Теорія держави і права (книга)

Теорія держави і права

Глава І. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

§ 1. Система і функції юридичної науки

Юридична наука, до системи якої входить загальна теорія держави і права,
є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають природні
явища і процеси, таких як фізика, хімія, астрономія тощо, суспільні
науки вивчають відносини, які складаються між людьми і їх утвореннями,
служать людині. Це повною мірою стосується і юридичної науки, головним
завданням якої є сприяння через державні і правові інститути розквіту
особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному
використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої
реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і
використання знань про державно-правову дійсність. Її особливістю є
спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв’язку і
взаємовпливі. Виходячи з цього, назва “правознавство” як юридична є і
неточною, і однобічною. Нерозривний зв’язок між правом і державою
свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і
державознавчою.

Поряд з іншими суспільними науками вчення про державу і право має свій
об’єкт і предмет дослідження. Ці поняття співвідносяться між собою, але
повністю не збігаються. Поняття об’єкта ширше, ним охоплюються явища і
процеси навколишнього світу, дійсності, на які поширюється пізнання і
практичний вплив людей. Об’єкт може бути загальним для ряду наук, а
предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої. Саме предмет
визначає самостійність, своєрідність і особливості кожної науки, те, чим
вона відрізняється від інших наук. Юридична наука належить до суспільних
наук, і об’єктом її дослідження є творіння помислів та рук людських —
вся державно-правова діяльність, яка входить до сфери відносин між
особою і суспільством. Спільний об’єкт дослідження — право, і держава
пов’язує в рамках єдиної юридичної науки спеціалізовані науки, що
входять до її складу, кожна з яких водночас має свій власний предмет
дослідження. Таким чином, складається система юридичних наук, кожна з
яких вивчає окремі прояви права і держави.

Юридичні науки за певними ознаками можна поділити на кілька груп. До
першої групи належить і посідає там провідне місце теорія держави і
права, яка є найбільш загальною юридичною наукою, а також історія
держави і права та історія вчення про державу і право. Якщо теорія
держави і права абстрагується від вивчення особливостей
державно-правового розвитку конкретних країн і лише узагальнює їх
досвід, то історичні юридичні науки — історія держави і права України,
історія держави і права зарубіжних країн та історія вчення про державу і
право — досить детально досліджують умови розвитку і особливості держави
і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку
державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і
напрямків.

Оскільки науки, що входять до цієї групи, формулюють загальнотеоретичні
положення про державу і право і досліджують ідейні основи і хід їхнього
історичного розвитку, то саме вони і стоять на чолі всієї системи
юридичних наук.

Другу, найбільшу, групу становлять галузеві науки, які посідають
центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки
конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального,
процесуального, міжнародного та інших галузей права. Предметом
дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що
складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові
норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної
галузевої науки становить система знань про відповідну галузь права —
про шляхи її розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і
систему норм, що входять до неї, в практику їх реалізації тощо. Від
стану наукових досліджень галузевих наук значною мірою залежить якість
законодавчих робіт, проведення відповідних реформ, зокрема підготовка
кодексів. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп,
які готують проекти найбільш принципових галузевих нормативних актів. До
групи галузевих наук примикають і такі, які виникають на стикові різних
галузей права і мають комплексний характер. Їхній зміст пов’язаний з
дослідженням тих правовідносин, які регулюються нормами різних галузей
права, їхньому взаємозв’язку і взаємодії. Саме тому їх називають
міжгалузевими. До них можна, наприклад, віднести комплексну науку
підприємницького права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення
правового регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і
вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного,
фінансового тощо.

Ряд юридичних наук входить до третьої групи, так званих прикладних наук.
Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію,
криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки перебувають у
тісному зв’язку з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль
орієнтиру в діяльності посадових осіб у реалізації вимог права. Так,
наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику,
тактику і технічні засоби, що застосовуються при розслідуванні злочинів,
кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення
обставин, що сприяють її існуванню, судову психіатрію — наукові знання
про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну
відповідальність, і т. ін. Характерним для ряду наук, що належать до
цієї групи, є використання ними даних не тільки юридичних, але й інших
наук — хімії, біології, балістики, мовознавства. Судова медицина,
психіатрія і статистика є складовими частинами водночас як правової
науки, так і медичної, статистичної і психологічної наук, на положення
яких вони спираються.

Четверта група юридичних наук — це науки, що вивчають зарубіжні державу
і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов’язані
наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн. Ці науки
мають величезне значення для обміну досвідом між окремими державами у
питаннях правової розбудови. Так, в Україні знання принципів діяльності
і особливостей окремих інститутів конституційного права зарубіжних країн
певною мірою було використано в процесі розробки проекту Конституції
України, яку прийняли в 1996 році.

До п’ятої групи юридичних наук слід віднести ті галузі, що досліджують
міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публічного права,
міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку
набувають дослідження європейського права, космічного права,
інформаційного права, яке регулює нові засоби світових комунікацій. Ці
дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних
процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.

Юридична наука в цілому і окремі правові науки, поміж них і теорія
держави і права, виконують певні функції, які визначають головні
напрямки наукових досліджень.

Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань
про державно-правові явища, їхні характерні риси, сутність, форми,
специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань
про право і державу. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому
етапі дослідження державно-правових явищ при описуванні і з’ясуванні їх
ознак. Підручники з юридичних дисциплін насамперед відображують
результати цього дослідження. Розглядувана функція має першорядне
значення для освітянської діяльності.

Евристична функція націлена на встановлення закономірностей розвитку і
функціонування держави і права. Оскільки спостерігається повторюваність
тих чи інших державно-правових явищ, юридична наука повинна фіксувати
наявність певних тенденцій. Науковий висновок про постійність її
існування означає відкриття закономірності. Такий характер має,
наприклад, розширення демократичних прав людини і громадянина та
гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних
документах. Протягом певного часу таке відкриття було тенденцією
розвитку цих прав, а зараз набуло таких масштабів, які дозволяють
характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація евристичної
функції передусім є свідченням розвитку юридичної науки, гарантією від
її зайвої догматизації.

Саме на встановлення закономірностей розвитку і функціонування
державно-правових явищ спирається юридична наука при здійсненні інших
властивих їй функцій.

Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні шляхів
подальшого розвитку державно-правових явищ, проміжних та кінцевих
результатів цього розвитку, завдяки якій здійснюються оптимальні способи
реалізації державно-правових закономірностей. Так, наприклад,
дослідження зв’язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні
ринкових відносин дає підстави для прогнозування поступового збільшення
об’єктів приватної власності, обмеження державного втручання в
господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між
господарюючими суб’єктами, що засновані на договірних відносинах,
скорочення в перспективі державного апарату.

Функція допомоги практиці пов’язана зі службовою роллю юридичної науки,
інструментальна цінність якої полягає в тому, що її положення та
висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною
практикою. Так, практичній меті удосконалення законодавства на науковій
основі слугує розробка проектів нормативних актів групами фахівців —
науковців, проведення наукових експертиз та консультацій стосовно
визначення шляхів розвитку держави і права. Безпосередньо на
забезпечення ефективності попереднього слідства, правильне вирішення
питання про звільнення від юридичної відповідальності, попередження
злочинів і тощо спрямовані висновки прикладних юридичних наук.

Ідеологічна функція. Юридична наука являє собою систему поглядів на
державу і право. Зміст цих поглядів з багатьох питань може бути дуже
різним. Залежить він від того, на якій ідейній основі закладений. У
рамках юридичної науки в умовах демократичного суспільства існують
різноманітні школи і течії, кожна з яких має свою власну ідейну
спрямованість. Вимоги деідеологізації не поширюються на державно-правові
погляди. Ідеологічна різноманітність породжує наукові дискусії, які
завжди були важливим засобом розвитку юридичної науки. Виходячи з
конституційного принципу багатоманітності, слід визнати, що жодна
ідеологія не може бути визнана загальнообов’язковою. Напрями державної
ідеології і практики залежать від характеру соціальної бази держаної
влади. У демократичному суспільстві погляди на державу і право мають
ґрунтуватися на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і
цінностях, якими є свобода, рівність, гуманізм, справедливість тощо.
Саме вони повинні становити основу формування загальнодержавної і
загальнонаціональної ідеології.

§ 2. Предмет загальної теорії держави і права

Поряд із спільним об’єктом дослідження і рядом функцій, притаманних як
загальній теорії держави і права, так і іншим юридичним наукам, вона не
дублює їх положення — у неї є власний предмет дослідження.

Предметом теорії держави і права є вивчення питань, що мають найбільш
загальне, провідне для інших правових наук значення, формулювання
головних юридичних понять і їх ознак, встановлення найбільш загальних
закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Саме загальнотеоретичні категорії та закономірності, що їх формулює
теорія держави і права, об’єднують окремі науки про право і державу в
єдину юридичну науку і водночас сприяють створенню системи
законодавства, яка б відповідала принципу верховенства права, здійсненню
правових форм діяльності держави тощо.

Специфіка предмета теорії держави і права пов’язана з наявністю власних,
специфічних для неї функцій, зміст яких визначається характером її
взаємодії з іншими юридичними науками. Теорії держави і права, по
відношенню до цих наук, властиві узагальнююча, інтеграційна і
методологічна функції.

Здійснюючи властиву їй узагальнюючу функцію, теорія держави і права
досліджує найбільш загальні питання вчення про державу і право. При
цьому у своїх висновках вона абстрагується від стану і розвитку держави
і права в окремих країнах, від змісту певних галузей і норм права,
торкаючись лише тих проблем, вирішення яких корисне і необхідне для
багатьох юридичних наук. Отже, найточнішою назвою цієї галузі науки буде
така: загальна теорія держави і права, — саме “загальна”, оскільки й
іншим юридичним наукам властиві свої власні теорії, які мають не
загальний, а приватний характер.

Загальній теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У
процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних явищ і положень
інших юридичних наук у загально-теоретичні поняття (категорії), що мають
абстрактний характер, а також формулюються їх основні риси і загальні
закономірності. Ці категорії становлять каркас загальної теорії держави
і права, яка в концентрованій формі виводить спільні, найсуттєвіші риси
та ознаки певного державно-правового явища. Поняття юридичних категорій,
що мають всезагальний характер, становить головний понятійний ряд
загальної теорії держави і права. До нього входять такі поняття, як
право; держава; типи, форми і функції держави і права; норми права;
принципи права; правовідносини; правосвідомість; законність;
правозастосування і багато інших.

Існування загальнотеоретичних понять відображає сутнісні характеристики
державно-правової дійсності і, у свою чергу, обумовлює існування
методологічних функцій загальної теорії держави і права. Завдання
сформулювати загальнотеоретичні поняття як опорні пункти для всіх наук і
юридичної практики орієнтують теорію держави і права на їх вивчення,
дослідження глибинних процесів, що пов’язані з розвитком юридичної науки
і практики, а також зумовлюють зв’язок держави і права з іншими явищами
суспільного життя. На цій основі загальна теорія держави і права
формулює закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і
права, а саме: закономірність переростання суспільної влади і соціальних
норм первісно-суспільного ладу в державу і право, зміна одного
історичного типу держави і права іншим, участь держави у виконанні
всезагальних справ, взаємозв’язок держави і права, права з суспільною
мораллю тощо. Ці та інші закономірності, що формулюються загальною
теорією держави і права, мають загальний характер на відміну від
закономірностей розвитку і функціонування держави і права в окремих
країнах або правових системах.

Характерним для загальної теорії держави є дослідження держави і права у
їх єдності, взаємозв’язку і взаємодії в рамках однієї науки. Точки зору,
що їх висловлюють окремі юристи стосовно доцільності нарізного
дослідження і вивчення теорії держави і теорії права, не витримують
критики. Адже право є невідривним від держави, яка повинна діяти в
правових формах, охороняти встановлений у суспільстві правовий порядок,
застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників.
При спільному вивченні держави і права необхідно виходити з принципу
верховенства права, що закріплений у ст. 8 Конституції України.
Верховенство права над державою знаходить свій вияв передусім у першості
прав і свобод людини і громадянина, які є невідчуженими і непорушними і
які держава не може ні анулювати, ні звужувати.

Теорія держави і права пройшла довгий шлях свого формування. Вона
поступово зароджувалася, складалася і розвивалась як частина юридичної
науки. Про значення законів і юридичної діяльності для досягнення
справедливості йшлося вже в працях мислителів стародавнього світу —
Індії, Китаю, Греції. Самостійна правова наука склалася в Стародавньому
Римі, де точка зору групи найвідоміших юристів за своїм значенням навіть
прирівнювалась до закону. Саме в Римі було вироблено ряд теоретичних
юридичних понять, конструкцій і принципів, які мали загальний характер.
Деякі з них не втратили свого значення і нині. В умовах середньовіччя
поняття і положення, що торкалися держави і права, подавалися в
релігійному забарвленні. Виникненню теорії держави і права передували
спроби представників так званої аналітичної юриспруденції (Д. Остіна, І.
Бентама) дати аналіз юридичних понять, загальних для різних галузей
права, що висувались окремими галузевими науками. Величезний внесок у
філософське обґрунтування вчення про державу і право зробив І. Кант,
який виходив з необхідності забезпечення свободи і прав людини, у
зв’язку з чим довів першість права перед державою.

У вітчизняній юриспруденції формуванню теорії держави і права передувало
створення енциклопедії законознавства і філософії права. У 1830 році в
Україні вийшла книга професора К.О. Неволіна “Энциклопедия
законоведения”, що складалася з двох частин. У першій частині коротко
висвітлювалися всі знання про позитивне право, що були на той час
накопичені галузевими дисциплінами. Друга частина в історичній
послідовності викладала погляди на право і державу видатних
мислителів-суспільствознавців. Пізніше виникла філософія права, яка,
спираючись на певну філософську концепцію, обґрунтувала, яким повинно
бути право.

Теорія держави і права поєднала позитивні риси, що були властиві як
енциклопедії, так і філософії права. Вона характеризувалась більш
широким узагальненням державно-правової практики, тобто використовувала
ще й соціологічний підхід до вивчення держави і права. Саме на такій
основі був побудований добре відомий у Росії і в Україні курс лекцій з
теорії держави і права проф. Н. М. Коркунова (1908 р.), який до того ж
міцно поєднав загальне вчення про право з вченням про державу.

Загальну теорію держави і права як науку не слід плутати з навчальною
дисципліною, яку викладають у відповідних закладах освіти. Підручники і
курси лекцій хоча і містять наукові положення з основних проблем
загальної теорії держави і права, в них, проте, немає розгорнутої
аргументації щодо дискусійних у науці питань. Вони, як правило,
відбивають наукові погляди авторів чи лекторів. Всебічне дослідження
наукових проблем, аналіз наукових дискусій з окремих питань здійснюється
в спеціальних наукових курсах, монографіях або в наукових статтях, де
містяться не тільки нові теоретичні висновки, але й детальне наукове
обґрунтування рекомендацій для державно-правової практики. Щодо
загальної теорії держави і права як навчальної дисципліни, то її зміст
має на меті підготувати кваліфікованих спеціалістів, які мають високу
правову культуру. Не засвоївши основних загальних понять про державу і
право не можна засвоїти засновані на них конкретні питання, що є в
навчальних курсах. Саме через це загальній теорії держави і права
відводиться особлива роль серед інших навчальних дисциплін.

§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних

та інших суспільних наук

Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому,
її слід охарактеризувати як науку методологічну, найбільш абстрактну,
вступну, узагальнюючу, інтегративну, базову. Всі ці якості теорії
держави і права дають підстави вважати її найбільш фундаментальною
правовою наукою, що й визначає її провідне місце в системі вчення про
державу і право.

Аналіз співвідношення загальної теорії держави і права з іншими
юридичними науками свідчить про їхній нерозривний зв’язок. Це питання є
важливою частиною більш широкої проблеми, що має загальносуспільний
характер, проблеми, про співвідношення теорії і практики. Теорія держави
і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну
практику, без узагальнення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих
матеріалів являють собою базу для формування загальнотеоретичних
висновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для
перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної
теорії, які нею формулюються.

З іншого боку, теоретичні поняття і закономірності, правильність яких
підтверджена практикою, повинні ставати керівними теоретичними
орієнтирами для спеціальних наук, сприйматися ними як аксіоматичні
положення, що мають установчий характер. Якби не було загальної теорії
держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного
характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола
конкретних питань на базі аналізу і логічної обробки певної групи
юридичних норм.

Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними
науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і
відмінні ознаки певних державно-правових явищ. Вона виносить за дужки
узагальнені спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі
загальнотеоретичні положення. Так, наприклад, кожна галузева юридична
наука досліджує специфічні для неї правопорушення. Загальна теорія
держави і права відкидає ті з їхніх ознак, які є різними, і, спираючись
на спільні для всіх галузей, формулює загальнотеоретичне поняття, а
потім і вчення про правопорушення. Звісно, винесенням за дужки спільних
рис окремих юридичних явищ завдання теорії держави і права не
обмежуються. Для формулювання своїх загальнотеоретичних положень вона
повинна використовувати й інші знання. При формулюванні якогось
загальнотеоретичного поняття правопорушення треба спиратись і на вчення
про свободу та її припустимі обмеження, на аналіз суспільної практики і
на вчення про загальні ознаки права і законності.

Загальна теорія держави і права збагачується також внаслідок перенесення
досвіду однієї з юридичних наук на інші науки. Так, детально розроблені
в науці кримінального права положення про вину як передумову
відповідальності були згодом перенесені в науку цивільного права, в якій
тривалий час панувало твердження про достатність для цивільно-правової
відповідальності нанесення матеріальної шкоди. Згодом на цій основі було
побудоване загальнотеоретичне вчення про підстави юридичної
відповідальності. Поняття юридичної особи було сформульоване наукою
цивільного права, а потім перенесене в інші галузеві науки і враховане
при розробці загальнотеоретичного вчення про суб’єктів права.

Незважаючи на загальний і навіть абстрактний характер теорії держави і
права, вона невідривна від суспільної і, особливо, юридичної практики.
Її положення є результатом не тільки логічних висновків і теоретичних
узагальнень матеріалів інших правових наук, але й наукового осмислення
державного управління і правового регулювання як сучасного, так і
минулого та накопиченого на цій базі державно-правового досвіду. З цього
боку юридична практика виступає як джерело формулювання і розвитку
понять, категорій та закономірностей у державно-правовій сфері, як
основа загальнотеоретичних висновків. Суспільна практика постійно
ставить перед наукою певні завдання, висуває проблеми, які вимагають
наукових рішень, в тому числі прогнозування. Так, робота по розбудові
правової демократичної соціальної держави, формуванню громадянського
суспільства, інтегруванню в міжнародне співтовариство висунуло на
передній план ряд досліджень. Йдеться про аналіз принципів поділу влади
і верховенства права, формулювання рекомендацій щодо удосконалення
законодавчого процесу, створення такого за змістом законодавства, яке б
відповідало міжнародним стандартам щодо прав людини, про налагоджування
процесу імплементації міжнародно-правових норм у національне право.
Великого значення набуває в сучасних умовах дослідження судової практики
при застосуванні норм різних галузей права. У процесі її удосконалення
вирішуються загальнотеоретичні питання про можливості і співвідношення
правоутворення, правотлумачення і правозастосування в діяльності судової
системи.

Зворотний вплив теорії держави і права на юридичну практику може
здійснюватись у двох напрямках. Загальні категорії теорії впливають на
практику опосередковано. Так, наприклад, загальнотеоретичне поняття і
визначення права дає можливість розрізняти право і законодавство,
створюючи таким чином критерії для визнання правового чи неправового
характеру окремих законодавчих актів. Деякі висновки, що формулюються з
позицій теорії держави і права, безпосередньо містять рекомендації які
мають практичне значення, визначають напрямки практичної діяльності. До
них можна віднести положення про порядок прийняття законів, правила
юридичної техніки, рекомендації в галузі державного будівництва і т. ін.

Не можна також применшувати значення юридичної практики як критерію
правильності і наукової цінності окремих концепцій. Цінність цих
концепцій залежить від ефективності практики, що відбиває їх.

Аналіз матеріалів окремих юридичних наук є недостатнім для формулювання
загальнотеоретичних висновків і положень. Функціонування держави і права
є частиною суспільного життя, отже воно пов’язане з політичним,
економічним, соціальним і культурним розвитком суспільства. Тому для
створення категорій загальної теорії держави і права необхідним є
широкий підхід з використанням матеріалів не тільки юридичних, але й
інших суспільних наук — філософії, політології, соціології, економічної
теорії, психології, кібернетики і т. ін. Особливо великого значення в
цьому зв’язку набуває співвідношення загальної теорії держави і права з
філософією, соціологією і політологією. Отже, передусім державно-правова
дійсність потребує свого осмислення з боку філософії як науки про
всезагальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Філософія
формулює лише найзагальніші положення про державу й право, шукає шляхи
по забезпеченню розгорнутого і детального аналізу державно-правових
явищ, формулює критерії того, якими повинні бути право і держава.

Зв’язок загальної теорії держави і права з філософією відбувається у
трьох напрямках. По-перше, філософія озброює юристів науковою
методологією дослідження. Саме нею вироблені матеріалістичний,
ідеалістичний, діалектичний, антропологічний, метафізичний та інші
підходи до наукових досліджень, що використовуються і в загальній теорії
держави і права. По-друге, філософія формулює найзагальніші закони
суспільного розвитку, які поширюються і на державу та право. По-третє,
філософські дослідження безпосередньо торкаються держави і права, і
передусім визначення їхнього місця і ролі в суспільстві. Так, у ХІХ
столітті видатний філософ І. Кант дав праву характеристику, яка
застосовується і нині, як такої міри свободи, що здатна забезпечувати
поєднання свободи однієї особи зі свободою усіх людей. Тісний зв’язок
теорії держави і права з філософією привів до формування на їх стику
філософії права, що значна частина науковців розглядає як систему
філософських знань про право. Філософія права є засобом осмислення права
з філософських позицій із використанням філософських категорій. Визнаючи
позитивне значення такого підходу, водночас слід зауважити, що фактично
філософія права є складовою частиною як філософської, так і
державно-правової науки і не має чітко означеного власного предмета
дослідження.

Так само стоїть справа з питанням про зв’язок вивчення проблем держави і
права з соціологією — наукою, об’єктом дослідження якої є поведінка
людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні
процеси, що відбуваються в суспільстві. Ці процеси безумовно впливають і
на зміст діяльності і розвиток держави і права і повинні враховуватися
при загальнотеоретичних дослідженнях. Деякі з них є типовими для
державно-правової сфери і пов’язані з особливостями юридичної практики —
діяльності державних та самоврядних органів, поведінкою посадових осіб,
правопорушеннями, судовою практикою, конфліктами, що виникають у
державно-правовій сфері, і т. ін. Все це привело до проведення в рамках
загальної теорії держави і права емпіричних за своєю природою соціальних
досліджень, заснованих на науковому узагальненні різних видів юридичної
діяльності, і передусім правомірної і неправомірної поведінки людини та
інших суб’єктів права, з’ясуванню причин юридичних конфліктів і шляхів
їх подолання, експериментальних перевірок окремих наукових гіпотез тощо.
Багато хто вважає, що це свідчить про наявність спеціальної галузі
наукового знання — соціології права. Такі висновки мають, на наш погляд,
дещо умовний характер. Проведення відповідних стикових наукових
досліджень є необхідною і невід’ємною складовою частиною як загальної
соціології, так і юридичної науки. При всьому величезному значенні
використання соціологічного інструментарію для правових досліджень
соціологія права не має власного, тільки їй властивого предмета
дослідження і саме тому не може бути визнана самостійною міжгалузевою
юридичною наукою.

При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державознавства, загальна
теорія держави і права спирається і на політологію — науку про політику,
політичні системи, політичні процеси, владовідносини, методи досягнення
політичної влади, структуру соціальної основи суспільства. Політологія
розглядає державу і право в практичному плані як результат боротьби за
владу і як засоби її завоювання. Загальна теорія держави і права широко
використовує матеріали політології для формулювання своїх узагальнень і
наукових абстракцій, які відсутні в політології. Таким чином, існує
тісний зв’язок цих двох галузей наукового знання. Але кожна з них має
свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність
наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової
розробки всіх питань теорії держави винятково в межах загальної теорії
держави і права або політології.

§ 4. Методологія дослідження теорії держави і права

Під методом науки слід розуміти найбільш загальний підхід до дослідження
тих явищ, що становлять його об’єкт і предмет. Метод теорії держави і
права полягає в застосуванні для їх дослідження сукупності загальних
засобів, прийомів і принципів, за допомогою яких можна досягти бажаних
наукових результатів. На відміну від предмета дослідження, який дає
відповідь на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод
розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких
принципів відбувається це вивчення.

Метод дослідження слід відрізняти від його методики. Методика становить
сукупність технічних засобів збирання, зберігання, систематизації та
узагальнення наукового матеріалу (складання плану дослідження, вивчення
літератури, архівних матеріалів, юридичної практики, їх конспектування і
фіксації, запису на дискетах і т. ін.).

Методи дослідження, що застосовуються загальною теорією держави і права,
є досить різноманітними і залежать від загальнофілософських позицій, з
яких ведеться дослідження, та від міркувань про найдоцільніші засоби
досягнення його цілей.

Серед методів наукового дослідження держави і права розрізняють
загальнофілософські, які застосовуються всіма науками, і
приватнонаукові, які застосовуються окремими групами наук.
Загальнофілософські методи суттєво відрізняються один від одного.
Упродовж багатьох років юридична наука базувалася на принципі
філософського монізму. Єдиним всеохоплюючим методом дослідження
державно-правових явищ вважався діалектичний матеріалізм. Проте,
віддаючи належне діалектичному методу дослідження і визнаючи його
провідну роль, слід заперечити проти обов’язкового поєднання цього
методу з матеріалістичним світоглядом. Відомо, що діалектичний метод був
спочатку розроблений і сформульований Г. Гегелем саме на ідеалістичному
підґрунті. Сучасна наука, в тому числі юридична, підтверджує можливості
застосування ідеалістичного світогляду для обґрунтування прогресивних,
таких, що відповідають потребам суспільного розвитку, ідей. По суті, на
ідеалістичному підґрунті виникло й існує вчення про природні права
людини і громадянина. Ці права обґрунтовуються не з матеріалістичних
позицій, а як такі, що надані особі від природи (деякі вважають, що від
Бога). І вченням про ці права сучасна юридична наука віддає належне.

Вся історія науки, в тому числі юридичної, свідчить, що найсприятливіші
умови для її розвитку створює не моністичний стандартний підхід, а
плюралізм методів дослідження. Співставлення і інтегрування знань,
набутих на основі різних світоглядів — матеріалістичного й
ідеалістичного, ліберально-демократичного і соціалістичного і т. ін., —
збагачує науку і підвищує наукову цінність її висновків. У зв’язку з цим
не можна погодитися з механічним відкиданням положень марксистської
теорії держави і права і положень вироблених на її основі юридичною
наукою. Особливо це стосується ідей про тісний взаємозв’язок держави і
права з економічними, соціальними, політичними, ідеологічними та іншими
суспільними факторами. Відкидаючи вульгарні крайнощі (наприклад, про
механічну залежність держави і права як частини надбудови виключно від
економічного базису), юридична наука повинна використовувати усе
багатство ідей, вироблених людством у галузі вчень про державу і право.

Зокрема зберігає свою всезагальну цінність діалектичний метод
дослідження державно-правових явищ, який після Гегеля широко
використовувався марксизмом. В основі цього методу лежить принцип
всебічності наукового дослідження. Це означає, що юридичні явища
досліджуються з різних боків їх виникнення, розвитку, ознак, сутності,
форми, ролі в суспільстві і ефективності, перспектив розвитку тощо. У
галузі загального вчення про державу і право великого методологічного
значення набуває ряд фундаментальних ознак цього методу. Виходячи з
загального взаємозв’язку державно-правових явищ, загальна теорія держави
і права повинна пов’язувати свої висновки з використанням досягнень всіх
суспільних і особливо юридичних наук. Необхідно виходити із
взаємозв’язку і взаємодії держави і права, пов’язувати їх з урахуванням
стану суспільної свідомості, з реаліями у сфері політики, економіки та
інших проявів суспільного життя. На цій основі сама юридична наука
повинна весь час поглиблювати пізнання держави і права, переходити від
емпіричного до загальнотеоретичного рівня, від малих до більш глибинних
знань, що є проявом діалектичної ідеї безперервного розвитку в природі,
суспільстві і мисленні. Державно-правові явища повинні розглядатись у
динаміці, на шляху від простого до складного, від менш до більш
ефективних, від таких, що гальмують державно-правовий прогрес, до таких,
що йому сприяють.

Державу і право необхідно розглядати в їхній єдності, враховувати
боротьбу протилежних начал усередині цієї єдності і передбачати можливі
результати цієї боротьби. Саме з цих позицій слід вирішувати питання про
співвідношення державної централізації і децентралізації, правових і
неправових законів, правомірної поведінки і правопорушень, прав і
обов’язків, боротьби різних наукових течій, концепцій і т. ін.

У науці є неприпустимим як введення ідеологічних стандартів, так і повна
деідеологізація. З цього боку великого методологічного значення набуває
визнання існування загальних методологічних орієнтирів. В Україні, яка
пішла шляхом світової цивілізації, до них слід віднести орієнтацію на
загальнолюдські цінності, на побудову демократичної, соціальної правової
держави, на додержання принципів гуманізму, поваги людської гідності,
свободи, справедливості.

Дослідження державно-правової дійсності великою мірою спрямовується і
такими загальними категоріями діалектики, як суть і явище, форма і
зміст, можливість і дійсність, такими її законами, як заперечення
заперечень, перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба
протилежних начал. Так, предмет загальної теорії держави і права має на
увазі не тільки опис певного явища, а й необхідність пізнавання його
суті. Співвідношення змісту і форми як держави, так і права засноване на
визнанні вторинності форм стосовно їх сутності, на можливості існування
в рамках однієї сутності різних форм, на пошук саме тих із них, що
найбільше відповідають сутності явища, і т. ін.

Спрямованість діалектики на необхідність обґрунтування закономірних змін
в усіх сферах, у тому числі державно-правовій, певною мірою
забезпечується синергетикою — наукою, яка надає великого методологічного
значення випадковостям, що виникають на базі суспільної самоорганізації
в умовах нестабільності і випливають з наявності великої кількості
можливостей, виникнення непередбачених труднощів і т. ін. Такий підхід,
безумовно, має перспективи, але в сучасних умовах є мало розробленим,
особливо щодо вчення про державу і право.

Ось деякі методи, що мають загальнонаукове значення і особливо широко
використовуються юридичною наукою.

Велика роль у формуванні юридичної науки належить формально-логічному
методу, який, у поєднанні з іншими методами, поширений у
державно-правових дослідженнях. Особливість цього специфічного для
юриспруденції методу полягає в зосередженні уваги на логічній обробці
правових норм. З допомогою різних логічних операцій окремі правові
положення трансформуються в загальні поняття, з яких, у свою чергу,
виводяться певні логічні наслідки, здійснюється їхнє логічне тлумачення.
Такий підхід до юридичних досліджень здавна дістав назву догматичного
(догми права). Логічна обробка здійснюється щодо матеріалів, які
характеризують окремі державно-правові явища, а саме: державне
керівництво, норми права, їх реалізація тощо. На цій основі формулюється
визначення юридичних понять, відбувається їхня класифікація, поділ на
окремі інститути. На основі спільних рис, властивих державно-правовим
явищам, що досліджуються окремими правовими науками, теорія держави і
права виявляє їх найсуттєвіші повторювальні ознаки, які синтезуються у
відповідні поняття, такі як “держава, “право”, “орган держави”,
“компетенція”, “правосуб’єктність”, “суб’єкт права”, “правовідношення”,
“правопорушення”, “законність” і т. ін. Велике наукове значення мають
визначення юридичних понять — наукові абстракції, які відбивають
найсуттєвіші їхні риси. Недоліком застосування формально-логічного
методу є певна його однобокість Він не забезпечує необхідної повноти в
дослідженні державно-правових явищ, майже не відбиває зв’язку держави і
права з іншими суспільними явищами, за що невипадково дістав назву
“юриспруденції понять”.

При подальшому розвитку тих чи інших наукових положень після того, як
наукові абстракції сформульовані, цей недолік ліквідується шляхом
поступового сходження від абстрактного до конкретного знання. Це
здійснюється за допомогою встановлення зв’язку наукових абстракцій з
юридичною і суспільною практикою, їхньої деталізації, визначення місця в
державно-правовій системі і шляхів практичної реалізації потенціалу цих
абстракцій.

Водночас цінність цього методу полягає в тому, що він дає можливість
висловлювати в коротких дефініціях всю різнобічність і багатство
державно-правових явищ, дозволяє позбавитися зайвого опису деталей і
створює великі можливості для вільного орієнтування юриста в середині
державної і правової системи.

Застосування історико-порівняльного методу передбачає різні напрями
порівняння державно-правових явищ. Аналіз певного явища на різних
історичних етапах сприяє встановленню тенденцій і закономірностей його
розвитку. Крім того, на цій основі можна простежити наявність чи
відсутність наступності в розвитку такого явища, як держава і право, і
дійти висновку про доцільність або недоцільність використання
відповідного історичного досвіду. Так, простеживши розвиток прав і
свобод людини і громадянина в незалежній Україні, можна зробити висновок
про наявність постійних тенденцій їх розширення і посилення їх захисту.
Важливими етапами цього процесу є прийняття Конституції, напрямки
діяльності Конституційного Суду і Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини, приєднання України до міжнародних угод з захисту прав
людини, надання суду права безпосереднього застосування конституційних
норм, які захищають права громадян, як норм прямої дії, — усього, що дає
підстави для висновку про постійний характер таких тенденцій, тобто
існування відповідної закономірності. Вибір для України
президентсько-парламентської форми державного управління є співзвучним
історичним традиціям існування гетьманської влади у сполученні з дієвою
участю населення у вирішенні громадських справ на тих етапах розвитку,
коли Україна мала хоча б відносну самостійність.

Історичні порівняння можуть здійснюватися і з розвитком держави і права
іноземних країн і їх окремих інститутів. Це дає можливість виявити
всезагальні спільні риси і відмінності державно-правових явищ, їх
позитивні і негативні риси. Таким чином здійснюється узагальнення
досвіду, частина якого може враховуватися в процесі розвитку
національної державної і правової систем. В Україні таке врахування
особливо необхідне в процесі правового врегулювання ринкових та інших
пов’язаних з ними суспільних відносин.

Конкретно-соціологічний метод дослідження застосовується на його першому
або останньому етапі. Він завжди пов’язаний з дослідженням
державно-правової практики. Практичні матеріали можуть бути одержані
внаслідок спостереження, опитування, анкетування, ознайомлення з судовою
та іншою державно-правовою практикою, документами, статистичними даними,
шляхом моделювання, проведення експериментів. Аналіз одержаних
результатів і їх узагальнення можуть застосовуватись і на початковому
етапі дослідження як його практична база, і для перевірки дії певних
державно-правових інститутів і підготовки висновків щодо ефективності їх
реалізації і необхідності реформування, а також виявлення ставлення
суспільної думки до їх функціонування.

Ці дослідження відіграють винятково важливу роль для визначення,
посилення окремих напрямків діяльності державних органів і посадових
осіб, правоутворювальної і правозастосовчої діяльності.

Системний аналіз у правовій науці побудований на погляді на державу і
право як систему, що складається з окремих елементів. Між елементами
кожної системи існує взаємозв’язок, яким обумовлюються місце і роль
кожного елементу в цій системі.

Завдання наукового дослідження полягає в тому, щоб установити структуру
певної правової або державної системи і взаємозв’язок кожного її
елементу з іншими елементами тієї ж системи і з вищестоящою системою.
Так, держава є системою, до якої як елементи входять державні органи, а
право становлять галузі, що є елементами системи права. Кожний державний
орган пов’язаний з усіма іншими державними органами. Від місця того чи
іншого органу в державній системі залежать його функції. Кабінет
Міністрів як державний орган має свою структуру. Він пов’язаний певними
зв’язками з іншими елементами державної системи. Дослідник відповідає на
питання про доцільність встановлення зв’язків між його структурними
елементами і структурами інших державних органів. Щодо галузі права як
структурного елементу системи права, то вона теж поділяється на більш
дрібні структурні елементи — підгалузі, інститути і норми права. З
позицій системного аналізу науковець може і повинен ставити і вирішувати
питання, яке місце повинна займати та чи інша норма в системі інституту,
галузі та права в цілому.

Усі розглянуті методи дослідження держави і права тісно пов’язані між
собою і застосовуються у поєднанні один з одним. При цьому окремі
спеціальні методи можна розглядати як засоби задоволення тих чи інших
вимог загальнофілософського діалектичного методу. Спільне одноразове
застосування різних методів сприяє задоволенню основної методологічної
вимоги — всебічності наукового дослідження.

РОЗДІЛ ІІ. ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

§ 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави

Держава виникає і розвивається під впливом ряду факторів, а саме:
релігійних, природно-кліматичних, техніко-економічних, демографічних,
антропологічних, психологічних та ін. Складні, неоднозначні
конкретно-історичні умови (процеси) формування держави, а також
розмаїття філософських і ідеологічних позицій авторів концепцій
обумовлюють множинність теорій щодо причин виникнення держави. Кожна з
них відображає різні погляди і судження на природу держави і її
походження.

Теологічна теорія (ХШ ст., Ф. Аквінський) пояснює походження держави
волею Бога, відстоює її недоторканність, залежність від релігії,
закликає до підкорення всіх державній владі. Теологічна теорія висувала
ідеї непорушності і вічності і водночас залежності держави від
божественної волі, яка знаходить свій вияв через релігійні організації.
Особливого поширення вона набула в період середньовіччя для теоретичного
обґрунтування необмеженої влади монарха, найбільш реакційних державних
режимів, виправдання того, що будь-яке посягання на державу приречене на
невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана
захищати благо всіх.

Патріархальна теорія походження держави (Платон, Арістотель, Фільмер)
представляє її продуктом природного розвитку, результатом поступового
розростання сім’ї. В основі виникнення держави — природний потяг людей
до взаємного спілкування. Для цього вони об’єднуються в сім’ї, кілька
сімей складають рід (селища), а з селищ утворюється держава. Державна
влада є продовженням батьківської влади в сім’ї, влади домовласника.
Держава — це найвища форма політичного спілкування людей. Так само як і
теологічна, патріархальна теорія була спрямована на обґрунтування
необмеженої влади царя, але витік її вона вбачала в тих формах сім’ї, де
існувала необмежена влада глави сім’ї, патріарха.

У ХVІІ — ХVШ століттях формується договірна теорія походження держави
(Гроцій, Гоббс, Локк, Руссо, Гольбах, Радищев та ін.). Державі передує
“природний стан” людей (“природний стан” уявляють як царство необмеженої
особистої свободи, загального благоденства або “війни всіх проти всіх”).
Кожна людина мала природні, невід’ємні права, але в процесі розвитку
людства права одних людей вступають у суперечність з правами інших і
порядок у суспільстві порушується, виникає насильство. Тому люди
домовилися встановити над собою інституцію — державу, яка відповідала б
за дотримання порядку, всезагальні інтереси і вимогам якої вони б
підкорялися. Держава виникає внаслідок укладення людьми угоди між собою
про свідоме самообмеження своєї свободи на користь загальних інтересів,
спільного співіснування. Суспільний договір — це згода людей на
об’єднання, утворення держави, він має конститутивний характер, оформляє
встановлення державно-організованого суспільства. В договірній теорії
розрізняють первинний договір (договір об’єднання) і вторинний договір
(договір підпорядкування народу і державних органів правителів). Таким
чином, держава народилася внаслідок розумної волі народу. Мається на
увазі не формальне підписання письмового договору, а стан суспільства,
коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного
визнання єдиного об’єднуючого всіх центру. Договірна теорія мала
демократичний зміст; прихильники цієї теорії використовували її для
обґрунтування ідеї народного суверенітету (Руссо, Радищев),
конституційної монархії (Локк), природно-правової концепції прав людини
і громадянина, права народів на насильницьку зміну державного устрою,
який порушує природні права. Основні положення договірної теорії дістали
закріплення в Декларації незалежності США і конституціях ряду західних
країн.

Наприкінці ХІХ століття для пояснення причин виникнення держави була
висунута теорія насильства, в рамках якої розрізняють теорію
внутрішнього насильства (Дюрінг): власність, класи і держава виникли
внаслідок насильства однієї частини суспільства над іншою. Прихильники
теорії зовнішнього насильства (Каутський, Гумплович) виокремлювали серед
найважливіших чинників державотворення війни і територіальні завоювання.
Головна причина виникнення держави — завоювання, насильство, поневолення
одних племен іншими. Для закріплення влади переможця над завойованими
народами, для насильства над ними і утворюється держава. Насильство
розглядається як глобальне, а не локальне явище, яке не тільки породжує
правлячих і тих, якими правлять, а й має соціально-економічні наслідки,
тобто насильство може привести до рабства, рабство — до виникнення
приватної власності, а з приватною власністю пов’язується перехід від
кочового до осілого способу життя. При цьому зароджується державна
влада, яка спирається на фізичну силу. Це держава племені, основою якої
є фізичне переважання одного племені над іншим. З розвитком суспільства
держава племені переростає в державу класу.

Ідеї теорії насильства в ХІХ столітті були покладені в обґрунтування
расової теорії (Гобіно, Ніцше). Поділ суспільства за расовою ознакою
вважався основною передумовою виникнення і розвитку держави. У світі
існують “вищі” раси, які покликані володарювати, і “нижчі”, яким
природою призначено бути в підкоренні у “вищих” рас, а виникнення
держави необхідне для забезпечення панування одних рас над іншими.

Марксистське розуміння природи держави (класова теорія) було викладене
Ф. Енгельсом у роботі “Походження сім’ї, приватної власності і держави”
(1884 р.). У ній відстоювалася теза, згідно з якою держави виникли через
те, що первісно-суспільний лад був підірваний поділом праці та його
наслідками — розколом суспільства на класи, тобто обґрунтовувалася ідея
про класову природу держави, про боротьбу класів між собою як головну
причину її виникнення, рушійну силу її існування. Держава виникла із
необхідності стримувати пригнічений клас; вона зробилася знаряддям
економічно панівного класу, який за допомогою держави став ще й
політично домінуючим у суспільстві.

Спільним для представників техніко-економічних теорій походження держави
є переконання в тому, що розкладання первісного суспільства було
пов’язане передусім з виникненням виробничих (замість збиральних) видів
господарювання і їх розвитком. Автор теорії “неолітичної революції”
Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично
спричинив зростання виробництва, що привело до збільшення населення,
поглиблення спеціалізації праці, соціальної і майнової нерівності і,
зрештою, до виникнення держави.

Згідно з “гідравлічною” (“іррігаційною”) теорією Віттфогеля передумовою
ранньої державності був перехід до іррігаційного землеробства. Його
впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподарської
продукції, а ще й створювало необхідні організаційні умови розгалуженого
державного апарату. Віттфогель пов’язував деспотичні форми держав
азіатського способу виробництва з будівництвом іррігаційних споруд, для
чого необхідно було жорстке централізоване управління і підпорядкування.
Деспотизм він називав “гідравлічною” цивілізацією. Ця теорія має
локальний характер: пояснює виникнення держави в регіонах з жарким
кліматом і не пояснює особливості процесу державотворення в інших
регіонах.

Автор органічної теорії походження держави Г. Спенсер (ХІХ ст.)
порівнював суспільство з біологічним організмом. У розвитку суспільства
виявляються загальні закономірності, притаманні всім живим організмам
(зростання і ускладнення функцій організму, взаємозв’язок їх окремих
частин, їх диференціація). Об’єднання людей (племена, союзи племен,
імперії, міста-держави) Спенсер називає “агрегатами”, які змінюються під
впливом соціально-класового розшарування суспільства, спеціалізації
праці, утворення органів політичної влади. У державі всі її частини
виконують певні функції: уряд — функції мозку; нижчі класи реалізують
внутрішні функції, займаються землеробством, скотарством, забезпечують
життєдіяльність суспільства; існує спеціальна розподільча система —
торгівля, транспорт, засоби зв’язку; панівні класи відповідають за
зовнішні функції (забезпечення оборони). Держава виникає внаслідок
наступальних і оборонних війн одних суспільств проти інших. Спочатку
обов’язком держави стає захист суспільства від зовнішніх і внутрішніх
ворогів. Потім основне своє завдання влада починає вбачати у
забезпеченні благополуччя всього суспільства.

Виникнення держави обумовлювалось також психологічними факторами:

– особливостями людської психіки, зокрема прагненням людей до пошуку
авторитету, якому б можна було підкорятися (Петражицький);
демографічними факторами — зростанням народонаселення (Мальтус);
географічними — кліматом, ландшафтом, природними ресурсами (Хантінгтон)
та ін.

Кожній з наведених теорій притаманні як певні недоліки, так і позитивні
моменти, але всі вони мають право на існування, є відображенням рівня
економічного, соціального розвитку суспільства і свідомості людства,
сприяють кращому розумінню передумов і причин походження держави.

§ 2. Публічна (суспільна) влада при первісно-суспільному ладі,

її ознаки, структура, функції

Первісне суспільство охоплює період від виникнення на землі людини (два
мільйони років тому) до утворення держави (п’ять тисяч років тому),
класового суспільства. Воно проходить у своєму розвитку три етапи: 1)
ранній етап — праобщина (стадія становлення); 2) середній етап — родова
община (стадія зрілості); 3) пізній етап — протоселянська община (стадія
розкладання).

Залежно від способів господарювання вирізняють два головних періоди в
розвитку первісного суспільства: 1) період збиральної (присвоювальної)
економіки, коли люди отримували готові продукти від природи шляхом
полювання, збирання плодів, рибної ловлі; 2) період виробничої
економіки, коли людство переходить до землеробства, тваринництва,
металообробки, керамічного виробництва тощо.

Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином
організоване. Його структуру становили сім’ї, роди (20 — 30 чоловік),
фратрії (кілька родів), племена, союзи племен. Родова община — це
колектив людей, об’єднаних кровно-родинними зв’язками, спільністю майна
і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній
власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло,
а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність
прибуткового продукту унеможливлювала використання чужої праці, рівності
соціального становища, що породжувало єдність інтересів і згуртованість
членів роду.

Первісному суспільству були притаманні і владні інститути, органи
управління. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку,
діяльність людей за допомогою різних засобів — волі, авторитету,
насильства тощо. Публічна (потестарна) влада при первісно-суспільному
ладі не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і
державно-політичних форм. Її джерелом і носієм була вся община, а
способом реалізації — первісне самоврядування.

Управління в первісному суспільстві здійснювалося: старійшинами, влада
яких ґрунтувалась на їх авторитеті, шануванні, досвіді, мудрості; радами
старійшин; воєнними вождями; радами воєнних вождів; загальними зборами
дорослих членів роду (воїнів), які вирішували питання життєдіяльності
роду і водночас виступали своєрідною судовою інстанцією, розглядали
справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між
окремими особами; жрецями. Публічна влада не мала спеціальних примусових
установ, але здатна була до ефективного примушування за порушення
існуючого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх
членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної
помсти. Крім воєнної, потестарна влада первісного суспільства виконувала
функцію перерозподілу суспільного продукту; організуючу функцію
(поступове введення ієрархічної системи управління); контрольну
(контроль за ресурсами, обміном, торгівлею) тощо.

Через простоту економічної і соціальної організації первісного
суспільства публічна влада ще не потребувала особливого апарату
управління і примушування, відокремлених від суспільства.

§ 3. Основні закономірності виникнення держави.

Особливості формування держави в різних країнах світу

Держава з’являється внаслідок розкладання первісно-суспільного устрою,
поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених
до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і
соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави
утворились наприкінці ІV — початку ІІІ тисячоліття до нової ери на
берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше — в Індії, Китаї, у VШ —
VІ столітті сформувалися давньогрецькі міста-держави (поліси).

Економічною основою виникнення держави став перехід людства від добувної
економіки до розвинених форм землеробства і скотарства, тобто до нового
способу господарювання — виробничої економіки. Відбувалась так звана
“неолітична революція” (період пізнього неоліту), яка обумовила
суспільний розподіл праці — відокремлення землеробства, скотарства,
ремесла, торгівлі.

Спеціалізація праці приводить до зростання її продуктивності, виникнення
додаткового продукту; можливостей для регулярного товарообміну і
присвоювання результатів чужої праці; становлення нових форм власності
(колективної, приватної, групової), до соціальної (в тому числі
класової) диференціації, майнового розшарування населення.

Важливим наслідком неолітичної революції стає роздрібнення родової
общини на патріархальні сім’ї, які вже виступають власниками знарядь і
продуктів праці. Родова община переростає в сусідську (селянську)
общину.

Суттєве значення має зростання кількості і щільності населення, перехід
народів від кочового до осілого способу життя, заборона кровозмішування
і упорядкування шлюбних стосунків між родами. Все це потребувало
регулювання взаємозв’язків етнічно близьких людей, що проживали на
певній території.

Територія роду і племені поступово стає місцем діяльності купців,
ремісників, мореплавців; починається переселення народів. На одній
території тепер проживають різноплемінні групи людей, тому виникає
необхідність у новій територіальній організації суспільства, яка б
охоплювала все населення не за кровно-родинними ознаками, а за місцем
проживання, принципами підлеглості. Першою формою такої організації
стало місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і завоюваннями одних
народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх
інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести
загарбницькі війни. Це привело до зміцнювання влади воєнних вождів, які
зосередили у своїх руках функції верховного жреця і верховного судді.
Період, коли війни і воєнні пограбування стають повсюдним і повсякденним
явищем, називається “воєнною демократією”. “Воєнна демократія” в ряді
країн вважається безпосередньо переддержавною формою організації влади,
яка поступово переродилася в воєнно-ієрархічну форму правління, у
воєнний насильницький апарат пригнічування.

Поряд з військовим управлінням специфічні управлінські функції беруть на
себе особливі групи людей — організатори виробництва, працівники
інформаційних систем, систем контролю, тобто поступово управлінська
праця набуває самостійного значення.

З розвитком і ускладненням суспільного життя, переходом до виробничої
економіки органи влади родового ладу вже не спроможні були забезпечити
нормальне функціонування і ефективне управління суспільством. На зміну
первісному суспільству приходить нова організація влади — держава, яка
визріває під впливом внутрішніх матеріальних, соціальних, психологічних,
географічних та інших факторів.

Формування держави в народів світу йшло різними шляхами.

1. Східний (“азіатський”) шлях. Характерний для Єгипту, Вавилону, деяких
країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігались основні
економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община,
колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються
щодо засобів виробництва). Первинні держави — це, як правило, абсолютні,
деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного
землеробства, що потребувало проведення значних суспільних робіт
(будівництво, експлуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і
обумовлювало необхідність існування самостійної публічної влади, групи
посадових осіб, які виконують адміністративні функції (“общинні
чиновники”). Апарат держави формувався з органів управління
родоплемінних об’єднань, а політичне панування було засноване на
відправленні громадської функції, громадської посади. Основними
факторами виникнення держав, заснованих на “азіатському” способі
виробництва, були необхідність забезпечення земельними угіддями, водою,
іригаційними спорудами та іншим вільних хліборобів-общинників;
об’єднання для того значної кількості людей і територій, здійснення
єдиного, централізованого керівництва суспільством.

2. Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Стародавній Рим).
Основними державотворними факторами були послідовний розклад родової
організації влади, перехід від колективної до приватної власності на
землю, засоби виробництва, рабів, класовий розподіл населення. Саме так
виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних
революцій — реформи Солона 594 року до н. е. (введена цензова
конституція, майновий принцип доступу до управління суспільними
справами) та реформи Клісфена 509 року до н. е. (через які відбувався
територіальний розподіл населення, виникали різноманітні соціальні
групи, ускладнювалися стосунки між ними). З’являються законодавчі та
виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто
складний державний апарат рабовласницької держави.

У Стародавньому Римі процес формування держави ускладнювався боротьбою
плебеїв (зайшлого населення) з римською родовою аристократією проти
патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були
встановлені самоврядні порядки: рівноправність вільних громадян,
можливість бути кожному водночас воїном і землевласником та інші. Але
наприкінці ІІ тисячоліття до н. е. загострюються внутрішні суперечності,
які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворення держави.

3. Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи.
У ході розкладу первісних відносин виникає ранньофеодальна держава, яка
характеризується феодальним землеволодінням, васальною службою, становою
організацією суспільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія
Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних
стосунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок.
Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головною формою
державного впорядкування у східно-слов’янських племен були князівства.
Спочатку — племінні угруповання, на чолі яких стояли військові вожді —
князі, що об’єднувалися у військові союзи, пізніше поряд з племінними
утворювалися і територіальні князівства — “землі”. Виникнення франкської
держави було прискорене завоюваннями варварами значних територій
Римської імперії, що одразу показало неспроможність органів влади
родоплемінного ладу забезпечити панування і управління на нових
територіях і привело до формування держави ранньофеодального типу.
Політична специфіка даної форми державності була наслідком поєднання
структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і
укладом життя германських племен.

§ 4. Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування

первісно-суспільного ладу

Держава виникає як особлива політична, територіальна і структурна
організація суспільства. Вона відрізняється від соціальної організації
первісно-суспільного ладу за такими ознаками:

відокремленням від суспільства верстви населення, яке не виробляє
матеріальних чи духовних благ, а тільки займається управлінськими
справами, виконує загальносоціальні функції. Ця верства наділялася
владними повноваженнями, мала у своєму розпорядженні насильницький
апарат і можливість за необхідності застосовувати державне примушування.
Отже, це було нове структурне утворення — апарат держави, первинна
бюрократія. Натомість управління в родовій общині ще не відокремлювалося
від суспільства, не знало спеціальних засобів і апарату примушування;
рішення приймалися і виконувалися добровільно самими членами роду;

введенням обов’язкових податків і платежів. Матеріальні засоби, які у
вигляді податків, в інших формах надходили від суспільства, були
необхідні як для утримання апарату держави, так і для фінансування
загальносоціальних функцій держави. Родовий лад не знав особливого
апарату управління і тому не потребував подібних фінансових інститутів;

об’єднанням населення за територіальною ознакою, єдиним територіальним
простором, на якому здійснювалося господарське життя.
Первісно-суспільний лад мав у своїй основі сукупність сімейних общин,
об’єднаних кровнородинними зв’язками, держава формується на
територіальній основі шляхом переростання родових общин у сусідські,
переходу людства до осілого способу життя. Перша територіальна
організація — місто об’єднувало не тільки родичів, а й населення, яке
мешкало на певній території. Населення характеризувалося стійким
зв’язком з державою у вигляді підданства чи громадянства і користувалося
її захистом всередині країни і за її межами. Апарат держави орієнтувався
не тільки на управління групами людей, а й на управлянні територіями.
Територія стала невід’ємним атрибутом, ознакою, власністю держави.

Розділ ІІІ. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

§ 1. Ознаки та поняття держави

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є
необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої
неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на
характеристику її сутності, головних рис і призначення досить різні у
представників того чи іншого наукового напрямку. Велика група науковців
виходила при визначенні поняття “держава” з формально-логічних позицій.
Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між
тими, хто править і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г.
Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під
загальною владою; Ф. Хайєк — характеризує державу як організацію, що її
свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового
управління; Б. Баді та П. Бірнбаум розглядали державу як добре
організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її
обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г.
Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І.
Кант — як об’єднання великої кількості людей, які підпорядковуються
правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають
властивості юридичних суб’єктів і є носіями права.

Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного
життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як
дійсність моральної ідеї. Н. М. Коркунов визначав державу як об’єднання
вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії
державних органів на здійснення примусу, чим наголошував на її
примусовому характері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який
вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на
певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави
сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави
розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф.
Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і
певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в
основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як
машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або
машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій
літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до
структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів: на
перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада.
Саме їх характер за класичними юридичними поглядами відрізняє державу
від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень.
Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку
спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада.

Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на
обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об’єднувальну
щодо населення роль. Цією ознакою позначається її відмінність як від
організації родового суспільства, яке формувалося на основі об’єднання
за кровнородчими ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та
інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, яке склалося шляхом
адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці —
області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава
є самоорганізованою спільнотою.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні
особливості. Більшість населення пов’язана з державою стійкими
відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без
громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин
держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв’язки
з державою. Він також має права і повинен виконувати всі обов’язки,
передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються
деяких з них (права обирати і бути обраним, обов’язку нести військову
службу та ін.).

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки
держави здебільшого пов’язані з тими чи тими проявами державної влади.
Найважливішою з них є здатність видавати закони й інші правові акти, які
являють собою прояв безумовної загальнообов’язковості державної волі. Ця
здатність водночас виступає як засіб самообмеження держави і
забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод,
впливу на поведінку, а через неї на суспільні відносини.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування
військових контингентів — армії й поліції. Держава має у своїй власності
певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби
(транспорт, озброєння, будівлі, в’язниці і т. ін.). Для фінансового
забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків,
робить у разі необхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має
свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і наведені вище її
різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1)
як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або
прошарків чи інших груп людей; 3) у створенні апарату влади. Два перших
аспекти мають функціональний, а третій — механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та
зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона
повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави
приймаються ті рішення, які, маючи загальнообов’язковий характер,
спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення
соціальної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна
організація держава сприяє роботі засобів зв’язку, боротьбі з
порушниками законності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. У
цій якості держава є організатором усіх загальних справ — громадських
робіт, охорони природи, пам’ятників культури, історичних цінностей,
здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник
всього суспільства держава здатна виступати в ролі арбітра між
ворогуючими угрупованнями, пом’якшувати та узгоджувати різні соціальні,
національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим.

Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально
диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну
соціальну базу. Це можуть бути певні класи, прошарки, державна або
партійна бюрократія, номенклатура. У зв’язку з цим держава здатна
поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь.
Інтереси суспільства можуть у певних випадках набувати пріоритету при
вирішення загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути
менш або більш широкою. Вона може бути провідником інтересів одного або
кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди позначається
на змісті її діяльності, державній політиці, спрямованій на захист
певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість
фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичний,
науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава
може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної
власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати
всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим
прошаркам населення тощо.

Взята в механізмовому аспекті держава організована як певний апарат
влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинуту
систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють
владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як
основний важіль управління суспільством, його реформування. Різні
структури цього механізму мають різне функціональне призначення,
взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат
повинен бути каналом здійснення народовладдя. В його складі існують
органи первинного і вторинного народного представництва. Органи
первинного народного представництва утворюються безпосередньо шляхом
народного голосування, потім вони обирають органи вторинного
представництва. В Україні органами первинного представництва населення є
Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів,
Верховний Суд, Конституційний Суд, Вищий Арбітражний Суд, Генеральний
прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні
стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією
політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає в якості
офіційного представника всього суспільства і забезпечує з допомогою
спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства
держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має
пріоритет над державою.

§ 2. Поняття та риси політичної влади

Центральним у характеристиці поняття держави є погляд на неї як на
організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності держава
невідривна від такого універсального поняття, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх
осередках суспільства — в суспільних утвореннях, політичних партіях,
установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам — економічним,
політичним, соціальним, ідеологічним. І хоча є різні підходи до поняття
влади, найбільш практичним для її характеристики є погляд на неї як на
прояв організованої сили, заснованої на здатності одних суб’єктів
нав’язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі
державної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини
мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють можливість
різними засобами нав’язувати державну волю громадянам та іншим суб’єктам
суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх
громадян, так і щодо інших суб’єктів, що перебувають у межах державної
території. Вона проявляється через освячену законом їх економічну,
політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини
керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат,
що управляє суспільством.

Суб’єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи,
від імені яких виступають посадові особи. Ними можуть бути колегіальні
множини людей (сесія Верховної Ради, засідання Кабінету Міністрів,
органів, що входять до судової системи, тощо) або окремі особистості —
державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації,
начальник райвідділу тощо).

Приймаючи обов’язкові для підвладних структур рішення, державна влада
визначає лінію їхньої поведінки. Владні відносини можуть бути при цьому
побудовані на добровільних і примусових началах. Методи здійснення
державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління,
заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і
концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що
призводить до свавілля групової або ж особистої диктатури. Відповідно,
підкорення велінням державної влади може бути засноване на звичці,
переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й
матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріального чи морального
заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили.
Саме тому головним для забезпечення ефективності її діяльності є
наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності і
необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний характер. Будь-яка
політична діяльність і боротьба так чи інакше пов’язані з державою.
Державна влада здійснюється над різноманітними суспільними угрупованнями
і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації
політики (угрупуваннями можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні
й релігійні групи, що об’єднуються в певні суспільні утворення).
Політика завжди пов’язана з діяльністю держави, з участю в її справах.
Більше того, політична влада є державною монополією. Інші організації,
що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх влада
поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має характер
звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є головним
елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в
суспільстві утворення політичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — партіями, рухами,
групами населення, об’єднаними за соціальними, національними,
професійними, статевими та іншими ознаками, держава являє собою
провідний суб’єкт політичного життя, що взаємодіє з іншими ланками
політичної системи. Вона реєструє або анулює реєстрацію окремих
недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, наглядає
за його додержанням. Недержавні формування, хоча безпосередньо і не
здійснюють політичної влади, але беруть участь у боротьбі за прийняття
тих чи інших державних рішень, за їх реалізацію або контроль за їх
здійсненням, за зміну державної політики. Отже, завжди йдеться про
участь у вирішенні державних справ, боротьбу за державну владу, за вплив
на її діяльність. Через законодавство держава офіційно визначає правове
становище інших елементів політичної системи. Оскільки усяка політична
боротьба і діяльність так чи інакше пов’язана з державою, все це
обумовлює виняткову її монополію на політичну владу.

Саме на державну владу покладається здійснення ряду функцій — напрямків
її діяльності стосовно впливу на суспільні відносини. Через функції
держави розкривається її сутність. Виходячи з того, що проблема функцій
держави буде викладена в спеціальному розділі, обмежимось окремими
зауваженнями.

Державні функції поділяються на кілька видів.

Основними серед них є ті, що визначають головні напрямки діяльності
держави, а саме: економічна, політична, соціальна та ідеологічна
функції. У державах різних історичних типів їх зміст і обсяг різні.
Решта напрямків діяльності держави значно вужча і становить її неосновні
функції.

Політична влада, яка монопольно належить державі, використовується нею
для вирішення як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних завдань. Цьому
відповідає поділ державних функцій на внутрішні і зовнішні.

Більшість державних функцій мають постійний характер, проте деяким з них
притаманний тимчасовий специфічний характер. Ці функції здійснюються під
час воєнних військових дій, для боротьби зі стихійним лихом, епідеміями,
у зв’язку з участю в діях міжнародних збройних сил і т. ін. Тимчасові
функції мають здебільшого надзвичайний характер.

Окрім державних функцій, є ще функції державних органів. Головні з них —
законодавча, виконавча, судова і контрольна, — здійснюються групами
однорідних державних органів. Поділ державної влади на органи, що
виконують кожну з цих функцій, покладений в основу одного з
основоположних принципів організації і діяльності державної влади —
поділу влади.

Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ.
Легітимація цієї влади відбувається на основі делегування її народом
шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встановленою
Конституцією процедурою. Згідно з Декларацією про державний суверенітет
України виборним державним органом, що може виступати від імені усього
народу України, є Верховна Рада. Другим всенародно обраним органом
первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103)
є Президент України. Усі інші державні органи є похідними від перших
двох.

§ 3. Державний суверенітет

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї
спирається державна влада і що її вона в разі необхідності застосовує, і
власна воля, що її вона може робити обов’язковою і нав’язувати всім
суб’єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної
влади — її суверенітет. Суверенітет містить характеристику
взаємовідносин державної влади з іншими суб’єктами влади як у середині
країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виникнення держави.
Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з’явилося значно пізніше.
Першим теоретиком суверенітету в ХVІІ столітті був французький
прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява цієї теорії
пов’язана з цілком конкретними історичними обставинами — боротьбою
королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї
держави (феодали діяли за принципом “кожен барон суверен у своїй
баронії”) та спроб Папи Римського встати “над королями” і управляти
ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суверенітет
внутрішній і зовнішній. Отже, суверенітетом є верховенство державної
влади щодо всякої іншої влади в середині країни і її незалежність від
усякої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що
суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах
внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а
зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами — ще й
нормами міжнародного права. У Конституції України закріплюється, що
Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет
розширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні
міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства
України (ст. 9), що на території України не допускається розташування
іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не держави, а державної
влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка
інша (партійна, суспільна, церковна і т. ін.). не може диктувати їй свою
волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами
людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла
закріплена в Конституціях України 1937 року і 1978 року керівна роль
Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню
несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип
верховенства державної влади посилювалась світська влада при виникненні
різних сутичок з владою церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті
межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов
міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади
однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково
велике практичне значення.

Не слід плутати поняття “суверенітет держави” з підпорядкованим йому
поняттям “суверенні права”. Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній
суверенітет набувають через систему суверенних прав. Здійснення їх
належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, права мати
збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати
режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць,
адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх
відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення
міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій,
підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення
війни і заключення миру і т. ін. У федеративній державі, створеній знизу
шляхом об’єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об’єднуються, є
джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада
здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об’єдналися,
суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом
передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади знов
утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна
суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому
всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї
країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє
на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна
влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не
можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є
суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими
суверенними правами і тому набувають певних ознак державності
(наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути
нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітет не має абсолютного
характеру. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи
інших причин обмежена, звужена, але лише доти і тією мірою, якою держава
вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є
сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які
проявляються через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені
такими об’єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий
характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається
недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократичних країнах є
народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний
суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує
державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і
повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний
представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні
обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет
фактично збігається з народним. “Носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ”, закріплює ч. 1 ст. 5 Конституції України.
Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати
конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим
підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету. Терміни
“народний” і “державний” суверенітет часто вживають як синоніми поняттю
“національний суверенітет”. При цьому поняття “національний суверенітет”
не слід плутати з поняттям “право на самовизначення окремих націй”. Це
право існує як гіпотетична можливість і проявляє себе поміж іншими
правами в процесі створення нової держави, що проголошується і в
преамбулі діючої Конституції України, де зазначається, що сучасна
українська держава виникла на основі здійснення Українською нацією, всім
українським народом права на самовизначення.

§ 4. Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й
існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці
склалося кілька різних підходів щодо визначення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна
влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки,
релігійні формування і т. ін. Саме опора влади в державі на певні
соціальні сили визначає її сутність. За так званою формаційною теорією —
це найважливіша ознака, і саме нею обумовлюється поділ держави на окремі
історичні типи. Ця ознака поєднується у згаданій теорії з іншими — на
базі якого способу виробництва виникає держава і кого вона обслуговує.
Скорегована шляхом відкидання вульгарного економізму і виключно
класового підходу відповідно до сучасних досягнень науки формаційна
теорія залишається найпоширенішою в вітчизняній літературі. З
найсуттєвими іншими, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше
пов’язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в
стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як
необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній
літературі держави поділяють на доіндустріальні, індустріальні і
постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув також так званий
цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави
поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20)
цивілізацій (наприклад західної і православної), головними ознаками яких
є не соціально-економічні фактори, а передусім особливості релігії і
культури. Ця теорія безумовно збагачує уяву про особливості державності
окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розмежування між
стародавніми і наступними цивілізаціями (наприклад, єгипетською і
мусульманською), суттєвим недоліком підходів до типології держави, за
цією теорією, є відсутність визначення історичних закономірностей їх
розвитку, зміни одного типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за
формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує
всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей
держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва —
див. розділ “Виникнення держави”).

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з ІV столітті
зі створенням рабовласницької держави (Стародавній Єгипет, Китай,
Месопотамія, Греція, Рим). Її соціальною базою в цілому був панівний
клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна
була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Праця
рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом
виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво було
індивідуальним, колективним або державним. Раб був головною виробничою
силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб
повністю залежав від волі власника. В межах рабовласницької держави, як
і в межах інших її типів, існували різновиди. Їхній характер залежав від
широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави
розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою
характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації
Платоном держав на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей),
олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні
(обмежена жорстка влада однієї людини) неважко простежити класифікацію
політичних режимів. З того ж принципу класифікації виходив Аристотель,
який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів.
У Стародавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін
поступово, спочатку — у зв’язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з
переходом до монархічного ладу, що було пов’язано в першому випадку з
розширенням, а в другому зі значним звуженням соціальної бази держави.
Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній
Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від
рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість
(аристократія).

Згодом, у зв’язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою
відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається
закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і
з’являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною
виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не
індустріальне, а сільськогосподарське виробництво. Закріпачені селяни
мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були
прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від
феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний
примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі,
князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах
феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали,
другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого
міське. Перші дві групи мали великі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від власності на землю.
Оскільки одним з головних землевласників була церква, вона відігравала
надзвичайно велику роль у вирішенні питань державного значення, не
тільки претендувала на владу, але реально виконувала певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн проходить три
головних етапи — феодальної роздробленості, станового представництва і
абсолютизму. В умовах раннього феодалізму, коли земельні володіння були
децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово
розвивалися відносини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали
залежність дрібних феодалів від великих. У зв’язку з цим з’являється
феодальна драбина — пов’язаність феодалів різних рівнів взаємними
правами і обов’язками, заснована на їх ієрархічній субординації і
підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з’являються впливові, що мали формально або
фактично дорадчий характер, органи станового представництва (Генеральні
Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Боярська Дума та ін.), що є
характерним для станово-представницького періоду розвитку феодального
типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади.
Показовою у зв’язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка
ХІУ “Держава — це я !”, яка вдало характеризує останній абсолютистський
період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві феодалізму
економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був
поштовхом до поступового розвитку індустріального суспільства. Феодальні
відносини, створені максимально централізованою абсолютистською
феодальною державою, стали великим гальмом у розвитку економіки,
політичного і соціального життя. Перед суспільством постало питання
створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації
кріпацтва, і довічне закріплення селян за землею. Буржуазія, що
народжувалася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових
можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і
послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприємництві. Паралельно
виникає необхідність відповідних перетворень у політичній сфері,
створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної революції, яка
здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед
законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є
встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

Її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних
засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється
залежно від етапів розвитку буржуазного суспільства (вільний або
монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних
режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність
виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає
базою для створення громадянського суспільства, заснованого на
недоторканності приватної власності, свободі договірних відносин,
політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручання держави в
суспільні справи, відкидається ідея державного патерналізму як така, що
є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно
діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби
сполучення, зв’язку, охорона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на
конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи всезагальної
демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ
влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та
політичні права і свободи людини і громадянина, право вільного звернення
до суду і т. ін. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна
породжувати соціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до
їх пом’якшення і розв’язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто
при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість
діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі
її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке
розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і
багатством неминуче ведуть до гострих соціальних сутичок. У цих умовах
воля і сила держави спрямовані на захист інтересів буржуазії. В
економічній сфері держава дотримується політики повного невтручання в
економічні процеси, виконуючи роль “нічного охоронця”. В політичній
сфері вона захищає свої інтереси, нарівні з застосуванням у необхідних
випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що
забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістичному етапі
існування буржуазної держави. Монополізація виробництва, вирішальний
економічний та політичний вплив промислових монополій і фінансового
капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази
держави. Держава відмовляється від повного невтручання в економічні
відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства
поступово підвищується. Зростання виробничих сил і політичні чинники
обумовлюють виникнення державного сектора в економіці. Заради збереження
ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних
монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під
впливом тиску з боку робітничого класу і зовнішньополітичних чинників, в
тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у
сфері соціальних послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається науково-технічна
революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше
зросту продуктивності праці. Використовуються капітальні наукові
відкриття, бурхливо розвивається атомна енергетика, електроніка та
інформатика, і ці результати стають особливо відчутними після Другої
світової війни. В індустріально розвинених країнах підвищення
продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо
акціонування, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій
добробут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого
входить і частина робітників. Це обумовлює різке зменшення можливості
гострих соціальних конфліктів та вибухів. Цьому сприяє і держава, яка
дістає і час від часу використовує можливість брати активну участь у
регулюванні економічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок
середнього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно
підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів
(у сфері захисту навколишнього середовища, будівництва шляхів і
сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню
соціальної допомоги тим прошаркам населення, які її потребують, захисту
прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних
держав на різних етапах їх існування розширювалась або звужувалась
залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і
ліберальних до фашистських, режимів військової диктатури, особистої
влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною
мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарата панування
буржуазії. Отже, капіталістична держава поступово переростає в
постіндустріальну державу соціально орієнтованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирішального
значення в її діяльності набуває виконання загальносуспільних справ,
забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і
громадянина. Її державним (політичним) режимом є демократичний. Така
держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно
впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того,
щоб бути правовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну
базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним знаряддям
подолання існуючих у суспільстві конфліктів, орієнтування в умовах
існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх
інтеграційних процесах і т. ін. У тому ж напрямі бажано спрямувати
розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного
табору і які знаходяться на перехідному, хоч і принципово іншому,
посттоталітарному, етапі свого розвитку. В їх числі знаходиться і
Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на
самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально
орієнтованої держави і громадянського суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний історичний тип
держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважають
насамперед провідну роль держави або колективів, що знаходяться під її
заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на
широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу,
забезпечувати справедливий розподіл результатів праці за принципом
“кожному за якістю і кількістю праці”. Економічну основу цієї держави,
як вважає значна частина її теоретиків, повинна становити економіка,
провідну роль у якій відіграє суспільна власність на засоби виробництва.
Трудівники повинні залучатися до вирішення загальнодержавних і
загальносуспільних справ і здійснювати контроль за діяльністю державного
апарату.

Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу такою, що служить
народові, побудованою на принципах гуманізму, демократії, колективізму і
справедливості. Але при цьому слід урахувати, що існує кілька моделей
соціалістичної держави. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в
творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, Сен-Сімона та інших. Згодом
було визнано, що для переходу до соціалістичного типу суспільства і
держави необхідний тривалий історичний перехідний період. Спробу
поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині
в деяких країнах (наприклад, Швеції), де державна влада протягом
тривалого часу належить соціалістичним партіям.

Соціалістична держава в марксистсько-ленінському розумінні в умовах
перехідного періоду — це держава диктатури пролетаріату, яка, зламавши
буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською щодо буржуазії і
демократичною щодо широких трудящих мас, яка в перспективі має прийти до
народного самоврядування.

Але, як свідчить досвід СРСР, ряду інших держав соціалістичного табору,
реальна влада в них здійснювалась номенклатурною партійною та
адміністративно-командною верхівкою, яка і становила їх соціальну базу.
Є всі підстави такі держави вважати лжесоціалістичними, тобто такими, що
суперечать вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості.

Одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання
держави в суспільне і особисте життя зводили нанівець загальнонародні
власність, владу і конституційні права громадянина, що проголошувалися.

Отже, ідеологія соціалістичного типу державності так і не знайшла досі
свого реального втілення в державах, що існували в СРСР і ряді інших
країн, які не можна вважати соціалістичними.

У сучасних умовах різні моделі соціалістичних за своїми цілями держав
знайшли своє втілення в таких країнах, як Китай, Північна Корея, Куба.

Розділ IV ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО,

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

§ 1. Громадянське суспільство: особливості становлення

та формування концепції

За допомогою поняття “громадянське суспільство” має бути висвітлено
складне питання про джерела та механізми суспільної життєдіяльності. При
цьому увага акцентується на громадських підвалинах формування і
функціонування влади в суспільстві, яке не може не існувати у формі
держави з усіма її атрибутами і водночас — має відповідати
загальновизнаним стандартам демократії, прав людини і соціальної
справедливості.

Поняття “громадянське суспільство” акцентує увагу на особливостях
суспільно-політичного устрою певної країни з точки зору інтересів людей,
які розглядаються як пріоритетне джерело соціальної і політичної
активності. Однак людина як індивідуальний суб’єкт не може протистояти
державі в особі організованих державно-владних інститутів, для цього
індивідуальні інтереси теж мають бути згуртованими, інституціонально
оформленими і гарантованими. Ефективне функціонування інститутів
громадянського суспільства дає можливість поставити людину в центр
суспільного і політичного життя, розглядати її гідність, права і свободи
як найвищу соціальну цінність. У свою чергу, держава лише за таких умов
зможе нести реальну відповідальність перед суспільством і людиною за
свою діяльність.

