсрормація може одночасно знаходитися у кількох
галузевих характеристиках. Так, неповнолітній вік жертви злочину може
знаходитися у змісті кримінально-правової (коли він конструктивний
елемент складу злочину), кримінально-процесуальної (при вирішенні
питання про допуск до участі у кримінальному процесі її законного
представника), криміналістичної (при обранні, припустимо, тактики
допиту), віктимологічної у рамках кримінологічної (при розробці
профілактичних заходів віктимологічного змісту) характеристик. Таке
взаємопроникнення обумовлене діалектичною єдністю злочинця, його діяння
і жертви у злочинах проти особи.

Слід також вказати на методи, що використовуються для збору інформації з
метою побудови криміналістичних характеристик злочинів.

Найбільш корисними для проведення подібних досліджень є такі методи:

1. Документальний метод, що полягає у вивченні кримінальних справ та
інших документальних джерел.

2. Біографічний метод, який полягає у збиранні і узагальненні відомостей
біографічного характеру (при цьому інформаційними джерелами є
автобіографії злочинців, щоденники, довідки лікувальних, навчальних і
виховних установ тощо).

3. Метод спостереження – найпоширеніший метод збору інформації шляхом
безпосереднього сприйняття і реєстрації важливих з погляду дослідника
явищ, процесів і подій. Полягає, наприклад, у цілеспрямованому
сприйнятті психічних явищ з метою вивчення злочинця (може
використовуватися при перебуванні злочинця у виправно-трудових
установах, під час проведення слідчих дій тощо).

4. Метод аналізу результатів діяльності, що полягає у дослідженні
суспільних результатів діяльності особи, що вивчається. За допомогою
цього методу збирають інформацію про інтереси, здібності, вміння і
навички злочинця, при цьому необхідно аналізувати письмові документи,
залишені злочинцем, продукти його художньої творчості, виробничої
діяльності тощо.

5. Метод експертних оцінок, який застосовують, для вирішення
найскладніших завдань. При цьому велику допомогу надають судові
психологи, психіатри та медики.

6. Метод вивчення груп і колективів, що застосовують, наприклад, для
з’ясування умов, за яких у злочинця з’явилися певні нахили і психічні
відхилення тощо.

7. Опитування – метод збору криміналістичних даних, який ґрунтується на
зверненні особи, що опитує, до респондента із запитаннями. Найбільш
значимим видом опитування є анкетування засуджених, працівників
правоохоронних органів тощо.

369

§ 7. Алгоритм розробки і формування

криміналістичних характеристик

окремих видів злочинів

При побудові криміналістичних характеристик злочинів слід
використовувати такий алгоритм:

1. Підготовка до побудови криміналістичної характеристики:

визначення виду (групи) або конкретного злочину;

виділення криміналістичне значимих ознак; вибір джерел інформації та
методів дослідження;

г) розробка програми та плану дослідження;

д) розробка комплексу методичних документів;

є) вирішення завдань організаційного і матеріально-технічного
забезпечення.

2. Збирання інформації’:

а) безпосереднє дослідження із застосуванням різних методів:
анкетування, інтерв’ювання, експертних оцінок тощо;

б) підбір документальних джерел інформації, в яких є відомості про
проведення подібних досліджень (монофафії, доповіді на наукових
конференціях, дисертації тощо);

в) підготовка зібраної інформації до обробки (на ЕОМ тощо).

3. Обробка і оцінка зібраноїінформацїі:

а) аналіз і оцінка отриманої інформації;

б) вибір найдоцільніших способів вираження криміналістичної
характеристики;

в) підготовка підсумкового документа з викладенням криміналістичної
характеристики у вигляді опису, схеми, комп’ютерної профами, графіків
тощо.

Прогнозуючи розвиток творів криміналістичних характеристик злочинів,
слід відзначити три взаємопов’язані тенденції.

Перша – формування особливих криміналістичних характеристик: убивство на
замовлення; убивство, пов’язане з розчленуванням трупа; убивство із
застосуванням вибухових пристроїв тощо. Зазначені криміналістичні
характеристики злочинів сприятимуть розслідуванню цих злочинів (зараз
вони шаб-лонно дотримуються характеристик, побудованих згідно з
кримінально-правовою класифікацією злочинів).

Друга – поглиблене вивчення окремих структурних елементів, що складають
особливі криміналістичні характеристики, їх зв’язки і співвідношення.

Третя – міждисциплінарний підхід до розробки концепції криміналістичних
характеристик злочинів. Такий підхід передбачає створення інформаційних
систем більш високого рівня спільності, до якого криміналістична
характеристика злочинів увійде як одна із підструктур поряд з
кримінально-правовою, кримінологічною та ін.

370

Глава 28

ОСНОВИ МЕТОДИКИ РОЗКРИТТЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ «ПО СВІЖИХ СЛІДАХ»

§ 1. Поняття, умови та загальні положення методики розкриття та
розслідування злочинів «по свіжих слідах»

Виконуючи завдання кримінального судочинства по охороні прав та законних
інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, органи,
що ведуть боротьбу зі злочинністю, зобов’язані це забезпечувати шляхом
швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення
правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин,
був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Тому чітке і вчасне виконання цих завдань значною мірою визначає
ефективність функціонування всієї системи органів дізнання і досудового
(попереднього) слідства.

У практичній діяльності органів внутрішніх справ і прокуратури, а також
у спеціальній літературі під розкрииям злочинів прийнято розуміти
вирішення головних завдань досудового (попереднього) розслідування:
встановлення події злочину і осіб, винних у його вчиненні. Особливе
місце в цій діяльності органів дізнання і слідства займає такий її
різновид, який нині отримав загальноприйняте найменування – розкриття
злочинів «по свіжих слідах». Даний різновид у своєму змісті відображає
всі найбільш істотні межі загального процесу розкриття та розслідування
злочинів.

У практиці органів внутрішніх справ і прокуратури словосполучення «по
свіжих слідах» вживається в переносному розумінні. У своїй
гносеологічній суті розкриття злочинів «по свіжих слідах» відображає
об’єктивну необхідність швидкого і повного розкриття злочину,
раціонального витрачання часу і сил в цій специфічній області пізнання.
Будь-яка подія злочину, як і інша подія матеріального світу, обов’язково
відображується в навколишньому середовищі, викликаючи її певні зміни. Ці
своєрідні «відбитки» події або сліди дозволяють органам дізнання і
досудового (попереднього) слідства пізнати окремі факти: сам злочин,
його причини і наслідки, встановити осіб, причетних до його вчинення.
Водночас цим органам доводиться звертати увагу на відомі труднощі, які
виникають у процесі такого роду пізнавальної діяльності.

Чим далі у часі знаходитиметься слідство від моменту вчинення злочину,
тим більше «відбитків» події злочину буде зникати або забуватися в
свідомості очевидців. І навпаки, чим ближче за часом до події злочину
буде протікати процес пізнавальної діяльності, тим більше виявлятиметься
передумов для більш глибокого проникнення в суть злочинного акту, для
більш швидкого і повного встановлення об’єктивної істини по конкретній
кримінальній справі.

Юридична природа розкриття злочинів по «свіжих слідах» органічно
пов’язана з таким поняттям, як розслідування злочинів. Тому розкриття
«по свіжих слідах» може здійснюватися лише в умовах процесуальної
діяльності органів дізнання і досудового (попереднього) слідства в
зв’язку з виявленням злочину.

371

П. Д. Біленчук, В. В. Головач, М. В. Салтевський зазначають, що
розкриття злочину в юридичній літературі розглядаються в різних
аспектах: процесуальному (у зв’язку зі стадіями кримінального
судочинства), оперативному (вважаючи злочин розкритим, коли встановлена
особа та зібрані матеріали, що необхідні для порушення кримінальної
справи) та криміналістичному (як слідчу діяльність органу попереднього
слідства, оперативну діяльність органу дізнання та результатів
розслідування). Ці положення вимагають додаткового уточнення. Так,
наприклад, розкриття злочину в процесуальному аспекті – у зв’язку зі
стадіями кримінального судочинства, що необхідно під цим розуміти. Далі,
необхідно було б пояснити, що розкриття злочину в криміналістичному
аспекті – як слідчу діяльність органу попереднього слідства, оперативну
діяльність органу дізнання та результатів розслідування, необхідно
розуміти як найбільш повну.

Діяльність слідчого і органу дізнання з метою розкриття злочину «по
свіжих слідах» може здійснюватися, як правило, в умовах початкового
етапу розслідування, який становить собою суцільну, взаємопов’язану
систему первинних слідчих дій, організаційних, управлінських та
оперативно-розшукових заходів.

Безумовно, не виключається можливість у найкоротші терміни не тільки
розкрити злочин, але і закінчити його розслідування.

Як відомо, процес виникнення слідів події злочину є ситуаційним, тобто
залежить від умов, у яких він мав місце. Такі ситуаційні особливості
зумовлюють специфіку розслідування злочинів на первинному етапі. Це
виявляється в об’ємі і характері початкової інформації, з якої
починається розслідування виявленого злочину. В залежності від
інформації про особу (особи), що вчинила злочин, є дві ситуації по
розкриттю злочину: 1) розкриття злочину, при виявленні якого є
інформація про особу, що його вчинила (прийнято називати, що такий
злочин довершений в умовах очевидності), не вимагає, як правило, великих
зусиль по встановленню особи злочинця; 2) розкриття злочину, коли ж
невідома особа, що його вчинила (прийнято називати, що такий злочин
довершений в умовах неочевидності), при цьому необхідно значно більше
затрачувати сил і часу для встановлення особи (осіб), що його вчинила.

Аналіз статистики і практики діяльності органів внутрішніх справ і
прокуратури свідчить, що в умовах неочевидності вчинюється значна частка
таких тяжких злочинів, як умисні вбивства, тяжкі тілесні ушкодження,
зґвалтування, бандитизм, вбивства на замовлення, розбійні напади,
крадіжки, підпали, фаль-шивомонетництво, а також злочини, пов’язані з
дорожньо-транспортними пригодами.

Процес розкриття злочинів «по свіжих слідах» зумовлюється, насамперед,
чинником часу. Ефективне розкриття злочину «по свіжих слідах» може
здійснюватися лише за умови, якщо воно виявлене органами внутрішніх
справ через нетривалий час після його вчинення.

Сприятливі можливості для здійснення невідкладних слідчих дій і
оперативно-розшукових заходів з метою розкриття злочинів «по свіжих
слідах»,

372

як правило, є у випадках, коли злочин, завершений в умовах
неочевидності, виявляється протягом першої доби після його здійснення.
Звичайно, слід мати на увазі, що в кожному конкретному випадку, в
залежності від виду злочину і слідчої ситуації, можливі і відхилення від
указаних параметрів часу.

Для розкриття злочинів «по свіжих слідах» принцип швидкості знаходить
своє вираження в негайному реагуванні органів дізнання і попереднього
слідства на заяву (повідомлення), що поступила про вчинений злочин,
негайне порушення кримінальної справи у разі виявлення ознак злочинного
діяння, проведення невідкладних слідчих дій в поєднанні з
оперативно-розшуковими заходами по збиранню і дослідженню доказів,
оцінка яких дозволяє в мінімальні терміни визнати встановленими подію
злочину і осіб, що його вчинили. Адже зрозуміло, що неможливо завершити
розслідування кримінальної справи повністю до кінця, якщо цей злочин не
розкритий.

Визначальним моментом для розкриття та розслідування злочинів узагалі,
особливо «по свіжих слідах», є форма і зміст інформації, що є приводом
для порушення кримінальної справи, до яких належать:

1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових
осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих
громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину;

3) явка з повинною;

4) повідомлення в засобах масової інформації (опублікування в пресі,
радіо, телебаченні, Інтернеті);

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або
судом ознак злочину.

Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані,
які вказують на наявність ознак злочину.

Заяви або повідомлення представників влади, громадськості чи окремих
громадян про злочин можуть бути усними або письмовими.

Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова
особа, що прийняла заяву. При цьому заявника попереджують про
відповідальність за неправдивий наклеп, про що вказується в протоколі
слідчої дії.

Письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона подається.
До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити
його про відповідальність за неправдивий донос і відібрати від нього
відповідну підписку.

Повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб повинні
бути викладені в письмовій формі.

Повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян,
які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з
поличним, можуть бути усними або письмовими.

У разі явки з повинною встановлюється особа того, хто з’явився, після
чого складається протокол, в якому детально викладається зроблена заява.
Протокол підписують особа, що з’явилася з повинною, і посадова особа, що
склала протокол.

Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви

373

і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в
справах, які не підлягають їх віданню (послідовності).

По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання
або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких
рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю.

Одночасно вживають всіх можливих заходів, щоб запобігти вчиненню злочину
або припинити його. За наявності відповідних підстав, що свідчать про
реальну загрозу життю та здоров’ю особи, яка повідомила про злочин, слід
вжити всіх необхідних заходів для забезпечення безпеки заявника, а також
членів його сім’ї та близьких родичів, якщо шляхом погроз або інших
протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на заявника.

У випадку, коли до прокуратури чи до органів внутрішніх справ надходить
інша інформація про пригоди – відомості, що надійшли з інших джерел,
потребують проведення негайної всебічної перевірки з метою встановлення
ознак злочину або їх відсутності.

До цієї інформації належать:

1) інформація громадян, представників громадськості та службових осіб,
що надійшла по телефону (телефаксу), телеграфу, радіо і телебаченню,
Ін-тернету;

2) повідомлення:

-персоналу медичних установ про звернення громадян з тілесними
ушкодженнями, походження яких могло бути наслідком злочинних дій;

– працівників паспортних апаратів про втрату громадянами паспортів за
обставин, що викликають підозру у вчиненні злочину;

– співробітників Державтоінспекції про дорожньо-транспортні пригоди, що
супроводжувалися загибеллю людей, завданням їм тілесних ушкоджень або
суттєвими матеріальними збитками, угон транспортних засобів, кримінальні
випадки управління транспортними засобами у нетверезому стані;

– працівників МРЕВ про втрату громадянами посвідчень на право управління
автомототранспортом та технічних паспортів на автомобілі за обставин, що
викликають підозру у вчиненні злочину;

-працівників підрозділів охорони про ввімкнення приладів
охоронно-пожежної сигналізації;

– працівників пожежної охорони під час пожежі або загоряння, що могли
спричинити загибель людей або завдати шкоди їх здоров’ю, а також
суттєвих матеріальних збитків усім видам власності;

– про інші пригоди або факти, що мають відношення до боротьби зі
злочинністю і забезпечення правопорядку;

3) листи страхових установ про звернення громадян за фактами
правопорушень;

4) зведення про аварії на виробництві, епізоотії, стихійне лихо, нещасні
випадки з людьми або інші надзвичайні події;

5) інша інформація (комерційні акти тощо).

374

Перевіркою заяв або повідомлення про злочин до порушення кримінальної
справи здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не
більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи
посадових осіб або витребування необхідних документів.

За наявності вище зазначених приводів і підстав, прокурор, слідчий,
орган дізнання або суддя зобов’язані винести постанову, а суд – ухвалу
про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до
порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої
порушується справа, а також дальше її спрямування.

Якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка
вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї
особи.

Справи приватного звинувачення порушуються тільки після заяви потерпілої
особи – суддею, а справи приватно-публічного звинувачення – прокурором.

Після порушення справи:

1) прокурор направляє справу для провадження попереднього слідства або
дізнання;

2) слідчий починає попереднє слідство, а орган дізнання починає
дізнання; 3)суд направляє справу прокуророві для провадження
попереднього

слідства або дізнання, а справи про злочини приватного звинувачення
приймає для розгляду в суді.

Коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор (суддя)
вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі
України до закінчення попереднього розслідування чи судового розгляду,
про що виносить мотивовану постанову (ухвалу).

У разі відсутності підстав до порушення кримінальної справи прокурор,
слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою, а суд – ухвалою
відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що повідомляють
заінтересованих осіб підприємства, установи, організації.

Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, що надійшли, не
встановлено підстав для порушення кримінальної справи, але матеріали
перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного
або дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку,
прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя вправі, відмовивши в порушенні
кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд
громадській організації, товариському суду, комісії в справах
неповнолітніх, трудовому колективу або адміністрації підприємства,
установи, організації для вжиття відповідних заходів впливу або передати
матеріали для застосування в установленому порядку заходів
адміністративного стягнення.

Постанову слідчого і органу дізнання про відмову в порушенні
кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокуророві, а якщо
таку постанову винесено прокурором – вищестоящому прокуророві. Скарга
подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником
протягом семи днів з дня одержання копії постанови.

У тактичному аспекті розкриття злочинів «по свіжих слідах» носить
яскраво виражений пошуковий характер. У ході діяльності, що
розглядається,

вирішуються, головним чином, завдання виявлення, збору, накопичення
доказів, фактів про злочин, за допомогою яких у найкоротші терміни
встановлюються особи, що здійснили злочин і що втекла з місця злочину.

Розслідування злочину з метою його швидкого розкриття нерозривно
пов’язане з високою оперативністю проведення слідчих дій і розшукових
заходів.

Найбільше близьким до цього значення буде розуміння розшуку «по свіжих
слідах» як сукупності оперативно-пошукових заходів і слідчих дій,
спрямованих на встановлення і затримку осіб, підозрюваних у вчиненні
злочину, у найкоротші терміни після його виявлення.

Проте поняття «найкоротший термін» потребує більш точного визначення.
Тому протягом тривалого часу під розкритими «по свіжих слідах» вважалися
ті злочини, що у результаті проведених у швидкому темпі початкових
оперативно-пошукових заходів і невідкладних слідчих дій розкривалися
протягом чергової доби, тобто 24 годин із моменту надходження
повідомлення про неї в органи внутрішніх справ.

Іноді робота, проведена по розшуку злочинців, може затягтися з різних
причин понад вказаний термін. У подібних випадках необхідно враховувати
і такі ознаки, як безперервність і наступальність процесу проведення
оперативно-пошукових заходів від моменту одержання повідомлення про
вчинення злочину до моменту затримання винного.

Таким чином, під розкриттям злочину «по свіжих слідах» варто розуміти як
комплекс необхідних оперативно-пошукових заходів і слідчих дій,
здійснено після його виявлення або одержання про нього заяви
(повідомлення), велося безупинно і забезпечило встановлення осіб, його
що вчинили, у термін, який не перебільшує трьох діб. Оскільки дії «по
свіжих слідах» мають важливе практичне значення, то виникає необхідність
визначити поняття розкриття злочину «по свіжих слідах». У теорії і
практиці оперативно-пошукової роботи термін «по свіжих слідах»
вживається в переносному значенні. У практиці органів внутрішніх справ
під цим терміном розуміється – найвищою мірою швидке розкриття злочинів.

У криміналістиці висвітлення проблем розкриття злочинів «по свіжих
слідах» зустрічаються ще в працях Г. Гросса, Й. Трегубова і т. п.

У даний час у теорії і практиці розслідування злочинів відзначається
зростання інтересу до проблеми розкриття злочинів «по свіжих слідах».
Завдання такого розкриття полягає не тільки у швидкому встановленні і
затриманні підозрюваних осіб, але й у зборі максимально достовірної
доказової інформації про обставини, місце, час і мотиви вчинення
злочину.

По свіжих слідах найчастіше розслідують такі злочини, як крадіжки,
грабунки, розбійні напади, шахрайство, хуліганство, зґвалтування,
вбивства, спричинення тілесних ушкоджень, підпали, фальшивомонетництво,
спекуляція, хабарництво, розкрадання (звичайно, у разі затримання
злочинців із вкраденими речами), а також дорожньо-транспортні злочини,
що спричинили серйозні наслідки.

Проблема підвищення ефективності розслідування по вказаних справах

376

тісно пов’язана з такими найважливішими проблемами, як загальне
розкриття злочинів, проблема нерозкритих злочинів минулих років,
рецидивна злочинність і т. п. Розслідування злочинів «по свіжих слідах»
проходить у специфічних умовах, які накладають відбиток на діяльність
органів внутрішніх справ і прокуратури у вказаній ситуації. Такими
умовами є передусім:

1. Раптовість виникнення ситуації, що вимагає негайного розслідування.

2. Дефіцит часу для прийняття слідчим, органом дізнання процесуальних і
тактичних рішень, а також для їх здійснення.

3. Велика динамічність процесу розслідування, швидка зміна обстановки,
підвищена мінливість слідчої ситуації.

4. Нестача інформації (про характер події, про особу, що вчинила
злочин, і т. п.).

5. Необхідність невідкладного використання в розслідуванні справи всієї
інформації як доказової, так і з метою орієнтування.

6. Реальна протидія розслідуванню (приховання злочинцем слідів і різних
обставин злочину як продумана поведінка суб’єкта, розрахована на
збереження в таємниці самої події або окремих обставин злочину, його
наслідків з метою ускладнення розслідування і ухилення від кримінальної
відповідальності).

Кожний з цих чинників впливає на організацію розслідування в певному
напрямі.

У практиці органів внутрішніх справ під розкриттям злочинів «по свіжих
слідах», мається на увазі комплекс первинних оперативно-розшукових
заходів, здійснюваних черговими або оперативними частинами відділів
внутрішніх справ спільно з апаратами карного розшуку і слідства,
направленого на встановлення і затримання злочинців безпосередньо після
виявлення вчиненого ними злочину.

Мета розкриття злочинів «по свіжих слідах» передбачає не тільки в
швидкому встановленні і затриманні осіб, що підозрюються, але і в зборі
максимально доказової інформації про обставини, місце, час і мотиви
здійснення злочину, що дозволяє в найкоротші терміни достовірно
встановити їх винність. Виявлення, збирання, закріплення слідів злочину,
поки вони не зникли, є надійною гарантією для виявлення і затримання
особи, що підозрюється в здійсненні злочину, і забезпечення всебічного,
повного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Відмічені характерні ситуаційні особливості дозволяють визначити
розкриття злочинів «по свіжих слідах» як діяльність органів дізнання і
досудового (попереднього) слідства, здійснювану відповідно до
кримінально-процесуального законодавства і відомчих нормативних актів по
закріпленню слідів злочину, довершеного в умовах неочевидності, і
встановленню винної особи в максимально стислі терміни з моменту
виявлення цього діяння.

Виняткова практична значущість розкриття злочину «по свіжих слідах»
полягає в тому, що вона забезпечує своєчасне виявлення і закріплення
слідів злочину, виявлення осіб, що його вчинили, їх винність; дозволяє
успішно закінчити розслідування у встановлені законом терміни.

377

Таким чином, розкритим вважається такий злочин, кримінальна справа по
якому закінчена провадженням і по справі прийнято одне з таких рішень:

1. Прокурором затверджено обвинувальний висновок і кримінальна справа
направлена до суду (ст. 232 КПК).

2. Особа, яка вчинила злочин, встановлена, але за згодою прокурора на
підставі ст. ст. 7-2, 8, 9,10 КПК України кримінальна справа закрита із
звільненням цієї особи від кримінальної відповідальності з застосуванням
до неї заходів адміністративного стягнення або передачі матеріалів
справи на розгляд товариського суду, або передачею особи на поруки
громадській організації, трудовому колективу чи направлення прокурором
справи до суду для застосування до неповнолітнього примусових заходів
виховного характеру.

3. Особа, яка вчинила злочин, відома і є досить доказів, що вказують на
вчинення злочинів цією особою, але кримінальна справа щодо цієї особи
закрита згідно з п. З, 4, 8 ст. 6 КПК України за скінченням строків
давності, внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування
покарання за вчинене діяння чи за смертю винного.

4. Кримінальна справа за згодою прокурора закрита із звільненням особи
від кримінальної відповідальності на підставі ст. 7 КПК України
внаслідок зміни обставин.

5. Особа, яка вчинила злочин, встановлена в процесі протокольної форми
досудової підготовки матеріалів і протокол разом з матеріалами з санкції
прокурора надіслано до суду в порядку ст. 426 КПК України.

§ 2. Правові, організаційні

та криміналістичні основи забезпечення

розслідування злочинів «по свіжих слідах»

Завдання швидкого і повного розкриття злочину безпосередньо вирішується
в процесі досудового (попереднього) розслідування.
Кримінально-процесуальні норми визначають основи, порядок, зміст і форму
провадження розслідування і розкриття злочинів «по свіжих слідах».

Суб’єктами діяльності, пов’язаної з розкриттям злочинів «по свіжих
слідах», є орган дізнання чи особа, що проводить дізнання (дізнавач) і
слідчий чи начальник слідчого відділу, кожний з яких наділений
кримінально-процесуальним законом, відповідними повноваженнями.

У зв’язку з тим, що розкриття злочину досягається в умовах процесуальної
діяльності, вирішальне значення тут має швидкість реагування органів
міліції і попереднього слідства на надходження заяв чи повідомлення про
злочини. Закон покладає на орган дізнання, слідчого обов’язок розглянути
заяви і повідомлення про злочин і ухвалити по них рішення у встановлені
терміни (ст. 97 КПК України). У кожному разі виявлення ознак злочину
вони зобов’язані порушити кримінальну справу (ст. З КПК України).

378

Швидкому і повному розкриттю злочинів сприяє застосування наукових
криміналістичних прийомів. Відомо, що криміналістичний прийом – це
найбільш раціональний і ефективний спосіб дій або найбільш доцільна
лінія поведінки при збиранні, дослідженні, оцінці і використанні
доказів.

Розкриття і розслідування злочинів «по свіжих слідах» процес дуже
складний, динамічний, що характеризується в кожній конкретній ситуації
передусім чинниками часу і простору. Успішне рішення практичних завдань
багато в чому залежить від того, наскільки швидко будуть введені в дію,
при надходженні повідомлення про злочин, сили і засоби органів
внутрішніх справ, наскільки ефективно будуть об’єднані зусилля
працівників слідчого апарату, карного розшуку та інших служб міліції для
виявлення злочинця, наскільки погоджено і чітко буде координуватися
слідча і пошукова діяльність учасників взаємодії.

Для успішної діяльності зазначених органів дуже важливим є те, як з
самого початку буде визначено ступінь і характер суспільної небезпеки
злочинного діяння: це буде особливо тяжкий, тяжкий, середньої тяжкості
чи невеликої тяжкості злочин – тобто, в залежності від складу злочину,
передбаченого в особливій частині Кримінального кодексу. Не менш
важливим буде встановлення кількості потерпілих і ступіть тяжкості
отриманих тілесних ушкоджень, а також розмір нанесених матеріальних
збитків.

У тих випадках, коли з інформації, що надійшла про вчинений злочин,
відомі пошукові ознаки невідомого злочинця або викраденого майна, але
невідомий напрямок його відходу з місця випадку, рекомендується на
основі оцінки відрізку часу з моменту здійснення злочину до надходження
повідомлення зробити зразок розрахунку щодо його можливого пересування
по різних маршрутах у межах населеного пункту, міста, району, області,
краю.

У тих випадках, коли в повідомленні про злочин, не міститься початкових
даних, необхідних для негайного переслідування, черговою частиною органу
внутрішніх справ організується негайний виїзд слідчо-оперативної групи
на місце події.

Основним обов’язком оперативної групи, яка прибула на місце події, е
здійснення оперативно-розшукових заходів, направлених на виявлення
обставин злочину, даних про особистість злочинця.

Важливим елементом криміналістичного (і одночасно управлінського)
забезпечення розслідування «по свіжих слідах» є інформаційне
забезпечення слідчо-оперативної групи в так званих «польових умовах».

Група повинна мати необхідні технічні засоби прийому і передавання
інформації для зв’язку зі стаціонарними інформаційними центрами
(телефон, радіо, телетайп, Іктернет), а також «носимі» банки інформації
(криміналістичні довідники, визначники, альбоми, атласи і т. п.) – для
виділення значимих об’єктів із навколишнього середовища, їхнього
визначення, одержання на місці злочину уявлення про їхні властивості,
ознаки, джерела походження.

Наявність указаних вище технічних засобів дозволяє безпосередньо з місця
події здійснювати перевірку слідів і інших об’єктів по криміналістичних
обліках, зокрема, кулегільзотеках, колекціях слідів пальців рук і слідів
знарядь злому, вилучених із місць нерозкритих злочинів тощо.

379

Завданням на майбутнє є створення системи надійного прямого зв’язку
«слідчо-оперативна група» – «інформаційні банки» у всіх ланках керування
органами внутрішніх справ, на всіх управлінських рівнях.

Крім традиційних масивів інформації (про осіб, сліди, зброю, транспортні
засоби і т. п.), все більше значення має розробка і впровадження в
криміналістичну практику інших автоматизованих інформаційно-пошукових
систем, що дозволяють вирішувати різні діагностичні завдання.

Таким важливим елементом забезпечення розслідування «по свіжих слідах» є
типове програмування невідкладних слідчих дій, організаційних і
оперативно-пошукових заходів як одна з форм планування розслідування.

Планування – і як розумовий, творчий процес, і як срорма
науково-обґрунтованої організації розкриття і розслідування злочинів, і
як визначення найбільш оптимального, есрективного шляху до встановлення
істини на початковому і наступних етапах розслідування. В умовах
дефіциту часу в ході роботи «по свіжих слідах» великого значення набуває
максимальна чіткість організації дій кожного зі співробітників органів
внутрішніх справ і прокуратури на місці події, правильний розподіл
обов’язків між членами групи.

Успіх організації розкриття злочинів «по свіжих слідах» багато в чому
визначається наявністю чітко функціонуючої системи керування, що
дозволяє:

– швидко оповіщати про вчинені злочини всі служби й особовий склад
міськрайлінорганів внутрішніх справ;

– планувати і здійснювати пошукові заходи щодо установлення злочинця
шляхом залучення для цих цілей необхідних сил і засобів;

– планувати процес розкриття злочинів, взаємодії служб
міськрайлінорга-ну внутрішніх справ.

Найкращі результати можна досягти саме зі здійсненням комплексу
оперативно-пошукових заходів і слідчих дій.

Оскільки в ході розкриття злочину «по свіжих слідах» організатором і
керівником усієї роботи на місці події є слідчий, а здійснення
оперативно-пошукових заходів у його компетенцію не входить, він і в
даному випадку повинен координувати свої дії спільно з оперативним
співробітником.

Ефективність і кінцевий результат дій «по свіжих слідах» залежать
насамперед від рівня їхньої організації. Під цим варто розуміти не
тільки забезпечення своєчасного виїзду слідчо-оперативної групи на місце
події, але і добре продумане використання первинної інформації про
характер злочину й обставинах його вчинення, про осіб, що могли бути
причетні до його вчинення, про найбільше ймовірні місця їх укриття, про
залишені ними сліди і різноманітні предмети, що можуть бути речовими
доказами і т. д. У залежності від інформації, відомої з заяви або
повідомлення про злочин, а також виявленої на місці події, від отриманих
даних про очевидців злочину й особах, що знаходилися поблизу місця його
вчинення, а також від характеру й утримання іншої первинної інформації,
повинно бути чітко визначено, що і як шукати в першу чергу: самих
злочинців, викрадене ними майно, знаряддя злочину і т. д. Перед кожним
учасником слідчо-оперативної групи ставиться конкретне завдання про те,
що вони повинні вирішувати.

380

Умови організації дій «по свіжих слідах» не скрізь однакові. Передусім
це відноситься до низових ланок системи органів внутрішніх справ:
територіальних і транспортних відділень міліції, міських без районного
розподілу, районних відділів і відділень внутрішніх справ. Одна справа,
якщо мова йде про злочин, учинений на території населеного пункту
(міста), де є патрульно-постова служба міліції, й інше, якщо злочин
учинений там, де такої служби немає.

На організацію дій «по свіжих слідах» впливають і інші чинники.
Наприклад, в одному органі внутрішніх справ можуть бути виділені чергові
слідчі й оперативні працівники для виїзду на місця подій, в іншому їх
може не бути, у зв’язку з чим справу буде доручено розслідувати єдиному
слідчому.

