.

Економічна історія України і світу (посібник)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 126256
Скачать документ

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ І СВІТУ

Підручник

За редакцією Б.Д. Лановика

На основі новітніх досягнень історичної науки висвітлено історію
господарства України та провідних держав світу. Дослідження економічної
історії України у зіставленні з історією розвитку господарства провідних
країн світу дає змогу узагальнити досвід господарського розвитку наших
предків, зрозуміти сучасний стан еконрміки,’ визначити її ціннісні
орієнтири, варіантні та альтернативні шляхи розвитку на майбутнє.

Для студентів вищих навчальних закладів. Може бути корисний викладачам і
всім, хто цікавиться історією та економікою України.

ПЕРЕДМОВА

Економічна історія, або історія народного господарства, виникла як
самостійна наука в середині XIX ст. Їй належить фундаментальне місце у
вищій економічній освіті. Предметом її вивчення є господарство країн
світу в історичному розвитку, різноманітності форм його вияву. Вивчаючи
конкретні аспекти економіки, ця дисципліна допомагає краще зрозуміти
сучасні господарські проблеми, прогнозувати їхнє наукове вирішення. У
курсі не лише у хронологічному порядку викладено фактичний матеріал, а й
наведено аналіз суспільно-економічних явищ, розглянуто їхні позитивні й
негативні характеристики.

Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на грунті,
підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на
економічні процеси, прискорюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія
на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські
механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов’язані
між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.

Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку
галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця
дисципліна має для виявлення і узагальнення тенденцій економічного
розвитку на перспективу.

Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів,
тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці,
політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського
розвитку провідних країн світу в певні періоди.

Економічна історія забезпечує тісний зв’язок історико-економічного
пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного
матеріалу для всіх економічних наук вона допомагає у вивченні
економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства,
фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні
науки без обгрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають
власний теоретичний рівень.

Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті
пояснюється необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей
економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що
стала суб’єктом світової цивілізації. Донедавна історія господарства
України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії
Росії, що не відповідає історичній справедливості. Вивчення економічної
історії України допоможе більш глибоко дослідити сучасні економічні
процеси, визначити варіантні та альтернативні шляхи розвитку на
майбутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.

Цей підручник, написаний з урахуванням програми з економічної історії, є
першою спробою узагальнити досвід викладання історії господарства в
умовах незалежності України.

З часу виникнення історії господарства як науки були різні спроби її
періодизації. Російський історик-економіст Л.І. Мєчников в основу
періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення.
Німецький економіст Б. Гільдебранд застосував для цього історію грошей.
Інші дослідники господарства брали за основу торгівлю і обмін, грошовий
обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон
такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі — культуру, релігію.

У 60-х роках XX ст. популярними стали теорії “індустріального
суспільства” французького соціолога Р. Арона і “стадій економічного
розвитку” американського соціолога У. Ростоу.

Ці теорії дістали розвиток у теорії про постіндустріальне суспільство.
Найбільш видатні її представники — Д. Белл, Г. Кан, 3. Бжезінський
(США), Ж. Ж. Серван-Шренбер і А. Турен (Франція). В основу поділу
всесвітньої історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і
постіндустріальне суспільство покладено рівень розвитку виробництва, а
також галузевий і професійний поділ праці.

У концепції “постіндустріального суспільства” стверджується, що належно
від рівня техніки в суспільстві послідовно переважає “первинна” сфера
економічної діяльності (сільське господарство), “вторинна”
(промисловість), а тепер воно вступає в “третинну” сферу послуг, де
провідна роль належить науці й освіті. Кожній з цих стадій властиві
специфічні форми соціальної організації (церква і армія — в аграрному
суспільстві, корпорація — в індустріальному, університети — в
постіндустріальному). Важлива роль відводиться також певним станам
священиків і феодалів, бізнесменів, вчених і фахівців.

Формаційний підхід до періодизації історії, в тому числі історії
господарства, не виправдав себе. Для періодизації економічної історії
господарства України автори обрали схему, яка найповніше відповідає
розвитку її науки і техніки, а саме:

• господарство первісної доби стародавніх цивілізацій (з найдавніших
часів — до IV ст. н.е.);

• господарство доби Середньовіччя;

• господарство індустріальної та постіндустріальної епох (XVI ст. — до
наших днів).

11

КНИГА 1

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

Частина І

ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОЇ ДОБИ І СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (з найдавніших
часів до IV ст. н.е.)

Розділ 1. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За найновітнішими
даними науковців, людина з’явилася в теплих сприятливих умовах Євразії
та Африки понад 3 млн років тому. Людство пройшло шлях від зародження
людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного
людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів,
зародження державності, виникнення на рубежі IV — III тис. до н. е.
стародавніх цивілізацій.

Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам’яний
(палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки.
Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до
відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці,
який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної
власності на землю.

Палеоліт, або давній кам’яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був
найважчим і найдовшим періодом, який збігся

15

з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду
знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам’яних
знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з
вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу.
Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняттями населення були
збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася
видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним
досягненням. З’явилися постійні житла.

Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з
жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де
обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина
полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів,
птахів.

У мезоліті (середньому кам’яному віці) утвердилися сучасні
післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди
були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із
збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство
вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки,
плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво
(ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин.
Виник найдавніший транспорт — водний (колоди, плоти з них, човни,
видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень
виготовлення мікролітів. З’явилися макроліти — кам’яні знаряддя для
обробки дерева, зокрема сокири.

Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов
ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських
ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого
господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими
тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і
виникли перші постійні поселення.

Неоліту (новому кам’яному віку) притаманне утверджен-

16

ня різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву
“неолітична революція”. Складовою частиною цієї епохи був мідний вік,
або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим.

Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником,
пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними зернотерками
(жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами. Розводили
велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне
ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося
чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим
та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного
вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору.
Зародилося прядіння і ткацтво, з’явився ткацький верстат. У неоліті
остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування,
пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з’явилися кам’яні
сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу
використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала
досить розвинена система обміну.

За мідним віком настав бронзовий, який охопив III— II тис. до н. е. на
Стародавньому Сході, а в Європі — II тис. до н. е. Визначальними рисами
цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий
розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських
племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного
та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки
бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися
мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль.

Перехід до виробництва заліза на межі П—І тис. до н.е. став визначальним
моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він
поділявся на два періоди: гальштадський (900—500 pp. до н. е.) і
латенський (500 p. до н. е.

17

— початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були
співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до
сохи та плуга. У латенський період з’явилися залізні серпи, плужні
лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа,
гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом,
латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура.

Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі,
будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в
розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих
майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед
знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі,
рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети,
шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори.

Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ
виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво
додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав.
Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія,
Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання,
рибальство, збирання плодів. Згодом у зв’язку з удосконаленням знарядь
праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи)
почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво,
будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та залізного віків
відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький
верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник
перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами,
общинами, племенами.

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

2.1. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до
падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи
господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були
властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними
знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального
господарства, позаекономічний примус як засіб організації та
привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті.
Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та
економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на
високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю
господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни
винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники
стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала
зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя
долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли
Верхнє і Нижнє царства об’єдналися в єдину державу. Побудувати цей
гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки
сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські
громади.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі,
перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом
стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти
тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого
рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю
і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні
землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові
відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були
завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом,
шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки,
де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками
були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак
головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні
власники використовували як слуг, хоча великої різниці між
селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове
рабство, другим дозволяли мати сім’ї. 525 року до

н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і
в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля.
Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі
врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі
та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими
культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки,
виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання
сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та
торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю,
працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих
професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги.
Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер,
Ур, Ніппур, Урук та ін.

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус —
патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім’ї і навіть
викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії
утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого
розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в
Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було
землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить
його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і
боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли
вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня
торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну,
ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали,
камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю.
Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство,
розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя
праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі
славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами.
Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську
діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося
швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні
знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік
цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого
рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство,
ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю.
Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь —
дорогоцінними каменями, схід — слонами. З’явилися купці-професіонали, в
тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети
з’явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е.
Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне
становище в економіці країни. Особливості східного рабства можна
узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного
життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким
виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку
грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були
війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів
використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у
будівництві пірамід,

каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та
рабовласницькі елементи.

2.2. Господарство Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду
Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань.
Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор’я, куди
поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Це виявилося в
економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою
античний (лат. antiquus — давній). Хронологічно він охоплював першу
половину І тис. до н. е.— першу половину І тис. н. е. В період
античності рабовласництво досягло повного розквіту. Переважало боргове
рабство, була знищена община, використання рабської праці стало більш
різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося на класичне.

У І тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох континентів —
Європи, Азії та Африки, і це сприяло взаємодії різних культур. У тих
умовах важливе значення мали фактори географічного характеру. З
стародавніх часів торгові шляхи проходили Середземним, Егейським,
Мармуровим і Чорним морями. Вони були спрямовані на Північ, у басейни
Дніпра, Дунаю, Дону. У Греції були зручні бухти, природні багатства,
будівельні матеріали. Це сприяло ранньому розвитку ремесла і торгівлі.
Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще
займалися полюванням, скотарством або, у кращому випадку, землеробством.

Численні маленькі острови, розділені гірськими хребтами, прибережні
площі родючих земель на материку, численні затоки і гавані визначали
відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію. Через це
антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в
основному як місто. Вона була окремою державою (місто-держава по-грецьки
— поліс), у якій повноправними були лише землевласники.

Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій історії місто
витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не вистачало зерна власного
виробництва, тому сільське господарство було другорядним, місто
експлуатувало село.

У VIII — VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення
ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими
районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей, торгового
капіталу, купців.

Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося будівництво жител,
ткацтво, кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні
виготовляли кераміку. Продуктивність виробництва досягла значних
успіхів. Зроста-

ли міста. У VII—VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з
дерева, як раніше.

Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля.
Розвиток ремесла призвів до спеціалізації виробників. З’явилися
художники, різьбярі, маляри, ливарники. Окремі міста-держави стали
спеціалізованими. У Мілеті виробляли тканини, у Коринфі — кераміку,
панцирі. У результаті відокремлення ремесла від сільського господарства,
диференціації у розвитку виробництва виникла потреба в обміні товарами.
Широко застосовувалися гроші. Швидко розвивалися мореплавство і
кораблебудування. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Коринф та ряд інших
стали великими центрами середземноморської торгівлі.

Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства змінив
економічний базис Греції, її суспільний уклад. У сільському господарстві
та ремеслі дедалі більше використовується праця рабів. Суспільство
розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. У VIII—VI ст.
до н. е. формувалися грецькі рабовласницькі міста-держави, або поліси.
Центром такого полісу було місто, оточене муром. Йому належали
довколишні долини чи острови. У разі війни все населення знаходило
притулок у місті. Там проходили народні збори, релігійні відправи, суди,
діяв ринок. Орна земля, угіддя, природні багатства, які спочатку
належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед вільних
були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між аристократією і сільським
населенням (демосом) точилася боротьба. У багатьох полісах земельній
аристократії вдалося перетворити селян на рабів і примусити працювати на
себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта —
наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він
сформувався завоюванням дорійськими (спартанськими) племенами ахейських
ілотів, яких вони перетворили на рабів. Згодом Спарта заволоділа всім
Пелопонесом. Фізична праця була для спартанців принизливим заняттям,
їхня справа — війна. Спарта була військовим табором, готовим у кожну
мить рушити на ворога або на ілотів. Її господарство було відсталим,
свідченням чого можуть бути гроші — залізні пластини, які ніде, крім
Пелопонесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не набув розвитку.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних
районах Греції та в острівній частині Еллади. Високого розвитку досягли
тут ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль.
Особливо виявили себе ті рабовласники, які були тісно пов’язані з
торгівлею і ремеслом (власники майстерень, купці). Вони схилили на свій
бік сільське населення, яке гнобили аристократи. У нелегкій боротьбі з
родовою аристократією в ряді міст перемогло демократичне управління.
Найяскравішим прикладом такого полісу стала Афінська рабовласницька
держава.

Територія Аттики була мало придатна для ведення сільського господарства.
Тут здавна розвивалися ремесло і торгівля. Розроблялися поклади срібла,
глини, мармуру. До VIII ст. до н. е. в Афінах правила земельна
аристократія, яка жорстоко гнобила вільних землеробів. За позичене зерно
чи худобу брали величезний процент. За несплату його селяни потрапляли в
боргове рабство. Від сваволі аристократів страждали купці та ремісники —
багаті, але зовсім безправні греки. В Афінах точилася важка боротьба,
яка закінчилася певним компромісом для всіх вільних греків. За реформою
Солона (595 p. до н. е.) анулювалися селянські борги, заборонялося
продавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповували. Певні
пільги отримали купці і ремісники, що сприяло розвитку ремесла і
торгівлі. За цими реформами сина звільняли від утримання престарілого
батька, якщо останній не навчив його жодному ремеслу. Було покладено
край безоглядній спекуляції аристократії земельними ділянками, обмежено
їхні розміри. Заборона вивезення зерна також підривала економічну
могутність аристократів.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була
колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII—VI ст. до н. е.
Головна причина — гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом, а
також зменшення чисельності населення полісів. Земельний голод у
невеликих грецьких державах призвів до утворення багатьох колоній на
островах архіпелагу в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в
Сицилії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів.
Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили
ремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У V—IV ст. до н. е. праця рабів стала продуктивною, особливо у ремеслі.
В Афінах налічувалося приблизно 365 тис. рабів і дише 90 тис. вільних.
Рабів захоплювали в основному з негрецьких територій під час війн,
купували на ринках. Раб коштував 167, рабиня — 135—220 драхм. Ремісники
коштували дорожче. Привілейованими рабами були учителі, лікарі, поліцаї,
купці. Більшість рабів працювали в копальнях, каменоломнях за мізерну
їжу. Чимало їх використовували як слуг. Деяким з них, зокрема
ремісникам, торговцям, дозволялося мати сім’ї. Вони сплачували
рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, в Афінах з них складалася поліція
(скіфи), їх використовували на будівництві портів, доріг, храмів.
Звільнення рабів було рідкісним явищем. Становище їх в цілому було
надзвичайно тяжким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого
рівня розвитку, хоча економіка прогресувала дуже нерівномірно. Ремесло і
торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж
територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво.
По всій Греції зберігалася складна форма оренди землі. У IV ст. до н. е.
греки дещо удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково
вводилося трипілля, удобрювались вапном поля, застосовувалась борона з
дерев’яними зубами, молотильна дошка тощо. З’явилися наукові трактати з
сільського господарства.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів,
виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у
харчуванні, парфюмерії, для світильників. Олія була головною статтею
грецького експорту. В Єгипет, Італію та Причорномор’я вивозилось вино.
Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом. У сільському
господарстві Греції кількість рабів була незначною. Ремісники працювали
у невеликих майстернях по 3—12 чол. У великих майстернях кількість
працюючих досягала 30—100 чол.

Примітивними інструментами раб сам виготовляв виріб від початку до
кінця. У майстернях працювала також певна кількість вільних людей,
переважно збіднілих селян. Окремі професії — скульптори, архітектори —
користувалися особливою популярністю. Вільні ремісники працювали окремо
зі своїми сім’ями. У VI ст. до н. е. центром грецького ремесла стали
Афіни. Сюди стікалися ремісники-іноземці, багато рабів.

Значне місце в господарстві Греції займало виплавлення металів., У
рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, добували руду примітивними
знаряддями. Там працювали тільки раби. В Лавріоні тисячі рабів добували
срібло. Із металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд
тощо. Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка (дахівка, посуд).
Ці вироби експортувалися в інші країни. Славилися й грецькі тканини, які
виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким
керувала держава. На корабельнях працювали переважно раби. Лише
спеціальні роботи доручалися висококваліфікованим вільним ремісникам —
грекам та іноземцям (метекам).

Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне
виробництво. Його центрами були Мілет, Коринф, Халікс (о. Евбея), о.
Егіна. Останній став центром торгівлі зі Сходом. Після пелопонеських
війн (431—404 pp. до н. е.) центральне місце у грецькій торгівлі займали
Афіни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, транзитною базою
між різними регіонами. Раби були одним з найважливіших видів афінського
імпорту.

Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої, набула значного
розвитку. Товари у паках на ослах і мулах доставлялися з великими
труднощами. Відсутність доріг, пересічена місцевість звели міжгрецьку
сухопутну торгівлю нанівець. Набули поширення ярмарки, які влаштовували
на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців,
які були одночасно власниками кораблів та їхніми капітанами. Держава
намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, економіка Греції зміцнювалася.
Грошовий обмін провадили лихварі, які мали обмінні магазини — трапези. У
Греції було стільки видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало
обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові
розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали
вклади і видавали їх на товари, які купував вкладник. Банкіри були також
посередниками при торгових операціях. Подібні банківські операції
здійснювали і храми, куди надходили багатства у вигляді пожертвувань
віруючих.

Раби виконували тяжку фізичну роботу. Для вільних людей це вважалось
ганьбою, через що спочатку експлуатація рабів у Греції сприяла
досягненню високого економічного і культурного рівня. Однак технічні
можливості рабоволодіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли
удосконалювати знаряддя праці, які були для них знаряддями тортур, а
вільні надавали перевагу заняттям політикою, філософією, фізичними
вправами.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і
аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя
країни — сільське господарство, ремесла, торгівлю.

У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е.
Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької
держави.

2.3. Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького
господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом
етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) —
царський; другий (509—31 pp. до н. е.) — республіканський; третій (31 p.
до н.е. — 476 p. н. е.) — імператорський. Перший період — це епоха
переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до
рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX—IV ст. до н.
е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала
землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней.
Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували
стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо
керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з
Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н.
е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався розклад родового
ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини.
Однак історія їх утвердження пов’язана не з етрусками, які не зберегли
свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом
від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки
патриціанські сім’ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери
(0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме
господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями
і плебеями, походження останніх досі ще не з’ясовано. Вони не мали
політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної
власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших
залежних людей — клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського
землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч
між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями
і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у
Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало
патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим.
Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя
Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки
родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за
рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в
ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць»
(середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та
політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаентелі
(боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій
половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських
земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і
норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На
початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового
рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна
експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е.
була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим
перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до
Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н.
е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два
століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця
використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на
міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ремісники, вчителі,
управителі, медики — використовувалися в домашньому господарстві. Багато
рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але
переважна частина —в сільському господарстві. Джерелами рабства були
війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги.
Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до
10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло
перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне
рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у
приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було
почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від
землі. Землю намагалися придбати також вершники — багатії, які займалися
торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки
землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була
вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60 рабів.
Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися
латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Характер і роль дрібного селянського господарства змінювалися на різних
етапах розвитку Римської держави. Існування його зумовлювалося
натурально-господарськими відносинами, необхідністю збереження вільного
селянина як воїна та платника податків. Територія імперії розширювалася
за рахунок країн, серед населення яких переважали дрібні власники або
залежні землероби. З утвердженням рабської праці дрібні власники
розорювалися, йшли до міста, передусім до Риму, перетворюючись на
пауперів або на свиту

сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання призвели до
експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася державним багатством,
роздавалася нобілям, продавалася вершникам, здавалася в оренду. В
багатьох місцях утворювалися колонії, де землі отримували ветерани і
римська біднота.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму.
З’явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель,
але вони були безрезультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В
Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню
маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали
досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціалізовані
латифундії.

У ранній період римської історії землероби користувались примітивними
знаряддями праці — плугом без колісниці, дерев’яною бороною, мотикою,
серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою
силою були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, проганяючи їх по
снопах на утрамбованому току. Згодом з’явилася молотильна дошка, яку
волочили по колосках. Для отримання борошна застосовували ступу або
зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волів чи
ослів.

Поля удобрювали органічними добривами та попелом із спаленої соломи. З
зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, овес, полбу (різновид
пшениці), з технічних — льон, коноплю. У великій кількості насаджували
виноград, оливкові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник,
цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових дерев
найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш, слив, фіг (інжиру).
Тваринництво було важливою складовою частиною римського сільського
господарства. Розводили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней,
птицю.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних громадянських
війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в
І—III ст. н. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого
найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці.
Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з
зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом,
колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин. Посіви прополювали і
підгортали. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала
можливість збирати 2—3 урожаї на рік. Розвивалася техніка садіння,
підживлення, прищеплення. У Римі існували закони, які зобов’язували
власників вести правильний обробіток землі. Якщо землероб 2 роки не
обробляв свого поля, він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука. У
землеробстві й тваринництві були вироблені рекомендації щодо організації
виробництва та кількості робочих рук.

У І—II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у
володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі
ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам — дрібним землеробам.
Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від
власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї з
сторін. Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному
праві (довгоі вічнострокова), прекарій — умовне землеволодіння, коли
земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентні
відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків.
Особливо поширився колонат в імперських сальтусах. Колони віддавали одну
третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні
повинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або
комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати
пекуліум — майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі
господарські угоди. Поступово відносини пекуліуму поширилися в
сільському господарстві. Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках
землевласників з’явилися раби, які обробляли наділи землі і платили
ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися пекуліумом, однак у них
з’явилася заінтересованість у результатах своєї праці. Зросла
чисельність вільновідпущеників-лібертинів, які займалися ремеслом і
торгівлею.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті
“Про сільське господарство” виклав раціональні способи ведення
господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні,
оскільки засновані на праці рабів. Він був переконаний, що “раби пасуть
недбало худобу, погано орють землю…, крадуть зерно…, від інших
злодіїв його не охороняють”. Раціонально, за його словами, може
розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є
колони чи вільновідпущенники, які мають власні сім’ї та заінтересовані у
результатах своєї праці. Колумелла закликав господарів “ласкаво”
ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко
підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати
теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати
рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природного
приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним
матерям надавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були маєтки, шо
спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку.
Рентабельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури.
Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися.
Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах
середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси
виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в
сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність
рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до
адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні
майстерні та крамниці.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI—V ст.
до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це,
зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація,
водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких
оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя
(шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту,
сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих
спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були
вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як
некваліфікована, чорнова.

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши
економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними
громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор’ям,
розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в
Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що
зв’язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося
суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання
предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і
базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто
Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників,
інших побутових виробів для всієї Римської держави. Керамікою славився
Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя,
Парма випускали покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини.
Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало
шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом
Везувію у 79 p. н.е., дають реальне уявлення про ремісничу справу
римських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де
виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і
скла, найрізноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, столярні,
слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні,
скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об’єднання в колегії за
професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили
внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був
свій бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II— III ст. н. е.
провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з
Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли
свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які
виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов’язано з
багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами
перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини
і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску
кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала
неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не
тільки в Римській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії
(Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші
корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні
вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій.
Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву називали
“майстернею Європи”. Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний,
олов’яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно
конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці
високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках
імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах
України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських
конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі
виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю.
Переважали майстерні з 4— 10 робітниками. Власник майстерні, як правило,
був вільною людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущених і кілька
рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було
престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не
йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж
промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам продавав
товар. У центрі міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар.
Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства
ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких
торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля
велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої
торгівлі — ярмарки, на які з’їжджалися купці з багатьох міст та регіонів
Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки
влаштовували до великих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на
які сходилися тисячі людей.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко
розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав
власного флоту. Завдяки дружнім зв’язкам з Етрусією в VI—Уст. до н. е.
Рим налагодив торгові взаємозв’язки з Карфагеном та іншими сусідніми
містами. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну
незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі
сприяли об’єднання Середземномор’я під владою Риму, спеціалізація і
товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в
кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і
караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини,
скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з
Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з
Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград,
вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії —
рабів.

У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у
“Природничій історії” Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці
привозили з Індії товарів на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму
закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари
коштували у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, “розкіш і
жінки”, за словами Плінія, обходилися державі недешево. Рим налагодив
торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до
півострова Індостан.

Економічні зв’язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах.
Небезпечні напади парф’ян і персів, що контролювали трансконтинентальні
торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими
безпосередні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е.
римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом
греків та сирійців.

Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари
як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річками
Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції
археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих виробів
гальського походження. Після завоювання Римом Дакії (Румунії) в III—IV
ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор’я, в тому числі
південні регіони України, Придністров’я. Найбільше скарбів римських
монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до
періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура).

В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану вершників. До
утворення імперії зовнішня торгівля Риму

38

була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування
імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю
вкладалися значні капітали. Через підставних осіб у ній брали участь
римські патриції. Купці об’єднувалися в колегії, які мали кошти,
кораблі, агентів у провінціях.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була
худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його
замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10
вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV
ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні
монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта —
сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися
срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський
срібний денарій вартістю 10 ассів з’явився в III ст. до н. є. Найбільш
ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії
в обігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська
справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод,
світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії виступали як торгові
посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи
чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні
рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду.
Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6—48 %
згідно з законом, а фактично — значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи
фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі.
Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та
Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління
провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків.

39

У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії
вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем
імпортних виробів був Рим, населення якого становило за імперії 1 млн
чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І—II ст. н.
е. Вони стали невід’ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші
були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок
землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що
одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму
господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це
стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці
вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію
як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлутації колоній. Римські
громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і
подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали
податків у З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів
або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в
державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об’єднувалися у
своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті
“акціонерні” спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому
величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є
дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у
дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству.
Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у
результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному
піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке
розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська
система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі

40

римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор’я
збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом
багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло
систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало
і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після
повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони
поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей
рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала
технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був
утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з
економічного життя невеликих власників підривало господарські засади
держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика
Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства
рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним.
Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з
міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало
посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у
зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та
латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його
застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами.
Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби
дістали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали
переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не
обумовлювався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена
конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати
помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали
рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власни-

41

ку землі, державні поземельні та подушні податки, виконували різні
повинності. Держава надавала рабовласникам певні адміністративні,
судові, фіскальні права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали
“рабами землі”, перетворюючись не тільки на поземельне, а й особисто,
судово-адміністративно залежних від власників землі, їхнє Становище
зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели
самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх
не могли відчужувати без землі.

Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату
і прекаріїв. Останні стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово,
зазначалися платежі власнику землі. Поземельних відносин набув інститут
патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні
громадян під покровительство знатних осіб. У пізній Римській імперії
патронат став формою залежності невеликих власників. Отримуючи
покровительство великих землевласників, вони втрачали право власності на
землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях
покровителя-патрона. Під патронат віддавалися також раби, біглі колони,
люди без майна. Використовувалася наймана праця, але поступово робітники
потрапляли в особисту залежність від землевласника. Вільних селян в
Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська роль була
більш значною. Держава приймала закони на захист дрібного землевласника
— платника податків і воїна, але інститути прекаріїв і патронату
поширилися по всій Імперії. Особливий стан становили варвари, яких як
полонених оселяли на римській території, для того щоб вони обробляли
землю і несли військову службу.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося
населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими,
закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали
обов’язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі
майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли

42

і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства.
Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська
імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися
суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в
господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіана (284—305 pp.) та
Константина (306—337 pp.) дещо стабілізували становище в державі. Було
реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадян Риму,
чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками.
Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі
залежно від її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали
ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки
ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском
повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися.
Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Римської імперії в III—V ст. н. е. визначальним
стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого
виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення
економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення
фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція
його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального
виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства.
Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на
периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих
землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на
колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні
відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували
землю, в економічному відношенні ставали залежними колонатного типу.

У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської
економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших
дослідників, в надрах рабо-

43

власницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу
рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол,
сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили
політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не
припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і
загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії
роз’єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено
з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія
перестала існувати.

2.4. Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного
Причорномор’я

З елліно-римською історією тісно пов’язана доля народів Північного
Причорномор’я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний
давньогрецький поет Гомер. Він називає їх “кобилодойцями та молокоїдами
убогими”, з чого видно, що основним заняттям цього великого народу, який
жив у південних степах України в IX—VIII ст. до н. е., було кочове
тваринництво і насамперед конярство.

Скіфи (VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу
Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про
культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато
більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам’яткам, що
збереглися до наших днів. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько
давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на
скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло,
займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю,
цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж.
Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні
стада худоби. Царські скіфи — панівна вер-

44

хівка державного об’єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен,
їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним
народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно,
скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені
(Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім “солили велику рибу без хребта, що
зветься осетром”. У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену
рибу. Кочові скіфи жили в чотириабо шестиколісних кибитках,
пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них запрягали дві або
три пари волів. Зверху кибитки накривали шкурами так, що всередину не
могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівники розводили табуни коней,
корів, овець.

В осілих скіфів дуже рано з’явилося ремесло. Про це свідчать знахідки
так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному
одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли
невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках
археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все
це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили
хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили
різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю,
тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією
і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її
землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських
царів.

Майже одночасно з заселенням Північного Причорномор’я кіммерійцями і
скіфами там розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини:
перенаселення містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення
торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські
набіги. Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги.
Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін
товарами. Для цього

45

на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля
колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор’я —
на VI ст. до н. е. На перше місце з організації грецьких колоній у
басейні Чорного моря вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи
виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України Березаль
у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром,
Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес
(Севастополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись
на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом
століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська.
Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством.
Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В
Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу,
сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби,
зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші,
витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина,
керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст —
ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами,
мідні, скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи
знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10
тис. мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була
незалежною державою, то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети
чеканили також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство,
столицею якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е.
ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина
чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці
Боспорського царства займало землеробство. Ним-займалися тисячі
невеликих власників. Крім них сільськогосподарську

46

продукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка
застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину
товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили
пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев’яним плугом, запряженим
кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні
мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках,
мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом,
садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз,
свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають,
сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При
розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки
амфор, черепиці, ужиткового і художнього посуду. У великих кількостях
ремісники виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено
чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі,
муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер
Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя,
призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів.
В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур,
хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор’я привозили традиційні
товари — вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур,
вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази,
мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили власні монети, у тому
числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у
Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор’я, серед
них скіфи.

У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор’я відбулися
суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від
батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з’явилася
нова грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину аси-

47

мілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися
на економіці грецьких міст Причорномор’я. Знесилені атаками варварів,
вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя.
До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських
ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося.
Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та
срібні гроші замінили мідні.

У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу
Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор’я стає
об’єктом зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі
колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала
протягом минулих століть, але колишньої величі досягти не змогла. У
II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня торгівля.
Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві.
Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава
торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми
варварськими племенами.

Однак загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно
підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав
Північного Причорномор’я, економічний занепад яких розпочався в першій
половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв’язки, зменшилася
товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились
прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась
поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного
Причорномор’я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили
і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних
людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст.
н. е. в Північне Причорномор’я вторглись готські племена і міста в
результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська
навала IV ст. н. е.

48

призвела до остаточної загибелі античних держави Північного
Причорномор’я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи
господарства.

Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад
2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали
матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство
мало привласнюючий характер. Люди займалися переважно збиральництвом,
полюванням, рибальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся
перехід від привласнюючого до відтворюючого землеробсько-скотарського
господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток виробництва поява та
використання металевих знарядь праці зумовили виникнення перших
цивілізацій.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і
античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що
пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного
рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим.
Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою
непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась
у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському
господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була
ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура.

Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були
війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення
боргове рабство,

49

хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з
важливих джерел поповнення армії рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У
Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало
латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в
цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.

Головною формою економічних відносин між країнами була
експортно-імпортна посередницька морська торгівля. Якщо у країнах
Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувала зовнішня торгівля, то в
Римській імперії провідна роль належала внутрішній торгівлі. Існували
професійне купецтво, розвинена грошова система, банківська справа,
комерційне і боргове лихварство.

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення
сучасної південної України. Північночорноморські міста-поліси як колонії
спочатку Стародавньої Греції, а згодом і Стародавнього Риму підтримували
економічні зв’язки з центрами античних держав та їхніми провінціями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій
експлуатації рабів, пережило себе і тому зазнало закономірного краху. В
Європі, як і в усьому світі, зароджувалися нові феодальні відносини.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Перелічіть фактори, що зумовили перехід від привласнюючого до
відтворюючого господарства в період первісної доби.

2. Чим займалося населення трипільської культури?

50

3. Які ви знаєте країни східного рабства? Розкрийте його особливості.

4. Які галузі виробництва розвинули стародавні греки? Якого рівня
досягли їхня торгівля, фінанси, кредит?

5. Як розвивалися економічні зв’язки населення Північного Причорномор’я
з грецькими містами-полісами, розташованими на території України?

6. Чому господарство Стародавньою Риму називають класичним?

7. Що вам відомо про римське сільське господарство, ремесло, внутрішню і
зовнішню торгівлю?

8. Через які економічні причини зазнало краху античне рабовласницьке
суспільство ?

51

Частина II

ГОСПОДАРСТВО В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В V — XV ст.

1.1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини

В історіографії господарство Середньовіччя характеризується такими
загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була
земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву
системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у
принципі “Немає землі без сеньйора”; умовний характер, ієрархічна
структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв’язках;
протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським
виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і
військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма
експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального
господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех,
торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки
зумовила назву

52

Середньовіччя в науковій літературі “аграрна цивілізація”.

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три
періоди. У ранньому Середньовіччі (V— Х ст.) сформувалися і утвердилися
визначальні риси феодального господарства (період генези). XI—XV ст. —
період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої
колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому
Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові
форми виробництва, з’явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали
універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості,
хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період
отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської
імперії та соціально-господарської системи германських племен. В Англії,
Німеччині, скандинавських і слов’янських країнах перехід до феодальних
відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общинних
відносин.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі
Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими
племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з
VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V — на
початку VI ст. за “Салічною Правдою” — збірником звичаєвого права — у
Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської
громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього
покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих
сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність
на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели
спільне господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади,
виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної
власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме
майно. Неподільні угіддя були спільною

53

власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження)
“салічної землі” франки не знали. Вона успадковувалася синами або
братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади.

За “Салічною Правдою”, франки були вільними членами громади з
визначеними правами і обов’язками, але соціальні та майнові відмінності
в їхньому середовищі були значними. До соціальної структури франкського
суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби.
У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських,
привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав
дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами.
Розпочалася майнова диференціація, з’явилися заможні та незаможні члени
громад.

Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського
населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських
королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти
норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського
королівства доби “Салічної Правди” співіснували римська система
приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних
осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі.
Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого.
Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої
сім’ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася,
дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади.
Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку,
господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні
землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду
розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення
дрібних галло-римських

54

і франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого
земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним
особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на
збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося
землеволодіння франкської службової знаті.

Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст.
охопив рабів, колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте
підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла
чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники
поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула
рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої
Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським
землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях
функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було
потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і
натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних
відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його
каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов’янськими
племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова
служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і
розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль
почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування
натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла
бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.)
Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну
реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову
власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування
—’бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги
на вірність королеві-

55

сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам.
Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що
грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на
землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або
зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала
умови для руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов’язки
вільних членів громади: увільняла їх від військової служби, участі в
суді, місцевому управлінні.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв
стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою.
Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену
форму землеволодіння доби Середньовіччя.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне
залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених,
літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські
землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори:
великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель
і алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від
природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці.
Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю
відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі,
виконання певних господарських примусів на користь короля та його
намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів,
їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на
користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові
в пожиттєве користування як прекарія (“землі, виданої на прохання”).
Крім “прекарія поверненого” існував “прекарій нагороджений”, коли
селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські
прекарії спочатку регулювалися договором, де за-

56

значалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово
прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та
грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як
власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї
як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода
прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до
патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під
покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом
особиста залежність селян поширилася на їхні землі.

Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних
категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися.
Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов’язками
щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну
назву “серви” і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в
особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою
їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість
селян не була спадкове залежною. Їхні обов’язки зберігалися доти, доки
вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до
землі. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхід селян з
землі не мали успіху.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської
держави Каролінгського періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна
людина була зобов’язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які
розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули
військово-політичного та територіального характеру. Посади намісників
стали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права
вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла Великого
звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші

57

об’єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися
фізичні покарання залежних людей, їхні примуси.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєт-

ку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам
землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії “класичного” типу мали
значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим
виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували
регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну
примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цих
сеньйоріях було зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалися
сеньйорії з незначним доменіальним господарством, де переважали
тваринництво й земельна рента продуктами.

Внаслідок слабкого зв’язку селянського господарства з ринком грошовому
чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма
феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських
відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній
власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх
(порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської
господарської спадщини. В Італії, Іспанії римські господарські структури
переважали над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих
країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських племен та
реконкістою — відвоюванням Піренейського півострова в арабів.

У Німеччині господарство феодалізувалося в VII—XI ст. За германськими
“Правдами” у VII—VIII ст. панував алод, одночасно існувало церковне і
світське землеволодіння. Особливістю аграрної еволюції було більше
значення “внутрішньої” феодалізації громади-марки. Поширилися різні
форми відчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж всередині
марки. Поглиблювалася майнова та соціальна

58

нерівність. Одні сім’ї бідніли, інші збагачувалися, перетворюючись на
дрібних і середніх землевласників. У їхніх руках зосереджувалися права
на громадські угіддя.

Приєднання в IX ст. території Німеччини до Каролінгської імперії сприяло
синтезу громадського і романізованого господарства. Активізувало його
утворення Німецької держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний
переворот, прискоривши розпад громади і швидке зростання великих
земельних володінь. Король дарував землі, імунітетні привілеї феодалам.
Характерною для Німеччини була така форма феодальної власності, як
фогство. Фогти (дослівно захисники) — світські особи, які виконували в
імунітетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіскальні
функції. Поступово їхні посади стали спадковими, вони привласнювали
церковні землі та доходи. Структура феодальної сеньйорії мала деякі
особливості, їй були властиві роздробленість і дискомпактність,
розпорошеність у багатьох селах.

Складалася феодальна залежність вільних членів громади. Відчуження
алоду, прекарні угоди призводили лише до їхньої поземельної залежності,
перетворення на надільних селян з виплатою земельної ренти. Поступово
встановлювалась особиста залежність вільних членів громади від
землевласників. На початку XII ст. у Німеччині сформувалися феодальне
землеволодіння, визнане спадковим і неподільним, та
сеньйоріально-селянські відносини.

В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е., рабовласницька
система власності не сформувалася. В англосаксонський період (V—XI ст.)
домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка.
Значні за розмірами спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га),
колонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємодопомога
забезпечували тривале (порівняно з Франкською державою) збереження
громадської власності. Англійський фолькленд — наділ, яким володіли за
“народним правом”, не став “класичним” алодом, вільно відчуженою
власністю,

59

оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість населення
становили вільні селяни — керли. Невільне населення — раби та залежні
літи з завойованого кельтського населення — використовувалося як челядь
або “сиділо” на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Проте
поступово алодизація землі, вичерпування колонізаційних можливостей,
соціально-економічна диференціація населення, збагачення родоплемінної
(ерлів) та службової (тенів) знаті, які мали від п’яти до сорока гайдів
землі, робили неминучим формування великого землеволодіння і
перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення
мали королівські дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з
вільним населенням — боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами
на збирання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично король
дарував не землю, а владу над вільними селянами, право імунітету. Між
власником бокленду 1 населенням встановлювалися особисті відносини
залежності. Селяни зберігали право фолькленду на землю, але одночасно
феодал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди зменшувалися,
утворювалися помістя — манори, зростали примуси селян.

Надання землі для прожиття зросло після об’єднання в IX ст.
англо-саксонських королівств у єдину державу і реформ короля Альфреда на
зразок реформ Карла Мартелла. Королівська влада дарувала феодалам і
монастирям імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не
поширилися. Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала
католицька церква, володіння якої з’явилися в англії наприкінці VI—VII
ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і
датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту
свободу і громадське зевлеволодіння.

Завершення процесу феодалізації господарств в Англії пов’язане з
нормандським завоюванням у середині XI ст. Це була експансія більш
розвиненого французького феода-

60

лізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі, вони
надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні відносини та
ієрархія власності. Відбулася уніфікація соціального складу селян на дві
головні групи — повнонадільних вілланів і малоземельних коттерів.
Матеріали першого (1085—1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в
історії Англії та усієї Європи, які отримали назву “Книги Страшного
суду”, юридичне зафіксували панування феодальних відносин у англійському
суспільстві.

Повільнішим і своєріднішим порівняно з Західною Європою було
встановлення феодального господарства у Візантії, де зберігалася
відносно міцна централізована влада. З завоюванням слов’янами
Балканського півострова (VII—VIII ст.) утвердилася селянська громада.
Особливістю аграрного ладу було співіснування приватної, генетичне
пов’язаної з пізньоримською державної та громадської власності. Це
ускладнювало процес формування великої феодальної земельної власності,
що інтенсивно відбувався в IX—XI ст. Держава контролювала й розвиток.
Умовна власність не набула особливого поширення. Залежність селян
формувалася на грунті приватноправового домовлення (продаж, дарування,
патронат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів, державних
дарувань земель разом з селянами. Земельна рента як форма
приватновласницького гноблення селян поєднувалася з експлуатацією їх
державою через податкову систему.

У Північній Європі феодальні відносини склалися на основі розпаду
громадсько-родового ладу. Цей процес відбувався повільно і завершився у
XII—XIII ст. Причиною цього було збереження великої патріархальної сім’ї
як соціальної та господарської основи скандинавського суспільства.
Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, на якій вели господарство
члени великої сім’ї, був спадковий і не відчужувався. Важливим чинником
господарської перебудови у Х—XI ст. стали королівські дарування
службовим особам права стягувати з певної території частини

61

доходів для прожиття. Сформувалася система підпорядкованих королеві
тимчасових державних ленів, які відрізнялися від західноєвропейських
бенефіція та феода. Сеньйорія не склалася. Власники ленів не мали
імунітетних привілеїв і здійснювали лише адміністративні функції від
імені короля. Селяни не підпорядковувалися приватній владі, залишалися
особисто вільними, зберігали право одаля на свої землі. Реформи XIII ст.
звільнили селян від військової служби в ополченні та перетворили її на
податковий стан. У XII— XIII ст. набула поширення оренда, але вона не
привела до виникнення типових селянських наділів. Орендарі вважалися
особисто вільними, мали право вийти з наділу.

Отже, в V—Х ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на
основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від
феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого
землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами
відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви —
покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни, зовнішня
експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція нею
імунітетної системи та придушення опору селян.

Зрілі феодальні відносини (XI—XV ст.) практично в усіх країнах Європи
мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього
розвитку (XI— XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що
склалася у трьох видах — королівська, світська, духовна. Ієрархічна
структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю.
Існувала власність верховна, сеньйоріальна і підпорядкована васальна.
Лише з часом ленні володіння стали відчужуватися. Система майорату
давала можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві
третини її.

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за
розмірами (від великих на кілька тисяч наділів до найдрібніших на 5—10
наділів).

62

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі,
що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові
забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю — земельну
ренту. Селянські наділи (манси у Франції, віргати в Англії, гуфи в
Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всередині сеньйорії, а
за згодою сеньйора — поза нею. За структурою це були складні земельні
комплекси. Будинок з присадибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи
розташовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 ділянок. Площа наділів
була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у
забезпеченні селян землею зросла. У Франції розмір манса в середньому
становив 4—6 га, але розрив у земельній забезпеченості був 15 —
20-кратним. В Англії, за “Книгою Страшного суду” (середина XI ст.),
половина вілланів мала ЗО—60, а наприкінці XVIII ст.— 7—7,5 акра орної
землі. У Німеччині на колонізованих землях на схід від Ельби селяни
отримували одну гуфу (в середньому 16,8 га).

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі
Франції. Сеньйорія розширилася територіальне, втягуючи у свою сферу
колонізовані землі. Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок
лісів, луків, пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Панщина
або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на рік. Використовували
її переважно для сінокосу, як гужову повинність, часто оплачували
харчами, сіном, грішми. Поширився феодальний найм — примусова праця за
плату, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом. Переважали
натуральна і грошова рента, остання становила від третини до половини
селянських доходів. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих
нових селянських наділів, що надавалися на 1—9 років за великий вступний
внесок і фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У
соціально-правовому відношенні селяни продовжували поділятися на тих, що
перебували у особисто-спад-

63

ковіи залежності, та вільних від неї. Останні становили більшість
населення. Найбільше сервів було в провінціях

Центральної Франції (25—50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена
система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали
землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя
(альменда): ліси, луки, річки, озера.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні
відмінності в становленні його різних категорій, градація правового
статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна,
судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника
землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів
значно розширилися. Було досягнуто всебічної регламентації
життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш (обов’язок щодо
особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і
відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові
реквізиції, міри маси і об’єму. Власники сеньйорій збирали
екстраординарний податок — таллю, мали судові права щодо вищої
юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути —
спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами,
стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет —
монопольне право феодалів на господарські об’єкти для переробки
сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь
церкви і державні податки.

В історико-економічній літературі існують протилежні точки зору щодо
статусу селян у Західній Європі на першому етапі (XI—XIII ст.) зрілого
Середньовіччя. Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна
система і серваж як форма особисто-спадкової залежності селян різного
походження були загальноєвропейським явищем і свідчили про кріпосний
стан селянства. Прихильники іншої точки зору, грунтуючись на нових
дослідженнях

64

з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпосний”,
“кріпосництво” характерні для пізнього Середньовіччя (кінець XV —
середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню
спадкову залежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку
цих норм центральною владою, тобто загальнодержавний статус. У
європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком товарно-грошових відносин
доменіально-панщинна система стала обмеженою, переважала натуральна та
натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—ЗО % селянського
врожаю. Переважну частину доходів забезпечували сеньйоріальні стягнення.
Зміцнилася самостійність селянських господарств, розширилися їхні права.
Всі селяни брали участь у майнових і земельних угодах, мали право
успадковувати та продавати майно, примуси їх були фіксовані. Звичайним
явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії. Оскільки це
був період політичної роздробленості, сеньйори практично не могли
повертати селянутікачів. Лише в Англії, на відміну від інших
європейських країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повільним
розпадом доменіально-панщинного господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на
володіння землею. Громади й окремі сім’ї викуповували такі сеньйоріальні
обов’язки, як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування
рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля, розміри
військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони
звільнялися від особисто-спадкової залежності. Зміцнювалася їхня
господарська самостійність.

В Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася універсальна маноріальна
система. Було вироблено правовий статус залежного селянства. Віллани і
коттери визнавалися спадково залежними від лордів і виключалися з
сферикоролівської юрисдикції. У документах поняття “віллан”, “серв”
стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була панщина з власним
інвентарем і тягловою худобою. З 30-х

65

років XII ст. з’явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні
системи оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти
натуральною платою. З XIII ст. у зв’язку з можливістю збільшити прибутки
за рахунок продажу товарів доменіального господарства відбулася так
звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною,
3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян.
Лорди захопили більшу частину громадських земель. Однак у середніх і
невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих
сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання
товарних відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до
комутації панщини грошовою рентою.

У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в XII—XIII ст.
Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним господарством і
відробітковою рентою. Зросла роль судово-адміністративної та
військово-політичної влади феодалів. Вирівнювалося становище різних
категорій селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше,
поділялися на тих, що були в особистій залежності спадково, і залежних
від сеньйора лише на час користування наділами землі. Особливістю
німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панському
дворі, не мала власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася
перебудова доменіального господарства: комутація панщини, поширення
оренди землі за плату, що збігалася з розміром продуктивного і грошового
оброків. Селяни звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень
щодо розпорядження землею. Форми залежності селян поділялися між різними
сеньйорами, і селяни мали кількох господарів.

З другої половини XII ст. активізувалася експансія на заельбські
слов’янські та пруські землі. За дорученням власників землі спеціальні
локатори вербували селян, які отримували на колоніальних землях
спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в
грошо-

66

во-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився на постійний
земельний податок.

Звільнення селян від примусів особистого характеру, фіксація ренти,
розширення прав на спадкове користування землею, зміцнення самостійності
селянських господарств і залучення їх до товарних відносин були властиві
Північній Італії, державам Піренейського півострова.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки
західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель
на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв.
Доменіальні землі надавалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла
типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов’язаний платити ренту
одночасно різним сеньйорам. Однак не склалася ієрархічна структура
власності, не було баналітетних платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві
маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби
внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і
швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед
німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях
нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими
нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва “німецьке
право”. Основні положення традиційних “чеського” і “польського” прав
(посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступоvbo втратили силу. В
Угорщині зросла кількість селян, .Вільних від особисто-спадкової
залежності, які користува|їлися фактичною свободою переходу. Зникати
примітивні бдідробітки. Як основні форми ренти утвердилися натуральний і
грошовий чинш.

Отже, у XI—XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська структура
сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні володіння за рахунок
лісів, луків, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли
сеньйоріальні

67

права. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти. Роль
сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою
порівняно з державною юрисдикцією.

Протягом XI—XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство,
яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій (так звані
державні селяни). Ці дрібні землевласники: вільні люди короля у Франції,
фрігольдери в Англії, “вільні селяни” у Візантії, “імператорські” вільні
у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на
місце, судилися тощо. Проте всі вони були феодальне залежними через
представників королівської (князівської, імператорської) влади. За
користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували
державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV—XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що
змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені
сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до
кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише
під час чуми 1347—1350 pp. загинуло 40 % населення Франції, третина в
Англії, четверта частина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність
жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи порівняно з
серединою XIV ст. зменшилося на третину. Спустошувалися орні землі, які
заростали лісом і перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення,
зокрема в Англії — 23 % загальної кількості, в Німеччині — в середньому
20 %, в Італії — від ^10 до 50 % у різних районах. Населення мігрувало
до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні
усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився.
Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні
можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток
сеньйорій підпорядковувався ринковим відноси-

68

нам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилися масові
народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксацію
примусів, збереження громадських земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній країні. У Франції
головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива
— умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового
цензу (чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора
продавати, заповідати, закладати землю, давала максимум господарських і
правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 — 9
років, що давало можливість швидко пристосовуватися до змін економічної
кон’юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли наймані
робітники. На півночі Франції переважала велика селянська оренда,
орієнтована на ринок, на півдні — дрібноселянська половинщина. Оренда
забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній
експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за
рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових
привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської
земельної власності. Заможні селяни скасували цензиви у збіднілих
односельців.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів. У
першій половині XIV ст. комутація панщини охопила дрібні та середні
сеньйорії. Наприкінці XIV — на початку XV ст. внаслідок несприятливих
факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після І
чуми почався короткий період “сеньйоріальної реакції”, що І-виявилася у
рекомутації панщини і спробах прикріпити Цївілланів до землі. У XV ст.
комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Біплани
перетворилися на копільгольдерів — землекористувачів на “строк життя” за
спеціальними документами, копії яких зберігалися в місцевій церкві, з
виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю, як у
Франції, англійські селяни

69

не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду
переважно комерційного типу. Практикувалися дрібноселянська термінова
половинщина та наймана праця батраків. Зменшення орних земель сприяло
розвитку тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало великих
коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни почали зводити
доменіальні землі в одну ділянку і обгороджувати їх. Такі землі виходили
з примусової сівозміни, на них можна було господарювати самостійно. Як і
у Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а значення
державно-централізованих податків зросло.

На німецьких землях на захід від Ельби в XIV— першій половині XV ст.
тривало руйнування доменікально-панщинної системи. Селяни за умови
сплати ренти розпоряджалися своїми наділами, визначали напрям
спеціалізації, торгували продуктами свого господарства. Значно
посилилася майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7 повнонадільних
господарств. При цьому 40—60 % селян у різних районах Німеччини були
малоземельними або зовсім не мали наділів.

Поширилися великоселянська оренда і дрібноселянська половинщина.
Власниками грунтів ставали мешканці міст. У села активно проникав
лихварський капітал. З другої половини XV ст. аграрний розвиток
визначала “сеньйоріальна реакція”. Відновлювалися доменіально-панщинне
господарство і особисто-спадкова залежність селян. Порушувалися права
орендарів і традиційних власників наділів, яких з спадкових
землекористувачів переводили в термінові. Зросли сеньйоріальні примуси
селян, спроби встановити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця
тенденція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали
створюватися фільварки — багатогалузеві господарства, засновані на
відробітковій ренті та орієнтовані на ринок.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Північній Італії було
перетворення на землевласників багатої торгово-промислової верхівки
міст. Замість парцелярного

70

і спадкового селянського землекористування переважними його формами
стали половинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш.
Міська сеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті
примуси, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV
ст. поширилася комерційна оренда, що грунтувалася на найманій праці.

В Іспанії господарське і судово-політичне значення сеньйорій
зберігалося. Однак повсюдно звільнилися селяни від спадкової залежності.
Селянські платежі та примуси замінювалися грошовим внеском.

У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла господарська роль
феодальних маєтків. Чисельність вільних селян-власників зменшилася.
Більшість селян стали тимчасовими орендарями землі. Нестача робочих рук,
сприятлива економічна ситуація (розширення балтійського експорту
сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні політичні позиції
феодалів зумовили зростання панщинної системи, поземельних платежів і
державних податків. Розпочалося обмеження права переходу селян.

Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких тенденцій були
характерні для країн Центральної Європи та Росії. У Чехії, Угорщині,
Польщі феодали почали розширювати або започатковувати доменіальні
господарства, зросла торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок.
У кінці XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі —
один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні. У
загальнодержавних масштабах поширювалися норми кріпосного права. У
Польській, Чеській державах перехід селян дозволявся лише за умови
сплати всіх примусів і податків або якщо селянин замість себе залишив
іншого. Вісліцький (1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі
узаконили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозволу
землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні роки, коли селянам
заборонявся перехід, встановлювалися І певні строки розшуку і повернення
селян.

71

У Східній Європі з другої половини XII ст. на північносхідних і
північно-західних землях Київської держави внаслідок її феодального
роздроблення утворилися самостійні феодальні державні утворення, що
розвивалися в умовах залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш
економічно і політичне сильним стало Московське князівство, яке
об’єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII— XV ст. на цих
землях інтенсивно формувалося вотчинне землеволодіння на основі
князівських дарувань, займанщини, закупів землі. На межі XII—XIII ст.
склалася система кормлінь, коли князь делегував збирання державних
податків і примусів світським феодалам за виконання обов’язків
намісників, судово-адміністративних, фіскальних функцій. З часом право
на кормління стало спадковим, територія поширення їх перетворилася на
вотчини. Помітної ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу
західноєвропейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вотчинника
був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого розвитку імунітетні
привілеї досягли у другій половині XII — першій половині XV ст.
Поєднувалися всі три форми земельної ренти, однак переважала натуральна.
Грошовий чинш пов’язувався з судово-адміністративними правами феодалів.
Значні землі перебували в “чорному” землеволодінні. В
історико-економічній літературі воно трактується по-різному: як
селянська власність, що заперечує існування феодальної державної
власності на землю; як власність, поділена між державою і громадою, як
корпоративна (сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав
певні права на чорносошних селян з їхніми правами на володіння землею.
Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних селян помітно зменшилася.

У другій половині XV ст. в господарському розвитку визначилися дві
протилежні тенденції: з одного боку, в умовах товарно-грошових відносин
зросли умовне землеволодіння та відробіткова рента, з другого —
зміцнювалися економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчин-

72

ників з одночасним зростанням державних податків. Посилилася особиста
залежність селян. У 1497 p. був виданий Судебник Івана III, що обмежив
перехід селян тижнем до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього
за умови виконання всіх примусів і сплати комірного за користування
двором і господарськими будівлями.

Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеччині, Північній і
Центральній Європі, Росії зумовлювалася розвитком внутрішнього і
зовнішнього ринків збуту сільськогосподарської продукції, слабкістю
міст, колонізаційними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук
ускладнювали організацію феодального господарства. У Німеччині цьому
сприяла ії економічна та політична роздробленість.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального господарства
зменшилося економічне значення доменіального сеньйоріального
господарства і зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові
можливості селян. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної
експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі.
Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від
землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли
сеньйоріальні повинності, державні податки. Спробам “сеньйоріальної
реакції” протидіяли селянські рухи, які об’єктивно сприяли структурним
змінам в організації господарства. У країнах на схід від Ельби
прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських відносин почали
витіснятися кріпосницькими тенденціями.

1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво,
городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою
європейської економіки протягом V — XV ст. Його еволюція тісно пов’язана
з розвитком феодальних відносин.

73

На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична
матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові
гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури.
Господарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим.
У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою
та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у
зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство
було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку
ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже
в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості
земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування
природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння
тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі
реалізувалася як рілля, а друга залишалася під парами. У той час були
відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив,
посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В
документах VIII—IX ст. з’явилися перші згадки про трипілля.

У період генези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично
використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для
оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими
боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,

У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев’яним
плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву
косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою
худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток
або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру,
ніж.

Серед сільськогосподарських культур перше місце належало різновиду
пшениці — полбі. Друге місце за площею і значенням займала пшениця:
тверда яра, завезена зі

74

Сходу, і м’яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в
Середземномор’ї. Жито, що спочатку вважалося бур’яном, протягом V—Х ст.
стало самостійним озимим злаком і поширилося з південного сходу на
північний захід Європи. Повсюдно сіяли просо — найдавнішу злакову
культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність
була низькою: сам-два, сам-три.

З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових — боби, горох (з
VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами
Іспанії європейці познайомилися з рисом.

Господарські документи, зокрема франкський “Капітулярій про вілли” (VIII
ст.), німецький “Взірці опису церковних і королівських земель” (IX ст.),
нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні,
груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани,
горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині,
гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рослини, квіти. З
Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та
городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль.
Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пустирях, в
лісах, на полях після збирання врожаю, часто без пастухів. Розводили
велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні
тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало
конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням
зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.

Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала
сільським промислам: полюванню, рибальству. Полювання було також формою
розваги феодалів.

У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв’язку з
освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи
рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося
завершенням про-

75

цесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту
продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва.
Важливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна
родючість грунту за тодішнім рівнем агрокультури забезпечувала
прожитковий мінімум. На обжитих територіях землі не вистачало, тоді як
частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив
можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі
охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній та
Східній Європі — XII—XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих
поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір’я та хутори у важкодоступних
місцях. Освоювалися необжиті землі і виникали нові поселення. Під час
освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іригаційні
роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни,
громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення
необжитих земель виступали монастирі, частіше — спеціальні
підрядники-локатори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель
належала містам. Землевласник укладав договір з локатором, який
зобов’язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у
два-три рази більший наділ, ставав старостою або суддею, будував млин,
корчму тощо. В цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в
окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі родючі землі
заельбської Німеччини. У Польщі орні землі в XIV ст. становили 25 %
всієї території, тоді як у XI ст.— 16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася
слов’янська колонізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. —
основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор’я, була окультурена земля
Північно-Західної і Північно-Східної Русі.

Успіхи колонізації тісно пов’язувалися з досягненнями в агротехніці.
Повсюдно утвердилася трипільна система

76

рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала
види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах
давала змогу отримувати у півтора раза більше продукції, зберігала
врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були
різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом
року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах —
підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні
сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле
засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі
відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобовими культурами.
Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску),
попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські
агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколи
використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом
зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом
купівлі-продажу. До примусівселян входили вивезення мергелю на поля,
збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряддям став плуг,
конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої
розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло.
Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для
розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без
коліс — на наділах селян, ним також дробили землю. У Німеччині, Фландрії
у XV ст. з’явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії
поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і
конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли,
буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари. Тому селяни для
обробітку землі використовували супрягу, об’єднуючи тягло двох або
кількох подвір’їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав на-

77

зву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою.
Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь
праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали
насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами,
катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпами, з XV ст. бобові,
овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу
на зиму. Зерно віяли на вітрі, м’якушем годували худобу. Для помолу
зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. —
верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала
у Франції, Італії, Англії. У Німеччині, Росії на першому місці було
жито. Широкого поширення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб,
фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, горох,
квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і
використовувалися як продукт харчування та фураж. З XV ст. у
ЗахіднійЄвропі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, — в
Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність
їх залежала від сорту та району вирощування. В агрономічній літературі
нормальними вважалися врожаї для пшениці — самп’ять, жита — сам-сім,
ячменю — сам-вісім, вівса — самчотири, гороху та сочевиці — сам-шість.
Однак середній врожай становив сам-три, сам-п’ять, у родючих долинах —
сам-шість, сам-вісім.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур:
льону, коноплі, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.

Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим
рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони
набули промислового значення. Сади та городи, які переважно належали
королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У
південних районах садово-городнє господарство

78

велося на іригаційних землях. З’явилися нові культури: цитрусові,
шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа,
артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне значення після
рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з несприятливими умовами для
вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів’я
худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1:5. У
доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських
господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю.
Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів
тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб
розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які
обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася
селекційна робота.

Серед промислів важливого значення набуло розведення риби.
Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої
для скидання води.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих
регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на
півдні переважала полікультура: зернове господарство поєднувалося з
виноградарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринництвом. У
північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в
північно-західній домінуючим стало вівчарство. В середині XIV ст.
кількість овець досягала 12 млн. У Нідерландах розвивалося експортне
стійлове м’ясо-молочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали
районами садово-городніх господарств, виноградарства, вирощування
маслин.

У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль належала
індивідуальним господарствам у межах громади-марки. У період зрілого
феодального господарства зросло значення сеньйорії. Однак вона не стала
великим виробником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському

79

господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а
й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш
інтенсивно протягом XIV— XV ст. зростало значення селянських
господарств. Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві,
лісових промислах, вирощуванні технічних культур, городництві,
орієнтованих на ринок. Для землекористування характерними були
черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові
сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю. У
Південній Франції, Середній і Північній Італії, Іспанії селяни
користувалися компактними ділянками, що обгороджувалися або обкладалися
кам’яними стінами від худоби. У заельбській Німеччині, Чехії, Польщі з
переходом на німецьке право запроваджувався лановий порядок, коли орні
землі, раніше розкидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни
отримували лан землі (16,8 га). У районах з переважним розвитком
тваринництва більше значення мали луки і пасовища.

У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього
розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало
натуральний характер. З IX ст. спочатку в районах Середземномор’я, а
далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI—XIII ст.
більшу частину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це
була продукція переважно селянських господарств, що надходила до
господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральна рента. В
XIV—XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного
господарства.

Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х
ст. у Візантії була укладена енциклопедія “Геопоніка”. Вона давала
рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування
окремих культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагувала
раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.

80

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської
техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи.
Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися
правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники,
доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські наділи
практично не удобрювалися. Бур’янів не виривали з коренем, а лише
зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських
господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.

1.3. Середньовічне місто, розвиток ремесла

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії —
ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне
піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство.
Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого
феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та
сільського господарства. Останньому належала провідна роль.

Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані
“варварськими” народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо
при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово
сформувалася домашня промисловість — систематичне виробництво певними
групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших
галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство,
ювелірна справа. З’явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони
мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні
повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась
реміснича діяльність.

Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок
сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша
частина продукції. Ремісників-

81

професіоналів було небагато, а тому левову частку промислових товарів
залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів. Внаслідок
аграризації та натуралізації економіки європейські міста занепали. Вони
залишилися адміністративними, політичними та культурними центрами. У
VIII —Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації
— відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон,
Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург),
зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було
економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських
форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло вичерпало себе і феодальне
помістя не могло розв’язати свої промислові проблеми.

Успіхи сільського господарства зробили можливим існування частини
населення, яке могло не займатися сільськогосподарським виробництвом.
Ремісники переводилися на оброк. Вони покидали помістя і селилися на
перехресті доріг у торгових містечках біля стін замків і монастирів.
Поступово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відокремлення
ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин
стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI
ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували
розвиток західноєвропейської торгівлі.

Крім старих римських центрів, середньовічні торговопромислові міста
перебували під владою феодалів, які були зацікавлені у їхньому
виникненні на своїх землях, через те що мита і податки з них приносили
немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно
прив’язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста
певною мірою повторювали структуру феодального помістя. Значну частину
площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями.
Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість
воїнів і

82

слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило,
належала церкві. Багато міських жителів працювали в
сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони
відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці,
хоч і не звільнені від повинностей.

Феодали мали певні обов’язки. Вони повинні були захищати місто, його
жителів від посягань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У Х ст. це
було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі
Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI
ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феодали втрачають своє
значення як захисники міст. Це призвело до надзвичайного загострення
протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися
наприкінці XI—XIII ст. в ході так званих комунальних революцій,
внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування.
Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власні управління
(виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове
ополчення. Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були
вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали
різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності,
встановлювалися ярмаркові правила.

Західноєвропейські міста були невеликими за розміром та населенням,
оточені високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі
міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок.
Тут проходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а також
публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони
розходилися головні дороги. Місто не мало каналізаційних споруд,
нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів
епідемій чуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше
мешканців жило за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого
нападу населення рятувалося за фортечними мурами і ра-

83

зом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісники, купці, люди
вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі).

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI—XII ст.
досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення,
розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво
бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі.
Збагачувалося купецтво.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад у
містах. Ремісничі об’єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами.
Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у
військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за
професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний
тощо). Цехи складалися з майстерень певного профілю, які розташовувалися
по всьому місту. Час і від часу члени цеху збиралися в церкві або
ратуші, вирішуй ючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій
статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі, духовні,
а й моральні засади життя ремісничого колективу.

Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або
вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли
містом. Адміністрація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі
селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними
мурами надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один
день, ставали повноправними жителями міста. Герцоги часто робили спроби
повернути своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно. Міста
успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревно зберігаючи свої
права і вольності.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри
пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним
членом цеху (майстром), треба

84

було пройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників
(партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції.
Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі,
продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції
інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами.
Тому за неякісні вироби паризьких пекарів, наприклад, ставили до
ганебного стовпа.

Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII—XV ст. і мала
тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла
виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення
продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво,
поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До
винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в
розвитку науки і техніки.

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. Так, у Парижі в
той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей. В інших
містах Франції та Німеччини їх було значно менше.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами
і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII
ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні
поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни,
прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження
єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в
містах. Вони носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них
продавались певні групи товарів — худоба, зерно, коні, вироби ремісників
тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи іншому місті залежала від
місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з таких ярмарок
переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так,
уже

85

в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) відбувалися 6
разів на рік. Сюди приїжджали купці з Північної і Центральної Франції,
Італії. На початку XII ст. вони перетворилися на важливі пункти
європейської міжнародної торгівлі.

У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV —XV ст. Наприкінці
XIII ст. тут нараховувалось більше 3500 міст, в яких проживала п’ята
частина всього населення. В основному це були малі містечка до тисячі
жителів, які об’єднували селянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були в
Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці
міста проходили торгові шляхи між Південною і Північною Європою.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об’єднуватися в союзи. У
другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

З середини V і до другої половини IX ст. візантійські міста, так само як
і західноєвропейські, переживали занепад. Набіги слов’ян, болгар, арабів
значно поглибили труднощі перехідного періоду від античності до
Середньовіччя. Однак міста не зникли.

З другої половини IX ст. розпочалося економічне піднесення візантійських
міст. Цьому сприяла зростаюча потреба в предметах розкоші не тільки
серед місцевої, а й серед романс-германської та слов’янської знаті.
Візантія залишалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї
Європи.

У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імператори, їхня політика
була спрямована на отримання податкових платежів з торгівлі та ремесла,
які дуже часто становили єдину статтю доходів центральної влади,
визначали силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку
серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отримувала з
державної скарбниці.

Піднесення міст збіглося з сприятливими внутрішніми і зовнішніми
умовами: припинилися місцеві смути, набіги

86

слов’ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою перепоною для
успішного розвитку морської торгівлі залишалося арабське піратство.

Найбільшими містами Візантійської імперії були Константинополь і
Фесалоніки. В Х ст. ремесло і торгівля в цих містах переживали бурхливе
піднесення. Особлива роль в економічному житті тогочасного світу
належала Константинополю. Він був не тільки столицею Візантійської
імперії, а й ремісничим, торговим і фінансовим центром тогочасної
цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозташуванню на перехресті
найважливіших торгових морських і сухопутних шляхів Константинополь
міцно утримував лідерство у міжнародній торгівлі. Сюди приїжджали купці
з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн, Балканського
півострова, Північної Африки і Русі. В містах та їхніх околицях
розташовувалися цілі колонії іноземних купців: італійців, арабів,
євреїв, сирійців, русинів і багатьох інших.

Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебувала у приватній
власності вільних ремісників, то в Константинополі були також державні
майстерні: монетний двір, зброярні, майстерні з виготовлення предметів
розкоші, дорогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів
славились далеко за межами Візантії. Ремісники самі виготовляли і
продавали свої вироби.

Головним виробником у візантійському місті залишався дрібний самостійний
ремісник, який мав невелику майстерню, що одночасно слугувала крамницею
для продажу виготовлених у ній товарів. Він працював з 2—3 помічниками.
У великих державних, церковних і феодальних майстернях працювало багато
ремісників. У них, як правило, існував поділ праці. Державні майстерні
виробляли продукцію не на ринок, а на потреби імператорського двору та
армії.

Значна частина візантійських ремісників і купців була об’єднана у
корпорації. Поза корпораціями залишалися

87

майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені були працювати
просто на вулиці. Корпорації беруть свій початок з пізньоримських часів,
але в епоху Середньовіччя вони зазнали значних змін. У Х ст., з
піднесенням економічного життя, вступ до них був значно обмежений. На
відміну від цехів у Західній Європі корпорації скоріше захищали інтереси
не ремісників, а держави. Керівники цих організацій не вибирались, а
призначались державними посадовими особами.

Корпорації перебували під пильним контролем держави. Регламентувалася
навіть господарська діяльність. Ремісник чи купець могли займатися лише
одним видом виробництва чи торгівлі. Ціни на хліб, рибу і м’ясо були
суворо фіксовані, заборонялося створювати запаси товарів з метою
спекуляції. Обмежувалась діяльність іноземних купців, їм дозволялося
зупинятися в спеціально відведених місцях не більше ніж 3 міс. Контроль
держави за виробництвом і торгівлею гальмував їхній розвиток.

Значних втрат візантійське ремесло і торгівля зазнали під час хрестових
походів. Було зруйновано і пограбовано багато міст, а після взяття
хрестоносцями в 1204 p. Константинополя економічне життя в ньому
занепало. Візантійські феодали заохочували італійських купців до
завезення товарів з Європи і вивезення сільськогосподарської продукції
зі своїх маєтків. Це підірвало економічну могутність Візантії, було
однією з причин загибелі Візантійської імперії.

У XIV—XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва —
мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані
великі робітничі майстерні. Хоча там все виконувалося вручну
(мануфактура — латинського походження, означає ручна праця), але у
процесі виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар сам
виконує всі операції з виготовлення товару, то у мануфактурі над цим
самим завданням працюють десятки робітників. Поділ праці у виробництві
дав змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшилася їхня якість.
Головною

88

фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні
мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландів. Усі
операції з виготовлення суконних тканин (очищення, прядіння, ткацтво,
фарбування вовни) виконувалися в майстернях або вдома. Такими були так
звані розсіяні капіталістичні мануфактури, їхні власники, закупивши
сировину, віддавали її найманим робітникам. Готову продукцію вигідно
продавали на світових ринках.

Як бачимо, ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку
воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII—XI
ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший
розвиток міського ремесла припадає на XII—XIII ст., у Німеччині — XIV—XV
ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.

1.4. Торгівля. Кредит. Фінанси

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона
провадилася у міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції,
Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися
капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа; У Венеції
зародилася сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна
торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися її центри — Венеція, Генуя, Піза.
Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів
візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили
товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.

Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями,
будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря
та в Чорноморському басейні. Генуезці закріпилися також в пониззях Дону
і Дністра, на узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її
колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснова-

89

ним в 1266 p. У 1357 p. генуезці захопили Балаклаву, у 1365 p. — Судак
та деякі інші міста і поселення Криму. Не відставали від них венеціанці,
їхнє становище зміцніло після четвертого хрестового походу (1202—1204
pp.). Захопивши узбережжя Дальмації, Мореї, Іонічні та інші острови,
квартал Константинополя, вони повели безкомпромісну боротьбу з
генуезькими конкурентами. У кінці XIV ст. венеціанці відтіснили
генуезців з басейну Чорного моря та Кавказу. З Леванту (Сходу) купці
привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі
тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні
фрукти, з Причорномор’я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро,
невільників, яких італійським купцям поставляли татарські людолови, в
тому числі з України.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво шовку,
скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських
ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи,
одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г
перцю коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищівного удару
від турків. У 1453 p. вони захопили Константинополь. У 1457 p. були
виселені генуезькі та венеціанські торгові факторії з Криму і
Чорномор’я. Поступово турки витіснили італійців і з Близького Сходу.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і
Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною
Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська
торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках
східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів
сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували
льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск,
мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену,
Брюге, Лондону. Згодом утворився союз

90

приморських міст під назвою Ганза (об’єднання, спілка). Свою діяльність
вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського
союзу входило 160 міст, у тому числі Новгород Великий, Гданськ, Рига.
Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв.
У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги,
арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав
за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця,
який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім
ганзейських купців, не смів перевозити товари Балтійським і Північним
морями.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках
Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Ярмарок
тривав майже цілий рік. Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа,
Провене, Ланьї. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337
—1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного
торжка. Остаточно він занепав, коли торгові шляхи у зв’язку з великими
географічними відкриттями перемістилися з Середземномор’я на Атлантичний
океан.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях
від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів.
Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек
азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також
набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та
небезпеки. Справа в тому, що у феодальній Європі не було битих шляхів,
їх ніхто не ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькі
валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у ті часи існував
знаменитий закон — “що з воза впало, те пропало”. На розбитих шляхах
часто ламалися вози, товари падали на землю, їх зразу привласнювали
місцеві феодали за допомогою озброєних слуг. На купців постійно нападали
ватаги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита:

91

на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних володінь. Там,
де не було річок, магнати ставили митні шлагбауми в чистому полі. За
таких обставин товар дорожчав у десятки разів. І все ж сухопутна
торгівля зростала, була прибутковою.

Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися не може. У
Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість
найрізноманітніших монет. З золотих найпоширенішими були
північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці.
Маса монети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одиниці
карбували монархи інших західноєвропейських країн. Проте найпоширенішими
були різні срібні гроші — від маленької роздрібної монети до солідного
таляра масою 30г.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість
золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх
повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані
міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи.
Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з’явилися в
північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. До сьогоднішнього
дня за спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва “ломбард”.
Банкіри об’єднувалися в асоціації, компанії, товариства.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були
монополістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У
середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські
асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були королі, царі
чи імператори. Вони могли дозволити собі не тільки не сплачувати борги,
а й фізично розправлятися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася
кредитно-лихварська система у Франції. У Німеччині при
кредитно-лихварських операціях широко застосовувались безготівкові
рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і

92

в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни стали називати
світовими банкірами.

Інтенсивний розвиток сільського господарства, промисловості, в тому
числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи,
кредиту, свідчить, що в ряді країн Західної Європи з’явилися паростки
нового, прогресивнішого виробництва. Виникають спеціалізовані райони з
виробництва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-грошові
відносини, формуються національні ринки.

Важливе значення в економічному житті середньовічної Європи мали податки
та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У
романізованих країнах збереглася римська податкова система, що в тій чи
іншій формі поширилась і на “варварські” держави. З населення стягували
земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували
виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові
перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з
податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова система мала
централізований характер. Систематично провадилися загальнодержавні
кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII
ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою —
відробітковою, натуральною, грошовою.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду
родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи
дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово
злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об’їжджали країну для
збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побори набули
постійного характеру, розміри їх регулювалися, встановлювалися місце і
час сплати. Зі зміцненням феодальних держав податки набули характеру
феодальної ренти, що стягувалася державою.

На першому етапі зрілого феодалізму у європейських країнах державних
податків не було або вони збирались

93

феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів “допомоги”, їх
платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди феодальний імунітет
(податкові збори сеньйорів) був повним. У Англії віллани платили “щитові
гроші” замість військової служби, “датські гроші” на охорону кордонів,
поземельний (“погайдовий”) збір, з XIII ст. — податок на рухомість.

На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок державної централізації
податки стали постійними, зросли їх розміри, їх платили переважно селяни
та жителі міст. Феодали, духівництво повністю або частково звільнялися
від сплати податків.

В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме
майно, що становив для селян 1/15, для міщан — 1/10 його вартості.
Наприкінці XV ст. розміри податків зрівнялися з сеньйоріальними
поборами.

У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував державну податкову
систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили
1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальні платежі на користь короля.
Жителі міст платили податок за військову службу. Вперше було введено
посередній податок на сіль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з’явився
подимний збір. За податковою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було
введено щорічний поземельний податок — талію. Розміри його визначав
король. Від сплати були звільнені духівництво і феодали. Податки
постійно зростали, зокрема на сіль і торгові

угоди.

У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства,
селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки.
Стягування останнього присвоїли собі князі.

У країнах Центральної Європи державні податки і феодальна рента зростали
одночасно. Феодали переважно звільнялися від сплати податків. В Угорщині
з селян стягували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний

94

скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У
Польській державі основним джерелом державних доходів були королівщини,
соляні промисли, монетний двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили
12 грошей з лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове зменшилося
до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 гроші. З
кінця XV ст. державний земельний податок знову зріс до 12 грошей з лану.
У Московському князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали
стягувати “ямські гроші”. У 1550 p. введено регулярний податок на викуп
полонених “полоняничні дєньгі”.

V—XV cm. — період становлення і зрілості феодального господарства в
Європі. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат
взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких
господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відносин, цей
процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були
своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В
Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у
процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування
податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям
феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на
залежних селян. Здійснювала цей процес ран ня феодальна держава.
Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна
рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало
доменіальне господарство з відробіткам.и. Одночасно королі дарували
феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до
селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки.

95

У XI—XIII cm. завершилося становлення основних форм феодального
землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі
форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем
феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не
були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості
сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком
товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та
правової самостійності селян.

У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбулася перебудова
сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося
доменіальне господарство. Склалися нові форми землекористування та
експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда
(половинщина), велика комерційна оренда, найм.

У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріально-селянських відносин
проходила у зворотному напрямі: посилилася особисто-спадкова залежність
селян, зросло значення доменіально-панщинного господарства, пов’язаного
з ринком. У загальнодержавних масштабах обмежувалися селянські переходи
від одного феодала до другого.

Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання
державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і
місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні
відносини.

Повільно прогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням
агрокультури стало трипілля, а в Англії — чотирипілля. Внаслідок
внутрішньої колонізації розширилися посівні площі, вдосконалилися
знаряддя праці.

З’явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зросло значення
садівництва, городництва, виноградарства.

Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва.
Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація.
Зріс виробничий досвід селян.

Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI cm., зумовила
переростання міст на центри ремісничого виробництва і торгівлі.
Внаслідок “комунальних” революцій значна частина міст домоглася
сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селян від особистої
залежності, становленню сільських комун. Міста Середземномор’я,
Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької торгівлі,
експортного ремесла. У Скандинавії міста, що були ремісничо-торговими
центрами, залишилися у залежності від феодалів.

Основною організаційною формою ремесла були цехи. В XIV—XV cm.
розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному прогресу.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці
об’єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки.
Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між
європейськими країнами та Сходом (левантійська — від латинського слова
левант — схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу,
розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та
зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про
те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в
індустріальну добу.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте шляхи формування, форми і типи власності в добу
Середньовіччя.

2. Розкрийте особливості становлення феодального гос-

97

подарства Франції, Англії, Німеччини, Візантії, скандинавських країн. У
чому полягала спадковість господарського розвитку Західної Європи від
античності до Середньовіччя?

3. Як і чому відбувалася еволюція феодального маєтку протягом XI—XV cm.?
Як змінилися сеньйоріальноселянські відносини протягом цього періоду?

4. Розкрийте фактори розвитку і піднесення міст Західної Європи в XI —
XV cm. Опишіть цеховий лад середньовічного ремесла, покажіть його
економічну раціональність у XII — XV cm.

5. Охарактеризуйте риси, характер європейської торгівлі в середні віки,
її головні шляхи і райони. Проаналізуйте процес утворення національних
ринків.

98

Частина III

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ТА ПОСТШДУСТРІАЛЬНОЇ
ШОХ (XVI ст. — до наших днів)

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЄВРОПИ, США У ПЕРІОД ГЕНЕЗИ ІНДУСТРІАЛЬНОГО
СУСПІЛЬСТВА (XVI — XVIII ст.)

1.1. Основні аспекти розвитку господарства країн Західної Європи

XVI—XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом переходу
від феодального до індустріального суспільства. Англійська буржуазна
революція (1640—1660 pp.) завершила пізнє Середньовіччя (XVI — перша
половина XVII ст.) і поклала початок новій історії (друга половина XVII
— XVIII ст.). Перехідна епоха полягала у розкладі феодального
господарства і генезі основних ознак індустріального суспільства, яке
внаслідок промислового перевороту в Англії і Французької буржуазної
революції (1789— 1794 pp.) перетворилося на панівний клас.

Для перехідного періоду характерні значні досягнення в галузі науки і
техніки. Посилився міжі внутрішньогалузевий поділ праці. В XVI ст.
виділилося майже 100 основних ремесел, в XVIII — 200. Лише в текстильній
галузі було понад 20 спеціальностей.

99

Удосконалилися водяні млини внаслідок застосування верхньобійного
колеса. Це дало змогу будувати млини не тільки на річках, а й там, де
були сприятливі умови для розвитку виробництва, регулювати силу та
рівномірність дії водяних двигунів. Їх застосовували в усіх галузях
виробництва.

Істотні зрушення відбулися у текстильній промисловості, зокрема у
виробництві сукна. Самопрядка замінила веретено, горизонтальні та
стрічкові ткацькі верстати — примітивні вертикальні. Поширилися
сукновальні водяні млини. З’явилися в’язальні машини. Почалось
виробництво шовкових та бавовняних тканин, панчіх.

Технічний прогрес охопив гірниче і металургійне виробництво. Було
механізовано процеси дроблення та промивання руди. Розвивалося доменне
виробництво для добування заліза. З’явилися примітивні токарні,
свердлильні, шліфувальні, гвинторізні верстати, механічні молоти тощо.

В Європі почали виготовляти папір, що замінив пергамент. Розвивалося
книгодрукування за допомогою літерного набору, використовувалися
годинникові механізми з маятником. Було сконструйовано телескоп,
мікроскоп, термометр, барометр, гідрометр. З’явились нові типи кораблів
(баржі, каравели), зросла їх вантажність (від 500 до 2 тис. т),
поліпшилися мореплавні характеристики. Ширше публікувалися наукові
праці, був виданий географічний атлас. Відбулися агрокультурні зрушення:
перехід до травосіяння та багатопілля, широке застосування добрив,
багаторазова оранка, порайонна спеціалізація сільського господарства,
підвищення продуктивності праці. Отже, технічні передумови підготували
перехід від дрібного до великого виробництва.

В економічному розвитку Західної Європи велику роль відіграли
географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Їх важливою економічною
передумовою була криза левантійської торгівлі з другої половини XV ст.
Після загарбання турками Константинополя у 1453 p. ними контро-

100

лювалися Чорне та Середземне моря. Венеціанцям довелось платити велике
мито, щоб залишити торгові факторії, а генуезців турки вигнали із своїх
володінь. Західноєвропейські купці намагалися знищити монополію
італійців у торгівлі зі Сходом. Континентальну караванну торгівлю
ускладнив розпад Монгольської імперії. Торгові шляхи через Північну
Африку були монополією арабів.

Значним стимулом до географічних відкриттів було золото як
матеріалізація багатства. Відчувалася нестача грошей у товарному обігу.
Видобуток коштовних металів був обмежений, значна їх частина йшла на
прикраси. Пасивним залишався баланс Європи у східній торгівлі. Іспанські
дворяни після завершення війни з арабами і відвоювання у 1492 p. Гранади
залишилися без засобів існування. Вони зневажали економічну діяльність і
намагалися вийти із скрутного становища за допомогою територіальної
експансії, вирушаючи в небезпечні експедиції.

Розвиток абсолютизму в Західній Європі створив політичні передумови для
організації великих морських експедицій для колоніальних загарбань.
Монархам потрібні були гроші для утримання війська, чиновників, двору.

Перші експедиції, що поклали початок великим географічним відкриттям,
споряджалися за рахунок держави. Серед таких відкриттів успішною була
подорож 1497— 1498 pp. португальця Васко да Гама, який відкрив морський
шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан. Генуезець Христофор
Колумб, підтриманий Іспанією у 1492 p., рушив на Захід через Атлантичний
океан (шлях біля берегів Африки контролювала Португалія) і відкрив
Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Америки в 1493—1496,
1498—1500, 1502—1504 pp. Першу навколосвітну подорож здійснила
експедиція Магеллана в 1519—1521 pp.

Великі географічні відкриття мали важливе значення для господарства
Західної Європи. Почалася перебудова європейських економічних відносин.
Виникли економічні

101

зв’язки між найвіддаленішими областями, землями і народами різної
матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з країн Середземного
моря на океани: Атлантичний, Індійський, Тихий. Зовнішня торгівля у XVI—
XVIII ст. досягла розмірів світової. До її обігу були залучені нові
товари, до того не відомі в Європі: тютюн, кава, какао, чай та ін.
Почалося формування світового ринку як складової частини індустріальної
економіки. Центрами світової торгівлі стали спочатку Лісабон, Севілья, з
середини XVI ст. — Антверпен, у XVII — Амстердам, у XVIII ст. — Лондон.

Небачений приплив до Європи благородних металів зумовив так звану
революцію цін. Вона почалася насамперед в Іспанії, яка отримувала значну
частку колоніального золота та срібла (в 1600 p. — 83 %). Ціни на товари
зросли в Іспанії, Португалії у 4 рази, а на хліб — навіть у 5 разів, у
Франції —в 2,3, а в Англії — 2,5 раза. Одночасно почалося здешевлення
дорогоцінних металів. Наслідки революції цін були значними. Збагатилися
купці, які займалися посередницькою торгівлею. Прискорився перехід до
мануфактурного виробництва. Збільшилися прибутки промисловців внаслідок
здешевлення найманої праці. В аграрному укладі європейських країн
зменшилися реальні розміри фіксованої грошової ренти або орендних
платежів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію зросли.

Безпосереднім результатом великих географічних відкриттів було створення
колоніальної системи. Першими на шлях колоніального грабунку вступили
Іспанія і Португалія, створивши величезні колоніальні володіння.
Поступово їх витиснули Голландія, Англія, Франція, перемігши на
зовнішньому й внутрішньому ринках. Нещадне пограбування колоніальних
народів принесло європейським колонізаторам величезні багатства й
сприяло піднесенню економіки європейських країн.

Почалася перебудова європейських економічних відносин. Розклад
феодального господарства був пов’язаний з

102

такими процесами, як розвиток товарного господарства; спеціалізація
ремесла, що наближалася до рівня мануфактурного поділу праці; посилення
майнової та соціальної диференціації; формування великих капіталів і
розвиток розширеного відтворення. У сільському господарстві ці процеси
відбувалися повільно. Феодальна земельна власність поступово стала
об’єктом купівлі-продажу. Розорення дрібного і середнього дворянства
набуло широких масштабів. У Франції воно поповнювалося за рахунок “людей
мантії” (чиновників, буржуазії). Селянські цензиви еволюціонували у
дрібну селянську власність, феодальна грошова рента і оренда — у
капіталістичну ренту і оренду, використовувалася наймана робоча сила.
Дворянство збідніло. Були вигідними ліквідація селянських наділів,
перехід до фермерського господарства.

Генеза індустріальної цивілізації пов’язана з розвитком мануфактурного
виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн
залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI—XVIII ст. можна
охарактеризувати як мануфактурне.

Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі
праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що
історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи
мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована.

Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині
XVII ст., грунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі.

Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю
виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст. Мануфактури
виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку
створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були
в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні.
Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал
підпорядковував ви-

103

робництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в
промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.

Передумови індустріалізації сільського господарства формувалися у трьох
основних напрямах: створення буржуазних форм земельної власності,
перетворення феодальної ренти на капіталістичну, зростання товарності.
Ці процеси відбивали боротьбу між ринковим підприємництвом і
дрібнотоварним виробництвом.

Відбулися значні зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне
виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці,
формувалися національні, європейські та світові ринки товарів і грошей.
Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Європейські феодальні
країни були вилучені із світового ринку і перетворилися на
країни-продавці продукції своїх аграризованих економік.

Відбулися радикальні зміни в організації світової торгівлі. З’явилися
монопольні торгові компанії, вдосконалилися товарні біржі. Зародилася
страхова справа. Доходи розподілялися через зарплату (найману працю),
прибуток (капітал), ренту (земельну власність).

Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації відіграли
буржуазні революції в Нідерландах (1566— 1609 pp.), Англії (1640—1660
pp.). Північній Америці (1775 —1783 pp.), Франції (1789—1794 pp.).

У першій половині XVI ст. у Нідерландах, особливо в північних
провінціях, швидкими темпами розвивалася промисловість на основі
мануфактурного виробництва. Національний ринок ставав частиною
європейського та світового ринків. Відбувалися зміни в сфері земельних
відносин. Більшість селян були вільні. Питома вага феодального
землеволодіння становила лише 20—25%. Створювалися фермерські
господарства, райони “торговельного землеробства”, що спеціалізувалися
на вирощуванні певних культур або галузевому тваринництві. У середині
XVI ст. Нідерланди стали провінцією феодальної Іспанії, яка намага-

104

лася перетворити їх на свою колонію. Це прискорило революцію.

Революція та визвольна війна перемогли тільки в північних провінціях, що
в 1579 p. проголосили себе незалежною державою — Республікою Сполучених
Провінцій Нідерландів (Голландія), яка вступила на шлях індустріального
розвитку. Проте революції в Нідерландах були властиві незавершеність і
половинчастий характер економічних і політичних реформ. До влади прийшла
купецько-патриціанська олігархія, яка конфронтувала з підприємцями. Були
конфісковані та розпродані лише землі церкви і дворян-емігрантів, ленні
дарування іспанського короля Філіппа II збереглися. Основою аграрного
ладу залишалися дрібні селянські господарства. Поступово були відновлені
корпоративні привілеї цехів. Як наслідок з другої половини XVIII ст.
Голландія перестала бути панівною промисловою нацією, почала відставати
в економічному розвитку від Англії.

Нідерландська буржуазна революція привела до встановлення капіталізму в
Голландії, але не вплинула на інші європейські країни. Такого впливу
домоглася буржуазна революція в Англії, яка розпочалася в умовах
індустріального розвитку країни. Зростав обсяг багатогалузевого
мануфактурного виробництва, торгівлі. З’явилося економічно сильне
середнє і дрібне дворянство — джентрі, яке господарювало на
підприємницькій основі. Аграрний переворот XVI ст. знищив старе
феодальне землеволодіння, прискорив процес знеземелювання селян, сприяв
організації сільського господарства на фермерській основі.

Заходи, проведені в процесі й після буржуазної революції в Англії,
зміцнили буржуазні відносини у сфері промисловості, торгівлі, кредиту.
Були відмінені всі рицарські подарування, що перетворило лордів на
єдиних власників землі. Зберігався копігольд, усі феодальні платежі були
на користь землевласника. Землі церкви, корони, противників революції
продавалися на комерційній основі. Поширився перехід

105

копігольда на лізгольд — короткострокове користування землею. В 1651 p.
було опубліковано Навігаційний акт, який заборонив каботажне плавання
іноземних кораблів між англійськими портами, дав змогу іноземцям
постачати в Англію лише товари своєї країни і підтверджував монополію
англійських комерсантів на торгівлю з колоніями Англії. Цей акт
забезпечив панування Англії на світовому ринку. Революція закінчилася
компромісом між новим дворянством і буржуазією, проте вона створила
умови, що забезпечили перемогу індустріального суспільства в Англії. З
1707 p., після укладення унії з Шотландією, Англія дістала офіційну
назву Великобританія.

У XVI ст. розпочалася колонізація європейцями Північної Америки. В цьому
досягла успіху насамперед Англія, яка створила на Атлантичному узбережжі
13 колоній. Перед війною за незалежність в колоніях сформувалося
ранньобуржуазне суспільство з пережитками європейського феодалізму і
рабства. Проте Англія гальмувала розвиток колоній. Управляла ними
англійська влада. Так, в англійському парламенті не було представників
колоній, тому закони про колонії мало стосувалися місцевих жителів.
Створювалися перешкоди для розвитку фермерського господарства. Кращі
землі належали англійцям, підтримувалося дворянське землеволодіння.
Англійський уряд прагнув затримати розвиток тих галузей, які створювали
конкуренцію для англійської промисловості. Торгівля з іншими країнами
дозволялася лише через англійських купців. Колонії були ринками збуту,
джерелами сировини і грошових багатств для Англії. Це призвело до війни
за незалежність, яка закінчилася перемогою. У 1776 p. було проголошено
створення незалежної федеральної держави Сполучених Штатів Америки.
Війна одночасно була і буржуазною революцією. Вона знищила маєтки
феодального типу, “квіт-ренту” за оренду землі, конфіскувала і
розподілила землі прихильників Великобританії (роялістів). Сформувався
фонд державних земель на Заході, що створило сприят-

106

ливі умови для розвитку фермерських господарств. Революція прискорила
розвиток промисловості та торгівлі. До влади прийшла буржуазія разом з
рабовласниками. Плантаційне господарство і рабство збереглися на півдні
країни.

Коли розпочалася французька буржуазно-демократична революція, в Європі
вже існували дві буржуазні держави — у Великобританії та Голландії, а на
Американському континенті утворилася незалежна буржуазна республіка США.
Промисловий переворот у Великобританії зробив процес індустріального
розвитку незворотним. У Франції існувала багата і політичне сильна
буржуазія, розвивалася мануфактурна промисловість, проводилася політика
меркантилізму, панував торговий капітал.

Революція у Франції декларувала скасування феодального режиму та
ліквідувала дворянські привілеї. Знищувалися особисті примуси селян,
встановлювалися умови викупу основних примусів. Всім громадянам
гарантувалося право на будь-які посади і звання. В лютому 1791 p.
спеціальні декрети Установчих зборів скасували державну регламентацію
промислового виробництва, ліквідували цехи, проголосили свободу
торгівлі.

Після повалення монархії, у період правління жирондистів — великої
буржуазії (серпень 1792 — травень 1793 p.) аграрне питання не було
розв’язано. Лише з приходом до влади якобінців — середньої та дрібної
буржуазії (червень 1793 — липень 1794 p.) феодальні стосунки було
остаточно знищено. Було оголошено обов’язковим розподіл земель громад у
тому випадку, якщо цього бажала третина місцевих жителів. Був виданий
декрет про повне знищення феодальних прав дворянства, ліквідацію боргів
селян феодалам, а документи про феодальні права підлягали привселюдному
спаленню. Цензиви стали власністю селян без викупу. Земля емігрантів
конфісковувалася і продавалася. Був виданий декрет про відміну рабства у
колоніях.

За правління якобінців була створена сталеливарна промисловість, 33
заводи і багато майстерень з виготовлення

107

зброї. Розширилося виробництво селітри, пороху, вичинених шкір, взуття:
Конвент (уряд) вважав, що промисловість не повинна бути на бюджеті
республіки і не проводив її націоналізацію. У сфері розподілу були
встановлені максимум цін і заробітної плати, введена карткова система на
продукти харчування. У сільському господарстві освоювалися нові землі,
вирощувались нові культури: капуста, морква, картопля, ріпа,
поширювалися агрономічні знання. Була запроваджена метрична система мір
(метр, кілограм). Одночасно якобінський уряд проводив політику
збільшення податків, реквізиції хліба та фуражу, мобілізації робітників
промисловості; осіб, зайнятих у сільському господарстві, торгівлі
товарами першої необхідності, заборонив робітничі організації та
страйки. Це викликало незадоволення широких мас і диктатури якобінців.

Французька революція (1789—1794 pp.) набула загальноєвропейського і
світового характеру. Вона зумовила кінець перехідного періоду та
перемогу індустріального суспільства.

Батьківщиною мануфактурного господарства були Нідерланди. З утворенням
Голландії економічний розвиток прискорився. Міжнародного значення набули
текстильна промисловість та кораблебудування. Швидко розвивалися
мануфактури, на яких виготовляли льняні, шовкові, бавовняні тканини,
полотно, вельвет, плюш. Мануфактури виникли в парусній, канатній,
паперовій, цукрово-рафінадній, миловарній, скляній, пивоварній галузях
промисловості. Переважали централізовані мануфактури, на яких працювало
до 100 робітників. Зросло міське населення. У першій половині XVII ст.
воно становило від 35 до 50% усього населення країн. Створювалися
галузеві та міжгалузеві спілки підприємців.

З другої половини XVIII ст. голландська мануфактура почала відставати
від англійської. Державним законодавством були відновлені цехи (1749
p.), бюргерство взяло гору над підприємцями. Уряд на вимогу промисловців
не про-

108

водив політику протекціонізму. В інтересах торгового капіталу дешеві
іноземні товари заповнювали місцеві ринки. Капітал набув лихварського
характеру, перемістившись у банківську сферу. В кінці XVIII ет. у
Голландії промисловість перебувала у стагнації.

У промисловості Великобританії мануфактури зайняли панівне місце.
Третина промислового населення була зайнята у сукнярстві. Так, його
продукція у середині XVIII ст. становила 1/3 англійського експорту.
Існувала спеціалізація за окремими видами сукна (кілька десятків).
Розвивалися бавовняні, паперові, скляні, металургійні, кораблебудівні
мануфактури. У Великобританії добували залізну руду, мідь, олово,
свинець, кам’яне вугілля. Питома вага населення міст становила 30%. За
темпами і масштабами англійська промисловість у кінці XVIII ст. зайняла
перше місце в Європі.

За рівнем промислового розвитку Франція займала друге місце після
Великобританії, однак переважало ремісниче виробництво. XVI ст. було
періодом активного впровадження монархією цехового ремесла. В містах
жило 15— 17% населення. Мануфактури Франції виготовляли в основному
предмети розкоші; шовк, атлас, оксамит, парчу, килими, меблі, скляні та
порцелянові вироби, а також військове спорядження. Нові форми
організації виробництва поширилися в текстильній, друкарській, гірничій
галузях промисловості. Франція займала перше місце в Європі з
виробництва полотна, яке виготовляло сільське населення, а
організаторами були через систему розсіяної мануфактури купці та
лихварі. Уряд проводив політику протекціонізму та меркантилізму. Система
заходів сприяла створенню державних і приватних мануфактур, надавала
підприємцям субсидії, пільги, привілеї. Митна політика захищала
національну промисловість від іноземних конкурентів. Переважали
децентралізовані мануфактури. На дрібних та середніх централізованих
підприємствах працювало до 50 робітників, рідко — до 100. Розвиток
мануфактур був повільним і обмежувався в основному легкою

109

промисловістю. Це пояснювалося вузьким внутрішнім ринком, спрямуванням
капіталу в лихварство.

Особливістю господарства Німеччини була його відсталість від Голландії,
Великобританії, Франції. Переважала цехова система. Це зумовило появу
розсіяних мануфактур у сільській місцевості. Вони виникали на основі
купецького капіталу в сукняному, полотняному виробництві. Централізовані
мануфактури поширилися у гірничій, металургійній, металообробній
промисловості. У кінці XVIII ст. у Берліні було 10 тис. робітників і
вироблялося товарів на 6 млн талерів. Існували також вотчинні
мануфактури з кріпосною працею. В умовах політичної роздробленості та
панування кріпосних порядків відсталість Німеччини прогресувала.

У сільському господарстві індустріальні відносини розвивалися
повільніше, ніж у промисловості. Найрадикальнішим був аграрний переворот
у XVI—XVIII ст. в Англії (Великобританії). Примусова експропріація
дрібних власників і конверсія (перетворення) земель на пасовища були
зумовлені товарно-грошовими відносинами, необхідністю збільшення
сировини для текстильних мануфактур. Там, де застосовувалося
обгороджування землі, відразу утворювалася велика земельна власність
буржуазного типу. В XVII ст. землю орендували селяни (коттери, батраки)
або власники її самі розводили великі стада овець. Масштаби
обгороджувань зросли із секуляризацією монастирських земель, що
розпродувалися на комерційних засадах. Після буржуазної революції на
обгороджуваних землях утворювалися фермерські господарства, а лендлорди
отримували капіталістичну ренту. Землеволодіння копільгольдерів
ліквідовувались повільно, їх переводили на становище орендарів,
змушували відмовитися від своїх прав на користування землею. Посилилася
майнова диференціація селянства. У XVIII ст. із завершенням
експропріації селянства дрібні селянські господарства перестали
існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності
лендлордів і фермерів.

110

Сільське господарство д осягло значних успіхів у вівчарстві,
агрокультурі та агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни,
використання добрив), зросла врожайність зернових культур. У XVIII ст.
Великобританія вивозила 20% врожаю. Вона стала країною класичного
фермерського господарства.

У Голландії розвиток сільського господарства мав компромісний характер.
Революція не ліквідовувала феодальну земельну власність, проте пріоритет
в аграрному розвитку належав зміцненню дрібноселянської власності за
рахунок скуповування монастирських володінь, осушування земель
(польдеризація), на яких розвивалися фермерські господарства. Вони
орієнтувалися на культури, що давали найбільший прибуток, — льон,
коноплі, тютюн, хміль, рослинифарбники, товарне тваринництво, селекційні
роботи. Голландські сир і масло вивозили в усі країни Європи.

У Франції протягом XVI—XVIII ст. зберігалося велике землеволодіння, яке
втратило умовний характер. Людина будь-якого статусу могла нею володіти
та розпоряджатися без обмежень. Зміцнилася спадкова цензива. Грошова
земельна рента досягла 20—25% від урожаю зерна. Доменіальні землі
феодали здавали в оренду. На 2/3—3/4 території Франції була поширена
оренда за половину врожаю. Крім того, селяни платили натуральну ренту,
десятину та мито за купівлю землі (5—8 % її вартості), обробляли
дворянські землі, виконували будівельні роботи. У XVIII ст. почався
процес обгороджування альменд, половину яких привласнили сеньйори.
Аграрне законодавство якобінців під час французької революції
перетворило селянина на дрібного власника індустріального суспільства.

У німецьких землях на захід від Ельби і в Австрії основною виробничою
одиницею залишалося селянське господарство на основі грошової та
натуральної ренти. Селяни могли вільно розпоряджатися землею. Орендні
відносини визначалися договорами. Селянське землеволодіння
підтримувалося князівською владою, зацікавленою у збільшенні податків. У
всіх територіальних землях забороняло-

111

ся продавати селянські наділи. У доменіальних господарствах феодалів і
церкви існувала як відробіткова рента, так і наймана праця. Поширилися
орендні (маєрні) господарства, що мали товарний характер, і міжселянська
оренда. Зросла майнова диференціація селянства, майже 60% селян були
безземельними. Посилилася спеціалізація сільського господарства,
переважало зернове виробництво (жито, пшениця), почали сіяти гречку,
вирощувати картоплю, кукурудзу на корм худобі, конюшину. В цілому
перебудова відбувалася повільніше, ніж у Великобританії. Зберігалася
земельна, особиста, судова залежність селян від феодалів.

У мануфактурний період торговельний капітал переважав над промисловим.
Головними сферами вкладення капіталів у Великобританії та Голландії були
зовнішня торгівля і морські перевезення. В 1770 p. на інвестиції в
англійську промисловість припадало всього 9% внутрішніх капітальних
вкладень, або 0,5 % національного доходу, а в 1790 —1793 pp. —
відповідно 13 і 7,8%.

Під впливом географічних відкриттів змістилися світові торгові шляхи. В
Європі зберіг своє значення морський шлях від Піренейських портів до
Північної Франції, Великобританії, Нідерландів. Середземне море
перетворилося на континентальне з невеликим економічним значенням.
Італійські міста втратили свою монополію на східну торгівлю. Венеція
вивозила з левантійських країн шовкові тканини, а ввозила англійське
сукно. В середині XVI ст. переважні позиції у левантійській торгівлі
зайняла Франція, яка почала вивозити масло, вовну, зерно, коралі,
фрукти, шовк, килими. У стороні від світових торговельних шляхів
залишилися німецькі міста. Визначальною стала океанська торгівля. Почали
формуватися атлантична економіка, світовий ринок і торгівля.

Торгівля розвивалася швидкими темпами у тих країнах, де цьому сприяли
географічне положення та можливість колоніального пограбування. На
початку XVI ст. такими країнами були Іспанія та Португалія. В 1494 p.
вони роз-

112

ділили сфери колоніального панування. Португалія монополізувала
торгівлю з Африкою та Азією, витіснила арабів з Індійського океану, а
торгівлю з Індією оголосила королівською монополією. Іспанія залишила у
сфері свого панування всю Америку. До Європи вивозили цукрову тростину і
велику кількість благородних металів. За 1521—1660 pp. було вивезено 18
тис. т срібла і 220 т золота. Однак багатства не вкладалися у вітчизняну
промисловість, комерційну діяльність, а витрачалися на споживання і
марнотратство.

На початку XVI ст. столицею світової торгівлі став Антверпен (місто у
провінції Брабант). Його економіка грунтувалася на посередницькій
торгівлі світовими і європейськими товарами: англійським сукном,
німецькими винами, міддю та сріблом, привезеними португальцями перцем та
прянощами, іспанцями — вовною, винами, сухими фруктами, срібними
монетами та зливками. Із Скандинавії голландці привозили дерево для
кораблів, рибу, з Польщі та Литви — хліб, худобу, льон, віск, мед, сіль,
з Росії — шкури, льон, прядиво. В Антверпені мали представництва і
агентства купецькі фірми всієї Європи.

Торгівля Голландії мала універсальний характер і охоплювала весь світ. У
1602 p. була створена Ост-Індійська компанія. Голландці, витіснивши
португальців, створили імперію, що простягнулася від Мозамбіка до
Японії. Вони не тільки монополізували постачання прянощів і східних
товарів, а й займалися каботажними перевезеннями, забезпечуючи торгівлю
та обмін між торговими центрами Атлантичного узбережжя. При утворенні
Ост-Індійська компанія мала капітал 6,5 млн флоринів, поділених на акції
по З тис. кожна. В 1699 p. капітал компанії дорівнював 4 т золота.
Дивіденди становили від 18 до 100%. Вона утримувала 100 кораблів, на
яких в XVII—XVIII ст. було перевезено мільйон осіб. Вест-Індійська
компанія, створена в 1621 p., займалася піратством і работоргівлею. Лише
в 20 —30-х роках XVII ст. голландські пірати захопили в Атлантиці 547
кораблів, вартість яких становила 40 млн гульденів.

113

З кінця XVI ст. наступником Антверпена став Амстердам (Голландія). Його
кораблі перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися Піренейський
півострів і Північна Атлантика. Голландці зайняли панівне становище у
торгівлі Португалії з Іспанією. З розвитком торгового капіталу і флотів
Великобританії, Німеччини і Франції активність нідерландської
посередницької торгівлі обмежувалася, і з 30-х років XVIII ст. вона
поступилася першістю Великобританії.

З розвитком океанської економіки Англія, що раніше знаходилася осторонь
від основних торгових шляхів, опинилася в їх центрі. Починаючи з
контрабандної торгівлі з іспанськими і португальськими колоніями, вона
знищила іспанський флот (“Непереможну Армаду” в 1588 p.), обігнала за
масштабами колоніальної та торгової експансії Нідерланди, відвоювала у
Франції її найважливіші володіння, захопила Індію і перетворилася на
світову колоніальну імперію.

Створилися монопольні торгові компанії — Левантійська, Віргінська,
Гвінейська, Вест-Індійська, Ост-Індійська, а після встановлення зв’язку
з Московською державою — Російська. Англія зайняла монопольне становище
у работоргівлі, так званій трикутній торгівлі. Схема плавання для всіх
работоргових кораблів була одна. З Англії кораблі виходили з тканинами,
мідним та олов’яним посудом, залізом, скляним товаром, горілкою, порохом
і зброєю. Ці товари обмінювалися в Африці на рабів (60—80% експорту),
шкури, слонову кістку, арахіс. Їх доставляли в Америку. Тут закупляли
цукор, бавовну, індиго і везли в Європу. І в кожній вершині трикутника
реалізовувався прибуток.

На 1792 p. Великобританія мала позитивне торгове сальдо більше ніж у
5млн фунтів стерлінгів (імпорт — 19,5 млн фунтів стерлінгів, експорт —
24,9 млн фунтів стерлінгів). Цю торгівлю забезпечували ЗО 470 кораблів,
з них лише 3620 були іноземними. Обсяг зовнішньої торгівлі
Великобританії становив 1/5 європейської та 1/7 світової.

Франція не вела такої активної колоніальної торгівлі та експансії. Це
було пов’язано з меншим економічним

114

потенціалом, незаінтересованістю та пасивністю французької буржуазії.
Колоніальні торгові компанії створювалися за ініціативою та допомогою
держави (Ост-Індійська компанія отримала від державного скарбу 90 млн
ліврів). Як наслідок Франція програла боротьбу за колонії.

XVI—XVIII ст. — період завершення становлення національних ринків, їх
розширення та зміцнення. Це було пов’язано з подальшим відокремленням
сільського господарства від промисловості, розвитком територіального
поділу праці, міст і міського населення, відміною внутрішніх мит,
удосконаленням шляхів сполучення. Найбільшим за обсягом був національний
ринок у Великобританії, хоча за кількістю населення вона поступалася
Франції, Іспанії. Визначальну роль у XVIII ст. відігравало будівництво
шосейних доріг і каналів. У 1657 p. було створено генеральний поштамт
для всієї країни. У кінці XVIII ст. обсяг його становив приблизно 40—60
млн фунтів стерлінгів на рік, або 4—6 млн прибутку (обсяг зовнішньої
торгівлі на рік — у середньому 20 млн фунтів стерлінгів). Зв’язок між
різними регіонами країни забезпечувався завдяки періодичним ярмаркам,
подорожуючим купцям.

Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту.
На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних
розрахунках використовували векселі (письмові боргові зобов’язання) на
пред’явника. Борги та кредити поступали на ринок. ВекЦ селі були в обігу
замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися, коли
боржник, який підписав зобов’язання, не отримував його як кредитор.
Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигнацій), що
встановлювала відповідальність кредиторів. У 1598 p. було засновано
Страхову палату.

У другій половині XVI — 20—30-х роках XVII ст. розпорядниками
європейських платежів і розрахунків були генуезькі купці-банкіри.
Почавши з фінансування іспанської корони з 10 % річних, вони
контролювали торгівлю золотом

115

і сріблом в Європі. Після іспанського банкрутства 1627 p. генуезьці
вклали капітал у позики Австрії, Баварії, Швеції.

Протягом XVII ст. міжнародним фінансовим центром став Амстердам. У 1609
p. був створений Амстердамський депозитний і валютний банк, вклади якого
зросли з 1 млн в 1610 p. до 8 млн флоринів у 1640 p. В 1611 p. була
створена біржа, яка стала грошовим центром, звідки голландські капітали
у вигляді позик і кредитів направлялися в усі країни світу. Втративши
промислово-торгову першість, Сполучені Провінції зберегли своє значення
найбільшого і найдешевшого кредитора. Вартість кредиту становила 5 %. У
кінці XVIII ст. Амстердам контролював 3/7 облігацій англійського
національного боргу. Саксонія отримала кредити на 9 млн, СІЛА — на 2 млн
флоринів. Гарантіями були земля, дорогоцінності, державні борги.

У XVIII ст. у діловому світі почав панувати англійський фінансовий
капітал. В 1694 p. був утворений Англійський банк, білети якого до 1797
p. обмінювалися на золото. Формувалися приватні лондонські банки. В 1807
p. їх було 73. У провінціях з’явилися сільські банки або банки графств:

в 1750 p. — 13, в 1784 p. — 120, в 1800 p. — 370. Вони були депозитними
банками, мали право надавати кредит, враховувати векселі та позики. У
1773 p. була створена Розрахункова палата для компенсаційних розрахунків
між банками.

Отже, банки, на відміну від великих ярмарків, що збиралися кілька разів
на рік, регулярно проводили клірингові розрахунки (залік взаємних вимог
та зобов’язань). Сконцентровані у банках гроші перерозподілялися і
використовувалися у промисловості, торгівлі.

Розвивалася податкова система. У Великобританії податки становили з
промисловості та сільського господарства в 1715 p. — 17%, в 1800 p. —
24%. У Франції вони були нижчими: у 1715 p. — 11%, в 1735 p. — 17%, в
1770 p.— 10 %. Однак у Великобританії переважало непряме оподаткування
(70%), у Франції основну частину податків становили прямі.

116

Характерною ознакою господарств європейських країн був державний борг.
Постійними боржниками були королі Іспанії. У Великобританії тільки в
1716 p. англійський державний борг називали національним. Країна була
боржником голландських банкірів. Практикувалися примусові позики у
населення. Проте борг Великобританії ніколи не досягав критичного рівня
(подвійної суми національного доходу). У Франції перед революцією в 1789
p. він становив 3 млрд ліврів, що зумовило фінансову кризу і зубожіння
держави.

Одночасно швидкий розвиток мануфактурного виробництва у Великобританії
порівняно з іншими країнами у XVII —XVIII ст. забезпечив її економічні
успіхи, сприяв ліквідації торгової монополії Голландії. Це була перемога
промислового капіталу над торговим.

Отже, визначальним моментом господарського розвитку країн Західної
Європи була підприємницька перебудова на ринкових засадах, формування
індустріального укладу. Проте на кінець XVIII ст. нові відносини
перемогли частково. В Іспанії, Португалії, Італії запанувала феодальна
реакція, економіка характеризувалася занепадом і відносним застоєм.

1.2. Особливості економічного розвитку країн Центральної,
Південно-Східної та Східної Європи

Для аграрної еволюції країн Центральної, ПівденноСхідної та Східної
Європи протягом XVI—XVIU ст. визначальним було утвердження
панщинно-кріпосної системи господарства. Вона характеризувалася
захопленням феодалами селянських і громадських земель, зростанням
доменів і створенням великих маєтків, закріпаченням селян з переважно
відробітковою рентою, орієнтацією господарства не на особисті потреби
феодала, а на виробництво товарної маси сільськогосподарської продукції
для збуту на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей процес в
історіографії мав назву “повторне закріпачення селян” і мав відно-

117

іпення до німецьких земель, він фіксував вторинність кріпосного права,
що утвердилося в заельбських землях після поразки селянської війни
1524—1525 pp., по відношенню до кріпосних явищ класичного феодального
господарства. В сучасній науці поширена концепція, що кріпосне право
XVI—XVIII ст. було першим і єдиним у Європі, а використання терміну
“повторне закріпачення селян” зберігається як традиція.

У сферах промисловості та обігу повільно розвивалося дрібне товарне і
мануфактурне виробництво. Зовнішній ринок переважав над внутрішнім.
Країни Центральної і Східної Європи перетворилися на аграрно-сировинний
додаток до економічно розвинених західноєвропейських країн.

Причинами, що зумовили своєрідність економічного розвитку країн на схід
від Ельби, були як місцеві закономірності та особливості, так і
загальноєвропейські економічні фактори. Порівняно із Західною Європою ці
країни не були готові до перебудови. В аграрних відносинах збереглися
дворянські землеволодіння, елементи особистої та адміністративно-судової
залежності селян від феодалів та відробіткова рента. Товаризація
селянських господарств була незначною. Наявність колонізаційного
земельного фонду, зокрема у Східній Німеччині, Польщі, Росії, ще більше
гальмувала темпи розвитку. Урбанізація була меншою, ніж у Західній
Європі. Міста були відносно слабкими і не могли взяти на себе роль (ні
економічно, ні політичне) рушія суспільного прогресу, що було властиве
західноєвропейським містам. Великі географічні відкриття віддалили ці
країни від головних шляхів світової торгівлі. Продукція місцевих ремесел
не могла конкурувати з мануфактурними західноєвропейськими виробами.
Слов’янські народи, крім російського, не мали своєї державності,
належали до багатонаціональних Російської, Австрійської держав. Речі
Посполитої, та Туреччини. Селянська війна в Німеччині (1524— 1525 pp.),
народні рухи в Чехії, Угорщині, Росії на початку

118

XVII ст. були придушені і не закріпили прогресивних тенденцій розвитку.

На перехід країн від чиншу до панщинно-кріпосної системи господарства
впливали загальноєвропейські економічні процеси. Темпи перетворень в
аграрній сфері порівняно з промисловістю були повільнішими. Внаслідок
“революції цін” знецінилася фіксована грошова рента, а дрібноселянське
виробництво не могло забезпечити швидкого зростання. Збільшення цін на
продукти харчування, розвиток міжнародної хлібної торгівлі стимулювали
підприємницький характер феодальних господарств. Піднести товарність
сільськогосподарського виробництва в короткий строк було можливо лише на
основі відробіткової ренти. Становлення європейського і світового ринків
зумовило початок міжнародного поділу праці. Тим часом як капіталістичне
сільське господарство Великобританії, Голландії розвивалося інтенсивно,
орієнтуючись на високопродуктивні та трудомісткі галузі (вирощування
технічних культур, тваринництво), у центральних і східноєвропейських
країнах культивувалося зернове господарство.

Класичним районом панщинно-кріпосного господарства були східнонімецькі
землі між Ельбою та Одером. Дворяни зосередили у своїх руках усі три
форми влади над селянином: земельну, особисту, судово-адміністративну. В
середині XVI ст. відробіткова рента тривала один день, у кінці століття
— два, в середині XVII ст. — три дні. Після Тридцятирічної війни
(1618—1648 pp.) сільське господарство відновлювалося на основі
селянських господарств. Проте вже на зламі XVII—XVIII ст.
панщинно-поміщицьке господарство було відновлено. У XVIII ст.
впроваджувалася урочна система панщини, різко зменшилася кількість
селянських господарств, посилилася майнова диференціація. 58 % зібраного
зерна селяни використовували для власних потреб, 34 % віддавали у
вигляді феодальних примусів поміщикові. Можливостей для зміцнення і
розвитку господарства у селян практично не було.

119

Друга половина XVII—XVIII ст. — це період кризи панщинно-кріпосної
системи господарства. Зміцніли позиції магнатів, яким належала у XVIII
ст. половина землі. Для виконання відробіткової ренти, що становила 8—12
днів на тиждень з повного наділу, на роботу з селянського двору виходило
по два робітники: селянин-кмет з тяглом і піший помічник. Загородники
(малоземельні селяни) і коморники (безземельні) відробляли 2—3 дні
панщини на тиждень. Одночасно посилилося значення грошової ренти,
застосовувався кабальний, примусовий, вільний найм.

Фільваркове, переважно зернове, господарство Польщі було орієнтовано на
ринок: у першій половині XVI ст.— внутрішній, з кінця XVI ст. —
зовнішній. У 70-х роках XVIII ст. експорт зерна у Західну Європу
оцінювався в 9— 10 млн злотих на рік. Середній домен продавав 2/3—3/4
своєї зернової продукції.

XVI — початок XVII ст. — період піднесення ремесла і торгівлі.
Розвивалися цехи. Зростала чисельність партачівремісників, які не
входили до цехових організацій. На основі цехового і позацехового
ремесла виникали підприємства мануфактурного типу: керамічні, паперові,
соляні.

Негативно впливала на розвиток міст і торгівлі політика шляхти. Міста
були позбавлені права голосу в сеймі (1505 p.). Місцевим купцям
заборонялося їздити за товарами за кордон (1565 p.). Сейм звільнив
шляхту від мита на ввезення товарів. Чужоземні купці вільно торгували на
території Польщі.

Після занепаду з 20-х років XVII ст. міст, ремесел, внутрішньої та
зовнішньої торгівлі почалося економічне піднесення з другої половини
XVIII ст. Посилилася урбанізація. Вотчинні мануфактури, продукція яких
була дорожча на 75—100% за іноземні товари, розорювалися або переходили
у власність купців. Розвивалися міщанські мануфактури.

На кінець XVIII ст. у гірничорудній промисловості було 165 підприємств,
текстильній — 72, хімічній — 9, друка120

рень — 32. Позначилась промислова і сільськогосподарська спеціалізація
різних районів Польщі.

Внаслідок поділу Речі Посполитої в кінці XVIII ст., частина польських
земель потрапили під владу Росії, Австрії та Прусії і розвивалися в
межах політики Романових, Габсбургів і Гогенцоллернів.

В Австрійській імперії Габсбургів тільки в суто австрійських землях
збереглося чиншове господарство селян. На чеських, словацьких,
угорських, словено-хорватських, українських землях поширилося
доменіально-панщинне господарство. Відробіткова рента для певних
категорій селян становила п’ять-шість днів на тиждень. Австрійське
аграрне законодавство XVII. ст. поділило феодальні землі на рустикальні
(селянські) та домінікальні (поміщицькі) із забороною їх замінювати,
обмежило панщину трьома днями на тиждень, заборонило працювати на
поміщиків у неділю і святкові дні. В XVIII ст. зросла підприємницька
діяльність поміщиків, значно погіршилося становище селян, посилилася їх
пауперизація.

За правовою ознакою селяни поділялися на рустикалістів і домінікалістів.
Перші мали наділи на правах володіння, користування і розпорядження
землею (закупні землі) або на правах лише тимчасового користування
(незакупні землі). Селяни були зобов’язані виконувати всі три форми
ренти та інші примуси, платити державні податки. Рустикалістські селяни
були орендарями землі й не виконували регулярних примусів перед
державою. Приблизно 40 % селян мали землі (повні та неповні селяни).
Більшість селян були безнадільними. Особиста кріпосна залежність селян у
Чехії, Моравії, Сілезії була ліквідована у 1781 p., в Угорщині — в 1785
p.

Після занепаду промисловості й торгівлі в другій половині XVI—XVII ст.
почався їх розвиток. Грунтуючись на ідеях меркантилізму, австрійський
уряд здійснив ряд реформ. Зросла кількість мануфактур (скляних,
порцелянових, суконних, шовкових). Був створений Державний банк,

121

обмежені права цехів, знищені внутрішні митні кордони. Промисловими
районами стали Австрія та Чехія. Решта земель залишалася аграрною
периферією.

У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська централізована
держава, яка з середини XVI ст. стала багатонаціональною. До її складу
ввійшли території Поволжя, Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії
Україна. В XVIII ст. Росія завоювала вихід до Балтійського моря.

У XVI—XVIII ст. в Росії існували різні форми землеволодіння: чорносошне
(державне), двірцеве, світське, церковне. Швидкими темпами зростало
феодальне землеволодіння. В середині XVII ст. чорні волості у центрі
країни зникли. У XVI—XVII ст. скорочувалися світські вотчини та
зміцнювалися помістя — умовні землеволодіння бенефіціального типу.
Протягом цього періоду в загальнодержавних масштабах (Соборне Уложення
1649 p., указ 1714 p. Петра І) затверджувалися земельні права дворян,
скасовувалася ієрархія земельної власності, узаконювалося злиття
помістної і вотчинної форм землеволодіння. Власність поділялася на
родову (отриману в спадок) і надбану. Указ 1762 p. про вольності
дворянства дав змогу поміщикам самостійно займатися господарством. За
“Жалованою грамотою дворянству” (1785 p.) вони отримали повну свободу
щодо землі. Сприяло утвердженню феодальної власності генеральне
межування згідно з маніфестом 1765 p., що проводилося протягом кількох
десятиліть. Воно закріпило за дворянством до 50 млн десятин самовільно
захоплених земель.

Змінилося економічне і правове становище селян. Селянські наділи (орні
землі) лише за XVI — першу половину XVII ст. зменшилися з 15—19 до 6
десятин. На кінець XVIII ст. поміщицька рілля охоплювала в чорноземній
зоні половину, а в нечорноземній — третину всієї землі, відробіткова
рента дорівнювала шість днів на тиждень. Зростало значення грошової
ренти. В середині XVIII ст. панщинне селянство становило 54,9%, чиншове
— 45,1% кріпаків. Визначилося районування форм ренти.

122

Прийнявши Соборне Уложення 1649 p. — перший узагальнюючий правовий
кодекс, уряд Росії завершив остаточне встановлення кріпосного права.
Проголошувалося безстрокове, особисто-спадкове, поземельне прикріплення
селян до землі. На селян поширювалася юрисдикція поміщиків і
вотчинників. Законодавство другої половини XVII —XVIII ст. посилило
особисту залежність селян. Без дозволу власників вони не могли піти на
заробітки, укладати фінансові угоди, їм заборонялося скаржитися на
поміщиків. Останні в адміністративному порядку засилали селян до Сибіру.

У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське виробництво.
Розширилися освоєні землі. Промислово-торгового значення набули
скотарство, вівчарство, городництво. Зросла товарність селянських
господарств. Вони забезпечували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську
самостійність порівняно з приватновласницькими селянами мали державні
селяни.

Протягом XVI—XVIII ст. зросло господарське значення міст, проте в них
мешкало лише 4 % населення. Збільшилася чисельність промислового
населення: ремісники становили половину посадського населення країни.
Ремесло отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на дрібне
товарне виробництво. Оновлення ремесла реформами Петра І першої половини
XVIII ст., офіційне впровадження ремісничого устрою сприяли поліпшенню
організації виробництва, але його роль у промисловості зменшилася.
Період панування ремесла закінчився.

На основі ремісничих підприємств, селянських промислів, дрібного
товарного виробництва виникла мануфактура, яка панувала в текстильній,
цегельній, рибальській, соляній галузях промисловості. Створювалися
мануфактури, засновані на кріпосній праці. Класичною і найпоширенішою їх
формою були вотчинні (поміщицькі) мануфактури, сформовані товаризацією
феодального господарства. Вони грунтувалися на домашній промисловості
селян, монопольному володінні

123

феодалами робочою силою. Посесійні мануфактури належали приватним
особам на основі умовного спадкового володіння, використовували працю
приписних казенних селян, а також спеціально куплених для роботи на
мануфактурах. Вони обслуговували потреби державної скарбниці і практично
не були зв’язані з ринком. Кріпосні мануфактури панували в суконній,
металургійній промисловості.

У XVII ст. у Росії розпочався процес формування всеросійського ринку. Це
було зумовлено спеціалізацією окремих районів, розвитком
товарно-грошових відносин. Якщо в XV ст. в основному торгували на
місцевих ринках або торжках, у другій половині XVI ст. — на великих
обласних ринках, то в XVII ст. вирішального значення набули ярмарки.
Росія активно боролася за експортування товарів на Захід. Баланс
зовнішньої торгівлі був активним. Політика царського уряду була
протекціоністською. В експорті переважала сільськогосподарська
продукція.

Господарський розвиток країн Центральної та Східної Європи зумовив
істотну різницю з питань генези індустріального суспільства. Одні
дослідники намагалися довести, що цей процес відбувався у мануфактурний
період XVI— XVIII ст. так само, як і в розвинених західноєвропейських
країнах, хоч і мав свої особливості. Інші обґрунтовують положення про
початок перебудови в кінці XVIII—XIX ст. в умовах індустріального
розвитку. В Росії початок перехідного періоду датується XVII ст.

Аграрний розвиток країн Центральної та Східної Європи був особливою
формою генези індустріалізації сільського господарства. Експропріація
селянства відбувалася через прикріплення їх до землі з позбавленням прав
феодального володіння. Зменшення особистої заінтересованості селян
працювати змушувало дворян посилити позаекономічний примус. Власність
дворян на землю набувала рис буржуазної приватної власності.
Мануфактурне виробництво існувало лише як індустріальне явище.

Більшість вчених розглядають панщинно-кріпосну сис-

124

тему господарства як фактор розпаду феодального господарства і
створення передумов для індустріального розвитку. Зменшилося
нагромадження капіталу у міщан і селян, торгівлю на внутрішньому і
зовнішньому ринках монополізувало дворянство, яке витрачало прибутки на
невиробничі потреби. Орієнтація на ринок поміщицьких господарств не
змінювала підвалин феодального господарства, зокрема монопольної
власності на землю. Вотчинні мануфактури існували як побічне прибуткове
заняття на основі феодальних відносин власності. У промисловості, сфері
обігу сформувався уклад індустріального господарства.

Отже, у процесі розпаду панщинно-кріпосної системи господарства
визначилися два напрями розвитку європейських країн. У Західній Європі
відновлювалося парцелярне господарство, капіталістичні відносини
утверджувалися фермерським шляхом. У більшості країн Центральної та
Східної Європи, зокрема в Росії, аграрна революція відбувалася повільно,
із збереженням феодальних пережитків. Підприємницьке сільське
господарство перемогло в середині XIX ст.

В економічному житті найрозвиненіших країн світу у XVI—XVIII ст.
відбулися суттєві зміни. Після великих географічних відкриттів
утворилися колоніальні імперії (іспанська, португальська, голландська,
французька, англійська). Наступила епоха промислових переворотів, а
разом з нею формування світового господарства. Поява заводів, нових
станів — найманих фабричних робітників і власників на засоби
виробництва, потужних підприємств стимулювала генезу індустріального
суспільства. На зміну ручній мануфактурній діяльності людини прийшла
машинна, високопродуктивна праця. Відбулися кардинальні зміни і в інших
галузях економіки (сільському господарстві, транспорті, фінансах,
торгівлі).

125

Генеза індустріального суспільства супроводжувалася зміною та
вдосконаленням знарядь праці, розвитком промисловості і торгівлі.
Потреби економічного розвитку диктували необхідність переходу від
дрібного до розширеного товарного виробництва.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Назвіть економічні причини і наслідки географічних

відкриттів.

2. Обгрунтуйте положення про те, що зародження індустріального
суспільства у країнах Західної Європи почалося в XVI cm.

3. Дайте визначення мануфактури, її типів. Розкрийте особливості
мануфактурного періоду в розвитку промисловості у країнах Західної
Європи, СІЛА.

4. Розкрийте значення буржуазних революцій XVI— XVIII cm. для
становлення індустріального суспільства.

5. ~Які наслідки аграрного перевороту в Англії ? Які факти свідчили про
прогресивний розвиток сільського господарства у країнах Західної Європи?

6. Як здійснювався процес формування і розвитку внутрішніх національних
і світового ринків? Поясніть зміст політики протекціонізму та
меркантилізму.

7. У чому полягала особливість господарського розвитку країн Центральної
та Східної Європи?

127

Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ в XIX — на початку
XX ст.

2.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот — це перехід від мануфактури з її ручною
ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського
виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і
транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної
машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали
відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового
перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над
аграрною (феодалізмом).

Промисловий переворот — це світовий процес, що визначався загальними
законами і одночасно мав свої особливості у кожній країні. Першою його
здійснила Великобританія в останній третині XVIII ст. — середині XIX ст.
Хоча передумови промислового перевороту визріли вже в середині XVIII
ст., буржуазна революція вказала шлях

127

швидкому розвиткові індустріального суспільства. Аграрний переворот і
політика обгороджування створили резерв робочої сили, необхідної для
розвитку фабричної промисловості. Протягом XVIII ст. було обгороджено
3,3 млн, за два десятиліття XIX ст. — 3 млн акрів землі; без землі
залишилося 1,5 млн селян. Економічне життя країни визначав єдиний
широкий національний ринок, що стимулював розвиток промисловості,
сільського господарства. Мануфактурний процес досяг високого рівня
спеціалізації, диференціації, удосконалилися знаряддя праці. З’явилися
спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці. Однак
мануфактура грунтувалася на технічній базі ремесла та ручній праці.

Значні кошти, які англійська буржуазія отримувала внаслідок панування у
світовій торгівлі, експлуатації колоній і работоргівлі, вкладалися в
промисловість. Вони забезпечували застосування винаходів, їх швидке
поширення. Сільське господарство успішно годувало міста і промислові
селища. Одночасно воно було споживачем промислових виробів.

Важливу роль відігравало географічне розташування: Великобританія
знаходилася в центрі світових торгових шляхів. Доступні береги і велика
кількість рік створювали стабільні господарські комунікації. Острівне
розміщення оберігало країну від спустошливих війн. Зростало використання
сировинних ресурсів (вовни, кам’яного вугілля, залізної руди). Володіючи
найкращим торговим флотом, Великобританія імпортувала товари з усіх
країн світу. Промисловий переворот прискорила і конкуренція. Металургія
країни залежала від імпорту заліза з Росії та Швеції. Дешевий індійський
ситець загрожував бавовняній промисловості, для якої технічна база була
також потрібна, щоб завоювати і витіснити з ринків вироби з сукна.

Політика протекціонізму та меркантилізму англійського уряду створила
політичні передумови для промислового перевороту.

128

Технічний прогрес передував промисловому перевороту та відбувався в
ході його розвитку. Він почався в текстильній, поширився в металургійній
промисловості, енергетиці, на транспорті. Механік Д. Кей удосконалив
ткацький верстат “летючим човником” (винайдений у 1733 p., але поширився
після 1760 p.). Тесляр і винахідник Д. Уайтт у 1733 p. застосував
витяжний валик для прядіння. Цей процес пришвидшився після винаходу
прядки “дженні” Д. Харгривсом (1765 p.), на якій можна було працювати з
16—18 веретенами. В 1767 p. T. Хайс, застосовуючи витяжні валики,
створив прядильний верстат, що працював на водяному двигуні (ватерна
машина). Важливе значення мала мюль-машина С. Кромптона (1779 p.), яка
поєднала переваги і принципи роботи прядки “дженні” та ватерної машини.
Вона давала тонку, міцну бавовняну пряжу, що конкурувала з індійською.
Невідповідність між механічним прядінням і ткацтвом була розв’язана
винайденням у 1785 p. механічного ткацького верстата С. Картрайта, що
підвищив продуктивність праці майже у 40 разів. Велике значення для
текстильної промисловості мали винаходи в’язальної, тюлевої, мереживної,
ситценабивної машин. У Франції Ж. Жаккар винайшов верстат для
виготовлення -шовкових великовізерунчастих тканин (1805 p.), Ф. Жирар —
льонопрядильну машину (1810 p.). Відомий французький хімік К. Л.
Бертолле відкрив метод відбілювання тканин за допомогою хлору та способи
їх фарбування. Використовуючи метод Леолана, почали добувати соду з
морської солі.

У металургії перша піч для виплавлення чавуну на коксі була розроблена
А. Дербі ще в 1709 p., однак лише в 50-х роках розпочалося їх будування.
У 1784 p. Г. Корт отримав патент на піч для пудлінгування заліза
(переділ чавуну на ковке залізо). Були освоєні прокатні вальці, що
збільшили продуктивність праці в металургії в 15 разів.

Революціонізуючу роль у розвитку промисловості відігравав винахід
парової машини Дж. Уаттом (1769 p.), удоско-

5 8-525

129

наленої в універсальну машину подвійної дії (1784 p.). Це дало змогу
широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність
від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. На
її основі американець Р. Фултон в 1807 p. створив пароплав, англієць Дж.
Стефенсон в 20-х роках XIX ст. — паровоз. Токарно-гвинторізний верстат
Моделі (1797 p.), свердлильна машина Уілкінсона стали основою
металообробного виробництва.

Перші фабрики (підприємства, що застосовували системи машин) виникли в
шовковій (приблизно в1717р.)і бавовняній (в 20-х роках XVIII ст.)
галузях промисловості. Проте вони існували недовго. У 1769 p.
англійський підприємець Аркрайт, викравши і запатентувавши винахід Т.
Хайса, побудував першу прядильну фабрику в Кромфорді. Цей факт
знаменував початок промислового перевороту, а бавовна почала визначати
ритм британської економіки XIX ст. в цілому.

В 1785 p. було анульовано патент Аркрайта, і будівництво фабрик у
бавовняній промисловості стало масовим: 1790 p. — 150, 1868 p. — 2543 з
32 млн прядильних і 379 тис. ткацьких верстатів. Виробництво ситцю
зросло в 50 разів (з 40 млн до 2025 млн ярдів), ціна готового продукту
зменшилася в 5 разів, рівень прибутку в кінці XVIII ст. становив сотні
відсотків доходу. Індійські тканини були витіснені з внутрішніх і
зовнішніх ринків. У 20-х роках XIX ст. були механізовані всі підгалузі
бавовняної промисловості (панчішно-в’язальна, виготовлення мережива,
тюлі) та виробничі процеси (білення, фарбування, друкування).
Механізація суконної, швейної, галантерейної, паперової, поліграфічної
галузей завершилася після 1850 p.

В англійській металургії технічне переоснащення почалося в середині
XVIII ст. За 1750—1770 pp. було побудовано 27 домен на коксі та закрито
25 на деревному вугіллі. Застосування пудлінгування забезпечило
кількісну і якісну першість англійського металу в XIX ст. Виплавлення
чавуну зросло: в 1780 p. — 80 тис. т, 1820 p. — 250 тис. т, 1850 p. —
2,7 млн т, в 1872 p. — 6,7 млн т.

130

Важливим показником успіхів промислового перевороту було поширення
парових машин. У 1782 p. паровий молот з’явився на металургійному
заводі, в 1785 p. парова машина була встановлена на бавовняній фабриці.
В 1820 p. у Сполученому Королівстві (Великобританії та Ірландії)
працювало 320 парових машин Уатта потужністю 5200 к. с., в 1840 p. — 620
тис. к. с., в 1870 p. — 4 млн к. с. (парова к. с. була еквівалентна силі
21 людини).

Промисловий переворот зробив неминучими зміни у засобах транспорту та
зв’язку. Були поліпшені сухопутні шляхи, знайдено спосіб твердого
покриття. У 20—30-х роках XIX ст. почали використовувати парові машини
на залізничному та водному транспорті. На цей час у Великобританії
існувала система чавунних рейкових шляхів (без паровоза), що досягала
сотні льє, її використовували для перевезення вугілля. Перша дослідна
залізниця Стоктон — Дармінгтон була побудована в 1828 p., а залізниця
між Манчестером і Ліверпулем — у 1829 p., яка мала комерційне значення.
Прискорилися темпи будівництва каналів, протяжність яких в 1825 p.
досягла 500 миль. У 1814 p. почалося пароплавне сполучення річок
Великобританії, а морське — в 30-х роках XIX ст., будівництво океанських
суден — в 40—50-х роках. У 60-х роках XIX ст. ці види транспорту стали
пануючими. Про їх зростання свідчать такі дані:

131

У перші десятиліття XIX ст. з’явилися машинобудівні заводи з
виготовлення обладнання для текстильних, паровозобудівних підприємств. У
50—60-х роках XIX ст. істотною ознакою машинобудування став випуск
засобів виробництва. Промисловий переворот завершився.

Промислова революція змінила економічну географію Великобританії.
З’явилися нові промислові райони. Лан-кашир і Манчестер стали центрами
бавовняної промисловості, що працювали на привізній сировині. Бавовна,
переважно з СІЛА, постачалася через Ліверпуль. Другим за значенням
центром бавовняної промисловості був район Глазго. В західному Йоркширі
розвивалася суконна промисловість на місцевій вовні та кам’яному
вугіллі. Південний Уельс, Середня Шотландія, Західний Мідленд були
основними центрами видобування вугілля та важкої промисловості. Лондон з
2,5 млн населення став світовим банківським і торговельним центром.
Обсяг промислового виробництва протягом першої половини XIX ст. зріс у 4
рази. Темпи приросту промислової продукції за десятиліття були досить
високими — 6 %. Провідна роль належала легкій промисловості. В середині
XIX ст. у текстильній, швейній галузях працювало понад третину зайнятих
у промисловості. Передувала бавовняна промисловість, що давала 1/3
англійського експорту. У вугільній, металургійній, машинобудівній
індустрії Великобританія зайняла панівне становище у світі, відіграваючи
роль “майстерні світу”. В 1840 p. її частка у світовому промисловому
виробництві досягла 45%. Із збутом промислових товарів колоніальна
імперія не мала проблем.

Перемога машинного виробництва дала поштовх до формування соціальної
структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив
45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на
країну міст і фабричних поселень, 3/4 населення промислових міст
становили робітники і ремісники. В сільському господарстві в 1810 p.
було зайнято 35 %, а в 1850 p. — 21 % населення.

132

Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його
порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж у Великобританії
(1805—1810 pp.), а завершився у кінці 60-х років XIX ст. У роки
Директорії та імперії Наполеона (1804—1814 pp.) уряд активно підтримував
французьку промисловість і торгівлю, прагнучи створити для неї найбільші
переваги. В 1810 p. створено Раду в справах фабрик і мануфактур, ав 1811
p.— окреме Міністерство мануфактур і торгівлі. У текстильній
промисловості поширилися “дженні”, мюль-машини, верстати Жаккара, машини
Жирара. Промислове виробництво зросло в 1,5 раза, виплавлення чавуну,
видобуток залізної руди та вугілля — в 2, продукція металообробної
промисловості, суконної — в 4 рази. Континентальна блокада (введена в
1806 p.), що закрила французький і європейський ринки для англійських
промислових товарів, прискорила становлення тих галузей французької
промисловості, що грунтувалися на континентальній сировині (суконна,
полотняна, швейна, взуттєва, хімічна, металообробна). Однак криза
охопила ті галузі, що працювали на колоніальній сировині (бавовняну,
цукрову) або експортували товари. Через відсутність англійських машин
загальмувалася механізація виробничих процесів. Це призвело до
уповільнення темпів промислового перевороту.

У період реставрації монархії Бурбонів (1815—1830 pp.) і Липневої
монархії (1830—1848 pp.) промисловий переворот прискорився. Зростали
темпи механізації текстильної промисловості. У 1848 p. у бавовняній
галузі працювало 116 тис. верстатів з 3,5 млн веретен, у шовковій — 90
тис., з яких 2/3 знаходилися в Ліоні — центрі цієї галузі. Зріс обсяг
металургійного виробництва. У 1846 p. половину чавуну та 2/3 заліза
виплавляли з використанням кам’яного вугілля. Його добували 4,4 млн т на
рік, імпортували 2— 2,5 млн т. У 30-х роках фабрична промисловість
поширилася у суконному, дзеркальному, керамічному, хімічному
виробництвах, поліграфії. Почали виробляти цемент, свічки, світильний
газ, залізні ліжка, металевий посуд.

133

Більша частина механічних верстатів працювала на дешевих гідравлічних
двигунах. У 1820 p. було лише 39 парових двигунів, з них 27 в
текстильній промисловості. Запровадження їх прискорилося в ЗО—40-х
роках: 1830 p. — 600 потужністю 10 тис. к. с., в 1848 p. — 4,8 тис.
потужністю 62 тис. к. с. У 1841 p. в промисловості з’явився перший
паровий молот, у 1848 p. потужність парових молотів досягала 3—4 тис. к.
с. Поширення набули парові ткацькі верстати. У 20-х роках XIX ст.
зародилося французьке машинобудування. Будували парові двигуни, машини
для текстильної промисловості. В металообробній промисловості
запроваджували механічні верстати. У 1842 p. рейки залізниць виготовляли
13 заводів. За розмірами промислової продукції Франція в середині XIX
ст. займала друге місце в світі після Великобританії. Однак її технічний
рівень і конкурентоспроможність залишалися ще низькими. Переважали
мануфактури, маленькі майстерні кустарного типу. У Ліоні в 1831 p. 750
мануфактур давали роботу 8 тис. майстрам, на яких працювало 50 тис.
підмайстрів. Дрібне виробництво панувало у виготовленні одягу,
парфумерії, продуктів харчування, предметів розкоші. Таке становище
пояснювалося слабким впливом торгово-промислової верхівки, повільним
розвитком сільського господарства. У 1814 p. був виданий закон, що
дозволяв вивозити вовну з Франції. Це викликало подорожчання вовни і
негативно вплинуло на виробництво сукна. Було запроваджено високе ввізне
мито на залізо, чавун, сталь, худобу, вовну. Темпи промислового розвитку
гальмувалися відставанням у залізничному будівництві. На початок 1848 p.
у Франції експлуатувалось лише 1931 км залізниць. Уряд ігнорував
інтереси промисловців. Торгово-промисловий кредит був обмежений.
Панувала і збагачувалася фінансова верхівка за рахунок лихварства,
фінансових афер, біржових спекуляцій.

Вирішальний етап промислового перевороту розпочався після революції
1848—1849 pp. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі
промисловості: текстильну, мета-

134

лургійну, хімічну, гірничу машинобудування. В легкій промисловості
понад половину прядильних веретен приводили в рух автоматичні машини або
парові двигуни. Загальний обсяг промислової продукції за 1851—1865 pp.
зріс майже у 2 рази, виробництво чавуну — в 3, виплавлення сталі — у 8
разів. У промисловості і на транспорті кількість парових двигунів зросла
з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км. Виникло
об’єднання власників металургійних підприємств — “Коміте де Форж” (350
доменних і 1000 пудлінгових печей). Залізничні товариства об’єдналися в
6 компаній. У 1855 p. в Парижі було організовано Всесвітню промислову
виставку. Проте значну роль в промисловості продовжувало відігравати
ручне виробництво. Переважали невеликі підприємства з 2—4, в металургії
— близько 20 робітниками.

Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької,
американської. Таке становище в індустрії значною мірою пояснювалося
пануванням фінансової верхівки, тяжінням банківської системи до
лихварства, біржової спекуляції, державних і зовнішніх позик. Світова
економічна криза 1857 p., торговий договір з Великобританією (1860 p.),
що зменшував або скасовував мито для англійських товарів, промисловий
застій початку 60-х років також призводили до відставання французької
промисловості.

Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням— у 30-х
роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною
роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи
землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили,
збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 p.),
уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та
розширення національного ринку.

На початковому етапі, що охоплював період з 30-х — до 50-х років XIX
ст., істотні зміни відбувалися в легкій промисловості: бавовняній і
шовковій — в Саксонії, суконній — в Рейнському районі та Прусії. За
1834—1838 pp. було

135

побудовано 45 нових фабрик, за 1833—1846 pp..— лише в Сілезії 8
бавовняних та 128 льонопрядильних фабрик. На початку 40-х років
застосовувалося кілька сотень жакардових ткацьких верстатів.

Значних успіхів досягла гірнича промисловість. У середині XIX ст.
добували більш як 3 млн т вугілля, виплавляли 200 т чавуну. Особливо
швидко розвивався Рейнсько-Вестфальський промисловий район, в якому було
зосереджено четверту частину промислових робітників Німеччини. Однак це
була мануфактурна промисловість. У 1846 p. з 200 домен
Рейнсько-Вестфальського району тільки 32 працювали на кам’яному вугіллі,
а пудлінгові печі були на 9 заводах. Парові двигун поширилися практично
в ЗО—40-х роках. У 1822 p. працювало 2 парові машини, в 1847р. їх стало
1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Першу залізницю протяжністю 12 км було
побудовано в 1835 p. Довжина залізниць у 1848 p. досягла 2,5 тис. км. У
40-х роках капіталовкладення в будівництво залізниць становили 450 млн
марок. Використовували переважно англійські паровози. Продукція
німецьких паровозобудівних заводів була незначною (38 паровозів з 429,
що використовувалися у 40-х роках). Працювало чотири заводи локомотивів:
два в Берліні, Хемниці, Касселі. Кількість пароплавів зросла з 4 до 90.

Для цього періоду характерні досягнення німецької техніки: установка для
швидкого книгодрукування (1814 p.), кам’яноточильна машина (1835 p.),
циліндрично-точильний (1803 p.), горизонтальний (1807 p.), набивний
(1836 p.) верстати. В цілому за важливими економічними показниками
Німеччина відставала від Великобританії: за видобутком вугілля — в 11
разів, виплавленням чавуну — в 5,6 рази, потужністю парових двигунів — в
5 разів, протяжністю залізниць — в 2 рази. В усіх галузях переважало
дрібне виробництво. Промислове населення Прусії становило 11%. Загальна
чисельність промислових робітників на транспорті, в торгівлі дорівнювала
1 млн. Німеччина залишалася

136

сільськогосподарською країною. На її ринку панували англійські
промислові товари.

Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50— 70-х роках XIX ст.
після революції 1848—1849 pp. Його темпи характеризують такі економічні
показники: продукція важкої промисловості, виплавлення чавуну,
споживання бавовни зросли у 3 рази, видобуток вугілля — у 4, потужність
парових двигунів — у 9 разів, протяжність залізниць — у 3,3 раза (19,6
тис. км). У 1861—1870 pp. випуск засобів виробництва збільшився на 23% ,
засобів споживання — на 9% . Машинне виробництво перемогло. Внаслідок
інтенсивного грюндерства (засновування) лише в Прусїї утворилося 395
акціонерних компаній з капіталом у 2,4 млрд марок.

Важливими галузями німецької промисловості стали гірнича, металургійна
(на 9/10 працювала на коксі), хімічна, машинобудівна, воєнна. Виняткове
значення мало залізничне будівництво, капіталовкладення в яке у 1870 p.
становили 4 млрд марок. Воно ліквідувало економічну роз’єднаність
Німеччини, перетворило її на країну європейського транзиту, стимулювало
піднесення вугільної та металургійної галузей, сприяло зростанню
товарообігу. Німецька індустрія розвивалася на базі вітчизняного
устаткування, застосовуючи останні технічні новинки, її вироби успішно
конкурували з англійськими на внутрішньому та зовнішньому ринках. На
основі відкриття в 1865 p. німецькими спеціалістами способу отримання
барвників з кам’яного вугілля К сформувалася анілінова промисловість.
Почало розвиватися калійне виробництво. З’явилася нова галузь —
електро-технічна, що обслуговувала телеграф і електричну сигналізацію.
Фірма “Сіменс і Гальське” прокладала телеграфні лінії не лише в
Німеччині, а й у Великобританії, Росії, Африці.

Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об’єднання, що
завершилася утворенням у 1871 p. імперії на чолі з пруським
королівством. На початку 70-х років Німеччина стала аграрно-промисловою
державою.

137

У промисловості було зайнято 1,5 млн осіб. Переважала легка
промисловість (2/3 продукції). Передовою на той час була галузева
структура важкої промисловості. Значну роль відігравали ремесла і
домашня промисловість, в яких працювало 2 млн осіб. За рівнем
економічного розвитку Німеччина продовжувала відставати від
Великобританії та Франції, однак випереджала останню за потужністю
важкої промисловості.

В Австрійській імперії, де панували феодальні порядки, промисловий
переворот здійснювався повільно. Промисловість відігравала незначну
економічну роль, ремісниче та мануфактурне виробництво було пов’язане з
домініальним господарством. Європейські війни на початку XIX ст.,
політика Відня щодо обмеження будівництва нових підприємств (1802—1811
pp.) підірвали економіку країни. Розвивалася лише чеська промисловість,
що стала постачальником товарів для армії Наполеона. З початку 20-х
років XIX ст. почалася механізація австро-чеської текстильної
промисловості. Із застосуванням коксу виробництво чавуну до революції
1848 p. зросло в 2 рази. Поширилося використання парових машин: у 1830
p. їх нараховувалось 11, в 1850 p. — 900, в середині 60-х років — 2000.
У Чехії розвивалися такі галузі, як цукро-, пивоваріння, харчова
промисловість. У кінці 50-х років з’явилися перші акціонерні
підприємства. Австрія побудувала першу залізницю в 1829 p., але
протяжність залізниць в 1846 p. дорівнювала всього 148 км. У 50-х роках
уряд дозволив приватне будівництво залізниць. У 1840 p. Дунайському
пароплавному товариству належало 17 пароплавів.

Американська промислова революція була частиною розвитку світового
індустріального господарства, її початковий етап виявився лише після
англо-американської війни 1812—1815 pp. Промисловий переворот почався в
умовах несформованості системи мануфактурного виробництва, значного
розвитку ремесла та домашньої промисловості. Механізація та будівництво
фабрик почалися в текстильній

138

галузі. Першу бавовняну фабрику було побудовано в 1790 p. у Провіденсі
(штат Айленд) емігрантом, англійським механіком С. Слейтером. Оскільки
англійські закони забороняли вивозити креслення й деталі машин, він по
пам’яті відтворив ватерну машину Аркрайта. У 1832 p. працювало 795
бавовняних фабрик з 1200 веретенами, що забезпечили потреби країни в
ситці. В 1860 p. американська бавовняна промисловість, що налічувала 5,2
млн механічних веретен, за обсягом виробництва посіла друге місце в
світі після англійської. Діяло 1700 текстильних фабрик з паровими
двигунами. В 20—30-х роках XIX ст. почалася масова механізація суконної,
борошномельної, спиртової, цукрової, тютюнової галузей.

Перші сталеплавильні та прокатні заводи були побудовані в 1816 p.
поблизу Пітсбурга. Однак загальний обсяг виробництва чорних металів був
недостатнім. СІЛА імпортували залізо з Швеції та Росії. Лише з другої
половини 30-х років розвиток металургії та добувної промисловості
прискорився. В 1837 p. побудували першу домну на кам’яному вугіллі (в
1847 p. їх було 50), за 1847—1857 pp. — ще 100. У кінці 40-х років
почали використовувати кокс для виплавлення чавуну, антрацит для
пудлінгування. За 1830—1850 pp. видобуток кам’яного вугілля зріс з 0,3
до 6,3 млн т, виробництво чавуну — з 0,2 до 0,6 млн т. Особливістю
промислового перевороту було широке використання дешевих водяних і
повільне запровадження парових двигунів, у 1838 p. їх нараховувалося
1100.

Революціонізуюче значення для розвитку американської індустрії мав
промисловий переворот на транспорті. Почали будувати шосейні дороги. У
1807 p. на річці Гудзон з’явився перший у світі пароплав, побудований Р.
Фултоном. У 1860 p. на річках Міссісіпі, Огайо ходило понад тисячу
пароплавів. Велике господарське значення мало спорудження каналів,
протяжність яких в 1850 p. становила 5950 км. Перша залізниця Балтимор —
Огайо почала працювати в 1830 p., в 1850 p. її протяжність досягла 15
тис. км.

139

Машинобудування розвивалося повільно. Перший завод з виробництва
парових машин з’явився в 1803 p. у Філадельфії. Проте американська
промисловість на початку XIX ст. працювала в основному на англійських
машинах. Перша машинобудівна компанія “Порт-Річмонд-Компані”, що
виготовляла парові машини та обладнання, була створена в 1828 p. Швидко
розвивалося виробництво сільськогосподарських машин, пароплавів. У 50-х
роках машинобудування працювало на основі власного верстатобудування.

Інтенсивна механізація, нестача і дорожнеча робочої сили стимулювали
швидке впровадження винаходів. За законом про патенти (1790 p.)
винахідники протягом 14 років мали монополію на свої винаходи. За
1790—1800 pp. кількість патентів становила 276, у 1840—1850 pp. — 6480.
Були винайдені бавовноочисна (1793 p.), циліндрична ситцена-бивна,
парова Івенса (1803 p.) машини, пароплав Р. Фултона (1807 p.), фосфорний
сірник (1836 p.), косарка Мак-Корміка (1836 р.) комбінованамолотарка з
віялкою Хейрема, швейна машина (1841 p.), паровий молот Насміта (1842
p.), вулканізація каучуку (1844 p.), пневматична шина (1845 p.),
ротаційна машина (1846 p.), бесемерівський процес (1856 p.), турбіна
(1849 p.), револьверний (1854 p.), шліфувальний (1865 p.), фрезерний
(1867 p.) верстати, друкарська машина (1867 p.). Ці винаходи дали
поштовх розвитку нових галузей і підгалузей промисловості: швейної,
збройної, електротехнічної тощо. Головною ознакою машинобудування США
стала стандартизація.

У 50-х роках XIX ст. в промисловості північно-східної частини СІЛА
запанувала фабрична система. Обсяг промислової продукції з 1827 по I860
р. збільшився в 8 разів, капіталовкладення зросли з 50 млн до 1 млрд
дол. У 1859 р. вартість продукції промисловості перевищила
сільськогосподарську. За переписом 1860 р. у промисловості було зайнято
1,3 млн осіб. За обсягом промислового виробництва США зайняли друге
місце в світі після Великобританії. Однак промисловий переворот
завершився лише на Півночі,

140

де випускали 75% промислової продукції країни. Південь залишався
аграрним районом з рабовласницьким плантаційним господарством.
Забезпечуючи текстильну галузь сировиною, воно разом з тим гальмувало
індустріалізацію країни. В 1860 р. із загальної суми національного
багатства США в 16 млрд дол. на Північ припадало 68,7, на Південь —
31,3%. Населення Півночі становило 20 млн осіб. Півдня — 12 млн, зокрема
4 млн рабів. Вартість промислової продукції за 1810 —1850 pp. зросла
лише в 3 рази. Добувалося 3% світового виробництва залізної руди, 8% —
вугілля, текстильна промисловість налічувала 300 тис. веретен (6% усієї
кількості). Рабовласницьке господарство було мало пов’язане з внутрішнім
ринком. Основну масу бавовни продавали у Великобританію, де купували
промислові товари. Це гальмувало утворення загальнонаціонального ринку
США. Конфлікт загострювався внаслідок боротьби між Північчю і Півднем за
необжиті та родючі землі на Заході, за керівництво політичним розвитком
країни.

Громадянська війна 1861 —1865 pp., яка одночасно була буржуазною
революцією, закінчилася перемогою Півночі. З 1 січня 1863 р. було
скасовано рабство на території Півдня, ліквідовано політичну і
економічну роз’єднаність США, створено сприятливі умови для розширення
внутрішнього ринку. В 60—80-ті роки завершився промисловий переворот на
всій території США. Особливо сприятливим для економіки був період
промислового піднесення 1867—1873 pp. За цей період було побудовано 200
домен на мінеральному паливі, потужність вугільних шахт зросла в 2 рази.
На 1870 р. усі галузі промисловості були оснащені механічними двигунами
потужністю 2346 тис. к. с., в основному паровими.

З’явилися нові галузі: електротехнічна, гумова, нафтодобувна та
нафтопереробна. Значних успіхів досягло машинобудування, зокрема у
виробництві сільськогосподарської техніки, локомотивів. Розвиток
верстатобудування дав можливість масово виробляти різні машини.
Посилилося

141

значення стандартизації. Про динаміку американської промисловості
свідчать такі дані. За 1860—1870 pp. видобуток вугілля зріс у 2,4 раза,
виплавлення чавуну — у 2, видобуток нафти — 10, протяжність залізниць —
1,8 раза. У 1859 p. основний капітал, вкладений у промисловість,
становив 1010 млн дол., в 1869 p. — 1695 млн дол. Кількість промислових
підприємств за 1850—1870 pp. збільшилася з 123 до 252 тис., робітників —
з 957 до 2053 тис. У сільському господарстві США в 1860 p.
використовували машини на суму 246 млн дол,, в 1880 p. — 406 млн дол.
Співвідношення легкої і важкої промисловості змінювалося: в 1860 p. —
2,4 : 1, 1880 p.—1,8 : 1. Вартість промислової продукції в 1880 p.
перевищувала вартість сільськогосподарської в 2,5 раза.

Значну роль у прискоренні промислового розвитку США відіграв імпорт
капіталів із Європи, насамперед з Великобританії. З 1790 по 1860 p. ввіз
іноземного капіталу в США оцінювався в 500 млн дол. У 1873 p. іноземна
заборгованість США досягла 1500 млн дол.

Важливе значення мали територіальна експансія США і швидке зростання
населення країни. За 70 років (1783— 1853 pp.) територія США збільшилася
в 3 рази — з 890 тис. до 3 млн кв. миль. За 40 років (1820—1860 pp.)
населення країни зросло з 9638 тис. до 31 443 тис. осіб (більш як у З
рази). Цьому сприяла масова імміграція з Європи. Якщо за 1790—1860 pp.
в’їхало 5353 тис. чол., в основному з Ірландії, Німеччини,
Великобританії, то за 1860—1870 pp. в США приїхало приблизно 5 млн. чол.
Більшість з них були молоді кваліфіковані спеціалісти, які активно
включалися в економічну структуру країни.

Отже, промисловий переворот, що почався в останній третині XVIII ст. і
завершився в 60—80-х роках XIX ст., охопив Великобританію, США,
Німеччину, Францію, інші європейські країни. Було сформовано
аграрно-промислове господарство, створено економічні передумови для
утвердження індустріальної цивілізації. Оскільки хід промис-

142

лового перевороту мав свої особливості в кожній країні, рівень їх
економічного розвитку, місце в світовому виробництві були різними, що
видно з таких даних:

Важливим підсумком промислового перевороту було створення національних
фінансово-кредитних систем, що забезпечували потреби індустріального
розвитку.

У Великобританії провідна роль залишалася за Англійським банком (1694
p.), що був не лише урядовим банком, а й приватним. Після впровадження
золотого стандарту

143

(1797 p.) його білети стали замінником золотої монети. Кількість
приватних банків зросла з 290 в 1797 p. до 650 в 1810 p. 3 1826 p. закон
дозволяв утворювати акціонерні банки, у 1836 p. їх стало 70. Однак лише
в 1854 p. вони були допущені в Розрахункову палату (1773 p.) і повністю
брали участь в обігу грошей і кредиту. Зросло значення Фондової біржі.
Це дало змогу залучити 100 млн ф. ст. у промислове виробництво. У 60-х
роках XIX ст. у національну економіку англійські банки вкладали
приблизно 50% інвестицій.

Фінансовий капітал у Франції розвивався швидше порівняно з промисловістю
і торгівлею. У 1800 p. було створено Французький банк, у 1818 p. —
Ощадний банк. Цінність білетів Французького банку, що були в обігу,
збільшилася за 1815 —1830 pp. з 41 до 234 млн фр. Зросла кількість
цінних паперів на біржі: в 1814 p. — 4, в 1830 p. — 38 видів. Створені
банки: Товариство рухомого кредиту (1852 p.), Товариство поземельного
кредиту (1850 p.). Національна облікова контора (1854 p.). Ліонський
кредит (1864 p.), Товариство розвитку торгівлі та промисловості (1864
p.). Паризька біржа перетворилася на грошовий ринок європейського
масштабу. Позиковий капітал Франції за кордоном становив 10 млрд фр.

У США банки виникли в кінці XVIII ст. У 1860 p. функціонував 1601 банк
практично в кожному місті. У 1816 p. було засновано Державний банк США з
капіталом 35 млн дол. Диктуючи умови кредиту для купівлі землі, він
захопив значні її масиви, а потім продавав за спекулятивними цінами. Це
викликало загальне незадоволення, і в 1836 p. цей банк було скасовано.
Державні вклади розподілили між банками штатів.

У 50—70-х роках набула розвитку банківська система у Німеччині. Лише в
Прусії за цей час виникло 20 акціонерних банків з капіталом 94,7 млн
марок.

144

2.2. Індустріалізація

Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації.
Основним його змістом були структурні зрушення в національних
господарствах окремих країн, внаслідок яких з’являлись нові та
модернізувалися старі галузі виробництва, змінювалась їхня роль в
економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту
(ВНП) і національного доходу (НД). Завершення індустріалізації
забезпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, важкої
індустрії над легкою. Машинне виробництво перемогло в усіх галузях
господарства. Відбувалися зміни в організації та управлінні
виробництвом. Провідне місце належало системі акціонерного
підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступався першістю
фінансовому. Було утворено акціонерні монополістичні об’єднання —
картелі, трести, синдикати, концерни.

Темпи та строки індустріалізації залежали від конкретних історичних умов
кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту,
загальносвітового економічного розвитку. Так, у Великобританії завдання
індустріалізації почали розв’язувати під час промислового перевороту. В
інших розвинених країнах індустріалізація проходила після промислового
перевороту та була його продовженням. Індустріальний розвиток було
перервано першою світовою (1914— 1918 pp.) та другою світовою (1939—1945
pp.) війнами.

У кінці XIX — на початку XX ст. індустріалізація відбувалася на грунті
технічної революції, що ознаменувалася впровадженням у виробництво
наукових винаходів, змінами в техніці та технології. Змінилася
енергетична база економіки. Пара була витіснена електрикою. Почалася
електрифікація виробництва, транспорту, побуту. Цьому сприяло
використання машин для отримання електричного струму: динамо-машини Е.
Сіменса (1876 p.) та генератора Т. Едісона (1883 p.), електродвигуна для
обертання агрегатів. Запроваджувалися нові досягнення в галузі електро-

145

техніки: електроплавлення сталі (1877 p.), електролітичний спосіб
отримання кольорових металів (кінець 80-х років), лампа розжарювання
(1876 p.), електрозварювання (1877 p.), передача електроенергії на
відстань (1891 p.).

Істотний вплив на зміну структури економіки мав винахід нових способів
виплавлення сталі — бесемерівського (1856 p.), мартенівського (1864 p.),
томасівського (1878 p.). У 80—90-х роках було винайдено нові двигуни.
Серед них динамо-машина, двигун внутрішнього згоряння (1893 p.), парова
турбіна (1894 p.), водяна турбіна (перша гідроелектростанція на річці
Ніагара в США в 1898 p.). З’явилися нові види транспорту: автомобіль
(1885 p.), тепловоз (1891 p.), аероплан (1903 p.), а також
вагон-холодильник (1868 p.), телефон (1876 p.), фонограф (1877 p.),
лінотип (1880 p.), фотоплівка (1881 p.), кінематограф (1893 p.),
гусеничний трактор (1900 p.), паровий екскаватор, пристрої для
автоматичного навантажування. Винаходи в галузі хімії дали поштовх до
появи виробництва синтетичних барвників, лікарських та парфумерних
синтетичних сполук. Для розвитку металообробної промисловості важливе
значення мало використання автоматичних верстатів.

Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили
зміни у галузевій структурі машинної індустрії, її провідними галузями
стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної
хімії (соди, добрив, сірчаної кислоти тощо), добувної, металургійної,
машинобудівної, хімічної, транспортної промисловості.

Розвивалися нові галузі: сталеварна, нафтодобувна і нафтопереробна,
електротехнічна, алюмінієва, будівельна і будівельних матеріалів,
автомобільна. Ускладнилася структура машинобудування. Найбільш динамічно
розвивалося транспортне виробництво та верстатобудування. За умов
масового виробництва зросло значення стандартизації. Старі галузі, такі
як текстильна, харчова, суднобудівна, розширювалися та модернізувалися.

Динаміку світового індустріального розвитку та струк-

146

турні зрушення протягом останньої третини XIX ст. і до першої світової
війни характеризують такі дані:

147

148

За динамікою промислового розвитку склалося три типи промислове
розвинених країн: американський — з відносно високими, німецький — з
середніми, англійський -з найнижчими темпами розвитку промислового
виробництва.

Для промисловості були характерні порівняно високі темпи щорічного
приросту: 1872—1890 pp. — близько 3%, 1890—1913 pp. — від 4 до 5%.
Нерівномірно розвивалися окремі галузі, з них випереджаючими темпами —
важка промисловість. Так, видобуток вугілля з 1870 до 1900 p. зріс в 2,5
раза, за 1890—1913 pp. — в 1,8 раза, видобуток нафти — відповідно в 28 і
2.7 раза, виплавлення сталі —їв 60 і 3 рази, споживання бавовни
збільшилося майже у 2 рази. Зросла частка важкої промисловості країн.

Змінилася частка країн у світовому промисловому виробництві. Закінчився
період “євроцентризму”. З кінця XIX ст. США вийшли на перше місце в
світі за обсягом промислової продукції, її вартість перевищувала
вартість продукції англійської промисловості. Великобританія втратила
роль “фабрики світу”, відстала від США і Німеччини — спочатку за темпами
економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками. Німеччина
випередила Великобританію, Францію та посіла друге місце після США.

У зв’язку з інтенсивним зростанням промисловості змінилася її частка в
структурі господарства провідних індустріальних держав. Так, у США
вартість продукції промислового виробництва переважала вартість
сільськогосподарського в 1880 p. у 2 рази, в 1900 p. — в 3 рази.

Після громадянської війни 1861—1865 pp. були сприятливі політичні умови
для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки
індустріального розвитку. Оточення слабкорозвиненими країнами, мирні
умови існування давали змогу вільно розвивати господарство, не
витрачаючи значно кошти на воєнні потреби.

Економічні успіхи мали географічну основу. Протяжність морського
узбережжя, що досягала 18 тис. миль, надавала переваги для розвитку
мореплавства, рибальства,

149

зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами з’єднували різні штати в
одне економічне ціле.

До господарського обігу залучалися великі природні ресурси: вугілля,
залізна руда, нафта, кольорові метали, ліс, камінь, сірка, глина. Їх
запаси забезпечували розвиток важкої промисловості. Проте бракувало
олова, калійних солей.

Швидкими темпами освоювалися землі американського Заходу. Переміг
фермерський напрям сільського господарства. Значних розмірів досягло
сільськогосподарське виробництво.

Активно запроваджувались власні та європейські винаходи. Лише за
1890—1900 pp. було видано 234 956 патентів. Використовувалися переваги
нового будівництва. Морально застаріле обладнання практично було
відсутнє і не гальмувало розвиток промисловості. Активна роль належала
спеціалізації робітників і підприємств, географічному поділу праці.
Промисловість було орієнтовано на масове виробництво, стандартизацію
деталей. Значно зросли продуктивність, інтенсивність праці, зменшувалися
витрати виробництва.

Існував широкий місткий внутрішній ринок. Високою була
конкурентоспроможність американських товарів на зовнішньому ринку. США
будували своє господарство під захистом митних бар’єрів. Середній рівень
мита на імпортні товари протягом 1890—1897 pp. збільшився з 38 до 75 %.

Пришвидшували розвиток економіки концентрація виробництва і капіталу,
акціонування і утворення корпорацій. Економічне піднесення спиралося на
інвестиції, що постійно зростали. Якщо в 1859 p. капітал, вкладений у
промисловість, становив 1010 млн дол., то в 1899 p. — 8975, в 1914 p. —
22 791 млн дол. Велике значення мали європейські капітали. В 1873 p. їх
сума досягала 1500 млн дол., в 1899 p. — 3300 млн дол., в 1914 p. —
близько 5 млрд дол., з них англійських — 755 млн дол.

США розвивали своє господарство, використовуючи робочу силу всього
світу. За останні ЗО років XIX ст. імігру-

150

вало майже 14 млн, а за перші 14 років XX ст. — 146 млн осіб. За
1860—1900 pp. населення країни зросло з 31,4 до 76 млн осіб. У 1910 p.
воно становило 92 млн осіб.

США пізно включилися до територіального поділу світу. В 1867 p. у Росії
за 6,7 млн дол. була куплена Аляска, кожен гектар землі якої обійшовся
лише в 5 центів. У 1898 p. Конгрес США узаконив анексію Гавайських
островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуер-то-Рико,
Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 p.
дорівнювала 0,3 млн км2 з населенням 9,7 млн осіб. Одночасно США стали
на шлях економічної експансії, основною зоною якої була Латинська
Америка, і збільшували інвестиції за кордоном та експорт товарів,
будували філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та
сировину.

Промислове піднесення США у кінці XIX — на початку XX ст. найяскравіше
виявилося у будівництві залізниць, їх протяжність за 1870—1913 pp.
збільшилася у 8 разів. Вони зв’язали всі штати, а чотири
трансконтинентальні лінії поєднали Атлантичне та Тихоокеанське
узбережжя. Розмах будівництва залізниць стимулював розвиток важкої
промисловості, зміцнив економічну єдність країни, розширив географію
промисловості на Південь і Захід. Про динаміку промислової продукції США
свідчать такі дані:

151

Отже, в галузевій структурі промисловості США значно збільшилася частка
важкої промисловості. В науковій літературі вона оцінюється приблизно в
63 %. Однак з розвитком сільського господарства зберегли своє значення
галузі переробки сільськогосподарської продукції, особливо
борошномельна, консервна.

Змінилася географія розміщення промисловості. Східні

152

штати (Пенсільванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє
індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Однак її
центри з’явилися на Заході, Півдні. Темпи індустріалізації південних
районів випереджали середні показники по країні в 2 рази.

Швидко збільшувалася чисельність робітників. У 1870 p. їх налічувалося 2
млн, у 1900 p. — 3 млн, в 1909 p. — 6,6 млн осіб.

У процесі індустріалізації протягом останньої третини XIX — початку XX
ст. Німеччина за обсягом і темпами промислового виробництва зайняла
друге місце у світі та перше в Європі. Передумови такого економічного
зростання склалися на початку 70-х років XIX ст. Завершилося об’єднання
Німеччини під владою Прусії. Утворилася так звана друга імперія. Це
привело до ліквідації внутрішніх митних кордонів, створило державну
систему фінансів, грошового обігу, мір і ваги, залізничного і поштового
права. Зросли інвестиції в промисловість. Нагромадження капіталів
сприяло акціонуванню. Активну роль у будівництві залізниць брав уряд.
Перемога у франко-пруській війні 1870 — 1871 pp. дала контрибуцію в 5
млрд фр. Існували переваги нового будівництва. Для розвитку важкої
промисловості були значні запаси вугілля, залізної руди, калієвої солі.
(економічні позиції Німеччини зміцнило приєднання Ельзасу і Лотарингії,
багатих на залізну руду високої якості, з розвиненою бавовняною
промисловістю.

Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність
праці (за 1850—1914 pp. зросла в 3 рази) і відносно низька заробітна
плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе
кваліфікованими робітниками. Аграрні реформи знищили залишки феодальних
відносин на селі.

Інтенсивно розвивалося будівництво залізниць. У 1870— ; 1875 pp. щорічно
вводилося в дію 1500—2000 км шляхів. У і галузевій структурі зросло
значення важкої промисловості. Темпи її розвитку за 1870—1913 pp.
випередили легку (800 і

153

350 %). Третина капіталів функціонувала в добувній промисловості. В
металургії, що поступалася лише американській, виплавлення сталі зросло
в 100 разів, чавуну — в 13 разів. Значна роль належала машинобудуванню,
зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Розвивалися нові
галузі: хімічна, електротехнічна, виробництво електроенергії.
Промисловість забезпечувала потреби країни й експортувала
електродвигуни, трансформатори, турбіни, анілінові фарби, соду, добрива,
сірчану кислоту. Німеччина залишалася на першому місці за обсягом
воєнної промисловості.

Продовжувала розвиватися легка промисловість. Так, потужність бавовняних
заводів збільшилася на 40 %. Проте, на відміну від США, обмеженість
власної сировини та необхідність імпорту її збільшували вартість
продукції.

Швидкий розвиток промисловості змінив склад населення. В 1895 p.
чисельність робітників становила 67%. Розвиток німецької промисловості
характеризують такі дані:

154

Причини втрати Великобританією промислової монополії були різними.
Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії
зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська
промисловість втратила іноземні ринки за рядом товарів. Одночасно
німецькі, американські товари, що були якіснішими та дешевшими,
потрапляли на внутрішній ринок країни. Спостерігався застій у техніці.
Фабрична індустрія працювала на морально застарілому обладнанні.
Модернізація техніки відбувалася повільно; оскільки була справою
складною та дорогою. Гальмуючу роль відігравала монополія на
експлуатацію колоній, що забезпечувала високі прибутки при застарілій
техніці. Продукція нових галузей становила лише 6,5% всієї промислової
продукції країни. Так, у світовому електротехнічному виробництві частка
Великобританії становила 13, а Німеччини — 32%. У 1913 p. англійські
заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів. Розвиток нових і технічне
переобладнання старих галузей потребували великих інвестицій. Проте
капітали не вкладались у розвиток національної промисловості, а
експортувалися. Досягнувши у 1913 p. 4 млрд ф. ст., вони давали 5 %
річних. Щорічний прибуток англійських рантьє (8 млн осіб) становив 200
млн ф. ст. Загострилася проблема постачання сировини для нових галузей
промисловості. Негативну роль відігравала політика протекціонізму з боку
США, Німеччини, Франції. На 10—15 років пізніше почалося акщонування
промисловості та утворення корпорацій. Однак у структурі англійської
промисловості відбувалися якісні зміни так само, як і у США, Німеччині.
Проте за кількісними показниками індустріалізація у Великобританії
відбувалася повільно, непослідовно. Знизилися темпи економічного
розвитку. З 1815 p. до 70-х років XIX ст. щорічний приріст промислової
продукції становив 3,7%, за 1870—1913 pp. — 1,7%. Порівняно високі темпи
характеризували важку промисловість, особливо нові галузі: сталеварну.
електротехнічну, хімічну. В 7 разів збільшився

155

обсяг залізничних перевезень (1200 млн т). Зросла роль машинобудування.
З традиційних галузей модернізувалося суднобудування. За 1870—1913 pp.
тоннаж суден подвоївся, чистий доход судноплавства досяг 94 млн ф. ст.,
3/5 нових кораблів світу будувалося у Великобританії. Протягом 1870
—1913 pp. порівняно з американськими та німецькими незначними були темпи
видобутку вугілля (в 2,6 раза), виплавлення чавуну (в 1,7 раза),
споживання бавовни (в ,1,8 раза). На початку XX ст. за вартістю
продукції легка промисловість продовжувала переважати важку в 1,7 раза.

Абсолютні цифри розвитку промисловості Великобританії в той період
характеризують такі дані:

Франція відставала від США, Німеччини, Великобританії не лише за темпами
розвитку, а й за структурною перебудовою промисловості. Так, за
1884—1909 pp. загальна продукція промисловості зросла на 75 %, а за
1909—1914 pp. — лише на 25 %. Це можна пояснити втратами в
франко-пруській війні, переважаючим розвитком легкої промисловості,
низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний
розвиток парцелярний характер землеробства, його низький технічний
рівень, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок завезення
дешевого хліба з-за океану. Послабленню економіки Франції сприяв експорт
капіталів, що становив 30% світових інвестицій. За даними 1908 p., у
французьку промисловість

156

і торгівлю було вкладено 9,5 млрд фр., в облігації та закордонні
цінності — 104,4 млрд фр. Франція вивозила капітал у формі позикового,
що привело до зростання чисельності рантьє. На початку XX ст. їх
налічувалося 2 млн при населенні 40 млн. Для експорту товарів і
капіталів Франція створила колоніальну імперію, територія якої в 21 раз
була більшою. Метрополія вивозила в свої колонії 10% експортного
капіталу, 13% товарів.

Інтенсивно розвивалося транспортне машинобудування, зокрема виробництво
автомобілів, суднобудування. За темпами будівництва залізниць Франція
поступалася лише США, їх протяжність в 1911 p. досягла 50,2 тис. км. У
легкій промисловості зберігалося значення виробництва предметів розкоші,
текстилю, галантереї.

Перед першою світовою війною відставання французької промисловості від
американської, німецької, англійської досягло відповідно: в металургії —
6, 3 і 2 рази; за видобутком вугілля — 12,4; 6 і 7 разів; за
виробництвом чавуну — 6,6; 3,9 і 1,6 рази; за виробництвом сталі — 6,3;
7 і 1,9 раза. Основними показниками економічного розвитку Франції були
такі:

З 70-х років XIX ст. відносно швидкими темпами почало розвиватися
господарство Японії. Буржуазна революція Й 868 p. і реформи “Мейдзі”
(освіченого правління) сприяли становленню індустріального суспільства.
Було ліквідо-

157

вано політичну роздробленість країни, декларовано уніфікацію законів,
рівність всіх підданих, свободу вибору професій і діяльності, торгівлі,
імміграції населення, запроваджено єдині грошову та податкову системи,
відмінено цехи та гільдії. Дозволялися іноземні інвестиції,
впроваджувалися досягнення науки та техніки. Аграрна реформа
санкціонувала приватну власність на землю, її купівлю-продаж.

Особливістю економічного розвитку Японії був збіг у часі процесів
промислового перевороту та індустріалізації. Активну участь у створенні
фабричної промисловості брав уряд. Було конфісковано підприємства, що
належали сегуну (правителю) і князям. Інвестиції вкладалися в
будівництво залізниць, підприємств воєнної промисловості. Практикувалися
надання субсидій приватним підприємцям, звільнення їх від податків. У
1880 p. державний сектор включав 3 верфі, 5 воєнних підприємств, 10
родовищ, 52 фабрики, 51 торгове судно, залізниці, телеграф. Приватні
капітали вкладали переважно в сферу обігу та кредиту. В 1883 p. вони
оцінювалися в 75 млн єн, в торгівлі — 36, у промисловості — 15 млн єн.

З 80-х років XIX ст. почався якісно новий етап в розвитку господарства
Японії. Державні підприємства продавали товари приватним особам за
цінами в 2—4 рази меншими від їх вартості. Частка банківського капіталу
з 1884 по 1892 p. зменшилася з 78 до 24%, а промислового —

зросла з 5 до ЗО % .

Індустріальний розвиток в Японії визначався тими самими
закономірностями, що й в Європі. Перші фабрики виникли в бавовняній
промисловості, що працювали в основному на індійській сировині. В 1893
p. їх було 40, в 1896 p. — 97 з 971 тис. механічних веретен. Кількість
останніх в 1913 p. становила 2,4 млн. Ткацьке виробництво механізувалося
повільніше. В 1900 p. працювало 32 тис. механічних верстатів і 700 тис.
ручних. У фабричній формі виникла сукняна промисловість. Ремесло
зберігалося у шовківництві. Будувалися заводи з переробки сільськогос-

158

подарської сировини. У 70—80-х роках почали використовувати пару.

У важкій промисловості швидше розвивалися ті галузі, що мали сировинну
базу в країні. За 1880—1913 pp. видобуток вугілля зріс у 20 разів, міді
— ІЗ разів. Потреби у залізній руді на 70 % покривалися за рахунок
імпорту. Розвиток металургії прискорився після прийняття в 1895 p.
10-річної програми розвитку господарства з метою реорганізації та
зміцнення збройних сил. 90% контрибуції, отриманої після війни з Китаєм,
спрямовувалося у важку промисловість. У 1913 p. виробництво чавуну і
сталі забезпечувало потреби країни на 48 і 34 %. Інтенсивно зростало
будівництво залізниць. За 1882 —1890 pp. їх протяжність зросла в 10
разів. До 1906 p. було побудовано 2/3 колій, що існують до цього часу.
Повільно розвивалося машинобудування. В 1913 p. в цій галузі працювало
60 тис. осіб. Прискорені темпи характеризували суднобудування, воєнну
промисловість.

У цілому на початок першої світової війни механізація промисловості не
завершилась. Чисельність фабричних робітників у 1913 p. становила 948
тис., у ремеслі, на мануфактурах — близько 2 млн осіб. Була поширена
праця жінок і дітей.

Порівняно з європейськими країнами Японія за абсолютними показниками
випуску продукції відставала. Однак темпи економічного зростання були
високими:

159

Якісно нові зміни відбувалися в організації та управлінні виробництвом
у промислове розвинених країнах. Провідна роль належала товариствам на
основі акціонерної колективної власності. Посилився процес концентрації
виробництва та централізації капіталу, що охопив основні галузі
господарства. Акціонерна система підготувала умови для монополізації.
Контроль за виробництвом і збутом від локальних ринків і промислових
районів охопив цілі галузі промисловості, національний та світові ринки.
Монополістичні об’єднання почали виникати та розвиватися в банківській
сфері. Банки перетворилися на фінансові центри, що контролювали як
грошовий капітал, так і промислове виробництво. Злиття банківського
капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії.

У США процеси акціонування, концентрації виробництва і капіталу
прискорилися після кризи 1873 p. Кількість підприємств збільшувалася
повільніше, ніж вартість їхньої продукції. Так, в обробній промисловості
за 1900—1913 pp. зростання становило відповідно 130 і 210 %. У 1914 p.
акціонерні товариства становили 28,3 % всіх підприємств, випускали 83,2%
промислової продукції, на них працювало 80 робітників. У 1910 p.
підприємства за обсягом виробництва поділялися на невеликі (до 20 тис.
дол.) — 67,2%, середні (від 20 до 100 тис. дол.) — 21,3, великі (100
тис. дол. і більше) — 11,5%. Корпорації, вартість продукції яких була
понад 1 млн дол., виробляли міді — 99%, свинцю — 92, прокату — 91,
чавуну — 85,8, автомобілів, сільськогосподарських машин, продукції
хімічної, електротехнічної, текстильної галузей — 50, переробляли м’яса
— 80% .

Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії
Вандербільта. Першою формою монополістичних об’єднань були пули (або
картелі), які встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У
1866 p. виник соляний пул у штаті Мічиган, у 1870 p. — Чиказький пул,
який контролював залізничні перевезення. Панівною формою монополій
спочатку в легкій, потім у важкій промис-

160

ловості стали трести. Першим з них був нафтовий трест Рокфеллера
“Стандарт ойл Компані”, утворений у 1870 p.

У 90-х роках провідна роль у монополізації промисловості, транспорту,
банків перейшла до холдинг-компаній та концернів. У 1901 p. в США
налічувалося 440 трестів з загальним капіталом 20,3 млрд дол.

Одночасно відбувалася монополізація банків. У 1890 p. у Нью-Йорку було
64 банки, що володіли капіталом 302 млн дол., у 1900 p. — 58, капітал
яких збільшився до 548 млн дол. Інтенсивно, внаслідок злиття
банківського та промислового капіталів, формувався фінансовий капітал.

Найбільшими американськими монополіями були групи Рокфеллера
(контролювали 95% американського видобутку нафти і 90% її експорту,
промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана (“Юнайтед Стейтс
Стіл”, що монополізував виробництво 2/3 сталі, трести в
сільськогосподарському машинобудуванні, торговому пароплавстві,
електротехнічна корпорація “Дженерал електрик”, підприємства зв’язку,
міського транспорту, страхові компанії), Пенсільванська група, група
Вандербільта, групи Гульда, Гаррімана, три автомобільні корпорації:
“Форд”, “Дженерал моторе”, “Крайслер” та ін. Фінансові групи Рокфеллера
та Моргана контролювали 112 банків.

Уряд намагався обмежити економічне панування монополій. У 1890 p. було
прийнято закон Шермана про заборону монопольної змови, який регулював
торгівлю за межами окремого штату. В 1914 p. закон Клейтона заборонив
встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців,
скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися
директорськими посадами. Однак антитрес-тівське законодавство фактично
не застосовувалося.

У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства)
почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 p. існувало
418 акціонерних товариств, за період 1871—1872 pp. з’явилося 978 нових з
акціонерним капіталом 2,8 млрд марок. Процес монополізації охо-

161

пив усі галузі промисловості. На відміну від США, монополії об’єднували
більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів
і синдикатів. У 1879 p. їх кількість становила 14, в 1900 p. — 300,
перед першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. У кінці 90-х
років XIX ст. — на початку XX ст. з’явилися перші трести:
електротехнічні корпорації АЕГ і товариство “Сіменс”.

Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 p. існувало 1850
банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу
(11,3 млрд марок). До таких банків належали Німецький (капітал 3 млрд
марок і контроль за 87 банками). Дрезденський, Дармштадтський банки,
Облікове товариство (власний капітал 300 млн марок), їхній прибуток в
1895—1900 pp. становив 38,6—67,7% щорічно. Німецькі банки вкладали
капітали в основному в промисловість. Так, 6 берлінських банків
контролювали 751 підприємство.

У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних
корпорацій. Проте перші монополії виникли лише в кінці 80—90-х pp. XIX
ст. У 1888 p. виник Соляний союз, що контролював 90% продукції. В 1894—
1896 pp. у Шотландії утворилося монопольне об’єднання з виготовлення
труб. Поступово монополії з’явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній
промисловості, суднобудуванні, на транспорті. В 1913 p. у Великобританії
їх налічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж
в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони
об’єднували ЗО—50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній.
Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості.

За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У
80-х роках XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, а
кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880—1908 pp.
зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p.
12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового
капіталу.

162

Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості
невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На
початку XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке
зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст.,
коли щорічно виникало 600—700, а в 1907 p. — 1000 нових компаній.
Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX
ст. Так, в 1876 p. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883
p. — цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів
виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості,
на торговому флоті, у машинобудуванні.

Винятково високими були темпи концентрації банківського капіталу. За
1870—1909 pp. три банки “Ліонський кредит”, “Національна облікова
контора”, “Генеральне товариство” збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза,
вкладів — у 10,2, кількість відділень — у 19,2 раза. Загальна сума
банківського капіталу досягла в 1914 p. 11 млрд фр. Головним центром
фінансового капіталу був Французький банк. І Однак діяльність банків
була спрямована не на інвестиції | у промисловість, а на
позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни
щорічно зростали на Й 1 %, експорт капіталу — на 3 %. Перед війною обсяг
експортованого капіталу був в 1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в
національну промисловість і торгівлю.

Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х
роках XIX ст. Лише за 1905—1906 pp. виникло 180 акціонерних компаній. У
1913—1914 pp. 25% усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю
працюючих понад 500 чол. У 1913 p. капітал акціонерних жорпорацій досяг
2 млрд дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких мала понад
5 млн єн. Першими конополіями були старі банківсько-торгові компанії
Міцуї контролювали добувну і текстильну промисловість), Міцубісі
(панували у судноплавстві, транспортному машино-

163

будуванні). У 1880 p. була створена Японська паперова, у 1882 p. —
Японська пароплавна компанії. Процес монополізації прискорили фінансова
криза 1887—1898 pp. та світова криза перевиробництва 1900—1903 pp.
Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни.

Швидко зростав банківський капітал. Перший Національний банк Японії був
утворений у 1873 p. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 p. кількість банків
досягла 153. У 1912 p. банківський капітал становив 570 млн єн.

Індустріальний розвиток не був поступальним. Починаючи з 1825 p. його
переривали кризи (1825,1836,1847,1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 1901—1902
pp.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих
і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації
виробництва, капіталу.

2.3. Особливості аграрного розвитку

Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст.
визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у
70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї
землі. У Франції в 1815 p. 0,6% власників (21,4 тис.) володіли 42,3%
землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний,
що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і
фермерським господарствам, які становили 13% усіх господарств, належало
71,4% сільськогосподарських угідь.

Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі.
Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній,
використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське
господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих
робітників становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до
знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії
було понад 500 тис. ферм, найбіль-

164

шим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що
значна частина земель не оброблялася.

Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і
агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко
застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували
мінеральні добрива. В 1846 p. було відмінено протекціоністські “хлібні
закони”. Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не
витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що
продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст.,
прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу.
Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну
ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 p.
сільськогосподарська продукція становила 8% національного доходу країни.
Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за
рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на
світовому ринку.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного
землеволодіння. У 1815 p. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли
19,5 % землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га
землі. Більше половини з ‘них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом
XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і
одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формувалося
фермерство. В 1908 p. 84% всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних
земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі
господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з
невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення
матеріального (“становища селяни орендували землю. Була поширена як |
“чиста” (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під
заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували у лихварям щорічно 2 млрд
фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.

165

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької
економіки. В 1912 p. у ньому було зайнято 40 % населення, а в
промисловості — 36 %. Сільськогосподарська продукція протягом XIX ст.
збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися
певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із
зернових культур найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий
буряк. Розширювалося шовківництво. Аграрна криза кінця XIX ст.
прискорила механізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX
ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок
— у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.

Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку
сільського господарства був низьким. Врожайність підвищувалася повільно.
Поголів’я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої
худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727.
Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах.
Перед війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі.
В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її
експорт.

Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його
парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість
селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова
неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова
ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. “Жовтневий едикт” 1807 p. у
Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею,
залишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811,
1816,1821 pp. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в
25 разів більшої від щорічних рентних платежів, чи віддати поміщику від
1/3 до 1/2

166

своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали
повну упряжку худоби і були записані в особливі податкові списки.
Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей
процес продовжувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х
років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам
протягом 50 років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 p.
селянські господарства площею до 10 га (87% всіх господарств) володіли
28,6% оброблюваних земель. З млн господарств, що становило половину
загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян
перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було
складне в зв’язку з високою земельною рентою.

У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для
східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У
північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля
юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та
фермерські господарства.

На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом
аграрної кризи 1876—1895 pp. Значна роль в цьому належала урядовій
політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна
і травопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %.
Визначилася спеціалізація юнкерських господарств: цукрові буряки,
картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували
цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну.
Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 p. ‘
почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імперський союз
сільськогосподарських товариств, який об’єднував 13 тис. кредитних
товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд марок.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеч-

167

чини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від
промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і
малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока
земельна рента, заборгованість.

У США перша половина XIX ст. — це період утвердження фермерського
господарства як пануючої форми землеволодіння. Після війни за
незалежність і в ході освоєння Заходу державний земельний фонд значно
зріс. Протягом 1788—1859 pp. 1442 млн акрів землі з 1905 мдн акрів (1
акр дорівнює 0,4 га), що оброблялися, перейшли у володіння уряду.
Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства поліпшилися
умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу
земель, яка була санкціонована в 1841 p. На 1860 p. загальна кількість
фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив
приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке
господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були
плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20
до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були
15—20%, на Півдні — до 40% землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни. Акт про гомстеди
(поселення), прийнятий у 1862 p., активізували зростання аграрного
сектора економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після
сплати 10 дол. реєстраційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали
власністю після п’яти років проживання на ній, обробітку та забудови.
Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до
1,25 дол. за 1 акр після 5-місячного проживання на гомстеді. За
1860—1900 pp. було роздано 1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель
збільшилася в 2,2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході
безплатно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпорядженні
індійців залишилося менше 2 % землі.

168

На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в
основному в результаті купівлі землі у держави та великих
землевласників, оренди. З них 35% були орендовані, 23% — заставлені в
банках і страхових компаніях, 42% перебували в руках власників.
Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм
функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і
давали 52% продукції. У 1910 p. 1% фермерів володіли п’ятою частиною
фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2
тис. га, середньої — 55—80 га, невеликої — 1,5 га.

Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що
забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському
виробництві. Високими були темпи зростання: валовий збір пшениці і
кукурудзи зріс відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В
1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70%. кукурудзи — на 27,
бавовни — на 58 % .

Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед
технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і
м’ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського
господарства. В 1850 p. у США виготовлялося 250 різних модифікацій
залізних плугів. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911
p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і
обладнання для сільського господарства зросли за останню третину XIX ст.
на 424,4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему
елеваторів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за
1900—1914 pp. у 2,7 раза. Найману робочу силу використовувала половина
американських ферм.

На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через
ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства
(пеонажу).

У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції
швидко зростала. У 1890 p. вона стано-

169

вила 2,5 млрд дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд дол.

Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з
головних експортерів збіжжя і м’яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p.
експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це
призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на
пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено
тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як
європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі.
На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли,
США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок,
американський експорт значно скоротився.

Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування
фермерського господарства, що було тісно пов’язане з ринком. Це сприяло
піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації,
агрокультури, використанню найманої робочої сили.

Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала
земельна реформа 1872—1873 pp. Було анульовано феодальне право і
утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі
землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу,
втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння
було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залишилися малота
безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70% врожаю. Общинні
землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок,
що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок,
який сплачували у грошовій формі. Він становив 50% вартості середнього
врожаю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед
війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої
займалося сільськогосподарським виробництвом.

170

Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США,
Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами: революційним (з
переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або поступовим
переростанням господарств з феодальних у фермерські.

2.4. Міжнародні економічні відносини

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема
господарства, пов’язана з обміном товарів за межами національної
економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став
формою усталених зв’язків між національними ринками, що внаслідок
успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг
остаточно утвердилися як складова частина загальносвітової ринкової
господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру.
Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція
трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці.
Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат
взаємодії всієї сукупності світових господарських зв’язків. Основними
чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії,
утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив
світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на
експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних
товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні
корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних
володінь. У 1914 p. територія колоній промислове розвинених держав
становила 85 млн м2 з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними
імперіями стали Великобританія, яка володіла 33,5 млн м2

171

колоній з населенням 393,5 млн осіб, і Франція, площа колоній якої
становила 10,6 млн м2 з населенням 55,5 млн осіб. Німеччина і США у 20-х
роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань, площа їх була в 1914
p. відповідно 2,9 і 0,3 млн м2.

Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці (МПП) зі
спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для
задоволення потреб світового ринку. Протягом XIX ст. переважною формою
МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як
“майстерня світу” спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і
устаткування. За 1845— 1870 pp. експорт машин збільшився в 10 разів.
Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві
сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових
котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловості, Франція
— текстильних машин, шовкових і суконних тканин, Великобританія — машин,
взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металів,
Бельгія — зброї та інструментів, Австро-Угорщина — металів, цукру,
хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на виробництві бавовни,
прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.

З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як
внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металургійному виробництві
експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург,
кольорових — Австро-Угорщина, Франція.

Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємообміну. Так, у
всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського
виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості.
Почався процес інтернаціоналізації виробництва.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв’язків була
міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні
країни, її динаміку характе-

172

ризують такі дані: 1720—1780 pp. — зростання фізичного обсягу в 2,1
раза, 1800—1880 pp. — в 10,4, 1896—1913 pp. — в 2,4 раза. Отже, світовий
товарообмін перевищував темпи зростання виробництва. Ця тенденція була
властива для зовнішньої торгівлі промислове розвинених країн, світу:

Провідну роль у світовій торгівлі займала Великобританія. Частка
торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала: з 17,4%
в 1801 p. (в 1871 p. — 22%) до 27,5% в 1907 p. Це можна пояснити
наявністю значної кількості товарів внаслідок промислового перевороту,
що почався швидше, ніж в інших країнах; існуванням колоніальної імперії;
індустріалізацією в Європі та США; низькою вартістю товарів; великим
торговим флотом, тоннаж якого становив 21 млн т з 49 млн т загального
тоннажу світового флоту.

У 40-х роках XIX ст. Великобританія проводила політику вільної торгівлі
та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне
панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з
колоніями. Так, індійські товари, що були більш конкурентоспроможні
порівняно з англійськими, були обкладені 10—30%-м митом від вартості, а
англійські товари, що експортувалися в Індію, — в |розмірі 2—5% від
вартості. Це призвело до збагачення анг-

173

лійських фабрикантів і розорення індійських ткачів. Там, де не можна
було економічно підкорити країну, Великобританія вдавалася до воєнної
сили (війни з Китаєм, поява англійської ескадри в Японії в 1853, 1854
pp.).

Негативно вплинув на Великобританію режим торгової політики світового
ринку. З європейських країн лише Прусія, а потім об’єднана Німеччина у
перші роки свого існування проводили політику вільної торгівлі, оскільки
були зацікавлені в експорті сільськогосподарської продукції з
Великобританії. Французький уряд підвищував протекціоністські мита. США
неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які
збільшували кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі
країни, крім Великобританії, проводили політику аграрного
протекціонізму.

Зовнішньоторговий баланс Великобританії був пасивний, тобто імпорт
переважав над експортом. Однак платіжний баланс за усіма формами
зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко
розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало
(посередницькі, торгові, банківські операції за кордоном, фрахт,
транспортні послуги). Так, у 70-х роках XIX ст. від’ємне торгове сальдо
становило 181,9 млн ф. ст. і перекривалося прибутками від міжнародного
обміну послугами — 160 млн ф. ст., від іноземних інвестицій — 95,9 млн
ф. ст. У 1913 p. це співвідношення становило відповідно 159,1251187 млн
ф. ст. Із зростанням світового товарообороту частка Великобританії
скорочувалася: в 1870 p. — 25%, в 1900 p. — 19,5, в 1913 р— 15,5%.

Німеччина досягла неабияких успіхів у зовнішній торгівлі. У 1850 р. її
зовнішньоторговий оборот оцінювався в 10,6 млрд марок, у 1913 р. — 20,7
млрд марок. На початку XX ст. Німеччина була морською державою. Тоннаж
торгового флоту протягом 1871—1913 pp. зріс з 982 тис. т до З млн т. З
кінця 70-х років XIX ст. країна остаточно стала на шлях протекціонізму.
Застосовуючи підвищені мита на

174

імпорт промислових і сільськогосподарських товарів, вона збільшувала
експорт у промислове відсталі країни.

У США динаміка зовнішньої торгівлі за 1870—1913 pp. зросла в 5,3 раза.
Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за
1870—1913 pp. відповідно 6,5 і 4,1 раза), а також із обсягом
промислового виробництва, тобто промисловість США почала працювати на
експорт.

Франція за обсягом зовнішньоторгового обороту протягом XIX ст. займала
друге місце після Великобританії. Внаслідок зростання зовнішньої
торгівлі США і Німеччини вона в 1913 р. перемістилася на четверте місце.
Переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 раза пояснювалося
повільним розвитком господарства.

Для Японії було характерним велике зростання обсягу зовнішньої торгівлі:
за 1870—1913 pp. в цілому — в 28 разів, експорт — у 46,3, імпорт — в
21,6 раза. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена
індустріалізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для
промисловості.

У 80-х роках XIX ст. почалася стагнація міжнародної торгівлі. Експорт
товарів з Великобританії зменшився на 20 %, Німеччини — на 5, Франції —
на 3 %. Це було пов’язано з падінням цін на промислові та
сільськогосподарські товари через зміни у промисловому виробництві в
межах світового господарства, а також із загостренням економічної
боротьби між європейськими країнами та США.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі, що знову розвивалася
швидшими темпами порівняно з промисловістю. Ціни систематично зростали
внаслідок монополізації виробництва і відкриття золотих копалень на
Алясці, в Канаді, Південній Африці.

У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночасно зросло значення
американських і азіатських країн, що видно з таких даних, %:

175

У світовій торгівлі Європа зазнала втрат в основному через
Великобританію (на 3,6%) і Францію (на 1 %). Частка США під тиском
конкуренції зменшилася з 11,5 до 11,1 % у світовій торгівлі. В цілому
частка Великобританії, Німеччини, Франції, США в 1900 p. становила
42,9%, а в 1913 p. — 38,79% світової торгівлі.

Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був
характерний обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування,
то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх
європейських країн, США та Японії. Перше місце займала Великобританія —
77,9% всього експорту в 1913 p., потім Франція — 60,8, Німеччина —
58,7%.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з
колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші країни, за винятком США,
були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 p. в усьому імпорті
Великобританії частка сировини досягала 36%, Німеччини — 56,1 %, Франції
— 58,7 %, США — 53,2 %.

Для світової торгівлі сільськогосподарськими продуктами був притаманний
аграрний протекціонізм, який поглибився кризою 1875—1896 pp. Лише
Великобританія заборонила хлібні мита, що було викликано інтересами
промислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бельгія,
Шотландія. На початку XX ст. відбувся перелом у світо-

176

вих цінах на хліб, почалося їх підвищення. Різко скоротився експорт
зернових культур із США, а посилився з Росії, Канади, Аргентини,
Австрії, Румунії. Значна роль належала експорту м’ясо-молочних продуктів
та птиці.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція
зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали
торгові договори, підписували інвестиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі
більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були
Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія, про
що свідчать такі дані, млрд марок:

США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 p. становила 6750 млн
дол. Одночасно протягом першого десятиліття XX ст. вони збільшили ввіз
капіталу з 500 млн дол. до 2,5 млрд дол. в 1913 p.

Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у колонії та залежні
країни. Великобританія 52,2 % капіталів вклала в колонії та домініони,
21,9% — у залежні країни. У 1910 p. вона мала 72 банки з 5,5 тис.
відділень у колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та
автомобільні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа
(2,5 %), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2 %).

177

США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму
континенті. Так, частка Латинської Америки становила 49,9%,
американських експортних капіталів, Канади — 28,8, Європи — 13,4% .

Франція розпочала свою роль світового кредитора з шестипроцентної позики
саксонському королю в 1811 p. До 70-х років XIX ст. капітали
спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX
ст, Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто надавала
його у вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою
війною французькі позики розподілялися так, млрд марок: Європа — 22, в
тому числі Росія — 12 (40% французьких вкладень), Німеччина — 1,
бал-канські країни — 3, Австрії — 2,5, в країни Латинської Америки — 6,
у свої колонії — всього 10% капіталу.

Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в освоєння джерел
сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).

Важливою формою зовнішньоекономічних зв’язків були міжнародні міграційні
процеси, пов’язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 по 1856
p. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18
млн осіб. До середини XIX ст. найінтенсивнішою була еміграція з
розвинених країн: Великобританії, Німеччини, Франції. З кінця XIX ст.
збільшилася кількість емігрантів з країн Східної та Південної Європи:
Австро-Угорщини, Італії, Росії. Так, з усієї кількості емігрантів частка
Італії становила 21,1 %, Австро-Угорщини — 19,9 %, Росії — 20 %.

Основною імміграційною країною були США, частка якої серед
країн-іммігрантів була досить високою і становила в 1913 p. 61,9 %.
Зросло значення Канади (до 13,1 %), Аргентини (15,6 %), Бразилії (9,4
%).

Важливим економічним результатом міжнародної міграції робочої сили було
прискорення розвитку промисловості та сільського господарства в країнах
імміграції, посилення міжнародного поділу праці, збільшення експорту то-

178

варів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції.

У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися зміни у валютних відносинах
між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі
біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була
витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного
монометалізму). Ця система виникла у Великобританії в кінці XVIII ст., а
в кінці XIX — на початку XX ст. стихійно сформувалася як сукупність
національних валютних систем. Основу валютних курсів становив золотий
паритет, коли грошова одиниця будь-якої країни .мала відповідний золотий
вміст. Відхилення допускалося лише в межах так званих золотих точок — не
більше 1 % від золотого паритету. У 1871 p. золоту валюту запровадила
Німеччина, в 1877 p. — Голландія, в 1879 p.— США, в 1892 p.— Австрія, в
1897 p. — Японія, в 1898 p. — Росія. Золото було основою міжнародних
розрахунків, що здійснювалися оплатою боргових зобов’язань через банки.
Не обмежувався обмін національної валюти на іноземну. Золото вільно
вивозилося і ввозилося. Крім золотих монет в обігу були білонни
(розмінні) монети, що виготовлялися з срібла, міді, бронзи та інших
металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські
білети. З усіх грошей, що були в обігу країн у 1885—1913 pp., 70 —80 %
становили золоті та срібні монети. За 1880—1908 pp. в усіх країнах було
викарбовано на ЗО млрд марок золотих монет. Система класичного золотого
стандарту була зруйнована під час першої світової війни. Золотий обіг
законодавче був скасований.

179

Протягом XIX cm. у західноєвропейських державах і США відбувся
промисловий переворот, який ознаменував собою завершення переходу від
аграрної до індустріальної цивілізації. Зміст розвитку світової
економіки в індустріальну епоху полягав у здійсненні структурних
зрушень, внаслідок яких змінилося значення сфер і галузей господарства,
їх частки у виробництві валового внутрішнього продукту та національного
доходу. Випереджаючими темпами розвивалася промисловість, що
забезпечувало її перевагу над сільським господарством у світовому та
національних господарствах. Зростання важкої промисловості почало
змінювати галузеву структуру індустріального потенціалу.

Прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи
зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної
Америки в 1870—1913рр. становили 2,5 %, зокрема США —4,1 %, Японії —
2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7 %, Великобританії. — 1,9%.

Характерною особливістю світової економіки останньої третини XIX cm. був
перехід від монодо поліцентризму. Серйозними конкурентами
Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й
індустріального розвитку і була “майстернею світу”, стали США та
Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер.
Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного
зростання і становили в середньому 1,7 %. У США за 1870—1914 pp.
екстенсивні фактори забезпечували 73% приросту продукції.

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя призвели на межі
XIX—XX cm. до утворення світового господарства як системи
світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної
цивілізації. Світове господарство — це сукупність на

ціональних господарств як макроекономічних організмів, пов’язаних між
собою міжнародними економічними відносинами в цілісну систему.
Матеріальною основою формування світового господарства були машинне
виробництво, міжнародний поділ праці, завершення формування світового
ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала
інтернаціоналізація господарського життя.

Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними
зв’язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної
спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного
господарського процесу.

У XIX — на початку XX cm. відбулися радикальні перетворення в аграрному
секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії,
Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеччині
відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось
велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. В чому полягає суть промислового перевороту? Які його наслідки? Які
особливості промислового перевороту у Великобританії, Німеччині, Австрії
та США?

2. Розкрийте основний зміст процесу індустріалізації. Покажіть динаміку
та особливості індустріального розвитку США, Німеччини, Великобританії.

3. Які структурні зміни відбулися в економіці провідних країн світу
протягом останньої третини XIX — на початку XX cm.?

4. Використавши конкретні приклади і факти, порівняйте аграрний розвиток
провідних країн світу в період їх індустріалізації.

181

5. Проаналізуйте два напрями розвитку (революційний та еволюційний)
сільського господарства США, Японії та європейських країн.

6. Коли завершилося формування світовою ринку? Дайте визначення поняття
“світовий ринок”. Які зміни відбулися в світовій економіці в кінці XIX —
на початку XX cm.?

7. Доведіть, що на зламі XIX—XX cm. сформувалося світове господарство.

182

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО СВІТУ

В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

3.1. Подолання економічних наслідків першої світової війни та
стабілізація господарства

Перша світова війна (1914—1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10
млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст,
фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких
зазнало господарство земної кулі. Не витримала напруги війни й
процвітаюча економіка Німеччини, яка до 1914 p. займала друге місце у
світі після США. У 1917 p. обсяг промислового виробництва, так само як і
в сільському господарстві, порівняно з 1913 p. скоротився вдвічі.
Вичерпалися матеріальні резерви, що становили 25 млрд марок. Почалася
галопуюча інфляція. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала
лише 1/3 продуктів харчування. Катастрофічне зростав державний борг. У
1916 p. в країні розпочався голод. Різко скоротилася реальна заробітна
плата, робочий день становив 12—14 годин. Німеч-

183

чина програла війну, капітулюючи перед державами Антанти.

По-іншому розвивалося в ці роки господарство США. Країна вступила у
війну тільки у 1917 p. Вона торгувала практично з усіма воюючими
країнами. Ця обставина допомогла США втричі збільшити виробництво
промислової продукції. Надзвичайно зріс попит на американську
сільськогосподарську сировину та продовольство. В кінці війни США
перетворилися на провідну, економічно могутню країну. Тут
сконцентрувалося 1/2 золотого запасу світу. Видобуток вугілля становив
1/2, нафти 2/3, виплавка чавуну і сталі — 3/5, випуск автомобілів — 85%
світового виробництва. Із боржника (борг становив 2 млрд дол.) США стали
кредиторами багатьох країн на загальну суму 15 млрд дол. Американська
валюта, потіснивши своїх конкурентів, посіла панівне місце у світовій
фінансово-кредитній системі. Втричі зріс експорт США. У роки війни
відбувався процес концентрації промисловості, банківської справи,
фермерства.

Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно
відстаючи від США. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4
млрд дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, адекватно цьому зріс імпорт.
Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк.
Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне
устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як
гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Державний борг
порівняно з 1913 p. зріс у 13 разів. Однак Великобританія збільшила свої
колонії за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати
Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної
контрибуції.

Франція, як і Великобританія, була серед країн-переможниць. Однак у роки
війни вона ще більше постраждала. Німеччина окупувала 13 найрозвиненіших
департаментів Франції, більшість з яких були зруйновані. Франція втра-

184

тила понад 10% працездатного населення, північно-східні житниці країни,
їй довелося імпортувати значну кількість сільськогосподарської
продукції. У 1914—1918 pp. Франція змушена була розширити зернові посіви
в південних департаментах, розвивати промислове виробництво,
електростанції, інші об’єкти, необхідні для оборони країни. Все це дало
змогу індустріалізувати колись економічно відсталі райони. Нестача
палива, сировини примушувала промисловців інтенсифікувати виробництво,
впроваджувати механізацію, раціоналізацію, нові технології,
стандартизацію. Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність
французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового
кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути
мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії.

Японія в роки першої світової війни, як і США, значно зміцнила свій
економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у
війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські
острови на Тихому океані і частину Шандунської провінції з головним
містом Ціндао (Китай). Скориставшись воєнними труднощами своїх
європейських конкурентів, Японія нав’язала Китаю в 1915 p. кабальний
договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією “21 вимогу”.
Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та
комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і
промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду будь-кому
(зрозуміло, крім японців) порти. Ці та ряд інших “вимог” дали змогу
агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай
та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна
кон’юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове
виробництво на основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла
третє місце у світі. Сільське господарство відставало від динамічно
зростаючої промисловості. Зростання цін на рис (основний продовольчий
про-

185

дукт), з одного боку, збагачувало власників землі — самураїв, а з
другого — погіршувало становище селян-орендарів. Останні змушені були
платити поміщикам до 70% урожаю за користування земельним наділом. Усе
це призвело до так званих рисових бунтів.

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала
Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями
і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того,
Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти
нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли
до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель
(Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено “вільним містом”.
Німеччина зобов’язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини,
Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор’я, Познань та
інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція,
Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації,
важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина
повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на
якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3
вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися
світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали
необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську
діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним
конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного
багатства.

У 1919—1929 pp. американська економіка була на піднесенні: СІЛА
виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція,
Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Ця країна домоглася
таких успіхів тому, що вона першою взяла курс на переобладнання основних
засобів

186

виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична,
приладобудівна, автомобільна, радіотехнічна. Стандартизація, тобто
масовий випуск деталей, вузлів, став звичайним явищем у
верстатобудівній, автомобільній та інших галузях. Система Тейлора, чи
конвеєризація, дала змогу підприємцям наситити товарами національний і
світовий ринки.

Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвітали. Щодо
темпів розвитку не мали собі рівних нафтова, автомобільна,
електротехнічна галузі промисловості. Якщо до першої світової війни США
відставали по вивозу капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках,
випередивши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти, як
“Дженерал Електрик”, “Форд”, “Дженерал Моторе” почали будівництво
заводів-філій у багатьох країнах світу. Вони збудували за кордоном
десятки заводів у країнах Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої
депресії (1929 p.) західна півкуля відчувала на собі фінансовий вплив
монополій США. Наприкінці 1929 p. американський капітал контролював 1/3
гірничорудної промисловості Канади. Американці зайняли першість і у
світовій торгівлі. Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли під
свій контроль промисловий потенціал Німеччини.

Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації
лише в 1924 p., то США зуміли подолати потрясіння наслідків першої
світової війни уже в 1920 p. З того часу і до 1929 p. в США
продовжувалося невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій
США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у роки першої
світової війни. Будувалися нові фабрики і заводи. Виплавлення сталі
зросло з 49 до 61,7 млн т, видобуток нафти — з 723 до 1007 млн барелів,
виробництво електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні
розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеччини, США були
процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше,
ніж усі індустріальні

187

країни разом. На початку 1929 p. Америка давала 48% світового
промислового виробництва. У тому самому році у США випущено 5337 тис.
автомашин, що вії разів більше, ніж до війни. Найбільше їх продукували
на заводах “Форд”, “Крайслер” та “Дженерал Моторе” (82%).

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення
США за кордоном досягли в 1929 p. 27,7 млрд дол., з них в Латинську
Америку — 3462 млн дол., Канаду — 2010 млн дол.. Західну Європу — 1353
млн дол. На той самий час американські монополії повністю підпорядкували
собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді були незалежними
державами). Американські бізнесмени відсунули англійських
капіталовкладників в Канаді на другий план, їхні інвестиції в цій країні
перевищували англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та
фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти опинилися в руках
американських корпорацій. Вони також швидко проникли в європейські
країни. У 1928 p. “Дженерал Моторе” відкрила автомобільні заводи у 18
містах Європи, Канади, Латинської Америки, “Форд”— у Великобританії,
Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії, Ірландії. Великобританія
вперше за 300 років поступилася першістю у світовій торгівлі США.

Прискореними темпами розвивалися й інші галузі промисловості США,
зокрема радіотехнічна, побутової техніки (пилососи, холодильники,
пральні машини тощо). В країні зростали міські конгломерації з великою
кількістю населення. Якщо в 1920 p. обширних урбанізованих районів
налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в 1930 p.— 97
районів з чисельністю населення 55 млн чол. В індустріальних районах США
зосередилося 45% усього населення країни.

Сільське господарство США в 1920—1929 pp. відставало від бурхливого
розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі країни також
відбувалися структурні перетворення. З одного боку, йшов швидкий процес
витіснення

188

дрібних виробників з землеробства, а з іншого — продовжувалася
індустріалізація американських ферм. 547 тис. господарств було продано
за несплату податків і боргів. Мільйони фермерів переселялися в міста. В
цілому сільське господарство США в 20-х роках не мало собі рівних у
світі щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та
продуктивності праці. Саме США направляли безплатно із своїх запасів
великі партії продуктів розореній війною Європі, іншим країнам світу.

У ці роки в США позначився різкий перехід сільського господарства від
екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний
фонд вичерпався. Роздавання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що
тривало понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній боротьбі
виживали лише ті фермери, які застосовували на своїх полях
найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення
агрономічної науки. Хоч і з великими труднощами, сільське господарство
Америки оновлювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких темпів
розвитку промислового виробництва. Вже в кінці 20-х років на полях
фермерів США з’явилося 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. Однак
тракторами, за американською статистикою, у той час були забезпечені
лише 13,5 % господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу
сільського господарства США з мануфактурної стадії в індустріальну
розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безповоротно.

Розвиток економіки Великобританії після першої світової війни, на
противагу США, відбувався повільніше. Лише в 1929—1930 pp. було
досягнуто довоєнного рівня. Основний капітал не оновлювався, або цей
процес відбувався спокійно, непомітно. У ряді галузей (наприклад, в
металургійній, вугледобувній, суднобудівній, текстильній) навіть
відчувався спад. Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення
відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості.
Однак нові галузі становили лише 10% усього

189

обсягу індустрії Великобританії. Саме цим можна пояснити зменшення
частки країни у світовому промисловому виробництві з 15% у 1913 p. до
10% у 1929 p.

Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату
конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Японці
переважали англійців у торгівлі текстильними виробами, німці та поляки —
за експортом кам’яного вугілля, американці — продукцією найновіших
галузей промисловості. На світовому ринку англійські товари відзначалися
довговічністю, високою якістю. Однак попит на них був обмежений,
оскільки виготовлені вони на старому обладнанні з великими витратами.
Конвеєрна система, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у
Великобританії не набула належного розвитку.

Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась,
а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія,
Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим
інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До
1929 p. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту — фунт
стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий
стандарт.

Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії
була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та
промислової сировини. В країну ввозили понад 60 % потрібних харчових
продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс
між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан
господарства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 p.
становила всього 11% (порівняно з 1913 p. — 14%).

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному
становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2
роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих
марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контри-

190

буцію союзники стягували натурою, їм було передано 5 тис. паровозів,
150 тис. вагонів, 140 тис. корів, сільськогосподарські машини,
автомобілі, верстати, оптику тощо. Німеччина зобов’язана була
забезпечувати країни Антанти хімікатами, будівельними матеріалами,
великою рогатою худобою та іншими товарами. Політична дестабілізація,
різке падіння життєвого рівня народу, економічний крах — такою була
Німеччина в перші післявоєнні роки.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через
розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв’язку з відсутністю
достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове
виробництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня.
Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6% (порівняно з 1913
p. — 13%). Катастрофічне становище в основних галузях економіки було
причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне
знецінення національної валюти (паперових грошей) зумовили зниження, з
одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого —
неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

Стурбовані критичним станом німецького господарства, США, Франція,
Великобританія вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924
p. на Лондонській конференції держав-переможниць для Німеччини був
прийнятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнародіНйм комітетом
Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в 1925—1929 pp.). План передбачав
надання позик і кредитів, їйереважно американських, на відбудову
господарства та І оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що
підЦЙвесення економіки допоможе Німеччині справно сплачува|їїї репарації
Великобританії та Франції, які, у свою чергу, |яа цей рахунок покриють
воєнні борги США в період перістої світової війни. Причому
наголошувалося, що основна рмаса промислової продукції з Німеччини
повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було ра-

191

піше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних
ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари
здійснювати сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 p.
Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв
стабілізації господарського життя країни. З інфляцією було покінчено.
Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової
продукції на 13% порівняно з 1913 p. Найбільше інвестицій надходило з
США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу
важкої промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію,
збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий
ринок. За період дії плану Дауеса Німеччина виплатила репарацій менше 10
млрд золотих марок, причому за рахунок спеціальних облігацій німецьких
залізниць та промисловості, підвищення непрямих податків. Зросла роль
Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей
економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були введені
нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929—1933 pp.

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки
Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована
Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам’яним вугіллям.
До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької економіки у
повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й комунальне
будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд золотих марок
репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною
північно-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення
старих фабрик і заводів, з’явилися найсучасніші індустріальні галузі.
Французькі інженери вклали в них найновіші досягнення науки і техніки.

Мільярдні репарації стабілізували французьку національну валюту, дали
можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях.
З’явилися нові про-

192

мислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні,
Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за територією у 20 разів
перевищували метрополію, надходила у великих кількостях сировина. Туди у
кінці 20-х років Франція експортувала близько 40 % своєї промислової
продукції. Для такого товарообміну будувалися нові та реконструювалися
старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна,
нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі промисловості.

Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва
предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі
спеціалісти. Отже, за темпами зростання промислового потенціалу Франція
випередила всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва
наприкінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 p.) на 8%.

Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості.
В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного
технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала
ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких
сільськогосподарських товарів на європейських ринках. За таких обставин
французькі селяни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на
промислових підприємствах. Відзначалися стабільністю лише великі ферми,
власники яких застосовували механічні методи обробітку землі. В цілому
сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був
на рівні довоєнного (1913 p.). Велика депресія 30-х років порушила
нормальний ритм розвитку господарського життя Франції.

Японія після закінчення першої світової війни змушена Цбула поступитися
перед країнами Антанти своїм монополь|яим правом на торгівлю та
економічні відносини з Китаєм. |Відновлено горезвісну доктрину
“відкритих дверей”, тобто Вможливість для США та їхніх європейських
союзників раЦіюм з Японією підтримувати всебічні торгові та фінансові
відносини з Китаєм. США, інші розвинені країни потіснили

193

японських підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все це призвело
до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 p. скоротилося на
20%. Експорт товарів зменшився на 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки
переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже
в 1924 p. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929
p. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища
кам’яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих
Японією.

Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, її значення в
господарстві Японії величезне — 40 % промислового виробництва країни. На
світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знаменитим
англійським. До 1929 p. продовжувався інтенсивний процес концентрації
виробництва та банківської справи. Провідну роль в економіці відігравали
концерни Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузевий
характер, поряд з банками, до них належали різні галузі важкої та легкої
промисловості, залізниці тощо. На відміну від монополій США та Західної
Європи, які грунтувалися на акціонерному капіталі, японські концерни
тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме
вони до 1929 p. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На
державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним
вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках.

3. 2. Світова економічна криза 1929—1933 pp. і економічний розвиток у
30-х роках XX ст.

Економічна криза 1929—1933 pp. виявилася світовою. Вона порушила всі
міжнародні економічні зв’язки, призвівши до масового скорочення
промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав.
Почалася вона в США восени 1929 p., далі в Латинській Америці, Західній
Європі, інших країнах Азії та Африки.

194

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на
акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість
становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол.,
знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск
автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все
промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися
вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії
збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків.
Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця,
залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p.
налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17
років до рівня 1911 p.

Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона виявилася у
перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін, скоротити запаси
товарів по всій країні, було вжито заходи щодо фізичного знищення їх.
Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня
причина кризи — відсутність будь-якого контролю державою за промисловим
і сільськогосподарським виробництвом.

Сільське господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяжких втрат. Близько
1 млн фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на
чужій землі або поповнюі вали ряди міських промислових робітників.
Катастрофа в в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на
пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду.
Президент Г. К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами,
вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки,
приватного бізнесу. Натомість в країні було введено “сухий” закон, який
нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже,
пом’якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок — в
США випивали за рік удвічі

195

більше спиртних напоїв, ніж до прийняття “сухого” закону. Гувер
виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним.
Свої міркування він обґрунтовував тим, що такий крок принизить
“стійкість американського характеру”. Лише в 1931 p. почали
застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання
промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи
їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували
соціальний вибух — масові страйки, “голодні” походи безробітних на
Вашингтон.

Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола
США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова
програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт.
Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної
кризи. Його “новий курс” на оздоровлення країни був підтриманий всіма
верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена
сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації
товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво.
Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і
сільськогосподарську продукцію. “Новий курс” передбачав ліквідувати
безробіття за рахунок “повної зайнятості працездатного населення”. За
допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені
банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного
контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення
національної промисловості та Закон про регулювання сільського
господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні
відбувалося обов’язкове контролювання галузевих промислових підприємств,
які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі
промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли “кодекс чесної
конкуренції”, згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва,
ціну,

196

ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати
робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства “новий курс”
був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім
того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію,
скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США
одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій
вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших
площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий
період.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово
17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад,
мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата,
безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу.
Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль
регулятора і координатора госг подарського життя країни. Все це й
допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії.

У Великобританії економічна криза почалася наприкінці 1929 p. Вперше
з’явилися труднощі в одержанні кредитів, все важче проходив процес
реалізації промислової та сільськогосподарської продукції. Як наслідок —
на ринках нагромаджувалися непродані товари, ціна на які різко
знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. Хоч у
Великобританії Велика депресія не була такою катастрофічною, як в США чи
інших країнах, однак її удар все ж був дуже відчутний. У 1932 p.
промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 p.,
виплавлення чавуну — на 53 %, ціни на сільськогосподарську (продукцію
знизилися на 34%. Занепад господарського життя Великобританії тривав до
1933 p.

Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію
наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації
виробництва, встановлення га-

197

лузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об’єднання
підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її
реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного
роду гарантій. Вже в 1930 p. в країні діяли монопольні об’єднання у
вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація).
Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У
роки кризи виникли і успішно діяли тільки змішані державно-приватні
підприємства, серед них “Англо-голландський нафтовий трест”,
“Англоіранська нафтова компанія”.

Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої
політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 p. ліквідував
золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девуальованої національної
валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід
автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на
світових, так і на місцевих ринках. Підвищилося мито на ввезення
іноземних товарів на 10, 331100%.

У 1931 p. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв’язку
з створенням “стерлінгового блоку” 25 держав, до якого входили
англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії,
Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та ін. Саме вони допомогли
Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни
“стерлінгового блоку” зберігали свої золоті резерви в лондонських
банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних
(переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували
високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на
сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це
полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи.

Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну
допомогу. Однак за цю послугу вона

198

змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній
політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали
іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 p. на
конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний
союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи
на експорт англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду,
Південно-Африканський Союз, Індію. Отже, Великобританія усунула
затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію
національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу
безмитне експортувати з країн “Співдружності націй” продукцію добувних
галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933
— на початку 1934 p. з економічною кризою у Великобританії було
покінчено. Рівень її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня.

У 1929 p. Франція уникнула руйнівної дії світової економічної. кризи.
Однак наступного 1930 p. країна відчула на собі симптоми великої
депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що
витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше
капіталовкладень пішло на спорудження “лінії Мажіно”. Інтенсивні роботи
провадилися в 1929—1934 pp. на 750 км прикордонної лінії між Францією та
Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто на
вітер. Гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів,
захопили її без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США,
Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 млн безробітних. У
багатьох галузях криза затягнулася до 1936 p. У ці роки випуск
промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції —
вдвічі, збанкрутувало понад 10 тис. підприємств, 100 тис. торгових фірм,
чимало великих монополій. Рівень життя народу знизився втроє.

3 великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної
депресії. Йому довелося встановити конт-

199

роль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості,
в тому числі воєнну. Під тиском “голодних походів” страйкарів,
демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам
і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні
відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали
колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і
сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари.
Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання
економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до
рівня 1929 p.

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 —1933 pp. була
катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому
виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій
господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво скоротилося на 50%.
Банкрутами стали понад ЗО тис. дрібних виробників. Половина невеликих
підприємств не працювала. Лише на 25 % були завантажені автомобільна,
машинобудівна, на 20 % — будівельна, металургійна галузі. Одночасно
криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми,
їхні доходи не досягали й ЗО % від рівня 1929 p. В 1928 —1932 pp. було
продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося
майже 8 млн безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала
змоги сплачувати репарації.

План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і
політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та
інших країн вирі» шили надати їй допомогу. Під керівництвом
американського банкіра Юнга був, вироблений новий репараційний план для
Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p.
Згідно з “планом Юнга” передбачалось зниження розмірів щорічних
репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над еконо-

200

мікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити
окупацію Рейнського регіону в 1930 p. Розмір щорічних репараційних
платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і
встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 p.
Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером,
посилаючись на труднощі, пов’язані з великою депресією 1929—1933 pp.,
відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу “план Юнга”
практично припинив своє існування, а в 1932 p. його було остаточно
скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише
наприкінці 1933 — на початку 1934 p. почалася помітна стабілізація
економіки Німеччини.

Японія в середині 1929 p. опинилася в епіцентрі світової економічної
кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни — торгівля — зазнала
найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50%
знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32 % — промислової
продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна,
металургійна, -машинобудівна галузі. виробництво шовкових тканин
зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн
безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше, ніж
у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу.

Японський уряд вирішив вихилити з кризи шляхом мілітаризації країни та
воєнної агресії. Вже в 1931 p. японська армія захопила північно-східну
частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу.
Капіталовкладення направлялися переважно в ті галузі економіки, які були
пов’язані з воєнною промисловістю. На сході Євроазійського континенту
спалахнула пожежа великої війни.

США, подолавши економічну кризу завдяки “новому курсу” Ф. Д. Рузвельта,
в 1936—1937 pp. у промисловому |виробництві досягли рівня 1929 p. Цей
процес не відбувався успішно. Спостерігалися етапи спаду, застою та
піднесен-

201

ня. Проте справно працював механізм державного контролю над
господарством країни, впроваджений президентом.

30-ті роки — це період подальшого поглиблення монополізації економіки.
Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці
страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці
роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому
економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно
конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією,
Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській
Америці, Африці, Західній Європі, на Близькому Сході. У ці райони
американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939
p. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з
випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансовокредитна система,
сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу
економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва
порівняно з 1932 p. підвищився в 1939 p. на 90%. Діяли закони державного
регулювання економіки країни.

Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте
виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні
панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні
1929 p. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися
суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній,
металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній,
хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст
продукції. В 1938 p. у Великобританії виплавляли сталі у 2, 1 раза
менше, ніж у Німеччині, і в 2, 8 раза менше, ніж в США. Виробництво
англійської електроенергії становило 56 % рівня Німеччини і 20 % рівня
США.

У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи,
посилився процес концентрації вироб-

202

ництва. Великі монополії “Віккерс”, “Імперський хімічний трест”
поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а
й на всіх континентах земної кулі.

Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від
промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало
у стані застою і лише на 35 % задовольняло потреби населення в
сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася
золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі
змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні
добрива. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від
своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не
самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам,
власникам землі, ренту, яка становила 20 % валового врожаю. Вартість їх
продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не
сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі.

Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала певні
труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними
конкурентами — СЩА, Німеччиною та Японією.

Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія
наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків,
кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ
англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним,
затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими
країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та
службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці
найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних
установ. До 1939 p. 6 найбільших банків

203

контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії
підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки
охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової
війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої
світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв’язки
Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці
30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в
Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в
колонії. З 4, 2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у
французькі колонії.

Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої
світової війни вона становила 7 %, у 1937 p. знизилась до 4%. Це
пов’язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю
економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5 — 7
років, у Німеччині — 3—4, Великобританії — 7—8, а у Франції — кожні 25
років.

Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно
знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча
капіталів з країни. Лише в 1936—1938 pp. з Франції вивезли 100 млрд
франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас
Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах,
здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади
громадян у банки.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг
його виробництва порівняно з 1913 p. зріс на 10 %, однак цього було
замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала
ввозити їх з-за кордону.

Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в ЗО—40-х роках —
мілітаристський. ЗО січня 1933 p. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він
та його оточення взяли курс на мілітаризацію країни. Такими заходами
нацисти

204

обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 p. був узаконений
чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва
озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для
того, щоб за чотири роки армія “була готова до дій”. Американо-німецькі
заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну
потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і
метали.

Лозунг “гармати замість масла” став наріжним каменем внутрішньої
політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники
і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без
відпусток. Вони оголошувалися “солдатами праці” на чолі з керівниками
(фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул,
брак, непослух працівників суворо карали, в тому. числі вивозили до
концтаборів.

Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже в
1916 p. голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля
законодавче була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними
селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7, 5 га, найбільший
— 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за
спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На
господарство накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок
певної кількості сільськогосподарської продукції.

Нацистська держава не шкодувала щедрих асигнувань тим галузям, які
випускали військову техніку, а також металургійній, гірничодобувній,
кам’яновугільній. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного
арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну фінансову допомогу. Так, у
1940 p. її борги іноземним кредиторам становили 15 млрд марок. Відбулася
повна картелізація промисловості, причому значна частка акцій належала
главарям нацистської партії. Heкоронованим королем німецького
фінансово-промислового комплексу став Герінг — перший заступник Гітлера.

205

Підготовлюючи пресловутий “дранг нах обтен”, завоювання світу,
Німеччина в 1939 p. стала ініціатором другої світової війни. Вже в
1938—1941 pp. вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту,
переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над
СРСР і його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була
вщент розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала
нищівного краху.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 pp.
шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії
вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 p. їй вдалося
захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах
Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад
80 % державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових
грошей. Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат, суден,
інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931—1938 pp. його
виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що
працювали на війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3,
виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала
армію вантажівками.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і
службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий
день подовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено до мінімуму.
Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних годинників,
радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також працювало
на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала
необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії.

З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна
маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності
безпосередніх виробників — селян, які мали низький рівень життя. За
оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте зав-

206

дяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася,
хоч і недостатньо, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз. японського капіталу в країни
Південно-Східної Азії насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію,
Британську Малазію. Його обсяг лише в 1939—1941 pp. збільшився вдвічі,
досягнувши 4 млрд єн. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила
інтересам США га Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 p.
спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 p. повною поразкою японських
мілітаристів.

Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни
світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення
чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали
США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості,
фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося
господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії
людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням
мільйонів жителів землі.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Як розвивалася економіка США в 1914—1939 pp.?

2. Що Ви знаєте про плани Юнга та Дауеса?

3. Чи однаково виходили з економічної кричи (1929— 1933 pp.)
індустріальні країни світу?

4. Як розвивалося сільське господарство провідних країн світу
напередодні другої світової війни?

5. Розкрийте суть мілітаристської економіки Німеччи ни.

207

Розділ 4. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО (1939 p. — 90-ті роки XX ст.)

4.1. Економіка країн світу в роки другої світової війни

Друга світова війна (1939—1945 pp.) була небаченим лихом в історії
людства. Минуло вже 50 років після її закінчення, але й досі економісти
та історики не можуть остаточно підрахувати матеріальних і людських
втрат. У роки війни в більшості країн господарство занепало або
розвивалося, орієнтуючись на задоволення лише воєнних потреб. Єдиною
державою, що не лише не зазнала краху, а навпаки, виявилася в 1945 p.
сильною державою, були США.

Обсяг промислового виробництва США значно зріс. У 1939—1944 pp. виплавка
сталі збільшилася на 70%, електросталі, легованої сталі — більше ніж у 4
рази, прокату— на 56,7 %, видобуток кам’яного вугілля — на 60 %, а
коксівного — в 4 рази. Динамічно розвивалися кольорова, хімічна,
електротехнічна, нафтопереробна, автомобільна, літакобудівна галузі.
Найшвидше розвивалася суднобудівна промисловість.

208

Лише за 1943 p. американці збудували флот, рівнозначний усій
англійській флотилії 1939 р. Ніде в світі військова промисловість не
розвивалася такими швидкими темпами, як у США. У 1939—1945 pp. було
виготовлено 296,1 тис. літаків, 86,5 тис. танків, 233 тис. гармат, 14
263 тис. кулеметів, автоматів, гвинтівок, інших видів зброї. Впроваджені
нові підприємства та найновіше устаткування на суму 25 млрд дол. В усіх
галузях застосовувалися новітні досягнення науковотехнічного прогресу,
механізація, автоматизація, стандартизація, спеціалізація.

У воєнній промисловості продуктивність праці зросла на 35 %. У 1943 р.
обсяг промислового виробництва подвоївся порівняно з 1937 р. США — єдина
країна, яка в роки війни, випускаючи воєнне спорядження, не припиняла
виробництво товарів мирного призначення. Різко збільшилися державні
капіталовкладення в економіку. З 76 млрд дол., інвестованих в усі галузі
господарства США, державні інвестиції становили 33 млрд дол., або
близько 44%. За державний кошт було збудовано 150 сталеплавильних
заводів. Уряд США надав корпораціям 175 млрд дол. на виробництво
промислової продукції, зокрема таким гігантам, як “Дженерал Моторе”,
“Дженерал Електрик”, “Фундатор”. За допомогою держави побудовано або
модернізовано понад 2500 заводів на суму 25 млрд дол.

У воєнні роки тривав процес концентрації виробництва, зокрема в
хімічній, металургійній, газонафтовій, машинобудівній галузях. У 1940 р.
було створено Національний комітет оборони. Його відділи очолили
висококваліфіковані спеціалісти. У роки війни Національний комітет
оборони значно розширився — з’явилися нові підрозділи, зокрема відділ
економічної війни, ленд-лізу тощо.

Незважаючи на незначне розширення посівних площ (менше ніж на 5 %),
обсяг сільськогосподарського виробництва у США в 1944 р. зріс порівняно
з 1939 р. на 36%. Кон’юнктура сприяла підвищенню цін на
сільськогосподарську продукцію. Це дало можливість фермерам онови-

209

ти і розширити матеріально-технічну базу своїх господарств. Фермерство
США справедливо почали вважати найрозвиненішим щодо механізації польових
робіт, електрифікації, застосування прогресивних технологій.

Технічний прогрес стимулював підвищення продуктивності праці. У 1940 p.
один фермер США забезпечував продуктами харчування 11 % жителів країни,
в 1950 p. — вже 15,5. Диференціація ферм призвела до того, що з 1940 по
1945 p. зникло 281 тис. неконкурентоспроможних господарств і з’явилося
44 тис. нових великих ферм. Фермери не тільки повністю забезпечували
продовольством своє населення, а й експортували сільськогосподарську
продукцію в десятки країн світу.

Вивіз американського капіталу збільшився з 14 % у 1937 p. до 33% у 1947
p. США захопили головні позиції в економіці більшості країн.

Людські втрати Великобританії в роки другої світової війни порівняно з
іншими країнами невеликі — 245 тис. чол. вбитих, 278 тис. чол. —
покалічених. Дуже постраждала її економіка. Державний борг збільшився з
7247,3 млн ф. ст. у 1939 p. до 23 741,9 млн. ф. ст. у 1945 p.,
зменшилися золоті та валютні запаси. Загальні втрати Великобританії
оцінюються в 7300 млн ф. ст., або близько 1/4 національного багатства
країни. Індекс промислової продукції Великобританії, який у 1939 p.
становив 123 (за 100 взято 1929 p.), знизився у 1946 p. до 112. Експорт
з 471 в 1938 p. скоротився до 266 млн ф. ст. у 1944 p.

Ще напередодні війни прем’єр-міністр Великобританії У. Черчіль виробив
надзвичайні заходи щодо переведення мирної економіки на воєнний лад. У
1939—1945 pp., напружуючи всі людські й матеріальні ресурси,
промисловість Великобританії налагодила масове виробництво літаків,
танків, гармат, інших видів зброї та боєприпасів. Імпорт сировини, інших
стратегічних матеріалів надходив до Британських островів з перебоями.
Німецькі підводні човни знищили 1/3 торгового флоту Великобританії. В
1944 p.

210

видобуток кам’яного вугілля порівняно з 1938 p. знизився більше ніж у 4
рази, залізної руди — у 12,4 раза. Виробництво сільськогосподарської
продукції скоротилося наполовину. Через нестачу трудових ресурсів
припинився обробіток землі на 1,5 млн га.

Наприкінці війни Британська імперія формально не припинила свого
існування. В Африці вона навіть “заокруглила” власні колоніальні
володіння за рахунок Лівії та Сомалі. Проте в інших районах світу, де її
вплив до війни був особливо сильним (Близький Схід, Індія,
ПівденноСхідна Азія), вже господарювали США, витіснивши союзників —
Великобританію та Францію. Великобританія, хоч і перемогла у другій
світовій війні фашистську Німеччину, зберегти могутню імперію вже не
мала сил, розвалилася, що було природно, закономірно. Загальні витрати
Великобританія на війну дорівнювали 25 млрд ф. ст.

Франція до 1939 p. була однією з найрозвиненіших держав світу.
Спираючись на високий промисловий потенціал, сільське господарство,
фінанси, уряд міг захистити країну від німецько-фашистських загарбників.
Однак того не сталося. Замість мобілізації усіх людських і
фінансово-матеріальних ресурсів на захист країни він самовпевнено
надіявся на оборонну лінію Мажино. Не було налагоджено масового випуску
бойових літаків, танків, гармат, інших видів озброєння. Ні президент, ні
уряд, ні генеральний штаб французької армії не виробили стратегічного
плану ведення війни.

У результаті цього в червні 1940 p. Францію окупувала гітлерівська
Німеччина. Понад 4 роки французькою економікою повністю розпоряджалися
німецькі загарбники. У роки другої світової війни Франція втратила
вбитими 1100 тис. чол., було знищено 2100 тис. будинків, пошкоджено 253
тис. ферм, 195,5 тис. промислових підприємств. Рівень промисловості в
1944 p. порівняно з довоєнним становив 38%. Виробництво продукції
сільського господарства зменшилося в 2 рази. 600 тис. французів фашисти
вивезли на ка-

211

торжні роботи до Німеччини. Більшість шахт, електростанцій,
суднобудівних заводів було зруйновано. Франція втратила весь торговий і
військовий морський флот. Розпадалася французька колоніальна система.
Національна валюта (франк) девальвувалася. Капіталовкладення за кордоном
зменшилися в 10 разів. Війна завдала Франції великих збитків, що
оцінювалися у 1440 млрд довоєнних

франків.

Фашистська Німеччина, головний винуватець другої світової війни, зазнала
більших втрат, ніж США та всі західноєвропейські країни разом узяті. Ще
з середини 30-х років гітлерівська адміністрація вела відкриту тотальну
підготовку до війни. Нагромаджувалися запаси продовольства, стратегічних
матеріалів. Було запроваджено карткову систему на харчові продукти і
промислові товари широкого вжитку. Восени 1939 p. запаси зерна становили
6,5 млн т, жирів — 500—600 тис. т, цукру — 1600 тис. т. Державний борг
дорівнював 60 млрд марок.

Наскільки серйозно Німеччина готувалася до війни, свідчать дані 00Н за
1937 p. Частки окремих країн у світовому промисловому розвитку
становили, %: США — 41,4, Великобританія — 12,5, Німеччина — 12, Франція
— 6, Японія — 4,8. У 1939 p. Німеччина виробляла в 2 рази більше
стратегічних матеріалів, ніж Великобританія і Франція разом узяті. У
виплавці алюмінію (194 тис. т) вона обійшла США і Канаду, зайнявши перше
місце у світі. З 1933 по 1939 p. літакобудування зросло у 23 рази. На 1
липня 1939 p. машинний парк країни складався з 2 млн автомобілів.

Напередодні другої світової війни (1939 p.) Німеччина у використанні
природних ресурсів випередила Великобританію і Францію, що видно з
таблиці, наведеної на с. 213.

На окупованих територіях європейських країн німецькі фашисти запровадили
“новий порядок”. До літа 1941 p. з цих країн було вивезено майна всього
на суму 9 млрд ф. ст. 92 дивізії вермахту (німецька армія) були оснащені
францу-

212

зькими автомобілями. Гітлерівці знищили майже 40 % національного
багатства Польщі. Загинуло 6 млн мирних жителів. На її території було
збудовано десятки таборів смерті, у яких замордовано 12 млн чол. з усієї
Європи. Разом із завойованими державами Німеччина в 1941 p. видобула 403
млн т кам’яного вугілля, 7,5 млн т нафти, виплавила 31,8 млн т сталі.
Від експлуатації господарств Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини,
Румунії, Болгарії, Словаччини німці отримали 120 млрд марок. З цих країн
на заводи Німеччини надходили нікель, мідь, нафта, інші стратегічні
ресурси.

Спад у воєнній фашистській промисловості настав уже в 1942 p. Держави
антигітлерівської коаліції набагато випередили супротивника у
виробництві різних видів озброєння. Якщо Німеччина в 1942 p. випустила
14,7 тис. літаків, 9,3 тис. танків, 12 тис. гармат, то лише в тодішньому
СРСР було виготовлено 25,4 тис. літаків, 24,7 тис. танків, 34 тис.
гармат.

У 1944 p. випуск продукції в усіх галузях промислового комплексу
скоротився на 10—65%. Не допомогли 7,5 млн іноземних робітників,
насильно вивезених з європейських

213

країн. Поразки на фронтах, оголошення Туреччиною війни Німеччині,
ізоляція Іспанії призвели до остаточного краху економіки фашистського
рейху. У липні 1944 p. видобуток кам’яного вугілля ще становив 26,3 млн
т, а в січні 1945 p. — лише 11,8, у лютому — 7 млн т. У березні настала
енергетична криза. Припинилися видобуток кам’яного вугілля, подавання на
заводи електроенергії, виробництво авіаційного бензину. Запаси
енергоресурсів вичерпалися. Усі галузі господарства країни були
паралізовані. 8 травня 1945 p. Німеччина капітулювала.

7 грудня 1941 p. Японія без оголошення війни напала на американську
воєнно-морську базу Пірл-Харбор на Гавайських островах. Розпочалася
чотирирічна американо-японська війна. Японія нарощувала воєнний
потенціал. Стратегічна сировина надходила на воєнні заводи з Кореї,
завойованих провінцій Китаю, країн Південно-Східної Азії. У 1941— 1942
pp. Японія, маючи значні запаси продовольства, паливно-енергетичних
ресурсів, рідкісних металів, успішно вела війну з США. Японські війська
захопили Індонезію, Нову Гвінею, Бірму, Таїланд, інші території в
басейні Тихого океану. За роки війни Японія перетворилася на сильну
індустріально-аграрну державу. Віддавши повну перевагу воєнним галузям,
уряд занедбав легку промисловість. Так, виробництво тканин у 1941—1945
pp. скоротилося у 25 разів.

У багаторічній війні японській торговий флот зазнавав дедалі більших
втрат. Імпортувати сировину ставало дедалі тяжче. Господарство працювало
з перебоями. Зростало напруження у промисловості, аграрному секторі,
фінансах. Для того щоб врятувати економіку від розвалу, уряд
запроваджував нескінченні воєнні податки, примусові поставки,
контролював кредитні операції, позики, інвестиції, внутрішню торгівлю.
Проте врятувати господарство від банкрутства було вже неможливо.
Економіка мілітаризованої Японії зазнала краху у війні проти США та
їхніх союзників. Після атомних бомбардувань Нагасакі і Хіросіми у серпні
1945 p. Японія склала зброю.

214

У результаті другої світової війни зазнав серйозних руйнувань механізм
міжнародних валютних відносин. Так, уже під час війни розподіл запасів
золота в розвинених країнах набув ще більш нерівномірного характеру, ніж
у довоєнні роки. Тоді як у США за 4 роки (з 1938 по 1941) запаси золота
збільшилися з 14,5 до 22,7 млрд дол., то у Великобританії, навпаки, вони
невпинно знижувалися.

Крім того, у деяких країнах за роки війни великою мірою зросла державна
заборгованість:

Проте ні збільшені під час війни податки, ні зростаючі державні позики
не спроможні були ліквідувати дефіцит державних бюджетів воюючих країн.
Покриття цього дефіциту потребувало значного збільшення випуску
паперових грошей. Зростання паперового грошового обігу під час другої
світової війни в США, Великобританії, Франції та Італії ілюструють такі
дані:

а) у США з кінця 1940 p. до кінця 1945 p. він збільшився з 8,7 до 26,5
млрд дол., або на 222,6%;

б) у Великобританії наприкінці 1939 p. в обігу перебувало 55 млн ф. ст.,
наприкінці травня 1945 p. — 1270, a наприкінці листопада — 1328 млн. ф.
ст., тобто більше на 139%;

215

в) у Франції з кінця 1939 p. до кінця 1944 p. грошова маса в обігу
зросла з 151 до 573 млрд фр.;

г) в Італії за цей період грошовий обіг збільшився з 24 до 233 млрд лір”
тобто майже в 10 разів.

Разом з зростанням кількості паперових грошей в роки другої світової
війни збільшувалися депозити комерційних банків. У США з 76 млрд дол. у
1940 p. вони зросли до 152 у 1945 p., у Великобританії — з 2441 млн ф.
ст. у 1939 p. до 4859 у 1945 p.

У 1944 p. у Бреттон-Вудсі (США) відбулась міжнародна фінансова
конференція, в роботі якої взяли участь 45 дійсних і асоційованих членів
00Н, а також міністри фінансів 16 країн. На основі підписаних там угод
було створено Міжнародний валютний фонд. Міжнародний банк реконструкції
та розвитку. Завданням цих інститутів декларувалися гарантування
стабільності обмінних курсів валют, забезпечення швидкої оборотності
коштів, потрібних для системи багатосторонніх платежів, створення умов
для накопичення ресурсів для відбудови економіки країн Західної Європи.

Друга світова війна завдала народам багатьох країн небувалих страждань,
вони зазнали величезних людських жертв і матеріальних збитків. Якщо за
роки першої світової війни фінансові видатки всіх воюючих країн
становили 208, то під час другої — 962 млрд дол. Для того щоб
ліквідувати її жахливі наслідки знадобилися роки напруженої праці,
значні матеріальні та фінансові ресурси.

4.2. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої
половини 40—90-х років XX ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації
відбулися зміни, пов’язані з збільшенням території та населення так
званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та
утворенням незалежних держав:

216

Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно
розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною
тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація.
Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку.
Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками
розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше
поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва.
Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували
світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних
комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми
міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку
характерним було посилення взаємозв’язків між усіма країнами та їхніми
групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне
зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до
всесвітнього господарства. Посилилося державне регулювання господарських
процесів.

У повоєнні роки стартові умови для стабілізації та розвитку національних
господарств були різними. Занепад

217

економіки європейських країн, Японії сприяв встановленню економічного
панування США. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх
індустріальних держав разом узятих. Широкого розмаху набула економічна
експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановлювалася
першість її національної валюти. У європейських країнах скоротилося
промислове виробництво. Рівень його в 1946 p. становив порівняно з 1937
p. у Великобританії — 95%, Франції — 73, Японії — ЗО, ФРН (у 1948 p.) —
56 %. Панувала внутрішня інфляція. Європейські валюти не конвертувалися,
їхній курс був заниженим щодо долара, який став єдиною твердою валютою,
і всі країни прагнули отримати його в обмін на свої товари. Скоротився
міжєвропейський обмін товарами і послугами. Бартер став переважаючою
формою торгівлі. Європейські уряди здійснювали непопулярні заходи для
приватного капіталу: контроль цін на основні товари, перерозподіл
національного доходу, збільшення грошей в обігу. Через це приватні
інвестори переводили свої активи з Європи у США. Для відбудови
господарства Європи, стимулювання економічного зростання потрібні були
значні фінансові ресурси.

Стан господарства Європи негативно впливав на світову економіку.
Реконверсія господарства в США відповідно до потреб мирного часу
зумовила появу таких проблем, як скорочення виробництва та зайнятості,
необхідність оновлення цивільних галузей. Сполучені Штати повинні були у
власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного
становища допомогти європейським країнам у відбудові господарства. У
липні 1947 p. в Парижі було створено Організацію європейського
економічного співробітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення
спільної програми відбудови Європи.

У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім’ям
державного секретаря Дж. Маршалла) — план економічної допомоги країнам
Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія,
Нідерланди,

218

Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія,
Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p. — ФРН. Мета плану —
розвиток економіки на “принципах індивідуальної свободи, вільних
інститутів і справжньої незалежності”. Європа розглядалася як єдиний
економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між
країнами. Вони були не пасивним об’єктом американської допомоги, а
ініціаторами у виробленні та реалізації плану. До його завдань входило
відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення
зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації,
встановлення справедливих обмінних курсів. Діяв план Маршалла з квітня
1948 p. по ЗО грудня 1951 p. Обсяг допомоги країнам ОЄЕС становив 17
млрд дол. (у цінах 1990 p. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол.
асигнувалося протягом перших 15 міс. Американський уряд гарантував
капіталовкладення своїх інвесторів, вивезення оптимального прибутку в
доларах. Передбачалися скасування мита, обмеження імпорту американських
товарів, постачання сировини в США.

У США для організації допомоги була створена Адміністрація економічного
співробітництва, місія якої діяла в кожній країні. Допомога надавалася:
1) безпроцентними товарними позиками та “дарами”, склад яких визначали
США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у вигляді доларової
“зумовленої допомоги” в обмін на національну валюту за офіційним курсом.
Нею розпоряджалися інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської
торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною
спілкою.

Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між країнами не за
потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо
доларової зони. Товари надавалися в розпорядження урядів. Гроші,
отримані від їх продажу, надходили в національний банк на спеціальний
рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів

219

повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем
Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на
оплату сировини, яку

вивозили США.

Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня
було досягнуто на початку 50-х років. Еквівалентні фонди доповнили
внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система
міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал
зростання без обмежень. Посилився державний контроль за економікою.
Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. Однак
значення допомоги за планом Маршалла для різних країн не було однаковим.
Найкраще реалізувала його можливості ФРН.

Радянський Союз відмовився від допомоги за планом Маршалла, оскільки США
відкинули його вимоги. По-перше, кожна країна мала самостійно визначати
свої потреби в допомозі та її форму. По-друге, СРСР вимагав розмежувати
країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині
повинна бути тісно пов’язана з проблемою репарацій. Історики та
економісти не однозначно оцінюють неприйняття Москвою плану Маршалла.
Безумовно, що його реалізація була б конструктивним підходом до
розв’язання повоєнних господарських труднощів. Однак поширеним є
твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, що
вже розпочалася, планувалася так, щоб поставити СРСР в умови, коли він
змушений буде сам відмовитися від участі у плані Маршалла.

Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених
країн світу стали 50—60-ті роки. Прискорилися порівняна з міжвоєнним
періодом темпи економічного зростання. Середньорічні темпи зростання
валового внутрішнього продукту (ВВП) і промислового виробництва
становили відповідно, %:

220

Загальний розвиток національних господарств характеризує динаміка
основних показників за 1953—1968 pp.:

221

Змінилася структура світового капіталістичного господарства. Найбільш
динамічно розвивалася промисловість, в основному за рахунок обробної
промисловості. Частка інших галузей матеріального виробництва, особливо
сільського господарства та будівництва, поступово зменшилася. В цілому
сукупна частка галузей матеріального виробництва в загальному обсязі
валового внутрішнього продукту залишалася стабільною — близько 52 %.
Сфера послуг і торгівлі розвивалася в країнах неоднаково. Це й призвело
до незначного зменшення її частки у виробництві ВВП. Однак у 1950—1960
pp. середньорічні темпи зростання виробництва в цій сфері збільшилися на
4,5 %, а в сфері матеріального виробництва — на 4,3% .

222

Структурні зміни в національних господарствах бул пов’язані з
особливостями їхнього розвитку. В цілому гі лузеві структури господарств
провідних економічно розві нених держав зближувалися. Загальні тенденції
їхньої розвитку характеризують такі статистичні дані, %:

Промисловість була провідною галуззю господарства. При всій
різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни
відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних
родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення
ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку,
скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами
розвивалося виробництво електроенергії та газопостачання. Значення
обробної промисловості зростало. Зменшилася частка “старих” традиційних
галузей — текстильної, харчової, взуттєвої. Середньорічні темпи приросту
їхньої продукції становили відповідно 2,9%; 2,6%; 3,5%. Швидко
розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес, насамперед хімічна
промисловість, її виробництво в 1970 p. порівняно з 1948 p. зросло майже
в 9 разів. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило
розвиток нафтохімічної промисловості. Друге місце за темпами розвитку
займала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала
машинобудуванню, однак його традиційні галузі перебудовувалися. Зростало
виробництво продукції верстатобудування, технологічного і транспортного
обладнання. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна
(виробництво ЕОМ, систем автоматизації). Якщо в 1938 p. металообробні
галузі давали 1/5 всього виробництва обробної промисловості, то на
початку 70-х років — 2/5.

Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої
промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції
обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках
між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х
років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. обсяг
виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє
співвідношення в загальному обсязі виробництва обробної промисловості в
середині 60-х років становило, %: в середньому в економічно розвинених
країнах —

224

65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.

Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині
70-х років.

Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирівнювання
індустріального розвитку країн. Перебудова господарських структур
відбилась у зміні структури населення. Зросла частка найманих робітників
у загальній чисельності промислових працівників, %:

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства
економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного
прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася
на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка
охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну,
енергетичну, контрольноуправлінську. Почали широко застосовуватись
автоматичні системи машин. З’явилися нові матеріали, натуральна сировина
замінювалася штучною. На грунті фундаментальних відкриттів виникли нові
технології — лазерна, плазмова тощо. Зароджувалась інформаційна
революція.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання
наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали
витрати на науководослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР).
З’явилися науково-виробничі комплекси. Це були те-

225

риторіальні об’єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями,
створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску
нової продукції. Майже в усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала
половину витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах монополій
становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН — 18,2 %, Франції — 32,8 %,
Великобританії — 31,8 %. Значні кошти вкладалися в аерокосмічну,
електротехнічну, приладобудівну, хімічну промисловість, транспортне
машинобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених,
інженерів, техніків. Значна увага приділялася фундаментальним
дослідженням. Головне місце в НДДКР належало виготовленню нових видів
продукції, поліпшенню їхньої якості. У зв’язку з “холодною війною”
значна частина коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на
НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням
капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП економічно розвинених держав
світу у передвоєнні роки становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона
досягла в Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції —

226

26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіталовкладень у
господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції,
ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 p. перевищував їх на
48%.

Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках
переважали інтенсивні чинники розвитку економіки (51—67%). Основні
витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію,
автоматизацію виробничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини,
обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в
обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило
відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів
контролю за виробничими процесами, інформації, управління.

Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову
підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у структурі всіх
капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3,
Великобританії — 61,2 %.

Важливим структуротворним чинником було зростання рівня концентрації,
централізації виробництва і капіталу, монополізації.

У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і
приватний сектори. Головними формами організації бізнесу є власна
справа, товариство, корпорація. За кількісними характеристиками перші
дві форми в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але їх
частка в промисловому виробництві не перевищувала 10—20%.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об’єднань.
Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей
процес охопив великі корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили
самостійність 12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначальним
чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес.
Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень
мільйонів доларів.

227

У США процес злиття був пов’язаний насамперед з диверсифікацією
виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала
конкуренції, особливо з американськими монополіями.

У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних
корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні
виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис.
таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній
промисловості:

Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких об’єднувалися
капітали різних економічно розвинених держав: “Ройал датч-Шелл”,
“Юнілевер”, “Агфа-Геверт”, “Данлоп-Піреллі”. Укладалися угоди про
співробітництво між монополіями різних країн.

У багатьох економічно розвинених країнах великим власником була держава,
їй належало 15—25% національного багатства країн. Держава стала значним
виробником і споживачем промислової продукції та послуг. Так, у 1970 p.
частка держави у виробництві ВНП становила у ФРН 35 %, Італії — 37,
Японії — 21, США — 10,2 %. Однак у США державі належить провідне місце
серед економічно розвинених країн щодо закупівлі в національному
продукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і послуг. Так, у
1968 p. держава придбала 87% продукції авіаракетної промисловості, 40%
радіоелектронної апаратури,

228

35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.

Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що
забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну
промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водоі
газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні
субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації
та раціоналізації “старих”. Значні кошти витрачалися на воєнні
замовлення. У 1970 p. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті
становила 40 %, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7,
Франції— 6,7.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули:
прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від
сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно
розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм
і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід
наприкінці 60-х років до “структурної стратегії”. Вона грунтувалася на
заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури
господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього
господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за
кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.

Зростало значення міжнародних економічних відносин, що забезпечували
єдність виробництва і обміну в міжнародному масштабі. Новою важливою
його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку
вони можуть проходити такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митної
спілки; 3) спільний ринок; 4) економічна спілка; 5) повна інтеграція, що
передбачає здійснення єдиної економічної політики. Великого значення
набула інтеграція економічно розвинених країн світу. У 1957 p.
утворилося Європейське Співтовариство. Інтеграція спрямовувалася на
інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяльності та
внутрішньоекономічних структур країн — членів

229

ЄС. Тодішні соціалістичні країни у 1949 p. інтегрувалися у Раду
Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

У повоєнний період роль лідера у всесвітньому господарстві належала США.
Перехід до мирного виробництва зумовив у 1944—1946 pp. промисловий спад.
Скорочувався випуск продукції в галузях, пов’язаних з воєнним
постачанням, зокрема у сталеварній, авіаційній, суднобудівній, хімічній.
Підвищений попит населення на товари широкого вжитку стимулював розвиток
текстильної, харчової, шкіряної, нафтової галузі, розширення житлового
будівництва. Восени 1948 p. розпочалася перша в повоєнний період
циклічна криза перевиробництва. Кризи потрясали американську економіку в
1953—1954, 1957—1958, 1960—1961, 1969—1970 pp. У ці періоди знижувалося
виробництво ВНП — на 1,6—3,9%, промислове виробництво — на 8—12%. Рівень
безробіття зростав до 7 % .

Найбільш високі середньорічні темпи промислового виробництва характерні
для 1949—1953 pp. (5,85%), 1962— 1967 pp. (6—8,4%). Це пояснювалося
структурними змінами в господарстві, прискоренням технічного
переоснащення промисловості, посиленням механізації, автоматизації
виробничих процесів.

Американська економіка відзначалася високорозвиненою промисловістю, в
якій створювалося понад 50 % національного доходу країни.

У галузевій структурі індустрії скоротилася частка добувної
промисловості. Зберегла своє значення металургія, однак темпи її
розвитку були нижчі, ніж середні. Майже 1/3 промислового виробництва
давало машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов’язані
з науково-технічним прогресом: електронна, електротехнічна,
аерокосмічна. Перестала бути стрижнем економіки автомобільна
промисловість. Зменшилося значення верстатобудування, текстильної та
харчової галузей.

Важливим чинником, що сприяв зростанню економічного потенціалу США у
повоєнний період, було викорис-

230

тання досягнень науково-технічного прогресу. За розмірами витрат на
НДДКР США в 1970 p. випереджали ФРН у 7 разів, Англію — у 11, Японію — у
7,2 раза. Джерелами фінансування НДДКР були асигнування з державного
бюджету, кошти фірм, вузів, некомерційних дослідних організацій. У 1970
p. на американські корпорації працювало 15 тис. наукових лабораторій.
Вони витрачали 75% всіх коштів на НДДКР, державні лабораторії — 14—15 %,
університети та коледжі — 9—10%. Нараховувалося 120 науково-промислових
комплексів. Найбільшими з них були Кембріджський. Каліфорнійський,
Мічиганський. У 50-х роках адміністрація США створила механізм
програмно-цільового фінансування і управління НДДКР.

Прискореними темпами переоснащувалася американська промисловість. Після
війни середній вік обладнання становив 21 рік, у 1957 p. — 17 років.
Внаслідок модернізації виробництва в 1966 p. 36 % обладнання мало вік до
5 років, а в окремих галузях (аерокосмічній, автомобільній) воно
становило 48—52 %. Завершилася механізація виробництва. Запроваджувалася
автоматична електронна техніка. В 1970 p. використовувалося 28 тис.
верстатів з програмним керуванням, майже 70 тис. електронних
обчислювальних машин різного типу.

Відносно високий рівень промислового виробництва забезпечувався
ефективністю хімічної промисловості, яка почала працювати на нафті,
нафтопродуктах, природному газі. Зросло їхнє значення у виробництві
паливно-енергетичних ресурсів (до 70%). Атомна енергетика забезпечувала
до 5 % електроенергетичних потужностей країни.

У повоєнний період США, як і раніше, займали перше місце серед
економічно розвинених країн у виробництві важливих видів продукції.
Наприклад, їхня частка у видобутку кам’яного вугілля в 1970 p. становила
47,7%, виробництві електроенергії — 42,2 %, сталі — 28,3 %, автомобілів
30,3 %, синтетичних волокон — 36,5 % .

Посилилася спеціалізація в промисловості. Вона охопи-

231

ла невеликі підприємства, що спеціалізувалися на випуску деталей для
корпорацій і були мобільнішими щодо виробництва. Виникли фірми, що
спеціалізувалися на ремонтних роботах, консультаціях різних галузей і
напрямів діяльності. Інженерні фірми займалися проектуванням,
обладнанням виробничого процесу.

У повоєнний період капітальні вкладення в американську економіку
зростали більш високими темпами — у середньому на 3,35% за рік порівняно
з 2,95% у міжвоєнний період. З їхньої загальної суми 40 % припадало на
обробну промисловість, 16,5 — на енергетичну, 8,5 — на транспорт, 8—12 —
на зв’язок, 21—24% — на сферу послуг і торгівлю. Майже 70% інвестицій,
що направлялися в обробну промисловість, вкладалися в машини,
обладнання, більш як ЗО % — на автоматизацію виробничих процесів. Це
сприяло зростанню ефективності американської промисловості, переходу її
до переважно інтенсивного характеру відтворення.

Характерною ознакою промисловості США в цей період стала диверсифікація.
Так, компанія “Литтон індастрид” протягом 1954—1970 pp. об’єднала 100
фірм. Її 225 підприємств випускали товари 10 тис. найменувань — від
зброї до ділових бланків.

У США процес концентрації та монополізації відбувався найшвидше. На
підприємствах з чисельністю зайнятих понад 1 тис. (1 % загальної
кількості) у 1970 p. працювало 32,8 % зайнятих в обробній промисловості^
Частка 500 великих корпорацій у загальній сумі продажу промислових
товарів зросла у 1955—1970 pp. з 48,6 до 66,6 %. Перші 100 компаній
контролювали 41,5% всього продажу. В банківському бізнесі частка 10
банків у загальній сумі активів комерційних банків у 1950 p. становила
15,6 %, в 1970 p. — 26,5%. Десять з 1790 страхових компаній США в 1970
p. володіли 57,7% загальної суми активів, 50 з них — 82,9%.

Швидко зростали абсолютні розміри монополій. Мільярдерами стали 79
корпорацій за активами і 115 за сумами річного обороту.

232

Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпорацій), автомобільна (3
корпорації), електротехнічна (5 корпорацій), хімічна (6 корпорацій),
металургійна (5 корпорацій), кольорова металургія (2 корпорації),
авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.

Панівне становище в американській промисловості в 50—60-х роках належало
20 фінансовим групам. Вони контролювали 750 корпорацій і банків (0,04%
усіх фірм), 70% активів, 85% прибутку. Наймогутнішими були групи
Моргана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівлендська.
Каліфорнійська.

Зросла кількість американських транснаціональних компаній. Так,
“Дженерал Моторе” мала філії у 18 країнах, “Форд Моторе” — у 27,
“Дженерал Електрик” — у 32, “Мобіл Ойл” — у 38. У 1951—1970 pp. вони
отримали від філій у країнах, що розвиваються, у вигляді дивідендів і
процентів без прибутків, реінвестованих на місці, 37,2 млрд дол.

Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках, мала для США
надзвичайно велике значення. Йшов безперервний процес технічного
переобладнання промисловості, відбувалися істотні зрушення в її
структурі. Застаріле устаткування замінялося принципово новим, яке
відповідало тодішньому рівню науки і техніки. Розвивалася стандартизація
виробництва, автоматизація, вдосконалювалась електронно-обчислювальна
техніка. Оновлюючи основний капітал у важкій промисловості, США досягли
позитивних результатів у сфері екології. Науково-технічний прогрес
посилив концентрацію і централізацію виробництва й капіталу, що зумовило
появу економічних конгломератів (об’єднань підприємств
найрізноманітніших галузей).

Швидкими темпами розвивалися галузі промисловості, безпосередньо
пов’язані з науково-технічним прогресом,— електронна, хімічна, точного
приладобудування, атомної енергетики. Виробництво електроенергії зросло
на 50%, що забезпечило збільшення енергозабезпеченості виробничих
І’Йроцесів, підвищення продуктивності праці. Автомобілебу-

233

дування досягло пікового рівня в 1977 p., коли з конвеєрів зійшло понад
16 млн машин. Однак уже в 1983 p. їхній випуск скоротився до 9,5 млн.
Науково-технічний прогрес створив сприятливі умови для випуску
найрізноманітніших товарів хімічної промисловості, пластмас, синтетичних
волокон. Збільшувалося виробництво радіоприймачів, побутової техніки.
Повільніше проходила реконструкція в машинобудуванні, текстильній,
взуттєвій, суднобудівній, транспортній галузях. Істотні зміни відбулися
в структурі транспорту США. Залізничні та водні перевезення різко
скоротилися. Разом з тим зросла частка автомобільного й авіаційного
транспорту, нафтоі газопроводів.

В економіці США неабияке значення мало воєнне виробництво. У період
“холодної війни” зміцнів воєнно-промисловий комплекс (ВПК). Ця галузь
повною мірою забезпечувала технікою не тільки власні національні збройні
сили, партнерів по НАТО, а й зарубіжних споживачів. Володіючи
надлишковим капіталом, США вивозили його за кордон. З цих інвестицій
виникали сотні, тисячі транснаціональних корпорацій, переважною частиною
яких володіли бізнесмени США.

У повоєнні роки зміцнилася державна власність, частка якої у ВНП країни
становила близько 20 %. До них належали нові підприємства, збудовані за
рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4% земельного фонду
країни в 1955 p.), воєнне майно, пошта, мережа електростанцій, шляхи
сполучення, канали, система водопостачання, позикові установи, фонди
соціального страхування. Об’єктами державної власності були федеральний
уряд, уряди штатів, муніципалітети.

Зросла частка державних інвестицій, що становила в середньому 20% усіх
капітальних вкладень в економіку. Вони спрямовувалися на нове
будівництво, інфраструктуру, електроенергетику. США займали перше місце
в світі за масштабами державного фінансування розвитку науковотехнічного
проґресу — 50—60% загальних витрат. Через

234

систему державних контрактів реалізувалося 3/4 коштів, що давало
можливість уряду контролювати тематику, строки, якість НДДКР. У 60-х
роках на цій основі було отримано ЗО тис. патентів. Кошти спрямовувались
у державні науково-дослідні інститути та лабораторії (30%), на
фінансування науково-дослідних центрів приватних компаній, що працювали
за замовленням уряду (понад 50%). З державного бюджету на 55%
фінансувалися вузи, на 70% некомерційні дослідні установи. Пріоритет у
фінансуванні державою НДДКР належав воєнним витратам (76% у 1960 p. і
53% у 1970 p.). Держава взяла на себе відповідальність за розвиток
національної інформаційної системи, виділивши на це лише в 1960 p. 76
млрд дол. За планом Маршалла, приватним фірмам було передано інформацію
про науково-технічні досягнення німецької промисловості, що у вартісному
вираженні становило 10 млрд дол.

Важливим засобом регулювання економіки були державні закупівлі товарів і
послуг. Вони здійснювалися або через торгові угоди, або у формі
замовлень приватним фірмам. У 1955—1970 pp. обсяг державних закупівель
зріс з 75 до 218,9 млрд дол. Окремі фірми постачали державі 50—70%
річних продажів.

Уряд США провадив політику стимулювання економічного зростання. В 1946
p. Конгрес прийняв “Акт про зайнятість”, що зобов’язував уряд сприяти
досягненню повної зайнятості, збільшенню масштабів виробництва та
купівельної спроможності населення. Широко використовувалося
кон’юнктурне (короткострокове) програмування. Воно грунтувалося на
індикативних методах, які визначали напрями рзвитку, орієнтири, але не
були імперативними (обов’язковими) для приватних корпорацій. Директивний
характер мали програми для державних підприємств. Уряд Дж. Кеннеді в
межах програми “Нові рубежі” зробив спробу перейти до програмування
економіки, однак корпорації чинили цьому опір. У 60-х роках важливе
значення в економічній політиці держави, як і раніше, мало довгострокове
прогно-

235

зування. У 1947 p. економічним прогнозуванням займалося 20 %
промислових корпорацій, у 1966 p. — 90 %. У 1961 p. міністерство оборони
США прийняло систему ППБ — “планування — програмування — розроблення
бюджету”, її метою було об’єднати елементи розподілу ресурсів бюджету і
планування. В 1965 p. цю систему було перенесено на державні установи.

Ефективним методом державного регулювання економіки стало використання
фінансово-кредитної системи. Головна роль відводилася державному
бюджету: регулювалися ставки податку, виплати на безробіття, соціальне
страхування. Протягом 50—60-х років було проведено амортизаційні
реформи, які скоротили строки амортизації. Прибуток, що перераховувався
в амортизаційний фонд, не підлягав оподаткуванню, використовувався на
потреби фірми. Було введено додаткові пільги для корпорацій (у 1962 p. 7
%-не податкове зниження на капіталовкладення на обладнання). Виходячи зі
ставки індивідуального податку (14—70 %), уряд контролював
співвідношення динаміки розміру доходу і податків з населення.

Значну увагу держава приділяла сфері кредиту. Державні кредити на
тривалий строк з виплатою пільгових відсотків надавалися на розвиток
сільського господарства, будівництво житла, суднобудування, транспорт.

Приватний кредит держава регулювала через Федеральну резервну систему
(ФРС). Усі приватні банки, що належали до цієї системи, були зобов’язані
зберігати 10—22 % своїх депозитів у федеральних резервних банках.
Регулюючи цей обов’язковий резерв, уряд стимулював обсяг приватного
кредитування. Регулювалися умови споживчих кредитів. Держава виступала
гарантом депозитів приватних банків, створивши соціальну установу —
Федеральну корпорацію страхування депозитів.

На початку кожного року президент США виступає перед Конгресом зі звітом
про економічне становище країни і заходи уряду щодо господарської
діяльності на майбутній

236

період. Особливе місце серед цих документів належить державному
бюджету. Він визначає перспективи як розвитку господарства своєї країни,
так і удосконалення міжнародних економічних відносин. У США є три рівні
бюджетів — федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади. Основні
капіталовкладення спрямовуються на воєнні заходи, в економіку, на оплату
державного апарату, поліції, судових органів тощо. За традицією бюджети
штатів і місцеві бюджети використовуються на утримання освітніх
закладів, лікарень, будівництво доріг, комунальних господарств тощо.

У бюджетному процесі простежуються три стадії: підготовка проекту,
розгляд і затвердження його Конгресом і виконання бюджету. За допомогою
державного бюджету уряд прагне вирішувати важливі господарсько-політичні
проблеми — пом’якшувати наслідки кризових явищ в економіці, стимулювати
економічне піднесення в провідних галузях, запобігати соціальним
негараздам.

Гроші в США випускають державна скарбниця, федеральні державні та
комерційні банки. Перша — випускає в обіг дрібні купюри номіналом 1—20
дол., а також срібні долари і розмінні монети. Державна емісія становить
у цілому не більш як 11 % грошової маси. Основну масу грошей в країні
випускають федеральні резервні банки. Третій вид & емісії — гроші
безготівкового обороту. У грошовій масі вони Ц представлені сумами на
рахунках до запитання. Чек виконує функцію передавання депозиту одним
власником іншому. У повоєнний період ціни на товари і послуги зросли в
США у 2,7 раза за індексом роздрібних цін і в 2,9 раза за індексом
оптових цін. Найвідчутніше зросли ціни на продовольчі товари (3,18
раза), тарифи на газ і електроенергію (2,83), оплату транспорту (2,85) і
медичне обслуговування (3,57 раза).

Сучасна кредитна система США акумулює тимчасово вільні грошові капітали
підприємств, доходи і збереження різних груп населення і надає їх в
позику монополіям, приватним особам і державі. Вона складається з
банківських

237

і небанківських установ, інститутів університетського типу, які
виконують різноманітні кредитно-розрахункові операції. Американські
кредитні установи бувають трьох типів: центральний емісійний банк,
комерційні банки, спеціалізовані кредитні інститути. За сумою активів
комерційні банки займають перше місце серед кредитно-фінансових установ
США. Банки акумулюють грошові ресурси різними каналами: продажем акцій,
прийманням коштів на поточні рахунки, у формі строкових і ощадних
вкладів. Банківські позики надаються на строк від кількох днів до 10—12
років.

Крім комерційних банків в США існують такі кредитні установи: банківські
траст-відділи і траст-компанії; позиково-ощадні асоціації;
взаємно-ощадні банки; компанії зі страхування майна; пенсійні банки;
брокерські фірми; фінансові компанії; кредитні союзи; державні кредитні
установи.

Для розвитку структури національного господарства Великобританії у
повоєнний період характерним було зменшення у ВНП частки промисловості,
сільського господарства, збільшення сфери послуг. За темпами зростання
ВНП, національного доходу, промисловості ця країна відставала від інших
економічно розвинених країн. У промисловості зростало значення
машинобудування, хімічної, електроенергетичної галузей, що забезпечували
технічний прогрес. Важливе значення мали нові галузі — нафтоочисна,
атомна, електронна, авіабудівна. Значно розширився випуск автомобілів.
Скоротилося виробництво у “старих” галузях: суднобудуванні, текстильній,
шкіряній, деревообробній. Це пояснювалося зміною структури експорту,
втратою традиційних ринків збуту, розвитком нових джерел енергії.

Капіталовкладення в промисловість Великобританії досягли довоєнного
рівня в 1949 p. і зросли в 1948—1961 pp. на 128,4 %. Протягом 1953—1969
pp. частка інвестицій у ВНП збільшилася з 14,3 до 18,3 %. Високі темпи
інвестицій диктувалися потребами відбудови, реконструкції та
модернізації основних галузей. З 50-х років значно розши-

238

рилися капіталовкладення в реконструкцію вугільної, сталеплавильної
промисловості, у нові галузі — нафтохімічну, електротехнічну,
автомобільну, виробництво пластмас, машинобудування. У 60-х роках
першість в інвестуванні мали авіаракетна, приладобудівна, хімічна,
нафтопереробна, гумовотехнічна галузі. Зменшилися інвестиції в добувну
промисловість.

Основні зрушення в структурі капітальних вкладень відбулися між сферами
національного господарства. Загальна частка матеріального виробництва в
1965 p. зменшилася з 58,9 до 50,2 % в основному за рахунок сільського
господарства, транспорту. Інвестиції в нематеріальну сферу збільшилися
на торгівлю, соціальні послуги. Вирішальне значення мало житлове
будівництво, хоча його частка скоротилася (24—21 %).

Уряд лейбористів двічі в 1945—1951 pp. і 1964—1970 pp. провів
націоналізацію вугільної, газової, металургійної, електроенергетичної
галузей промисловості. Державними стали транспорт і засоби зв’язку
(повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв’язок).
Англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності
яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення.
Державний сектор охопив близько 20 % промислового виробництва. Приватні
власники отримали компенсацію.

Державні інвестиції обслуговували, як правило, загальнонаціональні
потреби економіки, їхня частка у валових капіталовкладеннях в 1970 p.
становила 45,8 %. Понад 1/3 їх вкладалася у модернізацію обладнання.

Держава була великим споживачем суспільного продукту. Більше ніж 1/2
бюджетних коштів йшло на поточні витрати на товари і послуги (майже 20 %
у ВНП країни). Значною була частка воєнних витрат (в 1950 p. — 17,3, в
1970р. — 13,8 %).

Визначальною ознакою господарського розвитку повоєнної Великобританії
було прискорення монополізації. За промисловим переписом 1958 p., на 52
% усіх підприємств

239

(з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2 % зайнятих у
промисловості, їхня частка у випуску продукції становила 68,5 % .
Концентрація охопила усі галузі господарства. В автомобільній
промисловості 3 корпорації володіли понад 40 % всіх активів галузі, в
машинобудуванні 20 корпорацій — 75 % активів. При цьому функціонувала
значна кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в 60-х роках
налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1—10
робітників.

Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна
група. Група “Морган-Гренфілл” знаходилася під контролем американської
“Дж. П. Морган”. Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім
інвестиційних трестів і контролювала електромашинобудування. Група
“Джардайн Мейтсон енд компані” — “Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн”
з банком Я. Н. Ротшільда діяла за участю американського капіталу. Вона
поширила свій вплив на суднобудування, страхування, банківську справу.

У 70—80-х роках у Великобританії, як в інших економічно розвинених
державах, простежувалися закономірні кризові явища, концентрація
виробництва в промисловості та сільському господарстві,
банківсько-кредитній системі, впровадження в усіх галузях досягнень
науково-технічного прогресу. 500 корпорацій посіли панівне становище в
господарському житті країни.

100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. У п’яти
авіаційних компаніях зосереджувалося 71 % зайнятих робітників і
службовців. Наприкінці 70-х років вони забезпечили 76 % випуску
галузевої продукції. Ще більшою була концентрація робочої сили і випуску
продукції в галузі електронно-обчислювальної техніки — відповідно 80 і
84 %, штучних волокон — 90 і 96 %. Промислові компанії були тісно
пов’язані з банківським капіталом, особливо з так званою великою
четвіркою, яка зосередила у своїх руках майже 90 % всіх акціонерних
банків Великобританії.

240

На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості,
склався державний сектор, частка якого становила 10 % валового
національного доходу країни, майже 20 % промислової продукції, 19 %
загальної кількості зайнятих робітників і службовців. Капіталовкладення
державного сектора становили 40 % усіх інвестицій. Консервативний уряд
заохочував приватних власників викуповувати націоналізовані
підприємства, які завдяки фінансовій державній підтримці, подолавши
технічну відсталість, знову стали конкурентоспроможними.

Відкриття родовищ нафти у шельфі Північного моря перетворили
Великобританію у 70—80-х роках на одного з найбільших експортерів нафти
і нафтопродуктів у Європі.

Становище Великобританії на світовому ринку дещо погіршилося. По-перше,
остаточно зруйнувалася Британська колоніальна імперія, а Співдружність
ще не зміцніла. Подруге, й випередили не тільки США, а й ФРН, Японія і
Франція. Якщо в 1938 p. загальна сума іноземних капіталовкладень на
світовому ринку дорівнювала 43, то у 80-х роках — 20 %.

Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє
господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж середні в економічно
розвинених державах, але нижчі, як у ФРН, Японії, Італії. У структурі
господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної
промисловості, транспорту, зв’язку. Розширилася сфера матеріального
виробництва. Традиційні галузі французької промисловості — текстильна,
швейна, деревообробна, харчова — поступилися першістю галузям важкої
промисловості. Наирикінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових
робітників. Вартість продукції становила 64 % загальної вартості
виробництва всієї промисловості. На етапі відбудови найшвидше
розвивалися вугільна, газова, електроенергетична, нафтопереробна галузі.
Протягом 80-х років промислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне
значення мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична га-

241

лузі, частково сільськогосподарське машинобудування, їхнє зростання
було пов’язано з воєнними замовленнями, переорієнтацією на виробництво
споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Так, частка товарів
для населення зросла в обсягах продажу автомобільної галузі до 60—65 %,
в електротехнічній — до 25 %. Швидкі темпи розвитку (10% середньорічних)
хімічної промисловості зумовлювалися розвитком нових видів сировини,
застосуванням добрив у сільському господарстві. Були створені атомна,
авіаракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробництво точної
механіки, оптики. Виникла нова сучасна структура промислового
виробництва.

Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції було збільшення обсягу
інвестицій, їхня частка у ВНП зросла з 14,9 % в 1953 p. до 26,3 % у 1969
p. Як і в інших економічно розвинених країнах, зменшилася частка
виробничих і збільшилася частка невиробничих вкладень. У відбудовний
період інвестиції у виробничу сферу становили 3/4 всіх капіталовкладень,
наприкінці 60-х років — близько 47 %. Всередині матеріальної сфери майже
60 % спрямовувалося у промисловість, 20—25 % у зв’язок і транспорт. У
50-х роках основна сума інвестицій вкладалася в нове будівництво і
модернізацію обладнання, в 60-х — на модернізацію та раціоналізацію.
Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46—40
%), освіту (25— 22 %), охорону здоров’я (6,5 %), послуги,
адміністративні витрати.

Значно посилилося державне втручання в господарське життя. В 1944—1947
pp. було проведено націоналізацію вугільної, авіаційної галузей,
електростанцій, повітряного флоту, автомобільних заводів “Рено”,
французького і чотирьох найбільших депозитних банків. Державному сектору
належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20— 25 % загального
обсягу промислового виробництва, 75 % загальних перевезень, 50 %
ресурсів банківсько-кредитної системи, 33 % зайнятого населення. Частка
державних ви-

242

робничих інвестицій у ВНП становила 35—25 % їхньої загальної суми.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях
програмування національної економіки. В 1947—1953 pp. діяв “План Моне”
(за ім’ям його ініціатора). Перевага надавалася шести галузям
(видобування вугілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу,
сільськогосподарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був
виконаний, він стимулював розвиток важкої промисловості.

У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом модернізації
економіки. Третій план (1958— 1961 pp.) проголосив перехід від
протекціонізму до “відкритої економіки”. З приходом до влади генерала де
Голля економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п’ятого
(1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей
промисловості (“індустріальний імператив”}” Така економічна політика
держави отримала назву “дирижизму”, її головним змістом був вплив на
нагромадження капіталу. Оскільки в 50-х роках промисловість не відчувала
труднощів зі збутом товарів, зусилля держави були спрямовані на розвиток
виробничих потужностей. У 60-х роках зросли державні закупівлі,
провадилася політика “колективного будівництва”.

Повоєнний період характеризувався швидким зростанням концентрації та
централізації капіталу. Цей процес відбувався у двох напрямах: злиття
великих і середніх капіталів, розорення і об’єднання невеликих сімейних
і ремісничих підприємств. Так, в обробній промисловості у 1954—1962 pp.
кількість підприємств зменшилася на 25 % . Найбільш монополізованими
були металургійна, нафтова, хімічна галузі. До перших десяти промислових
корпорацій належали п’ять нафтових, три хімічні, одна металургійна, одна
транспортна. У 1949—1970 pp. кількість французьких банків зменшилася з
380 до 235 при збільшенні філій з 3,3 до 6,4 тис. Господарством країни
керувало 10 фінансових груп.

243

Однією з ознак французької економіки було зміщення позицій іноземного
капіталу. В середині 60-х років загальні вкладення з метою контролю за
діяльністю підприємств досягли 4,6, портфельні вкладення — 1,3 млрд дол.
Майже 1/3 іноземних капіталів була американською.

Економіка Франції у 70—80-х роках розвивалася надзвичайно динамічно.
Вступ Франції до ЄС стимулював процес концентрації промисловості. У 1970
p. 500 монополістичних об’єднань виробляли 80 % національної продукції.
Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінансові групи.

На початку 70-х років Франція перетворилася на одну з найрозвиненіших
країн світу, її частка у випуску промислової продукції становила майже 7
%. Щорічний приріст продукції її індустрії перевищував 5 %. З середини
70-х — на початку 80-х років темпи зростання дещо знизилися. Ця
тенденція зумовлювалася скороченням виробництва у “старих” галузях
(кам’яновугільній, металургійній, текстильній). Одночасно на вищий
рівень піднялась авіаційна промисловість компаній “Конкорд”, “Аеробус”,
транспортна (швидкісні електропоїзди), автомобільна “Пежо-Сітроен”,
воєнно-промисловий комплекс. У 1960—1983 pp. обсяг виробництва,
пов’язаного з науково-технічним прогресом, а саме: електронікою,
кібернетикою, ЕОМ, зріс у 4 рази, виробництво електроенергії (особливо
АЕС) — у 3 рази, випуск телевізорів — у 2,5, автомобілів і
нафтопродуктів — у 17,6, виробництво штучних волокон, пластмас — у 4
рази.

Однак на початку 80-х років у Франції спостерігалися значний бюджетний
дефіцит, посилення інфляції. Збільшився пасив платіжного балансу (в 1984
p. — 3,5 млрд дол.). Значних розмірів набув відтік валюти за кордон.
Спад виробництва супроводжувався зростанням соціальних конфліктів.

На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати, які досягли в
1983 p. 7,6 млрд дол. За цим показником Франція поступалася тільки США.
Франція система-

244

тично випробовувала ядерну зброю, створила власний термоядерний
потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували
нормальний процес індустріального відтворення.

Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він
розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з
Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на
15—ЗО %. Панували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держава
контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба
було мати дозвіл окупаційної влади.

Початок переходу до ринкової економіки поклала грошово-цінова реформа у
червні 1948 p. Л. Ерхарда (міністра народного господарства ФРН у
1949—1963 pp. і канцлера в 1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має
побудувати суспільство соціального ринкового господарства (поєднання
власної ініціативи і конкуренції з розумним втручанням держави у
господарське життя в інтересах соціального захисту громадян). Завданням
реформи було скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних
і приватних боргів. Для реалізації реформи було прийнято ряд законів.
Обмін грошей (старих рейхсмарок) мав здійснюватися конфіскацією у
співвідношенні 100:10. Однак реальна пропорція складала 100:6,5. Для
забезпечення мінімумом на особу виділялося по 60 нових марок: 40 — у
день проведення реформи, 20 — через 2 міс. Короткострокові борги
знецінювалися у пропорції 10:1, для тривалих було встановлено спеціальні
правила. Кредитори отримали державні боргові зобов’язання. Зменшилися
податки. Було проведено лібералізацію цін (ліквідовано державний
контроль за цінами). Однак залишився контроль за цінами на продукти
харчування, паливо, електроенергію, квартирну плату. Друкувалися
“каталоги доречних цін”. Закони карали за необгрунтоване підвищення їх.
Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником
стала допомога за “планом Маршалла”. Ринок наповнився

245

товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок запасів фірм і
швидкої конверсії промисловості. Перевага надавалася не базовим галузям,
а виробництву предметів споживання. Заробітна плата не перевищувала
темпів зростання продуктивності праці (14 і 16 %). У 1949—1950 pp.
розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Велике значення
мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15 %
національного доходу.

Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на
акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок, які
укладали договори про оренду з попередніми власниками. В роботі вони
підпорядковувалися Опікунському управлінню — офіційній державній
установі, що фінансувалася з бюджету. Восени 1948р. окупаційна влада
повернула колишнім власникам їхні підприємства, які також
переорганізувалися в акціонерні компанії. Акції замінювалися у
співвідношенні 1:1,5—З, внаслідок чого капітал нових компаній
перевищував старий. У банківській сфері замість Німецького,
Дрезденського і Комерційного банків було створено ЗО самостійних банків.
Уряд демонтував систему державного контролю за промисловістю, створену
при Гітлері. Однак тривало регулювання економіки через субсидії, дешевий
кредит, податкові пільги. Конверсія мілітаризованої економіки стала
фактором зростання промислового виробництва.

З відбудовою господарства протягом 50-х років економіка ФРН перейшла у
стан безперервного піднесення. Середньорічний приріст промислової
продукції становив 9,6 %. У 60-х роках зростання виробництва тривало,
проте з відчутними коливаннями середньорічних темпів — від 3,6 % у 1963
p. до 12 % у 1968—1969 pp. В цілому темпи економічного зростання
перевищували середні темпи розвитку економічно розвинених держав.

Структура господарства ФРН характеризувалася збільшенням частки у ВВП
галузей матеріального виробництва. Сфера послуг не набула такого
розвитку, як у США, інших

246

країнах Західної Європи. Особливо зросла частка обробної промисловості,
транспорту. Як і в інших країнах, зменшилася частка добувної
промисловості, сільського господарства. Відповідні зміни відбулися у
структурі зайнятості. Якщо у 1950 p. в сільському господарстві працювала
1/4 самодіяльного населення, то в 1960 p. — 1/7. При цьому чисельність
зайнятих у промисловості, на транспорті збільшилася.

Структурна перебудова промисловості була пов’язана передусім з розвитком
прогресивних галузей — переробки штучних і синтетичних волокон,
хімічної, електротехнічної, транспортного машинобудування, видобування і
переробки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на початку 60-х
років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транспортне і загальне
машинобудування) сконцентрували 70 % приросту промислової продукції.
Темпи їхнього зростання становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.

Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економічне диво)
визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень. Частка їх у
ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до 25,3 % у 1969 p. Висока ефективність
інвестицій зумовлювалася технологічною структурою. В 50-х роках 60 %
загальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х роках зросли
вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в 1968 p.). Переважна частина
інвестицій спрямовувалася в житлове будівництво (20—18 %), промисловість
і промислове будівництво (23—15 %), транспорт і зв’язок (21—17 %). У
промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на обладнання і лише 1/4—1/5 —
на нове будівництво.

Основними джерелами капіталовкладень були приватні та державні кошти,
інвестиції з еквівалентних фондів за планом Маршалла. У 1948—1949 pp.
Західна Німеччина отримала Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом
2,6 млрд дол. Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948— 1960
pp. на 144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі , фонди були не
дуже істотними — 9,5 млрд нових марок.

247

Значний вплив на процес відтворення справляло державне регулювання
економіки. Головною його формою були державні фінанси. У 1950 p. їхня
частка в загальних валових капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. —
16,2 %. Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і
надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій
у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років
(1950—1959 pp.) вона витратила на них 187,3 млрд марок, тобто закупила
10,9 % ВНП. У 6U-x роках у зв’язку з посиленням мілітаризації важливим
джерелом стабільності промисловості стали воєнні замовлення. Воєнний
бюджет досяг значної суми — 12 млрд марок у 1960 p. і 20,5 млрд марок у
1970 p. (23,7 % федерального бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна
власність. На кінець 50-х років держава контролювала 13 % основного
капіталу акціонерних компаній, 26,2 % видобутку кам’яного вугілля, 15,2
% нафти, 36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 % виробництва легкових
автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли
промислову сировину для інших галузей, потребували значних вкладень з
повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину
сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Структурні зміни супроводжувалися посиленням концентрації виробництва і
капіталу. Кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол.
і більше зросла протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної
кількості. На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості. 68
корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3 % основного
капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Крупа,
Фліка, “ІГ Фербер індустрі”, “Дойче банк”, “Дрезднер банк”,
“Комерцбанк”. У металургійній промисловості панували дев’ять корпорацій,
у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку ву-

248

гілля — три, залізної руди — чотири. За рівнем монополізації
виробництва і ринку ФРН займала провідне’ місце в Європі. Разом з тим
тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація
яких повністю підпорядковувалася потребам монополій. Так, на “Сіменс”
працювало до ЗО тис., на Крупа — 21, на “Даймлер Бенц” — 18 тис.
невеликих підприємств-постачальників.

Отже, для господарства Західної Німеччини визначальними були швидкі
темпи розвитку, зростання у ВНП частки промисловості та зайнятого в ній
населення, розширення інвестицій.

Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у 70—80-х роках був
науково-технічний прогрес. Простежувалися такі тенденції, як різке
скорочення традиційних галузей важкої та легкої промисловості. Відпала
потреба у великій кількості металу та кам’яного вугілля. Західна
Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, вивозячи за кордон
капітал, вкладала його в розвиток чорної металургії в країнах, що
розвиваються. Сучасна промисловість споживає менше металу, але високої
якості. Модернізація охопила основні галузі господарства. У ФРН
розпочалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і
мартени було замінено електропечами. Відбулася майже повна
електрифікація залізничного транспорту. Середня швидкість електровозів
становила 350—500 км/год. З залізничним транспортом успішно конкурував
автомобільний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад, випуск
найрізноманітніших модифікацій вантажних автомобілів.

Після другої світової війни у ФРН працювало багато іноземних робітників
— з Туреччини, Африки, ПівденноСхідної Азії, Югославії. Наприкінці 80-х
років їхня праця стала зайвою. Промисловість потребувала
висококваліфікованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали конфлікти на
соціальному та національному грунті, особливо в моменти кризи, посилення
безробіття.

249

У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч і поступилася
Японії, але залишилася економічним лідером “об’єднаної Європи”. Тут
проживало 25 % населення тодішньої Європейської Співдружності, але вона
виробляла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу промислової
продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розвинених країнах, посилилась
концентрація виробництва і капіталу. У 1975 p. три автомобільні концерни
випускали 51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничорудній
галузі, де монополії контролювали 61 % продукції, у виробництві
канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літакобудуванні — 84 % . У
1971—1975 pp. в середньому щороку відбувалося 299 об’єднань різних форм,
тоді як в попередніх десятиріччях — не більше 130.

У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів
перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світовому випуску
індустріальної продукції становила 13 %. Її господарство у 80-х роках
контролював “клуб мільярдерів” — 116 найбільших монополій і три банки.

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи.
1946—1951 pp. були періодом відбудови. За час війни Японія втратила
майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %.
Рівень інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжував
втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не було голоду, країна
імпортувала продукти харчування. Японії заборонялося брати участь у
міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування
союзницьких сил (ВКСС).

Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному
регулюванню, прогресивним реформам — земельній, наймання робочої сили,
ліквідація головних компаній (дзайбацу). Початком державного регулювання
стали замороження банківських депозитів, деномінація єни, нова система
фіксованих цін і впровадження нового податку на власність. Були створені
Комітет економічної стабілізації та

250

Банк реконструкції Японії. Використовуючи такі економічні інструменти,
як нормування стратегічних товарів, політика пріоритетних галузей, в які
примусово спрямовувалася 1/2 інвестиційних ресурсів комерційних банків,
обмеження субсидій розмірами державних фондів, заборона підвищувати
заробітну плату понад інфляційний рівень, фіксований обмінний курс єни,
урядові вдалося зменшити інфляцію. Нормалізації державних фінансів і
відновленню механізму відтворення сприяла лінія Дж. Доджа, якому
президент США Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії.
Стабілізаційна політика передбачала єдиний обмінний курс валюти (360 єн
за 1 дол.), поліпшення організації та управління на підприємствах,
поступову заборону субсидій на експорт і виробництво, відміну контролю
за цінами, зрівняння їх з світовими, впровадження принципів вільного
ринку. Зовнішня торгівля була денаціоналізована. Разом з тим зовнішні
фінансові угоди контролювалися. Для регулювання грошових потоків через
кордон було створено Бюджетну систему іноземної валюти і прийнято закон
про іноземні інвестиції.

Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської акціонерної
власності. В ході “декартелізації” було ліквідовано головні компанії
(дзайбацу) і встановлено державний контроль за злиттям компаній та
картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню
промислового виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа
40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового трудового
законодавства, піднесення життєвого рівня.

Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії було перевищено у
1951 p. (114,4 %), а сільськогосподарського — в 1950 p. Протягом першої
половини 50-х років темпи зростання уповільнилися, оскільки виробничі
потужності досягли можливого максимуму. Друга половина 50-х 60-ті роки
стали періодом оновлення та розширення виробничих потужностей, їхньої
модернізації. Визначальною ознакою Японії у цей період були високі темпи
економічного зростання. У промисловості вони в 1951—1970 pp.

251

становили 15,2% щороку. В 60-х роках Японія здобула також першість у
темпах приросту ВНП (11,4 %).

Структурні зміни господарства полягали насамперед у розвитку
промисловості. Основним її напрямом було формування спочатку базових
галузей важкої промисловості, потім виробництво наукоємної продукції. В
загальному виробництві зменшилася частка електроенергетики і видобутку
кам’яного вугілля. Як і раніше, простежувалася тенденція зростання
важкої промисловості. У 1961 p. її співвідношення з легкою промисловістю
досягло 66,9 і 66,1 %. Найбільш швидкими темпами зростали
машинобудування, хімічна промисловість (17,7 і 15,6 % у 60-х роках).

Першорядного значення набув розвиток радіоелектроніки, приладеі
суднобудування, виробництво штучних каучуку, смол, волокон, пластмас,
енергоі матеріалозберігаючого обладнання. Японія зайняла друге місце в
світі після США у використанні ЕОМ, випуску автомобілів. Зросла роль
атомних електростанцій. Уповільнилися темпи розвитку текстильної та
харчової промисловості.

Важливе місце в японській економіці традиційно займала невиробнича
сфера. Після війни сприятливим чинником стало аграрне перенаселення.
Робоча сила, яку не могла поглинути промисловість, йшла у сферу послуг і
торгівлю. Для неї була характерна велика кількість невеликих
підприємств.

Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання
капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з
іншими економічно розвиненими країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона
зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість,
будівництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення виробничих
фондів Японії належало перше місце в світі.

Якісне оновлення японського господарства було пов’язано з розвитком
науково-технічного прогресу. Процес розгортання НДДКР в Японії має свою
специфіку. Слабкий власний науковий потенціал компенсувався
впровадженням зарубіжного науково-технічного досвіду. У 1950—

252

1970рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів.
Японія, технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні
матеріальні та фінансові ресурси (витрачено коштгв у 7 разів менше, ніж
у США).

Значну роль у швидкому розвитку господарства мала дешева робоча сила
японських робітників. У 1955—196 2 pp. обсяг виробництва зріс у 2,7
раза, продуктивність праці на 48 %, заробітна плата — на 35 % . На
невеликих і середніх підприємствах зарплата була меншою на 50—60 %
порівняно з великими. У 50-х роках праця японського робітника
оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років
— у 4 рази.

Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі
фінансово-промислові групи, виникли нові. Особливістю економіки була її
двоїста структура — паралельне існування великої, малої та середньої
промисловості. Частка останніх в загальному промисловому виробництві
наприкінці 50-х років становила 51,8 %, а в харчовій, текстильній,
швейній, деревообробній — 58—95 %.

У 1968 p. на великих підприємствах (понад 1 тис. зайнятих)
зосереджувалося лише 16—17 % робочої сили і вироблялося 28—50 %
продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього
підприємництва великому капіталу через систему субпідрядів.

Надзвичайно велике значення у повоєнній Японії мала регулятивна роль
держави в економічній сфері. Протягом 50-х років розроблялися трирічний,
два п’ятирічні, шестирічний плани розвитку господарства, які визнавалися
незадовільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада галузевої
структури, за розробками якої було прийнято десятирічний комплексний
план структурної перебудови (план “Ікеда” — за ім’ям тодішнього
прем’єр-міністра Японії). Тривалі економічні програми мали характер
планів-прогнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявляли
“вузькі” місця економіки. За ними вироблялася державна політика і
розподілялися державні інвестиції.

253

Економічна діяльність здійснювалася за принципами приватної ініціативи
через ринковий механізм і механізм цін. Держава стала значним виробником
і споживачем промислової продукції. Частка її у виробництві
національного продукту в 1971 p. досягла 21 %.

Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через Японський банк і
спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути, державний бюджет.

Реалізація курсу на індустріалізацію, форсований розвиток галузей, які
визначали технічний прогрес, вивели Японію на друге місце в світовій
індустрії.

У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світовому виробництві
друге місце після США. Пік “японського дива” пройшов. В усьому світі
настали несприятливі кон’юнктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових
ринках ціни на нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4
залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запанувала
справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія збільшила вивіз
товарів. Щороку в США японці реалізовували до 2 млн автомобілів. Другий
шлях, який мав вивести Японію з застою,— зміна економічної стратегії або
курс на всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: виробництво
ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням,
очисних споруд, устаткування зв’язку, атомних електростанцій тощо.
Японія витрачала на наукові дослідження 3 % ВНП, скоротивши витрати на
колишні традиційні галузі — суднобудування, металургію, нафтохімію.
Завдяки цьому, подолавши кризові явища, вона зберегла за собою в 70—80-х
роках друге місце серед економічно розвинених країн світу. Для того щоб
не допускати різких спадів у динамічному розвитку свого господарства,
уряд Японії затвердив план державного регулювання національної
економіки.

Підсумком економічного розвитку найсильніших економічно країн світу
стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи.
Зростання виробництва останньої фактично визначалося ФРН, Францією,
Велико-

254

британією. За основними економічними показниками ці країни займали
становище лідерів. Послабилися позиції США, хоча замасштабами
виробництва ВНП вони у 5 разів переважали Японію. Відновивши своє
господарство і здійснивши структурну перебудову, країни Західної Європи
і Японія обійшли США. Великобританія поступово втрачала значення
могутньої держави.

Новий рівень економічного розвитку індустріальних держав характеризують
такі дані:

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до
нових механізмів економічного розвитку. До 1950 р. були в основному
подолані труднощі повоєнної відбудови. 50—бО-ті роки стали періодом
форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку. Економічна
політика засновувалася на методах і механізмах, що. використовувалися в
тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Використовувалися однакові
інструменти впливу на господарське життя. Були здійснені перетворення у
трьох напрямах: націоналізація промисловості, впровадження планової
економіки, аграрні реформи.

255

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише
СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка (НДР) мали
сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу
населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв’язків у 1950 p.
існувало три групи країн: 1) найбільш розвинені — Чехословаччина, НДР;
2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угорщина, Польща; 3)
СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше відрізнялися
від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного
розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру
господарств та перетворення їх на індустріальне розвинені. Протягом
50—60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою
стало прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту
господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в
50-х роках. У наступному десятиріччі в “країнах соціалістичного табору”
розпочалося уповільнення темпів:

256

Відбулися структурні зміни в національних господарствах. Головним
напрямом розвитку стало швидке зростання промисловості. Як наслідок,
наприкінці 60-х років понад 1/2 національного доходу створювалася за
рахунок промисловості, %: в Болгарії — 49,2 , Угорщині — 63,3, НДР —
65,4, Польщі — 53,5, Румунії — 54,7, СРСР — 56,1.

Змінилася структура промисловості. Випереджаючими темпами розвивалася
важка промисловість. Частка галузей групи А постійно зростала. На 1970
p. вона становила, %: в СРСР 73,4, Румунії 70,4, НДР 64,3, Польщі 63,6,
Угорщині — 65,1, Чехословаччині — 67,8, Болгарії — 54,7. Головна увага
приділялася розвитку металургії, важкого машинобудування, виробництва
будівельних матеріалів, тобто галузей, що не були носіями технічного
прогресу, їхня продукція орієнтувалася на внутрішній ринок. У б0-х роках
збільшилося виробництво предметів тривалого використання (автомобілів,
електротехнічного і електронного обладнання) та індивідуального
споживання. Істотного значення набула хімічна промисловість, валова
продукція якої зросла в 9,4 раза. Промисловість реконструювалась на
основі механізації та автоматизації.

Залежно від темпів індустріалізації та рівня промислового розвитку
змінилася структура зайнятості в соціалістичних країнах. В 1970 p. в
промисловості, на транспорті працювало 50 % усіх зайнятих в
господарстві. Діяв принцип повної зайнятості. Середньорічний приріст
зайнятості був протягом 50-х років в цілому вищим ніж 3 %, що свідчило
про екстенсивний тип зростання. Наприкінці 60-х років НДР, Угорщина,
Чехословаччина, виходячи з приросту чисельності зайнятих, перейшли до
інтенсивного типу зростання.

Важлива роль в економічному розвитку соціалістичних окраїн належала
зростанню капіталовкладень. Однак менше, ніж в економічно розвинених
країнах, виділялося коштів на НДДКР.

50—60-ті роки були періодом взаємного пристосування

257

національних господарств. Основними формами економічних зв’язків були
обмін товарами і послугами, переміщення фінансових ресурсів з однієї
країни в іншу, міграція робочої сили, обмін науково-технічними
досягненнями, міжнародна координація економічної політики і
господарської діяльності.

Відбувалися зміни у процесі зближення економічного розвитку країн РЕВ:

Основним стратегічним напрямом розвитку країн Азії, Африки, Латинської
Америки в 50—60-х роках XX ст. була індустріалізація. Вирішальне
значення мав розвиток промисловості, особливо обробної, транспорту,
будівництва. Змінилося співвідношення легкої та важкої промисловості: в
середині 60-х років воно становило відповідно 56,9 і 43,1 %. Значення
сільського господарства, частка якого в 1950 p. у 2 рази перевищувала
промислове виробництво, поступово зменшувалося. Намітилася тенденція
переважного розвитку сфери послуг порівняно з сільським господарством.
Це зумовлювалося більш високим доходом, незначною потребою в
матеріально-технічному забезпеченні, аграрним перенаселенням і
зосередженням робочої сили в містах. Традиційно в містах значною була
частка торговців, кустарів.

258

Економіка аграрно-сировинних держав зростала швидше порівняно з
економічно розвиненими державами. В 60-х роках середньорічний приріст
національного продукту становив 5,4 %, промислового виробництва — 7,3,
важкої промисловості — 9,1, сфери послуг — 6,4 %. Нарощування
економічного потенціалу нівелювало відмінності в структурі національних
господарств країн, що розвиваються, та економічно розвинених:

Процес індустріалізації забезпечувався зростанням капітальних вкладень в
економіку, їхня частка у ВНП зросла дo 14—20%. Майже 50% коштів
інвестувала держава. Було становлено національний суверенітет ресурсного
потенціалу країн. Сформувався державний сектор в економіці, що включав
банківську систему, зовнішню торгівлю, транспорт, комунальне
господарство, енергетику, деякі галузі промисловості. Сфера натурального
патріархального господарства зменшилась до 4—25 % ВНП. Державі належала
провідна роль у визначенні та реалізації стратегії економічного
розвитку, ії діяльність зосереджувалася на виробленні та за-

259

твердженні планів, здійсненні індустріалізації з урахуванням
зайнятості, створенні інфраструктури, на контролі за використанням
іноземного капіталу, регулюванні зовнішньоекономічної політики,
впровадженні нових технологій, операціях у сфері послуг.

Більшість аграрно-сировинних держав мали змішану економіку, що
грунтувалася на поєднанні приватногосподарського і державного капіталів.
Важливою тенденцією було подолання дезінтеграції та незбалансованості
економіки, перехід її на національну базу, переорієнтація на внутрішній
ринок, самозабезпечення.

Помітний вплив на галузеву структуру країн, що розвиваються, мала
експансія транснаціональних компаній. Головними формами їхньої
діяльності були дочірні компанії, філії, відділення, змішані
підприємства. Останні стали одним з каналів отримання нових технологій,
управлінського досвіду, підвищення кваліфікації кадрів. На початку 50-х
років 391 транснаціональна компанія мала в обробній промисловості цих
країн 170 змішаних компаній. Так, 20 % великих корпорацій Латинської
Америки були спільними з транснаціональними компаніями. Акції останніх
становили 20—40 %. Поширеними типами угод між транснаціональними
компаніями і національними підприємствами стали угоди про технічну
допомогу, управлінське сприяння, надання певних послуг. Ефективність
співробітництва з транснаціональними компаніями залежала від державного
контролю.

4.3. Індустріалізація сільського господарства

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах
був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції
землеробства, широке впровадження досягнень науково-технічного прогресу.
Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

У 50—60-х роках сільськогосподарське виробництво

260

зростало повільніше, ніж інші галузі, середньорічні темпи становили 2,6
%. Обсяг виробництва в загальному в усіх економічно розвинених країнах
збільшився на 65 %.

Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. До
другої світової війни його загальний середній рівень становив близько 34
%. Після війни цей показник знизився до 27 %, у 1968 p. — до 20 %. У
США, Великобританії зайнятість населення у сільському господарстві
зменшилась в 2, у ФРН, Франції, Японії — в 3 рази.

Протягом 60-х років площа сільськогосподарської землі в США збільшилася
в 2 рази, у Великобританії, ФРН зменшилася відповідно в 1,4 і 1,7 раза,
у Франції стабілізувалася.

Посилилася концентрація виробництва. Кількість ферм лише у 60-х роках
зменшилася у США на 27 %, Великобританії — 22, ФРН — 39, Франції — 17 %.
Поступово вони перетворювалися на сучасні підприємства. Однак
зберігалися і сімейні ферми.

Протягом 50—60-х років у розвинених країнах основою сільського
господарства були фермерські господарства, які реалізовували продукцію
на ринку.

Найбільшої концентрації виробництва досягли США. Підприємства з обсягом
продукції понад 100 тис. дол. на рік і активами в 1 млн дол. наприкінці
60-х років становили 4,1 % загальної кількості підприємств і виробляли
47,4 % товарної продукції. В основному вони спеціалізувалися на
вирощуванні овочів і м’ясному тваринництві. Однак типовою була ферма з
обсягом товарної продукції не менше ніж 20 тис. дол. на рік.

В американському сільському господарстві поширилася оренда землі.
Кількість фермерів — повних власників землі становила 62 %, на їхню
частку припадало 35,3 % сільськогосподарських угідь. Переважно землю
орендували господарства з обсягом річної товарної продукції понад 40
тис. дол.

Великими власниками землі в США були монополії, деркава. За переписом
1954 p. банкам, страховим компаніям,

261

монополіям належало 40 % фермерських земель. Майже 1/4 землі
контролювалася за допомогою іпотечного кредиту. У державній власності
перебувало 364 млн га землі, або 40 % загальної земельної площі країни.

У сільськогосподарському виробництві США з’явилися акціонерні
підприємства, їх було менше ніж 1 % загальної кількості ферм. Вони
зосередили 7 % угідь і виробляли 8 % товарної продукції.

У ФРН у 1947—1949 pp. окупаційна влада провела аграрну реформу. За
законом про земельну власність було перерозподілено 178,5 тис. га землі,
або 1,3 % сільськогосподарських площ.

Земельна реформа в Японії 1947—1949 pp. передбачала примусовий викуп
державою землі, що здавалася в оренду, а також більше ніж 1 га. Продаж
здійснювався під наглядом земельних комітетів. Плата за землю
регламентувалася і виплачувалася державними облігаціями. Потім землю
перепродували селянам за низькими цінами. До 1949 p. було продано 1,63
млн га землі. В оренді залишилося 13 % землі. Виникло понад 400 тис.
селянських господарств. Частка селянської власності на землю збільшилася
з 31 % в 1941 p. до 70 % в 1955 p. Для реалізації реформи в 1952 p. було
прийнято закон про сільськогосподарські угіддя, який встановлював
контроль за ринком землі.

У сільському господарстві Японії головною галуззю за часткою у валовому
продукті було рослинництво. За вартістю продукції (60—70 %) провідна
роль належала тваринництву, що розширилося на основі м’ясного і
молочного скотарства, птахівництва. Рослинництво значною мірою стало
кормовою базою тваринництва, пристосовувалося до його потреб. Почали
більше вирощувати овочевих та технічних культур. Зросла врожайність
зернових.

В економічно розвинених країнах ефективність сільського господарства
досягалась за рахунок інтенсифікації. Використовувалися досягнення
науково-технічного прогресу. Розвивалися механізація, електрифікація,
хімізація виробництва.

262

У США ще на зламі 40—50-х років було впроваджено повну механізацію
обробітку грунту. Наприкінці 60-х років повністю було механізовано
збирання зернових, картоплі, коренеплодів, збирання кормових культур на
силос і зелену масу, на 90 % — збирання бавовни, на ЗО—50 % — овочів і
фруктів. Зменшилась кількість техніки, що застосовувалась у
сільськогосподарському виробництві, але при цьому зросли її потужність
та універсальність. У Великобританії, Японії широко застосовувалися
монокультиватори (мала механізація).

Широко впроваджувалася хімізація. За кількістю добрив на 1 га
оброблюваної землі першість належала Японії (386 кг), далі — ФРН (212),
Франція (167), Великобританія (92), США (32). Особливо швидко зростало
застосування азотних добрив (43 %), збільшувалося використання
отрутохімікатів. У США 70 % збільшення врожайності у рослинництві
забезпечувало використання хімічних добрив.

Особливістю сільськогосподарського виробництва США був високий рівень
електрифікації. В 1966 p. він становив 98,3 %. Використання
електроенергії дало змогу механізувати трудомісткі роботи у
тваринництві, створити автоматичні системи та лінії, зокрема з
програмним керуванням. Впроваджувалися механізація і автоматизація
вантажнорозвантажувальних робіт, різних процесів у тваринництві. Для
розвитку сільськогосподарського виробництва велике значення мала мережа
комунікацій. У США основним засобом перевезення був автомобільний
транспорт. Залізницями перевозили зерно на великі відстані. Було
телефоніЦзовано більшість фермерських господарств.

Постійно зростали інвестиції в сільське господарство. Відбувалося
становлення структури аграрного капіталу. Однак у структурі
капіталовкладень національних господарств частка сільського господарства
зменшилася і ставовила в 1968 р у США — 1,6 %, ФРН — 4,3, Франції — 3,8,
Великобританії — 1,4, Японії — 6,9 %. Зросло значення зовнішніх джерел
фінансування, хоча норма нагро-

263

мадження становила близько ЗО % фермерського доходу. Так, у США обсяг
основних виробничих фондів сільськогосподарських підприємств збільшився
у 1950—1975 pp. з 34,7 до 119 млрд дол. Для великих господарств
співвідношення позикових коштів до власних досягло 35—37 % загальної
величини активів. За допомогою позики вони майже повністю фінансували
поточні витрати. За іпотечною позикою фермери платили у вигляді
процентів до 3 млрд дол. У 1970 p. фермери заборгували кредитним
установам 57 млрд дол.

Використання інтенсивних методів господарювання забезпечило зростання
продуктивності праці сільськогосподарських підприємств. У США в 1966 p.
на одну людиногодину праці вироблялося в рослинництві в 4,4,
тваринництві — в 3,4 раза більше продукції, ніж в 1939 p. Один фермер
міг прогодувати 43 чол. Вимоги до його кваліфікації, освіти були вищі,
ніж у промисловості.

В усіх економічно розвинених країнах сформувалися агропромислові
комплекси (АПК), що складалися з власне сільськогосподарського
виробництва, а також галузей, що виробляли і постачали промислову
продукцію, та зайнятих транспортуванням, переробкою та реалізацією
сільськогосподарської продукції. За допомогою так званої вертикальної
інтеграції фінансовий капітал поєднував всі стадії виробничого процесу у
секторах АПК. Так, найбільшій світовій корпорації “Каліфорніа лендс
інкорпорейтед” належали 600 тис. акрів землі, спеціалізовані
господарства з виробництва сільськогосподарської продукції, переробки
овочів, фруктів, консервні заводи, торгова мережа.

У 60-х роках у США склався певний тип сільськогосподарського маркетингу.
Промислові компанії створили мережу баз і збутових центрів (дилерів). До
їхніх обов’язків належали реалізація сільськогосподарської техніки, її
обслуговування, постачання хімікатів. Вони активно втручалися в усі
стадії виробництва, надавали кредити.

Набула поширення кооперація для об’єднання економіч-

264

них ресурсів, особливо в молочному тваринництві, овочівництві,
садівництві. У США на її частку припадало майже 40 % збуту товарної
продукції.

Сільськогосподарське виробництво розвивалося в умовах посиленого
державного регулювання, головним завданням якого була стабілізація ринку
сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів.

Державні асигнування надавалися на захист грунтів від ерозії, на
іригаційні роботи, поліпшення земельного, лісового фонду.
Науково-дослідну роботу проводили, як правило, урядові установи.

У США функції регулювання виконували міністерство сільського
господарства, державна товарно-кредитна корпорація (ТКК), адміністрація
земельного фонду. У 1953— 1964 pp. уряд реалізував 25—47 % валового
збору пшениці, 9—16 % кукурудзи, 4—32 % ячменю, 15—62 % бавовни, 9—48 %
тютюну. У 1962 p. фермерам, які скоротили посіви зернових на 20 %,
надавалося право здавати продукцію під заставу ТКК за гарантованими
цінами, на 13—27 % вищими, ніж ринкові. За незібраний урожай фермери
отримували компенсацію у розмірі 45—50 % його вартості. Цим скористалися
переважно великі ферми, що отримали 93 % державних виплат. Американські
фермери мали гарантовані стабільні доходи.

Важливим підсумком розвитку сільського господарства в економічно
розвинених країнах стало зростання його економічного потенціалу. Вони
досягли високого рівня самозабезпеченості продуктами харчування, за
винятком продукції тропічного землеробства. За масштабами
сільськогосподарського виробництва, використання матеріальних, трудових
і фінансових ресурсів першість серед цих країн утримували США, які
виробляли найбільше в світі пшениці, кукурудзи, тютюну, бавовни,
картоплі, цукрового буряку, мали найчисельніше поголів’я великої рогатої
худоби, свиней. Сільське господарство набуло експортної орієнтації на
світові ринки сировини і продуктів. Другим після США

265

експортером сільськогосподарської продукції стала Франція. Вона була
єдиною країною в Західній Європі, яка вивозила зернові, молочні
продукти, вино.

Розвиток сільськогосподарського виробництва п’яти найрозвиненіших країн
світу ілюструють такі статистичні дані:

Важливим чинником розвитку сільськогосподарського виробництва в 60-х
роках стала єдина сільськогосподарська політика країн — учасниць
Європейського Співтовариства, її метою було піднесення життєвого рівня
працівників сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових
цін на сільськогосподарську продукцію, регулювання ринків головних
сільськогосподарських товарів. У 1968 p. було ліквідо-

266

вано мито на продукцію країн — членів Співтовариства.

Розвиваючись на індустріальній основі, у 70—80-х роках
сільськогосподарське виробництво провідних країн світу вступило в новий
етап розвитку. Глибокі якісні зміни тривали в аграрному секторі
економіки США. Його підприємства відзначалися високою продуктивністю.
Найпоширенішою формою їх були сімейні, партнерські й так звані інші
господарства. Сімейні працювали на власному капіталі та кредитах
комерційних банків. Таких господарств в країні було більшість, їм
належало 70 % землі. Вони виробляли 60 % сільськогосподарської
продукції. Партнерська ферма — це об’єднання членів однієї родини різних
поколінь. Партнерство дає змогу поєднати капітали, земельні ділянки,
матеріальні та трудові ресурси. Це забезпечує зростання продуктивності
сільськогосподарського виробництва. Володіючи 16 % землі, вони
виробляють понад 16 % продукції галузі. До “інших” фірм належать
сільськогосподарські кооперації та кооперативи. Перших у США близько 60
тис. Займаючи 14 % землі, вони забезпечують 24 % товарної продукції США.
Важлива роль належить кооперативам, їх у країні майже 55 тис., а
чисельність пайовиків — 4,5 мдн чол. Кооперативи реалізують готову
продукцію, забезпечують сільськогосподарських виробників технікою,
фінансовими послугами.

У США 3 % населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві,
повністю забезпечує продовольством населення країни. Продукція цієї
галузі експортується також за кордон. Цього було досягнуто завдяки
інтенсивній професійній підготовці виробників, широкому застосуванню
різноманітної, високоякісної техніки і зв’язку, всебічній державній
допомозі фермерству.

У 70—80-х роках уряд Великобританії приділяв велику увагу розвитку
національного сільськогосподарського виробництва. Державні субсидії
почали отримувати хлібороби, зокрема за реалізацію виробництва
високоякісної продукції. Уряд ввів постійні доплати фермерам за
збільшення урожайності зернових і продуктивності тваринництва.
Завершувалися

267

механізація, електрифікація, хімізація галузі. Держава встановила
високі ціни на сільськогосподарську продукцію, стимулюючи фермерське
виробництво. За 10 років (1970—1980рр.) урожайність пшениці збільшилася
в 2 рази. Однак і в цей період сільськогосподарському виробництву
належала другорядна роль в економіці Великобританії. Тут вироблялося
лише 6 % валового національного продукту. Галузь забезпечувала населення
країни своєю продукцією на 75 %. Значну частину продовольства
Великобританія імпортувала з європейських країн.

Великі зміни відбулися у сільськогосподарському секторі Франції.
Сільськогосподарське машинобудування перетворилося на одну з
найрозвиненіших галузей французької економіки. Застосування добрив
зросло вдвоє. Внаслідок цього зросла продуктивність праці. Ці зрушення
торкнулися великих індустріальних ферм. Переважна частина невеликих
селянських господарств практично не користувалася ні тракторами, ні
іншою великою сільськогосподарською технікою. Парцелярне господарство,
хоча і повільно, однак відходило на задній план. Техніка застосовувалася
не тільки в землеробстві, айв тваринництві. Отже, Франція стала світовим
експортером сільськогосподарської продукції. Вона є одним з найбільших
постачальників молочних продуктів, вина, цукру.

У 70—80-х роках високим рівнем розвитку характеризувалося сільське
господарство Західної Німеччини. У ньому простежувалися такі тенденції,
як концентрація, хімізація та комп’ютеризація виробництва. До мінімуму
було знижено імпорт продукції цієї галузі. У 80-х роках воно майже
повністю забезпечувало населення країни продовольством. У цей період
німецьке сільське господарство спіткала гостра конкуренція на
європейських ринках партнерів по Спільному ринку — аграріїв Франції,
Італії, Великобританії. Вистояти у цій ситуації німецьким аграріям
допомогли щедрі державні дотації та найвищий рівень механізації
виробництва.

Японське сільське господарство в 70—80-х роках помітно

268

знизило темпи розвитку. Однією з причин цього є постійне скорочення
оброблюваних земель в країні. Воно відбувається у зв’язку з
використанням угідь під будівництво доріг, промислових об’єктів,
житлових будинків, через стихійні лиха. Лише в 1960—1987 pp. орна площа
скоротилася на 12 %. Зниження урожайності було зумовлено також надмірною
хімізацією, застосуванням отрутохімікатів, агротехнічними порушеннями.

Недостатній рівень виробництва сільськогосподарської продукції в країні,
а також підвищення життєвого рівня населення потребували імпорту
продовольства. Особливо зросла потреба в таких товарах, як кава, какао,
банани, ананаси, прянощі. Головними постачальниками
сільськогосподарської продукції в Японію є США і Австралія. Цей процес
регулює уряд, який контролює внутрішній ринок виробництва продовольства,
його імпорт і експорт. Система регулювання ринку стосується насамперед
закупівлі основної культури Японії — рису. Перевиробництво його — одна з
найскладніших проблем, з якою зіткнувся уряд Японії. Держава встановила
премії за скорочення посівів цієї культури. У 1968—1988 pp. площа, на
якій вирощували рис, зменшилася на 1170 тис. га. Відповідно збільшилися
урожаї пшениці, кормових культур. Сьогодні, як і в минулому, більшість
селян у Японії є дрібними власниками, що пов’язано зі специфікою орних
земель, які розташовані переважно на гірських схилах.

У цілому сільськогосподарське виробництво в Японії, як і в інших
економічно розвинених країнах, набуло інтенсивного розвитку. Попри
зменшення площі сільськогосподарських угідь та чисельності працюючих в
цілій галузі, виробництво продуктів харчування зростало.

У соціалістичних країнах у другій половині 40-х років було проведено
аграрні реформи, які передбачали конфіскацію землі у великих власників,
монастирів і передавання її малоі безземельним селянам (крім Польщі та
Югославії). Частина землі перейшла у власність держави. На ній було
організовано державні сільські господарства,

269

дослідні станції. Ліквідовувалися іпотечна та інша заборгованість
селянських господарств.

Протягом 50-х років відбувалося кооперування селянських господарств,
60-ті роки стали періодом інтенсифікації на основі механізації,
хімізації, електрифікації. За цей час соціалістичні країни розвивали
сільське господарство більш швидкими темпами, ніж економічно розвинені.
Помітно підвищувався рівень споживання основних видів продовольства на
душу населення. Однак за врожайністю культур соціалістичні країни значно
відставали: зернові — 18 ц/га, кукурудза — 36, цукровий буряк — 50,
картопля — 136 ц/га. Нижчою порівняно з розвиненими країнами була частка
тваринництва в сільськогосподарському виробництві: від 35,3 % в Болгарії
до 58,2 % в НДР. Комплексна механізація охопила близько 50 % зернових
господарств. У птахівництві, свинарстві відгодівля на комплексних фермах
не перевищувала 25—ЗО %. Промисловість постачала не комплексні системи
машин, а окремі їх види. Втрати продовольства становили ЗО—50 % у циклі
виробництва в цілому. Практично не розвивалася інфраструктура.

В аграрно-сировинних країнах сільське господарство залишалося основною
формою господарювання і зайнятості населення. У 50— 60-х роках частка
його у ВНП зменшилася, однак наприкінці 60-х років у ньому працювало
понад 60 % зайнятого населення. За статистикою 00Н, загальні темпи
зростання аграрної продукції в країнах, що розвиваються, були вищі, ніж
в економічно розвинених, і становили 3 % річних. Хоча продукція
сільського господарства зросла в 2,2 раза, однак розрив між цими
країнами збільшився. Обсяг виробництва на душу населення в розвинених
країнах перевищив відповідний показник для аграрно-сировинних країн. Для
більшості з них використання досягнень науково-технічного прогресу для
забезпечення населення продуктами харчування виявилось завданням, яке
вони не змогли успішно розв’язати. Уряди збільшували інвестиції в
сільське господарство, сприяли запровадженню високоврожайних,
засухостійких

270

сортів зернових і технічних культур. Однак панування невеликих
господарств, котрі не мали можливості придбати сучасну техніку, добрива,
засоби захисту рослин, не давало змоги підняти врожайність.
Агротехнічний рівень, кількість сільськогосподарської техніки зростали
повільно.

У 70—80-х роках сільське господарство соціалістичних держав переживало
затяжну кризу. У переважній їх частині панували колгоспи і радгоспи, не
вистачало власного зерна. СРСР, Польща, Чехословаччина з року в рік
імпортували зерно. Багато сільськогосподарських робіт виконувалися
вручну. Інтенсифікація галузі затягувалася. Життєвий рівень селян
порівняно з Заходом залишався низьким.

4.4. Міжнародні економічні відносини

Друга світова війна негативно вплинула на систему міжнародних
економічних відносин. Механізм співробітництва практично не діяв.
Позиції європейських країн на світовому ринку погіршилися. Монопольне
становище зайняли США. Їхня частка в експорті серед світових держав
зросла з 14,5 % в 1938 p. до 32,5 % у 1947 p. При цьому частка країн
Західної Європи становила 33,4, Японії — 1,3%. Відновивши економічний
потенціал, на початку 50-х років вони активно включилися в міжнародний
товарообмін.

Світова торгівля в 50—60-х роках характеризувалася значним пожвавленням.
В економічно розвинених Країнах щорічний експорт дорівнював 9,4 % при
зростанні національного доходу на 4,5 % , промислового виробництва — на
5,5 %. Експортна квота у ВНП збільшилася з 7 % у 1950 p. до 10,6 % у
1970 p. У соціалістичних країнах темпи зовнішньоторгового обороту
становили 11,3 % в 50-х роках і 8,6 % в 60-х.

У країнах, що розвиваються, середньорічні темпи зростання зовнішньої
торгівлі в 60-х роках становили 6,7 %, а | експортна квота у сукупному
ВНП — 14,5 % в 1970 p.

271

Зростання експорту та імпорту в окремих країнах характеризують індекси
за 1953—1969 pp. (1953 p. = 100 %).

Індекс зростання зовнішньої торгівлі соціалістичних країн лише за 60-ті
роки становив 230.

Інтенсивно йшов процес розвитку зовнішньої торгівлі між економічно
розвиненими країнами, % :

272

У 1970 p. в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині, НДР цей показник
становив 27,34 %, в Польщі, Югославії, Румунії — 17—24 %. У Радянському
Союзі він був найменшим — 7 %.

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі істотно вплинула на ситуацію на
світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам,
їхня частка у світовому експорті зросла з 61,8 % у 1950 p. до 71,9 % у
1970 p., європейських соціалістичних країн відповідно з 6,8 до 9,9 %,
аграрно-сировинних зменшилася з 6,2 до 5,5 %. Перше місце в світовому
експорті зберегли США — 15,4 % (без колишніх соціалістичних країн), на
друге місце вийшла ФРН (12,4), третє і четверте поділили Великобританія
і Японія (7), на п’ятому була Франція (6,4 %).

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі.
Значення сировини і продуктів харчування зменшилося, а палива — зросло.
Значно розширилася торгівля готовими виробами. Якщо їхня частка в
світовому експорті у першій половині XX ст. становила 38—45 %, то в 1960
p. вона досягла 55, а в 1970 p. — 65 %. Особливо швидко зростав
промисловий експорт економічно розвинених країн 76,9 % у 1969 p. У
структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання,
засоби транспорту. Соціалістичні країни індустріалізували господарства
на власній технічній базі, тому їхня частка у світовому імпорті-експорті
машин була незначною — 12—13 %. У торгівлі між країнами РЕВ експорт
машин у 1967 p. становив 31 %. Першість мали Чехословаччина (50 %), НДР
(49 %). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40 %), частка
машин становила лише 20 %. Одночасно імпорт з країн РЕВ давав можливість
СРСР забезпечити 1/3 потреби у машинах і продуктах харчування, рослинній
сировині.

Ринком збуту продукції обробної промисловості, що швидко зростав, були
країни, що розвиваються. У свою чергу, вони постачали на світовий ринок
менше ніж 10 % готових виробів, 1,3 % машин і обладнання. Основними
статтями

273

їхнього експорту (75 % загальної суми) були нафта, продукти харчування,
бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби какао.

Змінився географічний розподіл зовнішньої торгівлі, що визначався
економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄС, РЕВ,
Європейської асоціації вільної торгівлі, що утворилася в 1960 p. (ЄАВТ).
До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія,
Португалія, Швейцарія, Швеція. В Америці діяли Центральноамериканський
спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Андський
спільний ринок. У Африці утворилися митні спілки.

Для країн ЄС частка взаємного зовнішньоторгового товарообороту становила
в 1960 p. 36,4 %, в 1970 p. — 46, для Західної Європи — 61 %. Країни
Центральної та Південно-Центральної Європи після війни надавали
переважне значення традиційним зв’язкам з Заходом. У 1948 p. частка
Заходу в товарообігу Чехословаччини становила 68 %, Угорщини — 66,
Польщі — 59, Румунії — 29, Болгарії — 22, Східної Німеччини — 25 %.
Частка СРСР до війни не перевищувала 1—3 %. Утворення соціалістичної
системи, РЕВ зумовили переорієнтацію країн на Радянський Союз і взаємний
зовнішньоторговий оборот. Наприкінці 60-х років його частка сягала 50—75
% загального обсягу. Це пояснювалося в основному політичними, а не
економічними причинами, оскільки поділ праці між країнами лише
формувався.

Загальною тенденцією для всіх країн, що розвиваються, було поступове
зменшення взаємної торгівлі. Основні їхні партнери — економічно
розвинені країни світу. Зовнішня торгівля між останніми розвивалася
найбільш динамічно і становила до 80 % їхнього торгового обороту.

Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі, зміни її товарної
та галузевої структури було поглиблення міжнародного поділу праці під
впливом науковотехнічного прогресу. Внаслідок спеціалізації,
кооперування, особливо в обробній промисловості, в торговий оборот
залучалися проміжні товари (вузли, деталі). Значний вплив мало

274

зростання обсягу міжнародних внутрішньокорпораційних поставок
транснаціональних компаній і міжнародних монополій, що перевищував ЗО %
товарообороту на світовому ринку. Зменшилася залежність економічно
розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними
замінниками. Індустріалізація сільського господарства спричинила повну
самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту:

Протягом 50—60-х років для більшості економічно розвинених країн
постійною ознакою був пасив зовнішньої торгівлі внаслідок перевищення
імпорту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт постійно
був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів
від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг в інших
сферах.

Зростала незбалансованість торгівлі між економічно розвиненими і
аграрно-сировинними країнами. У 60-х роках ціни на сировинні товари
зросли на 7, на готові — на 17 %. Незначне зростання експорту країн, що
розвиваються, платіжні труднощі зумовили їхню зовнішню заборгованість.

При загальних тенденціях розвитку зовнішньої торгівлі в п’ятірці
найбільш економічно розвинених країн зміни відбувалися по-різному.
Найбільш динамічно розширювала експорт Японія, її товари (комп’ютери,
відеомагнітофони, електронне обладнання, побутова техніка)
характеризувалися високими технічними показниками. Значне відставання
імпорту зумовило дефіцит багатьох країн у торгівлі з Японією, зокрема з
США він виявився в 1965 p.

США займали важливе місце в експорті “наукоємної” продукції. Наприкінці
60-х років вона становила 51,5 % загального обсягу, а у ФРН — 47,
Великобританії — 42, Франції — 31 %. Однак за конкурентоспроможністю
товарів більшості галузей США відставали.

У Великобританії традиційні галузі — текстильна, вугільна — майже в 2
рази скоротили експорт. Зросла експортна

275

квота металургії (22,5 %), машинобудування (33,8 %). Зовнішня торгівля
переорієнтовувалася на ринок економічдо розвинених держав. У результаті
суперництва Великобританії з країнами Спільного ринку частка їх у
світовій торгівлі зменшилася, проте в цілому з країнами Західної Європи
збільшилася майже на 60 %.

Залежність господарства ФРН від зовнішніх ринків значно посилилася.
Експортна квота хімічної, машино-, приладо-, суднобудівних галузей
становила 1/5—1/2 продукції, що реалізувалася на зовнішньому ринку.

Товарна структура експорту Франції порівняно з іншими країнами
характеризувалася низькою часткою готових виробів і обладнання
(відповідно 47 і 20 %).

Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947
p. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода
відігравала двояку роль. Це був договір, що фіксував основні правила і
принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні.
Одночасно ГАТТ — це центр, в межах якого провадилися багатосторонні
переговори з метою розв’язання проблем міжнародної торгівлі. В
результаті діяльності ГАТТ у 50-х роках — першій половині 60-х років
країни дещо пом’якшили митні бар’єри. У другій половині 60-х років
учасники переговорів досягли згоди про зниження митних тарифів у
середньому на 38 %.

У країнах ЄАВТ митні бар’єри було скасовано до січня 1967 p., в ЄС — до
лютого 1968 p. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму
колективного протекціонізму в ЄАВТ — на промислові, в ЄС — на промислові
та сільськогосподарські товари. Загальною була тенденція зниження
ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари,
встановлювалися обов’язкові імпортні внески. У США в 1970 p. кількісно
обмежувався імпорт на 67 видів промислової продукції, в країнах ЄС — 65,
у Великобританії — 21.

Питаннями міжнародної торгівлі займалися Конференція 00Н з торгівлі та
розвитку (ЮН КТАД), перше засідан-

276

ня якої відбулося в 1964 p.. Рада митного співробітництва (заснована на
початку 50-х років).

У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми
міжнародних економічних відносин. Це було пов’язано з
інтернаціоналізацією господарського життя, прискореними темпами його
зростання та структурними зрушеннями в умовах високих темпів
науково-технічного прогресу, поглибленням міжнародного поділу праці,
розширенням світових господарських зв’язків, Ці фактори в нових
політичних умовах зумовили зміну ролі та структуру вивозу капіталу.

Збільшилися масштаби іноземного інвестування економічно розвинених
держав з 51 млрд дол. в 1945 p. до 285 млрд дол. в 1970 p. (приблизно в
6 разів). Перевага серед країн-експортерів віддавалася США, Канаді.
Європейські країни, зайняті відбудовою господарства, не могли вивозити
капітал у значних розмірах. У Західній Німеччині, Японії певний час
діяла формальна заборона на вивіз капіталів. Існувала нерівномірність в
експансії інвестицій. Вони сконцентрувалися в невеликій групі країн:

277

Відбулися зміни у співвідношенні різних форм вивозу капіталу. Великим
його інвестором за кордон стала держава. У США початком державних
інвестицій вважається план Маршалла. Хоч їхня частка в загальному вивозі
капіталу країни зменшилася з 39 % в 1950 p. до 21 % в 1970 p., однак
значення держави в регулюванні міжнародного руху капіталів неабияке.
Вона стимулювала вивіз за кордон приватного капіталу, була його
гарантом. З посиленням могутності транснаціональних компаній збільшилася
їхня роль як експортерів капіталу. У 1966 p. вартість зарубіжних
інвестицій цих компаній становила 90 млрд дол.

США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих
інвестицій. У 1970 p. вони становили 52 % всіх капіталовкладень країни.
Для Великобританії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу
в позиковій формі.

Змінилася географічна структура капіталовкладень економічно розвинених
держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. Для
американського приватного капіталу найважливішою сферою їхнього
вкладення стали країни Західної Європи, частка яких в 1950—1970 pp.
зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Великобританії
зросли в 10 разів, ФРН — 25,5 раза. За 60-ті роки корпорації США купили
або побудували у країнах Спільного ринку 1722 підприємства. Частка
Латинської Америки зменшилась з 39 до 15,6 %, Канади — з 32,1 до 29 %.
Провідна роль в експорті капіталу належала економічно розвиненим
країнам: Великобританії — 70 % в 1970 p., ФРН — 71,5, Франції — більше
ніж 60 %.

Значні кошти економічно розвинених держав вкладалися в економіку США.
Протягом 60-х років загальна сума прямих інвестицій збільшилася в 2
рази, з яких 2/3 припадало на Західну Європу. Майже в 2 рази знизилася
частка Канади (23,5 %). Почали вкладати за кордоном свій капітал і
Австралія, Нова Зеландія, країни, що розвиваються. Частка Японії
становила близько 2 %. Проте іноземний

278

капітал не впливав істотно на економіку США, оскільки прямі інвестиції
складали лише 1/4 усіх зарубіжних вкладень. Переважною їх формою були
портфельні інвестиції.

Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 50—60-х роках
США, Європу вивозилося понад 1/3 інвестицій (38 %). Більша частина була
зосереджена у країнах Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %),
Середнього Сходу, Африки.

Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення
капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою
робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в
економічно розвинених країнах. Однак якщо в 50-х роках переважали
державні інвестиції та 60 % коштів надходило від Офіційної допомоги
розвитку (ОДР), то в 60-х роках почали переважати приватні інвестиції. У
1950—1970 pp. американські інвестиції в Азії збільшилися в 4 рази.
Латинській Америці — 3, Африці — майже в 18 разів.

Новим у вивозі приватного капіталу була зміна джерел фінансування. Поряд
з новими іноземними інвестиціями збільшилося значення реінвестованих
прибутків. В США в 60-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень.

Певні зрушення сталися у галузевому розподілі капіталовкладень
економічно розвинених держав. Об’єктом їх були насамперед добувна і
металоплавильна промисловість. У 60-х роках започаткувалася тенденція до
переміщення капіталу в обробну промисловість. Так, при загальному
зростанні інвестицій США в 2 рази в обробну промисловість їх надійшло в
3 рази більше. Майже 1/2 американського капіталу в Західній Європі
вкладалася в цю галузь. У 1970 p. зарубіжні інвестиції Японії становили
27 %, Франції — 20, ФРН — 80 %. Наприклад, у Латинській Америці
іноземний капітал контролював видобування мінеральної сировини,
виробництво і експорт сільськогосподарської продукції. Проте 67 %
капіталів вкладалося в обробну промисловість.

279

Вивіз капіталів за кордон забезпечував значні прибутки. Норма прибутку
американських корпорацій у 1947— 1971 pp. становила 104,4, а для країн,
що розвиваються,— 204,6 %.

У 1946—1974 pp. функціонувала Бреттон-Вудська валютно-грошова система
золотодоларового стандарту. Восени 1946 p. було створено Міжнародний
валютний фонд (МВФ). У грудні 1946 p. опубліковано початкові валютні
паритети більшості країн—членів МВФ. Навесні 1947 p. він розпочав
валютні, операції. Радянський Союз не став його членом з політичних
міркувань. З цих самих причин вийшли з цієї організації Польща,
Чехословаччина, Куба.

Важлива роль належала міжнародним валютно-фінансовим організаціям —
Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), що мав стимулювати
приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після закінчення
другої світової війни, Міжнародній фінансовій корпорації (МФК) і
Міжнародній асоціації розвитку (МАР), організованих для інвестування
країн, що розвиваються.

Бреттон-Вудська система тривалий час характеризувалася відносною
стабільністю, сприяла зростанню міжнародних інвестицій, торгівлі. З
середини 60-х років розпочалися труднощі в її діяльності. Роль долара не
відповідала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві,
структурі міжнародних економічних відносин. Обезцінення долара було
пов’язано також з дефіцитом платіжного балансу США. Певний час він
покривався не золотом, а на 3/4 доларами. Долар нагромаджувався в банках
країн Західної Європи, Японії. Майже в 7 разів збільшили свої капітали
за кордоном монополії США. Виник новий міжнародний грошовий ринок, так
званий ринок євровалют, тобто доларів за межами США, що безконтрольно
переміщалися з однієї країни в іншу. У 1976 p. масштаби його оцінювалися
в 46,5 млрд дол. За умовами Бреттон-Вудської угоди США повинні були за
вимогою іноземних банків обмінювати долари на золото. Внаслідок цих
операцій золотий запас

280

США в 1970 p. покривав лише 25 % зовнішніх доларових зобов’язань і
зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 p. до 11,1 млрд дол. у 1971 p.
Власники доларів прагнули конвертувати їх в більш стійку валюту, зокрема
західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС, Японія поставили питання
про зміну паритету США. Становище ускладнювалося кризами окремих
національних валют.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 p. за
Паризькою угодою Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До
нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди,
Люксембург. Ця міжнародна організація, об’єднавши кам’яновугільну”
залізорудну, металургійну промисловість, контролювала 60 % виплавлення
сталі, 50 % видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтегральному процесі була Римська угода 1957 p., за
якою шість перелічених раніше західноєвропейських держав заснували
Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське
Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати
митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів,
капіталів, послуг. Планувався поступовий перехід до єдиної економічної,
соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати
розвиток атомної енергетики. У 1958 p. для цих двох організацій були
утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий
орган). Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 p. ці
установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його
членів.

Головним досягненням ЄС протягом 1958—1969 pp. було створення митної
спілки. З 1 липня 1968 p. його учасники почали застосовувати єдиний
тариф на ввезення товарів з третіх країн. Було вироблено єдину
сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі в 1969 p. винесла
постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.

У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інте-

281

граційні процеси в європейських країнах, які сприяли їхньому
економічному суперництву з США та Японією. Назріла проблема створення
для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія,
Ірландія, Данія, що посилило його економічну могутність. У 1987 р.
розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного
ринку. З приєднанням до ЄС Греції (1981), Іспанії та Португалії (1986)
“Спільний ринок” став мобільним і міцним. Він зумів не тільки
конвертувати національні валюти, а й створити єдину інтеграційну грошову
одиницю — екю.

Політична структура ЄС складається з ради, комісії, парламенту, суду.
Рада — вищий орган ЄС, до якого входять представники 12 країн. Оскільки
вона є законодавчим органом, то вирішує головні питання діяльності
“Спільного ринку”. Комісія — постійний виконавчий орган, членів якого
призначають країни ЄС. Парламент — консультативний орган, що здійснює
загальний нагляд за усіма інституціями. Суд здійснює юридичний контроль,
зокрема за Римською угодою розв’язує будь-які спори між членами
співтовариства. Його призначають країни — члени ЄС. Усі органи
фінансуються з митних надходжень третіх країн та інших джерел.
Перелічені органи приймають рішення одностайно і простою більшістю.

Протягом 70—90-х років продовжувала свою діяльність Європейська
асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія,
Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було
скасовано митні бар’єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій
спільноті відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами
провадить самостійну економічну політику: товари цих країн не можуть
вільно пересуватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів
ЄС). Стосунки ЄАВТ з ЄС дуже перспективні. ЄС і ЄАВТ планують формування
єдиного спільного ринку для всієї Європи. Між ними підписано угоду про
Європейську економічну зону, яка повинна об’єднати 380 млн населення
Європи. Західна

282

Європа стане ще більш конкурентоспроможною в економічному суперництві з
Японією і США.

Важливу роль в світовій економіці на початку 70-х років відігравала
стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім
Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних
частинах світу, а також із незалежних держав.

Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і
чисельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала
Великобританії певні економічні вигоди, оскільки країни-учасники
поставляли їй найрізноманітнішу сировину для обміну на англійські
промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як
міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного економічного
суперництва. Долар США дедалі більше почав використовуватися в країнах
стерлінгової зони. Вступ Великобританії в 1973 р. у “Спільний ринок” ще
більше знизив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві
Великобританії поняття стерлінгової зони ще формально зберігається,
однак фактично вона перестала існувати.

Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації
зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. У 1956—1957
рр, країни перейшли до координації народногосподарських планів,
спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з
співробітництва в різних галузях господарської діяльності (“Інтерметал”,
“Інтерелектр” тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва.
Гальмувалися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і
командно-ад’ міністративних методів управління.

Структурні зміни в економіці економічно розвинених удержав
супроводжувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто
сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм.
За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095,
послуг — 680 млрд дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1/5

283

світового торгового обороту. Рівень розвитку сфери послуг Східної
Європи різко відстає від рівня економічно розвинених країн світу.

Не в усіх країнах структура експортних товарів однакова. Економічно
розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби.
Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США -— 42 %,
Німеччину — ЗО, Японію — 12 %. Вони експортують на світові ринки ЗО—40 %
наукоємних товарів. Головними постачальниками нафти у світі є країни
ОПЕК. Останнім часом з’явилися й інші — Норвегія, Великобританія,
Мексика.

У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має
науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що
конкурентоспроможність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 %
робочих місць у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології
та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у
конкурентній боротьбі на світових ринках. Економічно розвинені країни
особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу.
Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких
витрат становила не більше ніж 1 % національного продукту. З 60-х років
державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньому становили
3 %.

Загальні витрати 24 країн Організації економічного співробітництва і
розвитку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд дол.
Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава,
фінансуючи гроші на розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як
національної, так і глобальної економічної стратегії. Німеччина та
Японія застосовують “ноу-хау” насамперед для зміцнення
конкурентоспроможності своїх товарів, США — для космічних досліджень,
розвитку аеронавтики.

Для підвищення конкурентоспроможності товарів розгортається
науково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участь
всесвітньо відомі “Сіменс” і “Інтел”,

284

”Сіменс” і “Тошіба”, “Дженерал електрик” і “Філіпс” і т. д.
Широкомасштабними є проекти ЄС. Розроблено ряд програм, розрахованих до
2000 p. Найголовніша з них — Еспріт (Європейська стратегічна програма в
галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізує план
“Технологічна Європа”, згідно з яким європейська економіка наприкінці XX
ст. має досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани затрачено
мільярди екю.

Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США,
Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії.
Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності
національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання
життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товарообороту,
300 транснаціональних корпорацій контролюють 75 % товарів, що
направляються в країни “третього світу”. Вони мають можливість знижувати
ціни на сировину, підвищувати на промислові товари. Характерним
прикладом ‘• інтернаціональної кооперації можуть бути фірми “Дженерал
Моторе”, “Тойота”, “Боінг”, “Вольво”. Процвітає торгівля зброєю. Лише за
1967—1986 pp. продано зброї на суму 635 млрд дол. Основними її покупцями
були: Саудівська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія,
країни Перської затоки. Найбільшими виробниками різних видів озброєнь є
США та Росія (до 1991 p. — СРСР). За 1982— 1989 pp. Саудівська Аравія
заплатила за цей смертоносний товар 42, Ірак — 42,8 млрд дол.

Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і
економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із
“соціалістичної” системи, намагаються ввійти в економічні, політичні,
культурні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція
— визначна подія сьогодення.

Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБВР. З 1992 p. він
почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі
займається ГАТТ, валют-

285

но-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних
економічних відносин є конвертовані валюти. Розвинені країни давно
стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть
встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв’язки, входити в
міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології,
здійснювати патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта відкриває
шлях до ринкових відносин.

Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки
зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його
розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього середовища
енергоємні виробництва.

У “третьому світі” з’явилися країни, які швидко розвиваються. Вони
виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємну. Для
цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита.
Головний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий
ринок. Організатором промислового виробництва у цих країнах та
регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії.
Світове співтовариство мусить рахуватися з тим, що у “третьому світі”
зберігається градація країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і
такі, що вийшли на сучасний рівень.

Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких
сьогодні є 20, — господарське зближення в ім’я прогресу. Наймогутніший з
них — Європейський Союз. У 1949—1991 pp. діяла Рада Економічної
Взаємодопомоги. В 1992 p. підписано угоду про створення “спільного
ринку” між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У
90-х роках заснувалося Чорноморське економічне співтовариство
(Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія,
Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між урядами
США, Канади, Мексики про північноамериканський “спільний ринок”. Подібні
інтеграції діють в Південно-

286

Східній Азії, Африці та в інших регіонах планети.

Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком
“визволення” енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане
своєрідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця
інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій
сфері. Світові запаси сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема
регулювання світового господарства в цілому. Найповніше цю функцію
виконує 00Н, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР),
Конференція з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація з промислового
розвитку (ЮНІДО), Програма з навколишнього середовища тощо.

Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер
мають також щорічні наради “Великої сімки”.

На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі
інтернаціоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав
пов’язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в
області науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 %
сільськогосподарського та промислового виробництва. Наступає потреба в
регулюванні всього світового господарства.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки:
максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, причому з
використанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний
тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність;

Продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу,
інформаційних (комп’ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі
суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними,
економічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано
інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні
цінності.

Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху
економічного прогресу без інтеграції із світо-

287

вим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить
не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі
міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного
розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише
на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.

Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова
сфера. Так, наприклад, країни — члени ЄС вводять спільну грошову одиницю
— євро. Вже в 2002 році вона стане основною для всіх членів
європейського валютного союзу.

Сучасні інтеграційні процеси відзначаються динамічністю. Якщо,
наприклад, в 1997 p. до “Спільного ринку” входило 12 країн, то в 1998 p.
— 15, а в 1999 p. — їх буде 20. У перші ж роки XXI століття майже вся
Європа становитиме одне економічне ціле. Подібні явища відбуваються на
всіх континентах земної кулі. Інтернаціоналізація господарського життя
набирає глобального характеру.

Подібні зміни простежуються в розвитку науки, техніки. Еволюційні
процеси, що тривали до 60-х pp. XX ст., змінилися в кінці 90-х pp.
революційними перетвореннями у технології всіх галузей матеріального
виробництва та сфери послуг. З’явилася електронно-обчислювальна техніка,
промислові роботи і матеріали нового покоління, ведеться розробка та
впровадження нових джерел енергії і т.д.

Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослідження. Якщо
Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 млн фунтів ст., то
сьогодні лише щорічно — 1,5—2 млн. Річні витрати США на науку ще більші
— 300—400 млрд дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність
наукових працівників. Якщо в кінці XIX ст. їх було близько 50 тис., то
сьогодні — 6 млн.

Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половини XX ст. призвів до
розвитку концепції постіндустріального суспільства. Її головним
теоретиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити
наслідки сучасної

288

науково-технічної революції. На його думку, вона ліквідує суттєві
суперечності в соціально-економічному ладі промислово розвинених-країн.
У постіндустріальному суспільстві провідну роль відіграють не
індустріальні центри, а “універсітети”, відповідно ведучою соціальною
групою такого суспільства стають не робітники, а представники
інтелектуальних професій, практики нових наукоємких технологій.

Постіндустріальна система суспільного виробництва базується на знаннях,
інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової
робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у
структурі привласнення.

Про посилення вищезгаданої тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний
обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи
корпорації тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського
капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У
постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі інтелектуального
народно-господарського розвитку здібностей населення”. Такі програми
здійснюються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції.
Як наслідок, у провідних країн світу питома вага працюючих з творчим
характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 p. до 50—60 % у 1997 p.

Поняття “технологія” в постіндустріальному суспільстві розуміється не
тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин,
обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну,
методів управління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які
розвиваються, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал,
особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому “третій світ”
упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад,
у напівпровідниковій.

Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства —
безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах.
Згідно з прогнозом у США

289

в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становитиме 60—75%.
Прогрес у розвитку комп’ютерної техніки сприяє запровадженню ЕОМ у всі
сфери людської діяльності. Отже, у промислове розвинених країнах
сформувався окремий електронно-інформаційний коплекс.

4.5. Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років
XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих
галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика,
Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості
продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною
структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери
нафти, які в 1960 p. об’єдналися в ОПЕК.

Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур,
Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної
промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення
іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій
літературі вони дістали назву “нові індустріальні країни”. В
аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели,
Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового
експорту (до 20 %) їх почали називати “новими експортними країнами”. Це
суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові
економічні зв’язки.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив
однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими
виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки.
Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже
всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2)

290

зосереджено ЗО % лісових світових масивів. Постійним джерелом
надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає
четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси
уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної
промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є
наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю,
вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення,
Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними
природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для
динамічного розвитку національних господарств.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні
інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку.
Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів,
нарощуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити
базові галузі економіки: гірничорудну, металургійну, машинобудівну,
хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки
легка і харчова промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в
1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи галузі обробної
промисловості, ці країни впритул наблизилися до рівня розвинених держав.
Частка обробної промисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %.
Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій
індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла
70 % усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних
розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці
наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого
прокату становлять в США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, Південній
Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже, ві індустріальні країни стали
конкурентоспроможними пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т
чавуну, ви-

291

плавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на експорт. Лише в
50—80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4
рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд дол.

Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни
Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої
спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали
назву “експортно-промислової орієнтації”. За виробництвом окремих видів
продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам. Так,
Бразилія займає п’яте місце у світі з випуску тракторів та інших
сільськогосподарських машин. Надзвичайно велику увагу нові індустріальні
країни приділили розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад,
розгорнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію
нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської
Америки діють АЕС.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і
Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці
країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на
експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції
відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея,
наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову
металургію, машиноі суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі
структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової
продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові
індустріальні країни Азії досягли в розбудові електротехнічної та
електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в Південній Кореї в
усьому промисловому виробництві становила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а
у 1989 p. — ЗО %.

Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не
тільки внутрішніми, а й зовнішніми факторами. Південна Корея лише в
1962—1989 pp. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % —
японські.

292

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний
сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію
“Петронанс”, яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні,
добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке
належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує
вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60 %
світового виробництва пальмової олії.

Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування
нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не
більше ніж 49 % нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким
підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої
продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують
роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних
компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких
частка американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол.
Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae
приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів у
Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх
досягла 10,5 млрд дол.

Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку
мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем
для верстатів, роботоманіпуляторів тощо. За участю японського капіталу
автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.

У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну власність підприємства
державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях
підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому
числі за кордоном, для передавання у приватну власність державних
залізниць.

У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними
труднощами державотворення.

293

Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років
британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в
промисловому відношенні. Країна з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8
% світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх
руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було
зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна
плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В
країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались
гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво
вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування,
поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було
націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці,
іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави
перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках
було націоналізовано найбільшу нафтову компанію “Есо”. Вже в середині
70-х років ЗО % промислового виробництва належало державному сектору.
Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А,
зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших
країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої
промисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпечила себе
металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала
сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну,
енергетичну.

Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками,
збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70—80-х
роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.

294

Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення
її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд чол. Для того щоб
забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу.
Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку
плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж
вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія,
піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом,
змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону.
Починаючи з 60-х років уряд проводить програму “зелена революція”. Це
цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До
нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання
хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зернових, виведення
породистих тварин.

Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка завпускає власні
супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші
найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно
суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з
неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.

Драматичним і суперечливим в економічному відно шенні був шлях, яким
довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни
(1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало
величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки
зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство, фінанси.

У повоєнний період загострилися стосунки між Схо дом і Заходом. Перший
обрав соціалістичну, сталін ську, модель розвитку господарства, другий —
тради

295

цінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості, сільського
господарства в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і
зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки
плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки
воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті
населення.

Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у
50—60-х роках розвивалися в умовах прискореного розвитку
науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові
технології (лазерні, плазмові, комп’ютерні), транснаціональні корпорації
охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у
виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених
країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними і
духовними цінностями. Яскравим прикладом цього є небувале господарське
піднесення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як “економічне
диво”.

Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому господарстві відбулися зміни у
співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним
економічним потенціалом.

За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані
соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та
країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому
виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн
зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство.

Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить про переваги економічно
розвинених країн. Порівняно з ними у соціалістичних країнах обсяг
валового внутрішнього продукту на душу населення становив 26 % у 1950 p.
і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються, відповідно 15,4 і 7,6 %.

Різними були темпи індустріалізації. В економічно розвинених країнах
господарство розвивалося інтенсивно, визначалося галузями, пов’язаними з
розвитком науково-технічного прогресу, швидким технічним переоснащенням
промисловості. Сільське господарство досягло рівня індустріального. У
соціалістичних країнах зростання відбувалося на основі екстенсивних
факторів. Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР перейшли
до інтенсивного розвитку. Перевага надавалася традиційним галузям,
становлення наукоємних галузей розпочалося в 60-х роках.
Індустріалізація сільського господарства не завершилася. У країнах, що
розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, формується мінімальний
промисловий комплекс.

У 70—90-х роках виникли і розвинулися нові індустріальні країни. Як за
обсягом виробництва, так і за

297

якістю промислової продукції вони наблизилися до пе редових країн
світу, а в окремих галузях зрівнялися з ними.

У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися де сятки міждержавних
економічних об’єднань. Наймо гутніше з них — Європейський Союз. У 90 х
роках про стежується стабілізація розвитку економічно розви нених країн.

Після краху СРСР нерівномірно розвивається економіка посткомуністичних
держав.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому полягає
значення плану Маршалла для відбудови євро пейської економіки?

2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового гос подарства у 50—90
х роках XX cm. Охарактеризуйте структурні зрушення у світовому
господарстві.

3. Проаналізуйте чинники, що сприяли “економічному диву” Німеччини та
Японії в 50—60-х роках.

4. Які зміни відбулися в структурі промислового вироб ництва:

а) економічно розвинених країн;

б) колишніх соціалістичних країн;

в) країн, що розвиваються?

5. Яке значення має науково технічний прогрес для роз витку національних
господарств і світової економіки в цілому?

6. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світовому і
національних господарствах.

7. Яка роль держави в розвитку національних господарств розвинених
країн?

298

8. Визначте основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних
відносин у 50—90-х роках XX cm. Яка роль держави у зовнішньоекономічній
діяльності? Назвіть основні центри економічного суперництва світового
господарства.

9. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної торгівлі. Які зміни
відбулися в товарній структурі та географічному розподілі зовнішньої
торгівлі?

10. У чому полягають особливості вивозу капіталу в світо вому
господарстві?

11. Перелічіть нові індустріальні країни. Розкрийте стра тегію їхніх
економічних програм.

12. Які риси є характерними для фінансової та кредит но грошової системи
економічно розвинених держав світу?

299

КНИГА 2

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАІСТОРИЧНІ ЧАСИ ТА КНЯЖИЙ
ПЕРІОД

Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів
світу. Перша людина з’явилася тут 1,5 млн років тому. Оскільки клімат
був суворий і холодний, люди селилися переважно в південній частині
України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема Королеве, Рокосове в
Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка в Донбасі,
Кіік-Коба в Криму тощо. Знайдено залишки господарсько-побутових
комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами
звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ.
Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків,
лосів, оленів, птахів.

В Україні мезолітичні пам’ятки датуються IX—VI тис. до н.е. і
знаходяться по всій території

Неоліт тривав від другої половини IV до II тис. до н. е. Найвідомішою
культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від
назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до
Південного Бугу,

303

на Подніпров’ї, Волині, в Степовому Причорномор’ї. Для поселень
характерним було кругове розташування жител. Трипільці жили в постійних
будівлях чотирикутної форми. Будуючи хату, в землю вбивали дубові
стовпи, між якими закладали стіни з плетеної лози і обмазували глиною.
Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схили та отвір для
диму. Долівка була глиняна, в середині хати знаходилась велика піч,
навколо якої — лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували як
усередині, так і ззовні. З’явилися протоміста площею до 400 га.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, просо,
пшеницю, вирощували майже всі садовогородні культури, відомі сьогодні в
Україні. Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним
наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними
зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами.
Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней.
Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал —
кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини,
оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки
прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані
горщики сірого кольору. Зародилися прядіння і ткацтво, з’явився ткацький
верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки
каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли,
з’явилися кам’яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани,
волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної
революції стала досить розвинена система обміну. Є відомості, що
трипільці отримували в обмін на хліб і худобу від остготських племен
коней, запозичили деякі технологічні способи керамічного виробництва. В
неолітичну добу поширилося використання міді. Вироби з цього металу та
руда потрапляли на територію України з БалканоДунайського регіону.

304

Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших
країн, а з незапам’ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи
територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з
найдавнішими світовими культурами.

Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла, будівництва,
духовного життя, які так схожі з шумерською, мікенською культурами,
дають підставу сучасним вченим вважати трипільців одним з
найцивілізованіших народів неолітичної доби.

Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е. Визначальними
рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий
розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських
племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного
та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки
бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися
мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. Металургія на території
України розвивалася на привізній сировині.

Перехід до виробництва заліза на межі II—1 тис. до н. е. став
визначальним моментом початку раннього залізного віку.

Початком залізної доби на території України вважають XII—VIII ст. до н.
е. Вона пов’язана з кіммерійською (кінець II — початок І тис. до н. е.),
скіфсько-сармато-античною (VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.), ранніми
слов’янськими культурами (IV—VIII ст. н. е.). Зросла продуктивність
сільського господарства. У Лісостепу та на Поліссі основою господарства
було орне землеробство з використанням залізних знарядь праці.
Тваринництво стало свійським, виникло стійлове утримання худоби,
розвивалося птахівництво. В степу переважало кочове скотарство. В ході
суспільного поділу праці ремесло почало відокремлюватися від сільського
господарства, стало самостійним видом господарської діяльності. Великого
значення набуло залі-

305

зоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на гончарному крузі.
Поселення мали різноманітні житлові господарські та виробничі будівлі.
Населення України мало тісні економічні зв’язки з стародавніми
цивілізаціями Близького Сходу, Стародавньої Греції. Головними
постачальниками металу на територію України були Закавказзя та Західна
Європа. Тому ранній період залізної доби на українських землях
пов’язують з гальштадською культурою. Активними були відносини з
Візантією.

У період раннього заліза в Україні виділяється пшеворська культура (І
ст. до н. е. — І ст. н. е.), її поселення розташовувались на Волині,
Подністров’ї, Поділлі та Закарпатті. Як свідчать археологічні розкопки,
господарство цих поселень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували
залізоплавильні горни. Використовували також інші сільськогосподарські
знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь,
гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець.
Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі,
будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в
розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Більшість вчених вважають,
що ця культура тісно пов’язана з зародженням слов’янства, тобто
безпосередньо створена нашими предками.

На схід від пшеворської культури знайдено численні поселення
зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500 поселень і понад 1000
могильників. Люди селилися на просторах Полісся, Верхнього і Середнього
Дніпра, Південного Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е.
Для економічної історії значення цієї культури особливе — завершується
багатовіковий процес розвитку найголовніших галузей — землеробства і
ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв’язки
з античними містами Північного Причорномор’я.

Економіка зарубинецької культури грунтувалася на сільському
господарстві. На Поліссі велося вирубне землеробство, у лісостеповій
смузі — орне. Розводили худобу, зай-

306

малися мисливством і рибальством. Виявлено чимало ремісничих
майстерень, в тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед
знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі,
рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети,
шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Хоч і з
деяким застереженням, зарубинецьку культуру можна вважати
східнослов’янською.

Найяскравішим історико-економічним явищем, предтечею Київської Русі —
України була так звана черняхівська культура (друга половина II — VII
ст. н. е.). Її поселення охоплювали практично всю етнічну територію
України. Черняхівці досягли високого рівня розвитку сільського
господарства, ремесла, торгівлі, будівництва. На сьогоднішній день
вивчено понад 5000 пам’яток черняхівської культури, досліджено більше
ніж 200 поселень та могильників. Оселі розташовувалися на схилах ярів,
простираючись на 1,5—2 km. Поруч із глинобитними низькими мазанками
розташовувалися будівлі господарського призначення — комори, хліви,
пивниці, а також залізоплавильні печі, майстерні, де виготовляли жорна,
керамічні вироби, ювелірні прикраси.

На всій території України зустрічаються місця, де для виробництва посуду
використовували гончарні круги.

Провідною галуззю економіки черняхівців, як і в попередніх культурах,
було сільське господарство. Широко практикувалося двопілля. Вирощували
пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне
господарство стало переважати на великих площах, удосконалювалися
знаряддя праці. Це давало можливість жителям не тільки забезпечувати
себе хлібом, а й вивозити зерно на зовнішні ринки. Високорозвинене
землеробство і тваринництво зумовили небувале піднесення промисловості.

В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено залишки залізота
бронзоплавильних майстерень, у яких застосовувалися термічна обробка
металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві
торф’я-

307

но-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань виробів з заліза і
сталі. Виробництво кольорових металів розвивалося на привізному
матеріалі, переважно з Прибалтики та Північного Причорномор’я. З бронзи,
міді, олова, золота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі,
голки, шпильки тощо.

Розвиток сільського господарства, ремесла стимулювали обмін і розвиток
торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих
розмірів досягли торгові зв’язки черняхівців з античним світом,
насамперед з Римом, територія якого в II—III ст. н. е. досягла етнічних
кордонів України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор,
тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях
черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин, що нерідко
трапляються у розкопаних оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.

В епоху бронзи на території України одночасно з іншими країнами виникли
найдавніші державні утворення. Вони визріли на існуючих тут численних
високорозвинених культурах. У III—IV н. е. черняхівська культура
зумовила появу могутнього племінного союзу — держави антів, яку М.
Грушевський та більшість сучасних істориків справедливо вважають
праматір’ю українців.

Отже, з найдавніших часів розвиток території України був складовою
частиною еволюції людства. Провідною рисою господарського життя її
населення була безперервність економічного прогресу: від привласнюючого
господарства мисливців і рибалок до відтворюючого
землеробсько-тваринницького господарства. Прогресу форм господарювання
сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне значення для
економічного розвитку українських земель мали контакти з сусідніми
спільнотами.

Дослідження археологічних пам’яток дає можливість визначити
закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що
історичні періоди первісної доби для населення України та Близького
Сходу були спільними.

308

1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини

Середина І тис. н. е. стала початком становлення феодального
господарства, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу.
Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка,
що основні риси феодального господарства сформувалися за часів
роздроблення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджують, що
збірники законів Украіни-Руси “Руська Правда” і “Правда Ярославичів”
(друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування.
Утвердження феодальних відносин в Україні пов’язують також з початком
польськолитовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом V—VII ст. у східнослов’янських племен розпочався процес
становлення сільської територіальної громади під назвою верьв. Вона
складалася з самостійних родин-дворищ, об’єднаних сусідством і
економічними зв’язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих
сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні
господарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим
утвердженням спадкового володіння.

За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII—IX
ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася
племінна знать — князі, “лучші мужі”, воїни-дружинники. Вони
збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення,
розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину
воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з’явилося велике
землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство.
Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого
були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не
переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської
держави (кінець IX — середина XII ст.).

309

Існувало дві форми земельної власності. “Жизнь”, як синонім
західноєвропейського алоду, — спадкове володіння, домен князів і бояр,
що вільно відчужувалася (продавалася, передавалася у спадок,
дарувалася). Відбувалося завоювання (“окняжіння”) земель сусідніх
громад, формувалася державна в особі князя власність на землю, що була
панівною протягом XI—XII ст. Це була власність не особисто князів, а
столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав
волості, що було умовним, невідчуженим володінням бенефіціального
характеру. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої.
Існувала практика запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл.
Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод —
спадкове володіння. Однак він не завершився в домонгольський період.
Деякі дослідники розвиток феодального землеволодіння пов’язують з
розпадом вільного селянського землеволодіння, виникненням і зростанням
великої земельної власності на основі приватногосподарської ініціативи
(приватного права).

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське
(доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі.
За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село
Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім
Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені.
Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI—XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої
половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали
князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники
(земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були
відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх,
займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 p.) церква існувала на введену князем
Володимиром десятину. Вона станови-

310

ла десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових
мит. У другій половині XI—XII ст. виникло і зросло церковне
землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання,
заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував
Києво-Печерському монастирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті
роки XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волинській
землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма селами та містом Попонним
володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.

У XI—XII ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь
надавав князям-намісникам земліволості з правом стягування податків для
прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві.
Князінамісники зобов’язувалися бути вірними київському князю, надавати
йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати
волость у спадок, відчужувати й без згоди київського князя. За зраду або
непокірність васал втрачав волость.

Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам
міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці
дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру.
Дарувалася не територія, а право стягування податків з населення.
Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими,
розвивалися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового
привласнення князями і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господарства було утворення
різних категорій феодальне залежного селянства з рабів вільних членів
громади.

У документах Київської держави для визначення рабства застосовувалися
терміни “челядь” і “холопи”. Раби були в спадково-особистій залежності
від свого власника, об’єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили
полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одружен-

311

ня на рабині без умовленості з її власником, посада тіуна (управителя
без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути борги.
Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові та
кредитові угоди, але відповідав за них його власник. Починаючи з Х ст.
більшість рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському
господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем раби поступово
наближалися до феодальне залежного селянства.

У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населення в Київській Русі
мало назву “люди”. З розвитком феодалізму в IX—XI ст. цей термін набув
значення “феодально залежне селянство”, яке експлуатувалося державою або
приватними феодалами.

У XI ст. з’явилося поняття “смерди”. У Київській Русі смердами називали
все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним.
Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від
князявотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь,
підлягали його судові. У кінці XI—XII ст. з розвитком боярського і
церковного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Ряд норм
обмежував їхні права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа
призначалася однакова винагорода. При відсутності дітей чоловічої статі
землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося брати
участь у торгівлі. Між феодалами існували угоди про видання
втікачів-смердів.

Одним із способів перетворення вільного населення на феодальне залежне
було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія напіввільних
людей — закупів і рядовичів, поява яких була пов’язана насамперед з
розвитком приватно-феодального землеволодіння.

Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи
свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на
умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю,
нази-

312

валися закупами. Закупами могли бути^ збанкрутілі купці, ремісники,
селяни. Вони відробляли боргове зобов’язання в господарстві
землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві,
мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності
закупів визначався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням
права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа.
Однак суспільне становище закупа забезпечувало йому право виступати
свідком у суді, звертатися з скаргою на власника.

Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з
різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до
іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, селяни,
які втратили землю, неосвічені сини священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, що сплачувався
грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона
стягувалася на користь князя та держави з селян підлеглих територій. До
державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були
зобов’язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до
ополчення, надавали підводи, будували і ремонтували фортеці, мости,
дороги.

З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян,
утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної
ренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для
прожиття було етапом на шляху формування рентних відносин у приватних
володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській
державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За “Руською
Правдою”, існувало феодальне господарство з примітивною відробітковою
рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з Х ст.

Важлива роль в становленні феодальних відносин належала державі. У
“Руській Правді”, “Правді Ярославичів”,

313

Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю,
закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних
категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини.
Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на
власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення
селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність
значної кількості незаселеної, господарське неосвоєноі землі, що
сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV
ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України.
Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського,
Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського,
Галицьковолинського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов’язане з зростанням і
зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину
землевласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр.
Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти
землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що грунтувалася на
міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла
справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри,
боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не
була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земельних відносинах,
а на стягуванні податків із земель для прожиття.

Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бенефіціальна та денна
системи західноєвропейського типу виникли в XII—XIII ст., зокрема в
Галицько-волинському князівстві. Для його економічного розвитку
характерним було переважання боярського землеволодіння. Князівський
домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина

314

боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації відбувся без
впливу княжої організуючої сили. Галицьковолинські князі володіння
землею, своїми слугами і боярами почали пов’язувати з службою та
васалітетом. Землі, що надавалися у довічне володіння, називалися
“державою”. Так, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців,
роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь втрачав своє
князівство, вірне йому боярство втрачало свої села.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного селянства в
XI—XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального
панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й
управління усіма категоріями селянства.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна
розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали
рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині XIII ст. зростали в
результаті дарування феодалові князівських земель і внаслідок його
приватновласницької ініціативи (придбання і захоплення земель, освоєння
незайманих територій). Співвідношення доменіальних і селянських земель,
частку їх в обсязі доходів вотчини не з’ясовано. Поєднувалися три форми
ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування— фіксований
чинш і здольщина. Грошові платежі були пов’язані з
судово-адміністративними штрафами та митами. У доменіальному
господарстві використовувалися регулярні та періодичні відробітки
(сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали
землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були
полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство.
Його господарськоадміністративним і військовим центром було укріплене

315

феодальне подвір’я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і
господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала
система вотчинної адміністрації:

управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший
(конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний характер,
яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживання. Лише
незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і придбання
товарів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було селянське
подвір’я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування
дорівнював в середньому одному “плугові”, що був одиницею оподаткування
і становив близько 15 га землі. 10—15 димів, в основному родичів,
об’єднувалися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди,
які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами —
“потужниками”, або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх
називали “підсусідками”, “половинниками”, “дольниками”. Землі дворища
складалися з “ділянок” — димів, що були розкидані у різних місцях.
Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування —
“рало”. Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста
(отаман), обраний на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному
користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла
державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного життя, займали
більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільськогосподарської
продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка
доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була значно
меншою, але воно визначало прогрес в сільському господарстві, мало
більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову
на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утво-

316

рилися централізовані держави, більшу частину українських земель
(Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було
приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну
Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під
владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття
загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського
князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у
земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна
власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або перейшли у володіння
польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській
шляхті. За період 1440 —1480 pp. у львівській землі в її руках опинилося
2/5 поселень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамоти на свої
володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно
виступали проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви.
Частина бояр лише частково добилися прав на шляхетство, утворивши групу
“ходачкової” шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не
задовольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося
зрівняння у правах з польською шляхтою, яка за польським законодержавним
збірником законів “Віслицький статут” (1347 p.) і Кошицьким привілеєм
(1374 p.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною
її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та
підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 p. привілеєм короля Владислава
III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від
усіх примусів. Назву “боярин” було замінено на “пан”.

У Великому князівстві Литовському земельна власність <іула умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що317складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним примусом була військова служба.Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі се318feлянства. Почався процес закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю.Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі."Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-319валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селяни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзними".Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими".Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку феодальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, складалася фільваркова система сільського господарства.Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з двоі трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII— XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.320З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", поліська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізувала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суковатку, плетушку і тесану.Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпами на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогосподарських знарядь праці використовували коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо.В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.Важливе місце у селянському господарстві посідало в