Отже, суспільство умовно поділяється на дві складові частини, одну з
яких називають громадянським суспільством, а другу — органом управління
і здійснення політичної влади, тобто державою в її інституціональному
розумінні. При такому підході до дослідження соціального устрою
громадянське суспільство виступає фундаментом, на якому будується
політична система суспільства, функціонують політичні інститути,
формується і здійснюється державна влада. Сучасна держава за таких умов
розглядається як похідне від суспільних потреб утворення, як одна з
найважливіших форм життєдіяльності суспільства, але водночас — така, що
охоплює лише відносини, пов’язані з функціонуванням
загальнонаціонального інтересу, тобто політичні відносини.

Якщо поняття “громадянське суспільство” зорієнтоване на проблеми
використання свободи та ініціативи індивідів за умов їхньої сумісної
життєдіяльності, то політична сфера організації соціуму, стрижнем якої є
державність, відбиває роль і питому вагу інтеграційних засад в
організації його життєдіяльності, зумовлених необхідністю впорядкування
суспільних відносин, тенденцією до централізації вирішення питань, які
мають публічне значення, що передбачає певні обмеження індивідуальної
свободи заради інтересів інших людей, спільноти в цілому.

Тож недоцільним було б ототожнення громадянського суспільства з
суспільством у цілому або, з огляду на можливість різних підходів до
тлумачення поняття “державність”, з державою в її найширшому розумінні
як певної країни.

Поняття “громадянське суспільство” дає можливість дослідити
демократичний процес формування державної влади, “природна” хода якого
має своїм джерелом приватні права індивіда. Приватні форми влади мають
бути об’єднаними передовсім у первинних осередках публічної влади, якими
є інститути громадянського суспільства. Владні прерогативи цих
інститутів трансформуються за посередництвом політичних партій і рухів
як громадських структур, спеціально утворених для виявлення та
акумуляції політичних інтересів і настроїв населення, у державу як
організацію політичної влади в загальнонаціональному масштабі. На рівні
політичних партій соціальні потреби і інтереси індивідів та різних
соціальних груп перетворюються на політичні завдання і програми, що
відбивають певні загальні напрямки розвитку суспільства.

З точки зору інтересів громадянського суспільства держава може брати на
себе тільки ті питання сумісної життєдіяльності, які не можуть бути
вирішеними ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх
громадських об’єднань. Такі інтереси становлять прерогативи публічної
влади в масштабах всього суспільства, тобто державної влади. За цих умов
державна влада розглядається як похідна не тільки від індивідуальних
волевиявлень усіх членів людської спільноти, природних прав і свобод
людини й громадянина, а й від владних повноважень сукупності
громадянських інститутів, створених ними на добровільних засадах для
спільної реалізації своїх інтересів.

Погляд на устрій держави, у якій державна влада формується від нижніх
щаблів (громадян) через посередництво їх добровільних об’єднань
(корпорацій) до державних інститутів, у політичній науці дістав назву
“корпоративної концепції держави”. У моделі устрою держави “концепція
держави як установи” державна влада розглядається як наперед задана
централізована установа, яка сама вибудовує систему владних відносин у
суспільстві в напрямку до людини, орієнтуючись при цьому на власне
бачення цієї проблеми. Насправді кожна держава формується з урахуванням
конкретних соціально-історичних умов, але з орієнтацією на ту чи іншу
ідеальну модель.

Поняття “громадянське суспільство” відображає самоврядний потенціал
сучасного суспільства, те, у яких межах воно здатне самоорганізовуватися
на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що формуються на
фундаменті інтересів як окремих індивідів, так і їх автономних
об’єднаннях, котрі мають за визначенням своїм громадську, а не політичну
природу. Щодо структурних особливостей державна організація, на відміну
від системи самоврядування, засновується на чіткому розподілі суб’єкта і
об’єкта владних відносин, характеризується виокремленням певного
прошарку людей — державних службовців, що займаються управлінням на
постійних професійних засадах, функціонування яких спирається на
легальне застосування примусу. Наявність автономного інституту
самоврядування, самоврядних громадських організацій обмежує претензії з
боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та
суспільства.

Державні і самоврядні засади в організації суспільних відносин
перебувають у своєрідних взаєминах: чим більше коло питань сумісної
життєдіяльності вирішується на самоврядних засадах, тим менше такому
суспільству доводиться застосовувати примусові заходи, які за таких умов
розглядаються скоріше як виняток, ніж як правило. І, навпаки, чим
пасивніші громадяни і громадські об’єднання, які теж, до речі, мають
сформуватися для того, щоб брати на себе відповідальність за здійснення
самоврядних повноважень, тим об’єктивно більшим має бути втручання з
боку державної влади.

Тому з точки зору сучасних критеріїв найбільш адекватною й ефективною
формою місцевої влади є організоване на автономних засадах місцеве
самоврядування, покликане враховувати й реалізовувати насамперед
безпосередні інтереси мешканців певної територіальної громади — села,
селища, міста. Так, місцеве самоврядування має в Україні власні
конституційні засади (ст.7 Конституції України) і розглядається як один
з найважливіших критеріїв демократії, показників її зрілості й дієвості.

Поняття “громадянське суспільство” не можна ототожнювати з поняттям
“суспільства” в цілому ще й тому, що громадянське суспільство формується
історично і відображає певні якісні його характеристики, набуті лише на
певному етапі розвитку суспільства, як такої суспільно-політичної
організації, що облаштована на засадах демократії і поваги до прав
людини. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно
відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру,
притаманне філософам і юристам, починаючи з середини ХVІІІ століття.
Уперше на чіткі відмінності між громадянським суспільством і державою
вказав видатний німецький філософ Гегель.

До тих часів, як відомо, панувало уявлення, згідно з яким не розділялись
громадські і державницькі засади суспільного устрою, все суспільне
вважалось одержавленим і, навпаки, державне — суспільним, а тому й
ототожнювалися поняття “держава” і поняття “суспільство”. Найяскравішим
прикладом такого підходу було бачення сутності давньогрецького полісу,
яке охоплювало водночас різні сфери сумісної життєдіяльності людей —
економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався
досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як
місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді, а
людина розглядалася лише як “політична тварина”, суб’єкт полісної
організації і органічна складова полісу. Або, інакше кажучи, полісна
організація сумісної життєдіяльності розглядалася як така, що не
передбачала ніяких форм приватного життя людей.

Логічним завершенням структури суспільного устрою, заснованого на
абстрактному визнанні тотожності інтересів кожного члена держави з
інтересами суспільства в цілому, в якому не може бути місця ні свободі
індивіда, ні автономії об’єднань індивідів, стала у ХХ столітті
конструкція тоталітарної державності. Практична реалізація тоталітарної
моделі в різних країнах, як про це свідчить історичний досвід, призвела
до повного знецінення людської особистості, відвертого нехтування
основними правами та свободами людей.

Поступальний історичний розвиток соціальних форм життєдіяльності
приводить до їх диференціації, відносного виокремлення та
інституціоналізації держави як органу управління суспільством, і на цій
основі — до “роздержавлення державності”, коли держава поступово
передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають
на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної
життєдіяльності. Державного втручання насамперед позбавляється сфера
виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і
комерційних інтересах. У подальшому безпосереднього управлінського
контролю з боку держави позбавляються й інші сфери суспільного життя.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу стають:

1) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як першооснова
суспільного та політичного устрою, найвища соціальна цінність;

2) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її лише до взаємовідносин
між людиною та державою, коли політична свобода розглядається лише як
засіб для реалізації особистої свободи;

3) ідея самоврядування і передовсім — місцевого самоврядування, що
передбачає диференціацію й відносну автономію організації та здійснення
різних форм публічної влади.

На цих засадах стало можливим концептуально відокремити державу від
суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має
іманентні ознаки й атрибути, виконує певні службові функції щодо
суспільства, визначити реальні можливості державно-владного впливу на
суспільні відносини та ступінь його ефективності, встановити оптимальні
для функціонування суспільства межі державного втручання в його
життєдіяльність і таким чином забезпечити в кінцевому вимірі
підконтрольність суспільству державних інститутів. Відтепер держава
розглядається як інститут суспільства, що виступає головним
інструментом, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої
актуальні проблеми.

З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та
індивідуальних, а тому й егоїстичних інтересів не може бути завершеним,
існувати абсолютно, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну
цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. За умов
функціонування громадянського суспільства така інтеграція досягається не
стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні
відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки
за допомогою правових норм, насамперед норм публічного права, які,
будучи спрямованими на забезпечення загального інтересу, встановлюють
водночас певні “правила гри” для учасників соціального спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному
розумінні являють собою дві невід’ємні складові частини одного явища —
суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які
окремо може йтися тільки в науці.

Держава за будь-яких умов в різні історичні часи і в різноманітних
формах здійснювала вплив на функціонування суспільства, і в цьому
розумінні існування сучасного суспільства поза межами державної форми
організації не є можливим. Як інститути громадянського суспільства, так
і державно-владні інститути спрямовані на забезпечення реалізації певних
соціальних потреб людини, які в розвиненому суспільстві знаходять своє
виявлення в її правах та свободах, одні з яких можуть реалізовуватися у
формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових
зусиль з боку державної влади. Становлення соціальної державності в
економічно розвинутих країнах передбачає розширення можливостей
втручання держави в суспільні відносини, але не для зміцнення
авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення громадського миру і
злагоди в суспільстві, посилення соціального захисту громадян. Окрім
того, у будь-якому демократичному суспільстві є такі специфічні
відносини, які можуть функціонувати тільки на публічно-владних засадах
(злочин — покарання тощо).

Тому проблематику громадянського суспільства можна звести до визначення
певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства,
яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без
врахування як певних “природних” прерогатив громадянського суспільства,
так і об’єктивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери
державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять —
“держава” і “громадянське суспільство” має сенс лише за умови, коли ці
поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як
такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку
оптимальних як громадських, так і політичних параметрів устрою і
життєдіяльності суспільства, яке існує у формі держави.

Слід, однак, уточнити, що поняття громадянського суспільства об’єктивно
співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше і
друге поняття відбивають найважливіші характеристики та невід’ємні
сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного
боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно
автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з
другого — органічним доповненням функціонування громадянського
суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах
інститути держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому
плані один із засновників концепції правової державності німецький юрист
К. Велькер вбачав її підвалини в «правовому громадянському суспільстві»,
яке безпосередньо поєднує його громадянські та правові засади.

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості
для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає
глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах
громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття за
посередництвом державно-владних інститутів таких важливих рис, як ясне і
чітке визначення прав, що виникли внаслідок обміну свободою, сумісне
визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового
гарантування. Водночас громадянське суспільство є підґрунтям для
практичного здійснення правових норм, де складаються реальні показники
соціальної ефективності права.

В Україні формування громадянського суспільства відбувається в особливих
умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли проблематика
громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвинутої
демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за
його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність
пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою
можуть бути суперечливими. Процеси становлення громадянського
суспільства в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки
проходили в ХVІІІ — ХІХ століттях, тому ці країни виходять нині на інший
етап трансформації суспільної системи, пов’язаної із формуванням
соціальної держави, яка передбачає розширення прерогатив державності
щодо втручання в суспільні відносини в напрямку проведення державою
активної соціальної політики. Внаслідок таких змін формується якісно
нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають “суспільством
масового споживання, масової культури”.

По–друге, становлення громадянського суспільства в Україні має
відбуватися за умов творення національної державності, формування
власних державних інституцій, що так чи інакше передбачає зміцнення
державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення
нових державних органів влади та управління, яких не могло бути за умов
перебування в складі колишнього СРСР.

По-третє, формаційна трансформація соціальних пріоритетів передбачає
певний перехідний період протиборства різновекторних тенденцій
суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж
значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного
облаштування, а інша зорієнтована в напрямку визнання гуманітарних
цінностей, наближення до загальновизнаних стандартів правової
демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані
українським суспільством.

§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства

Більш конкретно ознайомитися з громадянським суспільством, його
особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття
та визначення суттєвих ознак.

У філософській, політологічній та правовій науці пропонується чимало
визначень поняття “громадянське суспільство”, які наголошують на тих чи
інших важливих його аспектах. На перший план можуть виступати такі
ознаки громадянського суспільства, як “сукупність індивідів”,
“неодержавлені суспільні відносини”, “реалізація прав та свобод людини”
тощо. Такі підходи можна оцінити як виправдані з точки зору тих
конкретних завдань, які стоять перед дослідженням громадянського
суспільства в межах різних соціальних дисциплін. При дослідженні поняття
“громадянське суспільство”, в контексті юридичної проблематики слід
робити акцент на інституціональній його характеристиці.

Отже, громадянське суспільство — це сукупність громадських інститутів,
що сформовані на добровільних засадах і діють у межах Конституції та
законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні
природні права і свободи.

Розглянемо головні ознаки громадянського суспільства.

1. Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми
життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його персоніфікованими потребами та інтересами є
антропологічним виміром, активним чинником як формування окремих
інститутів громадянського суспільства, так і його функціонування як
цілісної системи відносно виокремлених суспільних відносин. Життя,
свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними
потребами людини і громадянина, які роблять можливим її існування як
людини, цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні
форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності
громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, яких відносять до так
званого “середнього класу”, становлять якісну характеристику гуманітарну
складову функціонування та розвитку інститутів громадянського
суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та
спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють
ті чи інші громадські об’єднання. Наприклад, згідно з Законом України
“Про об’єднання громадян” визнається добровільне громадське формування,
утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами
своїх прав і свобод.

2. Громадянське суспільство відображає факт встановлення елементарного
соціального зв’язку між індивідами.

Як відомо, сумісне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали
у взаємини між собою. Отже, наявність певних соціальних відносин між
окремими індивідами є характерною ознакою виникнення та існування такої
первинної, а тому й елементарної форми спілкування людей, якою є
громадянське суспільство. В цій елементарній формі спілкування, яка
виступає “першоклітиною” суспільства, закладені прототипи усіх можливих
складних взаємин людей, різних видів соціальних, в тому числі —
політичних відносин. Тому становлення громадянського суспільства
відображає історичний перехід людей від ізольованого існування, так би
мовити, їх природного стану, до цивілізованих форм соціального
спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в
загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від
елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від
індивіда, вторинною, складнішою формою інтеграції, яка отримує внаслідок
цього додаткові прерогативи, що надають додаткові можливості для
владного впливу на суспільні відносини. Однак держава отримує і певні
ресурси для узурпації владних повноважень.

3. Громадянське суспільство охоплює суспільні відносини, пов’язані з
реалізацією основних прав і свобод людей.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, економічні,
етнічні, духовні та деякі інші. Особливе місце серед відносин
громадянського суспільства посідають політичні відносини, які
опосередковують процеси формування політичних пріоритетів суспільства
(первинні політичні відносини). Стосунки громадянського суспільства
становлять фундамент суспільної та державної організації,
опосередковуючи глибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого
індивіда, так і суспільства та держави в цілому. На відміну від
централізованої системи державно-владних відносин, стосунки в межах
громадянського суспільства складаються як горизонтальні, на засадах
координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці
стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових
відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною
рівністю сторін тощо.

4. Громадянське суспільство є системою соціальних відносин, де
здійснюються основні права людини — на життя, свободу, безпеку,
власність, реалізація яких за звичайних умов не потребує безпосереднього
втручання з боку державно-владних інститутів.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як
абстрактний індивід, пасивний об’єкт владних відносин, а й як суб’єкт
права, активний носій певних, визначених юридичними нормами прав і
свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси
індивіда, його соціальні запити та воління знаходять своє предметне
втілення і юридичне оформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді
прав і свобод людини і громадянина, насамперед в основних правах — на
життя, власність, безпеку, свободу.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом
трудового колективу, створює сім’ю, задовольняє культурні та духовні
потреби в межах взаємин та інститутів громадянського суспільства, в яких
держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише
потенційно як гарантія їх визнання, охорони та захисту. Коли ж за певних
конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають
безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному
ходу реалізації права, з’являється необхідність реального втручання з
боку держави, примусового здійснення правових норм, практичного
застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод
людини. Така конструкція відповідає фундаментальним засадам Конституції
України 1996 року, яка проголошує, що права і свободи людини мають
визначати зміст і спрямованість діяльності держави, коли утвердження і
забезпечення прав і свобод людини розглядається як головний обов’язок
держави, і отже, держава повинна відповідати перед людиною за свою
діяльність (ч. 2 ст. 3).

5. Громадянське суспільство опредмечується у відповідних громадських
інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді
різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об’єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім’я, церква, приватні чи колективні
підприємства, комерційні організації, об’єднання за інтересами,
профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації,
політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою
цих інститутів у контексті даної проблематики є те, що вони утворюються
не державою, а самими індивідами, їх реальне функціонування — показник
громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних
потреб, рівня його самосвідомості. Воно відображає реальні можливості
форм громадської діяльності, заснованих на своїх власних підставах. Саме
від ефективності інститутів громадянського суспільства залежить
авторитет та реальні можливості впливу на владні інститути держави.

З огляду на наш предмет, який висвітлює основні закономірності
виникнення, функціонування та розвитку держави та права, серед
інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії
та рухи, оскільки вони виступають своєрідною “перехідною ланкою” від
потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того стають
політичними, до організації і здійснення державної влади, про що в
подальшому буде сказано більш детально. З одного боку діяльність
політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки
акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з другого — на
здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному
масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується
відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.

6. Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і
функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання
своєї життєдіяльності — добровільно формують певні інститути для
колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе
правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими
керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і
самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими
нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на
прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх
об’єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким
самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах
Конституції та законів.

7. Відносини громадянського суспільства регулюються правом, яке
передбачає унормування свободи та рівності учасників громадянського
спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути
вільними від прямого управлінського втручання з боку владних інститутів
держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені
межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм
можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому
нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат
впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий
устрій.

У цьому плані сам термін “громадянське суспільство” є не досить вдалим,
оскільки передбачає за визначенням у якості учасника відносин
громадянського спілкування громадянина, а поняття “громадянина”
співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють як
членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний
зв’язок між державою та громадянином. Тому, звісно, громадянин є
передусім суб’єктом відносин у контексті з державою. Сфера
громадянського спілкування як така, що охоплює саме громадські стосунки
та самоврядні інститути на відміну від політичних відносин,
безпосереднім суб’єктом яких виступають державно-владні інститути, з
точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого
на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно
охоплює, — власність, підприємництва тощо, регулюються цивільно-правовим
методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства

Основним при розгляді сучасних політичних проблем є поняття політики,
яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до проблематики
політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко
корегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських
цінностей.

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літературі панувало
спрощене розуміння сутності політики та політичних відносин, яке зводило
їх лише до боротьби класів та здійснення класової волі. Воно було
зумовлене об’єктивними чинниками, серед яких слід відзначити передусім
неструктурованість політичних інтересів, нерозвиненість масової
політичної свідомості, а також певними суб’єктивними факторами —
насамперед зацікавленістю привілейованих соціальних прошарків у
консервації устоїв тоталітарного політичного режиму.

Отже, в межах цього параграфа політика розглядатиметься як суспільна
діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль
відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значущих
для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в
управлінні державою, прагнення до оволодіння державною владою як
організацією, що здатна використовувати політичний ресурс суспільства в
загальнонаціональному масштабі.

Переваги запропонованого підходу до розуміння політичних явищ та
процесів полягають у тому, щоб, не відкидаючи положення про
різноманітність і суперечливість політичних інтересів окремих соціальних
груп, класів, етносів, які можуть привести за умов відкритої
конфронтації до взаємного їх знищення і розпаду держави, привести,
проте, ці інтереси шляхом демократичного дискурсу до компромісної точки
зору, засадами якої можуть і повинні стати спільні потреби суспільства
на ґрунті загальновизнаних людських цінностей.

Результатом застосування системної методології до вивчення політичних
явищ, використання арсеналу структурно-функціонального підходу став
розгляд політики як системного утворення, що характеризується
цілісністю, виконує певні функції, має певну структуру, складається з
відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє
відображення в теорії політичної системи суспільства, яка посідає одне
із провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний
потенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику державознавства провідною при висвітленні питання
про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному
суспільстві держава, що є стрижневим суб’єктом відносин політичної
влади, більше не повинна претендувати на монополію у вирішенні проблем
політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності
однією із засад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної
державності (дивись, наприклад, ст. 15 Конституції України) включає
визнання активної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні
напрямки соціального розвитку акумулюються і формуються передусім у
площині потреб громадянського суспільства, яке передбачає
різноманітність і вільну конкуренцію політичних поглядів.

Можливе формулювання різних понять політичної системи суспільства, кожне
з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює
сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за
своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства. З
цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної системи:

1) суб’єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2) політичні інститути (держава як інститут, політичні партії та рухи),
які відбивають інтереси суб’єктів політики, становлять разом політичну
організацію суспільства;

3) політичні відносини, які складаються між структурними елементами
політичної системи;

4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя
суспільства;

5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне
становлення до політики;

6) політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її
учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично
широке і тому — неюридичне, придатне передусім для
соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально
присвячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьому
рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства,
тематика політичної системи розглядається в загальному контексті
суспільно-політичної проблематики. Так, у політичній системі суспільства
з даної точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких
неможливо уявити складний механізм функціонування політичної влади за
умов функціонування демократичних принципів: здійснення програмних
настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у
парламенті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в
опозиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні
елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім
вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє широке
розуміння виокремлює її інституціональний аспект і саме тому його можна
назвати політичною організацією суспільства. В такому розумінні
політична система являє собою цілісний механізм формування та реалізації
узгодженої волі основних своїх складових елементів. Не менш важливою в з
цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи
корелює до наведеного вище інституціонального поняття громадянського
суспільства в контексті загальної проблематики організації
життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політичною
організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут
управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування
і здійсненні політичної влади.

З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі
елементи політичної системи суспільства:

1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів)
здійснення політичної влади та управління в загальнонаціональному
вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення,
виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у
виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об’єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної системи в її
вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових
міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної
влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств,
жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить
про невизначеність та неструктурованість існуючих політичних інтересів у
суспільстві, які тільки формуються, а з другого — містить теоретичне
обґрунтування можливості одержавлення названих інститутів, які за
звичайних умов мають бути на рівні відносин громадянського суспільства.
Охоплення державно-владним впливом різноманітних видів суспільних
відносин, які за своєю сутністю не є політичними провокує невиправдане
розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави,
коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу
(тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими
суб’єктами і політичними інститутами свідчить аналіз новітнього
законодавства, яке регулює статус і діяльність різних неполітичних
об’єднань громадян — громадських і релігійних організацій, профспілок,
передбачаючи їхню незалежність від політичної діяльності. Не викликає
сумніву з точки зору сучасних демократичних критеріїв організації
життєдіяльності суспільства і держави положення про необхідність
відокремлення церкви від держави, політики від підприємництва тощо.

§ 4. Партії в політичній системі суспільства: правове регулювання

статусу та діяльності

Історично політичні партії складалися як об’єднані спільним інтересом
групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку
суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спрямована на
завоювання державної влади. Прообрази сучасних політичних партій
сформувалися ще за античних часів — у Стародавній Греції та в Римі.

Політична партія — це об’єднання прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для
участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів
влади, представництва у їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений у
її визначенні, наведеному вище. Політична партія є різновидом об’єднань
громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності,
що й відрізняє її від інших об’єднань громадян (громадських організацій,
об’єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій,
трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших,
але — і це основне — неполітичних інтересів і тому не можуть і не
повинні бути суб’єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі демократичного суспільства
полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути,
знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між
народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела
влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим
інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують
такі функції:

виявлення та акумуляції політичних настроїв;

представництво політичних інтересів різних соціальних груп;

формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку
суспільства та держави;

забезпечення конкуренції політичних поглядів;

підготовка кадрів для політичної діяльності;

реалізація політичних програм через загальнонаціональні інститути влади
та управління (у разі перемоги на виборах);

політичне опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід’ємним складовим елементом сучасної демократії,
заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та
свобод людини і громадянина, насамперед — гарантій політичної свободи.
Останнє приводить до того, що сама сутність політичних систем сучасних
економічно розвинутих країн визначається зарубіжними політологами як
“правління політичних партій” або як “партійна демократія”.

Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні
політичної влади передбачає порівняно з іншими видами об’єднань громадян
певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а
саме:

особливі умови участі в політичних партіях, членами яких можуть бути
лише громадяни країни, які пов’язані з державою єдиним політичним
інтересом, спільною політичною долею;

певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної
діяльності;

спеціальні правила та процедури легалізації політичних партій (в
Україні — політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в
Міністерстві юстиції України);

вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх
функціонування на демократичних засадах — добровільності, гласності,
підконтрольності, відповідальності, законності;

вимоги щодо несуперечливості статуту та програм партій, які не повинні
суперечити чинному законодавству;

гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусового розпуску
політичних партій, який допускається тільки на законних підставах і за
особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);

фінансову підтримку з боку держави.

У багатьох розвинутих країнах основи правового положення і діяльності
політичних партій установлюються Конституцією, детально регламентуються
окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший
варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється
конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та
діяльності громадських об’єднань, одним із видів яких вважаються
політичні партії.

В Україні на сьогодні є чинним Закон “Про об’єднання громадян”, який
присвячується різним їх видам — політичним партіям та громадським
організаціям. Нещодавно був прийнятий закон, який став окремим
комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони
організації та функціонування політичних партій.

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними,
соціалістичними, демократичними, соціал-демократичними, консервативними,
клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах законом
забороняється організація і діяльність радикальних політичних партій,
які закликають до насильницького повалення конституційного ладу,
розпалюють релігійну, расову, національну ворожнечу, порушують
загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудовуються таким
чином, що вони функціонують, як правило, у дво- чи трипартійному режимі,
коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля
керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і
стимулювати такий порядок зміни партій шляхом встановлення певних
відсоткових бар’єрів, що створює для партій, які набрали незначну
кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного
представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у виборчих
кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу,
можуть об’єднуватися в певні блоки. Політичні рухи можна
охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш
організовані політичні об’єднання громадян, які створюються для
акумуляції зусиль щодо вирішення актуальних конкретних політичних питань
і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та
політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило,
тимчасовий характер і завершується при досягненні конкретної мети, для
якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи
кілька політичних партій.

§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства

При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій
державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що
саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства
виступає її стрижневим елементом, ядром.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в
загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних
інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути
важелі державного управління. У самій державності з точки зору
реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі
державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени
уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на
виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому
кваліфікуються як політичні службовці.

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений
тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних
партій та рухів:

1) об’єднує все населення країни на умовах особливого членства в
державі, своєрідної належності до держави, що пов’язана з фактом
постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної
ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати
державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх
членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій
використовувати найвагоміші ресурси суспільства для вирішення тих чи
інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за
уповноваженням народу як єдиного законного представника народного
(національного) суверенітету. Жодна політична партія чи політичний рух
не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені
народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У
міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути
персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб’єктом
міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори,
входити до складу міжнародних організацій.

3) являє собою єдину форму політичної організації населення, яка
відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі
інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за
посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв’язує в одне
ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в цілому. В
цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом сучасного
суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати
власні актуальні проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх
своїх громадян;

4) державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має
таку політико-правову властивість, як суверенність, що дає можливість
визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної
влади всередині країни, визнавати недійсними будь-які незаконні рішення
інших суб’єктів політичної системи, та незалежною у міждержавних
стосунках;

5) видає загальнообов’язкові правила поведінки, насамперед у формі
законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до
реалізації. Політичні партії теж, звичайно, можуть приймати свої
акти-статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають лише
внутрішнє значення, поширюються тільки серед їх членів, доводяться до
реалізації організаційними засобами та виховною роботою;

6) має постійний професійний апарат для здійснення управління
суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для такої
діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійного навчання та
підготовки функціонує загальнодержавна система підготовки працівників
державного апарату. Статус державних службовців і питання проходження
ними служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;

7) володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється
за допомогою збройних сил та інших матеріальних придатків влади —
тюрмами тощо. З цього приводу М. Вебер зазначав, що не може існувати
соціологічного визначення держави через її функції чи напрями
діяльності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю
відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситуації, але
завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє
монополією на насилля, застосування примусових заходів.

Тому жодна політична партія не може претендувати на створення власних
збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи
примусового характеру. Зокрема присвоєння політичними партіями чи іншими
об’єднаннями громадян повноважень на утворення воєнізованих формувань
забороняється Конституцією України 1996 року і переслідується законом.

Розділ V. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

§ 1. Поняття функцій держави

З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського
соціуму, виступає суб’єктом управління суспільними справами. Її
управлінське (функціональне) призначення полягає в тому, що, здійснюючи
вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає
суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином
забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється
завдяки різним видам діяльності держави, основні з яких у теорії держави
і права мають назву функцій.

Отже, функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають
її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами
суспільства. Вираження у функціях держави її сутності — найбільш
глибинного і усталеного в ній — показує, заради чого вона існує,
інтересам яких соціальних груп, політичних сил слугує. З’ясувати це
означає встановити, якою мірою її воля і зусилля спрямовані на
задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної
панівної еліти.

Відображення у функціях держави її соціального призначення є проявом їх
обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради
здійснення певних функцій, у цьому полягає її соціальне призначення.
Вади в їх виконанні ведуть до виникнення негативних наслідків у
суспільному житті.

Кожна функція держави має свій зміст і об’єкт впливу.

Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які
держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які
розкривається її соціальне призначення. З’ясування змісту функцій дає
відповідь на питання: що робить держава; які цілі переслідує; які
завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку? В сукупності функції
дають уявлення про державу з точки зору її динаміки, тобто як вона живе,
діє, розвивається, змінюється.

Об’єктом функції є певна сфера суспільних відносин (економіка, політика,
культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об’єкт є критерієм
розмежування функцій держави.

Функціям держави притаманний ряд ознак.

1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або
зовнішньої діяльності. Поняття “основний напрямок діяльності” дозволяє
виокремити функції із множини різних проявів державної діяльності як
найбільш широкі і загальні за обсягом. Функціями визнаються такі
напрямки діяльності, які мають своїм об’єктом широке коло схожих
суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика,
економіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексними
за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирішальних
напрямків впливу держави на суспільні відносини всередині країни або за
її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.

2. У функціях держави знаходить свій вираз і конкретизацію її історична
сутність і соціальне призначення. Зміна сутності й соціального
призначення закономірно відбиваються на змісті її діяльності, оскільки
функції є найбільш “чутливішими” до сутнісних змін.

3. У функціях держави різних типів проявляються й об’єктивізуються
притаманні їм особливості й закономірності розвитку, динаміка
соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті
суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна функцій сучасної
української держави, які кардинально модифіковані порівняно з
попередніми періодами їх розвитку в складі Союзу РСР.

4. Функції держави — це стійка, усталена предметна діяльність, що
означає їх постійний характер на довгому періоді існування держави.

5. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм методами і в
притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики
задач, які вирішуються державою на певних етапах розвитку суспільства.
Характерним для форм і методів здійснення функцій держави є їх
можливість змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави
залишаються постійними. Так, наприклад, нині на зміну
командно-адміністративним методам здійснення економічної функції в
Україні прийшли методи опосередкованого, м’якого впливу на економіку.

6. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка обумовлюється
тим, що вони піддаються могутньому впливу етнокультурних пластів життя
суспільства — національних, територіальних особливостей, традицій тощо.
Тому новий тип держави, який з’являється в розвитку конкретного
державного організаційного суспільства, у відвертій або прихованій формі
може зберігати і навіть розвивати окремі старі функції. Наприклад,
окремі функції царської Росії зберігав і розвивав СРСР, хоча формально
наявність такого функціонального змісту в офіційній ідеології і політиці
соціалістичної держави суворо заперечувалася. Разом з тим поряд із
зберіганням спадкоємності в державності діє механізм оновлення функцій.
На появу нових функцій впливає система об’єктивних і суб’єктивних
факторів, і особливо їх залежність від зміни типу та форми держави.

Функції держави є засобом (інструментом) вирішення задач та досягнення
цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної
діяльності — це ті кінцеві результати, яких необхідно досягти. Як
вихідні моменти державної діяльності вони визначають доцільність
існування задач, які повинні бути поставлені для їх вирішення. Цілі є
різні. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи
іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні,
політичні, національні, юридичні та ін.; за часом, за черговістю і за
стадіями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо.
Задачі державної діяльності — це ті конкретні соціально-значущі і
життєво-необхідні проблеми (питання), на вирішення яких спрямовані
зусилля держави.

У співвідношенні функцій держави з задачами і цілями пріоритет належить
останнім. Щодо функцій держави то вони є їх безпосередньою передумовою,
визначаючи послідовність їх виникнення, зміну та розвиток. Так,
наприклад, першочергове значення вирішення політичних задач призводить
до набуття в діяльності держави ключового значення політичної функції;
підвищення уваги до сфери економіки концентрує увагу державної влади до
реалізації економічної функції.

Слід відрізняти поняття функцій держави від функцій окремих гілок
державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, та функцій окремих
державних органів. Вирізнення цих функцій відображає механізм реалізації
державної влади. Однак, хоча законодавчі, управлінські, судові функції
за деякими характеристичними даними і наближаються до функцій держави,
вони не є їм тотожними. Зокрема, вони є меншими за обсягами, виконуються
тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Аналогічно більш
вузький, локальний характер притаманний, порівняно з функціями держави,
мають і функції окремих державних органів — певні напрямки реалізації
їхньої компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному
апараті.

Функції держави постійно розвиваються під впливом внутрішніх і зовнішніх
факторів. Одні функції виникають, другі змінюються, треті зникають.
Такими факторами можуть бути радикальні соціальні переміни в
суспільстві, зміни типу, форми держави; сутність держави і її соціальне
призначення; особливості задач і цілей, які стоять перед державою на
тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура,
традиції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які
проживають на території країни; науково-технічний, інтелектуальний
розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації суспільства,
створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний
фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.

§ 2. Класифікація функцій держави

Класифікація функцій держави — це їх поділ на окремі види, групи залежно
від тих чи інших критеріїв, що має практичне значення для вироблення
рекомендацій по удосконаленню певних напрямків її діяльності.

Класифікація функцій держави повинна проводиться за різними критеріями.

Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах здійснюються функції
держави, їх можна поділити на загальносоціальні і захисту групових
інтересів.

Загальносоціальні функції — це такі напрямки діяльності держави, які є
довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспільства в
цілому, всіх його верств. У юридичній літературі радянського періоду
вважалося аксіомою, що нема і не може бути надкласових, тобто
загальносоціальних функцій. Такий підхід суперечив очевидному факту: в
суспільстві можливі не тільки боротьба, а й взаємодія і співробітництво
різних класів, соціальних груп, окремих прошарків населення, чиї
загальні справи й інтереси реалізуються державою. Як суб’єкт
загальносоціальної діяльності держава виступає механізмом управління
загальними справами суспільства.

Про це свідчить і історичний досвід розвитку держави і суспільства, їх
взаємодії. Наприклад, ведення землезрошувального господарства у країнах
далекого і близького Сходу зумовило необхідність проводити організацію
громадських робіт по спорудженню каналів і гребель, нагляду за
зрошувальними роботами. В сучасних розвинутих країнах виникла об’єктивна
необхідність суттєвого посилення втручання в ринкові відносини задля
перерозподілу національного багатства, задля забезпечення достатнього
матеріального рівня усім членам суспільства.

Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучасної держави в
галузі захисту прав і свобод людини в демографічній, космічній сферах та
в інших сучасних глобальних державних сферах. Вони є несуть великим
демократичним потенціалом і спрямовані на задоволення інтересів всього
суспільства, забезпечення суспільного розвитку на основі норм і
принципів демократії, особистої безпеки і свободи громадян.

Поряд із загальносоціальними держава протягом тисячоліть виконує і
функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки
діяльності держави, що якнайповніше спрямовані на вираження й
задоволення інтересів певних соціальних сил — правлячих угрупувань, за
якими стоять ті верстви населення, які становлять соціальну базу
здійснення державної влади. Держава використовується панівною елітою як
владна політична організація правлячої соціальної групи в цілях
обслуговування її інтересів. В таких випадках державні функції
спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках,
які вигідні правлячій еліті. При цьому використовуються різні методи —
стримування, виховання, прямого подавлення підвладних та ін.

У ХХ столітті, особливо в другій половині, в західних країнах ці функції
відійшли на другий план у зв’язку з появою середнього класу, що значно
пом’якшило існуючі в суспільстві суперечності.

Функції держави можна поділити залежно від її типу. Подібна класифікація
залежить від того, за яким критерієм виокремлюється сам тип держави —
формаційним чи цивілізаційним. Так, наприклад взявши за основу
формаційну ознаку, можна виокремити функції рабовласницької, феодальної,
буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація була домінуючою в
радянській юридичній літературі. Відповідні функції є об’єктивною
категорією, з чим пов’язана неприпустимість панівної в радянські часи
надмірної ідеологізації вчення про них, наприклад, протиставлення
функцій соціалістичної держави функціям буржуазної як демократичних
антидемократичним. Спільним недоліком класифікації функцій за
формаційною ознакою є їх абсолютизація, винятково з класових позицій,
невизнання інших підходів, зокрема цивілізаційного.

За ступенем соціальної значущості в суспільному житті функції держави
можна поділити на головні і похідні. До головних функцій належать
найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення
на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умовах
сучасної демократичної держави є функція захисту прав і свобод людини,
економічна, соціальна функції. Вища ступінь їх соціальної значущості має
безспірний і, до того ж, об’єктивний характер, оскільки їх здійснення є
основою забезпечення нормального розвитку суспільства, особистої безпеки
людей, їх матеріального благополуччя.

Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допоміжний або
обслуговуючий характер. Наприклад, до них належить функція
податкообкладання і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо
економічної та соціальної функцій.

Разом з тим така класифікація не означає “постійну прописку” одних
функцій серед головних, а інших — серед похідних. “Переміщення” їх з
одного розряду до іншого обумовлюється важливістю на різних історичних
етапах задач, які вирішуються державою. Так, у разі кризи, в умовах
ведення війни, екологічних та інших масових катастроф на перше місце в
системі функцій можуть відповідно виступати політична, оборонна,
екологічна.

За часом їх дії функції держави поділяються на постійні і тимчасові.
Постійні функції здійснюються державою впродовж тривалого часу і
притаманні їй на усіх або більшості етапах її існування, функціонування
та розвитку (політична, соціальна, організація оборони країни та ін.).
Тимчасові з’являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного
розвитку, необхідністю вирішення деяких невідкладних задач. У міру їх
зникнення вони припиняють своє існування (керівництво військовими
операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом та
ін.).

Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх
задач служить критерієм поділу функцій на внутрішні і зовнішні.
Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності держави в
середині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя
суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.

Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави поза її межами,
характеризують її напрями діяльності на міжнародній арені в галузі
встановлення і підтримування відносин з іншими державами (захист країни,
забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку
та ін.).

Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх
держав. Певні відміни залежать від типу держави і характеру політичного
режиму, від етапів її розвитку, міжнародної обстановки, характеру
взаємовідносин співіснуючих між собою держав. Між внутрішніми і
зовнішніми функціями існує тісний зв’язок. Кожна держава заради
найефективнішого вирішення своїх внутрішніх задач вступає у відносини з
іншими країнами у сфері економіки, політики, культури, розбудови
збройних сил. З їх допомогою, держава може швидше і ефективніше
вирішувати ті проблеми, які вона з тієї чи іншої причини не може
вирішити самостійно, особливо тоді, коли для цього нема необхідних
сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це призводить до того, що
значна частина зовнішніх функцій є по суті продовженням внутрішніх,
особливо в державах з однотипною соціальною базою. В сучасних
демократичних державах процеси їхньої взаємозалежності привели до
створення таких міжнародних утворень, як Європейська співдружність,
Співдружність Незалежних Держав.

§ 3. Внутрішні функції держави

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає політична
функція, яка спрямована на забезпечення народовладдя, розвитку
демократичних форм і інститутів, врегулювання політичних конфліктів.
Діяльність держави по здійсненню політичної функції складна,
багатогранна і по суті створює умови для ефективного виконання інших
функцій. При виконанні політичної функції держава із всього спектру
політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.

Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом
прийняття відповідних законів та інших державних рішень, реалізацію прав
громадян на участь у формуванні державної влади і прийнятих нею рішень.
Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування
народу, його залучення до вирішення державних справ, формування
демократичного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також шляхом реформування державного
механізму; вироблення правових статутів для діючих у суспільстві
політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; прийняття
відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, припинення
незаконних дій; виконання дій, спрямованих на налагодження всебічних
зв’язків з населенням країни.

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робота по
реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламентацію
взаємовідносин між різними етносами. Першорядне значення має створення
сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури,
мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона
сформувалась за кордоном. Саме найменування держави бере свій генезис у
найменуванні провідної (титульної) нації. Водночас держава повинна
виявляти і узгоджувати національні інтереси, враховувати їх у своїй
політиці, в тому числі при прийнятті державних рішень, своєчасно
виявляти джерела загострення напруги в національних відносинах і
використовувати державно-правові механізми для вирішення демократичним
шляхом національних протиріч.

Безпосереднім продовженням політичної функції в демократичній державі є
функція по охороні прав і свобод людини та громадянина. В її основі
лежить політика визнання людини найвищою соціальною цінністю,
невідчуженості та непорушності її основних конституційних прав і свобод.
Виходячи із верховенства права над державою, вони визначають зміст, сенс
і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судових органів.
Права і свободи людини становлять основу політики у відносинах з іншими
державами і з усім світовим співтовариством. Сьогодні відбувається
інтернаціоналізація проблеми прав людини внаслідок переростання її із
внутрішньої справи держави у фактор міжнародної політики.

Важливим напрямком діяльності держави по забезпеченню основних прав і
свобод є розширення змісту і характеру системи їх гарантій. Так, у сфері
політичних прав це створення належних демократичних умов для участі
громадян у справах держави, демократичних виборах тощо; у сфері
економічних прав — створення умов для вільного володіння власністю тощо.
Особливого значення набувають юридичні гарантії, які надають людині
можливість самій використовувати та захищати свої права і свободи. Для
цього законодавець у законі повинен передбачати способи їх здійснення,
встановлює процедури їх захисту, особливо у сфері правосуддя.

Виконання функції захисту прав і свобод людини і громадянина
здійсняється системою державних органів, серед яких важлива роль
належить органам правосуддя, внутрішніх справ, державної безпеки тощо.

Економічна функція держави спрямована на забезпечення нормального
формування, функціонування та розвитку економіки країни, на захист
існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.

В умовах ринкової економіки економічна функція конкретизується в цілому
ряді напрямків діяльності держави. Передусім йдеться про розробку
економічної політики в масштабах країни; управління підприємствами і
організаціями, які становлять державну власність і мають
загальнодержавне значення (ядерна енергетика, діяльність у космосі,
загальнодержавний транспорт, зв’язок та ін.); встановлення правових
основ ринку, зокрема для забезпечення рівноправності усіх форм
власності, правового захисту власника, припинення недобросовісної
конкуренції (монополізму), охорони прав споживача від недобросовісного
виробника тощо; здійснення дотацій, фінансування окремих форм економіки;
регулювання в опосередкованій формі ціни і заробітної плати (податки,
встановлення мінімуму заробітної плати і т. ін.); здійснення контролю за
дотриманням законності підприємцями, юридичними особами, а також різними
організаціями, установами, які займаються підприємницькою діяльністю
тощо.

Соціальна функція спрямована на створення умов, які забезпечують
нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних
можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного благополуччя
(гарантовано з боку держави прожиткового мінімуму), соціальної
захищеності особистості. Її здійснення відбувається у двох важливих
напрямках: перший — забезпечення права кожного на свободу праці,
зайнятості населення, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов
праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і
страхування; другий — соціальний захист тих, хто потребує державної
підтримки — безробітних, інвалідів, літніх людей, багатодітних сімей,
сиріт, дітей в неповних сім’ях, пенсіонерів, студентів. В умовах
міжнаціональних конфліктів до цієї категорії додаються біженці і
вимушені переселенці. Належне виконання державою соціальної функції
багато в чому залежить від матеріальних можливостей суспільства, від
наявності певної матеріальної бази.

Екологічна функція, або функція охорони природи та раціонального
використання природних ресурсів, спрямована на забезпечення екологічного
благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у
зв’язку з розвитком науково-технічної революції, яка створюючи великі
блага для людей, разом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у
суспільне виробництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних
системах: забруднення повітря і водних джерел, підвищення радіації, що
стало серйозною загрозою рослинному і тваринному світу, здоров’ю та
життю людини. За цих умов проблема екології стала основною не тільки в
межах окремої країни, але і в глобальному міжнародному масштабі,
перетворившись на проблему рятування землі, усього людства.

Основний зміст екологічної функції становить державне управління і
координація діяльності в галузі охорони довкілля. Так, держава здійснює:
планування і державне нормування якості довкілля; вживає заходів для
відвернення екологічно шкідливої діяльності, попередження і ліквідації
аварій, стихійного лиха, катастроф; державне страхування громадян,
утворення резервних фондів допомоги для відшкодування шкоди, заподіяної
здоров’ю громадян внаслідок забруднення природи та інших шкідливих
впливів; державного контролю за додержанням природно-охоронного
законодавства, притягнення до відповідальності осіб і організацій, які
винні в порушенні екологічних вимог.

Функція податкообкладання і фінансового контролю спрямована на
формування та поповнення казни, передусім державного бюджету, місцевих
бюджетів, за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за
утворенням, розподілом і використанням всіх ресурсів фінансової системи
країни. Податки, як відомо, призначені для покриття витрат на утримання
державного апарату, перерозподіл доходів серед різних груп і верств
населення, для забезпечення перспективного економічного, культурного,
іншого розвитку країни. Фінансовий контроль потрібен для перевірки
фінансових зобов’язань перед державою, перевірки додержання правил
фінансових операцій, контролю за правильністю використання юридичними
особами державних фінансових ресурсів, які перебувають у їх
розпорядженні; попередження та усунення порушень фінансової дисципліни;
правильності нарахувань податків, своєчасності їх сплати тощо.

Держава має широке коло суб’єктів фінансового контролю. Зокрема, в
Україні — це Рахункова палата Верховної Ради України, Центральний банк
України, Міністерство фінансів та ін.

Функція розвитку культури, науки і освіти покликана підняти культурний і
освітній рівень громадян, необхідний для цивілізованого суспільства,
створити умови для їх участі в культурному житті суспільства,
користування відповідними культурними і науковими установами і
досягненнями, забезпечити науково-технічний прогрес розвитку
суспільства. Її зміст становить різноманітна державна підтримка розвитку
культури — літератури, мистецтва, театру, кіно, музики, архітектури;
зберігання історико-культурних пам’ятників, історичних комплексів,
заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек, фізичної культури і
спорту; розвиток науки, її інтеграція в нові ринкові умови; створення
сприятливих умов для творчої діяльності наукових колективів і для
вільної змагальності різних шкіл і напрямків; підтримка пріоритетного
розвитку фундаментальних теоретичних досліджень і принципово нових
технологій тощо.

Державна підтримка (фінансова, матеріальна тощо) освітянських, виховних,
наукових установ, установ культури особливо необхідна в умовах ринкових
відносин. Держава повинна звільняти вказані сфери суспільного життя від
ринкових механізмів, брати їх, як правило, на своє повне забезпечення.
Охорона здоров’я, освіта, культура, повинні стати загальнодоступними,
оскільки в цьому разі йдеться про головні соціальні цінності: здоров’я і
інтелектуальний потенціал суспільства.

Функція забезпечення режиму законності і правопорядку спрямована на
ствердження панування права, створення належних правових та політичних
умов для життєдіяльності громадян, суспільства і функціонування правової
та політичної систем.

Головними напрямками діяльності держави по забезпеченню законності і
правопорядку є: удосконалення роботи законодавця по прийняттю доступних
населенню законів, доведення їх до відома населення; підвищення ролі
правосуддя; покращення організації роботи правоохоронних органів,
особливо в боротьбі з організованою злочинністю; всебічне розгортання
демократичних принципів і норм у діяльності державного апарату.
Особливої уваги заслуговують заходи по підвищенню правосвідомості як
громадян, так і посадових осіб. Правове виховання покликане довести до
свідомості людей розуміння необхідності знання ними законів і виконання
їх вимог; а також знання своїх прав і вміння їх відстоювати та захищати
законним способом, прищепити кожному громадянину почуття нетерпимості до
будь-яких порушень законодавства. З цією метою повинна організовуватись
відповідна система правового виховання, навчання, засобів пропаганди і
систематичної роботи в цьому напрямку. Все це зрештою повинно сформувати
у людей переконання в необхідності виконувати вимоги закону і рішень
державної влади.

§. 4 Зовнішні функції держави

Найважливішим спрямуванням зовнішньо-політичної діяльності держави є її
військова (оборонна) функція. Позитивними проявами цієї функції є
збройний захист цілісності і недоторканності власної території,
виконання міжнародних зобов’язань. У разі застосування, на противагу
мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних
конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї
функції.

Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування
держави. У сучасних умовах превалює позитивний бік цієї функції.

Робота по обороні країни може здійснюватися за різними напрямками:
вироблення оборонної стратегії; зміцнення збройних сил; відбиття
агресії, охорона державних кордонів. Виконання завдань відповідно до
міжнародних договорів повинно бути спрямоване на зміцнення, підтримання
системи колективної безпеки.

Починаючи з другої половини ХХ століття, дедалі більшого значення в
сучасних умовах набуває функція забезпечення миру і підтримки світового
порядку, проведення дипломатичної роботи по припиненню існуючих і
неприпущенню нових конфліктів. В її основі лежать принципи
незастосування сили, мирне вирішення спорів, рівної безпеки держав,
подолання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало
зрозумілим, що тільки внаслідок спільної діяльності держав можна
забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий
порядок.

Найголовнішими напрямками цієї функції є проведення роботи по
роззброєнню, нерозповсюдження зброї масового ураження, додержання
зобов’язань по забороні ядерних випробувань, поступової ліквідації
ядерної зброї.

Все більш значущим стає напрямок діяльності по співробітництву
організації колективних дій у сфері боротьби з міжнародним тероризмом.
Постійною турботою держави є участь у боротьбі з організованою
злочинністю, в тому числі з контрабандою всіх її видів, наркобізнесом
тощо.

Підтримання світового порядку здійснюється шляхом участі міжнародного
світового співтовариства в урегулюванні локальних конфліктів, під час
яких порушуються права людини, особливо стосовно національних меншин, що
вимагає міжнародного втручання. При цьому слід наголосити на підвищеній
відповідальності за підтримку світової стабільності і порядку у
сучасному світі таких держав, як США, Англія, Франція, Німеччина,
Італія, Росія, Україна та ін. В основному збройними силами саме цих
країн проводяться воєнні акції (операції) по припиненню збройних
конфліктів, встановленню та підтримці миру в певних регіонах.

У забезпеченні миру і підтримки світового порядку важлива роль
відводиться міжнародним організаціям. Головна з них — Організація
Об’єднаних Націй, яка була створена в 1945 році за ініціативою глав
держав — переможниць у Другій світовій війні.

Нині дедалі більшого розвитку набуває функція співробітництва сучасних
держав. Йдеться про розвиток політичних, економічних, правових,
культурних, інформаційних та інших відносин, що базувалися б на
гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Роль цієї функції
особливо важлива в умовах постконфронтаційного періоду відносин між
головними державами світу, коли людські цінності визнаються як головні
орієнтири в міжнародному спілкуванні, коли робиться пошук прийнятних для
обох сторін рішень проблем, що торкаються інтересів того чи іншого
народу і світового суспільства в цілому.

До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що
виходять за межі кордонів однієї держави; охорона природних ресурсів і
навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист
світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і
виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та
енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. На основі взаємних
домовленостей держави узагальнюють і відповідну національну політику.

Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні проблем,
пов’язаних із засвоєнням космічного простору, зокрема збереженням його
чистоти.

Заради вирішення цих завдань і виходячи з власних інтересів Україна
співпрацює у різних напрямках з іншими державами і міжнародними
організаціями — ООН, ОБСЄ, СНД, Рада Європи тощо.

Ця співпраця відбувається у суперечливій складності сучасного світу. Між
окремими державами можуть виникати і виникають окремі неузгодженості,
причиною яких є їх різні інтереси. Але вирішення суперечок у межах
здійснення функцій міжнародного співробітництва повинно здійснюватися на
компромісних засадах, на основі запобігання загостренню тій чи іншій
ситуації.

В Україні, як і в інших країнах колишнього Союзу РСР, щодалі більшу роль
відіграє функція інтеграції в європейську та світову економіку. Вона
випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює
широке коло відносин — виробничі, науково-технічні, валютні, кредитні,
транспортні, у сфері яких окремі держави доповнюють одна одну на основі
розподілу праці, взаємообміну, взаємоузгодження шляхів розвитку і т. ін.

Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи
суверенітету держав над їх природними ресурсами (кожна держава вільно
розпоряджається ними); свободи вибору інтеграційних зв’язків; рівності,
взаємовигідної співпраці, незастосування дискримінаційних заходів.
Відповідно до них будується державно-правовий захист права власності та
іноземних інвестицій, які зокрема повинні бути захищені від
націоналізації та експропріації.

§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави

Держава здійснює функції через свій механізм шляхом використання різних
форм і методів. Серед форм діяльності держави пріоритетне місце
посідають правові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій.
Саме в них відображається зв’язок держави і права, обов’язок держави при
здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.

Правові форми діяльності держави — це визначений законом (юридично
оформлений) порядок здійснення компетентними органами і особами юридично
значущих дій, спрямованих на здійснення функцій. Правові форми
діяльності держави характеризується рядом ознак, які відрізняють їх від
інших організаційних форм.

1. Вони є системою юридично значущих дій, які здійснюються органами
держави, посадовими особами та іншими уповноваженими на те суб’єктами.
Властивість “юридично значущих” дії набувають завдяки їх спрямованості
на реалізацію суспільних потреб саме правовими засобами. Вихідне і
заключне призначення цих дій полягає в забезпеченні впливу держави на
суспільні відносини шляхом утворення нормативних приписів, прийняття
нормативно-правових актів та забезпечення їх реалізації.

2. Предметом юридично значущих дій є певне коло юридичних засобів, які
підлягають вирішенню на користь і для задоволення інтересів зацікавлених
суб’єктів. Так, прийняття закону повинно відповідати інтересам народу і
держави, винесення судом рішення — інтересам позивача чи відповідача.

3. Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких
юридичних засобів, як розробка і прийняття нормативно-правових актів,
видання актів тлумачення норм права, прийняття індивідуально-правових
актів в порядку застосування норм права тощо. Правові форми здійснення
функцій держави уособлюють механізм правового регулювання.

4. Результати застосування окремих правових форм закріплюються у
визначених законом юридичних актах (закон, постанова Уряду, рішення
суду, міжнародний договір тощо).

5. Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, регулюється
процедурно-процесуальними нормами. Він може бути регламентованим
детально (наприклад, регулювання процедури діяльності судових органів
процесуальними кодексами) або ж фрагментарно (регламентація процедури
діяльності окремих органів держави, посадових осіб при вирішенні ними
юридичних питань).

Головними правовими формами здійснення функцій держави є такі:

правоутворююча діяльність — сукупність дій, спрямованих на розробку,
прийняття, зміну та систематизацію нормативних приписів,
нормативно-правових актів; за її допомогою держава здійснює вплив на
суспільні відносини шляхом закріплення або встановлення
нормативно-правової основи їх регулювання;

правозастосовча діяльність — сукупність юридично значущих дій органів
держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів,
які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних
життєвих ситуацій; через них відбувається індивідуалізація загальних
правових правил поведінки.

правоохоронна діяльність, предметом якої є ті юридичні питання, що
пов’язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована
на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких
посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб’єктам
права, інтересам суспільства, правопорядку;

контрольно-наглядова діяльність — здійснення дій по нагляду за
відповідністю закону змісту правових актів, їх приписів, а також
додержанням, виконанням та застосуванням норм права суб’єктами
суспільних відносин;

інтерпретаційно-правова форма — діяльність уповноважених на те державою
суб’єктів права по офіційному тлумаченню чинних норм права, результатом
чого є видання спеціального інтерпретаційного акта;

засновницька (установча) діяльність — сукупність юридично значущих дій,
спрямованих на створення, формування, перебудову державних органів, їх
структурних підрозділів та державних установ.

Від правових форм слід відрізняти фактичні (організаційні) форми
реалізації функції держави. Вони уявляють собою такі фактичні дії, які
спрямовані на сприяння реалізації функцій держави. Це:

організаційно-господарська діяльність — сукупність поточних
господарських, оперативно-технічних дій по матеріальному забезпеченню
виконання різних функцій держави (економічне обґрунтування,
оперативно-ревізійна діяльність, бухгалтерський облік, статистика,
організація постачання, і т. ін.);

організаційно-регламентаційна діяльність — здійснення оперативної
поточної організаційної роботи по вирішенню тих чи інших
конкретно-політичних завдань, техніко-організаційному забезпеченню
функціонування різних ланок державного механізму.

При здійсненні своїх функцій держава використовує також різноманітні
методи: законності, примусу та інші.

Метод законності, як один із найуніверсальніших методів державного
керівництва суспільством, виражається в організації суспільних відносин
шляхом видання і неухильного здійснення правових законів, інших правових
актів. Метод законності призваний виконувати функцію гаранта від
можливих проявів суб’єктивізму, волюнтаризму в діяльності державного
механізму, провідника в суспільне життя принципів верховенства права і
закону.

Метод інформаційного впливу на суспільство — проведення державою через
засоби масової інформації роботи по повідомленню населення про прийняті
державні та правові рішення, формуванню суспільної думки,
цілеспрямованому регулюванню інформаційних потоків і т. ін.

Метод переконання зводиться до заохочення суб’єктів суспільних відносин
до певних дій (поведінки, діяльності), які відповідають їх волі без
застосування силового тиску, таким чином забезпечуючи свободу вибору.
Переконання в основному здійснюється через такі юридичні засоби, як
суб’єктивні права, законні інтереси, пільги і т. ін.

Методи рекомендації і заохочення мають місце тоді, коли держава орієнтує
й спонукає суб’єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки,
який є бажаним з її точки зору. Використовуючи ці методи держава може
досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності.

Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх
невиконанні. Він виражається в схиленні суб’єктів суспільних відносин до
певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким
управляють), таким чином обмежуючи свободу їх вибору. Примус може
здійснюватись через такі юридичні засоби, як міри припинення здійснення
правопорушень, покарання тощо.

Крім перелічених держава використовує й інші форми і методи. Однак
названі належать до ключових, основоположних.

Розділ VI. Форма держави

§ 1. Поняття і структура форми держави

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості
організації державної влади, порядок утворення державних органів і
специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів,
прийомів, що використовуються державною владою у відносинах з
суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації
влади історично мінливі, залежні від багатьох чинників. Зміст і смисл
поняття “форма держави” в суспільній думці змінювалися неодноразово —
від Арістотеля і до наших днів. Наукою вироблена універсальна
конструкція, виражена в понятті форми держави для характеристики
численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з
точки зору свого головного змісту, — організація політичної влади, то
форма держави розкривається через спосіб організації, існування,
зовнішнього виразу цієї влади в суспільстві.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три
основних аспекти її організації: юридично визначений порядок створення
державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни;
правове закріплення устрою державної влади, її територіальної
організації; легітимність прийнятих у даній державі методів і прийомів
здійснення влади, використовуваних нею ресурсів (матеріальних,
інформаційних, силових та ін.) тощо. Таким чином, поняття “форма
держави” відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про
різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної
сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів
організації державної влади. Держава — складно організована система,
тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольовано лише на
теоретичному рівні: в реальному житті держави вони характеризуються
взаємодією і взаємовпливом.

На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення
класових сил, соціальних груп, характер діяльності владних еліт,
національних взаємовідносин, рівень і особливості політичної свідомості
та культури населення, традиції. Як відкрита система держава, в тому
числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На
основі впливу цих факторів держава має робити вибір способів здійснення
державної влади — різних за змістом видів політичного режиму.

Способи організації державної влади, які становлять поняття “форма
держави”, розкриваються через способи та порядок утворення і організації
вищих органів державної влади, правовий (передусім — конституційний)
порядок їх взаємовідносин між собою і з населенням. Ці моменти
відображені у понятті “форма правління держави”. Способи територіального
устрою державної влади і організація системи державних органів, що
відповідає цьому устрою, їх правове закріплення відбиті в понятті “форма
державного устрою”. Сукупність способів здійснення державної влади,
реальна оцінка взаємодіючих і поєднаних нею правових та неправових
методів розкривається через поняття політичного (державного) режиму.

Отже, форма держави — це взяті в єдності способи організації державної
влади, її устрою і методів її здійснення. Це вироблена юридичною і
політичною науками категорія, що відбиває сукупність і
взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної
влади.

§ 2. Форма правління держави

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження
вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер
взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні
вищих органів влади; взаємовідносини між вищими органами влади і
населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень;
тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади;
способи легітимації державної влади та її підстави. Традиційно в науці
розрізняють дві форми правління — монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, при якій систему вищих органів
влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково
зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок
представникам правлячої династії. Загальні юридичні ознаки цієї форми
державного правління історично склалися протягом тривалого часу. Вони
такі:

а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у
спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб’єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх
виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії
поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія — така форма правління, де влада монарха не
обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль
єдинодержавного правителя. Її різновидом є деспотична монархія —
історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її
перший етап. Влада монарха-деспота спирається на могутній
військово-бюрократичний апарат. Монархії типу східної деспотії
характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна
легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання
харизматичного лідера-монарха, наділення його особливими рисами,
сакралізація, непорушний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних
держав, де відбувається політична і економічна централізація влади яка
концентрується в руках монарха. Його влада не є необмеженою, поділ влади
не здійснено, а станово-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і
конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних
органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави
держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими
Соборами в Росії). Такі монархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: дуалістичні і
парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими
ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення
монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд,
відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони
парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону.
Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в ХХ
столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди
дуалізму в перебігу становлення конституційної буржуазної державності в
європейських державах (Англія ХYII століття). Дуалістична монархія
характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму
до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів
і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає
функції глави держави і має виключно представницькі повноваження;
законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який
формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений
права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які
видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо
схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох держав Європи
(Англії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

Республіка — форма правління, при якій вищі органи державної влади
обираються громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними
представницькими (виборними) установами.

Основні юридичні ознаки республіки:

влада вищих органів обмежена строком, закріпленим у конституційних
законах;

виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої
влади та глави держави (президента);

відповідальність глави держави;

верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.

Республіканське правління в сучасному світі поділяється на
парламентські, президентські та змішані республіки.

До основних ознак парламентських республік належать:

1) формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе
відповідальність за свою політичну діяльність;

2) вибори до парламенту одночасно передбачають питання формування ним
уряду;

3) уряд формується парламентом (головним чином з числа депутатів
парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка
отримала більшість депутатських місць);

4) виконавча влада існує окремо від президента: на нього покладені
номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду
(прем’єр-міністру, канцлеру тощо);

5) уряд користується підтримкою парламентської більшості і відповідає
перед парламентом, який може відправити уряд у відставку і сформувати
новий;

6) розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в
руках парламенту;

7) особливості виборів президента: він може обиратися парламентом за
правилами парламентської процедури (наприклад, у країнах Східної
Європи — Албанії, Угорщині, Чехії, Словакії, Югославії) і нести
відповідальність згідно з конституціями перед парламентом; крім того, у
парламентських республіках президент може обиратися двома шляхами:
парламентом за участю представників адміністративно-територіальних
(автономних) одиниць і спеціально створеним органом, який складається з
парламентарів та представників суб’єктів федерації.

Позитивні якості парламентських республік звичайно вбачають у їх
здатності частіше встановлювати стабільну демократію і надавати
політичному процесу певної гнучкості. Недоліки пов’язуються з
нестабільністю виконавчої влади, що виражається в частих урядових кризах
при умові відсутності стабільної правлячої більшості в парламенті.

Президентська республіка. Її основні ознаки й особливості:

1) президент об’єднує повноваження глави держави і глави уряду
(виконавчої влади);

2) позапарламентський метод обрання президента: він обирається шляхом
загальних виборів;

позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає
президент);

4) відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе
відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв’язку з
цим парламент (наприклад, Конгрес США) не має права відкликання уряду:
можливий навіть протилежний партійний склад парламенту й уряду;

5) президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;

6) президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту,
однак воно може бути скасоване (переборене) більшістю голосів у
парламенті (як правило, двома третинами голосів).

7) іноді в законодавстві передбачається можливість введення прямого
президентського правління з метою підтримання стабільності.

Однак цей тип республік має і недоліки (президент не залежить від вотуму
довіри парламенту, не несе відповідальності перед ним; часто виникає
загроза конфліктів між парламентом і президентом).

Напівпрезидентська республіка. Республіки не завжди відповідають ознакам
їх “чистих” парламентських і президентських форм. Можуть бути створені й
інші моделі республіканського правління, що поєднують у собі ознаки як
парламентських, так і президентських республік. Головним показником при
цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту
в механізмі формування уряду. Специфіка цього механізму і дозволяє
вирізнити вид президентсько-парламентської республіки. Тут президент
відіграє більш важливу роль, аніж у парламентській республіці: він
обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду,
призначення на ключові посади. Однак уряд, з одного боку, залежний від
президента, а з другого — відповідальний перед парламентом, може бути
замінений президентом (наприклад, Веймарська республіка або П’ята
французька республіка) і, навпаки, не може бути відкликаний ним
(наприклад, у Швейцарії).

Співвідношення повноважень вищих органів влади може бути різним:

а) президент пропонує кандидатуру глави і членів уряду, а парламент
призначає їх (наприклад, у Польщі, Фінляндії);

б) глава держави пропонує кандидатури членів уряду, парламент схвалює їх
і глава держави їх призначає (наприклад, у ФРН);

в) глава держави призначає главу і членів уряду, а парламент схвалює
(наприклад, у Греції, Італії).

В Україні парламент дає згоду на призначення президентом
прем’єр-міністра (ст. 85 п. 12, ст. 106 п. 9 Конституції України). Щодо
складу українського уряду, то згідно зі ст. 106 п. 10 Конституції
України Президент України призначає за поданням Прем’єр-міністра членів
Кабінету Міністрів України.

§ 3. Форми державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому
державна територія поділяється на складові частини, а порядок
взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах.
Усі держави за формою устрою поділяються на дві групи — прості
(унітарні) і складні (федерації і конфедерації).

Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на
адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави
такі:

а) вона не містить у собі відокремлених територіальних утворень, що
мають ознаки держави;

б) являє собою централізовану державу (місцеві органи підконтрольні
центральній владі);

в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб’єктом міжнародного
права (адміністративно-територіальні одиниці такого права не мають);

г) має єдину систему законодавства;

д) має одноканальну систему загальнодержавних податків (на відміну від
федеративних держав);

є) громадяни мають єдине громадянство.

У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити автономні
територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які
здійснюють деякі передані їм центральною владою суверенні права. Саме
такою одиницею в складі України є Автономна Республіка Крим. В основу
територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності
державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності,
комплексності і керованості її частин, поєднання державних і
регіональних інтересів.

Федеративна держава — це складна союзна держава, що містить у собі
державні утворення (суб’єкти федерації), які мають юридично визначену
політичну самостійність.

З юридичної точки зору федерація означає створену за принципами
федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих
територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси
держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції
федеральної державної влади.

Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неоднорідність
федеративно організованих держав. Можна припустити, що у світі є стільки
моделей федерації, скільки й федеративних держав.

Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні
відповідати певним специфічним ознакам, які полягають у тому, що:

а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві
системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб’єктів
федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів
(судових, контрольно-наглядових та ін.);

б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство
федеральне і законодавство суб’єктів федерації; в той же час ніякі
доповнення не можуть бути внесені до конституції, якщо вони не схвалені
суб’єктами федерації);

в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також
громадянство суб’єкта федерації (штату, землі, провінції тощо);

г) суб’єктом міжнародно-правових відносин може виступати, як правило, не
тільки держава в цілому, але й суб’єкти федерації;

д) існує двоканальна податкова система (державні податки
загальнофедеральні і податки суб’єктів федерації);

е) суб’єкти федерації самостійно вирішують питання свого
адміністративно-територіального устрою;

ж) суб’єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;

з) для федерації, як правило, характерна наявність двопалатних
парламентів: головний законодавчий орган федерації (парламент) повинен
бути бікамеральним (двопалатним), а суб’єкти федерації мають рівне
представництво в його палатах;

і) федеральна влада має виключне право контролювати впровадження
зовнішньої політики;

к) федеральна влада не має права в однобічному порядку змінити кордони
суб’єктів федерації.

Підставою формування федеративної держави й закріплення федеративних
відносин, в тому числі й питання про розмежування компетенції між
федерацією і її суб’єктами, можуть бути конституція і (або) федеративна
угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації
Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі
федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних,
таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на
іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними органами
держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб’єктам федерації.

Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є
своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл
повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується
конституцією.

Частіше всього в конституціях визначені три сфери повноважень:
федерації, її суб’єктів і питання спільного відання (прикладом
останнього може бути Російська Федерація).

Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом
виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з
яких лише федерація в цілому може приймати рішення, а всі інші питання
залишаються у віданні суб’єктів). До такого кола питань, наприклад,
належать:

а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія, Мексика, ФРН та
ін.);

б) грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія, Канада,
Мексика та ін.);

в) паспортна справа, еміграція, еміграція, пошта (Бразилія, Індія, ФРН
та ін.);

г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія та ін.);

д) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт (США, ФРН,
Швейцарія та ін.);

е) армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та поширення
зброї (Австрія, США, ФРН та ін.).

Розмежування компетенції може здійснюватися й за принципом спільної
компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для
федерації та її суб’єктів, інші питання вирішуються за згодою).

Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за
національним, або з урахуванням обох принципів. Новітня історія
свідчить, що федерації, побудовані на територіальному принципі, є більш
міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті, в основу яких покладений
національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме
тому, що національний чинник, який при побудові федерації вимагає
врахування показників розселення національних етнічних груп, виконує
підпорядковану роль, або фактично взагалі ігнорується (приклади колишніх
СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Статус суб’єктів федерації в історії держав формально визначався
по-різному: суб’єкти юридично визнавалися суверенними державами
(наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними не
закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикладом є
республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації, які
вже не називаються “суверенними”. Останній підхід є більш науково
обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось
іншого суверенного утворення. Разом з тим останнім часом припускається
асиметричність деяких федерацій, коли її суб’єкти мають неоднаковий
юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву), в
силу історичних, політичних, географічних факторів, етнічного складу чи
інших особливостей мають різні відносини з центральною владою,
відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності
юридично неподільної федерації.

На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфедерація являє
собою державно-правовий союз суверенних держав, об’єднаних одним або
кількома органами і створений для досягнення певних цілей. Особливості й
ознаки конфедерації полягають у тому, що:

а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації
зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації
будь-коли;

б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або
кількома державами, тобто конфедерація — це об’єднання
міжнардно-правового характеру;

в) конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кожний член
конфедерації здійснює законодавчі функції в межах суверенної території),
єдиної території створюваного об’єднання, громадянства, фінансової
системи (хоча можуть за домовленістю об’єднуватися митниця, оборона,
управління транспортом, зовнішня торгівля тощо);

г) конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації
утворюються лише з представників держав, що входять до союзу, і не
здійснюють прямої влади над громадянами держав — членів конфедерації;

д) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки урядами держав —
членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право
скасовувати рішення загальноконфедеративного органу;

е) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти
формуються з надходжень — внесків держав;

є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або
перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швейцарська
Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву
“конфедерація”. Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи
також у США, Німеччині, Нідерландах.

§ 4. Політичний режим

Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів
здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні
показники форми державного правління й устрою в конкретній країні.
Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:

а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод
громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та

ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі
меншин) тощо;

б) способи легітимації державної влади;

в) співвідношення правових і неправових способів здійснення владних
функцій;

г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання силових
структур, інших ресурсів влади;

д) механізм ідеологічного тиску.

Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується
рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем
відповідності офіційних конституційних установлень політичним реаліям.
Політичні реалії — невід’ємна характеристика політичного клімату в
будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади
ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від
деспотичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до
сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитарного режиму).
Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов’язаний і з іншим
виміром політичного життя держави — його політичним курсом. Якщо
політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби
їх досягнення. Використання засобів політичної діяльності держави, не
адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дестабілізації,
втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей
(громадяни все менше пов’язують захист власних інтересів і безпеки з
політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного
процесу (держава встановлює суто примусовий контакт з громадянином) і як
наслідок — до делегітимації політичного режиму в цілому, його
невизнання.

Типи політичного режиму традиційно поділяють на демократичні і
недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення їх основних
показників.

Демократичний режим — стан політичного життя суспільства, при якому
державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної
участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики,
утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод
людини. Основним його різновидом традиційно вважався ліберальний режим.
Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли
значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо ліберальна
класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною (демократією
індивідів), то сучасна демократія стала демократією організацій,
політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб’єктів, що
входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія,
в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для
суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися
свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки
держава гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду
(особистості); як соціальному суб’єкту (члену громадських и професійних
груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові, підданцю держави,
міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих
іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного
режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії свобод,
але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх
гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична
демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної
динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії
лібералізму про максимально можливу свободу особистості сьогодні
достатньо використовувані у практиці держав, що переходять до
демократії. Однак для вже існуючих демократичних систем Заходу
лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою
демократичних держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле.
Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та
економічним. I це є закономірним тією мірою, в якій відсутність такого
плюралізму закономірно призводить до переродження демократії в
авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм.

До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і
свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

д) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;

е) реальне здійснення поділу державної влади;

ж) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.

Демократичний режим має кілька основних різновидів:
ліберально-демократичний, радикально-демократичний,
національно-демократичний та ін.

Недемократичні режими — це режими, за яких державна влада здійснюється
шляхом обмеження і порушення формально проголошених прав і свобод
людини.

До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення належать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод
громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх
здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади;

г) застосування примусових методів управління;

д) протиправне використання силових структур;

е) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів у прагненні
держави повністю контролювати всі сфери суспільного життя (економіку,
ідеологію, духовно-культурний розвиток і т. п.).

До антидемократичного типу в історії держав належали такі його
різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в
управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній
безправності підданих); тиранічний (панування жорстких способів
здійснення влади при режимі одноособового правління в античних
державах); військово-диктаторський; расистський; фашистський,
мусульманського фундаменталізму та ін.

Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитарний характер,
який лише проявляється в них різною мірою. Авторитарний режим заслуговує
особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують
формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої
не обмежуються законом, політична опозиція недопустима, офіційно
визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При
тоталітарному режимі (крайня форма авторитарного) особливо помітні
методи силового і ідеологічного тиску, зрощення державного апарату з
партійним, жорстка централізація управління, протизаконне використання
силових структур держави, мілітаризація державної політики, підміна
державних і правових механізмів створенням неконституційних органів
(наприклад, органів позасудової репресії в колишніх соціалістичних
державах).

Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди
проявляються поєднання рис авторитарності і демократизму, тобто “чистих”
режимів практично не існує. Це особливо важливо сьогодні для пояснення
суті політичних режимів у державах перехідного періоду: там, де вибір
між демократією й автократією лежить у руслі політичного курсу,
політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного
шляху розвитку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання
благоденства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у
спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній
борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів
здійснення державної влади перехідного періоду. В Україні після
ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної
державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного
режиму з застосуванням авторитарних підходів. Тому повна централізація і
жорсткий державний контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же
показником будь-якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній
спільноті підґрунтям і метою політичної дії не виступає індивід, то там
немає демократії.

Глава VІІ. ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

§1. Поняття і соціальна цінність демократії

Демократія являє собою одне з величезних завоювань світової цивілізації.
Вона є політичним державним феноменом, і її не слід змішувати з
суспільним самоврядуванням, що існує при родовому ладі, в суспільних
організаціях.