Якщо в населеному пункті (місті) діє патрульно-постова служба по єдиній
дислокації, то чергова частина, як тільки одержить повідомлення про
вчинений злочин, віддає команду найближчій до місця події патрульній
міліцейській машині про виїзд на місце події.

Повідомляються по можливості точні координати підозрілого (підозрілих).
З моменту прибуття за призначенням екіпажі патрульних міліцейських машин
і ПМГ повинні забезпечити здійснення трьох раніше згадуваних дій:

– затримати злочинця на місці злочину або ж у безпосередній близькості
від нього;

– зберегти обстановку місця події в недоторканності до прибуття слідчого
або оперативного працівника;

– з’ясувати і зафіксувати дані про потерпілих і очевидців злочину.

Крім того, якщо потерпілому нанесені поранення, то в першу чергу
необхідно надати йому медичну допомогу на місці події або відправити в
найближчу медичну установу. Істотне значення має питання, як розподілити
ці дії між членами екіпажу патрульно-міліцейської машини.

Якщо в складі екіпажу є три чоловіки – старший, рядовий міліціонер і
водій або ж старший, провідник службово-розшукового собаки і водій, то
старший екіпажу і провідник службово-розшукового собаки направляються за
злочинцем (злочинцями) і переслідують його з метою затримання.
Міліціонер-водій машини залишається на місці події і вживає заходів до
недопущення порушень обстановки на ньому. Одночасно він з’ясовує і
фіксує дані про осіб, що виявилися потерпілими або очевидцями події.

Ці дії продовжуються доти, поки на місце події не прибуде оперативний
співробітник або слідчий. Останній бере організацію всіх наступних дій
на себе.

Разом з екіпажем і за участю оперативного співробітника слідчий робить
огляд місця події з метою зафіксувати і вилучити сліди, залишені
злочинцем, а також речові докази, зокрема знаряддя вчиненого злочину.
Всі вони діють відповідно до правил, рекомендованих криміналістикою.
Оперативний співр_р-бітник бере участь в огляді місця події не стільки
для виявлення, фіксації і вилучення доказів, скільки для того, щоб
усвідомити собі, яка кількість злочинців була на місці події (це може
бути встановлено шляхом з’ясовування кількості залишених слідів), які
особливості їхньої зовнішності, наприклад, ріст,

381

статура (по розмірах слідів взуття), які знаряддя, використані для
вчинення злочину (із метою з’ясовування осіб, яким дані предмети
належали), можливий напрямок відходу злочинців і т. д.

Якщо злочин учинений у населеному пункті, де немає патрульно-постової
служби, черговий по органу внутрішніх справ негайно повідомляє про це
слідчого або оперативного працівника й організує їхній виїзд на місце
події. Одночасно він зобов’язаний вжити заходів для того, щоб
забезпечити недоторканність обстановки на місці події. Якщо дозволяє
ситуація, дільничний інспектор може лишити для охорони місця події
кого-небудь із представників громадськості, наприклад, членів
добровільної народної дружини або позаштатних співробітників, а самому
почати переслідування злочинця з метою його затримання.

Іноді на місці злочину ще до прибуття слідчого або оперативного
співробітника нарядом патрульно-міліцейської машини вдається затримати
одного або навіть декількох злочинців. У таких випадках після прибуття
слідчого або оперативного співробітника вони негайно сповіщають про
здійснене затримання, для того щоб відразу на місці допитати затриманого
з метою з’ясовування важливих і невідкладних обставин вчиненого злочину.

Обов’язки по організації ефективної взаємодії слідчого апарату з
опера-тивно-розшуковими службами покладені на керівників органів
внутрішніх справ. При виїзді слідчо-оперативних груп на місця подій
керівник органу внутрішніх справ здійснює як безпосередньо, так і через
чергову частину (а у відсутність керівника його функції виконує
відповідальний черговий) безперервне управління діями нарядів міліції і
слідчо-оперативної групи, організує прийом-пере-дачу експрес-інформації,
забезпечує своєчасне орієнтування про завдання, що випливають з її
оцінки, членів слідчо-оперативної групи і задіяних сил міліції. При
здійсненні огляду місця події й інших невідкладних слідчих дій,
організуюча роль належить слідчому.

Участь слідчого в роботі «по свіжих слідах» створює передумови для
найбільш повного виконання вимоги кримінально-процесуального закону про
виявлення і закріплення слідів злочину, зборі максимальної доказової
інформації, що дозволяє швидко встановити і викрити осіб, винних у його
здійсненні. Все, що не виявлене або втрачене в цей відповідальний
період, може виявитися непоправним у подальшому. Тому слідчі дії,
здійснювані під час розслідування і розкриття злочинів «по свіжих
слідах», в криміналістичному аспекті носять завжди терміновий характер,
тобто вони є невідкладними первинними слідчими діями.

Розслідуючи злочин, учинений в умовах неочевидності, слідчий здійснює
невідкладні первинні слідчі дії, направлені на встановлення всіх
фактичних даних, що входять у предмет доказування (ст. 65 КПК України).
Однак зусилля слідчого, органу дізнання на цьому первинному етапі
розслідування насамперед направлень на виявлення і збирання доказів про
подію злочину, закріплення «відбитків» цієї події, збір пошукової
експрес-інформації з метою швидкого виявлення особи, яка вчинила злочин.

382

§ 3. Особливості застосування

науково-технічних засобів та методів

у процесі розслідування злочинів «по свіжих слідах»

В органах внутрішніх справ на кожну добу, крім основної, створюються
резервні слідчо-оперативні групи. У разі неможливості цілодобового
чергування таких груп збір включених до їх складу співробітників
здійснюється за спеціальними схемами оповіщення.

Керівники всіх рівнів органів внутрішніх справ (УВС, МРВС, РВВС) та їх
заступники:

– організаційно забезпечують негайне, кваліфіковане реагування на заяви
та повідомлення про злочини, їх розкриття «по свіжих слідах»;

– підтримують сили й засоби органів внутрішніх справ у постійній
готовності до дій для своєчасного припинення і швидкого розкриття
злочинів;

– організують навчання особового складу органів внутрішніх справ формам
і методам розкриття злочинів, забезпечують впровадження позитивного
досвіду в цій роботі;

– забезпечують створення на кожну добу в УВС, УВСТ, міськрайлінор-ганах
внутрішніх справ при чергових частинах слідчо-оперативних груп для
виїздів на місця подій у складі слідчих, криміналістів, дільничних
інспекторів міліції, кінологів зі службово-розшуковими собаками,
міліціонерів-водіїв з автомашинами.

З урахуванням оперативної обстановки до складу слідчо-оперативних груп
можуть включатися співробітники інших служб органів внутрішніх справ та
спеціалісти, створюються спеціальні групи для затримання злочинців.

Керівники всіх рівнів органів внутрішніх справ, прокуратури, СБУ
(міністерства оборони, міністерства з надзвичайних ситуацій, податкової
міліції] по фактах учинення умисних вбивств двох і більше чоловік,
малолітніх дітей та інших особливо тяжких злочинів, що становлять велику
суспільну небезпеку і які можуть викликати негативний громадський
резонанс, забезпечують виїзд на місце події слідчо-оперативних
підрозділів.

У разі необхідності вводять у дію оперативні плани «Перехоплення»,
«Сирена», «Грім», забезпечують оповіщення, розстановку й дії особового
складу у відповідності з цими планами. Організаційно забезпечують
активну предметну долю служб органів внутрішніх справ у розкритті
злочинів, взаємодію їх у цій роботі з іншими державними, передусім
правоохоронними органами, прокуратурою, Службою безпеки, митницями,
експертними установами і громадськістю, використання в інтересах
встановлення і затримання злочинців засобів масової інформації.

Спільно з керівниками слідчих підрозділів заслуховують звіти членів
слідчо-оперативних груп про результати огляду місць подій, проведення
невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, вивчають
зібрані ними матеріали. З урахуванням здобутих первісних даних спільно з
членами слідчо-оперативних груп висувають версії по справах, створюють і
організують

383

роботу оперативних груп по версіях та окремих напрямах подальших дій
щодо встановлення й викриття злочинців, проводять щоденний розгляд
результатів їх роботи.

Розкриття та розслідування злочинів «по свіжих слідах» повинно
здійснюватися у певній послідовності: огляд місця події; допит
потерпілого; організація розшуку і затримання підозрюваних осіб, у разі
їх затримання – особистий обшук, вилучення у них речей і предметів,
пред’явлення для впізнання; призначення освідування, судових експертиз
для встановлення причини смерті; справжності грошових купюр, відношення
предмета до вогнепальної зброї чи вилученої речовини до наркотичних
засобів тощо.

Організація виїзду і проведення огляду місця події слідчо-оперативною
групою (СОГ) – це початковий етап розкриття і розслідування злочинів «по
свіжих слідах», тому від нього залежить есрективність всього досудового
процесу. Правильний підбір учасників членів СОГ і високе
технічно-криміналістичне її забезпечення, а головне – оперативність
виїзду на місце пригоди,- це складові успіху.

До складу СОГ, як правило, входять: слідчий як керівник групи;
співробітник карного розшуку, який спеціалізується на розкритті даної
категорії злочинів; спеціаліст-криміналіст; кінолог зі службовим
собакою, а також судовий медичний експерт у разі виявлення трупа,
дільничний інспектор міліції і співробітники інших служб, у залежності
від вчиненого злочину.

Визначальну роль у розкритті та розслідуванні злочинів «по свіжих
слідах» надано черговій службі в усіх органах внутрішніх справ, яку
очолює відповідний черговий. На чергового органу внутрішніх справ
покладено такі повноваження:

При одержанні заяви чи повідомлення про злочин черговий
(інспек-тор-черговий) органу внутрішніх справ:

– уточнює в потерпілого або іншої особи, що повідомила про злочин, її
установчі дані, місце, час та обставини події, наявність на місці
злочину потерпілих та їх стан; з’ясовує, якими відомостями володіє
заявник про злочинця, хто є очевидцем або свідком того, що трапилось; у
необхідних випадках подає особі, яка повідомила про злочин, рекомендації
щодо її подальших дій (місця перебування до прибуття працівників
міліції, сприяння в охороні місця події тощо);

– направляє на місце події дільничного інспектора міліції або
найближчого до нього працівника міліції, дає їм розпорядження щодо дій
по охороні місця події і затримання злочинців; за можливості оперативно
вирішує ці завдання силами чергової частини;

– забезпечує заходи по наданню невідкладної медичної допомоги потерпілим
від злочину;

– негайно (протягом трьох – п’яти хвилин) направляє на місце події
основну або резервну слідчо-оперативну групу, а за відсутності таких
забезпечує швидке оповіщення, збір та виїзд на місце події
співробітників, які чергують вдома;

– доповідає про подію керівнику органу внутрішніх справ, виконує його
вказівки, у встановленому нормативними актами порядку повідомляє про
вчинений злочин у чергові частини УВС, УВСТ, МВС України;

– підтримує стійкий двобічний зв’язок зі слідчо-оперативною групою, яка

384

працює на місці, орієнтує про обставини злочину, прикмети злочинців та
викраденого майна, органи внутрішніх справ інших міст, районів областей,
транспортних магістралей; керує силами й засобами, що є в його
розпорядженні,-для забезпечення розкриття злочину «по свіжих слідах»;

– за розпорядженням керівника органу внутрішніх справ щодо введення в
дію оперативних планів «Перехоплення», «Сирена», «Грім» забезпечує
оповіщення, а у разі відсутності керівника органу – також розстановку
особового складу у відповідності з цими планами;

– за вказівкою керівника органу внутрішніх справ або самостійно,
виходячи з обстановки, організує інші невідкладні заходи щодо
встановлення й затримання злочинців, ліквідації завданих злочином тяжких
наслідків.

Дії членів слідчо-оперативної групи (СОГ) на місці події У залежності
від отриманої заяви чи повідомлення про злочин черговий по ОВС
зобов’язаний:

Уразі отримання повідомлення про вбивство:

1. Уточнити:

– місце, час, обставини вчинення злочину;

– орієнтовні дані убитого (якщо відомі);

– орієнтовні дані (якщо відомі) злочинця або підозрюваного, його
прикмети, наявність зброї, місце перебування в даний час, якщо зник –
шляхи можливого відходу або переховування;

– орієнтовні дані заявника.

2. Зареєструвати повідомлення, заяву в КОЗП.

3. Направити негайно для охорони місця події та затримання злочинця «по
свіжих слідах» найближчий наряд міліції або екіпаж автопатруля, або
дільничного інспектора, а в сільській місцевості – до прибуття
працівників міліції використовувати допомогу командирів ДНД, працівників
місцевих рад, керівників автогосподарств.

4. Уразі наявності на місці події інших потерпілих викликати швидку
допомогу.

5. Доповісти про подію:

– начальнику органу внутрішніх справ або його заступнику;

– прокурору міста (району);

– черговому УВС.

6. Перекрити можливі шляхи відходу злочинця (вокзали, аеропорт,
автовокзал, шляхи з міста чи населеного пункту).

7. Зібрати і направити на місце події оперативно-слідчу групу в складі:

– начальника або заступника начальника ОВС;

– начальника карного розшуку;

– оперуповноваженого ВКР;

– слідчого прокуратури;

– дільничного інспектора;

– експерта-криміналіста;

– судово-медичного експерта;

– кінолога зі службовим собакою.

13 1-282

385

8. Забезпечити постійний зв’язок зі слідчо-оперативною групою та
нарядами, що здійснюють розшук злочинця.

9. На підставі даних, отриманих від заявника та слідчо-оперативної
групи, про вкрадене, прикмети злочинця, напряму його руху, транспорт,
який він використовував, орієнтувати:

– чергового УВС;

– чергових сусідніх органів внутрішніх справ;

– постових і патрульних та екіпажі автопатрулів;

– дільничних інспекторів;

– чергового приймальника-розподільника; -штабДНД;

– громадськість;

– медичні заклади (якщо є дані, що злочинець одержав травму).

10. При наявності даних про особистість злочинця або його прикмети і
напрям руху, організувати його переслідування, перекрити шляхи відходу і
направити групи в місця його можливого з’явлення.

11. Ураз/ необхідності (з дозволу керівництва органу) ввести в дію на
території обслуговування систему блокування за планом розшуку «Сирена».

12. Одночасно через чергового УВС просити керівництво УВС задіяти план
«Сирена» на території сусідніх районів і районів найбільш вірогідного
руху і появи злочинця.

13. У випадках, коли до злочину встановлена причетність
військовослужбовців, повідомити про це військового прокурора або
чергового військової комендатури.

Одержавши повідомлення про злочин, черговий, .орієнтуючись за часом, що
минув з моменту його вчинення, за допомогою таблиці (додаток до
інструкції № 8) визначає приблизну відстань, на яку міг віддалитися за
цей час злочинець з місця події, визначає по карті вірогідне місце
знаходження злочинця і з урахуванням цього організовує заходи по його
затриманню.

Крадіжка державного або громадського майна

З одержанням повідомлення про крадіжку державного або громадського
майна:

1. Уточнити:

– час, обставини, місце й об’єкт (магазин, каса, база тощо), з якого
вчинена крадіжка;

– орієнтовні дані заявника;

– прикмети і шляхи можливого відходу злочинця (якщо вони відомі
заявникові);

-попередити заявника про збереження обстановки й слідів на місці події.

2. Зареєструвати повідомлення, заяву до КОЗП.

3. Перевірити по оперативній картотеці, чи заблоковано даний об’єкт
спецзасобом.

4. Негайно направити для охорони місця події й затримання злочинця «по
свіжих слідах» автоекіпаж та постових, які несуть службу поблизу місця

386

події, у сільській місцевості,- дільничного інспектора або членів ДНД,
повідомивши їм про кольоровий фон хімловушки.

5. Доповісти про подію:

– начальнику органу, його заступнику;

– начальнику ВКР;

– черговому УВС.

6. Забезпечити виїзд до місця події слідчо-оперативної групи в складі:

– працівника ВКР;

– слідчого;

– дільничного інспектора, на дільниці якого вчинено злочин;

– експерта-криміналіста;

– оперуповноваженого служби ЗЕЗП;

– кінолога зі службрво-розшуковим собакою.

7. Викликати керівників та матеріально-відповідальних осіб об’єкта, де
вчинено крадіжку, з метою встановлення попередніх даних про розмір
заподіяного збитку та прикмет викраденого.

8. Якщо об’єкт перебуває під охороною або був обладнаний охоронною
сигналізацією, викликати на місце події представника охорони.

9. Перекрити можливі шляхи відходу злочинця шляхом виставлення
додаткових постів чи постановки відповідних задач постовим, патрулям або
дружинникам, які несуть службу.

10. Орієнтувати на розшук злочинців та викраденого по прикметах (якщо
вони відомі):

– усі види нарядів;

– працівників ДАІ;

– дільничних інспекторів;

– ОВС на транспорті;

– сусідні органи внутрішніх справ; -штаб ДНД;

– громадський пункт охорони порядку;

– чергового диспетчера автовокзалу;

– чергового диспетчера таксопарку;

– чергового залізничного вокзалу.

11. У випадках, коли злочинець зник на автомототранспорті й відомі
прикмети транспорту, ввести в дію план «Перехоплення». Через чергового
УВС просити блокувати шляхи сусідніх районів у напрямку руху злочинця.

12. Підтримувати постійний зв’язок із слідчо-оперативною групою, а
також усіма нарядами, що беруть участь у розшуку злочинця, з метою
обміну інформацією.

Крадіжка особистого майна громадян

Одержавши повідомлення про крадіжку особистого майна громадян:

1. Уточнити:

– час, місце, обставини та об’єкт, з якого вчинено крадіжку;

– орієнтовні дані на потерпілого, а якщо про крадіжку заявила інша
особа,-тоді й заявника;

Із*
387

– що викрадено, прикмети викраденого й злочинця та шляхи його відходу
(якщо відомо);

– попередити заявника про збереження обстановки та слідів злочину.

2. Зареєструвати повідомлення в КОЗП, а якщо заявник прибув особисто,
прийняти протокол-заяву й зареєструвати в книзі обліку заяв і
повідомлень про злочини та події.

3. Негайно направити для охорони місця події й затримання злочинця «по
свіжих слідах» найближчі наряди міліції, а в сільській місцевості –
дільничного інспектора.

4. Доповісти:

– начальнику органу або заступнику начальника;

– начальнику ВКР;

– черговому УВС.

5. Забезпечити виїзд на місце події слідчо-оперативної групи в складі:

– працівника ВКР;

– слідчого;

– дільничного інспектора;

– експерта-криміналіста;

– кінолога зі службово-розшуковим собакою.

6. Якщо на об’єкті була встановлена охоронна сигналізація, викликати на
місце події представника охорони.

7. Перекрити можливі шляхи відходу злочинця шляхом виставлення
додаткових постів та постановки відповідних завдань постовим і
патрульним, які несуть службу по охороні громадського порядку.

8. Підтримувати постійний зв’язок зі слідчо-оперативною групою та
іншими нарядами, що перетинають шляхи відходу злочинця.

9. Одержавши з місця події дані про прикмети злочинця й викраденого
орієнтувати дільничних інспекторів, усі наряди міліції та громадськість.

Слідчий (старший слідчої групи) або дізнавач органу внутрішніх справ:

– керує діями слідчо-оперативної групи на місці події, організує її
роботу по розкриттю злочину;

– у відповідності зі своїми процесуальними повноваженнями разом з
екс-пертом-криміналістом, іншими учасниками слідчо-оперативної групи
здійснює огляд місця події, а також інші невідкладні слідчі дії (за
наявності ознак злочину порушує кримінальну справу, веде допити, виїмки
тощо);

– інформує оперативних працівників, інших членів слідчо-оперативної
групи та чергову частину органу внутрішніх справ про виявлені в ході
роботи на місці події обставини, що мають значення для розшуку й
затримання злочинців;

– безпосередньо або через керівника органу внутрішніх справ дає
доручення і вказівки членам оперативної групи щодо проведення
невідкладних слідчо-розшукових заходів;

– приймає рішення і вносить пропозиції керівникам органу внутрішніх
справ щодо додаткового залучення до розкриття злочину сил і засобів,
запрошує потрібних фахівців;

388

– забезпечує своєчасне закріплення й дослідження знайдених на місці
події слідів, предметів, документів, оформляє результати огляду місця
події, організує обов’язкову перевірку підозрюваних та затриманих осіб,
а також вилучених номерних предметів, зброї, автомототранспорту по
автоматизованих і оперативно-розшукових обліках інформаційних бюро;

– з урахуванням здобутих первісних даних спільно з іншими членами
слідчо-оперативної групи розробляє робочий план подальших, узгоджених
слідчих дій та оперативно-розшукових заходів по розкриттю злочину;

– після повернення з місця події спільно з працівником карного розшуку
та черговим органу внутрішніх справ готує інформацію про злочин до
вищестоящих органів внутрішніх справ.

Працівник карного розшуку:

– очолює діяльність співробітників, що виїхали на місце події, які
увійшли до складу оперативної групи і забезпечують виконання доручень та
вказівок слідчого (керівника слідчої групи) на місці події;

– після ознайомлення з обставинами події організує й безпосередньо бере
участь у проведенні опиту громадян, що мешкають або перебувають у районі
місця події, з метою встановлення очевидців та свідків злочину, збору
даних, які можуть бути використані для розкриття злочину;

– здійснює розшукові заходи з метою виявлення й затримання злочинців,
залучає до цієї роботи наряди міліції, інші сили й засоби органів
внутрішніх справ, негласний апарат, громадськість;

– постійно інформує слідчого та чергову частину органу внутрішніх справ
про здобуті відомості щодо злочинців для використання цієї інформації в
їх розшуку й затриманні.

Експерт-криміналіст:

– бере участь в огляді місця події в цілях виявлення й закріплення
слідів злочину та злочинця, предметів та документів, які можуть служити
за докази;

– проводить на місці події експрес-аналіз та дослідження виявлених
слідів, знарядь злочину, предметів і документів, робить попередні
висновки про механізм утворення й належності слідів або придатності їх
до ідентифікації;

– подає допомогу слідчому в оформленні результатів огляду місця події
та пакуванні вилучених речових доказів;

– забезпечує швидке і якісне проведення призначених слідчим експертиз,
консультує слідчого про можливості дослідження виявлених на місці події
слідів, предметів, документів, мікрооб’єктів, а також необхідних для
цього спеціалістів.

Дільничний інспектор міліції:

– до прибуття слідчо-оперативної групи забезпечує охорону місця події,
схоронність слідів злочинців, організовує надання невідкладної допомоги
потерпілим;

– з’ясовує обставини злочину, встановлює очевидців та свідків, прикмети
злочинців, про що негайно доповідає керівникові СОГ, органу внутрішніх
справ або черговому;

389

– організує й особисто вживає заходів до переслідування й затримання
осіб, що вчинили злочин;

– виконує вказівки керівника слідчо-оперативної групи.
Інспектор-кіналог:

– зорієнтувавшись на місці події, визначає шляхи підходу й відходу
злочинців, забезпечує застосування службово-розшукового собаки для
пошуку і затримання злочинців, виявлення кинутих або втрачених ними
речей та предметів, залишених слідів;

– за вказівкою керівника слідчо-оперативної групи бере участь у
проведенні інших пошукових заходів.

Співробітник ДАІ:

– по фактах дорожньо-транспортних подій, крадіжок, угонів та інших
злочинів, пов’язаних з автомототранспортом, виїжджає в складі
слідчо-оперативної групи на місце події, бере участь в його огляді та
розшуку злочинців; направляє запити до інсрормаційного бюро для
перевірки по АІС «Автомобіль» автомототранспортних засобів, що зникли з
місця події; залучає до роботи для розкриття злочинів позаштатних
працівників, водіїв автотранспортних засобів;

– у разі вчинення інших злочинів спільно з черговою частиною органу
внутрішніх справ керує нарядами дорожньо-патрульної служби по затриманню
злочинців, залучає до цієї роботи позаштатних співробітників, водіїв
державного, громадського й особистого транспорту.

По кожному нерозкритому злочину співробітники карного розшуку та ДСБЕЗ
(по лініях роботи) заводять і ведуть оперативно-пошукову справу, а
дільничні інспектори, співробітники ДАІ (по злочинах, пов’язаних з
автомототранспортом) – пошукову картку.

Відповідно до відомчих інструкцій, одержавши інформацію про вчинення
конкретного злочину, черговий ОВС повинен точно дотримуватися таких
вимог. У залежності від виду вчиненого злочину, на нього покладається
обов’язок направити на місце події слідчо-оперативну групу.

1. Отримавши повідомлення про вбивство черговий ОВС доповідає
начальнику або заступнику і прокурору, направляє на місце події
оперативно-слідчу групу в складі:

– начальника карного розшуку;

– оперуповноваженого ВКР;

– слідчого прокуратури;

– дільничного інспектора;

– експерта-криміналіста;

– судово-медичного експерта;

– кінолога зі службово-розшуковим собакою.

2. Отримавши повідомлення про напад на екіпаж літака черговий ОВС
направляє на місце події оперативно-слідчу групу очолюваної начальником
органу або його заступником у складі:

– працівників ВКР;

– дільничних інспекторів;

390

– кінолога зі службовр-розшуковим собакою;

– інших співробітників, що знаходяться на службі, спорядивши їх
захисними жилетами, шоломами, спецзасобами «Черемшина» та зброєю.

3. Отримавши повідомлення про групове хуліганство черговий ОВС направляє
на місце події оперативно-слідчу групу в складі:

– слідчого органу внутрішніх справ;

– оперуповноваженого карного розшуку;

– дільничного інспектора;

– у разі необхідності – кінолога зі службово-розшуковим собакою;

– експерта-криміналіста.

4. Отримавши повідомлення про грабіж черговий ОВС направляє на місце
події оперативно-слідчу групу в складі:

– начальника або заступника начальника ОВС;

– слідчого;

– начальника ВКР;

– оперуповноваженого ВКР;

-дільничного інспектора, на дільниці якого вчинено злочин;

– експерта-криміналіста;

– кінолога зі службово-розшуковим собакою.

5. Стримавши повідомлення про зґвалтування черговий ОВС направляє на
місце події оперативно-слідчу групу в складі:

– начальника або заступника начальника ОВС;

– оперуповноваженого ВКР;

– слідчого прокуратури;

– дільничного інспектора;

– експерта-криміналіста;

– кінолога зі службово-розшуковим собакою.

6. Отримавши повідомлення про нанесення тілесного ушкодження черговий
ОВС направляє на місце події слідчо-оперативну групу в складі:

– слідчого;

– оперуповноваженого карного розшуку;

– дільничного інспектора, який обслуговує дану територію;

– експерта-криміналіста;

– кінолога зі службово-розшуковим собакою.

7. Отримавши повідомлення про крадіжку державного або громадського майна
черговий ОВС направляє на місце події оперативно-слідчу групу в складі:

– працівника ВКР;

– слідчого;

-дільничного інспектора, на дільниці якого вчинено злочин;

– експерта-криміналіста;

– оперуповноваженого служби ЗЕЗП;

– кінолога зі службово-розшуковим собакою.

8. Отримавши повідомлення про крадіжку особистого майна громадян
черговий ОВС направляє на місце події оперативно-слідчу групу в складі:

391

– працівника ВКР;

– слідчого;

– дільничного інспектора;

– експерта-криміналіста;

– кінолога зі службово-розшуковим собакою.

Успішне розслідування злочинів «по свіжих слідах» забезпечується
старанно продуманою організацією діяльності органів внутрішніх справ на
цьому етапі, і насамперед – негайним використанням можливостей чергових
частин, слідчого й працівників оперативних підрозділів, служби охорони
громадського порядку, дільничних інспекторів міліції, Державтоінспекції,
позавідомчої охорони, органи внутрішніх справ на транспорті і деяких
інших підрозділах системи МВС України.

Розкриття і розслідування злочинів «по свіжих слідах» звичайно
починається з моменту прибуття на місце події слідчо-оперативної групи і
проведення огляду цього місця.

Можна виділити три головних аспекти забезпечення високих результатів
діяльності такої групи:

1 швидкість прибуття групи на місце події;

2 належний склад групи;

3 забезпеченість групи техніко-криміналістичними засобами, зброєю,
засобами індивідуального захисту, засобами транспорту і зв’язку.

Постійна готовність групи до виїзду, її належний склад і озброєність
необхідними технічними засобами забезпечується на основі дотримання
рекомендацій науки управління. В даний час багато з цих наукових
рекомендацій стали правовими нормами, отримавши відображення у відомчих
нормативних актах (положеннях, інструкціях, наказах) МВС України.

Найбільше поширеними у практиці є такі організаційні форми роботи по
забезпеченню швидкого прибуття слідчо-оперативної групи на місце події і
її належного складу:

1. Створення постійних (штатних) чергових слідчо-оперативних груп в УВС
і значних міськрайорганах внутрішніх справ.

2. Організація чергувань за графіком співробітників слідчих
підрозділів, карного розшуку й експертно-криміналістичної служби при
чергових частинах органів внутрішніх справ.

3. Організація змінної роботи слідчих, оперативних робітників і
співробітників експертно-криміналістичних підрозділів.

4. Організація «чергувань удома», коли мала чисельність особового складу
органу внутрішніх справ не дозволяє застосувати одну з перших трьох
форм.

До складу слідчо-оперативної групи, що виїжджає на місце події «по
свіжих слідах», повинні входити слідчий, оперативний робітник карного
розшуку, фахівець-криміналіст і інспектор – кінолог зі
службово-розшуковим собакою.

Специфіка подій визначеного виду викликає і необхідність у доповненні
складу групи. Так, виявлення трупа або його частин спричиняє
обов’язковість включення в слідчо-оперативну групу фахівця – судового
медика.

392

Керівництво роботою слідчо-оперативної групи на місці події «по свіжих
слідах» покладається на слідчого, а з організації взаємодії сил, що
беруть участь у розшуку і затримці злочинця, на керівника органу
внутрішніх справ, що відповідно до відомчих нормативних актів
зобов’язаний виїжджати на місця вчинення тяжких злочинів і особисто
організовувати роботу з ‘їхнього розкриття.

Сучасними тенденціями організаційного вирішення аналізованої задачі є:

1) визначення ознак злочинів і ситуацій, коли виїзд слідчо-оперативної
групи в її повному складі обов’язковий;

2) визначення ознак злочинів і вихідних ситуацій, у яких обов’язковий
виїзд на місце події слідчо-оперативної групи УВС, УВДТ;

3) створення спеціалізованих слідчо-оперативних груп (для виїздів на
місця дорожньо-транспортних подій, пожеж і т. д.).

Слідчо-оперативна група є важливою формою організації взаємодії слідчих
підрозділів із черговою частиною органу внутрішніх справ, оперативними
апаратами й експертно-криміналістичною службою.

З урахуванням підслідності велике значення в забезпеченні ефективності
розслідування «по свіжих слідах» убивств і зґвалтувань має створення в
значних містах чергових, а також постійно діючих слідчо-оперативних
груп, що складаються з робітників прокуратури і карного розшуку. До
складу таких чергових груп включаються також фахівці-співробітники
експертно-криміналістичної служби УВС і судові медики.

Для керування розкриттям і розслідуванням окремих особливо небезпечних
прихованих злочинів практикується створення спеціальних штабів,
очолюваних найбільш досвідченими співробітниками з числа керівників
органів внутрішніх справ області (міста).

§ 4. Використання сучасних засобів

обчислювальної техніки та інформаційних технологій

при розслідуванні злочинів «по свіжих слідах»

У залежності від вчиненого злочину, слідчо-оперативна група повинна бути
забезпечена такими технічними засобами:

1. Слідчий портфель або експертний чемодан.

2. Диктофон.

