Александров Ю.В., Гель А.П., Семаков Г.С. 2002 – Кримiнологiя
поняття, предмет
і система кримінології
1. Кримінологія як наука і її предмет.
2. Завдання і функції кримінології.
3. Система кримінології. Кримінологія як навчальна дисципліна.
4. Кримінологія в системі наук. Зв’язок кримінології з правовими та
іншими науками.
1.1. Кримінологія як наука і її предмет
Кримінологія (від лат. crimen — злочин і грецьк. HYPERLINK
“file:///6yoc” \6yoc , — слово, вчення) — це наука, що вивчає
злочинність як соціальне явище. Вважається, що термін “кримінологія”
увів у 1879 р. антрополог Топінар. У 1885 р. вперше з такою назвою
вийшла друком праця Р. Гарофало. Проте вчення про злочини почало
формуватися набагато раніше. У систематизованому вигляді уявлення про
злочинну поведінку і боротьбу з нею містяться у праці Ч. Беккаріа “Про
злочини і покарання” (1761), де поряд з кримінально-правовим вченням про
покарання визначено також погляди на природу злочинної поведінки й
методи протидії їй з боку держави.
За період понад два сторіччя погляди на злочинну поведінку і заходи
боротьби з нею істотно змінилися. Розвинувшись у різних напрямках
(антропологічному, соціологічному, біологічному, психологічному),
кримінологія нині не становить єдиного вчення й охоплює багато
різноманітних поглядів і шкіл з науковими центрами в багатьох країнах
світу. Проте в межах загальної наукової дисципліни кримінологів об’єднує
намагання описати й пояснити явище злочинності, а також обґрунтувати
засоби її попередження.
У колишньому СРСР кримінологічні дослідження тривалий час (протягом
30-50-х років XX ст.) фактично були заборонені. Крім того, кримінологія
піддавалась ідеологізації, що зумовило
PAGE 3
неправдиве висвітлення злочинності радянського суспільства як явища, що
загасає, а з часом повинно зникнути.
Сучасна кримінологія — це наука про закономірності злочинності та заходи
Ті попередження. Вона вивчає злочинність як процес масового відтворення
злочинів, причини злочинної поведінки й особу злочинця, а також
розроблює заходи попередження злочинів.
Вітчизняна кримінологія виокремилась з науки кримінального права. Нині
кримінологію розробляють здебільшого юристи; викладають її в системі
правових наук. Явища, які вивчає кримінологія, базуються на таких
кримінально-правових поняттях, як “злочин” і “злочинець”. Система
профілактики злочинів і профілактичні заходи, що є її складовими, мають
правову основу, тобто правовий аспект, а причини й умови злочинності,
особа злочинця тісно пов’язані з дефектом правосвідомості, правовою
психологією. Формально кримінологія об’єднана в одну юридичну
спеціальність разом з кримінальним правом і кримінально-виконавчим
правом. Проте незважаючи на тісний взаємозв’язок цих трьох дисциплін
кримінологія за природою і предметом, який вивчає, є окремою наукою.
Кримінальне право і кримінально-виконавче право як правові науки
розглядають злочин і відповідальність за нього з позицій права, а
кримінологія спрямована на осмислення злочинності в її соціальному
аспекті, вивчає злочинність як певний суспільний процес, явище, що
супроводжує історію розвитку людства. Вивчення злочинності як
соціального явища, її причин і умов, особи злочинця, заходів
попередження злочинності не вкладається в межі тільки правових
характеристик, а належить також до сфери соціології. Тому можна вважати,
що кримінологія є не суто правовою, а й соціологічно-правовою наукою і
навчальною дисципліною.
Як зазначалося, кримінологія досліджує злочинність як соціальне,
суспільне явище, механізм індивідуальної злочинної поведінки, причини й
умови злочинності та окремого злочину. Кримінологія вивчає особливості
особи злочинця, а також його жертви — особи, яка є потерпілою від
злочину. Предметом вивчення кримінології є різновиди відхилень
соціальної поведінки (девіантна поведінка), що тісно пов’язані із
злочинністю: алкоголізм, наркоманія, проституція, корупція в різних сфе
PAGE 4
рах державного управління й інші форми аморальної поведінки,
самогубства. Складовою кримінології є також попередження злочинності.
Кримінологія розглядає також комплекс питань, пов’язаних з особою й
поведінкою осіб, що потерпіли від злочину. Цей розділ називається
віктимологією. Дуже часто ві-ктимна поведінка стає приводом або
сприятливою умовою для вчинення злочину. Виключно важливою залишається
проблема правового захисту осіб, які зазнали шкоди від злочинних
посягань на їх життя, здоров’я, майно.
Отже, доходимо висновку: кримінологія — це наука про злочинність і
злочин, їх причини й сприятливі умови, особу злочинця і його жертви, а
також про пов’язані із злочинністю явища відхилення соціальної
поведінки, шляхи й засоби попередження злочинності.
До основних складових предмета кримінології належать:
• злочинність як соціально-правове явище;
• причини й умови злочинності;
• особа злочинця;
• попередження злочинності;
• жертва злочину. Розглянемо ці складові детальніше.
Злочинність є основним елементом предмета кримінології. Під злочинністю
розуміється соціальне та кримінально-правове явище, яке становить
систему злочинів, що вчинені на певній території за певний час.
Кількісно-якісними показниками злочинності є рівень, структура,
динаміка, географія, характер. Злочинність виявляється у вигляді
сукупності злочинів, які, як правило, ототожнюються з її сутністю. Однак
існує й інший підхід (В. Бурлаков, В. Сальников [17]), згідно з яким під
злочинністю слід розуміти негативу властивість суспільства відтворювати
небезпечні для нього діяння, що зумовлює введення кримінально-правових
заборон, піддається кількісній інтерпретації й виявляється в сукупності
злочинів. Таким чином, сукупність вчинених на певній території за певний
час злочинів є тільки симптомом злочинності, що свідчить про глибокі
криміногенні процеси.
Причини й умови злочинності об’єднуються в родове поняття “криміногенні
детермінанти” й становлять окремий блок, що підлягає спеціальному
дослідженню. Кримінологія як наукова дисципліна виконує роз’яснювальну
функцію, згідно з якою
PAGE 5
здійснюються заходи виявлення економічних, культурологічних, етнічних,
психологічних, ідеологічних, організаційно-управлінських та інших
соціологічних явищ, які породжують і зумовлюють (детермінують)
злочинність як наслідок, а також призводять до відтворення злочинності
як масового явища.
Під причинами злочинності зазвичай розуміють соціальні явища, що
породжують злочинність; сутність цих явищ полягає в суперечностях, що
виявляються на певних етапах розвитку суспільства. Кримінологія вивчає
причини виникнення і поширення злочинності, класифікує їх за різними
критеріями. Причини й умови злочинності вивчаються на різних рівнях:
злочинності взагалі; окремої групи злочинів; конкретного злочину. Це
зумовлено тим, що причини конкретного злочину, який скоюється в певний
час у певному місці, не повторюють ідентично схему причин злочинності
взагалі. Конкретний злочинець не завжди усвідомлює зв’язок злочину, який
він вчиняє, із суперечностями дійсності, а вчинення конкретного злочину
конкретною особою визначається індивідуальними умовами існування
конкретної особи, до яких належать мікросередовище, у якому формується
особа; особливості потоку масової інформації, яку споживає людина;
особистісні особливості людини; ситуація, що сприяє вчиненню злочину
[17]. Кримінологія вивчає зазначені основні причини конкретного злочину,
а також процес їх взаємодії, який називається механізмом формування
конкретного злочину.
Особу злочинця кримінологія вивчає з позицій виявлення
соціально-демографічних, правових, соціально-рольових, психологічних та
інших властивостей суб’єктів злочину. Інтерес становлять кількісні
відмінності соціологічного портрету злочинців (та окремих їх категорій)
від основної маси населення, бо відхилення щодо професійної,
статево-вікової, родинної та інших характеристик допомагають виявити
витоки злочинності.
Спостереження за злочинцями в суспільстві повинно здійснюватися
постійно, оскільки їх склад і вигляд з часом суттєво змінюються.
Кримінологія вивчає мотиви злочинів і їх мотивацію, тобто пояснення
спонукань до вчинення злочину, які надають безпосередньо злочинці.
PAGE 6
Зазначимо, що злочин — це акт не тільки зовнішній, а й вольовий,
усвідомлений, що обирається людиною вільно і є результатом складного
процесу, в якому зовнішні обставини діють опосередковано, відбиваючись
через внутрішні умови. Тому щоб пізнати причини злочинності, необхідно
розкрити механізм злочинної поведінки. Проте цей механізм можна розкрити
лише у процесі дослідження особи злочинця і впливу її властивостей та
особливостей на протиправну поведінку.
Попередження (профілактика) злочинів — це система державних і суспільних
заходів, спрямованих на усунення або нейтралізацію злочинності,
послаблення її причин та умов, утримання від злочинів і коригування
поведінки осіб, які схильні й спроможні вчиняти злочини. Профілактичну
систему можна аналізувати за спрямованістю, механізмом дії, змістом,
суб’єктами та іншими критеріями. Заходи запобігання злочинності, їх
зміст і характер залежать від того, як саме визначаються причини
злочинності.
Проблеми поведінки потерпілого так само є елементом предмету
кримінології. Для визначення цього аспекту застосовують термін
“віктимологія” — вчення про жертву злочину. Потерпілий від злочину
досліджується кримінологією з позицій його можливості стати жертвою
злочинного посягання. Кримінологія виявляє психологічні, соціальні,
професійні та інші особливості потерпілих від різних видів злочинів,
вивчає життєві ситуації, які підвищують небезпеку стати жертвою злочину,
а отримані результати використовує для розробки рекомендацій,
спрямованих на попередження злочинів і подання соціальної допомоги
потерпілим.
1.2. Завдання і функції кримінології
Найголовніше практичне завдання кримінології — виявляти шляхи
стабілізації злочинності, зменшувати її розміри й небезпеку. Окремі
найнебезпечніші й особливо поширені злочини потребують найпильнішої
уваги. На сучасному етапі розвитку нашої держави з’являються нові види
злочинів — організована злочинність, що охоплює такі транснаціональні
види злочинної діяльності, як незаконне вивезення сировини, наркобізнес,
торгівля зброєю й людьми, злочинна корупція, екологічні злочини.
PAGE 7
На подальший розвиток очікують такі нові напрями кримінології, як
родинна (яку активно розроблюють на Заході в аспекті злочинів серед
членів родини), екологічна, а також традиційні напрями кримінологічної
характеристики злочинності молоді й неповнолітніх, насильницької
злочинності. Останніми роками кримінологи багато уваги приділяють
проблемі серійних сексуально-насильницьких злочинів.
До основних завдань кримінології належать такі:
• отримання достовірних даних про елементи, що є предметом кримінології;
• систематичне виявлення й аналіз явищ, процесів, факторів, ситуацій,
обставин, що детермінують злочинність;
• виявлення і вивчення суперечностей і конфліктів, що призводять до
виникнення та реалізації злочинних намірів, а також формування особи
злочинця;
• розробка наукових рекомендацій щодо усунення або нейтралізації явищ,
що спричинюють антисуспільну злочинну поведінку;
• наукова розробка заходів, пов’язаних з виявленням осіб, від яких можна
очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих
профілактичних заходів впливу на них.
З перелічених завдань кримінології випливають основні функції
кримінології.
1. Описова. Кримінологія виявляє й фіксує факти соціальної дійсності, що
пов’язані із злочинністю, відображує їх властивості й відносини,
здійснює їх науковий опис.
2. Пояснювальна. Розкриваючи на основі отриманих емпіричних даних і
теоретичних положень сутність досліджуваних об’єктів, зокрема виявляючи
закономірності злочинності, дії її причин, формування особи злочинця,
кримінологія пояснює їх з наукових позицій.
3. Прогностична. Вивчаючи тенденції, перспективи зміни кримінологічно
значущих процесів та явищ і аналізуючи їх, кримінологія прогнозує їх
майбутній стан і розвиток.
4. Регулятивна. Кримінологічний опис, пояснення і прогнозування
підпорядковуються інтересам науково обґрунтованого керування соціальними
процесами, пов’язаними з попередженням злочинності.
PAGE 8
Отже, доходимо висновку: кримінологія вивчає злочинність і злочин,
намагається пояснити причини їх виникнення, розроблює методику
прогнозування злочинності та індивідуальної поведінки. Регулятивна
функція кримінології полягає в розробленні наукових засад
попереджувальної діяльності суб’єктів профілактики.
1.3. Система кримінології.
Кримінологія як навчальна дисципліна
Кримінально-правове походження науки кримінології зумовило її
традиційний розподіл на загальну та особливу частини.
У загальній частині кримінології розглядаються її теоретичні основи і
поняття, наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та
якісні параметри (показники), аналізується проблема детермінації (причин
і умов) злочинності. Значне місце в загальній частині приділяється особі
злочинця й механізму злочинної поведінки. Ця частина містить також
розділ, присвячений методиці кримінологічних досліджень і проблемі
попередження злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на
перший план висувається здатність до абстрактного мислення і засвоєння
теоретичних положень.
В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів
і груп злочинів: корисливої й насильницької злочинності, професійної й
організованої, рецидивної, економічної, злочинності неповнолітніх,
жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є
найнасиченішим щодо інформації і для його засвоєння потрібна ретельна
робота і глибоке знання Кримінального кодексу України [13].
Помилково було б вважати кримінологію суто академічною галуззю знань, що
не має безпосереднього практичного значення. Кримінологічна підготовка
входить у систему професійної моделі оперативних працівників органів
внутрішніх справ, працівників служби безпеки, прокуратури, суду та інших
посадових осіб, які беруть участь у розкритті злочинів. Відповідні
навички і знання потрібні їм для розуміння, аналізу й оцінки оперативної
обстановки в регіоні з урахуванням латентної злочинності; для грамотного
і професійного складання звітів з оглядів правозастосовчої та
профілактичної діяльності; для
PAGE 9
вивчення злочинності та її причин у певному населеному пункті, на певній
території та окремому об’єкті з використанням спеціальних методик; для
правильного застосування вимог процесуального законодавства щодо
попередження злочинів слідчим, прокурором, судом (ст. 23, 23-1, 23-2 КПК
України); для грамотної оцінки особи обвинуваченого і виявлення
справжніх мотивів її злочинної поведінки.
1.4. Кримінологія в системі наук. Зв’язок кримінології з правовими та
іншими науками
Загальновідомо й загальновизнано, що кримінологія як наука походить з
кримінального права. Як зазначалося, кримінологія використовує такі
базові визначення кримінального права, як “злочин” і “злочинець”. Однак
серед сучасних кримінологів-науковців Росії та України не існує
однозначного погляду на сутність кримінології як правової науки. У
підручниках, виданих у Росії протягом 1966-1999 рр., підтверджується
офіційне трактування кримінології як правової науки і водночас
підкреслюється її тісний зв’язок із соціологією (А. Долгова [14]).
Поширена також точка зору на комплексний зміст кримінології, що
перебуває на межі кримінального права і соціології (І. Даньшин [5]),
тобто є соціолого-правовою наукою. Окремі вче-ні-кримінологи (Ю.
Блувштейн [3] і А. Яковлєв) розглядають кримінологію як соціологію
злочинності. Такої самої точки зору дотримується кримінолог А.
Зелінський [7-10], обґрунтовуючи її тим, що девіантна (відхилена)
поведінка є предметом вивчення соціології, а злочинність — одна з форм
девіантної поведінки, тому вивчати її повинні соціологи, а не юристи.
Він підкреслює, що соціальна психологія, яка виникла на межі соціології
та психології, є особливою галуззю знань про людські відносини і
належить до психології. Вчений вважає, що оскільки у кримінології особа
і її вчинки посідають центральне місце, то вона охоплює соціальну
психологію. Кримінологію взагалі А. Зелінський визначає як комплексну
науку, що поєднує соціологію і психологію злочинності, і вважає її
соціологічною, а не юридичною наукою. Своє ставлення до кримінологів з
базовою юридичною освітою він висловлює так: сприйняття й осмислення
правової інформації у кримінологічних досліджен
PAGE 10
нях повинні здійснюватися через призму соціологічного та психологічного
вивчення реальної дійсності. Тому додатковою базовою освітою для
кримінолога повинна стати соціологічна або психологічна науки. Проте ця
точка зору не дістала широкої підтримки серед науковців-кримінологів
України і Росії. Без базової юридичної освіти кримінолог не буде здатний
правильно трактувати такі базові, основні поняття кримінології, як
злочин і злочинець, не зможе орієнтуватись у розмаїтті норм
кримінального законодавства, що ставить під сумнів достовірність таких
досліджень і прогнозів.
Як слушно зауважують В. Бурлаков і В. Сальников [17], виключно важливо,
щоб у сучасний складний для кримінології час вона не втратила свого
місця в системі юридичних наук, щоб її не поглинула правова соціологія
або соціологія девіант-ної поведінки. Кримінологія не повинна
відокремлюватися від правового поля, з яким нерозривно пов’язана. Як
наукова дисципліна, що осмислює теперішній стан і перспективу
взаємовідносин держави і притаманного їй феномену злочинності,
кримінологія могла б стати загальнотеоретичною основою для наук
кримінально-правового циклу. З урахуванням значущості ролі, яку органи
внутрішніх справ відіграють у боротьбі зі злочинністю, необхідно
підкреслити виключне місце, яке покликана посісти кримінологія у
професійній підготовці працівників органів внутрішніх справ.
Як зазначалося, кримінологія тісно пов’язана з такими правовими науками,
як кримінальне право і кримінально-виконавче право (рецидив злочинів і
його попередження). Кримінологічні дослідження неможливо здійснювати без
використання кримінальної статистики. Багато загальних кримінологічних
положень міститься в нормах кримінально-процесуального права, а також у
законодавстві про прокуратуру, що регламентують виявлення й усунення
причин та умов конкретного злочину (ст. 23, 23-1, 23-2 КПК України) і
координацію діяльності щодо їх запобігання. Кримінологія тісно пов’язана
також з криміналістикою, яка, розроблюючи тактику і методику
розслідування злочинів, ґрунтується на кримінологічній характеристиці
конкретних видів злочинів. Окремі положення адміністративного,
цивільного, сімейного та житлового права, наприклад про відповідальність
за правопорушення, обмеження дієздатності, позбавлення
PAGE 11
батьківських прав, виселення, належать до заходів попередження
злочинності.
У зв’язку з поширенням соціологічних досліджень у сфері права і,
зокрема, публікацій із соціології кримінального права необхідно
співвіднести останню з кримінологією. Проте не слід також розширювати
сферу соціології кримінального права, включаючи в її предмет соціальні
явища, що визначають злочинність. Цей науковий напрям розкриває
суспільну зумовленість кримінально-правових норм і соціальні результати
(наслідки) їх функціонування. Певний сенс має твердження, що соціологія
кримінального права є частиною кримінології, яка віддзеркалює каральну
реакцію держави на злочинність.
Серед неюридичних дисциплін кримінологія найтісніше пов’язана із
соціологією, соціальною психологією, власне психологією, демографією,
математичною статистикою, кібернетикою і педагогікою.
У перелічених наук кримінологія запозичує методи дослідження процесів,
що зумовлюють злочинну поведінку й розвиваються в суспільстві загалом, в
окремих групах людей і у свідомості особи, методи кількісної
інтерпретації цих процесів, а також виховну методику, яку кримінологія
пристосовує для попередження злочинності. Перелічені науки і дисципліни,
у свою чергу, збагачуються відповідними знаннями зі сфери злочинності.
Контрольні питання
1. Основні елементи предмету кримінології.
2. Основні завдання кримінології.
3. Основні функції кримінології.
4. Як побудована система кримінології?
5. Для виконання яких завдань працівникам правоохоронних органів
потрібні знання з кримінології?
6. Як визначають суть науки кримінології сучасні вчені-кри-мінологи?
7. З якими правовими та іншими науками пов’язана кримінологія?
PAGE 12
Тема
2
ІСТОРІЯ НАУКИ КРИМІНОЛОГІЇ. КРИМІНОЛОГІЯ В УКРАЇНІ И ЗА КОРДОНОМ
1. Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права.
2. Позитивізм у кримінології.
3. Сучасна кримінологія.
4. Історія й сучасний стан кримінології в Україні.
2.1. Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права
У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди:
класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини
XIX ст.; позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX
ст.; сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер.
Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій
просвіти періоду переходу від феодалізму до капіталізму (XVII-XVIII
ст.). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному,
суспільному та духовному житті, що зумовлювались
буржуазно-демократичними революціями в Європі.
Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини
й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи
кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні
положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці “Про
злочини і покарання”.
Ґрунтуючись на ідеях ПІ. Монтеск’є та інших великих просвітителів
XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу
теорію. Обстоюючи позиції популярної на той час “суспільної угоди”, він
вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які
керують
PAGE 13
людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспільні відносини.
Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських
пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини
вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку,
рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій: як корисних, так
і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у
класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектичне усвідомлення
відтворення злочинності під впливом суспільних суперечностей, а й
психологічне тлумачення механізму індивідуальної злочинної поведінки.
Для кримінології велике значення має також прогностичний погляд Ч.
Беккаріа на перспективи протидії держави злочинам. Його висновок
реалістичний: “Неможливо попередити все зло”. Особливо цінні ідеї Ч.
Беккаріа щодо методів реагування держави на вчинені злочини. Ці ідеї й
нині істотно впливають на теорію кримінального права і практику
карального законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з
різними соціальними системами виникла соціальна профілактика злочинів як
один з напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріа категорично відкидав
жорстоке покарання й висловлював сумніви щодо отримання від нього
користі. Ще свого часу Ч. Бек-каріа був проти смертної кари. На його
думку, метою покарання повинно бути не катування людини і знущання з
неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й
утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про
мету покарання й досі відображається в законодавстві багатьох країн
світу.
Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрунтування
кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише
відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї
школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини,
які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження
випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому
покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа,
що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку
PAGE 14
саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила
злочин, так і рецидивіст.
Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів,
насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і
покарання; невідворотності покарання.
Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а класичну школу
кримінального права — відповідно школою кримінології ще й тому, що
кілька розділів праці “Про злочини і покарання” спеціально були
присвячені попередженню злочинів. Саме Ч. Беккаріа належать слова:
“краще попереджати злочини, ніж за них карати”. Найнадійнішим, але й
найскладнішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав
удосконалене виховання.
Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недооцінювали
особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на
“чистий розум” і майже не враховувала практики й існуючого фактичного
матеріалу про злочини та боротьбу з ними.
2.2. Позитивізм у кримінології
До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного
боку, значне поширення злочинності в середині ХІХст., яке позначалось на
європейському суспільстві, а з іншого — стрімкий розвиток природничих і
гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися
прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропології,
соціології та статистики.
Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду
була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині ХІХ ст. і
намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні
аспекти життя суспільства.
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася
широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені
злочини.
Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах —
біологічному та соціологічному. Незважаючи на
PAGE 15
суттєву відмінність поглядів “крайніх” представників цих напрямів, межа
між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке
виявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.
Біологічний напрям. Засновником позитивізму у кримінології взагалі і
біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо
(1835-1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року
видав працю “Злочинна людина”. Працюючи лікарем в’язниці у Турині, він
дослідив значну кількість ув’язнених за допомогою антропологічних
методів вимірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень
він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними
фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвинутими мочками вух, складками
на обличчі, підвищеною або зниженою чутливістю до болю та ін.
Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається
на спробах кримінологів систематизувати злочинців у групи. До його
класифікації входили такі групи злочинців: природжені; душевнохворі; за
пристрастю, до яких належать і “політичні маніяки”; випадкові.
Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав, що приблизно по
одній третині припадає на ув’язнених з атавістичними рисами, на
граничний біологічний вид і на випадкових злочинців, не схильних до
рецидиву. Головною Ч. Ломброзо вважав тезу про існування анатомічного
типу природженого злочинця, тобто людини, злочинність якої визначається
наперед її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або
дегенерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьох країнах, у
тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вченого.
Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо щодо існування
різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток
кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал,
висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця.
Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг
взаємопов’язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію,
проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність.
Так, у праці “Злочин” він виявив
PAGE 16
залежність злочинності від метеорологічних, кліматичних, етнічних,
культурологічних, демографічних, економічних, виховних, сімейних,
професійних та спадкових впливів.
Теорія конституціональної схильності. Німецький психіатр Е. Кречмер
(1888-1964) і його американські послідовни-ки-кримінологи констатували
зв’язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей
зв’язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім
цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності.
Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним
злочинцям як рушійна сила їх злочинної діяльності, пояснюється
порушенням діяльності залоз внутрішньої секреції. Згідно з другою
теорією підвищена агресивність окремих злочинців пов’язана з наявністю в
їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.
Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популярне серед
кримінологів.
Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й
доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував
надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру.
Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему
— як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали
біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментально
схарактеризував вплив на злочинність соціальних, економічних та
політичних факторів. У такий спосіб було закладено основу для
соціологічних та психологічних розробок. Вплив представників туринської
школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів виявився,
зокрема, у запереченні ними принципу моральної відповідальності злочинця
й відмові сприймати покарання як відплату.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями
соціальної дезорганізації і диференціального зв’язку.
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному
рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу
функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький
соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї
PAGE 17
якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною
основою цієї теорії є соціологія.
Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають “соціальні фактори”,
до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений
виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих
індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На
його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж
індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила
поведінки.
Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень
згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в
ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі
порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне
лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі,
згуртованість людей послаблюється і суспільство дезорганізується.
Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей
запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як
“безнормативність”. Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як
такий стан суспільства, при якому значно послаблюється стримуюча дія
моралі й суспільство на деякий час втрачає вплив на людину. Р. Мертон
доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути
суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її
досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді
загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення
особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до
соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна,
статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху —
порушення правових норм.
Теорію диференціального зв’язку розробив французький вчений Г. Тард
(1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо у праці “Закони наслідування” Г.
Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних
механізмів навчання й наслідування. Власне теорію диференціального
зв’язку сформулював американський вчений Е. Сатерленд у праці “Принципи
кримінології”. Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія
як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатер
PAGE 18
ленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно
з цією теорією злочинна поведінка виникає в результаті зв’язку окремих
людей або груп з моделями злочинної поведінки. Що стійкіші ці зв’язки,
то вірогідніше, що певний індивід стане злочинцем. Злочинній поведінці
вчаться у процесі спілкування, здебільшого у групах; при цьому багато що
залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній
поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія
диференціального зв’язку високо оцінюється у світовій і особливо в
американській кримінології. Разом з тим розглядувана теорія не
позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо
пояснити, чому окремі люди, які все життя прожили серед злочинців,
ніколи не вчинили злочину і, навпаки, людина із законослухняного
середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не
застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв’язку не
враховує індивідуальних особливостей особи і притаманну їй вибірковість
поведінки.
У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні
підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить
акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність
психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів
соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до
“психології без душі”.
Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо методики, а також
психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має
спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном.
Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей
особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із
законослухняними громадянами, упровадження індивідуальних заходів
попередження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії
застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної корекції
поведінки засуджених.
Теорія небезпечного стану. Перевірена часом ця теорія надає для
практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику
клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю з цього
напряму — “Критерії небезпечного
PAGE 19
стану” — написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни
видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель.
Ця теорія має велике поширення у США і називається клінічною
кримінологією.
Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті
певного психічного стану, який схиляє людину до конфлікту із соціальними
нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній
кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає
егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости
у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу
роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними
ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації враховують,
зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність
психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні
профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного
стану полягає в такому: консультаційно допомогти людині, яка переживає
стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у
розв’язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати
їй підтримку. Велике значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі
стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного
кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так
і тим, хто перебуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді
прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні
покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про
звільнення від покарання.
2.3. Сучасна кримінологія
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між
добром і злом, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах
виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і
потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики
юриспруденції.
До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація,
конфлікт культур, інтеракціонізм і стигматизація.
PAGE 20
Концепція стратифікації з’явилася під впливом соціології, що поглиблює
уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не
тільки з класів, а й з інших соціальних груп, що створюються на
різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній,
статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності,
виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й
поштовхом до порушення закону. Окремим (частинним) випадком є конфлікт
культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, яким
важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення.
Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які
перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує
відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи
концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів,
що вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також злочинів, що
випливають із суперечностей між підприємцями. Представником теорії
конфлікту культур є Т. Селлін.
Інтеракціонізм (вчення про взаємодію). Згідно з цією концепцією причини
злочинності можна подати в певному схематичному вигляді. Ядром концепції
є постулат про те, що злочинна поведінка — це результат взаємодії особи
й середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно
збагатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед щодо пояснення механізму
вчинення конкретного злочину, який є наслідком зіткнення особи, що має
негативні нахили, з несприятливою життєвою ситуацією.
Стигматизація (таврування) — це психологічні й соціальні наслідки
оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо
коли їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі) їй немов би
ставиться ганебне “тавро” особи другого сорту, яка до того ж є
небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному
ставленні оточуючих до раніше засудженого, а також у внутрішньому
засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається
психологічній переорієнтації особи, яка зазнала відчуження
законослухняних громадян і зблизилась з образом життя інших злочинців.
Концепція стигматизації має важливе значення не
PAGE 21
тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, і особливо
для виправлення правової свідомості значної частини громадян. У нашому
суспільстві ідея помсти помітно поширена. Зазвичай люди звикли бачити у
злочинці не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога.
Роз’яснення того, що такі погляди приумножують злочинність, повинні
стати невіддільною складовою правової пропаганди.
З початку 60-х років у західних країнах і США великого поширення дістали
прикладні кримінологічні дослідження. Так, з’явилося кілька напрямів, що
вивчають злочинність молоді, злочини, які вчиняються в сім’ї,
організовану і “білоко-мірцеву” злочинність. Відповідні дослідження
організовує й фінансує не лише держава, а й бізнесові структури,
благодійні й інші організації. Це свідчить не тільки про збільшення
масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею
нетрадиційні сили, а й про зростаючу свідомість суспільства, яке бажає
вдосконалюватись.
2.4. Історія і сучасний стан кримінології в Україні
У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий
розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський
називав її кримінальною політикою. Того часу панували два напрями —
соціологічний (І. Фойниць-кий, Є. Немировський, М. Ісаєв, М. Гернет та
ін.) і традиційний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого
поширення дістали біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов)
і психологічні (С. Познишев).
За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кримінології.
Вийшло друком багато праць з аналізу моральної статистики, особи
злочинця тощо як представників старої професури (М. Гернет, С. Познишев,
А. Трайнін, М. Ісаєв, О. Жижиленко), так і їх учнів (Є. Френкель, Г.
Волков, В. Внуков).
У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема в
Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.). Аналогічні
кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при
Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених університету
було створе
PAGE 22
но Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові
та Києві. Незабаром кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р.
перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові.
У цей період інтенсивно вивчались соціологія злочинності та її види,
особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві
дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії —
“Моральна статистика” (М. Гернет, 1922), “Преступность и самоубийство во
время войны и после нее” (М. Гернет, 1927), “Юные правонарушители” (В.
Куфаєв, 1924), “Криминальная психология. Преступные типы” (С. По-знишев,
1926). Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рік видавав
збірник “Изучение преступности и пенитенциарная практика”. У 1926 р.
було видано монографію харківського вченого Г. Волкова “Уголовное право
и рефлексология”. Численні статті узагальнювали психологічні й
соціологічні спостереження щодо різних категорій злочинців, професійної,
організованої та рецидивної злочинності. У вивченні злочинності того
часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС,
а також студенти.
Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерні відносна
незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в
зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи
правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології,
психіатрії, психології, теорія рефлексів Бехтєрєва і Павлова. Усе це
суперечило диктаторському сталінському режиму й не вписувалося в
офіційно визнані ленінські ствердження про корінну причину злочинності й
незабаром наслідки далися взнаки.
Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років ХХ ст. українська радянська
кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення
кримінологів у пропаганді класово ворожої теорії Ч. Ломброзо про
природженого злочинця. Кримінологічні кабінети було ліквідовано, а
інститути з вивчення злочинності реорганізовано в установи з вивчення
кримінальної політики й кримінального права. Кримінологію спіткала доля
генетики і кібернетики: її було оголошено “буржуазною квазінаукою”. У
післявоєнні роки цьому сприяло також загострення полеміки в біології.
Тоді перемогла “лисенковщина”
PAGE 23
з її теорією про вирішальну роль зовнішнього середовища в розвитку
організму. Ідея щодо пріоритетного впливу середовища утвердилась і в
соціальних науках. Кримінологічні дослідження було припинено на тривалий
час.
Кримінологічна наука відроджувалася поступово починаючи з ХХ з’їзду
КПРС. У пресі почали з’являтися статті, в яких наголошувалося на
необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки
попереджувальних заходів. У 1957 р. було створено Всесоюзний
науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а
в 1963 р. — Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів
попередження злочинності при Прокуратурі СРСР. У 1964 р. в юридичних
вищих закладах освіти було введено курс кримінології.
В Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС
СРСР (нині Національній академії внутрішніх справ України) і значною
мірою це було пов’язано з ім’ям професора П. Михайленка. У 1964 р. він у
співавторстві з І. Гельфан-дом написав монографію “Попередження злочинів
— основа боротьби за викорінення злочинності”. Того часу при Київській
вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну
частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на
базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України
функціонує НДІ, який вперше опублікував у відкритому виданні кримінальну
статистику України з 1972 по 1993 р.
Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині
Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого), Національній
академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.
У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої
полягає в об’єднанні й координації зусиль вчених і практичних
працівників щодо розвитку кримінології.
У цьому зв’язку необхідно зазначити також плідну діяльність секції
кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім.
Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при
Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та
організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення
проблем злочинності в Харкові.
PAGE 24
Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми
роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності,
економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання
попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної
злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають
кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних
органів.
Контрольні питання
1. Основні кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права.
2. Хто заснував класичну школу кримінального права?
3. Недоліки кримінологічних ідей класичної школи кримінального права.
4. У чому полягає головна теза теорії Ч. Ломброзо?
5. Сутність теорій соціальної дезорганізації і диференціального зв’язку.
6. Вихідні положення теорії небезпечного стану.
7. Основні сучасні кримінологічні теорії і концепції.
8. Основні етапи розвитку кримінології в Україні.
PAGE 25
Тема
МЕТООИКА КРИМІНОЛОГІЧНИХ ООСЛІОЖЕНЬ
1. Поняття методики кримінологічного дослідження.
2. Сутність і етапи (процедура) кримінологічного дослідження.
3. Метод суцільного та вибіркового дослідження.
4. Соціологічні методи кримінологічного дослідження.
5. Психологічні методи кримінологічного дослідження.
3.1. Поняття методики кримінологічного дослідження
Однією з умов здійснення кримінологічного дослідження є використання
сукупності методів, за допомогою яких вивчаються конкретні проблеми
злочинності.
У філософській літературі під методикою розуміється спосіб або засіб
пізнання соціальної дійсності. Під методикою у кримінології розуміється
сукупність технічних прийомів, способів збирання й аналізу інформації
про злочинність, її причини та умови, особу злочинця, заходи боротьби зі
злочинністю. Результатом кримінологічних досліджень повинні бути
практичні висновки з певними рекомендаціями, пропозиціями щодо
підвищення ефективності боротьби зі злочинністю, складання програм з
попередження злочинності й удосконалення чинного законодавства з
кримінологічних проблем. У цьому зв’язку окремі вчені в поняття методики
включають також методи розробки певних висновків, пропозицій і
рекомендацій.
Загальнонауковим методом, який використовують у багатьох науках, у тому
числі й у кримінології, є діалектичний метод пізнання соціальної
дійсності. Крім того, для дослідження проблем злочинності кримінологія
використовує й окремі (частинні) наукові методи.
До загальнонаукових методів кримінологічного дослідження належать
методи, які використовують також в інших, у тому
PAGE 26
числі й правових, науках: логічного, історичного та порівняльного
аналізу, системно-структурного аналізу, моделювання, статистичні,
математичні та кібернетичні.
До окремих (частинних) методів кримінологічного дослідження належать
метод суцільного або вибіркового дослідження, соціологічні методи, які
використовує кримінологія (спостереження, опитування у вигляді
анкетування або інтерв’ювання, експеримент, методи експертної оцінки,
контрольної групи і документальний), а також психологічні
(соціометричний, тестування та ін.). Особливе значення у кримінології
має статистичний метод.
Застосування тих чи інших методів у будь-якому кримінологічному
дослідженні зумовлюється переважно предметом, метою і завданнями
конкретного кримінологічного дослідження.
Разом з тим необхідно зважати на те, що в науці немає універсальних
методів і кожному з них притаманні як переваги, так і недоліки. Тому
надання переваги тільки якомусь одному методу й виключення використання
інших може призвести до помилкових висновків.
Застосування сукупності методів зумовлює отримання вірогідної та повної
інформації і відповідно сприяє отриманню обґрунтованих висновків,
підвищенню ефективності й обґрунтованості рекомендацій та пропозицій.
Отже, з огляду на викладене доходимо висновку, що методика
кримінологічних досліджень — це сукупність конкретних прийомів,
способів, засобів збирання, обробки й аналізу інформації про
злочинність, її причини та умови, особу злочинця, заходи боротьби зі
злочинністю.
У кримінологічній літературі пропонуються різноманітні класифікації
методів кримінологічних досліджень. Наприклад, А. Зелінський [8]
пропонує таку класифікацію методів:
• за обсягом;
• джерелами отримання інформації;
• способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;
• дисциплінарною приналежністю.
За обсягом кримінологічне дослідження може бути суцільним, коли
досліджується весь масив так званої генеральної сукупності, або
вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної
сукупності.
PAGE 27
За джерелами отримання інформації розрізняють опитування, спостереження,
вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також окремі
психологічні та економічні методи збирання інформації.
За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють
такі методи кримінологічного дослідження, як статистика, типологізація
(класифікація), системно-структурний метод, математичне моделювання й
загальнонаукові методи, які застосовують для опису й аналізу фактів,
обґрунтування висновків та рекомендацій.
За дисциплінарною приналежністю методи кримінології (за початковим
походженням) можуть бути статистичні, соціологічні, психологічні,
математичні, кібернетичні та економічні.
3.2. Сутність і етапи (процедура) кримінологічного дослідження
Основне завдання кримінологічного дослідження полягає в отриманні
репрезентативного (представницького) за обсягом, глибокого за
інформаційним змістом матеріалу, який ґрунтується не лише на фіксації
кримінологічно значущих ознак, а й на виявленні глибоких системних
зв’язків між ними.
Наукове дослідження у кримінології є процесом отримання нових знань про
злочинність, її причини, умови, що сприяють їй, особу злочинця з метою
розробки й реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності
діяльності, пов’язаної з попередженням злочинних проявів.
Як і в будь-якому науковому дослідженні, у процесі вивчення злочинності
важливе значення має визначення мети й завдання дослідження.
Після визначення мети, яка формує загальну спрямованість дослідження,
визначають його завдання, в яких ця загальна спрямованість дістає
предметного уточнення.
Вирізняють три основних завдання кримінологічного дослідження. Перше
полягає у вивченні кількісних та якісних показників злочинності (стан,
рівень, структура, динаміка, характер, географія злочинності).
Розв’язання першого
PAGE 28
завдання уможливлює розв’язання другого — вивчення причин злочинності.
Третє завдання полягає в дослідженні системи здійснюваних у боротьбі зі
злочинністю заходів з метою встановлення ефективності діяльності
правоохоронних органів у сфері попередження злочинів, виправлення та
ресоціалі-зації злочинців.
Наукове дослідження у кримінології виконує чотири основні функції:
• описову;
• пояснювальну;
• прогностичну;
• регулятивну.
Описова функція передбачає повну і об’єктивну фіксацію характеристик
об’єктів дослідження й існуючих між ними зв’язків та відносин.
Пояснювальна функція полягає в теоретичному аналізі
при-чинно-наслідкових зв’язків, виявленні закономірностей виникнення,
розвитку та функціонування досліджуваних явищ злочинності.
Прогностична функція — це наукове прогнозування розвитку явищ
злочинності в майбутньому, визначення тенденцій і закономірностей цього
розвитку.
Регулятивна функція полягає в розробці та реалізації рекомендацій і
пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на
підставі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого при здійсненні
кримінологічного дослідження.
У вивченні злочинності беруть участь об’єкти й суб’єкти кримінологічного
дослідження.
Об’єктами кримінологічного дослідження вважають такі, які вивчають у
процесі кримінологічного дослідження. До най-загальніших об’єктів
кримінологічних досліджень належать злочинність, особа злочинця, причини
й умови вчинення злочинів, заходи, які вживають державні та громадські
органи щодо запобігання злочинам.
До суб’єктів кримінологічного дослідження належать науковці й практичні
працівники правоохоронних та інших органів, установ і організацій, що
здійснюють кримінологічні дослідження.
PAGE 29
Процедура кримінологічного дослідження означає послідовність дій
дослідження або колективу дослідників, певні етапи (стадії) процесу
кримінологічного вивчення проблем злочинності, яких необхідно
дотримуватися для того, щоб якнайефективніше виконати завдання
дослідження і досягти його мети.
Загалом процедура кримінологічного дослідження зводиться до таких етапів
(стадій):
• підготовчий — визначення і вивчення проблеми, ознайомлення з
літературними джерелами тематики, визначення наукової гіпотези і напряму
дослідження;
• розробка програми (проекту) дослідження, що складається з
методологічного та процедурного розділів. У першому визначають мету й
завдання дослідження, об’єкт і предмети дослідження, уточнюють основні
поняття, якими оперуватимуть, а також джерела інформації з проблеми, що
вивчається. Другий розділ охоплює загальний план дослідження, опис
конкретних методів (методики), які використовуватимуться для збирання
інформації та її аналізу, можливих висновків, рекомендацій, поетапний
план і терміни дослідження, склад учасників, матеріально-технічне
забезпечення;
• визначення емпіричних об’єктів дослідження;
• розробка методики конкретного дослідження;
• апробація методик (пілотаж) і їх доопрацювання;
• збирання первинної інформації;
• кількісна та логічна обробка отриманих даних;
• інтерпретація результатів, обґрунтування висновків, рекомендацій і
пропозицій.
3.3. Метод суцільного та вибіркового дослідження
Якщо об’єктів кримінологічного дослідження порівняно небагато, то всі
вони підлягають вивченню, тобто суцільному дослідженню. Межі суцільного
дослідження визначаються, як правило, темою дослідження. Суцільне
дослідження застосовують переважно тоді, коли досліджуваних об’єктів
відносно небагато. У противному разі застосування цього методу потребує
значних затрат часу, сил і засобів. Якщо об’єктів, які підлягають
дослідженню, багато, то використають вибірковий метод
PAGE 30
(вибірку) . Застосовуючи цей метод, можна отримати достовірні наукові
результати, які майже не відрізнятимуться від результатів складного і
трудомісткого суцільного дослідження.
Множину об’єктів, які необхідно охарактеризувати на основі вивчення
якоїсь частини цієї множини, називають генеральною сукупністю, а частину
множини, що вивчається, — вибірковою (вибіркою). Якщо кількість об’єктів
генеральної сукупності відома, то таку сукупність називають визначеною,
а якщо невідома — невизначеною. Якщо вивчається генеральна сукупність
загалом, то таке дослідження є суцільним, а якщо пізнання генеральної
сукупності здійснюється через вибіркове вивчення — вибірковим.
Невизначену генеральну сукупність можна охарактеризувати тільки за
допомогою вибіркового дослідження. Прикладом невизначеної генеральної
сукупності можуть бути злочинність, злочинці, потерпілі й інші множини,
розміри яких практично неможливо точно визначити хоча б внаслідок того,
що значна їх частина не потрапляє до статистики. Але зареєстрована
злочинність стає визначеною генеральною сукупністю.
Застосування вибіркового методу передбачає обов’язкове дотримання певних
умов, основною з яких є репрезентативність вибірки (тобто вибірка
повинна бути представницькою). А. Зе-лінський виокремлює три основні
умови репрезентативності вибірки:
• здійснювати вибірку необхідно тільки з великої генеральної сукупності.
Недоцільно здійснювати вибірку з множини, що складається з менш як
тисячі одиниць;
• відбирати вибіркову сукупність необхідно так, щоб кожна одиниця
генеральної сукупності мала однакові шанси потрапити до вибірки. Іншими
словами, вибірка не повинна бути тенденційною, залежною від
волевиявлення і нахилів дослідника;
• обсяг вибіркової сукупності повинен забезпечити її представницький
характер (репрезентативність).
Обсяг вибірки визначають за спеціальною формулою; він залежить від
частки ознаки, що вивчається у генеральній сукупності, й заданої помилки
репрезентативності. Для визначення обсягу вибірки можна також
скористатися спеціальними таблицями.
PAGE 31
Відбір вибірки є важливим етапом дослідження. Неправильне застосування
способів відбору призводить до суттєвого спотворення результатів
дослідження. Застосовують чотири основні способи відбору: випадковий,
ступеневий, типовий і серійний.
При застосуванні випадкового способу відбору об’єкти, з яких складається
генеральна сукупність, розміщуються за будь-якою випадковою ознакою,
наприклад архівні кримінальні справи (500) — за початковою літерою
прізвища обвинуваченого в алфавітному порядку. Після цього у вибіркову
сукупність відбирають намічену кількість справ (100 або 50) через певні
проміжки, наприклад кожна п’ята або десята. Цей спосіб доцільно
застосовувати тоді, коли генеральна сукупність чітко визначена й не дуже
велика. В інших випадках застосовують ступеневий, типовий або серійний
спосіб. Ступеневий відбір полягає в тому, що з генеральної сукупності за
жеребом або іншим схожим способом виокремлюють ланки, за допомогою
дослідження яких складають думку про структуру загалом. Типовий відбір
передбачає попередній розподіл генеральної сукупності на відносно
однорідні розряди, з яких потім пропорційно здійснюють випадкову
вибірку. Наприклад, досліджувані архівні кримінальні справи за ст. 215
КК України доцільно поділити на частини за ознаками статі водіїв, після
чого з кожної частини випадково відібрати кожну п’яту справу. Серійний
відбір полягає в тому, що генеральна сукупність складається з однорідних
серій, що повторюються, і подана у вибірці однією серією.
Вибірковий метод фактично завжди використовують при опитуванні громадян,
працівників правоохоронних органів, засуджених, злочинців, а також при
вивченні кримінальних справ з метою отримання необхідної інформації з
проблем злочинності, оскільки практично неможливо опитати або вивчити
великі групи осіб або вивчити значну кількість кримінальних справ. При
цьому обов’язково слід суворо дотримуватись умов і вимог, що стосуються
вибірки. В окремих випадках для розрахунку репрезентативної вибірки
залучають спеціалістів-ста-тистів або математиків.
PAGE 32
3.4. Соціологічні методи
кримінологічного дослідження
До соціологічних методів, які застосовують у кримінологічних
дослідженнях, належать опитування, спостереження, методи експертних
оцінок, експеримент, методи контрольної групи і документальний. Спільне
для перелічених методів полягає в тому, що всі їх, як правило,
застосовують при здійсненні вибіркових кримінологічних досліджень.
Розглянемо кожний з цих методів докладніше.
1. Опитування. Це один з найпоширеніших методів дослідження проблем
суспільного життя. Мета цього методу полягає в отриманні інформації про
об’єктивні й суб’єктивні факти з боку опитуваних (респондентів). У
кримінологічних дослідженнях за допомогою опитування вивчають, як
правило, конкретні причини й умови злочинності, особу злочинця і
потерпілого, ефективність застосовуваних правоохоронними органами
заходів запобігання злочинності, рівень правосвідомості окремих
соціальних груп населення, їх ставлення до проблем боротьби зі
злочинністю.
Опитування можна здійснювати у двох основних формах — анкетування, тобто
поширення анкет із запитаннями, і інтерв’ювання — бесіди-інтерв’ю. Кожна
із зазначених форм опитування має певні переваги й недоліки. Анкетування
забезпечує анонімність відповідей, що дуже важливо для вивчення думки й
оцінки. До переваг анкетування належить також його відносна
економічність. За допомогою цього методу можна опитати велику кількість
респондентів без значних матеріальних затрат. Разом з тим при
застосуванні цього методу можна отримати спотворену інформацію, що
зумовлюється недостатнім розумінням запитань анкети і відсутністю
зацікавленості в результатах здійснюваного дослідження. Анкетування
часто здійснюють разом з інтерв’юванням, що сприяє підвищенню
інформативності обох форм опитування. Інтерв’ю — це спосіб отримання
інформації безпосередньо від респондента під час бесіди. Цей вид
опитування забезпечує прямий контакт з респондентом і велику
достовірність відповідей, але при цьому зникає анонімність, що необхідно
враховувати при підготовці запитань. Інтерв’ювання трудомістке і тому,
як правило, його
PAGE 33
застосовують разом з анкетуванням для уточнення проблеми й підготовки
гіпотези.
Залежно від техніки проведення бесіди розрізняють інтерв’ю
формалізовані, які здійснюють у суворій відповідності до підготовленого
наперед переліку запитань, і неформалізовані, які здійснюють у формі
вільної бесіди. Неформалізовані інтерв’ю висувають дуже високі вимоги до
об’єктивності й методичної майстерності особи, яка веде бесіду. За
масштабами і обставинами розрізняють неформалізовані інтерв’ю клінічні,
що тривають до кількох годин, і фокусовані (експрес-інтерв’ю), що
спрямовані на отримання однієї-двох відповідей.
Якість отриманої інформації при анкетуванні та інтерв’юванні залежить
від правильного формулювання запитань, організації й техніки опитування.
Характер питань визначається метою і завданнями дослідження.
2. Спостереження. Це специфічний метод кримінологічних досліджень, що
полягає в безпосередньому сприйнятті інформації дослідником. Іншими
словами, дослідник не отримує інформацію від інших осіб, а безпосередньо
сприймає й описує факти, події, ситуації та процеси, які його цікавлять.
Розрізняють два види спостереження — просте, коли події та факти
фіксуються немов би поза середовищем, де відбуваються ці факти, події і
досліджувані процеси, і так зване включне, коли дослідник пізнає певні
явища, факти, події, перебуваючи серед діючих осіб. Дослідник змішується
з певною групою і немов би стає одним з її членів. За допомогою простого
спостереження досліджують особу злочинця, потерпілого, криміногенні
фактори й іншу проблематику. Спостереження часто застосовують разом з
експериментом.
3. Експеримент. Як метод пізнання соціальної дійсності експеримент
полягає у штучному створенні певної ситуації з метою перевірки наукової
гіпотези. Іншими словами, експеримент — це моделювання умов з метою
виявлення й вимірювання певних зв’язків між явищами та процесами. Сфера
застосування експерименту у кримінології обмежується особливостями її
предмета. Не можна моделювати криміногенну ситуацію і провокувати
вчинення злочину з науковою метою. Кримінологічний експеримент слід
застосовувати виключно для розробки заходів запобігання злочинам.
Застосування
PAGE 34
експериментального методу можливе лише в разі виконання таких вимог:
суворого дотримання законності; наявності науково обґрунтованої
гіпотези; вибору типового об’єкта експерименту; наявності дозволу
відповідних органів; наявності часу для забезпечення глибокої перевірки
висунутих гіпотез і пропозицій.
4. Метод експертних оцінок. Цей метод полягає в отриманні висновків з
певних досліджуваних питань, викладених групою спеціально відібраних
експертів з числа наукових і практичних працівників, які добре обізнані
з проблемами боротьби із злочинністю. Метод експертних оцінок широко
використовують для оцінювання рівня латентної злочинності, вивчення
ефективності норм кримінального права, причин змін у динаміці
злочинності та ін.
Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що центром кількісної
та якісної оцінки об’єктивних і суб’єктивних факторів, що впливають на
злочинність або зумовлюють її, стає думка спеціалістів, що спирається на
їх професійний науковий і практичний досвід. Основне завдання
дослідження — сформулювати запитання, правильно вибрати експертів і
організувати роботу з ними. Кількість експертів залежить від завдань
дослідження, складності проблеми, що вивчається, та інших факторів.
Розрізняють дві основні форми опитування експертів: індивідуальні та
групові. Опитування можуть бути очними (безпосередніми) і заочними,
письмовими й усними, складатися із загальних і окремих питань.
5. Документальний метод. Без вивчення документів практично не
відбувається жодної наукової роботи, пов’язаної з кримінологічними
питаннями. Документ — це предмет, створений людиною і призначений для
зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна й
неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи,
книжки, рукописи, листи.
Найчастіше у кримінологічних дослідженнях використовують інформацію, що
міститься в архівних кримінальних справах. Вивчення архівних
кримінальних справ є одним з найпоширеніших методів кримінологічного
дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої
відповідно до мети, завдань і предмети дослідження анкети. Як правило,
така анкета
PAGE 35
складається з чотирьох розділів. У першому містяться питання, що
стосуються безпосередньо злочину, у другому — питання, що стосуються
особи злочинця, у третьому — питання про мету й мотиви злочинного
діяння, у четвертому — питання, пов’язані з виховним впливом
судочинства, заходами покарання і профілактичної роботи за матеріалами
справи.
Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які
перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки та інші
облікові документи, що зберігаються в управліннях внутрішніх справ та
управліннях (відділах) юстиції.
Розрізняють два способи вивчення, аналізу й обробки документальної
інформації: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз).
Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) і
вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього
дослідження — встановити вид документа, час і місце створення, авторство
й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній
аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів
тексту (зображення).
Формальний аналіз здійснюють за наперед підготовленою програмою.
Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального
матеріалу, коли потрібні висока точність і об’єктивність аналізу.
Після отримання необхідної інформації її обробляють і узагальнюють за
допомогою математичних методів, як правило, із застосуванням ПЕОМ.
6. Метод контрольної групи. Цей метод полягає в тому, що відбирають дві
чи більше груп, одна з яких є основною (експериментальною), а інша —
контрольною. Ці групи повинні бути максимально схожими за всіма
ознаками, крім тієї, що вивчається. Порівняння результатів дослідження
основної та контрольної груп свідчить про те, чи насправді є типовими
закономірності, що встановлені для основної групи. Контрольна група є
необхідним загалом, на якому виявляють кількісні та якісні ознаки
досліджуваного явища і аналізують їх. Залежно від мети, завдань і
предмету дослідження застосовують різні принципи відбору контрольної
групи. Важливу роль у методі контрольної групи відіграє дотримання
вимоги
PAGE 36
суворості при порівнянні груп за певними ознаками. Недотримання цієї
вимоги може призвести до отримання недостовірних результатів.
3.5. Психологічні методи
кримінологічного дослідження
За допомогою психологічних методів, які використовують у кримінологічних
дослідженнях, можна отримати розгорнуту характеристику особи злочинця,
здійснити якісну й кількісну оцінку внутрішньо- і міжгрупових процесів
спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типології
злочинців.
Найпоширенішими у кримінології психологічними методами є тестування і
соціометрія.
Тестування є різновидом методу опитування. Тест — це завдання, запитання
й ситуації, які розробляє дослідник і ставить перед досліджуваною
особою. Мета тестування полягає у встановленні психологічних
характеристик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як
індивіда, творчих здібностей, схильності до ризику, самоконтролю,
жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.
Для вивчення людини існує багато різних тестів. Зокрема, у
кримінологічних дослідженнях застосовують тести тематичної апперцепції
(ТАТ), методику багатоаспектного дослідження особи (ММРІ),
восьмикольоровий тест Люшера та ін.
Тестові дослідження, що побудовані на науковій основі, дають можливість
більш повно і всебічно вивчити особу злочинця, у тому числі окремі
категорії злочинців. Незважаючи на складність окремих психологічних
тестів (які іноді складаються з великого переліку питань), за їх
допомогою можна швидко дослідити велику кількість осіб.
Соціометрію (від лат. восшв — товариш, співучасник і теїтит —
вимірювання) (соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із
психології і соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження — це
метричне вивчення емоційно-психологічних зв’язків між людьми. На думку
засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено,
соціометричний метод — це система технічних засобів і
PAGE 37
процедур, які застосовують для метричного й якісного аналізу
соціально-емоційних зв’язків індивідуума з членами групи, в якій він
працює і живе. За допомогою цього методу можна отримати відображення
динаміки внутрішніх взаємовідносин членів групи, здійснити кількісну й
якісну оцінку внутрішньо-та міжгрупових процесів спілкування, визначити
симпатії та антипатії людей всередині групи, наявність лідера,
угруповань, конфліктних ситуацій.
До основних переваг соціометрії належать простота і швидкість здійснення
дослідницьких процедур, наприклад опитування членів групи з метою
виявлення їх бажання або небажання спільно вчитися, працювати,
відпочивати, виконувати громадські доручення.
Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні — необхідному
переліку (наборі) запитань, що задаються опитуваним з метою виявлення
відносин з іншими членами групи. Опитування в соціометричному
дослідженні повинно відповідати загальним вимогам, що висуваються до
формулювання запитань у будь-якому опитуванні — анкетуванні або
інтерв’юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані
оброблюють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таблиці) або
соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку,
виявити соціально-психологічні властивості особи й групи, а з іншого —
вибрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи і групи.
У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко,
здебільшого у дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин.
Разом з тим цей метод можна успішно застосовувати у дослідженнях окремих
проблем кримінології, зокрема при вивченні ефективності заходів
кримінального покарання (позбавлення волі, виправних робіт тощо),
інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп
засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах,
вирішувати конфліктні ситуації, оздоровлювати психологічну атмосферу.
PAGE 38
Контрольні питання
1. У чому полягає методика кримінологічного дослідження?
2. На яких основних підставах здійснюють класифікацію кримінологічних
досліджень?
3. Сутність наукового кримінологічного дослідження.
4. Етапи (стадії) кримінологічного дослідження.
5. Відмінності методів суцільного та вибіркового досліджень.
6. Сутність методу опитування і основні його форми.
7. Які вимоги висуваються до експерименту у кримінології?
8. Сутність методу експертних оцінок.
9. Як реалізується метод контрольної групи?
10. Сутність психологічних методів кримінологічного дослідження.
Тема
4
ПРАВОВА СТАТИСТИКА І її ЗАСТОСУВАННЯ У КРИМІНОЛОГІЇ
1. Поняття правової статистики.
2. Етапи статистичного дослідження у кримінології.
4.1. Поняття правової статистики
Ефективність кримінологічного дослідження залежить не лише від повноти і
чіткості програми, правильно поставлених завдань і вдало сформульованої
гіпотези, а й багато в чому від вибраних методів дослідження, що
забезпечують отримання якісної, повної та надійної інформації,
відсутність якої неминуче призводить до суб’єктивізму. Дослідження, у
тому числі й кримінологічні, неможливо здійснювати без використання
статистичних даних, а також методів статистики, за допомогою яких
аналізують отриману інформацію. Одним з найважливіших методів збирання й
аналізу кримінологічної інформації є статистичний.
Кримінальна статистика почала розвиватись у 30-ті роки XIX ст. у Франції
та Бельгії, де було започатковано збирання статистичних даних про
злочинність. Першими статистами називають В. Петті (1623-1687) і А.
Кетле (1794-1874).
Російська кримінальна статистика бере початок з XIX ст., коли в
міністерстві внутрішніх справ і міністерстві юстиції почали
нагромаджувати дані кримінальної статистики. Судова реформа 1864 року
сприяла розвитку російської кримінальної статистики, яка з технічного
погляду посідала одне з перших місць у світі. У Росії щорічно видавалися
“Своды статистических сведений по делам уголовным”. А в 1888 р. вперше
було опубліковано статистичні дані з кримінальної злочинності у країні.
PAGE 40
Безпосередньо правовою статистикою займаються органи внутрішніх справ,
прокуратури, суду і юстиції.
Статистика, як і інші суспільні науки, вивчає різні суспільні явища,
проте на відміну від інших наук досліджує лише кількісний аспект
суспільних явищ, застосовуючи для цього розроблені нею особливі наукові
прийоми. Отже, предметом статистики є кількісний аспект суспільних явищ
і процесів.
Статистика — це наука, яка вивчає кількісні закономірності масових
суспільних явищ у нерозривному зв’язку з їх якісним змістом. Таким
чином, статистика надає суспільним наукам необхідний матеріал для
подальших теоретичних узагальнень, забезпечення постійного зв’язку з
практикою. Вона уможливлює зв’язок теорії з практикою, оскільки будь-яке
наукове положення ґрунтується на фактах, що дістали у статистиці
узагальнене вираження.
Однією з галузей статистики є правова статистика, яка досліджує
кількісні аспекти різних правових порушень — кримінальних,
адміністративних, цивільних, їх структуру і динаміку, причини й умови,
що сприяють їх вчиненню, сукупність заходів боротьби з цими порушеннями.
На відміну від інших галузей статистики (економічної, демографічної,
медичної) правова статистика враховує результати діяльності всіх
державних органів, що здійснюють кримінально-правову, адміністративну та
цивільно-правову охорону суспільного й державного устрою, власності,
особи, прав та інтересів громадян, підприємств, установ і організацій.
Предметом правової статистики є кількісні закономірності злочинності й
заходів боротьби з нею, цивільних та адміністративних правопорушень і
заходів їх запобігання.
За характером правових порушень, які враховує правова статистика, і
правових установ, які здійснюють облік цих порушень, розрізняють три
галузі правової статистики:
• кримінально-правову, безпосереднім об’єктом якої є кількісний аспект
злочинності й заходів її запобігання;
• цивільно-правову, об’єктом якої є порушення, що розглядаються в
цивільних та арбітражних судах, нотаріаті;
• адміністративно-правову, об’єктом якої є кількісний аспект
адміністративних порушень і заходів боротьби з ними.
PAGE 41
Отже, правова статистика відображає у вигляді показників усі стадії
кримінального, цивільного та адміністративного процесів.
4.2. Етапи статистичного дослідження у кримінології
Статистичне вивчення злочинності — це процес, що складається з таких
обов’язкових етапів:
• статистичного спостереження;
• статистичного зведення і групування отриманих матеріалів;
• статистичного аналізу і узагальнення отриманих даних. Ці етапи
статистичної діяльності тісно взаємопов’язані й
здійснюються за попередньо розробленим планом, який повинен охоплювати
всі розділи статистичного дослідження.
1. Статистичне спостереження — це реєстрація і збирання окремих фактів
про досліджуване явище (злочинності) та його властивості згідно з
попередньо розробленою програмою.
Статистика вивчає масові процеси, де діє закон великих чисел, і тому
статистичне спостереження охоплює певний масив окремих елементів
досліджуваного явища. У статистиці цей масив називають сукупністю, або
об’єктом, спостереження, а окремі його елементи — одиницями сукупності.
У процесі дослідження злочинності об’єктом спостереження, або
статистичною сукупністю, є злочинність, а окремий злочин — одиницею
сукупності, яка є основою розрахунку.
Спостереження, у тому числі й статистичне, можна здійснювати за
допомогою суцільного або вибіркового методу. Якщо реєстрації підлягають
усі одиниці сукупності, таке спостереження називають суцільним.
Наприклад, це реєстрація в органах внутрішніх справ усіх вчинених
злочинів і осіб, які їх вчинили, що здійснюється за допомогою заповнення
слідчим статистичних карток форми № 1 на вчинений злочин і форми № 2 на
особу, яка вчинила злочин. Якщо уявлення про сукупність отримують
дослідженням лише її частини, таке спостереження називають вибірковим.
За способом урахування фактів у часі статистичне спостереження може
бути:
• поточним (безперервним) , коли факти реєструються постійно з моменту
їх виникнення (реєстрація заяв і по
PAGE 42
відомлень про злочини й пригоди у чергових частинах органів внутрішніх
справ);
• перервним, коли реєстрація фактів не пов’язана з часом їх виникнення,
а відбиває їх стан на певну дату або на конкретний момент (наприклад,
стан злочинності за квартал, півріччя, рік).
Центральне місце в організації статистичного спостереження посідає
розробка програми статистичного спостереження.