Виходячи з дослівного перекладу терміна “демократія” з грецької мови
(demos — народ і kratos — влада), її часто-густо ототожнюють з
народовладдям. Але насправді демократія є лише способом формування і
здійснення влади народа, з яким вона тісно пов’язана. Народовладдя є
суттю послідовно демократичної держави, а демократія — його внутрішньою
формою на відміну від форм правління і державного устрою, які
характеризують форму держави ззовні.

У цілому демократія — це форма такої держави, яка заснована на
здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод
громадян і їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної
влади і контролю за його діяльністю. Використовуючи свої права і
свободи, громадяни повинні сприяти соціальному прогресу, брати участь у
розробці, прийнятті і реалізації державних рішень, забезпеченні
нормального функціонування громадянського суспільства.

Необхідно, щоб демократія була заснована на певних властивих
громадянському суспільству передумовах, в основу яких покладено
забезпечення свободи і рівності громадян і їх об’єднань у всіх сферах
суспільного життя. Йдеться про свободу володіти і розпоряджатися
власністю, вільне підприємництво, створення і діяльність політичних
партій і об’єднань, можливість для них брати участь у формуванні і
діяльності державних органів, здійсненні контролю за ними. Демократії
властива відсутність будь-якої монополії в ідеологічній сфері. У
Конституції України (ст. 15) говориться про те, що “жодна ідеологія не
може визнаватися державою як обов’язкова”. Таким чином, створюється
можливість рівного змагання різних політичних сил, поглядів, концепцій,
у тому числі з використанням засобів масової інформації.

Рівень демократії залежить від соціальної бази, на яку спирається
держава. Так, у Стародавній Греції рівень демократії в Афінах, де
державна влада спиралася на більшість вільного населення, був набагато
вищим, ніж у Спарті, де панувала і, відповідно, користувалася
демократичними установами тільки аристократична верхівка рабовласників.
Формування розвинутої демократії поступово відбувається в умовах
буржуазного суспільства, на базі ліквідації феодалізму, свавілля,
нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення.

Борючись за вільні ринкові відносини, за рівні можливості для всіх на
базі ліквідації привілеїв і свавілля в економіці і політиці, буржуазія
створює найважливіші інститути демократії — вільні вибори, парламент,
поділ влади, проголошує рівність усіх перед законом та інші демократичні
принципи.

Демократія не може існувати поза законом. Як проголошував ще Ш.
Монтеск’є під справжньою свободою слід розуміти “право робити все, що
дозволено законами”. Завдяки обмеженню демократії рамками законності
вона здатна і повинна сприяти зміцненню порядку і стабільності,
узгодженню різних думок, пануванню миру і злагоди в суспільстві. Згідно
з демократичними правовими установами демократія не повинна
перетворюватися на засіб здійснення політичного тиску, викликати
протистояння в суспільстві. Вона призначена для реалізації
загальнолюдських принципів — гідності особи, свободи, рівності,
гуманізму і т. ін. Демократія має бути спрямована на запобігання
конфліктам, поступове зближення точок зору різних політичних сил. Це
досягається шляхом узгоджувальних процедур, компромісів, консенсусу.
Політичний підхід до розв’язання невирішених проблем повинен
здійснюватися виключно в рамках закону і не повинен підміняти юридичний
підхід. Демократії слід бути ефективним засобом втілення в життя
правових принципів свободи і пріоритету прав особи, рівності всіх перед
законом, гарантованості прав. Жодна політична діяльність не повинна йти
всупереч цим принципам.

Саме тому демократія високо оцінюється за шкалою суспільних цінностей.
Чим значущіша її роль у життя суспільства, тим більша її соціальна
цінність. Невмируща загальноісторична цінність демократії полягає в
тому, що вона є втіленням багатовікової мрії людства про забезпечення в
суспільстві для кожної людини справжньої свободи і рівних прав у
економічній, соціальній, політичній сферах. Вона здатна безпосередньо
впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш
ефективному перетворенню в життя державної волі, прийняттю оптимальних
рішень, досягненню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом
волевиявлення волі народу, урахування суспільної думки, забезпечення
громадянського миру, підвищення громадської активності.

§ 2. Форми демократії

Демократія має різні зовнішні прояви, тобто форми. По-перше, вона може
здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених правом
демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. 3
Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною
цінністю. Отже, йдеться про права фундаментальні (конституційні);
верховенство права; права природні (невідчужені) (право на честь і
гідність) і здобуті (похідні) (право утворювати об’єднання, партії);
соціально-економічні права (право на працю); права соціально-культурні
(право на освіту); політичні права (брати участь у виборах); особисті
права (правокористування); галузеві права — цивільні (право
купівлі-продажу); трудові (на забезпечення спецодягу); сімейні (право
вести спільне господарство) та інші. Реалізація і гарантування усього
комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на
демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення
принципів гласності для всіх політичних партій, виборності і
децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів
здійснюються і прогресивні перетворення.

По-третє, демократія знаходить свій вияв і в тому, що громадяни беруть
участь у вирішенні державних справ. Народовладдя має два різновиди:

1) безпосередня (пряма) демократія, яку здійснюють пересічні громадяни
(через вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення і т.
ін.);

2) представницька демократія, яку здійснюють обрані народом депутати
державних представницьких органів.

Однак не можна зводити всі форми демократії до названих двох різновидів,
хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демократії. Передусім
слід пам’ятати, що провідна роль у здійсненні демократії належить
утвердженню прав людини і громадянина, їх захищеності, а також
функціонуванню системи правових органів на основі демократичних
принципів.

В історії вчень про державу та право ще з часів Ш. Монтеск’є та Ж.-Ж.
Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представницької
демократії. Визнаючи, що пряма участь населення у здійсненні
народовладдя є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у
цілому віддають перевагу представницькій демократії. Вони виходять з
того, що представницька демократія дає можливість більш детального
обговорення питань, які вирішуються народним представництвом,
попереднього одержання необхідних обґрунтувань і консультацій,
проведення експертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів,
урахування точки зору меншості. Пряма демократія позбавлена переваг
представницької демократії, які надають можливість досягнення політичних
компромісів і прийняття на цій основі зваженого і раціонального рішення.
Ці переваги відсутні у такому, наприклад, прояві прямої демократії, як
референдум, що може бути проведений як на загальнодержавному, так і на
місцевому рівні і являє собою затвердження народним голосуванням проекту
закону або іншого державного рішення. Роль особи тут обмежена
альтернативою проголосувати “за” чи “проти” на поставлені на референдумі
питання без права внести поправки, доповнення, виказати незгоду з
певними положеннями запропонованого проекту. У практиці найбільш
ефективними є поєднання представницької форми здійснення народовладдя з
безпосередньою формою.

Так, проведення обговорення в засобах масової інформації і
консультативних опитувань населення має на меті урахування громадської
думки представницьким органом — парламентом при остаточному вирішенні
певного питання.

§ 3. Інститути і суб’єкти демократії

Система демократії складається з її інститутів. Кожен інститут
демократії є юридично оформленим самостійним структурним або
функціональним елементом організації державної влади для вирішення
певних завдань політичного життя. Демократія здійснюється через численні
інститути. В одних інститутах превалюють структурні елементи (сесії
представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції і т.
д.), в інших — функціональні (депутатський запит, правотворчий почин,
соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права
громадян, вибори, громадська думка тощо). Можливе й існування
структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіальної або
національної автономії). У сучасних умовах підвищується значення
процедурної регламентації порядку реалізації інститутів демократії, що
багато в чому обумовлює ефективність їх дії. Особливо велике значення
має процедурна регламентація виборів, діяльності органів народного
представництва порядку прийняття законів, проведення референдумів.

Інститути демократії розрізняються за сферами діяльності на економічні
(декларування доходів), політичні (президентське вето), соціальні
(оплачувані відпустки). За формами державної діяльності існують
інститути, що діють у сфері прийняття державних рішень (законодавча
ініціатива, читання законопроектів), забезпечення охорони прав і свобод
громадян і виконання ними обов’язків (Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини, інститути громадських обвинувачів та захисників);
у сфері здійснення правосуддя і контролю за законністю (адвокатура,
звернення до Конституційного Суду). Інститути демократії можуть бути
імперативні (свобода преси, голосування під час виборів) і
консультативні (всенародне обговорення, опит населення).

Демократія здійснюється щодо конкретних суб’єктів. Ними є всі
співучасники суспільних відносин, що складаються під час здійснення всіх
форм і інститутів демократії. Суб’єктами демократії можуть бути людина
(громадянин), державні органи, політичні партії, їх об’єднання,
громадські організації, трудові колективи, виборці виборчого округу,
весь виборчий корпус, групи громадян, депутати тощо. Головним суб’єктом
демократії є людина (громадянин), задоволенню інтересів якого повинні
бути підпорядковані дії всіх інших її суб’єктів.

§ 4. Принципи демократії

Демократія діє на основі розвинутої системи принципів. Коли говорять про
принцип демократії, мають на увазі безумовну вимогу, яка випливає з
самої суті демократії і належить до всіх суб’єктів і інститутів
демократії. До фундаментальних принципів належать принципи гласності,
політичної різноманітності (плюралізм), залучення населення до вирішення
питань державного значення, поділу влади; єдності, рівності і
гарантованості демократичних прав і обов’язків. Вони є запорукою
успішного застосування багатьох інших принципів — урахування громадської
думки, співробітництва різних політичних сил, узгодження їх інтересів,
урахування і охорони прав меншості, взаємоконтролю органів, що належать
до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності
посадових осіб і управлінських органів перед представницькими органами і
населенням тощо.

Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості державного і
суспільного життя, усіх джерел інформації, можливості її вільного
пошуку, отримання і поширення всіма суб’єктами суспільних відносин
відповідно до їх потреб. Гласність покладає на компетентні державні
органи обов’язок систематичного інформування населення щодо подій
державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, хід їх
обговорення і виконання. Необхідною передумовою дії принципу гласності є
заборона цензури, розвиток свободи слова і друку, урахування і
використання в інтересах прийняття державних рішень громадської думки.

Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип
різноманітності. Він поширюється на всі сфери життя суспільства. В
економічній сфері він проявляє себе в існуванні і рівноправності різних
форм власності, в політиці — в існуванні багатьох політичних центрів,
діяльність яких пов’язана з їх боротьбою і взаємодією на базі
підтримання контактів між ними і державою. Ці контакти проводяться
заради вирішення певних політичних питань, передусім формування і
функціонування влади. Плюралізм повинен бути заснований на рівному
ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні для них
рівних можливостей у політичному житті, в користуванні заступництвом
держави. Водночас свобода політичних утворень не виключає негативного
ставлення держави і відмови в державній реєстрації відверто
антиконституційних і фашистських та інших екстремістських партій та
об’єднань. Щодо ідеологічного плюралізму, то він є безпосереднім
продовженням плюралізму політичного. Категорично відкидаючи будь-яку
ідеологічну монополію, ідеологічний плюралізм передбачає можливість
різних ідей, думок, ідеологічних підходів і вільного їх висловлення,
різного трактування окремих явищ суспільного життя. Відкрите
проголошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідеологію, може
бути обмежене лише у разі, коли про заборону її проголошування зазначено
в законі в інтересах охорони прав громадян і суспільної моралі та
безпеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості
існування в демократичному суспільстві, державницької ідеології, яка,
проте, має певні особливості.

Політичний плюралізм передбачає однакове ставлення держави до проявів
волі як більшості, так і меншості. Він виключає будь-яку дискримінацію
меншин етнічних, релігійних, політичних. Державні рішення в умовах
розвинутої демократії не повинні прийматися механічною більшістю
голосів, без попереднього вивчення і врахування інтересів меншості,
проведення відкритих дискусій.

Більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю зберігається право
висувати власні ініціативи, бути репрезентованою в різних державних
органах (наприклад, у комітетах парламенту), виставляти в процесі
дебатів своїх співдоповідачів, критикувати хід виконання прийнятих
рішень і т. ін. Права меншості — етнічної, релігійної, політичної, не
можуть бути скасовані голосами більшості. В інтересах меншості прийняття
важливих рішень згідно з законом відбувається кваліфікованою більшістю
голосів. Принцип урахування прав меншості є важливим засобом посилення
відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і виконанні тих чи
інших рішень. В умовах демократії більшість зобов’язана рахуватися з
точкою зору меншості, консультуватися з нею, прагнути до компромісів, а
краще, до консенсусу, уважно розглядати і обґрунтовано відповідати на
критичні зауваження меншості.

Залучення населення до участі в роботі державних органів може
відбуватися різними способами. Це може мати місце в рамках як
безпосередньої, так і представницької форм здійснення народовладдя
(через депутатів, участь у зборах виборців і трудових колективів,
громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення, участь у
роботі робочих груп при вищих державних органах, постійних комітетів
парламенту і т. ін.). Залучення громадян до участі в роботі виконавчих
органів є дієвим засобом боротьби з бюрократизмом і корупцією.
Розширення участі населення в діяльності всіх державних органів є однією
з форм підвищення ефективності демократії.

До фундаментальних принципів належить і принцип побудови влади в
демократичній державі на засадах її поділу на різні гілки (законодавчу,
виконавчу та судову), який здійснюється спеціально уповноваженими
державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу
діяльності іншої. За цієї умови, враховуючи існування системи стримувань
і противаг між різними гілками влади, виключається можливість узурпації
влади якимось органом чи особою. Таким чином, створюються сприятливі
умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її залучення
до вирішення державних справ.

Яскравим проявом демократії є рівність існуючих у демократичному
суспільстві прав і обов’язків людини та їх гарантованість. Права і
обов’язки в такому суспільстві встановлюються на основі рівності всіх
перед законом. Права кожної особи органічно доповнюються відповідними
обов’язками. При цьому обов’язки щодо прав виступають як гарантії їх
реалізації і захисту. Демократія не припускає прав без відповідних
обов’язків, як і обов’язків без прав. Так, наприклад, права на таємницю
листування забезпечуються встановленням для державних органів заборони
перегляду ними поштових відправлень і правом звертатися у разі порушення
цих обов’язків до компетентних державних органів, включаючи судові.

Рівність прав і свобод особи пов’язана із цілеспрямованою діяльністю
держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх
і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право особи не може
вважатися подарованим їй державою. Усі конституційні права є
невідчужуваними, такими, що не можуть бути звужені, скасовані (ст. 22
Конституції України), є рівними і гарантованими, обмежують державну
владу. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення
людини до компетентних органів для їх поновлення, відшкодувань завданої
шкоди тощо. Йдеться про звернення до судових органів, включаючи
Конституційний Суд, до Уповноваженого Верховної ради України з прав
людини, до органів прокуратури, послуг адвокатів.

Можна назвати і ряд інших принципів демократії, які мають відносно
загальний характер. Серед них принципи пріоритету прав людини,
підзвітність і підконтрольність посадових осіб перед представницькими
органами і народом, співробітництво та узгодження інтересів різних
політичних сил, взаємний контроль різних державних органів і гілок
влади, колегіальність, поєднання безпосередніх і прямих форм
народовладдя та інші.

§ 5. Функції демократії

Під функціями демократії розуміють головні напрямки впливу демократії на
суспільні відносини.

Демократія спрямована і безпосередньо сприяє здійсненню головних
загальнодержавних функцій — економічної, політичної, соціальної,
соціально-культурної. Велика роль в успішному вирішенні і виконанні
завдань, що випливають з цих функцій, належить формуванню громадської
думки і тому, як вона враховується суспільством. Громадська думка
формується шляхом демократичного обговорення тих чи інших проблем
засобами масової інформації, колегіальними дорадчими органами при
Президентові і в структурах виконавчої влади, а також за допомогою
проведення ініціативних експериментів. Усі ці фактори спроможні суттєво
вплинути на вирішення обговорюваних проблем державними структурами —
Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів і т. ін.

Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує
установчу функцію. Це знаходить свій вияв в утворенні органів свого
первинного представництва безпосередньо шляхом всезагальних виборів.
Йдеться про Верховну Раду і Президента України. Ці органи, у свою чергу,
утворюють (обирають або призначають) органи вторинного представництва
населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого
затверджується Верховною Радою України. Функція оптимізації державних
рішень полягає в тому, що держава при вирішенні того чи іншого питання,
керується принципами демократії, використовує свої правові інститути,
щоб таким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього питання
обговорюються постійними комітетами парламенту з залучанням
експертів-науковців, вивченням і урахуванням точки зору всіх політичних
течій, виступів у пресі тощо. Демократія виконує також функцію сприяння
виконанню прийнятих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграє
мобілізація через засоби масової інформації громадської думки, сама
громадськість, участь у судових засіданнях громадських обвинувачів та
захисників та ін. Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок
державного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депутатських
запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих
комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповноважених
Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом.

Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії
у сприянні розвитку особі, її духовного розквіту. Саме на виконання цієї
функції спрямоване широке використання людиною своїх демократичних прав,
участь у проведенні різних громадських акцій, дискусій, підвищення її
політичної і соціальної активності, рівня політичної і правової
культури, правове виховання і т. ін.

§ 6. Демократія і самоврядування

Слід розрізняти демократію і самоврядування, яке теж є однією з форм
здійснення народовладдя. Самоврядування є різновидом соціального
управління (врядування), в основу якого покладене спільне вирішення
учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі
спільною діяльністю у виконанні прийнятих рішень. Це означає, що для
самоврядування характерне поєднання суб’єкта та об’єкта управління, що
не є характерним для демократії. Самоврядування з’явилося задовго до
виникнення демократії — при первісносуспільному ладі.

Діяльність самоврядувальних органів у політичній сфері є одним з
важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її
головних принципів. Держава не повинна втручатися в діяльність
самоврядних органів, профспілок, партій, молодіжних, спортивних та інших
організацій і товариств. Але механізми локального самоврядування при
вирішенні питань державного значення (наприклад, під час виборчої
компанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися
для здійснення демократії, бути складовими частинами загального
механізму народовладдя.

Отже, поняття “самоврядування” не тотожне поняттю демократія. Воно має
складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії
налічується декілька систем самоврядування — по лінії професійних
організацій, партійних, виробничих, за місцем проживання, громадських
об’єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний
характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох головних форм
участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і
безпосередньої, які є властивими як для самоврядування, так і для
демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов’язкових, безумовних вимог,
покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з
демократією. Серед них такі, як свобода, рівноправність, гласність,
поєднання представницьких і безпосередніх форм і т. ін. Здійснення як
демократії, так і самоврядування потребує також застосування принципів
урахування громадської думки, вирішення питань за більшістю при
врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок,
прагнення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципами є
самоорганізація, поєднання суб’єкта та об’єкта управління, участь усіх
суб’єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою
влади тільки власного об’єднання.

§ 7. Демократія в умовах України

Україна сьогодні є посттоталітарною перехідного періоду державою. Цей
факт обумовлює і існуючий у нашій країні рівень розвитку демократії.
Безсумнівними досягненнями демократії є визнання рівноправності
приватної та інших форм власності, встановлення і поступове розширення
режиму гласності, утворення неформальних організацій і об’єднань,
утворення і поступове структурування системи політичних партій,
політичних фракцій, проведення референдумів щодо встановлення суверенної
незалежної України і щодо здійснення конституційної реформи 2000 року,
проведення виборів на альтернативній основі і перехід до виборів на
змішаній мажоритарно-пропорційній основі, поступове структурування
суспільства і парламенту, розширення мережі і підвищення активності
засобів масової інформації, розвиток системи консультативних і
узгоджувальних органів, широке використання громадянами наданих їм
політичних прав і свобод, поступове розширення законодавчої бази
(Верховна Рада прийняла близько 2000 законів), заходи щодо економічного
реформування суспільства.

Величезного значення для розвитку демократії мало прийняття у 1996 році
Конституції України і формування передбаченої нею системи побудованих на
основі принципу поділу влади державних органів. Згідно з Конституцією на
основі принципу верховенства права і міжнародних актів про права і
свободи людини і громадянина здійснюється робота з посилення їх захисту
і гарантування. Цьому сприяють напрямки роботи всієї системи
правоохоронних органів, Конституційного Суду України, Уповноваженого при
Верховній Раді України з прав людини. Особливо слід наголосити значення
підвищення ролі судової системи. З допомогою судів громадяни дістали
можливість захисту своїх прав у разі їх порушення будь-яким державним
органом або посадовою особою. Оскільки конституційні норми визнані
безпосередньо діючим правом, то для такого захисту громадянину достатньо
послатися на встановлення відповідного права нормами Конституції.

Але те, що зроблено, не є підставою для висновку про існування в Україні
розвинутої демократії. Для досягнення високого рівня розвитку демократії
необхідно максимально прискорити демократичні перетворення. Важливим
завданням є завершення створення законодавчої бази реформ, посилення
темпів структурування суспільства, партій і партійних фракцій,
удосконалення виборчої системи, створення умов для реалізації механізму
гарантій прав громадян, особливо соціальних, проведення децентралізації
і дебюрократизації влади і підвищення ролі органів місцевого
самоврядування, широке залучення громадськості до вирішення державних
питань, до боротьби зі злочинністю, суттєве підвищення політичної і
правової культури населення і оновлення складу державних службовців,
завершення створення і покращення роботи системи державних органів, що
захищають права людини, кардинальне підвищення ролі судової системи,
посилення державного і громадського контролю за роботою державного
апарату.

Велику роль у вирішенні цих завдань повинно відіграти проведення
конституційної адміністративної і судової реформи, скорочення і
оновлення державного апарату, подолання бюрократизму і будь-яких проявів
корупції, подолання правового нігілізму.

РОЗДІЛ VIII. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

§ 1. Механізм держави і його структура

При всіх можливих аспектах розуміння сутності держави у практичному
вимірі на перший план виступає її конкретна характеристика, що знаходить
свій вияв у державній діяльності.

Для практичного здійснення функцій держави необхідне функціонування
спеціально утвореного інституціонального механізму, що складається із
різних державних органів, які об’єднуються в багатогалузеву ієрархічну
систему — державний апарат, та інших державних організацій. У цьому
розумінні механізм держави є її атрибутом, відбиває інституціональний
вимір державності, що є найважливішою, передусім юридичною, її
характеристикою. На цьому засноване трактування сутності і змісту
державності під кутом зору інституціонального підходу, головною
особливістю якого є те, що держава трактується насамперед як механізм
(апарат) влади та управління в суспільстві.

З іншого боку, механізм держави повинен розглядатися в контексті
виконання певним прошарком людей особливого різновиду суспільно корисної
праці — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У
такому людському вимірі механізм держави виступає своєрідним фізичним
(людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в
окремий інститут і структурно організований прошарок людей, який
виокремився на етапі формування державності внаслідок суспільного
розподілу праці на керуючих (працівників державного апарату) і керованих
(населення).

Цей підхід позначив перехід від традиційного акценту на формальні
системи державного управління суспільством, звернення до “людського
фактору” управління виключно в прикладному аспекті до його розгляду з
позицій широкого гуманістичного підходу, який призвів до істотної
переоцінки співвідношення об’єктивних і суб’єктивних факторів у
функціонуванні суспільства на користь останнього, а тому й вважається
більш відповідним критеріям сучасного стану розвитку науки. Зокрема,
людський вимір проблематики утворення і функціонування механізму і
апарату держави є методологічним підґрунтям, яке дає можливість
досліджувати складні й актуальні питання його кадрового забезпечення,
державної служби, бюрократії тощо.

Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності соціального
організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя,
чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу
функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу
компетенції державних органів, визначеної в законодавстві.

Так, класичною ліберальною концепцією держави “нічного охоронця”, яка
була домінуючою на ранніх етапах функціонування ринкової системи
виробництва, передбачалось критичне обмеження втручання держави в
суспільне життя і особливо — у сферу економіки. Діяльність держави мала
обмежуватися охороною приватної власності і забезпеченням безпеки.
Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за
таких умов був практично тотожнім поняттю державного апарату як
механізму здійснення політичної влади і зводився до сукупності державних
органів, наділених державно-владними повноваженнями.

Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким
і поняттям державного апарату набуває реальних підстав за умови
розширеного тлумачення соціального призначення держави, державних
функцій як функцій соціально спрямованої держави, які не можуть бути
зведеними лише до політичної діяльності — охорони власності й безпеки.
Соціальна спрямованість держави передбачає розширення сфери її втручання
в суспільне життя, зокрема для вирішення питань макроекономіки, розвитку
галузей виробництва, необхідних для життєдіяльності суспільства,
соціального, в широкому значенні, захисту громадян — підтримки і
розвитку системи освіти, культурно-освітніх закладів медицини, захисту
соціально незахищених верств населення — пенсіонерів, інвалідів,
материнства та дитинства і т. ін.

З іншого боку, розширення можливостей впливу держави на суспільні
відносини в сучасних умовах не повинне приводити до реабілітації
тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтування правами і свободами
людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у
своїй основі громадянського суспільства, на обслуговування потреб
існування й розвитку якого зрештою і спрямована діяльність соціальної
демократичної правової держави. Соціальна спрямованість є органічною
складовою сучасної демократичної й правової організації суспільства і
тому не повинна розглядатися поза межами останніх якісних характеристик
сучасної державності.

Питання розмежування пріоритетів громадянського суспільства і державної
влади з позицій сучасної науки мають вирішуватися на рівні
конституційного регулювання. Так, Конституція України 1996 року
закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою
діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади і
самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії місцевого
самоврядування (ст. 7), свободи політичної діяльності, не забороненої
Конституцією і законами України (ч. 4 ст. 15) і т. ін.

Механізм держави — це сукупність державних органів, установ, підприємств
та інших державних інституцій, за посередництвом яких практично
здійснюються завдання й функції держави.

Отже, до складу державного механізму входять різні за своєю конкретною
характеристикою види державних організацій — органи, установи,
підприємства та специфічні державні інституції. Поняття механізму
держави вперше включив до арсеналу теорії держави і права в середині
60-х років В. В. Копєйчиковим. Загальними рисами для всіх різновидів
державних організацій, які входять до складу механізму держави, є те,
що:

– вони є за своєю природою державними інститутами на відміну від
громадських або приватних організацій;

– за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції держави;

– вони утворюються за рішенням уповноважених державних органів;

– вони утримуються за рахунок бюджетних коштів;

– їх працівники як державні службовці мають особливий статус, передусім
особливі гарантії зайнятості та соціального захисту.

Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлювати державні
органи як найбільш специфічну і важливу для реалізації функцій держави
його частину, про що детальніше йтиметься далі. Водночас разом з
державними органами до складу механізму держави входять різні за
характером і змістом діяльності державні організації — державні
підприємства, державні установи, така специфічна державна інституція, як
збройні сили, що мають окрім вищезгаданих спільних з державними органами
ознак, певні особливі риси, які не дозволяють вважати їх власне органами
державної влади і включати безпосередньо до складу державного апарату.

Державними підприємствами, і передусім заснованими на загальнодержавній
власності казенними підприємствами, вважаються в Україні такі, що
проводять виробничу або іншу діяльність, яка, виходячи з її специфіки,
може здійснюватись тільки державним підприємством, або такі, головним
споживачем продукції яких (більше як 50 відсотків) є держава, або ж
такі, які є суб’єктами природних монополій. Державні підприємства
володіють часткою державної власності на праві повного господарського
відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб’єктами
підприємницької діяльності, несуть самостійну майнову відповідальність,
на них поширюється загальнодозволяючий режим правового регулювання.

Щодо державних установ, то для них специфічною є невиробнича діяльність
в освітницькій, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони
здоров’я і соціального захисту громадян. Державні установи можуть бути
призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для утримання
засуджених тощо. За характером і напрямком своєї діяльності державні
установи не можуть бути прибутковими організаціями і тому перебувають на
утриманні за рахунок коштів державного бюджету.

Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури
механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили.
Збройні сили поза всякими сумнівами підпадають під ті ознаки, що були
кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій.
Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі
необхідності примусу, основним інститутом якого є військові формування.
Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її
недоторканності розцінюється Конституцією України як одна з
найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні
Сили України (ч. 2 ст. 17).

§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки.

Державні органи і їх види

Головними функціями будь-якої держави, в тому числі і сучасної, за всіх
обставин залишаються її функції щодо реалізації політичної влади і
безпосереднього управління суспільством і, відповідно, основним її
інститутом, що втілює саме поняття “держава”, завжди є державний апарат.

На основі приналежності державним органам як певному різновиду державних
організацій, державно-владних повноважень із більш широкого поняття
“механізм держави” виокремлюється поняття “державний апарат”, за
посередництвом якого і здійснюється державна влада і управління
суспільством. Отже, саме йому має бути приділена особлива увага в
контексті більш широкої проблематики механізму держави.

Державний апарат призначений для виконання основних функцій держави щодо
практичного здійснення державної влади і управління суспільством,
різними сферами його життєдіяльності і є невід’ємною, істотною ознакою
як виникнення, так і існування держави.

Таким чином, державний апарат — це сукупність державних органів, їх
ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та
управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування
примусу.

Поняття державного апарату як складової частини категорійного арсеналу
теорії держави і права є узагальнюючим, тобто охоплює всю сукупність
різноманітних за конкретним напрямком діяльності державних органів на
основі спільних для них ознак.

При більш змістовному вивченні державного апарату необхідно розглянути
характерні його ознаки, а саме:

1) державний апарат є основним інститутом держави, безпосереднім носієм
державної влади, яку він уповноважений практично здійснювати і
представляти у відносинах з населенням;

2) державний апарат як система формується й функціонує на основі єдиних
принципів організації і діяльності;

3) державний апарат є складною системою органів, що передбачає поділ на
відокремлені ланки та підрозділи як за функціональним критерієм — на
гілки влади, так і за ієрархічними ознаками — на вищі та нижчі органи,
тощо;

4) первинним елементом державного апарату, з якого складається вся
система державного апарату, є окремий державний орган;

5) у державному апараті зайняті на постійних засадах професійно
підготовлені для здійснення управлінських функцій кадри — державні
службовці;

6) функціонування державного апарату здійснюється в межах і в порядку,
які встановлені законодавством, тобто в певних правових формах;

7) державний апарат спирається у своїй діяльності на матеріальні,
фінансові та інші ресурси;

8) державний апарат спирається у своїй діяльності на можливість
застосування державного примусу.

Отже, державний орган є первинним структурним елементом державного
апарату, саме з державних органів складаються його окремі ланки і
підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.

Державний орган — це структурно виокремлений, внутрішньо організований
колектив державних службовців, який наділений встановленою
законодавством компетенцією для виконання певних владно-управлінських
функцій і завдань держави.

Слід зауважити, що структурно державний орган можна розглядати як
складне утворення, яке включає два відносно відокремлених підрозділи,
один з яких здійснює статутні повноваження цього органу, а інший —
виконує допоміжні функції, завданням якого є забезпечення виконання
державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість
визначити правовий статус різних категорій працівників державного
органу, виходячи з конкретних функціональних напрямів його діяльності, а
також відповідні вимоги та кваліфікаційні характеристики посад на
державній службі.

Різноспрямованість та складність владно-управлінських функцій держави
обумовлює значну кількість та різноманітність за своїми конкретними
характеристиками видів державних органів.

Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні
та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпосереднього
волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади,
або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним
державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним
може бути президент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні
органи утворюються первинними, що є похідними від останніх і їм
підзвітні. Наприклад, згідно з Конституцією України Президент призначає
за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра України і за його поданням
членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій.

Залежно від функціонального спрямування державні органи поділяються на
органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Органом законодавчої
влади виступає парламент, який може бути одно- або двопалатним,
виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні
очолює прем’єр-міністр, а за умов президентського — президент, судам
належить виняткове право на здійснення правосуддя. Функції глави держави
в республіці виконує президент, а в монархіях — монарх (король, емір
тощо). В деяких країнах (Франція) на президента як главу держави
конституційно покладаються арбітражні повноваження щодо узгодження
діяльності відповідних гілок влади.

За територією, на яку поширюються повноваження державних органів, їх
поділяють на центральні та місцеві. В Україні, наприклад, до центральних
державних органів слід віднести ті, повноваження яких поширюються на всю
її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет
Міністрів України тощо. Місцевими державними органами є місцеві державні
адміністрації, місцеві суди, органи прокуратури і т. ін. За умов
федеративного устрою (Росія) державні органи поділяються на федеральні
органи і органи суб’єктів федерації.

Залежно від способу утворення державні органи класифікують на виборні,
призначувані, успадковані. Яскравим прикладом виборного органу є
парламент, призначуваного — Кабінет Міністрів, успадкованого — монарх.

Залежно від особового складу державні органи поділяються на одноособові
і колегіальні. Одноособовими державними органами є Президент,
Генеральний прокурор. Колегіальні державні органи приймають рішення і
вступають у правові відносини лише як певні колективи державних
службовців (парламент, кабінет міністрів).

§ 3. Принципи організації і діяльності державного апарату.

Поділ державної влади

Під принципами організації і діяльності державного апарату розуміють
законодавчо визначені регулятивні, відправні засади і вимоги щодо його
організації і функціонування з метою найбільш оптимального і ефективного
виконання функцій та завдань держави.

До принципів організації і діяльності державного апарату в країнах
соціально-демократичної орієнтації слід віднести:

поділ влади;

виборність вищих органів державної влади;

пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

діяльність у межах компетенції, встановленої законодавством;

професіоналізм і компетентність;

обов’язковість рішень, прийнятих вищими державними органами для нижчих
державних органів;

прозорість;

підконтрольність;

відповідальність;

дотримання прав громадянського суспільства — місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, організацій, установ;

неупередженість здійснення повноважень;

рівне право громадян на доступ до державної служби;

стабільність кадрів;

ефективність.

Детальніше слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки він є
однією з основоположних засад організації і діяльності державного
апарату в умовах становлення в Україні демократичного правління і
правової державності.

Насамперед уточнення потребує питання про те, чи поділяється єдина
державна влада на певні лише відносно відокремлені гілки влади, чи
йдеться про функціонування окремих самостійних влад. Так, Конституція
США 1789 року не містить єдиного поняття державної влади, вказує лише на
окремі види влади — законодавчу, виконавчу і судову. І, навпаки, з точки
зору теорії народного суверенітету, коли народ визнається джерелом
державної влади, передбачається її єдність, яка водночас не виключає
можливості поділу державної влади на окремі її гілки.

Стаття 6 Конституції України не дає чіткої відповіді на це питання,
оскільки в ній йдеться про державну владу, і про окремі види влади —
законодавчу, виконавчу та судову. Однак системне тлумачення норм
Конституції України дозволяє зробити висновок про схильність
конституційних засад української державності до концепції народного
суверенітету.

Поділ державної влади не може бути зведеним до звичного поділу праці
стосовно управління суспільством, який виникає разом з появою такої
складної сукупності державних органів, як державний апарат, і має своєю
підставою спеціалізацію його працівників на певній діяльності —
нормотворчій, виконавчій чи судовій, які вимагають різних здібностей і
навичок, і має на меті підвищення оперативності та ефективності
функціонування державного апарату.

Не є виправданим ототожнення поділу влади з розподілом функцій і
повноважень, оскільки останнє, як юридичне втілення поділу влади, не
відбиває всіх глибинних демократичних його засад. Так, поділ функцій і
повноважень може бути притаманним механізму функціонування державної
влади за умов авторитарного правління, оскільки має на меті лише
підвищення його ефективності і не торкається питань соціальної сутності.
Демократія ж вимагає від державної організації певних поступок у
напрямку врахування інтересів громадянського суспільства, поваги до
політичної свободи своїх громадян.

Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому
вимірі він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення
концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу,
можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини
і громадянина. Поділ влади в цьому розумінні повинен розглядатися не
тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і в
значно ширшому контексті як один із засадничих принципів демократії.
Іншими словами — без поділу влади демократії, в усякому разі, у її
сучасному розумінні, бути не може.

Особливо слід наголосити на тому, що тільки за умов функціонування
механізму поділу влади стає можливим реальне панування режиму законності
в країні, коли жодна з гілок влади не має можливості узурпувати всю
державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою
волю. Отже за таких умов, відносини між ними можна вибудовувати лише на
засадах рівності кожної з гілок влади перед законом.

Поділ влади як принцип організації і функціонування державного апарату
втілюється юридично у поділі повноважень між трьома основними ланками
державного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади, а
також у функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між цими
гілками влади.

Так, згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється
на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи
законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у
встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Єдиним
органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада
України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у
системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні
органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя,
згідно з нормами Конституції, може здійснюватися тільки судами.

Механізм взаємних стримувань та противаг між органами законодавчої і
виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок
єдиної державної влади. Органи законодавчої влади стримують виконавчу
владу, оскільки виконавча влада не може виходити за межі прийнятих
парламентом законів. Уособлений парламентом орган законодавчої влади
формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади —
уряду, здійснює парламентський контроль за діяльністю уряду щодо
виконання ним законів. У свою чергу вищі органи в системі виконавчої
влади наділяються правами законодавчої ініціативи, можуть застосовувати
відкладальне вето щодо законів, прийнятих парламентом.

За парламентсько-президентської форми правління президент, який тяжіє до
виконавчої влади, за наявності певних, окреслених Конституцією умов має
право розпустити парламент і, навпаки, парламент за відповідних умов —
усунути президента з поста в порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від
будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний
Суд як специфічний підрозділ у системі судової влади може стримувати як
законодавчу, так і виконавчу владу шляхом визнання законів, прийнятих
парламентом, і правових актів вищих органів виконавчої влади
неконституційними у разі, якщо вони не відповідають Конституції.

§ 4.Загальна характеристика і функції органів

законодавчої, виконавчої та судової влади

Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади,
яка має виняткові повноваження на прийняття законів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах
називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, у Росії —
Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути
однопалатним (Італія, Швеція та інші країни) або двопалатним (у
федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних
державах — Франції).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регулювання
суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією
України Верховна Рада України (парламент) кваліфікується єдиним
законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної
Республіки Крим вважається Конституцією України лише представницьким
органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного
суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він
виконує ще дві функції:

1) установчу;

2) контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує
або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах
керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних
органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення
Прем’єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників центральних
державних органів.

Контрольна функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент
здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів
(Уряду, міністерств, відомств). Верховна Рада відповідно до Конституції
України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького мандату є найбільш
політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади —
виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона
створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є
випадковим, що в органах законодавчої влади — парламентах не
виключається, а навпаки передбачається створення фракцій політичних
партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її
“першою серед рівних” у системі поділу державної влади. Це приводить до
того, що компетенція органів законодавчої влади може тлумачитись дуже
широко. Так, вважається, що англійський парламент може все, “крім
перетворення жінки в чоловіка і навпаки”. Однак, із цього правила можуть
бути винятки. Як виняток можна сприймати французький парламент, який
внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою
втратив реальні можливості законодавчого впливу на стан речей у країні.
Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої
влади може бути підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної
Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією
України і тому не може вважатися безмежною.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка
має прерогативу виконувати прийняті парламентом закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається
по — різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада
Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з
Конституцією України вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет
Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем’єр-міністр України. До
системи виконавчої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні
органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети та інші
відомства, місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того,
виконавча влада здійснює функцію підзаконного регулювання суспільних
відносин, тобто приймає підзаконні нормативно-правові акти. Наприклад,
Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів
України постанови.

Виконавча влада здійснюється на основі таких принципів, як:

оперативність;

професійність;

компетентність;

відповідальність;

організація на основі адміністративної підлеглості;

законність;

підзвітність перед представницькими органами.

Виконавча влада досить часто і значною мірою небезпідставно асоціюється
з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну
від інших гілок влади вона заснована на гранично визначених ієрархічних
відносинах, які передбачають чітку організацію державно-службових
відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький
характер органу законодавчої влади, а також особливий статус судової
влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх
до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на
державницьку, але і на суспільну їх природу. У сфері виконавчої влади,
як такій області державно-управлінської діяльності, що побудована
передусім на засадах професіоналізму, — містяться найбільші можливості
бюрократичних деформацій, а тому щодо виконавчої влади особливого
значення набувають питання контролю за її діяльністю з боку
представницьких та судових органів, інститутів громадянського
суспільства.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має виняткові
повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення правосуддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та
самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не
має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України
правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускається. Самостійність, означає, що суди при здійсненні правосуддя
не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керуватися тільки
законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення
кримінальних, цивільних, а також справ з адміністративних правопорушень
(суди загальної юрисдикції), господарських справ (господарські суди), а
також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових органів полягає в
суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури,
яка гарантує демократизм і виваженість правосуддя, обґрунтованість і
законність судового рішення. До конституційних принципів судочинства
належать такі:

рівність прав громадян на судовий захист;

гласність;

законність;

рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);

змагальність сторін;

обов’язковість судових рішень;

оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бути оскарженим до
вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і
свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в
умовах формування правової державності має стати основною формою їх
юридичного захисту і тому підлягає всебічному розвитку і підтримці.

Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в
системі державно-правових інститутів правової державності. Тому правова
держава є “державою суддів” у тому розумінні, що судова влада в умовах
функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до
права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість для
суду розглядати позови щодо відповідальності органів державної влади
перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обмеження їх прав чи
свобод.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі
належить остаточний вердикт у вирішенні юридичних спорів та конфліктів,
найбільш яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України,
які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для
констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що
судді є юристами за фахом.

§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих
державних органів з органами місцевого самоврядування

З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управління на рівні
адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система
місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації
безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження
загальнодержавних та місцевих інтересів, що є невід’ємною рисою системи
сучасного демократичного правління. Ідея самоврядування ґрунтуються на
визнанні шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань
місцевого значення, що може призвести до нехтування правами територій,
бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Поряд з організацією органів державної влади, що покликані на засадах
централізації вирішувати питання загальнодержавного значення, функціонує
система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого
самоврядування, які діють на підставі безпосереднього мандата жителів
територіальної громади, повинні мати власну фінансово-економічну базу і
визначену законом компетенцію щодо вирішення питань місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося воно з боротьби
середньовічних європейських міст з феодалами за свої власні права. Це
знайшло своє втілення в Магдебурзькому праві. У деяких з країнах
розвинутої демократії органи місцевого самоврядування здійснюють майже
всі функції місцевої влади. В інших країнах (таких, як, наприклад,
Франція) виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах
співіснування та співробітництва місцевих органів державної влади і
місцевого самоврядування на основі розподілу компетенції. Повна
відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна для
авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з органічних рис
яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній
безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в областях і районах,
містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації,
які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і
звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів
України.

Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місцеве
самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна,
фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає
підстави для його кваліфікації як самостійного інституту представницької
влади, який безпосередньо не входить до системи державних органів. Закон
України “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 року відносить
до числа представницьких органів місцевого самоврядування сільські,
селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що
представляють спільні інтереси територіальних громад, селищ, міст.
Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон
називає сільського, селищного, міського голову. Конституція України
передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними
адміністраціями і відповідними органами місцевого самоврядування як у
плані делегування повноважень, так і контролю. Служба в органах
місцевого самоврядування не тотожна за своїми істотними характеристиками
державній службі і тому регулюється окремим Законом України “Про службу
в органах місцевого самоврядування”.

§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

Для успішного функціонування державних органів повинна бути налагоджена
державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в
державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання
їх завдань і функцій.

Зазначений широкий підхід до проблематики державної служби надає
можливість виокремити і розмежувати публічний і приватний сектори
життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій
публічно-правових або приватно-правових засад. На такій основі державна
служба розглядається як функціонування всіх державних інституцій
(органів і організацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм
суспільної життєдіяльності і як один із центральних інститутів
публічного права.

Важливим в умовах формування ринкових відносин є виокремлення державної
служби за критерієм джерела оплати праці, яким є державний бюджет, що
дає можливість суспільству визначити і постійно корегувати оптимальний
“кошторис” на утримання державного апарату.

Таким чином, державна служба є стрижнем державності, оскільки
державність, в інституціональному розумінні виступає органом управління
суспільством. Державна служба включає два основних види — цивільну і
мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована державна служба
має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється
зі “зброєю в руках”.

Нас цікавить насамперед цивільна державна служба, яка розподіляється на
службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях —
установах і підприємствах.

Організація державної служби в державних органах та їх апараті
передбачає наявність окремого законодавства про державну службу,
встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів державних
органів, проходження служби, службової кар’єри, характеристики правового
статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Державна служба в державних органах та їх апараті також може бути
поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої,
виконавчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні
посади в представницьких державних органах (депутатів парламенту,
місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної
служби. Особливим видом державної служби вважається діяльність апарату
того чи іншого державного органу щодо забезпечення функціонування цього
державного органу, яку називають адміністративною службою, та діяльність
помічників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб
державних органів, що має назву патронатна служба.

Особи, які обіймають посади в державних органах та організаціях щодо
практичного виконання їх функцій і завдань і отримують заробітну плату
за рахунок коштів державного бюджету, вважаються державними службовцями.
Державними службовцями є не тільки працівники органів державної
виконавчої влади, як це традиційно вважалося, але й депутати парламенту,
судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та
організаціях. Державними службовцями та посадовими особами ці особи є
незалежно від того, у якій сфері (внутрішній чи зовнішній) вони
реалізують свої повноваження чи до якого відомства належать. Оскільки
вони обіймають посади, пов’язані зі здійсненням державно-владних або
інших службових обов’язків по уповноваженню держави, то підпадають під
дію правових норм, що встановлюють їх особливий правовий статус як осіб,
що працюють на державу, перебувають на службі у держави, її службовців.

Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його
кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо
виступають від імені держави, державних органів та організацій,
представляють їх у відносинах з громадянами. Кадровий підхід до
організації державної служби означає, що посади в державному апараті
можуть обіймати тільки ті особи, які мають певний рівень освіти,
відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам. Така
організація державної служби передбачає певну систему навчання,
підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців.
Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється
відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних
чинів, звань тощо. При цьому посада розглядається як визначена
структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного
органу чи організації, щодо якої законодавством встановлюється певний
обсяг повноважень, прав і обов’язків.

Можуть бути розглянуті декілька класифікацій державних службовців.
Передусім залежно від характеру праці: керівники, фахівці та технічні
працівники, або обслуговуючий персонал. З іншого боку, оскільки
категорія державних службовців об’єднує осіб із різноманітними за своїм
конкретними особливостями, щонайперше — за характером та обсягом
імперативності повноважень, їх можна поділити на державних службовців,
які мають публічно-правовий статус (посадових осіб), і державних
службовців, які не мають публічно-правового статусу (не посадових осіб).
У законодавстві про державну службу розвинутих зарубіжних країн, що
мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина тощо),
останню категорію державних службовців називають звичайно чиновниками,
що означає: йдеться про тих службовців, які мають відповідний чин або
інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж —
справжніми державними службовцями.

Посадові особи являють собою певну групу державних службовців,
виокремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути
охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо
пов’язаним з реалізацією прерогатив державної влади, визначених
законодавством державно-владних повноважень. На відміну від посадових
осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми
основними характеристиками істотно не відрізняються від правового
статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад
працівників приватного сектора, і тому можуть регулюватися нормами
трудового права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Які ж спільні ознаки посадових осіб, що дозволяють їх виокремити із
загальної категорії державних службовців і сформулювати
загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату? По-перше,
посадова особа уповноважена державою виконувати управлінські, в широкому
розумінні, функції. По-друге, посадова особа наділена юридичними
державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової
особи регулюється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа
має право приймати юридично обов’язкові для інших осіб рішення.
По-п’яте, посадова особа виступає як безпосередній носій і представник
державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні
правові акти. По-сьоме, посадова особа може бути притягнута до
підвищеної юридичної відповідальності.

Таким чином, посадова особа державного апарату — це державний
службовець, який уповноважений на виконання управлінської функції,
наділений публічно-правовим статусом, здійснює державно-владні
повноваженнями, приймає обов’язкові для інших осіб визначені
законодавством правові акти, може бути притягнутим до підвищеної
юридичної відповідальності.

Кожний державний орган або посадова особа для здійснення своїх функцій і
завдань наділяються власною компетенцією. Компетенція — це окреслений
законодавством певний обсяг повноважень, обов’язків та прав державного
органу чи посадової особи. Державні органи чи посадові особи не можуть
ухилятися від реалізації своєї компетенції, але водночас не мають права
виходити за її межі. При цьому державно-владне повноваження, особливість
юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним
“правообов’язком”, тобто “владним” правом, спрямованим на виконання
покладеного за посадою обов’язку, повинно бути завжди конкретним за
змістом і законодавчо обмеженим за обсягом. Компетенція державного
органу встановлюється Конституцією або відповідним актом законодавства,
залежить від характеру функцій та завдань, для виконання яких створений
цей орган, а також його місця в системі державного апарату.

Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ

1. Поняття прав і свобод людини і громадянина.

Їх загальна характеристика. Обов’язки людини і громадянина

У сучасному суспільстві, поділеному на соціальні групи, має місце
ускладнення міжсуб’єктного спілкування, соціальних взаємозв’язків, що
обумовлює актуалізацію правових засад соціальної організації, яка
набуває рис особливої правової реальності. Так, до загальних положень
конституційного устрою суспільства і держави Конституція України 1996
року відносить те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю. Право у сучасному суспільстві набуває своєї власної онтології,
яка засновується на правах, свободах і обов’язках людини і громадянина
як специфічних правових явищах, котрі мають особливі, властиві тільки їм
характерні ознаки, що не дозволяє зводити правову реальність до
економічної, політичної, моральної або іншої сфери соціальної
життєдіяльності.

Права, свободи і обов’язки людини і громадянина є органічними складовими
елементами юридичної форми буття людини, її правової сутності, що
виявляється у відносинах людини з іншими людьми, громадськими та
політичними інститутами. Вони виражають правовий вимір існування особи в
суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й
відповідальності як учасника суспільних відносин. Ця норма має бути
формальною, оскільки не повинна залежати від інших характеристик — раси,
кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо,
але водночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним
надбанням з огляду на проблеми гармонійного розвитку як особистості, так
і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і громадянина може
бути заснована і практично функціонувати правова демократична соціальна
держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром
розвитку Української держави. Визнання і юридична захищеність прав і
свобод людини і громадянина вважається головною ознакою правової
державності, за якою остання істотно відрізняється від організації
політичної влади, заснованої на будь-яких інших засадах, у тому числі —
лише на законі, який може бути за умов авторитарного режиму і
несправедливим. Сучасне розуміння демократії передбачає разом з
традиційними її формами бачення як однієї з її змістових форм юридичне
забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Забезпечення прав і
свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів
організації і практичного функціонування основних державно-правових
інститутів, організації і діяльності органів державної влади, місцевого
самоврядування тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з
гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, всіх
галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке
концептуально визначає подальший зміст і понятійну структуру
правознавства. Вони виступають як одна із системотворчих ідей не тільки
в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та
основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів
України, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують
питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості
(надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються
невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного,
забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці поняття “права людини”, їх
характерні ознаки були розглянуті П. М. Рабиновичем.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

1. Права людини — це її правові можливості (надбання). Права і свободи
людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування
індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові
можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких
полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи
особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою
юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини,
входять до її структури.

Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на
кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і
свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове,
але невпинне розширення правового надбання людини і громадянина за
рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Права і свободи
людини і громадянина є критерієм розвитку особи як суб’єкта права,
показником правових можливостей людини, а тому й рівня її правової
гідності. Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не
даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи
патерналістським запитам державної влади.

2. Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні
як природні. Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад,
частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і
громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на
правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності
визнання рівності людей, їх рівних можливостей як правових суб’єктів,
які не повинні залежати від неправових факторів — фізичних, економічних,
етнічних та інших і тому пов’язуються лише з фактом народження та
існування людини. “Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй
гідності та правах” — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини
ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний
смисл, а в практичному аспекті воно сприяє максимальному використанню
людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей. З
іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і
громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від
можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного
і культурного розвитку.

3. Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними. Вони невід’ємні,
оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим
надбанням, а тому людина як соціальна істота, яка позбавлена прав, не
тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути
особистістю, бо не має можливостей для задоволення своїх потреб та
інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова
характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки
права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти
життєдіяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати.
Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це
відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень
(ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в
суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції
України).

4. Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального
існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в
екзістенціональному значенні як елемент соціального буття людини, без
чого вона не може існувати як суб’єкт суспільних відносин, бути
соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Тому
перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного
існування і розвитку особи.

Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній
життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування,
одяг та житло, право на безперервне покращення умов життя, а також
зафіксоване в ст. 7 цього Пакту право кожного на справедливі і
сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як
мінімум всім трудящим: справедливу зарплату; задовільне існування для
них самих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і
гігієни.

5. Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для
кожного.

Права людини є загальними в тому плані, що вносять у суспільне життя
єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як
суб’єктів права. Відомий німецький філософ К. Ясперс виокремлював у
цьому значенні три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи
організації суспільства: по-перше, на засадах приватного інтересу
ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об’єднаних
на національних чи духовних засадах; по-третє, формально-правову
організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він
рівний будь-якому іншому. Формально-правова організація, як свідчить
досвід розвинутих країн, найбільш відповідає завданням індустріального
та постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму, що
передбачає необхідність врахування інтересів автономних соціальних
суб’єктів, соціального спілкування, досягнення соціального компромісу в
інтересах держави та суспільства.

Інститут прав людини формується у зв’язку з руйнуванням у суспільстві
прошаркових перегородок на етапі переходу від феодального устрою з його
жорстким соціальним ранжуванням до буржуазного з його вихідною
формальною рівністю для кожного. І навпаки, в суспільстві, яке суворо
поділене на замкнуті привілейовані корпорації, не може бути прав людини
саме за браком ознаки “загальності”.

Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для
кожного, тобто без урахування належності до раси, статі, національності,
релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з погляду на це має бути
формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних
документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження
в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від
різних умов.

6. Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися і
гарантуватися державою в обсязі міжнародних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення
їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим кроком до їх
утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері прав і
свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати
всіх можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод
людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави,
основні її гуманітарні характеристики. Так, згідно з приписами
Конституції України права і свободи людини і громадянина повинні
визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а їх
утвердження і забезпечення розглядається як головний обов’язок держави.

Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх обсяг,
закріплений в основних міжнародних документах про права людини:
Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжнародних пактах про
економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні
права 1966 року та інших виконують роль взірця, до якого повинні
прагнути всі народи і держави. Міжнародні стандарти з прав людини є
підставою для міждержавного співробітництва з питань їх забезпечення і
захисту, діяльності спеціальних міжнародних органів, що спостерігають за
дотриманням і захистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН
з прав людини та Європейський суд з прав людини. Слід особливо
наголосити і на тому, що за умов юрисдикції міжнародного законодавства
та міжнаціональних інституцій по захисту прав та свобод людини,
насамперед Європейського суду з прав людини, індивіди набувають нового
для себе статусу, стають своєрідними суб’єктами міжнародного права.

Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та державою не
можуть бути односторонніми, вичерпуватися питаннями про права людини, —
вони вимагають виконання людиною і громадянином певних обов’язків перед
державою і суспільством. Не може бути з точки зору сучасних критеріїв
гуманізму та соціальної справедливості як обов’язків без прав, так і
прав без обов’язків. Саме права та свободи людини і громадянина, з
одного боку, і обов’язки людини і громадянина — з іншого, в органічній
єдності становлять разом таку юридичну конструкцію, як цілісний правовий
статус. Отже, обов’язок людини і громадянина — це юридичне визнання
необхідності певної її поведінки, зумовлене потребами існування та
розвитку інших людей, держави і суспільства.

§ 2. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку

Родовід прав і свобод людини і громадянина слід вести від ідеї про
природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції. У
середньовічній Англії протистояння короля із баронами і лицарями
завершилося прийняттям у 1215 році Великої хартії вільностей, яка
обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права,
закладала підвалини принципів відповідності провини і покарання,
презумпції невинуватості, проголошувала право вільно пересуватися по
території Англії, покидати країну та повертатись до неї тощо.

На шляху ствердження прав і свобод людини було чимало яскравих юридичних
документів, серед яких такі, як англійська Петиція про права 1628 року
та Білль про права 1689 року. Декларація незалежності США від 4 липня
1776 року проголошувала, що всі люди створені рівними і всі вони
наділені своїм Творцем невід’ємними правами, до яких належать життя,
свобода і прагнення до щастя, і що уряди встановлюються для того, щоб
забезпечити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони
управляють. Французька Декларація прав і свобод людини 1789 року
проголошувала, що тільки невігластво і нехтування правами людини є
єдиними причинами суспільних бід. У ній робився акцент на природному
характері рівноправності і свободи людей і проголошувалися як природні і
невід’ємні права на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню. Вже
в перших 10 поправках до Конституції США, які дістали назву Білля про
права, права і свободи людини і громадянина набувають конституційного
авторитету.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю
ООН у 1948, виходить з того, що саме визнання гідності, яка властива
всім людям, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи,
справедливості і загального миру. У 1966 році ООН приймає два провідних
Міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні,
соціальні і культурні права, які разом з Декларацією складають так звану
Хартію прав людини.

Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і прийнято
понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких
документів приймалося й іншими міжнародними організаціями — ЮНЕСКО,
Міжнародною організацією праці тощо. На шляху становлення сучасного
інституту прав і свобод людини помітна роль належить Документам
Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав —
учасниць НБСЄ, Заключному документу Гельсінської наради держав (1992
рік) і низці інших важливих документів.

Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини, і
тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною
національного законодавства.

Вперше на конституційному рівні в Конституцію України 1996 року був
включений окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці: “Права,
свободи і обов’язки людини і громадянина”. Стаття 3 Загальних положень
Конституції України, які характеризуються підвищеними конституційними
гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової демократичної
соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії
повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави,
а утвердження і забезпечення прав і свобод людини розглядається
Конституцією України як головний обов’язок держави. Так, не допускається
згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані
на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.

З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших
прав і свобод людини і громадянина прийнято розділяти три їх покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на
традиційних ліберальних цінностях права і свободи, які визначали межі
втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і
особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій ХV1 —
ХV111 століття — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність
перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи
і т. ін.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов’язане з боротьбою
людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та
культурного рівня. На межі ХХ століття були висунуті нові ідеї
соціального реформування суспільства з метою пом’якшення класового
протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та
багатством. Для цього в Німеччині законодавчо впроваджується єдина
система соціального страхування, проголошується право на працю, на
соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо. Думка про
соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихильників
соціалістичних та соціал-демократичних політичних течій, ідей соціальної
державності. У міжнародно-правових документах, і передусім у Загальній
декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і
культурні права, конституціях розвинутих країн Європи та Америки
соціально-економічні права набувають всебічного розвитку і дістають
юридичне закріплення.

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після
Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи,
особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим
індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров’я
довкілля, на соціальний і економічний розвиток, на міжнародне
спілкування тощо.

§ 3. Види прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

Їх система в Конституції України 1996 року

Класифікація прав, свобод і обов’язків людини і громадянина має як
пізнавальне, так і безпосередньо практичне значення і може проводитися в
залежності від різних критеріїв.

У Конституції України, так само як у конституційному законодавстві
багатьох інших країн, застосовуються терміни “право людини”, “свобода
людини”, Ці два поняття слід розрізняти. Їх термінологічні відмінності
сформувалися історично з часів французької Декларації 1789 року, але
значною мірою були нівельовані більш пізніми документами про права
людини, наприклад Декларацією прав людини 1948 року.

Передусім слід підкреслити, що між “правами” і “свободами” як юридичними
категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи
окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях її
життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна
встановити різницю на основі ступеня визначеності можливої поведінки і
механізму державного гарантування. Термін “право” застосовується тоді,
коли йдеться про конкретні можливості поведінки (право на працю, на
відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба
підкреслити більший простір вибору варіанту поведінки саме на власний
розсуд і під власну відповідальність, використовується термін “свобода”.

Тож не випадково Конституція України визначає правові можливості людини
через “свободу” тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що
залежать передусім від потенціалу та рис особистості. Але, з іншого
боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не
передбачає якогось певного державного механізму. Основною гарантією
свободи є невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інших
суб’єктів. Таке положення, наприклад, сформульовано у частинах 1, 2 ст.
32 Конституції України: “Ніхто не може зазнавати втручання в його
особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією
України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди…”.

Інші юридичні можливості людини і громадянина визначаються в Конституції
через “право” — можливість конкретної поведінки, що гарантується певними
юридичними засобами та формами, в тому числі — через “право на свободу”
(право на свободу, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх
поглядів і переконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти
як соціологічну категорію, а право — як категорію юриспруденції.

Залежно від належності до громадянства країни слід розрізняти (1) права
і свободи людини і (2) права і свободи громадянина.

Такий підхід до розуміння сутності правових надбань людини і громадянина
в суспільстві відповідає проголошеному Конституцією України курсу на
визнання людини найвищою соціальною цінністю, оскільки правомочними
визнаються не тільки громадяни України, але й інші категорії осіб, що
перебувають на її території, — іноземні громадяни та особи без
громадянства. Так, відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та
особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Тому при
формулюванні статей, що стосуються прав і свобод людини, Конституція
використовує терміни “кожний”, “усі”, “ніхто”, “особа”, “ті, хто”. Таким
чином визначаються права і свободи людини як автономного індивіда,
реалізація яких обумовлена передусім приватним інтересом і здійснюється
за допомогою інститутів громадянського суспільства. До таких прав і
свобод належать — право на життя, на свободу, особисту недоторканність,
на вільний розвиток своєї особистості, на свободу думки, свободу
світогляду і віросповідання тощо.

Разом з тим частина прав і свобод розглядається Конституцією України як
юридичні можливості тільки громадян України, правовий статус яких
обумовлений наявністю постійного політико-правового зв’язку між особою і
українською державою — громадянством. Тому ці права і свободи
громадянина охоплюють сферу взаємовідносин індивіда і держави, і
насамперед — публічних інтересів. Це, зокрема, права і обов’язки, які
стосуються участі в управлінні державою: право на громадянство і на
зміну громадянства, на свободу об’єднання в політичні партії, на участь
у референдумах, право збиратися мирно, без зброї, рівного доступу до
державної служби тощо. Крім того, виключно надбаннями громадян
Конституція України вважає також деякі неполітичні права і свободи:
право на участь у професійних спілках, на соціальний захист, на свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на захист
інтелектуальної власності.

Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або юридичних
свободах, розрізняють негативні і позитивні права і свободи людини і
громадянина. Якщо свободу розуміють як відсутність примусу та обмежень
для її реалізації з боку будь-кого і передусім держави, — такі права і
свободи вважаються негативними. До таких прав і свобод слід віднести
право на життя, на повагу гідності, на свободу та особисту
недоторканність, на житло, на судовий захист і т. ін. Негативні права і
свободи людини і громадянина вважаються основними в тому розумінні, що є
фундаментом для існування людини як такої, розвитку її особистості, а їх
визнання і забезпеченість (невтручання з боку держави) є абсолютно
необхідним для держави, сформованої на засадах демократії і верховенства
права. Саме тому ч. 2 Конституції України встановлює неможливість
обмеження таких прав і свобод людини за будь-яких умов, в тому числі —
за умов воєнного або надзвичайного стану.

Якщо ж реалізація свободи, вираженої в праві, є неможливою без
відповідної забезпечувальної діяльності з боку державних інституцій, то
такі правові надбання відносять до категорії позитивних прав і свобод.
До них включають так звані соціальні права, які інколи ще називають
соціальними намірами держави: право на працю, відпочинок, соціальний
захист, на охорону здоров’я і т. ін. Реалізація позитивних прав чи
соціальних намірів залежить від рівня економічного розвитку держави,
наявності певних матеріальних ресурсів, виконання державою спеціальних
соціальних функцій.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості її потреб
особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особисті,
політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та
особисту недоторканність, не безпечне для життя і здоров’я довкілля, на
охорону здоров’я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень —
свій і сім’ї. До категорії особистісних прав і свобод включають право на
вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки
і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування і вибору місця
проживання. Політичними правами і свободами людини і громадянина слід
вважати право на громадянство, на свободу об’єднань у політичні партії,
право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і
демонстрації, брати участь в управлінні державними справами, у
референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади
і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.
Розглядають як економічні права право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку
діяльність, на заробітну плату, на страйк. Гуманітарні права і свободи
людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і
мистецтва, свобода творчості, авторські права. До прав на соціальний
захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що
включає право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних
виплат і допомоги, право на житло.

Оскільки відносини між людиною, державою та суспільством передбачають
наявність як прав та свобод людини і громадянина, так і їх певних
обов’язків, то залежно від потреб інших людей, держави і суспільства,
відповідно до окремих сфер суспільних відносин, обов’язки людини і
громадянина розподіляються так само, як і права і свободи людини на
фізичні (утримувати та захищати своїх неповнолітніх дітей), особистісні
(поважати честь і гідність, погляди і думки інших людей), політичні
(вдаватися тільки до мирних засобів політичної боротьби), економічні
(віддавати частину прибутку на загально соціальні потреби), гуманітарні
(поважати пам’ятки історії і культури).

Окрім того, важливим є виокремленням в особливу групу конституційних
обов’язків людини і громадянина, до яких Конституція України 1996 року
відносить:

захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,
шанування її державних символів, відбування військової служби відповідно
до закону;

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати
завдані збитки;

сплачувати податки і збори, подавати до податкових інспекцій за місцем
проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік;

неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на
права і свободи, честь і гідність інших людей.

§ 4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в

демократичній правовій державі

Права і свободи людини і громадянина можуть залишитися декларативними,
значною мірою знецінюватися при відсутності певних засобів гарантування
їх реалізації в повсякденному житті людини і суспільства. Отже, право
людини — це не тільки те, що повинно бути реалізованим з позицій
абстрактного зобов’язання, але й те, що в нинішніх умовах реально може
бути здійснено індивідом у конкретних умовах. Практична реалізація прав
і свобод людини і громадянина потребує певних гарантій — правової
активності суб’єктів, певного рівня економічного, соціального й
культурного розвитку суспільства, юридичного захисту, в тому числі —
можливості звернутися за захистом до міжнародних правових організацій.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадянина є ринкова
економіка, рівність форм власності, високий рівень продуктивності праці
й економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити
благополуччя, гідний рівень життя і соціальний захист членів
суспільства, перебороти такі негативні явища, як бідність, безробіття,
низьку оплату праці тощо.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина виступає
демократія в найширшому її розумінні — політичний плюралізм і
багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цінності
політичного дискурсу і компромісу, сформована на демократичних засадах
виборча система, яка надавала б змогу громадянам реально впливати на
вироблення державної політики, брати активну участь в управлінні
державними справами.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід розглядати
більшу адаптацію свідомості людей і суспільства до того, що саме людина
має стати в цивілізованому суспільстві найвищою цінністю, головним
суб’єктом права, первинним носієм юридичних потреб та інтересів, поваги
до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних
відносин у сучасному диференційованому суспільстві, законності як
оптимального режиму відносин між людиною та державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать
правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов’язки,
право на юридичну допомогу, в тому числі і безкоштовну, на судовий
захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб,
на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями,
діяльністю чи бездіяльністю, встановлення юридичної відповідальності за
порушення чи обмеження прав людини.

Юридичними гарантіями прав і свобод людини і громадянина є система таких
специфічних юридичних конструкцій, як: презумпція невинності,
неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну
відповідальність за правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим
до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.

Особливим інституціональним гарантом прав людини згідно зі ст. 101
Конституції України виступає Уповноважений Верховної Ради України з прав
людини. Міжнародно-правовою гарантією прав і свобод людини і громадянина
є право кожного після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна.

Водночас слід наголосити на тому, що в умовах формування засад правової
демократичної державності на перший план серед гарантій прав і свобод
людини і громадянина виступає правова активність суб’єктів права, їх
намагання практично реалізувати свої правові можливості — права і
свободи. Правова активність ґрунтується на безпосередній зацікавленості
індивідів та організацій у здійсненні норм права, вона є антиподом
правової відчуженості та пасивності, зневіри у силу та ефективність
права. Зокрема, з метою підвищення рівня правової активності Конституція
України надає кожному право будь-якими не забороненими законом способами
захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Для цього права і свободи мають стати невід’ємними елементами правової
культури особистості і суспільства в цілому, що може бути досягнуто лише
в процесі довготривалого поступу України на шляху становлення правової
державності, акумуляції національною правовою системою загальновизнаних
державно-правових гуманітарних цінностей, формування незалежної і
авторитетної судової системи захисту прав і свобод людини і громадянина.
Цей процес має супроводжуватися цілеспрямованою і кропіткою роботою з
правового виховання населення і посадових осіб державних органів.

Розділ Х. ПРАВОВА ДЕРЖАВА

§ 1. Концепція правової держави: історія виникнення та розвитку

Пошук шляхів втілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і
злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати,
народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше
відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів
людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний
устрій. У процесі цього пошуку важливе місце займають реформи Солона і
виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і
вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з
“середніх людей”, матиме найкращий державний устрій, а закон має
панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це
не будь-яка спільність, а спільність людей, пов’язаних між собою згодою
в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і
християнство, яке виголосило принцип рівності людей незалежно від
соціального стану і національності, що стало основою для утвердження
поваги людей один до одного.

Проте впродовж тривалого часу такі теорії залишались переважно
літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася наприкінці XVIII
століття, коли з’являються політико-правові концепції, яким була
притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі суспільства і
засоби їх досягнення, про співвідношення держави і права, держави,
суспільства та індивіда. Особливе місце серед них посідає вчення про
правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в
процесі розвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і
Північної Америки.

Термін “правова держава” (Rechtstaat) в науковий обіг увійшов на початку
ХІХ століття. Вперше його було вжито у працях К. Т. Велькера (1813 р.)
та Р. фон Моля (1833 р.), що відкрило шлях для широко використання
даного терміну в філософській та політико-правовій думці. Однак, не
дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у
вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.

Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях
таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш.
Мотеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення
теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала
символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.

Поліцейська держава (Polizeistaat), найбільш відомим представником якої
був Х. Вольф, була започаткована наприкінці XVII століття і об’єктивно
сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони
безпеки, привласнивши в подальшому виключне право здійснювати
повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом
закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши
на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує
розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від
всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу
заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій
державі.

Критики поліцейської держави ставили перед собою завдання, з одного
боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності
державної влади, меж її втручання у приватну сферу, а з іншого — надання
індивіду статусу громадянина і суб’єкта права.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення
набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових
уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував
правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному
бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його
трактуванні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в
якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що
діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає
природному праву і забезпечує невід’ємні права і свободи індивіда.
Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск’є у творі “Про дух
законів” і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як
одна з найважливіших засад правової державності.

Невід’ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж.
Руссо концепція народного суверенітету, що заснована на ідеї, згідно з
якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває
на службі у суспільства.

Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають
сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва ще
наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція США 1787
року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а
також ряд інших правових актів.

Батьком теорії правової держави традиційно прийнято вважати німецького
філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміну “правова держава”, а
обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів
як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створення
юридично завершеного поняття правова держава пов’язане з ім’ям іншого
німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як
конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод
людини, на забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави прийнято вважати концепцію
панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах
англо-саксонської політико-правової традиції. На відміну від свого
континентального аналога, в якому наголошується на забезпеченні
передусім правопорядку, в даній концепції увага зосереджується на ідеях
обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового
суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду,
що стоїть між особистістю і владою.

Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш
актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні
національні традиції. Їх наявність значною мірою обумовлює успіх
реалізації такої теорії. Стосовно правової держави можна констатувати,
що в Україні такі традиції існують. У розвиток вчення про правову
державу наприкінці XІХ — на початку ХХ століття зробили свій внесок і
українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М.
Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови
державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло
усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних
прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в
суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і
діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М.
Грушевського, В. Вінниченка та інших. Одні з них більше акцентували
увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею
активного втручання держави в соціальні відносини. Інші, навпаки,
піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх
громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі
особистості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму
проекті “Вольный союз — вільна спілка” наголошував на ідеях про
пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і
відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування Відстоював він і
думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором
і правом чинним — “громадянськими законами”, має бути “спорідненість”, а
здобуття державності нерозривно пов’язане з додержанням прав людини.
Обґрунтування взаємозв’язку між громадянськими і природними правами і
свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням
західних ліберальних вчень. Він зокрема довів, що людина не може
відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь
народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про
свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на
необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист
прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада,
урівноважена з законодавчою і виконавчою.

У ХХ столітті окремі положення ліберальної концепції широко
застосувавалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що
становлять зміст теорії правової держави, чітко простежуються в проектах
Конституції УНР — “Проект Правительственної Комісії по розробленню
Конституції Української держави” і в проекті професора О. Ейхельмана.
Аналіз їх положень, взятих у своїй єдності і взаємозв’язку, дозволяє
зробити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили в собі
більшість принципів і положень, які становлять зміст правової держави.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається
ніщивній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях
українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея
продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі “Загальна наука
права і політики” (Прага, 1923 р.) писав, що правова держава — це
держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати
загальну охорону громадян та налагодження всього адміністративного
апарату якраз для того, щоб право мало свою вихідну точку.

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та
функціонування правової держави відбувається в середині 80-х років під
час так званої перебудови. Однак, особливої актуальності ці розробки
набувають після прийняття Декларації про державний суверенітет України,
в якій було проголошено прагнення українського народу до побудови
правової держави, та прийняття Конституції 1996 року, в якій було
продекларовано курс на розбудову України як незалежної і суверенної,
демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, змусили
по-новому оцінити поняття держави і особи, їх співвідношення та
взаємозв’язок, межі дії державної влади і нарешті відродити концепцію
правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичну
ціль.

§ 2. Поняття і ознаки правової держави

При характеристиці правової держави необхідно пам’ятати, що хоча вона і
має специфічні ознаки, разом з тим вона залишається власне державою, що
має загальні родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує
у правовій формі. Це, однак, не виключає можливості її порушення владою
на окремих етапах розвитку. Це дає підстави визнати, що конкретні
держави різною мірою обмежені правом. Започаткування правової держави
означало бажання розбудови державності, в якій влада була б максимально
обмежена правом і правами норми, зокрема, як наслідок, правова держава
певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змішуваним змістом (від
ліберальної до соціальної моделі). Це зауваження є принциповим для
розуміння: те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на
початку ХХІ століття не повною мірою відповідає сучасним уявленням про
роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава — це організація політичної влади, режим здійснення якої
заснований на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини,
верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується
наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного
просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить у собі
означена теорія. Це такі ознаки:

1. Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і
гарантування державою невід’ємних прав і свобод людини. Цей принцип
передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки
інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі
категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов’язані і
взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і
непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав
(політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з категорій
прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту.
Зворотній зв’язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою
непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як
недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.

Соціальна природа правової держави полягає в законодавчому закріпленні
рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних
соціальних верств, а отже — в досягненні соціального плюралізму. Це
створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у
формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести
відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється
індивідами і їх об’єднаннями за допомогою конституційно-правових
інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю
державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих
органів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних
соціальних верств і груп населення.

2. Принцип верховенства (панування) права. Право, по відношенню до
держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично
завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про
справедливість, що об’єктивно склалися в суспільстві і потребують
державного захисту. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо
держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності
держава повинна бути найважливішим засобом проведення в життя права.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так
і сама ця діяльність визначалися правовими рішеннями законодавців. Його
реалізація забезпечує незалежність державного механізму від зміни
правлячих політичних сил, гарантує відносну безперервність правлячих
політичних сил, гарантує відносну безперервність розвитку держави в
умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть
стають передумовою таких змін.

За допомогою права відбувається відтворення існуючої соціальної системи,
оскільки в ньому конкретизується правова державність. Право утворює ту
ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і
соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних
державних структур, гарантування верховенства, конституції як найвищого
за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів,
підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін.
Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі
втручання державної влади у сферу саморегуляції громадянського
суспільства, що це втручання набуває субсидіарного (додаткового)
характеру і не може зашкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й
передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти
виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони
правова держава самообмежує себе. У правовій державі повинні управляти
не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне
свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом,
правовим законом, вона не може вважатися правовою. Пов’язаність усіх
суб’єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля,
анархії, правопорушень.

3. Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського
суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як і стосовно
правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про
найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку
хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався
узгодженням між собою означених інститутів. Тому, якщо під громадянським
суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин,
які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і
їх об’єднань, то це, однак, не означає його абсолютної відокремленості
від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов’язаними між
собою, по-перше, генетично (в європейській історії громадянське
суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а, по-друге —
корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в
діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Теоретична конструкція правової держави складається поступово,
відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об’єктивної
потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза
набуває у разі трансформації ліберальної правової державності в
соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками
лібералів, християнських демократів і соціал-демократичного руху, що дає
підстави констатувати: концепція правової держави в її сучасному вигляді
є підсумком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді,
коли досягає “критичної маси”, що виявляється здатною перевлаштувати
людське буття. Таким чином можна зрозуміти гальмування процесу розбудови
України як правової держави, оскільки в нас ще не склалося громадянське
суспільство.