3. Мегафюн.

4. Металошукач або міношукач.

Крім того, практика розслідування злочинів переконливо свідчить, що
ефективність діяльності правоохоронних органів суттєво залежить від
вмілого використання досягнень науково-технічного прогресу. Пріоритетна
роль тут належить інформаційним системам і, в першу чергу таким, що
побудовані з використанням сучасних засобів обчислювальної техніки та
інформаційних технологій. Вони забезпечують інформаційну підтримку
органів розслідування та інших правоохоронних органів не тільки під час
розкриття та розслідування злочинів, але й при проведенні профілактичних
заходів, веденні статистичної

393

та аналітичної роботи, за необхідності отримання практичними
працівниками різноманітної доказової і довідкової інформації.

Зрозуміло, що єдиним напрямком покращення інформаційної роботи є
використання можливостей сучасної комп’ютерної техніки та новітніх
інформаційних технологій і, передусім, створення та використання
автоматизованих систем, що забезпечать інформаційну підтримку на всіх
напрямках діяльності органів внутрішніх справ та інших правоохоронних
органів.

У спеціальній літературі подано значну кількість визначень поняття
автоматизованих інформаційних систем. З метою забезпечення потреб
практики доцільно використовувати таке визначення.

Автоматизована інформаційна система (АІС) – це організаційно-технічна
(людино-машинна) система, яка становить сукупність інформаційної бази,
колективу фахівців, комплексу програмних та технічних засобів
забезпечення її функціонування, призначених для збереження, пошуку і
видачі інформації у вигляді, зручному для користувачів.

Класифікація автоматизованих інформаційних систем

Відповідно до вибраного критерію можна запропонувати різноманітні
класифікації автоматизованих інформаційних систем. Так, по архітектурі
обчислювального середовища, розрізняють розподілені та централізовані
АІС. Причому, завдяки стрімкому розвитку засобів комунікаційного зв’язку
та СУБД, спостерігається тенденція переходу від використання
централізованих систем накопичення та обробки даних до розподілених
моделей баз даних.

За функціональним призначенням АІС прийнято ділити їх на такі різновиди:

– автоматизовані системи обробки даних (АСОД);

– автоматизовані інформаційно-довідкові системи (А1ДС);

– автоматизовані інформаційно-пошукові системи (АІПС);

– автоматизовані інформаційно-управлінські системи (АІУС);

– автоматизовані інформаційно-логічні системи (АІЛС);

– автоматизовані інформаційно-розпізнавальні системи (АІРС).

АСОД в основному використовуються для арифметичної обробки і аналізу
великих об’ємів інформації обліково-статистичного характеру, їх головним
призначенням є змістовне перетворення обліково-статистичних даних за
завданим алгоритмом з метою отримання нової інформації, яка в наявному
вигляді до системи не вводиться.

АІДС призначені для автоматизованого збору, передавання, обробки,
зберігання, пошуку і видачі різних відомостей, як у первинному, так і в
перетвореному вигляді. Вихідна інформація може бути подана на пристрій
друку документів або на екран дисплея, її форма і зміст визначаються
вимогами користувача.

АІПС призначені для автоматизованого збору, передавання, обробки,
зберігання, пошуку і видачі різних видів інформації, яка потрібна для
вирішення комплексу управлінських та оперативно-службових завдань, що
стоять перед ОВС. Ці системи стали, поряд з АСОД, найбільш поширеними в
органах внутрішніх справ відповідно до виконання ними важливого завдання
-пошуку потрібних відомостей у великих масивах інформації і видачею
(часто у

394

реальному масштабі часу) аналітичних документів для вироблення та
прийняття обґрунтованих управлінських рішень.

АІУС використовуються для збору інформації про стан об’єктів, процесів,
явищ, середовища діяльності ОВС з метою вироблення та прийняття
обґрунтованих управлінських рішень.

АІЛС призначені для вирішення складних інформаційно-логічних завдань і
становлять собою автоматизовані системи, які на основі масиву фактичних
даних (часто неповних) виконують алгоритмічні рішення різного роду
завдань щодо синтезу нових відомостей, яких в інформаційному масиві в
наявному вигляді не існує.

АІРС призначені для автоматизованого розпізнавання визначених
характеристик (ознак), відображень різних об’єктів, процесів, ситуацій і
станів, як правило, по неповних даних.

Відповідно до особливостей діяльності органів внутрішніх справ по
розслідуванню злочинів, автоматизовані інформаційні системи, що
функціонують на теперішній час, ділять на такі класи:

– управлінського призначення;

– оперативно-розшукові;

– оперативно-службові;

– економічні.

Автоматизовані системи управлінського призначення створюються з метою
підвищення продуктивності управлінської праці, якості рішень, що
приймаються, і поліпшення управління силами та засобами ОВС.

Автоматизовані системи оперативно-розшукового призначення потрібні для
інформаційного забезпечення ОВС у роботі з попередження, розкриття та
розслідування злочинів.

Автоматизовані системи оперативно-службового призначення служать для
підвищення рівня інформаційного забезпечення співробітників органів
внутрішніх справ.

Автоматизовані системи економічного призначення створюються для
підвищення ефективності багатопланової економічної діяльності.

Для ефективного рохлідування злочинів «по свіжих слідах» в Україні
створена і діє Система єдиного обліку злочинів та осіб, що вчинили
злочини.

Система єдиного обліку злочинів і осіб, які їх учинили, яка діє з 1961
року, ґрунтується на реєстрації злочинів з моменту порушення
кримінальної справи і осіб, які вчинили злочини, з моменту затвердження
прокурором обвинувального висновку і на подальшому корегуванні цих даних
залежно від наслідків судового розгляду справи. Таким чином, єдиний
облік злочинів полягає в первинному обліку, реєстрації та введенню у
статистичну звітність виявлених злочинів та осіб, які їх учинили.

Первинний облік в органах прокуратури і внутрішніх справ здійснюється
шляхом заповнення облікових документів:

– статистичної картки на виявлений злочин (форма № 1); -статистичної
картки про розкриття злочину чи інші наслідки розслідування (форма №
1.1);

395

– статистичної картки на особу, яка вчинила злочин (форма № 2);

– статистичної картки про рух кримінальної справи (форма № 3);

– статистичного талона на злочин, за вчинення якого особі пред’явлено
обвинувачення (форма № 4);

– статистичної довідки про судимість (форма № 6).

Крім того, в Україні створена єдина система інформаційного забезпечення
органів внутрішніх справ, яка має вирішальне значення при розслідуванні
злочинів «по свіжих слідах».

Ще у 1993 р. Головне інформаційне бюро МВС України (зараз Управління
оперативної інформації МВС України) розпочало дослідницькі роботи по
створенню Єдиної Системи Інформаційного Забезпечення органів внутрішніх
справ України (ЄСІЗ).

Єдина система інформаційного забезпечення – це система обробки даних
щодо взаємопов’язаних об’єктів обліку, в якій інформація переробляється
за єдиною схемою, на основі єдиних для вирішення різних завдань похідних
та нормативно-довідкових даних.

Це означає, що всі процедури обробки даних розглядаються як
взаємо-обумовлені елементи єдиного процесу.

Відмінності ЄСІЗ від традиційних систем обробки криміналістичної
інформації полягають у зміні спрямованості потоків інформації та
централізації процедур обробки взаємопов’язаних даних, що дозволить
ліквідувати значну кількість існуючих автономних систем накопичення
інформації, які у багатьох випадках дублюють одна одну. Це дозволить
суттєво підвищити рівень повноти та достовірності відомостей про об’єкти
обліку, знизити трудомісткість процесів вводу та корегування даних і, в
кінцевому результаті, значно поліпшити рівень інформаційного
забезпечення працівників органів внутрішніх справ (на загал усіх
правоохоронних органів) при виконанні ними своїх професійних завдань.

ЄСІЗ становить сукупність Інтегрованих банків даних (ІБД) об’єднаних у
інформаційно-обчислювальну мережу на трьох рівнях діяльності органів
внутрішніх справ.

Перший рівень – МВС України – це центральний банк даних, до якого
приєднані локальні мережі галузевих банків даних Головних управлінь
міністерства та система зв’язку з регіональними банками даних.

Другий рівень ЄСІЗ складається з банків даних загального користування та
автоматизованих інформаційних обліків спеціального призначення,
розташованих у службах та підрозділах МВС Республіки Крим, ГУВС, УВС,
УВСТ, та системи зв’язку з інформаційними підрозділами
міськрайлінорганів внутрішніх справ і системою першого рівня.

Третій рівень представляє банк даних міськрайлінорганів та підрозділів
ОВС для накопичення та обробки оперативно-розшукової,
обліково-реєстраційної та спеціальної інформації по напрямках роботи
міліції, а також систему комп’ютерного зв’язку з другим рівнем.

Інтегрований банк даних на кожному рівні – це система централізованого
зберігання і колективного використання інформації.

396

До його складу входять бази даних та системи керування ними, система
уніфікованих довідників кодування інформації, засоби побудови та обробки
запитів на пошук інформації, прикладне програмне забезпечення та
телекомунікаційні системи доступу користувачів.

У рамках інформаційно-обчислювальної мережі МВС України передбачається
функціонування автоматизованих Інформаційних систем такого призначення:

– оперативно-розшукового;

– довідково-інформаційного;

– виробничо-економічного;

– управлінського;

– експертно-аналітичного.

Інформаційну структуру банків даних (БД) необхідно визначати, виходячи з
інформаційних потреб органів та закладів внутрішніх справ, тобто вона
має орієнтуватись на забезпечення вирішення завдань, що стоять перед
службами та підрозділами по забезпеченню правопорядку й боротьбі зі
злочинністю. У зв’язку з цим інформаційна структура БД е моделлю
відкритого типу, яка дозволяє включення до свого складу нових
інформаційних об’єктів та динамічну взаємодію з іншими інформаційними
системами внутрівідомчого та державного призначення.

Виходячи з основних напрямків діяльності органів внутрішніх справ у
боротьбі зі злочинністю, у БД має бути зосереджено такі види інформації:

– інформація оперативно-розшукового характеру;

– оперативно-довідкові відомості;

– інформація профілактичного призначення;

– спеціальна службова інформація.

ЄСІЗ має зосередити весь перелік об’єктів, що підлягають обліку в
системі ОВС, і насамперед відомості про:

– вчинені злочини (вид, спосіб, місце, час учинення і таке ін.), події,
порушені кримінальні справи та прийняті рішення про відмову у порушенні
кримінальної справи;

– дані про нерозкриті злочини (спосіб учинення, засоби та речові докази,
що їх вилучено з місця події};

– осіб (словесний портрет та особливі прикмети), що зникли з місця
події, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, розміщених у
приймальниках-розподільниках, осіб, що знаходяться на криміналістичному,
розшуковому та профілактичному обліках;

– етапи розслідування кримінальних справ;

– прийняті по кримінальних справах рішення;

– дані про осіб, відносно яких проводяться або проводились
слідчо-роз-шукрві або профілактичні заходи, у тому числі про осіб, які
знаходяться на обліку ОВС;

– дані про осіб, що їх було притягнуто до кримінальної відповідальності
як звинувачених по кримінальних справах (які розслідуються органами
внутрішніх справ та прокуратурою);

397

– дані про засуджених, у тому числі й таких, що відбули покарання (до
скасування чи зняття судимості);

– фотокартки осіб, що знаходяться на обліку ОВС;

– дані про осіб, що вчинили адміністративні правопорушення, про вид та
обставини їх учинення, а також прийняті міри впливу;

– відомості про нерозпізнані трупи громадян та осіб, що зникли безвісно;

– дані про невстановлених хворих і дітей, яких було розміщено у медичних
закладах;

– про викрадені, вилучені, знайдені, безгосподарні автомобілі,
вогнепальну зброю, номерні, а також ті, що мають індивідуальні
особливості, цінні речі;

– вогнепальну зброю, що знаходиться у користуванні громадян та
організацій;

– автомототранспортні засоби та їх володарів;

– спеціалізована інформація (накопичується та інтегрується у БД за
галузевим принципом).

У міськрайлінорганах внутрішніх справ з документів первинного обліку
працівниками оперативних служб, слідчими, дільничними інспекторами та
співробітниками інших підрозділів формуються банки даних
слідчо-криміналістичного та оперативно-службового призначення, об’єктами
яких виступають:

– правопорушення та причетні до них особи;

– матеріали про злочини та їх розслідування;

– викрадені та вилучені номерні речі;

– автомототранспорт та його власників;

– спеціалізована довідкова інформація;

– та інші.

Обсяг інформації залежить від оперативної обстановки, географічної,
соціальної та економічної специфіки конкретного району або міста і може
складати до 1 млн документів.

У МВС Республіки Крим, ГУВС, УВС, УВСТ накопичуються дані щодо об’єктів
обліку, відомості, про які передаються з банків даних
міськрайлінор-ганів і вони мають значення регіонального характеру. До
них належать:

– особи, які являють оперативний інтерес для ОВС регіону;

– довідкова та спеціальна інформація;

– кримінальні справи та прийняті по них процесуальні рішення;

– автотранспорт, водії, транспортні пригоди;

– дані статистично-аналітичного характеру;

– інформація дактилотек, фото- та відеотек;

– та інші.

Обсяг інсрормації в ІБД складає 2-3 млн документів.

Центральний банк даних МВС України акумулює інформацію по категоріях
обліків щодо слідчо-криміналістичної, оперативно-розшукової та
реєстраційно-аналітичної роботи на державному рівні.

У центральному банку даних планується накопичення інсрормації орієнтовно
на 35-40 млн об’єктів обліку.

398

До них належать:

– особи, які становлять оперативний інтерес для всіх ОВС держави;

– довідкова інформація;

– слідчо-криміналістична й оперативно-розшукова інформація;

– інформація про викрадений автомртотранспорт;

– статистично-аналітична інформація;

– інформація дактилотек, фото- та відеотек;

– інші види загальнодержавних інформаційних обліків ОВС.

Доступ користувачів до інформації на всіх рівнях здійснюється
використанням:

– робочих станцій на базі персональних ЕОМ у локальній мережі або через
послідовні канали зв’язку з використанням модемів;

– вузлових робочих станцій, поєднаних з базовими ЕОМ;

– системи електронної пошти.

Таким чином, Єдина система інформаційного забезпечення ОВС – це
наступний крок у створенні високоефективних автоматизованих
інформаційних систем в органах внутрішніх справ України. Вона є
спадкоємцем щодо всіх попередніх автоматизованих систем ОВС і базується
на використанні сучасних систем управління базами даних, оптимальних
технологіях збору, обробки та обміну інформації, високоефективних
засобах комп’ютерної техніки.

Інформаційна мережа ОВС – це сукупність інформаційних підсистем на базі
програмних, комп’ютерних та комунікаційних комплексів, які забезпечують
швидкий обмін даними слідчо-криміналістичного, оперативно-розшукового,
довідкового та адміністративно-управлінського характеру між підрозділами
органів внутрішніх справ.

Основою інформаційної мережі ОВС є комп’ютерна мережа, яка забезпечує
поєднання програмно-технічних комплексів інформаційних підсистем на всіх
рівнях. Інформаційна мережа створюється в інтересах усіх галузевих служб
ОВС і надає можливість взаємодії як у системі ОВС, так і з
правоохоронними органами, державними установами, міністерствами та
відомствами України, а також із правоохоронними органами інших держав.

Інформаційна мережа будується за територіальним принципом та має
трирівневу структуру:

– центральна інформаційна мережа;

– регіональні інформаційні мережі;

– територіальні інформаційні мережі.

Регіональні інформаційні мережі забезпечують інформаційну взаємодію між
галузевими службами ГУМВС, УМВС, УМВСТ, територіальними та центральними
інформаційними мережами ОВС та інших правоохоронних органів.

Територіальні інформаційні мережі є складовими регіональних мереж і
підтримують інформаційну взаємодію між підрозділами міськрайлінорганів.

Наявність такої дієвої системи обліку та інформаційного забезпечення
сприяє ефективному розслідуванню злочинів «по свіжих слідах».

399

Глава 29

ПРОФІЛАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ СЛІДЧОГО ТА ФОРМИ І МЕТОДИ ДОПОМОГИ
ГРОМАДСЬКОСТІ

У РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ (криміналістична профілактика)

§ 1. Поняття завдання, форми і методи криміналістичної профілактики

Профілактична діяльність взагалі – це система заходів економічного,
соціально-культурного та правового характеру, які використовуються
державними органами та громадськими організаціями з метою боротьби зі
злочинністю та усунення її причин і передумов. Тому за видом суб’єкта
профілактичну діяльність розрізняють на: слідчу профілактику, яка
проводиться слідчим, та оперативну, яка проводиться органами дізнання;
експертну, судову тощо.

Метою профілактики є усунення причин та умов виникнення злочинів.
Профілактика може бути загальною та індивідуальною.

Розслідування злочинів та справедливе покарання злочинців, як і вся
боротьба з правопорушеннями, виконують загальнопрофілактичну функцію.
Разом з тим органи дізнання та попереднього слідства під час виконання
своїх функцій зобов’язані проводити профілактичну роботу як загального
плану, так й індивідуальну.

Відповідно до ст. 22 КПК України суд, прокурор, слідчий та особа, яка
проводить дізнання, зобов’язані прийняти всі необхідні, передбачені
законом, заходи щодо всебічного, повного та об’єктивного дослідження
справи.

У зв’язку з проведенням дізнання, попереднього слідства та судового
розгляду справи, орган дізнання, слідчий, прокурор та суд зобов’язані
згідно зі ст. 23 КПК України виявляти причини й умови, які сприяють
вчиненню злочину. Засобами та методами виявлення причин є слідчі дії,
оперативно-розшу-кові заходи, виявлення та узагальнення слідчої та
судової практики, анкетування та опит різних категорій осіб – слідчих,
оперативних працівників, осіб засуджених та таких, які відбувають
покарання, посадових осіб та ін. На основі зібраної інформації формують
загальні й конкретні причини та умови, які сприяють вчиненню злочину.
Узагальнені матеріали доводяться до громадськості [через пресу, лекції
на підприємствах). Один з процесуальних слідчих засобів вппиву-внесення
подання у відповідний державний орган, громадську організацію або
посадовій особі стосовно прийняття заходів щодо усунення виявлених
причин злочину (ст. 231 КПК України).

Орган дізнання, крім загальної профілактики, веде індивідуальну роботу з
правопорушниками громадського порядку: виносить застереження,
попередження, накладає штраф тощо.

Форми профілактичної діяльності різняться залежно від етапів
розслідування злочинів. На стадії порушення кримінальної справи орган
дізнання та слідчий ведуть профілактичну роботу обмеженими
процесуальними засобами: бесіди, попередження, контроль руху та
розподілу матеріальних засобів (якщо у вчиненій події відсутні ознаки
злочину, вживають адміністративних заходів).

400

Основна робота з профілактики проводиться на стадії розслідування, коли
зібрана повна інформація, досліджено механізм злочину та встановлені
причини злочину. Дотримуючись принципу збереження таємниці слідства,
слідчий рідко на цьому етапі виступає перед колективом, де вчинена
крадіжка та розкриває способи її вчинення. В цих випадках він частіше
вносить подання і ще до кінця слідства зобов’язує керівництво
організації ліквідувати причини та умови вчинення злочину (встановити
охоронну сигналізацію, посилити пропускний режим, огородити територію,
освітити конкретні ділянки території сховища, складу тощо). На
заключному етапі розслідування та стадії судового розгляду
організовуються виїзні сесії суду на виробництво, вносяться подання,
окремі визначення та ін.

§ 2. Правові основи і принципи участі громадськості у розслідуванні
злочинів

Використання допомоги громадськості, тобто непроцесуальних осіб та
організацій у розслідуванні злочинів корінням сягає у давнину. На
першочерговому етапі розслідування слідчий майже завжди звертається по
допомогу до громадськості, щоб отримати інформацію стосовно події
злочину, його учасників, свідків. Надання окремими особами та
організаціями допомоги у боротьбі зі злочинністю – це громадський
обов’язок та законна повинність організацій та їх керівників брати
участь у встановленні причин та умов вчинення злочинів (повідомляти
правоохоронні органи, представляти необхідну документацію, виділяти осіб
для участі в слідчих діях, підготовчих заходах).

Використовуючи допомогу громадськості в розкритті злочинів необхідно
розрізняти:

а) процесуальних учасників громадськості; б) непроцесуальних.

До процесуальних належать поняті, спеціалісти. Відомості щодо цих осіб
заносяться до протоколу слідчої дії. Однак, у слідчих діях беруть участь
і інші особи, стосовно яких відомості не вказуються. Зокрема, при
ексгумації трупа залучають копачів, для реконструкції обстановки та
створення умов експерименту слідчий залучає столяра, тесляра, пічника, а
оглядаючи місце події або обшуку для розкриття сховищ, вилучення слідів
(наприклад, разом з підлоговою дошкою) залучають відповідного
спеціаліста-виконавця. Такі особи є виконавцями якихось дій, технічної
роботи під час збирання доказів, яку слідчий зобов’язаний проводити сам.
До таких осіб належать і громадяни, яким слідчий доручає охороняти місце
події, виконувати якісь окремі доручення, не пов’язані з безпосередньою
участю в слідчій дії. Тому таких осіб доцільно називати
учасниками-виконавцями, які не мають процесуальної регламентації.

Залучення громадськості до участі в розслідуванні злочинів може
здійснюватись з особистої ініціативи особи, або після запрошення її
слідчим чи органом дізнання. В першому випадку громадянин діє з власної
доброї волі, виконуючи свій громадський обов’язок. Таким чином, він діє
на свій страх і ризик, наприклад, у разі затримання та доставляння у
міліцію хулігана, грабіжника, злодія. Якщо особа допомагає органам за
запрошенням слідчого, оперативного працівника, її діяльність
підпорядковується певним принципам, положенням:

401

1) добровільна участь у наданні допомоги органам дізнання та
попереднього слідства;

2) забезпечення особистої безпеки осіб, які залучаються до участі в
слідчих діях та оперативних заходах;

3) економність у використанні допомоги громадськості (припустимо,
залучення мінімальної кількості громадян для «прочісування» великих
територій при оглядах, розшуках злочинців тощо);

4) ефективність використання допомоги громадськості, тобто зменшення
витрат усіх видів ресурсів у прагненні одержати бажані результати;

5) припустимість, тобто функції слідчого – порушення кримінальної
справи та провадження розслідування – не можна передоручати
представникам громадськості. Сприяння та допомога громадськості не
повинна стосуватися провадження слідчих дій;

6) дії, які доручаються громадськості, повинні відповідати
морально-етичним нормам, бути гуманними і не суперечити законові.

Дотримання перелічених принципів використання громадськості повинно
стати нормою повсякденної діяльності органів дізнання та попереднього
слідства.

§ 3. Основні форми участі громадськості в розкритті та розслідуванні
злочинів

Форми участі громадськості в розкритті та розслідуванні злочинів
діляться на дві групи:

1) не пов’язані з провадженням слідчих дій;

2) пов’язані з підготовкою та провадженням слідчих дій. Форми, не
пов’язані з провадженням слідчих дій:

а) з власної ініціативи громадянин може припиняти злочинні дії,
повідомляти в правоохоронні органи про вчинені злочини;

б) створення громадських формувань – добровільних народних дружин
(ДНД), громадських помічників слідчого, державної автоінспекції (ДАІ),
оперативних загонів по кримінальному розшуку, відділах охорони економіки
від злочинних посягань (державної служби боротьби з економічними
злочинами -ДСБЕЗ).

Форми використання громадськості, пов’язані з підготовкою та
провадженням слідчих дій, оперативних заходів:

а) використання громадськості під час відтворення або реконструкції
обстановки для ефективного провадження окремих слідчих дій;

б) використання осіб та громадських формувань з метою виявлення джерел
інформації стосовно дій, що розслідуються;

в) використання громадськості для охорони слідчих дій, які проводяться
(наприклад, огляд);

г) використання громадськості для виконання окремих технічних прийомів,
необхідних для проведення слідчої дм, пошукових дій для виявлення та
вилучення речових джерел;

402

д) використання громадськості для виконання окремих організаційних
заходів, профілактики.

Зрозуміло, що їх використання має відповідати вищенаведеним принципам.

§ 4. Використання засобів масової інформації в розшуковій роботі
слідчого

Робота слідчого по розслідуванню злочинів тісно пов’язана з
застосуванням розшукових заходів, а тому направлена на вирішення питань,
які встановити тільки проведенням слідчих дій не вдається. Теорія
розшуку розробляється вченими-криміналістами на основі
кримінально-процесуального права і є складовою частиною науки
криміналістики. Вміло та правильно застосовані розшукові заходи
дозволять вдало намітити версії, побудувати конкретний план
розслідування, встановити свідків, потерпілих, знайти речові докази,
розшукати і затримати злочинців.

Починаючи з 60-х років XX су. у криміналістиці висловлювались пропозиції
щодо залучення громадськості та засобів масової інформації (ЗМІ) з метою
допомоги слідчому у розшуку злочинців та їх слідів. За цей час ЗМІ
пройшли значний шлях у своєму розвитку, оформились в окремий соціальний
інститут. Тому проблема залучення ЗМІ до розшукової роботи слідчого
набуває своєї актуальності та потребує дослідження з позицій різних
галузей знань.

Використання ЗМІ у розшуковій діяльності слідчого ефективне у таких
основних напрямках:

1. Розшук злочинця, особа якого встановлена.

2. Розшук злочинця, особа якого невідома.

3. Розшук потерпілих, свідків та очевидців вчинення злочину.

4. Встановлення особи вбитого (коли немає даних про особу потерпілого).

5. Пошук викраденого майна, відшукання речових доказів тощо.
Використання ЗМІ в розшуковій діяльності слідчого дозволяє:

– економити затрати часу, сили і засоби порівняно з іншими розшуковими
заходами;

– оперативно здійснювати ініціюючий вплив на населення;

– практично не обмежувати територію, населення якого може бути залучене
до розшуку злочинця, розслідування злочину за допомогою ЗМІ. Особливого
значення набуває це з розвитком Інтернеттехнологій, включення в цю
систему ЗМІ інших країн світу;

– створювати за допомогою ЗМІ обстановку найбільшого сприяння
розслідуванню злочинів. Тут особливого значення набуває чинник
інформування населення про злочинця, що створює для нього умови
неможливого перебування на нелегальному становищі, подальшого вчинення
злочинів, а також позбавляє можливості уникнути покарання;

– позитивно впливати на рівень правосвідомості і соціально-правову
активність населення.

Найбільш ефективно в розшуковій роботі слідчого можна використовувати

403

телебачення, радіо, друковані засоби масової інформації (газети,
журнали), мобільний та пейджинговий зв’язок, Інтернет, засоби наглядної
агітації. Ці ЗМІ слід розділити за територією розповсюдження на
загальнодержавні та місцеві (районні, міські, обласні). Більшої ваги
набувають місцеві ЗМІ, так як розшук найбільш ефективний у певній
місцевості, серед певної категорії населення. Саме до них мають частіше
звертатися працівники слідчих підрозділів. Використання
загальнодержавних ЗМІ доцільне під час розслідування складних і найбільш
небезпечних злочинів, коли об’єкт розшуку може перебувати в будь-якому
регіоні України.

Ефективність використання ЗМІ в розшукові роботі слідчого залежить від
визначення самого об’єкта розшуку, чіткого планування дій слідчого.
Значний ефект досягається при взаємодії одночасно з декількома різними
ЗМІ. Сьогодні виникла потреба у розробці алгоритму дій при вчиненні
окремих видів злочинів і залучення до процесу розслідування різних ЗМІ,
також відпрацюванні механізму взаємодії між правоохоронними органами та
ЗМІ.

Відносно часу залучення ЗМІ до вирішення розшукових завдань існує
декілька точок зору. Одні фахівці вважають, що обнародувати інформацію
роз-шукового характеру можна тоді, коли вичерпані всі інші можливості,
аргументуючи це тим, що передчасне звернення до широкого кола
громадськості може насторожити злочинця. Інші зазначають, що вчинюючи
злочин, особа уже передбачає, що її будуть розшукувати і чекає цього.
Тому використання ЗМІ на перших етапах розслідування може полегшити
вирішення розшукових завдань, збереже час.

У зв’язку з цим першочергового значення набуває потреба комплексного
розвитку теорії і практики використання засобів масової інформації під
час розкриття та розслідування злочинів.

Розділ XI

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗЛОЧИНІВ

Глава ЗО

ОСНОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, УЧИНЕНИХ ПРОТИ ЛЮДИНИ

§ 1. Криміналістична класифікація злочинів, учинених проти життя,
здоров’я, волі, честі і гідності особи

Криміналістична класифікація злочинів для методики розслідування –
необхідна умова ефективного пізнання досліджуваного явища, важливий
засіб проникнення в його глибину та з’ясування його закономірностей (В.
О. Образ-цов). Класифікація злочинів у криміналістиці – нове поняття.
Поняття «окремий вид злочинів» запозичений із кримінального права, де
кілька однорідних злочи-

404

нів, наприклад, убивства, вчинені однаковим способом, об’єднані в один
клас -злочини проти життя. Ще І. М. Якимов запропонував всі злочини
поділити на:

а) злочини проти особи;

б) майнові злочини;

в) злочини проти суспільства.

Це була перша криміналістична класифікація, надалі в методиці переважала
кримінально-правова.

На необхідність криміналістичної класифікації звернули увагу О. М.
Васильєв, О. Н. Колесніченко, І. Ф. Герасимов, М. П. Яблоков, В. О.
Образцов. Тепер існує кілька видів криміналістичних класифікацій за
різними основами. Р. С. Бєлкін пропонує класифікувати злочини за:

1) суб’єктом злочину (що вчиняється одинаком, та групові, первинні та
повторні, дорослими та неповнолітніми, своїми та чужими);

2) об’єктом безпосереднього посягання, місцем розташування предмета,
способами та засобами охорони (з приміщень, що охороняються, і з
приміщень, що не охороняються);

ЗІ об’єктивною стороною злочину – способом здійснення (приховування);

4) суб’єктивною стороною злочину (наперед необдумані, або раптовим
наміром).

Криміналістична класифікація – визначення виду злочину на початковій
стадії розслідування, висвітлює напрям розслідування, дозволяє будувати
типові версії, використовувати програми (алгоритми) діяльності,
розроблені для конкретних злочинів.

Криміналістична класифікація злочинів проти життя, здоров’я, волі і
гідності особи розробляється багатьма вченими, однак, єдності у поглядах
досі немає.

Разом з тим, всі злочини проти життя, здоров’я, волі та гідності особи,
які вміщені у розд. II і III КК України, можна класифікувати за видами,
подібними способами вчинення та результатами злочину. З таких окремих
видів доцільно виділити шість (див. табл.).

Особливості класифікації за способом вчинення та злочинним результатом
дозволяє будувати типові методики розслідування, за винятком шостої
групи.

