.

Базилевич – Інтелектуальна власність, 2006 (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
22 93702
Скачать документ

Базилевич – Інтелектуальна власність, 2006

ЗМІСТ

Вступ 7

Розділ 1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ —

ЕКОНОМІЧНА ОСНОВА ІНФОРМА-

ЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВ А 13

1.1. Теоретико-методологічні засади дослідження

інтелектуальної діяльності 13

Сутність та характерні ознаки постінду-

стріального суспільства 13

Концепції інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки

(економіки знань) 21

Інформація та знання як визначальні

чинники постіндустріального розвитку ЗО

Види та результати інтелектуальної діяльності 46

1.2. Інтелектуальний капітал в умовах інформа-

ційного суспільства 55

Сутність та специфіка інтелектуального

капіталу 55

Структура інтелектуального капіталу 63

З

Розділ 2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

ЯК ЕКОНОМІКО-ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ …. 78

2.1. Еволюція теоретичних уявлень про зміст

та структуру відносин власності 78

Зародження теорії власності в епоху старо-

давнього світу і середньовіччя 78

Еволюція теорії власності в XVII—XIX ст. … 82

Сучасна теорія власності 99

2.2. Сутність та структура інтелектуальної власності 113

Економіко-правовий зміст інтелектуальної

власності 113

Структура інтелектуальної власності 126

Суперечності інтелектуальної власності 135

Розділ 3. СИСТЕМА ВІДНОСИН ІНТЕЛЕКТУ-

АЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 142

3.1. Сутність та структура промислової власності 142

Економіко-правові відносини щодо об’єктів

патентного права 145

Засоби індивідуалізації учасників цивіль-

ного обігу, товарів і послуг як важлива

складова інтелектуальної власності 154

Відносини щодо нетрадиційних об’єктів

інтелектуальної власності 176

3.2. Особливості формування та розвитку автор-

ського і суміжних прав 186

Сутність та специфіка авторського права … 186

Особливості формування та реалізації

суміжних прав 204

Розділ 4. ПЕРЕДУМОВИ ТА СТИМУЛИ РОЗВИТКУ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В РИН-

КОВІЙ ЕКОНОМІЦІ 212

4.1. Актуальні проблеми комерціалізації

інтелектуальної власності 212

Сутність і механізм комерціалізації

інтелектуальної власності 212

Ліцензійні угоди, їх структура та класифі-

кація 219

Економічна ефективність ліцензування 230

4.2. Вартісне оцінювання об’єктів інтелекту-

альної власності в ринковій економіці 241

Необхідність та специфіка вартісного оцінювання об’єктів інтелектуальної
власності… 241

Методичні підходи до оцінювання вартості

об’єктів інтелектуальної власності 255

4.3. Охорона та захист прав інтелектуальної

власності 271

Потреба охорони та захисту прав

інтелектуальної власності 271

Охорона прав промислової власності 277

Охорона авторського і суміжних прав 292

Розділ 5. РОЗВИТОК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНО-

СТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

ЕКОНОМІКИ 306

5.1. Міжнародне співробітництво у сфері

інтелектуальної власності 306

Проблеми формування глобального ринку

прав на об’єкти інтелектуальної власності 306

Міжнародне співробітництво у сфері

патентного права 324

Міжнародні аспекти охорони та захисту

авторського і суміжних прав 333

5.2. Інтелектуальна власність в епоху Інтернету 342

Розділ 6. ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ІНТЕЛЕКТУ-

АЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ 357

6.1. Роль та значення інтелектуальної власності

в формуванні національної інноваційної

системи 357

6.2. Проблеми та перспективи розвитку інте-

лектуальної власності в Україні 377

Глосарій 395

Додатки 425

Додаток 1. Перелік головних нормативних актів

України з питань інноваційного розвитку 425

Додаток 2. Перелік головних нормативних актів

України з питань інтелектуальної власності 428

Додаток 3. Перелік найважливіших міжнародних

договорів, конвенцій та угод у сфері

інтелектуальної власності 430

ВСТУП

Глобалізація світогосподарського життя, системна трансформація
суспільства та ускладнення механізмів функціонування вітчизняної
економіки породжують нову якість економічного зростання та потребують
концептуального усвідомлення інноваційної моделі розвитку, здатної
забезпечити прогресивні структурні зрушення, поліпшення якості життя та
досягнення високої конкурентоспроможності України в постіндустріальному
світі.

В умовах всеосяжної інтелектуалізації економіки інформація та знання
перетворюються на рушійну силу інноваційного розвитку суспільства,
творча розумова активність набуває статусу пріоритетної стратегічної
діяльності, а проблеми стимулювання та захисту інтелектуальної власності
стають першочерговими як для окремих держав, так і для світової
спільноти в цілому. Найважливішими чинниками поглиблення цих новітніх
процесів є такі:

— зростання ролі та значення нематеріальних, фізично невідчутних
результатів інтелектуальної діяльності та заснованих на них майнових і
немайнових прав у сучасному відтворювальному процесі. За експертними
оцінками на-

прикінці XX ст. на результати інтелектуальної діяльності припадало понад
35 % капіталу провідних фірм; вартість нематеріальних активів успішних
компаній у десятки разів перевищувала вартість їхніх матеріальних
активів. Так, у 1996 р. ринкова вартість компанії “Microsoft” становила
70,9 млрд дол., тоді як балансова вартість її чистих активів досягала
5,7 млрд дол.1 У новому столітті зазначені тенденції інтенсифікуються та
поглиблюються;

перетворення інтелектуальної власності на важливий чинник зростання
конкурентоспроможності фірм, які використовують нематеріальні активи для
блокуючого патентування, патентного прикриття при вторгненні в
прибуткові ринкові сегменти, придбання виключних прав на перспективні
технології, збільшення доходів від продажу ліцензій тощо;

інтенсивний розвиток ринку прав на об’єкти інтелектуальної власності, що
поступово набуває глобального характеру. За експертними оцінками на
зламі століть обсяг реалізованої на світовому ринку наукомісткої
продукції, створеної з використанням об’єктів інтелектуальної власності,
сягнув 2,3 трлн дол. на рік, а загальна вартість ліцензій на право
використання цих об’єктів перевищила 50 млрд дол. на рік2;

перетворення системи ефективного використання інтелектуального
потенціалу та інтелектуальної власності на провідний елемент
національних економічних стратегій, вагомий характер макроекономічної
рівноваги та глобальної конкурентоспроможності. Світовий досвід
підтверджує успішний розвиток тих країн, у яких створені сприятливі
умови для продукування, придбання, ефективного використання та охорони
інтелектуальної власності. Міжнародний трансфер технологій у вигляді
продажу об’єктів інтелектуальної власності, ліцензійних угод,
наукомістких та технологомістких послуг у рамках інжинірингу та
консал-тингу перетворюється за сучасних умов на перспективний та дієвий
засіб зростання доходів і завоювання нових ринків;

загострення проблем розробки та впровадження ефективної міжнародної
системи охорони, захисту та комерціалізації інтелектуальної власності як
провідної форми реалізації творчого потенціалу особистості в
інформаційну епоху.

Складність економічної природи інтелектуальної власності, постійний
динамічний розвиток її об’єктів та механізму комерціалізації привертають
зростаючу увагу науковців та практиків, перетворюючи дослідження цього
феномену в одну з найактуальніших економічних проблем. Водночас усе
більш очевидним стає той факт, що формування нової парадигми
цивілізаційного розвитку, що ґрунтується на використанні інтелекту та
інновацій як стратегічних факторів соціально-економічного прогресу
потребує переосмислення низки фундаментальних теоретико-мето-дологічних
принципів та понять економічної науки, а саме:

проблеми власності, оскільки власність на визначальні ресурси
постіндустріального суспільства (знання, інформацію) є обмеженою,
умовною, адже вирішальну роль у суспільних взаємовідносинах відіграє не
стільки право розпорядитися благом, скільки здатність ним скористатися;

традиційних вартісних оцінок, оскільки сучасні високі технології “не
вписуються” в традиційні ринкові схеми ціноутворення, а об’єкти
інтелектуальної власності суперечливо поєднують безмежність із рідкістю,
об’єктивний характер з ідеальною сутністю, невідтворюваність із
можливостями необмеженого тиражування, неекономічні мотивації з
економічними наслідками;

співвідношення факторів економічного зростання, оскільки використання
інтелектуальних ресурсів та інтелектуального капіталу, запаси яких
фактично необмежені, перетворює якість, інновації та швидкість бізнесу
на визначальні чинники глобального суперництва;

суспільних взаємовідносин, пов’язаних з технологіями мережевої взаємодії
та поглибленням кластеризації економіки як ефективного механізму швидкої
дифузії інновацій та стійкого динамічного розвитку тощо.

Вирішення зазначених проблем пов’язано з глибоким дослідженням
економічної природи та рушійних сил інформаційного суспільства,
насамперед інтелектуального капіталу та інтелектуальної власності.

Відтак метою пропонованого курсу є комплексний аналіз інтелектуальної
власності як визначальної економіко-правової категорії інформаційного
суспільства та економіки знань, формування наукового розуміння її
сутності, генетичних зв’язків та закономірностей розвитку. Досягнення
цієї мети пов’язане з вирішенням таких завдань:

обґрунтуванням новітніх теоретико-методологічних підходів до аналізу
економічної природи, видів та результатів інтелектуальної діяльності;

дослідження сутності та специфіки інтелектуального капіталу й
інтелектуальної власності як визначальних еко-номіко-правових категорій
інформаційного суспільства;

виявлення передумов та стимулів розвитку інтелектуальної власності,
механізмів її комерціалізації, охорони та захисту в умовах ринкової
економіки;

розкриття рушійних сил та напрямів розвитку інтелектуальної власності в
умовах глобалізації економіки;

висвітлення ролі та значення інтелектуальної власності у формуванні
національної інноваційної системи;

дослідження проблем та перспектив розвитку інтелектуальної власності в
контексті інноваційного поступу вітчизняної економіки.

Структура підручника підпорядкована реалізації зазначеної мети та
завдань і відображає внутрішню логіку курсу “Інтелектуальна власність”.
Перший розділ присвячено висвітленню теоретико-методологічних засад
дослідження інтелектуальної діяльності та інтелектуального капіталу як
економічної основи інформаційного суспільства.

У другому розділі відображено еволюцію теоретичних уявлень про зміст та
структуру відносин власності, висвітлено економіко-правовий зміст,
сутність та структуру інтелектуальної власності. Значну увагу приділено
аналізу суперечностей інтелектуальної власності як новітньої категорії
постіндустріального суспільства.

У третьому розділі відображено систему відносин інтелектуальної
власності, в т. ч. сутність та специфіку еконо-міко-правових відносин
щодо об’єктів патентного права, засобів індивідуалізації учасників
цивільного обігу, товарів і послуг, авторського та суміжних прав.

Аналізу передумов та стимулів розвитку інтелектуальної власності в
ринковій економіці присвячено четвертий розділ підручника. Значну увагу
приділено дослідженню сутності та механізму комерціалізації
інтелектуальної власності, вартісному оцінюванню її об’єктів, охороні та
захисту відповідних прав.

У п’ятому розділі висвітлено проблеми розвитку інтелектуальної власності
в умовах глобалізації економіки, у т. ч. питання формування глобального
ринку прав на її об’єкти, міжнародного співробітництва в цій сфері,
проблем та суперечностей інтелектуалізації економіки в епоху Ін-тернету.

Заключний шостий розділ присвячено дослідженню проблем формування
інституту інтелектуальної власності в Україні; його ролі й значення в
становленні національної інноваційної системи та досягненні глобальної
конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Підручник характеризується лаконічним викладом матеріалу, інформаційною
та змістовною насиченістю. Гли-

Вступ

бокому засвоєнню основних тем курсу сприяють контрольні запитання та
завдання, перелік основних термінів та понять, сучасних літературних
джерел, рекомендованих до кожної теми.

У додатках знайшли відображення основні нормативно-правові акти чинного
законодавства України, найважливіші міжнародні конвенції та угоди у
сфері інтелектуальної власності, сучасні статистичні та фактологічні
матеріали.

Ґрунтовний словник основних термінів та понять покликаний допомогти
зорієнтуватися у вузлових проблемах курсу.

Автор складає щиру подяку офіційним рецензентам, усім, хто брав участь в
обговоренні підручника на різних етапах його підготовки та висловлює
впевненість, що запропонований матеріал стане у пригоді студентам вищих
навчальних закладів, які здобувають освіту чи підвищують свою
кваліфікацію в царині економіки, юриспруденції, управління; науковцям та
викладачам, які цікавляться проблемами інтелектуальної власності;
творчим працівникам, державним службовцям, зайнятим інтелектуальною
діяльністю; підприємцям-новаторам та практикам.

Розділ 1

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ -ЕКОНОМІЧНА ОСНОВА
ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ

Сутність та характерні ознаки постіндустрі-ального суспільства.

Концепції, інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки
(економіки знань ).

Інформація та знання як визначальні чинники постіндустріального
розвитку.

Види та результати інтелектуальної діяльності.

1.1.1. Сутність та характерні ознаки постіндустріального суспільства

Ми живемо в справді цікаві часи, і це можна пояснити: ми живемо у
столітті найбільшої біфуркації за всю історію людства.

Е. Ласло

Загальновизнано, що XX ст. стало безпрецедентним у історії людства
завдяки швидкому технологічному розвитку, перетворенню науки в
безпосередню продуктивну силу, створенню і використанню нововведень як
вирішального чинника суспільного прогресу та розширення творчих
можливостей всебічно розвиненої особистості. Інтелектуально-інформаційні
технології, інтелектуальний капітал, інтелек

туальна власність, які виникли на основі інтелектуальної праці,
докорінно змінили роль людини в процесі виробництва. Масштабні
структурні зрушення, які відбулися у розвинених країнах протягом
останніх тридцяти років, знаменували перехід від “матеріальної” до
“інтелектуальної” економіки, в якій освіченість, професіоналізм, наукові
знання та унікальні навички їх носіїв виступають стратегічним чинником
та визначальним джерелом соціально-економічного розвитку.

Феномен фундаментальних змін та досягнень нового етапу цивілізаційної
еволюції людства знайшов відображення у теорії постіндустріального
суспільства, обґрунтованій у працях відомих західних дослідників Д.
Белла, М. Янга, О. Тоффлера, П. Дракера, Р. Хейлбронера, Т. Сакайї, Р.
Да-рендорфа, Г. Кана та ін.

Як зазначає відомий російський дослідник В.Л. Інозем-цев, витоки терміна
“постіндустріальне суспільство” не можуть бути названі достатньо
однозначно. Традиційно вважається, що це поняття було впроваджено в
науковий обіг американським соціологом Д. Рісменом, який у 1958 р.
використав його в назві однієї зі своїх статей. Проте ще у 1917 р. один
з теоретиків англійського ліберального соціалізму А. Пенті виніс це
поняття у заголовок однієї зі своїх книг. Водночас сам А. Пенті віддавав
пріоритет у застосуванні зазначеного терміна А. Кумарасвамі — автору
ряду робіт, присвячених проблемам розвитку азійських країн. Водночас
автори, які використовували поняття постіндустріалізму на початку XX ст.
вкладали в нього зміст, відмінний від сучасного розуміння1.

Це пов’язано з тим, що теорія постіндустріального суспільства постійно
оновлюється і доповнюється новими на

прямами наукових досліджень. На сьогодні загальновизнано, що наприкінці
XX ст. чітко виокремились три етапи історичного розвитку людства (табл.
1.1).

I. Доіндустріальне суспільство, започатковане аграр-

ною революцією і переходом до осілого землеробства, в яко-

му економічна діяльність спрямована на задоволення жит-

тєво необхідних потреб на основі взаємодії людини з при-

родою.

II. Індустріальне суспільство, початок якому покла-

ли промислова революція останньої третини XVIII — по-

чатку XIX ст. і перехід від ремісничої до машинної праці.

Характерною ознакою цього суспільства є спря мування еко-

номічної діяльності в першу чергу на задоволення матеріальних потреб на
основі взаємодії людини з перетвореною нею природою.

III. Постіндустріальне суспільство, започатковане у другій половині XX
ст. пов’язане з інтелектуалізацією усіх сфер суспільного життя і
особливою роллю знань та інформації як визначальних чинників розвитку
економіки на основі взаємодії між людьми.

Основоположником теорії постіндустріального суспільства вважається
відомий американський економіст Даніел Белл, автор праці “Прийдешнє
постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування” (1973),
який стверджував, що нове суспільство “не є проекцією або екстраполяцією
сучасних тенденцій західного суспільства; це новий принцип
соціально-технологічної організації і новий спосіб життя, що витісняє
індустріальну систему, так само, як вона сама витіснила колись аграрну .

Трактуючи перехід до постіндустріального суспільства як наймасштабніший,
глибинний “поворот в історії людства”, зіставний лише “з першим розривом
історичного континууму — переходом від варварства до цивілізації”3,
сучасні дослідники акцентують увагу на втраті індустріальним сектором
провідної ролі, перетворенні науки у безпосередню продуктивну силу
суспільства, зміні характеру праці, трансформації сутності і масштабів
економічної діяльності, створенні умов для всебічного самовдосконалення
людини як творчої особистості, приході на зміну людині “економічній”
людини “багатовимірної” тощо.

— Основні риси постіндустріального суспільства за Д. Беллом4:

провідна роль теоретичного знання, що становить основу технологічних
інновацій;

нова інтегральна технологія, яка дає змогу знаходити більш ефективні
підходи до вирішення технічних, економічних та соціальних проблем;

.

Інформатизація суспільства відбувається у рамках загального переходу від
індустріальної до постіндустріальної фази розвитку, в якій головну роль
будуть відігравати теоретичні знання.

Д. Белл

\ )

вирішальна роль “носіїв знання” — технічних спеціалістів, професіоналів,
які складають найчисленнішу соціальну групу;

перехід від виробництва товарів до виробництва послуг, у тому числі у
сфері охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування тощо;

утвердження нового характеру праці як взаємодії між людьми;

зростання ролі жінок, які отримують надійну основу для економічної
незалежності;

акцент на теоретичні знання, посилення ролі та значення науки,
орієнтація на майбутнє;

зростання ролі та значення ситусів: функціональних (наукових, технічних,
адміністративних, культурних) та інституціональних (підприємств,
державних закладів, університетів, інженерно-дослідних центрів, армії)
соціальних одиниць;

формування системи меритократіі, за якої соціальне становище людини
обумовлюється виключно її інтелектуальним потенціалом і здатністю
генерувати нові знання;

подолання обмеженості благ, нестачі товарів, послуг і виникнення нових
дефіцитів: часу та інформації;

— формування економічної теорії інформації на основі заміни трудової
теорії вартості теорією цінності, заснованої на знаннях.

Таким чином, на думку Д. Белла “постіндустріальне суспільство — це
суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного
виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень,
організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас
технічних фахівців став основною професійною групою і, що найважливіше,
в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від
досягнень теоретичного знання. Постіндустріальне суспільство припускає
виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному
рівні виступають як консультанти, експерти або технократи”5. Отже,
перехід до постіндустріального суспільства посилює роль творчих сил
особистості, перетворюючи інтелектуально-творчий потенціал та
інформаційні ресурси на провідні чинники соціально-економічного
розвитку.

Аналізуючи визначальні риси постіндустріального суспільства, відомий
український вчений A.A. Чухно звертає увагу на те, що “досягнення
високого рівня техніки і технології, зосередження переважної частини
працездатних у сфері послуг, тобто у галузях, які виробляють знання та
інформацію, забезпечують не лише небачений рівень добробуту, а й
створюють умови для розвитку творчості людини, піднесення її ролі у
виробництві і в житті суспільства. Це зумовлює характерну рису нового
суспільства — основний імпульс надходить не від соціальної структури, а
від окремої активної особи. Саме творча особистість, вільна
індивідуальність людини зумовлюють активну діяльність, спрямовану на
подальше вдосконалення і одночасно на вдосконалення суспільства”6.

На думку В. Л. Іноземцева, ідея постіндустріального суспільства
залишається тепер досить популярною. Деякі дослідники конкретизують свої
підходи, аналізуючи постін-дустріальний капіталізм, екологічний,
конвенціональний постіндустріалізм тощо. Водночас цій теорії притаманні
відтінки технологічного детермінізму, що стало причиною критики її
представниками концепції постмодернізму, яка набула поширення у 80-ті —
на початку 90-х років XX ст. і займає нині скоріше оборонні позиції.
Поряд із цими підходами з кінця 60-х років і дотепер розвиваються
уявлення про сучасне суспільство як постбуржуазне, посткапіталі-стичне,
постринкове, посттрадиційне і навіть постцивіліза-ційне, постісторичне.
Однак ці “екзотичні поняття” не є достатньо поширеними в науковій
літературі.