Про тісний зв’язок, який існує між громадянським суспільством і
соціальною правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення
правової держави в 50–60-х роках супроводжувався, як правило,
паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства
(наприклад, концепції “сформованого суспільства” Л. Ерхарда у ФРН або
“великого суспільства” Л. Джонсона у США).

4. Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулював Ш.
Монтеск’є, традиційно вважається обов’язковою ознакою сучасного
конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу
поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше,
незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої,
виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така
незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки,
наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу
виконавчої влади та органів судової влади), а, по-друге, — існування й
ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і
противаг. Система “стримувань і противаг” була започаткована в США. Вона
являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших
гілок. Традиційно до таких обмежень відносять: здійснюване за допомогою
принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої
діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження
підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень
вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх
припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом
неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система
“стримувань і противаг” може набувати специфічних ознак, що обумовлено
існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг
парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту
висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і
контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за
поданням прем’єр-міністра і призначення дострокових виборів.

5. Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність
інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на
одному рівні. Це зокрема передбачає відповідальне ставлення держави до
людини, її прав і свобод, а також їх охорону усіма передбаченими законом
засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають
людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку
найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії
повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити
основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова
захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод;
гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної
активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при
виконанні обов’язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення
правової захищеності людини і громадянина повинне носити першочерговий і
комплексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип
лежить в основі всіх взаємозв’язків людини як з державою, її органами,
так і з іншими індивідами та їх суспільними об’єднаннями в рамках
правових відносин. Принцип правової захищеності в змістовому плані має
специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна
відповідальність усіх суб’єктів права; особливий режим правового
регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних
гарантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної
відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг
прав і обов’язків. Крім цього, у держави є особливі правомочності, яких
не може бути у окремого громадянина (наприклад, видавати
загальнообов’язкові норми, збирати податки та ін.). Але в конкретних
правовідносинах у них (держави і громадянина) рівні права і відповідні
їм обов’язки.

Створення стабільного правового статусу громадянина (системи його прав і
обов’язків) і чіткого механізму забезпечення дозволяють людині відчувати
своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація
принципу взаємної відповідальності особи і держави сприяє поступовому
відродженню довіри людини до держави.

6. У правовій державі поведінка людини регулюється на основі
загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює
поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте
раніше він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім
того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був
сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму —
людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У
Конституції України (ч.1 ст. 19) цей режим також закріплюється, але його
викладено дещо інакше: “Правовий порядок в Україні ґрунтується на
засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що
не передбачене законодавством”. Безумовно, цей режим передбачає
наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і
суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується
позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

7. У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого
державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для
них прямо передбачене законом. Так, держава має право і навіть
зобов’язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при
цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.

8. Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової
держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі
в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш
дієвої гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того,
що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою
судових органів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень,
процедурою судочинства. Провідного становища суд може набути тільки за
умови здійснення правосуддя тільки судом і відповідно до закону,
забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового
захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і
їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об’єднання — з іншого,
повинні розглядатися як рівноправні суб’єкти, що є запорукою уникнення
будь-якого свавілля держави. Багато з перелічених умов повинні бути
створені і вже реалізуються в результаті здійснюваної в державі реформи
судової системи.

9. У правовій державі на високому рівні знаходиться правосвідомість і
правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і
суспільства в цілому. Це зокрема передбачає наявність достатньо високого
рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких
переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня
правосвідомості, який конче необхідний як для правотворчості, так і для
реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового
навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового
навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими
установами.

§ 3. Поняття та ознаки соціальної держави

Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність до
свого безперервного розвитку відповідно до потреб суспільного життя.
Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство
наприкінці ХІХ століття закономірно приходить до аналогічних процесів в
економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення
протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на
співвідношення держави й особливості з точки зору виконання державою
соціальних обов’язків перед особистістю й суспільством — від повного
заперечення таких обов’язків правовою державою у її ліберальній
інтерпретації, так званою “державою нічного сторожа”, і до поняття
соціально-економічних прав до рівня конституційних соціальною правовою
державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції
соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно
новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про
правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово,
відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об’єктивної
потреби в зміні сутності держави. Цей процес супроводжувався
теоретичними пошуками за участю трьох соціально-політичних сил:
соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства. Бажання
пов’язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло
консенсусу означених політико-правових традицій у питанні формулювання
цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких повинна бути
заснована ця держава, й визначення цілей (сприяння функціонування
громадянського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона
переслідує.

Історія формування концепції соціальної держави налічує п’ять етапів.

Етап передісторії соціальної держави (1800 — 1880 рр.) знаменний
ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.

Початок її розбудови (1880 — 1914 рр.) характеризується формальним
започаткуванням терміну “соціальна держава” у працях Ад. Пренса, Г. Ф.
Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокремлення у межах внутрішньої
політики її самостійного компоненту — соціальної політики, що
здійснюється на основі соціального законодавства.

Етап розширення соціальної діяльності держави (1918 — 1960 рр.)
ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування
конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був
реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального
принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

Етап прискорення темпів її розвитку (1960 — 1975 рр.) супроводжувався
процесом формування соціального права й прийняття значної кількості
міжнародно-правових документів, зокрема Європейської соціальної хартії,
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що
регулюють відносини в соціальній сфері, визначенням мінімальних
соціальних стандартів.

На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з
1975 року, відбувається адаптація концепції до нових умов,
переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше,
хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим залишається власне
державою, у якої є загальнородові ознаки й риси. По-друге, при
визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової,
демократичної і соціальної державності.

Як демократична держава слугує свободі як вищій цінності, сприяє її
піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності
прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення
багатоманітності політичного й культурного життя. Як правова вона
забезпечує організацію суспільного і державного життя на принципах
права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю
самостійності і відповідальності за свої дії, раціональну
обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи. Як
соціальна ця держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає
соціальну допомогу інвалідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з
метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє
економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє
призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в
суспільстві.

Соціальна держава традиційно закріплюється як фундаментальна засада
конституційного ладу. Тому важливо визначитись відносно принципів, які
спрямовують діяльність правової держави в соціальній сфері. До принципів
соціальної держави належать: принцип людської гідності, соціальної
справедливості, автономії соціальних відносин і процесів,
субсидіарності, соціальних зобов’язань, соціального партнерства
(солідарності).

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної
держави для неї характерні такі загальні ознаки: 1) соціальна держава є
закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до
громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди
визнається якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення
держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й
захисту соціальних прав людини; 4) оскільки як мета діяльності
соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика)
визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає
наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава
слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6)
утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової
економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як
власника, так і суспільства.

§ 4. Шляхи формування соціальної правової держави в Україні

Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному
світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною
політико-правовою думкою надбань і особливо таких загальнолюдських
цінностей, як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і
справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування і
конституційне закріплення концепції демократичної, соціальної правової
держави як синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.

З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція
почала знаходити вияв і в Україні. Завдяки вибореній Україною
незалежності відбулося відродження ліберально-демократичної традиції в
українському конституціоналізмі — концепція демократичної, соціальної
правової держави стала складовою частиною української державницької
ідеології. Проголошення в Конституції України як соціальної правової
держави зумовлює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця
модель, її зміст, який визначається системою притаманних соціальній
правовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної уваги не
тільки з боку вітчизняних науковців, але й суспільства в цілому.
Прикладом цього є формування в середовищі українських правознавців двох
підходів щодо назви означеної держави, які відображають відмінності у
баченні її сутності. Так, В. В. Копєйчиков і М. І. Козюбра відстоювали
сталу, притаманну Європі формулу “демократична, соціальна правова
держава”, що згодом була втілена у Конституції, тоді як П. М. Рабінович
пропонував назву “держава соціально-демократичної орієнтації”.

Соціальна правова держава може розглядатися як теорія і як практика,
котра спирається на конституційне проголошення країни соціальною і
правовою. Конституція, проголосивши Україну соціальною правовою
державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави,
що констатується в її преамбулі. Таким чином в Україні на сьогодні
створено лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку
означеної концепції.

Формування соціальної правової держави — це складний і тривалий процес.
Для того щоб побудувати в Україні правову державу потрібно, передусім
щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування
права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і
громадянина, поділ влади та інші, були реально втілені в життя, а це, у
свою чергу, потребує завершення правової, політичної, економічної та
соціальної реформ.

Метою проведення правової реформи повинно стати: скасування тих законів,
які не відповідають потребам суспільного життя; розробка нових
нормативних актів, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і
об’єктивно існуючими потребами правового регулювання; здійснення
адаптації національного законодавства до законодавства Європейського
співтовариства, що обумовлено намірами України інтегруватися в єдину
Європу; формулювання чіткої правової політики держави тощо. Її
результатом повинно стати — забезпечення верховенства права, правового
характеру чинного законодавства, істотне обмеження відомчої
нормотворчості, оскільки нерідко підзаконні нормативно-правові акти
(різні інструкції, розпорядження тощо) приймаються всупереч закону і
паралізують його дію. Важливим аспектом правової реформи повинно стати
завершення процесу формування нової судової системи; впорядкування
процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів
законодавчої та виконавчої влади.

Однак, сліди на увазі, що правову державу не можна побудувати лише
шляхом прийняття законів. Крім демократичного, прогресивного
законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і
виконання законів усіма суб’єктами: державою, державними органами,
суспільними організаціями, посадовими особами і громадянами. Це тим
більш важливо в умовах перехідного періоду, коли нарівні з попередніми
формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням
законодавства не менш важливою умовою побудови правової держави є
підвищення якості юридичної практики, яка, у свою чергу, залежить від
правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує
законодавство.

Головною метою здійснюваної політичної реформи є: налагодження
ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до
принципу поділу влади, розробка і законодавче закріплення процедури
формування і функціонування парламентської більшості, створення дієвого
механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парламенту
та уряду щодо розробки та здійснення державної політики, структурування
політичної системи суспільства тощо.

Не менш важливим для формування правової держави в Україні є підвищення
рівня правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб і
суспільства в цілому, виховання почуття поваги по відношенню до права,
забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обов’язків, уміння
їх правильно реалізовувати та виконувати. Високий рівень правової
культури і правової свідомості необхідний для утвердження в суспільстві
законності, справедливості, встановлення такої атмосфери, в якій людина
може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання
права, повага до нього, переконаність в необхідності його виконання —
необхідна умова створення правової держави. З цього випливає, що ще
однією умовою на шляху формування правової держави є також переборення
правового нігілізму. Однією з причин того, що українському суспільству
став притаманний правовий нігілізм, є тривале існування Російської
імперії, а згодом — СРСР, яким було властиве негативне ставлення до
права і закону. З огляду на це слід зазначити: значна частина
суспільства досі скептично ставиться до думки, що закріплені в
Конституції цінності можуть прижитися в наших умовах і позитивно
впливати на процес вирішення існуючих проблем. Подолання цієї ситуації
можна досягнути лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної
правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки
політиків і державних діячів, але й суспільства в цілому.

Розділ ХІ. ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

§ 1. Соціальні норми первісно-суспільного ладу, їх види і функції

Економічне і соціальне життя будь-якого суспільства потребує певної
упорядкованості діяльності людей, які беруть участь у виробництві,
шлюбно-сімейних, трудових та інших відносинах, в управлінні
суспільством. Підпорядкування маси одиничних відносин людей загальному
порядку досягається за допомогою правил, що регулюють їх поведінку, і
мають назву соціальних норм (правових, моральних, релігійних і т. ін.).

Двом основним способам господарювання первісно-суспільного ладу —
добувній та виробничій економіці — характерні і дві принципово різні
системи регулювання, пов’язані з економічними, екологічними умовами
існування первісного суспільства, з комплексом матеріальних, соціальних
і духовних відносин. Якщо при добувній економіці переважали стихійні
самоорганізаційні процеси взаємодії між людиною і природою, то приблизно
в ІV — ІІІ тисячолітті до н. е. при переході до виробничого
господарювання вони вже змінюються свідомим регулюванням організації
сільськогосподарського виробництва, ремесла, скотарства, іригаційних
робіт.

Соціальні норми первісно-суспільного ладу складалися як мононорми на
базі міфів, традицій, ритуалів, звичаїв тощо. Поступово основним засобом
регулювання поведінки людей в умовах родового ладу стали звичаї.

Звичаї — це правила поведінки, які склалися на основі постійного їх
повторення і стали звичкою. Для них було характерним те, що вони:

випливали з природної необхідності;

мали універсальний характер, регламентували всі сторони життєдіяльності
суспільства (господарські, сімейні, побутові та інші відносини);

не знали поділу на права і обов’язки;

були неписаними правилами поведінки, виконувалися свідомо або навіть
автоматично.

Вирішальними гарантіями від порушення цих норм і забезпечення їх
реалізації була сила звички, їх підтримка старішими членами роду та
примус, який інколи походив від роду чи племені в цілому (вигнання з
общини, тілесні пошкодження).

Особливе значення мали табу — обов’язкові і незаперечні заборони, які
захистили рід від біологічного виродження (заборона кровозмішування) і
природної стихії, дозволили забезпечити відтворення життєвих благ, певні
умови існування людей у колективі.

При первісно-суспільному ладі права ще не існувало, його регулятивна
система була спрямована на підтримку добувної економіки, гармонійного
існування людей у природному середовищі, їх відтворювання як
біологічного виду. Основною формою цієї системи були звичаї, які тісно
перепліталися з релігією і зачатками моральних устоїв цього суспільства.

§ 2. Причини і закономірності виникнення права

З розкладом родового ладу відбувається загострення соціальних
конфліктів, втрачається єдність членів суспільства і звичаї перестають
забезпечувати порядок і стабільність. Ускладнені суспільні відносини
потребують якісно нової системи соціального регулювання
загальнообов’язкових норм, що охороняються державою, тобто права. Воно
виникає об’єктивно на етапі становлення ранньокласового суспільства як
нормативний засіб регулювання виробничого господарства, вільної праці
хліборобів-общинників і ремісників. На наступному етапі вже відбувається
закріплення норм у письмових джерелах. Вперше право з’явилося приблизно
в ІІІ тисячолітті до н. е. у формі агрокалендарів ранньохліборобних
суспільств Месопотамії, Єгипту, Індії.

Виникнення права значною мірою обумовлене тими ж причинами, що і
виникнення держави. Серед них можна назвати такі:

матеріальні фактори — в умовах розвитку економічних відносин,
спеціалізації праці, приватної власності, товарного виробництва і обігу
соціальні норми первісного суспільства стали неспроможними забезпечити
стабільні, гарантовані економічні зв’язки, обов’язкові для всіх
передумови господарської, комерційної діяльності, закріпити економічний
статус товаровласників. Для вирішення цих завдань мало з’явитися право з
притаманними йому загальнообов’язковістю, формальною визначеністю і
гарантуванням на випадок порушення державним примусом;

політичні фактори — ускладнення політичного життя суспільства,
розшарування його на протилежні соціальні верстви (касти, стани, класи),
нерівне майнове і соціальне положення яких породжувало численні
суперечності і конфлікти; виникнення держави, яка формулювала правові
норми шляхом видання загальнообов’язкових юридичних актів;

розвиток особистості, перетворення людини на самостійного індивіда зі
своїми автономними потребами та інтересами, який, однак, спілкується з
іншими індивідами, соціальними групами та утвореннями;

необхідність обмеження і пом’якшення військового протистояння окремих
племен, які потребували постійного обміну і сусідських взаємин, захисту
своїх інтересів мирними засобами;

необхідність підтримки єдиного порядку у відносинах всередині спільності
людей — населення, що заселяє певну територію.

Отже, основним фактором виникнення права стає потреба суспільства у
забезпеченні порядку, регулюванні якісно нових економічних, політичних,
соціальних відносин, пов’язаних зі становленням виробничого способу
господарювання. Право у вигляді спеціальних правил регламентує
організацію і процес сільськогосподарської праці, розподіл її
результатів. Зі становленням міст-держав воно стає способом закріплення
здійснення їх функцій. З розвитком приватної власності, товарно-грошових
відносин право поступово набуває класового характеру, починає служити
інтересам певних соціальних груп (шляхом закріплення економічної і
соціальної нерівності, встановлення жорстких санкцій, що захищають право
власності, владу панівних верств населення). У наш час воно все більше
стає засобом реалізації загальносоціальних функцій держави і
цивілізованого вирішення конфліктів у суспільстві.

§ 3. Основні шляхи (форми) формування права

Формування права — тривалий історичний процес. Воно виникає не на
порожньому місці. Провісниками юридичного регулювання були звичаї і
табу — система безперечних заборон біологічного, природного, морального,
релігійного характеру, що стало передумовою формування юридичних
заборон. Існували певні “контури” правосудної діяльності — на основі
норм-звичаїв родові збори і старійшини приймали відповідні індивідуальні
рішення.

Історія розвитку правових систем свідчить про те, що в умовах переходу
від первісного до ранньокласового суспільства значення права надавалося
індивідуальним, фактичним, повторювальним стосункам. Юридичне
регулювання лише поступово відокремлювалось від інших, неюридичних його
видів.

Важливим етапом у формуванні права було перетворення звичаїв, що
склалися в первісному суспільстві, на правові звичаї. Правовим звичай
стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення держави
і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. Держава неоднаково
ставиться до різних звичаїв: вона санкціонує тільки ті з них, які
узгоджуються з її політикою, загальними засадами життєдіяльності
суспільства. На основі правових звичаїв складається так зване звичаєве
право. За змістом багато правових звичаїв ще зберігали рештки звичаїв
родового ладу, воєнної демократії. Водночас з’являються такі, які
закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов’язки нижчих, правила
купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння землею і т. ін.
Більшість правових звичаїв втілюються в писані тексти, на які можна було
посилатися в обґрунтуванні своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв
було привілеєм жреців, то з виникненням формальної визначеності права
вони стають доступними для широких верств населення. Перші закони
античних і ранньофеодальних суспільств були зводами звичаєвого права
(наприклад, Руська Правда, Салічеська Правда та ін.).

Значну роль у становленні правових норм відіграли судові органи. Судові
функції спочатку здійснювали жреці у формі релігійного ритуалу або
верховні правителі і призначені ними судові органи. Судові органи
закріплювали у своїх рішеннях ті звичаї, які відповідали новим порядкам.
Вони утворювали судові прецеденти-рішення з конкретних справ, які в
майбутньому ставали загальнообов’язковими правилами, нормами при
вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів
у Стародавньому Римі вважалися обов’язковими зразками для уладнання
аналогічних справ, внаслідок чого склалася ціла система преторського
права, тобто одним з шляхів виникнення правових норм було їх утворення
судами.

З часом основною формою права стають державні нормативні правові акти.
Цьому сприяла динаміка суспільних відносин. Для свого регулювання вони
потребували знання спеціальних понять, механізмів, інститутів, таких як
власність, позов, юридична особа, юридична відповідальність і т. ін.,
які були невідомі родовим звичаям. Поступово ці акти витісняють звичаєве
право, посідають домінуюче місце серед форм права. Класова диференціація
суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяє
політизації норм права, які стають засобами управління суспільством, а
їх характер відображає уявлення влади про належну поведінку. Єдиних
правил, які б однаковою мірою висловлювали інтереси всіх членів
суспільства за цих умов, не існує. Норми права, захищені на випадок
порушення силою державного апарату, закріплюють можливість майнової
нерівності, привілеїв, безправного положення окремих груп (рабів), поділ
на касти. Але водночас вони необхідні і для встановлення міри свободи і
рівності для окремих верств населення країни, певного порядку суспільних
відносин. Нормативні правові акти держави набули обов’язкової письмової
форми, оперативно реагували на потреби соціальної практики, чітко
формулювали зміст прав і обов’язків. З розвитком законотворчості
починається період письмової кодифікації законодавства.

Такими чином, основними шляхами формування права були:

а) визнання у якості права індивідуальних, фактичних, повторювальних
стосунків;

б) санкціонування державою звичаїв (звичаєве право);

в) утворення правових норм судовими органами (правові прецеденти);

г) пряме встановлення правових норм державною владою (у вигляді законів,
постанов, кодексів та інших нормативних актів).

Для стародавніх юридичних пам’яток: Законів Ману, Законів ХІІ таблиць,
Руської Правди та інших, було характерним поєднання норм звичаєвого
права і узагальнений виклад судових прецедентів, а також деякі
законодавчі положення. Окрім того, вони були ще тісно пов’язані з
релігійними нормами. У процесі подальшого розвитку суспільства той чи
інший елемент техніко-юридичного змісту права набував більшої переваги.
Саме на цьому шляху почалось утворення національних правових систем.

§ 4. Ознаки, за якими право відрізняється від соціальних норм

первісно-суспільного ладу

Звичаї — правила поведінки, які склалися історично, стали звичкою
внаслідок багаторазового повторення протягом тривалого часу. Право — це
загальнообов’язкові правила поведінки загального характеру, захищені
державою, виконання яких забезпечується її організаційною і примусовою
діяльністю.

Праву, на відміну від соціальних норм первісного суспільства (звичаїв),
притаманні такі ознаки:

1) виникнення права пов’язане з суспільними ситуаціями, що постійно
повторюються, або з діяльністю судів, рішення яких починають захищатись
державою;

2) правові норми, як правило, фіксуються в письмовому вигляді, мають
спеціальні форми зовнішнього виразу — закони, прецеденти і т. ін. Звичаї
не мали офіційних письмових джерел, існували у свідомості людей,
передавалися з покоління в покоління;

3) право встановлює міру свободи в поведінці людей з чітким
розмежуванням дозволеного, приписаного, забороненого. Звичаї не знали
поділу на права і обов’язки;

4) на випадок порушення норм права застосовується державний примус, тоді
як при порушенні соціальних норм первісно-суспільного ладу велику роль
відіграє вплив сили авторитету, звички, внутрішнього переконання,
громадського осуду.

Розділ ХІІ ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

§ 1. Головні підходи до праворозуміння

Навряд чи можна знайти такі юридичні проблеми, з приводу яких точилося б
стільки довгих і запеклих дебатів, як проблема права. Ці нескінченні
дебати між юристами, про які з подивом писав І. Кант, ще у ХІХ столітті,
продовжуються точитися і нині, на початку ХХІ століття.

Питання праворозуміння, таке важливе, складне і багатоаспектне, завжди
привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів,
психологів.

Воно повинно бути в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одного боку,
конституційно проголошена правова держава, принцип верховенства права, а
з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба
вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними
підходами до характеристики права. Так, А. Соловйов розглядає право як
мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захищений інтерес, Ф. Савін’ї і
Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість
позитивістів стверджують, що правом — є сформульовані державою правила
поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній
практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші
емоції людей, пов’язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов’язки;
марксисти — як відображення класової волі. Різноманітність уявлень про
право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси
окремих авторів. Водночас увагу привертає те, що, незважаючи на зміну
уявлень про справедливість за різних історичних умов, право завжди
розглядалося як прояв справедливості і її втілення.

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові школи і
напрямки в дослідженні права.

Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. Окремі ідеї про природні права з’явилися ще в
Стародавній Греції. І тільки в ХVІІ столітті, у вигляді прогресивних
поглядів буржуазії, що виступала проти феодального свавілля і
партикуляризму, на захист ідей свободи і рівності, вони склалися в
цілісне вчення про природні права, так звану школу. Головна ідея школи —
існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею,
поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває
особливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існують в
усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід’ємними і спільними.
Це передусім права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи
людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку,
що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. До
них належить право на життя, особиста недоторканність, свобода
пересування, право на власне майно і т. ін. Ж.-Ж. Руссо, наприклад,
вважав головним природним правом свободу. Позитивне право повинне
відповідати вимогам природного, приводитись у відповідність з ним.
Представники цієї теорії — видатні філософи Дж. Локк, Б. Спіноза, Г.
Гроцій, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Пестель, Г. Сковорода.

У сучасних умовах вчення про природне право відроджується в нових
формах. Теорія “відродженого” природного права має кілька варіантів.
Одним з них є вчення про “природне право зі змінним змістом“ (Р.
Штаммер), де природне право пов’язують з втіленням у ньому начал
справедливості, внаслідок чого зі зміною уявлень про справедливість
змінюється і зміст природного права. Л. Фуллер розглядає право як
моральну природну цінність, що ґрунтується на заснованих на розумі
людських відносинах. Католицькі теорії виводять природне право з
догматів віри.

Великого поширення в сучасних умовах набуло вчення Д. Роулса, який право
розглядає як засіб природного і справедливого розподілу суспільних благ
на основі максимально можливої рівності. Метою цього розподілу є
забезпечення автономії особистості. Розподілу підлягають свобода, рівні
можливості і матеріальний стан особистості. Справедливість цього
розподілу спирається на надання всім людям рівних прав і свобод, рівну
фактичну наявність свободи і справедливого розподілу благ. Здійснення
принципу рівних можливостей направлене на поступову ліквідацію
нерівності. Отже і нині теорія природного права зберігає свою
демократичну спрямованість.

В. Майховер з позицій екзистенціалізму вбачає зміст сучасного
“конкретного” природного права в конкретизації Біблійного “золотого”
правила; про яке пише І Кант: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб
вони поводилися з тобою. Ідеї школи природного права не втрачають свого
актуального звучання. Властиве їй прагнення до справедливості і захисту
прав громадянина і всього народу продовжує бути одним з головних
напрямків обґрунтування побудови правової держави.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні
свої теоретичні положення виклав у роботі “Чиста теорія права”
(1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють
належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія
проголошує його незалежність від політики. Вона не вдається до аналізу
його походження і суті. Жодне позаправове поняття, в тому числі вчення
про справедливість, природні і соціальні фактори, не повинні бути
критеріями оцінки права. Право ніби-то виводиться само із себе, завжди є
позитивною вимогою належного. Воно може пізнаватися на основі аналізу
винятково правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку.
При характеристиці права головне значення має форма, що надана йому
державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися
тільки за допомогою юридичного аналізу окремих його форм, що містять
правові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма
(Grund норма), яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним
постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права.
Воно стоїть на найвищих щаблях драбини правових норм, на нижчих її
щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином,
надається нормативне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих
органів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.

Державу І. Кельзен теж розглядає як чисто правове явище, як “законний
правовий порядок”, ”персоніфікацію правопорядку”, через що і
забезпечується влада права в суспільстві.

У післявоєнні роки І. Кельзен обґрунтовує важливе положення про примат
міжнародного права над внутрішньодержавним. Він вимушений визнати, що
право так і не змогло позбавитися впливу політики.

Оцінюючи в цілому вчення нормативної школи права, слід наголосити на
тому, що воно було дуже однобоким, ідеалістичним. Нормативна школа права
намагалася обмежити кругозір юриста винятково правовими поняттями.
Водночас не можна не визнати і певних позитивних рис нормативізму. Він
значно сприяв розвитку провідного в юриспруденції логічного методу
дослідження права, наголошував на необхідності поглибленого вивчення
форм права, їх ієрархічної субординації. Нормативізм виходив з примату
права над державою.

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представники
соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у середині ХІХ
століття, на відміну від представників нормативної школи права,
вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним
проявом права. Прихильники соціологічного підходу до права (найбільш
відомі серед них О. Конт, Є. Ерліх, Р. Паунд, М. Окрідж та ін.)
підтримують різні його напрямки: солідаризм, вільне право, реалізм,
біхейвіоризм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову
можливість з правовою дійсністю. Прагматичний підхід до права вимагає
розглядати його в динаміці. Тільки право в дії є “живим правом”, право ж
у тексті правових норм “мертве”. Зміст права прихильники цієї теорії
обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і
суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції.
Так, наприклад, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права
в судовій практиці, в основу якої покладений особистий розсуд судді,
здатного урахувати всі життєві обставини. Звідси походить відомий
вислів: “Право — це те, що думають про право судді”. Головним засобом
досягнення корисного результату запобігання конфліктам у суспільстві і
їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне
спрямування юридичної практики, локальні норми, устави юридичних осіб і
практика їх реалізації. Право в законі — це лише “можливе”, а в
практиці — “діюче” право. Закон не може всього передбачити, оскільки
лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити
законодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити
реальним. Деякі представники цього напрямку (наприклад, Р. Паунд)
проголошують навіть можливість існування “юстиції без права”, говорячи
про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації.
Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і
адміністративних прецедентів, тобто розраховані на англо-американську
систему права.

Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зведення права до
закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні
правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних
відносин, і це є позитивним у ньому.

Психологічна школа права, яку очолював професор з Санкт-Петербурга Л.
Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику
чи втілення певних ідеалів і принципів. Право вона розглядає винятково
як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні
фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є
сукупністю певних суб’єктивних переживань і емоцій, які є відображенням
реального життя. Характер цих переживань та емоцій може бути вельми
різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних
категорій. У центрі уваги Л. Петражицького стоїть питання про
розмежування права і моралі, яке засноване на поділі емоцій на
імперативні, атрибутивні і імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції —
це уявлення про свої обов’язки, що і становить зміст моралі. Головними
для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому
правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто
атрибутивно-імперативний характер. Право діє в умовах, коли атрибутивним
уявленням одного суб’єкта про право відповідає імперативне уявлення
іншого про відповідні обов’язки. Саме двосторонній характер правових
емоцій обумовлює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має
односторонній (імперативний) характер. Право, на думку Л. Петражицького,
має багато різновидів. Воно втілюється як у законодавстві, так і в
різних точках зору практиків, у збірниках наукових праць, у впливі
релігійних факторів і т. ін. Вільне від будь-якого догматизму вчення Л.
Петражицького сприяло розкриттю великої ролі правосвідомості в механізмі
правового регулювання, вплинуло на деякі сучасні теорії (наприклад,
біхейвіоризм).

Марксистське вчення про право. Право, за цим вченням, — суто класове
явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву,
в “Маніфесті Комуністичної партії”, воно є піднесеною до закону волею
панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя
цього класу. Отже, головні ознаки цього права — його класовий, вольовий
характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над
економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права.
Воднораз право може здійснювати зворотний вплив на економіку і все
суспільне життя. Право, як застосування “рівного масштабу” до різних за
якостями і можливостями особливостей, не може створити між ними
фактичної рівності, — отже, воно є “правом нерівності”. З цього робиться
висновок, що в процесі побудови комунізму, ідея якого заснована на
цілковитій рівності всього і всіх, право повинно поступово відмерти.

У радянські часи існували різні інтерпретації марксистського вчення про
право. До створення розгорнутої системи радянського законодавства
переважав соціологічний (П. Стучка) і частково психологічний підхід
(Рейснер). Згодом впродовж тривалого часу право ототожнювалося з
законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності. Ще й
досі багатьма юристами не подолане таке розуміння права. Воно було
сформульоване в 1938 році на Всесоюзній нараді працівників права А.
Вишинським, який був тоді головним теоретиком серед юристів. Він
розглядав право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх
систему), що встановлені або санкціоновані державою, виражають волю
панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави
з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин, що є
вигідним для панівного класу.

Як бачимо, визначальними рисами такого розуміння права є проголошення
верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством,
проголошення його повної залежності від держави, обов’язкової класовості
і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної
цінності. Крізь призму такого уявлення права людини, і все право в
цілому, виглядають як продукт діяльності держави, фактично нею
“дарований”, як такі, що завжди можуть бути нею скасовані. В радянські
роки цей підхід до права виправдовував і навіть оточував правовим
ореолом закони, що суперечили елементарним вимогам моралі і
справедливості (властиві для 30-х років закони, які надавали право
здійснювати “правосуддя ” позасудовим органам, ліквідували за окремими
категоріями справ право на захист і т. ін.). Таке розуміння права на
довгі роки загальмувало розвиток радянської правової науки.

Водночас марксистський підхід до поняття права містить і позитивний
матеріал. Він звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази,
його матеріальну обумовленість. Погляд на право як застосування рівного
масштабу до кожного суб’єкта є важливим для обґрунтування положення про
можливість забезпечення з допомогою права лише юридичної, але не
фактичної рівності.

У цілому ж кожна з розглянутих вище правових шкіл зробила певний внесок
у розкриття поняття права як багатоаспектного явища.

§ 2. Поняття і різні прояви права

Термін “право” вживається у різних значеннях. У теорії права він має
юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне право. У юридичному праві
слід розрізняти право об’єктивне з його різними проявами, що в цілому
характеризують стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин
і тенденції їх розвитку, і право суб’єктивне, яке належить окремим
особам і полягає в наявності в кожної з них певних правових можливостей.
Ці можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких
складається об’єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що воно є
багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і сучасний стан
правової науки. Формулювання поняття права утруднюється і у зв’язку з
різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба
виходити з того, що об’єктивне право має різні прояви. Хоча воно і
усвідомлюється людьми, але існує об’єктивно і має прояв не тільки в
державних нормативних актах.

По-перше, основи права можуть виступати в якості суспільних відносин,
актів суспільної практики, що складаються або склалися і постійно
повторюються. Правовий, тобто обов’язковий, характер можуть набувати
відносини в економічній сфері (виробництва, розподілу та обміну
продуктів праці, (наприклад, натуроплата), в політичній (політична
діяльність самоврядних утворень, створення політблоків), в сімейній
сфері і т. ін.

Правовідносини стають юридичним виразом цих постійно повторювальних
відносин, що виникають на базі накопичення і перевірки життям. Вони
визнаються і захищаються судами і іншими органами, що набувають
державного характеру. Згодом основи права, які складаються об’єктивно,
закріплюються, конкретизуються; деталізуються в чинному законодавстві чи
інших формах права. Таке явище яскраво простежується в процесі
виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що оформлюють право, є офіційним
свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви
суспільного життя, які постійно повторюються. В умовах сучасної України
це може, наприклад, відбуватися у зв’язку з появою нових форм ринкових
відносин, окремі прояви яких нерідко спочатку існують тільки фактично і
лише згодом закріплюються законодавчо. У політичній сфері ці процеси
відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів.
Прагнення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в
умовах ринкових відносин, знайшло своє формальне вираження в законі
через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації
законодавчої форми.

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час
поступового складання певної судової практики, яка фактично набуває
обов’язкового характеру і має великий вплив на поведінку суб’єктів
права. Судова практика усіх вищестоящих судів впливає на практику
нижчестоящих судів. Нижчестоящі суди не можуть не рахуватися з погрозою
відміни вищестоящими прийнятих ними рішень. Судова практика викликає
також необхідність знайомства з нею інших суб’єктів права (юридичних
осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Стародавньому Римі
констатували, що право (jus) дістало свою назву від правосуддя
(justutia).

По-друге, обов’язкові правила поведінки людей можуть складатися до і
після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші
звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок
багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені
протягом тривалого часу процедурні правила (передоплати за товар,
початок роботи парламенту нового складу з виступу і головування старшого
за віком депутата, традиційні проведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто
офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або
загальнообов’язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких
випадках вони законодавчо закріплюються.

По-третє, складовою провідною частиною права є природні права людини,
які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя,
особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересування, на їжу,
житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі,
коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці
права випливають з природи самої людини, є невід’ємними і діють
безперервно. Більшість з них закріплюються конституційно і в міжнародних
актах.

По-четверте, право як певний діючий феномен, що реалізує моральні
принципи, не можна собі уявити без застосування державними службовцями
настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній
правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою
нормативними і спрямовують поведінку всіх суб’єктів. Правосвідомість
заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому
регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне
тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою
правил поведінки людей, — вона ніби-то прирощує правові норми, без чого
неможлива реалізація справедливості, що становить основу права
(наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної
або моральної шкоди, призначенні конкретної кримінальної кари).

Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи
законодавства (дозаконодавче право) на основі багаторазового повторення
і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право
найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і
діє через них (законодавче право). Маючи нормативну природу, природні
права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право
можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).

У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшлося, кожен з
них пов’язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових
ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного
розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспільних відносин. Під
час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш
конкретні права і обов’язки, які безпосередньо формулюються державою і
встановлення яких випливає з потреб подальшого розвитку суспільних
відносин.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлення певної міри
можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і
рівності, оскільки ані перша, ані друга не мають абсолютного характеру.
Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів.
Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства.
Вона вимушена і повинна поступатися певними своїми інтересами заради
інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає
потреба встановити міру належної поведінки кожного члена суспільства,
кожного суб’єкта прав. Ця міра відображає згоду суб’єктів права на певне
суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх
свобода поважалась іншими суб’єктами права. Така міра і встановлюється
об’єктивним правом. Право визначає, що може або мусить робити держава,
її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони.
Мета права полягає в поєднанні свободи кожного зі свободою усіх.
Характер цього поєднання залежить від особливостей економічних,
політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому
суспільству. Таким чином, право виступає як природна міра свободи, що
легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб’єктів суспільних
відносин. Обмеження свободи, встановлені правом, залежать від
матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури, національних,
кліматичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обмеження
людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх
юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плутати з фактичною, бо
нерівними є суб’єкти, до яких застосовується принцип рівності (за
фізичними даними, за освітою, майновим станом і т. ін.). Право закріплює
рівність всіх перед законом, але водночас встановлює її міру. Це
необхідно для запобігання зловживанню цим принципом. Наприклад, рівні
економічні можливості і рівне право утворення органів друку обмежується
забороною монополізації цих сфер, рівне право на одержання вищої
освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного
навчання.

Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще
І. Кант, знайшли своє втілення в працях вчених-юристів. За радянських
часів саме такий підхід для з’ясування природи права започаткували В. С.
Нерсесянц у Росії і М. І. Козюбра в Україні. Серед різних думок про
природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра
свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо
справедливість як правовий принцип не підлягає нормування (виміру) і не
може бути, хоча б частково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві
підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого
складного явища як право обумовлює можливість його всебічної
характеристики лише у деяких визначеннях, кожне з яких відбивало б певну
грань (аспект) його існування. Урахувавши основні ознаки права,
спробуємо дати найбільш загальне визначення цього складного явища.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість
міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного роз витку,
яка склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й
охороняється державою.

§ 3. Ознаки права

Наведене вище визначення права є дуже загальним, більш детальне потребує
аналізу ознак, що їх воно безпосередньо містить, а також виведення інших
найважливіших його ознак.

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юридичні.
Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що втілюють у
праві ідеали справедливості, демократії, гуманізму. Ці ідеали мають як
загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають
обов’язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять
свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення
свободи і рівності людей у суспільстві.

Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних
відносин, а тому безпосередньо відображає їх характер. При цьому
відносини, в яких втілюється воля їх учасників, а разом з ними і право,
складаються об’єктивно, а не як продукт державної волі. Все це свідчить
про залежність права від умов економічного, політичного і духовного
життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від
життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.

Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що
охороняються державою, сприймаються громадянами як суспільно необхідні,
легітимні, зміст яких ними схвалюється. Право, як і держава, складається
на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас
відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних
відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від
того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і
“задає тон” у суспільстві. Право суспільства може бути і результатом
суспільного компромісу.

Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність.
Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої
міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в тому, що воно
містить загально обов’язкові права і обов’язки для невизначеного кола
суб’єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним
життєвих ситуацій. Право має первинний характер, оскільки моделі
поведінки людей, які є суб’єктами права, складаються з таких їх прав і
обов’язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові
відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і
реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно
необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове застосування
(наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора і боржника).
Нормативна основа права складається з трьох головних елементів-дозволів,
велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб’єктові права
можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу.
Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом
якого є безальтернативне спрямування поведінки суб’єкта права. Заборона
вимагає безумовного утримання суб’єкта права від тієї чи іншої
поведінки.

Ознакою права є його обов’язковість. Повторюваність певних дій, що
зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх
сприйняття людьми як обов’язкових. Більшість фактичних проявів права
набувають формального визначення через закріплення або деталізацію в
нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама
наявність яких свідчить про обов’язковість зазначених у них правил. Це
може відбуватися через безпосередньо сформульовані державою правила
поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з
мовчазної згоди визнання загальнообов’язковими певних звичаїв чи актів
недержавних організацій. Головним проявом загальнообов’язковості права є
його захищеність з боку держави, яка гарантує право не тільки на
звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до
суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу.

Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов’язана з такою його
ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на
забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Я.
Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напрямок правової політики на
залякування громадян, на репресії, масове застосування державного
примусу. Проте державний захист вимог права, — а він є його обов’язковою
ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі
виконання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на
застосування насильницьких методів. Виконання права повинне
гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його
вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян,
встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і
законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який,
здійснюючи правосуддя, зовсім не обов’язково звертається до застосування
державного примусу. Можна лише дорікати тим суб’єктам права, які
недостатньо розуміють значення судового захисту своїх прав.

Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його
порушників. Але це треба розуміти лише як обов’язковість наявності в
правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших
примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як
гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення
права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як
конститутивну ознаку права.

Щодо належної реалізації права, то вона залежить від рівня
правосвідомості громадян, більшість яких добровільно виконує правові
вимоги, а також вимоги виховної, заохочувальної та організаційної роботи
державних органів. Лише для деяких суб’єктів права наявність погрози
застосування державного примусу має стимулюючий попереджувальний
характер.

Однією з найважливіших властивостей права є його здатність виступати в
ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне
призначення права. Вплив права на суспільні відносини може відбуватися у
кількох напрямках. Право здатне фіксувати існуючі суспільні відносини,
сприяти їх розвитку, ліквідувати перепони на шляху суспільного прогресу,
гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не зацікавлене,
сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових суспільних
відносин. Отже, воно може бути як творчим, так і руйнівним фактором.

§ 4. Функції права і його соціальна цінність

З регулятивними можливостями права пов’язані його функції.

Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на
суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціальним призначенням
права.

Вплив права здійснюється через свідому належну або можливу поведінку
людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання
суб’єктом права своїх прав і обов’язків.

Функції права безпосередньо спрямовані на виконання завдань, що стоять
перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні,
виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.

Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну
і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних
відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції
особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і
основних політичних інститутів, що існують у суспільстві. Суспільні
відносини, таким чином, вводяться правом у певні рамки. Функція
правового регулювання може бути спрямована на впорядкування і розвиток
суспільних відносин, на визначення конкретних напрямків поведінки людей,
реалізацію ними своїх прав і обов’язків (наприклад, регулювання
договірних відносин). Нині в Україні це набуває особливо великого
значення для розвитку ринкових відносин і демократії. Регулятивна
функція права здійснюється на основі правових велінь і дозволів.
Регулювання при цьому може бути загальним, коли регулюється поведінка
широкого кола невизначених суб’єктів (наприклад, правило про
необхідність здійснення реєстрації нових політичних партій або
встановлення розміру податку на підприємництво чи окремим категоріям
громадян), або індивідуальним — коли регулюється поведінка конкретної
особи чи вузького кола осіб (наприклад, через рішення, що виносяться
судом у конкретній справі), тобто через акти застосування права.

Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні
відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для
суспільства. Ця функція здійснюється заради охорони особистості і
суспільної безпеки з допомогою встановлення заборон та негативних
наслідків їх порушень, шляхів виконання прийнятих щодо правопорушників
рішень і т. ін. Слід звернути увагу на дещо умовний характер поділу
функцій права на регулятивну і правоохоронну. Обидві функції є проявом
однієї властивості права — бути регулятором суспільних відносин, бо і
при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регулюються. В
обох випадках йдеться про перетворення нормативності права на
урегульованість суспільних відносин. Різними лишаються тільки завдання,
які виконуються при здійсненні регулятивної і правоохоронної функцій.

Здатність права бути регулятором суспільних відносин — головна його
корисна властивість. Саме через наявність цієї властивості право має
величезну інструментальну цінність — воно є необхідним і корисним для
суспільства феноменом, важливою складовою нормативною основою його
життя. Так, згідно зі ст.3 Конституції України, що визнає людину
найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Право, регулюючи
суспільні відносини, сприяє правильному поєднанню інтересів особи і
суспільства в цілому. Цінність діючого в суспільстві права багато в чому
залежить від його розвиненості, системності, узгодженості, стабільності
і динамічності, без чого не може існувати розвинута система права.
Регулюючи суспільні відносини, право вносить у суспільство
організованість, виступає знаряддям організації державного управління,
здійснення програмування, соціального контролю тощо. Внаслідок цього
право виступає як унікальний феномен, здатний спрямувати розрізнені волі
і дії тисяч і мільйонів людей в одному напрямі, перетворюючи їх фактично
на єдину волю, що відповідає інтересам суспільства, має всезагальний
характер, спрямована на забезпечення соціального прогресу.

Але цінність права не обмежується його здатністю регулювати суспільні
відносини. Право має власну, незалежну від притаманних йому корисних
властивостей загальнолюдську цінність. Основною характеристикою права є
погляд на нього як на втілення основоположного принципу справедливості.
Йдеться не про абстрактну, а про конкретно-історичну справедливість.
Треба врахувати, що уявлення про справедливість у різні історичні епохи
суттєво змінювались. Оцінюючи, наприклад, міру справедливості
феодального права, ми не повинні виходити з сучасних уявлень про
справедливість права, в основі яких лежить уявлення про його
відповідність принципам гуманізму, свободи, рівності. Авторитет права
завжди залежить і від рівня легітимності, тобто від того, наскільки
членами суспільства його вимоги сприймаються як справедливі,
відповідаючи їх волі й інтересам. В усякому разі, право завжди виступає
і сприймається як антипод свавілля, а несправедливі закони суперечать
його принципам. Цінність права особливо яскраво проявляється в тих
державах, до яких належить і Україна, де проголошено принцип його
верховенства (ст. 8 Конституції України). З цього принципу зокрема
випливає першість і підвищена цінність права щодо держави, обмеженість і
пов’язаність правом всіх державних органів, які зобов’язані діяти
відповідно до вимог права і у формах, встановлених правовими нормами.
Найскладніші колізії суспільного життя повинні вирішуватися виключно на
основі права. Цінність права полягає в його гуманізмі, спрямованості на
забезпечення пріоритету прав людини, її свободи, всезагальної рівності,
концентрованому виразі в ньому справедливості. Саме тому воно закріплює
і встановленням державного захисту перетворює на загальнообов’язкові
найважливіші норми і принципи моралі. Цінність права полягає і в тому,
що його зміст завжди є показником рівня цивілізованості суспільства. В
праві закріплений досвід певного народу, його досягнення в різних
галузях життя, ставлення суспільства до особистості. Звідси і випливає
цінність права як досягнення суспільства, важливого показника його
культури.

§ 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву

Верховенство і пріоритет права щодо держави знаходить свій вияв у тому,
що держава не створює основних положень нового права, а лише юридично
оформлює потреби суспільного розвитку і відносини, які склалися в
суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист державою. Такого захисту
в тій чи іншій формі (наприклад, через діяльність судів) право завжди
вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава ще
остаточно не сформувалася. Це свідчить про те, що право може існувати
незалежно від того, втілено воно в певній державній формі чи ні.

Отже, право є об’єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон
та інші його форми є суто суб’єктивними явищами, що їх державні органи
формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов’язані
між собою. Вони ні в якому разі не повинні ототожнюватися і водночас
протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе
систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно
повторюється і які охороняються державою, то форми (витоки) права і
зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього
вираження цих правил і відносин. Право як система правил поведінки
(норм) становить зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є писане право (законодавство),
звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Писане право
(законодавство) формулюється державними органами. Воно превалює в
країнах континентальної Європи, в тому числі в Україні. Складається
писане право з ієрархічної системи правових нормативних актів. Найвищими
в цій системі є акти парламентів — закони. Звичаєве право — перша
історична форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним
способом життя. Воно складається з норм, санкціонованих державою, тобто
таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих
країнах залежить від особливостей історичного розвитку й економічних та
політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою
систему прецедентів. Прецедентом вважається той принцип, який покладений
в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим державним
органом, застосування якого стає обов’язковим при вирішенні всіх
наступних аналогічних за змістом справ тієї ж категорії. Він є головною
формою права в країнах так званої англо-американської системи і створює
найбільш сприятливі умови для динамічного розвитку правової системи.
Договірне право складається з нормативних договорів між двома або
кількома суб’єктами, є обов’язковими для них і має юридичне значення і
для інших учасників суспільних відносин. Договір як форма права превалює
в міжнародному праві і найбільш поширений у країнах з ринковою
економікою.

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є
неприпустимим статичний погляд на право як на продукт і інструмент
держави. Такий підхід веде до змішування права з його правовою формою. В
результаті цього може створитися враження, що нібито права людини
даровані їй державою, можна також виправдати легковажне ставлення до
постійних змін у законодавстві, відбутися оточення будь-якого закону
правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповнюються, а також
скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише
за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто
відповідності їх змісту інтересам і волі населення.

Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втіленням
справедливості, виключає його ототожнення з законом або іншими формами
права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до
ідеалів правової держави визначається не арифметичною сумою прийнятих
законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю
вимогам справедливості. Поява закону чи іншої форми права є свідченням
офіційного визнання державою певної поведінки обов’язковою і її
зобов’язання охороняти закріплені нею відносини всіма засобами, що є в
її розпорядженні, застосовувати примус у разі порушення закону.

Існування закону та інших форм права не є абсолютним свідченням
існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і
неправовим. На відміну від неправового правовий закон завжди відповідає
вимогам справедливості, служить суспільному прогресу. Щодо неправового
закону, то в ньому право не втілюється, він здатен навіть бути формою
узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких приводить до
результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець,
і державні акти, які повинні за своїм змістом бути відповідними власне
закону (підзаконними), але насправді суперечать йому. Свавільний
характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах,
що відкрито порушують справедливість і нехтують правами людини,
принципами свободи і рівності. Такими були, наприклад, фашистське расове
законодавство, “узаконення” в радянські часи позасудового розгляду
окремих категорій кримінальних справ, рішення про насильницькі
депортації народів і т. ін. Відміни правового і свавільного за змістом
закону враховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при
вирішенні практичних питань про відповідальність за злочини проти
людства. Так, ще статтею 6 пункту “в” Уставу Міжнародного військового
трибуналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового Трибуналу
для країн Далекого Сходу було закріплено обов’язок цих Трибуналів
розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства “незалежно від
того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були
скоєні” (слово “право” застосовується тут у значенні “законодавство”).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі
їх норми, які прямо не пов’язані зі свавіллям, але суттєво відхиляються
від принципів справедливості, які б відповідали потребам суспільного
розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але й шкідливими. Це
відбувається внаслідок недостатньої компетентності відповідних органів і
осіб у тих питаннях, що вони законодавчо урегульовують, або недостатніх
юридичних знань. Мова може йти про відсутність наукової обґрунтованості
або про суттєві недоліки концепцій нормативних актів; перевищення
органом, що їх видає, своєї компетенції, створення колізій між нормами з
одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є
чинною, а інша нечинною, тобто неправовою, і т. ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в
юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не має права і не повинен
ставити себе на місце законодавця і визначати, чи є той чи інший закон
(нормативний акт) правовим або неправовим — він повинен застосовувати
чинний закон незалежно від своєї оцінки його змісту. Водночас той, хто
зіткнеться із неправовим характером того чи іншого закону, має
можливість і навіть морально зобов’язаний застосовувати всі законні
способи, щоб він був скасований.

Розділ XIII ПРИНЦИПИ В ПРАВІ

§ 1. Поняття, риси і класифікація принципів, що діють у правовій системі

У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як загальні
вимоги до суспільних відносин і їх учасників, а також як вихідні керівні
засади, відправні установлення, що виражають сутність права і випливають
з ідей справедливості й свободи, а також визначають загальну
спрямованість і найістотніші риси діючої правової системи.

Поняття “принцип” у перекладі з латинської мови означає “початок”,
“першооснова”, “первинність”. З давніх давен принцип вважався
підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі
правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї
системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов’язків і не завжди
забезпечені конкретними законодавчими санкціями, однак від того, на яких
принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про
характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується прямим чи непрямим їхнім
закріпленням у нормах права. Ті засади, що не закріплені у правових
приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери
правосвідомості. Їх іноді називають “правовими принципами”, що передують
створенню системи права. У свою чергу, принципи права можуть бути прямо
сформульовані в законодавстві або ж випливати з його загального смислу.
При цьому вони стають орієнтиром правотворчої і правозастосовчої
діяльності органів держави.

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:

мають властивість вищої імперативності, універсальності,
загальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом
невизначено тривалого часу;

спрямовують розвиток і функціонування всієї правової системи;

зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної
діяльності;

виступають найважливішим критерієм законності дій громадян, посадових
осіб та інших суб’єктів права;

сприяють подоланню прогалин у праві;

впливають на рівень правосвідомості в суспільстві.

Система принципів базується на їх стійкому зв’язку між особами.
Реалізуючи ту чи іншу правову норму, необхідно враховувати принципи
всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами:

а) за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного
джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому);

в) за змістом.

За формою нормативного вираження принципи можна розподілити на такі, що
закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях,
конституціях і в поточному законодавстві. За сферою дії вирізняють
загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів.
За змістом бувають загальносоціальні (економічні, політичні та ін.) і
спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша класифікація, пов’язана з
дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним
спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні,
історичні та ін. Розглянемо деякі з них.

§ 2. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо
визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним,
економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати
універсальним критерієм становлення національних правових систем. Вони
закріплені в документах і частково у внутрішньому законодавстві окремих
держав.

Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії
людського суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності
народів і являють собою одне з кращих досягнень людства. Будучи
визнаними загальнолюдськими і закріплені в міжнародно-правових
документах, ці принципи стають обов’язковими для всіх держав (наприклад,
принципи, закріплені в Статуті Організації Об’єднаних Націй від 26
червня 1945 року, в Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва в
Європі від 1 серпня 1975 року, Декларації про принципи міжнародного
права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами
відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 жовтня 1970
року та ін.).

Статут Міжнародного Суду згідно зі ст. 38 (1) оперує категорією
“загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями”, які
характерні лише для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією.
При цьому буває досить важко визначити, про які принципи йдеться: про
принципи права, які визнаються усіма націями, більшістю держав, групою
держав з демократичним режимом, чи про інші. Водночас прогресивна
правова думка сформулювала такі загальні засади, які не можуть
реалізуватися незалежно від принципів організації і функціонування всієї
соціальної системи, включаючи і правову. До них належать принципи
гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівноправності та
інші, тобто ті, без яких право не може функціонувати. Кожен з них
знаходить свій вияв як у системі права в цілому, так і в окремих його
галузях та інститутах.

Принцип гуманізму — одна з найважливіших ціннісних характеристик
цивілізованого суспільства, що визнає благо людини, його право на
свободу, щастя, виявлення своїх здібностей критерієм прогресивності
соціальних інститутів.

Цей принцип у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Мрії про щастя,
справедливість і людяність відомі з глибокої давнини і сформувалися в
систему гуманістичних поглядів в епоху Відродження. У недалекому
минулому нашої держави ідеали гуманізму асоціювалися із звільненням
трудящих від експлуатації, з революційним рухом пролетаріату і
становленням системи соціалістичного права. Однак ідеї гуманізму мають
загальнолюдський (загальноцивілізаційний) характер. У праві прояв
принципу гуманізму означає закріплення у правових формах відносин між
людиною, державою і суспільством на основі визнання самоцінності
людської особистості, невід’ємності її прав і свобод, поважання її
гідності, захисту від свавільного втручання у сферу особистого життя.
Принцип гуманізму в праві знаходить своє втілення в цілому ряді
нормативних положень різноманітної галузевої належності, таких як: ніхто
не може бути безпідставно заарештованим або утримуватися під вартою,
батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, ніхто не може бути
підданий катуванню, іншим жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують
його гідність видам примушування і покарання; заборона допуску преси і
публіки на судовий розгляд з міркувань моралі.

Принцип демократизму прямо випливає з принципу народовладдя. Однак ідея
права полягає у прагненні окремої людини до відносної свободи від
влади — державної, особистої і навіть народної. Тому в праві принцип
демократизму проявляється шляхом закріплення в нормах правового
становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної
влади, в здійсненні правової політики, у створенні й удосконаленні
законодавства.

Принцип справедливості передбачає його трактування як зовнішнього щодо
права явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває певні
властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права захищати
політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп (класів),
кожна з яких має свої уявлення про справедливість (наприклад, з точки
зору вільного населення Рима рабство цілком відповідало його уявленням
про справедливість). Щодо справедливості, то як спеціально-юридична
категорія вона розглядається в масштабі відповідності, пропорційності,
збалансованості і певної гармонійності між здійсненими витратами,
зусиллями, звершеннями людей і відповідною реакцією на це суспільства,
вираженої у вигляді винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі
вказаний принцип виступає як принцип усієї правової системи.

Принцип свободи як можливість вибору варіанта поведінки являє собою
абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити
свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри
свободи окремої особи. Діяльність органів держави і посадових осіб має
бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту свободи
людини.

Принцип рівності виражається в рівності правового становища всіх перед
законом, наявності рівних загальногромадянських прав і обов’язків,
рівному захисті перед судом незалежно від національної, статевої,
релігійної належності, походження, місця мешкання, посадового стану та
інших обставин.

§ 3. Загальноправові принципи

Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають
якісні особливості всіх правових норм національної правової системи
незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони
діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за
обсягом), або основними. До них належать: єдність прав і обов’язків
суб’єктів суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян,
принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання
стабільності і динамізму та деякі інші.

Єдність прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин. Цей принцип
спрямований на поєднання публічних і приватно-правових засад у праві,
узгодження інтересів різних соціальних груп, громадян і держави в
цілому. Сутність його полягає в тому, що праву користування одним
суб’єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншого
суб’єкта виконати необхідні для суспільства дії. Носіями прав і
обов’язків є громадяни і їх об’єднання, посадові особи, державні органи
і держава в цілому. Конкретні прояви дії вказаного принципу можуть бути
виражені таким поєднанням прав і обов’язків:

загальному суб’єктивному праву (на працю, відпочинок, охорону здоров’я)
кореспондує обов’язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не
був їх носієм;

загальним юридичним обов’язкам (не посягати на права і свободи, честь і
гідність інших людей) відповідають суб’єктивні юридичні права конкретних
осіб вимагати їх дотримання;

праву одного суб’єкта відповідає обов’язок іншого. Праву громадянина на
пенсію, допомогу по безробіттю кореспондує обов’язок органу соціального
забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайнятості — допомогу по
безробіттю;

кожен суб’єкт виступає щодо іншого водночас і як носій прав і
обов’язків. У відносинах по договору купівлі-продажу обов’язку продавця
передати товар відповідає його право одержати за нього обумовлену
договором плату, а обв’язку покупця оплатити товар відповідає право
одержати товар на погоджених умовах.

Гарантованість прав і свобод громадян. Реальність здійснення прав і
свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних,
організаційних, а також юридичних гарантій, без яких реалізація прав
була б неможливою. До політичних гарантій належить наявність розвинутої
системи народовладдя і демократичних форм її здійснення; до
економічних — рівність усіх форм власності, економічних можливостей усіх
суб’єктів суспільних відносин; до юридичних — система правових засобів,
за допомогою яких реалізуються можливість захистити свої права і свободи
в суді, доступність законодавства та інших нормативних актів, можливість
не свідчити проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальність
держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін.

Принцип відповідальності за вину. Однією з підстав юридичної
відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне ставлення особи
до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків
у формі умислу або необережності. Сутність принципу полягає в тому, що
застосування міри юридичної відповідальності в усіх галузях права
можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному
законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно-правової
відповідальності застосовуються до володільця джерела підвищеної безпеки
за безвинне заподіяння шкоди, тобто за об’єктивно протиправний вчинок.
Водночас чимало дослідників таке заподіяння шкоди не відносять до
правопорушення, а це означає, що загальна дія вказаного принципу не
порушується.

Принцип законності. Цей принцип виражається в системі вимог суворого і
неухильного дотримання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма
суб’єктами суспільних відносин. Свій вияв він знаходить у правотворчій і
правозастосовчій діяльності. Цей принцип означає також верховенство
закону в системі юридичних актів, єдність законності, тобто однакове
розуміння і дотримання законів, несуперечність норм, що становлять діючу
систему права, обов’язковість норм права для всього населення,
неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш
тяжку юридичну відповідальність та ін.

Принцип поділу права на публічне і приватне, на відносно самостійні
галузі та інститути. Дія вказаного принципу притаманна праву України, бо
цей поділ сформулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської)
правової сім’ї. Галузі права, призначення яких — забезпечувати загальне
благо, виконувати функції соціального служіння, належать до
публічно-правових (конституційне, адміністративне, кримінальне право та
ін). Приватне (особисто-вільне) право встановлює лише юридичні форми,
рамки, в межах яких суб’єкти здійснюють права, що їм належать, у
будь-якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а
також інтересів третіх осіб (цивільне, трудове, сімейне право).

Поєднання стабільності і динамізму. Право активно впливає на регульовані
відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих
соціальних тенденцій установлюється правопорядок як головна мета
механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не
забезпечує потреб соціального регулювання, що тягне за собою її
своєчасне реформування.

§ 4. Міжгалузеві й галузеві принципи

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в кількох галузях
права. Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо більш-менш
одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи
судоустрою, судочинства (цивільного, арбітражного, кримінального) і
правового стану осіб, які беруть участь у процесі. Це зокрема такі:

незалежність суддів і підкорення їх тільки законам;

здійснення правосуддя тільки судом;

рівність прав учасників судового розгляду;

всебічність, повнота й об’єктивність з’ясування обставин справи;

ніхто не може бути суддею у власній справі;

усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу;

національна мова судочинства;

доступність судового захисту та багато інших.

Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не
заборонено законом», а також “дозволено тільки те, що прямо дозволено
законом, все інше заборонено”, які відповідають загальнодозволеному і
дозволено-заборонному типам правового регулювання. Загальнодозволена
спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту
яких випливає, що громадяни і юридичні особи можуть займатися будь-якою
діяльністю, не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави
базується на дозволено-заборонному принципі, бо здійснюється відповідно
до їх компетенції в рамках адміністративного, криміналістичного і
процесуального циклу галузей і побудована на забороні виходити за її
рамки.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і
нарівні з предметом і методом сприяють індивідуалізації галузі як
самостійної в загальній системі права. Принципи галузей — це не раз і
назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть змінюватися,
зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь
права. Так, процеси реформування політичної, економічної, соціальної та
інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих
принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла становленню
ряду нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної
системи господарювання за будь-яким роботодавцем все ж стояла держава,
тому основні умови трудового договору з працівником (розмір зарплати,
терміни договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою
усередненими. В умовах ринкової організації економіки основоположними
принципами трудового права стають:

свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного громадянина
свободу вибору місця роботи, форми й виду реалізації своїх здібностей до
праці, а також свободу договірного регулювання трудових відносин при
встановленні державою обов’язкового мінімуму прав найманого працівника;

державний нагляд і контроль за умовами праці найманих працівників;

принцип обов’язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги
дисципліни і підлеглості працівника організаторам виробництва в процесі
праці;

принцип розподілу за кількістю і якістю праці, що відповідає
екстенсивному типу виробництва, модифікується в принцип оплати праці
найманого працівника за його результатами відповідно до встановленого
державою мінімуму оплати і договорів про працю;

і нарешті, більшого значення набуває принцип забезпечення працівника при
настанні непрацездатності, а також матеріального забезпечення у разі
безробіття, що зафіксовано на міжнародно-правовому рівні.

З часом зникли такі принципи, як переважна охорона соціалістичної
власності і її необмежена віндикація, принцип планування, керівна і
спрямовуюча роль КПРС та ін., що вихолощували зміст галузі цивільного
права. Водночас з’явилися принципи, сформульовані в процесі
багатовікової історії розвитку тієї чи іншої галузі, які або не
згадувалися взагалі, або мали другорядний, підпорядкований щодо згаданих
вище принципів характер. Йдеться про принципи єдності правового
регулювання майнових і особистих немайнових відносин незалежно від їхніх
суб’єктів, рівності учасників цивільних правовідносин, повного
поновлення порушеного стану суб’єктів цивільного права та ін.

Не могли не відбитися на змісті галузевих принципів відхід від класового
трактування права, а також загальні тенденції до гуманізації й
демократизації правової системи в цілому.

§ 5. Принципи правових інститутів

Принципи правових інститутів діють у рамках однорідних суспільних
відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх
ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи
сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права.
Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять цілком
самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом
системи загальних принципів права.

Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає
ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних засад,
характерних для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією,
зокрема:

законність покарання у розумінні конкретного його прояву;

визначеність покарання у вироку суду;

обґрунтованість і обов’язковість його мотивування у вироку;

гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних
страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці
злочинця (врахування особи винного);

справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає
уяві суспільства про карність вчинків певного роду.

Інститутам цивільного процесу: позовному провадженню, провадженню у
справах, що випливають з адміністративно-правових відносин, інституту
судового рішення, перегляду цивільних справ, виконання судових рішень і
багатьом іншим, відповідає своя система принципів, адекватна принципам
права в цілому, а також указаної галузі, що і зумовлює їх нормальне
функціонування. Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна
вирізнити такі принципи:

виконання судових рішень державними виконавцями;

швидке й реальне виконання судових рішень;

мирова угода у виконавчому провадженні;

диспозитивність виконавчого провадження;

повернення стягнення на майно боржника та ряд інших.

Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідникам дійти
висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у
праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися з соціальної
дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.

Глава XIV. ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА

§ 1. Поняття відносної самостійності права

Усі так чи інакше пов’язані між собою явища соціальної дійсності
доповнюють і збагачують одне одного. Завдяки цьому можливе пізнання
права як конкретного цілого ы всієї системи різноманітних відносин.

Дуже поширене до розпаду Союзу РСР твердження про те, що зміст права є
похідним від економіки, було проявом вульгарного економізму. Однак слід
відхилити спрощене уявлення про те, що норми тільки юридично виражають
економічні процеси суспільного життя, протоколюють економічну
діяльність. Насправді на формування права і його зміст впливають
спадковість, міжнародні, організаційно-управлінські, демографічні,
релігійні фактори, загальний рівень культури суспільства тощо. Не
випадково в науці відмежовують юридичні відносини від інших соціальних
відносин, оскільки вони мають свою власну, “паралельну” історію. З
моменту свого виникнення право набуває відносної самостійності щодо
суспільства, держави, економіки, волі правлячих сил, звичаїв, моралі,
корпоративних та інших соціальних норм.

Відносна самостійність передбачає наявність не менше двох компонентів,
які перебувають у причинній або функціональній взаємодії. Відносна
самостійність права вказує на його чільну роль, першість стосовно інших
явищ дійсності. При цьому абсолютної, самодостатньої самостійності,
відокремленості від зовнішніх чи внутрішніх факторів у складних
соціальних системах бути не може. Така властивість права дозволяє без
обмежень використовувати набутий корисний досвід у регулюванні
суспільних відносин.

§ 2. Право і економіка

Залежність між адекватністю економічних відносин і їх правовим
опосередкуванням є аксіомою в юридичній науці.

Економіка — це система відносин щодо виробництва, розподілу, обміну і
споживання матеріальних благ. Економіка певним чином визначає,
детермінує потребу в появі, існуванні і зміні правових форм. У свою
чергу правова форма є способом існування, виразу, розвитку і
перетворення економічного змісту.

Взаємодія між цими двома складними системами відбувається таким чином,
що зміни в одній з них спричиняють порушення стабільності в іншій.

Кожна з систем являє собою цілісне утворення із самостійною логікою
свого розвитку. Право не просто оформляє економічний зміст, а є його
найважливішим елементом, свого роду опорною конструкцією. Повторюваний і
підтримуваний державою порядок економічних відносин — один з
найважливіших проявів права. Встановлення зв’язків права і економіки
потребують пошуків, обґрунтованих висновків, а це означає, що ці зв’язки
не вкладаються у просту схему причина — наслідок. Виходячи тільки з
економічної структури суспільства, неможливо відтворити систему
правового регулювання в цілому, її окремі структурні елементи, характер
її зворотного впливу на економічні відносини.

У суспільстві не існує абсолютного протиборства і абсолютної гармонії
між правом і економікою, але мають місце часткові суперечності і
пристосування економічної і правової сторін одна до одної. Право активно
впливає на регульовані відносини: прискорює, гальмує (і навіть блокує)
розвиток економіки або ж забезпечує її звичайне відтворення. Такий вплив
здійснюється через законодавство — систему нормативно-правових актів, що
існують у державі.

Розглянемо на прикладах ці положення. Протягом тривалого часу діяльність
суб’єктів малого підприємництва стримувалася доволі громіздкою системою
оподаткування, обліку і звітності. До суб’єктів малого підприємництва
належать фізичні і юридичні особи з невеликою кількістю найманих
працівників і обсягом реалізації продукції (товарів, послуг). Після
введення спрощеної системи оподаткування, обліку й звітності суб’єктів
малого підприємництва тільки за перші два роки їх кількість зросла в сім
разів і досягла понад мільйона осіб, а сплата єдиного податку
збільшилася в 6,1 раза порівняно з попередніми роками. Тобто економічні
відносини дістали додатковий імпульс внаслідок усунення причин їх
штучного стримування.

Уведення ж додаткових форм фінансової звітності, нових засобів обліку
розрахункових операцій, навпаки, для таких суб’єктів малого бізнесу
потягне за собою припинення зазначеної тенденції.

Наявність у цивільному законодавстві досить статичних, відомих ще з
часів Давнього Риму норм про договори купівлі–продажу, доручення, міни,
застави та багатьох інших протягом століть забезпечує звичайне
відтворення економічних відносин.

Можливості передбачення розвитку соціально-економічних явищ з метою
їхнього правового оформлення втиснуті в досить вузькі межі. Економічні
явища перебувають під впливом не тільки стихійних соціально-економічний
процесів, але й раціональних факторів, як, наприклад, вплив державної
влади через законодавство тощо.

Коли певні тенденції, які намітилися в економіці, знаходять своє
адекватне відображення в правовій формі, процес функціонування економіки
відбувається нормально, що свідчить про ефективність діючих у цій сфері
правових норм.

З часом економічні відносини і правова форма, яка їх забезпечує,
застарівають, що, у свою чергу, вимагає реформування усієї економіки або
її окремих сторін і нового законодавчого забезпечення цих економічних
відносин.

При цьому вирізняють тенденції абсолютні, довгострокові і
короткострокові, такі, що з’являються й зникають за певних умов, і
універсальні, необхідні, неминучі, що випливають з економічного життя і
не можуть бути усунуті ніяким втручанням у соціальну сферу.

Щоб пізнати економічні тенденції, виявити і врахувати їх у відповідній
правовій формі, необхідно якомога точніше визначити умови, за яких вони
зникають. Річ у тім, що цих умов можна просто не помітити. Наприклад,
існує економічна тенденція до нагромадження засобів виробництва. Але
навряд чи можна сподіватися на те, що вона збережеться там, де швидко
зменшується кількість населення. Зменшення засобів виробництва, у свою
чергу, може залежати від неекономічних факторів. Це означає, що якщо в
основу законодавчих рішень будуть покладені недостатньо вивчені
економічні тенденції, то не буде жодних підстав посилатися на право як
основну причину недоліків, які є в економіці.

Оскільки за допомогою правової форми не завжди одержують очікуваний
результат, склалася думка про певну її другорядність. Наприклад, Закон
України від 21 листопада 1995 року “Про промислово-фінансові групи в
Україні”, незважаючи на численні зміни до нього, досі не дістав
потрібної реакції у системі економічних відносин. На цей час в Україні
не зареєстровано жодної промислово-фінансові групи, хоча в Росії їх
майже 75.

Правова форма не повинна і не може бути визнана рівнозначною з
економічною системою та її якостями. Законодавство виступає фактором,
який спрямовує розвиток економіки не аби-куди, а відповідно до
потенційних її можливостей у даний період. Причому взаємодія між цими
двома системами здійснюється не просто, так би мовити, лінійно:
нормативний припис — очікуваний економічний результат. Правовий припис
передбачає в заданих межах безліч можливих способів організації
економічного змісту. Правова форма надає економічним відносинам нових
якостей, у чому і полягає її регулятивна роль.

Прогнозування руху економічної системи, в чому великого значення
набувають правові форми її опосередкованості, може бути достовірним лише
на відносно коротких часових проміжках. За будь-яких суспільних умов
окремі особи, групи людей, держава завжди обмежені наявним майновим
багатством суспільства, кількістю засобів виробництва і предметів
споживання, існуючим рівнем техніки, системою суспільного розподілу
праці, розподілом робочої сили між різноманітними галузями господарства,
системою особистих потреб та іншими умовами. Досить вагомим фактором, що
обумовлює межі прийняття економічних і правових рішень, є нині
«екологічний імператив», що ставить під питання саме існування людини.

Розглядаючи процес взаємодії права й економіки, слід враховувати не
тільки фактичний стан економіки, але й економічну політику, яку
проводять органи влади, а також і вплив наукових шкіл, теорій на зміст
рішень, які ці органи приймають. Так, ідеї “свободи ринка”,
безконтрольної ринкової економіки з часом змінилися на більш зважені
підходи “соціально орієнтованої економіки”, пов’язаної з активним
втручанням держави в її регулювання. Недоторканність приватної
власності, як з’ясувалося, повинна узгоджуватися з суспільними
інтересами. Досить корисною виявилась ідея планування і економіки та
правових рішень, що її регламентують. Отже, і роль законодавства на
сучасному етапі розвитку економіки України, на відміну від інших держав,
може бути викладена в таких напрямках.

Передусім слід забезпечити правовими засобами різноманітність форм
власності, рівність правового становища суб’єктів ринкових відносин,
приватизацію державної власності, підлеглість державного сектора
загальним правилам ринкової економіки, скорочення бюджетних витрат.

Ще одним напрямком визначення ролі законодавства на сучасному рівні
розвитку економіки є гарантування свободи підприємництва, що знаходиться
у свободі здійснення чи нездійснення правової дії, а також у змісті та
формі правової дії. З цим пов’язане завдання зменшення оподаткування для
стимулювання економічного росту і збільшення збирання податків.

Обмеження монополізму і неприпущення недобросовісної конкуренції є також
важливою складовою ринкових відносин. При цьому більш продуктивним є не
стільки забезпечення добросовісної (егоїстичної) конкуренції, скільки
поступове витиснення конкуренції і заміна її на колективне
співробітництво, співпрацю на благо суспільства між різними соціальними
групами, служіння суспільству. Успіх Європейського співтовариства є
безумовним прикладом міжнаціонального, міждержавного співробітництва на
противагу економічній конкуренції.

Право покликане забезпечити оптимізацію державного втручання в
економіку. Це завдання не має кількісної оцінки. Воно спрямоване на
збільшення ефективності виробництва, зайнятості населення, вирівнювання
деструктивних явищ ринку (безробіття, коливання цін, зниження життєвого
рівня), на посилення охорони інтересів споживача і, нарешті, соціальної
стабільності в суспільстві.

Впливовою умовою функціонування ринкових відносин є також послідовне
втілення в життя принципу “дозволено все, що не заборонено законом”.
Наявність у суспільстві різних соціальних груп з протилежними інтересами
робить актуальним завдання встановлення правових гарантій різних
способів розв’язання соціальних конфліктів.

Ринкова економіка має не лише плюси. Вона соціально суперечлива і у
зв’язку з цим тягне за собою негативні явища. Відомо, що свобода більш
криміногенна, ніж тоталітаризм. При тоталітаризмі є можливість
контролювати будь-які вчинки особи, задіяної в економічній сфері, у
такий спосіб стримуючи економічну злочинність на припустимому рівні. У
розвинутих демократичних державах рівень економічної злочинності більш
високий (з поступовою динамікою приросту), ніж у державах з
недемократичними політичними режимами. У зв’язку з цим для ефективної
боротьби з економічною злочинністю необхідне формування належної
правової бази, потрібної кількості кваліфікованих кадрів, фінансового і
матеріально-технічного забезпечення, які б існували в межах відповідного
правового режиму.

§ 3. Право і політика

У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним з факторів
формування права. Право закріплюється в законодавстві, яке виражає
державну політику. Законодавство встановлює правові форми здійснення
політики і, у свою чергу, сприяє здійсненню певної політичної лінії.

У перекладі з грецької мови слово “політика” (politika) означає державну
або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту
діяльності держави. Термін “політика” має широкий спектр значень:
влаштування державної влади; вираз економіки; мистецтво спільного життя;
сукупність установок та мети різних соціальних груп і практичних дій у
досягненні цієї мети; мистецтво досягнення можливого і необхідного;
участь у справах держави для досягнення соціальної згоди і т. ін.