Криміналістична класифікація злочинів проти життя, здоров’я, волі, честі
і гідності особи

Спосіб вчинення та результат злочину Види злочинів (розд. II і III КК
України) Стаття КК

1. Позбавлення життя людини 1 . Умисне вбивство 2. Умисне вбивство,
вчинене в стані сильного душевного хвилювання 3. Умисне вбивство матір’ю
своєї новонародженої дитини 4. Вбивство при перевищенні меж необхідної
оборони 5. Вбивство з необережності 6. Доведення до самогубства 7.
Погроза вчинити вбивство 115

116 117 118 119 120 129

405

Продовження

Спосіб вчинення та результат злочину Види злочинів (розд. II і III КК
України) Стаття КК

2. Причинення тілесних ушкоджень людині 1 . Умисне тяжке тілесне
ушкодження 2. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

3. Умисне тяжке, або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в
стані сильного душевного хвилювання

4. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної
оборони

5. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

6. Умисне легке тілесне ушкодження 7. Побої і мордування 8. Катування
121 122

123 124

128 125 126 127

3. Вчинення злочинів способом без дії 1. Залишення в небезпеці

2. Неподання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя
становищі 3. Неподання допомоги хворому особою медичного персоналу

4. Ухилення від сплати аліментів на утримування дітей

5. Зловживання опікунськими правами і залишення підопічних дітей без
нагляду і допомоги

6. Ухилення від сплати коштів на утримування непрацездатних батьків 135
136

139 164

166, 167

165

4. Вчинення статевих злочинів шляхом насильства 1. Зґвалтування 2.
Задоволення статевої пристрасті неприродним способом

3. Примушування до статевого зв’язку

4. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості

5. Мужолозтво 152

153 154

155 122

5, Вчинення злочинів окритими спосо- 1 . Зараження венеричною хворобою
2. Зараження вірусом імунодефіциту людини 3. Розбещення неповнолітніх
133 130 156

6. Злочини, які здійснюються іншими 1 . Викрадення чужої дитини 2.
Розголошення таємниці усиновлення 3. Незаконне проведення аборту 4.
Незаконне позбавлення волі 146 168 134 146

До цієї фупи відносяться також злочини, які передбачені статтями
131,132, 137,138,140-145,147-151 ККУкраїни.

406

§ 2. Криміналістична характеристика злочинів,

учинених проти життя, здоров’я, волі,

честі і гідності особи

У кримінальному праві злочини проти життя, здоров’я, волі, честі і
гідності особи розміщені в двох розділах (II, III) та охоплюються ст.
115-151 КК України. Всі вони мають загальний об’єкт безпосереднього
посягання – життя, здоров’я та гідність особи. В криміналістиці
розроблені методики розслідування вбивств, умисних тілесних ушкоджень та
зґвалтування. Решта видів рідко зустрічаються в слідчій практиці та не
викликають особливих складнощів при розслідуванні.

Оскільки названі методики мають багато загального (спільного), то і
криміналістична характеристика може бути загальною та включати такі
елементи:

1) предмет безпосереднього посягання;

2) спосіб вчинення злочину;

3) слідову «картину» злочину;

4) особу потерпілого;

5) особу злочинця.

Методика та напрям розслідування залежать від характеру злочину: а)
вчиненого за умов очевидності;

6) вчиненого за умов неочевидності (таємно).

Спосіб вчинення злочину цієї групи становить дії, спрямовані на
позбавлення життя людини, або спричинення їй тілесних ушкоджень та
заподіяння шкоди здоров’ю, або обмеження волі. Залежно від способу
позбавлення життя розрізняють методики розслідування вбивств із
застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, асфіксії, утеплення,
застосування електроструму тощо.

Залежно від знарядь, що застосовуються, та способу вчинення злочину у
кожному вбивстві спостерігається подібна «слідова картина»: сліди на
тілі, одязі та обстановці місця події.

Для методики розслідування цієї групи злочинів специфічним є дослідження
особи потерпілого як елемента криміналістичної характеристики. Особа
потерпілого так чи інакше пов’язана зі злочинцем, її ознаки та риси
характеру (віктимність) нерідко свідчать про особу вбивці.

Особа вбивці, насильника проявляється у способі вчинення злочину,
характері «слідової картини». Злочинець, як правило, характеризується
наявністю судимостей за аналогічні злочини (нахил до хуліганських,
антисуспільних та аморальних дій, психічне захворювання, тип нервової
діяльності, жорстокість та садизм тощо).

407

§ 3. Типові слідчі ситуації і напрями розслідування

злочинів, учинених проти життя, здоров’я, волі,

честі і гідності особи

Обставини, які необхідно встановити при розслідуванні цієї групи
злочинів, також подібні. До них традиційно належать встановлення: причин
смерті, особи потерпілого, способу вчинення злочину, часу, коли
наступила смерть, причинені ушкодження, чи е місце виявлення слідів
злочину місцем убивства, тобто вчиненням злочину, хто вчинив злочин,
скільки було осіб, мотиви злочину.

Визначення напряму розслідування залежить від способу вчинення злочину
очевидний (явний) та неочевидний (таємний), від характеру «слідової
картини» – чи є труп на місці події чи його немає, в першому випадку
розслідування починається від трупа, а в другому – від зібраної
інформації стосовно події. В окремих випадках розслідування може
початися від потерпілого, який залишився живий (зґвалтування, заподіяння
тілесних ушкоджень, наклеп, позбавлення волі, зараження венеричною
хворобою).

В основі визначення напряму розслідування лежать загальні версії, які
можуть висуватися як за фактом виявлення слідів злочину, так і за
інформацією стосовно злочину.

Особливості порушення кримінальних справ про вбивства, тілесні
ушкодження, зґвалтування та інші злочини цієї групи полягають у тому, що
слідчий може приймати рішення та порушувати кримінальну справу за
фактом, що містить ознаки злочину або за заявою потерпілого.

Приводом для порушення кримінальної справи може бути:

а) виявлення трупа з ознаками насильницької смерті;

б) заява очевидців убивства, а також потерпілих, які залишилися живими;

в) зникнення людини чи обставини, які вказують на можливість його
убивства;

г) явка з повинною;

д) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або
судом ознак злочину.

Однак у всіх випадках насамперед повинні бути встановлені ознаки злочину
– смерть насильницька, особа убита, зґвалтування вчинено із
застосуванням фізичного або психічного насильства, образа дійсно
принижує гідність особи тощо.

Встановлення ознак злочину проводиться в стадії порушення кримінальної
справи – органом дізнання, слідчим або судом. Якщо для встановлення
ознак злочину необхідний час або застосування наукових знань, то
проводиться попередня перевірка відповідно до ст. 97 КПК України.

Визначення першочергових слідчих дій та оперативних заходів залежить від
способу порушення кримінальної справи. Якщо кримінальна справа порушена
за фактом виявлення ознак злочину – на місці події труп, потерпілий з
ознаками тілесних ушкоджень, тобто злочин вчинено за умов як
очевидності, так і неочевидності, до числа першочергових слідчих дій
належать: огляд місця події, допит свідків-очевидців, потерпілого,
судово-медичне дослідження

408

трупа, огляд потерпілого, організація пошуку злочинця «по свіжих
слідах», обшук, вилучення, затримання (ст. 104 КПК України).

Якщо кримінальна справа порушена за заявою потерпілого або
обвинуваченого, то перелік першочергових дій слідчого залежить від
характеру заяви. Припустимо, коли проводиться розслідування зґвалтування
або випадку безвісно відсутньої особи, перш за все проводиться допит
заявника, перевір-.ка факту заяви (обшук, вилучення, затримання, огляд),
організація пошуку злочинця та джерел інформації «по свіжих слідах»
(огляди, витребування, запити в автоматизований банк даних (АБД),
медичні установи тощо).

Перелік першочергових дій слідчого має ситуаційний характер і
визначається типовими слідчими діями.

Під час проведення слідчих дій на першочерговому етапі необхідні:

1) своєчасний огляд місця події;

2) чітка організація взаємодії слідчого з працівниками карного розшуку,
з проведенням невідкладних слідчих дій;

3) вміле використання технічних засобів та спеціальних знань;

4) старанний аналіз вихідних даних, визначення напряму розслідування та
висунення основних версій;

5) використання допомоги громадськості;

6) раптовість та оперативність як слідчих дій, так і оперативних
заходів. При розслідуванні злочинів проти життя, здоров’я, волі і
гідності особи вибір

технічних засобів і спеціальних знань обумовлений предметом
безпосереднього посягання, характером слідів на тілі людини та
матеріальної обстановки на місці події. Зокрема, з метою відшукання
трупів використовують пристрій «Пошук-1», «Детектор Бансгаарда», трали,
щупи, що знаходяться в слідчому комплекті технічних засобів:
металошукачі, аналітичні пристрої тощо.

З метою дослідження тіла людини та інших матеріальних слідів
використовуються знання з судової медицини, біології, фізіології, хімії,
фізики та криміналістики. Проводяться різні судові експертизи: медичні,
біологічні, експертизи матеріалів та речовин, слідів накладання,
балістичні, дактилоскопічні, експертиза холодної зброї тощо.

Розробка версій та планування розслідування злочинів, які вчинені проти
особи, залежать передусім від виду злочину і ситуацій, що виникають:

– виявлення трупа з очевидними ознаками насильницької смерті;

– виявлення трупа з ознаками насильницької смерті, коли конкретні
причини їх походження неясні;

– зникнення людини за наявністю даних, які дозволяють припустити її
убивство.

Наведені ситуації дозволяють визначити головні напрями розслідування на
першочерговому етапі, висунути версії, скласти план та організувати
розкриття «по свіжих слідах».

Основою планування та складання версій є результати огляду, провадження
першочергових невідкладних слідчих дій та оперативно-пошукових робіт,
проведених заходів (розкриття «по свіжих слідах»). Наприклад, виявлення
трупа, похованого на території проживання потерпілого, дозволяє висунути

409

версію, що злочинець «свій», близький потерпілому. Знаходження тіла в
петлі не виключає версію умисного убивства, як і заява потерпілої про
зґвалтування – версію щодо обмови невинної особи тощо.

Профілактична діяльність слідчого під час розслідування злочинів проти
життя, здоров’я, волі і гідності особи має багато спільних рис для всіх
видів злочинів, оскільки причини та умови пов’язані:

а) з особою злочинця та потерпілого;

б) з організаційно-правовими та виховними недоліками та упущеннями.
Зокрема, залежно від виду вбивства, мотивів повинні бути виявлені, а
пізніше занесені до обвинувального висновку та вироку такі дані:

1) наявність у обвинуваченого схильності до насильницьких дій;

2) що сприяло розвитку цих схильностей;

3) чи здійснював обвинувачений раніше злочини, правопорушення та чи
притягувався до відповідальності;

4) які причини та умови сприяли злочину.

Спеціальною процедурною формою профілактичної діяльності є внесення
слідчим подання до державних та громадських організацій або посадовим
особам стосовно прийняття заходів щодо усунення причин та умов, які
сприяли вчиненню злочину (ст. 231 КПК України).

До непроцесуальних форм профілактичної діяльності можна віднести
застереження, занесення до профілактичного обліку, повідомлення стосовно
конкретних злочинів у колективах, узагальнення відповідей на подання,
виступи з публічними лекціями або проведення виїзних сесій судів на
підприємствах.

Профілактична діяльність має свої особливості, припустимо, при
зґвалтуванні повинна враховуватись інтимність події, комплекс заходів не
повинен порушувати честі і гідності потерпілої.

Глава 31

ОСНОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

§ 1. Криміналістична класифікація злочинів у сфері економіки

У зв’язку зі зміною форм власності всі злочини, які здійснюються проти
будь-якого виду власності, належать до економічних. Вони посягають на
право власності на майно.

Чинне кримінальне законодавство передбачає багато видів злочинів, які
традиційно класифікують за способом вчинення злочину: привласнення,
розтрата, зловживання посадовим становищем, крадіжка, грабіж, розбій,
шахрайство, вимагання, злочини проти власності, злочини в сфері
господарської діяльності, злочини в сфері використання
електронно-обчислювальних машин

410

(комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж, та інші – це способи
заволодін-ня майном, в кримінальному праві їх називають формами
розкрадання.

Економічні злочини можна класифікувати за суб’єктами злочину, точніше,
їх відношенням до викраденого майна, розкрадання, які здійснюються
особами, що правомірно володіють або відають майном, тобто злочинці
«свої», та розкрадання, які здійснюються сторонніми особами,- злочинці
«чужі», які не мають відношення до викраденого майна. Відповідно до
цього і методики розслідування економічних злочинів ділять на два види:

1) методика розслідування економічних злочинів, які заподіяні
посадовими особами;

2) методика розслідування економічних злочинів, які вчинені сторонніми
особами. У зв’язку з цим і криміналістична характеристика для кожного
виду злочинів має окремі особливості.

§ 2. Криміналістична характеристика злочинів у сфері економіки

Структура криміналістичних характеристик типова – вона складається з
чотирьох елементів. Предмет безпосереднього посягання – майно, гроші,
цінності, предмети одягу, засоби праці, транспорт, тварини, які
знаходяться у володінні, віданні або власності держави, кооперативних,
громадських організацій або приватних осіб.

Способи заволодіння майном різноманітні.

Для злочинів, які вчиняються сторонніми особами (крадіжка, грабіж,
розбій, шахрайство, вимагання), характерні способи:

а) злам та руйнування сховищ, замикаючих пристроїв, підкоп;

б) заволодіння майном, що зберігається відкрито;

в) заволодіння майном через відкриті та незахищені отвори (двері,
кватирки, проломи тощо);

г) заволодіння майном шляхом насилля, погроз, обману, входити в довіру.
Для посадових матеріально відповідальних осіб характерні скриті способи

здійснення злочинів: розтрата, привласнення, зловживання службовим
станом, які вчиняються шляхом:

а) різноманітних інсценувань (крадіжка зі зломом, грабіж, розбій);

б) підробки документів (інтелектуальний та матеріальний шлях підробки);

в) шляхом створення неврахованих залишків – «лівої продукції». Кожний
загальний спосіб має свою структуру; наприклад, розкрадання

створенням неврахованих залишків передбачає:

1) накопичення сировини;

2) переробку сировини;

3) реалізацію готової продукції;

4) приховання слідів злочину.

«Слідова картина» економічних злочинів залежить від способу вчинення та
особи злочинця. Для посадових осіб ознаки злочину завуальовані в доку-

411

ментах, а для сторонніх осіб трасологічні сліди – відображення засобів
вчинення злочину. Ці сліди, як правило, очевидні, явні й ознаки злочину.
В документах ознаки злочину не завжди очевидні і потребують спеціальних
досліджень. У розкраданнях, вчинених «своїми» особами, майже завжди
відома особа злочинця – це матеріально відповідальна особа або особи,
які мають доступ до матеріальних цінностей у зв’язку з роботою.

Особа «стороннього» злочинця, який вчиняє економічні злочини, найчастіше
характеризується в криміналістичному плані такими ознаками: рецидивіст,
квартирний злодій, злодій в «законі», одинак, група, банда, судимість,
характер викраденого майна, район дії тощо. «Слідова картина» на місці
події інколи дозволяє робити висновки щодо «професійних» якостей
злочинця, особистих рис – жорстокість, неввічливість, правовий нігілізм
тощо. Вивчення особи потерпілого – матеріально відповідальних осіб
сприяє викриттю розкрадань довіреного майна.

В умовах переходу до ринкових відносин та введення приватної власності
на засоби виробництва можливі не тільки крадіжки, розбій, пограбування,
слід передбачати, що з’являться й інсценування крадіжок особистого
майна.

§ 3. Типові слідчі ситуації і напрямки розслідування злочинів у сфері
економіки

Визначення напряму розслідування здійснюється на основі таких обставин:
спосіб вчинення злочину; форми власності викраденого майна; особливості
порушення кримінальної справи.

До обставин, які необхідно встановити, насамперед належать такі: чи мала
місце крадіжка чи нестача майна утворилася з інших причин; у чийому
володінні знаходилося майно; яким способом вчинено злочин, коли; яка
заподіяна матеріальна шкода; хто винен у розкраданні та інші обставини,
які інколи ділять на чотири групи:

а) предмет злочинного посягання, спосіб, механізм та обстановка
здійснення крадіжки, місце, умови й причини;

б) обставини, які підтверджують винність обвинуваченого, мотиви
крадіжки, обставини, які впливають на ступінь відповідальності;

в) умови, які сприяли вчиненню злочину (недоліки, прогалини у звітності

„ . …

г) обставини криміналістичного плану, обсяг викраденого, спосіб
реалізації, джерело крадіжки, спосіб життя злочинця тощо (М. П. Яблоков,
І. Ф. Герасимов).

Більшість учених-криміналістів визначення напряму розслідування
пов’язують з оцінкою відношення злодія до викраденого майна: матеріально
відповідальні особи; сторонні злочинці.

Відповідно до цього розглядають окремі методики та особливості порушення
кримінальних справ.

8с/ злочини, пов’язані зі злочинним заволодінням майном, за
особливостями порушення кримінальної справи можна поділити на дві групи,
відповідно

412

до характеру первинної інформації та способу її виявлення органом
дізнання та попереднього слідства.

Перша група має ознаки крадіжок, учинених шляхом розтрати, привласнення
та зловживанням службовим станом, які у більшості випадків стають
відомими з різних матеріалів, головним чином документів (актів ревізій,
інвентаризацій, планово-облікових та розпорядчих).

Ці первинні матеріали можуть бути представлені правоохоронним органам:

а) керівником організації, контрольно-ревізійними органами,
громадськими організаціями;

б) органами дізнання (так звані оперативні матеріали).

Матеріали, які представляють керівник організації, контрольно-ревізійні
та фінансові органи, повинні містити такі документи:

1) лист керівника з проханням порушити кримінальну справу;

2) акт ревізії, інвентаризації;

3) відомості, бухгалтерські оригінали документів, що не прийняті до
звіту;

4) пояснення посадових осіб щодо нестачі, яка утворилася, розтрати;

5) висновок бухгалтера вищестоящої організації стосовно документів, не
прийнятих до звіту;

витяг з наказу щодо закріплення за особою матеріальних цінностей;
службові характеристики на матеріально відповідальних осіб;

адреси матеріально-відповідальних осіб, їх родичів;

фотографія матеріально-відповідальної особи, яка припустила розтрату.

Прокурор, слідчий, суд повинні вивчити подані документи і, якщо виявлять
ознаки злочину, достатні для порушення кримінальної справи, то порушують
справу і починають розслідування. Якщо ознак виявляється недостатньо, то
згідно зі ст. 66 та 97 КПК України слідчий, прокурор проводять дослід-чу
(попередню) перевірку, після чого вирішують питання щодо порушення
кримінальної справи.

Якщо матеріали слідчому, прокурору подають органи дізнання, які
проводили розробку та документування ознак злочину, то в цьому випадку
слідчий, прокурор аналізують зібрані документи і за наявності ознак
злочину, порушують кримінальну справу та розробляють план спільних дій
щодо реалізації цих матеріалів. Якщо цього не досить, доручають органу
дізнання зібрати додаткові оперативні матеріали.

Порушення кримінальних справ у першому випадку має назву порушення за
матеріалами відомчих ревізій та інших фінансово-бухгалтерських
документів, які містять сліди підробки. Порушення кримінальних справ у
другому випадку має назву порушення за оперативними матеріалами,
одержаними органами дізнання.

Друга група розкрадань вчиняється шляхом відкритого заволодіння майном
із застосуванням насилля, тобто крадіжка, пограбування, розбій,
шахрайство та вимагання. У цьому випадку ознаки розкрадання очевидні –
злом сховища, замикаючих пристроїв, застосування зброї, знарядь вчинення
злочину, обману, погроз. Факт заволодіння злочинцем майном майже завжди
очевидний. Тому кримінальна справа порушується за фактом виявлення

413

ознак злочину. Про злочин може повідомити потерпілий, свідок-очевидець,
злочинець під час явки з повинною або орган дізнання, наприклад, під час
зовнішнього патрулювання, спрацьовування засобів охоронної сигналізації,
зрештою, під час затримання підозрюваного, виявлення викраденого майна.

Таким чином, криміналістична методика економічних злочинів складається з
порушення кримінальних справ.

1) за матеріалами, одержаними від організацій, в яких адміністрація
встановила втрату матеріальних цінностей, і від органів дізнання, які
здійснювали оперативно-розшукову діяльність згідно зі ст. 103 КПК
України;

2) за фактом безпосереднього виявлення ознак злочину (відсутність майна,
злом сховища, вчинення насильства з метою заволодіння майном тощо).

Першочергові слідчі дії визначаються перш за все способом порушення
кримінальної справи.

Якщо справа порушується за матеріалами відомчої ревізії, інвентаризації
та іншими документами, то першочерговими слідчими діями є:

1) вилучення документів, зразків готової продукції, сировини,
матеріалів, тари, терезів та інших вимірювальних засобів та збереження
їх для експертизи;

2) обшуки помешкань, робочих місць у родичів підозрюваних (матеріально
відповідальних осіб);

3) накладення арешту на майно;

4) призначення судово-економічної та криміналістичної експертиз;

5) допит свідків;

6) оперативно-розшукові заходи.

Якщо справа порушується за оперативними матеріалами, то розслідування
починається з реалізації зібраних оперативним шляхом матеріалів:

1 затримання на місці злочину або з речовими доказами;

2 обшуки у затриманого та матеріально відповідальних осіб;

3 допити свідків;

4) вилучення документів;

5) накладання арешту на майно;

призначення судових експертиз; провадження оперативно-розшукових
заходів; перевірка свідчень, слідчий експеримент тощо.

Однак конкретний перелік першочергових слідчих дій залежить від слідчих
ситуацій, що виникають. Можливі дві типові ситуації:

а) факт відсутності матеріальних цінностей очевидний, існують
документи, які відображають рух товарно-матеріальних цінностей, наявні
свідки;

б) очевидних ознак втрати майна немає, матеріально відповідальна особа
створює видимість порядку охорони, обліку, є свідки, документи збережені
або знищені.

Якщо справу порушено за фактом вчинення злочину, то до числа
першочергових слідчих дій належать:

1) огляд місця події;

2) пошук злочинця та майна «по свіжих слідах»;

3) допит матеріально відповідальної (потерпілої) особи;

414

4) проведення ревізії;

5) проведення судових експертиз (криміналістичних, економічних);

6) допити свідків;

7) затримання, обшук, вилучення, перевірка на місці, впізнання речей і
людей.

Залежно від способу заволодіння майном у цьому випадку можна виділити
дві типові ситуації, відповідно до них формують перелік першочергових
слідчих дій.

Перша ситуація: відсутні матеріальні цінності, очевидні сліди
заволодіння майном (сліди злому сховищ, замикаючих пристроїв, засобів
охоронної сигналізації тощо), немає достатньої інформації щодо злочинця,
немає свідків, які мають пряме відношення до викраденого. Як правило, у
цьому випадку розслідування починається з огляду місця події та
організації пошуку майна та злочинця «по свіжих слідах».

Друга ситуація характерна для відкритого заволодіння майном (грабіж,
розбій, шахрайство, вимагання). В цих ситуаціях розслідування, як
правило, починається з допиту потерпілого (заявника, свідка-очевидця),
пізніше огляду місця події, огляду потерпілого та інших слідчих дій.
Організація пошуку злочинця та розкриття злочину оперативно-розшуковими
засобами обов’язкові на всіх етапах розслідування.

Використання технічних засобів під час розслідування економічних
злочинів не потребує доказів. Якщо кримінальна справа порушена за
матеріалами відомчих перевірок, то тут в основному використовуються
спеціальні знання, пошукова техніка, звукозапис та відеозапис, технічні
засоби дослідження документів.

Якщо справу порушують за фактом крадіжки, пограбування, вимагання, то
технічні заходи визначаються характером слідів і засобів вчинення
злочину. Для пошуку «по свіжих слідах» використовуються різні картотеки,
криміналістичні обліки, АБД. Серед криміналістичних експертиз
переважають ідентифікаційні та експертизи матеріалів і речовин, нерідко
й діагностичні дослідження. Слідчий в переважно використовує технічні
комплекти – слідчий чемодан, чемодан прокурора-криміналіста, пересувну
криміналістичну лабораторію. Використання технічних засобів у більшості
випадків проводиться через спеціаліста, якого слідчий запрошує для
участі в різних діях.

Планування та побудова версій в розслідуванні економічних злочинів мають
елементи загального характеру. Вони здійснюються головним чином після
проведення невідкладних слідчих дій та оперативних заходів. Останнє не
означає, що висунення загальних версій і визначення напрямів
розслідування неможливі на стадії порушення кримінальної справи. Навіть
під час аналізу первинних матеріалів розкрадання, здійснених посадовими
особами, слідчий будує загальні версії щодо злочинця, причин нестачі,
яка утворилася тощо.

На думку О. М. Васильєва, планування здійснюється за такою схемою:

1 перевірка вірогідності та уточнення фактичних даних;

2 побудова версій щодо невиявлених обставин;

3 побудова версій щодо винних осіб, мети.

415

Наприклад, з приводу нестачі можуть бути побудовані такі типові версії:

а) розкрадання вчинено матеріально-відповідальною особою;

б) розкрадання вчинено іншими особами, які мають доступ до матеріальних
цінностей;

в) нестача (наслідок недбалості в зберіганні, обліку тощо) виникла в
результаті об’єктивних причин (ненормальні умови зберігання, псування,
стихійні явища, неправильне списання норм природної втрати тощо).

При порушенні кримінальної справи за оперативними матеріалами планування
починається зі складання погодженого плану слідчого та органу дізнання
на реалізацію зібраних матеріалів та їх процесуальне закріплення і
введення до процесу доказування. Подальше планування здійснюється як
звичайно.

Планування у справах, які порушуються за фактом виявлення очевидних
ознак злочину (крадіжка, пограбування), здійснюються у двох напрямах: 1)
виявлення викраденого та 2) пошук злочинця. Як у першому, так і в
другому випадках пошук можна організувати від речей – матеріальних
слідів і від людей – ідеальних слідів пам’яті потерпілого,
свідка-очевидця.

Профілактичну діяльність слідчий здійснює згідно зі ст. 23 КПК України
на всіх етапах розслідування, як тільки будуть встановлені причини та
умови, що сприяли вчиненню економічного злочину. Внесені подання та інші
непроцесу-альні заходи діляться на:

а) організаційно-управлінські – спрямовані на усунення недоліків у сфері
зберігання, обліку і розподілу матеріальних цінностей;

б) виробничі, до яких належать порушення технології, планування,
незаконне списання тощо.

§ 4. Використання економіко-правового аналізу

під час розслідування латентних злочинів

у сфері економіки

Загальні положення економіко-правового аналізу

У наукових працях економічний аналіз визначають як засіб вивчення
господарської діяльності підприємств з метою підвищення ефективності
виробництва.1 Деякі вчені вважають, що в криміналістиці і судовій
бухгалтерії економічний аналіз є одним із методів системного дослідження
економічних показників, спрямованих на виявлення економічних
невідповідностей, які є наслідком деструктивних відхилень у
господарській діяльності.2 Автори зазначених праць дійшли висновку, що
методологічну основу економічного аналізу становить аналітичний метод
пізнання, який полягає в уявному розчленуванні досліджуваного об’єкта на
складові частини з метою з’ясування його суті.

Об’єктом економічного аналізу є господарська діяльність підприємства,

1 Баканов М. І., Шеремет А. Д. Теорія економічного аналізу- М., 1981.-
С. 16; Аналіз фінансово-господарської діяльності підриємств і
об’єднань,- М., 1984.- С. 7; Заваріхін Н. М. Галузевий економічний
аналіз.- М., 1987.- С. 9.

2 Атанесян Г. А., Голубятников С. П. Судова бухгалтерія.- М., 1986-С.
118.

416

установи чи організації. Для її вивчення досліджуються бухгалтерські,
статистичні та інші техніко-еконрмічні показники, що в сукупності
утворюють взаємопов’язані системи, функціонування яких базується на
принципі узгодженості. Зокрема, в системі бухгалтерського обліку1
погоджений взаємозв’язок і узгодженість забезпечує метод подвійного
запису, що реалізується у формах кореспонденції рахунків та відповідних
проводок у балансі по активу і пасиву, а в регістрах – по дебету та
кредиту, надходження і видаткам. Таке відображення господарських
операцій зумовлене економічною природою вартості, що в процесі свого
кругообігу постійно переходить з однієї форми в іншу. В операціях
постачання її початкова грошова форма змінюється на форму виробничих
запасів. У свою чергу, в операціях виробництва виробничі запаси
переходять у конкретні продукти праці (готові вироби), а в операціях
реалізації готові вироби для продажу знову перетворюються у грошову
форму.

Незалежно від зміни форм вартості та операцій з її обліку всі джерела
інформації в економічному аналізі складаються з цифрових даних. Саме
через їхню призму і визначається ефективність господарської діяльності,
оскільки предметом економічного аналізу завжди виступають «відхилення
показників господарської діяльності будь-якої ланки економіки від
базового значення. Вивчення їх у статиці і динаміці як результатів
впливу спільних та специфічних факторів використовуються для створення
оцінок і висновків щодо наявності резервів підвищення економічної
ефективності виробництва та раціонального використання виробничих
ресурсів на базі інтенсифікації».2

Зазначені особливості предмета дослідження передбачають спеціальні
прийоми виявлення позитивних і негативних тенденцій в економіці, а саме:
порівняння, групування, визначення відносних величин, балансовий метод,
індексний метод, розрахунок кореляційної залежності тощо3. Сукупність
прийомів становить метод економічного аналізу, що проявляється у
діяльності різних правоохоронних суб’єктів у формі економіко-правового
аналізу, метою якого є дослідження негативних тенденцій в економіці
насамперед, гхподарсь-ких правопорушень.

Залучення до сфери функціонування тих чи інших правоохоронних суб’єктів
спільних прийомів вивчення господарської діяльності підприємства
неминуче тягне за собою доповнення економічних методик юридичними, в
результаті чого відповідний аналіз набуває комплексного
економіко-правового змісту.

Економіко-правовий аналіз, хоча й базується на спільній методиці його
проведення, має свою специфіку. На відміну від економічного аналізу
здійснюваного відомчими та позавідомчими контролюючими організаціями,
його основним завданням є викриття господарських правопорушень, а також
причин і умов, що їх породжують. Господарські правопорушення та
пов’язані з ними негативні

1 Головач В. В. Реформування бухгалтерського обліку в Україні.
Методологічні, правові та організаційні засади.- Київ: «Право», 1997.

2Муравйов А. І. Теорія економічного аналізу проблеми вирішення.- М.,
1988-С. 23.

3 Кузьмінський А. Н., Сопко В. В. Організація бухгалтерського обліку і
аналізу господарської діяльності.- Київ, 1986- С. 88-96.

14 1—282

417

явища є специфічним об’єктом пізнання, який вимагає особливих прийомів
дослідження, зокрема застосування економіко-правового аналізу у боротьбі
з ними.

Так, розкрадання або інші господарські правопорушення, які правоохоронні
суб’єкти повинні викривати у діяльності підприємств, значною мірою
відрізняються від звичайних економічних процесів. Приховування такого
роду вчинків винними особами призводить до того, що їхня протиправна
сутність відображається у техніко-економічних показниках праці
підприємств не у повному обсязі, а у викривленій і замаскованій формі.
Найменше проявляється у різноманітних показниках факт використання майна
в особистих інтересах. Корисливий мотив і мета збагачення постійно
залишаються за межами бухгалтерських, статистичних та інших документів.
Тільки на основі таких документів висновок про наявність корисливого
правопорушення може бути лише припустимий. У зв’язку з цим виникає
необхідність у взаємному доповненні економічних і правових методик,
відповідного поєднання аналітичного дослідження господарської діяльності
з різноманітними спеціальними заходами.

При економіко-правовому аналізі з метою виявлення господарських
правопорушень юридичні оцінки економічних явищ задаються як базові і
виконують провідну роль на всьому етапі дослідження господарської
діяльності. Вихідною базою юридичних оцінок завжди є відповідні правові
норми, у тому числі, норми кримінального права як конкретні складові
злочинів.

Оскільки будь-яка господарська діяльність має правову регламентацію, то
економіко-правовий аналіз обов’язково тією чи іншою мірою визначає
ефективність застосування конкретних юридичних засобів і правових норм у
забезпеченні збереження майна. При цьому самі правові норми цілком
можуть бути самостійним об’єктом економіко-правового аналізу.

Прийоми і засоби економіко-правового аналізу мають універсальний
характер. Вони можуть застосовуватися у кримінології, криміналістиці,
судовій бухгалтерії та в інших сферах правоохоронної діяльності для
вивчення закономірностей господарських правопорушень і економічних
процесів на рівні підприємств, галузей, регіонів і народного
господарства в цілому.

