Теорія держави і права (книга)

Теорія держави і права

Глава І. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

§ 1. Система і функції юридичної науки

Юридична наука, до системи якої входить загальна теорія держави і права,
є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають природні
явища і процеси, таких як фізика, хімія, астрономія тощо, суспільні
науки вивчають відносини, які складаються між людьми і їх утвореннями,
служать людині. Це повною мірою стосується і юридичної науки, головним
завданням якої є сприяння через державні і правові інститути розквіту
особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному
використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої
реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і
використання знань про державно-правову дійсність. Її особливістю є
спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв’язку і
взаємовпливі. Виходячи з цього, назва “правознавство” як юридична є і
неточною, і однобічною. Нерозривний зв’язок між правом і державою
свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і
державознавчою.

Поряд з іншими суспільними науками вчення про державу і право має свій
об’єкт і предмет дослідження. Ці поняття співвідносяться між собою, але
повністю не збігаються. Поняття об’єкта ширше, ним охоплюються явища і
процеси навколишнього світу, дійсності, на які поширюється пізнання і
практичний вплив людей. Об’єкт може бути загальним для ряду наук, а
предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої. Саме предмет
визначає самостійність, своєрідність і особливості кожної науки, те, чим
вона відрізняється від інших наук. Юридична наука належить до суспільних
наук, і об’єктом її дослідження є творіння помислів та рук людських —
вся державно-правова діяльність, яка входить до сфери відносин між
особою і суспільством. Спільний об’єкт дослідження — право, і держава
пов’язує в рамках єдиної юридичної науки спеціалізовані науки, що
входять до її складу, кожна з яких водночас має свій власний предмет
дослідження. Таким чином, складається система юридичних наук, кожна з
яких вивчає окремі прояви права і держави.

Юридичні науки за певними ознаками можна поділити на кілька груп. До
першої групи належить і посідає там провідне місце теорія держави і
права, яка є найбільш загальною юридичною наукою, а також історія
держави і права та історія вчення про державу і право. Якщо теорія
держави і права абстрагується від вивчення особливостей
державно-правового розвитку конкретних країн і лише узагальнює їх
досвід, то історичні юридичні науки — історія держави і права України,
історія держави і права зарубіжних країн та історія вчення про державу і
право — досить детально досліджують умови розвитку і особливості держави
і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку
державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і
напрямків.

Оскільки науки, що входять до цієї групи, формулюють загальнотеоретичні
положення про державу і право і досліджують ідейні основи і хід їхнього
історичного розвитку, то саме вони і стоять на чолі всієї системи
юридичних наук.

Другу, найбільшу, групу становлять галузеві науки, які посідають
центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки
конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального,
процесуального, міжнародного та інших галузей права. Предметом
дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що
складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті національні правові
норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної
галузевої науки становить система знань про відповідну галузь права —
про шляхи її розвитку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і
систему норм, що входять до неї, в практику їх реалізації тощо. Від
стану наукових досліджень галузевих наук значною мірою залежить якість
законодавчих робіт, проведення відповідних реформ, зокрема підготовка
кодексів. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп,
які готують проекти найбільш принципових галузевих нормативних актів. До
групи галузевих наук примикають і такі, які виникають на стикові різних
галузей права і мають комплексний характер. Їхній зміст пов’язаний з
дослідженням тих правовідносин, які регулюються нормами різних галузей
права, їхньому взаємозв’язку і взаємодії. Саме тому їх називають
міжгалузевими. До них можна, наприклад, віднести комплексну науку
підприємницького права, яка виникла з потреби вивчення і вдосконалення
правового регулювання ринкових відносин, що розвиваються в Україні, і
вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного,
фінансового тощо.