Іноді до широкого спектра значень терміна “політика” приєднується ще
одне: політика як явище, сумнівне у моральному відношенні. Не випадково
існує розхожа фраза: політика — це брудна справа.

У найширшому значенні поняття політика — це відносини між державними
утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами
населення, класами, конфесіями, партіями, профспілками з приводу тих чи
інших соціальних подій.

Названі соціальні суб’єкти реалізують свої інтереси як у політичних, так
і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов’язане з
питаннями завоювання, відмежування влади і її взаємодії з державою, несе
в собі політичний зміст.

Політика — це облік і поєднання всіх інтересів, що мають місце в
суспільстві. У міру того, як соціальні групи усвідомлюють свої класові,
національні, партійні, групові та інші інтереси, вони починають діяти
відповідно до них, влада ж як центральний елемент політики потрібна для
проведення тих чи інших інтересів у життя. Тобто політика підштовхує
індивідів до певних політичних дій. При цьому соціальні групи, масові
рухи покладаються не тільки на розум, а й піддаються емоціям,
інстинктам, жаху, впливу вірувань, міфів, тобто певному психологічному
впливу.

Основна мета політики — маніпулювати великими групами людей, спонукати
їх іти у визначеному нею напрямку. Макіавелі вважав, що лише незначна
частина народу прагне до свободи, основна ж маса прагне до безпеки.
Отже, щоб не допустити масових політичних рухів, держава шляхом
прийняття відповідних правових рішень впливає на хід політичних подій,
тобто знижує тиск політичних рухів на владу (наприклад, встановлює
мінімальний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного
забезпечення, соціальної допомоги, які забезпечують рівень життя не
нижчий від прожиткового мінімуму).

Існування масових рухів передбачає наявність політичного лідера, вождя
чи іншого керівника. Він підтримує цілісність мас, виступає як втілення
ідеї нації, волі, соціальної справедливості. Однак будь-які дії мас і їх
лідерів повинні базуватися на верховенстві закону, їхньої поваги до
нього, поваги до прав окремої особи, контролі за проведенням політики в
інтересах суспільства, що є можливим лише в умовах демократичних
політичних режимів.

У сучасному суспільстві соціальні суб’єкти здійснюють свою діяльність
через систему політичних об’єднань — партій, професійних спілок,
громадських рухів. Всі вони реалізують власні завдання через
посередництво державних інститутів шляхом суворого дотримання вимог
правових норм. У свою чергу, право впливає на політику через
законодавство.

За умовами демократичної організації суспільства учасники політичних
відносин поставлені в рівні межі правового спілкування. Це дозволяє
підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної
взаємодії. Водночас історія людства, так само як і практика сучасного
державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування
політики над правом, проведення її в позаправових формах.

У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах
Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях
Азії й Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над
правом забезпечувався відповідно обожнюванням волі правителя, свавіллям
феодальної влади, релігійно-общинними і моральними традиціями або
ідеологічними юридичними конструкціями, вираженими в спільних актах
партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом
законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти часто
набували неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом суттєво змінилося в період
буржуазних революцій у Європі та Північній Америці, коли поряд із ідеями
рівності, прав та свобод сформувався принцип верховенства права, його
пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами
людини. Закони, що приймаються парламентом, все більше набувають
правового змісту, стають обов’язковими для виконавчої та судової гілок
влади. У свою чергу, виборці під час виборів парламенту голосують за ту
чи іншу партію, а значить, визначають напрямок політики держави. Партії,
які перемогли на виборах, реалізують політичні інтереси соціальних
суб’єктів через механізми державної влади. Тобто співвідношення
політики, права і законодавства залежить від ступеня розвитку
громадянського суспільства, його можливості впливати на формування
політичного курсу держави і здійснення прав та свобод людини.

Враховуючи викладене, можна визначити такі напрямки взаємодії політики і
права, що виражаються у станах єдності, розбіжності, у взаємопідтримці,
протиборстві, солідарності, блокуванні.

Право і політика передусім мають єдине джерело розвитку і
функціонування — суспільні відносини і насамперед відносини власності,
на підставі яких виникають політико-правові зв’язки.

Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників громадських
відносин, включаючи політичні відносини між соціальними групами,
партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що
складаються об’єктивно впродовж розвитку суспільних відносин.

Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді
визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов’язків суб’єктів
суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні
норми не завжди мають ознаку формальної визначеності і можуть бути
закладеними в політичних поглядах, ідеях, уявленнях політичних діячів,
засобах підтримки, нейтралізму, насильства, які використовує державна
влада. Крім того, в політичних нормах відсутня ієрархічна структура —
всі політичні норми, ідеї, програми перебувають у співвідношенні
конкуренції, їхня різноманітність обмежується правом. У системі права,
навпаки, існують норми, які мають вищу юридичну силу.

Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування
і цінності орієнтації, що відбивають інтереси і потреби соціальних
суб’єктів. Ця обставина робить законодавство формою виразу, здійснення
захисту, переконання на користь певної політики. Шляхом прийняття
нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна,
екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна
держава існує в межах певної світової політики.

Коло суб’єктів сучасної світової політики значно розширилося. З другої
половини ХХ століття на політику почали помітно впливати так звані
нетрадиційні фактори — транснаціональні корпорації (ТНК), неурядові
організації та рухи, засоби масової інформації і т. ін. Отже, якщо
предметом міжнародних відносин є суто міждержавні відносини, правове
регулювання взаємодії між державами, то світова політика включає більш
широкий спектр проблем, що пов’язані з діяльністю нових, недержавних
суб’єктів. Водночас у сучасному світі існує глобальний взаємозв’язок —
політичний, економічний, соціальний, ідейно-психологічний. Внутрішні
процеси в одних країнах впливають на відносини в інших країнах, і
навпаки, фактори зовнішньої політики роблять значний вплив на
внутрішньополітичні події. Це досить легко простежити. Вирішення суто
внутрішньої проблеми з боку держави — встановлення плати за комунальні
послуги (воду, опалення, газ) для населення, обмежило надання Україні
зовнішніх кредитів, а позиція Ради Європи стала основою для припинення
виконання вироків у вигляді смертної кари або її відміни в більшості
країн СНД. Водночас, незважаючи на давні демократичні традиції,
Сполучені Штати Америки вважають застосування смертної кари
внутрішньополітичною справою своєї держави.

У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і
свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів,
причому, як правило, — в нормативних актах, що мають вищу юридичну силу
в системі законодавства: конституціях або конституційних (органічних)
законах.

Вимоги правових норм є обов’язковими не тільки для громадян, але й для
депутатів, керівників держави, державних службовців, які здійснюють
політичну владу, і це є важливою складовою правової політики держави.

Глава XV. Правові системи сучасності

§1. Правові системи сучасності ы критерії їх класифікації

У загальній теорії права “правова система” — поняття, яке характеризує
сукупність усіх правових явищ дійсності з точки зору виразу їхньої
цілісності і взаємозв’язку. Структура правової системи складається з
статичних і динамічних елементів. Правова система в статиці охоплює
сукупність:

а) норм, принципів, інститутів (нормативний бік системи);

б) правових установ (організаційний елемент);

в) правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному суспільству
(ідеологічний елемент).

У динаміці правової системи вирізняють: правотворення, реалізацію права,
що включає виникнення, зміну і припинення правовідносин, правове
мислення. Дослідження правової системи у взаємодії з економічною,
політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими суспільними
системами, тобто зі всім комплексом соціальних інститутів і цінностей,
властивих певній країні, становить поняття національної
(внутрішньодержавної) правової системи як поодинокого явища. Національна
правова система як конкретно-історична соціальна реальність відповідає
поняттю правової системи у “вузькому” розумінні і в межах державного
кордону має ознаки єдності і суверенності.

Множинний, неоднорідний характер національних правових систем викликав
численні спроби розбити їх на групи, здійснити їх класифікацію за
класами, типами, виходячи з тих чи інших критеріїв. Слід, проте,
констатувати, що визначення кількості сімей, груп, класів, типів,
правових систем і належна їх класифікація завжди були і є дискусійними
питаннями.

Під правовою системою в “широкому” розумінні (правовою сім’єю) мають на
увазі більш-менш велику сукупність, класифікацію типів національних
правових систем, близьких за конструктивними, техніко-юридичними та
іншими особливостями.

У різний час як критерії класифікації висувалися такі: різна роль
правових джерел у правових системах, у зв’язку з чим розрізнялися:
континентально-європейське, англо-американське та ісламське право
(Леві-Ульман); національний критерій з виокремленням сімей:
індоєвропейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих
народів (созе-Алль); ідеологічний і техніко-юридичний критерій з
виокремленням трьох правових сімей: романо-германського, загального
права і соціалістичної, а також “інших систем”, мало пов’язаних між
собою, — ісламського, іудейського права, права країн Азії і Мадагаскару
(Рене Давід); змістовий критерій, що залежить від ступеня “спорідненої
близькості” при відмові від використання зовнішніх критеріїв —
географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала:
французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську,
індійську правові системи (А. Армінджон, Б. Нольде, М. Вольф); історичне
походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки
і її специфіка, своєрідність правових інститутів, правові джерела і
способи їх тлумачення, ідеологічні фактори у зв’язку з чим усі
національні правові системи згруповані у вісім правових сімей:
романську, германську, скандинавську, загального права, соціалістичного
права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права
(К. Цвайгерт, Х. Кетц) та багато інших.

Найбільш аргументованими, на наш погляд, є класифікації, що ґрунтуються
на системі критеріїв. Це дозволяє уникнути одномірності, однобічності
при вивченні змісту правових систем. Зокрема в основу класифікації
можуть бути покладені такі критерії:

а) історична ознака — спільність походження;

б) географічні ознаки;

в) своєрідність нормативної основи, ієрархія джерел права;

г) техніко-юридичні особливості, засоби правотворення, своєрідність
юридичних понять або окремих правових інститутів;

ґ) роль судових органів у правотворенні;

д) особливості механізму реалізації і застосування юридичних норм;

е) особливості юридичної ідеології сил, які є при владі, і
морально-етичні уявлення в суспільстві.

Розрізняють такі основні структурні сукупності правових систем:
романо-германське право (його називають ще континентальним), до якого
також належить скандинавське, латиноамериканське право і право Японії;
англо-американське право, або система “загального права”; соціалістичне
право; релігійно-традиційні правові системи, включаючи мусульманське
право, індуське, іудейське, канонічне, далекосхідне, традиційне право
країн Азії та Африки. В окремих державах спостерігається переплетіння,
множинність двох або більше правових систем. Ці правові системи інколи
називають “гібридними”, оскільки їх важко віднести до якоїсь правової
сім’ї, — це стосується правових систем Філіппін, Ізраїлю, Японії,
Камеруна, Греції, Сомалі, Південно-Африканської Республіки, штату
Луїзіани в США, провінції Квебек у Канаді, Шотландії та ін. Наприклад,
правова система даної країни може мати певні особливості, завдяки яким
їх відносять до конкретної правової сім’ї, але водночас вона може мати
такі особливості, які не дозволяють цього зробити. Таке згладжування
розбіжностей характерне для права в країнах Африки та Ближнього Сходу,
де одні частини правової системи були наближені до західних ідеалів (у
кримінальному праві, у торговельному праві та процесі), а інші (правовий
статус особи, сімейне право та земельне право) продовжували існувати
відповідно до традиційних принципів даного регіону. Такий феномен
типовий не тільки для цих країн. Глибокі розбіжності можуть бути
виявлені і поміж правовими системами, що, як узвичаєно вважати, належать
до однієї правової системи. Американська система права, без сумніву,
належить до сім’ї загального права, хоч численні відмінності
відмежовують її від Англійського права, головним чином через те, що
Англія — унітарна держава, а США — федерація.

§ 2. Романо-германська правова система

Романо-германська правова сім’я (континентальне право) сформувалася в
Європі до ХII століття і набула великого поширення в численних
неєвропейських державах. Історичні корені цієї правовий сім’ї належать
до римського права (І ст. до н. е. — V ст. н. е.). До зони впливу
континентального права входять правові системи таких країн, як Франція,
Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія,
Угорщина, а також латиноамериканське, скандинавське право та право
Японії. Подібними до цієї сім’ї за техніко-конструктивним особливостями
є правові системи Росії, України, Болгарії та деякі інші, хоча існує
точка зору, що останні виокремлюються в самостійну слов’янську
(західнослов’янську) групу.

\yyyyoiaaaaTHaaaaaaTHaaTHaaO

YUe¬4?D3/4¶A

th † th „ † ? 2† ? „?`„? 7 „?`„? ? ? u„ …

?‹

¬‹

BE

DE

`I

„I

???????

???

b

?

`

?????

Ue

i$

¬%

oe%

–/

U3

Ue8

|…

H‰

¶?

¤“

4™

??