Таким чином, економіко-правовий аналіз є системою прийомів і методів
аналітичного дослідження бухгалтерських документів і показників
фінансово-господарської діяльності, які містяться в них, з метою
виявлення та попередження правопорушень, а також оцінки ефективності
застосування заходів соціального контролю у боротьбі з ними.

Залежно від рівня дослідження показників фінансово-господарської
діяльності та відповідних документів бухгалтерського обліку
економіко-правовий аналіз поділяється на такі види:

– документальний аналіз, або економіко-правовий аналіз первинних
документів аналітичного обліку чи облікових регістрів і відбитих у цих
документах господарських операцій;

– фінансовий аналіз, або економіко-правовий аналіз синтетичного обліку і
звітності.

Основним прийомом будь-якого аналізу, включаючи і економіко-правовий
аналіз, є порівняння. На його використанні базуються всі методики
виявлення

418

негативних відхилень у господарській діяльності. Провідне місце серед
них займають методи сполучених порівнянь, стереотипів, спеціальних
розрахункових і коригучих показників1.

Метод сполучених порівнянь застосовується для конструювання блоків
сполучених пар техніко-економічних показників у результаті розрахунку
динамічних рядів їхнього приросту за кілька звітних періодів і побудови
відповідних графіків взаємозалежних змін динамічних рядів або пошуку
можливо сполучених показників, динаміка змін яких за нормальних умов не
існуватиме. У першому випадку як сполучені обираються пари показників із
взаємозалежною динамікою змін, наприклад, дані про споживання
електроенергії та обсяги випуску продукції. У другому – порівнюються
відносно відокремлені показники з метою виявлення негативного зв’язку,
що свідчить про можливість здійснення протиправного вчинку. Зокрема,
може порівнюватися динаміка транспортних видатків у собівартості
продукції з вантажообігом по приходу і видатку.

Метод стереотипів орієнтований на виявлення типових змін
техніко-економічних показників, зумовлених конкретним засобом вчинення
правопорушення. Стереотип, що характеризує правопорушення, містить у
своїй основі аналогічний зв’язок між змінами кількох показників, що
суперечить нормальній господарській діяльності і відображає одну з
вагомих ознак відповідного правопорушення. Як приклад, можна навести
взаємозв’язок між зменшенням товарообороту і збільшенням наднормативних
залишків при недостачі в крамниці.

Метод спеціальних розрахункових показників призначений для виявлення
відповідних змін техніко-економічних показників у звичайних умовах
господарської діяльності. Спеціальні розрахункові показники утворюються
аналітичним шляхом у результаті виключення або зменшення впливу
правопорушення на оціночні критерії господарської діяльності. При цьому
припускається, що одержаний таким чином спеціальний розрахунковий
показник повинен характеризувати нормальну господарську діяльність і
порівняння з ним іншого показника, зміненого правопорушенням, дасть
змогу встановити таку зміну. Обов’язковою умовою застосування цього
методу є попереднє виявлення техніко-економічного показника, зміненого
правопорушенням. Залежно від характеру змін, що відбулися,
розраховується показник, який відображає нормальні умови господарської
діяльності.

У юридичній практиці застосовуються спеціальні розрахункові показники
двох видів: показники збитків і показники вигаданої господарської
діяльності. Перші використовуються при аналізі розкрадання, збитки від
яких неминуче позначаться на основних показниках господарської
діяльності, зокрема на собівартості, прибутку та інших звітних даних;
другі є ефективними в пошуку розкрадань, пов’язаних із перекручуванням
звітності, вони дають змогу порівняти об’ємні показники із матеріальними
і трудовими ресурсами на основі розрахунку гранично можливих нормативів
їхнього використання у процесі господарської діяльності. Таким чином,
встановлюють факти, коли залишки

1 Дубровін В. А., Гопуб’ятников С. П. Використання економічного аналізу
при розслідуванні злочинів.- М., 1981.- С. 78-100.

14*

419

сировини перевищують граничну місткість складських приміщень, а
вантажообіг автопідприємства виходить за межі його провізної потужності.

Разом з тим, виявлення правопорушень, пов’язаних з попереднім створенням
не врахованих надлишків за рахунок порушення технології виробництва,
значно знижує результативність розглянутого методу. Це зумовлено тим, що
необхідних змін техніко-економічних показників, придатних для таких
аналітичних розрахунків, виникає дуже мало в зазначених випадках.

Метод коригуючих показників використовується з метою порівняння наявних
у звітності чи спеціально знайдених техніко-економічних показників з
чинниками навколишнього середовища функціонування підприємства. У
згаданому методі виділяють також показники збитків і вигаданої
господарської діяльності. Перші, як правило, містять характеристику
нових зв’язків, що утворилися між результатами господарської діяльності
підприємства та навколишнього середовища, а другі відображають порушення
звичайних зв’язків підприємства з чинниками навколишнього середовища.

Пошук нових зв’язків в умовах, коли техніко-економічні показники свідомо
не фальсифікуються, ґрунтується на тому методологічному положенні, що
будь-яке правопорушення, у тому числі латентне, обов’язково взаємодіє із
зовнішнім середовищем і може залишати сліди відображення не тільки в
господарській діяльності, а й у супровідних їй процесах.

Другий підхід базується на вивченні зв’язків підприємства з чинниками
навколишнього середовища. Його метою є виявлення вигаданої господарської
діяльності у фіктивних та прихованих формах здійснення. При аналізі
фіктивної (фактично не виконаної) господарської діяльності в основному
досліджують економічні зв’язки підприємства на вході. В той же час,
аналіз прихованої (чи не повністю відображено’;) господарської
діяльності здебільшого орієнтований на дослідження економічних зв’язків
підприємства на виході1.

Економіко-правовий аналіз первинних бухгалтерських документів

Розгляд даного питання слід розпочинати з визначення мети
документального аналізу. Мета такого аналізу полягає у вивченні
особливостей оформлення змісту облікових документів для визначення їх
відповідності вимогам нормативних актів та іншим обліковим документам. З
точки зору зазначеної мети всі облікові документи відносно існуючого
порядку складання документів доцільно поділяти на доброякісні та
недоброякісні (див. таблицю на с. 421).

За своєю формою та змістом доброякісні документи повинні відповідати
таким вимогам.

1. Мати належну форму, тобто кожен бухгалтерський документ повинен
складатися за певною формою з обов’язковим заповненням необхідних
реквізитів.

У Положенні «Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському
обліку», затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 24
травня 1995 р. № 88, зазначено, що первинні документи повинні мати такі
обов’язкові реквізити: назву підприємства, установи, від імені яких
складено документ, назву документа (форми), код форми, дату і місце
складання, зміст господарської

‘ Економіка. Фінанси. Право.-Київ: АФ«Аналітик», 1995.-Випуск2-С. 5-9.

420

Бухгалтерські документи

ДОБРОЯКІСНІ

Належно оформлені, відображають законні та дійсно виконані операції

НЕДОБРОЯКІСНІ

Неналежне оформлені:

– використано бланки невстановленої форми;

– не заповнені всі необхідні реквізити;

– використані неналежні реквізити.

Відображають незаконні операції. Містять випадкові або технічні помилки.

Фальшиві документи, які відображають операції, що не виконувались
повністю або частково.

Фальсифіковані (мають матеріальний підлог)

Містять зазнаки неправдиві обставини (мають інтелектуальний підлог)

операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразах), посаду,
прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення
господарської операції і складання первинного документа (п. 2.4). У
цьому Положенні визначені також вимоги стосовно форми та реквізитів
інших бухгалтерських документів.

2. Бути законними, а саме відображати за своїм змістом господарські
операції, які не суперечать чинному законодавству та існуючим
нормативам.’

У названому Положенні записано, що забороняється приймати до виконання
первинні документи на операції, які суперечать законодавчим і
нормативним актам, встановленому порядку приймання, зберігання і
витрачання коштів, товарно-матеріальних цінностей та іншого майна,
порушують договірну і фінансову дисципліну, завдають збитків державі,
власникам, іншим юридичним і фізичним особам (п. 2.16).

3. Відповідати дійсності або мати доказовий характер.

Згідно з цією вимогою кожен бухгалтерський документ повинен складатися
відповідно до фактично виконаних, тобто дійсних господарських операцій.
Така вимога ґрунтується на тому, що відповідно до Положення, первинні
документи є письмовими свідоцтвами, які фіксують та підтверджують
господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації
(власника) на їхнє проведення. Самі господарські операції у цьому
Положенні визначені як факти підприємницької та іншої діяльності, що
впливають на стан майна, капіталу, зобов’язань і фінансових результатів
(п. 2.1).

Документи, які не відповідають навіть одній із викладених вимог,
вважаються недоброякісними. Залежно від того, яку саме вимогу порушено,
недоброякісні документи доцільно поділяти на такі види:

1. Неналежне оформлені.

Це документи, при складанні яких:

1.1. Використано бланки невстановленої форми.

У Положенні зазначено, що первинні документи повинні складатися на
бланках типових форм, затверджених Міністерством статистики України,

421

а також на бланках спеціалізованих форм, затверджених міністерствами і
відомствами України. Документування господарських операцій може
здійснюватися з використанням самостійно виготовлених бланків, які
повинні обов’язково містити реквізити типових або спеціалізованих форм
(п. 2.7).

1.2. Не заповнені всі необхідні реквізити, тобто недооформлені.
Наприклад, інвентаризаційний опис без дати складання, акт інвентаризації

без підписів членів інвентаризаційної комісії. Додані до касових ордерів
документи не погашені.

1.3. Використано зайві реквізити.

Наприклад, прибутковий касовий ордер підписано керівником підприємства,
а видатковий касовий ордер – завірено печаткою.

У Положенні зазначено, що вільні рядки в первинних документах підлягають
обов’язковому прокреслюванню (п. 2.11).

1.4. Використано неналежні реквізити.

Наприклад, авансовий звіт затверджено особою, яка не мала на це
повноважень.

Положення вимагає, щоб записи у первинних документах здійснювались лише
чорнилом, пастою кулькових ручок чорного кольору, за допомогою
друкарських машинок, принтерів, засобів механізації та інших засобів,
які забезпечували б збереження цих записів протягом установленого
терміну зберігання документів та запобігали б внесенню несанкціонованих
і непомітних виправлень^. 2.10).

2. Наведені порушення порядку оформлення документів часто виникають
внаслідок випадкових або технічних помилок, зумовлених відсутністю
необхідних бланків, неналежним використанням засобів механізації та
іншими обставинами. Тому серед недоброякісних документів доцільно
виділяти окрему категорію документів, що містять випадкові або технічні
помилки.

3. Документи, які відображають незаконні за своїм змістом операції.

У таких документах зафіксовані господарські операції, виконані з
порушенням вимог чинного законодавства або існуючих нормативів. Так, при
індексації основних засобів використано не ті коефіцієнти або один
коефіцієнт два рази; видано аванс особі, яка не подала звіт про
використання попереднього авансу.

Зазначена категорія документів не може бути доброякісною навіть у тих
випадках, коли вони належно оформлені і відображають дійсно виконані
операції.

4. Документи, в яких зафіксовано операції, що повністю або частково не
виконувались. Це документи, в яких помилково або навмисно:

4.1. Не відображено фактично виконані господарські операції. Наприклад,
у передаточному акті не відображено частину обладнання,

переданого в оренду.

4.2. Відображено фіктивні господарські операції. Такі документи
називають безтоварними. Вони містять необхідні реквізити, але в
дійсності зафіксовані в них господарські операції не виконувались.

Наприклад, складено видатковий касовий ордер без видачі грошей, оформ-

422

лено документи на відпуск товару з магазину з подальшою безготівковою
оплатою, а фактично замість товару видано готівку.

4.3. У перекрученому вигляді відображено окремі обставини господарської
операції.

Перекручення може стосуватися змісту самої операції або її окремих
реквізитів. Так, передано в оренду інше обладнання, ніж те, що зазначено
в передавальному акті, дата передачі в акті не відповідає дійсності, а
загальна вартість майна обчислена неправильно.

Отже, при визначенні якості документів та вирішенні питання стосовно їх
підробки необхідно керуватися такими положеннями.

1. Належно оформлені документи, які відповідають у повному обсязі
згаданим вище вимогам, завжди будуть доброякісними.

2. Неналежне оформлені документи можуть відображати як законні
операції, так і бути підробленими.

3. Документи, які відображають незаконні, але фактично виконані
операції, не вважаються підробленими.

4. Документи, які відображають господарські операції, які в дійсності
не виконувались, завжди вважаються підробленими.

5. Підробленими також вважаються документи, в яких відображена наперед
відома неправдива інформація стосовно окремих обставин господарської
операції її змісту, дати виконання, вартісних або натуральних
показників.

Підробка документів може бути матеріальною або інтелектуальною.

Матеріальна підробка має місце, коли вносяться зміни в доброякісні
документи або підготовлено підроблений документ у повному обсязі.

Інтелектуальна підробка полягає у тому, що документ оформляється
належним чином, але в його зміст повноважною особою внесено наперед
відому неправдиву інформацію.

6. Підроблені документи бувають безтоварними, якщо вони відображають
фіктивні господарські операції, або товарними, коли містять неправдиву
інформацію про окремі обставини дійсно виконаної господарської операції.
У зв’язку з цим кожний безтоварний документ вважається підробленим, але
не кожний підроблений документ може бути віднесено до категорії
безтоварних.

Наведений вище поділ недоброякісних документів на певні групи є
необхідною передумовою комплексного економіко-правового аналізу не
тільки окремих операцій, а й фінансово-господарської діяльності в
цілому. Для проведення такого аналізу на рівні первинних документів з
метою виявлення внутрішніх протиріч або відхилень в окремо взятому
документі доцільно застосовувати такі методики їхньої перевірки.

1. Формальна перевірка, яка спрямовується на зовнішній вигляд документа
і передбачає два етапи визначення дотримання вимог щодо форми документа
та аналіз його реквізитів.

На першому етапі перевірки з’ясовується наявність та одночасно й
відсутність названих вище відхилень стосовно форми складання
бухгалтерських документів використання бланків невстановленої форми,
відсутність необхідних реквізитів, використання зайвих або неналежних
реквізитів, у тому числі внесен-

423

ням змін у захисні заходи документа (матеріальної підробки). На другому
етапі перевіряється наявність чи відсутність сумнівних реквізитів. Для
їхнього виявлення порівнюють різні реквізити одного і того ж самого
документа. Наявність розбіжностей між реквізитами документа дає підстави
визнати його сумнівним.

За своїм змістом розбіжності в реквізитах документа бувають формаль-ними
або логічними.

Формальні розбіжності або протиріччя виявляють порівнянням тотожних
елементів різних реквізитів. Наприклад, порівняння назви підприємства на
бланку, печатці або в договорі.

Логічні розбіжності або протиріччя виявляють порівнянням реквізитів з
обставинами звичайної господарської діяльності. Наприклад, в платіжних
документах зафіксовано оплату послуг або придбання обладнання, яке не
має безпосереднього відношення до господарської діяльності підприємства.

В окремих випадках логічні розбіжності в реквізитах документів виникають
внаслідок незвичайної тотожності між різними за своїм змістом
реквізитами. Наприклад, між підписами в платіжній відомості від імені
різних осіб.

Для виявлення таких розбіжностей необхідно порівнювати реквізити одного
документа з аналогічними реквізитами інших документів. Наприклад,
підписи від імені однієї особи порівняти з її підписами в різних
документах.

2. Арифметична перевірка, що полягає у з’ясуванні наявності чи
відсутності помилок у підрахунках при складанні конкретного документа.

Найефективнішим методом виявлення арифметичних розбіжностей вважається
контрольний підрахунок сумарних показників по горизонталі та вертикалі.
За допомогою цього методу можливо виявити наявність таких відхилень:

– помилкове або технічне завищення (заниження) підсумкового показника;

– навмисне завищення одного показника з одночасним зменшенням іншого;

– дописки окремих штрихів і цифр;

– розбіжності декількох показників.

3. Нормативна перевірка, головною метою якої є комплексне вивчення
змісту господарської операції щодо її відповідності нормативним актам.
За допомогою нормативної перевірки виявляються належно оформлені, але
незаконні за змістом бухгалтерські документи.

Таким чином, бачимо, що економіко-правовий аналіз бухгалтерських
документів є прямим обов’язком не тільки аудиторів або ревізорів, а
також службових осіб, які безпосередньо ведуть бухгалтерський облік. У
Положенні про документальне забезпечення записів у бухгалтерському
обліку зазначено, що первинні документи підлягають обов’язковій
перевірці працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і
змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов’язкових
реквізитів та відповідність господарської операції чинному
законодавству, логічний зв’язок між окремими показниками (п. 2.15).
Інформація до облікових регістрів переноситься після перевірки первинних
документів за формою і змістом (п. 3.2)1.

1 Економіка. Фінанси. Право.- Київ: АФ «Аналітик», 1995- Випуск 8- С.
31-40.

424

Глава 32

ОСНОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ,

УЧИНЕНИХ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ,

ПОРЯДКУ ТА ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ

§ 1. Класифікація злочинів, учинених проти

громадської безпеки, громадського порядку

та моральності і здоров’я населення

Класифікація злочинів, яка розроблена в кримінальному праві та
закріплена в кримінальному законі (розділи IX, XII, XIIIКК України),
більш прийнятна для конструювання окремих методик розслідування
злочинів, ніж та, що наводиться в більшості підручників з
криміналістики. В розділах IX, XII, XIII систематизовані склади
злочинів, які поділені на три види злочинів: проти громадської безпеки;
проти громадського порядку та моральності проти здоров’я населення (див.
мал. 55, а, б, в, г).

У криміналістичній методиці на теперішній час розроблені методики
розслідування головним чином злочинів перших двох видів. Із третьої
групи останнім часом розробляється методика розслідування екологічних
злочинів, частково – забруднення водойм (ст. 228 КПК України).

Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності і
здоров’я населення

злочини проти громадської безпеки злочини проти громадського порядку та
моральності злочини проти довкілля і здоров’я населення

Кожний вид злочинів характеризується загальними основами методики їх
розслідування, а саме: вони мають однаковий предмет безпосереднього
посягання, подібні криміналістичні характеристики тощо, елементи окремої
методики.

Злочини проти громадського порядку та моральності

Загальні види злочинів проти громадського порядку

ст. 296 хуліганство

ст. 298 знищення і зруйнування пам’яток історії і культури

ст. 297 наруга над могилою

Злочини, які порушують принципи

статевих відносин та виховання неповнолітніх

ст. 304 втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність

ст. 302 держання домів розпусти і звідництво

ст. 301 ввезення, виготовлення,

збут і розповсюдження порнографічних предметів

425

Злочини проти громадської безпеки

Злочини, пов’язані з порушенням

правил виготовлення, носіння,

зберігання та збуту вогнепальної

та холодної зброї

Незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення і збут
вогнепальної чи холодної зброї, бойових припасів чи вибухових речовин
(ст. 262 КК України)

Розкрадання вогнепальної зброї

бойових припасів або вибухових

речовин (ст. 262)

Недбале зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів (ст. 263)

Незаконна пересилка легкозаймистих або їдких речовин (ст. 264)

Злочини, пов’язані з порушенням спеціальних

правил безпеки будівельних, вибухонебезпечних, гірничих робіт

Ст. 267 порушення

правил безпеки на

вибухонебезпечних

підприємствах, або

у вибухонебезпечних

цехах

Ст. 269 порушення правил зберігання,

використання,

обліку та перевезення

вибухових речовин

Злочини проти довкілля і здоров’я населення

Ст. 236 порушення правил екологічної безпеки

Ст. 237 невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного
забруднення

Ст. 239 забруднення або псування земель

Ст. 240 порушення правил охорони надр

Мал. 55. Класифікація злочинів, учинених проти громадської безпеки,
громадського порядку та моральності, довкілля і здоров’я населення

Злочини проти довкілля (ст. 236^-254 КК України) проти здоров’я
населення (ст. 305-327 КК України), хоча й мають загальний об’єкт, але
предмети безпосереднього посягання різні, і відповідно потребують
розробок окремих (індивідуальних) методик (розслідування). Серед них
актуального значення набули методики розслідування екологічних злочинів,
які будуть розглянуті нижче.

426

§ 2. Криміналістична характеристика злочинів,

учинених проти громадської безпеки, громадського

порядку та моральності і здоров’я населення

Криміналістична характеристика злочинів проти громадської безпеки описує
ці вчинки як порушення правил поводження з джерелами підвищеної
небезпеки – транспортними засобами, вогнепальною та холодною зброєю,
вибуховими та радіоактивними речовинами, будівельними матеріалами. В
кримінальному праві ці злочини ділять на три групи.

Безпосередній предмет посягання першої групи становлять порушення правил
виготовлення, зберігання та збуту зброї, боєприпасів і вибухових
речовин, а для другої – правил руху, експлуатації, володіння та
управління транспортом. Для третьої групи безпосереднім предметом
посягання є спеціальні правила безпеки праці, наприклад, санітарії,
будівельних та гірничих робіт, пожежної безпеки, вибухонебезпечних
робіт, перевезення та зберігання вибухових речовин.

Спосіб вчинення майже всіх злочинів характеризується активними діями або
бездією. Наприклад, активні дії осіб відображаються у викраденні,
виготовленні зброї, вибухових речовин, неправильному управлінні
транспортом та іншими механізмами, що призводить до порушення
громадської безпеки. Угон транспортних засобів, порушення правил
пожежної безпеки або зберігання радіоактивних речовин, також призводить
до порушення громадської безпеки, до заподіяння шкоди людині та майну.

«Слідова картина» для злочинів проти громадської безпеки
характеризується як матеріальними, так і ідеальними слідами. Наприклад,
при порушенні правил пожежної безпеки, при вчиненні
дорожньо-транспортних злочинів на місці події можуть бути всі види
слідів рук, ніг, протекторів шин, знаряддя злому, спопеління,
обвуглення, мікрооб’єктів та слідів запаху. Бездія досить специфічно
відображається в «слідовій картині». Наприклад, несвоєчасний ремонт
будівельного крана призвів до обриву троса та падіння вантажу і, як
наслідок, до людських жертв. Таким чином, «слідова картина» обумовлена
способом та засобами вчинення злочину. Ідеальні відображення – сліди
пам’яті існують у кожному злочині на наступних стадіях розслідування, а
на першочерговому етапі їх може і не бути, оскільки окремі злочини
здійснюються в умовах неочевидності, тобто без свідків.

Особу злочинця активної дії характеризують самовпевненість, нігілізм та
неповага до норм громадської поведінки, злочинна зневажливість,
схильність до бравади, вчинення правопорушень.

Злочинцями можуть бути звичайні громадяни та посадові особи.

Злочини проти громадського порядку пов’язані з порушенням правил, які
регулюють нормальні умови життя та діяльності людини. Ці злочини
найчастіше вчиняються в громадських місцях, при скупченні людей та
характеризуються:

1) підвищеною суспільною небезпекою;

427

2) широким колом джерел ідеальної інформації – свідків, очевидців;

3) заподіянням шкоди, як правило, групі людей;

4) відносною швидкоплинністю події і збереженням джерел інформації.

Предметом безпосереднього посягання злочинів проти громадського порядку
є правила та порядок діяльності, відпочинку й життя окремих громадян,
громадських організацій, що призводить до шкідливих наслідків,
наприклад, до знищення майна, порушення порядку, наруги над могилою,
зруйнуванням пам’ятників.

Спосіб вчинення злочинів проти громадського порядку характеризується
активними діями: хуліганством, знищенням, руйнуванням, придбанням і
збутом майна явно злочинним шляхом, втягування неповнолітніх у злочинну
діяльність, утриманням домів розпусти тощо. Ця група злочинів не може
бути вчинена бездією.

«Слідова картина» характеризується наявністю матеріальних та ідеальних
слідів, однак, останні переважають над першими, але не завжди.

Особа злочинця характеризується зневагою до суспільства, правил
поведінки, схильністю до насилля, безкарністю, вона має недостатній
рівень освіти, культури, зловживає спиртними напоями, більшість має
судимість. Зокрема, соціальний «портрет» сучасного хулігана виглядає
так; в основному чоловік, у віці 16-49 років, пік хуліганських дій –
18-30 років, більшість має початкову освіту або незакінчену середню, в
основному проживає в містах, 3/4 зловживають спиртним, 1/3 раніше
судимі. Особа злочинця для інших видів у цій групі буде мати деякі
специфічні відмінності.

Остання група злочинів, які стосуються статевих відносин та виховання
неповнолітніх (ст. 105, ст. 155-156 КК України) хоча й не розглядається
в криміналістичній методиці, однак на теперішній час окремі їх види
набули актуального значення. Утримання домів розпусти, виготовлення,
збут і розповсюдження порнографічних предметів, зрозуміло, повинні
знайти відповідне місце в криміналістичній методиці. Безпосередні
предмети злочину різні, способи здійснення – активні, злочинці, як
правило, користолюбні (здирники), раніше судимі, відзначаються
аморальністю.

Криміналістична характеристика злочинів проти народного здоров’я,
відрізняється різновидністю предмета безпосереднього посягання – це
порушення спеціальних правил боротьби з епідеміями, повітряне, водне та
інші середовища проживання людини, виготовлення та збут наркотиків,
сівба рослинних наркотиків, нарешті, незаконні методи лікування, підміна
яких карається.

Спосіб вчинення цих злочинів складається з активних дій, хоча
забруднення довкілля та порушення правил боротьби з епідеміями може
здійснюватися бездією.

«Слідова картина» – наявність матеріальних слідів – порушення здоров’я
людей, забруднення води, атмосфери, понівечена флора та фауна, наявність
у осіб наркотиків або сильнодіючих речовин, тобто слідів-предметів.
Останні найбільш характерні для цих злочинів порівняно зі
слідами-відображеннями. Сліди-речовини та сліди-предмети тут
переважають.

428

Особа злочинця – посадові особи та звичайні громадяни, як правило,
схильні до здирства, легкої наживи від продажу наркотиків, лікарі
схильні до обману, різні знахарі, шарлатани з окультних наук, які
користуються довірою малодосвідчених людей.

У сучасній методиці розроблена тільки окрема методика розслідування
екологічних злочинів. Для інших злочинів методик немає, хоча для
розслідування злочинів, які пов’язані з виготовленням та збутом
наркотичних речовин, такі методики необхідні.

§ 3. Типові слідчі ситуації

і напрямки розслідування злочинів,

учинених проти громадської безпеки,

громадського порядку та моральності і здоров’я населення

Кримінальні справи за злочини проти громадської безпеки, як правило,
порушують за фактом виявлення ознак злочину: незаконне носіння зброї,
несправний транспорт на лінії, наїзди, зіткнення, перекидання
транспорту, людські жертви та заподіяння тілесних ушкоджень, руйнування
та знищення майна і т. ін. Деякі кримінальні справи по злочинах проти
громадської безпеки порушують за матеріалами відомчого розслідування –
порушення правил безпеки будівельних, гірничих, вибухонебезпечних робіт,
техніки безпеки на підприємствах, які призвели до каліцтва, тілесних
ушкоджень та людських жертв. У цих випадках слідчий одержує матеріали
розслідування різних інспекцій (держміськтехнагляд, пожежний нагляд,
котлонагляд, ліфтнагляд та ін.).

У криміналістичній методиці із цієї групи злочинів створені методики
тільки з розслідування дорожньо-транспортних злочинів, порушення правил
техніки безпеки праці та протипожежної безпеки.

Якщо справа порушується за фактом виявлення ознак злочину, то до числа
першочергових слідчих дій належать: огляд місця події, огляд потерпілого
допит свідка очевидця, пошук злочинця, який ховається (переховується),
затримання, пред’явлення для впізнання, провадження експертизи, обшук та
перевірка свідчень на місці.

Якщо справу порушено за матеріалами відомчого розслідування, то
проводиться огляд місця події, вилучення документів з техніки безпеки,
допит потерпілого, свідків, провадження оглядів, експертиз, слідчих
експериментів. Звичайно, це тільки типові набори першочергових слідчих
дій, коригування їх залежить від конкретних слідчих ситуацій. Наприклад,
у зв’язку з виявленням факту незаконного носіння вогнепальної зброї
слідчі дії будуть такі: затримання злочинця, особистий обшук за місцем
проживання, допит затриманого, свідків, призначення експертизи для
встановлення причетності вилученого предмета до вогнепальної зброї та
інших кримінальних справ.

429

Злочини проти громадського порядку ділять на підгрупи, кримінальні
справи за такими злочинами порушують за фактом виявлення ознак злочину,
або за заявою потерпілих, громадських організацій, окремих громадян.

Першочергові слідчі дії за справами щодо порушення громадського порядку,
без сумніву, залежать від виникнення типових ситуацій, оскільки
більшість справ порушується за фактом, то розслідування починається з
огляду місця події, пошуку злочинця «по свіжих слідах», допиту свідка,
допиту потерпілого, впізнання, огляду потерпілого.

Із багатьох видів злочинів проти громадського порядку (хуліганство,
знищення пам’ятників, наруга над могилою тощо) в криміналістиці
розглядається методика розслідування тільки хуліганства.

Першочерговими слідчими діями в зв’язку з розслідуванням хуліганства є
такі, що залежать від слідчих ситуацій, які складаються:

Якщо хуліган перебуває на місці події та продовжує свої вчинки, то
розслідування починається з:

1 затримання та встановлення особи;

2 огляду місця події;

3 допиту свідків-очевидців;

4) особистого обшуку затриманого;

5) пред’явлення для впізнання.

Якщо хуліган зник з місця події, то перелік слідчих дій буде такий:

1) допит потерпілих та свідків-очевидців;

2) пошук хулігана «по свіжих слідах»;

3 огляд місця події;

4 пред’явлення для впізнання предметів та підозрюваного;

5 затримання;

6) експертиза слідів та зброї, головним чином холодної. Якщо хуліганські
дії здійснені в минулому, то:

1 огляд місця події;

2 допит потерпілого;

3 огляд;

4 затримання підозрюваного;

5 пред’явлення для впізнання;

6) обшук;

7) експертиза слідів та зброї (вогнепальної, холодної1).

Злочини проти народного здоров’я об’єднує об’єкт злочину – народне
здоров’я. Ці злочини різні за криміналістичною характеристикою, її
елементами. Кримінальні справи з цих злочинів порушують, головним чином,
за фактом виявлення ознак злочину – заподіяння шкоди здоров’ю людині або
групі людей (масове отруєння). Про факт злочину можуть повідомляти
потерпілі, громадські організації, громадяни, органи дізнання під час
виконання опера-тивно-розшукової функції.

У криміналістиці окремі методи розслідування злочинів до теперішнього
часу не існували. Тільки в останніх підручниках запропонована методика
роз-

430

слідування екологічного злочинства. Першочергові слідчі дії залежать від
ситуацій, що виникають на початку розслідування.

Якщо справу порушують за фактом виявлення ознак злочину, то типовими
діями є: огляд місця події, допити потерпілих, огляд, затримання
підозрюваних, вилучення документів, зразків забрудненої продукції,
середовища проживання, флори, фауни, призначення судових експертиз тощо.

Якщо справу порушують органи дізнання, то першочерговими діями є:
затримання злочинця, обшук та вилучення, впізнання, допити потерпілих,
свідків тощо.

По екологічних злочинах – після огляду місця події, допитів потерпілих
та вилучення документів, відбору зразків на дослідження обов’язково
призначають різні судові експертизи відповідно до засобу здійснення
злочину (судово-медичні, біологічні експертизи матеріалів та речовин,
криміналістичні та обов’язково екологічні).

Злочини проти народного здоров’я потребують самостійного розгляду в
криміналістичній методиці, оскільки в зв’язку з науково-технічною
революцією забруднення навколишнього середовища набуває загрозливого
характеру для існування людей взагалі.

