Економічна історія України і світу (посібник)

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ І СВІТУ

Підручник

За редакцією Б.Д. Лановика

На основі новітніх досягнень історичної науки висвітлено історію
господарства України та провідних держав світу. Дослідження економічної
історії України у зіставленні з історією розвитку господарства провідних
країн світу дає змогу узагальнити досвід господарського розвитку наших
предків, зрозуміти сучасний стан еконрміки,’ визначити її ціннісні
орієнтири, варіантні та альтернативні шляхи розвитку на майбутнє.

Для студентів вищих навчальних закладів. Може бути корисний викладачам і
всім, хто цікавиться історією та економікою України.

ПЕРЕДМОВА

Економічна історія, або історія народного господарства, виникла як
самостійна наука в середині XIX ст. Їй належить фундаментальне місце у
вищій економічній освіті. Предметом її вивчення є господарство країн
світу в історичному розвитку, різноманітності форм його вияву. Вивчаючи
конкретні аспекти економіки, ця дисципліна допомагає краще зрозуміти
сучасні господарські проблеми, прогнозувати їхнє наукове вирішення. У
курсі не лише у хронологічному порядку викладено фактичний матеріал, а й
наведено аналіз суспільно-економічних явищ, розглянуто їхні позитивні й
негативні характеристики.

Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на грунті,
підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на
економічні процеси, прискорюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія
на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські
механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов’язані
між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.

Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку
галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця
дисципліна має для виявлення і узагальнення тенденцій економічного
розвитку на перспективу.

Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів,
тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці,
політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського
розвитку провідних країн світу в певні періоди.

Економічна історія забезпечує тісний зв’язок історико-економічного
пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного
матеріалу для всіх економічних наук вона допомагає у вивченні
економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства,
фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні
науки без обгрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають
власний теоретичний рівень.

Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті
пояснюється необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей
економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що
стала суб’єктом світової цивілізації. Донедавна історія господарства
України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії
Росії, що не відповідає історичній справедливості. Вивчення економічної
історії України допоможе більш глибоко дослідити сучасні економічні
процеси, визначити варіантні та альтернативні шляхи розвитку на
майбутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.

Цей підручник, написаний з урахуванням програми з економічної історії, є
першою спробою узагальнити досвід викладання історії господарства в
умовах незалежності України.

З часу виникнення історії господарства як науки були різні спроби її
періодизації. Російський історик-економіст Л.І. Мєчников в основу
періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення.
Німецький економіст Б. Гільдебранд застосував для цього історію грошей.
Інші дослідники господарства брали за основу торгівлю і обмін, грошовий
обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон
такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі — культуру, релігію.

У 60-х роках XX ст. популярними стали теорії “індустріального
суспільства” французького соціолога Р. Арона і “стадій економічного
розвитку” американського соціолога У. Ростоу.

Ці теорії дістали розвиток у теорії про постіндустріальне суспільство.
Найбільш видатні її представники — Д. Белл, Г. Кан, 3. Бжезінський
(США), Ж. Ж. Серван-Шренбер і А. Турен (Франція). В основу поділу
всесвітньої історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і
постіндустріальне суспільство покладено рівень розвитку виробництва, а
також галузевий і професійний поділ праці.

У концепції “постіндустріального суспільства” стверджується, що належно
від рівня техніки в суспільстві послідовно переважає “первинна” сфера
економічної діяльності (сільське господарство), “вторинна”
(промисловість), а тепер воно вступає в “третинну” сферу послуг, де
провідна роль належить науці й освіті. Кожній з цих стадій властиві
специфічні форми соціальної організації (церква і армія — в аграрному
суспільстві, корпорація — в індустріальному, університети — в
постіндустріальному). Важлива роль відводиться також певним станам
священиків і феодалів, бізнесменів, вчених і фахівців.

Формаційний підхід до періодизації історії, в тому числі історії
господарства, не виправдав себе. Для періодизації економічної історії
господарства України автори обрали схему, яка найповніше відповідає
розвитку її науки і техніки, а саме:

• господарство первісної доби стародавніх цивілізацій (з найдавніших
часів — до IV ст. н.е.);

• господарство доби Середньовіччя;

• господарство індустріальної та постіндустріальної епох (XVI ст. — до
наших днів).

КНИГА 1

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

Частина І

ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОЇ ДОБИ І СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (з найдавніших
часів до IV ст. н.е.)

Розділ 1. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За найновітнішими
даними науковців, людина з’явилася в теплих сприятливих умовах Євразії
та Африки понад 3 млн років тому. Людство пройшло шлях від зародження
людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного
людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів,
зародження державності, виникнення на рубежі IV — III тис. до н. е.
стародавніх цивілізацій.

Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам’яний
(палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки.
Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до
відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці,
який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної
власності на землю.

Палеоліт, або давній кам’яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був
найважчим і найдовшим періодом, який збігся

з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду
знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам’яних
знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з
вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу.
Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняттями населення були
збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася
видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним
досягненням. З’явилися постійні житла.

Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з
жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де
обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина
полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів,
птахів.

У мезоліті (середньому кам’яному віці) утвердилися сучасні
післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди
були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із
збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство
вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки,
плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво
(ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин.
Виник найдавніший транспорт — водний (колоди, плоти з них, човни,
видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень
виготовлення мікролітів. З’явилися макроліти — кам’яні знаряддя для
обробки дерева, зокрема сокири.

Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов
ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських
ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого
господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими
тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і
виникли перші постійні поселення.

Неоліту (новому кам’яному віку) притаманне утверджен-

ня різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву
“неолітична революція”. Складовою частиною цієї епохи був мідний вік,
або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим.

Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником,
пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними зернотерками
(жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами. Розводили
велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне
ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося
чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим
та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного
вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору.
Зародилося прядіння і ткацтво, з’явився ткацький верстат. У неоліті
остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування,
пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з’явилися кам’яні
сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу
використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала
досить розвинена система обміну.

За мідним віком настав бронзовий, який охопив III— II тис. до н. е. на
Стародавньому Сході, а в Європі — II тис. до н. е. Визначальними рисами
цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий
розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських
племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного
та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки
бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися
мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль.

Перехід до виробництва заліза на межі П—І тис. до н.е. став визначальним
моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він
поділявся на два періоди: гальштадський (900—500 pp. до н. е.) і
латенський (500 p. до н. е.

— початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були
співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до
сохи та плуга. У латенський період з’явилися залізні серпи, плужні
лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа,
гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом,
латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура.

Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі,
будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в
розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих
майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед
знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі,
рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети,
шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори.

Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ
виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво
додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав.
Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія,
Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання,
рибальство, збирання плодів. Згодом у зв’язку з удосконаленням знарядь
праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи)
почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво,
будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та залізного віків
відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький
верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник
перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами,
общинами, племенами.

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

2.1. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до
падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи
господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були
властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними
знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального
господарства, позаекономічний примус як засіб організації та
привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті.
Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та
економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на
високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю
господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни
винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники
стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала
зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя
долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли
Верхнє і Нижнє царства об’єдналися в єдину державу. Побудувати цей
гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки
сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські
громади.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі,
перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом
стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти
тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого
рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю
і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні
землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові
відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були
завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом,
шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки,
де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками
були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак
головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні
власники використовували як слуг, хоча великої різниці між
селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове
рабство, другим дозволяли мати сім’ї. 525 року до

н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і
в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля.
Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі
врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі
та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими
культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки,
виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання
сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та
торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю,
працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих
професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги.
Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер,
Ур, Ніппур, Урук та ін.

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус —
патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім’ї і навіть
викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії
утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого
розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в
Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було
землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить
його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і
боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли
вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня
торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну,
ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали,
камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю.
Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство,
розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя
праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі
славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами.
Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську
діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося
швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні
знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік
цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого
рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство,
ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю.
Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь —
дорогоцінними каменями, схід — слонами. З’явилися купці-професіонали, в
тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети
з’явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е.
Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне
становище в економіці країни. Особливості східного рабства можна
узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного
життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким
виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку
грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були
війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів
використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у
будівництві пірамід,

каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та
рабовласницькі елементи.

2.2. Господарство Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду
Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань.
Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор’я, куди
поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Це виявилося в
економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою
античний (лат. antiquus — давній). Хронологічно він охоплював першу
половину І тис. до н. е.— першу половину І тис. н. е. В період
античності рабовласництво досягло повного розквіту. Переважало боргове
рабство, була знищена община, використання рабської праці стало більш
різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося на класичне.

У І тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох континентів —
Європи, Азії та Африки, і це сприяло взаємодії різних культур. У тих
умовах важливе значення мали фактори географічного характеру. З
стародавніх часів торгові шляхи проходили Середземним, Егейським,
Мармуровим і Чорним морями. Вони були спрямовані на Північ, у басейни
Дніпра, Дунаю, Дону. У Греції були зручні бухти, природні багатства,
будівельні матеріали. Це сприяло ранньому розвитку ремесла і торгівлі.
Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще
займалися полюванням, скотарством або, у кращому випадку, землеробством.

Численні маленькі острови, розділені гірськими хребтами, прибережні
площі родючих земель на материку, численні затоки і гавані визначали
відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію. Через це
антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в
основному як місто. Вона була окремою державою (місто-держава по-грецьки
— поліс), у якій повноправними були лише землевласники.

Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій історії місто
витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не вистачало зерна власного
виробництва, тому сільське господарство було другорядним, місто
експлуатувало село.

У VIII — VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення
ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими
районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей, торгового
капіталу, купців.

Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося будівництво жител,
ткацтво, кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні
виготовляли кераміку. Продуктивність виробництва досягла значних
успіхів. Зроста-

ли міста. У VII—VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з
дерева, як раніше.

Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля.
Розвиток ремесла призвів до спеціалізації виробників. З’явилися
художники, різьбярі, маляри, ливарники. Окремі міста-держави стали
спеціалізованими. У Мілеті виробляли тканини, у Коринфі — кераміку,
панцирі. У результаті відокремлення ремесла від сільського господарства,
диференціації у розвитку виробництва виникла потреба в обміні товарами.
Широко застосовувалися гроші. Швидко розвивалися мореплавство і
кораблебудування. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Коринф та ряд інших
стали великими центрами середземноморської торгівлі.

Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства змінив
економічний базис Греції, її суспільний уклад. У сільському господарстві
та ремеслі дедалі більше використовується праця рабів. Суспільство
розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. У VIII—VI ст.
до н. е. формувалися грецькі рабовласницькі міста-держави, або поліси.
Центром такого полісу було місто, оточене муром. Йому належали
довколишні долини чи острови. У разі війни все населення знаходило
притулок у місті. Там проходили народні збори, релігійні відправи, суди,
діяв ринок. Орна земля, угіддя, природні багатства, які спочатку
належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед вільних
були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між аристократією і сільським
населенням (демосом) точилася боротьба. У багатьох полісах земельній
аристократії вдалося перетворити селян на рабів і примусити працювати на
себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта —
наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він
сформувався завоюванням дорійськими (спартанськими) племенами ахейських
ілотів, яких вони перетворили на рабів. Згодом Спарта заволоділа всім
Пелопонесом. Фізична праця була для спартанців принизливим заняттям,
їхня справа — війна. Спарта була військовим табором, готовим у кожну
мить рушити на ворога або на ілотів. Її господарство було відсталим,
свідченням чого можуть бути гроші — залізні пластини, які ніде, крім
Пелопонесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не набув розвитку.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних
районах Греції та в острівній частині Еллади. Високого розвитку досягли
тут ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль.
Особливо виявили себе ті рабовласники, які були тісно пов’язані з
торгівлею і ремеслом (власники майстерень, купці). Вони схилили на свій
бік сільське населення, яке гнобили аристократи. У нелегкій боротьбі з
родовою аристократією в ряді міст перемогло демократичне управління.
Найяскравішим прикладом такого полісу стала Афінська рабовласницька
держава.

Територія Аттики була мало придатна для ведення сільського господарства.
Тут здавна розвивалися ремесло і торгівля. Розроблялися поклади срібла,
глини, мармуру. До VIII ст. до н. е. в Афінах правила земельна
аристократія, яка жорстоко гнобила вільних землеробів. За позичене зерно
чи худобу брали величезний процент. За несплату його селяни потрапляли в
боргове рабство. Від сваволі аристократів страждали купці та ремісники —
багаті, але зовсім безправні греки. В Афінах точилася важка боротьба,
яка закінчилася певним компромісом для всіх вільних греків. За реформою
Солона (595 p. до н. е.) анулювалися селянські борги, заборонялося
продавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповували. Певні
пільги отримали купці і ремісники, що сприяло розвитку ремесла і
торгівлі. За цими реформами сина звільняли від утримання престарілого
батька, якщо останній не навчив його жодному ремеслу. Було покладено
край безоглядній спекуляції аристократії земельними ділянками, обмежено
їхні розміри. Заборона вивезення зерна також підривала економічну
могутність аристократів.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була
колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII—VI ст. до н. е.
Головна причина — гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом, а
також зменшення чисельності населення полісів. Земельний голод у
невеликих грецьких державах призвів до утворення багатьох колоній на
островах архіпелагу в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в
Сицилії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів.
Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили
ремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У V—IV ст. до н. е. праця рабів стала продуктивною, особливо у ремеслі.
В Афінах налічувалося приблизно 365 тис. рабів і дише 90 тис. вільних.
Рабів захоплювали в основному з негрецьких територій під час війн,
купували на ринках. Раб коштував 167, рабиня — 135—220 драхм. Ремісники
коштували дорожче. Привілейованими рабами були учителі, лікарі, поліцаї,
купці. Більшість рабів працювали в копальнях, каменоломнях за мізерну
їжу. Чимало їх використовували як слуг. Деяким з них, зокрема
ремісникам, торговцям, дозволялося мати сім’ї. Вони сплачували
рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, в Афінах з них складалася поліція
(скіфи), їх використовували на будівництві портів, доріг, храмів.
Звільнення рабів було рідкісним явищем. Становище їх в цілому було
надзвичайно тяжким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого
рівня розвитку, хоча економіка прогресувала дуже нерівномірно. Ремесло і
торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж
територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво.
По всій Греції зберігалася складна форма оренди землі. У IV ст. до н. е.
греки дещо удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково
вводилося трипілля, удобрювались вапном поля, застосовувалась борона з
дерев’яними зубами, молотильна дошка тощо. З’явилися наукові трактати з
сільського господарства.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів,
виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у
харчуванні, парфюмерії, для світильників. Олія була головною статтею
грецького експорту. В Єгипет, Італію та Причорномор’я вивозилось вино.
Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом. У сільському
господарстві Греції кількість рабів була незначною. Ремісники працювали
у невеликих майстернях по 3—12 чол. У великих майстернях кількість
працюючих досягала 30—100 чол.

Примітивними інструментами раб сам виготовляв виріб від початку до
кінця. У майстернях працювала також певна кількість вільних людей,
переважно збіднілих селян. Окремі професії — скульптори, архітектори —
користувалися особливою популярністю. Вільні ремісники працювали окремо
зі своїми сім’ями. У VI ст. до н. е. центром грецького ремесла стали
Афіни. Сюди стікалися ремісники-іноземці, багато рабів.

Значне місце в господарстві Греції займало виплавлення металів., У
рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, добували руду примітивними
знаряддями. Там працювали тільки раби. В Лавріоні тисячі рабів добували
срібло. Із металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд
тощо. Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка (дахівка, посуд).
Ці вироби експортувалися в інші країни. Славилися й грецькі тканини, які
виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким
керувала держава. На корабельнях працювали переважно раби. Лише
спеціальні роботи доручалися висококваліфікованим вільним ремісникам —
грекам та іноземцям (метекам).

Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне
виробництво. Його центрами були Мілет, Коринф, Халікс (о. Евбея), о.
Егіна. Останній став центром торгівлі зі Сходом. Після пелопонеських
війн (431—404 pp. до н. е.) центральне місце у грецькій торгівлі займали
Афіни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, транзитною базою
між різними регіонами. Раби були одним з найважливіших видів афінського
імпорту.

Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої, набула значного
розвитку. Товари у паках на ослах і мулах доставлялися з великими
труднощами. Відсутність доріг, пересічена місцевість звели міжгрецьку
сухопутну торгівлю нанівець. Набули поширення ярмарки, які влаштовували
на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців,
які були одночасно власниками кораблів та їхніми капітанами. Держава
намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, економіка Греції зміцнювалася.
Грошовий обмін провадили лихварі, які мали обмінні магазини — трапези. У
Греції було стільки видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало
обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові
розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали
вклади і видавали їх на товари, які купував вкладник. Банкіри були також
посередниками при торгових операціях. Подібні банківські операції
здійснювали і храми, куди надходили багатства у вигляді пожертвувань
віруючих.

Раби виконували тяжку фізичну роботу. Для вільних людей це вважалось
ганьбою, через що спочатку експлуатація рабів у Греції сприяла
досягненню високого економічного і культурного рівня. Однак технічні
можливості рабоволодіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли
удосконалювати знаряддя праці, які були для них знаряддями тортур, а
вільні надавали перевагу заняттям політикою, філософією, фізичними
вправами.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і
аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя
країни — сільське господарство, ремесла, торгівлю.

У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е.
Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької
держави.

2.3. Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького
господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом
етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) —
царський; другий (509—31 pp. до н. е.) — республіканський; третій (31 p.
до н.е. — 476 p. н. е.) — імператорський. Перший період — це епоха
переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до
рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX—IV ст. до н.
е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала
землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней.
Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували
стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо
керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з
Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н.
е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався розклад родового
ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини.
Однак історія їх утвердження пов’язана не з етрусками, які не зберегли
свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом
від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки
патриціанські сім’ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери
(0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме
господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями
і плебеями, походження останніх досі ще не з’ясовано. Вони не мали
політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної
власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших
залежних людей — клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського
землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч
між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями
і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у
Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало
патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим.
Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя
Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки
родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за
рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в
ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць»
(середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та
політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаентелі
(боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій
половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських
земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і
норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На
початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового
рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна
експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е.
була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим
перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до
Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н.
е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два
століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця
використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на
міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ремісники, вчителі,
управителі, медики — використовувалися в домашньому господарстві. Багато
рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але
переважна частина —в сільському господарстві. Джерелами рабства були
війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги.
Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до
10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло
перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне
рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у
приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було
почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від
землі. Землю намагалися придбати також вершники — багатії, які займалися
торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки
землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була
вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60 рабів.
Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися
латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Характер і роль дрібного селянського господарства змінювалися на різних
етапах розвитку Римської держави. Існування його зумовлювалося
натурально-господарськими відносинами, необхідністю збереження вільного
селянина як воїна та платника податків. Територія імперії розширювалася
за рахунок країн, серед населення яких переважали дрібні власники або
залежні землероби. З утвердженням рабської праці дрібні власники
розорювалися, йшли до міста, передусім до Риму, перетворюючись на
пауперів або на свиту

сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання призвели до
експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася державним багатством,
роздавалася нобілям, продавалася вершникам, здавалася в оренду. В
багатьох місцях утворювалися колонії, де землі отримували ветерани і
римська біднота.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму.
З’явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель,
але вони були безрезультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В
Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню
маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали
досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціалізовані
латифундії.

У ранній період римської історії землероби користувались примітивними
знаряддями праці — плугом без колісниці, дерев’яною бороною, мотикою,
серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою
силою були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, проганяючи їх по
снопах на утрамбованому току. Згодом з’явилася молотильна дошка, яку
волочили по колосках. Для отримання борошна застосовували ступу або
зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волів чи
ослів.

Поля удобрювали органічними добривами та попелом із спаленої соломи. З
зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, овес, полбу (різновид
пшениці), з технічних — льон, коноплю. У великій кількості насаджували
виноград, оливкові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник,
цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових дерев
найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш, слив, фіг (інжиру).
Тваринництво було важливою складовою частиною римського сільського
господарства. Розводили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней,
птицю.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних громадянських
війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в
І—III ст. н. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого
найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці.
Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з
зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом,
колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин. Посіви прополювали і
підгортали. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала
можливість збирати 2—3 урожаї на рік. Розвивалася техніка садіння,
підживлення, прищеплення. У Римі існували закони, які зобов’язували
власників вести правильний обробіток землі. Якщо землероб 2 роки не
обробляв свого поля, він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука. У
землеробстві й тваринництві були вироблені рекомендації щодо організації
виробництва та кількості робочих рук.

У І—II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у
володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі
ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам — дрібним землеробам.
Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від
власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї з
сторін. Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному
праві (довгоі вічнострокова), прекарій — умовне землеволодіння, коли
земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентні
відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків.
Особливо поширився колонат в імперських сальтусах. Колони віддавали одну
третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні
повинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або
комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати
пекуліум — майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі
господарські угоди. Поступово відносини пекуліуму поширилися в
сільському господарстві. Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках
землевласників з’явилися раби, які обробляли наділи землі і платили
ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися пекуліумом, однак у них
з’явилася заінтересованість у результатах своєї праці. Зросла
чисельність вільновідпущеників-лібертинів, які займалися ремеслом і
торгівлею.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті
“Про сільське господарство” виклав раціональні способи ведення
господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні,
оскільки засновані на праці рабів. Він був переконаний, що “раби пасуть
недбало худобу, погано орють землю…, крадуть зерно…, від інших
злодіїв його не охороняють”. Раціонально, за його словами, може
розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є
колони чи вільновідпущенники, які мають власні сім’ї та заінтересовані у
результатах своєї праці. Колумелла закликав господарів “ласкаво”
ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко
підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати
теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати
рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природного
приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним
матерям надавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були маєтки, шо
спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку.
Рентабельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури.
Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися.
Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах
середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси
виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в
сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність
рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до
адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні
майстерні та крамниці.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI—V ст.
до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це,
зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація,
водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких
оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя
(шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту,
сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих
спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були
вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як
некваліфікована, чорнова.

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши
економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними
громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор’ям,
розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в
Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що
зв’язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося
суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання
предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і
базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто
Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників,
інших побутових виробів для всієї Римської держави. Керамікою славився
Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя,
Парма випускали покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини.
Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало
шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом
Везувію у 79 p. н.е., дають реальне уявлення про ремісничу справу
римських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де
виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і
скла, найрізноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, столярні,
слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні,
скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об’єднання в колегії за
професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили
внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був
свій бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II— III ст. н. е.
провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з
Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли
свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які
виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов’язано з
багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами
перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини
і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску
кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала
неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не
тільки в Римській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії
(Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші
корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні
вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій.
Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву називали
“майстернею Європи”. Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний,
олов’яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно
конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці
високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках
імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах
України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських
конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі
виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю.
Переважали майстерні з 4— 10 робітниками. Власник майстерні, як правило,
був вільною людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущених і кілька
рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було
престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не
йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж
промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам продавав
товар. У центрі міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар.
Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства
ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких
торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля
велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої
торгівлі — ярмарки, на які з’їжджалися купці з багатьох міст та регіонів
Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки
влаштовували до великих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на
які сходилися тисячі людей.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко
розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав
власного флоту. Завдяки дружнім зв’язкам з Етрусією в VI—Уст. до н. е.
Рим налагодив торгові взаємозв’язки з Карфагеном та іншими сусідніми
містами. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну
незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі
сприяли об’єднання Середземномор’я під владою Риму, спеціалізація і
товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в
кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і
караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини,
скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з
Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з
Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград,
вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії —
рабів.

У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у
“Природничій історії” Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці
привозили з Індії товарів на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму
закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари
коштували у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, “розкіш і
жінки”, за словами Плінія, обходилися державі недешево. Рим налагодив
торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до
півострова Індостан.

Економічні зв’язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах.
Небезпечні напади парф’ян і персів, що контролювали трансконтинентальні
торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими
безпосередні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е.
римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом
греків та сирійців.

Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари
як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річками
Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції
археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих виробів
гальського походження. Після завоювання Римом Дакії (Румунії) в III—IV
ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор’я, в тому числі
південні регіони України, Придністров’я. Найбільше скарбів римських
монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до
періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура).

В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану вершників. До
утворення імперії зовнішня торгівля Риму

була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування
імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю
вкладалися значні капітали. Через підставних осіб у ній брали участь
римські патриції. Купці об’єднувалися в колегії, які мали кошти,
кораблі, агентів у провінціях.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була
худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його
замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10
вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV
ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні
монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта —
сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися
срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський
срібний денарій вартістю 10 ассів з’явився в III ст. до н. є. Найбільш
ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії
в обігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська
справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод,
світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії виступали як торгові
посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи
чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні
рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду.
Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6—48 %
згідно з законом, а фактично — значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи
фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі.
Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та
Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління
провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків.

У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії
вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем
імпортних виробів був Рим, населення якого становило за імперії 1 млн
чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І—II ст. н.
е. Вони стали невід’ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші
були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок
землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що
одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму
господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це
стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці
вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію
як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлутації колоній. Римські
громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і
подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали
податків у З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів
або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в
державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об’єднувалися у
своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті
“акціонерні” спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому
величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є
дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у
дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству.
Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у
результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному
піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке
розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська
система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі

римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор’я
збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом
багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло
систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало
і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після
повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони
поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей
рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала
технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був
утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з
економічного життя невеликих власників підривало господарські засади
держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика
Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства
рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним.
Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з
міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало
посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у
зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та
латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його
застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами.
Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби
дістали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали
переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не
обумовлювався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена
конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати
помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали
рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власни-

ку землі, державні поземельні та подушні податки, виконували різні
повинності. Держава надавала рабовласникам певні адміністративні,
судові, фіскальні права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали
“рабами землі”, перетворюючись не тільки на поземельне, а й особисто,
судово-адміністративно залежних від власників землі, їхнє Становище
зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели
самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх
не могли відчужувати без землі.

Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату
і прекаріїв. Останні стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово,
зазначалися платежі власнику землі. Поземельних відносин набув інститут
патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні
громадян під покровительство знатних осіб. У пізній Римській імперії
патронат став формою залежності невеликих власників. Отримуючи
покровительство великих землевласників, вони втрачали право власності на
землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях
покровителя-патрона. Під патронат віддавалися також раби, біглі колони,
люди без майна. Використовувалася наймана праця, але поступово робітники
потрапляли в особисту залежність від землевласника. Вільних селян в
Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська роль була
більш значною. Держава приймала закони на захист дрібного землевласника
— платника податків і воїна, але інститути прекаріїв і патронату
поширилися по всій Імперії. Особливий стан становили варвари, яких як
полонених оселяли на римській території, для того щоб вони обробляли
землю і несли військову службу.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося
населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими,
закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали
обов’язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі
майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли

і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства.
Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська
імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися
суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в
господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіана (284—305 pp.) та
Константина (306—337 pp.) дещо стабілізували становище в державі. Було
реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадян Риму,
чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками.
Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі
залежно від її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали
ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки
ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском
повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися.
Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Римської імперії в III—V ст. н. е. визначальним
стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого
виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення
економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення
фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція
його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального
виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства.
Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на
периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих
землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на
колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні
відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували
землю, в економічному відношенні ставали залежними колонатного типу.

У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської
економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших
дослідників, в надрах рабо-

власницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу
рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол,
сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили
політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не
припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і
загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії
роз’єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено
з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія
перестала існувати.

2.4. Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного
Причорномор’я

З елліно-римською історією тісно пов’язана доля народів Північного
Причорномор’я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний
давньогрецький поет Гомер. Він називає їх “кобилодойцями та молокоїдами
убогими”, з чого видно, що основним заняттям цього великого народу, який
жив у південних степах України в IX—VIII ст. до н. е., було кочове
тваринництво і насамперед конярство.

Скіфи (VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу
Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про
культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато
більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам’яткам, що
збереглися до наших днів. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько
давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на
скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло,
займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю,
цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж.
Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні
стада худоби. Царські скіфи — панівна вер-

хівка державного об’єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен,
їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним
народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно,
скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені
(Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім “солили велику рибу без хребта, що
зветься осетром”. У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену
рибу. Кочові скіфи жили в чотириабо шестиколісних кибитках,
пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них запрягали дві або
три пари волів. Зверху кибитки накривали шкурами так, що всередину не
могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівники розводили табуни коней,
корів, овець.

В осілих скіфів дуже рано з’явилося ремесло. Про це свідчать знахідки
так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному
одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли
невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках
археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все
це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили
хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили
різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю,
тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією
і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її
землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських
царів.

Майже одночасно з заселенням Північного Причорномор’я кіммерійцями і
скіфами там розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини:
перенаселення містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення
торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські
набіги. Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги.
Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін
товарами. Для цього

на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля
колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор’я —
на VI ст. до н. е. На перше місце з організації грецьких колоній у
басейні Чорного моря вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи
виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України Березаль
у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром,
Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес
(Севастополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись
на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом
століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська.
Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством.
Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В
Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу,
сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби,
зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші,
витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина,
керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст —
ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами,
мідні, скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи
знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10
тис. мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була
незалежною державою, то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети
чеканили також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство,
столицею якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е.
ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина
чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці
Боспорського царства займало землеробство. Ним-займалися тисячі
невеликих власників. Крім них сільськогосподарську

продукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка
застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину
товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили
пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев’яним плугом, запряженим
кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні
мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках,
мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом,
садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз,
свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають,
сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При
розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки
амфор, черепиці, ужиткового і художнього посуду. У великих кількостях
ремісники виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено
чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі,
муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер
Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя,
призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів.
В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур,
хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор’я привозили традиційні
товари — вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур,
вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази,
мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили власні монети, у тому
числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у
Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор’я, серед
них скіфи.

У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор’я відбулися
суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від
батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з’явилася
нова грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину аси-

мілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися
на економіці грецьких міст Причорномор’я. Знесилені атаками варварів,
вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя.
До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських
ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося.
Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та
срібні гроші замінили мідні.

У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу
Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор’я стає
об’єктом зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі
колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала
протягом минулих століть, але колишньої величі досягти не змогла. У
II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня торгівля.
Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві.
Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава
торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми
варварськими племенами.

Однак загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно
підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав
Північного Причорномор’я, економічний занепад яких розпочався в першій
половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв’язки, зменшилася
товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились
прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась
поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного
Причорномор’я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили
і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних
людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст.
н. е. в Північне Причорномор’я вторглись готські племена і міста в
результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська
навала IV ст. н. е.

призвела до остаточної загибелі античних держави Північного
Причорномор’я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи
господарства.

Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад
2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали
матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство
мало привласнюючий характер. Люди займалися переважно збиральництвом,
полюванням, рибальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся
перехід від привласнюючого до відтворюючого землеробсько-скотарського
господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток виробництва поява та
використання металевих знарядь праці зумовили виникнення перших
цивілізацій.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і
античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що
пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного
рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим.
Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою
непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась
у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському
господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була
ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура.

Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були
війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення
боргове рабство,

хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з
важливих джерел поповнення армії рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У
Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало
латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в
цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.

Головною формою економічних відносин між країнами була
експортно-імпортна посередницька морська торгівля. Якщо у країнах
Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувала зовнішня торгівля, то в
Римській імперії провідна роль належала внутрішній торгівлі. Існували
професійне купецтво, розвинена грошова система, банківська справа,
комерційне і боргове лихварство.

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення
сучасної південної України. Північночорноморські міста-поліси як колонії
спочатку Стародавньої Греції, а згодом і Стародавнього Риму підтримували
економічні зв’язки з центрами античних держав та їхніми провінціями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій
експлуатації рабів, пережило себе і тому зазнало закономірного краху. В
Європі, як і в усьому світі, зароджувалися нові феодальні відносини.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Перелічіть фактори, що зумовили перехід від привласнюючого до
відтворюючого господарства в період первісної доби.

2. Чим займалося населення трипільської культури?

3. Які ви знаєте країни східного рабства? Розкрийте його особливості.

4. Які галузі виробництва розвинули стародавні греки? Якого рівня
досягли їхня торгівля, фінанси, кредит?

5. Як розвивалися економічні зв’язки населення Північного Причорномор’я
з грецькими містами-полісами, розташованими на території України?

6. Чому господарство Стародавньою Риму називають класичним?

7. Що вам відомо про римське сільське господарство, ремесло, внутрішню і
зовнішню торгівлю?

8. Через які економічні причини зазнало краху античне рабовласницьке
суспільство ?

Частина II

ГОСПОДАРСТВО В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В V — XV ст.

1.1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини

В історіографії господарство Середньовіччя характеризується такими
загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була
земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву
системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у
принципі “Немає землі без сеньйора”; умовний характер, ієрархічна
структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв’язках;
протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським
виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і
військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма
експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального
господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех,
торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки
зумовила назву

Середньовіччя в науковій літературі “аграрна цивілізація”.

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три
періоди. У ранньому Середньовіччі (V— Х ст.) сформувалися і утвердилися
визначальні риси феодального господарства (період генези). XI—XV ст. —
період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої
колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому
Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові
форми виробництва, з’явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали
універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості,
хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період
отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської
імперії та соціально-господарської системи германських племен. В Англії,
Німеччині, скандинавських і слов’янських країнах перехід до феодальних
відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общинних
відносин.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі
Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими
племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з
VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V — на
початку VI ст. за “Салічною Правдою” — збірником звичаєвого права — у
Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської
громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього
покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих
сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність
на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели
спільне господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади,
виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної
власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме
майно. Неподільні угіддя були спільною

власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження)
“салічної землі” франки не знали. Вона успадковувалася синами або
братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади.

За “Салічною Правдою”, франки були вільними членами громади з
визначеними правами і обов’язками, але соціальні та майнові відмінності
в їхньому середовищі були значними. До соціальної структури франкського
суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби.
У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських,
привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав
дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами.
Розпочалася майнова диференціація, з’явилися заможні та незаможні члени
громад.

Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського
населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських
королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти
норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського
королівства доби “Салічної Правди” співіснували римська система
приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних
осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі.
Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого.
Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої
сім’ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася,
дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади.
Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку,
господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні
землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду
розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення
дрібних галло-римських

і франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого
земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним
особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на
збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося
землеволодіння франкської службової знаті.

Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст.
охопив рабів, колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте
підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла
чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники
поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула
рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої
Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським
землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях
функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було
потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і
натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних
відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його
каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов’янськими
племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова
служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і
розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль
почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування
натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла
бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.)
Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну
реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову
власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування
—’бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги
на вірність королеві-

сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам.
Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що
грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на
землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або
зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала
умови для руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов’язки
вільних членів громади: увільняла їх від військової служби, участі в
суді, місцевому управлінні.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв
стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою.
Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену
форму землеволодіння доби Середньовіччя.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне
залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених,
літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські
землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори:
великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель
і алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від
природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці.
Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю
відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі,
виконання певних господарських примусів на користь короля та його
намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів,
їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на
користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові
в пожиттєве користування як прекарія (“землі, виданої на прохання”).
Крім “прекарія поверненого” існував “прекарій нагороджений”, коли
селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські
прекарії спочатку регулювалися договором, де за-

значалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово
прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та
грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як
власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї
як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода
прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до
патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під
покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом
особиста залежність селян поширилася на їхні землі.

Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних
категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися.
Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов’язками
щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну
назву “серви” і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в
особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою
їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість
селян не була спадкове залежною. Їхні обов’язки зберігалися доти, доки
вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до
землі. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхід селян з
землі не мали успіху.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської
держави Каролінгського періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна
людина була зобов’язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які
розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули
військово-політичного та територіального характеру. Посади намісників
стали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права
вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла Великого
звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші

об’єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися
фізичні покарання залежних людей, їхні примуси.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєт-

ку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам
землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії “класичного” типу мали
значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим
виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували
регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну
примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цих
сеньйоріях було зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалися
сеньйорії з незначним доменіальним господарством, де переважали
тваринництво й земельна рента продуктами.

Внаслідок слабкого зв’язку селянського господарства з ринком грошовому
чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма
феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських
відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній
власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх
(порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської
господарської спадщини. В Італії, Іспанії римські господарські структури
переважали над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих
країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських племен та
реконкістою — відвоюванням Піренейського півострова в арабів.

У Німеччині господарство феодалізувалося в VII—XI ст. За германськими
“Правдами” у VII—VIII ст. панував алод, одночасно існувало церковне і
світське землеволодіння. Особливістю аграрної еволюції було більше
значення “внутрішньої” феодалізації громади-марки. Поширилися різні
форми відчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж всередині
марки. Поглиблювалася майнова та соціальна

нерівність. Одні сім’ї бідніли, інші збагачувалися, перетворюючись на
дрібних і середніх землевласників. У їхніх руках зосереджувалися права
на громадські угіддя.

Приєднання в IX ст. території Німеччини до Каролінгської імперії сприяло
синтезу громадського і романізованого господарства. Активізувало його
утворення Німецької держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний
переворот, прискоривши розпад громади і швидке зростання великих
земельних володінь. Король дарував землі, імунітетні привілеї феодалам.
Характерною для Німеччини була така форма феодальної власності, як
фогство. Фогти (дослівно захисники) — світські особи, які виконували в
імунітетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіскальні
функції. Поступово їхні посади стали спадковими, вони привласнювали
церковні землі та доходи. Структура феодальної сеньйорії мала деякі
особливості, їй були властиві роздробленість і дискомпактність,
розпорошеність у багатьох селах.

Складалася феодальна залежність вільних членів громади. Відчуження
алоду, прекарні угоди призводили лише до їхньої поземельної залежності,
перетворення на надільних селян з виплатою земельної ренти. Поступово
встановлювалась особиста залежність вільних членів громади від
землевласників. На початку XII ст. у Німеччині сформувалися феодальне
землеволодіння, визнане спадковим і неподільним, та
сеньйоріально-селянські відносини.

В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е., рабовласницька
система власності не сформувалася. В англосаксонський період (V—XI ст.)
домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка.
Значні за розмірами спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га),
колонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємодопомога
забезпечували тривале (порівняно з Франкською державою) збереження
громадської власності. Англійський фолькленд — наділ, яким володіли за
“народним правом”, не став “класичним” алодом, вільно відчуженою
власністю,

оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість населення
становили вільні селяни — керли. Невільне населення — раби та залежні
літи з завойованого кельтського населення — використовувалося як челядь
або “сиділо” на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Проте
поступово алодизація землі, вичерпування колонізаційних можливостей,
соціально-економічна диференціація населення, збагачення родоплемінної
(ерлів) та службової (тенів) знаті, які мали від п’яти до сорока гайдів
землі, робили неминучим формування великого землеволодіння і
перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення
мали королівські дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з
вільним населенням — боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами
на збирання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично король
дарував не землю, а владу над вільними селянами, право імунітету. Між
власником бокленду 1 населенням встановлювалися особисті відносини
залежності. Селяни зберігали право фолькленду на землю, але одночасно
феодал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди зменшувалися,
утворювалися помістя — манори, зростали примуси селян.

Надання землі для прожиття зросло після об’єднання в IX ст.
англо-саксонських королівств у єдину державу і реформ короля Альфреда на
зразок реформ Карла Мартелла. Королівська влада дарувала феодалам і
монастирям імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не
поширилися. Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала
католицька церква, володіння якої з’явилися в англії наприкінці VI—VII
ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і
датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту
свободу і громадське зевлеволодіння.

Завершення процесу феодалізації господарств в Англії пов’язане з
нормандським завоюванням у середині XI ст. Це була експансія більш
розвиненого французького феода-

лізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі, вони
надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні відносини та
ієрархія власності. Відбулася уніфікація соціального складу селян на дві
головні групи — повнонадільних вілланів і малоземельних коттерів.
Матеріали першого (1085—1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в
історії Англії та усієї Європи, які отримали назву “Книги Страшного
суду”, юридичне зафіксували панування феодальних відносин у англійському
суспільстві.

Повільнішим і своєріднішим порівняно з Західною Європою було
встановлення феодального господарства у Візантії, де зберігалася
відносно міцна централізована влада. З завоюванням слов’янами
Балканського півострова (VII—VIII ст.) утвердилася селянська громада.
Особливістю аграрного ладу було співіснування приватної, генетичне
пов’язаної з пізньоримською державної та громадської власності. Це
ускладнювало процес формування великої феодальної земельної власності,
що інтенсивно відбувався в IX—XI ст. Держава контролювала й розвиток.
Умовна власність не набула особливого поширення. Залежність селян
формувалася на грунті приватноправового домовлення (продаж, дарування,
патронат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів, державних
дарувань земель разом з селянами. Земельна рента як форма
приватновласницького гноблення селян поєднувалася з експлуатацією їх
державою через податкову систему.

У Північній Європі феодальні відносини склалися на основі розпаду
громадсько-родового ладу. Цей процес відбувався повільно і завершився у
XII—XIII ст. Причиною цього було збереження великої патріархальної сім’ї
як соціальної та господарської основи скандинавського суспільства.
Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, на якій вели господарство
члени великої сім’ї, був спадковий і не відчужувався. Важливим чинником
господарської перебудови у Х—XI ст. стали королівські дарування
службовим особам права стягувати з певної території частини

доходів для прожиття. Сформувалася система підпорядкованих королеві
тимчасових державних ленів, які відрізнялися від західноєвропейських
бенефіція та феода. Сеньйорія не склалася. Власники ленів не мали
імунітетних привілеїв і здійснювали лише адміністративні функції від
імені короля. Селяни не підпорядковувалися приватній владі, залишалися
особисто вільними, зберігали право одаля на свої землі. Реформи XIII ст.
звільнили селян від військової служби в ополченні та перетворили її на
податковий стан. У XII— XIII ст. набула поширення оренда, але вона не
привела до виникнення типових селянських наділів. Орендарі вважалися
особисто вільними, мали право вийти з наділу.

Отже, в V—Х ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на
основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від
феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого
землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами
відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви —
покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни, зовнішня
експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція нею
імунітетної системи та придушення опору селян.

Зрілі феодальні відносини (XI—XV ст.) практично в усіх країнах Європи
мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього
розвитку (XI— XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що
склалася у трьох видах — королівська, світська, духовна. Ієрархічна
структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю.
Існувала власність верховна, сеньйоріальна і підпорядкована васальна.
Лише з часом ленні володіння стали відчужуватися. Система майорату
давала можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві
третини її.

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за
розмірами (від великих на кілька тисяч наділів до найдрібніших на 5—10
наділів).

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі,
що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові
забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю — земельну
ренту. Селянські наділи (манси у Франції, віргати в Англії, гуфи в
Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всередині сеньйорії, а
за згодою сеньйора — поза нею. За структурою це були складні земельні
комплекси. Будинок з присадибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи
розташовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 ділянок. Площа наділів
була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у
забезпеченні селян землею зросла. У Франції розмір манса в середньому
становив 4—6 га, але розрив у земельній забезпеченості був 15 —
20-кратним. В Англії, за “Книгою Страшного суду” (середина XI ст.),
половина вілланів мала ЗО—60, а наприкінці XVIII ст.— 7—7,5 акра орної
землі. У Німеччині на колонізованих землях на схід від Ельби селяни
отримували одну гуфу (в середньому 16,8 га).

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі
Франції. Сеньйорія розширилася територіальне, втягуючи у свою сферу
колонізовані землі. Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок
лісів, луків, пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Панщина
або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на рік. Використовували
її переважно для сінокосу, як гужову повинність, часто оплачували
харчами, сіном, грішми. Поширився феодальний найм — примусова праця за
плату, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом. Переважали
натуральна і грошова рента, остання становила від третини до половини
селянських доходів. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих
нових селянських наділів, що надавалися на 1—9 років за великий вступний
внесок і фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У
соціально-правовому відношенні селяни продовжували поділятися на тих, що
перебували у особисто-спад-

ковіи залежності, та вільних від неї. Останні становили більшість
населення. Найбільше сервів було в провінціях

Центральної Франції (25—50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена
система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали
землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя
(альменда): ліси, луки, річки, озера.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні
відмінності в становленні його різних категорій, градація правового
статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна,
судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника
землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів
значно розширилися. Було досягнуто всебічної регламентації
життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш (обов’язок щодо
особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і
відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові
реквізиції, міри маси і об’єму. Власники сеньйорій збирали
екстраординарний податок — таллю, мали судові права щодо вищої
юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути —
спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами,
стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет —
монопольне право феодалів на господарські об’єкти для переробки
сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь
церкви і державні податки.

В історико-економічній літературі існують протилежні точки зору щодо
статусу селян у Західній Європі на першому етапі (XI—XIII ст.) зрілого
Середньовіччя. Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна
система і серваж як форма особисто-спадкової залежності селян різного
походження були загальноєвропейським явищем і свідчили про кріпосний
стан селянства. Прихильники іншої точки зору, грунтуючись на нових
дослідженнях

з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпосний”,
“кріпосництво” характерні для пізнього Середньовіччя (кінець XV —
середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню
спадкову залежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку
цих норм центральною владою, тобто загальнодержавний статус. У
європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком товарно-грошових відносин
доменіально-панщинна система стала обмеженою, переважала натуральна та
натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—ЗО % селянського
врожаю. Переважну частину доходів забезпечували сеньйоріальні стягнення.
Зміцнилася самостійність селянських господарств, розширилися їхні права.
Всі селяни брали участь у майнових і земельних угодах, мали право
успадковувати та продавати майно, примуси їх були фіксовані. Звичайним
явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії. Оскільки це
був період політичної роздробленості, сеньйори практично не могли
повертати селянутікачів. Лише в Англії, на відміну від інших
європейських країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повільним
розпадом доменіально-панщинного господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на
володіння землею. Громади й окремі сім’ї викуповували такі сеньйоріальні
обов’язки, як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування
рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля, розміри
військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони
звільнялися від особисто-спадкової залежності. Зміцнювалася їхня
господарська самостійність.

В Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася універсальна маноріальна
система. Було вироблено правовий статус залежного селянства. Віллани і
коттери визнавалися спадково залежними від лордів і виключалися з
сферикоролівської юрисдикції. У документах поняття “віллан”, “серв”
стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була панщина з власним
інвентарем і тягловою худобою. З 30-х

років XII ст. з’явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні
системи оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти
натуральною платою. З XIII ст. у зв’язку з можливістю збільшити прибутки
за рахунок продажу товарів доменіального господарства відбулася так
звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною,
3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян.
Лорди захопили більшу частину громадських земель. Однак у середніх і
невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих
сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання
товарних відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до
комутації панщини грошовою рентою.

У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в XII—XIII ст.
Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним господарством і
відробітковою рентою. Зросла роль судово-адміністративної та
військово-політичної влади феодалів. Вирівнювалося становище різних
категорій селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше,
поділялися на тих, що були в особистій залежності спадково, і залежних
від сеньйора лише на час користування наділами землі. Особливістю
німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панському
дворі, не мала власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася
перебудова доменіального господарства: комутація панщини, поширення
оренди землі за плату, що збігалася з розміром продуктивного і грошового
оброків. Селяни звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень
щодо розпорядження землею. Форми залежності селян поділялися між різними
сеньйорами, і селяни мали кількох господарів.

З другої половини XII ст. активізувалася експансія на заельбські
слов’янські та пруські землі. За дорученням власників землі спеціальні
локатори вербували селян, які отримували на колоніальних землях
спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в
грошо-

во-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився на постійний
земельний податок.

Звільнення селян від примусів особистого характеру, фіксація ренти,
розширення прав на спадкове користування землею, зміцнення самостійності
селянських господарств і залучення їх до товарних відносин були властиві
Північній Італії, державам Піренейського півострова.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки
західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель
на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв.
Доменіальні землі надавалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла
типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов’язаний платити ренту
одночасно різним сеньйорам. Однак не склалася ієрархічна структура
власності, не було баналітетних платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві
маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби
внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і
швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед
німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях
нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими
нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва “німецьке
право”. Основні положення традиційних “чеського” і “польського” прав
(посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступоvbo втратили силу. В
Угорщині зросла кількість селян, .Вільних від особисто-спадкової
залежності, які користува|їлися фактичною свободою переходу. Зникати
примітивні бдідробітки. Як основні форми ренти утвердилися натуральний і
грошовий чинш.

Отже, у XI—XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська структура
сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні володіння за рахунок
лісів, луків, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли
сеньйоріальні

права. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти. Роль
сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою
порівняно з державною юрисдикцією.

Протягом XI—XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство,
яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій (так звані
державні селяни). Ці дрібні землевласники: вільні люди короля у Франції,
фрігольдери в Англії, “вільні селяни” у Візантії, “імператорські” вільні
у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на
місце, судилися тощо. Проте всі вони були феодальне залежними через
представників королівської (князівської, імператорської) влади. За
користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували
державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV—XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що
змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені
сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до
кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише
під час чуми 1347—1350 pp. загинуло 40 % населення Франції, третина в
Англії, четверта частина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність
жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи порівняно з
серединою XIV ст. зменшилося на третину. Спустошувалися орні землі, які
заростали лісом і перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення,
зокрема в Англії — 23 % загальної кількості, в Німеччині — в середньому
20 %, в Італії — від ^10 до 50 % у різних районах. Населення мігрувало
до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні
усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився.
Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні
можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток
сеньйорій підпорядковувався ринковим відноси-

нам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилися масові
народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксацію
примусів, збереження громадських земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній країні. У Франції
головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива
— умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового
цензу (чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора
продавати, заповідати, закладати землю, давала максимум господарських і
правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 — 9
років, що давало можливість швидко пристосовуватися до змін економічної
кон’юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли наймані
робітники. На півночі Франції переважала велика селянська оренда,
орієнтована на ринок, на півдні — дрібноселянська половинщина. Оренда
забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній
експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за
рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових
привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської
земельної власності. Заможні селяни скасували цензиви у збіднілих
односельців.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів. У
першій половині XIV ст. комутація панщини охопила дрібні та середні
сеньйорії. Наприкінці XIV — на початку XV ст. внаслідок несприятливих
факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після І
чуми почався короткий період “сеньйоріальної реакції”, що І-виявилася у
рекомутації панщини і спробах прикріпити Цївілланів до землі. У XV ст.
комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Біплани
перетворилися на копільгольдерів — землекористувачів на “строк життя” за
спеціальними документами, копії яких зберігалися в місцевій церкві, з
виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю, як у
Франції, англійські селяни

не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду
переважно комерційного типу. Практикувалися дрібноселянська термінова
половинщина та наймана праця батраків. Зменшення орних земель сприяло
розвитку тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало великих
коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни почали зводити
доменіальні землі в одну ділянку і обгороджувати їх. Такі землі виходили
з примусової сівозміни, на них можна було господарювати самостійно. Як і
у Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а значення
державно-централізованих податків зросло.

На німецьких землях на захід від Ельби в XIV— першій половині XV ст.
тривало руйнування доменікально-панщинної системи. Селяни за умови
сплати ренти розпоряджалися своїми наділами, визначали напрям
спеціалізації, торгували продуктами свого господарства. Значно
посилилася майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7 повнонадільних
господарств. При цьому 40—60 % селян у різних районах Німеччини були
малоземельними або зовсім не мали наділів.

Поширилися великоселянська оренда і дрібноселянська половинщина.
Власниками грунтів ставали мешканці міст. У села активно проникав
лихварський капітал. З другої половини XV ст. аграрний розвиток
визначала “сеньйоріальна реакція”. Відновлювалися доменіально-панщинне
господарство і особисто-спадкова залежність селян. Порушувалися права
орендарів і традиційних власників наділів, яких з спадкових
землекористувачів переводили в термінові. Зросли сеньйоріальні примуси
селян, спроби встановити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця
тенденція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали
створюватися фільварки — багатогалузеві господарства, засновані на
відробітковій ренті та орієнтовані на ринок.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Північній Італії було
перетворення на землевласників багатої торгово-промислової верхівки
міст. Замість парцелярного

і спадкового селянського землекористування переважними його формами
стали половинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш.
Міська сеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті
примуси, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV
ст. поширилася комерційна оренда, що грунтувалася на найманій праці.

В Іспанії господарське і судово-політичне значення сеньйорій
зберігалося. Однак повсюдно звільнилися селяни від спадкової залежності.
Селянські платежі та примуси замінювалися грошовим внеском.

У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла господарська роль
феодальних маєтків. Чисельність вільних селян-власників зменшилася.
Більшість селян стали тимчасовими орендарями землі. Нестача робочих рук,
сприятлива економічна ситуація (розширення балтійського експорту
сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні політичні позиції
феодалів зумовили зростання панщинної системи, поземельних платежів і
державних податків. Розпочалося обмеження права переходу селян.

Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких тенденцій були
характерні для країн Центральної Європи та Росії. У Чехії, Угорщині,
Польщі феодали почали розширювати або започатковувати доменіальні
господарства, зросла торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок.
У кінці XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі —
один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні. У
загальнодержавних масштабах поширювалися норми кріпосного права. У
Польській, Чеській державах перехід селян дозволявся лише за умови
сплати всіх примусів і податків або якщо селянин замість себе залишив
іншого. Вісліцький (1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі
узаконили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозволу
землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні роки, коли селянам
заборонявся перехід, встановлювалися І певні строки розшуку і повернення
селян.

У Східній Європі з другої половини XII ст. на північносхідних і
північно-західних землях Київської держави внаслідок її феодального
роздроблення утворилися самостійні феодальні державні утворення, що
розвивалися в умовах залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш
економічно і політичне сильним стало Московське князівство, яке
об’єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII— XV ст. на цих
землях інтенсивно формувалося вотчинне землеволодіння на основі
князівських дарувань, займанщини, закупів землі. На межі XII—XIII ст.
склалася система кормлінь, коли князь делегував збирання державних
податків і примусів світським феодалам за виконання обов’язків
намісників, судово-адміністративних, фіскальних функцій. З часом право
на кормління стало спадковим, територія поширення їх перетворилася на
вотчини. Помітної ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу
західноєвропейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вотчинника
був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого розвитку імунітетні
привілеї досягли у другій половині XII — першій половині XV ст.
Поєднувалися всі три форми земельної ренти, однак переважала натуральна.
Грошовий чинш пов’язувався з судово-адміністративними правами феодалів.
Значні землі перебували в “чорному” землеволодінні. В
історико-економічній літературі воно трактується по-різному: як
селянська власність, що заперечує існування феодальної державної
власності на землю; як власність, поділена між державою і громадою, як
корпоративна (сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав
певні права на чорносошних селян з їхніми правами на володіння землею.
Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних селян помітно зменшилася.

У другій половині XV ст. в господарському розвитку визначилися дві
протилежні тенденції: з одного боку, в умовах товарно-грошових відносин
зросли умовне землеволодіння та відробіткова рента, з другого —
зміцнювалися економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчин-

ників з одночасним зростанням державних податків. Посилилася особиста
залежність селян. У 1497 p. був виданий Судебник Івана III, що обмежив
перехід селян тижнем до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього
за умови виконання всіх примусів і сплати комірного за користування
двором і господарськими будівлями.

Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеччині, Північній і
Центральній Європі, Росії зумовлювалася розвитком внутрішнього і
зовнішнього ринків збуту сільськогосподарської продукції, слабкістю
міст, колонізаційними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук
ускладнювали організацію феодального господарства. У Німеччині цьому
сприяла ії економічна та політична роздробленість.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального господарства
зменшилося економічне значення доменіального сеньйоріального
господарства і зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові
можливості селян. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної
експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі.
Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від
землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли
сеньйоріальні повинності, державні податки. Спробам “сеньйоріальної
реакції” протидіяли селянські рухи, які об’єктивно сприяли структурним
змінам в організації господарства. У країнах на схід від Ельби
прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських відносин почали
витіснятися кріпосницькими тенденціями.

1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво,
городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою
європейської економіки протягом V — XV ст. Його еволюція тісно пов’язана
з розвитком феодальних відносин.

На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична
матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові
гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури.
Господарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим.
У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою
та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у
зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство
було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку
ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже
в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості
земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування
природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння
тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі
реалізувалася як рілля, а друга залишалася під парами. У той час були
відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив,
посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В
документах VIII—IX ст. з’явилися перші згадки про трипілля.

У період генези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично
використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для
оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими
боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,

У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев’яним
плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву
косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою
худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток
або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру,
ніж.

Серед сільськогосподарських культур перше місце належало різновиду
пшениці — полбі. Друге місце за площею і значенням займала пшениця:
тверда яра, завезена зі

Сходу, і м’яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в
Середземномор’ї. Жито, що спочатку вважалося бур’яном, протягом V—Х ст.
стало самостійним озимим злаком і поширилося з південного сходу на
північний захід Європи. Повсюдно сіяли просо — найдавнішу злакову
культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність
була низькою: сам-два, сам-три.

З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових — боби, горох (з
VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами
Іспанії європейці познайомилися з рисом.

Господарські документи, зокрема франкський “Капітулярій про вілли” (VIII
ст.), німецький “Взірці опису церковних і королівських земель” (IX ст.),
нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні,
груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани,
горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині,
гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рослини, квіти. З
Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та
городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль.
Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пустирях, в
лісах, на полях після збирання врожаю, часто без пастухів. Розводили
велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні
тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало
конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням
зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.

Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала
сільським промислам: полюванню, рибальству. Полювання було також формою
розваги феодалів.

У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв’язку з
освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи
рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося
завершенням про-

цесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту
продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва.
Важливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна
родючість грунту за тодішнім рівнем агрокультури забезпечувала
прожитковий мінімум. На обжитих територіях землі не вистачало, тоді як
частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив
можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі
охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній та
Східній Європі — XII—XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих
поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір’я та хутори у важкодоступних
місцях. Освоювалися необжиті землі і виникали нові поселення. Під час
освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іригаційні
роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни,
громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення
необжитих земель виступали монастирі, частіше — спеціальні
підрядники-локатори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель
належала містам. Землевласник укладав договір з локатором, який
зобов’язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у
два-три рази більший наділ, ставав старостою або суддею, будував млин,
корчму тощо. В цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в
окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі родючі землі
заельбської Німеччини. У Польщі орні землі в XIV ст. становили 25 %
всієї території, тоді як у XI ст.— 16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася
слов’янська колонізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. —
основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор’я, була окультурена земля
Північно-Західної і Північно-Східної Русі.

Успіхи колонізації тісно пов’язувалися з досягненнями в агротехніці.
Повсюдно утвердилася трипільна система

рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала
види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах
давала змогу отримувати у півтора раза більше продукції, зберігала
врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були
різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом
року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах —
підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні
сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле
засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі
відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобовими культурами.
Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску),
попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські
агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколи
використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом
зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом
купівлі-продажу. До примусівселян входили вивезення мергелю на поля,
збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряддям став плуг,
конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої
розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло.
Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для
розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без
коліс — на наділах селян, ним також дробили землю. У Німеччині, Фландрії
у XV ст. з’явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії
поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і
конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли,
буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари. Тому селяни для
обробітку землі використовували супрягу, об’єднуючи тягло двох або
кількох подвір’їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав на-

зву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою.
Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь
праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали
насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами,
катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпами, з XV ст. бобові,
овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу
на зиму. Зерно віяли на вітрі, м’якушем годували худобу. Для помолу
зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. —
верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала
у Франції, Італії, Англії. У Німеччині, Росії на першому місці було
жито. Широкого поширення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб,
фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, горох,
квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і
використовувалися як продукт харчування та фураж. З XV ст. у
ЗахіднійЄвропі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, — в
Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність
їх залежала від сорту та району вирощування. В агрономічній літературі
нормальними вважалися врожаї для пшениці — самп’ять, жита — сам-сім,
ячменю — сам-вісім, вівса — самчотири, гороху та сочевиці — сам-шість.
Однак середній врожай становив сам-три, сам-п’ять, у родючих долинах —
сам-шість, сам-вісім.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур:
льону, коноплі, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.

Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим
рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони
набули промислового значення. Сади та городи, які переважно належали
королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У
південних районах садово-городнє господарство

велося на іригаційних землях. З’явилися нові культури: цитрусові,
шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа,
артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне значення після
рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з несприятливими умовами для
вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів’я
худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1:5. У
доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських
господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю.
Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів
тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб
розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які
обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася
селекційна робота.

Серед промислів важливого значення набуло розведення риби.
Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої
для скидання води.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих
регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на
півдні переважала полікультура: зернове господарство поєднувалося з
виноградарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринництвом. У
північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в
північно-західній домінуючим стало вівчарство. В середині XIV ст.
кількість овець досягала 12 млн. У Нідерландах розвивалося експортне
стійлове м’ясо-молочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали
районами садово-городніх господарств, виноградарства, вирощування
маслин.

У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль належала
індивідуальним господарствам у межах громади-марки. У період зрілого
феодального господарства зросло значення сеньйорії. Однак вона не стала
великим виробником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському

господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а
й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш
інтенсивно протягом XIV— XV ст. зростало значення селянських
господарств. Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві,
лісових промислах, вирощуванні технічних культур, городництві,
орієнтованих на ринок. Для землекористування характерними були
черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові
сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю. У
Південній Франції, Середній і Північній Італії, Іспанії селяни
користувалися компактними ділянками, що обгороджувалися або обкладалися
кам’яними стінами від худоби. У заельбській Німеччині, Чехії, Польщі з
переходом на німецьке право запроваджувався лановий порядок, коли орні
землі, раніше розкидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни
отримували лан землі (16,8 га). У районах з переважним розвитком
тваринництва більше значення мали луки і пасовища.

У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього
розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало
натуральний характер. З IX ст. спочатку в районах Середземномор’я, а
далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI—XIII ст.
більшу частину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це
була продукція переважно селянських господарств, що надходила до
господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральна рента. В
XIV—XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного
господарства.

Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х
ст. у Візантії була укладена енциклопедія “Геопоніка”. Вона давала
рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування
окремих культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагувала
раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської
техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи.
Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися
правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники,
доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські наділи
практично не удобрювалися. Бур’янів не виривали з коренем, а лише
зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських
господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.

1.3. Середньовічне місто, розвиток ремесла

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії —
ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне
піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство.
Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого
феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та
сільського господарства. Останньому належала провідна роль.

Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані
“варварськими” народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо
при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово
сформувалася домашня промисловість — систематичне виробництво певними
групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших
галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство,
ювелірна справа. З’явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони
мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні
повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась
реміснича діяльність.

Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок
сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша
частина продукції. Ремісників-

професіоналів було небагато, а тому левову частку промислових товарів
залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів. Внаслідок
аграризації та натуралізації економіки європейські міста занепали. Вони
залишилися адміністративними, політичними та культурними центрами. У
VIII —Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації
— відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон,
Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург),
зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було
економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських
форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло вичерпало себе і феодальне
помістя не могло розв’язати свої промислові проблеми.

Успіхи сільського господарства зробили можливим існування частини
населення, яке могло не займатися сільськогосподарським виробництвом.
Ремісники переводилися на оброк. Вони покидали помістя і селилися на
перехресті доріг у торгових містечках біля стін замків і монастирів.
Поступово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відокремлення
ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин
стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI
ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували
розвиток західноєвропейської торгівлі.

Крім старих римських центрів, середньовічні торговопромислові міста
перебували під владою феодалів, які були зацікавлені у їхньому
виникненні на своїх землях, через те що мита і податки з них приносили
немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно
прив’язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста
певною мірою повторювали структуру феодального помістя. Значну частину
площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями.
Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість
воїнів і

слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило,
належала церкві. Багато міських жителів працювали в
сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони
відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці,
хоч і не звільнені від повинностей.

Феодали мали певні обов’язки. Вони повинні були захищати місто, його
жителів від посягань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У Х ст. це
було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі
Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI
ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феодали втрачають своє
значення як захисники міст. Це призвело до надзвичайного загострення
протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися
наприкінці XI—XIII ст. в ході так званих комунальних революцій,
внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування.
Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власні управління
(виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове
ополчення. Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були
вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали
різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності,
встановлювалися ярмаркові правила.

Західноєвропейські міста були невеликими за розміром та населенням,
оточені високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі
міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок.
Тут проходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а також
публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони
розходилися головні дороги. Місто не мало каналізаційних споруд,
нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів
епідемій чуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше
мешканців жило за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого
нападу населення рятувалося за фортечними мурами і ра-

зом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісники, купці, люди
вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі).

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI—XII ст.
досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення,
розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво
бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі.
Збагачувалося купецтво.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад у
містах. Ремісничі об’єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами.
Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у
військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за
професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний
тощо). Цехи складалися з майстерень певного профілю, які розташовувалися
по всьому місту. Час і від часу члени цеху збиралися в церкві або
ратуші, вирішуй ючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій
статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі, духовні,
а й моральні засади життя ремісничого колективу.

Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або
вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли
містом. Адміністрація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі
селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними
мурами надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один
день, ставали повноправними жителями міста. Герцоги часто робили спроби
повернути своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно. Міста
успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревно зберігаючи свої
права і вольності.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри
пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним
членом цеху (майстром), треба

було пройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників
(партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції.
Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі,
продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції
інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами.
Тому за неякісні вироби паризьких пекарів, наприклад, ставили до
ганебного стовпа.

Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII—XV ст. і мала
тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла
виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення
продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво,
поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До
винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в
розвитку науки і техніки.

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. Так, у Парижі в
той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей. В інших
містах Франції та Німеччини їх було значно менше.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами
і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII
ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні
поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни,
прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження
єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в
містах. Вони носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них
продавались певні групи товарів — худоба, зерно, коні, вироби ремісників
тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи іншому місті залежала від
місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з таких ярмарок
переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так,
уже

в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) відбувалися 6
разів на рік. Сюди приїжджали купці з Північної і Центральної Франції,
Італії. На початку XII ст. вони перетворилися на важливі пункти
європейської міжнародної торгівлі.

У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV —XV ст. Наприкінці
XIII ст. тут нараховувалось більше 3500 міст, в яких проживала п’ята
частина всього населення. В основному це були малі містечка до тисячі
жителів, які об’єднували селянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були в
Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці
міста проходили торгові шляхи між Південною і Північною Європою.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об’єднуватися в союзи. У
другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

З середини V і до другої половини IX ст. візантійські міста, так само як
і західноєвропейські, переживали занепад. Набіги слов’ян, болгар, арабів
значно поглибили труднощі перехідного періоду від античності до
Середньовіччя. Однак міста не зникли.

З другої половини IX ст. розпочалося економічне піднесення візантійських
міст. Цьому сприяла зростаюча потреба в предметах розкоші не тільки
серед місцевої, а й серед романс-германської та слов’янської знаті.
Візантія залишалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї
Європи.

У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імператори, їхня політика
була спрямована на отримання податкових платежів з торгівлі та ремесла,
які дуже часто становили єдину статтю доходів центральної влади,
визначали силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку
серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отримувала з
державної скарбниці.

Піднесення міст збіглося з сприятливими внутрішніми і зовнішніми
умовами: припинилися місцеві смути, набіги

слов’ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою перепоною для
успішного розвитку морської торгівлі залишалося арабське піратство.

Найбільшими містами Візантійської імперії були Константинополь і
Фесалоніки. В Х ст. ремесло і торгівля в цих містах переживали бурхливе
піднесення. Особлива роль в економічному житті тогочасного світу
належала Константинополю. Він був не тільки столицею Візантійської
імперії, а й ремісничим, торговим і фінансовим центром тогочасної
цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозташуванню на перехресті
найважливіших торгових морських і сухопутних шляхів Константинополь
міцно утримував лідерство у міжнародній торгівлі. Сюди приїжджали купці
з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн, Балканського
півострова, Північної Африки і Русі. В містах та їхніх околицях
розташовувалися цілі колонії іноземних купців: італійців, арабів,
євреїв, сирійців, русинів і багатьох інших.

Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебувала у приватній
власності вільних ремісників, то в Константинополі були також державні
майстерні: монетний двір, зброярні, майстерні з виготовлення предметів
розкоші, дорогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів
славились далеко за межами Візантії. Ремісники самі виготовляли і
продавали свої вироби.

Головним виробником у візантійському місті залишався дрібний самостійний
ремісник, який мав невелику майстерню, що одночасно слугувала крамницею
для продажу виготовлених у ній товарів. Він працював з 2—3 помічниками.
У великих державних, церковних і феодальних майстернях працювало багато
ремісників. У них, як правило, існував поділ праці. Державні майстерні
виробляли продукцію не на ринок, а на потреби імператорського двору та
армії.

Значна частина візантійських ремісників і купців була об’єднана у
корпорації. Поза корпораціями залишалися

майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені були працювати
просто на вулиці. Корпорації беруть свій початок з пізньоримських часів,
але в епоху Середньовіччя вони зазнали значних змін. У Х ст., з
піднесенням економічного життя, вступ до них був значно обмежений. На
відміну від цехів у Західній Європі корпорації скоріше захищали інтереси
не ремісників, а держави. Керівники цих організацій не вибирались, а
призначались державними посадовими особами.

Корпорації перебували під пильним контролем держави. Регламентувалася
навіть господарська діяльність. Ремісник чи купець могли займатися лише
одним видом виробництва чи торгівлі. Ціни на хліб, рибу і м’ясо були
суворо фіксовані, заборонялося створювати запаси товарів з метою
спекуляції. Обмежувалась діяльність іноземних купців, їм дозволялося
зупинятися в спеціально відведених місцях не більше ніж 3 міс. Контроль
держави за виробництвом і торгівлею гальмував їхній розвиток.

Значних втрат візантійське ремесло і торгівля зазнали під час хрестових
походів. Було зруйновано і пограбовано багато міст, а після взяття
хрестоносцями в 1204 p. Константинополя економічне життя в ньому
занепало. Візантійські феодали заохочували італійських купців до
завезення товарів з Європи і вивезення сільськогосподарської продукції
зі своїх маєтків. Це підірвало економічну могутність Візантії, було
однією з причин загибелі Візантійської імперії.

У XIV—XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва —
мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані
великі робітничі майстерні. Хоча там все виконувалося вручну
(мануфактура — латинського походження, означає ручна праця), але у
процесі виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар сам
виконує всі операції з виготовлення товару, то у мануфактурі над цим
самим завданням працюють десятки робітників. Поділ праці у виробництві
дав змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшилася їхня якість.
Головною

фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні
мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландів. Усі
операції з виготовлення суконних тканин (очищення, прядіння, ткацтво,
фарбування вовни) виконувалися в майстернях або вдома. Такими були так
звані розсіяні капіталістичні мануфактури, їхні власники, закупивши
сировину, віддавали її найманим робітникам. Готову продукцію вигідно
продавали на світових ринках.

Як бачимо, ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку
воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII—XI
ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший
розвиток міського ремесла припадає на XII—XIII ст., у Німеччині — XIV—XV
ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.

1.4. Торгівля. Кредит. Фінанси

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона
провадилася у міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції,
Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися
капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа; У Венеції
зародилася сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна
торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися її центри — Венеція, Генуя, Піза.
Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів
візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили
товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.

Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями,
будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря
та в Чорноморському басейні. Генуезці закріпилися також в пониззях Дону
і Дністра, на узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її
колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснова-

ним в 1266 p. У 1357 p. генуезці захопили Балаклаву, у 1365 p. — Судак
та деякі інші міста і поселення Криму. Не відставали від них венеціанці,
їхнє становище зміцніло після четвертого хрестового походу (1202—1204
pp.). Захопивши узбережжя Дальмації, Мореї, Іонічні та інші острови,
квартал Константинополя, вони повели безкомпромісну боротьбу з
генуезькими конкурентами. У кінці XIV ст. венеціанці відтіснили
генуезців з басейну Чорного моря та Кавказу. З Леванту (Сходу) купці
привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі
тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні
фрукти, з Причорномор’я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро,
невільників, яких італійським купцям поставляли татарські людолови, в
тому числі з України.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво шовку,
скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських
ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи,
одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г
перцю коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищівного удару
від турків. У 1453 p. вони захопили Константинополь. У 1457 p. були
виселені генуезькі та венеціанські торгові факторії з Криму і
Чорномор’я. Поступово турки витіснили італійців і з Близького Сходу.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і
Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною
Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська
торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках
східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів
сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували
льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск,
мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену,
Брюге, Лондону. Згодом утворився союз

приморських міст під назвою Ганза (об’єднання, спілка). Свою діяльність
вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського
союзу входило 160 міст, у тому числі Новгород Великий, Гданськ, Рига.
Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв.
У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги,
арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав
за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця,
який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім
ганзейських купців, не смів перевозити товари Балтійським і Північним
морями.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках
Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Ярмарок
тривав майже цілий рік. Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа,
Провене, Ланьї. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337
—1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного
торжка. Остаточно він занепав, коли торгові шляхи у зв’язку з великими
географічними відкриттями перемістилися з Середземномор’я на Атлантичний
океан.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях
від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів.
Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек
азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також
набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та
небезпеки. Справа в тому, що у феодальній Європі не було битих шляхів,
їх ніхто не ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькі
валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у ті часи існував
знаменитий закон — “що з воза впало, те пропало”. На розбитих шляхах
часто ламалися вози, товари падали на землю, їх зразу привласнювали
місцеві феодали за допомогою озброєних слуг. На купців постійно нападали
ватаги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита:

на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних володінь. Там,
де не було річок, магнати ставили митні шлагбауми в чистому полі. За
таких обставин товар дорожчав у десятки разів. І все ж сухопутна
торгівля зростала, була прибутковою.

Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися не може. У
Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість
найрізноманітніших монет. З золотих найпоширенішими були
північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці.
Маса монети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одиниці
карбували монархи інших західноєвропейських країн. Проте найпоширенішими
були різні срібні гроші — від маленької роздрібної монети до солідного
таляра масою 30г.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість
золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх
повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані
міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи.
Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з’явилися в
північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. До сьогоднішнього
дня за спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва “ломбард”.
Банкіри об’єднувалися в асоціації, компанії, товариства.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були
монополістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У
середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські
асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були королі, царі
чи імператори. Вони могли дозволити собі не тільки не сплачувати борги,
а й фізично розправлятися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася
кредитно-лихварська система у Франції. У Німеччині при
кредитно-лихварських операціях широко застосовувались безготівкові
рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і

в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни стали називати
світовими банкірами.

Інтенсивний розвиток сільського господарства, промисловості, в тому
числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи,
кредиту, свідчить, що в ряді країн Західної Європи з’явилися паростки
нового, прогресивнішого виробництва. Виникають спеціалізовані райони з
виробництва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-грошові
відносини, формуються національні ринки.

Важливе значення в економічному житті середньовічної Європи мали податки
та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У
романізованих країнах збереглася римська податкова система, що в тій чи
іншій формі поширилась і на “варварські” держави. З населення стягували
земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували
виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові
перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з
податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова система мала
централізований характер. Систематично провадилися загальнодержавні
кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII
ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою —
відробітковою, натуральною, грошовою.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду
родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи
дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово
злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об’їжджали країну для
збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побори набули
постійного характеру, розміри їх регулювалися, встановлювалися місце і
час сплати. Зі зміцненням феодальних держав податки набули характеру
феодальної ренти, що стягувалася державою.

На першому етапі зрілого феодалізму у європейських країнах державних
податків не було або вони збирались

феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів “допомоги”, їх
платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди феодальний імунітет
(податкові збори сеньйорів) був повним. У Англії віллани платили “щитові
гроші” замість військової служби, “датські гроші” на охорону кордонів,
поземельний (“погайдовий”) збір, з XIII ст. — податок на рухомість.

На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок державної централізації
податки стали постійними, зросли їх розміри, їх платили переважно селяни
та жителі міст. Феодали, духівництво повністю або частково звільнялися
від сплати податків.

В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме
майно, що становив для селян 1/15, для міщан — 1/10 його вартості.
Наприкінці XV ст. розміри податків зрівнялися з сеньйоріальними
поборами.

У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував державну податкову
систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили
1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальні платежі на користь короля.
Жителі міст платили податок за військову службу. Вперше було введено
посередній податок на сіль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з’явився
подимний збір. За податковою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було
введено щорічний поземельний податок — талію. Розміри його визначав
король. Від сплати були звільнені духівництво і феодали. Податки
постійно зростали, зокрема на сіль і торгові

угоди.

У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства,
селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки.
Стягування останнього присвоїли собі князі.

У країнах Центральної Європи державні податки і феодальна рента зростали
одночасно. Феодали переважно звільнялися від сплати податків. В Угорщині
з селян стягували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний

скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У
Польській державі основним джерелом державних доходів були королівщини,
соляні промисли, монетний двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили
12 грошей з лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове зменшилося
до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 гроші. З
кінця XV ст. державний земельний податок знову зріс до 12 грошей з лану.
У Московському князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали
стягувати “ямські гроші”. У 1550 p. введено регулярний податок на викуп
полонених “полоняничні дєньгі”.

V—XV cm. — період становлення і зрілості феодального господарства в
Європі. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат
взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких
господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відносин, цей
процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були
своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В
Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у
процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування
податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям
феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на
залежних селян. Здійснювала цей процес ран ня феодальна держава.
Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна
рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало
доменіальне господарство з відробіткам.и. Одночасно королі дарували
феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до
селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки.

У XI—XIII cm. завершилося становлення основних форм феодального
землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі
форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем
феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не
були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості
сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком
товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та
правової самостійності селян.

У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбулася перебудова
сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося
доменіальне господарство. Склалися нові форми землекористування та
експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда
(половинщина), велика комерційна оренда, найм.

У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріально-селянських відносин
проходила у зворотному напрямі: посилилася особисто-спадкова залежність
селян, зросло значення доменіально-панщинного господарства, пов’язаного
з ринком. У загальнодержавних масштабах обмежувалися селянські переходи
від одного феодала до другого.

Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання
державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і
місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні
відносини.

Повільно прогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням
агрокультури стало трипілля, а в Англії — чотирипілля. Внаслідок
внутрішньої колонізації розширилися посівні площі, вдосконалилися
знаряддя праці.

З’явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зросло значення
садівництва, городництва, виноградарства.

Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва.
Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація.
Зріс виробничий досвід селян.

Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI cm., зумовила
переростання міст на центри ремісничого виробництва і торгівлі.
Внаслідок “комунальних” революцій значна частина міст домоглася
сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селян від особистої
залежності, становленню сільських комун. Міста Середземномор’я,
Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької торгівлі,
експортного ремесла. У Скандинавії міста, що були ремісничо-торговими
центрами, залишилися у залежності від феодалів.

Основною організаційною формою ремесла були цехи. В XIV—XV cm.
розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному прогресу.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці
об’єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки.
Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між
європейськими країнами та Сходом (левантійська — від латинського слова
левант — схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу,
розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та
зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про
те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в
індустріальну добу.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте шляхи формування, форми і типи власності в добу
Середньовіччя.

2. Розкрийте особливості становлення феодального гос-

подарства Франції, Англії, Німеччини, Візантії, скандинавських країн. У
чому полягала спадковість господарського розвитку Західної Європи від
античності до Середньовіччя?

3. Як і чому відбувалася еволюція феодального маєтку протягом XI—XV cm.?
Як змінилися сеньйоріальноселянські відносини протягом цього періоду?

4. Розкрийте фактори розвитку і піднесення міст Західної Європи в XI —
XV cm. Опишіть цеховий лад середньовічного ремесла, покажіть його
економічну раціональність у XII — XV cm.

5. Охарактеризуйте риси, характер європейської торгівлі в середні віки,
її головні шляхи і райони. Проаналізуйте процес утворення національних
ринків.

Частина III

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ
ШОХ (XVI ст. — до наших днів)

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЄВРОПИ, США У ПЕРІОД ГЕНЕЗИ ІНДУСТРІАЛЬНОГО
СУСПІЛЬСТВА (XVI — XVIII ст.)

1.1. Основні аспекти розвитку господарства країн Західної Європи

XVI—XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу
від феодального до індустріального суспільства. Англійська буржуазна
революція (1640—1660 pp.) завершила пізнє Середньовіччя (XVI — перша
половина XVII ст.) і поклала початок новій історії (друга половина XVII
— XVIII ст.). Перехідна епоха полягала у розкладі феодального
господарства і генезі основних ознак індустріального суспільства, яке
внаслідок промислового перевороту в Англії і Французької буржуазної
революції (1789— 1794 pp.) перетворилося на панівний клас.

Для перехідного періоду характерні значні досягнення в галузі науки і
техніки. Посилився міжі внутрішньогалузевий поділ праці. В XVI ст.
виділилося майже 100 основних ремесел, в XVIII — 200. Лише в текстильній
галузі було понад 20 спеціальностей.

Удосконалилися водяні млини внаслідок застосування верхньобійного
колеса. Це дало змогу будувати млини не тільки на річках, а й там, де
були сприятливі умови для розвитку виробництва, регулювати силу та
рівномірність дії водяних двигунів. Їх застосовували в усіх галузях
виробництва.

Істотні зрушення відбулися у текстильній промисловості, зокрема у
виробництві сукна. Самопрядка замінила веретено, горизонтальні та
стрічкові ткацькі верстати — примітивні вертикальні. Поширилися
сукновальні водяні млини. З’явилися в’язальні машини. Почалось
виробництво шовкових та бавовняних тканин, панчіх.

Технічний прогрес охопив гірниче і металургійне виробництво. Було
механізовано процеси дроблення та промивання руди. Розвивалося доменне
виробництво для добування заліза. З’явилися примітивні токарні,
свердлильні, шліфувальні, гвинторізні верстати, механічні молоти тощо.

В Європі почали виготовляти папір, що замінив пергамент. Розвивалося
книгодрукування за допомогою літерного набору, використовувалися
годинникові механізми з маятником. Було сконструйовано телескоп,
мікроскоп, термометр, барометр, гідрометр. З’явились нові типи кораблів
(баржі, каравели), зросла їх вантажність (від 500 до 2 тис. т),
поліпшилися мореплавні характеристики. Ширше публікувалися наукові
праці, був виданий географічний атлас. Відбулися агрокультурні зрушення:
перехід до травосіяння та багатопілля, широке застосування добрив,
багаторазова оранка, порайонна спеціалізація сільського господарства,
підвищення продуктивності праці. Отже, технічні передумови підготували
перехід від дрібного до великого виробництва.

В економічному розвитку Західної Європи велику роль відіграли
географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Їх важливою економічною
передумовою була криза левантійської торгівлі з другої половини XV ст.
Після загарбання турками Константинополя у 1453 p. ними контро-

100

лювалися Чорне та Середземне моря. Венеціанцям довелось платити велике
мито, щоб залишити торгові факторії, а генуезців турки вигнали із своїх
володінь. Західноєвропейські купці намагалися знищити монополію
італійців у торгівлі зі Сходом. Континентальну караванну торгівлю
ускладнив розпад Монгольської імперії. Торгові шляхи через Північну
Африку були монополією арабів.

Значним стимулом до географічних відкриттів було золото як
матеріалізація багатства. Відчувалася нестача грошей у товарному обігу.
Видобуток коштовних металів був обмежений, значна їх частина йшла на
прикраси. Пасивним залишався баланс Європи у східній торгівлі. Іспанські
дворяни після завершення війни з арабами і відвоювання у 1492 p. Гранади
залишилися без засобів існування. Вони зневажали економічну діяльність і
намагалися вийти із скрутного становища за допомогою територіальної
експансії, вирушаючи в небезпечні експедиції.

Розвиток абсолютизму в Західній Європі створив політичні передумови для
організації великих морських експедицій для колоніальних загарбань.
Монархам потрібні були гроші для утримання війська, чиновників, двору.

Перші експедиції, що поклали початок великим географічним відкриттям,
споряджалися за рахунок держави. Серед таких відкриттів успішною була
подорож 1497— 1498 pp. португальця Васко да Гама, який відкрив морський
шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан. Генуезець Христофор
Колумб, підтриманий Іспанією у 1492 p., рушив на Захід через Атлантичний
океан (шлях біля берегів Африки контролювала Португалія) і відкрив
Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Америки в 1493—1496,
1498—1500, 1502—1504 pp. Першу навколосвітну подорож здійснила
експедиція Магеллана в 1519—1521 pp.

Великі географічні відкриття мали важливе значення для господарства
Західної Європи. Почалася перебудова європейських економічних відносин.
Виникли економічні

101

зв’язки між найвіддаленішими областями, землями і народами різної
матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з країн Середземного
моря на океани: Атлантичний, Індійський, Тихий. Зовнішня торгівля у XVI—
XVIII ст. досягла розмірів світової. До її обігу були залучені нові
товари, до того не відомі в Європі: тютюн, кава, какао, чай та ін.
Почалося формування світового ринку як складової частини індустріальної
економіки. Центрами світової торгівлі стали спочатку Лісабон, Севілья, з
середини XVI ст. — Антверпен, у XVII — Амстердам, у XVIII ст. — Лондон.

Небачений приплив до Європи благородних металів зумовив так звану
революцію цін. Вона почалася насамперед в Іспанії, яка отримувала значну
частку колоніального золота та срібла (в 1600 p. — 83 %). Ціни на товари
зросли в Іспанії, Португалії у 4 рази, а на хліб — навіть у 5 разів, у
Франції —в 2,3, а в Англії — 2,5 раза. Одночасно почалося здешевлення
дорогоцінних металів. Наслідки революції цін були значними. Збагатилися
купці, які займалися посередницькою торгівлею. Прискорився перехід до
мануфактурного виробництва. Збільшилися прибутки промисловців внаслідок
здешевлення найманої праці. В аграрному укладі європейських країн
зменшилися реальні розміри фіксованої грошової ренти або орендних
платежів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію зросли.

Безпосереднім результатом великих географічних відкриттів було створення
колоніальної системи. Першими на шлях колоніального грабунку вступили
Іспанія і Португалія, створивши величезні колоніальні володіння.
Поступово їх витиснули Голландія, Англія, Франція, перемігши на
зовнішньому й внутрішньому ринках. Нещадне пограбування колоніальних
народів принесло європейським колонізаторам величезні багатства й
сприяло піднесенню економіки європейських країн.

Почалася перебудова європейських економічних відносин. Розклад
феодального господарства був пов’язаний з

102

такими процесами, як розвиток товарного господарства; спеціалізація
ремесла, що наближалася до рівня мануфактурного поділу праці; посилення
майнової та соціальної диференціації; формування великих капіталів і
розвиток розширеного відтворення. У сільському господарстві ці процеси
відбувалися повільно. Феодальна земельна власність поступово стала
об’єктом купівлі-продажу. Розорення дрібного і середнього дворянства
набуло широких масштабів. У Франції воно поповнювалося за рахунок “людей
мантії” (чиновників, буржуазії). Селянські цензиви еволюціонували у
дрібну селянську власність, феодальна грошова рента і оренда — у
капіталістичну ренту і оренду, використовувалася наймана робоча сила.
Дворянство збідніло. Були вигідними ліквідація селянських наділів,
перехід до фермерського господарства.

Генеза індустріальної цивілізації пов’язана з розвитком мануфактурного
виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн
залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI—XVIII ст. можна
охарактеризувати як мануфактурне.

Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі
праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що
історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи
мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована.

Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині
XVII ст., грунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі.

Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю
виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст. Мануфактури
виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку
створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були
в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні.
Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал
підпорядковував ви-

103

робництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в
промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.

Передумови індустріалізації сільського господарства формувалися у трьох
основних напрямах: створення буржуазних форм земельної власності,
перетворення феодальної ренти на капіталістичну, зростання товарності.
Ці процеси відбивали боротьбу між ринковим підприємництвом і
дрібнотоварним виробництвом.

Відбулися значні зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне
виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці,
формувалися національні, європейські та світові ринки товарів і грошей.
Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Європейські феодальні
країни були вилучені із світового ринку і перетворилися на
країни-продавці продукції своїх аграризованих економік.

Відбулися радикальні зміни в організації світової торгівлі. З’явилися
монопольні торгові компанії, вдосконалилися товарні біржі. Зародилася
страхова справа. Доходи розподілялися через зарплату (найману працю),
прибуток (капітал), ренту (земельну власність).

Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації відіграли
буржуазні революції в Нідерландах (1566— 1609 pp.), Англії (1640—1660
pp.). Північній Америці (1775 —1783 pp.), Франції (1789—1794 pp.).

У першій половині XVI ст. у Нідерландах, особливо в північних
провінціях, швидкими темпами розвивалася промисловість на основі
мануфактурного виробництва. Національний ринок ставав частиною
європейського та світового ринків. Відбувалися зміни в сфері земельних
відносин. Більшість селян були вільні. Питома вага феодального
землеволодіння становила лише 20—25%. Створювалися фермерські
господарства, райони “торговельного землеробства”, що спеціалізувалися
на вирощуванні певних культур або галузевому тваринництві. У середині
XVI ст. Нідерланди стали провінцією феодальної Іспанії, яка намага-

104

лася перетворити їх на свою колонію. Це прискорило революцію.

Революція та визвольна війна перемогли тільки в північних провінціях, що
в 1579 p. проголосили себе незалежною державою — Республікою Сполучених
Провінцій Нідерландів (Голландія), яка вступила на шлях індустріального
розвитку. Проте революції в Нідерландах були властиві незавершеність і
половинчастий характер економічних і політичних реформ. До влади прийшла
купецько-патриціанська олігархія, яка конфронтувала з підприємцями. Були
конфісковані та розпродані лише землі церкви і дворян-емігрантів, ленні
дарування іспанського короля Філіппа II збереглися. Основою аграрного
ладу залишалися дрібні селянські господарства. Поступово були відновлені
корпоративні привілеї цехів. Як наслідок з другої половини XVIII ст.
Голландія перестала бути панівною промисловою нацією, почала відставати
в економічному розвитку від Англії.

Нідерландська буржуазна революція привела до встановлення капіталізму в
Голландії, але не вплинула на інші європейські країни. Такого впливу
домоглася буржуазна революція в Англії, яка розпочалася в умовах
індустріального розвитку країни. Зростав обсяг багатогалузевого
мануфактурного виробництва, торгівлі. З’явилося економічно сильне
середнє і дрібне дворянство — джентрі, яке господарювало на
підприємницькій основі. Аграрний переворот XVI ст. знищив старе
феодальне землеволодіння, прискорив процес знеземелювання селян, сприяв
організації сільського господарства на фермерській основі.

Заходи, проведені в процесі й після буржуазної революції в Англії,
зміцнили буржуазні відносини у сфері промисловості, торгівлі, кредиту.
Були відмінені всі рицарські подарування, що перетворило лордів на
єдиних власників землі. Зберігався копігольд, усі феодальні платежі були
на користь землевласника. Землі церкви, корони, противників революції
продавалися на комерційній основі. Поширився перехід

105

копігольда на лізгольд — короткострокове користування землею. В 1651 p.
було опубліковано Навігаційний акт, який заборонив каботажне плавання
іноземних кораблів між англійськими портами, дав змогу іноземцям
постачати в Англію лише товари своєї країни і підтверджував монополію
англійських комерсантів на торгівлю з колоніями Англії. Цей акт
забезпечив панування Англії на світовому ринку. Революція закінчилася
компромісом між новим дворянством і буржуазією, проте вона створила
умови, що забезпечили перемогу індустріального суспільства в Англії. З
1707 p., після укладення унії з Шотландією, Англія дістала офіційну
назву Великобританія.

У XVI ст. розпочалася колонізація європейцями Північної Америки. В цьому
досягла успіху насамперед Англія, яка створила на Атлантичному узбережжі
13 колоній. Перед війною за незалежність в колоніях сформувалося
ранньобуржуазне суспільство з пережитками європейського феодалізму і
рабства. Проте Англія гальмувала розвиток колоній. Управляла ними
англійська влада. Так, в англійському парламенті не було представників
колоній, тому закони про колонії мало стосувалися місцевих жителів.
Створювалися перешкоди для розвитку фермерського господарства. Кращі
землі належали англійцям, підтримувалося дворянське землеволодіння.
Англійський уряд прагнув затримати розвиток тих галузей, які створювали
конкуренцію для англійської промисловості. Торгівля з іншими країнами
дозволялася лише через англійських купців. Колонії були ринками збуту,
джерелами сировини і грошових багатств для Англії. Це призвело до війни
за незалежність, яка закінчилася перемогою. У 1776 p. було проголошено
створення незалежної федеральної держави Сполучених Штатів Америки.
Війна одночасно була і буржуазною революцією. Вона знищила маєтки
феодального типу, “квіт-ренту” за оренду землі, конфіскувала і
розподілила землі прихильників Великобританії (роялістів). Сформувався
фонд державних земель на Заході, що створило сприят-

106

ливі умови для розвитку фермерських господарств. Революція прискорила
розвиток промисловості та торгівлі. До влади прийшла буржуазія разом з
рабовласниками. Плантаційне господарство і рабство збереглися на півдні
країни.

Коли розпочалася французька буржуазно-демократична революція, в Європі
вже існували дві буржуазні держави — у Великобританії та Голландії, а на
Американському континенті утворилася незалежна буржуазна республіка США.
Промисловий переворот у Великобританії зробив процес індустріального
розвитку незворотним. У Франції існувала багата і політичне сильна
буржуазія, розвивалася мануфактурна промисловість, проводилася політика
меркантилізму, панував торговий капітал.

Революція у Франції декларувала скасування феодального режиму та
ліквідувала дворянські привілеї. Знищувалися особисті примуси селян,
встановлювалися умови викупу основних примусів. Всім громадянам
гарантувалося право на будь-які посади і звання. В лютому 1791 p.
спеціальні декрети Установчих зборів скасували державну регламентацію
промислового виробництва, ліквідували цехи, проголосили свободу
торгівлі.

Після повалення монархії, у період правління жирондистів — великої
буржуазії (серпень 1792 — травень 1793 p.) аграрне питання не було
розв’язано. Лише з приходом до влади якобінців — середньої та дрібної
буржуазії (червень 1793 — липень 1794 p.) феодальні стосунки було
остаточно знищено. Було оголошено обов’язковим розподіл земель громад у
тому випадку, якщо цього бажала третина місцевих жителів. Був виданий
декрет про повне знищення феодальних прав дворянства, ліквідацію боргів
селян феодалам, а документи про феодальні права підлягали привселюдному
спаленню. Цензиви стали власністю селян без викупу. Земля емігрантів
конфісковувалася і продавалася. Був виданий декрет про відміну рабства у
колоніях.

За правління якобінців була створена сталеливарна промисловість, 33
заводи і багато майстерень з виготовлення

107

зброї. Розширилося виробництво селітри, пороху, вичинених шкір, взуття:
Конвент (уряд) вважав, що промисловість не повинна бути на бюджеті
республіки і не проводив її націоналізацію. У сфері розподілу були
встановлені максимум цін і заробітної плати, введена карткова система на
продукти харчування. У сільському господарстві освоювалися нові землі,
вирощувались нові культури: капуста, морква, картопля, ріпа,
поширювалися агрономічні знання. Була запроваджена метрична система мір
(метр, кілограм). Одночасно якобінський уряд проводив політику
збільшення податків, реквізиції хліба та фуражу, мобілізації робітників
промисловості; осіб, зайнятих у сільському господарстві, торгівлі
товарами першої необхідності, заборонив робітничі організації та
страйки. Це викликало незадоволення широких мас і диктатури якобінців.

Французька революція (1789—1794 pp.) набула загальноєвропейського і
світового характеру. Вона зумовила кінець перехідного періоду та
перемогу індустріального суспільства.

Батьківщиною мануфактурного господарства були Нідерланди. З утворенням
Голландії економічний розвиток прискорився. Міжнародного значення набули
текстильна промисловість та кораблебудування. Швидко розвивалися
мануфактури, на яких виготовляли льняні, шовкові, бавовняні тканини,
полотно, вельвет, плюш. Мануфактури виникли в парусній, канатній,
паперовій, цукрово-рафінадній, миловарній, скляній, пивоварній галузях
промисловості. Переважали централізовані мануфактури, на яких працювало
до 100 робітників. Зросло міське населення. У першій половині XVII ст.
воно становило від 35 до 50% усього населення країн. Створювалися
галузеві та міжгалузеві спілки підприємців.

З другої половини XVIII ст. голландська мануфактура почала відставати
від англійської. Державним законодавством були відновлені цехи (1749
p.), бюргерство взяло гору над підприємцями. Уряд на вимогу промисловців
не про-

108

водив політику протекціонізму. В інтересах торгового капіталу дешеві
іноземні товари заповнювали місцеві ринки. Капітал набув лихварського
характеру, перемістившись у банківську сферу. В кінці XVIII ет. у
Голландії промисловість перебувала у стагнації.

У промисловості Великобританії мануфактури зайняли панівне місце.
Третина промислового населення була зайнята у сукнярстві. Так, його
продукція у середині XVIII ст. становила 1/3 англійського експорту.
Існувала спеціалізація за окремими видами сукна (кілька десятків).
Розвивалися бавовняні, паперові, скляні, металургійні, кораблебудівні
мануфактури. У Великобританії добували залізну руду, мідь, олово,
свинець, кам’яне вугілля. Питома вага населення міст становила 30%. За
темпами і масштабами англійська промисловість у кінці XVIII ст. зайняла
перше місце в Європі.

За рівнем промислового розвитку Франція займала друге місце після
Великобританії, однак переважало ремісниче виробництво. XVI ст. було
періодом активного впровадження монархією цехового ремесла. В містах
жило 15— 17% населення. Мануфактури Франції виготовляли в основному
предмети розкоші; шовк, атлас, оксамит, парчу, килими, меблі, скляні та
порцелянові вироби, а також військове спорядження. Нові форми
організації виробництва поширилися в текстильній, друкарській, гірничій
галузях промисловості. Франція займала перше місце в Європі з
виробництва полотна, яке виготовляло сільське населення, а
організаторами були через систему розсіяної мануфактури купці та
лихварі. Уряд проводив політику протекціонізму та меркантилізму. Система
заходів сприяла створенню державних і приватних мануфактур, надавала
підприємцям субсидії, пільги, привілеї. Митна політика захищала
національну промисловість від іноземних конкурентів. Переважали
децентралізовані мануфактури. На дрібних та середніх централізованих
підприємствах працювало до 50 робітників, рідко — до 100. Розвиток
мануфактур був повільним і обмежувався в основному легкою

109

промисловістю. Це пояснювалося вузьким внутрішнім ринком, спрямуванням
капіталу в лихварство.

Особливістю господарства Німеччини була його відсталість від Голландії,
Великобританії, Франції. Переважала цехова система. Це зумовило появу
розсіяних мануфактур у сільській місцевості. Вони виникали на основі
купецького капіталу в сукняному, полотняному виробництві. Централізовані
мануфактури поширилися у гірничій, металургійній, металообробній
промисловості. У кінці XVIII ст. у Берліні було 10 тис. робітників і
вироблялося товарів на 6 млн талерів. Існували також вотчинні
мануфактури з кріпосною працею. В умовах політичної роздробленості та
панування кріпосних порядків відсталість Німеччини прогресувала.

У сільському господарстві індустріальні відносини розвивалися
повільніше, ніж у промисловості. Найрадикальнішим був аграрний переворот
у XVI—XVIII ст. в Англії (Великобританії). Примусова експропріація
дрібних власників і конверсія (перетворення) земель на пасовища були
зумовлені товарно-грошовими відносинами, необхідністю збільшення
сировини для текстильних мануфактур. Там, де застосовувалося
обгороджування землі, відразу утворювалася велика земельна власність
буржуазного типу. В XVII ст. землю орендували селяни (коттери, батраки)
або власники її самі розводили великі стада овець. Масштаби
обгороджувань зросли із секуляризацією монастирських земель, що
розпродувалися на комерційних засадах. Після буржуазної революції на
обгороджуваних землях утворювалися фермерські господарства, а лендлорди
отримували капіталістичну ренту. Землеволодіння копільгольдерів
ліквідовувались повільно, їх переводили на становище орендарів,
змушували відмовитися від своїх прав на користування землею. Посилилася
майнова диференціація селянства. У XVIII ст. із завершенням
експропріації селянства дрібні селянські господарства перестали
існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності
лендлордів і фермерів.

110

Сільське господарство д осягло значних успіхів у вівчарстві,
агрокультурі та агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни,
використання добрив), зросла врожайність зернових культур. У XVIII ст.
Великобританія вивозила 20% врожаю. Вона стала країною класичного
фермерського господарства.

У Голландії розвиток сільського господарства мав компромісний характер.
Революція не ліквідовувала феодальну земельну власність, проте пріоритет
в аграрному розвитку належав зміцненню дрібноселянської власності за
рахунок скуповування монастирських володінь, осушування земель
(польдеризація), на яких розвивалися фермерські господарства. Вони
орієнтувалися на культури, що давали найбільший прибуток, — льон,
коноплі, тютюн, хміль, рослинифарбники, товарне тваринництво, селекційні
роботи. Голландські сир і масло вивозили в усі країни Європи.

У Франції протягом XVI—XVIII ст. зберігалося велике землеволодіння, яке
втратило умовний характер. Людина будь-якого статусу могла нею володіти
та розпоряджатися без обмежень. Зміцнилася спадкова цензива. Грошова
земельна рента досягла 20—25% від урожаю зерна. Доменіальні землі
феодали здавали в оренду. На 2/3—3/4 території Франції була поширена
оренда за половину врожаю. Крім того, селяни платили натуральну ренту,
десятину та мито за купівлю землі (5—8 % її вартості), обробляли
дворянські землі, виконували будівельні роботи. У XVIII ст. почався
процес обгороджування альменд, половину яких привласнили сеньйори.
Аграрне законодавство якобінців під час французької революції
перетворило селянина на дрібного власника індустріального суспільства.

У німецьких землях на захід від Ельби і в Австрії основною виробничою
одиницею залишалося селянське господарство на основі грошової та
натуральної ренти. Селяни могли вільно розпоряджатися землею. Орендні
відносини визначалися договорами. Селянське землеволодіння
підтримувалося князівською владою, зацікавленою у збільшенні податків. У
всіх територіальних землях забороняло-

111

ся продавати селянські наділи. У доменіальних господарствах феодалів і
церкви існувала як відробіткова рента, так і наймана праця. Поширилися
орендні (маєрні) господарства, що мали товарний характер, і міжселянська
оренда. Зросла майнова диференціація селянства, майже 60% селян були
безземельними. Посилилася спеціалізація сільського господарства,
переважало зернове виробництво (жито, пшениця), почали сіяти гречку,
вирощувати картоплю, кукурудзу на корм худобі, конюшину. В цілому
перебудова відбувалася повільніше, ніж у Великобританії. Зберігалася
земельна, особиста, судова залежність селян від феодалів.

У мануфактурний період торговельний капітал переважав над промисловим.
Головними сферами вкладення капіталів у Великобританії та Голландії були
зовнішня торгівля і морські перевезення. В 1770 p. на інвестиції в
англійську промисловість припадало всього 9% внутрішніх капітальних
вкладень, або 0,5 % національного доходу, а в 1790 —1793 pp. —
відповідно 13 і 7,8%.

Під впливом географічних відкриттів змістилися світові торгові шляхи. В
Європі зберіг своє значення морський шлях від Піренейських портів до
Північної Франції, Великобританії, Нідерландів. Середземне море
перетворилося на континентальне з невеликим економічним значенням.
Італійські міста втратили свою монополію на східну торгівлю. Венеція
вивозила з левантійських країн шовкові тканини, а ввозила англійське
сукно. В середині XVI ст. переважні позиції у левантійській торгівлі
зайняла Франція, яка почала вивозити масло, вовну, зерно, коралі,
фрукти, шовк, килими. У стороні від світових торговельних шляхів
залишилися німецькі міста. Визначальною стала океанська торгівля. Почали
формуватися атлантична економіка, світовий ринок і торгівля.

Торгівля розвивалася швидкими темпами у тих країнах, де цьому сприяли
географічне положення та можливість колоніального пограбування. На
початку XVI ст. такими країнами були Іспанія та Португалія. В 1494 p.
вони роз-

112

ділили сфери колоніального панування. Португалія монополізувала
торгівлю з Африкою та Азією, витіснила арабів з Індійського океану, а
торгівлю з Індією оголосила королівською монополією. Іспанія залишила у
сфері свого панування всю Америку. До Європи вивозили цукрову тростину і
велику кількість благородних металів. За 1521—1660 pp. було вивезено 18
тис. т срібла і 220 т золота. Однак багатства не вкладалися у вітчизняну
промисловість, комерційну діяльність, а витрачалися на споживання і
марнотратство.

На початку XVI ст. столицею світової торгівлі став Антверпен (місто у
провінції Брабант). Його економіка грунтувалася на посередницькій
торгівлі світовими і європейськими товарами: англійським сукном,
німецькими винами, міддю та сріблом, привезеними португальцями перцем та
прянощами, іспанцями — вовною, винами, сухими фруктами, срібними
монетами та зливками. Із Скандинавії голландці привозили дерево для
кораблів, рибу, з Польщі та Литви — хліб, худобу, льон, віск, мед, сіль,
з Росії — шкури, льон, прядиво. В Антверпені мали представництва і
агентства купецькі фірми всієї Європи.

Торгівля Голландії мала універсальний характер і охоплювала весь світ. У
1602 p. була створена Ост-Індійська компанія. Голландці, витіснивши
португальців, створили імперію, що простягнулася від Мозамбіка до
Японії. Вони не тільки монополізували постачання прянощів і східних
товарів, а й займалися каботажними перевезеннями, забезпечуючи торгівлю
та обмін між торговими центрами Атлантичного узбережжя. При утворенні
Ост-Індійська компанія мала капітал 6,5 млн флоринів, поділених на акції
по З тис. кожна. В 1699 p. капітал компанії дорівнював 4 т золота.
Дивіденди становили від 18 до 100%. Вона утримувала 100 кораблів, на
яких в XVII—XVIII ст. було перевезено мільйон осіб. Вест-Індійська
компанія, створена в 1621 p., займалася піратством і работоргівлею. Лише
в 20 —30-х роках XVII ст. голландські пірати захопили в Атлантиці 547
кораблів, вартість яких становила 40 млн гульденів.

113

З кінця XVI ст. наступником Антверпена став Амстердам (Голландія). Його
кораблі перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися Піренейський
півострів і Північна Атлантика. Голландці зайняли панівне становище у
торгівлі Португалії з Іспанією. З розвитком торгового капіталу і флотів
Великобританії, Німеччини і Франції активність нідерландської
посередницької торгівлі обмежувалася, і з 30-х років XVIII ст. вона
поступилася першістю Великобританії.

З розвитком океанської економіки Англія, що раніше знаходилася осторонь
від основних торгових шляхів, опинилася в їх центрі. Починаючи з
контрабандної торгівлі з іспанськими і португальськими колоніями, вона
знищила іспанський флот (“Непереможну Армаду” в 1588 p.), обігнала за
масштабами колоніальної та торгової експансії Нідерланди, відвоювала у
Франції її найважливіші володіння, захопила Індію і перетворилася на
світову колоніальну імперію.

Створилися монопольні торгові компанії — Левантійська, Віргінська,
Гвінейська, Вест-Індійська, Ост-Індійська, а після встановлення зв’язку
з Московською державою — Російська. Англія зайняла монопольне становище
у работоргівлі, так званій трикутній торгівлі. Схема плавання для всіх
работоргових кораблів була одна. З Англії кораблі виходили з тканинами,
мідним та олов’яним посудом, залізом, скляним товаром, горілкою, порохом
і зброєю. Ці товари обмінювалися в Африці на рабів (60—80% експорту),
шкури, слонову кістку, арахіс. Їх доставляли в Америку. Тут закупляли
цукор, бавовну, індиго і везли в Європу. І в кожній вершині трикутника
реалізовувався прибуток.

На 1792 p. Великобританія мала позитивне торгове сальдо більше ніж у
5млн фунтів стерлінгів (імпорт — 19,5 млн фунтів стерлінгів, експорт —
24,9 млн фунтів стерлінгів). Цю торгівлю забезпечували ЗО 470 кораблів,
з них лише 3620 були іноземними. Обсяг зовнішньої торгівлі
Великобританії становив 1/5 європейської та 1/7 світової.

Франція не вела такої активної колоніальної торгівлі та експансії. Це
було пов’язано з меншим економічним

114

потенціалом, незаінтересованістю та пасивністю французької буржуазії.
Колоніальні торгові компанії створювалися за ініціативою та допомогою
держави (Ост-Індійська компанія отримала від державного скарбу 90 млн
ліврів). Як наслідок Франція програла боротьбу за колонії.

XVI—XVIII ст. — період завершення становлення національних ринків, їх
розширення та зміцнення. Це було пов’язано з подальшим відокремленням
сільського господарства від промисловості, розвитком територіального
поділу праці, міст і міського населення, відміною внутрішніх мит,
удосконаленням шляхів сполучення. Найбільшим за обсягом був національний
ринок у Великобританії, хоча за кількістю населення вона поступалася
Франції, Іспанії. Визначальну роль у XVIII ст. відігравало будівництво
шосейних доріг і каналів. У 1657 p. було створено генеральний поштамт
для всієї країни. У кінці XVIII ст. обсяг його становив приблизно 40—60
млн фунтів стерлінгів на рік, або 4—6 млн прибутку (обсяг зовнішньої
торгівлі на рік — у середньому 20 млн фунтів стерлінгів). Зв’язок між
різними регіонами країни забезпечувався завдяки періодичним ярмаркам,
подорожуючим купцям.

Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту.
На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних
розрахунках використовували векселі (письмові боргові зобов’язання) на
пред’явника. Борги та кредити поступали на ринок. ВекЦ селі були в обігу
замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися, коли
боржник, який підписав зобов’язання, не отримував його як кредитор.
Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигнацій), що
встановлювала відповідальність кредиторів. У 1598 p. було засновано
Страхову палату.

У другій половині XVI — 20—30-х роках XVII ст. розпорядниками
європейських платежів і розрахунків були генуезькі купці-банкіри.
Почавши з фінансування іспанської корони з 10 % річних, вони
контролювали торгівлю золотом

115

і сріблом в Європі. Після іспанського банкрутства 1627 p. генуезьці
вклали капітал у позики Австрії, Баварії, Швеції.

Протягом XVII ст. міжнародним фінансовим центром став Амстердам. У 1609
p. був створений Амстердамський депозитний і валютний банк, вклади якого
зросли з 1 млн в 1610 p. до 8 млн флоринів у 1640 p. В 1611 p. була
створена біржа, яка стала грошовим центром, звідки голландські капітали
у вигляді позик і кредитів направлялися в усі країни світу. Втративши
промислово-торгову першість, Сполучені Провінції зберегли своє значення
найбільшого і найдешевшого кредитора. Вартість кредиту становила 5 %. У
кінці XVIII ст. Амстердам контролював 3/7 облігацій англійського
національного боргу. Саксонія отримала кредити на 9 млн, СІЛА — на 2 млн
флоринів. Гарантіями були земля, дорогоцінності, державні борги.

У XVIII ст. у діловому світі почав панувати англійський фінансовий
капітал. В 1694 p. був утворений Англійський банк, білети якого до 1797
p. обмінювалися на золото. Формувалися приватні лондонські банки. В 1807
p. їх було 73. У провінціях з’явилися сільські банки або банки графств:

в 1750 p. — 13, в 1784 p. — 120, в 1800 p. — 370. Вони були депозитними
банками, мали право надавати кредит, враховувати векселі та позики. У
1773 p. була створена Розрахункова палата для компенсаційних розрахунків
між банками.

Отже, банки, на відміну від великих ярмарків, що збиралися кілька разів
на рік, регулярно проводили клірингові розрахунки (залік взаємних вимог
та зобов’язань). Сконцентровані у банках гроші перерозподілялися і
використовувалися у промисловості, торгівлі.

Розвивалася податкова система. У Великобританії податки становили з
промисловості та сільського господарства в 1715 p. — 17%, в 1800 p. —
24%. У Франції вони були нижчими: у 1715 p. — 11%, в 1735 p. — 17%, в
1770 p.— 10 %. Однак у Великобританії переважало непряме оподаткування
(70%), у Франції основну частину податків становили прямі.

116

Характерною ознакою господарств європейських країн був державний борг.
Постійними боржниками були королі Іспанії. У Великобританії тільки в
1716 p. англійський державний борг називали національним. Країна була
боржником голландських банкірів. Практикувалися примусові позики у
населення. Проте борг Великобританії ніколи не досягав критичного рівня
(подвійної суми національного доходу). У Франції перед революцією в 1789
p. він становив 3 млрд ліврів, що зумовило фінансову кризу і зубожіння
держави.

Одночасно швидкий розвиток мануфактурного виробництва у Великобританії
порівняно з іншими країнами у XVII —XVIII ст. забезпечив її економічні
успіхи, сприяв ліквідації торгової монополії Голландії. Це була перемога
промислового капіталу над торговим.

Отже, визначальним моментом господарського розвитку країн Західної
Європи була підприємницька перебудова на ринкових засадах, формування
індустріального укладу. Проте на кінець XVIII ст. нові відносини
перемогли частково. В Іспанії, Португалії, Італії запанувала феодальна
реакція, економіка характеризувалася занепадом і відносним застоєм.

1.2. Особливості економічного розвитку країн Центральної,
Південно-Східної та Східної Європи

Для аграрної еволюції країн Центральної, ПівденноСхідної та Східної
Європи протягом XVI—XVIU ст. визначальним було утвердження
панщинно-кріпосної системи господарства. Вона характеризувалася
захопленням феодалами селянських і громадських земель, зростанням
доменів і створенням великих маєтків, закріпаченням селян з переважно
відробітковою рентою, орієнтацією господарства не на особисті потреби
феодала, а на виробництво товарної маси сільськогосподарської продукції
для збуту на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей процес в
історіографії мав назву “повторне закріпачення селян” і мав відно-

117

іпення до німецьких земель, він фіксував вторинність кріпосного права,
що утвердилося в заельбських землях після поразки селянської війни
1524—1525 pp., по відношенню до кріпосних явищ класичного феодального
господарства. В сучасній науці поширена концепція, що кріпосне право
XVI—XVIII ст. було першим і єдиним у Європі, а використання терміну
“повторне закріпачення селян” зберігається як традиція.

У сферах промисловості та обігу повільно розвивалося дрібне товарне і
мануфактурне виробництво. Зовнішній ринок переважав над внутрішнім.
Країни Центральної і Східної Європи перетворилися на аграрно-сировинний
додаток до економічно розвинених західноєвропейських країн.

Причинами, що зумовили своєрідність економічного розвитку країн на схід
від Ельби, були як місцеві закономірності та особливості, так і
загальноєвропейські економічні фактори. Порівняно із Західною Європою ці
країни не були готові до перебудови. В аграрних відносинах збереглися
дворянські землеволодіння, елементи особистої та адміністративно-судової
залежності селян від феодалів та відробіткова рента. Товаризація
селянських господарств була незначною. Наявність колонізаційного
земельного фонду, зокрема у Східній Німеччині, Польщі, Росії, ще більше
гальмувала темпи розвитку. Урбанізація була меншою, ніж у Західній
Європі. Міста були відносно слабкими і не могли взяти на себе роль (ні
економічно, ні політичне) рушія суспільного прогресу, що було властиве
західноєвропейським містам. Великі географічні відкриття віддалили ці
країни від головних шляхів світової торгівлі. Продукція місцевих ремесел
не могла конкурувати з мануфактурними західноєвропейськими виробами.
Слов’янські народи, крім російського, не мали своєї державності,
належали до багатонаціональних Російської, Австрійської держав. Речі
Посполитої, та Туреччини. Селянська війна в Німеччині (1524— 1525 pp.),
народні рухи в Чехії, Угорщині, Росії на початку

118

XVII ст. були придушені і не закріпили прогресивних тенденцій розвитку.

На перехід країн від чиншу до панщинно-кріпосної системи господарства
впливали загальноєвропейські економічні процеси. Темпи перетворень в
аграрній сфері порівняно з промисловістю були повільнішими. Внаслідок
“революції цін” знецінилася фіксована грошова рента, а дрібноселянське
виробництво не могло забезпечити швидкого зростання. Збільшення цін на
продукти харчування, розвиток міжнародної хлібної торгівлі стимулювали
підприємницький характер феодальних господарств. Піднести товарність
сільськогосподарського виробництва в короткий строк було можливо лише на
основі відробіткової ренти. Становлення європейського і світового ринків
зумовило початок міжнародного поділу праці. Тим часом як капіталістичне
сільське господарство Великобританії, Голландії розвивалося інтенсивно,
орієнтуючись на високопродуктивні та трудомісткі галузі (вирощування
технічних культур, тваринництво), у центральних і східноєвропейських
країнах культивувалося зернове господарство.

Класичним районом панщинно-кріпосного господарства були східнонімецькі
землі між Ельбою та Одером. Дворяни зосередили у своїх руках усі три
форми влади над селянином: земельну, особисту, судово-адміністративну. В
середині XVI ст. відробіткова рента тривала один день, у кінці століття
— два, в середині XVII ст. — три дні. Після Тридцятирічної війни
(1618—1648 pp.) сільське господарство відновлювалося на основі
селянських господарств. Проте вже на зламі XVII—XVIII ст.
панщинно-поміщицьке господарство було відновлено. У XVIII ст.
впроваджувалася урочна система панщини, різко зменшилася кількість
селянських господарств, посилилася майнова диференціація. 58 % зібраного
зерна селяни використовували для власних потреб, 34 % віддавали у
вигляді феодальних примусів поміщикові. Можливостей для зміцнення і
розвитку господарства у селян практично не було.

119

Друга половина XVII—XVIII ст. — це період кризи панщинно-кріпосної
системи господарства. Зміцніли позиції магнатів, яким належала у XVIII
ст. половина землі. Для виконання відробіткової ренти, що становила 8—12
днів на тиждень з повного наділу, на роботу з селянського двору виходило
по два робітники: селянин-кмет з тяглом і піший помічник. Загородники
(малоземельні селяни) і коморники (безземельні) відробляли 2—3 дні
панщини на тиждень. Одночасно посилилося значення грошової ренти,
застосовувався кабальний, примусовий, вільний найм.

Фільваркове, переважно зернове, господарство Польщі було орієнтовано на
ринок: у першій половині XVI ст.— внутрішній, з кінця XVI ст. —
зовнішній. У 70-х роках XVIII ст. експорт зерна у Західну Європу
оцінювався в 9— 10 млн злотих на рік. Середній домен продавав 2/3—3/4
своєї зернової продукції.

XVI — початок XVII ст. — період піднесення ремесла і торгівлі.
Розвивалися цехи. Зростала чисельність партачівремісників, які не
входили до цехових організацій. На основі цехового і позацехового
ремесла виникали підприємства мануфактурного типу: керамічні, паперові,
соляні.

Негативно впливала на розвиток міст і торгівлі політика шляхти. Міста
були позбавлені права голосу в сеймі (1505 p.). Місцевим купцям
заборонялося їздити за товарами за кордон (1565 p.). Сейм звільнив
шляхту від мита на ввезення товарів. Чужоземні купці вільно торгували на
території Польщі.

Після занепаду з 20-х років XVII ст. міст, ремесел, внутрішньої та
зовнішньої торгівлі почалося економічне піднесення з другої половини
XVIII ст. Посилилася урбанізація. Вотчинні мануфактури, продукція яких
була дорожча на 75—100% за іноземні товари, розорювалися або переходили
у власність купців. Розвивалися міщанські мануфактури.

На кінець XVIII ст. у гірничорудній промисловості було 165 підприємств,
текстильній — 72, хімічній — 9, друка120

рень — 32. Позначилась промислова і сільськогосподарська спеціалізація
різних районів Польщі.

Внаслідок поділу Речі Посполитої в кінці XVIII ст., частина польських
земель потрапили під владу Росії, Австрії та Прусії і розвивалися в
межах політики Романових, Габсбургів і Гогенцоллернів.

В Австрійській імперії Габсбургів тільки в суто австрійських землях
збереглося чиншове господарство селян. На чеських, словацьких,
угорських, словено-хорватських, українських землях поширилося
доменіально-панщинне господарство. Відробіткова рента для певних
категорій селян становила п’ять-шість днів на тиждень. Австрійське
аграрне законодавство XVII. ст. поділило феодальні землі на рустикальні
(селянські) та домінікальні (поміщицькі) із забороною їх замінювати,
обмежило панщину трьома днями на тиждень, заборонило працювати на
поміщиків у неділю і святкові дні. В XVIII ст. зросла підприємницька
діяльність поміщиків, значно погіршилося становище селян, посилилася їх
пауперизація.

За правовою ознакою селяни поділялися на рустикалістів і домінікалістів.
Перші мали наділи на правах володіння, користування і розпорядження
землею (закупні землі) або на правах лише тимчасового користування
(незакупні землі). Селяни були зобов’язані виконувати всі три форми
ренти та інші примуси, платити державні податки. Рустикалістські селяни
були орендарями землі й не виконували регулярних примусів перед
державою. Приблизно 40 % селян мали землі (повні та неповні селяни).
Більшість селян були безнадільними. Особиста кріпосна залежність селян у
Чехії, Моравії, Сілезії була ліквідована у 1781 p., в Угорщині — в 1785
p.

Після занепаду промисловості й торгівлі в другій половині XVI—XVII ст.
почався їх розвиток. Грунтуючись на ідеях меркантилізму, австрійський
уряд здійснив ряд реформ. Зросла кількість мануфактур (скляних,
порцелянових, суконних, шовкових). Був створений Державний банк,

121

обмежені права цехів, знищені внутрішні митні кордони. Промисловими
районами стали Австрія та Чехія. Решта земель залишалася аграрною
периферією.

У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська централізована
держава, яка з середини XVI ст. стала багатонаціональною. До її складу
ввійшли території Поволжя, Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії
Україна. В XVIII ст. Росія завоювала вихід до Балтійського моря.

У XVI—XVIII ст. в Росії існували різні форми землеволодіння: чорносошне
(державне), двірцеве, світське, церковне. Швидкими темпами зростало
феодальне землеволодіння. В середині XVII ст. чорні волості у центрі
країни зникли. У XVI—XVII ст. скорочувалися світські вотчини та
зміцнювалися помістя — умовні землеволодіння бенефіціального типу.
Протягом цього періоду в загальнодержавних масштабах (Соборне Уложення
1649 p., указ 1714 p. Петра І) затверджувалися земельні права дворян,
скасовувалася ієрархія земельної власності, узаконювалося злиття
помістної і вотчинної форм землеволодіння. Власність поділялася на
родову (отриману в спадок) і надбану. Указ 1762 p. про вольності
дворянства дав змогу поміщикам самостійно займатися господарством. За
“Жалованою грамотою дворянству” (1785 p.) вони отримали повну свободу
щодо землі. Сприяло утвердженню феодальної власності генеральне
межування згідно з маніфестом 1765 p., що проводилося протягом кількох
десятиліть. Воно закріпило за дворянством до 50 млн десятин самовільно
захоплених земель.

Змінилося економічне і правове становище селян. Селянські наділи (орні
землі) лише за XVI — першу половину XVII ст. зменшилися з 15—19 до 6
десятин. На кінець XVIII ст. поміщицька рілля охоплювала в чорноземній
зоні половину, а в нечорноземній — третину всієї землі, відробіткова
рента дорівнювала шість днів на тиждень. Зростало значення грошової
ренти. В середині XVIII ст. панщинне селянство становило 54,9%, чиншове
— 45,1% кріпаків. Визначилося районування форм ренти.

122

Прийнявши Соборне Уложення 1649 p. — перший узагальнюючий правовий
кодекс, уряд Росії завершив остаточне встановлення кріпосного права.
Проголошувалося безстрокове, особисто-спадкове, поземельне прикріплення
селян до землі. На селян поширювалася юрисдикція поміщиків і
вотчинників. Законодавство другої половини XVII —XVIII ст. посилило
особисту залежність селян. Без дозволу власників вони не могли піти на
заробітки, укладати фінансові угоди, їм заборонялося скаржитися на
поміщиків. Останні в адміністративному порядку засилали селян до Сибіру.

У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське виробництво.
Розширилися освоєні землі. Промислово-торгового значення набули
скотарство, вівчарство, городництво. Зросла товарність селянських
господарств. Вони забезпечували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську
самостійність порівняно з приватновласницькими селянами мали державні
селяни.

Протягом XVI—XVIII ст. зросло господарське значення міст, проте в них
мешкало лише 4 % населення. Збільшилася чисельність промислового
населення: ремісники становили половину посадського населення країни.
Ремесло отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на дрібне
товарне виробництво. Оновлення ремесла реформами Петра І першої половини
XVIII ст., офіційне впровадження ремісничого устрою сприяли поліпшенню
організації виробництва, але його роль у промисловості зменшилася.
Період панування ремесла закінчився.

На основі ремісничих підприємств, селянських промислів, дрібного
товарного виробництва виникла мануфактура, яка панувала в текстильній,
цегельній, рибальській, соляній галузях промисловості. Створювалися
мануфактури, засновані на кріпосній праці. Класичною і найпоширенішою їх
формою були вотчинні (поміщицькі) мануфактури, сформовані товаризацією
феодального господарства. Вони грунтувалися на домашній промисловості
селян, монопольному володінні

123

феодалами робочою силою. Посесійні мануфактури належали приватним
особам на основі умовного спадкового володіння, використовували працю
приписних казенних селян, а також спеціально куплених для роботи на
мануфактурах. Вони обслуговували потреби державної скарбниці і практично
не були зв’язані з ринком. Кріпосні мануфактури панували в суконній,
металургійній промисловості.

У XVII ст. у Росії розпочався процес формування всеросійського ринку. Це
було зумовлено спеціалізацією окремих районів, розвитком
товарно-грошових відносин. Якщо в XV ст. в основному торгували на
місцевих ринках або торжках, у другій половині XVI ст. — на великих
обласних ринках, то в XVII ст. вирішального значення набули ярмарки.
Росія активно боролася за експортування товарів на Захід. Баланс
зовнішньої торгівлі був активним. Політика царського уряду була
протекціоністською. В експорті переважала сільськогосподарська
продукція.

Господарський розвиток країн Центральної та Східної Європи зумовив
істотну різницю з питань генези індустріального суспільства. Одні
дослідники намагалися довести, що цей процес відбувався у мануфактурний
період XVI— XVIII ст. так само, як і в розвинених західноєвропейських
країнах, хоч і мав свої особливості. Інші обґрунтовують положення про
початок перебудови в кінці XVIII—XIX ст. в умовах індустріального
розвитку. В Росії початок перехідного періоду датується XVII ст.

Аграрний розвиток країн Центральної та Східної Європи був особливою
формою генези індустріалізації сільського господарства. Експропріація
селянства відбувалася через прикріплення їх до землі з позбавленням прав
феодального володіння. Зменшення особистої заінтересованості селян
працювати змушувало дворян посилити позаекономічний примус. Власність
дворян на землю набувала рис буржуазної приватної власності.
Мануфактурне виробництво існувало лише як індустріальне явище.

Більшість вчених розглядають панщинно-кріпосну сис-

124

тему господарства як фактор розпаду феодального господарства і
створення передумов для індустріального розвитку. Зменшилося
нагромадження капіталу у міщан і селян, торгівлю на внутрішньому і
зовнішньому ринках монополізувало дворянство, яке витрачало прибутки на
невиробничі потреби. Орієнтація на ринок поміщицьких господарств не
змінювала підвалин феодального господарства, зокрема монопольної
власності на землю. Вотчинні мануфактури існували як побічне прибуткове
заняття на основі феодальних відносин власності. У промисловості, сфері
обігу сформувався уклад індустріального господарства.

Отже, у процесі розпаду панщинно-кріпосної системи господарства
визначилися два напрями розвитку європейських країн. У Західній Європі
відновлювалося парцелярне господарство, капіталістичні відносини
утверджувалися фермерським шляхом. У більшості країн Центральної та
Східної Європи, зокрема в Росії, аграрна революція відбувалася повільно,
із збереженням феодальних пережитків. Підприємницьке сільське
господарство перемогло в середині XIX ст.

В економічному житті найрозвиненіших країн світу у XVI—XVIII ст.
відбулися суттєві зміни. Після великих географічних відкриттів
утворилися колоніальні імперії (іспанська, португальська, голландська,
французька, англійська). Наступила епоха промислових переворотів, а
разом з нею формування світового господарства. Поява заводів, нових
станів — найманих фабричних робітників і власників на засоби
виробництва, потужних підприємств стимулювала генезу індустріального
суспільства. На зміну ручній мануфактурній діяльності людини прийшла
машинна, високопродуктивна праця. Відбулися кардинальні зміни і в інших
галузях економіки (сільському господарстві, транспорті, фінансах,
торгівлі).

125

Генеза індустріального суспільства супроводжувалася зміною та
вдосконаленням знарядь праці, розвитком промисловості і торгівлі.
Потреби економічного розвитку диктували необхідність переходу від
дрібного до розширеного товарного виробництва.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Назвіть економічні причини і наслідки географічних

відкриттів.

2. Обгрунтуйте положення про те, що зародження індустріального
суспільства у країнах Західної Європи почалося в XVI cm.

3. Дайте визначення мануфактури, її типів. Розкрийте особливості
мануфактурного періоду в розвитку промисловості у країнах Західної
Європи, СІЛА.

4. Розкрийте значення буржуазних революцій XVI— XVIII cm. для
становлення індустріального суспільства.

5. ~Які наслідки аграрного перевороту в Англії ? Які факти свідчили про
прогресивний розвиток сільського господарства у країнах Західної Європи?

6. Як здійснювався процес формування і розвитку внутрішніх національних
і світового ринків? Поясніть зміст політики протекціонізму та
меркантилізму.

7. У чому полягала особливість господарського розвитку країн Центральної
та Східної Європи?

127

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ в XIX — на початку
XX ст.

2.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот — це перехід від мануфактури з її ручною
ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського
виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і
транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної
машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали
відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового
перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над
аграрною (феодалізмом).

Промисловий переворот — це світовий процес, що визначався загальними
законами і одночасно мав свої особливості у кожній країні. Першою його
здійснила Великобританія в останній третині XVIII ст. — середині XIX ст.
Хоча передумови промислового перевороту визріли вже в середині XVIII
ст., буржуазна революція вказала шлях

127

швидкому розвиткові індустріального суспільства. Аграрний переворот і
політика обгороджування створили резерв робочої сили, необхідної для
розвитку фабричної промисловості. Протягом XVIII ст. було обгороджено
3,3 млн, за два десятиліття XIX ст. — 3 млн акрів землі; без землі
залишилося 1,5 млн селян. Економічне життя країни визначав єдиний
широкий національний ринок, що стимулював розвиток промисловості,
сільського господарства. Мануфактурний процес досяг високого рівня
спеціалізації, диференціації, удосконалилися знаряддя праці. З’явилися
спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці. Однак
мануфактура грунтувалася на технічній базі ремесла та ручній праці.

Значні кошти, які англійська буржуазія отримувала внаслідок панування у
світовій торгівлі, експлуатації колоній і работоргівлі, вкладалися в
промисловість. Вони забезпечували застосування винаходів, їх швидке
поширення. Сільське господарство успішно годувало міста і промислові
селища. Одночасно воно було споживачем промислових виробів.

Важливу роль відігравало географічне розташування: Великобританія
знаходилася в центрі світових торгових шляхів. Доступні береги і велика
кількість рік створювали стабільні господарські комунікації. Острівне
розміщення оберігало країну від спустошливих війн. Зростало використання
сировинних ресурсів (вовни, кам’яного вугілля, залізної руди). Володіючи
найкращим торговим флотом, Великобританія імпортувала товари з усіх
країн світу. Промисловий переворот прискорила і конкуренція. Металургія
країни залежала від імпорту заліза з Росії та Швеції. Дешевий індійський
ситець загрожував бавовняній промисловості, для якої технічна база була
також потрібна, щоб завоювати і витіснити з ринків вироби з сукна.

Політика протекціонізму та меркантилізму англійського уряду створила
політичні передумови для промислового перевороту.

128

Технічний прогрес передував промисловому перевороту та відбувався в
ході його розвитку. Він почався в текстильній, поширився в металургійній
промисловості, енергетиці, на транспорті. Механік Д. Кей удосконалив
ткацький верстат “летючим човником” (винайдений у 1733 p., але поширився
після 1760 p.). Тесляр і винахідник Д. Уайтт у 1733 p. застосував
витяжний валик для прядіння. Цей процес пришвидшився після винаходу
прядки “дженні” Д. Харгривсом (1765 p.), на якій можна було працювати з
16—18 веретенами. В 1767 p. T. Хайс, застосовуючи витяжні валики,
створив прядильний верстат, що працював на водяному двигуні (ватерна
машина). Важливе значення мала мюль-машина С. Кромптона (1779 p.), яка
поєднала переваги і принципи роботи прядки “дженні” та ватерної машини.
Вона давала тонку, міцну бавовняну пряжу, що конкурувала з індійською.
Невідповідність між механічним прядінням і ткацтвом була розв’язана
винайденням у 1785 p. механічного ткацького верстата С. Картрайта, що
підвищив продуктивність праці майже у 40 разів. Велике значення для
текстильної промисловості мали винаходи в’язальної, тюлевої, мереживної,
ситценабивної машин. У Франції Ж. Жаккар винайшов верстат для
виготовлення -шовкових великовізерунчастих тканин (1805 p.), Ф. Жирар —
льонопрядильну машину (1810 p.). Відомий французький хімік К. Л.
Бертолле відкрив метод відбілювання тканин за допомогою хлору та способи
їх фарбування. Використовуючи метод Леолана, почали добувати соду з
морської солі.

У металургії перша піч для виплавлення чавуну на коксі була розроблена
А. Дербі ще в 1709 p., однак лише в 50-х роках розпочалося їх будування.
У 1784 p. Г. Корт отримав патент на піч для пудлінгування заліза
(переділ чавуну на ковке залізо). Були освоєні прокатні вальці, що
збільшили продуктивність праці в металургії в 15 разів.

Революціонізуючу роль у розвитку промисловості відігравав винахід
парової машини Дж. Уаттом (1769 p.), удоско-

5 8-525

129

наленої в універсальну машину подвійної дії (1784 p.). Це дало змогу
широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність
від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. На
її основі американець Р. Фултон в 1807 p. створив пароплав, англієць Дж.
Стефенсон в 20-х роках XIX ст. — паровоз. Токарно-гвинторізний верстат
Моделі (1797 p.), свердлильна машина Уілкінсона стали основою
металообробного виробництва.

Перші фабрики (підприємства, що застосовували системи машин) виникли в
шовковій (приблизно в1717р.)і бавовняній (в 20-х роках XVIII ст.)
галузях промисловості. Проте вони існували недовго. У 1769 p.
англійський підприємець Аркрайт, викравши і запатентувавши винахід Т.
Хайса, побудував першу прядильну фабрику в Кромфорді. Цей факт
знаменував початок промислового перевороту, а бавовна почала визначати
ритм британської економіки XIX ст. в цілому.

В 1785 p. було анульовано патент Аркрайта, і будівництво фабрик у
бавовняній промисловості стало масовим: 1790 p. — 150, 1868 p. — 2543 з
32 млн прядильних і 379 тис. ткацьких верстатів. Виробництво ситцю
зросло в 50 разів (з 40 млн до 2025 млн ярдів), ціна готового продукту
зменшилася в 5 разів, рівень прибутку в кінці XVIII ст. становив сотні
відсотків доходу. Індійські тканини були витіснені з внутрішніх і
зовнішніх ринків. У 20-х роках XIX ст. були механізовані всі підгалузі
бавовняної промисловості (панчішно-в’язальна, виготовлення мережива,
тюлі) та виробничі процеси (білення, фарбування, друкування).
Механізація суконної, швейної, галантерейної, паперової, поліграфічної
галузей завершилася після 1850 p.

В англійській металургії технічне переоснащення почалося в середині
XVIII ст. За 1750—1770 pp. було побудовано 27 домен на коксі та закрито
25 на деревному вугіллі. Застосування пудлінгування забезпечило
кількісну і якісну першість англійського металу в XIX ст. Виплавлення
чавуну зросло: в 1780 p. — 80 тис. т, 1820 p. — 250 тис. т, 1850 p. —
2,7 млн т, в 1872 p. — 6,7 млн т.

130

Важливим показником успіхів промислового перевороту було поширення
парових машин. У 1782 p. паровий молот з’явився на металургійному
заводі, в 1785 p. парова машина була встановлена на бавовняній фабриці.
В 1820 p. у Сполученому Королівстві (Великобританії та Ірландії)
працювало 320 парових машин Уатта потужністю 5200 к. с., в 1840 p. — 620
тис. к. с., в 1870 p. — 4 млн к. с. (парова к. с. була еквівалентна силі
21 людини).

Промисловий переворот зробив неминучими зміни у засобах транспорту та
зв’язку. Були поліпшені сухопутні шляхи, знайдено спосіб твердого
покриття. У 20—30-х роках XIX ст. почали використовувати парові машини
на залізничному та водному транспорті. На цей час у Великобританії
існувала система чавунних рейкових шляхів (без паровоза), що досягала
сотні льє, її використовували для перевезення вугілля. Перша дослідна
залізниця Стоктон — Дармінгтон була побудована в 1828 p., а залізниця
між Манчестером і Ліверпулем — у 1829 p., яка мала комерційне значення.
Прискорилися темпи будівництва каналів, протяжність яких в 1825 p.
досягла 500 миль. У 1814 p. почалося пароплавне сполучення річок
Великобританії, а морське — в 30-х роках XIX ст., будівництво океанських
суден — в 40—50-х роках. У 60-х роках XIX ст. ці види транспорту стали
пануючими. Про їх зростання свідчать такі дані:

131

У перші десятиліття XIX ст. з’явилися машинобудівні заводи з
виготовлення обладнання для текстильних, паровозобудівних підприємств. У
50—60-х роках XIX ст. істотною ознакою машинобудування став випуск
засобів виробництва. Промисловий переворот завершився.

Промислова революція змінила економічну географію Великобританії.
З’явилися нові промислові райони. Лан-кашир і Манчестер стали центрами
бавовняної промисловості, що працювали на привізній сировині. Бавовна,
переважно з СІЛА, постачалася через Ліверпуль. Другим за значенням
центром бавовняної промисловості був район Глазго. В західному Йоркширі
розвивалася суконна промисловість на місцевій вовні та кам’яному
вугіллі. Південний Уельс, Середня Шотландія, Західний Мідленд були
основними центрами видобування вугілля та важкої промисловості. Лондон з
2,5 млн населення став світовим банківським і торговельним центром.
Обсяг промислового виробництва протягом першої половини XIX ст. зріс у 4
рази. Темпи приросту промислової продукції за десятиліття були досить
високими — 6 %. Провідна роль належала легкій промисловості. В середині
XIX ст. у текстильній, швейній галузях працювало понад третину зайнятих
у промисловості. Передувала бавовняна промисловість, що давала 1/3
англійського експорту. У вугільній, металургійній, машинобудівній
індустрії Великобританія зайняла панівне становище у світі, відіграваючи
роль “майстерні світу”. В 1840 p. її частка у світовому промисловому
виробництві досягла 45%. Із збутом промислових товарів колоніальна
імперія не мала проблем.

Перемога машинного виробництва дала поштовх до формування соціальної
структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив
45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на
країну міст і фабричних поселень, 3/4 населення промислових міст
становили робітники і ремісники. В сільському господарстві в 1810 p.
було зайнято 35 %, а в 1850 p. — 21 % населення.

132

Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його
порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж у Великобританії
(1805—1810 pp.), а завершився у кінці 60-х років XIX ст. У роки
Директорії та імперії Наполеона (1804—1814 pp.) уряд активно підтримував
французьку промисловість і торгівлю, прагнучи створити для неї найбільші
переваги. В 1810 p. створено Раду в справах фабрик і мануфактур, ав 1811
p.— окреме Міністерство мануфактур і торгівлі. У текстильній
промисловості поширилися “дженні”, мюль-машини, верстати Жаккара, машини
Жирара. Промислове виробництво зросло в 1,5 раза, виплавлення чавуну,
видобуток залізної руди та вугілля — в 2, продукція металообробної
промисловості, суконної — в 4 рази. Континентальна блокада (введена в
1806 p.), що закрила французький і європейський ринки для англійських
промислових товарів, прискорила становлення тих галузей французької
промисловості, що грунтувалися на континентальній сировині (суконна,
полотняна, швейна, взуттєва, хімічна, металообробна). Однак криза
охопила ті галузі, що працювали на колоніальній сировині (бавовняну,
цукрову) або експортували товари. Через відсутність англійських машин
загальмувалася механізація виробничих процесів. Це призвело до
уповільнення темпів промислового перевороту.

У період реставрації монархії Бурбонів (1815—1830 pp.) і Липневої
монархії (1830—1848 pp.) промисловий переворот прискорився. Зростали
темпи механізації текстильної промисловості. У 1848 p. у бавовняній
галузі працювало 116 тис. верстатів з 3,5 млн веретен, у шовковій — 90
тис., з яких 2/3 знаходилися в Ліоні — центрі цієї галузі. Зріс обсяг
металургійного виробництва. У 1846 p. половину чавуну та 2/3 заліза
виплавляли з використанням кам’яного вугілля. Його добували 4,4 млн т на
рік, імпортували 2— 2,5 млн т. У 30-х роках фабрична промисловість
поширилася у суконному, дзеркальному, керамічному, хімічному
виробництвах, поліграфії. Почали виробляти цемент, свічки, світильний
газ, залізні ліжка, металевий посуд.

133

Більша частина механічних верстатів працювала на дешевих гідравлічних
двигунах. У 1820 p. було лише 39 парових двигунів, з них 27 в
текстильній промисловості. Запровадження їх прискорилося в ЗО—40-х
роках: 1830 p. — 600 потужністю 10 тис. к. с., в 1848 p. — 4,8 тис.
потужністю 62 тис. к. с. У 1841 p. в промисловості з’явився перший
паровий молот, у 1848 p. потужність парових молотів досягала 3—4 тис. к.
с. Поширення набули парові ткацькі верстати. У 20-х роках XIX ст.
зародилося французьке машинобудування. Будували парові двигуни, машини
для текстильної промисловості. В металообробній промисловості
запроваджували механічні верстати. У 1842 p. рейки залізниць виготовляли
13 заводів. За розмірами промислової продукції Франція в середині XIX
ст. займала друге місце в світі після Великобританії. Однак її технічний
рівень і конкурентоспроможність залишалися ще низькими. Переважали
мануфактури, маленькі майстерні кустарного типу. У Ліоні в 1831 p. 750
мануфактур давали роботу 8 тис. майстрам, на яких працювало 50 тис.
підмайстрів. Дрібне виробництво панувало у виготовленні одягу,
парфумерії, продуктів харчування, предметів розкоші. Таке становище
пояснювалося слабким впливом торгово-промислової верхівки, повільним
розвитком сільського господарства. У 1814 p. був виданий закон, що
дозволяв вивозити вовну з Франції. Це викликало подорожчання вовни і
негативно вплинуло на виробництво сукна. Було запроваджено високе ввізне
мито на залізо, чавун, сталь, худобу, вовну. Темпи промислового розвитку
гальмувалися відставанням у залізничному будівництві. На початок 1848 p.
у Франції експлуатувалось лише 1931 км залізниць. Уряд ігнорував
інтереси промисловців. Торгово-промисловий кредит був обмежений.
Панувала і збагачувалася фінансова верхівка за рахунок лихварства,
фінансових афер, біржових спекуляцій.

Вирішальний етап промислового перевороту розпочався після революції
1848—1849 pp. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі
промисловості: текстильну, мета-

134

лургійну, хімічну, гірничу машинобудування. В легкій промисловості
понад половину прядильних веретен приводили в рух автоматичні машини або
парові двигуни. Загальний обсяг промислової продукції за 1851—1865 pp.
зріс майже у 2 рази, виробництво чавуну — в 3, виплавлення сталі — у 8
разів. У промисловості і на транспорті кількість парових двигунів зросла
з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км. Виникло
об’єднання власників металургійних підприємств — “Коміте де Форж” (350
доменних і 1000 пудлінгових печей). Залізничні товариства об’єдналися в
6 компаній. У 1855 p. в Парижі було організовано Всесвітню промислову
виставку. Проте значну роль в промисловості продовжувало відігравати
ручне виробництво. Переважали невеликі підприємства з 2—4, в металургії
— близько 20 робітниками.

Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької,
американської. Таке становище в індустрії значною мірою пояснювалося
пануванням фінансової верхівки, тяжінням банківської системи до
лихварства, біржової спекуляції, державних і зовнішніх позик. Світова
економічна криза 1857 p., торговий договір з Великобританією (1860 p.),
що зменшував або скасовував мито для англійських товарів, промисловий
застій початку 60-х років також призводили до відставання французької
промисловості.

Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням— у 30-х
роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною
роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи
землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили,
збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 p.),
уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та
розширення національного ринку.

На початковому етапі, що охоплював період з 30-х — до 50-х років XIX
ст., істотні зміни відбувалися в легкій промисловості: бавовняній і
шовковій — в Саксонії, суконній — в Рейнському районі та Прусії. За
1834—1838 pp. було

135

побудовано 45 нових фабрик, за 1833—1846 pp..— лише в Сілезії 8
бавовняних та 128 льонопрядильних фабрик. На початку 40-х років
застосовувалося кілька сотень жакардових ткацьких верстатів.

Значних успіхів досягла гірнича промисловість. У середині XIX ст.
добували більш як 3 млн т вугілля, виплавляли 200 т чавуну. Особливо
швидко розвивався Рейнсько-Вестфальський промисловий район, в якому було
зосереджено четверту частину промислових робітників Німеччини. Однак це
була мануфактурна промисловість. У 1846 p. з 200 домен
Рейнсько-Вестфальського району тільки 32 працювали на кам’яному вугіллі,
а пудлінгові печі були на 9 заводах. Парові двигун поширилися практично
в ЗО—40-х роках. У 1822 p. працювало 2 парові машини, в 1847р. їх стало
1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Першу залізницю протяжністю 12 км було
побудовано в 1835 p. Довжина залізниць у 1848 p. досягла 2,5 тис. км. У
40-х роках капіталовкладення в будівництво залізниць становили 450 млн
марок. Використовували переважно англійські паровози. Продукція
німецьких паровозобудівних заводів була незначною (38 паровозів з 429,
що використовувалися у 40-х роках). Працювало чотири заводи локомотивів:
два в Берліні, Хемниці, Касселі. Кількість пароплавів зросла з 4 до 90.

Для цього періоду характерні досягнення німецької техніки: установка для
швидкого книгодрукування (1814 p.), кам’яноточильна машина (1835 p.),
циліндрично-точильний (1803 p.), горизонтальний (1807 p.), набивний
(1836 p.) верстати. В цілому за важливими економічними показниками
Німеччина відставала від Великобританії: за видобутком вугілля — в 11
разів, виплавленням чавуну — в 5,6 рази, потужністю парових двигунів — в
5 разів, протяжністю залізниць — в 2 рази. В усіх галузях переважало
дрібне виробництво. Промислове населення Прусії становило 11%. Загальна
чисельність промислових робітників на транспорті, в торгівлі дорівнювала
1 млн. Німеччина залишалася

136

сільськогосподарською країною. На її ринку панували англійські
промислові товари.

Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50— 70-х роках XIX ст.
після революції 1848—1849 pp. Його темпи характеризують такі економічні
показники: продукція важкої промисловості, виплавлення чавуну,
споживання бавовни зросли у 3 рази, видобуток вугілля — у 4, потужність
парових двигунів — у 9 разів, протяжність залізниць — у 3,3 раза (19,6
тис. км). У 1861—1870 pp. випуск засобів виробництва збільшився на 23% ,
засобів споживання — на 9% . Машинне виробництво перемогло. Внаслідок
інтенсивного грюндерства (засновування) лише в Прусїї утворилося 395
акціонерних компаній з капіталом у 2,4 млрд марок.

Важливими галузями німецької промисловості стали гірнича, металургійна
(на 9/10 працювала на коксі), хімічна, машинобудівна, воєнна. Виняткове
значення мало залізничне будівництво, капіталовкладення в яке у 1870 p.
становили 4 млрд марок. Воно ліквідувало економічну роз’єднаність
Німеччини, перетворило її на країну європейського транзиту, стимулювало
піднесення вугільної та металургійної галузей, сприяло зростанню
товарообігу. Німецька індустрія розвивалася на базі вітчизняного
устаткування, застосовуючи останні технічні новинки, її вироби успішно
конкурували з англійськими на внутрішньому та зовнішньому ринках. На
основі відкриття в 1865 p. німецькими спеціалістами способу отримання
барвників з кам’яного вугілля К сформувалася анілінова промисловість.
Почало розвиватися калійне виробництво. З’явилася нова галузь —
електро-технічна, що обслуговувала телеграф і електричну сигналізацію.
Фірма “Сіменс і Гальське” прокладала телеграфні лінії не лише в
Німеччині, а й у Великобританії, Росії, Африці.

Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об’єднання, що
завершилася утворенням у 1871 p. імперії на чолі з пруським
королівством. На початку 70-х років Німеччина стала аграрно-промисловою
державою.

137

У промисловості було зайнято 1,5 млн осіб. Переважала легка
промисловість (2/3 продукції). Передовою на той час була галузева
структура важкої промисловості. Значну роль відігравали ремесла і
домашня промисловість, в яких працювало 2 млн осіб. За рівнем
економічного розвитку Німеччина продовжувала відставати від
Великобританії та Франції, однак випереджала останню за потужністю
важкої промисловості.

В Австрійській імперії, де панували феодальні порядки, промисловий
переворот здійснювався повільно. Промисловість відігравала незначну
економічну роль, ремісниче та мануфактурне виробництво було пов’язане з
домініальним господарством. Європейські війни на початку XIX ст.,
політика Відня щодо обмеження будівництва нових підприємств (1802—1811
pp.) підірвали економіку країни. Розвивалася лише чеська промисловість,
що стала постачальником товарів для армії Наполеона. З початку 20-х
років XIX ст. почалася механізація австро-чеської текстильної
промисловості. Із застосуванням коксу виробництво чавуну до революції
1848 p. зросло в 2 рази. Поширилося використання парових машин: у 1830
p. їх нараховувалось 11, в 1850 p. — 900, в середині 60-х років — 2000.
У Чехії розвивалися такі галузі, як цукро-, пивоваріння, харчова
промисловість. У кінці 50-х років з’явилися перші акціонерні
підприємства. Австрія побудувала першу залізницю в 1829 p., але
протяжність залізниць в 1846 p. дорівнювала всього 148 км. У 50-х роках
уряд дозволив приватне будівництво залізниць. У 1840 p. Дунайському
пароплавному товариству належало 17 пароплавів.

Американська промислова революція була частиною розвитку світового
індустріального господарства, її початковий етап виявився лише після
англо-американської війни 1812—1815 pp. Промисловий переворот почався в
умовах несформованості системи мануфактурного виробництва, значного
розвитку ремесла та домашньої промисловості. Механізація та будівництво
фабрик почалися в текстильній

138

галузі. Першу бавовняну фабрику було побудовано в 1790 p. у Провіденсі
(штат Айленд) емігрантом, англійським механіком С. Слейтером. Оскільки
англійські закони забороняли вивозити креслення й деталі машин, він по
пам’яті відтворив ватерну машину Аркрайта. У 1832 p. працювало 795
бавовняних фабрик з 1200 веретенами, що забезпечили потреби країни в
ситці. В 1860 p. американська бавовняна промисловість, що налічувала 5,2
млн механічних веретен, за обсягом виробництва посіла друге місце в
світі після англійської. Діяло 1700 текстильних фабрик з паровими
двигунами. В 20—30-х роках XIX ст. почалася масова механізація суконної,
борошномельної, спиртової, цукрової, тютюнової галузей.

Перші сталеплавильні та прокатні заводи були побудовані в 1816 p.
поблизу Пітсбурга. Однак загальний обсяг виробництва чорних металів був
недостатнім. СІЛА імпортували залізо з Швеції та Росії. Лише з другої
половини 30-х років розвиток металургії та добувної промисловості
прискорився. В 1837 p. побудували першу домну на кам’яному вугіллі (в
1847 p. їх було 50), за 1847—1857 pp. — ще 100. У кінці 40-х років
почали використовувати кокс для виплавлення чавуну, антрацит для
пудлінгування. За 1830—1850 pp. видобуток кам’яного вугілля зріс з 0,3
до 6,3 млн т, виробництво чавуну — з 0,2 до 0,6 млн т. Особливістю
промислового перевороту було широке використання дешевих водяних і
повільне запровадження парових двигунів, у 1838 p. їх нараховувалося
1100.

Революціонізуюче значення для розвитку американської індустрії мав
промисловий переворот на транспорті. Почали будувати шосейні дороги. У
1807 p. на річці Гудзон з’явився перший у світі пароплав, побудований Р.
Фултоном. У 1860 p. на річках Міссісіпі, Огайо ходило понад тисячу
пароплавів. Велике господарське значення мало спорудження каналів,
протяжність яких в 1850 p. становила 5950 км. Перша залізниця Балтимор —
Огайо почала працювати в 1830 p., в 1850 p. її протяжність досягла 15
тис. км.

139

Машинобудування розвивалося повільно. Перший завод з виробництва
парових машин з’явився в 1803 p. у Філадельфії. Проте американська
промисловість на початку XIX ст. працювала в основному на англійських
машинах. Перша машинобудівна компанія “Порт-Річмонд-Компані”, що
виготовляла парові машини та обладнання, була створена в 1828 p. Швидко
розвивалося виробництво сільськогосподарських машин, пароплавів. У 50-х
роках машинобудування працювало на основі власного верстатобудування.

Інтенсивна механізація, нестача і дорожнеча робочої сили стимулювали
швидке впровадження винаходів. За законом про патенти (1790 p.)
винахідники протягом 14 років мали монополію на свої винаходи. За
1790—1800 pp. кількість патентів становила 276, у 1840—1850 pp. — 6480.
Були винайдені бавовноочисна (1793 p.), циліндрична ситцена-бивна,
парова Івенса (1803 p.) машини, пароплав Р. Фултона (1807 p.), фосфорний
сірник (1836 p.), косарка Мак-Корміка (1836 р.) комбінованамолотарка з
віялкою Хейрема, швейна машина (1841 p.), паровий молот Насміта (1842
p.), вулканізація каучуку (1844 p.), пневматична шина (1845 p.),
ротаційна машина (1846 p.), бесемерівський процес (1856 p.), турбіна
(1849 p.), револьверний (1854 p.), шліфувальний (1865 p.), фрезерний
(1867 p.) верстати, друкарська машина (1867 p.). Ці винаходи дали
поштовх розвитку нових галузей і підгалузей промисловості: швейної,
збройної, електротехнічної тощо. Головною ознакою машинобудування США
стала стандартизація.

У 50-х роках XIX ст. в промисловості північно-східної частини СІЛА
запанувала фабрична система. Обсяг промислової продукції з 1827 по I860
р. збільшився в 8 разів, капіталовкладення зросли з 50 млн до 1 млрд
дол. У 1859 р. вартість продукції промисловості перевищила
сільськогосподарську. За переписом 1860 р. у промисловості було зайнято
1,3 млн осіб. За обсягом промислового виробництва США зайняли друге
місце в світі після Великобританії. Однак промисловий переворот
завершився лише на Півночі,

140

де випускали 75% промислової продукції країни. Південь залишався
аграрним районом з рабовласницьким плантаційним господарством.
Забезпечуючи текстильну галузь сировиною, воно разом з тим гальмувало
індустріалізацію країни. В 1860 р. із загальної суми національного
багатства США в 16 млрд дол. на Північ припадало 68,7, на Південь —
31,3%. Населення Півночі становило 20 млн осіб. Півдня — 12 млн, зокрема
4 млн рабів. Вартість промислової продукції за 1810 —1850 pp. зросла
лише в 3 рази. Добувалося 3% світового виробництва залізної руди, 8% —
вугілля, текстильна промисловість налічувала 300 тис. веретен (6% усієї
кількості). Рабовласницьке господарство було мало пов’язане з внутрішнім
ринком. Основну масу бавовни продавали у Великобританію, де купували
промислові товари. Це гальмувало утворення загальнонаціонального ринку
США. Конфлікт загострювався внаслідок боротьби між Північчю і Півднем за
необжиті та родючі землі на Заході, за керівництво політичним розвитком
країни.

Громадянська війна 1861 —1865 pp., яка одночасно була буржуазною
революцією, закінчилася перемогою Півночі. З 1 січня 1863 р. було
скасовано рабство на території Півдня, ліквідовано політичну і
економічну роз’єднаність США, створено сприятливі умови для розширення
внутрішнього ринку. В 60—80-ті роки завершився промисловий переворот на
всій території США. Особливо сприятливим для економіки був період
промислового піднесення 1867—1873 pp. За цей період було побудовано 200
домен на мінеральному паливі, потужність вугільних шахт зросла в 2 рази.
На 1870 р. усі галузі промисловості були оснащені механічними двигунами
потужністю 2346 тис. к. с., в основному паровими.

З’явилися нові галузі: електротехнічна, гумова, нафтодобувна та
нафтопереробна. Значних успіхів досягло машинобудування, зокрема у
виробництві сільськогосподарської техніки, локомотивів. Розвиток
верстатобудування дав можливість масово виробляти різні машини.
Посилилося

141

значення стандартизації. Про динаміку американської промисловості
свідчать такі дані. За 1860—1870 pp. видобуток вугілля зріс у 2,4 раза,
виплавлення чавуну — у 2, видобуток нафти — 10, протяжність залізниць —
1,8 раза. У 1859 p. основний капітал, вкладений у промисловість,
становив 1010 млн дол., в 1869 p. — 1695 млн дол. Кількість промислових
підприємств за 1850—1870 pp. збільшилася з 123 до 252 тис., робітників —
з 957 до 2053 тис. У сільському господарстві США в 1860 p.
використовували машини на суму 246 млн дол,, в 1880 p. — 406 млн дол.
Співвідношення легкої і важкої промисловості змінювалося: в 1860 p. —
2,4 : 1, 1880 p.—1,8 : 1. Вартість промислової продукції в 1880 p.
перевищувала вартість сільськогосподарської в 2,5 раза.

Значну роль у прискоренні промислового розвитку США відіграв імпорт
капіталів із Європи, насамперед з Великобританії. З 1790 по 1860 p. ввіз
іноземного капіталу в США оцінювався в 500 млн дол. У 1873 p. іноземна
заборгованість США досягла 1500 млн дол.

Важливе значення мали територіальна експансія США і швидке зростання
населення країни. За 70 років (1783— 1853 pp.) територія США збільшилася
в 3 рази — з 890 тис. до 3 млн кв. миль. За 40 років (1820—1860 pp.)
населення країни зросло з 9638 тис. до 31 443 тис. осіб (більш як у З
рази). Цьому сприяла масова імміграція з Європи. Якщо за 1790—1860 pp.
в’їхало 5353 тис. чол., в основному з Ірландії, Німеччини,
Великобританії, то за 1860—1870 pp. в США приїхало приблизно 5 млн. чол.
Більшість з них були молоді кваліфіковані спеціалісти, які активно
включалися в економічну структуру країни.

Отже, промисловий переворот, що почався в останній третині XVIII ст. і
завершився в 60—80-х роках XIX ст., охопив Великобританію, США,
Німеччину, Францію, інші європейські країни. Було сформовано
аграрно-промислове господарство, створено економічні передумови для
утвердження індустріальної цивілізації. Оскільки хід промис-

142

лового перевороту мав свої особливості в кожній країні, рівень їх
економічного розвитку, місце в світовому виробництві були різними, що
видно з таких даних:

Важливим підсумком промислового перевороту було створення національних
фінансово-кредитних систем, що забезпечували потреби індустріального
розвитку.

У Великобританії провідна роль залишалася за Англійським банком (1694
p.), що був не лише урядовим банком, а й приватним. Після впровадження
золотого стандарту

143

(1797 p.) його білети стали замінником золотої монети. Кількість
приватних банків зросла з 290 в 1797 p. до 650 в 1810 p. 3 1826 p. закон
дозволяв утворювати акціонерні банки, у 1836 p. їх стало 70. Однак лише
в 1854 p. вони були допущені в Розрахункову палату (1773 p.) і повністю
брали участь в обігу грошей і кредиту. Зросло значення Фондової біржі.
Це дало змогу залучити 100 млн ф. ст. у промислове виробництво. У 60-х
роках XIX ст. у національну економіку англійські банки вкладали
приблизно 50% інвестицій.

Фінансовий капітал у Франції розвивався швидше порівняно з промисловістю
і торгівлею. У 1800 p. було створено Французький банк, у 1818 p. —
Ощадний банк. Цінність білетів Французького банку, що були в обігу,
збільшилася за 1815 —1830 pp. з 41 до 234 млн фр. Зросла кількість
цінних паперів на біржі: в 1814 p. — 4, в 1830 p. — 38 видів. Створені
банки: Товариство рухомого кредиту (1852 p.), Товариство поземельного
кредиту (1850 p.). Національна облікова контора (1854 p.). Ліонський
кредит (1864 p.), Товариство розвитку торгівлі та промисловості (1864
p.). Паризька біржа перетворилася на грошовий ринок європейського
масштабу. Позиковий капітал Франції за кордоном становив 10 млрд фр.

У США банки виникли в кінці XVIII ст. У 1860 p. функціонував 1601 банк
практично в кожному місті. У 1816 p. було засновано Державний банк США з
капіталом 35 млн дол. Диктуючи умови кредиту для купівлі землі, він
захопив значні її масиви, а потім продавав за спекулятивними цінами. Це
викликало загальне незадоволення, і в 1836 p. цей банк було скасовано.
Державні вклади розподілили між банками штатів.

У 50—70-х роках набула розвитку банківська система у Німеччині. Лише в
Прусії за цей час виникло 20 акціонерних банків з капіталом 94,7 млн
марок.

144

2.2. Індустріалізація

Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації.
Основним його змістом були структурні зрушення в національних
господарствах окремих країн, внаслідок яких з’являлись нові та
модернізувалися старі галузі виробництва, змінювалась їхня роль в
економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту
(ВНП) і національного доходу (НД). Завершення індустріалізації
забезпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, важкої
індустрії над легкою. Машинне виробництво перемогло в усіх галузях
господарства. Відбувалися зміни в організації та управлінні
виробництвом. Провідне місце належало системі акціонерного
підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступався першістю
фінансовому. Було утворено акціонерні монополістичні об’єднання —
картелі, трести, синдикати, концерни.

Темпи та строки індустріалізації залежали від конкретних історичних умов
кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту,
загальносвітового економічного розвитку. Так, у Великобританії завдання
індустріалізації почали розв’язувати під час промислового перевороту. В
інших розвинених країнах індустріалізація проходила після промислового
перевороту та була його продовженням. Індустріальний розвиток було
перервано першою світовою (1914— 1918 pp.) та другою світовою (1939—1945
pp.) війнами.

У кінці XIX — на початку XX ст. індустріалізація відбувалася на грунті
технічної революції, що ознаменувалася впровадженням у виробництво
наукових винаходів, змінами в техніці та технології. Змінилася
енергетична база економіки. Пара була витіснена електрикою. Почалася
електрифікація виробництва, транспорту, побуту. Цьому сприяло
використання машин для отримання електричного струму: динамо-машини Е.
Сіменса (1876 p.) та генератора Т. Едісона (1883 p.), електродвигуна для
обертання агрегатів. Запроваджувалися нові досягнення в галузі електро-

145

техніки: електроплавлення сталі (1877 p.), електролітичний спосіб
отримання кольорових металів (кінець 80-х років), лампа розжарювання
(1876 p.), електрозварювання (1877 p.), передача електроенергії на
відстань (1891 p.).

Істотний вплив на зміну структури економіки мав винахід нових способів
виплавлення сталі — бесемерівського (1856 p.), мартенівського (1864 p.),
томасівського (1878 p.). У 80—90-х роках було винайдено нові двигуни.
Серед них динамо-машина, двигун внутрішнього згоряння (1893 p.), парова
турбіна (1894 p.), водяна турбіна (перша гідроелектростанція на річці
Ніагара в США в 1898 p.). З’явилися нові види транспорту: автомобіль
(1885 p.), тепловоз (1891 p.), аероплан (1903 p.), а також
вагон-холодильник (1868 p.), телефон (1876 p.), фонограф (1877 p.),
лінотип (1880 p.), фотоплівка (1881 p.), кінематограф (1893 p.),
гусеничний трактор (1900 p.), паровий екскаватор, пристрої для
автоматичного навантажування. Винаходи в галузі хімії дали поштовх до
появи виробництва синтетичних барвників, лікарських та парфумерних
синтетичних сполук. Для розвитку металообробної промисловості важливе
значення мало використання автоматичних верстатів.

Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили
зміни у галузевій структурі машинної індустрії, її провідними галузями
стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної
хімії (соди, добрив, сірчаної кислоти тощо), добувної, металургійної,
машинобудівної, хімічної, транспортної промисловості.

Розвивалися нові галузі: сталеварна, нафтодобувна і нафтопереробна,
електротехнічна, алюмінієва, будівельна і будівельних матеріалів,
автомобільна. Ускладнилася структура машинобудування. Найбільш динамічно
розвивалося транспортне виробництво та верстатобудування. За умов
масового виробництва зросло значення стандартизації. Старі галузі, такі
як текстильна, харчова, суднобудівна, розширювалися та модернізувалися.

Динаміку світового індустріального розвитку та струк-

146

турні зрушення протягом останньої третини XIX ст. і до першої світової
війни характеризують такі дані:

147

148

За динамікою промислового розвитку склалося три типи промислове
розвинених країн: американський — з відносно високими, німецький — з
середніми, англійський -з найнижчими темпами розвитку промислового
виробництва.

Для промисловості були характерні порівняно високі темпи щорічного
приросту: 1872—1890 pp. — близько 3%, 1890—1913 pp. — від 4 до 5%.
Нерівномірно розвивалися окремі галузі, з них випереджаючими темпами —
важка промисловість. Так, видобуток вугілля з 1870 до 1900 p. зріс в 2,5
раза, за 1890—1913 pp. — в 1,8 раза, видобуток нафти — відповідно в 28 і
2.7 раза, виплавлення сталі —їв 60 і 3 рази, споживання бавовни
збільшилося майже у 2 рази. Зросла частка важкої промисловості країн.

Змінилася частка країн у світовому промисловому виробництві. Закінчився
період “євроцентризму”. З кінця XIX ст. США вийшли на перше місце в
світі за обсягом промислової продукції, її вартість перевищувала
вартість продукції англійської промисловості. Великобританія втратила
роль “фабрики світу”, відстала від США і Німеччини — спочатку за темпами
економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками. Німеччина
випередила Великобританію, Францію та посіла друге місце після США.

У зв’язку з інтенсивним зростанням промисловості змінилася її частка в
структурі господарства провідних індустріальних держав. Так, у США
вартість продукції промислового виробництва переважала вартість
сільськогосподарського в 1880 p. у 2 рази, в 1900 p. — в 3 рази.

Після громадянської війни 1861—1865 pp. були сприятливі політичні умови
для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки
індустріального розвитку. Оточення слабкорозвиненими країнами, мирні
умови існування давали змогу вільно розвивати господарство, не
витрачаючи значно кошти на воєнні потреби.

Економічні успіхи мали географічну основу. Протяжність морського
узбережжя, що досягала 18 тис. миль, надавала переваги для розвитку
мореплавства, рибальства,

149

зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами з’єднували різні штати в
одне економічне ціле.

До господарського обігу залучалися великі природні ресурси: вугілля,
залізна руда, нафта, кольорові метали, ліс, камінь, сірка, глина. Їх
запаси забезпечували розвиток важкої промисловості. Проте бракувало
олова, калійних солей.

Швидкими темпами освоювалися землі американського Заходу. Переміг
фермерський напрям сільського господарства. Значних розмірів досягло
сільськогосподарське виробництво.

Активно запроваджувались власні та європейські винаходи. Лише за
1890—1900 pp. було видано 234 956 патентів. Використовувалися переваги
нового будівництва. Морально застаріле обладнання практично було
відсутнє і не гальмувало розвиток промисловості. Активна роль належала
спеціалізації робітників і підприємств, географічному поділу праці.
Промисловість було орієнтовано на масове виробництво, стандартизацію
деталей. Значно зросли продуктивність, інтенсивність праці, зменшувалися
витрати виробництва.

Існував широкий місткий внутрішній ринок. Високою була
конкурентоспроможність американських товарів на зовнішньому ринку. США
будували своє господарство під захистом митних бар’єрів. Середній рівень
мита на імпортні товари протягом 1890—1897 pp. збільшився з 38 до 75 %.

Пришвидшували розвиток економіки концентрація виробництва і капіталу,
акціонування і утворення корпорацій. Економічне піднесення спиралося на
інвестиції, що постійно зростали. Якщо в 1859 p. капітал, вкладений у
промисловість, становив 1010 млн дол., то в 1899 p. — 8975, в 1914 p. —
22 791 млн дол. Велике значення мали європейські капітали. В 1873 p. їх
сума досягала 1500 млн дол., в 1899 p. — 3300 млн дол., в 1914 p. —
близько 5 млрд дол., з них англійських — 755 млн дол.

США розвивали своє господарство, використовуючи робочу силу всього
світу. За останні ЗО років XIX ст. імігру-

150

вало майже 14 млн, а за перші 14 років XX ст. — 146 млн осіб. За
1860—1900 pp. населення країни зросло з 31,4 до 76 млн осіб. У 1910 p.
воно становило 92 млн осіб.

США пізно включилися до територіального поділу світу. В 1867 p. у Росії
за 6,7 млн дол. була куплена Аляска, кожен гектар землі якої обійшовся
лише в 5 центів. У 1898 p. Конгрес США узаконив анексію Гавайських
островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуер-то-Рико,
Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 p.
дорівнювала 0,3 млн км2 з населенням 9,7 млн осіб. Одночасно США стали
на шлях економічної експансії, основною зоною якої була Латинська
Америка, і збільшували інвестиції за кордоном та експорт товарів,
будували філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та
сировину.

Промислове піднесення США у кінці XIX — на початку XX ст. найяскравіше
виявилося у будівництві залізниць, їх протяжність за 1870—1913 pp.
збільшилася у 8 разів. Вони зв’язали всі штати, а чотири
трансконтинентальні лінії поєднали Атлантичне та Тихоокеанське
узбережжя. Розмах будівництва залізниць стимулював розвиток важкої
промисловості, зміцнив економічну єдність країни, розширив географію
промисловості на Південь і Захід. Про динаміку промислової продукції США
свідчать такі дані:

151

Отже, в галузевій структурі промисловості США значно збільшилася частка
важкої промисловості. В науковій літературі вона оцінюється приблизно в
63 %. Однак з розвитком сільського господарства зберегли своє значення
галузі переробки сільськогосподарської продукції, особливо
борошномельна, консервна.

Змінилася географія розміщення промисловості. Східні

152

штати (Пенсільванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє
індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Однак її
центри з’явилися на Заході, Півдні. Темпи індустріалізації південних
районів випереджали середні показники по країні в 2 рази.

Швидко збільшувалася чисельність робітників. У 1870 p. їх налічувалося 2
млн, у 1900 p. — 3 млн, в 1909 p. — 6,6 млн осіб.

У процесі індустріалізації протягом останньої третини XIX — початку XX
ст. Німеччина за обсягом і темпами промислового виробництва зайняла
друге місце у світі та перше в Європі. Передумови такого економічного
зростання склалися на початку 70-х років XIX ст. Завершилося об’єднання
Німеччини під владою Прусії. Утворилася так звана друга імперія. Це
привело до ліквідації внутрішніх митних кордонів, створило державну
систему фінансів, грошового обігу, мір і ваги, залізничного і поштового
права. Зросли інвестиції в промисловість. Нагромадження капіталів
сприяло акціонуванню. Активну роль у будівництві залізниць брав уряд.
Перемога у франко-пруській війні 1870 — 1871 pp. дала контрибуцію в 5
млрд фр. Існували переваги нового будівництва. Для розвитку важкої
промисловості були значні запаси вугілля, залізної руди, калієвої солі.
(економічні позиції Німеччини зміцнило приєднання Ельзасу і Лотарингії,
багатих на залізну руду високої якості, з розвиненою бавовняною
промисловістю.

Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність
праці (за 1850—1914 pp. зросла в 3 рази) і відносно низька заробітна
плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе
кваліфікованими робітниками. Аграрні реформи знищили залишки феодальних
відносин на селі.

Інтенсивно розвивалося будівництво залізниць. У 1870— ; 1875 pp. щорічно
вводилося в дію 1500—2000 км шляхів. У і галузевій структурі зросло
значення важкої промисловості. Темпи її розвитку за 1870—1913 pp.
випередили легку (800 і

153

350 %). Третина капіталів функціонувала в добувній промисловості. В
металургії, що поступалася лише американській, виплавлення сталі зросло
в 100 разів, чавуну — в 13 разів. Значна роль належала машинобудуванню,
зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Розвивалися нові
галузі: хімічна, електротехнічна, виробництво електроенергії.
Промисловість забезпечувала потреби країни й експортувала
електродвигуни, трансформатори, турбіни, анілінові фарби, соду, добрива,
сірчану кислоту. Німеччина залишалася на першому місці за обсягом
воєнної промисловості.

Продовжувала розвиватися легка промисловість. Так, потужність бавовняних
заводів збільшилася на 40 %. Проте, на відміну від США, обмеженість
власної сировини та необхідність імпорту її збільшували вартість
продукції.

Швидкий розвиток промисловості змінив склад населення. В 1895 p.
чисельність робітників становила 67%. Розвиток німецької промисловості
характеризують такі дані:

154

Причини втрати Великобританією промислової монополії були різними.
Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії
зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська
промисловість втратила іноземні ринки за рядом товарів. Одночасно
німецькі, американські товари, що були якіснішими та дешевшими,
потрапляли на внутрішній ринок країни. Спостерігався застій у техніці.
Фабрична індустрія працювала на морально застарілому обладнанні.
Модернізація техніки відбувалася повільно; оскільки була справою
складною та дорогою. Гальмуючу роль відігравала монополія на
експлуатацію колоній, що забезпечувала високі прибутки при застарілій
техніці. Продукція нових галузей становила лише 6,5% всієї промислової
продукції країни. Так, у світовому електротехнічному виробництві частка
Великобританії становила 13, а Німеччини — 32%. У 1913 p. англійські
заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів. Розвиток нових і технічне
переобладнання старих галузей потребували великих інвестицій. Проте
капітали не вкладались у розвиток національної промисловості, а
експортувалися. Досягнувши у 1913 p. 4 млрд ф. ст., вони давали 5 %
річних. Щорічний прибуток англійських рантьє (8 млн осіб) становив 200
млн ф. ст. Загострилася проблема постачання сировини для нових галузей
промисловості. Негативну роль відігравала політика протекціонізму з боку
США, Німеччини, Франції. На 10—15 років пізніше почалося акщонування
промисловості та утворення корпорацій. Однак у структурі англійської
промисловості відбувалися якісні зміни так само, як і у США, Німеччині.
Проте за кількісними показниками індустріалізація у Великобританії
відбувалася повільно, непослідовно. Знизилися темпи економічного
розвитку. З 1815 p. до 70-х років XIX ст. щорічний приріст промислової
продукції становив 3,7%, за 1870—1913 pp. — 1,7%. Порівняно високі темпи
характеризували важку промисловість, особливо нові галузі: сталеварну.
електротехнічну, хімічну. В 7 разів збільшився

155

обсяг залізничних перевезень (1200 млн т). Зросла роль машинобудування.
З традиційних галузей модернізувалося суднобудування. За 1870—1913 pp.
тоннаж суден подвоївся, чистий доход судноплавства досяг 94 млн ф. ст.,
3/5 нових кораблів світу будувалося у Великобританії. Протягом 1870
—1913 pp. порівняно з американськими та німецькими незначними були темпи
видобутку вугілля (в 2,6 раза), виплавлення чавуну (в 1,7 раза),
споживання бавовни (в ,1,8 раза). На початку XX ст. за вартістю
продукції легка промисловість продовжувала переважати важку в 1,7 раза.

Абсолютні цифри розвитку промисловості Великобританії в той період
характеризують такі дані:

Франція відставала від США, Німеччини, Великобританії не лише за темпами
розвитку, а й за структурною перебудовою промисловості. Так, за
1884—1909 pp. загальна продукція промисловості зросла на 75 %, а за
1909—1914 pp. — лише на 25 %. Це можна пояснити втратами в
франко-пруській війні, переважаючим розвитком легкої промисловості,
низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний
розвиток парцелярний характер землеробства, його низький технічний
рівень, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок завезення
дешевого хліба з-за океану. Послабленню економіки Франції сприяв експорт
капіталів, що становив 30% світових інвестицій. За даними 1908 p., у
французьку промисловість

156

і торгівлю було вкладено 9,5 млрд фр., в облігації та закордонні
цінності — 104,4 млрд фр. Франція вивозила капітал у формі позикового,
що привело до зростання чисельності рантьє. На початку XX ст. їх
налічувалося 2 млн при населенні 40 млн. Для експорту товарів і
капіталів Франція створила колоніальну імперію, територія якої в 21 раз
була більшою. Метрополія вивозила в свої колонії 10% експортного
капіталу, 13% товарів.

Інтенсивно розвивалося транспортне машинобудування, зокрема виробництво
автомобілів, суднобудування. За темпами будівництва залізниць Франція
поступалася лише США, їх протяжність в 1911 p. досягла 50,2 тис. км. У
легкій промисловості зберігалося значення виробництва предметів розкоші,
текстилю, галантереї.

Перед першою світовою війною відставання французької промисловості від
американської, німецької, англійської досягло відповідно: в металургії —
6, 3 і 2 рази; за видобутком вугілля — 12,4; 6 і 7 разів; за
виробництвом чавуну — 6,6; 3,9 і 1,6 рази; за виробництвом сталі — 6,3;
7 і 1,9 раза. Основними показниками економічного розвитку Франції були
такі:

З 70-х років XIX ст. відносно швидкими темпами почало розвиватися
господарство Японії. Буржуазна революція Й 868 p. і реформи “Мейдзі”
(освіченого правління) сприяли становленню індустріального суспільства.
Було ліквідо-

157

вано політичну роздробленість країни, декларовано уніфікацію законів,
рівність всіх підданих, свободу вибору професій і діяльності, торгівлі,
імміграції населення, запроваджено єдині грошову та податкову системи,
відмінено цехи та гільдії. Дозволялися іноземні інвестиції,
впроваджувалися досягнення науки та техніки. Аграрна реформа
санкціонувала приватну власність на землю, її купівлю-продаж.

Особливістю економічного розвитку Японії був збіг у часі процесів
промислового перевороту та індустріалізації. Активну участь у створенні
фабричної промисловості брав уряд. Було конфісковано підприємства, що
належали сегуну (правителю) і князям. Інвестиції вкладалися в
будівництво залізниць, підприємств воєнної промисловості. Практикувалися
надання субсидій приватним підприємцям, звільнення їх від податків. У
1880 p. державний сектор включав 3 верфі, 5 воєнних підприємств, 10
родовищ, 52 фабрики, 51 торгове судно, залізниці, телеграф. Приватні
капітали вкладали переважно в сферу обігу та кредиту. В 1883 p. вони
оцінювалися в 75 млн єн, в торгівлі — 36, у промисловості — 15 млн єн.

З 80-х років XIX ст. почався якісно новий етап в розвитку господарства
Японії. Державні підприємства продавали товари приватним особам за
цінами в 2—4 рази меншими від їх вартості. Частка банківського капіталу
з 1884 по 1892 p. зменшилася з 78 до 24%, а промислового —

зросла з 5 до ЗО % .

Індустріальний розвиток в Японії визначався тими самими
закономірностями, що й в Європі. Перші фабрики виникли в бавовняній
промисловості, що працювали в основному на індійській сировині. В 1893
p. їх було 40, в 1896 p. — 97 з 971 тис. механічних веретен. Кількість
останніх в 1913 p. становила 2,4 млн. Ткацьке виробництво механізувалося
повільніше. В 1900 p. працювало 32 тис. механічних верстатів і 700 тис.
ручних. У фабричній формі виникла сукняна промисловість. Ремесло
зберігалося у шовківництві. Будувалися заводи з переробки сільськогос-

158

подарської сировини. У 70—80-х роках почали використовувати пару.

У важкій промисловості швидше розвивалися ті галузі, що мали сировинну
базу в країні. За 1880—1913 pp. видобуток вугілля зріс у 20 разів, міді
— ІЗ разів. Потреби у залізній руді на 70 % покривалися за рахунок
імпорту. Розвиток металургії прискорився після прийняття в 1895 p.
10-річної програми розвитку господарства з метою реорганізації та
зміцнення збройних сил. 90% контрибуції, отриманої після війни з Китаєм,
спрямовувалося у важку промисловість. У 1913 p. виробництво чавуну і
сталі забезпечувало потреби країни на 48 і 34 %. Інтенсивно зростало
будівництво залізниць. За 1882 —1890 pp. їх протяжність зросла в 10
разів. До 1906 p. було побудовано 2/3 колій, що існують до цього часу.
Повільно розвивалося машинобудування. В 1913 p. в цій галузі працювало
60 тис. осіб. Прискорені темпи характеризували суднобудування, воєнну
промисловість.

У цілому на початок першої світової війни механізація промисловості не
завершилась. Чисельність фабричних робітників у 1913 p. становила 948
тис., у ремеслі, на мануфактурах — близько 2 млн осіб. Була поширена
праця жінок і дітей.

Порівняно з європейськими країнами Японія за абсолютними показниками
випуску продукції відставала. Однак темпи економічного зростання були
високими:

159

Якісно нові зміни відбувалися в організації та управлінні виробництвом
у промислове розвинених країнах. Провідна роль належала товариствам на
основі акціонерної колективної власності. Посилився процес концентрації
виробництва та централізації капіталу, що охопив основні галузі
господарства. Акціонерна система підготувала умови для монополізації.
Контроль за виробництвом і збутом від локальних ринків і промислових
районів охопив цілі галузі промисловості, національний та світові ринки.
Монополістичні об’єднання почали виникати та розвиватися в банківській
сфері. Банки перетворилися на фінансові центри, що контролювали як
грошовий капітал, так і промислове виробництво. Злиття банківського
капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії.

У США процеси акціонування, концентрації виробництва і капіталу
прискорилися після кризи 1873 p. Кількість підприємств збільшувалася
повільніше, ніж вартість їхньої продукції. Так, в обробній промисловості
за 1900—1913 pp. зростання становило відповідно 130 і 210 %. У 1914 p.
акціонерні товариства становили 28,3 % всіх підприємств, випускали 83,2%
промислової продукції, на них працювало 80 робітників. У 1910 p.
підприємства за обсягом виробництва поділялися на невеликі (до 20 тис.
дол.) — 67,2%, середні (від 20 до 100 тис. дол.) — 21,3, великі (100
тис. дол. і більше) — 11,5%. Корпорації, вартість продукції яких була
понад 1 млн дол., виробляли міді — 99%, свинцю — 92, прокату — 91,
чавуну — 85,8, автомобілів, сільськогосподарських машин, продукції
хімічної, електротехнічної, текстильної галузей — 50, переробляли м’яса
— 80% .

Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії
Вандербільта. Першою формою монополістичних об’єднань були пули (або
картелі), які встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У
1866 p. виник соляний пул у штаті Мічиган, у 1870 p. — Чиказький пул,
який контролював залізничні перевезення. Панівною формою монополій
спочатку в легкій, потім у важкій промис-

160

ловості стали трести. Першим з них був нафтовий трест Рокфеллера
“Стандарт ойл Компані”, утворений у 1870 p.

У 90-х роках провідна роль у монополізації промисловості, транспорту,
банків перейшла до холдинг-компаній та концернів. У 1901 p. в США
налічувалося 440 трестів з загальним капіталом 20,3 млрд дол.

Одночасно відбувалася монополізація банків. У 1890 p. у Нью-Йорку було
64 банки, що володіли капіталом 302 млн дол., у 1900 p. — 58, капітал
яких збільшився до 548 млн дол. Інтенсивно, внаслідок злиття
банківського та промислового капіталів, формувався фінансовий капітал.

Найбільшими американськими монополіями були групи Рокфеллера
(контролювали 95% американського видобутку нафти і 90% її експорту,
промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана (“Юнайтед Стейтс
Стіл”, що монополізував виробництво 2/3 сталі, трести в
сільськогосподарському машинобудуванні, торговому пароплавстві,
електротехнічна корпорація “Дженерал електрик”, підприємства зв’язку,
міського транспорту, страхові компанії), Пенсільванська група, група
Вандербільта, групи Гульда, Гаррімана, три автомобільні корпорації:
“Форд”, “Дженерал моторе”, “Крайслер” та ін. Фінансові групи Рокфеллера
та Моргана контролювали 112 банків.

Уряд намагався обмежити економічне панування монополій. У 1890 p. було
прийнято закон Шермана про заборону монопольної змови, який регулював
торгівлю за межами окремого штату. В 1914 p. закон Клейтона заборонив
встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців,
скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися
директорськими посадами. Однак антитрес-тівське законодавство фактично
не застосовувалося.

У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства)
почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 p. існувало
418 акціонерних товариств, за період 1871—1872 pp. з’явилося 978 нових з
акціонерним капіталом 2,8 млрд марок. Процес монополізації охо-

161

пив усі галузі промисловості. На відміну від США, монополії об’єднували
більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів
і синдикатів. У 1879 p. їх кількість становила 14, в 1900 p. — 300,
перед першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. У кінці 90-х
років XIX ст. — на початку XX ст. з’явилися перші трести:
електротехнічні корпорації АЕГ і товариство “Сіменс”.

Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 p. існувало 1850
банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу
(11,3 млрд марок). До таких банків належали Німецький (капітал 3 млрд
марок і контроль за 87 банками). Дрезденський, Дармштадтський банки,
Облікове товариство (власний капітал 300 млн марок), їхній прибуток в
1895—1900 pp. становив 38,6—67,7% щорічно. Німецькі банки вкладали
капітали в основному в промисловість. Так, 6 берлінських банків
контролювали 751 підприємство.

У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних
корпорацій. Проте перші монополії виникли лише в кінці 80—90-х pp. XIX
ст. У 1888 p. виник Соляний союз, що контролював 90% продукції. В 1894—
1896 pp. у Шотландії утворилося монопольне об’єднання з виготовлення
труб. Поступово монополії з’явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній
промисловості, суднобудуванні, на транспорті. В 1913 p. у Великобританії
їх налічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж
в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони
об’єднували ЗО—50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній.
Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості.

За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У
80-х роках XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, а
кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880—1908 pp.
зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p.
12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового
капіталу.

162

Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості
невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На
початку XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке
зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст.,
коли щорічно виникало 600—700, а в 1907 p. — 1000 нових компаній.
Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX
ст. Так, в 1876 p. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883
p. — цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів
виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості,
на торговому флоті, у машинобудуванні.

Винятково високими були темпи концентрації банківського капіталу. За
1870—1909 pp. три банки “Ліонський кредит”, “Національна облікова
контора”, “Генеральне товариство” збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза,
вкладів — у 10,2, кількість відділень — у 19,2 раза. Загальна сума
банківського капіталу досягла в 1914 p. 11 млрд фр. Головним центром
фінансового капіталу був Французький банк. І Однак діяльність банків
була спрямована не на інвестиції | у промисловість, а на
позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни
щорічно зростали на Й 1 %, експорт капіталу — на 3 %. Перед війною обсяг
експортованого капіталу був в 1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в
національну промисловість і торгівлю.

Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х
роках XIX ст. Лише за 1905—1906 pp. виникло 180 акціонерних компаній. У
1913—1914 pp. 25% усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю
працюючих понад 500 чол. У 1913 p. капітал акціонерних жорпорацій досяг
2 млрд дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких мала понад
5 млн єн. Першими конополіями були старі банківсько-торгові компанії
Міцуї контролювали добувну і текстильну промисловість), Міцубісі
(панували у судноплавстві, транспортному машино-

163

будуванні). У 1880 p. була створена Японська паперова, у 1882 p. —
Японська пароплавна компанії. Процес монополізації прискорили фінансова
криза 1887—1898 pp. та світова криза перевиробництва 1900—1903 pp.
Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни.

Швидко зростав банківський капітал. Перший Національний банк Японії був
утворений у 1873 p. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 p. кількість банків
досягла 153. У 1912 p. банківський капітал становив 570 млн єн.

Індустріальний розвиток не був поступальним. Починаючи з 1825 p. його
переривали кризи (1825,1836,1847,1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 1901—1902
pp.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих
і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації
виробництва, капіталу.

2.3. Особливості аграрного розвитку

Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст.
визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у
70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї
землі. У Франції в 1815 p. 0,6% власників (21,4 тис.) володіли 42,3%
землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний,
що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і
фермерським господарствам, які становили 13% усіх господарств, належало
71,4% сільськогосподарських угідь.

Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі.
Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній,
використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське
господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих
робітників становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до
знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії
було понад 500 тис. ферм, найбіль-

164

шим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що
значна частина земель не оброблялася.

Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і
агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко
застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували
мінеральні добрива. В 1846 p. було відмінено протекціоністські “хлібні
закони”. Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не
витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що
продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст.,
прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу.
Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну
ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 p.
сільськогосподарська продукція становила 8% національного доходу країни.
Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за
рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на
світовому ринку.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного
землеволодіння. У 1815 p. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли
19,5 % землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га
землі. Більше половини з ‘них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом
XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і
одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формувалося
фермерство. В 1908 p. 84% всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних
земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі
господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з
невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення
матеріального (“становища селяни орендували землю. Була поширена як |
“чиста” (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під
заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували у лихварям щорічно 2 млрд
фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.

165

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької
економіки. В 1912 p. у ньому було зайнято 40 % населення, а в
промисловості — 36 %. Сільськогосподарська продукція протягом XIX ст.
збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися
певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із
зернових культур найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий
буряк. Розширювалося шовківництво. Аграрна криза кінця XIX ст.
прискорила механізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX
ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок
— у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.

Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку
сільського господарства був низьким. Врожайність підвищувалася повільно.
Поголів’я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої
худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727.
Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах.
Перед війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі.
В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її
експорт.

Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його
парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість
селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова
неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова
ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. “Жовтневий едикт” 1807 p. у
Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею,
залишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811,
1816,1821 pp. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в
25 разів більшої від щорічних рентних платежів, чи віддати поміщику від
1/3 до 1/2

166

своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали
повну упряжку худоби і були записані в особливі податкові списки.
Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей
процес продовжувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х
років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам
протягом 50 років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 p.
селянські господарства площею до 10 га (87% всіх господарств) володіли
28,6% оброблюваних земель. З млн господарств, що становило половину
загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян
перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було
складне в зв’язку з високою земельною рентою.

У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для
східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У
північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля
юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та
фермерські господарства.

На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом
аграрної кризи 1876—1895 pp. Значна роль в цьому належала урядовій
політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна
і травопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %.
Визначилася спеціалізація юнкерських господарств: цукрові буряки,
картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували
цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну.
Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 p. ‘
почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імперський союз
сільськогосподарських товариств, який об’єднував 13 тис. кредитних
товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд марок.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеч-

167

чини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від
промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і
малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока
земельна рента, заборгованість.

У США перша половина XIX ст. — це період утвердження фермерського
господарства як пануючої форми землеволодіння. Після війни за
незалежність і в ході освоєння Заходу державний земельний фонд значно
зріс. Протягом 1788—1859 pp. 1442 млн акрів землі з 1905 мдн акрів (1
акр дорівнює 0,4 га), що оброблялися, перейшли у володіння уряду.
Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства поліпшилися
умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу
земель, яка була санкціонована в 1841 p. На 1860 p. загальна кількість
фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив
приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке
господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були
плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20
до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були
15—20%, на Півдні — до 40% землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни. Акт про гомстеди
(поселення), прийнятий у 1862 p., активізували зростання аграрного
сектора економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після
сплати 10 дол. реєстраційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали
власністю після п’яти років проживання на ній, обробітку та забудови.
Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до
1,25 дол. за 1 акр після 5-місячного проживання на гомстеді. За
1860—1900 pp. було роздано 1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель
збільшилася в 2,2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході
безплатно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпорядженні
індійців залишилося менше 2 % землі.

168

На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в
основному в результаті купівлі землі у держави та великих
землевласників, оренди. З них 35% були орендовані, 23% — заставлені в
банках і страхових компаніях, 42% перебували в руках власників.
Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм
функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і
давали 52% продукції. У 1910 p. 1% фермерів володіли п’ятою частиною
фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2
тис. га, середньої — 55—80 га, невеликої — 1,5 га.

Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що
забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському
виробництві. Високими були темпи зростання: валовий збір пшениці і
кукурудзи зріс відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В
1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70%. кукурудзи — на 27,
бавовни — на 58 % .

Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед
технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і
м’ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського
господарства. В 1850 p. у США виготовлялося 250 різних модифікацій
залізних плугів. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911
p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і
обладнання для сільського господарства зросли за останню третину XIX ст.
на 424,4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему
елеваторів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за
1900—1914 pp. у 2,7 раза. Найману робочу силу використовувала половина
американських ферм.

На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через
ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства
(пеонажу).

У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції
швидко зростала. У 1890 p. вона стано-

169

вила 2,5 млрд дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд дол.

Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з
головних експортерів збіжжя і м’яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p.
експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це
призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на
пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено
тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як
європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі.
На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли,
США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок,
американський експорт значно скоротився.

Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування
фермерського господарства, що було тісно пов’язане з ринком. Це сприяло
піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації,
агрокультури, використанню найманої робочої сили.

Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала
земельна реформа 1872—1873 pp. Було анульовано феодальне право і
утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі
землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу,
втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння
було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залишилися малота
безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70% врожаю. Общинні
землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок,
що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок,
який сплачували у грошовій формі. Він становив 50% вартості середнього
врожаю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед
війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої
займалося сільськогосподарським виробництвом.

170

Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США,
Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами: революційним (з
переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або поступовим
переростанням господарств з феодальних у фермерські.

2.4. Міжнародні економічні відносини

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема
господарства, пов’язана з обміном товарів за межами національної
економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став
формою усталених зв’язків між національними ринками, що внаслідок
успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг
остаточно утвердилися як складова частина загальносвітової ринкової
господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру.
Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція
трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці.
Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат
взаємодії всієї сукупності світових господарських зв’язків. Основними
чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії,
утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив
світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на
експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних
товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні
корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних
володінь. У 1914 p. територія колоній промислове розвинених держав
становила 85 млн м2 з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними
імперіями стали Великобританія, яка володіла 33,5 млн м2

171

колоній з населенням 393,5 млн осіб, і Франція, площа колоній якої
становила 10,6 млн м2 з населенням 55,5 млн осіб. Німеччина і США у 20-х
роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань, площа їх була в 1914
p. відповідно 2,9 і 0,3 млн м2.

Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці (МПП) зі
спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для
задоволення потреб світового ринку. Протягом XIX ст. переважною формою
МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як
“майстерня світу” спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і
устаткування. За 1845— 1870 pp. експорт машин збільшився в 10 разів.
Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві
сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових
котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловості, Франція
— текстильних машин, шовкових і суконних тканин, Великобританія — машин,
взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металів,
Бельгія — зброї та інструментів, Австро-Угорщина — металів, цукру,
хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на виробництві бавовни,
прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.

З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як
внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металургійному виробництві
експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург,
кольорових — Австро-Угорщина, Франція.

Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємообміну. Так, у
всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського
виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості.
Почався процес інтернаціоналізації виробництва.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв’язків була
міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні
країни, її динаміку характе-

172

ризують такі дані: 1720—1780 pp. — зростання фізичного обсягу в 2,1
раза, 1800—1880 pp. — в 10,4, 1896—1913 pp. — в 2,4 раза. Отже, світовий
товарообмін перевищував темпи зростання виробництва. Ця тенденція була
властива для зовнішньої торгівлі промислове розвинених країн, світу:

Провідну роль у світовій торгівлі займала Великобританія. Частка
торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала: з 17,4%
в 1801 p. (в 1871 p. — 22%) до 27,5% в 1907 p. Це можна пояснити
наявністю значної кількості товарів внаслідок промислового перевороту,
що почався швидше, ніж в інших країнах; існуванням колоніальної імперії;
індустріалізацією в Європі та США; низькою вартістю товарів; великим
торговим флотом, тоннаж якого становив 21 млн т з 49 млн т загального
тоннажу світового флоту.

У 40-х роках XIX ст. Великобританія проводила політику вільної торгівлі
та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне
панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з
колоніями. Так, індійські товари, що були більш конкурентоспроможні
порівняно з англійськими, були обкладені 10—30%-м митом від вартості, а
англійські товари, що експортувалися в Індію, — в |розмірі 2—5% від
вартості. Це призвело до збагачення анг-

173

лійських фабрикантів і розорення індійських ткачів. Там, де не можна
було економічно підкорити країну, Великобританія вдавалася до воєнної
сили (війни з Китаєм, поява англійської ескадри в Японії в 1853, 1854
pp.).

Негативно вплинув на Великобританію режим торгової політики світового
ринку. З європейських країн лише Прусія, а потім об’єднана Німеччина у
перші роки свого існування проводили політику вільної торгівлі, оскільки
були зацікавлені в експорті сільськогосподарської продукції з
Великобританії. Французький уряд підвищував протекціоністські мита. США
неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які
збільшували кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі
країни, крім Великобританії, проводили політику аграрного
протекціонізму.

Зовнішньоторговий баланс Великобританії був пасивний, тобто імпорт
переважав над експортом. Однак платіжний баланс за усіма формами
зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко
розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало
(посередницькі, торгові, банківські операції за кордоном, фрахт,
транспортні послуги). Так, у 70-х роках XIX ст. від’ємне торгове сальдо
становило 181,9 млн ф. ст. і перекривалося прибутками від міжнародного
обміну послугами — 160 млн ф. ст., від іноземних інвестицій — 95,9 млн
ф. ст. У 1913 p. це співвідношення становило відповідно 159,1251187 млн
ф. ст. Із зростанням світового товарообороту частка Великобританії
скорочувалася: в 1870 p. — 25%, в 1900 p. — 19,5, в 1913 р— 15,5%.

Німеччина досягла неабияких успіхів у зовнішній торгівлі. У 1850 р. її
зовнішньоторговий оборот оцінювався в 10,6 млрд марок, у 1913 р. — 20,7
млрд марок. На початку XX ст. Німеччина була морською державою. Тоннаж
торгового флоту протягом 1871—1913 pp. зріс з 982 тис. т до З млн т. З
кінця 70-х років XIX ст. країна остаточно стала на шлях протекціонізму.
Застосовуючи підвищені мита на

174

імпорт промислових і сільськогосподарських товарів, вона збільшувала
експорт у промислове відсталі країни.

У США динаміка зовнішньої торгівлі за 1870—1913 pp. зросла в 5,3 раза.
Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за
1870—1913 pp. відповідно 6,5 і 4,1 раза), а також із обсягом
промислового виробництва, тобто промисловість США почала працювати на
експорт.

Франція за обсягом зовнішньоторгового обороту протягом XIX ст. займала
друге місце після Великобританії. Внаслідок зростання зовнішньої
торгівлі США і Німеччини вона в 1913 р. перемістилася на четверте місце.
Переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 раза пояснювалося
повільним розвитком господарства.

Для Японії було характерним велике зростання обсягу зовнішньої торгівлі:
за 1870—1913 pp. в цілому — в 28 разів, експорт — у 46,3, імпорт — в
21,6 раза. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена
індустріалізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для
промисловості.

У 80-х роках XIX ст. почалася стагнація міжнародної торгівлі. Експорт
товарів з Великобританії зменшився на 20 %, Німеччини — на 5, Франції —
на 3 %. Це було пов’язано з падінням цін на промислові та
сільськогосподарські товари через зміни у промисловому виробництві в
межах світового господарства, а також із загостренням економічної
боротьби між європейськими країнами та США.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі, що знову розвивалася
швидшими темпами порівняно з промисловістю. Ціни систематично зростали
внаслідок монополізації виробництва і відкриття золотих копалень на
Алясці, в Канаді, Південній Африці.

У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночасно зросло значення
американських і азіатських країн, що видно з таких даних, %:

175

У світовій торгівлі Європа зазнала втрат в основному через
Великобританію (на 3,6%) і Францію (на 1 %). Частка США під тиском
конкуренції зменшилася з 11,5 до 11,1 % у світовій торгівлі. В цілому
частка Великобританії, Німеччини, Франції, США в 1900 p. становила
42,9%, а в 1913 p. — 38,79% світової торгівлі.

Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був
характерний обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування,
то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх
європейських країн, США та Японії. Перше місце займала Великобританія —
77,9% всього експорту в 1913 p., потім Франція — 60,8, Німеччина —
58,7%.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з
колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші країни, за винятком США,
були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 p. в усьому імпорті
Великобританії частка сировини досягала 36%, Німеччини — 56,1 %, Франції
— 58,7 %, США — 53,2 %.

Для світової торгівлі сільськогосподарськими продуктами був притаманний
аграрний протекціонізм, який поглибився кризою 1875—1896 pp. Лише
Великобританія заборонила хлібні мита, що було викликано інтересами
промислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бельгія,
Шотландія. На початку XX ст. відбувся перелом у світо-

176

вих цінах на хліб, почалося їх підвищення. Різко скоротився експорт
зернових культур із США, а посилився з Росії, Канади, Аргентини,
Австрії, Румунії. Значна роль належала експорту м’ясо-молочних продуктів
та птиці.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція
зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали
торгові договори, підписували інвестиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі
більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були
Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія, про
що свідчать такі дані, млрд марок:

США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 p. становила 6750 млн
дол. Одночасно протягом першого десятиліття XX ст. вони збільшили ввіз
капіталу з 500 млн дол. до 2,5 млрд дол. в 1913 p.

Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у колонії та залежні
країни. Великобританія 52,2 % капіталів вклала в колонії та домініони,
21,9% — у залежні країни. У 1910 p. вона мала 72 банки з 5,5 тис.
відділень у колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та
автомобільні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа
(2,5 %), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2 %).

177

США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму
континенті. Так, частка Латинської Америки становила 49,9%,
американських експортних капіталів, Канади — 28,8, Європи — 13,4% .

Франція розпочала свою роль світового кредитора з шестипроцентної позики
саксонському королю в 1811 p. До 70-х років XIX ст. капітали
спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX
ст, Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто надавала
його у вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою
війною французькі позики розподілялися так, млрд марок: Європа — 22, в
тому числі Росія — 12 (40% французьких вкладень), Німеччина — 1,
бал-канські країни — 3, Австрії — 2,5, в країни Латинської Америки — 6,
у свої колонії — всього 10% капіталу.

Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в освоєння джерел
сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).

Важливою формою зовнішньоекономічних зв’язків були міжнародні міграційні
процеси, пов’язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 по 1856
p. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18
млн осіб. До середини XIX ст. найінтенсивнішою була еміграція з
розвинених країн: Великобританії, Німеччини, Франції. З кінця XIX ст.
збільшилася кількість емігрантів з країн Східної та Південної Європи:
Австро-Угорщини, Італії, Росії. Так, з усієї кількості емігрантів частка
Італії становила 21,1 %, Австро-Угорщини — 19,9 %, Росії — 20 %.

Основною імміграційною країною були США, частка якої серед
країн-іммігрантів була досить високою і становила в 1913 p. 61,9 %.
Зросло значення Канади (до 13,1 %), Аргентини (15,6 %), Бразилії (9,4
%).

Важливим економічним результатом міжнародної міграції робочої сили було
прискорення розвитку промисловості та сільського господарства в країнах
імміграції, посилення міжнародного поділу праці, збільшення експорту то-

178

варів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції.

У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися зміни у валютних відносинах
між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі
біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була
витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного
монометалізму). Ця система виникла у Великобританії в кінці XVIII ст., а
в кінці XIX — на початку XX ст. стихійно сформувалася як сукупність
національних валютних систем. Основу валютних курсів становив золотий
паритет, коли грошова одиниця будь-якої країни .мала відповідний золотий
вміст. Відхилення допускалося лише в межах так званих золотих точок — не
більше 1 % від золотого паритету. У 1871 p. золоту валюту запровадила
Німеччина, в 1877 p. — Голландія, в 1879 p.— США, в 1892 p.— Австрія, в
1897 p. — Японія, в 1898 p. — Росія. Золото було основою міжнародних
розрахунків, що здійснювалися оплатою боргових зобов’язань через банки.
Не обмежувався обмін національної валюти на іноземну. Золото вільно
вивозилося і ввозилося. Крім золотих монет в обігу були білонни
(розмінні) монети, що виготовлялися з срібла, міді, бронзи та інших
металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські
білети. З усіх грошей, що були в обігу країн у 1885—1913 pp., 70 —80 %
становили золоті та срібні монети. За 1880—1908 pp. в усіх країнах було
викарбовано на ЗО млрд марок золотих монет. Система класичного золотого
стандарту була зруйнована під час першої світової війни. Золотий обіг
законодавче був скасований.

179

Протягом XIX cm. у західноєвропейських державах і США відбувся
промисловий переворот, який ознаменував собою завершення переходу від
аграрної до індустріальної цивілізації. Зміст розвитку світової
економіки в індустріальну епоху полягав у здійсненні структурних
зрушень, внаслідок яких змінилося значення сфер і галузей господарства,
їх частки у виробництві валового внутрішнього продукту та національного
доходу. Випереджаючими темпами розвивалася промисловість, що
забезпечувало її перевагу над сільським господарством у світовому та
національних господарствах. Зростання важкої промисловості почало
змінювати галузеву структуру індустріального потенціалу.

Прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи
зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної
Америки в 1870—1913рр. становили 2,5 %, зокрема США —4,1 %, Японії —
2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7 %, Великобританії. — 1,9%.

Характерною особливістю світової економіки останньої третини XIX cm. був
перехід від монодо поліцентризму. Серйозними конкурентами
Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й
індустріального розвитку і була “майстернею світу”, стали США та
Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер.
Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного
зростання і становили в середньому 1,7 %. У США за 1870—1914 pp.
екстенсивні фактори забезпечували 73% приросту продукції.

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя призвели на межі
XIX—XX cm. до утворення світового господарства як системи
світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної
цивілізації. Світове господарство — це сукупність на

ціональних господарств як макроекономічних організмів, пов’язаних між
собою міжнародними економічними відносинами в цілісну систему.
Матеріальною основою формування світового господарства були машинне
виробництво, міжнародний поділ праці, завершення формування світового
ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала
інтернаціоналізація господарського життя.

Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними
зв’язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної
спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного
господарського процесу.

У XIX — на початку XX cm. відбулися радикальні перетворення в аграрному
секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії,
Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеччині
відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось
велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. В чому полягає суть промислового перевороту? Які його наслідки? Які
особливості промислового перевороту у Великобританії, Німеччині, Австрії
та США?

2. Розкрийте основний зміст процесу індустріалізації. Покажіть динаміку
та особливості індустріального розвитку США, Німеччини, Великобританії.

3. Які структурні зміни відбулися в економіці провідних країн світу
протягом останньої третини XIX — на початку XX cm.?

4. Використавши конкретні приклади і факти, порівняйте аграрний розвиток
провідних країн світу в період їх індустріалізації.

181

5. Проаналізуйте два напрями розвитку (революційний та еволюційний)
сільського господарства США, Японії та європейських країн.

6. Коли завершилося формування світовою ринку? Дайте визначення поняття
“світовий ринок”. Які зміни відбулися в світовій економіці в кінці XIX —
на початку XX cm.?

7. Доведіть, що на зламі XIX—XX cm. сформувалося світове господарство.

182

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО СВІТУ

В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

3.1. Подолання економічних наслідків першої світової війни та
стабілізація господарства

Перша світова війна (1914—1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10
млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст,
фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких
зазнало господарство земної кулі. Не витримала напруги війни й
процвітаюча економіка Німеччини, яка до 1914 p. займала друге місце у
світі після США. У 1917 p. обсяг промислового виробництва, так само як і
в сільському господарстві, порівняно з 1913 p. скоротився вдвічі.
Вичерпалися матеріальні резерви, що становили 25 млрд марок. Почалася
галопуюча інфляція. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала
лише 1/3 продуктів харчування. Катастрофічне зростав державний борг. У
1916 p. в країні розпочався голод. Різко скоротилася реальна заробітна
плата, робочий день становив 12—14 годин. Німеч-

183

чина програла війну, капітулюючи перед державами Антанти.

По-іншому розвивалося в ці роки господарство США. Країна вступила у
війну тільки у 1917 p. Вона торгувала практично з усіма воюючими
країнами. Ця обставина допомогла США втричі збільшити виробництво
промислової продукції. Надзвичайно зріс попит на американську
сільськогосподарську сировину та продовольство. В кінці війни США
перетворилися на провідну, економічно могутню країну. Тут
сконцентрувалося 1/2 золотого запасу світу. Видобуток вугілля становив
1/2, нафти 2/3, виплавка чавуну і сталі — 3/5, випуск автомобілів — 85%
світового виробництва. Із боржника (борг становив 2 млрд дол.) США стали
кредиторами багатьох країн на загальну суму 15 млрд дол. Американська
валюта, потіснивши своїх конкурентів, посіла панівне місце у світовій
фінансово-кредитній системі. Втричі зріс експорт США. У роки війни
відбувався процес концентрації промисловості, банківської справи,
фермерства.

Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно
відстаючи від США. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4
млрд дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, адекватно цьому зріс імпорт.
Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк.
Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне
устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як
гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Державний борг
порівняно з 1913 p. зріс у 13 разів. Однак Великобританія збільшила свої
колонії за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати
Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної
контрибуції.

Франція, як і Великобританія, була серед країн-переможниць. Однак у роки
війни вона ще більше постраждала. Німеччина окупувала 13 найрозвиненіших
департаментів Франції, більшість з яких були зруйновані. Франція втра-

184

тила понад 10% працездатного населення, північно-східні житниці країни,
їй довелося імпортувати значну кількість сільськогосподарської
продукції. У 1914—1918 pp. Франція змушена була розширити зернові посіви
в південних департаментах, розвивати промислове виробництво,
електростанції, інші об’єкти, необхідні для оборони країни. Все це дало
змогу індустріалізувати колись економічно відсталі райони. Нестача
палива, сировини примушувала промисловців інтенсифікувати виробництво,
впроваджувати механізацію, раціоналізацію, нові технології,
стандартизацію. Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність
французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового
кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути
мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії.

Японія в роки першої світової війни, як і США, значно зміцнила свій
економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у
війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські
острови на Тихому океані і частину Шандунської провінції з головним
містом Ціндао (Китай). Скориставшись воєнними труднощами своїх
європейських конкурентів, Японія нав’язала Китаю в 1915 p. кабальний
договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією “21 вимогу”.
Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та
комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і
промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду будь-кому
(зрозуміло, крім японців) порти. Ці та ряд інших “вимог” дали змогу
агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай
та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна
кон’юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове
виробництво на основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла
третє місце у світі. Сільське господарство відставало від динамічно
зростаючої промисловості. Зростання цін на рис (основний продовольчий
про-

185

дукт), з одного боку, збагачувало власників землі — самураїв, а з
другого — погіршувало становище селян-орендарів. Останні змушені були
платити поміщикам до 70% урожаю за користування земельним наділом. Усе
це призвело до так званих рисових бунтів.

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала
Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями
і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того,
Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти
нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли
до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель
(Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено “вільним містом”.
Німеччина зобов’язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини,
Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор’я, Познань та
інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція,
Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації,
важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина
повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на
якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3
вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися
світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали
необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську
діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним
конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного
багатства.

У 1919—1929 pp. американська економіка була на піднесенні: СІЛА
виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція,
Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Ця країна домоглася
таких успіхів тому, що вона першою взяла курс на переобладнання основних
засобів

186

виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична,
приладобудівна, автомобільна, радіотехнічна. Стандартизація, тобто
масовий випуск деталей, вузлів, став звичайним явищем у
верстатобудівній, автомобільній та інших галузях. Система Тейлора, чи
конвеєризація, дала змогу підприємцям наситити товарами національний і
світовий ринки.

Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвітали. Щодо
темпів розвитку не мали собі рівних нафтова, автомобільна,
електротехнічна галузі промисловості. Якщо до першої світової війни США
відставали по вивозу капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках,
випередивши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти, як
“Дженерал Електрик”, “Форд”, “Дженерал Моторе” почали будівництво
заводів-філій у багатьох країнах світу. Вони збудували за кордоном
десятки заводів у країнах Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої
депресії (1929 p.) західна півкуля відчувала на собі фінансовий вплив
монополій США. Наприкінці 1929 p. американський капітал контролював 1/3
гірничорудної промисловості Канади. Американці зайняли першість і у
світовій торгівлі. Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли під
свій контроль промисловий потенціал Німеччини.

Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації
лише в 1924 p., то США зуміли подолати потрясіння наслідків першої
світової війни уже в 1920 p. З того часу і до 1929 p. в США
продовжувалося невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій
США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у роки першої
світової війни. Будувалися нові фабрики і заводи. Виплавлення сталі
зросло з 49 до 61,7 млн т, видобуток нафти — з 723 до 1007 млн барелів,
виробництво електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні
розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеччини, США були
процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше,
ніж усі індустріальні

187

країни разом. На початку 1929 p. Америка давала 48% світового
промислового виробництва. У тому самому році у США випущено 5337 тис.
автомашин, що вії разів більше, ніж до війни. Найбільше їх продукували
на заводах “Форд”, “Крайслер” та “Дженерал Моторе” (82%).

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення
США за кордоном досягли в 1929 p. 27,7 млрд дол., з них в Латинську
Америку — 3462 млн дол., Канаду — 2010 млн дол.. Західну Європу — 1353
млн дол. На той самий час американські монополії повністю підпорядкували
собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді були незалежними
державами). Американські бізнесмени відсунули англійських
капіталовкладників в Канаді на другий план, їхні інвестиції в цій країні
перевищували англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та
фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти опинилися в руках
американських корпорацій. Вони також швидко проникли в європейські
країни. У 1928 p. “Дженерал Моторе” відкрила автомобільні заводи у 18
містах Європи, Канади, Латинської Америки, “Форд”— у Великобританії,
Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії, Ірландії. Великобританія
вперше за 300 років поступилася першістю у світовій торгівлі США.

Прискореними темпами розвивалися й інші галузі промисловості США,
зокрема радіотехнічна, побутової техніки (пилососи, холодильники,
пральні машини тощо). В країні зростали міські конгломерації з великою
кількістю населення. Якщо в 1920 p. обширних урбанізованих районів
налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в 1930 p.— 97
районів з чисельністю населення 55 млн чол. В індустріальних районах США
зосередилося 45% усього населення країни.

Сільське господарство США в 1920—1929 pp. відставало від бурхливого
розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі країни також
відбувалися структурні перетворення. З одного боку, йшов швидкий процес
витіснення

188

дрібних виробників з землеробства, а з іншого — продовжувалася
індустріалізація американських ферм. 547 тис. господарств було продано
за несплату податків і боргів. Мільйони фермерів переселялися в міста. В
цілому сільське господарство США в 20-х роках не мало собі рівних у
світі щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та
продуктивності праці. Саме США направляли безплатно із своїх запасів
великі партії продуктів розореній війною Європі, іншим країнам світу.

У ці роки в США позначився різкий перехід сільського господарства від
екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний
фонд вичерпався. Роздавання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що
тривало понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній боротьбі
виживали лише ті фермери, які застосовували на своїх полях
найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення
агрономічної науки. Хоч і з великими труднощами, сільське господарство
Америки оновлювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких темпів
розвитку промислового виробництва. Вже в кінці 20-х років на полях
фермерів США з’явилося 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. Однак
тракторами, за американською статистикою, у той час були забезпечені
лише 13,5 % господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу
сільського господарства США з мануфактурної стадії в індустріальну
розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безповоротно.

Розвиток економіки Великобританії після першої світової війни, на
противагу США, відбувався повільніше. Лише в 1929—1930 pp. було
досягнуто довоєнного рівня. Основний капітал не оновлювався, або цей
процес відбувався спокійно, непомітно. У ряді галузей (наприклад, в
металургійній, вугледобувній, суднобудівній, текстильній) навіть
відчувався спад. Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення
відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості.
Однак нові галузі становили лише 10% усього

189

обсягу індустрії Великобританії. Саме цим можна пояснити зменшення
частки країни у світовому промисловому виробництві з 15% у 1913 p. до
10% у 1929 p.

Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату
конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Японці
переважали англійців у торгівлі текстильними виробами, німці та поляки —
за експортом кам’яного вугілля, американці — продукцією найновіших
галузей промисловості. На світовому ринку англійські товари відзначалися
довговічністю, високою якістю. Однак попит на них був обмежений,
оскільки виготовлені вони на старому обладнанні з великими витратами.
Конвеєрна система, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у
Великобританії не набула належного розвитку.

Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась,
а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія,
Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим
інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До
1929 p. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту — фунт
стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий
стандарт.

Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії
була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та
промислової сировини. В країну ввозили понад 60 % потрібних харчових
продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс
між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан
господарства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 p.
становила всього 11% (порівняно з 1913 p. — 14%).

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному
становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2
роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих
марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контри-

190

буцію союзники стягували натурою, їм було передано 5 тис. паровозів,
150 тис. вагонів, 140 тис. корів, сільськогосподарські машини,
автомобілі, верстати, оптику тощо. Німеччина зобов’язана була
забезпечувати країни Антанти хімікатами, будівельними матеріалами,
великою рогатою худобою та іншими товарами. Політична дестабілізація,
різке падіння життєвого рівня народу, економічний крах — такою була
Німеччина в перші післявоєнні роки.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через
розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв’язку з відсутністю
достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове
виробництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня.
Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6% (порівняно з 1913
p. — 13%). Катастрофічне становище в основних галузях економіки було
причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне
знецінення національної валюти (паперових грошей) зумовили зниження, з
одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого —
неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

Стурбовані критичним станом німецького господарства, США, Франція,
Великобританія вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924
p. на Лондонській конференції держав-переможниць для Німеччини був
прийнятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнародіНйм комітетом
Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в 1925—1929 pp.). План передбачав
надання позик і кредитів, їйереважно американських, на відбудову
господарства та І оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що
підЦЙвесення економіки допоможе Німеччині справно сплачува|їїї репарації
Великобританії та Франції, які, у свою чергу, |яа цей рахунок покриють
воєнні борги США в період перістої світової війни. Причому
наголошувалося, що основна рмаса промислової продукції з Німеччини
повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було ра-

191

піше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних
ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари
здійснювати сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 p.
Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв
стабілізації господарського життя країни. З інфляцією було покінчено.
Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової
продукції на 13% порівняно з 1913 p. Найбільше інвестицій надходило з
США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу
важкої промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію,
збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий
ринок. За період дії плану Дауеса Німеччина виплатила репарацій менше 10
млрд золотих марок, причому за рахунок спеціальних облігацій німецьких
залізниць та промисловості, підвищення непрямих податків. Зросла роль
Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей
економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були введені
нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929—1933 pp.

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки
Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована
Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам’яним вугіллям.
До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької економіки у
повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й комунальне
будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд золотих марок
репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною
північно-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення
старих фабрик і заводів, з’явилися найсучасніші індустріальні галузі.
Французькі інженери вклали в них найновіші досягнення науки і техніки.

Мільярдні репарації стабілізували французьку національну валюту, дали
можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях.
З’явилися нові про-

192

мислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні,
Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за територією у 20 разів
перевищували метрополію, надходила у великих кількостях сировина. Туди у
кінці 20-х років Франція експортувала близько 40 % своєї промислової
продукції. Для такого товарообміну будувалися нові та реконструювалися
старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна,
нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі промисловості.

Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва
предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі
спеціалісти. Отже, за темпами зростання промислового потенціалу Франція
випередила всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва
наприкінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 p.) на 8%.

Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості.
В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного
технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала
ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких
сільськогосподарських товарів на європейських ринках. За таких обставин
французькі селяни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на
промислових підприємствах. Відзначалися стабільністю лише великі ферми,
власники яких застосовували механічні методи обробітку землі. В цілому
сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був
на рівні довоєнного (1913 p.). Велика депресія 30-х років порушила
нормальний ритм розвитку господарського життя Франції.

Японія після закінчення першої світової війни змушена Цбула поступитися
перед країнами Антанти своїм монополь|яим правом на торгівлю та
економічні відносини з Китаєм. |Відновлено горезвісну доктрину
“відкритих дверей”, тобто Вможливість для США та їхніх європейських
союзників раЦіюм з Японією підтримувати всебічні торгові та фінансові
відносини з Китаєм. США, інші розвинені країни потіснили

193

японських підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все це призвело
до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 p. скоротилося на
20%. Експорт товарів зменшився на 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки
переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже
в 1924 p. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929
p. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища
кам’яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих
Японією.

Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, її значення в
господарстві Японії величезне — 40 % промислового виробництва країни. На
світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знаменитим
англійським. До 1929 p. продовжувався інтенсивний процес концентрації
виробництва та банківської справи. Провідну роль в економіці відігравали
концерни Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузевий
характер, поряд з банками, до них належали різні галузі важкої та легкої
промисловості, залізниці тощо. На відміну від монополій США та Західної
Європи, які грунтувалися на акціонерному капіталі, японські концерни
тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме
вони до 1929 p. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На
державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним
вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках.

3. 2. Світова економічна криза 1929—1933 pp. і економічний розвиток у
30-х роках XX ст.

Економічна криза 1929—1933 pp. виявилася світовою. Вона порушила всі
міжнародні економічні зв’язки, призвівши до масового скорочення
промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав.
Почалася вона в США восени 1929 p., далі в Латинській Америці, Західній
Європі, інших країнах Азії та Африки.

194

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на
акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість
становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол.,
знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск
автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все
промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися
вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії
збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків.
Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця,
залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p.
налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17
років до рівня 1911 p.

Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона виявилася у
перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін, скоротити запаси
товарів по всій країні, було вжито заходи щодо фізичного знищення їх.
Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня
причина кризи — відсутність будь-якого контролю державою за промисловим
і сільськогосподарським виробництвом.

Сільське господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяжких втрат. Близько
1 млн фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на
чужій землі або поповнюі вали ряди міських промислових робітників.
Катастрофа в в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на
пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду.
Президент Г. К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами,
вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки,
приватного бізнесу. Натомість в країні було введено “сухий” закон, який
нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже,
пом’якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок — в
США випивали за рік удвічі

195

більше спиртних напоїв, ніж до прийняття “сухого” закону. Гувер
виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним.
Свої міркування він обґрунтовував тим, що такий крок принизить
“стійкість американського характеру”. Лише в 1931 p. почали
застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання
промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи
їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували
соціальний вибух — масові страйки, “голодні” походи безробітних на
Вашингтон.

Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола
США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова
програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт.
Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної
кризи. Його “новий курс” на оздоровлення країни був підтриманий всіма
верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена
сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації
товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво.
Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і
сільськогосподарську продукцію. “Новий курс” передбачав ліквідувати
безробіття за рахунок “повної зайнятості працездатного населення”. За
допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені
банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного
контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення
національної промисловості та Закон про регулювання сільського
господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні
відбувалося обов’язкове контролювання галузевих промислових підприємств,
які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі
промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли “кодекс чесної
конкуренції”, згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва,
ціну,

196

ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати
робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства “новий курс”
був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім
того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію,
скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США
одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій
вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших
площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий
період.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово
17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад,
мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата,
безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу.
Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль
регулятора і координатора госг подарського життя країни. Все це й
допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії.

У Великобританії економічна криза почалася наприкінці 1929 p. Вперше
з’явилися труднощі в одержанні кредитів, все важче проходив процес
реалізації промислової та сільськогосподарської продукції. Як наслідок —
на ринках нагромаджувалися непродані товари, ціна на які різко
знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. Хоч у
Великобританії Велика депресія не була такою катастрофічною, як в США чи
інших країнах, однак її удар все ж був дуже відчутний. У 1932 p.
промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 p.,
виплавлення чавуну — на 53 %, ціни на сільськогосподарську (продукцію
знизилися на 34%. Занепад господарського життя Великобританії тривав до
1933 p.

Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію
наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації
виробництва, встановлення га-

197

лузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об’єднання
підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її
реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного
роду гарантій. Вже в 1930 p. в країні діяли монопольні об’єднання у
вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація).
Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У
роки кризи виникли і успішно діяли тільки змішані державно-приватні
підприємства, серед них “Англо-голландський нафтовий трест”,
“Англоіранська нафтова компанія”.

Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої
політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 p. ліквідував
золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девуальованої національної
валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід
автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на
світових, так і на місцевих ринках. Підвищилося мито на ввезення
іноземних товарів на 10, 331100%.

У 1931 p. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв’язку
з створенням “стерлінгового блоку” 25 держав, до якого входили
англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії,
Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та ін. Саме вони допомогли
Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни
“стерлінгового блоку” зберігали свої золоті резерви в лондонських
банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних
(переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували
високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на
сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це
полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи.

Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну
допомогу. Однак за цю послугу вона

198

змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній
політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали
іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 p. на
конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний
союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи
на експорт англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду,
Південно-Африканський Союз, Індію. Отже, Великобританія усунула
затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію
національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу
безмитне експортувати з країн “Співдружності націй” продукцію добувних
галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933
— на початку 1934 p. з економічною кризою у Великобританії було
покінчено. Рівень її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня.

У 1929 p. Франція уникнула руйнівної дії світової економічної. кризи.
Однак наступного 1930 p. країна відчула на собі симптоми великої
депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що
витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше
капіталовкладень пішло на спорудження “лінії Мажіно”. Інтенсивні роботи
провадилися в 1929—1934 pp. на 750 км прикордонної лінії між Францією та
Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто на
вітер. Гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів,
захопили її без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США,
Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 млн безробітних. У
багатьох галузях криза затягнулася до 1936 p. У ці роки випуск
промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції —
вдвічі, збанкрутувало понад 10 тис. підприємств, 100 тис. торгових фірм,
чимало великих монополій. Рівень життя народу знизився втроє.

3 великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної
депресії. Йому довелося встановити конт-

199

роль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості,
в тому числі воєнну. Під тиском “голодних походів” страйкарів,
демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам
і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні
відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали
колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і
сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари.
Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання
економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до
рівня 1929 p.

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 —1933 pp. була
катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому
виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій
господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво скоротилося на 50%.
Банкрутами стали понад ЗО тис. дрібних виробників. Половина невеликих
підприємств не працювала. Лише на 25 % були завантажені автомобільна,
машинобудівна, на 20 % — будівельна, металургійна галузі. Одночасно
криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми,
їхні доходи не досягали й ЗО % від рівня 1929 p. В 1928 —1932 pp. було
продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося
майже 8 млн безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала
змоги сплачувати репарації.

План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і
політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та
інших країн вирі» шили надати їй допомогу. Під керівництвом
американського банкіра Юнга був, вироблений новий репараційний план для
Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p.
Згідно з “планом Юнга” передбачалось зниження розмірів щорічних
репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над еконо-

200

мікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити
окупацію Рейнського регіону в 1930 p. Розмір щорічних репараційних
платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і
встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 p.
Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером,
посилаючись на труднощі, пов’язані з великою депресією 1929—1933 pp.,
відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу “план Юнга”
практично припинив своє існування, а в 1932 p. його було остаточно
скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише
наприкінці 1933 — на початку 1934 p. почалася помітна стабілізація
економіки Німеччини.

Японія в середині 1929 p. опинилася в епіцентрі світової економічної
кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни — торгівля — зазнала
найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50%
знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32 % — промислової
продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна,
металургійна, -машинобудівна галузі. виробництво шовкових тканин
зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн
безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше, ніж
у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу.

Японський уряд вирішив вихилити з кризи шляхом мілітаризації країни та
воєнної агресії. Вже в 1931 p. японська армія захопила північно-східну
частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу.
Капіталовкладення направлялися переважно в ті галузі економіки, які були
пов’язані з воєнною промисловістю. На сході Євроазійського континенту
спалахнула пожежа великої війни.

США, подолавши економічну кризу завдяки “новому курсу” Ф. Д. Рузвельта,
в 1936—1937 pp. у промисловому |виробництві досягли рівня 1929 p. Цей
процес не відбувався успішно. Спостерігалися етапи спаду, застою та
піднесен-

201

ня. Проте справно працював механізм державного контролю над
господарством країни, впроваджений президентом.

30-ті роки — це період подальшого поглиблення монополізації економіки.
Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці
страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці
роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому
економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно
конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією,
Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській
Америці, Африці, Західній Європі, на Близькому Сході. У ці райони
американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939
p. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з
випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансовокредитна система,
сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу
економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва
порівняно з 1932 p. підвищився в 1939 p. на 90%. Діяли закони державного
регулювання економіки країни.

Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте
виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні
панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні
1929 p. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися
суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній,
металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній,
хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст
продукції. В 1938 p. у Великобританії виплавляли сталі у 2, 1 раза
менше, ніж у Німеччині, і в 2, 8 раза менше, ніж в США. Виробництво
англійської електроенергії становило 56 % рівня Німеччини і 20 % рівня
США.

У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи,
посилився процес концентрації вироб-

202

ництва. Великі монополії “Віккерс”, “Імперський хімічний трест”
поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а
й на всіх континентах земної кулі.

Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від
промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало
у стані застою і лише на 35 % задовольняло потреби населення в
сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася
золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі
змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні
добрива. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від
своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не
самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам,
власникам землі, ренту, яка становила 20 % валового врожаю. Вартість їх
продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не
сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі.

Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала певні
труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними
конкурентами — СЩА, Німеччиною та Японією.

Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія
наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків,
кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ
англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним,
затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими
країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та
службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці
найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних
установ. До 1939 p. 6 найбільших банків

203

контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії
підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки
охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової
війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої
світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв’язки
Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці
30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в
Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в
колонії. З 4, 2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у
французькі колонії.

Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої
світової війни вона становила 7 %, у 1937 p. знизилась до 4%. Це
пов’язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю
економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5 — 7
років, у Німеччині — 3—4, Великобританії — 7—8, а у Франції — кожні 25
років.

Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно
знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча
капіталів з країни. Лише в 1936—1938 pp. з Франції вивезли 100 млрд
франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас
Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах,
здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади
громадян у банки.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг
його виробництва порівняно з 1913 p. зріс на 10 %, однак цього було
замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала
ввозити їх з-за кордону.

Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в ЗО—40-х роках —
мілітаристський. ЗО січня 1933 p. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він
та його оточення взяли курс на мілітаризацію країни. Такими заходами
нацисти

204

обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 p. був узаконений
чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва
озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для
того, щоб за чотири роки армія “була готова до дій”. Американо-німецькі
заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну
потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і
метали.

Лозунг “гармати замість масла” став наріжним каменем внутрішньої
політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники
і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без
відпусток. Вони оголошувалися “солдатами праці” на чолі з керівниками
(фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул,
брак, непослух працівників суворо карали, в тому. числі вивозили до
концтаборів.

Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже в
1916 p. голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля
законодавче була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними
селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7, 5 га, найбільший
— 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за
спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На
господарство накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок
певної кількості сільськогосподарської продукції.

Нацистська держава не шкодувала щедрих асигнувань тим галузям, які
випускали військову техніку, а також металургійній, гірничодобувній,
кам’яновугільній. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного
арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну фінансову допомогу. Так, у
1940 p. її борги іноземним кредиторам становили 15 млрд марок. Відбулася
повна картелізація промисловості, причому значна частка акцій належала
главарям нацистської партії. Heкоронованим королем німецького
фінансово-промислового комплексу став Герінг — перший заступник Гітлера.

205

Підготовлюючи пресловутий “дранг нах обтен”, завоювання світу,
Німеччина в 1939 p. стала ініціатором другої світової війни. Вже в
1938—1941 pp. вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту,
переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над
СРСР і його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була
вщент розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала
нищівного краху.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 pp.
шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії
вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 p. їй вдалося
захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах
Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад
80 % державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових
грошей. Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат, суден,
інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931—1938 pp. його
виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що
працювали на війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3,
виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала
армію вантажівками.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і
службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий
день подовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено до мінімуму.
Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних годинників,
радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також працювало
на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала
необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії.

З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна
маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності
безпосередніх виробників — селян, які мали низький рівень життя. За
оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте зав-

206

дяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася,
хоч і недостатньо, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз. японського капіталу в країни
Південно-Східної Азії насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію,
Британську Малазію. Його обсяг лише в 1939—1941 pp. збільшився вдвічі,
досягнувши 4 млрд єн. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила
інтересам США га Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 p.
спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 p. повною поразкою японських
мілітаристів.

Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни
світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення
чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали
США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості,
фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося
господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії
людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням
мільйонів жителів землі.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Як розвивалася економіка США в 1914—1939 pp.?

2. Що Ви знаєте про плани Юнга та Дауеса?

3. Чи однаково виходили з економічної кричи (1929— 1933 pp.)
індустріальні країни світу?

4. Як розвивалося сільське господарство провідних країн світу
напередодні другої світової війни?

5. Розкрийте суть мілітаристської економіки Німеччи ни.

207

Розділ 4. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО (1939 p. — 90-ті роки XX ст.)

4.1. Економіка країн світу в роки другої світової війни

Друга світова війна (1939—1945 pp.) була небаченим лихом в історії
людства. Минуло вже 50 років після її закінчення, але й досі економісти
та історики не можуть остаточно підрахувати матеріальних і людських
втрат. У роки війни в більшості країн господарство занепало або
розвивалося, орієнтуючись на задоволення лише воєнних потреб. Єдиною
державою, що не лише не зазнала краху, а навпаки, виявилася в 1945 p.
сильною державою, були США.

Обсяг промислового виробництва США значно зріс. У 1939—1944 pp. виплавка
сталі збільшилася на 70%, електросталі, легованої сталі — більше ніж у 4
рази, прокату— на 56,7 %, видобуток кам’яного вугілля — на 60 %, а
коксівного — в 4 рази. Динамічно розвивалися кольорова, хімічна,
електротехнічна, нафтопереробна, автомобільна, літакобудівна галузі.
Найшвидше розвивалася суднобудівна промисловість.

208

Лише за 1943 p. американці збудували флот, рівнозначний усій
англійській флотилії 1939 р. Ніде в світі військова промисловість не
розвивалася такими швидкими темпами, як у США. У 1939—1945 pp. було
виготовлено 296,1 тис. літаків, 86,5 тис. танків, 233 тис. гармат, 14
263 тис. кулеметів, автоматів, гвинтівок, інших видів зброї. Впроваджені
нові підприємства та найновіше устаткування на суму 25 млрд дол. В усіх
галузях застосовувалися новітні досягнення науковотехнічного прогресу,
механізація, автоматизація, стандартизація, спеціалізація.

У воєнній промисловості продуктивність праці зросла на 35 %. У 1943 р.
обсяг промислового виробництва подвоївся порівняно з 1937 р. США — єдина
країна, яка в роки війни, випускаючи воєнне спорядження, не припиняла
виробництво товарів мирного призначення. Різко збільшилися державні
капіталовкладення в економіку. З 76 млрд дол., інвестованих в усі галузі
господарства США, державні інвестиції становили 33 млрд дол., або
близько 44%. За державний кошт було збудовано 150 сталеплавильних
заводів. Уряд США надав корпораціям 175 млрд дол. на виробництво
промислової продукції, зокрема таким гігантам, як “Дженерал Моторе”,
“Дженерал Електрик”, “Фундатор”. За допомогою держави побудовано або
модернізовано понад 2500 заводів на суму 25 млрд дол.

У воєнні роки тривав процес концентрації виробництва, зокрема в
хімічній, металургійній, газонафтовій, машинобудівній галузях. У 1940 р.
було створено Національний комітет оборони. Його відділи очолили
висококваліфіковані спеціалісти. У роки війни Національний комітет
оборони значно розширився — з’явилися нові підрозділи, зокрема відділ
економічної війни, ленд-лізу тощо.

Незважаючи на незначне розширення посівних площ (менше ніж на 5 %),
обсяг сільськогосподарського виробництва у США в 1944 р. зріс порівняно
з 1939 р. на 36%. Кон’юнктура сприяла підвищенню цін на
сільськогосподарську продукцію. Це дало можливість фермерам онови-

209

ти і розширити матеріально-технічну базу своїх господарств. Фермерство
США справедливо почали вважати найрозвиненішим щодо механізації польових
робіт, електрифікації, застосування прогресивних технологій.

Технічний прогрес стимулював підвищення продуктивності праці. У 1940 p.
один фермер США забезпечував продуктами харчування 11 % жителів країни,
в 1950 p. — вже 15,5. Диференціація ферм призвела до того, що з 1940 по
1945 p. зникло 281 тис. неконкурентоспроможних господарств і з’явилося
44 тис. нових великих ферм. Фермери не тільки повністю забезпечували
продовольством своє населення, а й експортували сільськогосподарську
продукцію в десятки країн світу.

Вивіз американського капіталу збільшився з 14 % у 1937 p. до 33% у 1947
p. США захопили головні позиції в економіці більшості країн.

Людські втрати Великобританії в роки другої світової війни порівняно з
іншими країнами невеликі — 245 тис. чол. вбитих, 278 тис. чол. —
покалічених. Дуже постраждала її економіка. Державний борг збільшився з
7247,3 млн ф. ст. у 1939 p. до 23 741,9 млн. ф. ст. у 1945 p.,
зменшилися золоті та валютні запаси. Загальні втрати Великобританії
оцінюються в 7300 млн ф. ст., або близько 1/4 національного багатства
країни. Індекс промислової продукції Великобританії, який у 1939 p.
становив 123 (за 100 взято 1929 p.), знизився у 1946 p. до 112. Експорт
з 471 в 1938 p. скоротився до 266 млн ф. ст. у 1944 p.

Ще напередодні війни прем’єр-міністр Великобританії У. Черчіль виробив
надзвичайні заходи щодо переведення мирної економіки на воєнний лад. У
1939—1945 pp., напружуючи всі людські й матеріальні ресурси,
промисловість Великобританії налагодила масове виробництво літаків,
танків, гармат, інших видів зброї та боєприпасів. Імпорт сировини, інших
стратегічних матеріалів надходив до Британських островів з перебоями.
Німецькі підводні човни знищили 1/3 торгового флоту Великобританії. В
1944 p.

210

видобуток кам’яного вугілля порівняно з 1938 p. знизився більше ніж у 4
рази, залізної руди — у 12,4 раза. Виробництво сільськогосподарської
продукції скоротилося наполовину. Через нестачу трудових ресурсів
припинився обробіток землі на 1,5 млн га.

Наприкінці війни Британська імперія формально не припинила свого
існування. В Африці вона навіть “заокруглила” власні колоніальні
володіння за рахунок Лівії та Сомалі. Проте в інших районах світу, де її
вплив до війни був особливо сильним (Близький Схід, Індія,
ПівденноСхідна Азія), вже господарювали США, витіснивши союзників —
Великобританію та Францію. Великобританія, хоч і перемогла у другій
світовій війні фашистську Німеччину, зберегти могутню імперію вже не
мала сил, розвалилася, що було природно, закономірно. Загальні витрати
Великобританія на війну дорівнювали 25 млрд ф. ст.

Франція до 1939 p. була однією з найрозвиненіших держав світу.
Спираючись на високий промисловий потенціал, сільське господарство,
фінанси, уряд міг захистити країну від німецько-фашистських загарбників.
Однак того не сталося. Замість мобілізації усіх людських і
фінансово-матеріальних ресурсів на захист країни він самовпевнено
надіявся на оборонну лінію Мажино. Не було налагоджено масового випуску
бойових літаків, танків, гармат, інших видів озброєння. Ні президент, ні
уряд, ні генеральний штаб французької армії не виробили стратегічного
плану ведення війни.

У результаті цього в червні 1940 p. Францію окупувала гітлерівська
Німеччина. Понад 4 роки французькою економікою повністю розпоряджалися
німецькі загарбники. У роки другої світової війни Франція втратила
вбитими 1100 тис. чол., було знищено 2100 тис. будинків, пошкоджено 253
тис. ферм, 195,5 тис. промислових підприємств. Рівень промисловості в
1944 p. порівняно з довоєнним становив 38%. Виробництво продукції
сільського господарства зменшилося в 2 рази. 600 тис. французів фашисти
вивезли на ка-

211

торжні роботи до Німеччини. Більшість шахт, електростанцій,
суднобудівних заводів було зруйновано. Франція втратила весь торговий і
військовий морський флот. Розпадалася французька колоніальна система.
Національна валюта (франк) девальвувалася. Капіталовкладення за кордоном
зменшилися в 10 разів. Війна завдала Франції великих збитків, що
оцінювалися у 1440 млрд довоєнних

франків.

Фашистська Німеччина, головний винуватець другої світової війни, зазнала
більших втрат, ніж США та всі західноєвропейські країни разом узяті. Ще
з середини 30-х років гітлерівська адміністрація вела відкриту тотальну
підготовку до війни. Нагромаджувалися запаси продовольства, стратегічних
матеріалів. Було запроваджено карткову систему на харчові продукти і
промислові товари широкого вжитку. Восени 1939 p. запаси зерна становили
6,5 млн т, жирів — 500—600 тис. т, цукру — 1600 тис. т. Державний борг
дорівнював 60 млрд марок.

Наскільки серйозно Німеччина готувалася до війни, свідчать дані 00Н за
1937 p. Частки окремих країн у світовому промисловому розвитку
становили, %: США — 41,4, Великобританія — 12,5, Німеччина — 12, Франція
— 6, Японія — 4,8. У 1939 p. Німеччина виробляла в 2 рази більше
стратегічних матеріалів, ніж Великобританія і Франція разом узяті. У
виплавці алюмінію (194 тис. т) вона обійшла США і Канаду, зайнявши перше
місце у світі. З 1933 по 1939 p. літакобудування зросло у 23 рази. На 1
липня 1939 p. машинний парк країни складався з 2 млн автомобілів.

Напередодні другої світової війни (1939 p.) Німеччина у використанні
природних ресурсів випередила Великобританію і Францію, що видно з
таблиці, наведеної на с. 213.

На окупованих територіях європейських країн німецькі фашисти запровадили
“новий порядок”. До літа 1941 p. з цих країн було вивезено майна всього
на суму 9 млрд ф. ст. 92 дивізії вермахту (німецька армія) були оснащені
францу-

212

зькими автомобілями. Гітлерівці знищили майже 40 % національного
багатства Польщі. Загинуло 6 млн мирних жителів. На її території було
збудовано десятки таборів смерті, у яких замордовано 12 млн чол. з усієї
Європи. Разом із завойованими державами Німеччина в 1941 p. видобула 403
млн т кам’яного вугілля, 7,5 млн т нафти, виплавила 31,8 млн т сталі.
Від експлуатації господарств Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини,
Румунії, Болгарії, Словаччини німці отримали 120 млрд марок. З цих країн
на заводи Німеччини надходили нікель, мідь, нафта, інші стратегічні
ресурси.

Спад у воєнній фашистській промисловості настав уже в 1942 p. Держави
антигітлерівської коаліції набагато випередили супротивника у
виробництві різних видів озброєння. Якщо Німеччина в 1942 p. випустила
14,7 тис. літаків, 9,3 тис. танків, 12 тис. гармат, то лише в тодішньому
СРСР було виготовлено 25,4 тис. літаків, 24,7 тис. танків, 34 тис.
гармат.

У 1944 p. випуск продукції в усіх галузях промислового комплексу
скоротився на 10—65%. Не допомогли 7,5 млн іноземних робітників,
насильно вивезених з європейських

213

країн. Поразки на фронтах, оголошення Туреччиною війни Німеччині,
ізоляція Іспанії призвели до остаточного краху економіки фашистського
рейху. У липні 1944 p. видобуток кам’яного вугілля ще становив 26,3 млн
т, а в січні 1945 p. — лише 11,8, у лютому — 7 млн т. У березні настала
енергетична криза. Припинилися видобуток кам’яного вугілля, подавання на
заводи електроенергії, виробництво авіаційного бензину. Запаси
енергоресурсів вичерпалися. Усі галузі господарства країни були
паралізовані. 8 травня 1945 p. Німеччина капітулювала.

7 грудня 1941 p. Японія без оголошення війни напала на американську
воєнно-морську базу Пірл-Харбор на Гавайських островах. Розпочалася
чотирирічна американо-японська війна. Японія нарощувала воєнний
потенціал. Стратегічна сировина надходила на воєнні заводи з Кореї,
завойованих провінцій Китаю, країн Південно-Східної Азії. У 1941— 1942
pp. Японія, маючи значні запаси продовольства, паливно-енергетичних
ресурсів, рідкісних металів, успішно вела війну з США. Японські війська
захопили Індонезію, Нову Гвінею, Бірму, Таїланд, інші території в
басейні Тихого океану. За роки війни Японія перетворилася на сильну
індустріально-аграрну державу. Віддавши повну перевагу воєнним галузям,
уряд занедбав легку промисловість. Так, виробництво тканин у 1941—1945
pp. скоротилося у 25 разів.

У багаторічній війні японській торговий флот зазнавав дедалі більших
втрат. Імпортувати сировину ставало дедалі тяжче. Господарство працювало
з перебоями. Зростало напруження у промисловості, аграрному секторі,
фінансах. Для того щоб врятувати економіку від розвалу, уряд
запроваджував нескінченні воєнні податки, примусові поставки,
контролював кредитні операції, позики, інвестиції, внутрішню торгівлю.
Проте врятувати господарство від банкрутства було вже неможливо.
Економіка мілітаризованої Японії зазнала краху у війні проти США та
їхніх союзників. Після атомних бомбардувань Нагасакі і Хіросіми у серпні
1945 p. Японія склала зброю.

214

У результаті другої світової війни зазнав серйозних руйнувань механізм
міжнародних валютних відносин. Так, уже під час війни розподіл запасів
золота в розвинених країнах набув ще більш нерівномірного характеру, ніж
у довоєнні роки. Тоді як у США за 4 роки (з 1938 по 1941) запаси золота
збільшилися з 14,5 до 22,7 млрд дол., то у Великобританії, навпаки, вони
невпинно знижувалися.

Крім того, у деяких країнах за роки війни великою мірою зросла державна
заборгованість:

Проте ні збільшені під час війни податки, ні зростаючі державні позики
не спроможні були ліквідувати дефіцит державних бюджетів воюючих країн.
Покриття цього дефіциту потребувало значного збільшення випуску
паперових грошей. Зростання паперового грошового обігу під час другої
світової війни в США, Великобританії, Франції та Італії ілюструють такі
дані:

а) у США з кінця 1940 p. до кінця 1945 p. він збільшився з 8,7 до 26,5
млрд дол., або на 222,6%;

б) у Великобританії наприкінці 1939 p. в обігу перебувало 55 млн ф. ст.,
наприкінці травня 1945 p. — 1270, a наприкінці листопада — 1328 млн. ф.
ст., тобто більше на 139%;

215

в) у Франції з кінця 1939 p. до кінця 1944 p. грошова маса в обігу
зросла з 151 до 573 млрд фр.;

г) в Італії за цей період грошовий обіг збільшився з 24 до 233 млрд лір”
тобто майже в 10 разів.

Разом з зростанням кількості паперових грошей в роки другої світової
війни збільшувалися депозити комерційних банків. У США з 76 млрд дол. у
1940 p. вони зросли до 152 у 1945 p., у Великобританії — з 2441 млн ф.
ст. у 1939 p. до 4859 у 1945 p.

У 1944 p. у Бреттон-Вудсі (США) відбулась міжнародна фінансова
конференція, в роботі якої взяли участь 45 дійсних і асоційованих членів
00Н, а також міністри фінансів 16 країн. На основі підписаних там угод
було створено Міжнародний валютний фонд. Міжнародний банк реконструкції
та розвитку. Завданням цих інститутів декларувалися гарантування
стабільності обмінних курсів валют, забезпечення швидкої оборотності
коштів, потрібних для системи багатосторонніх платежів, створення умов
для накопичення ресурсів для відбудови економіки країн Західної Європи.

Друга світова війна завдала народам багатьох країн небувалих страждань,
вони зазнали величезних людських жертв і матеріальних збитків. Якщо за
роки першої світової війни фінансові видатки всіх воюючих країн
становили 208, то під час другої — 962 млрд дол. Для того щоб
ліквідувати її жахливі наслідки знадобилися роки напруженої праці,
значні матеріальні та фінансові ресурси.

4.2. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої
половини 40—90-х років XX ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації
відбулися зміни, пов’язані з збільшенням території та населення так
званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та
утворенням незалежних держав:

216

Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно
розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною
тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація.
Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку.
Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками
розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше
поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва.
Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували
світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних
комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми
міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку
характерним було посилення взаємозв’язків між усіма країнами та їхніми
групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне
зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до
всесвітнього господарства. Посилилося державне регулювання господарських
процесів.

У повоєнні роки стартові умови для стабілізації та розвитку національних
господарств були різними. Занепад

217

економіки європейських країн, Японії сприяв встановленню економічного
панування США. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх
індустріальних держав разом узятих. Широкого розмаху набула економічна
експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановлювалася
першість її національної валюти. У європейських країнах скоротилося
промислове виробництво. Рівень його в 1946 p. становив порівняно з 1937
p. у Великобританії — 95%, Франції — 73, Японії — ЗО, ФРН (у 1948 p.) —
56 %. Панувала внутрішня інфляція. Європейські валюти не конвертувалися,
їхній курс був заниженим щодо долара, який став єдиною твердою валютою,
і всі країни прагнули отримати його в обмін на свої товари. Скоротився
міжєвропейський обмін товарами і послугами. Бартер став переважаючою
формою торгівлі. Європейські уряди здійснювали непопулярні заходи для
приватного капіталу: контроль цін на основні товари, перерозподіл
національного доходу, збільшення грошей в обігу. Через це приватні
інвестори переводили свої активи з Європи у США. Для відбудови
господарства Європи, стимулювання економічного зростання потрібні були
значні фінансові ресурси.

Стан господарства Європи негативно впливав на світову економіку.
Реконверсія господарства в США відповідно до потреб мирного часу
зумовила появу таких проблем, як скорочення виробництва та зайнятості,
необхідність оновлення цивільних галузей. Сполучені Штати повинні були у
власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного
становища допомогти європейським країнам у відбудові господарства. У
липні 1947 p. в Парижі було створено Організацію європейського
економічного співробітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення
спільної програми відбудови Європи.

У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім’ям
державного секретаря Дж. Маршалла) — план економічної допомоги країнам
Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія,
Нідерланди,

218

Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія,
Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p. — ФРН. Мета плану —
розвиток економіки на “принципах індивідуальної свободи, вільних
інститутів і справжньої незалежності”. Європа розглядалася як єдиний
економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між
країнами. Вони були не пасивним об’єктом американської допомоги, а
ініціаторами у виробленні та реалізації плану. До його завдань входило
відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення
зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації,
встановлення справедливих обмінних курсів. Діяв план Маршалла з квітня
1948 p. по ЗО грудня 1951 p. Обсяг допомоги країнам ОЄЕС становив 17
млрд дол. (у цінах 1990 p. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол.
асигнувалося протягом перших 15 міс. Американський уряд гарантував
капіталовкладення своїх інвесторів, вивезення оптимального прибутку в
доларах. Передбачалися скасування мита, обмеження імпорту американських
товарів, постачання сировини в США.

У США для організації допомоги була створена Адміністрація економічного
співробітництва, місія якої діяла в кожній країні. Допомога надавалася:
1) безпроцентними товарними позиками та “дарами”, склад яких визначали
США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у вигляді доларової
“зумовленої допомоги” в обмін на національну валюту за офіційним курсом.
Нею розпоряджалися інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської
торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною
спілкою.

Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між країнами не за
потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо
доларової зони. Товари надавалися в розпорядження урядів. Гроші,
отримані від їх продажу, надходили в національний банк на спеціальний
рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів

219

повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем
Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на
оплату сировини, яку

вивозили США.

Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня
було досягнуто на початку 50-х років. Еквівалентні фонди доповнили
внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система
міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал
зростання без обмежень. Посилився державний контроль за економікою.
Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. Однак
значення допомоги за планом Маршалла для різних країн не було однаковим.
Найкраще реалізувала його можливості ФРН.

Радянський Союз відмовився від допомоги за планом Маршалла, оскільки США
відкинули його вимоги. По-перше, кожна країна мала самостійно визначати
свої потреби в допомозі та її форму. По-друге, СРСР вимагав розмежувати
країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині
повинна бути тісно пов’язана з проблемою репарацій. Історики та
економісти не однозначно оцінюють неприйняття Москвою плану Маршалла.
Безумовно, що його реалізація була б конструктивним підходом до
розв’язання повоєнних господарських труднощів. Однак поширеним є
твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, що
вже розпочалася, планувалася так, щоб поставити СРСР в умови, коли він
змушений буде сам відмовитися від участі у плані Маршалла.

Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених
країн світу стали 50—60-ті роки. Прискорилися порівняна з міжвоєнним
періодом темпи економічного зростання. Середньорічні темпи зростання
валового внутрішнього продукту (ВВП) і промислового виробництва
становили відповідно, %:

220

Загальний розвиток національних господарств характеризує динаміка
основних показників за 1953—1968 pp.:

221

Змінилася структура світового капіталістичного господарства. Найбільш
динамічно розвивалася промисловість, в основному за рахунок обробної
промисловості. Частка інших галузей матеріального виробництва, особливо
сільського господарства та будівництва, поступово зменшилася. В цілому
сукупна частка галузей матеріального виробництва в загальному обсязі
валового внутрішнього продукту залишалася стабільною — близько 52 %.
Сфера послуг і торгівлі розвивалася в країнах неоднаково. Це й призвело
до незначного зменшення її частки у виробництві ВВП. Однак у 1950—1960
pp. середньорічні темпи зростання виробництва в цій сфері збільшилися на
4,5 %, а в сфері матеріального виробництва — на 4,3% .

222

Структурні зміни в національних господарствах бул пов’язані з
особливостями їхнього розвитку. В цілому гі лузеві структури господарств
провідних економічно розві нених держав зближувалися. Загальні тенденції
їхньої розвитку характеризують такі статистичні дані, %:

Промисловість була провідною галуззю господарства. При всій
різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни
відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних
родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення
ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку,
скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами
розвивалося виробництво електроенергії та газопостачання. Значення
обробної промисловості зростало. Зменшилася частка “старих” традиційних
галузей — текстильної, харчової, взуттєвої. Середньорічні темпи приросту
їхньої продукції становили відповідно 2,9%; 2,6%; 3,5%. Швидко
розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес, насамперед хімічна
промисловість, її виробництво в 1970 p. порівняно з 1948 p. зросло майже
в 9 разів. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило
розвиток нафтохімічної промисловості. Друге місце за темпами розвитку
займала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала
машинобудуванню, однак його традиційні галузі перебудовувалися. Зростало
виробництво продукції верстатобудування, технологічного і транспортного
обладнання. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна
(виробництво ЕОМ, систем автоматизації). Якщо в 1938 p. металообробні
галузі давали 1/5 всього виробництва обробної промисловості, то на
початку 70-х років — 2/5.

Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої
промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції
обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках
між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х
років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. обсяг
виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє
співвідношення в загальному обсязі виробництва обробної промисловості в
середині 60-х років становило, %: в середньому в економічно розвинених
країнах —

224

65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.

Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині
70-х років.

Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирівнювання
індустріального розвитку країн. Перебудова господарських структур
відбилась у зміні структури населення. Зросла частка найманих робітників
у загальній чисельності промислових працівників, %:

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства
економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного
прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася
на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка
охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну,
енергетичну, контрольноуправлінську. Почали широко застосовуватись
автоматичні системи машин. З’явилися нові матеріали, натуральна сировина
замінювалася штучною. На грунті фундаментальних відкриттів виникли нові
технології — лазерна, плазмова тощо. Зароджувалась інформаційна
революція.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання
наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали
витрати на науководослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР).
З’явилися науково-виробничі комплекси. Це були те-

225

риторіальні об’єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями,
створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску
нової продукції. Майже в усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала
половину витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах монополій
становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН — 18,2 %, Франції — 32,8 %,
Великобританії — 31,8 %. Значні кошти вкладалися в аерокосмічну,
електротехнічну, приладобудівну, хімічну промисловість, транспортне
машинобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених,
інженерів, техніків. Значна увага приділялася фундаментальним
дослідженням. Головне місце в НДДКР належало виготовленню нових видів
продукції, поліпшенню їхньої якості. У зв’язку з “холодною війною”
значна частина коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на
НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням
капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП економічно розвинених держав
світу у передвоєнні роки становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона
досягла в Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції —

226

26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіталовкладень у
господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції,
ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 p. перевищував їх на
48%.

Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках
переважали інтенсивні чинники розвитку економіки (51—67%). Основні
витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію,
автоматизацію виробничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини,
обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в
обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило
відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів
контролю за виробничими процесами, інформації, управління.

Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову
підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у структурі всіх
капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3,
Великобританії — 61,2 %.

Важливим структуротворним чинником було зростання рівня концентрації,
централізації виробництва і капіталу, монополізації.

У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і
приватний сектори. Головними формами організації бізнесу є власна
справа, товариство, корпорація. За кількісними характеристиками перші
дві форми в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але їх
частка в промисловому виробництві не перевищувала 10—20%.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об’єднань.
Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей
процес охопив великі корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили
самостійність 12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначальним
чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес.
Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень
мільйонів доларів.

227

У США процес злиття був пов’язаний насамперед з диверсифікацією
виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала
конкуренції, особливо з американськими монополіями.

У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних
корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні
виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис.
таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній
промисловості:

Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких об’єднувалися
капітали різних економічно розвинених держав: “Ройал датч-Шелл”,
“Юнілевер”, “Агфа-Геверт”, “Данлоп-Піреллі”. Укладалися угоди про
співробітництво між монополіями різних країн.

У багатьох економічно розвинених країнах великим власником була держава,
їй належало 15—25% національного багатства країн. Держава стала значним
виробником і споживачем промислової продукції та послуг. Так, у 1970 p.
частка держави у виробництві ВНП становила у ФРН 35 %, Італії — 37,
Японії — 21, США — 10,2 %. Однак у США державі належить провідне місце
серед економічно розвинених країн щодо закупівлі в національному
продукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і послуг. Так, у
1968 p. держава придбала 87% продукції авіаракетної промисловості, 40%
радіоелектронної апаратури,

228

35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.

Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що
забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну
промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водоі
газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні
субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації
та раціоналізації “старих”. Значні кошти витрачалися на воєнні
замовлення. У 1970 p. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті
становила 40 %, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7,
Франції— 6,7.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули:
прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від
сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно
розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм
і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід
наприкінці 60-х років до “структурної стратегії”. Вона грунтувалася на
заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури
господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього
господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за
кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.

Зростало значення міжнародних економічних відносин, що забезпечували
єдність виробництва і обміну в міжнародному масштабі. Новою важливою
його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку
вони можуть проходити такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митної
спілки; 3) спільний ринок; 4) економічна спілка; 5) повна інтеграція, що
передбачає здійснення єдиної економічної політики. Великого значення
набула інтеграція економічно розвинених країн світу. У 1957 p.
утворилося Європейське Співтовариство. Інтеграція спрямовувалася на
інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяльності та
внутрішньоекономічних структур країн — членів

229

ЄС. Тодішні соціалістичні країни у 1949 p. інтегрувалися у Раду
Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

У повоєнний період роль лідера у всесвітньому господарстві належала США.
Перехід до мирного виробництва зумовив у 1944—1946 pp. промисловий спад.
Скорочувався випуск продукції в галузях, пов’язаних з воєнним
постачанням, зокрема у сталеварній, авіаційній, суднобудівній, хімічній.
Підвищений попит населення на товари широкого вжитку стимулював розвиток
текстильної, харчової, шкіряної, нафтової галузі, розширення житлового
будівництва. Восени 1948 p. розпочалася перша в повоєнний період
циклічна криза перевиробництва. Кризи потрясали американську економіку в
1953—1954, 1957—1958, 1960—1961, 1969—1970 pp. У ці періоди знижувалося
виробництво ВНП — на 1,6—3,9%, промислове виробництво — на 8—12%. Рівень
безробіття зростав до 7 % .

Найбільш високі середньорічні темпи промислового виробництва характерні
для 1949—1953 pp. (5,85%), 1962— 1967 pp. (6—8,4%). Це пояснювалося
структурними змінами в господарстві, прискоренням технічного
переоснащення промисловості, посиленням механізації, автоматизації
виробничих процесів.

Американська економіка відзначалася високорозвиненою промисловістю, в
якій створювалося понад 50 % національного доходу країни.

У галузевій структурі індустрії скоротилася частка добувної
промисловості. Зберегла своє значення металургія, однак темпи її
розвитку були нижчі, ніж середні. Майже 1/3 промислового виробництва
давало машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов’язані
з науково-технічним прогресом: електронна, електротехнічна,
аерокосмічна. Перестала бути стрижнем економіки автомобільна
промисловість. Зменшилося значення верстатобудування, текстильної та
харчової галузей.

Важливим чинником, що сприяв зростанню економічного потенціалу США у
повоєнний період, було викорис-

230

тання досягнень науково-технічного прогресу. За розмірами витрат на
НДДКР США в 1970 p. випереджали ФРН у 7 разів, Англію — у 11, Японію — у
7,2 раза. Джерелами фінансування НДДКР були асигнування з державного
бюджету, кошти фірм, вузів, некомерційних дослідних організацій. У 1970
p. на американські корпорації працювало 15 тис. наукових лабораторій.
Вони витрачали 75% всіх коштів на НДДКР, державні лабораторії — 14—15 %,
університети та коледжі — 9—10%. Нараховувалося 120 науково-промислових
комплексів. Найбільшими з них були Кембріджський. Каліфорнійський,
Мічиганський. У 50-х роках адміністрація США створила механізм
програмно-цільового фінансування і управління НДДКР.

Прискореними темпами переоснащувалася американська промисловість. Після
війни середній вік обладнання становив 21 рік, у 1957 p. — 17 років.
Внаслідок модернізації виробництва в 1966 p. 36 % обладнання мало вік до
5 років, а в окремих галузях (аерокосмічній, автомобільній) воно
становило 48—52 %. Завершилася механізація виробництва. Запроваджувалася
автоматична електронна техніка. В 1970 p. використовувалося 28 тис.
верстатів з програмним керуванням, майже 70 тис. електронних
обчислювальних машин різного типу.

Відносно високий рівень промислового виробництва забезпечувався
ефективністю хімічної промисловості, яка почала працювати на нафті,
нафтопродуктах, природному газі. Зросло їхнє значення у виробництві
паливно-енергетичних ресурсів (до 70%). Атомна енергетика забезпечувала
до 5 % електроенергетичних потужностей країни.

У повоєнний період США, як і раніше, займали перше місце серед
економічно розвинених країн у виробництві важливих видів продукції.
Наприклад, їхня частка у видобутку кам’яного вугілля в 1970 p. становила
47,7%, виробництві електроенергії — 42,2 %, сталі — 28,3 %, автомобілів
30,3 %, синтетичних волокон — 36,5 % .

Посилилася спеціалізація в промисловості. Вона охопи-

231

ла невеликі підприємства, що спеціалізувалися на випуску деталей для
корпорацій і були мобільнішими щодо виробництва. Виникли фірми, що
спеціалізувалися на ремонтних роботах, консультаціях різних галузей і
напрямів діяльності. Інженерні фірми займалися проектуванням,
обладнанням виробничого процесу.

У повоєнний період капітальні вкладення в американську економіку
зростали більш високими темпами — у середньому на 3,35% за рік порівняно
з 2,95% у міжвоєнний період. З їхньої загальної суми 40 % припадало на
обробну промисловість, 16,5 — на енергетичну, 8,5 — на транспорт, 8—12 —
на зв’язок, 21—24% — на сферу послуг і торгівлю. Майже 70% інвестицій,
що направлялися в обробну промисловість, вкладалися в машини,
обладнання, більш як ЗО % — на автоматизацію виробничих процесів. Це
сприяло зростанню ефективності американської промисловості, переходу її
до переважно інтенсивного характеру відтворення.

Характерною ознакою промисловості США в цей період стала диверсифікація.
Так, компанія “Литтон індастрид” протягом 1954—1970 pp. об’єднала 100
фірм. Її 225 підприємств випускали товари 10 тис. найменувань — від
зброї до ділових бланків.

У США процес концентрації та монополізації відбувався найшвидше. На
підприємствах з чисельністю зайнятих понад 1 тис. (1 % загальної
кількості) у 1970 p. працювало 32,8 % зайнятих в обробній промисловості^
Частка 500 великих корпорацій у загальній сумі продажу промислових
товарів зросла у 1955—1970 pp. з 48,6 до 66,6 %. Перші 100 компаній
контролювали 41,5% всього продажу. В банківському бізнесі частка 10
банків у загальній сумі активів комерційних банків у 1950 p. становила
15,6 %, в 1970 p. — 26,5%. Десять з 1790 страхових компаній США в 1970
p. володіли 57,7% загальної суми активів, 50 з них — 82,9%.

Швидко зростали абсолютні розміри монополій. Мільярдерами стали 79
корпорацій за активами і 115 за сумами річного обороту.

232

Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпорацій), автомобільна (3
корпорації), електротехнічна (5 корпорацій), хімічна (6 корпорацій),
металургійна (5 корпорацій), кольорова металургія (2 корпорації),
авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.

Панівне становище в американській промисловості в 50—60-х роках належало
20 фінансовим групам. Вони контролювали 750 корпорацій і банків (0,04%
усіх фірм), 70% активів, 85% прибутку. Наймогутнішими були групи
Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівлендська.
Каліфорнійська.

Зросла кількість американських транснаціональних компаній. Так,
“Дженерал Моторе” мала філії у 18 країнах, “Форд Моторе” — у 27,
“Дженерал Електрик” — у 32, “Мобіл Ойл” — у 38. У 1951—1970 pp. вони
отримали від філій у країнах, що розвиваються, у вигляді дивідендів і
процентів без прибутків, реінвестованих на місці, 37,2 млрд дол.

Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках, мала для США
надзвичайно велике значення. Йшов безперервний процес технічного
переобладнання промисловості, відбувалися істотні зрушення в її
структурі. Застаріле устаткування замінялося принципово новим, яке
відповідало тодішньому рівню науки і техніки. Розвивалася стандартизація
виробництва, автоматизація, вдосконалювалась електронно-обчислювальна
техніка. Оновлюючи основний капітал у важкій промисловості, США досягли
позитивних результатів у сфері екології. Науково-технічний прогрес
посилив концентрацію і централізацію виробництва й капіталу, що зумовило
появу економічних конгломератів (об’єднань підприємств
найрізноманітніших галузей).

Швидкими темпами розвивалися галузі промисловості, безпосередньо
пов’язані з науково-технічним прогресом,— електронна, хімічна, точного
приладобудування, атомної енергетики. Виробництво електроенергії зросло
на 50%, що забезпечило збільшення енергозабезпеченості виробничих
І’Йроцесів, підвищення продуктивності праці. Автомобілебу-

233

дування досягло пікового рівня в 1977 p., коли з конвеєрів зійшло понад
16 млн машин. Однак уже в 1983 p. їхній випуск скоротився до 9,5 млн.
Науково-технічний прогрес створив сприятливі умови для випуску
найрізноманітніших товарів хімічної промисловості, пластмас, синтетичних
волокон. Збільшувалося виробництво радіоприймачів, побутової техніки.
Повільніше проходила реконструкція в машинобудуванні, текстильній,
взуттєвій, суднобудівній, транспортній галузях. Істотні зміни відбулися
в структурі транспорту США. Залізничні та водні перевезення різко
скоротилися. Разом з тим зросла частка автомобільного й авіаційного
транспорту, нафтоі газопроводів.

В економіці США неабияке значення мало воєнне виробництво. У період
“холодної війни” зміцнів воєнно-промисловий комплекс (ВПК). Ця галузь
повною мірою забезпечувала технікою не тільки власні національні збройні
сили, партнерів по НАТО, а й зарубіжних споживачів. Володіючи
надлишковим капіталом, США вивозили його за кордон. З цих інвестицій
виникали сотні, тисячі транснаціональних корпорацій, переважною частиною
яких володіли бізнесмени США.

У повоєнні роки зміцнилася державна власність, частка якої у ВНП країни
становила близько 20 %. До них належали нові підприємства, збудовані за
рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4% земельного фонду
країни в 1955 p.), воєнне майно, пошта, мережа електростанцій, шляхи
сполучення, канали, система водопостачання, позикові установи, фонди
соціального страхування. Об’єктами державної власності були федеральний
уряд, уряди штатів, муніципалітети.

Зросла частка державних інвестицій, що становила в середньому 20% усіх
капітальних вкладень в економіку. Вони спрямовувалися на нове
будівництво, інфраструктуру, електроенергетику. США займали перше місце
в світі за масштабами державного фінансування розвитку науковотехнічного
проґресу — 50—60% загальних витрат. Через

234

систему державних контрактів реалізувалося 3/4 коштів, що давало
можливість уряду контролювати тематику, строки, якість НДДКР. У 60-х
роках на цій основі було отримано ЗО тис. патентів. Кошти спрямовувались
у державні науково-дослідні інститути та лабораторії (30%), на
фінансування науково-дослідних центрів приватних компаній, що працювали
за замовленням уряду (понад 50%). З державного бюджету на 55%
фінансувалися вузи, на 70% некомерційні дослідні установи. Пріоритет у
фінансуванні державою НДДКР належав воєнним витратам (76% у 1960 p. і
53% у 1970 p.). Держава взяла на себе відповідальність за розвиток
національної інформаційної системи, виділивши на це лише в 1960 p. 76
млрд дол. За планом Маршалла, приватним фірмам було передано інформацію
про науково-технічні досягнення німецької промисловості, що у вартісному
вираженні становило 10 млрд дол.

Важливим засобом регулювання економіки були державні закупівлі товарів і
послуг. Вони здійснювалися або через торгові угоди, або у формі
замовлень приватним фірмам. У 1955—1970 pp. обсяг державних закупівель
зріс з 75 до 218,9 млрд дол. Окремі фірми постачали державі 50—70%
річних продажів.

Уряд США провадив політику стимулювання економічного зростання. В 1946
p. Конгрес прийняв “Акт про зайнятість”, що зобов’язував уряд сприяти
досягненню повної зайнятості, збільшенню масштабів виробництва та
купівельної спроможності населення. Широко використовувалося
кон’юнктурне (короткострокове) програмування. Воно грунтувалося на
індикативних методах, які визначали напрями рзвитку, орієнтири, але не
були імперативними (обов’язковими) для приватних корпорацій. Директивний
характер мали програми для державних підприємств. Уряд Дж. Кеннеді в
межах програми “Нові рубежі” зробив спробу перейти до програмування
економіки, однак корпорації чинили цьому опір. У 60-х роках важливе
значення в економічній політиці держави, як і раніше, мало довгострокове
прогно-

235

зування. У 1947 p. економічним прогнозуванням займалося 20 %
промислових корпорацій, у 1966 p. — 90 %. У 1961 p. міністерство оборони
США прийняло систему ППБ — “планування — програмування — розроблення
бюджету”, її метою було об’єднати елементи розподілу ресурсів бюджету і
планування. В 1965 p. цю систему було перенесено на державні установи.

Ефективним методом державного регулювання економіки стало використання
фінансово-кредитної системи. Головна роль відводилася державному
бюджету: регулювалися ставки податку, виплати на безробіття, соціальне
страхування. Протягом 50—60-х років було проведено амортизаційні
реформи, які скоротили строки амортизації. Прибуток, що перераховувався
в амортизаційний фонд, не підлягав оподаткуванню, використовувався на
потреби фірми. Було введено додаткові пільги для корпорацій (у 1962 p. 7
%-не податкове зниження на капіталовкладення на обладнання). Виходячи зі
ставки індивідуального податку (14—70 %), уряд контролював
співвідношення динаміки розміру доходу і податків з населення.

Значну увагу держава приділяла сфері кредиту. Державні кредити на
тривалий строк з виплатою пільгових відсотків надавалися на розвиток
сільського господарства, будівництво житла, суднобудування, транспорт.

Приватний кредит держава регулювала через Федеральну резервну систему
(ФРС). Усі приватні банки, що належали до цієї системи, були зобов’язані
зберігати 10—22 % своїх депозитів у федеральних резервних банках.
Регулюючи цей обов’язковий резерв, уряд стимулював обсяг приватного
кредитування. Регулювалися умови споживчих кредитів. Держава виступала
гарантом депозитів приватних банків, створивши соціальну установу —
Федеральну корпорацію страхування депозитів.

На початку кожного року президент США виступає перед Конгресом зі звітом
про економічне становище країни і заходи уряду щодо господарської
діяльності на майбутній

236

період. Особливе місце серед цих документів належить державному
бюджету. Він визначає перспективи як розвитку господарства своєї країни,
так і удосконалення міжнародних економічних відносин. У США є три рівні
бюджетів — федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади. Основні
капіталовкладення спрямовуються на воєнні заходи, в економіку, на оплату
державного апарату, поліції, судових органів тощо. За традицією бюджети
штатів і місцеві бюджети використовуються на утримання освітніх
закладів, лікарень, будівництво доріг, комунальних господарств тощо.

У бюджетному процесі простежуються три стадії: підготовка проекту,
розгляд і затвердження його Конгресом і виконання бюджету. За допомогою
державного бюджету уряд прагне вирішувати важливі господарсько-політичні
проблеми — пом’якшувати наслідки кризових явищ в економіці, стимулювати
економічне піднесення в провідних галузях, запобігати соціальним
негараздам.

Гроші в США випускають державна скарбниця, федеральні державні та
комерційні банки. Перша — випускає в обіг дрібні купюри номіналом 1—20
дол., а також срібні долари і розмінні монети. Державна емісія становить
у цілому не більш як 11 % грошової маси. Основну масу грошей в країні
випускають федеральні резервні банки. Третій вид & емісії — гроші
безготівкового обороту. У грошовій масі вони Ц представлені сумами на
рахунках до запитання. Чек виконує функцію передавання депозиту одним
власником іншому. У повоєнний період ціни на товари і послуги зросли в
США у 2,7 раза за індексом роздрібних цін і в 2,9 раза за індексом
оптових цін. Найвідчутніше зросли ціни на продовольчі товари (3,18
раза), тарифи на газ і електроенергію (2,83), оплату транспорту (2,85) і
медичне обслуговування (3,57 раза).

Сучасна кредитна система США акумулює тимчасово вільні грошові капітали
підприємств, доходи і збереження різних груп населення і надає їх в
позику монополіям, приватним особам і державі. Вона складається з
банківських

237

і небанківських установ, інститутів університетського типу, які
виконують різноманітні кредитно-розрахункові операції. Американські
кредитні установи бувають трьох типів: центральний емісійний банк,
комерційні банки, спеціалізовані кредитні інститути. За сумою активів
комерційні банки займають перше місце серед кредитно-фінансових установ
США. Банки акумулюють грошові ресурси різними каналами: продажем акцій,
прийманням коштів на поточні рахунки, у формі строкових і ощадних
вкладів. Банківські позики надаються на строк від кількох днів до 10—12
років.

Крім комерційних банків в США існують такі кредитні установи: банківські
траст-відділи і траст-компанії; позиково-ощадні асоціації;
взаємно-ощадні банки; компанії зі страхування майна; пенсійні банки;
брокерські фірми; фінансові компанії; кредитні союзи; державні кредитні
установи.

Для розвитку структури національного господарства Великобританії у
повоєнний період характерним було зменшення у ВНП частки промисловості,
сільського господарства, збільшення сфери послуг. За темпами зростання
ВНП, національного доходу, промисловості ця країна відставала від інших
економічно розвинених країн. У промисловості зростало значення
машинобудування, хімічної, електроенергетичної галузей, що забезпечували
технічний прогрес. Важливе значення мали нові галузі — нафтоочисна,
атомна, електронна, авіабудівна. Значно розширився випуск автомобілів.
Скоротилося виробництво у “старих” галузях: суднобудуванні, текстильній,
шкіряній, деревообробній. Це пояснювалося зміною структури експорту,
втратою традиційних ринків збуту, розвитком нових джерел енергії.

Капіталовкладення в промисловість Великобританії досягли довоєнного
рівня в 1949 p. і зросли в 1948—1961 pp. на 128,4 %. Протягом 1953—1969
pp. частка інвестицій у ВНП збільшилася з 14,3 до 18,3 %. Високі темпи
інвестицій диктувалися потребами відбудови, реконструкції та
модернізації основних галузей. З 50-х років значно розши-

238

рилися капіталовкладення в реконструкцію вугільної, сталеплавильної
промисловості, у нові галузі — нафтохімічну, електротехнічну,
автомобільну, виробництво пластмас, машинобудування. У 60-х роках
першість в інвестуванні мали авіаракетна, приладобудівна, хімічна,
нафтопереробна, гумовотехнічна галузі. Зменшилися інвестиції в добувну
промисловість.

Основні зрушення в структурі капітальних вкладень відбулися між сферами
національного господарства. Загальна частка матеріального виробництва в
1965 p. зменшилася з 58,9 до 50,2 % в основному за рахунок сільського
господарства, транспорту. Інвестиції в нематеріальну сферу збільшилися
на торгівлю, соціальні послуги. Вирішальне значення мало житлове
будівництво, хоча його частка скоротилася (24—21 %).

Уряд лейбористів двічі в 1945—1951 pp. і 1964—1970 pp. провів
націоналізацію вугільної, газової, металургійної, електроенергетичної
галузей промисловості. Державними стали транспорт і засоби зв’язку
(повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв’язок).
Англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності
яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення.
Державний сектор охопив близько 20 % промислового виробництва. Приватні
власники отримали компенсацію.

Державні інвестиції обслуговували, як правило, загальнонаціональні
потреби економіки, їхня частка у валових капіталовкладеннях в 1970 p.
становила 45,8 %. Понад 1/3 їх вкладалася у модернізацію обладнання.

Держава була великим споживачем суспільного продукту. Більше ніж 1/2
бюджетних коштів йшло на поточні витрати на товари і послуги (майже 20 %
у ВНП країни). Значною була частка воєнних витрат (в 1950 p. — 17,3, в
1970р. — 13,8 %).

Визначальною ознакою господарського розвитку повоєнної Великобританії
було прискорення монополізації. За промисловим переписом 1958 p., на 52
% усіх підприємств

239

(з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2 % зайнятих у
промисловості, їхня частка у випуску продукції становила 68,5 % .
Концентрація охопила усі галузі господарства. В автомобільній
промисловості 3 корпорації володіли понад 40 % всіх активів галузі, в
машинобудуванні 20 корпорацій — 75 % активів. При цьому функціонувала
значна кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в 60-х роках
налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1—10
робітників.

Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна
група. Група “Морган-Гренфілл” знаходилася під контролем американської
“Дж. П. Морган”. Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім
інвестиційних трестів і контролювала електромашинобудування. Група
“Джардайн Мейтсон енд компані” — “Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн”
з банком Я. Н. Ротшільда діяла за участю американського капіталу. Вона
поширила свій вплив на суднобудування, страхування, банківську справу.

У 70—80-х роках у Великобританії, як в інших економічно розвинених
державах, простежувалися закономірні кризові явища, концентрація
виробництва в промисловості та сільському господарстві,
банківсько-кредитній системі, впровадження в усіх галузях досягнень
науково-технічного прогресу. 500 корпорацій посіли панівне становище в
господарському житті країни.

100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. У п’яти
авіаційних компаніях зосереджувалося 71 % зайнятих робітників і
службовців. Наприкінці 70-х років вони забезпечили 76 % випуску
галузевої продукції. Ще більшою була концентрація робочої сили і випуску
продукції в галузі електронно-обчислювальної техніки — відповідно 80 і
84 %, штучних волокон — 90 і 96 %. Промислові компанії були тісно
пов’язані з банківським капіталом, особливо з так званою великою
четвіркою, яка зосередила у своїх руках майже 90 % всіх акціонерних
банків Великобританії.

240

На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості,
склався державний сектор, частка якого становила 10 % валового
національного доходу країни, майже 20 % промислової продукції, 19 %
загальної кількості зайнятих робітників і службовців. Капіталовкладення
державного сектора становили 40 % усіх інвестицій. Консервативний уряд
заохочував приватних власників викуповувати націоналізовані
підприємства, які завдяки фінансовій державній підтримці, подолавши
технічну відсталість, знову стали конкурентоспроможними.

Відкриття родовищ нафти у шельфі Північного моря перетворили
Великобританію у 70—80-х роках на одного з найбільших експортерів нафти
і нафтопродуктів у Європі.

Становище Великобританії на світовому ринку дещо погіршилося. По-перше,
остаточно зруйнувалася Британська колоніальна імперія, а Співдружність
ще не зміцніла. Подруге, й випередили не тільки США, а й ФРН, Японія і
Франція. Якщо в 1938 p. загальна сума іноземних капіталовкладень на
світовому ринку дорівнювала 43, то у 80-х роках — 20 %.

Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє
господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж середні в економічно
розвинених державах, але нижчі, як у ФРН, Японії, Італії. У структурі
господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної
промисловості, транспорту, зв’язку. Розширилася сфера матеріального
виробництва. Традиційні галузі французької промисловості — текстильна,
швейна, деревообробна, харчова — поступилися першістю галузям важкої
промисловості. Наирикінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових
робітників. Вартість продукції становила 64 % загальної вартості
виробництва всієї промисловості. На етапі відбудови найшвидше
розвивалися вугільна, газова, електроенергетична, нафтопереробна галузі.
Протягом 80-х років промислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне
значення мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична га-

241

лузі, частково сільськогосподарське машинобудування, їхнє зростання
було пов’язано з воєнними замовленнями, переорієнтацією на виробництво
споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Так, частка товарів
для населення зросла в обсягах продажу автомобільної галузі до 60—65 %,
в електротехнічній — до 25 %. Швидкі темпи розвитку (10% середньорічних)
хімічної промисловості зумовлювалися розвитком нових видів сировини,
застосуванням добрив у сільському господарстві. Були створені атомна,
авіаракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробництво точної
механіки, оптики. Виникла нова сучасна структура промислового
виробництва.

Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції було збільшення обсягу
інвестицій, їхня частка у ВНП зросла з 14,9 % в 1953 p. до 26,3 % у 1969
p. Як і в інших економічно розвинених країнах, зменшилася частка
виробничих і збільшилася частка невиробничих вкладень. У відбудовний
період інвестиції у виробничу сферу становили 3/4 всіх капіталовкладень,
наприкінці 60-х років — близько 47 %. Всередині матеріальної сфери майже
60 % спрямовувалося у промисловість, 20—25 % у зв’язок і транспорт. У
50-х роках основна сума інвестицій вкладалася в нове будівництво і
модернізацію обладнання, в 60-х — на модернізацію та раціоналізацію.
Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46—40
%), освіту (25— 22 %), охорону здоров’я (6,5 %), послуги,
адміністративні витрати.

Значно посилилося державне втручання в господарське життя. В 1944—1947
pp. було проведено націоналізацію вугільної, авіаційної галузей,
електростанцій, повітряного флоту, автомобільних заводів “Рено”,
французького і чотирьох найбільших депозитних банків. Державному сектору
належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20— 25 % загального
обсягу промислового виробництва, 75 % загальних перевезень, 50 %
ресурсів банківсько-кредитної системи, 33 % зайнятого населення. Частка
державних ви-

242

робничих інвестицій у ВНП становила 35—25 % їхньої загальної суми.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях
програмування національної економіки. В 1947—1953 pp. діяв “План Моне”
(за ім’ям його ініціатора). Перевага надавалася шести галузям
(видобування вугілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу,
сільськогосподарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був
виконаний, він стимулював розвиток важкої промисловості.

У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом модернізації
економіки. Третій план (1958— 1961 pp.) проголосив перехід від
протекціонізму до “відкритої економіки”. З приходом до влади генерала де
Голля економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п’ятого
(1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей
промисловості (“індустріальний імператив”}” Така економічна політика
держави отримала назву “дирижизму”, її головним змістом був вплив на
нагромадження капіталу. Оскільки в 50-х роках промисловість не відчувала
труднощів зі збутом товарів, зусилля держави були спрямовані на розвиток
виробничих потужностей. У 60-х роках зросли державні закупівлі,
провадилася політика “колективного будівництва”.

Повоєнний період характеризувався швидким зростанням концентрації та
централізації капіталу. Цей процес відбувався у двох напрямах: злиття
великих і середніх капіталів, розорення і об’єднання невеликих сімейних
і ремісничих підприємств. Так, в обробній промисловості у 1954—1962 pp.
кількість підприємств зменшилася на 25 % . Найбільш монополізованими
були металургійна, нафтова, хімічна галузі. До перших десяти промислових
корпорацій належали п’ять нафтових, три хімічні, одна металургійна, одна
транспортна. У 1949—1970 pp. кількість французьких банків зменшилася з
380 до 235 при збільшенні філій з 3,3 до 6,4 тис. Господарством країни
керувало 10 фінансових груп.

243

Однією з ознак французької економіки було зміщення позицій іноземного
капіталу. В середині 60-х років загальні вкладення з метою контролю за
діяльністю підприємств досягли 4,6, портфельні вкладення — 1,3 млрд дол.
Майже 1/3 іноземних капіталів була американською.

Економіка Франції у 70—80-х роках розвивалася надзвичайно динамічно.
Вступ Франції до ЄС стимулював процес концентрації промисловості. У 1970
p. 500 монополістичних об’єднань виробляли 80 % національної продукції.
Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінансові групи.

На початку 70-х років Франція перетворилася на одну з найрозвиненіших
країн світу, її частка у випуску промислової продукції становила майже 7
%. Щорічний приріст продукції її індустрії перевищував 5 %. З середини
70-х — на початку 80-х років темпи зростання дещо знизилися. Ця
тенденція зумовлювалася скороченням виробництва у “старих” галузях
(кам’яновугільній, металургійній, текстильній). Одночасно на вищий
рівень піднялась авіаційна промисловість компаній “Конкорд”, “Аеробус”,
транспортна (швидкісні електропоїзди), автомобільна “Пежо-Сітроен”,
воєнно-промисловий комплекс. У 1960—1983 pp. обсяг виробництва,
пов’язаного з науково-технічним прогресом, а саме: електронікою,
кібернетикою, ЕОМ, зріс у 4 рази, виробництво електроенергії (особливо
АЕС) — у 3 рази, випуск телевізорів — у 2,5, автомобілів і
нафтопродуктів — у 17,6, виробництво штучних волокон, пластмас — у 4
рази.

Однак на початку 80-х років у Франції спостерігалися значний бюджетний
дефіцит, посилення інфляції. Збільшився пасив платіжного балансу (в 1984
p. — 3,5 млрд дол.). Значних розмірів набув відтік валюти за кордон.
Спад виробництва супроводжувався зростанням соціальних конфліктів.

На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати, які досягли в
1983 p. 7,6 млрд дол. За цим показником Франція поступалася тільки США.
Франція система-

244

тично випробовувала ядерну зброю, створила власний термоядерний
потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували
нормальний процес індустріального відтворення.

Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він
розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з
Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на
15—ЗО %. Панували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держава
контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба
було мати дозвіл окупаційної влади.

Початок переходу до ринкової економіки поклала грошово-цінова реформа у
червні 1948 p. Л. Ерхарда (міністра народного господарства ФРН у
1949—1963 pp. і канцлера в 1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має
побудувати суспільство соціального ринкового господарства (поєднання
власної ініціативи і конкуренції з розумним втручанням держави у
господарське життя в інтересах соціального захисту громадян). Завданням
реформи було скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних
і приватних боргів. Для реалізації реформи було прийнято ряд законів.
Обмін грошей (старих рейхсмарок) мав здійснюватися конфіскацією у
співвідношенні 100:10. Однак реальна пропорція складала 100:6,5. Для
забезпечення мінімумом на особу виділялося по 60 нових марок: 40 — у
день проведення реформи, 20 — через 2 міс. Короткострокові борги
знецінювалися у пропорції 10:1, для тривалих було встановлено спеціальні
правила. Кредитори отримали державні боргові зобов’язання. Зменшилися
податки. Було проведено лібералізацію цін (ліквідовано державний
контроль за цінами). Однак залишився контроль за цінами на продукти
харчування, паливо, електроенергію, квартирну плату. Друкувалися
“каталоги доречних цін”. Закони карали за необгрунтоване підвищення їх.
Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником
стала допомога за “планом Маршалла”. Ринок наповнився

245

товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок запасів фірм і
швидкої конверсії промисловості. Перевага надавалася не базовим галузям,
а виробництву предметів споживання. Заробітна плата не перевищувала
темпів зростання продуктивності праці (14 і 16 %). У 1949—1950 pp.
розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Велике значення
мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15 %
національного доходу.

Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на
акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок, які
укладали договори про оренду з попередніми власниками. В роботі вони
підпорядковувалися Опікунському управлінню — офіційній державній
установі, що фінансувалася з бюджету. Восени 1948р. окупаційна влада
повернула колишнім власникам їхні підприємства, які також
переорганізувалися в акціонерні компанії. Акції замінювалися у
співвідношенні 1:1,5—З, внаслідок чого капітал нових компаній
перевищував старий. У банківській сфері замість Німецького,
Дрезденського і Комерційного банків було створено ЗО самостійних банків.
Уряд демонтував систему державного контролю за промисловістю, створену
при Гітлері. Однак тривало регулювання економіки через субсидії, дешевий
кредит, податкові пільги. Конверсія мілітаризованої економіки стала
фактором зростання промислового виробництва.

З відбудовою господарства протягом 50-х років економіка ФРН перейшла у
стан безперервного піднесення. Середньорічний приріст промислової
продукції становив 9,6 %. У 60-х роках зростання виробництва тривало,
проте з відчутними коливаннями середньорічних темпів — від 3,6 % у 1963
p. до 12 % у 1968—1969 pp. В цілому темпи економічного зростання
перевищували середні темпи розвитку економічно розвинених держав.

Структура господарства ФРН характеризувалася збільшенням частки у ВВП
галузей матеріального виробництва. Сфера послуг не набула такого
розвитку, як у США, інших

246

країнах Західної Європи. Особливо зросла частка обробної промисловості,
транспорту. Як і в інших країнах, зменшилася частка добувної
промисловості, сільського господарства. Відповідні зміни відбулися у
структурі зайнятості. Якщо у 1950 p. в сільському господарстві працювала
1/4 самодіяльного населення, то в 1960 p. — 1/7. При цьому чисельність
зайнятих у промисловості, на транспорті збільшилася.

Структурна перебудова промисловості була пов’язана передусім з розвитком
прогресивних галузей — переробки штучних і синтетичних волокон,
хімічної, електротехнічної, транспортного машинобудування, видобування і
переробки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на початку 60-х
років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транспортне і загальне
машинобудування) сконцентрували 70 % приросту промислової продукції.
Темпи їхнього зростання становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.

Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економічне диво)
визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень. Частка їх у
ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до 25,3 % у 1969 p. Висока ефективність
інвестицій зумовлювалася технологічною структурою. В 50-х роках 60 %
загальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х роках зросли
вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в 1968 p.). Переважна частина
інвестицій спрямовувалася в житлове будівництво (20—18 %), промисловість
і промислове будівництво (23—15 %), транспорт і зв’язок (21—17 %). У
промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на обладнання і лише 1/4—1/5 —
на нове будівництво.

Основними джерелами капіталовкладень були приватні та державні кошти,
інвестиції з еквівалентних фондів за планом Маршалла. У 1948—1949 pp.
Західна Німеччина отримала Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом
2,6 млрд дол. Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948— 1960
pp. на 144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі , фонди були не
дуже істотними — 9,5 млрд нових марок.

247

Значний вплив на процес відтворення справляло державне регулювання
економіки. Головною його формою були державні фінанси. У 1950 p. їхня
частка в загальних валових капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. —
16,2 %. Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і
надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій
у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років
(1950—1959 pp.) вона витратила на них 187,3 млрд марок, тобто закупила
10,9 % ВНП. У 6U-x роках у зв’язку з посиленням мілітаризації важливим
джерелом стабільності промисловості стали воєнні замовлення. Воєнний
бюджет досяг значної суми — 12 млрд марок у 1960 p. і 20,5 млрд марок у
1970 p. (23,7 % федерального бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна
власність. На кінець 50-х років держава контролювала 13 % основного
капіталу акціонерних компаній, 26,2 % видобутку кам’яного вугілля, 15,2
% нафти, 36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 % виробництва легкових
автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли
промислову сировину для інших галузей, потребували значних вкладень з
повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину
сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Структурні зміни супроводжувалися посиленням концентрації виробництва і
капіталу. Кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол.
і більше зросла протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної
кількості. На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості. 68
корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3 % основного
капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Крупа,
Фліка, “ІГ Фербер індустрі”, “Дойче банк”, “Дрезднер банк”,
“Комерцбанк”. У металургійній промисловості панували дев’ять корпорацій,
у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку ву-

248

гілля — три, залізної руди — чотири. За рівнем монополізації
виробництва і ринку ФРН займала провідне’ місце в Європі. Разом з тим
тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація
яких повністю підпорядковувалася потребам монополій. Так, на “Сіменс”
працювало до ЗО тис., на Крупа — 21, на “Даймлер Бенц” — 18 тис.
невеликих підприємств-постачальників.

Отже, для господарства Західної Німеччини визначальними були швидкі
темпи розвитку, зростання у ВНП частки промисловості та зайнятого в ній
населення, розширення інвестицій.

Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у 70—80-х роках був
науково-технічний прогрес. Простежувалися такі тенденції, як різке
скорочення традиційних галузей важкої та легкої промисловості. Відпала
потреба у великій кількості металу та кам’яного вугілля. Західна
Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, вивозячи за кордон
капітал, вкладала його в розвиток чорної металургії в країнах, що
розвиваються. Сучасна промисловість споживає менше металу, але високої
якості. Модернізація охопила основні галузі господарства. У ФРН
розпочалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і
мартени було замінено електропечами. Відбулася майже повна
електрифікація залізничного транспорту. Середня швидкість електровозів
становила 350—500 км/год. З залізничним транспортом успішно конкурував
автомобільний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад, випуск
найрізноманітніших модифікацій вантажних автомобілів.

Після другої світової війни у ФРН працювало багато іноземних робітників
— з Туреччини, Африки, ПівденноСхідної Азії, Югославії. Наприкінці 80-х
років їхня праця стала зайвою. Промисловість потребувала
висококваліфікованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали конфлікти на
соціальному та національному грунті, особливо в моменти кризи, посилення
безробіття.

249

У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч і поступилася
Японії, але залишилася економічним лідером “об’єднаної Європи”. Тут
проживало 25 % населення тодішньої Європейської Співдружності, але вона
виробляла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу промислової
продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розвинених країнах, посилилась
концентрація виробництва і капіталу. У 1975 p. три автомобільні концерни
випускали 51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничорудній
галузі, де монополії контролювали 61 % продукції, у виробництві
канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літакобудуванні — 84 % . У
1971—1975 pp. в середньому щороку відбувалося 299 об’єднань різних форм,
тоді як в попередніх десятиріччях — не більше 130.

У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів
перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світовому випуску
індустріальної продукції становила 13 %. Її господарство у 80-х роках
контролював “клуб мільярдерів” — 116 найбільших монополій і три банки.

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи.
1946—1951 pp. були періодом відбудови. За час війни Японія втратила
майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %.
Рівень інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжував
втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не було голоду, країна
імпортувала продукти харчування. Японії заборонялося брати участь у
міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування
союзницьких сил (ВКСС).

Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному
регулюванню, прогресивним реформам — земельній, наймання робочої сили,
ліквідація головних компаній (дзайбацу). Початком державного регулювання
стали замороження банківських депозитів, деномінація єни, нова система
фіксованих цін і впровадження нового податку на власність. Були створені
Комітет економічної стабілізації та

250

Банк реконструкції Японії. Використовуючи такі економічні інструменти,
як нормування стратегічних товарів, політика пріоритетних галузей, в які
примусово спрямовувалася 1/2 інвестиційних ресурсів комерційних банків,
обмеження субсидій розмірами державних фондів, заборона підвищувати
заробітну плату понад інфляційний рівень, фіксований обмінний курс єни,
урядові вдалося зменшити інфляцію. Нормалізації державних фінансів і
відновленню механізму відтворення сприяла лінія Дж. Доджа, якому
президент США Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії.
Стабілізаційна політика передбачала єдиний обмінний курс валюти (360 єн
за 1 дол.), поліпшення організації та управління на підприємствах,
поступову заборону субсидій на експорт і виробництво, відміну контролю
за цінами, зрівняння їх з світовими, впровадження принципів вільного
ринку. Зовнішня торгівля була денаціоналізована. Разом з тим зовнішні
фінансові угоди контролювалися. Для регулювання грошових потоків через
кордон було створено Бюджетну систему іноземної валюти і прийнято закон
про іноземні інвестиції.

Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської акціонерної
власності. В ході “декартелізації” було ліквідовано головні компанії
(дзайбацу) і встановлено державний контроль за злиттям компаній та
картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню
промислового виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа
40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового трудового
законодавства, піднесення життєвого рівня.

Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії було перевищено у
1951 p. (114,4 %), а сільськогосподарського — в 1950 p. Протягом першої
половини 50-х років темпи зростання уповільнилися, оскільки виробничі
потужності досягли можливого максимуму. Друга половина 50-х 60-ті роки
стали періодом оновлення та розширення виробничих потужностей, їхньої
модернізації. Визначальною ознакою Японії у цей період були високі темпи
економічного зростання. У промисловості вони в 1951—1970 pp.

251

становили 15,2% щороку. В 60-х роках Японія здобула також першість у
темпах приросту ВНП (11,4 %).

Структурні зміни господарства полягали насамперед у розвитку
промисловості. Основним її напрямом було формування спочатку базових
галузей важкої промисловості, потім виробництво наукоємної продукції. В
загальному виробництві зменшилася частка електроенергетики і видобутку
кам’яного вугілля. Як і раніше, простежувалася тенденція зростання
важкої промисловості. У 1961 p. її співвідношення з легкою промисловістю
досягло 66,9 і 66,1 %. Найбільш швидкими темпами зростали
машинобудування, хімічна промисловість (17,7 і 15,6 % у 60-х роках).

Першорядного значення набув розвиток радіоелектроніки, приладеі
суднобудування, виробництво штучних каучуку, смол, волокон, пластмас,
енергоі матеріалозберігаючого обладнання. Японія зайняла друге місце в
світі після США у використанні ЕОМ, випуску автомобілів. Зросла роль
атомних електростанцій. Уповільнилися темпи розвитку текстильної та
харчової промисловості.

Важливе місце в японській економіці традиційно займала невиробнича
сфера. Після війни сприятливим чинником стало аграрне перенаселення.
Робоча сила, яку не могла поглинути промисловість, йшла у сферу послуг і
торгівлю. Для неї була характерна велика кількість невеликих
підприємств.

Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання
капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з
іншими економічно розвиненими країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона
зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість,
будівництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення виробничих
фондів Японії належало перше місце в світі.

Якісне оновлення японського господарства було пов’язано з розвитком
науково-технічного прогресу. Процес розгортання НДДКР в Японії має свою
специфіку. Слабкий власний науковий потенціал компенсувався
впровадженням зарубіжного науково-технічного досвіду. У 1950—

252

1970рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів.
Японія, технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні
матеріальні та фінансові ресурси (витрачено коштгв у 7 разів менше, ніж
у США).

Значну роль у швидкому розвитку господарства мала дешева робоча сила
японських робітників. У 1955—196 2 pp. обсяг виробництва зріс у 2,7
раза, продуктивність праці на 48 %, заробітна плата — на 35 % . На
невеликих і середніх підприємствах зарплата була меншою на 50—60 %
порівняно з великими. У 50-х роках праця японського робітника
оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років
— у 4 рази.

Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі
фінансово-промислові групи, виникли нові. Особливістю економіки була її
двоїста структура — паралельне існування великої, малої та середньої
промисловості. Частка останніх в загальному промисловому виробництві
наприкінці 50-х років становила 51,8 %, а в харчовій, текстильній,
швейній, деревообробній — 58—95 %.

У 1968 p. на великих підприємствах (понад 1 тис. зайнятих)
зосереджувалося лише 16—17 % робочої сили і вироблялося 28—50 %
продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього
підприємництва великому капіталу через систему субпідрядів.

Надзвичайно велике значення у повоєнній Японії мала регулятивна роль
держави в економічній сфері. Протягом 50-х років розроблялися трирічний,
два п’ятирічні, шестирічний плани розвитку господарства, які визнавалися
незадовільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада галузевої
структури, за розробками якої було прийнято десятирічний комплексний
план структурної перебудови (план “Ікеда” — за ім’ям тодішнього
прем’єр-міністра Японії). Тривалі економічні програми мали характер
планів-прогнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявляли
“вузькі” місця економіки. За ними вироблялася державна політика і
розподілялися державні інвестиції.

253

Економічна діяльність здійснювалася за принципами приватної ініціативи
через ринковий механізм і механізм цін. Держава стала значним виробником
і споживачем промислової продукції. Частка її у виробництві
національного продукту в 1971 p. досягла 21 %.

Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через Японський банк і
спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути, державний бюджет.

Реалізація курсу на індустріалізацію, форсований розвиток галузей, які
визначали технічний прогрес, вивели Японію на друге місце в світовій
індустрії.

У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світовому виробництві
друге місце після США. Пік “японського дива” пройшов. В усьому світі
настали несприятливі кон’юнктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових
ринках ціни на нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4
залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запанувала
справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія збільшила вивіз
товарів. Щороку в США японці реалізовували до 2 млн автомобілів. Другий
шлях, який мав вивести Японію з застою,— зміна економічної стратегії або
курс на всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: виробництво
ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням,
очисних споруд, устаткування зв’язку, атомних електростанцій тощо.
Японія витрачала на наукові дослідження 3 % ВНП, скоротивши витрати на
колишні традиційні галузі — суднобудування, металургію, нафтохімію.
Завдяки цьому, подолавши кризові явища, вона зберегла за собою в 70—80-х
роках друге місце серед економічно розвинених країн світу. Для того щоб
не допускати різких спадів у динамічному розвитку свого господарства,
уряд Японії затвердив план державного регулювання національної
економіки.

Підсумком економічного розвитку найсильніших економічно країн світу
стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи.
Зростання виробництва останньої фактично визначалося ФРН, Францією,
Велико-

254

британією. За основними економічними показниками ці країни займали
становище лідерів. Послабилися позиції США, хоча замасштабами
виробництва ВНП вони у 5 разів переважали Японію. Відновивши своє
господарство і здійснивши структурну перебудову, країни Західної Європи
і Японія обійшли США. Великобританія поступово втрачала значення
могутньої держави.

Новий рівень економічного розвитку індустріальних держав характеризують
такі дані:

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до
нових механізмів економічного розвитку. До 1950 р. були в основному
подолані труднощі повоєнної відбудови. 50—бО-ті роки стали періодом
форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку. Економічна
політика засновувалася на методах і механізмах, що. використовувалися в
тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Використовувалися однакові
інструменти впливу на господарське життя. Були здійснені перетворення у
трьох напрямах: націоналізація промисловості, впровадження планової
економіки, аграрні реформи.

255

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише
СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка (НДР) мали
сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу
населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв’язків у 1950 p.
існувало три групи країн: 1) найбільш розвинені — Чехословаччина, НДР;
2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угорщина, Польща; 3)
СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше відрізнялися
від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного
розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру
господарств та перетворення їх на індустріальне розвинені. Протягом
50—60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою
стало прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту
господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в
50-х роках. У наступному десятиріччі в “країнах соціалістичного табору”
розпочалося уповільнення темпів:

256

Відбулися структурні зміни в національних господарствах. Головним
напрямом розвитку стало швидке зростання промисловості. Як наслідок,
наприкінці 60-х років понад 1/2 національного доходу створювалася за
рахунок промисловості, %: в Болгарії — 49,2 , Угорщині — 63,3, НДР —
65,4, Польщі — 53,5, Румунії — 54,7, СРСР — 56,1.

Змінилася структура промисловості. Випереджаючими темпами розвивалася
важка промисловість. Частка галузей групи А постійно зростала. На 1970
p. вона становила, %: в СРСР 73,4, Румунії 70,4, НДР 64,3, Польщі 63,6,
Угорщині — 65,1, Чехословаччині — 67,8, Болгарії — 54,7. Головна увага
приділялася розвитку металургії, важкого машинобудування, виробництва
будівельних матеріалів, тобто галузей, що не були носіями технічного
прогресу, їхня продукція орієнтувалася на внутрішній ринок. У б0-х роках
збільшилося виробництво предметів тривалого використання (автомобілів,
електротехнічного і електронного обладнання) та індивідуального
споживання. Істотного значення набула хімічна промисловість, валова
продукція якої зросла в 9,4 раза. Промисловість реконструювалась на
основі механізації та автоматизації.

Залежно від темпів індустріалізації та рівня промислового розвитку
змінилася структура зайнятості в соціалістичних країнах. В 1970 p. в
промисловості, на транспорті працювало 50 % усіх зайнятих в
господарстві. Діяв принцип повної зайнятості. Середньорічний приріст
зайнятості був протягом 50-х років в цілому вищим ніж 3 %, що свідчило
про екстенсивний тип зростання. Наприкінці 60-х років НДР, Угорщина,
Чехословаччина, виходячи з приросту чисельності зайнятих, перейшли до
інтенсивного типу зростання.

Важлива роль в економічному розвитку соціалістичних окраїн належала
зростанню капіталовкладень. Однак менше, ніж в економічно розвинених
країнах, виділялося коштів на НДДКР.

50—60-ті роки були періодом взаємного пристосування

257

національних господарств. Основними формами економічних зв’язків були
обмін товарами і послугами, переміщення фінансових ресурсів з однієї
країни в іншу, міграція робочої сили, обмін науково-технічними
досягненнями, міжнародна координація економічної політики і
господарської діяльності.

Відбувалися зміни у процесі зближення економічного розвитку країн РЕВ:

Основним стратегічним напрямом розвитку країн Азії, Африки, Латинської
Америки в 50—60-х роках XX ст. була індустріалізація. Вирішальне
значення мав розвиток промисловості, особливо обробної, транспорту,
будівництва. Змінилося співвідношення легкої та важкої промисловості: в
середині 60-х років воно становило відповідно 56,9 і 43,1 %. Значення
сільського господарства, частка якого в 1950 p. у 2 рази перевищувала
промислове виробництво, поступово зменшувалося. Намітилася тенденція
переважного розвитку сфери послуг порівняно з сільським господарством.
Це зумовлювалося більш високим доходом, незначною потребою в
матеріально-технічному забезпеченні, аграрним перенаселенням і
зосередженням робочої сили в містах. Традиційно в містах значною була
частка торговців, кустарів.

258

Економіка аграрно-сировинних держав зростала швидше порівняно з
економічно розвиненими державами. В 60-х роках середньорічний приріст
національного продукту становив 5,4 %, промислового виробництва — 7,3,
важкої промисловості — 9,1, сфери послуг — 6,4 %. Нарощування
економічного потенціалу нівелювало відмінності в структурі національних
господарств країн, що розвиваються, та економічно розвинених:

Процес індустріалізації забезпечувався зростанням капітальних вкладень в
економіку, їхня частка у ВНП зросла дo 14—20%. Майже 50% коштів
інвестувала держава. Було становлено національний суверенітет ресурсного
потенціалу країн. Сформувався державний сектор в економіці, що включав
банківську систему, зовнішню торгівлю, транспорт, комунальне
господарство, енергетику, деякі галузі промисловості. Сфера натурального
патріархального господарства зменшилась до 4—25 % ВНП. Державі належала
провідна роль у визначенні та реалізації стратегії економічного
розвитку, ії діяльність зосереджувалася на виробленні та за-

259

твердженні планів, здійсненні індустріалізації з урахуванням
зайнятості, створенні інфраструктури, на контролі за використанням
іноземного капіталу, регулюванні зовнішньоекономічної політики,
впровадженні нових технологій, операціях у сфері послуг.

Більшість аграрно-сировинних держав мали змішану економіку, що
грунтувалася на поєднанні приватногосподарського і державного капіталів.
Важливою тенденцією було подолання дезінтеграції та незбалансованості
економіки, перехід її на національну базу, переорієнтація на внутрішній
ринок, самозабезпечення.

Помітний вплив на галузеву структуру країн, що розвиваються, мала
експансія транснаціональних компаній. Головними формами їхньої
діяльності були дочірні компанії, філії, відділення, змішані
підприємства. Останні стали одним з каналів отримання нових технологій,
управлінського досвіду, підвищення кваліфікації кадрів. На початку 50-х
років 391 транснаціональна компанія мала в обробній промисловості цих
країн 170 змішаних компаній. Так, 20 % великих корпорацій Латинської
Америки були спільними з транснаціональними компаніями. Акції останніх
становили 20—40 %. Поширеними типами угод між транснаціональними
компаніями і національними підприємствами стали угоди про технічну
допомогу, управлінське сприяння, надання певних послуг. Ефективність
співробітництва з транснаціональними компаніями залежала від державного
контролю.

4.3. Індустріалізація сільського господарства

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах
був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції
землеробства, широке впровадження досягнень науково-технічного прогресу.
Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

У 50—60-х роках сільськогосподарське виробництво

260

зростало повільніше, ніж інші галузі, середньорічні темпи становили 2,6
%. Обсяг виробництва в загальному в усіх економічно розвинених країнах
збільшився на 65 %.

Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. До
другої світової війни його загальний середній рівень становив близько 34
%. Після війни цей показник знизився до 27 %, у 1968 p. — до 20 %. У
США, Великобританії зайнятість населення у сільському господарстві
зменшилась в 2, у ФРН, Франції, Японії — в 3 рази.

Протягом 60-х років площа сільськогосподарської землі в США збільшилася
в 2 рази, у Великобританії, ФРН зменшилася відповідно в 1,4 і 1,7 раза,
у Франції стабілізувалася.

Посилилася концентрація виробництва. Кількість ферм лише у 60-х роках
зменшилася у США на 27 %, Великобританії — 22, ФРН — 39, Франції — 17 %.
Поступово вони перетворювалися на сучасні підприємства. Однак
зберігалися і сімейні ферми.

Протягом 50—60-х років у розвинених країнах основою сільського
господарства були фермерські господарства, які реалізовували продукцію
на ринку.

Найбільшої концентрації виробництва досягли США. Підприємства з обсягом
продукції понад 100 тис. дол. на рік і активами в 1 млн дол. наприкінці
60-х років становили 4,1 % загальної кількості підприємств і виробляли
47,4 % товарної продукції. В основному вони спеціалізувалися на
вирощуванні овочів і м’ясному тваринництві. Однак типовою була ферма з
обсягом товарної продукції не менше ніж 20 тис. дол. на рік.

В американському сільському господарстві поширилася оренда землі.
Кількість фермерів — повних власників землі становила 62 %, на їхню
частку припадало 35,3 % сільськогосподарських угідь. Переважно землю
орендували господарства з обсягом річної товарної продукції понад 40
тис. дол.

Великими власниками землі в США були монополії, деркава. За переписом
1954 p. банкам, страховим компаніям,

261

монополіям належало 40 % фермерських земель. Майже 1/4 землі
контролювалася за допомогою іпотечного кредиту. У державній власності
перебувало 364 млн га землі, або 40 % загальної земельної площі країни.

У сільськогосподарському виробництві США з’явилися акціонерні
підприємства, їх було менше ніж 1 % загальної кількості ферм. Вони
зосередили 7 % угідь і виробляли 8 % товарної продукції.

У ФРН у 1947—1949 pp. окупаційна влада провела аграрну реформу. За
законом про земельну власність було перерозподілено 178,5 тис. га землі,
або 1,3 % сільськогосподарських площ.

Земельна реформа в Японії 1947—1949 pp. передбачала примусовий викуп
державою землі, що здавалася в оренду, а також більше ніж 1 га. Продаж
здійснювався під наглядом земельних комітетів. Плата за землю
регламентувалася і виплачувалася державними облігаціями. Потім землю
перепродували селянам за низькими цінами. До 1949 p. було продано 1,63
млн га землі. В оренді залишилося 13 % землі. Виникло понад 400 тис.
селянських господарств. Частка селянської власності на землю збільшилася
з 31 % в 1941 p. до 70 % в 1955 p. Для реалізації реформи в 1952 p. було
прийнято закон про сільськогосподарські угіддя, який встановлював
контроль за ринком землі.

У сільському господарстві Японії головною галуззю за часткою у валовому
продукті було рослинництво. За вартістю продукції (60—70 %) провідна
роль належала тваринництву, що розширилося на основі м’ясного і
молочного скотарства, птахівництва. Рослинництво значною мірою стало
кормовою базою тваринництва, пристосовувалося до його потреб. Почали
більше вирощувати овочевих та технічних культур. Зросла врожайність
зернових.

В економічно розвинених країнах ефективність сільського господарства
досягалась за рахунок інтенсифікації. Використовувалися досягнення
науково-технічного прогресу. Розвивалися механізація, електрифікація,
хімізація виробництва.

262

У США ще на зламі 40—50-х років було впроваджено повну механізацію
обробітку грунту. Наприкінці 60-х років повністю було механізовано
збирання зернових, картоплі, коренеплодів, збирання кормових культур на
силос і зелену масу, на 90 % — збирання бавовни, на ЗО—50 % — овочів і
фруктів. Зменшилась кількість техніки, що застосовувалась у
сільськогосподарському виробництві, але при цьому зросли її потужність
та універсальність. У Великобританії, Японії широко застосовувалися
монокультиватори (мала механізація).

Широко впроваджувалася хімізація. За кількістю добрив на 1 га
оброблюваної землі першість належала Японії (386 кг), далі — ФРН (212),
Франція (167), Великобританія (92), США (32). Особливо швидко зростало
застосування азотних добрив (43 %), збільшувалося використання
отрутохімікатів. У США 70 % збільшення врожайності у рослинництві
забезпечувало використання хімічних добрив.

Особливістю сільськогосподарського виробництва США був високий рівень
електрифікації. В 1966 p. він становив 98,3 %. Використання
електроенергії дало змогу механізувати трудомісткі роботи у
тваринництві, створити автоматичні системи та лінії, зокрема з
програмним керуванням. Впроваджувалися механізація і автоматизація
вантажнорозвантажувальних робіт, різних процесів у тваринництві. Для
розвитку сільськогосподарського виробництва велике значення мала мережа
комунікацій. У США основним засобом перевезення був автомобільний
транспорт. Залізницями перевозили зерно на великі відстані. Було
телефоніЦзовано більшість фермерських господарств.

Постійно зростали інвестиції в сільське господарство. Відбувалося
становлення структури аграрного капіталу. Однак у структурі
капіталовкладень національних господарств частка сільського господарства
зменшилася і ставовила в 1968 р у США — 1,6 %, ФРН — 4,3, Франції — 3,8,
Великобританії — 1,4, Японії — 6,9 %. Зросло значення зовнішніх джерел
фінансування, хоча норма нагро-

263

мадження становила близько ЗО % фермерського доходу. Так, у США обсяг
основних виробничих фондів сільськогосподарських підприємств збільшився
у 1950—1975 pp. з 34,7 до 119 млрд дол. Для великих господарств
співвідношення позикових коштів до власних досягло 35—37 % загальної
величини активів. За допомогою позики вони майже повністю фінансували
поточні витрати. За іпотечною позикою фермери платили у вигляді
процентів до 3 млрд дол. У 1970 p. фермери заборгували кредитним
установам 57 млрд дол.

Використання інтенсивних методів господарювання забезпечило зростання
продуктивності праці сільськогосподарських підприємств. У США в 1966 p.
на одну людиногодину праці вироблялося в рослинництві в 4,4,
тваринництві — в 3,4 раза більше продукції, ніж в 1939 p. Один фермер
міг прогодувати 43 чол. Вимоги до його кваліфікації, освіти були вищі,
ніж у промисловості.

В усіх економічно розвинених країнах сформувалися агропромислові
комплекси (АПК), що складалися з власне сільськогосподарського
виробництва, а також галузей, що виробляли і постачали промислову
продукцію, та зайнятих транспортуванням, переробкою та реалізацією
сільськогосподарської продукції. За допомогою так званої вертикальної
інтеграції фінансовий капітал поєднував всі стадії виробничого процесу у
секторах АПК. Так, найбільшій світовій корпорації “Каліфорніа лендс
інкорпорейтед” належали 600 тис. акрів землі, спеціалізовані
господарства з виробництва сільськогосподарської продукції, переробки
овочів, фруктів, консервні заводи, торгова мережа.

У 60-х роках у США склався певний тип сільськогосподарського маркетингу.
Промислові компанії створили мережу баз і збутових центрів (дилерів). До
їхніх обов’язків належали реалізація сільськогосподарської техніки, її
обслуговування, постачання хімікатів. Вони активно втручалися в усі
стадії виробництва, надавали кредити.

Набула поширення кооперація для об’єднання економіч-

264

них ресурсів, особливо в молочному тваринництві, овочівництві,
садівництві. У США на її частку припадало майже 40 % збуту товарної
продукції.

Сільськогосподарське виробництво розвивалося в умовах посиленого
державного регулювання, головним завданням якого була стабілізація ринку
сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів.

Державні асигнування надавалися на захист грунтів від ерозії, на
іригаційні роботи, поліпшення земельного, лісового фонду.
Науково-дослідну роботу проводили, як правило, урядові установи.

У США функції регулювання виконували міністерство сільського
господарства, державна товарно-кредитна корпорація (ТКК), адміністрація
земельного фонду. У 1953— 1964 pp. уряд реалізував 25—47 % валового
збору пшениці, 9—16 % кукурудзи, 4—32 % ячменю, 15—62 % бавовни, 9—48 %
тютюну. У 1962 p. фермерам, які скоротили посіви зернових на 20 %,
надавалося право здавати продукцію під заставу ТКК за гарантованими
цінами, на 13—27 % вищими, ніж ринкові. За незібраний урожай фермери
отримували компенсацію у розмірі 45—50 % його вартості. Цим скористалися
переважно великі ферми, що отримали 93 % державних виплат. Американські
фермери мали гарантовані стабільні доходи.

Важливим підсумком розвитку сільського господарства в економічно
розвинених країнах стало зростання його економічного потенціалу. Вони
досягли високого рівня самозабезпеченості продуктами харчування, за
винятком продукції тропічного землеробства. За масштабами
сільськогосподарського виробництва, використання матеріальних, трудових
і фінансових ресурсів першість серед цих країн утримували США, які
виробляли найбільше в світі пшениці, кукурудзи, тютюну, бавовни,
картоплі, цукрового буряку, мали найчисельніше поголів’я великої рогатої
худоби, свиней. Сільське господарство набуло експортної орієнтації на
світові ринки сировини і продуктів. Другим після США

265

експортером сільськогосподарської продукції стала Франція. Вона була
єдиною країною в Західній Європі, яка вивозила зернові, молочні
продукти, вино.

Розвиток сільськогосподарського виробництва п’яти найрозвиненіших країн
світу ілюструють такі статистичні дані:

Важливим чинником розвитку сільськогосподарського виробництва в 60-х
роках стала єдина сільськогосподарська політика країн — учасниць
Європейського Співтовариства, її метою було піднесення життєвого рівня
працівників сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових
цін на сільськогосподарську продукцію, регулювання ринків головних
сільськогосподарських товарів. У 1968 p. було ліквідо-

266

вано мито на продукцію країн — членів Співтовариства.

Розвиваючись на індустріальній основі, у 70—80-х роках
сільськогосподарське виробництво провідних країн світу вступило в новий
етап розвитку. Глибокі якісні зміни тривали в аграрному секторі
економіки США. Його підприємства відзначалися високою продуктивністю.
Найпоширенішою формою їх були сімейні, партнерські й так звані інші
господарства. Сімейні працювали на власному капіталі та кредитах
комерційних банків. Таких господарств в країні було більшість, їм
належало 70 % землі. Вони виробляли 60 % сільськогосподарської
продукції. Партнерська ферма — це об’єднання членів однієї родини різних
поколінь. Партнерство дає змогу поєднати капітали, земельні ділянки,
матеріальні та трудові ресурси. Це забезпечує зростання продуктивності
сільськогосподарського виробництва. Володіючи 16 % землі, вони
виробляють понад 16 % продукції галузі. До “інших” фірм належать
сільськогосподарські кооперації та кооперативи. Перших у США близько 60
тис. Займаючи 14 % землі, вони забезпечують 24 % товарної продукції США.
Важлива роль належить кооперативам, їх у країні майже 55 тис., а
чисельність пайовиків — 4,5 мдн чол. Кооперативи реалізують готову
продукцію, забезпечують сільськогосподарських виробників технікою,
фінансовими послугами.

У США 3 % населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві,
повністю забезпечує продовольством населення країни. Продукція цієї
галузі експортується також за кордон. Цього було досягнуто завдяки
інтенсивній професійній підготовці виробників, широкому застосуванню
різноманітної, високоякісної техніки і зв’язку, всебічній державній
допомозі фермерству.

У 70—80-х роках уряд Великобританії приділяв велику увагу розвитку
національного сільськогосподарського виробництва. Державні субсидії
почали отримувати хлібороби, зокрема за реалізацію виробництва
високоякісної продукції. Уряд ввів постійні доплати фермерам за
збільшення урожайності зернових і продуктивності тваринництва.
Завершувалися

267

механізація, електрифікація, хімізація галузі. Держава встановила
високі ціни на сільськогосподарську продукцію, стимулюючи фермерське
виробництво. За 10 років (1970—1980рр.) урожайність пшениці збільшилася
в 2 рази. Однак і в цей період сільськогосподарському виробництву
належала другорядна роль в економіці Великобританії. Тут вироблялося
лише 6 % валового національного продукту. Галузь забезпечувала населення
країни своєю продукцією на 75 %. Значну частину продовольства
Великобританія імпортувала з європейських країн.

Великі зміни відбулися у сільськогосподарському секторі Франції.
Сільськогосподарське машинобудування перетворилося на одну з
найрозвиненіших галузей французької економіки. Застосування добрив
зросло вдвоє. Внаслідок цього зросла продуктивність праці. Ці зрушення
торкнулися великих індустріальних ферм. Переважна частина невеликих
селянських господарств практично не користувалася ні тракторами, ні
іншою великою сільськогосподарською технікою. Парцелярне господарство,
хоча і повільно, однак відходило на задній план. Техніка застосовувалася
не тільки в землеробстві, айв тваринництві. Отже, Франція стала світовим
експортером сільськогосподарської продукції. Вона є одним з найбільших
постачальників молочних продуктів, вина, цукру.

У 70—80-х роках високим рівнем розвитку характеризувалося сільське
господарство Західної Німеччини. У ньому простежувалися такі тенденції,
як концентрація, хімізація та комп’ютеризація виробництва. До мінімуму
було знижено імпорт продукції цієї галузі. У 80-х роках воно майже
повністю забезпечувало населення країни продовольством. У цей період
німецьке сільське господарство спіткала гостра конкуренція на
європейських ринках партнерів по Спільному ринку — аграріїв Франції,
Італії, Великобританії. Вистояти у цій ситуації німецьким аграріям
допомогли щедрі державні дотації та найвищий рівень механізації
виробництва.

Японське сільське господарство в 70—80-х роках помітно

268

знизило темпи розвитку. Однією з причин цього є постійне скорочення
оброблюваних земель в країні. Воно відбувається у зв’язку з
використанням угідь під будівництво доріг, промислових об’єктів,
житлових будинків, через стихійні лиха. Лише в 1960—1987 pp. орна площа
скоротилася на 12 %. Зниження урожайності було зумовлено також надмірною
хімізацією, застосуванням отрутохімікатів, агротехнічними порушеннями.

Недостатній рівень виробництва сільськогосподарської продукції в країні,
а також підвищення життєвого рівня населення потребували імпорту
продовольства. Особливо зросла потреба в таких товарах, як кава, какао,
банани, ананаси, прянощі. Головними постачальниками
сільськогосподарської продукції в Японію є США і Австралія. Цей процес
регулює уряд, який контролює внутрішній ринок виробництва продовольства,
його імпорт і експорт. Система регулювання ринку стосується насамперед
закупівлі основної культури Японії — рису. Перевиробництво його — одна з
найскладніших проблем, з якою зіткнувся уряд Японії. Держава встановила
премії за скорочення посівів цієї культури. У 1968—1988 pp. площа, на
якій вирощували рис, зменшилася на 1170 тис. га. Відповідно збільшилися
урожаї пшениці, кормових культур. Сьогодні, як і в минулому, більшість
селян у Японії є дрібними власниками, що пов’язано зі специфікою орних
земель, які розташовані переважно на гірських схилах.

У цілому сільськогосподарське виробництво в Японії, як і в інших
економічно розвинених країнах, набуло інтенсивного розвитку. Попри
зменшення площі сільськогосподарських угідь та чисельності працюючих в
цілій галузі, виробництво продуктів харчування зростало.

У соціалістичних країнах у другій половині 40-х років було проведено
аграрні реформи, які передбачали конфіскацію землі у великих власників,
монастирів і передавання її малоі безземельним селянам (крім Польщі та
Югославії). Частина землі перейшла у власність держави. На ній було
організовано державні сільські господарства,

269

дослідні станції. Ліквідовувалися іпотечна та інша заборгованість
селянських господарств.

Протягом 50-х років відбувалося кооперування селянських господарств,
60-ті роки стали періодом інтенсифікації на основі механізації,
хімізації, електрифікації. За цей час соціалістичні країни розвивали
сільське господарство більш швидкими темпами, ніж економічно розвинені.
Помітно підвищувався рівень споживання основних видів продовольства на
душу населення. Однак за врожайністю культур соціалістичні країни значно
відставали: зернові — 18 ц/га, кукурудза — 36, цукровий буряк — 50,
картопля — 136 ц/га. Нижчою порівняно з розвиненими країнами була частка
тваринництва в сільськогосподарському виробництві: від 35,3 % в Болгарії
до 58,2 % в НДР. Комплексна механізація охопила близько 50 % зернових
господарств. У птахівництві, свинарстві відгодівля на комплексних фермах
не перевищувала 25—ЗО %. Промисловість постачала не комплексні системи
машин, а окремі їх види. Втрати продовольства становили ЗО—50 % у циклі
виробництва в цілому. Практично не розвивалася інфраструктура.

В аграрно-сировинних країнах сільське господарство залишалося основною
формою господарювання і зайнятості населення. У 50— 60-х роках частка
його у ВНП зменшилася, однак наприкінці 60-х років у ньому працювало
понад 60 % зайнятого населення. За статистикою 00Н, загальні темпи
зростання аграрної продукції в країнах, що розвиваються, були вищі, ніж
в економічно розвинених, і становили 3 % річних. Хоча продукція
сільського господарства зросла в 2,2 раза, однак розрив між цими
країнами збільшився. Обсяг виробництва на душу населення в розвинених
країнах перевищив відповідний показник для аграрно-сировинних країн. Для
більшості з них використання досягнень науково-технічного прогресу для
забезпечення населення продуктами харчування виявилось завданням, яке
вони не змогли успішно розв’язати. Уряди збільшували інвестиції в
сільське господарство, сприяли запровадженню високоврожайних,
засухостійких

270

сортів зернових і технічних культур. Однак панування невеликих
господарств, котрі не мали можливості придбати сучасну техніку, добрива,
засоби захисту рослин, не давало змоги підняти врожайність.
Агротехнічний рівень, кількість сільськогосподарської техніки зростали
повільно.

У 70—80-х роках сільське господарство соціалістичних держав переживало
затяжну кризу. У переважній їх частині панували колгоспи і радгоспи, не
вистачало власного зерна. СРСР, Польща, Чехословаччина з року в рік
імпортували зерно. Багато сільськогосподарських робіт виконувалися
вручну. Інтенсифікація галузі затягувалася. Життєвий рівень селян
порівняно з Заходом залишався низьким.

4.4. Міжнародні економічні відносини

Друга світова війна негативно вплинула на систему міжнародних
економічних відносин. Механізм співробітництва практично не діяв.
Позиції європейських країн на світовому ринку погіршилися. Монопольне
становище зайняли США. Їхня частка в експорті серед світових держав
зросла з 14,5 % в 1938 p. до 32,5 % у 1947 p. При цьому частка країн
Західної Європи становила 33,4, Японії — 1,3%. Відновивши економічний
потенціал, на початку 50-х років вони активно включилися в міжнародний
товарообмін.

Світова торгівля в 50—60-х роках характеризувалася значним пожвавленням.
В економічно розвинених Країнах щорічний експорт дорівнював 9,4 % при
зростанні національного доходу на 4,5 % , промислового виробництва — на
5,5 %. Експортна квота у ВНП збільшилася з 7 % у 1950 p. до 10,6 % у
1970 p. У соціалістичних країнах темпи зовнішньоторгового обороту
становили 11,3 % в 50-х роках і 8,6 % в 60-х.

У країнах, що розвиваються, середньорічні темпи зростання зовнішньої
торгівлі в 60-х роках становили 6,7 %, а | експортна квота у сукупному
ВНП — 14,5 % в 1970 p.

271

Зростання експорту та імпорту в окремих країнах характеризують індекси
за 1953—1969 pp. (1953 p. = 100 %).

Індекс зростання зовнішньої торгівлі соціалістичних країн лише за 60-ті
роки становив 230.

Інтенсивно йшов процес розвитку зовнішньої торгівлі між економічно
розвиненими країнами, % :

272

У 1970 p. в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині, НДР цей показник
становив 27,34 %, в Польщі, Югославії, Румунії — 17—24 %. У Радянському
Союзі він був найменшим — 7 %.

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі істотно вплинула на ситуацію на
світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам,
їхня частка у світовому експорті зросла з 61,8 % у 1950 p. до 71,9 % у
1970 p., європейських соціалістичних країн відповідно з 6,8 до 9,9 %,
аграрно-сировинних зменшилася з 6,2 до 5,5 %. Перше місце в світовому
експорті зберегли США — 15,4 % (без колишніх соціалістичних країн), на
друге місце вийшла ФРН (12,4), третє і четверте поділили Великобританія
і Японія (7), на п’ятому була Франція (6,4 %).

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі.
Значення сировини і продуктів харчування зменшилося, а палива — зросло.
Значно розширилася торгівля готовими виробами. Якщо їхня частка в
світовому експорті у першій половині XX ст. становила 38—45 %, то в 1960
p. вона досягла 55, а в 1970 p. — 65 %. Особливо швидко зростав
промисловий експорт економічно розвинених країн 76,9 % у 1969 p. У
структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання,
засоби транспорту. Соціалістичні країни індустріалізували господарства
на власній технічній базі, тому їхня частка у світовому імпорті-експорті
машин була незначною — 12—13 %. У торгівлі між країнами РЕВ експорт
машин у 1967 p. становив 31 %. Першість мали Чехословаччина (50 %), НДР
(49 %). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40 %), частка
машин становила лише 20 %. Одночасно імпорт з країн РЕВ давав можливість
СРСР забезпечити 1/3 потреби у машинах і продуктах харчування, рослинній
сировині.

Ринком збуту продукції обробної промисловості, що швидко зростав, були
країни, що розвиваються. У свою чергу, вони постачали на світовий ринок
менше ніж 10 % готових виробів, 1,3 % машин і обладнання. Основними
статтями

273

їхнього експорту (75 % загальної суми) були нафта, продукти харчування,
бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби какао.

Змінився географічний розподіл зовнішньої торгівлі, що визначався
економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄС, РЕВ,
Європейської асоціації вільної торгівлі, що утворилася в 1960 p. (ЄАВТ).
До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія,
Португалія, Швейцарія, Швеція. В Америці діяли Центральноамериканський
спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Андський
спільний ринок. У Африці утворилися митні спілки.

Для країн ЄС частка взаємного зовнішньоторгового товарообороту становила
в 1960 p. 36,4 %, в 1970 p. — 46, для Західної Європи — 61 %. Країни
Центральної та Південно-Центральної Європи після війни надавали
переважне значення традиційним зв’язкам з Заходом. У 1948 p. частка
Заходу в товарообігу Чехословаччини становила 68 %, Угорщини — 66,
Польщі — 59, Румунії — 29, Болгарії — 22, Східної Німеччини — 25 %.
Частка СРСР до війни не перевищувала 1—3 %. Утворення соціалістичної
системи, РЕВ зумовили переорієнтацію країн на Радянський Союз і взаємний
зовнішньоторговий оборот. Наприкінці 60-х років його частка сягала 50—75
% загального обсягу. Це пояснювалося в основному політичними, а не
економічними причинами, оскільки поділ праці між країнами лише
формувався.

Загальною тенденцією для всіх країн, що розвиваються, було поступове
зменшення взаємної торгівлі. Основні їхні партнери — економічно
розвинені країни світу. Зовнішня торгівля між останніми розвивалася
найбільш динамічно і становила до 80 % їхнього торгового обороту.

Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі, зміни її товарної
та галузевої структури було поглиблення міжнародного поділу праці під
впливом науковотехнічного прогресу. Внаслідок спеціалізації,
кооперування, особливо в обробній промисловості, в торговий оборот
залучалися проміжні товари (вузли, деталі). Значний вплив мало

274

зростання обсягу міжнародних внутрішньокорпораційних поставок
транснаціональних компаній і міжнародних монополій, що перевищував ЗО %
товарообороту на світовому ринку. Зменшилася залежність економічно
розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними
замінниками. Індустріалізація сільського господарства спричинила повну
самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту:

Протягом 50—60-х років для більшості економічно розвинених країн
постійною ознакою був пасив зовнішньої торгівлі внаслідок перевищення
імпорту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт постійно
був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів
від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг в інших
сферах.

Зростала незбалансованість торгівлі між економічно розвиненими і
аграрно-сировинними країнами. У 60-х роках ціни на сировинні товари
зросли на 7, на готові — на 17 %. Незначне зростання експорту країн, що
розвиваються, платіжні труднощі зумовили їхню зовнішню заборгованість.

При загальних тенденціях розвитку зовнішньої торгівлі в п’ятірці
найбільш економічно розвинених країн зміни відбувалися по-різному.
Найбільш динамічно розширювала експорт Японія, її товари (комп’ютери,
відеомагнітофони, електронне обладнання, побутова техніка)
характеризувалися високими технічними показниками. Значне відставання
імпорту зумовило дефіцит багатьох країн у торгівлі з Японією, зокрема з
США він виявився в 1965 p.

США займали важливе місце в експорті “наукоємної” продукції. Наприкінці
60-х років вона становила 51,5 % загального обсягу, а у ФРН — 47,
Великобританії — 42, Франції — 31 %. Однак за конкурентоспроможністю
товарів більшості галузей США відставали.

У Великобританії традиційні галузі — текстильна, вугільна — майже в 2
рази скоротили експорт. Зросла експортна

275

квота металургії (22,5 %), машинобудування (33,8 %). Зовнішня торгівля
переорієнтовувалася на ринок економічдо розвинених держав. У результаті
суперництва Великобританії з країнами Спільного ринку частка їх у
світовій торгівлі зменшилася, проте в цілому з країнами Західної Європи
збільшилася майже на 60 %.

Залежність господарства ФРН від зовнішніх ринків значно посилилася.
Експортна квота хімічної, машино-, приладо-, суднобудівних галузей
становила 1/5—1/2 продукції, що реалізувалася на зовнішньому ринку.

Товарна структура експорту Франції порівняно з іншими країнами
характеризувалася низькою часткою готових виробів і обладнання
(відповідно 47 і 20 %).

Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947
p. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода
відігравала двояку роль. Це був договір, що фіксував основні правила і
принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні.
Одночасно ГАТТ — це центр, в межах якого провадилися багатосторонні
переговори з метою розв’язання проблем міжнародної торгівлі. В
результаті діяльності ГАТТ у 50-х роках — першій половині 60-х років
країни дещо пом’якшили митні бар’єри. У другій половині 60-х років
учасники переговорів досягли згоди про зниження митних тарифів у
середньому на 38 %.

У країнах ЄАВТ митні бар’єри було скасовано до січня 1967 p., в ЄС — до
лютого 1968 p. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму
колективного протекціонізму в ЄАВТ — на промислові, в ЄС — на промислові
та сільськогосподарські товари. Загальною була тенденція зниження
ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари,
встановлювалися обов’язкові імпортні внески. У США в 1970 p. кількісно
обмежувався імпорт на 67 видів промислової продукції, в країнах ЄС — 65,
у Великобританії — 21.

Питаннями міжнародної торгівлі займалися Конференція 00Н з торгівлі та
розвитку (ЮН КТАД), перше засідан-

276

ня якої відбулося в 1964 p.. Рада митного співробітництва (заснована на
початку 50-х років).

У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми
міжнародних економічних відносин. Це було пов’язано з
інтернаціоналізацією господарського життя, прискореними темпами його
зростання та структурними зрушеннями в умовах високих темпів
науково-технічного прогресу, поглибленням міжнародного поділу праці,
розширенням світових господарських зв’язків, Ці фактори в нових
політичних умовах зумовили зміну ролі та структуру вивозу капіталу.

Збільшилися масштаби іноземного інвестування економічно розвинених
держав з 51 млрд дол. в 1945 p. до 285 млрд дол. в 1970 p. (приблизно в
6 разів). Перевага серед країн-експортерів віддавалася США, Канаді.
Європейські країни, зайняті відбудовою господарства, не могли вивозити
капітал у значних розмірах. У Західній Німеччині, Японії певний час
діяла формальна заборона на вивіз капіталів. Існувала нерівномірність в
експансії інвестицій. Вони сконцентрувалися в невеликій групі країн:

277

Відбулися зміни у співвідношенні різних форм вивозу капіталу. Великим
його інвестором за кордон стала держава. У США початком державних
інвестицій вважається план Маршалла. Хоч їхня частка в загальному вивозі
капіталу країни зменшилася з 39 % в 1950 p. до 21 % в 1970 p., однак
значення держави в регулюванні міжнародного руху капіталів неабияке.
Вона стимулювала вивіз за кордон приватного капіталу, була його
гарантом. З посиленням могутності транснаціональних компаній збільшилася
їхня роль як експортерів капіталу. У 1966 p. вартість зарубіжних
інвестицій цих компаній становила 90 млрд дол.

США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих
інвестицій. У 1970 p. вони становили 52 % всіх капіталовкладень країни.
Для Великобританії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу
в позиковій формі.

Змінилася географічна структура капіталовкладень економічно розвинених
держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. Для
американського приватного капіталу найважливішою сферою їхнього
вкладення стали країни Західної Європи, частка яких в 1950—1970 pp.
зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Великобританії
зросли в 10 разів, ФРН — 25,5 раза. За 60-ті роки корпорації США купили
або побудували у країнах Спільного ринку 1722 підприємства. Частка
Латинської Америки зменшилась з 39 до 15,6 %, Канади — з 32,1 до 29 %.
Провідна роль в експорті капіталу належала економічно розвиненим
країнам: Великобританії — 70 % в 1970 p., ФРН — 71,5, Франції — більше
ніж 60 %.

Значні кошти економічно розвинених держав вкладалися в економіку США.
Протягом 60-х років загальна сума прямих інвестицій збільшилася в 2
рази, з яких 2/3 припадало на Західну Європу. Майже в 2 рази знизилася
частка Канади (23,5 %). Почали вкладати за кордоном свій капітал і
Австралія, Нова Зеландія, країни, що розвиваються. Частка Японії
становила близько 2 %. Проте іноземний

278

капітал не впливав істотно на економіку США, оскільки прямі інвестиції
складали лише 1/4 усіх зарубіжних вкладень. Переважною їх формою були
портфельні інвестиції.

Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 50—60-х роках
США, Європу вивозилося понад 1/3 інвестицій (38 %). Більша частина була
зосереджена у країнах Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %),
Середнього Сходу, Африки.

Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення
капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою
робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в
економічно розвинених країнах. Однак якщо в 50-х роках переважали
державні інвестиції та 60 % коштів надходило від Офіційної допомоги
розвитку (ОДР), то в 60-х роках почали переважати приватні інвестиції. У
1950—1970 pp. американські інвестиції в Азії збільшилися в 4 рази.
Латинській Америці — 3, Африці — майже в 18 разів.

Новим у вивозі приватного капіталу була зміна джерел фінансування. Поряд
з новими іноземними інвестиціями збільшилося значення реінвестованих
прибутків. В США в 60-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень.

Певні зрушення сталися у галузевому розподілі капіталовкладень
економічно розвинених держав. Об’єктом їх були насамперед добувна і
металоплавильна промисловість. У 60-х роках започаткувалася тенденція до
переміщення капіталу в обробну промисловість. Так, при загальному
зростанні інвестицій США в 2 рази в обробну промисловість їх надійшло в
3 рази більше. Майже 1/2 американського капіталу в Західній Європі
вкладалася в цю галузь. У 1970 p. зарубіжні інвестиції Японії становили
27 %, Франції — 20, ФРН — 80 %. Наприклад, у Латинській Америці
іноземний капітал контролював видобування мінеральної сировини,
виробництво і експорт сільськогосподарської продукції. Проте 67 %
капіталів вкладалося в обробну промисловість.

279

Вивіз капіталів за кордон забезпечував значні прибутки. Норма прибутку
американських корпорацій у 1947— 1971 pp. становила 104,4, а для країн,
що розвиваються,— 204,6 %.

У 1946—1974 pp. функціонувала Бреттон-Вудська валютно-грошова система
золотодоларового стандарту. Восени 1946 p. було створено Міжнародний
валютний фонд (МВФ). У грудні 1946 p. опубліковано початкові валютні
паритети більшості країн—членів МВФ. Навесні 1947 p. він розпочав
валютні, операції. Радянський Союз не став його членом з політичних
міркувань. З цих самих причин вийшли з цієї організації Польща,
Чехословаччина, Куба.

Важлива роль належала міжнародним валютно-фінансовим організаціям —
Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), що мав стимулювати
приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після закінчення
другої світової війни, Міжнародній фінансовій корпорації (МФК) і
Міжнародній асоціації розвитку (МАР), організованих для інвестування
країн, що розвиваються.

Бреттон-Вудська система тривалий час характеризувалася відносною
стабільністю, сприяла зростанню міжнародних інвестицій, торгівлі. З
середини 60-х років розпочалися труднощі в її діяльності. Роль долара не
відповідала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві,
структурі міжнародних економічних відносин. Обезцінення долара було
пов’язано також з дефіцитом платіжного балансу США. Певний час він
покривався не золотом, а на 3/4 доларами. Долар нагромаджувався в банках
країн Західної Європи, Японії. Майже в 7 разів збільшили свої капітали
за кордоном монополії США. Виник новий міжнародний грошовий ринок, так
званий ринок євровалют, тобто доларів за межами США, що безконтрольно
переміщалися з однієї країни в іншу. У 1976 p. масштаби його оцінювалися
в 46,5 млрд дол. За умовами Бреттон-Вудської угоди США повинні були за
вимогою іноземних банків обмінювати долари на золото. Внаслідок цих
операцій золотий запас

280

США в 1970 p. покривав лише 25 % зовнішніх доларових зобов’язань і
зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 p. до 11,1 млрд дол. у 1971 p.
Власники доларів прагнули конвертувати їх в більш стійку валюту, зокрема
західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС, Японія поставили питання
про зміну паритету США. Становище ускладнювалося кризами окремих
національних валют.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 p. за
Паризькою угодою Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До
нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди,
Люксембург. Ця міжнародна організація, об’єднавши кам’яновугільну”
залізорудну, металургійну промисловість, контролювала 60 % виплавлення
сталі, 50 % видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтегральному процесі була Римська угода 1957 p., за
якою шість перелічених раніше західноєвропейських держав заснували
Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське
Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати
митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів,
капіталів, послуг. Планувався поступовий перехід до єдиної економічної,
соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати
розвиток атомної енергетики. У 1958 p. для цих двох організацій були
утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий
орган). Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 p. ці
установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його
членів.

Головним досягненням ЄС протягом 1958—1969 pp. було створення митної
спілки. З 1 липня 1968 p. його учасники почали застосовувати єдиний
тариф на ввезення товарів з третіх країн. Було вироблено єдину
сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі в 1969 p. винесла
постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.

У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інте-

281

граційні процеси в європейських країнах, які сприяли їхньому
економічному суперництву з США та Японією. Назріла проблема створення
для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія,
Ірландія, Данія, що посилило його економічну могутність. У 1987 р.
розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного
ринку. З приєднанням до ЄС Греції (1981), Іспанії та Португалії (1986)
“Спільний ринок” став мобільним і міцним. Він зумів не тільки
конвертувати національні валюти, а й створити єдину інтеграційну грошову
одиницю — екю.

Політична структура ЄС складається з ради, комісії, парламенту, суду.
Рада — вищий орган ЄС, до якого входять представники 12 країн. Оскільки
вона є законодавчим органом, то вирішує головні питання діяльності
“Спільного ринку”. Комісія — постійний виконавчий орган, членів якого
призначають країни ЄС. Парламент — консультативний орган, що здійснює
загальний нагляд за усіма інституціями. Суд здійснює юридичний контроль,
зокрема за Римською угодою розв’язує будь-які спори між членами
співтовариства. Його призначають країни — члени ЄС. Усі органи
фінансуються з митних надходжень третіх країн та інших джерел.
Перелічені органи приймають рішення одностайно і простою більшістю.

Протягом 70—90-х років продовжувала свою діяльність Європейська
асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія,
Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було
скасовано митні бар’єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій
спільноті відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами
провадить самостійну економічну політику: товари цих країн не можуть
вільно пересуватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів
ЄС). Стосунки ЄАВТ з ЄС дуже перспективні. ЄС і ЄАВТ планують формування
єдиного спільного ринку для всієї Європи. Між ними підписано угоду про
Європейську економічну зону, яка повинна об’єднати 380 млн населення
Європи. Західна

282

Європа стане ще більш конкурентоспроможною в економічному суперництві з
Японією і США.

Важливу роль в світовій економіці на початку 70-х років відігравала
стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім
Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних
частинах світу, а також із незалежних держав.

Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і
чисельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала
Великобританії певні економічні вигоди, оскільки країни-учасники
поставляли їй найрізноманітнішу сировину для обміну на англійські
промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як
міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного економічного
суперництва. Долар США дедалі більше почав використовуватися в країнах
стерлінгової зони. Вступ Великобританії в 1973 р. у “Спільний ринок” ще
більше знизив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві
Великобританії поняття стерлінгової зони ще формально зберігається,
однак фактично вона перестала існувати.

Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації
зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. У 1956—1957
рр, країни перейшли до координації народногосподарських планів,
спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з
співробітництва в різних галузях господарської діяльності (“Інтерметал”,
“Інтерелектр” тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва.
Гальмувалися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і
командно-ад’ міністративних методів управління.

Структурні зміни в економіці економічно розвинених удержав
супроводжувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто
сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм.
За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095,
послуг — 680 млрд дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1/5

283

світового торгового обороту. Рівень розвитку сфери послуг Східної
Європи різко відстає від рівня економічно розвинених країн світу.

Не в усіх країнах структура експортних товарів однакова. Економічно
розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби.
Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США -— 42 %,
Німеччину — ЗО, Японію — 12 %. Вони експортують на світові ринки ЗО—40 %
наукоємних товарів. Головними постачальниками нафти у світі є країни
ОПЕК. Останнім часом з’явилися й інші — Норвегія, Великобританія,
Мексика.

У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має
науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що
конкурентоспроможність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 %
робочих місць у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології
та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у
конкурентній боротьбі на світових ринках. Економічно розвинені країни
особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу.
Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких
витрат становила не більше ніж 1 % національного продукту. З 60-х років
державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньому становили
3 %.

Загальні витрати 24 країн Організації економічного співробітництва і
розвитку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд дол.
Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава,
фінансуючи гроші на розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як
національної, так і глобальної економічної стратегії. Німеччина та
Японія застосовують “ноу-хау” насамперед для зміцнення
конкурентоспроможності своїх товарів, США — для космічних досліджень,
розвитку аеронавтики.

Для підвищення конкурентоспроможності товарів розгортається
науково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участь
всесвітньо відомі “Сіменс” і “Інтел”,

284

”Сіменс” і “Тошіба”, “Дженерал електрик” і “Філіпс” і т. д.
Широкомасштабними є проекти ЄС. Розроблено ряд програм, розрахованих до
2000 p. Найголовніша з них — Еспріт (Європейська стратегічна програма в
галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізує план
“Технологічна Європа”, згідно з яким європейська економіка наприкінці XX
ст. має досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани затрачено
мільярди екю.

Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США,
Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії.
Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності
національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання
життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товарообороту,
300 транснаціональних корпорацій контролюють 75 % товарів, що
направляються в країни “третього світу”. Вони мають можливість знижувати
ціни на сировину, підвищувати на промислові товари. Характерним
прикладом ‘• інтернаціональної кооперації можуть бути фірми “Дженерал
Моторе”, “Тойота”, “Боінг”, “Вольво”. Процвітає торгівля зброєю. Лише за
1967—1986 pp. продано зброї на суму 635 млрд дол. Основними її покупцями
були: Саудівська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія,
країни Перської затоки. Найбільшими виробниками різних видів озброєнь є
США та Росія (до 1991 p. — СРСР). За 1982— 1989 pp. Саудівська Аравія
заплатила за цей смертоносний товар 42, Ірак — 42,8 млрд дол.

Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і
економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із
“соціалістичної” системи, намагаються ввійти в економічні, політичні,
культурні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція
— визначна подія сьогодення.

Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБВР. З 1992 p. він
почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі
займається ГАТТ, валют-

285

но-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних
економічних відносин є конвертовані валюти. Розвинені країни давно
стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть
встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв’язки, входити в
міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології,
здійснювати патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта відкриває
шлях до ринкових відносин.

Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки
зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його
розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього середовища
енергоємні виробництва.

У “третьому світі” з’явилися країни, які швидко розвиваються. Вони
виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємну. Для
цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита.
Головний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий
ринок. Організатором промислового виробництва у цих країнах та
регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії.
Світове співтовариство мусить рахуватися з тим, що у “третьому світі”
зберігається градація країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і
такі, що вийшли на сучасний рівень.

Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких
сьогодні є 20, — господарське зближення в ім’я прогресу. Наймогутніший з
них — Європейський Союз. У 1949—1991 pp. діяла Рада Економічної
Взаємодопомоги. В 1992 p. підписано угоду про створення “спільного
ринку” між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У
90-х роках заснувалося Чорноморське економічне співтовариство
(Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія,
Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між урядами
США, Канади, Мексики про північноамериканський “спільний ринок”. Подібні
інтеграції діють в Південно-

286

Східній Азії, Африці та в інших регіонах планети.

Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком
“визволення” енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане
своєрідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця
інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій
сфері. Світові запаси сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема
регулювання світового господарства в цілому. Найповніше цю функцію
виконує 00Н, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР),
Конференція з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація з промислового
розвитку (ЮНІДО), Програма з навколишнього середовища тощо.

Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер
мають також щорічні наради “Великої сімки”.

На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі
інтернаціоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав
пов’язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в
області науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 %
сільськогосподарського та промислового виробництва. Наступає потреба в
регулюванні всього світового господарства.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки:
максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, причому з
використанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний
тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність;

Продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу,
інформаційних (комп’ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі
суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними,
економічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано
інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні
цінності.

Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху
економічного прогресу без інтеграції із світо-

287

вим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить
не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі
міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного
розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише
на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.

Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова
сфера. Так, наприклад, країни — члени ЄС вводять спільну грошову одиницю
— євро. Вже в 2002 році вона стане основною для всіх членів
європейського валютного союзу.

Сучасні інтеграційні процеси відзначаються динамічністю. Якщо,
наприклад, в 1997 p. до “Спільного ринку” входило 12 країн, то в 1998 p.
— 15, а в 1999 p. — їх буде 20. У перші ж роки XXI століття майже вся
Європа становитиме одне економічне ціле. Подібні явища відбуваються на
всіх континентах земної кулі. Інтернаціоналізація господарського життя
набирає глобального характеру.

Подібні зміни простежуються в розвитку науки, техніки. Еволюційні
процеси, що тривали до 60-х pp. XX ст., змінилися в кінці 90-х pp.
революційними перетвореннями у технології всіх галузей матеріального
виробництва та сфери послуг. З’явилася електронно-обчислювальна техніка,
промислові роботи і матеріали нового покоління, ведеться розробка та
впровадження нових джерел енергії і т.д.

Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослідження. Якщо
Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 млн фунтів ст., то
сьогодні лише щорічно — 1,5—2 млн. Річні витрати США на науку ще більші
— 300—400 млрд дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність
наукових працівників. Якщо в кінці XIX ст. їх було близько 50 тис., то
сьогодні — 6 млн.

Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половини XX ст. призвів до
розвитку концепції постіндустріального суспільства. Її головним
теоретиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити
наслідки сучасної

288

науково-технічної революції. На його думку, вона ліквідує суттєві
суперечності в соціально-економічному ладі промислово розвинених-країн.
У постіндустріальному суспільстві провідну роль відіграють не
індустріальні центри, а “універсітети”, відповідно ведучою соціальною
групою такого суспільства стають не робітники, а представники
інтелектуальних професій, практики нових наукоємких технологій.

Постіндустріальна система суспільного виробництва базується на знаннях,
інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової
робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у
структурі привласнення.

Про посилення вищезгаданої тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний
обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи
корпорації тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського
капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У
постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі інтелектуального
народно-господарського розвитку здібностей населення”. Такі програми
здійснюються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції.
Як наслідок, у провідних країн світу питома вага працюючих з творчим
характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 p. до 50—60 % у 1997 p.

Поняття “технологія” в постіндустріальному суспільстві розуміється не
тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин,
обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну,
методів управління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які
розвиваються, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал,
особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому “третій світ”
упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад,
у напівпровідниковій.

Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства —
безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах.
Згідно з прогнозом у США

289

в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становитиме 60—75%.
Прогрес у розвитку комп’ютерної техніки сприяє запровадженню ЕОМ у всі
сфери людської діяльності. Отже, у промислове розвинених країнах
сформувався окремий електронно-інформаційний коплекс.

4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років
XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих
галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика,
Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості
продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною
структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери
нафти, які в 1960 p. об’єдналися в ОПЕК.

Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур,
Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної
промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення
іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій
літературі вони дістали назву “нові індустріальні країни”. В
аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели,
Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового
експорту (до 20 %) їх почали називати “новими експортними країнами”. Це
суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові
економічні зв’язки.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив
однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими
виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки.
Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже
всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2)

290

зосереджено ЗО % лісових світових масивів. Постійним джерелом
надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає
четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси
уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної
промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є
наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю,
вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення,
Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними
природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для
динамічного розвитку національних господарств.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні
інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку.
Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів,
нарощуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити
базові галузі економіки: гірничорудну, металургійну, машинобудівну,
хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки
легка і харчова промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в
1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи галузі обробної
промисловості, ці країни впритул наблизилися до рівня розвинених держав.
Частка обробної промисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %.
Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій
індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла
70 % усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних
розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці
наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого
прокату становлять в США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, Південній
Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже, ві індустріальні країни стали
конкурентоспроможними пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т
чавуну, ви-

291

плавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на експорт. Лише в
50—80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4
рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд дол.

Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни
Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої
спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали
назву “експортно-промислової орієнтації”. За виробництвом окремих видів
продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам. Так,
Бразилія займає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших
сільськогосподарських машин. Надзвичайно велику увагу нові індустріальні
країни приділили розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад,
розгорнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію
нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської
Америки діють АЕС.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і
Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці
країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на
експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції
відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея,
наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову
металургію, машиноі суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі
структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової
продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові
індустріальні країни Азії досягли в розбудові електротехнічної та
електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в Південній Кореї в
усьому промисловому виробництві становила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а
у 1989 p. — ЗО %.

Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не
тільки внутрішніми, а й зовнішніми факторами. Південна Корея лише в
1962—1989 pp. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % —
японські.

292

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний
сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію
“Петронанс”, яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні,
добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке
належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує
вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60 %
світового виробництва пальмової олії.

Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування
нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не
більше ніж 49 % нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким
підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої
продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують
роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних
компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких
частка американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол.
Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae
приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів у
Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх
досягла 10,5 млрд дол.

Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку
мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем
для верстатів, роботоманіпуляторів тощо. За участю японського капіталу
автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.

У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну власність підприємства
державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях
підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому
числі за кордоном, для передавання у приватну власність державних
залізниць.

У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними
труднощами державотворення.

293

Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років
британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в
промисловому відношенні. Країна з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8
% світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх
руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було
зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна
плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В
країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались
гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво
вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування,
поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було
націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці,
іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави
перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках
було націоналізовано найбільшу нафтову компанію “Есо”. Вже в середині
70-х років ЗО % промислового виробництва належало державному сектору.
Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А,
зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших
країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої
промисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпечила себе
металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала
сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну,
енергетичну.

Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками,
збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70—80-х
роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.

294

Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення
її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд чол. Для того щоб
забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу.
Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку
плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж
вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія,
піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом,
змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону.
Починаючи з 60-х років уряд проводить програму “зелена революція”. Це
цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До
нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання
хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зернових, виведення
породистих тварин.

Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка завпускає власні
супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші
найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно
суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з
неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.

Драматичним і суперечливим в економічному відно шенні був шлях, яким
довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни
(1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало
величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки
зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство, фінанси.

У повоєнний період загострилися стосунки між Схо дом і Заходом. Перший
обрав соціалістичну, сталін ську, модель розвитку господарства, другий —
тради

295

цінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості, сільського
господарства в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і
зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки
плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки
воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті
населення.

Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у
50—60-х роках розвивалися в умовах прискореного розвитку
науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові
технології (лазерні, плазмові, комп’ютерні), транснаціональні корпорації
охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у
виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених
країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними і
духовними цінностями. Яскравим прикладом цього є небувале господарське
піднесення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як “економічне
диво”.

Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому господарстві відбулися зміни у
співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним
економічним потенціалом.

За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані
соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та
країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому
виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн
зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство.

Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить про переваги економічно
розвинених країн. Порівняно з ними у соціалістичних країнах обсяг
валового внутрішнього продукту на душу населення становив 26 % у 1950 p.
і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються, відповідно 15,4 і 7,6 %.

Різними були темпи індустріалізації. В економічно розвинених країнах
господарство розвивалося інтенсивно, визначалося галузями, пов’язаними з
розвитком науково-технічного прогресу, швидким технічним переоснащенням
промисловості. Сільське господарство досягло рівня індустріального. У
соціалістичних країнах зростання відбувалося на основі екстенсивних
факторів. Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР перейшли
до інтенсивного розвитку. Перевага надавалася традиційним галузям,
становлення наукоємних галузей розпочалося в 60-х роках.
Індустріалізація сільського господарства не завершилася. У країнах, що
розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, формується мінімальний
промисловий комплекс.

У 70—90-х роках виникли і розвинулися нові індустріальні країни. Як за
обсягом виробництва, так і за

297

якістю промислової продукції вони наблизилися до пе редових країн
світу, а в окремих галузях зрівнялися з ними.

У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися де сятки міждержавних
економічних об’єднань. Наймо гутніше з них — Європейський Союз. У 90 х
роках про стежується стабілізація розвитку економічно розви нених країн.

Після краху СРСР нерівномірно розвивається економіка посткомуністичних
держав.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому полягає
значення плану Маршалла для відбудови євро пейської економіки?

2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового гос подарства у 50—90
х роках XX cm. Охарактеризуйте структурні зрушення у світовому
господарстві.

3. Проаналізуйте чинники, що сприяли “економічному диву” Німеччини та
Японії в 50—60-х роках.

4. Які зміни відбулися в структурі промислового вироб ництва:

а) економічно розвинених країн;

б) колишніх соціалістичних країн;

в) країн, що розвиваються?

5. Яке значення має науково технічний прогрес для роз витку національних
господарств і світової економіки в цілому?

6. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світовому і
національних господарствах.

7. Яка роль держави в розвитку національних господарств розвинених
країн?

298

8. Визначте основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних
відносин у 50—90-х роках XX cm. Яка роль держави у зовнішньоекономічній
діяльності? Назвіть основні центри економічного суперництва світового
господарства.

9. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної торгівлі. Які зміни
відбулися в товарній структурі та географічному розподілі зовнішньої
торгівлі?

10. У чому полягають особливості вивозу капіталу в світо вому
господарстві?

11. Перелічіть нові індустріальні країни. Розкрийте стра тегію їхніх
економічних програм.

12. Які риси є характерними для фінансової та кредит но грошової системи
економічно розвинених держав світу?

299

КНИГА 2

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАІСТОРИЧНІ ЧАСИ ТА КНЯЖИЙ
ПЕРІОД

Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів
світу. Перша людина з’явилася тут 1,5 млн років тому. Оскільки клімат
був суворий і холодний, люди селилися переважно в південній частині
України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема Королеве, Рокосове в
Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка в Донбасі,
Кіік-Коба в Криму тощо. Знайдено залишки господарсько-побутових
комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами
звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ.
Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків,
лосів, оленів, птахів.

В Україні мезолітичні пам’ятки датуються IX—VI тис. до н.е. і
знаходяться по всій території

Неоліт тривав від другої половини IV до II тис. до н. е. Найвідомішою
культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від
назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до
Південного Бугу,

303

на Подніпров’ї, Волині, в Степовому Причорномор’ї. Для поселень
характерним було кругове розташування жител. Трипільці жили в постійних
будівлях чотирикутної форми. Будуючи хату, в землю вбивали дубові
стовпи, між якими закладали стіни з плетеної лози і обмазували глиною.
Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схили та отвір для
диму. Долівка була глиняна, в середині хати знаходилась велика піч,
навколо якої — лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували як
усередині, так і ззовні. З’явилися протоміста площею до 400 га.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо,
пшеницю, вирощували майже всі садовогородні культури, відомі сьогодні в
Україні. Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним
наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними
зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами.
Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней.
Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал —
кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини,
оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки
прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані
горщики сірого кольору. Зародилися прядіння і ткацтво, з’явився ткацький
верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки
каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли,
з’явилися кам’яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани,
волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної
революції стала досить розвинена система обміну. Є відомості, що
трипільці отримували в обмін на хліб і худобу від остготських племен
коней, запозичили деякі технологічні способи керамічного виробництва. В
неолітичну добу поширилося використання міді. Вироби з цього металу та
руда потрапляли на територію України з БалканоДунайського регіону.

304

Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших
країн, а з незапам’ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи
територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з
найдавнішими світовими культурами.

Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла, будівництва,
духовного життя, які так схожі з шумерською, мікенською культурами,
дають підставу сучасним вченим вважати трипільців одним з
найцивілізованіших народів неолітичної доби.

Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е. Визначальними
рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий
розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських
племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного
та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки
бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися
мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. Металургія на території
України розвивалася на привізній сировині.

Перехід до виробництва заліза на межі II—1 тис. до н. е. став
визначальним моментом початку раннього залізного віку.

Початком залізної доби на території України вважають XII—VIII ст. до н.
е. Вона пов’язана з кіммерійською (кінець II — початок І тис. до н. е.),
скіфсько-сармато-античною (VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.), ранніми
слов’янськими культурами (IV—VIII ст. н. е.). Зросла продуктивність
сільського господарства. У Лісостепу та на Поліссі основою господарства
було орне землеробство з використанням залізних знарядь праці.
Тваринництво стало свійським, виникло стійлове утримання худоби,
розвивалося птахівництво. В степу переважало кочове скотарство. В ході
суспільного поділу праці ремесло почало відокремлюватися від сільського
господарства, стало самостійним видом господарської діяльності. Великого
значення набуло залі-

305

зоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на гончарному крузі.
Поселення мали різноманітні житлові господарські та виробничі будівлі.
Населення України мало тісні економічні зв’язки з стародавніми
цивілізаціями Близького Сходу, Стародавньої Греції. Головними
постачальниками металу на територію України були Закавказзя та Західна
Європа. Тому ранній період залізної доби на українських землях
пов’язують з гальштадською культурою. Активними були відносини з
Візантією.

У період раннього заліза в Україні виділяється пшеворська культура (І
ст. до н. е. — І ст. н. е.), її поселення розташовувались на Волині,
Подністров’ї, Поділлі та Закарпатті. Як свідчать археологічні розкопки,
господарство цих поселень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували
залізоплавильні горни. Використовували також інші сільськогосподарські
знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь,
гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець.
Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі,
будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в
розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Більшість вчених вважають,
що ця культура тісно пов’язана з зародженням слов’янства, тобто
безпосередньо створена нашими предками.

На схід від пшеворської культури знайдено численні поселення
зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500 поселень і понад 1000
могильників. Люди селилися на просторах Полісся, Верхнього і Середнього
Дніпра, Південного Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е.
Для економічної історії значення цієї культури особливе — завершується
багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей — землеробства і
ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв’язки
з античними містами Північного Причорномор’я.

Економіка зарубинецької культури грунтувалася на сільському
господарстві. На Поліссі велося вирубне землеробство, у лісостеповій
смузі — орне. Розводили худобу, зай-

306

малися мисливством і рибальством. Виявлено чимало ремісничих
майстерень, в тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед
знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі,
рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети,
шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Хоч і з
деяким застереженням, зарубинецьку культуру можна вважати
східнослов’янською.

Найяскравішим історико-економічним явищем, предтечею Київської Русі —
України була так звана черняхівська культура (друга половина II — VII
ст. н. е.). Її поселення охоплювали практично всю етнічну територію
України. Черняхівці досягли високого рівня розвитку сільського
господарства, ремесла, торгівлі, будівництва. На сьогоднішній день
вивчено понад 5000 пам’яток черняхівської культури, досліджено більше
ніж 200 поселень та могильників. Оселі розташовувалися на схилах ярів,
простираючись на 1,5—2 km. Поруч із глинобитними низькими мазанками
розташовувалися будівлі господарського призначення — комори, хліви,
пивниці, а також залізоплавильні печі, майстерні, де виготовляли жорна,
керамічні вироби, ювелірні прикраси.

На всій території України зустрічаються місця, де для виробництва посуду
використовували гончарні круги.

Провідною галуззю економіки черняхівців, як і в попередніх культурах,
було сільське господарство. Широко практикувалося двопілля. Вирощували
пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне
господарство стало переважати на великих площах, удосконалювалися
знаряддя праці. Це давало можливість жителям не тільки забезпечувати
себе хлібом, а й вивозити зерно на зовнішні ринки. Високорозвинене
землеробство і тваринництво зумовили небувале піднесення промисловості.

В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізота
бронзоплавильних майстерень, у яких застосовувалися термічна обробка
металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві
торф’я-

307

но-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань виробів з заліза і
сталі. Виробництво кольорових металів розвивалося на привізному
матеріалі, переважно з Прибалтики та Північного Причорномор’я. З бронзи,
міді, олова, золота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі,
голки, шпильки тощо.

Розвиток сільського господарства, ремесла стимулювали обмін і розвиток
торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих
розмірів досягли торгові зв’язки черняхівців з античним світом,
насамперед з Римом, територія якого в II—III ст. н. е. досягла етнічних
кордонів України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор,
тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях
черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин, що нерідко
трапляються у розкопаних оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.

В епоху бронзи на території України одночасно з іншими країнами виникли
найдавніші державні утворення. Вони визріли на існуючих тут численних
високорозвинених культурах. У III—IV н. е. черняхівська культура
зумовила появу могутнього племінного союзу — держави антів, яку М.
Грушевський та більшість сучасних істориків справедливо вважають
праматір’ю українців.

Отже, з найдавніших часів розвиток території України був складовою
частиною еволюції людства. Провідною рисою господарського життя її
населення була безперервність економічного прогресу: від привласнюючого
господарства мисливців і рибалок до відтворюючого
землеробсько-тваринницького господарства. Прогресу форм господарювання
сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне значення для
економічного розвитку українських земель мали контакти з сусідніми
спільнотами.

Дослідження археологічних пам’яток дає можливість визначити
закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що
історичні періоди первісної доби для населення України та Близького
Сходу були спільними.

308

1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини

Середина І тис. н. е. стала початком становлення феодального
господарства, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу.
Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка,
що основні риси феодального господарства сформувалися за часів
роздроблення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджують, що
збірники законів Украіни-Руси “Руська Правда” і “Правда Ярославичів”
(друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування.
Утвердження феодальних відносин в Україні пов’язують також з початком
польськолитовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом V—VII ст. у східнослов’янських племен розпочався процес
становлення сільської територіальної громади під назвою верьв. Вона
складалася з самостійних родин-дворищ, об’єднаних сусідством і
економічними зв’язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих
сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні
господарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим
утвердженням спадкового володіння.

За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII—IX
ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася
племінна знать — князі, “лучші мужі”, воїни-дружинники. Вони
збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення,
розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину
воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з’явилося велике
землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство.
Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого
були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не
переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської
держави (кінець IX — середина XII ст.).

309

Існувало дві форми земельної власності. “Жизнь”, як синонім
західноєвропейського алоду, — спадкове володіння, домен князів і бояр,
що вільно відчужувалася (продавалася, передавалася у спадок,
дарувалася). Відбувалося завоювання (“окняжіння”) земель сусідніх
громад, формувалася державна в особі князя власність на землю, що була
панівною протягом XI—XII ст. Це була власність не особисто князів, а
столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав
волості, що було умовним, невідчуженим володінням бенефіціального
характеру. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої.
Існувала практика запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл.
Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод —
спадкове володіння. Однак він не завершився в домонгольський період.
Деякі дослідники розвиток феодального землеволодіння пов’язують з
розпадом вільного селянського землеволодіння, виникненням і зростанням
великої земельної власності на основі приватногосподарської ініціативи
(приватного права).

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське
(доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі.
За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село
Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім
Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені.
Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI—XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої
половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали
князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники
(земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були
відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх,
займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 p.) церква існувала на введену князем
Володимиром десятину. Вона станови-

310

ла десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових
мит. У другій половині XI—XII ст. виникло і зросло церковне
землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання,
заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував
Києво-Печерському монастирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті
роки XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волинській
землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма селами та містом Попонним
володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.

У XI—XII ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь
надавав князям-намісникам земліволості з правом стягування податків для
прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві.
Князінамісники зобов’язувалися бути вірними київському князю, надавати
йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати
волость у спадок, відчужувати й без згоди київського князя. За зраду або
непокірність васал втрачав волость.

Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам
міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці
дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру.
Дарувалася не територія, а право стягування податків з населення.
Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими,
розвивалися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового
привласнення князями і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господарства було утворення
різних категорій феодальне залежного селянства з рабів вільних членів
громади.

У документах Київської держави для визначення рабства застосовувалися
терміни “челядь” і “холопи”. Раби були в спадково-особистій залежності
від свого власника, об’єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили
полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одружен-

311

ня на рабині без умовленості з її власником, посада тіуна (управителя
без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути борги.
Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові та
кредитові угоди, але відповідав за них його власник. Починаючи з Х ст.
більшість рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському
господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем раби поступово
наближалися до феодальне залежного селянства.

У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населення в Київській Русі
мало назву “люди”. З розвитком феодалізму в IX—XI ст. цей термін набув
значення “феодально залежне селянство”, яке експлуатувалося державою або
приватними феодалами.

У XI ст. з’явилося поняття “смерди”. У Київській Русі смердами називали
все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним.
Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від
князявотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь,
підлягали його судові. У кінці XI—XII ст. з розвитком боярського і
церковного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Ряд норм
обмежував їхні права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа
призначалася однакова винагорода. При відсутності дітей чоловічої статі
землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося брати
участь у торгівлі. Між феодалами існували угоди про видання
втікачів-смердів.

Одним із способів перетворення вільного населення на феодальне залежне
було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія напіввільних
людей — закупів і рядовичів, поява яких була пов’язана насамперед з
розвитком приватно-феодального землеволодіння.

Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи
свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на
умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю,
нази-

312

валися закупами. Закупами могли бути^ збанкрутілі купці, ремісники,
селяни. Вони відробляли боргове зобов’язання в господарстві
землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві,
мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності
закупів визначався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням
права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа.
Однак суспільне становище закупа забезпечувало йому право виступати
свідком у суді, звертатися з скаргою на власника.

Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з
різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до
іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, селяни,
які втратили землю, неосвічені сини священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, що сплачувався
грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона
стягувалася на користь князя та держави з селян підлеглих територій. До
державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були
зобов’язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до
ополчення, надавали підводи, будували і ремонтували фортеці, мости,
дороги.

З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян,
утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної
ренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для
прожиття було етапом на шляху формування рентних відносин у приватних
володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській
державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За “Руською
Правдою”, існувало феодальне господарство з примітивною відробітковою
рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з Х ст.

Важлива роль в становленні феодальних відносин належала державі. У
“Руській Правді”, “Правді Ярославичів”,

313

Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю,
закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних
категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини.
Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на
власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення
селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність
значної кількості незаселеної, господарське неосвоєноі землі, що
сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV
ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України.
Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського,
Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського,
Галицьковолинського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов’язане з зростанням і
зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину
землевласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр.
Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти
землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що грунтувалася на
міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла
справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри,
боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не
була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земельних відносинах,
а на стягуванні податків із земель для прожиття.

Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бенефіціальна та денна
системи західноєвропейського типу виникли в XII—XIII ст., зокрема в
Галицько-волинському князівстві. Для його економічного розвитку
характерним було переважання боярського землеволодіння. Князівський
домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина

314

боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації відбувся без
впливу княжої організуючої сили. Галицьковолинські князі володіння
землею, своїми слугами і боярами почали пов’язувати з службою та
васалітетом. Землі, що надавалися у довічне володіння, називалися
“державою”. Так, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців,
роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь втрачав своє
князівство, вірне йому боярство втрачало свої села.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного селянства в
XI—XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального
панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й
управління усіма категоріями селянства.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна
розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали
рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині XIII ст. зростали в
результаті дарування феодалові князівських земель і внаслідок його
приватновласницької ініціативи (придбання і захоплення земель, освоєння
незайманих територій). Співвідношення доменіальних і селянських земель,
частку їх в обсязі доходів вотчини не з’ясовано. Поєднувалися три форми
ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування— фіксований
чинш і здольщина. Грошові платежі були пов’язані з
судово-адміністративними штрафами та митами. У доменіальному
господарстві використовувалися регулярні та періодичні відробітки
(сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали
землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були
полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство.
Його господарськоадміністративним і військовим центром було укріплене

315

феодальне подвір’я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і
господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала
система вотчинної адміністрації:

управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший
(конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний характер,
яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживання. Лише
незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і придбання
товарів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було селянське
подвір’я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування
дорівнював в середньому одному “плугові”, що був одиницею оподаткування
і становив близько 15 га землі. 10—15 димів, в основному родичів,
об’єднувалися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди,
які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами —
“потужниками”, або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх
називали “підсусідками”, “половинниками”, “дольниками”. Землі дворища
складалися з “ділянок” — димів, що були розкидані у різних місцях.
Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування —
“рало”. Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста
(отаман), обраний на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному
користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла
державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного життя, займали
більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільськогосподарської
продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка
доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була значно
меншою, але воно визначало прогрес в сільському господарстві, мало
більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову
на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утво-

316

рилися централізовані держави, більшу частину українських земель
(Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було
приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну
Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під
владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття
загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського
князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у
земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна
власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або перейшли у володіння
польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській
шляхті. За період 1440 —1480 pp. у львівській землі в її руках опинилося
2/5 поселень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамоти на свої
володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно
виступали проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви.
Частина бояр лише частково добилися прав на шляхетство, утворивши групу
“ходачкової” шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не
задовольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося
зрівняння у правах з польською шляхтою, яка за польським законодержавним
збірником законів “Віслицький статут” (1347 p.) і Кошицьким привілеєм
(1374 p.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною
її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та
підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 p. привілеєм короля Владислава
III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від
усіх примусів. Назву “боярин” було замінено на “пан”.

У Великому князівстві Литовському земельна власність складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів. Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів. Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним примусом була військова служба. Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків. На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам. Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі се 318 fe лянства. Почався процес закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок. У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі. "Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина. Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу- 319 валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів. Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селяни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзними". Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими". Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку феодальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, складалася фільваркова система сільського господарства. Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з двоі трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту. У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII— XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість. 320 З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", поліська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізувала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суковатку, плетушку і тесану. Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпами на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогосподарських знарядь праці використовували коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо. В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування технічних культур. У селянському господарстві 321 посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію. Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині. З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади КиєвоПечерського монастиря. Галицько-волинський літопис повідомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, виноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Руською Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і полонинах основою тваринництва було вівчарство. Основні види господарства доповнювали промисли. Степи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки. Значну роль у господарстві мало мисливство. Полювали на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець, поляни "платили данину по білій вивірці від диму", дерев- 322 ляни — "по чорній куні". Полювання було для князів найулюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (сагайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней. З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, неводами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки. 1.2. Ремесла. Міста Ремесла і промисли на території України пройшли тривалий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими її ви| дами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, t ювелірне виробництво. ', Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ' ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним за| няттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто | виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів | забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви|плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'язіку масу, яку для надання твердості проковували, варили |кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: |йнаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо. | Значних успіхів досягло гончарне ремесло. До кінця 11 тис. н. е. гончарний круг поширився по всій території |України, витіснивши ліплену кераміку. Це виявилося в удос- 323 коналенні техніки виробництва, його подальшій спеціалізації, збільшенні кількості галузей. Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ремісники мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби — якістю. Існувало понад 60 видів ремесел. Провідними галузями були металургія та обробка заліза. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, шдков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 p. Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбування, переважно посуду. Міддю оковували щити. Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзво- 324 ни і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (перегородчастої емалі). Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню. Інтенсивно розвивалося гончарство. Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці. Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали. Найпоширенішими в Україні були ремесла, пов'язані з обробкою деревини. Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. До найдавніших виробів дерев'яних справ майстрів відносять вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки. З дерева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів. Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, со- 11 "8 525 325 рочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісничою діяльністю. Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори. Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Чернігові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р. Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів. У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва. За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачу- 326 валися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 p. на князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників. Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8—10 год у спеціальних цечах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його ремісники віддавали державі або феодалам як податок. Для ливарництва характерним було виникнення і розвиток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжитку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо). Зросло значення будівельної справи. Це був період інтенсивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, монастирів з каменю і цегли. Великими замками були Київський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости. В українських містах збільшувалася кількість ремісників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 p., коли була видана цехова грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425 p. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), Кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було »Г8-525 ""' 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю цехової організації в Україні було те, що вона об'єднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками. Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сільських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зародком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісниками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках. З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майстри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахової організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 p. у Львові існувала господа підмайстрів ткацького цеху, в 1483 p. у Коростені — підмайстрів шевського цеху. Національно-релігійний гніт щодо українських ремісників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця категорія ремісників була невеликою. Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, спри- 328 яли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інтересів покупців. Важливе місце в господарстві займали промисли. Надзвичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво заліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі, на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині. Зростало значення деревообробних промислів, де працювали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отримували також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб. Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У XIV—XV ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки). Отже, XIV—XV ст. характеризувалися помітними зрушеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зростанні числа ремісників та їхніх спеціальностей. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (горо•Західній Європі на розвиток міст мали значний вплив античні традиції, то в Київській Русі міста розвивалися під впливом внутрішніх факторів. За археологічними матеріалами визначаються такі шляхи їхнього становлення: торгово-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Іноді на торгово-ремісничі осередки перетворювались села. Багато міст заснували князі, зокрема Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир та ін. Виникали міста і з боярських садиб. Феодальні міста розвивалися з центрів міжплемінних союзів. Часто міста формувалися на місці оборонних засік, навколо яких групувалося населення, шукаючи захисту від степових кочівників. XII—XIII ст. — період розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд, планування, архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і торгівля. Літопис "Повість временних літ" нараховує на Русі в IX—Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст.— близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300. Найбільше міст було в Київській землі — 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холшцині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст — на Волині. В XII ст. великим містом став Галич — центр Галицько-волинського князівства. Приблизно 13—15 % населення жило в містах. Структура міста в Київській Русі мало чим відрізнялася від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був "торг" — ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами реміс- 330 ництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них. Міста зберігали зв'язок із сільським господарством. Ремісники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, 'овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно, виділяли пасовища тощо. Житлові будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат. У кінці XII ст., за даними М. Грушевського, найбільшим містом був Київ, де проживало близько 100 тис. чол. Особливо він зріс при правлінні Ярослава Мудрого. Було збудовано Софіївський собор, багато церков. Київ залишався більше адміністративним і торговим центром, ніж ремісничим. Тут було численне купецьке населення. XIV—XV ст. були періодом урбанізації Європи. Досить швидко зростала чисельність міст в Україні. Відбудовувались старі міста, зруйновані ординською навалою, виникали нові. Київ зберіг за собою провідне місце в господарському житті. Зросло значення Львова, населення якого наприкінці XV ст. становило близько 10 тис. чол. У Руському і Белзькому воєводствах в XIV—XV ст. статус міст отримали 92 населених пункти. На Буковині в другій половині XV ст. існувало близько 50 міст, населення багатьох з них становило лише 500 чол. Після звільнення з-під золотоординського іга в 60-х роках XIV ст. українські землі зазнавали значних нападів кримсько-татарських орд. Для оборони від них було збудовано цілу систему оборонних замків, багато з яких переросли на міста. Замки будували переважно з дерева. Лише Кам'янець-Подільський, Хотин, Меджибіж, Скала, Жванець, Смотрич на Поділлі та Луцьк на Волині мали кам'яні кріплення. До замку прилягали міські ринки, будинки феодалів, купців, ремісників. Територію міста обносили дерев'яним частоколом або кам'яним муром. З XVI ст. кам'яні будинки починають споруджувати великі феодали та найбагатші купці. Міста належали державі (20%), церкві та магнатам 331 (80%). Міщани постійно відчували тиск з боку власників. Це позначалося на їхньому соціальному і економічному житті. Вони перебували у феодальній залежності, як і селяни, відробляли ренту та різні повинності: гужову, військову, ремонтували замки, платили за шлюб. Однією з особливостей розвитку українських міст було те, що духовні та світські феодали володіли великими земельними ділянками в королівських містах. Ці володіння називалися юридиками і не підпорядковувалися міській адміністрації та суду. Іноді юридики зобов'язані були виконувати повинності на користь феодала. З волі старости чи феодала на міщан накладалися різні податки за право торгівлі чи виробництва. Шляхта часто просто грабувала заможних купців. В Україні королівська влада виступила на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній Європі. Однак для того щоб забезпечити мінімальні умови розвитку міст, литовські великі князі, польські королі, феодали надавали містам України можливість обмеженого самоврядування. За зразок бралася хартія вольностей міста Магдебурга, тому це право дістало назву "магдебурзького. Протягом XIV —XV ст. магдебурзьке право отримали Санок (1339 р). Львів (1356 p.), Кам'янець-Подільський (1374 p.), Луцьк (1432 p.), Кременець (1438 p.), Житомир (1444 p.), Київ (1494 p.). При наданні магдебурзького права з міст стягувалась певна сума, визначена у привілеї. Населення звільнялось від натуральних повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі та промислів. Міське населення звільнялося від управління й суду великокнязівського або королівського намісника. Міське самоврядування — магістрат складався з "лави" на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургомістрами (адміністративний орган і суд у цивільних справах). Магдебурзьке право на українських землях було обмеженим. За міщанами зберігався обов'язок відбування численних повинностей. Королівські намісники самовільно втручалися у справи міст. Війта призначав великий князь 332 чи король. Лише міщанство м. Львова мало право самостійно обирати людину на цю посаду. В XIV—XV ст. в Україні відбувся процес зростання чисельності іноземців. У Галичині, на Західній Волині та Західному Поділлі в XIV ст. польські колоністи в деяких містах становили більшість населення. Феодали запрошували німецьких, голландських та інших ремісників, їм надавались значні привілеї. Українські міщани їх не мали. Їм забороняли займатися торгівлею, певними видами ремесел, поселятися в престижних частинах міста, на них не поширювалося магдебурзьке право. Становище погіршувалося ще й тим, що влада підтримувала католицьку церкву, яка була на боці іноземних колоністів. 1.3. Торгівля. Фінанси Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень) або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім великих адміністративно-господарських земель. Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Торги існували практично в усіх містах. У Києві їх було вісім, зокрема Бабин торжок на Горі та Торговище на Подолі. На ринкових майданах були постійні торгові приміщення. У великих містах торгівля велася щоденно, у менших — у певні дні тижня. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові — храм П'ятниці. На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м'ясо, молоко, вироби ремесла та промислів. У літопи- 333 сах XII—XIII ст. почали зазначати ціни у неврожайні роки. З Галицької землі привозили сіль, яку добували в Карпатах. У північні райони Русі везли зерно. Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незначну частину господарської продукції. Торгували українські племена переважно з пізньоантичними, а згодом з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користувалися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен проходив "бурштиновий шлях" з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західнота східнослов'янськими державними об'єднаннями, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже в VII—VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід. Головним з них був так званий шлях із варяг у греки. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Витичевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі. Найважчим відрізком цього шляху були Дніпрові пороги, які простягалися на 100 км. Деякі з них, особливо Ненаситець, проїхати було неможливо, тому човни перетягували берегом волоком. Важливим осередком торгівлі було місто Олеш'є (Олеїпків, сучасний Цюрупінськ Херсон334 ської області). Звідси флотилії вирушали у відкрите море. Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий, навіть Чорне море отримало назву "Руського", яка вживалася ще довго після того, як українські купці втратили контроль над торгівлею. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави. Перед військовою загрозою візантійські імператори змушені були йти на уступки українським купцям, не збираючи з них мита і податків. Договір 907 p., який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги українській торгівлі. Пізніші договори — 944 p. і 956 p. — засвідчують, що торгівлі в політичному житті Київської держави відводилась велика роль. За повідомленнями іноземців та руських літописців можна докладно перелічити товари експорту та імпорту київських купців. На ринки Візантії вони вивозили у великих кількостях мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини — парчу, паволоки, оксамит, шовк, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби з золота, срібла, дорогоцінних каменів — чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд, а також книги. Досить інтенсивними були торгові зв'язки купців з країнами Сходу — Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші, навіть скарби, в яких кілька тисяч монет. Торгівля велась Волгою, річками її басейну та сушею. Араби, купці з Середньої Азії верблюжими караванами привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони під посередництвом руських купців вирушали до Прибалтики та Київської Русі. За свідченнями арабського хроніста відомі експортні товари русичів: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (берези, клену), вівці, бики. 335 З арабських товарів українські купці охоче купували намисто, золото, срібло, зброю, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали міста Середньої Азії Хіва, Самарканд, Шаші (Ташкент). Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих монет). Однак, коли у 1060 p. князь Святослав зруйнував Ітіль, Булгар, інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля перестала існувати. Письмові джерела подають відомості, що українські купці в Х—XII ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, Придунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Добиралися туди переважно сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сировину. Русичі завозили в Західну Європу товари свого традиційного експорту. В IX — на початку Х ст. вже функціонував торговий шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург. Письмові джерела вказують на існування в Х—XII ст. стабільних торгових зв'язків Русі з Німеччиною. Так, у Кельн наші купці завозили ювелірні вироби і хутро. Було налагоджено торгові зв'язки німецьких міст Любека, Штеттіна з Києвом. У Німеччину купці потрапляли через Польщу двома шляхами: сухопутним через Київ — Луцьк — Володимир — Люблін та водним — Дніпром, Прип'яттю, Західним Бугом. У Польщу русичі завозили сіль, отримуючи натомість різні суконні вироби. За угорську мідь руські купці платили хутром. Є письмові згадки про торгові зв'язки Київської Русі з Англією, Францією та скандинавськими країнами. Торгівля з країнами Заходу та Сходу дещо відрізнялась від візантійської. Сюди крім традиційних товарів везли також вироби ремісників. На ринках Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших країн можна було побачити ювелірні вироби русичів, а в країнах Сходу — мечі та кольчуги. Важливими торговими шляхами були "соляний", "залі- 336 зний", які поєднували Київську Русь з кримським узбережжям Чорного моря і Кавказом. Київські князі контролювали всі шляхи басейну Дніпра, який залишався головною торговою артерією Східної Європи. Київ став великим торговим центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу і Західної Європи. Він був також своєрідним транзитним місцем, через яке із сусідніх земель надходили товари. Розвиток торгівлі мав велике значення для Київської держави. Якщо знать західноєвропейських країн була зацікавлена в розвитку торгівлі, то київські князі та їхнє оточення докладали чимало зусиль для й процвітання. Це засвідчують перші договори з Візантією, за якими створювалися сприятливі умови для українських купців. Чому київські князі прагнули розвивати торгівлю? Розміри данини, яку вони отримували, перевищували їхні потреби, тому більша частина її мала реалізовуватися на ринку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинений, щоб поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів, їх можна було продати на ринках сусідніх країн. Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розносили вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Великі купці —"гості" — вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об'єднувалися в торгові корпорації — гільдії, мали вплив на політику держави. Купці й "гості" були під охороною князя. З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші монети на території України відносяться до II—III ст. Це були римські монети, але вони не набули поширення в Україні. У VI—VII ст. з'явилися сасанідські монети. Давньоруська держава мала свою грошову систему в формі "кунних" грошей. За гроші слугували хутра куниці або білки. "Кунна" грошова система була досить складною і об'єднувалася лічильною одиницею — гривнею. В IX—XI ст. одна гривня дорівнювала 20 ногатам або 337 25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. — 50 кунам, або 100 векшам. Однак для значних торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж "кунна". Так з'являються срібні зливки — гривні. Вони мали різну форму і масу: київська гривня важила 160—196 г срібла, чернігівська — близько 196 г. Золота гривня не мала такого поширення, як срібна. Наприкінці XIII ст. з'явився срібний злиток — карбованець, що дорівнював половині срібної гривні. Застосовувались у ті часи й карбовані монети, їх почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної маси. Карбували монети місцеві майстри. Поряд з вітчизняними монетами в обігу до середини XI ст. були куфічні дирхеми, візантійські монети. Західноєвропейські динарії не відігравали значної ролі в торгівлі Київської держави, хоча вони тут зустрічалися. Основна маса монет була арабського походження. У XII—XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну. Карбування власних монет тривало і за синів Володимира Великого — Ярослава і Мстислава. При них вийшли перші вітчизняні золоті та срібні гроші. На одному боці монети був викарбуваний герб України — тризуб. Вони випустили в обіг і розмінні монети — ногати та резани. Ходовими грішми були також гривні — срібні зливки масою 160—500 г. Археологи виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в XI—XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50 % боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113 p. "Статуту про рези 338 (проценти)" є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку. Торгівля зазнала менших втрат від монголе-татарської навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесення торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком ремесел. В містах з'явилися крамниці, в яких продавалися найрізноманітніші товари, у тому числі продукція сільського господарства. Вигідне географічне положення Галицько-волинської держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор'я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтенсивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ. Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю. Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 p. в Городлі. Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники держави спеціальними угодами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня, у 1320 p. він скасував повністю мита для торунських купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального господарства розвивалася слабко. Широкомасштабна торгівля потребувала нормального функціонування грошової системи. Грошова одиниця Галицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва грив- 339 ня-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Волині. Описуючи багатства Володимира Васильковича, літописець зазначає: князь "тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милостиню по всій землі". В Галицько-волинській державі в обігу були й інші грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці: монета, гроші й денарій — розмінні частини гривні. У XIV ст. гривня дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі грамоти, вони були у вільному обігу в Галицько-волинській державі. Можливо, що галицько-волинські князі чи королі карбували такі самі монети, як західноєвропейські, але досі їх не знайдено у скарбах. Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої Орди Галицько-волинська держава зуміла налагодити торгівлю. У другій половині XIV—XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки. Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбувалися один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звозили хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепродати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаштовували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників — взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попитом користувалася зброя. Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і 340 коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю. У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з'їжджалися купці з різних земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на поставку товарів у великих розмірах. Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкіри, рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо. Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося лише місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгових мит. У великих містах було два і більше торгових майданів, де розміщувались склади товарів для вивезення за кордон або в інші міста. Важливим фактором розвитку господарства України залишалася зовнішня торгівля. Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші — шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней; із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів — мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкіри, а з XV ст. — також збіжжя. Значне місце займав вивіз рабів. Важливими центрами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк. Найважливіше значення у торгівлі зі Сходом мав Львів, через який йїпли сухопутні шляхи левантійської торгівлі. 341 В XIV ст. до Чорного моря вів "татарський" шлях — через Кам'янець-Подільський степами до італійських поселень Кафи (Феодосії) і Сурожа (Судака) в Криму та Азовського узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і торгівля велася "молдавським" шляхом через Галич, Коломию, Чернівці ^Сучаву (столиця Молдавії), з відгалуженням через Теребовлю і Кам'янець-Подільський, через Ясси до італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю) і Білгорода (в гирлі Дністра), а звідти Чорним морем до Константинополя. Після взяття турками-османами Константинополя у 1453 p. через Львів проходив єдиний європейський шлях східної торгівлі. Львів з'єднував українські землі з Західною Європою — Вроцлавом і Гданськом, а також з Молдавією, Угорщиною. В 1379 p. він одержав широке складське право (протягом 14 днів), що поширювалося на всі товари, крім солі. Складське право зобов'язувало всіх купців, що проїжджали через місто, 'зупинитися і продавати свої товари певний час. У 1460 p. привілей короля Казимира забезпечив Львову виключне право оптової торгівлі та дорожнього примусу. Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території Польського королівства. Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську державу. На Волині першість у торгівлі перейшла від Володимира до Луцька, що підтримував зв'язки з балтійським Помор'ям, білоруськими землями. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів. Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На відміну від країн Західної Європи великокнязівська і королівська влада проводила митну політику на користь магнатів і шляхти. Великі феодали домагалися від держави звільнення від мита, отримання права збирати його самим. Вони були заінтересовані у зниженні митних зборів з іноземних купців, які купували імпортні товари за пільгови- 342 ми цінами. Така політика потурання магнатам і шляхті позбавляла державну скарбницю одного з найважливіших джерел надходжень. Разом з тим купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази. Система збирання мита була дуже розгалуженою. Збирали прикордонне, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове мито тощо. Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Так, німецькі купці могли купувати українські товари тільки через посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігсбергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля України з пруськими містами. Українським купцям, особливо в західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгівлею. Вони часто зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські крамниці. Дискримінації з боку держави зазнавали також вірменські, єврейські та московські купці. Іноземних купців примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями. Королівська адміністрація на місцях практично була необмеженою в своїх діях щодо іноземних І, купців. З них брали непомірне високі мита, під різними приводами арештовували і вимагали викупу. Розвиток торгівлі в XIV—XV ст. сприяв упорядкуванню грошової системи. З 50-х років XIV ст. до другого десятиріччя XV ст. у Львові випускалися місцеві монети — великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі — левом та мідні денарії. В 60—90-х роках XIV ст. карбував монети у Києві князь Володимир Ольгердович. Проте український ринок у XIV—XV ст. обслуговували ' не лише вітчизняні монети. Вони посідали скромне місце на українському грошовому ринку. Тут курсували чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей 343 пояснювалася феодальною роздробленістю, слабкістю центральної влади, відсутністю єдиного ринку, утрудненістю зв'язків між окремими українськими землями. Існування локальних ринків призводило до формування місцевих грошових систем. Панівне становище в грошовому обігу в українських землях посідав празький гріш. Випущені при чеському королі Вацлаві (1278—1305 pp.), ці великі та повновагові монети, виготовлені з високопробного срібла, витіснили з ринків Східної Європи інші монети. Досить поширеними були польська гривня, що дорівнювала 48 грошам, а також лічильна одиниця — копа, на яку йшло 60 грошей. Значне місце на українських ринках посіли польський півгрош (срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський динарій. Багато було в обігу золото-ординських дирхемів. У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу). Окремі купці вели торгівлю через своїх агентів. Розвиток лихварства привів до появи перших "банківсько-торгових домів". Відсоткові ставки були високими (50—100 %). Державне законодавство намагалося регулювати кредит. У 1347 p. було заборонено брати більше одного гроша з гривні на тиждень. Отже, розвиток торгівлі в Україні гальмувався політикою феодальних держав, до складу яких входили українські землі. Проте з розвитком торгівля розширювалася і набувала нових форм. Утворення Київської держави зумовило появу нових податків з населення. Найдавнішою формою оподаткування була данина. Залежно від історичних умов вона виступала як воєнна контрибуція, прямий державний податок, феодальна рента. Вперше згадується данина в "Повісті временних літ" як воєнна контрибуція, накладена на підкорені племена. Князі Олег і Ігор збирали данину як державний податок з окремих слов'янських земель, виїжд- 344 жаючи разом з дружиною на "полюддя". Княгиня Ольга, встановивши в 947 p. постійні пункти — "погости" для збирання данини, дні та строки, започаткувала стабільне її стягування. Одиницею оподаткування були "дим", "дворище" або "плуг". Платили натурою (хутром, шкірами, медом, худобою, збіжжям) і грішми. З розвитком феодальних відносин відбувалася еволюція данини. Вона перетворювалася частково на державні податки або феодальну ренту на користь феодала. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів. Населення Київської Русі відбувало різні державні примуси: "повоз" (перевезення), будівництво міст і укріплень, утримання князівських чиновників, відбування військової повинності. У період монголо-татарського панування населення феодальних князівств, крім церкви і духовенства, платило десятину, пізніше — поголовну подать, виконувало різні примуси. Данина, або татарщина, збиралася хутром, збіжжям, грішми, спочатку — ханськими баскаками, а пізніше — українськими князями. У Великому князівстві Литовському головним загальнодержавним щорічним податком селян була серебщина, яку на Київщині називали подимщиною, на Волині — воловщиною, на Чернігівщині — поголовщиною. Оподаткування здійснювалось на земельній одиниці — дворищі. Селяни виконували найрізноманітніші державні примуси — будували і ремонтували замки, шляхи, косили сіно, давали підводи і стацію — продовольство для великого князя при переїздах. Поступово стація стала постійним податком і збиралася грішми. На користь церкви селяни сплачували десятину. Польський король і великий литовський князь Казимир привілеєм 1447 p. звільнив шляхетських і міщанських підданих від сплати серебщини, гужової повинності, косіння сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір якого встановлювався великим князем за радою феодалів. 345 Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і посилив його залежність від феодалів. У Польській державі галицьке боярство до 30-х pp. XV ст. платило податки з кожного лану по 4 гроші, 2 міри вівса, 2 міри пшениці, виконувало примуси з ремонту королівських замків, відбувало військову повинність (оборонні війни, закордонні походи) певною кількістю озброєних людей без винагороди від короля. З другої половини XV ст. знову почав стягуватися податок з лану в розмірі 12 грошів, який поступово став постійним. Селяни платили десятину на користь церкви. Тяжким тягарем була стація — натуральна повинність для утримання польського війська. Справлялися податки на млини, корчми, рудники, з людей, які займалися вівчарством, працювали за наймом. Міське населення платило податок з рухомого і нерухомого майна — шос — у розмірі 4 % суми, в яку було оцінено майно. Непрямий податок — акциз — з'явився в 1459 p., ним обкладалися лише алкогольні напої. Розвиток господарства в українських землях у V—XV ст. порівняно із західноєвропейським мав свої особливості. Дискусійним є питання генези феодалізму. Традиційно вважалося, що феодальна власність у Київській Русі та залежність селянства сформувалися в процесі розпаду общини-громади, її феодалізації; "окняжіння" земель і переростання полюддя, данини в ренту, приватно-господарської ініціативи феодалів. Васальні стосунки виникли значно пізніше, ніж на Заході, — в XI—XIII ст. Вони не були чітко виражені та оформлені юридичне. На відміну від Заходу залежне селянство складалося з патріархальних рабів та вільних членів громади. Таких явищ, як прекарії та комендації, на Русі не було. Деякі сучасні дослідники стверджують, що на Русі не було великого землеволодіння, незалежного від князівської влади. Воно, на їхню думку, було результатом княжого дарування. Процес феодалізації в XI — на початку XIII ст. не за- 346 вершився. Умовне землеволодіння не набуло поширення. Панівною формою його була спадкова вотчина, селяни вважалися особисто вільними, їхня залежність виявлялася у сплаті данини, податків, ренти. Феодалізація уповільнювалася безперервною колонізацією вільних територій. Уніфікація різних груп залежного селянства відбувалася повільно. З втратою державності господарський, соціально-економічний розвиток українських земель визначався руськолитовським й польським правом. Одночасно українські землі колонізувалися польськими, литовськими, угорськими, молдавськими феодалами. З кінця XV ст. в Україні, як і в європейських країнах на схід від Ельби, розпочалося юридичне оформлення кріпосного права, фільваркової системи. Ремесла на українських землях за рівнем розвитку не поступалися західноєвропейським. Однак на відміну від Заходу в українських містах крім вільного міського ремесла розвивалося вотчинне, монастирське, державне. Останнє організувала князівська влада. На будівництві міст, оборонних споруд, храмів, кораблів працювали переважно залежні ремісники. У період зрілості феодального господарства в містах почало переважати вільне міське ремесло. Цеховий лад ремесла виник пізніше, ніж в Західній Європі, — в кінці XIV ст. Його створення і розвиток гальмувалися феодальним характером давньоруських міст. Цехи в Україні ніколи не досягали такої самостійності та політичної могутності, як | на Заході. і В Європі і в Україні міста ставали економічними, політичними та культурними центрами своїх аграрних обласїтеи. Такого протиборства, як на Заході, між міським насеІ'ленням і феодалами в Україні не було. У містах крім ремісІників і купців проживали феодали, священнослужителі, |люди вільних професій. Міста мали аграрний характер. Цїіодібні були міста в Італії, Візантії. У Західній Європі і в Київській Русі провідну роль 347 в економічному житті відігравала зовнішня торгівля. У країнах Західної Європи формувались національні ринки, в Україні ярмарки виникли наприкінці XV ст. Запитання і завдання для самоперевірки 1. Охарактеризуйте відносини власності в українських землях в IX — першій половині XIV ст. 2. Які категорії залежних селян були в Київській Русі княжої доби? 3. Розкрийте особливості господарського розвитку українських земель в другій половині XIV—XV ст. в складі Польського королівства і Великого князівства Литовського. 4. Наведіть факти, що свідчать про високий рівень ремісництва. Чим відрізнявся розвиток ремесла в українських землях від західноєвропейського? 5. Проаналізуйте характер, форми внутрішньої та зовнішньої торгівлі Київської Русі. Яку роль відігравали українські землі в зовнішньоекономічних зв'язках Польського королівства і Великого князівства Литовського? 348 Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XVI—XVIII ст. 2.1. Аграрні відносини в Україні у XVI — першій половині XVII ст. Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам, Молдавському князівству. Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої в першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними: 349 349 У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські козаки заснували Запорозьку Січ, що стала зародком відновленої Української держави. Протягом XVI — першої половини XVII ст. в господарстві Галичини та Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне господарство. Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння. Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в староства — великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були магнати 350 та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування існувала власне оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк застави тривав до повернення боргу, доход йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зрослою потребою держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводило до нагромадження значних коштів у великих землевласників. Наприклад, Я. Острозький на початку XVII ст. тримав Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували магнатів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався фонд державних земель. Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70—80-х роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів (Замойським, Потоцьким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше поселеннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст. Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9 селами, мали 1/5 приватних поселень. У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про розмір їх маєтностей свідчить чисельність кінних воїнів, що виставлялися під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств). У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 "коні", Радзівілл — 260, Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з наймогутніших магнатів був Василь-Костянтин Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині 59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів землями на Київщині, Брацлавщині, Поділлі. Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель. У цьому самому році була проведена ревізія "пустопорожніх" земель 351 у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала королеві повне й необмежене право роздавати "пустині, що лежали за Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Проте силою зброї польські пани захоплювали землі, а населення перетворювали на підданих. В Україні з'явилися латифундії "королев'ят" — українських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські — землями на річці Тасмині, Замойські — від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопили Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з центром у Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я. Вишневенького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території України, ці магнати мали великі маєтки в Польщі. Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, шлюбів, пожалувань короля, купівлі та захоплення земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами. В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сеймовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського стану включалися лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис шляхти. Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською унією шляхта звільнялася від військової служби і державних повинностей. Вона в основному була польського походження або спольщена. Українські роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські, Сагайдачні та ін.) були 352 дрібними власниками. Деякі з них володіли одним селом або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодіння, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала землю у магнатів. На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків. Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. У Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень. Неухильно зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній Буковині. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних володінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщиною, канцлер Оссолінський — Батурином і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським староством. У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей. Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У ЗО—50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литов- 353 ський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі. Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави. У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій бік. Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі. Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів. Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм на- 354 мірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков. Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київщині близько 50 маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині. Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами. Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність. Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю. Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно. Для існування фільваркових господарств суттєво необ- 355 хідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині. З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей. Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю. Основою господарства став фільварок, під який відводилися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала. Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки. 356 Дворище було замінено "димом" — селянським господарством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільнялися від примусів. Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допускав лише між селянами одного маєтку. У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така система не склалася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освоїти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом 15—ЗО років). Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по 100—250 га ріллі. Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю. На всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадкової станової власності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного права на землю і на працю виробників. Нешляхетської земельної власності не могло існувати. Селян було позбавлено права на спадкове користування землею. Вони поділялися на групи залежно від майнового стану і господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працювали як тимчасові наймані робітники. До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом), які мали змогу широко розгорнути госпо- 357 дарство. Найбільша кількість таких повноланових господарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських землях. Завдяки невеликій густоті населення там залишалося багато вільної землі. До заможної групи належали також селяни, що займалися сільськими промислами, — мельники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини — отамани і "вибранці" (селяни, що належали до королівського війська і мали привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни іноді відкуплялися грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували собі волю. Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків прискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян. Про це свідчать дані люстриції 1564—1565 pp. усіх сіл державних маєтків Руського і Волзького воєводств про співвідношення кметських наділів і загальної кількості дворів: На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів мали наділ більше півлану, близько 33 % — півлану, до 20 % — менше чверті лану. Третину селянства становили малоземельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст. найпоширенішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був той мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім'ї і створював сприятливі умови для відтворення робочої сили — селянина і його реманенту як основи існування і розвитку фільварку. 358 Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права селян на землю, а й призвело до збільшення їх панщини, примусів і втрати права переходу. На українських землях у складі шляхетської Польщі основна маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст. Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд в 1518 p. позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило, був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків. На українських землях Литовської держави відбувалися ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли купувати селян без землі. "Устави на волоки" 1557 p. юридичне закріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася панщина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городників — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додатково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяглові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва), "толоки", "ґвалти", жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було. "Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 p. і третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян, їм заборонялося самостійно виступати на суді, свідчити як проти, так і за своїх панів. Практично неможливим стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало 359 половині вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, отриману при поселенні. Шляхтич мав право протягом десяти років розшукати селянутікачів, а спіймавши їх, зробити "отчичем", тобто селянином, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними, позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без дозволу поміщика, повинні були коритися і щодо віросповідання. Запроваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд. У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У північно-західній частині Київщини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазначений строк. Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечення квартирами, харчами й фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження шляхів, будівництво при млинах, ремонтування будинків, випасання худоби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і коноплі, працювати на городі. Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на Лівобережжі. Ці землі освоювалися і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни "сиділи" в слободах і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну та грошову ренти. Строки "волі" минали в кінці 20—30-х років XVII ст. і саме в цей час почалося посилення кріпосництва. 360 У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків за землю, знищення кріпацтва, перетворення їх на вільних землевласників. У Закарпатській Україні феодальні повинності регламентувалися угорським загальнодержавним законодавством. У XVI ст. максимальна величина панщини становила 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з другої половини століття — праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень. На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні податки на користь молдавського господаря і турецького султана. Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатськошляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст. 361 2.2. Аграрна еволюція українських земель у другій половині XVII — XVIII ст. Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною. Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни. Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними. Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки. Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмо- 362 вився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників. Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою "дідичних панів", не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки. Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан. Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації. За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після 363 узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін. Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав присягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654—1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності. У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це було юридичне затверджено під час Переяславської ради 1654 p.: "Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольньї били". Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне 364 проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками. В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння. Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648— 365 1657 pp. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки). Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція. Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя — м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння — Чигиринське староство. За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина "для прокормленія" отримувала млини. Поступово право надання земель у власність поширилося і на неї. Взагалі в роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) старшина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. У Московській державі існували феодально-кріпосницькі порядки ("Соборне Уложення" 1649 p.), і всі звернення української старшини знаходили підтримку. Першими отримали царські грамоти посли Війська Запорозького до Москви в 1654 p. — переяславський полковник П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С. БогдановичЗарудний на місто Старий /Мліїв з селами і всіма угіддями". Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отримав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і З села з усіма доходами і угіддями. Родина Золотаренків 366 випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борзну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами. Право власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати примуси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, селяни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що призводило до загострення соціальних суперечностей. Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Проте в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян. Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як рівноправні із спадковими козаками. Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в "Березневих статтях" так: "Кто пашеной крестьянин, тот будет должность бьілую его царскому величеству отдавать, как й прежде всего". Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках, перебували "під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в диспозиции гетьманской". За переписом 1666 p., який проводився царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали землю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати 367 у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно користувалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу норму, що становила до 1648 p. четвертину лану. Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністративного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі "звиклеє послушенство". Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обов'язкових робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заставили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом. В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні володіння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельницького в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися. 368 Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків. Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин. Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними виробниками. Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан. Зміни в поземельних відносинах були затверджені в "Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави. Результати змін у поземельних відносинах Української 369 держави оцінюються в історико-економічній літературі порізному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користувалися нею, добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків. Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почалася в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька держава, почався процес генези індустріального суспільства, більшість населення була особисто вільною і не було кріпосного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних відносинах, знищено феодальну власність, крім монастирської та незначної частини шляхетської, права на які практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селянство вступали в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на господарства фермерського типу. Проте в складі феодальнокріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив. Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської, 370 Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей, в адміністративнотериторіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський). На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автономію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідовано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утворено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі виникла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запорозьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російськотурецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської держави. На українських землях запанували загальноросійські порядки. Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобережна Україна і Волинь. XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямовувався з Правобережної та Західної України на Лівобережну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у 70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреччиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст. На територію Лівобережної і Слобідської України спрямовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також біло- 371 руси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спостерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися повільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою, Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України. U Ue Ue ` b d Ae AE I I ¬®u ue ??I?A A ueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueo ueoueonoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoue E E " ? ? X Z h j Ue TH ¶ &¶ (¶ –A ®A zAE |AE PI RI ae ae AEi Ii 2o 4o \ ??eUe?1/21/2±±±•††z \ ` h j ??I?\ ^ ? c , he[I ueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueouenueoueoueoueoueoueoueoueoueoueo ueiuecuecueocuecauecuecueUueOEOueOEOueoueoueo ? ? h j P R ? f h O O P R A A , . i i t v ? ? ue th Oe O {™W? c ¤ P T ? l- n- 1/4 3/4 O! U! F" H" ?" ¶" # -# †# ?# o# oe# %

?’

O+

U+

—

–

†-

Ue.

TH.

–0

Ue1

1/42

3/42

¬4

®4

Ae7

AE7

{™

1/4/

3/4D

AED

?????????????$??I?-?

”B

–B

aeC

’F

”F

aeG

®J

°J

†K

aeN

†R

¬T

®T

¬W

®W

OeX

UeX

“Z

“[

{™K,F

OeX

THX

?P????I?aX

the

aej

‚m

????I?&[

([

[

’[

-a

THb

–d

aee

Oef

Aen

oep

¶w

¬z

®z

{

Ue{

TH{

¶|

(}

T?t

1/4t

–}

}

$…

†

??I?(}

–}

.‚

0‚

c‚

¤‚

F„

H„

?„

z†

|†

AE‡

E‡

‰

’‰

ue‰

th‰

>‹

@‹

?‹

t‘

v‘

’

F“

H“

?“

¶“

$”

&”

D–

J–

—

-—

’?

”?

?‘

D–

L–

N–

¶–

›

(¦

e«

*®

?????????????$??I?ZY

oe¦

o¦

u©

ue©

c«

?¬

r°

t°

Ue°

TH°

°?

†?

oe?

°¶

?¶

-·

0»

2»

1/4

x1/4

z1/4

a1/4

ae1/4

l1/2

n1/2

Ue1/2

TH1/2

H3/4

J3/4

thA

“AE

Xa?

1/2

OAe

??I?tC

aeC

®I

°I

oeI

1/4I

‚O

ueO

thO

@Oe

BOe

?Oe

“*

–*

css

¤ss

”a

–a

tae

vae

aeae

the

Uee

THe

°i

-i

he[I`$N

“a

Oei

Oe/

??¤?$??I?ui

uei

\oe

^oe

AEoe

Eoe

¤/

¦/

¤u

¦u

‚ue

„ue

eue

iue

Oey

?th

¬th

^dB

he[I^?y

°v°|°
ueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoooueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueou
eoueoooueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoi

?????????

????¤???$??I?z

—

?????

??I??

?????

??????I??

?????????????

??¤????I??

?x????I??

?????

????I??

?????

????I??

?????

??I??

?????

????I??

‚

„

ueoueoueoueoueoueoueoueoueoooueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueou
eoueoueoueoueoooueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoeoaeoueo

{™

ueoueoueoueoueoueoueoueooueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoue
oueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueiueo

ueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueo
ueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueiueaeuessOssueoueoue

????????????I?O

–

†

ueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueo
ueoueoueouenueeueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueouenueoueo

ooiaeaeaeaeUUiIIIIIIAAiaeaeae

„^„a$gde[I

gde[I

„^„gde[I

`„gde[I

ueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueo
ueiueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoueoue

? o r t H

{™

?(???(??I?H

A A ?A ‚A oA oA fB hB BC DC
uoeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooeooe
ooeooeooeooeo?oeooeooeooeooeooeooeooeeoeooeooeooeooeooeooeooeooeo

\і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і організації
господарства. Економічною основою її панівного становища в суспільстві
була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні
права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі,
займаючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали
шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і
шляхетської землевласності не існувало.

Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст.
становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини,
а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини
становила майже 21 тис. осіб.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміц-

372

нення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії
України.

Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв
зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував
практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок
наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та
одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького,
вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував
надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних
підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і
поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи
змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового
гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що
регламентували аграрні відносини.

Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який
втручався в аграрні відносини в Україні. За “Коломацькими статтями”
(1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські
універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними
царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови
Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої
(1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного
значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева
адміністрація.

Старшинське володіння землею існувало у двох формах:

приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове (“зупольне”, “вічне”,
“спокійне”) володіння не залежало від службового становища, воно було
об’єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових
операціях, що фіксувалися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне
володіння формувалося з царських

373

та гетьманських надань на “ринг”, “до ласки військової”, “на підпертя
дому”. Строк, на який воно давалося, визначався формулюваннями “до ласки
нашої рейментарської і військової” або “до смерті”. Рангові володіння
формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у
володінні Генеральної військової канцелярії.

Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина
вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і
селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду “за
службу великому государю” з фонду вільних військових маєтностей.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на
початку XVIII ст. свідчать дані “Генерального слідства про маєтності”,
проведеного в 1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин.
Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському,
Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518
населених пунктів.

У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були
приватною власністю старшини.

Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів і полковників.
Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав понад 1000 земельних універсалів,
гетьман Скоропадський (1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими
подвір’ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з 151 подвір’ям.
За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за період 1728—1741 pp. роздано
царем» Сенатом, Малоросійською колегією, гетьманами 13 544 двори
посполитих у вічну і спадкову власність.

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок козацьких і селянських
земель. Продаж землі мав примусовий характер. Землі відбиралися за
несплату боргів. Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.

У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував узаконити кількість
подвір’їв за рангами. Указом від 1 люто-

374

го 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного 400
подвір’їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв — 300, осавула,
бунчужного і хорунжого — по 200, генерального писаря — 140, судового
писаря — ЗО, канцелярії війська і судової — 100, полковника — 150—300,
сотенна старшина отримувала від 5 до ЗО подвір’їв.

Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на спадкові. Одним із
шляхів досягнення цього було збереження полкових і сотенних посад у
сім’ях. Так, Апостоли були миргородськими полковниками, Лизогуби —
чернігівськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками Борзнянської
сотні Ніжинського полку. Великими землевласниками стали родини Кочубеїв,
Золотаренків, Радичів, Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і
багато інших. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було
роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням
практично зникла.

У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною земельного фонду
володіли 250 родин Слобідської української старшини: Кондратьєви,
Квітки, Донець-Захаржевські, Шидловські, Перехрести та ін. Багато
маєтків мала харківська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна,
пізніше російська імператриця.

Власниками великих латифундій були гетьмани. Про розміри їх володінь
свідчить “Табель”, складений в 1764 p. після скасування гетьманату в
Україні. І. Мазепа мав подвір’їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19
882, Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник, наказний
гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губерніях І. Мазепа мав 20
тис. кріпосних селян, К. Розумовський — понад 45 тис.

Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, волоських дворян, які
під час Прутського походу 1711 p. перейшли на бік Росії (Д. Кантемір та
ін.). Великими землевласниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г.
Милорад овичі.

375

У 1742 p. для управління маєтностями царської сім’ї, російських
землевласників, іноземців була створена “комісія”, що безпосередньо
підпорядковувалася Малоросійській канцелярії. Після скасування
гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам.

У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство, службові люди
володіли землями з другої половини XVII ст. (Абрамови, Тев’яшови,
Морозови, Алферови). Російським членам гетьманського уряду (1734—1750
pp.) належало 832 подвір’я. З’явилася група власників прибалтійського
походження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобідській Україні
власників українського походження було 298, російського — 32, іноземного
— 29.

Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплювати запорозькі землі
та заселяти їх сербськими і німецькими колоністами. Аграрну політику
місцевої влади визначав “План про роздачу в Новоросійській губернії
казенних земель для їх заселення” (1764 p.). Після зруйнування Січі
(1775 p.) частина запорозьких земель була подарована царським вельможам.
Кожен дворянин міг отримати 1500 десятин, якщо за кілька років заселить
на ній не менше 13 подвір’їв селян.

У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і
приазовських степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини.
Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення
прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар
наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які
отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в
Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин
землі.

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло
монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення
козацько-селянських та громадських земель. За даними “Генерального
слідства про маєтності”, в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародуб-

376

ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір’їв посполитих,
що становило понад 20 % загальної кількості подвір’їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське
землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728
p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним
особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне
право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква
домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у
вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір’я, поля, сіножаті
для ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За
гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати
селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами.
У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих
земель було “цехове товариство від старшого до меншого”. Багаті міщани
скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами
земельних наділів купцям були нечастими. Один з перших універсалів видав
І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте
протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання
старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими
жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейованим станом
Лівобережної та Слобідської України. Чисельність козацтва не була
постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б.
Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д.
Многогрішного, І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт “чисельність
козаків” у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в
компутах десяти полків (131 сотня) Лівобережної України було 55 240
козаків. У 1735 p. під час росій-

377

сько-турецької війни головнокомандувач російської армії фельдмаршал
Мініх скаржився, що чисельність боєздатних козаків дорівнювала лише 20
тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II при вступі на престол старшина
вказувала, що знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у
війську.

У Слобідській Україні в 1700 p. в п’ятьох полках було 3500 козаків, у
1723 p. в чотирьох полках, крім Острозького, — 75 898 козаків. Козаки
зберігали земельні наділи, що мали до Визвольної війни, вони купували,
освоювали шляхом займанщини нові землі. Цим правом користувалися
переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні козацька
власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Так, у 1659 p.
новоприбулим надавалося: отаманові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5,
простим козакам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі,
крім цього ліси і сіножаті.

До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при
виникненні земельних суперечок. У Слобожанщині займане право було
скасоване рішенням князя Шаховського, затверджене царським указом (1735
p.). Козацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів.
Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях протягом року.

Після Визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків
на землю та їх знеземлювання. Козацькі та селянські землеволодіння
розмежовувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську
адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно
розпоряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.

Одночасно старшина змушувала козаків безплатно працювати в своїх
маєтках: орати землю, косити траву, заготовляти сіно і дрова, доглядати
за худобою, брати участь у будівельних роботах, забороняла їм торгувати
горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову
службу, записувала в посполиті. Козаки давали стар-

378

шині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво, спочатку
натурою, з кінця XVII ст. — грішми.

Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про проведення в 1753 p.
ревізії в Лівобережній Україні, козацькоселянське населення за майновою
ознакою поділялося на:

1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш як 50 десятин
землі, хутори з сіножатями та луками, кінські, овечі заводи, пасіки або
товару на суму до 1 000 крб.;

2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не менш як 20
десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в крамницях; 3)
малогрунтових і малого промислу, які не мали до 20 десятин землі, а
доходу з промислів і торгівлі — 200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до
4 десятин землі;

5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір’ях з городів або у
безподвірних хатах без городів, займалися заробітками.

Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було закріплено
універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтверджено спеціальним
розпорядженням “Правління гетьманського уряду”, який затвердив царський
указ (1735 p.).

Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків “без всякой
подмоги” і виборних “с подмогой”, яких частково або повністю мали
забезпечувати підпомічники. До виборних без підмоги належали козаки, що
мали орне поле, сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або
“знатні” та “середні” промисли. Виборними з підмогою вважалися козаки,
що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей посіву (2,5 десятини). До
підпомічників належали ті козаки, |^ які не мали грунтів, промислів, а
мали лише свої хати, а також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за
свій кошт іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.

Господарське становище козаків погіршувалось у зв’язку з тим, що крім
військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави,
охороняли південні кордони від татар. У статтях гетьманів І.
Скоропадського (1722 p.), Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням
прав і при-

379

вілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів російської
армії в дворах простих козаків, виконання ними гужового примусу. Козаки
брали участь у так званих командираціях — будівництві та ремонті
каналів, фортець. На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис.
козаків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в спорудженні
Української оборонної лінії (1731—1733 pp.) брало участь 25 тис.
лівобережних козаків, слобожани давали по одному козаку з 10 дворів.
Тяжкою була служба на цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751
p. звільнити лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис.
козаків були у від’їзді у зв’язку з військовою службою, в 1778 p. — 10
тис. Це призводило до запустіння господарств, в яких козаки жили та
утримували сім’ї. Вони були змушені залишати військову службу, виходити
з козацького стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти на
заробітки.

Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили
змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. “Решительньїе
пунктьі” (1728 p.) гетьмана Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і
селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp.
забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках
XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині.
Проте на практиці нічого не змінилося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К.
Розумовський видав спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося
залишити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в 1764 p.
спеціальною грамотою наказати гетьманові Розумовському оформити купчі
документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років
видавалися розпорядження для покарання покупців козацьких земель
“отнятиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений”. Землі козакам
поверталися безплатно.

Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забороняв переводити
козаків у посполиті. Указ 1735 p. нака-

380

зував Генеральній військовій канцелярії визволити “закріпачених
козаків” (козак, що був посполитим 15 років, міг ним залишатися
назавжди). Гетьман К. Розумовський був змушений видати універсал (1754
p.), що обмежував насильства та зловживання старшини щодо козаків. У
1783 p. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд
перевів підпомічників у категорію державних селян:

козаки зберегли особисту свободу та право на володіння землями, але
сплачували податки та відбували відповідні примуси. Заможні виборні
козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувались у
міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх
господарств.

Селяни Української держави поділялися на приватних, рангових, вільних
військових сіл і містечок, ратушних, або магістратських. У перші
десятиліття після Визвольної війни більшість селян (до 80 % залежно від
полку) становили жителі вільних військових маєтностей. Селяни могли
вільно переходити до козацького стану. Проте вже за гетьманування І.
Самойловича (1672—1687 pp.) російський уряд у 1674 p. заборонив
вписувати селян у козацькі реєстри. Гетьман І. Мазепа також не дозволяв
козацькій адміністрації “в козацтво приймати” посполитих. У 1764 p. на
Лівобережжі було 65 401 козацьких дворів, а селянських — 114 943. У
Слобожанщині більшість населення становили посполиті.

Змінилось майнове становище селян. За переписом 1666р. селян за
господарською ознакою поділили на три групи:

орних, які обробляли землю власною худобою; ремісників;

бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня.

Основою господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті податків було
подвір’я, в якому часто мешкало кілька сімей.

Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю
власністю. В другій половині XVII — на початку XVIII ст. її вільно
передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В
приватновласницьких, тимчасовоумовних володіннях право селян на
користування землею

381

було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на
її володіння з наявними примусами на користь власників землі.

Зростання земельної власності старшини та монастирів призводило до
знеземлювання селян. Вільно військові маєтності передавалися в приватні
руки. Проте старшина отримувала права не тільки на особистість селянина
і його землю, а й на частку селянської праці, що виражалася в певних
примусах і платежах. Ствердити право власності можна було шляхом
придбання або прямого загарбання землі, про що свідчать документи того
часу.

З кінця XVII ст. суд не визнавав звичаєвого права селян на землю й
посилався на Литовський статут, який залишався основою чинного права в
Гетьманщині та феодально-кріпосницькі принципи якого задовольняли
українську старшину. Вона неодноразово просила царський уряд затвердити
Литовський статут як основний юридичний кодекс Української держави. В
універсалі 1708 p. гетьмана І. Мазепи зазначалося, що селяни, які
покинули маєток, втрачали всі права на землю. В офіційних документах
заборонялося купувати та брати під заставу землі посполитих без дозволу
володільців землі. В 1727 p. Генеральна військова канцелярія
постановила, що землі селян після їх відходу залишаються у власника
маєтку.

Знеземлювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після Визвольної
війни в середині XVII ст. 80—90 % селян мали землю. За матеріалами
Рум’янцевського опису Малоросії (1765—1769 pp.), старшинські,
монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і
безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду,
купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність
заможних селян, які сконцентровували значну частину надільної землі та
худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на
старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у
тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.

382

Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися
ремеслами, промислами. Окремі з них мали до ЗО— 40 голів рогатої худоби,
20—30 свиней, ЗО—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані
служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках
старшини або “на пропитання”, або за річну плату (2—10 крб.).

Продовжувало існувати землеволодіння громад, що об’єднували всіх
мешканців села — козаків і селян. Юридичне угіддя під назвою “вільних”,
“громадських”, “мирських” вважалися власністю Війська Запорозького.
Община розпоряджалась угіддями, лісами, озерами, розподіляла їх,
продавала громадникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво
гребель, млинів, рудень, видавала листи на право передання або
користування землею. Ті члени громади, які не мали орної землі,
обробляли общинні землі. В середині XVIII ст. ці землі занепали під
наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала їх,
або оголошувала землі вільними та захоплювала їх.

У північній частині Лівобережної та частково Слобідської України
зберігалося сябринне землеволодіння. В спілку сябрів входили в основному
родичі, але були спілки й чужих людей. Члени об’єднання спільно
господарювали, проте кожен володів і розпоряджався своїм паєм. Вступ до
спілки, вихід, передання, продаж землі здійснювалися за згодою усіх
членів спілки. Сябринство існувало й серед старшини, багатих козаків,
при спільному придбанні землі, млинів, паїв, членів спілки. В 60-х роках
XVIII ст. до 40 % орної землі було в сябринному володінні. Однак до
кінця XVIII ст. воно поступово зменшилося, панівною стала індивідуальна
власність на землю.

У 1765 p. царський уряд видав маніфест про генеральне межування — точне
визначення земельних володінь землевласників, козаків, селян, церкви,
міст. Воно проводилося до 1861 p. і було юридичною основою поземельних
відносин.

З кінця XVII — протягом XVIII ст. відбулися значні зміни в правовому
становищі селян. Поступово поширила-

383

ся та утвердилася феодальна рента, зокрема відробіткова.

У ЗО—60-х роках відробіткова рента стала триденною, під час польових
робіт — щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п’яти і більше
днів на тиждень. Відробіткова рента поєднувалася з натуральною і
грошовою, розміри яких фіксувалися.

На чинші перебували посполиті ратушних і магістратських сіл, північних
районів, де земля була мало придатна для землеробства.

Вихідці з Росії, України, Білорусії, які поселялися на слободах,
звільнялися від примусів на 2—3 роки, а потім виконували всі обов’язки
посполитих.

У другій половині XVIII ст. почали застосовувати місячину, коли у селян
забирали наділи землі та вони працювали на доменіальній землі за
натуральну щомісячну плату.

Політика гетьманської адміністрації та царського уряду позбавляла селян
права переходити на інші місця. В універсалі до старшини Полтавського
полку (1706 p.) І. Мазепа наказував розшукувати селян, які вийшли із
старшинських маєтків, повертати назад, відбирати майно й карати їх.
Сенатські укази потребували повернення на попереднє місце проживання
старшинських і монастирських селян на Лівобережжі та Слобожанщині. У
проекті збірника законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”
(1743 p.) старшина, прагнучи юридичне оформити своє економічне
панування, записала, що селяни повинні завжди “послушание й повинности”
віддавати своїм володільцям, останні мали можливість карати селян,
давати дозвіл йти на заробітки.

З середини XVIII ст. наступ на селян посилився. Універсал гетьмана К.
Розумовського від 22 квітня 1760 p., підтверджений царським указом 1763
p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові
місця. Ще одним кроком у цьому напрямі був Рум’янцевський опис Малоросії
(1765—1769 pp.), за яким визначалася належність населення до різних
станів.

Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобе-

384

режжі та Слобожанщині відбулося згідно з царським указом від 3 травня
1783 p. В ньому зазначалося, що селянин повинен “залишатися на своєму
місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою ревізією”. У
південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p.
Встановлювалася триденна панщина із збереженням всіх натуральних і
грошових примусів.

В Українській гетьманській державі. Слобідській Україні земельні
володіння були непривілейованими. Вони грунтувалися не на грамотах і
документах, а на реальному володінні. Питання юридичного закріплення
прав на землю було нерозривно пов’язане з проблемою нобілітації
старшини, оскільки за російськими законами дворянство монопольне
володіло землею. У “Глухівських статтях” (1669 p.) був пункт про надання
в майбутньому дворянського звання козацькій старшині. У “Коломацьких
статтях” (1687 p.) вона вже прирівнювала себе до службового дворянства
та просила царський уряд підтверджувати права на володіння землями,
отриманими від гетьмана. Проте уряд довго негативно ставився до
нобілітації української старшини, видавав грамоти на землю окремо
кожному прохачу та затягував вирішення питання про зрівняння української
старшини в правах із російським дворянством. Відома заява Сенату, що в
“Малой России дворян нет”.

У 1726 p. за розпорядженням із Петербурга була проведена офіцерська
ревізія з метою визначення земельних маєтностей і перевірки прав
власності. В “Решительних пунктах” 1727 p. гетьмана Д. Апостола
висувалося питання про перевірку прав володільців маєтностей, зокрема
тимчасовоумовних, і упорядкування земельних відносин. У 1729— 1730 pp.
було проведено “Генеральне слідство про маєтності”. Всі землі були
поділені на шість категорій: 1) приватновласницькі; 2) рангові; 3)
монастирські; 4) ратушні; 5) вільні військові; 6) спірні. Власники
рангових маєтностей, які не могли довести права на них, повинні були їх
повернути. Старшина отримувала юридичне закріплення права на зем-

385

лю, якщо доводила законність придбання. Д. Апостол просив царський уряд
“об уравнении малороссийских чинов с русскими табельними”.

Після Визвольної війни (1648—1667 pp.) термін “шляхетство” не вживався в
Українській державі. За Петра І він поширився в Російській імперії й
козацька старшина прагнула закріпити його за собою законодавче. У
проекті збірника законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”
(1743 p.) шляхетські права визнавалися за всіма категоріями старшини та
їхніми дітьми й духовенством. Проте, оскільки цей документ обґрунтовував
право Лівобережної України на самоврядування в межах Російської імперії,
його не було затверджено.

Старшина робила спроби домогтись юридичних прав на землю, звертаючись до
російських імператриць Єлизавети Петрівни (1742 p.) і Катерини II (1764
p.). Проте ці клопотання було відхилено, хоч формально дворянські права
визнавалися, бо царський уряд постійно підтверджував права старшини на
землю. Юридичною підставою для претензій старшини став Рум’янцевський
опис Малоросії (1765— 1769рр.).

З другої половини 60-х років XVIII ст. царизм змінив негативне ставлення
до нобілітації старшини й реалізовував заходи щодо відокремлення її від
козацького стану. У 1764 p. офіцерські чини та статус дворянства
отримала старшина Слобідської України у зв’язку з ліквідацією козацьких
полків.

Із скасуванням деяких указів адміністративно-територіального ладу
Лівобережної України царський уряд остаточно зрівняв права старшини з
російським дворянством. Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім’я
генерал-губернатора Лівобережної України П. Рум’янцева право участі в
місцевій адміністрації та суді належало дворянам, “вотчини і поместья
свои в тех губерниях имеющим”. Отже, старшина здобула всі права, що мало
російське дворянство. У 1783 p. було видано указ про закріплення за
старшиною прав на

386

селян і перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні; в 1784
p. — указ, за яким рядові козаки мали окремий суд. “Жалувана грамота
дворянству” (1785 p.), що поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і
південноукраїнські землі, свідчила про завершення нобілітації
української старшини. Вона мала право володіти землею, селянами,
засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була звільнена
від податків, обов’язкової військової служби, не могла піддаватися
тілесним покаранням. У кінці XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалося
близько 100 тис. українських дворян. 130 землевласників мали понад
чверть мільйона кріпосних, зокрема Забіли — 4400, Жураковські — 4826,
Милорадовичі — 13180, Родзянки — 16000, Кочубеї — 16200, Скоропадські —
25670, Безбородьки — 31290.

Отже, аграрний розвиток Української гетьманської держави протягом другої
половини XVII — XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки
феодальної Російської держави. Було знищено землеволодіння селян.
Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право.
Старшина домоглася нобілітації та спадкової власності на рухоме й
нерухоме майно, перетворилася на привілейований стан.

У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст.
західноукраїнські землі не ввійшли до Української козацької держави.
Галичина залишилась у Речі Посполитій, Північна Буковина належала
Молдавському князівству, васалу Туреччини, Закарпатська Україна була у
складі Угорщини і потрапила в залежність від монархічної Австрії.

Протягом другої половини XVII ст. за Правобережну Україну точилася
боротьба між Польщею і Туреччиною. Трактатом “Про вічний мир” 1686 p.,
за Андрусівським договором (1667 p.), рішення якого були підтверджені,
Галичина, Північна Київщина, Волинь залишились у складі Речі Посполитої,
султанська Туреччина захопила Поділля, Південна Київщина і Брацлавщина
були оголошені ней-

387

тральною зоною. Після Карловицького конгресу 1698— 1699рр. Правобережна
Україна, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої. На цих
землях зберігався адміністративний поділ на воєводства Київське,
Волинське, Брацлавське, Подільське, Руське й Волзьке.

Відбулись істотні зміни в земельних відносинах на Правобережжі. У
Руському, Волзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння.
Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася.
Землі Подніпров’я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі
спустошувалися набігами татар. У Брацлавському, південно-східних районах
Київського воєводства велике й середнє феодальне землеволодіння було в
основному ліквідовано. Селяни стали фактичними власниками землі. У
Волинському, північно-східній частині Київського воєводства феодальне
землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність
шляхти з 1648 по 1683 p. скоротилася з 380 до 260, а магнатів — до 15
родин.

З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685
p.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось.
Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії
записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг.
Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський
мир 1711 р.) почалася магнатська колонізація земель. Перша половина
XVIII ст. — це період утвердження та зміцнення феодальної власності в
Правобережній Україні.

Продовжували існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська,
церковно-монастирська землевласність. Діяв принцип абсолютної
неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність
заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей
порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у “Правах кардинальних”
(додаток до Конституції), де було записано

388

про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі
та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не
повинні бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави
феодальних маєтків предметом угоди була не земля, розміри якої не
вказувались, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами,
промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському
воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх
дворів. У Галичині в кінці XVIII ст. королівщині належало близько 15%
доміній (складне об’єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств,
роз’єднаних територіальне і пов’язаних єдністю власності та влади
магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати
четвертої частини прибутків — кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого
австрійського перепису (1773 p.), в Галичині нараховувалося 6450
фільварків, об’єднаних 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300
фільварків) належало шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин
(95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю.

Справжніми власниками землі в Галичині і Правобе|^ режжі були магнати
Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські,
Замойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські,
Радзивілли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40
магнатських сімей ї\ Галичини володіли близько 2800 фільварками, або
більше ніж половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40
магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.

У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося повернути
колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600
фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) —
600 фільварками.

Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила

П**8 S?^
ООІ7

загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки
староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що
здобули нобілітацію. Вони в основному “сиділи” на дрібних наділах землі
або тільки у садибах — загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні
послуги для власника землі. В XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті
було багато “бояр”, вільних від повинностей, які поступово злилися з
чиншовою шляхтою.

Більшість шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності,
оренди, служила управителями, економами, адміністраторами, у воєнних
загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8
монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі
земельні володіння, проте більша частина їх належала
римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за
матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували
службові обов’язки як різновид панщини.

У Закарпатській Україні земельна власність належала угорським,
німецьким, молдавським феодалам. Так, четверта частина всіх поселень
Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської
латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті
нараховувалося понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими
землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні
та дрібні землевласники були українського походження.

Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині
земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського
користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового
володіння та розпорядження землею. Вони лише “сиділи” на землі, маючи
право посілості й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на
користь двору. В спадок передавалися повинності, від виконання яких
залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу
доміній

390

як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як
двірська.

У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування.
Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли
обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби. У деяких районах
Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне
землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування
землею з твердо встановленими примусами.

У Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене в кінці
XVII—XVIII ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на
землю.

На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського,
Київського воєводств відновлення феодальної власності здійснювалося за
рахунок організації слобід. Селяни на 4—6 років звільнялися від
примусів, створювали своє господарство. Оскільки це були в основному
втікачі, феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь праці.
Двірських земель не було, магнатське господарство складалося з промислів
і промислових підприємств. Протягом ЗО—60-х років XVIII ст. скоротилися
строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства.
Магнатські маєтки з переважанням доменіальних земель панували у
Волинському, північно-західній частині Подільського і Київському
воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.

Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти
13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV—XV ст. Міщани
міст користувалися землею з чиншовими примусами.

Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що
перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на
кінець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % загальної
кількості сімей.

Селянські господарства різнилися між собою і за госпо-

Ш!, дарськими функціями в фільварково-панщинній системі. Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових, піших. У Галичині парові селяни, як правило, користувалися наділом у 16—24 моргів польової землі та 4—8 моргів сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші "сиділи" на чверті наділу, працювали на ручних роботах. Більшість селян становили малота безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. чисельність безземельних господарств дорівнювала майже половині. Згідно з даними земельного кадастру 1786—1789 pp. у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі. Розміри землі, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, поєдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % селянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів. Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових господарств (так званих 392 желярів і піджелярів) зросла з 2/3 в кінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, корів — менше, ніж по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття ("лібертині") та Буковини ("решезі"). Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7 %), пряжею (2,2 %), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину. У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба. На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку. Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6—18 злотих. Селяни, які мали 5—6 волів, платили ЗО—40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних україн- 393 ських землях другої половини XVII—XVIII ст. було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північнозахідних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності малота безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства. Провідну роль в економічному житті України продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї. На всій території України існувала двоі трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В степовій зоні домінувала перелогова система, що еволюціонувала в парову. В районах Полісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. В кінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів. Став інтенсивнішим спосіб підживлення грунту. За Литовським статутом 1529 p., удобрені грунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення грунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток грунту (посилення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості грунту було виділення орних площ під пасовища. У Бойківщині, Лемківщині, Полтавщині існувала прак- 394 тика, коли частину поля займали під овес, на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою грунт підживлювали раз на три роки під озимі культури. Для підвищення родючості грунту використовували різні форми сівозміни. Парове поле займали лише житом, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля видозмінилось у чотирипілля або нерегулярну парову систему. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему. Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, в який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом у південному Поліссі й зоні Лісостепу застосовували безполозові, однота багатозубі (граблеі бороновидні) рала. Ними орали м'який грунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів або коней. Застосовувалась двозуба соха. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли й збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. З XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна оранка під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяб• лева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою основна маса селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств. Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Га- 395 личині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 %. Посіви озимини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пшениця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %. Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. За гетьмана Скоропадського за наказом Петра І була спроба перетворити південну частину Лівобережжя на район високоякісного тютюнництва. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У 1723 p. на Лівобережжі було зібрано до 100 тис. пудів тютюну. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд. У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, в низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на півдні Поділля. Врожайність зернових і технічних культур навіть при сприятливих умовах була невисокою. Враховуючи, що частину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах, на чернігівській землі. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники. Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з'явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі. З першої 396 чверті XVIII ст. у Києві існував казенний сад. В 1764 p. в ньому нараховувалося 2583 фруктових дерева і 43 401 виноградна лоза. У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 p. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець. У фільварках Правобережної України тваринництво в основному використовувалося на потреби панського маєтку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство. Важливе місце в господарському житті займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. За даними люстрації 1565 p., у селах Самбірської економії нараховувалося приблизно 16,3 тис. овець. Овече молоко переробляли в селах, або так званих шалашах, якщо пасовища були розташовані далеко від сіл. Шалаші були як виробнича ланка і як форма кооперації селян. На село припадало 2—3 шалаші, кожен з яких оподатковувався. В селах і містах були "мирские стада", для яких відводилися пасовища. , Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців. На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів 397 встановлювалися спеціальні посади — "отборних овець овчарів", "комиссаров овчарних заводів". Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до 250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст. 10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб., то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною, вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі за культурні трави. Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, поглибилася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці (арнаутка), на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней. Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство. У Польщі в XVI ст. появляються трактати з сільського господарства. В 1534 p. вийшла перша друкована книга "Про злаки, тварин, птахів, риби". Всього протягом XVI ст. було надруковано 25 трактатів із сільського господарства. Для сільського господарства в XVI — XVIII ст. характерним було зростання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, решта — експортувалася. Значні доходи мала старшина від продажу тютюну, продуктів тваринництва, промислів, пов'язаних з переробкою сільськогосподарської продукції (млинарства, ґуральництва, олійниць, свічкарень та ін.), а також від лісопилень, рудень, гут, цегелень, поташень, селітряних варниць. 398 Старшинські господарства мали великі площі лісів, що були об'єктом купівлі-продажу. У 60-ті роки один гектар лісу коштував приблизно 15—16 крб. Найбільш прибутковими були млинарство та ґуральництво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 p. становив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 p.) у маєтках старшини нараховувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв давали більше 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум'янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік. Одночасно старшина закуповувала сільськогосподарський інвентар, хліб для ґуральництва, сировину для промислів, худобу, місцеві та закордонні промислові вироби, предмети розкоші, Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. У другій половині XVIII ст. посіви сільськогосподарських культур коливалися в таких межах: жито — до 4 десятин, пшениця — до 0,5, гречка — до 2, ячмінь — до 1,5, просо — 0,25, коноплі — до 0,5, льон — до 0,5 десятини. Однак потреба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі більше продуктів вивозити на ринок. Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов'язані з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею. У другій половині XVIII ст. річний прибуток виборних козаків м. Борисполя, які займалися сільським господарством, в середньому дорівнював 7 крб., торгівлею — 15, промислами і землеробством — 20 крб. Млини та ґуральні в селянських господарствах обслуговували власні потреби. З 1667 p. селяни Лівобережжя мали право викурювати горілку за відповідну плату лише на весілля, похорони. В 1761 p. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися ґуральництвом, проте воно 399 продовжувало існувати. В основному селяни мали 1—2, а окремі — 7—10 казанів. Важливою статтею грошових прибутків у латифундіях були оренда і посесія (заставна оренда, за допомогою якої феодал розплачувався за борги з кредиторами). Посесор управляв маєтком на основі контракту, в якому записували суму боргу, обов'язки селян і посесора. Однак останні систематично порушували договори і, як наслідок, господарювання посесора призводило до розорення маєтків, про що свідчили численні судові справи. В оренду здавали право прорінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. У 60-х роках XVIII ст. третина володінь Потоцьких здавалася в оренду і посесію. У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), то більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, щомали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом. Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігравала роль лихварського капіталу. Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, кабальний, примусовий. Людей примушували орати поле, жати, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошува- 400 ли також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових підприємствах. На рубежі XVII — XVIII ст. в Гетьманщині плата найманих женців становила третину врожаю, в кінці XVIII ст. — п'яту частину, молотників — десяту, день оранки оплачувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2 копійки). Відносини між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Якщо господар розривав угоду, то сам платив наймиту за всю домовлену роботу. Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. Селян примушували возити горілку до Києва за визначену плату, займатися поденною роботою в маєтках старшини. Постійні робітники жили при економіях у побудованих для них хатах. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Топальській сотні Старо дубського полку 35,7 % козацьких господарств мали найманих робітників, у Конотопській сотні Ніжинського полку — 16 % . У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку працювало до десяти постійних найманих "паробків". Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12—20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, південно-східної частини Подільського і Київського воєводств. 401 Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким). Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Малота безземельні селяни формували ринок праці. 2.3. Мануфактурний період української промисловості У господарському житті України велику роль відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від землеробства час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодальне залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво. Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів 402 були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі — 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катеринославському намісництві — 4 %. За даними австрійського перепису 1773 p., у Галичині нараховувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 p. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 p. тільки в Ужгороді їх налічувалося 226. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. кількість ремісничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання. Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з кращими зразками західноєвропейського ремесла. У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середини XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типо- 403 вим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські ремісники (понад ЗО спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 p. у Києві існувало 12 цехів. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами). У першій половині XVII ст. питома вага партачів у суспільному виробництві міст України була досить значною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдикцією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духовенства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією цехове ремесло. Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538 і 1542 pp. сеймових постанов про заборону цехів. Король доручив старостам і воєводам не дозволяти їх створення. Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки власників міст, король і шляхта в своїх містах і містечках досить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм привілеї. Це обмежувало самостійність цехів, які віддавали засновникам частину продукції та доходів. У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, дава- 404 ла дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст. Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ функцій, сплату певних податків. Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів. Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9. У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І "Регламентів Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежувалися розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.) розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існували цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам економічного зростання, вони перетворилися на 405 державні органи для збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поширені на українські цехи Лівобережжя. Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно продовжувалось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності. Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства. У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ). Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виробами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині славилося виробництвом килимів, села Роменського і Миргородського повітів на Полтавщині — ряднинами. На Чернігівщині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних виробів, дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарно поблизу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис. штук полотна (близько 400 тис. пог. м). 406 Поступово відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільського ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Проте це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ремісника, який втручався в монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Переважна більшість втікачів поповнювала ряди партачів. Якщо в XI—XV ст. ремісник контролював виробництво і збут своїх товарів, то в XVI—XVIII ст. він втратив владу над своїм продуктом. Сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного виробництва у нову, вищу форму промисловості — мануфактуру. Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали важливими господарськими, політичними та культурними центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося 970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві — 177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському — 122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Слобожанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у Закарпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія, Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши, Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін. Ініціатива у створенні міст належала польським магнатам, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати або королівські старости шукали собі нові джерела доходів — податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на 407 ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало панові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. Доходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були більшими. Містечка були порівняно невеликими, половина з них налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість населення становили землероби, від селян вони відрізнялися тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишившись аграрними, з десятками ланів землі, незначною кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних сіл тільки ярмарками й торгами. Більшість міст України протягом XVI — першої половини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у містечках — 700—800. У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували створюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобережної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині — 900. Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення, де більша частина їх були 408 військові, селяни, в основному українського походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів. Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора. Соціально-економічний розвиток міст і становище їх мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташовувалися на державних землях, як правило, були адміністративними центрами королівської влади на місцях. В управлінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст (80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а також католицької та православної церков. Близькими за своїм становищем до приватновласницьких міст були юридики в королівських містах — це шляхетська чи церковна власність на території міст (двори, будинки), яка впліталась у господарство міст, але не підлягала їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборону королівської конституції 1611 p., власники юридиків з метою збагачення поселяли в своїх володіннях ремісників, купців, робітників промислів. Подекуди юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. Вони негативно впливали на економічний розвиток міст, підривали ремесло й ^торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя. З подальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі В в XVI — першій половині XVII ст. в Україні посилилася | диференціація міського населення. Виділилися три основні "групи: 1) найбагатша купецько-лихварська верхівка — 409 патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім безправна біднота — плебс (плебейство). До патриціату належали сім'ї польських і покатоличених українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів та інших національностей. Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 p. населення Львова набуло права обирати "колегію мужів" із обмеженими контрольними функціями. Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри наймити) становили переважну більшість міського населення. Реєстр подимного Київського воєводства за 1631 p. відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вуличні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину городян становили "загородники", "коморники", "підсусідки". Крім трьох основних груп, у містах України проживала значна частина населення, яка не підлягала міській владі — козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін. Козаки, які становили значну частину населення міст Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у економічному розвитку міст, займалися торгівлею, промислами, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "непослушними", оскільки вони не були підпорядковані міській управі, не виконували повинностей і вважали себе вільними. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї, вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні міста мали український характер. Українське населення міст обмежувалося в правах займатися торгівлею та ремеслом, не допускалося до міського самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці не мали права займати жодної посади і мешкали лише на невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці платили податки і виконували повинності на користь короля, церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королівщинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були 410 різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підводна, толоки, шарварки, сторожування). Великим тягарем для міського населення було покриття витрат на військові потреби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували повинності на користь місцевих церкви чи костьолу. Значної шкоди завдавали свавілля королівської та міської адміністрації, міжусобна боротьба магнатів і шляхти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних військ, а також оренда і застава міст. Під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так, Б. Хмельницький видав кілька універсалів про охорону Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаранням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, забороняв місцевим селянам користуватися землями і сіножатями, що належали місту. Приватновласницькі та королівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керували ними ратуші, що підлягали компетенції загальної козацької влади в краї. Деякі міщани покозачилися (близько 60—80 %), деякі селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси, Канів, Переяслав) більшу частину населення становили козаки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької старшини, шляхти. Більшість населення була українцями. У Східній Галичині 90—94 % міст належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6—10% усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею (ЗО—40 %). Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі. 411 Отже, XVI—XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими. Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором у розвитку товарного виробництва. Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується порізному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії— нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури. Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такт мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду. У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. У Західній та Правобережній Україні вони створювалися в 70-х роках XVIII ст. Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні 412 виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво. Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості. Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Визвольної війни середини XVII ст., його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду. Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і Грунтувалося на праці кріпаків. 413 Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобережжя налічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млинів, на Слобожанщині — близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками. У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію млинів видавалися спеціальні універсали гетьмана. Млини з орними землями, на яких засновувалися хутори або слободи, часто належали кільком власникам. Млинарство велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі запрошувалися до Росії. Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті. У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб. 414 Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними: в 1801 p. у Лівобережній, Слобідській, Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях широко використовували найману працю, яка на межі XVIII — XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками для роботи своїх селян. Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень. В Українській козацькій державі рудні старшини монастирів були під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої надходила десята частина виробленої продукції. Для будівництва рудні був необхідний дозвіл гетьмана. Рудні будувалися не власником, а "коштом й стараньем" фахівців рудної справи, які отримували промисли в оренду. Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі. Орендну плату внос'или як натурою, так і грішми. Для розвитку залізоробної промисловості велике значення мав указ : Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим ; указом майстрів звільняли від грошових поборів, військо[вої служби, їм гарантували спадкові права власників. У ^Слобідській Україні рудні не мали великого поширення, їх |відомо лише кілька. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля[ залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізоруд(добування руди), металургійне та металоробне виробництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24 Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ 415 праці. Існували такі основні професії, як рудокопи, рудовози, димарі, ковалі, курачі, серед яких також був поділ праці. Робітники на руднях були найманими. На допоміжних роботах використовували примусову працю панщинних селян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. становила по 500—700 пудів сиродутного заліза на рік. В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений на двоступінчастий, при якому в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька в Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в-селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті. Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства, причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах занепаду рудень їх власники закріпачили рудників. У першій половині XVI ст. в Україні почало розвиватися паперове виробництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 p.) біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Буську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобережній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною спеціалізацією, здійснювали його робітники таких професій: ганчірники, дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальники, сушильники. У XVI—XVII ст. власниками папірень часто були городяни, які експлуатували найману робочу силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок. 416 У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і козацькій старшині. У XVI ст. в Україні з'явилося книгодрукування: у Львові (1573 p.) і Острозі (1580 p.). Працювали польські та вірменські друкарні. У 1616 p. була заснована друкарня Києво-Печерської лаври, в 40-х роках XVII ст. — Єлецького монастиря в Чернігові. На Волині в XVIII ст. працювали дві пересувні друкарні. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурами. Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі. Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам. Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. У кінці 80-х років XVIII ст. лише в Слобожанщині налічувалося понад 500 селітряних буртів. З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін. Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була ^Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно ^.впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння. 148523 417 Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Чисельність робітників становила 15—26. Існував сталий розподіл праці. Використовували в основному найману працю, а також поденну. Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури. Протягом XVII — XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці та технологія. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорозьке. Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів: коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмани. Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському. Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль. Виробництво солі в 1773 p. становило в Прикарпатті 418 50—100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько ЗО тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, "жабні" робітники, які добували сіль, "ратні" люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, мулярі, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян. У деяких містах був поширений пороховий промисел. У Львові в першій половині XVII ст. існувало дві порохівні. Відома Кам'янець-Подільська порохівня, яку називали "млином для виробництва пороху". Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих майстернях. Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів. Отже, наявність підприємств із застосуванням певних технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення початкових форм мануфактур. Тільки в Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII — XVIII ст. їх налічувалося понад 200. Вони виробляли більшу частку продукції, що надходила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну, будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко застосовували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні відбувався процес монополізації багатьох галузей промисловості. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, експлуатувалася наймана праця, 419 сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку. Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI — XVIII ст. підготував умови для поширення великих розвинених централізованих мануфактур, їх створення почалося в Лівобережній і Слобідській Україні. На кінець XVIII ст. налічувалося 40 великих мануфактур — казенних, посесійних, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виникли в текстильній промисловості, що підпорядковувалася Мануфактур-колегії . В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було суконне. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська), заснована 1719 p. Наприкінці XVIII ст. на ній працювало 9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. аршинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував у 80-х роках 17 тис. овець. На 1797 p. існувало 12 мануфактур з обсягом виробництва 304 620 аршинів сукна. Більша частина продукції припадала на мануфактури Лівобережжя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобережжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7 % продукції. Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на яких виробляли 96 % сукна. Серед них Ряшківська (в Прилуцькому повіті), що належала князю Юсупову, Батуринська графа К. Розумовського, Салтівська в Слобожанщині, що належала поміщикові Л. Тендрикову. У 1726 p. в Почепі було засновано полотняну мануфактуру, на якій працювало 220 українських і російських робітників. Пізніше вона злилася з Шептаківською мануфактурою (Стародубський полк) Строганових. Великою була парусно-полотняна мануфактура П. Рум'янцева в Топальській сотні Старо дубського полку. В місті Корці на Волині діяли суконна і полотняна мануфактури. З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. У 1774 p. у слободі Нова Водолага засновано казенну шовкову мануфактуру, до якої було при- 420 писано 5 тис. селян. Одночасно посаджено 2 тис. шовковиць і розіслано насіння всім бажаючим. Продукція мануфактури не перевищувала 3 пудів шовку-сирцю на рік. Успішніше працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська (у місті Кадак під Катеринославом) казенна мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що призначалися для царського двору, а також продавалися. На ній працювало 136 верстатів, вартість річної продукції дорівнювала 26,7 тис. крб. У 1794 p. була заснована Новоросійська суконна фабрика, до якої належало дві фабрики: суконна і шовково-панчішна. Для них на аукціоні закупили робітників на 16 тис. крб. Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 p.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби. Почалося мануфактурне виробництво зброї. У 1736 p. був побудований і працював з деякими перервами Шосткинський пороховий завод, що належав державній скарбниці. В 1788 p. він мав 15 порохових млинів і на ньому працювало близько 500 казенних селян, а потім солдати, які відбували довгострокову службу в армії. Тут виробляли майже 12 тис. пудів пороху на рік. У 1764 p. було відкрито казенний збройовий завод "Арсенал" у Києві, в 1789 p. — завод з ремонту зброї в Кременчуку. На них працювали як приписні селяни, так і наймані робітники. У Слободській Україні першими мануфактурами були казенні Бахмутський і Торський (Слов'янський) соляні заводи. У 1782 p. роботу їх було припинено, оскільки варіння солі призводило до знищення лісів, а головне — не давало достатніх прибутків. У першій чверті XVIII ст. виникли Чугуєвський шкіряний завод Ф. Шидловського і Сумський Ф. Буташевича. На них працювали кріпосні селяни, а майстрами були наймані робітники. У 1799 p. дав перший чавун Луганський чавуноплавильний завод. Розвивалася капіталістична мануфактура. В 14"8 525 421 Києві було засновано шовкову мануфактуру купця Смородіна, в Ніжині — дві шовкові мануфактури купців Іванова й Алісова. З 70-х років на Топальській мануфактурі використовували найману працю. Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати (прядену і сучену вовну). Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'язувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства. Створювались обов'язкові відносини між мануфактурами та державою, які уряд контролював. У західних і правобережних українських землях великі мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В 70-х роках вони виникли в текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького в м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього понад 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна на рік. У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чорторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щорічно. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято майже 300 робітників. У Галичині в 60—70-х роках діяла суконна мануфактура в Заліщиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 сукнярів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше і шовкову фабрику в Бродах зазнали невдачі. У кінці XVIII ст. в Правобережному Поліссі виникли великі металургійні мануфактури — Високопіщанська, 422 Кропивнянська, Чижівська, Городеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети. У 1778 p. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювало близько 800 найманих робітників. Виникли фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10—20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті. Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монополізація державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 p. була створена "Австрійська державна соляна монополія". Поширилася тютюнова монополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право лише держава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості. Отже, протягом XVI—XVIII ст. в українській промисловості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму. 2.4. Розвиток українського національного ринку. Фінанси Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промисловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між різними населеними пункта- 14.8 525 423 ми, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кількість їх постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000, на території Лівобережної України — 8680, Слобожанщини — близько 2 тис. Виділялися своїми базарами міста Південної України: Одеса, Єлизаветград, Катеринослав та ін. Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 p. був установлений вільний торг на м'ясо, який відбувався в понеділок, від свята Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 p. було надано право ще на два торги протягом тижня. На Лівобережжі вони проходили найчастіше в понеділок і п'ятницю. Продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобережжі крім "красного товару" і харчових продуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд. У Глухові, Конотопі, Борзні — хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині — тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували шкіряними виробами, у Бережанах — вовною і полотном, на торгах і базарах Заліщиків і Збаража — зерном, у Львові — худобою і хлібом. Торги проходили просто неба. Приїжджі купці та селяни продавали товари з підвод, а міські ремісники — в ятках, які ставили у визначених магістратом місцях. Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за 424 тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до міщан, а не до перекупників. Обмежувалися права торговців, які не належали до відповідних цехових організацій. Так, "вільна" торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523 p. відбувалася щопонеділка за такою умовою: якщо чужі люди будуть продавати м'ясо, мають дати замку від кожної голови худоби лопатку; міщани від вола або ялівки заплатити по одному грошу, від свині, вівці та теляти — півгроша. За місце на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно від товару. В 1563 p. на торзі в Самборі від воза з горшками брали по 4 гроша, від вола та ялівки — по одному грошу, від теляти, барана — 6 динарів. Доход йшов на користь замку. Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до того часу була неоднакова. У багатьох містах України існували власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною власністю і повсюдно були передані в оренду. Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх карав. Якщо базари та торги обслуговували лише місцеві невеликі ринки, забезпечуючи економічний зв'язок між містом і селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони України, вони стали першою ознакою становлення внутрішнього ринку. Кількість їх постійно зростала. За переписом 1666 p., в лівобережних містах кількість їх становила 76, у кінці XVII ст. — 390, у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буковині — близько 120, у Закарпатті — понад 70. У Правобережній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40—60-ті роки — 42. Кількість і тривалість ярмарків були різними. Наприклад, один раз на рік відбувались ярмарки в Борисполі, Тлу- 425 мачі, Баворові, Бариші; двічі — у Києві, Житомирі, Бучачі, Чорткові, Кременці, Василькові, Калуші, Монастириськах, Ковелі, Надвірній, Ягольниці; тричі — у Чернігові, Тернополі, Барі, Зборові, Бродах, Володимирі-Волинському, Гусятині, Фастові; по чотири рази на рік — в Жовкві, Снятині, Борщеві; п'ять разів — у Самборі та інших. Ярмарки тривали по одному і більше тижнів. Наприклад, у Києві, Житомирі, Чернігові, Ніжині, Володимирі-Волинському, Бродах вони відбувалися протягом двох тижнів, в Стародубі — трьох, у Львові, Ярославі — чотирьох, Жовкві — шести тижнів. Більшість ярмарків приурочували до релігійних свят, що давало їм назву — хрещенський, воздвиженський, троїцький, георгіївський, іллінський, покровський та ін. Склалася певна періодичність ярмарків. Найбільше їх збиралося восени і взимку. В XVIII ст. у Галичині в червні, вересні, листопаді, січні відбувалося до 50 % ярмарків. Це пояснювалося станом доріг і погодними умовами, наявністю товарних лишків, потребою в грошах і товарах селян, нерівномірним розподілом основних релігійних свят. Неодночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати по кілька їх, перевозити непродані товари та поповнювати асортимент. Так, у Сумах відбувався Введенський ярмарок (у листопаді — грудні), у Харкові — Хрещенський (в січні), Троїцький (у травні — червні), Іллінський у Ромнах (у липні — серпні), Воздвиженський у Кролевці біля Сум (у серпні — вересні), Успенський і Покровський у Харкові (в серпні — жовтні). У Закарпатті зимові ярмарки відбувалися в Березові з 10 грудня, Мукачеві — з 7 січня, відповідно весняні — 6 квітня і 7 травня, 19 березня і 24 квітня; літні — 24 і 29 серпня; осінні — 2 і 12 листопада. Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки (початок січня — лютого) перетворилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики. В 1775 p. було укладено 1205 угод на суму 39,3 млн польських золотих, 426 кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещенський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 p. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5 тис. чоловік. За торговим обсягом ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля оптом і вони збиралися рідко. Виділялися значними оборотами ярмарки в Києві, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжині, Харкові, Сумах, так звані святоюрські (червень і листопад) ярмарки у Львові на площі біля церкви св. Юра. На Іллінський ярмарок у Ромнах наприкінці XVIII ст. привозили товарів на 1—2 млн крб., на три Ніжинські — на 1,8, на три Почарські — на 1,1. Великі ярмарки постачали товарами середні та дрібні. Середні ярмарки обслуговували навколишні регіони, торгували місцевими та іноземними товарами невеликими партіями. Дрібні ярмарки мали локальний характер, на них місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розміри ярмаркової торгівлі були меншими: від 2 до 100 тис. крб. Значну роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговціскупники. У лівобережних містах у другій половині XVII—XVIII ст. за дотриманням правил торгівлі слідкували ярмаркові судді або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори, зокрема мито від місця, кількості й різноманітності товарів, за його ввезення. Іноземні купці платили по ЗО, українські та російські — по 10, торгові люди — по 4—6 кіп грошей від одного воза товарів. У багатьох містах і селах ярмаркові збори здавалися на відкуп. Ярмарки були універсальними. Торгували на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами іноземного походження, залізним крамом, виробами ремесел, промислів, мануфактур, продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі. Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі вузького виду товарів ремісничого, промислового виробництва та сільсько- 427 господарської продукції. У Бродах і Тернополі відбувалися великі ярмарки коней, у Станіславі та Чернівцях — полотна і худоби. Традиційно торгували худобою на ярмарках міст Турки, Калуша, Коломиї, Старого Самбора, Перемишля, Чернівців, Кіцмані, Яворова, Ярослава. Практично всі великі ярмарки в Лівобережжі й Слобожанщині розпочинали кінними торгами. Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торгових зв'язків між містами і селами, окремими господарськими районами. На цій основі відбувалися злиття місцевих ринків і подальша економічна консолідація лівобережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, прикарпатських, закарпатських і північноукраїнських земель. Торгові зв'язки між українськими землями значно зміцніли, що зумовило встановлення тісних економічних зв'язків між ними. Ярмарки набули загальноукраїнського характеру. Волинський і Подільський хліб збувався у містах Київщини. Київські купці продавали в Галичині дніпровську рибу, подільських волів, ремісничі вироби. Львівські купці возили сукно, полотно, мечі, плужне залізо, прикраси в Ярослав, Снятин, Кам'янець-Подільський, інші міста Волині й Наддніпрянщини. Кам'янець-подільські купці привозили до Львова волів, віск, шкіри, до Луцька — худобу, а звідти брали полотно, хутро. Бродівські купці доставляли до Києва вино, до Бара і Ярослава — шапки, до Самбора — цвяхи. В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм універсалом 1657 p. наказав, щоб козацькі старшини "з людьми Львова як з власними нашими поводилися і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста Полтавського полку встановили регулярні зв'язки з містами Харківського, Гадяцького і Ніжинського полку — з містами Сумського, полку. Слобідські купці продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіри, ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. Привозили тонкі сукна, срібний, олов'яний і мідний посуд, залі- 428 зо. Масовий характер мала торгівля сіллю на Торських озерах. На слобідський ринок із Лівобережжя надходили хліб, товари, що привозилися з правобережних і західних українських земель, Польщі, Сілезії, Німеччини та інших країн. Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими ремісничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем. Лівобережні торговці (коломийці) спеціалізувалися на доставці солі з Коломиї. За переписом 1666 p. у Нових Млинах було 6, в Ніжині — 11 дворів коломийців. Лівобережна Україна в другій половині XVII ст. була основним постачальником зерна на правобережний ринок, Поділля забезпечувало хлібом Закарпаття, Прикарпаття, звідти вивозилися коні, воли, корови, вівці. Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні. Активною була торгівля Правобережної України з Запорожжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней, волів. Про обсяги торгівлі свідчить скарга кошового отамана на шляхту, що пограбувала 724 козаків забрала 1242 коней, 546 волів, 405 возів з рибою, 386 пар чобіт, 204 рушниці, всього товару на 1 598 277 талярів. Із Закарпаття через Львів надходили товари з Угорщини та інших європейських країн. З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу, вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними предметами ввозу були залізо, мед, вироби ремесел і промислів. Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожанщини з Північним Причорномор'ям і Кримом. Українські купці привозило зерно, хутро, вироби ремісників, товари з Західної Європи. Вивозили сіль, коней, товари з Туреччини. Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у Кре- 429 менці (середина XVI ст.) налічувалося 70 крамниць, Овручі (1629 p.) — ЗО, Кам'янці-Подільському (1570 p.) — 40, Володимирі-Волинському (середина XVI ст.) — ЗО. У 1566 p. тернопільські купці отримали привілей на володіння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 p. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові працювало 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях ("крамах") вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з рибою. Черниці з монастиря Введення Богородиці продавали нитки. У 80-х роках XVIII ст. у Лубнах торгувало 73 лавки (крамниці), Чернігові — 68, Миргороді — 52, Золотоноші — 36, Сумах — 40. Усього в містах і містечках Полтавщини і Чернігівщини було 2120 крамниць. У Буковині налічувалося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць. Поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгували горілкою, пивом, медом. У середині XVI ст. у Києві діяло 58, у Вінниці — 42, Славуті — 10, Шепетівці — 7, в Луцьку — 68 шинків. У Галичині корчмарювання було на відкупі у корчмарів, в основному польських євреїв. Наприкінці XVIII ст. на 5467 сіл і міст Галичини припадало 5602 корчми, в Буковині торгувало близько 400, у Закарпатті лише Ужгородська казенна домінія здавала в оренду майже 80 корчм. У Лівобережній Україні дрібним виробникам забороняли продавати горілчані напої вроздріб, тому козаки і міщани орендували корчми. Була поширена відкупна система. Після сплати певної суми в державну скарбницю відкупник отримував монопольне право на продаж горілки. З кінця XVIII ст. у західноукраїнських землях з'явилась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста. 430 Протягом XVII—XVIII ст. визначились основні торгові шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька. Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків, друга — через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До десяти доріг проходили через Чернігів — до Києва, Глухова, Новгорода-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука, Херсона, до польського кордону. З Харкова шляхи вели до Катеринослава та Херсона; до Києва — через Охтирку, Гадяч, Прилуки; до Сум і Новгород-Сіверського; на Дон. Західноукраїнські землі сполучалися з Києвом так званим Південним шляхом: Львів — Глиняни — Золочів — Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полонне — Житомир — Коростишів — Білогородка — Київ. Зі Львова йшли шляхи на Станіслав — Коломию — Чернівці, на Самбір — Турку — Ужоцький перевал — Ужгород, на Стрий — Сколе — Верецький перевал — Мукачеве. Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях почалося будівництво шосейних доріг, що було викликано економічними і воєнними інтересами Австрії. З 1779 по 1790 p. було побудовано 750 км доріг, що з'єднали Львів з більш-менш значними містами Прикарпаття і Буковини, через перевали — із Закарпаттям, Віднем. Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали річкові шляхи Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру — із Твер'ю і Смоленськом, по Десні — з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині — з білоруськими та литовськими містами. Уже в 1571 p. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг — невеликих річкових кораблів. Окремі заможні купці мали по дві й більше ком'яг. Крім того, було 10 великих човнів. У 1657 p. в Києві почав працювати річковий порт. Відбулися зміни на транспорті. Продовжували користуватися влітку і восени возами, взимку — саньми, які протягом XVIII ст. урізноманітнилися. Використовували вози різної довжини, чумацькі вози типу "мажа" і "хура" (фірман- 431 ка), легкі чотирита двоколісні вози — брички, лінійки, таратайки та ін. Сани були пристосовані відповідно до призначення: виїзні та вантажні. Поширилися човноподібні судна — довжанки, байдаки, обшиванки, баркаси, що могли пересуватися за допомогою весел і спеціальних вітрил. Здавна використовували плоти і пороми. Розвивалося мостобудування. Так, у Києві в 1713 p. було збудовано міст біля Печорської фортеці. Мости будували за новою технологією "на стругах, якорях та канатах". У другій половині XVII ст. за гетьмана Д. Многогрішного було започатковано поштову справу. На західноукраїнських землях її розвиток почався в кінці XVIII ст. У Галичині за 1775—1795 pp. було створено 77, на Буковині — 12 поштових станцій, що перебували в державному управлінні. Отже, внутрішня торгівля в XVI—XVIII ст. стимулювала господарське піднесення, сприяла розвитку товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України. Процес формування національного ринку продовжувався. Значну роль у господарському розвитку українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн. У XVI — першій половині XVII ст. на захід вивозили волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль, дерев'яні вироби. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки вони не сплачували регіональних мит і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до річкових пристаней, на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для про- 432 дажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI — першої чверті XVII ст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів. У торгівлі України з Заходом значну роль відігравав | і найбільший на Балтійському морі порт Гданськ, через який \ вивозили багато лісових матеріалів: бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, поташ. Завозилися в Україну насамперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари — ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги тощо. XVI — перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим посиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії — Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини — вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи. Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 p. у Львові "таксу" східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася головна митна "комора" для турецьких і молдавських товарів. В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті — сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора — головного центру торгівлі поблизу кордону. Розвивались украінсько-російські торгові зв'язки. Укра- 433 інські купці торгували не лише у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Російські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Росію вивозили шкіри, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Російські купці везли з України книги, продавали їх у Москві та найвіддаленіших районах держави. Так, у бібліотеці солепромисловиків Строганових у Сольвичегодську налічувалося сотні українських книг переважно "киевской почати". З Києва в Москву та Підмосков'я привозили для палацових садів різне насіння, саджанці угорських груш та слив, виноградні черенки. До двору московського царя Олексія Михайловича з України поставляли волоські горіхи. Головним пунктом, куди прибували російські купці, був Київ. Тут, на Подолі, знаходилася російська купецька колонія. Київ був також основним пунктом транзитної торгівлі Росії з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії. Утворення Української козацької держави відкрило широкі перспективи міжнародної торгівлі. Б. Хмельницький ввів у 1654 p. нову систему оподаткування. Мито збирали у розмірі двох золотих з кожних 250. Це було в 2,5 раза менше порівняно з тарифом 1643 p., що діяв в Україні до Визвольної війни. Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Водночас було заборонено продавати хліб у Польщу, Під час Визвольної війни розрив з Польщею послабив торгові зв'язки з західними країнами. Активно велася тор- 434 гівля з Білорусією, Молдавією, Туреччиною, Кримом. Так, Б. Хмельницький продав у Молдавію поташ на 200 тис. талярів. У 1652 p. в Молдавію було привезено 400 возів із сіллю. Було розроблено проект договору з Туреччиною щодо торгівлі на Чорному морі. Українські купці отримали право вільно плавати і торгувати в Чорному і Середземному морях, звільнялися від мит і податків. Систематичними були зв'язки з Московською державою, які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у 1649 p. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. В прикордонних російських і українських містах влаштовували гостинні двори для російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ. Важливе місце серед товарів з України посідала горілка. В "Глухівських статтях" і "Коломацьких статтях" були спеціальні пункти, що забороняли продавати горілку на території Росії, дозволяли здавати її лише на кухлеві двори, що були збудовані в Лівобережних містах царським урядом і приймали горілку за певну плату. Проте дрібні торговці таємно торгували нею в російських містах. Старшина, багаті купці вивозили і продавали горілку в центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче, ніж у Лівобережжі. Для потреб армії велику іі кількість закуповувала держава. В XVIII ст. торгівля горілкою була монополізована підрядниками державної скарбниці та скупниками. Козацька старшина і купці монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава — право на її купівлю. Так, в 1700 p. вона закупила ЗО тис., в 1790 p. — майже 53 тис. пудів селітри. Лівобережні купці везли в російські міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі, шаблі, лати, піщалі, латинські книги. 435 В кінці XVIII ст. посилилися торгові зв'язки Росії з південними українськими землями. Російські купці продавали там будівельні матеріали, продовольство, купували у місцевих жителів велику рогату худобу, коней. Важливу роль у зовнішній торгівлі відігравали купцііноземці, особливо греки, їхні колонії існували в Києві, Переяславі. Б. Хмельницький дозволив грецьким купцям торгувати безмитне на всій території України, їх подвір'я звільнялися від підводної повинності та постоїв військ. Після Визвольної війни в середині XVII ст. були відновлені традиційні зв'язки з Західною Європою через Гданськ, Кенінгсберг, Ригу, Сілезію. Гетьман І. Мазепа офіційно затвердив головні торгові шляхи з Стародуба та Чернігова через Мінськ і Гродно до Кенінгсберга. Основним центром зовнішньої торгівлі для західноукраїнських земель залишався Гданськ. Пожвавилася торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав і Оломоуц. Українські купці збували свої товари (продукцію сільського господарства і промислів) у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна, китайка, англійська і шлезька байка, золота, срібна і шовкова парча, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський оксамит, золоті й срібні ґудзики, батист, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти. Продовжувалася торгівля з Білорусією. Водними та сухопутними шляхами вивозили хліб, м'ясо, рибу, прядиво, віск, вовну, сало, олію, тютюн, боброве хутро, горілку, поташ та інші товари. Українські купці торгували в Борисові, Вітебську, Гомелі, Пінську, Полоцьку, білоруські купці продавали і купували товари в Борзні, Києві, Лубнах, Ніжині, Почарі, Полтаві. Значними масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. Відбувалися прямий товарообмін і транзитна торгівля, що йшла через 436 Київ. Шлях до Константинополя пролягав через Фастів, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Базарчик, Кучок-Чехмечі. Другий шлях вів через Фастів, Брацлав, Ясси, Галац, Базарчик. Купці користувалися також шляхом від Прилук через Переяслав, Умань, Бершадь, Ізмаїл. Водний шлях йшов по Дніпру і Чорному морю. У вивезенні з України переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесла, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір, шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи тощо. Українські купці здійснювали човникові рейси, торгуючи на великій території від Гданська і Кенінгсберга до Москви і Чорного моря. Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої власні флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян для виконання феодальних повинностей або за примусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивезення товарів — в 29 разів. Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання Бродам прав "вільного" міста ( 1799 p.) через нього проходила торгівля Австрійської імперії з Росією, країнами Причорномор'я та Азії. Головними перешкодами на шляху формування внутрішнього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови недержавності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини. На українських землях, захоплених шляхетською Польщею, торгівля гальмувалася привілеями шляхти, яка звільнялася від мит на внутрішніх шляхах, а також при експорті й імпорті товарів, успішно конкурувала з міськими ремісниками і торговцями. Це скорочувало торгові обороти купців, обмежувало внутрішній ринок. У 1568 p. сейм заборонив місцевим купцям подорожувати за кордон по 437 товари. У 1597 p. польський король зобов'язав купців з Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з Польщею тільки в Снятині, а у 1613 p. заборонив обминати Теребовлю. Королівська адміністрація самовільно збільшувала мита, часто арештовувала купців, примушуючи їх платити викуп. На великих і малих шляхах було безліч митниць (державних і приватних). Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази. Збирали прикордонне мито (цло), шляхове, мостове, гребельне, перевізне, ярмаркове, торгове, помірне та ін. Високі мита в умовах слабкої охорони державних кордонів призвели до масового поширення контрабанди, яка дезорганізовувала торгівлю. Торгівля ускладнювалася великою строкатістю одиниць міри й ваги, характерних на той час (існували львівські, теребовлянські, галицькі та інші одиниці міри й ваги). Збереглися привілеї купецьких братств, так зване гостинне право, право складу (складське), примусове користування певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо негативно на розвитку торгівлі позначилося складське право. Воно примушувало місцевих та іноземних купців продавати товари місту, яке володіло таким привілеєм. Це ставило купців у скрутні умови, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку торгівлі призвели до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який становив 10 млн польських золотих щороку. У другій половині XVII — XVIII ст. в Речі Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлюпродаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю. На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала 438 протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 p. і Новоторговим статутом 1667 p. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва. Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну. Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за. вве^ зення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту. ? Цей податок йшов до української державної скарбниці. І Було встановлено особливе мито на користь російської І скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар | мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10 % І вартості товару. В 1724 p. розміри митного податку були І збільшені: за олію, сало, льон, прядиво — на 4 %, за смолу |, — 18, за збіжжя — 25, за лляну пряжу і необроблені шкіри |— 38 %. Податок на ввіз товарів на українську територію І зріс до 10—37%. Намагаючись зменшити конкуренцію | українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх | додатковим 30%-м митом. Індукти, що збирала козацька | старшина, було передано на відкуп російським купцям. У 11709 p. на всіх українських прикордонних пунктах було рпоставлено російські військові застави, яким надавалося вправо контролю над українським торговим рухом. Це по|силило зловживання російських чиновників. і Царський уряд в 1754 p. скасував мито на товари, які | надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита | на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні |лільги, їхні двори звільнялися від військових постоїв, їм 439 дозволялося влаштовувати окремі лавки і магазини. З 1771р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 p. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму. Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 p. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p.), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ). Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів в 1722 p. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську. Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон. Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв'язках з Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів. Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити 440 умови для української торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, зобов'язав українську владу сприяти виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі .перешкоджати купцям і чумакам у їхній діяльності, ввів [мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели ^зовнішню торгівлю. В 1729 p. з ініціативи Д. Апостола в |Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішен! ня якого про скасування перешкод на вивіз заборонених | російським урядом товарів гетьман передав на царське ім'я. |У Зверненні до Колегії чужоземних справ (1728 p.) Д. Апо|стол домагався обмеження мита індуктою, яку повинні збиґрати українці, і дозволу їздити за кордон з українськими ^паспортами. Він склав меморандум до центрального уряду, "в якому обгрунтував основні положення про торгівлю в ^Україні: для українських і місцевих купців — вільна торгівІ'ля, а для іноземних купців — торгівля в Києві та Чернігові Ійід час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив Ігірохання українських купців і влади. Відносини України |ї іншими державами розглядались як зв'язки їх з Росією. •ь Товари з Правобережжя й Прикарпаття надходили до Жвобережної України через Васильківську, Стайківську, ЇЇорокашитську, Кам'янську та інші митниці. Отже, протягом XVI—XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Проте Sа розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційа політика Речі Посполитої й Російської монархії. Українська козацька держава поступово втратила самостійність ^ зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт |а імпорт були зведені нанівець, Україна перестала бути |амостійним членом міжнародної торгівлі. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено із міжнародної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України, посередницькою діяльністю. Згідно з Рум'янцевІіькйм описом Малоросії (1765—1769 pp.) великі капітали були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців. 441 Розвиток торгівлі в XVI—XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм — використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу. У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські денарії, півгрошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). У результаті грошової реформи 1526—1528 pp. в Польщі почали карбувати срібний грош, що дорівнював 18 денаріїв. Було введено лічильний золотий, на який йшло ЗО грошів. Реальною срібною монетою золотий став у 1564 p. ("півкопка"). Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578—1580 pp. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Припинилося карбування півгроша і денаріїв, основними монетами стали шеляги (соліди), гроши, триі шестигрошовики, півторагрошовики, з 1580 p. — польський золотий, або таляр (ЗО грошів, або 60 півгрошів). Випускалися легкі таляри (12,5г чистого срібла) і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. В 1627 p. польський уряд заборонив карбувати дрібні монети, а лише таляри (90 грошів), півталяри, дукати (180 грошів). У зв'язку з кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і неповноцінні золоті з міді та срібла — тимфи. Всі ці монети були в обігу на українських землях в складі Речі Посполитої до кінця XVIII ст. У 70-х роках XVIII ст. з обігу були вилучені боратинки і тимфи. Основними грошовими знаками залишалися польський золотий (4 срібних і ЗО мідних грошів), дукат (13 злотих), таляр (8 злотих). Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях поширилась австрійська монетна система. З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація 442 грошової системи відбулася після реформи 1534 p. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні монети — російські таляри, або єфімки, в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі Лівобережної України. Випускалися мідні (копійка, п'ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривеники), золоті (до 1753 p. червонці, з 1755 p. 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет було незначним (2,7%), зростало карбування мідних і на кінець XVIII ст. частка срібних і мідних монет зрівнялася. У 1769 p. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі було створено асигнаційні банки, що вільно розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 p. банки були об'єднані, асигнації перестали бути розмінними. За рахунок паперових грошей покривався дефіцит державного бюджету, що призвело до їх емісії та знецінення. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-литовську монету. З'явилася назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч випускалися рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів. Отже, відбулось об'єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему. Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях в XVI—XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів. Наприклад, група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p. львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом, 443 закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рогатина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару. Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим — від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її. У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. В 1754 p. створені Дво- 444 рянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб. до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786р. Після цього його капітал було передано Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями Петербурзького порту призвели до його закриття в 1782 p. і передачі вкладів до Дворянського банку. Державний позиковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років з уплатою 5 % річних, містам і— на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою '4,5 % річних. Комерційні операції здійснювали з 1772 p. облікові та [страхові контори в провінціях при Державному асигнацій^ йому банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 p. було створено вексельний статут, | а в 1740 p. — банкрутський статут. Зберігав своє значення 'лихварський кредит, в основному в розмірі 12—20 % річних. ^ У Російській імперії мали право користуватися позикаІ^ми лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебу1 вали в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме |і майно. Українське дворянство було зрівняно з ними у правах на отримання позик лише в 1783 p. ( Протягом XVI—XVIII ст. на українських землях відбу|лися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому Іобігу. У Великому князівстві Литовському питаннями ^фінансів займалися підскарбії. Литовський статут 1529 p. ^звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і : повинностей на користь князя й адміністрації. "Устава на ^волоки" (1557 p.) на землях великого князя ввела оподатІкування замість дворища від диму відповідно до родючості ?грунту. Після Люблінської унії (1569 p.), коли українські 445 землі були приєднані до земель корони, на них поширилася польська фінансова система. У Польському королівстві основним щорічним податком з сільського населення було ланове. Розміри його протягом XVI ст. зросли з 12 до ЗО грошів з лану, а для малоі безземельних селян — від 20 до ЗО грошів з господаря сім'ї. Жителі міст платили шос у розмірі 2 гроша з кожної гривні вартості рухомого майна. Єдиним непрямим податком був акциз на алкогольні напої. Сейми встановлювали спеціальні додаткові мита. В 1563 p. був створений державний скарб, джерелом якого став постійний податок — кварта як четверта частина доходів від королівських маєтків і мита, що йшов на утримання найманого (кварцяного) війська. У 1629 p. в Речі Посполитій була проведена реформа податкової системи. Замість ланового і шоса було введено подимне — податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 польських золотих. Ремісники з 1632 p. платили окремий податок. Зберігалася стація на утримання війська. Були встановлені державні торгові мита: в 1629 p. за вивіз товарів — евекта в розмірі 2—4 % їх вартості, в 1643 p. — за ввіз товарів — індукта в розмірі 4 % вартості товарів. На початку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис., а в середині XVII ст. — 466 тис. дукатів. У другій половині XVII—XVIII ст. на українських землях, що залишилися в складі Речі Посполитої, продовжували існувати як державні податки кварта, мито, подимне, з 1676 p. — подушне з єврейського населення. В 1764 p. створено фінансові комісії для корони та Литви. З 1775 p. основним податком стало нове подимне у розмірі 5—16 польських золотих. Крім того, було введено податок на тютюн. В Українській козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства. Доходи створеного державного скарбу за Б. Хмельницького становили сотні тисяч золотих. Час446 тину доходів він діставав від земельних володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брацлавському та Чернігівському) королівщинам належало близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті — близько 1400, католицькій церкві — понад 50. Ці землі частково були зайняті селянами-й козаками, частково перейшли у відання військового скарбу. Більшу частину цих земель держава передала старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми, а також монастирям. Деяку частину землі військовий скарб продав. Значні доходи козацька держава одержувала із сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умовах становлення та зміцнення Української держави великого поширення набула оренда. Орендували винокурні, шинки, корчми, млини та ін. Великими орендарями були магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міщани брали оренду на власні імена. Вони здебільшого орендували млини, винокурні, шинки. Важливою статтею поповнення державного скарбу були доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів, що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове — від возів, помірне — від мір збіжжя, повідерщина — від продажу відрами спиртних напоїв, а на дорогах — мостове, перевіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні потреби, а містечка — передавали їх до скарбу. Повністю належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезення товарів. Усі старі оборонні універсали, надані купцям, було скасовано, "аби і найменший ущербок скарбові нашому войсковому не бил", проте гетьман іноді звільняв купців від мит та інших торгових зборів. Головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки з населення Української козацької держави. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний 447 податок від хати, дворів, землі; стацію — надзвичайний податок, який йшов переважно на утримання війська. Розміри податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували зерном. Податки платили в основному селяни й міщани. Оподатковувалися також виробники спиртних напоїв. Цей податок, який називався показанщиною, платили і козаки. Кошти державного скарбу за Б. Хмельницького витрачали в основному "на утримання послів і на всякі військові потреби". Рядових козаків за свою службу забезпечували земельними ділянками. Проте вища військова старшина й адміністрація одержували платню грішми: генеральний писар — 1000 золотих, генеральний обозний, військові судді — по 300, судовий писар — 100, гетьманський бунчужний, гарматні, полкові, сотенні хорунжі — по 50 золотих. Така платня була затверджена "Березневими статтями" 1654 p. Делегати Війська Запорозького пропонували видавати платню також полковникам і полковим осавулам по 200 золотих, сотникам — по 100, іншим старшинам — по 50, рядовим козакам — по ЗО золотих, але це прохання не було задоволене. Однак, незважаючи на складні умови Визвольної війни середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре організовані. Державний скарб, успішно долаючи труднощі, виконував покладені на нього важливі функції. Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу відокремити державні фінанси і передати їх до Московського царського скарбу, встановив посаду генерального підскарбія. З цього часу починається втручання Москви у фінансові справи України. Неподільність особистих коштів гетьмана і державного скарбу негативно відбивалися на українських фінансах. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича був конфіскований і державний скарб, половину коштів забрала Москва, половину залишилося новому гетьману І. Мазепі, за якого приватний і державний доходи знову були об'єднані. Після його смерті комісія на чолі з Карлом XII визнала спадщину гетьмана приватною і передала його не- 448 •••ЗДе„ ''^Ї'Аь- божеві А. Войнаровському. Тим самим мазепЙІЙ|,ці за кордоном, зокрема гетьман П. Орлик, були змушені вЇЕГрачати свої кошти на державні справи. Конституція 1710 р.,'йкладена П. Орликом, обмежувала права гетьмана у розпорядженні державними коштами, військовий скарб відділявся від гетьманського та віддавався генеральному підскарбієві. На утримання гетьмана виділялись доходи з індукти, Гадяцького полку і Шептаківської сотні. Податки зменшувалися, оренда, збори на утримання війська скасовувалися. У роки правління Малоросійських колегій (1722—1727 і 1764—1782 pp.) було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісяця і кожну третину року подавали у колегію рапорти про свою роботу. В 1725 p. було відіслано до Росії 244 255 крб. податків. Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет ("військовий скарб"), розмір видатків у сумі 144 тис. крб. щорічно. Проте державний скарб залишався під контролем російського уряду. Спеціальні інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіянином, фінансового управління "Канцелярії зборів" і "Шетной комісії". Вони керувало збиранням податків, витратами, контролювали фінанси магістратів. Гетьман К. Розумовський зробив останню спробу відстояти фінансову автономію України, проте успіху не досяг. Царський указ 1754 p. вимагав подавати точні відомості про прибутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Україні гетьманства (1764 p.) фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії Романових. Дуже обтяжливим для українського народу було безплатне утримання російської армії. Селяни й козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після 449 Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора — інтересами окремих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозького козацтва однаково властиві й спільні дії, й індивідуальні зусилля. Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина. В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630 —1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох..." У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу. Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного. Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства. В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як 453 і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. .Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького. Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві. 454 Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користу!> ванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим
козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості
запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності.
Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й
пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до порушення
військових законів.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для
запорожців переставало діяти публічне військове право. З
безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився
купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків
на зимівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу
на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного
скарбу. За таких умов зникала ідеальна соціальна єдність товариства,
з’являлася реальна майнова нерівність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть
великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на
місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо
знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають
Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке
хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше
відомої на всю Європу.

Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Серед
промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні
промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у
дніпровських лиманах

455

та на Азовському морі, де широко використовували найману працю. Йайнята
“тафа” (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила
між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна
господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на
рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка
становила приблизно 6—7 крб. на рік.

Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працювало
по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі,
де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств
ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість на Запорожжі
у 1774 p. становила 41.

Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його
господарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами
побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місцеве виробництво
і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня
торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому
житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини
і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль,
рибу, худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався “царев кабак”,
тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося
стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж
спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто
заплатив збір у військову скарбницю.

Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг
зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 млн крб. з пасивним
торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним
торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була
Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи
в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польо-

456

вих річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх
фіскальних інтересах контролювали експортноімпортні операції іноземних
купців.

Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які
надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради). Скарб був
також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль
арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того,
січовий скарб функціонував як державна скарбниця.

Посада й коло службових обов’язків скарбника січового скарбу (шафара)
походить з магдебурзького права. Під такою назвою з 1536 p. у Вільні
(Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І
на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й речі, вели
облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та
козацькій раді. Всього у владних структурах Січі налічувалося більше
двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного
персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність
яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої
скарбової старшини мали два шафари, два підшафарії та кантаржей
(хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така
(другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької
Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на
фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не
потребувало значного перерозподілу ресурсів.

Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих
повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів
характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні
та звіриш лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку
сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у
своїх руках найдоходніші статті господарювання. По суті запорозькі
регалії були приватноправовим інститутом.

457

Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі
податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували
податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або
постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.

Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя, якби тут частково
не покривали витрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно
могла опиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, царське
“жалованье”. Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ
гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 p. Петро І, котрий
згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю
(горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту — майже один літр) і по
відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу
доповнювали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок,
мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування,
а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від
надходження високоліквідних активів: золота і срібла, а також дорогого
посуду і зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.

З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова здобич, що мала
надзвичайно важливе значення в XVI і XVII ст., яку в часи кошового
отамана І. Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою
колишню роль. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж
воєннополітичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей
так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт.
Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного
господарювання був економічно вигідним.

Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 p. від неї залишилася
“військова сума” в 120 тис. крб. У термінах сучасного бюджетного
рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775
p. та вільна касова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 p.

458

Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній
рік її існування можна прийняти в 200 тис. крб. У валюті початку 90-х
років XX ст. січовий бюджет оцінюється в 10—12 млн американських
доларів.

Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу
перебували гроші різних країн. Так, при арешті останнього кошового
отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського в нього, крім російських
паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет:
російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й
голландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власної валюти Січ
іноді переживала грошовий “голод” — нестачу готівки, що, звичайно,
супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею
за грошима як скарбом.

На Січі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей
з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах
конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й
боргові розписки на тисячі карбованців.

На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 p. Кіш
позичив “із військової суми” різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ
завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою
самозабезпечувалась продукцією власних промислів й господарювання на
власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не
була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона
вела активну зовнішню торгівлю.

При відсутності приватної власності на землю на Запорожжі не
заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі,
худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та
індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували.

Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що складався
в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без
сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорозька господарська
система несе в собі

459

колорит епохи, передає характер життєдіяльного українського народу —
працелюба, промисловця, воіна-колонізатора степової окраїни.
Засновуючись на національному грунті, вона відповідала народним звичаям,
способу тогочасного життя.

XVI—XVIII cm. були періодом генезису тдустріаль ного суспільства,
панування мануфактурного вироб ництва і формування ринку найманої праці,
становлення фермерського господарства та світового ринку. Український
народ вступив у цю добу, не маючи мож ливостей розвивати власне
господарство і вільно роз поряджатися природними багатствами рідної
землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни
середини XVII cm., поступово втратила свою незалежність. Господарський
розвиток українських зе мель визначався економічними системами Речі
Поспо литої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні фермерські
господарства, грошова рента, оренда землі, використовувалася наймана
праця, в Україні протя гом XVI—XVIII cm. утвердилася панщинно кріпосни
цька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були
власниками фільварків. Селяни ста ли кріпаками, опинившись в особистій,
земельній, су дово адміністративній залежності від панів землевлас
ників. Правда, у той період в Україні існувало коза цьке землеволодіння
з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і
звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на
слободах південної України, Черкащини, Лівобереж жя, визволялися від
панщини і позаекономічного при мусу. Козацька селянські війни кінця XVI
— першої половини XVII cm. були боротьбою за збереження осо бистоі
свободи, за вільну хліборобську працю.

460

У результаті Визвольної війни українського наро ду середини XVII cm.,
що відбувалася одночасно з Анг лійською буржуазною революцією, на
більшій території України основними формами землеволодіння стали
державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право.
Однак збереження напівфеодаль них землеволодінь, монастирів православної
церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких
відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава
не зуміла збе регти єдину територіальну цілісність українських земель і
була знищена внаслідок колоніальної політи ки російського царизму. В
Гетьманщині виникли при ватні та рангові землеволодіння козацької
старшини. Після поразки під Полтавою 1709 p. і зруйнування Запорозької
Січі 1775р. з’явилися маєтності росій ських, німецьких, сербських,
грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII cm. селяни і
козаки були закріпачені. Панщинно кріпосницька система відновилась і на
західних та правобережних україн ських землях, що залишилися у складі
Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період почався в XVI cm. одночасно
з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з’явилися
в другій половині XVIII cm. В умовах панщинно кріпос ницької системи
розвивалися селянські, купецькі ма нуфактури, засновані на
вільнонайманій праці, а та кож казенні та посесійні мануфактури, де
застосову валася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв’язки окре мих районів, йшов процес
утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент
європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно
впливали Московська держава і Річ Поспо лита, які спрямовували свої
зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення й на колонію.

461

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте процес утвердження домініальнопанщинного господарства
в XVI — другій половині XVII cm.

2. Які були соціальне економічні завоювання українського народу в ході
Визвольної війни середини XVII cm.?

3. Проаналізуйте зміни, що відбулися в земельних відносинах в
Українській гетьманській державі та Слобідській Україні. Як змінилося
правове становище селян?

4. Розкажіть про господарство старшини, козаків, селян в Українській
гетьманській державі.

5. Проаналізуйте форми землеволодіння на правобереж них та
західноукраїнських землях. Назвіть особливості селянського
землеволодіння.

6. Як вдосконалювалася агрокультура українського села? На конкретних
прикладах проілюструйте зростання товаризації сільськогосподарського
виробництва.

7. Якою була економічна система Запорозької Січі? Дайте характеристику
торгівлі та фінансам Запорожжя.

462

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст.

3.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався
пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з
Німеччиною у ЗО—40-х і завершився в 70—80-х роках XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю
Російської імперії. Протягом Першої половини XIX ст. продовжувала
існувати феодальнокріпосницька система, що гальмувала розвиток
сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили
для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість підприємств
становили міські та сільські кустарні промисли (ремісничі майстерні),
мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків.
Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних
і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської “аграрності”, хоча

463

Петро І своїми заходами штучно створював промислову структуру
господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала залишатися землеробською
країною і не була готова до .скасування кріпосного права. Економічна
політика Романових відповідала інтересам дворянства, і допомога
промисловому підприємництву була незначною.

Проте в умовах кріпосного господарства в першій третині XIX ст.
мануфактурна промисловість досягла певних успіхів і підготувала умови
для промислового перевороту. В Україні кількість підприємств (без
винокурень) зросла з 200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення
мала обробна промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова
(ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текстильна (суконна,
полотняна, канатна), салотопна, миловарна, шкіряна, виробництво
будівельних матеріалів (цегельна, скляна). У 20-х роках виникла цукрова
промисловість. Першу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с.
Трощині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові мануфактури
будувались у Лівобережній, Слобідській Україні, з 30-х років — на
Правобережжі. Важка промисловість була представлена деревовугільною
металургією на Поліссі, розробкою кам’яновугільних копалень в Донбасі.
Потребу України у металі задовольняв Урал.

Мануфактури за становою належністю їхніх власників поділялися на
поміщицькі, купецькі, селянські. Засновником промислових мануфактур була
державна скарбниця. Важливим явищем було зростання частки підприємств із
вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили 46,2 % усіх
підприємств, на них працювало 25,6 % робітників. Вільнонаймана праця
переважала у склоробному, шкіряному, салотопному виробництвах. Почали
використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у
Великобританії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного
характеру.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У
цукровиробництві почали застосовувати

464

машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для
сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового
соку. Загальна кількість цукроварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них
“парових” було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь
дворянського підприємництва грунтувалося на примусовій праці кріпосних
селян, що переважала у 40—50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку
виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом
на вільнонайману працю) на фабрику.

У 20-х роках XIX ст., з’явилися перші парові ґуральні. Технічний прогрес
позначився і на ґуральництві. Парова техніка, що почала застосовуватися
в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила
вихід горілки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою
технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже тільки 2407
ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробництва була суконна.
Кількість мануфактур з 12 у 1797 p. збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне
становище займали поміщицькі підприємства, частка яких у загальному
обсязі виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобережжя.
Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов’язкових поставок державній
скарбниці та надання права вільної торгівлі сприяли розвитку приватного
підприємництва. У ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих
на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчинних мануфактур і
22 підприємства на вільнонайманій праці, обсяг виробництва яких ріс до
53 % загального виробництва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва
перемістився на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства тут
виникли в 1812 p., а перші машини на них з’явилися через 20 років. У
1834 p. на 11 клинцівських мануфактурах налічувалось 132, а в 1845 p. на
10 мануфактурах — 283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16 опе-

465

рацій технологічного процесу виготовлення сукна машини застосовувалися
фактично лише у двох — чесанні та

прядінні.

Майже всі машини клинцівських мануфактур являли собою машиноподібні
ремісничі знаряддя, оскільки роль рушійної сили виконували самі люди або
худоба. У 1860 p. застосовувалося лише 17 парових машин загальною
потужністю 240 к. с.

Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Дунаївці Подільської
губернії не досяг навіть рівня клинцівських мануфактур. Перші машини
з’явилися тут лише в середині 40-х років XIX ст.

Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток машинобудівної
промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її
представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку
XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було
вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи
1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як
у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в
задоволенні різноманітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20
машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже
88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської,
Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин
ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за
1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової
техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної
промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили
чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині,
Київщині , Одещині, Слобожанщині.

466

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11
чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих
підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в
економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму
понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією
металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці
вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам’яновугільна
промисловість. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у
Донбасі, на яких застосовувалась праця державних і поміщицьких селян,
була невисокою. До 1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового
характеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля
Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише
Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися
на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній,
кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби. Більшість ґрунтових шляхів
під час осінньої та весняної негоди зовсім виходили з ладу, і
транспортування ними ставало неможливим. Гужовий транспорт
використовувався у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підводна
повинність.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва
залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську
війну (1853—1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе — від
Києва та від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був
неможливий у зв’язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському
басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с.
Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З’явилися
пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром

467

і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських,
решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які
обслуговували їх. У 40—50-х роках основна частина вантажообігу припадала
на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та
поштові перевезення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості
наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля
вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у
виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску
продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в
Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали
переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо
більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства, особливо
фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і
багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 p.
кількість їх (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза.
Кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури
фабрично-заводського типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з
великими мануфактурами виробляли більшу частину товарної продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства превалювали над
поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 %
купецьких підприємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %,
а купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених десятиліть частка
вільнонайманої праці в українській промисловості зросла з 25 % у 1825 p.
до майже 74 % у 1861 p.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадало,
що переконливо свідчило про кризу феодально-кріпосницької системи.

У пореформений період фабрика остаточно витісняє ма-

468

нуфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869
p. — 3712 промислових підприємств. У 1879 p. обсяг виробництва 867
українських фабрик і заводів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол.
на кожному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої
машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який
тривав протягом 60—80 років.

Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння.
Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882—1885 pp. досягла
87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником
цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в
основному з великих вотчинних цукрових мануфактур (“парових” заводів)
заміною на них в усіх основних операціях ручної техніки системою машин,
а примусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років
підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних
сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися
темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності
праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість.
Правда, введення в липні 1861 p. норми виходу спирту, за яку власник
заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників
підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили
своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової,
характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У
1862—1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в
цукровій промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість

469

підприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому не тільки не
зменшувались, а й, навпаки, зростали.

Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська,
Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х
років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих
підприємств — парових млинів. На зміну примітивним жорнам прийшов
вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко
розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі,
соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині
80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В
цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років майже 6,5 млн кг вовни
(порівняно з більш як 8 млн кг виробництва її в Російській імперії в
цілому) 25 % залишалося для переробки на українських підприємствах.
Решта української вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга,
оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцентровано в
російських губерніях.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у
харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був
пов’язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед
технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових
технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в
поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь
технічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська
губернія), які виникли ще в дореформений період, проіснували на два
десятиріччя довше, ніж рудні.

470

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (поміщицької)
мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну^
Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі
південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво
фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії наприкінці
60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного
будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній
приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів,
виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під
заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що
незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу
фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства
кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p.,
Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p.. Область Війська
Донського).

Технологічний процес на обох підприємствах засновувався на використанні
мінерального палива. Однак між ними існувала й істотна відмінність:
Юзівський завод налагодив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а
на Сулінському заводі було зроблено спробу організувати доменний процес
на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка спочатку виявилася
невдалою. Остаточно на ньому налагодили постійне виробництво чавуну лише
у 1883 p. Потужність цього підприємства набагато поступалася Юзівському,
на’якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp. у 4 рази, а прокату
— в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки
розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому (приріст виплавки чавуну за
1870—1880 pp. в імперії становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка
України у виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3
рази.

471

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту, а також
хижацьке винищення лісів, що викликало великий попит на мінеральне
паливо, стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому
басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут
спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Швидко
переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля шахти, виникали нові
кам’яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних
капіталів. Протягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5
раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких
видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього
видобутку вугілля Російської імперії. Як і в інших галузях, розвиток
вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва.
Зменшувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали число великих
і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим потреби промисловості й
транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі
процеси -1видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися
вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої
індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її
серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося
сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим
попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в
Україні існувало не більше 20 невеликих машинобудівних заводів, то в
1884 p. діяло 75 заводів (без Таврійської губернії). Серед них були
досить великі підприємства фабрично-заводського типу. В Харкові,
наприклад, діяли заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе
(1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприємства — в Одесі
та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було засновано машинобудівний
завод Гартмана.

472

Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно було представлено
Херсонською і Миколаївською верф’ями — великими капіталістичне
організованими підприємствами. До кінця 70-х років вони будували
дерев’яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність.
У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств
машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96
% продукції цієї галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт,
особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося
зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої
залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. 1 вересня
1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію
Балта — Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до
Тирасполя.

Перша залізниця на Лівобережжі з’явилася в 1868 p. Вона пролягала від
Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було
з’єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої
лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з’єднала
Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Ростовом-на-Дону на
півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво
тривало протягом 70-х років.

У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє
десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу
систему залізниць. Вони з’єднали між собою найбільші міста та промислові
райони Донбасу, Придніпров’я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії.
Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук,
Катеринослав, Одеса.

Здійснюючи програму залізничного будівництва в Україні, царський уряд
виходив з своїх великодержавних інтересів. Залізниці мали насамперед
з’єднати російські про-

473

мислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на захід колії були
підпорядковані не стільки господарським, скільки стратегічним цілям, які
не збігалися з господарськими інтересами України. Митними й провізними
залізничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ставив економіку
України у дедалі важче становище. Наприклад, норми вивізних тарифів на
українське збіжжя й інші товари на однакових відстанях залізничних колій
були вищі для українських і нижчі для російських експортерів.

Головною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало вантажів
перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового
флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище
порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74. Всього
на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими
воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був
Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8
% вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії
товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських
морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток
промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне
становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних
галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот.
Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку
охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала
застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та
горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім
купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий
переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що
машини почали застосовуватися також у сільському господарстві,
українське машинобудування в основному було спрямоване на забез-

474

печення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками,
заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій
та обробній промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в
історико-економічній літературі є два протилежних погляди. Одні
дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші
пов’язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід
від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості
України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація
гірничо-добувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення,
завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з
ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства
фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825
p. в містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то через
22 роки в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили
збільшення чисельності міського населення. Характерно, що якщо в
1811—1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то
на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній —
64,5 раза. Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у
Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як
їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених
феодально-кріпосницьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка
міського населення України протягом 1811—1858 pp. зросла з 5 до 11 %.
Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським
господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885
p. у 50 губерніях Європейської Росії налічувалося 660 міських поселень,
з яких 165 припадало на Україну. В містах України проживало 28 % усіх
міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників,
робітників).

475

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення
належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а
головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної
України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з
помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові
галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили
мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості
відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила
вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового
перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики
російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою
мала однобічний характер.

3.2. Індустріалізація

Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості
створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого
розвитку економіки. Наприкінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки
кріпосництва, розпочалась індустріалізація.

Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї
Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія
порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України переломними стали
80—90-ті роки XIX ст. У той час на території Катеринославської та
Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів.
Товариство Брянського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним
товариством криворізьких залізних руд про постачання сировини, у 1885 p.
розпочало будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу
Катеринослава (Олек-

476

сандрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. завершено спорудження
першої домни, а ще через рік почала діяти друга піч. У 1889 p. став до
ладу металургійний завод з двома домнами в с. Кам’янське (нині
Дніпродзержинськ). У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в
1884р. — Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в 1897 p. —
Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. Південноукраїнські
металургійні підприємства були досить великими. На Сулінському заводі
працювало 1200, на Юзівському 5—б тис., Кам’янському — близько 3 тис.,
Олександрівському — 4 тис. робітників.

У результаті спорудження нових і збільшення продуктивності діючих
заводів на півдні України було створено велику металургійну
промисловість. Виробництво чавуну зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн
пудів у 1889 p. (у 6,5 раза), а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн
пудів (або більше ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві
чавуну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до 19 %,
прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв 21 металургійний
завод. Наприкінці 90-х років XIX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 p. —
69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв’язку з розвитком металургійної промисловості на півдні України
почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди,

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку
нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 по
1899 p. виробництво коксу збільшилося в Україні у 10,2 раза. У
загальному виробництві коксу в Росії частка України у 1889 p. становила
91, а в 1899 p. — вже 99,4 %.

На відміну від кам’яновугільних копалень коксове виробництво вже на
перших металургійних заводах України одразу виникло у вигляді великих
підприємств. Продуктивність коксових установок металургійних заводів
становила 3,5—4,5 млн пудів на рік, на копальнях — 0,3—18 млн

477

пудів. На металургійних підприємствах використовувались закриті коксові
печі, значно економічніші порівняно з відкритими, що діяли на копальнях.

Розвиток металургійної промисловості України був нерозривно пов’язаний з
освоєнням Криворізького залізорудного басейну. За останнє десятиріччя
XIX ст. значно зросла кількість залізних рудників у Криворіжжі.

Покращилася технічна оснащеність українських рудників. Збільшилася
кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Залізорудна
промисловість перетворювалася на самостійну галузь великого
індустріального виробництва. Збільшилась кількість великих рудників,
устаткованих паровими машинами.-Наприкінці XIX ст. велике машинне
виробництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 %
загального обсягу продукції. Тут було зайнято понад 62 % робітників.
Залізорудна промисловість України, як і металургійна, розвивалася
швидше, ніж в інших промислових районах Російської імперії. Частка
України в загальноімперському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в
1880 p. до 52,9 % у 1899 p.

Сформувалося велике кам’яновугільне виробництво в Донбасі. Частка
Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля (без Королівства
Польського) зросла в 1890 p. до 84,6 % і в 1898 p. — до 92 %. Видобуток
вугілля збільшився з 927 млн пудів у 1909 p. до 1543,8 у 1913 p. (або на
66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт,
на яких працювало 1684 тис. чол.

Перетворення великих кам’яновугільних підприємств на переважаючу форму
виробництва кам’яновугільної промисловості Донбасу було пов’язане з тим,
що вони стали порівняно передовими технічно. Однак технічний прогрес у
цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскільки вона мала
великі резерви дешевої робочої сили.

Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною промисловістю
машинобудування в Україні, за винятком сільськогосподарського,
розвивалося повільно. У 1884 p. тут

478

було 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської губернії). Протягом
80-х років сформувалися два райони українського машинобудування
загальноімперського значення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 %
загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). Наприкінці
XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприємства виробляли
сільськогосподарські машини і знаряддя, в Таврійській губернії — 19, в
Херсонській — 16.

В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин,
що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством,
котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в
Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва
відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а
також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших
галузей промисловості. У 1876—1890 pp. вартість машин, випущених на
підприємствах чотирьох південних губерній Російської імперії (Донської,
Катеринославської, Херсонської, Таврійської), зросла більше ніж у 8
разів, а за наступні чотири роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи
розвитку машинобудування в усій монархії Романових. Однак машини,
виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю і якістю
поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості, в
тому числі для машинобудування.

У 1895 p. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в
1896 p. — Луганського машинобудівного заводів. Уже в 1900 p. ці
підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 %
загальноімперського виробництва. У Катеринославській губернії поряд з
заводами сільськогосподарського машинобудування було побудовано
вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Великим центром
машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, що
випускали спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були
Кра-

479

маторський, Горлівський і Катеринославський.

Про розвиток українського суднобудування досить яскраво свідчить
діяльність Миколаївського заводу “Наваль”. Заснований у 1895 p.
Бельгійським анонімним акціонерним товариством (з первісним капіталом
близько 5 млн крб., який через 2 роки збільшився вдвоє), завод “Наваль”
до 1900 p. мав 2250 робітників. Загальний випуск продукції досяг 4200
тис. крб. Проте при повній завантаженості підприємства його річна
продуктивність могла становити понад 8 млн крб. за умови, що тут було
зайнято 5 тис. робітників.

Усього в Україні в 1913 p. налічувалося 450 машинобудівних і
металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск
валової продукції машинобудування становив 20,2 % всієї продукції
машинобудування та металообробної промисловості Росії. Проте українське
машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального
розвитку країни. Велику кількість машин та верстатів, як і раніше,
ввозили з-за кордону, зокрема майже половину складних
сільськогосподарських машин.

Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісопильна, швейна та
інші галузі промисловості.

Підприємства харчової промисловості Правобережжя і частково Лівобережжя
наприкінці XIX ст. виробляли 72 % українського цукру. На початку 90-х
років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів,
які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загальноімперського
виробництва).

З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85,
цукру-рафінаду — 73—75 % загальноімперського виробництва. Кількість
діючих в Україні цукрових заводів за 5 років перед першою світовою
війною (1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які
працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.

Центром борошномельної промисловості був південь України. На
Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві,
Кременчуку, Харкові. Цук-

480

рове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої
промисловості всеросійського значення. З галузей, що переробляли
тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.

Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з
кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.

У тютюновій промисловості України поряд з невеликими тютюновими
підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик.
На деяких з них працювало кілька сотень робітників.

Важливим фактором індустріалізації України на початку XX ст. був
найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. У 1881—1890 pp. в
Україні було введено в дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 pp. — ще 1141
km. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці,
решту — великими акціонерними товариствами за підтримкою державного
кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних
і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис.
верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. У першому
десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць порівняно з 90-ми роками
минулого століття знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні
першої світової війни у зв’язку з промисловим піднесенням. У цілому по
Росії протяжність залізниць збільшилась у 1913 p. до 70 200, у тому
числі в Україні — до 10 900 km.

Залізниці створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на
півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу. У 1870—1874
pp. залізниці України щороку перевозили близько 121 млн пудів вантажів,
а в 1895—1899 pp. — понад 1414. Якщо в 1878—1882 pp. мінеральне паливо
становило 13,1 % вантажів, то в 1899— 1901 pp. — вже 28,9 %.

У 1901—1911 pp. вантажообіг на залізницях України зріс на 81,6 %,
причому темпи зростання зернових (103,6 %)

481

і вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими. На зерно і вугілля
припадала майже половина вантажообороту, що відбивало характер розвитку
економіки України в загальноімперському масштабі. У 1913 p. українські
залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав
іноземний капітал, приплив якого збільшився з 80-х років XIX ст.
Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і
американських капіталів ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 p.
тут було створено 22 іноземні компанії.

Монополістичні об’єднання в Україні, особливо великі, були тісно
пов’язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів,
вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст.,
припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало
63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капітал
приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за
кордон.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала
акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках.
Цей процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903
pp., яку змінило промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумовлене
врожайними роками, посиленням у зв’язку з проведенням столипінської
реформи капіталізації села, зростаючим попитом на сільськогосподарську
техніку. Приплив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню
основних капіталів приватних акціонерних комерційних банків і
торгово-промислових підприємств, зростанню акціонерних товариств. На
масштаби промислового піднесення чималий вплив мало значне збільшення
замовлень державної скарбниці, пов’язаних з підготовкою царизму до
першої світової війни.

Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему
об’єднання індивідуальних капіталів

482

і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були
єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і
проникнення іноземного капіталу в українську промисловість.

У 70—80-х роках виникли перші акціонерні компанії. Чимало їх було
створено в 90-х роках. Серед них Голубівське Берестово-Богодухівське
гірничопромислове товариство (1890), Російське-Донецьке товариство
кам’яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне
товариство Брянських кам’яновугільних копалень та рудників (1896),
Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таганрозьке
металургійне товариство (1896). У 1896 p. утворюється також
Донецько-Петровеньківське гірничозаводське товариство для розробки
кам’яновугільних та інших покладів в Катеринославській губернії. У
1898—1899 pp. виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові
товариства, Кримське-Донецьке товариство кам’яновугільної та гірничої
промисловості, акціонерне товариство Катеринославського трубоі
залізопрокатного заводу. Південноросійське металургійне товариство.
Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське
металургійне товариство.

Акціонерні компанії з’являлися також в інших галузях промисловості
півдня України: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі з
видобутку залізної руди (1892), Російське паровозобудівне і механічне
товариство (1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана
(1896), Товариство Південно-російського машинобудівного заводу (1896)
тощо. В руках найбільших акціонерних товариств зосереджувалася більша
частина капіталів.

Показовими є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі
найважливіших галузей промисловості. У 1870—1890 pp. кількість
найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн крб. і
більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому
загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн

483

крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кількістю. До того
частка акціонерних товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб. зменшилася
в 1,6, а з основного капіталу — в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися
тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств
зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних
зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального
голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24
акцій мав два голоси, 48 — три.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових в цілому,
характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років
норма прибутку в ній коливалася між 11,5 і 15,6 % на капітал, що
становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість
західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські
фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного
протекціонізму, досягали небачених надприбутків. Це, зокрема,
стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 p. досягав в
середньому 50 % на капітал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди
Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і
Товариства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового
виробництва становили ЗО—40 % на капітал. У 1897—1898 операційному році
товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн крб., тобто 80 %
чистого прибутку на капітал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 %
дивідендів.

Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва досягали ЗО—35, а
вугільних — 9—12 % на капітал. Південноукраїнські гірничопромисловці
наживали багатомільйонні багатства.

Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях
промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап
становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою
кількістю акціонер-

484

них компаній у провідних галузях української промисловості стало
важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була
економічна криза 1900—1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху
сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих
монополістичних об’єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна
займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих
металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх
робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1
тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної
промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих
у цій галузі) у 1912 p. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних
товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і
вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату “Продвугілля”,
який об’єднав майже весь видобуток і продаж кам’яного вугілля в Донбасі.
Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило
18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких
зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні
першої світової війни на підприємствах “Продвугілля” працювало 64 тис.
робітників.

У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат
“Продамет”. Його мета — торгівля виробами заводів цього об’єднання. У
синдикат входило 12 підприємств (товариств), серед яких були
Південно-російське Дніпровське металургійне товариство “Провідане” та
ін. На початок 1908р. “Продамет” зосередив у своїх руках дві третини
всього виробництва заліза і сталі Південної України. Син

485

дикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бандажі, осі в
імперії Романових.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків,
заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Найвпливовіша роль
у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береденкам,
Хряковим. Спочатку синдикат об’єднував 78 %, а в 1892—1893 pp. — 91 %
усіх цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання
цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку
на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років в Україні діяло 153
цукрових заводи, які виробляли 23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки
існування цукрового синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на
внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за
кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській
імперії.

Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства.
Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої
галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б
монополізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному
з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 p. їх
налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів
виплавляли 49 % усього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25 % його
загальноімперського виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства
припадало вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % виробництва
його у Росії в цілому. Усі монополістичні об’єднання, що діяли в
Україні, з самого початку мали не регіональне, а загальноімперське
значення.

Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої
кількості невеликих підприємств, які, застосовуючи рутинну техніку,
виробляли мізерні обсяги продукції.

В умовах економічного прогресу на межі XIX—XX ст.

486

швидко зростали міста, створювалися нові промислові центри. У 1897 p.
міські жителі України становили близько 13 % загальної кількості
населення. Кількість міст з населенням до 10 тис. чол. скоротилася майже
вдвоє. Тут проживало лише 11,8 % міського населення. При цьому
подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 p. в
Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7),
Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У них
сконцентрувалося 35 % міського населення. Більше ніж половина міських
жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням
до 50 тис. чол. у кожному.

Швидкий промисловий розвиток викликав значний приплив населення з
центральної Росії, насамперед у Донецько-Криворізький регіон. За рахунок
прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як
Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього в деяких
містах Катеринославської, Херсонської, Київської губерній помітно
переважало російське населення. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %,
українців — 7,5 %, у Харкові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і
9,2, в Києві — 54,5 і 21 % і т. д. У Донбасі приблизно 70 % робітників
були вихідцями з великоросійських губерній.

В цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України
становила 12 %. Це були переважно робітники-гірники, металурги та
адміністративні службовці.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна піднялася на вищий щабель
економічного прогресу. Вона зайняла в монархії Романових одне з перших
місць щодо індустріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за
видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. В усіх
провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися
значні технічні та соціальні перетворення.

Однак для докорінних змін в економіці цього було недостатньо. Україна,
як і раніше, була аграрною країною.

іа*є-В 1913 p. у сукупній продукції промисловості та сільського господарства України промисловість становила 48,2 %. Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % населення України. До першої світової війни українська промисловість становила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При цьому частка України в обробній промисловості Російської імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індустрія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстильної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвивалися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії. Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розвиток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж виходити з можливостей промислового розвитку, які відкривав тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати, що в українській економіці на початку XX ст. докорінних якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завершена, її перервала перша світова війна. 3.3. Промисловий розвиток західноукраїнських земель У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях безроздільно панувало феодальне господарство. А коли наприкінці XVIII ст. розпочався перехід від мануфактур до фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут не 488 було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Нечисленні мануфактури в переважній більшості не були явищами нового суспільства, а кріпосницькими і переважно невеликими. На захоплених імперією Габсбургів українських землях, особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Не було села або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському, Бережанському та інших округах відкрилися суконні мануфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, залізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрийській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято 1320 робітників. Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося 4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і 12,2, 1850 p. — 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років XIX ст. Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок концентрації та вдосконалення технології виробництва. Старі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися. Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Добре була налагоджена пивоварна справа у маєтках Ягільницького Ключа на Тернопільщині. Це передусім пояснювалося наявністю сировини — зерна. Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом зиску західноукраїнських землевласників стає цукроваріння. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних частинах західного регіону України виникло ще кілька цукроварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на початку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі (400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до 489 середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукроварня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського типу. На початку 40-х років тут було встановлено один з перших парових двигунів у Галичині. Крім центрального підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля. У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робітників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало 2000 чол., а на сезонних роботах з вирощування буряків і розробки лісу — майже 3000 робітників. Залізоробне виробництво краю було представлено переважно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15 (сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві). На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім того, на допоміжних роботах (випалювання і транспортування вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи) широко використовувалася малопродуктивна примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Продукція залізних гут Східної Галичини у 1841—1848 pp. сягала 66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї кількості заліза не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих ринків на металеві вироби. Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледобувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закарпаття. Видобуток солі відкритим способом замінився на підземний. Третину середньорічного видобутку солі забезпечував район Солотвино. На соляних рудниках працювало в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники. За обсягами виробленої продукції до найпродуктивні- 490 ших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль. Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозилася за кордон. На солеварнях краю здебільшого використовуваласяе вільнонаймана праця. Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промисловість початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвивалось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок антиукраїнської політики австрійського уряду та через інші причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, а через короткий час після відкриття були ліквідовані механічні прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках, Глинянах. Попри пожвавлення промислового виробництва краю в ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на ремісничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 % їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш потужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії, мали нижчий рівень механізації та організації виробництва. Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників. На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові товари задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних районів імперії Габсбургів. Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводсько- 491 го типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким розвитком промисловості регіону ще до селянської реформи 1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське господарство. Крім того, на заваді розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях. Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках почали вкладати в них капітали. У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало таких масштабів, як видобування нафти, і на початку XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік. 492 У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів. Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості західних провінцій монархії Габсбургів. Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко — розширювалися видобування і первинна переробка сировини, а не виробництво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Австро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід промислового перевороту, початковий етап якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст. В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відносин, що в поєднанні з колоніальною політикою центральних властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку 493 значно підвищилась. У 1904 p. тут нараховувалось 347 машин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій промисловості працювало 5 парових машин. Прискорене застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 p. На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання в Дрогобицькому і Станіславському гірничих округах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже 50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодобувній промисловості використовувалося значно більше парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання, ніж у всіх інших галузях промисловості в цілому. Внаслідок застосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках — 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. — більше 2050 тис. т. Пізніше він зменшився, проте залишався досить високим і в 1913 p. становив 1,1 млн т. Найбільше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича. Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині. На вивізну неочищену нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні нафтопродукти, заохочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише 33,7 %, тоді як в австрійських провінціях, що не мали власної нафти, — 42,5 %. Це був один з виявів гальмування монархією Габсбургів розвитку промисловості колоній — Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття; Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p. становив 65 тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі 494 в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду". З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. Потужність парових двигунів на галицьких лісопильнях, яка в 1870 p. не перевищувала 120 к. с., у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2 тис. к. с. Це становило 2/5 потужності всіх парових двигунів переробної промисловості краю. Ще більше посилився розвиток лісопиляння на рубежі XIX—XX ст. На західноукраїнських землях у той час діяло близько 100 лісопильних заводів, на кожному з яких працювало більше ніж 20 чол. Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися з Чехії та Америки. Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 p. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді. Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробниц- 495 тво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий завод в галицькому місті Ходорові. На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів. Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств. На найбільших з них було зайнято по кілька десятків робітників. У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використанням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів, невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утворення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту. Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, компанія "Галичина" з капіталом 6 млн крон. У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисло- 496 вості прискорився процес концентрації підприємств. Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до 254 у 1910 p. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що видобувалася в Галичині. У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p. діяв синдикат "Мундус". Акціонерний капітал синдикату становив в 1910 p. З млн, а в 1916 p. — 7,3 млн крон. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910— 1911 pp., належав будапештській компанії "Сольва", акціонерами якої крім австрійських були англійські, французькі та американські підприємці. Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою. Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський капітали. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 нафтовидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промисловість Прикарпаття почав посилено проникати і французький капітал. Напередодні першої світової війни вкладений у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3 припадала на австрійський капітал, 1/5 — на англійський, по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий галицький, по 2 % — на американський і бельгійський. Австрійський капітал займав провідні позиції в лісопильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на західноукраїнських землях тисячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів 497 призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p. вони скоротилися більше ніж,на 1 100 га. З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань. Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку на західноукраїнських землях потребували вдосконалення шляхів сполучення. Проте власті не поспішали з їх будівництвом. Будівництво залізниць, як і в попередні десятиріччя, велося переважно з стратегічних міркувань. Протягом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Незважаючи на це, західноукраїнські землі були гірше забезпечені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також західні провінції Австро-Угорщини. У 1900 p. в Галичині на 1 тис. км2 території припадало всього 45,7 км залізниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії — 98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини). Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і фінансових кіл до потреб економічного розвитку західноукраїнських земель виявлялось і в залізнично-тарифній політиці. На першому промисловому з'їзді в Кракові у 1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці своєю системою транспортних тарифів поставили західноукраїнські підприємства в неоднакове становище порівняно з своїми австро-угорськими конкурентами. Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст 498 — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол. Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 pp. збільшилася на 62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p. населення міста збільшилося на 286,5 %. В цілому населення західноукраїнських міст зростало в порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним провінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869—1910 pp. міське населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зросло на 45 %. Торгово-промислове населення за цей період зростало значно швидше. Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 p. сільським господарством було зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення. Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії наприкінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину, в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905— 1909 pp. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 p. було 297 парових машин, що становило 0,9% їхньої кількості в Австрії загалом. Велике значення для подальшого техніч- 499 ного прогресу промисловості мало будівництво на початку XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт) електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші електростанції. Підвищення рівня механізації виробництва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зростанню в кілька разів випуску продукції фабрично-заводської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю. На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62— 63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. чол. Галузева структура західноукраїнської промисловості залишалась однобокою і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину продукції давали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокеритна. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на початку XX ст. становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось. В цілому промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до 500 початку першої світової війни ще не завершився. Західний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Середньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був типовим для колоніальних імперій. 3.4. Сільське господарство України в дореформений період Протягом першої половини XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння: У складі Російської монархи, % усієї землі Лівобережна і Слобідська Україна 68—70 Правобережна Україна 75 Південна Україна 68 У складі Австро-Угорської монархії Східна Галичина 96 Північна Буковина 69 Закарпаття 90 У Російській державі було видано ряд указів, що дозволяли купівлю землі та володіння нею міщанам, купцям, державним селянам. Це сприяло формуванню буржуазної власності на землю і деякою мірою підривало монополію дворянства. Наприкінці 50-х років понад 34,5 тис. державних селян володіли більше ніж 86 тис. десятинами землі. Значним землевласником залишилася держава. Розвиток західноукраїнських земель з кінця XVIII ст. регулювався аграрним законодавством австрійських мо- 501 нархів Марії Терезії та Йосифа II під час їхнього спільного правління (1765—1780 pp.) і самодержавної влади останнього (1780—1790 pp.). Першими потрапили в сферу реформаторської діяльності закарпатські селяни. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 p. про урбаніальну регуляцію селянин отримував від землевласників садибу і земельній наділ від 10,2 до 17,1 га землі залежно від її якості. За користування землею повнонадільні селяни повинні були відробляти на пана 5 днів на рік, жедяри (безземельні) — 18 днів. Крім того, селяни відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над особою селянина, який отримав право ходити на заробітки. Поміщик користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. За законом 1783 p. закарпатські селяни дістали право займатися ремеслом, розпоряджатися майном. Поміщикам заборонялося втручатися в родинні стосунки селян, відбирати у них без дозволу державних установ садиби, примушувати виконувати не передбачені законом примуси. Закон 1875 p. звільнив селян від кріпосницької залежності. Вони здобули право вільно пересуватися по країні, передавати у спадщину майно, обирати професію, навчатися в школах. Першим законом (1773 p.), що змінив земельні відносини в Галичині, одержавлювалася королівщина. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів. У 1774 p. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі, з них 15 у Львові. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів. Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 p. Поміщикам заборонялося притягати селян відбувати примуси понад ті, що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, примушувати купувати у корчмаря горілку, карати се- 502 лян без спеціального присуду. Потрібно було точно встановити розміри повозових примусів. Закон підривав засади влади пана, визнавав лише його право на верховну владу по відношенню до земель селянського користування. Йосиф II будував свою економічну політику, виходячи з ідеї французьких фізіократів про продуктивність праці та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квітня 1782 p. він скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, іти від пана, служити за умови писаного дозволу на відбуття з підданства. Селяни ставали не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі, продовжували виконувати панщину та інші примуси. Закони і розпорядження 1784 p. скасовували шарварки, регулювали повозні примуси, панщину. 16 червня 1786 p. вийшов "Роботопатент", що став кодексом законів з аграрних відносин у Галичині, як і в усій Австрії, та діяв до революції 1848 p. Підтверджувались усі попередні розпорядження і встановлювалися нові норми відробітків залежно від кількості землі, що була у користуванні, визначалися категорії селян і встановлювалися розміри панщини. Скасовувалися нормована панщина, дворові примуси, роботи за звичаєм, монополія домінії на купівлю продуктів селянських господарств. Розрізнялися селянські та двірські землі, але, як і раніше, поміщик міг вигнати селянина з землі, передати її іншому. У 1785—1788 pp. в усій Австрії було проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування. В квітні 1787 p. вийшов закон, який вирішив питання сталості селянського землекористування. Землі домінії поділялися на рустикальні та домініальні. Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів. Цей закон був поширений і на Буковину. 503 Найпрогресивнішим був загальноавстрійський Урбаніальний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 p. Проголошувалося, що всі селянські примуси належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що перебувала у їхньому користуванні. Розміри державних і урбаніальних (на користь пана) примусів не могли перевищувати ЗО % загального доходу від селянської землі. Урбаніальні примуси повинні були сплачуватися грішми, що призводило до скасування панщини. Встановлювались однаковий земельний податок для всіх категорій власності, а також норми доходності окремих категорій земельних угідь. Зміни в соціальноекономічному становищі зумовили значний приріст населення: наприкінці третьої чверті XVIII ст. населення Східної Галичини становило 1520, в 1800 p. — 2187 тис. чол. Цілеспрямовано переселялися польські та німецькі колоністи. За 1772—1784 pp. в 150 державних фільварках їх поселилося 15—16 тис. чол. Незадоволення земельних власників, у тому числі галицької шляхти, гальмувало впровадження патенту. Наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 p. видав закони про покарання підданих киями і скасування урбаніального патенту, наказав повернутися до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. Епоха реформаторства закінчилася. Почався період феодальної реакції. Австрійське аграрне законодавство було прогресивним, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, було спрямоване на подолання відсталості Галичини. Проте збереження права власності феодала на всі землі маєтку і визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян, малоземелля, відсутність вільних земель стримували реалізацію прогресивних законів. В Австро-Угорщині за урядовим циркуляром 1814 p. придбати майно могли лише привілейовані стани або власники індигенату (дозволу), право надання якого мав лише монарх. Піддані селяни виключалися із числа можливих власників землі. В 1820 p. дозвіл на купівлю маєтків було 504 дано всім, але коштів у селян не було. В 1789 p. почався розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315 камеральних доміній, то в 1833 p. — всього 33. Міським громадянам, церковним парафіям, вільним селянам належало 4 % землі. У Північній Буковині великим землевласником був релігійний фонд, утворений законом 1786 p., що складався з 267 монастирських маєтків і володів 77,75 % усієї землі. Дрібним землевласникам (резеціам) належало 0,5 % землі, в середньому приблизно по 11,5 га. Характерною рисою поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. У Східній Україні вони були зосереджені переважно на Правобережжі та Півдні, в Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали невеликі маєтки. Більше ніж половина всіх земель в Україні належала великим власникам. Так, графам Браницьким на Правобережжі належало 300, барону Штігліцу на Півдні — 126 тис. десятин землі. У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин), на один маєток у Північній Буковині — 2977 моргів (1183,4 десятини). Значного поширення набуло орендування маєтків. Наприклад, у Київській губернії понад 12 % маєтків було в оренді. В Стрийському окрузі Галичини з 152 землевласників 60 орендували маєтки. Скорочувалися надільні землі, зменшувалось обезземелення селян, основними групами яких були державні, поміщицькі, монастирські. У Східній Україні вони становили відповідно 40,3 і 59,7 % усіх селян. Поміщицькі селяни переважали в губерніях Правобережної України (58 %), а державні селяни — в губерніях Лівобережної (67,2 %) і Південної (69 %) України. Незначну групу становили удільні селяни. На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили приблизно 70 % населення. .505 Напередодні селянських реформ частка селянських наділів у загальній площі поміщицьких земель становила, %: у Лівобережній Україні — 38,8, Правобережній — 36,7, Південній — 14,3, Східній Галичині — 48,9, Північній Буковині — 41,9. Землевласники різними способами збільшували землі, якими користувалися, за рахунок селянських: урізували наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після втечі селян тощо. За період 1787—1834 pp. у Галичині було захоплено 1 млн моргів рустикальних земель. У Київській губернії за 1847—1861 pp. поміщицьке землеволодіння зросло на 13,8, у Закарпатській Україні протягом першої половини XIX ст. — на 20 %. Землевласники володіли майже всіма лісами, а в Східній Україні — пасовищами, луками. В Галичині в користуванні селян їх було 2/3. Розмір наділу залежав від способу ведення господарства поміщиком. У Східній Україні тяглові господарства, що мали 2—4 пари робочої худоби, отримували наділу 2 раза більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі та 4 десятинами сіножатей, піші господарства — 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. У Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській — 6—9 десятин і 3 десятини. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. В кінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Украї&#