Копєйчиков В.В. 1997 – історія вчень про державу і право
Розділ I
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОГЛЯДІВ
НА ДЕРЖАВУ І ПРАВО У КРАЇНАХ
СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
1. Становлення державно-правових поглядів у давні часи
З появою держави і встановлених нею норм і правил поведінки люди почали розмірковувати про ці соціальні феномени, їхні сутність і роль у суспільному житті.
Попервах ці роздуми, погляди на державу, а також її вимоги щодо правил поведінки людей, ясна річ, не були самостійними знаннями, а являли собою елементи синкретичного міфологічного світогляду.
Згідно з міфологічними уявленнями наших предків, порядок, установлений на землі, розглядався ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем.
З огляду на це формувались і уявлення людей про їхнє місце у світі, взаємини з іншими людьми, права та обов’язки, державний устрій. Такий підхід до розуміння сутності держави, порядку, справедливості був характерним для більшості народів, про що свідчать перші літературні пам’ятки країн Стародавнього Сходу, Греції, Риму, а також Київської Русі.
Але схожість підходів різних народів у визначенні першоджерела земних порядків мала місце тільки на початковій стадії виникнення цих поглядів.
З часом, розвиваючись, погляди на державу, порядок, справедливість почали різнитися, набувати свого напрямку й забарвлення. Це сталося на етапі з’ясування людьми питання про взаємозв’язок порядку небесного і відносин на землі. Зокрема, у Стародавньому Китаї вважалося, що такий зв’язок здійснюється імператором. Від імені Бога він утворенням держави встановлює порядок на землі та реалізує надані йому Богом владні повноваження. Решта осіб, які обіймають різні посади в системі державного управління, мають проводити в життя волю імператора, а значить, і Бога.
Рівночасно в Стародавніх Індії та Єгипті, а також у Вавилоні побутував міф, згідно з яким боги були не лише джерелом влади, а й брали безпосередню участь у встановленні земного порядку, вирішенні долі людей. Цю концепцію поди-
буємо в літературних пам’ятках Стародавнього Єгипту, серед яких — “Повчання Птахотепа” (XXVII ст. до н. е.), “Книга мертвих” (XXV—XXIV ст. до н. е.), “Повчання геракпеополь-ського царя своєму синові” (XXII ст. до н. е.).
У цих творах превалювала теза про божественну сутність влади і законів, їхню відповідність божим настановам, містилися рекомендації щодо виконання законів, справедливої поведінки. Згідно з поглядами давньоєврейського народу, Бог уважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Він безпосередньо впливав на суспільні процеси, пропонуючи рішення з конкретних питань.
Такий підхід до проблеми з’ясування питання про сутність влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; перегодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення у Новому Заповіті.
Десь у VIII—VII ст. до н. е. погляди на земний порядок, сутність законів і справедливості зазнали суттєвих змін. Передусім це характерно для Стародавньої Персії (а згодом і країн Близького Сходу, Азії та Індії), де поширилося вчення Заратустри. Він розглядав суспільний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На його думку, Добро є метою людського існування, воно закликає до боротьби зі Злом. Навіть більше, для боротьби зі Злом і утвердженням на землі Добра, похідними від якого є справедливість, порядок і добробут, виникає держава.
Окрім цього, Заратустра зробив спробу визначити сутність і функції влади, яку він ототожнював із особою монарха. На його погляд, єдиноуправитель держави репрезентує на землі царство світлого божества — Добро, є його служителем, а основним його завданням повинна бути боротьба зі Злом, захист підданих, встановлення справедливості й порядку. Тільки за таких умов можлива перемога Добром царства темного божества — Зла і створення відповідних умов для щасливого життя людей.
Згодом, у VI—V ст. до н. е., з виникненням релігійної течії буддизму, формувалися погляди, які заперечували божественну основу держави, порядку і закону. На відміну від своїх попередників, прихильники буддизму вважали, що всесвіт керується природним законом, а всі події — це природна закономірність. Згідно з цим, життя людей значною мірою залежить від них самих і щонайперше — від знання ними природного закону.
10
Прихильники цієї системи поглядів обстоювали також думку про природне походження держави і характер законів.
Майже така сама схема становлення системи державно-правових поглядів мала місце і в Стародавній Греції. Міфологічні уявлення людей про всесвіт, державу й порядок заступили погляди, в яких основна роль у їх створенні відводилася богам, а надто Зевсові, що знайшло відображення в багатьох літературних пам’ятках тогочасної Греції. Зокрема, у VIII ст. до н- е. у творах знаменитого Гомера “Іліада” та “Одіссея” верховним заступником справедливості є Зевс.
Гомер наголошував, що основним принципом поведінки є справедливість, якої мусять дотримуватися як боги, так і люди. Право, власне, має бути конкретизацією вічної справедливості.
Навіть більше, в тогочасному суспільстві боги представляли різні морально-правові принципи. Про це красномовно свідчив Гесіод (VII ст. до н. е.) у творі “Теогонія”. Тут, зокрема, йшлося про те, що в Зевса, який уособлював всебічну досконалість, і Феміди, яка персоніфікувала вічний природний порядок, народилися дві дочки: Діке та Евномія. Перша з них охороняла справедливість і карала кривду, а друга являла собою божественний характер початку законності в суспільному устрої. Використовуючи категорію справедливості, автор спробував проаналізувати тодішні суспільний устрій, порядок і закон.
У творі “Труди і дні” він стверджував, що людство від створення світу проминуло п’ять епох.
Перша епоха, яку він називав золотою, давала можливість людям бути рівними, скрізь панували справедливість, добробут і щастя.
Але згодом з’явилися люди, які перестали коритися богам, не виконували їхніх настанов, порушували справедливість. Це було у другій епосі, яку Гесіод називав срібною.
Далі, коли справедливість у суспільстві порушувалася ще більше, настала мідна епоха, за якої окремі люди почали ворогувати і нищити один одного.
Те саме, тільки в більших розмірах і між народами, відбувалось і в наступну, четверту епоху. І нарешті, настала сучасна Гесіодові епоха — залізна, що характеризувалася повною зневагою до справедливості, внаслідок чого в суспільстві запанували зло й насилля, кривда й несправедливість.
У VI—V ст. до н. е. окремі уявлення людей про всесвітній порядок, державний устрій та закон стали більш системними.
11
У Стародавньому Китаї одним із перших у цьому плані було вчення школи Конфуція (551—479 до н. е.), що увібрало в себе багато уявлень про державу і право тогочасного суспільства. Мислитель і його послідовники розглядали державу і право у взаємозв’язку між собою та в співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю.
Роблячи спробу з’ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім’єю, де влада імператора розглядалася як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих — як сімейні відносини, основою яких є підкорення молодших старшим “благородним мужам”.
Державна влада здійснювалася імператором одноособове, як у сім’ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес.
Позитивні закони мислитель і його учні розглядали як похідні від держави, але їхня роль у регулюванні суспільних відносин вважалася недостатньою. Вони вважали, що ухвалені державою закони, з огляду на їхню імперативність і жорстокість покарання за порушення, не могли сприяти злагоді в суспільстві.
Ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше — цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і політичне життя в цілому.
З VI—V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лао-цзи. Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону “Дао”, який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За суттю “Дао” є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами “Дао”, там панують справедливість і порядок, а значить — добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.
Державно-правові системи, що склалися, стали базою для формування згодом теоретично обгрунтованих концепцій природного права, патріархальної теорії походження держави та деяких інших.
12
2. Держава і право в теоріях мислителів Стародавньої Греції
Приблизно так само розвивалися погляди на державу і право в Стародавній Греції. Десь із VI ст. до н. е. вони почали складатися в окрему систему знань, але, на відміну від східних країн, у Греції цей процес розвивався активніше, держава і право ставали об’єктами дослідження багатьох мислителів і філософських шкіл. Цьому сприяло декілька чинників. По-перше, Греція мала значний економічний і соціальний досвід. На той час вона проминула декілька форм державності: аристократію, олігархію й демократію, яким було притаманне осібне розуміння сутності держави і права, їхніх ролі й соціального призначення. По-друге, сформувався певний зв’язок між людиною, державними інститутами і суспільством. По-третє, в державі склалася певна правова система, було напрацьовано механізм законотворчого і правозастосовного процесів. По-четверте, це значна диференціація суспільства. Кожен його стан убачав перспективи державного розвитку виходячи з власних інтересів, що знаходило відображення в конкретних теоріях. І нарешті, ще один важливий чинник. Мислителі Стародавньої Греції того періоду почали аналізувати конкретні державно-правові вчення своїх попередників, розвиваючи їх далі чи спростовуючи. Означені процеси почалися з творчості “семи мудреців”, які підкреслювали велике значення законів для полісного життя, обстоювали ідею підкорення законам, намагалися законодавче врегулювати відносини між станами суспільства і вдосконалити державний устрій.
Певний внесок у розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580—500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі законів. Запоруку порядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні всіма вимог законів, суттю яких було встановлення або відновлення справедливості.
З творчості піфагорійців і, зокрема, Гіпподама (друга половина V ст. до н. е.) почалося розроблення концепцій ідеальної держави. Він пропонував регламентувати кількість населення (до 10 тис. осіб), поділеного на три стани: ремісників, ратаїв і воїнів. Усі громадяни (крім рабів) мали брати участь в
13
управлінні державними справами, формуванні представницьких органів влади, схваленні законів.
Окрім цього, у своєму проекті ідеальної держави мислитель зробив спробу визначити право власності на одну з головних матеріальних цінностей — землю і законодавче врегулювати ці відносини. Для цього він пропонував територію держави розділити на три частини. Першу частину він називав священною і доходи від неї пропонував спрямовувати на релігійні потреби; другу пропонував використовувати для громадських потреб і, зокрема, для покриття військових витрат; третю частину території належало поділити на приватну власність.
Значну увагу з’ясуванню проблем сутності права і держави приділяв Геракліт (544 чи 540—483 до н. е.).
Першоджерелом людських законів він уважав божественний закон (логос), а тому життя в полісі та його закони мали б відповідати йому. Існування держави без законів, на його думку, неможливе, вони впорядковують суспільне життя громадян, тому люди повинні обстоювати закони як свої стіни1. Але Геракліт уважав людей від природи нерівними, презирливо ставився до співгромадян, оскільки більшість із них буцімто не була здатною пізнати всеохопний логос, через що демократичний порядок схвалення законів здавався йому зайвим. Люди, за його вченням, від природи нерівні, вільними й добродійливими можуть бути лише окремі з них.
Саме останні начебто спроможні пізнати об’єктивно існуючі закони космосу і закони суспільства, що з них випливають, і поводитися згідно з їхніми приписами. І навпаки, для більшості громадян благо — поза свободою. Воно полягає в підкоренні штучним настановам людей — полісним законам.
Одним із перших мислителів античності, який заперечував божественне першоджерело законів, був Демокріт (бл. 460— бл. 370 до н. е.). На його думку, закони мають природний, причинно обумовлений характер. Хоч вони й породжені людським розумом, але є похідними від природи, природного порядку речей. Критерієм справедливості й права є відповідність законів вимогам природного права. Оскільки закони, встановлені людьми, на відміну від природних мають штучний характер, вони можуть бути переглянуті, доповнені або змінені. Але якщо вони є чинними, підкорення їм для більшості громадян має обов’язковий характер, як і підкорення
1 Фрагменти ранних греческих философов: В 2 ч. — М., 1989. — Ч. І. — С. 217.
природним законам, оскільки це — запорука добробуту держави. З цього приводу Демокріт зауважував, що для людей, які підкоряються законові, закон є свідченням їхнього добродійства1.
Мудрі люди — філософи здатні осягнути закони природи і вищу справедливість, тому їх підкорення полісним законам, як штучному утворенню, не обов’язкове. Вони не потребують ні опіки держави, ні самої держави, бо можуть бути істинно вільними.
Отже, в Демокріта ми знаходимо перші спроби поставити проблему співвідношення полісних законів та індивідуальної людської свободи, де для більшості людей слідування законам є незаперечною необхідністю, а для мудрих, здатних осягнути закони природи, це необов’язково, вони можуть уважати себе вільними від штучних норм суспільства, оскільки критерій істини й справедливості — в них самих, у їхньому розумі.
На відміну від розглянутих концепцій, де головним є пізнання природи, природного порядку речей та зовнішнього аспекту проблеми сутності права і свободи, софісти, а потім і Сократ зверталися до цієї проблеми під кутом зору місця людини в цих взаємовідносинах.
Заслугою софістів, а надто їхнього молодшого покоління, було те, що вони розглядали не тільки окремих, а всіх людей потенційно вільними і міркували про те, який суспільний і правовий порядок міг би це забезпечити, їхній представник Протагор (бл. 490—бл. 420 до н. е.) писав, що не боги, а сама людина є “мірою всіх речей”, а закони — це не божественна установа, а мудрий винахід людини.
У софістів ми подибуємо тезу про те, що за природою всі люди рівні; нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Цим софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.
Від зовнішньої свободи, про необхідність якої казали деякі античні мислителі, суспільна думка перейшла до проблеми внутрішньої свободи людини і суспільного устрою, який був би здатним її забезпечити. Можливість досягнення внутрішньої духовної свободи та її зв’язок зі справедливістю всебічно обгрунтував Сократ (469—399 до н. е.).
Підмурком філософського підходу Сократа до проблеми співвідношення права і свободи було раціоналістичне уявлен-
1 Лурье С. Я. Демокрит. – Л., 1970. – С. 373.
14
15
ня про визначну роль знання. Ступінь оволодіння знаннями, за Сократом, означав міру причетності людей до божественного початку і, відповідно, рівень справедливості суспільного життя.
Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.
Індивід, уважав Сократ, стає суб’єктом свободи і права лише завдяки самосвідомості, усвідомленню себе незалежним у своїх взаємовідносинах з іншими індивідами й державою. Сократ різко критикував тиранів і водночас виступав проти крайнощів демократії, яка робить державу слабкою і дезорганізує суспільство.
Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, що зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Арістотель.
Платон (427—347 до н. е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно вчень про державу і право — це діалоги “Держава” і “Закони”. Справедливість, справедливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в земному житті ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливе, відповідно до життя поліса, за Платоном, полягало в тому, щоби кожен займався своєю справою, щоб ніхто не привласнив чужого і не втратив свого1, що певною мірою відповідало принципові Піфагора — “кожному своє”. В душі людини, на думку мислителя, мають поєднуватися три здатності: розумова, вольова та бажання. Залежно від того, яка здатність перемагає, людина тяжіє до того чи іншого стану суспільства. Якщо перемагає розумова, людина може виконувати в державі функції управління; якщо вольова — бути воїном; якщо третя — ремісником або ратаєм. У проекті ідеальної держави, яку пропонував Платон у своєму вченні, не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася — без особливої необхідності — приватна власність. Воднораз він пропонував скасувати інститут сім’ї, замінити її системою відтворення населення через ретельний відбір пар державою. Вихованням дітей повинна була б займатися держава. Трудові відносини в такій державі теж повністю регламентувалися б нею.
1 Плотом. Государство // Сочинения: В 3 т. — М., 1971. — Т. 3. — С. 224.
16
У згаданому творі “Держава” Платон допустив можливість , побудови такої ідеальної держави, хоч вона й не могла б бути вічною.
Недовговічність такої держави філософ пов’язав із вадами людської природи, яка легко піддається негативному впливові, що призводить до занепаду держави. Ця негативна властивість , людської природи, на думку Платона, якраз і була причиною зміни форм правління у Стародавній Греції.
Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію й тиранію, які заступали одна одну внаслідок’. поступового псування людської душі (природи).
З’ясовуючи зв’язок між особою та державою, Платон виходив із того, що загальне важливіше, ніж його частина. Тому на перше місце він ставив державу. Особа, за його вченням, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів.
Не погоджуючись із Сократом, який ініціював принцип індивідуальної самосвідомості як основу справедливого порядку, Платон проголосив принцип рівності всіх перед могутньою державою і розподіл обов’язків згідно з індивідуальними властивостями душі. Згуртованість держави, за Платоном, може бути досягнута “або переконанням, або силою”1.
У діалозі “Закони” Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. В цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки.
Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але, як зазначив далі Платон, людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього. В кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом “ідеальної” держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.
1 Платон. Государство. — С. 327.
Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку — це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому — управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі. Причому Платон мав на увазі “справедливий” закон, що протиставлявся ним законові, який захищав інтереси якогось одного стану суспільства. Ба більше, значну увагу він приділяв охороні права, судовій системі, навіть зауважив, що всяка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином. Але з огляду на всебічну регламентацію життєдіяльності суспільства “ідеальна” держава Платона позбавляла свободи як усіх жителів, так і кожного індивида окремо. І в цьому проекті філософ залишився вірним своєму принципові, згідно з яким індивід існував для держави, а не вона для нього.
Держава і право, порядок і закон, свобода і справедливість були об’єктами дослідження ще одного видатного філософа античності — Арістотеля (384—322 до н. е.).
Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в “Політиці”, “Етиці” та “Афінській політіГ.
На відміну від своїх попередників, мислитель уважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім’ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Арістотель спробував визначити категорію “держава”. Він гадав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави, у вченні філософа, — це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.
Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою.
З урахуванням цього, форма держави може визначатися з кількості правлячих: одного, небагатьох, більшості. В першому випадку йдеться про монархію, у другому — про аристократію, у третьому Арістотель мав на увазі політію, яку вважав найкращою формою держави. Означені форми держави він називав правильними, оскільки вони мають метою загальне благо. Тиранія, олігархія і демократія, на думку мислителя, — неправильні форми держави, їхньою метою є особисті статки правителів.
18
– Він не міг погодитися з демократичною формою, вважаючи, що правити повинен закон, а не “демос”. У цьому його погляди певною мірою відповідали принципові Платона про домінування загального над частиною, держави над особою.
Водночас Арістотель не поділяв багатьох поглядів свого вчителя.
Він зазначав, що найвище благо лежить не за межами буття людини. Доброчесності можна навчитися, вона є свідомо вибраним станом душі.
За вченням Арістотеля, душа людини поділяється на нерозумну і розумну частини. Залежно від того, яка частина домінує, розрізняються й доброчесності. Залежно від прибраних якостей душі вони розділяються на етично-доброчесні навички й звичаї та доброчесності розуму, основою яких є міркування. Перші є діяльними, другі — споглядальними.
Виходячи з цього, Арістотель викладав своє правове вчення. Поняття “право” і “справедливість” у нього тісно пов’язані між собою, але не тотожні. Правом античний філософ називав норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де рівномірність є серединою між надлишком і нестачею.
Арістотель розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Перша є проявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достойностями. Друга діє у сфері, де відбувається якийсь обмін, і проявляється в порівнянні, що обмінюється. Від справедливості взагалі філософ ішов до політичної справедливості, що виступала в нього як право.
Іншими словами, право уособлює політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне явище, Арістотель називав політичним правом. Арістотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля.
З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна людині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумною душею, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом. Розмірковуючи про право, Арістотель уважав, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав знаряддями, що розмовляють,
19
і
призначуваними для задоволення потреб свого хазяїна. Філософ намагався з’ясувати сутність рабства і дійшов висновку, що одні люди народжуються рабами, а інші — вільними. Це становище обумовлене тим, що в одних людей має перевагу тілесний момент, а в інших — якості душі. Залежно від цього одні — завжди вільні, а ті, в кого переважає тілесний момент, — раби, і їм бути рабами корисно і справедливо1.
Але після такого висновку в Арістотеля виникло питання: як примирити наявне в суспільстві рабство і необхідність маги справедливий закон, що відповідав би вимогам природного права?
Мислитель бачив два способи його вирішення. Перший: рабові та хазяїнові корисні взаємні дружні відносини, оскільки вони мають природні засади; другий: усіх, хто не є елліном, необхідно називати варварами і в усіх відношеннях прирівнювати до рабів. Але, як бачимо, цей підхід філософа є відверто хибним і не може запропонувати спосіб поєднання права і свободи. З другої половини IV ст. до н. е. почалася криза грецької державності, чому сприяли занепад рабовласництва й формування основ феодального суспільства, а також соціальні стреси.
Внаслідок війн македонського царя Філіппа II (правив у 359—336 рр. до н. е.) і походів Александра Македонського (правив у 336—323 рр. до н. е.) грецькі поліси втратили незалежність; через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв’язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим суспільним відносинам.
Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми.
Державно-правові погляди почали пропагувати аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свободу.
Одним із прихильників цих поглядів був Епікур (341—270 до н. е.). Він уважав, що держава й закон є наслідком договору між людьми про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повинно бути гарантування такої безпеки, подолання страху, створення тихого безтурботного життя.
Право, на його думку, — це утвердження справедливості. Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію: для кожного часу й місця — своя справедливість. З урахуван-
1 /^стпотев>.Никомаховазггика//Сочинвшя:В4т.-М, 1983.-Т. 4.-С. 378.
20
ням цього діяльність владних структур держави, людей, а також самі закони мають відповідати природним законам, характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ уважає гарантією свободи й незалежності індивіда, але не всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони мусять охороняти цю частину суспільства від “натовпу”.
Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона та Арістотеля державно-правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.
Течія стоїцизму існувала дуже довго — від IV—III ст. до н. е. до І—II ст. н. е. та була досить впливовою у філософській думці того часу. Прибічники цієї школи вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природним законом, що одночасно має божественний характер.
Відповідність зв’язків і відносин людей загальному законові є основою та підставою справедливості. Виходячи з цього, стоїки розглядали всіх людей як громадян єдиної світової держави (космополісу), а конкретну особу — як громадянина всесвіту. Такий підхід заперечував полісну форму держави з її інститутами.
Ідею стоїків про долю як загальний природний закон, що скеровує функціонування всесвіту, обстоював грецький історик Полібій (210—128 до н. е.). Зокрема, досліджуючи відтинок часу, впродовж якого було встановлено панування Риму над усім Середземномор’ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономірності єдиного історичного процесу.
Держава, за його вченням, виникає звичайним чином завдяки цьому процесові, а на відносини людей суттєво впливає форма держави.
Полібій намагався пояснити процес зміни форм держави. Роздумуючи у своєму творі “Історія в сорока книжках” про царську владу, тиранію, аристократію, олігархію, демократію та охлократію, він дійшов висновку, що вони заступають одна одну за велінням долі, згідно з природним законом. Охлократія за змістом є переродженням демократії, найгіршою формою правління. Соціальні негаразди в суспільстві, що мають місце за охлократії, підштовхують людей до пошуку способів удосконалення державності, вони об’єднуються навколо найавторитетнішої особи і вибирають її правителем — царем. З цього починається, за його вченням, новий цикл розвитку і зміни форм правління.
21
3. Розвиток державно-правових концепцій у Стародавньому Римі
Естафету розвитку політико-правових учень, започаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму.
Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.
Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.
У своїх наукових роздумах, викладених у творах “Про державу”, “Про закони” та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім’я.
Держава, на його думку, — узгоджене правове утворення, здобуток народу.
Він підкреслював особливий зв’язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію “народ”, підкреслюючи, що це не будь-яке об’єднання людей, а об’єднання, в основі якого — погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.
Мислитель піддав аналізові різні форми державного устрою і зазначав, що вони розрізняються залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.
Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.
22
Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.
Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.
Але рівномірними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.
Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від суспільного стану, висловлював представник Нової Стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан1.
У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи майнового стану, повинні стати суб’єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.
Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов’язаний з творчістю видатних юристів II—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.
Піддаючи аналізові категорію “право”, Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово Just (право). Воно отримало свою назву від слова Justicia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що “право народів” 0й8 §епіїит) — це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а “природне право” 0й5 паіигаїе) є загальним для всіх живих істот.
Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних
1 Антология мировой философии: В 61. – М., 1969. – Т. 1. – Ч. 1. – С. 508.
23
осіб, права та обов’язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.
У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).
Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідповідність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб’єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.
Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з’ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття “вільної особистості”, що поширюється на всіх без винятку людей.
ЛІТЕРАТУРА:
Аристатель. Никомахова зтика // Сочинения: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4.
Аристатель. Политика — Там само.
Гегель Г. Лекции по истории философии // Сочинения: В 14 т. — М., 1932. – Т. 10.
ДигестьІ Юстиниана. — М., 1956.
История политических й правових учений / Под ред. В. С. Нерсе-сянца — М., 1995.
Лурье С.Я. Демокрит. – Л., 1970.
МатериалистьІ Древней Греции. — М., 1955.
Нерсесянц В. С. Право й закон. — М., 1983.
Платан. Государство // Сочинения: В 3 т. — М., 1971. — Т. 3.
Платан. Закони. — Там само.
Семенов В. Г, Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о фило-софских основаниях права. — К., 1995. — С. 5—12.
Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989.
Хрестоматия по истории Древнего Рима — М., 1962.
Цицерон. О государстве // Цицерон. Диалоги. — М., 1966. :
24
– – ‘ Розділ ii ‘••’•••- ••”-•-• •
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВЧЕНЬ
ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА
1. Виникнення християнських державно-правових ідей
Від середини І тис. н. е. теоретичні концепції про державу і право набули нового забарвлення; з’явилися нові підходи до з’ясування проблем сутності держави і права, їхньої ролі в суспільстві, своєрідно вирішувалися проблеми співвідношення людини й держави, свободи і справедливості. Цьому значною мірою сприяли економічні відносини. В той час набув розвитку феодальний устрій, який привів до суттєвих змін у відносинах власності, сприяв подальшому поділові суспільства на стани, викликав до життя нові державно-правові інститути, здатні реалізувати функції держави, що значно розширилися. Постала проблема приведення чинного законодавства у відповідність до нових соціально-економічних відносин.
Окрім цього, важливим чинником, що вплинув на зміст політико-правових поглядів середньовічного суспільства, стала поява християнства (друга половина І ст) і надання йому з 325 р. статусу державної релігії Римської імперії.
Християнство стрімко поширювалося серед народів і вже до падіння Римської імперії 476 р. мало сильний вплив на суспільно-політичну думку. Відтоді система християнських поглядів застосовувалася для з’ясування проблем всесвітнього та земного порядку, справедливості й права.
Ранні християнські ідеї пронизані месіанськими поглядами. Згідно з ними, краще впорядкування на землі можливе в майбутньому після другого пришестя Ісуса Христа. Зло, насилля та беззаконня буде виключено з життя, а наявний суспільний устрій заступить “царство Боже”, себто ідеальна держава, де пануватимуть мир, порядок і справедливість.
Ранні християнські пам’ятки, зокрема Апокаліпсис Іоанна Богослова, засуджували земні порядки, несправедливість і політичну владу, в них викладено думки про новий суспільний устрій.
Але перегодом почали пропагуватися ідеї про божественне походження влади та беззаперечне їй підкорення. В Новому
25
Заповіті зазначено: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога”1.
В основі права християнство того періоду вбачало правду, справедливість, які йдуть від Бога. Правда відкривається людині у вигляді досконалого закону, закону свободи. Воля людини обмежується Божим Законом і має служити йому.
Але недосить знати закон, необхідно виконувати всі його приписи. “Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть”2. Причому підкорення законові повинно базуватися на його усвідомленні, а не на страхові покарання.
Однією з перших системних християнських державно-правових концепцій було вчення гіппонського єпископа Аврелія Августина (354-430).
Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові норми є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежною волею, і якщо вона користується нею не за приписами Святого Письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин зробив висновок, що можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані люди. Всі інші повинні страждати.
Гріховність земного життя, державно-правових порядків проявляється в пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення.
Тим часом сталий порядок Августин називав “природним”, оскільки він є наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є тимчасовим і має існувати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому буде установлено “царство небесне”. Але доки це відбудеться, люди повинні підкорятися природному порядкові, усвідомити необхідність сумлінного виконання своїх обов’язків.
Ба більше — навіть раби можуть зробити своє служіння вільним, виконуючи покладені на них обов’язки не під страхом покарання, а щиро, усвідомлено, очікуючи настання на землі Божого порядку і встановлення справедливості.
Загалом Августин у своєму вченні робив спробу: по-перше, обстояти ідею про те, що пізнати сутність держави й права, свободи і справедливості, закону й порядку можна тільки з
Новий Заповіт. До римлян. — Гл. 13. — Ст. 1.
Там само. – Гл. 2. – Ст. 13.
26
допомогою Святого Письма; по-друге, наголосити, що держава з її законами не відповідає та не сприяє істинній справедливості, їй відповідають тільки приписи Закону Божого.
Перегодом зміст учень про державу і право зазнав деяких змін. Цьому сприяло те, що в суспільному житті на противагу державі з’явився й посів чільне місце ще один соціальний інститут — церква з її жорсткою централізацією. Між ними почалася боротьба за вплив на суспільство, з’ясування питання: яка влада є головною — світська чи духовна?
Впродовж багатьох століть служителі церкви знову обстоюють відому з давніших часів ідею про те, що влада дається Богом, а могутності правителів сприяє церква, авторитет якої встановлено Богом.
2. Вчення про державу, право й закон Фоми Аквінського
Провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігійної ідеології відіграв засновник теологічної школи томізму італієць Фома Аквінський (1225 чи 1226—1274).
Він піддав ретельному аналізові вчення Арістотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Арістотеля “Політика”. Фома Аквінський поділяв думку Арістотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є “загальне благо”.
Стосовно влади в державі Фома Аквінський, як і його попередники, стверджував, що вона від Бога, і радив беззастережно їй коритися.
Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він зазначав, що Бог, перше ніж керувати всесвітом, установлює відповідний порядок. Так і монарх насамперед установлює порядок в рамках держави, а потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.
Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на всесвіт, що його створив Бог і править ним, як і монарх у
27
своїх володіннях Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром — розумом, а відтак виключає суперечки між учасниками правління, що мають місце за аристократії, олігархії та демократії.
Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог уважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентується законом.
У своєму політико-правовому вченні теолог намагався обгрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.
Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання влади.
Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів приводить до руху підданих.
На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.
І, нарешті, третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога.
З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві.
Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.
Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на категорію справедливості.
Право, за його вченням, — це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, що йому належить. Як і Арістотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівняння чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.
Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли порівнюються дії
28
(відновлюється, справедливість) за людською волею — це позитивне (людське) право. Причому воля людини може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.
Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.
Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав “правом народів”, за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.
Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості.
Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них.
Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.
Система державно-правових ідей Фоми Аквінського набула значного розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в пізніші часи.
Заради об’єктивності необхідно зазначити, що в цього видатного теолога було багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками.
Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства, порушила його демократичні засади, сприяла
29
соціальній нерівності у суспільстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з її політичними інститутами, пропонували новий устрій суспільства на засадах ранньохристиянських цінностей.
3. Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській Русі
Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі теж відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші літературні пам’ятки того часу.
Одним із ранніх літературних творів, де розглядалися означені проблеми, було “Слово про закон і благодать” першого київського митрополита Іларіона, що його він проголосив 1049 р. з нагоди завершення будівництва фортифікаційних споруд.
За часів Ярослава Мудрого їларіон виконував роль головного ідеолога нововведень. Серед своїх сучасників, зокрема служителів нової віри, він вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дав їм оригінальне пояснення, що й дійшло до нас у його “Слові…”.
Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Він протиставляв два етапи історії людства: епоху Старого Заповіту, основану на законі, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення і рабства, та епоху Нового Заповіту, де панує свобода, істина та благодать. Ці етапи послідовно заступають один одного в процесі історичного розвитку людства. Благодать — це прогрес людства. З цього приводу їларіон писав: “Спершу закон, потім благодать, спершу тінь, потім істина”.
Співвідношення Старого й Нового Заповітів, закону та благодаті він використовував для тлумачення соціальної проблеми, пов’язаної передусім із питанням про місце окремих народів у світовій історії. На думку митрополита, закон розділяє народи, звеличує одних і принижує інших. За законом, існує тільки один богообраний народ — іудеї. Новий Заповіт, благодать, вводить усіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель пропонує розглядати слов’янські народи в контексті світової історії, як рівні у спільності християнських народів.
зо
У згаданому творі ми знаходимо прагнення Іларіона та його сучасників до зміцнення зовнішнього суверенітету Київської Русі, яке випливає з бажання звільнитися від впливу візантійської церкви. Безперечно, тоді цей аспект мав визначальне значення, оскільки, ставши незалежною в релігійному аспекті, Київська Русь зміцнювала свою державність у цілому.
Викладаючи думку про державність, їларіон зводив історію Русі до історії великих самодержців. Прославляв тих князів, які дбали про єдність і міцність держави.
Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслугу рівною заслузі імператора Константина, який оголосив християнство державною релігією Римської імперії. “Ти уподібнення великого Константина, — писав він, — рівнорозумний, рівнохристолюбивий… Він у еллінів і римлян цесарство Богу підкорив, ти ж… по всій землі своїй поставив і утвердив віру”.
їларіон пропонував визнати Володимира святим, що сприяло б підвищенню авторитету і незалежності держави. Водночас, в умовах сформованої держави, було б вирішено ще одну проблему — ставлення людини до наявних у державі влад: світської (князівської) та церковної. Спробу вирішити цю проблему зроблено в “Ізборнику Святослава” 1073 р. і особливо в “Ізборнику Святослава” 1076 р., де співвідношенню влади, церкви і людини приділяється більше уваги.
Підкорення Богу тут уважалося апріорним, безумовним, людині тільки залишалося перенести це переконання на князя і коритися йому.
Зважаючи на недостатньо сильні традиції християнства, автор “Ізборника…” ототожнював церковну владу з князівською і підкреслював необхідність безумовного підкорення їй, тобто державна й церковна влада в цьому творі розглядалась як єдина. Хоча загалом у згаданому творі значно більше уваги приділено церкві та її служителям, в уяві автора “Ізборника…” держава, влада і церква стоять вище людини та її інтересів.
Проблема співвідношення церковної та світської влади згодом, на початку XII ст., привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею “одного володаря”, закликав до єднання Русі.
Ці ідеї він виклав у “Кирила-ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про страшний суд, і про муки”, “Повісті про сліпого й кульгавого”, а також в інших творах.
Основою поєднання цих гілок влади могло, на думку автора, стати Святе Письмо, яке робить людину смиренною, добродійною, благородною. Поліпшити суспільне життя, економічні й соціальні відносини можна лише за допомогою християнської релігії, за допомогою Святого Письма, яке належить читати “з розміркуванням”. Відхилення від християнської віри, порушення її вимог призводить до соціального зла, яке може бути покаране відповідно до Божих законів. Він засуджував війни між князями, ворожнечу між служителями церкви, зазіхання на владу, бо вона від Бога. Кирило Туровський — прибічник сильної влади. Але той, у кого влада, вважав він, повинен бути розумним, робити людям добро, піклуватися про духовний і матеріальний стан громадян. Служителі церкви мають сприяти встановленню соціальної злагоди в суспільстві, загальної справедливості, гармонії між світською і церковною владами.
Проблеми зміцнення державності, централізації влади в той час вели перед у політичній думці. Актуальність їх обумовлювалась і тим, що між слов’янськими народами, які входили до складу Київської Русі, мала місце суперечка про верховенство того чи іншого народу. Можливо, через це і виникла легенда, буцімто північні слов’яни запросили до себе княжити варязького князя Рюрика, який нібито був батьком київського князя Ігоря… Ця версія мала дві мети. По-перше, ідея про іноземця, який встановив порядок у давньоруських землях, повинна була припинити суперечку між слов’янськими народами за верховенство. По-друге, вона мала покріплювати авторитет київських князів і центру держави — Києва.
Цю версію було викладено в “Повісті временних літ” Не-стора-літописця, датою появи якої вважається 1113 р. Основа цієї пам’ятки давньоруської літератури — ідея про богообраність слов’янського народу, включення слов’янства в контекст християнської історії. Тут викладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива на основі добровільної домовленості народу з князями.
Найбільш раціональним державним устроєм автор “Повісті…” вважав порядок, що його встановив Ярослав Мудрий.
У творі Нестора-літописця також мала місце спроба вирішити співвідношення двох гілок влади — світської та церковної, що сформувались у державі. Він уважав, що єдність держави має бути гарантована верховенством церковної влади.
32
У той час оригінальні політичні концепції пропонував великий князь київський Володимир Мономах.
Під назвою “Повчання” відомий його лист до князя Олега Святославича, де підкреслювалася життєва необхідність єдності Русі, засуджувалися князівські міжусобиці. Автор “Повчання” зробив спробу знайти раціональне співвідношення особистості й держави, в якому інтереси держави визначено як головні, але тут же підкреслено необхідність піклуватися про бідних і слабких, поважати старших і менших. Гарантом усіх соціальних благ у такій державі, на його думку, мав бути ідеальний князь, який один реалізуватиме владні функції, приділяючи при цьому значну увагу усуненню протиріч між багатими та бідними.
Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріплено в першій пам’ятці права — “Руській правді”, де викладено норми, що регулювали ранньофеодальні відносини, зміцнювали князівську владу, вирішували питання власності, встановлювали відповідальність за злочин.
Слід звернути увагу й на те, що в “Руській правді” було значною мірою звужено сферу застосування прямої помсти потерпілого і дедалі більшу роль відігравало відповідне судове рішення; ставилося питання про скасування смертної кари; замість покарання у вигляді якоїсь фізичної дії встановлювалися кримінальні штрафи тощо. Особливо слід наголосити, що остання редакція “Руської правди” деякими положеннями “веде нас низкою ознак в оборот громадянського побуту”1.
Політична і правова думка слов’янських народів дуже чутливо реагувала на зміни в соціальній та інших сферах. Про це красномовно свідчить те, що ці зміни знаходили відображення в пам’ятках літератури. Так, феодальна роздробленість, яка почалася на землях Київської Русі й загрожувала розпадом держави, була основною проблемою “Слова о полку Ігоревім”. У цьому творі, з огляду на згадану політичну ситуацію в руських землях, обстоювалася думка про необхідність концентрації влади в руках сильного князя і збереження цілісної першої слов’янської держави. Ідея одновладдя пронизує ввесь твір. Для утвердження цієї ідеї автор застосував нову термінологію, зокрема назвавши київського князя “господином” і підкресливши цим його верховенство над князями в підлеглих землях.
1 Претяхов А. Е. Княжье право в Древней Руси: Лекции по русской истории. — М., 1993. — С. 447.
2 7-189
33
Ідея одновладдя в державі знайшла відображення ще в одній пам’ятці Київської Русі — “Молінні Даниїла Заточника”, яке, на думку вчених, з’явилось у XII—XIII ст. Звертаючись до переяславського князя, автор розглянув умови, за яких можна укріпити державу, засудив феодальні війни. В “Молінні” викладено поради князеві, як урівноважити владу, зробити її стабільною. Для цього необхідно спиратися на підданих, які мають середній достаток, а в радники брати за ознаками не знатності, а освіченості й розуму.
Викладаючи цю думку, автор писав, що не море топить кораблі, а вітри; не вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами; ось так і князь не сам у халепу потрапляє, а радники вводять.
Воднораз у “Молінні” порушено проблеми соціальної нерівності й несправедливості в суспільстві. Автор радив князеві виступити гарантом справедливості у своїх володіннях, що також сприятиме зміцненню влади.
Як видно з викладеного, в пам’ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: покріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення світської та церковної гілок влади.
4. Державно-правові концепції італійських мислителів і юристів середньовіччя
На початку II тис., а надто у XII—XIII ст., в Західній Європі з’явилася значна кількість ремесел, стрімко зростала кількість міського населення, формувалися нові суспільні верстви, що займалися виготовленням товарів широкого попиту, торгівлею, лихварством.
У суспільстві ставало дедалі більше багатих людей, які володіли нерухомістю, іншими матеріальними цінностями та були зацікавлені у стабільній владі, яка гарантувала б їхню безпеку і створювала можливості для нових видів трудової діяльності. Представники цих верств населення виступали за впровадження нового законодавства, здатного регулювати нові суспільні відносини та забезпечити охорону власності від феодального свавілля. Відтак виявилася природною поява нових державно-правових концепцій, що пропонували значну
34
корекцію суспільного устрою, по-іншому визначали роль і призначення держави з її інститутами.
Одна з таких концепцій — вчення італійського мислителя Марсилія Падуанського (між 1275 і 1230—1343), викладене у творі “Захисник миру” (1324—1326 рр.). Автор заперечував феодальну роздробленість тогочасної держави, а церкву вважав винною у багатьох вадах суспільства, пропонував підкорити її світській владі та обмежити сферу впливу, звузивши її до вирішення проблем духовного життя людей.
Мислитель уважав, що держава з’являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності: від сім’ї до роду, від роду до племені, від племені до міста, і остання стадія — суспільний договір про утворення держави.
Держава є виразником політичної влади, а її джерелом — народ. Навіть більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем.
Але Марсилій Падуанський, як ідеолог багатих верств населення, до категорії “народ” відносив не всіх людей, а лише “кращих” представників.
Такими він уважав військових, державних службовців і священнослужителів, оскільки їхня діяльність спрямована на загальне благо, а не тільки на задоволення своїх особистих інтересів, як у ремісників, рільників, торговців.
Політичний мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини. Виокремлював, з осіб на релігійні, моральні та правові норми. Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й конкретними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої категорії, надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної влади.
І Марсилій Падуанський у своєму вченні передбачав і механізм законотворчої діяльності за участю представників народу, що їх спеціально для цього обирають.
Важливою була думка мислителя про верховенство закону в державі. Йому повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі. Піддаючи аналізові форми державного устрою, найбільш вдалою, здатною убезпечити людей та їхні інтереси мислитель уважав монархію.
Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні посади. Ба більше — він уважав досконалішою державу, де монарх теж обирається!
2*
35
Роздумуючи про законодавчий процес і виконання законів, Марсилій Падуанський фактично підійшов до проблеми поділу цих двох гілок влади в державі. Причому зазначав, що обранці народу, які займаються ухваленням законів, тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади. Вона повинна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю законодавця.
Визначні положення вчення Марсилія Падуанського про природне походження держави, народ як джерело суверенної влади, верховенство закону і розподіл повноважень різних інститутів держави мали велике значення для формування і розвитку буржуазних державно-правових концепцій.
Значний внесок у розвиток цих концепцій зробили середньовічні юристи. У ті часи професійне розуміння права багато в чому спиралося на положення римського права. Незважаючи на падіння Римської імперії, римське право було досить поширеним у багатьох народів Європи. Одним із напрямків дослідницької роботи різних юридичних шкіл X—XI ст. стало порівняння чинного в конкретній країні права з римським правом, виявлення прогалин у правовому полі та пропозиції щодо їх ліквідації впровадженням норм римського права.
Відтоді норми римського права зробились універсальними, розуміння сутності права знову звелося до ідеї справедливості та пов’язаних із нею природно-правових уявлень.
Подібні дослідницькі підходи, коли справедливість вважалася критерієм усякого права, використовувалися павійською, равеннською та римською школами права, які започаткували теорію природного права нового часу. На початку XII ст. юрист Інерій (між 1055—60 — до 1130) заснував школу глосаторів, основним напрямком діяльності якої стало тлумачення Дигест Юстиніана.
Результати творчої діяльності представників цієї течії, видані окремим збірником у середині ХНІ ст., використовувалися судами як джерело чинних правових норм.
Діяльність глосаторів сприяла викоріненню суб’єктивізму в розгляді конкретних судових справ, утверджувала в суспільній свідомості та юридичній практиці пріоритет правових норм і законів держави. У згаданому збірнику зазначалося, що, розглядаючи конкретні порушення встановлених державою норм, судді мусили відновлювати справедливість згідно з приписами законів, а не моральних норм суспільства.
36
У XIII—XIV ст. середньовічна юридична думка Італії знову повернулася до ідеї природного права і вчень римських юристів, приділяючи основну увагу їх коментуванню та роз’ясненню.
Природне право в уявленні нової юридичної течії — постглосаторів було правом вищої категорії, вимогам якого повинні були відповідати норми права, прийняті державою. Ідеолог цієї течії Луллій Раймунд (1234—1315) навіть радив юристам перевіряти на відповідність природному праву писані закони та, якщо останні йому не відповідали, не користуватися ними для відновлення справедливості, а керуватися принципом розумної необхідності. Деякі прибічники цієї правової ідеології вважали природне право більш важливим у суспільному житті, ніж владу правителя.
В історії вчень про державу і право з XVI ст. відома гуманістична школа права, представники якої приділяли значну увагу дослідженню джерел римського права і погодженню його з нормами чинного національного права, що регулювало якісно нові суспільні відносини. Прибічники цієї школи заперечували феодальну роздробленість, генерували ідею централізованої держави з єдиним кодифікованим законодавством; пропонували нормативне передбачити загальну свободу, скасувати кріпосництво, забезпечити зверхність закону в суспільстві.
Політико-правові ідеї середньовічних юристів, зокрема представників гуманістичної школи права, багато в чому стали базою для становлення теорій буржуазного права.
ЛІТЕРАТУРА:
Богош Ю. Фома Аквинский. — М., 1975.
Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание “Избор-ников 1073-1076 годов”. – К., 1990.
Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі. – К., 1993.
Горский В. С. Образ истории в “Слове о законе й благодати” Илла-риона // Человек й история в средневековой философской мнсли русского, украинского й белорусского народов: Сб. науч. трудов. – К, 1987. – С. 39-50.
37
Данило Заточених. Слово Данила Заточеника, що написав він князю своєму Ярославу Володимировичу // Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993. – С. 30-37.
Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії України. Хрестоматія. – К., 1993. – С. 27.
История политических й правових учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М, 1995.
История политических й правових учений. Средние века й Возро-ждение / Под ред. В. С. Нерсесянца. – М., 1983.
Клевченя А. С. Социально-политические идеи в творчестве Кирилла Туровского // Отечественная общественная мьісль зпохи средневековья: Сб. науч. трудов. — К., 1988. — С. 185—194.
Мильков В. В. “Слово о законе й благодати” Иллариона й теория “казней Божьих” // Человек й история в средневековой фило-софской мьісли русского, украинского й белорусского наро-дов: Сб. науч. трудов. — К, 1987. – С. 50-57.
Нерсесянц В. С. Право й закон. — М., 1983.
Семенов В. Г., Шаповал В. Я, Шульженко Ф. Ф. К вопросу о фило-софских основаниях права. — К., 1995. — С. 13—19.
Шульженко Ф. П. Держава і право у суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К, 1995. — С. 5—12.
38
РОЗДІЛ iii
ПОЛітИЧні ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ
У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
В XV-XVi ст.
1. Державно-правові концепції обгрунтування абсолютизму в XV—XVI ст.
У XIV—XV ст. в країнах Західної Європи почався стрімкий
, занепад феодального устрою.
В 1358 р. у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. в Чехії, а згодом (у 1524—1525 рр.) і в Німеччині
. сталися селянські повстання проти феодального гноблення.
. Воднораз посилилась боротьба і проти політики церкви в суспільстві, що привело до появи єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324—1384), у Чехії Ян Гус (1371—1415). Вони висловлювали думки проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах
; повернення до ранньохристиянських цінностей.
Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності селян від феодалів, збільшенню пропозиції вільної робочої сили, розвиткові виробництва й торгівлі, а в цілому — формуванню нових економічних відносин, що своєю чергою ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б ці відносини і належним чином забезпечували б захист інтересів власників.
Спробу вирішити ці проблеми зробили представники ранньобуржуазних вчень про державу і право. Державно-правову думку ранньобуржуазного періоду можна розділити на два етапи.
Для першого етапу (XV—XVI ст.) була характерною критика феодального устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії; для другого (XVII ст.) — перевага раціоналістичного надбання попередніх поколінь, подальше розроблення ідеї природного права, з’ясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави. Крім того, в політико-правовій думці формувались та обґрунтовувались ідеї громадянського суспільства і правової держави.
39
Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у творах “Государ”, “Історія Флоренції”, “Міркування про першу декаду Тіта Лівія”. Макіавеллі заперечував теологічний підхід до з’ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі). Але воля людини не зовсім підкорена приписам чи випадковості фортуни. Фортуна визначає тільки половину дій людини, в іншому людина вибирає свій шлях сама, відповідно до власних інтересів та устремлінь, погоджуючи свої дії в межах долі з обставинами життя. І навпаки, сліпе підкорення долі, як і повені, призводить до негативних наслідків, тому людина має активно використовувати надану їй можливість свободи волі.
З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу1.
На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі.
Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються “єдиновладно”2, — монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.
Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.
Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке “єдиновладдя” (владу однієї особи) Макіавеллі називав громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.
Але вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу, оскільки у “народу чесніша мета, ніж у знаті: знать праг-
Макиавелли Н. Государь. – М., 1990. — С. 74. Там само. — С. 4.
40
не пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригнобленим”1. Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного — щоб його не пригноблювали.
У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов’язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади2.
Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. “… вони можуть позбавити його влади будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень”3.
Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.
Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів, які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що “приборкує сильних і заохочує слабих”4.
Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники5.
Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і чесних людей до виконавчої влади, які “… повинні дбати не про себе, а про державу…”6.
Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані
Макиавелли Н. Государь. –
2 Там само. – С. 30-31.
3 Там само. – С. 31.
4 Там само. — С. 56.
5 Там само. – С. 72.
6 Там само. – С. 70.
С. ЗО.
41
ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці1. Такий принцип у політиці перегодом отримав назву макіавеллізму.
Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі воднораз виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це — створення умов для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розумних податків; забезпечення захисту приватної власності2.
В іншій праці мислителя “Міркування про першу декаду Тіта Лівія” висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха виправдовує себе на етапі об’єднання та укріплення держави. Після цього він допускав установлення республіканської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.
Ідею сильної централізованої монархії обстоював також політичний мислитель Франції Жан Боден (1530—1596). Свою політико-правову концепцію він виклав у творі “Шість книжок про республіку”. Боден піддав критиці проекти ідеальної держави Платона і вважав, що держава — це сукупність сімей. Але держава відрізняється від сім’ї особливим характером державної влади — її суверенністю, яка і є головною ознакою держави.
Суверенітет, за його вченням, — це необмежена влада над громадянами і підданими. Суверенітет не зв’язаний позитивними законами, він знаходиться над ними. Боден припускав підкорення суверена тільки божественним і природним законам.
Повноваження суверена надзвичайні: він одноособове схвалює закони, має право оголошувати війну і мир, здійснювати судочинство та інші владні функції. У рамки вчення Бодена вкладалася тільки одна форма державності — монархія. Тільки вона єдина може здійснювати надзаконну владу. Ба більше — тільки в монархії можливе чітке функціонування всіх елементів державного механізму, оскільки вони скеровуються однією особою — монархом. Він стимулює ефективність одних і стримує інших. Демократичну, аристократичну і тиранічну державність Боден уважав такими, що не можуть забезпечити добробут суспільства. Тиранія є насильницькою формою, що
Макиаведяи Н. Государь. — С. 52.
Там само. — С. 69.
42
спричинює постійне обурення громадян і, зрештою, непокору; аристократія з її партійними конфліктами теж не в змозі реалізовувати функції держави; найгіршою формою є демократія, оскільки народ нездатний до розумних рішень, а безмежна свобода призводить до анархії та занепаду держави.
Обстоюючи ідею сильної централізованої монархії, Боден не припускав можливості змішаної форми держави, мотивуючи це тим, що суверенітет не може бути поділеним і одночасно належати різним суб’єктам влади: монархові та аристократії. Суверенна влада неподільна.
Будучи апологетом абсолютизму, Боден усе ж спробував означити межі впливу суверенітету. Його влада безмежна тільки у сфері державних відносин; відносини приватної власності, особисте життя громадян знаходяться поза сферою впливу суверена, вони недоторканні та священні. Безумовно, це положення мало важливе значення для формування основ капіталістичних відносин і становлення ідеї громадянського суспільства.
Право, за вченням Бодена, є досягненням суспільства, бо відрізняє державу від додержаного утворення. Він зазначав, що для з’ясування загальних засад права необхідно осягнути всі системи права, які мали місце в історії людства, використовуючи одночасно філософський та історичний підходи.
Така методологія давала йому підстави стверджувати, що загальними засадами права є вічна істина, а також універсальні зразки, що знайшли відображення в сукупності законодавств різних народів.
Воднораз мислитель зазначав, що позитивне право, встановлюване в державі сувереном, не повинне суперечити вимогам божественного і природного права, оскільки суверен повністю підкорений Богові та не може оголосити йому війну.
2. Держава і право у вченнях мислителів нового часу
В останній третині XVI — на початку XVII ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, яка значно вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (у 1640—1688 рр.) буржуазна революція мала місце в найбільш промислове розвиненій Англії. Ці події значною мірою були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, яке заступило ремесла. Новий спосіб виробництва сприяв
43
поділові праці, зростанню її продуктивності, пошукові способів раціоналізації виробничих процесів, стимулював розвиток суспільних і природничих наук.
у той період виникло експериментально-математичне природознавство, у боротьбі між емпіризмом і раціоналізмом подальшого розвитку набула філософія, формувалися підвалини буржуазної правової свідомості.
Велика торговельна і промислова буржуазія, що доступилася ДО влади, була зацікавленою в модернізації держави з її інститутами, а також системи законодавства, які гарантували б безпечне функціонування нових економічних відносин.
Першу спробу з’ясувати сутність і призначення права й держави за нових умов зробив голландський юрист і суспільний діяч Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645) у праці “Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права”. На думку мислителя, право — це сума соціальних норм- Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими.
Г. Гроцій проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею. Останнє, за його вченням, встановлюється волею Бога або людей. Право, що його встановили своєю волею люди, за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.
В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.
Від категорії “право” Г. Гроцій відрізняв категорію “закон”. Останній, на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.
Стосовно походження держави мислитель зауважував, що люди об’єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов’язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання порядку.
44
У державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.
Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість, виконання договорів.
Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права, законності, миру і порядку досліджувались ним у працях “Філософське начало вчення про громадянина”, “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”.
Гоббс розглядав три моменти становлення політичного організму: природний стан — перехід до держави — державний стан.
У природному стані, зазначав Гоббс, нема загальної влади, нема законів і, відповідно, нема й справедливості. У цьому стані нема власності, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться “війна всіх проти всіх”. Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови — природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких: прагнення до миру; необхідність виконання укладених угод; відмова кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й самозахисту та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є, у вченні Гоббса, держава.
Вона утворюється за взаємною угодою людей завдяки злиттю окремих сил і воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною.
Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб примиряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. “… подібно до того, як люди для досягнення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо державою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються гро-
45
мадянськими законами”. Свобода підданих випливає з мовчання законів. Взагалі “суверен має право на все лише за умови, що, сам будучи підданим Бога, він зобов’язаний через це дотримуватися природних законів”1.
Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення підданих. Природний і державний закони збігаються за змістом, законодавцем же (творцем державних законів) є суверен. Суверен державним законам не підлягає та є підзвітним безпосередньо Богові.
Держави не вічні. Вони ослаблюються й занепадають, але не внаслідок дії об’єктивно-історичних чинників, а через недосконалість їхніх законів, недостатність абсолютної влади, приватних суджень про добро і зло. Знесилює державу і свобода висловлювань проти верховної влади.
Абсолютна влада, підкреслював Гоббс, грунтується на принципах розуму. Досі створювалися недосконалі держави, принципи розуму зроблять існування держав довговічним.
Суверен виконує свої обов’язки верховного пастиря за божественним правом, він навіть може виконувати функції священика: хрестити, освячувати храми, виконувати інші таїнства. Лише державні турботи перешкоджають йому в цьому. Отже, суверен — цар і священик “за божественним правом”. Якщо суверен — християнин, то він — глава церкви.
На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, міститься в двох чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Якби остання з цих чеснот була досконалою, то її однієї було б для нас досить.
У Гоббса постійно повторюється (в різних варіантах) схема: підкорення божественному, себто природному, законові, а отже, й громадянському, й законові суверена (бо суверен гарантує природні закони, а природні закони є основою громадянських законів) — це безконечний процес покаяння, за яким слідує хрещення (віра в те, що Ісус — Христос), а відтак — прийняття до царства Божого, тобто спасіння.
Усе це здійснюється в державі через посередництво царя й первосвященика — суверена. Якщо суверен-християнин, то він — посередник спасіння, який надає йому форми обов’язковості (закону). “Не може бути тому ніякої суперечності між законами Бога і законами християнської держави”2.
Гоббс Т. Левиафан, или Матерня, форма й вдасть государства церковного й грааданского. — М-, 1936. — С. 234. 2 Там само. — С. 564.
46
Отже, Гоббс пропонував проект держави, яка є: 1) засобом приборкання пристрастей у досягненні мирного стану (1-й ступінь); 2) засобом сходження до царства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-й ступінь).
Сама держава має влаштовуватися за принципами розуму. Вона є втіленням небесної могутності, а точніше — царством Божим на землі. Такої авторитетності держава набуває через угоду.
Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632—1677). У своєму “Богословсько-політичному трактаті” Спіноза обстоював тезу, що людина насамперед залежить від закону “природної необхідності”, що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя.
Спіноза зазначав, що перший (“божественний”) закон має на меті лише найвище благо, а інший (“людський”) — це образ життя, він служить збереженню держави.
Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на “праві природи”, тобто на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.
І тому, зазначав мислитель, природне право всієї природи і, відповідно, кожного індивіда поширюється настільки далеко, наскільки може сягнути їхня міць.
Природний стан, природна міць і природне право — це те саме. Якби люди жили за приписами розуму, то “право природи” визначалося б могутністю розуму. Але люди частіше керуються нахилами, а не розумом.
Тому виникають дві можливості реалізації людської життєдіяльності: перша — загальна (як для тих, що керуються розумом, так і для тих, що керуються нахилами. Всі вони діють за законами природи, тобто за приписами природного права); друга спирається на розум і незалежну волю.
Означене протиріччя породжує співвідношення “чужоправ-ності” та “своєправності”. Кожен буває “чужоправним” доти, доки знаходиться під владою іншого, і “своєправним”, коли може жити по-своєму, відбити всіляке насилля, помститися за заподіяну шкоду. Найбільш “своєправні” та вільні ті, чий розум найбільш широкий і хто найбільш ретельно ним керується. Навіть більше, природне право кожного зосібна нікчемне, воно скоріше існує в уяві, ніж у дійсності. Дійшовши згоди та об’єднавши свої сили, люди мають більше прав відносно
47
природи, ніж один із них. Що більше людей об’єднається, то більшими правами вони володітимуть.
Входячи до такого об’єднання, кожна людина повинна виконувати всі приписи, встановлені загальною згодою. Це право, як зазначав Спіноза, “…визначається могутністю народу … називається верховною владою”1. Наявність верховної влади утворює громадянський стан. Сукупне тіло верховної влади називається державою.
Люди, оскільки вони згідно з правом користуються всіма благами держави, називаються громадянами, а позаяк вони мусять коритися приписам законів держави — підданими.
На думку Спінози, право верховної влади є не що інше, як природне право, визначуване могутністю народу, а не кожної особи окремо. Волю держави необхідно вважати “волею всіх”, а рішення Держави повинне визнаватися як рішення кожного. Держава виникає на основі суспільного договору через необхідність влади і законів стримувати пристрасті людей. Звідси призначення держави, за Спінозою, полягає в тому, щоб полегшити кожній людині можливість керуватися розумом і тим здобувати свою свободу.
Як і Т. Гоббс, Б. Спіноза був апологетом сильної державної влади. Але, на відміну від свого попередника, він заперечував втручання верховної влади в особисте життя людей і накидання законів їхній совісті, свободу якої він усебічно обстоював. Свобода, на його думку, найкраще забезпечується демократичною формою правління.
Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав англійський філософ Джон Локк (1632— 1704). Він погоджувався з тим, що в додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється від гоббсівської “війни всіх проти всіх”. Закон природи, вважав Локк, як прояв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства2.
У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.
Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом
Спиноза Б. Политический трактат // Избр. произведения: В 2 т.
1957.-Т.2.-С.291. 2
Локк Д]ц; два трактата о правлений // Сочинения: В 3 т.— М., 1988. — Т.З.-С.265.
48
прав і свобод особистості публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.
Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він зауважував, що метою закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки — її збереження й розширення1. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.
Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.
Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям державних властей і вимагати зміни форми правління.
Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального блага. Хоч би хто володів законодавчою владою, він зобов’язаний управляти відповідно до встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу.
Оскільки з моменту об’єднання людей у суспільство більшість володіла всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосувати владу для створення законів та їх реалізації призначеними посадовими особами. За Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія — коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їхніх спадкоємців або послідовників; монархія — коли влада передається в руки однієї особи. Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та змішані форми правління. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести загальне визначення держави: “Під державою я… маю на увазі
Локк Дж. Два трактата о правлений
49
. – С. 50.
не демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне співтовариство”1.
Якщо основною метою вступу людей до суспільства є намагання мирно та безпечно користуватися своєю власністю, то основним засобом для цього служать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збереження суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади. Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади: законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному окремому випадку.
Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й федеративну. Законодавча вища влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, котра має право вказувати, як повинна застосовуватись сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламентові. В разі необхідності парламент у змозі її замінити. Король є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони), та, власне, він хіба що номінальний голова уряду. Він царює, але не править. Федеративна влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержавних стосунках, їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада, ясна річ, знаходиться в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції — справа уряду.
Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада — законодавча, якій решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою. Ідея Локка про поділ влади на законодавчу і виконавчу була підтримана багатьма представниками Просвітництва.
Автором оригінальної державно-правової концепції був англійський представник нового часу Девід Юм (1711—1776).
Локк Дж. Два трактата о правлений. — С. 338.
50
Він будував свою теорію виходячи з почуттів. Розрізняв природні та штучні почуття. До першої групи він відносив любов, ненависть, співчуття та ін., тобто природні реакції людини; до другої — штучні почуття. Правове почуття, на його думку, і є одним із штучних надбань людства, що бере початок в умовах і потребах його життя. Норми правопорядку встановлені штучно, але вони не свавільні. Вони визначаються природними законами, тим загальним, що притаманне людству взагалі. Життя людей перебігає за умов менш сприятливих, аніж життя сильних звірів. Але порівняно з останніми люди володіють значною перевагою — розумом. Людина може боротися з суворістю природи, але фізичні засоби боротьби, якими вона володіє, незначні. Свою слабкість людина може врівноважити тільки з допомогою суспільної організації, суспільства1. Суспільна організація виникає стихійно, повільно, але на основі взаємної згоди. Уявлення про правопорядок, обов’язки і власність з’являються у людей разом із виникненням суспільства: поза ним ці ідеї не мають підстав для існування. Ніяка природна схильність не змогла б змусити людей відмовитися від загарбання чужого багатства. Тільки злидні, невідповідність кількості благ потребам людей дають підстави для встановлення приватної власності.
Якби всього було вдосталь, то ніхто не огороджував би свого майна. Якби всіх благ було стільки, скільки повітря, то не було б підстав для виникнення соціального порядку. Тому Юм уважав, що норми правопорядку значною мірою залежать від інтересів. “Дії політиків” можуть впливати на укріплення поваги до правопорядку, але не можуть породжувати його. Основа поваги до законів полягає в самих умовах суспільного життя. Тому регулювання відносин власності належить здійснювати загальними законами, що є обов’язковими для всіх членів суспільства.
Перша постанова чи перший закон, ухвалені в суспільстві, повинні були надати можливість кожній людині користуватися тими благами, якими вона володіла на момент його прийняття. Але не тільки це є джерелом виникнення власності. Окрім цього, Д. Юм вирізнив іще чотири такі джерела: 1) право першого захоплення; 2) право давності; 3) право приросту і спадку; 4) право і продукт власної праці.
1 Юм Д. Трактат о человеческой природе // Сочинения: В 2 т. — М., 1966. – Т. 1. – С. 639.
51
Аналізуючи проблеми виникнення держави і права, Д. Юм виходив із того, що люди поводяться під впливом афектів і віддають перевагу особистим інтересам. Задовольняючи їх,, вони ніколи не погодяться добровільно коритися владі, яка вимагає від них відмови від природних прагнень. Тому ніякі правові норми не мають реального значення без примусу.
Державна влада апелює до основних законів людської психіки, з допомогою примусу і страху вимагає, щоб у дотриманні правових норм люди вбачали близький свій інтерес, а в їх порушенні — віддалений. Наприклад, безпосередній інтерес сильного полягає в тому, щоб силою заволодіти майном слабого. Але влада держави під страхом покарання прищеплює йому повагу до благ інших людей.
Завдяки примусові відбувається зміна в порядку інтересів: близький інтерес стає віддаленим, а віддалений — близьким. Особи, котрим у суспільстві доручено владу, складають уряд.
Володіючи владою, вони задоволені своїм суспільним станом, тому безпосереднім їхнім інтересом є збереження встановленого порядку. Таке походження, за Д. Юмом, громадянського уряду і громадянського суспільства. Мислитель обстоював тезу, що держава є органом примусу та охорони приватної влади, а суспільство — продуктом власності. Себто Д. Юм у своїй теорії розрізняв такі категорії, як держава й суспільство.
Ідеї мислителів епохи Відродження та нового часу про походження й сутність держави і права, співвідношення права й закону, суспільства й держави стали базою для подальшого розвитку державно-правових ідей представниками європейського Просвітництва.
ЛІТЕРАТУРА:
Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма й вдасть государства церковного й гражданского. — М, 1936.
Гоббс Т. Философские оснований учення о гражданине. — М., 1914.
Гроций Г. О праве войньї й мира. Три книги, в которьіх обьясняются естественное право й право народов, а также принципн публичного права / Пер. с лат. А. Л. Саккетти. — М., 1956.
52
Локк Д. Два трактата о правлений // Антология мировой фило-софии: Сб. филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. II.
Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.
Нерсесянц В. С. Право й закон. — М., 1983.
Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульжешо Ф. Ф. К вопросу о фило-софских основаниях права. — К., 1995. — С. 19-29.
Семенов В. Г., Шулкженко Ф. П. Формування ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософи ХУІІ-ХУПІ століть. – К., 1995. – С. 6-38.
Спиноза Б. Политический трактат // Избраннне произведения. — М., 1957. – Т. 2.
Юм Д. Трактат о человеческой природе // Сочинения: В 2 т. — М., 1966. — Т. 1. История политических й правових учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1995.
53
Розділ IV
ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО
ПРОСВІТНИЦТВА XVIII ст.
ТА ПЕРІОДУ БОРОТЬБИ
ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ США
1. Державно-правові концепції представників французького Просвітництва
В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.
Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби в XVII ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Біля її витоків стояли Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза та інші представники тогочасної наукової еліти.
Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою.
Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, встановлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в “царстві розуму”. Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775—1783 рр.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов’янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем.
54
.,.)• Важливою фігурою французького Просвітництва, одним із авторів нової політико-правової ідеології був Вольтер (Фран-суа-Марі Аруе, 1694—1778). Основні погляди цього мислителя в царині державності та права викладено в працях “Філософські листи” і “Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів”. Він був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква зі своїми жорстішими настановами й порядками, що суперечать природній сутності людини. Тому Вольтер підтримував відому концепцію природного права. Природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу, яка, за його вченням, є головним природним правом людини. Щоби людина могла реалізувати це право, було необхідно, на думку філософа, скасувати привілеї, що існували в тогочасному суспільстві, встановити політичні права: свободу совісті, слова, друку та власності.
Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути “освіченою монархією” або монархією, що обмежена законом. Перебудову державного устрою слід здійснити реформами зверху під керівництвом і контролем монарха.
Більш деталізованою була державно-правова концепція Шарля-Луї Монтеск’є (1689—1775), викладена ним у працях “Перські листи” і “Про дух законів”.
Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони.
Закони, писав Монтеск’є, в якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини1.
Природні закони суттєво змінюються. Монтеск’є назвав основні з природних законів: прагнення людей жити в мирі з іншими; прагнення добувати собі їжу; потяг однієї людини до іншої; намагання жити в суспільстві. Заледве люди об’єднуються в суспільство, між ними закінчується рівність і починається війна. Окремі особи в кожному суспільстві починають відчувати свою силу і прагнуть обернути на свою користь блага цього суспільства. Звідси — війна між окремими осо-
1 Монтескье Ш. О духе законов // Избр. произведения. — М, 1955. — С. 163.
55
бами. Так само і кожне суспільство починає усвідомлювати свою силу, що призводить до стану війни між народами.
Виникнення цих двох війн підштовхує людей до встановлення законів. Позитивний закон, за вченням Монтеск’є, передбачає об’єктивний характер справедливих відносин. Він уважав, що справедливість передує позитивному законові.
У праці “Про дух законів” Монтеск’є розрізняв: міжнародне право, що регулює відносини між державами; політичне право\ яке визначає відносини між правителями і підлеглими; цивільне право, що визначає та регулює відносини між людьми. Далі в своїй концепції філософ зазначав, що суспільство не може існувати без уряду. Згідно з політичним правом, у суспільстві з’єднуються всі окремі сили (воля людей) і отримують назву політичного тіла, або держави.
Свобода людини в державі — це політична свобода. Мисли- тель підкреслював різницю між політичною свободою і свавіллям. Він зазначав, що в державі, де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити все, що заманеться, і не бути примушеним робити те, чого не хочеться. Свобода є право робити те, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що законами заборонено, то в нього не було б свободи, оскільки те саме могли б робити інші громадяни1.
Об’єднана в державі сила окремих людей є владою; вона може бути віддана одній або декільком особам. Форму правління Монтеск’є визначав на підставі того, скільки людей знаходиться при владі. За його вченням, це може бути республіка, монархія або деспотія.
Республіканською формою правління мислитель називав таку, де влада належить усьому народові або певній кількості сімейств; монархією — форму, де одноособове править монарх на підставі закону; деспотією — де управління державою здійснює одна особа, керуючись власними примхами.
Аналізуючи згадані форми правління, Монтеск’є віддавав перевагу монархії, яка функціонує на підставі закону. В такій державі, на його думку, гарантується політична свобода людей і виникають умови для реалізації принципу: “свобода є право робити все, що дозволено законами”.
Рівночасно він допускав, що політична свобода може бути реалізованою і за республіканської форми правління.
Розмірковуючи про форми правління та причини, що їх
Мантескье Ш. О духе законов. — С. 289.
56
обумовлюють, Монтеск’є дійшов висновку, що вони залежать від розмірів території держави, клімату тощо. Республіка, на його думку, можлива в невеликих за територією країнах; у середніх за розмірами державах встановлюється монархія; в державах, які мають значні території, що ускладнює управління, можлива деспотія.
Республіку та обмежену законами конституційну монархію Монтеск’є називав поміркованими формами правління. Але політична свобода в них може бути реалізованою тільки за відсутності зловживання владою. Оскільки кожна людина, що володіє владою, має схильність до зловживання нею, Монтеск’є пропонував встановити такий порядок, який виключав би таку можливість.
Зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Ці три гілки влади, на думку Монтеск’є, мусять контролювати одна одну, попереджувати зловживання і створювати умови для реалізації громадянами політичної свободи.
Концепцію “суспільного договору” як формулу об’єднання людей у “громадянське суспільство” та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: “Міркування про науки і мистецтва…”, “Про суспільну угоду, або Принципи політичного права” та ін.
Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.
Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі.
Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.
Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся
57
розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.
Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об’єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.
Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об’єднання людей в організоване суспільство. Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянкуземлі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.
Свобода і рівність є “природним станом” людини, тому вони виглядають як його “природне право”. Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.
Це і є суспільна угода — єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.
Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об’єднуючись в орди — “вільні спілки” без взаємних зобов’язань). Люди були немов “звірі” в “доморальному стані”. Вони мали тільки природні (істинні) потреби.
Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.
На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв’язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.
58
Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.
Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління “спокою й зручностей”.
Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.
Встановлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.
Так утвердилася “химерна рівність прав”, а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.
Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.
У державі воля громадян з’єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було “волею всіх”, це було “загальною волею”, яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об’єднують.
Ця загальна воля — “завжди стала, незмінна й чиста”. Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов’язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.
Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, “нормальним” політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав “будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління”.
У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, “виборна демократія”, тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.
59
Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої “природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах”. Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.
Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.
Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.
Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть “громадянська свобода” та “право-приватної власності”. Свобода є “покірністю перед законом, встановленим самому собі”, це — особистий параметр.
“Свобода не може існувати без рівності” — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, “наблизити крайні ступені”, щоб не було ні багатих, ні бідних.
Своєрідний підхід до розвитку державно-правових учень виявили представники французького Просвітництва Дені Дідро, Поль-Анрі Гольбах і Клод-Адріан Гельвецій.
Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713—1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, позаяк усі керувалися природними законами. Але люди прагнуть жити спільно з подібними до себе; підштовхувані особистими інтересами, вони об’єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб.
У процесі розвитку суспільства виникає приватна власність, відносини людей ускладнюються, що потребує управління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспільного договору є державна влада, в основі якої — воля народу. Метою держави є забезпечення невід’ємних прав громадян та їхнього добробуту.
Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правління. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу монархії, що обмежена законом і в якій забезпечується можливість участі народу в управлінні політичними справами.
60
На досягнення означеної мети держави повинен працювати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав громадян і порушує їхні природні права, то народ може розірвати договір і укласти новий.
Припускаючи участь народу в управлінні державними справами, Дідро вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади повинні були мати лише громадяни, які володіли власністю. Водночас мислитель виступав проти надмірного багатства і злиднів, вважав необхідною функцією держави надання допомоги бідним. Значну роль у державі, за вченням Дідро, має право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою законів. Всі члени суспільства рівні перед законом у своїх обов’язках.
Як і Дідро, Поль-Анрі Гольбах (1723—1789) уважав, що з об’єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальну роль.
На ранніх стадіях існування люди живуть за природними законами. Ці закони випливають із людської природи і встановлюють принципи суспільних відносин.
Природні права людини не змінюються і мають перевагу над писаними законами держави, що їх слід погоджувати з природними законами. Головними природними правами, на думку Гольбаха, є свобода, власність, безпека громадян.
Закони держави, за вченням мислителя, — це продукт суспільного договору, вони регулюють суспільні відносини в цілому, а також відносини між носієм влади (сувереном) і народом. Окрім цього, закони визначають межі повноважень суверена й межі підкорення йому народу, спрямовують дії суверена на охорону природних і майнових прав громадян. Якщо в державі ці умови не виконуються, люди можуть відмовитися від покори носієві влади. Закони повинні гарантувати ще одне природне право людини: свободу, яка проявляється у свободі слова, друку й совісті. Гольбах був прибічником ідеї, що в суспільстві має панувати закон.
Як і Дідро, він був прибічником обмеженої монархії, у якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але обирати до представницьких органів влади, за його проектом, слід було тільки власників землі.
Політичні та правові погляди, основу яких складали ідеї політичної свободи, друку, совісті, верховенства закону, викладав Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771).
Свої міркування про державу, право, закон і особу він будував на визначенні ролі суспільного середовища в житті лю*
61
дини. Він стверджував, що характер людини детермінований суспільним середовищем, політичними і правовими установами. Держава, за вченням Гельвеція, — це закономірний продукт суспільного розвитку. Основою утворення держави є особисті інтереси людей, передовсім боротьба проти природи і прагнення подолати протиріччя між людьми. Ці інтереси підштовхують людей до необхідності укладання суспільного договору і встановлення законів для охорони приватної власності.
Приватна власність, на думку Гельвеція, є основою вдалого суспільного договору. З огляду на це він пропонував розробити таке законодавство, яке регулювало б відносини власності. Гельвецій обстоював ідею верховенства закону, який мав гарантувати політичну свободу.
Гельвецієві був притаманний особливий підхід до форм держави, природу яких він виводив із їхньої мети: створення умов для добробуту чи задоволення інтересів правителів.
Якщо держава має на меті гарантію політичної свободи і добробуту людей — це добра форма правління, а якщо в державі над усе ставиться задоволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління Гельвецій називав поганою.
Щоб держава виконала своє призначення — створення умов для реалізації політичної свободи, мислитель запропонував проект федеративної держави з республіканською формою правління.
Законодавча влада функціонує на рівні федерації, а на нижчому рівні — виконавча влада, що формується внаслідок виборів.
2. Політичні та правові вчення у США періоду боротьби за незалежність
Як відомо, колонізація Північної Америки здійснювалася англійцями за складних політичних і соціально-економічних умов.
На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішній та внутрішній чинники. Це, насамперед, воєнне протистояння Англії з Голландією, Францією та Іспанією; по-друге, ідейна боротьба між поселенцями — прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.
Ця боротьба перекинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами “очищення” церкви та з’ясування, яка ж конфесія
62
більше відповідає християнським заповідям. Головною метою ідейного протистояння частини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони обстоювали практику вирішення релігійних проблем у їх взаємозв’язку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.
Інша частина протестантів — пуритани — вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських заповідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви — пресвітерів, синодів — невідповідними Святому Письму. Перегодом цей напрям радикального пуританізму отримав назву “сепаратистів”, “індепендентів” (незалежних).
Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодальним устремлінням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, був близьким до “плебейських” єресей Європи і заклав основи революційно-демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби колоністів за незалежність.
Радикальні пуритани (індепенденти, або сепаратисти) зазнавали жорстоких переслідувань з боку держави (королівської влади) та офіційної церкви, що підштовхувало їх до переселення в Голландію та колонії.
Під час одного з таких переселень майже ста осіб з Англії та Голландії з’явилося першоджерело американської Конституції — угода, що була укладена ними на кораблі “Мей-флауер”, метою якої стало створення громадянського і політичного організму для підтримання порядку та безпеки1. День висадки цих переселенців (“батьків-пілігримів”) 22 грудня і нині святкується в Америці.
В ідейній боротьбі означених напрямків пуританські мислителі сприяли розвиткові уявлень про народний суверенітет і республіканський демократизм, що знайшли втілення в конституційних установах, серед яких “Основні положення”, проголошені в Коннектікуті 1639 р., та “Массачусетська хартія вольностей” 1641 і 1648 рр.
Згодом торгове суперництво між колоніями й метрополією, невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях,
Слезкин Л. Ю. Легенда, утопия й бьіль в ранней американской истории. — М., 1981. – С. 93.
63
що обернувся воєнними діями навесні 1775 р., які тривали
Демократи – Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джеферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав І свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету. Такий напрямок – централістів-федералістів представляли д! Адамс, А. Гамільтон і Дж. Медюон.
Провідник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706-1790) пропагував ідею про право кожного самовизначення, на укладення суспільного договору і переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме вимогам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких створює власне законодавство. Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою “Сполучені колонії
північної Америки. Ідею АмерикансьКого самоуправління обстоював і учасник
ч^Й^й -глі”ць Томас Пейн (1737-1809) –
який потім переїхав до Північноамериканських колоній.
У праці “Здоровий глузд” (1776Р-) він проголошував, що Проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності Економічної вигоди. Якщо такий підхід буде покладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей вона вирішиться самостійно і швидко. Після вирішення Проблеми суверенітету мислитель пропонував встановити
у Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.
Навідміну ВІД багатьох своїх сучасників, Т. Пейн розрізняв суспільство і державу з її владними інститутами. Він, зокрема, відмічав що вони відрізняються не тільки соціальною роллю, й походженням. Суспільство створюється потребами людей, сприяє їх Щастю, позитивно об’єднує їхні устремління, а держава та її УРЯД є результатом вад людей, їхня мета – стримування негативних устремлінь, забезпечення свободи та без-
) походження та існування влади грунтується виключно на згоді підлеглих.
Наявні Форми правління він поділяв на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі
спадку.
64
Держави, в основі правління яких закладено принцип виборності й представництва, є республіками, а там, де влада передається у спадок, — монархіями та аристократіями. Основою першої влади є розум, другої — невігластво. Оскільки урядова діяльність вимагає знань і здібностей, а вони у спадок не передаються, то в менш освічених народів часто буває монархічна або аристократична форми правління.
Т. Пейн був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав свободу слова, друку, совісті та ін.
Позитивне право має відповідати вимогам природного права. Природними правами людей є також право на самовизначення і право управління державними справами. За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, користуючись яким він створює законодавчі й виконавчі органи. Закони в державі, на думку Т. Пейна, має ухвалювати однопалатний парламент, обраний на підставі Конституції зі щорічною ротацією 1/3 його складу. До складу законодавчого органу, на його думку, належить обирати представників усіх верств населення. Як і інші представники утилітаризму, Т. Пейн був прибічником приватної власності, що є основою процвітання держави.
Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743—1826). Основні державно-правові концепції мислитель виклав у “Примітках про штат Віргінія” та “Декларації незалежності”.
Т. Джефферсон був палким прибічником природного права у широкому розумінні. Він пропонував повернути народові права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, власність, а також право на самовизначення Північноамериканських колоній. З цього приводу він, зокрема, зазначав, що всі люди є рівними від природи; вони наділені Творцем певними і невід’ємними правами, серед яких є право на життя, свободу і щастя; для забезпечення цих прав люди створюють уряди, доручаючи їм владу. Якщо якась форма правління порушує ці принципи, то народ може використати право змінити або скасувати її та встановити нову владу, яка в змозі забезпечити мирне щасливе життя.
З огляду на це Т. Джефферсон уважав, що монархія та олігархія не в спромозі забезпечити природні права людини. їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Республіканські принципи повинні бути присутніми
65
не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянинові брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, повинні впроваджуватися не тільки на рівні федерації та штату, айв окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і попередженням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.
У своїх державних роздумах Т. Джефферсон значну увагу приділяв проблемі приватної власності, заперечував злидні та безмежне багатство, основним соціальним прошарком суспільства вважав фермерів і середній прошарок виробників.
Централісти-федералісти поділяли погляди демократів про верховенство влади народу в державі, але висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.
Одним із федералістів, які виступали проти правління більшості, був Джон Адамс (1735—1826).
Йому імпонувала думка Т. Джефферсона про законодавчу і політичну незалежність Північноамериканських колоній, на підтримку якої він навів низку історичних і юридичних аргументів.
Після завоювання незалежності Дж. Адамс у праці “На захист конституцій урядової влади в Сполучених Штатах Америки” виклав основні принципи державного устрою, серед яких і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, або систему стримувань і противаг.
Він гадав, що ця система уможливлює існування монархії, де знать контролює короля, а міністри контролюють знать. Але його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законодавчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня — демократична) і підпорядкована їй виконавча влада. Існування законодавчої влади у такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні групи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен.
Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон (1757—1804). Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з дум-
66
кою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.
Обіймаючи посаду міністра фінансів за часів Вашингтона, А. Гамільтон втілював у життя свої ідеї. Він, зокрема, був засновником державного банку, сприяв введенню митних тарифів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи.
Позицію цього політичного та державного діяча рішуче підтримували купці, підприємці, а також кола інтелігенції.
Погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціального призначення влади були близькими до поглядів Ш.-Л. Мон-теск’є та Дж. Адамса.
Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.
Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада — сильною й централізованою, а судді — незалежними та довічно призначеними на свої посади.
З цього приводу він зазначав, що виконавча влада володіє мечем, конгрес (законодавча влада) — гаманцем, а судді — тільки мудрістю.
Стосовно форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими повноваженнями президента.
Головна мета держави, на його думку, — убезпечення приватної власності.
Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р. За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання “батька конституції” отримав федераліст Джеймс Медісон (1751-1836).
Він був прибічником теорії природного права, а відтак пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.
Дж. Медісон зробив спробу з’ясувати джерело суспільних конфліктів і дійшов висновку, що такими джерелами є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій.
67
Під категорією “фракція” він розумів сукупність громадян, які об’єднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим відносно прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільства. Фракції можуть завдати шкоди суспільству; аби цього не сталося, необхідно усунути причини, що підштовхують їх до шкідливих для суспільства дій.
На думку Дж. Медісона, в невеликих державах фракційна різність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих суспільство поділене на великий спектр фракцій. Причиною виникнення останніх є різність поглядів людей на релігію, систему влади, політику, а також нерівний розподіл власності. З огляду на це Дж. Медісон уважав, що уряд повинен чинити перешкоди фракціям у реалізації їхніх вимог.
Погляди мислителя стосовно форми правління формувалися впродовж довгого часу. Попервах у своєму політико-пра-вовому вченні він намагався пристосувати аристократичне правління до нових умов, а згодом віддав перевагу республіканській формі, як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права.
Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.
Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв’язану систему (“масу влади”), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок. Більшість державно-правових ідей, що виникли під час боротьби за незалежність США, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової політико-правової думки.
ЛІТЕРАТУРА.
Американские просветители. Избранньїе произведения: В 2 т. — М, 1968.
Баским М. П. Монтескье. – М., 1965.
История политических й правових учений / Под ред, В. С. Нерсе-
сянца. – М., 1995.
68
История политических й правових учений XVII—XVIII вв. / Под
ред. В. С. Нерсесянца. – М., 1989. Монтескье Ш. Л. О духе законов // Антология мировой фило-
софии: Сб. филос. текстов. — К, 1991. — Т. 1. — Ч. 2. —
С. 109-151. Политические учення: история й современность. Домарксистская
политическая мнсль. — М., 1976. Рвев Я. Я. Политические взглядм американских федералистов //
Из истории политических учений. — М., 1976. — С. 143—160. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре, или Принципи полигаче-
ского права // Антология мировой философии: Сб. филос.
текстов. – К, 1991. – Т. 1. – Ч. 2. – С. 158-163. Семенов В. Г., Шаповал В. Я, Шульженхо Ф. Ф. К вопросу о фило-
софских основаниях права. — К., 1995. — С. 29—34. Семенов В. Г, Шульженко Ф. Я. Формування ідеї громадянського
суспільства та правової держави в західноєвропейській філософи XVII-XVПI століть. – К, 1995. – С. 38-47. Єиволап Й. П. Социальние идеи Вольтера. — М, 1978.
69
Розділ V ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО
В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ XIX ст.
1. Політичне і правове вчення І. Канта
Ідеологія Просвітництва, а потім Французька буржуазна революція 1789—1794 рр. значно вплинули на процеси політичного, економічного й соціального життя багатьох країн, викликали суттєві зміни в суспільній свідомості, сприяли подальшому розвиткові поглядів на державу і право.
Система ідеологічних поглядів Просвітництва та гасла
Французької революції знайшли численних прихильників у__
тогочасній феодальній Німеччині.
У 1793 р. в Сілезії під керівництвом Георга Форстера (1754—1794) сталося повстання ткачів, під час якого національний конвент у Майнці схвалив декрет про приєднання до Французької революції.
У той час тут поширювалися ідеї рівності, розкріпачення селян, вдосконалення державного устрою і правової системи.
У Німеччині з’явилися праці К. Фреліха “Про людину та її відносини” і Ф. Цігенгагена “Вчення про правильне ставлення до творіння Божого і загального людського щастя, що його можна досягти тільки суспільним упровадженням цього вчення”, в яких розглядалися проблеми природного права, було піддано критиці наявні державно-правові інститути, пропонувалися устрій суспільства на засадах спільності майна, колективістських принципів праці, організація людей в сільськогосподарські комуни, участь громадян в управлінні державою через виборність посадових осіб.
Усе це сприяло розвиткові в Німеччині капіталістичного способу виробництва та буржуазної свідомості.
Ідеологію буржуазного прошарку суспільства було систематизовано в політико-правовому вченні німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804).
Свою державно-правову концепцію він виклав у багатьох працях, як-от: “Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору”, “До вічного миру”, “Метафізичні засади вчення про право” та ін.
В основу державно-правової концепції Канта покладено етику. Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю,
70
володіє гідністю і не може бути засобом здійснення ніяких планів. Людина — суб’єкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обов’язковим для виконання, це “категоричний імператив”.
Принципи і правила поведінки, на думку мислителя, встановлюються розумом, вони є світом ідей, до якого розум прагне наблизити реальні умови існування і діяти відповідно до цих ідей. Дії людини — прояв незалежної волі, яка є автономним утворенням і забезпечує здійснення свободи для особистості, захищаючи її, з одного боку, від суспільного свавілля, а з іншого — від власного. Свобода, в розумінні Канта, — це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини.
Людина сама собі господар, вона визначає собі мету і відповідно до неї — свою поведінку. Але, як зазначав філософ, чи багато людей використовують свободу й поза межами “категоричного імперативу”, що призводить до свавілля.
Для обмеження свавілля існує право. Кант дав визначення права: сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої з позицій загального закону свободи1.
Сферою права, за вченням Канта, є діяльність і вчинки людини, а сферою моралі — внутрішній світ людини. Право мусить забезпечувати соціальний простір для моральності, в якому змогла б вільно реалізовуватися свобода індивіда.
Право має загальнообов’язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, писав Кант, це об’єднання людей, що підкоряється правовим законам2. Функціонування держави та її інститутів має відбуватися в межах прав. Походження держави Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди і згідно з “категоричним імперативом”. Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією.
Кант писав про природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публіч-
Кант Й. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане // Сочинения: В 6 т. – М., 1965. – Т. 6. – С. 139.
2 Кант Й. Метафизика нравов // Там само. – Т. 4. – Ч. II. – С. 233.
71
ним. Приватне право повинне регулювати відносини людей стосовно власності, а публічне — відносини між членами держави — громадянами. Тут Кант згадав народний суверенітет. Народ може брати участь у встановленні порядку завдяки прийняттю конституції. Але виборчим правом у своїй концепції Кант наділив тільки людей “вищої” категорії; представники іншої — ті, що пропонують на ринку свою здатність до праці, участі в цьому процесі брати не можуть.
Своєрідним у Канта був підхід до форм правління. Він піддавав аналізові абсолютизм, аристократію і демократію. Демократичною, на його думку, є та форма, де влада побудована за принципом поділу її на законодавчу й виконавчу.
Якщо цього принципу не дотримано, форма правління є деспотичною. Всякій державі, за вченням Канта, слід мати три влади: законодавчу, що належить народові; виконавчу, яка на підставі закону надана правителеві та є підзвітною законодавчій гілці влади; судову, що призначається виконавчою владою.
В суспільстві має панувати закон, усілякі міркування з приводу справедливості тієї чи іншої норми неприпустимі. Що ж до влади, то Кант також настійливо рекомендував коритися їй, не звертаючи ніякої уваги на її походження.
Державно-правове вчення Канта було пронизане миротворчими ідеями. Він категорично висловлювався проти застосування сили у вирішенні міждержавних відносин, пропонував керуватися нормами права і здорового глузду.
2. Теоретична концепція права і “замкненої торгової держави” Й.-Г. Фіхте
Своєрідний підхід до з’ясування проблем сутності держави і права мав місце у вченні Йогана-Готліба Фіхте (1762—1814).
В основі його вчення — суб’єктивний ідеалізм. Мислитель уважав, що об’єктивна дійсність не існує поза межами свідомості людини. Необхідність у правових настановах диктується самосвідомістю, а право виводиться з “чистих форм розуму”. Базою права є взаємне визнання індивідами особистої свободи кожного, з них.
У межах загальної свободи кожен індивід прагне реалізувати особисту свободу; щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, узгоджувалися з нею, необхідна пра-
72
вова спільність людей, основою якої повинен бути правовий закон.
Останній має врегульовувати дії та вчинки людей у зовнішньому світі, у взаєминах з іншими людьми для реалізації особистої свободи.
Фіхте визнавав існування і інших соціальних норм суспільства, зокрема моральних, але сферою їхньої дії, на відміну від правових норм, є внутрішній, духовний світ людини.
Далі він зазначав, що в реальному житті індивідуальна свобода людини порушується; щоби цього не було, необхідно встановити панування закону, чого можна досягти лише завдяки примусові. Ця обставина і викликає до життя апарат примусу — державу.
У примусі держави концентрується єдина колективна воля, що утворюється внаслідок державного договору. Загальна воля людей є основою законодавства. А оскільки це так, то в процесі схвалення конкретних законів немає потреби враховувати волю окремих людей.
Одинична воля (воля однієї людини) може порушити закон (вимоги загальної волі), і це є правопорушенням. Але окреме (чи окремі) правопорушення не може скасувати закон, і він запишається чинним.
На думку Фіхте, правопорушень буде значно менше, якщо закони, що схвалюються, матимуть такі гарантії свободи, що їх кожна особа зможе сприймати як свої особисті.
Розмірковуючи про форми держави, філософ зазначав, що демократія і деспотія є протиправними.
Він відкидав ідею своїх попередників про необхідність побудови влади за принципом поділу на законодавчу, виконавчу й судову.
Зловживанням владою в державі він пропонував покласти край за допомогою вищої контрольної інстанції — ефорату, що призначається народом, стоїть над владою та володіє правом заборони незаконних дій влади.
Для досягнення стабільності в державі необхідні, як пише Фіхте, три типи суспільних відносин: договір про власність; договір про захист; договір про об’єднання.
Викладаючи сутність договору про власність, він зазначав, що без власності нема й громадянина. Щоб ним бути, необхідно володіти мінімумом життєвих благ, необхідних для утримання себе та сім’ї. З іншого боку, держава повинна створювати умови для праці, щоб люди могли набувати власність. В цілому економічне життя та майнові відносини мають регу-
73
люватися державою. Договір про захист покладає на людину обов’язки не зазіхати на майно чи власність інших, навіть більше — захищати свою власність і власність інших людей від злочинних посягань. Договір про об’єднання згуртовує означені вище договори в одне ціле, гарантуючи їх виконання.
У 1800 р. Фіхте написав працю “Замкнена торгова держава”, в якій запропонував проект держави з надмірною етати-зацією (одержавленням) усіх сфер суспільного життя.
Він визначив три стани суспільства: селян, які виробляють сільськогосподарську продукцію; міське населення, що складається з ремісників і купців.
Держава контролює всі сфери життєдіяльності: виробництво; ціни, що їх вона ж і встановлює; торгівлю; майновий стан і відносини; особисте життя людей.
В “ідеальній державі” Фіхте існує замкнена торгова система, грошові одиниці мають право обігу лише на внутрішньому ринку.
Автор “Замкненої торгової держави” був категоричним противником приватної власності на землю. З цього приводу він зазначав, що земля належить Богові, а людині надано можливість лише її обробляти й використовувати.
Значна роль у системі органів жорсткого державного контролю відводилася поліції. Вона мала контролювати кожного громадянина, його проживання й пересування. Водночас Фіхте не схвалював негласних методів роботи поліції.
3. Право, держава і громадянське суспільство у вченні Г.-В.-Ф. Гегеля
Найбільш ґрунтовну спробу наукового аналізу й пізнання сутності права й держави було зроблено німецьким філософом Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Регелем (1770—1831) у “Філософії права” та інших працях.
Проблема права, свободи, моралі й моральності знаходилася в центрі творчих інтересів Гегеля впродовж усього його життя. Ще в праці “Народна релігія і християнство” він критично розглядав християнську релігію, що виражає мораль лише однієї, окремо взятої, людини. Тут Гегель зазначав, що народові потрібна моральна “народна релігія”, яка розвивалася б разом із державою та була б здатна зберегти загальність і цілісність свободи та морального життя.
74
У праці “Позитивність християнської релігії” Гегель висловив думку, що заміна язичницької релігії християнством привела до втрати народом своєї свободи. Цілісність морального життя народу розпалася, в людей закріпилася звичка коритися чужій волі, індивіди заглибились в особисте життя, значною мірою відчужене від держави.
Філософ уважав, що абсолютна, моральна цілісність є не що інше, як народ1.
На думку вченого, істинна моральність репрезентована загальним, органічно цілим, а окремий індивід, його мораль, право отримують свій реальний сенс лише як моменти тотальності.
У працях Гегеля “Феноменологія духу”, “Філософія духу” і “Філософія права” подано єдину концепцію співвідношення права, моралі та моральності. Проблеми права у “Феноменології духу” розкриваються на рівні “об’єктивного духу”, коли дух переборює “індивідуальну свідомість” (суб’єктивний дух), досягає ступеня “суспільної свідомості” (об’єктивний дух) і відтак існує вже у формі колективного духу, в межах якого суспільство тісно підходить до усвідомлення законів свого розвитку. Категоріальна структура, в якій викладено “Феноменологію духу”, це концепція права: “мораль — правовий стан — моральність”.
За вченням Гегеля, категорія “мораль” тотожна категорії “духу”, який є таким рівнем розвитку розуму, де достовірність того, що він — уся реальність, зведено в істину; і розум усвідомлює себе самого як свій світ, а світ — як самого себе.
Еквівалентом моральної свідомості є “моральне суспільство”. Царство моралі складається й розпадається на безліч індивідів, які рівні між собою. “Правовий стан” передбачає визнання права та обов’язку всіх бути особистістю. Правове суспільство породжує стихію дійсних сил особистостей. Приборкання стихійних сил пов’язане з моральністю, яка грунтується на свободі волі та усвідомленні суб’єктом усього комплексу моральних відносин. Моральність вимагає гармонії між мораллю і природою, мораллю й чуттєвою схильністю і, нарешті, примирення всіх моральних протиріч у суб’єкті, що усвідомив свою обмеженість, оцінив моральні бажання інших суб’єктів і тим досяг чистоти своєї самосвідомості. Концепція
Гегель Г. В. Ф. О научньїх способах исследования права, его места в практической философии й его отношение к науке о позитивном праве // Г. В. Ф. Гегель. Политические произведения. — М., 1978. — С. 228.
75
й категоріальні структури у “Філософії духу” і “Філософії права” за сутністю тотожні. “Філософія права” є ширшим та більш системним викладенням тих самих понять та ідей. Вона змальовує терен діяльності “об’єктивного духу”, основною метою якого є реалізація свободи в зовнішньому світі для того, щоби дійсність стала світом вільних відносин.
Право, в розумінні Гегеля, є наявним буттям свободи. Відповідно до трьох основних ступенів і форм категоризації понять “свобода” і “право” “Філософія права” поділяється на три частини: “абстрактне право”, “мораль”, “моральність”.
У сфері абстрактного права воля — безпосередня та абстрактна. Людина виступає тут як абстрактне і вільне “я”. Така одинична воля є особистістю.
Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності, чиста можливість Проминаючи три ступені — “власність”, “договір”, “неправду”, свобода і право конкретизуються, об’єктивний дух вступає у сферу моралі.
Якщо в абстрактному праві незалежна воля мала своє наявне буття в зовнішності, то в моралі воля володіє наявним буттям у самій собі; тільки на ступені моралі набувають значення самовизначення волі, мотиви, умисел і мета суб’єктів.
У моральності цінність людини визначається її внутрішньою поведінкою. Розвиток моральності через ступені “умисел і вина”, “наміри та благо”, “добро і совість” дозволяє їй володіти абсолютним правом визначати, що є право, обов’язок та інші цінності.
Але мораль — лише суб’єктивна рефлексія самосвідомості. Справжня реалізація свободи в об’єктивному світі здійснюється у сфері моральності. На цьому рівні свобода постає не лише як право суб’єктивної волі, але й як об’єктивність і дійсність. На цьому ступені духу особа реалізує свій обов’язок як те, що їй належить, і в цій необхідності володіє сама собою і своєю справжньою свободою1. Моральність виявляється в сім’ї, громадянському суспільстві, державі та діє у всесвітній історії як загальний світовий дух. Правові та етичні положення “Феноменології духу” й “Філософії права” доповнюють одне одного. Початком є концепція “Феноменології духу”: “мораль — правовий стан — моральність”. Загальна категоріальна
1 Гема» Г. В. Ф. Фнлософия дуй // Сочинения: В 14 т. – М., 1957. -Т.З.-С.306. -г—*Ч7
76
структура двох концепцій набуває вигляду: “моральність — право — мораль — моральність”. Ця категоріальна структура виражає відповідну закономірність. У самій основі розвитку людського суспільства моральність є нерозвиненою потенцією. У процесі розвитку суспільства вона реалізується і проявляється через взаємодію права й моралі. Нарешті, можливий такий етап розвитку суспільства, на якому моральність реалізується безпосередньо у своїй супленій формі.
“Філософія права” Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філософських поколінь. Передовсім це — уявлення ще Платона та Арістотеля про цілісність життя поліса, а також думка Арістотеля про те, що держава є попередником окремих громадян і що людина — “істота політична”.
Ідея моральної цілісності держави, перейнята німецьким філософом від античних мислителів, в подальшому була розвинена ним відповідно до: поглядів Т. Гоббса про політичну централізацію, розумність життя в державі; до поняття “загальної волі” Ж.-Ж. Руссо; до ідей історизму, народного духу і єдності волі Ш.-Л. Монтеск’є. А втім, державно-правові погляди Гегеля набагато глибші та ґрунтовніші, ніж у його попередників.
Він відкинув ідею природного стану і договірного похо-] дження держави, вважаючи, що договір має місце тільки у відносинах, що регулюються приватним правом, і не може бути джерелом державності.
Гегель піддав критиці індивідуалізм природно-правових поглядів Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, які виходили з первинності не цілого — держави, народного духу, а окремої особи.
У своїх філософсько-правових працях Гегель піддав критиці як емпіричний спосіб тлумачення права, притаманний, на його думку, Т. Гоббсові, Д. Локкові та Ж.-Ж. Руссо, так і формальний спосіб, властивий І. Кантові. За емпіричного підходу, зазначав він, панують споглядання та однобічність розгляду, тоді як формальний підхід визначається рефлексією та абсолютизує розум.
Основним визначенням і вихідною об’єктивного духу є незалежна воля1. Вона — практичний розум, тобто розум, що діє в зовнішньому світі. Тому воля складається з двох протилежних аспектів: загального та одиничного. Але воля розкриває свою сутність лише на вищих ступенях, тільки тут
1 Гегеяь Г. В. Ф. Философия права. – М., 1990. – С. 67.
77
вона стає незалежною. У своїх нижчих формах вона отримує свій зміст ззовні, від вражень і нахилів; сама вона, залишаючись загальним началом, з’являється як здатність вибирати між різними враженнями, і в цій формі виступає як свавілля. Зміст волі тут не відповідає формі. Внаслідок цього свавілля є внутрішнім протиріччям своїх визначень. Це боротьба між різними враженнями, які доходять до зіткнення одне з одним. Вибираючи між ними, свавілля обирає собі загальну мету — щастя, а позаяк ця мета залежить від погодження випадкових вражень, вона є окремою і випадковою. Загального в ній немає, бо нахили — суперечливі й різноманітні. Тому щастя, визначуване як задоволення нахилів, не є досяжним; воно, за Гегелем, являє собою прогрес у безмежність. Сенс справжнього прогресу полягає у вимозі такого загального начала, яке підкорило б собі все окреме. Для цього необхідно суттєве відокремлювати у враженнях від несуттєвого. Суттєвим необхідно визнавати те, що складає не тільки взятий ззовні зміст, а й відповідає самій волі. В цьому й полягає істинно загальне начало, де абстрактно загальне і окреме є лише моментами. Воля, що самовизначається, є незалежною волею в істинному значенні. Межа її полягає в здійсненні своєї свободи в зовнішньому світі. Здійснення цієї свободи і складає гегелівське розуміння права в широкому розумінні1.
Вся сфера об’єктивного духу в Гегеля — це реалізація ідеї права або свободи. Мораль, моральність, держава — це все, на думку філософа, особливе право або дійсне буття різних ступенів свободи. Значну увагу в політико-правовому вченні Гегеля приділено проблемам співвідношення держави та особистості.
Вчення Гегеля з цього приводу є підсумком цілого етапу в історії політико-правових ідей і початком нового етапу розвитку. Суспільна і філософська думка на першому етапі переконувала в тому, що одинична особа, наділена розумом і незалежною волею, є вихідною суспільного розвитку. Правам особи було присвоєно статус первинних, вічних, невід’ємних, що випливають із самої її природи. Суспільство розглядалося як механічна сума окремих осіб, продукт їхньої теоретичної та практичної діяльності.
Гегель переконливо довів, що справедливою може бути і протилежна концепція: людина, особистість є продуктом розвитку суспільства — сім’ї, громадянського суспільства, дер-
1 Гегель Г. В. Ф. Философия права. — С. 89-90.
78
жави, — обумовлена ним, зобов’язана йому всім своїм існуванням і розвитком. Прийнявши вихідним пунктом своїх міркувань про право кантівську ідею про моральну автономію особистості, Гегель через свої логічні судження дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.
Гегель був переконаний, що істинна суть особи та її свобода полягають у прагненні індивіда до своєї загальної природи, а право, з огляду на це, — практичне втілення свободи в її загальному вигляді в реальній дійсності, торжество об’єктивного духу у формі держави. Індивідуальну долю людини Гегель приніс у жертву загальному; вона, на думку філософа, мало важить на терезах історії.
Але розвиток історії та відносин між людьми в суспільстві уможливили висновок, що значення індивідуального життя особи та її свободи не такі вже й малі, як доводив Гегель, а елемент випадковості відіграє більш суттєву роль, ніж уважалося раніше.
Поява тієї чи іншої особистості, наділеної незалежною волею, може відчутно впливати на перебіг подій. Це може мати місце не лише тоді, коли особистість надзвичайно видатна, а й тоді, коли особистість пересічна.
Післягегелівський період політико-правових досліджень упродовж значного часу характеризувався двома напрямками. Перший з них об’єднував в одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення Гегеля з перевагою загального; другий напрямок вбирав у себе правові погляди Канта, де пріоритет надавався індивідуальному, конкретній особистості.
4. Політико-правові вчення представників лібералізму у Франції та Англії
У першій чверті XIX ст. другий напрямок політико-пра-вової ідеології, де домінували інтереси особистості, а потім держави, набув подальшого розвитку в творчості представників французького та англійського буржуазного лібералізму Бенжамена Констана (1767—1830) та Ієремії Бентама (1748-1832).
‘ Ідеї особистої свободи, свобода приватної власності, обмеження впливу держави на економічне життя, обстоювання ідеї поділу влади, що пропагувалися цими мислителями, мали
79
непересічне значення для формування теоретичних засад громадянського суспільства і правової держави.
У своїй державно-правовій концепції, викладеній у “Курсі конституційної політики”, Б. Констан пропагував означені ідеї, а головним аспектом його вчення було співвідношення особи й держави.
Мислитель був переконаний, що свобода особи може бути реалізованою тільки завдяки праву. Права громадянина, на його думку, випливають із свободи, вони непідвладні державі.
З огляду на це Б. Констан розрізняв свободу громадянську (особисту) і політичну. Політична свобода була притаманна тільки народам Стародавніх Греції та Риму, проявляючись у праві участі в колективному здійсненні політичної влади.
Але в такому стані людина не знала громадянської свободи, вона була повністю підкорена владі всього суспільства. Більшу цінність, на думку Б. Констана, мають громадянська свобода, що полягає в повній незалежності від політичної влади, та наявність таких прав, як свобода слова, совісті, зборів 1 друку, вибору місця проживання, свобода підприємництва та\ приватної Практично все своє вчення Б. Констан присвятив аналізові таких категорій, як особистість, держава і громадянське суспільство; він зазначав, що тільки особиста свобода може стати життєвою необхідністю, умовою формування основ правової держави та громадянського суспільства. Мислитель навів низку чинників, що сприяли зникненню політичної та появі особистої свободи. Це — утворення держав, які мають значну територію та обмежують можливість спілкування всього населення з тих чи інших проблем суспільного життя, що мало місце в державах-полісах; зникнення рабства, підневільної праці, що сприяє появі особистої зацікавленості в якості й результатах праці, а відтак — розвиткові комерції та підприємництва; зацікавленість людей у мирі, створенні умов особистої та майнової безпеки.
Підмурком свободи нових народів, на думку Б. Констана, є особисті права. З огляду на це соціальна роль держави полягає в забезпеченні особистої свободи людей, а політична влада, як уособлення політичної свободи, повинна бути обмеженою. Вона не поширюється на особисте життя людей, а держава має сприяти розвиткові свободи індивіда. Мислитель погоджувався з думкою Ш.-Л. Монтеск’є про те, що в державі має місце зловживання владою, і для викоренення його необхідна
80
сильна суспільна думка, сконцентрована в парламенті, а також втілення принципу поділу влади.
З цього приводу Б. Констан пропонував розмежувати функції: королівської влади; виконавчої влади; влади палати перів; влади, що репрезентує суспільну думку, — виборної нижньої палати; судової влади; місцевої (муніципальної) влади.
Децентралізація державного управління, виокремлення муніципальної влади в осібну гілку та визначення її повноважень, на думку Б. Констана, повинні були сприяти розвиткові нових соціальних і, зокрема, економічних відносин, а також особистої свободи людей.
Ідеї демократизації політичних і правових інститутів держави пропагував у своєму політико-правовому вченні
І. Бентам.
У “Принципах законодавства” та інших працях мислитель зазначав, що основою та метою суспільного існування людини є особиста користь. Життя людей повинне бути побудоване в такий спосіб, щоб отримати якомога більше користі, задоволень і виключити страждання.
Навіть більше — з особистої користі, блага кожного індивіда складаються суспільна користь і загальне благо.
З опертям на цей принцип І. Бентам визначав соціальну роль та призначення держави й законодавства — створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини.
Мислитель був переконаний, що нові економічні умови, які складалися в Англії, можуть сприяти реалізації принципу користі, оскільки інтереси приватних власників багато в чому збігаються з інтересами суспільства в цілому. Тому держава повинна бути зацікавленою у збільшенні кількості власників, сприяти зміцненню середнього прошарку суспільства, що дозволить зменшити бідність і збільшити загальну користь. Окрім цього, досягненню загальної користі повинні сприяти, на думку І. Бентама, вільні ринкові відносини й конкуренція, відсторонення держави від впливу на економіку, ефективна боротьба зі злочинністю.
Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу І. Бентама є демократизація політичних інститутів держави, забезпечення політичних та особистих прав і свобод людей, що можливо лише в демократичній державі. Інші форми держави — монархія та аристократія не можуть забезпечити реалізації принципу загальної користі. Вони захищають користь та
81
інтереси меншої кількості людей і не гарантують особистої та майнової безпеки населення.
Досліджуючи походження держави, І. Бентам відкидав теорію договірного її утворення. Договір — це омана, стверджував він, усі держави утворені силою і закріпилися завдяки звичкам людей підкорятися урядові. Він також зазначав, що ніякого права чи прав, у тому числі й природних, що передують державам і урядам, немає. Природними у людини є тільки почуття, здібності й нахили, їх не можна вважати правом, а тим паче законами. Ба більше — їх необхідно підкорити законам, створити умови для розвитку позитивних здібностей і заборонити, викоренити антисоціальні нахили.
Позитивним правом, на думку мислителя, є встановлена законом можливість і гарантія дозволених вчинків.
Юридичні закони — це воля суверена, особи чи групи людей, що здійснюють верховну політичну владу. Вони забороняють або дозволяють певні дії, покладають на громадян права чи обов’язки.
Ідеї Б. Констана та І. Бентама, певна річ, відповідали вимогам часу і ЛІТЕРАТУРА:
Регель Г. В. Ф. Философия права — М, 1983.
История политических й правових учений / Под ред. В. С. Нерсе-сянца — М., 1995.
Кант Й. Метафизика нравсв // Сочинения: М., 1965. — Т. 4. — Ч. II.
Нерсесящ В. С. Гегелевская философия права история й современ-ность. – М., 1974.
Нерсесящ В. С. Гегель. – М., 1979.
Нерсесящ В. С. Право й закон. — М., 1983.
Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о философских основаниях права. — К., 1995. — С. 33—44.
Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософії ХУІІ-ХУШ століть. – К, 1995. – С. 38-47.
82
Розділ VI
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ У РОСІЇ
1. Державно-правові вчення періоду утворення
феодальної централізованої держави
та зміцнення абсолютизму в Росії
Формування феодальної держави на території теперішньої Росії має багатовічну історію, яка сягає часів Київської Русі. У XII ст. виникли Владимиро-Суздальське князівство та Новгородська феодальна республіка. У XIII ст. землі майбутньої Росії зазнали нападів шведів і німців (Невська битва 1240 р. та Льодове побоїще 1242 р.), а також монголо-татар. З XIV ст. почалися ліквідація феодальної роздробленості та об’єднання земель під егідою Московського князівства.
З другої половини XV ст. Москва — визнаний центр єдиної держави. Відтоді почали складатися державні погляди, головним аспектом яких були претензії на місце й роль Московської держави серед інших держав, а також піднесення, возвеличення Москви.
Характерним у цьому плані було вчення псковського ченця Філофея (XVI ст,), відоме з часів правління московського князя Василя III (1479—1533) як концепція “Москва — третій Рим”. У ній, зокрема, зазначалося, що основа історичного процесу — божественне провидіння і віра в єдиного Бога. Рим, який був центром християнської релігії, втратив свою роль, його влада поширювалася тільки на християнську церкву західного обряду; Константинополь, що був центром християнської релігії східного обряду, загарбали турки 1453 р. Наступним центром усього православного світу мала стати Москва, а очолити цей світ — великий московський князь. Московській державі, за вченням Філофея, належало стати світовою столицею і здійснювати духовний (ідеологічний) вплив на інші православні країни.
Згодом означена концепція знаходила підтримку в творах багатьох представників російської політико-правової ідеології. Водночас централізація Російської держави супроводжувалася процесами, що були характерними для феодалізму. В середньовічному російському суспільстві виборювали зверхність два соціальні інститути: держава і церква.
83
Для послаблення духовної влади в суспільстві держава намірялася позбавити церкву економічної самостійності, права володіння населеними землями. Проблема скасування права церковної влади на зламі XV—XVI ст. викликала до життя дві протилежні ідейні течії, які значною мірою вплинули на подальший розвиток політичної та правової думки в Росії. Представники першої течії — “нестяжателі”, засновником якої був монах Ніл Сорський (у миру Микола Майков, 1433—1508), пропонували задля відновлення авторитету церкви в суспільстві вести аскетичний спосіб життя, відмовитися від володіння майном, заселеними землями, самостійно вести господарство для свого утримання. Ідеї “нестяжателів” про співвідношення світської та духовної влади з 1508 р. підтримував Вассіан Патрикеєв (?—1545), але рішуче висловлювався проти підкорення церкви державі.
Прихильники другої ідейної течії, йосифляни, засновником якої був Йосиф Волоцький (у миру Іван Санін, 1439 чи 1440— 1515), робили спроби обстояти право на володіння населеними землями, висловлювали думки про те, що духовна влада вища від світської, а цар є слугою Бога і мусить коритися церкві.
Великий князь московський Іван III (1440—1505) не був зацікавлений у з’ясуванні відносин із церквою, оскільки переймався приєднанням земель (Ярославль — 1463 р.; Новгород — 1478 р.; Твер — 1485 р. та ін.), створенням центрального державного апарату, законодавчої бази (Судебник 1497 р.) і потребував підтримки з боку церкви. Тому проблему скасування права церкви на володіння населеними землями було знято, а церква, завдячуючи Іванові III, почала ідеологічно забезпечувати процес об’єднання земель і докладати зусиль для припинення міжусобних суперечок між князями. Ідея централізації влади знову стала визначальною в політико-правових поглядах тогочасного суспільства.
Прибічником ідеї централізованої монархи з сильною зовнішньою політикою був ідеолог дворянства, письменник-публіцист Іван Семенович Пересвєтов. У 1549 р. він передав першому російському цареві Івану IV (Грозному, 1530—1584) свої послання “Малу чолобитну” та “Велику чолобитну”, в яких виклав свою концепцію державних реформ.
Князівське правління та боярство він уважав такими, що віджили свій вік і стримують розвиток єдиної сильної держави. Великі надії в питанні державотворення він покладав на
84
новий соціальний прошарок суспільства — дворянство та над-законну владу царя.
Задача єдиноуправителя, на думку І. Пересвєтова, полягала у встановленні в державі “великої правди” та “обов’язку”, всі піддані повинні докладати зусиль для покріплення держави та сприяти підвищенню авторитету царя.
Монархічна держава мала б здійснити військову реформу, оскільки своєю силою військо здобуває славу царю. А оскільки підневільна людина, кріпак не може бути хоробрим воїном, то І. Пересвєтов пропонував звільнити холопів.
У XVII ст. тенденції капіталістичного способу виробництва, що з’явилися в Росії, зіткнулися з кріпосними відносинами; це призвело до заколотів у декількох містах і повстання в 1606—1607 рр. під проводом І. І. Болотникова, а в 1670— 1671 рр. — під орудою С. Т. Разіна.
Під час цих соціальних стресів у російському політичному житті виникло нове явище — самозванство, поширенню якого сприяла криза династичного правління. Відтак спалахнула громадянська війна, що супроводжувалася польсько-шведською інтервенцією.
Російське суспільство взяло участь у політичному житті: формуванні ополчення, а також виборах його органів влади і правління, що сприяло формуванню нових політичних поглядів на державність.
Але згодом, до середини XVII ст. династія Романових закріпила своє становище і почала обмежувати участь людей у політичному житті. Вплив земельних соборів на формування політичної та правової свідомості суспільства різко зменшився.
У тому ж XVII ст. досягла розквіту, а потім занепала станово-представницька монархія — її заступила монархія абсолютна.
В перехідний період між ними з’явилася політико-правова концепція російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680). Він пропагував ідею “освіченої” монархії, яка, на його думку, є єдиною формою правління, здатною забезпечити “загальне благо” для всіх людей.
Призначення монарха полягає в керівництві економічними й політичними реформами, головними аспектами яких є надання самостійності місцевим торгово-промисловим центрам, права на самоуправління містам, сприяння розвиткові особистої ініціативи, заохочення підприємництва, торгівлі з урахуванням досвіду західних країн.
85
Зокрема, запропонований Ордіним-Нащокіним проект Но-воторгового статуту передбачав правила, що регулюють зовнішню торгівлю. Міста наділялися “свободою” на ведення торгових операцій, а російські купці — такими ж юридичними правами, як і іноземні.
Держава, на думку Ордіна-Нащокіна, повинна була дотувати галузі промисловості, що розвивалися.
Хоча мислитель і пропонував здійснити перебудову і переозброєння війська відповідно до вимог часу, але зовнішні зносини з іншими державами повинні були здійснюватися на принципах порозуміння й здорового глузду. Особливу увагу в питаннях зовнішньої політики Ордін-Нащокін приділяв слов’янським державам, пропонував укласти з ними економічні й воєнні союзи.
Серед перших ідеологів освіченої монархії був і Симеон Полоцький (у миру Самуїл Петровський Ситніанович, 1629— 1680). Чернець, вихователь царських дітей, людина з широким спектром знань, Симеон, в епоху укріплення монархічної держави, вважав природною соціальну нерівність. Долю людини, за його вченням, визначено, і кожен повинен діяти відповідно до її приписів. Державним діячам належить піклуватися про своїх підлеглих, не доводити їх до зубожіння, керувати ними розважливо.
Вирішуючи питання організації та функціонування держави і влади, Симеон ототожнював їх з особою царя, прагнув піднести його авторитет, порівнюючи з сонцем. Цар і Бог у Симеона теж майже рівні. Але він виклав деякі рекомендації, що мали б сприяти зростанню авторитету монарха. Серед них — поради добувати знання з книг та бесід із мудрими людьми; ознайомлення з історією своєї та інших держав; сприяння освіченості власного народу. Прагнучи переконати всіх у перевагах монархії, Симеон, посилаючись на Арістотеля, відрізняв її від тиранії. Цар, зазначав він, бажає підданим добра, піклується про них, а тиран дбає тільки про себе, про особисті збагачення та безпеку, для нього характерна жорстокість до підданих.
Розмірковуючи про право й закон, Симеон розрізняв ці категорії. Основою права є “правда”, і цар повинен бути її гарантом в державі, всіма засобами стверджувати її. Та й сама монархія має функціонувати в межах законів, яким підкоряються геть усі підлеглі, а також члени царської сім’ї.
Судочинство, за вченням Симеона, слід здійснювати також на підставі законів. Усі люди перед судом рівні.
86
Головним принципом зовнішньополітичної діяльності є мирне вирішення питань з іншими державами, уникнення воєнних конфліктів, за винятком оборони суверенітету від посягань.
У своїй концепції Симеон виклав принципи співпраці зі слов’янськими народами, пропонував цареві визволити їх від “агарян гордих” (турків) та об’єднатися в одну державу. Тим часом у Росії тривав процес зміцнення монархії, влада дедалі більше концентрувалася в руках єдиноуправителя і досягла апогею за правління Петра І Великого (1672—1725).
Як відомо, царем Петро І став 1682 р., а безпосередньо правив із 1689 р.
Відтоді почала складатись офіційна імперська ідеологія, закріплена в царських указах, яка сприяла проведенню політичних, правових та економічних реформ.
Зокрема, в Маніфесті Петра І у квітні 1700 р. зазначалося, їцо державне правління має на меті створення загального блакґдля всіх підданих, а гарантом цього є цар, влада якого оголошувалася надзаконною та необмеженою. Єдиноуправитель держави нікому не звітує, а правління здійснює відповідно до своєї волі та державної необхідності.
Процес концентрації влади, відмирання атрибутів державності — таких, як боярська дума, боярська аристократія, створення органів державного управління: сенату, структур вищого державного контролю й політичного розшуку; церковні реформи; територіальний поділ Росії та інші реформаційні заходи істотно вплинули на подальший розвиток політико-правової ідеології.
Головними проблемами, що розглядалися в державно-правових концепціях того часу, були затвердження абсолютизму, авторитету самодержавства. Серед авторів таких концепцій був український і російський письменник, церковний діяч, керівник “Ученої дружини” Феофан Прокопович (1681— 1736). Свою державно-правову теорію він виклав у декількох творах, серед яких “Слово про владу й честь царську”, “Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні”1, “Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї”2.
За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в природному стані — “чорному безправному морі”, де кожен був як звір, здатний вбити іншого майже без
1 Видання СПб., 1761.
Там само.
87
підстав. Але, керуючись розумом та божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану. Об’єднавши сім’ї, вони створили “громадянський союз” і дали згоду на встановлення влади. Після цього з майбутнім монархом було укладено угоду, згідно з якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі.
Оскільки особа монарха обирається завдяки божественному провидінню, угода про утворення держави не може бути розірвана.
Влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює їхні спільне життя й відносини, убезпечує цілість особи й майна.
Викладаючи думки про перевагу абсолютизму, Ф. Проко-пович аналізував декілька форм правління, відомі на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління.
Демократія, на думку мислителя, є недосконалою, бо веде до неспокою та повстань, до того ж вона можлива лише в невеликих за територією державах. Не сприяє стабільності в державі й аристократія, оскільки люди, що знаходяться при владі, сперечаються за зверхність, а турбота про державу залишається на другому плані. Це призводить до руйнування держави.
Що ж до монархії, то Ф. Прокопович розрізняв обмежену та необмежену. Перша з них не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може бути позбавлений влади за невиконання обов’язків чи з інших підстав. Зразком правління є тільки необмежена монархія. Лише вона в спромозі забезпечити цілісність держави, а також благо для підданих. Монарх, за вченням Ф. Прокоповича, має надзаконну владу, яка поширюється не тільки на політичну сферу, а й на особисте життя підданих.
Стверджуючи абсолютизм, мислитель у трактаті “Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї” передбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину. Згодом цей трактат увійшов у “Повне зібрання законів Російської імперії”.
Крім цього, Ф. Прокопович вирішував проблему співвідношення в суспільстві двох соціальних інститутів — держави й церкви, зазначаючи, що головною є світська влада.
Ще одним апологетом абсолютизму був політичний діяч, історик Василь Микитович Татищев (1686—1750).
88
Він запропонував своєрідну політико-правову концепцію, в якій досліджував походження й сутність держави і права та деякі аспекти соціальних відносин. За Татищевим, воля людей від природи є незалежною, але через те, що вони користувалися нею нерозважливо, виникла необхідність накласти на них “вуздечку неволі”. Є вуздечка “природна”, вуздечка “з власної волі” та вуздечка “примусова”.
Природна вуздечка —