Визначення напряму розслідування та планування злочинів проти
громадської безпеки, порядку та народного здоров’я має ситуаційний
характер. У стадії порушення кримінальної справи, під час оцінки
первинної інформації стає очевидним головний напрямок розслідування,
оскільки виявлені ознаки дозволяють визначити, до якої підгрупи належить
вчинений злочин:

а) діяння проти громадської безпеки;

б) порушення громадського порядку або злочин проти народного здоров’я.

Звідси загальні версії можуть бути побудовані стосовно кожної підгрупи
за суб’єктом злочину, так і за іншим елементом криміналістичної
характеристики – способом (отруєння, забруднення середовища, стосовно
місця знаходження джерела забруднення, підвищеної небезпеки, заподіяного
збитку, причин та умов вчинення злочину).

Наприклад, при розслідуванні злочинів, пов’язаних з порушенням
спеціальних правил безпеки праці, в будівництві, гірничодобувній
промисловості напрям розслідування визначається, насамперед, матеріалами
відомчого розслідування, що стало причинами порушення правил безпеки
робіт, хто їх порушив, внаслідок яких умов, що сприяло цьому і яку
заподіяно шкоду. Відповідно до цього висуваються й окремі версії, які
підлягають розробці в плані розслідування. В криміналістиці нерідко
можна зустріти твердження, що реальне планування розпочинається на
другому етапі розслідування, після проведення першочергових слідчих дій.
Дійсно, важко визначити час початку планування, в тому числі і складання
письмового плану. Розслідування не може бути без планування, оскільки
воно – це погляд на основі ретроспективного в перспективне. Разом з тим,
планування на першому етапі менш помітне зі сторони, оскільки
відображається в розумовій діяльності слідчого. Складати письмовий план
можна і на першому етапі (стадії*) – все залежить від

431

складності слідчих ситуацій, що виникають. На наступних етапах
проводяться конкретизація та деталізація загальних версій, побудова
окремих, їх розробка. Динамічність планування відрізняє планування
взагалі в зв’язку з розслідуванням всіх злочинів.

Використання технічних засобів та спеціальних знань у розслідуванні
злочинів проти громадської безпеки, громадського порядку та народного
здоров’я здійснюється на підставі загальних принципів криміналістичної
техніки збирання та дослідження джерел доказів, однак має деякі
особливості, пов’язані з характером злочинів та умовами порушення
кримінальної справи.

Якщо кримінальна справа порушується за фактом виявлення ознак злочину,
то огляд місця події проводиться з використанням технічних комплектів
слідчого, прокурора-криміналіста, спеціаліста, наприклад, чемодан
інспектора ДАІ, пересувна кримлабораторія, одорологічний чемодан і т.
ін.

У зв’язку з порушенням кримінальних справ за матеріалами відомчих
перевірок, заяв, повідомлень тощо з метою вилучення і фіксації первинної
інформації використовують оптичні і аналітичні засоби (які дозволяють
виявляти ознаки злочину), звукозапис при одержанні інформації від
потерпілих та заявників, техніку копіювання та кодування інформації для
подальшого звернення в автоматизований банк даних. Під час попереднього
дослідження матеріалів спеціалістом застосовуються експертні засоби для
визначення, наприклад, належності речовини до наркотичних предметів,
зброї і т. ін. Особливе місце займають аналітичні засоби дослідження
матеріалів за справами, пов’язаними з порушенням спеціальних правил
техніки безпеки, оскільки багато справ порушують за матеріалами
відомчого розслідування, наприклад, по порушенню правил техніки безпеки
на підприємствах, будівельних майданчиках, в гірничій промисловості і т.
ін. Подані матеріали відомчого розслідування слідчий вивчає за допомогою
як технічних засобів на предмет визначення різних змін, так і логічних
засобів аналізу (індукції, аналогії, порівняння тощо) поданих матеріалів
з фактичною обстановкою. Для оцінки та збирання інформації слідчий у
таких справах повинен широко залучати спеціалістів відповідних галузей
знань, які застосовують певні прилади, пристосування, наприклад,
радіодозиметри, пошукові засоби, засоби відбирання зразків (забрудненого
повітря, радіоактивних відходів, токсичних та швидкопсувних речовин).

Профілактичні дії слідчого за цією категорією справ не мають якихось
значних особливостей – за виявленими причинами та умовами, які сприяють
виявленню злочинів, слідчий вносить подання до організацій, окремим
особам – керівникам підприємств щодо їх усунення. Особливого значення
набули профілактичні дії у справах щодо порушення правил охорони
навколишнього середовища. Тут велике значення має не тільки подання, але
й постійна інформація про реальний стан навколишнього середовища.
Виступи по радіо, телебаченню, в пресі, з лекціями повинні стати
постійною профілактичною діяльністю правоохоронних органів.

432

Глава 33

ОСНОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ У ГАЛУЗІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

§ 1. Поняття і загальна характеристика злочинів,

які вчинені з використанням досягнень

сучасних інформаційних технологій

У наш час людство переживає бурхливий розвиток автоматизації,
інформатизації і комп’ютеризації всіх сфер життя. За даними №а Іпіетеї
Зип/еуз кількість користувачів глобальної мережі Іпіетеі з 80 тис. у
1988 р. зросла до 400 млн на кінець 2000 р. Серед них близько мільйона в
Україні. В нашій державі ефективному використанню можливостей глобальної
мережі для розвитку науки, освіти, культури, підприємницької діяльності
сприяє підписаний 31 липня 2000 р. Президентом України Указ «Про заходи
щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі
Іпіетеї та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні».
Указ, зокрема, передбачає встановлення та наповнення інформацією
Веб-сторінок центральними органами виконавчої влади, створення належних
економічних, правових, технічних умов для забезпечення широкого доступу
до мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності. Але поширення
інформаційних технологій має і негативний аспект: відкриває шлях до
антисоціальної та злочинної поведінки. Комп’ютерні системи містять у
собі нові, дуже досконалі можливості для невідомих раніше правопорушень,
а також для вчинення традиційних злочинів, але нетрадиційними засобами.

На конференції країн Великої вісімки щодо проблем кіберзлочинності, яка
проходила у жовтні 2000 р., зазначалось, що збитки від кіберзлочинів
сягають 100 млрд німецьких марок щорічно. А по оцінках Рахункової палати
уряду США щорічний збиток від розкрадань і шахрайств, зроблених за
допомогою інформаційних технологій тільки через Іпіетеї, досягає $5
млрд.

Крім того, що злочини, які вчиняються з використанням переваг
найсучасніших технологій завдають великих економічних збитків,
суспільство стає все більш залежним від роботи автоматизованих систем у
різноманітних сферах життя – від управління збройними силами,
підприємствами, організаціями, відомствами, рухом літаків і поїздів до
медичного обслуговування населення та національної безпеки. Іноді навіть
незначний збій у функціонуванні таких систем може призвести до реальної
загрози життю людей. Стрімке зростання глобальних комп’ютерних та
телекомунікаційних мереж, а також можливість підключення до них через
звичайні телефонні лінії посилюють можливості їх використання для
кримінальної діяльності.

Безумовно, найбільше від комп’ютерних (тут і далі він буде
використовуватися як умовний термін) злочинів потерпають розвинуті у
технічному відношенні країни, однак і в інших країнах, з початком
процесу комп’ютеризації створюються сприятливі умови для вчинення таких
злочинів. Зокрема, гло-

433

бальна комп’ютерна мережа Іпїетеї надає можливість увійти до будь-якої
світової відомчої комп’ютерної системи, у тому числі і військової. До
того ж це можна зробити майже з будь-якої точки світу. У порівнянні з
Великобританією, | Німеччиною, США, Японією національна безпека України
поки що залежить І від комп’ютерних мереж значно менше: комп’ютерних
злочинів, в основному, зазнає у нас фінансово-кредитна сфера. Але у
недалекому майбутньому такі злочини можуть призвести до глобальних
катастроф – екологічних, економічних, транспортних тощо. Введення
сучасної системи управління культурою, освітою, наукою, медициною, рухом
літаків у повітрі, поширення телекомунікаційної мережі, впровадження
системи електронних платежів, використання комп’ютерів у діяльності
правоохоронних органів та у військовій справі значно розширили сферу
діяльності всіх різновидів комп’ютерних злочинців: хакерів та крекерів,
фріків та кібершахраїв, колекціонерів та піратів.

Протягом останнього десятиріччя істотно вивчались проблеми, пов’язані з
бурхливим розвитком феномена, відомого в усьому світі під назвою
«комп’ютерна злочинність». На сьогодні – це поняття (досить умовно)
включає всі протизаконні дії, при яких електронне опрацювання інформації
було знаряддям їх вчинення або їх об’єктом. Таким чином, у це копо
проблем потрапили не тільки злочини, безпосередньо пов’язані з
комп’ютерами, але й такі, як шахрайство з кредитними магнітними
картками, злочини у сфері телекомунікацій (шахрайство з оплатою
міжнародних телефонних переговорів), незаконне використання банківської
мережі електронних платежів, програмне «піратство», шахрайство з
використанням ігрових автоматів та багато інших. До цієї групи проблем
відносяться також ті, що пов’язані з використанням доказів комп’ютерного
походження при розслідуванні традиційних злочинів.

Комп’ютерна злочинність – це міжнародне явище, рівень якого тісно
пов’язаний з економічним рівнем розвитку суспільства у різних державах
та регіонах. При цьому менш розвинуті у технічному відношенні країни
завдяки діяльності міжнародних правоохоронних організацій мають
можливість вико- : ристати досвід більш розвинутих країн для
запобігання та викриття ком- * п’ютерних злочинів. Загальні
тенденції, злочинні засоби та заходи запобігання | є у різні
проміжки часу однаковими у різних країнах, що ґрунтуються на єднос-
2 ті технічної, програмної та методичної бази цих злочинів.
\

Таким чином, поняття «комп’ютерна злочинність» разом з розвитком ком-
F п’ютерних, телефонних технологій поступово трансформувалось у поняття
злочинів у сфері інформаційних технологій.
д

Характерні риси злочинності в галузі інформаційних технологій мають:
*

– як правило, міжнародний характер злочину (виходить за рамки кордону
| однієї держави);

– труднощі у визначені «місцезнаходження» злочину;

– слабкі зв’язки між ланками в системі доказів;

– неможливість спостерігати і фіксувати докази візуально;

– широке використання злочинцями засобів шифрування інформації.
Громадськість все більше цікавиться цими питаннями, оскільки кожний

власник або користувач комп’ютера, телефону, радіотелефону, модему,
плас-

434

тикової картки – це потенційний потерпілий, якого можуть очікувати тяжкі
наслідки в разі вчинення злочину, особливо у державному, комерційному та
промисловому секторі, де можливі великі фінансові втрати. Комп’ютерні
злочинці за допомогою міжнародних комп’ютерних мереж – типу Іпіетеї –
широко розповсюджують свій кримінальний досвід, не звертаючи уваги на
національні кордони, що вимагає відповідних кроків кооперації від
правоохоронних установ протидіючих цим злочинам, оперативного обміну
інформацією про комп’ютерні злочини.

З розвитком глобальних комп’ютерних та телекомунікаційних мереж набула
поширення практика промислового шпигунства. Саме тому, проблеми розробки
систем захисту та збереження державної, службової та комерційної
таємниці набирають сьогодні особливого значення. Багато проблем виникає
у зв’язку з крадіжками послуг, зокрема, вторгнення до телефонних мереж
та незаконна торгівля послугами зв’язку. Також Іпіетеї широко
використовують торговці піратським програмним забезпеченням,
порнографією, зброєю та наркотиками для ведення справ, обміну
інформацією, координації дій. Комп’ютерні мережі, окрім усього, можуть
стати об’єктом нападу терористів. У травні 1998 р. «тигри звільнення
Тамілу» у Шрі-Ланці вперше серед терористичних груп провели кібернетичну
атаку, спрямовану проти посольств у столиці.

Починаючи з 1991 р., при Генеральному Секретаріаті Інтерполу діє Робоча
група з проблем комп’ютерної злочинності, яка вивчає цей вид злочинів у
різних країнах, розробляє рекомендації, допомагає у стандартизації
національних законодавств, напрацьовує методичний досвід рохлідування
комп’ютерних злочинів.

За час існування Робоча група створила сучасну класифікацію комп’ютерних
злочинів, розробила уніфіковану форму повідомлення (запиту) про такі
злочини, працює над створенням довідника «Комп’ютери та Злочини»,
намагаючись стандартизувати методи та процедури розслідування у різних
країнах, щорічно організує учбові курси по підготовці фахівців.

Розширення сфери діяльності Робочої групи привело до її перейменування у
1996 р. в Європейську робочу групу з проблем злочинності в сфері
інформаційних технологій. Були визначені три пріоритетні напрямки
діяльності Робочої групи:

1) І піетеї- аналіз ситуації, дослідження питань правового і
поліцейського характеру;

2) шахрайства з використанням електронних засобів платежу;

3) шахрайства з використанням різних засобів зв’язку і телекомунікацій.

Особлива увага приділяється саме питанням міжнародного співробітництва
під час розслідування комп’ютерних злочинів. У багатьох країнах для
боротьби з цим видом злочину створені спеціалізовані підрозділи, які
займаються виявленням, розслідуванням комп’ютерних злочинів та збором
іншої інформації з цього питання на національному рівні. Саме
спеціалізовані національні поліцейські підрозділи утворюють головне ядро
сил протидії міжнародній комп’ютерній злочинності. Такі підрозділи вже
створені і діють тривалий час у

435

Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії, Німеччині, Швеції,
Швейцарії, Бельгії, Португалії, Австрії, Польщі та багатьох інших
країнах.

Беззаперечним міжнародним авторитетом у галузі безпеки Іпіегпеі є служба
Сотриіег Етегдепсу Кезропзе Теат (СЕКТ), заснована інститутом розробки
програмного забезпечення Пітсбурзького університету Карнегі-Мелона
(Сатедіе МеІІоп Упмегзіїу РійзЬигдгІ, США). Працівники СЕКТ допомагають
користувачам Іпіетеї виявляти випадки проникнення в інформаційні
системи, розробляти та розповсюджувати посібники з інформаційної
безпеки.

Міжнародна спільнота дійшла висновку, що організація захисту
інформаційної інфраструктури тільки на національному рівні буде
малоефективною. Водночас організація протидії кримінальним проявам лише
засобами правоохоронних органів не завжди буває ефективною. Тому на
початку 90-х років була створена організація НКЗТ –
форум-команд-реагування на інциденти, який об’єднує 80 бригад реагування
з 19 країн світу. Ці бригади представляють державні, комерційні,
промислові та навчальні установи.

Для того, щоб інформація з інших країн швидко та у доступній формі (мова
повідомлення, специфічні терміни, коди злочинів тощо) надходила до
національних спеціалізованих підрозділів (якщо їх немає, то до інших
компетентних органів), а також для оперативного обміну такої інформації
між країнами, Генеральний Секретаріат Інтерполу ще у 1994 р.
рекомендував усім країнам -членам організації створити національний
центральний консультативний пункт з проблем комп’ютерної злочинності
(паїіопаї сепігаї геїегепсе роіпі) та закріпити конкретних
співробітників для роботи з інформацією про комп’ютерні злочини. Ці
пункти створені, як правило, в апараті Національних Бюро Інтерполу, або
у спеціалізованих підрозділах, які займаються комп’ютерною злочинністю
або економічними злочинами. На базі НЦБ Інтерполу в Україні такий пункт
був створений 17 вересня 1996 р.

Це дало можливість накопичити матеріал про законодавче регулювання та
організаційний досвід попередження, розкриття і розслідування
комп’ютерних злочинів у різних країнах, підготувати низку аналітичних
оглядів і публікацій з актуальних питань, ознайомити співробітників МВС,
прокуратури, суду з цим новим для України видом злочинів, внести
конкретні пропозиції по удосконаленню кримінального законодавства
України.

§ 2. Криміналістична класифікація злочинів у галузі інформаційних
технологій

Комп’ютерна злочинність у світі досягла широких масштабів та завдала
багатомільйонних збитків. У матеріалах симпозіуму 00Н з питань боротьби
з комп’ютерною злочинністю, який проходив у м. Гавані, відзначалося, що
комп’ютерні злочини набули міжнародного характеру і загрожують
економічним основам держав і світовій економічній системі взагалі.
Комітет з юридичних питань Ради Європи розробив спеціальні рекомендації
з цього приводу (Рекомендації № Р (89) 9). Інші міжнародні організації,
такі як Організація за

436

Економічне Співробітництво та Розвиток, а також підкомісії 00Н признали
факт існування цієї проблеми та необхідність її вивчення. Зрозуміло, що
розробка рекомендацій їх вивчення національними органами та внесення
змін до національних законодавств потребують певного часу. Водночас
органи прокуратури, суди вимушені вести велику кількість справ, які тим
чи іншим чином пов’язані з комп’ютерними технологіями.

Комітет у справах законодавства при Раді Європи уклав два переліки:
перший – обов’язковий для всіх країн, для включення до національних
законодавств, мінімальний перелік правопорушень, другий – необов’язковий
(вибірковий) перелік правопорушень для розгляду. У проекті Конвенції
щодо комп’ютерних злочинів, рекомендується уніфікувати кримінальне
законодавство з питань комп’ютерних правопорушень та передбачити
відповідальність за такі злочини.

Різні країни мають неоднакові національні законодавчі системи. Деякі з
країн вже мають спеціальні норми у кримінальному законодавстві, які
передбачають відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів, інші
тільки у процесі прийняття відповідних законів. У багатьох країнах
відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів наступає за
традиційними статтями кримінального законодавства (крадіжка, шахрайство,
підробка та інші). У цьому параграфі міститься прийнята у міжнародній
практиці класифікація комп’ютерних злочинів та стисла характеристика
злочинів у відповідності з рекомендаціями Комітету з питань
законодавства Ради Європи 1990 р. Для зручності користування та
статистичної обробки даних кожному виду злочинів наданий відповідний
код. Для кожного типу злочинів є група з позначкою «2», що означає інші
можливі форми цього типу, оскільки бурхливий розвиток комп’ютерних
технологій не виключає можливості швидкої появи нових видів
інформаційних злочинів.

Міжнародна класифікація та коди комп’ютерних злочинів:

ОА = Втручання або перехоплення.

ОАН = Незаконний доступ.

ОАІ = Перехоплення.

ОАТ= Викрадення часу.

ОА2 = Інші випадки несанкціонованого доступу або перехоплення.

00 = Зміна або пошкодження інформації.

001= «Логічна бомба».

ООТ = «Троянський кінь».

ООУ = Профами-віруси.

ООУУ = «Черв’яки».

002 = Інші випадки пошкодження інформації.

ОР = Комп’ютерне шахрайство.

ОРС = Шахрайство з автоматами по видачі готівки.

ОРР = Комп’ютерна підробка.

ОРС = Шахрайство з ігровими автоматами.

ОРМ = Шахрайство шляхом неправильного вводу/виводу або маніпуляції
програмами.

ОРР = Шахрайство з платіжними засобами.

437

ОРТ= Телефонне шахрайство. ОР2= Інші випадки комп’ютерного шахрайства.
ОК = Несанкціоноване копіювання. ОН6 = Несанкціоноване тиражування
комп’ютерних ігор. ОКЗ = Несанкціоноване тиражування програмного
забезпечення. ОРТ = Несанкціоноване тиражування напівпровідникової
продукції. ОК2 = Інші випадки несанкціонованого копіювання. 05 =
Комп’ютерний саботаж. 03Н = Саботаж технічного забезпечення. 083 =
Саботаж програмного забезпечення. 032 = Інші види комп’ютерного
саботажу. 02 = Злочини, пов’язані з комп’ютерами. 02В = Незаконне
використання дошки електронних оголошень (ВВЗ). 02Е = Викрадення
комерційної таємниці.

023 = Зберігання або розповсюдження матеріалів, які є об’єктом судового
переслідування.

022 = Інші випадки вчинення злочинів, пов’язаних з комп’ютерами.
Необов’язковий перелік (список) правопорушень. Необов’язковий перелік
(список) правопорушень складають:

1. Несанкціонована заміна комп’ютерної інформації’ або комп’ютерних
профам.

2. Комп’ютерне шпигунство-придбання протиправними засобами або
відкриття, переміщення чи використання торгової, комерційної,
промислової таємниці без дозволу або інших законних підстав з метою
завдання економічної шкоди особою, яка допущена до таємниці, або
одержання протизаконної економічної переваги для себе чи для інших осіб.

3. Протиправне використання комп’ютера – використання комп’ютерних
систем або мереж без дозволу користувача:

– учинене з ризиком завдання збитків особі, якій надано право
користуватися системою, або завдання шкоди самій системі чи її роботі;

– учинене з метою завдання збитків особі, якій надано право користування
або завдання шкоди самій системі чи її роботі;

– завдання збитків особі, якій надано право користуватися системою, або
завдання шкоди самій системі чи її роботі.

4. Несанкціоноване використання захищених комп’ютерних програм –
використання без дозволу комп’ютерних програм, які захищені законом і
були скопійовані без дозволу з метою отримання протизаконного
економічного прибутку для себе та інших осіб, або завдання шкоди
власнику програм.

1. Втручання та перехоплення

1.1. Незаконний доступ. Код: ОАН.

«Незаконний доступ до комп’ютерної системи або мережі».

Метою злочину є комп’ютерна система або мережа (два чи більше
комп’ютерів). Доступ означає проникнення в усю систему або його частину,
до програм та даних, які там містяться. Засоби зв’язку не мають
значення. Це може бути прямий фізичний доступ до комп’ютера або
входження з віддале-

438

ного місця, наприклад, із застосуванням супутникового зв’язку або через
іншу комп’ютерну систему.

З розвитком міжнародних комп’ютерних мереж такі злочини можуть мати
інтернаціональний характер у випадках, коли злочинець знаходиться в
одній країні і незаконно входить до комп’ютерної системи (банку даних),
розташованої в іншій країні.

Хакінг (паск – розрубувати) – так називають в зарубіжних країнах
протиправний доступ до комп’ютерних систем або мереж з порушенням
засобів захисту. Як синонім «пакіпд» часом ще вживають терміни
«сгаскіпд» (ламання) та «іпігазіоп» (вторгнення). Хакінг у деяких
країнах вважається особливим видом злочинів. Доступ досягається
знищенням системи безпеки комп’ютера в обхід системи паролів. Методика
несанкціонованого доступу технічно складна. Проте, комп’ютерні злочинці
мають спеціальні знання стосовно ЕОМ. Правопорушників, які без дозволу
проникають до чужих інформаційних мереж називають «комп’ютерні пірати».
Особливу групу комп’ютерних піратів становлять хакери і крекери. Вони
чудові знавці інформаційної техніки: за допомогою телефону й домашнього
комп’ютера підключаються до мереж, що передають дані економіки,
науково-дослідних центрів, банків тощо.

Хакери активно використовують електронні дошки оголошень, через які
обмінюються зібраною інформацією: телесронні номери, паролі, коди
користувачів, спеціальне програмне забезпечення, способи отримання
несанкціонованого доступу тощо. Інколи хакінг є лише першим кроком до
більш тяжкого злочину, наприклад, шпигунства або саботажу в комп’ютерних
мережах. Хакери користуються власним жаргоном і вигаданими іменами, щоб
приховати відомості про свою особу та діяльність.

Внаслідок розваг одного хакера страхова компанія у Великобританії
втратила велику кількість комп’ютерних файлів і дублюючих копій. На
відновлення інформації було витрачено часу близько одного року і
коштувало це більш ніж 7 млн фунтів стерлінгів. Фахівцями підраховано,
що компанія втратила 15 млн фунтів стерлінгів комерційних можливостей.

КК України: ст. 363. Порушення роботи автоматизованих систем.

1.2. Перехоплення. Код: ОАІ.

«Незаконне перехоплення за допомогою будь-яких технічних пристроїв та
засобів зв’язку даних, які знаходяться в комп’ютерній системі або
мережі, чи прямують до/або з неї».

Метою злочину є будь-яка форма комп’ютерного зв’язку. Найчастіше це
стосується перехоплення інформації, яка передається громадськими або
приватними системами телекомунікації. Це може бути зв’язок у середині
єдиної комп’ютерної системи, між двома комп’ютерними системами, між
двома комп’ютерами або комп’ютером та особою. Перехоплення в технічному
плані є «прослуховуванням» змісту повідомлення, що може бути забезпечено
через прямий доступ та використання самої комп’ютерної системи, або
через непрямий доступ з використанням електронних засобів
підслуховування чи підключення. Протиправними є тільки ті випадки, коли
такі дії вчиняються незаконно та навмисно.

439

Перехоплення інформації з комп’ютерних систем без дозволу компетентних
органів за допомогою технічних засобів неможливо здійснити без вчинення
протиправного доступу до комп’ютерних мереж. Тому при розгляді судових
справ про несанкціоноване перехоплення даних у деяких країнах ставлять
за вину і вважають, що це вчинено протиправний доступ до них. Так, у
Німеччині ці два типи злочинів регулюються однією ст. 202а КК –
«Інформаційне шпигунство», яка встановлює міру відповідальності за
отримання без дозволу спеціально захищеної від несанкціонованого доступу
інформації, в Швеції -ч. 8 ст. 4 КК – «Порушення поштової та
телекомунікаційної таємниці», ч. 9 ст. 4 КК – «Вторгнення до захищених
банків даних», ст. 4 ч. 9а КК – «Підслухування», частиною 21 Закону про
інформацію.

КК України: ст. 163. Порушення таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфних та інших повідомлень, що передаються засобами зв’язку.

Ст. 231. Незаконне збирання з метою використання або використання
відомостей, що становлять комерційну таємницю.

1.3. Викрадення часу. Код: ОАТ.

«Неправомірне використання комп’ютера або комп’ютерної мережі з наміром
уникнути оплати за користування».

Великі компанії по обслуговуванню комп’ютерних систем та мереж
використовують засоби автоматичних розрахунків за користування з метою
обліку користувачів та отримання належної оплати. Спроби ухилення від
оплати за використані послуги є формою крадіжки.

КК України: ст. 163.

2. Зміна комп’ютерних даних

2.1. «Логічна бомба». Код: 001.

«Незаконна заміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження
Логічної Бомби».

«Логічна Бомба» не має чіткого офіційного та законодавчого визначення.
Це логічний засіб, який впроваджується злочинцями і стає активним, коли
система виконує специфічне завдання (наприклад, коли починає працювати
програма з виплати заробітної платні). Будучи активною, «Логічна Бомба»
запускає невелику програму, яка має шкідливий вплив на роботу
комп’ютерної системи чи мережі. Цей вплив може бути різним: комп’ютер
може припинити роботу, може згаснути екран чи будуть знищеними дані.

Різновидом «Логічної Бомби» є «Часова Бомба», яка стає активною у чітко
визначений день та час.

КК України: ст. 361-363.

Порушення роботи автоматизованих систем.

2.2. «Троянський Кінь». Код: ООГ

«Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження
«Троянського Коня».

Так само, як і у випадку з «Логічною Бомбою», поняття «Троянський Кінь»
не має законодавчого визначення. «Троянський Кінь» – прихована програма,
що використовується злочинцями для отримання доступу до комп’ютера,
незважаючи на систему захисту. Оскільки захисні функції комп’ютера
контро-

440

люються системними програмами-утилітами, «Троянський Кінь» при його
впровадженні робить відповідні зміни.

КК України: ст. 361-363.

Порушення роботи автоматизованих систем.

2.3. Віруси. Код: ^^V.

«Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм шляхом впровадження або
розповсюдження комп’ютерних вірусів».

Комп’ютерний вірус – це програма або частка програми, яка змінює дані
або програми, порушуючи цілісність системи. Комп’ютерні віруси набули
значного розповсюдження завдяки здатності заражених файлів інфікувати
інші файли, переходячи з комп’ютера на комп’ютер (нерідко з допомогою
дискет). Існує сотні різновидів вірусів, кожний з яких має власну
характеристику, але всі вони змінюють або самі дані, або комп’ютерні
програми. Більшість вірусів загрожують тільки ІВМ-сумісним комп’ютерам,
однак саме ці комп’ютери є найбільш розповсюдженими. Вплив вірусів може
бути різний: від незначних незручностей у користуванні комп’ютером до
повного знищення даних та програмного забезпечення.

Вони таємно інфікують інформацію на дисках і завдають великих труднощів
для їх виявлення та подальшого знешкодження. Користувачі часто мимоволі
розповсюджують віруси щоденним переписуванням інформації на дискети і
передаванням її з комп’ютера на комп’ютер. Існує чимало різних категорій
комп’ютерних вірусів, які були предметом аналізу експертів поліції та
незалежних дослідників. У результаті встановлено, що більшість вірусів
може бути виявлено і легко знешкоджено.

Комп’ютерні віруси – це міжнародна проблема. Вони переносяться з
комп’ютера на комп’ютер, з країни – в країну. Комп’ютерний вірус може
завдати непоправних матеріальних та інших збитків.

Найнебезпечніший комп’ютерний вірус, що одержав назву «Жучок любові» чи
«Любовна лихоманка», з небаченою швидкістю поширився по усьому світі у
квітні 2000 р. «Епідемія» почалася в країнах Азії, однак швидко
перекинулася на інші регіони, у тому числі Європу і США, викликавши
дійсний хаос.

Розмножується вірус І-№огт10УЄІ.еНег у такий спосіб. Користувач одержує
по електронній пошті лист на дуже привабливу тему: ІЮУЕУОІІ («Я тебе
люблю»). До нього додається спеціальний файл
ЮУЕ-ІЕТТЕР-РОР-УОІІ.ТХТ.уЬз, що люб’язно і настійно рекомендується
прочитати. Варто відкрити додаток, як вірус, що відноситься до типу так
званих Інтернет-хробаків, починає самостійно розсилатися по всіх
адресах, що є в адресній книзі користувача. У результаті відбувається
перевантаження електронної пошти, затримки і збої в комп’ютерних
мережах, виявляється цілком паралізована Інтер-нет-комерція і, до того
ж, безповоротно знищуються деякі файли в комп’ютері самого користувача.

Наслідки підвищеного інтересу до загадкових любовних визнань виявилися
вражаючими. У США на якийсь час була блокована робота ЦРУ і Пентагона,
Сенату, Нью-Йоркської фондової біржі і навіть комп’ютерних мереж
адміністрації Клінтона.

441

«Любовна лихоманка» ледь не зірвала підрахунок голосів на виборах мера
Лондона: інформація від виборчих округів надійшла з запізненням. У
британській столиці була паралізована мережа урядового електронного
зв’язку, робота найбільших банків, юридичних компаній. За заявою
британської влади, копії заражених листів з’явилися в системі
електронної пошти англійського парламенту і Скотланд-Ярда.

У Франції атаці Інтернет-хробака піддалися комп’ютерні мережі
косметичного гіганта «Л’ореаль». У Швейцарії без електронного зв’язку
залишилися урядові департаменти і банки. Відмовили системи пересилання в
парламенті Данії. У Бельгії хробак «заповз» у комп’ютерні мережі
Європарламенту, у Новій Зеландії постраждали два міністерства. В Іспанії
вийшли з ладу тисячі електронних систем. Зазнають збитків великі
азіатські компанії – редакції азіатського видання «Уолл-стріт джорнал» і
фінансового інформаційного агентства «Доу Джонс».

Схожий вірус за назвою «Меліса» вразив світові комп’ютерні мережі 1999
р., однак срахівці стверджують, що «Я тебе люблю» набагато небезпечніше
і могутніше. Збиток, нанесений «Мелісою», склав 80 млн доларів. Збитки
від «любовних» послань тільки в США перевищили 100 млн доларів. За
підрахунками британської газети «Сан», збиток в усьому світі досяг
більше 1,5млрд доларів.