c

¤

a§

??????????????????????????????????? ???????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?????????????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?eeeeeeeeeeeee// ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? #? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? eesseee//eeeeee — період звичаєвого права (кутюмів) і писаного римського права (до ХIII століття); другий — відродження вивчення римського права в університетах (ХIII — XVIII ст.); третій — період кодифікації, завершення формування романо-германської правової сім’ї як цілісного явища (XVIII — 50-ті рр. ХХ ст.); четвертий — “ера декодифікації” і розвитку тематичної правотворчості (50-ті рр. ХХ ст. і до нашого часу). Формувалася романо-германська правова сім’я за умов феодальної роздрібленості Європи, відсутності національного права, нетривких, тимчасових союзів. Позитивне право перебувало в хаотичному, роздрібленому стані, панували анархія і свавілля, а суперечки вирішувалися за правом сильнішого. Суспільство прийшло до усвідомлення необхідності нового права, що було б засноване на справедливості і єдиних, універсальних критеріях, гарантії виконання судових рішень. Таким правом, що було основою викладання в університетах, а пізніше і національних кодифікацій, стало римське і канонічне право. Воно відповідало свідомості та потребам суспільства. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з ХVIII по ХХ століття дала можливість покласти край множинності, анархічності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прийняті в Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, Австрії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, у Франції — французький цивільний кодекс 1804 року, Німеччині — Германське цивільне уложення 1896 року та ін. Причому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континентального права. Історичне його значення полягає в тому, що він набув поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецептований Бельгією, Голландією, Люксембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Тунісом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими. Спочатку, після кодифікації, існувала небезпека поділу європейського права на так звані латинські (романські) і германські системи, але пізніше різниця між ними нівелювалась, а пізніші кодифікації зовсім позбавили смислу цей поділ. На сьогодняшній день у національних правових системах країн, що належать до континентальної правової сім’ї, більше подібних ознак, ніж різних. До них, зокрема, належать такі: а) усі вони в основному побудовані на основі римських, канонічних і місцевих правових традиціях; б) романо-германська правова сім’я є винятково продуктом культури, незалежним від діяльності феодальної державної влади; в) єдина ієрархія джерел права, висловлена у формально, абстрактно сформульованих нормах, тобто як основне джерело виступає нормативний акт, який виходить від законодавця. Законодавець усвідомлює суспільні відносини, узагальнює соціальну практику, типізує ситуації, які повторюються, і формулює в нормативних актах загальні моделі прав і обов'язків для суб’єктів права; г) подібна юридична техніка, аналогічні прийоми подачі правових норм, наявність спільної юридичної мови і подібної манери викладення, що полегшує переклад юридичних текстів з однієї мови на іншу; ґ) кодифікований характер права; д) єдина система права, тобто поділ її на галузі; е) в усіх країнах визнається поділ права на публічне і приватне; є) більш-менш єдина система принципів, у тому числі тих, що визначають специфіку судової діяльності; ж) відносна одноманітність судової та адміністративної практики. У романо-германській правовій сім’ї суддя не зв’язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова практика, яка належить до “вторинних” норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений “поворот практики”. Враховуючи викладені подібні ознаки, видається надто цікавою пропозиція С. С. Алексєєва віднести романо-германське право до так званої нормативно-законодавчої системи, відокремленої від нормативно-судової, представленої англо-американським загальним правом. На його думку, на високому рівні теоретичних абстракцій можливе обособлення в логічному плані юридичного і техніко-юридичного сторін сімей правових систем і формулювання на цій основі деяких укрупнених (логічних) систем юридичного регулювання, що дають можливість об'єднати найтиповіші правові цінності. Залежно від того, який з елементів правових систем, сполучених з основними формами правоутворювального процесу, — встановлені законодавством форми (норми) чи юридична, судова практика, — розглядається як основа юридичного регулювання, вирізняють дві основні укрупнені юридичні системи, існування та особливості яких характеризують їх як нормативно-законодавчу і нормативно-судову. § 3. Англо-американська правова система Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку: перший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.); другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 р.); третій — період розвитку загального права, становлення додаткової правової системи — права справедливості (1485 — 1832 рр.); четвертий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підсилення значення державної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). До сім'ї загального права, поряд із Англією, входять правові системи США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірландії, країн групи Британської Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права. Після норманського завоювання 1066 року функція правосуддя здійснювалася здебільшого феодальними судами (судами баронів, менорськими судами і т. ін.) також на основі звичаєвого права, так само, як і в ліквідованих судах графств і судах сотен. Король втручався в суперечки тоді, коли існувала загроза миру в королівстві і коли обставини складалися так, що їх не можна було вирішити у звичайному порядку. В рамках Curia regis (суду для вельможних людей і найважливіших справ) склалися спеціальні комісії зі специфічною судовою компетенцією, засідання яких відбувалися у Вестмінстері. Зокрема до їх компетенції належали справи, що торкалися королівських фінансів, стосувались власності і нерухомості, а також тяжкі кримінальні злочини, оскільки ці злочинці порушували мир у королівстві. У ході діяльності Королівських Вестмінстерських Судів склалася судова практика, коли судді керувалися нормами тих стосунків, що вже склалися, і на їх основі виробляли свої юридичні принципи. Сукупність цих рішень, прецедентів, стала еталоном для розгляду подібних справ у судах і, будучи обов'язковою для всіх інших судів, таким чином, уклала систему загального права. Наприкінці середніх віків королівські суди були практично єдиним органом правосуддя, бо муніципальні, торговельні та церковні розглядали лише малозначні справи, а сеньйоральні суди вже припинили на той час своє існування. Але аж до реформи 1875 року королівські суди продовжували залишатися судами з винятковою юрисдикцією — приватні особи повинні були просити про надання їм можливості звернення до них. Зацікавлена в розгляді справи особа зверталася до вищої посадової особи — канцлера з проханням видати спеціальний припис (writ) суду розглянути цю справу. Проте такий припис видавався в разі подібності, схожості з раніш уже підтвердженими підставами для позовів, перелік яких був досить обмеженим (наприклад, перед судовою реформою в 1872 році таких випадків було лише 76). Кожному позову відповідала спеціальна процедура. Оскільки кількість звернень від громадян зростала, загальне право вже не могло впоратися із щодалі більшим навантаженням через строго казуїстичну процедуру. Починаючи з XV століття, приватні особи, які не мали можливості розглянути справу в королівських судах, звертаються безпосередньо до короля з проханням про втручання через Лорда-канцлера. Таким чином, частина функцій щодо здійснення правосуддя зосереджувалася в канцлерському суді. Це призвело до формування паралельної правової системи — “права справедливості”, яка за своєю процедурою повністю відрізнялася від загального права. Право справедливості надало нові способи захисту там, де загальному праву їх бракувало. Природа права справедливості й по сьогоднішній день висловлюється у відомих “максимах справедливості”: право справедливості не може залишити зло безкарним; право справедливості не допоможе особі, що одержує будь-що, не даючи нічого натомість; право справедливості не забезпечує засобами захисту особу, що поводила себе нечесно, бо той, хто шукає справедливості, повинен мати “чисті руки”. Майже всі норми права справедливості були створені в період поміж 1529 роком — датою закінчення строку канцлерства Уолсі, і канцлерством лорда Ілдоуна, що завершилося в 1827 році. Інколи вони були наслідком визнання нових правил, що повністю не визнаються судами загального права (виняткова юрисдикція), або дарування нових способів, яких не мало загальне право (паралельна юрисдикція). Власне кажучи, право справедливості доповнювало й усувало вади загального права. Коли право справедливості доповнювало загальне право, воно не йшло врозріз із повноваженнями правників загального права. Проте, коли право справедливості усувало вади загального права, суд канцлера вступав у конфлікти з судами загального права. Траплялося так, що канцлер розривав договір або ж виправляв формулювання документа, а суди загального права примусово приводили його до виконання згідно з первинними умовами. Реформи, здійснені відповідно до законів про судоустрій 1873–1875 років, анулювали конфлікти між судами загального права та судом канцлера, знищивши самі ці суди і передавши їх новому Верховному Суду. При цьому закони про судоустрій уніфікували лише порядок здійснення правосуддя з загального права і права справедливості, але не злили норми матеріального права. Більше не існує будь-якої подвійності в юрисдикції, оскільки Верховний Суд повинен сприяти використанню правомочності і способів захисту як загального права, так і права справедливості. При колізії норм загального права й норм права справедливості щодо одного й того ж питання перевага надається нормам права справедливості. Внаслідок цього деякі норми загального права зникли. Крім загального права і права справедливості до структури англійського права входить також статутне право (законодавство), джерелом якого є акти представницьких органів, що свідчать про складну еволюцію даної правової сім’ї. Нині законодавство є головним двигуном правової реформи. Практично всі норми, які належать до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що до них застосовується, є статутними. Тобто, якщо більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального права і права справедливості, то величезна кількість деталей міститься зараз у законі. Законодавство як джерело права певною мірою відрізняється від загального права і права справедливості. Загальне право і право справедливості обмежені існуючою доктриною прецеденту і можуть тільки розвивати нові прецеденти, варіюючи і розширюючи застосування вже сформульованих принципів. Правило прецеденту, що зобов'язує англійських суддів дотримуватися раніше прийнятих рішень, укорінилося в першій половині ХІХ століття. Полягає воно в тому, що: рішення, винесені Палатою лордів, є обов'язковими прецедентами для всієї системи судів; рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчестоящих судів і, крім кримінального права, для самого Апеляційного суду; рішення, прийняті Високим судом, обов'язкові для нижчестоящих судів і, будучи строго обов'язковими, мають дуже важливе значення і використовуються різноманітними відділеннями Високого суду для керівництва. Причому до 1966 року Палата лордів була пов'язана своїми прецедентами. Проте Палата лордів на майбутнє відмовилася від цього правила в інтересах правосуддя. Законодавство ж, зі своєї сторони, може повністю здійснювати нові принципи права, що сформулювалися без посилання на якісь принципи, що існували раніше, і що ще важливо, може категорично відміняти існуючі норми права, чого не можуть робити ні загальне право, ні право справедливості. У цьому і є основна привілея законодавства. Нарешті історичні джерела відрізняються від законодавства ще й тим що норми загального права й права справедливості, а також інших історичних джерел можуть бути підтверджені посиланням тільки на інші історичні джерела, особливо на прецеденти, законодавство ж становить самостійне джерело права. При колізії закону і прецеденту пріоритет завжди буде на боці закону. Але правозастосовчий орган пов'язаний не тільки текстом закону, але й актами тлумачення закону в попередніх посадових рішеннях, тому оцінювати закон як джерело, що стоїть вище прецеденту, було б неправильно. § 4. Релігійно-традиційна правова система Вельми значними особливостями порівняно з романо-германською та англо-американською правовими системами мають правові системи, що входять до сім’ї релігійно-традиційного права. Сім’я релігійно-традиційного права охоплює релігійні правові системи, засновані на будь-якому віровченні, і традиційні правові системи, засновані на звичаєвому праві. До релігійних правових систем належать: мусульманське, канонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії, Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення. Мусульманське право являє собою правила поведінки прибічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов’язання щодо Аллаха та інших мусульман, а також санкції за їх порушення. Період становлення мусульманського права як системи соціально-нормативного регулювання охоплює VII — X століття н. е. Виникло воно на території Аравійського півострову, як гадають, у його західної частині — області Хіджаз. Мусульманське право — це одна з найзначніших правових систем світу, яка охоплює більш ніж 500 млн. осіб. Зведення мусульманських теологічних та правових нормативів (шаріат), звернених до людей, був встановлений Аллахом і переданий ним через пророка Мухаммеда. Джерелами мусульманського права є Коран, сунна, іджма та кійас. Коран (арабською — “аль-Кур’ан”, що означає “читати вголос речитативом, декламувати”) за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Корану складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела (“святого Духа”) приблизно у 610–632 роках н. е., а їх запис вівся протягом наступних десятиліть. Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно у 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного характеру. Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про життя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наводяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні. Іджма (доктрина мусульманського права) — це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов’язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх положення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIII століття функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право прямо посилатися на Коран та сунну, а були зобов’язані застосовувати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення. Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування положень, сформульованих у Корані, Сунні та Іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків. Таке узгоджене об’єднання різних джерел дістало назву системи “чотирьох корінь” ісламського права. У ХХ столітті ряд мусульманських держав здійснив кодифікацію окремих галузей права за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це внесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові традиції кожної з держав. Посилення ролі нормативного акта, хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу, призвело також до послаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї “вестернізації” найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосовуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін. У зв’язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусульманське право і право мусульманських держав. Канонічне право в християнській релігії є сукупністю правових рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвітніх та деяких інших церковних соборах. У католицькій церкві канонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово “канон” у перекладі з грецької означає “норма”, “міра”, “стандарт”. Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розрізнені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Corpus juris canonici). Аж до ХХ століття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширення в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до проведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс. Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна правова система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і моральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов’язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану). Індуське право є одним з найбільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (ІІ тисячоліття до н. е.) можна витлумачити як правила поведінки загального характеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та середньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та ін., залишилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм незалежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300–350 млн. індусів, які мешкають переважно в Індії. Живуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та державах Східної Африки. Характерними ознаками індуського права є: персональний характер правової системи, оскільки вона застосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою); поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності; відносна незалежність від інших правових систем (англійського, мусульманського права), що свідчить про високий рівень правової культури; наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісники) мають власну систему прав і обов’язків, власну мораль, рівень пізнання істини; тісний зв’язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціально-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних догмах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації; здатність до адаптації в умовах постійних соціально-економічних і політичних змін; включення до сфери дії індуського права представників неортодоксальних релігійних общин, сектантських груп (лингаяти, арья-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.); різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що коментують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; звичаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей. Сьогодні окремі положення індуського права зазнали змін у зв’язку з прийняттям відповідних законопроектів; відмінена відповідальність за порушення норм кастової належності, заборонена полігамія, дозволені розлучення, встановлено право на отримання аліментів та ін. Іудейське право (єврейське право, Talmud law) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврейського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єврейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну частину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — стародавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у V столітті були зафіксовані в письмовій формі. Записане вчення — Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон, є основним джерелом права для суддів і нагадують конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література — Мішна, Мндрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди. Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і кримінально-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов’язкове для євреїв, як і додержання юридичних законів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось винятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем. Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов’язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю. Характерно, що сучасна судова система держави Ізраїль не пов’язана зобов’язанням дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсорбує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права. Усередині самого єврейського права вирізняється проблема колізії законів унаслідок світового географічного розселення єврейських общин, яке призвело до формування різних правил та норм, які застосовуються при розгляді подібних юридичних проблем у різних регіонах. Японське право. Відокремлене географічне положення, що перешкоджає просяканню правових інститутів інших держав, сприяло виникненню в японському суспільстві своєрідної системи норм, традицій, що дозволяють регулювати відносини сторін шляхом узгоджувальних процедур. Із середини ХІХ століття національне право Японії прагне до континентальної правової сім’ї, оскільки ґрунтується воно на французькому і германському законодавстві. Проте після Другої світової війни японське право зазнало значного впливу права США, особливо в галузі економіки. Поряд з тим досить великого регулятивного значення в японському суспільстві набули норми “гірі”, що приписують поступовість примирення, згоду при розгляді юридичних справ без звернення до офіційних судових органів. Далекосхідне право. Цінність тієї або іншої нормативної системи залежить від її здатності до впорядкування людських відносин. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім’я. Походить вона з Китаю і пов’язана з філософським вченням Конфуція. Етичні цінності і традиції цієї держави мали значний вплив на Монголію, держави Індокитаю, Малайзію, Бірму, Японію, Корею. В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією. Той, хто прагне поводити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотримуватися, під назвою “лі”, не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже загальний характер, не враховує багатоманітності людських відносин. Водночас правила “лі” дають можливість досить точно обумовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все, втручання офіційних судових органів не в змозі відновити порушену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід віддавати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння. Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної позиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені законодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філософському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві. Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шляху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві. Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть. Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і вплив колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав. Неповторність системи традиційного права полягає в збереженні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-американському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль. Звичаєве право африканських держав має переважно неписаний характер і передається з покоління в покоління окремими народами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів. Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища), а не суб’єктивних прав конкретних осіб. Наприклад, шлюб — це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розраховується за майбутню дружину викупом або зобов’язується відпрацювати за неї. Правила про успадковування майна побудовані так, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном. Для оцінки звичаєвого права як архаїчного не має достатніх підстав, оскільки навіть тепер рішення, прийняті за його нормами, рідко заперечуються сторонами. За даними ряду дослідників, у колишніх франкомовних колоніях лише один відсоток (!) справ доходить до офіційних судів. Мабуть, жодна з національних правових систем світу не має такої високої ефективності розгляду юридичних справ. Слід відзначити тенденцію до поступового формування загальних правових принципів на африканському континенті під впливом норм міжнародного права і міждержавних об’єднань, а також ідей становлення ринкових відносин та демократії. Розділ XVI Право в системі соціальних норм. §1. Поняття, загальні риси і види соціальних норм У реальному житті багатоманітність суспільних відносин врегулювати писаним правом неможливо і робити цього не слід. Впорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою різних правил, які є еталоном, моделлю, взірцем такої поведінки — соціальних норм. До соціальних норм, крім правових, належать звичаї, моральні, групові (корпоративні), релігійні, а також деякі інші норми. При цьому немає жодної галузі соціального життя, в якій діє тільки якась одна група соціальних норм. До загальних рис соціальних норм належать: об'єктивна обумовленість правил поведінки, необхідність саморегулювання суспільних систем, забезпечення стабільності і порядку, що виникають у процесі історичного розвитку суспільства з метою регламентації взаємодії людей і мають вольовий характер; однаковість масштабу (міри) поведінки, власне норм, кожного з цих регуляторів; неперсоніфікованість правил на відміну від індивідуальних, які обумовлюють поведінку конкретних суб'єктів, їх розрахованість на багаторазове застосування до невизначеного кола осіб; гарантованість більшості з них на випадок порушення засобами державного або суспільного впливу. відображення особливостей культурних традицій того чи іншого суспільства. Таким чином, соціальні норми — це правила поведінки загального характеру, які виявляють волю певної часті населення або всього суспільства і гарантуються різними засобами соціального впливу. Класифікація соціальних норм здійснюється за такими критеріями: за змістом регульованих відносин (політичні, організаційні, естетичні, технічні норми тощо); за способами встановлення і забезпечення виконання (норми права, норми моралі, звичаї, корпоративні норми); за способами закріплення і зовнішнього виразу (норми, які знаходяться у свідомості людей або ж виражені в усній чи письмовій формі). Інколи розрізняють також вторинні (змішані) нормативні структури, до яких належать релігійні норми, що поєднують в собі риси і моральних, і корпоративних норм. § 2. Співвідношення технічних і правових норм Особливо своєрідними за змістом регулювання є правила, які визначають поведінку людей у зв'язку із використанням технічних і природних об’єктів, — технічні норми. До них зокрема належать такі правила користування, технічної експлуатації машин і механізмів, будівельні норми і правила (БНіП), державні стандарти, правила техніки безпеки, норми видатку сировини, правила проведення вибухових робіт тощо. Хоч технічні норми встановлюються людьми, ці норми, проте, не мають суспільного характеру. Їх зміст обумовлений законами природознавства, досягнутим рівнем розвитку науки, техніки і культури суспільства. Умовно технічні норми поділяються на дві групи: до першої групи належать ті, що втілені в правову форму, до другої — всі інші. Норми першої групи закріплюються у вигляді встановлених державними органами правил, інструкцій, що регулюють відносини стосовно використання технічних засобів у сфері виробництва чи управління, мають обов’язковий характер, забезпечуються на випадок їх порушення нормами юридичної відповідальності. Такі норми називаються техніко-юридичними. Їх взаємодія з правом здійснюється за допомогою системи бланкетних норм, які мають відсилку до таких підзаконних актів, як: правила зберігання, використання, обліку, перевезення вибухових речовин і радіоактивних матеріалів, безпеки руху та експлуатації транспорту, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, протипожежної безпеки, боротьби з епідемічними та інфеційними захворюваннями, утримання тварин, а також багатьох інших. Наприклад, вибухові речовини, у тому числі ті, що здатні до утворення вибухових сумішей, повинні зберігатись аптечними установами в ізольованому вогнестійкому складі в спеціальних приміщеннях, ізольованих вогнетривкими стінками. Технічні норми, які належать до другої групи, у свою чергу, можуть не мати соціального змісту (наприклад, норми математики, хімії, біології та інших наук, що визначають природний стан об’єкта пізнання), але набувати соціального значення, якщо йдеться про правила поведінки людей у зв’язку з використанням технічних та природних об’єктів (наприклад, правила користування побутовими приладами, прийому лікарських засобів та ін.). Ці правила не містять ознак, властивих правовим нормам, їх порушення не призводить до застосування засобів юридичної відповідальності. § 3. Право і мораль У суспільстві право і мораль тісно пов’язані. Їх співвідношення проявляється в стані єдності, відмінності і взаємодії. Для характеристики кожного з означених станів необхідно передусім визначити, що являє собою мораль як соціальне явище. Мораль (лат. мoralis — моральний) — система життєвих принципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм поведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, про похвальність і ганебність, про те, що схвалюється чи відкидається суспільством. З цих позицій вирізняють усвідомлення людиною свого внутрішнього “я”, якого він повинен неухильно дотримуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву поведінки особи до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді вимоги, веління, заборони. Як самостійні нормативні регулятори, право і мораль, разом з тим, мають спільними рисами. І право, й мораль: виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабільності і рівноваги в суспільстві; мають нормативний характер, тобто формують правила, межі свободи суб’єктів, є засобами нормативного виразу справедливості; є універсальними критеріями оцінки поведінки суб’єктів у різних сферах суспільної діяльності; сприяють певному типу культури, рівню розвитку суспільства. Розмежування права і моралі може бути проведене за такими критеріями. За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло, справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися з покоління до покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми, повторювальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообов’язковий для всіх осіб характер. За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на відносно вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найважливішими. За формою вираження: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм вираження і можуть міститися у релігійних заповідях, традиціях, ритуалах, прислів’ях та т. п. (наприклад, “Той, хто робить ганебне, повинен передусім соромитися самого себе”); право ж має ознаку інституціоналізованості, його норми набувають формального виразу в нормативних актах та приписах, встановлених державою, — законах, указах, постановах, наказах, інструкціях і т. ін. За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, деталізованих правил поведінки, вони виступають як принципи проголошення безособової повинності формування бажаної поведінки; норми права і законодавства, в якому право втілюється, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання. За засобами забезпечення виконання та специфіці санкцій. Додержання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, чинністю суспільної думки, суспільним впливом, соціально-психологічними стереотипами; право охороняється та гарантується примусовою силою держави. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відповідальність — негативні наслідки майнового, особистого і організаційного характеру, що застосовуються в певному порядку державним апаратом. При цьому перелік санкцій має строго фіксований характер. Взаємодія права та моралі полягає в тому, що право пройняте нормами моралі, ґрунтується на них. Деякі дослідники вважають навіть, що право — це юридично оформлена мораль (наприклад, юридично закріплений обов’язок батьків щодо виховання дітей в основі містить моральні вимоги). Регулятивна взаємодія моральності та права проявляється і в тому, що без звернення до дослідження моральних понять не можна виявити значення ряду термінів, закріплених у праві, з оцінкою яких пов’язані юридичні наслідки. До них належать оціночні поняття: “образа особистої гідності”, “дії, що відзначаються особливим цинізмом чи особливою зухвалістю”, “розумні строки”, “неможливість спільного проживання”, “низькі мотиви” та ін. І право, і мораль мають подібні, хоча і не тотожні системи оцінки — обидві нормативні системи засуджують протиправні вчинки. Деякі колізії у взаємодії права та моралі виникають у питаннях трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, проведення клінічних випробувань лікарських засобів на пацієнтах (добровольцях), штучного запліднення, евтанезії — прискорення смерті невиліковного хворого для припинення його страждань, та інших. Важливу роль відіграють моральні норми у процесі правозастосовчої діяльності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких злочинів, інших правопорушень є обов’язковими або додатковими (факультативними) ознаками, що повинні бути встановлені при кваліфікації. А в разі прийняття судового рішення про позбавлення батьківських прав моральний фактор часом є вирішальним. Досить складним на тільки з правового, а й з морального боку, є питання тримання взятих під варту і засуджених осіб. До уваги беруться юридичні, соціальні, економічні, географічні і, звісно, моральні фактори сумісного перебування засуджених і їх охорони. Йдеться і про розміщення засуджених за категоріями, умовами тримання, обмеженнями, видами і порядком покарань (покарання не повинні бути жорстокими чи такими, що принижують людську гідність) і деякі інші. Водночас слід враховувати, що у будь-якому суспільстві існують прояви реакційної, застарілої, антисоціальної групової моралі, яка суперечить загальносуспільній моралі. Окремі норми права, здебільшого процесуальні, в моральному смислі нейтральні (наприклад, у ст. 38 Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про передачу справи одного суду до іншого і норма байдужа у моральному відношенні). § 4. Право і звичай Звичай більшою чи меншою мірою відомий усім правовим системам, проте його регулятивна роль та особливості взаємодії із правом мають велику розмаїтість в сучасному світі. Це успадкований стереотипний спосіб поведінки, який є звичним і досить відомим для членів окремого суспільства чи соціальної групи внаслідок постійного і одноманітного його застосування до тотожних життєвих ситуацій. Слід насамперед відмежувати звичаї, що збереглися як пережиток минулого і не відповідають сучасному розумінню гідності і свободи особистості, від звичаїв, вироблених у процесі спільної діяльності людей і корисних для держави та суспільства. Звичаї, що віджили (наприклад, кровна помста, примушування до вступу в шлюб, одруження з малолітніми та ін.), прямо забороняються і витісняються за допомогою юридичних норм з практики розвинутих держав. Звичаї, корисні для держави і суспільства (наприклад, звичаї в галузі земле- і водокористування, торгівлі, мореплавства, шлюбних, політичних та інших відносин), підтримуються державою шляхом створення умов для їхньої реалізації і захисту. Проте до більшості звичаїв юридичні норми байдужі. Нормам права і звичаям притаманні такі спільні ознаки: вони є загальнообов’язковими правилами поведінки людей, що розраховані на кількоразове застосування до невизначеного кола осіб, можуть бути формами інших соціальних норм. Водночас норми розрізняють за такими критеріями: За походженням: звичаї виникають поступово внаслідок постійного відтворення стереотипних варіантів поведінки в подібних життєвих ситуаціях; норми права й приписи складаються внаслідок взаємодії суб’єктів повторювальних суспільних відносин і подальшого закріплення останніх у джерелах права. За вольовою спрямованістю норм: звичаї висловлюють волю певної соціальної групи або територіальної спільності; правові приписи висловлюють погоджену волю держави і всього суспільства. За формою вираження: звичаї виражаються в поведінкових традиціях, звичках членів певного суспільства; правові приписи являють собою деталізовані правила про бажану, дозволену чи заборонену поведінку, а також зафіксовані в нормативних актах — законах, указах, постановах, рішеннях та т. ін. За часом набуття чинності: звичаї виникають поступово й так само відмирають; правові приписи набувають чинності у строго встановлений строк і так само скасовуються. За засобом забезпечення виконання: слід констатувати відсутність особливого механізму забезпечення звичаю, який виконується через звичку. Звичаї на відміну від норм права, при виконанні не становлять системи через їх багатоманітність, вони не зв'язані між собою і регулюють лише окремі сторони суспільних відносин. Співвідношення правових і звичаєвих норм може бути досліджене за такими напрямками. Звичай може бути тільки додатковим (субсидіарним) джерелом щодо правових норм. Наприклад, у цивільному спорі сторони можуть посилатися на існуючий у даній місцевості спосіб землекористування або користування водоймищем. Якщо суддя в процесі розгляду справи встановить наявність такого звичаю, він, приймаючи рішення у справі, має можливість додатково посилатися поряд з нормою законодавства на звичай цієї місцевості. По-друге, звичай може застосовуватися не тільки як право, а і як самостійне джерело чи навіть проти норм писаного права за наявності суперечностей між ними. Застосування звичаю проти нормативного права більш характерне для традиційних правових систем, хоча зустрічається навіть у континентальній Європі. § 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом У регулюванні суспільних відносин значну роль відіграють норми об’єднань громадян або корпоративні норми. Йдеться про документи нормативного характеру, що розробляються політичними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами, рухами та іншими організованими спільностями з метою реалізації інтересів своїх членів. Предметом їх регулювання є відносини, які неможливо або недоцільно регулювати правом. Корпоративні норми визначають правосуб’єктність названих організацій, встановлюють їх мету і завдання, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантії дотримання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з державою. Механізм дії та ознаки норм громадських утворень мають значну схожість з правовими: вони є правилами поведінки людей; текстуально закріплені у відповідних актах-документах; є системою норм; приймаються за відповідною процедурою; забезпечуються за допомогою організаційних заходів і санкцій. Поряд з цим корпоративні норми суттєво відрізняються від норм права. Розмежування між ними проводиться за такими критеріями: За суб’єктом, якому вони адресовані: корпоративні норми поширюються тільки на членів даної спільності, мають локальний характер, тоді як правові норми характеризуються ознакою загальнообов’язковості. За спрямованістю: корпоративні норми висловлюють волю членів організації або їх керівних органів, а правові норми — погоджені інтереси різних суб’єктів суспільних відносин. За способом встановлення і набрання чинності: корпоративні норми створюються в процесі організації і діяльності спільності на відповідних з’їздах, зборах, конференціях, засіданнях і набирають чинності після їх легалізації, правові приписи встановлюються державними органами, що мають нормотворчу компетенцію і набирають чинності у встановлений законодавством термін. За формою зовнішнього вираження: корпоративні норми закріплюються в статутах, програмах, положеннях, рішеннях суспільних утворень, тоді як правові норми фіксуються у відповідних нормативних актах — законах, указах, постановах, інструкціях і т. ін. За ступенем визначеності заходів впливу: корпоративні норми на відміну від норм права безпосередньо не пов’язані з діяльністю держави і гарантуються на випадок порушення організаційними та примусовими заходами впливу, передбаченими статутами, положеннями цих недержавних організацій. За специфікою санкцій: дотримання вимог корпоративних норм гарантується такими санкціями, як догана, зауваження, попередження, виключення з організації, санкції правових норм передбачають штраф, виправні роботи, позбавлення волі та ін. При цьому право не передбачає можливості відторгнення, тобто відторгнення суб’єкта правопорушення від суспільства. Рішення громадських організацій про накладання стягнення не підлягають оскарженню в судовому порядку. Незважаючи на те, що корпоративні норми поступаються перед правовими за юридичною силою, обов’язковістю, сферою дії, вони є дуже важливими для функціонування громадянського суспільства, оскільки виражають активність, ініціативу людей, поширюють свій вплив поза межи правового регулювання. Співвідношення вказаних груп норм визначається за такими напрямами. В окремих випадках корпоративні норми наділяються властивостями юридичних норм (наприклад, порядок призначення і виплати допомоги за державним соціальним страхуванням, порядок видачі застрахованим листків тимчасової непрацездатності і на цей час визначаються за нормами, прийнятими профспілковими органами). Як правило, в усіх нормах суспільних утворень є загальне зобов’язання дотримуватися вимог правових норм, боротися з правопорушеннями. Нині замість застосування до правопорушників заходів державного примусу можливе застосування заходів громадського впливу (ст. 152 Кодексу законів про працю України). Крім того, до особи, яка вчинила правопорушення, мають застосовуватися заходи громадського впливу — оголошенню догани або виключенню з числа членів організації. Від дотримання статутних норм іноді залежить правильне застосування норм права. Наприклад, при звільненні працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу потрібна попередня згода на це профспілкового органу (ст. 40, 41, 43 Кодексу законів про працю України). Кворум на такому засіданні визначається за нормами статуту профспілкової організації. Корпоративні норми слід відрізняти від юридичних, які містяться у локальних нормативних актах підприємств, господарських товариств (статутах, установчих договорах, положеннях). Порушення локальних нормативних актів підлягає захисту в судовому порядку і з допомогою інших заходів державного впливу. Розділ ХVII. ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА § 1. Поняття, риси, структура та функції правосвідомості Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнання) навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства. Однією з найважливіших складових частин свідомості є правова свідомість людини. Виникаючи до або після права чи разом з ним, правосвідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існування державно організованого суспільства. Категорія “правосвідомість” служить для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави, її інституцій. Правосвідомість відтіняє правову дійсність, що склалася за кокретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може здійснювати свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо впливаючи на їх свідомість. За посередництвом правових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з точки зору життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедливості, формуються установки на правову поведінку, уявлення щодо критеріїв ефективності правового регулювання, шляхів реформування та удосконалення законодавства, судово-правової системи, юридичної практики. У демократичній державі стрижнем правосвідомості є визнання принципу верховенства права, кваліфікація людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності і безпеки як найвищої соціальної цінності, беззаперечна повага до прав людини і громадянина як невід’ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини в сучасному суспільстві, підґрунтя її вільного існування та розвитку, спілкування з іншими людьми. Правосвідомість — це сукупність суб’єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових установок, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зору забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства. Для правової свідомості характерні такі риси. 1. Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. Їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відображувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його аспект — правову дійсність. В умовах формування засад правової, демократичної державності правова складова суспільної свідомості дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин. 2. За своїм змістом правосвідомість є складним системним правовим явищем. Компоненти, що утворюють її (ідеї, теорії, концепції, почуття, емоції, настрої, установки тощо), структурно об’єднуються в дві відносно автономні компоненти — правову психологію і правову ідеологію. 3. Правосвідомості, як різновиду суспільної свідомості, притаманна відносна цілісність і самостійність, внаслідок чого вона може бути визнана відносно автономним правовим явищем, структурною частиною загального концептуального бачення права. 4. Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: особистість, громадські об’єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспільство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб’єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб’єктів правовідносин, їх оцінка. Правосвідомість знаходить свій вияв на всіх стадіях механізму правового регулювання, впливає на функціонування практично кожного елемента правової системи. 5. Об’єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам’яток, наприклад Римського права, Руської правди) або формувати уявлення про право бажане, майбутнє. 6. На певних етапах розвитку суспільства правосвідомість може розглядатися як одна з форм права. 7. Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвитку праворозуміння. Право, яке складається об’єктивно, відповідно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і практики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки. З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (інститутів і галузей). Інколи, передусім на етапах трансформаційних змін суспільства, переходу від однієї до іншої моделі державності (наприклад, від феодальної до буржуазної держави), чинне право вступає в протиріччя з об’єктивною необхідністю розробки нових підходів до регулювання суспільних відносин, в першу чергу економічних стосунків. Ця ситуація спонукає прогресивні суспільні сили до пошуку нового бачення змісту, соціального призначення права. Отримані наробки об’єднуються в різних правових теоріях, концепціях. Таким чином в історії розвитку права складаються різні школи права — природно-правова, історична, позитивістська, класова, психологічна та інші, які застосовували різний методологічний інструментарій до пізнання права, по-різному його розглядали і оцінювали. 8. Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб’єктів права в різних правових ситуаціях, робити правомірний вибір, приймати юридично значущі рішення. Як і будь-яке складне явище, правова свідомість має свою внутрішню структуру, елементами якої є правова психологія і правова ідеологія. Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань, стереотипів з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю, емоційна реакція (оплески, викрики і т. ін.) присутніх у залі судових засідань на певне рішення судді, тобто емоційне ставлення до права. В цілому — це стихійна, несистематизована і найпоширеніша форма усвідомлення права, яка тією чи іншою мірою властива усім суб’єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища. Помилково було б оцінювати цю складову правової свідомості як щось другорядне. Ігнорування правової психології населення в процесі формування і проведення державної правової політики може призвести до суттєвої протидії (пасивної чи активної) з боку окремих соціальних груп або населення в цілому здійсненню тієї чи іншої реформи (наприклад, протидія антиалкогольній кампанії під час перебудови в СРСР, несприйняття частиною державних службовців адміністративної реформи в сучасній Україні тощо). Особливість правової психології визначається ще й тим, що вона містить елементи несвідомого. Йдеться про певні психічні явища і процеси (інтуїція, психологічний афект, звичка, збудження, соціальне збудження — паніка тощо), які обумовлені певними фактами навколишнього світу, вплив яких на свою поведінку людина зазвичай не усвідомлює. Однак ця сфера може активно впливати на формування як правомірної, так і протиправної поведінки (стереотипів, звичок тощо). У структурі правової психології вирізняють такі елементи: 1) сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (настрої, почуття, хвилювання); 2) пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої). Правова ідеологія — це відображення правової дійсності у вигляді ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, частіше філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології є природно-правова, позитивістська, класова та інші теорії права. У правовій ідеології відбиваються інтереси великих соціальних груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), хоча конкретна правова теорія або концепція завжди формулюється безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяльності будь-якої сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія — ідеологія лібералізму, консерватизму, соціал-демократичного або іншого спрямування. Більше того, розвиток будь-якої держави і навіть регіонального об’єднання держав передбачає наявність такої ідеології (національної ідеї). Так, державне будівництво в СРСР відбувалося на основі ідеології марксизму-ленінізму, а в основу розбудови української державності покладено панівну в Європейському Союзі концепцію демократичної, соціальної правової держави. В цілому політико-правова ідеологія розвинутих держав дістає своє відображення в конституції країни. Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, переважно на основі повсякденного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв’язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми. У процесі формування правової ідеології в демократичній, правовій державі слід дотримуватися таких вимог: 1) вона повинна формуватися на основі пріоритету загальнолюдських стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону, принципів демократії, прав і свобод людини і громадянина тощо; 2) правова ідеологія має бути достатньо відкритою системою для критичного сприйняття вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду, нових поглядів та підходів; 3) вона повинна орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи, суспільства і держави, виходячи при цьому з тези, що саме людина і її права визнані найвищою соціальною цінністю, на досягнення соціального і політичного компромісу. У процесі правового регулювання правова свідомість виконує ряд основних функцій, до яких належать гносеологічна, оцінна і регулятивна. Усі інші функції фактично охоплюються ними, зокрема інформативна, прогностична та інші. Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичення знань про право, його сприйняття, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності. Регулятивна функція реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають специфічним регулятором поведінки людей. Особливу роль у здійсненні означеної функції відіграють правові установки, які свідчать про готовність, схильність особи до певної моделі поведінки — правомірної чи неправомірної, що формується під впливом низки економічних, соціальних або психофізіологічних факторів. Оціночна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяльності) людей, оцінку права в цілому. В повсякденному житті в людини формується певне, передусім емоційне, ставлення щодо різних явищ і процесів правового життя на основі власного досвіду та правової практики. Емоційне ставлення виражається в певній значущості набутих знань з точки зору індивіда, соціальної групи чи суспільства в цілому. Норми, які захищають і охороняють інтереси людини, сприяють їх реалізації, дістають, як правило, схвалення, позитивну оцінку. А норми недосконалі, з суттєвими прогалинами, суперечностями, що часом порушують певні права і свободи людини, сприймаються негативно, можуть піддаватися конструктивній критиці (внесення пропозицій щодо удосконалення змісту таких норм), або деструктивній критиці (заперечення права, його зневага, протидія ефективному функціонуванню механізму правового регулювання). У змісті правосвідомості виокремлюють такі види оціночних суджень щодо: по-перше, права і законодавства (принципів, норм, інститутів, галузей); по-друге, правової поведінки особи і їх груп та об’єктів діяльності (злочинності, правопорушень, правопорушників); по-третє, правоохоронних органів (суду, юстиції, прокуратури, органів внутрішніх справ, адвокатури, нотаріату та їх діяльності); по-четверте, власної поведінки з точки зору визначення її як правомірної чи протиправної. § 2. Види правосвідомості Усвідомленню сутності правосвідомості сприяють проведені за різними критеріями класифікації. Так, з точки зору глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівня правосвідомості. Побутова (емпірична) правосвідомість — це найпоширеніший рівень правової свідомості, який формується відповідно до набутої правової освіти на основі повсякденного досвіду людей у сфері правового регулювання. Як правило, вона має емоційний, поверховий характер, отже в її структурі домінує правова психологія. Для людей з таким рівнем правосвідомості характерне знання в загальних рисах окремих принципів права, а також поєднання правових поглядів з моральними, етичними настановами. Професійна правосвідомість притаманна юристам-професіоналам. Вона формується в результаті отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (в правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті тощо). Носії професійної правосвідомості, як правило, не лише володіють спеціалізованими, конкретизованими знаннями чинного законодавства, але й вмінням, навичками його застосування. Разом з тим слід зазначити, що професійній правосвідомості, внаслідок певної спеціалізації юристів, властивий диференційований характер. Так, найвищий рівень правосвідомості серед юристів-практиків притаманний суддям, які в процесі здійснення правосуддя стикаються з найрізноманітнішими проявами права. Для юристів рівень правової підготовки має вирішальне значення. Він повинен бути вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Це обумовлено як необхідністю знати і розуміти право, так і вмінням його застосовувати. Так, у процесі правозастосування існують окремі етапи (встановлення фактичних обставин справи, юридична кваліфікація діяння, тлумачення норм права, прийняття рішення у справі — видання правозастосовного акта), кваліфіковано виконати які можуть тільки юристи. Наукова, теоретична правосвідомість у цілому притаманна науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. На відміну від буденної наукова правосвідомість передбачає не лише наявність юридичної освіти, але й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями, концепціями, здійснювати широкі і глибокі узагальнення правового матеріалу, тобто має систематизований, комплексний характер. Сутність та особливість наукової правосвідомості розкривається також через співвідношення її структурних елементів — у ній правова ідеологія превалює над правовою психологією. За суб’єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Разом з тим зазначимо, що суспільна, групова і масова правосвідомість не існує поза індивідуальною. Індивідуальна правосвідомість — це система особистих ідей, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня правової освіти особи. Групова правосвідомість існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об’єднань, профспілкових організацій тощо), верств населення, класів. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи. Правосвідомість однієї групи може тією чи іншою мірою відрізнятися від правосвідомості іншої групи. Діапазон відмінностей може бути надзвичайно широким: від можливості створювати тимчасові союзи для досягнення спільної мети (наприклад, передвиборчі блоки або утворення парламентської більшості з представників різних фракцій) до прямого протистояння між ними (наприклад, класова боротьба). Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, яка характерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, наприклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Масовій правосвідомості не властиве досягнення згоди учасників таких утворень з широкого кола правових питань, ці об’єднання мають ситуативний характер. Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу). Наприклад, низкою характерних особливостей відрізняється класична юридична правосвідомість, яка заснована на вірі в право і порядок, справедливість суду, тоді як для слов’янських народів властиві, наприклад, значною мірою підміна правосвідомості етичними поглядами, поширення правового нігілізму, зневажливе ставлення до права і закону. Слід підкреслити, що протягом 10 років в українському суспільстві зроблені важливі, але тільки перші реальні кроки для утвердження принципів верховенства права, непорушності прав і свобод людини тощо. § 3. Правосвідомість і право. Роль правосвідомості в правотворчості (правоустановленні) і правореалізації Правосвідомість є одвічним супутником права. В їх суперечливому розвитку відбувається регулювання суспільних відносин. Правосвідомості і праву притаманні окремі спільні риси: вони входять до єдиної правової системи; виконують нормативні функції; характеризуються певною структурою; обумовлюються одними соціально-економічними, політичними, ідеологічними, культурними та іншими факторами. Разом з тим у системі правового регулювання правосвідомість і право мають автономний характер. Отже, не можна плутати ці поняття, як це подеколи трапляється в літературі. Так, право і правосвідомість чітко розрізняються за своїми сутнісно-змістовими ознаками, завдяки яким вони виокремлюються із всієї множини правових явищ. З цих позицій право завжди є об’єктивним, реальним, інституційним утворенням, зміст якого становить система загальнообов’язкових, формальновизначених норм і принципів, втілених у відповідні форми (джерела) права. Правосвідомість, як форма суспільної свідомості, завжди є суб’єктивним явищем, зміст якої становлять: правові ідеї, поняття; уявлення людей про минуле, чинне чи бажане право; суб’єктивне ставлення до існуючого права як феномену суспільного життя; масові емоційні реакції на право, на вчинки людей, особливо представників влади, та інші духовні елементи. У певних історичних ситуаціях (післяреволюційні, перехідні періоди від одного типу правової системи до іншого), коли право ще не стало завершеною системою, коли система лише формується, правосвідомість стає основою усього механізму правового регулювання. Проте явище це тимчасове, правосвідомість змінює правову систему лише до повного її становлення, ”виконує обов’язки” власне права, але правом не є. Це — по-перше, а по-друге, юридичному регулюванню в цих умовах не притаманні такі риси, як всезагальність, сувора стабільність та інші, що є якісними ознаками права в його завершеному стані. Істотно різняться ці категорії і за рівнем та характером своєї структури. Право має чітку структуру, тобто поділяється на правові інститути, галузі, які у своїй сукупності утворюють єдину органічну цілісність. Структурні елементи правосвідомості (правова ідеологія і правова психологія, правосвідомість індивідуальна, групова, суспільна та ін.), на відміну від права не утворюють єдиної органічної цілісності, оскільки правосвідомість за своєю природою не може бути формально обмеженою. Отже, можна говорити лише про відносну цілісність правосвідомості в межах певної правової системи. Різняться право і правосвідомість і механізмами своєї дії. Механізм дії правового регулювання, через який право впливає на поведінку суб’єктів права, втілений у складному інституційному юридичному інструментарії (норми права, суб’єктивні права і обов'язки, правові акти та ін.) і спирається на державний примус. Право регулює поведінку людей шляхом встановлення загальних, формально визначених зразків, еталонів поведінки — владних імперативів, що впливають на свідомість і волю людей. Як регулятор поведінки людей право має об’єктивний характер, воно байдуже до свідомості окремої людини, груп людей. Механізм дії правосвідомості полягає в загальній правовій оцінці соціальних фактів, у судженнях про відповідність поведінки суб’єктів суспільних відносин нормам і принципам права. Свою регулятивну функцію правосвідомість здійснює через усвідомлення обов’язковості юридичних норм, принципу законності і, разом з тим, критеріїв правильності, соціальної виправданості поведінки або фактів. Правосвідомість характеризується різноманітністю суджень, ставленням суб’єктів до чинного права, оскільки одна людини може визнавати право, інша засуджувати, третя — виказувати байдужість до нього. Аналогічний характер має правосвідомість окремих груп населення. Право і правосвідомість посідають кожне своє місце в правовій системі суспільства, що також різнить їх. Право — це нормативний елемент правової системи, те звідки бере початок правове регулювання сучасних відносин. Для нього характерна “замкнутість”, оскільки воно окреслюється своїми нормативними установками. На відміну від нього правосвідомість, як самостійний елемент правової системи, — це духовне утворення. Вона пронизує не тільки всі форми, стадії механізму правового регулювання, а й елементи правової системи. Право і правосвідомість різняться і за часом своєї дії. Право існує і діє настільки наскільки воно виражено в певних формах права. Час дії права визначає законодавець. Право може змінюватись, але особливість його така, що воно може діяти тільки “сьогодні”. Правосвідомість безмежна в часі. Вона існує поряд з “сьогоднішнім” правом, охоплює своїм уявленням минуле і майбутнє право і має здатність впливати на процеси правотворчості і правореалізації. Право і правосвідомість перебувають у тісному взаємозв’язку, зміст якого становить їх взаємозалежність. З одного боку, правосвідомість у своєму розвитку залежить від права, як могутнього засобу інтелектуального і морального впливу, що сприяє розвиткові тих чи інших правових уявлень, потребі знання правової системи тощо. З другого боку, правосвідомість, як могутнє “силове” поле, теж впливає на право. Цей вплив правосвідомості особливо помітний у процесі правотворчості (правоустановлення) і правореалізації. Конкретні шляхи і засоби цього впливу найрізноманітніші. Усі потреби суспільства, інтереси різних груп населення, держави, тобто усі суспільні відносини, що потребують правової регламентації, перш ніж набути нормативного закріплення, стають предметом правосвідомості суб’єктів правотворчих повноважень, які покликані розробляти, приймати, вносити зміни, систематизувати норми права, нормативно-правові акти. Однією із форм (шляхів) впливу правосвідомості на правотворчість (правоустановлення), що має загальний характер, є прогнозування розвитку права. Форми прогнозування можуть бути різними: наукові публікації з обґрунтування необхідності в майбутньому прийняття певних законів, внесення до них змін; програмні заяви політичних партій, виборчих блоків відносно свого бачення розвитку галузей права; висловлювання державних і політичних діячів з таких же питань. Впливає на правотворчий процес і така форма правосвідомості як планування законодавчої діяльності. Наявність плану сприяє залученню до цього процесу різних зацікавлених суб’єктів, які можуть висувати свої пропозиції, альтернативні проекти законів тощо, а це зумовлює накопичення законодавчого матеріалу, який може бути використаний при розробці, обговоренні проекту закону. Важливою формою впливу правосвідомості на правотворчість є розробка концепцій окремих законів, інших нормативно-правових актів. Визначення в концепції мети правового регулювання, обґрунтування завдань, які слід буде вирішити в разі прийняття того чи іншого акта, теоретичний виклад конкретних шляхів регулювання суспільних відносин і таке інше, — все це дає можливість суб’єкту правотворчих повноважень заздалегідь вивчити питання про доцільність прийняття нормативного акта, спрогнозувати ефективність його регулятивного потенціалу і прийняти рішення про початок роботи по його розробці або ж полишенні його поза увагою. Своєрідною за змістом, формою впливу правосвідомості на правотворчість є її провідна роль на конкретних стадіях правотворчого процесу. При цьому значення того чи іншого виду правосвідомості визначається специфікою його стадій. Так, на стадії розробки закону, іншого нормативно-правового акта головну роль відіграє правова психологія. Вона дає для правотворчих органів “будівельний матеріал” у вигляді помислів, почуттів, намірів людей відносно врегулювання певної сфери суспільних відносин. Це дає змогу законодавцю, спираючись на правосвідомість і правову культуру народу, окремих соціальних груп, створювати норми права, які б втілювали в собі очікувані суб’єктами суспільних відносин еталони і зразки поведінки. На стадіях обговорення та прийняття нормативно-правових актів першорядного значення набуває правова ідеологія, особливо такі її види, як наукова, світоглядна, професійна. У процесі правореалізації правосвідомість відіграє не менш важливу роль, аніж у правотворчості. Це пояснюється природою поведінки (діяльності) суб’єктів права. Хоч яка б була їх поведінка, вона завжди є обміркованою, включає в себе психологічні елементи. При цьому значення того чи іншого виду правової свідомості визначається формою реалізації норм права. При звичайних (простих) формах — виконанні, додержанні, використанні — правосвідомість орієнтує суб’єктів права на добровільне виконання і додержання норм права, на недопущення зловживання правом при його використанні. Тут на перше місце висувається розвинуте почуття права і законності, які виконують функцію гаранта найбільш масового добровільного додержання та виконання норм права. У процесі правозастосування правосвідомість виконує специфічну роль. Особливо це стосується професійної правосвідомості. Кожна посадова особа, особливо робітники правоохоронної сфери діяльності держави — судді, слідчі, прокурори — зобов’язані знати зміст, смисл норм права, які регулюють правові відносини, вміти застосовувати правила тлумачення норм права, проявляти переконаність у справедливості і законності тих рішень, які вони приймають. Не випадково норми кримінально-процесуального, цивільно-процесуального кодексів прямо приписують суддям оцінювати докази, виносити рішення, керуючись і нормою права і своїм внутрішнім переконанням. Професійна свідомість відіграє особливу роль при переборенні прогалин у праві, застосуванні норм Конституції, які мають пряму дію. Винести рішення шляхом застосування аналогії права і закону без належних знань принципів права, способів порівнювати між собою схожі норми права і таке інше практично неможливо. § 4. Правова культура: поняття та структура З правовою свідомістю нерозривно пов’язаний такий феномен, як правова культура, що є складовою духовного багатства суспільства. Це перша і найважливіша теза, мова йдеться про роль і місце правової культури в суспільстві. Хоча категорія “правова культура” є однією з якісних характеристик правової системи країни, а отже, посідає надзвичайно важливе місце в загальній теорії права, існують певні складнощі щодо визначення цього поняття. Така ситуація пояснюється, зокрема, тим, що ні у філософії, ні в інших суспільних науках немає однозначного підходу до розуміння феномену культури — на сьогодні існує більш ніж 250 її дефініцій. У цілому в науці сформувалися три основні підходи до цього поняття: 1) антропологічний, згідно з яким культура — це сукупність усіх благ, створених людиною; 2) соціологічний, за яким культуру слід сприймати як сукупність усіх духовних цінностей і 3) найширший, філософський, згідно з яким культура — це певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей особистості. У філософських дослідженнях феномен культури, як правило, диференціюють на різні підвиди: моральна культура, естетична, політична, правова та інші, що потребує чіткого визначення їх змісту. Під правовою культурою в загальній теорії права розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи — станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини. Рівень правової культури визначається станом підсистем, що її утворюють, зокрема правовою культурою особистості та правовою культурою суспільства. Правова культура особистості складається з таких елементів: по-перше, знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акта, сферу його дії; по-друге, повага особи до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засобу регулювання суспільних відносин. Така повага повинна мати місце навіть у разі несхвалення людиною окремих правових приписів; по-третє, звичка вчиняти свої дії відповідно до приписів правових норм; по-четверте, вміння особи використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати і захищати свої суб’єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов’язки; по-п’яте, висока правова активність особи у сприянні реалізації правових приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопорушенням. Правова культура особистості нерозривно пов’язана з правовою культурою суспільства. Правова культура суспільства відбиває рівень розвитку правосвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і закону, поваги до основних прав і свобод людини й громадянина. Про високий рівень правової культури суспільства свідчить ряд факторів. Серед них слід назвати такі. Однією з важливих ознак правової культури суспільства є досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існування ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конституційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнародних правових інституцій, наприклад, до Європейської Комісії з прав людини і далі до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи порушили його права, а він не зміг за допомогою усіх передбачених законодавством засобів їх захистити. Не менш важливим для підвищення правової культури суспільства слід вважати впровадження в практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливим показником їх реалізації є обмеження державної влади правом, правовий характер законів, які відповідають конституції, відповідність законам підзаконних нормативно-правових актів. Правова культура суспільства безпосередньо залежить також і від рівня правосвідомості громадян та посадових осіб державного апарату, тобто від ступеня засвоєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур вирішення конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності дотримуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами і якістю юридичної освіти. Досконале як за формою, так і за змістом законодавство становить важливу передумову розвитку правової культури. Високому рівню правової культури суспільства відповідає законодавство, яке характеризується науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх протиріч, нечітких або таких, що можуть двозначно тлумачитись, правових приписів, використанням оптимальних методів, способів регулювання правових відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового характеру, застарілих норм та норм, які порушують або суттєво обмежують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свідчить про невисокий рівень правової культури. Правова культура суспільства визначається також станом законності в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, реальність їх здійснення. Для забезпечення законності важливо, щоб у суспільстві ефективно функціонувала система правової освіти та виховання населення, зокрема державних службовців. Ефективність роботи правозастосовних, зокрема правоохоронних, органів (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.), є ще одним важливим показником високого рівня правової культури суспільства. Стан розвитку юридичної науки, ступінь залучення вчених-юристів до розробки проектів нормативно-правових актів і удосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю традиційно позитивно впливає на зростання рівня правової культури суспільства. Це обумовлено тим, що юридична наука здатна суттєво впливати на сприйняття передового правового досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової системи, так і правових систем інших країн. Особливого значення при цьому набуває засвоєння історичного досвіду правового регулювання (правові пам’ятки, правові традиції, звичаї, доктрини). § 5. Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий нігілізм У цілому взаємодія права і правосвідомості має конструктивний характер. Разом з тим на певних етапах розвитку держави і права можуть створюватися історичні передумови для формування дефектної правосвідомості, яка є антиподом правової культури. Деформація правосвідомості проявляється у викривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Однак він є лише одним з різновидів названого явища. Іншими проявами дефектної правосвідомості є: правовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий дилетантизм та “переродження” правосвідомості. Спільним для всіх видів деформації є правова неосвіченість, низький рівень правосвідомості і політико-правової культури громадян. Разом з тим кожен з названих видів деформації має і свою специфіку. Правовий інфантилізм проявляється у несформованості правових знань або їх недостатній глибині, однак при особистій переконаності в наявності належної юридичної підготовки. Він розглядається як відносно м’яка за наслідками форма деформації правосвідомості. Найбільшого поширення правовий інфантилізм набуває серед працівників правоохоронних та інших правозастосовних органів, які не здобули фундаментальної юридичної освіти. Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким станом правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб державного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних можливостей права впливати на суспільні відносини і процеси. Хоча ідеалізм і має протилежну нігілізму спрямованість, та за своїми деструктивними наслідками він становить не меншу загрозу для суспільства. Очікування від права результатів, які воно об’єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з часом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права. Так, на етапі виборення незалежності України і прийняття її Конституції значна частина суспільства мала ілюзію щодо можливості шляхом прийняття нового законодавства, копіювання зарубіжного досвіду забезпечити європейський рівень життя. За 10 років незалежності тільки парламентом було прийнято понад 1800 законів, а ще 10 000 підзаконних нормативно-правових актів, виданих Президентом України, Кабінетом Міністрів, іншими органами виконавчої влади. Однак відмова від проведення попередньої правової, економічної, соціальної експертизи нормативних актів, недосконалість використовуваної законодавчої техніки, відсутність системного підходу при реформуванні певної сфери суспільних відносин і, нарешті, відсутність необхідних політичних, економічних, соціальних, культурних передумов для їх реалізації унеможливило досягнення очікуваних результатів, а відтак породило кризу довіри значної частини суспільства до законодавства і парламенту. Правовий дилетантизм означає вільне поводження із законом (поверхове або неадекватне тлумачення правових норм, відсутність системного підходу при їх оцінці тощо) або з оцінкою юридичної ситуації, що в цілому обумовлено легковажним ставленням до права. Особливої небезпеки ця форма може набути в разі тиражування таких підходів через засоби масової інформації (наприклад, всупереч дії презумпції невинуватості визнання особи до судового рішення, винною в скоєні злочину). Правова демагогія передбачає здійснення такого впливу окремої особи або громадських організацій на свідомість людей, наслідком якого стає формування однобічного або викривленого уявлення про правову дійсність. Небезпека правової демагогії полягає в тому, що особа припускає наявність певної цінності права, усвідомлює існування довіри до нього з боку інших і саме тому використовує його для досягнення власних корисливих інтересів, прикриваючи свої наміри розмовами про суспільне благо. Найбільшого поширення така форма деформації правосвідомості набуває під час проведення виборів або референдумів і супроводжується використанням широких можливостей засобів масової інформації та реклами впливати на суспільну думку (чорний піар). Найпоширенішою, а відтак і особливо небезпечною, формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідомого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє виявленню існуючих недоліків і спрямована на удосконалення правової системи держави. До основних рис правового нігілізму належать: гордовито-зневажливе, поблажливо-скептичне сприйняття права; войовничий характер; масове поширення нігілістичних поглядів як серед населення в цілому, так і серед представників державної влади; багатоманітність форм прояву — від кримінальних до легальних, від парламентсько-конституційних до мітингово-охлократичних; вищий ступінь опозиційності, деструктивна критика і популістська спрямованість; сполучення правового нігілізму з політичним та етичним нігілізмом, що створює деструктивну ситуацію в суспільстві і державі. Проявів правового нігілізму багато. Найпоширенішими серед них є: “війна законів”, тобто видання суперечливих або таких, що виключають дію один одного, нормативно-правових актів, невідповідність законів конституції, а підзаконних нормативних актів законам (наприклад, існування в старому Кримінальному кодексі статті, яка передбачала смертну кару, при запереченні існування такого покарання статтями 3 та 21 Конституції України); неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні правової політики; підміна законності політичною, ідеологічною або прагматичною доцільністю; свідоме недотримання або невиконання правових приписів органами державної влади, організаціями та громадянами (наприклад, ухилення від сплати податків суб’єктами підприємницької діяльності); порушення прав і свобод людини і громадянина; неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним вимогам тощо. Правовий нігілізм може існувати як на рівні ідеології, так і на рівні практики. В першому випадку йдеться про розробку таких теорій, концепцій, доктрин (наприклад, ідеологія марксизму-ленінізму), в яких на теоретичному рівні обґрунтовуються думки про те, що право не має самостійної соціальної цінності, а має цінність лише інструментальну, внаслідок чого розглядається як щось другорядне, як похідне від держави явище. Значно більшу небезпеку становить правовий нігілізм, коли погляди реалізуються на практичному рівні. Це виливається в протиправну поведінку (діяльність) людей та їх організацій або, як найбільш негативний прояв, в протиправній політиці державної влади, яка втілюється в масовому порушенні прав і свобод громадян або навіть терорі стосовно окремих осіб, етнічних, релігійних, соціальних груп, політичних сил. Причини правового нігілізму можуть бути різними. Так, поширення нігілістичних поглядів на право пояснюється тим, що Україна протягом тривалого часу входила до складу Російської імперії, де порушення прав і свобод людини, створення репресивного законодавства, недосконалість правосуддя і його залежність від виконавчої влади було нормою життя. В ті часи не людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, а влада була найвищою соціальною цінністю, що кваліфікувалася як визначальне начало російської-радянської історії. Внаслідок цього право і закон розглядалися як другорядні щодо держави явища. Теоретичним підґрунтям правового нігілізму тривалий час була ідея про буржуазний за своєю сутністю характер держави і права, які приречені на відмирання після перемоги соціалістичної революції, та про диктатуру пролетаріату як владу, що не може бути пов’язаною або обмеженою правом. На етапі переходу України від тоталітарного минулого до демократичного устрою суспільного і державного життя певний розвиток нігілістичних поглядів на право обумовлений політичними, економічними та соціальними кризовими явищами, незавершеністю конституційної, адміністративної, правової і судової реформ, невідлагодженістю механізму реалізації прийнятих законів, розвитком правового ідеалізму тощо. Розвитку нігілістичних поглядів та установок, особливо серед молоді, на сьогодні суттєво сприяє романтизація злочинного світу в кінематографі, в художній літературі та інших сферах мистецької діяльності. Не меншої шкоди правосвідомості особистості і суспільства в цілому завдає і пропаганда мистецтвом використання неправових методів боротьби зі злочинністю з боку правоохоронців. “Переродження” правосвідомості обґрунтовано визнається одним з найнебезпечніших проявів деформації правосвідомості громадян. Йому притаманна максимальна ступінь викривлення правових ідеалів, свідченням чого стає свідоме скоєння людиною навмисних, переважно тяжких кримінальних злочинів, мотивами яких найчастіше стають жорстокість, користь та ін. Особливу небезпеку становлять такі види “переродження” правосвідомості, наслідком яких є організована злочинність і корупція, які завдають значної шкоди процесу реалізації принципів верховенства права, недоторканності основних прав і свобод людини, становлення демократичної, правової держави, підвищенню рівня правової культури особистості і суспільства в цілому. В Україні, яка стала на шлях просування до демократичної, правової державності, де діють принципи верховенства права і закону, боротьба з деформацією правової свідомості повинна розглядатися як пріоритетний напрямок діяльності компетентних державних органів і суспільства в цілому. На рівні державної політики повинен бути розроблений комплекс спеціальних засобів протидії деформації правосвідомості, зокрема правовому нігілізму. До таких напрямків слід віднести: завершення конституційної, правової, адміністративної, судової реформ; подолання політичної та економічної кризи; підвищення ролі та ефективності суду (судова реформа); удосконалення організації та забезпечення ефективності функціонування системи правоохоронних органів; організації системи правового виховання і освіти, здійснення ефективної профілактики правопорушень; якісна підготовка і перепідготовка юридичних кадрів тощо. Глава ХVIII. СИСТЕМА ПРАВА І СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА § 1. Поняття системи права Категорія “система” використовується в найрізноманітніших галузях людських знань. З філософської точки зору — це специфічно виокремлена із навколишнього середовища цілісна множина елементів, які поєднуються між собою сукупністю внутрішніх відносин і зв’язків. У цьому контексті в юридичній літературі широко використовується поняття “система права”, “система законодавства”, “правова система”, “політична система” та ін. З’ясувати зміст цих понять означає встановити їх складові елементи, їх взаємозв'язки, спосіб організації в процесі утворення та розвитку. Щодо понять “система права” і “система законодавства”, то вони використовуються для характеристики національного права і законодавства. Ці поняття фіксують у собі аспекти структурної диференціації правових норм або законодавчих актів, яка склалася в тій чи іншій країні в її “національному” праві. Тісний зв'язок між ними обумовлений тим, що норми права, особливо в розвинутих державах, знаходять своє вираження в законодавстві як в одному із важливих джерел національного права. Поняття “система права” і “система законодавства” розглядаються в науці як однопорядкові, але не тотожні системи, які виражають структуру змісту і форми позитивного права. Їх структури перебувають у тісному взаємозв'язку. Система права — це сукупність чинних норм права, якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація (поділ) її на відносно самостійні структурні утворення (норми, інститути, галузі права та ін.). Це ознаки характеризують систему права з внутрішнього боку. Вони вказують на те які зв’язки існують між її елементами, на яких принципах вона побудована. Єдність та узгодженість. Єдність системи права обумовлюється тим, що, по-перше, все право як самостійне явище ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, які є своєрідним каркасом права (норми, які не відповідають цим принципам, не є правовими); по-друге, право в усіх своїх проявах охороняється державою і передбачає можливість застосування державного примусу; по-третє, право обумовлене матеріальними, соціальними, культурними, ідеологічними та іншими умовами життя суспільства, для яких характерна відносна єдність. Узгодженість системи права — це обумовлена наявність субординаційних і координаційних зв’язків між нормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей в середині цієї системи. Диференціація (поділ) системи права. Це поняття означає поділ системи на відносно самостійні структурні елементи. В логічній послідовності можна виокремити: а) структуру норми права; б) структуру правових інститутів — з поділ їх на окремі правові норми; в) структуру галузі права — поділ її на логічно пов’язані між собою правові інститути; г) структуру права — поділ її на логічно пов’язані між собою галузі права. Об’єктивність системи права. Система права — це не результат свавільного розсуду законодавця, а своєрідний юридичний вираз системи суспільних відносин відповідного людського соціуму. Держава лише надає форми (оформлює) тій чи іншій системі права, її галузям, інститутам. Систему права можна також характеризувати з зовнішнього боку як одну з уособлених системних утворень суспільства, що означає: належність її до функціональних систем соціального порядку, оскільки її виникнення, існування і розвиток обумовлені загальнолюдськими потребами — наданням організованості і врегульованості суспільним відносинам; її інституціональний характер. Пояснюється це тим, що юридична матерія у вигляді системи норм міститься в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які і надають праву чітко виражену інституціональну форму; стабільність і динамічність її як правового явища; пов’язаність її як прямими, так і опосередкованими відносинами з функціонуванням і діяльністю держави, її органів — законодавчих, правозастосовчих, контрольно-наглядових та ін. Поняття “система права” слід відрізняти від поняття “правова система”, яке є більш широким за своїм змістом. Окрім системи права, правова система охоплює такі структурні елементи, як правосвідомість, правові відносини, правові форми діяльності держави та ін. § 2. Предмет і метод правового регулювання як вихідні критерії поділу системи права на галузі та інститути Правове регулювання характеризується відносною самостійністю (автономністю), яка визначається наявністю в ньому таких фактичних і юридичних ознак, які відрізняють його від інших видів регулювання суспільних відносин. Фактична і юридична означеність правового регулювання представлені передусім за його предметом і методом. Під предметом правового регулювання розуміють те, що регулює право, тобто ті суспільні відносини, які ним регулюються. Цим відносинам притаманна якісна однорідність, вони піддаються відносно самостійному правовому регулюванню. Предмет правового регулювання — це матеріальний критерій розподілу норм права на його структурні частини. Об’єктивний зміст і специфіка відповідних суспільних відносин є незалежними від законодавця. Структура предмета правового регулювання охоплює такі елементи: а) суб’єкти — індивідуальні і колективні; б) їх поведінку (дії, діяльність); в) об’єкти — предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди вступають у взаємозв’язок; г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин. Метод правового регулювання відповідає на питання, як право регулює суспільні відносини. Це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини; це також юридичний критерій, який значною мірою залежить від предмета. Але на відміну від предмета метод може формуватися законодавцем, який, окрім тих засобів регулювання суспільних відносин, що об'єктивно склалися, може обирати власні засоби правового впливу на них, комбінувати ці засоби і прийоми. З цього боку правовий метод являє собою певний набір юридичного інструментарію, завдяки якому державна влада здійснює необхідний вплив на суспільні відносини з метою направлення їх розвитку в бажаному напрямку. Методи правового регулювання суспільних відносин характеризується: а) різним порядком встановлення прав і обов’язків учасників суспільних відносин. Права і обов’язки можуть випливати із закону (наприклад, право брати участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.; б) різним ступенем автономності суб’єктів при виникненні прав і обов’язків. Норми права можуть вичерпно визначати права і обов’язки суб’єктів або надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов’язків. Тому суб’єкти права вступають в ті чи інші відносини, врегульовані нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах супідрядності; в) різними способами, захист встановлених прав може здійснюватись у різному порядку судовому, арбітражному та ін. і різними засобами захисту встановлених прав і забезпечення виконання юридичних обов’язків (цивільно-правовими, кримінально-правовими та ін.). У кожній галузі знаходять свій вияв первинні, вихідні методи, якими є виокремленні логічним шляхом найзагальніші прийоми, засоби регулювання, що втілюються головним чином в обсязі правових можливостей суб’єктів. До числа найбільш загальних методів належать: централізований (імперативний) метод, при якому регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній основі. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно до цього, становище суб’єктів характеризується відносинами субординації, прямої супідрядності; 2) децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться про відносини між рівноправними суб'єктами на основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, “автономним” джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього — положення суб’єктів характеризується договірними відносинами взаємної координації. Ці так звані первинні методи конкретизуються і можуть проявлятися в різних сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. Вони знаходять своє продовження в методах, які характеризують ті чи інші структурні сукупності суспільних відносин, до яких можна віднести: 1) метод матеріального і морального заохочення, який притаманний трудовому, цивільному та іншим галузям права. Таке заохочення спрямоване на стимулювання матеріальної зацікавленості у вирішенні певних завдань, до підвищення різних форм робочої і творчої активності, підвищення кваліфікації, набуття нових професій тощо; 2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не можуть бути застосованими. Цей метод характерний для підприємницького, корпоративного та інших галузей права. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб'єктів права. § 3. Структура системи права Структура системи права — це її внутрішній устрій. Розкрити структуру права можна лише, з одного боку, через поділ його на окремі взаємопов'язані елементи, а з другого — інтегрування (об’єднання) норм права в єдину систему. Головними структурними елементами системи права є норми права, інститути права, галузі права. Саме вони конкретизують поняття права з точки зору його змісту. Правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охороняється державою. Норма права безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі. І наскільки законодавець зумів відтворити в ньому суспільні відносини, їх сторони, настільки він буде життєздатним у регулюванні цих відносин. Норма права є тим першим елементом, який відчуває на собі зміни у праві. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості і на інші рівні системи права, служить відправною точкою, одиницею виміру правової матерії. Упорядкування, узгодженість, взаємопов’язаність і диференціювання комбінацій правових норм обумовлені, з одного боку структурою суспільних відносин, а з другого — націленістю законодавця на їхнє правове опосередкування. Інститут права — це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду. Інститут права — це перша після норми права правова спільність (наприклад, інститут власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інститут виборчого права в конституційному праві та ін.). Інститут права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя. Він є складовою частиною однієї або кількох галузей права, характеризується тим, що: а) регулює вид більш чи менш значущих суспільних відносин; б) є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм; в) функціонує, автономно, тобто має можливість здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів права (це не означає, що інститут права не має зв'язків з іншими інститутами права). Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, залежно від галузевої належності вони поділяються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права. Внутрішньогалузевий інститут складається із норм однієї галузі права, а міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права. Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин. Наприклад, інститут власності складається із норм конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права, інститут відшкодування шкоди — норм цивільного і трудового права. Вивершує систему права галузь права — уособлена сукупність норм, що регулює певну область якісно однорідних суспільних відносин. Галузі права як юридичній цілісності водночас притаманна і відносна самостійність, автономність функціонування, і здібність її взаємодіяти з іншими галузями права як елементами єдиної системи права. Галузь права слід розглядати з двох боків фактичного і юридичного. Фактичний бік знаходить свій вияв у однорідності суспільних відносин, що становлять зміст права; юридичний — являє собою специфічний юридичний режим правового регулювання як особливу цілісну систему регулятивного впливу. До цієї системи входять специфічні прийоми регулювання; дія єдиних галузевих принципів, загальних положень, які розширюється на всю галузь; особливий характер виникнення і формування змісту прав і обов'язків та їх здійснення; специфіка санкцій, засобів їх реалізації. Всі ці чинники позначаються на правовому статусі суб'єктів, що притаманні кожній галузі права. Галузі права можна поділити на такі види: 1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісні, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні режими, галузеві методи правового регулювання; 2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані, пристосовані до особистих сфер життя суспільства (трудове, земельне, сімейне та ін.); 3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей. Наприклад, підприємницьке (господарське), торгове, морське та ін. Залежно від особливостей предмета та методу правового регулювання, а головне — соціального призначення всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне і процесуальне право. Предметом матеріального права є регулюванні суспільні відносини, які реально складалися між людьми і повинні бути врегульовані. Виникають вони завдяки власним діям їх суб’єктів, а також заради власних інтересів. Процесуальне право визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є так звані організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учасником, як правило, виступає орган держави, посадові особи. Вони організуються заради "чужих" інтересів. § 4. Приватне і публічне право Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще в часи Стародавнього Риму. Саме римські юристи були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною особою. Видатний римський юрист Ульпіан, вважав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями “держава” і “суспільство”), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб. Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об’єктивно викликало до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право. Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів Західної Європи (Гроція, Гоббса, Монтеск'є, Канта, Гегеля та ін.). Ідея поділу права ґрунтовно була розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. П. Петражицьким, Т. М. Коркуновим, Г. Ф. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на приватне і публічне набула майже повного визнання, то в країнах англо-саксонської правові системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому. Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на приватне і публічне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. І. Курбському В. І. Ленін виказав свою жорстку позицію щодо приватного права. “Ми нічого “приватного”, — писав він, — не визнаємо, для нас все в області господарства є публічно-правовим, а не “приватним”. Звідси — розширити застосування державного втручання у “приватно-правові” відносини; розширити право держави відміняти “приватні” договори; застосовувати до “цивільних правовідносин” нашу революційну правосвідомість…”. Ця ідеологія стала основою своєрідного етатизму, тотального одержавлення всієї правової системи. Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватно-підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне. Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси приватних осіб. Тому сфери суспільних відносин, які пов’язані з державними і приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Відповідно до цього можна дати і їх визначення. Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норми конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому. Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних і трудових інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, регулювання будується на початках координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії. Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою одного щодо іншого, а навпаки, відокремлені від державної влади і тому є “приватними”. Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює ніби ізольовану від державної влади зону свободи, де вершать свої майнові, господарчі справи самі приватні особи. Державна влада може вторгатись у ці зони свободи тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлені законом заборони, державна влада зобов’язана не тільки визнавати, але й захищати. Існують два способи систематизації (розположення) приватно-правових норм, які склалися у світовій практиці — інституціональний і пандектний. Інституціональний (інституція — в перекладі з латинської — часткова) використовувався ще в Стародавньому Римі. Пандектний спосіб (пандектний у — перекладі з латинської — всеохоплюючий, звідний, сукупний) виник пізніше, в ХVІ столітті. Він полягає в тому, що норми різних інститутів об'єднують в одному акті, які розподіляють на загальну і особливу, або спеціальну частини. Цей прийом широко використовується в більшості розвинутих країн і нині. До загального розділу включаються норми, які регулюють загальні питання (об’єкти і суб’єкти права, правоздатність, дієздатність, підстави виникнення та припинення правових відносин та ін.). Особливу, або спеціальну частину складають норми, які утворюють конкретні інститути чи її об’єднання (наприклад, сімейне об’єднання, спадкоємництво, договірне об’єднання та ін.). Подібний підхід почав потім застосовуватись і в деяких галузях публічного права (кримінальному, адміністративному). Слід також зазначити, що між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов’язані між собою. Ті функції, які вони виконують, у результаті відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватне. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та ін. права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи. § 5. Галузі вітчизняного права Основоположне значення має поділ системи права на ряд галузей залежно від предмета та методу правового регулювання, особливостей їх юридичного режиму. Конституційне право — сукупність правових норм, які регулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави і органів місцевого самоврядування. В системі суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі, головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави і її функціонування. Природа цих відносин обумовлює і методи регулювання. Домінуючим методом є імперативний. Більшість норм конституційного права, які тісно пов’язані з владними відносинами, мають зобов’язальний і заборонний характер. Нормам права, які регулюють статус людини і громадянина, притаманний переважно дозвільний метод. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним матеріалом. Головним джерелом українського конституційного права є Конституція України 1996 року, конституційні закони. Цивільне право — сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і тісно пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, достоїнство, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, набуття її та відчуження, купівлі, продажу, спадкоємства тощо між різними суб’єктами права — фізичними і юридичними особами. Суттєвою ознакою суспільних відносин, які регулюються відносинами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб’єктів права (позивач — відповідач, замовник — підрядчик та ін.). У них відсутні відносини влади і супідрядності, що проводить чітку грань між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фінансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права. В умовах становлення ринкових відносин роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства, побудова правової держави практично неможливі. Адміністративне право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. Їх особливістю є те, що однією із сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та інше. Фінансове право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по формуванню та виконанню державного бюджету, грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, окрім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб’єктів фінансової діяльності. Трудове право — сукупність правових норм, які регулюють відносини між наймодавцем і працівниками. Вони охоплюють такі питання: організація праці, її оцінка і оплата; умови виникнення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини по соціальному забезпеченню, пенсійному обслуговуванню; робочий час та час відпочинку тощо. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, суспільні та кооперативні організації, профспілки. Провідними методами регулювання трудових відносин є заохочення, стимулювання. Земельне право — сукупність норм права, які регулюють розподіл державного земельного фонду у відповідності з господарським призначенням між різними суб’єктами. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарським призначення (державні, колгоспні, фермерські, орендні тощо). Головні методи правового регулювання — дозвіл, спеціальний дозвіл, заборони. Природоохоронне право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб'єктами і громадянами природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобіганню екологічно шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства і нормативів якості навколишнього природного середовища. Ця галузь сприяє і служить реалізації конституційного права громадян на безпечне природне навколишнє середовище. Сільськогосподарське право — сукупність правових норм, які регулюють порядок організації і діяльності селянських (фермерських), колективних господарств, акціонерних організацій, орендаторів, їхні стосунки з іншими суб’єктами — держорганами, підприємствами, установами, членами цих господарств. Провідними методами правового регулювання є рекомендації, заохочення та ін. Кримінальне право — сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що можуть застосовуватися до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які скоїли злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності; види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права, — імперативний (метод заборони). Цивільно-процесуальне право — сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виникла суперечка про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ; визначають порядок подачі позовів до суду, підвідомчість, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ. Кримінально-процесуальне право — сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду у розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний). Перелік наведених тут галузей права не є вичерпним. § 6. Система законодавства і її співвідношення з системою права Категорія "система законодавства" є однією з найпоширеніших у сучасній юридичній науці та юридичній практиці. Важливе місце вона посідає і в теорії права. Особливістю цього поняття (категорії) є його використання для позначення певних сукупностей не завжди однакових за формою і за рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, які приймаються різними органами держави, посадовими особами, самоврядувальними організаціями. В одних випадках мають на увазі тільки сукупність законів; в других — закони, укази Президента України і урядові постанови; в третіх — і це майже стало традиційним — усю діючу в межах країни (держави) сукупність нормативно-правових актів. В останньому випадку це поняття інколи не точно використовується як синонім поняття "право". Такий різнобій пояснюється тим, що система законодавства — це передусім форма права, тобто засіб існування, вираження і організації його норм у цілісну, внутрішньо узгоджену систему. Саме завдяки законодавству стає можливим виокремлення правових норм із інших систем нормативного регулювання, формування права як цілісного нормативного явища і культурної цінності суспільства. Отже, під законодавством слід розуміти систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. Системі законодавства притаманні низка ознак, які характеризують її як статичну і функціональну. Так, по-перше, вона, як форма права, є елементом більш широкої за обсягом правової системи. По-друге, система законодавства має вертикальну (ієрархічну) будову. Це означає, що нормативно-правові акти розташовані в ній залежно від їх юридичної сили, яка визначається місцем органу в державному апараті. По-третє, вона характеризується цілісністю, системністю, які обумовлюються не тільки соціально-політичними, а й юридичними факторами. До останніх передусім належить система права і її структурні елементи — норми права, інститути і галузі права. Системність означає, що кожний нормативно-правовий акт діє, хоча і самостійно, але й відповідно до тих задач і цілей, які закріплені в Конституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Окрім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, супідрядних зв'язках з іншими нормативними актами. "Абсолютна самостійність" нормативно-правового акта виступає лише як письмовий документ. По-четверте, система законодавства має інтегративний характер. Ця її властивість виражається в тому, що вона водночас є і юридичним джерелом права, і формою його існування. Від того, наскільки оптимально система законодавства інтегрує в собі нормативно-правовий матеріал, залежить ефективність правового регулювання. Слід також наголосити на взаємозв’язку структур законодавства і права. Певною мірою структура законодавства є виразом структури права. Ці системи забезпечуються одними і чинниками — матеріальними та ідеальними, — головними серед яких для системи права є предмет правового регулювання, а для системи законодавства — зацікавленість законодавця в раціональній, комплексній побудові джерел права. Система законодавства і система права виражають єдину сутність права, але якщо перша являє собою структуру форми права, то друга — структуру його змісту. Система законодавства — це форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті, нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути і галузі законодавства. Встановлення правильного співвідношення між системою права і системою законодавства — важлива теоретична і практична задача. Вирішення її на належному рівні має на меті забезпечити доступність законодавства, скорочення непотрібної численності актів, їх узгодженості між собою та ін. Як зазначалось, система законодавства і система права є поняття одного ряду, але не тотожні. Це дає підставу розглядати і характеризувати ці системи як відносно самостійні категорії і явища зі своїми притаманними їм ознаками. Ці ознаки і є важливими показниками відмінностей між ними. Які ж це ознаки? Зупинимося за них. По-перше, якщо система права має об'єктивний характер, то система законодавства певною мірою залежить від суб'єктивного фактора — діяльності законодавця, інших суб'єктів правотворчих (правоустановчих) повноважень. По-друге, системи різняться своїми первинними елементами. Якщо для системи права первинним елементом є норма права, то для системи законодавства ним є нормативно-правовий припис. Юридичні норми — це той будівельний матеріал, з якого складаються конкретні галузі права. Але особливістю побудови інститутів, галузей законодавства, є те, що цей будівельний матеріал може використовуватись у різному наборі і в різних сполученнях в окремих нормативно-правових актах. По-третє, система законодавства і система права не збігаються за обсягом. Система законодавства ширша за систему права, оскільки дуже часто включає в себе те, що не може бути віднесеним до норм права, — різні програмні положення, вказівки на мету і мотиви видання тих чи інших актів. По-четверте, різняться вони за значенням і роллю, які має для них предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для галузі права характерна однорідність суспільних відносин, що нею регулюються, а також застосування одного головного методу правового регулювання, то для галузі законодавства це не обов'язково. Предмет галузі законодавства становлять різнорідні суспільні відносини, а саме відносини в державному управлінні, відносини в народному господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі, є і методи, що застосовуються для регулювання суспільних відносин галузями законодавства. По-п'яте, система права і система законодавства різняться за своєю внутрішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права поняття “вертикальна структура” має умовний характер. для неї характерна логічна побудова — норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи законодавства має ієрархічний характер, оскільки вона побудована відповідно до юридичної сили нормативно-правових актів, яка передусім визначається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в державному механізмі. § 7. Структура вітчизняного законодавства Законодавству притаманна своя структура, і це відрізняє його від структури права. Виходячи з того, що законодавство — це сукупність законів та інших нормативно-правових актів, які мають взаємозв’язок ієрархії і супідрядності і які постійно взаємодіють, можна виокремити найсуттєвіші ознаки законодавства, що дають можливість виділити його структурні “зрізи” (аспекти). Система законодавства має кілька структурних “зрізів» (аспектів), виокремлення кожного з яких має у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціональну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структуру (аспекти). Структура законодавства являє собою спосіб зв'язку між її елементами. І. Залежно від функціонального призначення нормативно-правових актів можна виокремити: А) головні нормативно-правові акти, які виконують основну функцію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-правових приписів. Це базові нормативно-правові акти, представлені своєю першопочатковою редакцією, як наприклад основи законодавства, кодекси; Б) допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять часткові зміни в діючі (головні) нормативно-правові акти. За формою своєю це найрізноманітніші акти, від одиничних, які вносять зміни в одну статтю або припис, до таких, які являють собою викладення певного акта в новій редакції; В) нормативно-правові акти, які виконують функцію припинення юридичної сили окремих нормативно-правових актів, або їх первісних структурних частин — статей, приписів, підпунктів, абзаців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять тільки єдиний припис про визнання недіючими тих чи інших нормативних актів, їх структурних частин. ІІ. Відповідно до поділу системи законодавства вирізняють такі елементи горизонтальної структури: А) нормативно-правовий припис, тобто письмове викладення правила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів системи права. За своєю формою — це граматично, логічно і юридично завершена частина нормативно-правового акта, виражена в його структурних текстових підрозділах — статтях, пунктах, підпунктах, параграфах, абзацах тощо. Нормативно-правові приписи — це головні елементи змісту нормативно-правового акта як форми права. Структура нормативно-правових приписів закономірно обумовлюється в кожному окремому випадку структурністю норми права. Їх виокремлення має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Річ у тім, що коли йдеться про застосування законодавства при розгляді конкретної юридичної справи, то встановлення точного змісту приписів, що містяться в нормативно-правовому акті, тобто правильне тлумачення норми, є запорукою її ефективного застосування; Б) нормативно-правовий акт — письмовий акт-документ правотворчого (правоустановчного) органу, який містить сукупність нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання окремої сукупності суспільних відносин. В одних випадках нормативно-правові акти містять норми тільки певної галузевої належності (так звані цільні акти), в інших — норми права різних галузей права. Останні називаються комплексними. В) інститут законодавства, який являє собою сукупність взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої сукупності суспільних відносин. Він може бути галузевим або міжгалузевим; Г) галузь законодавства, яка є взаємопов'язаною системою законодавчих актів. Головне призначення і цінність галузей законодавства в тому, що всі вони виступають засобом існування, вираження і організації структури змісту права на рівні його галузей та їх взаємодії в регулюванні суспільних відносин. У цьому полягає не тільки відносна самостійність і різниця між галузями права і галузями законодавства, але і їх внутрішня єдність. Тому в реальній дійсності в суспільстві і державі функціонують не окремі розрізнені системи, а єдина нормативно-правова регулятивна система. Галузі законодавства і галузі права співвідносяться таким чином. По-перше, галузь законодавства за обсягом може повністю збігатися з галуззю права, що має місце в кримінальному праві. По-друге, більшість приписів галузі законодавства є формою однієї із галузей права, становлячи, проте, лише певну частину цієї галузі (наприклад, у законодавстві про охорону здоров'я і народну освіту одні приписи (їх більше) належать до адміністративного права, другі — до трудового, цивільного та інших галузей права). По-третє, галузь законодавства може поєднувати в собі норми кількох галузей права (наприклад, сільськогосподарське, господарське, виборче законодавство та ін.). Ш. Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, яка визначається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в державному апараті, вирізняють ієрархічну вертикальну структуру вітчизняного законодавства до якої входять такі складові: 1) Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим. Головне місце в ієрархічній системі законодавства посідає Конституція України і закони, що встановлюють відправні начала правового регулювання (конституційні закони). Вона має найвищу юридичною силу і становить першооснову усього законодавства; 2) кодекси — кодифіковані закони всередині законодавства. Їхнє головне призначення — забезпечення на основі науково обґрунтованих принципів комплексного, всебічного і цілісного вирішення за допомогою законодавчих актів тих чи інших завдань економічного і соціального розвитку суспільства. Кодифіковані закони здебільшого функціонують як стрижневі акти, що надає формальної визначеності нормам певної галузі права і є провідним активним центром; 3) нормативні укази і розпорядження Президента України, що їх видають у відповідності Конституцією України; 4) підзаконні нормативно-правові акти органів виконавчої влади — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази і інструкції Міністерств, Державних комітетів України; 5) акти органів виконавчої влади на місцях; 6) акти місцевих органів самоврядування по здійсненню функцій, які їм делеговані державними органами. Цей перелік структури вітчизняного законодавства не є вичерпним. У середині цієї ієрархічної структури, залежно від юридичної сили, нормативно-правові акти можна поділити на два види: а) закони і б) підзаконні нормативно-правові акти. Ієрархічна, вертикальна і горизонтальна структури законодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства. § 8. Фактори формування та розвитку системи законодавства Фактори формування та розвитку системи законодавства — це сила, причина, яка визначає її зв’язок з іншими соціальними явищами, між собою, її зміст, форму і, як результат — ефективність правового регулювання. Вплив кожного з цих факторів, на формування і розвиток законодавства не рівнозначний. Одні з них мають домінуюче значення на час появи (зародження) закону, інші більше пов’язані з процесом його реалізації (фактори зворотного зв’язку). Суттєво і те, що вплив факторів залежить і від природи самого законодавчого акту, галузі та інституту законодавства, від того місця, яке вони посідають у системі права і законодавства. Так, наприклад, на конституційне і адміністративне законодавство сильніше впливають політичні фактори, на цивільне — економічні, на трудове — соціальні. Для того, щоб з’ясувати міру впливу факторів на формування і розвиток законодавства, доцільно провести їх класифікацію. Одну груп становлять фактори, які визначають процес формування та розвитку системи та законодавства в цілому на значному проміжку історичного розвитку суспільства і держави. До них належать такі: 1) співвідношення політичних сил на час виникнення форми держави (її конституювання). Зокрема заснування президентської республіки обумовлює виникнення такої гілки системи законодавства, як президентські укази; уведення федеративного устрою об’єктивно веде до виникнення загального федеративного законодавства і законодавства суб’єктів федерації (республік, штатів, провінцій та ін.); 2) стан розвитку економічних, політичних, соціальних та інших відносин, який може викликати до життя як окремі законодавчі акти, так і цілі галузі законодавства, постійно штовхає законодавця до змін, доповнень або відміни чинних нормативно-правових актів; 3) становище держави на міжнародній арені (зовнішній фактор). Політика замкнутості держави веде до самобутності, відриву законодавства від інших національних систем права. Політика ж відкритості, орієнт держави на інтеграцію у світові економічні, політичні та інші процеси є передумовою необхідності дотримуватися на міжнародно-правових стандартів правового регулювання, особливо у сфері прав і свобод людини. Нині міжнародне право та іноземне законодавство набули значного впливу на формування розвитку права та законодавства в Україні. А конституційне визнання пріоритету норм міжнародного права посилює цю детермінацію. Однак, що орієнтуючись на них, не слід бездумно копіювати зарубіжні концепції, прямо запозичувати нормативні тексти, беззаперечно приймати “правові послуги” зарубіжних експертів, оскільки це призводить до штучних правових конструкцій, які не мають реальних коренів в українській дійсності і, як наслідок, не спрацьовують на практиці. Залежно від характеру впливу на процес формування та розвиток системи законодавства фактори можна поділити на три групи. Перша група — це фактори, що які визначають предмет законодавчого регулювання. Їх особливістю є те, що вони здебільшого перебувають поза межами системи законодавства, що проте, не зменшує їх значення. Саме вони містять первинні імпульси, які йдуть від суспільства і держави. Так, наприклад, проведення реформ в економічній сфері в Україні обумовили прийняття великого блоку законів, спрямованих на регулювання нового правового режиму власності, статусу господарських суб’єктів (підприємств, бірж, банків тощо), фінансових і податкових відносин. Політична боротьба у сфері державного будівництва, для якої була характерна гостра боротьба різних політичних сил за встановлення форми правління в Україні, привела до конституційного закріплення змішаної форми правління, що й відбило перевагу правих політичних сил. Це сприяло появі трьох гілок нормативно-правових актів: законів, указів Президента України, урядових постанов. Друга група факторів виражає позиції учасників законодавчої діяльності. Вони відбивають її суб’єктивний бік, оскільки є — діяльністю суб’єктів законодавчої ініціативи, лобізмом, дію політичних партій, фракцій за участі консультантів, експертів тощо. Головне, що визначає позицію цих суб’єктів, є їхній інтерес, якому вони намагаються або надати законодавчу форму або ж, навпаки, перешкодити законотворчості. Третя група — це фактори суто юридичного характеру. В них знаходять свій вияв притаманні системі законодавства принципи побудови і функціонування, внутрішньосистемні зв’язки і залежності (наприклад, залежність законів від Конституції, а підзаконних нормативно-правових актів — від законів тощо). Визначальним тут є взаємозв’язок системи права і системи законодавства. Чим повніше зміст права буде сприйметься законодавством, тим ефективнішим буде правове регулювання. Важливу роль відіграють тут фактори, які визначають характер процесуальних дій. Одні з них проявляють себе на стадії зародження, підготовки і прийняття законів (вибір засобів правового регулювання, правового забезпечення, тиск суспільної думки, дії різних політичних сил тощо), інші — на стадії реалізації закону (розуміння законів і підзаконних актів населенням, їх підтримка або відчуження, супротив опозиції, невиконання посадовими особами, органами держави, громадянами). Останні перераховані фактори виконують функції зворотного впливу на діяльність законодавця, спонукають його до удосконалення, зміни, систематизації діючого законодавства. Важливу роль відіграє розвиток юридичної науки, яка повинна охоплювати своїм дослідницьким полем природу кожного з факторів, що впливає на формування та розвиток права і законодавства, сприяти відпрацюванню механізмів їх впливу на законодавчий процес. Якщо взяти за основу (критерій) таку властивість законодавства, як його стабільність, то в якості фактора, що сприятливо діє на нього, можна назвати загальну обстановку в країні, яка є нічим іншим як рівнодіючою багатьох, більш конкретних факторів: стійкість і високий авторитет влади; поступовий розвиток економіки і соціальної сфери; збалансованість системи законодавства і відсутність суперечностей між її галузями та інститутами; послідовна і цілеспрямована дія закону як способу вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань; високий престиж права; реальне визнання верховенства права і закону; неухильне додержання правових приписів і норм тощо. Законодавець своїми діями повинен сприяти збільшенню “позитивного” заряду факторів, оскільки зменшення його значно погіршує потенціал законодавства і обмежує рамки його дії, спричиняє появу суперечливого, неупорядкованого нормативно-правового матеріалу, що приводить до неефективності правового регулювання. Розділ ХІХ. НОРМИ ПРАВА § 1. Поняття і загальні ознаки норм права Норма права — це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних відносин, санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, яке забезпечується у своїй реалізації організаційною і примусовою діяльністю держави. Вона нерозривно пов’язана з сутністю права, оскільки є первинним елементом його структури, безпосереднім втіленням такої його ознаки, як нормативність. Ознаки норм права тісно пов’язані з суттєвими ознаками права як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом поведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права. Вона має регулятивний характер, є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або забороненої поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин; є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин щодо її правомірності чи неправомірності, законності чи незаконності; моделює стан суспільних відносин, їхні особливості, об’єктний i суб’єктний склад; містить інформацію про поняття i ознаки правових явищ, межі, методи i принципи правового регулювання. Шкідлива, небажана для суспільства поведінка також може відбиватися в нормах права, але не сама по собі, а на рівні встановлення юридичної відповідальності за неї. Норма права має загальнообов’язковий характер. Внутрішній аспект загальнообов’язковості полягає в тому, що особа, усвідомлюючи типовість, поширеність, практичну доцільність певних правил, дотримується їх у своїй поведінці. При наявності високого рівня правової свідомості й правової культури це прагнення стає внутрішнім переконанням, спонукальною силою поведінки учасників суспільних відносин. Зовнішній аспект загальнообов’язковості обумовлюється такими факторами впливу на психіку особи, як стимулювання, переконання та примус; засоби забезпечення обов’язковості приписів в цьому разі виходять від суспільства та держави; Норма права являє собою втілення єдності форми і змісту в праві, є формально-визначеним правилом поведінки, як первинна клітина права вона завжди являє собою нормативний припис, який набуває свого виразу в тексті нормативно-правового акта у вигляді статті чи частини статті або ж у формі іншого джерела права. Саме через його формальну визначеність правило повною мірою набуває сили та значення юридичної норми. Держава покликана забезпечувати та охороняти права і свободи людини і громадянина, виконання закріплених у нормах обов’язків, отже, нормі права притаманний примусовий характер. Це, однак, не означає, що норми права реалізуються тільки за допомогою примусу. Виконання норм права гарантуються: свідомістю людини, якщо вони відповідають її моральним установкам; ефективним правовим вихованням; проведенням певних організаційних і превентивних заходів. Водночас без примусу не може бути повної гарантії реалізації права, і значення його в праві полягає в тому, що примус є передбаченою самим правом гарантією на випадок можливого порушення норм права. У разі невиконання чи неналежного виконання припису норми права може настати юридична відповідальність. Нормі права властива соціальна, економічна і культурна обумовленість. Зміст норми права повинен містити нормативні елементи суспільних відносин — тільки за цієї умови вона буде ефективним регулятором. Крім цього, норми права призначені для врегулювання суспільних відносин, що тільки формуються, повинні враховувати тенденції розвитку цих відносин. Це робить норми права соціально виправданими, вони тоді сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто “природні”. Норма права має також відповідати принципам гуманізму, демократії, непорушності основних прав і свобод людини. Разом з тим нормам права притаманні юридичні ознаки, які розкривають їх особливість як відносно самостійного правового явища. Норми права в цьому аспекті слід розглядати як першоклітину, первинний елемент системи права. Це, однак, не означає, що нормам права притаманне все те, що властиве праву в цілому. Відмінність між ними полягає, як в обсязі регулювання суспільних відносин, так і у відповідності потребам суспільного розвитку, культурному рівню суспільства. Так, право в цілому завжди відповідає цим потребам, відбиває панівні у певний проміжок часу суспільні уявлення про справедливість, міру свободи й рівності, тоді як окремі норми, що продовжують діяти, насправді є застарілими, такими, що гальмують розвиток суспільних відносин. Норма права є владним приписом, який формулюється державою від імені всього суспільства. Незалежно від того, яку правову установку містить певна норма права (уповноваження, веління, дозвіл, заборону тощо), вона завжди являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб’єктів суспільних відносин. Разом з тим, оскільки норма права може передбачати як зобов’язання, так і заборону або дозвіл, ця юридична ознака не повинна трактуватися так, що кожна норма з моменту свого видання є обов’язковою для виконання. Норма права не називає персоніфікованих виконавців вміщеного в ній припису, її дія поширюється на необмежене коло осіб (наприклад, “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”, ст. 21 Конституції України). Вона характеризується багаторазовістю використання (її дія не вичерпується застосуванням щодо конкретної життєвої ситуації конкретними суб’єктами суспільних відносин). Для дії норми права характерна, як правило, довготривалість. Це означає, що норма права може діяти протягом точно визначеного (наприклад, норми закону про бюджет) або невизначеного часу. В останньому випадку вона втрачає юридичну силу тільки внаслідок відміни її державним органом або внаслідок інших обставин. Окремі норми права через свій гранично загальний характер потребують конкретизації як умови їх реалізації (наприклад, конституційна норма щодо права громадян на об’єднання в політичні партії, згідно зі ч. 1 ст. 36, є діючою, але повною мірою починає регулювати відповідні суспільні відносини лише після своєї конкретизації в нормах закону про політичні партії). Свою закінчену текстову форму норма права набуває в нормативному приписі. Одним з дискусійних питань теорії держави і права є питання щодо визначення структури норми права. Окремі автори традиційно вирізняють у ній три структурні елементи, тоді як інші — дві: гіпотезу i диспозицію або диспозицію і санкцію. Нормою — класичним приписанням про модель поведінки — можна назвати тільки таку норму права, яка втілює в собі класичну композицію нормативного матеріалу: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме таке приписання може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин. Норма права як класичне приписання про модель поведінки завжди є показником взаємообумовленої поведінки сторін правових відносин. Тобто це приписання має представницько-зобов’язальний характер, оскільки одній стороні (учаснику) воно надає права, а на другу покладає юридичні обов’язки або ж передбачає наявність прав i обов’язків для обох сторін. Таке приписання завжди має загальний характер. Воно також вказує на вид поведінки, тобто, що можна або необхідно робити (якісна характеристика), i на її міру (кількісна характеристика). Отже, в такому приписані є якісна i кількісна характеристика поведінки. Норма права як класичне приписання може вбирати в себе всі основні способи впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, тобто дозвіл, веління, заборону. Ця норма права акумулює всі основні властивості права, тобто нормативність, формальну визначеність, системність, відображення міри соціальної свободи і рівності, загальнообов’язковість. Таким чином, норма права як класичне приписання про модель поведінки є ні чим іншим, як логічною нормою, тобто виявленим логічним шляхом загальним правилом поведінки, що втілює органічні зв’язки між нормативними приписами i має всі властивості, які характеризують його як державно-владний регулятор суспільних відносин. § 2. Структура нормативного припису Структура нормативного припису являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв’язок компонентів, що її утворюють: диспозиції, санкції і гіпотези. Таке розташування елементів структури норми права має свою внутрішню логіку. Диспозиція — це така частина нормативного припису, в якій викладений зміст правила поведінки. В ній сформульовані права й обов’язки, яких суб’єкти суспільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною норми права в тому розумінні, що інші дві частини є похідними від неї, логічно обумовленими диспозицією. Разом з тим це не означає можливості існування диспозиції норми права без санкції та гіпотези, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості. Залежно від ступеня визначеності диспозиція поділяється на абсолютно визначену і відносно визначену. Абсолютно визначена диспозиція містить чітко і вичерпно викладене правило, що позбавляє суб’єктів суспільних відносин можливості вибору варіантів поведінки (наприклад, п. 3 ст. 9 Закону України “Про податок на додану вартість” вказує на те, що суб’єкти підприємницької діяльності, які створюються після набрання чинності цим Законом, незалежно від виду діяльності і запланованих обсягів операцій… зобов’язані зареєструватися як платники податку за місцем їх знаходження в податковому органі). Відносно визначену диспозиція визначає загальні ознаки поведінки, в межах яких можуть діяти суб’єкти (наприклад, використання землі в Україні є платним, про що йдеться у ст. 36 Земельного кодексу). Санкція — це така частина нормативного припису, яка встановлює невигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Вона є логічно завершальним елементом структури норми права, який обумовлений існуванням диспозиції. Санкція є виразом осуду і примусу, який застосовується державою до суб’єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми права. Залежно від ступеня невигідності наслідків санкції поділяються на штрафні, правопоновлюючі та заходи попереджувального впливу. Штрафні (каральні) санкції передбачають найбільш невигідні наслідки для правопорушника (позбавлення волі, позбавлення батьківських прав тощо). Правопоновлюючі санкції спрямовані не на покарання правопорушника, а на відновлення попереднього стану, порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладених на нього і невиконаних або неналежним чином виконаних обов’язків (відновлення на попередній роботі (посаді) незаконно звільнених робітників; сплата аліментів; відібрання індивідуально визначеної речі в боржника і передача її кредиторові тощо). Заходи попереджувального впливу (привід, арешт майна, затримання в якості підозрюваного). За сферою використання санкції поділяються на такі: конституційно-правові (визнання конституційним судом закону таким, що не відповідає конституції); цивільно-правові (визнання договору недійсним, стягнення неустойки); адміністративно-правові (штраф, позбавлення спеціального права, наданого громадянину, наприклад полювання); дисциплінарні (винесення догани або звільнення з роботи; кримінальні (виправні роботи, позбавлення волі). За ступенем визначеності розрізняють абсолютно визначені і відносно визначені санкції. Абсолютно визначені санкції чітко і вичерпно вказують на вид і міру державного примусу (звільнення з роботи, чітко визначений розмір штрафу). Відносно визначені передбачають мінімальні і максимальні або лише максимальні межі невигідних наслідків (позбавлення волі строком від … і до …, виправні роботи строком до …). Залежно від складу санкції поділяють на прості, складні й альтернативні. Прості санкції передбачають один невигідний наслідок (штраф; стягнення пені). Складні санкції тягнуть за собою кілька невигідних наслідків (позбавлення волі з конфіскацією майна). Альтернативні санкції містять кілька наслідків, один з яких може бути застосованим до правопорушника (позбавлення волі або виправні роботи; позбавлення волі, або виправні роботи, або штраф). Гіпотеза — це така частина нормативного припису, яка вказує на ті фактичні обставини (місце, час, стан тощо), наявність або відсутність яких є умовою виникнення передбачених у диспозиції прав і обов’язків. Залежно від свого складу гіпотези також поділяються на прості, складні й альтернативні. Прості гіпотези вказують на одну обставину як умову дії норми (наприклад, дитина, батьки якої на момент її народження є громадянами України (гіпотеза), є громадянином України); Складні гіпотези вказують на дві або більше обставин як на умову дії норми (ст. 76 Конституції дає перелік вимог, які ставлять перед кандидатом в народні депутати). Альтернативні санкції пов’язують дію норми з однією із декількох перерахованих у законі обставин (ст. 81 Конституції вказує на обставини, коли будь-яка з них може призвести до припинення повноважень народного депутата). За ступенем визначеності розрізняють абсолютно визначені і відносно визначені гіпотези. Абсолютно визначені гіпотези чітко і вичерпно вказують на обставини, з наявністю або відсутністю яких пов’язана дія норми (ст. 77 Конституції чітко визначає умови проведення позачергових виборів парламенту); Відносно визначені гіпотези найбільш загально, абстрактно формулюють обставини, які є умовою дії норми (наприклад, ст. 111 Конституції передбачає, що Президент може бути усунений з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину). § 3. Спеціалізовані нормативні приписи: природа, особливості і значення в правовому регулюванні У масиві норм права існує значна за обсягом група правових приписів, що не є нормою права як класичної моделі поведінки. В теорії права їх називають спеціалізованими нормативними приписами. Їх існування зумовлено спеціалізацією права, і вони мають свої ознаки, тобто: мають певне самостійне значення в регулюванні суспільних відносин; позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного приписання; виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому регулюванні; виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визначається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплюють принцип законності, орієнтують суб’єктів на здійснення правомірної поведінки). Спеціалізовані нормативні приписи неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням, у свою чергу, можуть бути поділені на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи. Відправні правові норми досить неоднорідні за своїм характером, змістом та цільовим призначенням. Вони охоплюють норми-начала, визначально-установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції тощо. Їх особливе призначення полягає у встановленні вихідних начал, основ правового регулювання суспільних відносин. Завдяки ним визначаються цілі, завдання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріплюються правові категорії і поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні-норми. Оскільки спеціалізовані норми права досить різноманітні, то при здійсненні їх класифікації важливо розкрити зміст і призначення кожної з них. Норми-начала — це правові приписання, які закріплюють підвалини конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. Ці норми зосереджені насамперед у конституції (наприклад, “Україна є унітарною державою” — ст. 2 Конституції, “Україна є республікою” — ст. 5 або “Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” — ст. 3) і дістають свій розвиток та логічне вираження в інших вихідних правових нормах і передусім у нормах-принципах. Норми-принципи — це правові приписання, які виражають і закріплюють принципи права. Принципи права — це основні ідеї, незаперечні вимоги, що пронизують правову систему суспільства, законодавство, окремі його галузі і юридичну практику. Норми-принципи розглядаються як результат нормативного узагальнення державно-правових явищ, вони виражають зміст i закономірності розвитку цих явищ. Регулююча роль принципів права нерозривно пов’язана з їх законодавчим закріпленням. Принцип права, закріплений у законодавчому приписі, стає нормою-принципом. Норма може закріплювати принцип повністю або його частину, елемент. Правовий принцип може закріплюватись у кількох статтях або, навпаки, в одній статті можуть бути розміщені кілька принципів. Так, ст. 8 Конституції України закріплює кілька принципів-норм: принцип верховенства права, верховенства конституції, прямої дії норм конституції тощо. Перелік принципів, що містить ця стаття, охоплює найрізноманітніші принципи як за обсягом їх дії, так i за змістом. Норми-принципи можуть виступати як нормативно-правова основа вирішення юридичної справи, зокрема при виявлені прогалин у праві. З метою їх подолання суди використовують норми-принципи для вирішення справи за аналогією в праві. На них можна посилатись також при вирішенні конкретної юридичної справи — коли треба обґрунтувати правозастосовчий акт тим чи іншим принципом права, особливо коли цей принцип прямо не виражений у законодавстві, або підтвердити непорушність якогось законодавчого положення, або посилити авторитетність прийнятого рішення. Визначально-установчі норми — це правові приписання, які визначають мету, завдання окремих інститутів або галузей права, специфіку їх предмета, форм і засобів правового регулювання (завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст. 2 Закону “Про Конституційний Суд України”). Норми-дефініції — це норми, які вміщують правову характеристику, визначення правових категорій і понять. Їхня юридична природа полягає в тому, що вони дістають чітке закріплення в правовому акті, наприклад, визначення злочину, або військового злочину, або посадової особи в кримінальному праві (ст. 11, 401 КК України). Ці норми виконують, головним чином, орієнтаційну і інформаційну функцію в правовому регулюванні. Їх відсутність у системі права позбавила б законодавство ясності, вкрай ускладнило б процес його застосування. Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті загальне положення (нормативний припис) про наявність або відсутність строго встановленого юридичного факту (наприклад, презумпція невинності в кримінальному праві, презумпція винуватості в цивільному праві, презумпція знання закону тощо). Її особливість полягає в тому, що вона містить вказівку на юридичний факт, а через те в механізмі правового регулювання також виконує субсидіарну функцію. Крім того, презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах. Норми-строки — це такі правові приписання, які вказують на певні проміжки часу, з настанням або проходженням яких пов’язана динаміка (виникнення, зміна або припинення) певних юридичних наслідків для учасників правових відносин. Строки бувають матеріально-правовими і процесуально-правовими. Більшість строків — це певні проміжки часу, що вимірюються годинами, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вказівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини). З точки зору регулятивного призначення норми-строки мають винятково субсидіарний характер. Норми-преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Преюдиція має винятково процесуальну природу. Вона звільняє орган, який розглядає справу, від необхідності вдруге займатися доказом обставин, що раніше вже були встановлені і закріплені належним чином у відповідному правозастосовчому акті (рішенні або вироку суду). Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи. Норми-фікції — це закріплений у правових актах нормативний припис, що проголошує факт (чи обставину), хоч насправді невідомо, мав чи не мав він місце. Так, ст. 21 ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов’язкові. Норми-конструкції — це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища. Так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встановлюється сукупністю положень, які розміщені в різних статтях Кримінального кодексу. Норми-конструкції органічно пов’язані з нормами дефініціями. Вони сприяють встановленню визначеності і чіткості механізму правового регулювання. § 4. Інші види правових норм Розгляд права як системного явища не передбачає сприйняття норм, що його утворюють, як однорідної маси нормативних приписів. Норми права за своєю природою досить різноманітні, що обумовлено спеціалізацією права. В механізмі правового регулювання кожна з них призначена вирішувати специфічні завдання, реалізовувати ті чи інші функції права. Виходячи з цієї обставини, в теорії права норми права класифікують за певними критеріями. Залежно від функціональної спрямованості норми права поділяють на регулятивні і правоохоронні. Регулятивні (правоустановчі) норми права — це такі нормативні приписання, які безпосередньо спрямовані на здійснення правового регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обов’язків. Регулятивні норми права визначають правомірну поведінку суб’єктів. Виходячи з характеру передбачених нормою суб’єктивних прав і юридичних обов’язків регулятивні норми у свою чергу поділяються на зобов’язальні, заборонні і уповноважувальні норми права. Зобов’язальні норми права встановлюють обов’язок суб’єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії, наприклад, ст.9 Закону України “Про систему оподаткування” встановлює обов’язки платників податків і зборів. Закріплення змісту обов’язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів як: “повинен”, “зобов’язаний”, “має обов’язок”. Заборонні норми права встановлюють обов’язок суб’єкта суспільних відносин утримуватися від здійснення дій певного роду. Так, ст. 15 Конституції передбачає заборону цензури в Україні, а ст. 112 Кодексу України про шлюб і сім’ю прямо забороняє без згоди усиновителів (органів опіки і піклування) повідомляти будь-які відомості про усиновлення. Деякі з цих норм розпізнаються завдяки таким термінам, як: “не допускається”, “заборонено”, “не допускається”, “не повинно”, “не може бути”. Специфіка заборонних норм права полягає в тому, що вони визначають склад правопорушень і санкції за їх скоєння. Вони фактично передбачають дії і обставини, які суспільство прагне не врегулювати, а попередити, витиснути. Заборони можуть належати як до точно визначеного кола обставин і осіб (заборона водіям автотранспорту під час роботи вживати алкогольні напої), так і адресуватися всім і кожному (заборона злочинів проти особистості, майна тощо); Уповноважувальні норми права встановлюють право на здійснення тих чи інших можливих позитивних дій і надають громадянам, організаціям та установам свободу розпоряджатися цим правом. Наприклад, ст. 19 Кодексу про шлюб і сім’ю надає право подружжю за своїм бажанням обрати собі прізвище. У своєму тексті вони містять такі терміни, як: “має право”, “може”. Уповноважувальні норми права надають суб’єктам права свободу розпоряджатися своїми правами, однак не зобов’язують це право реалізовувати. За допомогою правоохоронних норм здійснюється регулювання протиправної поведінки. Це такі нормативні приписи, які спрямовані, по-перше, на визначення виду державно-примусових заходів захисту суб’єктивних прав (конституційних, цивільно-правових, дисциплінарних, адміністративних, кримінальних) і, по-друге, на регламентацію міри юридичної відповідальності, яка настає в разі порушення прав або невиконаних (неналежним чином виконаних) обов’язків, що були передбачені нормою. Міра відповідальності обумовлена тим, наскільки тяжким виявилося порушення приписів норми права. За методом правового регулювання норми права поділяють на імперативні, диспозитивні, рекомендаційні, заохочувальні. Імперативні норми права — це такі категоричні, строго обов’язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх права самостійно визначати для себе певні права та обов’язки. Так, статті 15-17 Кодексу про шлюб і сім’ю визначають умови укладення шлюбу, що не можуть змінюватися за розсудом осіб, яким вони адресовані. Диспозитивні норми права характеризуються тим, що надають суб’єктам суспільних відносин у межах загальних вимог права можливості самостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов’язки. Разом з тим, у разі, коли сторони не скористалися такою можливістю, викладене в диспозиції норми правило набуває для них імперативного характеру. Диспозитивні норми найпоширеніші в цивільному праві, метод правового регулювання якого заснований на автономії сторін (наприклад, ст. 29 Кодексу про шлюб і сім’ю України). Рекомендаційні норми права — це такі нормативні приписи, за допомогою яких держава рекомендує самоврядувальним організаціям певний спосіб дій. У цих нормах вказується на варіант поведінки, бажаний для суспільства і держави. Адресат такої норми, діставши рекомендацію про бажаний напрямок розвитку суспільних відносин, суб’єктом яких він є, зобов’язаний залежно від припису норми: 1) розглянути ці пропозиції і прийняти їх до виконання, 2) обґрунтовано відмовитись, 3) прийняти рішення, але основні положення норми конкретизувати, виходячи із реальних можливостей, резервів цієї організації. Специфіка регулятивного впливу цих норм на суспільні відносини полягає в тому, що, по-перше, вони адресовані діючим певною мірою на автономних началах органам місцевого самоврядування, підприємствам, організаціям, наділених правом видання нормативно-правових актів, що спрямовані на регулювання суспільних відносин, які перебувають у їх веденні, по-друге, для їх реалізації необхідна діяльність цих суб’єктів щодо їх конкретизації у своїх локальних правових актах (статутах, положеннях, рішеннях), по-третє, надаючи можливість діяти певним чином, вони також вказують на бажаність рекомендованої моделі поведінки, по-четверте, їм притаманна юридична обов’язковість. Юридична обов’язковість цих норм полягає в тому, що: по-перше, факт видання такої норми зобов’язує самоврядувальну організацію прийняти рішення про нормативне регулювання вказаних у нормі відносин, по-друге, обговорити запропоновану в нормі рекомендацію, по-третє, рекомендаційні норми попередньо санкціонують ті нормативні рішення, які будуть прийняті на їх основі. Заохочувальні норми — це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення (матеріальні або нематеріальні блага) для суб’єктів права за здійснення ними бажаних для держави і суспільства діянь. Бажаність, соціальна корисність таких діянь може знайди свій вияв у виконанні належним чином юридичних або суспільних обов’язків (наприклад, п. 5.1.21 ст. 5 Закону України “Про податок на додану вартість” передбачає звільнення від оподаткування подання благодійної допомоги), досягненні результатів, які перевищують звичайні правові вимоги (наприклад, ст. 146 Кодексу законів про працю передбачає можливість застосування до працівників за особливі трудові заслуги заохочення: нагородження орденами, почесними грамотами тощо). Сутність заохочувальних норм полягає не у встановленні для суб’єктів права певної моделі поведінки, а в закріпленні стимулів до поведінки, яку вони звичайно юридично не зобов’язані здійснювати. Ці норми сприяють реалізації певних техніко-юридичних норм, стимулюють у суб’єктів суспільних відносин прояв соціально активної, правомірної поведінки. Залежно від характеру двох найбільших за обсягом і складних складових елементів права, що характеризуються особливістю предмета і методу правового регулювання, функціонального призначення, норми права класифікують на норми матеріального і процесуального права. Функціональне призначення норм матеріального права полягає в безпосередній регламентації поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Вони визначають зміст прав і обов’язків суб’єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Функціональне призначення норм процесуального права полягає в правовому регулюванні організаційної діяльності, забезпеченні процедур, форм реалізації або охорони норм матеріального права. Різниця між нормами матеріального і процесуального права полягає в предметі правового регулювання. Так, предметом регулювання норм матеріального права є відносини, що безпосередньо виникають між носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Норми матеріального права, визначивши коло прав і обов’язків суб’єктів, потребують введення їх в певні організаційно-правові рамки. Суб’єкти права, безпосередньо реалізуючи передбачені в нормах права обов’язки і виконуючи їх, у такий спосіб організовують конкретні зв’язки і відносини, що виникають між ними. Предметом регулювання норм процесуального права є процедурно-процесуальні відносини. Відмінність норм процесуального права від норм матеріального права знаходить свій вияв у таких ознаках: по-перше, процесуальні норми завжди мають процедурний характер, по-друге, процесуальні норми, як правило, адресовані суб’єктам, наділеним державно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосування норм матеріального права; по-третє, для процесуальних норм характерний специфічний зміст структури. Специфіка санкції процесуальних норм полягає в тому, що передбачені нею невигідні наслідки знаходять свій вияв у відміні правозастосовчого акта, який було прийнято з порушенням норм процесуального права. За предметом правового регулювання норми права можна також поділити на норми галузей права: конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального тощо. § 6. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта Способи викладення норми права в статтях нормативно-правового акта можуть бути різними. Інколи норма права може бути викладена в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються. Розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта можуть виникати залежно від обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта, і залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права. Залежно від обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта, можуть траплятися такі варіанти: в одній статті нормативного акта викладена повністю одна норма права, тобто текстуально вони збігаються. Однак такий спосіб викладення не є головним. Переважно він притаманний спеціалізованим нормам права; в одній статті нормативного акта викладені два або більше нормативні приписи; в одній статті нормативного акта викладена частина норми права, а інші частини норми знаходяться в інших статтях або нормативних актах. Залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права розрізняють: прямий спосіб викладення, який передбачає розміщення усіх структурних частин норми в одній статті; відсилочний спосіб викладення. В статті викладається частина норми і дається посилання на іншу статтю нормативного акта, в якій розміщена відсутня частина норми; бланкетний спосіб викладення. Він передбачає викладення частини норми права в одній статті нормативного акта, що ж до відсутньої частини норми, то робиться відсилка не до іншої статті цього ж нормативного акта, а до іншого нормативного акта. Так, статті 414–421 Кримінального кодексу України встановлюють кримінальну відповідальність за порушення різного роду правил, зміст яких необхідно шукати у відповідних нормативних актах (правил караульної служби, правил несення бойового чергування, уставних правил внутрішньої служби тощо). Розділ ХХ Форми права §1. Поняття і види форм права Під формою права розуміють способи зовнішнього виразу і закріплення правових норм. В юридичній літературі разом з поняттям “форма права” використовується поняття “джерело права”. Джерело права в матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права (передусым система соціально-економічних відносин). Джерело права в ідеальному розумінні — це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні — це і є власне форма права, тобто зовнішня форма виразу і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільстві тощо. Найпоширенішими формами права у більшості правових систем є нормативні правові акти, правові прецеденти, правові звичаї. Правовий звичай — це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування протягом тривалого часу. Правовим звичаєм звичай стає тоді, коли він дістав санкцію (офіційне схвалення) держави. Санкціонування звичаю відбувається не шляхом запису його змісту в законі, а шляхом сприйняття судовою і адміністративною практикою або шляхом посилання на нього в законі. Для правового звичаю характерно те, що він, як правило, має локальний характер, відносно невелику сферу поширення; є консервативним за своєю природою, закріплює результати тривалої суспільної практики і може відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди; тісно пов'язаний з релігійними і традиційними нормами. Відомий французький юрист Р. Давид розрізняє три види звичаїв (залежно від їх ролі в правовій системі): 1) звичаї secundum legem (в доповнення до закону), які допомагають тлумачити норми закону; 2) звичаї praeter legem (крім закону), які застосовуються у разі прогалин у праві; 3) звичаї abversus legem (проти закону), сфера поширення яких обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм вирішуються на користь закону. Правовий прецедент — це рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, яке в майбутньому стає загальнообов’язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ. Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Так, рішення преторів та інших магістратів з конкретних справ вважалися обов'язковими зразками всіх аналогічних справ. Починаючи з ХІІІ століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно утворюється королівськими судами. Прецедент з'являється тоді, коли є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин або мають місце прогалини в правовому регулюванні, а за судом визнається право офіційного формулювання правових норм. Прецедент має обов'язковий характер для всіх нижчестоящих судів, а вищестоящі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При цьому в судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і “сказане між іншими” (obiter dictum). Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід дотримуватись суддям, і є нормою права, що містить прецедент. Прецедент характеризується казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків; множинністю (великим обсягом прецедентного права); певною неузгодженістю і неупорядкованістю. Але водночас це децентралізований спосіб правового регулювання, здатний враховувати особливості конкретної ситуації. Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них — судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як “Судові звіти”, “Щотижневі судові звіти”, “Всеанглійські судові звіти” та інші. У США щорічно видаються 350 томів збірників судової практики. Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосаксонської правової системи і застосовується в Англії, США, Канаді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов'язкові (пов’язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішенні конкретних справ або посилаються на вже існуючі прецеденти (декларативний характер), або утворюють нову норму права (креативний прецедент). У США ставлення до прецеденту як форми права простіше: Верховний Суд США і верховні суди штатів не зобов’язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику. У країнах романо-германської правової системи судова практика, як правило не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно не визнавався формою права. Наприкінці ХХ століття за умов зближення англо-саксонської і романо-германської правових систем прецедент фактично перетворюється на джерело права в цих країнах, про що свідчать, наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права. Нормативний правовий акт — це офіційний документ, прийнятий компетентними суб’єктами правотворчості, який містить норми права. Нормативні акти поширені в усіх правових системах, і це обумовлено тим, що: а) вони приймаються тільки уповноваженими суб’єктами правотворчості; б) найбільш чітко і однаково формулюють зміст правових норм; в) мають обов'язкову письмову форму, офіційні видання, що дозволяє оперативно доводити їх до відома адресатів; г) приймаються з дотриманням встановленої законом процедури і форми; д) оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики; є) підлягають систематизації. Нормативний правовий договір — це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру. Нормативні договори — це документи, які закріплюють волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлюють порядок їх реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов’язань. Нормативні договори використовуються в міжнародному праві (міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулює їхні відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків); у конституційному праві (наприклад, Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України); в трудовому праві (колективний трудовий договір, який укладається між трудовим колективом і власником підприємства) та інших галузях права. Роль нормативних договорів зростає, що пов’язано з тим, що вони є швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє враховувати взаємні інтереси суб’єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства. На певних історичних етапах розвитку правових систем формою права може бути юридична наука. Так, римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина була основним джерелом права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ–ХІХ століттях вироблялись основні принципи права. Нині існує мусульманська правова доктрина, викладена в іджмі. Юридична наука має значний вплив на розвиток юридичної практики, сприяє удосконаленню законодавства, оскільки виробляє юридичні поняття і конструкції, способи і прийоми тлумачення і реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи. У мусульманському праві формою права визнаються, зокрема, релігійні тексти, які містяться в Корані і Сунні. У романо-германській правовій системі при наявності прогалин у законодавстві (наприклад, у цивільному, сімейному, трудовому праві) і вирішенні юридичних справ за аналогією як форма права використовуються загальні принципи права. В Україні основною формою права є нормативні правові акти. § 2. Поняття “нормативний правовий акт” і його ознаки Нормативний правовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб’єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права. Для нормативних правових актів характерні такі ознаки: 1) вони завжди містять норми права (оформлюють встановлення, зміну чи доповнення норм права); 2) приймаються тільки правотворчими суб’єктами і в межах їх компетенції. Суб’єктами прийняття нормативних актів в Україні є народ України, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи і посадові особи, передбачені Конституцією та законами України; 3) приймаються з дотриманням певної процедури. Основними стадіями правотворчого процесу є правотворча ініціатива, розробка, розгляд, обговорення проектів нормативних актів, прийняття та введення їх у дію; 4) ухвалюються суб’єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України (так, Верховна Рада України, зокрема, приймає закони, Президент України — укази, Кабінет Міністрів України — постанови). До нормативного правового акта як офіційного письмового документа ставляться відповідні вимоги. По-перше, структура нормативного акта, як правило, повинна включати назву акта (вказує на орган, який видав акт, вид акта, предмет регулювання), преамбулу (містить інформацію про причини, умови, ціль прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми-принципи, дефініції, загальні положення тощо, а особлива — норми, які визначають вид і міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Наприкінці акта розміщується дата і місце його прийняття, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скріплення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Україні здійснюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів — прем’єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад. По-друге, нормативні правові акти підлягають обов’язковій державній реєстрації та обліку. Так, нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України. В Україні створено Єдиний державний реєстр нормативних актів, до якого включаються чинні, опубліковані та неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції, нормативні акти Національного банку, міжнародні договори України. По-третє, нормативні правові акти опрацьовуються з урахуванням правил юридичної техніки. Ці правила, зокрема, передбачають вимоги щодо використання мови (в тому числі юридичної термінології), прийомів і засобів викладення тексту нормативних актів, юридичних конструкцій, дотримання логічних законів тощо. По-четверте, нормативні правові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях. Нормативні акти — особливий вид правових актів. Їх слід відрізняти від індивідуально-правових і інтерпретаційно-правових актів. Індивідуально-правові акти (акти застосування норм права) — це акти державних та інших уповноважених організацій, посадових осіб, які містять державно-владні, персоніфіковані правові рішення з конкретних юридичних справ (наприклад, вирок суду, наказ керівника підприємства). Індивідуальні акти адресуються конкретним особам або організаціям і обов’язкові для виконання тільки ними. На відміну від індивідуальних нормативні правові акти містять загальнообов’язкові правила поведінки (норми), відрізняються від них неперсонифікованістю адресатів, тобто обов'язкові для всіх суб’єктів, що опиняються в нормативно-регламентованій ситуації. Нормативні акти, як правило, діють тривалий або неозначений час і не вичерпують себе фактами їх застосування. Інтерпретаційно-правові акти — це акти тлумачення норм права. Якщо нормативні правові акти мають своєю метою встановити чи змінити зміст правових норм, то акти тлумачення норм права спрямовані на роз’яснення їх змісту, меж дії прийнятих норм права. Такі акти адресовані суб’єктам, які застосовують норми права, що роз’яснені в інтерпретаційно-правовому акті. Нормативні правові акти є основною формою права в Україні. Вони становлять єдину ієрархічну систему, яка повинна характеризуватися внутрішньою узгодженістю і забезпечувати правове регулювання в різних сферах суспільних відносин. Нормативні правові акти можна класифікувати: 1) за юридичною силою — на закони-акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти — акти, засновані на законах, що їм не суперечать; 2) за суб’єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування і т. д.; 3) за обсягом і характером дії — на акти загальної дії, які охоплюють всю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової дії (надзвичайної), регулятивні можливості яких реалізуються при наявності виняткових обставин (воєнних дій, стихійного лиха, тощо); 4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять норми конституційного чи адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, сімейного і т. ін.; 5) за зовнішньою формою виразу — на закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази тощо. § 3. Поняття, ознаки, види законів Нормативні правові акти за юридичною силою підрозділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Юридична сила — властивість нормативних актів, яка визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави. Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин. Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками: а) вони приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум; б) регулюють найважливіші, соціальнозначущі суспільні відносини. Так, згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов’язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями і відповідальністю за них та ін.; в) містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості; г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи відміняються тільки іншими законами; д) приймаються в особливому порядку. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів. Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін “конституція” латинського походження (constitutio) і означає “засновую”, “установлюю”. Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з ХVІІІ століття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1791 р.). Залежно від способу вираження основного закону держави розрізняють писані і неписані конституції. Писана конституція може складатися як з одного, так і із кількох окремих документів, що були прийняті в різний час і офіційно проголошені основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта “Форма правління”, акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, проте не проголошені формально її основними законами. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль. Так, конституція Великобританії включає Велику Хартію вільностей 1215 року, Білль про права 1689 року, акт про престолонаслідування 1701 року, закони про парламент 1911 і 1949 років тощо. Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенітету і влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави, є свого роду її правовим паспортом. Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається неприйнятим або незаконним. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв’язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. Допускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції, якщо таке рішення не може бути засноване на нормах поточного законодавства. Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загальнолюдських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Конституція виконує юридичну, політичну, ідеологічну та інші функції. Охорона Конституції України забезпечується спеціальним органом — Конституційним Судом України. В теорії і практиці законотворчості розрізняють: конституційні закони — органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому в розділі ХІІІ Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон “Про професійно-технічну освіту”). Звичайні закони приймаються більшістю від конституційного складу Верховної Ради України; надзвичайні закони — нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть зупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захисту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо); кодифіковані закони — нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (наприклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування); тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений у часі термін дії (наприклад, Закон України “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” від 19 вересня 1997 року буде діяти до 31 грудня 2000 року); допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, Закон України “Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” від 22 січня 1992 року від 3 березня 1998 року). § 4. Порядок прийняття законів в Україні На сьогодні порядок прийняття законів в Україні регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України. Законодавча діяльність ґрунтується на принципах верховенства права, демократизму, гласності, врахування громадської думки, плановості, системності, наукової обґрунтованості законодавчих рішень, визнання людини найвищою соціальною цінністю. Законодавчий процес складається з самостійних стадій — логічно завершених етапів щодо прийняття законопроекту. Такими стадіями є: законодавча ініціатива — звернення суб'єктів, визначених Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання на розгляд Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи проекту закону. Згідно зі ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України і Національний банк України; підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України. Основними етапами підготовки є прийняття рішення щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансове забезпечення підготовки проекту, розробка концепції законопроекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза проекту закону, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб’єктом права законодавчої ініціативи. Особливе значення має наукова експертиза законопроекту — діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих експертних організацій, окремих експертів та груп експертів, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якостей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, національної безпеки тощо). Підготовлені проекти законів можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими установами, громадськістю. Обов’язковим є оприлюднення проектів конституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїнський референдум. Далі законопроекти за участю суб’єкта права законодавчої ініціативи та розробників проекту проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України; розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону для опрацювання із визначенням головних зауважень і терміну доопрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схвалити текст закону в цілому і внести його на всенародний референдум; прийняти закон і визначити порядок введення його в дію; прийняття закону Верховною Радою України. Закони приймаються в цілому, а частина і постатейно — за результатами другого і третього читання на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийняття Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України; введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку умов набрання чинності законом. Введення в дію закону визначається у прикінцевих або перехідних положеннях закону або окремим законом. Конституційний закон та кодекс вводяться в дію окремими законами. Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради України закон направляється на підпис Президентові України. Президент України підписує закон протягом 15 днів після його отримання і офіційно оприлюднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону, повертаючи його за своїми вмотивованими пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою України. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій же редакції не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторного прийняття. Закони України не пізніше як у 15-денний строк після їх прийняття і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях: “Офіційному віснику України”, “Відомостях Верховної Ради України”. Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше на передбачене самим законом, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Особливою формою законодавчої діяльності є прийняття закону за народною ініціативою всеукраїнським референдумом. Всеукраїнським референдумом може бути прийнятий будь-який конституційний або звичайний закон, крім законів з питань податків, бюджету та амністії. Закони, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами, вони змінюються лише всеукраїнським референдумом. Конституційні закони, затверджені або прийняті всеукраїнським референдумом, мають найвищу юридичну силу, як і Конституція України. Звичайний закон, прийнятий всеукраїнським референдумом, має вищу юридичну силу відносно звичайного закону, прийнятого Верховною Радою України. Датою прийняття таких законів вважається день проведення референдуму. Вони набирають чинності в порядку, визначеному самим законом, але не пізніше 10 днів з дня його офіційного оприлюднення. § 5. Підзаконні нормативні правові акти Підзаконні нормативні правові акти — це акти, які приймаються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм. Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відносин, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (в тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю оперативного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства. Акти цієї групи різняться між собою і утворюють складну ієрархічну систему. Юридична сила підзаконного нормативного акта залежить від компетенції правотворчого органу і сфери дії акта. Згідно з Конституцією і законами України розрізняють такі види підзаконних нормативних правових актів за суб'єктами їх прийняття. 1. Нормативні правові акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими для виконання на всій території України (ст. 106 Конституції України). Прикладом може бути Указ Президента України від 4 лютого 2000року “Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення”. 2. Нормативні правові акти Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади — в межах своєї компетенції видає нормативні акти у формі постанов, які є обов’язковими до виконання (ст. 117 Конституції України). Постановами Кабінету Міністрів оформлюються найбільш важливі рішення, а рішення з оперативних, поточних питань видаються у формі розпоряджень (так, постанова Кабінету Міністрів України від 22 березня 2000 року “Про порядок митного оформлення вантажів гуманітарної допомоги” має нормативний характер). Кабінет Міністрів приймає спільні нормативні акти з іншими центральними органами виконавчої влади (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України і Національного Банку України від 19 квітня 1999 року “Про проведення заліків простроченої взаємної заборгованості підприємствами, установами, організаціями електроенергетики, вугільної та газової промисловості”). Правові акти Кабінету Міністрів готуються за спеціальною процедурою, передбаченою Положенням про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України. До основного тексту акта завжди додається пояснювальна записка, в якій наводяться необхідні обґрунтування і прогнози очікуваних соціально-економічних, юридичних та інших наслідків його реалізації. Проекти рішень нормативного характеру підлягають обов'язковому узгодженню з Міністерством юстиції України. 3. Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюваних ними органів у відповідній сфері управління видають нормативні акти у формі наказів (ст. 117 Конституції України, п. 6 Загального Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України). Нормативні акти центральних органів виконавчої влади називають відомчими; вони, як правило, поширюються на осіб, що перебувають у системі службового підпорядкування відповідного міністерства, відомства. У випадках, передбачених законодавства, а саме, коли вони торкаються прав, свобод, обов’язків громадян або мають міжвідомчий характер, нормативні акти міністерств є обов’язковими до виконання іншими суб'єктами права. Наказами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади затверджуються такі нормативні акти, як інструкції (наприклад, Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з розроблення, виготовлення і реалізації спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації та контроль за їх дотриманням, затверджена наказом Ліцензійної палати України та Служби безпеки України 7 квітня 1999 року), положення (наприклад, Положення про клінічну ординатуру, затверджене Міністерством охорони здоров’я України 29 січня 1998 року), правила (наприклад, Правила продажу товарів поштою, затверджене наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державним комітетом зв’язку України 17 березня 1999 року). У разі потреби міністерства видають спільні нормативні акти разом з іншими міністерствами, центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами (наприклад, наказ № 11/ 24/ 49/ 48/ 34 від 4 лютого 1998 року “Про розмір мінімальних цін на імпортні тютюнові вироби”, виданий Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України, Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державою податковою Адміністрацією України, Міністерством агропромислових комплексів України). Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. 4. Нормативні правові акти місцевих державних адміністрацій. Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень видає розпорядження, обов'язкові для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які знаходяться на відповідній території. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази (ст. 6 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року). Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду. Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономічними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. 5. Нормативні правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування в Україні здійснюється через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Органи місцевого самоврядування при виконання функцій, делегованих їм державними органами, в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України, ст. 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”). Рішення Ради приймаються на її пленарному засідання після обговорення відкритим або таємним голосуванням більшістю депутатів від загального складу Ради. Сільський, селищний, міський голова, голова районної в місті, районної, обласної ради, яким делеговані державні функції, в межах своїх повноважень видає розпорядження. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень, делегованих органами, приймає рішення. Рішення приймаються на засіданні виконавчого комітету більшістю голосів від загального складу і підписуються сільським, селищним, міським головою. 6. Локальні нормативні правові акти. До локальних нормативних правових актів належать акти, що видаються державними установами і організаціями різних форм власності для регламентації своїх внутрішніх питань і які поширюються на членів цих організацій (наприклад, накази керівників підприємств, Правила внутрішнього трудового розпорядку, Положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо). Акти цієї групи спрямовані на деталізацію вимог загальної норми права стосовно умов діяльності відповідного колективу. § 6. Дія нормативно-правових актів у часі Дію нормативного акта у часі характеризують чотири показники: 1) момент набуття актом чинності, тобто початку його дії; 2) напрям темпоральної дії нормативного акта; 3) момент зупинення дії нормативного акта; 4) момент припинення (скасування) дії нормативного акта. Отже, чинність закону (нормативного акта) у часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його. Відомо, що порядок і терміни набрання законами чинності встановлюються в кожній державі особливими актами. В Україні ці правила сформульовані насамперед у ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими “закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними”. Як бачимо, у Конституції порядок набрання чинності нормативними актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, у Конституції є пряма вказівка на необхідність прийняття з цього питання спеціального закону. На жаль, на сьогоднішній день в Україні такого закону все ще немає. Зараз з цього питання діє Указ Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 “Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності” (далі — Указ № 503). Стаття 1 Указу № 503 визнає офіційними друкованими виданнями “Офiцiйний вiсник України”, “Вiдомостi Верховної Ради України”, “Урядовий кур’єр”. Регламент Верховної Ради України додатково визнає офіційним виданням щодо актів Верховної Ради газету “Голос України”. Розглянемо порядок набуття чинності різними нормативними актами. 1. Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції та Указом № 503 нормативні акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. 2. Нормативні акти Кабінету Міністрів України, що визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Решта — з моменту їх прийняття, якщо пізніший термін не передбачений у самих актах. 3. Порядок набуття чинності нормативними актами міністерств і відомств встановлено в Указі Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади”. Згідно зі ст. 1 Указу з 1 січня 1993 року нормативні акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України. Такі нормативні акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання чинності. Нормативний акт включається до Єдиного державного реєстру нормативних актів і публікується в “Офіційному віснику України”. 4. Рішення органів місцевого самоврядування згідно з п. 5 ст. 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо відповідною радою не встановлено пізніший термін введення цих рішень у дію. 5. Згідно зі ст. 41 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. В той же час акти, які стосуються прав та обов’язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності. Певний внесок у вирішення питань про напрямки дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, в якому зазначається, що перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Нормативні акти в умовах режиму законності в основному діють лише “вперед” і не мають зворотної дії, тобто приводять до виникнення юридичних наслідків тільки у зв’язку з тими фактами, що виникли після набрання ними чинності. Традиційно відзначається, що, виходячи з практики, загальний принцип, що визначає напрям дії нормативних актів, може бути визначений як принцип негайної дії. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих відносин новими, старої норми новою нормою. Що таке принцип негайної дії нормативного акта? За образним висловом С. Алексєєва, новий нормативний акт ніби розтинає триваючі відносини. Усі ті юридичні наслідки, які відповідно до фактів, що відбулися в минулому, вже настали, як правило, зберігають свою силу. Але й новий нормативний акт діє негайно; згідно з цим усі факти, що виникли після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію. Наведемо приклад негайної дії закону. Уявімо собі таку суто теоретичну ситуацію: за чинним Кодексом про шлюб та сім’ю майно, яке отримано у спадщину одним із подружжя під час перебування в шлюбі, вважається його приватною власністю. З 1 січня 2002 року набрав чинності новий Кодекс, що встановлює інше правило: майно, яке отримано у спадщину одним із подружжя під час перебування в шлюбі, вважається спільною власністю подружжя. Чоловік отримує спадщину 1 грудня 2001 року, а дружина — 1 березня 2002 року. Виникає питання: хто вважається власником майна, успадкованого 1 грудня 2001 року та 1 березня 2002 року? За умови, що в новому Кодексі встановлено, що він має негайну дію, майно, успадковане чоловіком, є його приватною власністю (оскільки факт отримання цієї спадщини виник до набрання чинності новим Кодексом), а майно, успадковане дружиною, є спільною власністю подружжя (оскільки другий факт отримання спадщини виник вже після набрання чинності новим Кодексом). Переживаюча дія старого акта — це явище, за своїм характером протилежне зворотній силі. Тут старий нормативний акт, скасований новим, якоюсь мірою продовжує діяти і після втрати ним юридичної сили. Він ніби «переживає» відведений йому термін. “Переживання” закону можливе тільки у триваючих відносинах. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до видання нового нормативного акта. Повернемось до прикладу про негайну дію закону і подивимось, як зміняться наші висновки, коли старий Кодекс буде мати переживаючу дію. Переживаюча дія означає, що за прямою вказівкою закону для тих шлюбів, що були укладені до 1 січня 2002 року, старий Кодекс продовжує регулювати майнові відносини, які виникають після набрання чинності новим Кодексом. А новий Кодекс регулюватиме лише ті відносини, що виникають у шлюбах, укладених після 1 січня 2002 року. У цьому разі як майно, успадковане чоловіком, так і майно, успадковане дружиною, буде їх приватною власністю, незважаючи на те, що факт отримання спадщини дружиною виник після втрати чинності старим Кодексом. Зворотна сила закону полягає в тому, що новий закон поширюється на факти, які виникли ще при старому законі. Тому наслідки, що були законно зроблені при старому законі, визнаються неправильними і підлягають зміні відповідно до норм нового закону. Знову повернемося до прикладу із спадщиною. Уявімо, що новий Кодекс має зворотну дію (тобто за прямою вказівкою закону новий Кодекс регулює майнові відносини і для шлюбів, укладених до набрання чинності новим Кодексом, і для шлюбів, укладених після 1 січня 2002 року). У цьому разі наші висновки будуть такими: як майно, успадковане чоловіком, так і майно, успадковане дружиною, будуть їх спільною власністю, бо не має значення, що факт отримання спадщини чоловіка виник до набрання чинності новим Кодексом. І наслідки, що були законно зроблені при старому Кодексі (визнання майна, успадкованого чоловіком, приватною власністю останнього), підлягають зміні відповідно до норм нового закону (майно визнається спільною власністю). Для фізичних і юридичних осіб діють різні правила, які визначають можливість зворотної дії закону. Стосовно фізичних осіб закони не мають зворотної дії (саме тому наведений вище приклад із зворотною дією Кодексу є суто теоретичним). Разом з тим ст. 58 Конституції передбачає виняток для тих законів, що пом'якшують або скасовують відповідальність фізичної особи. У цьому разі вони мають зворотну силу. Оскільки закони, що пом’якшують і скасовують відповідальність, для фізичних осіб завжди мають зворотну силу, то для застосування цього правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті закону — воно діє автоматично. Стосовно юридичних осіб закони за загальним правилом теж не мають зворотної сили. Але і тут як виняток зворотна сила все-таки є можливою. Щоправда, на відміну від фізичних осіб, правило про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли закон пом’якшує або скасовує відповідальність юридичної особи. Як указав Конституційний Суд України, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. Третій параметр, яким визначається дія нормативного акта в часі, — момент припинення його дії. Припинення чинності закону означає і остаточну втрату ним юридичної сили. Проте, як відзначає С. Алексєєв, при оцінці правомірності фактів і ситуацій, що відбувалися в минулому, суду, іншому юрисдикційному органу необхідно керуватися законом, що діяв у той час, коли відбувалися відповідні події. А в ситуації з законом, що має переживаючу силу, скасованим законом слід керуватися і при оцінці сьогоднішніх подій. Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів: 1) закінчення терміну, на який вони були прийняті (наприклад, закон про Державний бюджет України на відповідний рік втрачає силу в 0 годин 1 січня наступного року); 2) зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад, втратили свій сенс і тому припинили дію акти періоду Великої вітчизняної війни після її закінчення); 3) при скасуванні цього акта іншим актом (найпоширеніший випадок). Остання підстава може бути класифікована на: а) пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те органом; б) фактичну заміну нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу суспільних відносин. Останній момент, що підлягає з'ясуванню при розгляді питання про дію закону в часі, — це зупинення (призупинення) дії нормативного акта. Під ним звичайно розуміють тимчасове, неостаточне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством. Призупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повноваження надано йому законом. Наприклад, згідно зі ст. 137 Конституції “з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності”. § 7. Дія нормативних правових актів в просторі і за колом осіб Дія нормативних правових актів в просторі визначається територіальними межами його обов’язковості. Територія держави — це обмежений кордонами держави простір суші, її надра, континентальний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, національні і територіальні води (до 12 морських міль). До державної території дорівнюються території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, воєнні кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з’єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря. Нормативні правові акти діють за територіальним і екстериторіальним принципами. Територіальний принцип — це дія нормативних актів у межах території держави. Залежно від правового статусу суб'єкта прийняття акта та його змісту нормативні акти можуть поширюватися: а) на всю територію України (закони України, нормативні Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів); б) на територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її органів); в) на територію відповідних адміністративно-територіальних одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого самоврядування, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій). Екстериторіальний принцип — це дія нормативних актів поза межами держави. Так, згідно з ч.2 ст. 568 Цивільного Кодексу України форма і порядок підписання зовнішньоторговельних угод, які укладаються українськими організаціями, визначаються тільки законодавством України, незалежно від того, де вони укладаються — в Україні чи за кордоном. А згідно зі ст. 5 Кримінального Кодексу України громадяни України несуть кримінальну відповідальність за Кримінальним Кодексом України, якщо вони вчинили злочини за межами України і якщо притягаються до кримінальної відповідальності на території України. Якщо ж вони понесли покарання за кордоном, суд може врахувати цю обставину і відповідно пом'якшити покарання чи звільнити від нього. На території України застосовується законодавство іноземних держав, якщо це регламентується Конституцією і законами України, міжнародними угодами з іншими державами. Наприклад, у Цивільному Кодексі України є спеціальний розділ про застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Згідно зі ст. 9 Конституції України, Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України” укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і безпосередньо діють на її території. Дія нормативних правових актів за колом осіб визначається їх поширенням на певних суб’єктів права. Розрізняють: а) нормативні правові акти загальної дії, які поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави, тобто громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, державні й недержавні організації, установи, міжнародні організації та інших суб’єктів правових відносин. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які знаходяться на території України на законних підставах, зобов'язані поважати Конституцію і закони України, можуть користуватись тими самими правами і свободами, що й громадяни України (ст. 26 Конституції України, Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року). водночас на них не поширюється дія деяких нормативних правових актів України. Так, іноземці не можуть обирати і бути обраними до державних органів і органів місцевого самоврядування, брати участь у референдумах, бути членами політичних партій України, нести військовий обов’язок тощо; б) нормативні правові акти спеціальної дії, які поширюються на певне коло спеціальних суб'єктів (наприклад, Закон України “Про статус народного депутата України”, Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”). Глави держав, урядів, дипломатичні, консульські працівники мають право дипломатичного імунітету. Вони не підлягають арешту і затриманню, на них не поширюється кримінальна, адміністративна і частково цивільна юрисдикція держави перебування. § 8. Колізії в законодавстві Відомо, що законодавство є високоорганізованою, цілісною системою, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки, як гнучкість, гармонійність і несуперечність усіх її елементів. Водночас слід зазначити, що чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, властива певна неузгодженість. Одним з видів такої неузгодженості є формальні, або внутрішні неузгодженості — суперечності всередині правової системи. Вони мають суб'єктивну природу і виникають головним чином внаслідок помилок законодавця, передусім порушень правил формальної логіки. Для позначення формальних суперечностей здебільшого використовуються терміни “юридична колізія” або “колізія в праві”. До них відносять, зокрема, колізії між різними нормами законодавства, колізії між нормами права й актами тлумачення, колізії між окремими актами тлумачення, а також суперечності між законодавством та іншими джерелами права. Колізії у законодавстві є різновидом юридичних колізій, що виникають за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між реально або формально чинними нормами права, які закріплені в законодавстві і регулюють тільки фактичні відносини. Для українського законодавства найбільш поширеними є темпоральні, ієрархічні та змістовні колізії. Темпоральна (часова) колізія — це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання принаймні двох норм права. Для подолання такої колізії необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію суперечливих нормативних актів у часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та порядок призупинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії. Загальним колізійним темпоральним принципом, що використовується для подолання таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того ж питання скасовує дію попередніх. Крім того, існують правила, що встановлюють деякі винятки з цього принципу (наприклад, темпоральні норми про надання закону переживаючої дії) або конкретизують його (темпоральні норми про зворотну силу закону). Ієрархічні (субординаційні) колізії виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що знаходяться на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства і тому мають різну юридичну силу. Загальний колізійний принцип, який використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу. Подолання ієрархічних колізій неможливе без з’ясування ієрархічної (вертикальної) структури законодавства України. Ця структура визначається юридичною силою нормативних актів, яка, у свою чергу, залежить від місця, що посідають органи, які видають ці акти, в механізмі держави. Місце акта в ієрархічній структурі законодавства визначається також специфічним змістом самого джерела права, що відрізняє його від інших актів, прийнятих тим самим правотворчим органом. Законодавчо встановлено, наприклад, ієрархічний статус Конституції України (у ст. 8 Конституції сказано, що “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”). Це означає, що у разі суперечності між нормами Конституції та нормами будь-яких інших нормативно-правових актів повинні застосовуватись саме норми Конституції. Колізії між нормами національного законодавства і нормами ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів вважаються різновидом ієрархічних колізій і повинні вирішуватися на користь міжнародних договорів (крім колізій норм міжнародних договорів з нормами Конституції України). Змістовні колізії є конфліктними відносинами між нормами, що виникають внаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовленого специфікою суспільних відносин. Специфіка цих колізій пов’язана з поділом норм права на загальні, спеціальні та виняткові. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах визначеного виду відносин і встановлюють для нього певні особливості порівняно із загальним правилом; виняткові (які є особливим різновидом спеціальних норм права) встановлюють зовсім інший порядок, ніж загальні норми. Змістовні колізії випливають з цілей законодавця відбити особливості врегулювання специфічних відносин у спеціальних нормах. Іншими словами, об’єктивною причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин. При конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм необхідно керуватися принципом: спеціальний або винятковий закон скасовує дію загального. Прикладом загальної і спеціальної норм можуть бути ст. 440 та 450 Цивільного кодексу України 1963 року, що встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди в загальних випадках (ст. 440) та відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ст. 450). У разі, коли шкода заподіюється автомобілем (джерелом підвищеної небезпеки), на регулювання відносин претендують обидві статті, які встановлюють різні правила. Згідно з наведеним колізійним принципом застосуванню в цій ситуації підлягає спеціальна норма — ст. 450 ЦК. Існують також і так звані складні випадки. При збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію загальної норми, пріоритет віддається спеціальній нормі, хоча її і прийнято раніше. Прикладом збігу темпоральних і змістовних колізій були Указ Президента про єдиний податок і Указ Президента про введення нових видів зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування. Як відомо, спочатку була видана спеціальна норма, що звільняла платників єдиного податку від зборів до Пенсійного фонду, а потім змінена загальна норма, що встановила об'єкт цього збору. У цій ситуації перевагу повинен мати Указ Президента про єдиний податок — як спеціальний, хоча і більш ранній акт. А в разі збігу ієрархічної і змістовної колізій, коли загальна і спеціальна (виняткова) норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, перевага повинна віддаватися спеціальній (винятковій) нормі, навіть якщо вона має меншу юридичну силу. Однак якщо нижчий орган не уповноважений видавати спеціальні (виняткові) норми, а, отже вирішувати питання по-іншому, мусить діяти загальна норма вищої юридичної сили. Зменшення колізійності законодавства може відбуватися двома шляхами: шляхом усунення колізій та шляхом подолання колізій. Під усуненням колізій розуміють зняття колізій взагалі. Основним способом їх усунення є нормоутворення. Подолання колізій у законодавстві — це їх переборення в конкретному випадку в процесі правозастосування. Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлумачення закону і застосування правоположень. Вони утворюють колізійний механізм, що повинен включати всі перелічені вище способи і давати можливість у конкретному випадку зменшити шкідливий вплив прорахунків і недбалості законодавця. Колізійні норми є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору правової норми, яка підлягає застосуванню при наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між реально або формально чинними нормами права, які закріплені в законодавстві і регулюють однакові фактичні обставини. Прикладом колізійних норм є п. 19.6 ст. 19 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ, який встановлює, що “закони та інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить нормам цього Закону”. Багато з колізійних правил на сьогодні є правоположеннями, тобто стійкими типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм, які реально набувають рис загальних правил (ними є всі загальні колізійні принципи, які ми наводили вище). Колізійні правила проіснували як правоположення протягом багатьох століть, та за своєю чіткістю не поступаються правовим нормам. Тлумачення може бути засобом подолання колізії в тому разі, якщо вибір між конфліктуючими нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм і правоположень або їх недостатньо (наприклад, при колізії спеціальних норм). Запропоновані варіанти тлумачення надалі (після їхнього визнання на практиці і кількаразового одноманітного застосування) можуть набувати характеру правоположень. Розділ ХХІ. ПРАВОУТВОРЕННЯ § 1. Поняття правотворчості, її співвідношення з процесом правоутворення Суспільні відносини різних видів складаються стихійно і мають об’єктивний характер. Частина з них належить до сфери правового регулювання, а частина (релігійні, моральні та інші) залишається поза цією сферою. До сфери правового регулювання входять лише найважливіші для суспільства відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребам суспільного розвитку. Саме такі відносини держава вважає за доцільне визнати і забезпечити правовим захистом. Це відбувається навіть тоді, коли держава ще повністю не склалася, а її окремі органи (насамперед суди) тільки зароджуються. Визнання певних суспільних відносин цими органами робить їх правовими за змістом і надає їм юридичного вираження. Виникнення правовідносин є першим, але дуже важливим кроком на шляху правоутворення. Згодом держава відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість визнає й закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов’язки суб’єктів правовідносин. Правоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, загального уявлення про юридичний припис, який необхідно формально закріпити. Цей процес закінчується розробкою і прийняттям нормативно-правових актів, які визначають санкції в разі порушення визнаних державою правил поведінки. Саме цей останній етап правоутворення, пов’язаний з діяльністю державних та інших органів, наділених нормотворчими повноваженнями, в юридичній літературі традиційно називається правотворчістю. Законотворчість є однією з форм здійснення державою своїх функцій у формуванні правових норм, їх подальшому розвитку, зміні та відміні. Вона виступає також і як форма взаємодії держави з громадянським суспільством. Формування права — це складне, багатоаспектне соціальне явище, яке обумовлене взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають ы забезпечують утворення нових норм права. Процес правоутворення складається з двох фаз: 1) об’єктивного виникнення соціальної, політичної, економічної потреби правового регулювання певного виду суспільних відносин і усвідомлення цієї потреби у вигляді правосвідомості людей; 2) свідомої вольової діяльності компетентних органів держави або самого народу у виданні нормативних актів. Перша фаза відповідає об’єктивному процесу формування передумов виникнення права. Реальні відносини, що склалися в суспільстві, породжують потребу створення права і відображають її в масовій правосвідомості людей. Друга фаза має суб’єктивний, вольовий характер і є свідомою діяльністю компетентних правотворчих органів у підготовці і виданні нормативно-правових актів. Внаслідок свідомої діяльності учасників правотворчого процесу в розробці, формулюванні і виданні нормативно-правових актів об’єктивні суспільні відносини набувають правової форми. На першій фазі правоутворення з потенційної можливості формується реальна потреба появи нових правових норм, на другій — досягається перетворення цієї потенційної можливості та потреби виникнення права на конкретні правові норми, які дістають офіційне, документальне закріплення і вираження. В цілому право не створюється, а об’єктивно формується. Зупинимося докладно на другій фазі правоутворення. Усвідомлюючи неточність терміна “правотворчість”, будемо, проте, користуватися ним як єдино поширеним у юридичній літературі. Правотворчість — це організаційно врегульована, особлива форма діяльності держави або безпосередньо народу, в результаті якої потреби суспільного розвитку і вимоги справедливості набувають правової форми і відображаються у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо). Для правотворчості як особливої форми діяльності компетентних державних органів, уповноважених громадських організацій або всього народу по встановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та розвитку системи права характерні певні ознаки. Вона: а) є монополією держави, яка в особливих випадках може делегувати ці повноваження громадським організаціям або іншим суб’єктам права, вона також може здійснюватися безпосередньо громадянами держави на референдумі; б) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією; в) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, відміна норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями; г) чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено принципом законності, необхідністю суворого дотримання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві. Постійне удосконалення законодавства, обумовлене закономірним розвитком сучасної держави, є необхідною умовою всебічного врахування в нормативних актах потреб суспільного розвитку, поєднання інтересів окремих прошарків суспільства та індивідів. Розвиток правотворчості є важливою запорукою підвищення ролі законодавства, зміцнення режиму законності. Правотворчість здійснюється кожною державою незалежно від її типу, форм організації влади, її завдань та функцій. §. 2 Функції і принципи правотворчості Правотворча діяльність закріплює економічні, політичні, соціальні та інші суспільні відносини у вигляді формально визначених правил соціально-правового змісту, які мають переважно формально-визначений характер. У державі така діяльність повинна відбуватися з обов’язковим дотриманням певних принципів, основних ідей, які обумовлюють сутність, найхарактерніші риси і властивості правотворчості. Правотворчість як процес з формування і розвитку єдиної системи правових норм являє собою офіційну діяльність компетентних органів та організацій у здійсненні правового регулювання. Основним призначенням правотворчості є надання формальної визначеності юридичним нормам шляхом їх формулювання, зміни та скасування, удосконалення їхньої редакції з метою формування внутрішньо узгодженої системи правових норм. Функції правотворчості — це основні напрямки діяльності компетентних органів по встановленню, зміні або відміні правових норм, створенню і розвитку системи законодавства. До функцій правотворчості належать такі: 1) функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності; здійснюється шляхом видання нових за змістом нормативно-правових актів; 2) функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або відміну тих нормативно-правових актів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законодавства; 3) функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного усунення пропусків у правовому регулюванні певних відносин шляхом формулювання правил поведінки; 4) функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка полягає у впорядкуванні, об’єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на наукових засадах нормативного кодифікованого акту. Принципи правотворчості бувають загально правові, що становлять основу правового регулювання (принципи законності, демократизму, гуманізму, соціальної справедливості, доцільності тощо), і спеціальні (науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динамізму і стабільності тощо), що мають особливе значення саме для правотворчості як особливої форми діяльності компетентних нормотворчих органів та держави. Головними загальнолюдськими і загальноправовими принципами правотворчості є такі: 1) принцип законності. Він відіграє велику роль як у додержанні процедури прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, повинна відбуватися винятково в рамках їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності до встановленої процедури. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним стандартам захисту прав людини; 2) принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної системи на сучасному етапі повинна бути зростаюча активність громадян в управлінні державними і громадськими справами. У правотворчості це особливо яскраво реалізується шляхом прийняття найважливіших законів на референдумі. Незважаючи на окремі організаційні недоліки, властиві інститутам безпосередньої демократії, референдум дозволяє максимально врахувати і виразити в законі побажання різних верств населення; 3) принцип гласності. Він передбачає вільне і конструктивне обговорення проектів нормативних актів, відкритість правотворчого процесу. Залучення широких мас населення і громадських інституцій до обговорення законопроектів сприяє найбільшій легітимності майбутнього закону, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру реалізації закону; 4) принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових актах загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій захисту прав і свобод людини, максимального задоволення їх матеріальних і духовних потреб. Людина та її інтереси повинні бути в центрі правотворчої діяльності держави, закріплюватися на законодавчому рівні. До спеціальних принципів правотворчості належать: 1) принцип науковості та професіоналізму. Він передбачає залучення фахівців високої кваліфікації до правотворчої діяльності, використання наукових досягнень, врахування альтернативних проектів нормативних актів, які виражають інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно впливає на якість змісту нормативно-правового акта і ефективність його реалізації після прийняття; 2) принцип планування правотворчої діяльності. Цей принцип дає можливість виключити випадкові, непродумані кроки в правотворчості, усунути дублювання та колізії в нормативних актах, узгодити роботу державних органів різних рівнів, ліквідувати поспіх у правотворчості, створити необхідні умови для підготовки документів високої якості, дає час, щоб провести теоретичні консультації з провідними науковими та навчальними установами; 3) принцип оперативності. Цей принцип вимагає постійного оновлення правового матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції в суспільстві, на появу нових суспільних відносин і необхідність надання їм формальної визначеності. Принцип оперативності в правотворчому процесі забезпечує також своєчасне скасування нормативно-правових актів, що застаріли, суперечать чинному законодавству, створюють юридичні колізії; 4) принцип поєднання динамізму і стабільності. Він вимагає дотримання необхідного балансу між прийняттям нових нормативно-правових актів і внесенням змін і доповнень у діючі акти. Основною метою правотворчої діяльності повинно бути досягнення стабільності законодавства, забезпечення умов якомога більшої тривалості дії законів і підзаконних актів у державі. Прийняття нових нормативних актів, зміна або скасування діючих актів повинні бути обґрунтованими і доцільними, змістовно зваженими і конструктивними. § 3. Види правотворчості У сучасних державах соціально-демократичної орієнтації за суб’єктами правотворчості виокремлюють такі її основні види: 1) безпосередню правотворчість народу (прийняття законів на референдумі); 2) правотворчість компетентних державних органів і посадових осіб, як головний; 3) делеговану державою правотворчість громадських об’єднань та організацій; 4) правотворчість інших суб’єктів права, які встановлюють правові приписи нормативного характеру. Найпоширенішою серед цих видів є правотворчість компетентних державних органів і посадових осіб, тобто прийняття ними нормативних актів. В Україні до державних правотворчих органів належать: Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства та державні комітети, які здійснюють загальнодержавну нормотворчість. У межах своїх повноважень нормотворчими функціями наділені державні адміністрації і органи місцевого самоврядування з питань, що їм делеговані державою, а також адміністрації державних підприємств та установ. Особливим видом правотворчості є укладення угод нормативного характеру між окремими суб’єктами права, які відповідно мають різну юридичну силу. Нормативні угоди можуть укладатися на міжнародному, галузевому та місцевому рівнях, а також між суб’єктами державного устрою. Референдум являє собою народне голосування з питань найважливішого державного значення. Рішення, які приймаються на референдумі, мають порівняно із звичайними законами вищу юридичну силу і не потребують подальшого затвердження парламентом, змінити або скасувати їх можна тільки шляхом проведення повторного референдуму. Участь корпоративних організацій у правотворчому процесі може здійснюватися двома шляхами: а) делегуванням їм правотворчих повноважень; б) санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями. Делегування правотворчих повноважень повинне мати тимчасовий характер, відбуватися в суворій відповідності з законом встановленою процедурою видання нормативних актів, за чітко визначеним питанням. § 4. Стадії законотворчого процесу в Україні Процес видання нормативно-правових актів є сукупністю послідовних організаційних дій, які регулюються конституційними та іншими юридичними нормами. Правотворчість складається з двох основних етапів: 1) дозаконодавчого і 2) законодавчого, в середині яких слід вірізняти ряд стадій. 1. Прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акту (нормотворча ініціатива). Ця стадія характеризується прийняттям відповідного рішення про необхідність підготовки проекту нормативного акта. Щодо законів, то право законодавчої ініціативи згідно зі ст. 93 Конституції України належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. Право законодавчої ініціативи може мати вияв у поданні на розгляд Верховної Ради законопроектів або у винесенні на розгляд парламенту будь-якого питання, що потребує законодавчого вирішення. 2. Підготовка тексту проекту нормативного акту. Ця стадія потребує відповідних підготовчих дій: визначення кола фахівців, що працюватимуть над проектом, створення робочої групи у його підготовці, з’яcування громадської думки відносно потреб і напрямків правового регулювання даного питання тощо. При підготовці тексту проекту можуть використовуватися галузевий і відомчий підходи, залучатися фахівці певного профілю. Підготовка проектів законів повинна здійснюватися на професійних засадах відповідними комітетами і комісіями представницького органу при належному фаховому рівні депутатів парламенту. Можливі економічні, політичні, соціальні та юридичні наслідки прийняття кожного законопроекту повинні прогнозуватися заздалегідь, необхідно також враховувати і майбутні фінансові витрати. 3. Обговорення, узгодження і доопрацювання законопроекту. Обговорення передбачає попереднє ознайомлення з текстом законопроекту, його змістом і структурою. Зазвичай це здійснюється з широким залученням зацікавлених осіб, а в окремих випадках і всього населення держави. Форми обговорення можуть бути різними, а саме: дорадчі збори, розширені засідання підготовчих комісій, обговорення проекту в пресі, на радіо, на телебаченні, експертне рецензування проекту відомими науково-дослідними та навчальними установами, отримання відгуків і висновків міжнародних незалежних експертів, неурядових громадських організацій тощо. Для найповнішого врахування громадської думки найбільш важливі законопроекти бажано виносити на всенародне обговорення, особливо коли вони стосуються прав і свобод людини, законних інтересів громадян і їх об(єднань. Для цього проекти слід опубліковувати в засобах масової інформації різних рівнів. Після отримання зауважень і пропозицій від зацікавлених установ, які за напрямком своєї діяльності безпосередньо або опосередковано пов’язані з реалізацією конкретного закону, відбувається додаткове узгодження тексту проекту нормативного акту. Остаточне доопрацювання проекту здійснюється відповідною робочою групою або підготовчою комісією, яка враховує пропозиції і зауваження, що надійшли внаслідок узгодження, забезпечує його редагування. Суттєві особливості характерні для обговорення законопроектів, де передбачається два і більше читань. В Україні на першому читанні заслуховується доповідь ініціатора законопроекту відповідно до Регламенту Верховної Ради України. Далі відбувається офіційне обговорення, в ході якого зауваження і пропозиції фіксуються для врахування їх відповідальними за підготовку законопроекту органами. За результатам обговорення законопроект відхиляється, ухвалюється або направляється на доопрацювання, після чого у встановлений термін відбувається його розгляд у другому, а якщо це необхідно, і в третьому читанні. Після обговорення закони приймаються більшістю голосів від конституційного складу парламенту, крім випадків, передбачених Конституцією. Конституційні закони приймаються кваліфікованою більшістю голосів — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Підписання законопроекту здійснює Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону повинен підписати й офіційно оприлюднити його або повернути зі своїми вмотивованими зауваженнями та пропозиціями до Верховної Ради на повторний розгляд(накласти вето). 4. Опублікування закону. Закон набирає чинності через 10 днів після його опублікування в офіційно встановлених джерелах: газеті “Голос України”, журналах “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”. У Постанові про введення закону в дію можуть бути передбачені інші терміни набрання ним юридичної сили, але не раніше дня опублікування. Нормативні акти місцевої адміністрації і місцевих органів влади оприлюднюються в місцевій пресі; відомчі нормативні акти публікуються у відповідних бюлетенях та джерелах, доступних для зацікавлених органів і осіб. § 5. Юридична техніка: поняття і види Юридична техніка — це сукупність юридичних засобів і правил розробки, оформлення, опублікування і систематизації правових актів, що має на меті забезпечити максимально повну й точну відповідність форми нормативного акта його змісту. Виокремлюють два види юридичної техніки: 1) правотворчу і 2) правозастосовчу. Від дотримання правил юридичної техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного матеріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, стабільність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу. Серед юридичних засобів розробки й оформлення юридичних актів важливе місце посідають юридичні терміни. В термінах формулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи. Не всі терміни, що вживаються в законодавстві, мають юридичний характер. Вони поділяються на загальновживані (дія, обов’язок, угода); спеціально-технічні (рентген, графік, катіон, офсет); спеціально-юридичні (злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона), які не можуть замінятися ніякими іншими. До юридичних засобів належать також юридичні конструкції — особливий спосіб побудови нормативно-правового матеріалу, який створює модель, завдає певний тип для конкретних правових подій. Наприклад, усі правопорушення викладаються в законі за схемою, зміст якої випливає з поняття склад правопорушення, форми різних угод у цивільному праві. Засоби юридичної техніки охоплюють певні правила розробки, викладення і оформлення нормативно-правових актів. Результатом їх застосування повинна бути: а) логічна послідовність викладення, взаємозв’язок нормативних приписів, що містяться в нормативному акті; б) відсутність суперечностей у структурі акта і системі законодавства; в) максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності їхнього змісту; г) ясність і доступність мови нормативних актів; ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій; д) скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання для полегшення користування ними. При нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викладенні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі. Наприклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Це узагальнююча норма є правовою основою при застосуванні вирішення питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені рядом інших норм. Зовсім інший, конкретний характер має норма, що визначає структуру рішення суду, у якій детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу. Техніко-юридичний характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права в статях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу. § 6. Систематизація нормативно-правового матеріалу Система діючих в Україні нормативно-правових актів є досить складною внаслідок значної кількості нормотворчих органів і швидких змін, які вносяться до нормативно-правових актів. Нові закони, укази Президента України і нормативні акти інших органів вносять суттєві корективи в діючі акти, частина з них доповнюється новими приписами, інші змінюються або визнаються такими, що втратили силу. Систематизація — це діяльність з упорядкування та об(єднання нормативних актів, приведення їх до єдиної, визначеної системи. Відповідно до правил правової техніки діяльність по систематизації нормативного матеріалу повинна проводитись у певній послідовності. Систематизація може здійснюватися в інтересах і в рамках діяльності окремих державних органів, юридичних та фізичних осіб шляхом систематичної підборки нормативних актів, необхідних для їх діяльності, розташуванні в зручному для цих суб’єктів порядку (внутрішня систематизація); видання різних видів збірників законів та інших нормативно-правових актів шляхом об’єднання на державному рівні окремих актів, виданих з одного або кількох питань, в один великий нормативний акт (уніфікація). На базі цих способів систематизації здійснюються такі її види, як інкорпорація та кодифікація. Інкорпорація — це впорядкування нормативних актів без переробки їх змісту, тобто це форма систематизації, що здійснюється поза законотворчим процесом. Вона обмежується тільки обробкою нормативного матеріалу, його розташуванням у певному порядку. Головне призначення інкорпорації — впорядкування нормативних актів. Інкорпорація може впливати і на правотворчу діяльність. Це має місце тоді, коли виникає потреба смислової переробки правових норм або видання нових норм права. Інкорпорація може здійснюватися за двома головними ознаками: хронологічною і тематичною. Хронологічна інкорпорація передбачає розташування нормативного матеріалу за часом їх видання у Відомостях Верховної Ради України. Тематична інкорпорація допомагається найповніше об(єднати акти однієї тематики або галузі права, того чи іншого виду правовідносин (наприклад, Збірник законодавства з охорони праці, Збірник законодавства з приватизації державного майна в Україні). Це сприяє виявленню можливих прогалин, полегшує пошук і використання нормативно-правових актів на практиці. Для прискорення впорядкування нормативно-правового матеріалу і скорочення обсягу чинного законодавства проводиться ще консолідація правового матеріалу, тобто об(єднання численних законодавчих актів у єдиний структурно узгоджений акт. Даний вид систематизації не має самостійного значення, оскільки виступає лише елементом інкорпорації або перехідним етапом від інкорпорації до кодифікації. Інкорпорація поділяється на офіційну й неофіційну. Офіційна інкорпорація — це впорядковане об(єднання нормативних актів шляхом видання компетентними органами збірників діючих нормативно-правових актів. Вона є формою офіційного опублікування і перевидання діючих актів або тих, що набувають чинності і виступають офіційними джерелами достовірної правової інформації, як, наприклад, видання Збірника Постанов Уряду України. Неофіційна інкорпорація здійснюється різними органами й організаціями, а також окремими особами і має суто довідково-інформаційний характер. Кодифікація — це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їх змісту, скасуванням застарілих і прийняттям нових норм права, об(єднанням нормативного матеріалу в єдину, логічно узгоджену, побудовану на наукових принципах систему. Кодифікація є по суті різновидом законотворчого процесу. Якщо результатом поточного законодавства є утворення окремих законодавчих актів, то кодифікація впорядковує значну частину чинного законодавства, об’єднуючи їх у певні галузі права, змінюючи, доповнюючи і перетворюючи його. Внаслідок кодифікації з’являються гранично широкі за змістом законодавчі акти, що регулюють значну частину суспільних відносин у сфері дії певної галузі права. У юридичній літературі відокремлюють загальну, галузеву і спеціальну кодифікації. Під час загальної кодифікації утворюються об’єднані кодифікаційні акти з усіх основних галузей права. Галузева кодифікація охоплює законодавство певної галузі або підгалузі законодавства. Спеціальна кодифікація об’єднує норми певного правового інституту або кількох інститутів. Кодифікаційний акт регулює важливу, значну і досить велику галузь суспільних відносин, юридично оформлює й закріплює найсуттєвіші та найстабільніші відносини, що склалися в суспільстві. Ефективність дії кодифікаційного акта залежить від того, наскільки точно законодавець врахував тенденції розвитку й динаміки суспільних процесів у своїй країні. Найдинамічніші суспільні відносини регулюються нормативними актами, які видаються в процесі поточної нормотворчості. Таким чином, кодифікаційний акт являє собою впорядковану систему пов’язаних між собою нормативних приписів, що регулюють на основі єдиних принципів права регулюють певну сферу відносно однорідних, достатньо стабільних суспільних відносин. Розділ XXII. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ § 1. Поняття та риси правових відносин Правові відносини виникають на основі сукупності існуючих суспільних відносин поряд з природними правами і обов’язками людини. А з виникненням держави найважливіші суспільні відносини дістали законодавчого закріплення. Їх регулювання вважається ідеальним тоді, коли природне право збігається з законодавчо закріпленим позитивним правом. Відповідно правовідносини виникають на основі природних норм права, які закріплені в правових законах. Розрізняючи позитивне і природне право, можна уникнути безплідної дискусії про те, що є первинним: норма права чи правовідносини. У позитивному праві юридичні норми і правовідносини взаємопов’язані і взаємозалежні. А в процесі людського спілкування природні права і свободи, правила поведінки і правовідносини формуються паралельно, без будь-якої залежності. Однак слід виходити з того, що більшість правовідносин зорієнтовані на закріплення в правових законах позитивних приписів, тому і ми розглянемо поняття і ознаки правовідносин у такому ж аспекті. Правовідносини — це суспільні відносини, що виникають об’єктивно і характеризуються наявністю суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, які охороняються державою. Правовідносини є однією з форм реалізації норм права і правосвідомості людини в умовах суспільного життя. Норми права вказують на можливу або належну поведінку, тобто на права та обов’язки громадян. Але можливість, яка надається нормами права, може бути втілена в життя не тільки через правовідносини. Існує два шляхи реалізації норм права: 1) пряме, безпосереднє використання суб’єктом його прав і виконання ним обов’язків, коли він не повинен вступати у взаємини з іншими учасниками. Наприклад, можливість власника розпоряджатися своїм майном. При цьому всі інші суб’єкти повинні утримуватись від втручання у сферу його абсолютних майнових прав. Крім того, особиста реалізація норм права, які встановлюють заборони (наприклад, заборона вбивати, грабувати і т. ін.), також повністю залежить від самої особи: щоб їх виконати, не треба вступати у взаємини з іншими людьми; 2) реалізація правових норм, яка пов’язана з необхідністю для суб’єкта права вступати у відносини з іншими суб’єктами, які є носіями прав і обов’язків. Такий шлях реалізації норм права цілковито залежить від волі обох сторін. Регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом впливу норм права на поведінку людей через їх усвідомлення і наступне втілення в життя. Поведінка суб’єктів права має бути не хаотичною, а відповідати вимогам правових норм, усі учасники суспільних відносин у процесі реалізації норм права виступають як носії певних прав і обов’язків. Правовідносини — це стосунки, в яких суб’єкти права виступають контрагентами в процесі виконання ними вимог норми права і набуття певних прав і обов’язків (покупець — продавець, позивач — відповідач). Через правовідносини реалізуються норми права, які встановлюють права і обов’язки людини, що можуть бути формально визначені (в статях законів, підзаконних нормативно-правових актах та приписах), або ж не мати необхідних формальних ознак (природні права людини). Держава захищає усі правовідносини, які мають місце в державі, незалежно від їх формального визначення і підтримує властивими їй примусовими засобами. Правові відносини становлять одну з найважливіших сфер суспільного життя. Скрізь, де діє право, його норми, там постійно виникають, змінюються або припиняються правовідносини. Вони супроводжують людину протягом усього його життя. Правовідносини є особливим видом суспільних відносин, які виникають на базі економічних, політичних, моральних, духовних, майнових, культурних та інших, урегульованих правом відносин, і є їх юридичним вираженням. Перелічені відносини не втрачають свого фактичного змістового спрямування, а лише набувають правового значення, що є їх особливою властивістю. Держава не може змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Коли б це було можливим, суспільство без зайвих зусиль за допомогою процесу законотворчості позбулося б багатьох своїх проблем і вирішило всі свої невідкладні проблеми. Але право — це тільки регулятор і стабілізатор суспільних відносин. Держава за допомогою законів може тільки прискорювати динаміку окремих суспільних відносин, розкривати простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати, витискати негативні зв’язки і процеси. Наприклад, ринкові відносини в Україні склалися не тільки завдяки тому, що Верховна Рада України прийняла закони, які сприяють підприємницькій діяльності, а й тому, що вони почали реально складатися в суспільному житті країни у відповідності з потребами суспільного розвитку. Правовідносини визрівають у глибині суспільних відносин, обумовлюються економічними, політичними та іншими соціальними потребами, що сприяє необхідності їх визначення і захисту з боку держави. На цій основі складається правова регламентація найбільш важливих відносин, які мають суттєве значення для суспільства і для держави (це відносини в реалізації владних повноважень органами держави, у реалізації права власності, в захисті прав і свобод громадян, трудові, майнові, шлюбно-сімейні відносини тощо). При цьому слід враховувати, що одні відносини регулюються лише правом (засновані на звичаях, традиціях, моралі тощо), а другі — як правом, так і іншими соціальними нормами, наприклад сімейні стосунки. Найхарактернішими рисами правовідносин, як особливого виду суспільних відносин, є те, що: 1) це суспільні відносини і виникають вони винятково між людьми і безпосередньо пов’язані з їх діяльністю та поведінкою. Власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з іншими людьми (а не тваринами та предметами матеріального світу). Він може продати, подарувати, віддати майно у володіння іншої особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій; 2) це ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять через свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети. Сучасне українське право виражає загальнолюдські інтереси, і це є ідеологією нашої держави і суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціальна спрямованість державної політики щодо найвразливіших прошарків суспільства, відродження духовності і національної культури — все це є ідеологією суспільства і держави, яка втілена в правові норми і правовідносини; 3) формуються вони на основі реальних суспільних відносин, виступають у якості юридичного виразу економічних, політичних, сімейних, національних тощо, реально існуючих у житті відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті. Так, реально існують економічні відносини і правовідносини, що склалися у зв’язку з правовим регулюванням права власності, які неминуче впливають на реальні економічні відносини. Щодо шлюбно-сімейних правовідносин, то слід відзначити, що доповнення до Кодексу про шлюб і сім’ю України про шлюбні контракти викликані потребою правового врегулювання фактичних сімейних відносин; 4) вони здебільшого виникають, припиняються чи змінюються на основі правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Між цими явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву спроможність та ефективність. Це загалом стосується законовідносин, через які реалізується право, що набуло своєї юридичної форми. Однак останнім часом діючий принцип “дозволено все, що не заборонено законом” зменшив жорстку залежність правовідносин від правових приписів. У господарських відносинах юридичних осіб, у майнових відносинах громадян виникають і виникатимуть ситуації і правовідносини, що прямо не врегульовані нормативними актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону. А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб’єкти правовідносин керуються загальноправовими принципами справедливості, добропорядності, розумності тощо; 5) суб’єкти правовідносин пов’язані між собою суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. Сторони в правовідносинах виступають відносно одна одної як правоуповноважені і правозобов’язані особи, де права і інтереси одних можуть бути реалізовані тільки через виконання обов’язків інших. Носій суб’єктивного права — особа уповноважена, а носій юридичного обов’язку — зобов’язана; 6) взаємна поведінка її учасників індивідуалізована і чітко визначена, а права і обов’язки персоніфіковані. Суб’єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно: а) поіменно, коли суб’єкти права названі своїм повним ім’ям (прізвищем для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, шлюбно-сімейні відносини (визначені особи, які беруть шлюб), відносини з перевезення вантажів між організаціями (визначені замовник і транспортна організація); б) за визначенням соціальних ролей, у даному разі поіменне (реквізитне) визначення суб’єктів не має значення, вказуються тільки їхні соціальні ролі: продавець — покупець в магазині або на базарі, пасажир — перевізник в громадському транспорті тощо; 7) вони завжди мають вольовий характер. Правовідносини не можуть виникати і функціонувати, а особливо реалізуватися без волевиявлення хоча б одного учасника, обов’язково проходячи через свідомість і волю людей. Тільки в окремих випадках суб’єкт може не знати, що став учасником правовідносин, наприклад, при спадкуванні за законом, якщо спадкоємець проживає в іншому місті; 8) вони охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які мають місце в суспільстві. Отже, правовідносини — це відносини між людьми, які є юридичним вираженням економічних, політичних, сімейних, процесуальних та інших суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від другої виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги. § 2. Види правових відносин Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути класифіковані за різними критеріями на види. Передусім правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін. Наприклад, прийом на роботу і звільнення з роботи працівника власником або уповноваженим органом — це трудові правовідносини; укладення угоди про надання банком кредиту фермеру — це цивільні правовідносини; виконання Державного бюджету організаціями та установами — це фінансові правовідносини тощо. За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні. Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб’єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на базі відносин, пов'язаних з користуванням комунальними послугами, виникають правовідносини зі своєчасної сплати за них). Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом скоєння суб’єктами правопорушень (наприклад, перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості). Необхідно також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові правовідносини. Матеріально-правові правовідносини виникають на основі норм матеріального права, їх змістом є права і обов’язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку. Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони похідні, вторинні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні, арбітражно-процесуальні та інші процесуальні відносини. Наприклад, процедура обшуку, процедура подання позову або скарги, процедура участі в конкурсних іспитах при вступу до вищого навчального закладу. За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва, чи договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання учасниками їх прав і обов’язків (наприклад, при укладенні договору залізничного перевезення). § 3. Суб’єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної особи Суб’єкт правовідносин — це учасник правових відносин, який є однією із сторін як носій передбачених законом прав і обов’язків. Поняття суб’єктів правовідносин і суб’єктів права не завжди збігається: по-перше, правовідносини не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, виступаючи суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин. У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб’єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об’єднання людей. Суб’єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об’єднання осіб, держава). До індивідуальних суб’єктів правовідносин належать: а) громадяни суверенної держави; б) посадові особи; в) іноземні громадяни; г) особи без громадянства; д) особи з подвійним громадянством. На території України найбільше прав і обов’язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади, проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади тощо. До колективних суб’єктів правовідносин належать: а) державні органи і установи; б) громадські об’єднання і організації; в) юридичні особи (національні та іноземні товариства і підприємства); г) держава. Характерними ознаками таких суб’єктів є стабільність утворення, єдність інтересів і внутрішня організаційна структура. У юридичній літературі традиційно суб’єктів права поділяють на дві групи: індивіди та організації. До індивідів належать громадяни, іноземці та особи без громадянства (апатриди), а також особи з подвійним громадянством (депатриди). Особливістю осіб з подвійним громадянством є те, що вони мають права і обов’язки двох держав, тобто водночас є і громадянами, і іноземцями. До організацій належать державні і недержавні організації. Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об’єднання тощо. Державні і недержавні організації реалізують свої владні повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і додержання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних, навчальних та інших структур; органи внутрішніх справ притягають правопорушників до відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб'єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави. Юридична особа — це суб’єкт господарської діяльності, якому притаманні такі ознаки: а) організаційна єдність; б) наявність у його розпорядженні відокремленого майнового комплексу; в) спеціальна правосуб’єктність відповідно до закону або статуту; г) право від свого імені здобувати майнові та особисті немайнові права і обов’язки; д) право офіційно представляти юридичну особу керівнику без доручення або іншій особі за спеціальним дорученням; ж) право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у суді, арбітражі або третейському суді. Згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу України юридичними особами визнаються організації, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або третейському суді Суб’єктом правовідносин також є держава, якій притаманна особлива властивість — суверенітет. Як і будь-яка держава, Україна вступає в різні правовідносини. Зокрема: а) в міжнародно-правові — це відносини з іноземними державами; б) в державно-правові — відносини щодо прийому в громадянство, нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо; в) в цивільно-правові — відносини з приводу державної власності з іншими суб’єктами права; г) в процесуально-правові відносини у винесенні судових рішень і вироків від імені України і т. ін. Правосуб’єктність — це можливість і здатність особи бути суб’єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Норма права, правосуб’єктність і юридичний факт є передумовами виникнення правовідносин. Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності разом узятих. Ця категорія має об’єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність невід’ємні одна від одної за часом. Вони органічно пов’язані у дорослих громадян і в юридичних осіб. В колективних суб’єктів права правоздатність і дієздатність збігаються за часом виникнення і дії. Правосуб’єктність державних органів виступає у вигляді їх компетенції, а правосуб’єктність фізичних та юридичних осіб — у їх правовому статусі. Компетенція — це сукупність прав і обов’язків, повноважень організацій та держави в цілому, які надані для здійснення їх функцій. Компетенція має чітко визначені рамки і встановлюється нормативно-правовими актами. Кожна організація має свою компетенцію, що закріплюється в статуті або положенні про організацію. А компетенція вищих органів влади закріплюється в конституції держави. Правоздатність — це абстрактна здатність суб’єкта права мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Кожна особа правоздатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов’язково реалізовувати усі надані їм права. Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов’язками. Спеціальна правоздатність — це здатність, що пов’язана з певними особливостями суб’єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність — з моменту отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, одержання ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою). Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб. Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід’ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Правоздатність — це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її правоволодіння. Правоздатність має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов’язків. Отже правоздатність — це категорія, однакова для усіх її учасників, хоча кількість прав і обов’язків в окремих суб'єктів може бути різною. Дієздатність — це здатність суб’єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов’язки і використовувати свої права. Іншими словами це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов’язана з вказаними обставинами. Повна дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п’яти років — призначатися суддею). Не мають дієздатності неповнолітні особи віком до чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах виступають їх законні представники — батьки або опікуни. Неповнолітні особи віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років самостійно без згоди батьків або опікунів можуть укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, реалізовувати авторські права на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції тощо. Однак за наявністю достатніх підстав орган опіки і піклування може позбавити їх права розпоряджатися своїм заробітком або стипендією (ст.13 ЦК України). За неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікуни. Вони можуть укладати тільки дрібні побутові угоди (ст.14 ЦК України). Найменшим віком дієздатності є десять років, коли дитина може давати (або не давати) згоду на усиновлення. У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду людина може бути частково позбавлена дієздатності. Від імені громадян, визнаних внаслідок душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров’я громадянина, визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності. Деліктоздатність — це здатність суб’єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримінальна відповідальність, за умов скоєння особливо тяжких злочинів, — з чотирнадцяти років. Не вважаються деліктоздатними особами дипломатичні працівники, а деліктоздатність депутатів є обмеженою. Правовий статус суб’єктів права — це сума усіх прав, обов’язків і законних інтересів суб’єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина має право на власне ім’я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статус громадян. Конституційний статус в усіх громадян однаковий: основні права і свободи однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус пов'язаний з різними природними і правовими чинниками, які обумовлюють певні особливості громадян. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності. Наприклад, статус державного службовця, статус студента, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС і т. ін. Різниця в правовому статусі осіб полягає у: 1) розбіжностях, пов’язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки); 2) розбіжностях, пов’язаних з юридичними чинниками (статус депутата, статус в’язня, статус посадової особи). Правосуб’єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності його правового статуту. Згідно з Конституцією України (ст. 22) “права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. § 4. Суб’єктивні права, правомочність і юридичні обов’язки суб’єктів права Виникаючи на основі суб’єктивних прав, правомочність і юридичні обов’язки становлять юридичний зміст правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин. Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. В можливості задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність суб’єктивного права. Суб’єктивне право — це можлива поведінка, тому що реалізація певного інтересу можлива тільки за умов бажання уповноваженої особи. Однак межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами позитивного права. Саме тому суб’єктивне право є мірою можливої поведінки. Наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі, робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо. Суб’єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи. Суб’єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи. Суб’єктивне право належить суб’єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб’єктами чи ні. До суб’єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи. З виникненням конкретних правовідносин суб'єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб. Правомочність складається з таких елементів: а) права на особисті дії уповноваженої особи; б) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи, тобто права на сторонні дії; в) можливості звертатися до компетентних державних органів заради застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов’язків; г) можливості користуватися соціальними благами на основі певного суб’єктивного права. Таким чином, правомочність може виступати як: право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування. Наприклад, при реалізації суб'єктивного права власності існує три правомоччя: володіння, користування і відчуження. Покупець згідно з діючим законодавством у разі одержання неякісного товару, якщо його недоліки не були вказані продавцем, має право за своїм вибором вимагати: заміни неякісного товару якісним; відповідного зменшення ціни за неякісний товар; безоплатного усунення недоліків товару; відшкодування збитків на усунення недоліків товару. У такому разі реалізація суб’єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей. Правові відносини мають матеріальний і юридичний зміст. Матеріальний — це фактичний склад суспільних відносин, який опосередковується нормами права; юридичний зміст — це суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін. Правове регулювання здійснюється переважно через механізм реалізації правомочностей і юридичних обов’язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання. Права і обов’язки суб’єктів в межах окремо взятих правовідносин, кореспондуючи одне одному, становлять їх юридичний зміст. Юридичний обов’язок — це вид і міра необхідної або потрібної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб’єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а в основі юридичного обов’язку — закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов’язку — зобов’язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов’язана — повинна виконувати і забезпечувати їх. Юридичний обов’язок складається з таких елементів, як: а) необхідність здійснення певних дій або утримання від них; б) необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні вимоги, які були звернені до нього уповноваженою особою; в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право. Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов’язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати в покупця сплатити більше встановленої суми, батьки зобов’язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни зобов’язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов’язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов’язок є гарантом виконання суб’єктивних прав, він встановлюється в інтересах уповноваженої особи. § 5. Поняття і види об’єктів правових відносин Найскладнішим у теорії правовідносин вважається питання про визначення об’єкта правовідносин. З позицій філософії під об’єктом розуміють те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Поняття об’єкта права значно вужче поняття об’єкта дослідження. Об’єкт права — це суспільні відносини, які можуть бути предметом правового регулювання і потребують правового регулювання. Об’єкти правовідносин конкретні і індивідуалізовані, вони являють собою життєві обставини, на які спрямована діяльність конкретних людей. Об’єктом правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких виникають права і обов’язки учасників правовідносин. Об’єкти правовідносин пов’язані з правами і обов’язками суб’єктів правовідносин, з можливістю користуватися і розпоряджатися будь-чим. Вони обумовлені певним способом поведінки, дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об’єктами є: предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо; речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші тощо. Вони є об’єктами майнових правовідносин, таких як купівля — продаж, дарування, заклад, обмін, зберігання, спадкоємство тощо; особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпочинок, освіта, здоров’я, свобода, право на ім’я, недоторканність житла тощо. Вони є об’єктами правовідносин різних галузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, конституційного, сімейного права тощо; послуги, як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної, освітянської та інших сфер діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення вантажу). Уповноважену особу цікавить переважно результат дій зобов’язаної особи — доставка перевізником вантажу в пункт призначення у визначений термін, а не його поведінка; продукти духовної творчості. Це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау», комп'ютерні програми та ін. З приводу таких об’єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, правовідносини між автором і видавництвом; відвідування картинної галереї, театральної вистави, опери, балету тощо). § 6. Юридичні факти: поняття і класифікація. Фактичний склад Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, припинення або зміну правових відносин. Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення правовідносин і характеризуються такими ознаками: 1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю; 2) прямо або опосередковано передбачені нормами права і закріплені в процесуальній формі; 3) викликають передбачені законом юридичні наслідки. Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифікуються за різними ознаками: за вольовою, юридичними наслідками, складом, тривалістю дії. За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії — це факти, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (наприклад, вихід на пенсію, поступлення на роботу, реєстрація шлюбу і т. ін.) і неправомірні (наприклад, усі види правопорушень). Юридичні події — це такі обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і т. ін.). З ними пов’язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т.ін. Ці події ніяких юридичних зобов’язань не викликають, а лише служать підставами для них. За юридичним наслідками юридичні факти бувають: а) правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі (наприклад, акт купівлі автомобіля породжує виникнення права власності на автомобіль у покупця, перехід на іншу роботу змінює коло прав і обов’язків робітника, а скасування державної реєстрації припиняє існування юридичної особи). За складом юридичні факти бувають: а) прості; б) складні. Прості юридичні факти складаються з однієї життєвої події або дії суб’єктів права (наприклад, написання заяви про відпустку). Складні представляють собою сукупність кількох простих юридичних фактів (наприклад, призив громадянина на дійсну військову службу вимагає українського громадянства, досягнення певного віку, наявності певного стану здоров’я, відсутності права на відстрочку). За тривалістю дії юридичні факти бувають: а) одноразові; б) тривалі. Особливу роль у розвитку правовідносин відіграють юридичні факти, які називають фактичним складом. При їх наявності виникнення правовідносин потребує кількох умов (тобто сукупності юридичних фактів). Наприклад, для виходу робітника на пенсію необхідно: а) досягнення особою пенсійного віку; б) наявність трудового стажу; в) представлення необхідних документів; г) прийняття компетентним органом рішення про призначення пенсії. Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних юридичних фактів. Якщо складний юридичний факт — це багатоаспектне (однак ціле) явище, то фактичний склад — це сукупність різних явищ. Для фактичного складу необхідна не тільки наявність усіх складових елементів юридичних фактів, але й певне послідовне накопичення, визначений порядок елементів у фактичному складі. Наприклад, факт визнання підприємства банкрутом настає не тоді, коли підприємство не може задовольнити вимоги своїх кредиторів, а тільки після проходження певної процедури і визнання банкрутом саме в суді. Юридичні факти відіграють активну роль у правовій системі, вони з’єднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на соціальні процеси і явища, направляючи їх у необхідне русло. Розділ XXIII Правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність § 1. Поняття і види правової поведінки Діяльність та вчинки людей завжди оцінюють з урахуванням їхньої соціальної значущості, корисності чи шкоди для суспільства. У правовій системі суспільства їх розглядають ще й і з точки зору права, яке є критерієм оцінки цих вчинків як соціально корисних чи шкідливих. Нормативно-правові акти становлять систему забезпечуваних державою юридичних нормативів, які виступають формально-обов’язковим критерієм оцінки будь-якої поведінки як юридично значущої або як юридично індеферентної. Будь-яка юридично значуща поведінка суб’єктів права (індивідуальних чи колективних) є правовою: вона передбачена нормами права і тягне за собою юридичну оцінку і юридичні наслідки (позитивні або негативні). З урахуванням змісту вчинку правова поведінка поділяється на два види: правомірна поведінка і правопорушення. У складі правовідносин вони відіграють роль юридичних фактів: правомірна поведінка може призводити до виникнення правовідносин, у яких суб’єкти здійснюють суб’єктивні права й обов’язки на основі реалізації регулятивних норм; правопорушення ж є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних правовідносин і застосування заходів юридичної відповідальності на основі застосування охоронних норм. Логіка механізму правового регулювання передбачає включення до його складу правової поведінки, тобто норма права закріплює у своїй гіпотезі юридичну модель поведінки — як правомірної, так і протиправної — і таким чином виступає універсальним критерієм юридичної кваліфікаціі поведінки суб’єкта; юридичний факт у механізмі правового регулювання — це сама поведінка, яка є юридично значущою. Отже, сам вчинок — це фактична підстава динаміки правовідносин, у яких здійснюються юридичні наслідки — акти реалізації суб’єктивних прав та обов’язків або акти застосування правових норм — правонадільні та правоохоронні, залежно від норми, яку вони реалізують. Правова поведінка є головною спонукальною обставиною, що впливає на побудову і функціонування механізму правового регулювання, усіх його правових заходів, починаючи з офіційного оформлення цієї поведінки і закінчуючи правовою оцінкою й реалізацією її юридичних наслідків. Будь-яка правова поведінка (правомірна чи протиправна) характеризується такими основними рисами та ознаками, що не співпадають за своїм змістом: а) соціальною значущістю (поведінка з точки зору інтересів суспільства, особи, держави може оцінюватися як соціально корисна, індеферентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової поведінки проявляється насамперед у правовій активності суб’єктів, у здатності підтримувати конструктивні відносини у всіх сферах життя суспільства. Соціально шкідлива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного потенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні, морально-психологічні та інші наслідки; б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що правова поведінка перебуває під контролем свідомості і волі особи. Ця ознака обумовлена самою природою права. Поведінка піддається регулюванню правовими засобами. Закон може стимулювати корисні для суспільства та особи вчинки або перешкоджати суспільно шкідливим тільки в тому разі, коли вони контролюються волею і свідомістю; в) юридичною ознакою, суть якої полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової поведінки, її зовнішні (об’єктивні) і внутрішні (суб’єктивні) властивості, передбачені нормами права. Межі поведінки, що зазначені в нормах, вказують на діапазон можливостей та чітко визначених випадків впливу на поведінку юридичними засобами. Водночас такі межі гарантують від зайвого втручання в дії суб’єктів права у відносинах, правовий зміст яких (суб’єктивні права та обов’язки) встановлюється за згодою сторін. Причому ці межі історично мінливі, змінювані, рухомі: вони залежать від об’єктивних (динаміка суспільних, ринкових, духовних та інших відносин) та суб’єктивних (правового, політичного, етичного оцінювання поведінки людей та інших суб’єктів права інститутами суспільства і державою зокрема) чинників. г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова поведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі правового регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, у яких здійснюються права й обов’язки, реалізуються заходи відповідальності; д) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки конкретний свідомо-вольовий вчинок (дія або бездіяльність) суб’єкта права у сфері правового ррегулювання будь-яких відносин може оцінюватися з точки зору права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Намір, бажання вчинити юридичне діяння самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами правового впливу юридичними засобами; е) підконтрольністю правової поведінки і її гарантованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава виступає гарантом правомірної поведінки і суб’єктом, здатним від імені суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відповідальності за протиправну поведінку. Правомірна поведінка забезпечена гарантіями інституційними (державний апарат) і юридичними. Таким чином, сама правова сфера життя суспільства робить вчинки різних суб’єктів правовими й, отже, такими, що мають низку загальних рис, ознак, які дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових. За цими ознаками і проводиться відмінність між правомірною і протиправною поведінкою. § 2. Поняття, риси і види правомірної поведінки Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб’єкта права (діяльність або бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Правомірна поведінка визначається специфікою змісту основних ознак правової поведінки, її складу і видів. 1. Правомірна поведінка, з точки зору соціальної значущості, передусім характеризується її корисністю, вона дістає позитивну оцінку з боку особи, суспільства й держави і відповідає їх інтересам. Така поведінка класифікується залежно від ступеня суспільної значущості як необхідна і бажана. Забезпечуються ці види поведінки відповідним “інструментарієм”, юридичними засобами: необхідна — імперативними зобов’язальними і заборонними правовими нормами, які вимагають безумовного здійснення таких приписів у формах виконання обов’язків і дотримання юридичних заборон; бажана поведінка — головним чином, управомочуючими нормами, однак вона може стимулюватися і за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм, які б впливали на формування правових мотивів і цілей свідомо-вольової поведінки суб’єктів, що викликають прагнення цих суб’єктів максимально використовувати правові засоби для досягнення поставлених цілей. До правомірної поведінки належить і соціально допустима. Вона не торкається суттєвих інтересів суспільства і держави і не може бути охарактеризована як соціально корисна чи соціально шкідлива. Головна її ознака полягає в тому, що як форма здійснення приватних інтересів вона не суперечить інтересам інших суб’єктів. Держава не може таку поведінку ні забороняти, ні зобов’язувати до неї, ні заохочувати (наприклад, діяльність численних громадських організацій “за інтересами”, відправлення релігійних культів та ін.). Однак така поведінка має правову природу, формується відповідно до динаміки розвитку громадянського суспільства і спирається на державні гарантії її здійснення. 2. За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка, яка контролюється свідомістю і волею особи, здійснюється відповідно до мотивації її власної поведінки і відповідає на запитання: чому суб’єкт чинить саме правомірно. З цієї позиції правомірна поведінка може бути добровільною і вимушеною. Добровільна поведінка спирається на ціннісні і прагматичні мотиви, на усвідомлення своєї корисності і відповідності правам та законним інтересам суб’єктів. У свою чергу, добровільна поведінка, залежно від психологічного ставлення суб’єкта до своїх вчинків і їх наслідків, може бути принциповою (в основі її лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (вона обумовлена повсякденною звичкою особи, її “некритичним” ставленням до змісту правових норм, орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинка. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанта поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками особи. Лише зовнішні обставини, оточення, а не особисті переконання примушують суб’єкта діяти правомірно (виконувати обов’язки, дотримуватися заборон). З цієї точки зору вимушена поведінка може бути пристосовницькою, конформістською, коли суб’єкт вчиняє зовнішньо правомірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведінку людей, які його оточують (у колективі, в побуті), і маргінальною, коли суб’єктом керує страх перед юридичною відповідальністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції правової норми, неприємних юридичних наслідків, що можуть настати за скоєне правопорушення. Суб’єкт орієнтується на існуючі приклади відповідальності і покарання, і тільки ці обставини виступають головним аргументом на користь вибору правомірної поведінки. 3. За своїми юридичними ознаками правомірна поведінка характеризується з точки зору засобів правової регламентації. Поведінку можна розглядати як таку, що відповідає приписам, закріпленим у правових нормах — моделях правової поведінки, які містять її суб’єктивні й об’єктивні властивості. Отже, з позицій юридичних моделей правомірну поведінку можна розглядати в таких аспектах: а) як форма реалізації права вона класифікується з точки зору її відповідності основним способам впливу права на суспільні відносини і поділяється на виконання та використання (активні форми поведінки) і дотримання (пасивна форма поведінки) норм права; б) як характеристика юридичного змісту правовідносин ця поведінка виражена у вигляді здійснення повноважень посадовими особами, державними органами і т. д.; в) як відповідна праву вона може бути зафіксованою і не зафіксованою у нормативно-правовому приписі. Вважалося, що суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не передбачена нормами законодавства, що прямо приписують чи управомочують певну модель поведінки. Останнім часом теорією і практикою істотно уточнений дозвільний тип регулювання. Моделювання правомірної поведінки можливе при безпосередньому закріпленні її ознак і за допомогою загальнодозволеного методу в упорядкуванні правової поведінки — будь-які вчинки, якщо вони не суперечать приписам правових норм, конкретним заборонам, є правомірними. Таким чином, законодавець у правових нормах по-різному може використовувати прийоми, що дозволяють у юридично визначеній формі закріпити допустимі межі поведінки. 4. Правомірна поведінка може викликати позитивні юридичні наслідки. З цієї точки зору вони розглядаються як юридичні факти, передбачені гіпотезою регулятивних норм права. Отже, правова поведінка може бути правовстановлюючою, правозмінюючою і правоприпиняючою. Однак визначати її тільки через юридичні наслідки було б неправильно, як, очевидно, неправильно думати, що будь-яка правова поведінка обов’язково викликає виникнення правовідносин. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій, де відсутні воля і свідомість конкретної особи, проте нормами права передбачаються цілком конкретні юридичні наслідки. Те саме можна сказати і про правовідносини. Наприклад, дотримання заборон — безпосередня форма реалізації правових приписів, яка не вимагає якихось конкретних дій, саме утримання від забороненого вчинка є реалізованою правомірністю. 5. У своєму зовнішньому виразі (формі) правова поведінка може мати вигляд лише об’єктивованого, зовні конкретного діяння, дії чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Причому специфіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку може бути різною відповідно до вимог правомірності, які пред’являються до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (наприклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення, фактичним фізичним діянням (наприклад, індивідуальний акт), здійсненим без якоїсь конкретної мети суб’єкта права викликати юридичні наслідки, коли ці наслідки все ж настають (наприклад, авторський твір породжує його авторські права, набути які він не намагався, але держава визнає і захищає ці права). Як було показано вище, правомірна поведінка характеризується юридично визначеними суб’єктивними (суб’єкти і суб’єктивна сторона) й об’єктивними (об’єкти і об’єктивна сторона) ознаками. За цими параметрами можна дати загальну юридичну оцінку й антитезі поняття “правомірна поведінка” — правопорушенню. § 3. Правопорушення: поняття і юридичні ознаки. Склад і види правопорушень Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника. Властивості й ознаки правопорушень характеризуються такими загальними ознаками правової поведінки. 1. За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною). 2. За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охороняються законом, є об’єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна за відсутністю вини. 3. Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності, яка залежить від правової регламентації суб’єктивних і об’єктивних ознак діяння у правовій нормі. Держава фіксує ознаки правопорушення як юридичного факту в законі, що реагують на динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати “межу”, яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку. Отже, критерієм правомірності дій має бути право, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, ігноруючи правовий критерій, визначати самостійно і за своїми уподобаннями формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення. 4. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт може породити охоронні правовідносини, в рамках яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб’єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними, що є негативною реакцією держави на шкоду, заподіяну інтересам, які охороняються. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб’єкта процесуальні права й обов’язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звільнення працівника у зв’язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань другою стороною та ін.). Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру. 5. Зовнішня (об’єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невиконанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи закону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб’єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні своїх прав іншими суб’єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приводу скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів. 6. Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може запустити державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення, апарат примусу з метою поновлення порушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб’єктом, тобто суб’єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння. Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною правопорушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); протиправною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною. Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо стосовно кожного виду правопорушень. Специфіка видів правопорушень зобов’язує законодавця фіксувати в нормах права типові ознаки й особливості їх суб’єктів, способів, мотивів і цілей їх скоєння, виокремлювати коло відносин, які охороняються законом від такого роду правопорушень. Але, незважаючи на особливості їх окремих видів, уся різноманітність правопорушень зводиться до єдності модельного уявлення законодавця про їх структуру — універсальну структуру, яку в юридичній науці і практиці називають складом правопорушення. Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність. Склад правопорушення містить у собі чотири елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону правопорушення. Об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об’єкт. Однак сам об’єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередні об’єкти — різнорідні суспільні відносини з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров’я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб’єктів права — майнові, трудові, політичні та інші. Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов’язкових елементів об’єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання); необхідний причинний зв’язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника у разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб’єкта правопорушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здатності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб’єктом злочину, згідно ст. 18 Кримінального Кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність. Суб’єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, здатної усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною, що виключає наявність суб’єкта і суб’єктивної сторони правопорушення, а значить, і всього складу. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик може виступати у двох основних формах: умислу і необережності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає можливість настання шкідливого результату свого діяння, однак байдуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити (наприклад, у разі посадової недбалості). Види правопорушень. Особливості суб’єктивних і об’єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають можливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами: а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, передбачені іншими галузями законодавства); б) за галузевою належністю — цивільно-правові, конституційно-правові, сімейно-правові і т. д.; в) за суб’єктами — скоювані деліктоздатною фізичною особою і скоювані юридичною особою; г) за суб’єктивною стороною — умисне і необережне діяння; ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — правопорушення матеріально-правові і процесуально-правові; д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і бездіяльність; е) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом; є) залежно від кількості суб’єктів, які вчинили правопорушення, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті). Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо). § 4. Юридична відповідальність Якщо правопорушення являє собою протиправне діяння, то відповідальність є його прямим наслідком, що передбачається законом. Юридична відповідальність настає тільки: а) за протиправне діяння (дію або бездіяльність); б) за винне діяння; в) тільки щодо деліктоздатного суб’єкта права, який безпосередньо вчинив це діяння. Вона виражає негативне ставлення суспільства до правопорушень і передбачає настання несприятливих юридичних наслідків для порушника і тому спирається на державний примус. Юридична відповідальність здійснюється в рамках правовідносин між суб’єктом, який порушив приписи правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів, чи іншими організаціями (наприклад, власником підприємства), що уповноважені застосовувати до порушника міри відповідальності на підставі правових норм, — з другого боку. Таким чином, юридична відповідальність гарантується діяльністю компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм, здійснюваною в рамках юридичної процедури. Остання забезпечує об’єктивність і всебічність розгляду справи про юридичну відповідальність суб’єкта правопорушення й одночасно гарантує йому право на захист від моменту притягнення до відповідальності до її завершального етапу (реалізації). Юридичний зміст відповідальності виражається в безумовному обов’язку правопорушника зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм. Слід мати на увазі, що законодавством передбачаються й обставини, які виключають юридичну відповідальність. Наприклад, у кримінальному праві — це необхідна оборона, крайня необхідність, казус тощо, у цивільному — це непереборна сила, під впливом якої суб’єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб. Підстави юридичної відповідальності — це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Юридичною підставою відповідальності є нормативні приписи, які чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні ознаки, та правозастосувальний акт, у якому дається всебічна оцінка обставин та особи, що скоїла правопорушення, юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення. Таким чином, фактичною підставою юридичної відповідальності є юридичний факт (саме правопорушення), без якого неможливе виникнення правовідносин відповідальності. Однак ці відносини не можуть виникнути як правові, якщо модель правопорушення (елементи складу і санкції) не буде передбачена у правовій нормі. Отже, тільки необхідний зв’язок і єдність ідеального і реального — нормативних і фактичних підстав — буде відповідати вимогам законності при притягненні особи до юридичної відповідальності. Притягнення до юридичної відповідальності є одним з проявів правоохоронної функції держави, тобто такого напрямку в діяльності її органів, який здійснюється винятково в правовій формі, в межах компетенції й повноважень цих органів, і врегульований процесуальними нормами (наприклад, Кримінально-процесуальним Кодексом України). Розділ XXIV. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА § 1. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою в юридичному процесі, яка спрямована на індивідуальне регулювання суспільних відносин і має місце в рамках загальнорегулятивних і охоронних відносин. Застосування права — правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень. Застосування права, як особливої форми його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні характерні риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом конкретних суб’єктів. У передбачених законодавством випадках воно є необхідною умовою реалізації правових норм, внаслідок чого відбувається упорядкування суспільних відносин. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Крім того, вони займають активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб’єктами правозастосування, проте воно може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.). Правозастосовна діяльність здійснюється вказаними суб’єктами в “чужому інтересі”, в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов’язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, наказ арбітражного суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості і примусовості виконання правозастосовних актів. За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність. Це відбувається: коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в конкретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально владного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо); коли є спір про право, і сторони не можуть прийти до погодженого рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських суперечок між юридичними особами в арбітражному суді тощо. Обсяг таких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями); коли скоєне правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин); коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим). Застосування права є етапом реалізації права. Воно може завершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціонуванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до “природних” засобів реалізації — дотримання, виконання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний характер у загальному механізмі правореалізації. Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальних відносин пов’язується з наявністю відповідних державних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що виконує держава. За своєю суттю правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції. В окремих випадках правозастосування повинне бути обов’язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. Однак далеко не в усіх випадках правозастосування виправдовує себе і навіть обмежує реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державними підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зокрема прикладами може бути наявність розпорядження Прем’єр-міністра України, що зобов’язує усіх суб’єктів підприємницької діяльності погоджувати контракти на ввіз певних лікарських засобів з окремою державною акціонерною компанією, а також обов’язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії. Це означає, що інститут правозастосування може мати як позитивні, так і негативні властивості. Якщо держава нав’язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не діждатися. Роль державно-владного втручання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб’єктів цієї діяльності і розширенні їхньої відповідальності. Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав соціально-демократичної орієнтації повинні поступово звужуватися. За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя. Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видання наказу про зарахування на навчання, видача свідоцтва про право власності на приватизований об’єкт і т. ін.). Її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх скоїли. Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, що спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Здійснюється вона органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину; нагляд за додержанням законів; контрольна закупка товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності). Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Здійснюється вона тільки загальними і спеціалізованими судами. § 2. Стадії застосування норм права Застосування права являє собою єдиний процес, що складається з відокремлених і взаємопов’язаних дій — стадій. Перша (фактична) стадія — це встановлення фактичних обставин справи. В ході цієї стадії компетентними органами виявляються і встановлюються тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення і пов’язані з рішенням юридичного діла по суті. Враховуючи, що такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозастосувач не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридичні значущі факти встановлюються за допомогою доказів, отриманих у встановлених законом формах і порядку: показання свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів тощо. При встановленні фактичних обставин справи слід керуватися вимогами належності, об’єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що має вирішальне значення для правильного застосування права. Наприклад, для призначення пенсії громадянину необхідно подати до органу соціального забезпечення документи (докази), що підтверджують його право на пенсію: дані про вік, стаж роботи, заробітну плату тощо. Другою (юридичною) стадією є вибір і аналіз правової норми. Вона включає в себе дії по відшуканню юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Проводиться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точки зору її дії в часі, просторі відносно кола осіб, а також виявлення змісту норми. При цьому слід враховувати загальне правило: закон та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Вибравши норму, правозастосувач переконується в справжності її тексту за офіційним виданням (наприклад, Відомості Верховної Ради України, Офіційний вісник України та ін.), перевіряє, чи не змінена вона і чи діяла на період виникнення правовідносин. Обов’язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюється її правозастосовче тлумачення (з’ясування). На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфікація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридичних норм. На завершальній стадії правозастосування приймається рішення у справі. У рішенні втілюються воєдино дві попередніх стадії, відбувається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини. Прийняття рішення дає можливість досягнути мети правового регулювання, гарантувати здійснення суб’єктивних прав, а також виконання юридичних обов'язків. Результат рішення юридичної справи висловлюється в індивідуальному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис, у свою чергу, виконує функцію юридичного факту, з яким пов’язані юридичні наслідки рішення, застосування права в цілому. Таким чином, через винесення акта застосування права на підставі і в межах правових норм державний орган здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин. Слід констатувати певну умовність розмежування цих стадій — вони переплітаються, обумовлюються, а також взаємно доповнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки. § 3. Основні вимоги правильного застосування норм права Основними вимогами правильного застосування норм права є їхня обґрунтованість, законність, доцільність. Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозастосовного рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі недоведені і сумнівні факти не повинні братися до уваги. Виконання вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони створені, виявляти, таким чином, об'єктивну істину у справі, уникати невиправданого затягування правозастосовного процесу. Вимога законності належить до юридичної сторони розглядуваної справи і означає, що: правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції; правозастосовна діяльність повинна здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством; правозастосовні органи зобов’язані правильно вибирати правові норми, належним чином їх тлумачити, суворо дотримуватися їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм. Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не підлягає застосуванню, це є підставою до відміни прийнятого у юридичній справі рішення. Вимога доцільності полягає в тому, щоб правозастосувач, володіючи певною свободою у виборі рішення в рамках закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рішення. Тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних відносин повинна відповідати конкретним умовам місця й часу вирішення такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питання. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя доцільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в судових органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим. Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні суперечити вимозі законності правозастосовних актів. Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не однакові в різних державах. Їх межі значною мірою залежать від політико-державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших факторів. § 4. Акти правозастосування, їх види Акт застосування права — це такий правовий акт, у якому формально закріплюється рішення державного органу у конкретній юридичній справі. Він являє собою різновид правових актів і має такі ознаки: видається компетентними державними органами чи посадовими особами в процесі правозастосовної діяльності, має державно-владний характер. Відмова від їх виконання або неналежне виконання можуть тягнути за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміністративну, майнову, кримінальну; спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки конкретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій; адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їхні суб’єктивні права, обов’язки і міру юридичної відповідальності, направлений на індивідуальне регулювання суспільних відносин (конкретної життєвої ситуації); акти застосування норм права вичерпуються виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії); правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових актів не можуть мати зворотної сили в часу. Офіційний характер правозастосовного акта потребує його виконання за відповідною формою. Обов’язковими елементами правозастосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповноважених осіб. Структура акта застосування норм права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не дозволяє подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосування іноземної, архаїчної та вузькоспеціальної термінології, неблагозвучних або непоєднуваних словосполучень (наприклад, “живий громадянин”, “тваринний організм”). Класифікація правозастосовних актів здійснюється з таких підстав: 1) за суб’єктом прийняття: акти представницьких органів державної влади; глави держави; акти органів виконавчої влади, суду, контрольно-наглядових органів, органів місцевого самоврядування; 2) за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти застосування конституційно-правових, цивільно-правових, адміністративно-правових, кримінально-правових норм та ін.; 3) за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів, вироки, рішення та ін.; 4) за характером правового впливу: регулятивні, охоронні; 5) за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточне рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про нагородження); допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи, ухвала суду); 6) за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочують, ті, що зобов’язують або забороняють (наприклад, заборона обіймати відповідні посади або виконувати відповідні функції, зафіксовані вироком суду); 7) за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, правовідновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі; 8) за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі документи; резолюції на матеріалах справи, що виконані посадовими особами, наприклад “до виконання”, “сплатити”, “до наказу”); акти-дії (словесні; конклюдентні — виконуються у вигляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб здійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом працівника державтоінспекції до учасників дорожнього руху). § 5. Прогалини в праві і засоби їх переборення та усунення Прогалина в праві, а якщо точніше, в законодавстві, — це пропуск у регулюванні певних відносин. Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій в суспільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неурегульованими ті відносини, які повинні бути врегульовані правом. Причини прогалин різні. Це стосується обох її видів — первісних і наступних прогалин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, що вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прорахунки, допущені при розробці закону, у використанні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з’являються об’єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, виникнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь передбачені законодавцем. Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного заповнення (усунення чи подолання). Єдиним засобом усунення прогалин є правоутворююча діяльність державних органів. Однак, якщо прогалина виявлена в ході правозастосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не завжди можливе, тому правозастосовні органи використовують оперативні засоби подолання прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування правових норм. Аналогія закону — це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. “Подібність” відносин означає однотипність правового режиму їхнього регулювання. Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішенні справи, правозастосовувач знаходить норму, що регулює такі “подібні”, аналогічні відносини і застосовує її до конкретної ситуації. Так, чинне цивільне законодавство містить норми, які регулюють порядок відшкодування збитків, завданих особі при рятуванні майна. Водночас у ньому відсутня норма, яка б визначила порядок відшкодування шкоди, що виникла внаслідок рятування людського життя. Враховуючи істотну подібність між означеними відносинами, правила про відшкодування збитків про рятування майна використовувалися судовою практикою як правова підстава при прийнятті судового рішення щодо відшкодування шкоди, яка виникла при рятуванні людського життя. На необхідність застосування аналогії закону подекуди прямо вказується в нормі — ст. 242 ЦК України говорить про те, що до договору міни застосовуються правила договору купівлі-продажу. На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регулюючого впливу норми. Внаслідок цього, норма стає такою, що має два предмети регулювання: визначений законодавцем, а також юридичною практикою застосування норми за аналогією і в субсидіарному порядку. Аналогія права — це застосування до конкретних відносин загальних начал і смислу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють подібні з найсуттєвіших ознак відносини. Це значить, що юридична справа вирішується на основі принципів права, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність за вину та інших, які переважно закріплені у відповідних статтях Конституції або в загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії права до конкретної справи не має обов’язкової сили при вирішенні інших, подібних справ. Субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) є застосуванням до конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях. При цьому запозичення можливе тільки з галузей, що мають схожість у засобі правового регулювання, наприклад застосування приписів про терміни в цивільному праві до регулювання трудових правовідносин. У субсидіарному застосуванні закладений важливий момент — економність нормативного матеріалу: коли є можливість застосувати відпрацьоване в інших галузях, то немає сенсу приймати нові норми. Можливість застосування норм за аналогією прямо передбачена в окремих законодавчих актах (наприклад, ст. 11 ЦПК України говорить, що у разі відсутності закону, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства України), тобто аналогія цілком виправдана в конституційному, цивільному, трудовому, земельному, процесуальному та інших галузях права. Інститут аналогії не може бути використаний для подолання прогалин в Особливій частині кримінального права (в Загальній — це зустрічається). У цьому разі слід пам’ятати про сформульований ще в Давньому Римі принцип: “Немає злочину без вказання на те в законі”. Неможливе застосування аналогії закону й аналогії права у разі притягнення осіб до адміністративної, дисциплінарної і майнової відповідальності, оскільки перелік заборонених державою діянь повинен бути повно і недвозначно сформульований у законодавстві. Прогалини в праві слід відрізняти від поняття юридичних колізій. Під юридичними колізіями розуміють розходження або суперечності між окремими нормативно-правовими актами, що регулюють ті самі або подібні відносини, а також суперечності, що виникають у процесі застосування державними органами і посадовими особами своїх повноважень. Тобто нормативні приписи зіштовхуються, не погоджуються і навіть взаємовиключають один одного. Юридичні колізії заважають роботі правової системи, знижують ефективність правового регулювання, впливають на стан законності, правопорядка і правової культури суспільства. На виняток від прогалин юридичні колізії — це “надлишок” нормативно-правових актів, які суперечать один одному. Такі суперечності знімаються шляхом видання колізійних норм. Колізійні норми дозволяють обрати норму (або право), яка необхідна для регулювання конкретних суспільних відносин. Наприклад, колізійна норма Цивільного кодексу України “закон, застосований до спадкоємства” встановлює, що відносини щодо спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Наявність цієї норми дозволяє уникнути юридичних колізій між нормативними актами різних країн у сфері спадкоємства. Розділ XXV. ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА § 1. Поняття тлумачення норм права Процес регулювання суспільних відносин завершує реалізація права. Проектувати норми права на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації неможливо без розуміння змісту норм, а це означає, що їх осмислення є обов’язковим етапом в механізмі реалізації права. Саме тому юридична герменевтика як вчення про принципи інтерпретації юридичних текстів посідає важливе місце в різних видах юридичної практики. Під тлумаченням норм права розуміють діяльність, спрямовану на осмислення норм права, яка здійснюється за допомогою сукупності прийомів та способів тлумачення. Наслідком тлумачення може бути роз’яснення змісту правових норм. Роз’яснення норм викликане не так потребами інтерпретатора, як потребами юридичної практики, тобто воно може виходити за межі мислення суб’єкта, який тлумачить зміст норм права. Таким чином, поняття “тлумачення” охоплює тільки інтелектуальну діяльність, що спрямована на осмислення змісту правових норм. Необхідність такого тлумачення обумовлена особливостями предмета пізнання, тобто нормативних правових приписів, логічним, матеріальним і вольовим змістом правових норм, а саме: 1) нормативністю права (норми права поєднують абстрактне і конкретне, є результатом абстрагування і водночас мають конкретний зміст, модель поведінки; шлях від абстрактної норми до конкретної ситуації здійснюється завдяки тлумаченню і без інтелектуальної операції, осмислення змісту норми є неможливим); 2) формальною визначеністю права в певному тексті. Єдність тексту статті і змісту норми права не означає їх тотожності, бо термін нерідко буває більш вузьким чи більш широким, ніж правове поняття, або поняття виражається різними словами-синонімами (наприклад, у тексті використані слова: “повинен”, ”забов’язаний”, ”слід”, “належить” і т. ін.); або текст статті містить певні словосполучення, які змінюють обсяг норми (наприклад, “як правило”, “і в інших випадках”, “крім випадків”, “за винятком”, “як мінімум”, “незалежно від”); або в тексті застосовуються терміни, які містять оцінювальні поняття (наприклад, “тяжкі наслідки”, “моральна шкода” та ін.); 3) системністю правових норм, що зобов’язує суб’єкта застосування права ураховувати зв’язок і взаємообумовленість норм права (наприклад, зв’язок між загальними і доповнюючими, конкретизуючими, спеціалізованими нормами); 4) необхідністю забезпечення органічної єдності духу і букви закону задля потреб підвищення ефективності юридичної практики нормотворчості, правозастосування та інших видів юридичної діяльності різних суб’єктів права. Наведені особливості потребують від інтерпретатора використання великого обсягу знань, високого рівня правової культури для осягнення справжнього змісту норм, а саме: досконалого його знання мови, здатності орієнтуватися в системі права в цілому, знання повного обсягу засобів та прийомів законодавчої техніки, що були використані нормотворчими суб’єктами під час розробки тексту нормативно-правового акта. При цьому виникає необхідність у використанні сукупності способів тлумачення. § 2. Способи тлумачення норм прав Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і практиці використовуються різні способи тлумачення норм права. 1. Граматичний спосіб тлумачення норм права — це сукупність прийомів, спрямованих на з’ясування значення окремих слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення сполучників, розділових знаків, прийменників у тексті. Таке тлумачення базується на даних граматики, лексики, філологічних науках. Воно є первинним, бо починається з аналізу мовної форми виразу норми права, яка відображена в тексті нормативно-правового акта. Граматичний спосіб враховує розбіжності між буквальним текстом і справжнім змістом юридичних норм. Завдання тлумачення і його успішного розв’язання залежить як від знання суб’єкта пізнання (законодавця), який формулює норму у вигляді статті, так і від правозастосовувача, який використовує текст нормативно-правового акта, керуючись загальномовними нормами, а також і від техніко-юридичної досконалості самого тексту. Загальномовні норми потребують: 1) розмежування сполучників єднальних і розділових, якими користувався законодавець у текстах статей із простими, складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями; 2) урахування доконаних і недоконаних форм дієслів і дієприкметників. Наприклад, текст “виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо… вчинила злочин…” (ст. 27 Кримінального Кодексу України), тлумач розуміє так: тільки дії, скоєні реально суб’єктом злочину, тягнуть за собою юридичні наслідки. Використовуються також спеціалізовані терміни як певний засіб законодавчої техніки. Отже, тлумачення норм передбачає урахування особливостей мови права та відповідних правил мовного тлумачення. Наприклад, якщо терміни використовуються в тексті, то вони мають значення, тотожне тому, яке вони мають у літературній мові; значення терміну, що використовується в будь-якій галузі права, не може вільно поширюватися на інші галузі (наприклад, поняття “член родини” в житловому і шлюбно-сімейному законодавстві мають різний зміст, юридичний статус і сферу використання). Неприпустимо тлумачити норми, ігноруючи окремі слова, оскільки це може викривити смисл норми. Наприклад, якщо з поняття “крадіжка” вилучити слово “таємна”, то воно розчиниться в інших поняттях, що їх застосовує законодавець: “пограбування” або “розбій”. 2. Логічний спосіб тлумачення норм права є таким тлумаченням, яке базується на використанні законів і правил логіки для осмислення їх змісту. При цьому інтерпретатор не виходить за межі тексту закону. Зміст логічного способу тлумачення розкривають і конкретизують певні прийоми, а саме: а) логічне перетворення, або перебудова тексту з відновленням членів речення, що їх бракує, для того, щоб уникнути двозначності чи невизначеності тексту. Наприклад, текст “напад з метою заволодіння майном громадян … карається позбавленням волі…” слід змінити на такий: “особа, що скоїла напад з метою заволодіння майном громадян… карається…”. Завдяки застосованому логічному прийому перетворення у тексті тепер йдеться не тільки про об’єктивну сторону, а й про суб’єкта злочину; б) виведення норм з норм (їх логічний розвиток). Цей прийом зводиться до індукції, що використовується для виведення приватних положень (висновків) з загальних норм. Наприклад, з тексту “організація повинна відшкодовувати шкоду, заподіяну з вини її працівників” (ст. 441 Цивільного кодексу України), випливає, що будь-яка установа, підприємство чи організація (ательє, фабрика, мале підприємство і т. ін.) зобов’язані відшкодувати шкоду; в) аналогія; цей прийом застосовується тоді, коли законодавець не дає вичерпаного переліку обставин, ознак і вживає при цьому звороти “та інші”, “в аналогічних випадках”. Наприклад, у Загальній частині Кримінального кодексу України вказується, що при призначенні покарання суд має право враховувати і інші обставини, які пом’якшують вину; г) висновки з понять, зокрема з обсягової інтерпретації (тлумачення у висновках, що вказують на належність предметів та явищ на підставі застосування поняття до певного класу правових явищ). Наприклад, ознаки, що відбиті в понятті “юридична особа” (ст. 23 Цивільного кодексу України), у сукупності вказують не певний клас правових явищ, які охоплює зміст цього поняття, що, у свою чергу, дозволяє відносити невизначену безліч державних та недержавних організацій до даного класу суб’єктів права, тобто до класу юридичних осіб і відповідно враховувати в правотворчій та правозастосовній практиці особливості юридичного режиму таких суб’єктів. Використовуються й інші прийоми логічного способу тлумачення норм права. 3. Систематичний спосіб тлумачення норм права застосовується для того, щоб краще зрозуміти їх зміст, що пов’язано з особливостями їх розташування в різних частинах і підрозділах системи права, а також необхідністю врахування різних за характером логічних зв’язків між нормами права. Такий спосіб використовується з урахуванням місця нормативно-правового припису в нормативно-правовому акті, інституті, галузі законодавства. При цьому враховуються зв’язки норми, що тлумачиться, з нормами інших статей того самого акта, інших нормативно-правових актів різних інститутів і галузей права. Наприклад, у тексті “суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності…” (ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України) наведена норма повинна бути пов’язаною з іншими нормами Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів — про загальні положення судочинства, про порядок дослідження доказів, про допит підсудного, свідків, потерпілого та ін. У такий спосіб враховуються логічні зв’язки залежності, доповнення, конкретизації, уточнення, обмеження тощо, які існують між різними нормами. Цими зв’язками є: а) зв’язки між нормою, що тлумачиться, та нормами, що розкривають зміст терміна, який у ній вживається. Це або легальне визначення (дефініція), або норма, яка перелічує коло суб’єктів, предметів, явищ, що складають це поняття. Наприклад, коло прав і обов’язків будь-яких осіб, організацій, що займаються підприємницькою діяльністю, визначається поняттям “суб’єкт підприємницької діяльності” (ст. 2 Закону України “Про підприємництво”). Аналіз інших актів про підприємництво (Закони України “Про господарські товариства”, “Про підприємства” та ін.) переконує, що суб’єктами такої діяльності визнаються як громадяни, так і особи без громадянства; б) зв’язок норми, що тлумачиться, з оперативними нормами, які можуть припиняти дію норм, чи остаточно скасовувати чинні нормативні приписи, чи поширювати їхню дію на нове коло відносин, суб’єктів, територій, чи пролонговувати їхню дію на новий термін; в) зв’язки відсилочних статей. Застосування суб’єктом нормотворення відсилочного способу викладення норми, як відомо, створює такий нормативно-правовий припис, який не повністю перелічує ознаки діяння, а відсилає до інших статей того ж нормативно-правового акта. Норма, що тлумачиться, може бути повністю зрозуміла інтерпретатору тільки за умови “поєднання” змісту відсилочної статті із змістом таких статей нормативного акта, до яких вона відсилає. 4. Історичний спосіб тлумачення норм права допомагає встановити зміст норми права, виходячи з умов їх виникнення, з фактів, пов’язаних з історією створення норми, що тлумачиться. Особливість даного способу полягає в тому, що інтерпретатор використовує джерела, які перебувають за межами системи права (конкретно-історичні умови, обставини, причини, чинники, що викликали прийняття відповідних норм права, встановлюються за документами з архівів, стенограм обговорення проектів відповідних нормативно-правових актів, матеріалів, що надруковані в пресі та інших засобах інформації тоді, коли проекти обговорювалися, робилися до них зауваження та пропозиції, схвалювалися чи відхилялися). 5. Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення нормативно-правових актів полягає в аналізі змісту правової норми шляхом виявлення й розкриття її цілей у співвідношенні з нею граматичної і логічної суті формулювань законодавця, що містяться в текстах нормативно-правових приписів. Як найбільш раціональний спосіб регулювання суспільних відносин норма права завжди потребує осмислення її змісту з боку різних осіб, зміст же, у свою чергу, — це не тільки внутрішній логічний зміст (поняття, явища, що осягаються розумом), а й розумна підстава регулювання суспільних відносин. Тобто в процесі тлумачення мають одночасно розкриватися обидва аспекти змісту. Отже, призначення інтерпретації полягає також і в з’ясуванні цільової спрямованості нормативно-правових приписів, міжнародно-правових документів тощо. Відомо, що міра зрозумілості закону не може бути однаковою для різних суб’єктів права: для осіб, що мають багаторічний професійний досвід тлумачення й застосування норм, і для усіх інших. Так, зміст нормативно-правового акта, що містить важливі загально-соціальні, політичні, соціально-культурні та інші завдання (наприклад, конституційні акти), звернутого до багатьох суб’єктів, з преамбулою, що роз’яснює цілі регулювання, його необхідність, є більш доступним для розуміння громадян, ніж прикладні ціль та зміст акта, призначеного для вузького кола суб’єктів (наприклад, інструкції та інші нормативні акти для службового користування). § 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права. Як було вже сказано, тлумачення — це діяльність, пов’язана з осмисленням змісту правових норм, що може здійснюватися будь-яким суб’єктом-інтерпретатором (на науковому, професійному чи побутовому рівні) і відбиває результати його мислення. Залежно від суб’єктів права тлумачення норм права може бути офіційним або неофіційним, може певним чином зобов’язувати чи не зобов’язувати інших суб’єктів права до певної поведінки через зроблені висновки. Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснюється спеціально уповноваженим компетентним органом, державним службовцем чи посадовою особою, на підставі службового обов’язку, а результати роз’яснення набувають офіційного значення (часто мають обов’язковий характер, тобто суб’єкти правозастосовної діяльності та інші суб’єкти права повинні використовувати зміст норми права в точному його розумінні, так, як викладений він в офіційному інтерпретаційному акті). Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачення, воно може бути двох видів: нормативне й казуальне. Нормативне тлумачення призначене для поширення його на невизначене коло осіб і випадків. Воно має абстрактний характер, тобто його не пов’язують з конкретною ситуацією, суб’єктом чи обставинами, а пов’язують з ситуаціями типовими, такими, що часто виникають у житті. Отже, результат нормативного тлумачення поширюється на певні види суспільних відносин, які врегульовані нормою права, і передбачає багаторазовість застосування. Навпаки, результат казуального (індивідуального) тлумачення має відношення тільки до застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має значення лише для вирішення ”казусу”, конкретної юридичної справи, суб’єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є обов’язковим тільки при розв’язанні цієї справи. Повернемось до роз’яснень нормативного характеру. Офіційне нормативне тлумачення (роз’яснення) має такі основні різновиди: аутентичне і легальне. Аутентичне тлумачення — це роз’яснення, яке здійснюється тим органом, що видав тлумачену норму (тобто це авторське офіційне тлумачення). Легальне роз’яснення — це тлумачення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами. Таке тлумачення називають ще делегованим. Право тлумачити закон є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз’яснювати смисл закону, закріплений у відповідних нормативно-правових актах. Наприклад, п. 2 ст. 150 Конституції України відносить офіційне тлумачення Конституції України та законів України до компетенції Конституційного Суду України. Відповідно до Закону України “Про судоустрій України” Пленум Верховного Суду України дає роз’яснення судам з питань застосування чинного українського законодавства. Згідно з Законом України “Про арбітражний суд України” Вищий арбітражний суд України дає роз’яснення арбітражним судам з питань практики застосування законодавства України, що регулює відносини в господарській сфері і порядок розв’язання господарських спорів. Такі роз’яснення є обов’язковими для арбітрів та всіх суб’єктів господарських правовідносин. Оцінюючи правову природу результатів офіційного тлумачення, що здійснюється вищими судовими органами, слід нагадати деякі принципові положення: а) судові органи не наділені законотворчою функцією; б) джерелом, що дає привід до видання актів нормативного тлумачення, є узагальнення практики розв’язання справ судовими органами (згідно з вишенаведеними законами Пленум Верховного Суду “розглядає матеріали узагальнення судової практики і статистики…”; Пленум Вищого арбітражного суду “вивчає і узагальнює практику і аналізує статистику вирішення господарських спорів”); в) приводами та причинами видання актів роз’яснень вищих судових органів держави є типові помилки кваліфікації, порушення процедури застосування нормативно-правових актів, нерідко зумовлених саме відсутністю єдності в розумінні змісту законів, що застосовуються, та ін.; г) зміст судових роз’яснень звичайно зводиться до рекомендацій того, як слід розуміти термінологію, смисл норми, як кваліфікувати юридичні факти, як саме застосовувати закон; ґ) акти роз’яснення містять правила, які вказують на певне розуміння законів; вони не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту тлумаченої норми, тобто не повинні містити нормативної новини; за їх допомогою не можуть змінюватися, доповнюватися чи скасовуватися закони, а лише має розкриватися їх зміст у повному обсязі. Особливість правової природи актів офіційного легального тлумачення полягає в тому, що чинність офіційного тлумачення поширюється на необмежене коло суб’єктів права. Наприклад, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України поширюється не тільки на діяльність суддів та їх правозастосовні акти, а й слідчих, суб’єктів, які здійснють дознавальну діяльність, інших службових осіб. Офіційне тлумачення може бути також і казуальним, тобто обов’язковим для даної справи. Це, як правило, таке тлумачення, що здійснюється в межах компетенції і повноважень правозастосовних органів. Тут розрізняють: тлумачення органу, що застосовує в певній процедурі норми права (воно відображене в акті застосування права), й тлумачення органу, що перевіряє законність та обґрунтованість акта застосування права. Неофіційне тлумачення переважно має загальний характер, але може бути й індивідуальним. За суб’єктами тлумачення воно може бути побутовим, професійним, доктринальним (спеціально-пояснювальним). Побутове тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст правових норм з метою їх використання, виконання, додержання або просто розширення кола своїх знань. Професійне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють практичні працівники для професійного використання його результатів у процесі застосування ними правових норм. Доктринальне тлумачення — це тлумачення, що дається в науково-практичних коментарях до законодавства, в працях вчених-юристів. Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов’язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом й обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але всі вони мають певний вплив на різні види юридичної практики і підпорядковані кінцевій меті — досягти однаковості розуміння змісту правових норм різними суб’єктами юридичної діяльності для ефективної реалізації нормативних приписів. § 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види. Результат офіційного тлумачення норм права не приводить до появи нормативного акта, не встановлює й не скасовує норм права, тобто діяльність з тлумачення норм не слід ототожнювати з нормотворчою діяльністю. Акти тлумачення мають особливу правову природу, тому і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Ці акти є обов’язковими в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати зміст норми. Однаковість у розумінні змісту нормативно-правових актів — передумова однаковості їх застосування, реалізації, ефективності, законності в цілому. Результати тлумачення повинні бути вираженими в певних офіційних актах. Отже, інтерпретаційний акт — це правовий акт-документ офіційного тлумачення правових норм, який містить формально-обов’язкове роз’яснення їх змісту та суті, юридична сила яких обумовлена місцем органу, що видав цей акт. Інтерпретаційний акт — це документ, який містить результат інтелектуальної діяльності в осмисленні змісту правової норми, що здійснюється компетентними органами. Саме тому такі акти завжди мають офіційний характер. Залежно від обсягу й характеру правотворчих повноважень органу розрізняють акти аутентичні (видані “автором” норми та акта, що тлумачаться) і легальні (акти, видані суб’єктом, який має спеціальне повноваження офіційно тлумачити норми, що видані іншими органами, — так звані акти делегованого тлумачення). Такі акти мають самостійне значення, їх зміст повністю присвячений виключно роз’ясненню змісту правових норм, вони відбивають результати нормативних узагальнень юридичної практики (наприклад, висновки Конституційного Суду України). Акти казуального тлумачення, як правило, містять і юридичне рішення, і роз’яснення мотивів, що були враховані в нормі суб’єктом нормотворення, а потім лягли в основу рішення, що його прийняв правозастосовний суб’єкт у конкретній справі. Наприклад, ухвала суду касаційної чи наглядової інстанції включає роз’яснення змісту норми до мотивувальної частини правозастосовного акта. Юридична чинність актів нормативного й казуального тлумачення і сфера їх поширення різні. Про акти казуального тлумачення можна говорити як про такі, що певним чином набувають обов’язкової значущості для конкретної справи, певних суб’єктів права, але мають певний вплив і на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень з усіх аналогічних юридичних справ. Саме цією обставиною завжди була обумовлена головна причина, яка пояснює необхідність оприлюднення рішень з конкретних судових справ у офіційних виданнях. У таких рішеннях містяться зразки розуміння законів, які мають у певному розумінні обов’язкове орієнтуюче значення для широкого кола правозастосовників. Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою прояву (усні та письмові); за суб’єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб); за формою (назвою) документа (постанови, рішення, ухвали, роз’яснення, висновки тощо). Наприклад, згідно зі ст. 62 Закону України “Про Конституційний Суд України” Конституційний Суд дає висновки “з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України”. § 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту Результати тлумачення за обсягом залежать від співвідношення дійсного змісту правової норми і її буквального змісту. За названим критерієм існує три види тлумачення: адекватне (буквальне), поширювальне (розповсюджувальне) та обмежувальне. Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли зміст правової норми повністю збігається з її буквальним змістом (зовнішнім виразом певної норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим в статті нормативно-правового акта й не має якихось труднощів в розумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний та ін.). Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України “Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України”. Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному текстовому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в Кримінальному кодексі України, поняття підприємництва в Законі України “Про підприємництво” та ін. Неприпустимо поширювально чи обмежувально тлумачити наведені у відповідних законах терміни, якщо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції. Поширювальне й обмежувальне тлумачення пов’язане передусім з тим, що одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст. Це викликає необхідність одночасного застосування і систематичного способу тлумачення норм права. Крім того, іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з точки зору законодавчої техніки, що ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав законодавець у текст нормативно-правового акта. Суб’єкт тлумачення лише розкриває цей зміст, дійсний обсяг волі законодавця й робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування тлумачної норми до конкретних життєвих обставин, випадків. Поширювальне тлумачення — це такий вид тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, Кримінальний кодекс України перелічує обставини, що пом’якшують відповідальність особи, але цей перелік обставин не є вичерпним, оскільки при призначенні покарання суд може враховувати й інші обставини, що пом’якшують провину. В ньому поширювально тлумачаться незавершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуються словами ”і т. ін.”, ”та інші”, ”та в аналогічних випадках”, ”і в інших випадках, передбачених законодавством”. Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Підставою обмежувального тлумачення є дія спеціальної або виняткової норми, яка робить виняток з більш загальної норми. У даному випадку застосування систематичного способу тлумачення норми дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно зі ст. 7 Закону України “Про Всеукраїнський та місцеві референдуми” в референдумах ”мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на території України…”. Але текст ч. 3 ст. 7 названого закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб’єктів, які мають право участі в референдумі, та певні можливості її застосування (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними). Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якої галузі законодавства завдяки тому, що ці норми є загальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме тому звужують буквальний зміст їх текстового виразу. Наприклад, стаття Особливої частини Кримінального кодексу України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за розбій. Але аналіз відповідних норм Загальної частини Кримінального кодексу України приводять до висновку, що суб’єктом даного злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини Кримінального кодексу України. Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або обмежувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поширювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлумачення незавершених переліків; поширювального тлумачення положень, які є винятком з загального правила. Суб’єкт, який має на меті з’ясувати для себе чи роз’яснити зміст норми в повному обсязі завдяки тлумаченню, використовуючи всі способи та прийоми тлумачення, не змінює, не звужує й не поширює, а тільки встановлює, пояснює й роз’яснює смисл правового припису. Розділ ХХVІ. ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК § 1. Поняття законності як багатоаспектного суспільно-правового явища. Законність і демократія Категорія “законність”, що посідає одне із провідних місць в теорії права, є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем. Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов’язку) виконувати норми права, що свідчить про її органічний, нерозривний зв’язок з правом як системою норм і принципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає правові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб’єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття назад і лише згодом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загальної обов’язковості права. Однак однієї вимоги виконання права для характеристики законності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це додержання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утвореннями, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійснювати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здійснювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснення таких дій; якщо закон (норма права) надає суб’єктам суспільних відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, законність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин нормі права (закону), є певною мірою синонімом правомірної поведінки. В умовах демократичної правової держави законність передбачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Так, категорія “законність” повинна відображати не тільки процес виконання, додержання правових законів, а й їх видання, тобто процес законотворчості. Єдність цих процесів у літературі знаходить своє вираження в терміні “правозаконність”. На видання правових за змістом та формою законів і на їх суворе дотримання, неухильне виконання суб’єктів суспільних відносин спрямовує принцип законності. Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу він являє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин у сфері як правотворчості, так і правореалізації. Зміст принципу законності становить система більш конкретних вимог: загальності законності, що означає обов’язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства права і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об’єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; незалежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо. Ці вимоги законності у свою чергу конкретизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулювання поведінки суб’єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності. Деякі з цих вимог адресуються безпосередньо до діяльності законодавчих органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до потреб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гуманізму, справедливості, невід’ємних прав і свобод людини, що забезпечує їх правовий характер. Інші вимоги законності характеризують процес реалізації права, наприклад, правильне застосування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права, додержання правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності тощо. Історично принцип законності з’являється разом з демократією як формою здійснення політичної влади і дістає подальшого розвитку в умовах формування громадянського суспільства, демократичної правової держави. Раніше законність не вимагала оцінки правомірності діяльності держави при здійсненні правоустановлення. Тому законними досить часто визнавались і ті дії по виконанню таких законів, які були узаконеним свавіллям, проявом беззаконня панівної еліти. Встановлення і розвиток демократії обумовили перетворення вимоги дотримання законів на такий загальний принцип законності, який є незаперечним і не знає винятків ні для кого, в тому числі держави та її органів. Отже, не повинні визнаватися законними нормативні акти, спрямовані на узаконення свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якої б “правової” оболонки набувало. Основою правозаконності може бути лише правовий закон. Особливістю дії принципу законності є його поширення як на правову, так і неправову сферу (там, де здійснюються фактичні дії). У правовій сфері організуючий вплив принципу законності зводиться до запровадження такого порядку дій, у процесі якого правоустановлюючі органи, і передусім законодавець, видавали б правові за формою і змістом нормативно-правові акти і забезпечували б їх адекватну реалізацію. У неправовій сфері вимога принципу законності зводиться до дій різних суб’єктів, які не суперечать законам. Так, політичні партії та інші громадські утворення при прийняття своїх програм, статутів неправового характеру не повинні включати до них положення, які б порушували права і свободи їх членів, проводити таку політику, яка б створювала загрозу існуючому конституційному ладу. Законність, як принцип, здатна виступати всезагальним організуючим засобом всієї системи суспільних відносин і не може тому вважатися принципом тільки права, Конституції, державної діяльності, політичної системи, поведінки громадян. Все перелічене — окремі форми прояву принципу законності. Законність як принцип лежить у сфері вимог, що виступають умовами визнання правомірності чи неправомірності дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Для визначення змісту законності на рівні фактичного здійснення її вимог вона характеризується як “метод ” або “режим”. Законність як метод державного керівництва суспільними процесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових законів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямовані на розроблення і прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового закону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо). Як метод державного керівництва суспільством законність означає, що органи держави і посадові особи діють виключно правовими засобами, не виходять за межі своєї компетенції, додержуються правових процедур. З цих позицій метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організованого суспільства, саме від характеру дій органів держави і посадових осіб безпосередньо залежить встановлення в країні режиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу і її органи (ст. 6, 19, 116, 119, 147 та ін.). Текст присяги, яка передбачена Конституцією і складається представниками вищого ешелону влади — Президентом, народними депутатами, — включає обов’язок додержуватись Конституції України і законів України (ст. 79, 104). Законність як суспільно-правовий режим є правомірною діяльністю не тільки носіїв влади, а й громадян та їх об’єднань. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію особи з державою та її органами, панування права і закону у відносинах між ними, процес реального фактичного втілення її вимог у поведінку суб’єктів суспільних відносин. Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному виконанні, додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями. Значення режиму законності найбільш повно розкривається у її співвідношенні з демократією. Демократія і законність виникають у різну історичну добу. Якщо законність — ровесниця права і держави, то демократія — дітище Нової історії. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування особистості і суспільства, сили права над силою держави. Паралельно з розвитком демократії законність стає невід’ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку. Більш конкретно взаємодія законності і демократії проявляється у їх взаємовпливові. Вплив демократії на законність відбувається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демократичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному виконанню і додержанню усіма суб’єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності громадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов’язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія передбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, народу, що логічно тягне за собою виникнення правового обов’язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в межах права; по-четверте, за своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спричинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя. У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного режиму, оскільки: законність — це умова ствердження демократії як самостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правовими рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності; законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства; законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адекватного вираження в них волі населення, його окремих груп; законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя. § 2. Функції законності Законність як соціально-правове явище має певне функціональне навантаження. Функції законності — основні напрямки її впливу на суспільні відносини, що виражають її сутність та соціальне призначення і здійснюються через дії (поведінку, діяльність) їх суб’єктів. Основною з функцій є регулятивна, зміст якої полягає в орієнтації всіх учасників суспільних відносин на здійснення правомірних юридично значущих дій (поведінки, діяльності) в окремих сферах суспільного і державного життя. На відміну від регулятивної функції права, що полягає у визначенні напрямків його впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, регулятивна функція законності полягає у визначенні конкретного обсягу та змісту їх дій у сфері як прийняття, так і реалізації права. Особливість регулятивної функції законності виявляється в тому, що її здійснення не виключає необхідності дій суб’єктів права і поза межами реалізації конкретних норм права. Це стає помітним у процесі правореалізації при подоланні прогалин у праві, коли індивідуально-правове рішення може прийматись органами держави на підставі духу та принципів законодавства. У такому випадку пряма дія принципу законності замінює відсутню норму права. Важливе місце в системі функцій законності посідає функція забезпечення верховенства закону. Всі правові форми діяльності держави — правотворчість, правозастосування, правоохоронна, проведення контрольно-наглядової діяльності та інші, спрямовані на її здійснення. У процесі здійснення законотворчості повинен бути забезпечений правовий характер законів і відповідність їм усієї системи підзаконних правових актів. У процесі правозастосування ця функція має здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів. При розбіжності між законом і Конституцією або між законом і підзаконним нормативно-правовим актом законність вимагає застосовувати норму Конституції і закону. При впливі на волю і свідомість суб’єктів — носіїв державно-владних повноважень — законність є могутньою перешкодою на шляху можливих відхилень поведінки суб’єктів суспільних відносин від змісту правових законів, протистоїть таким негативним явищам, як правовий нігілізм та популізм. Законності властива функція правової соціалізації людини, поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості. Процес правової соціалізації, надзвичайно широкий за змістом і різноманітний за формами, відбувається завдяки різним впливам на свідомість людей: виховній ролі права, участі населення в законотворчій роботі, здійсненню правосуддя тощо. Йдеться про формування соціоправової особистості громадянина, свідомості якого притаманна певна сукупність рис, що мають забезпечити правомірну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях. Це такі риси, як законослухняність, що спирається не на страх перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомленні його справедливості і правомірності; віра в судовий захист своїх свобод, прав і т. ін. Повага до закону повинна стати елементом генетичної пам’яті й передаватися від покоління до покоління. Для цього слід навчити населення ідентифікувати себе із своїми правами, свободами, обов’язками, позбавитися почуття залежності від влади, яка “все може”. Законності властива функція гуманізації суспільних відносин. Вона випливає з тісного зв’язку між вимогами права і моралі при провідній ролі останньої. Діючи відповідно до принципів законності, держава, її органи, посадові особи повинні сприяти формуванню в людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку держави. Таким чином, виробляється позитивне ставлення до влади, а реалізація законів, які вона видає, набуває природного характеру. Вимагаючи таким чином відповідної поведінки в рамках закону, режим законності сприяє виникненню в людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм при вступі їх у будь-які контакти, при сумісній діяльності. Повага до закону формує у громадян почуття непримиренності до свавілля, беззаконня, насильства, хоч би під якими гаслами вони проголошувалися. Дія функції законності в оцінці політично значущих дій дає критерій для оцінки дій суб’єктів політичної діяльності, яка здійснюється ними як у власне правовій сфері, так і поза її межами; для оцінки дій правлячої еліти, яка веде боротьбу за зберігання за собою права на здійснення державної влади під час гострих політичних криз; для оцінки дії по заснуванню нової суверенної держави та ін. Виконання законністю цієї функції має велике значення для легалізації політичної влади в особі її державних органів. Додержання законності є основним критерієм визнання державними органами прав і свобод людини, усвідомлення вимог соціальної справедливості, гарантування особистої безпеки громадян, демократичних за змістом та формою способів узаконення державної влади. Політичні сили, які борються за оволодіння державною владою, повинні додержуватись правових процедур по переходу влади із одних рук в інші; забезпечувати верховенство і правління законів у всіх сферах суспільно-політичного життя. З прийняттям нової Конституції 1996 року постало завдання визначення функцій конституційної законності, які проявляються у сфері конституційно-правових відносин. Необхідність цього зумовлена тим, що, як відомо, конституційна законність становить ядро усього режиму законності, який існує в країні. § 3. Поняття правопорядку Поняття “правопорядок” є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії “право”, “законність”. Стаття 19 Конституції України передбачає, що “правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”. Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності. Подібна дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна “порядок”, який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, економічний, інформаційний та інший порядок. Правопорядку притаманний ряд ознак, рис, які відокремлюють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадського порядку тощо. 1. Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин. У цій правовій якості він, по-перше, виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми; по-друге, правовими засобами стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої. 2. Правопорядок — є правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб’єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв’язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури регулювання. Норми права містять проект упорядкованості, організованості взаємовідносин суб’єктів права в тій чи іншій сфері правової регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава. 3. Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин, наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя. В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат) правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог законності. 4. Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний правовий стан упорядкованості і організованості суспільних відносин складається не поза, а поза волею учасників правопорядку. Без вольових правомірних дій суб’єктів суспільних відносин правопорядок не може ні виникнути, ні функціонувати. 5. Правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем. Суспільно-правовим — оскільки норма права генетично пов’язана із життям суспільства, є по суті його породженням; державно-правовим — оскільки держава як публічна політична організація визнає і захищає вироблені суспільством норми права. Правопорядок об’єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми, їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і відносини по організації та функціонуванню державної влади (сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в його рамках; з другого — держава є умовою правопорядку, оскільки це владна політична організація, яка здатна охороняти (захищати) правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною ознакою правопорядку. Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечення нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту. Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст. Першим структурним елементом правопорядку є його суб’єкти — численні учасники з їх різним функціональним навантаженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприємства, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб’єктом правопорядку, всі вони повинні бути визнані державою суб’єктом права. Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації, вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяльність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є реальними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії сприяють правопорядку, неправомірні (незаконні) — його руйнують. Конституювання правопорядку здійснюється у двох напрямах: додержання і виконання вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізація здійснення і виконання суб’єктивних прав і обов’язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями. Третім структурним елементом правопорядку є правові відносини. Сам правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначальною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод. Правопорядок, як уже зазначалося, існує один і він є єдиним у країні. Двох правопорядків у державі не може бути. Це аксіома. Однак класифікація єдиного порядку на окремі види можлива і необхідна. Вона обумовлюється наявністю в ньому різних рівнів упорядкування, організованості, врегулювання суспільних відносин. 1. За територіальною сферою поширення, або за масштабністю, можна виділити правопорядок у межах держави (країни) в цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб’єктів федерації, автономних державних утворень), адміністративно-територіальних одиниць — міст, районів, областей та ін. 2. Залежно від впливу права, його структурних частин на процес формування правопорядку можна виокремити загальний, галузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок виникає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обсягом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком за територіальною ознакою. Галузевий порядок складається на підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий, цивільно-процесуальний та ін.). Спеціальний (інституційний) виникає на підставі реалізації окремих інститутів права. 3. Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ускладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладнений має місце при детальній регламентації порядку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-процесуальній, арбітражно-процесуальній та ін.). Проста або спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інститутів адміністративного, сімейного та інших галузей права. 4. За ступенем правової оформленості розглядають порядок, який виникає на підставі реалізації норм права, безпосередньо виданими (установленими) органами державної влади, і порядок, який виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін. Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утворення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості. § 4. Співвідношення права, законності і правопорядку. Громадський порядок і правопорядок Співвідношення між поняттями “право”, “законність” і “правопорядок” характеризується наявністю між ними складних і багатоманітних зв’язків, високої ступені їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого. Однак ці категорії не повинні ототожнюватись. Усі вони посідають свої самостійні провідні місця (“ніші”) в категоріальному рядку теорії права. З’ясувати співвідношення між ними означає вказати на їхні спільні та відмінні риси. Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі: єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини; належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію принципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу; здатність бути правовою основою і водночас засобом функціонування державної влади і демократії, забезпечувати посилення державності; можливість виступати провідниками принципів верховенства права і закону у всіх сферах суспільного життя, бути гарантом розбудови правової держави, формування громадянського суспільства тощо. Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумовлюються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання. 1. Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні суспільних відносин: право як об’єктивне явище являє собою систему норм і принципів у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності суб’єктів суспільних відносин; законність — це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин; правопорядок — фактичний стан суспільного і державного життя суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про взаємозв’язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них. 2. Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є суспільні відносини — матеріальна сила, яка його породжує, а формою — закон або інший правовий акт; для законності джерелом є правомірна поведінка суб’єктів суспільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві, так і в законності, що є основою його формування і розвитку як державно-правового явища. 3. Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини, інтереси і волю, надає їм, таким чином, спеціальної форми; законність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку. 4. Розрізняються вони за обсягом свого суб’єктивного складу: суб’єктами права є кожна людина — як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб’єктивний склад правопорядку. Суб’єктивний же склад законності включає в себе тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких здійснюється правопорядок. 5. Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні правової матерії: право — це початок її існування; законність — це рух; правопорядок — кінцевий результат. Іншими словами, право — це система норм і принципів; законність — це процес реалізації норм права; правопорядок — це реалізоване право, втілення його приписів у життя на підставі вимог законності. 6. Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є їхнє функціональне навантаження: головна функція права полягає у створенні основи правопорядку; головна функція законності — у його встановленні та підтримці, а функція правопорядку — в тім, щоб бути показником ступеня досягнення поставлених цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб’єктів соціального спілкування. Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує певного громадського порядку — стану упорядкованості, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних принципів і норм, які об’єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпечення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охорони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств суспільства; гарантування якісних соціально-економічних умов життя соціуму. Громадський порядок — це форма зміцнення та охорони основ суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім’ї, суспільства в цілому, державності. Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об’єктивно покликаний протистояти факторам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного порядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпеку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспільства — соціальними групами, класами, націями, етносами тощо. Громадський порядок складається внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різноманітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм та принципів є неспівпадання їх між собою як за змістом, так і за способами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо. У системі громадського порядку особливе місце посідає правопорядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних началах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку. Громадський порядок і правопорядок характеризуються рядом спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виникають фактично як результат реалізації соціальних норм; мають вольовий та нормативний характер і т. ін. Водночас вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм — традицій, моралі, права, звичаїв тощо, правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспільних відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок. Різняться вони між собою і за часом свого виникнення: громадський порядок складається ще в період первісно-суспільного ладу, правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державною, законністю, а також залежно від різних способів їх забезпечення. Суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом, а правопорядок поряд — з організаційними, виховними заходами — ще й силою державного примусу. Громадський порядок і правопорядок перебувають у взаємоз’язку, впливають один на одного. Як складова частина громадського порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості правової регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації правових норм. У свою чергу загальний стан громадського порядку, його атмосфера впливає на процес виконання правових норм, а отже, і на функціонування правопорядку. Подеколи держава бере на себе обов’язок гарантувати примусовою силою додержання суспільного порядку. З цією метою в адміністративному і кримінальному законодавстві поняття “громадський порядок” використовується у вузькому розумінні — як система відносин, що складаються у громадських місцях на основі всієї системи соціальних норм. Йдеться про охорону особистості і прав громадян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в громадських місцях — вулицях, зонах відпочинку, транспорті, культурних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку в цьому разі встановлюється юридична відповідальність. Так, ст. 295 Кримінального Кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують громадянському порядку; ст. 296 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за хуліганство — дії, які грубо порушують громадянський порядок. § 5. Гарантії законності і правопорядку Гарантії законності і правопорядку — це сукупність об’єктивних і суб’єктивних умов та спеціальних засобів (заходів), спрямованих на забезпечення та охорону (захист) режиму законності і правопорядку. Гарантії законності і правопорядку поділяють на загальні і спеціально юридичні. До загальних гарантій слід віднести економічні й політичні фактори та умови, що мають об’єктивний характер, існування яких забезпечує додержання законності і існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку суспільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійснюється правове регулювання. На процес реалізації вимог законності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Негативно, наприклад, на стан законності і правопорядку впливає політична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, розквіт бюрократизму і т. ін. Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм владності і економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як зростання загальнонаціонального доходу і на цій основі — матеріального благополуччя кожної людини. Матеріально забезпечена людина, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу захищаються режимом законності і правопорядку. Політичні гарантії — це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Законність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку. Серед політичних гарантій головна роль відводиться наявності сильної державної влади. Поняття “сильна державна влада” означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парламентаризм, верховенство права і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме тому вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію правових за змістом законів та інших нормативно-правових актів, гарантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами. Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід визнати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх матеріальне благополуччя, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціальноспрямовані заходи держави, благочинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають антиправові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок — соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспільстві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку. Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки, про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією порядку є також наявність достатньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нормативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення необхідні організація пропаганди, створення чіткої системи виховання у громадян почуття відповідальності, права і законності, створення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні заклади, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями. Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності і правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Крім того, юридичні гарантії закріплюються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі правових приписів, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально “працювали”, фактично здійснювались. Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи. Правовими умовами об’єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабільність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечностей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення. Юридичною гарантією є і така правова умова суб’єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та правозастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забезпеченні стабільності і міцності правопорядку. Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. Їх основу становить закріплений у законі обов’язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об’єднань суворо додержуватись і виконувати закони. Велике значення серед правових гарантій законності і правопорядку мають конституційно-правові засоби — принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особлива роль у забезпеченні верховенства Конституції належить Конституційному Суду. Важливе місце серед них належить праву на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Конституції “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. На захист прав і свобод людини спрямований Інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів в міжнародних організаціях, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту. До організаційно-правових заходів як виду юридичних гарантій законності належить діяльність суб’єктів правоустановлюючих повноважень, спрямована на удосконалення законодавства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів. У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на основі законів, вони спрямовані на забезпечення законності в реальних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб’єктами права, на ліквідацію допущених правопорушень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо). Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійсненню правосуддя — діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб’єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, арбітражними судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судовими органами організаційно-правові заходи захисту прав суб’єктів — це, з одного боку, і заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб’єктів, чиї права порушені, і водночас — заходи судового контролю. У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження, спрямоване на адресу потенційних правопорушників, і попередження самого правопорушника. Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи, спрямовані на відновлення порушених прав громадян і організацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою самих суб’єктів порушених прав — їх скаргами, заявами. До таких заходів належать: 1) примусове виконання юридичних обов’язків (стягнення за рішенням суду аліментів, податків та ін.); 2) усунення перешкод у здійснюванні права (відміна незаконного рішення, яке перешкоджає здійсненню права); 3) відновлення попереднього стану, яке існувало до порушення права (наприклад, поновлення незаконно звільненого з роботи); індивідуально-правовий припис здійснити певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у користуванні суб’єктивними правами, відшкодування нанесеної шкоди та ін.). До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль. Контрольні функції за політичними партіями представницьких органів, за діяльністю органів виконавчої влади здійснюють також громадські організації. Важливими організаційно-правовими заходами є профілактика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення. Розділ ХХVІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН § 1. Поняття правового регулювання Необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, природного добору, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце у якій посідає правове регулювання. Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (морального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб’єктів, встановленні ідеальних моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного дотримання ними даних установлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин. Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна специфіка, воно має низку тільки йому властивих ознак. Однією з них є тісний зв’язок правового регулювання з державою. Саме держава в особі її уповноважених органів відповідно до закономірностей розвитку суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, задачі, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань. Держава засновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, застосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захисту його інтересів. Завдяки цьому правове регулювання набуває таких не завжди характерних іншим видам соціального регулювання рис, як всезагальність, обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість. Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній природі правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних але водночас і таких, що діють узгоджено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін. Наприклад, реалізація юридичних приписів, що встановлюють покарання за правопорушення, відбувається не інакше як через охоронні правовідносини, які виникають на підставі зазначених приписів при наявності фактів правопорушень між особами, що їх скоїли, та компетентними органами держави. У свою чергу, ці правовідносини обумовлюють прийняття різних правозастосовчих актів (а саме: вироків суду, постанов зі справ про адміністративні правопорушення та ін.), які покладають на правопорушників обов’язок понести передбачену законом міру юридичної відповідальності. У кожному випадку врегулювання конкретних вчинків, актів поведінки людей ці і деякі інші юридичні явища виступають відносно даної мети як єдина система, цілісний комплекс тісно пов’язаних між собою правових засобів. Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результативністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на досягнення чітко позначеного в нормах права соціального результату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього способів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки правових суб’єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішувати поставлені завдання. Правове регулювання не слід ототожнювати з більш масштабним явищем — правовим впливом, що охоплює і саме правове регулювання і ті прояви дії права, які безпосередньо не пов’язані з виконанням його прямого призначення в суспільстві — визначенням вираженої назовні поведінки соціальних суб’єктів. Так, право здійснює поряд з правовим регулюванням виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей. Нетотожність правового регулювання і правового впливу знаходить свій вияв і в тому, що на відміну від системного характеру правового регулювання, яке реалізується, як уже було зазначено, шляхом взаємодії різноманітних юридичних засобів, джерелами правового впливу можуть виступати і окремо взяті юридичні явища, наприклад норми права, індивідуальні правові акти і т.ін. Процес правового регулювання є тривалим у часі і розпадається на кілька відносно самостійних етапів (стадій). У змістовому плані розмежовують стадії правової регламентації суспільних відносин і дії права. У функціональному аспекті розрізняють стадію формування нормативної основи правового регулювання, стадію встановлення правових відносин, а також стадії застосування та реалізації правових норм. Більш детально структура правового регулювання буде розглянута далі. Попередньо ж зауважимо, що правове регулювання не завжди проходить всі перелічені етапи, оскільки деякі норми права мають дещо спрощений механізм своєї реалізації. Правотворча діяльність державних органів, наділених повноваженнями у формулюванні правових приписів, є важливим, але не єдиним джерелом права. Тому і правове регулювання не є монополією держави, хоча саме вона зараз забезпечує юридичне опосередкування переважної більшості соціальних зв’язків. У відповідних межах та в певних сферах суспільних відносин у його здійсненні беруть участь й інші суб’єкти, у тому числі громадські об’єднання, комерційні організації, трудові колективи. Причому, у зв’язку з помітним посиленням на сучасному етапі розвитку суспільства об’єктивних тенденцій до подальшої диференціації, ускладнення соціального життя, що унеможливлює управління суспільними справами тільки в централізованому порядку, значення правового регулювання, здійснюваного на цьому рівні, щодалі зростатиме. Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не на всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв’язки, які входять до предмета правового регулювання. Під предметом правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об’єктивно потребують такого упорядкування. Визначення фактичного складу предмета правового регулювання пов’язане з необхідністю врахування низки обставин. По-перше, правове регулювання є прийнятним тільки для вольових суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо обирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки. По-друге, специфіка цього виду соціальної регуляції не дозволяє застосовувати його до тих сторін суспільного буття, що не піддаються зовнішньому контролю. Право не здатне (і не повинне) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань. По-третє, оскільки правове регулювання базується здебільшого на нормативній основі, воно є найбільш ефективним для досить сталих, повторюваних, типових суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у правових приписах. По-четверте, правове регулювання повинне застосовуватися лише до тих соціальних відносин, що мають певну суспільну значущість і (або) не можуть без цього нормально розвиватися і функціонувати. У зв’язку з цим недоцільно поширювати юридичну регламентацію на відносини, належна упорядкованість і розвиток яких забезпечується за рахунок інших соціальних регуляторів (звичаїв, моральних, корпоративних, релігійних норм). По-п’яте, правове регулювання не придатне для визначення характеру особистих стосунків людей, таких як кохання, дружба та деякі інші. Розглянуті чинники мають об’єктивну природу. Однак існують і деякі суб’єктивні (або суб’єктивно-об’єктивні) фактори, що впливають на обсяг відносин, які регулює право. Найзначнішими серед них є стан загальної і правової культури населення, рівень розвитку правової науки і юридичної техніки, ефективність юридичної практики тощо. § 2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим Право регулює вельми неоднакові за змістом, складом учасників, підставами виникнення змінення та припинення суспільні відносини. Через те природно, що кожна з однорідних груп таких відносин (цивільних, кримінальних, трудових та ін.) об’єктивно вимагає особливих підходів до їхнього врегулювання. Крім того, хоча і меншою мірою, обрання певних засобів регулятивного впливу залежить від цілей, які ставить перед собою держава (суспільство) на різних етапах свого існування. Наприклад, правове регулювання відносин власності в нашій країні нині докорінно відрізняється від правових форм їхнього упорядкування, що застосовувалися в радянський період. Перелічені чинники, а також характер політичної і правової систем суспільства, його історичні, культурні традиції та деякі інші обставини обумовлюють у кожному випадку обрання досить специфічних способів, методів та типів правового регулювання. Під способами правового регулювання розуміють вихідні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами або суб’єктивними юридичними обов’язками. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов’язання та заборони. Дозвіл полягає в наданні особі суб’єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки. Наприклад, стаття 27 Кодексу про шлюб та сім’ю України містить дозвіл подружжю укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди. Зобов’язання і заборони, у свою чергу, знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб’єктивних юридичних обов’язків активного (таких, що спонукають до дій, приписаних нормами права) та пасивного змісту (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). Так, стаття 97 Кримінально-процесуального кодексу України зобов’язує прокурора, слідчого, орган дізнання чи суддю приймати заяви та повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини. Стаття 6 Житлового кодексу Української РСР забороняє використання житлових приміщень не за призначенням. На відміну від дозволів зобов’язання і заборони не передбачають можливості відхилення адресатів правових норм від запропонованих ними варіантів поведінки. Поряд з основними існують і допоміжні способи правового регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійного інструментального значення і застосовуються разом з основними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії. Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості дають уявлення про конкретні методи правового регулювання. Якщо в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов’язків, обмежується ініціатива суб’єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про правопорушення тощо), то правове регулювання базується на імперативному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддаються юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різноманітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов’язки, то правове регулювання засновується на диспозитивному методі. У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб’єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов’язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропонування, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочувальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб’єктів різноманітних пільг, переваг, винятків з обов’язків (наприклад, звільнення окремих категорій підприємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін. Характеристика типів правового регулювання пов’язана з висвітленням його найважливіших засад, тих, що лежать в основі здійснюваного правом впливу як такого, що їх упорядковує, на суспільні відносини — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних заборон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регулювання: загальнодозволений і спеціально дозволений. При загальнодозволеному типі правового регулювання можливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така заборона не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не суперечить сутності і принципам права, меті і завданням правового регулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом. При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне положення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми поведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьому разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом. Неважко помітити, що й при загально- й при спеціально дозволеному типі правового регулювання в ньому використовується своєрідний юридично-технічний прийом, який полягає у встановленні загального правила (дозволу або заборони) з наступним введенням винятків з нього. Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регулювання не може бути довільним. Зокрема там, де більш важливим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва) правове регулювання повинне засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рівень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері державного управління), обирається спеціально дозволений тип правового регулювання. Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання дають уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії, як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як “правовий режим”. Під правовим режимом розуміють певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих правових режимів досить великий — від “жорстких” до відносно “м’яких”. Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов’язаних з реалізацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впливу, а домінуючими способами регулювання є зобов’язання і заборони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилежний за його спрямованістю комплекс правових засобів. § 3. Види правового регулювання Правове регулювання є досить складним, багатогранним явищем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особливостей формування, задіяних у цьому процесі юридичних засобів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децентралізоване правове регулювання. Нормативне правове регулювання реалізується за допомогою норм права, об’єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного регулювання притаманні такі ознаки: поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на заздалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду; адресування персонально невизначеному колу суб’єктів; встановлення нових загальних прав та обов’язків. Індивідуальному правовому регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному правовому регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування відносин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються ad hok (тобто лише для даного випадку) і не є обов’язковими для інших аналогічних ситуацій. Як правило, індивідуальне правове регулювання засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих умов їхньої дії. Разом з тим, інколи, індивідуальне регулювання може набувати і самостійного значення. Наприклад, у разі виявлення прогалин у законодавстві і необхідності застосування такого способу їх подолання, як аналогія права, індивідуальні правові акти постають в якості первинних засобів правового регулювання. Найпоширенішими актами індивідуального правового регулювання є рішення та вироки судів за результатами розгляду окремих юридичних справ, різноманітні приписи правозастосовчого характеру адміністративних органів (наприклад, рішення виконкому місцевої ради про виділення громадянину земельної ділянки під будівництво житлового будинку, наказ ректора про виключення студента з інституту за порушення навчальної дисципліни) і т. ін. Слід зазначити, що розглянуті види правового регулювання взаємно доповнюють один одного. Зокрема завдяки їхньому комбінуванню компенсуються недоліки як нормативного (абстрактність, віддаленість від фактичних відносин), так і індивідуального правового регулювання (мінливість, значний простір для проявів свавілля, суб’єктивізму). Поділ правового регулювання на централізоване і децентралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне. Централізоване правове регулювання здійснюється державними та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб’єктів, на які воно поширюється, оскільки не передбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресованих ним правових норм та індивідуальних правових приписів. Типовим прикладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, системи податків та інших обов’язкових платежів до бюджету. Децентралізоване правове регулювання поділяється на координаційне і автономне. Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в самостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб’єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов’язковими) тільки для сторін даних відносин. Координаційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що потребують додаткової правової регламентації (інколи така можливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на централізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечуватися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, арбітражного суду тощо) з метою застосування до їх порушників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного трудового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкретизуються взаємні права і обов’язки зазначених осіб. Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб’єктів. Автономне регулювання виконує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правового регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов’язане з реалізацією правового принципу “дозволено все, крім того, що не заборонено”, коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб’єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає, хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, власник земельної ділянки здатний сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників. § 4. Механізм правового регулювання Правове регулювання засновується на складній взаємодії майже всіх правових явищ, які розглядалися в попередніх розділах підручника: правової свідомості, принципів права, правових норм, актів їхнього тлумачення і застосування, юридичних фактів, правових відносин, суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, актів реалізації юридичних норм, правової культури, законності і т. ін. Для відображення характеру зв’язків між цими явищами, що виступають як своєрідні засоби (форми) вирішення завдань правового регулювання, висвітлення функціонального призначення кожного з них у цьому процесі, у правознавстві використовується така категорія, як механізм правового регулювання. Механізм правового регулювання (МПР) може бути визначений як система послідовно організованих юридичних засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання. МПР має свій склад, до якого входять вищезазначені юридичні засоби, і структуру — способи їхнього поєднання між собою, певну послідовність обов’язкових і факультативних стадій МПР, що в цілому збігаються з відповідними стадіями правового регулювання. Як правило, правове регулювання починається з формування нормативної основи МПР. Нормативна основа МПР має значення вихідного елементу, так би мовити, генератора МПР, оскільки саме від неї розгортається ланцюг всіх інших юридичних явищ, задіяних у цьому процесі. На даному етапі уповноважені суб’єкти формулюють (санкціонують) і викладають у різних правових джерелах (нормативно-правових актах, нормативних правових договорах та ін.) юридичні норми — правила поведінки людей загального характеру, в яких визначаються дозволені і необхідні правові форми взаємодії учасників суспільних відносин, а також конкретні обставини (юридичні факти), що обумовлюють зміни в їхньому правовому положенні. Власне “запуск” МПР пов’язаний з моментом введення в дію правових норм, прийнятих на попередньому етапі. Залежно від того, в яких саме правових джерелах дістали закріплення відповідні юридичні приписи, ця процедура може дещо відрізнятися. Зокрема закони (якщо спеціально не встановлений інший порядок) вступають у дію через десять днів з моменту офіційного оприлюднення, нормативно-правові акти уряду — одразу після оприлюднення тощо. Загальне ж правило, якого слід дотримуватися при цьому — і воно чітко сформульоване в статті 57 Конституції України, — полягає в тому, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у встановленому порядку. Недодержання вказаної вимоги є підставою для визнання таких нормативних правових актів нечинними. Слід зазначити, що вже на першій стадії МПР право здатне впливати на характер відносин між соціальними суб’єктами через нормативне визначення їхнього правового статусу. Так, для переважної більшості осіб самої лише заборони в законі певної поведінки (у прямій або ж в опосередкованій формі — через встановлення покарання за її суспільно шкідливі прояви) достатньо, щоб утримуватися від неї. І тільки в разі, коли заборона порушується, правове регулювання продовжується з використанням інших юридичних засобів. На цій же стадії МПР на доповнення до правових норм інколи підключаються і такі юридичні засоби, як акти тлумачення правових норм (інтерпретаційні акти), необхідність у яких обумовлюється, з одного боку, загальним характером правових приписів, що інколи ускладнює їх однакове розуміння, а з другого — недоліками, яких припускалися на етапі юридичної регламентації суспільних відносин. До найпоширеніших в Україні офіційних інтерпретаційних актів, що роз’ясняють окремі положення діючих нормативно-правових документів, належать зараз Постанови Пленумів Верховного Суду України та колишнього СРСР (у тій їх частині, що не суперечать законодавству України), роз’яснення та інформаційні листи Вищого Арбітражного Суду України з питань вирішення судами деяких категорій юридичних справ, акти Конституційного Суду України, прийняті у зв’язку з тлумаченням відповідних статей Конституції України. Перехід до наступної стадії МПР пов’язаний з виникненням між суб(єктами права за наявністю, передбачених правовими нормами юридичних фактів індивідуалізованих правових зв’язків — правовідносин, сторони яких наділяються суб’єктивними юридичними правами і обов’язками. На даному етапі дії МПР забезпечується деталізація, уточнення на рівні конкретних осіб загальних моделей їхніх стосунків, зафіксованих у юридичних нормах. Встановлення правових відносин дозволяє їх учасникам розпочати безпосереднє здійснення програм поведінки, що становлять зміст реалізації правових норм. Ще однією стадією МПР є застосування норм права. Правозастосування може як передувати стадії виникнення правовідносин, так і відбуватися після неї. У першому випадку застосування правових норм має оперативно-виконавчий характер, тобто правозастосовчі акти, що при цьому приймаються, відіграють роль юридичних фактів яких бракує для встановлення правових відносин. Наприклад, акт державної реєстрації шлюбу в органах РАГСу є однією з необхідних умов започаткування між подружжям шлюбних правовідносин. У другому випадку правозастосовча діяльність служить додатковим забезпечувальним фактором реалізації сторонами правовідносин належних ним юридичних прав та обов’язків (зокрема в разі спору між їх учасниками або ж відмови особи — носія юридичного обов’язку від його добровільного виконання). Дві останні з розглянутих стадій МПР (виникнення правовідносин та застосування правових норм) не є обов’язковими. Правове регулювання може здійснюватися і без встановлення правових відносин. Саме таким чином, як це було показано раніше, відбувається в багатьох випадках правове регулювання, спрямоване на обмеження (заборону) певних видів поведінки, а також забезпечується реалізація юридичних норм, здійснення яких одними суб’єктами не потребує обов’язкових кореспондуючих дій з боку інших осіб (як, наприклад, норми статті 35 Конституції України, що закріплює право кожного на свободу світогляду і віросповідання). Так само ж і необхідність у правозастовчій діяльності державних та інших уповноважених державою органів існує не завжди, а лише тоді, коли внаслідок складної структури правових відносин, неможливості їх функціонування без втручання правозастосовчих органів або ж виняткової важливості деяких соціальних зв’язків для суспільства є доцільним встановлення безпосереднього контролю над ними. Завершальною стадією МПР є реалізація норм права. На даному етапі суб’єкти правового спілкування здійснюють свої юридичні права і виконують покладені на них юридичні обов’язки. Якщо при цьому характер поведінки вказаних осіб узгоджується з вимогами юридичних приписів, — мета правового регулювання досягнута, отже, МПР спрацював. Особливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин відіграє правосвідомість, яка опосередковує всі стадії МПР, так чи інакше пов’язані із свідомовольовою поведінкою соціальних суб’єктів. До інших факторів, що суттєво впливають на функціонування МПР, належить також правова культура населення і законність. Ці правові явища створюють своєрідне тло для правового регулювання і таким чином, залежно від їхнього стану, підсилюють або ж, навпаки, знижують його позитивний ефект. § 5. Реалізація правових норм Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення в суспільних відносинах, поведінці конкретних осіб, тобто тоді, коли вони реалізуються. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний результат даного різновиду організуючого впливу на суспільне життя. Реалізація правових норм здійснюється у формі правомірної поведінки учасників суспільних відносин, які регулює право. Разом з тим не кожна об’єктивно правомірна за її зовнішніми ознаками поведінка являє собою підсумок саме правового регулювання, а отже і правореалізації. Вона може обумовлюватися впливом деяких неюридичних факторів, зокрема норм моралі, звичаїв, що збігаються за своїм змістом з вимогами юридичних приписів. Тому другою обов’язковою ознакою правореалізації є наявність хоча б опосередкованого причинного зв’язку між дією правових норм, що регламентують відповідні суспільні відносини, і станом упорядкованості цих відносин. Реалізація правових норм може полягати у здійсненні одного або кількох конкретних вчинків, дій (наприклад, поверненні позичальником боргу, додержанні адміністрацією підприємства встановленого порядку звільнення працівника), досягненні певного результату (наприклад, виконанні, обумовленої цивільною угодою роботи) і в тому, щоб він мав систематичний (як, скажімо, періодична сплата підприємцем податків) або тривалий характер (наприклад, додержання землекористувачем заборони не погіршувати якість землі) характер. Але в будь-якому разі цей процес вважатиметься таким, що відбувся тільки за умови повного узгодження фактичної поведінки суб’єктів правореалізації з тими її програмами, які передбачені відповідними юридичними приписами. Змістом реалізації більшості правових норм є здійснення (виконання) суб’єктами права, суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, що виникають на підставі цих приписів. Слід зазначити, однак, що таким чином реалізуються не всі, а лише так звані “класичні норми права” — норми-масштаби (уповноважуючи, зобов’язуючи, забороняючи), тобто такі, що містять вказівки на певні варіанти поведінки. Щодо іншого різновиду правових норм — спеціалізованих, або ж як їх ще термінологічно позначають — “нетипових правових приписів” (норм-принципів, норм-цілей, норм-дефініцій, оперативних, колізійних норм і т. ін.), то їх реалізація полягає в забезпеченні раціональної побудови, несуперечливого характеру правового регулювання, виконанні ряду допоміжних функцій у системі права. У цілому реалізація норм права може бути визначена як процес їхнього фактичного втілення в суспільних відносинах через правомірну поведінку соціальних суб’єктів, що здійснюють належні їм суб’єктивні юридичні права і обов’язки. Власне реалізацію правових норм, яку ще називають “безпосередньою правореалізацією”, слід відрізняти від іншого явища — реалізації права як такого. Реалізація права охоплює усі способи та форми зовнішньої об’єктивації права, його переведення на рівень реальної дійсності, становлення права як позитивного утворення. Зокрема для країн з романо-германською правовою системою, до яких належить і Україна, це пов(язане передусім з прийняттям законів та підзаконних нормативних правових актів, що розвивають їхні положення, а також укладенням нормативних правових договорів, санкціонуванням звичаїв і т. ін. Існуючі способи і форми реалізації правових норм можуть бути класифіковані низкою підстав. Залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізняють правореалізацію, що відбувається в межах правових відносин, і правореалізацію, здійснювану поза ними. У першому випадку набуття суб’єктами правореалізації юридичних прав і обов’язків (що являють собою необхідну передумову даного процесу) обумовлюється фактом встановлення між цими особами згаданих правових зв’язків. У другому ж — юридичні права й обов’язки суб’єктів правореалізації витікають безпосередньо із закону, а отже, і здійснення ними приписів правових норм не залежить від будь-яких додаткових обставин. За характером її суб’єктів реалізацію норм права поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна правореалізація полягає в можливості особи самостійно (в індивідуальному порядку) використовувати свої юридичні права і виконувати покладені на неї юридичні обов’язки. Колективна ж реалізація правових норм потребує для цього поєднання зусиль кількох суб’єктів. Зокрема конституційна норма (ст. 45 Конституції України), якою закріплене право громадян на відпочинок, може бути реалізована як у колективному, так і в індивідуальному порядку, тоді як інша норма Конституції (ст. 36), що передбачає право громадян України на об’єднання в політичні партії та громадські організації, — тільки в колективному. Залежно від методів, якими забезпечується правореалізація, акти реалізації правових норм поділяються на добровільні і примусові. За характером поведінки суб’єктів реалізації правових норм розмежовують активну (що обумовлює необхідність здійснення певних дій) і пасивну (що полягає в утриманні від деяких варіантів поведінки) правореалізацію. За способами здійснення правових приписів розрізняють такі форми їх реалізації, як використання, виконання і дотримання. Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і характеризується використанням особою юридично визнаних за нею можливостей для задоволення її потреб та інтересів. Використання може відбуватися як в активній, так і в пасивній поведінці правових суб’єктів. Виконання являє собою форму реалізації зобов’язуючих правових приписів, які покладають на особу юридичні обов’язки активного типу, і тому завжди пов’язане з необхідністю здійснення певних дій, що становлять зміст відповідного обов’язку. Дотримання є формою реалізації забороняючих правових норм, якими встановлюються юридичні обов’язки пасивного типу, і полягає у відмові соціальних суб’єктів від юридично заборонених видів поведінки. § 6. Ефективність правового регулювання Під ефективністю правового регулювання розуміють співвідношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами. Одним з головних критеріїв ефективності правового регулювання є оцінка того, чи забезпечують (і якою мірою) обрані при юридичній регламентації суспільних відносин способи регулятивного впливу на поведінку людей (дозволи, заборони, зобов’язання) відповідні ним форми реалізації правових норм (використання, виконання, дотримання). При визначенні ефективності правового регулювання необхідно брати до уваги ступінь наближення до всіх цілей (проміжних і кінцевих, основних і вторинних), що ставилися при його здійсненні. Інколи правове регулювання тягне за собою не тільки заплановані, але й не прогнозовані, в тому числі і негативні, наслідки, співвідношення між якими теж повинне враховуватися при з’ясуванні ефективності дії правових норм, особливо, якщо дані обставини переважують за своєю питомою вагою позитивні зміни. Так, аж ніяк не може бути визнана ефективною спроба уряду в середині 80-х років обмежити вживання алкогольних напоїв через посилення юридичної відповідальності за пияцтво, звуження асортименту згаданих виробів і підвищення цін на них, оскільки це не тільки не дозволило хоча б якоюсь мірою вирішити поставлені завдання, але й призвело до суттєвого скорочення доходів бюджету, значного поширення такого шкідливого явища, як наркоманія. Важливим показником ефективності правового регулювання є сума витрат, пов’язаних з досягненням запланованого результату. За інших рівних умов більш ефективними слід вважати ті засоби (або їх систему) правового регулювання, що дозволяють вирішувати певні завдання через залучення меншої кількості людських та матеріальних ресурсів. З’ясування ефективності правового регулювання може здійснюватися щодо окремих юридичних норм, а також на рівні правових інститутів, галузей, права в цілому. Причому, якщо в першому випадку для її вимірювання достатньо використання емпіричних методів пізнання, аналізу окремих проявів соціальної поведінки, то у всіх інших випадках потрібне проведення комплексних досліджень, вивчення загальних тенденцій впливу права на організацію суспільного життя. Одним з підходів до визначення ефективності правового регулювання є його поетапний аналіз, що дозволяє з’ясувати, які саме ланки механізму правового регулювання не повною мірою виконують своє призначення, і розробити систему конкретних заходів з усунення цих недоліків. Ефективність правового регулювання залежить від багатьох факторів, які можуть бути розподілені на кілька груп. До першої з них належать ті чинники, що стосуються досконалості нормативної основи правового регулювання, а саме: відповідність юридичних норм загальносоціальним закономірностям і особливостям предмета правового регулювання, наявність відпрацьованих процедурних механізмів реалізації норм матеріального права (передусім через синхронний розвиток поряд з матеріально-правовими процесуально-правових галузей та інститутів), оптимальність побудови системи законодавства (що полегшує орієнтацію правозастосовців та населення в масиві нормативно-правового матеріалу) і його своєчасне оновлення, дотримання при підготовці нормативно-правових актів правил юридичної (законодавчої) техніки, яка забезпечує прийняття логічних за побудовою і доступних за змістом нормативних правових документів. Друга група таких факторів пов’язана зі станом юридичної практики на рівні правозастосування. Зокрема йдеться про якість підготовки і наявність стимулів для продуктивної праці фахівців, які здійснюють правозастосовчу діяльність (службовців держапарату, робітників правоохоронних структур і т. ін.), узгодженість дій різних юридичних установ, їх матеріальну оснащеність і авторитет серед населення. Третя група чинників, що впливають на ефективність правового регулювання, охоплює соціально-правові передумови правового регулювання, і насамперед ступінь збігання інтересів і потреб учасників суспільних відносин, що піддаються правовій регламентації, з її цілями, стан правової інформованості цих осіб, узгодженість між собою систем правової і моральної регуляції соціальної поведінки, сталість у суспільстві традицій шанобливого ставлення до права і т. ін. Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С.227–292. История политических и правовых учений. Древний мир / Отв. ред. В. С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1985. – С. 252. Цит. за Мамут Л. С. Народ в правовом государстве. – М.: НОРМА, 2000. – С.4. 1 Див.: Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. – М.: НОРМА – ИНФРА, 1999. – С. 53 – 69. Загальна теорія держави і права / За ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1999.– С. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні.–К.: Ін Юре., 1997.– С. 42–43 Четвернин В. А. Конституционное демократическое государство. –М.: ИГПАН РАН, 1993.– С.108–140. Див. докладніше про це: Петришин А. В. Государственная служба. Историко-теоретические предпосылки, сравнительно-правовой и логико-понятийный анализ. – Х.: Факт, 1998. Див: Рабінович П. М. Права людини і громадянина у конституції України. – Х.: Право, 1997. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991.– С. 14. Проблемы теории права и государства / Под ред. В. С. Нерсесянца. – М.: 2000. – С. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995. – С.15–16. Див.: Нерсесянц В.С. Право и закон: их различие и соотношение // Вопросы философии. 1988. № 3; Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К., 1979. Гадають, що це стародавній бог племені курейшитів, який зайняв панівне становищє серед богів арабських родів. 2 Мухаммед помер у 632 році. Полн. собр. соч. Т.44. С. 398. Давид Р. Основные правовые системы современности. М., 1988. Давид Р. Основные правовые системы современности. М., 1988; Кросс Р. Прецедент в английском праве. М., 1985. Правовые системы стран мира. М., 2000. Давид Р. Основные правовые системы современности. М.,1988. Кросс Р. Прецедент в английском праве. М., 1985; Уолкер Р. Английская судебная система. М., 1980. Докладніше про види нормативних актів див. § 2, 3, 5. Див. Указ Президента України «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р. (Урядовий кур’єр. 1992. № 25–26). Урядовий кур’єр. 1997. №3–4. Ця стадія іноді може передувати законодавчій ініціативі. Указ Президента України від 10 червня 1997р. "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності". Офіційний вісник України.1997. Число 24. С.11. Урядовий кур'єр. 1997. 6 грудня. Затверджено постановою КМ України від 8.07.1993 р. Див. також Указ Президента України "Питання прийняття рішень Кабінетом Міністрів України" від 10.12.1994. Урядовий кур'єр. 1996. №58-59. Урядовий кур'єр. 1999. № 89. Детальніше про переживаючу та зворотну силу закону див. § 6 цього розділу посібника.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter