.

Александров Ю.В., Клименко В.А. 2004 – Кримiнальне право. Загальна частина (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 30989
Скачать документ

Александров Ю.В., Клименко В.А. 2004 – Кримiнальне право. Загальна
частина

Розділ І

поняття, завдання,

СИСТЕМО І принципи

кримінального права України. наука кримінального права

1 .1 . Поняття й завдання кримінального права 1 .2. Система
іпринципикримінального права 1 .3. Кримінальне право та суміжні галузі
права 1 .4. Наука кримінального права

1.1. Поняття й завдання кримінального права

Кримінальне право — юридична база боротьби зі злочинністю в країні й
одночасно найважливіший чинник, покликаний забезпечити дотримання
законності у процесі цієї складної й відповідальної діяльності.

Слово “кримінальне” походить від латинського — crimen, що означає
злочин. Інколи в літературі вживається термін “карний”. Застосування
терміна “кримінальне”, а не “карне” свідчить про те, що наголос робиться
насамперед на проблему злочину, а не на покарання, що треба вважати
більш демократичним. Загалом інститути злочину й покарання становлять
основу функціонування кримінального права, вони є глобальними поняттями
в цій галузі права і науці, що його досліджує. Отже, під поняттям
“кримінальне право” розуміється як окрема галузь права України, так і
наука, доктрина, теорія, яка цю галузь “обслуговує”.

Законодавство кожної сучасної держави складається із таких галузей
права: конституційне, цивільне, адміністративне та ін.

PAGE 3

Неодмінною складовою такої системи є кримінальне право, норми якого були
чи не найстарішими серед норм, які репрезентували інші галузі.

Кримінальному праву притаманні всі характеристики, властиві праву
загалом (нормативність, обов’язковість для виконання тощо). Водночас ця
галузь має власну специфіку.

Кримінальне право має свій окремий предмет, тобто регулює характерні для
нього суспільні відносини, спрямовані на охорону особи, її прав і
свобод, суспільства і держави від суспільно небезпечних посягань, що
оголошуються в законодавчому порядку злочинами і за які передбачаються
найбільш суворі заходи державного примусу — кримінальні покарання.

Отже, предметом кримінального права є відносини, що виникають у зв’язку
із вчиненням злочину і застосуванням до особи, що його вчинила,
кримінального покарання або інших видів впливу кримінально-правового
характеру.

Застосування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння,
зазначених засобів державного примусу становить метод правового
регулювання тих відносин, поштовхом до виникнення яких є юридичний факт
— вчинення злочину.

Оскільки кримінальне право під страхом покарання забороняє злочинну
поведінку, його норми переважно є нормами-заборона-ми. Вони, як і інші
норми кримінального права, встановлюються тільки через прийняття
Верховною Радою України відповідних законів. Жодні інші інстанції в
державі зробити це не вправі. Отже, єдиним джерелом кримінального права
є закон, тобто нормативний акт вищої категорії.

Завдання кримінального права визначено в ст. 1 Кримінального кодексу
України:

1. Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення
охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського
порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України
від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також
запобігання злочинам.

2. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України (далі КК)
визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання
застосовуються до осіб, що їх вчинили.

PAGE 4

Отже, кримінальне право — це самостійна галузь права України, яка
складається із сукупності (системи) правових норм (законів), покликаних
захищати найбільш значні цінності суспільства шляхом визнання певних
посягань на них злочинами і встановлення за їх вчинення відповідного
покарання щодо осіб, які ці посягання вчинили. Це основне, “стратегічне”
завдання кримінального права. У зв’язку із визначеним вище завданням
кримінальне право регламентує також чинність закону про кримінальну
відповідальність у часі і просторі, підставу й умови кримінальної
відповідальності, порядок призначення покарання, звільнення від
кримінальної відповідальності і покарання, обставини, що виключають
злочинність діяння, а також інші, крім покарання, заходи
кримінально-правового впливу (примусові заходи медичного характеру,
примусове лікування, примусові заходи виховного характеру).

Визначені законом завдання кримінального права (законодавства)
характеризують його функції (від лат. ^ипеНо — виконання, призначення).

1. Основною є функція охоронювальна, тобто захист найбільш важливих
цінностей суспільства: життя, здоров’я, власності тощо. Здійснення цієї
функції досягається шляхом: а) встановлення підстави і принципів
кримінальної відповідальності; б) визначення вичерпного переліку діянь,
що тягнуть за собою кримінальну відповідальність (криміналізація); в)
встановленням за них покарань відповідних видів і розмірів (пеналізація:
від лат. ровпац— покарання), а також інших заходів кримінально-правового
впливу.

2. Запобігальна (профілактична) функція кримінального права полягає у
недопущенні вчинення злочину, що досягається: а) самим фактом
встановлення кримінальної відповідальності і покарання за те чи інше
діяння, що повинно позитивно впливати на нестійких громадян; б)
наявністю норм про добровільну відмову від доведення злочину до кінця
(ст. ст. 17, 31 КК); в) наявністю норм подвійного запобігального впливу
(наприклад, ст. 304 КК — “Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність”
— має впливати на дорослих самим фактом своєї наявності, а в разі її
застосування — уберегти інших неповнолітніх, що потенційно також можуть
бути втягнуті в цю діяльність); г) застосуванням кримінального закону у
випадках призначення покарання за

PAGE 5

конкретний злочин, що має запобігти новим злочинам як з боку
засудженого, так і з боку інших нестійких осіб.

3. Регулятивна функція (від лат. regulaц— норма, правило) також
притаманна кримінальному праву. її здійснюють норми про обставини, що
виключають злочинність діяння (Розділ VIII Загальної частини КК), про
звільнення від кримінальної відповідальності (Розділ IX Загальної
частини КК), про призначення покарання (Розділ XI Загальної частини КК)
тощо. Регулятивна функція кримінального права притаманна і нормам
Особливої частини КК, в яких описуються ознаки того чи іншого злочину.
Забороняючи вчинювати суспільно небезпечні діяння, вони вимагають від
громадян певної правомірної поведінки — невчинення злочинів. В цьому
проявляється єдність охороню-вальної, профілактичної та регулятивної
функцій кримінального права.

1.2. Система і принципи кримінального права

Кримінальне право поділяється на Загальну і Особливу частину (цей поділ
законодавчо відбито в КК).

Загальна частина містить у собі норми, що визначають принципи, інститути
і поняття, в яких закріплені загальні положення, підстава та межі
кримінальної відповідальності, застосування покарання, а також порядок і
умови звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, правові
наслідки судимості тощо. Всі ці положення зазначено в розділах Загальної
частини

КК.

Особлива частина містить у собі визначення конкретних діянь, які є
злочинами, їх групування за родовими ознаками і вказівку на покарання,
що може бути призначене за кожний із злочинів. Ці норми відбиті в
розділах Особливої частини КК.

Зазначені частини є “двома боками однієї медалі”, вони нерозривні за
своїм змістом і тільки разом створюють кримінальне право як систему, що
складається з двох підсистем. Без Особливої частини Загальна була б
безпредметною, без Загальної частини Особлива не забезпечувала б
законності у застосуванні її норм.

PAGE 6

Право в цілому і кримінальне право зокрема, базується на певних
основоположних засадах, які безпосередньо закріплені в Конституції або
випливають з її положень, а також із положень норм відповідної галузі
права, а кримінальне право — із норм закону про кримінальну
відповідальність. Ці засади звуться принципами (від лат. ртіпсіріитц—
основа, начало), тобто це керівні ідеї, основні правила діяльності.

Кримінально-правові принципи — це основні, вихідні положення,
обов’язкові для законодавця, правозастосовчих органів і громадян у сфері
боротьби зі злочинністю.

Принцип верховенства права (законності). Конституція України, має
найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст.
8).

Кримінальний кодекс ґрунтується на Конституції та загальновизнаних
принципах і нормах міжнародного права. Застосування закону про
кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 1, 4 ст. 3 КК).

Принцип законності походить з формули иИиІІитусгітеп,цпиІІа
poena,цsineцLege” (Нема злочину, нема покарання без вказівки на те в
законі).

Принцип рівності громадян перед законом, у тому числі й кримінальним.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед
законом (ст. 24 Конституції України). Тобто всі особи, які вчинили
злочин, незалежно від їх соціальних і демографічних даних однаково
підлягають кримінальній відповідальності.

Принцип індивідуальної юридичної відповідальності, в тому числі й
кримінальної (ст. 61 Конституції України) полягає в тому, що
відповідальність і покарання за вчинений злочин може нести тільки особа,
яка цей злочин вчинила. Це конкретна фізична особа, що має всі ознаки
суб’єкта злочину (ст. 18 КК).

Принцип наявності вини у діях особи для визнання її злочинцем при
вчиненні суспільно небезпечного діяння.

Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції
України і ч. 2 ст. 2 КК).

PAGE 7

Невинне заподіяння шкоди, якою б вона тяжкою не була, не тягне
кримінальної відповідальності. Принцип наявності вини визначається
формулою: иНиІІитцсгітеп^,упиІІауровпацвіпецсиІра” (Нема злочину, нема
покарання при відсутності вини).

Принцип справедливості (індивідуалізації) покарання полягає в тому, що
покарання, яке призначається злочинцеві, повинно максимально відповідати
ступеню тяжкості вчиненого злочину, особливостям особи винного та
обставинам, що пом’якшують та обтяжують покарання (ст. 65-67 КК). Для
втілення цього принципу в життя санкції статей Особливої* частини КК
мають відносно-визначений і в абсолютній більшості — альтернативний
характер. Ще більш широкі межі індивідуалізації покарання встановлені у
ст. 69 КК, яка передбачає можливість призначення більш м’якого
покарання, ніж передбачено законом та нормами, які дозволяють за певних
обставин звільнити винного від покарання.

Розглядуваний принцип охоплює також конституційне положення про те, що
ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності
одного виду за одне й те саме правопорушення (ч. 1 ст. 61). У КК воно
інтерпретоване у ч. 3 ст. 2: Ніхто не може бути притягнений до
кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу
(ЫетоцсСеЬеЬцЫв рипігіцргоципоцйеІШб).

Принцип гуманізму випливає зі ст. 3 Конституції, яка проголошує людину,
її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку
найвищою цінністю. Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і
громадянина є одним із найважливіших завдань кримінального права (ст. 1
КК).

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28
Конституції). Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або
принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50

КК).

Призначаючи покарання, суд має виходити з того, що його вид і розмір
повинні бути мінімально достатні для досягнення мети покарання. Принципу
гуманізму відповідають також інститути звільнення від кримінальної
відповідальності й покарання, що особливо характерно для неповнолітніх
злочинців тощо.

PAGE 8

1.3. Кримінальне право

та суміжні галузі права

Кримінальне право як підсистема системи права України існує в
нерозривному зв’язку з іншими галузями права. Цей зв’язок обумовлений
тим, що кримінальне право здійснює охоро-нювальну функцію щодо тих
суспільних відносин, які регулюється іншими галузями права (захист
власності, виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і
громадянина тощо). Частина галузей права найбільш тісно “спілкується” з
кримінальним правом і, отже, вони можуть бути віднесені до категорії
суміжних галузей стосовно кримінального права. Такими є конституційне
право, адміністративне право, кримінально-процесуальне право,
кримінально-виконавче право, міжнародне право тощо.

Норми конституційного права і насамперед Конституції як основного закону
країни вимагають від кримінального права цілковитої відповідності й
неможливості будь-якої розбіжності з положеннями конституційного права.
Як ми бачили, на конституційних положеннях базуються принципи
кримінального права. Ці положення лежать в основі формулювань основних
інститутів кримінального права (злочину, підстави кримінальної
відповідальності, обставин, що виключають злочинність діяння, вимог до
покарання і його призначення тощо).

Нормами Особливої частини кримінального права захищається конституційний
устрій України, втілюється на практиці положення про забезпечення прав і
свобод людини як головного обов’язку держави, здійснюється захист усіх
форм власності, громадського порядку, громадської безпеки, довкілля
тощо.

Норми адміністративного права, що зведені у Кодекс України про
адміністративні правопорушення (КАП), мають тісний зв’язок з
кримінально-правовими нормами. Багато з них суміжні з нормами, що
міститься в КАП. Різниця між ними полягає в ступені суспільної
небезпеки, який у злочинах значно вищий, ніж в адміністративних
деліктах. Детальне дослідження правопорушення дає підстави віднести його
або до злочину, або до адміністративного проступку. Наприклад, суміжними
є злочин “Порушення порядку заняття господарською та банківською
діяльністю” (ст. 202 КК) і адміністратив

PAGE 9

ний проступок “Порушення порядку заняття підприємницькою або
господарською діяльністю” (ст. 164 КАП), злочин “Порушення правил
безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують
транспортними засобами”, (ст. 286 КК) і проступок “Перевищення водіями
транспортних засобів швидкості руху, невиконання сигналів регулювання
дорожнього руху, порушення правил перевезення людей та інших правил
дорожнього руху”(ст. 122 КАП).

Враховуючи реальну ситуацію з певними правопорушеннями, Верховна Рада
може “перевести” окремі з них із одної якості в іншу, здебільшого
повністю або частково декриміналізуючи певні діяння. Скажімо, КК 2001
року у ст. 286 та 296 значно звузив зміст злочинних діянь порівняно зі
статтями 215 та 206 КК 1960 року, виключивши відповідно кримінальну
відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху, що
спричинило потерпілому легкі тілесні ушкодження, та за просте
хуліганство, і, отже, розширив за рахунок цих діянь об’єм правопорушень
в адміністративному праві.

Тісно пов’язані поміж собою кримінальне (матеріальне) і
кримінально-процесуальне право. Для справедливого, побудованого на
вимогах кримінального закону, вирішення питання про кримінальну
відповідальність за конкретне діяння необхідна чітко й детально виписана
процедура, що забезпечує всебічне, повне й об’єктивне дослідження
обставин справи, яка порушена у зв’язку з вчиненням цього діяння. Ці
вимоги забезпечують норми кримінально-процесуального права, викладені у
Кримінально-процесуальному кодексі (КПК). Застосовувати
кримінально-правові норми поза рамками норм КПК неможливо. Отже, хоча
процесуальні норми виступають у якості форми відносно змісту, яким є
норми кримінального права, без такої форми останні діяти не можуть.
Порушення приписів, що містяться в нормах КПК, тягне для відповідних
службових осіб відповідальність аж до кримінальної.

Тісний зв’язок існує між кримінальним і кримінально-виконавчим, або
пенітенціарним (від лат. роегііїепИагіищ— спокутний) правом. Кримінальне
право встановлює види і межі покарань, а також порядок їх призначення
судом. Кримінально-виконавче право (його основу складає
Кримінально-виконавчий кодекс — КВК) регулює порядок виконання вказаних
в КК покарань. Суд

PAGE 10

призначає вид і розмір покарання, яке, на його думку, забезпечить
досягнення мети покарання (ч. 2 ст. 50 КК), але це досягнення можливе
тільки на підставі норм кримінально-виконавчого права, які застосовують
органи й установи, які це покарання виконують.

Зв’язок між кримінальним і міжнародним правом обумовлюється тим, що
певні інститути, які мають кримінально-правове значення, знаходять своє
первісне визначення в нормах міжнародного права, точніше в тих
міжнародних угодах, до яких приєдналася Україна. Згідно зі ст. 9
Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства
України.

Так, базуються на нормах міжнародного права статті КК, які визначають
проблему кримінальної відповідальності осіб, що мають дипломатичну
недоторканість (ч. 4 ст. 6 КК), екстрадиції (видачі) злочинців (ст. 10
КК), визнання злочинними деяких діянь (див., наприклад, злочини,
передбачені статтями 438, 445 КК) тощо. Міжнародно-правове походження
мають також норми, зазначенні в статтях 301, 442 КК та деяких інших.

1.4. Наука кримінального права

Як наука кримінальне право є складовою частиною юридичної науки. Предмет
кримінально-правової науки ширше предмета кримінального права як галузі
права. Він включає в себе: а) дослідження і тлумачення кримінального
закону; б) дослідження історії кримінального права; в) проведення
порівняльного аналізу вітчизняного і зарубіжного кримінального права; г)
дослідження міжнародного кримінального права; д) дослідження
ефективності діючих кримінальних законів, процесів кри-міналізації та
декриміналізації і на цій підставі розробку рекомендацій для
вдосконалення законодавства й практики його застосування.

Останнє положення є найважливішим у науці кримінального права.

У процесі досліджень наука кримінального права здебільшого застосовує
такі методи:

PAGE 11

а) діалектичний — використання законів і категорій діалектики;

б) догматичний (формально-логічний) — коментування й визначення
кримінально-правових норм і понять;

в) соціологічний — аналіз конкретних видів злочину як соціального явища;

г) компаративістський (порівняльно-правовий) — зіставлення й аналіз
кримінального законодавства в цілому або окремих його норм різних країн
світу;

д) історико-правовий — дослідження кримінально-правових інститутів і
практику їх застосування в їх історичному розвитку.

Дослідження історії розвитку науки кримінального права в Російській
імперії показує, що неоціненний внесок у цю науку зробили українські
вчені. Назвемо декого з них.

Кістяківський Олександр Федорович (1833-1885) — започаткі-вець
славетного наукового роду Кістяківських. Закінчив юридичний факультет
Київського університету. Після кількох років практичної роботи
обирається доцентом, а потім професором кафедри кримінального права і
судочинства Київського університету, де працював до кінця життя.
Почесний професор СПБ і Московського університетів. Написав велику
кількість наукових робіт. Серед них особливої уваги в галузі
кримінального права заслуговують: “Права, за якими судиться
малоросійський народ”, “Дослідження про смертну кару”, “Вплив Бекаріа на
російське кримінальне право”, “Підручник загального кримінального
права”, “Молоді злочинці та установи для їх виправлення” та багато
інших.

Учнем і послідовником О. Ф. Кістяківського був Леонід Сергійович
Білогриць-Котляревський (1855-1908). Він також закінчив юридичний
факультет Київського університету і через роки повернувся в нього
професором кафедри кримінального права, де і працював до кінця життя.
Представник старовинного українського шляхетського роду. Найважливіші
роботи: “Поняття кримінального права і підстави покарання”, “Творча сила
звичаю у кримінальному праві”, “Завдання і метод науки кримінального
права”, “Загальні риси історії кримінального права”, “Підручник
російського кримінального права” тощо.

Ще один видатний український вчений-криміналіст — Михайло Павлович
Чубинський (1871-1943) — теж закінчив

PAGE 12

юридичний факультет Київського університету, де був учнем Л. С.
Білогриць-Котляревського. Викладав у ряді університетів імперії. В 1918
р. був міністром юстиції в уряді гетьмана в Україні. Потім емігрував до
Югославії. Найвидатніші праці “Мотив злочинної діяльності і його
значення в кримінальному праві”, “Нариси кримінальної політики”, “Курс
кримінальної політики”.

В еміграції був членом комісії, яка працювала над створенням
кримінального законодавства Югославії, написав ряд праць з кримінального
права цієї країни, в тому числі два видання “Науково-практичного
коментарю до нового Кримінального Уло-ження Югославії”.

Наука кримінального права тісно пов’язана з багатьма іншими науками і
насамперед з іншими галузевими правовими науками: конституційного,
адміністративного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого
та міжнародного права. Серед інших наук найтісніші зв’язки у
кримінального права з кримінологією і правовою статистикою.

Кримінологія — це наука про стан злочинності, її причини, особу злочинця
та шляхи попередження злочинності. Правова статистика досліджує
кількісну сторону злочинності й інших видів правопорушень, а також
показники діяльності правоохоронних органів і судів з розслідування й
розгляду справ щодо цих правопорушень.

Кримінологічна інформація та дані правової статистики дають змогу
адекватно оцінити ефективність дії кримінального законодавства в процесі
його застосування, є основним джерелом, на підставі якого розробляються
пропозиції щодо удосконалення діючого кримінального законодавства.

Оскільки кримінальне право містить норми, які вирішують питання
кримінальної відповідальності у зв’язку із станом здоров’я як злочинця
так і потерпілого, то його наука тісно взаємодіє з такими науками, як
судова медицина і судова психіатрія.

На даних науки кримінального права базується навчальний курс
“Кримінальне право України”. Як і саме кримінальне право (і КК також)
цей курс поділяється на Загальну й Особливу частину.

Загальна частина курсу в основному відповідає розділам Загальної частини
Кримінального кодексу, але й містить теоретичні теми, не представлені в
КК окремими розділами. Теми курсу

PAGE 13

Загальної частини можна поділити на такі блоки: 1) Поняття, предмет,
завдання, система і принципи кримінального права України (ці питання
розглянуто вище); 2) Вчення про закон про кримінальну відповідальність;
3) Вчення про злочин; 4) Вчення про покарання, його призначення і
звільнення від покарання.

Особлива частина курсу будується (крім вступної частини) за окремими
розділами Особливої частини КК, які об’єднують у собі злочини, що мають
єдиний родовий об’єкт.

Контрольні питання

1. У яких значеннях вживається словосполучення “Кримінальне право”?

2. Що є предметом кримінального права?

3. У чому полягає завдання кримінального права і які функції
кримінального права?

4. Яка система кримінального права?

5. Які є принципи кримінального права?

6. Які галузі права є суміжними з правом кримінальним і чому?

7. Що є предметом науки кримінального права?

8. Які методи найчастіше застосовуються в наукових дослідженнях з
кримінального права?

9. Назвіть зв’язки науки кримінального права з іншими науками. 10.
Охарактеризуйте навчальний курс “Кримінальне право України”.

PAGE 14

Розділ ІІ

закон про кримінальну відповідальність

2.1. Поняття і значення закону про кримінальну відповідальність

2.2. Чинне кримінальне законодавство. ККі його структура

2.3. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

2.4. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

2.5. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

2.1. Поняття і значення закону

про кримінальну відповідальність

Термін “закон” походить від слова “кон”, що означає і початок і кінець,
тобто певну межу, за яку ніхто не може виходити. Закон немовби
встановлює межу правам і обов’язкам фізичних і юридичних осіб.

Закон — це нормативний акт, прийнятий вищим представницьким органом
державної влади (Верховною Радою) або безпосередньо волевиявленням
населення (референдумом) і який регулює найбільш важливі суспільні
відносини.

Закон є основою системи права держави, інші нормативні акти не можуть
суперечити закону, вони видаються тільки як розвиток його положень.
Тобто закон має вищу порівняно з іншим нормативними актами юридичну
силу.

Закон про кримінальну відповідальність — це нормативний акт, прийнятий
Верховною Радою, який містить у собі юридичні норми, що встановлюють
підставу й принципи кримінальної відповідальності, визначають, які
суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання
застосовуються до осіб, що їх вчинили, а також регламентують випадки,
коли можливе звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

PAGE 15

Особливості закону про кримінальну відповідальність (або кримінального
закону — що є тотожним поняттям):

1. Закон про кримінальну відповідальність — єдине джерело кримінального
права.

Всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції України та
загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Закон України про кримінальну відповідальність повинен відповідати
положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на
обов’язковість яких надано Верховною Радою України (ч. 1, 5 ст. 3 КК).

Рішенням Конституційного Суду України окремі норми кримінального права
можуть бути визнані неконституційними (ст. 152 Конституції). У такому
випадку вони втрачають юридичну силу.

Положення постанов Пленуму Верховного Суду України не є джерелом
кримінального права. З позицій цього авторитетного органу вони дають
тлумачення кримінально-правовим нормам, розкривають їх дійсний зміст. У
Законі України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій України” зазначено,
що Пленум Верховного Суду України “дає роз’яснення судам загальної
юрисдикції з питань застосування законодавства” (п. 6 ч. 2 ст. 55).

Не може бути джерелом кримінального права судовий прецедент (від лат.
ргаеевйепвц— той, що передує), тобто вироки, постанови, ухвали будь-яких
судів у конкретних кримінальних справах. Вони розкривають дійсне
значення правових норм лише стосовно конкретної життєвої ситуації й
обов’язкові тільки щодо кримінальної справи, якої вони стосуються. Отже,
вирок будь-якого суду у конкретній справі, не може бути обов’язковим для
іншого суду при вирішенні ним аналогічної або близької за суттю справи.

2. Усі норми про кримінальну відповідальність містяться в КК України.

Законодавство України про кримінальну відповідальність становить
Кримінальний кодекс України. Закони України про кримінальну
відповідальність, прийняті після набуття чинності КК, включаються до
нього після набрання ними чинності.

PAGE 16

Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові
наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 1, 2, 3 ст. 3
КК).

Отже, за “межами” КК не може існувати жодних кримінальних законів. У
разі їх прийняття як окремого закону або у складі закону міжгалузевого,
вони, після набрання ними чинності, інтегруються у КК.

Отже, всі нові закони в галузі кримінального права будуть вноситись у
діючий КК, замінюючи відповідні норми або доповнюючи КК новими нормами.
Таку ж позицію займає КК Російської Федерації. У більшості ж країн,
поряд з КК, існують кримінальні закони, які діють окремо (Німеччина,
Франція, Іспанія, Китай та інші).

3. Закон про кримінальну відповідальність, якщо він не суперечить
положенням Конституції, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного
права, а також рішенням Конституційного Суду — має вищу юридичну силу.
Саме його застосування породжує юридичні наслідки. Жоден нормативний акт
не повинен суперечити кримінальному закону. Протиріччя, які можуть
з’явитися з прийняттям нового закону, не пов’язаного з кримінальною
відповідальністю, мають бути усунені Верховною Радою. За наявності
протиріч між законом про кримінальну відповідальність та іншим
нормативним актом (не законом) застосовується саме кримінальний закон.

4. До осіб, які порушили закон про кримінальну відповідальність,
застосовуються судом специфічні й притаманні тільки цій галузі права
заходи державного примусу — кримінальне покарання, яке тягне за собою
наявність у засудженої особи судимості, як специфічного інституту,
притаманного також тільки кримінальному праву.

Значення кримінального законодавства в цілому й окремих його норм
полягає, насамперед, в тому, що вони відбивають найважливіші напрямки
політики держави у галузі боротьби зі злочинністю. Адже чітке визначення
кола криміналізованих діянь (злочинів) є тією основою, на якій базується
вся діяльність правоохоронних органів і судів. Ця діяльність має
відповідати вимогам суворого дотримання законності, а це можливо тільки
при високому рівні кримінального законодавства.

PAGE 17

2.2. Чинне кримінальне законодавство. Кримінальний кодекс і його
структура

Як уже зазначалось усе чинне кримінальне законодавство зосереджено в
Кримінальному Кодексі.

Слово “кодекс” походить з латинського “codex”, що означає “стовбур”,
“пень”. В стародавньому Римі писали на дощечках, натертих воском. Вони
звалися таблицями (tabula). Пригадаємо “Закони 12-ти таблиць”. Ці
таблиці виготовлялися зі стовбура, пня, тобто з codex’a. Сукупність
таблиць, поєднаних єдиною проблемою, зводилась воєдино. Ця сукупність
звалася книгою, адже дощечки поступово “виходили з моди”. Проте назва
книг, що поєднували певні норми права, залишилася традиційною — Кодекс.
Адже окремі норми, що записувалися на окремих табличках, зведені разом,
набирали (звичайно, умовно) форму стовбура.

Кримінальний кодекс — це законодавчий акт, що характеризується
внутрішньою єдністю взаємозв’язаних між собою норм, які визначають
принципи, загальні положення й інститути кримінального права, а також
встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, які покарання
застосовуються до осіб, що їх вчинили, а також підстави, за наявності
яких особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності й
покарання. Зазначені норми становлять систему, що охоплює все чинне
кримінальне законодавство. Структура кримінального законодавства
відповідає структурі Кримінального Кодексу.

Кримінальний Кодекс поділяється на Загальну й Особливу частини.

У Загальній частині сформульовані норми, які визначають кардинальні
положення щодо закону про кримінальну відповідальність, злочину і
покарання, звільнення від кримінальної відповідальності й покарання
тощо.

В Особливій частині дається опис конкретних складів злочину та видів і
меж покарання, що передбачені за їх вчинення, а також підстави
звільнення від кримінальної відповідальності за деякі суспільно
небезпечні діяння.

Кожна частина поділяється на розділи, які мають відповідну назву і
номер. Загальна частина містить 15 розділів, Особлива — 20.

PAGE 18

Розділи Загальної частини, як правило, присвячені конкретному інституту
(або декільком інститутам) кримінального права (наприклад: розділ V —
вині та її формам, розділ X — покаранню та його видам тощо), а розділи
Особливої частини містять у собі злочини, що посягають на один родовий
об’єкт (наприклад: розділ І — злочини, що посягають на основи
національної безпеки України, розділ XVIII — злочини, що посягають на
правосуддя, тощо).

Тобто можна сказати, що Загальна частина містить ті положення
(інститути), які мають значення для всіх складів злочину і покарань,
передбачених у конкретних статтях Особливої частини. Вони виводять за
дужки ті загальнообов’язкові положення, з якими стикаються працівники
правозастосовчих органів, вирішуючи питання кримінальної
відповідальності за вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння.

Норми обох частин КК взаємопов’язані й застосовуються тільки у їх
єдності.

Розділи КК поділяються на статті, кожна з яких має порядковий номер і
назву. При прийнятті нових статей вони отримують номер, який має стаття,
найближча до нової за своїм характером, а для відміни від неї номер
нової статті має позначку.

Наприклад, прийнята в січні 2002 р. нова стаття “Порушення
законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для
лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для
їх виробництва” отримала в КК номер 2031.

Багато статей складається з декількох частин, кожна з яких має свій
порядковий номер. Деякі з частин поділяються ще й на пункти (наприклад:
ч. 2 ст. 115 має 13 пунктів).

Крім двох частин, КК має додаток, який містить Перелік майна, що не
підлягає конфіскації за судовим вироком.

Разом із КК 2001 р. були прийняті Прикінцеві та перехідні положення.
Вони складаються з двох розділів, що містять 21 статтю. їх дія
тимчасова.

Статті Загальної й Особливої частини розрізняються не тільки за змістом,
але й за формою.

Норми Загальної частини мають описовий характер із чітким викладенням
суті конкретного припису. Наприклад, ст. 11 КК дає визначення злочину,
ст. 50 КК — визначення покарання, ст. 65 КК формулює загальні засади
призначення покарання,

PAGE 19

ст. 84 КК регулює питання звільнення від покарання за хворобою тощо.

Що ж до статей Особливої часини, то за їх призначенням, вони поділяються
на дві специфічні частини: диспозицію і санкцію.

Диспозицією зветься та частина статті Особливої частини КК, яка визначає
сутність злочинного діяння.

За технікою побудови й способом описування ознак конкретного виду
злочину в чинному законі про кримінальну відповідальність здебільшого
розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, відсильну й
бланкетну.

Проста диспозиція тільки називає злочин, не розкриваючи його ознак.
Наприклад, угон або захоплення залізничного рухомого складу,
повітряного, морського чи річкового судна (ч. 1 ст. 218 КК), умисне
легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК). Проста диспозиція
використовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільно
небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без описування
його ознак в законі.

Описова диспозиція називає основні ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст.
152 КК розкривається зміст зґвалтування — статеві зносини із
застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з
використанням безпорадного стану потерпілої особи, у ч. 1 ст. 296 КК —
зміст хуліганства: грубе порушення громадського порядку з мотивів явної
неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи
винятковим цинізмом.

Відсильна диспозиція встановлює ознаки злочину шляхом відсилання до
іншої статті або до іншої частини статті КК, де називається злочин або
описуються його ознаки або ознаки, що виключають відповідальність за
злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад: умисне вбивство, вчинене
особою, яка раніше вчинила умисне вбивство,
зацвиняткомцвбивства,цпередбачено-гоіртаттямиц116-118цККц(п. 13 ч. 2 ст.
115 КК); або: дії, передбачені частиною першою, другою або третьою цієї
статті (ст. 296 КК), якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або
холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або
заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень

(ч. 4 ст. 296 КК).

Найчастіше відсильні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути
повторень. Для цього законодавець використовує слово

PAGE 20

сполучення “та сама дія”, “дії, передбачені…”, “ті самі дії”, “ті самі
діяння”, “те саме діяння”, “діяння, передбачені…”, “вчинене особами,
зазначеними в частинах першій або другій цієї статті”, “один із
злочинів, передбачених статтями…” тощо, якими здійснюється відсилання
до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж
статті, або діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої*
частини КК. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого
розкрита в іншій статті або першій частині відповідної статті.
Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття вбивства, а в ч. 2 та ст. 116,
117, 118 і 119 воно тільки називається.

Бланкетна (від фр. Ьісіпец— білий, чистий) диспозиція, не називаючи
конкретних ознак злочину або називаючи лише частину з них, відсилає для
встановлення їх змісту до норм інших галузей права — цивільного,
адміністративного, трудового тощо. Наприклад, бланкетною є диспозиція
ст. 271 КК — Порушення вимог законодавства про охорону праці. Подібні
диспозиції домінують у розділах Особливої частини КК, які передбачають
відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності (розділ
VII), проти довкілля (розділ VIII), проти безпеки виробництва (розділ X)
тощо.

Санкція — це частина статті Особливої частини КК, в якій визначається
вид і розмір покарання за злочин, сформульований у диспозиції.

Можна сказати, що санкція — це законодавча оцінка ступеня суспільної
небезпеки діяння, передбаченого в диспозиції.

Санкції чинного КК можна поділити на відносно-визначені, альтернативні й
кумулятивні.

Відносно-визначеними є санкції, які вказують на один вид покарання і
його межі.

Відносно-визначені санкції бувають двох підвидів: “від-до” і

“до”.

Перший підвид означає, що в санкції вказаний мінімальний і максимальний
розміри конкретного виду покарання. Наприклад, ч. 1 ст. 115 КК (умисне
вбивство) має санкцію у виді позбавлення волі на строк від семи до
п’ятнадцяти років.

Другий підвид характерний тим, що вказує тільки верхню межу того чи
іншого виду покарання. Нижня межа у таких випадках визначається шляхом
звернення до відповідної статті Загаль

PAGE 21

ної частини КК, в якій встановлено мінімальний розмір цього виду
покарання.

Наприклад, незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК) карається
виправними роботами на строк до двох років (їх мінімальний строк згідно
зі ст. 57 КК — шість місяців), або обмеженням волі на строк до трьох
років (його мінімальний строк згідно зі ст. 61 КК — 1 рік), або
позбавленням волі на строк до трьох років (його мінімальний строк згідно
зі ст. 63

КК — 1 рік).

Альтернативні санкції містять у собі два або більше основних видів
покарання, з яких суд має обрати лише один. Таких санкцій абсолютна
більшість і саме вони надають суду найширші можливості для
індивідуалізації покарання.

Приклад альтеративної санкції наведено вище. Як бачимо, така санкція
складається з декількох відносно-визначених видів покарання. У випадках
умисного вбивства при обтяжуючих обставинах альтернативна санкція може
складатися з відносно-визначеного покарання й абсолютно-визначеного.
Наприклад, умисне вбивство за обтяжуючих обставин карається позбавленням
волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням
волі (ч. 2 ст. 115 КК).

Кумулятивна санкція передбачає наявність як основного, так і додаткового
виду покарання (останній може бути як обов’язковим, так і
факультативним).

Наприклад, шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або
організованою групою, карається позбавленням волі на строк від п’яти до
дванадцяти років з конфіскацією майна (ч. 4 ст. 190 КК).

Незаконна приватизація державного, комунального майна за обтяжуючих
обставин (ч. 2 ст. 233 КК) карається позбавленням волі від п’яти до
дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

Теорії та законодавству минулих років відомі такі санкції,

як:

а) санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види покарання.
Наприклад, у статтях 257 та 258 КК 1960 р. “самовільне залишення поля
бою або відмова діяти зброєю” та “добровільна здача в полон” каралися
смертною карою або позбавленням волі строком на п’ятнадцять років;

PAGE 22

б) невизначена — строки покарання не визначаються. Наприклад, “Керівні
начала з кримінального права” 1919 р. як одне з покарань називали
позбавлення волі на невизна-чений строк;

в) абсолютно визначена — встановлювала один вид і один розмір покарання.
Наприклад, за військове шпигунство КК 1927 р. встановлював один вид
покарання — найвищу міру соціального захисту (смертну кару);

г) відсильна — відсилала до санкції іншої статті КК, де визначався вид і
розмір покарання для певних видів злочинів. Наприклад, санкції статей 92
(Злочини проти державної або громадської власності інших соціалістичних
країн) та 146 (Злочини проти власності об’єднань, що не є
соціалістичними організаціями) КК 1960 р. відсилали до санкцій
відповідних статей глави II (Злочини проти соціалістичної власності) та
глави V (Злочини проти особистої власності громадян).

2.3. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

Вельми важливим для вирішення питання про відповідальність конкретної
особи за конкретне діяння є встановлення того, який закон діяв на момент
вчинення нею злочину.

Загальне положення з цього приводу сформульоване в ч. 2 ст. 4 КК:
Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну
відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Очевидно, що закон про кримінальну відповідальність не вічний, як і
будь-який інший закон. Він діє певний строк і у якийсь момент припиняє
своє існування.

У зв’язку з цим треба прояснити такі питання: 1) момент набрання законом
про кримінальну відповідальність чинності; 2) момент втрати чинності
законом поро кримінальну відповідальність; 3) зворотна дія закону про
кримінальну відповідальність.

Момент набрання законом чинності — це початок життя закону, коли він
починає діяти, набирає юридичної сили.

PAGE 23

Порядок набрання чинності будь-яким законом, у тому числі й
кримінальним, регулюється ст. 94 Конституції України.

Прийнятий Верховною Радою України закон підписує Голова Верховної* Ради
і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону
підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або
повертає Закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до
Верховної ради України для повторного розгляду.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув
закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом
України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною
Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу,
Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити
протягом десяти днів.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня
його опублікування.

Останнє положення стосовно закону про кримінальну відповідальність
продубльовано в ч. 1 ст. 4 КК.

Офіційне оприлюднення (промульгація — від лат. рготи^а-Поц— публічне
оголошення) здійснюється у друкованих органах, які мають право на
промульгацію законів: “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, “Вісник
Верховної Ради”, “Офіційний вісник України”. Без промульгації закон
набрати чинності не може.

Крім загального строку набрання чинності після промульгації (10 днів) в
самому законі може бути вказано інший строк: набрання чинності з дня
опублікування, або за розсудом законодавця з іншого дня, який передбачає
строк більше десяти днів. Здебільшого останнє робиться у зв’язку з тим,
що закон є значним за обсягом і значимістю, отже вимагає певного строку
на його вивчення.

Наприклад, Кримінальний кодекс був прийнятий Верховною Радою 5 квітня і
одразу ж підписаний Президентом, але в ст. 1 Розділу І Прикінцевих і
перехідних положень було зафіксовано, що КК набирає чинності з 1 вересня
2001 р.

PAGE 24

Інколи набрання чинності кримінальним законом поєднується з набранням
чинності іншим законом, у розвиток якого чи у зв’язку з яким були
внесені зміни чи доповнення у КК. Наприклад, закон, яким були внесені
зміни у статті 198, 209, 306 і яким КК був доповнений ст. 2091, був
прийнятий 16 січня 2003 р., а набрав чинності одночасно із набранням
чинності Законом України від 29 листопада 2002 р. “Про запобігання та
протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”,
який був опублікований у газеті “Голос України” 10 грудня 2002 року і
набрав чинності через шість місяців з дня опублікування.

Закони та інші нормативні акти, що визначають права і обов’язки
громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом, є не чинними (ч. 3 ст. 57 Конституції). Водночас згідно з ч. 2
ст. 68 Конституції незнання законів не звільняє від юридичної
відповідальності.

Закон діє до втрати ним своєї чинності. Така втрата, тобто припинення
існування закону, можлива у таких формах:

а) скасування Закону про кримінальну відповідальність (лат. —
aЪrogatioцLegisц— скасування закону). В законі, що приймається, дається
вказівка на те, що ним відміняється певний чинний закон. Наприклад,
пунктом 2 ч. 1 Закону України від 3 квітня 2003 р. “Про внесення змін до
Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” із КК
виключена ст. 230. Чимало подібних прикладів було тоді, коли діяв КК
1960 р. Так, статті 27 і 28 цього КК, що регламентували такі покарання
як заслання і вислання, були виключенні з КК (тобто їх чинність була
припинена) Законом від 6 березня 1992 р., а 7 липня цього ж року —
статті 150 — Зайняття приватно-підприємницькою діяльністю, 151 —
Комерційне посередництво, 152 — Незаконна переуступка житлового
приміщення та стягнення квартирної платні понад встановлений розмір;

б) заміна одного закону про кримінальну відповідальність іншим, виданим
з того ж приводу, що й попередній. З моменту набрання чинності новим
законом діє саме він. Lexцposterior derogatцprioriц (Пріоритет
віддається пізнішому закону). Наприклад, Законом від 7 березня 2002 р.
абзац другий частини першої ст. 259 КК викладений таким чином:
“карається

PAGE 25

штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років”. Отже, санкція ч.
1 ст. 259 КК (Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці
громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності), яка раніше була
більш м’якою, втратила чинність, в той же час чинність набрала санкція у
наведеному формулюванні; в) втрата чинності закону, якщо він був
прийнятий на певний час до настання певної події. Так, відпала чинність
закону про кримінальну відповідальність за виготовлення з метою збуту та
збут підроблених купонів багаторазового використання
(купоно-карбованців) у зв’язку з їх відміною. У зв’язку з розглянутими
моментами набрання і втрати чинності Закону про кримінальну
відповідальність важливим є визначення часу вчинення злочину.

Згідно з ч. 3 ст. 4 КК часом вчинення злочину визнається час вчинення
особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або
бездіяльності.

Тобто, “точка відліку” часу, з якого злочин вважається вчиненим,
починається з моменту скоєння суспільно-небезпечної дії або
бездіяльності, а не з моменту настання внаслідок цього злочинних
наслідків.

Скажімо, злочинець, бажаючи позбавити життя людину, наніс їй тілесні
ушкодження, смерть від яких настала через декілька днів. Часом вчинення
вбивства буде момент нанесення тілесних ушкоджень, а не момент настання
смерті від них.

Щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність. Зворотна дія
закону у кримінальному праві — це поширення дії нового закону про
кримінальну відповідальність за діяння, вчинені до набрання ним
чинності. На практиці це питання набуло значного поширення у зв’язку зі
вступом в силу нового

КК.

Якщо під час вчинення злочину і під час розгляду в судових інстанціях
справи, порушеної у зв’язку із вказаним злочином, в законі про
кримінальну відповідальність, який застосовується у справі, не сталося
змін, то питання про зворотну дію не виникає. Адже застосовується закон,
що діяв під час вчинення злочину.

Одначе реальною є ситуація, коли під час вчинення злочину діяв один
закон, за яким цей злочин мав кваліфікуватися (отри

PAGE 26

мати правову оцінку), а під час розгляду справи діє інший закон з цього
ж приводу, або взагалі кримінальна відповідальність за скоєне діяння
відмінена. Виникає колізійна ситуація (лат. Collisioy— розходження між
окремими законами).

Вирішення цього питання базується на ст. 58 Конституції України: Закони
та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім
випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не
визнавалися законом як правопорушення.

Як розвиток цих положень в КК існує ст. 5. Вона вирішує колізійні
ситуації зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі, і
тому її норми звуться темпоральними (від лат. — tempusy—час).

Слідом за ст. 58 Конституції ч. 1 ст. 5 КК проголошує, що закон про
кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або
пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто
поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким
законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або
відбули покарання, але мають судимість.

Тобто такий закон поширює свою дію на випадки, які мали місце до
набрання ним чинності. Це зветься ретроактивністю закону (від лат.
retroy—уминуле + activus — діяльність). Інакше у вказаних випадках не
може бути, адже інше рішення суперечило б принципу гуманізму та й
взагалі здоровому глузду.

Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність
діяння, або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в
часі (ч. 2 ст. 5).

Це положення також побудовано на принципі гуманізму. Адже людина, яка
вчиняє злочин, “орієнтується” на ту оцінку ступеня суспільної його
небезпеки, яка зафіксована у санкції статті на момент вчинення злочину.
Тим паче це стосується випадків, коли діяння на момент його вчинення
взагалі не вважалося злочином.

Якщо закон, що діяв раніше, був більш м’яким, то він і застосовується до
випадків, що мали місце на час його чинності, незважаючи на те, що цей
закон вже відмінено і замість нього діє інший, більш жорсткий закон. Це
зветься ультраактивністю закону (від лат. Ultray— зверх + activusy—
діяльність).

PAGE 27

На практиці закон вважається таким, що пом’якшує відповідальність, якщо
з санкції виключений найбільш суворий вид покарання або в санкцію
альтернативно включений менш суворий вид покарання, або в санкції
знижені верхня чи нижча межа покарання або знижені обидві межі покарання
тощо.

Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує
відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у
тій частині, яка пом’якшує відповідальність (ч. 3 ст. 5 КК).

Треба також зауважити, що мають зворотну дію і нові закони про
кримінальну відповідальність, що належать до Загальної частини КК, у тих
випадках, коли вони покращують правове становище особи, відносно якої
вирішується питання про притягнення до кримінальної відповідальності,
звільнення від неї або від покарання тощо.

Так, згідно зі ст. 10 КК 1960 р. кримінальна відповідальність за умисне
вбивство при перевищенні меж необхідної оборони наставала з 14 років, а
за КК 2001 р. настає з 16 років. Отже, це положення має зворотну силу
(див. п. “ґ” ст. 1 розділу ІІ “Прикінцевих та перехідних положень”).

Водночас не мають зворотної сили положення ч. 2 ст. 22 КК 2001 р. про
кримінальну відповідальність з 14 років за такі злочини, як бандитизм,
насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом,
вимагання тощо, оскільки за ст. 10 КК 1960 р. така відповідальність за
ці діяння наставала з 16 років.

2.4. Чинність закону

про кримінальну відповідальність у просторі

Проблемам чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі
присвячені ст. 6-8 КК. Виходячи з положень цих статей, вказана чинність
визначається на основі чотирьох принципів: територіального,
громадянства, універсального, прагматичного.

Принцип територіальний. Цей принцип базується на суверенітеті держави,
влада якої поширюється на всю її територію. Термін суверенітет походить
з французької мови і в перекладі

PAGE 28

означає “верховна влада”. Вперше застосований у XVI сторіччі французьким
вченим Ж. Боденом.

Цей принцип знайшов своє втілення у ч. 1 ст. 6 КК: Особи, які вчинили
злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності
за цим Кодексом.

Про яких осіб йдеться в законі?

Всі люди, які перебувають на території України, відносно належності до
неї поділяються на: 1) її громадян; 2) осіб без громадянства
(апатридів); 3) іноземців (громадян інших держав).

До всіх представників цих трьох категорій, що вчинили злочини на
території України, застосовується законодавство України про кримінальну
відповідальність, тобто КК України. Це так зване правило
“ЬехцІосіцЛеІісіив” — закон місця вчинення злочину.

Але є виняток. Згідно з ч. 4 ст. 6 КК питання про кримінальну
відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших
громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у
кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на
території України вирішується дипломатичним шляхом.

Йдеться про перебуваючих на території України президентів,
прем’єр-міністрів, міністрів, депутатів парламентів, тощо інших держав,
офіційних представників ООН, інших міжнародних організацій (НАТО, ЄС
тощо), а також акредитованих в Україні дипломатичних представників інших
держав (амбасадорів, їх радників, аташе тощо), а також членів їх сімей —
не громадян України.

Ці питання регулюються нормами міжнародних конвенцій та договорів і
прийнятого у їх розвиток Положення про дипломатичні представництва та
консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.

У разі вчинення вказаними особами злочину на території України їх
відповідальність за КК України можлива тільки у тому випадку, коли
країна (або міжнародна організація), що акредитувала вказану особу
(направила її для вирішення певних питань), позбавить її дипломатичного
імунітету від кримінальної юрисдикції України.

У світовій практиці майже нема випадків такого позбавлення вказаних осіб
імунітету. Вони оголошуються країною перебу

PAGE 29

вання персоною “поп^гсііа” (небажаною особою) і видаляються за межі цієї
країни. Подальше рішення щодо їх відповідальності приймає країна, яку
вони репрезентували або громадянами якої вони є.

Згідно з Конституцією України до деяких категорій службових осіб в
державі застосовується особливий порядок їх притягнення до кримінальної
відповідальності.

Так, згідно з ч. 1 ст. 105 Конституції України Президент України
користується правом недоторканості на час виконання повноважень. Він
може бути усунений з поста Верховною Радою в порядку імпічменту у разі
вчинення ним державної зради або іншого злочину. Процедура імпічменту
виписана у ст. 111 Конституції України.

Згідно зі ст. 80 Конституції України народним депутатам України
гарантується депутатська недоторканість. Народні депутати не можуть бути
без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної
відповідальності, затримані чи заарештовані.

Згідно зі ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність
суддів гарантується Конституцією і законами України. Суддя не може бути
без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до
винесення обвинувального вироку судом.

При застосуванні територіального принципу має бути визначене поняття
території України. Воно міститься у статті 1 Закону “Про державний
кордон України” від 4 листопада 1991 р.: “Державний кордон України є
лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають
межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору”
(тлумачення цього визначення дається в ст. 2-6 зазначеного закону).

Положення ст. 6 КК вказують, що злочин визнається вчиненим на території
України, якщо він хоча б частково мав місце на її території або на ній
вчинив злочинне діяння хоча б один із співучасників.

Так, у ч. 2 ст. 6 КК йдеться про те, що злочин визнається вчиненим на
території України, якщо його було почато (наприклад, придбано обладнання
для фальшування грошей, яке потім було вивезено за кордон), продовжено
(наприклад, контрабандний товар з однієї країни в іншу був
транспортований через

PAGE 30

Україну), закінчено (наприклад, забруднення атмосферного повітря в іншій
державі, після чого воно перемістилося на територію України і спричинило
на ній тяжкі наслідки) або припинено (наприклад, затримано
розповсюджувача підробленої іноземної валюти, яка була виготовлена за
кордоном) на території України. У всіх цих випадках діяння
кваліфікується за КК України, і всі особи, що його вчинили, мають нести
за ним відповідальність.

У ч. 2 ст. 6 КК йдеться про те, що злочин визнається вчиненим на
території України, якщо його виконавець, або хоча б один із
співучасників діяв на території України. Отже, достатньо, щоб хоча б
один із співучасників (скажімо, один із членів організованої групи
контрабандистів) діяв на території України, або на ній діяв тільки
організатор такої групи, або тільки підбурювач, або тільки пособник, щоб
вважати, що злочин вчинено на території України і всі особи, які його
вчинили, мають нести відповідальність за КК України.

Так само може діяти й інша держава, якщо злочин частково вчинявся на її
території, а частково на території України. Все залежить від того, де
конкретна особа (чи особи) притягується до кримінальної
відповідальності.

Принцип громадянства (національний принцип).

Йдеться про випадки, коли громадяни України або особи без громадянства,
що постійно проживають в Україні, вчинили злочин за її межами.

Звичайно, їх, в разі встановлення факту вчинення злочину, вправі
притягти до відповідальності держава, на території якої злочин вчинено.

Але, якщо вказані особи вже знаходяться на території України і не
понесли раніше відповідальності за вчинений злочин, вони, згідно з ч. 1
ст. 10 КК не можуть бути видані іншій державі.

В таких випадках згідно з ч. 1 ст. 7 КК вказані особи підлягають
кримінальній відповідальності за КК України.

Питання вирішуються таким чином і у випадках, коли діяння, вчинене за
межами України, не вважається злочином в країні, де воно скоєно, а в
Україні воно є злочином.

Якщо особи, зазначені у ч. 1 ст. 7 КК, за вчинені злочини зазнали
кримінального покарання за межами України, вони не

PAGE 31

можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за пі
ж злочини (ч. 2 ст. 7 КК).

Це положення відповідає міжнародному пршщшгу: Nemo debet bis puniri pro
uno delicto (ніхто не може бути покараний двічі за той же самий злочин).
Воно зафіксовано в більш широкому плані в ч. 1 ст. 61 Конституїгії:
Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності
одного виду за одне й те саме правопорушення.

Засудження за межами України тягне відповідні наслідки в разі вчинення
такою особою нового злочину (тобто реїидивного прояву) на території
нашої країни.

Згідно з ч. 2 ст. 9 КК репидив злочинів, невідбуте покарання або інші
правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при
кваліфікащї нового злочину, призначенні покарання, звільненні від
кримінальної відповідальності або покарання.

Універсальний (від лат. universalis — загальний) принцип. Він зветься ще
космополітичним, тобто міжнародним.

За пим принщшом іноземці або особи без громадянства, що не проживають
постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в
Україні відповідальності за КК України у випадках, передбачених
міжнародними договорами (ст. 8 КК).

Зазвичай такі особи видаються іноземній державі для вирішення питання
про їх відповідальність за міспем вчинення злочину на підставі ч. 3 ст.
10 КК.

Але в тих випадках, коли Україна є учаснипею певних конвен-пій або
багатосторонніх договорів про боротьбу з певними видами злочинів, які
дають право кожній державі-учаснипі притягати до кримінальної
відповідальності осіб, які вчинили саме пі злочини, наша держава вправі
сама вирішувати питання про відповідальність пих осіб, якщо вони
опинилися на її території. Це так звані міжнародні злочини та злочини
міжнародного характеру, щодо яких передбачена універсальна юрисдикпія.

Це стосується таких злочинів як ввезення, виготовлення, збут і
розповсюджування порнографічних предметів (ст. 301 КК), най-манство (ст.
447 КК) тощо.

Прагматичний (реальний) принцип.

Цей принпип полягає в тому, що іноземпі або особи без громадянства, що
не проживають постійно в Україні, які вчинили зло

PAGE 32

чин за її межами, підлягають відповідальності за КК України у випадках,
якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти
прав і свобод громадян України або інтересів України (ст. 8 КК).

Йдеться про вчинення вказаними особами за межами України такого злочину,
за який згідно з ч. 5 ст. 12 КК передбачене покарання у виді позбавлення
волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Але не
будь-якого особливо тяжкого злочину, а такого, що спрямований проти прав
і свобод громадян України (наприклад, умисне вбивство, передбачене ст.
115 КК) або інтересів України (наприклад, шпигунство, передбачене

ст. 114 КК).

Екстрадиція. Ст. 10 КК регулює питання екстрадиції.

Екстрадиція — передача особи, що вчинила злочин або підозрюється в його
вчиненні, однією державою іншій державі для притягнення її до
кримінальної відповідальності або для виконання щодо неї обвинувального
вироку.

Як зазначалося вище, видача громадян України або осіб без громадянства,
що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин на території іншої
держави, для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до
суду на території цієї держави, неможлива (ч. 1 ст. 10 КК).

Водночас згідно з міжнародними договорами у певних випадках злочинці
можуть бути передані іншій державі.

По-перше, такими є іноземці, які вчинили злочини на території України і
засуджені за них на підставі КК України. Вони можуть бути передані для
відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої
вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України
(ч. 2 ст. 10 КК).

По-друге, такими є іноземці і особи без громадянства, що постійно не
проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і
перебувають на її території. Вони можуть бути видані іноземній державі
для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або
передані для відбування покарання, якщо така видача або передача
передбачені міжнародними договорами України (ч. 3 ст. 10).

Наприклад, видачу злочинців передбачає Мінська конвенція країн СНД про
правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах від 22 січня 1993 р.

PAGE 33

16 січня 1998 р. Верховна Рада ратифікувала з певними застереженнями
Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 року і Європейську
конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. з
додатковими протоколами.

2.5. Тлумачення закону

про кримінальну відповідальність

Тлумачення закону — це діяльність суб’єкта тлумачення по встановленню
змісту правового акта для його практичної реалізації (застосування).

У законі про кримінальну відповідальність відображено загальні
положення, загальні правила поведінки, які законодавець вважає злочином.
Одначе ніякий кримінальний закон, навіть щонайдеталізованіший,
казуїстичний, не може передбачити всіх нюансів злочинної поведінки, які
доводиться розглядати у пра-возастосовчій практиці. Тому виникає потреба
в тлумаченні закону, тобто поясненні, розкритті його змісту і
призначення, в точному зрозумінні волі законодавця, вираженої в законі,
в поясненні термінів і понять, які у ньому вжиті.

Треба підкреслити, що однією з основних складових частин високої
кваліфікації юриста є його вміння точно тлумачити закон.

Тлумачення закону про кримінальну відповідальність дає можливість
встановити його відношення до конкретного злочинного діяння і правильно
його кваліфікувати. Це обов’язкова вимога правильного застосування
закону, необхідний елемент слідчо-судової діяльності.

Тлумачення не може бути довільним, таким, що не рахується з волею
законодавця й принципами права, воно має сприяти зміцненню законності. В
процесі тлумачення враховується не тільки буква закону, але і його дух.

Тлумачення законів, у тому числі й кримінальних, має кілька напрямів
(видів).

Тлумачення закону послідовно проходить дві стадії:
тлума-чення-з’ясування (“для себе”) і тлумачення-роз’яснення (“для
інших”).

PAGE 34

Тлумачення-з’ясування передує тлумаченню-роз’ясненню. Воно полягає у
внутрішній інтелектуальній діяльності суб’єкта тлумачення щодо
встановлення змісту Закону про кримінальну відповідальність.
Витлумачивши закон “для себе”, можна роз’яснювати його “для інших”.

Розглянемо прийоми, які застосовуються в процесі тлумачен-ня-з’ясування.

Тлумачення може здійснюватися за обсягом, тобто в ході співставлення
тексту норми та її змісту. Тлумачення за обсягом буває трьох видів:

а) буквальне тлумачення (адекватне, тотожне) — коли зміст
кримінально-правової норми цілком відповідає його словесній оболонці —
тексту норми. В абсолютній більшості випадків так воно і є. Так, згідно
зі ст. 23-25 КК вина особи, що вчинила діяння, передбачене КК, може бути
вираженою в одній з двох форм: умислі або необережності. Якихось інших
форм закон не передбачає;

б) обмежувальне тлумачення — коли зміст кримінально-правової норми є
вужчим за її текст. При цьому тлумаченні нормі, що застосовується,
надається більш вузький сенс, ніж це буквально сформульовано в тексті
самого закону.

Так, згідно з ч. 1 ст. 22 КК загальний вік, з якого настає кримінальна
відповідальність, дорівнює 16 рокам. Але стосовно злочину, передбаченого
ст. 304 КК (Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність),
слідчо-судова практика походить з того, що його може вчинити тільки
особа, що досягла повноліття, тобто доросла особа, якій виповнилося 18
років;

в) поширювальне тлумачення — коли зміст кримінально-правової норми
ширший, ніж її словесне значення, текст. При цьому, тлумаченням закону
про кримінальну відповідальність, що застосовується, надається більш
широкий сенс, ніж це зафіксовано в тексті закону. Одначе таке тлумачення
має здійснюватися дуже обережно, ні на крок не виходячи за межі волі
законодавця. Скажімо, ст. 2031 КК передбачає відповідальність за
порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків
для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини
для їх виробництва. Тут термін “законодавство” містить у собі не лише
закони, а й підзаконні акти, які регулюють вказаний вид діяльності.

PAGE 35

Крім тлумачення за обсягом, у тлумаченні-з’ясуванні ми розрізняємо також
тлумачення за способом, найбільш поширеними видами якого є філологічне,
систематичне, історичне.

Філологічне (граматичне, текстове) тлумачення полягає у з’ясуванні
змісту кримінально-правової норми шляхом аналізу її тексту на основі
законів філології. Тут враховується кожне слово, місце, яке воно займає
в тексті, кожний сполучник, кожна кома тощо.

Так, ч. 1 ст. 199 КК передбачає відповідальність за виготовлення,
зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з
метою збуту, а також збут підробленої національної валюти України у виді
банкнот чи металевої монети, іноземної валюти, державних цінних паперів
чи білетів державної лотереї.

Філологічне тлумачення цієї норми дає підстави стверджувати, що будь-яка
з перелічених дій з будь-яким предметом, вказаним в тексті, створює
склад злочину, передбачений цією статтею.

Систематичне тлумачення полягає у з’ясуванні змісту кримінально-правової
норми на основі встановлення її системних зв’язків з іншими нормами КК.

Так, ч. 1 ст. 115 КК передбачає відповідальність за умисне вбивство, але
не дає переліку видів вбивств, які можуть бути за нею кваліфіковані. Для
цього треба дослідити і витлумачити ч. 2 ст. 115 КК та всі інші статті
КК, які передбачають відповідальність за певні види вбивств: ст. 112,
116, 117, 118, 119, 348, 379, 400, 443. Види вбивств, що не охоплюються
цими статтями, мають кваліфікуватися за ч. 1 ст. 115 КК.

Історичне тлумачення полягає у з’ясуванні змісту кримінально-правової
норми на основі пізнання конкретно-історичних умов її прийняття.

Наприклад, норма, викладена у ст. 238 КК (Приховування або перекручення
відомостей про екологічний стан або захворюваність населення), вперше
була введена в КК 1960 р. 19 січня 1990 р. як відлуння Чорнобильської*
трагедії*, справжні розміри якої влада намагалася приховати від
громадськості. Це й засторога для інших чиновників, які можуть повторити
щось подібне в майбутньому.

Отже, провівши достатню дослідницьку роботу із застосуванням розглянутих
вище прийомів і досить повно з’ясувавши зміст норми “для себе”, суб’єкт
тлумачення може перейти до зовніш

PAGE 36

ньої, об’єктивної інтерпретації змісту правової норми, так би мовити,
“для інших”. Тобто до тлумачення-роз’яснення, інтерпретації (від лат.
intepretatio — роз’яснення сенсу чогось).

Залежно від суб’єкта тлумачення воно може набирати різного правового
значення: бутицавтентичним,цлегальним,цсудо-вимціцдоктринальним.

Залежно від суб’єкта тлумачення воно може бути офіційним (тобто таким,
що дається суб’єктом, уповноваженим на це законом) і неофіційним (що
дається приватним суб’єктом).

Тлумачення, яке дає визначення дії кримінально-правової норми взагалі до
всіх випадків, є нормативним, тлумачення норми стосовно конкретного
юридичного факту (злочину) — казуальним (лат. casus — випадок).

Розглянемо види тлумачення за суб’єктами.

Автентичне (від грец. authentikosy— такий, що походить з першоджерела) —
це тлумачення, яке дає сам законодавець, в нашому випадку — Верховна
Рада. Вона не наділена правом видавати окремі нормативні акти, що
тлумачать закони, але може тлумачити зміст закону безпосередньо в його
тексті. Так, КК України має в значній кількості статей примітки, що
тлумачать ті чи інші положення, які містяться в цих або в інших статтях

КК.

Наприклад, у примітці 1 до ст. 185 КК (Крадіжка) розкривається зміст
поняття повторності злочинів, передбачене у ст. 185, 186, 189-191. У
примітці 1 до ст. 364 КК дається тлумачення поняття службової особи, яке
є обов’язковим для всіх випадків застосування статей, де суб’єктом є
службові особи.

Примітки до статей КК є їх невід’ємною складовою частиною.

Легальне (від лат. — Lexy— закон, Legalisy— законний) — це таке
тлумачення, яке дається державним органом, спеціально на те
уповноваженим. Таке тлумачення є обов’язковим для застосування всіма
правозастосовчими інстанціями.

Таким є тлумачення, яке дає Конституційний Суд України у своїх рішеннях.

Згідно зі ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує
питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції
України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів
України.

PAGE 37

Судове тлумачення поділяється на правозастосовне і казуальне.

Правозастосовне судове тлумачення дається Пленумами Вищих
спеціалізованих судів (Вищий господарський суд, Вищий адміністративний
суд, створення якого планується найближчим часом, а також інші вищі
спеціалізовані суди, що будуть утворені Президентом України) і Пленумом
Верховного Суду України.

Вищий спеціалізований суд дає спеціалізованим судам нижчого рівня
рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо
вирішення справ відповідної судової юрисдикції (ст. 39 Закону “Про
судоустрій України”).

Верховний Суд України, як найвищий судовий орган, дає судам роз’яснення
з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової
практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає
нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду (ст. 47
Закону “Про судоустрій України”).

Роз’яснення вказаних судів не змінюють закон, але своїм великим
авторитетом вказані судові інстанції впливають на весь перебіг
правозастосовчого процесу, роблять його одностайним і таким, що
забезпечує суворе дотримання принципу законності.

Нині, у зв’язку з прийняттям КК 2001 року Верховний Суд України
переглядає свої постанови, які тлумачать кримінально-правові норми, і
видає їх у новій, стосовно положень нового КК, редакції.

Наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002
року № 1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону”, від того
ж числа постанова № 5 “Про судову практику у справах про хабарництво” та
ін. замінили раніше прийняті постанови, які тлумачили аналогічні питання
за КК

1960.

Казуальне судове тлумачення дається судом будь-якої інстанції у вироку,
ухвалі, постанові стосовно конкретної кримінальної справи. Тлумачення
закону про кримінальну відповідальність стосується в такому разі тільки
одного конкретного діяння. Але треба мати на увазі, що в силу високого
авторитету Верховного Суду України його рішення у конкретних справах
враховуються всіма судами при розгляді аналогічних справ. У той же час
наше

PAGE 38

право не є прецедентним правом (від лат. — ртаесейеШіщ— такий, що йде
попереду). Отже, при вирішенні конкретних справ посилатися в
обґрунтуванні прийнятого рішення на попередні судові рішення, в тому
числі і Верховного Суду України, не можна.

Доктринальне тлумачення (від лат. йоЫАпац— вчення) дається колективом
авторів чи окремим вченим-юристом стосовно окремої кримінально-правової
норми або групи норм у своїх дослідженнях, підручниках, монографіях,
коментарях до діючого законодавства й практики його застосування.

На відміну від видатних римських юристів, котрі в часи імперії мали так
зване іивуриЬІісецгевропйєпа’і, тобто за дорученням імператора
(починаючи з Августа) могли давати консультації зі спірних правових
питань, які, будучи санкціоновані імператором, ставали законом, а від
часів імператора Адріана, якщо погляд цих юристів був єдиним на
проблему, суддя повинен був керуватись ним. Причому, згідно з законом
426 року думка “Першої п’ятірки” видатних юристів — Папініана, Павла,
Гая, Ульпіана і Мо-дестіна превалювала над іншими авторитетами, а думка
Папіні-ана перемагала будь-яку думку, але поступалася спільній думці
двох із вказаних юристів. Доктринальне тлумачення юристів сьогодення
такою перевагою не користується, тобто обов’язкової сили не має.

Але з тих питань, які не знайшли вирішення у тлумаченнях іншого виду,
доктринальні тлумачення відомих спеціалістів мають досить значний вплив
і ними охоче й плідно користуються депутати Верховної Ради України при
розробці нових законів, працівники правозастосовчих органів, викладачі й
студенти юридичних закладів. Доктринальне тлумачення допомагає краще
усвідомити зміст і значення окремих норм кримінального законодавства й
правильно застосувати його в слідчо-судовій практиці. На першому місці
тут за вагою є видання науково-практичних коментарів до Кримінального
кодексу України.

Різновидом доктринального тлумачення можна вважати професійне тлумачення
закону, яке здійснюють особи, що працюють в органах, де проводиться
дізнання й досудове слідство, у прокуратурі, адвокатурі тощо. Це
тлумачення носить попередній характер, бо тільки суд має право
вирішувати остаточно питання про кваліфікацію вчиненого, про винність і
кримінальну відповідальність осіб, які звинувачуються у вчиненні
злочину.

PAGE 39

Контрольні питання

1. Що таке закон про кримінальну відповідальність?

2. З чого складається чинне кримінальне законодавство України і яка
структура КК?

3. Що таке диспозиція статті Особливої частини КК? Назвіть види
диспозицій.

4. Що таке санкція статті Особливої частини КК? Назвіть види санкцій.

5. Охарактеризуйте чинність закону про кримінальну відповідальність у
часі? Який порядок вступу закону в силу і припинення його чинності?

6. В чому полягає зворотна дія закону про кримінальну відповідальність?

7. В чому полягають принципи чинності закону про кримінальну
відповідальність у просторі?

8. Екстрадиція та її правові підстави.

9. Що таке тлумачення-з’ясування закону про кримінальну відповідальність
і які є види й способи його здійснення?

10. Що таке тлумачення-роз’яснення закону про кримінальну
відповідальність і які його види залежно від суб’єкта тлумачення?

PAGE 40

Розділ III

поняття злочини

І КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

3.1. Поняття злочину та його ознаки

3.2. Малозначність діяння як обставина, що виключає кримінальну
відповідальність

3.3. Класифікація злочинів

3.1. Поняття злочину та його ознаки

Поняття злочину, як і поняття покарання, є найважливішим у кримінальному
праві. Адже саме воно покликане відокремити злочинні діяння від інших
правопорушень та аморальних вчинків, показати їх соціальну і правову
сутність.

Термін “злочин” походить від слів “зло” і “чинити”, тобто йдеться про
те, що людина чинить зло іншим, причому таке зло, яке суспільству не
байдуже.

Окремі діяння, які мають бути віднесені до категорії злочинів, а отже, й
злочинність як явище існували завжди, в тому числі і в первісному
суспільстві: вбивства, захоплення чужого майна тощо. Звичаї того
суспільства обумовлювали й форми боротьби зі злочинністю: позбавлення
життя, вигнання з племені тощо.

З появою держави та права й розшаруванням суспільства сутність злочинних
проявів стала фіксуватися в законах країн. Ці закони захищали,
насамперед, інтереси правлячих класів, а отже, власників, але вони
одночасно були спрямовані й проти всіх, хто “незаконно” посягав на
людину та її власність, відігріваючи стабілізаційну роль у суспільстві.

У всіх відомих історії суспільствах кримінальне законодавство захищало
інтереси панівних верств населення, але дуже важливим є те, якою мірою
ці інтереси збігалися з позицією більшості населення.

PAGE 41

У сучасних країнах не спостерігається скільки-небудь значної опозиції
саме кримінально-правовим нормам, в тому числі й колу діянь, визначених
злочинами.

Треба також зауважити, що у всі часи існувало й існуватиме й надалі
певне “ядро” злочинності, “вічні” злочини: посягання на власність і
особу. У стародавньому Римі їх звали тМаціпцвв (злочини від природи).
Одночасно із зміною суспільства змінювалися злочини, які були притаманні
певним періодам його соціального розвитку; злочинами оголошувалися також
діяння, боротьба з якими вважалася законодавцеві можливою тільки шляхом
застосування кримінальної репресії.

Такі злочини звалися таІацргокіЬИац(злочини за забороною). До перших
належали крадіжки, бандитські напади, вбивства, зґвалтування тощо. До
других — святотатство, ухилення від сплати податків, заклики до бунту
тощо.

Отже, злочинність притаманна всім країнам у всіх соціально-економічних
формаціях й існуватиме доки існує людство, частково модифікуючись
відповідно до змін у суспільстві.

Одним із перших визначення злочину знаходимо у згаданого нами вище
видатного юриста стародавнього Риму Ульпіана До-міція (? — 228 р.):
злочин — це дія, пов’язана з насильством або обдурюванням. Цікаво, що
Ульпіан був головним радником і рге^есШтцргаеіогіоц (начальником
гвардії) імператора Олександра Севера. Север був у захваті від Ульпіана,
але інакше думали гвардійці, які і вбили його на очах імператора.

Ульпіан мав згадуване нами раніше іивцриЬІісецгевропйепа’і. Він належить
до найвидатніших юристів усіх часів і народів.

Ульпіан досконало знав усі галузі права і юридичну літературу. Він
залишив після себе колосальну юридичну спадщину, яка потім склала
третину всіх дігест у Кодексі Юстиніана (834 р.), базилевса Візантії,
причому юридична мова їх була бездоганною.

У законодавчому плані перші поняття злочину були дані в КК Франції 1791
і 1810 рр. і в кримінальному уложенні Баварії 1813 р.

Усі визначення злочину можна поділити на нормативні та
матеріально-нормативні. Так, починаючи із зазначених вище кримінальних
законів, у законодавстві західних країн панує нормативне визначення
злочину як діяння, відповідальність за яке

PAGE 42

передбачена кримінальним законом (в законодавстві деяких країн взагалі
немає такого визначення). У параграфі 11 КК ФРН серед термінів, які
застосовуються в цьому документі, сформульоване визначення: протиправне
діяння — тільки таке, яке містить склад злочину, передбачений
кримінальним законом. Стаття 10 КК Іспанії* формулює положення:
злочинами або провинами є дія або бездіяльність, що караються законом,
вчинені з умислом або через необережність.

Подібні визначення несуть у собі важливий принцип законності: Nullum
crimen, nulla poena sine lege (немає злочину, немає покарання без
вказівки на те закону).

Щодо матеріально-нормативного визначення поняття злочину, то воно не
обмежується викладенням вищенаведеного положення, а й розкриває
соціальну суть злочину, вказуючи на притаманність йому такої ознаки, як
суспільна небезпека, яку він несе суспільству. Ще Чезаре Баккаріа
(1738-1794) підкреслював, що злочин — це діяння, яке заподіює шкоду
суспільству.

Вказівка на суспільну небезпеку покликана відокремити (і в теорії і,
головне, в законодавстві) злочин від інших правопорушень, показати його
виключно, порівняно з іншими протиправними діяннями, небезпечний
характер, що й обумовлює особливі заходи держави у боротьбі з ним
(застосування покарання).

Ось як формулює поняття злочину ч. 1 ст. 11 КК: Злочином є передбачене
цим Кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність),
вчинене суб’єктом злочину.

У цьому визначенні співіснують і матеріальна ознака (суспільна
небезпечність злочину) і нормативна ознака (діяння повинно бути
передбачено у КК). Це і є приклад матеріально-нормативного визначення,
яке має бути визнане найбільш прийнятним.

Згідно із законом (ч. 1 ст. 11 КК) злочином визнається діяння (дія або
бездіяльність), яке є: 1) суспільно небезпечним; 2)
кримінально-протиправним; 3) винним; 4) караним; 5) вчиненим суб’єктом
злочину (суб’єктним).

Слово “діяння” старослов’янського походження, воно охоплює як активну
злочинну поведінку (дію) так і пасивну злочинну поведінку
(бездіяльність).

Злочинна поведінка (у вигляді дії чи бездіяльності), як і будь-яка
людська дія чи бездіяльність має певну вмотивованість і
цілеспрямованість, тобто викликається тими чи іншими спонукан

PAGE 43

нями (це стосується як поведінки, в основі якої лежить умисел, так і
поведінки, в основі якої лежить необережність).

Рефлекторні дії людини не мають такого підґрунтя. Вони вчиняються у
безтямі, несвідомо, у ході конвульсій, уві сні, в результаті
гіпнотичного впливу. Отже, незважаючи на можливі, викликані ними,
шкідливі наслідки, такі дії не тягнуть кримінальної відповідальності.
Скажімо, під час конвульсій хворий наніс тілесні ушкодження іншій
людині.

Думки, переконання, якими б аморальними вони не були, не можуть бути
злочином, оскільки не містять діяння. Звичайно, йдеться про випадки,
коли ці думки, переконання висловлені зовні: в розмовах, в листах тощо.

Так, не може нести кримінальної відповідальності особа, яка поділилася
своїми думками з іншими з приводу свого наміру вчинити злочин. Пошлемося
на вже знайомого нам Ульпіана: Со^ііаііопівцроепатцпетоцраШигц— намір
(сам по собі) не карається.

За певних умов висловлений зовні намір вчинити злочин сам по собі має
суттєві негативні наслідки і тому криміналізується. Наприклад, погроза
вбивством (ст. 129 КК), погроза знищенням майна (ст. 195), коли є
реальні підстави побоюватися здіснення цих погроз, є злочинами, оскільки
вони посягають на здоров’я, честь і гідність особи. Злочинами є й
намагання схилити інших людей до вчинення злочину: публічні заклики до
насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення
держаної влади (ч. 2 і 3 ст. 109 КК) чи публічні заклики до агресивної
війни або до розв’язування воєнного конфлікту (ст. 436 КК) і взагалі
підбурювання до вчинення злочину, хоча б і невдале.

Суспільна небезпечність означає, що діяння здатне завдати в результаті
його вчинення значної шкоди особі, суспільству, державі (інакше кажучи —
тим суспільним відносинам, які існують у державі й захищені кримінальним
законом). Саме в цьому матеріальна суть злочину. Чазаре Беккаріа у своїй
славнозвісній роботі “Про злочини і покарання” (1764 р.) писав:
“Справжнім мірилом злочину є шкода, яка завдається ним суспільству”.

Мудрість законодавця повинна полягати, насамперед, у тому, щоб правильно
визначити, які на даний момент діяння станов

PAGE 44

лять значну суспільну небезпеку, й отже, віднести їх до розряду
злочинів, а які діяння цього “не заслуговують”.

Звичайно, наявність суспільної небезпеки конкретного діяння — поняття
оціночне, воно залежить від цілої низки чинників і не є незмінним у
часі.

Вирішуючи питання про криміналізацію діяння, треба враховувати його
поширеність, можливість вести з ним боротьбу нормами інших галузей права
(адміністративного тощо), шляхом профілактики; важливо також визначити
традиції й особливості кримінального законодавства країни, міжнародний
підхід до проблеми тощо. Треба мати на увазі, що кивання на те, що всі
проблеми можуть бути вирішені за рахунок суворості кримінального закону
(так звана легісломанія) — безпідставні.

Звичайно, злочини мають різний ступінь суспільної небезпеки. Він
залежить від об’єкта (суспільних відносин), на який посягає злочин,
тяжкості наслідків, які тягне за собою злочинне діяння, способу вчинення
злочину, форми вини тощо.

Ступінь суспільної небезпеки враховується законодавцем при визначенні
тяжкості злочину і залежно від неї здійснюється класифікація злочинів
(про це пізніше).

Отже, суспільна небезпека є об’єктивним критерієм визнання діяння
злочином, вона не залежить від відповідної оцінки її законом. Саме
суспільна небезпека є підставою для криміналізації діяння, а при
призначенні покарання — для індивідуалізації його.

Кримінальна протиправність діяння. Кримінальна протип-равність є
обов’язковою ознакою злочину. Вона зветься нормативною ознакою, оскільки
означає, що суспільно небезпечне діяння знаходить відображення в
кримінальному законі як злочин. Законодавець, і тільки він, встановивши,
що певному діянню властива ознака суспільної небезпеки, формулює це
діяння як злочин у Кримінальному кодексі й, оцінивши ступінь цієї
небезпеки, встановлює вид і розмір покарання за нього.

Отже, об’єктивна властивість діяння — суспільна небезпечність —
знаходить своє відображення у кримінальному законі. Кримінальна
протиправність означає, що тільки те діяння, яке безпосередньо
передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатись саме таким і
ніяке інше.

Таким чином, суспільна небезпечність і кримінальна протиправ-ність є
“двома боками однієї медалі” (в даному разі — злочину).

PAGE 45

Іншими словами кримінальна протиправність є юридичне (законодавче)
вираження суспільної небезпеки. Без суспільної небезпеки діяння і
відображення її в законі (кримінальна протиправність) діяння не може (не
повинно) визнаватися злочином.

Ця ознака вводить боротьбу із злочинністю в жорсткий режим законності,
вона є перепоною свавіллю у вирішенні питання про кримінальну
відповідальність. Саме цього домагалися найвидатніші гуманісти (Вольтер,
Д. Дідро, Ч. Беккаріа), саме це втілювали в життя творці нового
буржуазного права (А. Фейєр-бах, М. С. Таганцев тощо).

Час від часу виникають нові види діянь, суспільна небезпека яких не
викликає сумніву, але доки законодавець не визнає їх злочином,
кримінальна відповідальність за їх вчинення неможлива. Так, на початку
90-х років з’явилися такі діяння, як доведення до банкрутства, фіктивне
банкрутство, приховування стійкої фінансової* неспроможності тощо. Але
поки ці види поведінки не були криміналізовані, кримінальна
відповідальність за них була неможлива.

Ми вже підкреслювали, що всі норми про кримінальну відповідальність
зосереджені тільки в КК. Ознака кримінальної про-типравності відображена
в словах, сформульованих в ч. 1 ст. 11 КК — “Злочином є передбачене цим
Кодексом… діяння”.

Чинне кримінальне законодавство не знає аналогії (грец. — відповідність,
схожість). Згідно з ч. 4 ст. 3 КК застосування закону про кримінальну
відповідальність за аналогією заборонено.

Аналогія полягає у вирішенні судом конкретного випадку, безпосередньо не
урегульованого законом, шляхом застосування правової норми, що
врегульовує схожі (аналогічні) за характером відносини (аналогія
закону), або на підставі загальних правових принципів (аналогія права).

Аналогія кримінального закону була дозволена в законодавстві СРСР
20-50-х років минулого сторіччя. Це пояснювалося необхідністю оперативно
реагувати на появу нових видів суспільно небезпечних діянь, втілення
принципу неминучості кримінальної відповідальності, а фактично стало
виправданням беззаконня і свавілля “органів”.

Винність діяння. В законодавстві України закріплено принцип винної
відповідальності за вчинений злочин, так званий принцип суб’єктивного
ставлення.

PAGE 46

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62
Конституції, ч. 2 ст. 2 КК).

Вина є обов’язковою ознакою кожного злочину. Виною є психічне ставлення
особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її
наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК).

Таким чином, так зване об’єктивне ставлення, тобто ставлення у
відповідальність за шкоду, яка завдана невинно, якою б тяжкою ця шкода
не була (скажімо, смерть людини), у кримінальному праві не припустиме.
Така ситуація зветься випадком (від лат. casus) і розглядатиметься далі.

Вина інколи зветься другою матеріальною ознакою злочину, вона є його
обов’язковою суб’єктивною властивістю. Без вини нема злочину, а отже, і
не може бути покарання за той чи інший вчинок.

Nullumucrimen,unullaupoenausineuculpa.u Нема злочину, нема покарання без
вини — цей постулат був чітко прописаний на знаменах буржуазії, яка йшла
до влади, відкидаючи устої феодального устрою, що гальмували рух до
демократії.

Караність діяння. Ознакою злочину є його караність. Хоча формулювання
злочину в ч. 1 ст. 11 КК не містить вказівки на караність як ознаку
злочину, вона, безумовно, випливає з ознаки кримінальної протиправності.
Без встановлення покарання за діяння, яке визнано злочином, таке
визнання втратило б усякий сенс.

Вказуючи в ч. 2 ст. 1 КК на шляхи виконання завдання, яке стоїть перед
КК, закон підкреслює, що для його здійснення КК визначає, які суспільно
небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб,
що їх вчинили.

Без наявності кримінально-правової санкції вести боротьбу з будь-якими
злочинами неможливо. Проте це не означає, що передбачене в санкції
покарання обов’язково має бути застосоване до особи, яка вчинила діяння,
сформульоване в диспозиції цієї статті. Особа, визнана злочинцем, може
бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання судом, а
також за амністією чи помилуванням.

Злочин — це діяння, вчинене суб’єктом злочину. Не кожна особа, яка
вчинила суспільно небезпечне кримінально-проти

PAGE 47

правне діяння, підлягає кримінальній відповідальності й покаранню. Вона
повинна усвідомлювати свої дії й керувати ними, досягти певного віку
тощо (докладно про це йтиметься в розділі “Суб’єкт злочину”).

Без цього особа не може бути визнана злочинцем, а вчинене нею
суспільно-небезпечне діяння — злочином.

3.2. Малозначність діяння як обставина, що виключає кримінальну
відповідальність

Ми вже говорили про те, що суспільна небезпечність є обов’язковою
ознакою злочину. Без неї поведінка людини, хоча формально й містить
ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, не може вважатися
кримінально-протиправною. Адже формальний підхід до наявності чи
відсутності злочину означає відхід від принципу гуманізму й економії
кримінально-правового впливу, відволікання від боротьби зі справжньою
злочинністю. Це добре розуміли в стародавньому Римі, де діяв постулат:
сіецтіпітив попцеигаЬцргаєЬог. Тобто: претор (суддя) не займається
дрібницями.

Ось чому ч. 2 ст. 11 КК зазначає: Не є злочином дія або бездіяльність,
яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим
Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки,
тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи
юридичній особі, суспільству або державі.

Отже, малозначне діяння не є злочином і не може тягти кримінальної
відповідальності. Щодо умов, за яких можна розцінювати діяння як
малозначне, то:

по-перше, воно повинно формально підпадати під ознаки діяння,
передбаченого певною статтею КК. Інші види правопорушень не можуть
підпадати під поняття малозначного діяння, виписаного у ч. 2 ст. 11 КК.
Вони повинні розглядатися за нормами інших галузей права:
адміністративного, цивільного, трудового тощо.

Так, не може розглядатися малозначною крадіжка державного майна на суму
20 грн, адже це адміністративний проступок (ст. 51 КпАП). Крадіжка ж
приватного майна на таку суму є

PAGE 48

злочином, передбаченим ст. 185 КК, хоча за певних умов може бути
розцінена і як малозначне діяння. До речі, поняття мало-значності
правопорушення є і в адміністративно-деліктному праві (ст. 22 КпАП);

по-друге, у малозначному діянні має бути відсутня суспільна небезпека.
Оскільки малозначне діяння не є злочином, оцінка йому як такому дається
представниками правоохоронних органів. Рішення приймається з урахуванням
усіх особливостей конкретної події. Як правило, це — умисне діяння, яке
не спричинило істотної шкоди. Ця неістотна шкода може бути матеріальною
(крадіжка приватного майна на незначну суму), може бути організаційною
(незначне запізнення при повернені до місця відбування покарання особи,
засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд,
після закінчення строку виїзду) тощо.

Має бути встановлено, що особа мала намір вчинити саме те діяння, яке
оцінюється як малозначне, а не інше, яке малозначним бути не може, і
саме те, яке ця особа вчинити намагалася або принаймні передбачала як
один із варіантів наслідків своєї злочинної поведінки.

Так, не може бути малозначності при зламі злочинцем замків гаражу, в
якому не виявилося автомашини, яку він хотів викрасти. Такі дії будуть
розглядатись як замах на викрадення автомашини.

Не може бути малозначності при вчиненні злочину способом, який містить у
собі підвищений рівень небезпеки, навіть і за відсутності істотної
шкоди. Наприклад, заволодіння сумою в п’ять гривень шляхом розбійного
нападу, під час якого потерпілому погрожували ножем.

На рішення про малозначність діяння може вплинути характеристика особи
злочинця. Скажімо, одна справа — крадіжка на невелику суму, вчинена
неповнолітнім, і зовсім інша — крадіжка на таку ж суму, вчинена
рецидивістом.

Звичайно, точних вимірів малозначності закон дати не може, та вони й не
потрібні, адже кожний випадок має чимало тільки йому властивих нюансів.
Тому оцінка конкретних проявів ма-лозначності має суб’єктивний і
варіативний характер.

Але на практиці зустрічається чимало випадків, коли органи дізнання й
досудового слідства приймають очевидно неправильні

PAGE 49

рішення, відмовляючи в порушенні кримінальної справи на підставі оцінки
розглядуваного прояву як малозначного. Серед постанов, винесених
прокуратурою з приводу відмови в порушенні кримінальної справи на
підставі малозначності і якими ці відмови скасовані, чимало таких, де
матеріальна шкода становить не одну сотню гривень, тілесні ушкодження
характеризуються не тільки як легкі, а й як середньої тяжкості, тощо.

Посилання на ч. 2 ст. 11 КК як підставу відмови у порушенні кримінальної
справи тут безпідставні.

3.3. Класифікація злочинів

Класифікація злочинів — це розподіл їх на групи за певними
кримінально-правовими критеріями.

Такими критеріями (класифікатором) можуть бути: ступінь суспільної
небезпеки (тяжкості) злочину, об’єкт посягання (саме за родовим об’єктом
розташовуються злочини в розділах Особливої частини КК), стадія, на якій
припинена злочинна діяльність (готування, замах, закінчений злочин),
тощо.

Будь-яка класифікація злочинів повинна виконувати певні практичні
функції, сприяти виконанню завдань, що стоять перед кримінальним
законодавством, виходячи з його принципів.

Такою, що має вкрай важливе теоретичне і практичне значення, треба
вважати класифікацію злочинів, дану в ст. 12 КК.

Вона поділяє всі злочини залежно від ступеня їх тяжкості (ступеня
суспільної небезпеки) на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості,
тяжкі та особливо тяжкі.

Оцінкою ступеня тяжкості виступає вид і розмір покарання, передбачений в
санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Адже саме через
характеристики санкції статті законодавець об’єктивно оцінює ступінь
тяжкості злочину, передбаченого в диспозиції.

Тобто критерієм розподілу злочинів за ступенем їх тяжкості виступає
відносна суворість покарання, передбаченого за той чи інший злочин.

Згідно зі ст. 12 КК: • злочином невеликої тяжкості є злочин, за який
передбачено

покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох

PAGE 50

років, або інше більш м’яке покарання (позбавлення волі на певний строк
або довічне позбавлення волі вважаються найтяжчими видами покарань, всі
інші покарання є більш м’якими);

• злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у
виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (тобто верхня межа
покарання за такий злочин передбачає позбавлення волі на строк більше
двох і до п’яти років включно);

• тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у виді
позбавлення волі на строк не більше десяти років (тобто більше п’яти і
до десяти років включно);

• особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у
виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне
позбавлення волі.

Ця класифікація має важливе соціально-політичне значення, адже вона
здійснює розподіл всіх діянь, визнаних злочинами, за ступенем їх
тяжкості (суспільної небезпеки). Це примушує право-застосовчі органи
розставляти правильні акценти у використані своїх можливостей в боротьбі
зі злочинністю.

Але ця класифікація має і дуже важливе практичне кримінально-правове
значення. Вона покликана сприяти боротьбі зі злочинністю шляхом
встановлення цілої низки пільг стосовно осіб, які вчинили злочин
невеликої й середньої тяжкості, з одночасним позбавленням таких пільг
стосовно осіб, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини. Це відповідає
вимозі справедливості застосовування закону про кримінальну
відповідальність і знаходить своє відображення в цілій низці статей
Загальної й Особливої частини КК.

Так, інститути звільнення від кримінальної відповідальності,
сформульовані у ст. 45-48 КК, стосуються тільки осіб, які вчинили
злочини невеликої та середньої тяжкості; строки звільнення від
кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності
диференціюються залежно від ступеня тяжкості злочину (ст. 49 КК), при
призначені покарання за сукупністю злочинів наявність у сукупності
тяжких або особливо тяжких злочинів дає підстави для призначення судом
більш тяжкого покарання, ніж передбачено у санкції статті за більш
тяжкий злочин, тобто у межах максимального строку, встановленого для
даного виду

PAGE 51

покарання у Загальній частині КК (ч. 2 ст. 70), а особливо тяжкого
злочину при призначенні покарання за сукупністю вироків — покарання у
виді позбавлення волі, що перевищує 15 років (ч. 2 ст. 71); за певних
умов особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може
бути за вироком суду звільнена від покарання (ч. 4 ст. 74 КК); залежно
від тяжкості вчиненого злочину диференціюється строк, після якого
можливе умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81
КК) тощо.

Мета вчинення тяжкого чи особливоцтяжкого злочину є обов’язковою умовою
кримінальної відповідальності за створення злочинної організації (ст.
255 КК), притягнення завідомо невинного до кримінальної
відповідальності, поєднане зцобвинувачен-ням у
вчиненніцтяжкогоцабоцособливоцтяжкогоцзлочину, є кваліфікуючою ознакою
(яка посилює відповідальність) злочину, передбаченого ст. 372 КК,
заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжкого чи особливоцтяжкого
злочину тягне відповідальність за ст. 396 КК тощо.

Як бачимо, в окремих випадках кримінальна відповідальність або її
посилення пов’язані з поняттям саме тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Контрольні питання

1. Які є види визначення поняття злочину?

2. Де сформульоване законодавче визначення поняття злочину і які ознаки
воно має?

3. Що означає малозначність діяння, яке рішення має бути прийняте у
зв’язку з його вчиненням?

4. У чому полягає законодавча класифікація злочинів, яке практичне
значення вона має?

PAGE 52

Розділ IV

кримінальна відаовідааьність та Ті аідстави. склад злочини і
кваліфікація злочини

4.1. Поняттякримінальноївідповідальності

4.2. Підстави кримінальної відповідальності

4.3. Поняття складу злочину та його ознаки

4.4. Види складів злочину

4.5. Склад злочину і кваліфікація злочину

4.1. Поняття кримінальної відповідальності

У статтях КК неодноразово вживається словосполучення “кримінальна
відповідальність”: ст. 2 — “Підстава кримінальноіцвід-повідальності”,
ст. 3 —”Законодавство України про кримінальну відповідальність”, ст. 22
— “Вік, з якого може наставати кримі-нальнацвідповідальність”, ст. 29 —
“Кримінальнацвідповідаль-ність співучасників” тощо.

Визначення поняття кримінальної відповідальності, моменту її настання в
законі немає. Це дає підстави для багатьох тривалих дискусій з цього
приводу.

Очевидно, треба погодитися з викладеними в літературі положеннями (М. І.
Бажанов) про те, що:

по-перше, кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної
відповідальності. Вона пов’язана із вчиненням злочину, що тягне, у свою
чергу, виникнення кримінально-правових відносин;

по-друге, кримінальна відповідальність не тотожна покаранню, яке є
найпоширенішою формою її реалізації; можливі й інші форми:

PAGE 53

а) визнання особи винною, що відбивається в обвинувальному вироку суду,
без призначення їй будь-якого кримінального покарання. Саме так
вирішується питання в ч. 4 ст. 74 КК: Особа, яка вчинила злочин
невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена
від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки
і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді
не можна вважати суспільно-небезпечною;

б) визнання особи винною із зазначенням в обвинувальному вироку
конкретного виду та строку покарання, але з одночасним звільненням від
його реального відбування з випробуванням (тобто з встановленням
іспитового строку з покладенням на засудженого певних обов’язків).

Так, згідно з ч. 1 ст. 75 КК: Якщо суд при призначенні покарання у виді
виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження
волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років,
враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи,
дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування
покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування
покарання з випробовуванням.

У ст. 79 КК передбачена можливість звільнення від відбування покарання з
випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи
років;

в) визнання особи винною із зазначенням в обвинувальному вироку
конкретного виду та строку покарання, яке має бути реально відбуте;

по-третє, кримінальна відповідальність настає з моменту набрання
законної сили обвинувальним вироком суду (рішення Конституційного Суду
України від 27 жовтня 1999 року) і закінчується моментом припинення
відбування покарання, яке здійснено на законній підставі (у випадку,
передбаченому ч. 4 ст. 74 КК (п. а), закінчується моментом вступу вироку
у законну силу, ч. 1 ст. 75, 79 КК (п. б.), — моментом закінчення
іспитового строку);

по-четверте, кримінальна відповідальність може наставати тільки на
підставі норми КК. Вона покладається лише винесеним у судовому порядку
обвинувальним вироком від імені держави і тільки на осіб, які вчинили
злочин;

PAGE 54

по-п’яте, кримінальна відповідальність є обов’язок особи, що вчинила
злочин, відповісти за своє діяння, перетерпіти передбачені законом і
конкретизовані у вироку суду обмеження своїх прав і свобод, якщо вони
будуть на цю особу покладені.

Отже, кримінальна відповідальність — це обов’язок особи, яка вчинила
злочин, нести відповідальність за це перед державою і перетерпіти
передбачені законом і конкретизовані у вироку суду обмеження своїх прав
і свобод, якщо вони будуть на цю особу покладені.

Кримінальна відповідальність здійснюється в межах кримінально-правових
відносин, через які вона реалізується. Елементом цих правовідносин є:

1) юридичний факт, з яким пов’язане виникнення правовідносин, — діяння,
передбачене нормою КК;

2) суб’єкти правовідносин: з одного боку, — це особа, що вчинила злочин,
з другого — держава в особі уповноважених на те органів: дізнання,
досудового слідства, прокуратури, суду й органів, які виконують
покарання.

3) зміст прав і обов’язків суб’єктів правовідносин: у особи, що вчинила
злочин, — обов’язок нести відповідальність у вигляді зазначених у вироку
обмежень прав і свобод та право — щоб ці обмеження мали виключно
справедливий характер, базувалися тільки на законі. Зі свого боку,
органи, які репрезентують державу в цьому правовідношенні, мають право
застосовувати до особи, яка вчинила злочин, передбачені законом заходи
державного примусу, але їх обов’язок — суворо дотримуватися вимог закону
на всіх стадіях розгляду справи.

Об’єктом правовідносин виступають свободи і права (особисті й майнові)
особи, яка вчинила злочин, і які мають бути обмежені в рамках санкції
статті, за якою вона засуджується, що й буде визначено у судовому
вироку.

Кримінально-правові відносини взаємодіють з паралельно існуючими з
приводу вчинення злочину кримінально-процесуальними і
кримінально-виконавчими правовідносинами. Як бачимо, вчинення злочину
породжує комплекс правовідносин. Всі вони тісно пов’язані одне з одним.

Коли виникають кримінальні правовідносини і коли вони припиняються?

PAGE 55

Найбільш поширеною позицією в теорії є та, згідно з якою кримінальні
правовідносини виникають у зв’язку з юридичним фактом — вчиненням
злочину.

Саме відтоді виникають права й обов’язки суб’єктів цього
правовідношення, які були викладені вище.

І навіть якщо злочин не є очевидним стосовно особи, яка його вчинила,
кримінально-правові відносини існують, бо вчинення злочину і є той
юридичний факт, який породжує обов’язок того, хто цей злочин вчинив,
нести відповідальність перед державою за вчинене, і обов’язок
відповідних державних органів примусити його до відбуття призначеного за
цей злочин покарання при дотриманні всіх норм матеріального й
процесуального права. Що ж до реалізації цих прав і обов’язків, то вона
здійснюється з моменту вступу в силу обвинувального вироку.

Кримінальні правовідносини припиняються з моменту закінчення перебування
особи у стані судимості.

Можна сказати, що вони проходять ряд етапів, які співвідносяться з
кримінально-процесуальною та кримінально-виконавчою діяльністю: 1)
виникнення в момент вчинення злочину і до винесення слідчим постанови
про притягнення особи як обвинуваченої (або складання протоколу органом
дізнання у справах, де передбачена протокольна форма досудової
підготовки матеріалів); 2) від початку перебування особи у стані
обвинуваченого до закінчення досудового слідства і складання
обвинувального висновку слідчим; 3) від отриманням прокурором
кримінальної справи до направлення її до суду; 4) від попереднього
розгляду справи суддею до винесення обвинувального вироку і вступу його
в законну силу; 5) термін відбування покарання (або строк до моменту
виконання нестрокового покарання: штрафу тощо); 6) період перебування у
стані судимості до її зняття або погашення.

Звичайно, це “повний” варіант перебігу кримінально-правових відносин.
Згідно з чинним законодавством вони можуть бути припинені у зв’язку із
звільненням особи від кримінальної відповідальності, застосуванням до
неї примусових заходів виховного характеру, звільненням від покарання
або відбування покарання тощо.

PAGE 56

4.2. Підстави кримінальної відповідальності

Проблема підстав кримінальної відповідальності має багатовікову давнину
і розглядається у двох аспектах: філософському й правовому.

У філософському аспекті має бути вирішене питання: чому суспільство і
держава мають право через систему кримінально-правових норм покладати на
особу відповідальність за вчинений злочин.

У правовому аспекті має бути вирішене питання: що є правовою підставою
кримінальної відповідальності.

Щодо філософського аспекту проблеми, то основні напрямки її витлумачення
полягають у протилежних поміж собою вченнях детермінізму (від лат. —
сСєіегтіпагєц— обумовлювати) та індетермінізму (від лат. іпц— поза,
без).

Індетермінізм походить з того, що визнає повну, абсолютну свободу волі
людини, яка не залежить від зовнішніх причин і умов. Якщо вона
виявляється волею злою, то штовхає людину до злочину, який вона неминуче
намагатиметься вчинити. Отже, зла воля людини, що вчинила злочин, є
підставою для суспільства і держави покарати таку людину.

Детермінізм виходить з того, що в природі й суспільстві усі явища
закономірно пов’язані поміж собою й обумовлені певними причинами. Але
“жорсткість” такої обумовленості в межах детерміністського вчення
різними вченими розглядається по-різному. Найбільш полярні прояви — це
детермінізм механістичний і детермінізм діалектичний.

Перший виходить з того, що людина не в змозі керувати своїми вчинками на
свій розсуд, вибирати свою лінію поведінки в тих чи інших ситуаціях, що
все залежить від зовнішніх обставин, які цю поведінку, в тому числі й
злочинну, обумовлюють. Складається фатальна ситуація, коли людина
приречена на вчинення злочину всім перебігом попередніх подій. В основі
відповідальності людини за вчинений злочин лежить, насамперед,
небезпека, яку несе цей прояв, необхідність захисту суспільства від
шкідливих злочинних наслідків і необхідність покарання злочинця
передусім з профілактичною метою.

PAGE 57

Детермінізм діалектичний, визнаючи детермінуючу роль зовнішнього
середовища, одночасно визнає й активну роль людської свідомості.
Зовнішні та внутрішні (психічні) чинники взаємодіють між собою і
призводять в кожному окремому випадку до того варіанту поведінки людини
(злочинної чи незлочинної), який вона остаточно обрала в тій ситуації, в
якій вона опинилася. “Внесок” кожного із зазначених чинників в остаточне
рішення особи відносно вчинення чи не вчинення злочину знову ж таки є
суто індивідуальним. Але остаточне “слово”, остаточний вибір залишається
за людиною. І якщо людина з двох або більшої кількості варіантів своєї
поведінки вибирає саме злочинний, це і є підставою для держави покарати
її, вибираючи міру покарання із врахуванням ступеню впливу на особу як
зовнішніх, так і внутрішніх чинників.

Позиції діалектичного детермінізму треба віддати перевагу. З думкою
деяких авторів, що вона не обґрунтовує підстав відповідальності за
необережні злочини, не можна погодитись, адже й там наявні ситуації, при
яких особа може обрати різні варіанти поведінки: такий, що порушує певні
вимоги й правила, і такий, що не порушує їх.

Щодо питання: що є правовою підставою кримінальної відповідальності, то
на нього дає відповідь ч. 1 ст. 2 КК: “Підставою кримінальної
відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке
містить склад злочину, передбачено цим Кодексом”.

Отже, має бути наявним діяння, передбачене Кримінальним кодексом.

Але кожне таке діяння повинно мати притаманні саме йому узагальнені
ознаки, які мають характеризувати його як злочин. Сукупність цих ознак
зветься складом злочину.

Співпадання вказаних юридичних ознак у законі з ознаками, які
характеризують конкретний випадок вчинення того чи іншого злочину, дає
підстави для твердження про наявність у цьому діянні складу злочину, а
отже, і про наявність правової підстави для кримінальної
відповідальності особи.

PAGE 58

4.3. Поняття складу злочину та його ознаки

Поняття складу злочину відоме з часів римського права:
corpusudelictiu(corpusu— основа, суть, склад; delictumu—
правопорушення). У римському праві також corpusu— тіло, corporau—
тілесні речі, на відміну від прав — jura. Поняття складу злочину тоді
відігравало процесуальну роль достатньої підстави для розгляду справи в
суді з огляду доведеності наявності в діянні особи рис правопорушення.
Вперше кримінально-правовий характер цьому термінові було надано в XVI
столітті (Проспер Фари-націй).

Визначення злочину через притаманні йому ознаки, розглянуті раніше,
розкриває його соціальний та правовий зміст, відмежовує
правопорушення-злочин від інших видів правопорушень й аморальних
проявів. Одначе ознаки злочину не дають можливості, та перед ними і не
ставиться таке завдання, відмежувати один злочин від іншого. Адже в
межах ознак злочину і вбивство, й одержання хабара не можна відрізнити
одне від одного.

Аби серед усієї маси діянь, визнаних законом як злочин, “діагностувати”
саме вбивство, одержання хабара, хуліганство, фіктивне підприємництво,
невиконання судового рішення тощо, необхідно встановити ознаки, які
притаманні саме цьому злочинові. I робити це треба саме в рамках складу
злочину.

Отже, поняття злочину, як ми вже бачили, відповідає на питання, що
спільного між усіма злочинами, а поняття складу злочину — на питання,
чим відрізняється один злочин від іншого. Включаючи в себе всі
об’єктивні й суб’єктивні ознаки, притаманні кожному складу злочину,
поняття складу злочину дає можливість розкрити загальні риси структури
злочину в цілому й окремих, конкретних складів злочину.

Встановлення ознак окремого складу злочину вимагає знання не тільки
Особливої частини кримінального права, а й Загальної* частини, у якій
зібрані загальні положення, що належать до характеристики ознак,
загальних для всіх або значної частини складів злочину. Без знання цих
ознак не можуть бути належним чином встановлені й ознаки складів кожного
конкретного злочину. Скажімо, осудність і обмежену осудність регулюють
ст. 19, 20 КК, вину та її форми — ст. 23-25 КК тощо.

PAGE 59

Отже, загальне вчення про склад злочину має велике значення як для
визначення окремих складів, так і для правильного застосування закону
про кримінальну відповідальність у процесі правозастосовчої діяльності
(як ми побачимо далі, в деяких випадках одне діяння відрізняється від
іншого лише за однією ознакою у складі злочину).

Зауважимо, що склад злочину наявний не тільки в закінченому злочині, але
й у злочині незакінченому (готуванні до злочину — крім готування до
злочинів невеликої тяжкості, у замаху на злочин), а також не тільки у
діянні виконавця злочину, але й у його співучасників (організатора,
підбурювача, пособника).

Законодавець не дає визначення поняттю “склад злочину”, але використовує
його в нормах закону: ч. 1 ст. 2 та ч. 2 ст. 17 КК, п. 2 ч. 1 ст. 6 та
ч. 4 ст. 327 КПК тощо.

Склад злочину визначається як сукупність встановлених у кримінальному
законодавстві об’єктивних та суб’єктивних правових ознак, які
характеризують певне суспільно небезпечне діяння як злочин. Ці ознаки є
типовими й необхідними для конкретних видів злочину. Саме наявність їх
“набору” свідчить про вчинення певного злочину, наприклад, саме
вбивства, крадіжки, службового підроблення тощо.

Звичайно, кожний випадок вчинення злочину має свої особливості й нюанси,
які стосуються як самого діяння, так і особи, що його вчинила, але
перебувають за межами складу злочину. Вони можуть мати значення
обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання (ст. 66, 67 КК), і
враховуватися тільки при призначенні покарання.

У теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину
(наукова абстракція, яка узагальнює й розкриває зміст загальних ознак,
які утворюють склад злочину), склад окремих груп злочинів, об’єднаних
родовим об’єктом посягання (склади злочинів проти життя і здоров’я
особи, проти власності, правосуддя тощо; вони покликані віднайти те
спільне і те різне, що характеризує ці злочини) і склади конкретних
злочинів (залишення в небезпеці, забруднення або псування земель тощо),
які зафіксовані в конкретних нормах Особливої частини КК і саме
наявність їх у діянні особи є підставою для її притягнення до
кримінальної відповідальності.

PAGE 60

Які ж функції виконує склад злочину, які завдання на нього “покладені”?

Першу, найзначнішу функцію ми розглянули — це функція бути підставою
кримінальної відповідальності (фундаментальна функція).

Серед інших — це функція забезпечення конституційних прав і свобод
громадян, адже відсутність хоча б однієї ознаки конкретного складу
злочину в діянні особи виключає будь-яку можливість її притягнення до
кримінальної відповідальності за це діяння (забезпечувальна функція).

Саме за допомогою ознак складу злочину одне злочинне діяння
відмежовується від іншого злочинного діяння, якими б близькими за
змістом вони не були (скажімо, крадіжка і грабіж, шахрайство і
шахрайство з фінансовими ресурсами), злочин — від некри-мінальних
деліктів (хуліганство і дрібне хуліганство), тобто наявна розмежувальна
функція складу злочину.

Правильне визначення конкретного складу злочину на підставі його
об’єктивних і суб’єктивних ознак визначає й обсяг розслідування у
конкретній справі: обов’язкове встановлення вказаних ознак і визнання
достатності зібраних матеріалів у справі (процесуальна функція).

Склад злочину створюють чотири групи ознак, які характеризують чотири
його сторони (елементи): об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт,
суб’єктивну сторону. Ознаки, що належать до перших двох сторін
(елементів), звуться об’єктивними; ті, що належать до двох інших сторін,
— суб’єктивними. Лише наявність у конкретному діянні всіх чотирьох
сторін (елементів) в їх єдності утворює склад злочину і дає підстави для
кримінальної відповідальності.

У теорії Загальної* частини кримінального права вчення про склад злочину
розглядає властиві всім злочинам загальні риси об’єкта, об’єктивної
сторони, суб’єкта й суб’єктивної сторони складу злочину. У процесі
аналізу окремих складів злочину (при вивченні Особливої частини)
розглядаються конкретні особливості об’єкта й об’єктивної сторони,
суб’єкта і суб’єктивної сторони, властиві саме цьому злочинові.

Об’єкт злочину — це те, на що посягає злочин, чому заподіюється
відповідна шкода і що захищається законом про кримі

PAGE 61

нальну відповідальність від злочинних посягань. Кожний злочин посягає на
певні суспільні відносини, пов’язані з особою та її правами, суспільними
або державними інтересами.

До кола проблем, які визначаються цим елементом, входять також предмет
злочину й особа потерпілого від злочину.

Об’єктивна сторона складу злочину — це його зовнішній прояв, який
виражається у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні (дії або
бездіяльності). До ознак об’єктивної сторони складу злочину належать
суспільно небезпечне діяння (у вузькому розуміння цього поняття),
суспільно небезпечні наслідки цього діяння, причиновий зв’язок між
вказаним діянням і наслідками та об’єктивні умови місця, часу, способу,
обставин, знарядь і засобів вчинення злочину.

Суб’єкт злочину — це особа, що його вчинила. Е ознаками є те, що це
особа фізична, осудна, досягла певного, передбаченого кримінальним
законом віку, а в певних випадках має додаткову ознаку, яка зазначена в
диспозиції відповідної статті й характеризує суб’єкт як спеціальний.

Суб’єктивна сторона складу злочину — це внутрішній зміст злочину (на
відміну від зовнішньої характеристики), це ті психічні процеси, які
відбуваються у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне
ставлення до вчиненого нею діяння та його наслідків. Ознаками цієї
сторони складу злочину є вина, мотив, мета й емоційний стан.

Таким чином, зазначені чотири сторони (елементи), які можна розглядати
як підсистеми, утворюють собою єдину систему — склад злочину.

Всі сторони та їх ознаки органічно взаємопов’язані й існують тільки у
взаємодії, як цеглини єдиної будівлі.

Об’єкт взаємодіє з об’єктивною стороною, насамперед, через таку ознаку,
як суспільно небезпечні наслідки. Об’єктивна сторона як акт вольової
поведінки взаємодіє з суб’єктом злочину, бо саме він вчиняє те чи інше
діяння (дію чи бездіяльність), яке завдає шкоди об’єктові. Суб’єктивна
сторона взаємопов’язана з об’єктивною, бо саме поведінка суб’єкта
злочину обумовлена психічними процесами, які в ньому й відбуваються, й
оцінку цим психічним процесам можна дати, лише дослідивши всі нюанси
злочинної поведінки суб’єкта.

PAGE 62

Варто ще раз наголосити, що наявність усіх елементів разом у складі
злочину є обов’язковою. Відсутність хоча б одного з них свідчить про
відсутність складу злочину взагалі. Розрізняють обов’язкові та
факультативні ознаки елементів складу злочину.

Обов’язковість ознаки означає, що вона є необхідним компонентом
будь-якого складу злочину, без неї немає певної сторони складу злочину,
до якої вона входить, а отже, немає й складу злочину як такого. Такими
обов’язковими (необхідними) ознаками є суспільно небезпечне діяння
(ознака об’єктивної сторони), фізичність, осудність і досягнення віку, з
якого настає кримінальна відповідальність (ознаки суб’єкта), вина в
діянні суб’єкта (ознака суб’єктивної сторони).

Факультативність ознаки означає (від лат. ^асиИсіщ— необов’язковість),
що вона є обов’язковою не у всіх складах злочину, а тільки у тих, де
вона прямо вказана в диспозиції статті (частини статті) Особливої
частини КК або випливає з неї.

Скажімо, мета не є обов’язковою ознакою у всіх складах злочину і там, де
вона не вказана у диспозиції або не випливає з неї, умисний злочин може
бути вчинений з будь-якою метою (наприклад, контрабанда — ст. 201 КК). А
от фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб’єктів
підприємницької діяльності (юридичних осіб), буде злочином тільки у тих
випадках, коли це зроблено з метою прикриття незаконної діяльності або
здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона (ст. 205 КК).
Відповідальність за одержання хабара (ст. 368 КК) можлива тільки з боку
службової особи, прикмети якої зазначені у примітці до ст. 364 КК (так
званий спеціальний суб’єкт).

У тих випадках, коли перелічені вище ознаки не є ані обов’язковими, ані
факультативними і отже не впливають на кваліфікацію діяння (є
нейтральними щодо неї), вони можуть виступати як обставини, що
пом’якшують або обтяжують покарання (ст. 66, 67 КК). Скажімо, п. 10 ч. 1
ст. 67 КК передбачає, що вчинення злочину з особливою жорстокістю є
обставиною, яка обтяжує покарання. Ст. 299 КК передбачає
відповідальність за жорстоке поводження з тваринами. Якщо таке
поводження буде характеризуватися особливою жорстокістю, то очевидно, що
суд може визнати цю обставину такою, що обтяжує покарання.

PAGE 63

4.4. Види складів злочину

Класифікація складів злочину має важливе значення для їх всебічного
дослідження, правильної кваліфікації діяння і призначення судом
справедливого вироку. Суть різних видів класифікації полягає в тому, що
вони здійснюються, виходячи з положень, викладених у статтях Особливої
частини КК.

За ступенем суспільної небезпеки та пов’язаного з ним виду й розміру
покарання, що передбачене санкцією відповідної статті, розрізняють
основний, кваліфікований (особливо кваліфікований) і привілейований
склади злочинів.

Основний склад злочину формулює основні ознаки складу злочину і не
містить ані обтяжуючих (кваліфікуючих), ані пом’якшуючих
(привілейованих) обставин, вказаних в інших частинах цієї статті або в
інших статтях. Отже, вести мову про наявність основного складу злочину
можна, якщо законом передбачено кваліфіковані або привілейовані склади,
тобто є можливості для їх взаємного порівняння й оцінки.

Скажімо, основний склад злочину умисного вбивства передбачено в ч. 1 ст.
115 КК.

Кваліфікований склад злочину — це такий склад, який містить обтяжуючі,
порівняно з основним складом, обставини, що тягне за собою більш суворе
покарання згідно з відповідною санкцією. Кваліфіковані ознаки
розташовані в частині другій (і наступних) статті, а в першій частині
сформульовано основний склад злочину. Скажімо, в ч. 2 ст. 115 КК
сформульовані 13 пунктів, де зазначені всі види кваліфікованих вбивств
(вбивств з обтяжуючими обставинами): двох або більше осіб; малолітньої
дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані
вагітності; заручника тощо. Оскільки ступінь суспільної небезпеки
кваліфікованих складів, розташованих у наступних (після другої) частинах
відповідної статті Особливої частини КК, зростає, як зростає і міра
покарання за них, їх називають особливо кваліфікованими. Скажімо, ст.
152 КК передбачає відповідальність за зґвалтування. Вона складається з
чотирьох частин. Перша містить основний склад злочину, друга —
кваліфікований, третя і четверта — особливо кваліфікований.

Привілейований склад злочину — це такий склад, який містить пом’якшуючі,
порівняно з основним складом, обставини, що

PAGE 64

тягне за собою більш м’яке покарання згідно з відповідною санкцією.
Привілейовані склади злочину розташовані в окремих статтях, а не в
статті, де зазначено основний склад злочину. Ми вже казали про основний
та кваліфіковані склади вбивства, що містяться відповідно у ч. 1 і 2 ст.
115 КК. Щодо привілейованих складів убивства, то вони розташовані в
наступних за ст. 115 КК статтях. Скажімо, ст. 116 КК передбачає
відповідальність за умисне вбивство, пом’якшуючою ознакою якого є
вчинення його у стані сильного душевного хвилювання. Максимальний строк
покарання за нього — 5 років позбавлення волі, у той час як максимальний
строк покарання за основним складом вбивства — 15 років позбавлення
волі.

За способом опису ознак в законі (за характером структури), склади
злочину поділяються на прості і складні.

Простий склад злочину містить назву або опис ознак одного діяння, яке
посягає на один об’єкт і має одну форму вини.

Скажімо, погроза вбивством (ст. 129 КК), крадіжка (ст. 185 КК) тощо.

Складний склад злочину обтяжений хоча б однією з таких обставин, як
двооб’єктність складу злочину (ст. 294 КК — масові заворушення, що
завдають шкоди не тільки громадському порядку, а й посягають на
власність, особу тощо), наявність двох форм вини (ч. 2 ст. 121 КК —
умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого,
характеризується умисною формою вини щодо заподіяння тяжкого тілесного
ушкодження і необережною — щодо смерті потерпілого), наявність кількох
діянь, вчинення хоча б одного з яких (в деяких випадках — хоча б з одним
із вказаних предметів) становить склад закінченого злочину (ч. 1 ст. 263
КК — носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт передача чи
збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових
припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого
законом дозволу).

За конструкцією складу злочину вони поділяються на злочини з формальним
складом (“формальні злочини”) і на злочини з матеріальним складом
(“матеріальні злочини”).

Злочинцзцформальнимцскладомцсформульований в диспозиції статті таким
чином, що містить в собі тільки суспільно небезпечне діяння — дію або
бездіяльність без вказівки на настання суспільно небезпечних наслідків.
Скажімо, одержання хабара

PAGE 65

(ст. 368 КК) є злочином з формальним складом, бо згідно з його
формулюванням (конструкцією) він є закінченим з моменту вчинення самої
дії — одержання хабара і не вимагає настання якихось наслідків.

Злочинцзцматеріальнимцскладомцсформульований в диспозиції* статті таким
чином, що містить у собі не тільки суспільно небезпечне діяння — дію або
бездіяльність, а й суспільно небезпечні наслідки, які настали в
результаті цього діяння. Скажімо, порушення порядку зайняття
господарською та банківською діяльністю, якщо це пов’язано з отриманням
доходу у великих розмірах (ст. 202 КК). Тобто сама по собі дія —
порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю без
отримання в результаті цього доходу у великих розмірах злочином не буде.

4.5. Склад злочину і кваліфікація злочину

Кваліфікація (від лат. диашісаЬіо від диаіівц— який, якої якості +
^асгтгц— робити) злочину — найважливіша дія службової особи (дізнавача,
слідчого, прокурора, судді), яка полягає у кримінально-правовій оцінці
вчиненого суспільно небезпечного діяння. Це — встановлення у певному
діянні всіх ознак конкретного складу злочину, передбаченого в КК.

Необхідними умовами правильної кваліфікації діяння є точне й повне
встановлення всіх обставин його вчинення та досконале знання норм
кримінального законодавства, законів і підзаконних актів, а також
документів, що тлумачать норми КК, які застосовуються.

Кваліфікація злочину — це й процес, під час якого уповноважена на те
службова особа встановлює відповідність всіх юридично значущих ознак
вчиненого діяння відповідним ознакам певного складу злочину,
передбаченого КК.

Процес кваліфікації має кілька етапів.

На першому етапі здійснюється повне й точне встановлення фактичних
обставин вчиненого діяння, збір, дослідження й оцінка доказів у справі.

На другому етапі встановлюється норма Особливої частини КК, яка за
попередньою оцінкою передбачає відповідальність за діяння, обставини
якого були предметом дослідження.

PAGE 66

На третьому етапі (він є підсумком процесу кваліфікації) зіставляються
всі ознаки вчиненого діяння із ознаками складу діяння, передбаченого
законом. Якщо в результаті такого співстав-лення буде встановлене повне
співвідношення перших і других ознак, процес кваліфікації закінчується
висновком про наявність у діянні особи складу відповідного злочину, що
дає підставу для притягнення її до кримінальної відповідальності.

Зазвичай, на практиці всі етапи не мають чіткого розмежування у часі,
але обґрунтований остаточний висновок, що має юридичну силу, може бути
зроблений тільки після всебічного дослідження як матеріалів справи, так
і норм законодавства.

Цей висновок знаходить свій відбиток у процесуальних документах:
постанові про притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальному
висновку і у вироку.

Правила кваліфікації досить чисельні й різноманітні, їм надаватиметься
постійна увага, особливо при вивченні Особливої* частини курсу.

Тепер же зауважимо, що кваліфікація злочину фіксується у так званій
формулі кваліфікації, яка є літерно-цифровим відображенням вчиненого й
базується на нормах як Загальної, так і Особливої частини КК. У
Загальній частині це статті 14, 15, 27, 28, 30 КК, у Особливій —
практично всі статті, крім ст. 401 КК. Наприклад, формулою готування до
квартирної крадіжки є: ч. 1 ст. 14 і ч. 3 ст. 185 КК. Формулою
закінченого замаху на фіктивне підприємство, вчинене повторно, — ч. 2
ст. 15 і ч. 2 ст. 205 КК; організації* вбивства з корисливих мотивів —
ч. 3 ст. 27 та п. 6

ч. 2 ст. 115 КК.

Отже, кваліфікація діяння є правовим обґрунтуванням кримінальної
відповідальності та покарання особи, що вчинила злочин (або визнанням
особи невинною). Для прийняття законних правових рішень у справі
прийнятна тільки правильна кваліфікація діяння відповідними
уповноваженими на те службовими особами. Помилка в кваліфікації діяння
призводить до порушення принципу верховенства права (законності).

Контрольні питання

1. Дайте поняття кримінальної відповідальності та обставин, що її
характеризують.

PAGE 67

2. Що являють собою кримінально-правові відносини і з яких елементів
вони складаються?

3. Назвіть філософські та правову підстави кримінальної
відповідальності.

4. Що таке склад злочину і яке його співвідношення із поняттям злочину?

5. Які функції виконує склад злочину?

6. Які сторони (елементи) складають склад злочину, які ознаки їх
характеризують та які з цих ознак можна віднести до обов’язкових і які —
до факультативних?

7. Назвіть види складів злочину.

8. У чому полягає кваліфікація злочину і які етапи вона має?

9. Що є формулою кваліфікації?

Розділ V

ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНИ

5.1. Поняття об’єкта злочину

5.2. Види об’єктів злочину та їх значення

5.3. Предмет злочину

5.4. Потерпілий від злочину

5.1. Поняття об’єкта злочину

Як зазначалося раніше, об’єкт злочину це те, на що посягає злочин, чому
заподіюється відповідна шкода і що захищається законом про кримінальну
відповідальність від злочинних посягань. Кожний злочин посягає на певні
суспільні відносини, пов’язані із особою та її правами, суспільними чи
державними інтересами.

Узагальнений перелік об’єктів кримінально-правової охорони дається у ч.
1 ст. 1 КК.

В історичному плані проблема суті об’єкта злочину мала й має нині
дискусійний характер.

Ми дотримуємося позиції тих вчених, які традиційно розуміють під
об’єктом будь-якого злочину охоронювані законом про кримінальну
відповідальність суспільні відносини. Адже саме в них і через них
відбиваються ті найважливіші соціальні цінності, інтереси, блага, які,
як вважають інші науковці, становлять об’єкт злочинних посягань.

Загальновизнаним є те, що суспільні відносини складаються з елементів,
якими є:

а) суб’єкти відносин (фізичні та юридичні особи, в тому числі об’єднання
громадян, держава, народ);

б) предмет, з приводу якого виникають та існують відносини (матеріальні
й нематеріальні блага);

в) соціальний зв’язок, який існує між суб’єктами відносин і становить їх
зміст (різні форми людської діяльності, характер соціального статусу
громадян тощо).

PAGE 69

Злочин може посягати не на всю структуру суспільного відношення, а
тільки на окремий його елемент, скажімо, безпосередньо на суб’єкт цього
відношення, але при цьому саме відношення зазнає руйнування.

Кримінальним законодавством охороняється не вся система суспільних
відносин, а найбільш важливі з них, посягання на які завдають значної
(великої, особливо великої) шкоди особистим, громадським і державним
інтересам.

Скажімо, вчиняючи крадіжку, злочинець заволодіває певними предметами й
порушує відносини власності; вбивство людини усуває учасника суспільних
відносин, руйнуючи їх; ухиленням від сплати аліментів на утримання дітей
злочинець виключає себе з суспільних відносин, які обумовлені обов’язком
утримувати неповнолітніх дітей. Розбій посягає одночасно і на особу, і
на матеріальні цінності, тобто і на суб’єкта відносин і на певні блага.

Поняття об’єкта злочину тісно пов’язано із сутністю злочину, насамперед,
із ознакою суспільної небезпечності.

Об’єкт є необхідною стороною (елементом) складу злочину, без наявності
об’єкта складу злочину немає.

Підкреслимо також, що об’єкт злочину лежить в основі кодифікації
кримінального законодавства. Адже за родовим об’єктом побудована
Особлива частина КК.

Правильне визначення об’єкта злочину дає змогу здійснити правильну
кваліфікацію діяння й відмежувати злочин від інших незлочинних
правопорушень.

Так, за об’єктом злочину можна розмежувати, передусім, шахрайство (ст.
190 КК) і шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК), диверсію (ст.
113 КК) і терористичний акт (ст. 258 КК) тощо.

5.2. Види об’єктів злочину та їх значення

Класифікація об’єктів злочину має велике теоретичне й практичне
значення: кодифікаційне, правозастосовче тощо. Найбільш поширеною
класифікацією об’єктів “по вертикалі” є їх поділ на загальний, родовий
та безпосередній об’єкти. Співвідношення їх

PAGE 70

відповідає співвідношенню філософських категорій: загальне, особливе,
одиничне.

Загальним об’єктом злочину вважаються всі суспільні відносини, які
охороняються, захищаються нормами кримінального права. В узагальненому
вигляді, як підкреслювалося, він названий у ч. 1 ст. 1 КК: права і
свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і
громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і
безпека людства.

Загальний об’єкт окреслює найбільш соціально значущі цінності, які
держава вважає за необхідне захищати шляхом застосування закону про
кримінальну відповідальність.

Із зміною кримінального законодавства (криміналізація нових діянь,
декриміналізація деяких існуючих) змінюється й обсяг загального об’єкта
злочину. Особливо наочно це проявилося на початку дії нового КК. Деякі
діяння були декриміналізовані (наприклад, недонесення про злочин, інші,
навпаки, — криміна-лізовані, наприклад, перешкоджання законній
професійній діяльності журналістів).

Родовий об’єкт — це об’єкт групи однорідних злочинів, частина загального
об’єкта. Це певна група близьких одне до одного суспільних відносин, які
захищаються кримінальним законодавством. Наприклад, відносини власності
як частина суспільних відносин, на які посягає група однорідних злочинів
— злочини проти власності.

Родовий об’єкт покладено в основу кодифікації Особливої частини КК.
Кожен з двадцяти її розділів охоплює статті, що передбачають
відповідальність за посягання на групу близьких поміж собою (однорідних)
суспільних відносин: злочини проти власності, злочини проти правосуддя
тощо. В деякі розділи поміщені статті, про злочини, що охоплені кількома
близькими по суті родовими об’єктами: злочини проти виборчих, трудових
та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; злочини у сфері
охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів,
забезпечення призову та мобілізації тощо.

Всі нові статті Особливої частини КК, які приймаються після набрання ним
чинності, включаються до того розділу, родовим об’єктом якого
охоплюється зазначений в них злочин. Скажімо, 6 січня 2003 року КК
доповнено ст. 2091 — “Умисне порушення вимог законодавства про
запобігання та протидію легалізації (від

PAGE 71

миванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”. Вона була вміщена у
розділ VII Особливої частини КК “Злочини у сфері господарської
діяльності”, бо саме родовим об’єктом цієї групи злочинів охоплюється
об’єкт злочину, передбаченого у вказаній статті.

Здійснення другого етапу кваліфікації злочину (встановлення конкретної
статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинене
діяння) починається саме із встановлення родового об’єкта діяння
(розділу, де має міститися відповідна стаття) з подальшим відшуканням
конкретної статті.

Скажімо, відповідальність за погрозу вбивством на підставі особистих
стосунків передбачена у розділі II (ст. 129 КК), з метою вимагання
передачі чужого майна — у розділі VI (ст. 189 КК), з метою припинення
службової діяльності службової особи — у розділі XV (ст. 350 КК) і т. п.

Родовий об’єкт злочинів найчастіше зазначається в назві розділу
Особливої частини КК. Надалі він одержує своє певне визначення на
підставі тлумачення цієї назви й змісту статей, що містяться в розділі,
але може подаватися й законодавчий опис родового об’єкта.

Так, у ст. 401 КК дається визначення родового об’єкта військових
злочинів. Військовими злочинами визнаються передбачені розділом XIX
злочини проти встановленого законодавством порядку несення або
проходження військової служби.

Безпосередній об’єкт — це ті суспільні відносини, яким завдає шкоду
конкретне злочинне діяння, передбачене відповідною статтею Особливої
частини КК. Це об’єкт конкретного, окремого злочину, частина родового
об’єкта. Наприклад, об’єктом незаконного полювання (ст. 248 КК) є
суспільні відносини, спрямовані на охорону, відтворювання й раціональне
використання тваринного світу. Це частина родового об’єкта — суспільних
відносин у сфері довкілля (розділ VIII).

Як правило, безпосередній об’єкт встановлюється шляхом тлумачення
закону, але він може бути сформульований і в нормі закону. Так, у статті
111 КК зазначається, що державна зрада завдає шкоди суверенітетові,
територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній
економічній чи інформаційній безпеці України. Це і є розгорнутий опис
безпосереднього об’єкта державної зради.

PAGE 72

Кілька злочинів можуть мати один об’єкт. Скажімо, крадіжка і шахрайство
мають один об’єкт — власність.

Правильне встановлення безпосереднього об’єкта забезпечує правильність
кваліфікації діяння. Так, правильне встановлення безпосереднього об’єкта
дозволяє відрізнити передбачений ст. 150 КК злочин — “Експлуатація
дітей” — від близького за своєю суттю злочину — втягнення неповнолітніх
у заняття жебрацтвом, передбаченого ст. 304 КК. Безпосереднім об’єктом
першого злочину є свобода дитини від такої форми її експлуатації, як
використання праці дитини для отримання прибутку. Другий посягає на
нормальний моральний розвиток неповнолітнього.

“По горизонталі” проводиться поділ на основний безпосередній об’єкт і
додатковий безпосередній об’єкт. Справа в тому, що досить значна частина
злочинів посягають не на один, а на два і більше об’єктів (так звані
двооб’єктні або багатооб’єктні злочини).

Розподіл безпосередніх об’єктів на основні й додаткові здійснюється не
за характером і тяжкістю шкоди, яка завдається певним суспільним
відносинам, а за зв’язком об’єкта з родовим об’єктом відповідної групи.

Основний безпосередній об’єкт — це ті суспільні відносини, які є
частиною родового об’єкта, які і відображають суть кримінально-правової
заборони, зафіксованої у відповідній статті Особливої частини КК. Саме
цей об’єкт, як частина родового, визначає місце статті в системі
Особливої частини КК та включення нових злочинів у той чи інший розділ
КК.

Так, у злочині “Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного
вироку, рішення, ухвали або постанови” (ст. 375 КК) основним
безпосереднім об’єктом є правосуддя, додатковим безпосереднім об’єктом є
права й інтереси особи, що потерпають через постановлення неправосудного
вироку, рішення, ухвали чи постанови.

Отже, додатковий безпосередній об’єкт — це суспільні відносини, яким
заподіюється шкода водночас із заподіянням шкоди основному об’єктові і
який допомагає сформулювати сутність складу злочину.

Своєю чергою, додатковий безпосередній об’єкт поділяється на
обов’язковий і факультативний.

Обов’язковий додатковий безпосередній об’єкт — це суспільні відносини,
яким завжди заподіюється шкода при по

PAGE 73

сяганні на основний об’єкт, тобто у всіх випадках вчинення відповідного
злочину. Скажімо, при порушенні вимог законодавства про охорону праці
додатковий об’єкт (здоров’я потерпілого) завжди присутній поряд з
основним (суспільні відносини, що забезпечують безпеку праці).

Факультативний додатковий безпосередній об’єкт злочину має місце коли,
по-перше, при вчиненні відповідного злочину в одних випадках йому завжди
спричиняється шкода, в інших — ні. Наприклад, при розбійному нападі,
поєднаному із застосуванням фізичного насильства, додатковому об’єктові
(здоров’ю людини) завжди завдається шкода, а поєднаному із погрозою
застосування такого насильства — ні. По-друге, коли в законі в
альтернативній формі називається декілька додаткових об’єктів злочину.
Наприклад, злочин, передбачений ч. 3 ст. 278 КК, посягає не тільки на
безпеку руху та експлуатації залізничного, повітряного чи водного
транспорту (основний об’єкт), а й на здоров’я або на життя чи власність
тощо (додаткові об’єкти). При вчиненні подібних злочинів шкода може бути
завдана як одному з додаткових об’єктів, так і декільком, або навіть
усім.

Ще приклад. При бандитському нападі (основний об’єкт — громадська
безпека) залежно від його спрямування потерпіти можуть як юридичні особи
(підприємства, установи, організації різних форм власності і
підпорядкування), так і окремі фізичні особи, або ті й інші разом (ст.
257 КК).

5.3. Предмет злочину

Від об’єкта злочину треба відокремлювати предмет злочину. Як вже
зазначалося, об’єкт — це суспільні відносини, на які посягає злочин (і
які мають предмет, з приводу якого ці відносини існують, але тут не про
нього) і він є необхідним елементом будь-якого складу злочину.

Предметом злочину є речі та інші предмети матеріального світу, у зв’язку
з якими або з приводу яких здійснюється злочин, або впливаючи на які,
винний посягає на суспільні відносини, що охороняються кримінальним
законом.

Так, викрадаючи вогнепальну зброю (ст. 262 КК), суб’єкт здійснює
посягання на громадську безпеку (основний безпосе

PAGE 74

редній об’єкт) і на власність (додатковий безпосередній об’єкт). Це
посягання матеріалізується шляхом незаконного заволодін-ня предметом
злочину — вогнепальною зброєю.

Предмет злочину тому й зветься так, що саме його наявність при
конкретних діях особи визначає їх як самостійний злочин. Законодавець у
відповідних нормах або чітко вказує на характер предмета (ст. 265 КК —
Незаконне поводження з радіоактив-нимицматеріалами), або дає його
загальні риси, які деталізуються шляхом тлумачення (ст. 179 КК —
Незаконне утримання, осквернення або знищення релігійнихцсвятинь).

На відміну від об’єкта, предмет мають не всі злочини, і такі діяння
звуться безпредметними. Скажімо, ст. 180 КК — Перешкоджання здійсненню
релігійного обряду. Але там, де предмет злочину зафіксований в законі
або випливає з його формулювання, він має бути обов’язково встановлений.
Таким чином, предмет злочину є факультативною ознакою злочину, яка
належить до його елементу — об’єкта.

Зауважимо, що суспільний розвиток людства примушує розсувати рамки
поняття предмета злочину як речі матеріального світу. Можна погодитися з
висловленими в літературі думками про те, що електроенергія повинна
розглядатись як предмет злочину при її викраденні й контрабанді. Те ж
саме можна сказати і відносно комп’ютерної інформації.

На відміну, знову ж таки, від об’єкта злочину, якому завжди завдається
шкода, предметові завдання шкоди не є обов’язковим. Скажімо, викрадення
чужого майна не пов’язане із завданням йому шкоди (ст. 185 КК), тоді як
умисне або необережне знищення або пошкодження чужого майна (ст. 194,
196 КК) не може бути здійснене без нанесення фізичної шкоди предметові
злочину.

Чітке встановлення й ідентифікація предмета злочину, зафіксованого в
законі, із предметами, наявними у конкретній справі, має вирішальне
значення для правильної кваліфікації діяння.

Так, незаконне виробництво наркотичних засобів, психотропних речовин або
їх аналогів кваліфікується за ст. 307, 309 КК, незаконне виробництво
прекурсорів — за ст. 311 КК, а отруйних і сильнодіючих речовин — за ст.
321 КК.

Викрадення офіційного документа кваліфікується за ч. 1 ст. 357 КК; якщо
ж цей документ особливо важливий — за ч. 2

PAGE 75

ст. 357 КК; викрадення документів, які містять відомості, що становлять
державну таємницю, за певних умов кваліфікується за ст. 111 або ст. 114
КК.

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь та засобів вчинення
злочину як ознак об’єктивної сторони складу злочину. Предмет виступає як
“пасивна” річ, через яку здійснюється злочинний вплив на об’єкт,
знаряддя і засоби — це “активні” речі, за допомогою яких вчиняється
злочин. Одна і та ж сама річ може виступати або в першій або в другій
якості. Скажімо, викрадений пістолет є предметом злочину, пістолет, за
допомогою якого вчинено розбійний напад, є знаряддям злочинного діяння.
Автомашина, якою винний заволодів незаконно, буде предметом злочину,
автомашина, яку використано для наїзду на людину і, отже, її вбивство, є
засобом вчинення злочину.

5.4. Потерпілий від злочину

Потерпілий не є предметом злочину. Як ми зауважували, він є суб’єктом
суспільних відносин.

Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну
або майнову шкоду (ч. 1 ст. 49 КПК). В ряді випадків особа потерпілого
відіграє вирішальну роль у кримінально-правовій оцінці діяння, а отже, у
його правильній кваліфікації.

Питання, пов’язані з особою потерпілого, досліджуються кількома науками:
наукою кримінально-процесуального права, криміналістикою, кримінологією.
Ці науки створили у своїх системах розділи, які звуться “віктимологія”,
тобто вчення про жертву (від лат. ьісИтац— жертва + logosц— вчення).

Віктимологічний аспект притаманний і кримінальному праву. Він покликаний
сприяти такій побудові певних кримінально-правових норм і практиці їх
застосування, які б, по-перше, повною мірою забезпечували охорону прав
потерпілого із врахуванням всіх особливостей його особистості, а,
по-друге, всебічно враховували особу й негативні аспекти поведінки
потерпілого перед вчиненням злочину і під час його вчинення.

Це повинно забезпечити правильну кваліфікацію діяння, призначення
винному справедливого покарання за вчинений зло

PAGE 76

чин, а в певних випадках — звільнення його від кримінальної
відповідальності.

Потерпілий — фізична особа — присутній далеко не у всіх злочинах, але
там, де він є, можна вести мову про злочини з потерпілим. Потерпілий є
факультативною ознакою складу злочину, яка має безпосереднє відношення
до об’єкта злочину. Коли ж, згідно із законом, потерпіла особа
характеризується певними ознаками, можна вести мову про “спеціального”
потерпілого, наявність якого впливає на кваліфікацію діяння і, отже, має
кримінально-правове значення.

Серед особливостей характеристики потерпілого, що впливають на
кваліфікацію діяння й покарання за його вчинення, вкажемо на врахування
кримінально-правовими нормами його службового статусу, родинного статусу
стосовно певних категорій осіб, а також його суспільно-корисної
поведінки.

Так, кримінальна відповідальність за умисне вбивство передбачена ч. 1
ст. 115 КК. Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене
у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю, кваліфікується за
ст. 112 КК. Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного
органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником
службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у
зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку кваліфікується
за ст. 348 КК. Вбивство або замах на вбивство захисника чи представника
особи або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з
наданням правової допомоги, кваліфікується за ст. 400 КК. Вбивство особи
чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або
громадського обов’язку розглядається як один з видів кваліфікованого
вбивства (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК).

У цих і подібних випадках законодавець зазначає — з одного боку, що
посяганням на вказаних осіб завдається шкода об’єктам, які пов’язані з
їх діяльністю: основам національної безпеки України, авторитету органів
державної влади, правосуддю, а з другого — особливу підвищену здатність
потерпілих понести шкоду від таких злочинів. Вони можуть стати жертвами
даних злочинних посягань не тому, що є просто індивідами, а в силу свого
службового або громадського становища і суспільно корис

PAGE 77

ної поведінки. Тому законом і передбачена їх особлива захищеність.

Норми КК передбачають ряд випадків, пов’язаних з особливістю
кваліфікації і покарання винних залежно від соціально-демографічних
показників потерпілих або їх стану.

Так, у ч. 2 ст. 120 КК передбачається відповідальність за кваліфікований
склад злочину: доведення до самогубства, вчинене щодо особи, яка
перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого.

Пункт 2 ч. 2 ст. 115 КК передбачає відповідальність за кваліфіковане
умисне вбивство: малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного
перебувала у стані вагітності.

За ст. 117 КК несе відповідальність мати за вбивство своєї
новонародженоїцдитини, за ст. 150 КК — особа, яка здійснює експлуатацію
дітей, за ст. 304 КК — особа, що вчинила втяг-нення неповнолітніх у
злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми.

Ст. 136 КК передбачає відповідальність за ненадання допомоги
особі,цякацперебуваєцвцнебезпечномуцдляцжиттяцстані.

Згідно з пунктами 6, 7, 8 ч. 1 ст. 67 КК вважаються обставинами, що
обтяжують покарання: вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого
віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; щодо жінки, яка
завідомо для винного перебувала в стані вагітності; щодо особи, яка
перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного.

Певна група норм КК пов’язує відповідальність винного у злочинному
діянні з негативною (аморальною, протиправною) поведінкою потерпілого.
Враховуючи це, законодавець знижує ступінь захисту потерпілого, ніби
покладаючи частину відповідальності за те, що сталося, і на жертву
злочину.

Це спостерігається при вчиненні злочинів щодо потерпілого при його згоді
на заподіяння шкоди.

Так, при незаконному проведенні аборту, що передбачає згоду потерпілої
на ці дії, відповідальність більш м’яка (ст. 134 КК), порівняно із
умисним перериванням вагітності, всупереч волі жінки, яке розглядається
як тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК).

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК),
що передбачають добровільну згоду на це вказаної особи, вважаються менш
небезпечним злочином, ніж зґвалту

PAGE 78

вання (ст. 152 КК), де статеві зносини є недобровільними для потерпілої
особи.

Особливо враховується законодавством протиправна (в тому числі й
злочинна) поведінка потерпілого.

Пункт 7 ч. 1 ст. 66 КК передбачає як обставину, що пом’якшує покарання,
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного
неправомірними або аморальними діями потерпілого.

У КК є й спеціальні норми, які містять привілейовані склади злочинів,
пов’язані з протиправною поведінкою потерпілого.

Так, за умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони,
або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.
118 КК), передбачається максимум покарання два роки позбавлення волі,
тоді як за вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин — п’ятнадцять
років позбавлення волі (ч. 1 ст. 115 КК).

Подібний підхід відомий ще римському праву. вИщивпвирвг
iramyprovocatusypuniriydebetцmitiusц— злочинець, що вчинив злочин у
гніві, який викликаний потерпілим, заслуговує на менш суворе покарання.

Більше того, кримінальний закон передбачає норми, які за певних обставин
взагалі звільняють від відповідальності особу, яка заподіяла шкоду тому,
хто посягає, або злочинцеві, який ухиляється від затримання (ст. 36,38
КК).

Отже, кримінальне законодавство приділяє необхідну увагу потерпілому від
злочину, його соціальній ролі, поведінці та взаємовідносинам із
заподіювачем шкоди, що у відповідних випадках, як ми бачили,
безпосередньо впливає на кваліфікацію злочину і обрання міри покарання
винному.

Контрольніпитання

1. Що таке об’єкт злочину? Назвіть його роль і значення.

2. Назвіть види об’єктів.

3. Що таке двооб’єктний злочин?

4. У чому полягає відмінність об’єкта злочину від предмета злочину і
предмета злочину від знарядь і засобів вчинення злочину?

5. Яке значення мають особливі риси, що характеризують потерпілого, для
кваліфікації діяння?

PAGE 79

Розділ VI

ОБ’СКТИВНП СТОРОНИ

склад» злочину

6.1. Поняття об’єктивної сторони складу злочину

6.2. Суспільно небезпечне діяння

6.3. Суспільно небезпечні наслідки злочинного діяння

6.4. Причиновий зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно
небезпечними наслідками

6.5. Об’єктивніобставини, зякимипов’язанедіяння

(час, місце, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину)

6.1. Поняття об’єктивної сторони складу злочину

Об’єктивна сторона складу злочину — це сукупність передбачених законом
ознак, які характеризують зовнішній вияв суспільно небезпечного діяння,
що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні
чинники, з якими пов’язане це діяння.

Йдеться про зовнішній прояв людської поведінки, тобто про те, що можна
об’єктивно зафіксувати, побачити, почути. Що ж до внутрішнього її вияву
— то це психічні процеси, які мають місце у свідомості людини й
обумовлюють її суспільно небезпечну поведінку.

Констатуючи єдність зовнішнього та внутрішнього у вчинках людини (у тому
числі й злочинних), зауважимо, що при дослідженні елементів складу
злочину саме через ознаки об’єктивної сторони найбільш вірогідно
визначаються об’єкт і суб’єктивна (внутрішня) сторона складу злочину.

Саме тому у диспозиціях статей КК найрозлогіше виписана саме об’єктивна
сторона складу злочину.

PAGE 80

Окреме дослідження об’єктивної сторони складу злочину (як і інших
сторін) необхідно для її глибокого і всебічного пізнання.

До ознак об’єктивної сторони відносяться:

а) суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність);

б) суспільно небезпечні наслідки;

в) причиновий зв’язок між суспільно небезпечним діянням (дією або
бездіяльністю) і суспільно небезпечними наслідками;

г) об’єктивні обставини, з якими діяння пов’язане (місце, час,
обстановка, спосіб, засоби та знаряддя вчинення злочину). Розгляд
загальних рис ознак об’єктивної сторони складу злочину здійснюється при
вивченні Загальної* частини курсу кримінального права. Конкретизація цих
ознак щодо окремих злочинів (вбивство, фіктивне банкрутство, одержання
хабара тощо) здійснюється при вивченні Особливої частини курсу.

Залежно від описування ознак об’єктивної сторони складу злочину у
диспозиціях статей Особливої частини КК їх можна поділити на дві групи:
1) обов’язкові та 2) факультативні.

До першої групи належить суспільно небезпечне діяння у формі дії або
бездіяльності. Діяння (дія або бездіяльність) — обов’язкова ознака
об’єктивної сторони будь-якого складу злочину. Без нього, тобто без
конкретного акту суспільно небезпечної поведінки, не може бути вчинено
жодного злочину. Тільки дія або бездіяльність завжди вказується в
диспозиції статті Особливої частини КК або випливає з її змісту.
Встановлення ознак (змісту) дії чи бездіяльності є обов’язковим у кожній
кримінальній справі. Думки, переконання, хоча й такі, що можуть надалі
матеріалізуватися в злочинній поведінці, не можуть бути визнані ознакою
об’єктивної сторони складу жодного злочину.

До другої групи належать суспільно небезпечні наслідки, причиновий
зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, об’єктивні
обставини, з якими діяння пов’язане (місце, час, спосіб, обстановка,
знаряддя та засоби вчинення злочину). Ці ознаки, фактично притаманні
злочину як явищу об’єктивної дійсності, не завжди вказуються в статтях
Особливої частини КК як ознаки конкретного складу злочину.

Суспільно небезпечні наслідки та причиновий зв’язок між діянням і
суспільно небезпечними наслідками є обов’язковими ознаками тільки для
злочинів з матеріальним складом. У злочи

PAGE 81

нах з нематеріальним складом зазначені ознаки не називаються та із
змісту закону не випливають (докладніше про це далі).

Так звані об’єктивні обставини (місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя
та засоби вчинення злочину) стають обов’язковими ознаками певних складів
злочину тільки у випадках, коли прямо передбачені в законі.

Об’єктивна сторона складу злочину має важливе значення для: 1)
правильної кваліфікації злочину; 2) відмежування одного злочину від
іншого, а також від інших, незлочинних правопорушень, насамперед,
адміністративних деліктів (від лат. delictum — правопорушення); 3)
правильного визначення із врахуванням пом’якшуючих і обтяжуючих
обставин, які виявляються при дослідженні саме цієї сторони, ступеня
тяжкості вчиненого злочину і, отже, постановлення справедливого судового
вироку.

6.2. Суспільно небезпечне діяння

Зауважимо, що термін “діяння” вживається в законі, практиці й теорії
права у двох розуміннях: 1) як синонім терміна “злочин” (саме це має на
увазі визначення, подане в ч. 1 ст. 11 КК), тобто в такому випадку
поняття діяння охоплює всі ознаки, притаманні злочинові; 2) як ознака
об’єктивної сторони складу злочину.

Надалі, розглядаючи цю тему, застосовуватимемо слово “діяння” в другому
значенні.

Як уже зазначалося, діяння — обов’язкова ознака об’єктивної сторони
будь-якого складу злочину. Цей термін походить від старослов’янської
мови і сьогодні застосовується як поняття, що охоплює і дію, і
бездіяльність.

Діяння (як ознака об’єктивної сторони складу злочину) — це суспільно
небезпечна, протиправна, вольова, усвідомлювана активна чи пасивна
поведінка людини у зовнішньому світі, яка заподіює шкоду суспільним
відносинам.

Суспільна небезпечність розкриває соціальний зміст кримінально-правової
поведінки. Протиправність свідчить про те, що така дія (бездіяльність)
завжди порушує заборону закону про кримінальну відповідальність, а тому
є кримінально-протиправною. Докладніше про суспільну небезпечність
діяння та його протиправність йшлося при розгляді ознак злочину.

PAGE 82

Діяння може визнаватися кримінально караним, якщо воно є виявом волі.
Діяння, в якому немає вияву волі, вчинене, наприклад, внаслідок
нездоланної сили, фізичного примусу, не може утворювати об’єктивну
сторону складу злочину.

Вказівка на усвідомлюваність поведінки означає, що не визнаються діянням
у кримінально-правовому розумінні рухи тіла, які не контролюються
свідомістю, хоч би в результаті цих рухів і настали суспільно небезпечні
наслідки (рухи хворої людини, рухи під впливом заздалегідь не
передбачених чинників, скажімо, підсковзання на слизькому місці, що
спричинило травму іншої людини тощо).

Кримінально-правові дія і бездіяльність за своїми об’єктивними
характеристиками відрізняються від побутового поняття цих термінів.

Дія — це активний, усвідомлюваний акт поведінки суб’єкта, яким він
вчиняє злочин, тобто суспільно небезпечне, винне і протиправне діяння
(delictumцcommisionis).

Дія починається з руху тіла, що робить перший “внесок” в напрямку
вчинення злочину. Злочинними будуть не тільки ті дії, котрі
безпосередньо націлені на заподіяння шкоди охоронюваним об’єктам і
описані в нормі закону як закінчені злочини. Це будуть і дії, які
створюють умови для цього: дії, що характеризуються як готування до
злочину, дії організаторів, підбурювачів, пособників. Кінцевим моментом
дії буде або її припинення з незалежних від волі винного причин, або
доведення злочину до кінця, в тому числі з настанням суспільно
небезпечних наслідків, якщо вони передбачені в законі.

Кримінально-правова дія в більшості випадків проявляється у формі
фізичного впливу на людину, тварину, предмет матеріального світу:
вбивство, крадіжка, незаконні дії у разі банкрутства тощо.

Кримінально-правова дія може проявлятися також у формі так званого
інформаційного впливу (вербально, письмово, конк-людентно): публічні
заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до
захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із
закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст. 109 КК), розголошення
відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження
вірусом імуно

PAGE 83

дефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК)
тощо.

У ряді випадків сам закон підкреслює, що злочин — це низка актів:
катування (ст. 127 КК), зґвалтування (ст. 152 КК), зайняття забороненими
видами господарської* діяльності (ст. 203 КК), випуск або реалізація
недоброякісної продукції (ст. 227 КК) тощо.

Поняття дії охоплює не тільки суспільно небезпечну активну поведінку
самого суб’єкта, а й природні процеси і сили, знаряддя та технічні
засоби, поведінку тварин, а також інших осіб, які використовуються
злочинцем при так званому опосередкованому посяганні на об’єкт.

Бездіяльність — це пасивна поведінка суб’єкта злочину, тобто не вчинення
дій, які особа повинна була і могла вчинити.

Бездіяльність, як і дія, об’єктивно здатна здійснювати вплив і викликати
зміни у зовнішньому світі, в тому числі й такі, що розглядаються законом
як злочин. Отже, за своїми юридичними властивостями у кримінальному
праві бездіяльність тотожна дії.

Умови відповідальності, які встановлює закон за злочинну дію і
бездіяльність, дещо різні. Для вчинення злочину шляхом дії достатньо,
щоб ця дія була передбачена у нормі закону про кримінальну
відповідальність.

Що до бездіяльності, то для настання кримінальної відповідальності за
неї має бути доведено, що:

по-перше, на особу був покладений обов’язок діяти при конкретних
обставинах саме так, а не інакше (так звана належність до дії). Він
повинен бути обов’язково юридично закріплений. Цей обов’язок може
випливати:

1) з вимог закону. Так, згідно зі ст. 65 Конституції* громадяни
відбувають військову службу відповідно до закону. Таким законом є Закон
України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25
березня 1992 р. в редакції від 18 червня 1999 р. Ухилення від призову
осіб, які згідно з цим Законом повинні проходити строкову військову
службу, передбачає кримінальну відповідальність за ст. 335 КК;

2) з вимог підзаконних актів: указів Президента України, постанов
Кабінету Міністрів України, наказів міністерств, які

PAGE 84

вводять в дію інструкції, статути, правила тощо, обов’язкові для
виконання всіма, на кого вони поширюються. Скажімо, працівник міліції
згідно з присягою, відомчими нормативними актами (що базуються на Законі
України “Про міліцію”) повинен запобігати вчиненню злочинів, затримувати
тих, хто їх вчинив. Невиконання цих вимог за певних умов тягне
відповідальність за статтями КК, що передбачають відповідальність за
злочини у сфері службової діяльності (розділ XVII Особливої частини

КК);

3) з попередньої поведінки особи, яка призвела до того, що поставила в
небезпеку життя, здоров’я, власність іншої людини, рятувати які вказана
особа повинна під загрозою кримінальної відповідальності.

Так, завідоме залишення без допомоги особи, яка перебувала в
небезпечному для життя стані й була позбавлена можливості вжити заходів
до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок
іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги,
зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй
допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в
небезпечний для життя стан, — кваліфікується за ч. 1 ст. 135 КК.

Скажімо, водій, який травмував пішохода, скрився з місця вчинення
злочину, не надавши відповідної допомоги;

по-друге, особа не тільки повинна була діяти саме так, а не інакше, але
й могла реально так діяти, виходячи з обставин конкретного випадку.
Інколи на це прямо вказує закон. Наприклад, в ч. 1 ст. 135 КК
кримінальна відповідальність обумовлена наявністюцзмоги
надатицдопомогуцпотерпілому.

У ч. 1 ст. 136 КК йдеться про відповідальність за ненадання допомоги
особі, що перебуває в небезпечному для життя стані,
прицможливостіцнадатицтакуцдопомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні
ушкодження.

Але й у тих випадках, коли закон не вказує на наявність змоги діяти
згідно з вимогами закону чи підзаконного акта, як на обов’язкову умову
відповідальності, вона випливає із змісту норми.

Так, міліціонер, який не став затримувати вбивцю, несе відповідальність
за ст. 364 КК (зловживання владою). Але якщо перед цим він отримав
поранення, яке не дало йому змоги діяти

PAGE 85

відповідним чином, — відповідальність виключається. Отже, лише наявність
об’єктивних і суб’єктивних можливостей діяти, які не були використані
особою, є підставою відповідальності за злочинну бездіяльність.

Бездіяльність може мати прояв у одиничному факті утримання від вчинення
обов’язкових дій, але може бути й системною у злочинній поведінці,
скажімо, при порушенні вимог законодавства про охорону праці, коли
суб’єкт злочину систематично не виконує покладених на нього обов’язків.

Сама по собі бездіяльність може бути “чистою”, коли суб’єкт просто не
виконує покладених на нього обов’язків (delictum omissionis), скажімо,
свідок відмовляється давати показання (ст. 385 КК), а здебільшого —
“змішаною” бездіяльністю. Це випадки, коли особа не виконує покладені на
неї обов’язки, але вчиняє дії, щоб уникнути за це відповідальності
(delictum commissionisuperuommisionem).

Скажімо, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК) є
бездіяльністю, але, як правило, воно супроводжується активними діями
суб’єкта, пов’язаними з таким ухиленням (зміна місця роботи чи
проживання, надання фіктивних довідок про суму заробітку тощо).

Початком злочинної бездіяльності є той момент, коли особа, що
зобов’язана й має можливість вчинити певні дії, не робить цього, чим
завдає шкоди суспільним відносинам охоронюваним кримінальним законом.
Припиняється бездіяльність з моменту заподіяння шкоди або коли загроза
її заподіяння зникає.

Об’єктивна сторона більшості злочинів передбачає наявність тільки
активних дій (ст. 152, 186, 199, 296 КК тощо), деякі злочини можуть бути
вчинені тільки шляхом бездіяльності (ст. 139, 164, 166 КК тощо) є й
такі, де діяння може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом
бездіяльності (ст. 115, 117, 271, 286 КК тощо). Як вже зазначалося, і
дія і бездіяльність є вольовою поведінкою, яка здійснюється під
контролем свідомості та спрямовується певними спонуками. І якщо така
поведінка є суспільно небезпечною і протиправною, можна вести мову про
наявність злочину.

Одначе, є ряд обставин, що впливають на чинник вольової поведінки, при
встановленні яких та при наявності певних умов можна вести мову про
відсутність злочинності діяння. До таких

PAGE 86

обставин належать непереборна сила, фізичний і психічний примус. Вони
будуть розглянуті у розділі “Обставини, що виключають злочинність
діяння”.

6.3. Суспільно небезпечні наслідки злочинного діяння

Кожне злочинне діяння викликає певні негативні наслідки в об’єктах, на
які воно посягає, тобто в певних суспільних відносинах, які потерпають
від злочину. Ці негативні наслідки настільки значні, що йдеться про
суспільну небезпеку, яка випливає із вчиненого діяння. Шкода може бути
завдана всім або окремим елементам суспільного відношення: його
суб’єкту, благу, у зв’язку з яким ці відносини існують, соціальному
зв’язку між суб’єктами відношення.

Суспільно небезпечні наслідки можуть бути класифіковані на наслідки
матеріальні й наслідки нематеріальні.

До матеріальних наслідків належать фізична шкода, яка завдається
потерпілому (смерть при вбивстві, тілесні ушкодження при заподіянні
шкоди здоров’ю потерпілого тощо), а також шкода майнового (економічного)
характеру: при викраденні, знищенні або пошкодженні чужого майна,
екологічному забрудненні території тощо.

Нематеріальні наслідки завдають шкоди політичної, організаційної,
моральної, соціальної.

Політичної шкоди завдає, наприклад, посягання на територіальну
цілісність і недоторканість України (ст. 110 КК), моральної — погроза
вбивством (ст. 129 КК), соціальної — перешкоджання здійсненню виборчого
права (ст. 157 КК), організаційної — втеча з місця позбавлення волі або
з-під варти (ст. 393 КК) тощо.

Наслідки матеріальні можуть бути зафіксовані й описані в диспозиції
статті Особливої частини КК або випливати з тексту диспозиції (тяжкі
тілесні ушкодження, зараження венеричною хворобою, ухилення від сплати
податків, зборів, інших обов’язкових платежів, крадіжка, шахрайство
тощо).

Наслідки нематеріальні дуже важко або взагалі неможливо конкретизувати в
законі. Скажімо, наслідки розголошення відо

PAGE 87

мостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132
КК), одержання хабара (ст. 368 КК), розголошення даних досудового
слідства або дізнання (ст. 387 КК) встановленню фактично не підлягають.

Все це ставить перед законодавцем завдання особливо ретельно підходити
до конструювання об’єктивної* сторони складу кожного злочину в законі.
При цьому враховується характер суспільно небезпечних наслідків
(матеріальні й нематеріальні), можливість їх визначення та
процесуального доказування їх наявності, ступінь тяжкості самих
злочинів, їх поширеність тощо.

Залежно від того, чи включені наслідки суспільно небезпечного діяння як
ознака об’єктивної сторони складу злочину в диспозицію статті Особливої*
частини КК, чи злочин характеризується тільки діянням (дією або
бездіяльністю) й можливі наслідки лежать за межами складу, всі злочини
поділяються на злочини з матеріальним складом і злочини з формальним
складом (у юридичній літературі їх інколи називають матеріальними і
формальними злочинами).

Злочини з матеріальним складом — це такі злочини, в яких наявність
закінченого складу злочину законодавець пов’язує із настанням
конкретних, вказаних у законі наслідків.

Злочини з формальним складом — це такі злочини, в яких момент, з якого
злочин вважається закінченим, законодавець пов’язує із вчиненням
суспільно небезпечного діяння.

Якщо у злочині з матеріальним складом, який вчинявся з прямим умислом,
суспільно небезпечні наслідки не настали, йдеться про замах на злочин
(вбивця стріляв у потерпілого, але не влучив, — наявний замах на
вбивство); якщо ж діяння вчинялося з непрямим умислом чи через
необережність — злочин взагалі відсутній. Так, порушення правил безпеки
дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують
транспортними засобами, буде злочином тільки тоді, коли потерпілому
спричинені середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження чи смерть,
або коли ці порушення спричинили загибель кількох

осіб (ст. 286 КК).

За відсутності цих наслідків злочину не буде, мова може йти про
адміністративне або цивільно-правове правопорушення.

PAGE 88

До злочинів з матеріальним складом належать також злочини із загрозою
реального спричинення суспільно небезпечних наслідків. Тобто шкода
фактично не настала, але з вини суб’єкта створилася ситуація, за якої
вона могла настати. Такі склади загрози спричинення суспільно
небезпечних наслідків конструюються законодавцем при завідомому
поставленні особливо цінних об’єктів (насамперед життя людини) в реальну
небезпеку.

Наприклад, свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є
небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130 КК), або порушення правил
пуску ракет, проведення всіх видів стрільби, вибухових робіт або
вчинення інших дій у повітряному просторі, якщо це створило загрозу
безпеці повітряних польотів (ч. 1 ст. 282 КК).

Ці злочини слід вважати злочинами з матеріальним складом, адже вони у
наявності тільки тоді, коли встановлена реальність загрози безпеці
здоров’ю, життю, польотам тощо, що треба довести так само, як і настання
фактичної шкоди.

Щодо злочинів з формальним складом, то їх конструювання саме таким чином
може бути викликане двома причинами.

По-перше, за відсутності матеріальних наслідків діяння, в умовах
наявності лише політичних, організаційних, моральних, соціальних
наслідків, законодавець, вважаючи, що це діяння містить ознаку
суспільної небезпеки, конструює склад злочину як формальний, тобто
такий, який є закінченим уже після вчинення самої дії або бездіяльності.

Скажімо, одержання хабара службовою особою має політичні й соціальні
наслідки, бо підриває авторитет певної ланки державного апарату (а то й
апарату в цілому), унеможливлює її активну діяльність на користь народу
і держави. Але наслідки одержання хабара можуть бути різні: хабарник
може вирішити певне питання на підставі закону або не вирішувати його
взагалі. Будь-яке спрямування поведінки суб’єкта лежить за межами складу
злочину — одержання хабара, бо він вважається закінченим з моменту
одержання хабарником хоча б частини предмета хабара.

Таке формулювання складу розглядуваного злочину як формального є цілком
слушним.

PAGE 89

По-друге, деякі злочини, хоча й тягнуть за собою матеріальну шкоду, яка
може бути визначена, мають високий ступінь суспільної небезпеки, і це
примушує законодавця переносити момент їх закінчення в правовому плані
на стадію готування до злочину чи замаху на злочин. Цим підкреслюється,
що закон “налаштований рішуче” у боротьбі з такими злочинами.

До таких злочинів належить, наприклад, розбій (ст. 187 КК). Законодавець
сконструював його таким чином, що сам напад з метою заволодіння чужим
майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я
особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого
насильства, є закінченим складом злочину незалежно від того, чи вдалося
винному заволодіти чужим майном, чи ні. Настання певних наслідків
(тілесних ушкоджень, майнової шкоди), їх характер враховується судом при
призначенні покарання. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є
кваліфікуючою ознакою, а отже, впливає і на кваліфікацію розбійного
нападу.

У цілому ряді випадків основний склад злочину є формальним, а
кваліфікований склад цього ж злочину — матеріальним. Тобто підвищення
суспільної небезпеки діяння обумовлюється випадками настання суспільно
небезпечних наслідків.

Наприклад, основний склад злочину зґвалтування (ч. 1 ст. 152 КК) є
формальним, а один із найбільш небезпечних його кваліфікованих видів є
зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки (смерть потерпілої
особи, тяжкі тілесні ушкодження, самогубство тощо), тобто злочин з
матеріальним складом (ч. 4

ст. 152 КК).

Терміни “злочин з матеріальним складом ” і “злочин з формальним складом
” є суто робочими, традиційними, що вживаються в науці й практиці (але
не в законодавстві) вже не одне сторіччя. Вони не пов’язані з характером
і ступенем суспільної небезпеки злочину, що ми підтвердили прикладами,
наведеними вище.

Розподіл злочинів на злочини з матеріальним і формальним складом має
велике теоретичне і практичне значення.

Встановивши вид складу злочину, правозастосовець повинен у злочинах з
матеріальним складом встановити і довести наявність суспільно
небезпечних наслідків у діянні винної особи, визначитися, створюють вони
основний чи кваліфікований склад злочину, а за

PAGE 90

їх відсутності визначитися, чи є у скоєному склад замаху на злочин, чи,
можливо склад злочину взагалі відсутній. Все це необхідно для правильної
кваліфікації скоєного діяння.

При постановленні вироку суддя, крім вирішення питання кваліфікації
скоєного діяння, враховує сутність наслідків як обставин, що пом’якшують
або обтяжують покарання (див., наприклад, п. 2 ч. 1 ст. 66, п. 5 ч. 1
ст. 67 КК) при призначенні справедливого покарання.

6.4. Причиновий зв’язок

між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками

Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності для матеріальних
складів злочину є наявність окремої ознаки об’єктивної сторони складу
злочину — причинового зв’язку між дією (бездіяльністю) й суспільно
небезпечними наслідками, що настали. Встановлення причинового зв’язку
між діянням і наслідками знаменує собою те, що в об’єктивній дійсності
ці наслідки викликані певною поведінкою саме цієї особи, а не діями
третіх осіб чи інших зовнішніх сил. Іншими словами, вчинене особою
діяння визнається злочинним і ставиться їй у провину, бо саме воно
викликало передбачені кримінальним законом наслідки (при наявності,
звичайно, вини цієї особи). У багатьох злочинах з матеріальним складом
діяння і наслідки здебільшого не мають розриву в часі, з очевидністю
одне випливає з іншого, й, отже, встановлення причинового зв’язку не
викликає складнощів. Прикладом можуть бути злочини, якими завдається
майнова шкода: крадіжка, знищення або пошкодження майна тощо.

Інша ситуація складається інколи у злочинах проти життя й здоров’я
особи, проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації
транспорту тощо. У таких злочинах у ряді випадків смерть потерпілого або
тілесні ушкодження нерідко настають не відразу, розвиток подій залежить
від поведінки кількох осіб, у тому числі й самого потерпілого, від стану
здоров’я потерпілого, своєчасності й кваліфікованості медичної допомоги
тощо.

PAGE 91

Під причиною у філософії розуміється явище, яке закономірно, з
внутрішньою необхідністю породжує інше явище, яке виступає як наслідок.

У кримінальному праві під причиновим зв’язком розуміється об’єктивний
зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним
наслідком, що настав, при якому діяння є безпосередньою причиною
наслідку.

Вказівка на об’єктивність зв’язку підкреслює, що причиновий зв’язок між
явищами існує незалежно від нашої свідомості, але він може бути пізнаний
в процесі розгляду й дослідження кримінальної справи.

Для встановлення наявності або відсутності причинового зв’язку треба
дотримуватися певних критеріїв.

По-перше, треба встановити, чи було суспільно небезпечним діяння, яке
досліджується як можлива причина настання наявної шкоди. За відсутності
суспільної небезпеки діяння не потрібно шукати й причину настання шкоди,
адже відсутність суспільно небезпечного діяння знаменує відсутність
складу злочину, а, отже, й такої ознаки об’єктивної сторони, як
причиновий зв’язок. Так, немає причинового зв’язку у діях особи, яка
поставила на ноги п’яного, що валявся, і направила його рух додому, а
той пішов навпростець, через проїзну частину і був збитий автомобілем.
Соціально корисні дії не можуть потягти за собою злочинні наслідки.

По-друге, треба встановити, що те явище, яке розглядається як суспільно
небезпечне діяння і, отже, як причина іншого явища, яке розглядається як
суспільно небезпечний наслідок, передує йому в часі. Інша послідовність
явищ виключає постановку питання про наявність причинового зв’язку.

По-третє, треба встановити, що перше явище (діяння як причина)
безпосередньо вплинуло на настання другого явища — суспільно
небезпечного наслідку. Це положення в негативному плані фіксувалося ще в
римському праві: postyhocunonyestypropter hoc (після цього — ще не
означає внаслідок цього).

По-четверте, треба встановити, що діяння з необхідністю, неминучістю
заподіяло, викликало, породило наслідок.

Цей наслідок міг бути викликаний тільки цим діянням, отже, мова повинна
йти про необхідний, генетичний причиновий зв’язок, обумовлений
внутрішнім розвитком подій, їх особливостями і конкретною ситуацією, в
яких вони протікають.

PAGE 92

Можливий і випадковий причиновий зв’язок, за якого при перебігу часу від
діяння до наслідків у розвиток подій втручаються побічні обставини, які
призводять до тих наслідків, які не могли, не повинні були настати від
діяння, що дало “старт” розвитку подій. Скажімо, не може відповідати за
настання смерті потерпілого особа, яка нанесла йому тілесні ушкодження,
що не були небезпечними для життя, але внаслідок неякісного лікування в
організм була внесена інфекція, що призвело до летального наслідку. Тут
вказана особа може відповідати тільки за нанесення відповідних тілесних
ушкоджень. Не виключають необхідного причинового зв’язку так звані
особливі умови на боці потерпілого. Але вони враховуються при вирішенні
питання, що саме має бути поставлене у вину суб’єктові. Так, у випадку,
коли п’яна особа стала трясти за груди незнайому їй людину, яка від
цього померла, і було встановлено, що вона хворіла рідкісною хворобою
судин мозку, відповідальність для правопорушника може настати тільки за
хуліганство.

Причиновий зв’язок об’єктивно притаманний не тільки злочинам з
матеріальним складом, що вчиняються шляхом дії, а й злочинам з
матеріальним складом, що проявляються у суспільно небезпечній
бездіяльності (йеІісШтцсоттіввіопіщрет оттіввіопет). Адже бездіяльність,
як і дія, призводить до певних змін в навколишній дійсності. Безумовно,
бездіяльність повинна оцінюватися за тими умовами, що роблять її
злочинною, і які розглядалися раніше. Так, авіадиспетчер, котрий повинен
був і міг дати команду на зміну курсу літаків, які небезпечно
зблизилися, і не дав такої команди, що призвело до їх зіткнення і
загибелі людей, має відповідати за ці наслідки, бо вони знаходяться у
необхідному причиновому зв’язку з його бездіяльністю.

Слід також зауважити, що для вирішення питання про наявність складу
злочину, крім об’єктивного причинового зв’язку між діянням і наслідками,
потрібна також наявність винного ставлення суб’єкта до вчиненого діяння
та його наслідків у формі умислу або необережності (питання вини будуть
розглянуті у відповідному розділі).

На необхідність досліджувати питання про причиновий зв’язок неодноразово
звертав увагу Пленум Верховного Суду України. Так, у постанові від 24
грудня 1982 р. № 7 (з наступними

PAGE 93

змінами) “Про практику застосування судами України законодавства у
справах про транспортні злочини” Пленум вказав: “Суд має вказати у
вироку, в порушенні яких правил безпеки руху та експлуатації* транспорту
визнаний винним підсудний, у чому конкретно виявилися ці порушення і чи
перебувають у причиновому зв’язку наслідки, які настали, із цими
порушеннями” (ч. 2 п. 13).

У ч. 1 п. 2 постанови від 10 жовтня 1982 р. № 6 (зі змінами, внесеними
постановою від 3 грудня 1997 р. № 12) “Про судову практику в справах,
пов’язаних із порушеннями вимог законодавства про охорону праці” Пленум
вказав: “Зобов’язати суди підвищити вимогливість до якості попереднього
слідства у справах, пов’язаних із порушенням вимог законодавства про
охорону праці, а також поліпшити якість судового розгляду цих справ,
забезпечуючи ретельне, всебічне дослідження всіх обставин справи,
виявлення всіх осіб, які вчинили злочин, і міри їх винності,
встановлення причинового зв’язку між допущеними порушеннями вимог
законодавства про охорону праці та наслідками, що настали, або
можливістю їх настання”.

6.5. Об’єктивні обставини,

з якими пов’язане діяння (час, місце, обстановка, спосіб, знаряддя та
засоби вчинення злочину)

Кожний злочин вчиняється у певний час, у певному місці, в певній
обстановці, певним способом, у багатьох випадках використовуються певні
засоби та знаряддя при його вчиненні. Але далеко не завжди законодавець
вважає, що будь-яка із вказаних обставин повинна впливати на
кваліфікацію злочинного діяння. И справді, мабуть, не треба по-різному
оцінювати в правовому плані крадіжку, вчинену вдень і вчинену вночі,
вчинену в місті і в селі тощо. Але у значній кількості випадків вказані
обставини є настільки важливими, що законодавець вважає злочинними певні
діяння тільки при наявності якоїсь із зазначених обставин, що
характеризує ці діяння як суспільно небезпечні, або її наявність робить
злочин кваліфікованим (у деяких випадках — привілейованим).

PAGE 94

Там, де зазначені обставини в законі не вказані, вони в багатьох
випадках виступають як такі, що пом’якшують або обтяжують покарання.

Всі названі обставини можуть бути умовно об’єднані в поняття четвертої
ознаки об’єктивної сторони складу злочину, що має факультативний
характер, тобто є такою, що повинна бути обов’язково врахована при
кваліфікації тих злочинів, де на неї прямо вказує закон, або яка
випливає з тексту закону. Ця ознака можлива як у злочинах з матеріальним
складом, так і в злочинах з формальним складом.

Час вчинення злочину — це певний період, протягом якого вчинюється
суспільно небезпечне діяння.

Так, самовільне залишення поля бою підцчасцбою або відмова ігідцчасцбою
діяти зброєю створює склад військового злочину, передбаченого ст. 429
КК. Частина 2 ст. 342 КК передбачає відповідальність за опір
працівникові правоохоронного органу
підцчасцвико-нанняцнимцслужбовихцобов’язків, члену громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону або
військовослужбовцеві
підцчасцвиконанняццимицособамицпокладе-нихцнацнихцобов’язківцщодоцохорон
ицгромадськогоцпорядку.

Місце вчинення злочину є певною територією, що пов’язана із вчиненням
злочину, або його вчинення саме у цьому місці робить діяння
кваліфікованим.

Так, незаконне полювання вцзаповідниках або
націншихцтери-торіяхцтацоб’єктахцприродно-заповідногоцфонду є злочином,
передбаченим ч. 1 ст. 248 КК. В ст. 393 КК йдеться про втечу з
місцяцпозбавленняцволі або з-підцварти тощо. А розбій, вчинюваний щодо
населення вцрайоніцвоєннихцдій, є кваліфікуючою ознакою такого злочину,
як насильство над населенням у районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 КК).

Обстановка вчинення злочину — це конкретні й специфічні об’єктивні
умови, в яких скоюється суспільно небезпечне діяння.

В одних випадках обстановка вчинення злочину може вказувати на умови, в
яких і тільки в яких може вчинюватися конкретний злочин. Наприклад,
добровільна участь військовослужбовця у роботах, що мають військове
значення, визнається злочином, передбаченим ст. 431 КК, тільки у
випадку, колицтой перебуваєцв полоні. Тільки прицзіткненніцсуден
вважається злочином непові

PAGE 95

домлення капітаном судна іншому судну, що зіткнулося з ним на морі,
назви і порту приписки свого судна (ст. 285 КК).

В інших випадках обстановка вчинення злочину може вказувати на умови, в
яких перебуває потерпілий. Наприклад, ненадання допомоги особі, яка
перебуває вцнебезпечномуцдляцжиттяцстані (ст. 136 КК).

У багатьох випадках вчинення злочину в певній обстановці свідчить про
підвищений ступінь його суспільної небезпеки. Наприклад, невиконання
наказу вцбойовійцобстановці є кваліфікуючою ознакою злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 403 КК. Погроза або насильство щодо начальника,
вчинена вцбойовійцобста-новці (ч. 3 ст. 405 КК), недбале ставлення
військової службової особи до служби,цвчиненецвцумовахцвоєнногоцстану,
якщо це заподіяло істотну шкоду або спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст.
425 КК), є особливо кваліфікуючими ознаками.

Водночас привілейованими, порівняно з основним складом умисного вбивства
або умисного тяжкого тілесного ушкодження, є умисне вбивство або умисне
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень
уцразіцперевищенняцмежцнеобхідноїцоборони або у
разіцперевищенняцзаходів,цнеобхіднихцдляцзатриманняцзлочин-ця (ст. 118,
124 КК).

Спосіб вчинення злочину — це форми прояву суспільно небезпечної дії або
бездіяльності.

Саме за способом дії розрізняються один від одного злочини проти
власності. Так корисливе посягання на власність, вчинюване шляхом
крадіжки, кваліфікується за ст. 185 КК, шляхом грабежу — за ст. 186 КК,
розбійного нападу — за ст. 187 КК, вимагання — за ст. 189 КК, шахрайства
— за ст. 190 КК, привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом
зловживання службовим становищем — за ст. 191 КК.

Способи вчинення певного злочину можуть бути викладені в законі вичерпно
(наприклад, три форми державної зради, перелічені у ст. 111 КК) або
невичерпно, коли вказані тільки найбільш ймовірні з них (наприклад, у
ст. 113 КК, поряд з конкретно визначеними формами диверсії, називаються
й іншіцдй, які відносяться законом до диверсійних; у ст. 127 КК —
катування можливе як шляхом нанесення побоїв, мучення, так і вчиненням
іншихцнасильницькихцдій). Вказівка на спосіб вчинення злочину може
обмежувати рамки кримінальної відповідальності. Так,

PAGE 96

доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство буде
злочином тільки тоді, коли вказаний факт є наслідком жорстокого з нею
поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного
приниження її людської гідності (ч. 1 ст. 120 КК).

У ряді випадків способові вчинення злочину надається кваліфікуюче
значення. Так, кваліфікованим буде вбивство, якщо воно вчинене з
особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК), одержання хабара, якщо
воно поєднане з вимаганням (ч. 2 ст. 368 КК), умисне тяжке тілесне
ушкодження, якщо воно вчинене способом, що має характер особливого
мучення (ч. 2 ст. 121 КК), тощо.

Засоби та знаряддя вчинення злочину — це предмети зовнішнього світу
(пристрої, зброя, транспорт тощо), використовуючи які злочинець впливає
на об’єкт злочину та його складові елементи.

Так, забруднення моря вчиняється матеріалами чи речовинами, шкідливими
для життя чи здоров’я людей, або відходами (ч. 1 ст. 243 КК), піратство,
пов’язане з використанням озброєного чи неозброєного судна для
захоплення іншого морського чи річкового судна (ст. 446 КК) тощо.

Як кваліфікуючі ознаки засоби та знаряддя виступають у ч. 2 ст. 248 КК
(незаконне полювання з використанням транспортних засобів), у ч. 4 ст.
296 КК (хуліганство, вчинене із застосуванням вогнепальної або холодної
зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь
заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень) тощо.

Розмежування засобів та знарядь вчинення злочину від предмета злочину
подавалося раніше.

Щодо розглянутих обставин, то випадки їх урахування при призначенні
покарання наведені у п. 7, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК і пп. 10, 11, 12 ч. 1 ст.
67 КК (обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання).

З перелічених обставин за наявності вказівки на них у законі час, місце
і обстановка характеризують злочин із зовнішньої сторони; щодо способу,
а також засобів і знарядь вчинення злочину, то вони найтіснішим чином
пов’язані з самим діянням, характеризують його сутність.

PAGE 97

Контрольні питання

1. Дайте визначення поняття об’єктивної сторони складу злочину.

2. Які ознаки об’єктивної сторони складу злочину Ви знаєте?

3. Які ознаки характеризують бездіяльність як вид суспільно небезпечного
діяння?

4. Яке кримінально-правове значення мають суспільно небезпечні наслідки?

5. Які вимоги встановлюються для необхідного причинового зв’язку між
суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками?

6. Охарактеризуйте об’єктивні обставини, з якими пов’язане діяння як
ознака об’єктивної сторони складу злочину.

Розділ VII

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ

7.1. Поняття суб’єкта злочину та його ознаки

7.2. Суб’єкт злочину — фізична особа

7.3. Осудність як ознака суб’єкта злочину. Поняття обмеженої осудності

7.4. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

7.5. Спеціальний суб’єкт злочину

7.1. Поняття суб’єкта злочину та його ознаки

Злочин неможливий без особи, яка його вчинила. Тому суб’єкт злочину є
обов’язковим елементом складу злочину.

Згідно з ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка
вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати
кримінальна відповідальність.

Отже, в загальному розумінні суб’єкт злочину — це і є злочинець. У
вузькому, кримінально-правовому значенні — це особа, здатна нести
кримінальну відповідальність у разі вчинення нею суспільно небезпечного
діяння, передбаченого КК.

Які ж вимоги ставить закон для наявності зазначеної здатності нести
відповідальність? Інакше кажучи, які ознаки мають бути притаманні
суб’єктові злочину?

Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину може бути: 1)
особа фізична; 2) особа осудна; 3) особа, яка досягла віку, з якого
настає кримінальна відповідальність за вчинене нею суспільно небезпечне
діяння.

Ці три ознаки є обов’язковими для кожного випадку оцінки наявності
суб’єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка
вчинила злочин. Вони звуться обов’язковими ознаками суб’єкта злочину.
Якщо закон не вимагає додаткових ознак для наявності суб’єкта злочину,
то людина, яка вчинила злочин і має зазначені вище ознаки, зветься
загальним суб’єктом.

PAGE 99

Але для багатьох складів злочину наявності у суб’єкта тільки трьох
обов’язкових ознак недостатньо. Тобто злочинець повинен мати ще одну
(інколи більше) ознаку, яка обов’язково має бути притаманна особі, що
вчиняє певний злочин (скажімо, тільки військовослужбовець може бути
виконавцем військового злочину).

Для наявності суб’єкта у злочинах, де злочинцем може бути не кожна
людина, яка має зазначені вище три обов’язкові ознаки суб’єкта, особа
повинна мати додаткові риси, що робить її так званим спеціальним
суб’єктом злочину.

Отже, четвертою факультативною ознакою (адже ця ознака притаманна
суб’єктам не всіх складів злочину) є ознака спеціального суб’єкта
злочину. Вказівка на ознаку суб’єкта злочину, що робить його
спеціальним, дається в диспозиції відповідної статті Особливої частини
КК.

Злочини, де суб’єкт повинен мати додаткову ознаку, звуться злочинами із
спеціальним суб’єктом.

Згідно з ч. 2 ст. 18 КК спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна
особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна
відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

Усі ці ознаки мають бути обов’язково встановлені для визначення
наявності суб’єкта злочину, а отже, й складу злочину як підстави
кримінальної відповідальності.

Але для індивідуалізації покарання, для вирішення питання про звільнення
особи від кримінальної відповідальності й покарання суду недостатньо
знань про ознаки суб’єкта злочину.

У людини, щодо якої постановляється вирок, повинно бути встановлено і
оцінено широке коло соціально значущих якостей, які створюють поняття
“особа злочинця”. Це соціально-демографічні дані, дані, що
характеризують життєвий шлях злочинця, його взаємовідносини з іншими
людьми, його систему соціальних цінностей, стан здоров’я тощо.

Закон про кримінальну відповідальність вказує на необхідність
враховувати особу винного (злочинця) в загальних засадах призначення
покарання (ст. 65 КК), в більшості обставин, які пом’якшують і обтяжують
покарання (ст. 66, 67 КК), при призначенні більш м’якого покарання, ніж
передбачено законом (ст. 69

КК).

PAGE 100

Дані про особу злочинця значною мірою визначають можливість прийняття
судом рішення щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності за
підставами, вказаними у ст. 45, 46, 47, 48 КК, звільнення від покарання
(ч. 4 ст. 74 КК), звільнення від відбування покарання з випробуванням
(ст. 75-79 КК), умовно-дострокового звільнення від відбування покарання
(ст. 81 КК), заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82
КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які
мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК), звільнення від покарання
за хворобою (ст. 84 КК), звільнення від покарання на підставі закону
України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК), а також про
зняття судимості

(ст. 91 КК).

Все це свідчить про те, що суб’єкт злочину, як учасник
кримінально-правових відносин, перебуває у центрі уваги
кримінально-правового регулювання з моменту виникнення цих відносин і до
закінчення їх існування.

7.2. Суб’єкт злочину — фізична особа

Першою й обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є те, що ним може бути
тільки фізична особа, тобто людина.

У стародавні й середньовічні часи суб’єктом злочину могли виступати й
тварини (щоправда, на теренах України таких випадків практично не
зафіксовано).

У країнах Західної Європи в Середньовіччі були досить поширеними суди
над тваринами.

Суди світські судили тварин, що завдали смерть людині (найчастіше —
бики, кабани).

Суди духовні судили тварин, визнаних джерелом громадських лих.
Зафіксовано процеси над комахами й тваринами, що знищували посіви,
виноградники тощо.

З XII по XVII сторіччя тільки у Франції було винесено більше ста
смертних вироків тваринам.

У 1479 р. жителі одного округу в Швейцарії звернулися до суду із скаргою
на гусениць травневих хрущів, які нищили сади. Захисник Фрейбург два
роки вів у суді суперечку з приводу того,

PAGE 101

чи були хрущі в Ноєвому ковчезі, чи ні. Хрущі тим часом продовжували
нищити сади.

У 1487 р. селяни знову скаржились у Бернський суд на те, що “з’явилося
багато хробаків, які звуться гусеницями”. Процес вів сам єпископ
Лозанський, який, розглянувши справу, оголосив хробакам попередження.
Восени гусениці втратили активність, але весною знову перейшли в наступ.
Тоді у Лозаннському соборі стався вищий суд, який засудив хробаків до
прокляття. Вирок закінчувався словами: “Таким чином, ви залишаєтеся
прокляті, куди б ви не пішли”.

Сьогодні можуть виникнути інші проблеми. Скажімо, в СІЛА тривають
інтенсивні роботи, пов’язані зі створенням першої у світі штучної
людини. Це буде найновітніший комп’ютер зі зворотним зв’язком, штучним
розумом. У нього будуть сформовані світогляд, самосвідомість, бажання,
страхи, наміри, весь комплекс психічних станів, властивих людині. Чи
буде підлягати він кримінальній відповідальності, якщо своєю поведінкою
спричинить, наприклад, тяжкі наслідки? Очевидно, це мають вирішувати
законодавці.

Проте основним, що підкреслює значущість розглядуваної ознаки, є те, що
суб’єктом злочину за нашим законодавством не може бути особа юридична.
Кримінальної відповідальності вона нести не може (на відміну від
відповідальності цивільно-правової).

У деяких інших країнах (СІЛА, Франція, Канада, Нідерланди) кримінальна
відповідальність юридичних осіб існує (за вироком суду вони можуть бути
оштрафовані, підлягати ліквідації тощо).

Наше законодавство виключає кримінальну відповідальність юридичних осіб
(підприємств, установ, організацій будь-яких форм власності). Всі
найважливіші інститути кримінального законодавства країни (злочин, вина,
відповідальність, покарання і його мета, загальні засади призначення
покарання тощо) сформульовані виключно на застосування їх до фізичних
осіб.

Якщо в діях, вчинених від імені юридичних осіб, є склад злочину,
відповідальність мають нести конкретні фізичні особи, які в цьому винні.
Тільки таким чином може бути втілений у життя принцип індивідуальної
особистої відповідальності.

Так, за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових
платежів (ст. 212 КК), за випуск або реалізацію недоброякіс

PAGE 102

ної продукції (ст. 227 КК) тощо відповідальність мають нести не
підприємства, установи, організації, а їх керівники.

Щодо матеріальної відповідальності, то юридичні особи можуть нести її в
повному обсягові на базі норм цивільного, господарського та фінансового
права.

7.3. Осудність як ознака суб’єкта злочину. Поняття обмеженої осудності

Обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є його осудність. Тільки осудна
особа здатна правильно оцінювати фактичні обставини вчинюваного діяння,
усвідомлювати його суспільно небезпечний характер, керувати своїми діями
(бездіяльністю). Тільки осудна особа підлягає кримінальній
відповідальності й покаранню.

Згідно з ч. 1 ст. 19 КК осудною визнається особа, яка під час вчинення
злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Таким чином, осудна особа — це фізична особа, яка за віком і станом
психічного здоров’я може усвідомлювати свої дії і керувати ними під час
вчинення злочину. Із цього випливає, що питання про осудність особи
виникає тільки при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального
та вольового моментів її вини.

Осудність — це нормальний психічний стан особи. Вона характеризується
двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичнимцкритеріємцосудності є факт вчинення суспільно небезпечного
діяння (злочину), передбаченого законом про кримінальну
відповідальність, психічно здоровою особою, здатною повною мірою
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (фактичну сторону та суспільну
небезпечність свого діяння) та керувати ними під час вчинення злочину.

Під психологічнимцкритеріємцосудності розуміється стан свідомості особи,
її здатність до усвідомленої діяльності. Психологічний критерій
осудності характеризується двома ознаками: 1) можливістю (здатністю)
повною мірою усвідомлювати характер своїх дій (бездіяльності), тобто
усвідомлювати фактичну сторону та суспільну небезпечність свого діяння
(іншими словами,

PAGE 103

коли здатність до усвідомленої діяльності збережена); 2) можливістю
керувати своїми діями (бездіяльністю).

Вказаний стан психіки є фактичною передумовою та юридичною підставою
вини та кримінальної відповідальності за скоєне діяння. У свідомості
осудної особи відображається весь комплекс обставин вчинення злочину.
Оцінюючи ситуацію, людина з різних варіантів поведінки за своїм розсудом
вільно вибирає злочинний варіант, що є філософським обумовленням її
кримінальної відповідальності.

Таким чином, осудність — це кримінально-правова категорія, яка
характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у
неї повністю збережена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність)
та керувати ними.

Різновидом осудності є обмежена осудність. Відповідно до закону (ст. 20
КК) обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину,
через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і
тільки у зв’язку з ним. Ставити питання про обмежену осудність за межами
такого діяння недопустимо.

На відміну від осудності обмежена осудність характеризується трьома
критеріями: юридичним, психологічним і медичним.

Юридичнимцкритеріємцобмеженої осудності є факт вчинення особою
передбаченого КК України суспільно небезпечного діяння (злочину),
характеристика якого свідчить про психічний розлад суб’єкта злочину і
значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та
(або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно
якої вирішується питання про обмежену осудність.

Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є
факт вчинення суспільне небезпечного діяння (злочину), б) вказане діяння
передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин, в)
діяння вчинене особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати
свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або
тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного
рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирі

PAGE 104

шується питання про обмежену осудність; ґ) у судді (слідчого) виник
сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від
норми).

Психологічнийцкритерійцобмеженої осудності полягає в нездатності особи
повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати
ними.

У законі не передбачено ступінь обмеження здатності усвідомлювати свої
дії* (бездіяльність) та (або) керувати ними. Однак очевидно, що
психологічний критерій потребує певного уточнення. Він повинен
передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб’єкта протиправного
діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.
Психологічний критерій може виражатися двома ознаками: 1)
інтелектуальною — особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) (не здатна у повному обсязі усвідомлювати фактичну
сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки); 2) вольовою — особа
не здатна повною мірою керувати своїми діями.

При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати
свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і
навпаки. А також може бути суттєво обмежена й здатність усвідомлювати
свої дії, й здатність керувати ними.

Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те,
що в законі про кримінальну відповідальність між ними стоїть і єднальний
(“та”), і розділовий (“або”) сполучники.

Медичнимцкритеріємцє психічний розлад. У законі медичний критерій не
конкретизований. Наука до медичного критерію відносить хронічні або
тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня
(так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою
ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та
(або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості
(наприклад, психопатія, неврози, фізіологічний афект тощо).

Таким чином, обмежена осудність — це кримінально-правова категорія, яка
характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов’язковою
ознакою якого (стану) є суттєве

PAGE 105

обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психічної
діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної
функції свідомості.

Зазначимо, що будь-який психічний розлад межового характеру, що не
позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною
мірою обмежує цю здатність, але не будь-який свідчить про обмежену
осудність. Тобто обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати
ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як
правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання
особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хворобливий розлад
психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі
вияви істотно вплинули на поведінку особи і зумовили злочинний характер
діяння.

Обмежена осудність не скасовує кримінальної відповідальності, її правова
природа полягає у тому, що вона є пом’якшуючою покарання обставиною, що
передбачена самостійною нормою Загальної частини КК.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні
покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів
медичного характеру. Тобто суд взагалі може відмовитись від призначення
покарання особі, визнаної обмежено осудною стосовно вчиненого нею
злочину.

Антиподом осудності є неосудність.

Це стосується й суспільно небезпечних проявів поведінки, передбачених
кримінальним законодавством.

Отже, людина, визнана неосудною, не може ні за яких обставин нести
кримінальну відповідальність, які б тяжкі наслідки від її суспільно
небезпечної поведінки не настали (смерть людини, велика матеріальна
шкода тощо), бо в її діях відсутні умисел або необережність, тобто вина.

До осіб, визнаних неосудними щодо вчиненого ними суспільно небезпечного
діяння, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру з
метою їх обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню ними
суспільно небезпечних діянь.

У законі (ч. 2 ст. 19 КК) дається поняття (формула) неосудності:

PAGE 106

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення
суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в
стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність)
або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання,
тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого
хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути
застосовані примусові заходи медичного характеру.

Наведена формула неосудності має юридичний, психологічний і медичний
критерії. Вона є обов’язковою як для юристів, так і для медиків.
Спираючись саме на її положення, вирішується питання осудності чи
неосудності особи.

Юридичним критерієм неосудності є факт вчинення особою суспільно
небезпечного діяння, передбаченого КК, за наявністю доказів вчинення
його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.

Психологічний критерій неосудності складається з двох ознак: 1)
інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) і 2) вольової, тобто нездатності особи керувати своїми
діями (бездіяльністю).

Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності передбачає
відсутність в особи здатності усвідомлювати як фактичну сторону діяння,
так і його соціальний сенс (суспільну небезпечність).

Вольова ознака психологічного критерію неосудності передбачає
нездатність особи керувати своїми діями (бездіяльністю).

Ці ознаки тісно пов’язані між собою, оскільки і свідомість, і воля є
виявом психічної діяльності людини. При цьому функція вольової
діяльності людини завжди здійснюється під контролем її свідомості.
Серйозні порушення свідомості, як правило, призводять до ураження
вольової діяльності. Таким чином, ознаки психологічного критерію
неосудності в реальному житті переважно збігаються.

Отже, завжди, коли особа не усвідомлює своїх дій, вона не може й
керувати ними. Але бувають випадки, коли особа усвідомлює свої дії
(бездіяльність), але не може керувати ними (наприклад, піромани не
можуть утриматися від підпалів, клептомани — від крадіжок, розуміючи при
цьому фактичну сторону своєї пове

PAGE 107

дінки). Тому згідно із законом достатньо однієї ознаки (інтелектуальної
чи вольової) для наявності психологічного критерію неосудності.

Якими ж обставинами обумовлює закон можливість наявності психологічного
критерію неосудності? Такими обставинами є наявність в особи психічного
захворювання. Саме психічна хвороба особи, що вчинила суспільно
небезпечне діяння, є медичним критерієм неосудності.

Закон дає узагальнений перелік таких хвороб:

1) хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія, прогресивний
параліч тощо);

2) тимчасовий розлад психічної діяльності (патологічне сп’яніння,
патологічний афект, реактивний стан тощо);

3) недоумство (від народження — олігофренія і набуте — деменція). Має
три форми: легка (дебільність), середня (імбецильність) і тяжка
(ідіотія);

4) інший хворобливий стан психіки (всі інші психічні хвороби, які не
ввійшли до перших трьох груп: наслідки черепно-мозкових травм, пухлин
мозку тощо).

Медичний критерій наявний, якщо буде встановлена психічна хвороба, що
належить до однієї з чотирьох груп.

При цьому треба встановити, що наявна психічна хвороба на момент
вчинення суспільно небезпечного діяння обумовила наявність
психологічного критерію, тобто особа завдяки хворобі не могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Сама по собі наявність психічної хвороби не обов’язково зумовлює стан
неосудності на момент вчинення суспільно небезпечного діяння.

Скажімо, хворий навіть на такі тяжкі хвороби, як шизофренія, епілепсія
тощо, може перебувати у стані ремісії (від лат. гвтіввіоц— покращення) і
може бути визнаний осудним (обмежено осудним) щодо вчиненого діяння,
оскільки буде відсутній психологічний критерій неосудності.

Абсолютна більшість людей не має психічних хвороб. Через те у
слідчо-судовій практиці виходять з того, що відсутність у особи, яка
вчинила суспільно небезпечне діяння, такої хвороби є нормальним,
стандартним становищем. Підстави запідозрити психічну хворобу, а отже, й
можливий стан неосудності дає наяв

PAGE 108

ність медичних документів про те, що особа раніше лікувалася з цього
приводу, її поведінка під час вчинення злочину, яка виглядає
немотивованою навіть з позицій злочинця (скажімо, надмірна жорстокість)
тощо.

Питання про неосудність вирішується судово-психіатричною експертизою,
яка проводиться за призначенням слідчо-судових органів на підставі п. 3
ст. 76 КПК.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора
та суду не є обов’язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у
відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч. 4 ст. 75 КПК).

Як вже було зауважено, стан неосудності визначається на момент вчинення
особою суспільно небезпечного діяння. Але можливе захворювання особи на
психічну хворобу після вчинення діяння, але до постановлення вироку.
Згідно з ч. 3 ст. 19 КК “не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин
у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну
хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати її дії (бездіяльність)
або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть
застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання
така особа може підлягати покаранню”.

Досудове слідство в таких випадках зупиняється на підставі п. 2 ч. 1 ст.
206 КПК. Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і
закінчується провадженням на загальних підставах (ч. 3 ст. 208 КПК).

Якщо особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного
характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину,
видужає, вона має бути віддана до суду і їй може бути призначене
покарання. Час перебування у медичній установі, якщо ця особа засуджена
до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк
відбування покарання (ч. 1

ст. 423 КПК).

Ухвала (постанова) про відновлення справи може бути винесена в межах
встановленої законом давності притягнення до кримінальної
відповідальності (ч. 2 ст. 423 КПК).

До проблеми осудності належить питання про відповідальність особи, яка
вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю,
наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин.

PAGE 109

Ст. 21 КК вказує, що такі особи підлягають кримінальній
відповідальності. Більше того, згідно з п. 13 ч. 1 ст. 67 КК вчинення
злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані,
викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, є
обставиною, яку суд може визнати такою, що обтяжує покарання.

Алкоголь, наркотики, токсичні речовини впливають на нервову систему
людини, можуть негативно відбитися на інтелектуальній і вольовій
складових його психіки. Систематичне їх вживання веде до деградації
особи, полегшує формування антигромадської установки. Навіть одноразове
їх вживання може мати провокуючий для вчинення суспільно небезпечного
діяння характер.

Наявність кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у стані
сп’яніння, полягає у тому, що особа не може бути визнана неосудною у
таких випадках, адже відсутній як психологічний (особа не втрачає
можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними), так
і медичний (відсутня ознака психічного захворювання) критерії
неосудності.

Стан сп’яніння не може бути прирівняний і до стану обмеженої осудності.

На практиці бувають випадки так званого патологічного сп’яніння, яке
лежить в основі тимчасового розладу психічної діяльності, а отже, дає
підставу для визнання особи неосудною.

До алкоголіків, наркоманів і токсикоманів, що вчинили злочин, судом може
бути застосоване примусове лікування, незалежно від призначеного
покарання.

7.4. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

Згідно з ч. 1 ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи,
яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності. По досягненні
цього віку особа має нести відповідальність за вчинення будь-якого
злочину. Щоправда, на практиці, деякі злочини можуть бути вчинені тільки
у більш значному віці (злочини у сфері службової діяльності, військові
злочини тощо). Вчинення

PAGE 110

деяких умисних злочинів (вбивство, тяжкі й середньої тяжкості тілесні
ушкодження, зґвалтування, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання і деякі
інші) тягне кримінальну відповідальність, починаючи з 14-річного віку.
Вичерпний перелік таких злочинів законодавець дав у ч. 2 ст. 22 КК. Це
так званий знижений вік кримінальної відповідальності.

Недосягнення відповідно 16 або 14-річного віку на момент вчинення
злочину, виключає кримінальну відповідальність незалежно від тяжкості
наслідків, що настали. Отже, досягнення особою певного віку є
обов’язковою ознакою суб’єкта злочину.

Зазначимо, що досягнення певного віку встановлюється на день, який
настає після дня народження, а за відсутності документів у
неповнолітнього його вік встановлюється медичною експертизою віку. При
встановленні року народження днем народження вважається останній день
цього року. У разі визначення віку в межах певного періоду
правозастосовчі органи мають приймати за реальний найменший показник
віку цього діапазону (скажімо, якщо вік неповнолітнього визначено в
діапазоні від 13 до 14 років, за показник береться 13 років з усіма
правовими наслідками цього).

Встановлюючи загальний вік кримінальної відповідальності з 16 років,
законодавець враховує, що людина без психічних вад у цьому віці здатна
оцінювати фактичну сторону своїх вчинків і їх соціальну значимість, має
певний рівень соціальної свідомості, а отже, й спроможна усвідомлювати
правові заборони та наслідки їх порушення.

Що до злочинів, відносно яких встановлений знижений вік кримінальної
відповідальності (з 14 років), законодавець враховує можливість
усвідомлення вже у цьому віці їх суспільної небезпеки, а також
поширеність частини з них саме у цьому середовищі.

Неповнолітній вік суб’єктів злочину дає обґрунтовані підстави створити
“пільгові” умови для вирішення питання кримінальної відповідальності й
покарання щодо деякої категорії злочинців що й зроблено законодавцем в
розділі XV Загальної частини КК. Особливості кримінальної
відповідальності неповнолітніх будуть розглянуті в окремому розділі.

PAGE 111

7.5. Спеціальний суб’єкт злочину

Більшість злочинів, передбачених у Особливій частині КК, можуть бути
вчинені загальним суб’єктом злочину, тобто особою фізичною, осудною, яка
досягла певного віку. Вчинення частини злочинів можливе тільки особами,
що мають ще й додаткові ознаки, які роблять цих суб’єктів спеціальними.

Згідно з ч. 2 ст. 18 КК спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна
особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна
відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

При кваліфікації діяння, кримінальна відповідальність за яке може нести
лише спеціальний суб’єкт, його додаткові ознаки мають бути обов’язково
встановлені, інакше діяння треба буде кваліфікувати за іншою статтею або
визнати таким, що не передбачене законом про кримінальну
відповідальність як злочин.

Так, за одержання хабара можлива відповідальність тільки службової особи
(ст. 368 КК), одержання незаконної винагороди шляхом вимагання
працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є
службовою особо, буде кваліфікуватися за ст. 354 КК.

В умисних злочинах, які вчинюються спеціальним суб’єктом, як
співучасники (організатори, підбурювачі, пособники) можуть виступати
загальні суб’єкти.

За своїм змістом чинники, що характеризують спеціальний суб’єкт, — дуже
різноманітні й можуть торкатися різних властивостей особи.

Ознаки, що обумовлюють наявність спеціального суб’єкта, можуть
характеризувати:

1) службове становище особи. Наприклад, суб’єктами злочинів,
передбачених у розділі XVII Особливої частини КК (крім давання хабара —
ст. 369), можуть бути лише службові особи, визначення яких дається у
примітці 1 до ст. 364 КК;

2) сімейно-родинні відносини (ст. 164, 165 КК);

3) громадянство (ст. 111, 114 КК);

4) професію, вид діяльності, характер роботи, яка виконується (ст. 225,
276 КК);

5) участь у судовому процесі (ст. 384, 385 КК);

PAGE 112

6) відношення до військової служби (ст. 335, 402-435 КК);

7) засудження або взяття під варту (ст. 389-393 КК);

8) судимість (ч. 3 ст. 296 КК);

9) вік (ст. 304 КК) тощо.

Контрольні питання

1. Дайте поняття і назвіть ознаки суб’єкта злочину.

2. Що таке неосудність і які її критерії?

3. В чому полягає інститут обмеженої осудності?

4. Як вирішується питання відповідальності за злочини, вчинені в стані
сп’яніння?

5. Що таке спеціальний суб’єкт злочину? Які ознаки обумовлюють
спеціальний суб’єкт злочину?

Розділ VIII

СУБ’ЄКТИВНО СТОРОНО

скподн злочини

8.1. Поняттяйознаки суб’єктивноїсторони складузлочину

8.2. Вина у формі умислу

8.3. Вина у формі необережності

8.4. Змішана (подвійна) форма вини

8.5. Факультативні ознаки суб ‘єктивної сторони складу злочину

8.6. Помилка та її кримінально-правове значення

8.1. Поняття й ознаки суб’єктивної сторони складу злочину

Суб’єктивна сторона створює психологічний, тобто суб’єктивний зміст
злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні з об’єктивною, стороною.

Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фактичний зміст і
може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці
злочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і
після його вчинення, то суб’єктивна сторона безпосередньому сприйняттю
людьми піддана бути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у
психіці винного й об’єктивне їх визначення можливе тільки завдяки
дослідженню об’єктивної сторони складу злочину й інших ознак, які
входять до складу злочину.

Отже, суб’єктивна сторона складу злочину — це внутрішній зміст злочину,
це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона
вчиняє злочин, це її психічне ставлення до вчиненого нею суспільно
небезпечного діяння та його наслідків.

Остаточний мотивований висновок щодо ознак суб’єктивної сторони складу
злочину в багатьох випадках можна зробити,

PAGE 114

тільки повністю встановивши всі обставини вчиненого злочину (наприклад,
висновок про те, чи є скоєне вбивство умисним чи необережним).

Значення суб’єктивної сторони полягає в тому, що завдяки її правильному
визначенню: а) здійснюється належна кваліфікація діяння та його
відмежування від інших злочинів; б) встановлюється ступінь суспільної
небезпеки діяння й особи, яка його вчинила; в) здійснюється
індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання про можливість
його звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.

Процеси, що відбуваються у психіці людини, поділяються на
інтелектуальні, емоційні та вольові. Вони існують у тісній нерозривній
єдності, але їх окреме дослідження, як побачимо далі, має велике
значення для правильного встановлення суб’єктивної сторони складу
злочину.

На підставі зазначених процесів психіки зміст суб’єктивної сторони
складу злочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її
складають, — таких, як вина, мотив, мета, емоційний стан. Вони
представляють різні форми психічної активності, але водночас нерозривно
пов’язані між собою і взаємозалежні.

Це явища з самосійним змістом, у структурі суб’єктивної сторони вони не
поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правове
значення.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності,
передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або
необережності (ст. 23 КК).

Вина є обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину. Без вини
не може бути злочину. Винна відповідальність у кримінальному праві є
конституційним принципом. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа
вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення
відтворене у ч. 2 ст. 2 КК.

Однією з конституційних засад судочинства є забезпечення доведеності
вини (п. 3 ч. 3 ст. 129 Конституції).

Згідно зі ст. 327 КПК обвинувальний вирок може бути постановлений лише
за умов, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні
злочину доведена.

PAGE 115

Отже, кримінальне право непохитно стоїть на позиціях суб’єктивного
ставлення за вину, тобто відповідальності тільки за наявності вини.
Безвинна відповідальність навіть за наявності суспільно небезпечних
наслідків (так зване об’єктивне ставлення за вину) неприпустима
(скажімо, не може відповідати водій за травмування пішохода, якщо водієм
не порушені правила безпеки дорожнього руху).

Отже, вина розглядається законодавцем як категорія психологічна.
Одночасно вона розглядається і як категорія соціальна, бо особа, яка
вчиняє злочин, нехтує вимогами суспільства, посягає на його інтереси,
завдає суттєвої шкоди особі, суспільству, державі.

Щодо мотиву, мети, емоціонального стану, то вони є факультативними
ознаками суб’єктивної сторони. Тобто такими, що впливають на
кваліфікацію діяння тільки у випадках, коли вони прямо зазначені в
законі або випливають з нього.

Згідно із законом, вина може проявлятися у формі умислу або
необережності. Інших форм вини закон не знає. В свою чергу, умисел
поділяється на умисел прямий і умисел непрямий, а необережність
поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Ці форми
і види вини конструюються залежно від змісту й співвідношення
інтелектуального і вольового моментів і характеризують психічне
ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його
наслідків. Інтелектуальний момент визначає ті чинники, які належать до
свідомості особи, а вольовий — ті чинники, які належать до її волі.

Залежно від форми вини злочини поділяються на умисні й необережні. У
певних випадках вказівка на форму вини може бути дана безпосередньо в
законі (ст. 115 КК — умисне вбивство, ст. 119 КК — вбивство через
необережність), але у більшості випадків форма вини визначається з інших
ознак складу злочину, наведених у тексті диспозиції. Так, очевидно, що
злочини, де вказано мотив, мета або якщо вони випливають з формулювання
норми, є злочинами умисними (зґвалтування, крадіжка, вимагання,
незаконні дії у разі банкрутства тощо).

В інших випадках шляхом застосування філологічного, систематичного та
інших способів тлумачення приходимо до висновку, що злочин є необережним
(порушення вимог законодавства про охорону праці — ст. 271 КК, порушення
чинних на транспорті

PAGE 116

правил — ст. 291 КК тощо). Деякі злочини можуть бути вчинені як умисно,
так і необережно (зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби — ст. 130 КК, розголошення державної
таємниці — ст. 328 КК тощо).

На особливе значення дослідження вини при розгляді кримінальних справ
звертає увагу Пленум Верховного Суду України. Так, у п. 2 своєї
постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров’я особи” Пленум зазначив, що при
призначенні покарання відповідно до статей 65-69 КК суди мають
ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, сукупність усіх
обставин, що його характеризують (форма вини, мотив, спосіб, характер
вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру, тяжкість
наслідків тощо), особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують
покарання.

8.2. Вина у формі умислу

Згідно зі ст. 24 КК умисел поділяється на прямий (dolus directis) і
непрямий (dolusueventualis).

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер
свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно
небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його
суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала
їх настання.

Ознаками інтелектуального моменту прямого і непрямого умислів є: а)
усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння і б)
передбачення його суспільно небезпечних наслідків (ключові слова, які
відповідають першій і другій ознакам інтелектуального моменту, є:
усвідомлення й передбачення).

Ознака вольового моменту прямого умислу полягає в бажанні особи настання
суспільно небезпечних наслідків, а непрямого умислу — у не бажанні, але
свідомому припущенні їх настання (ключові слова: бажання і свідоме
припущення).

Розглянемо сутність ознак, які характеризують прямий і непрямий умисел.

PAGE 117

Усвідомлення суспільної небезпеки діяння означає розуміння винним як
фактичного, так і соціального його характеру. Так, ухиляючись від сплати
податків, зборів, інших обов’язкових платежів, особа розуміє, що через
це має місце фактичне ненад-ходження до бюджетів чи державних цільових
фондів коштів у значних розмірах (ч. 1 ст. 212 КК) — фактична сторона
діяння, чим порушується встановлений законодавством порядок
оподаткування юридичних і фізичних осіб, який забезпечує за рахунок
надходження податків, зборів та інших обов’язкових платежів формування
доходної частини державного та місцевих бюджетів, а також державних
цільових фондів — соціальна сторона діяння.

Закон не вимагає усвідомлення особою кримінальної протип-равності
діяння, яке нею вчиняється. Внаслідок притаманності злочину ознаки
суспільної небезпеки, вона практично є очевидною. Тому особа, що вчинила
злочин, не може посилатися на незнання кримінального закону з метою
уникнути відповідальності. Стосовно цього питання римляни казали:
ЬехцевЬцаЬцаеЬегпо (закон існує вічно). Згідно з ч. 2 ст. 68 Конституції
незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння означає
відображення у її свідомості подій, які неминуче або можливо стануться в
майбутньому.

Отже, це передбачення самих наслідків. Воно може бути передбаченням їх
неминучості (постріл з пістолета у скроню передбачає неминучу смерть),
або передбачення реальної можливості їх настання (постріл у людину на
значній дистанції; безладна стрільба у приміщенні, де знаходяться люди).

Це також передбачення хоча б у загальних рисах розвитку причинового
зв’язку між діянням і наслідками, що мають статися.

Що ж до вольового моменту, то він різний у зазначених видах умислу, і
саме по ньому проходить поділ умислу на прямий і непрямий.

Вольовий момент умислу вирішує питання про ставлення особи до суспільно
небезпечних наслідків свого діяння.

При прямому умислі особа, як уже зазначалося, бажає настання суспільно
небезпечних наслідків, а при непрямому — не бажає, але свідомо припускає
їх настання.

PAGE 118

Бажання означає, що особа цілеспрямовано діє в напрямку досягнення тих
суспільно небезпечних наслідків, досягнути яких вона поставила собі за
мету.

Свідоме припущення настання суспільно небезпечних наслідків означає, що
особа не зацікавлена в їх настанні, вони виступають як побічний
результат діяння винного, бо він прагне досягти інших наслідків. Що ж до
тих наслідків, які настали, то він ставиться до них байдуже, не
замислюючись з цього приводу, або без всяких конкретних підстав
сподівається, що вони не настануть. Скажімо, пропускаючи електричний
струм через дріт, закріплений на паркані ділянки, особа не бажає
ураження ним кого-небудь, але свідомо це припускає стосовно осіб, які
захочуть проникнути на ділянку. Смерть потерпілого від електроструму
буде кваліфікуватись як вбивство з непрямим умислом.

Оскільки суспільно небезпечні наслідки від злочинів з прямим і непрямим
умислом цілком порівнянні, закон не формулює окремо злочинів, що
характеризуються прямим умислом, і злочинів, що характеризуються
непрямим умислом.

Зауважимо, що формулювання, дані у ст. 24 КК, стосуються тільки злочинів
із матеріальним складом (бо в другій ознаці інтелектуального моменту та
в ознаці вольового моменту йдеться про суспільно небезпечні наслідки).
Щодо умислу стосовно злочинів з формальним складом, то він полягає в
усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння і в
бажанні його вчинити. Тому умисні злочини з формальним складом можуть
вчинятися тільки з прямим умислом.

Щодо непрямого умислу, то він можливий тільки у злочинах з матеріальним
складом (умисне вбивство, умисне знищення або пошкодження майна тощо).
До того ж констатування наявності непрямого умислу можливе тільки у
закінченому злочині (бо готування і замах з непрямим умислом неможливі).
Якщо у наведеному раніше прикладі з електричним струмом ніхто не буде
травмований, кваліфікувати це діяння як замах на вбивство не можна.

У межах формулювання прямого умислу теорія і практика кримінального
права знають певні його різновиди.

Так, за часом виникнення умислу розрізняють заздалегідь обдуманий умисел
і такий, що раптово виник.

При заздалегідь обдуманому умислі є певний розрив у часі між виникненням
наміру вчинити злочин і його реалізацією (те,

PAGE 119

що в деяких країнах зветься “передумисний злочин”). При умислі, що
раптово виник, намір вчинити злочин виникає раптово і зразу ж
реалізується (так званий “непередумисний злочин”). Як правило, злочини з
високим ступенем суспільної небезпеки характеризуються заздалегідь
обдуманим умислом, хоча можуть бути вчинені і з умислом, що раптово
виник (це стосується вбивств, хуліганств, зґвалтувань, розбійних нападів
тощо). Дослідження питання часу виникнення наміру вчинити злочин і його
наступної реалізації має суттєве значення для індивідуалізації
покарання.

У двох випадках закон розглядає злочин, вчинений з умислом, що раптово
виник, як привілейований. Це умисне вбивство, вчинене в стані сильного
душевного хвилювання (ст. 116 КК), й умисне тяжке тілесне ушкодження,
заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК).

Ці злочини, вчинені в стані так званого афекту, тобто сильного душевного
хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства,
систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, караються
значно м’якше, ніж аналогічні, вчинені не в стані афекту. Встановлення
факту вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є
обставиною, що у всіх випадках пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1

ст. 66 КК).

Залежно від визначеності мети, якої хоче досягти особа, вчиняючи злочин,
умисел поділяється на визначений і невизна-чений. При визначеному умислі
особа чітко уявляє собі, яких саме наслідків вона хоче досягти.
Недосягнення цих наслідків з причин, що не залежали від її волі, буде
розглядатись як замах на конкретний злочин. Скажімо, з метою вбивства
наноситься удар каменем по голові. Якщо смерть не настала, це буде
розглядатися як замах на вбивство.

При невизначеному умислі особа передбачає настання наслідків свого
діяння, але вони неконкретизовані, будь-які з них “задовольняють”
злочинця. Так, наносячи удари потерпілому, злочинець усвідомлює, що вони
можуть призвести до різних наслідків щодо здоров’я потерпілого, і
згодний на будь-які з них. У таких випадках кваліфікація здійснюється за
наслідками, що фактично настали. У нашому випадку це можуть бути й легкі
тілесні ушкодження, й середньої тяжкості, й тяжкі.

PAGE 120

8.3. Вина у формі необережності

Другою формою вини є необережність. Порівняно з умисними злочинами
необережні, виходячи з особи злочинця, вважаються менш небезпечними, але
за своїми суспільно небезпечними наслідками не тільки не поступаються
нічим умисним злочинам, а й можуть перевищувати їх: достатньо пригадати
Чорнобильську трагедію, загибель шахтарів на шахтах Донбасу, катастрофу
з літаком на аеродромі під Львовом тощо.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість (luxuria) і
злочинну недбалість (negligentia) (ч. 1 ст. 25 КК).

Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо
особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків
свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх
відвернення.

Згідно із ч. 3 ст. 25 КК необережність є злочинною недбалістю, якщо
особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків
свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх
передбачити. Необережні злочини сконструйовані як злочини з матеріальним
складом (адже їх небезпека полягає саме в суспільно небезпечних
наслідках), але деякі склади формальних злочинів, передбачені в КК,
можуть вчинятися як умисно, так і через необережність: порушення
встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів або прекурсорів (ст. 320 КК), розголошення державної таємниці
(ст. 328 КК) тощо, й отже, форму вини тут треба встановлювати відносно
конкретного діяння.

При злочинній самовпевненості інтелектуальний момент цього виду
необережності полягає в тому, що особа передбачає можливість настання
суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Цим інтелектуальний момент
злочинної самовпевненості споріднюється з другою ознакою
інтелектуального моменту прямого і непрямого умислів. Але характер
передбачення в них різний. При злочинній самовпевненості йдеться про
передбачення тільки можливості настання наслідків. У контексті
наведеного формулювання закону це означає, що на відміну від умислу, де
передбачення наслідків має конкретний характер, при злочинній
самовпевненості це передбачення має абстрактний характер. Скажімо, водій
автомобіля, виїжджаючи

PAGE 121

у забороненому місці на зустрічну смугу руху, розуміє, що він може
зіткнутися з транспортним засобом, що рухається назустріч, і заподіяти
фізичну шкоду комусь із підлеглих. Одначе, не бачачи на цій смузі
зустрічного транспорту, вважає, що з ним цього не станеться.

Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа
розраховує на відвернення наслідків, тобто, базуючись на конкретних
реальних обставинах, вважає, що вона зможе попередити їх настання. Таке
попередження може вбачатися в об’єктивних (в момент виїзду на зустрічну
смугу руху транспортних засобів там не було) або суб’єктивних (високий
досвід водія) чинниках. Отже, особа самовпевнено вважає, що критичної
ситуації для настання суспільно небезпечних наслідків не виникне, а якщо
вона виникне, то наслідки будуть відвернені.

Але таке сподівання виявляється легковажним, бо внаслідок вчиненого
діяння настають суспільно небезпечні наслідки, відвернути які особа з
різних причин виявилася нездатною. В цьому й полягає злочинність її
самовпевненості.

Якщо порівняти вольовий момент злочинної самовпевненості з вольовим
моментом непрямого умислу, то в першому випадку йдеться про конкретні
розрахунки, які, на думку особи, відвернуть наслідки, а в другому —
особа свідомо припускає настання наслідків, не плануючи і не здійснюючи
зусиль щодо їх відвернення, або безпідставно сподіваючись, що вони не
настануть.

При злочинній недбалості інтелектуальний момент докорінно відрізняється
від ознак інтелектуального моменту обох видів умислу й злочинної
самовпевненості. При злочинній недбалості особа не передбачає можливості
настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, ні як неминучих,
ні як реально або навіть як абстрактно можливих. Тобто особа не
усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння. Непередбачення
суспільно небезпечних наслідків являє собою особливу форму психічного
ставлення до них. Це свідчить про зневажливе ставлення особи до вимог
закону, приписів інших нормативних актів, правил співіснування,
інтересів інших осіб. Здебільшого особа “розпустила” себе, звикнувши до
певних “дрібних” порушень вказаних вимог, не аналізуючи своїх дій і
можливих наслідків, діє без необхідної обачливості й обережності. Саме
це й призводить у бага

PAGE 122

тьох випадках до того, що можливість настання суспільно небезпечних
наслідків не охоплюється свідомістю особи.

Щодо вольового моменту злочинної недбалості, то в ньому вирізняється два
критерії*. Вони полягають в тому, що особа повинна була (об’єктивний
критерій) і могла (суб’єктивний критерій) передбачити настання суспільно
небезпечних наслідків свого діяння, а отже, не вчиняти його. Наявність
обох критеріїв необхідна.

Об’єктивний критерій має, як правило, нормативний характер (правовий
припис особі поводитися в певній ситуації саме таким чином) або характер
вимог обачливої й сумлінної (bonaeufidei) поведінки в побуті. Саме
дотримання вказаних вимог дало б можливість виключити поведінку, яка
призвела до суспільно небезпечних наслідків. Відсутність обов’язку
виконувати певні вимоги виключає кримінальну відповідальність.

Суб’єктивний критерій означає, що людина, щодо якої вирішується питання
про кримінальну відповідальність, у конкретній ситуації* із врахуванням
її фахової* підготовки, розумових і фізичних можливостей та інших
обставин, що склалися на відповідний момент, мала можливість передбачити
наслідки своєї дії чи бездіяльності.

Здебільшого за наявності об’єктивного критерію є й суб’єктивний критерій
злочинної недбалості. Але можливі випадки, коли особа (через хворобу,
перенавантаження, необізнаність з вимогами щодо виконання своєї ділянки
роботи з причин, що не залежали від її волі, відсутність реальної
можливості виконати належним чином покладені на особу обов’язки) не
могла передбачити суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи
бездіяльності.

Відсутність суб’єктивного критерію виключає кримінальну
відповідальність, бо в діянні відсутня ознака вини. Інше рішення питання
було б порушенням принципу суб’єктивного ставлення за вину.

Ситуація, за якої суспільно небезпечні наслідки знаходяться у
причиновому зв’язку з діянням особи, але вказана особа не повинна була і
(або) не могла їх передбачити, зветься випадком (casus). Наявність
казусу означає відсутність вини, а отже, й кримінальної
відповідальності.

PAGE 123

8.4. Змішана (подвійна) форма вини

Кримінальне право знає дві форми вини: умисел і необережність. Отже,
можемо сказати, що злочини можуть бути вчинені умисно (крадіжка,
хуліганство тощо), через необережність (недбале зберігання вогнепальної
зброї або бойових припасів, службова недбалість тощо), або як умисно,
так і через необережність (вбивство, тяжке тілесне ушкодження тощо).

Водночас ряд злочинів з матеріальним складом сконструйовано таким чином,
що окремі ознаки об’єктивної сторони складу злочину характеризуються
різними формами вини. Таке сполучення в одному і тому ж складі злочину
різних форм вини (умислу і необережності) в теорії кримінального права
зветься змішаною (подвійною, складною) формою вини (еиірацсіоіо гхоНа).
Отже, йдеться не про якусь форму вини, якої законодавство не знає, а про
сполучення існуючих форм, бо умисел і необережність поміж собою не
змішуються, а існують самостійно, хоча і в одному злочині,
характеризуючи ставлення винного до різних ознак об’єктивної сторони
складу злочину: діянню і наслідку (або наслідкам).

Є два різновиди змішаної форми вини (дехто з вчених вважає, що існує
тільки один вид змішаної форми вини).

У першому різновиді сутність змішаної вини полягає в тому, що у суб’єкта
злочину наявне різне психічне ставлення винного до вчиненого ним
суспільно небезпечного діяння і до його наслідків. Така ситуація може
спостерігатись у злочинах, пов’язаних із порушенням певних спеціальних
правил (охорони надр, охорони вод, ветеринарних правил, правил ядерної
або радіаційної безпеки, безпеки дорожнього руху тощо), що тягне за
собою певні шкідливі наслідки або створює реальну загрозу завдання їх.

У таких злочинах психічне ставлення до діяння, яке не вважається
злочином без настання наслідків, може бути як умисним, так і
необережним, що ж до наслідків — тільки необережним. За наявності умислу
до порушення правил (діяння) і необережності до завданої шкоди
(створення загрози її завдання) мова має йти про змішану форму вини. За
наявності необережності і до діяння і до наслідків — змішана форма вини
відсутня.

PAGE 124

У цілому за такого різновиду змішаної форми вини злочин вважається
необережним.

У другому різновиді змішаної форми вини йдеться про різне психічне
ставлення до двох різнорідних і неоднакових за тяжкістю наслідків, які є
результатом одного суспільно небезпечного діяння.

Психічне ставлення особи до діяння у злочинах цієї групи є тільки
умисним, умислом характеризується й ставлення до першого, менш тяжкого
наслідку. Ставлення до другого, більш тяжкого наслідку характеризується
необережною виною. В цілому злочин розглядається як умисний.

Скажімо, у злочині — проведення аборту особою, яка не має спеціальної
медичної освіти, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я,
безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК), діяння
характеризується умисною формою вини, до першого наслідку — позбавлення
вагітності — винна особа відноситься умисно, до настання тривалого
розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої — необережно. У
злочині — умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть
потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), саме діяння й перший наслідок — тяжке
тілесне ушкодження — характеризуються умисною формою вини, а ставлення
злочинця до смерті потерпілого характеризується необережністю.
Аналогічна ситуація при умисному знищенні або пошкодженні майна, яке
спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК) та в
інших аналогічних конструкціях.

Точне встановлення змішаної форми вини дає можливість для розмежування
суміжних складів злочину, правильної кваліфікації вчиненого діяння,
індивідуалізації покарання, своєчасного розгляду питання про
умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої
частини покарання більш м’яким тощо.

Скажімо, наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження й
необережності щодо смерті, що настала внаслідок цього, дає підстави
кваліфікувати діяння за ч. 2 ст. 121 КК.

Якщо ж унаслідок тяжкої шкоди здоров’ю, завданої умисно, настала смерть
потерпілого, яка також охоплювалася умислом винного (хоча б і непрямим),
діяння характеризується єдиною формою вини й кваліфікується як умисне
вбивство.

PAGE 125

І навпаки, якщо не встановлено спричинення умислу на спричинення тяжкої
шкоди здоров’ю, яка потягла за собою смерть потерпілого, змішана вина
відсутня. Мова може йти лише про вбивство через необережність (ст. 119
КК).

8.5. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину

Мотив, мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива
наявність складу злочину, присутні тільки в частині диспозицій статей
Особливої частини КК, де вони прямо вказані або випливають з їх
формулювань. Там, де згідно із законом факультативні ознаки присутні у
тому чи іншому злочині, вони повинні бути обов’язково встановлені, бо
мають обов’язковий (конструктивний) характер стосовно основного складу
злочину, або виступають як кваліфікуючі ознаки. В інших випадках, де
факультативні ознаки не впливають на зміст складу злочину (не впливають
на кваліфікацію), вони можуть виступати як обставини, що враховуються
при призначенні покарання.

Мотив злочину — це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні
спонуки, які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона
керується при його вчиненні. Отже, мотив (лат. тоьво — рухаю) є рушійною
силою злочинної поведінки людини, він передує злочину і значною мірою
визначає суспільну небезпеку особи злочинця і вчиненого ним діяння.

Мотив як ознака суб’єктивної сторони складу злочину притаманний тільки
умисним злочинам, в яких він стосується як діяння, так і його наслідків.
У необережних злочинах природа мотиву порівняно з умисними злочинами
інша. Це тільки мотиви суспільно небезпечної поведінки, яка, попри
бажанню особи, призводить до суспільно небезпечних наслідків. Тобто в
необережних злочинах можна вести мову про мотиви, які штовхнули особу на
певну поведінку, але не на злочин, оскільки злочинного результату
свідомість винного не припускає. Скажімо, мисливець у лісі розклав
багаття і, лінуючись його загасити, бо вважав, що воно згасне само по
собі, залишив його і пішов. Але од вітру вогонь перекинувся на дерева,
що призвело до вигоряння ділянки лісу.

PAGE 126

Мотиви вчинення злочину поділяються на мотиви низького характеру й
мотиви, які позбавлені цього моменту.

До перших належать корисливість, садистські нахили, хуліганські мотиви
тощо. Інші можливі — це неправильно сприйняті інтереси держави,
суспільства, окремих юридичних і фізичних осіб, вчинення злочинів з
мотивів наявності тяжких особистих, сімейних чи інших обставин тощо.
Якщо характер мотиву не врахований у конкретному складі злочину, або
вказаний у статтях 66, 67 КК, які містять обставини, що пом’якшують або
обтяжують покарання, його враховує суд при призначенні покарання.

Так, примушування слідчим давати показання при допиті є злочином (ст.
373 КК), мотивами якого можуть бути в одному випадку, наприклад,
кар’єристські спонуки, у другому — намір встановити істину в справі. Суд
врахує особливості мотиву при призначенні справедливого покарання.

Мотив як конструктивна ознака основного складу злочину прямо вказаний і
має бути обов’язково встановлений у злочинах, передбачених ст. 148
(Підміна дитини), 172 (Грубе порушення законодавства про працю), 219
(Доведення до банкрутства), 232 (Розголошення комерційної таємниці), 364
(Зловживання владою або службовим становищем) КК тощо. Інколи мотив
випливає із сутності злочинів, хоча прямо і не вказаний у диспозиції
відповідної статті КК. Так, немає вказівки на мотив корисливості у
диспозиціях статей 185-191 КК, які передбачають відповідальність за
посягання на власність. Але без мотиву корисливості не може бути
крадіжки (ст. 185 КК), шахрайства (ст. 190 КК) тощо і тому він також має
бути встановлений.

У деяких випадках вказівка на мотив створює кваліфікований склад
злочину. Скажімо, корисливі й хуліганські мотиви роблять умисне вбивство
кваліфікованим (п. 6, 7 ч. 2 ст. 115 КК), корисливий мотив робить
кваліфікованим незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ч. 2
ст. 146 КК), завідомо неправдиве показання (ч. 2 ст. 384 КК) тощо.

Мета злочину — це мисленна модель наступного результату, те, до чого
прагне, чого добивається особа, вчиняючи злочин.

Отже, якщо мотив — це спонука, то мета — це бажаний кінцевий результат
злочинної діяльності.

Мотив і мета тісно пов’язані між собою. Формування мотиву одночасно
означає й постановку певної мети. Мотив — ру

PAGE 127

шійна сила, яка веде суб’єкта злочину до досягнення певної мети.

Водночас мотив і мета — поняття, що не збігаються, бо відбивають різні
аспекти психічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає
на питання — чому особа вчинила злочин, мета — до чого прагнув винний.
Можна сказати, що мета злочину виникає на ґрунті злочинного мотиву і
разом вони створюють ту базу, на якій народжується вина.

Мета — ознака тільки злочинів з прямим умислом. Вона вказана як
обов’язкова (конструктивна) ознака у ст. ст. 113, 127, 199, 307, 376,
447 КК тощо. В деяких випадках сутність мети випливає з тексту
диспозиції. Скажімо, дії, передбачені у ст. 209 КК, мають метою
легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих
завідомо злочинним шляхом, або приховання чи маскування незаконного
походження вказаних предметів, чи володіння ними, прав на них тощо.

Певна мета може бути кваліфікуючою ознакою. Так, умисне вбивство з метою
приховати інший злочин або полегшити його вчинення є кваліфікованим
складом убивства (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК), мета залякування потерпілого
або інших осіб при нанесенні умисних тяжких тілесних ушкоджень робить
цей злочин також кваліфікованим (ч. 2 ст. 121 КК).

Безпомилкове встановлення мети вчинення злочину сприяє правильній
кваліфікації діяння. Так, удар ножем, залежно від мети, з якою він
завдавався, може розглядатися і як замах на вбивство, і як умисне
нанесення тяжких тілесних ушкоджень, і як хуліганство.

Емоційний стан — це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє
злочин.

Як правило, емоційний стан особи характеризується підвищеним збудженням,
в ньому домінують страх, ненависть, виклик громадській думці тощо.
Кримінально-правове значення закон відводить тільки стану сильного
душевного хвилювання, так званому фізіологічному афекту, у стані якого
вчиняється злочин. В таких випадках злочин вважається привілейованим.
Водночас цей афект, тобто сильне короткочасне емоційне збудження, що
звужує можливості нормального функціонування інтелектуальної та вольової
сфер психіки людини, але не затьмарює свідомість повністю (що характерно
для так званого патологічного афекту), має бути

PAGE 128

таким, що раптово виник внаслідок протизаконного насильства,
систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого. Вчинення
злочину в стані сильного душевного хвилювання передбачено в ст. 116 КК
(умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання) і в ст. 123 КК
(умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного
хвилювання).

Зауважимо також, що вчинення злочину під впливом сильного душевного
хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями
потерпілого, є обставиною, яка пом’якшує покарання при вчиненні
будь-якого злочину, де можлива вказана ситуація (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК).

Отже, мотив і мета у певних випадках можуть виступати як обов’язкові
(конструктивні) ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. Вони можуть
бути також кваліфікуючими ознаками злочину, а емоційний стан (афект)
може виступати як привілейована ознака злочину проти життя і здоров’я
особи. І, нарешті, мотив, мета й емоційний стан можуть бути враховані
судом як пом’якшуючі або обтяжуючі обставини при призначенні покарання у
конкретній справі.

8.6. Помилка та її кримінально-правове значення

Помилка (в її кримінально-правовому розумінні) являє собою таку, що не
відповідає дійсності, правову й фактичну оцінку особою, яка вчиняє
злочин, своєї поведінки, її наслідків і розвитку причинового зв’язку
поміж ними.

Як ми побачимо далі, наявність помилки може вплинути на кваліфікацію
діяння, бо вона охоплюється ознаками суб’єктивної сторони складу
злочину, будучи визначеною інтелектуальними, вольовими й емоційними
процесами. Особа, вчиняючи злочин, через суб’єктивні особливості, рівень
своєї соціалізації, а також ситуацію, яка склалася на момент суспільно
небезпечного діяння, може помилково сприймати певні об’єктивні
обставини, що і відбивається на правовій оцінці вчиненого.

Отже, мова йде про помилки особи, пов’язані з вчиненням нею злочину, а
не про помилки слідства і суду в оцінці доказів і неправильній
кваліфікації діяння.

PAGE 129

Помилка можлива тільки в умисних злочинах, бо необережний злочин сам по
своїй суті є результатом помилки і саме в такому ракурсі й має
розглядатись.

Таким чином, проблема помилки тісно пов’язана з принципом суб’єктивного
ставлення за вину, оскільки зміст вини охоплює не тільки істинні, але й
помилкові уявлення особи про характер діяння, що вчиняється, і його
соціально-правове значення.

Помилки поділяються на юридичні та фактичні.

Юридична помилка (еттотціитів) — це таке уявлення особи про правову
сутність і правові наслідки вчинюваного нею діяння, яке не відповідає
дійсності (тобто — це помилка в праві). При цьому фактичні обставини
діяння усвідомлюються особою правильно. Найбільш характерними юридичними
помилками є такі:

а) особа вважає, що її діяння є злочином, хоч фактично це не так (так
званий уявний злочин). Скажімо, особа, вчиняючи дрібне розкрадання
державного майна, яке є адміністративним правопорушенням (ст. 51 КАП),
вважає, що це злочин, передбачений ст. 185 КК. В таких випадках відсутня
кримінальна проти-правність діяння як ознака злочину, отже, кримінальна
відповідальність не настає;

б) особа вважає, що її діяння не є злочином, а фактично — це злочин.
Згідно зі ст. 68 Конституції незнання законів не звільняє від юридичної
відповідальності. Необхідність знання певної норми КК не охоплюється
інтелектуальним моментом суб’єктивної сторони складу злочину. Отже,
існує презумпція обов’язковості кримінальної відповідальності в такій
ситуації. Вона базується на конституційному положенні про те, що закони
та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки
громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку,
встановленому законом (ст. 57).

Скажімо, хтось не знає, що публічна наруга над Державним Прапором
України є злочином (ст. 338 КК), але це не звільняє особу від
кримінальної відповідальності в разі вчинення такого діяння;

в) особа може помилятися щодо кримінально-правової оцінки вчиненого нею
злочинного діяння, або можливого покарання за нього. Скажімо, особа
вважає, що вчиняє крадіжку, фактично ж це є грабіж, або навпаки. Особа
вважає, що за вчинюване нею

PAGE 130

діяння передбачено покарання у виді штрафу, а насправді у санкції
відповідної статті йдеться про позбавлення волі. Ці помилки не впливають
на юридичну оцінку скоєного нею діяння. Таким чином, даючи загальну
характеристику значенню юридичних помилок, можна визначити, що
кримінальна відповідальність особи настає у відповідності з оцінкою
цього діяння не суб’єктом злочину, а законодавцем. Тобто юридична
помилка не впливає ані на форму вини, ані на кваліфікацію злочину, ані
на розмір покарання, що призначається. Винятком із цього правила є
ситуація з уявним злочином, яка не тягне кримінально-правових наслідків.

Фактична помилка (вгтогу^асИ) — це таке, що не відповідає дійсності,
уявлення особи про фактичні обставини, які є об’єктивними ознаками
діяння, яке вона вчиняє (об’єкта й об’єктивної сторони).

Кримінально-правове значення має тільки суттєва фактична помилка, тобто
та, яка стосується обставин, що мають значення для визначення
об’єктивних ознак даного злочину, і, отже, впливають на зміст вини.

Несуттєві помилки (наприклад, помилка в моделі викраденої автомашини) не
можуть бути віднесені до фактичних помилок.

Помилка в об’єкті ( егоггщпуооЬ]е F L ? ¶ 3/4 A Ae AE H ` r?>

L

3/4

I

H

3/4

9An

?

E

?

l

A

AE

????????AO?©?©?©??—??©?©O?OAOAOAOAOAOAO?O?©?©?©?©?©

v

0

H

p

?

 

¤

3/4

E

a

ae

o

J

?

>

J

R

^

`

p

r

?

¬

®

°

?

?

1/4

E

>

R

th

E

E

U

Ue

i

i

ue

?

z”

|”

„”

†”

?”

?”

$&

(&

.&

2&

P&

R&

`&

j&

p&

x&

)

”)

°-

?-

1/4-

A-

?.

E.

O3

U3

a3

ae3

e3

i3

i3

T5

f5

VE

XE

`E

bE

hE

jE

~R

?R

zW

|W

„W

†W

?W

?W

?X

?X

!

z”

TH%

oe)

,

I-

|0

O3

i3

o6

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020