Водночас наприкінці XX ст. був започаткований підхід, прихильники якого
намагаються визначити новий етап розвитку людства через аналіз його
окремих ознак, явищ і процесів. Прикладом такого підходу є започаткована
Ф. Мах-лупом (США) і Т. Умесао (Японія) концепція “інформаційного
суспільства”, розвинена в подальшому М. Поратом, И. Масудою, Т.
Стоуньєром та ін. у руслі наукової традиції аналізу еволюції людства
крізь призму прогресу знань. До цього напряму приєднуються також
концепції, які акцентують увагу на провідній ролі знань: “the
knowledgeable society”, “knowledge society” або “knowledgevalue
society”7.

Важливо зазначити, що в сучасній економічній літературі є два підходи
щодо застосування терміна “постін-дустріальне суспільство”:

7 Иноземцев ВЛ. История и методологические основы постиндустриальной
теории // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред.
В.Л. Иноземцева. ^- М.: Academia, 1999. — С. 20—21.

— заперечення доцільності вшивання цього терміна, оскільки поняття
“постіндустріальне суспільство” характеризує хронологічний підхід до
вивчення еволюції людської спільноти, не визначає сутності нового
устрою, а лише вказує на його місце в історичному процесі (суспільство,
що йде на зміну індустріальному, так само як індустріальне суспільство є
постаграрним). Відтак висувається завдання пошуку більш адекватного
терміна, здатного розкрити специфіку нового устрою та його глибинні
якісні характеристики (інформаційне, інтелектуальне суспільство,
суспільство знань, нова економіка тощо);

— визнання доцільності вживання цього терміна як такого, що позначає
теоретико-методологічну основу широкого спектра сучасних наукових
пошуків, спрямованих на виявлення принципових відмінностей нового устрою
від попередніх етапів розвитку суспільства. Прихильники цієї думки
виходять з того, що визначальні риси нового устрою не можна достовірно
описати поки сам цей устрій не досягне певної зрілості. На їхню думку,
термін “постіндустріальне суспільство” є містким та багатоплановим і дає
змогу дослідити новітні зміни, що відбуваються сьогодні в розвинених
країнах світу.

1.1.2. Концепції інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки
(економіки знань)

Душа економіки знань — безперервне прагнення до нововведень, а джерело
її сили — освіта.

Лі Гейн

Засновник теорії постіндустріального суспільства Д. Белл найважливішою
ознакою нового устрою вважав вступ людства в інформаційну епоху. “У міру
того, як ми наближаємося до кінця XX століття, — зазначав дослідник, —
стає усе більш очевидним, що ми вступаємо в інформаційну епоху. Це
означає не просто розвиток способів комунікації, які

існували раніше, а виникнення нових принципів соціальної і технологічної
організації… Нова інформаційна епоха заснована не на механічній
техніці, а на “інтелектуальній технології”, що дозволяє нам говорити про
новий принцип суспільної організації і соціальних змін. Це також висуває
на чільне місце теоретичне знання як джерело оновлення і змінює природу
технологічного процесу”8.

На основі цього вчений дійшов висновку, що в майбутньому найбільшого
успіху досягнуть суспільства, здатні:

інвестувати головним чином у науку та освіту;

знаходити нові можливості застосування знань та перетворення їх у нові
товари та послуги;

забезпечувати тісний зв’язок між університетами, іншими центрами вищої
освіти, які є ключовими інститутами постіндустріального суспільства, та
виробничою сферою9.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. американський економіст
Ф. Махлуп та японський дослідник Т. Умесао, проаналізувавши еволюцію
людства крізь призму прогресу знання, висунули тезу про становлення
інформаційного суспільства10. Теорія інформаційного суспільства активно
розвивалась у 70—80-ті роки XX ст. у працях відомих західних дослідників
11, які звертали увагу на велике поширення у розвинених країнах нових
інформаційних технологій, виокремлення комплексу інформаційних галузей в
окремий сектор, розвиток інформаційної індустрії, інформаційної
інфраструктури, інформаційного бізнесу, електронної комерції тощо.

Так, японський вчений Й. Масуда визначив інформаційне суспільство як
таке, в якому:

інформаційні цінності є більш значущими, ніж матеріальні;

економіка оцінює капітал, втілений у знаннях (knowledge capital) вище,
ніж капітал, втілений у матеріальній формі.

Наочним підтвердженням зазначених тенденцій є те, що інформаційні
витрати в розвинених країнах світу наприкінці XX ст. стали основними як
у кількісному, так і в якісному аспектах. Наприклад, у 1991 р. у СІЛА
витрати на придбання інформації та інформаційних технологій (112 млрд
дол.) перевищили витрати на придбання виробничих технологій та основних
фондів (107 млрд дол.). Уже

на початку 1995 р. в американській економіці з допомогою

З

інформації вироблялося більше ~ доданої вартості, створеної у
промисловості12.

За прогнозами фахівців світовий ринок високих технологій у наступні 15
років сягне рівня 3,5—4 трлн дол. СІЛА, з яких третина буде припадати на
інформаційні та телекомунікаційні послуги. Аналітики вважали, що світові
витрати на інформаційні технології до 2005 р. мали становити понад 1,4
трлн дол., при цьому найбільші витрати (до 20 % ) мали припадати на
програмні засоби, рішення щодо електронного бізнесу та бездротові
мережі, а витрати на апаратні засоби, навпаки, мали зменшитися на 13
%13.

Характеризуючи нове суспільство під кутом зору процесу інформатизації,
відомий західний дослідник X. Кіб-рідж виокремив такі його ознаки:

зростання частки продукції інформаційного сектору в структурі валового
національного продукту;

розширення міждисциплінарної бази досліджень у галузі науки;

витіснення ручних методів обробки інформації автоматизованими,
впровадження безпаперових технологій;

зміни в структурі інформаційного ринку, ускладнення попиту і пропозиції
у зв’язку з появою нових технологічних можливостей;

зміни в структурі матеріальних носіїв інформації на основі великого
поширення електронних носіїв;

зростання частки зайнятих в електронному бізнесі;

розширення міжнародного обміну інформацією, загострення конкуренції на
внутрішньому та міжнародному інформаційних ринках;

розширення та полегшення доступу до інформації, зростання швидкодії
комп’ютерних систем та підвищення рівня комп’ютерної грамотності
населення14.

На думку британського економіста У. Мартіна, інформаційним є
суспільство, “у якому якість життя, так само як перспективи соціальних
змін і економічного розвитку, все більше залежать від інформації та її
використання. У такому суспільстві життєвий рівень, структура праці і
відпочинку, система освіти і ринок суттєво залежать від прогресу в
інформації та знаннях. Це очевидно, виходячи зі збільшення кількості
інформаційно-насичених продуктів і послуг, що передаються через широкий
набір способів, більшість яких є електронними”15. Вчений звертає увагу
на те, що в новому суспільстві якість життя, перспективи економічного
розвитку та соціальних змін, форми зайнятості та відпочинку, система
освіти та ринок перебувають під вирішальним впливом досягнень у
інформаційній та науковій сферах. Завдяки зростанню ролі та значення
інформаційних систем інформація стає доступною для споживання широкими
верствами населення.

Відомий європейський соціолог іспанського походження Мануель Кастельс
визначає інформаційну епоху як історичний період, у якому різні типи
людських спільнот здійснюють свою діяльність у технологічній парадигмі,
що ґрунтується на інформаційно-комунікаційних технологіях,
мік-роекономіці, генній інженерії. На думку вченого, на зміну
індустріальному способу виробництва йде інформаціональ-ний спосіб
розвитку, головним джерелом якого виступає технологія генерування знань,
обробки інформації та символічної комунікації. Відтак інформаціональна
економіка за М. Кастельсом, — це економіка, в якій
конкурентоспроможність суб’єктів господарювання визначається їхньою
здатністю генерувати, обробляти і ефективно використовувати інформацію,
засновану на знаннях. На думку дослідника, в нових умовах, економіка не
лише спрямована на виробництво і поширення інформації, а й сама
перебуває під впливом цих технологій10.

У відомій трилогії “Інформаційна епоха: економіка, суспільство і
культура” (1996—1998) вчений визначає новий соціальний устрій, що
формується у глобальному масштабі, як мережеве (сітьове) суспільство, у
якому ринкові інститути та зв’язки між ними все більше визначаються
структурою та конфігурацією інформаційних потоків.

Визначаючи характерні риси нового суспільства, вчений звертає увагу на
“глобальні мережі інструментального обміну”, які “селективно підключають
чи відключають індивідів, групи, райони і навіть країни, відповідно до
їх значущості, для виконання цілей, які обробляються у мережі, в
безперервному потоці стратегічних рішень”17.

Таким чином, на думку М. Кастельса, формування нового суспільства
пов’язане з розвитком нових економічних форм навколо глобальних
мережевих структур інформації.

В умовах інформаційного суспільства історична тенденція приводить до
того, що домінуючі функції і процеси все більше виявляються
організованими за принципом мереж. Саме мережі складають нову соціальну
морфологію наших суспільств, а поширення мережевої логіки значною мірою
відбивається на розвитку та результатах процесів, пов’язаних з
виробництвом, повсякденним життям, культурою та владою.

М. Кастельс

У )

Аналізуючи довгострокові тенденції економічного розвитку, та
технологічного прогресу сучасні дослідники виокремлюють такі основні
ознаки інформаційного суспільства:

перетворення інформації на найважливіший економічний ресурс, що має
глобальний характер і забезпечує підвищення ефективності, зростання
конкурентоспроможності та інноваційний розвиток суб’єктів
господарювання;

зростаючий вплив інформації на всі сфери людської життєдіяльності,
перетворення її на предмет масового споживання населення;

інтенсивне формування інформаційного сектора економіки, який займає
домінантні позиції в новому суспільстві;

перетворення інформаційної сфери на фундамент, основу всіх видів
економічної діяльності.

Подальша еволюція теорії постіндустріального суспільства пов’язана з
80-ми роками XX ст. У цей період західні дослідники почали акцентувати
увагу не стільки на зростанні ролі та значення інформації, скільки на
пріоритетності інтелектуальної діяльності та знань, тобто інформації,
яка засвоєна людиною. Ці зрушення знайшли відображення у концепціях
“економіки, заснованої на знаннях” (knowledgebased economy),
“суспільства знань” (knowledge society) “економіки знань”,
“інтелектуальної економіки” тощо. У працях Д. Куа, Р. Кроуфорда, Г.
Сакайї, Дж. Ходжсона таін. виокремлені такі основні ознаки нового
суспільного устрою:

заміщення праці знаннями, пріоритетність інтелектуальних, а не технічних
навичок, перетворення економіки в систему, що функціонує на основі
обміну та оцінки знань. На думку Т. Сакайї, новий етап розвитку
цивілізації відрізняється тим, що “рушійною силою є цінності, створенні
знаннями”18;

заміна трудової діяльності новим типом активності, заснованої на
творчості’,

перетворення суспільного виробництва в інноваційне, яке базується на
використанні нових знань (або новому використанні знань), втілених у
нових комбінаціях виробничих факторів, що уможливлює отримання
інтелектуальної ренти та нових конкурентних переваг;

Ґ \

Інноваційний розвиток економіки передбачає широкомасштабні впровадження
в господарській обіг новітніх продуктів інтелектуальної праці (передових
технологій, науково-технічних розробок, винаходів тощо) з метою їх
комерціалізації, отримання соціально-економічного ефекту та
запровадження дієвих організаційно-управлінських рішень. Термін
“інновація” має дві інтерпретації: 1) від лат. novatio — процес, дія,
пов’язані з оновленням, або від англ. novation — новаторство,
новаторська діяльність; 2) від англ. innovation — новація, нововведення
як результат творчої діяльності. Відтак у сучасній економічній
літературі інновації трактуються:

а) як нелінійний, системний, динамічний процес цілеспрямованої
реалізації прогресивних нововведень, спрямо-

18 Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знаниями, или История будущего //
Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под. ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Асас1епиа, 1999. — С. 337.

ваний на інтенсифікацію певної сфери людської діяльності (технологічні
інновації у сфері виробництва);

б) як результат — новий спосіб задоволення існуючих суспільних потреб,
що ґрунтується на використанні досягнень науково-технічного прогресу
(продукційні інновації у сфері споживання).

Є різні підходи до класифікації інновацій. Загальновизнаним є підхід,
запропонований відомим австро-американсь-ким економістом Й. Шумпетером
(1883—1950) у праці “Теорія економічного розвитку” (1912):

виробництво принципово нових товарів і послуг;

застосування нової техніки і технології, нових методів виробництва;

завоювання нових ринків збуту продукції;

відкриття но вих джерел сировини;

реорганізація виробництва, наслідком якої є порушення встановленої
монополії.

На думку П. Друкера, інновація — це не винахід і не відкриття. Інновація
фокусується не на знаннях, а на ефективності, її сутність не стільки
технічного чи наукового, скільки концептуального характеру. Інновація,
за П. Друкером, — це вдала спроба знайти та залучити до власного бізнесу
останню частку, якої не вистачає для перетворення існуючих елементів
(знань, товарів, послуг, ринків) у нове та більш продуктивне ціле.

Ст. 1 Закону України “Про інноваційну діяльність” від 4 липня 2002 р.
трактує інновації як новостворені (засновані) і (або) вдосконалені
конкурентноспроможні технології, продукти або послуги, а також
організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного,
комерційного та іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та
якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Інноваційні підходи сприяють переходу від переважно ціно-

вої конкуренції до конкуренції якості на основі ефективного

використання інтелектуального потенціалу та комерціалізації

інтелектуальної власності.

Ч. )

— перехід від технократичного до антропоцент-ричного принципу
організації виробництва на основі відмови від авторитарного управління,
жорсткого контролю над “частковим” виробником як придатком машини з
метою активізації, розширення функцій учасників виробничого процесу як
“універсальних” працівників, здатних здійснити верифікацію, оцінку та
творчий синтез інформації;

деструкція основ приватнокапіталістичного привласнення на основі
формування власності на інформацію та знання, яка “кидає виклик межам
виключної та індивідуальної власності”19, унеможливлюючи відокремлення
капіталу від праці та породжуючи плюралістичні соціально-економічні
відносини нової якості;

прихід на зміну “людині економічній” багатовимірної “людини творчої”,
формування нових пріоритетів розвитку особистості на основі відмови від
максимізації матеріального добробуту на користь розвитку духовних
потреб, самоствердження через засвоєння і використання нової інформації
та знань;

утвердження проз’юмеризму, “за якого стираються відмінності між вільним
та робочим часом, оскільки виробнича діяльність на основі творчої праці
стає формою безпосереднього задоволення духовних потреб особистості,
спрямованих на саморозвиток, самовдосконалення та самовираження;

формування нового типу економічної влади, за якого відношення до засобів
виробництва перестає бути вирішальним фактором впливу у суспільстві та
суспільним привілеєм, оскільки істинна влада “у процесі осмислення
інформації, а не в певній посаді, управлінській функції”20;

утвердження знання та інформації як стратегічних ресурсів, які на
відміну від традиційних не мають ознак вичерпності та рідкісності.
Основною умовою, яка лімітує

використання цих ресурсів, стають специфічні якості людини, пов’язані з
наявністю або відсутністю здатності до інтелектуальної активності як
форми накопичення, переробки і генерації нових знань. Нині інформаційні
технології перетворилися на найдинамічнішу галузь світової економіки з
8-відсотковим щорічним зростанням. їх частка у ВВП провідних країн світу
перевищує 10 %. Обсяг світового ринку інформаційних технологій становить
915 млрд дол., що перевищує нафтовий сектор економіки21.

На думку західних дослідників, інформація та знання, що трактуються не
як субстанція, втілена у виробничих процесах або засобах виробництва, а
як безпосередня продуктивна сила, перетворюються на найважливіший фактор
сучасного господарства22, “первинний сектор”, який “постачає
господарство найсуттєвішим ресурсом виробництва”23.

1.1.3. Інформація та знання як визначальні чинники постіндустріальното
розвитку

Інформація стала розглядатись як ключ до сучасної економічної
діяльності, базовий ресурс, що має сьогодні таке саме значення, яке в
минулому мали капітал, земля і робоча сила.

М. Блюменталь

Сучасний соціально-економічний розвиток характеризується зростанням ролі
та значення факторів, пов’язаних з інтелектуалізацією та інформатизацією
господарського життя суспільства. Інформація (від лат. information у
буквальному розумінні: знаходження, надання форми тому, що раніше було
невідомим, безформним; новина, повідомлення, роз’яснення які знижують
невизначеність і ведуть до зростання обізнаності отримувача) є
загальнонауковим, міждисциплінарним поняттям, що не має однозначного
визначення.

У найзагальнішому розумінні інформація — це певне ідеальне повідомлення,
що зменшує або повністю виключає невизначеність при виборі однієї з
можливих альтернатив. На думку засновника кібернетики М. Вінера,
“інформація є інформація, а не матерія і не енергія”,24 яка існує у
вигляді закодованих повідомлень (генетичного коду, електричних, нервових
імпульсів), зафіксованих на матеріальних носіях. За сучасних умов
інформація перестала бути окремим, одиничним явищем і набула якісно
нового змісту складного системного утворення.

/ ? \

Усе більше і більше співробітників, які приходять на роботу, занурюються
в світ ідей та інформації. …До кінця XX століття частка американців,
праця яких пов’язана головним чином з матеріальними предметами
(сільськогосподарські робітники, механіки, ремісники) і наданням
непрофесійних послуг (працівники готелів, ресторанів, роздрібні
торговці, домашня прислуга, перукарі та ін.) скоротиться більш ніж у два
рази, з 83 % в 1900 р. до приблизно 41 %. Частка ж тих, хто працює
насамперед з інформацією (у торгівлі, на управлінських та
адміністративних посадах тощо) зросте з 17 % у 1960 р. до 59 % на
початок нового століття.

У напрямі цієї тенденції неможливо помилитися: невпинно зростає частка
людей, які стають “працівниками розумової праці”. Інформація і знання
становлять одночасно і вихідний матеріал, і продукт їхньої діяльності. В
інтелектуальних компаніях, тобто в тих, де частка працівників розумової
праці сягає 40 і більше відсотків, зайнято 28 % усіх працюючих у США,
однак за останні п’ять років на них припадає 43 %

ВинерН. Кибернетика. — М., 1968. — С. 201.

новостворених робочих місць. Але справа не лише в тому, що все більше
людей займаються розумовою працею: зростає інтелектуальний зміст
будь-якої праці, чи то сільське господарство, промисловість, заклади чи
вільні професії.

Ми живемо в епоху віри в абсолютну цінність інформації… епоху, яка
інколи величає себе “століттям інформації”. І дійсно, до кінця 80-х
років XX століття обробка, передача інформації та операції з нею були
основним заняттям кожного четвертого працюючого в США, або навіть
кожного третього, якщо рахувати вчителів та інших працівників сфери
освіти.

П. Пільцер

\ )

Як багатоаспектна загальнонаукова категорія інформація займає вагоме
місце в наукових дослідженнях представників як природничих, так і
гуманітарних дисциплін. При цьому звертається увага на єдність двох
відносно самостійних аспектів, що складають зміст феномену інформації:

комунікаційного, пов’язаного з процедурою передачі повідомлення,
трансляції відомостей (дослідження комунікацій, комунікаційних
технологій, інформаційних мереж тощо);

змістовного, пов’язаного з передачею продуктів інтелектуальної
діяльності та їх засвоєнням, спрямованим на зростання обізнаності або
зниження невизначеності отримувачів.

У сучасній літературі сформувалося два підходи до визначення сутності
інформації.

I. Атрибутивний, за якого інформація кваліфікується

як невід’ємна ознака будь-якого матеріального об’єкта та

оцінюється як міра впорядкованості структур та взаємодій.

II. Функціональний, прихильники якого пов’язують ін-

формацію з функціонуванням та розвитком систем, що са-

моорганізуються.

Таким чином, сучасні технології збирання, накопичення, зберігання та
передачі інформації є лише моментом загального інформаційного процесу,
який залишиться незавершеним, якщо отриманий інтелектуальний продукт не
буде засвоєний споживачем.

В умовах інтелектуальної економіки (економіки знань) інформація виступає
як особливий об’єкт договірних відносин, пов’язаних з її пошуком,
добором, збереженням, переробкою, поширенням та використанням у різних
сферах людської діяльності. Як специфічне економічне благо вона є
важливим засобом отримання додаткових вигід за рахунок зниження
невизначеності та ризику суб’єктів господарювання. Обертаючись у
ринковій економіці як товар (інформаційний продукт, послуга) або ресурс,
який використовується у процесі господарської діяльності, інформація має
певні особливості, а саме:

Цінність інформації абсолютно суб’єктивна. Вона неоднорідна, а значить,
нею не можна торгувати на конкурентних ринках, для яких характерна
цінова конкуренція між подібними

є нематеріальним благом (ідеальним компонентом буття) і не зводиться до
фізичних об’єктів, які є її носіями;

характеризується невичерпністю, не зменшується в процесі використання та
не споживається у традиційному розумінні цього терміна;

не локалізована в просторі, легко поширюється, тиражується (за сучасного
рівня технологій) і змінює форми фіксації;

не зникає в процесі споживання, але для отримання корисного ефекту від
останнього потребує певних інтелектуальних навичок;

практично не підлягає фізичному зносу, але може морально старіти;

не існує монополії на володіння нею та Ті використання, за винятком тієї
частини, яка є об’єктом інтелектуальної власності.