КК України; ст. 361,362. Порушення роботи автоматизованих систем.

2.4. «Черв’яки». Код: ООІ/У.

«Незаконна зміна комп’ютерних даних або програм пересилкою,
впровадженням або розповсюдженням комп’ютерних черв’яків по комп’ютерних
мережах».

Законодавчого визначення комп’ютерних черв’яків немає. Це логічний засіб
(комп’ютерна програма), яка зроблена для того, щоб мандрувати по
комп’ютерній мережі, пошкоджуючи чи змінюючи бази даних. Вони не так
поширені як віруси. Відповідальність повинна наступати за ту шкоду, яку
вони спричинили.

КК України: ст. 361,362,

Порушення роботи автоматизованих систем.

3. Комп’ютерне шахрайство

Комп’ютерне шахрайство відрізняється від звичайного тільки тим, що
злочинці використовують переваги сучасних комп’ютерних технологій та
мереж. Шахрайства, пов’язані з комп’ютерами, за відсутністю специфічних
правових норм підпадають під існуючі в кримінальному законодавстві
визначення шахрайських дій, відповідальність може наступати за цими
статтями.

Комп’ютерне шахрайство – це введення, заміна, виправлення, знищення
комп’ютерних даних чи програм або інші втручання до процесу обробки
інформації, які впливають на кінцевий результат, спричинюючи економічну
або майнову втрату з метою одержання незаконного економічного прибутку
для себе чи іншої особи.

На процес обробки інформації впливають фактори неправильного програмного
забезпечення, використання недостовірної та неповної інформації,

442

несанкціоноване використання даних, інші несанкціоновані втручання до
обробки. До злочинів такого типу належать несанкціоновані маніпуляції з
програмним забезпеченням та апаратними засобами (неправомочна заміна
програмних файлів і носіїв інформації) на етапах введення обробки та
виведення відомостей.

Стаття 263а Кримінального кодексу Німеччини регламентує склад
протизаконних дій, які становлять форми комп’ютерних маніпуляцій і
пов’язані із завданням шкоди. Вона передбачає кримінальну
відповідальність за неправомочний вплив на кінцеві результати процесу
обробки інформації шляхом протизаконного використання неправильних та
неповних програм і відомостей, технічних засобів. Аналогічні статті щодо
кримінальної відповідальності за комп’ютерне шахрайство передбачені
законами Австрії, Данії, Фінляндії, Швейцарії та інших країн.

Широко розповсюджені також різноманітні шахрайства, пов’язані з
платіжними засобами та системами реєстрації платежів. Ці системи
звичайно використовуються в пунктах роздрібної торгівлі. Вони належать
фінансовим компаніям (банкам) та захищені від стороннього доступу,
оскільки ними передається інформація про переказ платежів по закодованих
телекомунікаційних лініях. Передусім маються на увазі усі різновиди
магнітних карток (кредитні, дебетні тощо).

Виручка злочинців від комп’ютерного шахрайства в США оцінюється в З млрд
доларів на рік. Стенфордським науково-дослідним інститутом підраховано,
що середнє комп’ютерне шахрайство в США коштує основній компанії 425
тис. доларів, банку -132 тис. доларів, державній установі – 220 тис.
доларів.

Комерційна школа в Лондоні оцінює втрати Великобританії від комп’ютерних
злочинів на суму 407 млн фунтів стерлінгів щороку, деякі консультанти
вважають, що вони можуть дорівнювати 2 тис. млн фунтів стерлінгів.

Жертвами комп’ютерного шахрайства переважно стають великі корпорації,
банки, урядові установи. Конкуренція на комп’ютерному ринку примушує
фірми налагоджувати випуск нової продукції, що є однією з причин
відставання комп’ютерної промисловості від потреб впровадження засобів
захисту проти шахраїв.4

3.1. Автомати по видачі готівки. Код: ОРС.

«Шахрайство та крадіжки з використанням автоматів по видачі готівки».

Електронні автомати по видачі готівкових грошей розповсюджені в багатьох
країнах світу. Впроваджуються вони сьогодні і в Україні.

Лише в Канаді використовуються понад 2000 банкоматів для одержання
готівки із автоматичних касових машин АКМ (АТМ – Аиіотаїесі ТеІІег
Маспіпез) і кількість їх постійно зростає. Деякі фінансові заклади
випускають спеціальні картки для користування АКМ, але для деяких видів
цих машин можуть використовуватись закодовані банківські картки типу
Уіза і МазІегСагсі. У будь-якому випадку картка використовується разом з
персональним ідентифікаційним номером (так званий Ріп-РегзопаІ
ІсІепМісаІіоп МитЬег) для доступу до АКМ. Персональний ідентифікаційний
номер відомий тільки власникові картки. Номер треба запам’ятати, і не
можна записувати, особливо на картці, оскільки, у разі

443

викрадення картки, до рук злочинця потрапляє особистий код, що значно
полегшує вчинення злочину.

Головна користь від впровадження автоматичних касових апаратів, що
робить їх зручними для широкого кола населення,- велика продуктивність,
порівняно з живим працівником. Зрозуміло, що важливим засобом для
зменшення збитків залишається обмеження грошової суми (декілька сотень
доларів), яка може бути видана одним автоматом протягом дня. Іншим
запобіжним заходом є спеціальні комп’ютерні програми, що керують
автоматичною касою. Уся інформація, якою АКМ обмінюється з центральним
комп’ютером, шифрується, щоб запобігти підключенню і перехопленню
інформації. Підозріло часта видача грошей протягом короткого періоду або
невірно зазначений персональний номер може призвести до «ковтання»
картки автоматом.

Незважаючи на це, злочинці постійно грабують АКМ, застосовуючи як чисто
силові засоби (злом, руйнування тощо), так і шахрайські дії. У більшості
випадків картку і персональний код злочинці отримують внаслідок крадіжки
у законного власника, або обманним шляхом від фінансового закладу.
Відомі випадки, коли шахраї телефонують до особи, яка загубила картку,
представляючись інспектором банку, запитують, нібито з метою перевірки
реєстрації картки, персональний ідентифікаційний номер. Після чого
рахунок стає доступним для крадіжки через касові автомати.
Відповідальність законного власника картки за збитки, завдані в разі
неправомірного використання його картки і особистого коду, зазвичай не
перевищує 50 доларів США. Фінансові компанії постійно наголошують, що
клієнти несуть певну відповідальність за збереження персонального
ідентифікаційного номера.

У даний час в Україні набувають широкого поширення магнітні картки
(кредитні, дебітні). З їх поширенням також збільшується кількість
автоматів по видачі готівки. Такі банкомати вже діють у місті Києві у
найбільш престижних торгових установах.

Банки, бажаючи збільшити кількість своїх клієнтів, створюють розвинену
мережу автоматів по видачі готівки (банкомати).

З поширенням таких автоматів є ймовірність, що злочини з використанням
банкоматів, можуть поширитися і в Україні. Розвиток сучасних
інформаційних технологій дозволяє робити різні маніпуляції з картками.

3.2. Комп’ютерна підробка. Код: ОРР.

«Шахрайство та крадіжки пов’язані з виготовленням підроблених засобів з
застосуванням комп’ютерних технологій».

Втручання до процесу оброблення інформації з метою введення, заміни,
виправлення, знищення комп’ютерних даних чи програм або проведення інших
акцій, які згідно з національним законодавством складають протиправні
дії, пов’язані з підробкою і спрямовані на фальсифікацію відомостей або
програмного забезпечення.

Підробка програмного забезпечення комп’ютерної системи має місце,
наприклад, коли до комп’ютера вводиться інша інформація на заміну
існуючої або використовується дійсна інформація, але з метою шахрайства.
Це також може бути виготовлення даних на мікрочіпі – звичайний приклад
підроблення

444

електронного серійного номера стільникових або мобільних телефонів. Так
само це стосується виготовлення підроблених магнітних карток.

Здебільшого злочинці здійснюють різного роду підробки даних із метою
порушення параметрів показників, документального подання інформації у
зміненому вигляді для подальшого зберігання і використання при вчиненні
протиправних комп’ютерних маніпуляцій та інших злочинів.

У Німеччині склад цього злочину регламентується ст. 269 КК, яка
передбачає кримінальну відповідальність за протиправне введення даних до
ЕОМ чи їх повну заміну іншими даними (фальсифікація інформації) з метою
сприйняття її у хибному вигляді, або подання зміненої інформації у
документальному вигляді, використання такої інформації. Статтею 270 КК
Німеччини передбачена відповідальність за порушення допустимих
параметрів у зв’язку з процесом обробки шляхом обману.

Порівняльний аналіз норм права свідчить, що в законодавствах про
комп’ютерні злочини більшості європейських країн, як наприклад, в
Нідерландах, Німеччині, Швеції комп’ютерне шахрайство та комп’ютерні
підробки поєднані в блок – комп’ютерні маніпуляції. Строки покарання за
такі дії у Німеччині – до 5 років позбавлення волі, у Нідерландах – до 6
років, у Швеції – від З місяців до 6 років.

Підроблені засоби можуть бути виготовлені як роздрукований за допомогою
комп’ютера документ. Сучасні технології, зокрема розвиток лазерних
кольорових принтерів, дозволяють робити копії документів, які раніше не
можна було підробити. Це підробка грошових банкнот, фінансових
документів, таких як рахунки, облігації та інші цінні папери.

КК України: ст. 199, 200. Виготовлення, зберігання, придбання,
перевезення, пересилання, збут підроблених грошей, державних цінних
паперів.

3.3. Ігрові автомати. Код: ОРО.

«Шахрайство та крадіжки з використанням ігрових автоматів».

Сучасні ігрові автомати контролюються програмою, яка записана на
мік-рочіпі. Ці чіпи розробляються компаніями по виробництву комп’ютерних
програм і можуть бути об’єктом крадіжки, заміни даних або
несанкціонованого копіювання. Технічний аналіз чопа – це завдання для
інженера-програміс-та. При описі злочину необхідно вказувати номер
патенту та інші маркування.

КК України: ст. 361-363.

3.4. Вхід/вихід/маніпулювання програмами. Код: ОРМ.

«Шахрайство та крадіжка шляхом неправильного вводу/виводу з комп’ютерної
системи або маніпуляції програмами».

Неправильний вхід до комп’ютерної бази даних – звичайний шлях вчинення
шахрайства. У таких випадках необхідний повний технічний опис системи,
включаючи програмне забезпечення. Неправильний вихід менш розповсюджений
і, як правило, стосується виготовлення підроблених документів або інших
роздруківок.

Маніпуляцію програмами виявити важче. Є три категорії програмного
забезпечення:

445

1) профамне забезпечення для комерційного продажу, яке постійно є у
продажу;

2) серійне профамне забезпечення, яке було перероблене під конкретні
цілі;

3) унікальне програмне забезпечення, написане для спеціальних цілей і
недоступне для продажу та розповсюдження.

У всіх цих випадках потрібна участь фахівця з програмного забезпечення.

КК України: ст. 361-363;

Ст. 198-1. Порушення роботи автоматизованих систем.

3.5. Засоби платежу. Код: ОРР.

«Шахрайство та крадіжка, пов’язані з платіжними засобами та системами
реєстрації платежів».

Ці системи, як правило, використовуються в пунктах роздрібної торгівлі.
Вони належать фінансовим компаніям, таким як банки, та захищені від
стороннього доступу, оскільки ними передається інформація про переказ
платежів по закодованих телекомунікаційних лініях. Перш за все маються
на увазі усі різновиди магнітних карток (кредитні, дебетні тощо).

КК України: ст. 361-363.

3.6. Телефонне шахрайство. Код: ОРТ.

«Несанкціонований доступ до (теле-) комунікаційних послуг з порушенням
загальноприйнятих протоколів та процедур».

Шахрайства з телефонними розмовами може бути окреслене як неправильне
використання телекомунікаційних послуг. Іноді ці злочини вчиняються з
метою уникнути великих рахунків за переговори, іноді – щоб уникнути
підслуховування або з використанням спеціальних засобів, призначених для
негласного зняття інформації.

Прикладом телефонного шахрайства є застосування спеціального пристрою,
який може маніпулювати обміном телефонними переговорами. Пристрій
генерує звуки, на які станція відповідає.

Іншим прикладом є неправомірне використання стільникових телефонів (у
тому числі автомобільних). При цьому немає необхідності у фізичному
контакті. Розмова може відбутися шляхом підключення за допомогою
сканування. Можливе також перепрограмування стільникового телефону,
після чого злочинець буде використовувати телефон, а рахунки надійдуть
до іншої особи чи організації,

КК України: ст. 163.

Порушення таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої
кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер.

4. Несанкціоноване копіювання

Несанкціоноване копіювання, розповсюдження або публікація програмного
забезпечення, захищеного правом.

Авторське право поширюється на твори, які є інтелектуальним творінням у
галузі науки, літератури і мистецтва. Сюди належать також комп’ютерні
програми та зразки топології напівпровідникової продукції.

Копіювання, розповсюдження або передавання до публікації без такого
права комп’ютерних програм – це категорія комп’ютерних злочинів, які
вчиня-

446

ються найчастіше з використанням важливих елементів ЕОМ. Компанії по
виробництву програмного забезпечення ЕОМ, яке охороняється нормами
авторського права, вважають за злочин протизаконне копіювання цього
забезпечення. Завдані збитки від такого копіювання у США щорічно
досягають 1 млрд доларів.

Нелегальне копіювання та використання програмного забезпечення – це
порушення авторських прав відповідно до статей 69 і 106 Закону Німеччини
«Про авторське право». Покарання за порушення авторських прав включає
тюремне ув’язнення до трьох років або великі штрафи. Стаття 108 цього
закону регламентує міру відповідальності за протизаконне і неодноразове
використання програмного продукту з метою одержання прибутку. Строк
ув’язнення – до 5 років або штраф.

Відповідно до інформації організації Визіпезз ЗоЇЇшеаге Аззосіайоп (В8А,
Вашингтон), компанії по виробництву програм щотижня втрачають 263 млн
доларів через комп’ютерне піратство.

Статистика ВЗА свідчить, що, наприклад, у Росії 90-98% програм
використовується нелегально.

У Швеції суворість законодавства така, що в 1994 р. до трьох осіб, які
очікували судового розслідування за підозрою у вчиненні саме такого
злочину, як запобіжний захід було обрано утримання під вартою – арешт. У
кожній з компаній, де працювали торговці, поліція підозрювала про
існування сотень створених та розповсюджених протизаконних копій програм
фірми Місгозоїї. Власників цих компаній чекають великі штрафи або
тюремне ув’язнення до двох років.

4.1. Комп’ютерних ігор. Код: ОРС.

«Несанкціоноване копіювання, незаконне втручання в роботу комп’ютерних
мереж, розповсюдження або публікація комп’ютерних ігор». КК України: ст.
176,361. Порушення авторського права.

4.2. Програмного забезпечення. Код: ОК8.

«Несанкціоноване копіювання, викрадення чи привласнення, вимагання
комп’ютерної інформації, розповсюдження або публікація програмного
забезпечення, захищеного авторським правом».

Авторське право поширюється на твори, які є інтелектуальним творінням у
галузі науки, літератури і мистецтва. Сюди відносяться також комп’ютерні
профами та зразки топології напівпровідникової продукції.

КК України: ст. 176,362. Порушення авторського права.

4.3. Топології напівпровідникової продукції. Код: ОРТ.

Виробництво без дозволу копій топології інтегральних мікросхем, які
захищені законом, або їх недозволене тиражування, комерційне
використання чи імпорт.

Правопорушення цієї категорії в зарубіжних країнах визначено окремими
законодавчими актами та статтями Кримінального кодексу. Так, наприклад,
в Німеччині стаття 10 Закону «Про захист напівпровідників» обумовлює
склад цього правопорушення, яке залежно від способу вчинення
регламентується ст. 202а – «Інсрормаційне шпигунство» або ст. ст.
106,108а Закону «Про ав-

447

горське право». Порушення, пов’язані з незаконним комерційним
використанням та розкриттям комерційної і промислової таємниці з
особистої зацікавленості або на користь інших осіб, конкуренція,
пошкодження власності регламентуються статтею 17 Закону Німеччини «Про
нечесну конкуренцію», яка передбачає міру покарання від трьох до п’яти
років позбавлення волі або штраф.

Покарання за порушення приватної таємниці та використання інших секретів
визначають відповідно до диспозиції статей 203 та 204 Кримінального
кодексу Німеччини.

Те ж саме, що і в КК України: ст. 176. Порушення авторського права.

5. Комп’ютерний саботаж

Введення, заміна, стирання або приховування комп’ютерних програм чи
інформації або втручання у комп’ютерні системи з метою зашкодити
функціонуванню комп’ютерних або телекомунікаційних систем.

Комп’ютерний саботаж розуміють як вчинення таких протиправних дій
стирання, приведення у непридатний стан або фальсифікація інсрормації,
пошкодження засобів інформаційної техніки шляхом втручання до
комп’ютерних мереж з метою перешкоджання функціонуванню комп’ютерів чи
телекомунікаційних систем. Його може бути здійснено як на рівні
апаратного, так і на рівні програмного забезпечення.

Це поняття по суті включає диспозицію блоку «Пошкодження комп’ютерної
інформації або програм». Тому в законодавствах західних країн ці блоки
об’єднані в один – «Комп’ютерний саботаж». Кримінальна відповідальність
за вчинення або спробу вчинення такого типу злочинів регламентується в
Кримінальному кодексі Німеччини ст. ЗОЗа «Заміна даних», ст. ЗОЗЬ
«Комп’ютерний саботаж», у Швеції – ст. 12 ч. 1, 2, З КК – «Кримінальне
пошкодження», ст. 13 ч. 4,5 КК «Саботаж», ст. 14 ч. 4 КК – «Пошкодження
документів» тощо. Залежно від небезпечності злочину строки покарання за
такі дії визначаються – у Німеччині (за менш небезпечні факти)
передбачено 2 роки ув’язнення або штраф, за тяжкі – 5 або штраф, у
Швеції – відповідно 6 місяців і 10 років, у Нідерландах- 2 роки або
штраф 25 тис. гульденів і 4 роки або штраф 100 тис. гульденів.

Останнім часом з’явилися нові види комп’ютерного саботажу. Це –
нав’язування захисту комп’ютерних систем і комп’ютерне вимагання
(різновид рекету). Відносно легко ввести чужу (шахрайську) програму в
комп’ютер, яка автоматично перейде до програмного забезпечення інших
комп’ютерів. Завдані збитки банкам страховим компаніям фірмам можуть
бути катастрофічними. Коли вірус «бомби сповільненої дії» проявить себе,
сотні тисяч і навіть мільйони фунтів або доларів будуть витрачені на
перевірку програм, щоб визначитись, чи зачепив він їх. Тільки одна
загроза впровадити вірус може використовуватися для вимагання коштів,
сплату яких велика корпорація буде вважати меншим злом. Подібно іншим
жертвам шантажу корпорації рідко повідомляють про це.

В одному випадку, наприклад, що стався в Німеччині, злочинець мав доступ
до комп’ютерної системи фірми і вимагав від неї 100 тис. марок. У разі
несплати грошей, він погрожував знищити дані і програми.

В іншому випадку тисячі комп’ютерних дискет з пакетом «АЮЗ»
(противірусні програми) було випущено компанією з Великобританії на
Західноєвро-

448

пейський ринок. Проте, в дійсності на дискетах була записана
програма-вірус. Після перезапису пакета на тверді диски (стаціонарні
диски в ЕОМ), програма вірус починала діяти, пошкоджуючи відомості. Із
супровідної примітки було зрозуміло, що користувачі повинні сплатити
грошову суму для одержання інформації про спосіб відновлення вмісту
їхніх твердих дисків.

Інші форми вимагання – загроза викрадення, убивства, саботажу, вибуху
тощо теж використовуються терористами і кримінальними елементами за
допомогою комп’ютера.

5.1. Апаратного забезпечення. Код: 08Н.

«Внесення, зміна, пошкодження або знищення комп’ютерних даних або
програм, а також втручання до комп’ютерної систе_ми, з наміром
перешкоджати функціонуванню комп’ютера або телекомунікаційної системи».

Головна мета цього злочину – перешкоджати функціонуванню комп’ютера або
телекомунікаційної системи. Цей склад злочину охоплює ширше коло діянь,
ніж пошкодження комп’ютерних даних.

Комп’ютерний саботаж включає всі види втручання до комп’ютерної системи,
в тому числі, введення неправильних даних або несанкціоноване введення
даних для того, що_б порушити роботу системи. Сюди також відносяться усі
види срізичного руйнування комп’ютера, також такі дії, як відключення
напруги. Хакери можуть досягти цієї мети також за допомогою модифікації
системних файлів.

Саботаж на рівні апаратного забезпечення – це введення, заміна,
пошкодження або знищення комп’ютерних даних або програм, а також
втручання до комп’ютерної системи з наміром перешкоджати функціонуванню
комп’ютера або телекомунікаційної системи.

КК України: ст. 361-363. Порушення роботи автоматизованих систем.

5.2. Програмного забезпечення. Код: 088.

«Незаконне пошкодження, порушення, викривлення та знищення комп’ютерних
даних або програм».

Пошкодження даних аналогічно руйнуванню фізичного об’єкта. Знищення та
викривлення інформації є практично зміною даних, при якій втрачається
практична вартість пошкодженої програми чи даних. Такі дії є злочинними
лише тоді, коли вони вчинені навмисно.

Саботаж на рівні програмного забезпечення – це незаконне пошкодження,
порушення, викривлення та знищення комп’ютерних даних або програм.

КК України: ст. 361-363. Порушення роботи автоматизованих систем.

6. Інші злочини, пов’язані з комп’ютерами

6.1. Дошка електронних об’яв (ВВ8) Код: 02В.

(використовуються в комп’ютерних мережах типу Іпіетеї).

«Використання ВВ5 для приховування, обміну та розповсюдження матеріалів,
пов’язаних з кримінальними злочинами».

ВиІІейп ВоагсІ Зузіетз (ВВ5) – це так звані електронні дошки об’яв, де
можуть накопичуватись повідомлення і здійснюватися обмін інформацією.
Висловлюючись образно, це зустріч великої кількості осіб, які можуть
спілкуватись, не називаючи себе. Дошки електронних об’яв дозволяють дуже
швид-

449

ко розповсюджувати інформацію. Найчастіше вони використовуються
злочинцями для розповсюдження порнографії (зокрема дитячої), інформації
для хакерів (паролі, рахунки), нелегального програмного забезпечення.
Оскільки останнім часом з’явились міжнародні комп’ютерні мережі, дошки
електронних об’яв можуть розповсюджувати інформацію у будь-які країни.
КК України ст. 176 Порушення авторських прав.

6.2. Викрадення комерційної таємниці. Код: 02Е.

«Незаконне привласнення або розголошення, передавання або використання
комерційної таємниці з наміром спричинити економічні збитки або отримати
незаконні економічні вигоди».

До комп’ютерних злочинів відноситься і крадіжка комерційної таємниці, що
відомо у світі як промислове шпигунство, коли інформація міститься у
пам’яті комп’ютера.

КК України, ст. 361-363.

6.3. Матеріали, які є об’єктом судового переслідування. Код: 028.
«Використання комп’ютерних систем або мереж для зберігання або пересилки
матеріалів, які є об’єктом судового переслідування».

Матеріалами, які є об’єктами судового переслідування, можуть бути
порнографія (в тому числі дитяча), пропаганда насильства та жорстокості,
расової дискримінації, нелегальне програмне забезпечення та інші.
Розповсюдження таких матеріалів, як правило, переслідується кримінальним
законом у більшості країн світу. Використання з цією метою сучасних
комп’ютерних та телекомунікаційних технологій стає все більш соціальне
небезпечним, оскільки збільшуються швидкість та територія розповсюдження
такої інформації.

КК України: ст. 361-363.

Ст. 176 Порушення авторських прав.

§ 3. Кримінально-процесуальна

і криміналістична документологія злочинів

у галузі інформаційних технологій

Згідно з наказом МВС від 17 серпня 1996 року № 572 та з урахуванням
рекомендацій Генерального секретаріату Інтерполу, з метою стандартизації
повідомлень про комп’ютерні злочини 16 фудня 1996 року Розпорядженням
Першого заступника Міністра внутрішніх справ України Л. В. Бородича №
6991 була затверджена Типова форма повідомлення про комп’ютерні злочини.

Форма повідомлення про комп’ютерний злочин

1. ПОВІДОМЛЕННЯ:

1.1. Назва органу.

1.2. Номер посилання,

1.3. Дата повідомлення.

2. ЗЛОЧИН:

2.1. Злочин (злочини).

450

Стислий опис обставин вчинення злочину з використанням загальноприйнятої
термінології.

2.2. Код злочину згідно з додатком.

Якщо кодів кілька, то їх потрібно вказувати у порядку тяжкості злочинів,
починаючи з коду найтяжчого злочину.

2.3. Дата та місце вчинення злочину.

У комп’ютерного злочину може бути два місця, які потрібно вказувати:
місце, де діяв злочинець, та місце, де відбулися наслідки злочинної
діяльності. Якщо ці два місця не збігаються, потрібно вказувати обидва.

2.4. Підозрілі.

2.4.1. Особи.

Необхідно по кожній особі вказати: прізвище (великими літерами), ім’я та
по батькові, стать, дата та місце народження, національність,
підтвердження ідентифікації (так/ні), прізвище, ім’я та по батькові
батька і матері, поштова адреса, номер телефону та факсу, якщо є, адреса
користувача Інтернету (якщо він таким є), документи, що посвідчують
особу, прізвиська, процесуальне становище (виправданий, розшукується,
арештований, засуджений, підозрюваний), відбитки пальців, фотознімки (є
чи ні), застереження.

2.4.2. Фірми/Організації/Організовані групи. Назва, адреса, телефон,
факс.

2.5. Потерпілі.

Назва, адреса, фактична чи потенційна фінансова втрата або персональна
шкода.

3. СПОСІБ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ (тосіиз орегапсіі).

Необхідно детально описати методи та процес вчинення злочину, зокрема,
обладнання та програмне забезпечення, недоліки у комп’ютерній техніці,
програмному забезпеченні та захисних системах потерпілого.

4. СПЕЦИФІЧНІ ДАНІ.

Мета цього підрозділу – зібрати чи передати специфічну інформацію про
випадки незаконного доступу до комп’ютерної системи чи застосування
про-грам-вірусів.

4.1. Шкідливі програми:

Включає: «Логічні Бомби», «Троянський Кінь», Програми-віруси та
«Черв’яки».

4.1.1. Назви. Необхідно вказати загальновідомі назви шкідливих програм.

4.1.2. Характеристика. Дати опис шкідливої програми, включаючи
специфічні риси та ефект, який вона мала у даному випадку.

4.1.3. Джерело зараження.

4.2. Незаконний доступ до комп’ютерної системи (Наскіпд).

4.2.1. Джерело (звідки входили):

Повна електронна міжнародна адреса та повна поштова адреса.

4.2.2. Ціль (куди входили): Так само, як пункт 4.2.1.

4.2.3. Дата та час входження до системи.

Скопіювати інформацію із вбудованого до комп’ютера годинника про дату

Із*
451

та час входження до системи. Зафіксувати місцевий час та встановити
розходження між місцевим часом та годинником у комп’ютері.

4.2.4. Дата та час виходу із системи: Так само, як і пункт 4.2.3.

4.2.5. Термін підключення.

Вказати, як довго тривало підключення та кількість підключень.

5. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ.

Стисле викладення обставин вчинення злочину разом з описом технічних
засобів та програмного забезпечення злочинця і потерпілого, включаючи
операційні системи та версії. Якщо це можливо, провести зв’язок з
аналогічними випадками.

6. ЗМІСТ ЗАПИТУ ЧИ ПОВІДОМЛЕННЯ.

Повідомлення про вчинення комп’ютерного злочину може бути направлено або
тільки з інформаційною метою, або також з метою отримання додаткової
інформації по цьому випадку. Із запиту повинно бути чітко зрозумілим,
яка інформація потрібна (про осіб, фірми, факсові та телефонні номери,
комп’ютерні чи поштові адреси та ін.).

Повідомлення до Національного центрального консультаційного пункту з
проблем комп’ютерної злочинності надсилає той орган внутрішніх справ,
який виявив цей злочин, безпосередньо після отримання інформації
незалежно від прийнятого по цій інформації рішення.

§ 4. Криміналістична характеристика злочинів,

вчинених у галузі інформаційних технологій.

Криміналістична характеристика особи

комп’ютерного злочинця

Портрет комп’ютерного злочинця

Відомо, що особа злочинця досліджується різними науками. Кримінологічні
дослідження обмежуються, головним чином, тими особливостями людини, які
необхідні для використання з метою кримінальної профілактики,
попередження злочинів.

Що стосується криміналістики, то вона вивчає в першу чергу «професійні»
звички злочинців, які проявляються, в основному, в певних способах і
прийомах вчинення злочинів, залишають на місці вчинення злочинів
характерний «почерк» злочинця, результати кожної злочинної діяльності
містять сліди людини, яка їх залишила. Виявлення на місці вчинення
злочину речових доказів проливає світло на відомості як про деякі
особисті соціально-психологічні ознаки злочинця, так і про його
злочинний досвід, професію, соціальні знання, стать, вік, особливості
взаємодії з потерпілим.

Криміналістичне значимі дані про особу злочинця ґрунтуються на двох
специфічних групах інформації.

Перша група включає дані про особу невідомого злочинця по залишених ним
слідах як на місці події, в пам’яті свідків, так і іншими джерелами з
метою встановлення напрямку і прийомів його розшуку і затримання. Така
інформація

452

дає уявлення про загальні ознаки певної групи осіб, серед яких може бути
і злочинець. Отримані відомості слід порівнювати з наявними
криміналістичними даними про особу, яка вчинює злочини певного виду.

Друга група об’єднує інформацію, отриману при вивченні особи затриманого
підозрюваного чи обвинувачуваного з метою вичерпної криміналістичної
оцінки особи – суб’єкта злочину. З цією метою збираються відомості не
тільки про ціннісні орієнтації, особливості антисуспільних поглядів, але
й про те, яка інформація про особу суб’єкта злочину, його зв’язках,
особливості поведінки до, під час і після вчинення злочину може
допомогти слідчому чи оперативному працівникові знайти зі злочинцем
необхідний психологічний контакт, отримати правдиві свідчення, а також
вибрати найбільш дієві способи профілактичного впливу на нього.

Вважається, що ця інформація, з урахуванням відомостей про злочинців,
які відображаються в інших елементах криміналістичної характеристики,
може бути покладена в основу типізації злочинців. Формування банку
типових моделей різних категорій злочинців, вивчення загальних
(спільних) рис цих людей, дозволяє оптимізувати процес виявлення кола
осіб, серед яких вірогідно вести пошук злочинця.

Характеризуючи особу комп’ютерного злочинця, необхідно відзначити
основну ознаку, а саме: в електронну злочинність втягнуто широке коло
осіб, від висококваліфікованих фахівців до дилетантів. Правопорушники
мають різний соціальний статус та різний рівень освіти (навчання та
виховання).

З метою глибшого вивчення цієї проблеми необхідно чітко знати, хто ж
вони – комп’ютерні злочинці. Вітчизняні та зарубіжні дослідження дають
змогу намалювати портрет типового комп’ютерного злодія, тобто
відповідний профіль даного соціального типу.

Загальні характерні риси комп’ютерного злочинця

Знайомиться з комп’ютером у дитинстві, обожнює його. Для нього
комп’ютерна система це таємниця, яку необхідно дослідити та ефективно
використовувати. Вже у школі, особливо у вищих учбових закладах,
студенти вивчають основи комп’ютерної науки. Тому в більшості випадків
злочинці набувають знань у коледжі або в університеті. Самостійне
вивчення ЕОМ також може бути фундаментом майбутньої злочинної
діяльності.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної практики та вивчення літературних джерел
показують, що вік комп’ютерних правопорушників коливається в досить
широких межах (в середньому 15-45 років). За матеріалами досліджень вік
33% злочинців на момент вчинення злочину не перевищував 20 років, 13%
-були старші 40 років і 54% – мали вік від 20 до 40 років. Отже, хакери
це не завжди хлопчики, як вважали раніше. Для прикладу наведемо віковий
розподіл злочинців, які були заарештовані в США за комп’ютерні злочини1
(див. мал. 56)

Близько 83% осіб даної категорії – чоловіки, але слід зауважити, що
частка жінок швидко зростає із-за професійної орієнтації деяких
спеціальностей

1 Джерело: Національний комітет з комп’ютерних злочинів США.

453

20р.

25р.

30р.

35р.

Мал. 56. Розподіл злочинців, заарештованих у США за комп’ютерні злочини

та посад, які займають переважно жінки (секретар, бухгалтер, економіст,
менеджер, касир, контролер, діловод тощо). При цьому розмір збитків від
злочинів, які вчинюють чоловіки, у чотири рази перевищує розмір збитків
від злочинів, що вчинюють жінки. За даними соціологів США, приблизно
третину комп’ютерних злочинців становлять жінки.

Більшість у віці від 14 до 21 року навчаються у коледжі або інституті.
Про це свідчить той факт, що найбільше вірусів виникає у період літніх
або зимових канікул. Вони добре встигають з одних дисциплін, але можуть
відставати з інших. Значна частина програмістів, наприклад, погано пише
документацію або має слабкі мовні навики.

Мають коефіцієнт інтелекту (Ю) вищий від середнього, оскільки для
написання компактної програми необхідний високий рівень інтелекту.
Цікаво, що 77% злочинців, які вчинили комп’ютерний злочин, мали середній
рівень інтелектуального розвитку, 21% – вищий від середнього і лише 2% –
нижчий від середнього. При цьому 20% злочинців мали середню освіту, 20%
– середню спеціальну і 40% – вищу.

Діапазон рівня спеціальної освіти правопорушників також достатньо
широкий – від мінімальних знань користувача до висококваліфікованих
фахівців своєї справи. Крім того, 52% злочинців мали спеціальну
підготовку в галузі автоматизованої обробки інформації, 97% – були
службовцями державних установ і організацій, які використовували
комп’ютерні системи і інформаційні технології в своїх виробничих
процесах, а 30% з них мали безпосереднє відношення до експлуатації
засобів комп’ютерної техніки.

Основними характеристиками особи комп’ютерного злочинця є активна
життєва позиція, оригінальність (нестандартність) мислення і поведінки,
обережність, уважність. Такі особи зосереджують увагу на розумінні,
передбаченні й управлінні процесами. Це є основою їх компетенції та
майстерності.

454

До того ж вони відзначаються уважністю і пильністю, їхні дії витончені,
хитрі супроводжуються відмінним маскуванням.

З точки зору психофізіологічних характеристик – це, як правило, яскрава
мисляча і творча особа, професіонал у своїй справі, здатний піти на
технічний виклик, бажаний працівник. Водночас це – людина, яка боїться
втратити свій авторитет або соціальний статус у рамках соціальної групи,
або ж вона побоюється глузувань. Поведінка рідко відхиляється від
загальноприйнятих у суспільстві соціальних норм. Крім того, практика
свідчить, що комп’ютерні злочинці у своїй більшості не мають
кримінального минулого.

Значна частина комп’ютерних злочинів здійснюється індивідуально. Але
останнім часом спостерігається тенденція до співучасті в групових
посяганнях. Кримінальна практика свідчить, що 38% злочинців діяли без
співучасників, тоді як 62% вчиняли злочини в складі організованих
злочинних груп і співтовариств.

Деякі з правопорушників цієї категорії технічно оснащені досить слабко,
інші ж мають дорогі, престижні наукоємні й могутні комп’ютерні системи.
Прогрес у технологи супроводжується освоєнням нових методів вчинення
злочинів. Комп’ютери і засоби телекомунікації дають зручну можливість
для здійснення злочинних намірів з віддалених пунктів.

Велика кількість комп’ютерних злочинців (понад 25%) – посадові керівники
всіх рангів. Це обумовлено тим, що керівник, як правило, спеціаліст
високого класу, який володіє достатніми професійними знаннями, має
доступ до широкого кола інформації, може давати відповідні вказівки та
розпорядження і безпосередньо не відповідає за роботу комп’ютерної
техніки.

Розглянуті положення у своїй сукупності визначають поняття «комп’ютерний
злочинець». Тому з криміналістичної точки зору (за В. Б. Вєховим),
характеристику його особи слід вважати поняттям комплексним в широкому
розумінні цього слова, хоча з деяким поділом на самостійно відокремлені
групи за певними специфічними ознаками.

Проведені дослідження дозволяють визначити основні групи людей, які
схильні до вчинення комп’ютерних злочинів.

Дехто вважає, що до першої групи комп’ютерних злочинців слід віднести
осіб, які характеризуються стійким поєднанням професіоналізму в галузі
комп’ютерної техніки та програмування з елементами своєрідного фанатизму
і винахідливості. На думку інших, ці суб’єкти сприймають засоби
комп’ютерної техніки як своєрідний виклик їх творчим і професійним
знанням, умінням і навикам. Саме це у соціально-психологічному плані є
стимулюючим фактором для вчинення різних дій, більшість з яких має
виражений злочинний характер. За оперативними даними МВС, ФБР, ФСБ та
інших спецслужб хакерів широко використовують організовані злочинні
групи для проникнення в зарубіжні і вітчизняні комп’ютерні системи.

Під впливом вказаного чинника особи цієї групи розробляють і вишукують
різні методи несанкціонованого проникнення в комп’ютерні мережі,
постійно працюють над тим, як обійти системи захисту, які стають все
досконалішими. Це в свою чергу призводить до збільшення алгоритму
злочинних дій, що

455

об’єктивно сприяє удосконаленню і нарощуванню банку даних про способи
вчинення комп’ютерних злочинів. Слід підкреслити, що характерною
особливістю злочинців даної групи є відсутність у них чітко виражених
протиправних намірів. Практика свідчить, що всі дії вчиняються ними з
метою реалізації своїх інтелектуальних і професійних здібностей.

Таку ситуацію умовно можна порівняти з тією, яка виникає при різного
роду іграх, які стимулюють розумову активність гравців, зокрема, гра у
шахи, карти тощо. Однак у нашому випадку в ролі одного гравця виступає
гіпотетичний злочинець, а в ролі іншого – узагальнений образ
комп’ютерної системи й інтелект розробників засобів захисту від
несанкціонованого доступу. Детально такі ситуації досліджуються в теорії
ігор, математичній науці, коли дослідники вивчають моделі поведінки двох
протилежних сторін.

Головне завдання полягає в тому, щоб розрізнити протилежні сторони як
антагоністичні і неантагоністичні, а також ситуації, де з одного боку
знаходиться людина, а з іншого – природа або комп’ютерна система. Що
стосується взаємодії людини та ЕОМ, то вона реалізується за повним
заданим ігровим алгоритмом з метою навчання тренування, імітації
обстановки або з ігровими цілями.

Особливий інтерес, як вважають фахівці, у криміналістичному аспекті
вивчення особи злочинця, становлять професіонали у галузі засобів
комп’ютерної техніки. Узагальнені емпіричні дані, які приведені В. Б.
Вєховим, дозволяють визначити таку соціально-психологічну характеристику
цього кола осіб. Представники даної спеціальності, як правило, достатньо
фахово підготовлені, майстри своєї справи, мають достатні розумові
здібності. При цьому вони не позбавлені деякого своєрідного
«спортивного» азарту і фанатизму. Тому нові заходи щодо безпеки
комп’ютерних систем і мереж сприймаються ними у психофізіологічному
плані як своєрідний виклик особистості, і вони намагаються будь-якою
ціною знайти ефективний підхід, розробити оптимальні методи втручання в
банки даних, чим довести свою неперевершеність. Ця зухвалість,
«спортивний» інтерес, азарт і призводять, зазвичай, до вчинення злочину.
Певний час деякі суб’єкти цієї категорії не тільки набувають необхідного
досвіду, але й знаходять особисту зацікавленість у цьому виді
діяльності. Безкорислива гра поступово переходить у нову якість,
оскільки цікавіше поєднувати своє захоплення та професійний ріст з
реальною матеріальною винагородою. В Україні це пов’язано ще і з тим, що
досвідченим фахівцям скрутно вижити у складних кризових матеріальних
умовах сьогодення. Таким чином комп’ютерну злочинність «підштовхують»
реальні соціально-економічні фактори. Наразі, наміри здійснювати
злочинні дії можуть висловлюватися як у відкритій формі (при спілкуванні
зі знайомими товаришами, рідними, співробітниками), так і прихованій
(думки, роздуми, переживання без будь-яких зовнішніх проявів). Отже,
розглянуто такі основні етапи появи розвитку і переродження
«любителя-програміста» у досвідченого професійно орієнтованого
«комп’ютерного злочинця».

В. Б. Вєхов вказує на певні особливості, що характеризують особу
комп’ютерних злочинців даної категорії:

а) відсутність чітко продуманого плану підготовки до вчинення злочину;

456

б) оригінальність способу вчинення злочину;

в) використання в якості знарядь злочину побутових технічних засобів і
предметів;

г) невжиття заходів до приховування злочину;

д) вчинення пустотливих дій на місці події.

До другої групи комп’ютерних злочинців слід віднести осіб, які
страждають новим видом психічних захворювань – інформаційними хворобами,
комп’ютерними фобіями. Цей вид захворювань спричиняється систематичними
порушеннями інформаційного режиму людини, інформаційним перевантаженням,
інформаційним голодом, збоями темпоритму, інформаційним шумом тощо.
Дослідженням таких професійних хвороб займається порівняно нова і молода
галузь медицини – інформаційна медицина.

За даними спеціальної комісії Всесвітньої організації охорони здоров’я
(ВООЗ), яка узагальнила всі наявні в її розпорядженні матеріали про
вплив комп’ютерних терміналів на здоров’я користувачів, негативні
наслідки для здоров’я людини при частій і довгій праці з персональним
комп’ютером є об’єктивною реальністю.

Таким чином, можна стверджувати, що комп’ютерні злочини вчинятися
особами, які страждають указаним видом психічних захворювань, а тому при
розслідуванні таких фактів слід обов’язково призначати
судово-психіатричну експертизу. Це дозволить встановити, чи вчинила
особа злочин у стані афекту, чи з причини психічного захворювання і т.
ін.

Дослідники на основі всебічного аналізу емпіричних даних підкреслюють,
що комп’ютерні злочини, які вчиняються злочинцями даної групи, переважно
пов’язані зі злочинними діями, спрямованими на фізичне знешкодження або
пошкодження засобів комп’ютерної техніки без наявності злочинного
умислу, з частковою або повною втратою контролю над своїми діями.

До третьої і найбільш небезпечної групи відносяться професійні
комп’ютерні злочинці з яскраво вираженою корисливою метою, так звані
«профі». На відміну від першої групи – «любителів» і другої специфічної
фупи – «хворих», злочинці третьої групи характеризуються систематичним
багаторазовим вчиненням комп’ютерних злочинів з обов’язковим виконанням
дій, спрямованих на приховування злочину. Особи цієї групи володіють
стійкими злочинними навиками і знаннями. Дослідження показують, що
злочинці цієї групи, як правило, є членами добре організованих,
мобільних і технічно оснащених висококласним обладнанням і спеціальною
технікою (нерідко оперативно-технічного характеру) злочинних груп і
співтовариств. Осіб, які входять до їх складу, загалом можна
охарактеризувати як висококваліфікованих спеціалістів з вищою юридичною,
економічною (фінансовою) і технічною освітою. Саме ця група злочинців і
становить собою основну загрозу для людей, суспільства і держави
взагалі, є реальним кадровим ядром комп’ютерної злочинності як в
якісному, так і кількісному плані. Слідча практика показує, що на частку
цих злочинців припадає максимальна кількість особливо небезпечних
посягань, наприклад, близько 79% розкрадань грошових коштів у великих та
надвеликих розмірах і різного роду посадових злочинів, які вчинюються з
використанням засобів комп’ютерної техніки.

457

Як свідчить закордонна преса, нерідко професійні програмісти з країн
колишнього Радянського Союзу, після еміграції на Захід, не можуть знайти
собі роботу і приймають запрошення злочинних угруповань. Цих злочинців
майже неможливо спіймати, оскільки «операція» ретельно планується ними і
триває всього декілька хвилин. Приміщення, звідки виконує свою роботу
хакер, наймається на вигадане ім’я.

Отже, для представників третьої групи характерні такі риси:

– вони фахівці вищого класу (Нідп Тесп Апагспізіз);

– мають сучасне технічне та програмне забезпечення;

– добре організовані;

– мають чітко налагоджений порядок обміну інформацією;

– добре законспіровані;

– мають високий рівень взаємодії та кооперації. Класифікація
комп’ютерних злочинців

У науковій літературі пропонуються різні класифікації комп’ютерних
злочинців.

Соціологічні дослідження, проведені, зокрема, в Австралії, Канаді, США,
Німеччині, допомогли розподілити комп’ютерних злочинців за віком на три
категорії:

– 11-15 років – переважно займаються злочинами з використанням
телефонних мереж, кредитних карток та автоматів по видачі готівки;

-17-25 років – займаються комп’ютерним хакерством;

– 30-45 років – використовують комп’ютери в корисливих цілях та
шпигунстві.

Як бачимо, з віком ускладнюється рівень технічних завдань, а мотивація
стає більш раціональною.

Стосовно жертви, всіх комп’ютерних порушників можна умовно поділити на
чотири великі групи:

– зовсім сторонні особи, які не мають і ніколи не мали ніяких стосунків
з фірмою-жертвою (або потерпілою особою);

-сторонні особи, які володіють деякою інформацією про фірму-жертву
(потерпілого), у тому числі звільнені працівники;

– співробітники, які займають у фірмі посади, що не пов’язані з
обчислювальною технікою;

– співробітники, які користуються ЕОМ і зловживають своїм службовим
становищем.

Цікавий випадок стався на нафтопереробному підприємстві у м. Річмонд
штат Віргінія (США), де захист населення був забезпечений комп’ютерною
системою Соттипіїу АІегІ Меіюогк (САК), яка повинна була сповіщати
людей, які знаходяться поблизу підприємства, про можливу загрозу.

Коли із нью-йоркського відділення САМ був звільнений працівник, який
вважав, що це несправедливо, він вніс деякі зміни до програмного
забезпечення так, що система не спрацьовувала під час користування.
Пізніше, на нафтопереробному підприємстві сталася аварія, і
адміністрація намагалась скористатися системою оповіщення, однак їй це
не вдалось.

458

До кола комп’ютерних злочинців згідно з наявними даними, досить часто
потрапляють комерційні директори, керуючі, начальники змін, відділів і
служб, бухгалтери, фінансисти, табельники, контролери, нормувальники,
оператори бензозаправних станцій, програмісти, інженери, банківські
службовці, адвокати, менеджери, юристи, працівники служб безпеки тощо.

Так статистика комп’ютерних злочинів у США за ЗО років свідчить, що
більшість (70%) злочинців – це працівники компаній, які мають доступ до
ЕОМ. Ця особа як правило:

– працює в компанії не менше 4 років;

– першою приходить на роботу і останньою залишає її;

– не користується або рідко користується відпустками;

– робить усе можливе для завоювання довіри адміністрації, інформує про
помилки і вчинки інших працівників;

– добре знайома з роботою систем захисту інформації і має ключі від
основних замків службових приміщень.

За даними зарубіжних кримінологів можна визначати таке процентне
співвідношення окремих груп комп’ютерних злочинців.

Усіх їх можна умовно поділити (за В. Б. Вєховим) на дві основні групи,
виходячи з класифікаційної ознаки категорії доступу до засобів
комп’ютерної техніки:

1) внутрішні користувачі;

2) зовнішні користувачі, де користувач – суб’єкт, який звертається до
інформаційної системи, або посередника за отриманням необхідної йому для
користування інформації.

Фахівці поділяють користувачів на дві основні групи (види) зареєстровані
(санкціоновані, законні) і незареєстровані (несанкціоновані, незаконні).

Більшість представників служб безпеки вважає, що основна небезпека в
плані вчинення комп’ютерного злочину виходить саме від внутрішніх
користувачів (тобто своїх), і ними вчинюються 94% злочинів, тоді як
зовнішніми користувачами – лише 6%, при цьому 70% – це клієнти,
користувачі комп’ютерної системи, а 24% – обслуговуючий персонал.

На підставі функціональної категорії доступу до засобів комп’ютерної
техніки внутрішніх злочинців умовно поділяються на три основні групи:

а) до першої групи відносяться особи, які вчинили комп’ютерні злочини з
використанням програмних засобів. Це оператори ЕОМ, касири, бухгалтери,
фінансисти, табельники, оператори периферійних засобів,
оператори-про-грамісти (системні та прикладні),
інженери-системники та інженери-програмісти тощо;

б) до другої групи відносяться особи, які вчинили комп’ютерні злочини з
використанням апаратних засобів комп’ютерної техніки. До цієї групи
відносяться: оператори засобів зв’язку і телекомунікацій, інженери з
термінального обладнання, фахівці з комп’ютерного аудиту, інженери з
електронного обладнання, інженери-зв’язківці;

в) до третьої групи відносяться особи, які вчинили комп’ютерні злочини
на базі непрямого доступу до засобів комп’ютерної техніки. Як правило,
такі зло-

459

чини вчинюють ті, хто займається організаційно-управлінськими питаннями
керування комп’ютерною системою або мережею, керування операторами,
керування базами даних, керівництво процесом розробки програмного
забезпечення. Це можуть бути головні (старші) інженери, програмісти,
зв’язківці, керівники і начальники різних служб та відділів (зокрема,
інформаційно-аналітичний), співробітники служб безпеки, менеджери тощо.

Що ж до злочинців з числа зовнішніх користувачів, то ними, як свідчить
практика, найчастіше бувають особи,, які добре володіють інформацією
стосовно діяльності потерпілої сторони, їх коло достатньо широке. Це
настільки велика кількість різних осіб, яка практично не може бути
об’єктивно систематизована чи класифікована. Серед них може бути
будь-хто, навіть випадкові особи. Такими особами можуть бути
представники організацій, які займаються сервісним обслуговуванням,
ремонтом, конструюванням і розробкою технічних та програмних засобів
комп’ютерної техніки, представники різних контролюючих і владних
органів, клієнти і просто хакери.

За метою та сферою злочинної діяльності комп’ютерних злочинців можна
поділити на окремі підгрупи.

Хакери (Наскег) – отримують задоволення від вторгнення та вивчення
великих ЕОМ за допомогою телефонних ліній та комп’ютерних мереж. Це
комп’ютерні хулігани, електронні корсари, які без дозволу проникають у
чужі інформаційні мережі для забави. Значною мірою їх притягує подолання
труднощів. Чим складніше система, тим привабливіша вона для хакера. Вони
прекрасні знавці інформаційної техніки. За допомогою телефону і домашніх
комп’ютерів вони підключаються до мереж, які зв’язані з державними та
банківськими установами, науково-дослідними та університетськими
центрами, військовими об’єктами. Хакери, як правило, не роблять шкоди
системі та даним, отримуючи задоволення лише від почуття своєї влади над
комп’ютерною системою.

Так, наприклад, американський хакер Річард Чешир, якого запросили до
Мюнхену на нараду експертів з охорони відомостей у комп’ютерах, на очах
у фахівців забезпечив собі доступ спочатку в німецьку, потім в
американську інформаційні мережі, а звідти проник в один із
найважливіших стратегічних комп’ютерів США.

Крекери (сгасКег) – різновид хакерів. Це серйозніші порушники, здатні
завдати будь-якої шкоди системі. Вони викрадають інформацію, викачуючи
за допомогою комп’ютера цілі інформаційні банки, змінюють та псують
файли. З технічного боку це набагато складніше від того, що роблять
хакери.

За декілька годин, не докладаючи особливих зусиль, будь-який технік
середньої руки може пограбувати банк даних французького комісаріату з
атомної енергії і отримати таємні відомості, наприклад, проект створення
лазера чи програму будівництва ядерного реактора.

Фрікі (рпопе + Ьгеак = ргІгеаК) – спеціалізуються на використанні
телефонних систем з метою уникнення від оплати телекомунікаційних
послуг. Також отримують задоволення від подолання труднощів технічного
плану. У своїй діяльності фрікі використовують спеціальне обладнання,
яке генерує спеціальні тони виклику для телефонних мереж.

460

Фрікі переважно орієнтуються на отримання кодів доступу, крадіжки
телефонних карток та номерів доступу з метою віднести платню за
телефонні розмови на рахунок іншого абонента. Досить часто прослуховують
телефонні розмови.

Колекціонери (сосіез Ш$) – колекціонують та використовують програми, які
перехоплюють різні паролі, а також коди телефонного виклику та номери
приватних телефонних компаній, які мають вихід до загальної мережі. Як
правило, молодші за віком, ніж хакери та фріки. Обмінюються програмним
забезпеченням, паролями, номерами, але не торгують ними.

Кібершахраї (суЬегсгоокз) – злочинці, які спеціалізуються на
розрахунках. Використовують комп’ютери для крадіжки грошей, отримання
номерів кредитних карток та іншої цінної інформації. Отриману інформацію
потім продають іншим особам, досить часто контактують з організованими
злочинцями. Коди можуть продаватись за 200-500 доларів США, як і інші
види інформації, неодноразово. Популярним товаром є кредитна інформація,
інформаційні бази правоохоронних органів та інших державних установ.

Торгаші або пірати (Ілгагез сіисіез) – спеціалізуються на збиранні та
торгівлі піратським програмним забезпеченням. На сьогодні це дуже
численна група злочинців.

ХАКЕРИ

Особливу групу комп’ютерних злочинців становлять хакери, тому розглянемо
їх докладніше.

Сам факт появи комп’ютерної злочинності у суспільстві більшість
дослідників пов’язує з діяльністю так званих хакерів (англ. гіаскег) –
користувачів обчислювальних систем і мереж ЕОМ, які займаються пошуком
незаконних методів отримання несанкціонованого (самовільного) доступу до
засобів комп’ютерної техніки і баз даних, а також їх несанкціонованим
використанням з корисливою метою.

У спеціальній літературі та засобах масової інформації таких осіб
називають по-різному:

– «комп’ютерними зломщиками», «електронними злодіями або шахраями»,
«піратами», «одержимими програмістами», «електронними бандитами»,
«злодіями з електронними ломиками і відмичками» тощо. Однак термін
«ха-кер» не завжди сприймався як синонім комп’ютерного злочинця.

Дослівно «хакер» – це трудівник, найманий робітник. Первісне так
називали програмістів, які були здатні розробляти програми без
попередньої підготовки та оперативно вносити виправлення до програм,
котрі не мали документації. Розглянемо це детальніше в історичному
аспекті.

Походження терміну «хакер»

Термін «хакер» вперше почав використовуватися на початку 70-х років у
Масачусетському технологічному інституті стосовно молодих програмістів,
які проектували апаратні засоби ЕОМ та намагались сконструювати перші
персональні комп’ютери. Коли у Сполучених Штатах Америки з’явились
великі ЕОМ, компанії дозволяли студентам користуватися ними. Як правило,
для цього відводили нічні години, і студенти, яких стали звати хакерами,
розподі-

461

ляючись на зміни залишались з машинами на всю ніч. Одна зміна мала для
праці квант часу, наприклад, з 3 до 4 годин ночі. Закінчивши
програмування, хакери залишали розроблені програми у шухлядах біля
комп’ютера. Кожен міг заглянути при цьому в записи своїх друзів.

Досить часто вони брали чужі нотатки та вносили до них виправлення,
намагаючись удосконалити результати програмування. Хакери не псували
чужу роботу і не намагались захистити свої програми від інших хакерів.
Усі програми, які вони розробляли, були призначені для спільного
користування. Хакери вірили, що комп’ютери – це ключ до повного
визволення людини, оскільки роблять знання доступними для всіх людей.
Уявлення хакерів про проблеми суспільства та роль у ньому інформаційних
технологій знайшли своє відображення у вигляді специфічних маніфестів та
звернень. Не можна заперечувати, що деякі з цих положень мали, окрім
технічних та філософських аспектів, і суто соціальне забарвлення. Деякі
з маніфестів хакерів й досі можна знайти на дошках електронних об’яв
(ВВЗ) у великих комп’ютерних мережах.

Ідеологія жакерів

Етика справжніх хакерів має такі загальні принципи:

Комп’ютери – це інструмент для народу, вони не повинні бути власністю
лише заможних осіб або інших привілейованих верств населення та
використовуватися для досягнення їх приватних інтересів.

Інформація також належить усім. Більшість хакерів починали з
університетського навчання. Оскільки завдання університету –
розповсюджувати знання, а не приховувати їх, хакери, вже не будучи
студентами, продовжують дотримуватися цієї точки зору. Тільки невелика
кількість хакерів допускають навмисне знешкодження файлів або їх таємну
модифікацію.

Програмний код – загальнонародне надбання. Гарним кодом мають
користуватися усі, поганий код необхідно виправити. Доступ до коду
повинен бути вільним, програми не повинні бути захищені авторським
правом та захистом від копіювання. Все програмне забезпечення,
безоплатне чи комерційне, може копіюватися та розповсюджуватися,
незважаючи на авторське право чи право власності. Схеми захисту від
копіювання повинні бути знищені.

Програмування – це різновид мистецтва, зміст якого та краса полягають у
компактному кодуванні, коли програма займає невелику кількість рядків.
Головна мета – створити таку програму, яка може робити те, що не може
інша, взаємодіяти з іншими програмами, входити до них, маніпулювати
файлами так, як раніше вважалося неможливим.

Комп’ютер – це жива істота. Хакер має суспільні та приватні стосунки з
комп’ютерами, він доглядає за ними, співчуває їм, як людині. Хакер живе
програмуванням, він може працювати всю ніч над цікавим проектом,
займаючись програмуванням по 80-100 годин на тиждень.

З поширенням сфери застосування комп’ютерів у суспільстві, ентузіазм
хакерів підупадав, а ідеї хакерства стали втрачати свою прогресивну
спрямованість. Ідеалістичні уявлення студентів ввійшли у конфлікт з
бурхливим технічним та економічним розвитком суспільства і стали
своєрідною формою протесту проти соціальної несправедливості. Цим деякою
мірою можна пояс-

462

нити початок створення хакерами антисоціальних і небезпечних
комп’ютерних вірусів, а також ігнорування ними загальноприйнятих правил
користування комп’ютерними системами.

17-річний хлопчик був заарештований у травні 1990 р. у Нью-Йорку, США,
та звинувачений у вчиненні комп’ютерного підлогу, використанні
комп’ютера та крадіжці послуг. Юнак використав вільний телефонний номер
та кодове слово для проникнення до комп’ютерної системи Атегісап ЗА№.
Ніяких пошкоджень системи виявлено не було.

Крім випадків суто ірраціональної поведінки, серед мотивів діяльності
ха-керів можна виділити такі загальні групи:

– персональна помста;

– самореклама;

– спроба спричинити хаос, який руйнує підвалини суспільства;

– отримання матеріальної вигоди. Можна виділити також типи хакерів:

«Трамвайний контролер» або «Мандрівник». Намагається проникнути у
якомога більшу кількість систем. Дуже рідко повертається туди, де вже
був.

«Той, який залишає сліди». Це хакер, який отримує задоволення у випадку,
коли залишає докази того, що він проник у систему.

«Хакер-користувач». Хакер, який намагається користуватися обладнанням,
банком даних або програмним забезпеченням, у доступі до яких йому
відмовлено.

«Шпигун». Полює за конфіденційною інформацією.

«Фальсифікатор». Хакер, який намагається модифікувати окремі елементи
даних, зокрема баланс банку, кримінальний запис або екзаменаційну
оцінку.

«Вандал». Той, хто намагається спричинити шкоду системі та збитки її
власнику.

Організація хакерів

Більшість хакерів мають клички – прізвиська, за якими вони відомі серед
інших хакерів.

Підбір кличок, як правило, пов’язаний з віком та інтересами хакерів. Ось
деякі найбільш розповсюджені з них: Скорпіон (Зсогріоп), Бандит
(Вапсіііо), Капітан (Саріаіп), Розбещенець (Соггирі), Король Таран
(Тагап Кіпд), Едік, що з’їхав з глузду (Спку Есісііе), Рейнджер Рік
(Рапдег Кіск), Мисливець за головами (НеасІ Нипіег), Червоний ніж (КесІ
Кпідпі), Шпигун (5ру), Оратор (Огаіог) та багато інших. Більшість з них
свідчить про моральні якості їхніх власників, зокрема підкреслюється
влада грубої сили. При спілкуванні хакери також широко використовують
свій мовний жаргон.

Досить часто хакери утворюють за спільними інтересами або поглядами
невеличкі групи, зокрема: Військо Люцифера (Іедіоп о! Іисіїег), Фахівці
катастроф (скорочено МоО), Військо Дума (Іедіоп о( Ооогп – за назвою
відомого героя комп’ютерних ігор), Комп’ютерний Клуб Хаосу (Сгіаоз
Сотриіег СІиЬ). Іноді ці групи збираються щорічно, а у великих містах
такі зустрічі можуть проводитися щомісячно. Але головною формою обміну
інформацією залишаються дошки електронних об’яв (ВВЗ), особливо
підпільні. Серед найбільш відомих

463

підпільних ВВЗ можна назвати Безодня (АЬузз), Опік (Аси Рпгеак),
Альтернативний Світ (АКегпаІме ІІпіуегзе), Притон Наркоманів (Огид
Ноизе), Ейфорія (Еирпогіа), Зона Хакерів (НасКегз 2опе), Залізна Завіса
(Ігоп Сигіаіп) та інші.

Кількість підпільних ВВЗ важко оцінити та підрахувати. За оцінками
зарубіжних спеціалістів, лише на території США санкціонують десятки
тисяч підпільних ВВЗ, з яких від 100 до 200 є спеціалізовані ВВЗ для
хакерів, а приблизно у 1000 з них є важлива інформація для хакерів
(зокрема, про засоби злому різних систем, програмне забезпечення для
перехоплення паролів тощо). Деякі країни, зокрема Великобританія, Італія
та країни Східної Європи мають ще більшу концентрацію підпільних ВВЗ.

Хоча хакери і не майстри слова, але вони мають свої власні як
електронні, так і друковані видання, з яких найбільш відомі «Рпгапк»,
«Наск-Тіс», «2600», «40 Нех».

Визначити масштаби, проблеми, пов’язані з діяльністю хакерів, дуже
складно. Перш за все, це пояснюється невеликою кількістю відомих фактів.
Однак, безумовно, комп’ютерні системи залишаються дуже вразливими для
хакерів. Пошкодити кабель, вгадати пароль, змінити атрибути файлів,
стерти зашифрований срайл, замінити числа у бухгалтерській звітності –
все це досить просто.

За даними Сотриіег Етегдепсу Резропзе Теат (СЕКТ) кількість
несанкціонованих доступів в інформаційні системи почала зростати з
геометричною прогресією (див. мал. 57).

25000 Р1

20000

15000 її

10000 р

V і

5000 _ дрдряірдІОИДІдОЦ $ Й й

с с с О оз ‘ І т— * ь”^ с^л ^~ ні и^І р«- со ь О ОО О5 Ої О) О1 О5 О5
О5 О) ОЗ і Ті О5 Ої О) О) Ої ОЗ О) О) О) О) С Я

п «

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter