Балюк I.А. 2005 – Господарське процесуальне право України
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
ДО ВИВЧЕННЯ МАТЕРІАЛУ
Тема 1. Правовий стан
господарського суду в Україні
Історія розвитку господарської юрисдикції в Україні. Господарський суд у
системі органів правосуддя. Правовий статус судді господарського суду.
Право на звернення до господарського суду (з урахуванням Закону України
«Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.).
Тривалий час Україна не була самостійною, незалежною державою, а входила
до складу певних держав, тому історія становлення господарських судів
України не існує окремо від історії становлення аналогічних судів цих
держав. Попередником сучасних господарських судів у Російській імперії,
до складу якої входила більша частина України, були комерційні суди, які
розглядали торговельні й вексельні справи, справи про торговельну
неспроможність. На території України відлік створення господарських
судів у сучасному розумінні ведуть з часу заснування комерційного суду в
м. Одесі у 1807 р. Пізніше було засновано комерційний суд у Феодосії — у
1819 р. та Ізмаїлі — у 1824 р.
В перші роки після жовтневої революції, за умов відсутності або
незначного розвитку товарно-грошових відносин, судові спори між
казенними установами не дозволялись. Розбіжності між підприємствами та
організаціями вирішувалися в адміністративному порядку вищестоящими
органами управління.
У період військової інтервенції та громадянської війни керування
господарством здійснювалось військово-адміністративними методами, було
суворо централізованим. Підприємства, не маючи господарської
самостійності, не укладали господарських договорів і не здійснювали
навіть грошових розрахунків між собою. Спори, що виникали між ними,
вирішувались спеціальними головкомами. Після закінчення громадянської
війни й переходу до нової економічної політики умови діяльності
господарських організацій змінилися. Господарською реформою, що
розпочалася в 1921 р., впроваджуються комерційні розрахунки, підприєм-
ствам надається певна оперативна й майнова самостійність,
взаємовідносини між підприємствами та іншими господарськими
організаціями починають базуватися на договірних засадах. На зміну майже
повній натуралізації приходять товарно-грошові відносини. За цих умов
назріває необхідність у створенні спеціальних органів для врегулювання
спорів і протиріч, що виникають у взаємовідносинах підприємств і
організацій.
Такими органами в Україні стали створені в 1924 р. арбітражні комісії:
Вища арбітражна комісія при Українській економічній Раді та арбітражні
комісії при губернських економічних Радах. Поряд із державними
арбітражними комісіями створювалися відомчі, які вирішували майнові
спори між підприємствами й установами одного й того самого відомства.
За характером діяльності арбітражні комісії нагадували суди. Провадження
в них велося за правилами цивільних процесуальних кодексів союзних
республік, але з деякими відхиленнями, що зумовлювалися особливостями
підвідомчих арбітражним комісіям справ. Останні розглядались колегіально
головуючим і двома членами арбітражної комісії. Один із арбітрів мав
бути юристом, другий — господарником. Рішення місцевих арбітражних
комісій можна було оскаржити у Вищу арбітражну комісію при економічній
Раді союзної республіки.
Подальший розвиток арбітражу пов’язаний із запровадженням
госпрозрахункових відносин і оформленням господарських зв’язків на
договірних засадах. Постановами ВЦВК і РНК СРСР від 1931 р. всі
державні, господарські й кооперативні органи і підприємства були
зобов’язані оформляти свої взаємовідносини по поставках товарів,
виконанню робіт і наданню послуг шляхом укладання договорів і нести за
їх невиконання встановлену законом відповідальність. ЦВК і Раднарком
УРСР 5 червня 1931 р. прийняв постанову «Про Державний арбітраж УРСР».
На підставі цього був утворений Державний арбітраж при Раді Народних
Комісарів та міжрайонні органи Державного арбітражу в містах Харкові,
Києві, Одесі, Дніпропетровську та Донецьку. До компетенції Державного
арбітражу були віднесені не лише майнові спори між установами,
підприємствами та організаціями усуспільненого сектору в УРСР, а з
1934 р. і спори, що виникають при укладанні договорів.
Органи державного арбітражу діяли у порядку, встановленому Положенням
«Про державний арбітраж», затвердженим постановою ЦВК і РНК СРСР 3
травня 1931 р. Раднарком УРСР 30 травня 1945 р. постановою затвердив
таке положення. Цим законодавчим актом було встановлено, що органами
Державного арбітражу УРСР є Державний арбітраж при Раді Народних
Комісарів УРСР та державні арбітражі при виконкомах обласних Рад
депутатів трудящих.
Упродовж існування державного арбітражу з 1931-го по 1991 р. радянською
державою постійно робилися спроби модернізувати його структуру та
діяльність, пристосувати до економічних умов, які змінювались, підвищити
його роль у народному господарстві. На арбітраж покладалися нові й нові
завдання. В 1960 р. Рада Міністрів СРСР відмінила Положення «Про
державний арбітраж» 1931 р. і затвердила нове Положення «Про державний
арбітраж при Раді Міністрів СРСР».
У серпні 1970 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову «Про підвищення
ролі органів державного арбітражу і арбітражів міністерств і відомств у
народному господарстві», відповідно до якої арбітраж мав сприяти
підвищенню ефективності суспільного виробництва, раціоналізації
господарських зв’язків, зміцненню господарського рахунку, посиленню ролі
договору в господарських відносинах.
До 1974 р. нижчі арбітражі не підпорядковувались вищім, а формувалися
при виконавчих органах, тобто система була неспівпорядкованою. У січні
1974 р. Держарбітраж СРСР перетворюють у союзно-республіканський орган,
було затверджене нове положення «Про Державний арбітраж при Раді
Міністрів СРСР».
Останній етап розвитку держарбітражу пов’язаний із прийняттям
законодавства про нього після прийняття Конституції СРСР 1977 р., де
арбітраж було визнано конституційним органом.
Організація і порядок діяльності органів державного арбітражу вперше
визначались Законом «Про Державний арбітраж СРСР», прийнятим Верховною
Радою СРСР у листопаді 1979 р. На підставі цього закону затверджені
Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Правила
розгляду господарських спорів державними арбітражами. Відповідні акти
законодавства прийняли в Україні та інших союзних республіках.
Інститут державного і відомчого арбітражу, створений у 1922 р., був
пристосований для вирішення спорів між різноманітними частинами єдиної,
централізованої державної структури господарювання. Економічна система
країни функціонувала на засадах адміністративного регулювання, тому
господарська самостійність товаровиробників була мінімальною. Вони
взаємодіяли згідно з розпорядженнями директивного планування; договір не
завжди підтверджував товарно-грошові відносини. За цих умов вчені й
практики цілком логічно відносили державні та відомчі арбітражі до
органів державного управління або господарського керівництва, хоча,
треба відмітити, що питання про природу їх юрисдикції при цьому
залишалося дискусійним.
Варто визнати, що правовий статус держарбітражу поступово підвищувався.
Спочатку він був підпорядкований уряду і виконавчим органам на місцях, а
потім Верховній Раді та її Президії. Однак навіть у законі 1979 р.
державний арбітраж не визнавався судовою установою. Стосовно відомчого
арбітражу, то він взагалі діяв на правах структурного підрозділу певного
міністерства, державного комітету. Такий статус державного, а тим більше
відомчого не надавав арбітражу необхідних гарантій незалежності. При
вирішенні господарських спорів він повинен був керуватися не стільки
законами, скільки підзаконними актами та вказівками керівників вищих
органів державного управління. Пряма адміністративна залежність і
підпорядкованість державного і відомчого арбітражу об’єктивно
зумовлювалися пануванням командно-адміністративних методів керівництва
економікою і майже абсолютною монополією державної форми власності. Все
це дає підставу Голові Вищого арбітражного суду Д. М. Притиці зробити
висновок, що вирішення господарських спорів виступало як функція
господарського керівництва, як функція керівництва. Ці функції
здійснювали органи державного й відомчого арбітражу.
Зміна системи арбітражів арбітражними судами визначалася новими
економічними умовами переходу до ринкових відносин, появою різних форм
власності. Вирішення спорів між рівними суб’єктами господарювання
засобами і методами адміністративно-командної системи стало неможливим.
Тому арбітраж було перетворено в суд, діяльність якого по розгляду і
вирішенню спорів здійснюється в процесуальній формі, яка створює сталі
гарантії захисту прав рівною мірою суб’єктам державної і недержавної
форм власності.
Закон України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р. уперше
започаткував здійснення правосуддя в господарських відносинах
спеціалізованими судовими установами. У цьому акті були закріплені
прерогативи арбітражного суду саме як самостійної ланки судової влади.
Зазначений Закон, а також Арбітражний процесуальний кодекс України від 6
листопада 1991 р. визначали систему арбітражних судів і процесуальну
форму їх діяльності.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції
України). Судочинство здійснюється Конституційним Судом Україні та
судами загальної юрисдикції. Стаття 125 Конституції України передбачає
будівництво системи судів загальної юрисдикції за принципом
спеціалізації.
21 червня 2001 р. було прийнято ряд законів з питань формування судів
загальної юрисдикції України відповідно до Конституції України. Були
внесені зміни до Законів України «Про судоустрій України», «Про статус
суддів», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні
комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність
суддів судів України», «Про арбітражний суд» та інші, а також до
Цивільного процесуального, Арбітражного процесуального та
Криминально-процесуального кодексів України.
Законами України «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний
суд» та «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу
України» від 21 червня 2001 р. самостійну ланку арбітражних судів було
перетворено у ланку господарських — спеціалізованих судів у системі
судів загальної юрисдикції, та відповідно внесено зміни у процесуальну
форму їх діяльності. До того ж змінено назву зазначених правових актів
на Закон України «Про господарські суди» і на Господарський
процесуальний кодекс України.
Система господарських судів засновується на загальних принципах і
положеннях судоустрою і судочинства, як і для судів загальної
юрисдикції. Господарські суди здійснюють судову владу шляхом вирішення
господарських та інших справ, віднесених до їх ведення. Вони мають свою
компетенцію, а порядок їх судочинства — свою специфіку, встановлену
Господарським процесуальним кодексом України. Звідси випливає правова
природа господарських судів як спеціалізованих судів у рамках системи
судів загальної юрисдикції, які здійснюють правосуддя у сфері
господарських відносин. Правова природа господарського суду, визначена
насамперед Законом України «Про господарські суди», статтею 1 якого
закріплено, що правосуддя в господарських відносинах здійснюється
господарськими судами.
Господарські суди становлять єдину триланкову систему спеціалізованих
судів, яка складається з місцевих господарських судів; апеляційних
господарських судів; Вищого господарського суду України.
Місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної
Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя.
Місцеві господарські суди є судами першої інстанції.
Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області,
міст Києва і Севастополя:
— вирішує господарські спори, віднесені до його компетенції, розглядає
справи про банкрутство;
— переглядає, за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;
— вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, аналізує
статистику вирішення господарських спорів, вносить пропозиції Вищому
господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового
регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських
спорів;
— веде роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері
господарських відносин;
— здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.
Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області,
міст Києва та Севастополя складається з голови, першого заступника
голови, заступників голови та суддів, може також запроваджуватися
спеціалізація суддів з розгляду справ окремих категорій.
Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області,
міст Києва та Севастополя очолює голова відповідного господарського
суду.
Голова місцевого господарського суду здійснює функції суд-
ді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом
України; розподіляє обов’язки між заступниками голови та суддями
господарського суду у випадках, передбачених Господарським процесуальним
кодексом України, формує колегії суддів і призначає головуючого колегії;
забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді; затверджує структуру,
штатний розпис та кошторис витрат на утримання господарського суду;
організовує діяльність господарського суду і несе відповідальність за
виконання завдань, покладених на господарський суд, видає в межах своїх
повноважень накази та інші акти; призначає на посаду та звільняє з
посади працівників апарату господарського суду, застосовує щодо них
заходи заохочення і накладає дисциплінарні стягнення; вносить Голові
Вищого господарського суду України подання щодо призначення й обрання
суддів, встановлення чисельності працівників та асигнувань відповідного
господарського суду; здійснює інші повноваження, передбачені
законодавством.
Заступники голови місцевого господарського суду здійснюють функції судді
у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
здійснюють відповідно до розподілу обов’язків керівництво роботою
структурних підрозділів апарату господарського суду, інші повноваження,
передбачені законодавством.
Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції. Вони
утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського
суду України з визначенням території, на яку поширюються повноваження
апеляційних господарських судів, їх місцезнаходження. Указом Президента
України «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження
мережі господарських судів України» від 11 липня 2001 р. № 511/2001
створено Дніпровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський,
Севастопольський та Харківський апеляційні господарські суди і визначено
території, на які поширюються їх повноваження.
Апеляційний господарський суд складається з голови суду, першого
заступника голови, заступників голови та суддів і здійснює правосуддя
колегією суддів. Може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду
окремих категорій справ.
Апеляційний господарський суд:
— переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих господарських
судів, які включені до території, на яку поширюються його повноваження;
— переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;
— вивчає та узагальнює практику застосування законодавства, аналізує
статистику вирішення господарських спорів, подає пропозиції Вищому
господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання
господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів та
щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне
тлумачення законів України;
— проводить роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері
господарських відносин;
— здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Голова апеляційного господарського суду здійснює функції судді у
порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України;
формує колегії суддів і призначає головуючого колегії; розподіляє судові
справи між колегіями суддів; розподіляє обов’язки між заступниками
голови та суддями апеляційного господарського суду; забезпечує підбір і
підготовку кандидатів у судді; затверджує структуру, штатний розпис та
кошторис витрат на утримання апеляційного господарського суду;
організовує діяльність апеляційного господарського суду і несе
відповідальність за виконання завдань, покладених на апеляційний
господарський суд, видає в межах своїх повноважень накази та інші акти;
призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату
апеляційного господарського суду, застосовує щодо них заходи заохочення
і накладає дисциплінарні стягнення; вносить Голові Вищого господарського
суду України подання щодо призначення та обрання суддів, встановлення
чисельності працівників і асигнувань відповідного апеляційного
господарського суду; здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Заступники голови апеляційного господарського суду здійснюють
повноваження судді у порядку, передбаченому Господарським процесуальним
кодексом України; відповідно до розподілу обов’язків — керівництво
роботою структурних підрозділів апарату апеляційного господарського
суду; інші повноваження, передбачені законом.
Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських
судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах та
складається з Голови, першого заступника Голови, заступників Голови та
суддів і діє у складі колегій суддів. У ньому також утворюється президія
як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду
України.
Вищий господарський суд України:
— переглядає у касаційному порядку рішення апеляційних і місцевих
господарських судів;
— вивчає та узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує
однаковість практики, аналізує статистику вирішення господарських
спорів; дає роз’яснення господарським судам з питань практики
застосування законодавства України, яке регулює відносини в
господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів;
— веде роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері
господарських відносин;
— здійснює організаційне керівництво апеляційними господарськими судами,
а також господарським судом Автономної Республіки Крим, господарськими
судами областей, міст Києва і Севастополя, несе відповідальність за
організацію, стан і вдосконалення їх діяльності, перевіряє і поширює
позитивний досвід роботи господарських судів республіки;
— забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення
кваліфікації працівників господарських судів, організовує роботу по
матеріально-технічному забезпеченню господарських судів і створенню
належних умов для їх діяльності, нормативному забезпеченню, веденню
статистичного обліку;
— забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських
судів;
— здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.
Голова Вищого господарського суду України виконує функ-
ції судді у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом
України; організовує діяльність Вищого господарського суду України і
несе відповідальність за виконання завдань, покладених на Вищий
господарський суд України, видає в межах своїх повноважень накази та
інші акти; призначає на посади та звільняє з посад працівників апарату
Вищого господарського суду України, вживає заходів заохочення і накладає
дисциплінарні стягнення на працівників апарату Вищого господарського
суду України; здійснює організаційне керівництво роботою господарських
судів України; розподіляє обов’язки між заступниками Голови та суддями
Вищого господарського суду України; формує склад колегій суддів Вищого
господарського суду України і розподіляє між ними судові справи;
затверджує структуру, штатний розпис, кошторис витрат на утримання
господарських судів України, положення про структурні підрозділи Вищого
господарського суду України; вносить у встановленому законодавством
порядку подання щодо призначення та обрання суддів господарських судів
та щодо тлумачення законів України; вносить подання про затвердження
кількісного та персонального складу президії Вищого господарського суду
України, скликає їх засідання й головує на них; вносить пропозиції до
Верховного Суду України про внесення до Конституційного суду України
щодо розгляду питань про відповідність Конституції України
(конституційність) законів та постанов Верховної Ради України, актів
Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради
Автономної Республіки Крим; здійснює інші повноваження, встановлені
законом.
Заступник Голови Вищого господарського суду України за своїми
функціональними обов’язками здійснює функції судді та інші повноваження,
передбачені Господарським процесуальним кодексом України; повноваження
Голови Вищого господарського суду за його дорученням або у разі його
відсутності; відповідно до розподілу обов’язків керівництво роботою
структурних підрозділів апарату Вищого господарського суду; інші
повноваження, передбачені законодавством.
Президія Вищого господарського суду України утворюєть-
ся у складі Голови Вищого господарського суду України (головуючий) та
заступників Голови за посадою і кількох суддів. Кількість членів і склад
президії Вищого господарського суду України затверджуються зборами
суддів Вищого господарського суду України за поданням Голови Вищого
господарського суду України. Засідання президії Вищого господарського
суду України є повноважними за наявності не менш як двох третин членів
президії. Рішення президії Вищого господарського суду України
приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів членів президії і
реалізуються рішеннями Голови Вищого господарського суду України в межах
його повноважень.
Президія Вищого господарського суду України розглядає питання
організації та діяльності, підбору кадрів господарських судів України;
розглядає матеріали узагальнення практики, аналізу статистики та дає
роз’яснення щодо практики застосування законодавства України, яке
регулює відносини в господарській сфері й порядок розгляду господарських
спорів; розглядає інші питання, які вносяться Головою чи членом президії
Вищого господарського суду України.
Для розгляду справ у Вищому господарському суді України утворюються
колегії суддів з числа суддів Вищого господарського суду України, які
формуються Головою Вищого господарського суду України. Колегія суддів
складається з трьох або п’яти суддів залежно від категорії і складності
справи.
Вищий господарський суд України здійснює зв’язки з органами, що
вирішують господарські спори в інших державах, на підставі угод і
договорів. Вищий господарський суд України, апеляційні господарські
суди, а також господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські
суди областей, міст Києва і Севастополя взаємодіють із засобами масової
інформації та громадськими організаціями у роботі по попередженню
порушень законності, а також координують свою діяльність із
правоохоронними органами України та інших держав щодо запобігання
порушенням законодавства у сфері господарських відносин.
Вищий господарський суд України розробляє пропозиції щодо організації і
діяльності третейських судів на території України.
Господарські суди ведуть у встановленому порядку статистичний облік.
Вищий господарський суд України аналізує статистичні дані й використовує
їх для вдосконалення діяльності госпо-
дарських судів.
Чисельність суддів Вищого господарського суду України, апеляційних
господарських судів, а також господарського суду Автономної Республіки
Крим, господарських судів областей, міст Києва і Севастополя встановлює
Президент України. Структура апарату та штатний розпис Вищого
господарського суду затверджується його Головою.
Для вивчення, узагальнення практики, аналізу статистики, попередження
правопорушень у сфері господарських відносин, систематизації та
кодифікації законодавства й виконання інших функцій, пов’язаних з
діяльністю Вищого господарського суду, утворюються управління, відділи,
інші структурні підрозділи. В апараті Вищого господарського суду є
посади помічників суддів, спеціалістів та інших працівників.
Структура апарату та штатний розпис апеляційних господарських судів, а
також господарського суду Автономної Республіки Крим, господарських
судів областей, міст Києва і Севастополя затверджуються головами цих
господарських судів, які за необхідністю можуть утворити відділи,
визначивши організацію, завдання і порядок їх діяльності. В апараті
апеляційних господарських судів господарського суду Автономної
Республіки Крим, в апаратах господарських судів областей, міст Києва і
Севастополя є посади помічників суддів, спеціалістів та інших
працівників. На працівників апарату господарських судів поширюється дія
Закону України «Про державну службу».
Статус судді господарського суду визначається Конституцією України,
законами України «Про статус суддів», «Про кваліфікаційні комісії,
кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів
України», «Про органи суддівського самоврядування», «Про державний
захист працівників суду і правоохоронних органів», іншими законами з
урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про господарські
суди».
Суддею господарського суду є посадова особа, наділена повноваженнями
здійснювати правосуддя з господарських відносин. Повноваження судді
господарського суду визначаються Конституцією України, Законом України
«Про господарські суди», Господарським процесуальним кодексом України та
іншими законами.
Суддя має право вносити Голові Вищого господарського суду пропозиції
щодо роз’яснення застосування законодавства, яке регулює відносини в
господарській сфері, та порядку вирішення господарських спорів. Суддя
має право очолювати структурний підрозділ апарату господарського суду.
Голова Вищого господарського суду України, його заступники, голови
апеляційних господарських судів та їхні заступники, голова
господарського суду Автономної Республіки Крим, голови господарських
судів областей, міст Києва та Севастополя, їхні заступники мають статус
судді господарського суду.
Право на зайняття посади судді Вищого господарського суду України має
громадянин України, який досяг на день призначення 30 років, має вищу
юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю не менше десяти років.
Право на зайняття посади судді апеляційного господарського суду, а також
господарського суду Автономної Республіки Крим, господарських судів
областей, міст Києва та Севастополя має громадянин України, який досяг
на день призначення 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за
спеціальністю не менше п’яти років.
Право на звернення до господарського суду розглядається в двох аспектах:
1) як право абстрактне, тобто потенціальна можливість суб’єкта
господарювання (підприємницької діяльності) або, в передбачених
законодавством випадках, державних органів на звернення в юрисдикційний
орган в особі господарського суду за захистом порушеного права або
інтересів, які охороняються законом;
2) як право персоніфіковане, тобто як право конкретної особи на захист,
якщо вона вважає, що її право порушено і потребує підтвердження і
реалізації за допомогою судової влади.
Право на звернення до господарського суду як абстрактне право є одним із
елементів правового статусу усіх організацій, які зареєстровані як
юридичні особи (ст. 1 Закону України «Про господарські суди», ст. 23
Цивільного кодексу України). Це право — елемент правового статусу
громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи і в установленому порядку, через державну реєстрацію,
набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. У випадках,
передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають
право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є
суб’єктами підприємницької діяльності.
Угода про відмову від права звернення до господарського суду є
недійсною. Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України
законодавчо закріплено право на звернення до господарського суду.
Наявність права на звернення до господарського суду не визначає, що всі
господарські відносини і зв’язки суб’єктів господарювання або управління
з економічних питань забезпечуються лише примусовою силою судової влади.
Навпаки, розвиток господарських відносин передбачає, що права суб’єктів
цих відносин реалізуються, а обов’язки виконуються добровільно і свідомо
згідно із законами і договорами без звернення до господарського суду.
Право на звернення до господарського суду як потенціальна можливість
захисту перетворюється в суб’єктивне право конкретної особи за наявності
у неї інтересу в захисті права, тобто у випадку показу нею порушеного
або оспорюваного права. У такому випадку право на звернення до
господарського суду як суб’єктивне право реалізується у формі права на
подання позову (ідентичного йому права). Якщо законом для певної
категорії спорів встановлений досудовий (претензійний) порядок
врегулювання, спір може бути переданий на розгляд господарського суду
лише після дотримання цього порядку. Для певних осіб законодавство
передбачає право звернення до господарського суду без дотримання
досудового (претензійного) порядку врегулювання спору.
Тема 2. Поняття господарського процесу
та господарського процесуального права
Поняття господарського процесу. Стадії господарського процесу.
Господарське процесуальне право (предмет, метод, система, джерела,
правовідносини). Господарське процесуальне право як юридична наука і
навчальна дисципліна. Принципи господарського процесуального права.
Господарський процес є різновидом юридичної діяльності, яку регулюють
норми господарського процесуального права, тобто встановлена нормами
процесуального права форма діяльності господарських судів, яка
спрямована на захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних
законом інтересів суб’єктів господарювання.
Предметом господарського процесу як форми діяльності суду є господарські
спори або інші справи віднесені до компетенції господарських судів
Господарським процесуальним кодексом України та іншими законами.
Установлений нормами господарського процесуального права порядок
порушення процесу, підготовки справи до розгляду, розгляду й вирішення
справ, оскарження і перегляду рішень господарського суду, а також
виконання рішень господарського суду називається процесуальною формою.
В господарському процесі суд, сторони, інші учасники можуть здійснювати
ті дії, які передбачені господарськими процесуальними нормами.
Формалізація господарського процесу не є випадковою. Роль і значення
процесуальній форми полягає в тому, щоби забезпечити захист дійсно
існуючих прав суб’єктів господарювання та гарантувати винесення законних
і обґрунтованих рішень. Господарський процес являє собою єдність
процесуальних прав і обов’язків господарського суду, сторін та інших
учасників процесу.
Тому господарський процес можна визначити як систему послідовно
здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші
учасники судочинства у зв’язку з розглядом і вирішенням конкретної
справи. Кінцева мета процесу — відновлення порушеного права.
Процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здійснення
правосуддя, відпрацьованим на підставі узагальнення великого досвіду
правозастосування.
Процесуальній формі притаманні таки ознаки: нормативність,
безперечність, системність та універсальність, які виступають в єдності
при правовому регулюванні, та право реалізації.
Нормативність господарської процесуальної форми полягає в тому, що вона
встановлюється в законодавстві певного рівня. Таким чином забезпечується
єдність нормативного регламенту господарського процесу, неможливість
регулювання даної сфери шляхом прийняття підзаконних нормативних актів.
Безперечність господарської процесуальної форми відображає
обов’язковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у
діяльності учасників господарського процесу. Здійснення процесуальних
прав і виконання процесуальних обов’язків повинно відбуватися згідно з
порядком, встановленим господарським процесуальним законодавством. У
протилежному випадку відповідна процесуальна дія учасника господарського
процесу не порушує ті правові наслідки, на які вона спрямована.
Порушення провадження або подання заяви про перевірку рішення в
апеляційному або касаційному порядку повинні відбуватися згідно з
порядком і в строки, встановлені Господарським процесуальним кодексом
України. Господарському суду, іншим учасникам процесу законом надаються
певні, відповідні їх процесуальному стану, права і покладаються
обов’язки. Процесуальні права й обов’язки реалізуються в ході процесу у
вигляді процесуальних дій. В господарському процесі суддя господарського
суду, сто-
рони, інші учасники можуть здійснювати ті дії, які передбачені
господарськими процесуальними нормами. Форма діяльності господарських
судів по розгляду справ заздалегідь встановлена законом.
Системність господарської процесуальної форми відображає необхідність
структурувати господарський процесуальній регламент в єдине ціле.
Господарський процесуальний кодекс України містить загальний регламент
вирішення усіх справ, підвідомчих господарським судам. Вирішення справ
про банкрутство відбувається в тому самому загальному процесуальному
порядку з урахуванням певних особливостей. Порядок судового розгляду не
може бути відмінним і особливим для кожної справи, кожного суду.
Універсальність господарської процесуальної правової форми відображає її
застосування до вирішення різних справ, підвідомчих господарським судам
без будь-якої істотної диференціації. Більше того, універсальність
господарської процесуальної форми похідна від цивільної процесуальної
форми, а подальший розвиток господарського процесу за своїми основними
складовими наближує її до цивільної.
Головні риси процесуальної форми полягають в тому:
— що господарський суд та учасники господарського процесу пов’язані у
своїй діяльності нормами господарського процесуального права;
— учасники процесу здійснюють лише ті процесуальні дії, які заздалегідь
встановлені господарськими процесуальними нормами;
— порядок звернення з позовною заявою до суду, прийняття й підготовки
справ до розгляду, порядок вирішення спору, структура рішення і
регламент його перегляду, а також виконання визначені законом;
— відносини між господарським судом і учасниками процесу не можуть
носити характер фактичних відносин, вони можуть бути лише
правовідносинами;
— процесуальна форма надає сторонам рівні можливості захисту права
(змагатися), право брати участь в процесі, надавати докази,
користуватися правовою допомогою, оскаржити рішення, брати участь у
виконавчому провадженні.
Процесуальна форма захищає сторони, які сперечаються, від суб’єктивізму
суддів, сприяє досягненню істини у правосудді. Значення процесуальній
форми — забезпечити захист існуючих прав суб’єктів господарювання і
гарантувати винесення законних і обґрунтованих рішень.
Господарський процес — не просто сукупність дій, урегульованих нормами
господарського процесуального права, а їх визначена система. Діяльність
господарського суду по розгляду і вирішенню підвідомчих йому спорів
здійснюється в певній логічній послідовності по стадіях процесу.
Процесуальні дії, які здійснюють учасники господарського процесу,
залежно від мети їх здійснення і змісту, складають стадії господарського
процесу. В кожній стадії процесуальні відносини носять специфічний
характер, який визначається об’єктом цих відносин, суб’єктним складом
учасників на кожній стадії, змістом і метою процесуальних дій.
Стадія господарського процесу — сукупність процесуальних дій по
конкретній справі, об’єднаних однією метою або спрямованих до однієї
певної мети. Кожна стадія виконує свої особливі функції в господарському
процесі. Складність і кількість здійснюваних процесуальних дій на кожній
стадії процесу залежить від задач, які стоять на кожній стадії.
Перша стадія господарського процесу — порушення провадження у справі.
Об’єктом процесуальних дій і правової оцінки на цій стадії є
пред’явлення позовної заяви з усіма доданим до неї матеріалами (ст. 54
ГПК), вивчення її з точки зору підвідомчості й підсудності, а також
інших критеріїв, необхідних для прийняття справи до провадження. На цій
стадії суддя одноособово виносить ухвалу про порушення провадження у
справі, прийняття справи до провадження (ст. 61 ГПК). У випадках,
передбачених законом, суддя може відмовити в прийнятті позовної заяви
(ст. 62 ГПК) або повернути її (ст. 63 ГПК).
Після порушення справи в господарському суді настає стадія підготовки
матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду. Мета цієї стадії
— забезпечити правильне і своєчасне вирішення справи, бажано у першому ж
засіданні суду. Процесуальні дії судді на цій стадії передбачені ст. 65
ГПК.
Основна стадія господарського процесу — господарський розгляд (розд. ХI
ГПК). Вона визначається як основна, тому що при цьому розгляді спір
вирішується по суті, дається остаточна відповідь на позовні вимоги.
Формою розгляду справи є засідання господарського суду. Як правило, ця
стадія закінчується прий-
няттям рішення (ст. 82 ГПК), однак, в окремих випадках, —
припиненням провадження у справі (ст. 80 ГПК) або залишенням позову без
розгляду (ст. 81 ГПК).
Наступна стадія — перевірка законності й обґрунтованості судових рішень
господарських судів: перегляд судових рішень в апеляційному порядку
(розд. ХІІ ГПК); перегляд судових рішень у касаційному порядку
(розд. ХІІ-1, ХІІ-2 ГПК); перегляд рішення, ухвали, постанови
господарського суду за нововиявленими обставинами (розділ ХIII ГПК). Ці
стадії орієнтовані на виправлення судових помилок. Проходження справи по
цій стадії не є обов’язковим, а визначається зацікавленими особами —
учасниками справи. На стадії перегляду судових рішень також є етапи
порушення провадження, підготовки справи до розгляду і вирішення у
відповідній інстанції.
Господарський процес по справі повинен завершуватись виконанням рішення,
ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили. Ця
стадія — стадія виконання судових рішень — спрямована на практичну їх
реалізацію діяльністю зобов’язаних суб’єктів. Рішення господарського
суду підлягають обов’язковому виконанню підприємствами, організаціями,
посадовими особами (ст. 115 ГПК). Існують певні правила виконавчого
провадження, які регулюють відносини між боржником і стягувачем (розділ
ХIV ГПК). Треба відмітити, що у зв’язку з прийняттям Законів України
«Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження» сфера
примусового виконання відокремлена від судової влади і організаційно
віднесена до виконавчої влади, але залишається у колі суддівських
повноважень.
Діяльність господарського суду по здійсненню правосуддя є господарським
процесом, сукупність правових норм, які регулюють порядок цієї
діяльності, є господарським процесуальним правом, інакше кажучи
господарське процесуальне право регулює порядок справляння
господарського процесу.
Господарське процесуальне право — система правових норм, які регулюють
діяльність господарського суду та інших зацікавлених осіб, пов’язану зі
здійснення правосуддя по справах компетенції господарського суду.
Господарське процесуальне право належить до системи процесуальних
галузей права (поряд із цивільним процесуальним, кримінальним
процесуальним та іншими процесуальними галузями) та за своїми
змістовними характеристиками відноситься до галузей права
публічно-правового характеру. Наявність процесуальних відносин зумовлена
необхідністю в упорядкуванні діяльності органів судової влади.
Предметом певної галузі є ті відносини, які регулюють норми цієї галузі.
Предметом господарського процесуального права є юридичні процесуальні
дії суду і зацікавлених осіб при здійсненні правосуддя по справах,
підвідомчих господарським судам.
Методом правового регулювання визначають сукупність юридичних способів і
прийомів впливу на відносини, які є предметом даної галузі права.
Основним методом господарського процесуального права є імперативний
(владних приписів) за наявності диспозитивних (дозволу) елементів. Такі
сполучення пояснюються тим, що, з одного боку, господарський процес є
владною діяльністю господарського суду по застосуванню норм
матеріального і процесуального права, що припускає владний початок у
механізмі господарського регулювання, з іншого — формою примусового
здійснення суб’єктивних прав в основному в тих галузях права, які
будуються на рівності, диспозитивності їх суб’єктів.
Норми господарського процесуального права знаходяться у взаємодії і
взаємозв’язку з нормами інших галузей. Система галузі права — це
сукупність її норм і їх поділ на структурні частини. Систему
господарського процесуального права умовно можна поділити на дві
частини: загальну й особливу.
До загальної частини мають бути віднесені норми та інститути, які мають
значення для всього господарського процесу на всіх його стадіях і
закріплюють право на звернення до господарського суду, принципи
господарського процесуального права, склад суду та осіб, які беруть
участь у справі, підвідомчість і підсудність, докази в господарському
процесі, судові витрати, процесуальні строки та ін.
Особлива частина господарського процесуального права об’єднує норми й
інститути, які регулюють окремі види процесуальних відносин, а саме
постадійні процесуальні відносини: порушення справи, підготовку справ до
судового розгляду, порядок розгляду і вирішення спорів, оскарження і
перегляд рішень, виконання судових актів.
Джерелом господарського процесуального права є нормативно-правові акти,
які вміщують правові норми, що регулюють господарське судочинство.
Первісним джерелом господарського процесуального права як і системи
права, взагалі, є Конституція України. Конституційні норми, зокрема,
визначають стан суду як органу, що здійснює правосуддя, правовий стан
судді; закони України — про організацію та діяльність судової влади,
зокрема «Про судоустрій України», «Про статус суддів» та ін.
Господарське процесуальне право має виокремлені джерела, які містять
норми організації, що закріплюють систему судів, процесуальні норми,
спеціальні процесуальні норми, які містяться в законах
матеріально-правового характеру. В першу чергу, це Закони України «Про
господарські суди», «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом». Господарське процесуальне право — право
кодифіковане, таким нормативним правовим актом є Господарський
процесуальний кодекс України.
Закон України «Про судоустрій України» і Господарський процесуальний
кодекс України становлять основу господарського процесуального
законодавства. Закон визначає завдання господарських судів, принципи
створення й діяльності, структуру і систему господарських судів та інші
питання. Норми Господарського процесуального кодексу визначають принципи
господарського судочинства, склад господарського суду, підвідомчість і
підсудність спорів, порядок подання позову, доказування, вирішення
спорів, перегляд рішень господарського суду, виконання судових рішень та
інші питання, пов’язані з діяльністю господарського суду.
Правові норми, які стосуються господарського судочинства, містять також
інші законодавчі акти: Цивільний кодекс України, Закони України «Про
власність», «Про підприємництво» та ін.
Джерелом господарського процесуального права є також підзаконні
нормативно-правові акти, які містять норми з питань, що стосуються
господарського процесу. Такими можуть бути укази і розпорядження
Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів
України, акті інших державних органів та органів місцевого
самоврядування. До джерел господарського процесуального права треба
віднести й міжнародні угоди України.
Під час розгляду і вирішення господарських спорів та інших справ у
процесі перегляду рішень господарського суду та їх виконання виникають
господарські процесуальні правовідносини між суддею й іншими учасниками
процесу.
Між сторонами (третьою особою і стороною), тобто між суб’єктами, що
сперечаються, виникають матеріальні відносини, але не процесуальні.
Процесуальні відносини безпосередньо між учасниками процесу не
виникають. Вони існують між господарським судом (суддею) й іншими
учасниками з конкретної справи.
Процесуальні правовідносини в господарському судочинстві складаються з
права та обов’язку господарського суду розглянути дану справу і прийняти
по ній судове рішення; прав і обов’язків осіб, які беруть участь у
справі, на судовий захист.
Господарський суд — обов’язковий суб’єкт процесуальних правовідносин,
тому всі клопотання, вимоги, прохання звернені до судді або суду.
Господарські процесуальні правовідносини — це відносини влади.
Повноваження господарського суду мають владний характер щодо інших
учасників процесу: суд притягує відповідача у процесі, зобов’язує осіб,
які є учасниками у справі та які не є учасниками у справі, виконує певні
дії.
У матеріальних відносинах суб’єкти господарювання — організації,
підприємці — рівні. В процесуальних відносинах становище учасників
процесу — сторони, третьої особи, судді, суду — неоднакове, хоча всі
вони мають певні права і виконують обов’язки.
Господарський суд має не лише права, а й обов’язки. Суддя господарського
суду повинен приймати позовні заяви, коли вони відповідають вимогам
закону, вислуховувати роз’яснення сторін, поважати і дотримуватись прав
усіх учасників процесу. Господарський суд несе обов’язки перед сторонами
і державою правильно і згідно з законом розглядати й вирішувати
підвідомчі йому спори.
Особливістю господарських процесуальних правовідносин є те, що вони
можуть бути лише у правовій формі та не існують як фактичні відносини,
тобто вони існують, оскільки існує господарський процес, урегульований
нормами права. В господарському процесі суддя господарського суду, інші
учасники здійснюють лише ті процесуальні дії, які передбачені нормами
господарського процесуального права.
Господарські процесуальні відносини виникають на підставі процесуальних
норм, і в той самий час норми процесуального права реалізуються у цих
відносинах. Як і будь-які інші правовідносини, господарські процесуальні
відносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних
фактів. Спе-
цифікою господарських процесуальних відносин є те, що як юридичні факти
виступають, як правило, процесуальні дії, що відбуваються у строки,
встановлені законом або призначені господарським судом.
Об’єктом господарських процесуальних відносин є господарські спори
підприємств та інших осіб господарювання між собою та спори у галузі
управління господарською діяльністю. Суб’єктний склад процесуальних
відносин складається із судді (одноособово або колегіально), сторін,
третіх осіб, прокурора, державних органів та інших учасників.
Правова наука є сукупністю правових знань, накопичених і поглиблених
внаслідок спеціальних досліджень і узагальнення судової практики,
законотворчості й практики їх застосування. Наука господарського
процесуального права є самостійною галуззю юридичної науки, яка
займається вивченням господарського процесу. Предмет науки
господарського процесу становлять господарське процесуальна право,
судова практика по реалізації норм господарського процесуального права,
соціальна практика, пов’язана з дією господарського процесуального
права. Тобто предмет науки господарського процесуального права —
господарське процесуальне право у невід’ємному зв’язку з іншими
суспільними явищами в його історичному розвитку і практичному
застосуванні.
Господарське процесуальне право як навчальна дисципліна вивчає, перш за
все, чинне господарське процесуальне право, його норми та інститути,
концепції, правовий погляд, історичні факти по проблемах господарського
процесу, накопичених правовою наукою.
Система науки господарського процесуального права взагалі збігається із
системою господарського процесуального права як галузі права, та є базою
для системи навчальної дисципліни.
Принципи господарського процесуального права — це його фундаментальні
положення, основоположні правові ідеї, які визначають таку побудову
господарського процесу, що забезпечує винесення законних та
обґрунтованих рішень.
Значення принципів господарського процесуального права полягає в тому,
що вони є орієнтиром у нормотворчої діяльності при вдосконаленні
господарського процесуального законодавства; дозволяють господарському
суду забезпечити правильне уяснення господарського процесуального
законодавства та вірне його застосування згідно з дійсним змістом.
Принципи знаходяться у певному взаємозв’язку, зумовленому різними
факторами. Система принципів — сукупність усіх принципів господарського
процесуального права, їх взаємозв’язку та взаємозумовленості. В
юридичній науці існують різні погляди на систему принципів, їх
кількість, підстави їх класифікації. Найпоширеним є поділ принципів
господарського процесуального права за об’єктом регулювання на дві
групи: судоустрою та судочинства.
Принципи господарського процесуального права виявляються як в окремих
нормах загального змісту, так і в процесуальних нормах, які містять
гарантії реалізації на практиці загальних правових приписів.
Принципи судоустрою, організаційні принципи, які визначають устрій
господарських судів: здійснення правосуддя лише судом; незалежність
суддів і підкорення їх тільки Конституції України і законові; гласність
розгляду справ; державна мова судочинства; рівність учасників
господарського процесу перед законом і судом; обов’язковість виконання
рішень суду.
Принципи судочинства — принципи функціональні, які визначають
процесуальну діяльність суду й учасників процесу: диспозитивність;
доступність судового захисту прав і загальних інтересів; рівноправність
сторін господарського процесу; змагальність; свобода надання ними своїх
доказів і доведення перед
судом їх переконливості; об’єктивна істина.
Всі ці принципи знаходяться у взаємозв’язку, трапляється, що один і той
самий принцип виступає і як організаційний, і як функціональний. Тому
твердження, що немає тільки організаційних або функціональних принципів,
правдиве, і такий поділ є досить умовним.
Особливе місце серед принципів господарського процесу займає принцип
законності. Законність є основним принципом, притаманним для всієї
системи українського права і, зокрема, господарського процесуального
права. Господарський процес є формою захисту прав. Законність у
діяльності господарських судів означає повну відповідність всіх судових
рішень і процесуальних дій суддів і учасників процесу, які здійснюються
при вирішенні спорів, нормам матеріального і процесуального права. Цей
принцип включає вимогу до суддів правильно застосовувати норми
матеріального права і здійснювати процесуальні дії, керуючись
законодавством України про судочинство в господарських судах. Коли
міжнародними договорами України встановлено інші, ніж законом, правила,
застосовуються правила міжнародного договору. У разі відсутності
законодавства, що регулює спірні відносини, господарський суд застосовує
законодавство, яке розглядає подібні відносини, а за відсутності такого
законодавства господарський суд виходить із загальних засад та змісту
законодавства.
Тема 3. Досудове врегулювання
господарських спорів
Правова регламентація пред’явлення претензії. Строк, порядок і форма
пред’явлення претензії. Розгляд претензії. Досудове врегулювання
розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні
господарських договорів. Наслідки дотримання та порушення досудового
порядку врегулювання спорів.
Подаючи претензії і позови, підприємства мають на меті, використовуючи
правові засоби, забезпечити захист своїх прав і законних інтересів.
Подання претензії — це досудове повідомлення відповідачеві про порушення
ним законних інтересів і прав контрагента. Визнання й задоволення
претензійних вимог є добровільним урегулюванням спору.
Стаття 6 Цивільного кодексу України передбачає, що до пред’явлення
позову, який випливає з відносин між організаціями, обов’язковим є
пред’явлення претензії. Тобто спір може бути переданий до господарського
суду лише після того, як контрагенту була пред’явлена претензія, яку він
відхилив або не дав на неї відповіді в термін, передбачений діючим
законодавством.
Порядок досудового врегулювання спорів визначається Господарським
процесуальним кодексом України, та коли для деяких конкретних видів
господарських відносин встановлено чинним, наприклад транспортним,
законодавством України інший порядок досудового врегулювання, то
застосовується цей спеціальний порядок.
Але, не зважаючи на те, що порядок досудового врегулювання спору
встановлено нормами Господарського процесуального кодексу, подання
претензії — це досудовий добровільний порядок врегулювання спору, і він
не є стадією господарського процесу. На цьому етапі господарський суд не
втручається у відносини між сторонами (хоча без застосування досудового
врегулювання у передбачених випадках неможливо і звернення до
господарського суду). Тому, вважаємо, що правові норми, які регулюють
відносини досудового врегулювання, не повинні міститися в Господарському
процесуальному кодексі України. Для правового закріплення таких норм
доречно застосовувати підзаконні акти.
Вимоги щодо досудового врегулювання спору не носять абсолютного
характеру. Відповідно до ст. 5 ГПК сторони застосовують заходи
досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених
Господарським процесуальним кодексом України, по спорах, що виникають з
договору перевезення, договору про надання послуг зв’язку та договору,
заснованому на державному замовленні, а також за домовленістю між собою,
якщо це обумовлено договором.
Вимоги щодо досудового врегулювання спорів не поширюються на спори про
визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів
державних та інших органів підприємств та організацій, які не
відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом
інтереси підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості
за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним
банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також
спори про звернення стягнення на заставлене майно. Справи порушуються
господарським судом незалежно від ужиття заходів досудового врегулювання
за позовною заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати,
Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.
Стаття 6 ГПК передбачає, що підприємства, установи, організації, інші
юридичні особи, громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, що
порушили майнові права і законні інтереси інших підприємств та
організацій, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення претензії.
Далі ця стаття закріплює положення, що підприємства та організації, чиї
права та законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання
спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з
письмовою претензією.
Отже, згідно зі ст. 6 ГПК досудове врегулювання спорів здійснюється
шляхом звернення з письмовою претензією, яка надсилається рекомендованим
або цінним листом чи вручається під розписку. Слід пам’ятати, що в
будь-якому разі необхідно залишати докази подання претензії. Таким
доказом має бути копія претензії та документ, що підтверджує надсилання
претензії іншої сторони, поштова квитанція, копія списку за формою,
встановленою поштовими правилами, або виписка з нього, посилання на
номер та дату поштової квитанції. Коли претензія здається під розписку,
то особа, яка її приймає, повинна мати на це повноваження і написати на
другому примірнику розписку (вказавши посаду і прізвище) про прийняття
претензії, вказати дату її прий-
няття і поставити печатку організації. Якщо документ, який підтверджує
надсилання претензії, не доданий до позовної заяви, така позовна заява
підлягає поверненню на підставі п. 7 ст. 63 ГПК, як не подано доказів
ужиття заходів досудового врегулювання спору.
Господарський процесуальний кодекс України не встановлює строку
звернення з претензією до порушника майнових прав і законних інтересів
господарюючих суб’єктів, але претензія повинна бути пред’явлена в межах
позовної давності з урахуванням часу, наданого законом на розгляд
претензії і надання відповіді на неї. Строки подання претензії в певних
галузях (транспортних, зв’язку та ін.) мають свої, встановлені
відповідним законодавством, строки.
Зміст і основні реквізити, які мають бути зазначені у претензії, чітко
зафіксовані в правових нормах, а саме:
— повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та
підприємства й організації, яким претензія пред’являється. Таким чином,
в претензії потрібно викласти повні та вичерпні дані про учасників
спору. Заявник претензії зобов’язаний навести точні дані свої і другої
сторони. Повне найменування, поштові й банківські реквізити заявника
можуть міститися на фірмовому бланку листа, якщо такий є, або в кутовому
штемпелі. Якщо таких даних бракує, в тексті претензії слід навести
недостатні дані;
— дата пред’явлення та номер претензії;
— обставини, на підставі яких пред’явлено претензію, докази, що
підтверджують ці обставини, посилання на відповідні нормативні акти;
— вимоги заявника. Їх необхідно точно і конкретно сформулювати;
— сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій
оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
— перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.
Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах або
належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони,
можуть не додаватися до претензії із зазначенням про це у претензії.
Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства,
організації або їх представником. При підписанні претензії обов’язково
вказуються посада особи, яка ставила підпис, та її прізвище. Якщо
претензія підписана особою, перед найменуванням посади якої проставлена
риска або прийменник «за», то це слугує підставою для того, щоб її не
розглядати.
Право на пред’явлення претензії є суб’єктивним правом юридичної особи,
але порядок та строк розгляду претензії, якщо вона вже заявлена до
підприємства, організації, є обов’язком господарюючого суб’єкта. Статтею
7 ГПК передбачена необхідність розгляду одержаної претензії в місячний
термін — загальний строк, який обчислюється з дня одержання претензії.
Законодавством встановлено і спеціальний строк розгляду претензії. У
випадках, коли обов’язковими для сторін правилами або договором
передбачено право повторної перевірки забракованої продукції (товарів)
підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та
комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.
Як зазначалось, до поданої претензії додаються необхідні документи, але
коли їх недостатньо для її розгляду, інша сторона може попросити
заявника надати додаткові документи для розгляду претензії по суті. Для
подання цих документів заявнику встановлюється визначений термін —
залежно від їх складності й кількості, але не менше п’яти днів, не
враховуючи часу поштового обігу. В такому випадку перебіг строку
розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи
закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений
строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.
Іноді виникає потреба у спільних зусиллях для розгляду претензії по
суті: звірити розрахунки, провести експертизу, вчинити інші дії.
Закон зобов’язує підприємства та організації, що одержали претензію,
задовольнити обґрунтовані вимоги заявника. Це зобов’язання частіше не
виконується, ніж виконується.
Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій
формі. Стаття 8 ГПК містить вимоги до змісту відповіді на претензії, в
якій зазначаються:
— повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що
дає відповідь, та підприємства чи організації, якій надсилається
відповідь;
— дата і номер відповіді;
— дата і номер претензії, на яку дається відповідь;
— (коли претензію визнано повністю або частково) — визнана сума, номер,
дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб
задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;
— мотиви відхилення (коли претензію відхилено повністю або частково) —з
посиланням на відповідні нормативні акти й документи, що обґрунтовують
відхилення претензії;
— перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.
До того ж, коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові
повинні повернути оригінали документів, одержаних з претензією, а також
надіслати документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо вони
відсутні у заявника претензії.
Відповідь на претензії підписується повноважною особою підприємства,
організації або їхнім представником та надсилається рекомендованим чи
цінним листом або вручається під розписку в такому самому порядку, як і
претензія.
Процедурою задоволення претензії встановлено, що коли у відповіді на
претензію не повідомляється про перерахування визнаної суми, то
передбачається порядок безспірного її стягнення. Для цього заявник має
право по закінченні двадцяти днів після одержання відповіді пред’явити
до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної
боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в
ній не зазначена визнана сума, то до розпорядження додається також копія
претензії. Установи банку зобов’язані приймати розпорядження про
безспірне стягнення коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши
претензію, просить з різних причин не стягувати з нього визнану суму.
Але за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми
винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від
списаної суми.
Укладання договору складається з певних етапів: пропозиції укласти
договір (оферта) і прийняття цієї пропозиції (акцепт). Договір
вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній формі досягнуто
згоди за всіма істотними умовами. Можливі випадки, коли умови договору,
пропоновані однією стороною, не відповідають бажанням другої, тому між
ними можуть виникнути розбіжності, які розглядаються керівниками чи
заступниками керівників підприємств та організацій або за їх
уповноваженням іншими особами.
Відповідно до ст. 10 ГПК спори, що виникають при укладанні господарських
договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду, при
цьому не передбачається застосування заходів досудового врегулювання.
У процесі господарської діяльності постає необхідність зміни або
розірвання господарських договорів. Згідно зі ст. 11 ГПК підприємство чи
організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір
перевезення, надання послуг зв’язку, заснований на державному
замовленні, або якщо це обумовлено договором, надсилають пропозиції про
це другій стороні за договором.
Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи
розірвання договору, повинні не пізніше двадцяти днів після одержання
відповісти на неї. Якщо підприємство чи організація не досягли згоди
щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді
у встановлений строк (з урахуванням часу поштового обігу),
заінтересована сторона має право передати спір на вирішення
господарського суду.
При надходженні позовної заяви до господарського суду суддя приймає
справу до провадження, якщо у випадках, передбачених законодавством, або
за домовленістю сторін додержано заходів досудового врегулювання спору у
встановленому порядку і не виявлено порушень та інших підстав для
відмови в її прийнятті або поверненні.
Статтею 9 ГПК встановлено штрафну відповідальність за порушення строку
розгляду претензії або залишення її без відповіді. Рішення про стягнення
штрафу, встановленого за ці порушення, приймається господарським судом
одночасно з прийняттям рішення по господарському спору (п. 4 ст. 83
ГПК). З порушника може бути стягнуто штраф у розмірі 2 процентів від
суми претензії, але не менше 5 і не більше як 100 розмірів
неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Крім штрафної відповідальності, існують також інші негативні наслідки
порушення порядку досудового врегулювання розбіжностей.
Коли претензія повинна бути пред’явлена, але не пред’являється взагалі,
згідно з п. 7 ст. 63 ГПК господарський суд повертає позовну заяву без
розгляду її по суті. Господарський суд має право припинити провадження у
справі (п. 3 ст. 80 ГПК), якщо можливість досудового врегулювання
втрачена, або залишити позов без розгляду (п. 3 ст. 81 ГПК), якщо
можливість досудового врегулювання не втрачена, що дає змогу позивачеві
у встановленому порядку пред’явити претензію, а потім і позов.
Позов залишається без розгляду згідно з п. 3 ст. 81 ГПК і тоді, коли
позов поданий до закінчення строку, встановленого для відповіді на
претензію, і така відповідь не дана. Якщо до дня розгляду позову дана
відповідь про відхилення претензії або цей строк закінчився і
відповідачем не дано відповіді на претензію, справа підлягає розгляду по
суті.
Тема 4. Підвідомчість і підсудність
господарських справ господарським судам
Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ. Види
територіальної підсудності. Передача справ з одного господарського суду
до іншого.
В юридичній теорії правовий інститут підвідомчості означає розмежування
кола справ між судами, господарськими судами і адміністративними
органами. Сукупність юридичних норм, які утворюють інститут
підвідомчості, визначає властивості справ (характер правовідносин), у
силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого органу.
Під підвідомчістю, або предметною компетенцією розуміють коло справ,
віднесених законодавством до розгляду і вирішення системою господарських
судів України. Підвідомчість різних категорій спорів господарським судам
визначається господарським процесуальним законодавством і нормативними
актами матеріально-правового характеру.
Чітко визначити підвідомчість того чи іншого спору господарському суду
можливо, користуючись критеріями підвідомчості, якими є наступні:
— cуб’єктний склад учасників спору;
— характер спірних матеріальних правовідносин.
Ці два критерії пов’язані між собою і повинні існувати й
використовуватись на практиці в єдності.
Відповідно до перших статей Господарського процесуального кодексу
України і Закону України «Про господарські суди» господарський суд
вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, установами,
організаціями та іншими юридичними особами, громадянами, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та в
установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької
діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, може вирішувати
спори й розглядати справи за участю державних та інших органів, а також
громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Спільним листом Верховного Суду України та Вищого господарського суду
України від 20 липня 1995 р. № 01-8/518а роз’яснено, що за загальним
правилом підвідомчість спорів визначається законодавчими актами України.
Однак, коли в законодавчих актах підвідомчість визначена нечітко, слід
виходити із суб’єктного складу учасників спору. Отже, якщо сторонами у
справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським судом, за
винятком, передбаченим законодавством.
Відповідно до ст. 12 ГПК до підвідомчості господарських судів віднесені
справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й
виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах
про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.
Господарським судам підвідомчі також справи про банкрутство, які
розглядаються у порядку провадження, передбаченому Господарським
процесуальним кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» та іншими законами. Справи за заявами Антимонопольного
комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими
актами до їх компетенції, також розглядають господарські суди.
Стаття 12 ГПК містить невичерпний перелік спорів, не підвідомчих
господарським судами, а саме:
— спори що виникають при погодженні стандартів і технічних умов;
— спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на
послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до
законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
— інші спори, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних
договорів та угод віднесено до відання інших органів.
Аналіз характеру спірних відносин, підвідомчих господарському суду,
дозволяє зробити висновки про те, що господарському суду підвідомчі
спори, що випливають з господарських (господарська, підприємницька
діяльність) та адміністративних (управління господарською та
підприємницькою діяльністю) відносин, а також справи про банкрутство.
Питання про підвідомчість справи вирішує суддя господарського суду
одноособово, спираючись на дані, які містяться в поданій позовній заяві.
При цьому суддя не повинен керуватися думкою позивача, а перевіряє її
правильність сам. Якщо справа не підвідомча господарському суду, суддя
виносить ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК).
Коли вказані в позові дані не дозволяють вирішити питання про
підвідомчість, суддя приймає позовну заяву, порушує провадження і,
залежно від обставин, які виявились у судовому засіданні, або вирішує
справу по суті, або ухвалою припиняє провадження по справі (ст. 80 ГПК).
Ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) і про
припинення провадження у справі (ст. 80 ГПК) можуть бути оскаржені.
Ухвала про порушення провадження у справі (ст. 64 ГПК) не може бути
оскарженою, але сторони мають право клопотати в судовому засіданні про
розгляд питання про підвідомчі справи господарському суду.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами (за
письмовою угодою) на вирішення третейського суду (арбітражу), крім
спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при
укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів,
пов’язаних із задоволенням державних потреб. Слід мати на увазі, що
справи про банкрут-
ство підвідомчі лише господарським судам і не можуть розглядатися
третейськими судами. До того ж сторони не можуть передавати на вирішення
третейського суду спори, які виникають у сфері державного управління
господарською (підприємницькою) ді-
яльністю. Зокрема, справи за заявами органів Антимонопольного комітету
не можуть розглядатися третейським судом. Сторони можуть укласти угоду
про передачу спорів до третейського суду, які виникнуть у майбутньому, а
також можуть звернутися до третейського суду з конкретної справи — як до
початку судового провадження, так і в будь-якій стадії господарського
процесу, — але до прийняття рішення у цій справі. В останньому випадку
господарський суд припиняє провадження у справі.
У широкому розумінні підвідомчість виступає як передумова права на
подання позову в господарський суд.
Інститут підсудності розмежовує підвідомчі господарським судам справи
між відмінними елементами господарської судової системи, залежно від
того, який критерій покладено в основу такого розподілу: рівень
господарського суду в системі або місце розгляду справи — підсудність
поділяється на родову і територіальну.
Родова підсудність розподіляє справи між господарськими судами різного
рівня. Загальний принцип родової підсудності, закріплений у ст. 13 ГПК,
визначає, що місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції
усі справи, підвідомчі господарським судам.
Територіальна підсудність дозволяє розмежувати предметну компетенцію
господарських судів одного рівня залежно від розгляду спору (ст. ст. 15,
16 ГПК) і може бути поділена на кілька видів. Загальна територіальна
підсудність формує основне правило розмежування компетенції однорівневих
господарських судів. Згідно з цим правилом справи розглядаються місцевим
господарським судом за місцезнаходженням:
— сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони
певні дії по спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні
господарських договорів і визнання договорів недійсними;
— відповідача по спорах, що виникають при виконанні господарських
договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними
актів.
Позов до юридичної особи, який випливає з діяльності її уповноваженого
відособленого підрозділу, подається з урахуванням правил загальної
територіальної підсудності залежно від місцезнаходження відособленого
підрозділу.
Місцезнаходження визначається на момент подання позову і вказується
позивачем. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її
державної реєстрації (якщо законом не передбачено інше), вказується в
уставних документах та визнається за місцезнаходженням її головного
виконавчого органу.
Правила альтернативної підсудності надають позивачеві право вибору
господарського суду, де буде розглянута справа. Справи у спорах за
участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за
місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Спеціальні правила територіальної підсудності встановлені господарським
процесуальним законодавством по справах про банкрутство, які
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.
Підсудність по зв’язку справ має місце у випадку їх тісних зв’язків,
наявність яких дозволяє розглянути усі вимоги в одному процесі, тобто
незалежно від територіальної приналежності спір підлягає розгляду в тому
господарському суді, в якому вирішується інша справа, з якою пов’язаний
спір. Зустрічний позов подається за місцем подання первісного позову
(ст. 60 ГПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги
на предмет спору, подається за місцем розгляду справи, що виникла між
попередніми сторонами — позивачем і відповідачем (ст. 26 ГПК).
Виключна підсудність — це встановлена підсудність певної категорії справ
точно визначеному господарському суду, що виключає можливість розгляду
їх у будь-якому іншому суді. Встановлення виключної підсудності має на
меті забезпечити найкращі умови для правильного та оперативного
вирішення певних категорій справ, характер яких викликає труднощі
розгляду їх в іншому місці.
Перелік справ, на які поширюються правила виключної підсудності, у
статті 16 ГПК є вичерпним:
— справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним із
відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за
місцезнаходженням цього органу;
— справи у спорах про право власності на майно або витребування майна з
чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні
майном розглядаються за місцезнаходженням майна;
— справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган
виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна
Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні,
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також
справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються
господарським судом міста Києва.
Господарське процесуальне законодавство передбачає так звану окрему
підсудність. Місце розгляду справи з господарського спору, в якому
однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд
Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та
Севастополя, визначає Вищий господарський суд України.
Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, повинна бути
розглянута ним по суті. Коли через певні обставини справа не може бути
розглянута господарським судом, до якого надійшли позовні матеріали або
в провадженні якого ця справа знаходиться, господарське процесуальне
законодавство встановлює правила передачі матеріалів справ з одного
господарського суду до іншого (ст. 17 ГПК).
Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи
надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше
п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про
передачу справи. Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути
оскаржено.
Справа, прийнята господарським судом до свого провадження за додержанням
правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті й у тому
випадку, коли в процесі розгляду вона стала підсудною іншому
господарському суду.
У випадку, коли після відводу суддів неможливо розглянути справу в
господарському суді, до підсудності якого вона відноситься, то Голова
Вищого господарського суду України або його заступник мають право
витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського
суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.
Однак передача матеріалів за встановленою підсудністю не допускає
можливості передачі матеріалів за підвідомчістю, тобто передачу
матеріалів з господарського суду до загального суду чи іншого органу. В
таких випадках господарський суд або відмовляє у прийнятті позовної
заяви (п. 1 ст. 62 ГПК), або припиняє провадження у справі (п. 1 ст. 80
ГПК).
Тема 5. Учасники господарського процесу
Склад господарського процесу і суду. Суддя господарського суду. Сторони
в господарському процесі. Треті особи. Прокурор у господарському
процесі. Участь у господарському процесі інших осіб. Представництво в
господарському процесі.
Учасники господарського процесу становлять самостійний інститут
господарського процесуального права. Учасники господарського процесу —
це суб’єкти, дії яких можуть сприяти правильному і швидкому розгляду
спору, захисту прав і інтересів, що охороняються законом, господарюючих
суб’єктів. За змістом господарського процесуального законодавства
особами, які беруть участь у справі, вважаються ті учасники процесу, що
безпосередньо зацікавлені в результаті справи, беруть участь у процесі
від свого імені, здатні впливати на його перебіг, оскільки наділені
певним комплексом прав, які надають їм таку можливість. Правовий стан
кожного учасника процесу визначається тими функціями, які вони виконують
у ході розгляду й вирішення спору і метою, яку вони переслідують.
Всіх учасників господарського процесу залежно від правового стану можна
поділити на кілька груп. Перша група — господарські суди (судді), які
безпосередньо вирішують конкретну справу. До другої групи відносяться
учасники господарського процесу, яких закон визначає особами, що беруть
участь у справі. Такими є сторони (позивач і відповідач), треті особі,
які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не
заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурор, державні та інші
органи, які виступають на захист чужих інтересів у силу покладених на
них законом функцій. Третю групу становлять особи, які сприяють
здійсненню правосуддя, нормальному ходу вирішення. Вони не є учасниками
господарського спору, закон визначає їх як інших осіб, які беруть участь
у справі. Це посадові особи та інші працівники підприємств, установ,
організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі
пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові
експерти, перекладачі, представники та інші.
Норми господарського процесуального права досить чітко визначають
правові гарантії та правовий стан кожного з учасників господарського
процесу, їхні процесуальні права й обов’язки. Склад учасників зумовлений
завданням господарського судочинства. Кожен учасник господарського
процесу наділений законом певними правами і обов’язками згідно з метою
його участі у процесі. Серед всіх учасників господарського процесу
виокремлюються особи, без яких процес по конкретному спору неможливий.
Обов’язковими учасниками господарського процесу є господарський суд
(суддя) — основний, головний та обов’язковий учасник, який здійснює
судову владу (на нього законом покладено завдання розгляду і вирішення
спорів) і сторони. Участь у процесі інших осіб не є обов’язковою, склад
їх залежить від обставин кожної справи.
Загальною підставою участі в господарському процесі для всіх осіб, які
беруть участь у справі, виступає наявність процесуальної
правосуб’єктності. Господарська процесуальна правосуб’єктність виникає з
моменту державної реєстрації організації як юридичної особи, громадян —
як суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а
для державних та інших органів — з моменту їх створення і наділення
відповідною компетенцією. Неюридичні особи і громадяни, які не мають
статусу суб’єкта підприємницької діяльності, набувають господарської
процесуальної правосуб’єктності лише у випадках, прямо передбачених
законом. Господарська процесуальна правосуб’єктність — це здатність
безпосередньо чинити процесуальні дії, здійснювати свої процесуальні
права й обов’язки. Громадяни реалізують господарську процесуальну
правосуб’єктність самостійно або через своїх представників, а
організації, державні та інші органи — через свої колегіальні чи
одноособові органи, або через належним чином уповноважених
представників.
Господарський суд виступає як головний і обов’язковий суб’єкт
господарського процесуального правовідношення, права й обов’язки якого
не суперечать правам та обов’язкам інших учасників процесу. На ньому
лежить обов’язок максимальної реалізації прав та обов’язків інших
учасників господарського судочин-
ства. Суддя господарського суду в господарському процесі користується
всіма необхідними правами по виявленню дійсних обставин справи,
встановленню прав і обов’язків сторін, які випливають зі спірного
правовідношення.
Процесуальний стан судді господарського суду закріплений діючим
законодавством і характеризується його керівною роллю в процесі та
широким колом повноважень, спрямованих на захист прав і інтересів, які
охороняються законом, суб’єктів господарської діяльності. Чинне
законодавство не лише наділяє суддів господарського суду повноваженнями,
які необхідні для здійснення правосуддя, але і забезпечує гарантії цієї
діяльності. Судді незалежні, незмінні, у своєї діяльності користуються
лише законами та іншими нормативно-правовими актами, не відповідальні
перед іншими гілками державної влади. Вимоги судді господарського суду
обов’язкові для всіх підприємств, організацій і посадових осіб. Суддя
здійснює важливі повноваження на всіх стадіях процесу. Суддя місцевого
господарського суду розглядає справу і вирішує спір одноособово, залежно
від категорії і складності справи, її може бути розглянуто колегіально у
складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному та касаційному порядку
здійснюється колегією суддів відповідних судів. Права судді, якими він
наділений для здійснення своїх повноважень, не закріплені в одній
конкретній статті, а сформульовані у ряді певних статей, у першу чергу в
Конституції України, в Законі України «Про судоустрій України» і
Господарському процесуальному кодексі України. Суддя одноособово вирішує
питання про прийняття позовної заяви (ст. 61 ГПК), має право відмовити у
її прийнятті (ст. 62 ГПК) або повернути її (ст.63 ГПК). Для правильного
і своєчасного вирішення спору суддя на підготовчій стадії має право
виконувати широке коло повноважень, невичерпний перелік яких містить
ст. 65 ГПК. За певних умов суддя може залучити до участі у справі
іншого, належного відповідача (ст. 24 ГПК), витребувати документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору (ст. 38 ГПК), призначити судову
експертизу (ст. 41 ГПК), вжити заходів щодо забезпечення позову (ст. 66
ГПК), прийняти рішення з господарського спору (ст. 82 ГПК), здійснювати
інші дії, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
Важливого значення у забезпеченні об’єктивності та неупередженості судді
при розгляді справи набуває ст. 20 ГПК, яка встановлює підстави і
регламентує процедуру відводу або самовідводу судді. Суддя не може брати
участь у розгляді справи, якщо він є родичем осіб, які задіяні в
судовому процесі, або встановлено інші обставини, що викликають сумнів у
його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може
брати участі у новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали,
прийнятої за його участю.
Відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь у
судовому процесі. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятися у
письмовій формі до початку вирішення спору. Після цього заявити відвід
можна, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після
початку розгляду справи по суті. Задоволення заяви про відвід судді або
її відхилення здійснюється головою господарського суду або його
заступником. Питання відводу заступника голови вирішує голова
господарського суду. Якщо голова господарського суду прийняв справу до
свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого
господарського суду України. Про відвід судді, голови господарського
суду, його заступника виноситься ухвала в триденний строк з дня
надходження заяви про відвід.
Посилання представника на те, що підставою відводу судді є незадоволення
суддею позовних вимог заявника з іншої справи або що інший суддя вже
вирішує аналогічну справу і ознайомлений з обставинами справи, яка
розглядається, тому він скоріше розгляне спір по суті й винесе
справедливе рішення, не можуть викликати сумніву в неупередженості
судді. Законодавство передбачає вичерпний перелік підстав для відводу
або самовідводу судді господарського суду. Цей перелік не підлягає
розширеному тлумаченню.
Сторонами в господарському процесі є особи, між якими виник спір з
матеріального правовідношення. Особи, які можуть бути позивачами і
відповідачами у господарському процесі, зазначені в ст. 1 ГПК, а саме
підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі
іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності (підприємства та організації), а у
випадках, передбачених законодавством України, також державні та інші
органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької ді
яльності. Стаття 2 ГПК серед осіб, які звертаються до господарського
суду з позовними заявами, виокремлює підприємства та організації із
заявами про захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів;
державні та інші органи — у випадках, передбачених законодавством;
прокурорів та їхніх заступників — в інтересах держави; а також Рахункову
палату — в інтересах держави у межах повноважень, що передбачені
Конституцією та законами України.
Позивачами є підприємства, установи, організації та громадяни — суб’єкти
підприємницької діяльності, що подали позов або в інтересах яких подано
позов про захист порушеного чи оспорюваного права або інтересу, який
охороняється законом. Відповідачами є підприємства, установи,
організації і громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, яким
пред’явлено позовну вимогу (ст. 21 ГПК).
Вже зазначалося, що підприємства та організації, які є сторонами в
господарському процесі, повинні мати статус юридичної особи. Згідно зі
ст. 23 Цивільного кодексу України юридичними особами визначаються
організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені
набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов’язки бути
позивачами і відповідачами в господарському суді й третейському суді.
Статус юридичної особи не залежить від її форми власності або
організаційно-правової форми. Статусу юридичної особи організація
набуває з моменту її державної реєстрації та припиняється з моменту
виключення з державного реєстру. Таким чином, статус юридичної особи
дозволяє організації виступати в господарському процесі як позивачем,
так і відповідачем. Відповідачами й позивачами в господарському процесі
можуть бути громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності, який, як і статус юридичної особи,
виникає з моменту державної реєстрації і припиняється з моменту відміни
державної реєстрації і виключення з державного реєстру.
Звідси висновок: зазначені особи можуть бути позивачами і відповідачами
в господарському процесі лише за умов їхньої юридичної легалізації.
Сторонами господарського процесу, згідно з діючим законодавством, можуть
бути також іноземні юридичні особи.
Що стосується випадків, коли сторонами (позивачами і відповідачами)
виступають державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами
підприємницької діяльності, вони повинні бути прямо зазначені у
законодавчих актах.
Позивач і відповідач виступають як суб’єкти спірного матеріального
правовідношення, однак доки не прийнято рішення з приводу їх прав і
обов’язків, господарський суд виходить із наявності спірного права
(передбачення його) у однієї сторони та обов’язків (передбачення такого)
у другої сторони. Тому обидві сторони господарського процесу (позивач і
відповідач) — це тільки передбачувані суб’єкти спірного матеріального
правовідношення, яке буде предметом розгляду в господарському процесі.
Позивач — це особа, яка передбачувано є володарем спірного права або
інтересу, що охороняється законом, і яка звертається до господарського
суду за захистом, оскільки вона вважає, що її право порушено або
необґрунтовано оспорюється відповідачем. Слід зазначити, що оскільки
позовна заява подається особою або в її інтересах, на захист особи з
матеріально-правового відношення, тому, коли від позову відмовляється
особа, яка подала позов в інтересах іншої, остання має право вимагати
розгляд справи по суті, але коли відмовляється від позову особа, в
інтересах якої він поданий, це тягне за собою залишення позову без
розгляду, за виключеннями, встановленими законодавством.
Відповідач — це особа, яка, за ствердженням позивача, є або порушником
його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і
яка внаслідок цього притягується до відповіді за позовом і проти неї
порушено справу.
Сторони користуються рівними процесуальними правами. Рівність правових
можливостей сторін полягає в тому, що вони мають однакові можливості по
використанню процесуальних засобів свого захисту.
Стаття 22 ГПК встановлює права й обов’язки сторін, відповідно до якої
вони мають право:
— знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії;
— брати участь у судових засіданнях;
— подавати докази;
— брати участь у дослідженні доказів;
— заявляти клопотання;
— давати усні та письмові пояснення господарському суду;
— наводити свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході
судового процесу;
— заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників господарського
процесу;
— оскаржувати судове рішення господарського суду;
— а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм
Господарським процесуальним кодексом України.
Не існує прав без обов’язків, тому законодавство передбачає, що сторони
зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними
правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом
інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та
об’єктивного дослідження всіх обставин справи.
Сторони, окрім загальних прав (для обох сторін), мають також виключні
права (для кожної сторони окремо). Так, позивач вправі до прийняття
рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити (за
умови дотримання досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених
ГПК в цій частині) або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від
позову. Відповідачеві належить право визнати позов повністю або
частково. Але процесуальні дії позивач і відповідач здійснюють під
контролем господарського суду. Господарський суд не приймає відмови від
позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем,
якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й
охоронювані законом інтереси. У таких випадках суд розглядає спір по
суті.
Законодавством передбачена можливість участі у справі кількох позивачів
чи відповідачів, так звана процесуальна співучасть. У цьому випадку
кожний із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає
самостійно (ст. 23 ГПК).
Стаття 24 ГПК передбачає можливість залучення до участі у справі іншого
відповідача або заміну неналежного відповідача. Господарський суд за
наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за
клопотанням сторони або за своєю ініціативою для участі у справі іншого
відповідача. Таке залучення з ініціативи господарського суду може
здійснюватися незалежно від додержання порядку досудового врегулювання,
клопотання сторін з цього питання може бути задоволено лише за умови
вжиття досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених
законодавством.
Маючи на увазі, що іншого відповідача можна залучити як співвідповідача
поряд із первісним відповідачем, таке залучення — один із прикладів
процесуальної співучасті.
Коли інший відповідач притягується замість первісного, мова йде про
заміну неналежного відповідача. Господарський суд, встановивши до
прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна
відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи
провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним.
Про залучення іншого чи заміну неналежного відповідача виноситься
ухвала, і розгляд справи починається заново. Всі попередні дії, які
здійснював неналежний відповідач, не мають правового значення. Заміна
відповідача можлива лише при розгляді справи судом першої інстанції.
Від заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесу-
альне правонаступництво (ст. 25 ГПК). Заміна в господарському процесі
особи, яка є стороною або третьою особою, іншою особою
(правонаступником) називається правонаступництвом. Процесуальне
правонаступництво передбачає правонаступництво в матеріальному праві,
яке можливо при зміні осіб зобов’язання, при переході прав кредитора до
іншої особи на підставі закону.
Процесуальне правонаступництво в українському господарському процесі
обмежене лише одним випадком, що закріплено у ст. 25 ГПК, тобто у разі
вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням
господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства
чи організації. Господарське процесуальне законодавство не бере до уваги
те, що правонаступництво може мати місце внаслідок уступки вимоги,
переведення боргу, смерті громадянина — суб’єкта підприємницької
діяльності. Хоча згідно з роз’ясненнями Вищого арбітражного суду України
в господарському процесі має застосовуватись процесуальне
правонаступництво, яке випливатиме із зазначених
матеріально-правових відносин (переведення боргу, уступка вимоги), все ж
ці питання потребують чіткого законодавчого врегулювання.
На відміну від заміни неналежного відповідача, правонаступництво можливо
на будь-якій стадії господарського процесу. Про правонаступництво суддя
вказує в рішенні або ухвалі. Всі дії, вчинені в процесі до вступу
правонаступника, є обов’язковими для нього. Процесуальне
правонаступництво завжди є загальним: універсальний правонаступник
продовжує брати участь у процесі правопопередника за повним обсягом його
процесуальних прав та обов’язків, незалежно від того, чи є
правонаступництво в матеріальному праві універсальним або сінгулярним.
Види правонаступництва в матеріальному праві мають значення лише як його
підстава, тоді як заміна неналежного відповідача не передбачає
будь-якого матеріально-правового зв’язку між особами, які змінюють один
одного.
Багатосуб’єктність матеріальних відносин зумовлює необхідність участі
третіх осіб у господарському процесі. Господарське процесуальне
законодавство передбачає два види третіх осіб, які заявляють самостійні
вимоги на предмет спору і які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору.
Предмет спору — матеріальний об’єкт, з приводу якого виникає спір між
позивачем і відповідачем. Треті особи із самостійними вимогами на
предмет спору мають правовий зв’язок зі спірним матеріальним
правовідношенням, з предметом спору. Треті особи без самостійних вимог
на предмет спору мають більш опосередкований зв’язок з позивачем та
відповідачем. Суб’єктами правовідношення, які знаходяться під впливом
спірного матері-
ального правовідношення, що є предметом розгляду в господарському суді,
потрібна процесуальна гарантія від можливого прямого або побічного
обмежування його прав і законних інтересів, вони повинні й мають
можливість взяти участь у справі.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть
вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши
позов до однієї або двох сторін за умови вжиття заходів досудового
врегулювання спору, у випадках, передбачених законодавством (ст.26 ГПК).
З позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами справляється
державне мито. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у
справу господарський суд виносить ухвалу. Треті особи, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть
усі обов’язки позивача.
Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів,
які можуть вступити в процес одночасно з порушенням справи. Вимоги
співпозивача завжди спрямовані до відповідача за первісним позовом,
вимоги ж третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені як
до позивача або відповідача, так і одночасно до обох. До того ж вимоги
співпозивачів завжди між собою пов’язані, тоді як вимоги третьої особи
із самостійними вимогами і позивача (співпозивача) обов’язково мають
взаємовиключний характер.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть
вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття
рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може
вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути
залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з
ініціативи господарського суду (ст. 27 ГПК). У заявах про залучення
третіх осіб і заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача
або відповідача зазначається, на яких підставах цих третіх осіб належить
залучити або допустити до участі у справі.
Вступ таких третіх осіб у справу або залучення їх до участі у справі
проводиться незалежно від вжиття ними заходів досудового врегулювання
спору зі сторонами. Питання про допущення або залучення третіх осіб до
участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього
приводу ухвалу.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються
процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторін, крім
права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення
розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання
позову.
Ухвали про прийняття позовної заяви та вступ третіх осіб, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, у справу та про допущення або
залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, не можуть бути оскаржені — це не передбачено Господарським
процесуальним кодексом України.
Серед учасників господарського процесу законодавство окремо визначає
прокурора. Прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії її
розгляду для представництва інтересів громадянина або держави, подати
апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд за
нововиявленими обставинами. З цією метою прокурор може звернутися до
господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина
(ст. 29 ГПК). У ст. 2 ГПК зазначено, що господарський суд порушує справи
за позовними заявами прокурорів та їхніх заступників, які звертаються до
господарського суду в інтересах держави. Правовий стан прокурора в
господарському процесі визначається Господарським процесуальним кодексом
України і Законом України «Про прокуратуру».
Справи, стосовно яких прокурор має право порушувати справу в
господарських судах, в законі не визначені. Тому прокурор повинен сам
визначити, чи є порушення державних інтересів в кожному конкретному
спорі.
У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором
в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції
держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу
позивача.
Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський
суд письмово, а в судовому засіданні — і усно.
Згідно зі ст. 5 ГПК прокурор (його заступник) мають право звертатися до
господарського суду без ужиття заходів досудового (претензійного)
врегулювання. Позовна заява прокурора має відповідати вимогам
ст. ст. 54,57,58 ГПК. Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне
мито» прокурора звільнено від сплати державного мита при поданні
позовної заяви до господарського суду.
Питання про взаємовідносини в господарському процесі прокурора, який
подав позов, і особи, в інтересах якої цей позов подано, є важливим.
Прокурор, що подав позовну заяву, несе обов’язки і користується правами
позивача, крім права на укладення мирової угоди. Відмова прокурора від
поданого ним позову не позбавляє позивача вимагати вирішення спору по
суті. Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах
держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати
вирішення спору по суті.
Серед учасників господарського процесу важливу роль відіграють особи, що
сприяють здійсненню господарським судом правосуддя в господарських
відносинах. У господарському процесуальному законодавстві вони
становлять правовий інститут — інші учасники процесу. Роль і можливості
таких учасників різні, але всі вони сприяють розгляду справи.
В господарському процесі можуть брати участь посадові особи та інші
працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під
час розгляду справи (ст. 30 ГПК). Господарський суд вправі викликати
таких осіб як у процесі підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК), так
і під час її розгляду (ст. 77 ГПК).
Ці особи зобов’язані з’явитись до господарського суду на його виклик,
сповістити про знані ними відомості та обставини у справі, подати на
вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі. Поряд з
обов’язками законодавство надає таким особам певні права: право
знайомитись з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази,
брати участь в огляді та дослідженні доказів.
Але слід звернути увагу, що хоча пояснення посадових осіб та інших
працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів відповідно до ст. 32 ГПК є одним із засобів доказування, ці
особи не є свідками. Та взагалі, в українському господарському
процесуальному законодавстві немає інституту свідків, але дійсність
потребує його наявності та детальної правової регламентації.
Для роз’яснення питань, що виникають при розгляді справи і потребують
спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41
ГПК), й у господарському процесі може брати участь судовий експерт
(ст. 31 ГПК). Права, обов’язки та відповідальність судового експерта
визначаються Господарським процесуальним кодексом та Законом України
«Про судову експертизу». Проведення судової експертизи має бути доручено
компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють
необхідними для цього знаннями.
Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитися на
його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених перед ним
питань. Висновок робиться у письмовій формі й повинен відповідати
вимогам ст. 42 ГПК.
Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право
знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні
доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових
матеріалів.
Важливою гарантією забезпечення об’єктивної діяльності судового експерта
є його право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів
недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання
покладеного на нього обов’язку.
Другою гарантією такого забезпечення є відвід судового експерта. Сторони
і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право
заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно
заінтересований у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб,
які беруть участь у господарському процесі, а також з мотивів його
некомпетентності. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятися у
письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього
можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор
дізналися після початку розгляду справи по суті. Питання про відвід
вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.
Перекладача в господарському процесі слід також віднести до інших
учасників, які сприяють здійсненню правосуддя в господарських
відносинах. Але його статус у господарському процесуальному
законодавстві не врегульований.
До учасників господарського процесу відносяться також представники
сторін і третіх осіб (ст. 28 ГПК). Інститут представництва у
господарському суді має важливе значення для господарського процесу в
справах захисту суб’єктивних прав і законних інтересів сторін і третіх
осіб, оскільки сприяє повному здійсненню їхніх процесуальних прав і
обов’язків.
Представництво в господарському процесі — це діяльність представника при
розгляді справи в судовому процесі, що здій-
снюється від імені особи, яку представляють з метою досягти для неї
найбільш сприятливого рішення, а також для надання допомоги в реалізації
своїх прав. Діяльність представника в господарському процесі складається
з юридичних дій, які йому доручає здійснити особа, що він представляє.
Таким чином, представництво в господарському суді — це правовідношення,
в силу якого одна особа (судовий представник) здійснює процесуальні дії
в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах особи, яку він
представляє (сторони, третьої особи), внаслідок чого безпосередньо для
останнього виникають права й обов’язки.
Справи в господарському суді через представників можуть вести як
організації, так і громадяни. Справи юридичних осіб у господарському
суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм
законодавством та установчими документами, через свого представника.
Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких
визначені законодавством або установчими документами, подають
господарському суду документи, що посвідчують їхнє посадове становище.
Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження
яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації.
Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої
особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноваження
сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її
відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або
іншими документами.
Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або
через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально
посвідченою довіреністю.
Обсяг повноважень представника залежить від повноважень особи, яку
представляють, і від того, яки повноваження ця особа надала
представнику. Тому процесуальні права й обов’язки представника
визначають, виходячи з обсягу прав та обов’язків тієї особи, яку він
представляє, і в межах повноважень, які закріплені в довіреності. До
того ж у представника відсутні самостійні процесуальні права й
обов’язки. Враховуючи це, не можна вважати представника самостійним
учасником господарського процесу.
Тема 6. Докази в господарському процесі
Поняття доказування. Поняття та види судових доказів. Обов’язок
доказування. Належність і допустимість доказів. Письмові й речові
докази. Висновок експерта. Пояснення учасників господарського процесу.
Оцінка доказів господарським судом.
Загальні положення теорії судового доказу, розроблені спеціалістами у
галузі загальної теорії права чи цивільного й кримі-
нального процесів, рівною мірою, застосовуються і у галузі
господарського судочинства, оскільки відображають принципові аспекти,
які пов’язані з діяльністю судів по встановленню фактичних обставин, що
мають значення для правильного розгляду справи.
Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну
діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і
виявлення якогось знання на підставі дослідженого.
При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують
обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що
допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення
справи. Діяльність суб’єктів доказування в господарському процесі з
обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення і становить процес
доказування. Таким чином, доказування в господарському процесі — це
логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.
Суб’єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що
беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме
посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій,
державних та інших органів — коли їх викликано для дачі пояснень з
питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які,
будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні
мети доказування, але не мають обов’язку доказувати які-небудь обставини
по справі.
Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому,
регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському
суді — це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є
універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського
процесу.
Доказування в господарському процесі можна розділити на два види:
1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для
здійснення певної процесуальної дії. Об’єктами доказування при цьому є
обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше
господарського процесуального законодавства;
2) доказування відносно всієї справи. Об’єкт доказування по справі в
цілому є предметом доказування.
У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють
сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення
яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по
справі.
Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти — це
факти, з наявності або відсутності яких закон пов’язує можливість
виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин.
Встановлення фактів, які мають матері-
ально-правове значення, — головна мета при розгляді справи в
господарському суді, оскільки в першу чергу від чіткого їх ви-
значення і встановлення залежить правильне вирішення справи.
Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування,
визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав
вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми
матеріального права визначають, які обставини треба встановити для
вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які
беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі.
Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет
доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав
або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших
обставин.
В процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не
тільки матеріально-правового характеру, але й інших. Зокрема фактів, які
мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю
яких пов’язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних
правовідносин.
Всю сукупність фактів (обставин), які встановлюються в процесі судового
доказування, називають «межею доказування», що ширше за поняття «предмет
доказування».
Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать
доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три
види фактів, які не потребують доказування:
— визнані господарським судом загальновідомими;
— преюдиційні;
— презумпційні.
Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за
наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути
відомим складу суду, який розглядає справу.
Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до
попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які
не потрібно доказувати знов. Преюдиційні факти:
— встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує
господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться
знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;
— вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є
обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи
мали місце певні дії та ким вони вчинені;
— рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є
обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом
і мають значення для вирішення спору.
Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним,
достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти —
факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться
при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному
порядку.
Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є
будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному
законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких
ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які
мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані
встановлюються такими засобами:
— письмовими і речовими доказами;
— висновками судових експертів;
— поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у
судовому процесі.
В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення
для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, яке поєднує в собі
два тісно взаємозв’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і
засоби доказування як процесуальна форма.
Фактичні дані, точніше відомості про певні обставини, відображають,
віддзеркалюють факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є
наявність процесуальної форми, встановлені вимоги щодо порядку отримання
відомостей про обставини. Відомості про факти можуть бути отримані судом
лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові,
речові докази та інші).
Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які
можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення
для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку
передбаченими засобами доказування.
Традиційна уява про види доказів, яка склалася в процесуальній науці,
дозволяє їх класифікувати на види з таких підстав: за характером зв’язку
змісту з фактом, який встановлюється, докази поділяються на прямі й
побічні; за процесом формування відомостей про факти — первісні та
похідні; за джерелом — особисті й речові.
Суттєве значення має питання про те, хто несе обов’язок доказування та
подання доказів. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і
заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами та іншими учасниками
господарського процесу. Але, оскільки суд сам визначає предмет
доказування, він має право впливати на обсяг доказування. Суд вказує,
які обставини позивач повинен довести, навіть якщо він не посилається на
цю обставину. Якщо сторони, інші особи не виконують обов’язки з подання
доказів, господарський суд має право застосувати до них штрафні санкції
(п. 5 ст. 83 ГПК) або залишити позов без розгляду у разі невиконання
позивачем без поважних причин вимог суду про витребування матеріалів
(п. 5 ст. 81 ГПК).
Закон покладає окремі обов’язки по збору доказів і на суд. Згідно зі
ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський
суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій — незалежно
від їх участі у справі — документи й матеріали, необхідні для вирішення
спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо
в місці їх знаходження, а також може уповноважити на одержання доказів
заінтересовану особу.
За невиконання обов’язку про подання необхідних доказів господарський
суд має право стягувати штраф (п. 5 ст. 83 ГПК) до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Штраф не стягується, якщо особа, яка має
подати докази, повідомила господарський суд про неможливість зробити це
з посиланням на поважні причини. Але і сплата штрафу не звільняє сторону
від обов’язку подати докази.
Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі,
господарський суд визначає виходячи з вимог і заперечень сторін та
керуючись нормою матеріального права, яка повинна бути застосована в
даному випадку. Встановивши коло фактів, суд повинен визначати, які
докази мають бути досліджені для
виявлення наявності або відсутності цих фактів. Вирішуючи це,
господарський суд має користуватися правилами належності й допустимості.
Належність і допустимість — необхідні якісні характеристики судового
доказу.
Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які
мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного
визначення предмета доказування. Належність доказів — це властивість,
пов’язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або
спростовують існування обставин предмета доказування, є належними.
Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати
лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти,
що мають відношення до даної справи. Це правило дозволяє суду позбутися
зайвих доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які
мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів — правова
категорія, яка свідчить про взаємозв’язок доказів з обставинами
(фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи,
так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня
судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право
усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для
справи.
Якщо належність характеризує об’єктивний зв’язок доказів з фактами
(обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв’язана з
їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.
Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує
застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає
обов’язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні
визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в
процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути
підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись
іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).
Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі
засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від
правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли
законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин
або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і
спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в
процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування,
які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо
необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на
який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для
господарського суду обов’язковий характер, тому що його порушення може
призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.
Окремі засоби доказування. Згідно з Господарським процесуальним кодексом
України встановлені такі засоби доказування:
— письмові докази;
— речові докази;
— висновки судових експертів;
— пояснення представників сторін, пояснення інших осіб, які беруть
участь в судовому процесі.
Письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів
доказування, що зумовлений характером справ, які вирішуються
господарськими судами. Господарське процесуальне законодавство не
містить дефініції письмових доказів. Стаття 36 ГПК лише визначає, що
письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про
обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто
визначаються лише їх види, які застосовуються у господарський практиці.
До того ж і ці види не перераховані і мають тільки загальну
характеристику як різноманітні документи і матеріали.
Письмові докази мають речову основу (папір або інший матеріал), на яку
нанесено текст способом, що дозволяє сприймати його візуально. Саме зі
змісту даного тексту сприймаються необхідні господарському суду
відомості, а не з якості предмета, на який він нанесений. Цим
відрізняють письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму
зовнішньому виразі також можуть являти собою певні предмети з нанесеним
текстом.
Викладені у письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, не є письмовими доказами, а є особистими доказами у
письмовій формі. Не є письмовими доказами також висновки експертів у
письмовій формі. Письмові докази — це предмети, які відображають
(віддзеркалюють) відомості, що мають значення для справи, за допомогою
доступних для сприйняття їх людиною засобів.
За низкою ознак письмові докази можуть бути класифіковані на певні види:
— за суб’єктом, від якого виходить документ, — на офіційні та приватні
(неофіційні). В господарському процесі частіше досліджуються офіційні
документи, що визначається характером справ, які вирішуються
господарським судом. Офіційні документи виходять від органів держави,
громадських організацій, посадових осіб та інших, тобто тих, хто
уповноважений їх видавати. Можуть мати розпорядний характер.
Приватні документи менше застосовують у господарському процесі. До них
відносять документи, які виходять від приватних осіб або не зв’язані з
виконанням яких-небудь повноважень;
— за змістом — на розпорядчі й довідково-інформаційні. Для розпорядчих
документів властивий владно-вольовий характер. Довідково-інформаційні
документи носять інформативний характер про якісь певні обставини,
можуть бути офіційними і приватними;
— за способом утворення — оригінали або копії. Письмові докази подаються
в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для визначення
спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з
нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно
до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а
також в інших випадках — на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК).
Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств
та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та
подання засвідчених копій цих доказів (ст. 40 ГПК).
Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових
доказів у місці їх знаходження — за умови складності подання цих
доказів. Згідно зі ст. 39 ГПК за результатами огляду та дослідження
складається протокол, який підписується суддею. Протокол додається до
матеріалів справи.
Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про
обставини, які мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37
ГПК). Речові докази, як і письмові — це певні предмети, різноманітні
матеріальні цінності. Речові докази відрізняються від письмових не своїм
змістом, а якістю, властивостями, відмінними ознаками, а також тим, що
їх неможливо замінити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли,
наприклад, втрачений оригінал замінюється його примірником або копією.
Речові докази можуть виступати як саме докази та одночасно як доказ і як
об’єкт спору. До речових доказів, які є одночасно і об’єктом спору, може
бути застосовано заходи до забезпечення позову.
Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство
встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів.
Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд
зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій — незалежно від
їх участі у справі — документи й матеріали, необхідні для вирішення
спору. Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право
знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.
У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно
отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про
витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання
перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно
зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці
докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть
підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання
таких доказів заінтересовану сторону.
Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в господарському
суді, повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було
одержано, або повертаються стороні, за якою господарський суд визнав
право на ці речі (ст. 40 ГПК). Вони видаються під розписку уповноваженої
особи, і ця розписка додається до справи. Речі, які не можуть
знаходитись у власності особи, якою їх подано, передаються відповідним
органам.
Для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору
і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову
експертизу (ст. 41 ГПК). Господарське процесуальне законодавство не
передбачає випадків, у яких при-
значення експертизи є обов’язковим. Питання про призначення експертизи
вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних
її обставин та характеру тих фактів, що підлягають встановленню (п. 5
ст. 65 ГПК). Призначення судової експертизи можливе також на стадії
вирішення господарського спору. В цьому випадку господарський суд має
право зупинити провадження у справі (ст. 79 ГПК).
Законодавством не встановлено, які питання, що розглядаються в
господарському суді, потребують спеціальних знань, але висновок експерта
не може торкатися правових питань, оскільки суддя сам має спеціальні
професійні знання в галузі права.
Учасники господарського процесу мають право (а не обов’язок) пропонувати
господарському суду питання, які мають бути роз’яснені судовим
експертом. Остаточне коло цих питань встановлює господарський суд. Він
може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського
процесу; вносити у формування питань редакційні зміни, не змінюючи їх
змісту; ставити нові питання незалежно від питань, запропонованих
учасниками процесу.
Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним
організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними
для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу, — судовий
експерт — користується правами, несе обов’язки та відповідальність, які
визначені Законом України «Про судову експертизу», нормами
Господарського процесуального кодексу України, іншими законодавчими
актами.
Сторони і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають
право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому
експерту згідно зі ст. 41 ГПК. Питання про відвід вирішується суддею,
який виносить з цього приводу ухвалу (ст. 31 ГПК).
При призначенні експертизи суд виносить ухвалу. Така ухвала може бути
окремим актом або сумісним — про здійснення інших процесуальних дій.
Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитись на
його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань.
Оскільки це необхідно для дачі висновку, він має право знайомитись із
матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів,
просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.
Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих
йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для
виконання покладеного на нього обов’язку.
Висновок судового експерта подається господарському суду в письмовій
формі, а копія його надсилається сторонам (ст. 42 ГПК). Він повинен
містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх
висновки й обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом
питання. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються
обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу
яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він
викладає свої міркування щодо цих обставин.
Господарський суд може призначити додаткову експертизу у випадках
недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта; за
необхідністю — повторну судову експертизу й доручити її проведення
іншому судовому експерту.
Висновок судового експерта для господарського суду не є обов’язковим і
оцінюється господарським судом поряд з іншими доказами за встановленими
законодавством правилами. Відхилення господарським судом висновку
судового експерта повинно бути умотивованим у рішенні.
Пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у
господарському процесі, поряд з іншими визначаються засобами доказування
в господарському процесі.
Відповідно до господарського процесуального законодавства учасниками
господарського процесу можуть бути підприємства, організації, установи,
інші юридичні особи, громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, в
передбачених законодавством випадках — державні та інші органи,
громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Всі перелічені
особи в господарському процесі виступають як сторони (позивач і
відповідач); треті особи (із самостійними вимогами на предмет спору і
без самостійних вимог на той предмет); прокурор, який звертається до
господарського суду в інтересах держави або громадянина.
Законодавче визначення, в якості засобу доказування, пояснення
представників сторін не зовсім коректне, з урахуванням того, що в
юридичної особи в силу її стану є представник. Прокурор, який бере
участь у справі, також діє як представник. Але, коли громадянин —
суб’єкт підприємницької діяльності діє в господарському суді самостійно
без представника то, спираючись на ст. 32 ГПК, можна прийти до висновку,
що його пояснення не можуть бути застосовані як докази. До кола інших
осіб, які беруть участь у господарському процесі, відносять судового
експерта, але й як докази застосовуються висновок судового експерта і
його пояснення, які судовий експерт може надавати у зв’язку зі своїм
висновком.
У господарському процесі також можуть брати участь посадові особи та
інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під
час розгляду справи. Їхні пояснення використовуються як судові докази.
У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників та інших
осіб, які беруть участь у господарському процесі, мають бути викладені
письмово.
Різновидом пояснення осіб є визнання. Під визнанням мається на увазі
згода з фактичними даними і обставинами, якими інша особа обґрунтовує
свої вимоги і заперечення. Визнання факту не є ви-
знанням позову, не є також обов’язковим для господарського суду.
Для прийняття рішення суттєве значення мають правильна оцінка доказів,
їх об’єктивний розгляд у сукупності. Повна та всебічна оцінка
господарським судом доказів має важливе значення для винесення законного
й обґрунтованого рішення.
Під оцінкою доказів мається на увазі визначення судом достовірності та
сили доказів.
Достовірність означає, що відомості, які вона надає, відповідають
дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела
інформації та якісного процесу формування доказу. Достовірність
визначають при порівнянні кількох доказів, при оцінці всієї сукупності
доказів по справі. Достовірність — це якість доказів, яка
характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які
входять в предмет доказування.
Сила доказів теж важлива — це якість доказів, яка в основному
визначається при вирішенні справи, це якість сукупності доказів,
необхідних для вирішення справи.
Оцінка доказів — це складна процесуальна й інтелектуальна діяльність
суду, підпорядкована закону логіки пізнання під впливом правових вимог.
Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що
ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в
господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись
законом (ст. 43 ГПК). Ніякі докази не мають для господарського суду
заздалегідь встановленої сили.
Тема 7. Судові витрати
Поняття і види судових витрат. Державне мито (порядок відрахування,
розмір, звільнення від сплати, повернення). Витрати, пов’язані з
розглядом справи. Розподіл судових витрат.
При організації діяльності судів по розгляду й вирішенню спорів по
здійсненню даної діяльності держава несе значні витрати, які складаються
із витрат на утримання судової системи, матеріально-технічне
забезпечення судів. Крім того, до судочинства залучаються особи, які
сприяють здійсненню правосуддя: посадові особи, працівники організацій,
коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час
розгляду справи, судові експерти, перекладачі, діяльність яких потребує
матеріальної компенсації, здійснюються процесуальні дії, які потребують
додаткових витрат.
Повністю покласти на державу, а саме на платників податків витрати,
пов’язані з функціонуванням судової системи, було б невірним. Тому
законодавством на осіб, в інтересах яких розглядаються й вирішуються
спори в судах, покладено обов’язок частково відшкодовувати витрати на
судочинство. Слід підкреслити, що до таких осіб віднесені суб’єкти
матеріально-правових відносин, щодо яких виник спір, що розглядається
судом, а саме сторони, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на
предмет спору.
До того ж сплата витрат покладається на, умовно кажучи, несумлінну
сторону, тобто позивача, який звертається до суду з необґрунтованими
вимогами, або відповідача, який добровільно не виконує своїх обов’язків
перед другою стороною, що й призвело до появи справи у суді. Тому
існування судових витрат покликане виконувати певною мірою превентивну
функцію, пов’язану з попередженням необґрунтованого звернення до суду,
сприянням добровільному виконанню сторонами своїх обов’язків, усуненням
порушень прав та інтересів, які охороняються законом.
Отже, судові витрати — це відповідні грошові кошти, які витрачаються у
зв’язку з розглядом та вирішенням справ у порядку господарського
судочинства і покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними
вимогами з метою їх відшкодування державі та спонукання заінтересованих
осіб до врегулювання спорів згідно із законом без втручання суду.
Існують два види судових витрат. Згідно зі ст. 44 ГПК України до складу
витрат входять:
а) державне мито;
б) судові витрати (затрати).
Державне мито — це обов’язковий платіж за дії, які здійснює
господарський суд по розгляду, вирішенню, перегляду господарських справ.
Розмір державного мита визначений законом і залежить від характеру та
ціни позову. Державне мито сплачується чи стягується в дохід державного
бюджету.
Судові витрати (затрати) є сумами, що підлягають сплаті за проведення
судової експертизи, призначеної господарським судом, за відшкодування
витрат, пов’язаних з оглядом і дослідженням доказів у місці їх
знаходження, оплатою послуг перекладача, адвоката, витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат,
пов’язаних із розглядом справи. Розмір судових витрат прямо не залежить
від характеру спору та ціни позову і визначається окремо по кожній
конкретній справі залежно від фактично здійснених витрат. Грошові суми
судових витрат виплачуються особам, для яких призначені.
Державне мито — це плата, яка стягується державним органом чи установою
за здійснення певних дій. Стаття 45 ГПК не містить переліку заяв до
господарського суду, з яких в обов’язковому порядку справляється мито, а
взагалі визначає, що позовні заяви і заяви про оскарження рішень, ухвал,
постанов господарського суду, оплачуються державним митом, крім
випадків, встановлених законодавством. Такими можуть бути: позовна заява
і заяви про оскарження (апеляційне і касаційне) рішень, ухвал, постанов
господарського суду. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про
державне мито» мито стягується і з заяв про перегляд рішень, ухвал,
постанов господарського суду за нововиявленими обставинами.
Оскільки ст. 26 ГПК передбачає право третіх осіб, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, подавати позов до однієї або двох
сторін, а ст. 60 ГПК — право відповідача подавати до позивача зустрічний
позов, то із цих позовних заяв також справляється державне мито.
Деякі суб’єкти звільнені від сплати державного мита (ст. 4 Декрету
Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).
Державне мито стягується:
— в твердих ставках і відсотках від ціни позову — із позовних заяв
майнового характеру;
— в розмірі, кратному неоподатковуваному мінімуму доходів громадян — із
позовних заяв немайнового характеру, інших заяв;
— у відсотках — із заяв про перегляд рішень, ухвал, постанов у
апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими
обставинами.
Чинне законодавство не передбачає право господарського суду надавати
сторонам відстрочку або розстрочку сплати державного мита, а також
зменшити його розмір.
Державне мито (ст.46 ГПК) сплачується чи стягується в дохід державного
бюджету України в порядку й розмірі, встановленими Декретом Кабінету
Міністрів України «Про державне мито». Згідно з п. 2 ст. 3 Декрету
ставки державного мита із заяв, що подаються до господарських судів,
встановлюються в таких розмірах:
а) із позовних заяв майнового характеру — 1 відсоток ціни позову, але не
менше трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
б) із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про
визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного
характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а
також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до
боржника після оголошення порушення справи про банкрутство, — п’ять
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
в) із позовних заяв з приводу спорів, що виникають під час укладання,
зміни або розірвання господарських договорів, — п’ять неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян;
г) із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також
заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами — 50 відсотків, що
підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору в першій
інстанції, а із спорів майнового характеру — 50 відсотків ставки,
обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.
У разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного
мита доплачується чи стягується згідно з новою ціною позову. Якщо
позивач завищив ціну позову, або в процесі розгляду спору зменшив
позовні вимоги, або господарський суд відмовив у стягненні певних сум,
державне мито у цій частині не повертається.
Відповідно до ст. 55 ГПК у випадках неправильного зазначення ціни позову
вона визначається суддею. Залежно від того, в якій стадії процесу
виявлено новий розмір ціни позову або збільшено розмір позовних вимог,
державне мито доплачується позивачем чи стягується господарським судом з
відповідальної сторони.
Порядок сплати державного мита встановлений Інструкцією про порядок
обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної
державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15. По
справах, що розглядаються господарськими судами, державне мито
сплачується до подання позовної заяви або заяви про перегляд рішення,
ухвали, постанови господарського суду. При сплаті державного мита до
господарського суду подається оригінал платіжного документа. Невиконання
цієї вимоги є підставою для повернення позовної заяви без розгляду
згідно з п. 4 ст. 63 ГПК, або апеляційної скарги (п. 3 ст. 97 ГПК),
касаційної скарги (п. 4 ст. 111-3 ГПК), чи заяви про перегляд судових
рішень за нововиявленими обставинами (п. 3 ч. 5 ст. 113 ГПК).
Згідно зі ст. 47 ГПК державне мито підлягає поверненню у випадках і в
порядку, встановленому законодавством. Стаття 8 Декрету Кабінету
Міністрів України «Про Державне мито» встановлює, що сплачене державне
мито підлягає поверненню частково або повністю у наступних випадках:
— внесення мита у більшому розмірі, ніж передбачено чинним
законодавством;
— повернення заяви (скарги) або відмова в її прийнятті;
— припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду,
якщо справа не підлягає розгляду в господарському суді, а також коли
позивачем не додержано встановленого для даної категорії справ порядку
досудового врегулювання спору;
— скасування у встановленому порядку рішення суду, якщо при цьому
державне мито було вже стягнуто в дохід бюджету.
Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника,
поданої ним протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету.
Цей строк не може бути відновлений у разі його закінчення. У рішенні,
ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються обставини,
що є підставою для повного або часткового повернення державного мита.
Під судовими витратами розуміють грошові затрати, які пов’язані з
розглядом справи в господарському суді й покладаються на сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі. Участь деяких суб’єктів у
господарському процесі пов’язана для них з певними витратами, держава
гарантує їх відшкодування.
До судових витрат належать суми, що підлягають сплаті за проведення
експертизи, призначеної господарським судом (ст. 41 ГПК), за участь у
розгляді справи перекладача (ст. 48 ГПК), а також суми, які підлягають
сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з
питань, що виникають під час розгляду справи (ст. 30 ГПК), за проведення
огляду і дослідження доказів у місці їх знаходження (ст. 39 ГПК),
витрати за послуги адвоката (ст. 48 ГПК) тощо. Також, відповідно до
статті 47-1 ГПК до судових витрат віднесено витрати на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, розмір яких
встановлено: для позивачів, звільнених від сплати державного мита, — за
нульовою ставкою; для всіх інших позивачів — за ставкою 118 гривень.
Відповідно до ст. 48 ГПК витрати, що підлягають сплаті за проведення
судової експертизи, послуг перекладача, визначаються господарським
судом. Судовим експертам і перекладачам відшкодовуються витрати,
пов’язані з явкою до господарського суду, в розмірах, встановлених
законодавством про службові відрядження. Витрати, що підлягають сплаті
за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом
України «Про адвокатуру».
Головний принцип, який законодавством застосовується при розподілі
господарських витрат, — це принцип покладення витрат на сторону, яка
заявила безпідставний позов, або на сторону, яка затіяла безпідставний
спір у господарському суді. За наявності заподіяння шкоди з боку кожної
сторони господарські витрати покладаються на обидві сторони пропорційно.
Зазначене правило розподілу господарських витрат застосовується при
вирішенні як майнових, так і немайнових спорів. Розподіл господарських
витрат проводиться згідно зі ст. 49 ГПК.
Державне мито покладається:
— у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, —
на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої
сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено
частину пропозиції кожної зі сторін;
— у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, —
на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо спір виникає внаслідок неправильних дій однієї зі сторін,
господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від
результатів вирішення спору.
Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому порядку
звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру
задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного
мита. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд
відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга
сторона звільнена від сплати державного мита.
Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги
перекладача, адвоката та інші витрати, пов’язані з розглядом справи,
покладаються:
— при задоволенні позову — на відповідача;
— при відмові в позові — на позивача;
— при частковому задоволенні позову — на обидві сторони пропорційно
розміру задоволених позовних вимог.
Від сплати державного мита згідно зі ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів
України «Про державне мито» звільняються:
— органи місцевого та регіонального самоврядування — за позовами до суду
або господарського суду про визнання недійсними актів інших органів
місцевого та регіонального самоврядування, місцевих державних
адміністрацій, підприємств, об’єднань, організацій і установ, які
ущемлюють її повноваження; органи місцевого та регіонального
самоврядування — за позовами до суду або господарського суду про
стягнення з підприємства, об’єднання, організації, установи і громадян
збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству,
навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або бездіяльністю, а
також у результаті невиконання рішень органів місцевого та регіонального
самоврядування; органи місцевого та регіонального самоврядування — за
позовами до суду або господарського суду про припинення права власності
на земельну ділянку;
— місцеві й державні адміністрації — за позовами до господарського суду
про визнання недійсними актів органами місцевого та регіонального
самоврядування, що суперечать чинному законодавству;
— фінансові органи та державні податкові інспекції — позивачі й
відповідачі — за позовами до суду та господарського суду;
— органи державного контролю за цінами — позивачі й відповідачі — за
позовами до суду та господарського суду;
— позивачі — Міністерство охорони навколишнього природного середовища
України, Міністерство лісового господарства України та їхні органи на
місцях, підприємства Укрзалізниці, що здійснюють захист лісонасаджень,
органи рибоохорони — у справах про стягнення коштів на покриття шкоди,
заподіяної державі забрудненням навколишнього середовища, порушенням
лісового законодавства та нераціональним використанням природних
ресурсів та рибних запасів;
— всеукраїнські та міжнародні об’єднання громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи, що мають місцеві осередки у
більшості областей України, Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів), громадські організації інвалідів, їхні
підприємства та установи, республіканське добровільне громадське
об’єднання «Організація солдатських матерів України» — за позовами, з
якими вони звертаються до суду та господарського суду;
— Національний банк України та його установи, за винятком
госпрозрахункових;
— Генеральна прокуратура України та її органи — за позовами, з якими
вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і
державних юридичних осіб;
— Фонд винаходів України — за позовами, з якими він звертається до суду
або господарського суду;
— Українська державна страхова комерційна організація та її установи —
за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в
усіх справах, пов’язаних з операціями обов’язкового страхування;
— Пенсійний фонд України, його підприємства, установи, організації;
— Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення;
— державні органи приватизації — за позовами, з якими вони звертаються
до суду або господарського суду, в усіх справах, пов’язаних із захистом
майнових інтересів держави;
— Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення —
позивачі й відповідачі — за позовами до суду або господарського суду;
— державні замовники та виконавці державного замовлення — за позовами, з
якими вони звертаються до суду в справах про відшкодування збитків,
завданих при укладенні, внесенні змін до державних контрактів, а також
про невиконання або неналежне виконання зобов’язань за державним
контрактом на поставку продукції для державних потреб;
— Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю — за позовами, з
якими він звертається до господарського суду у справах про скасування
державної реєстрації страховика як суб’єкта підприємницької діяльності у
випадках, передбачених ст. 8 Закону України «Про підприємництво»;
— Державний комітет України по матеріальних резервах та підприємства,
установи й організації системи матеріально резерву — за позовами, з
якими вони звертаються до суду або господарського суду у справах щодо
виконання договірних зобов’язань суб’єктами господарської діяльності, що
випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв»;
— Державна архітектурно-будівельна інспекція України, інспекції
державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці
Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі, містах обласного
значення за позовами до господарського суду щодо стягнення штрафу за
порушення у сфері містобудування;
— відділи державної виконавчої служби — за позовами, з якими вони
звертаються до суду, господарського суду, в усіх справах, пов’язаних із
захистом майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, а також
з проведення аукціонів;
— Рахункова палата.
Якщо зазначені органи звертаються до господарського суду не у зв’язку з
виконанням своїх повноважень, вони зобов’язані сплачувати державне мито
у загальному порядку.
Тема 8. Процесуальні строки
Поняття і види процесуальних строків. Обчислення процесуальних строків.
Зупинення, відновлення та продовження процесуальних строків. Наслідки
закінчення і пропуску процесуальних строків.
На ефективність захисту порушених або оспорюваних прав і законних
інтересів учасників підприємницької і господарської діяльності у порядку
господарського судочинства суттєвий вплив справляє фактор часу з точки
зору швидкості розгляду спору, надання зацікавленим особам можливості
максимально результативно брати участь у процесі вирішення справи. Тому
правове регулювання строків розгляду і вирішення справ у господарських
судах, виконання рішень суду, здійснення певних процесуальних дій
набувають важливого значення. Важливим засобом забезпечення захисту прав
у момент розгляду справи господарським судом є період часу, протягом
якого здійснюється судовий розгляд. Цей період часу називають
процесуальними строками.
Процесуальний строк — це встановлений законом або судом проміжок часу,
протягом якого повинна або може бути здійснена та чи інша процесуальна
дія або закінчена певна частина провадження по справі (слід відрізняти
строки, встановлені господарським процесуальним законодавством від
строків, встановлених матеріальним правом, наприклад, строків позовної
давності, встановлених Цивільним кодексом України).
За загальним правилом, закріпленим у ст. 50 ГПК господарському процесі
можна поділити на види:
— строки, встановлені законодавством — Господарським процесуальним
кодексом України або іншими законами, — для господарського суду та для
осіб, які беруть участь у справі;
— строки, які визначені господарським судом, — для осіб, які беруть
участь у справі, та для осіб, які не беруть участь у справі.
Господарським процесуальним законодавством встановлено такі процесуальні
строки:
— триденний строк для винесення ухвали, якою вирішується питання про
відвід (самовідвід) судді господарського суду (ст. 20 ГПК);
— п’ятиденний строк для надсилання матеріалів справ за встановленою
підсудністю (ст. 17 ГПК);
— п’ятиденний строк для винесення і надсилання ухвали про відмову в
прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК), про повернення позовної заяви
(ст. 63 ГПК), про порушення провадження у справі (ст. 64 ГПК);
— двомісячний строк для вирішення спору (ст. 69 ГПК); місячний строк для
вирішення спору про стягнення заборгованості за опротестованим векселем
(ст. 69 ГПК). Строки вирішення спору можуть бути продовжені головою
господарського суду або його заступником;
— п’ятиденний строк для розсилання рішень та ухвал господарського суду
(ст. 87 ГПК);
— десятиденний строк для подання (внесення) апеляційної скарги (подання)
(ст. 93 ГПК);
— тримісячний термін для відновлення пропущеного строку подання
апеляційної скарги (подання) (ст. 93 ГПК);
— п’ятиденний строк для надіслання місцевим господарським судом
апеляційної скарги (подання) разом зі справою відповідному апеляційному
господарському суду (ст. 91 ГПК);
— двомісячний строк для розгляду апеляційної скарги (подання) (ст. 102
ГПК);
— п’ятиденний строк для надсилання сторонам, прокурору постанови
апеляційної інстанції (ст. 105 ГПК);
— місячний строк для подання (внесення) касаційної скарги (подання)
(ст.ст. 110, 111-16 ГПК);
— п’ятиденний строк для надіслання місцевим або апеляційним
господарським судам касаційної скарги (подання) разом зі справою до
Вищого господарського суду України (ст. 109 ГПК);
— двомісячний строк для розгляду касаційної скарги (подання) (ст. 111-8
ГПК);
— десятиденний строк для надіслання Вищим господарським судом України
касаційної скарги (подання) разом зі справою до Верховного cуду України
(ст. 111-16 ГПК);
— місячний строк для перегляду у касаційному порядку постанови Вищого
господарського суду України Верховним cудом України (ст. 111-17 ГПК);
— п’ятиденний строк для надсилання сторонам постанови касаційної
інстанції (ст. 111-11 ГПК);
— п’ятиденний строк для надсилання сторонам постанови Верховного Cуду
України (ст. 111-20 ГПК);
— двомісячний строк для перегляду судових рішень за нововиявленими
обставинами за заявою сторони й поданням прокурора (ст. 113 ГПК);
— місячний строк для розгляду заяви (подання) про перегляд за
нововиявленими обставинами (ст. 114 ГПК);
— п’ятиденний строк для надсилання рішення, ухвали, постанови про
перевірку судових рішень за нововиявленими обставинами (ст. 114 ГПК);
— тримісячний строк для пред’явлення наказу господарського суду до
виконання (ст. 118 ГПК);
— десятиденний строк для розгляду питання про відстрочку, розстрочку
виконання рішення, зміну способу та порядку виконання (ст. 121 ГПК);
— десятиденній строк для оскарження дій чи бездіяльності органів
Державної виконавчої служби (ст. 121-2 ГПК).
Крім Господарського процесуального кодексу України, окремі процесуальні
строки встановлені Законом України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом», які застосовуються господарським
судом при процедурі відновлення платоспроможності суб’єкта
підприємницької діяльності — боржника або визнання його банкрутом та
застосування ліквідаційної процедури повного чи часткового задоволення
вимог кредиторів.
Процесуальні строки для здійснення процесуальних дій визначаються:
— точною календарною датою;
— зазначенням події, яка повинна неминуче відбутися;
— періодом часу, упродовж якого може бути вчинена дія.
Строки обчислюються роками, місяцями, днями. Перебіг процесуального
строку, обчислюваного роками, місяцями або днями, починається наступного
дня після календарної дати або настання події, якою визначено його
початок.
Закінчення процесуального строку пов’язане з його закінченням. Це
правило встановлює граничну межу строку, до якої може бути або повинна
бути здійснена певна процесуальна дія.
Згідно зі ст. 51 ГПК строк, обчислюваний роками, закінчується у
відповідний місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний
місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо
кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не
має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця.
У випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день, днем
закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.
Процесуальна дія, для якої встановлено строк, може бути вчинена до
двадцять четвертої години останнього дня строку. Якщо позовну заяву,
відзив на позовну заяву, заяву про перегляд рішення та інші документи
здано на пошту чи телеграф до двад-
цять четвертої години останнього дня строку, строк не вважається
пропущеним.
Господарське процесуальне законодавство передбачає зупинення
процесуальних строків (ст. 52 ГПК). Перебіг усіх незакінчених
процесуальних строків зупиняється із зупиненням провадження у справі.
Підстави для зупинення провадження у справі передбачені ст. 79 ГПК.
Господарський суд повинен зупинити провадження у справі в разі
неможливості розгляду даної справи до вирішення пов’язаної з нею іншої
справи органом, що вирішує господарські спори, або відповідного питання
компетентними органами. За клопотанням сторони, прокурора, який бере
участь у господарському процесі, або за своєю ініціативою господарський
суд може зупинити провадження у справі у випадках:
— призначення господарським судом судової експертизи;
— надсилання господарським судом матеріалів до слідчих органів;
— заміни однієї сторони її правонаступником внаслідок реорганізації
підприємства, організації.
Після усунення обставин, що зумовили зупинення провадження,
господарський суд поновлює провадження у справі. З дня поновлення
провадження перебіг процесуальних строків продовжується. В такому
випадку процесуальні строки обчислюються з урахуванням минулого часу до
зупинення провадження по справі, тобто процесуальні дії повинні бути
здійснені в процесуальний строк, який залишився.
Встановлені законодавством або призначені господарським судом
процесуальні строки мають дотримуватися всіма учасниками господарського
процесу. Разом із тим господарське процесуальне законодавство передбачає
можливість відновлення та продовження процесуальних строків.
За заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд
може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального
строку поважною і відновити пропущений строк (ст. 53 ГПК). Про
відновлення пропущеного строку зазначається в рішенні, ухвалі чи
постанові господарського суду. Про відмову у відновленні строку
виноситься ухвала, яка може бути оскаржена.
Призначені господарським судом строки можуть бути ним продовжені за
заявою сторони, прокурора чи за своєю ініціативою. Господарський суд
відновлює строки, які вже закінчені. Продовження процесуального строку
можливе як до його закінчення, так і після.
Господарське процесуальне законодавство передбачає певні наслідки,
пов’язані із закінченням або попуском процесуальних строків. Із
закінченням процесуального строку право на здійснення процесуальної дії
особами, які беруть участь у справі, господарському процесі,
погашається.
При порушенні процесуального строку зберігається обов’язок здійснення
процесуальної дії, але одночасно виникає можливість застосування до
несправного суб’єкта процесуальних (штрафних) санкцій.
Тема 9. Позов у господарському процесі
Позовна форма захисту в господарському процесі. Поняття й елементи
позову. Право на позов. Процесуальні засоби захисту відповідача проти
позову. Забезпечення позову.
Діяльність господарського суду по розгляду і вирішенню спорів про право
здійснюється у встановленій законом процесуальній формі, яка забезпечує
заінтересованим у результаті спору сторонам певні правові гарантії
правильності вирішення спору, рівності процесуальних прав і
процесуальних обов’язків сторін, зобов’язує господарський суд розглядати
й вирішувати спори у суворій відповідності з нормами господарського
процесуального права на підставі правильного застосування норм
матеріального права, встановлювати суттєві для справи обставини і
виносити законні та обґрунтовані судові рішення. Господарські суди
вирішують господарські спори у порядку позовного провадження,
передбаченого господарським процесуальним законодавством.
Господарське процесуальне законодавство встановлює і позовну форму
захисту при розгляді спорів у господарському судочинстві. Норми
господарського процесуального права закріплюють найбільш суттєві ознаки
позовної форми захисту:
— розгляд і вирішення спорів здійснюється спеціально уповноваженим на це
органом, яким є господарський суд;
— розгляд спорів у господарському суді відбувається в суворо
регламентованому законом процесуальному порядку;
— учасникам процесу забезпечені суттєві правові гарантії;
— рішення господарського суду повинно бути законним та обґрунтованим.
Для позовної форми захисту права в господарському процесі характерні
ознаки, які притаманні позовній (процесуальній) формі захисту права, яка
існує в інших органах, при розгляді спорів про право: наявності вимоги
однієї особи до іншої, яка виникає з порушеного або оспорюваного права і
належить у силу закону розгляду у визначеному процесуальному порядку,
встановленому законом (наявність позову); наявності спору про право.
Отже, провадження в господарському процесі має характер спірного
позовного провадження, що проходить у суворо визначеній процесуальній
формі, для якої характерна наявність сторін, котрі сперечаються,
законність та обґрунтованість вимог яких перевіряється у чітко
визначених законом послідовності й порядку.
Позов — це вимога позивача до відповідача про захист свого права або
законного інтересу, яка подана через господарський суд. Позов є
процесуальним засобом захисту інтересів позивача, яким спір передається
на розгляд господарського суду. Позов займає важливе місце серед інших
інститутів господарського процесу і є важливим процесуальним засобом
захисту порушеного або оспорюваного права, який здійснюється шляхом
подання позову та розгляду його по суті в засіданні господарського суду.
Господарське процесуальне законодавство закріплює право кожної
заінтересованої особи звернутися в господарський суд з вимогою про
захист свого порушеного або оспорюваного права й законного інтересу.
Господарський суд розглядає спір про права, якщо такого спору немає, не
може бути й позовного провадження господарського процесу.
Подання позову відбувається шляхом подання позовної заяви у письмовій
формі в господарський суд (ст. 54 ГПК). У позовній заяві заінтересована
особа (передбачуваний носій спірного права) викладає свої вимоги другій
особі (передбачуваному порушнику права позивача) як відповідачу. Правова
природа позову як процесуального захисту якраз і полягає в тому, щоб
господарський суд прийняв позовну заяву у визначеному процесуальному
порядку, перевірив законність і обґрунтованість цієї
матеріально-правової вимоги однієї особи до другої, які стають сторонами
процесу і між якими іде спір про права.
Таким чином, позовом у господарському процесі слід вважати спірну
правову вимогу однієї особи до іншої, яка випливає з
матеріально-правового відношення, заснованого на юридичних фактах і
поданого до господарського суду для розгляду й вирішення у суворо
визначеному процесуальному порядку.
Позов — це єдине поняття з двома сторонами, невід’ємно пов’язаними між
собою, без кожної з яких не може бути позову:
— процесуально-правова — звернення до господарського суду про
розв’язання спору, який виник по суті, й про захист порушеного або
оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу;
— матеріально-правова — спірна матеріально-правова вимога позивача до
відповідача, яка вказана в позовній заяві та підлягає розгляду по суті у
встановленому законом порядку.
Елементи позову — це його складові частини, якими вичерпується його
зміст. Зміст позову складають підстава і предмет позову. Ці елементи
індивідуалізують кожний конкретний позов. Залежно від елементів позову
визначаються спрямованість і обсяг дослідження справи, визначається
тотожність позовів. Позивач має право змінити предмет і підставу позову,
а змінюючи позов (підставу або предмет), позивач, як правило, змінює
свої вимоги до відповідача.
Предметом позову слід вважати конкретну матеріально-правову вимогу
позивача до відповідача, яка випливає зі спірного матеріально-правового
відношення і з приводу якого господарський суд повинен прийняти рішення
по справі.
Законодавством передбачається, що в позовній заяві повинна бути вказана
вимога позивача з посиланням на закон, а якщо позов подано до кількох
відповідачів — вимоги щодо кожного з них (п. 4 ст. 54 ГПК). Ці вимоги
позивача до відповідача повинні ґрунтуватись на фактичних обставинах по
справі. Закон вимагає, щоб у позовній заяві були вказані обставини, на
яких ґрунтується позовна вимога, та щоб позивач вказав спірне
правовідношення, зробив посилання на законодавство (п. 5 ст. 54 ГПК).
Господарський суд захищає спірне право і задовольняє позов, якщо спірне
право підлягає захисту, або відмовляє в позові, якщо потрібно захищати
право відповідача.
Підставу позову становлять фактична й правова підстави.
Фактична підстава позову — це юридичні факти, на яких ґрунтуються
позовні вимоги позивача до відповідача. Як правило, підстава має
складний фактичний склад. Ці юридичні факти, фактичні обставини
складають фактичну підставу позову. Правова підстава позову — це
посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на
яких ґрунтується вимога позивача.
Зважаючи на процесуальну мету, яку має позивач, подаючи свою вимогу до
відповідача, тобто залежно від характеру матеріально-правової вимоги,
яку подає позивач до відповідача, позови поділяються на певні види.
Позов про визнання має на меті захист інтересів позивача, який вважає,
що має певні суб’єктивні права, але вони оспорюються іншою особою. Позов
про присудження містить вимогу позивача визнати його певні суб’єктивні
права, відповідно до яких відповідач повинен здійснити певні дії (так
званий виконавчий позов). Позов про перетворювання спрямований на
припинення, зміну, іноді виникнення нового матеріального
правовідношення.
Правом на позов є право порушити й підтримати судовий розгляд
конкретного господарського спору в господарському суді з метою його
вирішення, право на правосуддя з конкретного господарського спору.
В понятті права на позов (як і понятті позову) виступають дві нерозривно
зв’язані між собою правомочності. Право на позов включає право на
подання позову й право на задоволення позову, а дві сторони позову
(процесуально-правова і матеріально-правова) як єдиного поняття
виявляються у двох аспектах права на позов.
Право на позов є самостійним суб’єктивним правом позивача. А оскільки
зміст права на позов складають дві правомочності — право на подання
позову і право на задоволення позову, та якщо у позивача наявні обидві
правомочності, то він має право на позов, і його порушене або оспорюване
право отримує захист у господарському суді при винесенні рішення по
справі й може бути реалізоване.
Отже, право на позов у конкретному господарському процесі реалізується,
з одного боку, як правило, на порушення процесу по спору між сторонами,
а з іншого боку — воно виявляється як право на позитивний результат
процесу по цьому спору, тобто право на отримання захисту порушеного або
оспорюваного матеріального права в господарському суді.
Таким чином, право на позов — це не саме порушене суб’єктивне право, а
можливість отримання його захисту у визначеному процесуальному порядку,
у визначеній процесуальній позовній формі, разом із тим примусової його
реалізації.
У господарському процесі право на судовий захист реалізується в праві на
позов у господарському процесі. Наявність або відсутність права на
подання позову, тобто процесуально-правова сторона права на позов
виявляється при прийнятті позовної заяви. За відсутності у позивача
права на подання позову суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви.
Матеріально-правова сторона права на позов, тобто права на задоволення
позову, перевіряється в засіданні господарського суду при вирішенні
спору.
У випадку обґрунтованості вимог позивача до відповідача як з фактичної,
так і з юридичної сторони позов підлягає задоволенню, оскільки у
позивача буде право на задоволення позову. За відсутності права на
задоволення позову настане відмова у позові. Тому закон вимагає, щоб у
резолютивній частині рішення містився висновок судді про задоволення або
про відмову у позовній вимозі (ст. 84 ГПК). А це зумовлено наявністю або
відсутністю у позивача права на задоволення позову.
Господарський суд приймає позовну заяву тільки за наявності зазначених
умов, які в теорії набули назву передумов права на подання позову.
Стаття 62 ГПК містить перелік підстав (умов), за наявності яких настає
відмова в прийнятті позовної заяви.
Однією з передумов права на подання позову є те, що спір має бути
підвідомчим господарському суду. У випадку відсутності такої передумови
позивач не має права на подання позову. Крім того, не підлягають
розгляду в господарському суді вимоги, які не захищає не тільки
господарський суд, а й усі інші органи. Маються на увазі вимоги, які
закон не захищає, які взагалі не можуть бути предметом розгляду і
захисту жодним з органів, які здійснюють юрисдикційну діяльність, тобто
вимоги неправового характеру, які не підлягають захисту.
Інша передумова права на подання позову — відсутність рішення зі спору
між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав
господарського суду або іншого органу, який вирішує спори в межах своєї
компетенції або справі у провадженні цих органів з такого спору, тобто
по тотожному позову.
Третьою передумовою є наявність статусу юридичної особи або статусу
громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності як у позивача, так і
відповідача.
За відсутності хоча б однієї з наведених передумов настає відмова у
позові. Про відмову у прийнятті позовної заяви суддя виносить ухвалу,
яка не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви надсилається
сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі. Ухвалу про відмову
у прийнятті позовної заяви може бути оскаржено. У разі скасування цієї
ухвали позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до
господарського суду.
Господарський процесуальний кодекс України надає позивачеві й
відповідачеві рівні можливості, рівні права й обов’язки по захисту
інтересів у процесі (в ході) судового розгляду.
Захист відповідача проти позову здійснюється шляхом використання
матеріально-правових і процесуально-правових засобів. Відповідач має
право подання заперечення проти позову — такі матеріально-правові й
процесуально-правові права, а також можливість випливатимуть зі
змагального характеру господарського процесу.
Матеріально-правовий захист відповідача проти позову вчиняється з тим,
щоб спростувати даний позов по суті. Відповідач може стверджувати і
доводити, що немає підстав позову — як фактичних, так і правових
(юридичних актів і відповідних нормативно-правових актів). Господарський
суд при зіставленні норм матеріального права з фактичними обставинами
справи може виявити відсутність юридичних фактів, на які посилається
відповідач.
Головна мета і сенс матеріально-правових заперечень проти позову — це
подання доводів про те, що відсутнє суб’єктивне матеріальне право про
захист, який просить позивач. Наслідком успішного матеріально-правового
захисту проти позову буде винесення господарським судом рішення про
відмову позивачеві в задоволенні його вимог.
Процесуально-правові заперечення проти позову — це доводи відповідача,
якими він прагне довести неправомірність даного судового процесу.
Відповідач може стверджувати й доказувати, що справа не може бути
розглянута господарським судом через обставини, які припиняють або
роблять неможливим розгляд даної справи в суді. Наслідком успішного
процесуально-правового захисту буде прийняття ухвали суду про припинення
провадження по справі або залишення позову без розгляду.
Заперечення проти позову можуть бути висловлені в різних заявах та
клопотаннях позивача. Крім того, Господарський процесуальний кодекс
України передбачає певну форму об’єднання всіх заперечень відповідача на
поданий позов — відзив на позовну заяву. Подання відзиву на позовну
заяву (ст. 59 ГПК) є правом відповідача і його засобом захисту.
Надсилається відзив господарському суду з документами, що підтверджують
заперечення проти позову. Відзив повинен містити найменування позивача і
номер справи; мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з
посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтовують відхилення
позовної вимоги; перелік документів та інших доказів, що додають до
відзиву (у тому числі про надіслання копій відзиву). Відзив підписується
повноважною особою відповідача або його представником (у такому випадку
додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження
представника відповідача). Копія відзиву з необхідними документами
надсилається сторонам (позивачеві, іншим відповідачам, прокуророві, який
бере участь у господарському процесі).
Наявність подання зустрічного позову є одним з основних процесуальних
засобів захисту прав відповідача в господарському процесі. Відповідач
має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний
позов для розгляду з первісним позовом (ст. 60 ГПК).
Зустрічний позов — матеріально-правова вимога відповідача до позивача,
подана для розгляду в тому самому процесі, який порушено за позовом
позивача до відповідача і де вони є сторонами по справі. Такий позов є
не тільки засобом захисту відповідача проти зустрічного позову, а й
процесуальним засобом задоволення його самостійних вимог.
Оскільки зустрічний позов має бути подано тільки в процесі, який вже
виник, то сторони змінюють своє становище, яке у них було спочатку.
Відповідач по зустрічному позову стає позивачем, а первісний позивач
перетворюється у відповідача у зустрічному позові. Зустрічний позов
повинен бути взаємно пов’язаний з первісним.
Подання зустрічного позову проводиться за загальними правилами подання
позовів у господарському процесі. Отже, має додержуватися претензійний
(досудовий) порядок врегулювання спору у випадках, передбачених
законодавством, має бути сплачено державне мито, позовна заява подана за
формою і змістом згідно з вимогами ст. 54 ГПК. На зустрічний позов
поширюються й норми про відмову в прийнятті та поверненні позовної
заяви.
Гарантією захисту прав учасників господарського процесу є забезпечення
позову. Інститут забезпечення позову спрямований на реальне і повне
відновлення майнових прав учасників господарського процесу, порушених
внаслідок неправомірних дій інших осіб. Мета забезпечення позову —
гарантувати належне і правильне виконання рішення господарського суду.
Під забезпеченням позову розуміється прийняття господарським судом
передбачених законом засобів, які гарантують можливість реального
виконання майбутнього рішення господарського суду.
Господарський суд має право вжити заходів до забезпечення позову за
заявою сторони (позивача, відповідача, третьої особи, яка заявляє
самостійні вимоги на предмет спору), прокурора, його заступника, який
подав позов або зі своєї ініціативи (ст. 66 ГПК). Забезпечення позову
може мати місце в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття
таких заходів призведе до ускладнення чи зробить неможливим виконання
рішення господарського суду. Вимоги про забезпечення позову можуть бути
викладені як у позовній, так і в окремій заяві.
Про забезпечення позову виноситься ухвала, яка може бути оскарженою.
Стаття 67 ГПК містить вичерпний перелік заходів до забезпечення позову.
Позов забезпечується накладенням арешту на майно або грошові суми, що
належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії;
забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;
зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого
документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку. Інші
засоби, не передбачені законом, застосовуватись не можуть. Поряд із цим
можливо прийняття з однієї справи кількох засобів забезпечення позову.
Арешт майна або грошових сум втілюється в забороні господарським судом
розпорядження відповідним майном або грошовими сумами, які належать
відповідачеві. Майно та гроші можуть знаходитись як у відповідача, так і
в інших осіб. Арешт майна або грошових сум є найбільш розповсюдженою
формою забезпечення позову господарським судом.
Арешт майна не перешкоджає користуванню ним, якщо це не спричинить його
наступного знищення або зменшення його цінності. Таке майно не може бути
продане, змінене, подароване, здане в найом, закладене або знищене.
Арешт на грошові суми як засіб забезпечення позову не гарантує, що у
випадку його задоволення присуджена сума буде стягнута в першочерговому
порядку. Прийняття зазначеного засобу не може порушити черговість
списання грошових сум, встановлених законодавством.
Заборона відповідачу або іншим особам вчиняти певні дії має на меті
зберегти в подальшому положення, яке існує, до прийняття рішення.
Зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого
документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку, зачіпає
безпосередньо інтереси інших осіб, тому такий засіб повинен
застосовуватись після ретельного розгляду цього питання.
Законодавство передбачає можливість скасування забезпечення позову
(ст. 68 ГПК). Питання про скасування забезпечення позову вирішується
господарським судом, що розглядає справу, із зазначенням про це в
рішенні чи ухвалі.
Правова природа забезпечення позову визначається правовою природою
самого позову. Прохання позивача про забезпечення позову є проханням про
забезпечення своєї матеріально-правової вимоги до відповідача,
реалізувати яку без вжиття необхідних засобів до забезпечення позову в
майбутньому може стати неможливим.
Тема 10. Порушення провадження справи
Порядок подання позову й наслідки його порушення. Позовна заява: форма і
зміст. Прийняття позовної заяви і підстави до відмови в її прийнятті.
Відзив на позовну заяву.
Позов у господарському процесі є важливим процесуальним засобом захисту
порушеного або оспорюваного права учасників господарського процесу. Для
того щоб він виконував цю важливу роль, необхідно при поданні позову до
господарського суду суворо дотримуватися певного процесуального порядку.
Справи позовного провадження в господарському суді порушуються шляхом
подання позовної заяви. Подання позову є важливою процесуальною дією.
Правом на звернення з позовом до господарського суду є встановлена
законом можливість для кожної заінтересованої особи звернутися до
господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і
законних інтересів в порядку, встановленому Господарським процесуальним
кодексом України.
Подати позов означає звернутися до господарського суду із заявою, яка
повинна містити прохання до суду про розгляд спору про право. Поряд із
цим для порушення справи недостатньо подати до суду заяву. Суддя повинен
вирішити питання і винести ухвалу про прийняття заяви до провадження в
суді, коли дотримано всі вимоги, передбачені законодавством.
Крім передумов права подання позову (за відсутності яких господарський
суд відмовляє у прийнятті позовної заяви згідно зі ст. 62 ГПК), існують
ще певні умови, встановивши які, суддя приймає позовну заяву до
провадження суду.
Отже, за наявності права у заінтересованої особи суддя, в силу закону,
повинен перевірити, чи мали місце певні умови, дотримання яких свідчить
про наявність у позивача права на подання позову і дає можливість
звертатися до господарського суду із заявою — подати позов.
Існують умови, за наявності яких суддя не приймає позовної заяви і
повертає її без розгляду. Ці умови свідчать не про відсутність у
позивача права на позов (право на подання позову), а лише про те, що
позовна заява не може бути прийнята до розгляду суду по суті доти, доки
не будуть усунені підстави, які зумовили повернення заяви.
Згідно зі ст. 63 ГПК суддя повертає позовну заяву і додані до неї
документи, якщо:
— позовну заяву підписано особою, яка не має право її підписувати, або
особою, посадове становище якої не вказано;
— у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових
адрес;
— у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна
вимога, доказів, що підтверджують викладені у заяві обставини, не
наведено обґрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорюваної суми;
— не надано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та
розмірі;
— порушено правила поєднання вимог або об’єднано в одній позовній заяві
кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих
вимог перешкоджатиме з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво
ускладнить вирішення спору;
— не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і
доданих до неї документів;
— не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у
випадках, передбачених законодавством;
— до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача
надійшла заява про врегулювання спору;
— не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу.
Суддя повертає позовну заяву не пізніше п’яти днів з дня її надходження,
про що виносить ухвалу, яку може бути оскаржено.
У будь-якому випадку потрібне усунення підстав, які стали приводом для
повернення позовної заяви. Повернення позовної заяви не перешкоджає
повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку
після усунення допущеного порушення.
Таким чином, правові наслідки відсутності права на подання позову й
відсутність умов його здійснення (реалізації) є такими:
— в першому випадку за відсутності права на подання позову, тобто за
відсутності передумов права на подання позову суддя відмовляє у
прийнятті позовної заяви і повторного подання тотожного позову не може
бути;
— у випадку відсутності умов здійснення права на подання позову позовна
заява повертається позивачеві, що не перешкоджає повторному зверненню до
господарського суду з тотожним позовом у загальному порядку — після
усунення допущеного порушення.
Подання позову в строки, які встановлені для захисту порушеного або
оспорюваного права, в першу чергу пов’язане із дотриманням позовної
давності (глава 5 Цивільного кодексу України). Позовна давність має не
тільки матеріально-правове, а й процесуально-правове значення.
Вимога про захист порушеного права приймається до розгляду господарським
судом незалежно від закінчення строку позовної давності. Позовна
давність застосовується судом незалежно від заяви сторони. Закінчення
строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови
в позові. Таким чином, мова іде про відмову в задоволенні
матеріально-правової вимоги по суті, вимоги позивача до відповідача,
якщо не буде відновлено пропущеного строку позовної давності,
передбаченого законодавством. Згідно зі ст. 80 Цивільного кодексу, якщо
господарський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної
давності, порушене право підлягає захистові. Відновлення строку давності
означатиме не що інше, як можливість використання захисту в
господарському процесі, щоб одержати захист порушеного або оспорюваного
права. В цьому є не тільки матеріально-правове, а й процесуально правове
значення позовної давності.
Наявність одного приводу для порушення справи не є достатньою. Позовна
заява подається до господарського суду з дотриманням певних правил.
Правила подання позовної заяви включають положення про її форму і зміст
(ст. 54 ГПК), передбачають направлення копій позовної заяви і доданих до
неї документів іншим особам (ст. 56 ГПК). Норми ст. 54 ГПК вказують, в
якій формі подається позовна заява до господарського суду; хто має право
підпису позовної заяви; які відомості та в якому порядку мають бути
вказані в позовній заяві.
Для прийняття справи до провадження господарському суду необхідно
перевірити відповідність позовної заяви за її формою і змістом вимогам
законодавства, а також встановити, чи є в наявності документи, які
вимагає закон. Тому перевірка реквізитів позовної заяви і доданих до неї
документів повинна відбуватися перед порушенням справи і прийняттям
позовної заяви до провадження господарського суду.
Дотримання належної форми позовної заяви і відповідність його змісту
вимогам закону мають суттєве значення для підготовки судової справи до
розгляду, а також для наступного правильного та швидкого розгляду його в
засіданні господарського суду.
Позовна заява подається обов’язково в письмовій формі й підписується
повноважною особою позивача або його представником, прокурором чи його
заступником, громадянином — суб’єктом підприємницької діяльності або
його представником. Якщо позов підписано представником позивача, до
позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує
повноваження представника позивача.
Закон потребує суворої відповідності позовної заяви вимогам, що вказані
в ст. 54 ГПК, відповідно до якої позовна заява повинна містити:
— найменування господарського суду, до якого подається заява;
— найменування сторін, їх поштові адреси;
— найменування і номери рахунків сторін у банківських установах;
— документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта
підприємницької діяльності;
— зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій
оцінці (ціна позову повинна бути визначена згідно з правилами ст. 55
ГПК), суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та
розірванні господарських договорів);
— зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів —
зміст позовних вимог щодо кожного з них;
— виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення
доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що
стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається
позов;
— відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках,
передбачених законодавством;
— перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.
Вказані реквізити позовної заяви обов’язкові. Поряд із цим у позовній
заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для
правильного вирішення спору. Закон окремо вимагає, щоб позивач, прокурор
чи його заступник при поданні позову надіслали сторонам копії позовної
заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає
(ст. 56 ГПК).
До позовної заяви додаються документи (ст. 57 ГПК), які підтверджують:
— вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у
випадках, передбачених законодавством, з кожним із відповідачів (у
спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів,
відповідно договір, проект договору, лист, який містить вимогу про
укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї
сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони,
якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при
виконанні договорів та з інших підстав, — копія претензії, докази її
надсилання відповідачеві, копія відповіді на претензію, якщо відповідь
одержано);
— відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї
документів;
— сплату державного мита у встановлених порядку й розмірі;
— сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;
— обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
До заяви про визнання акту недійсним додається також копія оспорюваного
акта або засвідчений витяг з нього.
До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається
довіреність чи інший документ. що підтверджує повноваження представника
позивача.
Суддя господарського суду одноособово вирішує питання про прийняття
позовної заяви. Він повинен прийняти до провадження господарського суду
позовну заяву, подану з дотриманням вимог, передбачених законом.
Суддя може прийняти позовну заяву тільки за наявності певних підстав.
Стаття 62 ГПК містить перелік підстав до відмови в прийнятті позовної
заяви. Він є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Суддя
відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:
заява не підлягає розгляду в господарських судах України;
у провадженні господарського суду або іншого органу, який у межах своєї
компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими
самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав або є
рішення цих органів з такого спору;
позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано.
Наявність указаних підстав свідчить про відсутність у позивача права на
подання позову. Отже, незважаючи на подання позовної заяви,
господарський процес не може бути порушено, і суддя господарського суду
відмовляє в прийнятті позовної заяви за відсутністю у позивача права на
подання позову.
Про відмову у прийнятті позовної заяви виноситься ухвала, яка
надсилається сторонам, прокурору (його заступнику), якщо вони є
заявниками, не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви. До ухвали про
відмову у прийнятті позовної заяви, що надсилається заявникові,
додаються позовні матеріали.
Ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви може бути оскаржено. У
разі скасування цієї ухвали позовна заява вважається поданою в день
первісного звернення до господарського суду.
Відмова в прийнятті позовної заяви виключає можливість повторного
звернення в господарський суд по даному спору.
Встановивши, що позовна заява може бути прийнята до провадження
господарського суду, суддя порушує справу. Прийнявши позовну заяву,
суддя господарського суду не пізніше п’яти днів з дня її надходження
виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу
про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття
позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні
господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо
підготовки справи до розгляду в засіданні (ст. 64 ГПК).
Ця ухвала надсилається також іншим підприємствам, установам,
організаціям, державним та іншим органам у випадках, коли від них
витребуються документи, відомості та висновки або їх посадові особи
викликаються до господарського суду.
Закон надає можливість особі, яка є відповідачем, надіслати відзив на
позовну заяву з додатком документів, що підтверджують заперечення проти
позову.
Відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи (ст. 59
ГПК) надіслати:
— господарському суду — відзив на позовну заяву та всі документи, що
підтверджують заперечення проти позову;
— позивачеві, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у
судовому процесі, — копію відзиву.
Відзив повинен містити:
— найменування позивача і номер справи;
— мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням
на законодавство, а також докази, що обґрунтовують відхилення позовної
вимоги;
— перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (у тому
числі про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів
позивачеві, іншим відповідачам, прокурору).
Відзив підписується повноважною особою відповідача або його
представником. В останньому випадку до відзиву додається довіреність чи
інший документ, що підтверджує повноваження представника відповідача.
При неподанні відзиву на позовну заяву справа може бути розглянута по
матеріалах, які є у справі (ст. 75 ГПК).
Винесенням суддею ухвали про порушення справи в господарському суді
закінчується перша стадія господарського процесу, після чого процес
вступає в стадію підготовки справи до судового розгляду.
Тема 11. Підготовка матеріалів
до розгляду в засіданні господарського суду
Значення підготовки справи до розгляду в засіданні господарського суду.
Процесуальні дії судді на цій стадії. Дії сторін при підготовці до
судового розгляду. Ухвали, що виносить суддя при підготовці справи до
судового розгляду.
Після прийняття позовної заяви до провадження господарського суду процес
переходить в нову стадію — стадію підготовки справи до судового
розгляду. Підготовка будь-якої справи до розгляду є обов’язковою стадією
господарського процесу, причому стадією самостійною, в процесі якої
закладаються засади для виконання господарським судом головних задач
судочинства.
Метою підготовки справи до судового розгляду в господарському суді є
створення умов, спрямованих на забезпечення правильного і своєчасного
вирішення спору.
Сама підготовка справи складається з певних процесуальних дій судді.
Конкретний зміст і послідовність цих дій зумовлені загальними завданнями
підготовки, до яких відносяться: уточнення позовних вимог і обставин,
які лежать в основі позову; визначення характеру правовідносин сторін і,
відповідно, потенційного кола законодавчих актів, які мають бути
застосовані при вирішенні спору; визначення можливого кола осіб, які
беруть участь у справі; визначення кола доказів, необхідних для
вирішення спору по суті, і забезпечення їх подання до моменту початку
розгляду; повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду
справи.
Необхідно відмітити, що завдання підготовки справи до судового розгляду
суддя починає вирішувати вже в ході вивчення матеріалів, що надійшли.
Так, вирішуючи питання про підвідомчість, необхідно визначити характер
спору, з яких правовідносин він виникає, який суб’єктний склад спору,
прав та інтересів яких осіб він торкається, а також з’ясувати наявність
доказів дотримання досудового порядку врегулювання спору у випадках,
передбачених законодавством. Всі ці документи в силу ст. 54 ГПК
додаються до позовної заяви.
Згідно зі ст. 4-6 ГПК у господарських судах першої інстанції справи
розглядаються суддею одноособово. Будь-яка справа, що відноситься до
підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може
бути розглянута колегіально у складі трьох суддів. В будь-якому випадку
питання підготовки справи до судового розгляду вирішується одним суддею,
але він діє від імені всього господарського суду.
Спеціальний термін підготовки справи господарським процесуальним
законодавством не передбачений. Час підготовки включено в загальний
термін розгляду справи. Згідно зі ст. 69 ГПК, справа повинна бути
розглянута і рішення прийнято в строк не більше двох місяців від дня
одержання позовної заяви.
Підготовка справи до судового розгляду — це діяльність не тільки суду, а
й осіб, які беруть участь у справі.
З метою здійснення завдань, які стоять перед стадією підготовки справи
до судового розгляду, суддя виконує певні процесуальні дії.
Різноманітність дій по підготовці виключає можливість законодавчого
встановлення їхнього вичерпного переліку, а визначає лише загальні
напрямки дій судді та коло питань, що підлягають з’ясуванню. Суддя не
обмежений у виборі дій, які можуть сприяти підготовці судового розгляду
й успішному проведенню судового процесу. Тому в ст. 65 ГПК наведені лише
найбільш важливі й ті, які частіше зустрічаються на практиці. Згідно з
цією статтею суддя вчиняє в необхідних випадках наступні дії по
підготовці справи до розгляду:
— вирішує питання щодо залучення до участі у справі іншого відповідача
та виключення й заміну неналежного відповідача;
— виключає з числа відповідачів підприємства й організації, яким не було
надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору, у випадках,
передбачених законодавством;
— викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться в тому самому
населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи
і з’ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково;
— зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні
та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити
розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо);
витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення
спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх
знаходження;
— вирішує питання про призначення судової експертизи;
— провадить огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх
знаходження;
— вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання
господарського суду обов’язковою;
— вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень
по суті справи;
— вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
— вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного
розгляду справи.
Вибір дій по підготовці, їх зміст і спрямованість зумовлені
особливостями кожної конкретної справи, причому як матеріального, так і
процесуального характеру.
Перш за все мова іде про правову природу правовідносин, з якою заявник
звернувся до господарського суду. Суддя вивчає доводи позивача
(заявника), документи, які додані до заяви за наявності заперечень
відповідача, які виникли при досудовому врегулюванні спору (за його
наявності). Так, суддя визначає обставини, на яких ґрунтуються позовні
вимоги (підстава позову) і вимоги позивача (предмет позову). Аналіз
матеріально-правових особливостей спору, який розглядається, дозволяє
вирішити низку питань, що впливають на подальший розгляд та вирішення
спору. Зокрема, яким є суб’єктний склад справи, чи є особи, які беруть
участь у справі належними сторонами, яке місце в процесі повинна зайняти
та чи інша заінтересована особа, яке коло юридичних фактів, за наявності
яких настають наслідки, передбачені належною до застосування
матеріальною нормою, яке джерело їх інформації містять відомості про ці
факти; відповідають чи ні ці джерела вимогам належності й допустимості
доказів, від кого і в якому порядку необхідно їх одержати. В свою чергу,
висвітлення цих питань дозволяє розробити раціональний план дій по
підготовці та з найбільшою ефективністю його виконати.
Зустрічаються випадки, коли суддя змушений залучити до участі у справі
іншого відповідача або третю особу, яка не вказана в позовній заяві.
Право судді на залучення цих осіб ґрунтується на положеннях ст.ст. 24 і
27 ГПК. Необхідність таких дій формується на основі даних, які містяться
в матеріалах, що надійшли разом з позовною заявою. У випадку залучення
до участі у справі належного відповідача або третьої особи суддя
виносить про це мотивовану ухвалу.
З точки зору забезпечення розгляду справи достатньою доказовою базою
важливими є підготовчі дії, які пов’язані із зобов’язанням сторін, інших
підприємств, державних та інших органів виконати певні дії, подати певні
документи.
В стадії підготовки справи до господарського розгляду суддя має право
зобов’язати осіб, які беруть участь у справі, інші організації та
посадових осіб виконати певні дії, зокрема звірити розрахунки, надіслати
іншій стороні або господарському суду окремі документи, дати висновок з
тих чи інших питань тощо (ст.ст. 30, 38 ГПК).
За необхідністю суддя у стадії підготовки справи до розгляду вирішує
питання про призначення експертизи або про участь у процесі судового
експерта (ст.ст. 31, 41 ГПК). Судді також надане право, якщо сторони
знаходяться одному й тому самому населеному пункті, що й господарський
суд, викликати представників сторін. Доцільність власного опитування
сторін виникає тоді, коли потрібно уточнити заявлені вимоги, уяснити
можливі заперечення зі сторони відповідача, запропонувати надати
додаткові докази, визначитись відносно залучення до участі у справі
осіб, які не вказані в позовній заяві, уточнити позицію позивача при
зустрічному до нього позові.
Важливе місце серед дій, які виконують у стадії підготовки, займає
прийняття заходів по забезпеченню позову. Хоча ст. 66 ГПК допускає
прийняття заходів по забезпеченню позову в будь-якій стадії
господарського процесу, на практиці найчастіше рішення про це
приймається на стадії підготовки справи до судового розгляду.
Суддя виконує й інші дії по підготовці справи до господарського
розгляду, що спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного
вирішення спору. Підготовчі дії включають також заходи, які спрямовані
на створення передумов, що забезпечують явку всіх учасників процесу в
першому судовому засіданні з метою недопущення його відкладення з
мотивів неприбуття.
Змагальність як складова господарського процесу визначає зміст
здійснюваних процесуальних дій, тому підготовка справи до судового
розгляду в змагальному процесі зумовлює діяльність не тільки суду, а й
осіб, які беруть участь у справі. Загальна роль у цьому належить
сторонам — позивачеві й відповідачеві.
Позивач, за позовною заявою якого порушено судову справу, безумовно,
повинен бути готовий до суду ще на стадії підготовки позовної заяви. Але
додаткові обставини, які виникають після прийняття позовної заяви, такі
як заперечення відповідача, що викладені у відзиві на позовну заяву,
вказівки судді про надання тих чи інших доказів, зміна обставин, що є
підставою для подання в господарський суд позовної заяви та інше,
спричиняють необхідність ретельної підготовки позивача до процесу. Те
саме стосується і відповідача, підготовка якого зводиться до
обґрунтування, спираючись на норми матеріального і процесуального права,
своїх заперечень, встановлення кола доказів, які спростовують вимоги
позивача, механізму і засобу їх наведення. При цьому слід дотримуватися
встановлених законодавством прав, що кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і
заперечень, щоб переконати суд у своїй правоті.
Коло доказів визначається сторонами і судом, виходячи із конкретних
обставин справи, що розглядається, та застосовуючи певні критерії
підбору доказів по категоріях справ, що напрацьовані судовою практикою.
Організації, залучені ухвалою господарського суду як треті особи, які не
заявляють самостійних вимог на предмет спору, теж повинні здійснювати
підготовку до судового розгляду, оскільки рішення по справі може
безпосередньо торкатися їх прав і обов’язків. Вони мають право
ознайомитися з матеріалами справи, що допоможе їм з’ясувати, які можливі
наслідки розгляду справи вплинуть на права й обов’язки третьої особи.
Підготовка третьої особи до судового розгляду містить також збір
доказів, які відсутні в матеріалах справ, і надання їх суду, а також
здійснення інших передбачених законодавством дій.
Ретельна підготовка до судового розгляду всіх осіб, які беруть участь у
справі, має велике значення для правильного і своєчасного вирішення
справи.
Прийнявши позовну заяву і здійснивши дії по підготовці справи до
судового розгляду, суддя виносить ухвалу. Хоча ухвали про прийняття
позовної заяви і підготовку справи до судового розгляду є самостійними
судовими актами, Господарський процесуальний кодекс України надає право
об’єднати їх в одній. На практиці так і здійснюється: в одній ухвалі про
порушення провадження у справі фактично містяться дві ухвали — про прий-
няття позовної заяви і про підготовку справи до судового розг-
ляду. Ухвала про порушення провадження у справі надсилається особам
(сторонам, прокурору), які беруть участь у справі (ст. 64 ГПК). В ній
вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду
в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення,
необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду у засіданні. В
необхідних випадках ухвала про порушення провадження у справі
надсилається іншим особам (підприємствам, установам, організаціям,
державним та іншим органам у випадках, коли від них витребуються
документи, відомості та висновки або їх посадові особи викликаються до
господарського суду), які беруть участь у справі.
Ця ухвала виноситься і надсилається у встановлений законодавством
п’ятиденний строк з дня надходження позовної заяви. Але слід мати на
увазі, що підготовка до судового розгляду не закінчується винесенням
ухвали про порушення провадження й підготовку і надіслання її особам,
які беруть участь у справі. Протягом часу між надсиланням ухвали і
початком судового розгляду суддя має право продовжити здійснення
підготовчих дій, зокрема за заявами та клопотаннями осіб, які беруть
участь у справі.
Тема 12. Вирішення господарських спорів
Поняття і значення стадії судового розгляду. Порядок розгляду справи в
засіданні господарського суду. Відкладення розгляду справи. Зупинення
провадження у справі. Закінчення провадження по справі без винесення
рішення: припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду.
Вирішення розгляду справи по суті в засіданні господарського суду —
основна стадія процесу. Її значення полягає в тому, що саме при розгляді
й вирішенні спору в судовому засіданні реалізується основне завдання
господарського суду — захист прав і охоронюваних законом інтересів
організацій і громадян-підприємців.
Судовий розгляд відбувається в засіданні господарського суду, протягом
чого суд безпосередньо досліджує докази і встановлює фактичні обставини,
на підставі яких виносить законне й обґрунтоване рішення. На стадії
судового розгляду найбільш повно виявляються основні принципи
господарського процесу: законності, незалежності господарського суду і
його суддів, рівності сторін, змагальності, гласності та інші.
Господарський процесуальний кодекс України не встановлює жорстких правил
ведення засідання господарського суду, а лише визначає певну
спрямованість роботи суду і в засіданні суду, зокрема, спори судом
першої інстанції вирішуються в засіданні суду у складі одного або трьох
суддів (ст. 4-6 ГПК). Судовий процес фіксується технічними засобами та
відображається у протоколі судового засідання (ст. 4-4 ГПК). Стаття 81-1
Господарського процесуального кодексу України регулює питання, пов’язані
з протоколом судового засідання, вона набуде чинності 28 черв-
ня 2002 р.
Спір має бути вирішений господарським судом у строк не більше двох
місяців від дня одержання позовної заяви. Спір про стягнення
заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішений
господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання
позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови
господарського суду має право продовжити термін вирішення спору, але не
більш як на один місяць. За клопотанням обох сторін чи клопотанням
однієї сторони, погодженим з другою стороною, спір може бути вирішений у
більш тривалий, ніж два місяці, строк. Про продовження терміну вирішення
спору виноситься ухвала (ст. 69 ГПК).
Порядок ведення засідання ведеться суддею, а в разі розгляду справи
трьома суддями — суддею, головуючим у засіданні (ст. 74 ГПК). Засідання
господарського суду складається з трьох частин: підготовчої, розгляду
спору по суті (дослідження, перевірка доказів) і прийняття рішення по
справі.
Суддя оголошує склад господарського суду, роз’яснює учасникам судового
процесу їхні права та обов’язки і сприяє у здійсненні належних їм прав.
У підготовчій частині засідання суду з участю представників сторін
з’ясовується, чи є необхідні умови для розгляду справи по суті в даному
засіданні. Для цього вирішується питання про можливість розгляду спору
по суті при даному складі суду, за наявності викликаних і заявлених у
суд осіб, які беруть участь у справі та мають докази. Для вирішення цих
питань здійснюються такі процесуальні дії: перевіряється явка і
повноваження осіб, які беруть участь у справі, а також інших учасників
процесу, головуючий у судовому засіданні оголошує склад господарського
суду, роз’яснює учасникам господарського процесу їхні права та
обов’язки.
Встановлення осіб, які беруть участь у справі, повноваження посадових
осіб і представників здійснюється по документах. Якщо у справі бере
участь особа, котра не володіє мовою, якою ведеться судочинство,
необхідно вирішити питання про участь у справі перекладача. Розгляд
справи за відсутності перекладача в цьому випадку буде грубим порушенням
процесуальних норм.
При порушенні справи й підготовці її до судового провадження суддя
забезпечує своєчасне повідомлення всіх осіб, які беруть участь у справі,
про час і місце судового розгляду. Судді надане право стягувати з винної
сторони штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
за ненадіслання витребуваних матеріалів, ухилення від вчинення дій,
покладених суддею (п. 5 ст. 83 ГПК).
Підстави і порядок відводу судді та судового експерта визначаються
ст.ст. 20, 31 ГПК. Відвід може бути заявлено особами, які беруть участь
у справі, до початку розгляду справи по суті. За наявністю обставин
суддя повинен заявити самовідвід.
Після перевірки всіх умов, необхідних для вирішення спору в даному
засіданні, господарський суд розпочинає розгляд справи по суті. У
засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші
особи, які беруть участь у засіданні. Розгляд справи по суті, як
правило, починається з викладу обставин справи позивачем. В окремих
випадках — залежно від характеру справи і вимог позивача — обставини
спору викладаються відповідачем. У будь-якому випадку кожній стороні
повинні бути надані рівні можливості надати необхідні для вирішення
спору докази. За
відсутності позивача або відповідача розгляд спору починається з
перевірки матеріалів справи з метою уяснення, чи є у них відмова
позивача від позову (за відсутності представника позивача), або визнання
позову відповідачем (за відсутності його представника), оскільки ці
документи часто містяться у додаткових матеріалах.
Слід відмітити, що визнання позову або відмова від нього, укладення
мирової угоди можливі в будь-якій стадії розгляду спору до винесення
рішення. Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і
умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському
суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються
відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.
До прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової
угоди сторін господарський суд роз’яснює сторонам наслідки відповідних
процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у
представників сторін.
Мирова угода може стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо
предмета позову.
Про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової
угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє
провадження у справі.
У разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення
про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать
законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів
інших осіб.
Основними завданнями розгляду справи по суті є забезпечення з’ясування
всіх обставин справи. З цією метою суд за участю сторін та інших осіб
здійснює дослідження й оцінку доказів. Господарський суд оцінює докази
за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному та
об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись діючим
законодавством. Жодні докази не мають для господарського суду
заздалегідь встановленої сили. Законом передбачено: якщо відзив на
позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано,
справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами (ст. 75 ГПК).
Кожна справа в господарському суді закінчується, як правило, прийняттям
рішення негайно після розгляду всіх матеріалів справи. При вирішенні
господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові
повністю або частково) господарський суд приймає рішення.
Рішення виноситься після того, як будуть визначені всі обставини й можна
дати відповідь на всі питання спору, який розглядається. Головуючий
з’ясовує в осіб, які беруть участь у справі, чи є у них додаткові
матеріали. За відсутності таких заяв дослідження справи оголошується
закінченим.
Прийняття рішень виокремлюється в самостійну частину судового розгляду.
Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх
обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально — більшістю голосів
суддів. Жоден із суддів не має права утримуватися від голосування.
Суддя, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів,
зобов’язаний підписати процесуальний документ і має право викласти
письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не
оголошується (ст. 4-7 ГПК).
Прийняте рішення розсилається сторонам, прокурору, який брав участь у
господарському процесі, третім особам у п’ятиденний строк після його
прийняття або вручається під розписку (ст. 87 ГПК).
Нормальний перебіг процесу іноді порушується обставинами, які не були
або не могли бути враховані при порушенні підготовки справи до
господарського розгляду. Наявність цих обставин або перешкоджає
винесенню рішення, або виключає можливість розгляду спору по суті, що
тягне відповідно відкладення розгляду справи, або зупинення по справі,
або залишення позову без розгляду.
У таких випадках судове засідання по спору закінчується винесенням
відповідної ухвали господарського суду. Ухвала розсилається у
п’ятиденний строк після прийняття.
Відкладення розгляду справи є відстрочкою вирішення спору по суті з
призначенням часу наступного засідання по справі. Воно полягає в
перенесенні засідання на інший строк з тим, щоб забезпечити необхідні
умови вирішення спору.
Господарський суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених
для розгляду справи господарським процесуальним законодавством, тобто в
межах двох місяців з дня одержання позовної заяви, коли за якихось
обставин спір не може бути вирішений в даному засіданні.
Підстави для відкладення розгляду справи досить різноманітні. Стаття 77
ГПК визначає, зокрема:
— нез’явлення в засідання представників сторін, інших учасників
господарського процесу;
— неподання витребуваних доказів;
— необхідність витребування нових доказів;
— залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного
відповідача;
— необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.
Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій вказуються час
і місце проведення наступного засідання.
Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого
строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або
ухвалі.
Відкладення розгляду справи та об’ява перерви у засіданні не впливають
на перебіг передбаченого законом загального строку розгляду цієї справи.
Іноді при розгляді справи з’ясовуються такі обставини, що перешкоджають
подальшому розгляду справи, і час їх усунення не можна точно встановити.
В таких випадках провадження у справі зупиняється. Зупиненням
провадження у справі є припинення процесуальних дій по справі на
невизначений строк. Зупинення провадження у справі відрізняється від
відкладення розгляду справи. Перелік підстав для зупинення, передбачених
ст. 79 ГПК, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Підстави
зупинення провадження не можуть бути доповнені на розсуд господарського
суду. Існують два види зупинення провадження у справі.
Обов’язковий, який вказаний в законі та за наявності якого господарський
суд зобов’язаний зупинити провадження у справі, а саме в разі
неможливості розгляду даної справи до вирішення пов’язаної з нею іншої
справи органом, що вирішує господарські спори, або відповідного питання
компетентними органами.
Необов’язковий, коли господарський суд має право зупинити провадження у
справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь у
господарському процесі, або за своєю ініціативою у випадках призначення
господарським судом судової експертизи; надсилання господарським судом
матеріалів до слідчих органів; заміни однієї зі сторін її
правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації.
Господарський суд поновлює провадження у справі після усунення обставин,
що спричинили його зупинення. Про зупинення провадження у справі та його
поновлення виноситься ухвала. Ухвала про зупинення провадження може бути
оскаржена.
Зупинення провадження у справі означає і зупинення перебігу загального
строку розгляду справи. Днем зупинення справи, а також перебігу
вказаного строку буде дата відповідної судової ухвали. Поновлення
провадження у справі поновлює перебіг за-
гального строку з урахуванням вже витраченого судом часу до виникнення
обставин, за яких було зупинено провадження згідно із судовою ухвалою.
При розгляді господарського спору можуть бути виявлені такі обставини,
за яких наступне провадження процесу взагалі виключається. З урахуванням
цього передбачаються дві форми закінчення справи без винесення рішення
по суті спору: припинення провадження у справі та залишення позову без
розгляду.
Припинення провадження по суті означає закінчення діяльності
господарського суду по розгляду спору через відсутність у позивача права
на захист. У такому випадку виключається можливість повторного звернення
до господарського суду по даній справі. Цим відрізняється припинення
провадження у справі від залишення позову без розгляду, яке не
перешкоджає повторному зверненню позивача до господарського суду з тим
самим позовом — після усунення обставин, що зумовили залишення позову
без розгляду.
Відповідно до ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у
справі, якщо:
— спір не підлягає вирішенню в господарських судах України;
— відсутній предмет спору;
— є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї
компетенції вирішив господарський спір між тими самими сторонами, про
той самий предмет і з тих самих підстав;
— заявник не вжив заходів досудового врегулювання спору у випадках,
передбачених законодавством, і можливість такого врегулювання втрачена;
— позивач відмовився від позову й відмову прийнято господарським судом;
— сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення
третейського суду;
— підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідовано;
— сторони уклали мирову угоду, і вона затверджена господарським судом.
Цей перелік є вичерпним.
Про припинення провадження у справі виноситься ухвала, в якій мають бути
вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат, про
повернення державного мита з бюджету, а також можуть бути вирішені
питання про стягнення штрафів, передбачених у п.п. 4 і 5 ч. 2 ст. 83
ГПК. Ця ухвала може бути оскаржена.
Почата в господарському суді справа не може бути закінчена прийняттям
рішення також у випадку, коли при її розгляді виявлено недотримання
позивачем деяких зобов’язань у процесі, а позов залишається без
розгляду. Залишення позову без розгляду допускається тільки на
підставах, передбачених ст. 81 ГПК, перелік яких є вичерпним.
Господарський суд залишає позов без розгляду, якщо:
— позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її, або
особою, посадове становище якої не вказано;
— у провадженні господарського суду або іншого органу, який діє в межах
своєї компетенції, є справа з господарського спору між тими самими
сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
— позивач не вжив заходів досудового врегулювання спору у випадках,
передбачених законодавством, і можливість такого врегулювання не
втрачена;
— позивач не звертався до установи банку за одержанням з відповідача
заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути одержана
через банк;
— позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом
матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не
з’явився на виклик у засідання господарського суду, і його нез’явлення
перешкоджає вирішенню спору;
— громадянин відмовився від позову, який подано в його інтересах
прокурором.
Про залишення позову без розгляду виноситься ухвала, в якій, як і в
ухвалі про припинення провадження у справі, але не мають бути вирішені,
а можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами господарських
витрат, про повернення державного мита з бюджету, а також про стягнення
штрафів, передбачених у п.п. 4 і 5 ч. 2 ст. 83 ГПК. Ухвала про залишення
позову без розгляду може бути оскаржена.
Після усунення обставин, що спричинили залишення позову без розгляду,
позивач має право знову звернутися з ним до господарського суду в
загальному порядку.
Тема 13. Рішення, ухвала,
постанова господарського суду
Поняття і види судових актів господарських судів. Сутність і зміст
рішення господарського суду. Ухвали господарського суду. Постанова
господарського суду.
Діяльність господарського суду відбувається в суворо визначеній
процесуальній формі. В процесі розгляду і вирішення спорів, віднесених
до його компетенції, господарський суд здійснює різні процесуальні дії з
усіх питань, які виникають у ході господарського процесу на його певних
стадіях, і висловлює судження по суті спору, який розглядається, в
цілому.
Господарський суд є органом судової влади, який наділений владними
повноваженнями по застосуванню норм матеріального і процесуального
права. Свої владні повноваження господарський суд втілює у формі своїх
актів — рішень, ухвал, постанов. Господарські суди здійснюють правосуддя
шляхом прийняття обов’язкових до виконання на всій території України
рішень, ухвал, постанов. Рішення й постанови господарських судів
приймаються іменем України (ст. 4-5 ГПК).
Всі господарські суди, які виступають в якості судів першої інстанції,
приймають рішення і ухвали. Суди апеляційної й касаційної інстанцій
приймають постанови і ухвали.
Важливим судовим актом місцевого господарського суду — суду першої
інстанції є рішення. Його значення полягає в тому, що воно є основним
актом правосуддя, який приймається після розгляду і вирішення справи по
суті (задоволення позову, відмова у позові повністю або частково)
(ст. 82 ГПК).
Рішення господарського суду — це акт суду першої інстанції, яким суд на
підставі достовірно встановлених при судовому розгляді фактів в суворій
відповідності з нормами процесуального і матеріального права вирішує
справу по суті, тобто задовольняє позовні вимоги повністю або відмовляє
в їх задоволенні.
Поняття рішення розкривається через низку притаманних йому ознак.
Рішення: акт органу судової влади; це акт правозастосування, який
містить у собі одночасно наказ і підтвердження. Наказ в рішенні
господарського суду є виявленням владного характеру рішення
господарського суду, підтвердження в рішенні віддзеркалює усунення
господарським судом спору про право і констатації наявності
матеріально-правових відносин, суб’єктивних прав і обов’язків. Рішення
господарського суду як правозастосовуючий акт виступає в якості акту
індивідуального піднормативного регулювання; є процесуальним актом —
документом, оскільки виноситься в певній формі й у визначеному законом
порядку, повинен мати вказані у законі зміст і реквізити.
Значення рішення полягає в тому, що воно припиняє спір про право,
оскільки він розглянутий по суті і закінчує судочинство по справі, воно
відновлює законність, порушену однією зі сторін, впорядковує відносини
господарського обороту.
У випадках, коли спір сторін не вирішується по суті, господарський суд
виносить ухвалу (ст. 86 ГПК). На відміну від рішення, ухвала
господарського суду виноситься і по окремих питаннях, які виникають в
період розгляду спору.
Постанови господарського суду приймаються за наслідками перегляду судами
апеляційної інстанції судових рішень господарського суду, які не набрали
законної сили, та судами касаційної інстанції судових рішень
господарського суду, які набрали законної сили.
Рішення господарського суду з конкретної справи — це передусім акт, який
владно підтверджує наявність або відсутність спірного правовідношення,
його конкретний зміст, і, таким чином, спірне правовідношення
перетворюється у безспірне, яке належить примусовому виконанню. Саме з
моменту винесення рішення господарського суду і набрання законної сили
можливість примусового здійснення суб’єктивного права, яке
підтверджується судом, перетворюється в дійсність.
Матеріально-правові наслідки рішення господарського суду настають
внаслідок того, що рішення санкціонує конкретні відносини, абстрактне
вираження якого дано у нормі права. Рішення господарського суду,
незалежно від того, задоволений позов або в ньому відмовлено, не змінює
своєї суті акта захисту права. Якщо позов задовольняється, то право, яке
оспорювалось відповідачем, належить примусовому виконанню (здійсненню).
Якщо у позові відмовлено, відповідач звільнюється від відповідальності й
зобов’язання виконання, якого вимагав позивач. Таким чином, рішення
господарського суду перешкоджає новій спробі позивача домагатися
примусового виконання зобов’язання відповідача, відсутність якої
встановлено рішенням господарського суду, оскільки в силу закону позивач
не має права вдруге звертатися до господарського суду з тотожнім
позовом. Правове значення рішення суду полягає також у тому, що раніше
спірні правові відношення після прийняття рішення набувають суворої
визначеності, сталості, матеріально-правової обов’язковості.
Значення й сутність рішення господарського суду визначаються правовою
природою органу, який виносить це рішення. Таким чином, рішення
господарського суду є актом захисту порушеного або оспорюваного права
сторін.
Рішення господарського суду як правозастосовчий акт та одночасно акт
судової влади повинно відповідати певним вимогам, які формуються в
законі та випливають із суті рішення господарського суду. При цьому
вимоги до рішення характеризують і його зміст, і порядок його прийняття,
оскільки важливими є зміст, форма й порядок прийняття рішення
господарського суду.
Згідно зі ст. 82 ГПК, господарський суд приймає рішення при вирішенні
господарського спору по суті, тобто при задоволенні позову чи при
відмові у позові частково або повністю.
Рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин
справи, а якщо спір вирішується колегіально — більшістю голосів суддів.
Жоден із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий
суддя голосує останнім. Суддя, не згодний з рішенням більшості складу
колегії суддів, зобов’язаний підписати рішення і має право викласти
письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не
оголошується.
Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій
відповідності з нормами матеріального і процесуального права та
фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими
господарським судом. Зокрема, рішення господарського суду має
ґрунтуватися на повному з’ясуванні таких питань: чи мали місце
обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі? якими
доказами вони підтверджуються? чи не виявлено в процесі розгляду справи
фактичних обставин, що набули суттєвого значення для вирішення спору, і
доказів на підтвердження цих обставин? яка правова кваліфікація відносин
сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи? яка
правова норма підлягає застосуванню для вирішення господарського спору?
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається зі
вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (ст. 84 ГПК).
У вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер
справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову,
прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб,
які брали участь у засіданні, посади цих осіб.
Описова частина має містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на
позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників,
інших учасників господарського процесу, опис дій, виконаних
господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з
матеріалами безпосередньо в місці знаходження).
У мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені
господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких
прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто;
доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін,
їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким
господарський суд керувався, приймаючи рішення; обґрунтування відстрочки
або розстрочки виконання рішення.
Резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про
відмову в позові повністю чи частково по кожній із заявлених вимог.
Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин
(умовне рішення).
При задоволенні позову в резолютивній частині вказуються найменування
сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено
стягнення грошових сум або яка зобов’язана виконати відповідні дії,
строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при
відстрочці або розстрочці виконання рішення; суми, що підлягають
стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані
роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також
штрафів, передбачених у п.п. 4 і 5 ч. 2 ст. 83 ГПК); найменування і
номер рахунка, з якого підлягають стягненню грошові суми; найменування
майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про
передачу майна); найменування, номер і дата виконавчого або іншого
документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про
визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також
сума, що не підлягає списанню.
У спорі, що виник при укладанні чи зміні договору, в резолютивній
частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі
про спонукання укласти договір — умови, на яких сторони зобов’язані
укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
В резолютивній частині рішення вказується про визнання договору (його
частини) недійсним, коли господарський суд визнає недійсним повністю чи
у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить
законодавству.
При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у резолютивній частині
вказується найменування акта й органу, що його видав, номер акта, дата
його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (в якій
саме частині).
В резолютивній частині рішення вказується також про розподіл судових
витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету.
Якщо у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні
вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. При розгляді первісного
й зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з
позовів.
Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після
закінчення розгляду справи. За згодою сторін суддя може оголосити тільки
вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі
судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення
десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому
засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення,
воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня
підписання рішення, оформленого відповідно до вимог законодавства.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання
рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду
справи апеляційною інстанцією (ст. 85 ГПК).
Рішення розсилається сторонам, прокурору, який брав участь у
господарському процесі, третім особам не пізніше п’яти днів після його
прийняття, або вручається їм під розписку (ст. 87 ГПК).
За загальним правилом господарський суд, який прийняв рішення, не має
права його змінити або скасувати. Лише у випадках, прямо зазначених у
господарському процесуальному законодавстві, судові рішення можуть бути
виправлені тим самим господарським судом, який прийняв рішення.
Способами виправлення недоліків рішення, яких припустився господарський
суд, та виправлення допущених господарським судом помилок є відповідно
прийняття додаткового рішення, ухвали та роз’яснення й виправлення
рішення, ухвали.
Згідно зі ст. 88 ГПК суддя має право за заявою сторони, прокурора, який
брав участь у господарському процесі, або за своєю ініціативою прийняти
додаткове рішення, ухвалу, якщо:
— з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні
господарського суду, не прийнято рішення;
— не вирішено питання про розподіл судових витрат або про повернення
державного мита з бюджету.
Зазначений перелік є вичерпним. Прийняття додаткового рішення
здійснюється, як правило, тим самим суддею (складом суду), що приймав
первісне рішення. Додаткове рішення, ухвала можуть бути оскаржені.
Суддя за заявою сторони чи державного виконавця роз’яснює рішення,
ухвалу, не змінюючи при цьому їх зміст, а також за заявою сторони або за
своєю ініціативою виправляє допущені в рішенні, ухвалі описки чи
арифметичні помилки, не зачіпаючи суті рішення (ст. 89 ГПК). Про
роз’яснення рішення, ухвали, а також про виправлення описок чи
арифметичних помилок виноситься ухвала.
Ухвали господарського суду — це судові господарські акти, які приймає
господарський суд, що не вирішують спір сторін по суті — на відміну від
рішення. Ухвали господарського суду вирішують певні питання, які
виникають у процесі розгляду справи, її виникнення, руху й припинення.
Ухвали господарського суду відрізняються за своїм характером і
наслідками.
За правовими наслідками відрізняються ухвали, які виносяться в процесі
розгляду справи, що забезпечують розвиток господарського процесу, та
ухвали, якими закінчується розгляд спору без винесення рішення по суті.
Останні — ухвали про припинення провадження по справі й залишення позову
без розгляду (ст.ст. 80, 81 ГПК). З прийняттям цих ухвал господарський
процес припиняється без розгляду справи по суті. Це і є форма закінчення
справи без розгляду.
Ухвали господарського суду за їх змістом також розділяються на види.
Відмінність зазначених ухвал від усіх інших полягає в тому, що вони
припиняють можливість подальшого руху справи, є єдиними ухвалами, які
виносяться по справі, що мають значення судового рішення.
Підготовчі ухвали приймаються до розгляду справи по суті й вирішення її
у судовому засіданні. Цими ухвалами вирішуються окремі питання
процесуального характеру, які виникають при порушенні справи, поданні
позову та підготовці матеріалів справи до судового розгляду — відмова у
прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК), прийняття позовної заяви (ст. 64
ГПК) тощо.
H
¶
?
–
6 H
–
R
?
6
8
”
R
?
–
–
–
’z
|
–
–
_‚_„_oe_o_n`p`UaUeaVbXbUebdcOcUcVdId?dododEeaeoeoee~f–f?gogphrhdifici?iN
jPjAjAejooeoaeaaeaaeaaeoeoeoeoeoUaeOaeIAIae?aeaaeoeoeoeoeoeo·oe·oeoeo°oe
o°oeoeoeo°oeoe
Ue
¤
¦
A
A
KUe
¤-
–
ynnnnnnnnnnynnnnnnynnnnnnnyy
?
I
0
2
?
?
?
¬
I
0
2
c
D2
–
–
–
–
–
y`„-
o
u
n
p
–
–
–
oooonoooiiooiooiiooooiooooo-
–
~ =
–
¤?
?
E
( ¤ ® ,
.
?
E
Eчення до участі у процесі третіх осіб, витребування доказів, залучення
іншого відповідача та інше.
У стадії вирішення справи по суті господарський суд приймає ухвали, які
сприяють винесенню законного й обґрунтованого рішення, спрямовані на
захист прав і законних інтересів сторін і допомагають ходу процесу і
його руху. Це ухвали про відкладення розгляду справи (ст. 77 ГПК) і про
зупинення провадження у справі (ст. 79 ГПК).
Є ухвали, які виносяться вже після розгляду справи по суті. Зокрема,
ухвала про виправлення судового рішення (ст. 89 ГПК). Є ухвали, які
спрямовані на забезпечення виконання рішення суду, — це ухвали з питань
забезпечення позову (ст. 67 ГПК).
У стадії виконання рішення господарський суд приймає ухвали про видачу
дубліката наказу (ст. 120 ГПК), про відстрочку або розстрочку виконання,
зміну способу та порядку виконання рішення (ст. 121 ГПК) та інші.
В ухвалі вказуються питання, по якому вона виноситься, мотиви, за якими
суд дійшов своїх висновків, та висновок з питання, яке розглядалось.
Зміст ухвали аналогічний змісту рішення, вона також складається зі
вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин. Згідно зі
ст. 86 ГПК ухвала має містити:
— найменування господарського суду, номер справи і дату винесення
ухвали, найменування сторін, ціну позову, вимогу позивача, прізвище
судді (суддів), представників сторін, прокурора, інших осіб, які брали
участь у засіданні (із зазначенням їхніх посад);
— стислий виклад суті спору або зміст питання, з якого виноситься
ухвала;
— мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство;
— висновок з розглянутого питання;
— вказівку на дії, що їх повинні вчинити сторони, інші підприємства,
організації, державні та інші органи та їх посадові особи у строки,
визначені господарським судом.
Ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який брав участь у
господарському процесі, третім особам у п’ятиденний строк після їх
прийняття.
Прийняття додаткової ухвали, роз’яснення і виправлення ухвали
передбачено ст. 88, 89 ГПК.
Діюче законодавство передбачає ще один вид ухвали — окрема (ст. 90 ГПК).
Якщо при вирішенні господарського спору виявляється порушення законності
або мають місце недоліки в діяльності підприємства, установи,
організації, державного чи іншого органу, господарський суд виносить
окрему ухвалу. Окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам,
установам, організаціям, державним та іншим органам. Окрема ухвала може
бути оскаржена у встановленому порядку, обумовленому в Господарському
процесуальному кодексі України.
Судові рішення господарського суду, які не набрали законної сили, можуть
бути переглянуті в апеляційному порядку, судові рішення господарського
суду, які набрали законної сили, можуть бути переглянуті в касаційному
порядку. За наслідками перегляду апеляційної та касаційної інстанції
господарський суд відповідної компетенції іменем України ухвалює
мотивовану постанову. Постанова приймається більшістю голосів суддів та
викладається у письмовій формі. Жоден із суддів не має права
утримуватися від голосування. Головуючий суддя голосує останнім. Суддя,
не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов’язаний
підписати постанову і має право викласти письмово свою окрему думку, яка
долучається до справи, але не оголошується.
Постанова апеляційної та касаційної інстанцій набирає законної сили з
дня її прийняття та надсилається сторонам у справі у п’ятиденний строк з
дня її прийняття.
Перегляд в апеляційному порядку судових рішень місцевого господарського
суду здійснює апеляційний господарський суд.
У постанові апеляційної інстанції (ст. 105 ГПК) вказуються:
— найменування апеляційного господарського суду, який розглянув
апеляційну скаргу, склад суду, номер справи і дата при-
йняття постанови;
— найменування сторін і найменування особи, яка подала скаргу (подання);
— найменування місцевого господарського суду, рішення якого
оскаржується, номер справи, дата прийняття рішення, прізвища судді
(суддів);
— стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду;
— підстави, з яких порушено питання про перегляд рішення;
— доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу (подання);
— обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими
апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування
законів та інших нормативно-правових актів;
— у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду —
доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилася з висновками суду
першої інстанції;
— висновки за результатами розгляду апеляційної скарги (подання);
— новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
Вищий господарський суд України переглядає рішення місцевого
господарського суду та постанови апеляційного господарського суду, які
набрали законної сили.
У постанові касаційної інстанції (ст. 111-11 ГПК) мають бути зазначені:
— найменування касаційної інстанції, склад суду, номер справи і дата
прийняття постанови;
— найменування сторін і найменування особи, яка подала касаційну скаргу
(подання);
— найменування місцевого господарського суду або апеляційного
господарського суду, рішення, постанова якого оскаржується, номер
справи, дата прийняття рішення, постанови, прізвище судді (суддів);
— стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, постанови
апеляційного господарського суду;
— підстави, з яких оскаржено рішення, постанову;
— доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу (подання);
— мотиви, за якими касаційна інстанція не застосовує закони та інші
нормативні правові акти, на котрі посилалися сторони, а також закони та
інші нормативно-правові акти, якими керувався суд, приймаючи рішення;
— у разі скасування або зміни рішення, постанови — мотиви, за якими
касаційна інстанція не погодилася з висновками суду першої або
апеляційної інстанції;
— висновки за результатами розгляду касаційної скарги (подання);
— дії, що їх повинні виконати сторони та суд першої інстанції у разі
скасування рішення, постанови і передачі справи на новий розгляд;
— новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
У випадках, передбачених статтею 111-15 ГПК, Верховний Суд України
переглядає у касаційному порядку постанову Вищого господарського суду
України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого
господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляційного
господарського суду.
За результатами розгляду касаційної скарги (подання) більшістю голосів
суддів, які брали участь у перегляді постанови Вищого господарського
суду України, ухвалюється постанова Верховного Суду України. Судді, які
не погоджуються з рішенням, можуть висловити окрему думку, яка додається
до постанови. Постанова надсилається сторонам у справі в п’ятиденний
строк з дня її ухвалення.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає.
Тема 14. Провадження в суді апеляційної інстанції
Сутність і значення апеляційного оскарження. Право апеляційного
оскарження, його суб’єкти. Об’єкти оскарження в апеляційному порядку.
Подання апеляційної скарги (подання). Розгляд справи. Повноваження
апеляційної інстанції.
Для виправлення помилок, допущених судом при розгляді й вирішенні
спорів, закон передбачає спеціальний етап перевірки законності та
обґрунтованості рішень, ухвал, постанов, який містить самостійні стадії:
перегляд судових рішень у апеляційному порядку; перегляд судових рішень
в касаційному порядку; перегляд судових рішень за нововиявленими
обставинами.
Ці перелічені стадії мають загальні ознаки:
— вони призначені для перевірки наявності або відсутності підстав до
скасування рішень, ухвал, постанов;
— скасування або зміна рішень, ухвал, постанов може здійснюватися тільки
у випадках, прямо вказаних у законі;
— перевіряти судові акти мають право тільки ті суди, які уповноважені на
це законом;
— при перевірці судових рішень допускається присутність осіб, які беруть
участь у справі.
Разом із тим кожна стадія є самостійною стадією господарського процесу і
має свою мету, свій суб’єктний склад, об’єкт, зміст
і передумови виникнення.
Розгляд справи судом першої інстанції не завжди забезпечує
безпомилковість рішень. Перегляд судом апеляційної інстанції рішень
місцевого господарського суду, які не набрали законної сили, — найбільш
зручний і швидкий спосіб перевірки законності та обґрунтованості судових
рішень. Це нова, раніше невідома українському законодавству, стадія не
лише у господарському, а і й цивільному та кримінальному процесах.
Провадження в апеляційної інстанції — самостійна стадія, яка, вирішуючи
загальні завдання господарського процесу, має власні специфічні цілі.
Головною метою є перевірка законності й обґрунтованості рішень місцевого
господарського суду, з тим щоб не допустити набрання законної сили та
виконання помилкових судових рішень. Контроль суду апеляційної інстанції
за діяльністю суду першої інстанції має свої особливості. Він
здійснюється в специфічній формі — шляхом винесення судом апеляційної
інстанції постанов з кожної розглянутої справи.
Суд апеляційної інстанції перевіряє правильність судових рішень з
фактичної та правової сторін, за наявними у справі й додатково поданими
доказами, в оскарженій та неоскарженій частинах. Він не зв’язаний
доводами апеляційної скарги і зобов’язаний перевірити законність та
обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі (ст. 101 ГПК).
Згідно з Указом Президента України від 11 липня 2001 р. № 511(«Про
утворення апеляційних судів та затвердження мережі господарських судів
України») в Україні створено Дніпропетровський, Донецький, Київський,
Львівський, Одеський, Севастопольський та Харківський апеляційні
господарські суди.
Отже, апеляційне провадження як стадія господарського процесу — це
сукупність дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у
справі, що здійснюються з метою перевірки законності та обґрунтованості
судових рішень місцевих господарських судів, які не набрали законної
сили й повторного розгляду справи по суті.
Право апеляційного оскарження рішення є правом на порушення діяльності
апеляційного господарського суду з перевірки законності та
обґрунтованості рішення місцевого господарського суду, яке не набрало
законної сили.
Право на оскарження рішення виникає із дня його прийняття у кінцевій
формі за наявності вказаних у законі передумов. Такими передумовами є
наявність винесеного місцевим господарським судом рішення, яке не
набрало законної сили; а також суб’єктів оскарження, віднесених до осіб,
які мають право на оскарження. Відповідно до ст. 91 ГПК сторони у справі
мають право на подання апеляційної скарги, а прокурор — апеляційного
подання.
Сторонами у справі є позивач і відповідач. Оскільки треті особи, які
заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами
позивача, а треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, користуються всіма правами сторін, за виключенням зазначених у
ст. 27 ГПК, до переліку яких не входить заборона на звернення з
апеляційним оскарженням, такі особи теж мають право на подання
апеляційної скарги. До того ж не має значення, чи брали особи участь у
засіданні суду першої інстанції, треба, щоб вони були залучені судом у
процес.
Згідно зі ст. 25 ГПК право на подання апеляційної скарги на рішення
місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили, має
правонаступник сторін і третіх осіб.
Представник, який бере участь у процесі на підставі довіреності, має
право подати апеляційну скаргу на рішення лише у випадку, якщо таке
повноваження зазначено у довіреності, наданій особою, яку представляють.
Об’єктом апеляційного оскарження можуть бути лише рішення місцевого
господарського суду, яке не набрало законної сили. Ухвали місцевого
господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у
випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та
Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом».
Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються
в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення
місцевого господарського суду (ст. 106 ГПК).
Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься протягом
десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, у
разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та
резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення. Відновлення
пропущеного строку подання апеляційної скарги (подання) можливе протягом
трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом
(ст. 93 ГПК).
Господарське процесуальне законодавство вказує, куди треба оскаржити
рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Перегляд за
апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду
здійснює апеляційний господарський суд, повноваження якого поширюються
на територію місцезнаходження відповідного місцевого господарського суду
(ст. 92 ГПК). Території, на які поширюються повноваження апеляційних
господарських судів України, визначені Указом Президента України від 11
липня 2001 р. № 511 «Про утворення апеляційних судів та затвердження
мережі господарських судів України».
Сама апеляційна скарга (подання) подається через місцевий господарський
суд, який розглянув справу. Останній у п’ятиденний строк надсилає
одержану скаргу (подання) разом зі справою відповідному апеляційному
господарському суду.
Згідно зі ст. 94 ГПК апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у
письмовій формі й повинна містити:
— найменування апеляційного господарського суду, до якого подається
скарга (подання);
— найменування місцевого господарського суду, який при-
йняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;
— вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), а також підстави,
на яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на
законодавство і матеріали, що є у справі або подані додатково;
— перелік документів, доданих до скарги (подання).
Апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу або її
представником. До скарги додаються докази сплати державного мита, за
винятком випадків, передбачених законодавством.
Особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі
копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у сторони відсутні.
Прокурор, який вносить апеляційне подання, надсилає сторонам по справі
його копію і копії доданих до неї доку-
ментів, які відсутні у справі. До скарги додаються докази надсилання
копії скарги іншій стороні (сторонам) у справі.
Сторона у справі, отримавши апеляційну скаргу (подання), має право
надіслати відзів на неї апеляційній інстанції та особі, яка подала
скаргу (подання). Надіслання відзіву — це право, а не обв’язок сторони,
строк надіслання відзіву законодавством не встановлено. Відсутність
відзиву на апеляційну скаргу (подання) не перешкоджає перегляду рішення
місцевого господарського суду (ст. 96 ГПК).
Але невиконання викладених у господарському процесуальному законодавстві
вимог, які висуваються до змісту і порядку подання апеляційної скарги
(подання), тягне її повернення. Відповідно до ст. 97 ГПК не приймається
до розгляду і повертається апеляційним господарським судом апеляційна
скарга (подання), якщо:
— вона підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою,
посадове становище якої не зазначено;
— до неї не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам);
— до неї не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у
встановлених порядку і розмірі;
— її подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без
клопотання про відновлення цього строку;
— до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження
особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.
Після усунення першої, другої і третьої із перелічених обставин сторона
у справі має право повторно подати апеляційну скаргу, а прокурор —
внести апеляційне подання у загальному порядку.
Про повернення апеляційної скарги (подання) виноситься ухвала. На цю
ухвалу може бути подана касаційна скарга.
Апеляційна скарга (подання), подана із дотриманням вимог законодавства,
має бути прийнята до провадження суду. Про прийняття апеляційної скарги
(подання) до провадження апеляційний господарський суд виносить ухвалу,
в якій повідомляється про час і місце розгляду скарги (подання). Ухвала
надсилається сторонам та прокурору, який брав участь у розгляді справи
або вступив у розгляд справи (ст. 98 ГПК).
В апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду
таких справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених
для апеляційної інстанції. Відповідно, апеляційний господарський суд,
переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами,
наданими суду першої інстанції.
У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у
справі й додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував
неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали
від нього (ст. 101 ГПК). Апеляційний господарський суд не зв’язаний
доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність та
обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі,
але не приймає і не розглядає вимоги, що не були предметом розгляду в
суді першої інстанції.
Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду
розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом з
апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію (ст. 102 ГПК).
Особа, яка подала апеляційну скаргу (подання), має право відмовитися від
неї до винесення постанови. Апеляційний господарський суд має право не
приймати відмову від скарги, якщо це суперечить закнодавству або порушує
чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. Про прийняття відмови
від скарги (подання) апеляційний господарський суд виносить ухвалу, якщо
рішення місцевого господарського суду не оскаржене іншою стороною
(ст. 100 ГПК).
Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав на
здійснення встановлених законом процесуальних дій відносно рішення, яке
не набрало законної сили, що перевіряється за апеляційною скаргою
(поданням).
Апеляційна інстанція (ст. 103 ГПК) за результатами розгляду апеляційної
скарги (подання) має право:
— залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу
(подання) — без задоволення;
— скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;
— скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у
справі або залишити позов без розгляду повністю чи частково;
— змінити рішення.
Під скасуванням рішення місцевого господарського суду слід розуміти
здійснення судом апеляційної інстанції процесуальних дій, спрямованих на
визнання недійсним прийнятого місцевим господарським судом рішення, яким
було вирішено господарський спір по суті.
Зміна рішення — це внесення до нього виправлень, які не впливають на
кінцеві висновки місцевого господарського суду про права та обов’язки
сторін.
Перелік підстав для скасування або зміни рішення місцевого
господарського суду міститься у ст. 104 ГПК. Такими підставами є:
— неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи;
— недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий
господарський суд визнав встановленими;
— невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого
господарського суду, обставинам справи;
— порушення або неправильне застосування норм матеріального чи
процесуального права.
Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може
бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це
порушення призвело до прийняття неправильного рішення. Але в будь-якому
випадку порушення норм процесуального права є підставою для скасування
рішення місцевого господарського суду, якщо:
— справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії
суддів;
— справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої зі
сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду;
— господарський суд прийняв рішення про права й обов’язки осіб, що не
були залучені до участі у справі;
— рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями,
які зазначені у рішенні;
— рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що
розглядала справу;
— рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної
або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у ч. 3
ст. 17 ГПК.
За наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) відповідно до
ст. 105 ГПК апеляційний господарський суд приймає постанову. У постанові
мають бути зазначені:
— найменування апеляційного господарського суду, який розглянув
апеляційну скаргу, склад суду, номер справи і дата прийняття постанови;
— найменування сторін і найменування особи, яка подала скаргу (подання);
— найменування місцевого господарського суду, рішення якого
оскаржується, номер справи, дата прийняття рішення, прізвища судді
(суддів);
— стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду;
— підстави, за якими порушено питання про перегляд рішення;
— доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу (подання);
— обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими
апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування
законів та інших нормативно-правових актів;
— у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду —
доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилася з висновками суду
першої інстанції;
— висновки за результатами розгляду апеляційної скарги (подання);
— новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та надсилається
сторонам у справі в п’ятиденний строк з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена у касаційному
порядку.
Тема 15. Провадження у суді касаційної інстанції
Сутність касаційного оскарження. Право касаційного оскарження, його
суб’єкти та об’єкти. Порушення процесу перегляду судових рішень у
касаційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції. Повноваження
і постанова касаційної інстанції. Перегляд судових рішень Вищого
господарського суду України Верховним Судом України.
Провадження у касаційній інстанції є самостійною стадію господарського
процесу, призначеною для перевірки законності судових рішень
господарського суду, які набрали законної сили. Це нова стадія
господарського процесу.
Вищий господарський суд України є касаційною інстанцією у системі
спеціалізованих господарських судів. Він переглядає за касаційною
скаргою (поданням) рішення місцевих господарських судів і постанов
апеляційних господарських судів.
Судовий контроль касаційної інстанції за діяльністю судів та керівництво
ними має здійснюватися у процесуальній формі — шляхом винесення
касаційною інстанцією постанов з кожної розглянутої справи.
Законодавством також передбачена можливість перегляду в касаційному
порядку постанови Вищого господарського суду України Верховним Судом
України — найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.
Провадження у касаційній інстанції як самостійній стадії господарського
процесу це — сукупність процесуальних дій, які починаються і
розвиваються між господарським судом касаційної інстанції та особами,
які беруть участь у справі, з метою перевірки судових рішень місцевих та
апеляційних господарських судів, що набрали законної сили, а у
визначених господарським процесуальним законодавством випадках —
перевірки постанов Вищого господарського суду України.
Право касаційного оскарження рішень і постанов господарських судів
першої та апеляційної інстанцій, які набрали законної сили, є правом на
порушення діяльності суду касаційної інстанції з перевірки зазначених
судових актів.
Право на касаційне оскарження виникає із дня набрання законної сили
рішень і постанов, прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій, за
наявності передбачених законом передумов. Таким передумовами є наявність
рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного суду, що
набрали законної сили; суб’єктів оскарження, віднесених до кола осіб,
які мають право на касаційне оскарження.
Згідно зі ст. 107 ГПК сторони у справі мають право подати касаційну
скаргу, а прокурор — касаційне подання на рішення місцевого
господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного
суду. Право подати касаційну скаргу мають позивач, відповідач, треті
особи, а також їхні правонаступники. Судовий представник, який діє на
підставі довіреності, має право подати касаційну скаргу, якщо це
обумовлено у довіреності.
Господарське процесуальне законодавство передбачає право на подання
касаційної скарги для осіб, яких не було залучено до участі у справі,
якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їхніх прав і
обов’язків.
У передбачених законодавством випадках сторони у справі та Генеральний
прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову
Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду
рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи
постанови апеляційного господарського суду до Верховного Суду України.
Об’єктом касаційного оскарження можуть бути лише рішення місцевого
господарського суду, які набрали законної сили, постанови апеляційного
господарського суду, а у випадках, передбачених законодавством, —
постанови Вищого господарського суду. Ухвали місцевого або апеляційного
господарського суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку у
випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом і Законом
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом». Касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного
господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду
касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанову
апеляційного господарського суду (ст. 111-13 ГПК).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція
на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє
застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і
процесуального права. Вона не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові
господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над
іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти наявні докази. У
касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не
були предметом розгляду в суді першої інстанції (ст. 111-7 ГПК).
Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого
господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський
суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову протягом одного
місяця з дня набрання ними законної сили (ст. 110 ГПК). Місячний строк
подання касаційної скарги (подання) встановлений законом, тому він не
може бути продовжений чи змінений. За клопотанням особи, яка подає
скаргу (подання), Вищий господарський суд України може відновити
пропущений строк касаційного оскарження, визнавши причину пропуску
поважною.
Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване
рішення або постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі
справою до Вищого господарського суду України у п’ятиденний строк з дня
її надходження (ст. 109 ГПК).
Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі
(ст. 111 ГПК) і повинна містити:
— найменування касаційної інстанції;
— найменування місцевого або апеляційного господарського суду, судове
рішення якого оскаржується, номер справи та дату прийняття рішення або
постанови;
— найменування особи, що подає скаргу (подання), та іншої сторони
(сторін) у справі;
— вимоги особи, що подала скаргу (подання), із зазначенням суті
порушення або неправильного застосування норм матеріального чи
процесуального права;
— перелік доданих до скарги (подання) документів.
Не допускаються посилання у касаційній скарзі (поданні) на недоведеність
обставин справи.
Касаційна скарга підписується особою, яка подала скаргу, або її
уповноваженим представником.
До скарги додаються докази сплати державного мита.
Особа, яка подала касаційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі
копії касаційної скарги і доданих до неї документів, які у цієї сторони
відсутні. Прокурор, який вносить касаційне подання, надсилає сторонам у
справі його копію і копії доданих до нього документів, які відсутні у
справі. До скарги додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні
(сторонам) у справі.
Сторона у справі, отримавши касаційну скаргу (подання), має право
надіслати відзив на неї касаційній інстанції та особі, що подала скаргу
(подання) (ст. 111-2 ГПК). Відсутність відзиву на касаційну скаргу
(подання) не перешкоджає перегляду судового рішення, що оскаржується.
Надіслання відзиву є правом, а не обов’язком сторони.
Невиконання вимог законодавства щодо змісту касаційної скарги та порядку
її подання тягне повернення касаційної скарги. Відповідно до ст. 111-3
ГПК касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається
судом, якщо:
— касаційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її
підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;
— скаргу (подання) надіслано інакше, ніж через місцевий або апеляційний
господарський суд, що прийняв рішення або постанову;
— до скарги (подання) не додано доказів надіслання її копії іншій
стороні (сторонам) у справі;
— до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного
мита у встановлених порядку й розмірі;
— скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її
подання, без клопотання або таке клопотання про відновлення цього строку
відхилено;
— у скарзі (поданні) не зазначено суті порушення або неправильного
застосування норм матеріального чи процесуального права;
— до надіслання ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження від
особи, що подала скаргу (подання), надійшла заява про її відкликання.
Про повернення касаційної скарги (подання) виноситься ухвала.
Після усунення зазначених обставин, крім випадку подання скарги
(подання) після закінчення строку, встановленого для їх подання, і його
не поновлено, сторона у справі має право повторно подати касаційну
скаргу, а прокурор — внести касаційне подання в загальному порядку.
Про прийняття касаційної скарги (подання) до провадження суд виносить
ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду скарги (подання).
Ухвала надсилається усім учасникам судового процесу (ст. 111-4 ГПК).
Касаційна скарга (подання) розглядається у двомісячний строк з дня
надходження справи разом із касаційною скаргою (поданням) до Вищого
господарського суду України (ст. 111-8 ГПК).
Особа, що подала касаційну скаргу (подання), має право відмовитися від
неї до винесення постанови касаційною інстанцією (ст. 111-6 ГПК).
Касаційна інстанція має право не прийняти відмову від скарги з підстав,
якщо це суперечить законодавству або порушує чиї-небудь права й
охоронювані законом інтереси. Про прийняття відмови від скарги (подання)
касаційна інстанція виносить ухвалу, якщо рішення або постанову
господарського суду не оскаржено іншою стороною.
У касаційній інстанції скарга (подання) розглядається за правилами
розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій,
пов’язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.
Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої
інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та
повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.
Відповідно до статті 111-9 ГПК касаційна інстанція за результатами
розгляду касаційної скарги (подання) має право:
— залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції
без змін, а скаргу (подання) — без задоволення;
— скасувати рішення першої інстанції чи постанову апеляційної інстанції
повністю або частково і прийняти нове рішення;
— скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції
і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд
припустився порушень норм процесуального права, передбачених частиною
другою статті 111-10 ГПК;
— скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції
повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов
без розгляду повністю або частково;
— змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції;
— залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.
Підстави для скасування або зміни рішення чи постанови передбачені
статтею 111-10 ГПК. Підставами для скасування або зміни рішення
місцевого суду чи постанови апеляційного господарського суду є порушення
або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для
скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського
суду, якщо:
— справу розглянуто судом у незаконному складі колегії суддів;
— справу розглянуто судом за відсутності будь-якої зі сторін, не
повідомленої належним чином про час і місце засідання суду;
— господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав та
обов’язків осіб, які не були залучені до участі у справі;
— рішення або постанова не підписані будь-ким із суддів або підписані не
тими суддями, що зазначені в рішенні або постанові;
— рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що
розглянула справу;
— рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної
або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у ч. 4
ст. 17 ГПК.
За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову
(ст. 111-11 ГПК). У постанові мають бути зазначені:
— найменування касаційної інстанції, склад суду, номер справи і дата
прийняття постанови;
— найменування сторін і найменування особи, яка подала касаційну скаргу
(подання);
— найменування місцевого господарського суду або апеляційного
господарського суду, рішення, постанова якого оскаржується, номер
справи, дата прийняття рішення, постанови, прізвище судді (суддів);
— стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення,
постанови апеляційного господарського суду;
— підстави, з яких оскаржено рішення, постанову;
— доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу (подання);
— мотиви, за якими касаційна інстанція не застосовує закони та інші
нормативні правові акти, на котрі посилалися сторони, а також закони та
інші нормативно-правові акти, якими керувався суд, приймаючи рішення;
— у разі скасування або зміни рішення чи постанови — мотиви, за якими
касаційна інстанція не погодилася з висновками суду першої або
апеляційної інстанції;
— висновки за результатами розгляду касаційної скарги (подання);
— дії, що їх повинні виконати сторони та суд першої інстанції у разі
скасування рішення чи постанови і передачі справи на новий розгляд;
— новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та надсилається
сторонам у справі у п’ятиденний строк з дня її прийняття.
Вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими
для суду першої інстанції під час нового розгляду справи. Постанова
касаційної інстанції не може містити вказівок про достовірність чи
недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над
іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і
яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
Верховний Суд України (ст. 111-15 ГПК) переглядає у касаційному порядку
постанови Вищого господарського суду України у випадках, коли вони
оскаржені:
— з мотивів застосування Вищим господарським Судом України закону чи
іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;
— у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи Вищого
суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;
— у зв’язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом
України одного й того самого положення закону чи іншого
нормативно-правового акта в аналогічних справах;
— на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрисдикція якої
визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.
Підставами для скасування постанов Вищого господарського суду України є
їх невідповідність Конституції України, міжнародним договорам, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, чи інше неправильне
застосування норм матеріального права (ст. 111-19 ГПК).
Касаційна скарга, касаційне подання Генерального прокурора України на
постанову Вищого господарського суду України можуть бути подані не
пізніше одного місяця з дня їхнього прийняття.
У разі виникнення підстав для оскарження постанови Вищого господарського
суду України після закінчення зазначеного строку Верховний Суд України
зобов’язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження.
Касаційна скарга, касаційне подання Генерального прокурора України на
постанову Вищого господарського суду України подаються до Верховного
Суду України через Вищий господарський суд України. Вищий господарський
суд України надсилає касаційну скаргу (подання) разом зі справою до
Верховного Суду України у десятиденний строк з дня надходження скарги
(подання) (ст. 111-16 ГПК).
Провадження з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого
господарського суду України порушується за згодою не менше п’яти суддів
Верховного Суду України і розглядається протягом місяця з дня
надходження касаційної скарги чи касаційного подання.
Постанова Вищого господарського суду України переглядається на спільному
засіданні відповідних колегій суддів Верховного Суду України. Постанови
Вищого господарського суду України переглядаються у касаційному порядку
за правилами розгляду справи у господарському суді першої інстанції, за
винятком процесуальних дій, пов’язаних із встановленням обставин справи
та їхнім доказуванням (ст. 111-7 ГПК).
Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги,
касаційного подання Генерального прокурора України на постанову Вищого
господарського суду України має право:
— залишити постанову без змін, а скаргу (подання) — без задоволення;
— скасувати постанову й передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції;
— скасувати постанову і припинити провадження у справі (ст. 111-18 ГПК).
За результатами касаційного розгляду більшістю голосів суддів, які брали
участь у перегляді постанови Вищого господарського суду України,
ухвалюється постанова Верховного Суду України (ст. 111-20 ГПК). Судді,
які не погоджуються з рішенням, можуть висловити окрему думку, яка
додається до постанови.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає,
надсилається сторонам у справі в п’ятиденний строк з дня її ухвалення.
Вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду України, є
обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Постанова Верховного Суду України за результатами перегляду у
касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України не може
містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого
доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яку норму
матеріального права слід застосувати і яке рішення має бути ухвалено при
новому розгляді справи.
Тема 16. Перегляд рішення, ухвали,
постанови господарського суду
за нововиявленими обставинами
Поняття перегляду судового акта за нововиявленими обставинами. Порядок
подання заяви. Порядок перегляду рішення, ухвали, постанови за
нововиявленими обставинами.
Перегляд господарським судом рішення, ухвали, постанови за
нововиявленими обставинами є одним із передбачуваних способів перевірки
правильності вирішення справ. Ця стадія поряд із апеляційним й
касаційним провадженнями покликана сприяти винесенню законних і
обґрунтованих рішень, захисту прав та інтересів суб’єктів господарської
діяльності.
Певна загальність завдань, які стоять перед стадіями перевірки, не
виключає суттєвої відмінності й різноманітності. Перегляд актів
господарського суду за нововиявленими обставинами — це самостійна стадія
господарського процесу, яка має свій суб’єктний склад, об’єкт, зміст,
підстави перегляду. Специфіка даної стадії виявляється, перш за все, в
підставах перегляду судових рішень. Перегляд рішень господарського суду,
на відмінність від перегляду в апеляційному і касаційному порядку,
здійснюється за нововиявленими обставинами.
Господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення, яке
набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, що мають істотне
значення для справи і не могли бути відомі заявникові (ст. 112 ГПК).
Характерним для перегляду рішення, ухвали, постанови за нововиявленими
обставинами є те, що питання про незаконність чи необґрунтованість
судового рішення виникає у зв’язку з нововиявленими обставинами, і не
пов’язане із судовою помилкою, оскільки в основу судового рішення, що
переглядається, були покладені правильні висновки на підставі оцінки
зібраних у справі доказів.
Нововиявлені обставини — це юридичні факти (фактичні обставини), які
існують в момент розгляду справи і мають суттєве значення для її
вирішення, та які не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні суду,
який розглядав справи.
Таким чином, нововиявлена обставина — це:
— юридичний факт, який передбачений нормами права і зумовлює виникнення,
зміну і припинення правовідносин;
— юридичний факт, який має суттєве значення для правильного вирішення
даної конкретної справи. Якщо б нововиявлена обставина була відома суду
при винесенні судового рішення, то вона обов’язково вплинула б на
висновок суду;
— юридичний факт, який вже існував у момент звернення заявника до
господарського суду і при розгляді справи судом, але існування його
стало відомим лише після прийняття відповідного судового рішення;
— обставина, яка не була і не могла бути відома ні особі, яка заявила
про це потім, ні суду, який розглядав справу.
Нововиявлені обставини слід відрізняти від нових або таких, що
змінилися, обставин і нових доказів.
Нові обставини, юридичні факти, які були відсутні в момент розгляду
справи і виникли після винесення рішення, ухвали, постанови. Нові
обставини можуть бути підставою для подання нового позову.
Нові докази — фактичні дані, які не були з певних причин досліджені
судом при розгляді справи. Виявлені після прийняття господарського
судового акта докази свідчать лише про те, що обставини справи
досліджувались неповно, висновок господарського суду не відповідає
дійсності, що є підставою для перегляду цього рішення в апеляційному чи
касаційному порядку.
До кола осіб, які можуть звертатися з вимогою перегляду рішення, ухвали,
постанови за нововиявленими обставинами, належать сторони і прокурор,
який має право на таке подання. Заява сторони, подання прокурора про
перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами подаються до того
господарського суду, який прийняв судове рішення.
Заява сторони або подання прокурора мають бути поданими до
господарського суду не пізніше двох місяців з дня встановлення обставин,
що стали підставою для перегляду судового рішення. Заява, подання
прокурора про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими
обставинами розглядаються господарським судом у судовому засіданні у
місячний строк з дня їх надходження.
Заявник зобов’язаний надіслати іншим сторонам копію заяви та додані до
неї документи. Докази, що підтверджують надіслання копії заяви,
додаються до заяви, як і докази про сплату державного мита.
Заява сторони, подання прокурора (його заступника) не приймається до
розгляду і повертається заявникові, якщо:
— подане після закінчення встановленого строку без клопотання про його
відновлення або відхилення такого клопотання господарським судом;
— подане без доказів надіслання копії заяви і доданих до неї документів
іншим сторонам;
— відсутні докази сплати державного мита у порядку й розмірі,
встановлених законодавством.
Про повернення заяви виноситься ухвала, яка може бути оскаржена (ст. 113
ГПК).
Про прийняття заяви, подання прокурора про перегляд судового рішення за
нововиявленими обставинами господарський суд виносить ухвалу, де
повідомляється про час і місце розгляду заяви чи подання (ст. 113-1
ГПК), яка надсилається відповідно сторонам у справі та прокурору, який
брав участь у справі чи вніс подання.
Рішення й ухвали, що набрали законної сили і прийняті судом першої
інстанції, переглядаються господарським судом, який прийняв ці судові
рішення. Перегляд за нововиявленими обставинами постанов і ухвал
апеляційної та касаційної інстанцій, якими змінено або скасовано судове
рішення суду першої інстанції, здійснюється судом тієї інстанції, яким
змінено або прийнято нове судове рішення.
Неявка заявника та інших осіб, які беруть участь у справі, не є
перешкодою для розгляду заяви.
За результатами перегляду судового рішення приймається:
— рішення — у разі зміни або скасування рішення;
— постанова — у разі зміни або скасування постанови;
— ухвала — у разі зміни чи скасування ухвали або залишення рішення,
ухвали, постанови без змін.
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду судових
рішень за нововиявленими обставинами, надсилаються сторонам, прокурору у
п’ятиденний строк з дня їх при-
йняття (ст. 114 ГПК).
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду судових
рішень за нововиявленими обставинами, можуть бути переглянуті на
загальних підставах.
У разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за
нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за
правилами, встановленими Господарським процесуальним кодексом України.
Тема 17. Виконання судових
рішень господарських судів
Характеристика виконавчого провадження. Учасники виконавчого
провадження. Загальні умови виконання судових рішень. Наказ
господарського суду. Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу
та порядку виконання рішення, ухвали, постанови. Поворот виконання
рішення, ухвали, постанови господарського суду. Оскарження дій органів
Державної виконавчої служби.
Метою господарського процесу є встановлення взаємовідносин сторін,
винесення і виконання законного та обґрунтованого рішення з
господарського спору. Тому господарське процесуальне провадження охоплює
всі питання, пов’язані як з розглядом, вирішенням господарських спорів,
так і з виконанням рішень господарського суду.
Вступивши в законну силу, рішення господарського суду набувають якості
обов’язковості і виконавчості, внаслідок чого сторони зобов’язані діяти
згідно з приписом рішення.
Виконання рішення господарського суду є завершальною і важливою стадією
господарського процесу. Реальний захист відновлення порушених
суб’єктивних прав юридичної особи, громадянина-підприємця можуть бути
забезпечені лише тоді, коли боржник добровільно підкоряється рішенню
господарського суду або буде примушений до цього компетентними органами,
коли буде виконане рішення господарського суду. Кожне рішення
господарського суду повинно бути виконане у встановленому законодавством
порядку, тобто реалізоване для досягнення тієї мети, про яку дбала
зацікавлена організація, коли зверталася до господарського суду. В
іншому випадку звернення до цього органу виявилося б непотрібними
витратами коштів, сил, часу сторін і господарського суду, оскільки
захист прав є не що інше, як його реальне, в необхідних випадках —
примусове здійснення. Тому в рамках господарського процесу регулюються і
здійснюються не тільки правовідносини по розгляду й вирішенню
господарських справ, але й по виконанню прийнятих рішень.
Примусове виконання судових рішень забезпечує їх сталість, гарантує
здійснення справ, визнаних рішенням господарського суду, і виконання
підтверджених ним обов’язків. Виконавче провадження — це стадія
господарського процесу, в якому спеціальні органи держави провадять
примусове здійснення справ суб’єктів господарювання, які підтверджені
рішенням господарського суду.
Як стадія господарського процесу виконання судових рішень здійснюється в
процесуальній формі, та порядок діяльності органів виконання заздалегідь
приписаний законом. Зацікавленим особам забезпечена можливість брати
участь у виконавчому провадженні, при цьому їм надані певні процесуальні
права.
Чітке і своєчасне виконання всіх рішень господарського суду робить
діяльність його органів ефективною. Саме тому провадження по виконанню
судових рішень має важливе значення і за своєю суттю є заключною стадією
господарського процесу з конкретної справи.
Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної
сили, є обов’язковими на всій території України (ст. 115 ГПК). Виконання
рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу,
який є виконавчим документом. Пред’явленням наказу до виконання
порушується виконавче провадження.
Провадження по виконанню рішень будь-якого юрисдикційного органу має
важливе значення в механізмі захисту прав. Помилки, які допущені на
цьому заключному етапі захисту права, можуть звести нанівець попередню
діяльність правоохоронного органу і призвести до зворотнього результату
— порушення суб’єктивних прав сторін, які сперечаються. Тому примусове
здійснення порушеного або оспорюваного права знаходиться під контролем
суду, одночасно є заключною стадією провадження в юрисдикційному органі.
Виконання рішення господарських судів регламентуються нормами
Господарського процесуального кодексу України (ст.ст. 115—122), Законом
України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими
актами.
Необхідно відрізняти примусове виконання рішення господарського суду
відносно боржника від стадії виконавчого провадження, яка складається з
низки процесуальних дій, зокрема видачі наказу, який може і не бути
подано до виконання у зв’язку з добровільним виконанням рішення; видачі
дубліката наказу, якщо останній втрачено; відстрочки, розстрочки, зміни
одного способу та порядку виконання іншим, повороту виконання рішення та
інше. Названі дії пов’язані з виконанням рішення незалежно від того,
яким чином воно виконується — добровільно чи примусово.
Вказані дії мають одну мету — реальне забезпечення захисту дійсно
порушеного або оспорюваного права. Вони становлять самостійну і заключну
стадію господарського процесу. Норми, які регулюють провадження в
господарському суді, становлять самостійний інститут господарського
процесуального законодавства.
У виконавчому провадженні беруть участь державні та інші органи й
посадові особи, до компетенції яких входить примусове виконання рішень
господарського суду, і сторони (стягувач і боржник).
Згідно із Законом України «Про виконавче провадження» примусове
виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу,
яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно
до Закону України «Про державну виконавчу службу» примусове виконання
рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного
значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби та
інші органи, організації і посадові особи, які здійснюють виконавчі дії
у випадках, передбачених Законом «Про виконавче провадження».
Учасниками виконавчого провадження є суд, суддя, державний виконавець,
сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі,
працівники органів внутрішніх справ, інших органів і установ, інші
особи.
Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Боржник у
стадії виконавчого провадження — це особа, зобов’язана за рішенням
господарського суду здійснювати певні дії на користь другої сторони —
стягувача. Стягувачем буде сторона, на користь якої провадиться
стягнення. Стягувачем звичайно є попередній позивач, але при повороті
виконання рішення стягувачем може бути попередній відповідач. У
виконавчому провадженні сторони можуть діяти особисто або через
представників.
Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого
ним наказу, який є виконавчим документом (ст. 116 ГПК). Наказ може бути
видано на виконання не тільки рішення, але й постанови господарського
суду. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання
судовим рішенням законної сили.
У разі повного чи часткового задоволення первісного і зустрічного
позовів накази про стягнення грошових сум видаються окремо по кожному
позову. Взаємний залік сум не проводиться.
Виконання рішення господарського суду здійснюється, як правило, за
участю сторони, на користь якої воно винесено. Накази про стягнення
грошових сум разом із рішенням видаються стягувачеві або надсилаються
йому рекомендованим чи цінним листом. Накази про стягнення грошових сум
до бюджету надсилаються або видаються господарським судом місцевим
органам податкової служби для виконання у встановленому порядку через
установи банку. Решта наказів виконується державними виконавцями. Якщо
судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти
декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в
різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового
рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом (ст. 116 ГПК).
Згідно зі ст. 117 ГПК у наказі господарського суду має бути зазначено:
— найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття
рішення, дата видачі наказу та строк його дії;
— резолютивна частина рішення;
— найменування стягувача і боржника, їх адреси, номери рахунків у
банках.
Якщо рішенням господарського суду встановлюється відстрочка або
розстрочка виконання, в наказі зазначається, з якого часу починається
перебіг строку його дії.
Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше
трьох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення
строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або
після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для
пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на
який виконання судового рішення було зупинено (ст. 118 ГПК).
У процесі виконання судового рішення сторони можуть укласти мирову
угоду. Мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового
рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв
відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський
суд виносить ухвалу (ст. 121 ГПК).
Господарське процесуальне законодавство передбачає випадки зупинення
виконання судового рішення. Суд касаційної інстанції за заявою сторони
чи поданням прокурора або за своєю іні-
ціативою може зупинити виконання оскарженого рішення господарського суду
до закінчення його перегляду в порядку касації. Про зупинення виконання
судового рішення виноситься ухвала. Після закінчення перегляду
оскарженого судового рішення господарський суд може поновити виконання
судового рішення, про що виноситься ухвала (ст. 121-1 ГПК).
У разі пропуску строку для пред’явлення наказу до виконання з причин,
визнаних господарським судом поважними, пропущений строк може бути
відновлено. Заява про відновлення пропущеного строку подається до
господарського суду, який прийняв судове рішення. Заява розглядається у
засіданні господарського суду, про час і місце якого повідомляються
ухвалою стягувач і боржник. Неявка боржника і стягувача у судове
засідання не є перешкодою для розгляду заяви. За результатами розгляду
заяви виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві й боржникові, яка
може бути оскаржена (ст. 119 ГПК).
Господарський суд може видати дублікат наказу (ст. 120 ГПК) у разі його
втрати, якщо стягувач звернувся із заявою по це до закінчення строку,
встановленого для пред’явлення наказу до виконання. До заяви про видачу
дубліката наказу мають бути додані довідка установи банку, державного
виконавця чи органу зв’язку про втрату наказу; при втраті наказу
стягувачем — довідка стягувача, підписана керівником чи заступником
керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації,
що наказ втрачено і до виконання не пред’явлено. Про видачу дубліката
наказу виноситься ухвала.
За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його
неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням
прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд,
який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це
питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його
заступника; у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може
відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови,
змінити спосіб та порядок їх виконання (ст. 121 ГПК).
Відстрочка — це відкладення або перенесення виконання рішення на новий
строк, який визначається господарським судом.
Розстрочка означає виконання рішення частинами, встановленими
господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної
частини також повинні визначатись господарським судом.
При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, постанови
господарський суд на загальних підставах може вжити заходів до
забезпечення позову.
Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття
господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі
неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими.
Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови,
зміну способу та порядку їх виконання виноситься ухвала, яка може бути
оскаржена. В необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за
місцезнаходженням боржника або державному виконавцю.
Гарантією захисту майнових прав господарюючих суб’єктів є передбачений
господарським процесуальним кодексом поворот виконання рішення, ухвали,
постанови господарського суду (ст. 122 ГПК). Якщо виконані рішення або
постанова змінені чи скасовані й прийнято нове рішення про повну або
часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або позов
залишено без розгляду, боржникові повертається все те, що з нього
стягнуто на користь стягувача за зміненим чи скасованим у відповідній
частині рішенням, постановою. Поворот виконання спрямований на
відновлення прав боржника, що порушені виконанням рішення.
Видача наказу про повернення стягнутих грошових сум, майна або його
вартості провадиться господарським судом за заявою боржника. До заяви
має бути додана довідка, підписана керівником чи заступником керівника і
головним (старшим) бухгалтером про те, що суму, стягнуту за раніше
прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним
виконавцем.
При повороті виконання першопочатковий стягувач зобов’язаний повернути
першопочатковому боржнику гроші чи майно, яке від нього одержав за
скасованим рішенням. У випадку неможливості повернення майна в натурі в
постанові суду повинно бути передбачено відшкодування вартості цього
майна.
Якщо не виконані рішення або постанова змінені чи скасовані й прийнято
нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у
справі припинено, або заяву залишено без розгляду, господарський суд
виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміненими
або скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.
Належне виконання рішення господарського суду, окрім законослухняної
поведінки боржника і стягувача, залежить і від діяльності органів
Державної виконавчої служби, тому ст. 121-2 ГПК передбачає оскарження
дій чи бездіяльності цих органів. Скарги на дії чи бездіяльність органів
Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов
господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником чи
прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з
дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія
мала бути вчинена. Скарги на дії органів Державної виконавчої служби
розглядаються господарським судом, про час і місце засідання якого
повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання
судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника
органу Державної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою
для розгляду скарги.
За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається
стягувачеві, боржникові та органу виконання судових рішень. Ухвала може
бути оскаржена.
Тема 18. Особливості розгляду
справ про банкрутство
Питання теми розкриті з урахуванням Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та розділу ХІV
навчального посібника «Арбітражний процес».
Банкрутство — це комплексний правовий інститут. Він складається з норм
як матеріального, так і процесуального права.
Згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом» під неплатоспроможністю розуміється
«…неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після
настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед
кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати
зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не
інакше як через відновлення платоспроможності» (стаття 1 зазначеного
закону. Далі по тексту всі посилання на цей закон).
За цим законом суб’єктом банкрутства не можуть бути тільки відокремлені
структурні підрозділи юридичної особи — філії, представництва,
відділення тощо (ст. 1) та казенні підприємства (ст. 5). До кола
суб’єктів банкрутства за новою редакцією закону включені навіть юридичні
особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого
фонду (ст. 5) та фізичні особи — підприємці (ст.ст. 47—49). Окрім того,
перелік можливих суб’єктів банкрутства розширено також за рахунок
підприємств, що знаходяться в стані приватизації, згідно зі ст. 11,
суддя своєю ухвалою зупиняє процес приватизації до припинення
провадження у справі про банкрутство цього підприємства.
Сторонами у процедурі банкрутства (згідно зі ст. 1) є кредитори
(представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут). Боржник
визначається як «…суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний
виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі
зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів),
протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати»
(ст. 1). Після встановлення його неплатоспроможності боржник постановою
суду визнається банкрутом. Боржники можуть і самі виступати ініціаторами
порушення справи про банкрутство у випадку власної неплатоспроможності
або загрози її настання.
Кредиторами у процедурі банкрутства можуть виступати юридичні й фізичні
особи (у тому числі іноземні), які мають «…у встановленому порядку
підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника,
щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а
також органи державної податкової служби та інші державні органи, які
здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків
і зборів (обов’язкових платежів)», окрім кредиторів, майнові вимоги яких
повністю забезпечені заставою. Кредитор, майнові вимоги якого
забезпечені заставою, може звернутися із заявою до господарського суду
тільки на суму, яка не забезпечена заставою, або на суму, яка дорівнює
різниці між повною сумою боргу, та «…виручкою, яка може бути отримана
при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня
для повного задоволення його вимоги…» (ст. 11).
Кредиторам надано право звертатися до господарського суду із заявою про
визнання боржника банкрутом та задоволення їхніх майнових вимог за
рахунок майна боржника. Крім того, вони наділені цілим рядом специфічних
повноважень. Так, тільки за узгодження з обраним кредиторами комітетом
можливе відкриття процедури санації та укладення мирової угоди
(господарський суд лише затверджує план санації боржника, звіт керуючого
санацією, мирову угоду чи ліквідаційний баланс); комітет кредиторів
приймає рішення про спосіб та порядок продажу майна боржника і таке
інше. Кредитори, майнові вимоги яких визнані господарським судом, усі
рішення приймають на своїх зборах. Рішення набирає сили, якщо за нього
проголосували кредитори, майнові вимоги яких становлять більше половини
сукупної визнаної судом суми заборгованості боржника. Перші збори
кредиторів, які звернулися з майновими вимогами до боржника,
призначаються господарським судом. Всі наступні збори проводяться
кредиторами у міру необхідності. Кредитори на зборах обирають свій
повноважний орган — комітет кредиторів. Майнові вимоги кредиторів
повинні бути пред’явлені тільки в національній валюті України за курсом
Національного банку України на день звернення до господарського суду.
Суміжним з поняттям сторін банкрутства, але більш широким порівняно з
ним, є поняття учасників процедури банкрутства.
До числа учасників процедури банкрутства законом віднесені «…сторони,
арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор),
власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також
у випадках, передбачених цим законом, інші особи, які беруть участь у
провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України,
державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого
самоврядування, представник працівників боржника» (ст. 1).
Особлива роль у процедурі банкрутства належить арбітражному керуючому.
На різних стадіях процедури банкрутства він наділяється повноваженнями
по розпорядженню й контролю за майном боржника, керує фінансовим
оздоровленням підприємства або безпосередньо організовує продаж майна
банкрута, особисто очолює ліквідаційну комісію. Арбітражний керуючий
вправі давати приписи, що мають обов’язкову силу для боржника, накладати
заборону на дії адміністрації по відчуженню майна боржника та по
здійсненню інших господарчих операцій підприємства, або навіть особисто
очолити неплатоспроможне підприємство на час проведення окремих процедур
банкрутства. Арбітражний керуючий на кожну зі стадій провадження у
справах про банкрутство призначається господарським судом за пропозицією
кредиторів із числа осіб, які отримали в установленому порядку ліцензії
на цей вид діяльності. Арбітражний керуючий реєструється як суб’єкт
підприємницької діяльності й отримує винагороду за участь у процедурі
банкрутства.
Судовий розгляд справи про банкрутство відбувається протягом трьох
засідань: підготовчого, попереднього та засідання, яке є визначальним
для долі боржника.
У підготовчому засіданні суд остаточно визначає розмір вимог кредитора —
ініціатора процедури банкрутства, призначає арбітражного керуючого
підприємства-боржника, дату складення арбітражним керуючим (на цій
стадії провадження він називається розпорядником майна боржника) реєстру
вимог усіх інших кредиторів боржника, для виявлення яких зобов’язує
кредитора-ініціатора подати оголошення про порушення справи до офіційних
друкованих органів, призначає дату скликання перших загальних зборів
кредиторів та дату засідання господарського суду, на якому буде винесено
ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкрутом, уживає
заходів щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, а також вводить
мораторій на задоволення вимог кредиторів.
У попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог
кредиторів та заперечення щодо них боржника і остаточно визначає розмір
вимог до боржника кожного із виявлених кредиторів. Після проведення
попереднього засідання розпорядник майна боржника скликає загальні збори
кредиторів, де кредитори визначаються з подальшою долею боржника
(основне питання, яке при цьому вирішується: чи доцільно проводити
процедуру санації боржника, чи потрібно одразу перейти до ліквідаційної
процедури) та обирають зі свого складу комітет кредиторів, який
представляє у процедурі банкрутства їхні інтереси.
У наступному засіданні суд розглядає клопотання комітету кредиторів про
відкриття процедури санації боржника, якщо таке рішення було прийнято на
зборах кредиторів і відкриває процедуру санації боржника, призначаючи
для безпосереднього здійснення цієї процедури господарського керуючого,
який у цій стадії провадження називається керуючим санацією. Після
завершення процедури санації боржника керуючий санацією подає до
господарського суду звіт і протокол зборів кредиторів, де звіт був
розглянутий. У випадку затвердження вказаного звіту суд припиняє
провадження у справі про банкрутство боржника.
Якщо ж кредитори боржника на зборах вирішили наполягати на визнанні
боржника банкрутом, або процедура санації не привела до бажаного
результату, або у встановлений судом у підготовчому засіданні термін
кредитори не дійшли згоди про подальшу долю підприємства-боржника (а
також в інших, передбачених законом випадках), суд виносить постанову
про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру,
доручаючи безпосереднє її виконання арбітражному керуючому, який на цій
стадії провадження називається ліквідатором. Після завершення
ліквідаційної процедури ліквідатор подає до господарського суду звіт та
ліквідаційний баланс. У випадку затвердження ліквідаційного балансу суд
припиняє провадження у справі про банкрутство.
На будь-якій стадії процедури банкрутства сторони можуть дійти мирової
угоди, у випадку затвердження якої суд припиняє провадження у справі про
банкрутство.
Механізм порушення провадження у справі про банкрутство доволі простий.
Досить кредитору не отримати від боржника задоволення безспірної
грошової вимоги вартістю не менше трьохсот мінімальних розмірів
заробітної плати протягом трьох місяців після настання встановленого
строку для її сплати, він може звернутися в господарський суд за
місцезнаходженням боржника із заявою про порушення справи про
банкрутство боржника. Господарський суд, отримавши таку заяву, не
пізніше п’яти днів з дня надходження заяви виносить ухвалу про порушення
провадження у справі про банкрутство боржника, в якій вказується про
прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном
боржника та призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого
засідання суду та про введення мораторію на задоволення вимог
кредиторів. При недодержанні заявником вимог законодавства, а також у
певних, передбачених законом, випадках його заява може бути повернута
без розгляду або у її прийнятті може бути відмовлено.
Заява про порушення справи про банкрутство подається у письмовій формі,
підписується керівником боржника чи кредитора, громадянином — суб’єктом
підприємницької діяльності і повинна містити найменування господарського
суду, до якого подається заява; найменування боржника, його поштову
адресу; найменування кредитора, його поштову адресу; номер, що
ідентифікує кредитора як платника податків і зборів (обов’язкових
платежів); виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність
боржника із зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку
їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів
розрахункового документа про списання коштів з банківського або
кореспондентського рахунка боржника та дату його прийняття банківською
установою боржника до виконання; перелік документів, що додаються до
заяви.
Крім зазначених вище положень, заява кредитора повинна містити також
відомості про розмір вимог кредитора до боржника із зазначенням суми
неустойки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті; виклад обставин, що
підтверджують наявність зобов’язання боржника перед кредитором, з якого
виникла вимога, а також строк його виконання; докази того, що сума
підтверджених вимог перевищує суму в триста мінімальних розмірів
заробітної плати; докази обґрунтованості вимог кредитора; інші
обставини, на яких ґрунтується заява кредитора. До заяви кредитора
додаються документи, що підтверджують безперечність заявлених вимог.
Закон дозволяє боржнику звернутись до господарського суду із заявою про
власну неплатоспроможність у разі його фінансової неспроможності або
реальної загрози такої неспроможності. Але треба мати на увазі, що
боржник може звернутися до суду із заявою про порушення провадження у
справі про своє банкрутство тільки в тому випадку, коли наявного у нього
майна достатньо для покриття судових витрат (ст. 7).
Заява боржника, окрім загальних положень, спільних для заяви боржника і
заяви кредитора, повинна містити суму вимог кредиторів за грошовими
зобов’язаннями у розмірі, який не оспорюється боржником; розмір
заборгованості по податках і зборах (обов’язкових платежах); розмір
заборгованості по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та здоров’ю,
виплаті заробітної плати та вихідної допомоги працівникам боржника,
виплаті авторської винагороди; відомості про наявність у боржника майна,
в тому числі грошових сум і дебіторської заборгованості; найменування
банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника.
До заяви боржника додаються рішення власника майна боржника про
звернення боржника до господарського суду із заявою; бухгалтерський
баланс на останню звітну дату, перелік і повний опис заставленого майна
із зазначенням його місцезнаходження та вартості на момент виникнення
права застави; протокол загальних зборів працівників боржника, на якому
обрано представника працівників боржника для участі в господарському
процесі під час провадження у справі про банкрутство; інші документи, що
підтверджують неплатоспроможність боржника.
Із заяв про порушення провадження у справі про банкрутство справляється
державне мито. Розмір мита, яке справляється із таких заяв, становить
п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і сплачується
заявником до державного бюджету.
Згідно зі статтею 4 «…до боржника можуть застосовуватися такі судові
процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода,
санація (відновлення платоспроможності); ліквідація банкрута».
Процедура розпорядження майном боржника визначається як «… система
заходів щодо нагляду й контролю за управлінням та розпорядженням майном
боржника, з метою забезпечення збереження та ефективного використання
майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового
становища» (ст. 1). Безпосередньо процедуру розпорядження майном
боржника здійснює арбітражний керуючий, який призначається судом.
«…З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі
господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство
або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про
введення процедури розпорядження майном боржника і призначається
розпорядник майна…» (ст. 13).
Санація визначається як «…система заходів, що здійснюються під час
провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання
боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення
фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в
повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування,
реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну
організаційно-правової та виробничої структури боржника» (ст. 1).
Безпосередньо процедуру санації здійснює арбітражний керуючий,
призначений судом, за планом санації, схваленим комітетом кредиторів і
затвердженим господарським судом.
З дня винесення ухвали про санацію боржника припиняються повноваження
керівника боржника (за винятком, коли він сам і призначається керуючим
санацією); припиняються повноваження органів управління боржника, які
протягом трьох днів зобов’язані забезпечити передачу керуючому санацією
бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів,
матеріальних та інших цінностей; арешт на майно боржника та інші
обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути
накладені лише в межах процедури санації.
За результатами виконання плану відновлення платоспроможності боржника
складається і подається на розгляд зборів кредиторів звіт керуючого
санацією. Звіт має містити «…баланс боржника на останню звітну дату;
рахунок прибутків і збитків боржника; відомості про наявність у боржника
грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог
кредиторів; відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату
подання звіту та про нереалізовані права вимоги боржника; інші відомості
про можливості погашення кредиторської заборгованості, що залишилася»
(ст. 21). До звіту керуючого санацією додається реєстр вимог кредиторів.
Одночасно зі звітом керуючий санацією вносить на збори кредиторів одну з
пропозицій: про прийняття рішення про припинення процедури санації у
зв’язку з відновленням платоспроможності боржника; про укладення мирової
угоди; про звернення до господарського суду з клопотанням про
продовження процедури санації; про звернення до господарського суду з
клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної
процедури.
Стаття 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом» не містить визначення ліквідаційної процедури, але,
виходячи із змісту закону, ліквідаційну процедуру можна визначити як
систему заходів, що здійснюються під час провадження у справі про
банкрутство після визнання боржника банкрутом з метою задоволення в
повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом продажу майна
банкрута.
Ліквідаційна процедура відкривається з дня винесення господарським судом
постанови про визнання боржника банкрутом. З дня винесення цієї
постанови підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням
технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її
продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається
таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені),
процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості
банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути
конфіденційними чи становити комерційну таємницю; укладення угод,
пов’язаних із відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім
особам, допускається в порядку, передбаченому для здійснення
ліквідаційної процедури; скасовується арешт, накладений на майно
боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження
майном банкрута; накладення нових арештів або інших обмежень щодо
розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов’язаннями
банкрута, що виникли під час проведення процедури банкрутства, можуть
пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; виконання
зобов’язань банкрута здійснюється в порядку проведення ліквідаційної
процедури (ст. 23).
Згідно із ст. 35 «під мировою угодою у справі про банкрутство
розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки
та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів
боржника, яка оформляється угодою сторін». Рішення про укладення мирової
угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів
його членів. Мирову угоду від імені кредиторів підписує голова комітету
кредиторів. Рішення про укладення мирової угоди від імені боржника
приймає керівник боржника чи господарський керуючий, який її й підписує.
Про затвердження умов мирової угоди або про відмову у її затвердженні
господарським судом виноситься ухвала. Затвердження умов мирової угоди є
підставою для припинення провадження у справі про банкрутство і початку
проведення розрахунків боржника з кредиторами. Особливу увагу варто
звернути на те, що у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть у
порядку позовного провадження пред’явити свої вимоги до боржника, але
тільки в обсязі, встановленому мировою угодою. Навіть у разі порушення
провадження у новій справі про банкрутство боржника обсяг їхніх вимог до
боржника має відповідати умовам мирової угоди.
Порядок припинення провадження у справах про банкрутство встановлено
ст. 40, якою визначено, що господарський суд має припинити провадження у
справі про банкрутство і винести відповідну ухвалу, якщо:
«… 1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств
та організацій України або до Реєстру суб’єктів підприємницької
діяльності;
2) подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої
(крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;
3) у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того
самого боржника;
4) затверджено звіт керуючого санацією боржника«…»;
5) затверджено мирову угоду;
6) затверджено звіт ліквідатора«…»;
7) боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами;
8) кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у
справі про банкрутство за заявою боржника».
У випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 5, провадження у справі про
банкрутство припиняється на всіх стадіях провадження у справі про
банкрутство; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8, провадження
у справі про банкрутство припиняється тільки до визнання боржника
банкрутом; у випадку, передбаченому пунктом 6, — тільки після визнання
боржника банкрутом.
Тема 19. Третейський розгляд
господарських спорів
Третейські суди: поняття, місце у системі цивільної юрисдикції,
значення. Види третейських судів. Підвідомчість справ. Угода про
передачу спору на вирішення третейського суду. Порядок створення
третейських судів. Порушення справи і порядок розгляду. Рішення
третейського суду та його виконання.
Інститут третейських судів в Україні існує на основі певних положень
цивільного, цивільного процесуального та господарського процесуального
права.
За чинним законодавством можуть створюватися такі види третейських
судів:
— третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями,
підприємствами, організаціями, установами (створюються та діють на
підставі Положення про третейський суд для вирішення господарських
спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами,
затвердженого 30 грудня 1975 р.);
— третейський суд для вирішення спорів між громадянами (може бути
створений згідно з Положенням про третейський суд. Додаток № 2 до
Цивільного процесуального кодексу України);
— третейські суди, які відповідно до законодавства України забезпечують
вирішення спорів, що виникають у сфері міжнародних зв’язків, до яких
відносяться Міжнародний комерційний господарський суд, Морська
арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України (їх
діяльність регулює Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж»
від 24 лютого 1994 р.);
— в теорії міжнародного права також виокремлюють і четвертий тип
третейських судів: це міжнародний третейський суд для вирішення спору
між двома країнами за посередництвом третьої країни чи групи країн.
В Україні відсутній законодавчий акт, що регулює діяльність третейського
суду, за виключенням Закону України «Про міжнародний комерційний
арбітраж», який регулює діяльність окремого виду третейського суду.
Відповідно до Закону України «Про правонаступництво в Україні» від 12
вересня 1991 р. та постанови Верховної Ради України від 12 вересня
1991 р., до прийняття відповідних актів законодавства України
застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не суперечать
Конституції і законам України, тож на цей час діє Положення про
третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями,
підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою
Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. (зі змінами
та доповненнями).
Це положення, разом з іншими нормами чинного законодавства, визначає
третейські суди для суб’єктів господарювання як альтернативу
господарському суду в разі звернення для вирішення господарських спорів.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Цивільного кодексу України захист
цивільних прав здійснюється судом, арбітражем (господарським судом) або
третейським судом.
Роль і місце третейських судів у системі юрисдикційних органів України
зумовлюються особливостями розвитку процесуального права, що обслуговує
господарський оборот в державі.
Третейський суд — форма вирішення правових спорів, яке здійснює не
державний суд, а треті відносно сторін спору приватні фізичні особи або
особи (третейські судді), які обрані самими сторонами, або обраними
(призначеними) у порядку, узгодженому сторонами чи певними законами,
міжнародними договорами. Третейські суди не включені в судову систему
України, встановлену в VІІІ розділі, «Правосуддя» Конституції України,
та не є державними органами, які здійснюють правосуддя.
Третейський суд на підставі угоди сторін розглядає правові спори,
підвідомчі, за відсутності такої угоди, державним судам. Саме тому
третейський розгляд називають також альтернативою (відносно державних
судів) формою вирішення спору. Третейський суд — суд, обраний за угодою
сторін для вирішення спору, який виник між ними.
Сутність третейського розгляду спору полягає в тому, що сторони, які
сперечаються, обирають третіх осіб, яким довіряють вирішення спору і
винесення рішення. При цьому сторони заздалегідь зобов’язуються
підкоритися рішенню третейського суду.
Третейські суди діють як недержавний механізм вирішення спору і мають, у
порівнянні з державними господарськими судами, певні переваги, такі як
оперативність, економічність, спеціалізація, довіра, конфіденційність,
зручність для сторін щодо часу й місця вирішення спору, відсутність
публічності та інші. В Україні можуть створюватись третейські суди ad
hoc та постійно діючі третейські суди.
Третейський суд для розгляду конкретної справи аd hoc створюється
сторонами для розгляду конкретного спору. Склад такого третейського суду
формується сторонами, і самі сторони можуть встановлювати практично всі
процесуальні правила, які застосовуються при розгляді й вирішенні спору,
за виключенням правил, що визначені законодавством як імперативні, тобто
такі, що не підлягають зміні за угодою сторін. Після винесення рішення
такий суд припиняє своє існування. Такі третейські суди називають
тимчасовими, ізольованими, аd hoc (з латини перекладається як «на даний
випадок, до даної мети»).
Постійно діючі третейські суди створюються при певних організаціях —
юридичних особах. Порядок утворення, структури та функціонування
постійно діючих третейських судів регламентується їх правилами
(положення, статути, регламенти, інші установчі документи),
затвердженими засновниками.
Постійно діючі третейські суди — це органи, яким за угодою сторін
доручено організувати третейське вирішення певного спору. За своєю суттю
постійно діючий третейський суд є органом, який на підставі угоди сторін
формує склад третейського суду для вирішення спору і організує розгляд
справ. Сторони, які погодились на передачу їхнього спору до постійно
діючого третейського суду, вже не мають тієї свободи в окремих
процесуальних аспектах розгляду справи, як у третейських тимчасових
судах. Можна вважати, що коли сторони уклали угоду про передачу спору на
розгляд постійно діючого суду, вони вже погодили між собою той порядок
розгляду і вирішення спору, який передбачений його правилами
(положенням, регламентом тощо).
Залежно від обсягу компетенції (кола, категорій спорів, які можуть бути
розглянуті відповідно до положення і регламенту) серед постійно діючих
виокремлюють суди: 1) відкритого типу (загальної і спеціальної
компетенції); 2) закритого типу; 3) змішані, що об’єднують у собі ознаки
першого й другого типу.
Третейські суди відкритого типу загальної компетенції мають право
розглядати будь-які суперечки, які мають бути передані до третейського
суду за угодою сторін. Третейські суди відкритого типу спеціальної
компетенції мають право розглядати лише категорії спорів, які визначені
в їх затвердженому положенні, регламенті. Третейські суди закритого типу
розглядають суперечки лише між членами — організаціями-засновниками
(асоціації, біржі тощо).
На вирішення третейського суду може бути передано спір, який виник або
міг виникнути із цивільних (господарських) правовідносин і підвідомчий
господарському суду згідно із законодавством. Підвідомчий господарському
суду господарський (економічний) спір, який виник з адміністративних
відносин, не може бути переданий на розгляд третейського суду. У ст. 12
ГПК України законодавець визначає дві категорії спорів, які не можуть
бути передані сторонами на вирішення третейського суду: спори про
визнання актів недійсними; спори, що виникають при укладанні, зміні,
розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із
задоволенням державних потреб.
До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін
передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що
виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів
міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б
однієї зі сторін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з
іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій,
створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а
так само їх спори з іншими суб’єктами права України.
Третейський суд вправі розглядати і вирішувати спори лише за наявністю
відповідної угоди сторін. Угода про передачу спору до третейського суду
— це угода сторін про передачу третейському суду певного спору, окремих
категорій або всіх спорів, які виникли чи можуть виникнути між ними у
зв’язку з будь-якими правовідносинами, незалежно від того, чи мали вони
договірний характер.
Законодавство передбачає певні вимоги до форми угоди про передачу спору
третейському суду. Така угода має бути зафіксована у письмовій формі.
Недодержання письмової форми угоди тягне визнання її неукладання.
Угода сторін про передачу спору на вирішення третейського суду
(третейська, арбітражна угода) може бути висловлена умовою договору
(третейське, арбітражне застереження) або окремою угодою (третейський,
арбітражний запис).
Третейське (арбітражне) застереження розглядається як автономна від
інших умов основного договору умова. Це означає, що визнання недійсності
основного договору не тягне за собою недійсності третейського
(арбітражне) застереження, що було умовою цього договору.
Слід звернути увагу, що між третейським (арбітражним) застереженням і
третейським (арбітражним) записом немає суттєвих відмінностей, тому в
законодавстві та на практиці частіше використовується узагальнююче
поняття — третейська (арбітражна) угода.
Третейський суд вирішує питання про наявність або дійсність угоди між
сторонами про передачу спору на його розгляд. Якщо третейський суд
визнає відсутність або недійсність угоди сторін, спір може бути
переданий на вирішення господарського суду.
Угода про передачу спору третейському суду може бути анульована лише за
взаємною згодою сторін. Одностороння відмова від угоди про передачу
спору до третейського суду не допускається.
Процесуальний ефект угоди про передачу спору до третейського суду
полягає в тому, що її укладення виключає можливість розгляду спору в
державному господарському суді. Згідно з п. 5 ст. 80 ГПК України
господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали
угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.
Склад третейського суду визначається відповідно до угоди сторін про
передачу спору до третейського суду. Сторони на свій розсуд можуть
домовитись про кількісний та персональний склад суддів або погоджуються
з умовами регламенту чи іншого установчого документа постійно діючого
третейського суду щодо формування складу суддів. Але в будь-якому разі
кількість третейських суддів має бути непарною. Третейський суд
формується у складі одного або будь-якого непарного числа суддів.
Третейський суд вважається сформованим, коли сторони погодили його
склад.
Третейські судді не є представниками сторін. Вони повинні бути
незалежними і неупередженими при здійсненні своїх повноважень, а також
мати необхідні знання для вирішення спору. Третейським суддею може бути
фізична особа, яка є дієздатною, тобто досягла повноліття і не перебуває
під опікою чи піклуванням. Для обрання (призначення) третейського судді
необхідна його згода. В угоді сторін або в установчих документах можуть
бути визначені додаткові вимоги до третейських суддів.
Спори можуть передаватися на розгляд третейського суду у випадках,
передбачених законодавством, після прийняття заходів до безпосереднього
їх урегулювання. В разі неподання доказів застосування таких заходів
позовна заява до розгляду не приймається і повертається позивачеві.
Сторони самостійно погоджують порядок розгляду спору, або доручають
третейському суду визначити порядок на свій розсуд, або погоджуються з
умовами регламенту постійно діючого третейського суд.
Порядок розгляду спору обов’язково повинен визначити місце, строки і
мову третейського розгляду.
Після досягнення угоди про розгляд спору у третейському суді та склад
суду заінтересована сторона зобов’язана викласти свої вимоги у формі
письмової заяви. Заява передається в третейський суд і вважається
поданою в день її вручення третейському суду або подання на пошту у
випадку надсилання. В заяві мають бути вказані:
— дата і номер позовної заяви;
— найменування сторін, поштова адреса;
— ціна позову, якщо позов підлягає оцінці;
— обставини, які є підставою позову; посилання на відповідні
нормативно-правові акти та вказівка на докази, які підтверджують такі
обставини;
— обґрунтований розрахунок позовних вимог;
— чи отримана відповідь на претензію, якщо законодавством передбачено
пред’явлення претензії;
— мотиви, за якими позивач відхиляє доводи відповідача, викладені у
відповіді на претензію, або інших документах, отриманих від відповідача;
— вимога позивача відносно кожного з відповідачів, якщо їх декілька;
— перелік документів, які додаються до заяви.
Позовна заява обов’язково повинна бути підписана керівником. До заяви
додаються документи, що підтверджують обґрунтованість вимоги й відсилку
копії заяви іншій стороні. Відповідач повинен заявити свої заперечення.
Про день, час і місце розгляду спору третейський суд пові-
домляє сторони. Спори розглядаються третейським судом за місцем
знаходження однієї зі сторін або на розсуд третейського суду в іншому
місці, виходячи з інтересів справи. Спір підлягає розглядові протягом
одного місяця від дня передачі позовної заяви до третейського суду.
По справах, які розглядаються в третейських судах, державне мито не
стягується. В третейській угоді сторін або в установчих документах
постійно діючих третейських судів передбачають порядок відшкодування
витрат, пов’язаних з діяльністю третейського суду, виплату гонорарів
суддям та інших виплат. В установчих документах може бути встановлений
арбітражний збір — грошова сума, що сплачується по кожній прийнятій до
розгляду справі для покриття загальних витрат, пов’язаних з діяльністю
суду.
Приймаючи позов, третейський суд вирішує питання про наявність і
дійсність угоди про передачу спору третейському суду. В разі, коли
третейський суд прийшов до висновку про відсутність або недійсність
зазначеної угоди, він повинен відмовитись від розгляду справи.
Третейський суд зобов’язаний відмовитись від розгляду справи про спір,
який відповідно до законодавства України вирішується виключно
господарськими судами або іншими державними органами України. Тобто,
якщо третейський суд не уповноважений розглядати справу, він
відмовляється у прийнятті позовної заяви та повертає її позивачеві.
Третейський суд вирішує спір у межах, визначених третейською угодою.
Третейський суд розглядає справи за участю сторін і рішення по справі
виносить за дослідженням усіх обставин справи. Коли суд складається з
трьох і більше суддів, рішення приймається більшістю голосів.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями,
які брали участь у засіданні.
У рішенні третейського суду повинні бути вказані:
— дата винесення рішення, склад третейського суду, місце розгляду
справи;
— найменування учасників спору, прізвища та посади їх представників;
— суть спору заяви та пояснення осіб, що беруть участь у розгляді спору;
— обставини справи та мотиви, які стали підставою для рішення;
— суть прийнятого рішення, на яку сторону і в якому розмірі відносяться
витрати, пов’язані з відрядженням третейських суддів, проведенням
експертизи, інші витрати, які третейський суд визнав доцільним віднести
на сторони;
— строк та порядок виконання прийнятого рішення.
Рішення третейського суду за господарськими спорами є обов’язковим до
виконання. Порядок виконання рішень третейських судів встановлений
Законом України «Про виконавче провадження». Як виконавчий документ
рішення третейського суду з господарського спору щодо стягнення грошових
сум обов’язкове для виконання банківськими установами у безспірному
порядку, встановленому Національним банком України, а решта — державними
виконавцями відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Тема 20. Міжнародно-правові проблеми
вирішення господарських (економічних) спорів
Для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі та
інших видів міжнародних економічних зв’язків, в Україні діє міжнародний
комерційний арбітраж. Комплексне врегулювання його діяльності
здійснюється Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від
24 лютого 1994 р. з урахуванням положень про такий арбітраж, які є в
міжнародних договорах України.
До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть
передаватися:
— спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають
при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних
економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі
сторін знаходиться за кордоном;
— спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та
організацій, створених на території України, між собою, спори між їх
учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.
Зацікавлені сторони можуть звертатися до міжнародного комерційного
арбітражу за наявності укладеної між ними арбітражної угоди. Арбітражна
угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних
спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими
конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний
характер чи ні.
Арбітражна угода укладається в письмовій формі та може бути у вигляді
арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. В
будь-якому випадку вона вважається укладеною в письмовій формі, якщо
міститься у документі, підписаному сторонами або укладена шляхом обміну
листами, повідомленням по телетайпу, телеграфу чи з використанням інших
засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом
обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна зі сторін
стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в
угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною
угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі, й це посилання є
таким, що робить згадане застереження частиною угоди.
Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди,
повинен, якщо будь-яка зі сторін попросить про це не пізніше подання
своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі й
направити сторони до арбітражу, якщо визнає, що ця арбітражна угода є
недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) може сам прийняти
постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких
заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. Арбітражне
застереження, що є частиною договору, не залежить від інших умов
договору. Винесення арбітражем рішення про недійсність договору не тягне
за собою недійсність арбітражного застереження.
Сторони можуть на свій розсуд домовитись про процедуру розгляду справи
міжнародним комерційним арбітражем, а в разі відсутності такої угоди
арбітраж може вести арбітражний розгляд таким чином, яким вважає
належним.
Сторони можуть за власним розсудом визначати кількість арбітрів. Якщо
вони не визначать цієї кількості, то призначаються три арбітри. Арбітром
може бути особа будь-якої країни (країни сторін або іншої), якщо сторони
не домовились про інше. Сторони можуть узгодити процедуру призначення
арбітрів. У разі відсутності такої угоди при арбітражі з трьома
арбітрами кожна сторона призначає одного арбітра, і двоє призначених
визначають третього арбітра. Якщо таке не виконується протягом
встановленого часу, а також при арбітражі з одноособовим арбітром, та
сторони не домовляться про вибір арбітрів, на прохання будь-якої сторони
арбітр призначається Президентом Торгово-промислової палати України, при
якій діє Міжнародний комерційний арбітражний суд. При вирішенні спору
міжнародним комерційним арбітражем передбачена можливість відводу
арбітра, а також припинення його повноважень (мандата).
У разі необхідності, на прохання будь-якої сторони, якщо сторони не
домовились про інше, арбітраж може розпорядитися про вжиття якою-небудь
стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмету спору, які він
вважає необхідними. Арбітраж може зажадати від будь-якої сторони надати
належне забезпечення у зв’язку з такими заходами.
Сторони можуть на свій розсуд домовитись про місце розгляду спору. В
разі відсутності такої домовленості місце визначається арбітражем з
урахуванням обставин справи.
За відсутності домовленості між сторонами про мови (мову), які
використовуватимуться в арбітражному розгляді, арбітраж визначає мови
(мову), які повинні використовуватися під час розгляду.
Протягом строку, погодженого сторонами або визначеного арбітражем,
позивач повинен заявити про обставини, що підтверджують його позовні
вимоги, про питання, що підлягають вирішенню, та про зміст своїх
позовних вимог, а відповідач повинен заявити свої заперечення з цих
причин, якщо тільки сторони не домовилися про інше щодо необхідних
реквізитів таких заяв. Разом зі своїми заявами сторони можуть подати всі
документи, які мають відношення до справи, або можуть зробити посилання
на документи чи інші докази, які вони представлятимуть надалі. В ході
арбітражного розгляду, якщо сторони не домовились про інше, будь-яка
сторона може змінити або доповнити свої позовні вимоги або заперечення
щодо позову, якщо тільки арбітраж не визнає недоцільним дозволити таку
зміну або доповнення з урахуванням допущеної затримки.
За умови дотримання будь-якої іншої угоди сторін арбітраж приймає
рішення про те, чи проводити усне слухання справи для представлення
доказів або усних дебатів, чи здійснювати розгляд тільки на підставі
документів та інших матеріалів. Проте, крім того випадку, коли сторони
домовились не проводити усного слухання, арбітраж повинен провести таке
слухання на відповідній стадії розгляду, якщо про це просить будь-яка зі
сторін.
Всі заяви, документи або інша інформація, що подаються однією зі сторін
арбітражу, повинні бути передані іншій стороні, а також сторонам повинні
бути передані будь-які висновки експертів або інші документи доказового
характеру, на яких арбітраж може базуватися при прийнятті свого рішення.
У випадках, коли (якщо сторони не домовились про інше) без зазначення
поважної причини:
позивач не подає свою позовну заяву згідно з вимогами законодавства —
арбітраж припиняє розгляд;
відповідач не подає своїх заперечень щодо позову згідно з вимогами
законодавства — арбітраж продовжує розгляд, не розцінюючи таке неподання
само по собі як визнання тверджень позивача;
будь-яка сторона не з’являється на слухання або не подає документальні
докази — арбітраж може продовжити розгляд та прийняти рішення на
підставі доказів, які є у справі.
Арбітраж або сторона за згодою арбітражу можуть звернутися до
компетенції суду цієї держави з проханням про сприяння в отриманні
доказів.
Арбітраж вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторони обрали
як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено
іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої
держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до
матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм. У разі
відсутності якої-небудь вказівки сторін арбітраж застосовує право,
визначене згідно з колізійними нормами, які він вважає застосовними. В
усіх випадках арбітраж приймає рішення згідно з умовами угоди й
урахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди.
Арбітражний розгляд припиняється остаточним арбітражним рішенням (про
вирішення спору по суті або про мирову угоду) або постановою арбітражу
про припинення арбітражного розгляду.
При арбітражному розгляді колегіальним складом арбітрів будь-яке рішення
арбітражу, якщо сторони не домовились про інше, повинно бути винесено
більшістю арбітрів. Арбітражне рішення повинно бути винесено у письмовій
формі та підписано одноособовим арбітром або арбітрами. При
колегіальному арбітражному розгляді достатньо наявності підписів
більшості всіх членів арбітражу за умови зазначення причини відсутності
інших підписів. Після винесення арбітражного рішення кожній стороні
повинна бути передана його копія.
Якщо в ході арбітражного розгляду сторони врегулюють спір, арбітраж
припиняє розгляд і, на прохання сторін та за відсутності заперечень зі
свого боку, фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного рішення на
узгоджених умовах (мирова угода). Таке арбітражне рішення має таку саму
ж силу і підлягає виконанню так само, як і будь-яке інше арбітражне
рішення щодо суті спору.
Арбітраж приймає постанову про припинення арбітражного розгляду, коли:
— позивач відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки відповідач не
висуне заперечень проти припинення розгляду й арбітраж не визнає
законний інтерес відповідача в остаточному врегулюванні спору;
— сторони домовляються про припинення розгляду;
— арбітраж визнає, що продовження розгляду стало з якоїсь причини
непотрібним або неможливим.
Прийняте арбітражне рішення може бути виправлене та роз’яснене у
випадках, передбачених законодавством. У разі необхідності, передбаченої
законодавством, може бути прийняте додаткове рішення. Законодавство
передбачає також можливість оспорювання арбітражного рішення.
Арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було
винесене, визнається обов’язковим і при поданні до компетентного суду
письмового клопотання виконується з урахуванням і дотриманням вимог
законодавства.
СЛОВНИК
КЛЮЧОВИХ ПОНЯТЬ
Апеляційне провадження як стадія господарського процесу є сукупністю дій
суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що
здійснюються з метою перевірки законності та обґрунтованості судових
актів місцевих господарських судів, які не набрали законної сили та
повторного розгляду справи по суті.
Виконання рішення господарського суду — реальний захист відновлення
порушених суб’єктивних прав особи.
Висновок судового експерта — засіб доказування, який містить докладний
опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та
обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання.
Відкладення розгляду справи — відстрочка вирішення спору по суті з
призначенням часу наступного засідання зі справи. Воно полягає у
перенесенні засідання на інший строк із тим, щоб забезпечити необхідні
умови вирішення спору.
Відповідачами є підприємства, установи, організації і громадяни —
суб’єкти підприємницької діяльності, яким пред’явлено позовну вимогу.
Відповідач — це особа, яка, за твердженням позивача, є або порушником
його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і
внаслідок цього притягується до відповіді за позовом та проти якої
порушено справу.
Господарське процесуальне право — система юридичних норм, які регулюють
діяльність господарського суду та інших зацікавлених осіб, пов’язану зі
здійсненням правосуддя зі справ компетенції господарського суду.
Господарський процес — встановлена нормами процесуального права форма
діяльності господарських судів, яка спрямована на захист порушених або
оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів суб’єктів
господарювання.
Господарські процесуальні правовідносини — відносини, які виникають між
суддею та іншими учасниками процесу під час розгляду й вирішення
господарських спорів та інших справ, у процесі перегляду рішень
господарського суду їх виконання.
Господарські суди — спеціалізовані суди в рамках системи судів за-
гальної юрисдикції держави, які здійснюють правосуддя в господарських
відносинах.
Державне мито — обов’язковий платіж за дії, які здійснює господарський
суд з розгляду, вирішенню, перегляду господарських справ. Розмір
державного мита визначено законом і залежить від характеру та ціни
позову. Державне мито сплачується або стягується в дохід державного
бюджету.
Досудове врегулювання господарських спорів — це повідомлення
відповідачеві про порушення ним законних інтересів і прав контрагента
шляхом подання претензії, з пропозицією усунення по-
рушення і задоволення претензійних вимог без звернення до гос-
подарського суду. Визнання і задоволення претензійних вимог є
добровільним урегулюванням спору.
Доказування — складний процес, який охоплює розумову й процесу-
альну діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і
виявлення якогось знання на підставі дослідженого.
Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі
засобів доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства
повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть
підтверджуватись іншими засобами доказування.
Елементи позову — це його складові частини, якими вичерпується його
зміст. Зміст позову становлять підстава і предмет позову.
Забезпечення позову — прийняття господарським судом передбачених законом
засобів, які гарантують можливість реального виконання майбутнього
рішення господарського суду.
Загальновідомість факту — це коли про факт знає значне коло осіб і він
повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.
Залишення позову без розгляду — закінчення розгляду справи господарським
судом без винесення рішення у випадку, коли при її розгляді виявлено
недодержання позивачем деяких зобов’язань у процесі, що виключає
можливість вирішення спору по суті. Після усунення обставин, що зумовили
залишення позову без розгляду, можна знову звернутися з ним до
господарського суду.
Зупинення провадження у справі — припинення процесуальних дій за справою
на невизначений строк за наявності таких обставини, що перешкоджають
подальшому розгляду справи і час їх усунення не можна точно встановити.
Зустрічний позов — матеріально-правова вимога відповідача до позивача,
подана для розгляду в тому самому процесі, який порушено за позовом
позивача до відповідача і де вони є сторонами за справою.
Касаційне провадження як самостійна стадія господарського процесу є
сукупністю процесуальних дій, які виникають і розвиваються між
господарським судом касаційної інстанції та особами, що беруть участь у
справі з метою перевірки судових рішень місцевих та апеляційних
господарських судів, які набрали законної сили, а у визначених
господарським процесуальним законодавством випадках перевірки постанов
Вищого господарського суду України.
Наказ господарського суду — виконавчий документ, що видається на
виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.
Належність доказів — це властивість, пов’язана зі змістом судових
доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин
предмета доказування, є належними.
Перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими обставинами —
стадія господарського процесу, з перегляду незаконності чи
необґрунтованості судового акта у зв’язку з нововиявленими обставинами,
й не пов’язаний із судовою помилкою, оскільки в основу судового акта, що
переглядається, було покладено пра-
вильні висновки на підставі оцінки зібраних у справі доказів.
Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про
обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові
докази — це предмети, які відображають (віддзеркалюють) відомості, які
мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх
людиною засобів.
Підвідомчість — розмежування кола справ між судами, господарськими
судами та адміністративними органами. Підвідомчість або предметна
компетенція господарських судів — коло справ, віднесених законодавством
до розгляду й вирішення системою господарських судів України.
Підставу позову становлять фактична й правова підстави. Фактична
підстава позову — це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги
позивача до відповідача. Правова підстава позову — це посилання у
позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких
обґрунтовується вимога позивача.
Підсудність розмежовує підвідомчі господарським судам справи між
відмінними елементами господарської судової системи.
Позивачами є підприємства, установи, організації та громадяни — суб’єкти
підприємницької діяльності, які подали позов або в інтересах яких подано
позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного
законом інтересу. Позивач — це особа, яка передбачувано є володарем
спірного права або охоронюваного законом інтересу і яка звертається до
господарського суду за захистом, оскільки вона вважає, що її право
порушено або необґрунтовано оспорюється відповідачем.
Позов у господарському процесі — спірна правова вимога однієї особи до
іншої, яка випливає з матеріально-правового відношення, заснованого на
юридичних фактах і поданого до господарського суду для розгляду та
вирішення у суворо визначеному процесу-
альному порядку.
Право на звернення до господарського суду — потенційна можливість
суб’єкта господарювання (підприємницької діяльності) на звернення в
юрисдикційний орган в особі господарського суду за захистом порушеного
права або охоронюваних законом інтересів; перетворюється у суб’єктивне
право конкретної особи у випадку наявності у неї інтересу в захисті
права, тобто у випадку показу нею порушеного або оспорюваного права.
Предмет доказування розуміють як сукупність фактів, що мають
матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення
судом законного й обґрунтованого рішення зі справи.
Предмет позову — конкретна матеріально-правова вимога позивача до
відповідача, яка випливає зі спірного матеріально-правового відношення і
з приводу якого господарський суд повинен прийняти рішення по справі.
Представництво в господарському процесі — це діяльність представника при
розгляді справи у судовому процесі, яка здійснюється від імені особи,
яку представляють з метою досягти для неї найбільш сприятливого рішення,
а також для надання їй допомоги у здійсненні своїх прав.
Презумпційні (praesumptio) факти — факти, які відповідно до закону
вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.
Претензія — це письмове звернення до особи (майбутнього відповідача) про
порушення ним прав і законних інтересів контрагента, з пропозицією
усунення порушення і задоволення претензійних вимог без звернення до
господарського суду.
Преюдиційні (prаejudiciel) факти — це факти, що відносяться до
попереднього судового рішення; означають визначеність деяких фактів, які
не потрібно доказувати знову.
Принципи господарського процесуального права — це його фундаментальні
положення, основоположні правові ідеї, що визначають таку побудову
господарського процесу, яка забезпечує винесення законних і
обґрунтованих рішень.
Припинення провадження у справі по суті означає закінчення діяльності
господарського суду з розгляду спору через відсутність у позивача права
на захист. У цьому випадку виключається можливість повторного звернення
до господарського суду з даної справи.
Прокурор є особливим позивачем, він не є учасником спірного
матеріального правовідношення, може вступити у справу для представництва
інтересів громадянина або держави. У прокурора особливий інтерес до
порушеної справи, який визначається його посадовим становищем і
необхідністю захисту публічно-правових інтересів у господарському суді.
Процесуальний строк — це встановлений законом або судом проміжок часу,
протягом якого повинно або може бути здійснено ту чи іншу процесуальну
дію або закінчено певну частину провадження по справі.
Постанова господарського суду — це акти господарського суду, що
приймаються за наслідками перегляду судами апеляційної інстанції судових
рішень господарського суду першої інстанції, які не набрали законної
сили, та судами касаційної інстанції судових рішень господарського суду
першої та апеляційної інстанцій, які набрали законної сили.
Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про
обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Рішення господарського суду — це акт суду першої інстанції, яким суд на
підставі достовірно встановлених при судовому розгляді фактів у суворій
відповідності з нормами процесуального і матеріального права вирішує
справу по суті, тобто задовольняє позов повністю або частково, чи
відмовляє в його задоволенні. Рішення господарського суду з конкретної
справи — це, передусім, акт, який владно підтверджує наявність або
відсутність спірного правовідношення, його конкретний зміст, і, таким
чином, спірне правовідношення перетворюється на безспірне, яке підлягає
примусовому виконанню.
Стадія господарського процесу — сукупність процесуальних дій з
конкретної справи, об’єднаних однією метою або спрямованих до однієї
певної мети.
Сторонами в господарському процесі (позивач і відповідач) є особи, між
якими виник спір із матеріального правовідношення.
Суддя господарського суду — носій судової влади, посадова особа, яка
наділена повноваженнями здійснювати правосуддя з господарських відносин.
Судовий експерт — особа, котра має спеціальні знання та зобов’язана за
ухвалою господарського суду з’явитися на його виклик і дати мотивований
висновок щодо поставлених їй питань.
Судові витрати (державне мито та затрати) — це відповідні грошові кошти,
які витрачаються у зв’язку з розглядом та вирішенням справ у порядку
господарського судочинства і покладаються на сторони, третіх осіб із
самостійними вимогами з метою їхнього відшкодування державі та
спонукання заінтересованих осіб до врегулювання спорів згідно із законом
без втручання суду.
Судові витрати (затрати) — суми, що підлягають сплаті за проведення
експертизи, призначеної господарським судом, послуги перекладача,
адвоката, за проведення огляду і дослідження доказів у місці їх
знаходження, виконання господарського рішення та інші. Розмір судових
витрат прямо не залежить від характеру спору та ціни позову і є окремим
із кожної конкретної справи залежно від фактично вчинених витрат.
Грошові суми судових витрат виплачуються особам, для яких призначені.
Територіальна підсудність дозволяє розмежувати предметну компетенцію
господарських судів одного рівня залежно від місця розгляду спору.
Третейський суд — форма вирішення правових спорів, яке здійснюється не
державними судами, а третіми — відносно сторін спору приватними
фізичними особами або третейськими суддями, які обрані самими сторонами
чи обрані (призначені) у порядку, узгодженому сторонами чи певними
законами, міжнародними договорами. Третейський суд — суд, обраний за
угодою сторін для вирішення спору, який виник між ними.
Треті особи із самостійними вимогами на предмет спору — це особи, які
мають правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношенням, з
предметом спору та можуть вступити у справу до прийняття рішення
господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін за умови
вживання заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених
законодавством.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, мають
опосередковий зв’язок зі сторонами та можуть вступити у справу на
стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським
судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їхні права
або обов’язки щодо однієї з сторін.
Ухвали господарського суду — це судові акти, які приймає господарський
суд, якщо не вирішує спір сторін по суті та коли вирішує певні питання,
які виникають у процесі розгляду справи, її виникнення, руху й
припинення.
Учасники господарського процесу — суб’єкти, дії яких можуть сприяти
правильному і швидкому розгляду спору, захисту прав і охоронюваних
законом інтересів господарюючих суб’єктів. Обов’язковими учасниками
господарського процесу є господарські суди (судді) і сторони (позивач і
відповідач). Наявність інших учасників залежить від обставин конкретної
справи.
ТЕМАТИКА
СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
Тема 1. Правовий статус господарського
суду в Україні
1. Система, склад і структура господарських судів.
2. Завдання й функції господарських судів.
3. Суддя господарського суду.
4. Право на звернення до господарського суду.
( [59, с. 9—54; 60, с. 7—21]
Тема 2. Поняття господарського
процесу і господарського
процесуального права
1. Поняття господарського процесу.
2. Предмет і метод господарського процесуального права.
3. Господарсько-процесуальні правовідносини.
4. Стадії господарського процесу.
( [60, с. 22—46]
Тема 3. Досудове врегулювання
господарських спорів
1. Умови застосування обов’язкового досудового порядку врегулювання
господарських спорів.
2. Строк, порядок і форма пред’явлення претензії.
3. Умови розгляду претензії.
4. Наслідок дотримання і порушення досудового порядку врегулювання
спорів.
( [59, с. 55—83; 60, с. 47—62]
Тема 4. Підвідомчість і підсудність
господарських справ господарським судам
1. Поняття підвідомчості.
2. Підсудність, її види.
3. Передача справ з одного господарського суду до іншого.
4. Передача спору на вирішення третейському суду.
( [59, с. 84—104; 60, с. 83—93]
Тема 5. Учасники господарського процесу
1. Склад господарського процесу і суду.
2. Сторони в господарському процесі.
3. Треті особи.
4. Участь у господарському процесі прокурора.
5. Інші особи, які беруть участь в господарському процесі.
( [59, с. 105—130; 60, с. 63—82]
Тема 6. Докази в господарському процесі
1. Поняття доказування.
2. Види доказів.
3. Належність і допустимість доказів.
4. Оцінка доказів господарським судом.
( [59, с. 131—144; 60, с. 108—117]
Тема 7. Судові витрати
1. Поняття і види судових витрат.
2. Державне мито.
3. Витрати, які пов’язані з розглядом справи.
4. Розподіл судових витрат.
( [59, с. 145—171; 60, с. 99—107]
Тема 8. Процесуальні строки
1. Поняття та види процесуальних строків.
2. Обчислення процесуальних строків.
3. Зупинення і переривання процесуальних строків.
4. Відновлення процесуальних строків.
5. Продовження процесуальних строків.
( [59, с. 172—176, 60, с. 94—98]
Тема 9. Позов у господарському процесі
1. Позовна форма захисту в господарському процесі.
2. Поняття й елементи позову.
3. Право на позов.
4. Процесуальні засоби захисту відповідача проти позову.
5. Забезпечення позову.
( [59, с. 177—187, 204—209; 60, с. 118—128]
Тема 10. Порушення провадження
у справі в господарському суді
1. Порядок подання позову.
2. Позовна заява, її зміст.
3. Прийняття позовної заяви.
4. Відзив на позовну заяву.
( [59, с. 188—203; 60, с. 118—128]
Тема 11. Підготовка матеріалів
до розгляду в засіданні господарського суду
1. Значення стадії підготовки справи до розгляду.
2. Процесуальні дії судді на цій стадії.
3. Дії сторін при підготовці справи до судового розгляду.
4. Ухвали, що виносить суддя при підготовці справи до судового розгляду.
( [59, с. 188—203]
Тема 12. Вирішення господарських спорів
1. Порядок розгляду справи.
2. Відкладення розгляду справи.
3. Зупинення провадження у справі.
4. Закінчення провадження по справі без винесення рішення.
( [59, с. 210—243; 60, с. 129—134]
Тема 13. Рішення, ухвала,
постанова господарського суду
1. Поняття і види судових рішень господарського суду.
2. Рішення господарського суду: його зміст і значення.
3. Ухвала: зміст і види.
4. Постанова господарського суду.
( [59, с. 210—243; 60, с. 135—146]
Тема 14. Провадження у суді
апеляційної інстанції
1. Сутність апеляційного оскарження.
2. Порушення процесу перегляду судових рішень в апеляційному порядку.
3. Розгляд справи в апеляційній інстанції.
4. Повноваження апеляційної інстанції.
Тема 15. Провадження у суді касаційної інстанції
1. Сутність касаційного оскарження.
2. Порушення процесу перегляду судових рішень у касаційному порядку.
3. Розгляд справи у касаційної інстанції.
4. Повноваження касаційної інстанції.
5. Перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним
Судом України.
Тема 16. Перегляд рішення, ухвали,
постанови господарського суду
за нововиявленими обставинами
1. Засади перегляду за нововиявленими обставинами.
2. Порядок перегляду за нововиявленими обставинами.
3. Наслідки перегляду за нововиявленими обставинами.
4. Значення стадії перегляду.
( [59, с. 260—266; 60, с. 161—164]
Тема 17. Виконання судових рішень
господарських судів
1. Загальні умови виконання.
2. Наказ господарського суду.
3. Відстрочка або розстрочка виконання рішення.
4. Зміна способу та порядку виконання рішення.
5. Поворот виконання рішення, постанови.
( [59, с. 267—364; 60, с. 165—181]
Тема 18. Розгляд справ про банкрутство
1. Поняття банкрутства та суб’єкти банкрутства.
2. Правовий статус кредиторів у справах про банкрутство.
3. Арбітражний керуючий.
4. Провадження у справах про банкрутство.
5. Припинення провадження у справі про банкрутство.
6. Ліквідаційна процедура.
7. Мирова угода.
( [60, с. 182—240]
Тема 19. Третейський розгляд
господарських спорів
1. Поняття і значення третейського суду.
2. Третейська (арбітражна) угода.
3. Порушення справи і порядок третейського розгляду.
4. Виконання рішення третейського суду.
( [59, с. 412—519; 57, с. 241—252]
Тема 20. Міжнародно-правові проблеми
вирішення господарських(економічних) спорів
1. Загальна характеристика законодавства про міжнародний арбітраж.
2. Загальна характеристика арбітражу різних країн.
3. Поняття і правовий стан Міжнародного комерційного арбітражу України.
4. Арбітражне провадження.
5. Оспорювання арбітражного рішення.
6. Визнання та виконання арбітражного рішення.
( [59, с. 412—519; 60, с. 253—277]
Примітка: використовувати наведені джерела з урахуванням змін чинного
законодавства.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ, ТЕСТИ
І ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ З КУРСУ
ТЕМА 1. Правовий стан господарського
суду в Україні
Контрольні запитання
1. Як визначає Конституція України місце господарських судів у системі
органів правосуддя?
2. Якою є система господарських судів?
3. Якими є завдання господарських судів?
4. Чим відрізняється компетенція Вищого господарського суду України від
компетенції інших господарських судів?
5. Чи є право на звернення до господарського суду одночасно і
обов’язком?
Тести
1. Правосуддя в господарських відносинах в Україні здійснюється:
1) судом;
2) арбітражем;
3) господарським судом;
4) відомчим арбітражем;
5) державним арбітражем.
2. Завданням господарського суду є:
1) захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських
правовідносин;
2) сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;
3) створення змагальності сторін при розгляді справи;
4) забезпечення обов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов
господарського суду;
5) внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового
регулювання господарської діяльності.
3. Господарський суд здійснює правосуддя на принципах:
1) перегляду в порядку нагляду рішень, ухвал, постанов господарського
суду;
2) законності;
3) незалежності суддів;
4) рівності всіх учасників;
5) проведення процедури банкрутства.
4. До системи господарських судів України належать:
1) Вищий господарський суд України;
2) господарський суд Закарпатської області;
3) Київський апеляційний господарський суд;
4) господарський суд м. Луцька;
5) господарський суд Подільського району м. Києва.
5. Склад господарського суду Автономної Республіки Крим:
1) голова господарського суду;
2) перший заступник голови господарського суду;
3) другий заступник голови господарського суду;
4) судді господарського суду;
5) судова колегія з розгляду справ.
6. Вищий господарський суд України є:
1) вищим судовим органом у керуванні діяльністю господарських судів
України;
2) вищим судовим органом у керуванні діяльністю державних арбітражів
України;
3) вищим судовим органом у здійсненні правосуддя в господарських
відносинах;
4) вищим судовим органом у здійсненні правосуддя в зовнішньоекономічних
відносинах;
5) вищим судовим органом у здійсненні правосуддя в цивільних відносинах.
7. Вищий господарський суд України діє у складі:
1) суддів Вищого господарського суду ;
2) голови Вищого господарського суду;
3) секретарів Вищого господарського суду;
4) першого заступника голови Вищого господарського суду;
5) другого заступника голови Вищого господарського суду.
8. Повноваження Вищого господарського суду України:
1) переглядає у касаційному порядку постанови апеляційних господарських
судів;
2) переглядає у касаційному порядку рішення місцевих господарських
судів;
3) має право законодавчої ініціативи;
4) забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських
судів;
5) узагальнює практику застосування законодавства.
9. Місцевий господарський суд складається із:
1) суддів суду;
2) голови місцевого господарського суду;
3) секретарів місцевого господарського суду;
4) першого заступника голови місцевого господарського суду;
5) другого заступника голови місцевого господарського суду.
10. Апеляційний господарський суд складається із:
1) суддів суду;
2) голови апеляційного господарського суду;
3) секретарів апеляційного господарського суду;
4) першого заступника голови апеляційного господарського суду;
5) другого заступника голови апеляційного господарського суду.
11. До складу президії Вищого господарського суду входять:
1) Голова Вищого господарського суду;
2) заступник Голови Вищого господарського суду;
3) судді Вищого господарського суду;
4) голова господарського суду м. Києва;
5) голова апеляційного господарського суду м. Києва.
12. Засідання президії Вищого господарського суду України є повноважними
за наявності не менш як:
1) половини членів президії;
2) однієї третини членів президії;
3) двох третин членів президії;
4) двох четвертих членів президії;
5) трьох четвертих членів президії.
13. Рішення президії Вищого господарського суду України реалізуються:
1) постановою президії Вищого господарського суду України;
2) рішенням президії Вищого господарського суду України;
3) постановою Голови Вищого господарського суду України;
4) рішенням Голови Вищого господарського суду України;
5) постановою колегії Вищого господарського суду України.
14. Право на зайняття посади судді Вищого господарського суду України
має:
1) громадянин України;
2) особа без громадянства;
3) той, хто досяг на день зайняття 30 років;
4) той, хто досяг на день зайняття 25 років;
5) той, хто має стаж роботи за спеціальністю 5 років.
15. Право на зайняття посади судді апеляційного та місцевого
господарського суду має:
1) громадянин України;
2) особа без громадянства;
3) той, хто досяг на день зайняття 30 років;
4) той, хто досяг на день зайняття 25 років;
5) той, хто має стаж роботи за спеціальністю 5 років.
16. Право на зайняття посади судді господарського суду Автономної
Республіки Крим має:
1) громадянин України;
2) особа без громадянства;
3) той, хто досяг на день зайняття 30 років;
4) той, хто досяг на день зайняття 25 років;
5) той, хто має стаж роботи за спеціальністю 7 років.
17. Колегії суддів Вищого господарського суду України формуються:
1) президією Вищого господарського суду України;
2) Головою Вищого господарського суду України;
3) Президентом України;
4) Міністерством юстиції України;
5) Верховним Судом України.
18. Судами касаційної інстанції у системі господарських суді є:
1) місцеві господарські суди;
2) апеляційні господарські суди;
3) господарський суд Автономної Республіки Крим;
4) Вищий господарський суд України;
5) господарський суд міста Києва.
19. Місцевими господарськими судами є:
1) господарський суд Автономної Республіки Крим;
2) господарський суд Київської області;
3) господарський суд міста Києва;
4) Вищий господарський суд України;
5) Київський апеляційний господарський суд.
20. Апеляційні господарські суди є судами:
1) лише першої інстанції;
2) першої та апеляційної інстанцій;
3) лише апеляційної інстанції;
4) апеляційної та касаційної інстанцій;
5) лише касаційної інстанції.
Практичне завдання
Прокурор Подільського району м. Києва звернувся до господарського суду
м. Києва з позовною заявою в інтересах акціонерного товариства
«Добробут». Суддя господарського суду виніс ухвалу про відмову у
прийнятті позовної заяви.
Обґрунтуйте підстави дії судді.
ТЕМА 2. Поняття господарського процесу
й господарського процесуального права
Контрольні запитання
1. Якими є характерні ознаки господарського процесу?
2. Дайте визначення поняття стадій господарського процесу, їх
відмінності між собою.
3. За якими підставами можуть бути класифіковані принципи господарського
процесуального права?
4. Якими є предмет і метод господарського процесуального права?
5. Охарактеризуйте господарські процесуальні відносини.
Тести
1. Предметом господарського процесу є:
1) господарські спори;
2) спори про визнання актів недійсними;
3) справи про банкрутство;
4) спори про визнання господарських договорів недійсними;
5) спори про встановлення цін на продукцію.
2. Стадіями господарського процесу є:
1) порушення провадження у справі;
2) претензійне урегулювання спору;
3) підготовка матеріалів до розгляду;
4) виконавче провадження;
5) касаційне провадження.
3. Принцип господарського процесу:
1) виконавчості;
2) законності;
3) строковості;
4) безпосередності;
5) таємності.
4. Правові норми загальної частини господарського процесу-
ального права — норми про:
1) підсудність;
2) порушення справи;
3) судові витрати;
4) виконання судових актів;
5) представництво в господарському процесі.
5. Правові норми особливої частини господарського процесу-
ального права — норми про:
1) склад осіб, які беруть участь у справі;
2) процесуальні строки;
3) підготовку справ до процесуального розгляду;
4) докази;
5) оскарження рішень, ухвал, постанов.
6. Джерела господарського процесуального законодавства:
1) Конституція України;
2) закони України;
3) укази Президента України;
4) постанови Кабінету Міністрів України;
5) постанови Вищого господарського суду України.
7. Господарські процесуальні правовідносини виникають між:
1) позивачем і відповідачем;
2) позивачем і третьою особою з самостійними вимогами на предмет спору;
3) позивачем і суддею господарського суду;
4) відповідачем і суддею господарського суду;
5) суддею господарського суду і третьою особою без самостійних вимог.
8. Господарські процесуальні правовідносини існують:
1) лише у правовій формі;
2) лише як фактичні відносини;
3) і у правовій, і у фактичній формі;
4) іноді у правовій формі, іноді як фактичні відносини — залежно від
обставин справи;
5) іноді у правовій формі, іноді як фактичні відносини — залежно від
угоди сторін.
9. Суб’єктний склад господарських процесуальних відносин становлять:
1) суддя господарського суду;
2) суддя третейського суду;
3) сторони;
4) прокурор (його заступник);
5) треті особи.
10. Господарське процесуальне право — це:
1) юридична наука;
2) навчальна дисципліна;
3) галузь права;
4) правова практика;
5) джерело законодавства.
Практичне завдання
1. Підготуйте реферат на тему «Господарське процесуальне право —
самостійна галузь системи права України».
2. Підготуйте реферат на тему «Господарський процес і господарське
процесуальне право».
ТЕМА 3. Досудове врегулювання
господарських спорів
Контрольні запитання
1. Чи є досудове врегулювання господарського спору стадією
господарського процесу?
2. В який термін повинна бути направлена претензія і надана відповідь на
неї?
3. Якими можуть бути наслідки неповідомлення або несвоєчасного
повідомлення про результати розгляду претензії?
4. Особливості досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при
зміні та розірванні господарських спорів.
5. В яких випадках звернення з позовом до господарського суду не
потребує досудового (претензійного) врегулювання спору?
Тести
1. Спір може бути передано на вирішення господарського суду за умови
додержання сторонами порядку їхнього досудового врегулювання:
1) за всіма категоріями спорів;
2) для даної категорії спорів;
3) для категорії спорів, прямо зазначених законодавством;
4) за спорів за участю прокурора;
5) за спорів за участю казенних підприємств.
2. Справи порушуються господарським судом незалежно від уживання
сторонами заходів досудового врегулювання спорів за заявою:
1) прокурора;
2) заступника прокурора;
3) Голови Вищого господарського суду;
4) Антимонопольного комітету України;
5) Рахункової палати.
3. Вимоги про досудове врегулювання господарських спорів не поширюються
на спори про:
1) визнання договорів недійсними;
2) визнання недійсними актів державних органів;
3) стягнення заборгованості за опротестованими векселями;
4) звернення стягнення на заставлене майно;
5) про встановлення тарифів на послуги.
4. Підприємства звертаються до організації, яка порушила їхні права, з:
1) письмовою заявою;
2) письмовою претензією;
3) усною заявою;
4) усною претензією;
5) нотаріально посвідченою заявою.
5. У претензії зазначаються:
1) вимоги заявника;
2) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії;
3) повне найменування і поштові реквізити господарського суду;
4) повне найменування і поштові реквізити організації, до якої претензія
пред’являється;
5) перелік документів, що додаються до претензії.
6. Документи, які є в організації, до якої пред’являється претензія:
1) додаються в оригіналах;
2) не додаються;
3) не додаються із зазначенням про це у претензії;
4) додаються у копіях;
5) додаються у належним чином засвідчених копіях.
7. Претензія підприємства підписується:
1) керівником підприємства;
2) заступником керівника підприємства;
3) уповноваженою особою;
4) керівником юридичного підрозділу підприємства;
5) власником підприємства.
8. Претензія передається адресатові шляхом:
1) надсилання листом;
2) надсилання рекомендованим листом;
3) надсилання цінним листом;
4) вручається під розписку;
5) вручається через державних кур’єрів.
9. Загальний строк розгляду претензії:
1) один тиждень;
2) два тижні;
3) один місяць;
4) два місяці;
5) шість місяців.
10. У разі витребування у заявника документів, необхідних для розгляду
претензії, термін розгляду може бути продовжено на строк не:
1) менше п’яти днів;
2) менше десяти днів;
3) менше двадцяти днів;
4) більше десяти днів;
5) більше двадцяти днів.
11. Про результати розгляду претензії заявника повідомляється:
1) по телефону;
2) в усній формі;
3) у письмовій формі;
4) у належним чином засвідченій формі;
5) по факсу.
12. Коли претензію відхилено повністю або частково, необхідно повернути:
1) заявникові — оригінали документів, одержаних із претензією;
2) заявникові — копії документів, одержаних із претензією, і оригінали
документів, яких він не має;
3) прокуророві — оригінали документів, одержаних із претензією;
4) господарському суду — копії документів, одержаних із претензією;
5) третім особам — копії документів, одержаних із претензією.
13. Відповідь на претензію підписується:
1) керівником підприємства;
2) заступником керівника підприємства;
3) уповноваженою особою;
4) керівником юридичного підрозділу підприємства;
5) власником підприємства.
14. Відповідь на претензію передається адресатові шляхом:
1) надсилання листом;
2) надсилання рекомендованим листом;
3) надсилання цінним листом;
4) вручається під розписку;
5) вручається через державних кур’єрів.
15. При визнанні претензії та за відсутності у відповіді повідомлення
про перерахування визнаної суми заявник претензії має право пред’явити
до банку розпорядження про списання визнаної суми:
1) по закінченні 20 днів після одержання відповіді;
2) протягом 20 днів з дня одержання відповіді;
3) протягом 20 днів з дня надсилання відповіді;
4) протягом 20 днів з дня визнання претензії;
5) по закінченні 10 днів після одержання відповіді.
16. У разі порушення строків розгляду претензії штраф з організації, яка
припустилася такого порушення, має право стягнути:
1) господарський суд ;
2) прокурор;
3) пред’явник претензії;
4) уповноважений орган держави;
5) державний виконавець.
17. Штраф з організації, яка порушила строк розгляду претензії,
стягується:
1) у дохід організації пред’явника претензії;
2) у дохід місцевого бюджету;
3) у дохід бюджету господарського суду;
4) у дохід державного бюджету;
5) у дохід бюджету прокуратури.
18. Спори, що виникають при укладанні господарських договорів, можуть
бути подані на вирішення господарського суду за умови досудового
врегулювання:
1) не обов’язково;
2) обов’язково для певної категорії договорів;
3) за письмовою угодою сторін;
4) у випадках, передбачених законодавством України;
5) у випадках, передбачених міжнародними договорами України.
19. Підприємство, яке одержало пропозицію про зміну договору, повинне
відповісти на неї не пізніше:
1) десяти днів;
2) двадцяти днів;
3) тридцяти днів;
4) двох місяців;
5) шести місяців.
20. Підприємство, яке одержало пропозицію про розірвання договору,
повинне відповісти на неї не пізніше:
1) десяти днів;
2) двадцяти днів;
3) тридцяти днів;
4) двох місяців;
5) шести місяців.
Практичне завдання
1. Сформулюйте фабулу справи з господарського спору та підготуйте
претензію та відповідь на претензію.
Задача. Мале підприємство «СТАЛКЕР» уклало з кабельним заводом у грудні
1997 р. договір на поставку в ІІ кварталі 1998 р. 19,7 км кабелю. Завод
свої зобов’язання не виконав, кабель не поставив. МП «Сталкер»
звернулося в липні 1998 р. до господарського суду з позовною заявою про
стягнення з кабельного заводу неустойки за непоставки. Суддя
господарського суду повернув позовну заяву. В якому випадку дії суду є
правомірними?
Яким судовим актом оформяється повернення позовної заяви?
На підставі чого суддя має право повернути позовну заяву?
ТЕМА 4. Підвідомчість і підсудність
господарських справ господарським судом
Контрольні запитання
1. Якими є критерії підвідомчості спорів?
2. Яким є загальний принцип розмежування спорів між господарськими
судами?
3. Перелічіть відомі види підсудності.
4. Який критерій покладено в основу розподілу видів територіальної
підсудності?
5. В яких випадках можлива передача справ з одного господарського суду
до іншого?
Тести
1. Критеріями підвідомчості є:
1) суб’єктний склад учасників спору;
2) законодавство, яке застосовується при вирішенні спору;
3) характер спірного правовідношення;
4) правовий статус позивача;
5) правовий статус відповідача.
2. Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають:
1) при укладанні, зміні, розірванні господарських спорів;
2) при виконанні господарських договорів;
3) при погодженні стандартів;
4) при погодженні технічних умов;
5) про визнання недійсними актів.
3. Право на звернення до господарського суду мають:
1) Національний банк України;
2) приватне підприємство;
3) релігійна організація;
4) громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності;
5) Антимонопольний комітет.
4. Вищий господарський суд розглядає справи:
1) у спорах, де однією зі сторін є Рада міністрів Автономної Республіки
Крим;
2) у спорах, матеріали яких містять державну таємницю;
3) у касаційному порядку;
4) у спорах, де стороною є Кабінет Міністрів України;
5) в апеляційному порядку.
5. Види територіальної підсудності:
1) родова;
2) загальна;
3) виключна;
4) альтернативна;
5) спеціальна.
6. Справи зі спорів, що виникають при виконанні господарських договорів,
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням:
1) сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої певні
дії;
2) відповідача;
3) позивача;
4) за вибором відповідача;
5) за вибором позивача.
7. Справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським
судом за місцезнаходженням:
1) сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої певні
дії:
2) відповідача;
3) позивача;
4) за вибором відповідача;
5) за вибором позивача.
8. Справи зі спорів за участю кількох відповідачів розглядаються
господарським судом за місцезнаходженням:
1) сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої певні
дії;
2) відповідача;
3) позивача;
4) за вибором відповідача;
5) за вибором позивача.
9. Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за
місцезнаходженням:
1) кредитора;
2) за згодою кредиторів;
3) боржника;
4) санатора;
5) арбітражного керуючого.
10. Справи зі спорів, що виникають із договору перевезення, в яких одним
із відповідачів є орган транспорту, розглядаються за місцезнаходженням:
1) позивача;
2) предмета спору;
3) цього органу;
4) за вибором відповідачів;
5) за умовами договору.
11. Справи зі спорів про право власності на майно розглядаються
господарським судом за місцезнаходженням:
1) позивача;
2) відповідача;
3) майна;
4) за вибором позивача;
5) за угодою сторін.
12. Справи зі спорів про витребування майна з чужого незаконного
володіння розглядаються господарським судом за місцезнаходженням:
1) позивача;
2) відповідача;
3) майна;
4) за вибором позивача;
5) за угодою сторін.
13. Справи зі спорів про усунення перешкод у користуванні майном
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням:
1) позивача;
2) відповідача;
3) майна;
4) за вибором позивача;
5) за угодою сторін.
14. У межах підвідомчості справ господарським судам України будь-яку
справу може прийняти до свого провадження:
1) господарський суд м. Києва;
2) господарський суд Автономної Республіки Крим;
3) Вищий господарський суд України;
4) апеляційний господарський суд м.Києва;
5) Верховний Суд України.
15. Витребувати будь-яку справу, що є у провадженні одного місцевого
господарського суду, і передати на розгляд іншого місцевого
господарського суду (за умови неможливості розглянути справу після
відводу суддів), мають право:
1) заступник Голови Вищого господарського суду;
2) Голова Вищого господарського суду;
3) голова господарського суду Автономної Республіки Крим;
4) заступник Голови господарського суду Автономної Республіки Крим;
5) Генеральний прокурор України.
16. При непідсудності справи даному господарському суду господарський
суд надсилає матеріали справи за встановленою підсудністю:
1) не пізніше трьох днів;
2) не пізніше п’яти днів;
3) після п’яти днів;
4) не пізніше десяти днів;
5) після десяти днів.
17. Строк надсилання матеріалів справи за встановленою підсудністю
рахується з дня:
1) надходження позовної заяви;
2) винесення ухвали про передачу справи;
3) прийняття рішення головою господарського суду;
4) досягнення угоди між сторонами;
5) подання протесту прокурором.
18. Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган
виконавчої влади, розглядає:
1) місцевий господарський суд м. Києва;
2) Верховний Суд України;
3) Вищий господарський суд України;
4) Конституційний Суд України;
5) апеляційний господарський суд м. Києва.
19. Справи у спорах, у яких відповідачем є Національний банк України,
розглядає:
1) місцевий господарський суд м. Києва;
2) Верховний Суд України;
3) Вищий господарський суд України;
4) Конституційний Суд України;
5) апеляційний господарський суд м. Києва.
20. Питання про підсудність справ господарському суду вирішуються
шляхом:
1) оскарження ухвали про передачу справи за підсудністю;
2) звернення із заявою до Вищого господарського суду України;
3) звернення із заявою до місцевого господарського суду, який надіслав
справу спірної підсудності;
4) звернення із заявою до місцевого господарського суду, якому надіслано
справу спірної підсудності;
5) звернення із заявою до прокурора, який бере участь у справі.
Практичне завдання
Задача. Порушивши провадження у справі за позовом про визнання недійсним
установчого договору про створення акціонерного товариства «Будстрой»,
Чернігівський обласний господарський суд припинив провадження у справі.
В процесі розгляду справи було встановлено, що cеред засновників поряд
із юридичними особами є дві фізичні особи.
Чи міг суддя не порушувати справу, а одразу відмовити у прийнятті
позову?
Чи правомірні його дії?
Яким органам буде підвідомчий такий спір?
ТЕМА 5. Учасники господарського процесу
Контрольні запитання
1. Відмінність складу господарського суду від складу господарського
процесу.
2. Чим відрізняються права й обов’язки позивача та відповідача в
господарському процесі?
3. Порівняйте умови до вступу у справу третьої особи із самостійними
вимогами на предмет спору і третьої особи без самостійних вимог на
предмет спору.
4. Чи відрізняється процесуальне правонаступництво від заміни
неналежного відповідача?
5. Якими є особливості участі прокурора в господарському процесі?
Тести
1. До складу учасників господарського процесу входять:
1) сторони;
2) треті особи;
3) свідки;
4) прокурор;
5) експерт.
2. Суддя не може брати участі у розгляді справи й підлягає відводу,
якщо:
1) у сторін виникають сумніви у його неупередженості;
2) він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі;
3) встановлено обставини, що викликають сумнів у його неупередженості;
4) прокурор подав заяву про недбалість судді;
5) висновок експерта не відповідає висновкам судді.
3. Відвід (самовідвід ) судді можуть заявити:
1) суддя господарського суду;
2) позивач;
3) відповідач;
4) прокурор, який бере участь у справі;
5) експерт, який надає висновок із питань справи.
4. Відвід судді повинен заявлятися:
1) у письмовій формі;
2) усно секретарю суду;
3) усно у судовому засіданні;
4) усно із занесенням до судового протоколу;
5) у письмовій формі із занесенням до судового протоколу.
5. Відвід повинен бути заявлений:
1) на будь-якій стадії господарського процесу;
2) на стадії порушення провадження у справі;
3) на стадії підготовки до розгляду;
4) при вирішенні спору;
5) до початку вирішення спору.
6. Питання про відвід судді господарського суду вирішується:
1) головою господарського суду;
2) заступником голови господарського суду;
3) прокурором, який бере участь у справі;
4) Головою Вищого господарського суду;
5) судовою колегією Вищого господарського суду.
7. З приводу відводу судді господарського суду виноситься:
1) рішення;
2) ухвала;
3) постанова;
4) довідка;
5) повідомлення.
8. Судовий акт з приводу відводу судді господарського суду виноситься:
1) у триденний строк;
2) у п’ятиденний строк;
3) у семиденний строк;
4) у десятиденний строк;
5) у двадцятиденний строк.
9. Питання про відвід голови господарського суду, якщо він прийняв
справу до свого провадження, вирішується:
1) заступником голови господарського суду;
2) Головою Вищого господарського суду;
3) судовою колегією Вищого господарського суду;
4) президією Вищого господарського суду;
5) пленумом Вищого господарського суду.
10. Позивач має право:
1) знайомитися з матеріалами справи;
2) брати участь у дослідженні доказів;
3) визнати позов повністю або частково;
4) збільшити розмір позовних вимог;
5) відмовитись від позову.
11. Відповідач має право:
1) знайомитися з матеріалами справи;
2) брати участь у дослідженні доказів;
3) визнати позов повністю або частково;
4) збільшити розмір позовних вимог;
5) відмовитись від позову.
12. Господарський суд має право:
1) залучити до участі у справі іншого позивача;
2) залучити до участі у справі іншого відповідача;
3) замінити неналежного позивача;
4) замінити неналежного відповідача;
5) замінити неналежного прокурора.
13. Процесуальне правонаступництво можливе:
1) на стадії порушення провадження у справі;
2) при вирішенні спору;
3) до початку вирішення спору;
4) на стадії виконання рішення господарського суду;
5) на будь-якій стадії господарського процесу.
14. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
можуть вступити у справу:
1) при порушенні провадження у справі;
2) при вирішенні спору;
3) до початку вирішення спору;
4) до прийняття рішення зі спору;
5) до виконання рішення.
15. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
можуть вступити у справу:
1) на стороні позивача;
2) на стороні відповідача;
3) на стороні відповідача і позивача;
4) подавши позов до позивача;
5) подавши позов до позивача і відповідача.
16. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
користуються:
1) усіма правами й несуть усі обов’язки позивача;
2) усіма правами й несуть усі обов’язки відповідача;
3) усіма правами й несуть усі обов’язки позивача і відповідача;
4) частково правами й несуть усі обов’язки позивача і відповідача;
5) усіма правами і несуть частково обов’язки позивача і відповідача.
17. Про вступ, допущення або залучення третіх осіб у справу
господарський суд виносить:
1) рішення;
2) ухвалу;
3) постанову;
4) окреме рішення;
5) окрему ухвалу.
18. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
можуть вступити у справу:
1) на стороні позивача;
2) на стороні відповідача;
3) на стороні відповідача і позивача;
4) подавши позов до позивача;
5) подавши позов до позивача і відповідача.
19. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
можуть вступити у справу:
1) при порушенні провадження у справі;
2) при вирішенні спору;
3) до початку вирішення спору;
4) до прийняття рішення;
5) до виконання рішення.
20. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору,
можуть вступити у справу:
1) за власною ініціативою;
2) за клопотанням позивача;
3) за клопотанням відповідача;
4) за клопотанням прокурора;
5) за ініціативою господарського суду.
21. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
можуть вступити у справу:
1) за власною ініціативою;
2) за клопотанням позивача;
3) за клопотанням відповідача;
4) за клопотанням прокурора;
5) за ініціативою господарського суду.
22. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору,
користуються:
1) усіма правами й несуть усі обов’язки позивача;
2) усіма правами й несуть усі обов’язки відповідача;
3) усіма правами й несуть усі обов’язки позивача і відповідача;
4) частково правами й несуть усі обов’язки позивача і відповідача;
5) усіма правами й несуть частково обов’язки позивача і відповідача.
23. Прокурор може вступити у справу:
1) якщо провадження порушено за його позовною заявою;
2) після порушення провадження у справі;
3) до прийняття рішення господарським судом;
4) до виконання рішення господарського суду;
5) на будь-якій стадії процесу.
24. Участь прокурора в господарському процесі є обов’язковою:
1) коли це визначено за необхідне господарським судом;
2) у справах, порушених за його заявою;
3) на вимогу однієї зі сторін;
4) коли це передбачено законом;
5) на вимогу судового експерта.
25. Серед учасників господарського процесу відвід може бути заявлено:
1) судді господарського суду;
2) позивачеві;
3) відповідачеві;
4) прокуророві;
5) судовому експерту.
26. Відмова прокурора від поданого ним позову:
1) позбавляє позивача права підтримувати позовні вимоги;
2) не позбавляє позивача права підтримувати позовні вимоги;
3) позбавляє відповідача права визнати позов повністю;
4) не позбавляє відповідача права визнати позов повністю;
5) є підставою припинення провадження у справі.
27. Посадові особи державних та інших органів, коли їх викликано для
дачі пояснень, мають право:
1) давати пояснення;
2) подавати докази;
3) не сповіщати про знані ними відомості, коли це суперечить їхнім
особистим інтересам;
4) сповістити про знані ними відомості та обставини у справі;
5) з’явитись до господарського суду на його виклик.
28. Посадові особи державних та інших органів, коли їх викликано для
дачі пояснень, зобов’язані:
1) давати пояснення;
2) подавати докази;
3) не сповіщати про знані ним відомості, коли це суперечить їхнім
особистим інтересам;
4) сповістити про знані ними відомості та обставини у справі;
5) з’явитись до господарського суду на його виклик.
29. Судовий експерт має право:
1) знайомитися з матеріалами справи;
2) змінити підставу позову;
3) визнати позов повністю;
4) брати участь в огляді та дослідженні доказів;
5) відмовитись від дачі висновку.
30. Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді через
представників, повноваження яких підтверджуються:
1) громадянином у судовому засіданні;
2) господарським судом у судовому засіданні;
3) письмовою довіреністю;
4) нотаріально посвідченою довіреністю;
5) довіреністю, посвідченою органом державної реєстрації.
Практичне завдання
Задача. Упродовж судового розгляду суддя господарського суду в одному з
представників відповідача впізнав заступника декана з наукової роботи
юридичного факультету, який він закінчив понад 11 років тому.
Вважаючи, що є обставини, які викликають неможливість його участі у
справі, суддя заявив самовідвід.
Чи правильні дії судді?
Як вирішуються питання про відвід і самовідвід судді господарського
суду?
ТЕМА 6. Докази в господарському суді
Контрольні запитання
1. Які види доказів застосовуються, використовуються в господарському
процесі?
2. Що визначає якісні характеристики доказів?
3. Які вимоги висуваються до висновку судового експерта?
4. Дайте порівняльну характеристику письмових і речових доказів.
5. Якими є підстави для оцінки доказів господарським судом?
Тести
1. Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких
господарський суд встановлює:
1) наявність обставин;
2) відсутність обставин;
3) законність обставин;
4) належність обставин;
5) цінність обставин.
2. Обставини, які мають значення для правильного вирішення
господарського спору, встановлюються:
1) поясненнями свідків;
2) поясненнями сторін;
3) письмовими доказами;
4) речовими доказами;
5) висновками судових експертів.
3. Обставини, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог і
заперечень, повинні довести:
1) сама сторона;
2) господарський суд;
3) свідки;
4) судовий експерт;
5) уповноважена особа.
4. Докази до господарського суду подають:
1) позивач;
2) відповідач;
3) прокурор;
4) свідки;
5) перекладач.
5. Належність доказів означає, що господарський суд приймає тільки ті
докази, які:
1) подані сторонами;
2) подані учасниками процесу;
3) мають значення для справи;
4) подані свідками;
5) досліджені господарським судом.
6. Допустимість доказів означає, що обставини справи повинні бути
підтверджені:
1) письмовими доказами і не можуть підтверджуватись речовими доказами;
2) речовими доказами і не можуть підтверджуватись письмовими доказами;
3) певними засобами доказування і не можуть підтверджуватись іншими
засобами доказування;
4) письмовими та речовими доказами і не можуть підтверджуватись іншими
засобами доказування;
5) доказами, наданими учасниками справи, і не можуть підтверджуватись
доказами, отриманими господарським судом самостійно.
7. Не потребують доказування обставини:
1) визнані сторонами загальновідомими;
2) визнані господарським судом загальновідомими;
3) презумпційні факти;
4) преюдиційні факти;
5) факти, які становлять державну таємницю.
8. Письмовими доказами є:
1) документи, які містять дані про обставини;
2) письмові пояснення сторін;
3) письмовий висновок судового експерта;
4) письмові пояснення свідків;
5) предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини.
9. Речовими доказами є:
1) документи, які містять дані про обставини;
2) письмові пояснення сторін;
3) письмовий висновок судового експерта;
4) письмові пояснення свідків;
5) предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини.
10. Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і
речових доказів:
1) лише у засіданні господарського суду;
2) у місцезнаходженні позивача;
3) у місцезнаходженні відповідача;
4) у місцезнаходженні сторін;
5) у місцезнаходженні доказів.
11. За результатами огляду та дослідження доказів складається протокол,
який підписується:
1) усіма учасниками, які брали участь в огляді та дослідженні;
2) сторонами і суддею господарського суду, які брали участь в огляді та
дослідженні;
3) суддею господарського суду, який брав участь в огляді та дослідженні;
4) суддею господарського суду і судовим експертом, які брали участь в
огляді та дослідженні;
5) лише сторонами, які брали участь в огляді та дослідженні.
12. Для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського
спору і потребують спеціальних знань, господарський суд:
1) викликає спеціалістів у засідання суду для дачі пояснень;
2) вимагає додаткових доказів від позивача;
3) вимагає додаткових доказів від відповідача;
4) призначає судову експертизу;
5) призначає додаткове судове засідання з метою встановлення відповіді
на запитання.
13. Висновок судового експерта подається господарському суду:
1) у письмовій формі;
2) у нотаріально посвідченій формі;
3) після реєстрації у встановленому державному органі;
4) після ознайомлення з ним сторін;
5) у посвідченій сторонами формі.
14. Господарський суд оцінює докази:
1) за вказівками Вищого господарського суду;
2) за своїм внутрішнім переконанням;
3) керуючись законом;
4) керуючись наданими доказами;
5) за порадами прокурора.
15. Заздалегідь встановлену силу для господарського суду мають:
1) письмові докази;
2) речові докази;
3) висновок судового експерта;
4) пояснення свідків;
5) пояснення сторін.
Практичне завдання
Задача. Апеляційна інстанція скасувала рішення місцевого господарського
суду Миколаївської області та залишила позов без розгляду. (Рішенням
місцевого господарського суду були задоволені позовні вимоги АТ « Два»
про стягнення з відповідача АТ «Двоє» заборгованості за подані послуги.)
Скасовуючи рішення, апеляційна інстанція посилалася на те, що його було
прийнято без повного та всебічного дослідження усіх необхідних доказів.
Було встановлено, що ухвалою суду позивач був зобов’язаний надати
документи, якими він повинен був підтвердити підстави та розмір позовної
суми, однак ці документи суду не були представлені.
Незважаючи на невиконання позивачем зазначених вимог суду, рішення по
справі було прийняте.
Чи правомірне скасування рішення? Який суд апеляційної інстанції для
місцевого господарського суду Миколаївської області? Якими є
повноваження апеляційної інстанції, згідно з якими статтями ГПК воно
повинно бути здійснено?
ТЕМА 7. Судові витрати
Контрольні запитання
1. Які витрати входять до складу судових витрат?
2. Чи може суддя господарського суду звільнити від сплати державного
мита або відстрочити чи розстрочити його виплату?
3. За яким принципом здійснюється розподіл судових витрат?
4. Які витрати входять до складу судових витрат (затрат)?
5. Чи є судові витрати обов’язковими з кожної справи?
Тести
1. Господарські витрати складаються з:
1) мита;
2) державного мита;
3) сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи;
4) сум за послуги перекладача;
5) сум за послуги адвоката.
2. Державне мито сплачується:
1) у доход сторони, на користь якої відбулося рішення;
2) у доход місцевого бюджету;
3) у доход господарського суду, який розглядав справу;
4) у доход державного бюджету;
5) у доход господарських судів.
3. Державним митом оплачується:
1) позовна заява прокурора;
2) позовна заява державного підприємства;
3) апеляційна скарга;
4) касаційна скарга;
5) заява про роз’яснення рішення господарського суду.
4. Позовні заяви майнового характеру оплачуються державним митом у
розмірі:
1) 1% ціни позову;
2) 3% ціни позову;
3) 5% ціни позову;
4) 7% ціни позову;
5) 10% ціни позову.
5. Позовні заяви немайнового характеру оплачуються державним митом у
розмірі:
1) 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
2) 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
3) 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
4) 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
5) 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
6. Заяви кредиторів про порушення справ про банкрутство оплачуються
державним митом у розмірі:
1) 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
2) 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
3) 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
4) 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
5) 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
7. Розмір державного мита, яке оплачується при поданні позовної заяви до
господарського суду, встановлює:
1) Господарський процесуальний кодекс України;
2) Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито»;
3) Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита,
затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України;
4) Бюджетний кодекс України;
5) Постанова Кабінету Міністрів України «Про справляння державного
мита».
8. Господарський суд зазначає обставини, що є підставою для повернення
державного мита, в:
1) рішенні;
2) ухвалі;
3) додатковій ухвалі;
4) постанові;
5) довідці.
9. Якщо спір виникає внаслідок неправильних дій сторони, господарський
суд має право незалежно від результатів вирішення спору:
1) звільнити іншу сторону від сплати державного мита;
2) покласти на цю сторону сплату державного мита;
3) покласти на обидві сторони пропорційно державне мито;
4) стягнути державне мито у подвійному розмірі з обох сторін;
5) стягнути державне мито у подвійному розмірі з цієї сторони.
10. Судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються:
1) при задоволенні позову на відповідача;
2) при задоволенні позову на позивача, якщо відповідач звільнений від
сплати;
3) при відмові у позові на позивача;
4) при відмові у позові на відповідача, якщо позивач звільнений від
сплати;
5) на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог при
частковому задоволенні позовних вимог.
Практичне завдання
Задача. Рішенням господарського суду Одеської області задоволено вимоги
позивача Шаганова А. І. — суб’єкта підприємницької діяльності — про
стягнення суми вартості не поставленої продукції колективним
підприємством «Прибой», а у частині стягнення пені за прострочення
виконання зобов’язання відмовлено через пропуск ним встановленого
законом строку позовної давності. Сплачене позивачем державне мито
стягнуто з відповідача на користь позивача лише в частині, пропорційній
розміру задоволення позовних вимог.
Чи обґрунтоване рішення судді? Якими нормативно-правовими актами і
конкретними статтями цих актів слід керуватися судді?
ТЕМА 8. Процесуальні строки
Контрольні запитання
1. Хто встановлює процесуальні строки в господарському процесі?
2. Якими є наслідки пропуску процесуального строку?
3. Якими є наслідки зупинення процесуальних строків?
4. Чим відрізняється відновлення процесуальних строків від продовження
процесуальних строків?
5. Якими є наслідки перерви судового засідання?
Тести
1. Процесуальні дії в господарському процесі вчиняються у строки:
1) встановлені Конституцією України;
2) встановлені Господарським процесуальним кодексом України;
3) призначені господарським судом;
4) узгоджені сторонами;
5) встановлені прокурором.
2. Строки для вчинення процесуальних дій визначаються:
1) періодом часу;
2) точною календарною датою;
3) умовним періодом часу;
4) зазначенням події, що повинна неминуче настати;
5) зазначенням події, яка можливо не настане.
3. Перебіг процесуального строку, обчислюваного роками, починається:
1) з попереднього дня до календарної дати, якою визначено його початок;
2) наступного дня після календарної дати, якою визначено його початок;
3) наступного дня після настання події, якою визначено його початок;
4) з попереднього дня настання події, якою визначено його початок;
5) у день, яким визначено його початок.
4. Перебіг процесуального строку, обчислюваного місяцями, починається:
1) з попереднього дня до календарної дати, якою визначено його початок;
2) наступного дня після календарної дати, якою визначено його початок;
3) наступного дня після настання події, якою визначено його початок;
4) з попереднього дня настання події, якою визначено його початок;
5) у день, яким визначено його початок.
5. Перебіг процесуального строку, обчислюваного днями, починається:
1) з попереднього дня до календарної дати, якою визначено його початок;
2) наступного дня після календарної дати, якою визначено його початок;
3) наступного дня після настання події, якою визначено його початок;
4) з попереднього дня настання події, якою визначено його початок;
5) у день, яким визначено його початок.
6. У випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день,
днем закінчення строку вважається:
1) попередній останній робочий день;
2) цей неробочий день;
3) перший наступний за ним робочий день;
4) узгоджений сторонами день;
5) визначений господарським судом день.
7. Господарський суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у
випадках:
1) призначення господарським судом судової експертизи;
2) неможливості розгляду даної справи до вирішення пов’язаної з нею
іншої справи, що вирішується;
3) необхідності витребування інших доказів;
4) заміни неналежного відповідача;
5) заміни однієї з сторін її правонаступником.
8. Господарський суд має право зупинити провадження у справі у випадках:
1) призначення господарським судом судової експертизи;
2) неможливості розгляду даної справи до вирішення пов’язаної з нею
іншої справи, що вирішується;
3) необхідності витребування інших доказів;
4) заміни неналежного відповідача;
5) заміни однієї зі сторін її правонаступником.
9. Господарський суд відкладає розгляд справи у випадках:
1) призначення господарським судом судової експертизи;
2) неможливості розгляду даної справи до вирішення пов’язаної з нею
іншої справи, що вирішується;
3) необхідності витребування інших доказів;
4) заміни неналежного відповідача;
5) заміни однієї з сторін її правонаступником.
10. Господарський суд може відновити процесуальні строки:
1) встановлені законом;
2) призначені господарським судом;
3) узгоджені сторонами;
4) визначені прокурором;
5) відновлені прокурором.
Практичне завдання
Задача. Приватне підприємство «Карамба» звернулося до апеляційного
господарського суду із заявою про поновлення двомісячного строку на
оскарження ухвали судді господарського суду Волинської області про
повернення позовної заяви. Додані до заяви докази доводять, що
недотримання термінів мало місце з вини поштових організацій, якими було
загублено матеріали справи, повернуті господарським судом. Вини заявника
не встановлено.
Яке рішення повинна прийняти апеляційна інстанція?
Відповідь обґрунтуйте.
ТЕМА 9. Позов у господарському процесі
Контрольні запитання
1. Чим відрізняється позовна форма захисту в господарському процесі від
захисту у цивільному процесі?
2. Для чого потрібні елементи позову?
3. Що слід розуміти під визначенням «право на позов»?
4. Якими є процесуальні засоби захисту відповідача від позивача?
5. В якому випадку застосовується забезпечення позову?
Тести
1. Предметом позову є:
1) процесуально-правова вимога позивача до відповідача;
2) процесуально-правове заперечення відповідача;
3) матеріально-правова вимога позивача до відповідача;
4) матеріально-правове заперечення відповідача;
5) процесуально-правові вимоги позивача і заперечення відповідача.
2. Право на позов — це:
1) порушене суб’єктивне право;
2) можливість отримання захисту порушеного права;
3) примусова реалізація захисту;
4) покарання винної сторони;
5) можливість забезпечення позову.
3. Позовна заява підписується:
1) повноважною посадовою особою позивача;
2) представником позивача;
3) прокурором;
4) заступником прокурора;
5) громадянином — суб’єктом підприємницької діяльності.
4. Позовна заява повинна містити:
1) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги;
2) зазначення ціни позову;
3) заперечення державних органів;
4) документи, які підтверджують за громадянином статус суб’єкта
підприємницької діяльності;
5) банківські реквізити сторін.
5. В ціну позову включаються:
1) стягувана сума — у позовах про стягування грошей;
2) сума неустойки, вказаної у позовній заяві;
3) сума, сплачена за послуги адвоката;
4) сума сплаченого державного мита;
5) сума, сплачена за послуги перекладача.
6. До позовної заяви додаються документи, які підтверджують:
1) відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї
документів;
2) висновок судового експерта;
3) порушення провадження у справі;
4) сплату державного мита;
5) належність доказів.
7. Відзив на позовну заяву має право надіслати:
1) позивач;
2) відповідач;
3) прокурор;
4) треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору;
5) треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
8. Подання зустрічного позову є:
1) правом позивача;
2) правом відповідача;
3) обов’язком позивача;
4) обов’язком відповідача;
5) правом третіх осіб.
9. Позов забезпечується:
1) накладенням арешту на майно, що належить відповідачеві;
2) накладенням арешту на грошові суми, що належать відповідачеві;
3) забороною відповідачеві вчиняти певні дії;
4) забороною позивачеві вчиняти певні дії;
5) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмету спору.
10. Забезпечення позову допускається:
1) на стадії порушення провадження;
2) при підготовці справи до розгляду;
3) до прийняття рішення зі справи;
4) після прийняття рішення по справі;
5) на будь-якій стадії.
Практичне завдання
1. Сформулюйте фабулу справи з господарського спору та підготуйте
позовну заяву й відзив.
Задача. Приватне підприємство «Айскрим» звернулося з позовом до
господарського суду Закарпатської області про стягнення з відповідача —
заводу «Кабельні мережі» — заборгованості за надані послуги, оскільки
завод знаходився на грані банкрут-
ства. В позовній заяві було викладено прохання про забезпечення позову
шляхом накладання арешту на майно і грошові суми, що належать
відповідачеві.
Чи правомірні вимоги позивача?
На якій стадій господарського процесу можливо забезпечення позову?
Яким шляхом і яким актом це оформлюється?
ТЕМА 10. Порушення провадження у справі
Контрольні запитання
1. Які документи обов’язково повинні бути додані до позовної заяви?
2. Можливі дії судді господарського суду при прийнятті позовної заяви.
3. Хто встановлює вимоги до змісту позовної заяви і які вони?
4. Чи може бути продовжено строк для прийняття ухвали про порушення
провадження?
5. Якими є наслідки відмови у прийнятті позовної заяви?
Тести
1. Питання про прийняття позовної заяви вирішується:
1) головою господарського суду одноособово;
2) заступником голови господарського суду одноособово;
3) суддею господарського суду одноособово;
4) суддями господарського суду колегіально;
5) суддею і головою господарського суду сумісно.
2. Відмовляється у прийняття позовної заяви, коли:
1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України;
2) не подано доказів сплати державного мита;
3) до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача
надійшла заява про врегулювання спору;
4) позов подано до підприємства, яке ліквідовано;
5) порушено правило об’єднання вимог.
3. Позовна заява і додані до неї документи повертаються без розгляду,
коли:
1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України;
2) не подано доказів сплати державного мита;
3) до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача
надійшла заява про врегулювання спору;
4) позов подано до підприємства, яке ліквідовано;
5) порушено правило об’єднання вимог.
4. Перешкоджає повторному зверненню з позовною заявою в загальному
порядку:
1) прийняття позовної заяви до розгляду — порушення провадження у
справі;
2) відмова у прийнятті позовної заяви;
3) повернення позовної заяви;
4) зупинення провадження у справі;
5) залишення позову без розгляду.
5. Не перешкоджає повторному зверненню з позовною заявою у загальному
порядку:
1) прийняття позовної заяви до розгляду — порушення провадження у
справі;
2) відмова у прийнятті позовної заяви;
3) повернення позовної заяви;
4) зупинення провадження у справі;
5) залишення позову без розгляду.
6. Про порушення провадження у справі виноситься:
1) рішення;
2) ухвала;
3) первісне рішення;
4) первісна ухвала;
5) постанова.
7. Питання про відмову у прийнятті позовної заяви вирішується з дня
надходження заяви:
1) у триденний строк;
2) п’ятиденний строк;
3) семиденний строк;
4) десятиденний строк;
5) негайно.
8. Питання про повернення позовної заяви вирішується з дня надходження
заяви:
1) у триденний строк;
2) п’ятиденний строк;
3) семиденний строк;
4) десятиденний строк;
5) негайно.
9. Питання про порушення провадження у справі вирішується з дня
надходження позовної заяви:
1) у триденний строк;
2) п’ятиденний строк;
3) семиденний строк;
4) десятиденний строк;
5) негайно.
10. Якщо позовну заяву підписано особою, яка не має право її
підписувати, господарський суд:
1) не зважаючи на це, має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
11. Якщо позовну заяву підписано особою, посадове становище якої не
вказано, господарський суд:
1) не зважаючи на це має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
12. Якщо у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується
позовна вимога, господарський суд:
1) незважаючи на це, має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
13. Якщо у позовній заяві не вказано доказів, що підтверджують викладені
в заяві обставини, господарський суд:
1) незважаючи на це, має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
14. Якщо до позовної заяви не додано доказів надсилання відповідачеві
копії позовної заяви і доданих до неї документів, господарський суд:
1) не зважаючи на це, має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
15. Якщо у позовній заяві не вказано поштових адрес сторін,
господарський суд:
1) не зважаючи на це, має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
16. Якщо в позовній заяві не вказано повного найменування сторін,
господарський суд:
1) не зважаючи на це, має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
17. Якщо у провадженні господарського суду або іншого органу, який
вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими самими сторонами,
про той самий предмет і з тих самих підстав, господарський суд:
1) незважаючи на це, має право прийняти таку заяву і порушити
провадження у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
18. Якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який вирішує
господарський спір, зі спору між тими самими сторонами, про той самий
предмет і з тих самих підстав, господарський суд:
1) незважаючи на це, має право приймає таку заяву і порушити провадження
у справі;
2) відмовляє у прийнятті позовної заяви;
3) повертає позовну заяву без розгляду;
4) припиняє провадження у справі;
5) залишає позов без розгляду.
19. Може бути оскаржено ухвалу, яка прийнята господарським судом про:
1) прийняття позовної заяви;
2) порушення провадження у справі;
3) відмову у прийнятті позовної заяви;
4) повернення позовної заяви;
5) складання позовної заяви.
20. Зустрічний позов має бути подано:
1) одночасно з позовною заявою;
2) одночасно з відзивом;
3) до порушення провадження у справі;
4) до прийняття рішення зі спору;
5) до виконання рішення.
Практичне завдання
Задача. Товариство з обмеженою відповідальністю «Вест» звернулося до
господарського суду Сумської області з позовом до повного товариства
«Іст» про стягнення вартості товарів та пені за прострочені платежі.
Рішенням господарського суду позовні вимоги ТОВ «Вест» задоволені та на
ПТ «Іст» накладено штраф за неподання відзиву на позовну заяву і
документів, витребуваних господарським судом.
Рішення судді господарського суду було перевірене в апеляційному порядку
і скасоване. При перевірці було встановлено, що позивач у позовній заяві
вказав неправильну адресу відповідача.
Чи правомірне скасування рішення? Відповідь обґрунтуйте.
ТЕМА 11. Підготовка матеріалів
в засіданні господарського суду
Контрольні запитання
1. В який термін здійснюється підготовка справи до господарського
розгляду?
2. Які судові акти приймає суддя при підготовці справи?
3. Чи можуть бути оскаржені дії судді господарського суду на стадії
підготовки?
4. Чи можуть бути залучені до участі на стадії підготовки позивач і
відповідач, інші учасники процесу?
Практичне завдання
1. Підготуйте проект однієї з ухвал, які виносить суддя господарського
суду на стадії підготовки справи до розгляду.
Задача. При підготовці справи відповідно до ст. 65 ГПК суддя в
телефонній розмові доручив позивачеві уточнити адресу позивача. Позивач
у встановлений строк не виконав доручення. Господарський суд позовні
вимоги залишив без розгляду на підставі п. 5 ст. 81 ГПК.
Чи правомірні дії суду?
Яке доручення слід вважати офіційною вимогою?
Як оформляються вимоги судді на стадії підготовки справи до розгляду?
ТЕМА 12. Вирішення господарських спорів
Контрольні запитання
1. Хто визначає склад господарського суду при розгляді справи?
2. Хто і як фіксує засідання господарського суду?
3. Які ухвали приймає суддя, коли закінчує провадження у справі без
винесення рішення?
4. Чи може бути продовжено встановлений законодавством строк розгляду
справи?
5. Чи є обов’язковою участь сторін у судовому засіданні?
Тести
1. Загальний строк вирішення господарського спору господарським судом:
1) один місяць;
2) два місяці;
3) три місяці;
4) шість місяців;
5) один рік.
2. Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути
вирішено господарським судом у строк:
1) один місяць;
2) два місяці;
3) три місяці;
4) шість місяців;
5) один рік.
3. Право продовжити, у виняткових випадках, строк вирішення спору має:
1) суддя господарського суду;
2) голова господарського суду;
3) заступник голови господарського суду;
4) прокурор;
5) заступник прокурора.
4. Про продовження строку вирішення спору виноситься:
1) рішення;
2) ухвала;
3) додаткове рішення;
4) додаткова ухвала;
5) постанова.
5. Розгляд справ у господарському суді здійснюється:
1) суддею одноособово;
2) колегіально у складі трьох суддів;
3) суддею і народними засідателями;
4) суддею і присяжними;
5) суддею і сторонами.
6. Нез’явлення представників позивача в засідання господарського суду є
підставою для:
1) відкладення розгляду справи;
2) розгляду справи по суті;
3) зупинення провадження у справі;
4) припинення провадження у справі;
5) залишення спору без розгляду.
7. Нез’явлення представників відповідача в засідання господарського суду
є підставою для:
1) відкладення розгляду справи;
2) розгляду справи по суті;
3) зупинення провадження у справі;
4) припинення провадження у справі;
5) залишення спору без розгляду.
8. Нез’явлення представників сторін у засідання господарського суду є
підставою для:
1) відкладення розгляду справи;
2) розгляду справи по суті;
3) зупинення провадження у справі;
4) припинення провадження у справі;
5) залишення спору без розгляду.
9. Якщо відзив на позовну заяву не подано, то може бути:
1) у справі оголошено перерву;
2) відкладено розгляд справи;
3) справа розглянута за наявними матеріалами;
4) зупинено провадження у справі;
5) залишено позов без розгляду.
10. Якщо витребувані господарським судом документи не подано, може бути:
1) у справі оголошено перерву;
2) відкладено розгляд справи;
3) справу розглянуто за наявними матеріалами;
4) зупинено провадження у справі;
5) залишено позов без розгляду.
11. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить:
1) рішення;
2) ухвалу;
3) постанову;
4) окреме рішення;
5) окрему ухвалу.
12. Відмова позивача від позову викладається в:
1) позовній заяві;
2) письмовому поясненні;
3) клопотанні;
4) письмовій заяві;
5) усній заяві.
13. Зменшення або збільшення розміру позовних вимог викладаються в:
1) позовній заяві;
2) письмовому поясненні;
3) клопотанні;
4) письмовій заяві;
5) усній заяві.
14. Визнання позову відповідачем викладається в:
1) відзиві на позовну заяву;
2) письмовому поясненні;
3) клопотанні;
4) письмовій заяві;
5) усній заяві.
15. Вирішення господарського спору по суті — це:
1) задоволення позову;
2) залишення позову без розгляду;
3) відмова у позові повністю;
4) відмова у позові частково;
5) припинення провадження по справі.
16. Обставини справи, встановлені господарським судом, і докази, на
підставі яких прийнято рішення, вказуються у частині рішення:
1) загальній;
2) вступній;
3) мотивувальній;
4) резолютивній;
5) описовій.
17. Найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з
якої здійснюється стягнення грошових сум, вказується у частині рішення:
1) загальній;
2) вступній;
3) мотивувальній;
4) резолютивній;
5) описовій.
18. Виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і
клопотань сторін викладаються у частині рішення:
1) загальній;
2) вступній;
3) мотивувальній;
4) резолютивній;
5) описовій.
19. Рішення господарського суду оголошується суддею:
1) через п’ять днів після прийняття;
2) у засіданні після закінчення розгляду справи;
3) у засіданні після закінчення розгляду справи й обміркування суддею в
нарадчій кімнаті;
4) через день після прийняття й ознайомлення з ним усіх учасників
справи;
5) через день після прийняття й затвердження його головою господарського
суду.
20. Ухвала господарського суду розсилається сторонам після її прийняття
не пізніше:
1) одного дня;
2) трьох днів;
3) п’яти днів;
4) семи днів;
5) десяти днів.
Практичне завдання
Підготуйте рішення місцевого господарського суду по справі із
нижченаведеної задачі.
Задача. Господарський суд Житомирської області прийняв рішення за
позовом командитного товариства «Веселка» до кооперативу «Метелик» про
повернення відповідачем — кооперативом — позивачеві незаконно вилучених
калькуляторів, про що повідомити господарський суд, а в разі невиконання
цієї вимоги (так було зазначено у резолютивній частині рішення) стягнути
з кооперативу вартість калькуляторів.
Рішення було скасовано апеляційною інстанцією. Чи правомірно?
Зазначте статті ГПК, які є підставою для скасування цього рішення.
ТЕМА 13. Рішення, ухвала,
постанова господарського суду
Контрольні запитання
1. Які судові рішення (акти) приймає суддя господарського суду?
2. Чим судові рішення (акти), які приймає суддя господарського суду,
відрізняються один від одного?
3. Чим відрізняється окрема ухвала і повідомлення господарського суду?
4. Чи може суддя господарського суду виправити прийняте ним рішення?
5. В яких випадках приймається додаткове рішення?
Тести
1. Господарський суд приймає рішення, коли:
1) порушує провадження у справі;
2) вирішує спір по суті;
3) припиняє провадження у справі;
4) залишає позов без розгляду;
5) скасовує забезпечення позову.
2. Апеляційний суд за наслідками розгляду апеляційної скарги приймає:
1) рішення;
2) ухвалу;
3) постанову;
4) окреме рішення;
5) окрему ухвалу.
3. Рішення господарського суду складається з таких частин:
1) мотивувальної;
2) загальної;
3) вступної;
4) резолютивної;
5) описової.
4. Рішення господарського суду підписується:
1) всіма учасниками господарського процесу;
2) всіма учасниками судового засідання;
3) всіма суддями, які брали участь у засіданні;
4) суддею, який є головуючим у засіданні;
5) суддею, який є головуючим у засіданні та головою відповідного суду.
5. Господарський суд виносить ухвалу, коли:
1) порушує провадження у справі;
2) вирішує спір по суті;
3) припиняє провадження у справі;
4) залишає позов без розгляду;
5) скасовує забезпечення позову.
6. Якщо при вирішенні господарського спору господарський суд виявить у
діяльності працівників підприємства порушення законності, що містять
ознаки дії, переслідуваної у кримінальному порядку, господарський суд
надсилає відповідним органам:
1) рішення;
2) ухвалу;
3) повідомлення;
4) окрему ухвалу;
5) додаткове рішення.
7. Про роз’яснення рішення, ухвали виноситься:
1) рішення;
2) ухвала;
3) повідомлення;
4) окрема ухвала;
5) додаткове рішення.
8. За наслідками розгляду апеляційної скарги приймається:
1) рішення;
2) ухвала;
3) постанова;
4) додаткове рішення;
5) додаткова ухвала.
9. За наслідками розгляду касаційної скарги приймається:
1) рішення;
2) ухвала;
3) постанова;
4) додаткове рішення;
5) додаткова ухвала.
10. Рішення, ухвала, постанова надсилається сторонам у строк:
1) три дні;
2) п’ять днів;
3) сім днів;
4) десять днів;
5) один місяць.
Практичне завдання
Задача. Рішенням господарського суду Харківської області задоволено
вимоги ЗАТ «Майпрогрес» до ВАТ «Урожай» про стягнення вартості виконаних
ремонтно-будівельних робіт.
При перевірці рішення в касаційному порядку було визнано, що рішення
прийняте судом при неповно з’ясованих фактичних обставинах спору. Вищий
господарський суд України скасував його та направив справу на новий
розгляд. При цьому він зобов’язав у ході нового розгляду призначити
судово-будівельну експертизу для встановлення обсягів і вартості
виконаних робіт, залучити до участі у справі посадових осіб сторін для
одержання їхніх письмових пояснень з приводу підписання ними актів
прийому-передачі виконаних робіт.
У ході нового розгляду позовні вимоги з урахуванням виконання вимог
касаційної інстанції були задоволені частково, рішення сторонами не
оскаржене.
Чи має такі повноваження суд касаційної інстанції? Які судові рішення
(акти) приймає суд касаційної інстанції?
ТЕМА 14. Провадження у суді апеляційної інстанції
Контрольні запитання
1. Хто створює апеляційні господарські суди в системі господарських
судів України?
2. Чи може постанова апеляційного господарського суду бути оскаржена в
апеляційному порядку?
3. Чім відрізняються повноваження місцевого та апеляційного
господарських судів?
4. Що є підставою для порушення апеляційного провадження?
5. Які ухвали господарського суду можуть бути переглянуті в апеляційному
порядку?
Тести
1. Право подати апеляційну скаргу має:
1) позивач;
2) відповідач;
3) треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору;
4) треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору;
5) прокурор.
2. Право внести апеляційне подання має:
1) позивач;
2) відповідач;
3) треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору;
4) треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору;
5) прокурор.
3. Апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) через:
1) будь-який місцевий господарський суд;
2) місцевий господарський суд, який розглянув справу;
3) будь-який апеляційний господарський суд;
4) апеляційний господарський суд, повноваження якого поширюються на
відповідну територію;
5) Вищий господарський суд України.
4. Строк подання (внесення) апеляційної скарги (подання):
1) п’ять днів;
2) десять днів;
3) один місяць;
4) два місяці;
5) три місяці.
5. Відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги (подання)
можливе з дня прийняття рішення місцевим господарським судом протягом:
1) п’яти днів;
2) десяти днів;
3) одного місяця;
4) двох місяців;
5) трьох місяців.
6. Строк розгляду апеляційної скарги (подання):
1) п’ять днів;
2) десять днів;
3) один місяць;
4) два місяці;
5) три місяці.
7. Апеляційна скарга (подання) повинна містити:
1) посилання на законодавство та матеріали, що є у справі;
2) найменування апеляційного господарського суду, до якого подається
скарга (подання);
3) вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання);
4) докази сплати державного мита;
5) докази надіслання копії скарги (подання) стороні у справі.
8. До апеляційної скарги (подання) додаються:
1) посилання на законодавство та матеріали, що є у справі;
2) найменування апеляційного господарського суду, до якого подається
скарга (подання);
3) вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання);
4) докази сплати державного мита;
5) докази надіслання копії скарги (подання) стороні у справі.
9. Ухвала про повернення апеляційної скарги:
1) може бути переглянута у апеляційному порядку;
2) не може бути переглянута у апеляційному порядку;
3) може бути переглянута у касаційному порядку;
4) не може бути переглянута у касаційному порядку;
5) може бути переглянута за нововиявленими обставинами.
10. Апеляційний господарський суд у процесі перегляду справи:
1) зв’язаний доводами апеляційної скарги(подання);
2) не зв’язаний доводами апеляційної скарги(подання) ;
3) приймає і розглядає вимоги, що не були предметом розгляду в суді
першої інстанції;
4) не приймає і не розглядає вимоги, що не були предметом розгляду в
суді першої інстанції;
5) перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого
господарського суду в оскарженій частині.
Практичне завдання
Підготуйте апеляційну скаргу з перегляду рішення місцевого
господарського суду (фабулу справи сформулюйте самостійно).
ТЕМА 15. Провадження у суді
касаційної інстанції
Контрольні запитання
1. Які суди системи господарських судів мають повноваження касаційної
інстанції?
2. Постанова якого суду, прийнята за наслідками касаційного перегляду
справи зі господарського спору є остаточною?
3. Чи може бути оскаржена постанова суду касаційної інстанції?
4. Чи може бути оскаржені у касаційному порядку ухвали місцевого та
апеляційного господарських судів?
5. Чи відрізняються постанова апеляційної та касаційної інстанцій за
змістом?
Тести
1. Може бути переглянуто у касаційному порядку:
1) рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили;
2) рішення місцевого господарського суду, яке набрало законної сили;
3) постанова апеляційного суду, яка не набрала законної сили;
4) постанова апеляційного суду, яка набрала законної сили;
5) постанова Вищого господарського суду України.
2. Право касаційного оскарження мають:
1) відповідач;
2) прокурор;
3) позивач;
4) господарський суд;
5) треті особи.
3. Строк подання (внесення) касаційної скарги (подання):
1) п’ять днів;
2) десять днів;
3) один місяць;
4) два місяці;
5) три місяці.
4. Строк розгляду касаційної скарги(подання):
1) п’ять днів;
2) десять днів;
3) один місяць;
4) два місяці;
5) три місяці;
5. Перегляд у касаційному порядку постанов Вищого господарського суду
України Верховним Судом України здійснюється у строк:
1) п’ять днів;
2) десять днів;
3) один місяць;
4) два місяці;
5) три місяці.
6. Підстави для скасування постанов Вищого господарського суду є:
1) порушення застосування норм процесуального права;
2) неправильне застосування норм матеріального права;
3) невідповідність їх Конституції України;
4) невідповідність міжнародним договорам України;
5) неправильне застосування норм процесуального права.
7. Ухвала про повернення касаційної скарги(подання):
1) може бути переглянута в апеляційному порядку;
2) не може бути переглянута в апеляційному порядку;
3) може бути переглянута в касаційному порядку;
4) не може бути переглянута в касаційному порядку;
5) може бути переглянута за нововиявленими обставинами.
8. Постанова касаційної інстанції набирає законної сили з дня:
1) її прийняття;
2) після десятиденного строку;
3) після семиденного строку;
4) після п’ятиденного строку;
5) негайно.
9. Касаційна скарга на постанову Вищого господарського суду України
подана до Верховного Суду України:
1) через місцевий господарський суд;
2) через апеляційний господарський суд;
3) через Вищий господарський суд України;
4) через прокурора;
5) безпосередньо до Верховного Суду України.
10. Повноваження Верховного Суду України:
1) залишити постанову без змін, а скаргу без задоволення;
2) скасувати постанову й припинити провадження у справі;
3) скасувати постанову й залишити позов без розгляду;
4) змінити постанову;
5) скасувати постанову й передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Практичне завдання
Підготуйте касаційну скаргу з перегляду рішення місцевого господарського
суду (фабулу справи сформулюйте самостійно).
ТЕМА 16. Перегляд рішення, ухвали,
постанови господарського суду
за нововиявленими обставинами
Контрольні запитання
1. Хто може звернутися до господарського суду з вимогою про перегляд
рішення за нововиявленими обставинами?
2. В який термін може бути переглянуто рішення за нововиявленими
обставинами?
3. Які акти приймає суддя господарського суду за результатами перегляду
за нововиявленими обставинами?
4. Чим відрізняється перевірка судових рішень господарського суду в
апеляційному чи касаційному порядку від їх перегляду за нововиявленими
обставинами?
5. Чи може господарський суд переглянути за нововиявленими обставинами
судове рішення, прийняте не в господарському суді?
Тести
1. Нововиявлена обставина — це обставина, яку господарський суд не міг
врахувати при розгляді справи, оскільки:
1) вона не була і не могла бути відома господарському суду;
2) вона не була і не могла бути відома особам, що брали участь у справі;
3) про існування обставини стало відомо лише після прийняття
відповідного судового акта;
4) її не було досліджено при розгляді справи;
5) вона з’явилася після прийняття відповідного судового акта.
2. Рішення господарського суду може бути переглянуто за нововиявленими
обставинами за:
1) заявою позивача;
2) заявою відповідача;
3) поданням прокурора;
4) поданням заступника прокурора;
5) клопотанням судового експерта.
3. Ухвалу господарського суду може бути переглянуто за нововиявленими
обставинами за:
1) заявою позивача;
2) заявою відповідача;
3) поданням прокурора;
4) поданням заступника прокурора;
5) клопотанням судового експерта.
4. Постанову господарського суду може бути переглянуто за нововиявленими
обставинами за:
1) заявою позивача;
2) заявою відповідача;
3) поданням прокурора;
4) поданням заступника прокурора;
5) клопотанням судового експерта.
5. За ініціативою господарського суду може бути:
1) подано позовну заяву;
2) переглянуто за нововиявленими обставинами рішення господарського
суду;
3) перевірено у апеляційному порядку нагляду рішення господарського
суду;
4) подано зустрічний позов;
5) подано відзив.
6. Строк перегляду судових актів за нововиявленими обставинами:
1) один місяць;
2) два місяці;
3) три місяці;
4) один рік;
5) три роки.
7. Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду за
нововиявленими обставинами:
1) можуть бути оскаржені в апеляційному порядку;
2) можуть бути оскаржені в касаційному порядку;
3) можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами;
4) не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку;
5) не можуть бути оскаржені у касаційному порядку.
8. Перегляд рішення місцевого господарського суду за нововиявленими
обставинами здійснює:
1) господарський апеляційний суд;
2) місцевий господарський суд;
3) господарський суд по перегляду за нововиявленими обставинами;
4) Вищий господарський суд України;
5) Верховний Суд України.
9. Перегляд постанови апеляційного суду за нововиявленими обставинами
здійснює:
1) господарський апеляційний суд;
2) місцевий господарський суд;
3) господарський суд по перегляду за нововиявленими обставинами;
4) Вищий господарський суд України;
5) Верховний Суд України.
10. У процесі перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами
можуть бути оскаржені ухвали про:
1) повернення заяви, про перегляд за нововиявленими обставинами;
2) відмову у прийнятті заяви про перегляд за нововиявленими обставинами;
3) заміну неналежного відповідача;
4) заміну неналежного позивача;
5) прийняття заяви про перегляд за нововиявленими обставинами.
Практичне завдання
Задача. Відповідач МП «Мальорка» звернувся із заявою до місцевого
господарського суду Донецької області про перегляд рішення за
нововиявленими обставинами. Такою підставою він вважає документи, які не
були прийняті судом як докази при вирішенні справи. В задоволенні заяви
було відмовлено.
Чи правомірна відмова?
Що закон вважає нововиявленою обставиною?
ТЕМА 17. Виконання судових рішень
господарських судів
Контрольні запитання
1. На виконання якого судового акта господарського суду видається наказ?
2. Кому видаються накази про стягнення грошових сум?
3. Які накази господарського суду виконуються державними виконавцями?
4. Чим відрізняється відстрочка або розстрочка виконання рішення від
зміни способу та порядку виконання рішення?
5. Якими є наслідки повороту рішення?
Тести
1. У наказі господарського суду має бути зазначено:
1) строк розгляду справи;
2) описову частину рішення;
3) найменування боржника;
4) найменування позивача;
5) строк дії наказу.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили:
1) у триденний строк з дня прийняття;
2) у п’ятиденний строк з дня прийняття;
3) у семиденний строк з дня прийняття;
4) у десятиденний строк з дня прийняття;
5) негайно.
3. Строк для пред’явлення наказу до виконання:
1) один місяць;
2) два місяці;
3) три місяці;
4) шість місяців;
5) один рік.
4. Постанова господарського суду набирає законної дії:
1) у триденний строк з дня прийняття;
2) у п’ятиденний строк з дня прийняття;
3) у семиденний строк з дня прийняття;
4) у десятиденний строк з дня прийняття;
5) негайно.
5. На підставі наказу господарського суду проводиться виконання:
1) рішення;
2) ухвали;
3) постанови;
4) угоди;
5) вимоги.
6. Виконавчим документом є:
1) рішення господарського суду;
2) постанова господарського суду;
3) ухвала господарського суду;
4) наказ господарського суду;
5) рішення третейського суду.
7. Про видачу дубліката наказу виноситься:
1) рішення;
2) ухвала;
3) додаткова ухвала;
4) окрема ухвала;
5) довідка.
8. Наказ господарського суду виконується:
1) державним службовцем;
2) судовим виконавцем;
3) державним виконавцем;
4) господарським виконавцем;
5) прокурором.
9. Відстрочка або розстрочка виконання рішення може бути встановлена
господарським судом за:
1) заявою прокурора;
2) ініціативою господарського суду;
3) поданням сторони;
4) заявою заступника прокурора;
5) заявою сторони.
10. Зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови
встановлюється господарським судом за:
1) заявою прокурора;
2) ініціативою господарського суду;
3) поданням сторони;
4) заявою заступника прокурора;
5) заявою сторони.
Практичне завдання
Підготуйте проект наказу господарського суду на виконання рішення
(фабулу справи сформулюйте самостійно).
Задача. Господарський суд Запорізької області за заявою позивача —
Запорізької обласної державної адміністрації — при-
йняв ухвалу про зміну способу виконання рішення суду і стягнув з
українсько-американської корпорації «Челінджер» на користь позивача
вартість передбаченої договором житлової площі. За рішенням відповідач
повинен був передати позивачеві житлову площу по закінченні будівництва
згідно з укладеним договором. У зв’язку з тим, що у зазначений термін
рішення не було виконано через відсутність житла, позивач звернувся із
заявою про зміну способу виконання рішення суду.
Відповідач оспорює ухвалу, якою змінено спосіб виконання.
На підставі яких норм позивач звернувся із заявою до господарського
суду?
Чи обґрунтовані заперечення відповідача?
ТЕМА 18. Особливості розгляду справ
про банкрутство
Контрольні запитання
1. Чи може фізична особа бути визнана банкрутом?
2. Чим відрізняються судові процедури: мирова угода та санація боржника?
3. Чи може бути порушено справу про банкрутство відсутнього боржника?
4. Чи є арбітражний керуючий представником боржника або кредитора?
5. Який судовий акт приймає господарський суд про визнання боржника
банкрутом?
Тести
1. Щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:
1) санація;
2) розпорядження майном боржника;
3) ліквідація банкрута;
4) припинення провадження;
5) мирова угода.
2. Справа про банкрутство порушується, якщо безспірні вимоги кредитора
складають:
1) не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
2) не менше ста мінімальних розмірів заробітної плати;
3) не менше ста гривень;
4) не менше трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
5) не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
3. Боржник зобов’язаний подати план санації, коли справа про банкрутство
порушується за заявою:
1) кредитора;
2) боржника;
3) кількох кредиторів;
4) кредитора — органа державної податкової служби;
5) відсутнього боржника.
4. Заява про порушення справи про банкрутство може бути відкликана:
1) кредитором;
2) боржником;
3) заявником;
4) господарським судом;
5) прокурором.
5. Заява про порушення справи про банкрутство може бути:
1) повернена;
2) відкликана;
3) прийнята;
4) не прийнята (відмовлено в її прийнятті);
5) залишена без розгляду.
6. Мирова угода може бути укладена:
1) при порушенні провадження у справі про банкрутство;
2) до підготовчого засідання;
3) до прийняття постанови про визнання боржника банкрутом;
4) до винесення ухвали про проведення санації боржника;
5) на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
7. До складу ліквідаційної маси включаються:
1) майно банкрута, яке належить йому на праві повного господарського
відання;
2) майно банкрута, яке належить йому на праві власності;
3) майно банкрута, яке належить йому на праві оперативного управління;
4) речі, визначені родовими ознаками, що належать банкруту на праві
володіння;
5) індивідуально визначені речі, що належать банкруту на праві
володіння.
8. Розпорядник майна призначається на строк не більше ніж:
1) один місяць;
2) два місяці;
3) три місяці;
4) шість місяців;
5) дванадцять місяців.
9. Арбітражний керуючий — це:
1) суддя господарського суду, який прийняв заяву про порушення справи
про банкрутство;
2) розпорядник майна;
3) керуючий санацією;
4) ліквідатор;
5) представник кредиторів.
10. Із заяв про порушення справи про банкрутство справляється державне
мито у розмірі:
1) 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
2) 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
3) 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
4) 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
5) державне мито не сплачується.
Завдання
1. Підготуйте заяву боржника про порушення справи про банкрутство.
2. Підготуйте заяву кредитора про порушення справи про банкрутство.
ТЕМА 19. Третейський розгляд
господарських спорів
Контрольні запитання
1. Яка обов’язкова умова для передачі спору на вирішення третейського
суду?
2. Які нормативно-правові акти регулюють діяльність третейських судів?
3. Чи потребує рішення третейського суду додаткового підтвердження?
4. Чи може рішення третейського суду бути перевірено в апеляційному чи
касаційному порядку?
5. Хто виконує рішення третейського суду? Чи мають право державні
виконавці виконувати рішення третейського суду?
Тести
1. Третейський суд — це:
1) державний орган;
2) недержавний орган;
3) державна установа;
4) недержавна установа;
5) суспільна організація.
2. Склад третейського суду формується:
1) державою;
2) господарським судом;
3) третейським судом;
4) сторонами;
5) судом.
3. Третейські суди, створені для розгляду конкретної справи, по латині
називаються:
1) ad modum;
2) ab ovo;
3) ad hoc;
4) ad rem;
5) ab initio.
4. Третейському суду підвідомчі справи:
1) по спорах про визнання недійсними актів;
2) про банкрутство;
3) по спорах, що виникають при зміні господарських договорів;
4) по спорах, що виникають при погодженні стандартів;
5) по спорах, що виникають при виконанні господарських договорів.
5. При узгодженні порядку розгляду справи третейським судом обов’язково
додержуватись юридичних норм:
1) бланкетних;
2) диспозитивних;
3) імперативних;
4) процесуальних;
5) матеріальних.
6. Кількісний склад третейського суду:
1) лише один арбітр (суддя);
2) лише два арбітри (судді);
3) лише три арбітри (судді);
4) будь-яка непарна кількість арбітрів (суддів);
5) будь-яка парна кількість арбітрів (суддів);
7. Рішення третейського суду:
1) має силу виконавчого документа;
2) має бути посвідчено нотаріусом;
3)має бути затверджено господарським судом;
4) на його виконання повинно бути видано наказ господарського суду;
5) має бути погоджено прокурором.
8. Рішення третейського суду може бути пред’явлено до виконання
протягом:
1) трьох років;
2) року;
3) шести місяців;
4) трьох місяців;
5) одного місяця.
9. Діяльність третейського суду регулюється:
1) Законом України «Про виконавче провадження»;
2) міжнародними договорами України;
3) Положенням про третейський суд;
4) Господарським процесуальним кодексом України;
5) Законом України «Про третейський суд».
10. Порядок виконання рішення третейського суду встановлюється
1) господарським судом;
2) згодою сторін;
3) господарським процесуальним кодексом України;
4) Законом України «Про виконавче провадження»;
5) Положенням про третейський суд.
Завдання
Підготуйте проект третейської (арбітражної) угоди.
Тема 20. Міжнародно-правові проблеми
вирішення господарських (економічних) спорів
Контрольні запитання
1. Якими нормативно-правовими актами регулюється діяльність міжнародного
комерційного арбітражу в Україні?
2. Чим відрізняється арбітражна угода про звернення до третейського суду
взагалі та міжнародного комерційного арбітражу зокрема?
3. Чим відрізняється правовий статус міжнародного комерційного арбітражу
від інших третейських судів?
4. Які норми застосовуються при вирішенні спору міжнародним комерційним
арбітражем?
5. Чи обов’язкове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу?
Тести
1. До міжнародного комерційного арбітражу можуть, за угодою сторін,
передаватися спори:
1) з договірних відносин, що виникають при здійсненні
зовнішньоторговельних зв’язків;
2) з цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні
зовнішньоторговельних зв’язків;
3) про визнання міжнародних правових актів недійсними;
4) з договірних відносин між суб’єктами права України;
5) з договірних відносин, що виникають при здійсненні міжнародних
економічних зв’язків.
2. Кількість арбітрів міжнародного комерційного арбітражу визначає:
1) сторона, на чиїй території вирішується спір;
2) сторони за власним розсудом;
3) сторона, на чиїй території виник спір;
4) міжнародний комерційний арбітраж;
5) господарський суд країни, на території якої вирішується спір.
3. Призначення арбітрів здійснює:
1) сторона, на чиїй території вирішується спір;
2) сторони за власним розсудом;
3) сторона, на чиїй території виник спір;
4) міжнародний комерційний арбітраж;
5) господарський суд країни, на території якої вирішується спір.
4. Місце арбітражного розгляду визначає:
1) сторона, на чиїй території вирішується спір;
2) сторони за власним розсудом;
3) сторона, на чиїй території виник спір;
4) міжнародний комерційний арбітраж;
5) господарський суд країни, на території якої вирішується спір.
5. Мови, які використовуватимуться в арбітражному розгляді, визначають:
1) сторона, на чиїй території вирішується спір;
2) сторони за власним розсудом;
3) сторона, на чиїй території виник спір;
4) міжнародний комерційний арбітраж;
5) господарський суд країни, на території якої вирішується спір.
6. Процедуру розгляду справи міжнародним комерційним арбітражем
визначають:
1) сторона, на чиїй території вирішується спір;
2) сторони за власним розсудом;
3) сторона, на чиїй території виник спір;
4) міжнародний комерційний арбітраж;
5) господарський суд країни, на території якої вирішується спір.
7. Третейський суд (міжнародний комерційний арбітраж) може продовжити
розгляд справи та прийняти рішення у випадках:
1) позивач не подає свою позовну заяву згідно з вимогами законодавства;
2) відповідач не подає своїх заперечень щодо позову згідно з вимогами
законодавства;
3) сторони домовились про це;
4) будь-яка сторона не подає документальні докази;
5) будь-яка сторона не з’являється на слухання.
8. Вирішення спору міжнародним комерційним судом закінчується:
1) винесенням арбітражного рішення;
2) мировою угодою;
3) залишенням позову без розгляду;
4) припиненням арбітражного розгляду;
5) роз’ясненням рішення.
9. Арбітражне рішення може бути оспорюване:
1) за домовленістю сторін;
2) за згодою міжнародного комерційного арбітражу, який прийняв рішення;
3) у випадках, передбачених законодавством про міжнародний комерційний
арбітраж;
4) у випадках, передбачених законодавством сторони, на чиїй території
вирішується спір;
5) за згодою господарського суду, до якого звертаються з оспорюванням
арбітражного рішення.
10. Арбітражне рішення визнається обов’язковим і має бути виконане:
1) за домовленістю сторін;
2) залежно від того, в якій країні воно було винесено;
3) незалежно від того, в якій країні воно було винесено;
4) за згодою суду країни, в якій воно було винесено;
5) незалежно від згоди суду країни, в якій воно було винесено.
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ТА ЗАВДАННЯ
ДО КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ
Згідно з планом підготовки фахівців зі спеціальності 6601 студенти
заочної форми навчання повинні прослухати курс лекцій з господарського
процесу, взяти участь у семінарських (практичних) заняттях, у визначені
строки підготувати та захистити контрольні роботи та скласти іспити.
Студентам пропонуються теми й завдання до контрольних робіт. Залежно від
початкової літери свого прізвища студент обирає варіант контрольної
роботи згідно із таблицею:
Початкова літера прізвища студента Варіант контрольної роботи
А, З, Ш 1
Н, К, Ю 2
М, І, Б 3
Р, Т, У 4
Ч, Я, Ї 5
Х, Ж, Е 6
Ц, И, Ш 7
Г, О, Є 8
П, Ф, В 9
Л, Д, С 10
Готуючись до виконання контрольної роботи, студенту необхідно вивчити
закони та інші нормативні акти й проаналізувати спеціальну літературу з
питань та задач контрольної роботи. Якщо у зв’язку з виконанням
контрольної роботи у студента виникнуть питання, він може звернутися за
консультацією до викладачів університету.
При посиланні у роботі на нормативний акт необхідно вказати, яким
органом (органами) він виданий, дату його видання, повну назву, джерело
опублікування, номер статті, частину, пункт. Наводячи думки різних
авторів, необхідно вказати джерело, прізвище та ініціали автора, точну
назву, номер тома, номер видання, місце видання, найменування
видавництва, рік видання, сторінки. Все зазначається у списку
літератури.
Обсяг контрольної роботи — близько 10 сторінок формату А-4,
з урахуванням обов’язкового списку використаної літератури.
Контрольну роботу студент повинен виконати самостійно та зробити
висновки, до яких він дійшов, відповідаючи на запропоновані питання та
розв’язуючи задачі.
Виконану роботу студент надсилає до деканату заочного відділення у
строки, вказані у навчальних графіках. Якщо планується дострокове
складання іспиту, контрольна робота повинна бути виконана і
зареєстрована методистом за 10 днів до складання іспиту.
Після реєстрації в деканаті контрольна робота через лаборанта кафедри
передається викладачеві, який оцінює її зміст та оформлення і допускає
або не допускає роботу до захисту на співбесіді. У випадку, якщо робота
не допущена до захисту, вона допрацьовується і подається разом із
недопущеною.
Якщо зміст і оформлення роботи відповідають вимогам, що висуваються до
контрольних робіт, викладач допускає її до захисту, про що робить
відмітку на титульному листі, підписується і ставить дату перевірки.
Якщо робота не відповідає вимогам, викладач не допускає її до захисту,
про що також робить відмітку.
У разі недопущення роботи до захисту викладач стисло вказує, з яких
причин. Основні причини недопущення контрольної до захисту:
а) робота виконана на підставі такого нормативного матеріалу, що втратив
чинність;
б) хоча б одне завдання виконане неправильно;
в) робота не містить посилань на законодавство України;
г) студент виконав роботу не свого варіанта;
д) при перевірці викладач виявить, що роботу студент виконав не
самостійно (відповіді ідентичні відповідям, зробленим іншим студентом
або переписані з підручника та ін.).
Перевірену контрольну роботу викладач повертає у деканат заочного
факультету протягом 7 днів. Співбесіду по допущеній контрольній роботі
проводить викладач, який перевіряє роботу, до іспиту з курсу.
Співбесіда вимагає від студента чіткого знання навчального матеріалу.
Якщо результат співбесіди буде незадовільним, студент не допускається до
складання іспиту. Під час бесіди викладач повинен упевнитися у
самостійності виконання контрольної роботи, визначити рівень розуміння
питань, що пропонувалися в контрольній роботі.
Результат співбесіди оформляється в екзаменаційній відомості записом
«зараховано» або «не зараховано». Зараховані контрольні роботи здаються
у деканат разом із відомістю.
Варіант 1
1. Порядок подання (внесення) і розгляду апеляційної скарги (подання).
2. Процесуальний статус третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на
предмет спору.
3. Задача № 1.
Варіант 2
1. Види територіальної підсудності.
2. Чим відрізняється процесуальне правонаступництво від заміни
неналежного відповідача?
3. Задача № 1.
Варіант 3
1. Характеристика письмових і речових доказів.
2. Особливості відновлення та продовження процесуальних строків.
3. Задача № 2.
Варіант 4
1. Умови та заходи забезпечення позову.
2. Сторони господарського процесу: загальна характеристика та їх
процесуальний статус.
3. Задача № 2.
Варіант 5
1. Поняття й види судових рішень господарських судів.
2. Прокурор у господарському процесі.
3. Задача № 3.
Варіант 6
1. Позовна заява, її форма і зміст.
2. Закінчення провадження у справі без винесення рішення (порівняльний
аналіз).
3. Задача № 3.
Варіант 7
1. Характеристика наказу господарського суду.
2. Чим відрізняється державне мито від судових витрат (затрат)?
3. Задача № 4.
Варіант 8
1. Підстави перегляду господарського судового акта за нововиявленими
обставинами.
2. Розподіл господарських витрат.
3. Задача № 5.
Варіант 9
1. Повноваження суду касаційної інстанції.
2. Чім відрізняється відзив на позовну заяву від пред’явлення
зустрічного позову?
3. Задача № 5.
Варіант 10
1. Перегляд постанови Вищого господарського суду України.
2. Процесуальні дії судді господарського суду по підготовці справи до
розгляду.
3. Задача № 5.
Задача № 1
Упродовж судового розгляду суддя господарського суду в одному з
представників відповідача впізнав заступника декана з наукової роботи
юридичного факультету, який він закінчив понад одинадцять років тому.
Вважаючи, що є обставини, які виключають можливість його участі у
справі, суддя заявив самовідвід.
Чи правильні дії судді?
Як вирішуються питання про відвід і самовідвід судді господарського
суду?
Задача № 2
Мале підприємство «Сталкер» уклало з кабельним заводом у грудні 1997 р.
договір на поставку в ІІ кварталі 1998 р. 16,5 км кабеля. Завод свої
зобов’язання не виконав, кабель не поставив. МП «Сталкер» звернулося в
липні 1998 р. до господарського суду з позовною заявою про стягнення з
кабельного заводу неустойки за поставку. Суддя господарського суду
повернув позовну заяву без розгляду.
Чи правомірні дії судді?
На підставі чого суддя має право повернути позовну заяву?
Задача № 3
Громадянин Шаганов А. І., який зареєстрований як суб’єкт підприємницької
діяльності, подав до господарського суду позов до колективного
підприємства «Опір» про стягнення 849 тис. гривень по відшкодуванню
шкоди, яку було завдано в результаті дорожньо-транспортної події.
(Автомобіль колективного підприємства «Опір» зіткнувся з власним
автомобілем Шаганова А. І.)
Чи підвідомчий даний спір господарському суду? Проаналізуйте можливі
варіанти.
Задача № 4
Харківський апеляційний господарський суд скасував рішення місцевого
суду Сумської області по справі № 23—25 та залишив позов без розгляду.
(Рішенням місцевого господарського суду було задоволено позовні вимоги
АТ «Три» про стягнення з відповідача АТ «Троє» заборгованості за подані
послуги.)
Скасовуючи рішення, апеляційна інстанція посилалась на те, що воно було
прийняте без повного та всебічного дослідження усіх необхідних доказів.
Було встановлено, що ухвалою суду позивач був зобов’язаний надати
документи, якими мав підтвердити підстави та розмір позовної суми, однак
ці документи суду представлено не було. Але, незважаючи на невиконання
позивачем зазначених вимог суду, рішення по справі було прийнято.
Чи правомірне скасування? Згідно з якою статтею ГПК воно повинно бути
здійснено?
Задача № 5
Акціонерне товариство «Вест» звернулося до господарського суду
Закарпатської області з позовом до акціонерного товариства «Іст» про
стягнення вартості товарів та пені за прострочені платежі.
Рішенням господарського суду позовні вимоги АТ «Вест» задоволено та на
АТ «Іст» накладено штраф за неподання документів, витребуваних
господарським судом.
Рішення судді господарського суду було перевірене в апеляційному порядку
та скасоване.
При перевірці було встановлено, що позивач у позовній заяві вказав
неправильну адресу відповідача.
Чи правомірне скасування рішення? Який суд має право перевіряти рішення
міського господарського суду, яке набрало законної сили?
ТЕМАТИКА КУРСОВИХ РОБІТ
Джерела господарського процесуального права.
Правовий стан господарського суду в Україні.
Історія становлення і розвитку господарських судів України.
Вищий господарський суд України у системі господарських судів.
Статус судді господарського суду.
Правовий стан господарського суду Автономної Республіки Крим,
господарські суди області, міст Києва та Севастополя.
Правовий статус апеляційного господарського суду.
Порівняльна характеристика господарського і цивільного процесів.
Досудове врегулювання господарських спорів (необхідність чи застарілий
механізм).
Процесуальний статус сторін в господарському процесі.
Правовий стан прокурора в господарському процесі.
Треті особи в господарському процесі, їхні права і обов’язки.
Представництво в господарському процесі.
Участь судового експерта в господарському процесі.
Позовна форма захисту права в господарському процесі.
Доказування і докази в господарському процесі.
Судові витрати.
Процесуальні строки.
Порушення провадження у справі в господарському суді як стадія
господарського процесу.
Вирішення господарських спорів у першій інстанції.
Перевірка рішення, ухвали, постанови господарського суду в апеляційному
порядку.
Перевірка рішення, ухвали, постанови господарського суду в касаційному
порядку.
Перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду за
нововиявленими обставинами.
Поняття і види судових рішень господарських судів.
Виконання судових рішень господарських судів.
Третейське вирішення господарських спорів.
Вирішення спорів про визнання недійсними актів.
Порушення провадження справи про банкрутство.
Процедура визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом.
Процедура відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької
діяльності — боржника.
Особливості розгляду спорів по договорах страхування.
Особливості розгляду спорів, які виникають у зв’язку з приватизацією.
Особливості розгляду спорів по договору <. .>
Вирішення господарських спорів Міжнародним комерційним арбітражем.
КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ
ЗНАНЬ СТУДЕНТА*
Підсумковий контроль знань студентів проводиться у формі письмового
іспиту.
Іспит проводиться у письмовій формі за білетами, які розроблено
відповідно до затвердженої програми за встановленим переліком питань.
До складу кожного білета входить 10 завдань, серед яких є теоретичні
питання, тлумачення термінів (категорій) та тестові завдання. Відповідь
на кожне з 10 питань білета оцінюється окремо за такою системою:
теоретичні питання та тлумачення термінів оцінюються з диференціацією в
10, 5, 0 балів; тестові завдання — з диференціацією в 10 і 0 балів.
Оцінювання знань студентів здійснюється підсумково за 100-бальною
системою з подальшим переведенням у традиційну систему для фіксації
оцінки в нормативних документах за такою схемою:
оцінка «задовільно» — 50 — 60 балів;
оцінка «добре» — 65 — 80 балів;
оцінка «відмінно» — 85 — 100 балів.
Відповідь на кожне з теоретичних питань оцінюється
? в 10 балів — якщо відповідь студента
містить повне, розгорнуте, правильне та обґрунтоване викладення
матеріалу;
демонструє високі знання студентом усієї програми навчальної дисципліни,
його вміння користуватися різноманітними методами наукового аналізу
суспільних і правових явищ, виявляти їх характерні риси та особливості;
відображає чітке знання відповідних категорій, їх змісту, розуміння їх
взаємозв’язку і взаємодії, правильне формулювання відповідних тлумачень;
свідчить про знання назв і змісту передбачених програмою
нормативно-правових актів (для найважливіших — необхідно знати рік їх
прийняття);
містить аналіз змістовного матеріалу, порівняння різних поглядів на дану
проблему, самостійні висновки, формулювання та аргументацію його точки
зору;
містить, поряд із теоретичним матеріалом, фактичні дані (статистичні,
результати судової практики і т. ін.), їх оцінку та порівняння;
логічно й граматично правильно викладена;
? у 5 балів — якщо студент дав відповідь на поставлене запитання, однак
вона
є неповною, не містить усіх необхідних відомостей про предмет запитання;
є не зовсім правильною — наявні недоліки у розкритті змісту понять,
категорій, закономірностей, назв та змісту нормативно-правових актів,
нечіткі характеристики відповідних явищ;
не є аргументованою — не містить посилань на нормативно-правові акти (у
разі необхідності) та інші джерела, аналізу відповідних теорій,
концепцій, наукових течій і т. ін.; недостатньо використано дані
юридичної практики, інший фактичний і статистичний матеріал;
свідчить про наявність прогалин у знаннях студента;
викладена з порушенням логіки подання матеріалу,
містить багато граматичних, грубих стилістичних помилок та виправлень;
? у 0 балів — якщо студент не відповів на поставлене запитання, або
відповідь є неправильною, не розкриває сутності питання, або допущені
грубі змістові помилки, які свідчать про відсутність знань у студента
або їх безсистемність та поверховість, невміння сформулювати думку та
викласти її, незнання основних положень навчальної дисципліни.
Відповідь на питання про тлумачення терміну оцінюється в
? 10 балів — якщо визначення є повним і правильним,
? 5 балів — якщо є принципово правильним, однак не зовсім повним,
? 0 балів — якщо не вистачає основних ознак поняття або його тлумачення
невірне чи відповідь відсутня.
Відповідь на питання тестового завдання оцінюється
? в 10 балів — якщо вона є правильною і повною;
? 0 балів — якщо є неправильною чи неповною.
Література
Нормативні акти
Конституція України від 28 червня 1996 р.
Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. (зі
змінами і доповненнями).
Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.
Цивільний кодекс України від 18 липня 1963 р. (зі змінами і
доповненнями).
Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. (зі змінами
і доповненнями).
Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.
Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. (зі змінами і
доповненнями).
Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р.
9. Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. (зі змінами і
доповненнями).
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (зі змінами і доповненнями).
Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. (зі змінами і
доповненнями).
Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.
Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від
21 січня 1993 р. (зі змінами і доповненнями).
Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від
24 лютого 1994 р. (зі змінами і доповненнями).
Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. (зі
змінами і доповненнями).
Указ Президента України «Про утворення апеляційних господарських судів
та затвердження мережі господарських судів України» від 11 липня 2001
року № 511.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу» від 29 березня 2002
р. № 411.
Роз’яснення Вищого арбітражного суду України: Збірник роз’яснень Вищого
арбітражного суду України / Відпов. ред. Д. М. Притика. — К.:
Юрінкомінтер, 1998.
Арбітражний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. —
Харків, 1995; 1999.
Арбитраж в СССР: Учебное пособие. — М., 1960.
Арбитраж в СССР: Учебное пособие / Под ред. М. С. Шакарян. — М., 1981.
Арбитраж в СССР: Учебное пособие / Под ред. К. С. Юдельсона. — М.: Юрид.
лит., 1984.
Арбитражный процесс в СССР / Под ред. А. А. Добровольского,
П. В. Логинова. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983.
Арбитражный процесс: Учебное пособие / Под ред. Р. Е. Гукасяна,
В. Ф. Тараненко. — М.: Юрид. лит., 1996.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. проф. М. К. Треушникова. — М.:
Зерцало, 1995.
Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В. В. Яркова. — М.: Юристъ,1998.
Арбитражная практика Международного коммерческого арбитражного суда при
ТПП РФ за 1998 г. / Сост. М. Г. Розенберг. — М.: Статут, 1999.
Арбітражне судочинство: Збірник нормативних актів Вищого арбітражного
суду України / Упор. М. В. Стаматіна. — Х.: Арсіс, 1999.
Абова Т. Е. Арбитражный процесс в СССР. — М., 1985.
Абова Т. Е., Тадевосян В. С. Разрешение хозяйственных споров. — М.,
1968.
Анохин В. С. Защита прав предпринимателей в арбитражном суде. — Воронеж,
1994.
Анохин В. С. Практикум по хозяйственному праву. — Воронеж, 1992.
Анохин В. С. Арбитражное процессуальное право России: Учебник. — М.:
Владос, 1999.
Антонов В. В., Айдарова А. И., Козлова В. П. и др. Справочник по
арбитражному процессу. — Новосибирск: Юкэн, 1997.
Беляневич В. Е. Арбітражне судочинство: визнання недійсними актів
державних та інших органів: Навч. посібник. — К.: Видавничий Дім «Ін
Юре», 2001.
Біленчук П. Д., Курко М. Н., Стахівський С. М. Судові експертизи в
цивільному, арбітражному і кримінальному процесі. — К., 1998.
Блажеев В. В., Громашина Н. А., Грась Л. А. и др. Арбитражный процесс. —
М. : Юристъ, 1996.
Блажевич В. В., Тараненко В. Ф. Возбуждение и рассмотрение дел в
арбитражных судах — М.: Юристъ, 1994.
Быков А. Г., Витрянский В. В. Предприниматель и арбитражный суд. — М.,
1992.
Вейсвейллер Р. Арбитраж. Возможности и техника операций на финансовых и
товарных рынках: Пер. с англ. — М.: Фирма «Церих-ГАП», 1993.
Дмитриева Г. К. Международный коммерческий арбитраж: Учебно-практ.
пособие. — М.: Проспект, 1997.
Зайцев И. М. Арбитражное рассмотрение преддоговорных споров. — Саратов,
1973.
Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К.:
Козаки, 1997.
Каллистратов Р. Ф. Государственный арбитраж. — М, 1973.
Каллистратов Р. Ф. Разрешение споров в государственном арбитраже. — М,
1961.
Клеандров М. И. Арбитражний процесс. — Тюмень, 1996.
Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж. — Х.: Основи, 1995.
Кузнецова Н. В. Регулирование внешнеэкономической деятельности в
Украине: Практ. пособие. — К.: Сплайт, 1998.
Логинов П. В. Решение государственного арбитража. — М., 1964.
Логинов П. В. Сущность государственного арбитража. — М., 1968.
Мамутов В. К. Компетенция государственнных органов в решении
хозяйственных вопросов промышленности. — М., 1964.
Міжнародний комерційний арбітраж: Закони України, міжнародні конвенції.
Інкотермс. — Вид-во ТПП України, 1995.
Міжнародний торговий арбітраж і законодавство та практика різних країн.
— К.: Таксон, 1998.
Побирченко И. Г. Советский арбитражный процесс. — К., 1997.
Побирченко И. Г. Рассмотрение дел в государственном арбитраже. — М.,
1961.
Практика международного коммерческого арбитражного суда:
Научно-практический комментарий / Сост. М. Г. Розенберг. — М., 1998.
Притика Д. М. Арбітражний суд: проблеми організації і діяльності. — К.:
Оріяни, 2000.
Притика Д. М. Арбітражні суди в Україні: історичний нарис та перспективи
розвитку. — К.: Ін-юре, 1998.
Притика Д. М., Тітов М. І. Арбітражний процес: законодавство та практика
застосування: Навч. посібник. — Харків: Консум, 1999. — Ч. 1.
Притика Д. М., Тітов М. І., Щербина В. С. та ін. Арбітражний процес:
Навч. посібник. — Харків: Консум, 1999. — Ч. 2.
Радченко М. Ю. Арбитражные споры: Справочник практикующего юриста. — М.:
Новый юрист, 1998.
Разрешение хозяйственных споров. Практика арбитражных судов Украины:
Сборник документов. — К.: Блиц-Информ, 1996.
Розенберг Л. А. Представительство по гражданским делам в суде и
арбитраже. — Рига, 1981.
Розенберг М. Г. Контракт международной купли-продажи. Современная
практика заключений. Разрешение споров. — М.: Книжный мир, 1998.
Розенберг М. Г. Международный договор и иностранное право в практике
международного коммерческого арбитражного суда. — М.: Статут, 1998.
Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України // Правовісник. —
1998. — № 1.
Роїна О. М. Арбітраж. Збірник процесуальних документів. — К.: СПЛАЙН,
1999.
Справочник по подготовке к рассмотрению дел в арбитражном суде / Под
ред. Е. В. Полежаева. — Новосибирск, 1995.
Тараненко В. Ф. Подготовка и рассмотрение дел в государственном
арбитраже. — М., 1979.
Тараненко В. Ф. Принципы арбитражного процесса. — М., 1978.
Третейський суд: Законодательство, практика, комментарий / Сост. Е. А.
Виноградова. — М.: Информ, 1997.
Фалькович М. С. Предъявление иска в государственный арбитраж. — М.,
1971.
Фурсов Д. А. Подготовка дела к судебному разбирательству: Пособие для
судей арбитражных судов. — М.: ИНФРА, 1997.
Цират Г. А., Цират А. В. Международный арбитраж как способ разрешения
внешнеэкономических споров. — К.: Довіра, 1997.
* З урахуванням чинних правил оцінювання.
PAGE 4
PAGE 3
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