32

2 В. Д. Базилевич

33

товарами. …Невідчуженість, нематеріальність інформації як процесу
стали свого часу підставою для виключення її з предмета економічної
теорії, і, відповідно, підставою для невизнання за нею статусу об’єкта
власності.

Дж. Ходжсон

Необхідно зазначити, що унікальність інформації зумовлена закладеною в
ній дихотомією поширеності та рідкісності, невичерпності і скінченності.
Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки інформація може
виступати об’єктом власності та обміну, саме право власності на
інформацію не лише не суперечить можливості її максимального поширення,
а й передбачає останню як джерело зростання доходу власника.

Знання (інформація) існують незалежно від простору. Подібно до квантових
часток вони можуть знаходитись у кількох місцях одночасно. Продайте мені
пиріг і у вас його більше не буде. Продайте мені рецепт пирога, і він
буде у нас обох. У царстві інтелектуальних активів і невідчутної
продукції пирога не стає менше, скільки його не їси. Але ви не можете
забрати його назад. Продавець може повернути собі, припустимо, машину,
але повідомивши покупцю певну інформацію, він не може забрати її назад.
В інформаційній економіці є одна хитрість, яка стосується і покупця, і
продавця: покупець не може вирішити, чи варто платити за інформацію до
того часу, поки її не отримав; але як тільки він заволодів нею, йому
більше не потрібно її купувати.

К. Ерроу

тивості суспільного блага — того, чим додатково може скористатись
людина, не збільшуючи витрат виробництва25. Водночас, на думку багатьох
вчених, інформація характеризується вибірковістю, яка є вищим проявом
рідкісності, оскільки процес споживання інформації обумовлюється
наявністю у людини специфічних здібностей. Інтелект, який не можна
привласнити з такою легкістю, як матеріальне благо, є лімітуючим
чинником, який дає змогу користуватись доступною всім інформацією лише
обмеженому колу людей. За цих умов визначальну роль у суспільних
відносинах відіграє не стільки право розпорядитися благом, стільки
здатність ним скористатися.

Сучасні дослідники розрізняють два основні напрями реалізації інформації
в економічній діяльності:

комерціалізацію інформації, пов’язану з виробництвом та реалізацією
товарів і послуг, створенням наукомі-сткої продукції, розробкою нових
технологій виробництва й управління;

вплив інформації на суб’єктивні сприйняття та очікування економічних
суб’єктів, у т. ч. створення інформаційних образів продуктів, компаній,
формування та вплив на потреби економічних суб’єктів тощо.

Знання — результат пізнавальної діяльності людини, об’єктивізований
знаковими засобами мови. Знання мають інформаційну природу та
характеризуються ознаками продуктивності, структурованості та
латентності. Перетворення інформації на знання є результатом
інтелектуальної діяльності людини. Відтак інтелект у широкому розумінні
— здатність генерувати та накопичувати знання.

Слід також зазначити, що споживання інформації тотожне формуванню нового
знання. Відтак поширення інформації приводить до її самозростання, що
унеможливлює використання поняття “рідкісності” до характеристики цього
феномену. Цікаво зазначити: деякі дослідники наголошують на тому, що
інформації притаманні влас

( : . ^

Знання — наизагальніше вираження для позначення теоретичної діяльності
розуму, що має претензію на об’єктивну істину (на відміну від мислення
чи думки, які можуть бути явно фантастичними). Терміни знання і
пізнання, належачи по суті до одного і того самого предмета,
відрізняються певним відтінком: перший належить більше до об’єктивного
аспекту і результатів розумового процесу, другий — більше до його
суб’єктивних умов.

В. Соловйов

У сучасній економічній літературі є різні підходи до класифікації знань
(рис. 1.1).

Відомий західний дослідник Ф. Махлуп поділив знання, якими володіє
конкретний індивід, на п’ять основних видів:

Усі економічні системи ґрунтуються на знаннях, усі комерційні
підприємства залежать від цього виробничого ресурсу… При аналізі
факторів господарювання економісти і менеджери, як правило, роблять
наголос на капіталі, робочій силі та землі, ігноруючи знання, хоча цей
ресурс, частково оплачений, а частково використовуваний безоплатно, є на
сьогодні найважливішим із усіх.

О. Тоффлер

практичні (професійні знання, знання в галузі конкретної економіки,
знання робітників, політичні знання, знання в галузі домогосгіодарства
тощо);

інтелектуальні (знання, що задовольняють інтелектуальні потреби і є
ознакою широкої гуманітарної і природничо-наукової освіти, загальної
культури);

буденні і “розважальні” (знання, що задовольняють дрібну допитливість,
потребу в невибагливих розвагах, емоційному збудженні);

духовні (знання, спрямовані на пізнання Бога, пошук шляхів спасіння
душі);

непотрібні (знання, набуті випадково, які лишаються поза сферою
інтересів суб’єкта пізнання).

У сучасній літературі розрізняють також:

процедурні знання, які застосовуються для здійснення нових дій і
зумовлюють відповідь на питання “Як діяти?”;

декларативні знання, які пов’язані з описом та інформацією, що
уможливлюють відповідь на питання “Що робити?”;

епізодичні зпаппя, які використовуються на основі подібності ситуацій,
аналогічності проблем, подій, передумов;

евристичні знання, які стосуються практичних правил, виведених на основі
власного досвіду;

метазнання дов’язані з розумінням способів і методів пошуку й переробки
інформації та прийняття рішень.

Деякі дослідники виокремлюють також організаційні знання, які включають
принципи, факти, навички, прави

ла та методи, які забезпечують кадровий потенціал та діло-ву активність
певної організації. У структурі організаційних знань вони виокремлюють
теоретичні, практичні, стратегічні, комерційні, виробничі та інші
знання26. Потрібно розрізняти:

кодифіковані знання, які можна виокремити, систематизувати, зафіксувати,
скопіювати, передати, забезпечити їм правову охорону;

некодифіковані знання, які не можна повністю зафіксувати, важко
виокремити, захистити і проконтролювати їх використання.

Кодифіковане знання може бути представлене у формі усних або письмових
текстів, баз даних, картотек, символьної або графічної інформації тощо.
Для збереження та передачі такого знання використовуються різноманітні
матеріальні носії (паперові, аудіо-, відео-, електронні). Важливо
зазначити, що кодифікація знань виконує такі функції:

креативну (творчу), спрямовану на виявлення теоретичних та
методологічних недоліків, слабких місць у логіці аргументації тощо;

комунікативну, спрямовану на поширення знань, полегшення доступу до них
з боку суспільства;

культурну, спрямовану на накопичення та збереження інтелектуальних
скарбів людства;

економічну, спрямовану на надання знанням форми, в якій останні можуть
стати об’єктом інтелектуальної власності, товаром, капіталом.

Таким чином у сучасній економічній літературі існують різні підходи до
класифікації знань. Наприклад, деякі дослідники розрізняють
формалізовані (записані на певному носієві: папері, відео-, аудіо-,
електронному) і неформалі-зовані (ті, що зберігаються у людській
пам’яті) знання. Відповідно до концепції М. Поланьї є явні (точно
визначені, збережені, експліновані логіко-вербальними формами) і неявні
(такі, що повністю не вербалізуються, не вилучаються та чітко не
ідентифікуються) знання. Відомий західний дослідник К. Віїг структурує
знання відповідно до чотирьох концептуальних рівнів, виокремлюючи:

знання щодо мети (світогляд, цілі, система понять);

систематичні знання (знання систем, схем, методів);

практичні знання, пов’язані з умінням приймати рішення);

автоматичні знання, які застосовуються без залучення логічних
міркувань27.

За рівнем системності розрізняють:

інтуїтивні знання (асоціації, судження, гіпотези);

понятійні знання (тезауруси, фрейми, семантичні мережі);

3) систематизовані знання (правила, теореми, закони).

Досліджуючи специфіку інтелектуальної економіки,

важливо розрізняти процеси генерації та об’єктивізації знань.

Генерація знань — процес “еманації”, творення нового знання шляхом
переробки інформації. Джерелом генерації нового знання виступає
інтелектуальна активність: заснована на знаннях свідома діяльність
людини, здатної накопичувати, засвоювати та творчо опрацьовувати
інформацію.

Об’єктивізація знань — процес перетворення знання із суб’єктивної в
об’єктивну форму, пов’язану з різними матеріальними носіями (технічне
обладнання, документація, патенти, бази даних, програми, книги тощо).
Об’єктивізація знань не означає їх уречевлення, оскільки, втілившись у
річ, матерію, знання залишаються за своєю природою ідеальним утворенням.

Таким чином, знання вплетені в соціальну структуру суспільства, вони
поєднують інформацію та ціннісні установки, здатність людей засвоювати
смислові моделі. Як фе-

номен культури знання відрізняється певними закономірностями розвитку,
пов’язаними як із загальним процесом пізнання, так і з виробленими
культурою формами організації та осмислення дійсності.

Загальновизнано, що у постіндустріальному суспільстві знання, інформація
виступають не просто втіленою у засоби виробництва субстанцією, а
безпосередньою продуктивною силою, стратегічним ресурсом, імпульсом
приведення в дію надзвичайно потужних систем, тим ферментом, який,
вивільняючи додаткову енергію, знижує ентропію мікро-та макросистем.
Відтак, аналізуючи інформацію та знання як нову продуктивну силу, слід
вести мову не просто про сукупність відомостей, даних, а про нові
можливості, що втілені у людині, яка володіє інформацією, засвоїла її,
примноживши таким чином свої знання.

Будучи новітніми факторами виробництва, інформація та знання мають такі
специфічні ознаки:

1) вони не споживаються (у традиційному розумінні) у виробничому процесі
і можуть використовуватись у необмеженій кількості виробничих циклів; ”
…знання не зменшуються у міру їх використання, — пише Т. Стюарт. —
Вони невідчужувані: придбання мною певного обсягу знань аж ніяк не
зменшує ваші можливості щодо придбання такого самого їх обсягу, чого не
скажеш, наприклад, про порцію морозива чи місце в автобусі. На вартість
створення знань не впливає кількість осіб, які будуть користуватись ними
в подальшому. Знання, які я втілив у цій книзі, будуть коштувати
однаково незалежно від того, прочитають її 5 чи 55 осіб. Звичайно,
екземпляр, який ви тримаєте в руках, не може бути прочитаний десятком
людей одночасно, а вартість друку, безумовно, залежить від накладу, але
ці економічні фактори мають відношення до виробу, а не до знань”28;

вони не є рідкісними (у класичному розумінні), оскільки споживання знань
та інформації приводить до їх нарощування, самозростання. “Відмінність
між знаннями та іншими ресурсами полягає в тому, що знання не є
вичерпними, — зазначає Т. Стюарт. — У підручниках пишеться, що категорія
цінності в економічній теорії виводиться із поняття рідкісності.
…Однак ми з кожним днем “виробляємо” все більше знань, і… вони часто
збільшуються у ціні саме тому, що є у надлишку, а не тому, що їх не
вистачає”29;

процес їх передачі заснований на суб’єктних взаємодіях і не можливий без
спільних зусиль виробника і споживача;

їх цінність значною мірою є суб’єктивною і зумовлюється необхідністю та
важливістю знань для споживача, що ставить під сумнів можливості
використання традиційних ринкових індикаторів. Як стверджує В.Л.
Інозем-цев, “наступ постіндустріальної епохи виявляється в кризі
традиційних економічних концепцій, викликаний зростанням виробництва і
споживання інформації. Сьогодні стають незіставними витрати на
виробництво товарів, що враховуються у трудовій теорії вартості;
водночас усувається фактор рідкісності блага, на якому засновано багато
постулатів сучасного макроекономічного аналізу. У зв’язку з цим
абсолютно справедливим є твердження, що виклик “еко-номіксу”
постіндустріальними змінами є найрішучішим за всю історію економічної
науки”30.

їх характерною рисою є вибірковість, оскільки потенційно інформація може
бути доступна широкому колу лю

дей, але реально не засвоєна ними внаслідок відсутності комплексу
якостей, які характеризують сучасну особистість;

їх створення є суто індивідуальним процесом, відтак вони є унікальними,
оскільки, незважаючи на можливості тиражування, ідея продовжує
залишатись однією і тією самою, до неї не можна застосувати поняття
множини;

до них не придатні традиційні вартісні оцінки, оскільки витрати на
поширення і тиражування інформації можуть бути незначними, водночас
цінність закладених у носіях інформації знань — надзвичайно високою
внаслідок їх унікальності та невідтворюваності;

для них характерні просторова необмеженість, багатоманітність форм
втілення, взаємопереплетен-ня та взаємовплив.

Незважаючи на те, що знання в цілому не обмежені простором, деякі їх
форми надзвичайно чутливі до фактора часу, навіть більше, ніж
матеріальні активи. Хоча останні знецінюються катастрофічно, інколи до
повної втрати вартості (за механічну друкарську машинку, що зберігається
у мене в комірчині, тепер мало що дають), це відбувається поступово і
повільно, тоді як порада, на якого коня ставити, яка до забігу
потенційно коштувала тисячі доларів, втрачає всяку цінність, як тільки
зачинилося віконце тоталізатора. Чутливість до фактора часу викликала до
життя низку галузей, заснованих на бажанні передбачити майбутні форми
знань: службу погоди, опитування суспільної думки, фондову біржу тощо.

Т. Стюарт

\ /

Водночас потрібно зазначити, що інформація та знання є
взаємопов’язаними, але не тотожними поняттями (табл. 1.2).

Як стверджує Ф.Махлуп, “з точки зору лексикології, відмінність між
знаннями та інформацією закладена в основному в дієслівній формі:
інформувати — означає передавати знання; знати — може стати результатом
інформації. Інформація як акт інформування здійснюється з метою вкласти
знання в розум іншої людини. Інформація у значенні “те, що передається”
стає рівнозначною знанню у значенні “те, що пізнано”31. Таким чином
інформація не тотожна знанням, вона виступає як процес трансляції
інтелектуального продукта, наслідком якого є нарощування знання. При
цьому лише та інформація є значимою, яка сприймається користувачем
(проходить синтаксичний фільтр), зрозуміла йому (долає семантичний
фільтр) і є потенційно корисною для вирішення конкретних завдань
(проходить прагматичний фільтр).

На думку Дж. Ходжсона, “Інформація — це сукупність даних, що вже
інтерпретовані, яким вдалося додати певний зміст. А знання — продукт
використання інформації. Знання є щось таке, що знаходиться “десь
поблизу” і треба просто “зробити його доступним”32.

Наголошуючи на перетворенні знань та інформації на провідний
невідчужуваний, структурно багатоманітний та непередбачуваний ресурс
нового суспільства, відомі західні дослідники звертають увагу на те, що
функціонування на-укомістких виробництв та новітніх сфер людської
діяльності виходить за межі основних економічних законів ринкової
економіки з таких причин:

Закон попиту і пропозиції не спрацьовує, зокрема тому, що “багато
нематеріальних товарів, таких як консалтингові послуги, професійна
підготовка, освіта, розваги, створюються виробниками і споживачами
спільно. Хто ж тут покупець, а хто продавець? Ще одна причина полягає в
тому, що виробничі можливості (пропозиція) часто визначаються
споживачами, а не офіційними виробниками. Надлишкові виробничі
потужності, наявність яких згубно впливає на ринки матеріальних благ,
підвищують ефективність ринків нематеріальних активів”33.

У багатьох аспектах економічна діяльність інформаційного століття
характеризується зростаючою, а не спадною дохідністю, оскільки “дуже
нелегка справа — розробити і виготовити такі товари, як комп’ютери,
фармацевтичні вироби, ракети, літаки, автомобілі, програмне
забезпечення, телекомунікаційне обладнання або волоконну оптику.
Потрібні значні початкові вкладення в наукові дослідження, розробки і
обладнання, але приріст виробництва після початку реалізації обходиться
відносно дешево… Витрати виробництва в міру випуску все більшої
кількості високотехнологічних продуктів зменшуються, а прибуток від їх
використання, навпаки, зростає. Після того, як певний товар завоював
значну частину ринку, у населення з’являється сильний спонукальний мотив
купувати його і далі, щоб мати можливість обмінюватись інформацією з
тими, хто ним уже користується”34.

1.1.4. Види та результати інтелектуальної діяльності

Людське існування полягає у безперервному творенні не передбачуваних
новацій.

І. Пригожин

Загальновизнано, що в умовах постіндустріального суспільства провідну
роль у системі суспільного поділу праці відіграє інтелектуальна, творча
діяльність, яка перетворюється на визначальну силу формування та
розвитку людської цивілізації.

Інтелектуальна діяльність — одна з форм життєдіяльності людини, сутнісна
основа процесу створення інтелектуального продукту та відтворення
інтелектуального капіталу, найпотужніша рушійна сила розвитку людської
цивілізації. Вона спирається на сукупність досягнень науки, культури,
традиції та духовні цінності, накопичені людством протягом тисячоліть.

Інтелектуальна діяльність поєднує два взаємопов’язані аспекти:

репродуктивний — спрямований на вирішення стандартних завдань,
досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та
типових засобів;

творчий — спрямований на вирішення нестандартних завдань, які вимагають
створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або
нестандартного застосування відомих засобів у принципово нових
ситуаціях, які не мають аналогів у минулому.

Таким чином, творча праця спрямована на створення і впровадження
інновацій. Водночас її результатом є не лише новий інтелектуальний
продукт, а й інтелектуальний розвиток самої особистості.

Поєднуючи творчу і репродуктивну складові, інтелектуальна діяльність
втілюється і виявляється у певних результатах — інтелектуальних
продуктах. При цьому слід зауважити, що не існує абсолютно творчого
результату, водночас не існує інтелектуального продукту, отриманого без
мінімальних творчих зусиль. Не всяка інтелектуальна діяльність є творчою
працею, водночас будь-який творчий результат — продукт інтелектуальної
діяльності. На думку відомого західного дослідника Т. Стюарта,
виступаючи сутнісною основою створення інтелектуального продукту,
інтелектуальна діяльність несе в собі ще два важливих аспекти: у її
процесі відбувається відтворення персоніфікованого інтелектуального
капіталу та інтелектуальний розвиток особистості (рис. 1.2), які
виступають найважливішими мотиваційними факторами трудової діяльності
35.

Результати інтелектуальної діяльності, стосовно яких здійснюється
правова охорона (які мають властивість охо-роноздатності), є об’єктами
інтелектуальної власності.

Інтелектуальна діяльність може бути структурована таким чином:

I. Літературно-мистецька діяльність — особливий

вид творчої інтелектуальної діяльності, що характеризуєть-

ся такими специфічними ознаками:

об’єктом правової охорони виступає твір, виражений у певній об’єктивній
формі, яка унеможливлює його відтворення;

об’єктом правової охорони виступає форма, а не зміст твору;

правова охорона надається твору незалежно від його науково-теоретичного
чи художньо-естетичного рівня, жанру, призначення, суспільних та інших
якостей;

літературно-художня діяльність та її результати не підлягають будь-якій
перевірці на відповідність вимогам закону;

літературно-художня діяльність та її результати не підлягають будь-якому
обмеженню та ліцензуванню, перевірці, експертизі тощо (свобода слова,
конституційний принцип літературної діяльності);

авторське право на літературно-художній твір виникає з факту його
створення, а не реєстрації;

застосування результатів літературно-мистецької діяльності сприяє
збагаченню внутрішнього світу людини, розвитку особистості.

II. Науково-технічна діяльність, яка охоплює ті види

творчої інтелектуальної діяльності, що пов’язані з досяг-

ненням певних науково-технологічних результатів (науко-

во-дослідна, проектно-конструкторська, проектно-техноло-

гічна, винахідницька, раціоналізаторська діяльність тощо)

і характеризується такими ознаками:

об’єктом правової охорони виступають лише ті результати
науково-технічної творчості, які відповідають законодавчо встановленим
умовам охороноздатності;

науково-технічна діяльність та її результати підлягають обов’язковій
перевірці, експертизі на їх відповідність вимогам охороноздатності;

результати науково-технічної діяльності, які відповідають умовам
охороноздатності, підлягають обов’язковій державній реєстрації, на
підставі якої видається відповідний охоронний документ (патент, ліцензія
тощо);

4) застосування результатів науково-технічної діяльності сприяє
забезпеченню суспільства необхідними для життєдіяльності
інтелектуальними продуктами, в тому числі сучасними засобами, предметами
праці тощо.

У контексті аналізу творчої інтелектуальної діяльності як джерела
створення об’єктів інтелектуальної власності слід виокремити специфічний
вид творчості, спрямований на створення засобів індивідуалізації
учасників цивільного обігу товарів і послуг, який займає проміжне місце
між літературно-мистецькою і науково-технічною творчістю (створення
оригінальних фірмових найменувань, знаків для товарів та послуг тощо).

Узагальнюючою формою інтелектуальної діяльності є інтелектуальний
продукт — представлена на матеріальних носіях інформація, яка містить
нове знання, що є результатом інтелектуальної творчої праці. Таким
чином, най-загальніше визначення інтелектуального продукту — нові
знання, передані у вигляді інформації. Щодо науково-технічної
інтелектуальної творчості — це об’єктивні знання про природу,
матеріальну діяльність людини у різних її проявах; щодо
художньо-мистецької творчості — це суб’єктивне сприйняття та
відображення внутрішнього світу людини, навколишнього середовища, інших
людей.

Як першооснова виробничих інновацій інтелектуальні продукти є корисними
для виробників. Вони також цікавлять споживачів, які прагнуть
задовольнити свої культурні, духовні запити. Відтак результати
інтелектуальної праці набувають споживчої цінності, є корисними,
придатними для задоволення людських потреб, що є важливою ознакою товару
як фундаментальної категорії ринкової економіки. Як уже зазначалося,
результати творчої праці (матеріальні блага) стають інтелектуальними
продуктами, коли набувають певної об’єктивної форми, яка забезпечує їх
сприйняття іншими людьми. Матеріальний

носій творчої праці виступає як річ і може передаватись у власність
іншим особам, водночас сам результат творчої праці (нематеріальне благо)
належить його творцю і може використовуватись іншими людьми лише за
згодою ^автора. Таким чином, продуктам інтелектуальної праці притаманна
певна специфіка щодо трактування традиційного набору властивостей
ринкових товарів:

товари і послуги, які створюються на основі кодифікованого знання, є
унікальними, водночас можливість їх безмежного тиражування породжує
ринок гомогенної продукції, що адекватно реагує на динаміку попиту і
пропозиції;

інтелектуальні продукти є ідеальними, суб’єктивними, пов’язаними з
конкретними особистостями, водночас вони мають певне матеріальне
втілення, доступну для інших людей об’єктивну форму, що сприяє їх
реалізації;

інтелектуальні продукти, що є результатом науково-технічної діяльності,
мають короткий життєвий цикл, підлягають швидкому моральному зносу;

для інтелектуальних продуктів поняття відтворення трансформується у
поняття тиражування унікальних результатів творчої праці, при цьому
витрати виробництва інтелектуальних продуктів і витрати на їх
тиражування не збігаються між собою;

незалежно від того на якій мові, носіях, у якій формі представлені та
розтиражовані інтелектуальні продукти, вони завжди мають конкретних
творців — авторів ідей;

для інтелектуальних продуктів непридатними є традиційні вимірники
ринкової цінності, витрати виробництва, граничної корисності тощо.

В інформаційному суспільстві результати інтелектуальної діяльності
відіграють пріоритетну роль, займаючи істотну частку в суспільному
продукті. Якісних перетворень зазнає не лише виробнича сфера, а й
ринкові відносини, оскільки поряд з традиційними об’єктами обміну
з’являються нові, що мають специфічні риси та унікальні властивості.

На думку сучасних дослідників, результати творчої інтелектуальної
діяльності можна поділити на такі групи:

Форменні інтелектуальні продукти — результати творчої людської
діяльності, для яких важливе значення має форма втілення (наприклад,
унікальні твори мистецтва). Відособлення цих продуктів ґрунтується на
самому факті їх створення і не потребує додаткових дій.

Змістовні інтелектуальні продукти — результати творчої людської
діяльності, для яких важливого значення набуває не стільки форма,
скільки зміст. Як правило такі продукти мають прикладний, утилітарний
характер, їх відособлення потребує певних дій, пов’язаних з проведенням
експертизи та спеціальної реєстрації36.

З погляду дослідження інтелектуальної власності результати творчої
діяльності поділяються на три великі групи:

об’єкти літературно-художньої власності;

об’єкти промислової власності;

засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Доіндустріальне суспільство. Індустріальне суспільство.
Постіндустріальне суспільство. Інформаційне суспільство. Інтелектуальна
економіка. Інформаціональна економіка. Інновація. Інноваційний розвиток.
Інформація. Знання. Кодифіковане і некодифіковане знання. Генерація і
об’єктивізація знань. Інтелектуальна діяльність. Літературно-мистецька
діяльність. Науково-технічна діяльність. Інтелектуальна активність.
Інтелектуальний продукт.

Контрольні запитання і завдання

Охарактеризуйте сутність і визначальні ознаки пост-індустріального
суспільства.

Розкрийте зміст сучасних концепцій інформаційної економіки.

Що означають поняття “інновація”, “інноваційний розвиток”?

Дайте визначення інтелектуальної економіки.

Що поєднує і що відрізняє категорії “інформація” і “знання”?

Які функції виконує кодифікація знань?

Визначте сутність процесів генерації та об’єктивізації знань.

Охарактеризуйте специфіку інформації та знання як новітніх факторів
виробництва.

Що таке інтелектуальна діяльність? Чим вона відрізняється від інших
видів людської активності?

10. Розкрийте сутність та специфіку інтелектуального продукту.

Література

Велл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Пер. с англ. — М.:
Асасіешіа, 1999.

Геєць В. Характер перехідних процесів до економіки знань // Економіка
України. — 2004. — № 4.

Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / За заг. ред. А.П.
Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П. Се-меноженка. — К.: Нац. ін-т
стратегічних досліджень, 2004.

Иноземцев В.Л. История и методологические основы постиндустриальной
теории // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред.
В.Л. Иноземцева. — М.: Асааетіа, 1999. — С. 3—66.

Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа,
противоречия, перспективы. — М.: Логос, 2000.

Кастелъс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. — М.:
ГУВШЭ, 2000.

Кастелъс М. Становление общества сетевых структур // Новая
постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Academia, 1999.

Махлуп Ф. Производство и распространение знаний в США: Пер. с англ. //
Экономика знаний / В.В. Глухов, СБ. Коробко, Т.В. Маринина. — СПб.:
Питер, 2003.

МельникЛ.Г. Информационная экономика. — Сумы: ИТД “Университетская
книга”, 2003.

Милънер В.З. Управление знаниями. — М.: ИНФРА-М, 2003.

Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знанием, или История будущего // Новая
постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под. ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Academia, 1999 — С. 337—371.

Святоцъкий О. Місце і роль інтелектуальної діяльності в економічному і
соціальному розвитку країни // Інтелектуальний капітал. — 2004. — № 3.

Ходжсон Д. Социально-экономические последствия прогресса знаний и
нарастания сложности // Вопр. экономики, 2001. — №8.

Чу хно АЛ. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення
для України. — К.: Логос, 2003.

Bell D. The Coming of Post-Industrial Society. A Venture in Social
Forecasting. — N.Y., 1973.

DruckerP.F. The Age of Discontinuity. Guidelines to Our Changing
Society. — New Brunswick (US); London, 1994. — P.264.

Lash S. Critique of Information. London; Thousand Oaks (Ca): Sage
Publications. — 2002. — XII. — 234 p.

18. Kibirige H. The information dilemma: a critical analysis of
information pricing and fees controversy. —Wesport, 1983.

Martin W.J. The Global Information Society. — Alder-shot: Aslib Gower;
Brookfield, VT, USA: Grower, 1995.

Masuda Y. The Information Society as Post-Industrial Society. — Tokyo,
1980.

NormanA.L. Information Society. — Kluwer Academic Publishers, 1993.

Porat M., Rubin M. The Information Economy: Development and Measurement.
— Wash., 1978.

Stonier F. The Wealth of information. — L., 1983

TofflerA. The Third wave. — N.Y., 1974.

1.2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Сутність та специфіка інтелектуального капіталу.

Структура інтелектуального капіталу.

Вартість компанії “Intel” або “Microsoft” задається не ціною цегли і
цементного розчину і навіть не цінністю їі товарно-матеріальних запасів,
а категоріями іншого нематеріального активу, який носить назву
інтелектуального капіталу.

Л. Едвінссон, М. Мелоун

1.2.1. Сутність та специфіка інтелектуального капіталу

Становлення економіки знань у розвинених країнах Заходу у 90-ті роки XX
ст. привернуло увагу дослідників до категорії інтелектуального капіталу
як однієї із системоутворюючих категорій, породжених новим
постіндустрі-альним суспільством. Загальновизнано, що інтелектуальна,
науково озброєна праця, яка базується на знаннях, твоючі здібності
пюацівників, їх професійна кваліфікація,

права на дизайн, торговельні знаки, патенти, структура управління та
інформаційні технології стають першоосновою та рушійною силою
виробництва, стратегічними факторами економічного розвитку національних
економік в інформаційну епоху.

Впровадження у науковий ужиток поняття “інтелектуальний капітал” стало
відображенням принципово нового підходу до аналізу ринкових відносин,
конкурентних переваг та лідерства підприємств, заснованих на ефективному
використанні унікальних за своєю природою нематеріальних чинників,
здатних привести в дію механізм інноваційного розвитку.

Виникнення інтелектуального капіталу цілком закономірно, якщо брати до
уваги дію неподоланних історичних і технологічних процесів, не кажучи
про інвестиційні потоки, що заполонили сучасний світ, сприяючи розвитку
економіки, в якій знання відіграють провідну роль.

Інтелектуальний капітал скоро стане головним критерієм оцінки наших
компаній і закладів, тому що лише він здатен відобразити динаміку
організаційної стійкості і процесу створення цінностей. Тільки він
придатний для оцінки сучасного виробництва, яке змінюється так швидко,
що робити висновки про його вартість можна лише з урахуванням таланту
його робітників, їх відданості справі та якості знарядь праці, які вони
використовують.

Л. Едвінссон, М. Мелоун

v )

На думку провідних західних дослідників, важливим, показником, який
відображає перетворення інтелектуального капіталу в провідний ресурс
постіндустріаль-ної економіки є “знаннєінтенсивність” яка вимірюється
відсотковою часткою кваліфікованих робітників у структурі зайнятого
населення. Перехід від капітало- та працемі-сткИх галузей до науко- та
інтелектомістких виробництв характеризується зростанням частки витрат на
інформацію та знання у собівартості більшості видів продукції1.
Створення, ідентифікація та капіталізація знань перетворюються на
рушійну силу та визначальні чинники розвитку інтелектуальної економіки.

Дослідники проблем постіндустріальної економіки звертають увагу на
зростання частки НДДКР у загальних витратах державних і приватних фірм
та швидке зростання капіталізації високотехнологічних підприємств, яке
не можна пояснити лише спекулятивними сплесками на ринку цінних паперів.
На початку 80-х років XX ст. індекс Доу-Джонса засвідчив зростаючий
відрив ринкової капіталізації провідних фірм від вартості їхніх
матеріальних активів (споруд, запасів, обладнання). Так, коефіцієнт
Тобі-на (відношення ринкової вартості акцій підприємства до вартості
його основних фондів) для фірми “Microsoft” перевищив 5.

За цих умов визначення сутності та структури інтелектуального капіталу
набуває особливої актуальності як з тео-ретико-аналітичного, так і з
практичного погляду, оскільки “потрібне не просто визначення
інтелектуального капіталу, але і такий його опис, за допомогою якого
керівники можуть планувати інвестиції в інтелектуальні фонди та
управляти ними”2.

Однією з цікавих спроб виявити специфічну роль інформації, знань та
інтелекту в забезпеченні передумов економічного зростання розвинених
країн у другій половині XX ст. стало здійснене відомим американським
вченим М. Фрідме-ном дослідження так званого гуманітарного капіталу та
виокремлення таких специфічних його ознак:

неможливості обміну або заміни матеріальними активами?

значні труднощі у переведенні в ліквідну грошову форму;

НеР°звиненість ринку;

зростання витрат на формування.

Вважається, що термін “інтелектуальний капітал” вперта вд^ористав у 1969
р. відомий американський дослідник Дж.К. Гелбрейт. Водночас глибокі
теоретико-методологічні дослідження цієї економічної категорії були
започатковані наприкінці XX ст. у працях Л. Едвінссона, Т. Стюарта, М.
МеДоуна, Д. Даффі, Т. Фортьюна, П. Салівана, Л. Прусака, Д« Клейна, Е.
Брукінга, Л. Хіроякі та ін. Однак новизна та складність цієї проблеми
зумовили неоднозначність та суперечливість наявних підходів до
визначення сутності та структури інтелектуального капіталу (рис. 1.3). У
сучасній економічній літературі можна виокремити такі підходи до аналізу
сутності інтелектуального капіталу:

визначення інтелектуального капіталу через розкритися його структури
(інтелектуальний капітал як єдність людського і структурного капіталів;
сума нематеріальних активів фірми; сукупність людського та машинного
інтелектів);

визначення інтелектуального капіталу через аналіз його призначення, тієї
специфічної ролі, яку він відіграєу процесі суспільного відтворення
(інтелектуальний капітал як формалізований і зафіксований
інтелектуальний матеріал, призначений для виробництва більш цінного
майна; знання, що використовуються для отримання конкурентних переваг);

визначення інтелектуального капіталу через усталене розуміння сутності
категорії капіталу як певного вкладення (цінності, ресурсу), що
уможливлює отримання доходу (інтелектуальний капітал як знання, здатні
приносити прибуток; інтелектуальні ресурси підприємства, здатні
створювати нову вартість, приносити дохід тощо). Так, відомий західний
дослідник Т. Стюарт стверд>кує, що, перетворення інтелекту в капітал
означає здатність отримувати дохід шляхом комерційного використання
інтелекту3.

На думку багатьох дослідників, інтелектуальний капітал — це
інтелектуальний поіпенціал, що активно використовується суб’єктами
господарювання у процесі економічного розвитку з метою отримання доходу.

Інтелектуальний потенціал трактується при цьому як можливості, створені
інтелектуальними ресурсами різних рівнів, щодо реалізації певної мети
(рис. 1.4).

Оскільки більшість інтелектуальних ресурсів не входять до складу активів
фірми, які є об’єктом фінансового обліку, американський економіст Дж.
Тобін запропонував оригінальну формулу інтелектуального капіталу (рис.
1.5), засновану на ідеї визначення цінності останнього як різниці між
ринковою вартістю компанії та її ринковою оцінкою.

Як провідний чинник та основа інтелектуальної економіки інтелектуальний
капітал має такі специфічні ознаки:

не є матеріальним у традиційному розумінні, хоча форми, яких набувають
інтелектуальні активи, можуть бути матеріальними;

перебуває одночасно у формах запасу і продукту, його споживання є
водночас його примноженням;

зберігається та нагромаджується у специфічних, нетрадиційних формах;

є основним компонентом визначення ринкової вартості сучасних
підприємств.

Отже, інтелектуальний капітал — це накопичена у процесі інтелектуальної
діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, творчості, здібностей,
взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються у
процесі виробництва та обміну з метою отримання доходу. В сучасній
економічній літературі інтелектуальний капітал аналізується у чотирьох
взаємопов’язаних аспектах (рис. 1.6). При цьому дослідники розрізняють:

сукупний інтелектуальний капітал (інтелектуальний капітал суспільства) —
сукупність знань, досвіду, зв’язків, інформації, що накопичені і
використовуються на рівні суспільства в цілому;

інтелектуальний капітал фірми — сукупність активів окремої фірми,
заснованих на інтелектуальних здібностях її співробітників, що
реалізуються в процесі інноваційної діяльності;

інтелектуальний капітал індивіда — сукупність знань, досвіду,
професійних навичок та інтелектуальних здібностей особистості.

1.2.2. Структура інтелектуального капіталу

Людина і її знання є капітал, якщо не єдиний капітал.

ТІ. Друкер

У процесі еволюції теорії інтелектуального капіталу сформувались різні
підходи до структурування останнього. Наприкінці 80-х років XX ст.
відомий західний дослідник К.-Е. Свейбі, який ототожнював
інтелектуальний капітал з нематеріальними активами фірми, виокремив у
їхній структурі такі складові:

індивідуальну компетентність (уміння, досвід, освіту, соціальні навички
та моральні цінності персоналу);

внутрішню структуру організації (цілі, завдання, моделі, технології,
структуру, внутрішні мережі, неформальні організації, культуру);

зовнішню структуру організації (зв’язки і взаємовідносини із
замовниками, постачальниками, конкурентами, торговельні марки,
репутацію).

Новаторські підходи К.-Е. Свейбі вплинули на подальші дослідження вчених
у цьому напрямі. У середині 90-х років XX ст. британський дослідник А.
Брукінг виокремив у структурі інтелектуального капіталу такі елементи:

активи ринку (Market Assets) — нематеріальні активи, повуязані з
обмінними операціями, що визначають становище фірми на ринку
(торговельні марки, прихильність покупців, корпоративне ім’я, портфель
замовлень);

активи інтелектуальної власності (Intellectual Property Assets) —
захищену законом інтелектуальну власність компанії (торговельні марки і
знаки обслуговування, патенти, авторські права, виробничі і торговельні
секрети);

активи інфраструктури (Infrastructure Assets) — технології, методи і
процеси, які уможливлюють роботу компанії (нормативна культура,
філософія управління, методи оцінки ринку, фінансова структура, бази
даних);

людські активи (Human-Centered Assets) — інтелектуальні активи, які
використовуються компанією (знання, уміння, навички та творчі здібності
співробітників).

Наочне уявлення про значення інтелектуального капіталу можна отримати,
вдавшись до метафори. Якщо порівнювати компанію з живим організмом —
скажімо, з деревом, — то схему організаційної структури, річні та
квартальні звіти, рекламні проспекти та інші документи можна уподібнити
стовбуру, гілкам та листям. Досвідчений інвестор оглядає це дерево у
пошуках достигаючих плодів, урожай яких він може зібрати, вклавши
капітал.

Однак було б помилкою вважати деревом лише видиму його частину. Половина
дерева знаходиться під землею у вигляді кореневої системи. Хоч аромат
плодів і колір листя свідчать про здоров’я рослини в теперішній момент,
лише за станом її коренів можна робити достовірний висновок про те, чи
збережеться дерево у наступні роки…

Інтелектуальний капітал — це коріння компанії, приховані умови розвитку,
що криються за видимим фасадом її споруд і товарного асортименту. У
цьому і полягає особливе значення інтелектуального капіталу.

Л. Едвінссон, М. Мелоун

Інтелектуальні активи — термін, що використовується на позначення
нематеріальних об’єктів, які ідентифіковані, описані та занесені до
визначеного реєстру організації. Тобто це зафіксований, задокументований
інтелектуальний капітал, доступний для співробітників організації. Таким
чином, виступаючи важливою складовою інтелектуального капіталу,
інтелектуальні активи не вичерпують його структуру.

На думку відомого американського дослідника Т. Стю-арта, інтелектуальний
капітал існує у двох якостях:

як “напівпостійна сукупність знань, що виростає навколо певної задачі,
людини чи організації” (навички і зв’язки керівництва, знання про
технологію виробництва, уявлення про потреби споживачів тощо);

як “інструменти, за допомогою яких можна збільшити сукупність знань”4.

Такий підхід до трактування інтелектуального капіталу дозволив ученому
виокремити у структурі останнього людський, структурний та споживчий
капітал.

Людський капітал в інтерпретації Т. Стюарта становить “здатність
пропонувати клієнтам рішення”, наявні знання та уміння використовувати
їх з метою задоволення потреб клієнтів5.

Структурний капітал вчений трактує як “організаційні здібності компанії
відповідати потребам ринку”6 — форми, методи і структури, які дають
можливість ефективно відбирати, створювати і поширювати знання,
організовувати їх у систему, доступну для всіх співробітників, що
уможливлює досягнення синергетичного ефекту від спільної діяльності. На
відміну від людського капіталу, який належить кожному окремому
співробітнику, структурний капітал є власністю організації в цілому і
включає дві складові:

електронну (технології, бази даних, винаходи, публікації, процеси тощо);

соціальну (стратегія і культура організації, норми відносин, збагачені
життєвим досвідом тощо).

; ч

Корпорація — це щось більше, ніж система технологічних процесів, ніж
набір продуктів і послуг, і навіть ніж група людей, які виконують певну
роботу. Крім усього іншого, це

4 Stewart TA. The Intellectual Capital. The New Wealth of
Organizatoins. — N. Y.; L., 1997. — P. 8, 120. 5Ibid. — P. 126. 6Ibid. —
P. 127.

64

З В. Д. Базилевич

65

— людське товариство і, як усі інші співтовариства, воно створює
власний різновид культури — корпоративну культуру.

Корпоративний Ю — це міра того, наскільки вільно в компанії поширюється
інформація і наскільки успішно співробітники можуть користуватися ідеями
один одного. Поняття корпоративного Ю починається з обміну накопиченими
і поточними знаннями. Свій внесок у його підвищення вносить як
індивідуальне навчання співробітників, так і “перехресне запилення”
ідеями один одного. Відтак вище керівництво компанії повинно
усвідомлювати важливість вільного поширення знань, інакше ніякі зусилля
в цьому напрямку не принесуть успіху.

М. Хеммер, Б. Гейтс

І. )

Споживчий капітал, на думку Т. Стюарта, ґрунтується на відносинах
організації зі споживачами її продукції, що набувають прояву у
прихильності покупців, взаємовигідному співробітництві з контрагентами,
вірності клієнтів тощо.

Аналізуючи структуру інтелектуального капіталу, вчений звертає особливу
увагу на необхідність дотримання оптимального балансу між його
складовими та недопущення гіпертрофованого розвитку його окремих
елементів.

Важливо зазначити, що майже одночасно з публікацією досліджень Т.
Стюарта був підготовлений звіт шведської фінансової корпорації
“всапсііа”, у якому знайшла відображення спроба оцінити інтелектуальний
капітал організації. У подальшому на основі опрацювання цього звіту була
опублікована книга Лейфа Едвінссона (члена ради директорів корпорації
“всапсііа”) та Майкла Мелоуна “Інтелектуальний капітал. Визначення
істинної цінності компаній” (1997). Трактуючи інтелектуальний капітал як
породжену людськими знаннями сукупність структурних елементів, що
визначають приховані джерела цінності, здатні наділяти компанію
нетрадиційно високою оцінкою, вчені віднесли до складу інтелектуального
капіталу всі види ресурсів сучасної корпорації, які не піддаються
традиційним оцінкам7.

Згідно з розробками “Всапсііа” інтелектуальний капітал поділяється на
людський та структурний капітал (рис. 1.6). У свою чергу структурний
капітал складається із клієнтського капіталу та організаційного капіталу
(інноваційного та процесного).

7 Эдвинссон Л., Мэлоун М. Интеллектуальный капитал: определение истинной
стоимости компании // Новая постиндустриальная волна на Западе:
Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. — М.: Асааетіа, 1999. — С. 434.

На думку Л. Едвінссона та М. Мелоуна, людський капітал це “сукупність
знань, практичних навичок та творчих здібностей працівників компанії, що
застосовуються для виконання поточних завдань. Іншою його складовою є
моральні цінності компанії, культура праці і загальний під

хід до справи. Людський капітал не може бути власністю компанії”8.

Щодо структурного капіталу, то до його складу, на думку авторів, входять
“технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, патенти,
торговельні марки і все те, що дозволяє працівникам компанії реалізувати
свій виробничий потенціал — іншими словами, те, що залишається в офісі,
після того як працівники йдуть додому. Структурний капітал також включає
в себе відносини, що склалися між компанією та її клієнтами. На відміну
від людського капіталу, структурний капітал може бути власністю
компанії, а відтак, і об’єктом купівлі-продажу”9.

Цікавими є висновки вчених щодо можливості відображення інтелектуального
капіталу засобами господарського обліку. На думку дослідників,
інтелектуальний капітал породжується специфічним ресурсом, що не є
власністю компанії — її працівниками. Відтак інтелектуальний капітал не
є активом компанії і належать скоріше до її пасивів. Л. Ед-вінссон та М.
Мелоун стверджують, що як актив інтелектуальному капіталу протистоїть
насамперед “добра воля” (goodwill) агентів ринку, які оцінюють потенціал
цієї компанії.

“У так званій інтелектуальній економіці, — зазначають дослідники, —
акцент робиться на інтенсивні інвестиції в людський капітал і в
інформаційні технології. Дивно, що ні те, ні інше не фігурує в
традиційних фінансових звітах у розділі прибутків, а належить, скоріше,
до збитків, хоча такі інвестиції є ключовим засобом створення нових
цінностей”10.

На думку вчених, теорія інтелектуального капіталу відіграватиме значну
роль у новому тисячолітті, оскільки вона є дієвим засобом виміру,
конкретизації та відображення істинної вартості активів фірм.
Бухгалтерський облік, заснований на інтелектуальному капіталі, дає
унікальну можливість комплексного використання всього того, без чого на
сьогодні неможливий розвиток динамічних високотехнологічних віртуальних
корпорацій:

тісних і довгострокових ділових зв’язків з контрагентами;

постійності клієнтури;

знань та компетенцій співробітників;

прагнення компанії до постійного вдосконалення та розвитку;

— іміджу корпорації, цінностей, які вона сповідує11. Таким чином у
структурі інтелектуального капіталу можна виокремити:

І. Людський капітал (human capital) — накопичені в результаті інвестицій
та втілені у працівниках компанії знання, практичні навички, творчі
здібності, досвід, загальна культура, моральні цінності та ставлення до
справи. У пост-індустріальну епоху людський капітал стає
системоутворюючим фактором у структурі інтелектуального капіталу.

На відміну від фізичного капіталу людський капітал:

є невіддільним від індивіда, невідчужуваним, не може бути власністю
компанії і виступає скоріше тимчасово залученим засобом, подібним до
боргових зобов’язань, випущених акцій;

є нематеріальним, невідчутним, таким, що не піддається традиційним
вартісним оцінкам. Сучасні дослідники виокремлюють базову вартість
людського капіталу (дисконтовану ринкову вартість майбутнього доходу, на
яку орієнтується індивід, здійснюючи інвестиції у свою освіту,
підвищення кваліфікації, охорону здоров’я тощо) і його потенційну
вартість, на яку орієнтується підприємець, що наймає робітників,
орендуючи їхній людський капітал;

є неліквідним, таким що не зберігається і не може бути законсервований
до кращих часів, оскільки його невикористання у поточному періоді
призводить до непоправних втрат;

не може бути скопійований або відтворений у жодній іншій організації;

поєднує якості інвестування і споживання, оскільки інвестиції в освіту,
підвищення кваліфікації, охорону здоров’я невіддільні від витрат на
споживання;

приносить дохід від використання безпосередньо індивідам-власникам,
оскільки не може бути об’єктом застави або відчуження і не є власністю
компанії у традиційному розумінні.

II. Структурний капітал (structural capital) — все те, що дає змогу
співробітникам компанії реалізувати свій потенціал: технічне і програмне
забезпечення, організаційна структура, патенти, торговельні марки і
знаки обслуговування, відносини з клієнтами тощо.

На відміну від людського капіталу структурний капітал у цілому або його
окремі частини може бути скопійований, відтворений, відчужений на
користь іншого суб’єкта господарювання. Вартість структурного капіталу
знаходить відображення у балансі фірми у вигляді статей капіталізованих
витрат на науково-дослідні та конструкторські розробки, придбання прав
інтелектуальної власності (ліцензій, патентів, баз даних) тощо. Таким
чином саме структурний капітал найбільше співвідноситься з поняттям
нематеріальних активів.

Відповідно до зазначеного підходу структурний капітал поділяється на
клієнтський капітал та організаційний капітал.

Клієнтський капітал (ринковий, брендовий) — це відносини із замовниками
і покупцями, що сприяють успішній реалізації вироблених компанією
товарів і послуг (клієнтська база підприємства, яка є своєрідним
продуктом його діяльності). До клієнтського капіталу належать:

патенти, ліцензії, товарні знаки та знаки обслуговування;

комерційна мережа розширення збуту товарів і послуг;

ділові зв’язки з постачальниками;

договори маркетингового і технологічного співробітництва;

слава, популярність, репутація клієнтів тощо.

— ” N

Дослідження інтелектуального капіталу проводились у шведській страховій
компанії “Зсапаїа” починаючи з 1991 р.

У 1993—1995 рр. були опубліковані звіти цієї компанії щодо визначення
вартості інтелектуального капіталу та етапів управління ним, а саме:

ініціації (етапу усвідомлення організацією потреби вивчення
інтелектуального капіталу, виявлення та ідентифікації пов’язаних з цим
проблем);

виміру (етапу розробки системи показників виміру інтелектуального
капіталу);

лідерства (етапу приведення діяльності на всіх рівнях у відповідність до
нової стратегії, яка враховує інтелектуальний капітал);

технологій (етапу розвитку інформаційних технологій, комунікацій,
покликаного покращити використання інтелектуального капіталу);

капіталізації (етапу використання пакета організаційних технологій (баз
даних) як об’єктів інтелектуальної власності, що уможливлює вихід на
ринок);

майбутнього (заключний етапу ревізії задіяного інтелектуального капіталу
з метою подальшого розвитку та впровадження інновацій, викликаних зміною
умов господарювання).

У 1993 р. у компанії була розроблена система моніторингу та модель
взаємодії елементів інтелектуального капіталу “Scandia Navigator”:

Схема демонструє зв’язок людського капіталу (аспект співробітника) з
клієнтським (аспект замовника), організаційним (аспект процесу)
капіталами, спрямований на створення нововведень (інноваційний аспект).
Водночас взаємодія елементів інтелектуального капіталу пов’язується з
розвитком компанії у часі, оскільки фінансовий аспект зумовлюється її
діяльністю в минулому. Відтак стає зрозумілою стратегічна необхідність
врахування інтелектуального капіталу, спрямованого на інноваційний
розвиток.

Важливою складовою проведеного в “Scandia” дослідження стала також
розробка програмного забезпечення “Dolphin”, покликаного моделювати
різні сценарії розвитку компанії на основі відстеження зв’язку між
стратегічними цілями і основними показниками у зазначених вище п’яти
аспектах (оновлення і розвитку, замовників, співробітників, процесів та
фінансів).

І ‘

Важлива роль клієнтського капіталу наочно виявляється у функціонуванні
фінансових підприємств, особливо страхових компаній, динаміка і масштаб
діяльності яких значною мірою залежать від портфеля замовлень. Важливо
підкреслити, що сучасні фірми докладають значних зусиль для завоювання
та утримання своїх клієнтів. Так, Internet Explorer фірми “Microsoft”
надає споживачам безплатне програмне забезпечення системи електронної
пошти Eudora, формуючи таким чином власний капітал зв’язків. У сучасних
дослідженнях використовується також термін “релятивний капітал” (від
англ. relations — відносини), який охоплює відносини фірми не лише з
покупцями її продукції, а й з інвесторами, постачальниками, акціонерами,
органами влади тощо.

Організаційний капітал — систематизована і формалізована компетентність
компанії (поінформованість, обізнаність, авторитетність), а також
організаційні можливості і системи, які посилюють її творчі можливості.
До організаційного капіталу належать:

інформаційні ресурси;

електронні мережі;

організаційна структура;

ефективне управління;

сприйнятливість до змін, нововведень;

інтелектуальна власність (авторські права, технічне і програмне
забезпечення, комп’ютерні програми, бази даних тощо).

У свою чергу організаційний капітал включає такі складові:

а) інноваційний капітал — здатність компанії до онов-

лення, нововведень (захищена комерційним правом інте-

лектуальна власність, інші нематеріальні активи і цінно-

сті);

б) процесний капітал — системи виробництва, збуту,

післяпродажного обслуговування тощо.

Таким чином, інтелектуальний капітал є складним системним утворенням,
яке може бути структурова-не за різними критеріями (рис. 1.8).

Це багатоаспектне поняття, яке об’єднує об’єкти інтелектуальної
власності, знання, вміння і навички працівників, різноманітні системи,
мережі, процедури, які при включенні до господарського обороту приносять
дохід. Водночас складові інтелектуального капіталу є неоднорідними. Одні
з них є породженням людського інтелекту, інші створюють специфічні умови
його застосування з метою підвищення конкурентоспроможності компанії.
Разом з тим варто зазначити, що інтелектуальний капітал не існує поза
контекстом, стратегією розвитку організації, оскільки найважливішою
конкурентною перевагою постіндустрі-ального бізнесу є здатність до
інновацій та уміння пристосовуватись до умов, що швидко змінюються.

У книзі Л. Едвінссона та М. Мелоуна “Інтелектуальний капітал: визначення
справжньої вартості компанії” наводиться історія фірми “Лотус” —
провідного постачальника комп’ютерних програм, зокрема інтерактивних
електронних таблиць для обробки даних. Компанія була створена у 1980 р.
і швидко збагатіла, однак постійно відчувала тиск конкурентів, у тому
числі фірми “Microsoft”. “Судячи за балансами фірми, — зазначають
автори, — справи її йшли добре, але насправді гостра конкурентна
боротьба виснажувала її. Представлена у балансі вартість компанії
залишалась високою, але її справжня вартість, виміряна в категоріях
інтелектуального капіталу, катастрофічно падала”.

Однак з часом ситуація різко змінилася внаслідок того, що фірма “Лотус”
розробила комп’ютерні програми нового покоління, втілені в продукті
“Notes”. Програмісти “Лоту-са” все ще працювали над електронними
таблицями, а керівництво фірми уже повністю змістило акцент на групову
обробку даних, розробку програмного забезпечення і розвитку, які
вирішували проблеми фінансової звітності великих корпорацій. “Іншими
словами, — зазначають автори, — коли здавалось, що фірма “Лотус”
процвітає, справи її насправді були поганими, а коли її становище нібито
похитнулося, невідчутні активи принесли їй справжній успіх”. Коли в 1995
p. “IBM” поглинула “Лотус”, ринкова ціна останньої в 15 разів
перевищувала її опубліковану балансову вартість завдяки тому, що вона
залучила мільйони клієнтів, завоювала сильні позиції на ринку. “IBM”
заплатила 3,5 млрд дол. за компанію, яка на папері коштувала всього 230
млн дол. Чому? Тому, що таким чином був оцінений її інтелектуальний
капітал — попит постійних клієнтів, компетентність і професіоналізм
персоналу, новітні програмні розробки тощо.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Інтелектуальний капітал. Інтелектуальний потенціал. Інтелектуальні
ресурси. Структура інтелектуального капіталу. Інтелектуальні активи.
Людський капітал. Структурний капітал. Споживчий капітал. Клієнтський
капітал. Організаційний капітал. Інноваційний капітал. Процесний
капітал.

Контрольні запитання і завдання

Розкрийте зміст категорії “інтелектуальний капітал”.

Чим зумовлена, на вашу думку, неоднозначність та суперечливість підходів
у сучасній економічній літературі до визначення сутності
інтелектуального капіталу?

Як співвідносяться поняття “інтелектуальний потенціал”, “інтелектуальний
капітал” і “інтелектуальні ресурси”?

Розкрийте специфіку інтелектуального капіталу як новітнього фактора
виробництва.

Охарактеризуйте підходи в сучасній економічній літературі до визначення
структури інтелектуального капіталу.

Що таке інтелектуальні активи? У чому виявляється їх специфіка?

Розкрийте сутність і специфіку людського капіталу.

Проаналізуйте зміст і складові структурного капіталу.

Що таке клієнтський капітал?

10. Розкрийте роль і значення інтелектуального капіталу в інформаційному
суспільстві.

Література

Брукинг Э. Интеллектуальный капитал: Пер. с англ. — СПб.: Питер, 2001.

Бутнік-Сіверський О.Б. Інтелектуальний капітал: теоретичний аспект //
Інтелектуальний капітал. — 2002. — №1. — С. 16—27.

Эдвинссон Л., Мэлоуя М. Интеллектуальный капитал. Определение истинной
стоимости компании // Новая постиндустриальная волна на Западе:
Антология / Под ред.

Л. Иноземцева. — М.: Academia, 1999. — С. 429—447.

Зинов В., Сафарун К. Интеллектуальный капитал как базовая характеристика
стоимости бизнеса // Інтелектуальна власність. — 2001. — №5—6. — С.
23—25.

Кендюхов О. Гносеологія інтелектуального капіталу // Економіка України,
2003. – № 4. — С. 28—34.

Олейко В. Інтелектуальний капітал: методологічні аспекти //
Інтелектуальна власність. — 2003. — № 6. —

43—46.

Стюарт Т. Интеллектуальный капитал. Новый источник богатства организаций
/ / Новая постиндустриальная волна: Антология / Под ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Academia. — 1999. — С. 372—400.

ЧухноА. Інтелектуальний капітал: сутність, форми і закономірності
розвитку //ЕкономікаУкраїни. —2002. — № 11. — С. 48—55; 2002. — № 12. —
С. 61—67.

Edvinsson L., Malone M.S. Intellectual Capital. Realizing Your Company’s
True Value by Finding Its Hidden Roots. — N. Y.: Harper Business, 1997.

10. Stewart ТЛ. The Intellectual Capital. The New Wealth of
Organizations. N. Y.; L.: Doubleday: Cuzzency, 1997.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

ЯК ЕКОНОМІКО-ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ

2.1. ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРЕТИЧНИХ УЯВЛЕНЬ

ПРО ЗМІСТ ТА СТРУКТУРУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Зародження теорії власності в епоху стародавнього світу і середньовіччя.

Еволюція теорії власності в XVII—XIX ст.

Сучасна теорія власності.

2.1.1. Зародження теорії власності в епоху стародавнього світу і
середньовіччя

Право власності є творчий і охоронний принцип будь-якого суспільства.

С. Сегюр

Проблеми змісту та структури відносин власності привертали увагу
мислителів різних епох. Системність і багатогранність цієї категорії
знайшли відображення у дослідженнях економістів, філософів, істориків,
політологів, які виходили з власних теоретико-методологічних підходів та
уподобань. Серед великої кількості дефініцій можна виокремити
трактування власності як категорії влади, відносин привласнення, засобу
об’єктивізації особистості шляхом вкладення волі в певну річ, крадіжки
спільного майна, способу поєднання робітників із засобами виробництва,
сукупності суспільних відносин, системи доступу до обмежених ресурсів,
санкціонованих державою та суспільством пове-дінкових відносин тощо.

Відомий давньогрецький філософ Арістопгель (384— 322 рр. до н. е.)
відносив власність до категорії влади. Розрізняючи політичну владу і
владу від природи, вчений трактував останню як панівне становище осіб,
які “за своєю природою стоять вище тих людей, які є нижчими”.
Стверджуючи, що матеріальні блага і раби “за природою можуть належати
іншим людям” і виступати предметом володіння, мислитель був переконаний,
що “одним за природою належить панувати, іншим — коритися”1. Відтак
власність за Арістотелем — це влада власника над об’єктом власності,
здобута ним на основі природних переваг.

У праві Стародавнього Риму відсутня єдина дефініція власності, заснована
на уявленні про власність як цілісну інституцію. В юридичній конструкції
права власності існувало кілька самостійних правомочностей, основними з
яких були володіння, користування і розпорядження речами, тваринами,
іншими людьми. Таким чином встановлювалася своєрідна система узаконених
державою “правил гри”, яка регламентувала відносини власності.
Основоположна тріада відносин власності визначалася так:

володіння (jus possidendi) — юридично забезпечена і гарантована законом
можливість мати певні конкретні об’єкти власності у своєму господарстві;

користування (jus utendi et jus fruendi) — юридично забезпечена і
гарантована законом можливість здобувати у процесі використання об’єкта
власності його корисні властивості;

—розпорядження (jus disponendi) — юридично забезпечена і гарантована
законом можливість визначати долю об’єкта власності шляхом зміни його
належності, стану, призначення, передачі у довірче управління іншій
особі тощо.

Перераховані правомочності тісно пов’язувалися змістом права власності,
оскільки користування об’єктами власності було можливим лише за умови
фактичного володіння ними, водночас розпорядження, засноване на
володінні та користуванні об’єктами власності, затверджувало відносини
привласнення. Для визначення власності у давньоримському праві
використовувалися терміни “dominium” і “proprietas”, які відображали два
її найхарактерніші аспекти: “легальне панування” і “права на
належність”. При цьому режим dominium мав вищий статус.

Суспільна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних
відносин під всебічним та всеохопним впливом церкви. Теологічні
концепції, засновані на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали
власність даром Творця людям. Так, у П’ятикнижжі Мойсея проголошувався
принцип справедливості, що ґрунтуються на визнанні недоторканності шести
основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю,
відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвячене виконанню
кожним своїх обов’язків на основі усвідомлення того, що земні блага
довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки
господарем, скільки управителем своєї власності за “вищою довіреністю”.

У працях відомого релігійного мислителя Августина Блаженного (354—430
pp.) непорушною апостольською заповіддю визнавався “обов’язок годуватись
фізичною працею”, а приватна власність трактувалась як причина сварок,
ворожнечі і розбрату між людьми. У трактатах “отців церкви” Тертулліана,
Климента, Кіпріана, Григорія та ін. засуджувалась бездіяльність і
звеличувалась людська праця, на основі якої допускались володіння майном
та обов’язкова доброчинність. “Якби кожний, хто взяв те, що необхідно
для власних потреб, надлишок передав би нужденним, ніхто не був би
багатим, ніхто не був би убогим, — писав Василій Великий. — “Чи не голим
вийшов ти з материнської утроби? Звідки ж у тебе те, що маєш тепер? Якщо
скажеш, що це випадково, то ти безбожник, не визнаєш Творця, не вдячний
Дарителю. А якщо визнаєш, що це від Бога, то назви причину, з якої
отримав ти. Невже несправедливий Бог, який не порівну поділив між нами
необхідне для життя? Чому ж ти збагачуєшся, а хтось перебуває у
бідності? …Хіба ти не користолюбець, не хижак, коли обертаєш у
власність те, що отримав лише у розпорядження?”

Розглядаючи приватну власність як законну інституцію людського
суспільства, відомий теолог середньовіччя Фома Аквінський (1225—1274)
засуджував вимоги “єретиків” про передачу майна від багатих до бідних
відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності
існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, що
уможливлює певну станову ієрархію, він підкреслював, що “подібно до
того, як людина від природи гола, а одяг є результатом її власного
винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським
розумом”.

Софістичність трактування приватної власності проявлялась у тому, що, з
одного боку, Ф. Аквінський вважав її необхідною поступкою людським
слабкостям, оскільки те, що належить усім, не належить нікому. Відтак
приватна власність, на думку видатного теолога, забезпечує порядок у
господарському житті та мирне співіснування людей, які більше працюють і
менше сперечаються. Водночас, з іншого боку, проголосивши єдиним
власником усіх благ Бога, мислитель стверджував, що кожна людина повинна
володіти і розпоряджатися своєю власністю так, ніби остання належала
усім, що знаходить свій прояв у готовності поділитись із бідними і
нужденними. Трактуючи власника як управителя майном, що належить усім,
Ф. Аквінський був переконаний, що держава повинна гарантувати
недоторканність приватної власності, яка є важливим стимулом до праці,
породжуючи зацікавленість у стабільності та порядку.

2.1.2. Еволюція теорії власності в XVII—XIX ст.

Усі найеостріші питання економічного життя тісно пов’язані з поняттям
власності.

В. Соловйов

Становлення позитивного знання та його розрив з релігією в епоху Нового
часу, започаткування у XVII ст. у працях французьких просвітників
Вольтера, Д. Дідро, К. А. Гель-веція, П.А. Гольбаха, Ж.-Ж. Руссо теорії
природного права, швидкий розвиток природничих, точних наук сприяли
радикальному переосмисленню концепцій власності що існували на той час.
На зміну уявленням про власність як про владу приходить усвідомлення
власності як важливого механізму узгодження інтересів окремих індивідів
та суспільства в цілому щодо задоволення існуючих потреб.

2 ЛоккДж. Соч.: В 3 т. — Т. 3. — М.: Мысль, 1988. — С. 278.

3 Там же. — С. 279.

У творі відомого англійського філософа Дж. Локка (1632—1704) “Два
трактати про правління” проблемам власності присвячена окрема глава. Не
заперечуючи загальної належності ключових ресурсів, переданих Богом,
людству в цілому, вчений виходив з того, що об’єкти спільної власності
шляхом докладання праці окремої особи (об’єднання з особистою власністю)
можуть перетворюватись у приватну власність. На думку Дж. Локка,
“вилучення частини того, що є спільним, і витягнення його зі стану, в
якому його залишила природа, започатковують власність”2. Відтак
найважливішим засобом привласнення благ мислитель вважав їх поєднання з
людською працею. “Людина ніби відгороджує їх своєю працею від спільного
надбання”, — писав вчений3.

Заслугою Дж. Локка став поділ власності на суспільну, приватну й
особисту на основі одвічної належності найважливіших економічних
ресурсів — землі і праці. Трактуючи поєднання спільної та особистої
власності як приватну власність, вчений обґрунтував принципи
непорушності останньої, пояснюючи визнання суспільством факту належності
різноманітних благ тому, хто затратив на них свою працю, “законами
розуму”.

( ~ \

Хоча земля і нижчі істоти належать спільно всім людям, все ж перша
людина володіє певною власністю, яка міститься в її власній особистості,
на яку ніхто, крім неї самої, не має ніяких прав. Ми можемо сказати, що
праця її тіла і робота її рук за великим рахунком належать їй. Що б тоді
людина не здобувала з того стану, в якому природа цей предмет створила і
зберегла, вона поєднує зі своєю працею і додає до неї щось, що належить
особисто їй і тим самим робить його своєю власністю. Оскільки вона
виводить цей предмет із того стану спільного володіння, у який його
помістила природа, то завдяки своїй праці вона приєднує до нього щось
таке, що виключає спільне право інших людей.

Дж. Локк

v . . )

Концепція власності Дж. Локка справила значний вплив на трактування
цього феномену представниками класичної школи політичної економії.

У працях видатного французького економіста, засновника школи
фізіократів, Ф. Кене (1694—1774) знайшла відображення ідея “природного
порядку”, заснованого на економічній свободі, недоторканності приватних
інтересів та права власності. Природне право вчений трактував як “право
людини на річ, придатну для використання”4, обмежуючи власність “дійсним
володінням, здобутим працею, без порушення права володіння третіх
осіб”5.

Заслугою Ф. Кене стало обґрунтування двох основоположних ідей, які в
подальшому набули розвитку в економічній літературі:

ідеї людської праці як основи будь-якої власності, яка ґрунтується на
тому, що “право всіх на все” зводиться до права людини на ту частку, яку
вона “сама може собі забезпечити”6;

ідеї суспільного характеру відносин власності на основі того, що окрема
особа може користуватися певною річчю лише за умови визнання та
дотримання членами суспільства цього права.

Стверджуючи, що “природний порядок” реалізується в реальному житті через
“позитивні закони”, або “вихідні правила, встановлені суверенною владою
для закріплення порядку управління, забезпечення захисту суспільства і
постійного дотримання природних законів”, вчений був переконаний, що
“забезпечення власності є фундаментом економічного устрою суспільства”7.
Відтак творча діяльність державної влади, на думку Ф. Кене, має бути
спрямованою на захист приватної власності, в т. ч. шляхом скасування
“позитивних законів”, які суперечать “природному праву”.

Сприйнявши теорію власності Дж. Локка, основоположник економічної науки
А. Сміт (1723—1790) зосередив свою увагу на дослідженні інших сфер
суспільного господарства. Водночас геніальна праця вченого “Дослідження
про природу і причини багатства народів” (1776) містить цікаві
спостереження щодо природи відносин власності. На підставі того, що
першоосновою будь-якої власності є людська праця, А. Сміт пов’язував з
виникненням приватної власності на землю та капітал існування основних
класів тогочасного суспільства та притаманний йому розподіл доходів.
“Будь-яка людина, що отримує свій дохід з джерела, яке належить особисто
їй, — зазначав дослідник, — має отримувати його або від своєї праці, або
від свого капіталу, або від своєї землі. Дохід, одержуваний від праці,
зветься заробітною платнею; дохід, одержуваний з капіталу особою, яка
особисто вкладає його в діло, зветься прибутком; дохід, одержуваний з
нього особою, яка не вкладає його в діло, а позичає іншому, зветься
відсотком, або грошовим зростанням”8.

Ідею А. Сміта щодо доходів як основної мети закріплення факторів
виробництва у приватній власності поділяв видатний англійський економіст
епохи промислової революції Д. Рікардо (1772—1823), який звертав увагу
на те, що “продукт землі… розподіляється між трьома класами
суспільства, а саме: власниками землі, власниками грошей або капіталу,
необхідного для її обробітку, і робітниками, працею яких вона
оброблена”9. Виникнення власності на основні ресурси, необхідні для
ведення господарської діяльності, вчений пов’язував з принципом їх
обмеженості, рідкісності, оскільки інакше “ніхто не буде платити ренту
за… землю, так само як ніхто не платить рент за користування повітрям
або водою чи будь-яким іншим даром природи, що існує в необмеженій
кількості”10. Відштовхуючись від логіки Дж. Локка класики політичної
економії започаткували ідеологію ринкового лібералізму, засновану на
теорії “природного порядку”, пріоритетності інтересів приватних
власників та механізмі стихійного узгодження їхніх інтересів за умов
економічної свободи та вільної конкуренції.

Завершувач класичної політичної економії, видатний англійський економіст
Дж.С. Мілль (1806—1873) продовжив започатковану попередниками традицію
дослі

дшення власності як категорії розподілу. Він стверджував, що “власність
— не припускає нічого іншого, крім права кожної людини, чоловіка або
жінки, на свої здібності”11. Підкреслюючи трудову природу власності,
Дж.С. Мілль вбачав її сутність у визнанні за людиною “права на виключне
розпорядження” продуктами власної праці, а також будь-якою іншою річчю,
отриманою “за справедливою угодою, без застосування сили та обману, від
людей, які створили цю річ”12.

Вважаючи відносини власності продуктом історичного розвитку, вчений
стверджував, що розподіл власності лежить в основі розподілу доходів
трьох основних класів тогочасного суспільства. Водночас, на відміну від
А. Сміта та Д. Рікардо, Дж.С. Мілль відносив розподіл власності до
компетенції соціальних інститутів кожного конкретного суспільства. Він
був переконаний, що будь-який розподіл багатства “залежить від законів і
звичаїв суспільства” і має місце лише за його згодою13. Доводячи
необхідність суспільного регулювання відносин власності, вчений
трактував приватну власність як “фундаментальний інститут”, гарантію, що
“надається людям на володіння плодами їх власної праці та
ощадливості”14. Відтак важливою метою розвитку суспільства він вважав
всіляке покращання приватної власності з метою забезпечення кожному
індивіду найповнішої участі у її вигодах.

Відомий німецький філософ Г.В.Ф. Гегель (1770—1831) вважав відносини
власності тією віссю “навколо якої обертається все законодавство і з
якою так чи інакше співвідносяться більшою частиною права громадян”.
Мислитель виводив поняття власності з особистості людини,їіпрагнення
панувати над річчю шляхом вкладення в останню своєї волі. Найважливішою
передумовою власності Г.В.Ф. Гегель вважав свободу. Стверджуючи, що
речі, на відміну від вільної особистості, є “невільними, позбавленими
індивідуальності, безправними”, вчений трактував власність як еманацію
(сходження вниз) абсолютної ідеї, завдяки якій особистість переходить із
суб’єктивного змісту в об’єктивний. “Лише у власності особа виступає як
розум”15, — зазначав дослідник.

Наголошуючи на “абсолютному праві людини на привласнення всіх речей”
шляхом вкладення в них своєї волі, вчений був переконаний, що лише таким
шляхом річ отримує своє визначення і набуває своєї сутнісної мети.
Відтак привласнення він характеризував як “маніфестування”, доведення до
загального відома панування волі людини над річчю, а власність — як
поєднання речі (невільної, знеособленої субстанції) і волі людини,
вираженої у певних цілях, тобто підпорядкування об’єкта суб’єкту. За цих
обставин виникнення у суб’єкта господарювання цієї мети та спрямування
ним своєї волі на її досягнення виступали найважливішими передумовами
власності.

Оскільки у власності моя воля як особиста воля, тим самим, як воля
одинична, стає для мене об’єктивною, власність набуває характеру
приватної власності, а спільна власність, яка за своєю природою може
бути в одиничному володінні, отримує визначення розірваної у собі
спільності, залишати в якій мою частку є свавільною справою.

Г.В.Ф. Гегель

^~ )

Важливо зазначити, що Г.В.Ф. Гегель аналізував зміст власності як
органічну єдність таких елементів:

16 Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. — М.: Мысль, 1990.—С. 101.

оволодіння річчю шляхом її фізичного захоплення, формування (зміни форми
об’єкта привласнення, наприклад, шляхом обробітку землі) і позначення
(наприклад, встановлення на земельній ділянці стовпчика, на якому
зазначено ім’я її власника); із вступом у володіння вчений пов’язував
вихід волі зі свого внутрішнього притулку і перехід її в річ;

користування як перебування волі в речі, що знаменує тотожність суб’єкта
(особи) і об’єкта (речі), при цьому привласнення можливе лише на основі
втрати якості, загибелі однієї зі сторін (споживання речі як засобу
задоволення потреб);

відчуження як відображення (рефлексія) волі з речі у себе, що може
відбуватися за двох умов:

власник вкладає у річ свою волю;

річ за своєю природою є чимось зовнішнім стосовно до власника.

Важливо зазначити, що трактуючи відчуження як розпорядження річчю вчений
звертав увагу на те, що благо, яке є особистою власністю індивіда (його
внутрішньою власністю) є невідчужуваним16. Водночас Г.В.Ф. Гегель
наголошував на тому, що необхідною передумовою успішного функціонування
власності є договір між людьми, який “передбачає, що ті, хто вступають у
нього, визнають один одного особами і власниками”17. На думку філософа,
саме у договорі воля людини до речі поєднується зі спільною волею інших
людей, підносячись до загальної волі. Таким чином, акцентуючи увагу на
суб’єктивному, вольовому аспекті змісту відносин власності, Г.В.Ф.
Гегель виходив з того, що в договорі кожен своєю волею та волею інших
(загальною волею) припиняє своє буття як власника однієї речі і стає ним
стосовно іншої. У цьому контексті власність виступає як “буття для
іншого”, для волі іншої особи.

Власність як сторона наявного буття або зовнішності не є більше лише
річ, а утримує в собі момент якоїсь (і, відповідно, іншої) волі,
здійснюється через договір як процес, у якому втілюється і
опосередковується суперечність, яка полягає в тому, що я є і залишаюсь
для себе сущим, таким, який виключає іншу волю власників тією мірою,
якою я у волі, тотожній з іншою волею, перестаю бути власником…

Г.В.Ф. Гегель

Запропонований німецьким філософом підхід до трактування власності
знайшов відображення у сучасній економічній теорії, яка через волю
людини до речі позначає суб’єкт-об’єктні відносини, а в якості загальної
волі аналізує суб’єкт-суб’єктні зв’язки. Противники такого підходу
звертають увагу на те, що власність не може бути визначена як відношення
суб’єкта до об’єкта як неживого предмета. Водночас, на думку багатьох
дослідників, саме трактування об’єкта власності як неживого предмета
виражає певне відношення до нього, засноване не на рівноправності
сторін, а на пануванні однієї з них, підпорядкуванні об’єкта суб’єкту.
За цих обставин особа, яка вкладає свою ідею в річ, перетворює останню у
своє наявне буття, наслідком чого є зміна особистості, яка стає
особистістю наявною, і зміна речі, яка олюднюється, суб’єктивізується.

Своєрідним викликом ортодоксальній теорії власності стала праця відомого
французького мислителя І7.-Ж. Пру-дона (1809—1865) “Що таке власність”
(1840), у якій був проголошений знаменитий афоризм “Власність — це
крадіжка”. На підставі того, що “будь-яка власність є узурпація”18, яка
надає окремій людині право “розпоряджатися безумовним чином суспільним
майном”19 та привласнюва

ти те, що по праву належить усім, П.-Ж. Прудон був переконаний:
“Власність і суспільство — дві безумовно несумісні речі; неможливо
асоціювати двох власників, як неможливо поєднати два магніти їх
однойменними полюсами. Суспільство повинно або загинути, або знищити
власність”20.

Таким чином вчений засуджував власність як право, що суперечить природі
і розуму, як засіб привласнення чужої праці та отримання нетрудових
доходів. “Несправедливість та гноблення полягають не в тому, що людина
захоплює знаряддя праці або земельну ділянку, — писав дослідник, — а в
тому, що одна людина позбавляє всього цього інших людей. Оскільки
володіння однієї людини не порушує прав іншої, остільки власність є
цілком правомірною формою користування знаряддями і предметами
господарювання. Але існуюча історія власності незмінно базувалась на
насильстві та експлуатації. Приватна власність була найглибшою причиною
суспільної нерівності і, відповідно, всіх революцій, з допомогою яких
люди прагнули відновити рівність”21.

П.-Ж. Прудон визнавав дрібну власність, яка існує у “помірних і розумних
розмірах” і заперечував велику приватну власність, закликаючи до її
знищення. “Приватне володіння є основою суспільного життя, — писав
дослідник, — власність же є суспільне самогубство — це доводять п’ять
тисяч років історії власності. Володіння узгоджується з правом,
власність суперечить праву. Знищіть власність і збережіть володіння,
завдяки одній цій зміні в принципі ви зміните всі закони, уряд, народне
господарство, заклади — ви позбавите світ зла…”22.

Цікаво зазначити, що П.-Ж. Прудон розрізняв:

“юридичне” розуміння власності — право “володарювати, панувати над
річчю”;

” фактичне” розу міння власності — “володіння, що стосується факту”.

Заперечуючи тезу щодо людської праці як джерела власності, французький
мислитель був переконаний, що праця “не володіє ні найменшою здатністю
привласнювати предмети природи”, оскільки вона не лише не породжує, а
навпаки — “юридично знищує” власність23.

Одні автори стверджують, що власність є освячене законом громадянське
право, яке виникло на ґрунті первісного загарбання речі, інші
переконані, що власність — природне право, що народилось на ґрунті
праці. За всією видимою протилежністю цих доктрин, обидві вони знаходять
співчуття і схвалення. Я стверджую, що ні праця, ні загарбання, ні закон
не можуть створити власність… Власність — це крадіжка.

П.-Ж. Прудон

Із запереченням приватної власності як основи експлуатації та гноблення
робітничого класу виступив також геніальний німецький дослідник К. Маркс
(1818—1883). Марксистський підхід до аналізу власності базувався на
таких положеннях:

23

1. Розмежування економічного та юридичного змісту власності. “Суб’єкти
власності або товаровиробники, — зазначав учений, — повинні відноситись
один до одного як особи, чия воля розпоряджатися окремими речами. Лише
тоді речі можуть відноситись одна до одної як товари. Таким чином кожна
людина може бути товаровласником (власником) лише з волі іншої людини”.
При цьому кожен з контрагентів “лише через один, спільний для них обох
(товаровласників) вольовий акт може привласнити собі чужий товар,
відчуживши свій власний”24. Таким чином як юридичні відносини, за К.
Марксом, виступають вольові відносини “визнання” окремих людей
приватними власниками на основі їх відношення до одних об’єктів
власності як до своїх, а до інших — як до чужих. Формою вираження цих
відносин є договір.

Водночас зміст юридичних відносин власності, за К. Марксом, визначається
соціально-економічною формою виробництва, оскільки “економічні
відносини, відносини матеріального виробництва складають основу вільної
приватної власності”. Відтак першочергового значення дослідник надавав
вивченню відносин власності “в їх реальній формі, тобто як виробничих
відносин”, а не у їх юридичному виражені, як “вольових відносин”.

N

Уявлення про “рівне володіння” є політико-економіч-ним, тому що
власність для людини як предметне існування людини є водночас наявним
існування людини для іншої людини, є її людським ставленням до іншої
людини. Повне відчуження у даному разі змикається з безпосереднім
привласненням.

К. Маркс

\ – )

24 Маркс К. Капитал. — Т.1. — М., 1949. — С. 91.

25 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 480.

2. Економічний зміст власності К. Маркс визначав характером поєднання
робітників із засобами виробництва. “Власність означає… первісно не що
інше як відношення людини до її природних умов виробництва як таких, що
належать їй, як до своїх власних, як до передумов, які даються разом з
її власним існуванням, що визначає її як вихідне виробниче відношення
формації”, — зазначав дослідник25. Водночас, на думку вченого, політична
економія може розкрити сутність відносин власності лише через аналіз
усієї сукупності виробничих відносин певного суспільства. “Приватна
власність, — зазначав К. Маркс, — являє собою не просто відносини, і
зовсім не абстрактне поняття або принцип, а всю сукупність буржуазних
виробничих відносин”26. Таким чином автор “Капіталу” аналізував
власність як системну властивість, що пронизує усі економічні відносини,
обумовлюючи їх специфічні якісні ознаки.

3. На думку К. Маркса, специфіка відносин власності та співіснування
різних її форм об’єктивно зумовлені ступенем розвитку продуктивних сил,
характером суспільного поділу праці. Відтак перетворення відносин
власності є закономірним наслідком розвитку певного способу виробництва,
заснованого на діалектичній взаємодії продуктивних сил та виробничих
відносин. На основі цього К. Маркс заперечував “природність” та
“вічність” приватної власності, обґрунтовуючи тезу про історично
обмежений характер останньої.

Оригінальний підхід до трактування відносин власності був започаткований
наприкінці XIX — на початку XX ст. у суспільній думці Німеччини та
Росії. Визнаючи взаємозв’язок та взаємозалежність економічних і
позаекономічних факторів суспільного прогресу, пріоритетність суспільних
(державних) інтересів; трактуючи людину як соціальну істоту, на
поведінку якої впливають моральні, етичні, правові та культурні чинники,
представники німецької історичної школи визначали власність як
невід’ємну рису особистості, нерозривно пов’язану з її духовним
самовдосконаленням.

26 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 4 — Ч. 1. — С. 318.

На думку відомого німецького дослідника М. Вебера (1864—1920), приватна
власність має переваги над суспільною, оскільки обмежує індивідуальні
зазіхання визнанням правомірності чужих домагань. Таке розуміння
власності

лягло в основу здійсненого вченим дослідження взаємозв’язків між етичним
кодексом протестантських вірувань і “капіталістичним духом” епохи
вільної конкуренції як специфічним набором звичок та форм господарської
поведінки, що знайшло відображення у праці “Протестантська етика і дух
капіталізму” (1904).

Подібний підхід та наголос на відповідальності власника перед
суспільством знайшов відображення у працях російських філософів кінця
XIX — початку XX ст., які стверджували, що “власність за природою своєю
є начало духовне, а не матеріальне. Вона передбачає не лише споживання
матеріальних благ, але і більш стійке і послідовне духовне життя
особистості в сім’ї і родині”27.

. ч

Усі гострі питання економічного життя тісно пов’язані з поняттям
власності, яке, однак, саме по собі, більше належить до сфери права,
моралі і психології, ніж до сфери відносин господарювання. Уже ця
обставина ясно показує, наскільки помилковим є прагнення відособити
економічні явища в абсолютно самостійну і самодостатню сферу.
Невіддільна основа власності, як справедливо визнають усі серйозні
філософи Нового часу, полягає у самій сутності людської особистості.

В. Соловйов

V )

Розкриваючи етичне, релігійне розуміння власності, видатний російський
мислитель С.М. Булгаков зазначав, що це “не право власності і не її
об’єкт, але почуття власності, прихильність до неї, жадібність,
своєрідний егоїзм, який виокремлює людину від інших людей і від Бога,
духовної ідеї та власного майна”28.

2.1.3. Сучасна теорія власності

Власність — ось дух законів.

Ш. Монтеск’є

Сучасні тенденції розвитку відносин власності пов’язані з посиленням
багатоваріантності, багатоманітності її типів, форм та систем;
демократизацією, деперсоніфікацією та індивідуалізацією процесів
привласнення, урізноманітненням об’єктів та суб’єктів відносин
власності, ускладненням та збагаченням її соціально-економічного змісту.
Відтак загострюється потреба у глибокому теоретичному осмисленні та
адекватному відображенні нових реалій, що виникають у процесі
постіндустріальної трансформації економіки та суспільства, зміни
наукової картини світу на основі усвідомлення складної динаміки і
суперечливої єдності економічних, соціальних та духовних процесів. Саме
тому сучасна теорія власності відрізняється плюралізмом наукових
підходів, альтернативних течій і шкіл, які конструктивно співпрацюють та
конкурують між собою, збагачуючи тим самим економічну науку.

Так, видатний вчений XX ст., засновник неоавстрій-ської школи
економічної думки Л. фон Мізес (1881—1973), розвиваючи провідні
ліберальні ідеї класичної щколи політичної економії, погоджувався з
“трудовим” походженням власності і наголошуював на тому, що “споживчі
блага” є результатом “успішного поєднання виробничих благ і праці”29.
Водночас дослідник розрізняв юридичне і соціологічне (в т.ч. економічне)
розуміння власності.

Юридичне трактування власності, на думку Л. фон Мі-зеса, поєднує
фізичний аспект (“володію”) і правовий ас-

Розділ 2

, і

лект (“повинен володіти”), відтак власниками є ті особи, які “повинні
були б володіти певними благами за законом, навіть якщо фактично вони не
є власниками”30.

— соціологічне (в т. ч. економічне) трактування власності, за Л. фон
Мізесом, пов’язане з відносинами “володіння благами, необхідними для
досягнення економічних цілей людини (так звана “вихідна власність”,
“фізичне відношення до благ”, яке не враховує “правового порядку”)31.

Трактуючи ринкову економіку як єдину дієздатну систему економічної
організації суспільства, вчений був глибоко переконаний, що приватна
власність “є необхідним реквізитом цивілізації і матеріального
добробуту”, що сприяє найоптимальнішому використанню ресурсів. Заслугою
дослідника стала спроба економіко-правового аналізу відносин власності з
метою виявлення справедливого розподілу прав на блага виробничого і
споживчого призначення.

Об’єктивні процеси економічного зростання середини XX ст.
(науково-технічна революція, прискорення індустріального розвитку,
загострення сировинної та екологічної проблем, виникнення нових форм
власності та господарювання, потреба у підвищенні економічної
зацікавленості та економічної відповідальності за використання
власності) сприяли формуванню у 60—70 рр. економічної теорії прав
власності як самостійного розділу сучасної економічної думки. У працях
представників неоінституціоналізму Р. Коуза, А. Алчіана, Г. Демзетца, Д.
Норта, Р. Познера, С. Пейовича, О. Вільямсона та ін. право власності
трактується через два взаємопов’язані аспекти (рис. 2.1):

30 Мизес Л. Социализм. Экономический и социологический

анализ. — М.: Саіаііаху, 1994. — С. 30.

31 Там же.

1) як санкціоновані поведінкові відносин, що виникають між людьми у
зв’язку з існуванням благ та стосовно їх використання;

2) як набір, пучок часткових повноважень (комплекс часткових
правомочностей), сукупність яких формує “повне” право власності32.

При цьому:

відносини власності виводяться із рідкісності ресурсів і передбачають
обмеженість благ, яка породжує конкуренцію між економічними суб’єктами;

враховується рідкісність не лише фізичних об’єктів, а й результатів
інтелектуальної діяльності, в т. ч. обмеженість рівня знань,
майстерності, конституційної структури суспільства тощо;

власність трактується як система виключень з доступу до обмежених благ,
що передбачає чітке визначення прав власності, їх специфікацію;

як об’єкт власності аналізуються не ресурси як такі, а придбана
економічним суб’єктом частка прав на їх використання’,

під кутом зору окремих економічних суб’єктів права власності трактуються
як пучки правомочностей на прийняття рішень з приводу того чи іншого
ресурсу;

права власності досліджуються як санкціоновані державою (такі, що
закріплені та охороняються законом, судовими рішеннями) та суспільством
(закріплені традиціями, звичаями, моральними нормами, релігійними
постулатами);

вважається, що з погляду суспільства права власності виступають як
“правила гри”, що упорядковують відносини між економічними суб’єктами і
впливають на вибір індивідів через заохочення одних дій і стримування
інших (через заборону або зростання витрат);

дотримання санкціонованих норм трактується як раціональна поведінка, а
їх порушення — як нераціональний економічний вибір.

Права власності є санкціонованими поведінковими відносинами між людьми,
які виникають у зв’язку з існуванням благ і стосуються їх
використання… Поняття прав власності поширюється на всі рідкісні
блага. Воно охоплює повноваження як щодо матеріальних об’єктів, так і
щодо прав людини (права голосувати, друкувати і т. д.)… пануюча у
суспільстві система прав власності є у такому випадку сумою економічних
і соціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, вступивши у які
окремі члени суспільства протистоять один одному.

С. Пєйович

В економічній літературі, як правило, виокремлюють 11 елементів прав
власності які можуть утворювати різні комбінації (так званий “повний
перелік”, запропонований англійським юристом А. Оноре):

Право володіння — господарське панування або виключний фізичний контроль
над об’єктом власності.

Право користування — особисте використання об’єкта власності, здобування
його корисних властивостей шляхом виробничого чи особистого споживання.

Право розпорядження (управління) — прийняття рішень щодо того, як і ким
може бути використаний об’єкт власності.

Право привласнення (право на дохід) — привласнення, засноване на
попередньому особистому використанні об’єкта власності або на дозволі
щодо користування ним іншим особам.

Право на залишкову вартість (право суверена) — абсолютне право на
визначення подальшої долі об’єкта власності шляхом відчуження,
споживання, продажу, зміни чи знищення тощо.

Право на безпеку — гарантія захисту об’єкта власності від експропріації.

Право на перехід об’єкта власності у спадок або за заповітом —
можливість користуватися повним набором

правомочностей після отримання об’єкта власності у спадок або за
заповітом.

Право на безстроковість — необмеженість володіння правомочностями у
часі, якщо інше не зазначено в договорі.

Право на заборону шкідливого використання — обов’язок утримуватися від
використання об’єкта власності шкідливим для інших способом, у т. ч.
пов’язанні^ з виникненням негативних зовнішніх ефектів.

Право на відповідальність через відшкодування — можливість вилучення
об’єкта власності в оплату боргу.

Право на залишковий характер — можливість “природного” повернення
переданих будь-кому правомючностей із закінченням терміну передачі
(наявність інститутів та процедур із захисту та відновлення втрачених
правомочностей)33.

Таким чином, у рамках економіко-правового підходу власність трактується
як інститут, в основі якого лежить акт економічної взаємодії — угода,
трансакція.

Трансакція (від лат. ггапвасИо — угода, договір) у широкому розумінні
охоплює матеріальні і контрактні аспекти договору і позначає обмін
товарами та різноманітними видами діяльності на основі формальних
(документально оформлених) та неформальних домовленостей, які
передбачають взаєморозуміння і довіру контрагентів.

Згідно з економічною теорією прав власності транс-акційні витрати
виникають у зв’язку з передачею прав власності та включають:

витрати на збирання та обробку інформації про ціни, діяльність
партнерів, переваги споживачів, наміри контрагентів;

витрати на ведення переговорів, прийняття рішень, укладення та юридичне
оформлення угод;

— витрати на забезпечення контролю та юридичного захисту виконання угод
тощо.

Засновником теорії трансакційних витрат є відомий американський
економіст, лауреат Нобелевської премії (1991 р.) Р. Коуз, який на основі
дослідження прав власності і розподілу зовнішніх ефектів дійшов
висновків, які у подальшому отримали назву теореми Коуза. Згідно з цією
теоремою чітке визначення прав власності та нульові трансакційні витрати
приводять до того, що алокація ресурсів (структура виробництва)
залишається незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі прав
власності.

Теорема Коуза виявляє ключове значення трансакцій-

них витрат, дає можливість повніше розкрити економічний

зміст відносин власності виходячи з того, що за умов існу-

вання витрат функціонування ринку розподіл прав влас-

ності перестає бути нейтральним фактором, суттєво впли-

ваючи на ефективність і структуру виробництва.

.

Якщо перейти від режиму нульових трансакційних витрат до режиму додатних
трансакційних витрат, то відразу стає зрозумілою кардинальна важливість
правової системи в цьому новому світі. Я пояснив у “Проблемі соціальних
витрат”, що на ринку торгують не матеріальними предметами, як це часто
припускають економісти, а правами на виконання певних дій; а права, які
належать індивідам, встановлює правова система.

Донедавна більшість економістів, якщо, либонь, і усвідомлювали наявність
зв’язку між економічною і правовою системами, то хіба що у
найзагальнішому вигляді… Мало сенсу в обговоренні економістами процесу
обміну без специфікації інституціональної структури… Гадаю, це тепер
починають визнавати — і це стало кришталево ясним завдяки тому, що
відбувається сьогодні в Східній Європі. Минув уже час, коли економісти
могли аналізувати в дрібних деталях двох індивідів, які обмінювали на
узліссі горіхи на ягоди, і вважали потім, що їхній аналіз процесу обміну
— вичерпний, дарма що цей

аналіз і міг бути корисним у певних аспектах торгівлі. Процес
контрактування необхідно вивчати в умовах реального світу. Тоді ми
дізнаємось про проблеми, що постають, і про те як їх долати; і ми,
певно, усвідомимо багатство інсти-туціональних альтернатив, між якими
доводиться обирати.

Р. Коуз

\ )

У центрі уваги представників економічної теорії прав власності
знаходиться проблема специфікації та розмежування цих прав. Виходячи з
того, що масштаби та рівень обміну, зумовлені кількістю та якістю
правомоч-ностей, можна змінювати шляхом законодавчого впливу, дослідники
виокремлюють два типи перетворень власності, які забезпечують
ефективність способу організації економічного життя суспільства:

специфікацію прав власності (чітке визначення об’єкта та суб’єкта права,
обсягу охорони, можливостей і механізму передачі прав, фіксація моменту
початку та закінчення терміну дії виключних прав);

диференціацію прав власності (спеціалізацію економічних суб’єктів на
реалізації конкретних правомочностей).

Специфікація і диференціація прав власності приводять до створення
сприятливого економічного середовища, зниження невизначеності,
формування стабільних економічних очікувань суб’єктів господарювання,
підвищення ефективності дій, напрацювання стандартних процедур
діяльності, зниження трансакційних витрат. Водночас розмивання,
неповнота прав власності, їх нечіткість та погана захищеність, наявність
різного роду обмежень підривають стимули до ефективного використання
ресурсів, гальмуючи розвиток економічної системи. Неповна специфікація
прав власності породжує зовнішні ефекти, що зумовлюють конфлікти з
приводу прав власності. Вирішення проблеми зовнішніх ефектів залежить
від масштабів та структури трансакційних витрат на шляху специфікації
прав, впровадження податку Пігу, кількісних обмежень, вертикальної
інтеграції тощо.

Економічні вигоди, пов’язані зі специфікацією та захистом прав
власності, поділяють на такі види:

статичні, пов’язані з наближенням до оптимального розподілу економічних
ресурсів у мікроекономічному розумінні, вирішенням проблем стосовно
“провалів ринку” та мінімізації трансакційних витрат;

динамічні, пов’язані з підтриманням оптимального рівня інвестицій, у
тому числі в реалізацію нових ідей та розробку нових продуктів.

Принциповим є положення неоінституціоналізму щодо неможливості вичерпно
повного визначення та абсолютно надійного захисту будь-яких прав
власності в реальній економіці. Оскільки специфікація прав власності не
є безплатною, ступінь її повноти — питання міри збалансування вигід і
втрат встановлення та захисту конкретних прав. Внаслідок цього
специфікація прав власності наштовхується на межу, пов’язану з
неможливістю окупити витрати на виграш від подолання розмитості прав
власності. Саме тому важливого значення набуває активний пошук умов
обмеження та розщеплення прав власності, за яких позитивні результати
будуть перевищувати можливі негативні наслідки. Історично у розвинених
країнах склалися дві правові традиції щодо специфікації прав власності:
англосаксонська та континентальна (табл. 2.1).

Відповідно до континентальної традиції власність характеризується як
абсолютна, єдина і неподільна, будь-яке розщеплення якої є негативним та
небажаним. При цьому власником ресурсу може бути лише одна особа,
наділена повноваженнями володіння, користування та розпорядження. На
думку більшості дослідників названий підхід є значною мірою гіпотетичним
і не дає змоги аналізувати реальні економічні відносини, що складаються
на практиці.

Тому все більшого визнання почала набувати англосаксонська традиція,
згідно з якою розщеплення власності на

правомочності кількох осіб сприяє отриманню максимально можливих вигід
(так, оренда землі часто більш вигідна, ніж її купівля; лізинг може
принести вищий прибуток, ніж купівля обладнання; трастові, довірчі
операції вигідніші за особисте управління майном тощо).

Саме англосаксонська правова традиція стала основою формування і
розвитку економічної теорії прав власності, згідно з якою кожне
економічне рішення повинно спиратись на набір (пучок) правомочностей,
які забезпечують най-вигіднішу реалізацію конкретного економічного
проекта.

Таким чином, економіко-правовий підхід до аналізу проблем власності
передбачає, що:

на ринку безпосередньо обмінюються не економічні блага, а пучки прав на
них;

конкретний набір правомочностей економічних суб’єктів визначається
інституціональним середовищем тієї чи іншої країни;

відносини власності та правові відносини завжди взаємопов’язані,
оскільки трансакційні витрати у реальній дійсності не є нульовими;

права власності є важливим інститутом зниження невизначеності у
взаємовідносинах індивідів, мотивації їх господарської діяльності та
формування відповідної системи стимулів;

пучок прав власності не є постійним і незмінним з боку як суб’єктів, так
і об’єктів привласнення;

правові аспекти відносин власності не лише змінюються у процесі
господарського розвитку суспільства, а й самі виступають активним
чинником соціально-економічних змін;

право стає не лише важливим фактором формування корисності, цінності,
економічних благ як об’єктів власності, воно саме трансформується в
економічне благо (ресурс, джерело доходів, капітал), яке стає товаром і
включається у господарський обіг.

Сучасні дослідники звертають увагу на те, що “економісти зазвичай
сприймають пучок прав як даність”, водночас “коли на ринку укладається
угода, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав, як правило,
прикріплюється до визначеного фізичного блага чи послуги, але саме
цінність прав визначає цінність товарів, що обмінюються”34. Відтак
робиться висновок, що товар є певною сукупністю не лише фізичних
характеристик, а й певних прав та юридичних обмежень, які впливають на
його цінність (ширший набір повноважень підвищує корисність товару і
навпаки).

У реальному господарському житті економічні і правові аспекти власності
тісно переплітаються, оскільки економічні відносини власності завжди
виступають у конкретній правовій формі, більш того, саме право, яке
оформляє економічні відносини, перетворюється на їх об’єкт і
розвивається як своєрідний економічний інститут. Це дає підстави для
трактування власності як економіко-правової категорії і подолання на цій
основі абсолютизації права приватної власності та певної обмеженості
соціально-економічного підходу, який аналізує економічні інтереси у
зв’язку з реальними можливостями привласнення, не пояснюючи від чого
вони залежать.

Аналізуючи альтернативні методологічні підходи до дослідження власності,
російські дослідники розрізняють:

Класичний (політико-економічний) підхід, відповідно до якого власність
трактується як відносини, що виникають між суб’єктами господарської
діяльності у зв’язку та з приводу привласнення благ.

Перевагами зазначеного підходу, на думку авторів, є виявлення
об’єктивних соціально-економічних основ формування та функціонування
власності, її конкретних форм та видів: у т. ч. виявлення залежності
форми власності від способу та характеру праці, провідної ролі
продуктивних сил у зміні динаміки розвитку людського капіталу,
визначальної ролі соціальних факторів у зростанні ефективності
виробничо-трудового способу привласнення цінностей тощо.

Водночас класичний підхід до дослідження власності має певні обмеження,
зумовлені: абстракціонізмом; генетичною незавершеністю; фрагментарністю;
схоластичністю; відсутністю інституціоналізації відносин, що виникають
між людьми в процесі та з приводу привласнення благ; логічного та
зрозумілого алгоритму руху власності; аналізу її як системи, що
динамічно розвивається та відтворюється тощо.

Інституціональний (інституціонально-юридичний) підхід, який часто
ідентифікується з економічною теорією прав власності, автори якої
ототожнюють власність з правом власності, стверджуючи, що власністю є не
ресурс як такий, а пучок чи частка прав з його використання.

Дотримуючись методології маржиналізму, прихильники зазначеного підходу
виводять феномен власності з рідкісності, обмеженості та
альтернативності використання

Розділ 2

ресурсів, трактуючи відносини власності як систему вилучень з доступу до
цих ресурсів.

Перевагами цього підходу є врахування витрат та вигід від зміни форм
власності, дослідження різноманітних правових режимів використання
обмежених ресурсів, плідне застосування концепції трансакційних витрат
до більш детального обґрунтування динаміки відносин реального
привласнення тощо.

До обмежень зазначеного підходу автори відносять вузькість, обмеженість
аналізу рамками стану та динаміки трансакційних витрат, ігнорування
морально-етичних, со-ціокультурних та інших норм і правил, які впливають
на господарську діяльність; певний відхід від суспільної субстанції
власності; ігнорування питання про якісний соціально-економічний
результат та якісні стрибки в кількісній концентрації прав власності
тощо35.

35 Собственность в системе социально-экономических отношений:
Теоретико-методологические и институциональные аспекты: Монография / Под
ред. чл.-корр. РАН В.И. Жукова — М.: Рос. гос. соц. ун-т, 2005. — С.
19—32.

Таким чином, у сучасній економічній науці, яка вирізняється плюралізмом
та множинністю теоретичних і методологічних підходів до дослідження
господарських процесів і явищ, немає єдиної думки щодо трактування
відносин власності (рис. 2.2). Це сприяє збагаченню розуміння власності
як складної системної категорії на основі бос-лідження відносин
привласнення-відчуження, виокремлення та поєднання Ті економічного та
юридичного змісту, об’єктивно’Тіредметного та ціннісно-мотиваційного
аналізу тощо. Нові можливості та підходи до дослідження відносин
власності відкривають еволюційна економіка та синергетика, які
розширюють традиційну проблематику та понятійний апарат економічної
науки на основі визнання складності та нелінійності
соціально-економічного розвитку.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Власність. Етико-економічний, соціально-економічний, економіко-правовий
підходи. Привласнення. Відчуження. Володіння. Користування.
Розпорядження. Економічна теорія прав власності. Права власності.
“Повний перелік” прав власності А. Оноре. Трансакційні витрати. Теорема
Коуза. Специфікація і диференціація прав власності. Англосаксонська і
континентальна традиції специфікації прав власності.

Контрольні запитання і завдання

Як трактувалася власність в епоху стародавнього світу і середньовіччя?

Охарактеризуйте концепцію власності Дж. Локка та її вплив на подальший
розвиток наукових досліджень у цьому напрямі.

Як трактували відносини власності представники класичної політичної
економії?

Розкрийте специфіку аналізу власності, здійсненого Г.В.Ф. Гегелем.

Чому, на думку П.-Ж. Прудона, “власність — це крадіжка”?

У чому, на вашу думку, полягають конструктивні моменти та обмеження
марксистського трактування відносин власності?

Охарактеризуйте підходи в сучасній економічній науці до аналізу відносин
власності.

Як визначають власність представники сучасного нео-інституціоналізму?

Охарактеризуйте основні положення економічної теорії прав власності.

Що означають специфікація та диференціація прав власності?

Дайте порівняльну характеристику англосаксонської та континентальної
традицій щодо специфікації прав власності.

Розкрийте можливі напрями застосування теорії прав власності до аналізу
інтелектуальної власності.

Література

Аристотель. Політика: Пер. з давньогр. — К.: Основи, 2000.

Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. — М.: Мысль, 1990.

Елисеев А.Н., Шульга И.Е. Институциональный анализ интеллектуальной
собственности: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2005.

Каменецкий ВА., Патрикеев В.П. Собственность в XXI столетии. — М.: ЗАО
“Издательство “Экономика”, 2004.

Капелюшников Р. Экономическая теория прав собственности (методология,
основные понятия, круг проблем). — М.: ИМЭМО, 1990.

Кенэ Ф. Избранные экономические произведения. — М.: Соцэкгиз, 1960.

Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. — М.: Дело, 1993.

Кульков В.М. Исследование собственности в современной экономике: разные
ракурсы анализа // Постижение Маркса. — М: Изд-во Моск. ун-та, 1998.

ЛоккДж. Два трактата о правлении // Соч.: В 3 т. — Т. 3. — М.: Мысль,
1988.

Мандибура В.О. Інстутіційні чинники забезпечення функціонування
державної форми власності в умовах транзитивної економіки // Вісник КНУ
імені Тараса Шевченка. — Вип. 74. — Економіка. — 2005. — С. 8—12.

Мизес «77. Социализм. Экономический и социологический анализ. — М.:
Саіаііаху, 1994.

МилльДж.С. Основы политической экономии: Пер. с англ.: В 3 т. — М.:
Прогресс, 1980—1981.

Михеев В.Н. Права собственности в экономической структуре общества //
Проблемы современной экономики. — 2002. — № 1. — С. 41—47.

Петти В., Смит А., Рикардо Д., Кейнс Дж., Фрид-мен М. Классика
экономической мысли: Сочинения. — М.: ЭКСМО-Пресс, 2000.

Прудоп П.Ж. Что такое собственность? Или Исследования о принципе и
власти. Бедность как экономический принцип: Порнократия, или Женщины в
настоящее время. — М.: Республика, 1998.

Рибалкін В.О., Лазня І.В. Теорія власності. — К.: Логос, 2000.

Русская философия собственности (XVII—XX вв. ). — СПб.: СП “Ганза”,
1993.

СмітА. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту
націй: Пер. з англ. — К.: Port-Royal, 2001.

Собственность в системе социально-экономических отношений:
Теоретико-методологические и институциональные аспекты: Монография / Под
ред. чл.-корр. РАН В.И. Жукова. — М.: Рос. гос. соц. ун-т, 2005.

Шкредов В.П. Метод исследования собственности в “Капитале” К. Маркса. —
М.: Изд-во Моск. ун-та, 1973.

Furuboth Е., Pejovich S. Property Rigts and Economie Theory: A Survey of
Recent Literature // Journal of Economic Literature. — 1972. — 10
December. — P. 1137—1162.

The Economics of Property Rights / Ed. ву E.G. Furuboth, S. Pejovich. —
Cambridge, 1974.

Demset H. Toward a theory of property rights // American Economic
Region. — 1967. — Vol. 57. — № 2. — P. 39—45.

Pejovich S. Fundamentals of economics: a property rights approach. —
Dallas, 1981.

Honore A.M. Ownership // Oxford essays in jurisprudence / Ed. by A.M.
Guest. — Oxford, 1961.

2.2. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Економіко-правовий зміст інтелектуальної власності.

Структура інтелектуальної власності.

Суперечності інтелектуальної власності.

2.2.1. Економіко-правовий зміст інтелектуальної власності

Двадцять перше століття стане століттям економіки, заснованої на
знаннях, у якій інтелектуальна власність буде основною рушійною силою.
Матеріали Асамблеї держав — членів ВОІВ, 20—29 вересня 1999р.

Інтелектуальна власність як результат розумової творчої діяльності є
багатоаспектною, складною категорією, яка привертає все більшу увагу
науковців за умов гуманізації та соціалізації економічного розвитку
провідних держав світу.

Вперше поняття “інтелектуальна власність” було використане в Конвенції
про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ),
прийнятій 14 липня 1967 р. у Стокгольмі. У затвердженій раніше Бернській
конвенції про охорону літературних і художніх творів (9 вересня 1886 р.)
використовувався термін “результати інтелектуальної діяльності” у
виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

Водночас основні інститути інтелектуальної власності (патенти, авторське
право) виникли у країнах Західної Європи ще у XVII—XVIII ст. Так, у
першому патентному законі, прийнятому в Англії у 1623 р.,
проголошувалося виключне право кожного творця технічної новації на
монопольне користування вигодами від її застосування протягом 14 років.
Водночас “Статут королеви Анни”, прийнятий у цій країні у 1710 р.,
надавав авторам літературних творів виключне право на їх публікацію
протягом 14 років з моменту їх написання та можливість продовження цього
терміну за життя автора ще на 14 років. Аналогічні закони приймалися у
цей період і в інших західноєвропейських країнах.

Трактування терміна “інтелектуальна власність” у сучасній економічній
літературі характеризується співіснуванням, конкуренцією та поєднанням
різних теоретико-методологічних підходів, сформованих представниками
провідних наукових шкіл та напрямів економічних досліджень.

У рамках етико-економічного підходу відносини інтелектуальної власності
оголошуються дійсним буттям особистості, оскільки людина здатна
відчужувати лише те, що не є її субстанціональною сутністю. Відтак
специфіка інтелектуальної власності пов’язується з невідчужуваністю
розуму, здібностей, моральних та релігійних переконань окремих
індивідів. Водночас робиться наголос на тому, що ступінь розвитку
особистості, її свобода, моральний та духовний рівень визначають повноту
розвитку та зрілість відносин власності того чи іншого суспільства.

Прихильники соціально-економічного підходу трактують інтелектуальну
власність як історично сформовані суспільні відносини, що складаються
між суб’єктами господарювання з приводу привласнення результатів їх
інтелектуальної діяльності. При цьому основна увага приділяється
майновим суспільним відносинам, пов’язаним зі створенням та
використанням інтелектуальних продуктів як специфічних об’єктів
товарно-грошових відносин.

Водночас на думку переважної більшості дослідників інститут
інтелектуальної власності глибоко пов’язаний з концепцією пучка прав
власності, що уможливлює широке використання у сучасній теорії
інтелектуальної власності економіко-правового підходу.

Згідно з цим підходом інтелектуальна власність має двоїстий
економіко-правовий характер і розкривається у єдності економічних і
юридичних відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Сформоване в
рамках неоінституціоналізму розуміння власності як пучка конкретних
правомочностей, або прав, які у випадку необхідності можуть
подрібнюватися і розподілятись між різними особами, зміцнює пізнавальний
потенціал економічної науки щодо дослідження проблем інформаційного
суспільства.

Дослідження власності як санкціонованих поведінко-вих відносин, набору
(пучка) часткових повноважень, сукупність яких формує “повне” право
власності, дає змогу подолати спрощений, поверховий підхід до питання
про співвідношення економічних і юридичних аспектів суспільного життя.
За цих обставин дослідження взаємозв’язку економічної та юридичної
сторін відносин власності не обмежується виявленням ступеня їх
адекватності, первинності та вторинності, сутності та її зовнішнього
прояву. Більш виваженим стає розуміння правових і економічних відносин
власності як таких, що перебувають у тісному взаємозв’язку та
взаємозалежності.

У рамках економіко-правового підходу права інтелектуальної власності
трактуються як норми, що регулюють і закріплюють (у визначених законом
випадках) за фізичними та юридичними особами майнові та особисті
немайнові права на результати інтелектуальної діяльності. Водночас
стверджується, що саме через правову форму інтелектуальні продукти
включаються в процес економічного кругообігу і трансформуються в
економічні блага (ресурси, джерела доходів, капітал).

Право інтелектуальної власності — порівняно новий інститут, що був
започаткований наприкінці XVIII ст. у зв’язку з необхідністю залучення
результатів творчої розумової праці людини до господарського обігу. В
сучасній науковій літературі виокремлюють такі етапи розвитку дискусії
щодо права інтелектуальної власності:

І. Теорія права власності.

Науково-технічний прогрес, бурхливий розвиток ринкових відносин та
необхідність залучення результатів інтелектуальної діяльності до
господарського обігу сприяли утвердженню у XVIII—XIX ст. права власності
як ефективного інституту, здатного забезпечити “святість” та
“недоторканність” результатів інтелектуальної праці. З кінця XVIII ст. у
юридичній літературі утвердився підхід до права на творчі результати як
права власності. Ця концепція отримала назву пропрієтарної концепції.
Згідно з нею права автора будь-якого творчого результату (винаходу,
літературного, художнього твору) виводяться із самої інтелектуальної
діяльності і визнаються його невід’ємними природними правами, незалежно
від їх узаконення державною владою.

Так, у Французькому патентному законі, прийнятому 7 січня 1791 р.,
зазначалось, що будь-яка нова ідея, корисна суспільству, належить її
автору і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий
винахід як власність його творця. У XIX ст. законодавство більшості
держав прирівнювало права творців інтелектуальних продуктів до прав
власності. Ця концепція набула розвитку з прийняттям Паризької конвенції
про охорону промислової власності (1883) та Стокгольмської конвенції про
заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1970).

Водночас наприкінці XIX ст. у Франції був започаткований підхід до
трактування авторського права, що ґрунтувався на визнанні за автором
твору двох різних за природою та призначенням прав:

майнового права (права на комерційне використання твору);

— немайнового права (морального права автора на власний твір).

II. Теорія особистих прав.

Подальша еволюція та ускладнення відносин інтелектуальної власності,
розвиток інституту авторського права сприяли виникненню теорії,
прихильники якої доводили, що право власності не тотожне правам на
результати інтелектуальної діяльності. Зокрема авторське право
трактувалось як особисте, таке, що є продовженням та відображенням
індивідуальності та неповторності самого творця. У подальшому цей підхід
знайшов практичне втілення в романо-германській правовій системі шляхом
виокремлення та закріплення групи особистих немайнових прав.

III. Теорія інтелектуальних прав.

Прихильники цієї теорії стверджують, що права інтелектуальної власності
є правами особливого роду, які не вписуються в традиційну структуру
речових, особистих та зобов’язальних прав. Відтак пропонується замінити
термін “інтелектуальна власність” на “інтелектуальні права”, що є більш
адекватним змісту відносин у сфері інтелектуальної діяльності.

Так, російський дослідник проблем інтелектуальної власності В.А.
Дозорцев зазначає, що право власності має чіткий юридичний зміст,
пристосований лише до матеріального, речового характеру об’єкта,
оскільки воно пов’язане з обмеженістю об’єкта в просторі і відповідно з
можливістю його одночасного використання однією особою (обмеженим колом
осіб). Водночас для залучення в економічній обіг нематеріальних
результатів інтелектуальної діяльності та перетворення їх на об’єкти
ринкових відносин за ними ма

ють бути закріпленні абсолютні права, подібні до тих, які закріплюються
правом власності. А це означає, що права на матеріальні об’єкти повинні
виконувати економічну функцію, аналогічну тій, яку виконує право
власності.

Саме тому, на думку дослідника, “було б раціонально використовувати
узагальнюючий термін “інтелектуальне право” (поряд з “виключними
правами”) з диференціацією на “художні” та “промислові” права1.

Визнаючи права авторів інтелектуальних продуктів правами особливого
роду, сучасні дослідники звертають увагу на подвійну природу авторського
та винахідницького прав. Йдеться про те, що “з одного боку автору
творчого результату належить право на його використання, що має
виключний характер і, в принципі, може передаватись іншим особам
(надається дозвіл на використання результату). Це право належить до
майнових прав і за цілим рядом ознак справді подібне до прав власності.
З іншого боку, автор володіє сукупністю особистих немайнових (моральних)
прав, таких як право авторства, право на авторське ім’я тощо, які не
можуть відчужуватися від їх власника в силу самої їх природи. При цьому
між майновими та особистими немайновими правами не існує неподоланної
межі, вони тісно пов’язані і переплітаються, утворюючи між собою
єдність”2.

У подальшому теорія інтелектуальних прав знайшла відображення у теорії
так званих виключних прав, яка набула значного поширення у сучасній
науковій літературі. Прихильники теорії виключних прав стверджують, що
розвиток інтелектуальної власності принципово змінює сутність
традиційних правомочностей володіння, користування і розпорядження. їм
на зміну приходить сукупність виключних прав, які обмежені в часі та
просторі, мають

специфічний характер захисту, нерозривно пов’язані з осо-

бистістю творця і допускають одночасну експлуатацію

об’єкта власності необмеженим колом осіб.

_^

Термін “виключне право” був упроваджений у вжиток ще в часи
середньовіччя, за яких окремі особи мали певні права, що були винятком
із загальних правил. Ідеї рівності та братства, проголошені під час
буржуазних революцій, призвели до скасування цього поняття. Водночас
дослідники проблем інтелектуальної власності сприяли поверненню терміна
“виключні права” у науковий та практичний ужиток.

Традиція визначення прав інтелектуальної власності як специфічних
виключних прав набула значного поширення в Росії у XIX — на початку XX
ст. у працях таких відомих дослідників того часу, як Г.Ф. Шершеневич,
Я.А. Канторович та ін., знайшовши відображення у Положенні про авторське
право від 20 березня 1911 р.

Дискусія між прихильниками теорії виключних прав та прихильниками теорії
прав власності має місце і в сучасній російській літературі. Одна група
дослідників (В.А. Дозорцев та ін.) виходить з того, що термін
“інтелектуальна власність” є скоріше образом, ніж науковою категорією,
відтак більш доречним науковим поняттям є “виключні права на результати
інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації”. При цьому
виключні права трактуються лише як майнові права, до їх складу не
включаються особисті немайнові права.

Інша група науковців (О.П. Сергеев та ін.) доводить, що поняття
“інтелектуальна власність” є цілком придатним терміном для позначення
інституту прав на результати інтелектуальної діяльності. Останні
трактуються як сукупність виключних прав майнового і особистого
характеру.

Вітчизняні науковці також не є одностайними у вирішенні цього питання.
Частина українських дослідників (Д.В. Боброва, 0.0. Підіпригора, О.В.
Дзера) розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як
право власності, інші (О.Д. Свя-тоцький, М.В. Литвин, СО. Довгий)
стверджують, що термін “інтелектуальна власність” є лише умовним
позначенням сукупності виключних прав на результати творчої розумової
діяльності та засоби індивідуалізації товарів, послуг тощо.

Ч

Таким чином, на відміну від прихильників пропрієтар-ної теорії (від лат.
ргоргіеіаБ — власність), представники теорії виключних прав дотримуються
таких позицій.

По-перше, об’єкти інтелектуальної власності як результати творчої розу
мової діяльності є нематеріальними, невідчужуваними і потребують
специфічного регулювання, спрямованого на відокремлення об’єкта
власності від необмеженої кількості суб’єктів, здатних вільно ним
користуватися за умови відсутності такого регулювання.

По-друге, йдеться про те, що майнові права на об’єкти інтелектуальної
власності не можуть вважатись абсолютними правами, оскільки закон
передбачає окремі випадки використання цих об’єктів без згоди
правовласника і без сплати йому відповідної винагороди. Таким чином, на
відміну від права власності на матеріальні об’єкти, яке має абсолютний
характер, права інтелектуальної власності зазнають певних обмежень щодо
обсягу правомоч-ностей, їх існування у часі та просторі, оскільки їх
володар має виключні повноваження на використання відповідного об’єкта
на певній території протягом терміну, встановленого законом, після
закінчення якого інтелектуальний продукт може використовуватися
суспільством без згоди правовласника і сплати відповідної винагороди.
Водночас особисті немайнові права творців об’єктів інтелектуальної
власності є безстроковими та невідчужуваними. Відтак майнові права на
об’єкти авторського права і промислової власності, належать до категорії
виключних, тобто визначених і обмежених законом.

По-третє, на відміну від права власності, яке має позитивну
спрямованість, виключне право виконує насамперед негативну функцію
(функцію заборони), спрямовану на відсторонення, виключення третіх осіб
від несанкціонованого використання об’єктів власності. При цьому
виключність трактується не як належність права лише одній особі, а як
закріплення права за особами, визначеними законом. Водночам перехід
права власності на річ не тягне сам по собі передачу або надання
виключного права на інтелектуальний результат, втілений у цій речі.
Відтак виключні права на результати інтелектуальної діяльності або на
засоби індивідуалізації не тотожні правам власності на матеріальні
об’єкти, в яких ці результати втілені.

По-четверте, виключні майнові права на результати інтелектуальної
діяльності забезпечують легальну монополію правовласника, можливість на
свій розсуд обмежувати чи забороняти їх використання іншими особами. На
думку багатьох дослідників, саме визнання виключних прав надає
інтелектуальним продуктам властивостей рідкісності, сприяючи
перетворенню їх на товари. За цих умов виключне право на результати
інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації розглядається як
майнове право, яке може відчужуватися власником, передаватись у
користування, у спадок, тобто бути об’єктом угод, пов’язаних із
встановленням, зміною або припиненням майнових прав.

Водночас, на думку тих дослідників, які виступають за визнання
пропрієтарної природи інтелектуальної власності, між виключним правом і
правом власності не має принципових відмінностей, оскільки’.

і право власності, і виключне право виконують однорідні функції, і не
відрізняються своїми найважливішими правомочностями; основна відмінність
між ними пов’язана з особливою природою об’єктів цих правомочно-стей
(матеріально-речовою або нематеріальною, невідчутною);

право власності включає у себе як позитивну, так і негативну функцію,
оскільки абсолютна влада власника над своїм майном фактично означає
заборону всім іншим суб’єктам використовувати об’єкти власності;
водночас трактування виключного права як права заборони жодним чином не
обмежує права власника на результати інтелектуальної діяльності
порівняно з правами власників матеріальних об’єктів;

— наявність у правовласника виключних за своїм характером, але
відносних, обмежених законом прав на використання нематеріальних
результатів інтелектуальної діяльності є тією загальною ознакою, яка дає
змогу поширювати майнові права на нематеріальні, фізично невідчутні, але
індивідуально визначені і документовані результати інтелектуальної
праці.

Таким чином, трактування інтелектуальної власності в сучасній науковій
літературі характеризується плюралізмом підходів та ідей. Одну зі спроб
комплексного визначення інтелектуальної власності здійснив Б. Претнар,
який звернув увагу на те, що “інтелектуальна власність — (І) сфера
права, що має справу 3 (II) корисністю, застосуванням, придбанням,
присилуванням і попередженням зловживань приватними юридичними правами у
деяких формах інтелектуальних творінь у промислових, наукових,
літературних і мистецьких сферах, а також у деяких формах ідентифікації
підприємницької діяльності, з метою (III) їх економічного використання в
конкурентній підприємницькій діяльності, у виробництві, комерції та
торгівлі”3.

На думку відомого українського вченого А. А.Чухна, “інтелектуальна
власність є особливою формою власності, оскільки вона створюється
творчою, інтелектуальною працею і є ідеальним творінням, що базується на
матеріальних носіях”. “Особливість відносин інтелектуальної власності, —
зазначає дослідник, — полягає в тому, що вони складаються з результатів
інтелектуальної праці, тобто є наслідком творчої діяльності людини. Саме
елементи творчості як складові інтелектуальної праці визначають
індивідуальний характер її продуктів і становлять якісний критерій
відмінності інтелектуальної праці. Адже інтелектуальна праця за своїм
характером є суто індивідуальною працею, втіленням індивідуальних
особливостей людини, її здібностей і таланту”4.

Дослідники визначають цю категорію як:

власність на результати інтелектуальної діяльності, продукти розумової
творчої праці, які відповідають вимогам чинного законодавства і мають
правову охорону;

систему відносин щодо привласнення ідеальних об’єктів, виражених в
об’єктивованих інтелектуальних продуктах, втілених у науково-технічній
та літературно-мистецькій творчості індивідуалізуючих їх суб’єктів;

права на результати розумової діяльності людини у науковій, художній,
виробничій та інших галузях, які є об’єктами цивільних правових відносин
у частині права кожногl