Базилевич – Інтелектуальна власність, 2006 (книга)

Базилевич – Інтелектуальна власність, 2006

ЗМІСТ

Вступ 7

Розділ 1. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ —

ЕКОНОМІЧНА ОСНОВА ІНФОРМА-

ЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВ А 13

1.1. Теоретико-методологічні засади дослідження

інтелектуальної діяльності 13

Сутність та характерні ознаки постінду-

стріального суспільства 13

Концепції інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки

(економіки знань) 21

Інформація та знання як визначальні

чинники постіндустріального розвитку ЗО

Види та результати інтелектуальної діяльності 46

1.2. Інтелектуальний капітал в умовах інформа-

ційного суспільства 55

Сутність та специфіка інтелектуального

капіталу 55

Структура інтелектуального капіталу 63

З

Розділ 2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

ЯК ЕКОНОМІКО-ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ …. 78

2.1. Еволюція теоретичних уявлень про зміст

та структуру відносин власності 78

Зародження теорії власності в епоху старо-

давнього світу і середньовіччя 78

Еволюція теорії власності в XVII—XIX ст. … 82

Сучасна теорія власності 99

2.2. Сутність та структура інтелектуальної власності 113

Економіко-правовий зміст інтелектуальної

власності 113

Структура інтелектуальної власності 126

Суперечності інтелектуальної власності 135

Розділ 3. СИСТЕМА ВІДНОСИН ІНТЕЛЕКТУ-

АЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 142

3.1. Сутність та структура промислової власності 142

Економіко-правові відносини щодо об’єктів

патентного права 145

Засоби індивідуалізації учасників цивіль-

ного обігу, товарів і послуг як важлива

складова інтелектуальної власності 154

Відносини щодо нетрадиційних об’єктів

інтелектуальної власності 176

3.2. Особливості формування та розвитку автор-

ського і суміжних прав 186

Сутність та специфіка авторського права … 186

Особливості формування та реалізації

суміжних прав 204

Розділ 4. ПЕРЕДУМОВИ ТА СТИМУЛИ РОЗВИТКУ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В РИН-

КОВІЙ ЕКОНОМІЦІ 212

4.1. Актуальні проблеми комерціалізації

інтелектуальної власності 212

Сутність і механізм комерціалізації

інтелектуальної власності 212

Ліцензійні угоди, їх структура та класифі-

кація 219

Економічна ефективність ліцензування 230

4.2. Вартісне оцінювання об’єктів інтелекту-

альної власності в ринковій економіці 241

Необхідність та специфіка вартісного оцінювання об’єктів інтелектуальної
власності… 241

Методичні підходи до оцінювання вартості

об’єктів інтелектуальної власності 255

4.3. Охорона та захист прав інтелектуальної

власності 271

Потреба охорони та захисту прав

інтелектуальної власності 271

Охорона прав промислової власності 277

Охорона авторського і суміжних прав 292

Розділ 5. РОЗВИТОК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНО-

СТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

ЕКОНОМІКИ 306

5.1. Міжнародне співробітництво у сфері

інтелектуальної власності 306

Проблеми формування глобального ринку

прав на об’єкти інтелектуальної власності 306

Міжнародне співробітництво у сфері

патентного права 324

Міжнародні аспекти охорони та захисту

авторського і суміжних прав 333

5.2. Інтелектуальна власність в епоху Інтернету 342

Розділ 6. ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ІНТЕЛЕКТУ-

АЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ 357

6.1. Роль та значення інтелектуальної власності

в формуванні національної інноваційної

системи 357

6.2. Проблеми та перспективи розвитку інте-

лектуальної власності в Україні 377

Глосарій 395

Додатки 425

Додаток 1. Перелік головних нормативних актів

України з питань інноваційного розвитку 425

Додаток 2. Перелік головних нормативних актів

України з питань інтелектуальної власності 428

Додаток 3. Перелік найважливіших міжнародних

договорів, конвенцій та угод у сфері

інтелектуальної власності 430

ВСТУП

Глобалізація світогосподарського життя, системна трансформація
суспільства та ускладнення механізмів функціонування вітчизняної
економіки породжують нову якість економічного зростання та потребують
концептуального усвідомлення інноваційної моделі розвитку, здатної
забезпечити прогресивні структурні зрушення, поліпшення якості життя та
досягнення високої конкурентоспроможності України в постіндустріальному
світі.

В умовах всеосяжної інтелектуалізації економіки інформація та знання
перетворюються на рушійну силу інноваційного розвитку суспільства,
творча розумова активність набуває статусу пріоритетної стратегічної
діяльності, а проблеми стимулювання та захисту інтелектуальної власності
стають першочерговими як для окремих держав, так і для світової
спільноти в цілому. Найважливішими чинниками поглиблення цих новітніх
процесів є такі:

— зростання ролі та значення нематеріальних, фізично невідчутних
результатів інтелектуальної діяльності та заснованих на них майнових і
немайнових прав у сучасному відтворювальному процесі. За експертними
оцінками на-

прикінці XX ст. на результати інтелектуальної діяльності припадало понад
35 % капіталу провідних фірм; вартість нематеріальних активів успішних
компаній у десятки разів перевищувала вартість їхніх матеріальних
активів. Так, у 1996 р. ринкова вартість компанії “Microsoft” становила
70,9 млрд дол., тоді як балансова вартість її чистих активів досягала
5,7 млрд дол.1 У новому столітті зазначені тенденції інтенсифікуються та
поглиблюються;

перетворення інтелектуальної власності на важливий чинник зростання
конкурентоспроможності фірм, які використовують нематеріальні активи для
блокуючого патентування, патентного прикриття при вторгненні в
прибуткові ринкові сегменти, придбання виключних прав на перспективні
технології, збільшення доходів від продажу ліцензій тощо;

інтенсивний розвиток ринку прав на об’єкти інтелектуальної власності, що
поступово набуває глобального характеру. За експертними оцінками на
зламі століть обсяг реалізованої на світовому ринку наукомісткої
продукції, створеної з використанням об’єктів інтелектуальної власності,
сягнув 2,3 трлн дол. на рік, а загальна вартість ліцензій на право
використання цих об’єктів перевищила 50 млрд дол. на рік2;

перетворення системи ефективного використання інтелектуального
потенціалу та інтелектуальної власності на провідний елемент
національних економічних стратегій, вагомий характер макроекономічної
рівноваги та глобальної конкурентоспроможності. Світовий досвід
підтверджує успішний розвиток тих країн, у яких створені сприятливі
умови для продукування, придбання, ефективного використання та охорони
інтелектуальної власності. Міжнародний трансфер технологій у вигляді
продажу об’єктів інтелектуальної власності, ліцензійних угод,
наукомістких та технологомістких послуг у рамках інжинірингу та
консал-тингу перетворюється за сучасних умов на перспективний та дієвий
засіб зростання доходів і завоювання нових ринків;

загострення проблем розробки та впровадження ефективної міжнародної
системи охорони, захисту та комерціалізації інтелектуальної власності як
провідної форми реалізації творчого потенціалу особистості в
інформаційну епоху.

Складність економічної природи інтелектуальної власності, постійний
динамічний розвиток її об’єктів та механізму комерціалізації привертають
зростаючу увагу науковців та практиків, перетворюючи дослідження цього
феномену в одну з найактуальніших економічних проблем. Водночас усе
більш очевидним стає той факт, що формування нової парадигми
цивілізаційного розвитку, що ґрунтується на використанні інтелекту та
інновацій як стратегічних факторів соціально-економічного прогресу
потребує переосмислення низки фундаментальних теоретико-мето-дологічних
принципів та понять економічної науки, а саме:

проблеми власності, оскільки власність на визначальні ресурси
постіндустріального суспільства (знання, інформацію) є обмеженою,
умовною, адже вирішальну роль у суспільних взаємовідносинах відіграє не
стільки право розпорядитися благом, скільки здатність ним скористатися;

традиційних вартісних оцінок, оскільки сучасні високі технології “не
вписуються” в традиційні ринкові схеми ціноутворення, а об’єкти
інтелектуальної власності суперечливо поєднують безмежність із рідкістю,
об’єктивний характер з ідеальною сутністю, невідтворюваність із
можливостями необмеженого тиражування, неекономічні мотивації з
економічними наслідками;

співвідношення факторів економічного зростання, оскільки використання
інтелектуальних ресурсів та інтелектуального капіталу, запаси яких
фактично необмежені, перетворює якість, інновації та швидкість бізнесу
на визначальні чинники глобального суперництва;

суспільних взаємовідносин, пов’язаних з технологіями мережевої взаємодії
та поглибленням кластеризації економіки як ефективного механізму швидкої
дифузії інновацій та стійкого динамічного розвитку тощо.

Вирішення зазначених проблем пов’язано з глибоким дослідженням
економічної природи та рушійних сил інформаційного суспільства,
насамперед інтелектуального капіталу та інтелектуальної власності.

Відтак метою пропонованого курсу є комплексний аналіз інтелектуальної
власності як визначальної економіко-правової категорії інформаційного
суспільства та економіки знань, формування наукового розуміння її
сутності, генетичних зв’язків та закономірностей розвитку. Досягнення
цієї мети пов’язане з вирішенням таких завдань:

обґрунтуванням новітніх теоретико-методологічних підходів до аналізу
економічної природи, видів та результатів інтелектуальної діяльності;

дослідження сутності та специфіки інтелектуального капіталу й
інтелектуальної власності як визначальних еко-номіко-правових категорій
інформаційного суспільства;

виявлення передумов та стимулів розвитку інтелектуальної власності,
механізмів її комерціалізації, охорони та захисту в умовах ринкової
економіки;

розкриття рушійних сил та напрямів розвитку інтелектуальної власності в
умовах глобалізації економіки;

висвітлення ролі та значення інтелектуальної власності у формуванні
національної інноваційної системи;

дослідження проблем та перспектив розвитку інтелектуальної власності в
контексті інноваційного поступу вітчизняної економіки.

Структура підручника підпорядкована реалізації зазначеної мети та
завдань і відображає внутрішню логіку курсу “Інтелектуальна власність”.
Перший розділ присвячено висвітленню теоретико-методологічних засад
дослідження інтелектуальної діяльності та інтелектуального капіталу як
економічної основи інформаційного суспільства.

У другому розділі відображено еволюцію теоретичних уявлень про зміст та
структуру відносин власності, висвітлено економіко-правовий зміст,
сутність та структуру інтелектуальної власності. Значну увагу приділено
аналізу суперечностей інтелектуальної власності як новітньої категорії
постіндустріального суспільства.

У третьому розділі відображено систему відносин інтелектуальної
власності, в т. ч. сутність та специфіку еконо-міко-правових відносин
щодо об’єктів патентного права, засобів індивідуалізації учасників
цивільного обігу, товарів і послуг, авторського та суміжних прав.

Аналізу передумов та стимулів розвитку інтелектуальної власності в
ринковій економіці присвячено четвертий розділ підручника. Значну увагу
приділено дослідженню сутності та механізму комерціалізації
інтелектуальної власності, вартісному оцінюванню її об’єктів, охороні та
захисту відповідних прав.

У п’ятому розділі висвітлено проблеми розвитку інтелектуальної власності
в умовах глобалізації економіки, у т. ч. питання формування глобального
ринку прав на її об’єкти, міжнародного співробітництва в цій сфері,
проблем та суперечностей інтелектуалізації економіки в епоху Ін-тернету.

Заключний шостий розділ присвячено дослідженню проблем формування
інституту інтелектуальної власності в Україні; його ролі й значення в
становленні національної інноваційної системи та досягненні глобальної
конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Підручник характеризується лаконічним викладом матеріалу, інформаційною
та змістовною насиченістю. Гли-

Вступ

бокому засвоєнню основних тем курсу сприяють контрольні запитання та
завдання, перелік основних термінів та понять, сучасних літературних
джерел, рекомендованих до кожної теми.

У додатках знайшли відображення основні нормативно-правові акти чинного
законодавства України, найважливіші міжнародні конвенції та угоди у
сфері інтелектуальної власності, сучасні статистичні та фактологічні
матеріали.

Ґрунтовний словник основних термінів та понять покликаний допомогти
зорієнтуватися у вузлових проблемах курсу.

Автор складає щиру подяку офіційним рецензентам, усім, хто брав участь в
обговоренні підручника на різних етапах його підготовки та висловлює
впевненість, що запропонований матеріал стане у пригоді студентам вищих
навчальних закладів, які здобувають освіту чи підвищують свою
кваліфікацію в царині економіки, юриспруденції, управління; науковцям та
викладачам, які цікавляться проблемами інтелектуальної власності;
творчим працівникам, державним службовцям, зайнятим інтелектуальною
діяльністю; підприємцям-новаторам та практикам.

Розділ 1

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ -ЕКОНОМІЧНА ОСНОВА
ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ

Сутність та характерні ознаки постіндустрі-ального суспільства.

Концепції, інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки
(економіки знань ).

Інформація та знання як визначальні чинники постіндустріального
розвитку.

Види та результати інтелектуальної діяльності.

1.1.1. Сутність та характерні ознаки постіндустріального суспільства

Ми живемо в справді цікаві часи, і це можна пояснити: ми живемо у
столітті найбільшої біфуркації за всю історію людства.

Е. Ласло

Загальновизнано, що XX ст. стало безпрецедентним у історії людства
завдяки швидкому технологічному розвитку, перетворенню науки в
безпосередню продуктивну силу, створенню і використанню нововведень як
вирішального чинника суспільного прогресу та розширення творчих
можливостей всебічно розвиненої особистості. Інтелектуально-інформаційні
технології, інтелектуальний капітал, інтелек

туальна власність, які виникли на основі інтелектуальної праці,
докорінно змінили роль людини в процесі виробництва. Масштабні
структурні зрушення, які відбулися у розвинених країнах протягом
останніх тридцяти років, знаменували перехід від “матеріальної” до
“інтелектуальної” економіки, в якій освіченість, професіоналізм, наукові
знання та унікальні навички їх носіїв виступають стратегічним чинником
та визначальним джерелом соціально-економічного розвитку.

Феномен фундаментальних змін та досягнень нового етапу цивілізаційної
еволюції людства знайшов відображення у теорії постіндустріального
суспільства, обґрунтованій у працях відомих західних дослідників Д.
Белла, М. Янга, О. Тоффлера, П. Дракера, Р. Хейлбронера, Т. Сакайї, Р.
Да-рендорфа, Г. Кана та ін.

Як зазначає відомий російський дослідник В.Л. Інозем-цев, витоки терміна
“постіндустріальне суспільство” не можуть бути названі достатньо
однозначно. Традиційно вважається, що це поняття було впроваджено в
науковий обіг американським соціологом Д. Рісменом, який у 1958 р.
використав його в назві однієї зі своїх статей. Проте ще у 1917 р. один
з теоретиків англійського ліберального соціалізму А. Пенті виніс це
поняття у заголовок однієї зі своїх книг. Водночас сам А. Пенті віддавав
пріоритет у застосуванні зазначеного терміна А. Кумарасвамі — автору
ряду робіт, присвячених проблемам розвитку азійських країн. Водночас
автори, які використовували поняття постіндустріалізму на початку XX ст.
вкладали в нього зміст, відмінний від сучасного розуміння1.

Це пов’язано з тим, що теорія постіндустріального суспільства постійно
оновлюється і доповнюється новими на

прямами наукових досліджень. На сьогодні загальновизнано, що наприкінці
XX ст. чітко виокремились три етапи історичного розвитку людства (табл.
1.1).

I. Доіндустріальне суспільство, започатковане аграр-

ною революцією і переходом до осілого землеробства, в яко-

му економічна діяльність спрямована на задоволення жит-

тєво необхідних потреб на основі взаємодії людини з при-

родою.

II. Індустріальне суспільство, початок якому покла-

ли промислова революція останньої третини XVIII — по-

чатку XIX ст. і перехід від ремісничої до машинної праці.

Характерною ознакою цього суспільства є спря мування еко-

номічної діяльності в першу чергу на задоволення матеріальних потреб на
основі взаємодії людини з перетвореною нею природою.

III. Постіндустріальне суспільство, започатковане у другій половині XX
ст. пов’язане з інтелектуалізацією усіх сфер суспільного життя і
особливою роллю знань та інформації як визначальних чинників розвитку
економіки на основі взаємодії між людьми.

Основоположником теорії постіндустріального суспільства вважається
відомий американський економіст Даніел Белл, автор праці “Прийдешнє
постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування” (1973),
який стверджував, що нове суспільство “не є проекцією або екстраполяцією
сучасних тенденцій західного суспільства; це новий принцип
соціально-технологічної організації і новий спосіб життя, що витісняє
індустріальну систему, так само, як вона сама витіснила колись аграрну .

Трактуючи перехід до постіндустріального суспільства як наймасштабніший,
глибинний “поворот в історії людства”, зіставний лише “з першим розривом
історичного континууму — переходом від варварства до цивілізації”3,
сучасні дослідники акцентують увагу на втраті індустріальним сектором
провідної ролі, перетворенні науки у безпосередню продуктивну силу
суспільства, зміні характеру праці, трансформації сутності і масштабів
економічної діяльності, створенні умов для всебічного самовдосконалення
людини як творчої особистості, приході на зміну людині “економічній”
людини “багатовимірної” тощо.

— Основні риси постіндустріального суспільства за Д. Беллом4:

провідна роль теоретичного знання, що становить основу технологічних
інновацій;

нова інтегральна технологія, яка дає змогу знаходити більш ефективні
підходи до вирішення технічних, економічних та соціальних проблем;

.

Інформатизація суспільства відбувається у рамках загального переходу від
індустріальної до постіндустріальної фази розвитку, в якій головну роль
будуть відігравати теоретичні знання.

Д. Белл

\ )

вирішальна роль “носіїв знання” — технічних спеціалістів, професіоналів,
які складають найчисленнішу соціальну групу;

перехід від виробництва товарів до виробництва послуг, у тому числі у
сфері охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування тощо;

утвердження нового характеру праці як взаємодії між людьми;

зростання ролі жінок, які отримують надійну основу для економічної
незалежності;

акцент на теоретичні знання, посилення ролі та значення науки,
орієнтація на майбутнє;

зростання ролі та значення ситусів: функціональних (наукових, технічних,
адміністративних, культурних) та інституціональних (підприємств,
державних закладів, університетів, інженерно-дослідних центрів, армії)
соціальних одиниць;

формування системи меритократіі, за якої соціальне становище людини
обумовлюється виключно її інтелектуальним потенціалом і здатністю
генерувати нові знання;

подолання обмеженості благ, нестачі товарів, послуг і виникнення нових
дефіцитів: часу та інформації;

— формування економічної теорії інформації на основі заміни трудової
теорії вартості теорією цінності, заснованої на знаннях.

Таким чином, на думку Д. Белла “постіндустріальне суспільство — це
суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного
виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень,
організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас
технічних фахівців став основною професійною групою і, що найважливіше,
в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від
досягнень теоретичного знання. Постіндустріальне суспільство припускає
виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному
рівні виступають як консультанти, експерти або технократи”5. Отже,
перехід до постіндустріального суспільства посилює роль творчих сил
особистості, перетворюючи інтелектуально-творчий потенціал та
інформаційні ресурси на провідні чинники соціально-економічного
розвитку.

Аналізуючи визначальні риси постіндустріального суспільства, відомий
український вчений A.A. Чухно звертає увагу на те, що “досягнення
високого рівня техніки і технології, зосередження переважної частини
працездатних у сфері послуг, тобто у галузях, які виробляють знання та
інформацію, забезпечують не лише небачений рівень добробуту, а й
створюють умови для розвитку творчості людини, піднесення її ролі у
виробництві і в житті суспільства. Це зумовлює характерну рису нового
суспільства — основний імпульс надходить не від соціальної структури, а
від окремої активної особи. Саме творча особистість, вільна
індивідуальність людини зумовлюють активну діяльність, спрямовану на
подальше вдосконалення і одночасно на вдосконалення суспільства”6.

На думку В. Л. Іноземцева, ідея постіндустріального суспільства
залишається тепер досить популярною. Деякі дослідники конкретизують свої
підходи, аналізуючи постін-дустріальний капіталізм, екологічний,
конвенціональний постіндустріалізм тощо. Водночас цій теорії притаманні
відтінки технологічного детермінізму, що стало причиною критики її
представниками концепції постмодернізму, яка набула поширення у 80-ті —
на початку 90-х років XX ст. і займає нині скоріше оборонні позиції.
Поряд із цими підходами з кінця 60-х років і дотепер розвиваються
уявлення про сучасне суспільство як постбуржуазне, посткапіталі-стичне,
постринкове, посттрадиційне і навіть постцивіліза-ційне, постісторичне.
Однак ці “екзотичні поняття” не є достатньо поширеними в науковій
літературі.

Водночас наприкінці XX ст. був започаткований підхід, прихильники якого
намагаються визначити новий етап розвитку людства через аналіз його
окремих ознак, явищ і процесів. Прикладом такого підходу є започаткована
Ф. Мах-лупом (США) і Т. Умесао (Японія) концепція “інформаційного
суспільства”, розвинена в подальшому М. Поратом, И. Масудою, Т.
Стоуньєром та ін. у руслі наукової традиції аналізу еволюції людства
крізь призму прогресу знань. До цього напряму приєднуються також
концепції, які акцентують увагу на провідній ролі знань: “the
knowledgeable society”, “knowledge society” або “knowledgevalue
society”7.

Важливо зазначити, що в сучасній економічній літературі є два підходи
щодо застосування терміна “постін-дустріальне суспільство”:

7 Иноземцев ВЛ. История и методологические основы постиндустриальной
теории // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред.
В.Л. Иноземцева. ^- М.: Academia, 1999. — С. 20—21.

— заперечення доцільності вшивання цього терміна, оскільки поняття
“постіндустріальне суспільство” характеризує хронологічний підхід до
вивчення еволюції людської спільноти, не визначає сутності нового
устрою, а лише вказує на його місце в історичному процесі (суспільство,
що йде на зміну індустріальному, так само як індустріальне суспільство є
постаграрним). Відтак висувається завдання пошуку більш адекватного
терміна, здатного розкрити специфіку нового устрою та його глибинні
якісні характеристики (інформаційне, інтелектуальне суспільство,
суспільство знань, нова економіка тощо);

— визнання доцільності вживання цього терміна як такого, що позначає
теоретико-методологічну основу широкого спектра сучасних наукових
пошуків, спрямованих на виявлення принципових відмінностей нового устрою
від попередніх етапів розвитку суспільства. Прихильники цієї думки
виходять з того, що визначальні риси нового устрою не можна достовірно
описати поки сам цей устрій не досягне певної зрілості. На їхню думку,
термін “постіндустріальне суспільство” є містким та багатоплановим і дає
змогу дослідити новітні зміни, що відбуваються сьогодні в розвинених
країнах світу.

1.1.2. Концепції інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки
(економіки знань)

Душа економіки знань — безперервне прагнення до нововведень, а джерело
її сили — освіта.

Лі Гейн

Засновник теорії постіндустріального суспільства Д. Белл найважливішою
ознакою нового устрою вважав вступ людства в інформаційну епоху. “У міру
того, як ми наближаємося до кінця XX століття, — зазначав дослідник, —
стає усе більш очевидним, що ми вступаємо в інформаційну епоху. Це
означає не просто розвиток способів комунікації, які

існували раніше, а виникнення нових принципів соціальної і технологічної
організації… Нова інформаційна епоха заснована не на механічній
техніці, а на “інтелектуальній технології”, що дозволяє нам говорити про
новий принцип суспільної організації і соціальних змін. Це також висуває
на чільне місце теоретичне знання як джерело оновлення і змінює природу
технологічного процесу”8.

На основі цього вчений дійшов висновку, що в майбутньому найбільшого
успіху досягнуть суспільства, здатні:

інвестувати головним чином у науку та освіту;

знаходити нові можливості застосування знань та перетворення їх у нові
товари та послуги;

забезпечувати тісний зв’язок між університетами, іншими центрами вищої
освіти, які є ключовими інститутами постіндустріального суспільства, та
виробничою сферою9.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. американський економіст
Ф. Махлуп та японський дослідник Т. Умесао, проаналізувавши еволюцію
людства крізь призму прогресу знання, висунули тезу про становлення
інформаційного суспільства10. Теорія інформаційного суспільства активно
розвивалась у 70—80-ті роки XX ст. у працях відомих західних дослідників
11, які звертали увагу на велике поширення у розвинених країнах нових
інформаційних технологій, виокремлення комплексу інформаційних галузей в
окремий сектор, розвиток інформаційної індустрії, інформаційної
інфраструктури, інформаційного бізнесу, електронної комерції тощо.

Так, японський вчений Й. Масуда визначив інформаційне суспільство як
таке, в якому:

інформаційні цінності є більш значущими, ніж матеріальні;

економіка оцінює капітал, втілений у знаннях (knowledge capital) вище,
ніж капітал, втілений у матеріальній формі.

Наочним підтвердженням зазначених тенденцій є те, що інформаційні
витрати в розвинених країнах світу наприкінці XX ст. стали основними як
у кількісному, так і в якісному аспектах. Наприклад, у 1991 р. у СІЛА
витрати на придбання інформації та інформаційних технологій (112 млрд
дол.) перевищили витрати на придбання виробничих технологій та основних
фондів (107 млрд дол.). Уже

на початку 1995 р. в американській економіці з допомогою

З

інформації вироблялося більше ~ доданої вартості, створеної у
промисловості12.

За прогнозами фахівців світовий ринок високих технологій у наступні 15
років сягне рівня 3,5—4 трлн дол. СІЛА, з яких третина буде припадати на
інформаційні та телекомунікаційні послуги. Аналітики вважали, що світові
витрати на інформаційні технології до 2005 р. мали становити понад 1,4
трлн дол., при цьому найбільші витрати (до 20 % ) мали припадати на
програмні засоби, рішення щодо електронного бізнесу та бездротові
мережі, а витрати на апаратні засоби, навпаки, мали зменшитися на 13
%13.

Характеризуючи нове суспільство під кутом зору процесу інформатизації,
відомий західний дослідник X. Кіб-рідж виокремив такі його ознаки:

зростання частки продукції інформаційного сектору в структурі валового
національного продукту;

розширення міждисциплінарної бази досліджень у галузі науки;

витіснення ручних методів обробки інформації автоматизованими,
впровадження безпаперових технологій;

зміни в структурі інформаційного ринку, ускладнення попиту і пропозиції
у зв’язку з появою нових технологічних можливостей;

зміни в структурі матеріальних носіїв інформації на основі великого
поширення електронних носіїв;

зростання частки зайнятих в електронному бізнесі;

розширення міжнародного обміну інформацією, загострення конкуренції на
внутрішньому та міжнародному інформаційних ринках;

розширення та полегшення доступу до інформації, зростання швидкодії
комп’ютерних систем та підвищення рівня комп’ютерної грамотності
населення14.

На думку британського економіста У. Мартіна, інформаційним є
суспільство, “у якому якість життя, так само як перспективи соціальних
змін і економічного розвитку, все більше залежать від інформації та її
використання. У такому суспільстві життєвий рівень, структура праці і
відпочинку, система освіти і ринок суттєво залежать від прогресу в
інформації та знаннях. Це очевидно, виходячи зі збільшення кількості
інформаційно-насичених продуктів і послуг, що передаються через широкий
набір способів, більшість яких є електронними”15. Вчений звертає увагу
на те, що в новому суспільстві якість життя, перспективи економічного
розвитку та соціальних змін, форми зайнятості та відпочинку, система
освіти та ринок перебувають під вирішальним впливом досягнень у
інформаційній та науковій сферах. Завдяки зростанню ролі та значення
інформаційних систем інформація стає доступною для споживання широкими
верствами населення.

Відомий європейський соціолог іспанського походження Мануель Кастельс
визначає інформаційну епоху як історичний період, у якому різні типи
людських спільнот здійснюють свою діяльність у технологічній парадигмі,
що ґрунтується на інформаційно-комунікаційних технологіях,
мік-роекономіці, генній інженерії. На думку вченого, на зміну
індустріальному способу виробництва йде інформаціональ-ний спосіб
розвитку, головним джерелом якого виступає технологія генерування знань,
обробки інформації та символічної комунікації. Відтак інформаціональна
економіка за М. Кастельсом, — це економіка, в якій
конкурентоспроможність суб’єктів господарювання визначається їхньою
здатністю генерувати, обробляти і ефективно використовувати інформацію,
засновану на знаннях. На думку дослідника, в нових умовах, економіка не
лише спрямована на виробництво і поширення інформації, а й сама
перебуває під впливом цих технологій10.

У відомій трилогії “Інформаційна епоха: економіка, суспільство і
культура” (1996—1998) вчений визначає новий соціальний устрій, що
формується у глобальному масштабі, як мережеве (сітьове) суспільство, у
якому ринкові інститути та зв’язки між ними все більше визначаються
структурою та конфігурацією інформаційних потоків.

Визначаючи характерні риси нового суспільства, вчений звертає увагу на
“глобальні мережі інструментального обміну”, які “селективно підключають
чи відключають індивідів, групи, райони і навіть країни, відповідно до
їх значущості, для виконання цілей, які обробляються у мережі, в
безперервному потоці стратегічних рішень”17.

Таким чином, на думку М. Кастельса, формування нового суспільства
пов’язане з розвитком нових економічних форм навколо глобальних
мережевих структур інформації.

В умовах інформаційного суспільства історична тенденція приводить до
того, що домінуючі функції і процеси все більше виявляються
організованими за принципом мереж. Саме мережі складають нову соціальну
морфологію наших суспільств, а поширення мережевої логіки значною мірою
відбивається на розвитку та результатах процесів, пов’язаних з
виробництвом, повсякденним життям, культурою та владою.

М. Кастельс

У )

Аналізуючи довгострокові тенденції економічного розвитку, та
технологічного прогресу сучасні дослідники виокремлюють такі основні
ознаки інформаційного суспільства:

перетворення інформації на найважливіший економічний ресурс, що має
глобальний характер і забезпечує підвищення ефективності, зростання
конкурентоспроможності та інноваційний розвиток суб’єктів
господарювання;

зростаючий вплив інформації на всі сфери людської життєдіяльності,
перетворення її на предмет масового споживання населення;

інтенсивне формування інформаційного сектора економіки, який займає
домінантні позиції в новому суспільстві;

перетворення інформаційної сфери на фундамент, основу всіх видів
економічної діяльності.

Подальша еволюція теорії постіндустріального суспільства пов’язана з
80-ми роками XX ст. У цей період західні дослідники почали акцентувати
увагу не стільки на зростанні ролі та значення інформації, скільки на
пріоритетності інтелектуальної діяльності та знань, тобто інформації,
яка засвоєна людиною. Ці зрушення знайшли відображення у концепціях
“економіки, заснованої на знаннях” (knowledgebased economy),
“суспільства знань” (knowledge society) “економіки знань”,
“інтелектуальної економіки” тощо. У працях Д. Куа, Р. Кроуфорда, Г.
Сакайї, Дж. Ходжсона таін. виокремлені такі основні ознаки нового
суспільного устрою:

заміщення праці знаннями, пріоритетність інтелектуальних, а не технічних
навичок, перетворення економіки в систему, що функціонує на основі
обміну та оцінки знань. На думку Т. Сакайї, новий етап розвитку
цивілізації відрізняється тим, що “рушійною силою є цінності, створенні
знаннями”18;

заміна трудової діяльності новим типом активності, заснованої на
творчості’,

перетворення суспільного виробництва в інноваційне, яке базується на
використанні нових знань (або новому використанні знань), втілених у
нових комбінаціях виробничих факторів, що уможливлює отримання
інтелектуальної ренти та нових конкурентних переваг;

Ґ \

Інноваційний розвиток економіки передбачає широкомасштабні впровадження
в господарській обіг новітніх продуктів інтелектуальної праці (передових
технологій, науково-технічних розробок, винаходів тощо) з метою їх
комерціалізації, отримання соціально-економічного ефекту та
запровадження дієвих організаційно-управлінських рішень. Термін
“інновація” має дві інтерпретації: 1) від лат. novatio — процес, дія,
пов’язані з оновленням, або від англ. novation — новаторство,
новаторська діяльність; 2) від англ. innovation — новація, нововведення
як результат творчої діяльності. Відтак у сучасній економічній
літературі інновації трактуються:

а) як нелінійний, системний, динамічний процес цілеспрямованої
реалізації прогресивних нововведень, спрямо-

18 Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знаниями, или История будущего //
Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под. ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Асас1епиа, 1999. — С. 337.

ваний на інтенсифікацію певної сфери людської діяльності (технологічні
інновації у сфері виробництва);

б) як результат — новий спосіб задоволення існуючих суспільних потреб,
що ґрунтується на використанні досягнень науково-технічного прогресу
(продукційні інновації у сфері споживання).

Є різні підходи до класифікації інновацій. Загальновизнаним є підхід,
запропонований відомим австро-американсь-ким економістом Й. Шумпетером
(1883—1950) у праці “Теорія економічного розвитку” (1912):

виробництво принципово нових товарів і послуг;

застосування нової техніки і технології, нових методів виробництва;

завоювання нових ринків збуту продукції;

відкриття но вих джерел сировини;

реорганізація виробництва, наслідком якої є порушення встановленої
монополії.

На думку П. Друкера, інновація — це не винахід і не відкриття. Інновація
фокусується не на знаннях, а на ефективності, її сутність не стільки
технічного чи наукового, скільки концептуального характеру. Інновація,
за П. Друкером, — це вдала спроба знайти та залучити до власного бізнесу
останню частку, якої не вистачає для перетворення існуючих елементів
(знань, товарів, послуг, ринків) у нове та більш продуктивне ціле.

Ст. 1 Закону України “Про інноваційну діяльність” від 4 липня 2002 р.
трактує інновації як новостворені (засновані) і (або) вдосконалені
конкурентноспроможні технології, продукти або послуги, а також
організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного,
комерційного та іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та
якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Інноваційні підходи сприяють переходу від переважно ціно-

вої конкуренції до конкуренції якості на основі ефективного

використання інтелектуального потенціалу та комерціалізації

інтелектуальної власності.

Ч. )

— перехід від технократичного до антропоцент-ричного принципу
організації виробництва на основі відмови від авторитарного управління,
жорсткого контролю над “частковим” виробником як придатком машини з
метою активізації, розширення функцій учасників виробничого процесу як
“універсальних” працівників, здатних здійснити верифікацію, оцінку та
творчий синтез інформації;

деструкція основ приватнокапіталістичного привласнення на основі
формування власності на інформацію та знання, яка “кидає виклик межам
виключної та індивідуальної власності”19, унеможливлюючи відокремлення
капіталу від праці та породжуючи плюралістичні соціально-економічні
відносини нової якості;

прихід на зміну “людині економічній” багатовимірної “людини творчої”,
формування нових пріоритетів розвитку особистості на основі відмови від
максимізації матеріального добробуту на користь розвитку духовних
потреб, самоствердження через засвоєння і використання нової інформації
та знань;

утвердження проз’юмеризму, “за якого стираються відмінності між вільним
та робочим часом, оскільки виробнича діяльність на основі творчої праці
стає формою безпосереднього задоволення духовних потреб особистості,
спрямованих на саморозвиток, самовдосконалення та самовираження;

формування нового типу економічної влади, за якого відношення до засобів
виробництва перестає бути вирішальним фактором впливу у суспільстві та
суспільним привілеєм, оскільки істинна влада “у процесі осмислення
інформації, а не в певній посаді, управлінській функції”20;

утвердження знання та інформації як стратегічних ресурсів, які на
відміну від традиційних не мають ознак вичерпності та рідкісності.
Основною умовою, яка лімітує

використання цих ресурсів, стають специфічні якості людини, пов’язані з
наявністю або відсутністю здатності до інтелектуальної активності як
форми накопичення, переробки і генерації нових знань. Нині інформаційні
технології перетворилися на найдинамічнішу галузь світової економіки з
8-відсотковим щорічним зростанням. їх частка у ВВП провідних країн світу
перевищує 10 %. Обсяг світового ринку інформаційних технологій становить
915 млрд дол., що перевищує нафтовий сектор економіки21.

На думку західних дослідників, інформація та знання, що трактуються не
як субстанція, втілена у виробничих процесах або засобах виробництва, а
як безпосередня продуктивна сила, перетворюються на найважливіший фактор
сучасного господарства22, “первинний сектор”, який “постачає
господарство найсуттєвішим ресурсом виробництва”23.

1.1.3. Інформація та знання як визначальні чинники постіндустріальното
розвитку

Інформація стала розглядатись як ключ до сучасної економічної
діяльності, базовий ресурс, що має сьогодні таке саме значення, яке в
минулому мали капітал, земля і робоча сила.

М. Блюменталь

Сучасний соціально-економічний розвиток характеризується зростанням ролі
та значення факторів, пов’язаних з інтелектуалізацією та інформатизацією
господарського життя суспільства. Інформація (від лат. information у
буквальному розумінні: знаходження, надання форми тому, що раніше було
невідомим, безформним; новина, повідомлення, роз’яснення які знижують
невизначеність і ведуть до зростання обізнаності отримувача) є
загальнонауковим, міждисциплінарним поняттям, що не має однозначного
визначення.

У найзагальнішому розумінні інформація — це певне ідеальне повідомлення,
що зменшує або повністю виключає невизначеність при виборі однієї з
можливих альтернатив. На думку засновника кібернетики М. Вінера,
“інформація є інформація, а не матерія і не енергія”,24 яка існує у
вигляді закодованих повідомлень (генетичного коду, електричних, нервових
імпульсів), зафіксованих на матеріальних носіях. За сучасних умов
інформація перестала бути окремим, одиничним явищем і набула якісно
нового змісту складного системного утворення.

/ ? \

Усе більше і більше співробітників, які приходять на роботу, занурюються
в світ ідей та інформації. …До кінця XX століття частка американців,
праця яких пов’язана головним чином з матеріальними предметами
(сільськогосподарські робітники, механіки, ремісники) і наданням
непрофесійних послуг (працівники готелів, ресторанів, роздрібні
торговці, домашня прислуга, перукарі та ін.) скоротиться більш ніж у два
рази, з 83 % в 1900 р. до приблизно 41 %. Частка ж тих, хто працює
насамперед з інформацією (у торгівлі, на управлінських та
адміністративних посадах тощо) зросте з 17 % у 1960 р. до 59 % на
початок нового століття.

У напрямі цієї тенденції неможливо помилитися: невпинно зростає частка
людей, які стають “працівниками розумової праці”. Інформація і знання
становлять одночасно і вихідний матеріал, і продукт їхньої діяльності. В
інтелектуальних компаніях, тобто в тих, де частка працівників розумової
праці сягає 40 і більше відсотків, зайнято 28 % усіх працюючих у США,
однак за останні п’ять років на них припадає 43 %

ВинерН. Кибернетика. — М., 1968. — С. 201.

новостворених робочих місць. Але справа не лише в тому, що все більше
людей займаються розумовою працею: зростає інтелектуальний зміст
будь-якої праці, чи то сільське господарство, промисловість, заклади чи
вільні професії.

Ми живемо в епоху віри в абсолютну цінність інформації… епоху, яка
інколи величає себе “століттям інформації”. І дійсно, до кінця 80-х
років XX століття обробка, передача інформації та операції з нею були
основним заняттям кожного четвертого працюючого в США, або навіть
кожного третього, якщо рахувати вчителів та інших працівників сфери
освіти.

П. Пільцер

\ )

Як багатоаспектна загальнонаукова категорія інформація займає вагоме
місце в наукових дослідженнях представників як природничих, так і
гуманітарних дисциплін. При цьому звертається увага на єдність двох
відносно самостійних аспектів, що складають зміст феномену інформації:

комунікаційного, пов’язаного з процедурою передачі повідомлення,
трансляції відомостей (дослідження комунікацій, комунікаційних
технологій, інформаційних мереж тощо);

змістовного, пов’язаного з передачею продуктів інтелектуальної
діяльності та їх засвоєнням, спрямованим на зростання обізнаності або
зниження невизначеності отримувачів.

У сучасній літературі сформувалося два підходи до визначення сутності
інформації.

I. Атрибутивний, за якого інформація кваліфікується

як невід’ємна ознака будь-якого матеріального об’єкта та

оцінюється як міра впорядкованості структур та взаємодій.

II. Функціональний, прихильники якого пов’язують ін-

формацію з функціонуванням та розвитком систем, що са-

моорганізуються.

Таким чином, сучасні технології збирання, накопичення, зберігання та
передачі інформації є лише моментом загального інформаційного процесу,
який залишиться незавершеним, якщо отриманий інтелектуальний продукт не
буде засвоєний споживачем.

В умовах інтелектуальної економіки (економіки знань) інформація виступає
як особливий об’єкт договірних відносин, пов’язаних з її пошуком,
добором, збереженням, переробкою, поширенням та використанням у різних
сферах людської діяльності. Як специфічне економічне благо вона є
важливим засобом отримання додаткових вигід за рахунок зниження
невизначеності та ризику суб’єктів господарювання. Обертаючись у
ринковій економіці як товар (інформаційний продукт, послуга) або ресурс,
який використовується у процесі господарської діяльності, інформація має
певні особливості, а саме:

Цінність інформації абсолютно суб’єктивна. Вона неоднорідна, а значить,
нею не можна торгувати на конкурентних ринках, для яких характерна
цінова конкуренція між подібними

є нематеріальним благом (ідеальним компонентом буття) і не зводиться до
фізичних об’єктів, які є її носіями;

характеризується невичерпністю, не зменшується в процесі використання та
не споживається у традиційному розумінні цього терміна;

не локалізована в просторі, легко поширюється, тиражується (за сучасного
рівня технологій) і змінює форми фіксації;

не зникає в процесі споживання, але для отримання корисного ефекту від
останнього потребує певних інтелектуальних навичок;

практично не підлягає фізичному зносу, але може морально старіти;

не існує монополії на володіння нею та Ті використання, за винятком тієї
частини, яка є об’єктом інтелектуальної власності.

32

2 В. Д. Базилевич

33

товарами. …Невідчуженість, нематеріальність інформації як процесу
стали свого часу підставою для виключення її з предмета економічної
теорії, і, відповідно, підставою для невизнання за нею статусу об’єкта
власності.

Дж. Ходжсон

Необхідно зазначити, що унікальність інформації зумовлена закладеною в
ній дихотомією поширеності та рідкісності, невичерпності і скінченності.
Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки інформація може
виступати об’єктом власності та обміну, саме право власності на
інформацію не лише не суперечить можливості її максимального поширення,
а й передбачає останню як джерело зростання доходу власника.

Знання (інформація) існують незалежно від простору. Подібно до квантових
часток вони можуть знаходитись у кількох місцях одночасно. Продайте мені
пиріг і у вас його більше не буде. Продайте мені рецепт пирога, і він
буде у нас обох. У царстві інтелектуальних активів і невідчутної
продукції пирога не стає менше, скільки його не їси. Але ви не можете
забрати його назад. Продавець може повернути собі, припустимо, машину,
але повідомивши покупцю певну інформацію, він не може забрати її назад.
В інформаційній економіці є одна хитрість, яка стосується і покупця, і
продавця: покупець не може вирішити, чи варто платити за інформацію до
того часу, поки її не отримав; але як тільки він заволодів нею, йому
більше не потрібно її купувати.

К. Ерроу

тивості суспільного блага — того, чим додатково може скористатись
людина, не збільшуючи витрат виробництва25. Водночас, на думку багатьох
вчених, інформація характеризується вибірковістю, яка є вищим проявом
рідкісності, оскільки процес споживання інформації обумовлюється
наявністю у людини специфічних здібностей. Інтелект, який не можна
привласнити з такою легкістю, як матеріальне благо, є лімітуючим
чинником, який дає змогу користуватись доступною всім інформацією лише
обмеженому колу людей. За цих умов визначальну роль у суспільних
відносинах відіграє не стільки право розпорядитися благом, стільки
здатність ним скористатися.

Сучасні дослідники розрізняють два основні напрями реалізації інформації
в економічній діяльності:

комерціалізацію інформації, пов’язану з виробництвом та реалізацією
товарів і послуг, створенням наукомі-сткої продукції, розробкою нових
технологій виробництва й управління;

вплив інформації на суб’єктивні сприйняття та очікування економічних
суб’єктів, у т. ч. створення інформаційних образів продуктів, компаній,
формування та вплив на потреби економічних суб’єктів тощо.

Знання — результат пізнавальної діяльності людини, об’єктивізований
знаковими засобами мови. Знання мають інформаційну природу та
характеризуються ознаками продуктивності, структурованості та
латентності. Перетворення інформації на знання є результатом
інтелектуальної діяльності людини. Відтак інтелект у широкому розумінні
— здатність генерувати та накопичувати знання.

Слід також зазначити, що споживання інформації тотожне формуванню нового
знання. Відтак поширення інформації приводить до її самозростання, що
унеможливлює використання поняття “рідкісності” до характеристики цього
феномену. Цікаво зазначити: деякі дослідники наголошують на тому, що
інформації притаманні влас

( : . ^

Знання — наизагальніше вираження для позначення теоретичної діяльності
розуму, що має претензію на об’єктивну істину (на відміну від мислення
чи думки, які можуть бути явно фантастичними). Терміни знання і
пізнання, належачи по суті до одного і того самого предмета,
відрізняються певним відтінком: перший належить більше до об’єктивного
аспекту і результатів розумового процесу, другий — більше до його
суб’єктивних умов.

В. Соловйов

У сучасній економічній літературі є різні підходи до класифікації знань
(рис. 1.1).

Відомий західний дослідник Ф. Махлуп поділив знання, якими володіє
конкретний індивід, на п’ять основних видів:

Усі економічні системи ґрунтуються на знаннях, усі комерційні
підприємства залежать від цього виробничого ресурсу… При аналізі
факторів господарювання економісти і менеджери, як правило, роблять
наголос на капіталі, робочій силі та землі, ігноруючи знання, хоча цей
ресурс, частково оплачений, а частково використовуваний безоплатно, є на
сьогодні найважливішим із усіх.

О. Тоффлер

практичні (професійні знання, знання в галузі конкретної економіки,
знання робітників, політичні знання, знання в галузі домогосгіодарства
тощо);

інтелектуальні (знання, що задовольняють інтелектуальні потреби і є
ознакою широкої гуманітарної і природничо-наукової освіти, загальної
культури);

буденні і “розважальні” (знання, що задовольняють дрібну допитливість,
потребу в невибагливих розвагах, емоційному збудженні);

духовні (знання, спрямовані на пізнання Бога, пошук шляхів спасіння
душі);

непотрібні (знання, набуті випадково, які лишаються поза сферою
інтересів суб’єкта пізнання).

У сучасній літературі розрізняють також:

процедурні знання, які застосовуються для здійснення нових дій і
зумовлюють відповідь на питання “Як діяти?”;

декларативні знання, які пов’язані з описом та інформацією, що
уможливлюють відповідь на питання “Що робити?”;

епізодичні зпаппя, які використовуються на основі подібності ситуацій,
аналогічності проблем, подій, передумов;

евристичні знання, які стосуються практичних правил, виведених на основі
власного досвіду;

метазнання дов’язані з розумінням способів і методів пошуку й переробки
інформації та прийняття рішень.

Деякі дослідники виокремлюють також організаційні знання, які включають
принципи, факти, навички, прави

ла та методи, які забезпечують кадровий потенціал та діло-ву активність
певної організації. У структурі організаційних знань вони виокремлюють
теоретичні, практичні, стратегічні, комерційні, виробничі та інші
знання26. Потрібно розрізняти:

кодифіковані знання, які можна виокремити, систематизувати, зафіксувати,
скопіювати, передати, забезпечити їм правову охорону;

некодифіковані знання, які не можна повністю зафіксувати, важко
виокремити, захистити і проконтролювати їх використання.

Кодифіковане знання може бути представлене у формі усних або письмових
текстів, баз даних, картотек, символьної або графічної інформації тощо.
Для збереження та передачі такого знання використовуються різноманітні
матеріальні носії (паперові, аудіо-, відео-, електронні). Важливо
зазначити, що кодифікація знань виконує такі функції:

креативну (творчу), спрямовану на виявлення теоретичних та
методологічних недоліків, слабких місць у логіці аргументації тощо;

комунікативну, спрямовану на поширення знань, полегшення доступу до них
з боку суспільства;

культурну, спрямовану на накопичення та збереження інтелектуальних
скарбів людства;

економічну, спрямовану на надання знанням форми, в якій останні можуть
стати об’єктом інтелектуальної власності, товаром, капіталом.

Таким чином у сучасній економічній літературі існують різні підходи до
класифікації знань. Наприклад, деякі дослідники розрізняють
формалізовані (записані на певному носієві: папері, відео-, аудіо-,
електронному) і неформалі-зовані (ті, що зберігаються у людській
пам’яті) знання. Відповідно до концепції М. Поланьї є явні (точно
визначені, збережені, експліновані логіко-вербальними формами) і неявні
(такі, що повністю не вербалізуються, не вилучаються та чітко не
ідентифікуються) знання. Відомий західний дослідник К. Віїг структурує
знання відповідно до чотирьох концептуальних рівнів, виокремлюючи:

знання щодо мети (світогляд, цілі, система понять);

систематичні знання (знання систем, схем, методів);

практичні знання, пов’язані з умінням приймати рішення);

автоматичні знання, які застосовуються без залучення логічних
міркувань27.

За рівнем системності розрізняють:

інтуїтивні знання (асоціації, судження, гіпотези);

понятійні знання (тезауруси, фрейми, семантичні мережі);

3) систематизовані знання (правила, теореми, закони).

Досліджуючи специфіку інтелектуальної економіки,

важливо розрізняти процеси генерації та об’єктивізації знань.

Генерація знань — процес “еманації”, творення нового знання шляхом
переробки інформації. Джерелом генерації нового знання виступає
інтелектуальна активність: заснована на знаннях свідома діяльність
людини, здатної накопичувати, засвоювати та творчо опрацьовувати
інформацію.

Об’єктивізація знань — процес перетворення знання із суб’єктивної в
об’єктивну форму, пов’язану з різними матеріальними носіями (технічне
обладнання, документація, патенти, бази даних, програми, книги тощо).
Об’єктивізація знань не означає їх уречевлення, оскільки, втілившись у
річ, матерію, знання залишаються за своєю природою ідеальним утворенням.

Таким чином, знання вплетені в соціальну структуру суспільства, вони
поєднують інформацію та ціннісні установки, здатність людей засвоювати
смислові моделі. Як фе-

номен культури знання відрізняється певними закономірностями розвитку,
пов’язаними як із загальним процесом пізнання, так і з виробленими
культурою формами організації та осмислення дійсності.

Загальновизнано, що у постіндустріальному суспільстві знання, інформація
виступають не просто втіленою у засоби виробництва субстанцією, а
безпосередньою продуктивною силою, стратегічним ресурсом, імпульсом
приведення в дію надзвичайно потужних систем, тим ферментом, який,
вивільняючи додаткову енергію, знижує ентропію мікро-та макросистем.
Відтак, аналізуючи інформацію та знання як нову продуктивну силу, слід
вести мову не просто про сукупність відомостей, даних, а про нові
можливості, що втілені у людині, яка володіє інформацією, засвоїла її,
примноживши таким чином свої знання.

Будучи новітніми факторами виробництва, інформація та знання мають такі
специфічні ознаки:

1) вони не споживаються (у традиційному розумінні) у виробничому процесі
і можуть використовуватись у необмеженій кількості виробничих циклів; ”
…знання не зменшуються у міру їх використання, — пише Т. Стюарт. —
Вони невідчужувані: придбання мною певного обсягу знань аж ніяк не
зменшує ваші можливості щодо придбання такого самого їх обсягу, чого не
скажеш, наприклад, про порцію морозива чи місце в автобусі. На вартість
створення знань не впливає кількість осіб, які будуть користуватись ними
в подальшому. Знання, які я втілив у цій книзі, будуть коштувати
однаково незалежно від того, прочитають її 5 чи 55 осіб. Звичайно,
екземпляр, який ви тримаєте в руках, не може бути прочитаний десятком
людей одночасно, а вартість друку, безумовно, залежить від накладу, але
ці економічні фактори мають відношення до виробу, а не до знань”28;

вони не є рідкісними (у класичному розумінні), оскільки споживання знань
та інформації приводить до їх нарощування, самозростання. “Відмінність
між знаннями та іншими ресурсами полягає в тому, що знання не є
вичерпними, — зазначає Т. Стюарт. — У підручниках пишеться, що категорія
цінності в економічній теорії виводиться із поняття рідкісності.
…Однак ми з кожним днем “виробляємо” все більше знань, і… вони часто
збільшуються у ціні саме тому, що є у надлишку, а не тому, що їх не
вистачає”29;

процес їх передачі заснований на суб’єктних взаємодіях і не можливий без
спільних зусиль виробника і споживача;

їх цінність значною мірою є суб’єктивною і зумовлюється необхідністю та
важливістю знань для споживача, що ставить під сумнів можливості
використання традиційних ринкових індикаторів. Як стверджує В.Л.
Інозем-цев, “наступ постіндустріальної епохи виявляється в кризі
традиційних економічних концепцій, викликаний зростанням виробництва і
споживання інформації. Сьогодні стають незіставними витрати на
виробництво товарів, що враховуються у трудовій теорії вартості;
водночас усувається фактор рідкісності блага, на якому засновано багато
постулатів сучасного макроекономічного аналізу. У зв’язку з цим
абсолютно справедливим є твердження, що виклик “еко-номіксу”
постіндустріальними змінами є найрішучішим за всю історію економічної
науки”30.

їх характерною рисою є вибірковість, оскільки потенційно інформація може
бути доступна широкому колу лю

дей, але реально не засвоєна ними внаслідок відсутності комплексу
якостей, які характеризують сучасну особистість;

їх створення є суто індивідуальним процесом, відтак вони є унікальними,
оскільки, незважаючи на можливості тиражування, ідея продовжує
залишатись однією і тією самою, до неї не можна застосувати поняття
множини;

до них не придатні традиційні вартісні оцінки, оскільки витрати на
поширення і тиражування інформації можуть бути незначними, водночас
цінність закладених у носіях інформації знань — надзвичайно високою
внаслідок їх унікальності та невідтворюваності;

для них характерні просторова необмеженість, багатоманітність форм
втілення, взаємопереплетен-ня та взаємовплив.

Незважаючи на те, що знання в цілому не обмежені простором, деякі їх
форми надзвичайно чутливі до фактора часу, навіть більше, ніж
матеріальні активи. Хоча останні знецінюються катастрофічно, інколи до
повної втрати вартості (за механічну друкарську машинку, що зберігається
у мене в комірчині, тепер мало що дають), це відбувається поступово і
повільно, тоді як порада, на якого коня ставити, яка до забігу
потенційно коштувала тисячі доларів, втрачає всяку цінність, як тільки
зачинилося віконце тоталізатора. Чутливість до фактора часу викликала до
життя низку галузей, заснованих на бажанні передбачити майбутні форми
знань: службу погоди, опитування суспільної думки, фондову біржу тощо.

Т. Стюарт

\ /

Водночас потрібно зазначити, що інформація та знання є
взаємопов’язаними, але не тотожними поняттями (табл. 1.2).

Як стверджує Ф.Махлуп, “з точки зору лексикології, відмінність між
знаннями та інформацією закладена в основному в дієслівній формі:
інформувати — означає передавати знання; знати — може стати результатом
інформації. Інформація як акт інформування здійснюється з метою вкласти
знання в розум іншої людини. Інформація у значенні “те, що передається”
стає рівнозначною знанню у значенні “те, що пізнано”31. Таким чином
інформація не тотожна знанням, вона виступає як процес трансляції
інтелектуального продукта, наслідком якого є нарощування знання. При
цьому лише та інформація є значимою, яка сприймається користувачем
(проходить синтаксичний фільтр), зрозуміла йому (долає семантичний
фільтр) і є потенційно корисною для вирішення конкретних завдань
(проходить прагматичний фільтр).

На думку Дж. Ходжсона, “Інформація — це сукупність даних, що вже
інтерпретовані, яким вдалося додати певний зміст. А знання — продукт
використання інформації. Знання є щось таке, що знаходиться “десь
поблизу” і треба просто “зробити його доступним”32.

Наголошуючи на перетворенні знань та інформації на провідний
невідчужуваний, структурно багатоманітний та непередбачуваний ресурс
нового суспільства, відомі західні дослідники звертають увагу на те, що
функціонування на-укомістких виробництв та новітніх сфер людської
діяльності виходить за межі основних економічних законів ринкової
економіки з таких причин:

Закон попиту і пропозиції не спрацьовує, зокрема тому, що “багато
нематеріальних товарів, таких як консалтингові послуги, професійна
підготовка, освіта, розваги, створюються виробниками і споживачами
спільно. Хто ж тут покупець, а хто продавець? Ще одна причина полягає в
тому, що виробничі можливості (пропозиція) часто визначаються
споживачами, а не офіційними виробниками. Надлишкові виробничі
потужності, наявність яких згубно впливає на ринки матеріальних благ,
підвищують ефективність ринків нематеріальних активів”33.

У багатьох аспектах економічна діяльність інформаційного століття
характеризується зростаючою, а не спадною дохідністю, оскільки “дуже
нелегка справа — розробити і виготовити такі товари, як комп’ютери,
фармацевтичні вироби, ракети, літаки, автомобілі, програмне
забезпечення, телекомунікаційне обладнання або волоконну оптику.
Потрібні значні початкові вкладення в наукові дослідження, розробки і
обладнання, але приріст виробництва після початку реалізації обходиться
відносно дешево… Витрати виробництва в міру випуску все більшої
кількості високотехнологічних продуктів зменшуються, а прибуток від їх
використання, навпаки, зростає. Після того, як певний товар завоював
значну частину ринку, у населення з’являється сильний спонукальний мотив
купувати його і далі, щоб мати можливість обмінюватись інформацією з
тими, хто ним уже користується”34.

1.1.4. Види та результати інтелектуальної діяльності

Людське існування полягає у безперервному творенні не передбачуваних
новацій.

І. Пригожин

Загальновизнано, що в умовах постіндустріального суспільства провідну
роль у системі суспільного поділу праці відіграє інтелектуальна, творча
діяльність, яка перетворюється на визначальну силу формування та
розвитку людської цивілізації.

Інтелектуальна діяльність — одна з форм життєдіяльності людини, сутнісна
основа процесу створення інтелектуального продукту та відтворення
інтелектуального капіталу, найпотужніша рушійна сила розвитку людської
цивілізації. Вона спирається на сукупність досягнень науки, культури,
традиції та духовні цінності, накопичені людством протягом тисячоліть.

Інтелектуальна діяльність поєднує два взаємопов’язані аспекти:

репродуктивний — спрямований на вирішення стандартних завдань,
досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та
типових засобів;

творчий — спрямований на вирішення нестандартних завдань, які вимагають
створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або
нестандартного застосування відомих засобів у принципово нових
ситуаціях, які не мають аналогів у минулому.

Таким чином, творча праця спрямована на створення і впровадження
інновацій. Водночас її результатом є не лише новий інтелектуальний
продукт, а й інтелектуальний розвиток самої особистості.

Поєднуючи творчу і репродуктивну складові, інтелектуальна діяльність
втілюється і виявляється у певних результатах — інтелектуальних
продуктах. При цьому слід зауважити, що не існує абсолютно творчого
результату, водночас не існує інтелектуального продукту, отриманого без
мінімальних творчих зусиль. Не всяка інтелектуальна діяльність є творчою
працею, водночас будь-який творчий результат — продукт інтелектуальної
діяльності. На думку відомого західного дослідника Т. Стюарта,
виступаючи сутнісною основою створення інтелектуального продукту,
інтелектуальна діяльність несе в собі ще два важливих аспекти: у її
процесі відбувається відтворення персоніфікованого інтелектуального
капіталу та інтелектуальний розвиток особистості (рис. 1.2), які
виступають найважливішими мотиваційними факторами трудової діяльності
35.

Результати інтелектуальної діяльності, стосовно яких здійснюється
правова охорона (які мають властивість охо-роноздатності), є об’єктами
інтелектуальної власності.

Інтелектуальна діяльність може бути структурована таким чином:

I. Літературно-мистецька діяльність — особливий

вид творчої інтелектуальної діяльності, що характеризуєть-

ся такими специфічними ознаками:

об’єктом правової охорони виступає твір, виражений у певній об’єктивній
формі, яка унеможливлює його відтворення;

об’єктом правової охорони виступає форма, а не зміст твору;

правова охорона надається твору незалежно від його науково-теоретичного
чи художньо-естетичного рівня, жанру, призначення, суспільних та інших
якостей;

літературно-художня діяльність та її результати не підлягають будь-якій
перевірці на відповідність вимогам закону;

літературно-художня діяльність та її результати не підлягають будь-якому
обмеженню та ліцензуванню, перевірці, експертизі тощо (свобода слова,
конституційний принцип літературної діяльності);

авторське право на літературно-художній твір виникає з факту його
створення, а не реєстрації;

застосування результатів літературно-мистецької діяльності сприяє
збагаченню внутрішнього світу людини, розвитку особистості.

II. Науково-технічна діяльність, яка охоплює ті види

творчої інтелектуальної діяльності, що пов’язані з досяг-

ненням певних науково-технологічних результатів (науко-

во-дослідна, проектно-конструкторська, проектно-техноло-

гічна, винахідницька, раціоналізаторська діяльність тощо)

і характеризується такими ознаками:

об’єктом правової охорони виступають лише ті результати
науково-технічної творчості, які відповідають законодавчо встановленим
умовам охороноздатності;

науково-технічна діяльність та її результати підлягають обов’язковій
перевірці, експертизі на їх відповідність вимогам охороноздатності;

результати науково-технічної діяльності, які відповідають умовам
охороноздатності, підлягають обов’язковій державній реєстрації, на
підставі якої видається відповідний охоронний документ (патент, ліцензія
тощо);

4) застосування результатів науково-технічної діяльності сприяє
забезпеченню суспільства необхідними для життєдіяльності
інтелектуальними продуктами, в тому числі сучасними засобами, предметами
праці тощо.

У контексті аналізу творчої інтелектуальної діяльності як джерела
створення об’єктів інтелектуальної власності слід виокремити специфічний
вид творчості, спрямований на створення засобів індивідуалізації
учасників цивільного обігу товарів і послуг, який займає проміжне місце
між літературно-мистецькою і науково-технічною творчістю (створення
оригінальних фірмових найменувань, знаків для товарів та послуг тощо).

Узагальнюючою формою інтелектуальної діяльності є інтелектуальний
продукт — представлена на матеріальних носіях інформація, яка містить
нове знання, що є результатом інтелектуальної творчої праці. Таким
чином, най-загальніше визначення інтелектуального продукту — нові
знання, передані у вигляді інформації. Щодо науково-технічної
інтелектуальної творчості — це об’єктивні знання про природу,
матеріальну діяльність людини у різних її проявах; щодо
художньо-мистецької творчості — це суб’єктивне сприйняття та
відображення внутрішнього світу людини, навколишнього середовища, інших
людей.

Як першооснова виробничих інновацій інтелектуальні продукти є корисними
для виробників. Вони також цікавлять споживачів, які прагнуть
задовольнити свої культурні, духовні запити. Відтак результати
інтелектуальної праці набувають споживчої цінності, є корисними,
придатними для задоволення людських потреб, що є важливою ознакою товару
як фундаментальної категорії ринкової економіки. Як уже зазначалося,
результати творчої праці (матеріальні блага) стають інтелектуальними
продуктами, коли набувають певної об’єктивної форми, яка забезпечує їх
сприйняття іншими людьми. Матеріальний

носій творчої праці виступає як річ і може передаватись у власність
іншим особам, водночас сам результат творчої праці (нематеріальне благо)
належить його творцю і може використовуватись іншими людьми лише за
згодою ^автора. Таким чином, продуктам інтелектуальної праці притаманна
певна специфіка щодо трактування традиційного набору властивостей
ринкових товарів:

товари і послуги, які створюються на основі кодифікованого знання, є
унікальними, водночас можливість їх безмежного тиражування породжує
ринок гомогенної продукції, що адекватно реагує на динаміку попиту і
пропозиції;

інтелектуальні продукти є ідеальними, суб’єктивними, пов’язаними з
конкретними особистостями, водночас вони мають певне матеріальне
втілення, доступну для інших людей об’єктивну форму, що сприяє їх
реалізації;

інтелектуальні продукти, що є результатом науково-технічної діяльності,
мають короткий життєвий цикл, підлягають швидкому моральному зносу;

для інтелектуальних продуктів поняття відтворення трансформується у
поняття тиражування унікальних результатів творчої праці, при цьому
витрати виробництва інтелектуальних продуктів і витрати на їх
тиражування не збігаються між собою;

незалежно від того на якій мові, носіях, у якій формі представлені та
розтиражовані інтелектуальні продукти, вони завжди мають конкретних
творців — авторів ідей;

для інтелектуальних продуктів непридатними є традиційні вимірники
ринкової цінності, витрати виробництва, граничної корисності тощо.

В інформаційному суспільстві результати інтелектуальної діяльності
відіграють пріоритетну роль, займаючи істотну частку в суспільному
продукті. Якісних перетворень зазнає не лише виробнича сфера, а й
ринкові відносини, оскільки поряд з традиційними об’єктами обміну
з’являються нові, що мають специфічні риси та унікальні властивості.

На думку сучасних дослідників, результати творчої інтелектуальної
діяльності можна поділити на такі групи:

Форменні інтелектуальні продукти — результати творчої людської
діяльності, для яких важливе значення має форма втілення (наприклад,
унікальні твори мистецтва). Відособлення цих продуктів ґрунтується на
самому факті їх створення і не потребує додаткових дій.

Змістовні інтелектуальні продукти — результати творчої людської
діяльності, для яких важливого значення набуває не стільки форма,
скільки зміст. Як правило такі продукти мають прикладний, утилітарний
характер, їх відособлення потребує певних дій, пов’язаних з проведенням
експертизи та спеціальної реєстрації36.

З погляду дослідження інтелектуальної власності результати творчої
діяльності поділяються на три великі групи:

об’єкти літературно-художньої власності;

об’єкти промислової власності;

засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Доіндустріальне суспільство. Індустріальне суспільство.
Постіндустріальне суспільство. Інформаційне суспільство. Інтелектуальна
економіка. Інформаціональна економіка. Інновація. Інноваційний розвиток.
Інформація. Знання. Кодифіковане і некодифіковане знання. Генерація і
об’єктивізація знань. Інтелектуальна діяльність. Літературно-мистецька
діяльність. Науково-технічна діяльність. Інтелектуальна активність.
Інтелектуальний продукт.

Контрольні запитання і завдання

Охарактеризуйте сутність і визначальні ознаки пост-індустріального
суспільства.

Розкрийте зміст сучасних концепцій інформаційної економіки.

Що означають поняття “інновація”, “інноваційний розвиток”?

Дайте визначення інтелектуальної економіки.

Що поєднує і що відрізняє категорії “інформація” і “знання”?

Які функції виконує кодифікація знань?

Визначте сутність процесів генерації та об’єктивізації знань.

Охарактеризуйте специфіку інформації та знання як новітніх факторів
виробництва.

Що таке інтелектуальна діяльність? Чим вона відрізняється від інших
видів людської активності?

10. Розкрийте сутність та специфіку інтелектуального продукту.

Література

Велл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Пер. с англ. — М.:
Асасіешіа, 1999.

Геєць В. Характер перехідних процесів до економіки знань // Економіка
України. — 2004. — № 4.

Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / За заг. ред. А.П.
Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П. Се-меноженка. — К.: Нац. ін-т
стратегічних досліджень, 2004.

Иноземцев В.Л. История и методологические основы постиндустриальной
теории // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред.
В.Л. Иноземцева. — М.: Асааетіа, 1999. — С. 3—66.

Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа,
противоречия, перспективы. — М.: Логос, 2000.

Кастелъс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. — М.:
ГУВШЭ, 2000.

Кастелъс М. Становление общества сетевых структур // Новая
постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Academia, 1999.

Махлуп Ф. Производство и распространение знаний в США: Пер. с англ. //
Экономика знаний / В.В. Глухов, СБ. Коробко, Т.В. Маринина. — СПб.:
Питер, 2003.

МельникЛ.Г. Информационная экономика. — Сумы: ИТД “Университетская
книга”, 2003.

Милънер В.З. Управление знаниями. — М.: ИНФРА-М, 2003.

Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знанием, или История будущего // Новая
постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под. ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Academia, 1999 — С. 337—371.

Святоцъкий О. Місце і роль інтелектуальної діяльності в економічному і
соціальному розвитку країни // Інтелектуальний капітал. — 2004. — № 3.

Ходжсон Д. Социально-экономические последствия прогресса знаний и
нарастания сложности // Вопр. экономики, 2001. — №8.

Чу хно АЛ. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення
для України. — К.: Логос, 2003.

Bell D. The Coming of Post-Industrial Society. A Venture in Social
Forecasting. — N.Y., 1973.

DruckerP.F. The Age of Discontinuity. Guidelines to Our Changing
Society. — New Brunswick (US); London, 1994. — P.264.

Lash S. Critique of Information. London; Thousand Oaks (Ca): Sage
Publications. — 2002. — XII. — 234 p.

18. Kibirige H. The information dilemma: a critical analysis of
information pricing and fees controversy. —Wesport, 1983.

Martin W.J. The Global Information Society. — Alder-shot: Aslib Gower;
Brookfield, VT, USA: Grower, 1995.

Masuda Y. The Information Society as Post-Industrial Society. — Tokyo,
1980.

NormanA.L. Information Society. — Kluwer Academic Publishers, 1993.

Porat M., Rubin M. The Information Economy: Development and Measurement.
— Wash., 1978.

Stonier F. The Wealth of information. — L., 1983

TofflerA. The Third wave. — N.Y., 1974.

1.2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Сутність та специфіка інтелектуального капіталу.

Структура інтелектуального капіталу.

Вартість компанії “Intel” або “Microsoft” задається не ціною цегли і
цементного розчину і навіть не цінністю їі товарно-матеріальних запасів,
а категоріями іншого нематеріального активу, який носить назву
інтелектуального капіталу.

Л. Едвінссон, М. Мелоун

1.2.1. Сутність та специфіка інтелектуального капіталу

Становлення економіки знань у розвинених країнах Заходу у 90-ті роки XX
ст. привернуло увагу дослідників до категорії інтелектуального капіталу
як однієї із системоутворюючих категорій, породжених новим
постіндустрі-альним суспільством. Загальновизнано, що інтелектуальна,
науково озброєна праця, яка базується на знаннях, твоючі здібності
пюацівників, їх професійна кваліфікація,

права на дизайн, торговельні знаки, патенти, структура управління та
інформаційні технології стають першоосновою та рушійною силою
виробництва, стратегічними факторами економічного розвитку національних
економік в інформаційну епоху.

Впровадження у науковий ужиток поняття “інтелектуальний капітал” стало
відображенням принципово нового підходу до аналізу ринкових відносин,
конкурентних переваг та лідерства підприємств, заснованих на ефективному
використанні унікальних за своєю природою нематеріальних чинників,
здатних привести в дію механізм інноваційного розвитку.

Виникнення інтелектуального капіталу цілком закономірно, якщо брати до
уваги дію неподоланних історичних і технологічних процесів, не кажучи
про інвестиційні потоки, що заполонили сучасний світ, сприяючи розвитку
економіки, в якій знання відіграють провідну роль.

Інтелектуальний капітал скоро стане головним критерієм оцінки наших
компаній і закладів, тому що лише він здатен відобразити динаміку
організаційної стійкості і процесу створення цінностей. Тільки він
придатний для оцінки сучасного виробництва, яке змінюється так швидко,
що робити висновки про його вартість можна лише з урахуванням таланту
його робітників, їх відданості справі та якості знарядь праці, які вони
використовують.

Л. Едвінссон, М. Мелоун

v )

На думку провідних західних дослідників, важливим, показником, який
відображає перетворення інтелектуального капіталу в провідний ресурс
постіндустріаль-ної економіки є “знаннєінтенсивність” яка вимірюється
відсотковою часткою кваліфікованих робітників у структурі зайнятого
населення. Перехід від капітало- та працемі-сткИх галузей до науко- та
інтелектомістких виробництв характеризується зростанням частки витрат на
інформацію та знання у собівартості більшості видів продукції1.
Створення, ідентифікація та капіталізація знань перетворюються на
рушійну силу та визначальні чинники розвитку інтелектуальної економіки.

Дослідники проблем постіндустріальної економіки звертають увагу на
зростання частки НДДКР у загальних витратах державних і приватних фірм
та швидке зростання капіталізації високотехнологічних підприємств, яке
не можна пояснити лише спекулятивними сплесками на ринку цінних паперів.
На початку 80-х років XX ст. індекс Доу-Джонса засвідчив зростаючий
відрив ринкової капіталізації провідних фірм від вартості їхніх
матеріальних активів (споруд, запасів, обладнання). Так, коефіцієнт
Тобі-на (відношення ринкової вартості акцій підприємства до вартості
його основних фондів) для фірми “Microsoft” перевищив 5.

За цих умов визначення сутності та структури інтелектуального капіталу
набуває особливої актуальності як з тео-ретико-аналітичного, так і з
практичного погляду, оскільки “потрібне не просто визначення
інтелектуального капіталу, але і такий його опис, за допомогою якого
керівники можуть планувати інвестиції в інтелектуальні фонди та
управляти ними”2.

Однією з цікавих спроб виявити специфічну роль інформації, знань та
інтелекту в забезпеченні передумов економічного зростання розвинених
країн у другій половині XX ст. стало здійснене відомим американським
вченим М. Фрідме-ном дослідження так званого гуманітарного капіталу та
виокремлення таких специфічних його ознак:

неможливості обміну або заміни матеріальними активами?

значні труднощі у переведенні в ліквідну грошову форму;

НеР°звиненість ринку;

зростання витрат на формування.

Вважається, що термін “інтелектуальний капітал” вперта вд^ористав у 1969
р. відомий американський дослідник Дж.К. Гелбрейт. Водночас глибокі
теоретико-методологічні дослідження цієї економічної категорії були
започатковані наприкінці XX ст. у працях Л. Едвінссона, Т. Стюарта, М.
МеДоуна, Д. Даффі, Т. Фортьюна, П. Салівана, Л. Прусака, Д« Клейна, Е.
Брукінга, Л. Хіроякі та ін. Однак новизна та складність цієї проблеми
зумовили неоднозначність та суперечливість наявних підходів до
визначення сутності та структури інтелектуального капіталу (рис. 1.3). У
сучасній економічній літературі можна виокремити такі підходи до аналізу
сутності інтелектуального капіталу:

визначення інтелектуального капіталу через розкритися його структури
(інтелектуальний капітал як єдність людського і структурного капіталів;
сума нематеріальних активів фірми; сукупність людського та машинного
інтелектів);

визначення інтелектуального капіталу через аналіз його призначення, тієї
специфічної ролі, яку він відіграєу процесі суспільного відтворення
(інтелектуальний капітал як формалізований і зафіксований
інтелектуальний матеріал, призначений для виробництва більш цінного
майна; знання, що використовуються для отримання конкурентних переваг);

визначення інтелектуального капіталу через усталене розуміння сутності
категорії капіталу як певного вкладення (цінності, ресурсу), що
уможливлює отримання доходу (інтелектуальний капітал як знання, здатні
приносити прибуток; інтелектуальні ресурси підприємства, здатні
створювати нову вартість, приносити дохід тощо). Так, відомий західний
дослідник Т. Стюарт стверд>кує, що, перетворення інтелекту в капітал
означає здатність отримувати дохід шляхом комерційного використання
інтелекту3.

На думку багатьох дослідників, інтелектуальний капітал — це
інтелектуальний поіпенціал, що активно використовується суб’єктами
господарювання у процесі економічного розвитку з метою отримання доходу.

Інтелектуальний потенціал трактується при цьому як можливості, створені
інтелектуальними ресурсами різних рівнів, щодо реалізації певної мети
(рис. 1.4).

Оскільки більшість інтелектуальних ресурсів не входять до складу активів
фірми, які є об’єктом фінансового обліку, американський економіст Дж.
Тобін запропонував оригінальну формулу інтелектуального капіталу (рис.
1.5), засновану на ідеї визначення цінності останнього як різниці між
ринковою вартістю компанії та її ринковою оцінкою.

Як провідний чинник та основа інтелектуальної економіки інтелектуальний
капітал має такі специфічні ознаки:

не є матеріальним у традиційному розумінні, хоча форми, яких набувають
інтелектуальні активи, можуть бути матеріальними;

перебуває одночасно у формах запасу і продукту, його споживання є
водночас його примноженням;

зберігається та нагромаджується у специфічних, нетрадиційних формах;

є основним компонентом визначення ринкової вартості сучасних
підприємств.

Отже, інтелектуальний капітал — це накопичена у процесі інтелектуальної
діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, творчості, здібностей,
взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються у
процесі виробництва та обміну з метою отримання доходу. В сучасній
економічній літературі інтелектуальний капітал аналізується у чотирьох
взаємопов’язаних аспектах (рис. 1.6). При цьому дослідники розрізняють:

сукупний інтелектуальний капітал (інтелектуальний капітал суспільства) —
сукупність знань, досвіду, зв’язків, інформації, що накопичені і
використовуються на рівні суспільства в цілому;

інтелектуальний капітал фірми — сукупність активів окремої фірми,
заснованих на інтелектуальних здібностях її співробітників, що
реалізуються в процесі інноваційної діяльності;

інтелектуальний капітал індивіда — сукупність знань, досвіду,
професійних навичок та інтелектуальних здібностей особистості.

1.2.2. Структура інтелектуального капіталу

Людина і її знання є капітал, якщо не єдиний капітал.

ТІ. Друкер

У процесі еволюції теорії інтелектуального капіталу сформувались різні
підходи до структурування останнього. Наприкінці 80-х років XX ст.
відомий західний дослідник К.-Е. Свейбі, який ототожнював
інтелектуальний капітал з нематеріальними активами фірми, виокремив у
їхній структурі такі складові:

індивідуальну компетентність (уміння, досвід, освіту, соціальні навички
та моральні цінності персоналу);

внутрішню структуру організації (цілі, завдання, моделі, технології,
структуру, внутрішні мережі, неформальні організації, культуру);

зовнішню структуру організації (зв’язки і взаємовідносини із
замовниками, постачальниками, конкурентами, торговельні марки,
репутацію).

Новаторські підходи К.-Е. Свейбі вплинули на подальші дослідження вчених
у цьому напрямі. У середині 90-х років XX ст. британський дослідник А.
Брукінг виокремив у структурі інтелектуального капіталу такі елементи:

активи ринку (Market Assets) — нематеріальні активи, повуязані з
обмінними операціями, що визначають становище фірми на ринку
(торговельні марки, прихильність покупців, корпоративне ім’я, портфель
замовлень);

активи інтелектуальної власності (Intellectual Property Assets) —
захищену законом інтелектуальну власність компанії (торговельні марки і
знаки обслуговування, патенти, авторські права, виробничі і торговельні
секрети);

активи інфраструктури (Infrastructure Assets) — технології, методи і
процеси, які уможливлюють роботу компанії (нормативна культура,
філософія управління, методи оцінки ринку, фінансова структура, бази
даних);

людські активи (Human-Centered Assets) — інтелектуальні активи, які
використовуються компанією (знання, уміння, навички та творчі здібності
співробітників).

Наочне уявлення про значення інтелектуального капіталу можна отримати,
вдавшись до метафори. Якщо порівнювати компанію з живим організмом —
скажімо, з деревом, — то схему організаційної структури, річні та
квартальні звіти, рекламні проспекти та інші документи можна уподібнити
стовбуру, гілкам та листям. Досвідчений інвестор оглядає це дерево у
пошуках достигаючих плодів, урожай яких він може зібрати, вклавши
капітал.

Однак було б помилкою вважати деревом лише видиму його частину. Половина
дерева знаходиться під землею у вигляді кореневої системи. Хоч аромат
плодів і колір листя свідчать про здоров’я рослини в теперішній момент,
лише за станом її коренів можна робити достовірний висновок про те, чи
збережеться дерево у наступні роки…

Інтелектуальний капітал — це коріння компанії, приховані умови розвитку,
що криються за видимим фасадом її споруд і товарного асортименту. У
цьому і полягає особливе значення інтелектуального капіталу.

Л. Едвінссон, М. Мелоун

Інтелектуальні активи — термін, що використовується на позначення
нематеріальних об’єктів, які ідентифіковані, описані та занесені до
визначеного реєстру організації. Тобто це зафіксований, задокументований
інтелектуальний капітал, доступний для співробітників організації. Таким
чином, виступаючи важливою складовою інтелектуального капіталу,
інтелектуальні активи не вичерпують його структуру.

На думку відомого американського дослідника Т. Стю-арта, інтелектуальний
капітал існує у двох якостях:

як “напівпостійна сукупність знань, що виростає навколо певної задачі,
людини чи організації” (навички і зв’язки керівництва, знання про
технологію виробництва, уявлення про потреби споживачів тощо);

як “інструменти, за допомогою яких можна збільшити сукупність знань”4.

Такий підхід до трактування інтелектуального капіталу дозволив ученому
виокремити у структурі останнього людський, структурний та споживчий
капітал.

Людський капітал в інтерпретації Т. Стюарта становить “здатність
пропонувати клієнтам рішення”, наявні знання та уміння використовувати
їх з метою задоволення потреб клієнтів5.

Структурний капітал вчений трактує як “організаційні здібності компанії
відповідати потребам ринку”6 — форми, методи і структури, які дають
можливість ефективно відбирати, створювати і поширювати знання,
організовувати їх у систему, доступну для всіх співробітників, що
уможливлює досягнення синергетичного ефекту від спільної діяльності. На
відміну від людського капіталу, який належить кожному окремому
співробітнику, структурний капітал є власністю організації в цілому і
включає дві складові:

електронну (технології, бази даних, винаходи, публікації, процеси тощо);

соціальну (стратегія і культура організації, норми відносин, збагачені
життєвим досвідом тощо).

; ч

Корпорація — це щось більше, ніж система технологічних процесів, ніж
набір продуктів і послуг, і навіть ніж група людей, які виконують певну
роботу. Крім усього іншого, це

4 Stewart TA. The Intellectual Capital. The New Wealth of
Organizatoins. — N. Y.; L., 1997. — P. 8, 120. 5Ibid. — P. 126. 6Ibid. —
P. 127.

64

З В. Д. Базилевич

65

— людське товариство і, як усі інші співтовариства, воно створює
власний різновид культури — корпоративну культуру.

Корпоративний Ю — це міра того, наскільки вільно в компанії поширюється
інформація і наскільки успішно співробітники можуть користуватися ідеями
один одного. Поняття корпоративного Ю починається з обміну накопиченими
і поточними знаннями. Свій внесок у його підвищення вносить як
індивідуальне навчання співробітників, так і “перехресне запилення”
ідеями один одного. Відтак вище керівництво компанії повинно
усвідомлювати важливість вільного поширення знань, інакше ніякі зусилля
в цьому напрямку не принесуть успіху.

М. Хеммер, Б. Гейтс

І. )

Споживчий капітал, на думку Т. Стюарта, ґрунтується на відносинах
організації зі споживачами її продукції, що набувають прояву у
прихильності покупців, взаємовигідному співробітництві з контрагентами,
вірності клієнтів тощо.

Аналізуючи структуру інтелектуального капіталу, вчений звертає особливу
увагу на необхідність дотримання оптимального балансу між його
складовими та недопущення гіпертрофованого розвитку його окремих
елементів.

Важливо зазначити, що майже одночасно з публікацією досліджень Т.
Стюарта був підготовлений звіт шведської фінансової корпорації
“всапсііа”, у якому знайшла відображення спроба оцінити інтелектуальний
капітал організації. У подальшому на основі опрацювання цього звіту була
опублікована книга Лейфа Едвінссона (члена ради директорів корпорації
“всапсііа”) та Майкла Мелоуна “Інтелектуальний капітал. Визначення
істинної цінності компаній” (1997). Трактуючи інтелектуальний капітал як
породжену людськими знаннями сукупність структурних елементів, що
визначають приховані джерела цінності, здатні наділяти компанію
нетрадиційно високою оцінкою, вчені віднесли до складу інтелектуального
капіталу всі види ресурсів сучасної корпорації, які не піддаються
традиційним оцінкам7.

Згідно з розробками “Всапсііа” інтелектуальний капітал поділяється на
людський та структурний капітал (рис. 1.6). У свою чергу структурний
капітал складається із клієнтського капіталу та організаційного капіталу
(інноваційного та процесного).

7 Эдвинссон Л., Мэлоун М. Интеллектуальный капитал: определение истинной
стоимости компании // Новая постиндустриальная волна на Западе:
Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. — М.: Асааетіа, 1999. — С. 434.

На думку Л. Едвінссона та М. Мелоуна, людський капітал це “сукупність
знань, практичних навичок та творчих здібностей працівників компанії, що
застосовуються для виконання поточних завдань. Іншою його складовою є
моральні цінності компанії, культура праці і загальний під

хід до справи. Людський капітал не може бути власністю компанії”8.

Щодо структурного капіталу, то до його складу, на думку авторів, входять
“технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, патенти,
торговельні марки і все те, що дозволяє працівникам компанії реалізувати
свій виробничий потенціал — іншими словами, те, що залишається в офісі,
після того як працівники йдуть додому. Структурний капітал також включає
в себе відносини, що склалися між компанією та її клієнтами. На відміну
від людського капіталу, структурний капітал може бути власністю
компанії, а відтак, і об’єктом купівлі-продажу”9.

Цікавими є висновки вчених щодо можливості відображення інтелектуального
капіталу засобами господарського обліку. На думку дослідників,
інтелектуальний капітал породжується специфічним ресурсом, що не є
власністю компанії — її працівниками. Відтак інтелектуальний капітал не
є активом компанії і належать скоріше до її пасивів. Л. Ед-вінссон та М.
Мелоун стверджують, що як актив інтелектуальному капіталу протистоїть
насамперед “добра воля” (goodwill) агентів ринку, які оцінюють потенціал
цієї компанії.

“У так званій інтелектуальній економіці, — зазначають дослідники, —
акцент робиться на інтенсивні інвестиції в людський капітал і в
інформаційні технології. Дивно, що ні те, ні інше не фігурує в
традиційних фінансових звітах у розділі прибутків, а належить, скоріше,
до збитків, хоча такі інвестиції є ключовим засобом створення нових
цінностей”10.

На думку вчених, теорія інтелектуального капіталу відіграватиме значну
роль у новому тисячолітті, оскільки вона є дієвим засобом виміру,
конкретизації та відображення істинної вартості активів фірм.
Бухгалтерський облік, заснований на інтелектуальному капіталі, дає
унікальну можливість комплексного використання всього того, без чого на
сьогодні неможливий розвиток динамічних високотехнологічних віртуальних
корпорацій:

тісних і довгострокових ділових зв’язків з контрагентами;

постійності клієнтури;

знань та компетенцій співробітників;

прагнення компанії до постійного вдосконалення та розвитку;

— іміджу корпорації, цінностей, які вона сповідує11. Таким чином у
структурі інтелектуального капіталу можна виокремити:

І. Людський капітал (human capital) — накопичені в результаті інвестицій
та втілені у працівниках компанії знання, практичні навички, творчі
здібності, досвід, загальна культура, моральні цінності та ставлення до
справи. У пост-індустріальну епоху людський капітал стає
системоутворюючим фактором у структурі інтелектуального капіталу.

На відміну від фізичного капіталу людський капітал:

є невіддільним від індивіда, невідчужуваним, не може бути власністю
компанії і виступає скоріше тимчасово залученим засобом, подібним до
боргових зобов’язань, випущених акцій;

є нематеріальним, невідчутним, таким, що не піддається традиційним
вартісним оцінкам. Сучасні дослідники виокремлюють базову вартість
людського капіталу (дисконтовану ринкову вартість майбутнього доходу, на
яку орієнтується індивід, здійснюючи інвестиції у свою освіту,
підвищення кваліфікації, охорону здоров’я тощо) і його потенційну
вартість, на яку орієнтується підприємець, що наймає робітників,
орендуючи їхній людський капітал;

є неліквідним, таким що не зберігається і не може бути законсервований
до кращих часів, оскільки його невикористання у поточному періоді
призводить до непоправних втрат;

не може бути скопійований або відтворений у жодній іншій організації;

поєднує якості інвестування і споживання, оскільки інвестиції в освіту,
підвищення кваліфікації, охорону здоров’я невіддільні від витрат на
споживання;

приносить дохід від використання безпосередньо індивідам-власникам,
оскільки не може бути об’єктом застави або відчуження і не є власністю
компанії у традиційному розумінні.

II. Структурний капітал (structural capital) — все те, що дає змогу
співробітникам компанії реалізувати свій потенціал: технічне і програмне
забезпечення, організаційна структура, патенти, торговельні марки і
знаки обслуговування, відносини з клієнтами тощо.

На відміну від людського капіталу структурний капітал у цілому або його
окремі частини може бути скопійований, відтворений, відчужений на
користь іншого суб’єкта господарювання. Вартість структурного капіталу
знаходить відображення у балансі фірми у вигляді статей капіталізованих
витрат на науково-дослідні та конструкторські розробки, придбання прав
інтелектуальної власності (ліцензій, патентів, баз даних) тощо. Таким
чином саме структурний капітал найбільше співвідноситься з поняттям
нематеріальних активів.

Відповідно до зазначеного підходу структурний капітал поділяється на
клієнтський капітал та організаційний капітал.

Клієнтський капітал (ринковий, брендовий) — це відносини із замовниками
і покупцями, що сприяють успішній реалізації вироблених компанією
товарів і послуг (клієнтська база підприємства, яка є своєрідним
продуктом його діяльності). До клієнтського капіталу належать:

патенти, ліцензії, товарні знаки та знаки обслуговування;

комерційна мережа розширення збуту товарів і послуг;

ділові зв’язки з постачальниками;

договори маркетингового і технологічного співробітництва;

слава, популярність, репутація клієнтів тощо.

— ” N

Дослідження інтелектуального капіталу проводились у шведській страховій
компанії “Зсапаїа” починаючи з 1991 р.

У 1993—1995 рр. були опубліковані звіти цієї компанії щодо визначення
вартості інтелектуального капіталу та етапів управління ним, а саме:

ініціації (етапу усвідомлення організацією потреби вивчення
інтелектуального капіталу, виявлення та ідентифікації пов’язаних з цим
проблем);

виміру (етапу розробки системи показників виміру інтелектуального
капіталу);

лідерства (етапу приведення діяльності на всіх рівнях у відповідність до
нової стратегії, яка враховує інтелектуальний капітал);

технологій (етапу розвитку інформаційних технологій, комунікацій,
покликаного покращити використання інтелектуального капіталу);

капіталізації (етапу використання пакета організаційних технологій (баз
даних) як об’єктів інтелектуальної власності, що уможливлює вихід на
ринок);

майбутнього (заключний етапу ревізії задіяного інтелектуального капіталу
з метою подальшого розвитку та впровадження інновацій, викликаних зміною
умов господарювання).

У 1993 р. у компанії була розроблена система моніторингу та модель
взаємодії елементів інтелектуального капіталу “Scandia Navigator”:

Схема демонструє зв’язок людського капіталу (аспект співробітника) з
клієнтським (аспект замовника), організаційним (аспект процесу)
капіталами, спрямований на створення нововведень (інноваційний аспект).
Водночас взаємодія елементів інтелектуального капіталу пов’язується з
розвитком компанії у часі, оскільки фінансовий аспект зумовлюється її
діяльністю в минулому. Відтак стає зрозумілою стратегічна необхідність
врахування інтелектуального капіталу, спрямованого на інноваційний
розвиток.

Важливою складовою проведеного в “Scandia” дослідження стала також
розробка програмного забезпечення “Dolphin”, покликаного моделювати
різні сценарії розвитку компанії на основі відстеження зв’язку між
стратегічними цілями і основними показниками у зазначених вище п’яти
аспектах (оновлення і розвитку, замовників, співробітників, процесів та
фінансів).

І ‘

Важлива роль клієнтського капіталу наочно виявляється у функціонуванні
фінансових підприємств, особливо страхових компаній, динаміка і масштаб
діяльності яких значною мірою залежать від портфеля замовлень. Важливо
підкреслити, що сучасні фірми докладають значних зусиль для завоювання
та утримання своїх клієнтів. Так, Internet Explorer фірми “Microsoft”
надає споживачам безплатне програмне забезпечення системи електронної
пошти Eudora, формуючи таким чином власний капітал зв’язків. У сучасних
дослідженнях використовується також термін “релятивний капітал” (від
англ. relations — відносини), який охоплює відносини фірми не лише з
покупцями її продукції, а й з інвесторами, постачальниками, акціонерами,
органами влади тощо.

Організаційний капітал — систематизована і формалізована компетентність
компанії (поінформованість, обізнаність, авторитетність), а також
організаційні можливості і системи, які посилюють її творчі можливості.
До організаційного капіталу належать:

інформаційні ресурси;

електронні мережі;

організаційна структура;

ефективне управління;

сприйнятливість до змін, нововведень;

інтелектуальна власність (авторські права, технічне і програмне
забезпечення, комп’ютерні програми, бази даних тощо).

У свою чергу організаційний капітал включає такі складові:

а) інноваційний капітал — здатність компанії до онов-

лення, нововведень (захищена комерційним правом інте-

лектуальна власність, інші нематеріальні активи і цінно-

сті);

б) процесний капітал — системи виробництва, збуту,

післяпродажного обслуговування тощо.

Таким чином, інтелектуальний капітал є складним системним утворенням,
яке може бути структурова-не за різними критеріями (рис. 1.8).

Це багатоаспектне поняття, яке об’єднує об’єкти інтелектуальної
власності, знання, вміння і навички працівників, різноманітні системи,
мережі, процедури, які при включенні до господарського обороту приносять
дохід. Водночас складові інтелектуального капіталу є неоднорідними. Одні
з них є породженням людського інтелекту, інші створюють специфічні умови
його застосування з метою підвищення конкурентоспроможності компанії.
Разом з тим варто зазначити, що інтелектуальний капітал не існує поза
контекстом, стратегією розвитку організації, оскільки найважливішою
конкурентною перевагою постіндустрі-ального бізнесу є здатність до
інновацій та уміння пристосовуватись до умов, що швидко змінюються.

У книзі Л. Едвінссона та М. Мелоуна “Інтелектуальний капітал: визначення
справжньої вартості компанії” наводиться історія фірми “Лотус” —
провідного постачальника комп’ютерних програм, зокрема інтерактивних
електронних таблиць для обробки даних. Компанія була створена у 1980 р.
і швидко збагатіла, однак постійно відчувала тиск конкурентів, у тому
числі фірми “Microsoft”. “Судячи за балансами фірми, — зазначають
автори, — справи її йшли добре, але насправді гостра конкурентна
боротьба виснажувала її. Представлена у балансі вартість компанії
залишалась високою, але її справжня вартість, виміряна в категоріях
інтелектуального капіталу, катастрофічно падала”.

Однак з часом ситуація різко змінилася внаслідок того, що фірма “Лотус”
розробила комп’ютерні програми нового покоління, втілені в продукті
“Notes”. Програмісти “Лоту-са” все ще працювали над електронними
таблицями, а керівництво фірми уже повністю змістило акцент на групову
обробку даних, розробку програмного забезпечення і розвитку, які
вирішували проблеми фінансової звітності великих корпорацій. “Іншими
словами, — зазначають автори, — коли здавалось, що фірма “Лотус”
процвітає, справи її насправді були поганими, а коли її становище нібито
похитнулося, невідчутні активи принесли їй справжній успіх”. Коли в 1995
p. “IBM” поглинула “Лотус”, ринкова ціна останньої в 15 разів
перевищувала її опубліковану балансову вартість завдяки тому, що вона
залучила мільйони клієнтів, завоювала сильні позиції на ринку. “IBM”
заплатила 3,5 млрд дол. за компанію, яка на папері коштувала всього 230
млн дол. Чому? Тому, що таким чином був оцінений її інтелектуальний
капітал — попит постійних клієнтів, компетентність і професіоналізм
персоналу, новітні програмні розробки тощо.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Інтелектуальний капітал. Інтелектуальний потенціал. Інтелектуальні
ресурси. Структура інтелектуального капіталу. Інтелектуальні активи.
Людський капітал. Структурний капітал. Споживчий капітал. Клієнтський
капітал. Організаційний капітал. Інноваційний капітал. Процесний
капітал.

Контрольні запитання і завдання

Розкрийте зміст категорії “інтелектуальний капітал”.

Чим зумовлена, на вашу думку, неоднозначність та суперечливість підходів
у сучасній економічній літературі до визначення сутності
інтелектуального капіталу?

Як співвідносяться поняття “інтелектуальний потенціал”, “інтелектуальний
капітал” і “інтелектуальні ресурси”?

Розкрийте специфіку інтелектуального капіталу як новітнього фактора
виробництва.

Охарактеризуйте підходи в сучасній економічній літературі до визначення
структури інтелектуального капіталу.

Що таке інтелектуальні активи? У чому виявляється їх специфіка?

Розкрийте сутність і специфіку людського капіталу.

Проаналізуйте зміст і складові структурного капіталу.

Що таке клієнтський капітал?

10. Розкрийте роль і значення інтелектуального капіталу в інформаційному
суспільстві.

Література

Брукинг Э. Интеллектуальный капитал: Пер. с англ. — СПб.: Питер, 2001.

Бутнік-Сіверський О.Б. Інтелектуальний капітал: теоретичний аспект //
Інтелектуальний капітал. — 2002. — №1. — С. 16—27.

Эдвинссон Л., Мэлоуя М. Интеллектуальный капитал. Определение истинной
стоимости компании // Новая постиндустриальная волна на Западе:
Антология / Под ред.

Л. Иноземцева. — М.: Academia, 1999. — С. 429—447.

Зинов В., Сафарун К. Интеллектуальный капитал как базовая характеристика
стоимости бизнеса // Інтелектуальна власність. — 2001. — №5—6. — С.
23—25.

Кендюхов О. Гносеологія інтелектуального капіталу // Економіка України,
2003. – № 4. — С. 28—34.

Олейко В. Інтелектуальний капітал: методологічні аспекти //
Інтелектуальна власність. — 2003. — № 6. —

43—46.

Стюарт Т. Интеллектуальный капитал. Новый источник богатства организаций
/ / Новая постиндустриальная волна: Антология / Под ред. В.Л.
Иноземцева. — М.: Academia. — 1999. — С. 372—400.

ЧухноА. Інтелектуальний капітал: сутність, форми і закономірності
розвитку //ЕкономікаУкраїни. —2002. — № 11. — С. 48—55; 2002. — № 12. —
С. 61—67.

Edvinsson L., Malone M.S. Intellectual Capital. Realizing Your Company’s
True Value by Finding Its Hidden Roots. — N. Y.: Harper Business, 1997.

10. Stewart ТЛ. The Intellectual Capital. The New Wealth of
Organizations. N. Y.; L.: Doubleday: Cuzzency, 1997.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

ЯК ЕКОНОМІКО-ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ

2.1. ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРЕТИЧНИХ УЯВЛЕНЬ

ПРО ЗМІСТ ТА СТРУКТУРУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Зародження теорії власності в епоху стародавнього світу і середньовіччя.

Еволюція теорії власності в XVII—XIX ст.

Сучасна теорія власності.

2.1.1. Зародження теорії власності в епоху стародавнього світу і
середньовіччя

Право власності є творчий і охоронний принцип будь-якого суспільства.

С. Сегюр

Проблеми змісту та структури відносин власності привертали увагу
мислителів різних епох. Системність і багатогранність цієї категорії
знайшли відображення у дослідженнях економістів, філософів, істориків,
політологів, які виходили з власних теоретико-методологічних підходів та
уподобань. Серед великої кількості дефініцій можна виокремити
трактування власності як категорії влади, відносин привласнення, засобу
об’єктивізації особистості шляхом вкладення волі в певну річ, крадіжки
спільного майна, способу поєднання робітників із засобами виробництва,
сукупності суспільних відносин, системи доступу до обмежених ресурсів,
санкціонованих державою та суспільством пове-дінкових відносин тощо.

Відомий давньогрецький філософ Арістопгель (384— 322 рр. до н. е.)
відносив власність до категорії влади. Розрізняючи політичну владу і
владу від природи, вчений трактував останню як панівне становище осіб,
які “за своєю природою стоять вище тих людей, які є нижчими”.
Стверджуючи, що матеріальні блага і раби “за природою можуть належати
іншим людям” і виступати предметом володіння, мислитель був переконаний,
що “одним за природою належить панувати, іншим — коритися”1. Відтак
власність за Арістотелем — це влада власника над об’єктом власності,
здобута ним на основі природних переваг.

У праві Стародавнього Риму відсутня єдина дефініція власності, заснована
на уявленні про власність як цілісну інституцію. В юридичній конструкції
права власності існувало кілька самостійних правомочностей, основними з
яких були володіння, користування і розпорядження речами, тваринами,
іншими людьми. Таким чином встановлювалася своєрідна система узаконених
державою “правил гри”, яка регламентувала відносини власності.
Основоположна тріада відносин власності визначалася так:

володіння (jus possidendi) — юридично забезпечена і гарантована законом
можливість мати певні конкретні об’єкти власності у своєму господарстві;

користування (jus utendi et jus fruendi) — юридично забезпечена і
гарантована законом можливість здобувати у процесі використання об’єкта
власності його корисні властивості;

—розпорядження (jus disponendi) — юридично забезпечена і гарантована
законом можливість визначати долю об’єкта власності шляхом зміни його
належності, стану, призначення, передачі у довірче управління іншій
особі тощо.

Перераховані правомочності тісно пов’язувалися змістом права власності,
оскільки користування об’єктами власності було можливим лише за умови
фактичного володіння ними, водночас розпорядження, засноване на
володінні та користуванні об’єктами власності, затверджувало відносини
привласнення. Для визначення власності у давньоримському праві
використовувалися терміни “dominium” і “proprietas”, які відображали два
її найхарактерніші аспекти: “легальне панування” і “права на
належність”. При цьому режим dominium мав вищий статус.

Суспільна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних
відносин під всебічним та всеохопним впливом церкви. Теологічні
концепції, засновані на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали
власність даром Творця людям. Так, у П’ятикнижжі Мойсея проголошувався
принцип справедливості, що ґрунтуються на визнанні недоторканності шести
основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю,
відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвячене виконанню
кожним своїх обов’язків на основі усвідомлення того, що земні блага
довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки
господарем, скільки управителем своєї власності за “вищою довіреністю”.

У працях відомого релігійного мислителя Августина Блаженного (354—430
pp.) непорушною апостольською заповіддю визнавався “обов’язок годуватись
фізичною працею”, а приватна власність трактувалась як причина сварок,
ворожнечі і розбрату між людьми. У трактатах “отців церкви” Тертулліана,
Климента, Кіпріана, Григорія та ін. засуджувалась бездіяльність і
звеличувалась людська праця, на основі якої допускались володіння майном
та обов’язкова доброчинність. “Якби кожний, хто взяв те, що необхідно
для власних потреб, надлишок передав би нужденним, ніхто не був би
багатим, ніхто не був би убогим, — писав Василій Великий. — “Чи не голим
вийшов ти з материнської утроби? Звідки ж у тебе те, що маєш тепер? Якщо
скажеш, що це випадково, то ти безбожник, не визнаєш Творця, не вдячний
Дарителю. А якщо визнаєш, що це від Бога, то назви причину, з якої
отримав ти. Невже несправедливий Бог, який не порівну поділив між нами
необхідне для життя? Чому ж ти збагачуєшся, а хтось перебуває у
бідності? …Хіба ти не користолюбець, не хижак, коли обертаєш у
власність те, що отримав лише у розпорядження?”

Розглядаючи приватну власність як законну інституцію людського
суспільства, відомий теолог середньовіччя Фома Аквінський (1225—1274)
засуджував вимоги “єретиків” про передачу майна від багатих до бідних
відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності
існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, що
уможливлює певну станову ієрархію, він підкреслював, що “подібно до
того, як людина від природи гола, а одяг є результатом її власного
винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським
розумом”.

Софістичність трактування приватної власності проявлялась у тому, що, з
одного боку, Ф. Аквінський вважав її необхідною поступкою людським
слабкостям, оскільки те, що належить усім, не належить нікому. Відтак
приватна власність, на думку видатного теолога, забезпечує порядок у
господарському житті та мирне співіснування людей, які більше працюють і
менше сперечаються. Водночас, з іншого боку, проголосивши єдиним
власником усіх благ Бога, мислитель стверджував, що кожна людина повинна
володіти і розпоряджатися своєю власністю так, ніби остання належала
усім, що знаходить свій прояв у готовності поділитись із бідними і
нужденними. Трактуючи власника як управителя майном, що належить усім,
Ф. Аквінський був переконаний, що держава повинна гарантувати
недоторканність приватної власності, яка є важливим стимулом до праці,
породжуючи зацікавленість у стабільності та порядку.

2.1.2. Еволюція теорії власності в XVII—XIX ст.

Усі найеостріші питання економічного життя тісно пов’язані з поняттям
власності.

В. Соловйов

Становлення позитивного знання та його розрив з релігією в епоху Нового
часу, започаткування у XVII ст. у працях французьких просвітників
Вольтера, Д. Дідро, К. А. Гель-веція, П.А. Гольбаха, Ж.-Ж. Руссо теорії
природного права, швидкий розвиток природничих, точних наук сприяли
радикальному переосмисленню концепцій власності що існували на той час.
На зміну уявленням про власність як про владу приходить усвідомлення
власності як важливого механізму узгодження інтересів окремих індивідів
та суспільства в цілому щодо задоволення існуючих потреб.

2 ЛоккДж. Соч.: В 3 т. — Т. 3. — М.: Мысль, 1988. — С. 278.

3 Там же. — С. 279.

У творі відомого англійського філософа Дж. Локка (1632—1704) “Два
трактати про правління” проблемам власності присвячена окрема глава. Не
заперечуючи загальної належності ключових ресурсів, переданих Богом,
людству в цілому, вчений виходив з того, що об’єкти спільної власності
шляхом докладання праці окремої особи (об’єднання з особистою власністю)
можуть перетворюватись у приватну власність. На думку Дж. Локка,
“вилучення частини того, що є спільним, і витягнення його зі стану, в
якому його залишила природа, започатковують власність”2. Відтак
найважливішим засобом привласнення благ мислитель вважав їх поєднання з
людською працею. “Людина ніби відгороджує їх своєю працею від спільного
надбання”, — писав вчений3.

Заслугою Дж. Локка став поділ власності на суспільну, приватну й
особисту на основі одвічної належності найважливіших економічних
ресурсів — землі і праці. Трактуючи поєднання спільної та особистої
власності як приватну власність, вчений обґрунтував принципи
непорушності останньої, пояснюючи визнання суспільством факту належності
різноманітних благ тому, хто затратив на них свою працю, “законами
розуму”.

( ~ \

Хоча земля і нижчі істоти належать спільно всім людям, все ж перша
людина володіє певною власністю, яка міститься в її власній особистості,
на яку ніхто, крім неї самої, не має ніяких прав. Ми можемо сказати, що
праця її тіла і робота її рук за великим рахунком належать їй. Що б тоді
людина не здобувала з того стану, в якому природа цей предмет створила і
зберегла, вона поєднує зі своєю працею і додає до неї щось, що належить
особисто їй і тим самим робить його своєю власністю. Оскільки вона
виводить цей предмет із того стану спільного володіння, у який його
помістила природа, то завдяки своїй праці вона приєднує до нього щось
таке, що виключає спільне право інших людей.

Дж. Локк

v . . )

Концепція власності Дж. Локка справила значний вплив на трактування
цього феномену представниками класичної школи політичної економії.

У працях видатного французького економіста, засновника школи
фізіократів, Ф. Кене (1694—1774) знайшла відображення ідея “природного
порядку”, заснованого на економічній свободі, недоторканності приватних
інтересів та права власності. Природне право вчений трактував як “право
людини на річ, придатну для використання”4, обмежуючи власність “дійсним
володінням, здобутим працею, без порушення права володіння третіх
осіб”5.

Заслугою Ф. Кене стало обґрунтування двох основоположних ідей, які в
подальшому набули розвитку в економічній літературі:

ідеї людської праці як основи будь-якої власності, яка ґрунтується на
тому, що “право всіх на все” зводиться до права людини на ту частку, яку
вона “сама може собі забезпечити”6;

ідеї суспільного характеру відносин власності на основі того, що окрема
особа може користуватися певною річчю лише за умови визнання та
дотримання членами суспільства цього права.

Стверджуючи, що “природний порядок” реалізується в реальному житті через
“позитивні закони”, або “вихідні правила, встановлені суверенною владою
для закріплення порядку управління, забезпечення захисту суспільства і
постійного дотримання природних законів”, вчений був переконаний, що
“забезпечення власності є фундаментом економічного устрою суспільства”7.
Відтак творча діяльність державної влади, на думку Ф. Кене, має бути
спрямованою на захист приватної власності, в т. ч. шляхом скасування
“позитивних законів”, які суперечать “природному праву”.

Сприйнявши теорію власності Дж. Локка, основоположник економічної науки
А. Сміт (1723—1790) зосередив свою увагу на дослідженні інших сфер
суспільного господарства. Водночас геніальна праця вченого “Дослідження
про природу і причини багатства народів” (1776) містить цікаві
спостереження щодо природи відносин власності. На підставі того, що
першоосновою будь-якої власності є людська праця, А. Сміт пов’язував з
виникненням приватної власності на землю та капітал існування основних
класів тогочасного суспільства та притаманний йому розподіл доходів.
“Будь-яка людина, що отримує свій дохід з джерела, яке належить особисто
їй, — зазначав дослідник, — має отримувати його або від своєї праці, або
від свого капіталу, або від своєї землі. Дохід, одержуваний від праці,
зветься заробітною платнею; дохід, одержуваний з капіталу особою, яка
особисто вкладає його в діло, зветься прибутком; дохід, одержуваний з
нього особою, яка не вкладає його в діло, а позичає іншому, зветься
відсотком, або грошовим зростанням”8.

Ідею А. Сміта щодо доходів як основної мети закріплення факторів
виробництва у приватній власності поділяв видатний англійський економіст
епохи промислової революції Д. Рікардо (1772—1823), який звертав увагу
на те, що “продукт землі… розподіляється між трьома класами
суспільства, а саме: власниками землі, власниками грошей або капіталу,
необхідного для її обробітку, і робітниками, працею яких вона
оброблена”9. Виникнення власності на основні ресурси, необхідні для
ведення господарської діяльності, вчений пов’язував з принципом їх
обмеженості, рідкісності, оскільки інакше “ніхто не буде платити ренту
за… землю, так само як ніхто не платить рент за користування повітрям
або водою чи будь-яким іншим даром природи, що існує в необмеженій
кількості”10. Відштовхуючись від логіки Дж. Локка класики політичної
економії започаткували ідеологію ринкового лібералізму, засновану на
теорії “природного порядку”, пріоритетності інтересів приватних
власників та механізмі стихійного узгодження їхніх інтересів за умов
економічної свободи та вільної конкуренції.

Завершувач класичної політичної економії, видатний англійський економіст
Дж.С. Мілль (1806—1873) продовжив започатковану попередниками традицію
дослі

дшення власності як категорії розподілу. Він стверджував, що “власність
— не припускає нічого іншого, крім права кожної людини, чоловіка або
жінки, на свої здібності”11. Підкреслюючи трудову природу власності,
Дж.С. Мілль вбачав її сутність у визнанні за людиною “права на виключне
розпорядження” продуктами власної праці, а також будь-якою іншою річчю,
отриманою “за справедливою угодою, без застосування сили та обману, від
людей, які створили цю річ”12.

Вважаючи відносини власності продуктом історичного розвитку, вчений
стверджував, що розподіл власності лежить в основі розподілу доходів
трьох основних класів тогочасного суспільства. Водночас, на відміну від
А. Сміта та Д. Рікардо, Дж.С. Мілль відносив розподіл власності до
компетенції соціальних інститутів кожного конкретного суспільства. Він
був переконаний, що будь-який розподіл багатства “залежить від законів і
звичаїв суспільства” і має місце лише за його згодою13. Доводячи
необхідність суспільного регулювання відносин власності, вчений
трактував приватну власність як “фундаментальний інститут”, гарантію, що
“надається людям на володіння плодами їх власної праці та
ощадливості”14. Відтак важливою метою розвитку суспільства він вважав
всіляке покращання приватної власності з метою забезпечення кожному
індивіду найповнішої участі у її вигодах.

Відомий німецький філософ Г.В.Ф. Гегель (1770—1831) вважав відносини
власності тією віссю “навколо якої обертається все законодавство і з
якою так чи інакше співвідносяться більшою частиною права громадян”.
Мислитель виводив поняття власності з особистості людини,їіпрагнення
панувати над річчю шляхом вкладення в останню своєї волі. Найважливішою
передумовою власності Г.В.Ф. Гегель вважав свободу. Стверджуючи, що
речі, на відміну від вільної особистості, є “невільними, позбавленими
індивідуальності, безправними”, вчений трактував власність як еманацію
(сходження вниз) абсолютної ідеї, завдяки якій особистість переходить із
суб’єктивного змісту в об’єктивний. “Лише у власності особа виступає як
розум”15, — зазначав дослідник.

Наголошуючи на “абсолютному праві людини на привласнення всіх речей”
шляхом вкладення в них своєї волі, вчений був переконаний, що лише таким
шляхом річ отримує своє визначення і набуває своєї сутнісної мети.
Відтак привласнення він характеризував як “маніфестування”, доведення до
загального відома панування волі людини над річчю, а власність — як
поєднання речі (невільної, знеособленої субстанції) і волі людини,
вираженої у певних цілях, тобто підпорядкування об’єкта суб’єкту. За цих
обставин виникнення у суб’єкта господарювання цієї мети та спрямування
ним своєї волі на її досягнення виступали найважливішими передумовами
власності.

Оскільки у власності моя воля як особиста воля, тим самим, як воля
одинична, стає для мене об’єктивною, власність набуває характеру
приватної власності, а спільна власність, яка за своєю природою може
бути в одиничному володінні, отримує визначення розірваної у собі
спільності, залишати в якій мою частку є свавільною справою.

Г.В.Ф. Гегель

^~ )

Важливо зазначити, що Г.В.Ф. Гегель аналізував зміст власності як
органічну єдність таких елементів:

16 Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. — М.: Мысль, 1990.—С. 101.

оволодіння річчю шляхом її фізичного захоплення, формування (зміни форми
об’єкта привласнення, наприклад, шляхом обробітку землі) і позначення
(наприклад, встановлення на земельній ділянці стовпчика, на якому
зазначено ім’я її власника); із вступом у володіння вчений пов’язував
вихід волі зі свого внутрішнього притулку і перехід її в річ;

користування як перебування волі в речі, що знаменує тотожність суб’єкта
(особи) і об’єкта (речі), при цьому привласнення можливе лише на основі
втрати якості, загибелі однієї зі сторін (споживання речі як засобу
задоволення потреб);

відчуження як відображення (рефлексія) волі з речі у себе, що може
відбуватися за двох умов:

власник вкладає у річ свою волю;

річ за своєю природою є чимось зовнішнім стосовно до власника.

Важливо зазначити, що трактуючи відчуження як розпорядження річчю вчений
звертав увагу на те, що благо, яке є особистою власністю індивіда (його
внутрішньою власністю) є невідчужуваним16. Водночас Г.В.Ф. Гегель
наголошував на тому, що необхідною передумовою успішного функціонування
власності є договір між людьми, який “передбачає, що ті, хто вступають у
нього, визнають один одного особами і власниками”17. На думку філософа,
саме у договорі воля людини до речі поєднується зі спільною волею інших
людей, підносячись до загальної волі. Таким чином, акцентуючи увагу на
суб’єктивному, вольовому аспекті змісту відносин власності, Г.В.Ф.
Гегель виходив з того, що в договорі кожен своєю волею та волею інших
(загальною волею) припиняє своє буття як власника однієї речі і стає ним
стосовно іншої. У цьому контексті власність виступає як “буття для
іншого”, для волі іншої особи.

Власність як сторона наявного буття або зовнішності не є більше лише
річ, а утримує в собі момент якоїсь (і, відповідно, іншої) волі,
здійснюється через договір як процес, у якому втілюється і
опосередковується суперечність, яка полягає в тому, що я є і залишаюсь
для себе сущим, таким, який виключає іншу волю власників тією мірою,
якою я у волі, тотожній з іншою волею, перестаю бути власником…

Г.В.Ф. Гегель

Запропонований німецьким філософом підхід до трактування власності
знайшов відображення у сучасній економічній теорії, яка через волю
людини до речі позначає суб’єкт-об’єктні відносини, а в якості загальної
волі аналізує суб’єкт-суб’єктні зв’язки. Противники такого підходу
звертають увагу на те, що власність не може бути визначена як відношення
суб’єкта до об’єкта як неживого предмета. Водночас, на думку багатьох
дослідників, саме трактування об’єкта власності як неживого предмета
виражає певне відношення до нього, засноване не на рівноправності
сторін, а на пануванні однієї з них, підпорядкуванні об’єкта суб’єкту.
За цих обставин особа, яка вкладає свою ідею в річ, перетворює останню у
своє наявне буття, наслідком чого є зміна особистості, яка стає
особистістю наявною, і зміна речі, яка олюднюється, суб’єктивізується.

Своєрідним викликом ортодоксальній теорії власності стала праця відомого
французького мислителя І7.-Ж. Пру-дона (1809—1865) “Що таке власність”
(1840), у якій був проголошений знаменитий афоризм “Власність — це
крадіжка”. На підставі того, що “будь-яка власність є узурпація”18, яка
надає окремій людині право “розпоряджатися безумовним чином суспільним
майном”19 та привласнюва

ти те, що по праву належить усім, П.-Ж. Прудон був переконаний:
“Власність і суспільство — дві безумовно несумісні речі; неможливо
асоціювати двох власників, як неможливо поєднати два магніти їх
однойменними полюсами. Суспільство повинно або загинути, або знищити
власність”20.

Таким чином вчений засуджував власність як право, що суперечить природі
і розуму, як засіб привласнення чужої праці та отримання нетрудових
доходів. “Несправедливість та гноблення полягають не в тому, що людина
захоплює знаряддя праці або земельну ділянку, — писав дослідник, — а в
тому, що одна людина позбавляє всього цього інших людей. Оскільки
володіння однієї людини не порушує прав іншої, остільки власність є
цілком правомірною формою користування знаряддями і предметами
господарювання. Але існуюча історія власності незмінно базувалась на
насильстві та експлуатації. Приватна власність була найглибшою причиною
суспільної нерівності і, відповідно, всіх революцій, з допомогою яких
люди прагнули відновити рівність”21.

П.-Ж. Прудон визнавав дрібну власність, яка існує у “помірних і розумних
розмірах” і заперечував велику приватну власність, закликаючи до її
знищення. “Приватне володіння є основою суспільного життя, — писав
дослідник, — власність же є суспільне самогубство — це доводять п’ять
тисяч років історії власності. Володіння узгоджується з правом,
власність суперечить праву. Знищіть власність і збережіть володіння,
завдяки одній цій зміні в принципі ви зміните всі закони, уряд, народне
господарство, заклади — ви позбавите світ зла…”22.

Цікаво зазначити, що П.-Ж. Прудон розрізняв:

“юридичне” розуміння власності — право “володарювати, панувати над
річчю”;

” фактичне” розу міння власності — “володіння, що стосується факту”.

Заперечуючи тезу щодо людської праці як джерела власності, французький
мислитель був переконаний, що праця “не володіє ні найменшою здатністю
привласнювати предмети природи”, оскільки вона не лише не породжує, а
навпаки — “юридично знищує” власність23.

Одні автори стверджують, що власність є освячене законом громадянське
право, яке виникло на ґрунті первісного загарбання речі, інші
переконані, що власність — природне право, що народилось на ґрунті
праці. За всією видимою протилежністю цих доктрин, обидві вони знаходять
співчуття і схвалення. Я стверджую, що ні праця, ні загарбання, ні закон
не можуть створити власність… Власність — це крадіжка.

П.-Ж. Прудон

Із запереченням приватної власності як основи експлуатації та гноблення
робітничого класу виступив також геніальний німецький дослідник К. Маркс
(1818—1883). Марксистський підхід до аналізу власності базувався на
таких положеннях:

23

1. Розмежування економічного та юридичного змісту власності. “Суб’єкти
власності або товаровиробники, — зазначав учений, — повинні відноситись
один до одного як особи, чия воля розпоряджатися окремими речами. Лише
тоді речі можуть відноситись одна до одної як товари. Таким чином кожна
людина може бути товаровласником (власником) лише з волі іншої людини”.
При цьому кожен з контрагентів “лише через один, спільний для них обох
(товаровласників) вольовий акт може привласнити собі чужий товар,
відчуживши свій власний”24. Таким чином як юридичні відносини, за К.
Марксом, виступають вольові відносини “визнання” окремих людей
приватними власниками на основі їх відношення до одних об’єктів
власності як до своїх, а до інших — як до чужих. Формою вираження цих
відносин є договір.

Водночас зміст юридичних відносин власності, за К. Марксом, визначається
соціально-економічною формою виробництва, оскільки “економічні
відносини, відносини матеріального виробництва складають основу вільної
приватної власності”. Відтак першочергового значення дослідник надавав
вивченню відносин власності “в їх реальній формі, тобто як виробничих
відносин”, а не у їх юридичному виражені, як “вольових відносин”.

N

Уявлення про “рівне володіння” є політико-економіч-ним, тому що
власність для людини як предметне існування людини є водночас наявним
існування людини для іншої людини, є її людським ставленням до іншої
людини. Повне відчуження у даному разі змикається з безпосереднім
привласненням.

К. Маркс

\ – )

24 Маркс К. Капитал. — Т.1. — М., 1949. — С. 91.

25 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 480.

2. Економічний зміст власності К. Маркс визначав характером поєднання
робітників із засобами виробництва. “Власність означає… первісно не що
інше як відношення людини до її природних умов виробництва як таких, що
належать їй, як до своїх власних, як до передумов, які даються разом з
її власним існуванням, що визначає її як вихідне виробниче відношення
формації”, — зазначав дослідник25. Водночас, на думку вченого, політична
економія може розкрити сутність відносин власності лише через аналіз
усієї сукупності виробничих відносин певного суспільства. “Приватна
власність, — зазначав К. Маркс, — являє собою не просто відносини, і
зовсім не абстрактне поняття або принцип, а всю сукупність буржуазних
виробничих відносин”26. Таким чином автор “Капіталу” аналізував
власність як системну властивість, що пронизує усі економічні відносини,
обумовлюючи їх специфічні якісні ознаки.

3. На думку К. Маркса, специфіка відносин власності та співіснування
різних її форм об’єктивно зумовлені ступенем розвитку продуктивних сил,
характером суспільного поділу праці. Відтак перетворення відносин
власності є закономірним наслідком розвитку певного способу виробництва,
заснованого на діалектичній взаємодії продуктивних сил та виробничих
відносин. На основі цього К. Маркс заперечував “природність” та
“вічність” приватної власності, обґрунтовуючи тезу про історично
обмежений характер останньої.

Оригінальний підхід до трактування відносин власності був започаткований
наприкінці XIX — на початку XX ст. у суспільній думці Німеччини та
Росії. Визнаючи взаємозв’язок та взаємозалежність економічних і
позаекономічних факторів суспільного прогресу, пріоритетність суспільних
(державних) інтересів; трактуючи людину як соціальну істоту, на
поведінку якої впливають моральні, етичні, правові та культурні чинники,
представники німецької історичної школи визначали власність як
невід’ємну рису особистості, нерозривно пов’язану з її духовним
самовдосконаленням.

26 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 4 — Ч. 1. — С. 318.

На думку відомого німецького дослідника М. Вебера (1864—1920), приватна
власність має переваги над суспільною, оскільки обмежує індивідуальні
зазіхання визнанням правомірності чужих домагань. Таке розуміння
власності

лягло в основу здійсненого вченим дослідження взаємозв’язків між етичним
кодексом протестантських вірувань і “капіталістичним духом” епохи
вільної конкуренції як специфічним набором звичок та форм господарської
поведінки, що знайшло відображення у праці “Протестантська етика і дух
капіталізму” (1904).

Подібний підхід та наголос на відповідальності власника перед
суспільством знайшов відображення у працях російських філософів кінця
XIX — початку XX ст., які стверджували, що “власність за природою своєю
є начало духовне, а не матеріальне. Вона передбачає не лише споживання
матеріальних благ, але і більш стійке і послідовне духовне життя
особистості в сім’ї і родині”27.

. ч

Усі гострі питання економічного життя тісно пов’язані з поняттям
власності, яке, однак, саме по собі, більше належить до сфери права,
моралі і психології, ніж до сфери відносин господарювання. Уже ця
обставина ясно показує, наскільки помилковим є прагнення відособити
економічні явища в абсолютно самостійну і самодостатню сферу.
Невіддільна основа власності, як справедливо визнають усі серйозні
філософи Нового часу, полягає у самій сутності людської особистості.

В. Соловйов

V )

Розкриваючи етичне, релігійне розуміння власності, видатний російський
мислитель С.М. Булгаков зазначав, що це “не право власності і не її
об’єкт, але почуття власності, прихильність до неї, жадібність,
своєрідний егоїзм, який виокремлює людину від інших людей і від Бога,
духовної ідеї та власного майна”28.

2.1.3. Сучасна теорія власності

Власність — ось дух законів.

Ш. Монтеск’є

Сучасні тенденції розвитку відносин власності пов’язані з посиленням
багатоваріантності, багатоманітності її типів, форм та систем;
демократизацією, деперсоніфікацією та індивідуалізацією процесів
привласнення, урізноманітненням об’єктів та суб’єктів відносин
власності, ускладненням та збагаченням її соціально-економічного змісту.
Відтак загострюється потреба у глибокому теоретичному осмисленні та
адекватному відображенні нових реалій, що виникають у процесі
постіндустріальної трансформації економіки та суспільства, зміни
наукової картини світу на основі усвідомлення складної динаміки і
суперечливої єдності економічних, соціальних та духовних процесів. Саме
тому сучасна теорія власності відрізняється плюралізмом наукових
підходів, альтернативних течій і шкіл, які конструктивно співпрацюють та
конкурують між собою, збагачуючи тим самим економічну науку.

Так, видатний вчений XX ст., засновник неоавстрій-ської школи
економічної думки Л. фон Мізес (1881—1973), розвиваючи провідні
ліберальні ідеї класичної щколи політичної економії, погоджувався з
“трудовим” походженням власності і наголошуював на тому, що “споживчі
блага” є результатом “успішного поєднання виробничих благ і праці”29.
Водночас дослідник розрізняв юридичне і соціологічне (в т.ч. економічне)
розуміння власності.

Юридичне трактування власності, на думку Л. фон Мі-зеса, поєднує
фізичний аспект (“володію”) і правовий ас-

Розділ 2

, і

лект (“повинен володіти”), відтак власниками є ті особи, які “повинні
були б володіти певними благами за законом, навіть якщо фактично вони не
є власниками”30.

— соціологічне (в т. ч. економічне) трактування власності, за Л. фон
Мізесом, пов’язане з відносинами “володіння благами, необхідними для
досягнення економічних цілей людини (так звана “вихідна власність”,
“фізичне відношення до благ”, яке не враховує “правового порядку”)31.

Трактуючи ринкову економіку як єдину дієздатну систему економічної
організації суспільства, вчений був глибоко переконаний, що приватна
власність “є необхідним реквізитом цивілізації і матеріального
добробуту”, що сприяє найоптимальнішому використанню ресурсів. Заслугою
дослідника стала спроба економіко-правового аналізу відносин власності з
метою виявлення справедливого розподілу прав на блага виробничого і
споживчого призначення.

Об’єктивні процеси економічного зростання середини XX ст.
(науково-технічна революція, прискорення індустріального розвитку,
загострення сировинної та екологічної проблем, виникнення нових форм
власності та господарювання, потреба у підвищенні економічної
зацікавленості та економічної відповідальності за використання
власності) сприяли формуванню у 60—70 рр. економічної теорії прав
власності як самостійного розділу сучасної економічної думки. У працях
представників неоінституціоналізму Р. Коуза, А. Алчіана, Г. Демзетца, Д.
Норта, Р. Познера, С. Пейовича, О. Вільямсона та ін. право власності
трактується через два взаємопов’язані аспекти (рис. 2.1):

30 Мизес Л. Социализм. Экономический и социологический

анализ. — М.: Саіаііаху, 1994. — С. 30.

31 Там же.

1) як санкціоновані поведінкові відносин, що виникають між людьми у
зв’язку з існуванням благ та стосовно їх використання;

2) як набір, пучок часткових повноважень (комплекс часткових
правомочностей), сукупність яких формує “повне” право власності32.

При цьому:

відносини власності виводяться із рідкісності ресурсів і передбачають
обмеженість благ, яка породжує конкуренцію між економічними суб’єктами;

враховується рідкісність не лише фізичних об’єктів, а й результатів
інтелектуальної діяльності, в т. ч. обмеженість рівня знань,
майстерності, конституційної структури суспільства тощо;

власність трактується як система виключень з доступу до обмежених благ,
що передбачає чітке визначення прав власності, їх специфікацію;

як об’єкт власності аналізуються не ресурси як такі, а придбана
економічним суб’єктом частка прав на їх використання’,

під кутом зору окремих економічних суб’єктів права власності трактуються
як пучки правомочностей на прийняття рішень з приводу того чи іншого
ресурсу;

права власності досліджуються як санкціоновані державою (такі, що
закріплені та охороняються законом, судовими рішеннями) та суспільством
(закріплені традиціями, звичаями, моральними нормами, релігійними
постулатами);

вважається, що з погляду суспільства права власності виступають як
“правила гри”, що упорядковують відносини між економічними суб’єктами і
впливають на вибір індивідів через заохочення одних дій і стримування
інших (через заборону або зростання витрат);

дотримання санкціонованих норм трактується як раціональна поведінка, а
їх порушення — як нераціональний економічний вибір.

Права власності є санкціонованими поведінковими відносинами між людьми,
які виникають у зв’язку з існуванням благ і стосуються їх
використання… Поняття прав власності поширюється на всі рідкісні
блага. Воно охоплює повноваження як щодо матеріальних об’єктів, так і
щодо прав людини (права голосувати, друкувати і т. д.)… пануюча у
суспільстві система прав власності є у такому випадку сумою економічних
і соціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, вступивши у які
окремі члени суспільства протистоять один одному.

С. Пєйович

В економічній літературі, як правило, виокремлюють 11 елементів прав
власності які можуть утворювати різні комбінації (так званий “повний
перелік”, запропонований англійським юристом А. Оноре):

Право володіння — господарське панування або виключний фізичний контроль
над об’єктом власності.

Право користування — особисте використання об’єкта власності, здобування
його корисних властивостей шляхом виробничого чи особистого споживання.

Право розпорядження (управління) — прийняття рішень щодо того, як і ким
може бути використаний об’єкт власності.

Право привласнення (право на дохід) — привласнення, засноване на
попередньому особистому використанні об’єкта власності або на дозволі
щодо користування ним іншим особам.

Право на залишкову вартість (право суверена) — абсолютне право на
визначення подальшої долі об’єкта власності шляхом відчуження,
споживання, продажу, зміни чи знищення тощо.

Право на безпеку — гарантія захисту об’єкта власності від експропріації.

Право на перехід об’єкта власності у спадок або за заповітом —
можливість користуватися повним набором

правомочностей після отримання об’єкта власності у спадок або за
заповітом.

Право на безстроковість — необмеженість володіння правомочностями у
часі, якщо інше не зазначено в договорі.

Право на заборону шкідливого використання — обов’язок утримуватися від
використання об’єкта власності шкідливим для інших способом, у т. ч.
пов’язанні^ з виникненням негативних зовнішніх ефектів.

Право на відповідальність через відшкодування — можливість вилучення
об’єкта власності в оплату боргу.

Право на залишковий характер — можливість “природного” повернення
переданих будь-кому правомючностей із закінченням терміну передачі
(наявність інститутів та процедур із захисту та відновлення втрачених
правомочностей)33.

Таким чином, у рамках економіко-правового підходу власність трактується
як інститут, в основі якого лежить акт економічної взаємодії — угода,
трансакція.

Трансакція (від лат. ггапвасИо — угода, договір) у широкому розумінні
охоплює матеріальні і контрактні аспекти договору і позначає обмін
товарами та різноманітними видами діяльності на основі формальних
(документально оформлених) та неформальних домовленостей, які
передбачають взаєморозуміння і довіру контрагентів.

Згідно з економічною теорією прав власності транс-акційні витрати
виникають у зв’язку з передачею прав власності та включають:

витрати на збирання та обробку інформації про ціни, діяльність
партнерів, переваги споживачів, наміри контрагентів;

витрати на ведення переговорів, прийняття рішень, укладення та юридичне
оформлення угод;

— витрати на забезпечення контролю та юридичного захисту виконання угод
тощо.

Засновником теорії трансакційних витрат є відомий американський
економіст, лауреат Нобелевської премії (1991 р.) Р. Коуз, який на основі
дослідження прав власності і розподілу зовнішніх ефектів дійшов
висновків, які у подальшому отримали назву теореми Коуза. Згідно з цією
теоремою чітке визначення прав власності та нульові трансакційні витрати
приводять до того, що алокація ресурсів (структура виробництва)
залишається незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі прав
власності.

Теорема Коуза виявляє ключове значення трансакцій-

них витрат, дає можливість повніше розкрити економічний

зміст відносин власності виходячи з того, що за умов існу-

вання витрат функціонування ринку розподіл прав влас-

ності перестає бути нейтральним фактором, суттєво впли-

ваючи на ефективність і структуру виробництва.

.

Якщо перейти від режиму нульових трансакційних витрат до режиму додатних
трансакційних витрат, то відразу стає зрозумілою кардинальна важливість
правової системи в цьому новому світі. Я пояснив у “Проблемі соціальних
витрат”, що на ринку торгують не матеріальними предметами, як це часто
припускають економісти, а правами на виконання певних дій; а права, які
належать індивідам, встановлює правова система.

Донедавна більшість економістів, якщо, либонь, і усвідомлювали наявність
зв’язку між економічною і правовою системами, то хіба що у
найзагальнішому вигляді… Мало сенсу в обговоренні економістами процесу
обміну без специфікації інституціональної структури… Гадаю, це тепер
починають визнавати — і це стало кришталево ясним завдяки тому, що
відбувається сьогодні в Східній Європі. Минув уже час, коли економісти
могли аналізувати в дрібних деталях двох індивідів, які обмінювали на
узліссі горіхи на ягоди, і вважали потім, що їхній аналіз процесу обміну
— вичерпний, дарма що цей

аналіз і міг бути корисним у певних аспектах торгівлі. Процес
контрактування необхідно вивчати в умовах реального світу. Тоді ми
дізнаємось про проблеми, що постають, і про те як їх долати; і ми,
певно, усвідомимо багатство інсти-туціональних альтернатив, між якими
доводиться обирати.

Р. Коуз

\ )

У центрі уваги представників економічної теорії прав власності
знаходиться проблема специфікації та розмежування цих прав. Виходячи з
того, що масштаби та рівень обміну, зумовлені кількістю та якістю
правомоч-ностей, можна змінювати шляхом законодавчого впливу, дослідники
виокремлюють два типи перетворень власності, які забезпечують
ефективність способу організації економічного життя суспільства:

специфікацію прав власності (чітке визначення об’єкта та суб’єкта права,
обсягу охорони, можливостей і механізму передачі прав, фіксація моменту
початку та закінчення терміну дії виключних прав);

диференціацію прав власності (спеціалізацію економічних суб’єктів на
реалізації конкретних правомочностей).

Специфікація і диференціація прав власності приводять до створення
сприятливого економічного середовища, зниження невизначеності,
формування стабільних економічних очікувань суб’єктів господарювання,
підвищення ефективності дій, напрацювання стандартних процедур
діяльності, зниження трансакційних витрат. Водночас розмивання,
неповнота прав власності, їх нечіткість та погана захищеність, наявність
різного роду обмежень підривають стимули до ефективного використання
ресурсів, гальмуючи розвиток економічної системи. Неповна специфікація
прав власності породжує зовнішні ефекти, що зумовлюють конфлікти з
приводу прав власності. Вирішення проблеми зовнішніх ефектів залежить
від масштабів та структури трансакційних витрат на шляху специфікації
прав, впровадження податку Пігу, кількісних обмежень, вертикальної
інтеграції тощо.

Економічні вигоди, пов’язані зі специфікацією та захистом прав
власності, поділяють на такі види:

статичні, пов’язані з наближенням до оптимального розподілу економічних
ресурсів у мікроекономічному розумінні, вирішенням проблем стосовно
“провалів ринку” та мінімізації трансакційних витрат;

динамічні, пов’язані з підтриманням оптимального рівня інвестицій, у
тому числі в реалізацію нових ідей та розробку нових продуктів.

Принциповим є положення неоінституціоналізму щодо неможливості вичерпно
повного визначення та абсолютно надійного захисту будь-яких прав
власності в реальній економіці. Оскільки специфікація прав власності не
є безплатною, ступінь її повноти — питання міри збалансування вигід і
втрат встановлення та захисту конкретних прав. Внаслідок цього
специфікація прав власності наштовхується на межу, пов’язану з
неможливістю окупити витрати на виграш від подолання розмитості прав
власності. Саме тому важливого значення набуває активний пошук умов
обмеження та розщеплення прав власності, за яких позитивні результати
будуть перевищувати можливі негативні наслідки. Історично у розвинених
країнах склалися дві правові традиції щодо специфікації прав власності:
англосаксонська та континентальна (табл. 2.1).

Відповідно до континентальної традиції власність характеризується як
абсолютна, єдина і неподільна, будь-яке розщеплення якої є негативним та
небажаним. При цьому власником ресурсу може бути лише одна особа,
наділена повноваженнями володіння, користування та розпорядження. На
думку більшості дослідників названий підхід є значною мірою гіпотетичним
і не дає змоги аналізувати реальні економічні відносини, що складаються
на практиці.

Тому все більшого визнання почала набувати англосаксонська традиція,
згідно з якою розщеплення власності на

правомочності кількох осіб сприяє отриманню максимально можливих вигід
(так, оренда землі часто більш вигідна, ніж її купівля; лізинг може
принести вищий прибуток, ніж купівля обладнання; трастові, довірчі
операції вигідніші за особисте управління майном тощо).

Саме англосаксонська правова традиція стала основою формування і
розвитку економічної теорії прав власності, згідно з якою кожне
економічне рішення повинно спиратись на набір (пучок) правомочностей,
які забезпечують най-вигіднішу реалізацію конкретного економічного
проекта.

Таким чином, економіко-правовий підхід до аналізу проблем власності
передбачає, що:

на ринку безпосередньо обмінюються не економічні блага, а пучки прав на
них;

конкретний набір правомочностей економічних суб’єктів визначається
інституціональним середовищем тієї чи іншої країни;

відносини власності та правові відносини завжди взаємопов’язані,
оскільки трансакційні витрати у реальній дійсності не є нульовими;

права власності є важливим інститутом зниження невизначеності у
взаємовідносинах індивідів, мотивації їх господарської діяльності та
формування відповідної системи стимулів;

пучок прав власності не є постійним і незмінним з боку як суб’єктів, так
і об’єктів привласнення;

правові аспекти відносин власності не лише змінюються у процесі
господарського розвитку суспільства, а й самі виступають активним
чинником соціально-економічних змін;

право стає не лише важливим фактором формування корисності, цінності,
економічних благ як об’єктів власності, воно саме трансформується в
економічне благо (ресурс, джерело доходів, капітал), яке стає товаром і
включається у господарський обіг.

Сучасні дослідники звертають увагу на те, що “економісти зазвичай
сприймають пучок прав як даність”, водночас “коли на ринку укладається
угода, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав, як правило,
прикріплюється до визначеного фізичного блага чи послуги, але саме
цінність прав визначає цінність товарів, що обмінюються”34. Відтак
робиться висновок, що товар є певною сукупністю не лише фізичних
характеристик, а й певних прав та юридичних обмежень, які впливають на
його цінність (ширший набір повноважень підвищує корисність товару і
навпаки).

У реальному господарському житті економічні і правові аспекти власності
тісно переплітаються, оскільки економічні відносини власності завжди
виступають у конкретній правовій формі, більш того, саме право, яке
оформляє економічні відносини, перетворюється на їх об’єкт і
розвивається як своєрідний економічний інститут. Це дає підстави для
трактування власності як економіко-правової категорії і подолання на цій
основі абсолютизації права приватної власності та певної обмеженості
соціально-економічного підходу, який аналізує економічні інтереси у
зв’язку з реальними можливостями привласнення, не пояснюючи від чого
вони залежать.

Аналізуючи альтернативні методологічні підходи до дослідження власності,
російські дослідники розрізняють:

Класичний (політико-економічний) підхід, відповідно до якого власність
трактується як відносини, що виникають між суб’єктами господарської
діяльності у зв’язку та з приводу привласнення благ.

Перевагами зазначеного підходу, на думку авторів, є виявлення
об’єктивних соціально-економічних основ формування та функціонування
власності, її конкретних форм та видів: у т. ч. виявлення залежності
форми власності від способу та характеру праці, провідної ролі
продуктивних сил у зміні динаміки розвитку людського капіталу,
визначальної ролі соціальних факторів у зростанні ефективності
виробничо-трудового способу привласнення цінностей тощо.

Водночас класичний підхід до дослідження власності має певні обмеження,
зумовлені: абстракціонізмом; генетичною незавершеністю; фрагментарністю;
схоластичністю; відсутністю інституціоналізації відносин, що виникають
між людьми в процесі та з приводу привласнення благ; логічного та
зрозумілого алгоритму руху власності; аналізу її як системи, що
динамічно розвивається та відтворюється тощо.

Інституціональний (інституціонально-юридичний) підхід, який часто
ідентифікується з економічною теорією прав власності, автори якої
ототожнюють власність з правом власності, стверджуючи, що власністю є не
ресурс як такий, а пучок чи частка прав з його використання.

Дотримуючись методології маржиналізму, прихильники зазначеного підходу
виводять феномен власності з рідкісності, обмеженості та
альтернативності використання

Розділ 2

ресурсів, трактуючи відносини власності як систему вилучень з доступу до
цих ресурсів.

Перевагами цього підходу є врахування витрат та вигід від зміни форм
власності, дослідження різноманітних правових режимів використання
обмежених ресурсів, плідне застосування концепції трансакційних витрат
до більш детального обґрунтування динаміки відносин реального
привласнення тощо.

До обмежень зазначеного підходу автори відносять вузькість, обмеженість
аналізу рамками стану та динаміки трансакційних витрат, ігнорування
морально-етичних, со-ціокультурних та інших норм і правил, які впливають
на господарську діяльність; певний відхід від суспільної субстанції
власності; ігнорування питання про якісний соціально-економічний
результат та якісні стрибки в кількісній концентрації прав власності
тощо35.

35 Собственность в системе социально-экономических отношений:
Теоретико-методологические и институциональные аспекты: Монография / Под
ред. чл.-корр. РАН В.И. Жукова — М.: Рос. гос. соц. ун-т, 2005. — С.
19—32.

Таким чином, у сучасній економічній науці, яка вирізняється плюралізмом
та множинністю теоретичних і методологічних підходів до дослідження
господарських процесів і явищ, немає єдиної думки щодо трактування
відносин власності (рис. 2.2). Це сприяє збагаченню розуміння власності
як складної системної категорії на основі бос-лідження відносин
привласнення-відчуження, виокремлення та поєднання Ті економічного та
юридичного змісту, об’єктивно’Тіредметного та ціннісно-мотиваційного
аналізу тощо. Нові можливості та підходи до дослідження відносин
власності відкривають еволюційна економіка та синергетика, які
розширюють традиційну проблематику та понятійний апарат економічної
науки на основі визнання складності та нелінійності
соціально-економічного розвитку.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Власність. Етико-економічний, соціально-економічний, економіко-правовий
підходи. Привласнення. Відчуження. Володіння. Користування.
Розпорядження. Економічна теорія прав власності. Права власності.
“Повний перелік” прав власності А. Оноре. Трансакційні витрати. Теорема
Коуза. Специфікація і диференціація прав власності. Англосаксонська і
континентальна традиції специфікації прав власності.

Контрольні запитання і завдання

Як трактувалася власність в епоху стародавнього світу і середньовіччя?

Охарактеризуйте концепцію власності Дж. Локка та її вплив на подальший
розвиток наукових досліджень у цьому напрямі.

Як трактували відносини власності представники класичної політичної
економії?

Розкрийте специфіку аналізу власності, здійсненого Г.В.Ф. Гегелем.

Чому, на думку П.-Ж. Прудона, “власність — це крадіжка”?

У чому, на вашу думку, полягають конструктивні моменти та обмеження
марксистського трактування відносин власності?

Охарактеризуйте підходи в сучасній економічній науці до аналізу відносин
власності.

Як визначають власність представники сучасного нео-інституціоналізму?

Охарактеризуйте основні положення економічної теорії прав власності.

Що означають специфікація та диференціація прав власності?

Дайте порівняльну характеристику англосаксонської та континентальної
традицій щодо специфікації прав власності.

Розкрийте можливі напрями застосування теорії прав власності до аналізу
інтелектуальної власності.

Література

Аристотель. Політика: Пер. з давньогр. — К.: Основи, 2000.

Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. — М.: Мысль, 1990.

Елисеев А.Н., Шульга И.Е. Институциональный анализ интеллектуальной
собственности: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2005.

Каменецкий ВА., Патрикеев В.П. Собственность в XXI столетии. — М.: ЗАО
“Издательство “Экономика”, 2004.

Капелюшников Р. Экономическая теория прав собственности (методология,
основные понятия, круг проблем). — М.: ИМЭМО, 1990.

Кенэ Ф. Избранные экономические произведения. — М.: Соцэкгиз, 1960.

Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. — М.: Дело, 1993.

Кульков В.М. Исследование собственности в современной экономике: разные
ракурсы анализа // Постижение Маркса. — М: Изд-во Моск. ун-та, 1998.

ЛоккДж. Два трактата о правлении // Соч.: В 3 т. — Т. 3. — М.: Мысль,
1988.

Мандибура В.О. Інстутіційні чинники забезпечення функціонування
державної форми власності в умовах транзитивної економіки // Вісник КНУ
імені Тараса Шевченка. — Вип. 74. — Економіка. — 2005. — С. 8—12.

Мизес «77. Социализм. Экономический и социологический анализ. — М.:
Саіаііаху, 1994.

МилльДж.С. Основы политической экономии: Пер. с англ.: В 3 т. — М.:
Прогресс, 1980—1981.

Михеев В.Н. Права собственности в экономической структуре общества //
Проблемы современной экономики. — 2002. — № 1. — С. 41—47.

Петти В., Смит А., Рикардо Д., Кейнс Дж., Фрид-мен М. Классика
экономической мысли: Сочинения. — М.: ЭКСМО-Пресс, 2000.

Прудоп П.Ж. Что такое собственность? Или Исследования о принципе и
власти. Бедность как экономический принцип: Порнократия, или Женщины в
настоящее время. — М.: Республика, 1998.

Рибалкін В.О., Лазня І.В. Теорія власності. — К.: Логос, 2000.

Русская философия собственности (XVII—XX вв. ). — СПб.: СП “Ганза”,
1993.

СмітА. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту
націй: Пер. з англ. — К.: Port-Royal, 2001.

Собственность в системе социально-экономических отношений:
Теоретико-методологические и институциональные аспекты: Монография / Под
ред. чл.-корр. РАН В.И. Жукова. — М.: Рос. гос. соц. ун-т, 2005.

Шкредов В.П. Метод исследования собственности в “Капитале” К. Маркса. —
М.: Изд-во Моск. ун-та, 1973.

Furuboth Е., Pejovich S. Property Rigts and Economie Theory: A Survey of
Recent Literature // Journal of Economic Literature. — 1972. — 10
December. — P. 1137—1162.

The Economics of Property Rights / Ed. ву E.G. Furuboth, S. Pejovich. —
Cambridge, 1974.

Demset H. Toward a theory of property rights // American Economic
Region. — 1967. — Vol. 57. — № 2. — P. 39—45.

Pejovich S. Fundamentals of economics: a property rights approach. —
Dallas, 1981.

Honore A.M. Ownership // Oxford essays in jurisprudence / Ed. by A.M.
Guest. — Oxford, 1961.

2.2. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Економіко-правовий зміст інтелектуальної власності.

Структура інтелектуальної власності.

Суперечності інтелектуальної власності.

2.2.1. Економіко-правовий зміст інтелектуальної власності

Двадцять перше століття стане століттям економіки, заснованої на
знаннях, у якій інтелектуальна власність буде основною рушійною силою.
Матеріали Асамблеї держав — членів ВОІВ, 20—29 вересня 1999р.

Інтелектуальна власність як результат розумової творчої діяльності є
багатоаспектною, складною категорією, яка привертає все більшу увагу
науковців за умов гуманізації та соціалізації економічного розвитку
провідних держав світу.

Вперше поняття “інтелектуальна власність” було використане в Конвенції
про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ),
прийнятій 14 липня 1967 р. у Стокгольмі. У затвердженій раніше Бернській
конвенції про охорону літературних і художніх творів (9 вересня 1886 р.)
використовувався термін “результати інтелектуальної діяльності” у
виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

Водночас основні інститути інтелектуальної власності (патенти, авторське
право) виникли у країнах Західної Європи ще у XVII—XVIII ст. Так, у
першому патентному законі, прийнятому в Англії у 1623 р.,
проголошувалося виключне право кожного творця технічної новації на
монопольне користування вигодами від її застосування протягом 14 років.
Водночас “Статут королеви Анни”, прийнятий у цій країні у 1710 р.,
надавав авторам літературних творів виключне право на їх публікацію
протягом 14 років з моменту їх написання та можливість продовження цього
терміну за життя автора ще на 14 років. Аналогічні закони приймалися у
цей період і в інших західноєвропейських країнах.

Трактування терміна “інтелектуальна власність” у сучасній економічній
літературі характеризується співіснуванням, конкуренцією та поєднанням
різних теоретико-методологічних підходів, сформованих представниками
провідних наукових шкіл та напрямів економічних досліджень.

У рамках етико-економічного підходу відносини інтелектуальної власності
оголошуються дійсним буттям особистості, оскільки людина здатна
відчужувати лише те, що не є її субстанціональною сутністю. Відтак
специфіка інтелектуальної власності пов’язується з невідчужуваністю
розуму, здібностей, моральних та релігійних переконань окремих
індивідів. Водночас робиться наголос на тому, що ступінь розвитку
особистості, її свобода, моральний та духовний рівень визначають повноту
розвитку та зрілість відносин власності того чи іншого суспільства.

Прихильники соціально-економічного підходу трактують інтелектуальну
власність як історично сформовані суспільні відносини, що складаються
між суб’єктами господарювання з приводу привласнення результатів їх
інтелектуальної діяльності. При цьому основна увага приділяється
майновим суспільним відносинам, пов’язаним зі створенням та
використанням інтелектуальних продуктів як специфічних об’єктів
товарно-грошових відносин.

Водночас на думку переважної більшості дослідників інститут
інтелектуальної власності глибоко пов’язаний з концепцією пучка прав
власності, що уможливлює широке використання у сучасній теорії
інтелектуальної власності економіко-правового підходу.

Згідно з цим підходом інтелектуальна власність має двоїстий
економіко-правовий характер і розкривається у єдності економічних і
юридичних відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Сформоване в
рамках неоінституціоналізму розуміння власності як пучка конкретних
правомочностей, або прав, які у випадку необхідності можуть
подрібнюватися і розподілятись між різними особами, зміцнює пізнавальний
потенціал економічної науки щодо дослідження проблем інформаційного
суспільства.

Дослідження власності як санкціонованих поведінко-вих відносин, набору
(пучка) часткових повноважень, сукупність яких формує “повне” право
власності, дає змогу подолати спрощений, поверховий підхід до питання
про співвідношення економічних і юридичних аспектів суспільного життя.
За цих обставин дослідження взаємозв’язку економічної та юридичної
сторін відносин власності не обмежується виявленням ступеня їх
адекватності, первинності та вторинності, сутності та її зовнішнього
прояву. Більш виваженим стає розуміння правових і економічних відносин
власності як таких, що перебувають у тісному взаємозв’язку та
взаємозалежності.

У рамках економіко-правового підходу права інтелектуальної власності
трактуються як норми, що регулюють і закріплюють (у визначених законом
випадках) за фізичними та юридичними особами майнові та особисті
немайнові права на результати інтелектуальної діяльності. Водночас
стверджується, що саме через правову форму інтелектуальні продукти
включаються в процес економічного кругообігу і трансформуються в
економічні блага (ресурси, джерела доходів, капітал).

Право інтелектуальної власності — порівняно новий інститут, що був
започаткований наприкінці XVIII ст. у зв’язку з необхідністю залучення
результатів творчої розумової праці людини до господарського обігу. В
сучасній науковій літературі виокремлюють такі етапи розвитку дискусії
щодо права інтелектуальної власності:

І. Теорія права власності.

Науково-технічний прогрес, бурхливий розвиток ринкових відносин та
необхідність залучення результатів інтелектуальної діяльності до
господарського обігу сприяли утвердженню у XVIII—XIX ст. права власності
як ефективного інституту, здатного забезпечити “святість” та
“недоторканність” результатів інтелектуальної праці. З кінця XVIII ст. у
юридичній літературі утвердився підхід до права на творчі результати як
права власності. Ця концепція отримала назву пропрієтарної концепції.
Згідно з нею права автора будь-якого творчого результату (винаходу,
літературного, художнього твору) виводяться із самої інтелектуальної
діяльності і визнаються його невід’ємними природними правами, незалежно
від їх узаконення державною владою.

Так, у Французькому патентному законі, прийнятому 7 січня 1791 р.,
зазначалось, що будь-яка нова ідея, корисна суспільству, належить її
автору і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий
винахід як власність його творця. У XIX ст. законодавство більшості
держав прирівнювало права творців інтелектуальних продуктів до прав
власності. Ця концепція набула розвитку з прийняттям Паризької конвенції
про охорону промислової власності (1883) та Стокгольмської конвенції про
заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1970).

Водночас наприкінці XIX ст. у Франції був започаткований підхід до
трактування авторського права, що ґрунтувався на визнанні за автором
твору двох різних за природою та призначенням прав:

майнового права (права на комерційне використання твору);

— немайнового права (морального права автора на власний твір).

II. Теорія особистих прав.

Подальша еволюція та ускладнення відносин інтелектуальної власності,
розвиток інституту авторського права сприяли виникненню теорії,
прихильники якої доводили, що право власності не тотожне правам на
результати інтелектуальної діяльності. Зокрема авторське право
трактувалось як особисте, таке, що є продовженням та відображенням
індивідуальності та неповторності самого творця. У подальшому цей підхід
знайшов практичне втілення в романо-германській правовій системі шляхом
виокремлення та закріплення групи особистих немайнових прав.

III. Теорія інтелектуальних прав.

Прихильники цієї теорії стверджують, що права інтелектуальної власності
є правами особливого роду, які не вписуються в традиційну структуру
речових, особистих та зобов’язальних прав. Відтак пропонується замінити
термін “інтелектуальна власність” на “інтелектуальні права”, що є більш
адекватним змісту відносин у сфері інтелектуальної діяльності.

Так, російський дослідник проблем інтелектуальної власності В.А.
Дозорцев зазначає, що право власності має чіткий юридичний зміст,
пристосований лише до матеріального, речового характеру об’єкта,
оскільки воно пов’язане з обмеженістю об’єкта в просторі і відповідно з
можливістю його одночасного використання однією особою (обмеженим колом
осіб). Водночас для залучення в економічній обіг нематеріальних
результатів інтелектуальної діяльності та перетворення їх на об’єкти
ринкових відносин за ними ма

ють бути закріпленні абсолютні права, подібні до тих, які закріплюються
правом власності. А це означає, що права на матеріальні об’єкти повинні
виконувати економічну функцію, аналогічну тій, яку виконує право
власності.

Саме тому, на думку дослідника, “було б раціонально використовувати
узагальнюючий термін “інтелектуальне право” (поряд з “виключними
правами”) з диференціацією на “художні” та “промислові” права1.

Визнаючи права авторів інтелектуальних продуктів правами особливого
роду, сучасні дослідники звертають увагу на подвійну природу авторського
та винахідницького прав. Йдеться про те, що “з одного боку автору
творчого результату належить право на його використання, що має
виключний характер і, в принципі, може передаватись іншим особам
(надається дозвіл на використання результату). Це право належить до
майнових прав і за цілим рядом ознак справді подібне до прав власності.
З іншого боку, автор володіє сукупністю особистих немайнових (моральних)
прав, таких як право авторства, право на авторське ім’я тощо, які не
можуть відчужуватися від їх власника в силу самої їх природи. При цьому
між майновими та особистими немайновими правами не існує неподоланної
межі, вони тісно пов’язані і переплітаються, утворюючи між собою
єдність”2.

У подальшому теорія інтелектуальних прав знайшла відображення у теорії
так званих виключних прав, яка набула значного поширення у сучасній
науковій літературі. Прихильники теорії виключних прав стверджують, що
розвиток інтелектуальної власності принципово змінює сутність
традиційних правомочностей володіння, користування і розпорядження. їм
на зміну приходить сукупність виключних прав, які обмежені в часі та
просторі, мають

специфічний характер захисту, нерозривно пов’язані з осо-

бистістю творця і допускають одночасну експлуатацію

об’єкта власності необмеженим колом осіб.

_^

Термін “виключне право” був упроваджений у вжиток ще в часи
середньовіччя, за яких окремі особи мали певні права, що були винятком
із загальних правил. Ідеї рівності та братства, проголошені під час
буржуазних революцій, призвели до скасування цього поняття. Водночас
дослідники проблем інтелектуальної власності сприяли поверненню терміна
“виключні права” у науковий та практичний ужиток.

Традиція визначення прав інтелектуальної власності як специфічних
виключних прав набула значного поширення в Росії у XIX — на початку XX
ст. у працях таких відомих дослідників того часу, як Г.Ф. Шершеневич,
Я.А. Канторович та ін., знайшовши відображення у Положенні про авторське
право від 20 березня 1911 р.

Дискусія між прихильниками теорії виключних прав та прихильниками теорії
прав власності має місце і в сучасній російській літературі. Одна група
дослідників (В.А. Дозорцев та ін.) виходить з того, що термін
“інтелектуальна власність” є скоріше образом, ніж науковою категорією,
відтак більш доречним науковим поняттям є “виключні права на результати
інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації”. При цьому
виключні права трактуються лише як майнові права, до їх складу не
включаються особисті немайнові права.

Інша група науковців (О.П. Сергеев та ін.) доводить, що поняття
“інтелектуальна власність” є цілком придатним терміном для позначення
інституту прав на результати інтелектуальної діяльності. Останні
трактуються як сукупність виключних прав майнового і особистого
характеру.

Вітчизняні науковці також не є одностайними у вирішенні цього питання.
Частина українських дослідників (Д.В. Боброва, 0.0. Підіпригора, О.В.
Дзера) розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як
право власності, інші (О.Д. Свя-тоцький, М.В. Литвин, СО. Довгий)
стверджують, що термін “інтелектуальна власність” є лише умовним
позначенням сукупності виключних прав на результати творчої розумової
діяльності та засоби індивідуалізації товарів, послуг тощо.

Ч

Таким чином, на відміну від прихильників пропрієтар-ної теорії (від лат.
ргоргіеіаБ — власність), представники теорії виключних прав дотримуються
таких позицій.

По-перше, об’єкти інтелектуальної власності як результати творчої розу
мової діяльності є нематеріальними, невідчужуваними і потребують
специфічного регулювання, спрямованого на відокремлення об’єкта
власності від необмеженої кількості суб’єктів, здатних вільно ним
користуватися за умови відсутності такого регулювання.

По-друге, йдеться про те, що майнові права на об’єкти інтелектуальної
власності не можуть вважатись абсолютними правами, оскільки закон
передбачає окремі випадки використання цих об’єктів без згоди
правовласника і без сплати йому відповідної винагороди. Таким чином, на
відміну від права власності на матеріальні об’єкти, яке має абсолютний
характер, права інтелектуальної власності зазнають певних обмежень щодо
обсягу правомоч-ностей, їх існування у часі та просторі, оскільки їх
володар має виключні повноваження на використання відповідного об’єкта
на певній території протягом терміну, встановленого законом, після
закінчення якого інтелектуальний продукт може використовуватися
суспільством без згоди правовласника і сплати відповідної винагороди.
Водночас особисті немайнові права творців об’єктів інтелектуальної
власності є безстроковими та невідчужуваними. Відтак майнові права на
об’єкти авторського права і промислової власності, належать до категорії
виключних, тобто визначених і обмежених законом.

По-третє, на відміну від права власності, яке має позитивну
спрямованість, виключне право виконує насамперед негативну функцію
(функцію заборони), спрямовану на відсторонення, виключення третіх осіб
від несанкціонованого використання об’єктів власності. При цьому
виключність трактується не як належність права лише одній особі, а як
закріплення права за особами, визначеними законом. Водночам перехід
права власності на річ не тягне сам по собі передачу або надання
виключного права на інтелектуальний результат, втілений у цій речі.
Відтак виключні права на результати інтелектуальної діяльності або на
засоби індивідуалізації не тотожні правам власності на матеріальні
об’єкти, в яких ці результати втілені.

По-четверте, виключні майнові права на результати інтелектуальної
діяльності забезпечують легальну монополію правовласника, можливість на
свій розсуд обмежувати чи забороняти їх використання іншими особами. На
думку багатьох дослідників, саме визнання виключних прав надає
інтелектуальним продуктам властивостей рідкісності, сприяючи
перетворенню їх на товари. За цих умов виключне право на результати
інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації розглядається як
майнове право, яке може відчужуватися власником, передаватись у
користування, у спадок, тобто бути об’єктом угод, пов’язаних із
встановленням, зміною або припиненням майнових прав.

Водночас, на думку тих дослідників, які виступають за визнання
пропрієтарної природи інтелектуальної власності, між виключним правом і
правом власності не має принципових відмінностей, оскільки’.

і право власності, і виключне право виконують однорідні функції, і не
відрізняються своїми найважливішими правомочностями; основна відмінність
між ними пов’язана з особливою природою об’єктів цих правомочно-стей
(матеріально-речовою або нематеріальною, невідчутною);

право власності включає у себе як позитивну, так і негативну функцію,
оскільки абсолютна влада власника над своїм майном фактично означає
заборону всім іншим суб’єктам використовувати об’єкти власності;
водночас трактування виключного права як права заборони жодним чином не
обмежує права власника на результати інтелектуальної діяльності
порівняно з правами власників матеріальних об’єктів;

— наявність у правовласника виключних за своїм характером, але
відносних, обмежених законом прав на використання нематеріальних
результатів інтелектуальної діяльності є тією загальною ознакою, яка дає
змогу поширювати майнові права на нематеріальні, фізично невідчутні, але
індивідуально визначені і документовані результати інтелектуальної
праці.

Таким чином, трактування інтелектуальної власності в сучасній науковій
літературі характеризується плюралізмом підходів та ідей. Одну зі спроб
комплексного визначення інтелектуальної власності здійснив Б. Претнар,
який звернув увагу на те, що “інтелектуальна власність — (І) сфера
права, що має справу 3 (II) корисністю, застосуванням, придбанням,
присилуванням і попередженням зловживань приватними юридичними правами у
деяких формах інтелектуальних творінь у промислових, наукових,
літературних і мистецьких сферах, а також у деяких формах ідентифікації
підприємницької діяльності, з метою (III) їх економічного використання в
конкурентній підприємницькій діяльності, у виробництві, комерції та
торгівлі”3.

На думку відомого українського вченого А. А.Чухна, “інтелектуальна
власність є особливою формою власності, оскільки вона створюється
творчою, інтелектуальною працею і є ідеальним творінням, що базується на
матеріальних носіях”. “Особливість відносин інтелектуальної власності, —
зазначає дослідник, — полягає в тому, що вони складаються з результатів
інтелектуальної праці, тобто є наслідком творчої діяльності людини. Саме
елементи творчості як складові інтелектуальної праці визначають
індивідуальний характер її продуктів і становлять якісний критерій
відмінності інтелектуальної праці. Адже інтелектуальна праця за своїм
характером є суто індивідуальною працею, втіленням індивідуальних
особливостей людини, її здібностей і таланту”4.

Дослідники визначають цю категорію як:

власність на результати інтелектуальної діяльності, продукти розумової
творчої праці, які відповідають вимогам чинного законодавства і мають
правову охорону;

систему відносин щодо привласнення ідеальних об’єктів, виражених в
об’єктивованих інтелектуальних продуктах, втілених у науково-технічній
та літературно-мистецькій творчості індивідуалізуючих їх суб’єктів;

права на результати розумової діяльності людини у науковій, художній,
виробничій та інших галузях, які є об’єктами цивільних правових відносин
у частині права кожного громадянина володіти, користуватись і
розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності, що
як блага нематеріальні зберігаються за своїм творцем і можуть
використовуватись іншими особами лише за погодженням з ним, крім
випадків, указаних в законі;

результат інтелектуальної творчої діяльності, певним чином
об’єктивований (втілений у певну об’єктивну форму), “сумісний” з
матеріальним носієм, який може бути відтворений, вільно розмножений і
відчужений від творця;

відносини належності, володіння, розпорядження та використання продуктів
інтелектуальної діяльності’,

сукупність виключних прав стосовно нематеріальних об’єктів (продуктів
інтелектуальної праці), які мають економічну цінність і здатність вільно
відчужуватись із урахуванням обмежень, встановлених з метою захисту
особистих прав творців відповідних об’єктів та суспільства в цілому.

Інтелектуальна власність те саме для світу бізнесу, що і кольт 45-го
калібру для ковбоя з американського вестерна. Часто це єдине, що
дозволяє бізнесмену-початківцю успішно протистояти в конкурентній
боротьбі більшим добре відомим компаніям, що володіють великим ринковим
потенціалом.

М. Лектер

\ )

Варто зазначити, що наявність автора, творця інтелектуального продукту
суттєво ускладнює трактування відносин власності. Останні набувають
подвійної природи, виступаючи:

як майнові права (права творця на результат інтелектуальної творчої
діяльності), які забезпечують їх власнику виключну можливість
розпоряджатись інтелектуальним продуктом на свій розсуд, здійснювати
економічне привласнення результатів розумової творчої праці;

як особисті немайнові (моральні, духовні) права (права авторства), які
не можуть відчужуватись від власника за самою своєю природою,
забезпечуючи духовне привласнення результатів інтелектуальної творчості.

Таким чином, майнові права визначають права власника на економічну
складову об’єкта інтелектуальної власності, а особисті немайнові права —
на творчу складову інтелектуальної власності.

Водночас дослідники розрізнюють у структурі прав інтелектуальної
власності:

виключне право, з яким пов’язуються питання комерційного використання
результатів інтелектуальної діяльності;

право автора, до якого належать:

право авторства (право бути названим творцем інтелектуального продукту,
створеного особистою розумовою працею);

право на ім’я (право автора на присвоєння свого імені створеному ним
інтелектуальному продукту);

право на опублікування (право автора оприлюднити чи зберегти в таємниці
свій твір);

право на недоторканність твору (заборона створення, зміни авторського
варіанта твору).

Важливо зазначити, що майнові та немайнові права щодо результатів
творчої розумової праці тісно переплітаються, перебувають у нерозривній
єдності та взаємозв’язку. Так, право авторства ніколи не виходить зі
сфери впливу творця, супроводжуючи інтелектуальний продукт навіть за
умов повної передачі майнових прав; право на недоторканність твору тісно
пов’язане з правом на його переробку; репутація автора має комерційний
характер, оскільки право відіграє важливу роль при захисті ринкової
вартості його твору; право на його оприлюднення має властивості,
притаманні майновим правам тощо. Таким чином, особисті немайнові права,
як і майнові права, не можуть бути штучно виокремлені з єдиного
інституту інтелектуальної власності і лише в єдності своїх найважливіших
характеристик визначають специфіку цієї економіко-правової категорії.
Аналіз світового досвіду підтверджує, що у розподілі прав на
інтелектуальну власність роль автора постійно зростає і стає дедалі
важливішою. Більше того, авторство відіграє важливу роль навіть у
випадку, коли результати інтелектуальної діяльності використовуються без
будь-яких умов та обмежень. За цих обставин існує так зване неформальне
авторське право (визнання наукової чи літературної громадськості), тісно
пов’язане з поняттям репутації дослідника.

2.2.2. Структура інтелектуальної власності

Для більш зручного дослідження питання щодо неречової власності слід
окремо розглянути: 1) право літературної і художньої власності; 2) права
на винаходи і відкриття.

М.Х. Бунге

Загальновизнано, що іктелектиалька власність охоплює дві сфери прав:

промислову власність (права, що стосуються результатів інтелектуальної
діяльності у процесі науково-дослідних і проектно-конструкторських
розробок);

авторське право і суміжні права (права щодо літературних, наукових та
художніх творів, творів мистецтва тощо).

Розмежування прав інтелектуальної власності на майнові та особисті
немайнові права уможливлює існування відповідних суб’єктів.

Суб’єктами відносин інтелектуальної власності є окремі особи, колективи
(групи) осіб, суспільство в цілому, держава, наднаціональні утворення.
Суб’єкти є активною складовою відносин інтелектуальної власності.

При цьому сучасні дослідники розмежовують:

економічних суб’єктів, які є авторами творів (винаходів);

економічних суб’єктів, які володіють творами (патентами на винахід).

Об’єкти інтелектуальної власності — це права власності юридичних і
фізичних осіб на результати або прояв творчої розумової діяльності,
таланту в науково-технічній, виробничій або гуманітарній сферах (рис.
2.3). При цьому важливо зазначити, що творчі результати інтелектуальної

діяльності охоплюють широке коло результатів людської діяльності. Однак
усі ці результати можуть бути специфіковані як об’єкти інтелектуальної
власності внаслідок обмежувальних причин, пов’язаних:

із властивостями певних результатів інтелектуальної діяльності як
суспільних благ, що характеризуються некон-курентністю та невиключністю
(з цієї причини об’єктами інтелектуальної власності не можуть бути
тексти законодавчих, адміністративних і судових документів; державні
символи та знаки тощо);

надзвичайно високими витратами верифікації автора — власника об’єкта
інтелектуальної власності (так, для третіх осіб практично неможливо
верифікувати авторів анекдотів як творів усної народної творчості);

спеціальним виключенням окремих результатів інтелектуальної творчої
діяльності зі сфери дії тих чи інших інститутів шляхом прямої вказівки
на таке виключення (наприклад, програми для електронних обчислювальних
машин виключаються зі сфери дії патентного права).

Згідно зі ст. 2 Стокгольмської конвенції 1967 р. інтелектуальна
власність включає права, що стосуються:

літературних, художніх і наукових творів;

виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо-та телевізійних
передач;

винаходів у всіх сферах людської діяльності;

наукових відкриттів;

промислових зразків;

товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і
комерційних позначень;

захисту від недобросовісної конкуренції;

усіх інших прав щодо інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій,
літературній і художній сферах.

/ ? \

На думку більшості дослідників, наукові відкриття не можуть бути
віднесені до об’єктів інтелектуальної власності, оскільки, на відміну
від винаходів, вони є встановленими, раніше невідомими, об’єктивно
існуючими закономірностями, властивостями, явищами матеріального світу.
Женевська угода щодо міжнародної реєстрації наукових відкриттів (1978)
визначає останні як “визнання явищ, властивостей або законів
матеріального Всесвіту, не визнаних раніше і таких, що піддаються
перевірці”. Незважаючи на те, що наукове співтовариство присвоює
відкриттям імена їх авторів, майже всі національні законодавства та
міжнародні договори не надають права власності на всі наукові відкриття.

v )

Згідно з Угодою про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності
(TRIPS) у підписаною в рамках ГАТТ у 1993 p., до інтелектуальної
власності належать:

авторське право і суміжні права;

товарні знаки;

географічні зазначення;

промислові зразки;

патенти;

топології (топографії) інтегральних мікросхем;

охорона закритої інформації;

здійснення контролю за антиконкурентною практикою в договірних
ліцензіях.

Водночас у сучасній літературі, міжнародному та національному
законодавстві немає єдності поглядів щодо структури об’єктів
інтелектуальної власності. Наприклад, П. Меггс і А. Сергєєв вважають, що
інтелектуальна власність є узагальненим поняттям щодо чотирьох
інституціональних об’єктів:

авторського права, яке сприяє створенню продуктів культури;

патентного права та комерційної таємниці, які сприяють продукуванню та
розвитку нових ідей;

128

5 В. Д. Базилевич

129

товарних знаків, які пов’язують продукт з його виробником5.

На думку П.П. Крайнєва, структура інтелектуальної власності в Україні
така:

I. Промислова власність, у т. ч.:

об’єкти патентного права (винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
сорти рослин, породи тварин);

позначення (знаки для товарів і послуг, комерційні (фірмові)
найменування, географічні зазначення);

раціоналізаторські пропозиції;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем.

II. Авторське право і суміжні права, в т. ч.:

об’єкти авторського права (літературні, наукові і художні твори,
комп’ютерні програми, компіляції (бази) даних);

об’єкти суміжних прав (виконання, фонограми, відеограми, передачі
(програми) організацій мовлення).

Комерційні таємниці (в т. ч. ноу-хау).

Захист від недобросовісної конкуренції6.

Водночас об’єкти інтелектуальної власності окремого підприємства сучасні
дослідники структурують за різними критеріями, вт.ч.:

I. За критерієм корисного використання:

функціональні (ті, що використовуються, приносять дохід);

нефункціональні (ті, що не використовуються з певних причин, але можуть
бути використані в майбутньому).

II. За тривалістю використання:

поточні (ті, що використовуються підприємством не більше року, швидко
втрачають свою вартість, яка зараховується до поточних витрат
підприємства);

довгострокові (ті, що використовуються підприємством більше року,
амортизуються, їхня вартість враховується в собівартості продукції, яка
виробляється);

III. За можливостями відчуження:

відчужувані (ті, що можуть бути повністю відчужені у разі продажу,
передачі, оренди);

невідчужувані (ті, що залишаються у власності підприємства у разі
часткової передачі прав на їхнє використання);

IV. За впливом на фінансові результати діяльності

підприємства:

ті, що приносять дохід безпосередньо шляхом їх використання у
виробництві;

ті, що опосередковано впливають на фінансові результати діяльності
підприємства.

За правовим захистом:

захищені охоронними документами;

незахищені охоронними документами.

За внеском працівників підприємства:

власні (створені працівниками чи засновниками підприємства);

пайові (розроблені на пайових засадах з іншими фізичними чи юридичними
особами);

придбані (отримані від інших осіб за винагороду чи безоплатно).

Таким чином, усі види власності на результати творчої інтелектуальної
діяльності можна поділити на чотири великі групи:

1. Авторське і суміжні права.

Об’єктами авторського і суміжних прав є створені у результаті творчої
інтелектуальної діяльності авторів літературні, наукові, художні твори;
комп’ютерні програми; бази даних; виконавська діяльність, фонограми та
відеограми; передачі теле- і радіомовлення. Надаючи авторам право
перешкоджати іншим особам несанкціоновано копіювати, продавати,
виконувати, демонструвати, створювати похідні

версії авторської роботи, авторське і суміжні з ним права забезпечують
необхідні умови для стимулювання та захисту творчої праці. Водночас
актуальною залишається проблема визначення розумних меж монопольної
влади автора, оскільки суспільство зацікавлене не лише в ефективній
охороні унікальних інтелектуальних цінностей, а й у забезпеченні
вільного доступу до цих цінностей усіх громадян.

II. Право промислової власності.

Об’єктами права промислової власності є результати творчої діяльності в
науково-технічній та виробничій сферах: винаходи (нові рішення
конкретних технічних проблем); промислові зразки (нові, оригінальні
художньо-конструкторські рішення виробу, що визначають його дизайн,
естетичний вигляд, зовнішнє оформлення тощо); корисні моделі (нові,
оригінальні конструкторські рішення певних пристроїв, тобто винаходи в
галузі механіки: пристрої, пристосування тощо); раціоналізаторські
пропозиції (нові, корисні технічні рішення щодо вдосконалення техніки,
що використовується, продукції, яка виробляється, способів управління,
контролю тощо).

III. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу

та продукції, що ними виробляється.

Засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, виконаних робіт,
послуг — це товарні знаки (умовне символічне позначення товарів), знаки
обслуговування (умовне символічне позначення послуг, що надаються),
фірмові найменування (назви, терміни, найменування, покликані відрізняти
одного виробника від іншого); географічні зазначення (вказівки на
походження товарів, послуг або найменування місця їх походження).
Незважаючи на те, що засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції,
виконаних робіт, послуг не завжди вирізняються творчим характером, вони
прирівнюються до об’єктів інтелектуальної власності, оскільки мають
значну комерційну цінність, гарантуючи певну якість товарів і послуг.

IV. Нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.

Крім традиційних об’єктів інтелектуальної власності, які охороняються
авторським і суміжними правами, правом промислової власності тощо,
існують специфічні результати творчої розумової діяльності, які належать
до нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності. Серед них:
селекційні досягнення (нові сорти рослин, породи тварин); компонування
інтегральних мікросхем (зафіксовані на матеріальних носіях
просторово-геометричні розміщення сукупності елементів інтегральних
мікросхем і зв’язків між ними); комерційні таємниці, ноу-хау (не
захищена охоронними документами технічна, комерційна, адміністративна
інформація, розголошення якої може завдати шкоди інтересам
підприємства), захист від недобросовісної конкуренції.

Згідно з ринковою класифікацією інтелектуальної власності,
запропонованою Б. Претнаром, на основі врахування впливу її форм на
систему попиту та пропозиції конкурентного ринку розрізняють:

патенти та авторське право, що належать до прав інтелектуальної
власності з боку пропозиції;

товарні знаки та недопущення недобросовісної конкуренції, що належать до
прав інтелектуальної власності з боку попиту7.

Незважаючи на те, що об’єкти права інтелектуальної власності мають свої
специфічні ознаки і характеристики, різнорідні за своїм призначенням,
засобами та методами правової охорони, їх об’єднують спільні сутнісні
ознаки. Усі об’єкти права інтелектуальної власності:

є результатами або проявами творчої розу мової праці людей;

є нематеріальними, невідчутними;

становлять нові, оригінальні ідеї, знання, інформацію;

виражаються в об’єктивній формі, доступній для людського сприйняття;

мають вартісну оцінку, як і інші результати людської праці;

розміщуються на матеріальних носіях, які можуть тиражуватись і одночасно
використовуватися багатьма особами;

захищаються законом (авторським та суміжними з ним правами, патентним
правом).

На думку сучасних дослідників, є принципова відмінність між
матеріальними та нематеріальними продуктами як об’єктами привласнення.
На відміну від матеріальних об’єктів, над якими можна встановити фізичне
панування, результати інтелектуальної діяльності не є об’єктами відносин
власності у традиційному розумінні, оскільки неможливо фізично панувати
над ідеєю. Водночас інтелектуальний продукт може бути використаний
одночасно в різних місцях різними особами. Деякі автори вважають, що
об’єкт інтелектуальної власності може розглядатись як економічна
категорія за наявності принаймні двох умов:

коли він стає товаром, об’єктом купівлі-продажу;

коли він перетворюється на самостійний фактор економічного прогресу.

При цьому звертається увага на такі особливості:

об’єкт інтелектуальної власності практично не піддається фізичному
зносу, а лише (і то не завжди) моральному;

інтелектуальний продукт виступає домінуючим чинником створення та
розвитку конкурентного середовища;

виокремлення інтелектуального продукту не завжди передбачає власність чи
фізичне володіння ним8.

2.2.3. Суперечності інтелектуальної власності

Знання, інформація і програмне забезпечення є віртуальною нафтою XXI
ст., тому на них не повинно бути монопольного права.

О. Молденхауер

Розвиток інтелектуальної власності за умов становлення інформаційного
суспільства є складним та суперечливим процесом. Серед суперечностей
інтелектуальної власності можна виокремити суперечність інтелектуальних
продуктів, які мають нетоварну сутність і товарну форму вираження в
ринковій економіці; суперечність су спільної природи інтелектуальної
власності та приватновласницької форми її появу; суперечність способу
привласнення матеріального носія та ідеального змісту інтелектуальної
власності в тому числі.

І. Суперечність між сутністю інтелектуальної власності як суспільної
(загальної) власності і формами її прояву як приватної (індивідуальної)
власності (суперечність суб’єктів інтелектуальної власності).

Оскільки передумовою будь-якої інтелектуальної праці є знання і духовні
надбання, які генеруються поколіннями попередників і не є результатом
діяльності окремого індивіда, інтелектуальний продукт як результат
творчої розумової праці повинен належати всьому людству і бути
загальнодоступним.

Однак продукування нових знань — невід’ємна складова інтелекту окремого
індивіда, внутрішньо притаманна особистості та невідчужувана власність,
яка у реальній дійсності виступає як індивідуальна, особиста або
приватна.

Слід також зазначити, що у більшості своїх проявів інформація та знання
виступають як суспільні блага: вони є неконкурентними у споживанні;
неподільними; невиключ-ними тощо. Поширення інформації та нових знань
підви

щує культурний та освітній потенціал суспільства, сприяючи тому, що
“суспільний виграш у цьому випадку набагато перевищує затрати, тому
виключення з користування цим благом будь-кого небажане: споживання
одним індивідом не зменшує суми споживання, доступної іншим”9. Таким
чином характерною рисою інтелектуальної власності є аспект суспільного
блага. Так, результати науково-дослідної діяльності можуть мати вигляд:

чистих суспільних благ (неконкурентних, неподільних та невиключних,
таких, що спільно використовуються і не зменшуються у споживанні);

змішаних суспільних благ (таких, що спільно споживаються з високим
рівнем виключності, зменшення обсягу і якості споживання, у значних
обсягах та з довгостроковим зовнішнім ефектом);

клубних благ (благ обмеженого користування).

Водночас важливим фактором, який зумовлює рідкісність та можливий
комерційний характер цих благ, є час та вибірковість як вищі прояви
рідкісності, оскільки інтелект окремої особистості є лімітуючим
чинником, який дає можливість користуватися доступною всім інформацією
лише обмеженому колу людей. У міру надання інтелектуальним продуктам
товарних рис та обмеження доступу до них шляхом патентування,
ліцензування (що викликає суперництво) вони набувають рис приватних благ
і трансформуються в блага індивідуальні. Разом з тим у багатьох випадках
права власності на інтелектуальні продукти встановлюються на певний
термін, обмежений період, по закінченні якого об’єкти інтелектуальної
власності переходять у розряд суспільних благ.

За сучасних умов інтелектуальна власність виступає у трьох формах:

1) суспільна форма інтелектуальндї власності існує щодо тих
інтелектуальних продуктів (знань, ідей), які не можуть бути закріплені
за окремим індивідом навіть на короткий час і перебувають у
розпорядженні всього суспільства;

приватна форма інтелектуальної власності існує щодо тих інтелектуальних
продуктів, володіння якими може бути закріплене за окремою особою шляхом
патентування, ліцензування тощо;

так звана “просякуюча”, або “проміжна” (така, що “проходить,
просотується”), форма власності, до якої, наприклад, належить власність
на інноваційну науково-технічну інформацію, яку неможливо закріпити
патентами чи ліцензіями на тривалий період у зв’язку з можливістю
імітації.

Водночас загальною закономірністю сучасного етапу розвитку
інформаційного суспільства є плюралізм, урізноманітнення розподілу прав
власності між економічними суб’єктами, подальше розщеплення,
розгалуження пучка правомочностей та ускладнення системи інтелектуальної
власності.

II. Суперечність між нетоварною сутністю об’єктів інтелектуальної
власності та товарною формою їх вираження (суперечність об’єктів
інтелектуальної власності ).

Загальновизнано, що товар — це економічне благо, призначене для обміну.
Водночас, на відміну від традиційних товарів, продуктам розумової
творчої праці людей притаманна низка унікальних властивостей.
Інтелектуальні продукти:

мають ідеальну природу, є нематеріальними, не уречевленими благами;

можуть бути втілені в об’єктивовану форму і представлені на матеріальних
носіях;

задовольняють потреби своєю ідеальною сутністю, а не матеріальною
формою;

не втрачають корисності у процесі споживання;

самозростають у процесі використання;

вимірюються не середніми, а індивідуальними затратами праці;

можуть використовуватись одночасно необмеженою кількістю осіб у різних
місцях;

не підлягають фізичній амортизації, хоча можуть морально зношуватись;

є невідтворюваними і невідчужуваними від їх творців.

Таким чином, продукти індивідуальної творчої праці є необмеженими,
нетоварними за своєю природою благами. Інструментом їх штучного
обмеження в ринковій економіці є інститут права інтелектуальної
власності. Саме право перетворюється на важливий засіб відчуження
інтелектуальних продуктів та залучення їх до товарно-грошового обігу.

.— \

Характеризуючи інтелектуальний продукт як невідтво-рюване благо, важливо
звернути увагу на те, що йдеться насамперед про неповторність та
унікальність таких продуктів, окремих особистостей. Водночас схожі ідеї
можуть виникати у різних людей, які не спілкуються між собою. У цьому
випадку важливу роль відіграє не стільки невідтворюваність ідей, скільки
економічна доцільність їх відтворення, пов’язана з урахуванням значних
витрат. Відомо, що повторно заявляти винахід не має сенсу, хоч історії
відомо чимало повторних винаходів, а також суперечок з приводу першості
та авторства.

V : )

III. Суперечність між привласненням ідеального змісту об’єктів
інтелектуальної власності та привласненням їх матеріальних носіїв
(суперечність привласнення інтелектуальної власності ).

На відміну від привласнення традиційних товарів суб’єкти відносин
інтелектуальної власності реально привласнюють лише матеріальні носії
інтелектуальних продуктів та доходи від їх комерційного використання.
Ідеальний зміст інтелектуального продукту не може бути повністю та
безповоротно переданий новому власнику, оскільки неможливо відчужити
знання, інформацію та ідеї від їх авторів, творців. Сучасні дослідники
звертають також увагу на той факт, що інформація потенційно може бути
доступна величезній кількості людей, але водночас не бути реально
засвоєна (привласнена) ними внаслідок відсутності необхідних знань та
рівня підготовки.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Інтелектуальна власність. Етико-економічний, соціально-економічний та
економіко-правовий підходи до трактування інтелектуальної власності.
Теорія права власності. Теорія особистих прав. Теорія інтелектуальних
прав. Теорія виключних прав. Суб’єкти інтелектуальної власності. Об’єкти
інтелектуальної власності. Форми інтелектуальної власності. Суперечності
інтелектуальної власності.

Контрольні запитання і завдання

Як трактується сутність категорії “інтелектуальна власність” у сучасній
економічній літературі?

Охарактеризуйте еволюцію наукових підходів до сутності інституту
інтелектуальної власності.

Проаналізуйте відомі вам визначення інтелектуальної власності. Яке з
них, на вашу думку, найповніше розкриває її економічну природу?

У чому виявляється специфіка трактування інтелектуальної власності як
системи виключних прав?

Розкрийте структуру права інтелектуальної власності.

Охарактеризуйте суб’єкти відносин інтелектуальної власності.

Як можна класифікувати об’єкти інтелектуальної власності?

Які сутнісні ознаки об’єктів права інтелектуальної власності?

У чому, на вашу думку, виявляються подібність та відмінність
інтелектуальної власності порівняно з іншими видами власності?

Розкрийте суперечності інтелектуальної власності. Якими, на вашу думку,
можуть бути шляхи їх вирішення?

У чому виявляється нетоварна сутність продуктів інтелектуальної творчої
діяльності?

Проаналізуйте еволюцію форм інтелектуальної власності в інформаційному
суспільстві.

Література

Бовин АЛ., Чередникова Л.Е. Интеллектуальная собственность:
экономический аспект: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М; Новосибирск: НГАЭиУ,
2001.

Бромберг Г.В. Интеллектуальная собственность. Основной курс: Учеб.
пособие. — М.: Приор-издат, 2004.

Бутнік-Сіверський О.Б. Економіка інтелектуальної власності: Конспект
лекцій для студентів спеціальності 7.000002 “Інтелектуальна власність”.
— К.: Інститут інтелектуальної власності і права, 2003.

А.Дежина И.Г. Проблемы прав на интеллектуальную собственность. — М.:
Ин-т экономики переходного периода, 2003.

Елисеев А.Н., Шульга И.Е. Институциональный анализ интеллектуальной
собственности: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2005.

Иноземцев В.Л. За пределами экономического общества: Постиндустриальные
теории и постэкономические тенденции в современном мире. — М.:
Асасіетіа: Наука, 1998. — 639 с.

Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика:
Наук.-практ. вид.: У 4 т. / За ред. О.Д. Святоць-кого. — К.: Видавничий
Дім “Ін Юре”, 1999. — 500 с.

Ковалев М. Интеллектуальная собственность // Экономист. — 2003. — № 1.

Крайнев П.П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю:
Монографія. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004.

Ю.Мэггс П., Сергеев А. Интеллектуальная собственность. — М.: Юристъ,
2000.

Макаров В., Козырев А,, Микерин Г. Интеллектуальная собственность:
правовые и экономические вопросы формирования // Рос. экон. журн. —
2003. — № 5/6. — С. 14—36.

Мікульонок І.О. Основи інтелектуальної власності: Навч. посіб. — К.: ІВЦ
“Видавництво “Політехніка”: Ліра-К,2005.

Право інтелектуальної власності: Підруч. для студ. ВНЗ / За ред. O.A.
Підопригори, О.Д. Святоцького. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002.

Рач В., Чугуєвець С. Інтелектуальна власність як базове поняття нової
економіки // Інтелектуальна власність. — 2003. — № 6. — С. 39—42.

ХЬ.СтиглицДж. Лекции по экономической теории государственного сектора. —
М.: Аспект-Пресс, 1995. — 831 с.

Собственность в системе социально-экономических отношений:
теоретико-методологические и институциональные аспекты: Монография / Под
ред. чл.-корр. РАН В.И. Жукова. — М.: Рос. гос. соц. ун-т, 2005.

Судариков СЛ. Экономика и интеллектуальная собственность. — М.: Изд-во
деловой и учеб. лит., 2005.

СИСТЕМА ВІДНОСИН ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

3.1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ

Економіко-правові відносини щодо об’єктів патентного права.

Засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг як
важлива складова інтелектуальної власності.

Відносини щодо нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності.

Важливою складовою інтелектуальної власності є промислова власність.
Термін “промислова власність” вперше був ужитий у ст. 1 Паризької
конвенції про охорону промислової власності (1883). Він охоплює широке
коло об’єктів: винаходи (нові технічні рішення), корисні моделі,
промислові зразки (дизайн промислових виробів), символи чи позначення,
які проставляються на промислових виробах (товарні знаки) або
використовуються при наданні послуг (знаки обслуговування), найменування
фірм, зазначення місць походження товарів, виробничі секрети, захист від
недобросовісної конкуренції тощо. Термін “промислова власність”
використовують у зв’язку з тим, що об’єкти інтелектуальної власності
оцінюються насамперед під кутом зору промислової придатності,
економічної ефективності, прибутковості під час використання у
виробництві. Водночас до складу промислової власності входять об’єкти,
що безпосередньо стосуються не лише виробничої (винаходи, корисні
моделі, промислові зразки і т. д), а й до комерційної (знаки для товарів
і послуг, фірмові найменування, географічні зазначення тощо) сфер.

Основними ознаками, що дають можливість поєднати ці об’єкти в одну
групу, є такі:

Застосування в сфері виробничої або комерційної діяльності.

Основна цінність стосується змісту рішень, запропонованих авторами.

Економічна ефективність, здатність приносити прибуток.

Необхідність спеціальної реєстрації.

Наявність офіційних охоронних документів.

Необхідність реєстрації та видачі спеціальних охоронних документів
(патентів, свідоцтв) для цих об’єктів зумовлена тим, що на відміну від
інших складових інтелектуальної власності (літературних, художніх
творів) для об’єктів промислової власності великою є ймовірність
створення ідентичних продуктів незалежними одна від одної особами,
оскільки одне й те саме рішення щодо продукту, способу або зовнішнього
вигляду виробу може бути розроблене різними способами.

/ “\

Аналізуючи специфіку промислової власності, відомий український вчений
М.Х. Бунге (1823—1895) зводив усі наявні на той час підходи до таких
чотирьох:

“1) Це право власності є тимчасовим, у силу позитивного закону, або
вічним і спадковим відповідно до юридичних засад…

2) Це поліцейський захід, що виправдовується суспільною користю.
Привілеї надаються на певний період для того, щоб винахід став у
подальшому суспільним надбанням. Такий підхід є необґрунтованим,
оскільки привілеї надаються винахіднику того, що створено за допомогою
його праці та витрат;

3) Це договір між винахідником і суспільством, який укладається, на
думку одних, для того, щоб перші не приховували своїх винаходів, на
думку інших — для того, щоб захистити винаходи від жадібних і заздрісних
суперників. Договір цей виводять з того, що і винахідник, і суспільство,
яке підготувало цей винахід, мають на нього право. Такий погляд є
абсолютно помилковим, оскільки договір передбачає добровільну угоду…
Думка про те, що суспільство має право на винахід, помилкова: з цього
погляду суспільство має право і на будинки, оскільки суспільний розвиток
уможливлює цеглу та інші матеріали для будівництва;

4) Думка, згідно з якою патент є шкідливим і застарілим

приписом, заснована на тому, що патент видається часто не

тому, кому належить головна заслуга, а особі, яка скориста-

лася готовою справою, і що патенти встановлені не в інтере-

сах споживачів, а в інтересах небагатьох виробників, що галь-

мує розвиток промисловості. На це можна відповісти, що…

патенти повинні видаватися більш розбірливо… і той, хто

зробив винахід, справедливо повинен скористатися його

результатами. Нарешті, не викликає сумнівів, що не можна

вбачати перешкоди для промислового розвитку в забезпе-

ченні права винахідників; нікому не забороняється придума-

ти і зробити краще, і досвід засвідчує, що країни, в яких

видавалось найбільше патентів, найбагатші винахідництвом

і найуспішніші у царині промисловості”1.

V )

Основними суб’єктами відносин промислової власності є фізичні та
юридичні особи, в т. ч. автори об’єктів промислової власності, власники
відповідних охоронних документів, спадкоємці, правонаступники та
представники у справах інтелектуальної власності (патентні повірені),
суб’єкти інноваційних процесів, кредитно-фінансові, патентно-ліцензійні,
консалтингові, сертифікаційні державні та приватні структури тощо.

3.1.1. Економіко-правові відносини вщо об’єктів патентного права

Думка, що патенти відволікають винахідника від головного завдання його
діяльності, навряд чи може витримати сувору критику — той, хто здійснив
винахід, по справедливості повинен скористатися його результатами.

М.Х. Бунге

Найважливішими об’єктами патентного права є винаходи, корисні моделі та
промислові зразки.

Винахід — це нове оригінальне технічне рішення, що стосується певного
продукту (пристрою, речовини, штаму мікроорганізму, культури клітин
рослин і тварин) або способу (процесу здійснення дій над матеріальними
об’єктами з допомогою матеріальних засобів), здатне забезпечити
позитивний ефект.

До винаходів належать такі творчі рішення:

пристрої — системи розташованих у просторі конструктивних елементів, що
певним чином взаємодіють між собою (машини, механізми, агрегати,
прилади, деталі, вузли тощо);

речовини — штучно створені сукупності взаємопов’ я-заних інгредієнтів
(сплави, розчини, емульсії, пластмаси, кераміка, фарби, мастильні
матеріали тощо);

штами мікроорганізмів — спадково однорідні культури мікроорганізмів, що
мають або продукують корисні властивості та застосовуються в медицині,
сільському господарстві тощо;

культури клітин рослин і тварин — культури окремих клітин (клонів
тварин, людини) або консорціуми (поєднання клітин рослин і тварин);

способи — процеси, операції, прийоми, режими, спрямовані на виготовлення
продукції або зміну стану предметів матеріального світу
(транспортування, регулювання, контроль, діагностика тощо). Поняття
способу охоплює також застосування уже відомого пристрою, речовини або
штаму за новим призначенням, що потребує встановлення нових властивостей
уже відомих об’єктів і визначення нових сфер їх застосування.

Загальновизнано, що винаходи визначають розвиток науково-технічного
прогресу та є основою інновацій, впровадження яких забезпечує економічне
зростання та покращання добробуту суспільства. Пристрої, речовини та
способи виробництва, які втілюють принципово нові наукові знання, часто
стають основою формування нових галузей і нових ринків, ініціюють
похідні, вторинні відкриття, сприяючи таким чином зростанню кількості
інновацій та створенню передумов для впровадження провідних
науково-технічних нововведень наступного циклу.

Однією з особливостей винаходів як об’єктів промислової власності є
потреба їх реєстрації, що відбувається за умов патентоспроможності
нового технічного рішення. Патентоспроможність винаходу — відповідність
винаходу умовам надання правової охорони, передбаченим законодавством.
Основні умови патентоспроможності винаходу:

Новизна — відсутність аналогічних технічних рішень, а також відомостей,
які плямують (ганьблять) новизну винаходу; відсутність розкриття суті
винаходу для не-визначеного кола осіб настільки, що стає можливим його
здійснення (демонстрація на виставці, публікація у пресі, виступ на
телебаченні тощо).

Неочевидність, винахідницькій рівень — наявність оригінальної творчої
ідеї, високий якісний рівень винаходу, в основі якого не можуть лежати
суто механічні зміни, покращання або проста комбінація елементів уже
відомих досягнень.

Корисність, промислова придатність — здатність винаходу функціонувати і
бути використаним у господарській діяльності. Тобто йдеться не просто
про доцільність або абстрактну суспільну корисність унікального
технічного рішення, а про принципову можливість його відтворення,
використання та отримання на цій основі позитивного ефекту.

Відповідність суспільним інтересам, принципам гуманізму та моралі,
відображеним у законодавстві тієї чи іншої країни.

Правова охорона винаходів здійснюється за допомогою патенту — юридичного
документа, який засвідчує право його власника забороняти іншим особам
використовувати, продавати чи імпортувати запатентований винахід. Таким
чином, патент дає право власнику вирішувати долю свого винаходу:
виробляти і продавати новий продукт самостійно чи передавати ці права
іншим суб’єктам. Патент надає товаровиробникам значні переваги у
конкурентній боротьбі, є гнучким інструментом торгівлі, що сприяє
зростанню доходів суб’єктів господарювання.

Основними суб’єктами відносин інтелектуальної власності у сфері
винахідництва є:

автор (співавтор) — творець винаходу (окрема особа або група осіб, кожна
з яких зробила особистий творчий внесок у створення нового технічного
рішення);

патентовласник, у ролі якого можуть виступати: автор, роботодавець (коли
йдеться про службові винаходи, створені за дорученням роботодавця або у
зв’язку з виконанням винахідником службових обов’язків) або
правонаступник названих осіб.

Водночас необхідно враховувати, що право авторства є невідчужуваним,
безстроковим, таким, що визнається і зберігається за фізичною особою
навіть у випадку, коли винахід був зроблений у порядку виконання
службового завдання.

У процесі купівлі-продажу винаходів відбувається товарно-грошовий обмін
прав інтелектуальної власності. При цьому ринок винаходів має специфічні
ознаки, пов’язані з такими умовами:

існує монополія власника патенту на винахід, що пропонується;

пропозиція винаходів перевищує попит на них, не відбувається
затоварювання і зниження конкурентоспроможності нових науково-технічних
виробів;

місткість ринку винаходів залежить як від платоспроможного попиту
потенційних покупців, так і від науково-технічного потенціалу окремих
осіб, організацій, які формують пропозицію нових технічних рішень.

Важливою складовою промислової власності є інститут корисної моделі,
який набуває все більшого поширення в галузях, що виробляють товари
народного споживання.

Корисна модель — це нове, промислово придатне конструктивне виконання
пристрою, тобто нове технічне рішення в галузі механіки стосовно тих
об’єктів, які мають просторову структуру. Згідно з визначенням
Постійного комітету інформації у сфері промислової власності Всесвітньої
організації інтелектуальної власності корисна модель є об’єктом
промислової власності, передбаченим деякими національними законами для
охорони “другорядних” винаходів шляхом простої реєстрації у патентному
відомстві. Натомість запропонований Комісією ЄС підхід до визначення
корисної моделі ґрунтується на трактуванні останньої як винаходу, що
відрізняється лише спеціальним режимом надання охорони.

Основними умовами надання правової охорони корисним моделям є такі:

Новизна. Корисна модель визнається новою, якщо сукупність її суттєвих
ознак (тих, що впливають на очікуваний результат) невідома з рівня
техніки. Згідно з Директивою про охорону корисних моделей, розробленою
Комісією ЄС, корисна модель визнається новою, якщо вона не є частиною
рівня техніки (усіх відомостей, які стали загальнодоступними в
результаті опублікування, усного розголошення, використання тощо або
були подані до патентного відомства країн — членів ЄС до дати подання
заявки на цю корисну модель).

Промислова придатність. Директива про охорону корисних моделей,
розроблена Комісією ЄС, трактує промислову придатність як можливість
використання корисної моделі у промисловості або сільському
господарстві.

Винахідницький рівень. Корисна модель має винахідницький рівень, якщо
для фахівця певної галузі він не “дуже очевидно” випливає з рівня
техніки. Відтак вимоги до винахідницького рівня корисних моделей нижчі,
ніж до винаходів. При цьому важливого значення набувають зручність
використання та технічні переваги корисної моделі.

Таким чином, корисні моделі відрізняються від винаходів такими ознаками:

охоплюють вужче коло об’єктів і стосуються нових технічних рішень в
основному в галузі механіки (пристроїв, пристосувань, корисних
предметів, які мають просторову форму );

мають нижчий винахідницький рівень;

потребують дешевшої та простішої процедури надання правової охорони;

передбачають коротший термін дії охоронного документа.

Охоронний документ на корисні моделі, який видається у більшості країн
світу, називається свідоцтвом. Водночас це може бути “малий патент”
(Австралія), “свідоцтво про корисність” (Франція), “короткотерміновий
патент” (Бельгія) тощо. Водночас правова охорона не надається корисним
моделям, які суперечать суспільним інтересам та загальноприйнятим нормам
моралі.

Викладене вище дає змогу зробити висновок, що корисні моделі мають
важливе значення для тих галузей, які характеризуються швидкою зміною
попиту та значною конкуренцією виробників (приладобудування, оптика,
електротехніка і т. ін.).

/ ^

Критерій нижчого винахідницького рівня значною мірою

є суб’єктивним, у зв’язку з чим інколи дуже важко розмежувати корисну
модель і винахід. Відтак одне і те саме оригінальне технічне рішення в
одній країні може охоронятися патентом на винахід, а в іншій —
свідоцтвом на корисну модель. У зв’язку з цим законодавство багатьох
країн допускає

перетворення заявки на патент у заявку на корисну модель, і навпаки, а у
ст. 4 Паризької конвенції про охорону промислової власності (1883)
зазначається, що заявка на корисну модель в одній країні — учасниці
Паризької конвенції може бути підставою для отримання конвенційного
пріоритету на отримання патенту на винахід в іншій країні — учасниці
Паризької конвенції. Законодавство деяких країн (Німеччини, Італії)
дозволяє одночасно з поданням заявки на патент оформляти заявку на
корисну модель, що уможливлює отримання охоронного документа у випадку
відмови від видачі патенту на винахід.

Ч. J

Загальновизнано, що розвиток ринкової економіки та насичення потреб
споживачів у товарах масового виробництва загострюють конкурентну
боротьбу між товаровиробниками і суттєво змінюють її форми.
Постіндустріальні тенденції еволюції розвинених країн виявляються в
зростанні вимог споживачів до якості, привабливості товарів і послуг,
їхнього естетичного рівня, енергомічності (простоти та зручності у
користуванні), які перетворюються на важливі переваги економічного
суперництва товаровиробників. Зазначених характеристик товарів досягають
засобами художнього конструювання (дизайну), що поєднує прийоми техніки
і мистецтва, надаючи виробам виразності, раціональності форми і
композиційної цілісності. За цих обставин зовнішній вигляд виробу, його
художньо-естетичний рівень набувають самостійної комерційної цінності,
перетворюючись на важливий об’єкт відносин інтелектуальної власності.

Промисловий зразок — це художньо-конструктивне рішення промислового або
ремісничо-кустарного виробу, що визначає його зовнішній вигляд. Таким
чином, промислові зразки є результатом творчої діяльності людини в
галузі художнього конструювання, декоративно-естетичного вирішення
зовнішнього вигляду виробу, що в міжнародній практиці позначається
терміном “дизайн”. Найваж

ливішими характеристиками промислового зразка як об’єкта інтелектуальної
власності є:

естетична чи декоративна (пов’язана з формою, структурою, кольором та
іншими ознаками, які впливають на зорове сприйняття) сторона корисного
виробу (побутового чи виробничого призначення);

єдність естетичного та технічного виконання виробу, за якої зовнішня
форма виробу невіддільна від його змісту;

можливість багаторазового промислового відтворення, (інакше виріб буде
кваліфікований як твір декоративно-прикладного мистецтва, який має
унікальні характеристики і охороняється авторським правом)2.

На практиці розрізняють такі види промислових зразків, як наведено на
рис. 3.1.

Найважливіші умови правової охорони промислових зразків:

Новизна. Промисловий зразок визнається охороно-здатним, якщо сукупність
суттєвих ознак виробу, його забарвлення не відомі з відомостей, які
стали загальнодоступними до дати надання йому пріоритету.

Оригінальність. Промисловий зразок визнається оригінальним, якщо його
суттєві ознаки (естетичні, ергономічні особливості зовнішнього вигляду
виробу, його форма, конфігурація, поєднання кольорів) обумовлюють
самостійний (не запозичений) творчий характер дизайну виробу.

Промислова придатність — можливість використання промислового зразка у
промисловій чи іншій сфері господарської діяльності.

Промислові зразки захищаються проти копіювання чи імітації за допомогою
свідоцтва про реєстрацію або патенту. Водночас творець може охороняти
новий і оригінальний дизайн за нормами авторського права (наприклад,
коли йдеться про виробництво якісного модного одягу, меблів тощо). На
думку більшості дослідників, патентний захист є ефективним стосовно
зовнішнього вигляду об’єктів довгострокового користування, які поєднують
оригінальний дизайн і нові технічні рішення. Незважаючи на те, що на

відміну від авторського права патент потребує експертизи, він забезпечує
виключення конкурентів та захист творця як від копіювання промислового
зразка, так і від його імітації (внесення незначних змін при збереженні
сутності).

3.1.2. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і
послуг як важлива складова інтелектуальної власності

Знаки і символи управляють світом — а не слово чи закон.

Конфуцій

3 Інтелектуальний капітал. — 2004.— № 1. — С. 27. 154

Поглиблення суспільного поділу праці, глобалізація економіки та
постіндустріальні перетворення розвинених країн підвищують роль і
значення засобів індивідуалізації суб’єктів господарювання, а також
виробленої ними продукції, виконаних робіт та наданих послуг, покликаних
допомогти споживачам зробити свій вибір. Найважливішими критеріями
віднесення засобів індивідуалізації до об’єктів інтелектуальної
власності є їх охороноздатність та оборо-тоздатність — можливість
відокремлення від конкретної юридичної чи фізичної особи (крім
географічних зазначень). За умов загострення конкурентної боротьби знаки
для товарів і послуг, фірмові найменування, географічні зазначення
набувають істотної економічної цінності, оскільки забезпечують зростання
обсягів збуту продукції та підвищення прибутків фірм. Так, згідно з
“Business Week” товарні знаки провідних фірм оцінюються на сьогодні так,
у млрд дол. США: “Coca-Cola” — 70,45; “Microsoft” — 65,17; IBM — 51,77;
GE — 42; Intel — 31 млрд дол. СІЛА3. У сучасній літературі склалися три
основні підходи до аналізу економічної ролі засобів індивідуалізації:

Ортодоксальний підхід, що ґрунтується на простій моделі споживчого
вибору, з якого не випливає необхідність використання засобів
індивідуалізації в економічному обміні;

Стандартний мікроекономічний підхід, який приписує засобам
індивідуалізації роль гарантів якості за умови невизначеності або роль
засобів диференціації продукції.

Так, відомий американський економіст Е. Чемберлін вважав, що засоби
індивідуалізації мають двоїсту (монопольну і конкурентну) природу та
уможливлюють, з одного боку, зростання конкурентних переваг, а з іншого
— монопольну владу. На думку вченого, співвідношення монопольної та
конкурентної складових залежить від еластичності попиту та специфічних
якостей товарів. Водночас охорона та захист засобів індивідуалізації:

дають змогу отримувати прибуток від продукції, що не має особливих,
унікальних властивостей;

додають новий елемент “недосконалості” ринку;

призводять до марнотратства ресурсів, у т. ч. на рекламу засобів
індивідуалізації4.

До обмежень стандартного мікроекономічного підходу слід віднести
ігнорування трансакційних (контрактних) аспектів, пов’язаних з
використанням засобів індивідуалізації, механізму, який дає змогу
останнім виконувати роль сигналів якості, репутації; відсутність
порівнянь різних інституційних альтернатив.

Неоінституційний підхід, що ґрунтується на теорії трансакційних витрат і
економічній теорії прав власності, який дозволяє аналізувати специфіку
контрактних відносин, пов’язаних із засобами індивідуалізації;
досліджувати останні як одне з альтернативних інституційних утворень,
покликане забезпечити виконання контрактів; вияв

ляти його обмеження та переваги, в т. ч. порівняльні переваги різних
інституційних угод і альтернативних систем специфікації прав на засоби
індивідуалізації5.

Товарний знак — умовне символічне позначення, що слугує для
індивідуалізації товарів та ідентифікації джерел їх походження
(виробників).

Термін “товарний знак” традиційно використовується стосовно знаків
індивідуалізації товарів. Враховуючи, що за умов переходу до
інформаційного суспільства та економіки знань зростають роль і значення
сфери послуг, її частка в обсягах ВНП, виникає об’єктивна необхідність
індивідуалізації однорідних послуг, які отримують споживачі від
страхових, освітніх, туристичних та інших компаній. Цю функцію виконують
знаки обслуговування — умовні символічні позначення для індивідуалізації
послуг та ідентифікації їх джерел.

Оскільки товарні знаки і знаки обслуговування виконують однакові
функції, законодавство більшості країн світу надає їм правову охорону.

Водночас на сьогодні практично немає єдиного уніфікованого терміна, що
використовується для ідентифікації товарів і послуг. У сучасній
економічній літературі можна побачити такі поняття, як “товарний знак”,
“торговельний знак”, “знаки для товарів і послуг”, “знак
обслуговування”, “торговельна марка”, “виробнича марка”, “логотип”,
“фабричний знак”, “бренд” тощо. Термінологічна невизначеність щодо
засобів індивідуалізації товарів і послуг існує також у законодавчих
актах різних країн. Згідно із Законом України “Про охорону прав на знаки
для товарів і послуг” (ст. 1) товарний знак є позначенням, за яким
товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших
осіб.

Товарні знаки мають тисячолітню історію, оскільки з давніх часів люди
використовували спеціальні символи для позначення вироблених ними
товарів. Уже стародавні римляни, греки, єгиптяни, застосовували
спеціальні позначення, що слугували зазначеннями походження товарів чи
належності їх до певної майстерні. Майже за 4000 років до н. е.
будівельники Ассирії і Вавилону вирізали на камінні збудованих ними
споруд свої фірмові знаки. Знайдений археологами глиняний посуд,
вироблений у Китаї у V тис. до н. е. був маркований спеціальними
позначеннями тогочасних гончарів.

У середні віки в західноєвропейських країнах широко використовувалися
клейма, які давали змогу відрізнити продукцію одних виробників від
інших. З часом замість клейма майстра на виробах почали проставляти герб
цеху. При цьому здійснювався суворий контроль за тим, щоб цими
позначеннями не маркувалися неякісні вироби. Так, статути середньовічних
гільдій містили приписи, які зобов’язували майстрів золотих і олов’яних
справ застосовувати особисті клейма, які заносилися до спеціальних
реєстрів.

Широке практичне використання товарних знаків розпочалося у XIX ст., що
знайшло відображення у Паризькій конвенції про охорону промислової
власності, підписаній у 1883 р. В оригінальному тексті цієї Конвенції
використовується термін “фабрична марка”.

Першим зареєстрованим товарним знаком вважається знак товарів “Червоний
трикутник “Бесс”, який був зареєстрований в Англії у 1876 р. Варто
зазначити, що більш ніж 1700 сучасних товарних знаків цієї країни мають
історію понад 67 років. Цікаво, що до другої половини XIX ст. мило
вироблялось у домашніх умовах або купувалося на вагу. Технологія його
виробництва була недосконалою, якість – невисокою. Коли у 1880 р. Вільям
Проктор і Джеймс Гембл створили технологію, що забезпечила постійну
якість мила, американська компанія “Проктер енд Гембл” зареєструвала
“IVORY” як товарний знак, який дав змогу ідентифікувати і широко
рекламувати її продукцію.

Тривалий час на Заході товарні знаки розглядались у контексті “теорії
джерел” і трактувались як такі, що вказують споживачеві на фізичне
джерело або походження товару чи послуги. Однак починаючи з 30-х років
XX ст. використання

товарних знаків базується на “теорії якості”, згідно з якою товарні
знаки виступають як індикатори якості незалежно від джерела їхнього
походження. Йдеться про те, що товари, помарковані конкретним товарним
знаком, повинні мати однакову якість.

V )

У законодавстві Німеччини, Італії, Угорщини використовується термін
“знаки”; Польщі, Китаї та Росії — “товарні знаки”; СІЛА, Бельгії —
“торговельні знаки”. Французьке законодавство розрізняє поняття
“товарний знак”, що ідентифікує продукцію з огляду на її виробника, і
“торговельна марка”, що ідентифікує комерсантів, які беруть на себе
відповідальність щодо вибору товарів та їх презентації клієнтам.
Зазвичай торговельні марки застосовуються щодо всієї продукції, яка
реалізується комерсантами, і наносяться поряд із товарними знаками.

У Паризькій конвенції про охорону промислової власності 1883 р. (у
редакції від 14 липня 1967 р. і з поправками, внесеними 2 жовтня 1979
р.) серед об’єктів промислової власності виокремлюються виробничі або
торговельні марки і знаки обслуговування. В Міжнародній угоді про
торговельні аспекти прав інтелектуальної власності 1993 р. (TRIPS)
йдеться про виробничі або торговельні марки, а Директива Ради ЄС 1988 р.
про зближення законодавства держав — членів Європейського Співтовариства
щодо товарних знаків оперує терміном “знаки для товарів і послуг”6. У
зв’язку з цим необхідно зазначити таке:

6 Див.: Торгові аспекти права інтелектуальної власності: Збірка вибраних
міжнародних матеріалів. — К., 1999; Збірка нормативних актів з питань
промислової власності. — К.: Вища шк., 1998. — С. 322—325.

— торговельна (торгова) марка — дослівний переклад англійського терміна
“trade mark”, що активно використовується у низці міжнародних угод, а
також французького терміна “une marque de commerce”, що знайшов
відображення у Паризькій конвенції про охорону промислової власності. Це
поняття найчастіше використовується в ролі найзагальнішого позначення
засобів індивідуалізації в маркетингу як товарний знак фірми, що слугує
для вирізнення її товарів серед численних аналогів, присутніх на ринку;

фабричний (виробничий) знак — термін, що дає можливість відрізнити
виробників продукції від торговців нею (торговельний знак);

логотип (logos — слово, typos — відбиток) — словесний товарний знак в
особливому графічному виконанні (наприклад, з використанням різних
шрифтів);

слоган — твір, що використовується для маркування товарів (послуг) і
охороняється авторським правом;

бренд — широковідомий товарний знак; набір символів і асоціацій, що
формують у суб’єктів ринку позитивний образ продукції фірми. Таким
чином, до поняття бренда входить іміджева складова, яка часто
виявляється вирішальною в процесі прийняття рішень щодо купівлі певного
товару. Прихильники неоінституційного підходу при дослідженні
контрактних відносин розглядають бренд як певний механізм, що забезпечує
виконання контрактів та виявляють його переваги порівняно з іншими
альтернативами (централізованим правовим механізмом, приватними
механізмами, вертикальною інтеграцією тощо)7.

Вперше поняття “брендинг” з’явилось у 30-ті роки XX ст. у США.

Сучасний брендинг (брендостворення) — одна з форм реакції економічних
суб’єктів на появу на ринках величезної

кількості практично однакових товарів, за якої індивідуальність
виступає антиподом масовості. Брендинг є діяльністю, спрямованою на
створення довгострокових споживчих переваг, що включають активні способи
просування та по-зиціювання певного товару, “марочний принцип”
управління маркетинговим процесом у компаніях-виробниках. Через брендинг
відбувається “олюднення” товарів, складається нова форма взаємозв’язків
виробників і споживачів, коли переваги конкурентних товарів переходять
до емоційної сфери.

Терміни “бренд”, “брендинг” не мають точних еквівалентів в українській
мові. Більшість дослідників визначають бренд як образ товарного знака,
який міцно укорінився у свідомості покупців, дозволяючи їм виокремлювати
певний товар чи послугу серед інших, що конкурують на ринку.
Найважливішими складовими бренда є:

словесна частина товарного знаку, “бренд-нейм” (brend-name);

візуальний образ товарного знаку, “бренд-імідж” (brend-image);

вартісна оцінка бренда (brend value);

ступінь присутності бренда на ринку (brend development + index);

рівень лояльності бренда та залучення до його споживання ринкових
сегментів (brand loyalty).

Бренд — це створений у свідомості людини образ товару, фірми,
орієнтований на думки, почуття та емоції особистості. Це те, що споживач
відчуває стосовно до продукції певної фірми, що формує його довіру і
відданість їй. Це враження, яке складається із сукупності невідчутних
властивостей товару (найменування, упаковки, якості, історії, репутації
тощо) і закріплюється на рівні підсвідомості людини.

На думку сучасних дослідників, бренд поєднує символи та асоціації і є
своєрідним “контрактом” між виробником і споживачем. Служба тематичних
тлумачних словників ( HYPERLINK “http://www.glossary.ru” www.glossary.ru
) визначає бренд як “розкручену торговельну марку”, продукт, компанію
або концепцію, виділені суспільною свідомістю. На думку деяких
дослідників, бренд є емпіричним визначенням, яке відображає сукупність
іміджевих, експлуатаційних та інших характеристик товару або послуги,
тобто поєднанням торговельної марки і гудвілу (репутації) цих благ.

За сучасних умов через брендинг реалізується та зміцнюється економічна
влада успішних фірм. У 1988 р. британська продуктова компанія “Rank
Hovis MeDougall” (RHM) першою включила вартість бренда до балансового
звіту, тобто оцінила свій бренд як нематеріальний актив. Відтоді
загальновизнаною є фінансова оцінка фірми з урахуванням бренда. Більше
того, останнім часом відбуваються радикальні зміни у співвідношенні між
матеріальними і нематеріальними активами багатьох фірм на користь
останніх. Так, у компанії “Coca-Cola” матеріальні і нематеріальні активи
відносяться як 4 до 96, у компанії “British Petroleum” — як 29 до 7.

Сучасні дослідники звертають увагу на нові тенденції, які

намітились у брендингу протягом 90-х років XX ст. Йдеться

про зниження ефективності конкретних переваг фірмових

товарів, пов’язаних з упаковкою, дизайном, назвою, та по-

силення ролі невідчутних компонентів: довіри, іміджу, очіку-

вань споживачів. Знижується роль реклами у створенні но-

вих брендів внаслідок поширення нових каналів маркетинго-

вої комунікації — Інтернету, інтерактивного маркетингу, до-

машніх комп’ютерів. Намагаючись зменшити витрати на ство-

рення брендів та знизити ризики (на світовому ринку 17 з 20

нових брендів зазнають фіаско) виробники досить часто ви-

пускають нові товари під старими товарними знаками, що

утруднює вибір споживачів. Згідно з дослідженням, прове-

деним рейтингоеим агентством “Walker Information”, є пря-

мий зв’язок між “соціальною цінністю” компанії, її репута-

цією та відданістю споживачів її бренду. Збільшення “соці-

альної цінності” компанії на 1 пункт викликає покращання її

репутації на 0,55 пункта, тоді як збільшення економічної цін-

ності на 1 пункт покращує репутацію лише на 0,32 пункта.

Таким чином, соціально корисна діяльність компаній порівняно

з економічною здійснює більший позитивний вплив на її ре-

путацію та є ефективнішою для бренда8.

V )

За сучасних умов товарні знаки і знаки обслуговування активно
використовуються у підприємницькій діяльності, включаються до майна
підприємств, виступають необхідним елементом товарообміну та своєрідним
інструментом його регулювання.

160

6 В. Д. Базилевич

161

На думку західних дослідників, знаки для товарів і послуг є невід’ємним
елементом гудвілувідповідного бізнесу і не мають незалежного значення.
При цьому гудвіл трактується як можливість отримання прибутку, що
перевищує звичайну норму у зв’язку з досягнутим сприятливим ставленням
громадськості до певного бізнесу.

У науковій літературі є різні підходи до класифікації товарних знаків
для товарів і послуг (рис. 3.2).

/. Залежно від форми вираження розрізняють:

Словесні товарні знаки — оригінальні слова, назви, словосполучення,
короткі фрази, які використовуються для позначення товарів та послуг. Як
словесні знаки можуть використовуватись власні імена (Dior, Ford), назви
предметів (Apple), астрономічні назви (Марс), імена історичних
особистостей (Наполеон), найменування географічних об’єктів (Волга),
штучні слова — неологізми, фантазійні слова, що не мають смислового
змісту (Coca-Cola, Xerox, Kodak), поєднання букв (BMW), цифрові значення
(“№ 5” для парфумів Chanel або “777” для портвейну), лозунги “Fly with
Me” тощо.

Образотворчі знаки — конкретні й абстрактні малюнки, зображення живих
істот, предметів, інших об’єктів, фігур, композицій ліній, плям, які
слугують для позначення товарів і послуг. Як зображувальні знаки,
зазвичай, використовують орнаменти, зображення тварин, птахів,
персонажів казок (наприклад, зображення крокодила на одязі фірми ”
Лакост”, зображення слона з піднятою лапою на продукції Азовського
заводу ковальсько-пресового обладнання). Особливим видом зображувальних
знаків є логотип — словесні позначення, виконані в оригінальній
графічній манері. Зображувальні знаки менш вигідні з погляду реклами,
оскільки сприймаються лише за допомогою зору. Водночас вони широко
використовуються фірмами, оскільки прикрашають вироби і привертають
увагу покупців.

Об’ємні знаки — тривимірні позначення, фігури та їх комбінації, які
забезпечують оригінальне оформлення

виробу (форма пляшки “Coca-Cola”, флакони для парфумів “Сальвадор
Далі”, фігурне мило, упаковки для цигарок тощо). Однією з основних
вимог, які стосуються об’ємних знаків, є вимога щодо оригінальної форми
виробу, упаковки, які мають вказувати на конкретного виробника і не
визначатися виключно функціональним призначенням продукції. У деяких
випадках об’ємні позначення можуть бути зареєстровані не як товарні
знаки, а як промислові зразки. Водночас необхідно відрізняти тривимірний
товарний знак від промислового зразка. На відміну від промислового
зразка, який є художньо-конструкторським рішенням, що визначає зовнішній
вигляд виробу і невіддільне від нього, товарний знак є лише засобом
індивідуалізації того чи іншого виробу.

Комбіновані знаки — знаки, які включають словесні, зображувальні та
об’ємні позначення товарів і послуг (слова, символи, малюнки, фігури
тощо), сюжетно та композиційно поєднані між собою. Прикладом
комбінованих товарних знаків можуть бути етикетки, композиція яких, як
правило, включає зображувальні і словесні елементи у кольоровому
виконанні.

Нетрадиційні знаки — звукові, світлові, запахові позначення товарів і
послуг (музичні мелодії, шумові, світлові ефекти, оригінальний звук
тощо). Необхідно зазначити, що проблема виокремлення нетрадиційних
знаків є дискусійною, оскільки спеціалісти вказують на неоднозначність
розрізняльної здатності таких позначень, нормативну невизначеність,
складність забезпечення правової охорони, реєстрації, експертизи та
публікації заявок тощо. Водночас практиці відомі окремі випадки
активного використання таких знаків, зокрема позивних радіостанцій.

/ \

Імена багатьох фірмових найменувань та знаків для товарів і послуг мають
цікаву історію. Відомо, що у вересні 2005 р. компанія “Eastman Kodak”
відзначила 115-річчя з

дня реєстрації товарного знака Kodak. У 1880 р. 26-річний американець
Джордж Істман отримав патент на винахід машини для виробництва сухих
фотографічних пластинок. У 1888 р. був створений перший компактний
плівковий фотоапарат, якому Істман придумав назву “Kodak”. Він дуже
любив букву “К”, зазначаючи, що це “найдужча та енергійна” буква, яка
має починати і закінчувати назву компанії. Перший фотоапарат “Kodak”
коштував 25 дол. Він заряджався плівкою на 100 кадрів. Водночас клієнтам
надавалися послуги з проявки плівки, друку фотографій, придбання нової
плівки всього за 10 дол. Популярність цієї камери була настільки
високою, що у 1892 р. компанія Дж. Істмана була перейменована на
“Eastman Kodak Company”. Такою її назва залишається дотепер.

Логотип Nike (ім’я грецької богині перемоги Ніки) і емблему з крильцями
власник фірми Ф. Найт купив свого часу у студента Портлендського
художнього училища за 35 дол. Марка “Adidas”, створена у 1948 p., носить
ім’я свого засновника Адольфа Дасслера, якого друзі називали просто Аді,
назва “Reebok” походить від африканської назви швидкої газелі. Назву
швейцарських годинників “Rolex” придумав у 1908 р. Г. Вільсдорф,
вважаючи, що вона асоціюється з обертанням стрілок на циферблаті, добре
запам’ятовується і легко вимовляється. Назва чаю “Brook Bond” означає
“зобов’язання Брука” і акцентує увагу на зобов’язаннях англійського
підприємця Артура Брука щодо якості чаю, який він з 1869 р. поставляв з
Вест-Індії.

Назву “Nissan” було створено в 1933 р. шляхом скорочен-

ня двох японських слів: Nippon (Японія) і sangio (промис-

ловість). У 1956 p. у Франції розпочала діяльність компанія

“Tefal”, назва якої походить від двох слів — Teflon і Aluminium.

Назва FIAT утворилась від використання перших букв назви

Італійський автомобільний завод у Туріні, a BMW — Бавар-

ський моторний завод. У 1909 р. Август Хорч створив компа-

нію з виробництва автомобілів. Переклавши на латинь своє

прізвище він отримав слово Audi. Латинське слово nivius

(білосніжний) дало назву компанії Nivea. Ім’я знаменитої марки

L’oreal походить від німецького “aureole” (ореол) і асоціюється

з яскравістю і стійкістю продукції. Датчанин O.K. Хрістіансен

у 1932 р. назвав фірму, що випускала дитячі конструктори,

словом “Lego”, ґрунтуючись на тому, що “Leg got” у перекла-

ді з датської означає “грай добре”,

ч . )

77. Залежно від чисельності користувачів розрізняють такі знаки для
товарів і послуг:

Індивідуальні знаки — позначення, зареєстровані на ім’я окремої
юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності, який
одноособово вирішує використовувати знак самостійно чи передати право на
його використання іншим особам.

Знаки, що перебувають у спільній власності — знаки, що належать кільком
особам, взаємовідносини між якими визначаються відповідною угодою. У
разі відсутності угоди між співвласниками кожен з власників такого знаку
може користуватись і розпоряджатися ним на свій розсуд. Водночас жоден
зі співвласників не має права видавати ліцензію на використання цього
знака або передавати право власності на нього без згоди решти власників.

Колективні знаки — знаки, що позначають товари і послуги, які
виробляються і (або) реалізуються особами, які входять у певне
добровільне об’єднання (спілку, асоціацію). На відміну від знаків, що
перебувають у спільній власності, та незважаючи на широке коло
потенційних користувачів, колективні товарні знаки належать об’єднанню,
і реєструються, як правило, на ім’я однієї особи. Право на використання
такого знака виникає в інших осіб з моменту входження в об’єднання за
умови єдності якісних характеристик усіх товарів, послуг, які будуть
позначатись цим знаком.

Паризька конвенція про охорону промислової власності (1883) зобов’язує
країни-учасниці реєструвати та охороняти колективні товарні знаки,
існування яких не суперечить законам країни походження, навіть за умови,
коли ці колективи не є власниками підприємств. Підприємства — учасники
об’єднання можуть використовувати колективний знак як єдиний для
позначення своїх товарів і послуг або поряд з індивідуальним товарним
знаком. Відтак основним призначенням колективного знака є вказівка на
належність особи, яка його використовує, до певного колективу,
об’єднання, яке має право контролювати використання цього знака.

4. Сертифікаційні (гарантійні) знаки — знаки, що виступають як юридична
гарантія певного рівня якості товарів і послуг, які вони позначають. На
відміну від колективних знаків, якими користуються лише члени
конкретного об’єднання, сертифікаційні знаки можуть використовуватися
будь-якими суб’єктами за умови дотримання ними певних вимог (стандартів)
щодо якості, безпеки та екологічної чистоти продукції. Водночас
власникам сертифікаційних знаків забороняється брати участь у
торговельних операціях і здійснювати торговельну діяльність із
використанням цих знаків. Наприклад, блакитна квітка Генерального
товариства виробників тканин у Франції є гарантією того, що позначений
нею товар вироблений з натурального льону; червона вівця Генеральної
конфедерації виробників овечого молока та промисловців Рокфору вказує на
якість та екологічну чистоту представленої на продаж продукції тощо. На
думку багатьох дослідників, сертифікаційні товарні знаки відіграють
важливу роль у сучасній ринковій економіці, оскільки слугують інтересам
споживачів і стимулюють виробників до впровадження інновацій з метою
підвищення якості, конкурентоспроможності та екологічної чистоти
продукції.

III. За ступенем відомості розрізняють такі знаки:

Звичайні знаки — будь-яке нове та оригінальне позначення товару чи
послуги, яке відповідає умовам охоро-ноздатності певної країни,
зареєстроване і охороняється на її території.

дукції (дійсним або потенційним споживачам цього товару, особам, що
беруть участь у його розповсюдженні, оптовикам, ліцензіатам,
користувачам за договором франчай-зингу тощо), якщо він сприймається
ними як такий, що вказує на особливе джерело походження зазначеної
продукції. Внаслідок широкої поінформованості зацікавленої частини
населення охорона загальновизнаних товарних знаків здійснюється
незалежно від факту їх реєстрації. Так, згідно зі ст. 6bis Паризької
конвенції про охорону промислової власності, у державах — учасницях
конвенції загальновідомим знакам для товарів і послуг надається правова
охорона без реєстрації у відповідних національних відомствах.

3. Знамениті знаки — знаки, які мають виняткову цінність та самостійну
привабливість, що виявляється незалежно від товарів і послуг, які ними
позначаються (наприклад: Dior, Kodak, Coca-Cola, Rolls-Royce та ін).
Директива Європейського співтовариства про товарні знаки трактує їх як
“знаки, що мають добре ім’я”. Відмінності між загальновідомими і
знаменитими товарними знаками наведені у табл. 3.1.

IV. За розрізняльною здатністю виокремлюють такі знаки:

1. Знаки з високою розрізняльною здатністю — довільні, чудернацькі
позначення (Kodak, Xerox), або слова, що не стосуються безпосередньо
товару (послуги), який позначають (Camel).

2 Навіювальні знаки, що мають певне відношення до товару (послуги), який
позначають, і “навіюють думку” про нього.

3. Описові знаки, які акцентують увагу на певних рисах, атрибутах,
властивостях маркованого товару або послуги.

( Л

Для того щоб виконувати розрізняльну функцію, товарний знак має бути
дистинктивним (володіти характерними ознаками, відмінними рисами, що
дають можливість споживачам відразу ідентифікувати виріб). До позначень,
об’єктивно

позбавлених розрізняльної здатності, належать: одна літера чи цифра,
прості геометричні фігури, форми, що (обумовлені виключно функціональним
призначенням виробу/загальновизнані скорочення тощо.

Водночас можливі ситуації, за яких позначення, що об’єк-

тивно мали високу розрізняльну здатність, втрачають її у зв’яз-

ку з тривалим використанням товарного знака та перетворен-

ням його на родове або видове поняття (ескалатор, термос,

аспірин, лінолеум тощо). Наприклад, фірма “Xerox Corp” опуб-

лікувала звернення до споживачів, у якому було вказано на

неправомірність вживання таких фраз, як “Я відксерокопію-

вав оскільки Xerox є зареєстрованим товарним знаком

цієї компанії і не може вживатись як дієслово.

L )

У процесі здійснення господарської діяльності підприємства мають потребу
не лише в індивідуалізації виробленої ними продукції, а й у вирізненні
самих себе серед інших підприємств. З цією метою вони використовують
фірмові найменування, які є важливим засобом розпізнавання та
ідентифікації товаровиробників.

Фірмове найменування — це найменування юридичної особи, суб’єкта
господарювання, яке дає змогу ідентифікувати (персоніфікувати,
індивідуалізувати) конкретне підприємство в цивільному обігу. Таким
чином, на відміну від товарного знака, фірмове найменування є
комерційним ім’ям підприємця, нерозривно пов’язаним з його діловою
репутацією.

Фірмові найменування відрізняються від інших засобів індивідуалізації
умовами виникнення і припинення правової охорони, юридичної реєстрації,
правомочностями пра-вовласника тощо (табл. 3.2). Право на фірмове
найменування є безстроковим, а початком його фактичного використання
вважається дата реєстрації. Водночас індивідуальні підприємці (не
юридичні особи) та некомерційні організації не мають права на фірмові
найменування, оскільки індивідуалізація останніх у господарському обігу
здійснюється шляхом присвоєння офіційної назви (наприклад, державна
податкова інспекція, державна служба зайнятості тощо).

Право на фірмове найменування належить до майнових прав і не може бути
відокремлене від підприємства. Водночас воно може бути припинене в
результаті зміни форми власності або організаційно-правової форми
підприємства, місця його знаходження тощо.

Важливо зазначити, що предметом реєстрації є повне фірмове найменування,
яке включає такі вказівки:

організаційно-правову форму підприємства (акціонерне товариство,
товариство з обмеженою відповідальністю тощо );

форму власності підприємства (державне, приватне тощо );

— сферу діяльності підприємства (виробниче, наукове, торговельне );

власників підприємства;

відмінну, оригінальну назву підприємства.

На практиці споживачі, як правило, зустрічаються з останньою частиною
повного фірмового найменування (наприклад кафе “Мрія”, ательє “Престиж”
тощо).

Найважливіші принципи використання фірмових найменувань:

істинність, правдивість (фірмове найменування має правдиво відображати
правовий статус підприємства, не вводячи в оману контрагентів);

винятковість (фірмове найменування має бути новим та оригінальним,
відмінним від уже існуючих);

постійність (фірмове найменування має бути постійним і незмінним для
ефективного виконання притаманних йому функцій).

.

Терміни “фірмове найменування” та “знаки для товарів і послуг”
використовувалися в українському законодавстві до січня 2004 р.

Цивільний і Господарський кодекси України, що набрали чинності з 2004
р., застосовують терміни “комерційне найменування” і “торговельна
марка”. Водночас ці документи передбачають можливість використання
зазначених вище термінів нарівні.

Згідно з Цивільним кодексом України комерційне найменування є постійною
та незмінною назвою юридичної особи, що індивідуалізує та вирізняє її
з-поміж інших. Відповідно до ст. 489 цього кодексу правова охорона
надається комерційному найменуванню, якщо вона дає можливість вирізнити
одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо її
діяльності.

Чинний Цивільний кодекс України передбачає також можливість передачі
права на комерційне найменування за договором комерційної концесії,
згідно з яким одна сторона (правовласник) зобов’язується надавати іншій
стороні (користувачеві) за певну плату право користування належним цій
стороні комерційним найменуванням відповідно до зазначених у договорі
умов.

ч . . )

Охорона фірмових найменувань здійснюється відповідно до ст. 8 Паризької
конвенції про охорону промислової власності без обов’язкового надання
заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є вони частиною товарних
знаків. Відомі фірмові найменування, які мають високу репутацію,
користуються популярністю та довірою споживачів і ділових партнерів, є
важливим фактором підвищення прибутковості та конкурентоспроможності
сучасних фірм.

Важливе місце серед засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу
займають найменування місць походження товарів, які вказують на
наявність у продукції особливих, неповторних властивостей, зумовлених
місцем її виробництва.

Зазначення походження товарів — це позначення товарів, що походять з
певної країни, місцевості, населеного пункту тощо. Зазначення походження
товарів, як правило, поділяють на такі:

вказівки на походження товарів, які дають уявлення про справжнє місце їх
походження і не асоціюються з якістю товарів;

найменування місць походження товарів, які дають можливість вирізнити
серед товарної маси товари, специфічні якості яких виключно або суттєвим
чином зумовлені людськими і (або) природними факторами певної
місцевості.

Відповідно до Закону України “Про охорону прав на зазначення походження
товарів” розрізняють:

просте зазначення походження товару—бурь яке словесне чи графічне
позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце
походження товару;

кваліфіковане позначення товару, назву місця походження товару,
географічне зазначення походження товару (назву географічного місця
походження товару, особливі властивості якого винятково або головним
чином зумовлені характерними для цього географічного місця природними і
(або) людськими чинниками).

Правова охорона простого зазначення походження товару виникає на
підставі його використання і не реєструється. Кваліфіковане зазначення
походження товару реєструється згідно із законодавчо встановленим
порядком і засвідчується свідоцтвом. Для попереджувального маркування
назви місця походження товару застосовується обведена овалом абревіатура
НМП (найменування місця походження) або ГЗП (географічне зазначення
походження).

Зазначення походження товарів може мати словесну, зображувальну форму,
виступати у вигляді національного символу, географічної карти тощо.
Водночас зазначення походження товарів слід відрізняти від
загальновживаних позначень товарів певного виду, не пов’язаних з
конкретною місцевістю їх виготовлення, незважаючи на те, що вони містять
назви географічних об’єктів (наприклад, “київський торт”, “кримське
вино”).

Метою правової охорони зазначення походження товарів є вирізнення
продукції та виробників, а також підтримка і стимулювання окремих
промислів, які виготовляють і постачають на ринок унікальну та
високоякісну продукцію. В одних країнах право на використання
найменування місць походження товарів належить державі, в інших це право
мають окремі фізичні та юридичні особи.

Правова охорона торговельної марки в Україні передбачена Цивільним та
Господарським кодексами України (2003) та Законом України “Про охорону
прав на знаки для товарів і послуг” (1993). Правове регулювання
комерційних найменувань здійснюється згідно з Цивільним та Господарським
кодексами України, а також Законом України “Про захист від
недобросовісної конкуренції” (1996). Крім того, в інституційному
середовищі України діють Паризька конвенція про охорону промислової
власності, Договір про закони щодо товарних знаків, Мадридська угода про
міжнародну реєстрацію знаків, Протокол до Мадридської угоди про
міжнародну реєстрацію знаків, Ніццька угода про міжнародну класифікацію
виробів і послуг для реєстрації знаків тощо.

За умов сучасної ринкової економіки засоби індивідуалізації учасників
цивільного обігу товарів та послуг є іманентною складовою активів
підприємств, невід’ємним елементом товарообігу, своєрідним інструментом
його регулювання. Найважливіші функції, засобів індивідуалізації
учасників цивільного обігу, товарів і послуг такії

Інформаційна (інформування споживачів щодо виробників товарів, послуг,
джерел походження продукції, їх якісних характеристик тощо).

Розрізняльна (вирізнення виробників та продукції серед аналогічної,
подібної, що пропонується на ринку ).

Гарантійна (гарантування споживачам певного набору корисних властивостей
та рівня якості товарів і послуг ).

Рекламна (привертання уваги споживачів, стимулювання збуту маркованих
товарів, послуг).

5. Захисна (захист від недобросовісної конкуренції).

Забезпечуючи штучну диференціацію товарів і послуг,

засоби їх індивідуалізації уможливлюють зростання монопольної влади
окремих товаровиробників, що сприяє збільшенню їх доходів. Водночас
використання засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу,
товарів, послуг пов’язано з додатковими витратами на формування та
захист позитивного іміджу товарного знака, знака обслуговування або
фірмового найменування та забезпечення ефективного економічного
механізму їх використання.

Будучи важливою складовою нематеріальних активів, які істотною мірою
визначають реальну ринкову вартість фірм, засоби індивідуалізації
суб’єктів господарювання, товарів та послуг відіграють важливу роль в
умовах інформаційного суспільства, оскільки:

— сприяють зниженню трансакційних витрат шляхом скорочення витрат
споживачів на пошук необхідної інформації, виявлення та оцінку корисних
властивостей товарів, захист від опортуністичної поведінки тощо;

виступають потужним фактором підвищення конкурентоспроможності суб’єктів
господарювання, їх репутації і престижу в суспільстві;

перетворюються на своєрідну гарантію^зобов’я-зання щодо більш повного
задоволення потреб споживачів на основі впровадження інновацій та
поліпшення якості продукції;

сприяють узгодженню інтересів виробників та споживачів за умов
неперсоніфікованого обміну, диференціації потреб та засобів їх
задоволення.

3.1.3. Відносини щодо нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності

Неречова або духовна діяльність, подібно до фізичної праці, дає певні
результати, на які виробникам надається право власності, що стосується
не лише речового предмета, а і того, що є предметом творчості.

М.Х. Бунге

Важливим об’єктом інтелектуальної власності є ноу-хау (від англ. знати
як) — не захищені охоронними документами та не оприлюднені повністю чи
частково знання, досвід, навички технічного, виробничого,
управлінського, комерційного, фінансового характеру тощо, які мають
комерційну цінність і можуть виступати об’єктами відповідних угод.

Вперше термін “ноу-хау” був використаний у 1916 р. в судовій справі
Дюранда проти Брауна в СІЛА і означав “знати, як застосовувати патент”,
оскільки йшлося про інформацію, потрібну для впровадження винаходу, але
спеціально пропущену заявником у патентному описі, що перешкоджало
реалізації винаходу промисловим шляхом.

У Правилах Комісії Європейського Співтовариства № 556/89 від ЗО
листопада 1988 р. зазначається, що ноу-хау — це сукупність технічної
інформації, що є секретною (не є загальновідомою та легкодоступною),
суттєвою (не є тривіальною), корисною (сприяє підвищенню
конкурентоспроможності), і такою, що ідентифікується в будь-якій формі
(записана чи зафіксована таким чином, що виникає можливість перевірки її
на відповідність зазначеним вище критеріям). У резолюції Міжнародної
асоціації з охорони промислової власності ноу-хау трактується як знання
та досвід технічного, комерційного, адміністративного, фінансового та
іншого походження, які можна використати на практиці під час
експлуатації у виробництві. Водночас експерти Міжнародної торгової
палати визначають ноу-хау як сукупність відносин, професійних знань та
досвіду, що використовуються у технології виробництва будь-якого
продукту.

Таким чином, на сьогодні поняття “ноу-хау” не має чіткого визначення, що
об’єктивно зумовлено постійною зміною, розширенням його змістового
наповнення під впливом НТП.

Часто як тотожний терміну “ноу-хау” використовують термін “комерційна
таємниця” — будь-яка інформація, що має справжню або потенційну
комерційну цінність через її секретність та недоступність третім особам,
до якої немає вільного доступу і відносно якої власник вживає заходи
щодо конфіденційності.

Ноу-хау виступає як цінний об’єкт, без якого у більшості випадків
неможливими є відтворення та експлуатація винаходів, нових технологій
тощо. На початку XX ст. у міжнародній торгівлі ноу-хау передавалися за
більш ніж 85 % укладених ліцензійних договорів (більш ніж 50 % —
одночасно з передачею винаходу, 35 % — тільки на ноу-хау).

Важливими передумовами перетворення ноу-хау на об’єкт інтелектуальної
власності є такі:

затребуваність, комерційна цінність у виробництві та збуті, перед-та
післяпродажному обслуговуванні та експлуатації товарів і послуг;

недоступність іншим суб’єктам без згоди власника;

можливість їх передачі та використання іншими суб’єктами в
конфіденційному режимі.

Необхідно зазначити, що конфіденційність є важливою ознакою ноу-хау,
оскільки знання та досвід як невід’ємні складові інтелектуального
капіталу відіграють все більш вагому роль у сучасній конкурентній
боротьбі. На думку переважної більшості дослідників, залежно від
призначення ноу-хау структурують таким чином:

науково-технічні (знання, досвід та навички щодо науково-дослідних,
технологічних, виробничих проектних та конструкторських рішень);

управлінські (знання, досвід навички щодо структури та методів у
правління, розподілу обов’язків, структурних зв’язків );

комерційні (знання, досвід та навички, які стосуються кон’юнктури ринку,
посередників, каналів збуту, споживачів, конкурентів, організації
рекламної діяльності );

фінансові (знання, досвід та навички щодо найвигід-ніших форм
використання грошових коштів, цінних паперів, специфіки податкової
системи, митних обмежень, форм кредитування ).

До ноу-хау, як правило, відносять технологічні, виробничі, управлінські
та комерційні секрети, у т. ч. професійний досвід працівників, відомості
про сутність винаходів (до їх офіційного оприлюднення), особливості
менеджменту, кадрової політики, бізнес-процесів, політики ціноутворення
тощо. Водночас розрізняють:

ноу-хау, які невіддільні від конкретного індивіда (індивідуальні
навички, професійний досвід, уміння);

ноу-хау, невіддільні від конкретного підприємства (технології та
процеси, засновані на традиціях, культурі виробництва, бізнесі тощо);

— ноу-хау, які можна відокремити від конкретного індивіда або колективу
підприємства (засекречені технічні та технологічні відомості, рисунки,
креслення та інші патентоспроможні результати).

Водночас до ноу-хау не можуть належати статутні документи підприємства;
відомості звітності, яка надається за встановленими формами;
бухгалтерська звітність; відомості щодо забруднення довкілля, порушення
антимоно-польного законодавства і т. ін.

Оскільки в більшості випадків ноу-хау передаються разом з винаходом, що
має патентний захист, найпоширенішою є передача ноу-хау за ліцензійною
угодою. Водночас складність реалізації ноу-хау пов’язана з тим, що
договір їх передачі включає як елементи ліцензійної угоди, так і
елементи договорів купівлі-продажу, спільної діяльності, використання
досліджень і розробок тощо.

Згідно з визначенням Міжнародної ліги конкурентного права ноу-хау
складаються із технічної, комерційної, адміністративної або іншої
інформації, що не охоплюється патентами і використовується при
експлуатації певного підприємства, здійсненні інформаційної діяльності,
до якої немає легкого доступу (секрет виробництва) і яка може
передаватися за договором. Водночас, на думку деяких дослідників,
ноу-хау і комерційна таємниця — поняття не стільки ідентичні, скільки
такі, що перетинаються. Прихильники цієї позиції трактують ноу-хау як
результат творчої діяльності людини, потенційна цінність якого не
пов’язана з конкретним бізнесом. На їхню думку, власник ноу-хау, на
відміну від власника комерційної таємниці, вводить режим обмеженого
доступу лише до тієї його частини, яка може бути передана іншим особам
для практичного використання. Законодавство більшості країн встановлює
відповідальність за розголошення конфіденційної інформації та регулює
відповідні взаємовідносини найманих робітників і роботодавців. Водночас
виникають певні труднощі, пов’язані з розмежуванням досвіду і знань
окремих робітників підприємства та інформації, що належить власнику
цього підприємства.

Одним з нетрадиційних об’єктів промислової власності є недопущення
недобросовісної конкуренції. У цьому випадку йдеться не стільки про
надання виключних прав, скільки про визнання юридичних вимог щодо
необхідності додержання конкуруючими суб’єктами господарювання чесних
правил комерційної діяльності. Паризька конвенція про охорону
промислової власності трактує недобросовісну конкуренцію таким чином:

дії, що призводять до сприйняття споживачем підприємства, товарів,
виробничої або комерційної діяльності певної фірми як товарів,
виробництва, продукції конкурентів;

неправдиві твердження, які дискредитують підприємство, товар, виробничу
або комерційну діяльність конкурентів;

використання у процесі комерційної діяльності вказівок чи позначень, які
можуть ввести споживачів у оману відносно природи, способу виготовлення,
характеристик, властивостей певного товару.

Коментарі до Типового закону про товарні знаки, фірмові найменування та
акти недобросовісної конкуренції для країн, що розвиваються, визначають
як недобросовісну конкуренцію такі види діяльності:

підкуп покупців конкурентів, спрямований на їх залучення як клієнтів та
збереження їх прихильності в майбутньому;

з’ясування виробничих чи комерційних таємниць конкурентів шляхом
шпіонажу або підкупу їх службовців;

неправомірне використання чи розкриття ноу-хау конкурентів;

спонукання службовців конкурентів до порушення чи розриву їх контрактів
з наймачами;

бойкотування торгівлі фірм-конкурентів;

недобросовісні погрози конкурентам позовами про порушення патентів чи
прав на товарні знаки;

продаж товарів власного виробництва за цінами, нижчими за вартість з
метою протидії конкуренції (демпінг);

введення в оману споживачів на основі створення в них враження щодо
можливості придбання товару за надзвичайно вигідними умовами;

наміри щодо копіювання товарів, послуг, реклами або інших аспектів
комерційної діяльності конкурентів;

заохочення порушень контрактів, укладених конкурентами;

рекламна діяльність на основі порівняння з товарами та послугами
конкурентів;

порушення прав, що не стосуються безпосередньо конкуренції, якщо таке
порушення дає змогу домогтися невиправданих переваг над конкурентами9.

: _ ч

У 1953 р. японець А. Моріта запропонував використовувати слово Sony для
найменування товарів своєї компанії. Назва “Sony” є комбінацією з двох
слів: sonus — у перекладі з латини “звук” і sonny – синок. За задумом
власника ця назва має асоціюватись із молодістю, творчістю, енергією.
Зображене латинськими літерами слово Sony стало фірмовим знаком, а у
1958 р. компанія отримала назву “Sony Corporation”, яка з часом була
зареєстрована у 170 країнах. Водночас одна з японських фірм
зареєструвала це ім’я як товарний знак для кількох сортів шоколаду та
харчових продуктів, перейменувавши свою назву на “Sony Foods”. У зв’язку
з цим фактом “Sony Corporation” подала в суд на “Sony Foods”. Судовий
процес тривав чотири роки- Ухваливши рішення на користь “Sony
Corporation”, суд вперше застосував закон про недобросовісну
конкуренцію. Цікаво, що вирішальним став той факт, що юристи не змогли
знайти слово “Sony” в жодній мові, довівши тим самим факт унікальності
та неповторності фірмового найменування.

Ч )

Проблема недопущення недобросовісної конкуренції є багатоплановою та
складною, оскільки недобросовісна конкуренція є невід’ємною складовою
ринкового суперництва і постійно змінює свої форми. Відтак закони щодо
недопущення недобросовісної конкуренції повинні бути гнучкими і
передбачати широкий спектр заходів боротьби з нечесною комерційною
діяльністю. Важливим напрямком вирішення цієї проблеми є гармонізація
національних законодавств у галузі промислової власності, пов’язана з
глобалізацією міжнародної торгівлі та засобів комунікації.

Важливим об’єктом інтелектуальної власності за сучасних умов становлення
та розвитку інформаційного суспільства є топологія (топографія)
інтегральних мікросхем.

Інтегральна мікросхема — це мікроелектронний виріб кінцевої чи проміжної
форми, призначений для виконання функцій електронної схеми, елементи і
з’єднання якого нероздільно сформовані в об’ємі і (або) на поверхні
матеріалу, що становить основу такого вибору, незалежно від способу його
виготовлення.

Типові інтегральні схеми мають площу 1,5 мм2 при товщині 0,2 мм. Усі
компоненти схеми (транзистори, діоди, резистори, опори, а також
провідники, що їх з’єднують) розміщуються на пластинці в процесі
виробництва. З розвитком науково-технічного прогресу число компонентів,
розміщених на одній пластинці, постійно зростає, налічуючи на сьогодні
мільйони компонентів.

Топологія (топографія) інтегральних мікросхем — це зафіксоване на
матеріальному носієві просторово-геометричне розміщення сукупності
елементів інтегральної мікросхеми і з’єднань між ними.

Топології інтегральних мікросхем використовуються у виробництві
напівпровідникових чипів і є найважливішою складовою електронних
приладів. Автору належать виключні права на використання топології
інтегральних мікросхем. Майнові права на останні можуть передаватися
повністю чи частково іншим особам за договором, переходити у спадок
тощо. Виключне право на використання топології інтегральних мікросхем
діє протягом 10 років.

Топологія інтегральних мікросхем відповідає умовам охороноздатності,
якщо вона є оригінальною (не є прямим відтворенням, копіюванням іншої
інтегральної мікросхеми, має суттєві відмінності і не була відомою в
галузі мікро-електроніки до дати подання заявки чи першого
використання). Міжнародна практика свідчить, що охорона топо-логій
(топографій) інтегральних мікросхем має змішану форму і може базуватись
як на нормах права щодо охорони промислової власності, так і на нормах
авторського права.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Промислова власність. Винахід. Умови патентоздат-ності винаходу. Корисна
модель. Умови охороноздатності корисних моделей. Промисловий зразок.
Засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.
Товарний знак. Знак обслуговування. Види товарних знаків. Торговельна
марка. Логотип. Слоган- Бренд. Фірмове найменування. Комерційне
найменування. Найменування місць походження товарів. Нетрадиційні
об’єкти інтелектуальної власності. Ноу-хау. Недопущення недобросовісної
конкуренції. Топологія (топографія) інтегральних мікросхем.

Контрольні запитання і завдання

Охарактеризуйте сутність і структуру промислової власності.

Які види інтелектуальної власності є об’єктами патентного права?

Розкрийте особливості винаходів як об’єктів промислової власності.

За яких умов надається правова охорона корисним моделям?

Розкрийте найважливіші характеристики промислового зразка як об’єкта
інтелектуальної власності.

Що таке товарний знак? Які є види товарних знаків?

Охарактеризуйте сутність і призначення фірмових найменувань та
найменувань місць походження товарів.

Яка роль засобів індивідуалізації учасників^цивіль-ного обігу товарів і
послуг у сучасній ринковій економіці?

Охарактеризуйте нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.

10. Як, на вашу думку, можна вирішити проблему недопущення
недобросовісної конкуренції?

Література

Цивільний кодекс України. — Кн. 4: Право інтелектуальної власності.

Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15
грудня 1993 р. (зі змінами).

Закон України “Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993
р. (зі змінами).

Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15
грудня 1993 р. (зі змінами).

Закон України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”
від 5 листопада 1997 р. (із змінами).

Закон України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16
червня 1999 р. (зі змінами).

Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня
1996 р. (зі змінами).

Андрощук Г. Торгова марка: вибір імені // Інтелектуальна власність. —
2004. — № 4.

Бовин АЛ., ЧередниковаЛ.Е. Интеллектуальная собственность: экономический
аспект: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М; Новосибирск: НГАЭиУ, 2002.

10. Буте М.Х. Полицейськое право. — К.: Универси-

тетская тип., 1877. — Гл. III.

Винсент Л. Легендарные брэнды: Раскрученные рекламные мифы, в которые
поверил весь мир. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2004.

Збірка нормативних актів з питань промислової власності / За ред. В.П.
Петрова, В.О. Жарова. — К.: Вища шк., 1998.

Интеллектуальная собственность: Основные материалы: В 2 ч.: Пер. с англ.
— Новосибирск: ВО “Наука”. Сибирская издательская фирма, 1993.

Калятин В.О. Промышленная собственность. — М., 2000.

Кравец Л.Г. Полезные модели — альтернативная форма правовой охраны
изобретений. — М.: ИНПУ Роспатента, 2000.

Крайнев П.П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю:
Монографія. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004.

Підіпригора OA., Підіпригора О.О. Право інтелектуальної власності
України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 1998.

Тамберг В. Брэнд: боевая машина бизнеса. — M.: Олимп-Бизнес, 2005.

Торгові аспекти права інтелектуальної власності: Збірка вибраних
міжнародних матеріалів. — К., 1999.

Трансакционные издержки, связанные с созданием и использованием прав на
товарные знаки в России / Под ред. А.Е. Шаститко. — М.: Бюро эконом,
анализа, 2000.

Xaycmoe В.К. Сутність основних категорій ринку промислової власності //
Економічна теорія. — 2005. — № 3.

Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции. Реориентация теории
стоимости. — М.: Экономика, 1996.

Amended proposal for European Parlament and Council Directive
approximating the legal arrangements for the protection of inventions
utility model / Community preparatory acst № 599 PC 0309. — Document
delivered on: 09/08/1999.

3.2. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ АВТОРСЬКОГО І СУМІЖНИХ ПРАВ

Сутність та специфіка авторського права.

Особливості формування та реалізації суміжних прав.

3.2.1. Сутність та специфіка авторського права

Авторське право — одна з тих сфер права інтелектуальної власності, де
необачливість може привести до найсумніиіих наслідків.

М. Лектер

Індустрія авторського права і суміжних з ним прав (програмного
забезпечення, кінематографу, відео-, звукозапису, видавничої справи
тощо) займає важливе місце у секторальній структурі інформаційного
суспільства. У СІЛА в 1991 р. її частка становила 325 млрд дол. доданої
вартості (приблизно 5,5 % ВВП), а її зарубіжний продажі принесли в
скарбницю цієї країни майже 36,2 млрд дол., що перевищило експортну
виручку більшості провідних галузей економіки країни.

Авторське право — економіко-правовий інститут, що регулює особисті
немайнові та майнові права авторів та їх правонаступників щодо створення
і використання творів науки, літератури та мистецтва.

Термін “авторське право” аналізується у сучасній науковій літературі у
двох взаємопов’язаних аспектах:

як сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу створення
та використання творів науки, літератури і мистецтва;

як сукупність особистих майнових та немайнових прав, що належать автору
у зв’язку зі створенням конкретного літературного, наукового чи
мистецького твору.

Авторське право виникло у XVII ст. Першим в історії людства законом про
авторське право став Статут королеви Анни, прийнятий у 1709 р. в Англії,
який передбачав закріплення за автором твору виключного права на його
публікацію протягом 14 років з дати першої публікації. Водночас
дозволялася передача права за винагороду книгопродавцю. Закон також
передбачав продовження терміну охорони твору ще на 14 років після
закінчення першого терміну за життя автора. Відносно книг, що вже були
опубліковані встановлювався єдиний термін охорони — 21 рік. При цьому
висувалася вимога реєстрації опублікованих творів у центрі
книговидавництва та депонування їх копій для використання університетами
і бібліотеками.

З часом системи авторського права були сформовані й в інших країнах.
Однак національні системи охорони авторських прав не надавали можливості
отримання охорони цих прав за кордоном. Міжнародний період розвитку
системи авторського права розпочався з підписання у 1886 р. Бернської
конвенції про охорону літературних і художніх творів, яка передбачала
охорону прав автора в силу самого факту створення твору і не вимагала
таких формальностей, як реєстрація, депонування, сплата мита тощо.

У 1952 р. в Женеві була прийнята Всесвітня конвенція про авторське
право, спрямована на створення міжнародно-правового інституту
регулювання відносин у цій сфері для широкого кола держав, у тому числі
тих, які не приєдналися до Бернської конвенції. Україна приєдналася до
Бернської конвенції у 1995 р. (Закон України від 31 травня 1995 р. №
189/ 95-ВР). На сьогодні законодавство України щодо авторського права і
суміжних прав включає норми гл. 26 Цивільного кодексу України, законів
України “Про авторське право і суміжні права”, “Про телебачення і
радіомовлення”, “Про видавничу справу” тощо.

На відміну від права промислової власності авторське право має такі
специфічні ознаки (табл. 3.3):

поширюється на твори науки, літератури, мистецтва, які є результатом
особливих форм творчої людської активності;

виникає незалежно від призначення, способу, форми вираження, художніх
достоїнств, наукової цінності, літературних, наукових та мистецьких
творів;

має змішану природу, включаючи до свого складу права власності, що
належать до категорії майнових прав, і права особистості, що належать до
категорії немайнових прав;

виникає безпосередньо з моменту вираження твору в певній об’єктивній
формі, доступній для сприйняття іншими людьми; для здійснення
авторського права не потрібні реєстрація та спеціальне оформлення твору;

є законодавчо закріпленим виключним правом творця оголосити себе автором
твору; відтворювати, розповсюджувати, оприлюднювати його певними
способами, засобами; дозволяти іншим особам використовувати твір тим чи
іншим способом;

не пов’язано з правом власності на матеріальний об’єкт, у якому виражено
твір (папір, плівку, дискету тощо); суб’єкти авторського права і права
власності на матеріальний носій твору можуть не збігатися, оскільки
власник речі може не мати авторських прав на твір, матеріалізований у
цій речі; відтак передача права власності або права володіння на
матеріальний об’єкт сама по собі не спричиняє передачі авторських прав
на твір, матеріалізований у цьому об’єкті;

у процесі купівлі-продажу об’єктів авторського права передається
обмежена частина пучка правомочностей, оскільки існуюча система відносин
власності щодо об’єктів авторського права заснована на прагненні
виробників забезпечити рідкісність своїх благ (наприклад, ліцензійна
угода щодо програмного забезпечення, як правило, заборо-

/ ч

Авторське право виникає внаслідок факту створення твору і діє від дня
його створення.

У більшості держав авторські права спадкоємців діють протягом 50 років
після смерті автора. У США та країнах ЄС цей термін становить 75 років.
В Україні авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років
після його смерті.

Авторське право на твори, створені у співавторстві, діє протягом життя
співавторів і 70 років після смерті останнього співавтора.

V ;

няє передачу програмного продукту іншим особам, зміну програм, отримання
доходу шляхом їх розповсюдження тощо);

8) на відміну від права власності на матеріальні об’єкти, що має
фактично необмежений (абсолютний) характер, власність на об’єкти
авторського права зазнає певних обмежень, пов’язаних з обсягом
правомочностей та терміном їх дії.

Основні суб’єкти авторського права поділяються на дві групи:

/. Первинні суб’єкти авторського права в т. ч.:

творці, які володіють усім комплексом виключних майнових та особистих
немайнових прав на об’єкти авторського права (автори, співавтори);

автори так званих похідних творів (перекладів, обробок, анотацій,
рефератів, резюме, оглядів, аранжировок тощо) та збірників
(енциклопедій, антологій, баз даних), якщо здійснені переробка та відбір
є результатом творчої інтелектуальної діяльності.

77. Інші суб’єкти авторського права, які отримали це право за договором
або в результаті інших подій (успадкування, виконання службового
доручення, ліквідації підприємства тощо).

Автор (співавтор) — особа, працею якої створено науковий, літературний
чи мистецький твір. Автором визнається особа, зазначена як автор на
оригіналі чи копії твору. Це є презумпцією авторства. Усі інші особи, що
претендують на авторство, повинні наводити необхідні докази для
відновлення своїх прав. Авторів, які створили складений твір називають
укладачами, авторів перекладів — перекладачами.

Оскільки твори літератури, науки і мистецтва можуть створюватись як
однією, так і кількома особами, інститут авторського права передбачає
співавторство, важливими вимогами якого є:

спільна творча праця;

єдність форми та змісту твору або поєднання різних форм з єдиним
змістом;

добровільна участь кожного зі співавторів;

обов’язковий творчий внесок кожного учасника колективу на будь-якій зі
стадії створення твору.

При цьому твір може бути цілісним, нероздільним (нероздільне
співавторство) або складатись із окремих самостійних частин (роздільне
співавторство).

Укладачі (автори складених творів) — особи, яким

належить авторське право на здійснені ними в процесі твор-

чої діяльності підбір або розташування матеріалів у збірни-

.

Цікаве дослідження сутності та природи авторського права було здійснене
наприкінці XIX ст. відомим російським вченим І.Г. Табашниковим. У творі
“Літературна, музична і художня власність з точки зору науки цивільного
права і за постановами законодавств Північної Німеччини, Австрії,
Франції, Англії і Росії” (1878) він класифікував наявні на той час
підходи до трактування літературної власності:

1) підхід, заснований на запереченні літературної власності та визнанні
основою авторського права певних привілеїв. На думку прихильників цього
погляду право автора саме по собі не стосується матеріальної власності,
що може бути предметом юридичних угод. Стосовно автора воно обмежується
правом передавати свої думки в усній чи письмовій формі та є виключним і
невідчужуваним правом на продукт

його творчості. Відносини власності виникають лише щодо рукопису,
водночас сам твір як ідеальна субстанція не може бути предметом угод,
оскільки не відчужується від автора;

підхід, заснований на запереченні літературної власності, привілеїв та
визнанні авторського права майновим правом;

підхід заснований на запереченні літературної власності та визнанні
авторського права правом особистості. Прихильники цього підходу
пов’язували сутність авторського права з виключенням третіх осіб зі
сфери інтелектуальної діяльності суб’єктів авторського права.
Стверджуючи, що поняття “літературна власність” є недосконалими, вони
виходять з того, що англійський термін “copy right” (право копіювання) і
німецький термін ‘Verlagsrecht” (право видання) точніше виражають
природу авторського права, що є правом особистості, оскільки природа
твору не є матеріальною;

підхід, заснований на визнанні авторського права правом власності.
Незважаючи на те, що право власності на літературні твори з часом
видозмінюється, переходить від автора та його спадкоємців до суспільства
в цілому, прихильники цього погляду зору розглядають автора як
початкового власника, який володіє відповідними правомочностями.

Відомий український вчений М.Х. Бунге (1823—1895) у фундаментальній
праці “Поліцейське право” (1877) здійснив аналіз “неречової власності” в
єдності двох її форм: “промислової власності”, “літературної та
художньої власності”.

Виступаючи за необхідність визнання останньої, вчений писав: “Кажуть,
по-перше, що це право не підходить ні під визначення майнового права, ні
під визначення права за зобов’язаннями, але з цього можна вивести не
заперечення права, а визнання нової стихії, привнесеної в цю сферу;
по-друге, говорять, що думка, яка одного разу вже висловлена, є спільним
надбанням і належить тому, хто її засвоїв і зрозумів, — це справедливо,
але не стосується права відтворення думок у певній конкретній формі та
до їх поширення технічними та іншими способами; по-третє, говорять, що
таке право є шкідливим для успіхів освіти… — на це можна відповісти,
що освіта лише виграє, якщо плоди розумової праці будуть захищені проти
загарбання…”1.

V У

ках. До складених творів належать газети, журнали, бюлетені, збірки
наукових праць, енциклопедії, антології тощо.

Специфіка авторських прав укладачів пов’язана з такими у мовами:

необхідністю дотримання авторських прав творців тих теоріє, які включені
у збірку;

володіння особистими немайновими правами стосується тих елементів твору,
які є результатом їх власної творчої праці;

неможливістю перешкодити іншим особам здійснити самостійний підбір та
розташування тих самих елементів складеного твору.

Перекладачі та автори похідних творів — автори перекладів та творів, які
є творчою переробкою вже існуючих творів без заподіяння шкоди охороні
останніх (анотацій, адаптацій, обробок фольклору тощо).

Водночас необхідно враховувати, що авторське право перекладача:

поширюється не на оригінал (твір, що перекладається), а на створений
переклад;

не перешкоджає іншим особам здійснювати власні переклади;

виникає навіть за умови відсутності згоди автора оригіналу на переклад,
переробку, однак не може бути реалізовано шляхом укладення договору на
використання.

Спадкоємці та правонаступники авторів. Згідно з існуючим законодавством
у випадку смерті автора твору, його майнові права переходять до його
спадкоємців на термін 50 років після смерті автора. Правонаступниками
авторів є юридичні особи, які на основі договору отримують певні
правомочності, наприклад, право на опублікування, постановку твору тощо.

Роботодавці — особи, яким належить виключне право на використання твору,
створеного у порядку службового доручення, якщо у договорі з автором не
передбачається інше. Незважаючи на те, що роботодавець має право при

192

7 В. Д. Базилевич

193

використанні службового твору вказувати своє ім’я або вимагати такої
вказівки, особисті немайнові права зберігаються за автором цього твору.

Суб’єктами авторського права можуть бути неповнолітні та недієздатні
особи. Авторське право за цих умов здійснюють від їхнього імені батьки
або опікуни.

Об’єкти авторського права — це оприлюднені або неоприлюднені твори
науки, літератури, мистецтва, що є результатом творчої діяльності
незалежно від їх призначення, позитивних якостей та змісту, а також
способу та форми їх вираження за умови, що ці результати втілені у
об’єктивній формі, яка уможливлює їх сприйняття іншими людьми. Таким
чином, об’єкти авторського права мають певні специфічні ознаки, а саме:

творчий характер, новизну та оригінальність думок, ідей, образів,
композицій;

об’єктивну форму вираження (письмову, об’ємно-просторову, звуко- або
відеозапис, зображення тощо);

можливість відтворення певним способом для сприйняття іншими людьми.

Характерною особливістю авторського права є те, що його об’єкти мають
властивості суспільних благ. “Тоді як вартість створення твору, що є
об’єктом авторського права, — наприклад, книги, кінофільму, пісні,
балету, літографії, карти, бази даних або комп’ютерної програми — часто
є значною, вартість репродукування твору, здійснена самим творцем чи
тим, для кого твір став доступним, — часто низька. І як тільки копії
стають доступними іншим, виготовлення додаткових копій стає абсолютно
недорогим для таких користувачів”, — зазначають відомі західні
дослідники У. Ленде та Р. Познер2. До цього слід додати, що наукові та
мистецькі твори відіграють вагому роль у культурному розвитку
суспільства. Оскільки суспільні витрати достатньою мірою не
відображаються у приватних витратах власника твору, виникає необхідність
юридичного закріплення права власності (авторського права) з метою
вирішення проблеми суспільного блага. За умови вільного ринку кінцева
ціна твору включала б лише граничні витрати його копіювання. Відтак
автору було б економічно невигідно створювати нові твори, наслідком чого
стала б втрата суспільних вигод від публікації твору.

У сучасній науковій літературі є різні підходи до класифікації об’єктів
авторського права серед яких можна виокремити такі:

Твори літератури (художні твори, виражені у словесній формі, в т. ч.
програми для ЕОМ), науки (зміст яких пов’язаний зі створенням або
систематизацією об’єктивних знань щодо дійсності, яка оточує) та
мистецтва (твори живопису, архітектури, декоративно-прикладного
мистецтва, музичні твори).

Оригінальні (створені самим автором) і складені або похідні твори, які
включають елементи уже існуючих творів: переклади, антології, анотації,
реферати, огляди тощо.

Завершені і незавершені твори (ескізи, нариси, начерки), письмові
(рукописи, нотні записи) та усні (публічно виголошені, виконані),
звуко-, відеозаписи (механічні, магнітні, цифрові, оптичні), зображення
(рисунки, ескізи, картини, креслення, кіно-, відео-, фотокадри), а також
об’ємно-просторові твори (скульптури, моделі, макети, споруди).

Літературні твори; драматичні і музично-драматичні твори; хореографічні
твори, пантоміми; музичні твори; аудіовізуальні твори; твори живопису,
скульптури, графіки; твори декоративно-прикладного і сценографічного
мистецтва; твори архітектури, садово-паркового мистецтва; карти, плани,
ескізи; фотографічні твори; похідні твори (переклади, обробки, реферати,
резюме, огляди, інсценування, аранжировки тощо); збірники (енциклопедії,
антології, бази даних) та інші складені твори.

_ .

Згідно з п. 1 ст. 433 Цивільного кодексу України об’єктами авторського
права є літературні та художні твори, комп’ютерні програми та компіляції
даних (бази даних), якщо вони за відбором та упорядкуванням елементів є
результатом творчої інтелектуальної діяльності. Водночас згідно з
законодавством України об’єктом авторського права може бути частина
твору, яка використовується самостійно в т. ч. оригінальна назва твору.

До письмових літературних творів Цивільний кодекс України відносить
белетристичні, публіцистичні, наукові та технічні твори. Белетристичні
та публіцистичні твори використовуються шляхом поширення. Твори
наукового та технічного характеру можуть як публікуватись, так і
використовуватись суб’єктами авторського права без тиражування для
відкритого продажу (це стосується, наприклад, наукових звітів,
доповідей, проектно-розрахункової документації).

Письмові твори можуть носити також навчальний (методичні посібники,
програми), рекламний (листи, буклети) та адміністративно-управлінський
характер (засновницькі документи, положення, аудиторські заключення,
договори тощо).

До усних творів відносять виступи, промови, лекції, проповіді,
консультації з науково-технічних, економічних, юридичних та інших
питань. Усні твори оприлюднюються безпосередньо автором, якому в цьому
випадку належать ще й права виконавця (суміжні права). Специфіка
відносин, що виникають на цьому підґрунті полягає в тому, що майнові
права автора усного твору не можуть бути відчужені. Водночас автор може
дозволити (на підставі договору) звукозапис чи відеозапис свого твору,
що уможливлює їх використання у подальшому іншими особами.

До художніх творів Цивільний кодекс України відносить
художньо-драматичні та музично-драматичні твори, пантоміми,
хореографічні, музичні твори та аудіовізуальні твори, твори живопису,
архітектури, графіки, фотографічні твори, твори прикладного мистецтва
тощо.

V . )

Водночас загальновизнано, що встановити вичерпний перепік об’єктів
авторського права неможливо. Це пов’язано з постійним розвитком
суспільства, ускладненням та урізноманітненням творчої праці. Водночас
законодавство передбачає виокремлення об’єктів, які не визначаються
об’єктами авторського права, в т. ч.:

офіційних документів політичного, законодавчого та адміністративного
характеру, виданих органами державної влади в межах їх повноважень
(законів, указів, постанов, судових рішень, державних стандартів тощо);

державних символів і знаків (прапорів, гербів, орденів, грошових
знаків);

творів народної творчості (поширених та створених народом поетичних,
музичних, декоративно-прикладних творів, автори яких невідомі);

інформаційних повідомлень про події та факти програм телебачення, радіо,
які не є результатом творчої діяльності);

розкладу руху транспортних засобів, програм теле- та радіопередач,
телефонних довідників тощо;

заповнених форм податкової, фінансової та статистичної звітності (однак
пояснювальні записки до них, які містять оригінальні ідеї та
узагальнення, можуть бути визнані об’єктом авторського права).

Важливими об’єктами авторського права за сучасних умов є:

компіляції даних (бази даних) — сукупність даних або іншої незалежної
інформації в довільній (у т. ч. в електронній) формі, підбір,
розташування основних частин якої, а також її впорядкування є
результатом творчої праці. Водночас складові баз даних мають бути
доступними їх знаходженню з допомогою спеціальної пошукової системи, в
т. ч. на основі електронних засобів;

— програми для ЕОМ — набір команд, інструкцій, призначених для
функціонування ЕОМ та інших комп’ютерних пристроїв з метою одержання
певного результату, а також підготовчі матеріали, отримані в процесі їх
розробки та породжені ними аудіовізуальні зображення, що
об’єк-тивізовані певним чином (на папері, в пам’яті ЕОМ). Це поняття
охоплює як операційні системи, так і прикладні програми. Сукупність
програм для ЕОМ, а також підготовчих матеріалів до них, насамперед
алгоритмів (ідей, на яких засновані програми), об’єднується поняттям
програмного продукту.

Вперше комп’ютерна програма була представлена на реєстрацію як об’єкт
авторського права в 1961 р. у США.

Однак положення щодо застосування авторського права до комп’ютерних
програм було прийняте в цій країні лише в 1980 р. Перший у світі закон,
який включивхомп’ютерні програми до об’єктів інтелектуальної
власностідцо охороняються авторським правом, був прийнятий у 1972 р. на
Філіппінах.

Водночас, на думку деяких дослідників, поширення норм авторського права
на комп’ютерні програми є невиправданим, оскільки не забезпечується
захист оригінальних ідей, які лежать в основі цих програм, принципів
організації їх алгоритмів, інтерфейсе та мови програмування.

Основні принципи авторського права:

свобода творчості (вільний вибір теми, сюжету, жанру, форми втілення
твору, самостійне вирішення питання щодо його оприлюднення);

невідчужуваність особистих немайнових прав автора (права авторства,
права на ім’я, на захист репутації);

свобода авторського договору (відсутність жорсткої регламентації
відносин автора з користувачами, вільне волевиявлення сторін);

поєднання особистих інтересів автора та суспільних інтересів (визначення
розумних меж права автора на використання власного твору з метою
забезпечення умов доступу всіх членів суспільства до загальнолюдської
інтелектуальної скарбниці).

В англомовній літературі авторське право позначається терміном
“копірайт” (copyright), згідно з яким лише автор або його
правонаступники мають право дозволяти виготовлення копій твору.

При цьому використовується спеціальний знак охорони авторського права,
що розміщується на титульній сторінці (або її обороті) на кожному
екземплярі твору і складається із трьох частин:

латинської букви “с” в колі ©;

імені власника виключних прав;

року першого опублікування твору.

Закон, що ввів правило копірайта, був прийнятий у 1790 р. та захищав
авторів книг, карт і креслень. З часом копірай-том було дозволено
захищати будь-які друкарські видання, нотні записи, всі літературні
твори, фотографії, кінофільми, комп’ютерні програми, архітектурні
проекти, комп’ютерну графіку, художні інсталяції та перформанси.

Упродовж тривалого періоду законодавство США передбачало, що у разі
відсутності на творі попереджувального застереження про копірайт (©)
твір вважався суспільним надбанням і кожен бажаючий міг його копіювати.
Починаючи з березня 1989 р., коли у США набрала чинності Бернська
конвенція про охорону літературних і художніх творів, проставлення цього
попереджувального маркування перестало бути обов’язковим.

Водночас у більшості європейських мов використовується термін “авторське
право”. Це пов’язано з тим, що на відміну від терміна “копірайт”, який
акцентує увагу на діях, що можуть бути здійсненні автором, або з його
дозволу, термін “авторське право” стосується насамперед особистості
творця, який має повні права на продукт своєї творчої розумової
діяльності.

V )

Традиційним є поділ авторського права на такі правомочності:

Особисті немайнові права, невіддільні від особи автора.

Майнові права — правомочності, пов’язані з використанням твору.

Особисті немайнові права належать автору твору, є не-відчужуваними від
особистості творця, охороняються безстроково і не можуть передаватись
іншим особам.

Особистими немайновими правами є такі права:

З початку виникнення у XVIII ст. у Англії та Франції авторське право
трактувалось як форма власності, яка може бути створена фізичною або
юридичною особою і використовуватися комерційним способом так само, як і
інші форми власності. Водночас німецькі дослідники XVIII ст. основну
увагу приділяли немайновим правам авторів. Відомий філософ І. Кант
(1724—1804) розглядав творчу працю як відображення особистості автора,
що потребує захисту, оскільки творчі люди, як правило, більше цінують
немайнові права, пов’язані не стільки з винагородою, скільки із
суспільним визнанням пріоритету, першості творця.

право на авторство, яке є найважливішим, оскільки визначає всі інші
правомочності творця, є невідчужува-ним, має виключний і абсолютний
характер, дає можливість тій чи іншій особі вважати себе автором твору і
вимагати визнання себе у цій якості з боку інших осіб, використовуючи
законні способи охорони та захисту цього права;

право на ім’я — право автора на опублікування твору під власним іменем,
вигаданим (псевдонімом) або без зазначення імені (анонімно);

право на оприлюднення, яке автор може реалізувати самостійно або
передати іншим особам (водночас це право може бути реалізовано лише один
раз, після чого твір переходить в інший правовий режим);

право на відзив — право автора випущеного у світ твору відкликати,
вилучати екземпляри цього твору з обігу (за свій рахунок і за умов
відшкодування користувачам завданих таким чином збитків);

особливі особисті немайнові права: наприклад, право автора на доступ до
оригіналу власного твору для зняття копій тощо;

право на захист репутації автора, пов’язане із забороною внесення
будь-яких змін у твір без згоди його автора.

Майнові права автора охоплюють правомочності, пов’язані з використанням
твору3, на основі договірних відносин. При цьому правомочності, що
переходять за угодою від автора до інших осіб, можуть розглядатись як
товар особливого роду. До майнових прав автора належать виключні права
на використання твору, а також на дозвіл чи заборону його використання
іншими особами, в т. ч.:

право на відтворення — повторне надання твору об’єктивної форми,
доступної для сприйняття третіми особами (видання, перевидання,
тиражування);

право на розповсюдження твору шляхом першого продажу, відчуження іншим
способом у т. ч. здавання в найм або прокат;

право на публічне виконання, демонстрацію, експонування твору;

право на запис твору на радіо чи телебаченні, його передачу в ефір,
трансляцію чи ретрансляцію;

право на переклад або переробку твору;

право на імпорт примірників твору;

право на практичну реалізацію містобудівних, архітектурних,
дизайнерських проектів;

право на розміщення твору в телекомунікаційній мережі або (і) в
електронних базах даних.

Майнові права автора можуть бути відчужені. Автор може передати всі або
частину належних йому майнових прав шляхом:

відчуження, передачі прав назавжди на будь-якій території;

надання ліцензії (передачі прав на певний термін і на певній території).

Автор має право на винагороду за використання його твору, яка
встановлюється у формі одноразового (паушального) патенту, відрахувань
за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті) або
комбінованих

платежів. Розмір та порядок виплати такої винагороди встановлюється в
авторському договорі.

Водночас майнові та немайнові права авторів не існують відокремлено та
ізольовано, вони тісно переплітаються та взаємодіють між собою.
Практично будь-яке з авторських прав включає в себе як особисті, так і
майнові аспекти. Наприклад, за умови, коли ім’я одного зі співавторів
твору ніде не зазначається, він позбавляється винагороди за використання
цього твору.

Слід також зазначити, що існування та розвиток інституту авторського
права пов’язані з вирішенням суперечностей індивідуальних та суспільних
інтересів. Авторське право покликане, з одного боку, стимулювати
творців, з іншого — реалізувати інтереси суспільства. “Захист
авторського права, — зазначають У. Ленде та Р. Познер, — породжує, у
першу чергу, компромісний вибір між затратами на обмеження доступу до
твору та вигодами від забезпечення стимулів створити твір. Досягнення
правильного балансу між доступом та стимулами — центральна проблема в
законі про авторське право”4. На думку сучасних дослідників, зазначена
проблема є проблемою ефективного розподілу ресурсів шляхом застосування
авторського права. Права власності, які надаються останнім, є
виключними. Власники авторського права мають достатній набір виключних
прав для уповноваження відтворення, адаптації, суспільного розподілу,
суспільного показу творів, їх копіювання, продажу чи ліцензування цих
прав тощо. За цих обставин центральною проблемою є те, що розподіл
виключних прав, поряд зі сприянням виробництву інформації, може також
обмежувати її поширення5. Найважливішими напрямами вирішення останніх є
передбачені законодавством більшості країн:

гарантії дотримання особистих не майнових прав авторів;

права на вільне використання творів (без згоди авторів та виплати
відповідної винагороди) у випадку їх цитування; відтворення деяких видів
актуальних творів у газетах, на радіо, телебаченні; відтворення
спеціальним способом для сліпих (крім творів, що створені спеціально для
таких способів відтворення); публічного виконання музичних творів під
час офіційних, релігійних церемоній в обсягах, виправданих характером
цих церемоній тощо;

права на вільне відтворення творів у особистих цілях (без намірів
отримання комерційної вигоди): занесення творів у пам’ять особистого
комп’ютера, перезапис на аудіо-, відеокасету тощо. Водночас вільне
відтворення в особистих цілях не допускається у випадках, коли йдеться
про архітектурні споруди, бази даних, програми ЕОМ, повні обсяги книг,
нотних текстів тощо;

право на вільне використання твору після закінчення терміну дії
авторського права.

3.2.2. Особливості формування та реалізації суміжних прав

Знання, наука, талант, правда притаманні незалежному духу і
представляють собою його внутрішні якості, а не дещо зовнішнє. Однак він
може також шляхом уречевлення надати їм зовнішнього існування і
відчужувати їх, внаслідок чого вони підводяться під визначення речей.

Г.В.Ф. Гегель

Для доведення своїх творів до широкого загалу автори часто потребують
допомоги виконавців, які за допомогою своїх творчих професійних
здібностей можуть представити твір у цікавій та доступній споживачам
формі. Це призводить до формування специфічних відносин щодо суміжних
прав (прав виконавців, виробників фонограм та організації мовлення), які
за своєю природою є похідними, тісно пов’язані з авторським правом та
залежать від нього. Самостійний характер суміжних прав може виникнути
лише у випадку/коли виконується, записується на фонограму чи передається
в ефір або по кабелю твір, який не охороняється авторським правом.

Суміжні права — це об’єднані в єдиний інститут з авторським правом,
нерозривно пов’язані з ним, близькі або похідні від нього права, що
стосуються творчої діяльності авторів, які створюють твори, що можуть
бути виконані, записані, включені в передачу ефірного чи кабельного
мовлення.

Якщо творіння автора є первинним, не схожим на вже існуючі
інтелектуальні продукти, то суб’єкти суміжних прав спираються на вже
створені, сформовані автором образи, які потребують певного об’єктивного
відтворення, щоб стати зрозумілими аудиторії, для якої вони створені.

Необхідність інституційного впорядкування відносин користувачів та
виконавців, виробників записів та організацій мовлення пов’язана з
розвитком інформаційного суспільства та уможливленням масштабної
фіксації, запису, відтворення та репродукування звукової та
відеоінфор-мації. Водночас перетворення виконання зі швидкоплинного,
обмеженого часом та територією у таке, що може багаторазово
використовуватись необмеженою кількістю осіб, породило загрозу порушення
особистих немайнових та майнових прав виконавців, виробників записів та
організацій мовлення.

Суміжні права, покликані урегулювати ці відносини, поділяються на три
самостійні категорії:

права виконавців;

права виробників фонограм;

права організацій ефірного і кабельного мовлення.

Незважаючи на відмінності суб’єктів та об’єктів різних частин суміжних
прав, їх об’єднує похідний характер та залежність від прав авторів
творів, які доводяться до широкого загалу слухачів та глядачів. Відтак
особливістю майнових відносин у сфері суміжних прав є неможливість
передачі прав на використання їхніх об’єктів без вирішення питання щодо
авторського права. Так, виробник фонограми не може передати право на її
використання, не отримавши попередньої згоди виконавця та автора (його
правонаступника) на цей твір.

Водночас суміжні права характеризуються певними ознаками, що дають
можливість віднести їх до інституту авторського права:

суб’єкти суміжних прав, як і суб’єкти авторського права, мають виключні
права на використання об’єктів цих прав;

права суб’єктів суміжних прав породжує сам факт створення відповідного
твору;

для виникнення та здійснення суміжних прав не вимагається реєстрація їх
об’єктів або дотримання певних формальностей;

для охорони суміжних прав використовується спеціальний охоронний знак.
Так, виробники фонограм для сповіщення про своє право використовують
знак охорони суміжних прав, що розміщується на кожному екземплярі
відповідного носія і складається з трьох елементів:

латинської букви “II” у колі: ®;

імені (найменування) власника виключних суміжних прав;

року першого опублікуванню запису. Термін дії суміжних прав, так само як
і авторського права, становить 50 років після першого виконання
(постановки). Права виконавця на ім’я та на захист виконання
(постановки) від спотворення чи іншого посягання охороняються
безстроково.

Основні об’єкти суміжних прав:

об’єкти прав виконавців — результати виконавської діяльності артистів —
виконавців, режисерів — постановників вистав, інших театральних видовищ,
диригентів, якщо ці результати виражені у формі, що допускає їх
поширення за допомогою технічних засобів (звукозаписів, відео-записів,
трансляції по радіо-, телебаченню тощо).

об’єкти прав виробників звуко- та відеозапису;

об’єкти прав організацій ефірного і кабельного мовлення, які здійснюють
передачу в ефір або по кабелю радіо-і телевізійних сигналів.

Таким чином, об’єктами суміжних прав є записи (звукозаписи, відеозаписи)
та передачі. У міжнародній практиці широко використовується також термін
“фонограма”, який у широкому розумінні означає будь-який запис звуків, а
у вузькому — запис вокального чи інструментального музичного твору.

Суб’єкти суміжних прав:

— виконавці — окремі фізичні особи або творчі колективи (актори,
співаки, музиканти, танцюристи, диригенти, режисери), їхні спадкоємці та
правонаступники;

виробники записів (відео-, фонограм): окремі громадяни або юридичні
особи, які взяли на себе ініціативу, зобов’язання та відповідальність
щодо першого запису виконання з допомогою технічних засобів звукозапису
чи відеозапису в будь-якій матеріальній формі, яка унеможливлює їх
неодноразове сприйняття, відтворення або сповіщення, їхні спадкоємці та
правонаступники;

організації ефірного та кабельного мовлення’, радіо-і телевізійні
студії, а також інші організації, які займаються розповсюдженням звуків
і (або) зображень засобами бездротового зв’язку або за допомогою кабелю,
проводу, оптичного волокна тощо, та їхні правонаступники.

Основні правомочності суб’єктів суміжних прав, як і права авторів,
поділяються на особисті немайнові та майнові права.

І. Права виконавців:

право на ім’я (право виконавця вказувати своє ім’я (псевдонім) на
екземплярах запису виконання, при трансляції в ефір або по кабелю);

право на захист виконання твору, згідно з яким будь-які поправки,
доповнення та зміни у виконання твору можуть бути внесені лише за згодою
виконавця;

право на результати виконання — виключне право виконавця на використання
результатів різними способами, в т. ч.:

• шляхом передачі через ефір чи кабельне мовлення прямої трансляції
першого живого виконання;

шляхом першого запису, першої фіксації звуків і (або) зображення за
допомогою відповідних технічних засобів у матеріальній формі;

шляхом здавання в прокат екземплярів записів (право на відповідну
винагороду) тощо.

Специфіка прав виконавців пов’язана з тим, що, з одного боку, виконавці
здійснюють свої права з дотриманням прав авторів творів, що виконуються,
з іншого боку — права виконавців діють незалежно від дії авторського
права на твори, що виконуються. При цьому права на результати сумісного
виконання належать усім членам колективу (учасникам хорів, оркестрів,
танцювальних колективів, театральних груп тощо), однак, як правило,
здійснюються за взаємною згодою керівниками цих колективів виконавців
(режисерами, солістами, керівниками груп). На практиці цим займаються
також антрепренери, імпресаріо, комерційні директори.

Права виробників записів:

право на вказування на екземплярах запису свого імені або комерційного
найменування;

майнові права — виключні права на використання записів у будь-якій
формі, в т.^г_лраво виконувати або дозволяти виконувати такі дії:

відтворення відео- та фонограм;

переробку, зміну відео- та фонограм, наприклад, зміну звукового фону,
матеріального носія фонограми;

розповсюдження примірників відео- та фонограм шляхом продажу, завдання в
прокат;

імпорт, поширення відео- та фонограми за межі країни.

Виключні права виробників записів можуть передаватись іншим особам за
спеціальним договором. При цьому перехід права власності на екземпляр
фонограми не означає передачу суміжних прав, що належать її виробнику.
Так, власник фонограми не може займатись її прокатом з метою отримання
комерційної вигоди. Це право залишається за виробником запису незалежно
від права власності на екземпляр фонограми.

Права організацій ефірного та кабельного мовлення, які пов’язані з
правом виконувати або дозволяти виконання таких дій:

одночасну передачу в ефір або по кабелю їх передач іншими організаціями
мовлення;

доведення передач до загального відома покабелю або шляхом передачі в
ефір;

запис передач, відтворення їх записів;

сповіщення передач до загального відома у місцях з платним входом.

Водночас дія зазначених прав не поширюється на випадки, коли запис
передачі здійснювався за згодою організацій мовлення і відтворення
передачі здійснювалось із тією самою метою.

Отже, одним з основних призначень авторського і суміжних з ним прав є
узгодження особистих приватних та суспільних інтересів з метою:

створення сприятливих умов для заняття творчою працею, примноження
культурних надбань суспільства;

забезпечення визнання та охорони досягнутих творчих результатів,
закріплення за авторами прав на використання створених ними творів;

стимулювання творчої активності авторів творів літератури, науки,
мистецтва на основі суспільного визнання та отримання відповідних
доходів;

створення умов для широкого використання в інтересах суспільства творів
літератури, науки, мистецтва з метою освіти та просвіти якнайширшої
аудиторії читачів, слухачів, глядачів.

Останнє передбачає законодавчо визнаний дозвіл на вільне використання
об’єктів суміжних прав (без згоди виконавців, виробників записів,
організацій мовлення та виплат їм відповідної винагороди) у таких
випадках:

з метою навчання, наукового дослідження, цитування;

в особистих цілях;

для включення в огляди про поточні події невеликих уривків із виконання,
постановки, фонограми, передачі в ефір чи по кабелю.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Авторське право. Суб’єкти авторського права: автори, співавтори,
укладачі, спадкоємці та правонаступники авторів, роботодавці. Первісні
суб’єкти авторського права. Похідні суб’єкти авторського права. Об’єкти
авторського права. Принципи авторського права. Правомочності суб’єктів
авторського права. Суміжні права. Суб’єкти та об’єкти суміжних прав.
Правомочності суб’єктів суміжних прав.

Контрольні запитання та завдання

Охарактеризуйте сутність категорії “авторське право”.

Розкрийте спільні та відмінні ознаки авторського та патентного прав.

Перелічіть суб’єктів та об’єктів авторського права.

Які літературні твори не можуть бути об’єктами авторського права?

У чому сутність основних принципів авторського права?

Охарактеризуйте основні правомочності суб’єктів авторського права.

Як у рамках інституту авторського права вирішуються суперечності
індивідуальних та суспільних інтересів щодо творів науки, літератури та
мистецтва?

У чому сутність і специфіка категорії “суміжні права”?

Охарактеризуйте суб’єктів і об’єктів суміжних прав.

Розкрийте основні правомочності суб’єктів суміжних прав.

У чому, на вашу думку, полягає основне призначення інституту авторського
і суміжних прав?

Література

Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське
право, прийнятий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року //
Інтелектуальна власність. — 2001. — № 11.

Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних
переговорів: Тексти офіційних документів. — К.: Вимір, Секретаріат
міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998.

Закон України “Про авторське право і суміжні права”: Офіц. вид. — К.:
Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002.

Авторське право і суміжні права. Європейський досвід: У 2 кн. / За ред.
A.C. Довгерта. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001.

Вунге Н.Х. Полицейское право. — К.: Университетская тип., 1877. — Гл.
III.

Вентлин «77., Шерман В. Право интеллектуальной собственности: Авторское
право / Пер. с англ. В. Л. Вольфсо-на. — СПб.: Юрид. центр “Пресс”,
2004.

Борохович Л., Монастырская А., Тронова М. Ваша интеллектуальная
собственность. — СПб.: Питер, 2001.

Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика:
Науково-практичне видання: У 4 т. / За заг. ред. О.Д. Святоцького. — Т.
2. Авторське право і суміжні права. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 1999.

Макогонова Н.В. Авторское право: Учеб. пособие. — М.: Юрид. лит., 2000.

Судариков CA. Основы авторского права. — М.: Атал-фея,2000.

Табашников И.Г. Литературная, музыкальная и художественная собственность
с точки зрения науки гражданского права и по постановлениям
законодательств Северной Германии, Австрии, Франции, Англии и России. —
СПб., 1878.

ПЕРЕДУМОВИ ТА СТИМУЛИ РОЗВИТКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В РИНКОВІЙ
ЕКОНОМІЦІ

4.1. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Сутність і механізм комерціалізації інтелектуальної власності.

Ліцензійні угоди, їх структура та класифікація.

Економічна ефективність ліцензування.

4.1.1. Сутність і механізм комерціалізації інтелектуальної власності

Самі по собі ідеї цінні, але будь-яка ідея, врешті-решт, лише ідея.
Завдання полягає в тому, щоб реалізувати її практично.

Г. Форд

Загальновідомо, що в умовах постіндустріального суспільства наука
виступає потужним генератором нарощування інтелектуального потенціалу
національної економіки, а комерціалізація результатів розумової праці
забезпечує зростання її конкурентоспроможності в глобальному
економічному просторі.

Характерною ознакою функціонування сучасних розвинених економік є дієвий
ринок об’єктів інтелектуальної власності, через який продукти творчої
розумової праці вводяться у господарський обіг. Оскільки жодна країна
світу на сьогодні не в змозі забезпечити весь комплекс науково-технічних
досліджень та розробок за всіма можливими напрямами, формування
розвиненого науково-технічного потенціалу держави практично неможливе
без активної участі в міжнародному обміні продуктами інтелектуальної
діяльності: купівлі-продажу патентів і ліцензій, ноу-хау, інжинірингових
послуг; закордонних відряджень спеціалістів, їх участі у міжнародних
науково-практичних конференціях; організації міжнародних виставок,
ярмарків тощо.

Таким чином, використання інтелектуальної власності в ринковій економіці
здійснюється на засадах її комерціалізації, механізм якої уможливлює
безперервний рух інтелектуального капіталу та отримання прибутку (рис.
4.1).

Загальновизнано, що права на об’єкти інтелектуальної власності
виступають як специфічний товар, який вводиться в господарський обіг на
національному та глобальному ринках. На думку сучасних дослідників,
конкурентоспроможність певного об’єкта інтелектуальної власності
визначається такими чинниками:

ступенем правового захисту;

технічним рівнем;

новизною;

специфікою ринку;

ціною;

очікуваною гостротою суперництва;

ймовірністю розширення ринку1. Купівля-продаж об’єктів інтелектуальної
власності

оформляється відповідним договором, що є дієвим інструментом узгодження
інтересів суб’єктів господарювання. Відтак комерціалізація відносин
інтелектуальної власності набуває інституціонального оформлення у
відповідних ринкових угодах.

Ринок інтелектуальної власності — система економічних відносин з приводу
купівлі-продажу об’єктів інтелектуальної власності. Угоди на ньому
оформляються як передача виключних прав на ці об’єкти. Таким чином,
сутні-сною особливістю зазначеного ринку є те, що на ньому обертаються
не продукти інтелектуальної діяльності, а права на них. Відтак вартість
об’єктів постає як вартість прав, а об’єктом купівлі-продажу є охоронні
документи.

На думку сучасних дослідників, характерними ознаками ринку
інтелектуальної власності є:

високий ступінь монополізації;

висока норма прибутку;

багаторічні та глибокі зв’язки покупців та продавців. У сучасній
ринковій економіці є два основні способи

розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (рис. 4.2):

а) продаж (відчуження) майнових прав, за якого про-

давець позбавляється цих прав назавжди, отримуючи за

них одноразову плату (ціну об’єктів інтелектуальної влас-

ності) або даруючи їх на безоплатній основ;

б) передача майнових прав шляхом ліцензування, за

якою продавець надає іншим особам дозвіл на здійснення

певних дій у визначений період на певній території.

Особи, які придбали виключні майнові права шляхом ліцензування, можуть
передавати їх іншим особам (за згодою власника) на основі
субліцензування.

Основними суб’єктами відносин щодо комерціалізації інтелектуальної
власності в сучасній ринковій економіці виступають:

автори, творці інтелектуальних продуктів;

трудові колективи, організації, діяльність яких пов’язана зі створенням
та використанням об’єктів інтелектуальної власності;

органи державного управління національною інноваційною системою;

Відносини, що складаються між цими суб’єктами, набувають інституційного
оформлення на різних сегментах ринку інтелектуальної власності. Серед
цих сегментів можна виокремити такі:

І. Ринок авторських прав, де укладаються угоди:

про передачу виключних прав (надання дозволу на використання твору
певним способом у встановлених договором межах особі, яка отримує право
забороняти подібні дії іншим особам);

про передачу невиключних прав (надання дозволу на використання твору
певній особі, що не виключає можливості його використання автором або
іншими особами, які отримали аналогічний дозвіл).

Найпоширенішими формами передачі авторських прав є договори:

про публікацію (видання та перевидання) твору;

постановницький, що укладається за умов, коли основним способом
використання твору є його публічне виконання;

сценарний, пов’язаний з передачею права на переробку тексту твору на
сценарій;

про депонування рукопису, пов’язаний з передачею права на публікацію та
використання твору спеціальним інформаційним органам відповідно до
встановленого порядку тощо.

Ринок прав на програми для ЕОМ та бази даних,

на якому укладаються такі види авторських договорів:

про часткову передачу виключних прав;

про передачу всіх майнових прав;

про передачу невиключних прав.

Ринок прав на товарні знаки та знаки обслуговування, де укладаються
угоди щодо надання власником товарного знака (знака обслуговування)
дозволу на його використання контрагентам за дотримання певних умов
(терміну, території, способів, вимог щодо якості товару або послуги
тощо).

На ринку прав на товарні знаки та знаки обслуговування укладаються такі
види угод:

виключні, які передбачають передачу значних обсягів прав на використання
товарних знаків (знаків обслуговування), у т. ч. зобов’язання власника
не використовувати цей товарний знак (знак обслуговування) протягом
терміну дії угоди;

невиключні, за якими власник зберігає за собою право на використання
товарного знака (знака обслуговування), який є предметом угоди.

Ринок патентних прав, на якому укладаються угоди щодо передачі прав на
використання об’єктів промислової власності, що охороняються патентами
(винаходів, корисних моделей, промислових зразків тощо).

На ринку патентних прав укладаються такі угоди:

виключні, які гарантують покупцеві відсутність конкуренції з боку
власника в часових і територіальних межах, зазначених у договорі;

невиключні, які надають право на використання певного об’єкта
промислової власності, не позбавляючи цього права інших суб’єктів
господарювання.

V. Ринок ноу-хау, інжинірингових послуг тощо, на якому укладаються такі
угоди:

про передачу ноу-хау в матеріалізованій формі (документів, фотографій,
комп’ютерних програм, баз даних);

про передачу ноу-хау в нематеріалізованій формі (консультацій, навчання,
технологічної допомоги);

про надання інжинірингових послуг тощо.

На практиці ринок патентних прав, ринок ноу-хау та інжинірингових послуг
тісно взаємопов’язані і, як правило, доповнюють один одного.

Таким чином, у сучасній ринковій економіці використовуються різні методи
та правові угоди щодо передачі або продажу об’єктів інтелектуальної
власності.

2 Overview of contractual arguments. — http: //www. wipo. int/ ru/sme.

Згідно з оглядом контрактних угод щодо передачі технологій розрізняють
такі способи укладання останніх:

продаж виключних прав;

ліцензійні контракти;

спеціальні угоди або окремі положення ліцензійної угоди про ноу-хау;

комерційна передача технологій у рамках франшизи;

контракт на комерційний продаж устаткування, що супроводжується
передачею технологій або ноу-хау;

угода про консультативне обслуговування у зв’язку з придбанням
технології;

угода про спільне підприємництво на базі комерційного використання прав
на об’єкти промислової власності;

угода щодо передачі або будівництва промислового виробництва за
запатентованою технологією2.

4.1.2. Ліцензійні угоди, їх структура та класифікація

Ліцензіар виграє тому, що закладає міцний фундамент для своєї компанії.
Ліцензіат виграє тому, що може скористатися перевіреними економічними
методами лі-цензіара.А широка громадськість виграє тому, що вона без
перебоїв отримує товари і послуги.

Матеріали Міжнародної асоціації франчайзингу

Провідну роль у комерціалізації інтелектуальної власності за сучасних
умов відіграють ліцензійні угоди, які інтенсивно розвиваються в ринковій
економіці розвинених країн. Водночас поступово формується глобальний
ринок ліцензій як специфічна форма обміну результатами інтелектуальної
діяльності. Купівля-продаж ліцензій на науково-технологічні досягнення
світового рівня є важливим чинником прискорення економічного розвитку
національних держав, подолання структурних диспропорцій та відставання в
тій чи іншій сфері суспільного виробництва. Крім того, придбання
ліцензій уможливлює економію часу та ресурсів, необхідних для проведення
власних досліджень і розробок, сприяючи зміцненню конкурентних переваг в
інших, не менш важливих сферах господарської діяльності.

З 1980 по 1990 р. загальна сума надходжень від продажу ліцензій у
розвинених країнах зросла з 12,5 млрд до 25,1 млрд дол. У США доходи від
ліцензування прав інтелектуальної власності підвищилися з 15 млрд дол. у
1990 р. до 100 млрд дол. у 1998 р., а до 2005 р. їх обсяг прогнозувався
на рівні 500 млрд дол.3 Серед найуспішніших компаній — IBM та “Texas
Instruments”, які отримали від ліцензування патентів лише у 2000 р. 1,7
млрд та 500 млн дол. відповідно.

Ліцензійна угода — це угода щодо передачі власником об’єктів
інтелектуальної власності певних прав на їх використання своєму
контрагенту в передбачених угодою межах. Таким чином, ліцензійна угода є
договором про своєрідну оренду патенту (монопольну чи колективну).
Надання ліцензії є комерційною операцією, суб’єктами якої виступають
ліцензіар і ліцензіат.

( — \

Ліцензування — це процес видачі дозволу на здійснення певної діяльності.
Розрізняють два основні види ліцензування, що стосуються конкурентної
політики уряду:

ліцензування конкретних видів діяльності, пов’язане з наданням юридичним
або фізичним особам права займатися певним видом професійної чи
виробничої діяльності, надавати певні послуги тощо;

ліцензування у сфері інтелектуальної власності, за якого власники прав
на об’єкти авторського права чи промислово/ власності надають дозвіл на
їх використання іншим особам в обмін на фіксований гонорар чи частку
отриманого прибутку.

V — )

Ліцензіар — продавець ліцензії, юридична або фізична особа, яка
зобов’язується передати права на використання об’єкта інтелектуальної
власності за певну винагороду відповідно до передбачених ліцензійною
угодою умов.

Ліцензіат — покупець ліцензії, юридична або фізична особа, яка купує
права на використання об’єктів інтелектуальної власності у межах,
передбачених ліцензійною угодою.

3 Інтелектуальна власність. — 2002. — № 12. — С. 52.

Об’єктами ліцензійних угод можуть бути: — авторські права;

програми для ЕОМ і бази даних;

товарні знаки;

патентні права;

ноу-хау, інжинірингові послуги тощо.

Ліцензія (від лат. ІісепНо — свобода, право) — дозвіл на використання
об’єкта інтелектуальної власності, що надається на підставі ліцензійного
договору.

Ліцензійний договір — угода, за якою продавець виключних майнових прав
на об’єкт інтелектуальної власності (ліцензіар) надає покупцеві
(ліцензіату) дозвіл (ліцензію) на використання цього об’єкта протягом
певного періоду в обумовлених угодою межах за відповідну винагороду.

Специфічними ознаками ліцензійного договору є такі:

запропонований до продажу інтелектуальний продукт є нематеріальним;

ліцензіат набуває право на використання визначених договором майнових
прав на об’єкт інтелектуальної власності;

матеріальні об’єкти, що передаються за ліцензійним договором, є лише
носіями інформації, яка є інтелектуальною власністю;

основний елемент об’єкта ліцензії — патентне право, не стає майновою
власністю покупця, а передається йому в тимчасове користування на певний
термін;

власник патенту при видачі ліцензії зберігає за собою майнові права на
об’єкт інтелектуальної власності.

_ .

Згідно зі ст. 1109 Цивільного кодексу України ліцензійний договір — це
угода, на основі якої власник об’єкта права інтелектуальної власності
(ліцензіар) надає фізичній чи юридичній особі (ліцензіату) дозвіл на
здійснення в певному місці і протягом певного терміну однієї чи кількох
дій, на які має виключне право ліцензіар, при цьому ліцензіат
зобов’язується сплатити певну винагороду ліцензіару за надання права на
використання об’єкта інтелектуальної власності.

У ліцензійному договорі зазначаються вид ліцензії, сфера використання
об’єкта інтелектуальної власності, способи його використання, територія,
термін, на який передаються пра-

ва, розмір, порядок і термін виплати винагороди тощо. При цьому ліцензія
на використання об’єкта інтелектуальної власності не підлягає
обов’язковій державній реєстрації. Така реєстрація можлива у випадку,
коли цього вимагає ліцензіат або ліцензіар.

Якщо твір, права на який передаються, втілений на матеріальному носієві,
то майнові права переходять до ліцензіа-та в момент передачі цього
носія, що оформляється накладною чи актом. Способом передачі
комп’ютерної програми є її інсталяція на вінчестер комп’ютера
користувача з компакт-диска ліцензіара, підтверджена відповідним актом.
Одним зі способів передачі літературного художнього твору може бути його
передача через Інтернет, підтверджена ліцензією та приймальним актом.

Цивільний кодекс України регламентує укладення договору комерційної
концесії, предметом якого є право на використання об’єкта
інтелектуальної власності (торговельної марки, промислового зразка,
винаходу, твору, комерційної таємниці тощо). Специфіка такої угоди
пов’язана з тим, що ЇЇ контрагентами виступають суб’єкти підприємницької
діяльності.

Відповідно до ст. 1115 Цивільного кодексу України за договором
комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується
надати другій стороні (користувачеві) за певну плату право користування
(відповідно до її вимог) належними цій стороні правами з метою
виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання
послуг.

V ;

У сфері інтелектуальної власності розрізняють такі види ліцензій:

патентні — дозвіл на використання об’єктів інтелектуальної власності,
захищених патентами;

на товарні знаки — дозвіл на використання засобів індивідуалізації
товарів і послуг;

дозвіл на використання твору, що надається власником авторського права.

Обсяг прав, які передаються ліцензіаром, визначається видом ліцензії.
Система ліцензій, які використовуються у розвинених країнах за сучасних
умов, є складною і може бути структурована за різними критеріями (рис.
4.3).

І. Залежно від обсягу прав, що передаються ліценціату, розрізняють такі
види ліцензій:

невиключні (прості), за яких ліцензіар надає ліцензі-ату право на
використання об’єкта інтелектуальної власності, зберігаючи за собою всі
права, включаючи право надання таких самих ліцензій третім особам. Отже,
за умови надання невиключної ліцензії ліцензіаром може бути як власник
патенту, так і власник виключної ліцензії. При цьому ліцензіари та
ліцензіати конкурують між собою. Відтак, невиключні ліцензії, як
правило, надаються в тих випадках, коли є постійний попит на продукцію,
що виготовляється із застосуванням запатентованого об’єкта
інтелектуальної власності;

виключні (повні), за яких ліцензіату надається виключне право на
використання об’єкта інтелектуальної власності в повному обсязі (на
монопольних засадах), на визначеній території і на обумовлений строк.
При цьому виключається можливість використання ліцензіаром цього об’єкта
у частині, що передається ліцензіату а також видачі ліцензії на його
використання іншими особами на цій самій території в обсязі наданих
ліцензіату прав. За виключною ліцензією право на використання об’єкта
інтелектуальної власності належить виключно ліцензіату, який отримує
право і на видачу субліцензії. Водночас права ліцензіата на використання
об’єкта інтелектуальної власності, отримані за виключною ліцензією,
обмежуються терміном та територією дії угоди, а також зазначеним у ній
способом використання;

повні, за яких ліцензіат отримує всі права на використання об’єкта
інтелектуальної власності без обмеження території на весь термін дії
договору;

субліцензії, за яких ліцензіат надає права на використання об’єкта
інтелектуальної власності, отримані на основі володіння повною або
виключною ліцензією, іншій особі, за умов, що це не суперечить його
угоді з ліцензіаром. У разі надання субліцензії відповідальність перед
ліцензіаром несе ліцензіат, який надав цю ліцензію. За умов ринкової
економіки субліцензування відіграє важливу роль, уможливлюючи
задоволення попиту на продукцію, виготовлену із застосуванням
запатентованого об’єкта інтелектуальної власності, за умов, що ліцензіат
сам не в змозі задовольнити потреби споживачів;

— опціони, за яких ліцензіат отримує право на більш

детальне ознайомлення з об’єктом інтелектуальної влас-

ності (наприклад технічною документацією) з метою при-

йняття рішення щодо доцільності придбання ліцензії.

Опціони з’явились у практиці договірних ринкових відносин наприкінці
60-х років XX ст. За сучасних умов вони відіграють важливу роль на ринку
об’єктів інтелектуальної власності, оскільки можливості комерційної
реалізації та цінність винаходів, корисних моделей, комерційних зразків
часто визначаються в період дії опціонної угоди.

Опціонна угода — попередня домовленість згідно з якою потенційному
покупцю ліцензії надається першочергове право протягом визначеного
терміну вирішити питання щодо доцільності її придбання. За цих умов
потенційний ліцензіат отримує можливість оцінити власні ризики на основі
детальнішого ознайомлення з перевагами об’єкта ліцензування,
можливостями його виготовлення, перспективами комерційної реалізації
тощо. Водночас він зобов’язується забезпечувати конфіденційність
інформації, отриманої від ліцензіара.

Особливістю опціонної угоди є те, що вона виступає як попередній етап
реалізації ліцензії, який може тривати від 1 до 2,5 років на відплатній
основі. Це означає, що обмеження прав ліцензіара щодо продажу ліцензії
іншим особам протягом дії опціонної угоди компенсується винагородою, яку
виплачує ліцензіат відповідно до досягнутої домовленості. Ця винагорода
зараховується як перший внесок випадку позитивного рішення ліцензіата
або компенсує втрати ліцензіара при відмові покупця від підписання
ліцензійної угоди.

Найчастіше опціонні угоди укладаються у сфері купівлі-продажу ліцензій
на винаходи, науково-технічні досягнення, які потребують значних
капіталовкладень. Водночас у деяких галузях промислового виробництва
(хімічній, фармацевтичній) продаж ліцензій майже неможливий без
попереднього укладання опціонних угод.

224

8 В. Д. Базилевич

225

ІГ. За наявністю правової охорони об’єктів інтелектуальної власності
розрізняють такі види ліцензій:

патентні, пов’язані з угодами щодо об’єктів промислової власності,
захищених охоронними документами;

безпатентні, пов’язані з угодами щодо використання творчих рішень, які
не мають правової охорони, або з терміном правової охорони, що
вичерпався.

Різновидом патентних та безпатентних ліцензій є перехресні ліцензії
(крос-ліцензії), які передбачають, що об’єкти інтелектуальної власності,
які передаються, взаємно доповнюють один одного. За цих умов передача
прав на об’єкти інтелектуальної власності оформляється однією
ліцензійною угодою. Прикладом такого ліцензування може бути взаємне
надання патентних прав власниками різних патентів за умов, що вони не
можуть здійснювати виробничу чи комерційну діяльність, не порушуючи прав
один одного.

III. Відповідно до правових норм та чинного законодавства розрізняють
такі ліцензії:

добровільні, які видаються ліцензіаром ліцензіату за прямою
двосторонньою угодою щодо повного або часткового використання об’єкта
інтелектуальної власності;

примусові, які надаються компетентними державними органами зацікавленим
особам у разі, якщо власник охоронного документа не використовує або
недостатньо використовує об’єкт інтелектуальної власності без поважних
причин і при цьому відмовляється надати ліцензію на Його використання.
Примусові ліцензії можуть надаватися в адміністративному та судовому
порядках. Адміністративний порядок застосовується за умови необхідності
забезпечення інтересів суспільства та національної безпеки. У цьому
випадку уряд відчужує права на використання об’єкта інтелектуальної
власності без згоди власника. У судовому порядку примусова ліцензія
видається за заявкою зацікавленої особи, якщо власник патенту або його
правонаступник без поважних причин не використовував або недостатньо
використовував об’єкт ліцензійної угоди. У всіх випадках власник
примусової ліцензії не має виключних прав на використання об’єкта
інтелектуальної власності та права на надання субліцензії;

— відкриті, які видаються на підставі офіційної заяви власника об’єкта
інтелектуальної власності щодо видачі дозволу на використання цього
об’єкта будь-якій зацікавленій особі. За цих умов власник прав на об’єкт
інтелектуальної власності отримує від держави пільги щодо сплати
щорічного збору за підтримання чинності його патенту.

IV. За об’єктами інтелектуальної власності, що виступають предметом
угоди, ліцензії поділяються на угоди щодо купівлі-продажу винаходів,
промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, ноу-хау,
секретів виробництва, авторського та суміжних прав тощо.

Торгівля ліцензіями за сучасних умов є важливою складовою міжнародної
торгівлі та науково-технічного обміну, роль і значення яких невпинно
зростають. Ліцензійні операції є більш дохідними і менш ризиковими
порівняно з прямими інвестиціями; у багатьох випадках вони вигідніші за
фінансування власних розробок і досліджень, оскільки дозволяють
зекономити час, кошти та отримати додатковий економічний ефект за
рахунок швидкого впровадження нововведень. Загальновизнаними є успіхи
Японії, яка протягом тривалого періоду витрачала значні кошти на
придбання патентів і ліцензій, що сприяло прискоренню НТП, економії
трудових і матеріальних ресурсів, зростанню загальної культури
виробництва, кваліфікації працівників та підвищенню
конкурентоспроможності країни в глобальному економічному середовищі.

Водночас, на думку багатьох фахівців, ліцензування має низку негативних
наслідків, пов’язаних із уповільненням НТП у результаті відмови від
власних науково-технічних досліджень і розробок, втрати можливостей
примноження власного технічного та організаційного досвіду, посилення
залежності від продавців ліцензій, необхідності дотримання вимог
відповідних договорів та угод.

. .

Найпоширенішим способом ліцензування товарних знаків за сучасних умов є
франчайзинг (від лат. franchise — привілея, пільга, особливе право).
Відповідно до Керівництва з франшизи, розробленого ВОІВ, франшиза є
договором, згідно з яким одна особа (власник франшизи), що має
опрацьовану систему здійснення певної діяльності, дозволяє іншій особі
(користувачеві франшизи) використовувати цю систему згідно з вимогами
власника в обмін на винагороду (компенсацію)4. Таким чином,
франчайзингова угода — це угода, відповідно до якої франчайзі (юридична,
або фізична особа, що одержує ліцензію) зобов’язується здійснювати
виробничу і (або) комерційну діяльність згідно з домовленостями,
досягнутими з франчайзером (продавцем ліцензії).

Система франчайзингу органічно поєднує підприємницьку енергію
представників малого бізнесу з ресурсами, потужністю та досвідом великих
корпорацій. За статистикою, у США зазнають банкрутства у перші три роки
існування менше 2 % франчайзі і близько ЗО % малих підприємств на
першому році існування. На кінець п’ятого року в бізнесі залишаються 20
% самостійних підприємств; 92 % франчайзі5.

Договори франчайзингу укладаються найчастіше між великими фірмами з
солідною репутацією і невеликими компаніями чи окремими підприємцями,
які тільки починають власний бізнес.

Серед франчайзингових угод розрізняють:

виробничу франшизу, за якої ліцензіар забезпечує технічною інформацією
та надає ліцензіату повноваження щодо виготовлення і реалізації
кінцевого продукту під своїм товарним знаком (знаком обслуговування),
прикладом таких угод можуть бути угоди щодо ресторанів швидкого
обслуговування;

дистриб’юторську франшизу, яка дозволяє ліцензіату сформувати збутову
мережу для збуту своїх товарів і послуг під відповідним товарним знаком
(знаком обслуговування),

прикладом таких угод можуть бути угоди щодо продажу автомобільного
пального, косметики, побутової техніки;

— ліцензійну франшизу (“оренду імені”), за якої ліцензіат отримує право
на використання цінного товарного знака (гудвілу) при отриманні певних
вимог щодо утримання точок роздрібного продажу цього товару (послуги);
прикладом таких угод можуть бути угоди щодо надання послуг з
техобслуговування і ремонту автомобілів.

Франчайзингові угоди вигідні покупцям ліцензії, оскільки дають їм
можливість заощаджувати час за рахунок скорочення термінів створення,
освоєння і впровадження нової продукції, економити трудові та
матеріальні ресурси, підвищувати загальну культуру виробництва і
кваліфікацію кадрів, здійснювати підприємницьку діяльність під добре
відомими знаками, отримувати рекламну підтримку, поради та рекомендації
франчайзера. Водночас останній отримує нові можливості щодо створення
широкої виробничої та дистриб’юторської мережі. Виграють також
споживачі, які задовольняють потреби в новій продукції на рівні останніх
досягнень науки і виробництва, користуються перевагами однотипної
дистриб’юторської мережі та особистої зацікавленості продавців у
дотриманні гарантій якості товарів і послуг, що пропонуються на ринку.

Водночас для франчайзі франчайзингова угода має деякі негативні
наслідки, в т. ч. уповільнення темпів інноваційного розвитку через
відмову від проведення НДДКР; наявність обмежень, передбачених
ліцензійним договором; контроль з боку франчайзера, потенційна
можливість його банкрутства або відмова від укладання договору на новий
термін тощо.

Для економіки України франчайзинг на сьогодні є порівняно новим явищем,
але він швидко поширюється завдяки гнучкості малого і середнього
бізнесу, його здатності пристосуватися до постійних змін у ринковому
середовищі. Водночас в Україні для законодавчого регулювання комерційних
угод, відомих у зарубіжній практиці як франчайзинг, застосовується
термін “комерційна концесія”. Відносини, що виникають на основі
комерційної концесії, регулюються Цивільним кодексом України, який
набрав чинності з 1 січня 2004 р.

V. )

Важливою тенденцією сучасності є скорочення терміну дії ліцензій у
зв’язку зі швидким моральним старінням нових розробок за умови
прискорення НТП. Як правило, ліцензійні угоди укладаються на термін до
5—7 років. Водночас термін дії ліцензій щодо ноу-хау та секретів
виробництва не перевищує 3—5 років, оскільки є велика ймовірність їх
розкриття в результаті промислового шпіонажу та проведення відповідних
досліджень і розробок конкурентами.

4.1.3. Економічна ефективність ліцензування

Оволодіння багатством у наш час полягає в одержанні інформації та її
наступному докладанні до засобів виробництва.

У. Рістон

Ліцензійні угоди мають комерційний характер і пов’язані з передачею прав
власності на об’єкт інтелектуальної власності за грошову винагороду. У
міжнародній практиці ціна ліцензії визначається як сума виплат покупця
ліцензії на користь її продавця. Таким чином, за своєю сутністю
процедура розрахунку ціни ліцензії зводиться до оцінювання об’єкта
інтелектуальної власності, що є об’єктом ліцензування. Винагорода за
ліцензію, як правило, виплачується у такій формі:

паушального платежу — фіксованої ціни ліцензії, встановленої незалежно
від фактичного обсягу виробництва і реалізації продукції виготовленої на
її основі. Йдеться про одноразовий внесок за придбання ліцензії, який
найчастіше сплачується у початковий період дії ліцензійного договору;

роялті — виплати, розмір яких залежить від ефекту, отриманого від
використання об’єкта інтелектуальної власності. Йдеться про періодичні
відрахування ліцензіа-та на користь ліцензіара, що здійснюються протягом
усього терміну дії ліцензії.

На практиці часто використовується змішана система, яка передбачає
виплату паушального платежу під час підписання угоди та щорічну виплату
роялті після того, як угода набирає чинності. У деяких країнах досить
поширеними є так звані ковзаючі роялті, за яких ліцензіар і ліцен-зіат
беруть на себе ризики впровадження товару на ринок і не мають зиску в
цей період. Виплати починають здійснюватися після сприйняття товару
ринком.

Економічна доцільність ліцензування визначається ефектом, отриманим
ліцензіатом та споживачами ліцензійної продукції.

Ціна ліцензії:

є монопольною ціною, пов’язаною з передачею майнових прав на об’єкт
інтелектуальної власності;

залежить від об’єкта та виду угоди, терміну дії патенту, обсягів
товарообороту ліцензіата, технічної, інформаційної та іншої допомоги,
яку надає ліцензіар.

Слід враховувати, що на величину доходу ліцензіата впливають не лише
ефект, отриманий від використання об’єкта інтелектуальної власності, та
конкуренція з боку виробників альтернативної продукції, а й виробничий
та комерційний ризики, пов’язані з непередбачуваністю ймовірних
наслідків упровадження інновацій. Відтак питання визначення ціни
ліцензії є складним і неоднозначним. На сьогодні немає єдиної
загальноприйнятої методики визначення ціни ліцензії. Як правило,
учасники ліцензійної угоди зіставляють кілька можливих методів,
враховуючи вилки цін, що склалися в певній галузі.

При визначенні ціни ліцензії за сучасних умов застосовуються такі методи
(рис. 4.4).

1, Урахування діапазону (верхньоїта нижньої межі) цін.

Згідно з цим методом ціна ліцензії визначається шляхом узгодження
інтересів продавця і потенційного по

Передумови та стимули розвитку інтелектуальної власності

купця на підставі їхніх уявлень про можливості та перспективи
використання об’єкта інтелектуальної власності. При цьому:

— нижня межа ціни ліцензії є мінімальною прийнятною для ліцензіара
оцінкою платежу за право на викори-

стання об’єкта інтелектуальної власності у межах, передбачених
ліцензійною угодою;

верхня межа ціни ліцензії розраховується як максимальна прийнятна для
ліцензіата оцінка платежу за право на використання об’єкта
інтелектуальної власності в межах, передбачених ліцензійною угодою.

Фактична ціна, як правило, є компромісною і знаходиться в діапазоні
часткового збігу оцінок покупця і продавця ліцензії.

2. Урахування фіксованих процентних ставок (роялті ).

Згідно з цим методом ціна ліцензії визначається залежно від прибутку,
який отримує ліцензіат у результаті виробничого чи комерційного
використання об’єкта інтелектуальної власності.

Платежі за роялті — це фіксовані процентні виплати ліцензіата
ліцензіару, які здійснюються через певні інтервали часу, починаючи з
моменту виробничого чи комерційного освоєння предмета ліцензії:

Найчастіше як база визначення платежів за роялті використовуються:

собівартість ліцензованої продукції;

валовий прибуток від реалізації ліцензованої продукції;

— валовий обсяг реалізації ліцензованої продукції. Розрахункова вартість
ліцензії (Ср), визначена на базі

роялті, розраховується за формулою

де У% — очікуваний обсяг продукції в ї-му році; Z — ціна одиниці
продукції в і-му році; Д# — розмір роялті в F-му році; Т — термін дії
ліцензійної угоди; і — рік дії ліцензійної угоди.

Водночас деякі види ліцензійних угод передбачають встановлення
спеціальної бази. Як така база можуть вико-

PAGE 233

ристовуватись обсяг переробленої запатентованим способом сировини або
досягнуті потужності запатентованого обладнання тощо. Ставки роялті
диференціюються залежно від галузі, виду ліцензії, терміну дії угоди,
обсягів виробництва та реалізації ліцензованої продукції, обсягів
експортного та внутрішнього продажу тощо.

Урахування одноразового (паушального) платежу. Згідно з цим методом ціна
ліцензії визначається як

встановлена у процесі переговорів одноразова винагорода за право
користуватись об’єктом інтелектуальної власності.

Розмір паушального платежу визначається з урахуванням:

фактичних витрат ліцензіара, пов’язаних із захистом ліцензованого
продукту;

прогнозованого доходу ліцензіата (приведення його через умовну ставку
роялті);

вартості об’єкта інтелектуальної власності, що передається в
розпорядження ліцензіата.

На практиці виплати паушальних платежів розглядаються як кредитування
ліцензіата і найчастіше застосовуються при передачі ліцензії разом з
поставкою обладнання, при її продажу на основі секретів виробництва,
ноу-хау тощо.

Правило двадцяти п’яти відсотків.

Згідно з цим методом ліцензіат зобов’язується сплатити ліцензіару 25 %
очікуваного валового прибутку від виробничого чи комерційного
використання об’єкта інтелектуальної власності.

Витратний підхід.

Згідно з цим підходом ціна ліцензії визначається на основі оцінки витрат
ліцензіара (витрат на дослідження, розробку, виробництво, випробування
дослідного зразка, його доведення до рівня, придатного для використання
тощо). Водночас, на думку багатьох дослідників, витратний підхід
пов’язаний зі значним ризиком недооцінки або переоцінки ліцензованого
продукту.

Крім зазначених методів у практиці здійснення ліцензійних платежів
широко використовуються індивідуальні підходи для окремих конкретних
випадків, у т. ч. передача в рахунок платежів частини продукції,
виготовленої на основі ліцензії, здійснення ліцензіатом поставок
комплектуючих виробів ліцензіару для виробництва аналогічної продукції.

За сучасних умов у розвинених країнах широко використовується метод
підходу від загального портфеля бізнесу, який не має чіткої методики
розрахунків і ґрунтується на врахуванні досвіду, інтуїції, знань
менеджерів та бізнесменів, що працюють у відповідній сфері, їхніх
очікувань відносно перспектив розвитку того чи іншого бізнесу,
відшкодуванні витрат на дослідження та розробки, забезпеченні розвитку
фірми за рахунок продажу ліцензій тощо. Так, ліцензія на виробництво
напою “Coca-Cola” надається безкоштовно, однак фактично ліцензіат
сплачує за ліцензію під час закупівлі у ліцензіара концентрату для
виробництва напою, секрет якого зберігається цією фірмою.

Аналіз зарубіжного досвіду економіко-правового регулювання відносин у
сфері виробництва та обміну інтелектуальною продукцією дає можливість
виокремити деякі загальні тенденції розвитку процесу комерціалізації
інтелектуальної власності, зокрема:

зростання патентно-ліцензійної активності;

перетворення інтелектуальної власності на основну мету глобальної
стратегії фірм;

збільшення повноважень університетів, наукових установ щодо
розпорядження правами інтелектуальної власності;

поширення державно-приватного партнерства на доконкурентній стадії;

дотримання балансу інтересів під час розподілу доходів тощо.

Водночас є певні відмінності між конкретними національними моделями
регулювання процесів комерціалі

зації інтелектуальної власності. Наприклад, у США основоположними
нормативними документами щодо розподілу прав на об’єкти інтелектуальної
власності є закони Бая — Доула та Стівенсона — Уайдлера, спрямовані на
стимулювання комерціалізації досліджень і розробок, які фінансуються
урядом.

Закон Бая — Доула (1980) регулює відносини щодо прав власності на
запатентовані результати дослідних робіт, які здійснювалися за рахунок
урядового фінансування в неурядових закладах. Надаючи університетам,
дослідним центрам, лабораторіям, а також підприємствам малого бізнесу
право власності на винаходи, створені за рахунок федерального
фінансування дослідних робіт, держава сприяє їх виходу на ринок
науково-технічних розробок, прискорюючи процес залучення інтелектуальної
власності у господарський обіг. Відтак закон Бая— Доула заохочує
співробітництво між комерційними і некомерційними організаціями та
стимулює передачу і застосування винаходів на основі широкого
використання патентної системи.

Закон Стівенсона — Уайдлера (1980) створює сприятливі умови для плідного
співробітництва урядових дослідних лабораторій та приватних промислових
підприємств. З метою ефективного використання інвестицій у сфері
розробки дослідних робіт федеральний уряд зобов’язується виявляти (через
спеціально створені лабораторії) комерційно значущі технології з
наступною їх передачею владі штатів, муніципалітетів, приватному
сектору.

2

$

??!????th??????}?2

:

E

I

?

O

,24>’?A-

&

(

n

t

v

x

z

?

‚

–

dith ¤A1$^„????????????th??????????&?

?? ??????th????????}?????????th???Ђ?????????th??????&?

‘

??
??????th????????}?t!?!(“„”a”A#AE#E#E#I#I#?#O#TH#a#a#ae#,’oia*CAAAAAAA¶±§
§?

¤?1$

*

¤

????}?(?????????????th?????

????A???????th?????

????}?(?????????????th???

&

doth ????????th?????????th???

?(?????????????th?????

0JA

doth ¤”1????????y????????

???????th?????

doth ¤N1$ :

®

°

?

?

2

®

?

?

I

0JA

& #$+D

????}?(?????????????th???

y1$`„O

????}?(???????????????}???????????

>

? ’

”

r

????}?>?????????????th???

????}?>?????????????th???

’

??????$??}?>??????????????

????}?>????????????????

????$????

????}?(?????????????th?????

„o

^„o

„’???????…???????????????????…??????????????y???????…????????

?????y?????(?????????????th?????2????}?(?????????????th???/????}?????th?
??????????th?????????th?????????????????th????? 0JA ? ????$?(?????????????th????? ? ? ? - :

D

J

L

1$]„O`„O >

duth ¤+1$]„e`„O >

?:??????$??}?????????????????y????????????

????$???????????$??? ????$?????th???

0JU

????

0JU

$

h

?s

???????????(??????$?????????y???????…?????????????????????????????????th
?????W?????????????????

0JU

e??Ae??¬——?…x

0JOEH

0JAEH

0JOe

????}?>?????????????th???

y
????????th?????????th?????????th???????th?????????th?????+???????th?????
??????th???????????th?????????th?????????th?????

(

?

????}?>?????????????th???

dyth ¤

a$

?

4

d

I

,

0

2

?

’

e

6

I

oe

&

Fa

???????????????th??????}?e

o

oe

?

&

F1

??????$??}?>???????????th??????}???????th???

?????????????????th???

TH

L

AE

TH

>

„

dith???

1$`„H

????}???????????????th???

????}?????th???????????????????th?????

?

&

F

y1$^„O`„? >

duth ¤

???????y???O???>???????????th??????}?>?????????????th???

?>????????????????

z | I

?

? ?

??????

??y?????\????????????????

????}?>?????????????th???

&

F›

”‰|

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

???????th??? ???>???????????th??????}?????th?????????th???

???\???????????th????????}?\???????????th????????}?Така політика дала
змогу збільшити дохід від ліцензійних платежів з ЗО млн дол. у 1986 р.
(112 американських університетів) до 862 млн дол. у 1999 р. (190
університетів і некомерційних науково-дослідних організацій), що
забезпечило 5 млрд дол. додаткових надходжень від податку на прибуток6.

У Німеччині діє кілька моделей комерціалізації результатів
науково-технологічних досліджень і розробок:

університетська модель, близька до механізмів, запроваджених законом Бая
— Доула в США, але з дещо більшими повноваженнями держави в цій сфері;

промислова модель, що застосовується у випадках, коли приватні
промислові підприємства отримують субсидії на виконання дослідних робіт,
розмір яких не перевищує половини вартості проекту, а участь держави в
доходах обмежується 40 % обсягу фінансування;

змішана модель, що поєднує окремі риси першого та другого підходів.

Розвиток механізму комерціалізації інтелектуальної власності у Франції
пов’язаний з реалізацією Програми створення Національного агентства з
підвищення інноваційної привабливості наукових досліджень (АгТУАІ.,
1979). Це агентство забезпечує фінансову та інформаційну підтримку
інноваційних підприємств і науково-дослідних лабораторій, а також сприяє
налагодженню партнерських відносин між науково-дослідними організаціями
та малим і середнім бізнесом. За період з 1981 по 1999 р. АгА^АІ. надало
підтримку 22 000 компаній та лабораторій, профінан-сувавши 34 000
інноваційних проектів загальною вартістю 3,13 млрд евро7.

У Великій Британії в 1948 р. була створена спеціальна державна структура
— Британська технологічна група, пріоритетним напрямом діяльності якої
стала підтримка широкомасштабної комерціалізації науково-дослідних
розробок та робіт, урегулювання відносин у сфері реєстрації, охорони та
захисту прав інтелектуальної власності, залучення об’єктів
інтелектуальної праці до господарського обігу. До початку 70-х років XX
ст. Британська технологічна група функціонувала як державна корпорація і
фінансувалась із державного бюджету. Однак у 70-ті роки вона перейшла на
самофінансування, і з часом була реорганізована в приватну компанію.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Комерціалізація інтелектуальної власності. Механізм комерціалізації
інтелектуальної власності. Ліцензування. Ліцензійна угода. Ліцензія.
Ліцензіар. Ліцензіат. Види ліцензій: виключні, невиключні, патентні,
безпатентні, добровільні, примусові, відкриті тощо. Опціонна угода.
Франчайзинг. Комерційна концесія. Ціна ліцензії. Методи визначення ціни
ліцензії. Паушальні платежі. Роялті. Економічна ефективність
ліцензування.

Контрольні запитання і завдання

Розкрийте сутність та механізм комерціалізації інтелектуальної
власності.

Як пов’язані між собою комерціалізація інтелектуальної власності та обіг
інтелектуального капіталу?

Охарактеризуйте основні способи розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності в ринковій економіці.

На які сегменти можна поділити ринок прав на об’єкт інтелектуальної
власності? Розкрийте їхні специфічні ознаки.

У чому сутність та практичне значення ліцензійних угод.

Охарактеризуйте суб’єкти та об’єкти ліцензійних угод.

Як класифікують ліцензійні угоди?

Здійсніть порівняльний аналіз методів визначення ціни ліцензії.

Розкрийте сутність та специфіку паушальних платежів і роялті.

10. Яким чином, на вашу думку, можна використовувати зарубіжний досвід
комерціалізації інтелектуальної власності в Україні?

Література

Богданов A.B. Сущность, современное состояние и основные направления
развития рынка интеллектуальной собственности как сферы
предпринимательской деятельности. — М., 2001.

Борохович Л., Монастырская А., Трохова М. Ваша интеллектуальная
собственность. — СПб.: Питер, 2001.

Громов ЮА. Защита и коммерциализация интеллектуальной собственности:
Энциклопедический справ. — М.: Экономика, 2003.

А.Давиденко Т. Шляхи комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності
в Україні // Інтелектуальна власність. — 2004. — № 10.

б.Дахно Право інтелектуальної власності: Навч. посіб. — К.: Либідь,
2002.

Дежина И., Леонов И. Экономико-правовое обеспечение коммерциализации
интеллектуальной собственности в России // Вопросы экономики. — 2003. —
№ 10.

Крайнев П.П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю:
Монографія. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004.

Право інтелектуальної власності: Підруч. для студ. ВНЗ / За ред. O.A.
Підопригори, О.Д. Святоцького. — К-: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002.

Розділ 4

9. Юровский B.C. Операции с интеллектуальной соб-

ственностью: правовые основы, налогообложение, бухгал-

терский учет // Энциклопедия бухгалтера и экономиста. —

2004. — № 23.

10. Turning Science Into Business: Patenting and Licen-

cing at Public Research organizations. OECD, 19-Feb. — 2003,

DSTI/STP (2003)22.

4.2. ВАРТІСНЕ ОЦІНЮВАННЯ ОБ’ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В РИНКОВЇЙ
ЕКОНОМІЦІ

Необхідність та специфіка вартісного оцінювання об’єктів
інтелектуальної власності.

Методичні підходи до оцінювання вартості об’єктів інтелектуальної
власності.

4.2.1. Необхідність та специфіка вартісного оцінювання об’єктів
інтелектуальної власності

Створена знаннями вартість подібна до зірки, що падає і горить яскраво
лише у ті миттєвості, коли проходить через простір соціальних обставин і
суб’єктивних факторів, що дозволяють їй світити яскравіше за інші.

Т.Сакайя

Використання в економіці охороноздатних результатів творчої розумової
діяльності ґрунтується на комерціалізації інтелектуальної власності у
процесі реалізації договірних відносин між суб’єктами господарювання.
Подальший прогрес інформаційного суспільства, пов’язаний з виробництвом
технологічно складної та наукомісткої продукції,

поглиблення та модифікація ринкових відносин, набуття інтелектуальними
продуктами статусу товарів, зростання ролі та значення інтелектуального
капіталу загострюють проблему вартісного оцінювання об’єктів
інтелектуальної власності, врахування цінності всіх активів сучасних
компаній на основі обліку не лише фінансового, а й людського,
структурного капіталів. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що
доктрина комерціалізації результатів інтелектуальної праці є однією з
найбільш значущих у формуванні моделі інноваційного розвитку
суспільства, оскільки:

все більша частка вартості сучасних компаній припадає на “невідчутні”,
нематеріальні активи, найважливішою складовою яких є об’єкти
інтелектуальної власності;

зростає кількість угод економічних суб’єктів щодо продажу, передачі прав
на об’єкти інтелектуальної власності; збільшуються обсяги міжнародної
торгівлі останніми;

інтелектуальна власність перетворюється на найважливіше джерело доходів
сучасних підприємств, як одноразових (за умов функціонування об’єктів
інтелектуальної власності як товарів), так і тривалих (за умови
функціонування об’єктів інтелектуальної власності як капіталу);

все більш поширеною стає практика включення майнових прав на об’єкти
інтелектуальної власності до статутного капіталу акціонерних товариств,
урахування вартості цих об’єктів при злитті або поділі останніх;

загострюється проблема захисту прав суб’єктів господарювання на основі
оцінювання та компенсації збитків, що виникають у зв’язку з порушенням
прав на об’єкти інтелектуальної власності тощо.

На думку сучасних дослідників метою оцінювання інтелектуальної власності
за умови незмінності юридичного статусу майна компанії, що оцінюється,
може бути:

включення об’єктів інтелектуальної власності до статутного капіталу;

обґрунтування розрахунку ціни за право на використання об’єктів
інтелектуальної власності у зв’язку з укладенням ліцензійної угоди;

визначення винагороди автора результатів інтелектуальної діяльності;

отримання банківського кредиту під заставу виключних прав суб’єкта, що
володіє інтелектуальною власністю;

розробка бізнес-плану з метою залучення інвестицій;

визначення розміру податку на майно, що успадковується чи дарується;

страхування інтелектуальної власності;

обґрунтування розрахунків щодо компенсації збитків, заподіяних
порушником виключних прав тощо1.

Загальновизнано, що питання комерціалізації інтелектуальної власності є
складними та неоднозначними. Для їх практичного вирішення необхідно
впровадити сучасні, науково обґрунтовані механізми юридичного оформлення
прав інтелектуальної власності суб’єктів господарювання, вартісного
оцінювання об’єктів інтелектуальної власності, бухгалтерського обліку
нематеріальних, “невідчутних” активів підприємств та економіко-правового
забезпечення механізмів патентно-ліцензійної торгівлі об’єктами
інтелектуальної власності.

/ -х

Матеріальні активи витісняються інтелектуальними так само, як поточні
активи витісняються інформацією. Для прикладу порівняймо між собою
компанії “Microsoft” і “IBM”. Як відомо, життєві шляхи обох компаній уже
давно переплелись. У 1983 р. “IBM”, корпорація — талісман 50-х, 60-х і
70-х років, вибрала дискову операційну систему “Microsoft”, (MS-DOS) як
основний елемент персональних комп’ютерів, які вона виробляла, і тим
самим вивела “Microsoft” у число провідних компаній минулого і
нинішнього століття. Остання набрала

такої сили, що тепер може і не згадати, що “IBM” продає своєї продукції
в п’ятнадцять разів більше… крім того, інтелектуальний капітал “IBM” є
надзвичайно потужним, про що свідчать… 3768 патентів, виданих її
співробітникам лише за період з 1993 по 1995 р.

Однак при створенні “Microsoft” Білл Гейтс і Пол Аллен використали
зовсім іншу модель, ніж та, на якій заснована фірма Тома Уоррена.
Бухгалтерські книги обох компаній мають вражаючі відмінності.
Виявляється, “Microsoft” коштує дорожче “IBM”, хоча продає набагато
менше продукції. У листопаді 1996 р. ринкова капіталізація активів “IBM”
виражалась сумою близько 70,7 млрд дол., а загальна капіталізація
“Microsoft” становила 85,5 млрд дол. Але за цими капіталами стоять
абсолютно різні активи. На початку 1996 p. “IBM”, за вирахуванням
амортизації, володіла майном, основними виробничими засобами і
обладнанням на суму 16,6 трлн дол., а залишкова вартість основного
капіталу “Microsoft” становила всього 930 млрд дол. Іншими словами, на
кожні 100 дол., вкладених в “IBM”, припадають основні фонди вартістю 23
дол., тоді як ті самі 100 дол., інвестовані в “Microsoft”, відповідають
фондам вартістю трохи більше 1 долара.

Т. Стюарт

V )

Таким чином, за умови розвиненої ринкової економіки потреба в оцінюванні
вартості об’єктів інтелектуальної власності виникає за умов необхідності
визначення майнових часток у статутному капіталі при злитті чи
роз’єднанні організацій; кредитування під заставу майнових прав на
об’єкти інтелектуальної власності; страхування майна, що містить об’єкт
інтелектуальної власності; передачі прав власності на об’єкт
інтелектуальної власності або надання дозволу на його використання
шляхом ліцензування; здійснення процедури банкрутства; ліквідації
підприємства; обґрунтування інвестиційних проектів; організації
комерційної концесії тощо.

На сьогодні вартісне оцінювання об’єктів інтелектуальної власності є
складною проблемою, яка не має однозначного вирішення, оскільки:

об’єкти інтелектуальної власності нематеріальні за своєю сутністю, їхню
вартість неможливо визначити за допомогою традиційного інструментарію;

не всі інтелектуальні блага піддаються безпосередньому ринковому
оцінюванню;

не існує (не може існувати) єдиної загальноприйнятої уніфікованої
методики оцінювання об’єктів інтелектуальної власності у зв’язку з
оригінальністю і неповторністю інтелектуальних продуктів та умов їх
використання окремими суб’єктами господарювання;

динаміка вартості інтелектуальної власності не завжди підпорядковується
певній загальній закономірності, є індивідуальною для кожного
конкретного її об’єкта, оскільки інновації не стільки йдуть за ринковою
кон’юнктурою, скільки визначають її зміни.

дається з дуже дорогих універсальних станків, здатних випускати 8 тис.
різноманітних модифікацій певного виробу, причому для їх переведення на
випуск нової модифікації практично не потрібні додаткові витрати,
оскільки всі інвестиції в новий продукт здійснюються на стадії НДДКР.

Т. Стюарт

V )

Відтак, традиційні прикладні методики економічного аналізу та оцінки
бізнесу, засновані на класичних постулатах теорії витрат виробництва,
трудової теорії вартості, теорії граничної корисності, рівноважної ціни,
не можуть бути застосовані для вичерпного вирішення проблем оцінювання
об’єктів інтелектуальної власності.

По-перше, вартісне оцінювання цих об’єктів не може бути здійснене в
межах теорії витрат виробництва, оскільки немає прямої залежності між
витратами на отримання інформації, знань та корисним ефектом від них.
Крім того, витрати виробництва інтелектуального продукту важко
розрахувати, оскільки останній є ідеальною субстанцією, а не її
матеріальним втіленням. Загальновизнано, що інформаційна економіка надає
якісно нові риси товарам і послугам, які за обсягом і структурою витрат
відрізняються від традиційних благ. Наприклад, виробництво програмного
забезпечення інтернет-технологій не потребує основних фондів, сировини
та транспортних засобів у традиційному розумінні; водночас затрати
інтелектуальної праці на виробництво цих благ становлять близько 70 %
витрат, решту визначає вартість використаного устаткування
(ком-п’ютерів), електроенергії, будівель, комунікацій тощо.

Разом з тим, на думку багатьох дослідників, процес тиражування
інтелектуальних продуктів зовсім випадає з логіки традиційного
відтворювального процесу, оскільки затрати праці на відтворення цих благ
перетворюються в “ірраціональне поняття”2.

Уявіть собі, що ви збираєтесь придбати звичайну краватку. Якщо ви
виберете таку відому у світі марку, як “Hermes” або “Danhill”, подібна
покупка у токійському магазині обійдеться вам більш ніж у 20 тис. єн
(135 дол.). Однак купівля звичайної краватки, виготовленої з такого
самого матеріалу, обійдеться не дорожче 4 тис. єн (близько 27 дол.)…
При найближчому зіставленні виявиться, що вони мало чим відрізняються
одна від одної як під кутом зору енергії та ресурсів, затрачених на їх
виробництво, так і стосовно до ткачів, фарбувальників, швачок, що брали
участь у їх створенні. Краватка від “Hermes” не виявиться у три рази
довшою, не буде відрізнятись якою-небудь вишивкою або чимось особливо
помітним. Однак вона буде коштувати у п’ять разів дорожче. І багато
людей охоче купують ці краватки, хоча ніхто не примушує їх це робити.

Т. Сакайя

По-друге, теорія граничної корисності і маржинальний підхід також є
неприйнятними для оцінювання об’єктів інтелектуальної власності,
оскільки, на думку сучасних дослідників, цінність, створена знаннями,
суттєво відрізняється за своєю природою від цінності, що породжується
рідкісністю благ. Джерелом цінності, створеної знаннями, є інформація,
що робить товари неповторними і наділяє блага особливою якістю. В
інформаційному суспільстві зростають обсяги виробництва
індивідуалізованої продукції, якій надає додаткову цінність той
конкретний споживач, для якого призначена ця продукція. Водночас поява
нових інтелектуальних продуктів, наприклад нового комп’ютерного
програмного забезпечення, може привести до багатократного або повного
знецінення уже існуючого програмного забезпечення.

На думку науковців, “індивідуальна оцінка інформації складається в
результаті простого одиничного акту взаємодії між продавцем
інтелектуального продукту і споживачем. Корисність інформації для
конкретного її спожива

ча оцінюється за фактом її отримання. Споживач або поінформований, або
ні. Інформація має одиничну корисність. Цінність інформації для
споживача єдина і не має “граничної” своєї оцінки. “Перша одиниця”
інформації має максимальне значення, друга відсутня, бо інформація вже
відома, інтелектуальний продукт уже отриманий. Будь-яка наступна одиниця
того самого інтелектуального продукту знецінюється. Шкала різної
корисності кожної наступної одиниці блага тут відсутня. Оцінка
споживчого блага — інформації — не має граничного значення. Таким чином,
і маржинальний підхід до оцінки такого блага, як інформація, є
неадекватним”3.

( >

Компанія, яка створює наукомістку продукцію, здатна

отримувати більше прибутку не лише за рахунок ефекту економії в
результаті масштабу виробництва. Інше джерело — зовнішній ефект від
значного поширення продукту. Справа в тому, що вартість знань зростає
внаслідок розширення кола осіб, які їх використовують. Як наочний
приклад наведемо операційну систему Windows компанії “Microsoft”.
Оскільки Windows встановлена на великій кількості комп’ютерів,
програмісти прагнуть розробляти прикладні програми насамперед для цієї
системи, а вже потім створюють додатки, сумісні з системою Macintosh або
OS/2, що застосовується “IBM”. У свою чергу величезна кількість новітніх
прикладних програм підвищує привабливість Windows в очах покупців
комп’ютерів, завдяки чому виникає позитивний зворотний зв’язок, що
зростає. Windows користуються більшість ваших друзів, ви відчуваєте, що
маєте наслідувати їх приклад, хоча б для того, щоб забезпечити
сумісність з їхніми комп’ютерами. Наявність великої кількості споживачів
і програм, у свою чергу, зміцнює збутові та сервісні організації.

Т. Стюарт

V )

По-третє, неокласичний підхід, що ґрунтується на побудові
мікроекономічної моделі ринку та визначенні співвідношень кількісних і
цінових параметрів певного товару також є непридатним для аналізу
вартості об’єктів інтелектуальної власності, оскільки цінність
інтелектуального продукту визначається не кількісними характеристиками
(наприклад бітами), а його семантичним (змістовим) потенціалом.
“Внаслідок неможливості фіксації кількісних параметрів інформації та
відсутності точних загальнозначимих цін, — зазначає Т.П. Ніколаєва, —
форми кривих попиту і пропозиції інформації перетворюються у прямі
лінії, що збігаються, паралельні ціновій осі, які фіксують одну і ту
саму абсолютно умовну кількість інформації”4.

Вперше на необхідність внесення коректив у теорію і практику
економічного аналізу у зв’язку із зародженням нового виду діяльності —
галузі з виробництва знань, вказав відомий західний вчений Ф. Махлуп у
праці “Виробництво і розподіл знань у СІЛА” (1962). Сучасні дослідники
проблем інформаційного суспільства також звертають увагу на модифікацію
механізму ринкового ціноутворення та специфіку визначення цінності
інформації, що випливає із самої природи цього феномена. Вони
наголошують на тому, що цінність інформація:

визначається можливістю підвищити обізнаність її отримувача, що сприяє
зниженню невизначеності в поведінці суб’єктів господарювання та
зменшенню ризиків прийняття господарських рішень у конкретній ситуації;

не має відносно стійкої об’єктивної основи увигляді витрат виробництва і
теоретично може коливатись у дуже широкому діапазоні, що визначається
індивідуальними відмінностями творчих можливостей та оцінок індивідів,

наслідком чого є отримання різного ефекту від використання одного і того
самого інтелектуального продукту різними споживачами;

— є швидкоплинною, скороминущою, внаслідок зміни смаків та уподобань
споживачів, появи нових наукових відкриттів тощо.

/ ; \

Створена знаннями вартість становить не лише змінну величину, не
підлягає різким коливанням; кожне з її конкретних втілень відрізняється
скороминущим, майже одноманітним, характером. Ще більш важливим є те, що
особистості, які є творцями вартості, створеної знаннями, часто-густо
втрачають свій авторитет і свою цінність внаслідок тенденцій, пов’язаних
з модою і технологіями.

Т. Сакайя

V- )

“Якщо для традиційних товарів спрацьовує закон вартості, згідно з яким у
середньому за тривалий період сума цін усіх товарів дорівнює сумі їхніх
вартостей, то стосовно вартості, створеної знаннями, справа виглядає
інакше. Візьмемо приклад з краватками, які були модні рік тому і швидко
розходилися за ціною 20 тис. єн. Коли такий товар виходить з моди і
продається за ціною 4 тис. єн, ніхто не сподівається на те, що його
вартість скоро знову зросте. Якщо таке трапиться, це буде схожим на
чудо…” — зазначає Т. Сакайя5.

Відтак сучасні дослідники проблем інформаційного суспільства та “нової
економіки” звертають увагу на необхідність відмови від моністичного
трактування субстанції цінності на основі врахування затрат праці або
суб’єктивних споживчих оцінок, потребу зважати на індивідуальні переваги
та усю різноманітність ситуацій, пов’язаних з виробництвом та обміном
інформаційних благ.

У теорії бухгалтерського обліку є певні напрацювання щодо оцінювання
“невідчутних” інформаційних благ, у ролі яких виступають додаткові
грошові кошти, відомі як гудвіл (від англ. goodwill — добра воля), які
покупець фірми сплачує понад загальну ціну продажу її окремо взятих
активів. Частка, яку становить гудвіл у ринковій ціні сучасних компаній,
значна. За даними британських дослідників не відображена у балансі
надлишкова вартість таких нематеріальних активів, як ноу-хау, патенти,
ділова репутація, авторські права, бренд, становить у “Coca-Cola” 96 %,
у IBM — 83, у “British Petroleum” — 71 % ринкової ціни цих компаній.

Відповідно до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”
від 22 травня 1997 р. зі змінами та доповненнями п. 1.7 ст. 1, під
гудвілом розуміють нематеріальні активи, вартість яких визначається як
різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною
вартістю як цілісного майнового комплекту, що виникає внаслідок
використання кращих управлінських якостей, домінантної позиції на ринку
товарів (робіт, послуг), нових технологій тощо. Вартість гудвілу не
підлягає амортизації і не враховується при визначенні валових витрат
платника податку.

На думку вітчизняних та зарубіжних дослідників основними причинами
виникнення гудвілу є: висока якість продукції, ефективна організація та
мотивація праці, ефективна рекламна політика, дієва система збуту,
сприяливий нормативно-правовий режим роботи компанії тощо.

Серед факторів, які спонукають покупців компаній платити за гудвіл
(ділову репутацію), виокремлюють: прагнення забезпечити певну форму
монополії, пов’язаної з офіційною ліцензією, яку можна отримати,
придбавши фірму; бажання скористатись ім’ям фірми, її високою
репутацією, кваліфікацією персоналу, товарними знаками і патентами, які
переходять до власника при купівлі-продажу тощо. Приблизне уявлення про
величину гудвілу для акціонерних компаній може дати така формула його
розрахунку:

Ринкова ціна компанії (сума ринкових цін акцій компанії)

( \ ( \

J

Балансова вартість компанії (сума всіх активів і зобов’язань фірми)

У

Розділ 4

Дисконтований прибуток} що буде нагромаджений за умов купівлі існуючої V
фірми )

У разі необхідності більш точної кількісної оцінки можна скористатися
такою формулою:

(гудві4~-

Дисконтований прибуток, ^ що буде отриманий, якщо замість існуючої фірми
будуть куплені ідентичні {активи без гудвілу у

Таким чином, гудвіл може бути оцінений, але його не можна продати або
передати окремо від підприємства. При цьому гудвіл може бути як додатною
величиною (якщо компанія має позитивний імідж, високу ділову репутацію і
покупці згодні сплатити надбавку до її ціни, розраховуючи на майбутні
вигоди), так і від’ємною (якщо ділова репутація фірми є негативною і
покупці отримують знижку при купівлі цієї фірми).

Від’ємний гудвіл також виникає в результаті вигідної покупки, яку
уможливлює вміння торгуватись.

Потрібно також розрізнити бухгалтерський облік гудвілу (операції,
пов’язані з розрахунками його вартості, що проводяться після купівлі
одного підприємства іншим з метою постановки на баланс) та експертну
оцінку гудвілу (здійснюється до проведення угоди з метою розрахунку
частини реальної ринкової ціни яку формує гудвіл підприємства).

В основі методики оцінки вартості об’єктів інтелектуальної власності,
яка визначає загальну концепцію розробки конкретних підходів, лежать
такі принципи:

комплексний облік трьох груп чинників: витрат, цінності для покупця,
впливу конкуренції (ряс. 4.5);

ігнорування безповоротних та врахування лишере-левантних витрат (від
англ. relevant — доречний, той, що стосується справи);

урахування чинників цінової еластичності политу на об’єкти
інтелектуальної власності (ступеня обізнаності, поінформованості
покупців, часового інтервалу, “ринкової сили” контрагентів, “ефекту
розподілу витрат” між кількома покупцями тощо);

4) застосування адекватних методів виокремлення частки інтелектуальної
власності в загальній вартості або прибутку від використання
комплексного об’єкта (у випадку неповної рівноправності або явно низької
цінності об’єкта інтелектуальної власності, коли застосування складних
методів аналізу є невиправданим).

При розробці методики оцінювання вартості об’єктів інтелектуальної
власності важливого значення набуває врахування юридичних обмежень, що
визначають ступінь правової захищеності, масштаб та термін корисного
використання цих об’єктів. Останній, як правило, визначається обраним
варіантом облікової політики щодо об’єкта інтелектуальної власності
(термін дії охоронного документа, самостійно встановлений підприємством
термін корисного використання кожного конкретного об’єкта
інтелектуальної власності, допустимий чинним законодавством термін
використання нематеріальних активів підприємств тощо).

Згідно з розробленими російськими фахівцями Методичними рекомендаціями
щодо визначення ринкової вартості об’єктів інтелектуальної власності при
визначенні останньої необхідно враховувати:

нематеріальний, унікальний характер об’єкта оцінювання;

поточне використання об’єкта інтелектуальної власності;

можливі галузі використання, найбільш вірогідні місткість і частку
ринку;

витрати на виробництво і реалізацію продукції, що випускається з
використанням об’єкта інтелектуальної власності;

обсяг і часову структуру інвестицій, необхідних для освоєння та
використання об’єкта інтелектуальної власності в тій чи іншій галузі;

ризики освоєння і використання об’єкта інтелектуальної власності в
різних галузях, у тому числі ризики не-досягнення технічних,
економічних, експлуатаційних та екологічних характеристик, ризики
недобросовісної конкуренції;

стадії розробки і промислового освоєння об’єкта інтелектуальної
власності;

можливості та ступінь правового захисту об’єкта інтелектуальної
власності;

спосіб виплати винагороди за використання об’єкта інтелектуальної
власності;

інші фактори6.

4.2.2. Методичні підходи до оцінювання вартості об’єктів інтелектуальної
власності

Не продается вдохновенье, но можно рукопись продать.

О.С. Пушкін

Важливим елементом механізму комерціалізації інтелектуальної власності є
оцінка вартості її об’єктів, що стає основою для обґрунтування
необхідності та ефективності залучення результатів інтелектуальної праці
в господарський обіг.

Методичні підходи до визначення ринкової вартості об’єктів
інтелектуальної власності ґрунтуються на таких принципах:

корисності, згідно з яким ринкову вартість мають об’єкти оцінювання,
використання яких протягом певного періоду сприяє задоволенню конкретних
потреб споживачів;

взаємодії попиту і пропозиції, згідно з яким ринкова вартість об’єктів
оцінювання залежить від попиту, про

позиції та характеру конкуренції між покупцями та продавцями;

заміщення, згідно з яким ринкова вартість об’єктів оцінювання не може
перевищувати найвірогідніші витрати на придбання об’єктів еквівалентної
корисності;

очікування, згідно з яким ринкова вартість об’єктів оцінювання залежить
від очікуваної величини, тривалості та ймовірності отримання доходів
(вигід) за певний період при найбільш ефективному використанні цих
об’єктів;

зміни, згідно з яким ринкова вартість об’єкта оцінювання змінюється у
часі та визначається на конкретну дату;

зовнішнього впливу, згідно з яким ринкова вартість об’єкта оцінювання
залежить від зовнішніх факторів, що визначають умови його використання
(ринкова інфраструктура, міжнародне і національне законодавство,
політика держави в галузі інтелектуальної власності тощо);

найефективнішого використання, згідно з яким ринкова вартість об’єкта
оцінювання визначається на основі з найбільш вірогідного, економічно
виправданого, фінансово можливого, легітимного використання
інтелектуальної власності, що забезпечує максимальний результат. При
цьому найефективніше використання інтелектуальної власності не тотожне
її поточному використанню7.

За сучасних умов не вироблено єдиної методики розрахунку ринкової
вартості, що застосовується за будь-яких обставин до всіх об’єктів
інтелектуальної власності. На практиці використовуються три основні
підходи і тринадцять методів розрахунку вартості об’єктів
інтелектуальної власності (рис. 4.6). Міжнародний досвід підтверджує, що
така різноманітність зумовлена специфікою формування та використання
об’єктів інтелектуальної власності.

Не існує стандартної методики визначення ціни на технологію, але є
значна кількість рецептів, які фахівці в галузі передачі технологій
можуть запропонувати вам. Ці рецепти не дають математичної визначеності
наукового аналізу. Кожний з них більше належить до мистецтва, ніж до
науки.

Доповідь ЮНІДО (1989)

Розрахунки ринкової вартості об’єкта інтелектуальної власності
здійснюються, як правило, одночасно за допомогою кількох методів. Проте
для кожного виду інтелектуальної власності застосовується один основний
підхід, здатний забезпечити найбільш прийнятне оцінювання. Решта
підходів розглядаються як другорядні, призначені для уточнення та
перевірки результатів, отриманих з допомогою основного підходу.

Основні підходи до розрахунку ринкової вартості об’єктів інтелектуальної
власності:

І. Витратний (інвестиційний) підхід, що ґрунтується на визначенні
фактичних витрат на створення, придбання та використання об’єкта
інтелектуальної власності (з урахуванням його зносу). Використання
витратного підходу пов’язане з можливістю відновлення або заміщення
об’єкта оцінки. При цьому витрати на створення нового об’єкта,
аналогічного тому, що оцінюється, включають прямі та непрямі витрати,
пов’язані з продукуванням об’єкта інтелектуальної власності та
доведенням його до стану, придатного для використання, а також прибуток
інвестора (найбільш вірогідну винагороду за інвестування капіталу у
створення інтелектуального продукту).

Витратний підхід:

ґрунтується на припущенні, що потенційний покупець, який володіє
інформацією про об’єкт угоди, не заплатить за нього більше, ніж за
об’єкт у складі нематеріальних активів, що має еквівалентну корисність;

передбачає визначення витрат на відтворення первинної вартості об’єкта
інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів підприємства з
урахуванням подальшого поліпшення або заміни цього об’єкта;

використовується, як правило, для оцінювання вартості об’єктів
інтелектуальної власності, що належать до соціальної сфери, космічних,
оборонних програм тощо.

За відсутності в Україні офіційної методики вартісної оцінки прав на
об’єкти інтелектуальної власності, накопичено певний практичний досвід у
цій сфері.

Основними методами, які використовуються в рамках витратного підходу, є
такі:

метод фактичних витрат, що ґрунтується на врахуванні фактично здійснених
витрат згідно з бухгалтерською звітністю підприємства за певний період
(виявленні всіх фактичних початкових витрат, пов’язаних зі створенням,
придбанням, введенням в експлуатацію об’єкта інтелектуальної власності,
та їх корекції з урахуванням індексу цін на дату оцінки та коефіцієнта
морального старіння). Водночас у разі необхідності здійснюються
коригування цих витрат, їх індексація за методом приведених витрат.

Розрахунок вартості об’єкта оцінювання за методом приведених витрат:

де Упр в — вартість об’єкта оцінювання, розрахована за методом
приведених витрат; К — витрати на створення (придбання) об’єкта, що
оцінюється (на дату їх здійснення); #пр — коефіцієнт приведення
(враховує зміну вартості грошей у часі, інфляцію за період здійснення
витрат до дати їх оцінки);

метод вартості заміщення, згідно з яким вартість об’єкта інтелектуальної
власності визначається мінімальною ціною, яку потрібно заплатити за
об’єкт, що має аналогічну споживчу вартість, тобто є еквівалентним за
варіантами використання;

метод відновлювальної вартості, який передбачає визначення вартості
об’єкта інтелектуальної власності як суми витрат, необхідних для
створення нової точної копії оцінюваного активу (на основі сучасних цін
на необхідні ресурси).

На думку фахівців, при оцінюванні інтелектуальної власності, як правило,
завжди є можливість застосувати витратний підхід, однак дуже часто така
оцінка виявляється незіставною з ринковою цінністю відповідного об’єкта
і може вказувати лише на нижню межу діапазону цін. Визначення верхньої
межі цього діапазону можливе на основі застосування прибуткового
підходу.

II. Порівняльний підхід, заснований на визначенні вартості об’єктів
інтелектуальної власності шляхом коригування цін аналогів, що згладжує
їх відмінності від об’єкта оцінювання.

Застосування цього підходу можливе за наявності даних про вартість
зіставних з тим, що оцінюється, об’єктів інтелектуальної власності,
наприклад, інформації про умови ліцензійних угод на передачу об’єктів
інтелектуальної власності на внутрішньому та світовому ринках.

Найважливішими елементами порівняння, як правило, є фактори, які
визначають ринкову вартість об’єкта оцінювання та основні характеристики
угод, що склалися на ринку інтелектуальної власності, в тому числі обсяг
майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності, що оцінюються; умови
фінансування угод щодо інтелектуальної власності; динаміку цін на
об’єкти інтелектуальної власності; галузь їх використання; фізичні,
функціональні, технологічні, економічні характеристики цих об’єктів;
наявність конкурентних пропозицій тощо.

Порівняльний підхід до оцінювання об’єктів інтелектуальної власності
реалізується у більшості випадків на основі таких методів:

1) методу порівняльного продажу, що ґрунтується на зіставленні вартості
об’єкта оцінювання з вартістю аналогічних об’єктів інтелектуальної
власності, які були реалізовані на ринку. У цьому випадку ринкова
вартість об’єкта оцінювання визначається ціною, яку згодні заплатити на
дату оцінювання типові покупці типовим продавцям інтелектуальної
власності за аналогічний (за якістю, призначенням, корисністю) об’єкт з
урахуванням необхідних коректив. Таким чином, найважливішими умовами
застосування цього методу є доступність достовірної інформації щодо умов
продажу об’єктів-аналогів та можливості оцінити вплив характерних
особливостей цих об’єктів на їхню ринкову вартість;

2) методу звільнення від роялті (винагороди власнику), що ґрунтується на
визначенні вартості об’єктів інтелектуальної власності шляхом додавання
майбутніх грошових потоків роялті, приведених із використання ставки
дисконтування до поточної вартості. Таким чином, використання цього
методу засновано на припущенні, що інтелектуальна власність, яка
використовується суб’єктом господарювання, не є його власністю, відтак
частину виручки він сплачує власнику у вигляді роялті. Важливу роль за
цих умов відіграють чинники, що впливають на розмір ставок роялті, в
тому числі економічна ефективність ліцензії, наявність та обсяг
патентного захисту, обсяг прав, що передаються за ліцензією,
інжиніринговий супровід, конкурентні пропозиції тощо.

Отже, використання порівняльного підходу можливе за умов доступності
достовірної інформації про ціни продажу об’єктів аналогічного
призначення та порівняльної корисності, умов відповідних ринкових угод,
ступеня впливу особливих характеристик таких об’єктів на їхню вартість
тощо. На думку фахівців, відсутність необхідних обсягів даних приводить
до того, що доступна інформація про угоди щодо об’єктів інтелектуальної
власності використовується при оцінюванні лише як орієнтовна, сигнальна,
не впливаючи на остаточну величину ринкової вартості.

III. Прибутковий (дохідний) підхід ґрунтується на ідеї залежності
економічної цінності кожного конкретного об’єкта інтелектуальної
власності в певний момент від майбутніх доходів, пов’язаних з його
використанням. Дохід від використання інтелектуальної власності
визначається як різниця між грошовими надходженнями (платежами за надане
право використання інтелектуальної власності, наприклад роялті,
паушальними платежами) та грошовими виплатами за визначений період.

Застосування прибуткового підходу засноване на визначенні розміру
прибутку, що асоціюється з активами, які оцінюються; ставок
капіталізації (чи дисконту), які враховують ризик, пов’язаний з
дохідністю відповідних об’єктів інтелектуальної власності, та
остаточного економічного терміну їх служби.

Основні методи вартісного оцінювання об’єктів інтелектуальної власності,
які використовуються на основі прибуткового (дохідного) підходу, такі:

метод дисконтування, згідно з яким розрахунок поточної вартості об’єкта
інтелектуальної власності здійснюється шляхом приведення всіх майбутніх
надходжень чистого прибутку від використання інтелектуальної власності
на дату проведення оцінювання за визначеною оцінювачем ставкою
дисконтування:

? &(і+«г

де Уп — поточна вартість об’єкта оцінювання; 1? — майбутні грошові
надходження чистого прибутку в F-му році; е — коефіцієнт дисконтування;
п — кількість років, протягом яких здійснюються грошові надходження.

У випадку, якщо інтелектуальна власність ліцензована і власник отримує
дохід у формі роялті, може бути використана така формула:

у = У к На практиці, як правило, розрахунки ринкової вартості того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності здійснюються одночасно за допомогою кількох методів. Уточнення мети оцінювання в кожному конкретному випадку дає змогу виокремити найбільш придатну методику. Водночас, на думку деяких дослідників, одну і ту ж методику оцінювання не можна застосувати до всіх етапів життєвого циклу продукту або технології, оскільки з плином часу змінюються як вартість інтелектуальної власності, так і підходи до її оцінювання8. Загальновизнано, що на відміну від матеріальних засобів виробництва, вартість інтелектуальної власності може зростати з плином часу. Так, наприклад, за відсутності нових патентів вартість чинних патентів може збільшуватись, так само може зростати вартість відомих торговельних марок, знаків обслуговування тощо. Водночас вплив ринкових факторів характеризується високою мірою невизначеності. Згідно з названим підходом на ранніх етапах життєвого циклу товару (розробка та початок комерціалізації) більш придатним є витратний підхід до оцінювання об'єктів інтелектуальної власності. У цьому випадку ціна інтелектуальної власності може включати собівартість розробки і прибуток розробників (рис. 4.7). Порівняльний аналіз існуючих підходів до оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності, здійснений західними дослідниками, дав можливість розробити рекомендації щодо ефективності їх застосування (табл. 4.2). 8 Див., напр.: Зинов В., Шамшин С. Сравнение различных методов оценки стоимости интеллектуальной собственности // Інтелектуальна власність. — 2002. — № 4. — С. 38. Починаючи з моменту отримання перших прибутків від продажу запатентованого продукту, коли підприємство зацікавлене в монопольному використанні своєї інтелектуальної власності, її оцінювання доцільно здійснювати на основі прибуткового (дохідного) підходу, який уможливлює врахування вартості додаткових активів, інвестиційних ризиків та розмірів ринку. На стадії насичення ринку доцільно використовувати "швидкі" методи оцінювання роялті, пов'язані з визначенням суми ліцензійних платежів як фіксованої частки доходів ліцензіата. Це зумовлюється зацікавленістю компанії в отриманні додаткового прибутку від продажу ліцензій або її прагненням до стандартизації продукції, пов'язаної з оцінюванням патентних прав на основі ліцензійних платежів за право використовувати цю інтелектуальну власність. На стадії, коли ще не вичерпався термін дії охоронних документів, однак інтелектуальна власність перестала приносити прибуток і не використовується для комерційних цілей, з метою продажу зацікавленим покупцям її доцільно оцінювати на основі порівняльного підходу, оскільки для відтворення об'єкта оцінювання зацікавлена в ньому компанія витратила б суму, аналогічну витраченій власником. НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття Принципи оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності. Гудвіл. Підходи до оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності: витратний, порівняльний, прибутковий. Методи оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності: визначення початкових витрат; вартості заміщення; відновлюваної вартості; порівняльного аналізу продажу; звільнення від роялті; дисконтування; капіталізації прибутку. Методи "швидкого" початкового оцінювання об'єктів інтелектуальної власності. Контрольні запитання і завдання Чому, на вашу думку, є необхідність вартісного оцінювання об'єктів інтелектуальної власності? Розкрийте специфіку вартісного оцінювання об'єктів інтелектуальної власності. Чи придатні, на вашу думку, традиційні теоретичні підходи до оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності? Обґрунтуйте свою позицію. Охарактеризуйте найважливіші принципи, на яких ґрунтується методичні підходи до оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності. Розкрийте сутність витратного (інвестиційного) підходу до оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності. Які методи використовуються в рамках цього підходу? Охарактеризуйте зміст та методи порівняльного (аналогового) підходу до оцінювання об'єктів інтелектуальної власності. Розкрийте сутність та специфіку прибуткового (дохідного) підходу до визначення вартості об'єктів інтелектуальної власності. Які методи оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності використовуються в рамках прибуткового підходу? У чому, на вашу думку, виявляються переваги та обмеження існуючих підходів до оцінювання вартості об'єктів інтелектуальної власності? 10. Чи погоджуєтесь ви з тим, що вибір методу оцінювання вартості об'єкта інтелектуальної власності залежить від стадії його життєвого циклу? Література Антонов В.М. Інтелектуальна власність і комп'ютерне авторське право. — К.: КНТ, 2005. Бромберг Г.В. Интеллектуальная собственность. Основной курс: Учеб. пособие. — М.: Приор-издат, 2004. Зинов В.Г. Управление интеллектуальной собственностью. — М.: Дело, 2003. Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика: Науч.-практ. изд.: В 4 т. / Под общ. ред. А.Д. Святоцкого. — К.: Ин Юре; 1999. — Т. 4: Оценка интеллектуальной собственности. Бухгалтерский учет и налогообложение . Крайнев П.П. Сучасні підходи до оцінки вартості об'єктів інтелектуальної власності та нематеріальних активів // Проблеми науки. — 2001. — № 10. Крайнев ПЛ. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю: Монографія. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. Махлуп Ф. Производство и распределение знаний в США: Пер. с англ. — M., 1966. Методические рекомендации по определению рыночной стоимости интеллектуальной собственности. — М., 2002. — HYPERLINK "http://www.appraiser.ru/info/method/met44htm" http://www.appraiser.ru/info/method/met44htm . Методичні рекомендації з бухгалтерського обліку нематеріальних активів: Наук.-практ. вид. / За ред. О.Б. Бут-ніка-Сіверського. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000. Оценка интеллектуальной собственности: Учеб. пособие / Под. ред. С.А. Смирнова. — М. : Финансы и статистика, 2003. Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знаниями, или История будущего // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. — М.: Academia, 1999. — С. 337—371. Ушанков В А. Становление информационной системы: ценностные характеристики // Проблемы современной экономики. — 2002. — № 3/4. Чеботаръов В., Герасименко О. Роль оцінки об'єктів інтелектуальної власності при їх комерціалізації // Інтелектуальна власність. — 2004. — № 8. Щелкунов В. Стратегічні аспекти вартісної оцінки інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. — 2004. — № 5. Smith G. V., ParrR. L. Valuation of intellectual property and intangible assets. — 2-nd ed. — N. Y.: John Wiley&Sons, 1994. Souza de G. Royalty Methods for intellectual Property ABI/INFORM. — National Association of Business Economists, 1997. 4.3. ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ Потреба охорони та захисту прав інтелектуальної власності. Охорона прав промислової власності. Охорона авторського і суміжних прав. 4.3.1. Потреба охорони та захисту прав інтелектуальної власності Людський геній є джерелом усіх творів мистецтва і винаходів. Ці твори є гарантією життя, гідного людини. Обов'язок держави — забезпечити надійну охорону всіх видів мистецтва і винаходів. Надпис на куполі будинку штаб-квартири ВОІВ у Женеві Стрімке зростання ролі та значення інтелектуальної діяльності в соціально-економічному розвитку суспільства, утвердження творчої розумової праці як найважливішого чинника успішного виробничого та комерційного функціонування сучасних високотехнологічних підприємств, підвищення їхньої конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках загострює проблему створення надійної та ефективної системи охорони та захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності. Охорона результатів інтелектуальної діяльності здійснюється у зв'язку з їх ринковою цінністю; залученням їх до ринкового обігу, що потребує специфікації відповідних прав власності. Поза системою ринкових відносин така охорона є неможливою і недоцільною. За сучасних умов охорона та захист прав інтелектуальної власності є найважливішою інституцією регулювання відносин у цій сфері. Світовий досвід доводить, що ефективний механізм охорони прав інтелектуальної власності: є важливим елементом економічної політики, спрямованої на стимулювання та розвиток наукових досліджень, упровадження інновацій та прискорення науково-технічного прогресу; сприяє залученню інвестицій до інноваційних проектів, зростанню зайнятості, підвищенню економічного добробуту населення тієї чи іншої країни; стимулює розвиток міжнародної торгівлі, відіграє важливу роль у підвищенні конкурентоспроможності національних економік у глобальному ринковому середовищі; перетворюється на глобальну проблему, пов'язану з економічною безпекою окремих держав, що вимагає стратегічних підходів до її вирішення на наднаціональному рівні. ? ч У доповіді Міжнародної фінансової корпорації (МФК) "Захист інтелектуальної власності, прямі капіталовкладення та трансфер технологій" (1995) наголошується на тому, що стан захисту інтелектуальної власності в тій чи іншій країні суттєво впливає на обсяг та структуру іноземних інвестицій. Так, у законодавстві США ступінь захисту прав інтелектуальної власності в певній державі трактується як важливий критерій надання їй економічних пільг у рамках Генеральної си- стеми преференцій. З цією метою проводиться щорічний аналіз законодавства зарубіжних країн щодо регламентації та практики застосування механізму захисту прав інтелектуальної власності. Проти країн, що мають неефективну систему такого захисту, застосовуються штрафні санкції. І ) Необхідність охорони та захисту прав інтелектуальної власності зумовлена такими потребами: забезпечення інтересів творців шляхом надання їм обмежених у часі прав щодо контролю над використанням власних творів; стимулювання творчої інтелектуальної праці, заохочення творчої активності та впровадження її результатів у інтересах соціально-економічного прогресу суспільства; активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, впровадження досягнень науково-технічного прогресу та нововведень у всі сфери суспільного життя; створення цивілізованого ринкового середовища, надійного захисту суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції, пов'язаної з неправомірним використанням об'єктів інтелектуальної власності; захисту економічної безпеки держав за умов глобалізації світогосподарського розвитку, створення сприятливих умов для трансферу нових технологій; поширення інформації, уникнення втрат внаслідок дублювання зусиль, спрямованих на пошук шляхів вирішення нагальних науково-технологічних та соціально-економічних проблем; захисту інтересів суспільства щодо вільного доступу до світової інтелектуальної скарбниці. Ґ \ І. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу. II. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема: про застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності; вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності; застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення; опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення. Цивільний кодекс України. — Кн. 4. Право інтелектуальної власності. — Ст. 432 \ ) Важливо зазначити, що на відміну від традиційних економічних благ результати інтелектуальної праці не можуть бути захищені від використання третіми особами на підставі одного лише володіння ними. Після того, як інтелектуальні продукти, не забезпечені спеціальною правовою охороною з боку держави, стають відомими суспільству, творці не в змозі здійснити контроль за їх використанням. Суттєвим є також той факт, що при високій вартості та значних ризиках, які несуть розробники інтелектуальних продуктів, вартість тиражування та підробки цих продуктів є порівняно низькою. Відтак формування інституту охорони та захисту прав інтелекту альної власності є важливою закономірністю розвитку інформаційного суспільства. Необхідно розрізняти: охорону прав інтелектуальної власності — встановлення системи правових норм, що регулюють відносини з приводу створення і використання об'єктів інтелектуальної власності; захист прав інтелектуальної власності — сукупність заходів, спрямованих на визнання та відновлення прав інтелектуальної власності у випадку їх порушення. На думку вітчизняних дослідників, у еволюції сучасного інституту охорони та захисту прав інтелектуальної власності можна виокремити такі тенденції: поширення режиму охорони прав інтелектуальної власності на нові об'єкти та нетрадиційні сфери їх застосування; посилення режиму правової охорони та захисту інтелектуальної власності; Сучасна система охорони та захисту інтелектуальної власності має тривалу еволюцію. Зародження основ патентної охорони результатів творчої діяльності пов'язане з періодом XIV—-XVIII ст. У 1474 р. у Венеціанській республіці вперше було прийнято Положення про привілеї, що надавало окремим особам, які здійснили прибуткові новації, певні виключні права, переваги (звільнення від податків, монополію тощо). В Англії у XII—XV ст. привілеї надавались королівською владою і були спрямовані на стимулювання нових високо-технологічних виробництв, що сприяло перемозі промислової революції. У 1623 р. у цій країні був прийнятий "Статут про монополії", який проголосив виключне і незалежне від волі короля право кожного, хто створив і застосував технічну новацію, на монопольне користування її вигодами протягом 14 років. У Росії у 1723 р. було затверджено "Правила видачі привілеїв на створення фабрик", а у 1812 р. — закон "Про привілеї на різні винаходи і відкриття у художніх ремеслах", який регламентував видачу привілеїв на власні та імпортовані винаходи терміном на 3, 5 і 10 років. У XVIII ст. система охорони прав інтелектуальної власності у формі привілеїв почала поступово втрачати своє значення, їй на зміну прийшла патентна система. Перший патентний закон був прийнятий у США у 1790 р. Згідно з цим законом держава гарантувала захист прав творців шляхом видачі спеціального охоронного документа — патенту. З цією метою запроваджувались державна реєстрація винаходів, попередня експертиза заявок тощо. Перші фіксовані відомості щодо охорони та захисту авторського права датовані XVIII ст. Так, прийнятий у 1710 р. Статут королеви Великобританії та Ірландії Анни Стюарт проголошував твір власністю автора і надавав останньому виключне право на перевидання твору на термін 14, 21, 28 років. Порушення виключних прав автора твору каралось штрафом та знищенням неправомірно надрукованих екземплярів. Висувалась також вимога обов'язкової реєстрації творів у компаніях книговидавців. Перші нормативні акти щодо державної охорони засобів індивідуалізації товарів і послуг, зокрема товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст. (у США — у 1881 р., Великобританії — у 1883 р., Франції — 1857 р., Німеччині — 1884 р., у Росії — 1830 р.). У XIX—XX ст. інститути патентного, авторського та суміжних прав збагатились новими правилами і нормами на основі розвитку та урізноманітнення об'єктів інтелектуальної власності, ускладнення та диференціації відносин між суб'єктами світової інформаційної мережі, становлення глобального ринку інтелектуальної продукції тощо. V / впровадження більш жорстких покарань за порушення виключних прав; спрощення процедури отримання правової охорони об'єктів інтелектуальної власності; лібералізація відносин щодо використання результатів інтелектуальної діяльності, профінансованої за рахунок державного бюджету, спеціальних цільових фондів; — інтенсифікація міжнародного співробітництва в галузі охорони прав інтелектуальної власності, в тому числі у напрямку вирішення проблем, пов'язаних з глобалізацією економіки. 4.3.2. Охорона прав промислової власності Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є. Загальна декларація прав людини, 1948 р. Найважливішим механізмом захисту інтелектуальної власності нині виступає патентна система, покликана забезпечити баланс інтересів суспільства та творців таких об'єктів промислової власності, як винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо. Водночас розвиток відносин інтелектуальної власності приводить до урізноманітнення об'єктів патентного права. На сьогодні у розвинених країнах патентним правом охороняються штами мікроорганізмів, продукти програмного забезпечення і навіть ділові методи, відображені у вигляді комп'ютерних програм. В основі цієї системи лежить патентне право — сукупність правових норм, що регламентують систему охорони об'єктів промислової власності шляхом видачі патентів. За своєю природою патентне право є виключним правом, що належить до науково-технічної сфери творчої інтелектуальної діяльності. Його носій може сам використовувати об'єкти інтелектуальної власності, що охороняються, давати дозвіл на використання цих об'єктів певним особам і вод ночас забороняти усім іншим суб'єктам господарювання використовувати цей об'єкт без дозволу патентовласника. Патентне право характеризується: територіальним принципом охорони, згідно з яким патент видається відповідно до національного законодавства і всі пов'язані з ним права географічно обмежені кордонами країни чи регіону; видачею патентними органами відповідно до передбаченої законом процедури спеціального охоронного документа (патента, свідоцтва), який діє протягом певного терміну, по закінченні якого об'єкт інтелектуальної власності переходить у суспільну власність. Таким чином, продукти людської творчості перетворюються на об'єкти патентного права у випадках, пов'язаних з прикладними аспектами використання результатів науково-технічних досліджень за умов об'єктивної ймовірності створення ідентичних об'єктів різними особами незалежно одна від одної, що викликає необхідність формальної процедури встановлення пріоритету (першості) творця того чи іншого інтелектуального продукту. Статистика засвідчує тенденцію до постійного зростання кількості патентних заявок у різних країнах. Відтак патентний захист перетворюється на стратегічну мету як окремих компаній, так і держави в цілому. На сьогодні лідерами в галузі патентування є США, Західна Європа, Японія. Наприклад, на Японію та Німеччину нині припадає більше 60 % виданих у світі патентів. Водночас значення патентного захисту є різним для різних галузей промисловості. Так, патентний захист відіграє надзвичайно важливу роль у фармацевтичній галузі, однак в електронній промисловості, де життєвий цикл продукції є відносно коротким, більш поширеним є засекречування інформації. Американські фахівці зазначають, що в США провідні компанії намагаються отримати патенти з метою: блокування конкуренції; отримання роялті; зміцнення свого становища лідерів; здійснення перехресного ліцензування; активного просування своїх товарів на ринок. За цих умов патентування виконує дві основні функції: оборонну, спрямовану на захист від конкурентів завойованих сегментів ринку; агресивну, спрямовану на завоювання нових сегментів ринку1. Основні принципи патентного права: Надання правової охорони лише тим об'єктам інтелектуальної власності, які офіційно визнані патентоспроможними на основі критеріїв новизни, неочевидності та промислової придатності. "Патентна чистота" об'єктів промислової власності, що вимагає використання останніх без порушення патентних прав інших осіб. Визнання за власником патента виключних прав на використання запатентованих об'єктів інтелектуальної власності та встановлення санкцій за порушення цих прав. Узгодження інтересів власників патентів та суспільства в цілому на основі запровадження вилучень зі сфери патентної монополії, продиктованих суспільними потребами. Слід зазначити, що серед дослідників проблем інтелектуальної власності немає єдності в питаннях оцінки ролі та значення патентного права в сучасній ринковій економіці. Деякі автори вбачають у цьому праві гальмо для вільного використання досягнень науково-технічного прогресу та подолання економічної відсталості менш розвинених країн. Водночас їхні опоненти звертають увагу на стимулюючу роль патентного права, покликаного захищати творців інтелектуальної власності. Прихильники зазначеного підходу наводять конкретні приклади, коли відмова від патентування на користь вільного поширення знань перетворювалась на основну перешкоду їх промислового освоєння, як це було з винаходом пеніциліну А. Флемінгом. Спеціальне дослідження, здійснене у 1985 р. відомим американськими вченими Ф. Махлупом, підтвердило корисність патентної системи. Однак, як зазначив дослідник, довести це з допомогою конкретних цифр неможливо. Патент — це державний охоронний документ на нове технічне рішення у певній галузі, що засвідчує його першість (пріоритет) та авторство і встановлює виключні права патентовласника, дійсні на території держави, де був виданий цей охоронний документ протягом законодавчо встановленого терміну. Шляхом надання власнику юридичного захисту на певний термін, патенти формують специфічні правила ринкового обігу відповідних об'єктів інтелектуальної власності. Патентна система захисту прав інтелектуальної власності: стимулює індивідів до заняття творчою розумовою діяльністю; створює можливості для широкого використання нових винаходів, корисних моделей, промислових зразків тощо; виступає своєрідним механізмом недопущення несанкціонованого використання об'єктів інтелектуальної власності. У сучасній науковій літературі сформувались такі основні економічні концепції патентів: концепція стимулювання винахідництва, згідно з якою патентування спонукає винахідників до творчості; концепція розкриття, згідно з якою патентний захист забезпечує широкий доступ до інформації про винаходи та їх використання, стимулюючи винахідників не тримати в таємниці результати їх творчої праці; концепція розвитку та комерціалізації, згідно з якою патентування стимулює інвестиції, необхідні для розвитку та комерціалізації інтелектуальної власності; — концепція розвитку перспективних досліджень, згідно з якою патентування породжує кумулятивний ефект розвитку похідного винахідництва. Характеризуючи економічну роль патентів, дослідники звертають увагу на такі аспекти: Термін "патент" походить від латинського слова "paten-tis", що означає "свідоцтво, грамота". Водночас є версія, згідно з якою в основі походження цього терміна лежить англійське словосполучення "Letters Patend", що в перекладі означає "відкрита грамота". Ця назва пов'язується з історичними обставинами зародження патентування, коли охоронні документи, які видавались авторам новацій і забезпечували їхні виключні права, не скріплювались печаткою як звичайні листи. Як правило, печатка ставилась у нижній частині аркуша паперу, що становив охоронний документ. Згідно з визначенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності, "патент є виключним правом, наданим на винахід, який може бути продуктом чи способом, які дозволяють зробити будь-що по-новому або пропонують нове технічне розв'язання задачі. ...Патент надає тому, хто ним володіє, охорону на винахід. Охорона надається на обмежений термін, який, як правило, становить 20 років". Перше у світі патентне свідоцтво було створено у Венеціанській республіці (Патентний кодекс 1474 p.). Першим справжнім патентом у США вважається патент, виданий у 1646 р. англійцю Дж. Дженклу, який надавав йому право на створення металургійного виробництва на 14 років. Закон 1836 р. затвердив Американську патентну систему практично в тому самому вигляді, у якому вона існує нині. У Франції перший патентний закон був прийнятий у 1791 р. і проголошував власністю автора будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якій галузі виробництва. За 1815—1820 роки тільки Сполучені Штати Америки, Франція, Великобританія видавали понад 100 патентів на 1) патентування стимулює інтелектуальну творчу діяльність з метою отримання монопольного прибутку (теорія обмеженої монополії патенту); рік. Від 1850 до 1854 р. їхня кількість невпинно зростала і досягла в деяких країнах кількох сотень на рік. Нині щорічно у світі реєструється майже 800 тис. заявок на винаходи і видається приблизно 400 тис. охоронних документів (патентів, авторських свідоцтв, свідоцтв про корисність тощо). Особливо інтенсивним є процес патентування в Японії, США та Європі. Якщо Японії для того, щоб зареєструвати перший мільйон патентів, знадобилося 95 років, то для реєстрації другого мільйона — лише 15 років. V ) 2) патентування породжує конкурентні стимули до винахідництва з метою недопущення втрат за умов відсутності інноваційної діяльності (теорія конкретної ролі патенту)2. Порушення виключних прав на об'єкти патентного права передбачає їхній захист шляхом застосування до порушника таких санкцій: заборони подальшого неправомірного використання об'єкта промислової власності у практиці господарювання; відшкодування патентовласнику заподіяних збитків (як прямих витрат, так і втраченої вигоди); накладання на порушника зобов'язань щодо виплати штрафу; публікації рішення суду з метою захисту ділової репутації власника патенту. Об'єктами патентного права є винаходи, корисні моделі, промислові зразки, штами мікроорганізмів, комп'ютерні програми тощо. Охорона патентів на винаходи передбачає, що будь-який суб'єкт господарювання, який бажає використовувати той чи інший винахід, повинен отримати дозвіл на його використання у власника патента. У практиці патентної інформаційної роботи, як правило, використовуються так звані патентні описи — видані друкарським способом та доступні всім зацікавленим особам, брошури (окремі листки), у яких вичерпно викладена сутність винаходу, найменування із зазначенням заявника, автора чи співавтора, країни та відомства, де видано патент, його номера, кваліфікаційного індексу та дати пріоритету. Патентні описи розсилаються передплатникам та зберігаються у бібліотеках. Патентна система більшості країн регламентує набуття статусу власника патенту особою, яка першою зареєструвала винахід. Виняток становлять США, чиє законодавство передбачає можливість видачі патенту тому, хто зможе довести, що саме він є автором винаходу. Крім патентів практиці відомі й інші засоби охорони винаходів. Так, законодавство КНДР, Монголії, Куби, колишнього Радянського Союзу регламентувало видачу такого охоронного документа, як авторське свідоцтво на винахід. Авторське свідоцтво видавалося державними органами авторам (співавторам) винаходу і засвідчувало визнання нового технічного рішення винаходом, пріоритет винахідника, його авторство. Водночас власником прав на винахід проголошувалась держава, яка виплачувала винахіднику певну винагороду. Нині суб'єкти господарювання патентують винаходи з метою підвищення власної конкурентоспроможності, створення перешкод для виходу суперників на певний сегмент ринку, захоплення нових ринкових ніш, у тому числі на світових ринках товарів і послуг. Водночас патентування винаходів має вибірковий характер, оскільки: фірми патентують винаходи, призначені для власного споживання, продажу ліцензій та комерційного використання у тих сферах, які здатні забезпечити максимальний ефект; фірми не патентують винаходи, в яких термін проходження заявки у патентному відомстві перевищує термін їх комерційної реалізації, а також конкурентоспроможні "піонерні" винаходи, секрети яких можуть бути збережені та захищені як ноу-хау (наприклад, секрет виробництва французьких парфумів "Шанель № 5" або секрет виробництва екстракту для випуску напою "Coca-Cola" тощо). Водночас загальною світовою тенденцією стає зростання кількості так званих службових винаходів, власниками патентів на які виступають не окремі особи (автори), а їх правонаступники — приватні фірми або державні заклади. Насамперед це стосується винаходів, здатних забезпечити вагому економічну віддачу. У випадку, коли винаходи мають не прикладний, а теоретичний характер і не обіцяють швидкої віддачі, фірми займають менш жорстку позицію стосовно до авторів винаходів. . Міжнародна практика підтверджує можливість трива- лої та надійної охорони як секретів виробництва охороно- здатних рішень, одержання патентних прав на які з тих чи інших причин вважається недоцільним. Так, ще у 1903 р. апте- кар Брахем зі штату Північна Кароліна (США) винайшов тем- но-коричневий сироп, який назвав "Pepsi" ("енергійний", "та- кий, що примножує сили"). Нині цей секрет використовують більше тисячі заводів відомої фірми "Pepsi", розташованих у різних країнах світу. Водночас секрет виробництва цього си- ропу знають лише три члени правління фірми, які мають ключі від сейфу, де зберігається рецепт. Цікаво, що відкрити сейф вони можуть лише разом і не мають права знаходитись утрьох в одному автомобілі чи літаку. При цьому дублікат ключа від сейфа зберігається в банку, який фінансує фірму. Ч . / Світовий досвід демонструє також збільшення кількості держав, що надають правову охорону корисним моделям. Це зумовлено: зростанням ролі та значення малого і середнього інноваційного бізнесу, зацікавленого у швидкому та недорогому оформленні виключних прав на власні розробки; збільшенням кількості нових технічних рішень, які за своїм рівнем перевищують раціоналізаторські пропозиції, але не досягають рівня винаходів; підвищенням ролі та значення галузей, що виробляють товари народного споживання, насамперед пристроїв, які мають короткий термін служби і пов'язані з інститутом корисної моделі. Законодавче регулювання проблем охорони корисних моделей було започатковано у Німеччині у 1891 р., коли Імперський суд ухвалив висновок щодо охорони технічних рішень, які є новими, але не мають достатнього винахідницького рівня. Слідом за Німеччиною охорону корисних моделей почали здійснювати Іспанія, Португалія, Китай та Польща (в межах загального законодавства про промислову власність), а також Данія, Італія, Японія (на основі спеціальних законів). Водночас законодавством окремих розвинених країн (США, Канади, Великобританії та ін.) охорона корисних моделей не регламентується. Неоднаковим є також режим правової охорони корисних моделей та термін дії охоронних документів у різних країнах світу. Цікаво, що у 1995 р. Комісія ЄС наголосила на необхі- Специфіка охорони таких об'єктів прав інтелектуальної власності, як корисні моделі, пов'язана з тим, що у більшості держав світу: на корисну модель видається охоронний документ, який називається у різних країнах "свідоцтвом", "патентом" або "малим патентом"; процедура розгляду заявки та видачі охоронного документа на корисну модель в цілому збігається з процедурою, яка застосовується при видачі патенту на винахід; власник охоронного документа на корисну модель володіє виключним правом на цю модель на термін, коротший за термін, передбачений патентом на винахід; перевагами прав на корисні моделі порівняно з правами на винаходи є їх швидка і проста реєстрація, нижчий рівень вимог до винахідницького рівня, коротший (але як правило достатній) термін охорони. Так, у більшості країн національний патент можна отримати за 2—3 роки, європейський — за 4 роки, а корисна модель реєструється, як правило, протягом б місяців. дності гармонізації національних законодавств країн Союзу щодо охорони прав на корисні моделі, з метою налагодження взаємовигідної торгівлі об'єктами промислової власності та розвитку конкуренції у тих галузях промислового виробництва, які виробляють товари споживчого призначення. Нині у світі охорону промислових зразків здійснюють близько 80 країн, у яких щороку подається близько 210 тис. заявок на таку охорону, з яких більше 160 тис. реєструється відповідними вповноваженими органами. Інформацію про промислові зразки публікують 38 країн і чотири міжнародні організації. V / За умов розвиненої ринкової економіки вирішальним фактором зростання комерційної цінності благ є урахування естетичних уподобань споживачів. Відтак оформлення зовнішнього вигляду виробів набуває важливого значення у підвищенні конкурентоспроможності товаровиробників. Правова охорона промислових зразків спрямована на захист результатів творчої діяльності дизайнерів, пов'язаної з оригінальними розробками зовнішнього вигляду товарів. Основним охоронним документом при цьому є патент. Вирішальними умовами патентоспроможності корисних моделей є новизна, промислова придатність та наявність у зовнішньому вигляді виробу художньо-естетичних рис. При цьому правовій охороні підлягають саме художньо-естетичні ознаки виробу, тоді як його функціональні особливості можуть вільно копіюватись будь-якими особами. За цих обставин не визнаються патентоспроможними: —рішення об'єктів, обумовлені виключно технічними функціями конкретних виробів; —рішення об'єктів нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипучих речовин; —рішення об'єктів архітектури (крім малих архітектурних форм), промислових, гідротехнічних та інших стаціонарних споруд; —рішення об'єктів, які суперечать суспільним інтересам та моральним принципам. / - \ До 1 січня 2004 р. в Україні видавалось чотири види охоронних документів на винахід (патент на винахід; патент на секретний винахід; деклараційний патент та деклараційний патент на секретний винахід), а також два види охоронних документів на корисні моделі (деклараційний патент на корисні моделі та деклараційний патент на секретну корисну модель), які засвідчували пріоритетність, авторство та право власності на винахід чи корисну модель. Відповідно до нового Цивільного кодексу України з 1 січня 2004 р. заявки на деклараційні патенти не приймаються. Термін дії патенту на винахід становить 20 років, на корисну модель— 10, на промисловий зразок —15 років від дати подання заявки до Укрпатен-ту в установленому законом порядку. Водночас до 1 січня 2011 р. в Україні будуть діяти деклараційні патенти на винаходи, а до 1 січня 2015 р. —деклараційні патенти на корисні моделі, заявки на які були подані до набрання чинності новим Цивільним кодексом України. V / Правова охорона товарних знаків та знаків обслуговування убільшості країн ґрунтується на таких важливих передумовах, як державна реєстрація позначень та добросовісність заявника. Водночас можливий позареєстрацій-ний захист товарних знаків, за умов, що вони належать до категорії загальновідомих у розумінні статті 6Ьіб Паризької конвенції про охорону промислової власності. Захист товарних знаків та знаків обслуговування здійснюється з метою недопущення недобросовісної конкуренції, підтримання позитивної репутації та іміджу товаровиробників, забезпечення споживачів якісною продукцією та скорочення їхніх витрат на пошук необхідної інформації, стимулювання інвестиційної діяльності, пов'язаної з розвитком нових високоякісних виробництв тощо. Інституційний аналіз інтелектуальної власності передбачає дослідження альтернативних систем специфікації прав власності на засоби індивідуалізації, які визначають рівень та структуру трансакційних витрат, пов'язаних зі створенням, використанням та захистом відповідних прав. Світовій практиці відомі дві централізовані (законодавчо закріплені) системи надання правової охорони засобаїм індивідуалізації: система попереднього використання, за якої виключні права надаються за фактом першого використання; реєстраційна система, за якої виключні права надаються за фактом централізованої реєстрації3. На думку сучасних дослідників, система попереднього використання гнучко диференціює засоби індивідуалізації за ступенем охороноздатності, забезпечує економічну ефективність у мікроекономічному аспекті та дає можливість повніше реалізувати економічні переваги від використання засобів індивідуалізації. Відсутність диференційованого підходу при реєстраційній системі призводить до "перевиробництва" вимог та критеріїв до позначення, яке претендує на охороноздат-ність. Водночас прописаних критеріїв виявляється недостатньо для попередження опортуністичної поведінки4. _ Кількість чинних товарних знаків у всіх країнах світу досягла 4 млн і постійно зростає. Нині у світі щорічно подається близько 600 тис. заявок на товарні знаки і реєструється майже 400 тис. знаків. Термін дії свідоцтв на товарні знаки в більшості країн майже не обмежується і постійно продовжується. Водночас, у таких країнах, як Австралія, Бразилія, Ірландія та ін. термін дії такого свідоцтва становить 7 років і продовжується до 14 років; 10-річний термін дії (з продовженням ще на 10 років) запроваджено в Україні, Австралії, Німеччині, Мексиці, Польщі та ін. країнах, у США свідоцтво видається на 20 років. Цікаво, що загальновідомі товарні знаки стали об'єктом правової охорони у 1925 р. після доповнення Паризької конвенції про охорону промислової власності спеціальною статтею, норми якої зобов'язували країни Паризького союзу відхиляти або визнавати недійсною реєстрацію та забороняти застосування товарних знаків, що відтворюють, імітують чи є прикладом інших товарних знаків або здатні викликати плутання зі знаками, що за визначенням компетентного органу країни є загальновідомими. Нині загальновідомі товарні знаки охороняються Угодою TRIPS, Директивою ЄС про товарні знаки, а також постановою Європейської комісії від 20 грудня 1993 р. про товарні знаки Співдружності, Спільною резолюцією Генеральної Асамблеї Всесвітньої організації інтелектуальної власності та Асамблеї Паризького союзу про положення щодо охорони загальновідомих знаків, прийнятою у вересні 1999 р. V ) Згідно з Паризькою конвенцією про охорону промислової власності правова охорона фірмових найменувань здійснюється у всіх країнах Союзу без обов'язкового подання заявки чи реєстрації. Водночас конкретні механізми регулювання цих прав мають значні відмінності у різних країнах. При цьому захист прав на фірмові найменування може здійснюватись як у судовому порядку через заборону неправомірного використання фірмового найменування та відшкодування збитків власнику, так і адміністративним шляхом на основі відмови від реєстрації фірмового найменування, тотожного раніше зареєстрованому. Правова охорона найменувань місць походження товарів передбачає їх реєстрацію, яка, однак, не забезпечує надання виключних прав. Право користування цим самим найменуванням, зареєстрованим у визначеному порядку, надається будь-яким суб'єктам господарювання за умови, що результати їхньої праці (товари, послуги) пов'язані з одним і тим самим географічним місцем. У п. 1 ст. 22 Угоди TRIPS, наголошується, що географічними зазначеннями є зазначення, які визначають товар як такий, що походить з певної території, регіону або місцевості, за умов, що якість, репутація або інші характеристики цього товару істотною мірою пов'язані з його географічним походженням. При цьому країни — учасниці угоди зобов'язуються забезпечувати для зацікавлених сторін законні способи запобігання недобросовісній конкуренції, пов'язаній з використанням будь-яких засобів визначення або представлення товару, які свідчать, що товар походить з географічної території іншої, ніж реальне місце походження товару, у спосіб, який вводить в оману споживачів. На відміну від патентного права, охорона секретів виробництва та комерційних таємниць не пов'язана з реєстрацією та формальною процедурою видачі охоронного документа. До незаконних способів одержання секретів виробництва відносять: промислове шпигунство (крадіжка за допомогою злому чи електронних засобів), хабарництво (підкуп працівників з метою порушення ними зобов'язань щодо конфіденційності) та неналежне відрекомендування (видання себе за іншу особу, в т. ч. посадову). Водночас ідентифікація певної інформації як секретної передбачає вжиття низки заходів, спрямованих на збереження її конфіденційності (в т. ч. шляхом укладення угод про нерозголошен-ня і з суб'єктами, що мають доступ до цієї інформації). Слід враховувати, що термін дії секретів виробництва та комерційних таємниць є необмеженим, водночас є значні ризики випадкового чи ненавмисного розкриття секретної інформації, її незалежного перевідкриття, в результаті чого секрети виробництва перестають існувати. Інший недолік секретів виробництва (порівняно з об'єктами патентного права) пов'язаний з обмеженими можливостями їх захисту та значно нижчою ймовірністю отримання компенсації у випадку їх порушення. Так, охорона ноу-хау здійснюється, як правило, на основі ліцензійної угоди і оформляється як абсолютно конфіденційна інформація. Водночас охорона ноу-хау не пов'язана з державною реєстрацією та оформленням спеціального охоронного документа. Будь-яка юридична чи фізична особа, яка самостійно розробила або добросовісно придбала ноу-хау, визнається правомочною щодо володіння останньою. Відтак у випадку незалежного створення ідентичних ноу-хау кількома незалежними авторами їх охорона стає проблематичною. Найбільш розвинену законодавчу базу та захист ноу-хау мають СІЛА. В основі цієї системи лежить Єдиний закон про торговельні секрети (1979 р.) та Закон СІЛА про економічне шпигунство (1996). Згідно із законодавством СІЛА покарання за крадіжку інтелектуальної власності передбачає позбавлення волі строком до 15 років і штраф у розмірі 500 тис. дол. Водночас, на відміну від інших об'єктів інтелектуальної власності, відповідальність за порушення секретів виробництва випливає не з факту копіювання чи використання певної інформації, а насамперед з огляду на використання незаконних методів їх отримання. Крім того, на відміну від патентної охорони, охорона секретів виробництва не надає їхнім власникам виключних прав на використання відповідної інформації. Інші особи можуть використати цю інформацію, якщо здобули її законним способом (шляхом проведення самостійних досліджень, аналізу загальнодоступної літератури тощо). Останнім часом спостерігається пожвавлення інтересу науковців та практиків до пошуку ефективних механізмів захисту секретів виробництва. На думку відомого американського фахівця з питань безпеки установ та підприємств А. Паткоса, найефективнішим є системний підхід до захисту будь-якоїконфіденційноїінформацїі, що передбачає: ідентифікацію інформації, що потребує захисту та виявлення її ключових індикаторів; визначення термінів, необхідних конкурентам для її розкриття; виявлення конкурентів, яким потрібна інформація, можливих шляхів її здобуття; пошук слабких місць у забезпеченні охорони цієї інформації та розробку заходів з їх ліквідації; аналіз діяльності служб та функціональних підрозділів на предмет виявлення можливих шляхів витоку інформації, розробку відповідних превентивних заходів; складання хронологічного опису заходів, виконання яких потребує попередження загрози втрати секретної інформації; визначення економічної доцільності та ефективності запропонованих механізмів захисту секретної інформації та підготовку відповідної аналітичної довідки. 4.3.3. Охорона авторського і суміжних прав Авторське право розширює поняття власності та сутності, що не є ресурсообмеженими. Це право не запобігає конфліктам, а створює їх. Т. Еггерпгссон Авторське право регулює відносини щодо створення та використання наукових, літературних та мистецьких творів і охороняється без реєстрації та формальної експертизи в державних органах. Водночас автор твору для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права, який розміщується на кожному екземплярі твору і складається з трьох елементів: латинської букви "С" в колі: ©, імені автора та року першого опублікування твору. Крім того для забезпечення ідентифікації твору та отримання гонорару за його використання можлива реєстрація цього твору в авторсько-правових товариствах. На практиці використовується також нотаріальне засвідчення авторського права на твір, що ґрунтується на юридичному засвідченні підпису автора на оригіналі твору. . Цікавим є досвід США щодо охорони та захисту авторського права, яке регулюється на федеральному рівні Актом про авторське право 1976 р. Згідно з цим документом захисту підлягають твори оригінального (самостійного, творчого) та винахідницького характеру на будь-якому матеріальному носієві, в т. ч. твори літератури, музичні та драматичні твори, пантоміми та хореографічні постановки, ілюстрації, графічні твори та скульптури, звукозаписи, а також твори архітектури. При цьому комп'ютерні програми, бази даних, каталоги, довідники та інші види компіляції даних реєструються як літературні твори. Важливими положеннями авторського права є те, що, по-перше, воно не поширюється на ідеї, концепції і системи, а лише на форму їх вираження; по-друге, відтворення твору, який захищається авторським правом з метою використання не захищеної патентом ідеї, концепції чи системи, не визнається порушенням; по-третє, бланки або форми, що використовуються для запису інформації (хронологічні карти, бухгалтерські книги, щорічники тощо), не підпадають під дію положень про захист авторського права, оскільки на них поширюється положення про патенти. В Акті про авторське право знайшла відображення доктрина "добросовісного" використання творів, яку розвивали у США протягом багатьох років з метою збалансування інтересів авторів і суспільства. "Добросовісне" використання є привілеєм осіб, які не мають авторського права на твір. Для визначення дій "добросовісними" враховуються мета і характер використання твору; природа авторського твору; частина твору, що була використана; вплив такого використання на вартість авторського твору. Відповідно до Акта 1998 р. на твори поширюються три рівні захисту: для творів, написаних після 1 лютого 1978 р., авторське право діє протягом усього життя автора та 70 років після його смерті; для творів, написаних до 1 січня 1978 р. і не опублікованих до цього часу, правовий захист виникає автоматично, при цьому термін дії авторського права такий самий, як і для першої категорії; для творів, написаних і опублікованих до 1 січня 1978 р. чинне законодавство розширює термін поновлення автор- ського права з 28 до 67 років, надаючи творам загальний строк захисту 95 років. Після винесення остаточного рішення щодо порушення авторських прав суд може вилучити та знищити всі примірники твору, створені чи використані порушником. При цьому фак- тичні збитки власника авторського права підлягають від- шкодуванню. Особи, визнані винними у порушенні автор- ського права в США, сплачують штраф у розмірі від 500 до 20 000 дол., водночас сума може бути збільшена на розсуд суду до 100 000 дол. V ) Охорона похідних творів та збірок (перекладів, обробок, анотацій, рефератів, резюме, оглядів тощо) здійснюється за наявності творчого внеску їх творців та дотримання ними авторських прав на оригінальні твори. Специфіку авторського права визначає те, що охороні підлягають форми вираження ідей, а не самі ідеї творців. Відособлені від форми зміст, тема, сюжет, інформація тощо не захищені від привласнення та використання третіми особами. Відтак, на відміну від патенту, копірайт захищає твір лише від копіювання. Водночас для різних видів творів значення змісту та форми щодо їх правової охорони є неоднаковим. Так, для наукових творів пріоритетним є не емоційний, а раціональний вплив, відтак форма твору не обов'язково повинна бути оригінальною. Водночас твори мистецтва покликані справляти емоційний вплив. За цих обставин пошук оригінальної форми твору відіграє важливу роль. Авторське право виникає автоматично (за умов, що оригінальна робота автора зафіксована у придатному для сприйняття іншими особами вигляді), має територіальний принцип охорони (твори громадян певної держави, створені та оприлюднені на її території, будуть охоронятись на території інших держав за умов підписання відповідних міждержавних угод) і регламентує охорону твору протягом певного періоду (як правило, протягом життя автора і ще 50 років після його смерті). Ґ~ \ На відміну від інституту патентного права охорона авторського права виникає автоматично з моменту створення твору. Так, згідно з п. 2 ст. 5 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, прийнятої ще в 1886 р. "користування цими правами і їх здійснення не пов'язано зі здійсненням будь-яких формальностей". Україна приєдналась до Бернської конвенції у 1995 p., прийнявши Закон України від 31 травня 1995 p. № 189/95-ВР "Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і господарських творів (Паризького Акта від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1997 р.)". Згідно з п. 2 ст. 11 Закону України "Про авторське право і суміжні права" авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для його виникнення і здійснення не вимагається реєстрації чи спеціального оформлення твору, а також виконання будь-яких інших формальностей. Дотримання положень Бернської конвенції щодо відсутності будь-яких формальностей підтверджує Угода TRIPS, трактуючи це як умову вступу країни до Світової організації торгівлі. V ) Авторське право регламентує відносини, що складаються між творцями, їх спадкоємцями та суб'єктами, зацікавленими у використанні творів літератури, науки та мистецтва (видавництвами, редакціями періодичних видань, кіностудіями). Водночас національне законодавство забезпечує правову охорону творців об'єктів суміжних прав і виконавців, виробників фонограм, компаній телебачення та радіомовлення. Необхідність охорони та захисту суміжних прав зумовлена розвитком сучасних технологій, які уможливлюють репродукування інтелектуальних продуктів без повторення усіх етапів їх створення; виготовлення якісних копій з уже існуючих записів, їх поширення та комерційну експлуатацію. Для сповіщення третіх осіб щодо своїх виключних прав та попередження їх порушення творці суміжних прав використовують знак охорони суміжних прав, який складається з трьох елементів: латинської букви " R" в колі ®, імені (найменування) власника суміжних прав, року першого випуску твору. Відсутність такого знака не позбавляє власника суміжних прав можливостей їх охорони та захисту, однак може створювати певні труднощі при реалізації відповідних заходів. Так, відповідно до Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення від 29 жовтня 1971 р. важливою вимогою національного законодавства щодо захисту інтересів виробників фонограм є дотримання низки формальностей, у тому числі — наявності усіх трьох елементів знаку охорони на дозволених для поширення серед публіки копіях фонограм. Сучасні зарубіжні та вітчизняні дослідники звертають увагу на суперечливість економіко-правових відносин щодо охорони та захисту авторського права та суміжних прав на підставі з того, що специфікація та захист прав власності на ці об'єкти потребують значних витрат з боку виробників та держави, оскільки вартість їх тиражування невпинно знижується, а попит — зростає. Розвиток новітніх інформаційних технологій дає можливість суттєво знизити вартість тиражування інтелектуальних продуктів, однак легальні виробники не поспішають знижувати ціни на свою продукцію, що провокує так зване "піратство". Під "піратством" у сфері інтелектуальної власності розуміють використання об'єктів авторського права і суміжних прав з метою отримання комерційної вигоди без згоди правовласників. Екземпляри творів і фонограм, виготовлення і поширення яких пов'язані з порушенням авторського і суміжних прав, є контрафактними. Контрафакція (від латинського "contrafactio" — підробка) — самовільне і протизаконне виготовлення і розповсюдження екземплярів твору без згоди правовласника. Піратство завдає збитки всім суб'єктам відносин інтелектуальної власності, а саме: 1) авторам, які не отримують законної винагороди за свою творчу інтелектуальну діяльність; видавцям, виробникам, які несуть значні витрати на виготовлення відповідної продукції і не мають можливості відшкодувати збитки; збутовим організаціям, які потерпають від недобросовісної конкуренції; споживачам, які купують продукцію нижчої якості та втрачають можливості доступу до інтелектуальної продукції внаслідок втрати зацікавленості авторів у її створенні; державі, яка втрачає бюджетні надходження внаслі-s док скорочення податкових платежів. Нині незаконне використання об'єктів авторського і су-, міжних прав, яке постійно змінює свої форми та способи, досягло загрозливих масштабів. За даними Міжнародної організації з боротьби з комп'ютерним піратством (BSA), компанії, що виробляють програмне забезпечення, втрачають від нелегального тиражування їхніх програм до 13— 15 млрд дол. на рік. Водночас, за даними Міжнародної торговельної палати, збитки власників товарних знаків від порушення їхніх прав через продаж продукції, маркованої неправдивими товарними знаками, становлять 80— 100 млрд дол. на рік5. Так, у сфері звуко- та відеозапису, на думку фахівців, на сьогодні існує три специфічні форми піратства: 5 Інтелектуальний капітал. — 2004. — M 3. — С. 32. найпростіша форма піратства, пов'язана з копіюванням оригінального запису з метою одержання комерційної вигоди; при цьому піратські копії є низькоякісними і дуже дешевими порівняно з ліцензійною продукцією; більш складна форма піратства, за якої піратські носії максимально наближені до оригіналу за якістю та упаковкою; при цьому різниця у ціні також є незначною; кінцева форма піратства, за якої здійснюється недо-зволений запис виступів виконавців з подальшим тиражуванням та продажем або недозволене ввезення такої продукції на територію певної держави. Оскільки незаконні виробники лише копіюють запис, не вкладаючи кошти у пошук та підготовку талановитих особистостей, не сплачуючи гонорарів авторам та виконавцям, їх витрати є незначними і пов'язані в основному з купівлею обладнання для виробництва і копіювання, тоді як прибуток є негайним і суттєвим. Враховуючи, що щорічні збитки, які завдаються світовій індустрії звукозапису піратством, оцінюються в мільярди американських доларів, фахівці звертають увагу на необхідність посилення боротьби з цим загрозливим явищем за трьома основними напрямами: законодавчим, пов'язаним із вдосконаленням нормативно-правової бази щодо охорони та захисту авторського і суміжних прав як на національному, так і на глобальному рівнях; примусовим, пов'язаним з упровадженням ефективних цивільно-правових засобів судового захисту таких прав; техніко-технологічним, пов'язаним із удосконаленням існуючих та відкриттям нових способів захисту оригінальної продукції від підробки (використання голограм, системи бандеролі, "СІД Коду" (системи ідентифікації виробника ) тощо. Водночас, наголошуючи на зростанні масштабів "піратства" у сфері інтелектуальної власності, деякі дослідники доводять нераціональність охорони та захисту прав власності на об'єкти авторського і суміжних прав після їх першого застосування, пов'язуючи з останнім поняття рідкісності та стверджуючи, що подальше їх використання визначається лише технічними обмеженнями. Важливою проблемою, що виникає за умов формування інформаційного суспільства, є проблема правової охорони таких новітніх об'єктів інтелектуальної власності, як програми для ЕОМ та бази даних. Це зумовлено зацікавленістю виробників електронно-обчислювальної техніки та програмного забезпечення до неї в отриманні максимального прибутку та недопущенні так званого програмного піратства (незаконного копіювання програм для ЕОМ, використання товарних знаків загальновідомих фірм — виробників програмного забезпечення тощо). Найпоширенішими порушеннями виключних прав на програми для ЕОМ є продаж контрафактних екземплярів цих програм, розміщених на компакт-дисках, їх несанкціонована установка на жорстких дисках комп'ютерів, що пропонуються на продаж, поширення контрафактних копій програм через глобальні комп'ютерні мережі. Водночас захист інтелектуальної власності стосовно комп'ютерних програм широко дебатується як на національному, так і на міжнародному рівнях. На думку деяких дослідників, значне поширення в окремих країнах піратських комп'ютерних програм веде до технологічної залежності на основі утвердження певних стандартів. Як аргумент наводиться приклад піратських "Windows", які стали міжнародним стандартом для персональних комп'ютерів, від чого фірма "Microsoft", на думку цих спеціалістів, скоріше виграла, ніж програла. Вперше визнання комп'ютерних програм як літературних творів знайшло відображення у Директиві Європейського Союзу про правову охорону комп'ютерних програм у 1991 р. Згідно з нормами авторського права програми для ЕОМ та бази даних охороняються незалежно від їх призначення, достоїнств, матеріального носія за дотримання таких умов: їх існування в об'єктивній формі; творчого характеру діяльності їхніх авторів. При цьому правова охорона не поширюється на ідеї та принципи, що лежать в основі цих інтелектуальних продуктів, у тому числі на ідеї та принципи організації інтерфейсу (взаємодії програми і комп'ютера) і алгоритму (математичного забезпечення програми), а також мови програмування. Як об'єкт, що охороняється, виступає конкретна реалізація певного алгоритму у вигляді сукупності даних і команд (послідовності операцій і дій над цими операціями). Правова охорона поширюється на всі види програм для ЕОМ, у т. ч. операційні системи і програмні комплекси, виражені будь-якою мовою, в якій завгодно формі, включаючи вихідну програму (програму, написану символьною мовою програмування, доступною людському сприйняттю, що є вихідним набором даних для транслятора ЕОМ) і об'єктну програму (програму, машинною мовою, яка перетворена транслятором у машинний код і готова до завантаження в ЕОМ). \ Захист авторських прав на програми для ЕОМ і бази даних є складною проблемою глобального рівня. У другій половині 80-х років обсяги щорічного продажу програм для ЕОМ на світовому ринку становили близько 12 млрд дол., а втрати від міжнародного піратства в цій сфері — 8—10 млрд дол. У більшості країн комп'ютерні програми захищаються авторським правом (copyright), головною перевагою якого є простота, відсутність багатьох формальностей та захист порівняно тривалий період — впродовж усього життя автора плюс 50 або 70 років (залежно від країни) після його смерті. V ) Виключні права на програми для ЕОМ та бази даних мають територіальний характер, тобто їх дія обмежується територією окремої держави. Для охорони та захисту цих прав на території інших держав необхідне укладення відповідних двосторонніх та багатосторонніх угод. Для визнання і здійснення авторського права на програми для ЕОМ та бази даних не потрібні депонування, реєстрація та дотримання інших формальностей. Для сповіщення про свої виключні права правовласник може використовувати знак охорони авторського права, починаючи з першого випуску у світ відповідного інтелектуального продукту. При цьому особисті немайнові права автора охороняються безстроково. ґ \ Однією з дискусійних є проблема співвідношення двох підсистем правової охорони об'єктів інтелектуальної власності: патентного права та авторського права. У зв'язку з цим існує три типи правових систем: кумулятивна (суміщена) правова система охорони промислових зразків, яка включає сумісне використання двох типів охорони — авторського права і патентного права; така система, наприклад, широко використовується у Франції на основі застосування до результатів творчої праці принципу "єдності мистецтва"; сепаратна (доктрина поділу), яка не допускає суміщення законодавства про авторське право та патентного законодавства; при цьому авторське право застосовується виключно до об'єктів інтелектуальної власності, що не мають промислового або комерційного використання, як, наприклад, в Італії, Великобританії, Португалії; проміжна, яка допускає часткове суміщення норм авторського права і права промислової власності; така система має місце в Німеччині, Швейцарії, Іспанії та інших країнах. На думку сучасних дослідників, комп'ютерні програми та інші комп'ютерно орієнтовані інформаційні об'єкти можна розглядати як промислові зразки і корисні моделі, що актуалізує проблему застосування до них кумулятивної правової системи. У Сполучених Штатах Америки більшість промислових зразків, включаючи алгоритми і бізнес-схеми, підпадає під дію патентного законодавства, однак у деяких штатах визнаються можливості застосування до них норм авторського права. З метою ліквідації відмінностей у патентних системах ЄС і США, які полегшували доступ до європейських програмних новинок, блокуючи можливості ознайомлення з американськими розробками, Європейський парламент у вересні 2003 р. затвердив Директиву про патентоспроможність винаходів, які реалізовано за допомогою персональних комп'ютерів, запровадивши так звані софтверні патенти. Однак прагнення Євросоюзу запровадити патентування винаходів у сфері програмного забезпечення викликало критику фахівців у цій галузі. Противники такого підходу звертають увагу на те, що користь від цього отримають великі корпорації, а невеликі фірми, які не мають достатніх ресурсів, щоб займатися пра- аоо 301 вовим захистом власних винаходів та ліцензіями, зазнають збитків. Звертається також увага на те, що нові правила підірвуть можливості створення та поширення безплатних комп'ютерних програм, зміцнять позиції великих компаній — власників патентів, що буде перешкоджати розвитку інформаційного суспільства та сприятиме зростанню "цифрової" нерівності. V ) Щодо баз даних (об'єктивної форми представлення та організації сукупності даних, систематизованих так, щоб вони могли бути знайдені та опрацьовані з допомогою ЕОМ), то їх правова охорона подібна до охорони збірок літературних творів. Відтак ці інтелектуальні продукти охороняються незалежно від того, чи є їх складові (дані, на яких вони ґрунтуються) об'єктами авторського права. Водночас, якщо бази даних включають об'єкти інтелектуальної власності, що охороняються, авторське право на них визначається лише при дотриманні авторських прав на кожний із творів, що входить до бази даних. При цьому існування авторського права на базу даних не перешкоджає іншим особам самостійно здійснювати підбір і організацію даних, що входять до цієї бази. Нині як бази даних охороняються також так звані цифрові фотографії, отримані з допомогою цифрової фотокамери, оскільки, використовуючи останню, фотограф здійснює не фотографічний твір, а цифрове зображення певного об'єкта, яке охороняється авторським правом як база даних. НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ го права. Охорона та захист засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів і послуг. Охорона та захист авторського права. Копірайт. Охорона та захист суміжних прав. "Піратство" у сфері інтелектуальної власності. Контрафакція. Контрафактна продукція. Правова охорона програм для ЕОМ та баз даних. Контрольні запитання і завдання Чим зумовлена необхідність охорони та захисту прав інтелектуальної власності? Охарактеризуйте сучасні тенденції в еволюції інституту охорони та захисту прав інтелектуальної власності. Розкрийте сутність, основні риси та принципи патентного права. Охарактеризуйте об'єкти патентного права. Чим відрізняється патент від "малого патенту"? Чому, на вашу думку, в сучасному світі зростає кількість країн, що надають правову охорону корисним моделям? Розкрийте сутність механізму охорони прав на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг. Як у розвинених країнах світу охороняються авторське і суміжні права? Що таке "контрафакція", "піратство" у сфері інтелектуальної власності? Чи існують методи боротьби з цими явищами? 10. Охарактеризуйте інститут охорони прав на програми для ЕОМ та бази даних. Основні терміни і поняття Охорона прав інтелектуальної власності. Захист прав інтелектуальної власності. Патентне право. Об'єкти патентного права. Патент. "Малий патент". Принципи патентно- Література Боденхаузен Г. Коментар до Паризької конвенції з охорони промислової власності / Упоряд. Г.О. Андрощук. — К.: Парламент, вид-во, 1999. Валладарес ДжА. Ремесло копирайтинга: Пер. с англ. — СПб.: Питер; М., 2005. Горленко СЛ. Правовая охрана наименований мест происхождения товаров. — М.: ВНИИПИ, 1998. Гришаев СП. Правовая охрана программ для ЭВМ. — М., 1992. Демченко Т.С. Охорона товарних знаків (порівняльно-правовий аналіз). Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького HAH України, 2004. Елисеев А.П., Шульга И.Е. Институциональный анализ интеллектуальной собственности: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2005. Захист прав інтелектуальної власності. Досвід Сполучених Штатів Америки: 36. док., матеріалів, статей / За ред. О.Д. Святоцького. — К., 2003. Захист прав інтелектуальної власності в контексті вступу до СОТ: Навч. посіб. / За ред. В.Т. Пятницького. — К.: VEPLAST: К.І.С: YAST, 2001. Кравец JIT. Полезные модели — альтернативная форма правовой охраны изобретений. — М.: ИНИУ Роспатента, 2000. Основи інтелектуальної власності. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 1999. Право інтелектуальної власності: Підруч. для студ. ВНЗ / За ред. O.A. Підопригори, О.Д. Святоцького. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. Эггертссон Т. Экономическое поведение и институты: Пер. с англ. — М.: Дело, 2001. 13. Шаститко Е.Е. Неоинституциональная экономи- ческая теория. — М.: ТЕИС, 1999. Dorr R., Munch C. Protecting Trade Secrets, Patents, Copyrights and Trademarks USA. — New York, 1990. Machlup F. The production and distribution of knowledge in the United States. — Princeton, N. I.: Princeton University Press, 1962. Kaufer E. The Economics of the Patent System. —-Harwood Academic Publishers GmbH, 1989. Watt R. Copyright and Economic Theory. — Cheltenham, UK: Edward Elgar, 2000. РОЗВИТОК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ 5.1. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ Проблеми формування глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності. Міжнародне співробітництво у сфері патентного права. Міжнародні аспекти охорони та захисту авторського і суміжних прав. 5.1.1. Проблеми формування глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності Існування міжнародної системи інтелектуальної власності покликане заохочувати індивідуальну творчу діяльність з тим, щоб ми могли скористатись нею в економічному, соціальному і культурному планах. К. Ід ріс, Генеральний директор ВОІВ Сучасні тенденції глобалізації економіки, лібералізації світових ринків, стрімкого прогресу технологій у галузі міжнародних комунікаційних систем, загострення та зміни форм конкурентної боротьби, утвердження інтелектуальної діяльності як рушійного фактора розвитку інформаційного суспільства загострюють проблеми регулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності. Зростання обсягів ліцензійної торгівлі, трансферу технологій, купівлі-продажу наукомісткої продукції, патентів, ноу-хау, надання консалтингових, інжинірингових послуг сприяють формуванню глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності, похідного щодо ринків наукомісткої та інформаційної продукції. Водночас права інтелектуальної власності перетворюються на важливий інструмент глобальної конкуренції держав та їх союзів за доступ до інноваційних ресурсів та ринків інноваційної продукції. Загальновизнано, що сучасне господарство поступово перетворюється на неподільну глобальну цілісність, у якій постійно формуються та реалізуються різнопланові та різноспрямовані процеси, виникають нові глобальні ринки (капіталів, страхування, інтелектуальної власності), з'являються нові засоби передачі інформації (інформаційні системи, Інтернет, стільниковий зв'язок), утверджуються нові дійові особи (транснаціональні корпорації, міжнародні організації, громадські рухи), розробляються нові "правила гри" у вигляді багатосторонніх угод з питань економічного співробітництва. Зростання обсягів міжнародної торгівлі та інвестицій уможливило розвиток міжнародного трансферу об'єктів інтелектуальної власності, загостривши проблему формування відповідного інституційного середовища та розробки узгоджених правил взаємодії між окремими країнами та між суб'єктами прав інтелектуальної власності цих країн. Важливо також зазначити, що в умовах формування глобального конкурентного середовища результати творчої інтелектуальної праці можуть бути скопійовані та впроваджені конкурентами майже миттєво, внаслідок чого виробники втрачатимуть прибуток. Відтак економічний аспект охорони та захисту прав інтелектуальної власності набуває першочергового значення в умовах глобалізації. Слід також наголосити на тому, що механізми регулювання та захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності справляють суттєвий вплив на обсяги прямих іноземних інвестицій, ліцензійних угод, рівень розвитку національних інноваційних систем та конкурентоспроможність суб'єктів господарювання усіх рівнів. Водночас проблеми врегулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності є складними та суперечливими внаслідок посилення нерівномірності економічного розвитку країн світу та існуючих відмінностей у співвідношенні імітаційних та інноваційних стратегій національних економік. Розвинені країни, країни-інноватори зацікавлені у високому рівні захисту прав інтелектуальної власності, дієвому механізмі комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності з метою підвищення власної конкурентоспроможності, пожвавлення інвестиційної активності та нарощування експорту високотехнологічної продукції. У доповіді Комісії з прав на інтелектуальну власність "Поєднання захисту прав на інтелектуальну власність з політикою розвитку" (Великобританія, 2002) зазначається, що в розвинених країнах інтелектуальна власність сприяє економічному зростанню, зниженню рівня бідності, залученню іноземних інвестицій та трансферу технологій завдяки стимулюванню винахідництва та нових технологій1. Наполягаючи на впровадженні більш жорстких "правил гри" на глобальному ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності, урядовці цих країн звертають увагу на зниження конкурентоспроможності, не захищеної виключними правами продукції; зростаючі ризики навмис У новітній практиці порушення прав інтелектуальної власності можна виділити такі основні напрямки: 1 ) нелегальне відтворення й розповсюдження компакт-дисків та CD-ROMjb; 2) розповсюдження програм неправомірним шляхом (без здійснення продажу); 3) розповсюдження комп'ютерних програм через мережу Інтернет. Дані Альянсу комп'ютерних програм свідчать, що піратство комп'ютерних програм в 1998 р. призвело економіку США до втрати 109 000 робочих місць та 1,6 млрд дол. податкових платежів. Асоціація інтерактивних цифрових комп'ютерних програм (IDSA) оцінює втрати від виробництва контрафактної продукції для індустрії комп'ютерних розваг в 2000 p. у 3 млрд дол. Цих грошей вистачило б для розробки 1600 нових ігор. Музична індустрія оцінює втрати від світового впливу піратства в 2000 р. у 4,2 млрд дол. За даними Асоціації кіно Америки (МРАА) 1 млн фільмів розповсюджується через мережу Інтернет щодня. Нікого вже не дивують масштаби піратства: контрафактні примірники фільму "Гаррі Потер та Чарівний камінь" з'явилися в продажу в Китаї ще до прем'єри фільму. У січні 2002 р. газета "Нью-Йорк тайме" повідомила, що нелегальні примірники фільму "Володар кілець", який на той час щойно вийшов на екрани кінотеатрів в США, вже продавалися на вулицях Джеллалабада (Афганістан). А програма Windows ХР активно розповсюджувалась в Москві за два місяці до її презентації компанією "Microsoft". Не здивує споживачів і той факт, що відеогру, яка в США коштує 50 дол., в містах Китаю можна придбати за 75 центів. Інтелектуальна власність. •— 2004. — № 4. — С. 12. ного та ненавмисного порушення прав третіх осіб, у тому числі при транскордонних переміщеннях об'єктів інтелектуальної власності; слабкість позицій інноваційних підприємств та організацій, які ігнорують капіталізацію своїх нематеріальних активів тощо. Відтак проблеми охорони інтелектуальної власності в цих країнах прирівнюються до стратегічних проблем розвитку та національної безпеки. Водночас країни з низьким рівнем економічного розвитку, держави, які виступають споживачами інтелектуального продукту або імітаторами інновацій, не зацікавлені у вжитті жорстких заходів щодо охорони прав інтелектуальної власності. У цих країнах побутує переконання, що права власності не спроможні стимулювати винаходи та науково-дослідні роботи з огляду на відсутність необхідного кадрового та технічного потенціалу, низького життєвого рівня населення, неспроможного пред'являти попит на інноваційну продукцію. Відстоюючи свої інтереси у глобальному економічному середовищі, країни, що розвиваються, розглядають жорстку систему захисту цих прав як один із чинників "приватизації знань" у світовому масштабі, монополізації ринків транснаціональними корпораціями, зростання розриву в рівнях технологічного розвитку промислово розвинених країн та країн "третього" світу, уповільнення загальноци-вілізаційного процесу створення та впровадження інновацій та перешкоду розвитку інформаційного суспільства. Саме тому Декларація і Програма дій форуму тисячоліття "Ми, народи: ООН у XXI ст." (26 травня 2000 р.) містить заклик до Організації Об'єднаних Націй щодо "звільнення країн, що розвиваються, від дотримання угод Світової організації торгівлі про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності і недопущення винесення цих питань на обговорення в рамках будь-яких нових раундів переговорів". Загальновизнано, що вдосконалення технологій відтворення та передачі інтернаціональних продуктів інтелектуальної діяльності у вигляді цифрових даних (CD, CD-ROM, DVD), збільшення користувачів на нових ринках та доступність піратського програмного забезпечення, зокрема через Інтернет і файлообмінні мережі, сприяють швидкому поширенню піратства та контрафакції, які є глобальною проблемою сьогодення. За оцінками міжнародних експертів, обсяги щорічної світової торгівлі контра-фактною продукцією становлять 500 млрд євро. При цьому рентабельність одного підпільного цеху, що виробляє таку продукцію, може сягати від 500 до 1000 % . Результати досліджень компанії IDC засвідчують, що у 2003 p. у світі було витрачено понад 50 млрд дол. на комерційне програмне забезпечення для персональних комп'ютерів. Однак фактично було встановлено програмне забезпечення на суму майже 80 млрд дол. Рівень комп'ютерного піратства (відношення кількості одиниць піратського програмного забезпечення до загальної кількості програмного забезпечення, що використовується) в Україні та інших країнах СНД (крім Росії) у 2004 р. становив 91 %, що на 1 % нижче, ніж у Китаї та В'єтнамі. В Індонезії він становив 88 %, у Росії — 87, Польщі — 58, Естонії — 54, США — 22 % . Незважаючи на те, що в США рівень піратства найнижчий у світі, ця країна лідирує за збитками від контрафакції, які становлять б, 5 млрд дол. (23 % від світових), 3,8 млрд дол. втрачає щороку Китай, 2,3 млрд — Франція, 1,9 млрд — Німеччина, 1,6 млрд — Японія, 1,1 млрд дол. — Росія. Таким чином, визначальним фактором розміру збитків є не стільки рівень піратства, скільки обсяг ринку програмного забезпечення в країні. Наприклад, 91 % програмного забезпечення, встановленого в Україні, у 2003 р. було піратським, що завдало збитків на суму 92,1 млн дол. (0,32 % загальносвітових)2. 2 За матеріалами HYPERLINK "http://www.bsa.org/globalstudy" www.bsa.org/globalstudy У дослідженні "Зростання глобальної економіки: переваги зменшення комп'ютерного піратства", оприлюдненому у 2003 р. незалежною аналітичною агенцією IDC та Асоціацією виробників програмного забезпечення BSA, зазначається, що зменшення рівня піратства у світі на 10 % сприятиме збільшенню обсягів світового ринку на 400 млрд дол., забезпеченню податкових надходжень на суму 64 млрд дол. та створенню 1,5 млн додаткових робочих місць. За умови зменшення піратства в європейських країнах на 10 % до 2006 p. можливим є отримання 20 млрд дол. податкових надходжень, створення 250 тис. нових робочих місць та подвоєння обсягу IT-ринку. Зменшення рівня піратства в Україні на 10 % (з 87 до 77 % ), на думку авторів дослідження, дасть можливість збільшити IT-ринок до 1,1 млрд дол., додатково залучити до економіки країни 600 млн дол. та отримати 47 млн дол. податків і 5 тис. нових робочих місць3. У зв'язку з цим вітчизняні та зарубіжні дослідники звертають увагу на необхідність не стільки жорсткого, скільки ефективного та надійного режиму охорони прав інтелектуальної власності, здатного забезпечити баланс інтересів різних країн, гармонізацію національних законодавств та плідне міжнародне співробітництво у цій сфері. В останні роки найважливіші заходи у сфері міжнародних економічних відносин та міжнародного права були спрямовані на подальший розвиток та удосконалення інституційного механізму комерціалізації та охорони прав інтелектуальної власності, спрощення процедури отримання такої охорони, визнання ключової ролі прав інтелектуальної власності у зростанні соціально-економічного добробуту та культурного розвитку народів світу. Сучасні дослідники виокремлюють чотири основні форми прибання прав інтелектуальної власності в умовах транснаціональної інноваційної діяльності: ліцензування; прямі іноземні інвестиції; заснування спільних підприємств; злиття (поглинання). На сьогодні інтелектуальна власність є об'єктом багатьох міжнародних угод, найважливіша з яких — Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (Convention establishing the World Intellectual Property Organization), підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 p., яка набрала чинності в 1970 р. В основу Конвенції було покладено ідею широкого співробітництва і взаємодопомоги держав при збереженні незалежних національних систем охорони та захисту прав інтелектуальної власності. Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ, World Intellectual Property Organization, WIPO), спеціалізований заклад в системі ООН, міжурядова організація, що регулює міжнародну систему охорони прав інтелектуальної власності та здійснює адміністративні функції щодо багатосторонніх угод з приводу їі правових та економічних аспектів. Станом на 27 вересня 2004 р. членами ВОІВ була 181 країна. Україна є членом цієї організації з 26 квітня 1970 р. ВОІВ є незалежною у фінансовому плані організацією, оскільки внески держав-членів становлять лише 5—6 % від її щорічних надходжень. Основні фінансові надходження ВОІВ пов'язані з оплатою послуг наданих приватному сектору (депонування міжнародних патентних заявок, міжнародна реєстрація торговельних марок і промислових зразків, сплата за послуги арбітражу тощо). Союзи держав, адміністративні функції яких виконує ВОІВ, засновані на конкретних договорах, які визначають інституційні засади розвитку міжнародного співробітництва у XXI ст., проголошеного ВОІВ століттям інтелектуальної власності. При цьому розрізняють договори трьох категорій (рис. 5.1 ): — договори, які формують міжнародну систему охорони інтелектуальної власності. До цієї групи договорів на сьогодні входять дев'ять договорів та конвенцій, що врегульовують визнані державами — членами ВОІВ стандарти регулювання відносин інтелектуальної власності в кожній країні, в т. ч. Договір про патентне право (Patent Law Treaty, PLT), Угода ВОІВ про авторське право (WIPO Copyright Treaty, WCT), Договір про закони щодо товарних знаків (Trademark Law Treaty, TLT), Паризька конвенція Паризька конвенція про охорону промислової власності Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення (Римська конвенція) Договір про патентне право Будапештський договір, про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури Мадридська угода про недопущення неправдивих або таких, що вводять в оману, зазначень походження товарів Договір про закони щодо товарних знаків Міжнародна конвенція про охорону селекційних досягнень Договір про патентну кооперацію Мадридська угода про Міжнародну реєстрацію знаків Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків Лісабонська угода про охорону найменування місць походження та їх міжнародної реєстрації Страсбурзька угода про міжнародну патентну класифікацію Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків Віденська угода про введення Міжнародної класифікації образотворчих елементів знаків для товарів Локарнська угода щодо заснування Міжнародної класифікації промислових зразків про охорону промислової власності (Paris Convention for the Protection of Industrial Property ) та ін.; договори, які лежать в основі практичного забезпечення міжнародної охорони інтелектуальної власності. До цієї групи входять 10 договорів, які забезпечують дію кожної міжнародної реєстрації чи поданої заявки, у будь-якій державі — учасниці угоди, в т. ч. Договір про, патентну кооперацію (Patent Cooperation Treaty, РСТ, Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (Madrid Agreement Coucerning the International Registration of Marks), Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків (Hague Agreements Coucerming the International Deposit of Industrial Desings ) тощо; договори, які створюють класифікаційні системи та процедури їх удосконалення й оновлення. До цієї групи належать договори, які відіграють допоміжну роль, пов'язану зі створенням та порядком використання класифікаційних систем, покликаних полегшити пошу*с необхідної інформації щодо об'єктів інтелектуальної власності, в т. ч. Локарнська угода щодо заснування Міжнародної класифікації промислових зразків (Locarno Agreement Establishing an International Classification for Industrial Designs), Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків (Nice Agreement Concerning the International Classification of Goods and Services for the Purposes of the Registration of Marks), Страсбурзька угода про міжнародну патентну класифікацію (Strasbourg Agreement Classification the international Patent Classification) та ін. Діяльність ВОІВ охоплює три основні напрями: I. Реєстраційна діяльність (прямі послугу заявникам і власникам прав на промислову власність). II. Забезпечення міжурядового співробітництва щодо адміністративних питань інтелектуальної влас- ності (керівництво роботою фондів патентних документів, оновлення міжнародних класифікаційних систем, обробка статистичних даних, підготовка оглядів про стан правових норм у сфері промислової власності і авторського права); III. Програмна діяльність (забезпечення більш широкого визнання існуючих договорів, їх оновлення, розробка нових договорів, організація діяльності зі співробітництва з метою розвитку тощо). Вищим органом ВОІВ є Генеральна асамблея, до якої входять усі держави — члени ВОІВ, які при цьому є членами будь-якого з її союзів. До адміністративної системи ВОІВ належить також Конференція, до складу якої входять усі держави — члени ВОІВ незалежно від того, чи є вони членами того чи іншого союзу. Ще один адміністративний орган ВОІВ — Координаційний комітет, який одночасно є консультативним та виконавчим органом. Четвертий орган ВОІВ — Міжнародне бюро, або Секретаріат, який очолює генеральний директор і до складу якого входять більш ніж 600 співробітників з різних країн. Всесвітня організація інтелектуальної власності: сприяє підвищенню ефективності охорони прав інтелектуальної власності шляхом розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері; —розробляє правові норми та надає відповідні рекомендації щодо регламентації правових і адміністративних аспектів інтелектуальної власності; надає консультації та здійснює розробки типових законів щодо врегулювання відносин інтелектуальної власності на національному та міжнародному рівнях; є міжнародним центром обміну інформацією у сфері інтелектуальної власності, надає навчальну та техніко-юридичну допомогу країнам; визначає міжнародні стандарти в галузі інтелектуальної власності, знання яких є обов'язковим для спеціалістів, що працюють у цій сфері; здійснює реєстрацію об'єктів права промислової власності та їх подальшу охорону; організує дослідження глобальних проблем у сфері інтелектуальної власності; сприяє врегулюванню суперечок у галузі інтелектуальної власності між суб'єктами приватного права; здійснює діяльність із гармонізації національних законодавств та процедур у сфері інтелектуальної власності. У 2004 р. у Брюсселі за сприяння ВОІВ спільно зі Світовим альянсом бізнес-лідерів у боротьбі з контрафактною продукцією (ОВІхААС), Міжнародною асоціацією торгових марок (ШТА), Міжнародною асоціацією управління безпекою (ШИЛ) та іншими впливовими міжнародними організаціями відбувся / Всесвітній конгрес із боротьби з підробками товарів і торговельних марок. У Заяві конгресу зазначається, що інтелектуальна власність є могутнім інструментом підвищення добробуту та економічного розвитку країн світу. Водночас піратство та торгівля контрафактною продукцією перетворились на зростаючу загрозу інтелектуальній власності, економічному розвитку, здоров'ю та безпеці споживачів у багатьох країнах у глобальному масштабі. Це пов'язано з тим, що: підробка товарів завдає істотної шкоди національним інтересам, бізнесу через втрату бюджетних доходів, розпорошення урядових засобів, негативний вплив на економічний розвиток та іноземні інвестиції; у значній кількості підроблених товарів використовуються небезпечні, неперевірені або нестандартні інгредієнти чи компоненти, які становлять загрозу здоров'ю і безпеці споживачів; виробництво, розповсюдження і роздрібний продаж контрафактних товарів усе більш підпадають під контроль великих злочинних організацій, а також використовуються для фінансування діяльності деяких терористичних угруповань; торгівля контрафактними товарами сприяє підвищенню рівня корупції в публічному та приватному секторах; продаж контрафактних товарів завдає значних фінансових збитків, призводить до втратире путації виробників, торговців та власників торговельних марок, підриває довіру до них споживачів тощо. У Заяві наголошується на спільній зацікавленості та нагальній потребі у вдосконаленні співробітництва та координації на національному, регіональному та глобальному рівнях між різними органами влади та промисловими групами, які намагаються протидіяти торгівлі контрафакт-ними товарами, що швидко зростає. У зв'язку з цим Конгрес рекомендував: запровадити тривале співробітництво громадського та приватного секторів на світовому рівні, в тому числі між міжнародними установами, що відповідають за боротьбу з контрафактними товарами; запровадити регіональні ініціативи громадського та приватного секторів щодо протидії підробкам товарів; провести зустрічі на вищому рівні для власників торговельних марок приватного сектору і організацій, що працюють над проблемами підробок з метою координації та підвищення ефективності дій у цій сфері; надати допомогу країнам у модернізації їхніх можливостей щодо боротьби з контрафактними товарами, сприянні отриманню матеріальних вигод від захисту інтелектуальної власності; завершити розробку Всесвітньою митною організацією "типового законодавства" щодо захисту прав інтелектуальної власності на кордоні; забезпечити повну імплементацію та активну підтримку ініціативи Інтерполу щодо захисту прав інтелектуальної власності та боротьби з контрафактними товарами; підтримати ВОІВ у її зусиллях надати країнам допомогу з підвищення рівня знань суддів та прокурорів, які займаються питаннями захисту прав інтелектуальної власності, в т. ч. запровадження, у разі доцільності, спеціальних судів для розгляду справ щодо захисту прав інтелектуальної власності; забезпечити подальшу розробку відповідних стандартів, стратегій та інструментів протидії підробкам з боку Всесвітньої митної організації; — заохочувати уряди до підвищення пріоритетності та виділення додаткових ресурсів для посилення боротьби з протизаконною торгівлею тощо4. Важливу роль у регулюванні міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності відіграє Світова організація торгівлі (COT, World Trade Organization, WTO), яка надає цим питанням першочергового значення. Ґ \ Процес створення системи міжнародних економічних відносин, побудованих на узгоджених правилах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності і світової торгівлі зокрема, пройшов складний шлях розвитку. Із 1948 до 1994 р. провідну роль у регулюванні міжнародної торгівлі відігравала Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) — багатостороння міжнародна угода, яка визначала принципи і правові норми торговельних відносин країн — учасниць на основі пристосування національного зовнішньоторговельного законодавства до єдиних вимог. За майже півстолітню історію ГАТТ було проведено вісім раундів багатосторонніх торговельних переговорів. Упродовж перших трьох десятиріч діяльність ГАТТ була зосереджена на лібералізації міжнародної торгівлі шляхом взаємного зниження митно-тарифного захисту. Але одночасно зі зниженням митних бар'єрів у світовій торгівлі з'явилися проблеми, пов'язані з нетарифними обмеженнями, що потребували спільного розв'язання. З цієї причини в ході 7-го Токійського раунду багатосторонніх переговорів (1973—1979 pp.) сфера регулювання ГАТТ була значно розширена. Було укладено пакет угод щодо врегулювання правил митної оцінки, технічних бар'єрів у торгівлі, імпортного ліцензування, запровадження антидемпінгових компенсаційних мит тощо. Однак, незважаючи на досягнуті успіхи, в регулюванні міжнародної торгівлі залишилось багато невирішених питань, більше того, поступово почали накопичуватися нові проблеми. Розвиток світогосподарських зв'язків, HTP і поглиблення валютно-фінансового співробітництва сприяли зростан- ню самостійної ролі й експортного потенціалу сфери послуг (телекомунікаційних, банківських, страхових, туристичних, транспортних) у міжнародній економіці. На початку 80-х років загострилися питання торговельних аспектів прав інтелектуальної власності внаслідок зростання масштабів торгівлі товарами з підробленими товарними знаками, відео-, комп'ютерного піратства, використання чужих наукових і конструкторських розробок. За цих обставин відсутність загальновизнаних правил у світовій торгівлі послугами та міждержавних домовленостей щодо охорони прав інтелектуальної власності стала гальмом на шляху подальшого розвитку міжнародних економічних відносин. Виникла також необхідність у створенні ефективного міжнародного інституту, який був би в змозі охопити багатосторонніми угодами широкий спектр міждержавних торговельно-економічних зв'язків і мати широке коло повноважень у врегулюванні світової торгівлі. Обговоренню цих складних старих і нових проблем була присвячена робота 8-го Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, який тривав найдовше — з 1986 до 1993 р. У результаті семирічних переговорів було розроблено та узгоджено пакет із 28 домовленостей та юридичних норм. Ці угоди охопили широке коло різноманітних видів діяльності й уперше набули комплексного характеру, включивши у сферу міжнародного регулювання торгівлю послугами, а також питання захисту прав інтелектуальної власності, інвестицій, пов'язаних із торгівлею, тощо. Важливим результатом Уругвайського раунду стало ство- рення Світової організації торгівлі, до компетенції якої уві- йшли нові (раніше не врегульовані в рамках ГАТТ) питання. На сьогодні СОТ виконує роль міжнародного форуму для про- ведення торговельних переговорів, арбітра міждержавних торговельних суперечок і здійснює нагляд за широким спек- тром торговельно-політичних угод, маючи набагато ширші повноваження завдяки вдосконаленню низки процедур щодо прийняття рішень. Водночас СОТ є інституційним механіз- мом реалізації домовленостей Уругвайського раунду. V ) До складу Генеральної ради СОТ входять три організації: Рада з торгівлі послугами, Рада з торгівлі товарами та Рада з інтелектуальної власності, яка здійснює нагляд за виконанням Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS), підписаної 15 квітня 1994 р. З метою впровадження нових стандартів у галузі охорони та забезпечення прав інтелектуальної власності між СОТ та ВОІВ була укладена угода про співробітництво, за якою Світова організація інтелектуальної власності зобов'язалася надавати технічну допомогу державам щодо приведення національного законодавства у відповідність до вимог угоди TRIPS (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights, TRIPS). Угода про торговельні аспекти прає інтелектуальної власності (TRIPS) регулює широкий спектр прав у сфері інтелектуальної власності, в т. ч. авторське право і суміжні права, право на товарні знаки та знаки обслуговування, географічні зазначення, промислові зразки, патенти, топології інтегральних мікросхем, закриту інформацію тощо (рис. 5.2). Угода TRIPS: є торговельною угодою, а не договором прямої дії, відтак передбачає прийняття відповідного національного законодавства; вперше включає інтелектуальну власність у контекст світової торгівлі та пов'язаних з нею глобальних проблем; детально регламентує процес забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності', уніфікує судові процедури захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності у країнах — членах СОТ; передбачає заходи, спрямовані на попередження порушень прав інтелектуальної власності без створення перешкод на шляху торгівлі продуктами інтелектуальної діяльності; регламенту є відповідальність за зловживання правами інтелектуальної власності, жорсткі заходи боротьби з піратством та контрафактною продукцією тощо. Основне призначення Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності — сприяння заохоченню технічних нововведень, передачі та поширенню інновацій на основі взаємовигідного співробітництва виробників та споживачів інтелектуальних продуктів, гармонійного поєднанняїх прав та обов'язків, підвищення соціально-економічного добробуту населення. Згідно зі ст. 7 Угоди TRIPS захист та контроль за дотриманням прав інтелектуальної власності мають сприяти запровадженню технологічних нововведень, передачі та розповсюдженню технологій для обопільної вигоди виробників та споживачів у такий спосіб, що сприяє підвищенню соціального та економічного добробуту, а також балансу прав і обов'язків сторін. Угода також передбачає, що права інтелектуальної власності повинні відповідати критеріям права на захист, передбаченим Паризькою конвенцією (1967), Бернською конвенцією (1971), Римською конвенцією та Договором з інтелектуальної власності стосовно інтегральних мікросхем. У статтях 1—8 Угоди TRIPS закріплені загальні положення щодо: характеру та сфери дії зобов'язань (члени Угоди можуть, але не зобов'язані, передбачати у своєму законодавстві вищий рівень охорони,ніж цього вимагає Угода, вони є вільними у визначенні методу впровадження цієї Угоди в межах їхніх національних законодавчих систем); об'єктів інтелектуальноівласносгпі, зокрема, авторського права та суміжних прав, товарних знаків, географічних зазначень, промислових зразків, п атентів, компонування (топографії) інтегральнихмікросх ем, захисту нероз-голошуваної інформації тощо; режиму права інтелектуальної власності, в тому числі: національного режиму, який вимагає від учасників Угоди надання громадянам інших країн — членів Угоди режиму, передбаченого цією Угодою; режиму найбільшого сприяння, згідно з яким стосовно до охорони інтелектуальної власності будь-які вигоди, пільги, привілеї, імунітети, що надаються членом Угоди громадянам будь-якої країни, надаються відразу і безумовно громадянам усіх інших країн — учасниць Угоди відповідно до принципу "торгівлі без дискримінації". Таким чином, угода TRIPS передбачає здійснення прийнятних процедур щодо вчинення ефективних дій проти актів порушення прав інтелектуальної власності та зловживань, не створюючи бар'єрів на шляху законної торгівлі. У 1995 р. в Женеві між СОТ ІВОІВ була підписана Угода щодо взаємодопомоги і співробітництва у сфері охорони інтелектуальної власності, що стало важливим кроком на шляху зближення двох впливових міжнародних організацій та сформованих ними міжнародних стандартів охорони інтелектуальної власності. Найважливіші напрями співробітництва цих організацій такі: консультативна та практична допомога щодо вдосконалення національного законодавства у сфері інституціо-нальної власності; реалізація комплексних програм навчання посадових осіб, виробників, споживачів, інших суб'єктів відносин інтелектуальної власності; надання підтримки країнам, що розвиваються, в отриманні інформаційних ресурсів та вирішенні проблем комп'ютеризації для забезпечення їх участі в глобальній інформаційній мережі ВОІВ; надання фінансової допомоги та полегшення участі окремих країн у заходах та засіданнях ВОІВ тощо. 5.1.2. Міжнародне співробітництво у сфері патентного права Неможливо бачити перешкоди для промислового руху в забезпеченні прав винахідників; нікому не заборонено придумати і зробити краще; і досвід засвідчує, що країни, в яких видавалось найбільше патентів, найбагатші винахідництвом і найбільш успішні на терені промисловості М.Х. Бунге Інтернаціоналізація правової охорони промислової власності була започаткована Паризькою конвенцією про охорону промислової власності (20 березня 1883 р.), яка заснувала Союз із промислової власності. Метою Конвенції стали гармонізація законодавства щодо промислової власності на міжнародному рівні, створення умов, які полегшують громадянам та організаціям окремих держав придбання та захист прав на об'єкти промислової власності. / ; \ Необхідність укладення міжнародної угоди щодо захисту промислової власності стала очевидною, коли уряд Ав-стро-Угорської імперії запропонував іншим країнам взяти участь у міжнародній виставці винаходів у Відні в 1873 р. З'ясувалось, що багато іноземних винахідників відмовились від участі у виставці через неадекватну правову охорону, яка надавалась експонатам. Внаслідок цього в Австрії був прийнятий закон, який надавав тимчасову охорону для всіх іноземців, які представили свої винаходи, товарні знаки, промислові зразки тощо, а також був скликаний Віденський конгрес із патентних реформ. У 1878 р. у Парижі відбувся Міжнародний конгрес із промислової власності, в рішеннях якого йшлося про необхідність скликання міжнародної (дипломатичної) конференції для визначення основ уніфікованого законодавства у сфері промислової власності. Наступним кроком стало проведення в 1880 р. у Парижі Міжнародної конференції, яка прийняла проект конвенції щодо охорони промислової власності. У 1883 р. у Парижі відбулася нова Дипломатична конференція, яка завершилась прийняттям та підписанням 11 країнами Паризької конвенції про охорону промислової власності. До кінця XIX ст. кількість країн — членів цієї конвенції зросла до 19. Після підписання в 1883 р. Паризька конвенція час від часу переглядалась (у Римі в 1886 р., у Мадриді в 1890 і 1891 рр., у Брюсселі в 1897 і 1900 рр., у Вашингтоні в 1911 р., у Гаазі в 1925 р., у Лондоні в 1934 р., у Лісабоні в 1958 р., у Стокгольмі в 1967 р., у Женеві в 1980 р., 1982 та 1984 рр., у Найробі в 1981 р. тощо). За винятком актів, прийнятих на конференціях з перегляду Паризької конвенції в Брюсселі та Вашингтоні, які більше не діють, всі попередні акти продовжують діяти. Водночас найбільша кількість країн є на сьогодні прихильниками останнього Стокгольмського акта 1970 р. Пізніше було підписано ще п'ять спеціальних угод, які розвинули ідеї та принципи Паризької конвенції, в т. ч.: — Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891); — Мадридська угода щодо недопущення фальшивих або таких, що можуть ввести в оману, позначень товарів (1891); Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків (1925); Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації знаків (1957); Лісабонська угода про охорону найменування місць походження та їх міжнародну реєстрацію (1958). Станом на 24 вересня 2004 р. учасницями Паризької кон- венції є 168 держав. Україна приєдналась до Паризької кон- венції у грудні 1991 р. ^ ) Паризька конвенція про охорону промислової власності включає чотири групи положень: положення щодо національного режиму, які передбачають, що члени Конвенції забезпечують представникам інших країн-учасниць таку ж охорону промислової власності, яку вони надають власним громадянам; положення щодо права пріоритету, згідно з якими формальна заявка на право промислової власності, зареєстрована заявником в одній із країн-учасниць, дає підставу цьому заявникові протягом встановленого періоду подавати заявку про таку ж охорону у всіх інших країнах-учас-ницях; положення щодо загальних правил у галузі охорони та захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності, якими країни — учасниці Угоди повинні керуватись у своїй законотворчій діяльності; положення щодо інституційного оформлення та реалізації основних ідей Конвенції. Найважливішими принципами Паризької конвенції є такі: — принцип національного режиму, який передбачає, що кожна з країн — учасниць Угоди зобов'язана надавати громадянам інших країн — членів Союзу таку саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначений принцип поширюється також на тих осіб, які не є громадянами країн — членів Союзу, але мають постійне місце проживання або торговельне чи промислове підприємство у країні — члені Союзу; — принцип конвенціонального пріоритету, згідно з яким заявка, подана в одній із країн — членів Паризького союзу, надає заявникові право подати такі ж заявки (протягом 6—12 місяців від дати подання першої заявки) до будь-якої країни — учасниці Угоди. Ці заявки розглядаються як пріоритетні, так, ніби вони подані в один день з першою заявкою. Необхідність запровадження останнього принципу зумовлена тим, що об'єкти промислової власності, запатентовані в одній країні, не стають автоматично патентоспроможними в інших країнах. Право конвенціонального пріоритету дозволяє здійснювати комерційну розробку об'єкта промислової власності відразу після подання заявки у своїй країні, оскільки особа, яка подала заявку в одній із держав — членів Союзу, користується у всіх інших країнах пріоритетом, що розраховується з моменту подання заявки в першій країні. ( \ Відносно охорони промислової власності громадяни кожної країни Союзу користуються в усіх інших країнах Союзу тими самими привілеями, що надаються тепер чи будуть надаватись згодом відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією. На підставі цього їхні права будуть охоронятися так само, як і права громадян цієї країни, і вони будуть користуватися тими самими законними засобами захисту від будь-якого посягання на їхні права, якщо при цьому дотримуються умови та формальності, приписувані власним громадянам. Паризька конвенція про захист промислової власності. Ст. 2. \ . ) Слід зазначити, що Паризька конвенція не ліквідує територіальний характер прав патентовласника, оскільки не передбачає запровадження міжнародного патенту та не зобов'язує країни-учасниці до взаємного визнання виданих ними патентів. Водночас ст. 6 Конвенції регламентує видачу Євразійським патентним відомством так званого євразійського патенту на винахід за умов дотримання вимог щодо новизни, винахідницького рівня та можливостей промислового застосування. Відповідна заявка розглядається міжнародною комісією, яка приймає рішення щодо видачі патента, максимальний термін дії якого становить 20 років. Євразійський патент діє на території країн — учасниць Союзу з дати його опублікування, плата за його підтримку встановлюється у кожній державі окремо. Водночас відмова Європейського патентного відомства у видачі патенту не позбавляє заявника можливості отримати патент у будь-якій країні — учасниці Паризької угоди. Розвиток міжнародної патентної системи у XX ст. був підпорядкований довгостроковій меті забезпечення ефективних механізмів регулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності шляхом запровадження простих, своєчасних та надійних процедур охорони та захисту прав інтелектуальної власності, створення стимулів для інновацій, міжнародного ліцензування, комерційних угод та інших способів поширення нових знань, інформації, технологій. Важливим станом на цьому шляху стало підписання представниками 50 країн у Вашингтоні у 1970 р. Договору про патентну кооперацію (РСТ — Patent Cooperation Treaty), який набрав чинності 24 січня 1978 р. і сприяв міжнародному співробітництву щодо подання патентних заявок, пошуку та проведення експертизи, а також поширенню технічної інформації, що міститься в заявках. На сьогодні Договір РСТ є наріжним каменем міжнародної патентної системи. Країни, що приєдналися до цієї системи, мають можливість шляхом подання однієї патентної заявки за процедурою РСТ одержати патентну охорону в 126 країнах, що приєдналися до цієї системи. З лютого 2004 р. ВОІВ запровадила нові послуги, які дозволяють здійснювати подачу заявок в електронній формі, водночас скорочено розмір мит у рамках РСТ. Важливо також наголосити, що система РСТ забезпечує аналітиків великим банком цінної технічної інформації, корисної для стратегічного прогнозування. З появою системи РСТ процедура видачі патентів стала поділятись на два етапи — національний та міжнародний. Національний етап передбачає видачу патента національним патентним відомством відповідно до національного законодавства та процедури. Міжнародний етап передбачає: встановлення міжнародної системи подання лише однієї заявки в одне патентне відомство однією мовою; проведення формальної експертизи міжнародної заявки цим патентним відомством; проведення міжнародного пошуку та написання відповідного звіту, який доводиться до відома заявника, а згодом публікується; централізовану публікацію міжнародних заявок, міжнародних звітів про пошук тощо; проведення у деяких випадках міжнародної попередньої експертизи. Система РСТ створює вагомі переваги для патентних відомств (зменшення навантаження персоналу), заявників (зниження витрат та зростання поінформованості) та національної економіки в цілому (створення сприятливих умов для придбання нових технологій, залучення іноземних інвестицій тощо). За даними ВОІВ, в останні роки кількість міжнародних патентних заявок, поданих із використанням Договору про патентну кооперацію, перевищує 110 тис. При цьому лідерами у патентуванні винаходів є СІЛА (їх частка у загальній кількості заявок перевищує 35 %), Японія (16 %), Німеччина (12 %). Таким чином, на частку цих трьох країн припадає більше половини всіх заявок, поданих із використанням РСТ. Україна знаходиться у четвертій десятці за кількістю поданих заявок, проте їх частка не перевищує 0,1 % загальної кількості5. 1 червня 2000 р. в Женеві був підписаний Договір про патентне право (PLT — Patent Law Treaty), спрямований на спрощення та підвищення ефективності засобів отримання патентної охорони в різних країнах світу в інтересах зацікавлених суб'єктів відносин промислової власності. За словами Генерального директора ВОІВ Каміла Ідріса, "успішне виконання цілей, передбачених системою PLT, є величезним кроком у більш масштабному процесі зменшення вартості патентування на міжнародному рівні"6. Важливою формою міжнародного співробітництва у сфері охорони інтелектуальної власності є діяльність регіональних міжнародних організацій. У1973 р. була підписана Європейська (Мюнхенська) конвенція про видачу європейського патента, згідно з якою розпочало роботу Європейське патентне відомство та було ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, дійсного для всіх країн — членів Конвенції. Кожна країна — учасниця Конвенції зобов'язалася створити: спеціальне відомство промислової власності, одним із завдань якого стало видання офіційного періодичного бюлетеня з прізвищами власників патентів та коротким описом запатентованих винаходів, репродукціями зареєстрованих товарних знаків, відомостей про промислові зразки тощо; центральне сховище для ознайомлення громадян з патентами на винаходи, промисловими зразками тощо. 5 Хаустов В.К. Розвиток ринку об'єктів промислової власності // Економіка і прогнозування. — 2005. — № 2. — С. 112—113. 6 За матеріалами HYPERLINK "http://www.wipo" http://www.wipo .int/eng7pressrel/2000/ h222. htm. Європейське патентне відомство (ЄПВ) приймає заявки, проводить експертизу та видає європейський патент на винахід, який діє 20 років від дати подання заявки і має силу національного патенту на території кожної із зазначених у заявці держав. Процедура патентування в ЄПВ є дорожчою порівняно з традиційним процесом патентування, однак має значні переваги, оскільки подання заявки однією мовою в одне патентне відомство через одного патентного повіреного може завершитись отриманням патенту, що діє на території всіх або кількох держав — учасниць Європейської патентної конвенції. На сьогодні активно розвивається також міжнародне оформлення заявок за процедурою РСТ, згідно з якою заявки однієї країни, подані за цією процедурою, можуть діяти у всіх країнах, які приєдналися до Договору патентної кооперації. Якщо на початку 70-х років минулого століття до цього договору приєдналися лише 18 країн-засновниць, то тепер їх уже 123. Кожна з цих країн гармонізувала своє інституційне середовище з метою узгодження міжнародного та національного рівнів подання заявки. У1994 р. в Москві була підписана Євразійська патентна конвенція, згідно з якою було створено Євразійське патентне відомство та ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, що діє на території країн — учасниць Конвенції. Міжнародне співробітництво у сфері охорони товарних знаків та знаків обслуговування було започатковане Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків, яка була затверджена 14 квітня 1891 р. Ця угода уможливила отримання правової охорони знаків у всіх країнах Мадридського союзу шляхом подання однієї типової заявки в Міжнародному бюро ВОІВ. Заявки на таку реєстрацію спочатку подаються у національні патентні відомства, а вже потім реєструються у Міжнародному бюро. Інформація про ці товарні знаки та знаки обслуговування друкується у періодичному журналі на основі Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків. Термін міжнародної реєстрації знаків для товарів і послуг — 20 років. Лише до кінця 1996 р. число діючих міжнародних реєстрацій ста новило 320 000. Дія кожної з цих реєстрацій поширювалась у середньому на 11 країн. Оскільки в Мадридській угоді не брали участь деякі країни — визнані лідери у сфері товарних знаків (СІЛА, Великобританія, Японія), у червні 1989 р. в Мадриді була проведена Дипломатична конференція, яка завершилась підписанням Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, який ліквідував труднощі щодо приєднання окремих держав до цієї угоди. / \ У 2004 р. в рамках системи міжнародної реєстрації товарних знаків було подано 29 459 міжнародних заявок, що перевищило рівень 2003 р. на 23,5 %, у т. ч. Німеччина — 5393 міжнародні заявки (18,3 %), Франція — 3503 (11,9 %), Італія — 2499 (8,5 %), Бенілюкс — 2482 (8,4 %), Швейцарія — 2133 (7,2 %), США — 1734 (5,9 %). Поряд із країнами, що мають розвинені системи охорони прав інтелектуальної власності, значно активізували діяльність у сфері міжнародної реєстрації товарних знаків Китай (приріст — +115 %) Австралія (+100,9 %), Республіка Корея (+86,8 %), Болгарія (+82,5 %), Японія (+75,6 %), Словенія (+64,8 %), Латвія (+62,7 %), Угорщина (+47,4 %), Австрія (+36,8 %), Туреччина (+36,4 %) та інші країни. До кінця 2004 р. у Міжнародному реєстрі діяли близько 420 000 міжнародних реєстрацій товарних знаків, власниками яких були більш ніж 138 280 різноманітних суб'єктів7. V ) У 1958 р. була укладена Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну реєстрацію. Згідно з цією угодою найменування місць походження реєструються Міжнародним бюро ВОІВ у Женеві за заявками відповідних компетентних органів держав і доводяться до відома держав, що домовляються. Останні зобов'язуються охороняти зареєстровані у міжнародному порядку найменування доти, доки вони охороняються в країні походження. 5.1.3. Міжнародні аспекти охорони та захисту авторського і суміжних прав Інтелектуальна власність — одна з основоположних і необхідних умов для економіки, що базується на знаннях, у контексті інс ти туцій ного будівництва і створення матеріальних благ. Ідеї можуть робити внесок в економічний розвиток тоді, коли інновації, отримані внаслідок цих ідей, трансформуються в економічні активи через механізми системи інтелектуальної власності. К. Ідріс, Генеральний директор ВОІВ Міжнародне співробітництво у сфері охорони та захисту авторського права було започатковане ще у середині XIX ст. на основі укладення двосторонніх договорів. Перший міжнародний договір про охорону авторського права був підписаний 9 вересня 1886 р. у м. Берні. В основі Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів лежать такі принципи: принцип національного режиму, згідно з яким творам, створеним в одній з країн — членів Бернського союзу, забезпечується така сама охорона в інших країнах-учасни-цях; принцип автоматичної охорони, згідно з яким охорона авторських прав не обумовлюється виконанням будьяких формальностей і не пов'язана з реєстрацією, депонуванням тощо; принцип незалежності охорони, згідно з яким твори отримують охорону незалежно від існування охорони чи терміну її дії у країні походження товару; принцип ретроактивної охорони, згідно з яким гарантується охорона творів, термін охорони яких не закінчився в будь-якій країні Бернського союзу. Вернська конвенція встановлює такі норми охорони авторського права: охорона поширюється на будь-які наукові, літературні, художні твори незалежно від способу чи форми їх вираження; особистими немайновими правами авторів визнаються: право автора на твір та право на захист репутації автора; майновими правами авторів проголошуються: право на відтворення твору, право на публічне виконання твору, право на сповіщення для загального відома про виконання твору, право на переробку твору тощо; тривалість охорони авторського права становить термін життя автора та не менш ніж 50років після його смерті. Відповідно до Бернської конвенції не потребує дозволу автора використання цитат з його творів або використання самих творів як ілюстрації у процесі навчання за умов обов'язкового зазначення імені автора (дотримання права авторства). Станом на 3 листопада 2004 р. країнами — учасницями Бернської конвенції було 157 держав. У 1996 р. в Женеві була підписана Угода ВОІВ з авторського права, яка становить подальший розвиток основних положень Бернської конвенції з урахуванням сучасних технологій та нових, не врегульованих раніше, прав. Серед об'єктів, що охоплюються авторським правом, у Договорі виділяються комп'ютерні програми (незалежно від способу чи форми їх вираження), які охороняються як літературні твори, та компіляції даних (бази даних) у будь-якій формі, яка за підбіркою та розташуванням даних є результатом інтелектуальної творчості. Згідно з договором права авторів поділяються на такі: право на розповсюдження (виключне право дозволяти доводити для загального відома оригінал та екземпляри своїх творів шляхом продажу чи іншої передачі права власності); право на прокат (виключне право дозволяти комерційний прокат для публіки оригіналів або екземплярів ком-п'ютерних програм, кінематографічних творів та творів, втілених у фонограмах); право на доведення до загального відома (виключне право доводити будь-яке повідомлення до загального відома різними способами, в т. ч. через систему Інтернет). Питання охорони суміжних прав вперше обговорювались на дипломатичній конференції в Римі у 1928 р. в контексті розгляду пропозицій щодо внесення змін до Бернської конвенції. Дискусії з цього приводу були продовжені у Брюсселі у 1948 р., однак не були завершені прийняттям відповідних угод. Лише у 1960 р. в Гаазі на нараді експертів Міжнародного бюро з охорони інтелектуальної власності, ЮНЕСКО і МОП був розроблений проект Конвенції, презентованої на Дипломатичній конференції в Римі 26 жовтня 1961 р. На цій конференції була прийнята Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, яка набрала чинності 18 травня 1964 р. Для того щоб приєднатися до Римської конвенції, держава повинна бути не лише членом ООН, а і членом Бернського союзу або Всесвітньої конвенції з авторського права, оскільки за відсутності дієвої системи захисту авторського права охорона суміжних прав не може вважатися ефективною. Римська конвенція 1961 р. ґрунтується на принципі національного режиму. Відтак крім прав, що гарантуються цією конвенцією і формують мінімальний рівень охорони, в державах-учасницях іноземні виконавці, виробники фонограм і організації ефірного мовлення користуються тими ж правами, які надаються цими державами своїм громадянам. Римська конвенція проголошує: право виконавців дозволяти або забороняти запис своїх виконань, їх відтворення, мовлення тощо; право виробників фонограм дозволяти чи забороняти пряме чи непряме відтворення їх фонограм; — право організацій мовлення дозволяти чи забороняти відтворення їх передач, запис, відтворення таких записів тощо. Водночас Римська конвенція допускає обмеження майнових прав авторів у національних законах у випадках особистого використання творів, використання коротких уривків у зв'язку з репортажами про поточні події, використання творів з метою навчання, наукових досліджень тощо. Масове поширення піратства фонограм у другій половині XX ст., пов'язане з упровадженням високоякісних аналогових систем магнітного запису, викликало до життя Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, прийняту в 1971 р. Женевська конвенція 1971 р. зобов'язує країни-учасниці охороняти інтереси виробників фонограм від відтворення екземплярів фонограм без згоди правовласника, а також від імпорту таких екземплярів з метою їх публічного сповіщення (сповіщення для загального відома). Суб'єктами прав, які надає ця Конвенція, є виробники фонограм — фізичні або юридичні особи, які першими зробили запис звуків на фонограму. Характерною рисою Конвенції є відмова від принципу національного режиму та застосування права держави, громадянином якої є виробник фонограм. Женевська конвенція зобов'язує держави-учасниці охороняти інтереси виробників фонограм, що є громадянами інших держав, від виготовлення дублікатів фонограм без згоди виробників; введення таких дублікатів з метою розповсюдження для загального відома; розповсюдження таких дублікатів для загального відома. При цьому охорона може надаватись як відповідно до законодавства у сфері авторського права та законодавства у сфері суміжних прав, так і законодавства щодо недобросовісної конкуренції та кримінального права. Тривалість охорони повинна становити не менше 20 років, починаючи з дати першої публікації фонограми. Значне поширення у 70-ті роки супутникового зв'язку дало поштовх до обговорення на міжнародному рівні проблем урегулювання правовідносин у цій сфері. У 1974 р. ряд країн підписали Брюссельську конвенцію про поширення сигналів, які несуть програми, що передаються через супутники. Країни — учасниці Конвенції взяли на себе зобов'язання щодо заходів, спрямованих на поширення на своїй або зі своєї території передачі будь-якого сигналу, що несе програму, будь-яким поширюючим органом, для якого сигнал, що передається на супутник або проходить через нього, не призначений. Такими чином, Брюссельська конвенція забезпечує захист від несанкціонованого поширення посередниками сигналів, що несуть програми, споживачам за плату без дозволу правовласник ів на програми, що передаються. У 1996 р. в Женеві був підписаний договір ВОІВ щодо виконавців і фонограм, який не зачіпає прав авторів творів і поширюється на виконавців та виробників фонограм. Відповідно до цього договору: виконавці отримують виключні права щодо своїх виконань: забороняти чи дозволяти ефірне мовлення, сповіщення для загального відома незаписаних виконань, запис своїх незаписаних виконань, пряме чи непряме відтворення своїх виконань, записаних на фонограму, доведення для загального відома оригіналу та екземплярів своїх фонограм шляхом продажу чи іншої передачі прав власності тощо; виробники фонограм отримують виключні права забороняти чи дозволяти пряме або непряме відтворення своїх фонограм будь-яким способом у будь-якій формі, сповіщення для загального відома оригіналу та екземплярів своїх фонограм шляхом продажу або іншої передачі прав власності, комерційний прокат оригіналу та екземплярів своїх фонограм для публіки після їх поширення тощо. Важливим етапом на шляху розвитку міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності стало прийняття 14 травня 1991 р. Радою Європейського Співтовариства Директиви № 91/250/СЕЕ про правову охорону комп'ютерних програм. Згідно зі ст. 1 цієї Директиви дер-жави-учасниці зобов'язалися охороняти комп'ютерні програми як літературні твори відповідно до Бернської конвенції. Водночас зазначається, що авторським правом захищаються лише втілення самої програми, а не ідеї та принципи, що лежать в основі будь-якого елемента цієї програми. Згідно з Директивою комп'ютерна програма може підлягати охороні, якщо вона оригінальна і є результатом інтелектуальної творчості самого автора. Відповідно до ст. 4 Директиви виключне право на комп'ютерну програму означає право здійснювати та дозволяти: копіювання комп'ютерної програми (постійне чи тимчасове, повне або часткове) будь-якими засобами і в будь-якій формі; декодування, адаптацію, компонування та будь-яке інше перетворення певної комп'ютерної програми; будь-яку форму розповсюдження комп'ютерних програм. Ми живемо в епоху великих змін, коли творчість людини забезпечує нам величезний потенціал добробуту, дозволяючи робити життя більш тривалим і здоровим у культурному оточенні, що постійно збагачується і забезпечує нам спілкування один з одним на нечуваному раніше рівні. Ми вважаємо, що система інтелектуальної власності робить унікальний внесок у цей потенціал добробуту і, можна без перебільшення сказати, в справу миру шляхом стимулювання і заохочення постійного творчого розвитку. К. Ідріс, Генеральний директор ВОІВ \ ) НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття Глобальний ринок прав на об'єкти інтелектуальної власності. Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ). Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS). Паризька конвенція про охорону промислової власності. Вашингтонський договір про патентну кооперацію. Європейська (Мюнхенська) патентна конвенція. Євразійська патентна конвенція. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. Світова конвенція про авторське право. Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. Контрольні запитання і завдання Охарактеризуйте найважливіші передумови формування глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності. Чи всі країни однаковою мірою зацікавлені в жорсткому захисті прав на об'єкти інтелектуальної власності? Розкрийте призначення та основні напрями діяльності Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). Яку роль у врегулюванні проблем міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності відіграє Світова організація торгівлі? Розкрийте основі положення Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS). Охарактеризуйте сутність та напрями міжнародного співробітництва у сфері патентного права. Яку роль у становленні глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності відіграє Паризька конвенція про охорону промислової власності? Розкрийте міжнародні аспекти охорони та захисту авторського і суміжних прав. Які принципи лежать в основі Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів? 10. Визначте роль та місце України в системі міжнародних відносин щодо прав на об'єкти інтелектуальної власності. Література Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. — Женева: ВОИС, № 287 (R), 1990. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, прийнятий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р. // Інтелектуальна власність. — 2001. — №11. — С. 82. Интеллектуальная собственность: Нормативно-правовые акты / Под общ. ред. А.Д. Святоцкого, В.П. Петрова. — К.:ИнЮре, 1999. Контуры инновационного развития мировой экономики. Прогноз на 2000—2015 гг. / Под ред. проф. A.A. Дын-кина. — М., 2000. МинковА. Международная охрана интеллектуальной собственности. — СПб.: Питер, 2001. Парижская конвенция по охране промышленной собственности. — Женева: ВОИС, 1996. Перший всесвітній конгресс по боротьбі з підробками товарів і торговельних марок. Заява // Інтелектуальна власність. — 2004. — № 8. — С. 24—26. Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. — К.: Вимір: Секретаріат міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. 9. Ушаков В. Основные направления развития международной охраны интеллектуальной собственности — точка зрения ВОИС // Інтелектуальна власність. — 2002. — №10. 10. Чурин Н.Ф. Интеллектуальная промышленная соб- ственность в структуре мировой экономики. — М.: Эконо- мист, 2005. 11. Council Directive. On the Harmonization of Certain Aspects of Copyright and Related Rights in the Information Society, 1999. 5.2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ВЕПОХУШТЕРНЕТУ Ніколи ще наша здатність виробляти багатство не була такою величезною, ніколи ще наша нездатність спрямувати це процвітання на благо всіх людей не була настільки очевидною. Ж. Женерьо Перехід до інформаційної економіки нерозривно пов'язаний з бурхливим розвитком електронних засобів зв'язку, новітніх цифрових технологій, які істотно скорочують терміни відтворення інформації, забезпечують можливості її використання, внесення змін та швидкого постачання інтелектуальних продуктів споживачам. На сьогодні інтернет-ресурси включають понад 10 млрд документів, а темпи зростання всесвітньої мережі перевищують 7 млн нових сторінок на добу. На початок 2005 р. кількість шеЬ-сайтів в Інтернеті досягла 60 млн, а темпи зростання їх кількості перевищували 1,7 млн на місяць1. 1 За даними: піЬр:/Ч^^.сууеШапсе; HYPERLINK "http://www.netcraft.com" www.netcraft.com . Перетворення Інтернету на провідний засіб спілкування, обміну інформацією та ведення бізнесу породжує нові явища в системі відносин інтелектуальної власності, обумовлені віртуальною сутністю, транскордонністю та динамічністю цієї глобальної мережі. На думку сучасних дослідників, широке використання Інтернету у сфері інтелектуальної власності породжує не лише нові можливості, а й низку проблем щодо ефективного захисту та охорони прав інтелектуальної власності. По-перше, Інтернет як супермедійний засіб комунікації полегшує інформаційний обмін, пришвидшує рух інформації, сприяє подальшому розвитку глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності та вдосконалення механізмів узгодження інтересів усіх зацікавлених сторін. Наприклад, у 1998 р. Генеральна асамблея ВОІВ ухвалила проект HYPERLINK "file:///VIPONET" \VIPONET , спрямований на спрощення операцій у сфері інтелектуальної власності шляхом створення світової мережевої інфраструктури, здатної зробити доступною інформацію щодо інтелектуальної власності для широкого загалу. По-друге, формування "кіберпростору", який має глобальні та цифрові характеристики, створює проблеми захисту прав інтелектуальної власності, що мають територіальні та часові параметри, а також географічні та фізичні межі. Діючі норми, як правило, зорієнтовані на поширення творів на матеріальних носіях, що охороняються авторським правом, тоді як в Інтернеті їх використання є практично необмеженим. Крім того, застосування програм у глобальній комп'ютерній мережі дає змогу здійснити практично необмежений експорт та імпорт об'єктів інтелектуальної власності. Перенесення зростаючої кількості літературних творів, фільмів, комп'ютерних програм у цифрове середовище породжує реальну загрозу зміни та фальсифікації цих творів, створення дешевих і високоякісних копій, їх широкого розповсюдження з порушенням авторських прав. Користувачі комп'ютерів зі спеціальними пристроями отримують можливості запису та перезапису фонограм на комп'ютерні диски з подальшим їх відтворенням на будь-якому побутовому пристрої. Існує також реальна загроза підробки знаків для товарів і послуг, поширення комп'ютерного піратства тощо. Таким чином, проникнення комерційних відносин у мережу Інтернет породжує якісно нові проблеми, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності. Це зумовлює необхідність перегляду традиційних підходів до охорони та захисту цих прав, усвідомлення того, що інсти-туційне середовище функціонування інтелектуальної власності в індустріальну епоху виявилось непридатним для інформаційного суспільства, в якому все більш актуальними стають проблеми охорони авторського і суміжних прав у цифровому просторі; охорони ділових методів та недопущення порушення прав щодо засобів індивідуалізації недобросовісної конкуренції в електронній торгівлі. На думку сучасних дослідників, основними перешкодами на шляху розвитку відносин інтелектуальної власності в епоху Інтернету є такі: конфлікт доменних імен і товарних знаків у глобальній інформаційній мережі; невирішеність питання щодо правомірності патентування способів ведення бізнесу; проблеми охорони творів у цифровій формі; проблеми охорони баз даних; проблеми максимально широкого доведення до відома суспільства (через мережу Інтернет) інформації про патенти тощо. ; N За останні десять років істотно зросла кількість країн, підключених до Інтернету. Якщо на початку 90-х років таких країн було ледь більше десяти, то до кінця 2001 р. цей показник збільшився до 214. Трафік по Інтернету подвоюється кожні півроку. Якщо спочатку обсяг інформації, що передавався всесвітньою мережею, вимірювався мегабайтами та гігабайтами, то зараз — терабайтами і петабайтами. Проте рівень поширення Інтернету все ще залишається нерівномірним для різних регіонів світу. У травні 2002 р. країни з найвищим рівнем поширення Інтернету мали такі показники: на Європейському континенті: Швеція (64,4 %), Данія (60,3 %), Нідерланди (58,1 %), Великобританія (56,9 %), Норвегія (54,4 %); в Азіатському регіоні: Гонконг, Особливий адміністративний регіон (ОАР) Китаю (59,58 %); — у Північній Америці: США (59,2 %), Канада (52,8 %). Істотно зросла також вартість комерційних трансакцій в Ін- тернеті. У 2000 р. вона оцінювалась у 433 млрд дол., у 2002 р. сягнула 1,9 трлн, а наприкінці 2004 р. — 6 трлн дол. При цьому комерційні операції в Інтернеті, які так чи інакше стосуються захисту авторського або патентного прав, у загальній структурі становлять 25 %. Щороку зростає попит користувачів Інтернету на електронні книги. Має успіх поява в он-лайні наукових, технологічних і медичних публікацій. Зріс також попит на онлайнові колекції: існує більш ніж 7300 бібліотек, які надають вільний доступ до текстів сотень тисяч електронних книг. За даними "Нью-Йорк Тайме", у вересні 2002 р. вперше кількість відвідувачів на сайті газети HYPERLINK "http://newtimes.com" newtimes.com (1,28 млн щоденно) перевищила кількість примірників її щотижневого розповсюдження на папері (1,2 млн щоденно). Стосовно галузей образотворчого мистецтва, народних промислів і прикладних мистецтв, то багато музеїв і галерей перетворили свої колекції в цифрову форму і зробили їх доступними для перегляду в Інтернеті. Один із таких сайтів, АПпеІ, надає користувачам доступ до творів понад 16 000 художників з 1300 художніх галерей. Інтелектуальна власність. — 2004. — № 8. - С. 6-7. V У На сьогодні серед дослідників немає єдності щодо вирішення зазначених проблем. Можна виокремити принаймні три підходи до розв'язання проблем охорони та захисту інтелектуальної власності в мережі Інтернет. 1. Охорона прав на об'єкти інтелектуальної власності в Інтернеті є недоцільною, оскільки інформація за своєю сутністю радикально відрізняється від традиційних благ. На думку прихильників цього підходу, процес поширення інтелектуальних продуктів через мережу Інтернет не піддається контролю та регламентації, відтак все більшого значення набуває система безкоштовного розповсюдження програмного забезпечення з подальшим платним обслуговуванням та наданням різного роду інформаційних послуг. 2. Охорона прав на об'єкти інтелектуальної влас- ності в Інтернеті традиційними способами неможлива, відтак виникає об'єктивна необхідність створення ново- го інституційного середовища у цій сфері. Наголошуючи та тому, що власність взагалі втрачає будь-яке значення в інформаційному суспільстві (суспільстві знань), відомі за- хідні дослідники стверджують, що на відміну від традицій- ного суспільства, у якому гарантією захисту виступало пра- во, в інформаційній економіці основну роль відіграють мо- ральні норми. Прихильники зазначеного підходу звертають увагу на зміни у людській психології, системі мотивацій, переваг, норм поведінки та акцентують увагу на виникненні нової "інформаційної" моралі, в якій доступ до інформації отримує етичне значення. Відтак кожна особистість вияв- ляє зацікавленість не лише у власних знаннях, а й у досту- пі до цих знань всіх членів суспільства2. 2 Див., напр.: DrukerP.E. The Age of Discontinuity: Guide lines to Our Changing Society. — New Brunswick (US); L., 1994. — P. 317; Boyle I. Shamans, Software, and Spllens: Law and the Construction of the Information Society. — Cambridge (Ma); L, 1996. — P. 18. 3. Охорона прав на об'єкти інтелектуальної власності необхідна та можлива традиційними способами, шляхом внесення необхідних змін у національне та міжнародне за- конодавство. Загальновідомо, що доступ до Інтернету за- безпечують провайдери — організації, що мають спеціаль- не обладнання для публікації інформації в глобальній ме- режі. Ця інформація розміщується на сайтах, що мають свої адреси і так звані доменні імена. Доменні імена (domain пате) — імена, що використовуються для адресації ком- п'ютерів та ресурсів в Інтернеті, які на сьогодні є діловими чи особистими ідентифікаторами. Хоча доменні імена як такі не є формою інтелектуальної власності, вони виконують функцію ідентифікації, подібну тій, яку виконують знаки для товарів і послуг, надаючи необхідні орієнтири користувачам глобальної мережі та спрощуючи процедуру пошуку сайтів у Інтернеті. На сьогодні система індивідуалізації віртуального, ме- режевого світу вступила в суперечність із системою індиві- дуалізації "реального" світу (системою знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань тощо). Так, на відміну від законодавства щодо товарних знаків, доменні імена мають режим вільної реєстрації за правилом першості. Відтак система реєстрації доменних імен породжує певні супереч- ності у сфері охорони прав інтелектуальної власності, оскільки із двох компаній, які законним чином викорис- товують однакові торговельні знаки щодо різних класів товарів та послуг, лише одна може зареєструвати доменне ім'я, що відповідає її торговельній марці, тоді як інша ком- панія змушена обирати інше доменне ім'я. _ . Адресні імена Інтернету виражаються словами. При цьому система адрес Інтернету має ієрархічну структуру, за якої розділені між собою крапками доменні імена поділяються на домени верхнього рівня (загальні чи родові, наприклад: com., net., org) та національні (введені відповідно до коду країни, наприклад ".UA" — для України, ".FR" — для Франції). Присвоєння міжнародних родових доменних імен здійснює спеціальний орган Інтернету — LANA (Адресне бюро мережі Інтернет). Повноцінний розвиток Інтернету в Україні та формування Національного сегмента Інтернету було започатковано у грудні 1992 p., коли офіційно був зареєстрований домен "иа." Кількість хостів у цьому домені збільшилась із 10 тис. у 1997 р. до 90 тис. у 2004 р. За період 1999—2004 pp. кількість web-сайтів у домені ".иа" зросла з 2 тис. до ЗО тис. За кількістю хостів, підключених до Інтернету, Україна посідала у 2004 р. 28-ме місце в Європі та 45-те у світі. На сьогодні інформаційне наповнення українського сегмента Інтернету включає інформацію про діяльність різноманітних суб'єктів господарювання (37 %); інформаційно-довідкові ресурси (16,6 %); розважальну інформацію (14,8 %); інформацію ЗМІ (6 %); інформацію науково-дослідних та навчальних організацій (4,4 %) та інформацію про діяльність органів державної влади (1,3 %). За даними Державного комітету зв'язку та інформатизації, станом на 1 січня 2005 р. послугами доступу в Інтернет користувалися 8,4 % жителів України. Водночас, за даними ООН, у 2002 р. у Норвегії цей показник становив 50,2 %, у США — 55,1, Японії — 44,9, Фінляндії — 50,9, Естонії — 32,8 %. ^ _J Можливість вільного вибору доменних імен спричиняє конфлікти через протиправне явище, відоме як кіберскво-тинг (від англ. "cybersquatting" — кіберзахоплення, або захоплення доменних імен) — реєстрацію найменувань доменів, що збігаються із засобами індивідуалізації або подібні до них, із їх наступним недобросовісним використанням як для власних комерційних цілей, так і для перепродажу власникам відповідних засобів індивідуалізації. Кіберсквотери використовують принципи реєстраційної системи доменних імен, що ґрунтується на правилі першості, для реєстрації назв торговельних марок, фірмових найменувань, прізвищ, відомих імен без згоди їх власників. Користуючись тим, що така реєстрація не потребує значних коштів, порушники прав інтелектуальної власності реєструють величезну кількість доменних імен, виставляючи їх з часом на продаж або пропонуючи їх компаніям — власникам відомих знаків для товарів і послуг за досить значні суми. У Заключній доповіді про процес щодо назв доменів у рамках ВОЮ від ЗО квітня 1999 р. зазначається: "незважаючи на те, що доменні імена з самого початку були призначені для полегшення пошуку серверів, вони почали відігравати більш важливу роль ідентифікаторів, які можуть входити в конфлікт із системою ідентифікаторів, яка існувала до появи Інтернету і яка охороняється через механізм інтелектуальної власності". З метою усунення конфліктів щодо інтелектуальної власності в мережі Інтернет Всесвітня організація інтелектуальної власності прийняла рекомендації, які були схвалені Корпорацією Інтернету з присвоєння назв і адрес (ICANN). Відповідно до цих рекомендацій була введена в дію Універсальна стратегія розгляду спорів щодо доменних імен (UDRP), покликана надавати допомогу власникам знаків для товарів і послуг, які постраждали від кіберсквотингової діяльності. Відповідно до UDRP було встановлено уніфіковану та обов'язкову систему адміністративного врегулювання спорів, пов'язаних з кіберскво-тингом на основі призначення ВОІВ "нейтральних" експертів з розгляду справ та винесення рішень щодо передачі або анулювання доменних імен. N Перша скарга на українського резидента за звинуваченням у кіберсквотингу була подана у 2001 р. З того часу відповідачами у справах центру з арбітражу та медіації ВОІВ проходили 16 осіб з українським місцезнаходженням. У цілому у 2004 р. до цього центру надійшло 1179 заяв щодо кіберсквотингу, що на 6,6 % більше, ніж у 2003 р. З 1999 р., коли були запроваджені правила UDRR, центр з арбітражу та медіації ВОІВ розглянув приблизно 7 тис. справ, що стосуються понад 12,5 тис. доменних імен та інтересів юридичних і фізичних осіб із 124 країн світу. Близько половини цих справ стосуються резидентів США. Інтелектуальна власність. — 2005. — № 2. — С. 63. І J Одним із чотирьох провайдерів послуг з урегулюванню спорів у сфері доменних імен є центр ВОІВ з арбітражу та посередництва, на який припадає більше 60 % усіх позовів за процедурою UDRP. У 2002 р. ВОІВ створила базу даних щодо справ з "кіберсквотингу", розглянутих центром з арбітражу. Важливим напрямом вирішення цієї проблеми стало також надання ВОІВ послуг щодо бази даних у режимі он-лайн для попереднього звірення на предмет відповідності чи невідповідності певної назви домену товарному знаку. Ще однією гострою проблемою інформаційної епохи є проблема порушення авторських прав у Інтернеті. Найпоширенішим порушенням виключних авторських прав на програми для ЕОМ є розповсюдження контрафакт-них копій програм по глобальних комп'ютерних мережах. Проблема пов'язана також зі складністю фіксації факту порушення авторських прав як необхідної передумови судового розгляду справи. З метою доповнення та вдосконалення наявної міжнародної охорони для об'єктів авторського права та суміжних прав у цифровій формі і в цифровому середовищі на Дипломатичній конференції ВОІВ у грудні 1996р. були прийняті Договори з авторського права та з виконання і фонограм (так звані інтернет-договори). Таким чином була закладено правову основу для захисту інтересів авторів у кіберпросторі та забезпечення власникам відповідних прав можливостей щодо використання ефективної охорони при розповсюдженні їхніх творів через Інтернет шляхом електронної торгівлі. ( ; л З появою Інтернету плагіат перетворився на серйозну проблему. Заданими опитування, проведеного професором Д. Маккейбом з Ратгерського університета 37 % з ЗО тис. студентів в 34 коледжах США користуються copy&paste для копіювання витягів з чужих робіт, знайдених у мережі. Водночас 20 % університетських професорів у США використовують програми, здатні виявити плагіат. Подібним програмним забезпеченням користується все більша кількість видавництв, юридичних фірм, інтернет-ком-паній, державних органів. Так, Рада Безпеки ООН використовує один із популярних інтернет-сервісів, який дає змогу вишукувати плагіаторів, створений компанією iParadigms LLC з Окленда (Каліфорнія). Детектор плагіату Turnitin сьогодні використовують більш ніж 2500 вищих навчальних закладів США і більш ніж 1000 закордонних вузів3. Останні два роки кіновиробники і компанії звукозапису використовують програми, що дають можливість виявляти в мережі користувачів, які нелегально скачують кіно чи музику. Уже існують сайти, де будь-який творець тесту, "вивішеного" в Інтернеті, може зареєструвати його і відслідковувати плагіат. І ) Згідно з Договорами ВОІВ 1996 р. право на відтворення було поширено на випадки їх відтворення "будь-яким чином і в будь-якій формі", в т. ч. цифровій. Щодо проблем розміщення товарів у мережі Інтернет було прийнято рішення, що таке розміщення можливе лише з дозволу право-власника. Відповідно до Договору з авторського права, автори літературних та художніх творів володіють виключними правами дозволяти будь-яке сповіщення своїх творів до загального відома, в т. ч. шляхом доступу до цих творів з будь-якого місця, в будь-який час, за власним вибором представників публіки. Крім того, згідно з досягнутими домовленостями, країни можуть переносити та відповідним чином поширювати на цифрове середовище обмеження та вилучення, прийняті відповідно до Бернської конвенції. З метою недопущення несанкціонованого розповсюдження об'єктів права інтелектуальної власності в цій сфері нині активно використовуються такі захисні методи, як шифрування, паролі, водяні знаки, контроль доступу, електронні конверти тощо. Водночас зростаюча увага приділяється розробці національного та міжнародного законодавства, створенню відповідного правового поля. 3Антонов В.М. Інтелектуальна власність і комп'ютерне авторське право. — К.: КНТ, 2005. — С. 512—513, 518. Спроби світового співтовариства пристосувати інформаційні технології до захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності знайшли відображення у системах ВИМ — "цифрового управління правами". Ці системи спрямовані на затвердження певних правил щодо використання об'єктів інтелектуальної власності на основі визначення: —? суб'єктів, яким надається доступ до творів] ціни об'єктів інтелектуальної власності; умов доступу до творів, у т. ч. надання користувачам права копіювання та внесення змін до творів, визначення часу протягом якого їм надається право доступу до цих творів; —регламентації кількості та видів технічних засобів, за допомогою яких здійснюється доступ. Таким чином, системи ОИМ спрямовані на автоматизацію процесу ліцензування творів та забезпечення чіткого виконання умов ліцензій. Технічні засоби БИМ забезпечують захист прав суб'єктів авторського права у цифровому середовищі, сприяють приборканню піратства щодо об'єктів авторського права, їх ефективній та адекватній охороні при поширенні у глобальній мережі та подальшому розвитку міжнародної співпраці у галузі науки, культури і мистецтва. Ще однією гострою проблемою розвитку інтелектуальної власності в епоху Інтернету є поширення електронної торгівлі об'єктами інтелектуальної власності. Ці питання були в центрі уваги Міжнародної конференції ВОІВ з електронної торгівлі та інтелектуальної власності, яка відбулась у 1999 р. у Женеві. На Конференції як першочергові були виокремлені проблеми приєднання якомога більшої кількості держав до Договору про авторське право та Договору про виконання та фонограми (1996 р.); розробки законодавчих основ захисту баз даних як об'єктів авторського права; гармонізації норм щодо авторизації угод, які здійснюються в мережі, а також норм щодо захисту інформації, шифрування, аутентифікації, цифрових підписів та допомоги країнам, що розвиваються, щодо входження в Глобальну мережу ВОІВ, врахування їхніх інтересів тощо. На завершення Конференції було оголошено так званий "Цифровий порядок денний ВОІВ", який включає такі десять пунктів: Розширення участі у міжнародному співробітництві з питань інтелектуальної власності країн, що розвиваються, шляхом використання Глобальної мережі ВОІВ HYPERLINK "file:///VIPONET" \VIPONET та інших засобів з метою забезпечення доступу до відповідної інформації, участі у формуванні глобальної політики та розширення можливостей використання ресурсів інтелектуальної власності в електронній торгівлі. Набрання чинності Договорами ВОІВ щодо авторського права та виконань і фонограм. Сприяння адаптації міжнародного законодавства з метою полегшення електронної комерції шляхом поширення принципів Договору про виконання та фонограми на аудіовізуальні твори; узгодження прав організацій мовлення з вимогами цифрової епохи; досягнення прогресу у сфері міжнародних договорів щодо баз даних. Виконання рекомендацій Доповіді про процес щодо назв доменів у рамках ВОІВ, досягнення сумісності між ідентифікаторами в реальному та віртуальному світах шляхом впровадження правил взаємної поваги та усунення суперечностей між системою назв доменів і правами інтелектуальної власності. Розробка принципів, які б лягли в основу запровадження в подальшому на міжнародному рівні правил щодо відповідальності провайдерів онлайнових послуг у сфері інтелектуальної власності. Сприяння адаптації організаційно-правової структури з метою полегшення використання інтелектуальної власності в інтересах суспільства у глобальній економіці шляхом адміністративної координації та реалізації (за бажанням користувачів) практичних систем стосовно до взаємної оперативної підтримки та взаємодії між системою електронного управління авторським правом та методами таких систем; надання ліцензій у режимі он-лайн на представлену в цифровому вигляді культурну спадщину, врегулювання в режимі он-лайн суперечок у сфері інтелектуальної власності тощо. Впровадження та подальший розвиток онлайнових процедур подання та обробки міжнародних заявок для цілей РСТ, Мадридської системи та Гаазької угоди. Вивчення та пошук (у разі необхідності) сучасних та ефективних рішень щодо заходів, спрямованих на вдосконалення у правління представленого у цифровому вигляді культурного надбання шляхом розробки типових процедур і бланків для глобального ліцензування таких об'єктів; нотаріального засвідчення електронних документів; впровадження процедур сертифікації web-вузлів на предмет відповідності певним нормам та процедурам у сфері інтелектуальної власності. Вивчення нових проблем, що виникають у сфері інтелектуальної власності та пов'язані з електронною торгівлею з метою запровадження відповідних норм та процедур. 10. Співпраця з іншими міжнародними організаціями з метою координації позицій з питань інтелектуальної власності4. НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття 4 За матеріалами HYPERLINK "http://ecommerce.wipo.int/agenda-%5eu.dpc" http://ecommerce.wipo.int/agenda-^u.dpc . Охорона прав на об'єкти інтелектуальної власності в Інтернеті. Доменні імена. Кіберсквотинг. Договір про авторське право (1996). Договір про виконання і фонограми (1996). "Цифровий порядок денний ВОІВ". Універсальна стратегія розгляду спорів щодо доменних імен (UDRP). Системи цифрового управління правами (DRM). Контрольні запитання і завдання Які проблеми щодо прав на об'єкти інтелектуальної власності породжує проникнення комерційних відносин у мережу Інтернет? Яким чином, на вашу думку, можуть бути вирішені проблеми охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності в глобальній інформаційній мережі? Чи є доменні імена формою інтелектуальної власності? Що таке кіберсквотинг? Як можна запобігти захопленню доменних імен? Охарактеризуйте сутність та призначення Універсальної стратегії розгляду спорів щодо доменних імен. У чому полягає основне призначення системи цифрового управління правами? Література Базилевич ВД. Формування ринку електронної комерції в Україні // Вісник інституту економічного прогнозування. — 2002. — № 2. — С. 32—36. Елисеев А.Н., Шульга И.Е. Институциональный анализ интеллектуальной собственности: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2005. Экономическое значение авторского права // Кафедра ЮНЕСКО. — XXXIV. — 2000. — № 4. Интелектуальная собственность в Интернете. Обзор проблем. — ВОИС, 2002. Мікульонок І.О. Основи інтелектуальної власності.: Навч. посіб. — К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", Ліра — К., 2005. Мешков А.М. Международная охрана интеллектуальной собственности, — СПб.: Питер, 2001. Садовий М.М., Баласинович В.О. Інвестиційні процеси та продуктивність праці в "новій економіці" // Банківська справа. — 2003. — № 6. — С. 3—16. Ушаков В. Основні напрямки розвитку міжнародної охорони інтелектуальної власності. Точка зору СОІВ // Інтелектуальна власність. — 2002. — № 10. Boyle I. Shamans, Software, and Spleens: Law and the Construction of the Information Society. — Cambridge (Ma); L., 1996. Druker P.E. The Age of Discontinuity: Guide lines to Our Changing Society. — New Brunswick (US); L., 1994. Protection of copyright and related rights in the digital context. — The WIPO "INTERNET TREATIES", 2003. 12. WIPO. The Management of Internet Names and Addresses: Intellectual Property Issues. WIPO publ. № 439 (E). Geneva, 1999. ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ 6.1. РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ Це раніше інформація обслуговувала "реальні справи". Сьогодні вона і є реальна справа. Т. Спгюарпг Глобалізація світогосподарських процесів, системна трансформація суспільства та ускладнення механізмів функціонування вітчизняної економіки породжують нову філософію економічного зростання та потребують концептуального усвідомлення інноваційної моделі розвитку, здатної забезпечити прогресивні структурні зрушення, підвищення якості життя та досягнення високої конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Загальновизнано, що інноваційна модель розвитку ґрунтується на ефективному використанні інтелектуального потенціалу, широкомасштабному впровадженні в господарський обіг продуктів інтелектуальної праці, різкому зростанні масштабів обороту інтелектуальної власності, цілеспрямованому та системному відтворенні наукомістких галузей, які формують ядро новітнього технологічного укладу. Досвід показує, що інтенсифікація інноваційних процесів у провідних країнах світу та перетворення нововведень у провідний фактор їх економічного піднесення та соціального прогресу нерозривно пов'язані з утвердженням на- ціональних інноваційних систем (НІС) як нового механізму господарського саморозвитку та основи радикальних постіндустріальних перетворень. На думку відомого західного дослідника К. Фрімена, національна інноваційна система є системою інститутів суспільного та приватного секторів, взаємозв'язок та функціонування яких сприяють розробці, інформуванню та проникненню нових технологій1. Подібне визначення НІС дає російський вчений Н.І. Іванова, наголошуючи на тому, що "національна інноваційна система є комплексом інститутів правового, фінансового та соціального характеру, які забезпечують інноваційні процеси та мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості"2. Згідно з визначенням експертів ООН, "НІС — це система взаємовідносин між наукою, промисловістю та суспільством, за якої інновації слугують основою розвитку промисловості та суспільства, а ті, у свою чергу, стимулюють розвиток інновацій і визначають найважливіші напрями наукової діяльності"3. Таким чином, національна інноваційна система — складна, багаторівнева, динамічна система суспільних відносин, інституцій та організацій, які забезпечують генерування, поширення та практичне використання нововведень, виробництво та реалізацію наукомісткої продукції, формування інноваційної культури та відповідного способу мислення населення. Будучи стрижневою складовою макроекономічної динаміки національна інноваційна система: — забезпечує сприйняття і практичну реалізацію нових ідей у різних сферах людської діяльності; формує новий механізм саморозвитку суспільства, посилює його адаптаційний потенціал і здатність до прогресивних структурних зрушень; забезпечу є прискорене зростання продуктивності факторів виробництва та ефективну взаємодію освіти, науки, бізнесу, громадських та урядових установ; спрямовує інноваційні процеси у русло реалізації національних пріоритетів соціально-економічного розвитку, поліпшує конкурентоспроможність національних економік у глобальному середовищі. Необхідно зазначити, що формування національної інноваційної системи є складним багатоплановим процесом, детермінованим інституційними особливостями конкретної країни. Найважливішими принципами її ефективного функціонування є такі: якісна визначеність, цілісність, органічний взаємозв'язок та взаємоузгодженість технологічних, економічних, інституційних та соціально-ціннісних аспектів інноваційних змін; структурна повнота, збалансований розвиток нано-, мікро-, мезо-, макро- та глобального рівнів інноваційної діяльності; оптимальне поєднання ринкових механізмів науково-технологічного розвитку та заходів державного регулювання інноваційних процесів, спрямоване на посилення інтегральних властивостей національної інноваційної системи. На думку сучасних дослідників, найважливішими підсистемами НІС є такі: приватний сектор, який продукує інновації на основі власних досліджень і розробок та забезпечує їх комерціалізацію; державний сектор, який сприяє продукуванню фундаментальних знань, стратегічних технологій, створює інфраструктуру та сприятливе інвестиційне середовище для діяльності приватних фірм. . ч До найважливіших рівнів інноваційної діяльності сучасні дослідники відносять: нанорівень: інноваційна діяльність окремої людини (здобуття знань, інвестування у наукомістку сферу шляхом придбання товарів та послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності та задоволення власних потреб); мікрорівень: інноваційна діяльність окремого підприємства, що здійснює розробку і (або) випуск наукомісткої продукції, а також надає наукомісткі послуги (освіта, фінанси, юридичний супровід, інформаційне забезпечення тощо); мезорівень: інноваційна діяльність, яка здійснюється групою підприємств на рівні мережевих або корпоративних структур, переважно в межах однієї держави; макрорівень: інноваційна діяльність, яка здійснюється в межах певної держави, її інституційну основу становить національна інноваційна система; гіперрівень: інноваційна діяльність, яка здійснюється об'єднаними національними інноваційними системами (наприклад, у рамках ЄС); глобальний рівень: отримання та поширення інновацій на рівні глобальних формалізованих (наприклад фундаментальної науки) і неформалізованих, (наприклад Інтернету) мереж. Ч / Ефективне функціонування національної інноваційної системи передбачає вирішення комплексу суперечностей, пов'язаних з необхідністю органічного поєднання політичних, економічних, інституційних, соціально-психологічних, культурних чинників інноваційної динаміки; системи державного регулювання інноваційних змін та ринкових механізмів функціонування підприємницького сектору; пріоритетного розвитку національних галузей високих технологій та тенденцій глобалізації сучасного інформаційного простору. Інноваційні процеси в економіці нерозривно пов'язані з функціонуванням інституту інтелектуальної власності, механізми якого охоплюють об'єкти, джерела та результати інноваційної діяльності. Інститут інтелектуальної власності дає можливість органічно інтегрувати інтелектуальну інноваційну діяльність у систему суспільного відтворення, адаптувати інтелектуально-інформаційний продукт до реалій ринку, забезпечити баланс інтересів суспільства та творців інтелектуального продукту. Розбудова національної інноваційної системи сприяє перетворенню інституту інтелектуальної власності на важливий інструмент загальнонаціональної інноваційної політики, дієвий важіль державного регулювання напрямів, швидкості та ефективності інноваційних процесів. Водночас інститут інтелектуальної власності'. форму є переду мови розбудови національної інноваційної системи на основі обміну інноваційною діяльністю та полегшення транзакцій інтелектуального продукту між творцями, посередниками, кінцевими споживачами; перетворення об'єктів інтелектуальної власності на вагому складову активів суб'єктів господарювання, індикатор їх досягнень у науково-технічній сфері; тісного переплетення інтересів учасників інноваційного процесу з економічними інтересами, мотивами безпеки, стабільності та духовно-естетичного розвитку нації; формування інноваційної культури та відповідних цінностей, традицій, їх перетворення на реальний регулятор соціально-економічного життя; виступає рушійною силою розвитку національної інноваційної системи на основі активізації системних науково-технічних досліджень, міжсуб'єктної та міжгалузевої дифузії інновацій, поглиблення кооперації між суб'єктами інноваційного процесу на основі трансферу інтелектуальних продуктів, об'єднання ресурсів та проведення спільних досліджень, розвитку новітніх форм патентно-ліцензійної кооперації фірм (патентних пулів, альянсів, систем перехресного ліцензування тощо), залучення споживачів до інноваційного процесу шляхом їх участі у визначенні спрямованості інновацій; збагачу є національну інноваційну систему, розширює Ті межі на основі відображення новітніх науково-технічних досягнень у процесі реєстрації і охорони доменних імен у мережі Інтернет, функціонування електронних систем подання та обробки патентних заявок, формування сучасних елементів інфраструктури (патентно-інформаційних систем, спеціалізованих патентних судів, інституту патентних повірених), поширення аудиту та механізмів страхування інтелектуальної власності, розвитку різноманітних посередницьких структур (організацій з колективного управління майновими правами інтелектуальної власності, патентних фондів тощо); створення умов для інтеграції в національну інноваційну систему малого та середнього бізнесу; сприяє розвитку системи фінансування національної інноваційної системи, раціоналізації структури витрат на основі відшкодування та капіталізації інноваційних витрат шляхом реалізації об'єктів інтелектуальної власності, продажу прав інтелектуальної власності, укладання ліцензійних угод, залучення вітчизняних та зарубіжних інвестицій, створення сприятливого іміджу інноваційних формувань, переплетення відносин щодо об'єктів інтелектуальної власності з новітніми інноваційно-господарськими відносинами (лізингом, франчайзингом тощо). Таким чином, феномен інтелектуальної власності доповнює діяльність суб'єктів інноваційної сфери системно орієнтованими та національно-інтегрованими аспектами, сприяючи вирішенню проблем розбудови національної інноваційної системи. Україна, яка входила до "тридцятки" країн світової інтелектуальної еліти, успадкувала від СРСР значний науково-технічний потенціал. За даними досліджень, проведених ООН на початку XXI ст., Україна посідала одне з перших місць у світі за кількістю наукових співробітників, займала 75-те місце серед 175 країн за індексом розвитку людського потенціалу. При цьому рівень освіченості українців перевищував середній індекс країн Східної Європи і СНД4. На сьогодні Україна залишається серед світових лідерів за такими напрямами фундаментальної науки, як фізика, математика, інформатика, хімія, фізіологія, медицина; має піонерні напрацювання та прикладні розробки у сфері лазерної, кріогенної, аерокосмічної техніки, засобів зв'язку та телекомунікацій, програмних продуктів; входить у "вісімку" держав, які мають необхідний науково-технічний потенціал для створення авіакосмічної техніки, та у "десятку" найбільших суднобудівних країн світу. Проте, та відміну від розвинених країн, у яких 85—90 % приросту ВВП забезпечуються за рахунок виробництва та експорту наукомісткої продукції, частка України на ринку високотехнологічної продукції, який оцінюється у 2,5— З трлн дол. СІЛА, становить приблизно 0,05—0,1 %5. Отже, на відміну від розвинених країн, вітчизняна інноваційна система поки що не відповідає вимогам сьогодення. Вона характеризується структурною деформованістю, ін-ституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансова-ністю технологічних, економічних та соціально-ціннісних аспектів і механізмів інноваційної діяльності. Економіка України обтяжена інерцією попереднього екстенсивного розвитку. За оцінкою Світового економічного форуму, у 2002 р. Україна посідала 77-те місце за індексом конкурентоспроможного зростання або перспективної конкурентоспроможності серед 80 країн, щодо яких про водилися відповідні розрахунки6. За рівнем розвитку людського потенціалу країна посідає 80-те місце серед 173 країн світу, а інтегральний індекс інноваційності економіки, який знаходиться у діапазоні від 0 до 10 і розраховується на основі оцінки чотирьох складових (освіти, інновацій, інформаційної інфраструктури та інституційної основи), становив в Україні у 2002 р. 5,77. Суттєвими перешкодами на шляху формування національної інноваційної системи є: стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технологічного комплексу, невідповідність між структурою новітніх технологічних змін та структурою інвестицій (фінансування інноваційної діяльності в Україні не перевищує 1 % БВП, тоді як критерій ЄС щодо фінансування інновацій становить не менше 2,5 % )8. У 2002 р. частка бюджетних витрат на науку в Україні становила 0,31 % ВВП, а останнім часом вона скоротилась до 0,4 % ВВП. Продовжують також скорочуватись витрати недержавного сектору на наукові дослідження та розробки. При цьому майже 70 % коштів на науково-технічні розробки припадає в Україні на IV і тільки 23 % — на V технологічні уклади, 60 % інноваційних витрат — на IV технологічний уклад, ЗО % — на III, 8,6 % — на V уклад, що засвідчує реальну загрозу деградації технологічної структури діючих підприємств9; недосконалість нормативно-правової системи регулювання інноваційної діяльності, фрагментарність та декларативність інноваційного законодавства, його неузгодженість з інвестиційною, фіскальною, монетарною та соціальною політикою; нагромадження структурних диспропорцій, пов'язаних з консервацією застарілих енергоємних технологій (енергоємність ВВП України у 3—5 разів перевищує показники розвинених країн)10; стратегічно програшна структура зовнішньої торгівлі та міжнародної конкурентоспроможності, заснованої на цінових факторах та порівняльних перевагах у вартості робочої сили і природних ресурсів; на сьогодні Україна представлена на світових ринках переважно у низько- та середньотехнологічних секторах із незначним рівнем доданої вартості. Так, підприємства машинобудування, що мають найвищу частку інноваційної продукції у структурі реалізації (18,1 % за 9 місяців 2005 р. порівняно з 6,3 % у цілому по промисловості), не забезпечують адекватного рівня продукції машинобудування в товарному експорті (13,4 % за підсумками 9 місяців 2005 р.). Водночас у структурі реалізації підприємств металургії інноваційна продукція становить лише 3,3 % , тоді як обсяги і частка товарного експорту металів і виробів з металу за 9 місяців 2005 р. зросли до 41,8 % и. Якщо у структурі світового експорту готові вироби сьогодні становлять 78 %, а сировина і напівфабрикати — 13 %, то український експорт майже на 2/3 складається з сировинної продукції та напівфабрикатів12; 13 Економіка України у 2000—2003 роках: становлення інвес- тиційної моделі економічного зростання: Матеріали засідання "круглого столу", 04.02.2004. — К.: ШСД, 2004.— С. 47. 14 Там само. — С. 6. 15 Ринкові трансформації постсоціалістичної економіки і мак- роструктурні зрушення в Україні. Аналітична доповідь Центру Розумкова, Україна // Національна безпека і оборона. — 2003. — №4. — С. 37. 16 Зеркало недели. — 2006. — 14 января. надмірна зовнішньоекономічна залежність країни, поглиблення дисбалансу між розвитком зовнішнього та внутрішнього ринків (за 2003 р. при 8,5 % зростання ВВП Україна мала понад 27 % зростання експорту і понад 33 % зростання імпорту13, при цьому співвідношення експорту та ВВП сягнуло 60 %, тоді час як у розвинених країнах частка експорту в структурі ВВП коливається від 10 до 20 % (США, Японія — 10 % , Франція, Польща — 20 % )14; неготовність країни брати активну участь у глобальних процесах інформатизації (за індексом готовності суспільства до функціонування в глобальних мережах України посідає 66-те місце серед 75 країн світу)15, за індексом "готовності інформаційної інфраструктури" 82-ге місце серед 104 країн світу. Україна займає одне з останніх місць у світі за кількістю комп'ютерів у загальноосвітніх навчальних закладах — 1,3 комп'ютери на 100 учнів, в той час як у Японії цей показник становить 82, США — 76, Німеччині — 52, Франції — 38, Польщі — 14,6, Росії — 10,4. У 2006 р. більше 1 млн українських школярів (приблизно 20 % ) навчалися у школах, де не було жодного сучасного комп'ютера16; відсутність істотних зрушень у створенні інноваційної інфраструктури та ринкових механізмів, здатних забезпечити перетворення науки та інновацій на ефективний чинник економічного зростання, повільне формування сучасного ринку інноваційної продукції, нерозвиненість системи охорони та захисту прав інтелектуальної власності, слабка інноваційна спрямованість інвестицій. Так, за період з 1994 по 2004 р. частка підприємств, що впроваджували інновації у загальній кількості промислових підприємств України скоротилась із 26 до 10 % . За 9 місяців 2005 р. лише на одному з шести промислових підприємств частка інноваційної продукції становила понад 50 %, тоді як на кожному другому — до 10 % . Загалом понад 90 % від загальної кількості промислових підприємств взагалі не здійснюють інновації17; відсутність дієвої державної науково-технічної політики, недосконалість системи державної підтримки науково-технологічного комплексу країни, недостатній рівень державного впливу на активізацію інноваційних процесів тощо. Якщо у розвинених країн світу у виробничих процесах задіяно понад 80 % науковців, то в Україні цей показник становить лише 0,2 % . На початок нинішнього десятиліття світовий обсяг торгівлі патентами, ліцензіями і ноу-хау сягнув 500 млрд дол., що в 10 разів більше, ніж у 1990 р. Сукупний обсяг світового ринку технологій у 2003— 2004 рр. оцінювався в 1,5 трлн дол., що становить близько 20 % загальносвітового експорту товарів і послуг. Водночас частка України становить близько 0,1 % . Наша держава щорічно закуповує не більше 50 ліцензій, використання 20 % яких є збитковим. До стадії виробництва доходять лише 0,6 % , тоді як, наприклад, у Фінляндії реалізується ЗО % патентів18; низький рівень правової культури суспільства та нестача кваліфікованих фахівців у сфері інтелектуальної власності, неефективність системи державного контролю, захисту та охорони прав інтелектуальної власності. Водночас необхідно зазначити, що започаткування нової якості економічного зростання вітчизняної економіки, зумовлене розширенням внутрішнього ринку та пожвавленням інвестиційної активності, створює сприятливі передумови як для ефективного використання існуючого потенціалу національної інноваційної системи (висококваліфікованих трудових ресурсів, розвиненої мережі освітніх та наукових закладів, окремих високотехнологічних галузей, здатних виробляти сучасну наукомістку продукцію, потужного потенціалу розвитку внутрішнього ринку високих технологій тощо), так і для її якісного оновлення та прогресивної динаміки. Принципово важливим є усвідомлення того, що розбудова інноваційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку та виклики глобалізації, які зачіпають системні основи господарського розвитку. Відтак прогресивні структурні зрушення також повинні мати системний характер та втілюватись у цілісній інноваційній політиці, здатній забезпечити узгоджену діяльність економічних суб'єктів, конструктивну та збалансовану реалізацію наукового, освітнього, технологічного та виробничого потенціалів, об'єднаних цілісним внутрішнім ринком та відповідним інституційним середовищем. Необхідно зазначити, що об'єктивні процеси еволюції складних економічних систем пов'язані з інноваційними перетвореннями, потребують диференційованої структурної політики, стримуючої стосовно нижчих та стимулюючої щодо вищих технологічних укладів. Водночас слід врахувати, що зміна структурних пріоритетів у напрямку переходу від капіталомістких до наукомістких виробництв, переорієнтації капіталовкладень на розвиток науки, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, високотехнологічних галузей загострює соціально-економічні проблеми трансформаційного періоду. За цих умов вирішального значення набувають пріоритетний розвиток внутрішнього ринку, одночасне та стійке зростання внутрішнього попиту та пропозиції інноваційної продукції, стимулювання інноваційної активності національного капіталу в напрямку випуску продукції з високою часткою доданої вартості. . ч Технологічний уклад — цілісне стійке утворення, замкнений цикл, який включає добування, отримання первинних ресурсів, усі стадії їх переробки та випуск набору кінцевих продуктів. Формування технологічних укладів пов'язане з хвилеподібними циклами, тривалість яких становить приблизно 50 років: І хвиля (1785—1835) — формування першого технологічного укладу, заснованого на нових технологіях у текстильній промисловості, використанні енергії води; Іі хвиля (1830—1890) — формування другого технологічного укладу: розвиток залізничного транспорту, механізація виробництва майже всіх видів продукції на основі використання парового двигуна (символ укладу — вугілля, транспортна інфраструктура); Ні хвиля (1880—1940) — формування третього технологічного укладу: використання у промисловому виробництві електроенергії, розвиток важкого машинобудування, електротехнічної промисловості, хімічної промисловості (символ укладу — радіозв'язок, телеграф); IV хвиля (1930—1980) — формування четвертого технологічного укладу: подальший розвиток енергетики, використання нафти, нафтопродуктів, газу, нових засобів зв'язку, нових синтетичних матеріалів (символ укладу — фордів-ська конвеєрна технологія); V хвиля (середина 80-х років) — формування п'ятого технологічного укладу: впровадження досягнень у галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, використання нових видів енергії, освоєння космічного простору (символ укладу — мікроелектроніка); VI хвиля (кінець XX — початок XXI ст.) — вимальовуються контури шостого технологічного укладу, заснованого на біотехнології, системах штучного інтелекту, глобального інформаційного зв'язку (Інтернету), інтегрованих високошвид-кісних транспортних системах тощо. I >

Важливо також підкреслити, що розбудова національної інноваційної
системи є не лише провідним чинником конкурентоспроможного зростання
вітчизняної економіки, а й важливою передумовою вирішення низки
соціальних проблем, оскільки практика підтверджує, що створення одного
робочого місця в науково-технологічній сфері відкриває можливості для
запровадження семи робочих місць у галузі виробництва19.

Світовий досвід переконує, що основним ініціатором створення та
розбудови національної інноваційної системи є держава, покликана
забезпечити перехід від спонтанного розвитку інноваційних процесів до їх
стратегічного планування на основі визначення та наукового обґрунтування
перспективних структурних зрушень, концентрації фінансових та
інтелектуальних ресурсів на реалізації пріоритетних напрямів розвитку
науки та техніки.

Діяльність держави у сфері інтелектуальної власності в інформаційному
суспільстві спрямована на розробку законодавчих та нормативних актів
щодо охорони прав інтелектуальної власності, захист національних
інтересів, формування ринку прав на об’єкти інтелектуальної власності,
стимулювання інноваційної діяльності, пільгове оподаткування
інтелектуальних видів діяльності тощо.

( \ 1. Головною метою державної інноваційної політики є створення
соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного
відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу
країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних,
енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації
нових видів конкурентноздатної продукції.

2. Основними принципами державної інноваційної політики є:

— орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного
науково-технічного та інноваційного потенціалу;

забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної
сфери у розвитку інноваційної діяльності;

ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній
діяльності, підтримка підприємства у науково-виробничій сфері;

здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної
кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на
внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і
митної політики у сфері інноваційної діяльності;

сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;

підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Закон України “Про інноваційну діяльність” від 4 липня 2002 р. № 40-ІУ.
— Сг. 3.

Ч )

Формування національної інноваційної системи суттєво збагачує кількісні
та якісні характеристики учасників обороту інтелектуальної власності,
загострюючи проблему специфікації прав інтелектуальної власності,
залучення останніх до економічного обороту в новій якості (застави при
кредитних угодах, внеску в статутний капітал фірми).

Водночас діяльність держави як активного регулятора і дієвого учасника
обороту інтелектуальної власності наповнює новим змістом її традиційні
функції у сфері інтелектуальної власності. У процесі розбудови
національної інноваційної системи держава:

забезпечу є узгодженість законодавчої бази інституту інтелектуальної
власності з нормативними актами у сфері науково-дослідної та
інноваційної діяльності;

розширює використання різного роду договірних відносин, їх органічне
поєднання з адміністративними нормами та регуляторами;

забезпечує узгодженість національних правових норм з міжнародними
стандартами в галузі охорони та захисту прав інтелектуальної власності;

сприяє органічній інтеграції патентних даних у загальний оборот
науково-технічної інформації, оперативному надходженню патентної
інформації до потенційних користувачів тощо;

розширює перелік послуг споживачам патентної інформації, зміцнює кадрове
забезпечення інституту інтелектуальної власності;

сприяє практично му використанню об’єктів інтелектуальної власності у
комерційних цілях на основі самостійної чи змішаної комерціалізації прав
інтелектуальної власності державними структурами, передачі комерційним
структурам прав інтелектуальної власності, що належать державним
інститутам, передачі елементів державного ресурсу інтелектуальної
власності в довірче управління приватним компаніям, регулювання
податкових та інших преференцій за оборотом та використанням
інтелектуальної власності, надання кредитів, субвенцій під гарантії у
вигляді прав інтелектуальної власності тощо.

Таким чином, опанування інноваційного шляху розвитку вітчизняної
економіки потребує:

1) виявлення стратегічно важливих зон економічного зростання та
стимулювання розбудови новітніх технологічних укладів;

формування сприятливого до інновацій інституцій-ного середовища,
всебічного використання нових можливостей мережевих взаємодій та
кластеризації;

створення розгалуженої мережі інноваційної інфраструктури, активізації
венчурного капіталу;

запровадження дієвих механізмів фінансово-ресурсного забезпечення і
комерціалізації наукових досліджень та розробок, ефективної системи
захисту прав інтелектуальної власності;

поглиблення інтеграції фундаментальної науки, вищої освіти та
високотехнологічної промисловості на основі розвитку підприємницької
активності та інноваційної культури;

формування внутрішнього ринку інновацій та розширення присутності на
ньому вітчизняних товаровиробників;

переорієнтації інвестиційних потоків на розвиток освіти, науки,
науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок, високотехно
логічних виробництв тощо;

прискорення інтеграції України у світовий науково-технологічний простір,
розширення міжнародного співробітництва в інноваційно-інвестиційній
сфері.

.

Важливим кроком на шляху розвитку національної інноваційної системи в
Україні стало прийняття урядом державної програми “Інформаційні та
комунікаційні технології в освіті та науці” на 2006—2010 рр.,
розробленої Міністерством освіти і науки України на виконання Указу
президента України “Про невідкладні заходи по забезпеченню
функціонування і розвитку освіти в Україні” та відповідних законів
України.

Програма розрахована на п’ять років, її вартість становить близько 1,8
млрд грн. У 2006 р. на її освоєння буде спрямовано більш ніж 250 млн
грн., в т. ч. 183 млн грн — із держбюджету. Важливою складовою цієї
програми є створення інформаційних ресурсів українського
науково-освітнього простору, що потребує розвитку інфраструктури націо-

нальної науково-освітньої телекомунікаційної мережі УРАН, до якої на
сьогоднішні приєднано більш ніж 80 університетів та наукових закладів
HAH України.

Основним завданням цієї мережі є високодинамічний пошук та поширення
інформації науково-освітнього характеру, в т. ч. організація доступу до
світових електронних бібліотек, проведення відеолекцій та
відеоконференцій, забезпечення дистанційної освіти тощо.

Виконання програм дозволить протягом п’яти років забезпечити
комп’ютерною технікою та програмними продуктами більш ніж 13 тис.
навчальних закладів, створити 50 програмних засобів, 40 відеофрагментів
та 10 енциклопедій навчального призначення.

Результатом реалізації програми стане підвищення якості, доступності та
конкурентоспроможності національної освіти і науки на світовому ринку
праці та освітніх послуг; створення нових методів і надання нових
можливостей для наукового пошуку та технологічного розвитку; підвищення
ефективності наукових досліджень; створення умов для ефективного
наукового співробітництва; забезпечення доступу громадян до
науково-освітніх ресурсів та створення умов для безперервного навчання
протягом життя.

Николаенко С. В образовании — информа-

ционная революция // Зеркало недели. —

2006. — 14 января.

V ‘ J

Однією з найважливіших передумов утвердження інноваційної моделі
економічного зростання є подолання застарілих уявлень про залежність
господарського прогресу виключно від розширеного відтворення
матеріально-речових складових суспільного багатства. Довгострокові
пріоритети ринкових трансформацій повинні передбачати нарощування
інвестицій у розвиток людського капіталу на основі реформування системи
освіти, розширення доступу до знань, нових інформаційних технологій,
забезпечення широкомасштабних капіталовкладень у
гуманітарно-інтелектуальну сферу, поступової зміни
соціально-економічного генотипу нації у напрямку зростання соціальної
активності, відповідальності, самостійності, вивільнення творчого
потенціалу людини, становлення громадянського суспільства з розвиненими
демократичними інститутами, здатними забезпечити самореалізацію
особистості та самоорганізацію суспільства в глобальному інноваційному
середовищі.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Національна інноваційна система. Приватний сектор. Державний сектор.
Інститут інтелектуальної власності. Технологічний уклад. Головна мета
державної інноваційної політики. Основні принципи державної інноваційної
політики.

Контрольні запитання і завдання

Розкрийте сутність та призначення національної інноваційної системи.

Охарактеризуйте найважливіші принципи функціонування національної
інноваційної системи.

Яку роль відіграє інститут інтелектуальної власності у розбудові
національної інноваційної системи?

Які перешкоди на шляху формування національної інноваційної системи, на
вашу думку, існують в Україні?

Література

Васин В А., Миндели Л.Э. Национальная инновационная система: предпосылки
и механизмы функционирования. — М.: ЦИСН, 2002.

Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / За заг. ред. А.П.
Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П. Се-миноженко. — К.: НІСД, 2004.

Інноваційний ресурс господарського розвитку: Монографія / За ред. В.П.
Мельника. — К.: Об’єднаний інститут економіки НАН України, 2005.

Розділ 6

Інноваційна стратегія українських реформ / А.С. Гальчинський, В.М.
Геєць, А.К. Кінах, В.П. Семиноженко. — К., 2002.

Осецький В.М. Інвестиції та інновації: проблеми теорії і практики:
Монографія. — К., 2004. — 413 с.

Патон Б. Інноваційний шлях розвитку економіки України. — К., 2001.

Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки
України / Я.А. Шаміло, СІ. Ар-хіреєв, Я.Б. Базилюк та ін. — К.: НІСД,
2006.

Проблеми становлення інноваційної політики в Україні / І.П. Макаренко,
О.М. Трофимчук, В.П. Кузьменко та ін.; За ред. І.П. Макаренко. — К.:
УДКДНСІР: Ін-т ево-люц. екон., 2004.

Lundvall ВЛ. National System of Innovation: Towards a Theory of
Innovation and Interactive Learning. — L.: Pinter Publishers, 1992.

6.2. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В
УКРАЇНІ

XXI століття — це епоха економіки, заснованої на знаннях, і в цих умовах
інтелектуальна власність буде рушійною силою.

К. Ідріс,

Генеральний директор ВОІВ

Утвердження інноваційної моделі економічного зростання та інтеграція
України в Європейське Співтовариство потребують суттєвого піднесення
ролі та значення національного інтелектуального капіталу, активізації
процесів входження держави у міжнародні структури, які регулюють
відносини інтелектуальної власності, здобуття членства у Світовій
організації торгівлі, забезпечення участі в Угоді про торговельні
аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS) тощо.

Аналіз засвідчує, що на сьогодні в Україні зроблено важливі кроки на
шляху формування та розвитку інституту інтелектуальної власності,
створення відповідного законодавчого поля, гармонізованого до
міжнародних вимогам. У ст. 41 Конституції України проголошується право
кожного громадянина “володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”1.
Фіксація права інтелектуальної влас-

ності в Конституції України означає, що держава бере на себе
зобов’язання забезпечити своїм громадянам ефективний захист цього права,
підтримку та охорону будь-яких видів творчої інтелектуальної діяльності.
Водночас ст. 54 Конституції України гарантує захист не лише моральних, а
й матеріальних інтересів авторів, проголошуючи, що ніхто не може
використовувати або розповсюджувати твори без згоди автора, за винятком
випадків, установлених законом.

Аналіз ситуації, яка склалась у сфері інтелектуальної власності,
засвідчує, що в Україні створено відповідне законодавче середовище,
достатньою мірою гармонізоване з міжнародними вимогами. Чинне на
сьогодні законодавство У країни включає значний перелік нормативних
актів у сфері інтелектуальної власності, в тому числі закони України
“Про авторське право і суміжні права” (1993), “Про поширення екземплярів
аудіовізуальних творів і фонограм” (2000), “Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні” (1992), “Про видавничу справу” (1997),
“Про телебачення і радіомовлення” (1993), “Про охорону прав на
промислові зразки” (1993), “Про науково-технічну інформацію” (1993),
“Про захист від недобросовісної конкуренції” (1996), “Про охорону прав
на винаходи та корисні моделі” (1993), “Про охорону прав на знаки для
товарів і послуг” (1993), “Про охорону прав на вказівки походження
товарів” (1999), “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”
(1997), “Про охорону прав на сорти рослин” (1993), “Про особливості
державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з
виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”
(2000). 16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний
кодекс, що містить окрему книгу “Право інтелектуальної власності”,
положення якої покликані врегулювати основоположні відносини у сфері
інтелектуальної власності відповідно до сучасних міжнародних стандартів.
Водночас, на думку багатьох вітчизняних фахівців, законодавство України
з питань інтелектуальної власності лише продекларувало перетворення
інтелектуальних продуктів на товари, що мають споживну вартість та
суспільну потребу, але не запровадило ефективного механізму
комерціалізації відносин інтелектуальної власності, чітких “правил гри”
у цій сфері, що робить встановлені на сьогодні норми фактично
недієздатними. На думку вітчизняних фахівців, серйозною проблемою, яка
гальмує інноваційний розвиток нашої держави та входження її до Світової
організації торгівлі, є відсутність дійового захисту майнових прав на
об’єкти інтелектуальної власності та належної виконавчої інфраструктури
щодо реалізації наявного законодавства.

Концепція розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної
власності, затверджена урядом України у червні 2002 р., передбачає:
вирішення питань удосконалення науково-методичного та
нормативно-правового забезпечення ідентифікації та оцінки об’єктів права
інтелектуальної власності; створення дієвого механізму боротьби з
порушенням прав у сфері інтелектуальної власності, виготовлення і
розповсюдження контрафактної продукції; підвищення відповідальності
осіб, винних у порушенні цих прав, удосконалення оціночної діяльності у
сфері інтелектуальної власності; розвиток системи взаємодії центральних
та місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій щодо
захисту прав інтелектуальної власності; покращання інформаційного
забезпечення діяльності у цій сфері; розвиток міжнародного
співробітництва тощо.

Україна є членом Бернської конвенції з охорони літературних і художніх
творів, членом Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ)
та учасником 15 із 26 універсальних міжнародних конвенцій та договорів у
цій сфері. Згідно з довгостроковою програмою ВОІВ щодо створення
глобальної інформаційної мережі “УУІРОКЕТ з метою задоволення потреб
вітчизняних та зарубіжних споживачів у патентній інформації, та
відповідно до “Програми розвитку державної системи охорони
інтелектуальної власності в

Україні на 2001—2004 рр.” у 2002 р. у країні створено спеціальну базу
даних “Винаходи в Україні”, яка охоплює патентну інформацію з 1993 р.

Становлення інституту інтелектуальної власності в Україні нерозривно
пов’язане з функціонуванням Державного департаменту інтелектуальної
власності, Українського інституту промислової власності (Укрпатенту),
українського агентства з авторських і суміжних прав та інших
спеціалізованих установ та закладів (рис. 6.1).

Державний департамент інтелектуальної власності МОН України є
центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони
інтелектуальної власності. Департамент забезпечує реалізацію державної
політики у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності та
спрямовує діяльність таких закладів, як Державне підприємство
“Український інститут промислової власності” (Укрпа-тент), Державне
підприємство “Українське агентство з авторських і суміжних прав”,
Інститут інтелектуальної власності та права, Державне підприємство
“Інтелзахист”.

Питаннями розвитку інституту інтелектуальної власності в Україні
займаються також такі громадські організації, як Всеукраїнська асоціація
патентних повірених; Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності;
Всеукраїнська асоціація авторських і суміжних прав; Товариство
винахідників і раціоналізаторів України, Українська асоціація власників
товарних знаків України і т. ін.

У книзі четвертій Цивільного кодексу України, присвяченій проблемам
регулювання відносин інтелектуальної власності, право інтелектуальної
власності трактується як право особи на результат інтелектуальної,
творчої діяльності або інший об’єкт інтелектуальної власності. Згідно зі
ст. 420 цього кодексу до об’єктів права інтелектуальної власності
належать:

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів
і послуг), географічні позначення;

комерційні таємниці.

У Цивільному кодексі України визначений правовий режим майнових прав
щодо відносин інтелектуальної власності. Згідно зі ст. 424 майновими
правами інтелектуальної власності є такі:

право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної
власності;

виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права
інтелектуальної власності;

— інші майнові права, встановлені законом. Залежно від об’єкта права
інтелектуальної власності

Цивільний кодекс України диференціює майнові права інтелектуальної
власності таким чином:

майнові права інтелектуальної власності на твір;

майнові права інтелектуальної власності на об’єкти суміжних прав
(виконання, фонограми, відеограми та програми (передачі) організацій
мовлення);

майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,
промисловий зразок;

майнові права інтелектуальної власності на компонування інтегральної
мікросхеми;

майнові права на раціоналізаторську пропозицію;

майнові права інтелектуальної власності на сорти рослин, породи тварин,
засвідчені патентом;

майнові права інтелектуальної власності на комерційні найменування;

майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку;

майнові права інтелектуальної власності на географічне зазначення;

майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю.

Відповідно до новітніх тенденцій розвитку відносин інтелектуальної
власності законодавство України дозволяє формувати статутний фонд
підприємств за рахунок майнових прав інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 4 Національного стандарту № 1, затвердженого
Постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р. № 1440,
оцінка майна та майнових прав проводиться з дотриманням таких принципів:

корисності (майно має цінність лише за умов його здатності задовольняти
потреби потенційних власників або користувачів);

попиту і пропозиції (врахування співвідношення попиту та пропозиції);

заміщення (врахування поведінки покупців на ринку, які не сплачуватимуть
за придбання майна суми, більшої за мінімальну ціну майна такої самої
корисності);

очікування (вартість об’єкта оцінки визначається розміром економічних
вигід, які очікуються від володіння, користування та розпорядження ним);

внеску, граничної продуктивності (врахування впливу на вартість об’єкта
оцінки факторів виробництва, пропорційної їхньому внеску у загальний
дохід);

найбільш ефективного використання (врахування залежності ринкової
вартості об’єкта оцінки від його найефективнішого використання).

Згідно із законодавством України право власності на будь-який об’єкт
інтелектуальної власності документується договорами між замовником і
виконавцем; патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
сорти рослин; свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, на твори науки,
літератури і мистецтва, у тому числі на програмний продукт та
інформаційну базу даних, науково-технічну інформацію; ліцензійними
договорами на часткову або повну передачу прав на об’єкти
інтелектуальної власності; часткою статутного фонду у вигляді об’єктів
права інтелектуальної власності певної юридичної особи; статтею
“Нематеріальні активи” балансу юридичної особи тощо.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” (1993) охороняє
особисті немайнові та майнові права авторів та їх правонаступників,
пов’язані зі створенням та використанням творів науки, літератури,
мистецтва, а також права виконавців, виробників фонограм і відеограм та
організацій мовлення. Об’єктами авторського та суміжних прав згідно з
цим законом є:

— твори у галузі науки, літератури та мистецтва; виконання літературних,
драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних
та інших творів;

фонограми, відеограми;

передачі (програми) організацій мовлення.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” відповідає вимогам
Угоди TRIPS щодо поширення ретроактивного захисту авторського права;
запровадження ретроактивного захисту суміжних прав; скасування
застережень щодо суспільного надбання, зроблених Україною під час її
приєднання до Бернської конвенції; надання національного режиму захисту
іноземним виробникам фонограм шляхом внесення змін до документів про
приєднання України до Женевської конвенції; запровадження більшої
прозорості на основі вимоги опублікування інформації про порушення
авторського права, а також про винесення відповідних судових рішень;
вдосконалення механізму захисту прав інтелектуальної власності.

У 2004 р. Верховна Рада України ініціювала створення Фундації
українських винаходів, завданням якої є фінан-^ сування за рахунок
коштів державного бюджету впровадження винаходів, виходячи з реальних
потреб ринку, отримання максимального позитивного ефекту та уникнення
розпорошення державних коштів. Фундація покликана стати важливою
складовою інноваційної інфраструктури країни, здатною забезпечити
стимулювання винахідництва в Україні.

Відносини щодо права власності на знаки для товарів і послуг в Україні
регулюються Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг” (1993), Паризькою конвенцією з охорони промислової власності
(чинною в Україні з 1991 р.), Мадридською угодою про міжнародну
реєстрацію знаків (чинною в Україні з 1991 р.), Протоколом щодо
Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків (чинним в Україні з
2000 р.). Інформація щодо зареєстрованих знаків зберігається у
Державному реєстрі знаків для товарів і послуг. Станом на 2002 р. в
Україні було зареєстровано 22 334 знаків для товарів і послуг, у т. ч.
21 056 — чинних на території України2.

З метою посилення боротьби з піратством у 2003 р. в Україні був
прийнятий Закон “Про внесення змін до Закону України “Про розповсюдження
примірників аудіовізуальних творів та фонограм”, нормами якого було
введенно маркування контрольною маркою у вигляді голографічного
захисного елемента примірників комп’ютерних програм, баз даних,
відеограм. Законом також запроваджено маркування таких носіїв
авторського і суміжних прав, як вінілові диски та кіноплівка, з метою
запобігання незаконному їх використанню в розважальній та кіноіндустрії.

2 Інтелектуальна власність. — 2002. — № 2—3. — С. 14.

Водночас процес формування інституту інтелектуальної власності в Україні
пов’язаний з низкою проблем, що позначається на розвитку
науково-технологічного потенціалу та стримує становлення нової
інноваційної моделі вітчизняної економіки, а саме:

Проблеми регулювання відносин, що виникають між суб’єктами інноваційної
діяльності при створенні об’єктів інтелектуальної власності:
специфікації прав власності на результати науково-дослідних та
дослідно-конструкторських робіт, що фінансуються за рахунок держбюджету
або через державні заклади; забезпечення патентної чистоти продуктів
інноваційної діяльності; колективного управління авторським та суміжними
правами тощо.

Проблеми придбання та оплати майнових прав на використання об’єктів
інтелектуальної власності, комерційного використання інтелектуальної
власності як нематеріальних активів: нерозвиненості інститутів, що
забезпечують комерціалізацію об’єктів інтелектуальної власності;
передачі на комерційних засадах прав на об’єкти інтелектуальної
власності; розвитку франчайзингу, трансферу технологій за кордон,
налагодження системи інноваційного аудиту; формування життєздатного та
ефективного інноваційного ринку, венчурного капіталу, сучасних форм
кооперації інноваційного бізнесу (технополісів, тех-нопарків);
удосконалення механізму оцінки і передачі прав на об’єкти
інтелектуальної власності тощо.

III. Проблеми забезпечення надійної та ефективної

охорони та захисту прав інтелектуальної власності,

економіко-правового стимулювання розвитку індустрії

інформаційних технологій, у т. ч. відсутності узгодженої

цілісної системи охорони та захисту прав інтелектуальної

власності, дієвих механізмів захисту від піратства.

Загальновизнано, що створення інтелектуального продукту та надбання прав
на об’єкти інтелектуальної власності потребують відносно довгострокового
інвестування. Водночас національний капітал все ще орієнтований на
короткострокові схеми самозростання. Суттєвими для України є також
проблеми виробництва контрафактної продукції, удосконалення механізмів
функціонування ринку інтелектуальної власності, методики вартісної
оцінки прав на її об’єкти тощо.

_ \

Однією з актуальних проблем формування цивілізованого ринку прав на
об’єкти інтелектуальної власності в Україні є проблема піратства та
поширення контрафактної продукції.

Вітчизняні оператори ринку вважають, що вартість реалізованої
комп’ютерної техніки в Україні за рік становить близько 400 млн дол.;
програмне забезпечення становить 30—35 % від вартості цієї техніки.
Таким чином, у країні щороку реалізується програмного забезпечення на
суму близько 120— 140 млн дол. Легальний ринок (ввезення з дозволу
право-власників та реалізація відповідно до чинного законодавства), за
різними оцінками, становить 25—35 млн дол. Ринок нелегального
програмного забезпечення оцінюється приблизно в 100 млн дол. щороку.
Втрати бюджету від недоодержання податків, тільки за ПДВ, становлять 20
млн дол. на рік, а недоодержані бюджетом митні збори — майже 2 млн грн
за рік3.

У 2001 р. Україна була занесена до списку першочергових зарубіжних
країн, які не здійснюють належного захисту прав інтелектуальної
власності. У лютому 2002 р. Міжнародний альянс захисту інтелектуальної
власності відніс Україну до однієї з найнебезпечніших країн-піратів.

Водночас, на думку багатьох вітчизняних дослідників, санкції, які
застосовуються у зв’язку з цим до України, не мають під собою достатніх
підстав, оскільки Україна не входить у першу десятку країн з найвищими
абсолютними обсягами виробництва піратської фонографічної продукції.
Втрати світового виробництва програмного забезпечення внаслідок
українського піратства у 2000 р. становили 0,25 %.

У 2002 р. Україна виконала всі вимоги українсько-американської програми
спільних дій щодо боротьби з піратством у сфері оптичних носіїв
інформації. Успіхи, досягнуті Україною у вирішенні цієї проблеми, були
зазначені впливовою міжнародною організацією ІРРІ, у звіті якої за 2002
р. було відзначено, що “Україна вже не є головним виробником нелегальних
оптичних дисків у Східній Європі. Активізація діяльності щодо правового
захисту інтелектуальної власності на ринках уже дає певні результати.
Зростання рівня легального продажу свідчить про те, що ситуація
поліпшується”.

З метою реалізації законодавчих норм щодо попередження, виявлення,
припинення та розслідування правопорушень у сфері інтелектуальної
власності в Україні функціонують спеціальні підрозділи у Міністерстві
внутрішніх справ України, Службі безпеки України, Державній митній
службі України, діяльність яких спрямована на недопущення виробництва та
розповсюдження на території України контрафакт-ної продукції.

У травні 2003 р. в Україні було затверджено “Програму скоординованих дій
правоохоронних та контролюючих органів по боротьбі з незаконним
виробництвом, розповсюдженням і реалізацією аудіо- і відеопродукції,
компакт-дисків та інших об’єктів інтелектуальної власності”, основними
напрямами діяльності якої є удосконалення правових норм і стандартів та
запровадження організаційних заходів, спрямованих на легалізацію
виробництва та розповсюдження продукції, на яку поширюються права
інтелектуальної власності.

V І

Найважливішими напрямами розв’язання зазначених проблем є такі:

Подальша трансформація вітчизняного законодавства у сфері
інтелектуальної власності з урахуванням кращого світового досвіду, його
гармонізація з міжнародними нормами та стандартами.

Вдосконалення національної системи охорони та захисту прав
інтелектуальної власності з урахуванням міжнародно визнаних норм та
принципів упровадження дієвого механізму реалізації цих норм і
запобігання несанкціонованому використанню об’єктів інтелектуальної
власності.

Створення необхідних передумов для функціонування цивілізованого ринку
об’єктів права інтелектуальної власності, впровадження ефективного
механізму комерціалізації інтелектуальної власності та новітніх форм її
використання (франчайзингу, передачі під заставу, опціонних угод,
лізингових і рейтингових договорів), нормативного забезпечення оцінки
вартості нематеріальних активів.

Стимулювання створення та швидкого введення до господарського обігу
нових об’єктів права інтелектуальної власності, комерціалізація
запатентованих науково-технічних досягнень; державна підтримка
винахідництва, новаторства та творчої інтелектуальної праці.

Інформаційне забезпечення діяльності у сфері інтелектуальної власності,
розвиток патентно-інформаційної бази, комплектування фондів національної
патентної документації в регіонах, підключення до глобальної
інформаційної мережі HYPERLINK “file:///VIPONET” \VIPONET згідно з
довгостроковою програмою ВОІВ, створення національної системи підготовки
та перепідготовки фахівців у сфері інтелектуальної власності.

Активізація процесів створення недержавних організацій з питань охорони
прав інтелектуальної власності, сприяння громадським ініціативам
право-власників, зацікавлених у охороні та захисті своїх прав,
формування у населення правової культури, поваги до прав на об’єкти
інтелектуальної власності.

У багатьох європейських країнах ефективно діють громадські
науково-дослідні організації, які мають державну підтримку (наприклад,
Ггаиппоі-е^езеїізпаїі в Німеччині, І№ЕВДЛ у Франції, ЕМЕА в Італії та
ін).

— \

Основними функціями цих організацій є сприяння розвитку високоризикових
наукових досліджень та комплексної дослідницької інфраструктури.
Забезпечуючи узгодження інтересів основних суб’єктів відносин
інтелектуальної власності, ці організації виступають важливими
складовими сучасної системи відносин у сфері інтелектуальної власності.

Важливим напрямом удосконалення системи захисту прав інтелектуальної
власності, забезпечення фінансової стабільності установ, які займаються
інноваційною діяльністю, розвитку венчурного бізнесу, стимулювання НТП,
зростання довіри до суб’єктів інноваційного процесу, поступової
інтеграції України до світової системи господарювання та зміцнення
конкурентних позицій вітчизняних суб’єктів господарювання є розвиток
страхування інтелектуальної власності та приведення цієї галузі у
відповідність до світових стандартів. На сучасному етапі розвитку
інституту інтелектуальної власності об’єктами страхування виступають
такі випадки:

порушення прав творця та власника об’єктів інтелектуальної власності;

неотримання патенту або винагороди за використання об’єктів
інтелектуальної власності;

угоди про конфіденційність та ліцензійні угоди ку-півлі-продажу об’єктів
інтелектуальної власності;

кредити під заставу інтелектуальної власності;

— права авторів та суміжні права тощо. Специфіка страхування об’єктів
інтелектуальної

власності пов’язана зі значними ризиками, що виникають при здійсненні
нововведень, придбанні патентних ліцензій, у тому числі організаційними,
трансляційними, податковими, інфляційними, кредитними ризиками, ризиком
нежиттєздатності, пов’язаним із інноваційною природою інтелектуальної
власності тощо. Водночас унікальність та неповторність результатів
інтелектуальної творчої діяльності, нерозвиненість ринку інтелектуальної
власності, відсутність належного інформаційного забезпечення викликають
значні труднощі при оцінці нематеріальних активів, не дають змоги
формалізувати та уніфікувати процедури страхування, встановити середній
рівень ризику тощо.

/ ч

У країнах Європи страхування інтелектуальної власності почало
розвиватись із 60—70 років XX ст. Спочатку цей вид страхування захищав:

осіб, які володіли патентами, від збитків, викликаних порушенням
патентних прав;

страхувальників від претензій щодо порушення патентних прав, висунутих
держателями патентів.

З часом страхування інтелектуальної власності стало забезпечувати
відшкодування судових витрат, викликаних відповідними судовими
розглядами.

На сьогодні в Європі страхування інтелектуальної власності здійснюють
швейцарська компанія “Swiss Re”, французька компанія “Groupama
Mutuelle”, d’Assurance, андерай-тери Ллойда; “Hiscox”. У США таку
діяльність здійснює компанія “Venture Programs”. Значну активність у цій
сфері виявляє також англійський брокер “Glencairn”. При цьому більша
частина премії припадає на США, в яких страхування інтелектуальної
власності поширено серед компаній, що виробляють зброю, харчові продукти
та фармацевтичні вироби.

Істотна невизначеність, притаманна сфері інтелектуальної діяльності,
призводить до дуже обережного підходу страхових компаній, які діють у
цій сфері.

На думку фахівців, страхування інтелектуальної власності в Європі та США
може бути поділено на два основні типи страхових покриттів:

1 ) страхування судових витрат;

2) страхування захисту вартості патенту.

При цьому значного поширення набуло страхове покриття зі страхування
судових витрат у справах відповідача і менш поширеним є покриття зі
страхування судових витрат позивача; ще рідше компанії страхують захист
вартості патента.

Як правило, судові витрати становлять значні інколи — шестизначні суми,
і стягуються з осіб, які програли справу.

Страхове покриття із захисту вартості патенту може мати 2 форми:

— страхове покриття із захисту майбутніх доходів;

— страхове покриття із захисту витрат на дослідницькі роботи та роботи з
розвитку.

Подібному страховому покриттю, як правило, віддають перевагу
фармацевтичні компанії.

Страховое дело. — 2005. — № 12. — С. 17—19.

\ /

Таким чином, на сьогодні в Україні є ціла низка проблем, пов’язаних із
захистом прав та економічних інтересів суб’єктів інноваційного процесу,
створенням належних соціально-економічних умов для розвитку
цивілізованого ринку інтелектуальної власності, забезпеченням трансферу
сучасних технологій, міжнародного обміну інформацією та знаннями. їх
вирішення сприятиме пришвидшенню просування вітчизняної економіки у
загальноцивілізаційному руслі становлення високорозвиненого
інформаційного суспільства та зростання добробуту населення.

Водночас необхідно врахувати, що соціогуманістичний вимір економіки
знань передбачає врахування не лише соціально-економічних (зростання
добробуту, прибутковості, довговічності нововведень), а й
національно-духовних аспектів розвитку інноваційного суспільства,
пов’язаних із прогресивністю та демократичністю нових ідей та духовним
збагаченням нації.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні терміни і поняття

Національна інноваційна система (НІС). Принципи функціонування НІС.
Рівні інноваційної діяльності. Технологічний уклад. Нормативно-правова
база розвитку інтелектуальної власності в Україні. Концепція розвитку
національної системи правової охорони інтелектуальної власності.
Страхування інтелектуальної власності. Інноваційна модель економічного
зростання.

Контрольні запитання і завдання

Яку роль відіграє держава у сфері формування та розвитку інтелектуальної
власності в розвинених країнах світу? А в Україні?

Розкрийте найважливіші передумови впровадження інноваційної моделі
економічного зростання в Україні.

Які проблеми становлення інституту інтелектуальної власності в Україні
потребують, на вашу думку, першочергового вирішення?

У чому виявляється специфіка страхування об’єктів інтелектуальної
власності? Чи є проблеми впровадження цього інституту в Україні?

Охарактеризуйте найважливіші напрями удосконалення системи захисту прав
інтелектуальної власності в Україні.

Література

Цивільний кодекс України: Офіц. текст: Прийнятий Верховною Радою України
16 січня 2003 р. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003.

Закон України “Про авторське право і суміжні права”: Офіц. вид. — К.:
Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002.

Закон України “Про охорону прав на винаходи”: Офіц. вид. — К.:
Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002.

Закон України “Про охорону прав на промислові зразки”: Офіц. вид. — К.:
Видавничий дім “Ін Юре”, 2002.

Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”: Офіц.
вид. — К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002.

Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За
ред. акад. НАН України В.М. Геєця; Ін-т екон. прогнозування. — К.:
Фенікс, 2003.

Захист прав інтелектуальної власності в контексті вступу до СОТ: Навч.
посіб. / За ред. В.Т. Пятницького. — К.: ИЕРьАВТ: К.І.С: УАЗТ, 2001.

Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика:
Наук.-практ. вид.: У 4 т. / За ред. О.Д. Свя-тоцького. — К.: Ін Юре,
1999.

Иванова Н.И. Национальные инновационные системы. — М.: Наука, 2002.

Концепція розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної
власності // Інтелектуальний капітал. — 2002. — № 4.

Наука та інноваційна діяльність в Україні: 36. ст.— К.: Держкомстат
України, 2004.

Нерсислн Т.Я. Особенности страхования интеллектугальной собственности в
современных условиях // Страховое дело. — 2005. — № 12.

Підіпршора О. Перспективи розвитку законодавства України про
інтелектуальну власність // Інтелектуальний капітал. — 2004. — № 3.

Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015 роки).
Шляхом Європейської інтеграції / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М.
Геєцьтаін., Нац. ін-т стратег, дослідж., Ін-т екон. прогнозування НАН
України; М-во економіки та з питань європейської інтеграції України. —
К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004.

Хайек Ф. Смысл конкуренции: Пер. с англ. — М.: Изограф, 2000.

Цибенко Л. Розповсюдження контрафактної продукції — глобальна проблема
сьогодення // Інтелектуальна власність. — 2004. — № 8.

Україна: формування основи для стабільного зростання: Меморандум про
економічний розвиток. — Світовий банк,2004.

National innovation systems. A comparative analysis / Ed. R. Nelson. —
Oxford: Univ. Press, 1993.

National Innovation Systems. — Paris: O^SD, 1999.

.: 20. Technical Chang Economic Theory / G. Dosi, C. Freeman, R. Nelson.
— L.: Printer Publishers, 1988.

ГЛОСАРІЙ

Автор — творець певного твору (письменник, художник, винахідник та ін.).

Авторське право — економіко-правовиії інститут, що регулює відносини з
приводу створення та використання творів науки, літератури та мистецтва,
виражених в усній, письмовій або іншій об’єктивній формі, що уможливлює
їх відтворення; сукупність особистих немайнових та майнових прав, що
належать автору конкретного Наукового, літературного чи мистецького
твору. Авторське право є об’єктом інтелектуальної власності

Аудіовізуальний твір — твір, зафіксований на певному матеріальному
носієві (кіноплівці, компакт-диску), який може сприйматись одночасно
слухом і зором (наприклад, кінофільм, телепередача).

База даних (компіляція даних) — сукупність творів, даних або будь-якої
іншої інформації, яка за підбором, упорядкуванням тарозташуванням є
результатом творчої інтелектуальної праці.

Безпатентна ліцензія — дозвіл на використання науково-технічних рішень,
які не мають правової охорони, або рішень, термін правової охорони яких
вичерпався.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів — перший
міжнародний договір про охорону авторських прав, підписаний 9 вересня
1886 р. у м. Берні.

Бренд — широковідомий товарний знак; товар (послуга), компанія або
концепція, виділені суспільною свідомістю з маси подібних; набір
символів та асоціацій, що формують у суб’єктів ринку позитивний образ
продукції фірми.

Венчурний капітал — капітал, вкладений у сферу підвищеного ризику, в
інноваційний бізнес, пов’язаний з просуванням на ринок нових товарів та
послуг, розроблених на основі використання новітніх технологій.

Виключне право — право власника використовувати об’єкт інтелектуальної
власності на власний розсуд і санкціонувати його використання іншими
особами.

Виключних прав теорія — теорія, прихильники якої стверджують, що
розвиток інтелектуальної власності принципово змінює сутність
традиційних правомочностей володіння, користування і розпорядження, на
зміну яким приходить сукупність виключних прав, що мають територіально
обмежений, тимчасовий характер і допускають одночасну експлуатацію
об’єкта власності необмеженим колом осіб.

Виконавець — автор, співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка
певним способом виконує твори літератури або мистецтва, а також диригент
музичних і музично-драматичних творів.

Винахід — оригінальне технічне рішення, що стосується певного продукту
(пристрою, речовини, штаму мікроорганізмів, культури клітин рослин,
тварин) або способу (процесу, операцій, прийому тощо), здатне
забезпечити корисний ефект; об’єкт промислової власності, якому
надається правова охорона шляхом патентування за умов його новизни,
неочевидності та промислової придатності.

Витратний підхід до оцінки вартості об’єкта інтелектуальної власності —
підхід, що ґрунтується на визначенні величини витрат, необхідних для
повного відновлення або заміщення об’єкта оцінювання з урахуванням його
зносу. Ґрунтується на таких методах: метод визначення початкових витрат,
метод вартості заміщення, метод відновної вартості, метод планових
витрат, метод коефіцієнтів.

Відеограма — відеозапис на відповідному матеріальному носієві (магнітній
стрічці, диску) виконання чи будь-яких рухомих зображень (крім зображень
у вигляді запису, що входить до аудіовізуального тво ру).

Відчуження — відносини з приводу передачі об’єкта власності іншій особі;
один зі способів реалізації власником належних йому правомочностей.
Розрізняють платне (на основі відносин купівлі — продажу) та безоплатне
(на основі дарування) відчуження об’єкта власності.

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) — міжурядова
організація, спеціалізована установа ООН (з 1974 р.), створена в
результаті підписання 14 липня 1967 р. Стокгольмської конвенції щодо
регулювання міжнародної системи охорони і захисту прав інтелектуальної
власності та здійснення адміністративних функцій щодо багатосторонніх
угод з приводу її правових та економічних аспектів.

Генерація знання — процес творення нового знання шляхом опрацювання
інформації, джерелом якого є творча інтелектуальна активність — свідома
діяльність особистості, здатної накопичувати, засвоювати та творчо
переробляти інформацію.

Географічне зазначення — об’єкт промислової власності; назва
географічного місця, яка вживається як позначення у назві твору, що
походить із цього географічного місця і має певні якості, репутацію або
інші характеристики, зумовлені притаманними цьому географічному місцю
природними умовами та людським фактором.

Глобальні інноваційні вузли — науково-технічні (технологічні) парки, що
виникли на території окремих країн як ефективні механізми здійснення
сучасних науково-технологічних розробок (наприклад, Силіконова долина в
США).

Гудвіл (від англ. good will — добра воля) — нематеріальний актив, який
враховується при продажу (купівлі) компанії в цілому; перевищення
ринкової оцінки сукупних активів компанії над сумою окремо взятих
ринкових цін цих активів.

Диференціація прав власності — спеціалізація економічних суб’єктів на
реалізації конкретних правомочностей, які входять до пучка прав
власності.

Договір про патентну кооперацію (РСТ) — договір, підписаний
представниками 50 країн у Вашингтоні в 1970 р. щодо створення
Міжнародного союзу патентної кооперації та встановлення єдиного порядку
складання та подання заявок на отримання міжнародного охоронного
документа, який діє у всіх країнах — учасницях угоди.

Доіндустріальне суспільство — етап розвитку людської цивілізації, на
якому домінує первинний технологічний уклад, господарська діяльність
спрямовується на задоволення життєво необхідних потреб у процесі
взаємодії людини з природою; провідна сфера виробництва — видобувна;
базові технології є працемісткими; як стратегічний ресурс
використовується сировина; найважливіший принцип функціонування —
традиціоналізм та орієнтація на минулий досвід.

Доменні імена — імена, що використовуються для адресації комп’ютерів та
ресурсів у Інтернеті, ділові чи особисті ідентифікатори, що спрощують
користувачам пошук сайтів у глобальній комп’ютерній мережі.

Економічна теорія прав власності — економічна теорія, започаткована у
60—70 роках XX ст. представниками нео-інституціоналізму (Р. Коузом, А.
Алчіаном, Г. Демзетцом, Д. Нортом, Р. Познером, С. Пейовичем, О.
Вільямсоном та ін.) згідно з якою права власності трактуються через два
взаємопов’язані аспекти: а) як санкціоновані поведінкові відносини, що
виникають між людьми у зв’язку з існуванням благ та стосовно їх
використання; б) як набір, пучок часткових повноважень, правомочностей
на прийняття рішень стосовно того чи іншого ресурсу, сукупність яких
формує “повне” право власності.

Ексклюзивна ліцензія — ліцензійна угода щодо передачі виключних прав на
використання об’єкта інтелектуальної власності в межах, передбачених
договором, зі збереженням за ліцензіаром права на використання цього
об’єкта у частині прав, які не передаються ліцензіату.

Євразійська патентна конвенція — міжнародна угода, підписана у Москві в
1994 р., яка започаткувала діяльність Євразійського патентного
відомства, уповноваженого видавати єдиний патент, що діє на території
всіх країн — учасниць цієї конвенції.

Європейська конвенція про видачу Європейського патенту — міжнародна
угода, підписана в 1973 р. у Мюнхені, яка започаткувала діяльність
Європейського патентного відомства, уповноваженого видавати єдиний
патент, дійсний для всіх країн — учасниць.

Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від
незаконного відтворення їхніх фонограм — міжнародна угода, підписана у
1971 р., яка зобов’язує країни — учасниці охороняти інтереси виробників
фонограм від відтворення екземплярів фонограм без згоди правовласни-ка,
а також від імпорту таких екземплярів з метою їх публічного сповіщення.
Характерною ознакою цієї конвенції є відмова від принципу національного
режиму та застосування права держави, громадянином якої є виробник
фонограми.

Загальновідомий знак — товарний знак (знак обслуговування), який у
результаті використання став добре відомим широкому колу споживачів.
Згідно зі ст. 6Ьіє Паризької конвенції про охорону промислової власності
всі країни — учасниці цієї конвенції зобов’язані надавати на своїй
території захист знакам, які за визначенням патентного органу країни
реєстрації чи використання набули статусу загальновідомих.

Зазначення походження товарів — об’єкт промислової власності; позначення
товарів, які походять з певної місцевості.

Засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів, послуг —
знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, зазначення походження
товарів, які виконують інформаційну, розрізняльну, гарантійну, рекламну
та захисну функції.

Захист прав інтелектуальної власності — сукупність заходів, спрямованих
на визначення та відновлення прав інтелектуальної власності у випадку їх
порушення.

Знаки для товарів і послуг — об’єкт промислової власності, що підлягає
спеціальній реєстрації; позначення для вирізнення товарів і послуг одних
юридичних чи фізичних осіб від однорідних товарів і послуг інших
юридичних чи фізичних осіб.

Знаки обслуговування — об’єкт промислової власності, що підлягає
спеціальній реєстрації, умовні символічні позначення, призначені для
індивідуалізації послуг та ідентифікації їх джерел.

Знання — форма існування та систематизації результатів пізнавальної
діяльності людини, об’єктивована знаковими засобами мови.

Індустріальне суспільство — етап розвитку людської цивілізації, на якому
домінує вторинний технологічний уклад, господарська діяльність
спрямована в першу чергу на задоволення матеріальних потреб на основі
взаємодії людини з перетвореною нею природою, базові технології —
машинні, капіталомісткі, енергія є стратегічним ресурсом, а провідним
принципом функціонування є економічне зростання.

Інжиніринг — надання на комерційній основі (за контрактом) різноманітних
інженерно-консультаційних послуг (укладання технічних завдань,
проведення передпро-ектних робіт, наукових досліджень,
техніко-економічних обґрунтувань, розробка технічної документації,
проектна та конструкторська розробка об’єктів техніки, технології,
консультації та нагляд під час монтажу, пусконалагоджувальних робіт,
консультування економічного, фінансового, маркетингового та іншого
характеру.

Інноваційна діяльність — діяльність, спрямована на використання та
комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок, впровадження
нововведень, випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг
тощо.

Інноваційний капітал — складова інтелектуального капіталу, здатність до
нововведень, оновлення, в т. ч. захищені комерційним правом
інтелектуальна власність, інші нематеріальні активи та цінності.

Інноваційний процес — процес створення, поширення та використання
інновацій.

Інноваційний розвиток — а) процес цілеспрямованої реалізації
прогресивних нововведень, спрямований на інтенсифікацію певної сфери
людської діяльності (наприклад, технологічні інновації у сфері
виробництва); б) певний результат, пов’язаний з новим способом
задоволення існуючих суспільних потреб, заснований на використанні
досягнень науково-технологічного прогресу.

Інноваційні кластери — комплекси підприємств, промислових компаній,
дослідницьких центрів, наукових установ, органів державного управління,
профспілок, громадських організацій, союзів тощо, які сформувались на
основі територіальної консолідації, утворення мереж спеціалізованих
постачальників, споживачів, єдності технологічних зв’язків та
взаємодоповнення, інноваційно-технологічних мереж, використання спільної
наукової бази тощо.

Інновація — новостворені і (або) вдосконалені конкурентоспроможні
технології, продукти, послуги, організаційно-технічні рішення
виробничого, комерційного, адміністративного та іншого характеру, які
істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної
сфери.

Інтегральна схема (мікросхема) — мікромініатюрний електричний пристрій,
елементи якого нерозривно пов’язані, конструктивно, технологічно та
електрично об’єднані між собою.

Інтелект (від лат. іШеІІесіиа) — розуміння, пізнання, розумові здібності
людини.

Інтелектуальна власність — система відносин, що виникають з приводу
привласнення ідеальних об’єктів, виражених в об’єктивованих
інтелектуальних продуктах, втілених у науково-технічних, літературних та
мистецьких творах; сукупність виключних прав особистого немайново-го і
майнового характеру на результати творчої інтелектуальної діяльності;
санкціоновані суспільством та державою поведінкові відносини щодо
результатів інтелектуальної діяльності у науково-технічній, літературній
та мистецькій сферах.

Інтелектуальна діяльність — одна з форм життєдіяльності людини;
заснована на знаннях свідома активність особистості, здатної
накопичувати, засвоювати та творчо опрацьовувати інформацію.

Інтелектуальний капітал — накопичена у результаті інтелектуальної
діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, творчості, здібностей,
взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються у
процесі виробництва та обміну з метою отримання доходу.

Інтелектуальний потенціал — можливості щодо реалізації певної мети,
створені інтелектуальними ресурсами різних рівнів.

Інтелектуальний продукт — продукт розумової творчої праці; результат
інтелектуальної діяльності, представлена на матеріальних носіях
інформація, яка містить нове знання і має змістовне значення для певного
інтелектуально підготовленого кола осіб.

Інтелектуальні активи — ідентифіковані, описані та занесені до
відповідного реєстру організації нематеріальні активи: зафіксований та
задокументований інтелектуальний капітал, доступний співробітникам
організації.

Інтелектуальні ресурси — людський капітал (природна розумова діяльність
людини, здатність мислити, перетворювати інформацію на знання), штучний
інтелект (машинне відтворення певних інтелектуальних дій людини,
пов’язаних зі сприйняттям інформації та деякими елементами міркування)
та інтелектуальні продукти (представлена на матеріальних носіях
інформація, що містить нове знання, яке є результатом інтелектуальної
праці).

Інформаційна економіка — термін, впроваджений відомим західним
дослідником М. Кастельсом для позначення способу розвитку суспільства, в
якому конкурентоспроможність суб’єктів господарювання визначається
їхньою здатністю генерувати, обробляти та ефективно використовувати
інформацію, засновану на знаннях.

Інформаційна послуга — здійснення в законодавчо визначеній формі
інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до
споживачів із метою задоволення їхніх інформаційних потреб.

Інформаційна продукція — матеріалізований результат інформаційної
діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб суб’єктів
господарювання.

Інформаційна система — організаційно впорядкована сукупність документів
та інформаційних технологій, у т. ч.

з використанням засобів обчислювальної техніки і зв’язку, що реалізують
інформаційні процеси.

Інформаційні процеси — процеси збирання, обробки., накопичення, пошуку
та розповсюдження інформації.

Інформація (від лат. informatio — у буквальному розумінні — знаходження,
надання форми тому, що раніше було невідомим, безформним) — новина,
повідомлення, які знижують невизначеність і сприяють зростанню
обізнаності, поінформованості отримувача. У ринковій економіці набуває
статусу товару — призначених для обміну продукції, послуг фізичних та
юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю.

Кіберсквотинг (від англ. cybersquatting) — кіберзагар-бання,
недобросовісна реєстрація доменних імен, що збігаються із засобами
індивідуалізації або подібні до них, з їх наступним недобросовісним
використанням як для власних комерційних цілей, так і для перепродажу
власникам відповідних засобів індивідуалізації.

Клієнтський капітал — відносини фірми зі своїми замовниками та
покупцями, які сприяють успішній реалізації вироблених нею товарів і
послуг (засоби індивідуалі -зації, комерційна мережа, ділові зв’язки,
договори маркетингового і технологічного співробітництва, слава та
репутація клієнтів тощо).

Кодифіковані знання — знання, які можна систематизувати, зафіксувати,
скопіювати, передати, забезпечити їм правову охорону.

Колективний знак — знак для товарів і послуг, який слугує для позначення
продукції, що має спільні якісні характеристики і виробляється
підприємствами, пов’язаними господарсько-правовими чи
організаційно-правовими відносинами.

Комерціалізація інтелектуальної власності — відносини з приводу
використання інтелектуальної власності в ринковій економіці, які
набувають інституційного оформлення в угодах щодо прав на об’єкти
інтелектуальної власності як специфічного товару, введеного у
господарський обіг.

Комерційна концесія (від лат. сопсеввіо — дозвіл, поступка) — термін, що
використовується в Україні для законодавчого регулювання комерційних
відносин, відомих у міжнародній практиці як франчайзинг. Згідно з
договором комерційної концесії одна сторона (правовласник)
зобов’язується за плату надати другій стороні (користувачеві) право
користуватись комплексом належних їй правомоч-ностей з метою
виготовлення і (або) продажу певного товару (послуги), в т. ч. право на
фірмове найменування, комерційне позначення, торговельну марку, винахід
тощо.

Комерційна таємниця — будь-яка інформація, що має комерційну цінність
через її невідомість та недоступність третім особам, до якої не має
вільного доступу на законних підставах і стосовно якої власник вживає
заходів щодо конфіденційності .

Комерційне найменування — постійна назва юридичної особи — суб’єкта
підприємницької діяльності, яка індивідуалізує і вирізняє його з-поміж
інших.

Компіляція (від лат. сотріІаНо — пограбування, накопичення виписок,
збірка документів) — збирання та впорядкування матеріалів або даних, що
вже існували раніше, їх оригінальне розміщення, в результаті якого
створюється авторський твір.

Комп’ютерна програма — набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів,
схем, символів тощо, виражений у формі, придатній для застосування
комп’ютером, які приводять його в дію для досягнення певної мети. Це
поняття охоплює як операційну систему, так і прикладні програми,
виражені у вихідному або об’єктному кодах.

Контрафактна продукція — продукція, виготовлена і розповсюджена з
порушенням авторського і суміжних прав.

Контрафакція (від лат. contrafactio — підробка) — порушення прав
інтелектуальної власності на основі самовільного та протизаконного
виготовлення та поширення екземплярів твору без згоди правовласника.

Копірайт (від англ. copyright — право копіювання) — знак охорони
авторського права, який розміщується на кожному екземплярі твору і
складається з трьох елементів: латинської букви “С” в колі ©, імені
автора та року першого опублікування твору.

Користування — одна з основних правомочностей власника, санкціоновані
суспільством відносини щодо здобування у процесі використання корисних
властивостей об’єкта власності.

Корисна модель — об’єкт промислової власності, нове, промислово придатне
конструктивне виконання пристрою, що є результатом інтелектуальної
творчої діяльності людини в галузі механіки стосовно тих об’єктів, які
мають просторову форму.

Критерії охороноздатності об’єктів промислової власності —
загальновизнані критерії, які є необхідною умовою надання правової
охорони винаходам, корисним моделям, промисловим зразкам та іншим
об’єктам промислової власності, у т. ч. новизна, винахідницький рівень,
промислова придатність та відповідність суспільним інтересам і принципам
моралі.

Літературно-мистецька діяльність — особливий вид творчої інтелектуальної
діяльності, що втілюються у творах літератури та мистецтва.

Ліцензіар — продавець ліцензії, юридична або фізична особа, яка
зобов’язується передати права на використання об’єктів інтелектуальної
власності за певну винагороду на умовах, передбачених ліцензійним
договором.

Ліцензіат — 1) покупець ліцензії, юридична чи фізична особа, яка купує
права на використання об’єктів інтелектуальної власності у межах,
передбачених ліцензійним договором; 2) юридична особа чи індивідуальний
підприємець, який має ліцензію на здійснення певного виду діяльності.

Ліцензійна угода — угода між продавцем виключних майнових прав на об’єкт
інтелектуальної власності (ліцен-зіаром) та їх покупцем (ліцензіатом)
щодо використання цього об’єкта на умовах, передбачених у ліцензійному
договорі.

Ліцензія (від лат. licentia — свобода, право) — у широкому розумінні
дозвіл, що надається державними органами суб’єктам господарювання на
здійснення певного виду діяльності при обов’язковому дотриманні
передбачених відповідних органом вимог та умов; у вузькому розумінні —
дозвіл на використання об’єкта інтелектуальної власності, що надається
на підставі ліцензійного договору.

Логотип (від гр. logos — слово, typos — відбиток) — словесний знак для
товарів та послуг в особливому графічному виконанні (наприклад, з
використанням різних шрифтів).

Людський капітал — комплекс накопичених людиною знань, практичних
навичок, творчих здібностей, культурних і моральних цінностей, її
фізичних характеристик, які використовуються з метою збільшення доходу.

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків —

міжнародна угода щодо реєстрації знаків для товарів і послуг,
затверджена 14 квітня 1891 p., яка регламентує отримання правової
охорони знаків у всіх країнах Мадридського союзу шляхом подання однієї
типової заявки в Міжнародне бюро Всевітньої організації інтелектуальної
власності.

Майнові права — права учасників економічних відносин, пов’язані з
володінням, користуванням, розпорядженням тощо певним майном, а також з
тими матеріальними вимогами, які виникають між суб’єктами господарювання
у зв’язку з розподілом та обміном цим майном.

Меритократія (від лат. merit — заслуга, буквально: влада і гр. kratos —
влада найбільш обдарованих) — термін, впроваджений англійським
соціологом М. Янгом; концепція, згідно з якою в процесі еволюції
людського суспільства утвердиться принцип висування на керівні посади
найбільш талановитих особистостей зі значним інтелектуальним
потенціалом, здатних генерувати нові знання, вихідців з усіх соціальних
прошарків.

Метод вартості заміщення — метод оцінювання вартості об’єктів
інтелектуальної власності, заснований на визначенні мінімальної ціни
об’єктів, що мають аналогічну споживчу вартість.

Метод визначення початкових витрат — метод оцінювання вартості об’єктів
інтелектуальної власності, заснований на врахуванні фактично здійснених
витрат згідно з бухгалтерською звітністю підприємства за певний період.

Метод відновної вартості — метод оцінювання вартості об’єктів
інтелектуальної власності, заснований на визначенні суми витрат,
необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу з
урахуванням сучасних цін на необхідні ресурси.

Метод дисконтування — метод оцінювання вартості об’єктів інтелектуальної
власності, згідно з яким розрахунок поточної вартості цих об’єктів
здійснюється шляхом приведення всіх майбутніх надходжень чистого
прибутку від їх використання на дату проведення оцінювання за визначеною
оцінювачем ставкою дисконтування.

Метод звільнення від роялті — метод оцінювання об’єктів інтелектуальної
власності, заснований на визначенні вартості цих об’єктів шляхом
додавання майбутніх грошових потоків роялті, приведених з використанням
ставки дисконтування до поточної вартості.

Метод капіталізації прибутку — метод оцінювання вартості об’єктів
інтелектуальної власності, згідно з яким поточна вартість цих об’єктів
визначається шляхом зіставлення щорічного прибутку від їх комерційного
використання та коефіцієнта капіталізації.

Метод порівняльного аналізу продажу — метод оцінювання вартості об’єктів
інтелектуальної власності, заснований на зіставленні вартості цих
об’єктів з вартістю аналогічних об’єктів, які були реалізовані на ринку.

Методи оцінювання вартості об’єктів інтелектуальної власності — основні
методи розрахунку ринкової вартості об’єктів інтелектуальної власності,
розроблені в рамках витратного (такого, що ґрунтується на врахуванні
витрат на відтворення первинної вартості об’єктів інтелектуальної
власності у складі нематеріальних активів підприємства з урахуванням їх
подальшого поліпшення або заміни), порівняльного (базованого на
визначенні вартості об’єктів інтелектуальної власності шляхом порівняння
з вартістю їх аналогів) та прибуткового (заснованого на врахуванні
залежності вартості об’єктів інтелектуальної власності від майбутніх
доходів, пов’язаних з їх використанням) підходів.

Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм та
організацій мовлення — міжнародна угода, яка набрала чинності 18 травня
1964 р. і спрямована на співробітництво країн-учасниць у галузі охорони
та захисту суміжних прав.

Міжнародне бюро ВОІВ — спеціалізований інститут Всесвітньої організації
інтелектуальної власності, що функціонує з 1970 р. і виконує
організаційні та адміністративні функції щодо більшості міжнародних угод
у сфері охорони промислової власності, авторського та суміжних прав.

Найменування місць походження товарів — позначення, що включають сучасне
або історичне найменування певного географічного об’єкта (країни,
місцевості, населеного пункту тощо), або похідне від нього найменування
стосовно товарів, специфічні якості яких зумовлені людським і (або)
природними факторами, характерними для цього географічного об’єкта.

Науково-технічна діяльність — різновид творчої діяльності, пов’язаний з
досягненням певних науково-технічних результатів (науково-дослідна,
проектно-конструкторська, проектно-технологічна, винахідницька,
раціоналізаторська діяльність тощо), що сприяє забезпеченню суспільства
необхідними для його життєдіяльності інтелектуальними продуктами, в т.
ч. засобами та предметами праці.

Науково-технічні розробки — систематичні роботи, засновані на знаннях,
здобутих у результаті досліджень і (або) практичного досвіду, спрямовані
на створення нових чи вдосконалення вже наявних матеріалів, продуктів,
пристроїв, процедур, послуг, систем та методів.

Науково-технічні послуги — послуги у галузі науково-технічної
інформації, патентно-ліцензійної діяльності, метрології та контролю
якості, науково-технічного консультування, впровадження інновацій тощо.

Національна інноваційна система — складна, багаторівнева, динамічна
система суспільних відносин, інституцій, організацій та механізмів, які
формують умови генерування, поширення та практичного використання
нововведень, виробництва та реалізації наукомісткої продукції,
утвердження інноваційної культури та відповідного способу мислення
населення.

Недобросовісна конкуренція — недобросовісні дії, що зачіпають, обмежують
законні інтереси осіб, які провадять аналогічну підприємницьку
діяльність, а також споживачів шляхом введення їх в оману щодо
виробника, призначення, способу, місця виготовлення, якості та інших
властивостей товарів (послуг), некоректного порівняння в рекламі,
копіювання зовнішнього оформлення товару тощо. Законодавство більшості
країн забороняє недобросовісну конкуренцію і передбачає заходи,
спрямовані на боротьбу з нею.

Некодифіковані знання — знання, які не можна повністю зафіксувати, важко
виокремити, захистити, проконтролювати їх використання.

Немайнові права «— суб’єктивні права учасників правовідносин, що
забезпечують певні нематеріальні інтереси творців (права на авторство,
на ім* я, на оприлюднення, на відзив, на захист репутації автора тощо).
Немайнові права є невідчужуваними особистими правами, які охороняються
безстроково.

Нематеріальні активи — активи, які не мають матеріальної форми: об’єкти
інтелектуальної власності, а також інші аналогічні права, визнані у
законодавчому порядку об’єктом права власності платника податку.

Ноу-хау (від англ. know-how, букв.: знаю як) — не захищені охоронними
документами та не оприлюднені повністю чи частково знання або досвід
технічного, виробничого, управлінського, комерційного чи фінансового
характеру, що застосовуються у фаховій діяльності та становлять
комерційну або службову таємницю.

Об’єкти авторського права — оприлюднені чи неоприлюднені твори науки,
літератури таї мистецтва, які є результатом творчої діяльності
особистості незалежно від їх призначення, позитивних якостей, змісту,
способу та форми вираження, за умов втілення цих результатів в
об’єктивній формі, що уможливлює їх сприйняття іншими людьми.

Об’єкти інтелектуальної власності — права власності юридичних та
фізичних осіб на результати творчої розумової діяльності у
науково-технічній, виробничій та гуманітарній сферах (авторське право та
суміжні права, права промислової власності).

Об’єкти суміжних прав — об’єкти інтелектуальної власності, що стосуються
прав виконавців, виробників звуко- та відеозаписів, організацій ефірного
та кабельного мовлення.

Об’єктивізація знання — процес перетворення знання із суб’єктивної в
об’єктивну форму, пов’язану з матеріальними носіями (технічним
обладнанням, документацією, програмами, книгами тощо). Водночас,
втілившись у річ, знання залишаються за своєю природою ідеальною
субстанцією.

Опціон (від лат. optio — вибір, бажання) — можливість вибору між
окремими альтернативними варіантами угоди або зміни її початкових умов;
попередня угода про укладення договору в майбутньому (в терміни,
узгоджені сторонами).

Організаційний капітал — систематизована і формалізована компетентність
(поінформованість, обізнаність, авторитетність) працівників компаній, а
також організаційні можливості та системи, які посилюють їхні творчі
можливості (інформаційні ресурси, електронні мережі, організаційна
структура, мобільність). Поділяється на інноваційний та процесний
капітал.

Охорона прав інтелектуальної власності — регулювання відносин з приводу
створення та використання об’єктів інтелектуальної власності з допомогою
системи відповідних правових норм.

Паризька конвенція про охорону промислової власності — багатостороння
міжнародна угода, укладена в 1883 р. і спрямована на гармонізацію
національних законодавств країн-учасниць щодо охорони промислової
власності, полегшення придбання та захисту прав на відповідні об’єкти.

Патент (від лат. patens — відкритий) — державний охоронний документ на
об’єкт промислової власності, що засвідчує пріоритет та авторство його
творця, а також виключні права особи, яка володіє патентом, на певній
території протягом законодавчо встановленого терміну.

Патентна лсіцензія — ліцензія на використання об’єкта промислової
власності, захищеного патентом.

Патентна чшстота — властивість об’єкта промислової власності, повь’язана
з можливістю його використання в певній країні без порушення чинних на
її території охоронних документі в стосовно виключного права.

Патентний повірений — представник у справах інтелектуальної власності,
який надає фізичним та юридичним особам допомогу щодо оформлення її
правової охорони.

Патентний пул — угода між монополіями з метою усунення конкуренції між
ними, згідно з якою всі патенти, що є власністю учасників угоди
передаються організації, яка в подальшому надає учасникам пулу ліцензії
на використання відповідних об’єктів промислової власності.

Патентовласник — фізична чи юридична особа, якій належить патент на
об’єкт інтелектуальної власності.

Патентоспроможність об’єктів промислової власності —

відповідність об’єктів промислової власності умовам надання
передбаченого законодавством охоронного документа (патента): новисзнга,
неочевидність, винахідницький рівень, промислова придатність,
відповідність суспільним інтересам і нормам м:оралі.

Патентування — комплекс заходів щодо отримання патента з метою
забезпечення правової охорони об’єктів промислової власності.

Паушальні платежі — встановлена в результаті переговорів, чітко
визначена, зафіксована винагорода за право користуватись об’єктом
інтелектуальної власності, що не залежить від фактичного обсягу
виробництва та реалізації продукції і виплачується одноразово або за
декілька разів (при набранні чинності ліцензійним договором, передачі
ліцензіату технічної документації, після випуску перших зразків
продукції тощо).

Первісні суб’єкти авторського права — творці, які володіють усім
комплексом виключних майнових та особистих немайнових прав на об’єкти
інтелектуальної власності.

Піратство у сфері інтелектуальної власності — незаконне використання
об’єктів інтелектуальної власності з метою отримання комерційної вигоди
без згоди правовласників.

Плагіат (від лат. рїа^іо — краду) — порушення авторського права,
навмисне привласнення авторства або недозво-лене запозичення чи
відтворення чужого літературного, художнього чи мистецького твору або
його частини.

“Повний перелік” прав власності — запропонований англійським дослідником
А. Оноре перелік прав власності, що включає одинадцять елементів, у т.
ч. права володіння, користування, розпорядження (управління),
привласнення (право на дохід), на залишкову вартість, на безпеку, на
перехід об’єкта власності у спадок, на безстроковість, на заборону
шкідливого використання, на відповідальність через відшкодування та на
залишковий характер.

Постіндустріальне суспільство — етап цивілізаційного розвитку людства,
на якому домінують новітні технологічні уклади, відбувається
інтелектуалізація усіх сфер суспільного життя, провідну роль відіграють
знання та інформація, які перетворюються на стратегічний ресурс розвитку
людства.

Похідний твір — твір, що є переробкою, трансформацією, адаптацією або
будь-якою іншою зміною вже існуючого оригінального авторського твору
(переклад, музичне аранжування, звукозапис, художня репродукція тощо).

Похідні суб’єкти авторського права — творці похідних творів (перекладів,
обробок, рефератів, резюме, оглядів, аранжувань) та збірок
(енциклопедій, антологій, компіляцій даних (баз даних)), якщо здійснені
ними переробка та відбір є результатом творчої розумової праці.

Права власності — санкціоновані суспільством поведін-кові відносини, що
виникають між людьми у зв’язку з існуванням та використанням рідкісних
благ; набір, пучок часткових повноважень, правомочностей та прийняття
рішень стосовно того чи іншого ресурсу.

Права власності теорія — теорія, представники якої права автора
будь-якого творчого результату виводять із інтелектуальної діяльності,
визнаючи їх невід’ємними природними правами, незалежно від узаконення
державою (пропрієтарний підхід).

Правомочність — передбачена законом можливість учасника правовідносин
здійснювати певні дії або вимагати цього від інших учасників.

Правомочності суб’єктів авторського права — правомочності, що
поділяються на дві основні групи: особисті немайнові права,
невідчужувані від особистості творця, такі, що охороняються безстроково
і не можуть передаватись іншим особам (права на авторство, ім’я,
оприлюднення, відзив тощо); майнові права, пов’язані з використанням
твору на основі договірних відносин (права на відтворення,
розповсюдження, публічне виконання, демонстрацію, експонування твору,
його запис, переклад, переробку тощо).

Прибутковий (дохідний) підхід до оцінювання вартості об’єктів
інтелектуальної власності — підхід, що ґрунтується на ідеї залежності
економічної цінності об’єктів інтелектуальної власності від майбутніх
доходів, пов’язаних з їх використанням. При цьому дохід від використання
об’єктів інтелектуальної власності визначається як різниця між грошовими
надходженнями (платежами за надання права використовувати об’єкт
інтелектуальної власності (наприклад, роялті, паушальними платежами) та
грошовими виплатами за визначений період. Основними методами, які
використовуються в рамках цього підходу, є метод дисконтування, метод
капіталізації прибутку та метод комерційної значимості.

Прикладні дослідження — оригінальні дослідження, які визначають можливі
шляхи використання результатів фундаментальних досліджень, спрямовані на
здобуття нових знань та призначені переважно для здійснення конкретної
практичної мети чи завдання.

Принципи авторського права — основні вихідні положення системи
авторського права: свобода творчості, невідчужуваність особистих
немайнових прав автора, свобода авторського договору, узгодження
особистих інтересів автора з інтересами суспільства.

Принципи патентного права — основні вихідні положення системи патентного
права: надання патентної охорони лише патентоспроможним об’єктам
інтелектуальної власності; їхня “патентна чистота”; визнання за
власником патента виключних прав на використання запатентованих
об’єктів; встановлення санкцій за порушення цих прав;

узгодження інтересів власника патенту з інтересами суспільства.

Промислова власність — інтелектуальна власність у частині відносин з
приводу інтелектуальних продуктів, створених у виробничій та
науково-технічній сферах (винаходів, корисних моделей, промислових
зразків, знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань, ноу-хау
тощо).

Промисловий зразок — результат творчої діяльності людини у сфері
художнього конструювання; художнє або художньо-конструкторське рішення,
що визначає зовнішній вигляд виробу і має правову охорону як об’єкт
промислової власності.

Роялті (від англ. royalty — королівські привілеї) — періодичні
відрахування ліцензіару (продавцю ліцензії) за право користування
предметом ліцензійної угоди, які встановлюються у вигляді фіксованих
ставок, що виплачуються ліцензіатом (покупцем ліцензії) через узгоджені
проміжки часу протягом дії ліцензійної угоди. Ставка роялті
встановлюється у відсотках від собівартості ліцензованої продукції,
валового прибутку, в розрахунку на одиницю продукції, що випускається,
або вартості продажу продукції.

Свідоцтво про реєстрацію знака для товарів і послуг — охоронний
документ, який засвідчує право його власника на використання знака для
товарів і послуг, розпорядження ним і заборону його використання іншими
особами.

Світова конвенція про авторське право — міжнародна угода щодо охорони
авторських прав на наукові, літературні та художні твори, підписана в
1952 р. в Женеві (набрала чинності в 1955 p.).

Світова організація торгівлі (COT) — заснована у 1994 р. в м. Маракеші
головна офіційна інституція міжнародної торговельної системи, яка
відіграє роль міжнародного форуму для проведення торговельних
переговорів, арбітра міждержавних торговельних суперечок, інституційного
механізму реалізації домовленостей Уругвайського раунду багатосторонніх
торговельних переговорів тощо.

Система цифрового управління правами (DRM) —

міжнародна система, спрямована на захист прав суб’єктів інтелектуальної
власності у цифровому середовищі та боротьбу з піратством у сфері
авторського права.

Слоган (від англ. slogan) — рекламний лозунг, девіз, спрямований на
створення іміджу фірми та рекламу її продукції.

Службовий винахід — винахід, створений за дорученням роботодавця або у
зв’язку з виконанням винахідником своїх службових обов’язків.

Специфікація прав власності — термін, що широко використовується в
економічній теорії прав власності та означає чітке визначення та
закріплення прав і обов’язків власників, надійний захист їх
правомочностей. У розвинених країнах історично склалися дві правові
традиції щодо специфікації прав власності: англосаксонська (право
власності трактується як складний пучок часткових повноважень, який може
розширюватись або скорочуватись, і визнається, що в процесі розвитку
права власності відбувається постійне його розщеплення та диференціація
на часткові повноваження, якими добровільно обмінюються суб’єкти
господарювання) і континентальна (абсолютизація права власності як
священного, недоторканного, необмеженого та неподільного,
сконцентрованого в руках одного економічного суб’єкта; еволюція
власності трактується як обмеження, урізання єдиного і неподільного
раніше права власності).

Співавторство — спільна належність двом чи більше особам права на об’єкт
інтелектуальної власності, створений у результаті їх спільної творчоГ
праці.

Споживчий капітал — складова інтелектуального капіталу, відносини фірми
зі споживачами її продукції, що набувають прояву в прихильності,
вір*ності, доброзичливості покупців тощо.

Структурний капітал — складовза інтелектуального капіталу, все, що дає
можливість працівникам реалізувати свій потенціал: технічне і програми е
забезпечення, організаційна структура, патенти, знаки для товарів і
послуг, відносини з клієнтами. Поділяється на клієнтський і
організаційний капітал.

Суб’єкти авторського права — особи, працею яких створено науковий,
літературний чи мистецький твір (автори, співавтори, укладачі та ін.), а
тако*ж особи, які отримали авторські права за договорами чи в результаті
подій, визначених законом (спадкоємці авторів., роботодавці та ін.).

Суб’єкти інтелектуальної власнюсті — персоніфіковані носії відносин
інтелектуальної влас ності (окремі особи, колективи, суспільство в
цілому, держава, наднаціональні утворення).