Програма статистичного спостереження — це перелік запитань, на які
необхідно отримати відповіді кожної одиниці досліджуваної сукупності.
Запитання програми розміщують на спеціальному бланку — статистичному
формулярі. Розрізняють дві основні системи формулярів:
• карткову, коли кожна одиниця сукупності й усі її ознаки реєструють на
окремій картці (картка ф. № 1 на зареєстрований злочин);
• спискову, коли в одному журналі або формулярі реєструють відомості про
кілька одиниць спостереження.
Основною формою статистичного спостереження, за допомогою якої
здійснюється збирання отриманої систематичної інформації, є звітність.
Звітність — це сукупність звітних документів, що містять відповіді на
запитання програми статистичного спостереження за певний (звітний)
період.
Розрізняють звітність загальнодержавну і відомчу. Загальнодержавна є
обов’язковою для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від їх
відомчої належності, а відомча призначена для потреб підприємств,
установ та організацій одного певного відомства.
До основних належать такі об’єкти кримінально-правової статистики:
• злочини — суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним
законом;
• злочинець — особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння,
розглядуване законом як злочин;
• покарання — захід державного примусу за вчинений злочин. Зазначимо, що
в 1966 р. у колишньому СРСР було встановлено єдину систему обліку і
звітності з показниками, що
PAGE 43
характеризують стан злочинності (діяльність органів внутрішніх справ,
прокуратури, суду).
Облік злочинів і осіб, які їх вчинили, а також рух порушених
кримінальних справ здійснюються за допомогою заповнення слідчими,
працівниками органів дізнання та прокуратури статистичних карток: ф. № 1
— на виявлений злочин; ф. № 1.1 — на розкритий злочин та інші наслідки
розслідування; ф. № 2 — на особу, яка вчинила злочин; ф. № 3 — на рух
кримінальної справи.
Програми кримінально-статистичного спостереження (зміст статистичних
карток) багаторазово змінювалися на різних етапах розвитку суспільства.
Нині в Україні діють єдині та обов’язкові форми статистичних карток (ф.
№ 1; 1.1; 2; 3), затверджені спільним наказом Генерального прокурора
України і Міністра внутрішніх справ України № 22/835 від 21 грудня 1995
р. Змінювати і доповнювати зміст карток забороняється. Заповнені картки
підписують начальник органу внутрішніх справ і прокурор, після чого їх
направляють для обліку в управління оперативної інформації УМВС області.
Ці картки є вихідним матеріалом для ведення статистичної звітності.
Заповнення статистичних карток є першим етапом статистичного дослідження
(спостереження). У результаті заповнення карток або журналу первинного
обліку, кожний з яких характеризує окрему одиницю сукупності,
нагромаджується значний масив матеріалу. Цей матеріал потребує обробки
(зведення) і групування з метою отримання узагальненої характеристики
досліджуваного явища. Ці завдання виконуються на наступному етапі.
2. Статистичне зведення і групування отриманих матеріалів.
Статистичне зведення передбачає обробку даних первинного обліку і
об’єднання їх у сукупність за певними ознаками.
Зведення можуть бути централізованими та децентралізованими.
При централізованих зведеннях документи направляють до центру, в якому
їх оброблюють. У кримінальній статистиці застосовують здебільшого
децентралізовані зведення, коли орган, що здійснює спостереження,
самостійно оброблює дані й направляє до центру вже зведені матеріали
(звіти)
PAGE 44
для подальшого складання зведення по області й по країні загалом.
За способом виконання розрізняють зведення ручні й механізовані. Нині у
кримінальній статистиці широко застосовують механізовані зведення з
використанням ЕОМ.
Статистичні дані впорядковують, систематизують і розподіляють на групи
за певними ознаками за допомогою групування.
Групування — це розподіл одиниць досліджуваного суспільного явища за
суттєвими ознаками. За допомогою групування виокремлюють типи явищ,
характеризують склад сукупності або взаємозв’язок у зміні варійованих
ознак. При групуванні статистичних матеріалів необхідно виконувати таке
основне правило: одиниці досліджуваної сукупності повинні бути об’єднані
в якісно однорідні типи явищ.
Розрізняють три види групування: типологічні, варіаційні та аналітичні.
Типологічними називають групування, що розподіляють досліджувану
сукупність на однорідні за якісною ознакою (наприклад, групування за
видами злочинів, місцем вчинення злочину).
Варіаційними називають групування, що розподіляють досліджувані явища за
кількісною (варійованою) ознакою. Цей вид групування застосовують при
вивченні вікового складу злочинців, строків позбавлення волі, рецидиву.
Аналітичні групування мають на меті встановити взаємозв’язок
досліджуваних явищ, наприклад, між злочинністю і пияцтвом, злочинністю й
родинним станом, злочинністю й освітою.
Отримані дані про злочинність або інші правові явища після зведення і
групування об’єднують у статистичні таблиці, що дає змогу викласти й
узагальнити дані про суспільні явища за допомогою цифр, які розташовують
у певному порядку. Статистичні таблиці у кримінальній статистиці мають
важливе значення, оскільки відомості про злочинність у них
систематизуються й наочніше, ніж текст, характеризують той чи інший
аспект злочинності. Особливість статистичних таблиць полягає в наявності
в них одного чи кількох підсумків по вертикалі або горизонталі.
PAGE 45
Основою для побудови статистичних таблиць є групувальні ознаки. Як
правило, їх розташовують у рядках, а кількісні характеристики об’єкта —
у графах.
Статистична таблиця має вигляд своєрідного статистичного речення, що має
підмет і присудок.
Підметом статистичної таблиці є об’єкт дослідження, тобто те, про що
йдеться в таблиці, присудком — те, що йдеться про підмет, тобто присудок
є кількісним описом об’єктів. Як правило, підмет розташовують у лівій
частині таблиці у вигляді назв рядків, а праву частину таблиці (графи)
займає присудок.
Після зведення і групування статистичних даних, а також складання
відповідних статистичних таблиць розпочинається наступний етап —
статистичний аналіз і узагальнення.
3. Статистичний аналіз і узагальнення отриманих даних є заключним і
найвідповідальнішим етапом статистичного вивчення злочинності. Зібраний
і згрупований статистичний матеріал у результаті цього аналізу стає
основою для докладної та багатоаспектної характеристики досліджуваного
явища. Основна мета статистичного аналізу полягає у виявленні
закономірностей, встановленні впливу одного явища на інше, констатуванні
взаємозв’язку певних явищ.
Статистичний аналіз — це процес вивчення і порівняння отриманих цифрових
як між собою, так і з іншими даними, а також їх узагальнення. Виходячи з
основних функцій статистики виокремлюють чотири завдання статистичного
аналізу: описати, порівняти і виявити закономірності, здійснити прогноз
і зробити висновки.
До основних завдань статистичного вивчення злочинності належать:
• визначення стану злочинності, її рівня, структури й динаміки;
• виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину;
• вивчення особи злочинця;
• вивчення системи заходів боротьби із злочинністю.
Необхідно ураховувати, що під час вивчення окремих питань злочинності й
боротьби з нею необхідно порівняти дані кримінальної статистики з даними
інших галузей статистики — демографічної, економічної тощо. Наприклад,
аналізую
PAGE 46
чи склад засуджених за статтю, віком, соціальним станом і освітою, для
порівняння використовують дані демографічної статистики. Дані про
чисельність населення та її зміни використовують для розрахунку
коефіцієнта злочинності. Вивчаючи злочини проти особи або хуліганство,
показники їх рівня, динаміки і структури порівнюють з показниками
споживання алкоголю (економічна статистика).
Отже, статистичне дослідження злочинності передбачає широке використання
матеріалів статистичної звітності органів внутрішніх справ, прокуратури,
суду, статистичних даних економіки, демографії, культури, а також даних,
отриманих шляхом спеціальних вибіркових досліджень.
На основі кримінально-статистичної інформації, обробленої та дослідженої
за допомогою статистичних методів, можна точно оцінити стан злочинності,
виявити закономірності її розвитку й визначити заходи боротьби з нею.
Контрольні питання
1. Предмет правової статистики.
2. Етапи статистичного дослідження у кримінології.
3. Види статистичного спостереження.
4. Складові програми статистичного спостереження.
5. Сутність статистичного зведення і групування.
6. Сутність статистичного аналізу.
7. Які завдання розв’язують шляхом статистичного вивчення злочинності?
PAGE 47
Тема
5
ЗЛОЧИННІСТЬ І її ПОКАЗНИКИ
1. Поняття злочинності.
2. Показники злочинності.
3. Латентна злочинність.
5.1. Поняття злочинності
Оскільки злочинність є одним із центральних об’єктів дослідження науки
кримінології, важливого й актуального значення набирає питання про
визначення поняття “злочинність” у кримінології. Серед
вчених-кримінологів як України, так і Росії не існує єдиної думки щодо
визначення цього поняття. Розглянемо найпоширеніші з них і аргументи,
які наводять для їх обґрунтування.
Якщо виключити ідеологічні елементи, то до 90-х років XX ст. за часів
існування СРСР тривалий час у радянській кримінології панувало таке
визначення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке
змінюється й охоплює сукупність злочинів, що вчинені в суспільстві за
певний період і характеризуються певними кількісними та якісними
показниками.
Піддаючи критиці наведене визначення, А. Зелінський [8] обґрунтовує свою
думку так:
1. У наведеному формулюванні визначення злочинності як
соціально-правового явища є “логічним монстром”, оскільки
словосполучення “соціально-правове явище” позбавлене сенсу через те, що
все правове, тобто те, що регулюється правом, є соціальним, бо як
правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії в
житті суспільства (техногенні катастрофи і природні катаклізми)
набувають соціального значення і можуть вважатися соціальними явищами.
PAGE 48
2. Точнішим буде визначення злочинності не як “сукупності злочинів”, а
як системи, що підпорядковується статистичним закономірностям, тобто
ймовірнісної системи.
3. Наведене формулювання не розкриває змісту поняття злочинності.
4. Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які каралися в усі
часи і в усіх країнах, не можна не визнати найне-безпечнішим проявом
деструктивних сил людини.
5. Злочинність, що складається з великої кількості різних злочинів,
вчинених у суспільстві, є не механічною сумою анти-суспільних вчинків, а
множиною, якій притаманні ознаки ймовірнісної системи — певна
цілісність, сталість параметрів, взаємодія підсистем, що є складовими
цієї множини.
6. Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тобто через
конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретному випадку виявляються
ознаки, що притаманні злочинності, тобто загальному. До цих ознак
належать злісність, проти-правність, винність, караність. Водночас
кожний окремий злочин за змістом має множину ознак, що перебувають за
межею загального поняття злочинності. Окремий злочин — подія завжди
випадкова, а злочинність є закономірною й неминучою.
На підставі наведених аргументів А. Зелінський пропонує таке визначення
злочинності [8]: це масовий прояв деструк-тивності в поведінці людей, що
виявляється в системі передбачених кримінальним законом діянь, які
вчинені на конкретній території або серед членів певних соціальних груп
протягом одного року або певної його частини.
Відомий вчений-кримінолог Н. Кузнєцова пропонує інше визначення
злочинності: це соціальне і кримінально-правове явище, що змінюється
історично й становить систему злочинів [19]. Це визначення ґрунтується
на таких основних положеннях:
1. Історична змінюваність злочинності адекватно простежується у
кримінальному законодавстві різних соціально-економічних формацій і
режимів. Так, принаймні в Росії (і в Україні) протягом XX ст.
кримінальне законодавство кардинально змінювалося відповідно до
політичних та соціально-економічних революцій, а також режимів влади
щонайменше п’ять разів: у період військового комунізму, нової
економічної політики,
PAGE 49
державно-партійного монополізму й тоталітаризму, початку демократизації
суспільства у 50-х роках, коли було прийнято Основи законодавства Союзу
РСР 1958 року і Кримінальні кодекси республік 1959-1961 рр., і в
пострадянський період, коли набрав чинності Кримінальний кодекс
Російської Федерації (проект Кримінального кодексу України).
2. Злочинність — це не механічна множина конкретних злочинів, які
входять у неї, а соціальне явище, що як підсистема входить у систему
відповідного суспільства і світової спільноти загалом. Злочинність є
соціальною за походженням, суб’єктами злочинів, потерпілими громадянами,
суспільством і державою, причинами й умовами.
3. Система злочинів як первинних елементів злочинності зумовлює її
кримінально-правовий характер і системну взаємодію всередині
кримінальної системи між злочинами (наприклад, між хуліганством і
насильницькими діяннями, між кримінальним обігом зброї і насиллям).
4. Кримінально-правова властивість злочинності перешкоджає заміні
поняття і явища злочинності на поняття “відхилення у поведінці”, яке
часто застосовують у зарубіжній кримінології. Виключно кримінальний
закон визначає, що є злочинним. Не існує “власне кримінологічних” понять
злочинів, і тому спроби внести кримінологічні категорії у Кримінальний
Кодекс не мають перспективи.
Поширене серед кримінологів і таке визначення злочинності: це
соціально-правове, відносно стійке антагоністичне явище, що
самодетермінується й охоплює сукупність злочинів, вчинених у конкретному
суспільстві в певний період, що характеризуються кількісними та якісними
показниками.
Розкриємо детальніше зміст останнього пропонованого визначення поняття
злочинності.
1. Згідно з першою соціологічною ознакою злочинність є соціальним
явищем, наслідком причин і умов, що мають соціальний характер.
Позиція соціального детермінізму у кримінології зумовлює важливі
висновки, основний з яких полягає в тому, що неможливо намагатися
вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, що породжують її.
Якщо в основі злочинності лежать об’єктивні фактори, то ні жорстокі
покарання, ні най
PAGE 50
досконаліше кримінальне законодавство самі по собі не зможуть радикально
вплинути на стан злочинності.
Другою соціологічною ознакою є специфічний спосіб посягання на
встановлений у суспільстві соціальний порядок. Він охоплює тільки ті
дії, що об’єктивно порушують або можуть порушити домінуючі суспільні
зв’язки.
Третя соціологічна ознака розкриває особливості суб’єкта суспільно
небезпечного діяння.
Отже, злочинність є наслідком конфліктів у суспільстві, соціальних
відносин, взаємовідносин людей.
2. Злочинність має також правову характеристику, оскільки коло злочинів,
з яких вона складається, визначається чинним кримінальним
законодавством. Тому криміналізація або декри-міналізація тих чи інших
діянь суттєво впливає на всі показники злочинності.
3. Злочинність виявляється в сукупності злочинних діянь, вчинених на
конкретній території за певний період. Зміна хоча б одного з аспектів
злочинності неминуче спричиниться до зміни інших її аспектів і
відповідно злочинності взагалі.
4. Злочинність як соціальне явище характеризується відносною
самостійністю, що виявляється насамперед в її походженні.
5. Стан злочинності залежить від загальних закономірностей розвитку
суспільства. Але ця залежність не позбавляє злочинність елементів
стихійності та сталості.
6. На відміну від окремого злочину злочинності притаманна
самодетермінація, тобто самовідтворення, що особливо характерно для
злочинності з боку неповнолітніх і рецидивістів.
7. Відносна масовість злочинності означає, що вона виявляється не в
окремих ексцесах, а у множині діянь (сукупності), кількість яких
постійно змінюється. Тому одиничні ексцеси не можна вважати злочинністю.
8. Сталість як ознака злочинності полягає в тому, що не можна очікувати
різкої зміни структури і стану злочинності через невеликі проміжки часу
(місяць, квартал, рік). Такі відносні явища не можуть змінюватися дуже
швидко. Коливання деяких показників злочинності з великою вірогідністю
може свідчити про недоліки в обліку злочинів, ніж про реальні зміни у
злочинності.
PAGE 51
З наведеного аналізу випливає, що пропоновані найпоширеніші визначення
поняття злочинності і аргументи, що їх обґрунтовують, мають багато
спільних рис і ознак, проте водночас і суттєві розбіжності.
5.2. Показники злочинності
Стан злочинності характеризують кількісні та якісні показники.
Кількісні показники стану злочинності визначаються кількістю злочинів,
зареєстрованих на певній території за певний час, і кількістю виявлених
осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час. Ці
показники характеризують два основних аспекти злочинності —
правопорушення їх “авторів”, тобто осіб, які їх вчинили. Кількісне
вираження цих показників не збігається, оскільки не всі злочини
розкриваються і відповідно не всі особи, які їх вчинили, виявляються. Ці
кількісні показники є абсолютними й іноді їх ще називають показниками
рівня злочинності. Проте останні доцільно використовувати лише в аналізі
стану злочинності та її динаміки в межах одного регіону, оскільки їх
неможливо порівняти з відповідними показниками в інших регіонах через
те, що вони однобічні, тобто враховують географічні й часові межі, проте
не враховують чисельності населення регіону. З метою усунення цього
недоліку і уможливлення співвіднесення абсолютних показників з
чисельністю населення регіону для кількісної характеристики стану
злочинності застосовують відносні показники — коефіцієнти (індекси)
інтенсивності злочинності й злочинної активності населення.
Коефіцієнт (індекс) інтенсивності злочинності — це кількість
зареєстрованих злочинів на 10000 або 100000 населення регіону, яке
досягло віку кримінальної відповідальності. Розраховують цей коефіцієнт
так:
Кі = (З/Н) ? 10000 (або 100000),
де З — кількість злочинів; Н — чисельність населення регіону віком
старше 14 років (вік, з якого настає кримінальна відповідальність).
PAGE 52
Коефіцієнт злочинної активності населення відображує частоту вчинення
кримінальних правопорушень мешканцями регіону, іншими словами, це
кількість виявлених осіб, що вчинили злочини, з розрахунку на 10000 або
100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної
відповідальності, тобто
Ка = (Оз/ Н) ? 10000 (або 100000),
де Оз — кількість виявлених осіб, що вчинили злочини.
Наприклад, щоб визначити в яких областях України рівень злочинності
найвищий, необхідно розрахувати відповідні коефіцієнти інтенсивності
злочинності й порівняти їх. Рівень злочинності різних груп населення в
певних регіонах можна визначити за допомогою коефіцієнтів, які
розраховують стосовно відповідної групи і порівнюють з рівнем
злочинності в регіоні загалом. Наприклад, можна визначити коефіцієнти
інтенсивності злочинності серед неповнолітніх, чоловіків і жінок,
міських і сільських мешканців, серед осіб, що раніше були засуджені.
До кількісних показників злочинності можна зарахувати і так звану ціну
злочинності.
Ціна злочинності — це економічні, соціальні, моральні, фізичні й інші
шкідливі наслідки вчинених злочинів. Обчислюється цей показник за
кількістю вбитих і покалічених потерпілих, пограбованих, обкрадених і
принижених внаслідок вчинення злочинів; розмірами матеріальної шкоди,
завданої злочинами, і витратами держави на лікування потерпілих і
поновлення їх здоров’я; витратами на утримання відповідних установ і
правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю. Ціну
злочинності необхідно визначати для характеристики її суспільної
небезпечності, а також для розрахунку бюджетних асигнувань на боротьбу
із злочинністю. Без відповідного фінансового забезпечення програми
попередження злочинності неможливо реалізувати.
Структура злочинності є її якісним показником. Сутність структури
злочинності полягає в описі співвідношення між групами й видами
злочинів, вчинених різними категоріями правопорушників. Цей показник
відображує співвідношення часток цілого. Найпоширенішими підставами для
виокремлення
PAGE 53
певних груп злочинів у структурі злочинності є соціально-демографічні
ознаки засуджених, юридичні властивості злочинів і кримінологічна
класифікація злочинів. Згідно з цими критеріями розрізняють три основних
типи структур злочинності: соціально-демографічну, кримінально-правову
та кримінологічну.
Соціально-демографічна структура розкриває співвідношення між кількістю
злочинців за статтю, віком, родом занять (жінки, чоловіки, повнолітні,
неповнолітні, службовці, робочі, працівники сільського господарства,
підприємці, особи, які не працюють, та ін.).
Кримінально-правова структура охоплює такі критерії, як спрямованість,
тяжкість злочинів, форма вини, мотивація злочинів.
За спрямованістю розрізняють злочини, передбачені відповідними главами
Особливої частини КК України: злочини проти особи, власності,
громадського порядку, посадові, господарчі та ін.
За тяжкістю розрізняють злочини тяжкі, менш тяжкі і такі, що не
становлять значної суспільної небезпеки.
За формою вини злочини бувають умисні та з необережності.
За мотивацією розрізняють злочини, вчинені з корисливих мотивів, із
хуліганських спонукань і антидержавні.
Загальновизнаної кримінологічної структури поки що не розроблено. На
думку А. Зелінського [8], підставою для такої класифікації повинна стати
кримінологічна класифікація злочинів за ознаками способів вчинення
злочинів, мотивації, особливостей особи злочинця. А. Зелінський пропонує
класифікувати злочини шляхом розподілу на такі кримінологічно однорідні
групи: крадіжки і шахрайство; корисливі насильницькі злочини
(пограбування, розбій, бандитизм, вимагання); привласнення, розтрата,
розкрадання через зловживання службовим становищем, а також крадіжки на
виробництві; посадові корисливі злочини, що не є розкраданням
(хабарництво); господарчі злочини, що вчиняються без використання
службового становища; вбивства і тілесні ушкодження, що вчиняються
умисно; статеві злочини; хуліганство й інші агресивні посягання на
порядок управління і громадський порядок; умисні насильницькі порушення
порядку управління і громадського по
PAGE 54
рядку; умисні посягання на особу, що вчиняються без застосування
насилля; умисне знищення і пошкодження матеріальних та культурних
цінностей (вандалізм); злочини проти держави; злочини з необережності.
О. Литвак [26] пропонує розрізняти чотири відносно однорідних блоки
злочинності:
• загальнокримінальна корислива (крадіжки, шахрайство, пограбування,
розбої, вимагання);
• агресивна некорислива (умисні вбивства, тілесні ушкодження й інші, які
вчиняють без корисливих спонукань);
• економічна (корупція посадових осіб, розтрата, привласнення чужого
майна, контрабанда, наркобізнес);
• неагресивна і некорислива (усі інші некорисливі й ненасильницькі
злочини, у тому числі й ті, які вчиняють з необережності).
Підставами для такої класифікації вибрано особу винного, особливості
мотивації і способи вчинення злочинів.
У кримінологічній структурі виокремлюють ще й такі кримінологічні групи:
злочинність професійна, організована, рецидивна, побутова, пов’язана з
наркотиками і алкоголізмом, транснаціональна та ін.
Географія злочинності — це поширеність злочинності на певній території,
що характеризується кількісними та якісними (структурними) показниками
злочинності в різних регіонах. Географія злочинності може зумовлюватись
економічними, історичними, етнічними особливостями регіонів,
концентрацією міського населення й іншими особливостями (наприклад,
наявність транспортних вузлів, безпосереднє розташування поблизу
державного кордону).
Динаміка злочинності — це рух злочинності в часі в бік її зменшення,
збільшення або стабілізації. Динаміку характеризують зміна рівня і
структури злочинності в часі, тобто зміна кількісних та якісних
показників злочинності на певній території за певний час.
На динаміку злочинності впливає багато детермінант, які за механізмом
дії і змістом можна згрупувати у три напрями:
• правового характеру;
• соціально-демографічні;
• соціально-економічні, політичні, управлінські.
PAGE 55
Детермінанти правового характеру пов’язані зі станом кримінального
законодавства і правозастосовчою практикою. Розширення або звуження
сфери кримінальної відповідальності, криміналізація або декриміналізація
діянь неминуче впливають на рівень і структуру злочинності. Недоліки у
правоза-стосовчій практиці органів, що здійснюють боротьбу із
злочинністю, нереагування на окремі нетяжкі злочинні прояви так само
позначаються на динаміці злочинності.
Демографічні зміни справляють не причинний, а функціональний вплив на
злочинність. Так, низька питома вага злочинності неповнолітніх у країні
в 1958 р. — 5 % — пояснюється ще й тим, що після війни серед населення
країни значно зменшилася кількість неповнолітніх осіб.
Соціально-економічні, політичні та управлінські детермінанти чинять
найістотніший, причинно зумовлений вплив на злочинність і її динаміку як
у країні загалом, так і в окремих її регіонах. Проаналізувавши ці
детермінанти, можна спрогно-зувати динаміку злочинності.
5.3. Латентна злочинність
Дані про злочинність отримують зі статистичної звітності відповідних
правоохоронних органів. Проте загальновідомо, що кримінальна статистика
не відбиває повністю справжнього стану злочинності, оскільки не всі
злочини, що вчинені, а також особи, які їх вчинили, реєструються
відповідними державними органами. Незареєстрована частина злочинності
створює так звану латентну злочинність. В юридичній літературі латентну,
тобто приховану, злочинність визначають як частину всієї злочинності,
інформація про яку не надійшла до органів, що реєструють злочини і
злочинців.
Реальний рівень латентної злочинності визначається кількістю злочинів,
що залишилася поза сферою застосування кримінального закону, і кількістю
злочинців, яких не було притягнуто до кримінальної відповідальності.
Латентна злочинність — це сукупність злочинів, які не ввійшли у процесі
аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного
моменту інформації про них.
PAGE 56
А. Зелінський [8] пропонує таке визначення латентної злочинності: це
сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин
не були враховані органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою
безпеки, судом.
Латентну злочинність розраховують за формулою
л ф з’
де Зф, Зз — злочинність відповідно фактична і зареєстрована. Рівень
латентної злочинності визначають так:
Рл = Зз / Зф.
В юридичній літературі розрізняють три види латентності: природну
(об’єктивну); граничних ситуацій; штучну (приховану).
Природна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронним
органам не були відомі факти вчинення злочинів (неповідомлення
потерпілими та іншими особами про вчинений злочин).
Латентність граничних ситуацій — це випадки, коли факт злочину
виявляється певною особою, але з різних причин не сприймається нею як
злочин (пожежі, кишенькові крадіжки).
Штучна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронний орган,
маючи інформацію про вчинений злочин, не реєструє його і не ставить на
облік з будь-яких причин.
Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три
рівня латентності:
• низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко
поширюється (вбивства, розбійні напади, пограбування тощо);
• середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при
низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за
захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факт вчиненого
злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри у можливість
розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);
• високий — злочини, про вчинення яких в більшості випадків відомо
тільки злочинцю й потерпілому, причому
PAGE 57
останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів
(сором’язливість, наявність хвороби, корисливі мотиви — шахрайство,
хабарництво, статеві злочини тощо). Ця категорія злочинів через їх
неочевидність і практично “нульову” активність з боку потерпілого має
найменшу інформативність і найвищу латентність. Під причинами
латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального,
правового, особистого та іншого характеру, що перешкоджають виявленню,
реєстрації й обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі й
забезпеченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами
соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності
правоохоронних і судових органів, в обов’язки яких входить виявлення,
реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення
правосуддя.
Фактори, які впливають на латентність злочинів, можна в певний спосіб
класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб’єктів
кримінально-правових відносин. Головними їх учасниками є суб’єкт
злочину, потерпілий, особи, що причетні до злочину, і державні органи
кримінального переслідування та правосуддя. Саме від цих учасників
залежить, чи буде виявлено злочин і покарано злочинця.
Фактори природної латентності злочинів, що пов’язані з поведінкою
злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно
враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація
злочинів, що вчиняються, є важливими факторами латентності, що набагато
ускладнює розкриття і розслідування злочинів, особливо тих, що
вчиняються у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою
складовою латентності злочинів, що безпосередньо пов’язана з якостями
особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жертви. Об’єктом злочинного
посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в
оприлюдненні факту вчиненого злочину. Злочинець враховує, що для такої
жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона
опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.
На латентності окремих злочинів істотно позначається психологічний тиск
на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози,
залякування. При вчиненні тяжких
PAGE 58
злочинів або настанні тяжких наслідків злочинці можуть застосовувати
матеріальні стимули. Факт неповідомлення жертвою злочину у правоохоронні
органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про
заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі
дістав назву латентної віктимності.
Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчинений злочин, можуть
бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність
віри у професіоналізм правоохоронних органів і їх здатність розкрити
злочин, бажання уникнути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого
злочину обумовлює причетність до нього потерпілого, який за
несприятливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких
злочинів належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. Причетність
потерпілого до вчиненого злочину в таких випадках є основною причиною їх
латентності.
Одним з важливих факторів латентності злочинів, який безпосередньо
стосується поведінки свідків, осіб, причетних до злочинів, а також
потерпілих, є відсутність дієвого механізму забезпечення безпеки осіб,
які сприяють розкриттю злочинів і здійсненню правосуддя. Незахищеність
цих осіб від протиправного впливу, який може здійснюватись у вигляді
підкупу, умовляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть
фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянського
обов’язку.
До факторів об’єктивного характеру, що сприяють латентності злочинів,
належать також незадовільна матеріально-технічна забезпеченість як
оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі.
На ефективність їх діяльності істотно впливає недостатність спеціальних
технічних засобів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного
забезпечення, криміналістичної техніки.
На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумовлюється як
недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і
суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів,
а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких
покладено функції розкриття й розслідування злочинів. Особливу небезпеку
становлять дії посадових осіб, які умисно приховують інформацію
PAGE 59
про злочинну діяльність підлеглих, а також умисна нереєстра-ція заяв і
повідомлень про злочини, що надійшли до правоохоронних органів, під
різними приводами, що здійснюється з метою створення уявної ефективності
діяльності правоохоронних органів, пов’язаної з розкриттям і
розслідуванням злочинів. На латентність злочинів впливають також
однобічність і неповнота у розкритті й розслідуванні злочинів
правоохоронними та судовими органами, внаслідок чого не встановлюються
всі епізоди злочинної діяльності й не всі винні особи притягуються до
кримінальної відповідальності. Одним з факторів, що впливають на
латентність злочинів, є також неправильна юридична кваліфікація злочинів
(умисна або помилкова) відповідним органом розслідування або судом. Так,
пограбування кваліфікується як крадіжка, злісне або особливо злісне
хуліганство — як звичайне хуліганство.
Належний рівень організації реєстрації й обліку злочинів є однією з
центральних організаційно-управлінських проблем боротьби із злочинністю,
оскільки відіграє важливу роль у забезпеченні повноти й об’єктивності
інформації про показники стану злочинності та реального контролю за нею.
Досліджують латентну злочинність за допомогою прийомів і методів, які
умовно можна поділити на дві групи.
До першої, соціологічної групи належать соціологічні прийоми і способи
вимірювання латентної злочинності й визначення латентності окремих видів
злочинів. Це спостереження, опитування, анкетування, експертні оцінки,
огляди віктимізації населення, контент-аналізи матеріалів преси.
До другої, оперативно-слідчої групи входить сукупність прийомів і
способів виявлення прихованих злочинів, які застосовують в оперативній
та слідчій діяльності правоохоронні органи. Серед них вирізняють способи
виявлення латентних злочинів, які тією чи іншою мірою пов’язані з
господарською діяльністю юридичних осіб. З огляду на важливість об’єкта
дослідження вони створюють підгрупу методів економіко-правового аналізу.
Необхідно також ураховувати сучасні розробки методики вимірювання
латентної злочинності на основі модульного аналізу конструювання
соціуму, в основу якого покладено системний підхід до дослідження
суспільства загалом і, зокрема, та
PAGE 60
кого соціального явища, як злочинність. При цьому широко використовують
сучасні комп’ютерні технології, за допомогою яких можна не тільки
розраховувати показники, що стосуються латентних злочинів і латентних
злочинців, а й визначати тенденції розвитку латентної злочинності.
Контрольні питання
1. Що означає поняття “злочинність”?
2. Які показники стану злочинності є кількісними?
3. Що таке рівень злочинності?
4. Як розраховують коефіцієнти інтенсивності злочинності та злочинної
активності населення?
5. Сутність поняття “ціна злочинності”.
6. За якими основними критеріями розрізняють типи структур злочинності?
7. Що таке географія злочинності?
8. Які основні детермінанти впливають на динаміку злочинності?
9. Латентна злочинність і основні її види.
10. Які фактори впливають на латентність злочинності?
PAGE 61
Тема
6
ПРИЧИНИ і УМОВИ ЗЛОЧИННОСТІ
1. Детермінація і причинність злочинності.
2. Концепції причин злочинності.
3. Основні сучасні теорії причин злочинності в Україні та Росії.
6.1. Детермінація і причинність злочинності
Проблема причин злочинності є центральною для кримінології. Те чи інше
вирішення цієї проблеми визначає науковий зміст кримінологічної теорії і
її спрямованість.
Як складне явище злочинність є наслідком дії багатьох обставин, факторів
і причин. Зауважимо, що кримінологія приділяє багато уваги категорії
причинності. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причинність є
основними елементами предмету науки кримінології, і для дослідження
сукупності кримінальних правопорушень необхідно встановити якомога
більше обставин, що визначають зміст і структуру досліджуваного явища.
Як правило, під причинністю розуміють генетичний зв’язок між окремими
станами видів і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю
причинності є породження причиною наслідку. Причинність завжди має
об’єктивний характер.
У загальнофілософському розумінні причинність є все-загальною, бо не
існує явищ, які б не мали певних причин. I водночас не існує явищ, які б
не породжували тих чи інших наслідків. У дослідженні злочинності важливо
виходити з того, що необхідним є зв’язок між причиною і наслідком.
Злочинність у цьому комплексі є наслідком дії відповідних причин і умов.
PAGE 62
У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображують
зміст причинно-наслідкового комплексу: детермінація, причини й умови,
фактори злочинності.
Детермінація (від лат. Свївгшіпагв — визначати, обумовлювати) — найбільш
загальна категорія, що характеризує походження явищ, які вивчаються у
природі і суспільстві. Ідеться про залежність одних явищ, процесів і
станів від інших, про зв’язок між речами і явищами.
Кримінологічна детермінація використовує в основному три види зв’язку:
причинний, обумовлений і функціональний.
Як зазначалося, причинний зв’язок є зв’язком генетичним, і причина сама
по собі вже породжує наслідок.
Умова — це явище, яке формує причину або створює можливість її дії, і
цей зв’язок з наслідком обумовлений.
Функціональний зв’язок явищ полягає в тому, що зміна одних явищ
спричиняє зміну інших.
Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є
“причина”: це явище, що безпосередньо зумовлює, породжує інше явище —
наслідок. Причина як основа і сутність наслідку є вихідним і
визначальним елементом взаємозв’язку явищ.
Таким чином, якщо причини злочинності — це негативні явища, що
породжують її, то умови злочинності — це явища, які безпосередньо не
породжують злочинності (наслідку), але у певний спосіб впливають на
розвиток причинного зв’язку, сприяючи або не перешкоджаючи породженню
злочинності. Умови злочинності, як правило, поділяють на об’єктивні та
суб’єктивні. Такий розподіл дає можливість у кожному конкретному випадку
встановити умови впливу на поведінку людини як зовні, так і вплив
внутрішніх особливостей індивіда на його вчинки.
Розглядаючи злочин як соціальне явище, необхідно враховувати, що оцінка
одних явищ як причин, а інших як умов завжди матиме відносний характер,
оскільки в одних випадках певне явище може бути причиною злочинності, а
в інших — її умовою. Проте зауважимо, що явище стає причиною тільки за
наявності конкретних умов, що сприяють їй.
У кримінологічній теорії, як і в суспільних науках взагалі, широко
використовують термін “фактор”, під яким розуміється
PAGE 63
причина, рушійна сила будь-якого процесу, що визначає його характер або
окремі риси.
Факторний підхід у кримінології виник ще у XIX ст. (Ч. Лом-брозо, Е.
Феррі, I. Фойницький), коли сформувалася так звана теорія факторів. Ця
теорія передбачає наявність концепцій, які беруть за основу певну ознаку
або групу певних ознак (обставин) і пояснюють їх дією зміст, природу і
характер змін досліджуваного явища або процесу. Таким чином, у теорії
факторів перевага надається тільки певному аспекту дії одного чи кількох
факторів.
У сучасній кримінології термін “фактор” різні вчені сприймають
по-різному. Дехто під цим терміном розуміє і причину, рушійну силу, що
визначає характер та окремі властивості досліджуваного процесу, явища, і
групу причин, що об’єднуються за певною ознакою і сприймаються як
домінанти розвитку та зміни досліджуваного явища. Іноді терміном
“фактор” підмінюють категорії “причина”, “умова”, “обставина”. На думку
кримінолога К. Горяінова [13], фактором можна вважати і причину, і умову
(необхідну і супутню), і явище, що перебувають у функціональному
зв’язку. А. Зелінський [8], вважаючи фактор рушійною силою процесу
детермінації, зазначає, що серед факторів того чи іншого явища (у
розглядуваному випадку — злочинності) необхідно розрізняти безпосередню
(спеціальну) причину і умову. Причина в такому вузькому розумінні є
вирішальним, активним фактором, який містить реальну можливість
наслідку, а умова є відносно пасивним фактором, що впливає на розвиток
причинного зв’язку, але не породжує наслідку. Умова виконує роль
каталізатора процесу: без наявності необхідних умов не настане і
наслідок.
Важливе методологічне значення має розподіл факторів злочинності на
об’єктивні й суб’єктивні. Об’єктивні фактори існують незалежно від волі
людини. До них належать стан екології, економіки, соціальний устрій,
спадковість, клімат та ін. Суб’єктивні фактори охоплюють все
особистісне, що залежить від волі людей: свідомість, звички, нахили,
ціннісні орієнтири, мораль, право, політичні погляди, традиції та ін. А.
Зелінсь-кий вважає, що до суб’єктивної детермінанти поведінки
обов’язково належать також несвідомі елементи психіки людини, її
психічне здоров’я, а також спадкові особливості.
PAGE 64
У сучасній кримінології існує кілька методологічних підходів до
встановлення причинного комплексу злочинності. Окремі вчені уявляють
причинний комплекс різнорідним і тому вважають, що його потрібно
поділити на ієрархічні рівні: причини злочинності взагалі; причини
окремих категорій злочинів; причини окремого злочину. Дехто вважає, що
природа злочинів однорідна і тому недоцільно поділяти фактори на такі,
що впливають на одиничну протиправну поведінку, і такі, що формують
злочинність як множину актів протиправної поведінки. Оскільки причини
досліджуваного процесу є одними й тими ж, розбіжності полягають в
інтенсивності їх впливу та ступені залежності поведінки людей від цих
факторів.
Так, висловлюючи свою думку щодо класифікації криміногенних факторів
залежно від їх рівня, А. Зелінський зазначає, що ця класифікація
позбавлена логіки, оскільки не можна зараховувати до одного
класифікаційного ряду поняття, що різняться за обсягом. Він піддає також
критиці пропонований окремими вченими розподіл причин злочинності на
корінні (класові суперечності) і некорінні (усі інші). Свою думку він
обґрунтовує тим, що можна й необхідно чітко розрізняти причину і умову:
причина породжує, а умова забезпечує генетичний зв’язок. Але явище, що
породило наслідок, завжди є корінним й іншим воно бути не може.
6.2. Концепції причин злочинності
Існуюче розмаїття поглядів на причини злочинності залежно від того, як
визначається пріоритетна причина злочинності, можна поділити на два
основних напрями: соціологічний і біологічний (біопсихологічний).
Перший напрям — це соціологічні теорії, що ґрунтуються на
кримінологічних школах і концепціях, які причину злочинності вбачають в
умовах життя суспільства. Видатний кримінолог Т. Мор визначив причинну
зумовленість (детермінованість) злочинності певними соціальними явищами.
Такою причиною він вважав насамперед приватну власність, яка породжує
глибокий антагонізм у суспільстві. Аналогічної точки зору дотримувались
відомі вчені Т. Компанелла, Д. Верас і Ж. Мельє. Подальший розвиток ця
теорія дістала у працях засновників марксизму.
PAGE 65
Соціологічне пояснення природи злочинності запропоновано в теорії
аномії, яку розробив Е. Дюркгейм у 1897 р. Явище ано-мії
(розрегульованості) виникає під час криз і різких соціальних змін, коли
загальноприйняті норми соціальної поведінки не відповідають очікуваним
результатам.
Теорія аномії дістала значного поширення на Заході. Р. Мер-тон [7]
основною причиною девіації (відхилення поведінки) вважав наявність
розриву між культурними цінностями суспільства і соціально схваленими
засобами їх досягнення.
Близькі до соціологічних теорій культурологічні концепції причин
злочинності кримінологи пояснюють конфліктом між нормами культури
суспільства і субкультури окремих соціальних груп, навчанням
протиправній поведінці при сприйнятті норм і цінностей злочинних груп
(Е. Сатерленд).
Біологічні концепції причин злочинності в чистому вигляді кримінологи
формулюють дуже рідко. Біологічної теорії причин злочинності в чистому
вигляді дотримувався тільки на початковому етапі своїх досліджень її
засновник Ч. Ломброзо. Біологічні теорії причин злочинності не дістали
великого поширення у кримінології (у тому числі у вітчизняній та
російській). Більшість прихильників цієї теорії визнають значущість
соціальних факторів і тому такі теорії правильніше називати
біосоціальними або соціально-біологічними залежно від того, якому витоку
— соціальному чи біологічному — надається пріоритет. Згідно з
біопсихологічними теоріями причина злочинності полягає в особистості й
природі людини.
6.3. Основні сучасні теорії причин злочинності в Україні та Росії
Проблема причинності у вітчизняній кримінології тривалий час перебувала
під впливом ідеологічних чинників. Існування причин злочинності як
соціально-правового явища в умовах розвинутого і повного соціалізму
тривалий час взагалі викликало заперечення або їх існування визнавалося
з великою кількістю застережень. Причини злочинності при соціалізмі й
капіталізмі різко протиставлялися. Стверджувалося, що злочинність
відтворюється власне капіталістичним суспільством і її неможливо
ліквідувати, не ліквідувавши систему існуючих у цьому
PAGE 66
суспільстві відносин. Серед соціально-економічних причин називалися
приватна власність, наявність експлуатації, безробіття, серед
ідеологічних — панування індивідуалістичної ідеології та психології. Ці
причини вважалися корінними причинами злочинності, які було ліквідовано
при соціалізмі. Основне місце відводилось ідеологічним факторам. До
основних причин злочинності, як правило, зараховувались історична
зумовленість соціальних явищ; дія закону відставання свідомості від
буття, що конкретно виявлялось у наявності комплексу пережитків у
свідомості та поведінці людей; вплив антагоністичної капіталістичної
суспільно-економічної формації, яка існує одночасно із соціалізмом. Це
так звані причини першого порядку. Причинами другого порядку вважалися
неантагоністичні суперечності, що існують при соціалізмі і зникають у
міру зміцнення соціалізму, але на певному етапі зумовлюють можливість
виникнення тих чи інших негативних явищ, у тому числі й злочинності.
Причини злочинності поділялися кримінологами того часу на повні та
специфічні. Повною причиною вважалася сукупність соціальних явищ, що
перебували у причинному й зумовленому зв’язку із злочинністю. Специфічна
причина (власне причина) стосувалася соціальної психології
(дрібнобуржуазних традицій, моралі, звичаїв, егоїзму тощо). При цьому
зазначалося, що жодне із соціальних явищ не може призвести до
злочинності поза сферою соціальної психології.
Як вважає А. Зелінський, помилковість і заідеологізованість викладених
основних положень очевидні. Так, посилаючись на таку причину, як
відставання суспільної свідомості від суспільного буття, можна
пояснювати будь-які дії людей, що не відповідають інтересам суспільства
й держави. Обґрунтованій критиці піддав А. Зелінський і розподіл причин
злочинності на повні та специфічні (або неповні). Така термінологія, на
його думку, розмиває відмінність між поняттями “причина” і “умова”,
оскільки умова підноситься до рангу причини (“повної”). Крім того,
викликає сумнів логіка поняття “повна причина”. Якщо визнати її
існування, то необхідно погодитись із реальністю “неповної причини”. Але
неповна причина не може породити жодного наслідку.
Сучасними представниками соціологічного напряму є нау-ковці-кримінологи
Національної академії внутрішніх справ
PAGE 67
(НАВС) України [16]. Вони вважають, що основні причини злочинності
полягають насамперед у соціальних умовах життя суспільства й тому
недоцільно шукати причини злочинності у криміногенних якостях людей і
генетичних факторах людської індивідуальності. На їхню думку, розгляд
соціальної проблеми причин злочинності не можна підмінювати ні
біологічними (генетичними) властивостями особи, ні психологічними
(індивідуальними). Біопсихологічні фактори є тільки умовами, які
сприяють або ускладнюють формування особистості. Самі по собі вони не
визначають і не можуть визначати зміст поведінки, відбиваючись на формі
поведінки вольових актів, у тому числі злочинності. Злочинцями не
народжуються, а стають, і жодна людина від цього не убезпечена.
Вчені-кримінологи НАВС України зазначають, що при вирішенні проблеми
причин злочинності необхідно враховувати вихідні положення, порушення
яких може призвести до помилкових висновків:
• причинно-наслідковий зв’язок соціальних, психологічних та інших явищ,
що мають кримінологічне значення, є об’єктивно існуючою залежністю у
природі й суспільстві, яка має загальний універсальний характер;
кримінологічна специфіка не повинна підміняти закономірності власне
причинного зв’язку;
• оскільки злочинність є явищем не лише соціальним, а й правовим,
соціально-психологічним, вона має певні не тільки соціальні, а й інші
причини;
• розглядати цю проблему неможливо, ігноруючи особу злочинця, який
взаємодіє із зовнішнім середовищем, коли зовнішнє (соціальне)
відбивається через внутрішнє (суб’єктивне) і породжує єдиний результат —
злочин. Разом з тим включення до причинної залежності особи злочинця не
повинно призводити до абсолютизації як її значення, так і зовнішнього
впливу на неї.
Вчені НАВС України вважають, що загальними причинами злочинності є
соціальні суперечності, які супроводжують розвиток суспільства, або,
навпаки, деградацію: застій, що безпосередньо впливає на злочинність і
її зміну. На їхню думку, причини злочинності містяться насамперед в
економічних відносинах суспільства, прорахунках і недоліках економічного
PAGE 68
планування, розбалансованості господарського механізму, у системі
розподільчих відносин. Істотний вплив на можливість здійснення особою
акту протиправної поведінки, а відповідно і на злочинність взагалі,
справляє й соціально-моральний стан суспільства.
Представниками соціологічного напряму є також вчені-кри-мінологи
Санкт-Петербурзької академії МВС Росії [17]. Вони вважають, що єдиною
причиною злочинності є ступінь розвитку соціальних суперечностей, які
породжені розшаруванням суспільства на класи, що з необхідністю
спричинилося спочатку до появи небезпечних для суспільного устрою
посягань, а потім (або разом з цим) і виникнення особливої галузі права
— кримінального, що підтримується державою.
Водночас міжкласові суперечності не вичерпують спектра соціальних
суперечностей. До них належать також міжрасові, міждержавні (або між
групами і блоками держав), міжнаціональні, міжконфесійні, внутрішні
класові, міжособисті та внутрішні особистісні суперечності, які
впливають на стан злочинності та її поширення.
Умови і явища, що сприяють існуванню злочинності й визначають її стан,
вчені Санкт-Петербурзької академії МВС Росії поділяють на дві групи:
зовнішні (об’єктивні) і внутрішні (суб’єктивні).
Зовнішніми (об’єктивними) є умови і явища, які повністю або майже
повністю не залежать від волі індивіда. До них належать економічна
ситуація в державі й регіоні; господарчі, фінансові,
зовнішньоторговельні умови, що характерні для певної держави та її
суб’єктів; безробіття; незаконна міграція; екологічні проблеми;
урбанізація; житлово-комунальні проблеми та ін.
Внутрішніми (суб’єктивними) є умови і явища, що впливають на злочинність
і пов’язані зі способом життя людей. Здебільшого це пияцтво і
алкоголізм. До цих умов належать також наркоманія і проституція;
пропаганда культу насилля, жорстокості та порнографії у пресі, кіно- та
відеопродукції; мілітаризація населення; корумпованість частини
посадових осіб і працівників правоохоронних органів; недосконалість
кримінального законодавства; недоліки в роботі правоохоронних органів й
існуючому порядку реєстрації та обліку злочинів та ін.
PAGE 69
Кримінолог Н. Кузнєцова, яка є представником соціально-психологічного
напряму, визначає, що причини злочинності мають соціально-психологічний
зміст [18]. Причинами злочинності (у сучасній Росії) вона вважає систему
негативних соціально-психологічних явищ, що пов’язані із суперечностями
суспільства й держави і породжують злочинність. Іншими словами, причини
злочинів і злочинності полягають у соціально негативних суперечностях
психології суспільства, спільноти, окремого громадянина. Зміст умов
злочинності може бути найрізноманітнішим — соціально-психологічним,
економічним, соціальним, правовим, організаційним тощо. За близькістю до
злочинності й злочинів вчена розрізняє умови безпосередні й
опосередковані. На її думку, суттєву роль у механізмі
причин-но-наслідкового зв’язку відіграють внутрішні та зовнішні
суперечності, що виникають як всередині суспільства й держави, так і при
їх взаємодії із зовнішнім світом. Причини і умови злочинності Н.
Кузнєцова класифікує на рівні: причини і умови злочинності взагалі;
причини і умови окремих груп злочинів; причини і умови окремого
конкретного злочину. Криміногенні умови вона класифікує на дві групи:
умови, що сприяють вчиненню злочинів (ситуаційні умови), і умови, що
формують криміногенну мотивацію. До ситуаційних умов вона зараховує
також віктимогенні, тобто поведінку потерпілих.
На сучасному етапі розвитку суспільства (у Росії) причини і умови
злочинності Н. Кузнєцова групує в чотири основні підсистеми: економічні;
кримінальної агресії; кримінальної необережності; правові детермінанти.
1. Економічні причини і умови.
• Причини: психологія здирництва, паразитизму, злиднів.
• Умови: помилки у стратегії й тактиці економічних реформ, приватизації,
банківській системі та акціонуванні, виробничій сфері, сфері споживання
і податковій системі; безконтрольність; безкарність.
2. Причини і умови кримінальної агресії.
• Причини: психологія агресивності корисливої, побутової,
націоналістичної та сексуальної.
• Умови: безконтрольність обігу зброї і наркотиків; пропаганда культу
насилля, порнографії, проституції; відсутність ефективної ранньої
профілактики.
PAGE 70
3. Причини і умови кримінальної необережності.
• Причини: психологія легковажного ставлення до дотримання вимог
громадської безпеки; егоїстично недбале задоволення власних інтересів.
• Умови: недоліки в матеріальному, технологічному, організаційному,
правовому забезпеченні особистої та громадської безпеки.
4. Правові причини і умови.
• Причини: психологія правового нігілізму, правової легковажності та
правового безкультур’я.
• Умови: недосконалість законодавства; прорахунки право-застосовчої
практики; неефективність правового виховання; неефективність громадської
профілактики; неефективність ранньої профілактики на стадії
правопорушень.
А. Зелінський є представником біопсихологічного напряму в сучасній
вітчизняній кримінології. Піддаючи критиці сучасні кримінологічні
концепції причинності, вчений зазначає, що у філософський і
кримінологічній літературі зберігається панування
вульгарно-соціологічних тенденцій у поглядах на співвідношення
об’єктивного (середовища існування) та суб’єктивного (людського, у тому
числі й біологічно зумовленого) у детермінації злочинності [9]. Як рух
вперед він оцінює погляди Н. Кузнєцової, яка на перший план
кримінологічної детермінації висуває суб’єктивний фактор. А. Зелінський
вважає, що людські вади завжди були й залишаються найближчою та
визначальною причиною всіх видів антисоціальної поведінки, у тому числі
й злочинної, не заперечуючи при цьому впливу на поведінку людей
обставин, що об’єктивно від них не залежать. Обґрунтовуючи свою думку,
вчений зазначає, що методологічно обґрунтованішим був би пошук
першопричини злочинності в суб’єктивному факторі — недосконалості
людської природи, оскільки якщо основну причину зростання злочинності
пояснювати виключно об’єктивно існуючими економічними суперечностями, то
поза увагою залишаються проблеми культури, моральності, психічного
здоров’я, тобто фактори, які безпосередньо породжують девіантну
поведінку.
Отже, А. Зелінський основною причиною злочинності визнає суб’єктивні
фактори: психічну неврівноваженість, негідні
PAGE 71
пристрасті, прагнення до влади, агресивність, користолюбство,
бездуховність, безкультур’я, шкідливі звички, конформізм.
Як зазначалося, людські вади притаманні власне природі людини, вони
існували й існуватимуть завжди. Разом з тим зауважимо, що на стан
психічного і соматичного здоров’я населення держави впливає стан
генофонду нації. Найбільшої шкоди генофонду українського народу було
завдано в період перебування України у складі СРСР під час голодоморів,
колективізації і знищення куркулів як класу. Значних втрат зазнала
Україна і під час Великою вітчизняної війни. Усе перелічене істотно
позначилось на психічному і моральному здоров’ї населення України
(біологічне спадкування).
Піддаючи критиці погляди представників соціальної парадигми, А.
Зелінський наголошує, що їх звинувачення в бік прихильників
біопсихологічної теорії стосовно того, що вони визнають уроджені
злочинні схильності людей, є безпідставними, оскільки жоден з них, за
винятком Ч. Ломброзо, цього не стверджував. Успадковуються не злочинні
нахили, а такі особливості психіки та тілесної конституції людини, які
за несприятливих умов середовища значно підвищують ризик формування
особистості соціопата, який постійно конфліктує із суспільством та
іншими людьми. Суб’єктивно-особистісні фактори, які належать до
безпосередніх причин злочинності (причин першого порядку), у свою чергу,
є наслідками біологічного й соціального спадкування (причини другого
порядку) і тісно взаємопов’язані.
Умови криміногенної детермінації А. Зелінський поділяє на суб’єктивні та
об’єктивні.
Суб’єктивні умови злочинності, тобто ті, що залежать від волі людей,
породжуються тими самими негативними моральними та психологічними
явищами і особистісними властивостями, що й причини злочинності. Таким
чином, суб’єктивні причини злочинності об’єктивуються не тільки у
злочинності, а й в умовах, які їй сприяють. До таких умов належать
пияцтво і алкоголізм; наркоманія; криміногенність засобів масової
інформації; пропаганда жорстокості, насилля, розпусти; втрата освітою
авторитету; корупція державних службовців і правоохоронних органів;
низька ефективність діяльності органів здійснення кримінальних покарань;
незаконна міграція; мілі
PAGE 72
таризація населення за рахунок поширення незаконного зберігання зброї,
що надходить з інших держав через “прозорі кордони”, та ін.
Об’єктивними умовами є соціальні суперечності, які безпосередньо не
залежать від свідомості й волі населення, а успадковані з минулої доби,
підтримують стан напруження в суспільстві та сприяють злочинності. До
таких факторів належать негативні аспекти урбанізації та прогресу;
економічні, екологічні проблеми та інші об’єктивно зумовлені труднощі
переходу до ринкової економіки. Швидкий розвиток великих міст на
загальному тлі руйнування сільського побуту призвів до демографічної
диспропорції: з одного боку, перенаселення, дефіциту житла, транспортних
та екологічних проблем у містах, з іншого — нестачі робочих рук,
занепаду сільського господарства. До негативних наслідків урбанізації
належать психологічні перевантаження, інформаційна перенасиченість,
сурогати масової культури, які не сприяють моральному вдосконаленню
людини. Економічна криза в Україні призвела до безробіття й різкого
розшарування суспільства на багатих та бідних.
Розподіл кримінологічних факторів на суб’єктивні та об’єктивні А.
Зелінський вважає умовним, оскільки суб’єктивні фактори детермінуються
не тільки особою, а й умовами буття, що об’єктивно склалися, і навпаки.
Разом з тим, на його думку, пояснити причини і умови злочинності, а
також її динаміку в різні історичні періоди неможливо без відокремлення
того, що здійснюється закономірно під впливом сил, які не залежать від
людей, і того, що люди самі ускладнюють собі існування.
Отже, розглянуті сучасні теорії вирішення проблеми детермінації
злочинності мають як прихильників, так і супротивників. Проте зазначимо,
що вчені-кримінологи як України, так і Росії при вирішенні проблеми
детермінації злочинності надають перевагу теоріям соціологічного
напряму.
PAGE 73
Контрольні питання
1. Відмінність понять “причина” та “умова”.
2. Сутність терміну “фактор”.
3. На яких вихідних положеннях базуються соціологічні теорії причин
злочинності?
4. Які положення є основою біологічних концепцій причин злочинності?
5. Сутність основних теорій соціологічного напряму.
6. У чому полягає особливість поглядів представників біопси-хологічного
напряму на причини й умови злочинності?
Тема
7
ОСОБА ЗЛОЧПНІІЯ
1. Поняття особи злочинця.
2. Соціальне і біологічне в особі злочинця.
3. Типологія особи злочинця.
4. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця.
7.1. Поняття особи злочинця
Особу злочинця можна розглядати лише як суб’єкта злочину, тобто людину,
яка вже вчинила злочин. До вчинення злочину певні властивості особи
можна тільки характеризувати як криміногенні, але поки злочин не
вчинено, особи злочинця відповідно ще не існує. Не можна ототожнювати
поняття “особа злочинця” і “злочинна особа”, бо перше не існує поза
вчиненого злочину і властивостей суб’єкта злочину.
Розкрити поняття “особа злочинця” неможливо без тлумачення і засвоєння
поняття “особа”. Особа злочинця є складним поняттям, що утворюється
поєднанням загальносоціологічного поняття “особа” і юридичного
“злочинець”. Вчинення злочину характеризує певну особу як антисуспільну,
але не розкриває при цьому її повного змісту. Розв’язання проблеми про
сутність і поняття особи злочинця потребує вирішення питань, які логічно
взаємопов’язані: що таке особа злочинця; чи існує вона взагалі; які її
ознаки; роль у вчиненні злочину; як можна вплинути на неї, щоб запобігти
злочину.
Кримінологічне вчення про особу злочинця виходить з основних положень
матеріалістичної філософської концепції людини. Особа як цілісне
утворення становить соціальну якість людини, яка не дається від
народження, а формується у процесі діяльності й завжди пов’язана із
суспільством, тобто є
PAGE 75
продуктом соціалізації людини. Разом з тим людина є продуктом подвійної
детермінації, бо її природа біологічна. Отже, природа і сутність особи
не тотожні поняття. Детальніше питання про співвідношення у людині
соціального й біологічного розглянемо далі.
Людині як суспільній істоті властиві свідомість і самосвідомість. Для
того щоб бути особою, людина повинна усвідомлювати не тільки навколишню
дійсність, а й себе у відносинах з цією дійсністю. Але висновок, що
особа неможлива без свідомості, не можна ототожнювати з висновком, що
свідомість дорівнює особі, оскільки діє не свідомість, а особа, яка
регулює власну діяльність за допомогою свідомості. З цього логічно
випливає, що свідомість є внутрішньою (інтраіндивідуальною) сутністю
людини.
Інший бік сутності особи — зовнішня (інтеріндивідуальна) сутність —
пов’язаний із соціальною діяльністю людини. Загалом людина як особа
характеризується здебільшого як діючий суб’єкт, тобто такий, що живе в
суспільстві і взаємодіє з іншими людьми, створює умови для свого
існування і сам себе.
Таким чином, проаналізувавши питання про сутність особи, доходимо
висновку, що вона має два основних аспекти: інтер-індивідуальний, що
виявляється в соціальній діяльності людини, і інтраіндивідуальний, що
виражає внутрішній світ особи і виявляється в її соціальній
спрямованості.
З огляду на викладене особу людини можна визначити як систему
соціально-психологічних властивостей і якостей, в яких відображені
зв’язки та взаємодія людини із соціальним середовищем через практичну
діяльність.
Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з
окремих елементів і називається структурою особи. Вчені-кримінологи
Санкт-Петербурзької академії МВС Росії й деякі інші дотримуються думки,
що структура особи має такі елементи:
• соціальний статус, тобто сукупність ознак, що визначають місце людини
в системі суспільних відносин (стать, сімейний стан, рівень освіти,
належність до певної соціальної групи та ін.);
• соціальні функції, які виражаються через показники реальних проявів
особи в основних сферах діяльності (профе
PAGE 76
сійно-трудовій, соціально-культурологічній, соціально-побутовій);
• морально-психологічні установки, що відбивають ставлення людини до її
проявів в основних видах діяльності (ставлення до загальногромадських
обов’язків, державних органів, правопорядку, праці, культурних та інших
цінностей).
Перші два елементи (соціальний статус і соціальні функції)
характеризують зовнішній (інтеріндивідуальний) рівень особи, а третій
становить сукупність елементів її соціальної спрямованості, які
визначають ставлення людини до основних видів її соціальної діяльності.
Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних
положеннях з урахуванням певних особливостей. Насамперед відмінність
особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення
злочину. Злочин як специфічний різновид діяльності людини дає підстави
для міркування, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому.
Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовнішньому та
внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмінністю є негативна
(антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому — специфічний
вид діяльності — злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи
злочинця полягає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої
є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи
злочинця.
З огляду на викладене пропонуємо таке визначення особи злочинця: це
сукупність соціально-психологічних властивостей особи, що за певних
ситуативних обставин (або поза ними) призводять до вчинення злочину.
Але в реальному житті люди з такими властивостями не завжди вчиняють
злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається
кримінологія не може дати. Більшість кримінологів вважають, що в особі
злочинця ці властивості набирають критичної маси, яка створює нову
якість — здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю
особи.
Подібну до наведеної раніше структури особи злочинця пропонують
вчені-кримінологи НАВС України, в якій частково використано структуру
особи, яку запропонував К. Платонов [17]:
PAGE 77
• спонукальна сфера особи (потреби, інтереси, мотиви, установки,
світогляд, правосвідомість, схильності й звички);
• соціальні ролі й соціальні статуси особи;
• ступінь суспільної небезпечності особи (інтенсивність і тривалість
злочинної діяльності);
• морально-психологічний аспект особи (морально-політичні, світоглядні й
моральні риси та властивості: погляди, переконання, цілі; психологічні,
емоційні, вольові та інтелектуальні особливості; наявність психічних
аномалій);
• психофізіологічний аспект особи (стать, вік, стан здоров’я,
особливості фізичної конституції).
Від попередньо розглянутої пропонована структура відрізняється
виокремленням таких підструктур, як спонукальна сфера, ступінь
суспільної небезпечності та психофізіологічний аспект особи.
Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України визначають як сукупність
соціальних властивостей, ознак, зв’язків і відносин, що характеризують
особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими
(неособистісни-ми) умовами й обставинами призводять особу до
антисус-пільної поведінки.
Іншої точки зору на вирішення цієї проблеми дотримується А. Зелінський.
Найбільш слушною він вважає динамічну функціональну структуру особи, яку
запропонував К. Платонов. Ця структура складається з чотирьох
підструктур (груп властивостей, що різняться зумовленістю соціальних або
біологічних факторів):
• соціально зумовлені якості особи (спрямованість, моральні властивості,
інтереси, схильності, мотиви, потреби);
• підструктура підготовленості або досвіду (знання, навички, вміння,
звички);
• особливості окремих психічних процесів (сила й особливості здійснення
інтелектуальних, вольових та емоційних процесів);
• біологічно зумовлені властивості особи (темперамент, органічні
патологічні зміни і властивості, здібності, обдарованість).
Схематично ця структура відображується у вигляді чотирьох рівнів:
найвищим є соціально зумовлений рівень спрямованості
PAGE 78
особи, від якого залежить вибір лінії поведінки, а під ним у зазначеному
порядку інші рівні, що зумовлюються соціальними й біологічними
факторами. У нормі поведінка особи внутрішньо регулюється структурою
особи загалом — усіма чотирма рівнями.
Як стверджує А. Зелінський, оскільки не будь-який злочин є діяльністю —
цілеспрямованою вольовою поведінкою, а види злочинної діяльності
різняться мотивацією і способом вчинення, неможливо виокремити таку
якість особи, яка була б притаманна всім правопорушникам поза фактом
порушення ними закону. Піддаючи критиці поширене в багатьох підручниках
визначення “особа злочинця — це особа людини, що вчинила злочин”, вчений
обґрунтовує свою точку зору тим, що в такому разі наявна логічна помилка
(тавтологія): злочинець і є особою, що вчинила злочин. А. Зе-лінський
підкреслює також, що твердження “сутністю особи злочинця є її суспільна
небезпечність” парадоксальне: до вчинення злочину була наявна суспільна
небезпечність особи, яка збиралася вчинити злочин, але не було ще особи
злочинця, а після вчинення злочину є особа злочинця, але вже немає
реальної небезпеки. Не всі особи, що порушили закон, суспільно
небезпечні. Про особу злочинця, на думку вченого, може йтися тільки
стосовно людини, винної у злочинній діяльності, тобто такої, що вчинила
систему передбачених кримінальним законом умисних цілеспрямованих дій,
спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках А.
Зелінський пропонує розглядати осіб, що вчинили злочини. Вчений визнає
умовність такого поділу, але пояснює його необхідність відсутністю
відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити
випадкових злочинців від професійних. Універсальні злочинці, які завжди
готові до вчинення будь-якого злочину, є винятком, а не правилом.
Внаслідок відмінностей між типами злочинної діяльності можна розрізняти
осіб певних типів залежно від характеру злочинної діяльності й
морально-психологічних особливостей правопорушників.
Виходячи з наведених положень А. Зелінський пропонує таке визначення
особи злочинця: це сукупність соціально-демографічних, психологічних і
моральних характеристик, які
PAGE 79
тією чи іншою мірою типово притаманні людям, що винні у злочинній
діяльності певного типу.
7.2. Соціальне і біологічне в особі злочинця
Питання про співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця
дискутується протягом усього розвитку науки кримінології. Вирішення
цього питання полягає у визначенні, що саме впливає на злочинну
поведінку особи — якості, що були набуті особою протягом життя або які
вона успадкувала. Це питання для кримінології має принципове значення,
оскільки від його вирішення залежать рекомендації щодо обрання шляхів і
засобів впливу на злочинність.
Якщо виходити з положень вульгарного матеріалізму (все залежить тільки
від зовнішнього середовища), то відповідно особа злочинця виникає тільки
внаслідок впливу зовнішнього середовища, і подолання злочинності
залежить тільки від усунення відповідних соціальних факторів. У такому
разі неможливо обґрунтувати відповідальність і заходи, спрямовані на
коригування особистісних характеристик.
Аналогічною буде ситуація, якщо виходити з тези про те, що злочинна
поведінка зумовлена тільки біологічними факторами. У таких випадках
особиста відповідальність втрачає будь-який сенс з таких міркувань: якщо
генетичні або інші біологічні особливості особи однозначно визначають
характер її злочинної поведінки і позбавляють її можливості вибрати
інший вид поведінки, таку особу не можна визнати суб’єктом злочину.
Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоці-альної системи
високого рівня складності є загальноприйнятим, більшість
вчених-кримінологів визнають, що особа злочинця органічно поєднує
соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що
є визначальним в особі злочинця — соціальне чи біологічне і як вони
співвідносяться. Це питання вирішується представниками соціологічних і
біологічних (біопсихологічних) напрямів у кримінології по-різному.
З погляду представників першого напряму суть відмінності злочинної
поведінки від правомірної полягає в її спрямованості,
PAGE 80
цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси,
ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж
законослухняних громадян. Вольові фізичні характеристики можуть сприяти
або перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допомогою неможливо
визначити чому саме вчинено злочин.
Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на
питання про причини злочинної поведінки, повинна бути така система
особистісних характеристик, що закономірно виявляються в ній:
• сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);
• ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, установки,
переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість особи);
• соціальні позиції особи з відповідними соціальними нормами;
• діяльність особи, що має значення в соціальному, моральному та
правовому аспектах, її місце і роль у цій діяльності.
Представники цього напряму не заперечують можливостей впливу на злочинну
поведінку психічних аномалій особи. Але на їх думку, власне психічні
аномалії здебільшого не успадковуються, а набуваються, тобто мають
соціально зумовлене походження внаслідок впливу умов у сім’ї, форм
виховання, обстановки в колективі тощо. На їхню думку, у боротьбі зі
злочинністю осіб, що мають психічні аномалії, необхідно вживати заходів
як правового, так і медичного характеру.
Розглянемо й іншу точку зору на вирішення цього питання, яку пропонує А.
Зелінський. Він вважає, що у кримінології, як і в інших науках про
людину, домінує вульгарно-соціологічний підхід до трактування особи.
Піддаючи критиці тезу, що самі по собі біологічні властивості особи не
можна вважати причинами злочинної поведінки, вчений пояснює такий підхід
неправильною оцінкою соціального й біологічного в особі людини.
Соціальне — це ні що інше, як особливо організоване біологічне, а особа
людини формується під впливом двох одночасно діючих потоків інформації —
соціальної і генетичної.
Генетично успадковується темперамент, від якого значною мірою залежить
характер людини, зокрема така його особливість,
PAGE 81
як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Саме за цією ознакою
людей поділяють на екстравертів (велика залежність) та інтровертів
(незначна залежність). Успадковує людина й інтелектуальні та інші
здібності, талант, обдарованість. Багато людей народжуються із
соматичними та психічними захворюваннями, які ускладнюють процес їх
соціальної адаптації. Так, за даними судово-психіатричної експертизи,
50-70 % вбивць і осіб, що вчинили насильницькі злочини, є особами із
психічними аномаліями, які вчинили злочини в “межових станах”.
Успадковується також фізична організація індивіда, яка має велике, а
іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того,
життя дає приклади природженої схильності до вчинення злочинів — це
випадки вчинення злочинів неповнолітніми в ранньому віці, коли
стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно.
На підтвердження своєї тези А. Зелінський наводить також приклади
підвищеної кримінальної активності серед окремих національних груп
(мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР,
негрів та іммігрантів з країн Латинської Америки (особливо
пуерториканців) у СІЛА, що неможливо пояснити виключно соціальними
факторами. Але ця тема залишається практично недослідженою через
побоювання звинувачень у расизмі.
Твердження, що будь-який злочин є результатом свідомої антисоціальної
спрямованості (установок) особи, А. Зелінський так само вважає
помилковим. Спрямованість є однією з підструктур особи, яка хоча й
визнається основною у процесі внутрішньої регуляції діяльності, проте не
є єдиним її регулятором. Вибір певних вчинків здійснюється за участю
всіх елементів біосоці-альної системи, якою є особа людини. Зокрема,
такий вплив здійснюють як підструктура досвіду, так і підструктура
особливості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів.
Підструктура біологічно зумовлених якостей особи — темпераменту,
здібностей, типу нервової системи, а також патології психіки — бере
діяльну участь у процесі саморегуляції, а іноді є визначальною. Окремі
види психопатії за певних умов визначають протиправну поведінку особи, а
патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насильницьких
посягань на життя, здоров’я, честь і гідність інших.
PAGE 82
Отже, маємо два протилежних погляди на співвідношення соціального й
біологічного в особі злочинця, а також аргументи на їх підтвердження і
спростування протилежних точок зору.
З огляду на те що прихильники обох поглядів визнають вплив на злочинну
поведінку особи психічних аномалій (відповідно з урахуванням специфіки
обох поглядів), а також на важливість цього питання потрібно розглянути
його детальніше.
Інтерес кримінології до психічних аномалій зумовлюється тим, що велика
кількість осіб з тих, хто вчиняє злочини, мають такі аномалії. Так, за
даними досліджень Ю. Антоняна і С. Бородіна, серед осіб, що вчинили
вбивства, хуліганства, зґвалтування, крадіжки, пограбування та інші
тяжкі злочини, понад половину мають розлади психіки, які не позбавляють
їх осудності. Вивченням злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями
займається судова патопсихологія.
Судова (кримінальна) патопсихологія — це самостійна наукова дисципліна,
що виникла на межі патопсихології, судової психіатрії і кримінології.
Предметом судової патопсихології є особливості психології особи і
злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями у зв’язку з питаннями
кримінального й цивільного права, які мають криміногенне значення і
передбачають розробку заходів профілактики такої поведінки. Таким чином,
судова патопсихологія вивчає психологічну природу, психологічні
закономірності й механізм впливу психічних аномалій на вчинення
кримінально караних діянь. Об’єктом вивчення судової патопсихології є
психологічні особливості особи і злочинної поведінки осіб з психічними
аномаліями [2].
Під психічними аномаліями розуміють такі розлади психічної діяльності
особи, які не виключають осудності, але спричинюють особистісні зміни,
які можуть мати криміногенне значення. Такі аномалії ускладнюють
соціальну адаптацію індивіда і зменшують його здатність усвідомлювати
власні дії й керувати ними (Ю. Антонян, В. Гульдан).
На думку сучасного російського кримінолога Л. Балабанової [2], психічні
аномалії спричинюються до виникнення і розвитку таких рис характеру, як
подразнювальність, агресивність, жорстокість і водночас підвищують
навіюваність і послабляють контрольні механізми й вольові процеси. Вони
перешкоджають нормальній соціалізації особи, засвоєнню нею суспільних
PAGE 83
цінностей, встановленню нормальних зв’язків і відносин, заважають
займатися певними видами діяльності або взагалі працювати, внаслідок
чого підвищується ймовірність вчинення протиправних дій і ведення
антисуспільного образу життя.
За певних умов психічні аномалії зменшують опір до впливу ситуацій, у
тому числі конфліктних; створюють перешкоди щодо розвитку соціально
корисних рис особи, особливо щодо її адаптації до зовнішнього
середовища; послаблюють механізми внутрішнього контролю; звужують
можливості вибору рішень і варіантів поведінки; полегшують реалізацію
імпульсивних, випадкових, у тому числі протиправних вчинків. Усе це
негативно позначається на розвитку особи і може призвести до злочинної
поведінки.
Вивчення впливу психічних аномалій на злочинну поведінку особи має
важливе значення для визначення їх місця й ролі серед причинного
комплексу явищ, що породжують злочинність. На думку вітчизняних
кримінологів, кримінологічне дослідження психічних аномалій може бути
плідним тільки тоді, коли вони розглядаються у структурі особи, оскільки
поведінка людини залежить від того, на якому особистісному ґрунті в неї
виникають і розвиваються розлади психіки.
Злочинні дії осіб з психічними аномаліями більшою мірою, ніж дії
здорових людей, зумовлюються ситуаційними факторами. Це пояснюється тим,
що розлади психіки людини призводять до загострення особистісних рис і
водночас звужують адаптаційні можливості особи, а це призводить до
збільшення кількості ситуацій, в яких людина з такими розладами може
поводитись дезадаптивно. Що більшою мірою ситуація не відповідає цьому
типу особи, то більше вона є нестерпною для суб’єкта і сильніше він
прагне зруйнувати її, навіть через вчинення протиправних діянь.
Л. Балабанова [2] наголошує, що при оцінюванні криміно-генності
психічної аномалії необхідно пам’ятати, що незалежно від її виду й місця
у структурі особи осудного індивіда вона не може фатально призводити до
вчинення злочину. Щоб визнати психічні аномалії причинами злочинів,
необхідно довести, що їх наявність завжди призводить до злочинної
поведінки, а відсутність сприяє суспільно корисній поведінці.
Криміногенність психічних порушень завжди залежить від осо
PAGE 84
бливостей особи, а в кінцевому підсумку — від умов її формування,
виховання, зовнішнього впливу протягом усього життя індивіда.
Психологічні особливості особи і поведінка злочинців з патологією
психіки у кримінологічній літературі ще не вирізнились в окрему
проблему. Це пов’язано з тим, що перед кримінологами постає потреба
діагностування психічних аномалій при наявності знань про спеціальні
психологічні методики.
На думку відомих російських кримінологів Ю. Антоняна і С. Бородіна, саме
відставання у вивченні психології і психопатології особи є однією з
основних причин недостатньої наукової розробки проблем індивідуальної
профілактики злочинів, виправлення і перевиховання злочинців.
Питання впливу особи злочинця з психічними аномаліями на вчинення ним
протиправних дій глибоко досліджували Ю. Антонян і В. Гульдан. Вони
вважають, що психічні аномалії будь-якої природи не можуть жорстко й
однозначно визначати злочинну поведінку, яка є результатом взаємодії
соціально набутих особистісних якостей і психічних аномалій (за їх
наявності) із зовнішніми обставинами.
7.3. Типологія особи злочинця
Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і
систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають
категорія “типологія особи злочинця” і класифікація злочинців.
Профілактична діяльність, що пов’язана із запобіганням злочинності на
рівні особи, залежить від розробки типології особи злочинця, яка є
основою методики прогнозування індивідуальної поведінки, і застосування
заходів профілактичного та правового впливу.
У кримінологічній літературі розрізняють типологію і класифікацію.
Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що типологія узагальнює
сукупність типових для всіх або певних груп соціальних особливостей, а
класифікація поділяє злочинців на групи за певною одиничною,
індивідуальною ознакою. Класифікація передує типології.
У науковій і навчальній літературі наводяться різні класифікації
злочинців:
PAGE 85
• за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта) — чоловіки,
жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, у тому числі 18-24,
25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою, вищою освітою;
• за ознаками соціального становища і роду занять — робочі, службовці,
працівники сільського господарства, військовослужбовці, працівники сфери
торгівлі, приватні підприємці, студенти, фермери, безробітні,
пенсіонери;
• за ознаками місця проживання і тривалості проживання — житель міста,
селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;
• за інтенсивністю і характером злочинної діяльності — повторність,
рецидив (спеціальний або особливо небезпечний), у складі групи,
організованого злочинного угруповання;
• за даними про стан особи в момент вчинення злочину — у стані
алкогольного, наркотичного сп’яніння, під час відбування покарання у
виправно-трудовій установі;
• за видами вчиненого злочину — злодії, грабіжники, вбивці, ґвалтівники,
хулігани, хабарники тощо.
Наведені класифікації не вичерпні, оскільки злочинців можна
класифікувати й на інших підставах.
У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи
злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації.
Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії
розрізняють три групи типології.
До першої групи належать топології, в яких злочинці диференціюються
залежно від характеру особистісно-мотива-ційних властивостей, що
виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо
небезпечних, насильницьких, корисливих, які вчинили злочини проти
суспільного порядку, необережних.
Друга група об’єднує типології, в яких злочинці розподіляються за
характером взаємодії криміногенної особи з різним ступенем вираження з
факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня
вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології
можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли
PAGE 86
розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу,
криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний;
ситуаційно-криміногенний; ситуаційний.
До третьої групи входять типології, де критерієм типологі-зації є
соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіантів такої типології
— розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної
спрямованості особи. Така типологія передбачає:
• професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якого належать
професійні злочинці й особливо небезпечні рецидивісти. Спрямованість
особи деформована і репрезентується у вигляді негативної спрямованості.
Вирізняється правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною
культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу характерний
внутрішній потяг до вчинення повторних злочинів і створення власними
зусиллями ситуацій, що сприяють вчиненню злочинів;
• звичний тип — для особи характерна значна деформація структури
соціальної спрямованості, позитивний компонент слабкий, а
соціально-психологічні властивості нестійкі й суперечливі. Вирізняється
низьким рівнем правосвідомості, відсутністю чітких меж між моральним і
аморальним, поняттями “можна” та “не можна”. Від професійного типу
відрізняється тим, що використовує життєві ситуації, але не активний у
самостійному створенні таких ситуацій. До цього типу належать особи, що
вчиняють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;
• нестійкий тип — для особи не характерні наявність стійких і значних
деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і
позитивної спрямованості приблизно однакові, що однаковою мірою може
спричинити як до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між
злочином і особою завжди є “привід”, особистісна інтерпретація якого
може або призвести до вчинення злочину, або ні. До вчинення злочину така
особа може вчиняти різні правопорушення або аморальні дії;
• необережний тип — у соціальній спрямованості цього типу переважає
позитивний компонент, а негативна спря
PAGE 87
мованість мінімальна. Для цієї особи характерне легковажне ставлення до
соціальних норм, що регулюють поведінку в суспільстві. Може вчиняти, як
правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;
• випадковий тип — особа характеризується позитивною соціальною
спрямованістю, без деформації з боку негативного компонента, має стійкий
рівень правосвідомості, злочини вчиняє виключно через тиск критичної
життєвої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у стані
сильного душевного хвилювання, що викликаний неправомірними діями
потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони.
Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії
злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні.
Українські вчені-кримінологи (НАВС України) виокремлюють дві підстави
типологізації: характер вчинених злочинів; глибина і стійкість
антисоціальності особи.
За першим критерієм виокремлюють таких злочинців:
• насильницьких (агресивних), які посягали на життя, здоров’я, честь і
гідність людини — це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за
вандалізм;
• корисливих, які вчинили крадіжки і розкрадання майна ненасильницькими
способами — хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;
• корисливо-насильницьких — бандити, грабіжники, рекетири, корисливі й
наймані вбивці;
• що вчинили злочини проти суспільного порядку управління;
• необережних.
За другим критерієм виокремлюють таких злочинців:
• випадкових — вперше вчинили нетяжкі злочини під впливом несприятливих
зовнішніх обставин всупереч власним ціннісним орієнтаціям;
• ситуативних — схожі з випадковими, але вчиняють тяжкі злочини (умисне
вбивство з ревнощів);
• нестійких — вчиняють умисні злочини вперше, але раніше вчиняли
правопорушення і проступки;
PAGE 88
• злісних — здійснюють злочинну діяльність тривалий час (у тому числі
рецидивісти, лідери організованих злочинних груп);
• особливо злісних — “злодії в законі”, “авторитети”, лідери
організованих злочинних угруповань.
Як бачимо, розглянуті типології по суті збігаються. Проте на думку А.
Зелінського, пропоновані підстави класифікації відбивають тільки
спрямованість і характер злочинної діяльності, її тяжкість і тривалість,
але не враховують психології особи. Тому вчений пропонує власний варіант
типології, що ґрунтується на запропонованому ще у 20-х роках XX ст.
вітчизняним кримінологом А. Лазурським понятті “збочений тип особи”. За
морально-поведінковою підставою А. Зелінський розташовує представників
цього типу на трьох рівнях психологічної активності — вищому, середньому
й низькому з урахуванням сили, стійкості та динамічності психічних
процесів. Оскільки вищий рівень становлять “унікальні злодії” масштабу
Калігули, Нерона, Івана Грозного, Сталіна й Гітлера, то із загальної
кримінологічної класифікації їх можна викреслити. Залишаються два рівні
— середній і низький. З урахуванням домінуючої властивості осіб
збоченого типу поділяють на розсудливих, слабовільних, імпульсивних та
емоційних.
Розсудливих злочинців поділяють на корисливих егоїстів (низький рівень)
і лицемірів (середній рівень). Відповідно слабовільних злочинців
поділяють на апатичних (низький рівень) і непристосованих (середній
рівень). До імпульсивних злочинців належать безладні імпульсивні
(низький рівень) і афективні (середній рівень). Емоційних злочинців
низького рівня називають зосереджено жорстокими, середнього — енергійно
розлюченими. У такий спосіб було виокремлено вісім відносно однорідних
підтипів людей, яким притаманні моральні й психологічні особливості, що
перешкоджають їх соціалізації. Внаслідок цього вони дістали назву
“збочені”.
А. Зелінський слушно зауважує, що належність індивіда до тієї чи іншої
соціальної групи, наявність у його особи тяжких вад можуть спричинити
несприятливий кримінологічний прогноз, проте не свідчать про неминучість
злочинної поведінки.
PAGE 89
7.4. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця
Розробка проблеми особи злочинця має важливе значення не тільки для
розвитку кримінологічної науки, а й для практичної діяльності
правоохоронних органів. У практичній діяльності з розкриття і
розслідування злочинів, призначення і виконання покарання, профілактики
злочинності урахування особистісного фактора відіграє майже вирішальну
роль, що виявляється в таких основних напрямах: у статистичному аналізі
злочинності за особою злочинця; при вивченні особи підозрюваного й
обвинуваченого під час попереднього розслідування кримінальної справи і
встановленні причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; в діяльності
судів при призначенні покарання; у діяльності працівників
кримінально-виконавчої системи під час відбування засудженими покарання
(особливо у вигляді позбавлення волі); в оперативно-розшуко-вій
діяльності.
За допомогою статистичного аналізу злочинності за особою злочинця можна
створити узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців.
Сучасний злочинець — це молода людина з низьким рівнем освіти і
соціального статусу, як правило, неодружений або розлучений, що не
займається суспільно корисною діяльністю, перебуває під час вчинення
злочину в нетверезому стані, вчиняє злочин у складі групи і раніше вже
притягався до відповідальності.
Встановлення відомостей про факти, що характеризують особу
обвинуваченого (підозрюваного), належить до обставин, які входять у
предмет доказування в будь-якій кримінальній справі. Ґрунтовне вивчення
і врахування психологічних особливостей особи обвинуваченого під час
попереднього розслідування надає слідчому можливість передбачити ту чи
іншу позицію обвинуваченого під час розслідування справи, спрогнозувати
поведінку обвинуваченого під час проведення тієї чи іншої слідчої дії і
згідно з цим вибрати правильну тактику як розслідування загалом, так і
тактику здійснення окремих слідчих дій, що, у свою чергу, сприяє
швидкому й повному розкриттю злочинів, забезпеченню принципу всебічного,
повного й об’єктивного встановлення істини у справі. Знання генезису
особи
PAGE 90
злочинця і її кримінологічних особливостей допомагає слідчому отримати
суттєву інформацію про причини й умови, що сприяли вчиненню конкретного
злочину, які в більшості випадків пов’язані з особою злочинця.
Однією з цілей покарання є перевиховання і ресоціалізація засуджених, що
передбачає копіткий і тривалий процес здійснення впливу на особу
засудженого. Досягти дієвих успіхів у цій сфері можна буде лише тоді,
коли перевиховання і ресо-ціалізації засуджених ґрунтуватимуться на
індивідуалізації застосовуваних до них заходів виправно-трудового впливу
з обов’язковим урахуванням особливостей і властивостей особи
засудженого. Без урахування цього фактору не слід також сподіватися на
позитивні результати профілактичної діяльності з криміногенно
орієнтованими особами, а також особами, звільненими з місць позбавлення
волі, що пов’язано із запобіганням вчинення ними нових злочинів і
забезпеченням їх швидкої й повної адаптації в суспільстві після
звільнення.
При вирішуванні завдань профілактики доцільно застосовувати типологічний
метод вивчення особи. На основі визначення типу особи та її основних
характеристик вибирають відповідні профілактичні заходи, які
застосовують до конкретної особи. У процесі здійснення профілактичної
діяльності необхідно оцінювати проміжні результати і вже з їх
урахуванням коригувати процес застосування профілактичних заходів.
Важливу роль особа винного відіграє також при призначенні судами
законного й обґрунтованого покарання. Використання типології особи у
процесі призначення покарання створює наукову базу для суб’єктивної
думки суду і, отже, усуває або мінімізує “різнобій” у каральній практиці
судів. Необхідність ураховування особи винного при призначенні покарання
законодавець зараховує до загальних основ призначення покарання (ст. 39
КК України). Можливість застосування до винного більш м’якого покарання,
ніж передбачений законом, законодавець так само пов’язує з особою
винного (ст. 44 КК України).
Останнім часом у діяльності правоохоронних органів дедалі ширше
застосовується метод формування психологічного портрету розшукуваного
злочинця, який ґрунтується на положеннях про те, що при вчиненні
злочинів, насамперед тяжких
PAGE 91
(таких як вбивства, зґвалтування), виявляються психологія і
патопсихологія злочинців. На основі дослідження оперативних матеріалів і
матеріалів кримінальної справи складають портрет можливого злочинця, де
зазначають його можливі психологічні й фізіологічні якості, а також
соціальні характеристики (рівень освіти, культури, можлива сфера
діяльності тощо). Найефективніше цей метод застосовувати при
розслідуванні серійних злочинів.
Контрольні питання
1. У чому полягає відмінність понять “особа злочинця” і “злочинна
особа”?
2. Суть основних сучасних поглядів вчених-кримінологів на структуру
особи.
3. Як у сучасній кримінології вирішується питання про співвідношення
соціального й біологічного в особі злочинця?
4. Що таке психічні аномалії і як вони можуть впливати на злочинну
поведінку особи?
5. У чому полягає відмінність понять “типологія” і “класифікація”?
6. За якими найпоширенішими ознаками класифікують злочинців?
7. Основні критерії типологізації особи злочинця.
8. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця.
PAGE 92
Тема
В
ІНОПВІОУАЛЬНА ЗЛОЧИННА ПОВЕОІНКА
1. Причини і умови окремого злочину.
2. Обставини формування особи.
3. Зовнішні обставини вчинення злочину (ситуація).
4. Мотивація злочину.
8.1. Причини і умови окремого злочину
Як зазначалося, з усіх різноманітних зв’язків, що існують між явищами,
кримінологія найбільше уваги приділяє причинному зв’язку, сутність якого
полягає в тому, що одне явище (подія) за певних умов породжує інше
явище, яке є наслідком цієї причини. Важливим у цьому аспекті є
розмежування понять “причина” і “умова”. Умова супроводжує дію причини в
часі та просторі й сприяє появі наслідку, але на відміну від причини не
містить реальної можливості настання наслідку, яка реалізується у
процесі розвитку причинного зв’язку.
Серед вчених-кримінологів не існує єдиної думки щодо однозначного
визначення причин і умов конкретного злочину. Різні погляди
науковців-кримінологів на питання про причини й умови конкретного
злочину, як і на питання про причини й умови злочинності взагалі,
зумовлюються приналежністю вчених до напряму кримінології —
соціологічного чи біологічного. Загальним для представників двох
основних напрямів є визнання того, що індивідуальна злочинна поведінка
детермінується особливостями особи й конкретною (криміногенною)
ситуацією.
Розглянемо позиції вчених-кримінологів НАВС України і
Санкт-Петербурзької академії МВС Росії, які, як зазначалося, є
представниками першого напряму. Оскільки злочин є результатом взаємодії
індивідуальних властивостей особи й об’єктивної
PAGE 93
(зовнішньої для індивіда) ситуації, вчені визначають, що окремий злочин
детермінується, з одного боку, особистісними властивостями індивіда —
його потребами, інтересами, мотивами, цілями, поглядами і ставленням до
соціальних цінностей, які набирають форми негативної, суспільно
небезпечної спрямованості особи, а з іншого — сукупністю зовнішніх
об’єктивних обставин, пов’язаних з особистісними потребами. При цьому
особливості особи становлять інтерес для кримінології не тільки з
позицій їх вивчення на статистичному рівні, а й у динаміці у зв’язку з
умовами морального формування особи.
Отже, вчинення конкретного злочину є результатом взаємодії негативних
морально-психологічних властивостей особи, що утворюються під впливом
несприятливих умов морального формування індивіда, і зовнішніх
об’єктивних обставин, що створюють ситуацію злочину (криміногенну
ситуацію). Отже, існує два рівні взаємодії особи із соціальною дійсністю
при вчиненні конкретного злочину: перший — умови морального формування
індивіда, другий — конкретна ситуація вчинення злочину. На рівні
несприятливих умов морального формування особи утворюються психологічні
передумови, можливості вчинення злочину конкретною особою. На рівні
конкретної ситуації ця можливість реалізується в дійсність. Причини й
умови злочинності належать до індивідуальних умов морального формування
особи, виявляються в їх змісті і водночас визначають конкретні ситуації,
в яких опиняється й діє індивід. У свою чергу, причини окремих злочинів
відображують на індивідуальному рівні причини злочинності й конкретні
ситуації, що виникають.
З урахуванням зазначених рівнів взаємодії особи із соціальною дійсністю
і потрібно аналізувати причини окремого злочину.
Отже, в індивідуальній злочинній поведінці причинно значущо виявляються
як ситуація, так і негативні психологічні деформації особи, що набирають
форми суспільної небезпечності особи, а визначальну роль у детермінації
конкретного злочину відіграють соціальні фактори.
Іншої точки зору на розглядувану проблему дотримується А. Зелінський.
Він не погоджується з тезою, що причина злочину криється у зовнішніх
обставинах, а особа винної люди
PAGE 94
ни є тільки умовою розвитку причинного зв’язку, бо такий підхід, на його
думку, необгрунтовано принижує роль особи і робить її іграшкою зовнішніх
сил. Визначаючи, що для пізнання процесу детермінації індивідуального
злочину достатньо обмежитися двома ланками причинного зв’язку —
формуванням особи людини, яка в подальшому порушує кримінальний закон, і
вчиненням злочину в конкретній ситуації — А. Зелін-ський акцентує увагу
на тому, що в першій ланці особа є наслідком, а у другій — причиною.
Загальну схему розвитку причинного зв’язку він подає в такому вигляді. У
першій ланці генетичні передумови формування особи, до яких належить,
зокрема, спадковість, разом з факторами макро- та мікросере-довища
впливають на формування особи і наслідком такого впливу є утворення
особи, людини з її системою диспозицій й якостей. У другій ланці саме ця
особа з її диспозиціями й якостями є причиною вчинення конкретного
злочину за наявності об’єктивних та суб’єктивних умов, що сприяють або
полегшують вчинення злочину.
8.2. Обставини формування особи
На процес формування особи людини, яка в подальшому вчиняє злочин,
визначально впливають негативні особливості макро- та мікросередовища,
де ця людина постійно перебуває і здійснює свою діяльність.
До явищ макросередовища належать особливості економічного розвитку,
політичні погляди та концепції, що панують як на загальнодержавному
рівні, так і на рівні окремих регіонів, певних соціальних груп.
Частина соціального середовища, з якою індивід (людина) підтримує прямі
та безпосередні контакти, є ні чим іншим, як мікросередовищем цієї
людини.
На особу впливають і в кінцевому підсумку виявляються в причинах
злочинної поведінки фактори соціального середовища як на макро-, так і
на мікрорівні, тим більше, що відмінність між мікро- та макросередовищем
відносна: те, що для одного індивіда є колом його безпосереднього та
прямого спілкування — мікросередовищем, для іншого може бути обставиною
макросередовища.
PAGE 95
Макро- та мікросередовище людини змінюються, іноді навіть дуже суттєво.
Зміни макросередовища майже не залежать від можливостей і бажання
окремого суб’єкта, а зміни мікросере-довища зумовлюються бажаннями
суб’єкта в їх поєднанні з відповідними об’єктивними факторами.
Саме мікросередовищу належить визначальна роль у механізмі формування
особи людини. Розглянемо основні складові мікросередовища, які
найактивніше і найістотніше впливають на формування особи.
Насамперед таким соціальним середовищем, що вирішально впливає на
формування особи, є сім’я, яка впливає на людину з моменту її
народження. Якщо сім’я впливає позитивно, то особа дитини формується в
позитивному плані, і навпаки. Вплив сім’ї може відбуватися у двох
основних варіантах: шляхом педагогічного, виховного впливу, спрямованого
на формування у дитини певних моральних принципів і способів поведінки;
через стихійний вплив на особу образу життя, що притаманний сім’ї. На
формування особи в дитячому та юнацькому віці негативно впливають різні
фактори й обставини, основними з яких є такі:
• негативні форми поведінки безпосередньо в сім’ї (пияцтво, скандали,
бійки, наркоманія, деспотизм старших і фізично розвиненіших членів сім’ї
тощо);
• відсутність психологічного, емоційного контакту між батьками й дітьми,
а також між батьками;
• відсутність належного контролю за поведінкою дітей;
• збочені уявлення про виховання дітей в умовах “ринкової економіки”,
прищеплення дітям поглядів про необхідність збагачення будь-якими
шляхами, у тому числі й злочинними.
Існуюча в сім’ї система відносин і типові варіанти поведінки
сприймаються підлітками як зразок поведінки, певна рекомендація.
Негативні риси характеру особи формуються не лише у проблемних сім’ях, а
й у зовнішньо благополучних сім’ях, де культивуються жадоба до влади і
психологія всемогутності грошей.
Важливим фактором негативного формування особи є вплив найближчого
побутового оточення — друзів, знайомих, сусідів
PAGE 96
і компаній, з якими суб’єкт контактує постійно й безпосередньо. Залежно
від пануючих у побутовому оточенні установок, ціннісної орієнтації,
спрямованості, ставлення до законослухняної поведінки тощо воно може
становити криміногенне середовище.
Деформуючий вплив на особу можуть чинити як окремі особи, так і групи
осіб, особливо такі, що створюються за територіальною, національною або
клановою ознакою. Найістотніше криміногенні групи впливають на
неповнолітніх. Криміногенна небезпека негативного впливу на особу
виходить і від окремих неформальних об’єднань молоді з антисоціальною
спрямованістю. Норми і критерії, що є звичними в колі неформального
спілкування особи, стають для неї обов’язковими такою мірою, що вона
сприймає їх некритично і навіть всупереч своїм оцінкам і установкам.
Тому у вчиненні такою групою злочину можуть брати участь особи, які б
самостійно ніколи не вчинили злочину.
Негативно впливають на формування особи й недоліки сучасної системи
освіти і суспільно-виховної роботи.
Суттєве кримінологічне значення має також своєчасне формування
професійних інтересів та схильностей у підлітків і юнацтва. Якщо
професійне самовизначення формується в позитивному плані під впливом
батьків, школи та інших позитивних елементів мікросередовища, то воно
сприяє законослухняності особи. І навпаки, що менше суб’єкт
зорієнтований на професійну зайнятість, то більшою мірою можлива його
кримі-налізація.
Недоліки у формуванні професійної орієнтації суб’єкта, що формують у
нього неадекватне ставлення до праці, що само по собі має негативне
кримінологічне значення, можуть підсилити негаразди у трудових
колективах, де спостерігаються пияцтво, кругова порука, порушення
трудової дисципліни, крадіжки тощо.
Несприятливо впливає на особу і некваліфікована, важка фізична праця.
Вона не потребує професійного вдосконалення, підвищення освітнього рівня
та культури й обмежує перспективні уявлення суб’єкта про майбутнє.
До умов негативного формування особи належать також відсутність
необхідних побутових умов, уваги з боку адміністрації до проблем
працівників, низький рівень правової освіти.
PAGE 97
На формування особи негативно впливає ще й кримінальна субкультура з її
злодійськими традиціями, збоченими поняттями про честь, товариство,
жаргоном та іншими атрибутами, яка останнім часом виявляється серед
широких верств населення.
Специфічну роль у механізмі злочинної поведінки відіграють психічні
аномалії особи, які не виключають осудності. Наслідками наявності таких
аномалій у осіб можуть бути їх підвищена навіюваність, емоційна
нестриманість, конфліктність, агресивність, позбавлення можливості
реально оцінити ситуацію. Ці емоційно-інтелектуальні деформації особи за
певних обставин можуть спровокувати суб’єкт на вчинення злочину. Але
водночас необхідно враховувати, що психічні аномалії та пов’язані з ними
негативні риси особи, що реалізуються в механізмі індивідуальної
злочинної поведінки, здебільшого не є вирішальними у такій поведінці.
Найістотнішими є якості особи, сформовані в неї у процесі
життєдіяльності.
А. Зелінський, не заперечуючи впливу соціальних факторів на формування
особи, наголошує, що соціально значущі властивості особи формуються на
фундаменті, що закладений природою. На думку вченого, на формування
особи вирішальний вплив чинять біологічні фактори — стан генотипу нації,
вроджені патології і відхилення психіки, тілесні аномалії.
8.3. Зовнішні обставини вчинення злочину (ситуація)
Злочинець під час вчинення злочину завжди діє у певній “кримінальній”
ситуації. Однак до цієї ситуації він немовби вносить власні особистісні
якості, які є результатом формування його як особи.
Отже, конкретна ситуація — це сукупність зовнішніх для суб’єкта
обставин, що безпосередньо передують злочину і взаємодіють з
особистісними якостями суб’єкта, що вчинив злочин. Ситуації, що
передують злочину, виходячи з їх змісту поділяються на криміногенні
(такі, що створюють об’єктивні передумови злочину) і некриміногенні
(нейтральні або такі, що навіть створюють перешкоди для злочину).
PAGE 98
Криміногенна ситуація має певний об’єктивний зміст і тому в ній існують
обставини, що реально впливають на особу. Разом з цим ситуація має також
суб’єктивний зміст — певну оцінку ситуації, яка залежить виключно від
суб’єкта і не обов’язково збігається з її об’єктивним змістом. В цій
оцінці виявляється результат формування особи і саме цим можна пояснити,
що один суб’єкт у певній ситуації вчиняє злочин, а інший відмовляється
від його вчинення.
Поява мотиву і прийняття рішення про вчинення протизаконного діяння
здійснюються під впливом ситуації (зовнішніх умов), що є в даний
конкретний момент. Причому, в одних випадках злочинець сам навмисно
створює умови для здійснення свого наміру, а в інших випадках обставини
можуть суттєво обмежувати можливість обрання суб’єктом того чи іншого
варіанта поведінки. Законодавцем останні обставини конкретної ситуації
можуть визначатись як такі, що пом’якшують кримінальну відповідальність
або взагалі виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння.
Так, згідно з ч. 1 ст. 40 КК України вчинення злочину через збіг тяжких
особистих або через сімейні обставини, під впливом погрози чи примусу
або через матеріальну залежність, у стані сильного душевного хвилювання,
що викликане неправомірними діями потерпілого, при захисті від суспільно
небезпечного посягання, хоча і з перевищенням меж необхідної оборони
визнаються обставинами, що пом’якшують кримінальну відповідальність.
Вчинення діяння, що містить ознаки злочину, особою, що перебувала у
стані необхідної оборони чи крайньої необхідності (ст. 15, 16 КК
України) або діяла під впливом непереборної сили, є підставами, що
виключають суспільну небезпечність або протиправність такого діяння. У
перелічених ситуаціях блокується чи обмежується можливість обрання
способу дії.
Конкретна життєва ситуація може містити привід, що безпосередньо
викликає в особи рішучість вчинити злочин, або умови, що сприяють
вчиненню злочину. Привід — це події, стани або вчинки людини, що стають
останнім імпульсом до дії. Умови, що сприяють злочину, роблять можливим
здійснення злочинного посягання. Розрізняють умови необхідні й достатні.
Необхідними вважаються умови, без яких вчинення
PAGE 99
злочину взагалі неможливе. Наприклад, для крадіжки такою умовою є
наявність предметів крадіжки. Достатні умови в конкретній, певній
ситуації полегшують вчинення злочину.
Ситуації, в яких починається, триває й завершується злочин, класифікують
на різних підставах. Наведемо деякі з них.
За джерелом походження криміногенні ситуації можуть бути такими, що
створені:
• внаслідок дій злочинця;
• за волею інших осіб;
• внаслідок дії природних і техногенних факторів (пожежі, аварії,
катастрофи, повінь тощо);
• ситуації змішаного походження — такі, що виникли через поведінку
людей, дію природних і техногенних факторів.
За змістом криміногенні ситуації поділяються на проблемні, конфліктні та
ін.
За характером впливу на діючу особу розрізняють такі криміногенні
ситуації:
• екстремальні;
• провокуючі;
• сприятливі;
• перешкоджаючі;
• нейтральні.
Дослідження і вивчення криміногенних ситуацій є необхідною передумовою
ефективної профілактичної діяльності органів внутрішніх справ, що
здійснюється шляхом запобігання виникненню таких ситуацій або
нейтралізацією криміногенних ситуацій, що вже виникли.
У кримінології не існує однозначного погляду щодо значення ситуації в
механізмі вчинення злочину. Беззаперечним є тільки те, що в механізмі
індивідуальної злочинної поведінки наявна взаємодія зовнішніх
(об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) факторів. Як свідчить
практика, може існувати багато співвідношень між властивостями особи і
обставинами (ситуацією), що передували вчиненню злочину. Крайніми
точками таких співвідношень можуть бути сильний вплив конкретної
життєвої ситуації за відсутності антисуспільної установки і глибока та
стійка антисуспільна установка без будь-якого впливу зовнішньої
ситуації. Між цими крайніми точками існують перехідні випадки, коли
взаємодіють більш-менш напру
PAGE 100
жена ситуація і більш-менш розвинені антисуспільні якості особи.
Отже, ситуація відіграє певну роль як детермінаційний елемент у
механізмі злочину й іноді ця роль може стати вирішальною. Однак не може
існувати випадків, коли б дія суб’єктивного фактора в механізмі злочину
була повністю виключена. Суб’єктивне ставлення як рушійний, спонукальний
елемент присутній завжди. Взаємодії ситуації і особи може й не бути,
якщо все вирішує особа внаслідок реалізації своїх негативних якостей. Не
може бути детермінації злочину тільки за рахунок прояву криміногенної
ситуації, оскільки ситуація завжди опосередковується особою. Якщо ж це
не так, то немає й вини суб’єкта, бо ситуація не надає йому можливості
вибору.
8.4. Мотивація злочину
Складовою механізму злочинної поведінки є мотивація вчинення злочину, що
відбиває для кожного індивіда його потреби й інтереси, які реалізуються
в конкретизованому мотиві вчинення злочину. Мотивація — це процес
внутрішньої (суб’єктивної) детермінації дій.
Мотиваційний процес може мати вигляд сукупності послідовних ланок
(етапів): актуалізація певної потреби — вибір способу й засобів для
задоволення потреби — виникнення мотиву поведінки — формування мети дії
— планування діяльності (у разі вчинення умисного злочину) — прийняття
рішення — реалізація рішення.
Злочин, як і будь-який вчинок, є актом свідомої вольової діяльності
людини. Кожний такий акт пов’язаний із задоволенням певної людської
потреби. Отже, джерелом активності людини є її потреби. Система
індивідуальних потреб людини відбиває ціннісну орієнтацію особи і її
соціальну позицію.
Потреби людей найрізноманітніші — від найпростіших і життєво необхідних
біологічних та фізичних потреб до складних соціальних потреб
матеріального й духовного характеру.
Усвідомлена людиною потреба актуалізується, тобто визнається нею як
така, що є суттєвою, значущою і підлягає задоволенню. Така потреба
набуває значення інтересу. Інтерес
PAGE 101
е безпосередньою суб’єктивною причиною конкретного вчинку або певної
лінії поведінки.
Розбіжності між індивідуальним і суспільним інтересами, їх
суперечливість і надання переваги індивідуальному інтересу, а не
суспільному, що закріплений і охороняється правом, утворюють конфлікт,
який може призвести до злочину. Це зумовлює необхідність покладання на
кожну людину обов’язку регулювати свої потреби та інтереси, задовольняти
їх тільки дозволеними способами й засобами і відмовлятися від таких
потреб та інтересів, задоволення яких суперечить суспільним інтересам.
Отже, безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення
особи задовольнити свої потреби всупереч суспільним інтересам.
За соціальним змістом потреби можуть бути:
• життєво необхідними, що забезпечують умови існування людини (їжа,
тепло і та ін.);
• нормальними, соціально схваленими (здобуття знань, спілкування,
належні побутові умови);
• деформованими, збоченими за рахунок гіпертрофованих життєво необхідних
нормальних потреб;
• збоченими антисоціальними, задоволення яких суперечить як суспільним
інтересам, так і інтересам особи — пияцтво, наркоманія.
Найнебезпечнішими з позицій соціальності є антисоціальні збочені
потреби. Проте їх задоволення в загальному масиві всіх злочинів
становить 10-12 %. У більшості випадків злочинність діяння пов’язана не
із змістом потреби, а з характером, способом і засобами її задоволення.
Щоб задовольнити певну потребу, особа усвідомлює власні можливості для
цього, а також оцінює, що може сприяти чи перешкоджати цьому і ставить
перед собою конкретну мету, для досягнення якої вибирає певні способи й
засоби. Упродовж процесу, що відбувається з моменту актуалізації потреби
до моменту здійснення конкретного вчинку, особа приймає певне рішення:
задовольнити свою потребу або утриматися від цього, як саме її
задовольнити, а також якими способами й засобами. Можливість такого
вибору визначається наявністю різних варіантів поведінки.
PAGE 102
Отже, для мотивації злочинної діяльності вибір способу і засобів
задоволення актуальної потреби має виключно важливе значення. Наприклад,
у особи виникла і актуалізувалася потреба мати автомобіль. Але злочинна
мотивація з цього не починається. Автомобіль можна купити за власні або
позичені кошти, взяти в оренду тощо. Проте можна придбати автомобіль і
злочинним шляхом — крадіжкою, пограбуванням, шахрайством тощо. Якщо
особа вибирає останній варіант задоволення потреби, то й виникає
кримінальний мотив.
Задоволення потреби повинно узгоджуватися з можливостями суспільства.
Ігнорування цього принципу і отримання певних благ всупереч інтересам
суспільства є злочинним. Навіть життєво необхідні потреби в разі їх
задоволення через порушення суспільних інтересів, як правило, не
виключають злочинності вчиненого діяння. Ще більшою мірою це стосується
випадків задоволення гіпертрофованих потреб, які не відповідають
суспільним можливостям, тому найбільше потребують антисоціальних дій
певних людей.
Зміст мотиву полягає в обґрунтуванні особою своєї діяльності й
відповідає на питання, заради чого здійснюється така діяльність.
Поняття “мотив” і “мета” не тотожні. Якщо мотив виконує роль рушійної
сили певної поведінки особи, то мету можна визначити як бажаний
результат дій, що передбачається особою і наближає її до задоволення
актуальної потреби. Іноді мета збігається з мотивом. У цьому разі
виникає феномен мотиву-мети.
Наступною ланкою мотивації є планування злочинної діяльності. На цьому
етапі визначають спосіб, місце, час та інші обставини. За наявності
співучасників на цьому етапі здійснюється розподіл їх обов’язків.
Найбільш детальним і обміркованим є планування злочинів, що вчиняються
організованими злочинними групами.
Кульмінацією мотивації є прийняття рішення — це інтелектуально-вольовий
акт, що виражає готовність особи вчинити злочин.
Після прийняття рішення відбувається його виконання. Розглянутий
механізм мотивації притаманний вольовій поведінці особи, яка є
цілеспрямованою і називається діяльністю.
PAGE 103
У психології крім вольової поведінки особи розрізняють ще імпульсивну та
звичну її поведінку.
Імпульсивні дії вчиняються за першим спонуканням, без роздумів про їх
соціальне значення й наслідки. Залежно від того, які психічні стани
правопорушників зумовили імпульсивну реакцію, розрізняють чотири види
імпульсивних злочинів:
• вчинені у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння;
• афективні — вчинені у стані сильного душевного хвилювання;
• зумовлені хворобливим станом психіки, що не виключає неосудності;
• “парадоксальні” — такі, які вчиняють раптово під впливом
неусвідомлених агресивних імпульсів.
Мотиваційний процес при вчиненні імпульсивних злочинів складається з
таких ланок: актуалізації потреби, формування мотиву й негайної його
реалізації без постановки мети, планування, прийняття рішення та
коригування поведінки з урахуванням зміни ситуації. Наприклад, більшість
умисних вбивств, що вчиняються під час бійки, спільного вживання
спиртних напоїв, як правило, є результатом імпульсивної реакції на
ситуацію.
Звичні протиправні вчинки особа здійснює здебільшого свідомо, але під
впливом неусвідомлюваних потягів, що суперечать свідомо вибраній позиції
особи. Як встановив вчений фізіолог І. Павлов, в основу звичних форм
поведінки покладений динамічний стереотип, що виникає в корі головного
мозку людини в результаті неодноразового повторення відповідних дій. За
психологічним механізмом звична форма поведінки подібна до імпульсивної
— вона так само ірраціональна. Механізм мотивації при звичній поведінці
більшою мірою розгорнутий: після виникнення мотиву з’являється мета і
без будь-якого обмірковування приймається рішення, що негайно
реалізується без урахування ситуації, яка може бути дуже несприятливою
для успішного завершення злочину. Стандартні звичні рішення часто
виявляються в рецидиві злочинів. Що частіше повторюються ті чи інші види
злочинної діяльності, то більше підстав судити про їх звичний характер.
Мотивацію злочину необхідно відрізняти від мотивування конкретного
злочину, яке є поясненнями обвинуваченого орга
PAGE 104
нам розслідування і суду щодо причин та обставин вчиненого ним злочину.
Контрольні питання
1. Як вирішується проблема причин і умов конкретного злочину
представниками соціологічного напряму кримінології?
2. Чим обґрунтовують представники біопсихологічного напряму кримінології
індивідуальну злочинну поведінку особи?
3. Які явища макросередовища впливають на процес формування особи?
4. Як на формування особи впливає сім’я?
5. Яку роль у механізмі злочинної поведінки відіграють психічні аномалії
особи?
6. Що таке ситуація злочину?
7. На яких підставах класифікують ситуації злочину?
8. Що означає мотивація злочину?
9. Етапи (ланки) мотиваційного процесу.
10. Як класифікують потреби за соціальним змістом?
11. Яке значення для мотивації злочину має вибір способу і засобів
задоволення потреби?
12. Особливості механізму мотивації імпульсивних і звичних злочинів;
13. Чим різняться поняття “мотивація злочину” і “мотивування злочину”?
PAGE 105
Тема
9
ВІКТИМОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ
1. Віктимологія: загальне поняття й історія розвитку.
2. Основні поняття віктимології (жертва, потерпілий, віктимність,
віктимізація).
3. Віктимна поведінка і її види. Класифікація потерпілих від злочинів.
9.1. Віктимологія: загальне поняття й історія розвитку
З метою об’єктивного дослідження механізму конкретного злочину необхідно
вивчати не тільки злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що
приводом до злочинного посягання і умовою, що полегшує його вчинення,
іноді може бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінології
називають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов’язані з цим
проблеми, — віктимологією.
Буквально слово “віктимологія” означає “вчення про жертву” (від лат.
victima — жертва і грецьк. logos — вчення). Предметом віктимології, а
точніше кримінальної віктимології, на відміну від інших її напрямків, є
жертви злочинів, відносини, що пов’язують злочинця і жертву, а також
ситуації, що передують злочину.
Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологічних і соціальних
характеристик, що впливають на її уразливість, і ситуації, що передують
злочину, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу
отримати відповіді на запитання, як у цих ситуаціях, у взаємодії з
поведінкою злочинця криміногенно-провокуюче виявляється поведінка
жертви.
Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину
здійснив у 1948 р. німецький вчений Г. Гетіг. Він написав книгу
“Злочинець і його жертва”, де звернув увагу на
PAGE 106
потерпілого як фактор виникнення злочину, а також висунув ідею про
розуміння під злочинністю відносин між особами, що завдають шкоду, і
потерпілими.
Г. Гетіг вважав віктимологію галуззю кримінології. Протилежної точки
зору дотримувався румунський вчений Б. Мендельсон, який вважав
віктимологію окремою наукою. На його думку, об’єктом віктимології
повинна бути не тільки жертва злочину, а й потерпілий від нещасного
випадку, стихійного лиха тощо. Отже, можна вважати, що у віктимології
існують два напрями: у широкому розумінні віктимологія є окремою
дисципліною, що вивчає всі види жертв; у вузькому розумінні кримінальна
віктимологія — це наука, що вивчає тільки жертв злочинів.
Більшість зарубіжних вчених (Г. Гетіг, Б. Мендельсон та ін.) вважають
віктимологію галуззю кримінології і термін “віктимологія” використовують
для характеристики саме цього кримінального аспекту, тобто вивчення
тільки жертв злочинів. Такого самого погляду на віктимологію і
термінологію дотримується російський кримінолог Д. Рівман. Японський
вчений Міядзава, поєднавши концепції різних вчених, розрізняє
віктимність особистісну, що залежить від віку, статі, роду діяльності,
соціального статусу тощо, і спеціальну, що залежить від нестійкості щодо
психіки і психології відставання у розвитку інтелекту, алкогольної
інтоксикації, безвілля, емоційної нестійкості тощо. На думку Міядзяви,
при накладанні цих двох різновидів ступінь віктимності особи
підвищується.
Поглиблено до розробки проблем віктимології вчені-кримі-нологи
звернулися наприкінці 60-х років XX ст. Засновником розробки проблеми і
розвитку віктимології на теренах колишнього СРСР був Л. Франк, який у
1972 р. написав працю “Віктимологія і віктимність”. Значний внесок у
розвиток віктимології зробили Д. Рівман, В. Рибальська, В. Мінська, В.
Полубінський та ін.
Отже, віктимологія — це особливий напрямок кримінологічної науки, який
вивчає роль жертви у виникненні криміногенної ситуації і розроблює так
званий віктимологічний аспект попередження злочинів, основним завданням
якого є максимальне зменшення криміногенних ситуацій, що створюються
PAGE 107
безпосередньо потерпілими. Сутність віктимологічного аспекту
попередження злочинів полягає в тому, що необхідно здійснювати
профілактичну роботу не тільки серед потенційних правопорушників, а й
серед потенційних потерпілих — людей, чия поведінка, образ життя,
зв’язків, сімейний стан і вид діяльності створюють для них підвищений
ризик опинитися в ролі жертви злочинного посягання.
Віктимологічні дослідження значно поширені в багатьох країнах світу.
Створене в Мюнстері (Німеччина) Міжнародне віктимологічне наукове
товариство починаючи з 1973 р. провело багато міжнародних симпозіумів з
питань віктимології. Однією з найактуальніших проблем віктимології є
захист законних прав та інтересів осіб, що потерпіли від злочинних
посягань. У багатьох розвинених країнах світу прийнято інститут
компенсації шкоди, що була завдана жертвам злочину. Ця проблема
привертає до себе увагу всього світового співтовариства. Генеральна
Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію основних
принципів правосуддя із захисту жертв злочинів та зловживання владою,
згідно з якою визначено такі основні напрями підтримки й допомоги
потерпілим:
• введення в національне законодавство міжнародних стандартів із
забезпечення потерпілим доступу до системи правосуддя та державної
підтримки;
• кримінально-правова реституція;
• компенсація потерпілим з державних фондів;
• подання потерпілим матеріальної, медичної, психологічної та соціальної
допомоги державними, громадськими і місцевими установами.
Як зазначалося, більшість розвинених країн вже мають таке законодавство.
В Україні, на жаль, робляться лише окремі спроби й окремі заяви щодо
намірів відшкодування шкоди, завданої злочинними посяганнями. Реально
більш-менш послідовно виконуються тільки правові акти про відшкодування
шкоди, завданої зловживанням владою при здійсненні правосуддя, а також
жертвам політичних репресій минулих років. Усі інші потерпілі від
злочинів залишаються без будь-якої підтримки держави та правового
захисту. Основною причиною та
PAGE 108
кого стану є кризове становище економіки держави і недосконалість
чинного законодавства.
А. Зелінський слушно зауважив, що для вирішення цієї проблеми хоча б
частково необхідно прискорити розробку і прийняття законів про захист
прав потерпілих від злочинів. Зокрема, він пропонує враховувати досвід
інших країн:
• значно розширити процесуальні права потерпілого як учасника процесу:
висловлювати свою позицію щодо розмірів і способів відшкодування
збитків, вимагати від суду рішення про забезпечення особистої безпеки і
безпеки членів його сім’ї;
• під час відбування злочинцем покарання враховувати позицію потерпілого
при застосуванні до засудженого умовно-дострокового звільнення і заміни
покарання більш м’яким;
• з метою забезпечення особистої безпеки потерпілого повідомляти йому,
де саме засуджений відбуває покарання, коли і на якій підставі його
звільнено;
• покласти на адміністрацію виправно-трудових установ обов’язок
повідомляти потерпілому про втечу засудженого з установи, де він
відбував покарання.
Необхідно зазначити, що вже зроблено певні позитивні кроки у вирішенні
питання забезпечення особистої безпеки потерпілого і членів його сім’ї.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України”
від 13 січня 2000 р. з метою реалізації вимог Закону України “Про
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві” внесено відповідні зміни в КПК і КК України. Зокрема, у ст.
52-1 КПК України (“Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві”) передбачається, що право на забезпечення
безпеки поряд з іншими суб’єктами кримінального процесу мають потерпілий
і члени його сім’ї. Цією ж статтею передбачається процесуальний механізм
прийняття рішення про застосування заходів безпеки. У ст. 52-3 КПК
України (“Нерозголошення відомостей про особу, щодо якої здійснюються
заходи безпеки”) закріплюються основні шляхи і способи забезпечення
нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких здійснюється захист.
Кримінальний кодекс України доповнений ст. 181-1 і 181-2, які
передбачають кримінальну
PAGE 109
відповідальність за невжиття заходів безпеки щодо осіб, узятих під
захист, і розголошення відомостей про заходи безпеки щодо таких осіб.
Разом з цим власне механізм застосування заходів безпеки та їх
реалізація в обсязі, передбаченому законом, як щодо потерпілого та
членів його сім’ї, так і щодо інших суб’єктів кримінального процесу,
залишаються ще нечітко відпрацьованими як через відсутність практики,
так і через скрутне економічне становище держави.
9.2. Основні поняття віктимології
(жертва, потерпілий, віктимність, віктимізація)
Віктимологія оперує такими основними термінами: “жертва”, “потерпілий”,
“віктимність” і “віктимізація”.
Під жертвою з позицій віктимології розуміється постраждала від злочину
фізична особа незалежно від того, чи визнана вона потерпілою у
встановленому законом порядку і чи вважає себе такою.
Потерпілий — це особа, якій злочином безпосередньо завдано моральної,
фізичної або майнової шкоди і яка визнана потерпілою у встановленому
законом порядку.
Поняття “жертва” і “потерпілий” у віктимології вважаються тотожними. У
віктимології потерпілий одночасно є основним об’єктом дослідження і
одним із основних її понять.
Певні напрями проблеми потерпілого і раніше вивчалися кримінологією,
кримінальним правом, кримінальним процесом і судовою психологією. Проте
віктимологія вивчає їх у комплексі на двох рівнях, які співвідносяться
як злочин (окреме) і злочинність (загальне).
Потерпілий насамперед вивчається віктимологією на першому,
індивідуальному рівні як фактор, що може впливати на виникнення і
розвиток наміру у майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на
механізм злочину. На другому рівні вивчається сукупність жертв, яким
злочином завдано шкоди. Цей аспект вивчення необхідний для визначення
реальних наслідків злочинності.
У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення
ефективності попередження конкретних зло
PAGE 110
чинів і злочинності загалом шляхом здійснення цілеспрямованого впливу як
на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.
Віктимність окремої особи (індивідуальна віктимність) — це об’єктивно
притаманна людині (реалізована злочинним актом або залишена в потенції)
здатність, схильність стати в певних обставинах жертвою злочину. Залежно
від особистісних якостей і поведінки конкретного індивіда ступінь його
уразливості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути
нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Індивід не придбає
віктимність у процесі життєдіяльності, а є вік-тимним з моменту
народження і до смерті — він не може не бути віктимним, оскільки живе в
суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує об’єктивна
можливість стати жертвою злочину.
Потенційна індивідуальна віктимність залежно від можливостей її
реалізації в ситуаціях більш-менш широкого кола злочинів у зв’язку з
особистісними якостями і професійною зайнятістю конкретної особи може
розглядатися також з позиції її універсальності. З цієї позиції
розрізняють віктимність загальну і вибіркову (спеціальну) .
Віктимність окремої особи є відносним поняттям, оскільки завжди
реалізується в певній ситуації, яка є для цього достатньою. Однакові
особистісні якості, аналогічна поведінка можуть привести до різних
наслідків залежно від конкретної ситуації (зовнішніх обставин,
характеристики злочинця тощо). Іншими словами, необхідно розрізняти
віктимність особисту і ситуативну.
У реалізації віктимних потенцій жертви певну роль відіграє взаємодія її
суб’єктивних якостей і зовнішніх обставин. Ступінь віктимності особи є
результатом складання ситуативного та особистого компонентів. Тому, як
правило, шкода, яку завдано жертві, є наслідком реалізації особистої і
ситуативної віктимності. Зокрема, ступінь вибіркової (спеціальної)
віктимності значною мірою визначається професійною діяльністю
(працівники міліції, охоронці, таксисти, інкасатори, касири та ін.), але
разом з тим вибіркова віктимність є ситуативною, оскільки типовим для
неї є перебування потенційної жертви в небезпечних ситуаціях. Водночас
потенційна жертва
PAGE 111
може стати реальною вже тому, що опинилась у несприятливій ситуації, а
її особисті якості й поведінка аж ніяк цьому не сприяли.
Віктимізація — це процес реалізації віктимних потенцій у задаванні шкоди
і результат цього процесу. Віктимологічні складові механізму злочину
складні й різноманітні і тому в цьому механізмі ролі злочинця й жертви
іноді так переплітаються, що відмінність між ними малопомітна і тільки
випадок вирішує, хто стане жертвою, а хто — злочинцем.
9.3.Віктимна поведінка і її види.
Класифікація потерпілих від злочинів
Роль жертви у кримінологічному механізмі злочину може бути
найрізноманітнішою — від нейтральної до максимально провокуючої злочинця
на вчинення злочину. Особливе вікти-мологічне значення має провокуюча
поведінка жертви внаслідок її високого віктимного потенціалу. Дуже часто
така поведінка є приводом і джерелом конфлікту.
Жертві може бути завдано шкоди і в результаті її необачливих дій,
неправильної оцінки ситуації, а через це й неправильної поведінки. До
ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об’єктивна
можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної
реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям
злочинця.
Віктимологічно значущою може бути також позитивна поведінка жертви, якщо
вона полягатиме у здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних
посягань, при виконанні службових або громадських обов’язків. У таких
випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала
відповідної насильницької реакції з боку злочинця.
Українські вчені-кримінологи НАВС України розрізняють такі види
поведінки жертви:
• провокуюча — образа, приниження, напад, знущання тощо;
• позитивна (не провокуюча);
• нейтральна щодо впливу на поведінку злочинця;
• пасивна — найхарактерніша для взаємодії близьких родичів.
PAGE 112
Схожу класифікацію видів поведінки жертви пропонують вчені-кримінологи
Санкт-Петербурзької академії МВС Росії:
• негативна, тобто така, що провокує злочин або створює для нього
об’єктивно сприяючу ситуацію;
• позитивна, що виражається у протидії злочинцю, виконанні громадського
обов’язку тощо;
• нейтральна — така, що не сприяла вчиненню злочину. А. Зелінський,
класифікує віктимну поведінку за її характером:
• конфліктна, коли потерпілий створює конфліктну ситуацію або бере
активну участь у конфлікті, що виник (є ініціатором бійки або вступає в
бійку на боці однієї зі сторін). Особливими різновидами такої поведінки
є необхідна оборона, затримання злочинця, правозахисна активність;
• провокуюча (демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність,
неправильна поведінка жінки, що створює уявлення про її доступність,
тощо);
• легковажна (довірливість і наївність неповнолітніх та інших осіб, що
неспроможні опиратися нападаючому, створення аварійних ситуацій на
шляхах пішоходами й водіями тощо).
Кримінологічна значущість віктимної поведінки, що характерна для
багатьох жертв злочинів, уможливлює певну їх класифікацію. Класифікація
потерпілих від злочинів має важливе значення для запобігання злочинам,
оскільки мета її розробки полягає в підвищенні ефективності профілактики
злочинів і забезпеченні охорони громадян як потенційних жертв.
Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вважають, що до
основних підстав для класифікації жертв злочинів належать стать, вік,
професійна приналежність, морально-психологічні особливості особи (що
сприяє швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.
Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами окремих
деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а з огляду на певні елементи,
характер поведінки, що типова для ситуації, у якій завдається шкода.
Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підвищена
віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого
PAGE 113
віку зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів вік-тимологічної
профілактики.
Посадове становище і професійна діяльність також можуть зумовлювати
підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі
актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать
працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії
таксі, що працюють вночі. Останніми роками до професій, що мають
підвищену віктим-ність, додалася й така, як зайняття бізнесом.
Важливе значення має також класифікація жертв за ознаками їх ставлення
до особи, що завдає шкоду, і насамперед за морально-психологічними
особливостями. У механізмі злочину “працюють” статева розбещеність і
схильність до вживання алкоголю й наркотиків; жадібність і деспотизм;
агресивність і жорстокість; брутальність і боягузливість; сміливість і
доброта; фізична сила і слабкість тощо. Усі перелічені якості
виявляються в поведінці і за певних обставин можуть сприяти або
перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за
морально-психологічними ознаками необхідна насамперед для характеристики
категорій злочинів, в яких зазначені риси особи жертви є основою способу
й форми вчинення злочину або приводом злочину.
Особистісні якості жертв актуалізуються певними ситуативними факторами,
що дає підстави для такої їх класифікації:
• агресивні жертви — особи, поведінка яких пов’язана з нападом на особу,
що в подальшому завдає шкоду, або інших осіб чи іншими подібними діями
(образою, наклепом, знущанням тощо). Для жертв цього типу характерно
умисне створення конфліктної ситуації;
• активні жертви — особи, чия поведінка, хоча й не пов’язана з нападом
або створенням конфлікту, проте активно сприяє завданню їм у кінцевому
підсумку шкоди (звертаються з проханням про завдання їм шкоди або
вчинення дій, що об’єктивно призводять до завдання шкоди чи в інші
способи викликають такі дії, а також завдають шкоди самі собі);
• ініціативні жертви — особи, поведінка яких має позитивний характер,
але призводить до завдання їм шкоди;
PAGE 114
• пасивні жертви — особи, які не опираються злочинцю з об’єктивних і
суб’єктивних причин;
• некритичні жертви — особи, для яких характерні необачливість, невміння
правильно оцінювати життєві ситуації;
• нейтральні жертви — особи, що не сприяють вчиненню проти них злочину.
Кримінологи України НАВС вважають, що основним критерієм, на підставі
якого необхідно класифікувати потерпілих від злочинів, є ступінь
віктимності, який відбиває в найза-гальнішому вигляді віктимогенну
деформацію особи, професійну, вікову віктимність і віктимну патологію.
На цій підставі вчені пропонують таку класифікацію жертв:
• випадкова жертва, тобто особа стає жертвою в результаті збігу
обставин. Взаємовідносини, що виникають, не залежать ні від волі бажання
жертви, ні від волі й бажання злочинця;
• жертва з незначними якостями ризику, тобто особа, якій притаманні, як
і всім нормальним людям, фактори ризику й віктимність якої зненацька
різко підвищується під впливом конкретної несприятливої ситуації;
• жертва з підвищеними якостями ризику, тобто особа, стосовно якої діє
комплекс факторів ризику. До цієї групи належать два основних типи
жертв: жертви необережних злочинів, коли характер виконуваної ними
роботи або їх поведінка у громадських місцях містить підвищену
віктим-ність; жертви умисних злочинів, соціальний статус яких при
виконанні ними їх соціальних ролей містить підвищений ризик віктимності
(працівники ОВС, охорони та ін.). Віктимність цієї категорії може іноді
виявлятись в особливих манерах поведінки жертви, в її зовнішньому
вигляді тощо;
• жертва з високим рівнем ризику. Морально-соціальна деформація такої
особи практично не відрізняється від правопорушників і характеризується
стійкою її антисоціаль-ністю (повії, наркомани, алкоголіки та ін.).
Як зазначалося, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення,
а й більшою мірою для організації спеціального напрямку попереджувальної
роботи — віктимологічної
PAGE 115
профілактики. У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні
напрями попереджувальних заходів, об’єктами яких є віктимологічні
ситуації; безпосередньо потенційні й реальні жертви на індивідуальному
(індивідуальна віктимологіч-на профілактика) і груповому рівнях
(загальна або індивідуально-групова віктимологічна профілактика).
При реалізації першого напряму необхідну увагу приділяють заходам,
спрямованим на усунення віктимно небезпечних ситуацій (патрулювання,
обладнання технічними засобами охорони й безпеки, поліпшення організації
дорожнього руху, залучення громадськості до вирішення завдань
колективної й особистої безпеки та ін.).
При реалізації другого напряму необхідно здійснювати заходи виховного
впливу, професійного навчання, правової пропаганди, медичного характеру,
забезпечення населення спеціальними засобами захисту тощо.
Отже, значення вивчення особи потерпілого полягає у такому:
• визначенні кола осіб, які найчастіше стають жертвами злочинів;
• вивченні зв’язку між поведінкою потерпілого і злочинця;
• вивченні формуючого впливу поведінки й особи потенціальної жертви на
особу частини злочинців;
• розробці профілактичних заходів, спрямованих на усунення причин,
внаслідок дії яких особа може опинитися в ролі жертви;
• більш повному вивченні особи злочинця й індивідуалізації йому
покарання за вчинений злочин.
Контрольні питання
1. Хто з вчених-кримінологів стояв у витоків розвитку віктимології?
2. Що означає віктимологія як напрям кримінології?
3. Основні напрями підтримки і допомоги потерпілим, визначені
Генеральною Асамблеєю ООН.
4. У чому полягає відмінність понять “жертва” і “потерпілий”?
PAGE 116
5. Сутність поняття “віктимність особи”.
6. Що означає поняття “віктимізація”?
7. Основні види віктимної поведінки жертви.
8. Класифікація жертв злочинів залежно від їх морально-психологічних
особливостей (за Д. Рівманом).
9. На які групи поділяються потерпілі за ступенем віктим-ності?
10. Значення вивчення особи потерпілого.
Тема
Ю
КРИМІНОЛОГІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ І ПЛАНУВАННЯ ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНОЇ ОІЯЛЬНОСТІ
1. Поняття і види кримінологічного прогнозування.
2. Методи кримінологічного прогнозування.
3. Значення кримінологічного прогнозування.
4. Поняття, завдання і види кримінологічного планування.
10.1. Поняття і види кримінологічного прогнозування
Прогнозування злочинності — це передбачення ймовірних змін тенденцій і
закономірностей злочинності в майбутньому.
Розроблені кримінологією прогнози про майбутній стан злочинності в тому
чи іншому регіоні або у країні загалом є підґрунтям для планування
заходів, спрямованих на попередження злочинів.
Прогнозування взагалі — це процес наукового пізнання майбутнього за
допомогою вивчення тенденцій розвитку будь-якого явища, а прогноз є
підсумковим судженням, висновком прогнозування.
Відповідно кримінологічне прогнозування (за А. Зелінсь-ким) — це процес
отримання, обробки й аналізу інформації з метою визначення майбутнього
стану злочинності або ймовірності вчинення конкретного злочину, а
кримінологічний прогноз — це висновок, який отримують у результаті
прогнозування, тобто судження про майбутній рівень, структуру і динаміку
злочинності, а також про небезпеку вчинення злочину конкретною особою.
Деякі вчені поняття “прогнозування злочинності” і “кримінологічне
прогнозування” вважають тотожними, а інші, навпаки, підкреслюють їх
відмінність. Останні аргументують свою
PAGE 118
думку тим, що поняття “кримінологічне прогнозування” ширше, оскільки
охоплює прогнозування не лише злочинності, а й інших антисуспільних
явищ, а також тенденцій і закономірностей розвитку правоохоронних
органів, каральної практики, системи органів, що беруть участь у
попередженні злочинів, тощо.
Проте умовно вважатимемо ці поняття тотожними.
Отже, основна мета прогнозування злочинності полягає у визначенні
найзагальніших показників, що характеризують розвиток (зміну)
злочинності в майбутньому, виявленні її позитивних і негативних
тенденцій, а також у пошуку на цій основі способів зміни або
стабілізації цих тенденцій у необхідному для суспільства і держави
напрямі.
Особливою наукою про закони й методи прогнозування є прогностика.
Значення цієї науки в усіх галузях людської діяльності важко
переоцінити. Хоча прогноз завжди є ймовірним судженням, це не суперечить
його об’єктивності. Злочинність належить до явищ, розвиток яких
підпорядковується тільки законам теорії ймовірності. Як масове явище
злочинність становить відносно стійку імовірнісну систему, параметри і
динаміка якої підпорядковуються статистичним закономірностям. Визнання
злочинності імовірнісною системою зі стійкими параметрами теоретично
обґрунтовує принципову можливість надійного кримінологічного
прогнозування.
Максимальне підвищення надійності кримінологічного прогнозування є одним
з найосновніших завдань сучасної науки. Ступінь імовірності
кримінологічного прогнозу залежить від урахування комплексу факторів,
які використовують у прогнозуванні. У процесі прогнозування необхідно
враховувати не тільки статистичні дані про злочинність і осіб, які
вчинили злочини, а й дані, що характеризують розвиток (зміну) інших
соціальних процесів, які в будь-який спосіб впливають на злочинність.
Факторів, що безпосередньо й опосередковано впливають на злочинність,
дуже багато. Прогнозуючи, зокрема, злочинність слід ураховувати такі
фактори, як появу нових форм власності, підвищення або зниження рівня
достатку населення, розшарування населення на багатих і бідних,
безробіття, міграцію, стан моралі, ставлення населення до норм права,
діяльності правоохоронних органів. Важливою обставиною, що впливає
PAGE 119
на прогноз злочинності, є зміни, що вносяться у кримінальне
законодавство.
Прогнозування злочинності ґрунтується на статистичних закономірностях
масового соціального явища і може здійснюватися на кількох рівнях:
• злочинності загалом;
• певної категорії злочинності (рецидивної, насильницької, неповнолітніх
та ін.);
• окремих видів злочинів (вбивство, вимагання, бандитизм та ін.).
Прогнозування може здійснюватися також в межах різних соціальних груп,
що сформовані за певними ознаками, такими як сімейний стан, вік,
професія, освіта.
За територіальною ознакою розрізняють прогнозування загальнодержавне,
регіональне і місцеве. Існує також відомче кримінологічне прогнозування
— у відповідній галузі народного господарства, на окремому підприємстві.
За тривалістю прогностичного періоду прогнози злочинності можуть бути
короткостроковими (на один-два роки), се-редньостроковими (на 3-5 років)
і довгостроковими, або перспективними (на 10-20 років).
Крім загального прогнозування злочинності самостійне значення має
індивідуальне прогнозування (передбачення індивідуальної злочинної або
правомірної поведінки). На відміну від прогнозування злочинності взагалі
прогнозування індивідуальної злочинної поведінки теоретично розроблене
ще недостатньо, а на практичному рівні зроблено тільки перші кроки.
Методологічне обґрунтування можливості прогнозування поведінки людини
пов’язане з детерміністичною концепцією поведінки, яка розглядається як
результат складної взаємодії особи, середовища і конкретної життєвої
ситуації. Безумовно, складна сутність людини і різні властивості її
природи зумовлюють труднощі методології пізнання і прогнозування
поведінки, ускладнюють їх практичне здійснення, але не роблять їх
неможливими. На думку А. Зелінського, індивідуальне прогнозування
повинно виходити з психології особи та її минулої діяльності.
Здійснювати індивідуальне прогнозування злочинної поведінки можна лише
щодо осіб, які в минулому вже вчинили злочини
PAGE 120
або припускалися антигромадської поведінки. Роль індивідуального
прогнозування полягає саме в тому, щоб із зазначеного контингенту осіб
визначити тих, до яких необхідно вживати індивідуальних попереджувальних
(профілактичних) заходів з метою недопущення вчинення ними злочинів у
майбутньому.
На практиці досвідчені працівники органів внутрішніх справ можуть
здійснювати чіткий прогноз щодо дій тих чи інших осіб, які
скомпрометували себе антигромадською поведінкою. Маючи інформацією про
властивості таких осіб і середовище, в якому вони перебувають,
працівники органів внутрішніх справ своєчасно виконують профілактичну
роботу, запобігаючи тим самим вчиненню злочинів.
Кримінологічне прогнозування повинно бути неупередже-ним, обґрунтованим
і надійним.
Вимога неупередженості прогнозування полягає в тому, що прогноз
злочинності не повинен залежати від особистих або групових інтересів і
видавати бажане за істину.
Вимога обґрунтованості прогнозування полягає в тому, що воно повинно
ґрунтуватися на аналізі криміногенних факторів в їх динаміці.
Вимога надійності полягає в тому, що високий ступінь прогнозу має
здійснюватися з достовірності.
10.2. Методи кримінологічного прогнозування
Для кримінологічного прогнозу злочинності використовують дані, які
отримують у результаті аналізу й узагальнення соціальної, економічної та
правової інформації з використанням методів кримінології.
У процесі прогнозування злочинності застосовують найрізноманітніші
методи. Метод — це спосіб, прийом отримання й аналізу інформації, що
необхідна для розв’язання завдань прогнозування злочинності. Найширше
при прогнозуванні злочинності застосовують методи екстраполяції,
моделювання і експертних оцінок.
Необхідно розрізняти прогнозування зареєстрованої злочинності й
передбачення її реального стану, оскільки латентна злочинність істотно
ускладнює прогнозування і може призвести до спотворення прогнозу.
PAGE 121
Для передбачення змін у динаміці й структурі злочинності найчастіше
використовують метод екстраполяції. Цей метод призначений для пошуку
показників майбутнього виходячи з того, що тенденції минулого й
теперішнього діятимуть і в подальшому. Аналіз показників динаміки
злочинності та її окремих видів за кілька попередніх років дає змогу
виявити тенденцію до зміни цих показників (зменшення чи збільшення
коефіцієнта злочинності). На підставі цього за допомогою спеціальних
математичних розрахунків можна визначити, як коефіцієнти змінюватимуться
в майбутньому. Метод екстраполяції дає точні результати за умови
відносної стабільності криміногенних факторів, і тому його застосовують
тільки для короткострокового прогнозування. Основний недолік цього
методу полягає в ігноруванні криміногенних факторів — їх зміни у
прогнозованому майбутньому.
Сучаснішим і складнішим є метод математичного моделювання, що передбачає
побудову кількісної моделі злочинності, яка відбиває її залежність від
дії низки факторів. Підставивши в модель значення факторів злочинності
на планований період, визначають майбутній стан злочинності. Складність
цього методу полягає в недостатньому пізнанні факторів злочинності й
механізму їх дії, ступені зв’язку цих факторів із злочинністю. Проте за
окремими даними такі моделі можна побудувати. Зокрема, можливою є
побудова прогнозу злочинності на основі демографічного прогнозу змін у
чисельності та структурі населення. Дані про соціально-демографічний
склад правопорушників накладають на припустиму демографічну структуру,
внаслідок чого визначають імовірний рівень злочинності. Найефективнішим
цей метод є для короткострокових прогнозів.
Перспективне (довгострокове) прогнозування здійснюють здебільшого за
допомогою методу експертних оцінок, який полягає в отриманні думок
спеціалістів щодо можливих змін тенденцій і закономірностей злочинності
на планований період. Існують суворі процедури збирання думок експертів,
їх аналізу і розрахунку експертних оцінок. Найпопулярнішим є так званий
дельфійський метод (метод Дельфі), розроблений у СІЛА. Згідно з цим
методом опитування експертів здійснюють у такий спосіб: запитання
експертам ставлять так, щоб вони мали
PAGE 122
будь-яку кількісну характеристику; опитування здійснюється в кілька
турів, під час яких питання і відповіді уточнюються; у разі відхилення
прогнозів від думки більшості, експерти обґрунтовують свою думку. До
експертизи можуть залучати додаткових експертів. Так формується мережа
експертів, яких можна використати для повторної експертизи.
Прогнозування індивідуальної поведінки полягає у визначенні ймовірності
вчинення конкретною особою злочину або навпаки її виправлення й відмови
від злочинної діяльності. З цього приводу заслуговує на увагу думка А.
Зелінського, який піддає критиці позицію вчених-кримінологів, які
заперечують взагалі можливість індивідуального кримінологічного
прогнозування.
Свою позицію А. Зелінський обґрунтовує так. Людські стосунки завжди
будуються на передбачуванні вчинків, а характеристика особи в кінцевому
підсумку полягає в судженні про імовірну поведінку в певних умовах.
Аргументом, яким обґрунтовують свою думку опоненти індивідуального
кримінологічного прогнозування, є посилання на унікальність і
неповторність індивіду, внаслідок чого до нього не можна застосовувати
статистичні закономірності. Безперечно, кожна людина унікальна як особа,
проте всі люди мають багато спільного. Імпульсивний, спонтанний характер
людських вчинків не перекреслює стандартності поведінки у більшості
вчинків, а типовим є те, що часто повторюється. Групові статистичні
закономірності і отримані на їх основі прогнози поширюються й на окремих
людей, але достовірність прогнозу знижується внаслідок індивідуальних
відмінностей. В однорідних групах прогноз індивідуальної злочинної
поведінки особи буде достовірніший. Менша надійність прогнозування
індивідуальної поведінки (порівняно з прогнозами масових явищ) не
перекреслює його пізнавального та практичного значення. Таке
прогнозування дає змогу своєчасно зупинити особу на шляху до злочину й
попередити злочин.
Імовірні судження про майбутню поведінку підсудного є підставою для
прийняття судових рішень при розгляді кримінальних справ, визначають
необхідність застосування тих чи інших запобіжних заходів щодо
обвинуваченого та підсудного при здійсненні попереднього розслідування.
PAGE 123
Побудова прогностичної моделі передбачає два підходи:
• прогнозування на основі узагальнення біографії індивіда;
• прогнозування на основі аналізу внутрішнього духовного життя індивіда,
його установок і мотивів.
Відомості про дії осіб, які раніше вчиняли злочини й були засуджені,
можна отримати з офіційних документів (зокрема, вироків, довідок). Ці
відомості створюють можливість для прогнозування рецидиву злочинів. Для
вирішення такого завдання метод екстраполяції малопродуктивний, у цьому
разі ефективніше застосовувати метод моделювання або кібернетичний метод
розпізнавання образу.
10.3. Значення кримінологічного прогнозування
Завдання підвищення ефективності боротьби зі злочинністю зумовлює
необхідність обґрунтованого прогнозування злочинності. Прогноз
злочинності є насамперед інформацією для потреб практики, причому такою
інформацією, на підставі якої визначають і оцінюють можливості боротьби
із злочинністю в майбутньому з урахуванням усіх наявних сил і засобів.
По суті прогноз злочинності є основою для організації боротьби зі
злочинністю взагалі, що здійснюється не тільки державними органами, а й
громадськими організаціями. Прогноз є важливим етапом планомірної
боротьби зі злочинністю — тільки на основі прогнозу можна вирішити
питання прийняття своєчасних рішень про вплив на злочинність, її види,
причини, що її породжують, і умови, які їй сприяють.
Кримінологічний прогноз сприяє зміцненню і розвитку системи органів, що
реалізують попереджувальні та інші заходи боротьби зі злочинністю.
Оцінюючи рівень, структуру, динаміку та інші характеристики злочинності
з позицій теперішнього й майбутнього, ці органи в разі потреби ставлять
перед законодавцями питання про внесення змін і доповнень у чинне
кримінальне, кримінально-процесуальне та кримінально-виконавче
законодавство.
Отже, кримінологічне прогнозування забезпечує визначення не тільки
оптимального варіанта науково обґрунтованої стратегії й заходів
підвищення організаційної діяльності держав
PAGE 124
них і громадських органів у сфері боротьби зі злочинністю, а й тактики і
методики цієї боротьби.
Прогнозування злочинності тісно взаємопов’язане з плануванням боротьби
зі злочинністю, хоча вони різняться цілями і завданнями. Прогнозування
має на меті виявити можливі варіанти зміни злочинності в майбутньому й
обставини, які сприятимуть зниженню (збільшенню) рівня злочинності, а
план встановлює, що для цього необхідно зробити, в який термін, які
потрібні ресурси, засоби тощо. Прогнозування злочинності передує
формуванню плану в часі й визначає його сутність і зміст.
Прогнозування є науковою основою для складання планів боротьби зі
злочинністю та її попередження. Між надійністю прогнозу й
обґрунтованістю плану існує прямий зв’язок: що точніший прогноз, то
більше підстав для забезпечення опти-мальності плану.
10.4. Поняття, завдання і види
кримінологічного планування
Розглянуте кримінологічне прогнозування є вихідним етапом
кримінологічної політики.
Кримінологічна політика (за А. Зелінським) — це науково обґрунтована
стратегія і тактика попередження злочинності із застосуванням системи
профілактичних заходів соціально-кримінологічного характеру, а також
шляхом запобігання й припинення конкретних злочинів. Політика
профілактики злочинів реалізується з урахуванням зміни соціальної та
економічної ситуації в державі на основі кримінологічного прогнозування
і планування.
Кримінологічне планування охоплює процес підготовки, складання і
затвердження планів попередження злочинів. План — це окреслена система
заходів, що передбачає їх певний порядок, послідовність і строки
виконання, а також відповідальних виконавців.
Планування є однією з форм координації попереджувальної діяльності як в
окремому регіоні, так і в державі загалом.
Розрізняють територіальне (регіональне) і відомче (галузеве) планування
профілактики злочинів. За змістом такі плани
PAGE 125
є комплексними, оскільки охоплюють велику кількість суб’єктів
профілактики і передбачають різні заходи впливу.
Відомчі плани, як правило, мають функціональний характер, що відповідає
профілю відомства (наприклад, план профілактики дорожньо-транспортних
пригод УДАІ УМВС області). Ці плани називають ще
функціонально-відомчими.
Територіальне кримінологічне планування може здійснюватись у масштабі
адміністративного району, міст, областей, Автономної республіки Крим,
України загалом.
За строком дії (виконання) розрізняють плани короткострокові (на
один-два роки), середньострокові (до 5 років) і перспективні (на 10-15
років).
Можливе також поточне планування профілактичних заходів на нетривалі
проміжки часу (наприклад, літній сезон, святкові дні).
Процес планування складається з п’яти основних етапів:
• організаційно-підготовчого;
• інформаційно-аналітичного;
• безпосередньої розробки плану;
• організація виконання плану;
• оцінювання попереджувальної діяльності й висновки.
На першому, організаційно-підготовчому етапі відповідний орган
виконавчої влади приймає рішення про розробку плану, створює спеціальну
комісію (робочу групу), попередньо визначає джерела
матеріально-технічного забезпечення роботи комісії, джерела необхідної
інформації, розподіляє обов’язки.
На другому, інформаційно-аналітичному етапі комісія вивчає й аналізує
злочинність у регіоні, її динаміку й тенденції. У разі потреби комісія
організовує конкретно-соціологічні дослідження, витребовує відомості
кримінологічного характеру з правоохоронних органів (суду, прокуратури,
органів внутрішніх справ), а також збирає іншу необхідну інформацію: про
територіальну, економічну, демографічну характеристики регіону,
матеріальні та житлово-побутові умови населення, соціально-політичну
ситуацію в регіоні, соціальну інфраструктуру, міграцію населення тощо.
Безпосередньо розробка комплексного плану профілактики злочинів
передбачає:
PAGE 126
• статистичну обробку й аналіз отриманої інформації, її оцінку і
формулювання висновків;
• кримінологічне прогнозування на певний строк;
• розробку планових попереджувальних заходів з визначенням строків
виконання і конкретних виконавців;
• узгодження, рецензування й обговорення проекту плану, його коригування
і доопрацювання;
• затвердження плану.
Організація виконання комплексного кримінологічного плану полягає в
доведенні планових завдань до виконавців, визначенні строків подання
звітності, встановленні контролю за виконанням плану, коригуванні
планових завдань, проведенні нарад з виконавцями.
Попереджувальну діяльність оцінюють не за формальними ознаками намічених
заходів, а на основі реальної ефективності, тобто за станом правопорядку
в регіоні.
До кримінологічного планування всіх рівнів висувають такі основні
вимоги:
• планування повинно бути колективним як за колом учасників складання
плану, так і за колом його виконавців;
• виконавці плану повинні мати необхідні повноваження;
• намічені заходи повинні взаємоузгоджуватись і не суперечити один
одному;
• заходи слід планувати з урахуванням конкретної обстановки в регіоні
(відомстві) і своєчасно коригувати з урахуванням її змін.
Форми плану можуть бути різноманітними. Найпоширенішою є форма плану, що
складається з назв заходів, виконавців, строків виконання,
відповідальних за виконання. Можуть використовуватися й інші форми
плану.
Контрольні питання
1. Сутність кримінологічного прогнозування.
2. Що таке кримінологічний прогноз?
3. На яких рівнях може здійснюватися прогнозування злочинності?
PAGE 127
4. Які види прогнозування злочинності розрізняють за ознаками
територіальності й тривалості прогностичного періоду?
5. Сутність індивідуального прогнозування злочинної поведінки.
6. Вимоги, що висуваються до кримінологічного прогнозування.
7. Які методи використовують для побудови кримінологічного прогнозу?
8. Обґрунтування можливості прогнозування індивідуальної поведінки.
9. Значення кримінологічного прогнозування злочинності.
10. Сутність кримінологічного планування.
11. Види кримінологічного планування.
12. Основні етапи процесу планування.
Тема
11
ПОПЕРЕОЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ
1. Поняття попередження злочинності.
2. Об’єкти, рівні й форми профілактики злочинності.
3. Заходи попередження злочинності і їх класифікація.
4. Суб’єкти попереджувальної діяльності і їх класифікація.
5. Правоохоронні органи як суб’єкти попереджувальної діяльності.
11.1. Поняття попередження злочинності
Визначення злочинності як соціально негативного явища передбачає
відповідну стратегію боротьби з нею, основним напрямом якої є вплив на
причини злочинності.
Проблеми попередження злочинності багато років становлять інтерес для
урядів усіх держав незалежно від їх устрою й широкого кола
громадськості.
Думку про те, що попередження злочинності повинно мати пріоритет перед
каральної політикою держави, висловив ще Платон у IV ст. до н. е., але
її практичне втілення відбулося порівняно недавно. Ця думка дістала
правову аргументацію у працях юристів класичної школи кримінального
права у XVIII ст., які заклали основу нової політики в боротьбі зі
злочинністю. Сутність цієї політики полягає в такій формулі: “мудрий
законодавець попередить злочин, щоб не бути змушеним карати за нього”.
Подальшого теоретичного обґрунтування попередження злочинності дістало в
межах кримінології, яка стала альтернативою науці кримінального права
щодо формулювання основний цілей, завдань і заходів боротьби зі
злочинністю в сучасних умовах. Нині попередження злочинності є основним
напрямом діяльності держави й суспільства в боротьбі із цим соціально
негативним явищем.
PAGE 129
Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу
злочинця, то попереджувальні заходи спрямовані на усунення або
нейтралізацію причин і умов злочинності. Тому попереджувальна діяльність
за змістом, масштабами заходів і кількістю суб’єктів, що беруть у ній
участь, є ширшою і багатшою, ніж практика застосування кримінального
покарання.
Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії пропонують таке
визначення поняття попередження злочинності: це спрямована проти
злочинності діяльність держави й суспільства з метою утримання її на
мінімальному рівні шляхом усунення або нейтралізації її причин.
За визначенням вчених-кримінологів НАВС України, попередження
злочинності — це кримінологічна категорія, що означає систему
об’єктивних і суб’єктивних передумов локалізації й зниження злочинності,
а також комплекс державних і суспільних заходів, спрямованих на
викорінення цього соціального явища, його причин і умов.
На думку А. Зелінського, попередження злочинності — це система заходів,
що вживаються суспільством з метою стримування поширення злочинності і
зниження її рівня шляхом запобігання й припинення конкретних злочинів.
Поряд з терміном “попередження” у кримінології використовують терміни
“профілактика”, “превенція”, “запобігання”. У кримінологічній літературі
немає єдиною думки щодо тлумачення і співвідношення цих термінів.
Наприклад, вчені НАВС України вважають, що коли поняття “попередження
злочинності” використовують для визначення як об’єктивних передумов
ліквідації злочинності, так і суб’єктивних факторів боротьби з нею, то
поняття “профілактика” антигромадських явищ стосується лише особливої
соціально керованої діяльності, що характеризується як свідомий,
цілеспрямований процес попередження будь-яких порушень соціальних норм.
На думку А. Зелінського, профілактика — це діяльність з усунення,
нейтралізації або послаблення факторів, що породжують злочинність або
сприяють їй. Отже, кримінологічна профілактика, як правило, не має
адресного характеру, тобто не спрямована на конкретний злочин і полягає
в усуненні криміногенних факторів взагалі. Вона забезпечується через
запо
PAGE 130
бігання криміногенним ситуаціям, їх усунення, послаблення дії
криміногенних факторів і їх нейтралізації, захисту можливих об’єктів від
посягань, правової та кримінологічної пропаганди серед населення.
Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вважають, що таке
розмежування термінів “попередження” і “профілактика” має умовний
характер і їх можна використовувати як рівнозначні. У подальшому
виходитимемо саме з цієї точки зору.
Здійснення політики у сфері попередження злочинності повинно
ґрунтуватися на певних принципах. До основних принципів попередження
злочинності належать гуманізм, наукова обґрунтованість, законність і
економічна доцільність.
Принцип гуманізму полягає в тому, що профілактика як особливий вид
діяльності, як правило, пов’язана із завданням конкретним особам
позбавлень та правообмежень і спрямована на попередження з боку
конкретних осіб.
Профілактична діяльність неможлива без кримінологічних досліджень, за
допомогою яких вивчаються стан і тенденції злочинності, причини й умови,
що впливають на її територіальні особливості, тощо. За допомогою таких
досліджень конкретизуються завдання й об’єкти профілактики, основні
напрями й засоби попереджувального впливу, коло суб’єктів. У цьому
виявляється принцип наукової обґрунтованості.
Важливе значення для ефективної попереджувальної діяльності має принцип
законності. Правові основи профілактики повинні регламентувати її
основні напрями й форми, компетенцію суб’єктів, підстави для
застосування заходів індивідуально-профілактичного впливу, а також
передбачати гарантії захисту прав і законних інтересів осіб, стосовно
яких вони здійснюються.
Принцип економічної доцільності полягає в тому, що при плануванні
профілактичної діяльності необхідно враховувати майбутні витрати на
плановані заходи, оскільки вони можуть залишитися невиконаними через
надмірну вартість.
11.2. Об’єкти, рівні й форми профілактики злочинності
Попередження злочинності є системою, що об’єднує об’єкти профілактики,
основні рівні й форми профілактики, заходи
PAGE 131
попереджувального впливу, суб’єктів профілактики, які виконують цю
роботу.
До об’єктів попередження злочинності належать процеси і явища різного
порядку. По-перше, це економічні, політичні, психологічні та інші
фактори, що зумовлюють стан і динаміку злочинності. Ступінь зв’язку цих
факторів із злочинністю може бути різний. її пізнання за допомогою
кримінологічного аналізу визначає масштаби профілактичної діяльності та
її ефективність. По-друге, до об’єктів попереджувальної діяльності можна
зарахувати діяльність людей, що повинна відповідати нормам права й
соціальної взаємодії. Характер діяльності при цьому може бути
різноманітний: професійний, адміністративний, технологічний тощо. І,
по-третє, це особа злочинця.
Залежно від ієрархії причин і умов злочинності розрізняють три основних
рівня її попередження: загальносоціальний, соціально-кримінологічний та
індивідуальний.
Загальносоціальний рівень попередження злочинності (загальна
профілактика) охоплює діяльність держави, суспільства та їх інститутів,
що спрямована на розв’язання суперечностей в галузі економіки,
соціального життя, у моральній сфері тощо. Цю діяльність здійснюють
різні органи державної влади й управління, громадські формування, для
яких функція попередження злочинності не є основною або професійною.
Профілактичний ефект досягається завдяки ефективній
соціально-економічній політиці загалом.
Спеціально-кримінологічний рівень (кримінологічна профілактика) полягає
в цілеспрямованому впливі на криміногенні фактори, пов’язані з окремими
видами й групами злочинної поведінки, наприклад насильницькою або
економічною злочинністю. Такі комплекси специфічних причин і умов
злочинної поведінки усуваються або нейтралізуються у процесі діяльності
відповідних суб’єктів, для яких профілактична функція є виконанням їх
основних професійних завдань.
Індивідуальний рівень попередження злочинності (індивідуальна
профілактика злочинів — ІПЗ) охоплює діяльність щодо конкретних осіб,
поведінка яких вступає в конфлікт з правовими нормами. Залежно від
стадії генезису особи злочинця ІПЗ поділяється на чотири види.
PAGE 132
Перший вид ІПЗ стосується об’єктів, які перебувають на початковому етапі
криміналізації особи. У цей період вони вчиняють різні правопорушення
незлочинного характеру, які утворюють загалом певний вид антигромадської
діяльності. Умовно цей вид ІПЗ називають ранньою індивідуальною
профілактикою злочинів.
Другий вид ІПЗ стосується осіб, які вчинили або вчиняють злочини.
Суб’єктами цього виду профілактики можуть бути слідчі, оперативні та
інші працівники органів внутрішніх справ, судді. Профілактична робота
полягає в тому, щоб схилити особу до відмови від вчинення злочину,
припинити його на стадії підготовки, а в разі вчинення злочину сприяти
формуванню у особи почуття каяття, бажання сприяти розкриттю злочину.
Умовно цей вид профілактики називають судово-слідчим.
Третій вид ІПЗ охоплює осіб, які вчинили злочини і стосовно них суд
прийняв рішення про застосування різних заходів кримінально-правового
впливу. Цей вид профілактики по-перше, реалізується в діяльності установ
виконання покарань, завдання яких полягає у виправленні та
ресоціалізації засудженого, по-друге, здійснюється відповідними
державними та громадськими організаціями при звільненні особи від
реального виконання кримінального покарання (умовне засудження,
відстрочка виконання вироку, примусові заходи виховного характеру). Цей
вид профілактики умовно називають пенітенціарним.
Четвертий вид ІПЗ стосується осіб, що відбули кримінальне покарання, але
підлягають нагляду з метою запобігання рецидиву. Умовно цей вид
профілактики називають постпенітен-ціарним.
Підхід до попередження злочинності з урахуванням рівнів профілактики
відбивається в побудові структури органів і організацій, що здійснюють
цю діяльність. Від правильного вибору рівня профілактики залежить її
ефективність.
Профілактична діяльність втілюється у відповідних формах, характер яких
залежить від рівня попередження злочинності та практики відповідних
суб’єктів.
Загальносоціальна профілактика реалізується за допомогою державних
планів економічного та соціального розвитку. Такі
PAGE 133
плани складаються як на державному, так і на регіональному рівні.
Профілактичне значення такого плану полягає в тому, що він передбачає
стратегію і тактику соціально-економічного розвитку країни (регіону) з
урахуванням можливих криміногенних наслідків від реалізації закладених у
нього заходів. За допомогою такого плану досягається єдність впливу на
за-гальносоціальні причини злочинності всіх попереджувальних заходів:
економічних, соціальних, ідеологічних, культурологічних, технологічних
та ін.
Спеціально-кримінологічна профілактика здійснюється у формі відомчих і
міжвідомчих планів або програм підсилення боротьби зі злочинністю. У них
передбачається система заходів, спрямованих на профілактику конкретних
видів і груп злочинності, злочинності взагалі, на певній території
(держава, регіон). Передбачувані програми заходів реалізуються за
рахунок взаємодії і взаємоузгодженості діяльності окремих суб’єктів
профілактики. Прикладами є Державна програма боротьби зі злочинністю,
ухвалена Верховною Радою України 25 червня 1993 р., і затверджена
Президентом України Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю
на 1996-2000 роки. Безумовно, ефективність попередження злочинів
залежатиме від узгодженості програми боротьби із злочинністю з
концепцією державного плану економічного та соціального розвитку країни.
Індивідуальна профілактика реалізується, як правило, у двох формах.
Якщо йдеться про усунення причин і умов, які сприяли вчиненню конкретних
злочинів, що були виявлені у процесі діяльності спеціальних суб’єктів,
то це вимоги про вжиття заходів організаційно-управлінського,
економіко-технологічного й ідеологічного характеру, які втілюються в
особливому процесуальному акті — приписі прокурора, поданні слідчого,
окремій ухвалі
суду.
Якщо йдеться про особу конкретного злочинця, то застосовують програми
індивідуального коригування правопору-шуючої поведінки. У програмі
відбиваються детальний портрет особи, характеристика основних факторів
мікросередовища формування її негативних рис, передбачаються диференційо
PAGE 134
вані заходи профілактичного впливу і критерії ефективності їх
застосування.
11.3. Заходи попередження злочинності та їх класифікація
За характером соціальної детермінації злочинності заходи профілактичного
впливу поділяють на загальні та спеціальні (кримінологічні). Відмінність
між ними полягає в тому, що загальні заходи спрямовані на позитивний
розвиток соціально-економічної системи загалом і цим сприяють зниженню
рівня злочинності, а спеціальні (кримінологічні) безпосередньо впливають
на причини й умови наявного стану злочинності та її окремих видів з
метою їх усунення, нейтралізації або обмеження.
За конкретним змістом розрізняють такі заходи профілактики: економічні,
соціальні, ідеологічні, технічні, організаційні, правові. Зазначимо, що
за такої класифікації попереджувальні заходи поділяються на загальні та
спеціальні.
Економічні заходи попередження злочинності спрямовані на нейтралізацію
криміногенних наслідків функціонування економічної сфери і мають велике
значення як на макрорівні (наприклад, оздоровлення економіки країни
загалом, економічний захист найменш забезпечених верств населення шляхом
уведення науково обґрунтованого рівня прожиткового мінімуму), так і на
мікрорівні (наприклад, пільги і допомога конкретним особам, які
перебувають у критичній ситуації).
Соціальні заходи профілактики позитивно впливають на різні соціальні
інститути (сім’ю, колективи, громадські організації та ін.). Наприклад,
значний профілактичний потенціал містять заходи, що сприяють створенню
культу сім’ї, розвитку громадських засад місцевого самоврядування.
Ідеологічні заходи профілактики повинні формувати у членів суспільства
моральну свідомість на основі суспільних цінностей; обмежувати
негативний вплив на поведінку осіб стандартів масової культури
(обмеження часу показу фільмів з еротичним змістом і сценами насилля);
виправляти моральні деформації у осіб з правопорушуючою поведінкою за
допомогою індивідуально
PAGE 135
виховної роботи (психолого-педагогічні та правообмежувальні заходи).
До технічних заходів профілактики належать різні технології, правила,
засоби і пристосування, що перешкоджають суспільно небезпечним наслідкам
у процесі соціальної діяльності людей, а також вчиненню злочинів та
інших правопорушень (наприклад, технології, що виключають аварійність на
виробництві; правила дорожнього руху; засоби охоронної та пожежної
сигналізації; запираючі пристрої).
Організаційні заходи попередження злочинності повинні сприяти
нейтралізації або мінімізації криміногенних наслідків від непрофесійної
організаційно-управлінської діяльності (наприклад, заходи удосконалення
процесів керованої міграції населення; відпрацювання дієвого механізму
забезпечення соціальної адаптації осіб, які звільнилися з місць
позбавлення волі; формування критеріїв ефективності діяльності
правоохоронних органів).
Правові заходи попередження злочинності за змістом поділяють на такі:
• що сприяють нейтралізації умов, які полегшують вчинення злочинів
(норми різних галузей законодавства, що обмежують дієздатність
алкоголіків, позбавляють батьківських прав, регламентують порядок
придбання і зберігання вогнепальної зброї та ін.);
• що стимулюють до дій, які перешкоджають або припиняють вчинення
злочинів (норми кримінального права про добровільну відмову від злочину,
необхідну оборону, затримання злочинця);
• що регламентують процес попередження злочинів. Правову основу
профілактики злочинів становлять такі документи:
• окремі положення Конституції України;
• закони України і підзаконні нормативні акти (наприклад, закони України
“Про міліцію”, “Про оперативно-розшуко-ву діяльність”, “Про
адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі”, “Про прокуратуру”, акти Кабінету Міністрів України щодо питань
боротьби зі злочинністю);
PAGE 136
• окремі норми галузевого законодавства України (наприклад, ст. 23 КПК
України, ст. 6 КАП України);
• відомчі та міжвідомчі нормативні акти (накази МВС України,
Генерального прокурора України, Державного департаменту України з питань
виконання покарань та ін.).
Зазначимо, що до цього часу процес попередження злочинності в Україні не
має самостійної правової бази. Ще в 1995 р. було розроблено проект
Закону України “Про профілактику злочинів”, у преамбулі якого
закріплювалось: “Українська держава забезпечує своїм громадянам захист
від посягання на їх життя, здоров’я, волю, гідність, майнові та інші
права”. Проте, на жаль, цей закон ще не прийнятий. Існуючі правові норми
з цього питання, як правило, містяться в різних галузях права, часто є
фрагментарними і не узгоджуються між собою, що не сприяє ефективності
профілактичної діяльності.
А. Зелінський відокремлює ще один критерій класифікації заходів
попередження злочинності — масштаб їх здійснення:
• серед населення країни;
• у межах певного відомства або стосовно певних прошарків населення
(наприклад, серед неповнолітніх, безробітних; силами працівників органів
внутрішніх справ, прокуратури, Державного департаменту України з питань
виконання покарань);
• у малих соціальних групах (на підприємствах, в установах,
організаціях, сім’ях, неформальних групах);
• стосовно окремих осіб.
11.4. Суб’єкти попереджувальної діяльності та їх класифікація
Суб’єктами діяльності з попередження злочинності є юридичні й фізичні
особи, які здійснюють таку діяльність. До них належать органи виконавчої
влади, адміністрація державних, колективних та приватних підприємств,
установ, організацій, громадські організації й утворення, приватні
особи, приватні розшукові та охоронні установи.
Суб’єктів попередження злочинності поділяють на три основні групи. До
першої групи належать суб’єкти загальносоціаль-ної профілактики —
державні, регіональні та місцеві органи
PAGE 137
влади й управління, а також громадські формування, які не виконують
безпосередньо правоохоронних завдань (міністерства, департаменти, органи
місцевого самоврядування, партії, профспілки, церква та ін.).
До другої групи належать суб’єкти спеціально-кримінологічної
профілактики:
• державні органи, що виконують правоохоронні функції (Міністерство
внутрішніх справ, Служба безпеки України — СБУ, прокуратура, Державна
податкова адміністрація, Державний департамент з питань виконання
покарань, суд та ін.);
• державно-громадські органи, що виконують правоохоронні функції (служби
у справах неповнолітніх, комісії у справах молоді, спостережні,
адміністративні комісії та ін.);
• приватні й громадські структури та організації, що сприяють виконанню
правоохоронних завдань (загони самооборони, добровільні народні дружини,
товариські суди, приватні розшукові й охоронні підприємства).
Третя група об’єднує суб’єктів, які здійснюють індивідуальну
профілактику — працівники державних правоохоронних органів (дільничні
інспектори міліції, оперуповноважені служб карного розшуку, державної
служби боротьби з економічною злочинністю, кримінальної міліції у
справах неповнолітніх та ін.) та інших державних установ і організацій
(наприклад, спеціальних навчальних закладів для неповнолітніх
правопорушників), а також окремі громадяни (громадські інспектори
державної автоінспекції та ін.).
Запропонований розподіл суб’єктів на групи за рівнем профілактики
умовний, оскільки окремі аспекти індивідуальної,
спеціально-кримінологічної та загально-соціальної профілактики
стосуються в діяльності кожної із зазначених груп. Крім того, перелічені
суб’єкти перебувають у взаємодії.
На думку А. Зелінського, класифікувати суб’єктів профілактики необхідно
з урахуванням місця, яке попередження злочинності посідає серед
функціональних обов’язків суб’єктів профілактики. На цій підставі вчений
поділяє суб’єктів профілактики на спеціалізованих і неспеціалізованих.
Спеціалізованими суб’єктами є державні правоохоронні органи, а також
недержавні об’єднання і організації, створені для
PAGE 138
охорони правопорядку, приватних осіб та підприємств; спеціалізовані
комісії і комітети, що створюються на різних рівнях виконавчої влади для
планування, координації та здійснення спеціально-кримінологічного
попередження злочинності (Координаційний комітет боротьби з
організованою злочинністю та корупцією при Президентові України,
Національна координаційна рада боротьби з наркоманією при Кабінеті
Міністрів України, Координаційні комітети боротьби з організованою
злочинністю та корупцією в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі). Органи місцевого самоврядування також створюють
комісії, що виконують профілактичні функції — комісії у справах молоді,
спостережні, адміністративні та ін. До спеціалізованих громадських
суб’єктів належать загони самооборони, добровільна народна дружина,
товариські суди та інші громадські формування, основне завдання яких
полягає в попередженні злочинності й охороні громадського порядку.
До неспеціалізованих суб’єктів належать всі інші структури, що
здійснюють функції управління економікою, обороною, освітою, культурою
та іншими сферами життя суспільства.
11.5. Правоохоронні органи
як суб’єкти попереджувальної діяльності
Найсуттєвіший внесок у попередження злочинності роблять правоохоронні
органи. Для окремих з них (наприклад, для органів внутрішніх справ)
попередження злочинності є одним з основних обов’язків. Профілактичні
функції правоохоронних органів реалізуються переважно на
спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях.
Найяскравіше виражену профілактичну спрямованість має діяльність
прокуратури, суду, органів внутрішніх справ та служби безпеки. Це
пояснюється тим, що для цих органів обов’язок здійснювати таку
діяльність закріплений законодавством, а також наявністю певного досвіду
в цьому напрямі діяльності.
Прокуратура виконує профілактичні функції у процесі розв’язання своїх
основних завдань. Згідно з п. 9 Перехідних положень Конституції України
прокуратура продовжує виконувати
PAGE 139
функції загального нагляду за дотриманням законів і досудового слідства
до введення в дію законів стосовно органів державного контролю та
досудового слідства. Здійснюючи загальний нагляд за виконанням законів
органами влади й управління, юридичними особами, громадськими
організаціями, посадовими особами й окремими громадянами, прокуратура
зобов’язана реагувати на випадки порушення законності та вживати заходів
поновлення порушених прав та інтересів держави, фізичних і юридичних
осіб, порушувати стосовно порушників законності дисциплінарне,
адміністративне чи кримінальне провадження, опротестовувати незаконні
рішення, виносити попередження про неприпустимість порушення закону.
Профілактична функція реалізується і в діяльності слідчих підрозділів
прокуратури. У процесі розслідування кримінальних справ слідчі
прокуратури зобов’язані виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню
злочинів, і вносити відповідним посадовим особам подання для їх
усунення.
При здійсненні нагляду за виконанням законів органами, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, дізнання та попереднє слідство,
прокурор запобігає випадкам порушення законності з боку відповідних
посадових осіб і контролює виконання цими посадовими особами вимог
закону щодо встановлення обставин, які сприяли вчиненню злочинів, і їх
усунення.
Попередження рецидивної злочинності органами прокуратури досягається у
процесі здійснення нагляду за дотриманням законів у місцях позбавлення
волі, в органах і установах, що виконують інші види кримінального
покарання та заходи кримінально-правового впливу, а також здійснюють
контроль і соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання.
Крім того, на органи прокуратури покладено обов’язок з координації
діяльності місцевих правоохоронних органів з боротьби та попередження
злочинності.
Особливе місце в системі правоохоронних органів посідає суд. Хоча
основним обов’язком суду є здійснення правосуддя і в певному розумінні
суд не є суб’єктом боротьби зі злочинністю, це не принижує його внеску у
процес профілактики злочинів. Процес розгляду в суді кримінальних справ
справляє виховний і загально-попереджувальний вплив на громадян.
Ви-носячи обґрунтований і справедливий вирок у кримінальній чи
PAGE 140
цивільній справі, суд забезпечує загальну й спеціальну превен-цію, у
тому числі й попередження рецидиву. Певний профілактичний ефект має
проведення виїзних судових засідань.
Спеціальна кримінологічна функція суду реалізується шляхом винесення
поряд з вироком окремих ухвал з вимогами усунути криміногенні обставини,
що сприяли або полегшували вчинення злочину, з метою запобігання
вчиненню таких злочинів та інших правопорушень у майбутньому.
Широкі повноваження щодо здійснення профілактичної діяльності має Служба
безпеки України. До основних завдань СБУ, що закріплені у ст. 2 Закону
України “Про Службу безпеки України”, крім захисту державного
суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності,
економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України,
законних інтересів держави і прав громадян від розвідувально-підривної
діяльності іноземних спецслужб входять також попередження, виявлення,
припинення і розкриття злочинів проти миру й безпеки, тероризму,
корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й
економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу
життєво важливим інтересам України. Одним з обов’язків, що покладаються
на СБУ відповідно до її основних завдань, є здійснення профілактики
правопорушень у сфері державної безпеки.
Основний тягар здійснюваної в Україні спеціально-кримінологічної
попереджувальної діяльності покладається на органи внутрішніх справ
України. Згідно з Положенням “Про Міністерство внутрішніх справ
України”, затвердженим Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. №
1138, до основних завдань МВС України поряд з іншими належать такі:
• організація й координація діяльності органів внутрішніх справ щодо
захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від
протиправних посягань, охорона громадського порядку та забезпечення
громадської безпеки;
• участь у розробці та реалізації державної політики щодо боротьби зі
злочинністю;
• забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і
розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини,
PAGE 141
вжиття заходів щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню
правопорушень. Особливе місце у здійсненні профілактичної діяльності
органами внутрішніх справ посідає міліція. Згідно із ст. 2 Закону
України “Про міліцію” одним із завдань міліції є попередження і
припинення правопорушень. Крім того, про спеціально-попереджувальну
функцію міліції зазначається в п. 2, 6, 7, 13, 14 ст. 10 Закону України
“Про міліцію”, де наведено також перелік основних обов’язків міліції.
Аналіз чинного законодавства, підзаконних актів МВС України та інших
документів дає підстави виокремити такі основні напрями попереджувальної
діяльності міліції:
• попередження економічних злочинів;
• профілактика особливо небезпечних і тяжких злочинів;
• припинення злочинної діяльності організованих злочинних груп, а також
професійних злочинців;
• попередження злочинності неповнолітніх;
• попередження рецидивної злочинності;
• попередження і припинення порушень громадського порядку та громадської
безпеки, масових заворушень;
• боротьба з майновими злочинами.
Профілактичну функцію виконують усі підрозділи міліції, які входять в її
структуру: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна
міліція, державна автоінспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.
Найвагоміший внесок у профілактичну діяльність міліції роблять
підрозділи карного розшуку, державної служби боротьби з економічними
злочинами, дільничні інспектори міліції, слідчі, штатні підрозділи
дізнання, патрульно-постова служба, підрозділи державної служби охорони
і державної автомобільної інспекції.
Контрольні питання
1. Що означає термін “попередження злочинності”?
2. Яким принципам повинна відповідати діяльність з попередження
злочинності?
3. Об’єкти попереджувальної діяльності.
4. На яких рівнях здійснюється попередження злочинності залежно від
ієрархії причин і умов злочинності?
PAGE 142
5. На які види поділяється індивідуальна профілактика злочинів залежно
від стадії генезису особи злочинця?
6. У яких формах здійснюється спеціально-кримінологічна профілактика?
7. В яких формах реалізується індивідуальна профілактика?
8. На які види поділяються заходи профілактики за змістом?
9. Які нормативні акти становлять правову основу профілактики злочинів?
10. На які групи і на основі яких критеріїв класифікують суб’єктів
профілактичної діяльності?
11. Сутність профілактичної діяльності органів прокуратури.
12. Як здійснюється профілактична діяльність суду?
13. Основні напрями попереджувальної діяльності міліції.
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА*
Тема
12
КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕ-аЖЕ-ННЯ НАРКОМАНІЇ. НАРКОБІЗНЕС І
ЗАХОаИ ЙОГО ЗАПОБІГАННЯ
1. Кримінологічна характеристика наркоманії: медичні й соціальні
аспекти.
2. Причини наркоманії в сучасних умовах.
3. Шляхи попередження наркоманії.
4. Наркобізнес і заходи його запобігання.
12.1. Кримінологічна характеристика наркоманії: медичні й соціальні
аспекти
Наркотичні засоби і їх вплив на людину відомі багато століть. Але тільки
у другій половині XX ст. наркотики і близькі до них за дією на організм
людини речовини визнані силою, що здатна призвести навіть до загибелі
людську цивілізацію. Адже серед чинників саморуйнівної поведінки людей
наркотики перебувають на одному рівні, а часто-густо й на вищому, ніж
алкоголь, соціальні хвороби тощо.
Вживання наркотиків призводить до тяжкої, майже невиліковної хвороби —
наркоманії.
Наркоманія є хворобливим потягом до наркотиків та похідних з них
речовин. Але поруч з вживанням наркотиків останнім часом серед частини
людства дедалі частішають випадки вживання психотропних та сильнодіючих
речовин. Хворобливий потяг до таких препаратів називається
токсикоманією.
У лютому 1995 р. в Україні було прийнято дуже важливі щодо розглядуваної
проблеми закони України: “Про обіг в Україні наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів”, “Про заходи протидії
незаконному обігу нарко
* Особлива частина підготовлена Ю. В. Александровим.
PAGE 144
тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”,
«Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України у
зв’язку з прийняттям Закону України “Про обіг в Україні наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” і Закону
України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними”». Отже, створено
базу прогресивного законодавства, що перебуває на рівні міжнародних
вимог і дає можливість боротися з наркоманією та токсикоманією як
соціальними і медичними явищами, які нині стрімко прогресують в усьому
світі.
У перелічених законах (з подальшими їх змінами) поняття наркоманії
визначається як хворобливий психічний стан, що зумовлений зловживанням
наркотичних засобів і характеризується психічною або фізичною залежністю
від них. Наркоман — це особа, у якої медичним закладом встановлено
діагноз “наркоманія”. Це саме можна сказати про поняття “токсикоман” і
“токсикоманія”.
Але наркоманія — це останній етап незаконного (немедич-ного) зловживання
особою наркотичних засобів. Тому існує поняття людини, яка незаконно,
без призначення лікаря вживає наркотичні засоби або психотропні
речовини, хоча її не діагностовано як наркомана (аналогія з поняттям
“алкоголік” і людини, яка зловживає спиртними напоями).
Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (далі —
Перелік) згрупований у списку наркотичних засобів, психотропних речовин
і прекурсорів, включених у таблиці І—ІУ згідно із законодавством України
і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України. Перелік затверджує Кабінет Міністрів України за поданням
спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в галузі охорони
здоров’я і публікують офіційні друковані видання (див. Постанову
Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 770 Офіційний вісник
України, 2000, № 18 ст. 953).
Наркотичні засоби — це включені в Перелік речовини природного чи
синтетичного походження, препарати, рослини, які становлять небезпеку
для здоров’я населення в разі зловживання ними.
Психотропні речовини — це включені в Перелік речовини природного чи
синтетичного походження, препарати, природні
PAGE 145
матеріали, здатні викликати стан залежності й справляти депресивний або
стимулюючий вплив на центральну нервову систему або викликати порушення
сприйняття чи емоцій, або мислення чи поведінки і становлять небезпеку
для здоров’я населення в разі зловживання ними.
Прекурсори — це речовини і їх солі, які використовують у виробництві
наркотичних засобів і психотропних речовин, включених у Перелік.
Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин — це заборонені в
обігу в Україні речовини природного чи синтетичного походження, не
включені в Перелік, хімічна структура й властивості яких подібні до
хімічної структури і властивостей наркотичних засобів та психотропних
речовин, психоактивну дію яких ці речовини відтворюють.
Вживати окремі види наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів дозволяється лише з метою застосування в медичній практиці
або для науково-дослідної роботи, експертної чи оперативно-розшукової
діяльності, або з навчальною метою. Цей обіг суворо регламентований і
може здійснюватись підприємствами державної та комунальної форми
власності за наявності відповідної ліцензії.
Роздрібна реалізація громадянам наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів, що дозволені до застосування в медичній практиці,
здійснюється лише за рецептом лікаря через аптечні заклади державної та
комунальної форми власності за наявності відповідної ліцензії на цей вид
діяльності.
В Україні актуальним є культивування таких сільськогосподарських
культур, що містять наркотичні засоби, як снотворний мак і конопля
(каннабіс).
Відомо близько 100 видів снотворного маку, але всі вони поділяються на
дві групи: олійний мак (культивується в Європі, у тому числі в Україні,
СІЛА, Австралії) — для отримання їстівної олії та зерен для кулінарних
потреб і опійний мак (культивується в Азії, Латинській Америці, Африці)
— з метою вироблення сировини для медичних препаратів. Обидві групи
мають у хімічному складі алкалоїди: морфін, кодеїн, тебаїн та інші, які
при вживанні справляють наркотичний вплив.
З макової голівки добувають опіумну сировину, з якої виготовляють так
звані важкі наркотики — морфій і героїн. З ма
PAGE 146
кової соломки готують наркотичні засоби для немедичного вживання.
Поряд з цим виготовлені у фабричних умовах на державних підприємствах
лікарські препарати — кодеїн, оксикодон, барбаміл, промедол, омнопон —
справляють наркотичну дію, є предметами, що підлягають суворому контролю
з боку уповноважених на це державних установ та посадових осіб і порядок
обігу яких суворо регламентований.
Олійний мак історично широко культивується в Україні, але його
використання з метою немедичного вживання наркотиків, які є складовими
маку, примусило державу заборонити його неліцензійне вирощування,
встановивши за це адміністративну і кримінальну відповідальність.
Конопля (каннабіс) — це однорічна трав’яниста рослина, з різних сортів
якої виробляються олія і основа для виготовлення канатів, мішкотари
тощо. Окремі сорти коноплі (індійська, південно-манчжурська,
південно-чуйська, південно-архонська, південно-краснодарська) більшою чи
меншою мірою містять у своєму хімічному складі тетрагідроканабінол, який
при вживанні справляє на людину наркотичну дію. Перероблену коноплю
називають так: анаша, гашиш, гашишна олія, марихуана.
Нині посіви коноплі в Україні зведені до мінімуму, проте на великих
площах росте дика конопля, знищити яку дуже важко.
Перед вченими світу стоїть завдання вивести для різних кліматичних
поясів сорти маку і коноплі, які не містять або майже не містять
наркотичних компонентів.
Серед рослинного світу планети існує ще кока, яка дістала значного
поширення в Південній Америці. Із листя коки шляхом переробки
виготовляють наркотичний засіб кокаїн (останніми роками він з’являється
в Україні). Назвемо також ефедру хвощову (надходить з азіатських країн),
з якої виробляють окремі наркотичні засоби.
Подальшого поширення дістають наркотики на синтетичній основі — ЛСД,
амфетаміни, метамфетаміни та інші, які за впливом повною мірою
конкурують з наркотиками, виготовленими з природної сировини. Нині
найбільш “модний” метамфетамін — це так званий екстазі, різновидів якого
існує близько 40.
PAGE 147
Серед сильнодіючих засобів токсикомани вживають лікарські препарати, які
належать до снотворних або транквілізаторів: седуксен, реланіум,
клофелін, нозепам, похідні барбітурової кислоти тощо. Використовують
також хімічні речовини й реактиви: ефіри, ацетон, дихлоретан, хлороформ,
бензин, антифриз, толуол, а також побутові хімічні засоби —
плямови-відники, туалетні води, клеї, розчинники фарб, рідини для
чищення одягу, аерозолі тощо.
Наркотичні й сильнодіючі засоби вживають внутрішньовенним або
внутрішньом’язовим введенням наркотичного розчину за допомогою шприца, а
також через паління, ковтання, нюхання.
Сенс вживання наркотиків і сильнодіючих засобів полягає в тому, що всі
вони викликають (або принаймні очікується поява) ейфорію (збудження
центральної нервової системи, яке впливає на мозковий “центр радощів”),
яка на деякий час змінює уяву людини, наділяючи її незвичайним
“почуттям” аж до галюцинацій.
Після цього може настати стан прострації (наркотичного сну). Далі
збудження різко змінюється пригнічуванням центральної нервової системи,
настає так званий синдром абстиненції. Цей синдром призводить до дуже
хворобливого психічного і фізичного стану особи, вийти з якого можна
тільки через вживання нової дози наркотику, що глибоко виснажує фізичні
й психічні сили людини.
За незначний проміжок часу (подекуди через кілька тижнів) немедичного
вживання наркотиків особа (особливо підлітки й жінки) стає хворою на
наркоманію (токсикоманію).
Суть наркоманії як хвороби виявляється в такому:
• виникає явище психічного дискомфорту, непереборна потреба у вживанні
наркотиків (психічна залежність);
• перебудовується функціональна діяльність організму, порушується
нормальна робота його органів і систем, що викликає з часом нестерпно
болісні відчуття (настає фізична залежність);
• з кожним наступним вживанням наркотиків організм дедалі більше
адаптується до них, і щоб досягти ейфорії, наркоман змушений раз у раз
збільшувати дозу їх прийому (відбувається так званий процес
толерантності (від лат. іоівгапіїв — терплячість)).
PAGE 148
Таким чином, створюється замкнене коло: організм хворої людини
інтенсивно руйнується і водночас вже не може існувати без нових доз
наркотиків.
Небезпечність проявів наркоманії (токсикоманії) полягає в тому, що вона
дуже швидко і безповоротно руйнує фізичне і моральне здоров’я людини:
смерть здебільшого настає через кілька років (іноді місяців)
інтенсивного вживання засобів, але цьому передують деградація особи,
відмова від суспільно корисної праці, психічна нестійкість, порушення
статевої сфери, втрата пам’яті, тероризування рідних і знайомих тощо.
Крім того, наркоманія тісно пов’язана із злочинністю, адже вона є однією
з найтяжчих складових фонових явищ.
Взаємозалежність наркоманії і злочинності неминуче виявляється у
протиправних діях наркоманів:
• злочинах, які вони вчиняють під безпосереднім впливом наркотиків
(психотропних речовин) на організм — вбивствах, тілесних ушкодженнях,
хуліганстві тощо;
• злочинах з метою заволодіння наркотиками або грошима і речами для їх
придбання, адже наркотики коштують так дорого, що чесно заробити гроші
на їх придбання важко (частка злочинів такого напряму перевищує 10 %
сукупної кількості розкритих злочинів: розбоїв, грабежів, крадіжок,
вимагань тощо*. До речі, у США ця частка становить 4/5 загальної
кількості майнових злочинів названих видів);
• діях, пов’язаних з виготовленням і збутом наркотиків, найнебезпечніші
з яких належать до наркобізнесу і мають ознаки організованої злочинності
(щорічно в Україні викривається понад 1000 груп наркоділків, вилучаються
десятки тон наркосировини, притягуються до кримінальної та
адміністративної відповідальності десятки тисяч осіб, причетних до
виготовлення чи розповсюдження наркотиків. Зокрема у 2001 р. міліцією
викрито 47,8 тис. злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків,
що вдвічі перевищує цей показник за 1994 р.).
Немедичне вживання наркотиків призводить до численних самогубств,
побутового і виробничого травматизму, безпосередньої
* Тут і далі цифри, факти, цитування — з відкритих публікацій.
PAGE 149
смерті від надмірності доз вживаних засобів (так званий “золотий
постріл”, від якого щорічно гинуть до 900 осіб). Практично всі
наркомани, що вживають опіати, хворі на гепатит, значна кількість на
СНІД і сифіліс.
Нині у світі зареєстровано близько ста мільйонів наркоманів і тих, хто
активно вживає наркотики. Нині в Україні їх налічується близько 110
тисяч, кожного дня на облік ставляться близько 50 осіб, проте й
знімається багато через смерть. Переважна більшість тих, хто стає на
облік як наркоман, — особи до 30 років. Кількість тих, хто вживає
наркотики, реально дорівнює кількості зареєстрованих, помноженій
щонайменше на десять, тобто близько одного мільйона осіб. На жаль,
прогнози ситуації з поширенням наркоманії невтішні. Адже спостерігаються
такі тенденції:
• омолодження і фемінізації наркоманії (соціологічні опитування
засвідчують, що значна частина студентів і учнів середніх навчальних
закладів, особливо училищ, так чи інакше причетні до вживання
наркотиків);
• збільшення питомої ваги тяжких форм наркоманії, у тому числі
полінаркоманії і вживання будь-якого виду наркотику;
• виникнення ринку “важких” наркотиків (зокрема, героїну, кокаїну);
• поява нових видів токсикоманії серед неповнолітніх і молоді з
розширенням асортименту токсинів і способів їх вживання (зокрема,
вдихання парів органічних розчинників, групові форми вживання
психоактивних препаратів).
Немедичне вживання наркотиків поширюється практично серед усіх
соціальних груп суспільства — робітників, службовців, селян, учнів,
безробітних, у тому числі серед заможних — комерсантів, бізнесменів та
ін.
Принагідно зазначимо, що приблизно три чверті наркоділ-ків — це люди,
які полишили суспільно корисну працю і прагнуть заробити на нещасті
інших.
12.2. Причини наркоманії в сучасних умовах
По-перше, зауважимо, що наркоманія як явище існувала в Україні упродовж
усього XX ст., а останніми роками її кількіс
PAGE 150
8
:
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