Ряд юридичних наук входить до третьої групи, так званих прикладних наук.
Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію,
криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки перебувають у
тісному зв’язку з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль
орієнтиру в діяльності посадових осіб у реалізації вимог права. Так,
наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику,
тактику і технічні засоби, що застосовуються при розслідуванні злочинів,
кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення
обставин, що сприяють її існуванню, судову психіатрію — наукові знання
про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну
відповідальність, і т. ін. Характерним для ряду наук, що належать до
цієї групи, є використання ними даних не тільки юридичних, але й інших
наук — хімії, біології, балістики, мовознавства. Судова медицина,
психіатрія і статистика є складовими частинами водночас як правової
науки, так і медичної, статистичної і психологічної наук, на положення
яких вони спираються.

Четверта група юридичних наук — це науки, що вивчають зарубіжні державу
і право, передусім порівняльне правознавство і тісно з ним пов’язані
наукові знання про державу і право окремих зарубіжних країн. Ці науки
мають величезне значення для обміну досвідом між окремими державами у
питаннях правової розбудови. Так, в Україні знання принципів діяльності
і особливостей окремих інститутів конституційного права зарубіжних країн
певною мірою було використано в процесі розробки проекту Конституції
України, яку прийняли в 1996 році.

До п’ятої групи юридичних наук слід віднести ті галузі, що досліджують
міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публічного права,
міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі більшого розвитку
набувають дослідження європейського права, космічного права,
інформаційного права, яке регулює нові засоби світових комунікацій. Ці
дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних
процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.

Юридична наука в цілому і окремі правові науки, поміж них і теорія
держави і права, виконують певні функції, які визначають головні
напрямки наукових досліджень.

Пізнавальна функція спрямована на здобуття і розширення наукових знань
про державно-правові явища, їхні характерні риси, сутність, форми,
специфічні для них функції, принципи, інститути тощо, розширення знань
про право і державу. Ця функція найвиразніше проявляється на початковому
етапі дослідження державно-правових явищ при описуванні і з’ясуванні їх
ознак. Підручники з юридичних дисциплін насамперед відображують
результати цього дослідження. Розглядувана функція має першорядне
значення для освітянської діяльності.

Евристична функція націлена на встановлення закономірностей розвитку і
функціонування держави і права. Оскільки спостерігається повторюваність
тих чи інших державно-правових явищ, юридична наука повинна фіксувати
наявність певних тенденцій. Науковий висновок про постійність її
існування означає відкриття закономірності. Такий характер має,
наприклад, розширення демократичних прав людини і громадянина та
гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнародних
документах. Протягом певного часу таке відкриття було тенденцією
розвитку цих прав, а зараз набуло таких масштабів, які дозволяють
характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація евристичної
функції передусім є свідченням розвитку юридичної науки, гарантією від
її зайвої догматизації.

Саме на встановлення закономірностей розвитку і функціонування
державно-правових явищ спирається юридична наука при здійсненні інших
властивих їй функцій.

Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні шляхів
подальшого розвитку державно-правових явищ, проміжних та кінцевих
результатів цього розвитку, завдяки якій здійснюються оптимальні способи
реалізації державно-правових закономірностей. Так, наприклад,
дослідження зв’язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні
ринкових відносин дає підстави для прогнозування поступового збільшення
об’єктів приватної власності, обмеження державного втручання в
господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між
господарюючими суб’єктами, що засновані на договірних відносинах,
скорочення в перспективі державного апарату.

Функція допомоги практиці пов’язана зі службовою роллю юридичної науки,
інструментальна цінність якої полягає в тому, що її положення та
висновки повинні прямо або опосередковано використовуватися юридичною
практикою. Так, практичній меті удосконалення законодавства на науковій
основі слугує розробка проектів нормативних актів групами фахівців —
науковців, проведення наукових експертиз та консультацій стосовно
визначення шляхів розвитку держави і права. Безпосередньо на
забезпечення ефективності попереднього слідства, правильне вирішення
питання про звільнення від юридичної відповідальності, попередження
злочинів і тощо спрямовані висновки прикладних юридичних наук.

Ідеологічна функція. Юридична наука являє собою систему поглядів на
державу і право. Зміст цих поглядів з багатьох питань може бути дуже
різним. Залежить він від того, на якій ідейній основі закладений. У
рамках юридичної науки в умовах демократичного суспільства існують
різноманітні школи і течії, кожна з яких має свою власну ідейну
спрямованість. Вимоги деідеологізації не поширюються на державно-правові
погляди. Ідеологічна різноманітність породжує наукові дискусії, які
завжди були важливим засобом розвитку юридичної науки. Виходячи з
конституційного принципу багатоманітності, слід визнати, що жодна
ідеологія не може бути визнана загальнообов’язковою. Напрями державної
ідеології і практики залежать від характеру соціальної бази держаної
влади. У демократичному суспільстві погляди на державу і право мають
ґрунтуватися на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і
цінностях, якими є свобода, рівність, гуманізм, справедливість тощо.
Саме вони повинні становити основу формування загальнодержавної і
загальнонаціональної ідеології.

§ 2. Предмет загальної теорії держави і права

Поряд із спільним об’єктом дослідження і рядом функцій, притаманних як
загальній теорії держави і права, так і іншим юридичним наукам, вона не
дублює їх положення — у неї є власний предмет дослідження.

Предметом теорії держави і права є вивчення питань, що мають найбільш
загальне, провідне для інших правових наук значення, формулювання
головних юридичних понять і їх ознак, встановлення найбільш загальних
закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Саме загальнотеоретичні категорії та закономірності, що їх формулює
теорія держави і права, об’єднують окремі науки про право і державу в
єдину юридичну науку і водночас сприяють створенню системи
законодавства, яка б відповідала принципу верховенства права, здійсненню
правових форм діяльності держави тощо.

Специфіка предмета теорії держави і права пов’язана з наявністю власних,
специфічних для неї функцій, зміст яких визначається характером її
взаємодії з іншими юридичними науками. Теорії держави і права, по
відношенню до цих наук, властиві узагальнююча, інтеграційна і
методологічна функції.

Здійснюючи властиву їй узагальнюючу функцію, теорія держави і права
досліджує найбільш загальні питання вчення про державу і право. При
цьому у своїх висновках вона абстрагується від стану і розвитку держави
і права в окремих країнах, від змісту певних галузей і норм права,
торкаючись лише тих проблем, вирішення яких корисне і необхідне для
багатьох юридичних наук. Отже, найточнішою назвою цієї галузі науки буде
така: загальна теорія держави і права, — саме “загальна”, оскільки й
іншим юридичним наукам властиві свої власні теорії, які мають не
загальний, а приватний характер.

Загальній теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У
процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних явищ і положень
інших юридичних наук у загально-теоретичні поняття (категорії), що мають
абстрактний характер, а також формулюються їх основні риси і загальні
закономірності. Ці категорії становлять каркас загальної теорії держави
і права, яка в концентрованій формі виводить спільні, найсуттєвіші риси
та ознаки певного державно-правового явища. Поняття юридичних категорій,
що мають всезагальний характер, становить головний понятійний ряд
загальної теорії держави і права. До нього входять такі поняття, як
право; держава; типи, форми і функції держави і права; норми права;
принципи права; правовідносини; правосвідомість; законність;
правозастосування і багато інших.

Існування загальнотеоретичних понять відображає сутнісні характеристики
державно-правової дійсності і, у свою чергу, обумовлює існування
методологічних функцій загальної теорії держави і права. Завдання
сформулювати загальнотеоретичні поняття як опорні пункти для всіх наук і
юридичної практики орієнтують теорію держави і права на їх вивчення,
дослідження глибинних процесів, що пов’язані з розвитком юридичної науки
і практики, а також зумовлюють зв’язок держави і права з іншими явищами
суспільного життя. На цій основі загальна теорія держави і права
формулює закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і
права, а саме: закономірність переростання суспільної влади і соціальних
норм первісно-суспільного ладу в державу і право, зміна одного
історичного типу держави і права іншим, участь держави у виконанні
всезагальних справ, взаємозв’язок держави і права, права з суспільною
мораллю тощо. Ці та інші закономірності, що формулюються загальною
теорією держави і права, мають загальний характер на відміну від
закономірностей розвитку і функціонування держави і права в окремих
країнах або правових системах.

Характерним для загальної теорії держави є дослідження держави і права у
їх єдності, взаємозв’язку і взаємодії в рамках однієї науки. Точки зору,
що їх висловлюють окремі юристи стосовно доцільності нарізного
дослідження і вивчення теорії держави і теорії права, не витримують
критики. Адже право є невідривним від держави, яка повинна діяти в
правових формах, охороняти встановлений у суспільстві правовий порядок,
застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників.
При спільному вивченні держави і права необхідно виходити з принципу
верховенства права, що закріплений у ст. 8 Конституції України.
Верховенство права над державою знаходить свій вияв передусім у першості
прав і свобод людини і громадянина, які є невідчуженими і непорушними і
які держава не може ні анулювати, ні звужувати.

Теорія держави і права пройшла довгий шлях свого формування. Вона
поступово зароджувалася, складалася і розвивалась як частина юридичної
науки. Про значення законів і юридичної діяльності для досягнення
справедливості йшлося вже в працях мислителів стародавнього світу —
Індії, Китаю, Греції. Самостійна правова наука склалася в Стародавньому
Римі, де точка зору групи найвідоміших юристів за своїм значенням навіть
прирівнювалась до закону. Саме в Римі було вироблено ряд теоретичних
юридичних понять, конструкцій і принципів, які мали загальний характер.
Деякі з них не втратили свого значення і нині. В умовах середньовіччя
поняття і положення, що торкалися держави і права, подавалися в
релігійному забарвленні. Виникненню теорії держави і права передували
спроби представників так званої аналітичної юриспруденції (Д. Остіна, І.
Бентама) дати аналіз юридичних понять, загальних для різних галузей
права, що висувались окремими галузевими науками. Величезний внесок у
філософське обґрунтування вчення про державу і право зробив І. Кант,
який виходив з необхідності забезпечення свободи і прав людини, у
зв’язку з чим довів першість права перед державою.

У вітчизняній юриспруденції формуванню теорії держави і права передувало
створення енциклопедії законознавства і філософії права. У 1830 році в
Україні вийшла книга професора К.О. Неволіна “Энциклопедия
законоведения”, що складалася з двох частин. У першій частині коротко
висвітлювалися всі знання про позитивне право, що були на той час
накопичені галузевими дисциплінами. Друга частина в історичній
послідовності викладала погляди на право і державу видатних
мислителів-суспільствознавців. Пізніше виникла філософія права, яка,
спираючись на певну філософську концепцію, обґрунтувала, яким повинно
бути право.

Теорія держави і права поєднала позитивні риси, що були властиві як
енциклопедії, так і філософії права. Вона характеризувалась більш
широким узагальненням державно-правової практики, тобто використовувала
ще й соціологічний підхід до вивчення держави і права. Саме на такій
основі був побудований добре відомий у Росії і в Україні курс лекцій з
теорії держави і права проф. Н. М. Коркунова (1908 р.), який до того ж
міцно поєднав загальне вчення про право з вченням про державу.

Загальну теорію держави і права як науку не слід плутати з навчальною
дисципліною, яку викладають у відповідних закладах освіти. Підручники і
курси лекцій хоча і містять наукові положення з основних проблем
загальної теорії держави і права, в них, проте, немає розгорнутої
аргументації щодо дискусійних у науці питань. Вони, як правило,
відбивають наукові погляди авторів чи лекторів. Всебічне дослідження
наукових проблем, аналіз наукових дискусій з окремих питань здійснюється
в спеціальних наукових курсах, монографіях або в наукових статтях, де
містяться не тільки нові теоретичні висновки, але й детальне наукове
обґрунтування рекомендацій для державно-правової практики. Щодо
загальної теорії держави і права як навчальної дисципліни, то її зміст
має на меті підготувати кваліфікованих спеціалістів, які мають високу
правову культуру. Не засвоївши основних загальних понять про державу і
право не можна засвоїти засновані на них конкретні питання, що є в
навчальних курсах. Саме через це загальній теорії держави і права
відводиться особлива роль серед інших навчальних дисциплін.

§ 3. Місце загальної теорії держави і права в системі юридичних

та інших суспільних наук

Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому,
її слід охарактеризувати як науку методологічну, найбільш абстрактну,
вступну, узагальнюючу, інтегративну, базову. Всі ці якості теорії
держави і права дають підстави вважати її найбільш фундаментальною
правовою наукою, що й визначає її провідне місце в системі вчення про
державу і право.

Аналіз співвідношення загальної теорії держави і права з іншими
юридичними науками свідчить про їхній нерозривний зв’язок. Це питання є
важливою частиною більш широкої проблеми, що має загальносуспільний
характер, проблеми, про співвідношення теорії і практики. Теорія держави
і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну
практику, без узагальнення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих
матеріалів являють собою базу для формування загальнотеоретичних
висновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для
перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної
теорії, які нею формулюються.

З іншого боку, теоретичні поняття і закономірності, правильність яких
підтверджена практикою, повинні ставати керівними теоретичними
орієнтирами для спеціальних наук, сприйматися ними як аксіоматичні
положення, що мають установчий характер. Якби не було загальної теорії
держави і права, галузеві юридичні науки набули б суто емпіричного
характеру і були б змушені обмежитися вирішенням вузького кола
конкретних питань на базі аналізу і логічної обробки певної групи
юридичних норм.

Здійснюючи відбір матеріалів, що досліджуються різними юридичними
науками, загальна теорія держави і права виявляє як спільні, так і
відмінні ознаки певних державно-правових явищ. Вона виносить за дужки
узагальнені спільні ознаки цих явищ і формулює на цій основі
загальнотеоретичні положення. Так, наприклад, кожна галузева юридична
наука досліджує специфічні для неї правопорушення. Загальна теорія
держави і права відкидає ті з їхніх ознак, які є різними, і, спираючись
на спільні для всіх галузей, формулює загальнотеоретичне поняття, а
потім і вчення про правопорушення. Звісно, винесенням за дужки спільних
рис окремих юридичних явищ завдання теорії держави і права не
обмежуються. Для формулювання своїх загальнотеоретичних положень вона
повинна використовувати й інші знання. При формулюванні якогось
загальнотеоретичного поняття правопорушення треба спиратись і на вчення
про свободу та її припустимі обмеження, на аналіз суспільної практики і
на вчення про загальні ознаки права і законності.

Загальна теорія держави і права збагачується також внаслідок перенесення
досвіду однієї з юридичних наук на інші науки. Так, детально розроблені
в науці кримінального права положення про вину як передумову
відповідальності були згодом перенесені в науку цивільного права, в якій
тривалий час панувало твердження про достатність для цивільно-правової
відповідальності нанесення матеріальної шкоди. Згодом на цій основі було
побудоване загальнотеоретичне вчення про підстави юридичної
відповідальності. Поняття юридичної особи було сформульоване наукою
цивільного права, а потім перенесене в інші галузеві науки і враховане
при розробці загальнотеоретичного вчення про суб’єктів права.

Незважаючи на загальний і навіть абстрактний характер теорії держави і
права, вона невідривна від суспільної і, особливо, юридичної практики.
Її положення є результатом не тільки логічних висновків і теоретичних
узагальнень матеріалів інших правових наук, але й наукового осмислення
державного управління і правового регулювання як сучасного, так і
минулого та накопиченого на цій базі державно-правового досвіду. З цього
боку юридична практика виступає як джерело формулювання і розвитку
понять, категорій та закономірностей у державно-правовій сфері, як
основа загальнотеоретичних висновків. Суспільна практика постійно
ставить перед наукою певні завдання, висуває проблеми, які вимагають
наукових рішень, в тому числі прогнозування. Так, робота по розбудові
правової демократичної соціальної держави, формуванню громадянського
суспільства, інтегруванню в міжнародне співтовариство висунуло на
передній план ряд досліджень. Йдеться про аналіз принципів поділу влади
і верховенства права, формулювання рекомендацій щодо удосконалення
законодавчого процесу, створення такого за змістом законодавства, яке б
відповідало міжнародним стандартам щодо прав людини, про налагоджування
процесу імплементації міжнародно-правових норм у національне право.
Великого значення набуває в сучасних умовах дослідження судової практики
при застосуванні норм різних галузей права. У процесі її удосконалення
вирішуються загальнотеоретичні питання про можливості і співвідношення
правоутворення, правотлумачення і правозастосування в діяльності судової
системи.

Зворотний вплив теорії держави і права на юридичну практику може
здійснюватись у двох напрямках. Загальні категорії теорії впливають на
практику опосередковано. Так, наприклад, загальнотеоретичне поняття і
визначення права дає можливість розрізняти право і законодавство,
створюючи таким чином критерії для визнання правового чи неправового
характеру окремих законодавчих актів. Деякі висновки, що формулюються з
позицій теорії держави і права, безпосередньо містять рекомендації які
мають практичне значення, визначають напрямки практичної діяльності. До
них можна віднести положення про порядок прийняття законів, правила
юридичної техніки, рекомендації в галузі державного будівництва і т. ін.

Не можна також применшувати значення юридичної практики як критерію
правильності і наукової цінності окремих концепцій. Цінність цих
концепцій залежить від ефективності практики, що відбиває їх.

Аналіз матеріалів окремих юридичних наук є недостатнім для формулювання
загальнотеоретичних висновків і положень. Функціонування держави і права
є частиною суспільного життя, отже воно пов’язане з політичним,
економічним, соціальним і культурним розвитком суспільства. Тому для
створення категорій загальної теорії держави і права необхідним є
широкий підхід з використанням матеріалів не тільки юридичних, але й
інших суспільних наук — філософії, політології, соціології, економічної
теорії, психології, кібернетики і т. ін. Особливо великого значення в
цьому зв’язку набуває співвідношення загальної теорії держави і права з
філософією, соціологією і політологією. Отже, передусім державно-правова
дійсність потребує свого осмислення з боку філософії як науки про
всезагальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Філософія
формулює лише найзагальніші положення про державу й право, шукає шляхи
по забезпеченню розгорнутого і детального аналізу державно-правових
явищ, формулює критерії того, якими повинні бути право і держава.

Зв’язок загальної теорії держави і права з філософією відбувається у
трьох напрямках. По-перше, філософія озброює юристів науковою
методологією дослідження. Саме нею вироблені матеріалістичний,
ідеалістичний, діалектичний, антропологічний, метафізичний та інші
підходи до наукових досліджень, що використовуються і в загальній теорії
держави і права. По-друге, філософія формулює найзагальніші закони
суспільного розвитку, які поширюються і на державу та право. По-третє,
філософські дослідження безпосередньо торкаються держави і права, і
передусім визначення їхнього місця і ролі в суспільстві. Так, у ХІХ
столітті видатний філософ І. Кант дав праву характеристику, яка
застосовується і нині, як такої міри свободи, що здатна забезпечувати
поєднання свободи однієї особи зі свободою усіх людей. Тісний зв’язок
теорії держави і права з філософією привів до формування на їх стику
філософії права, що значна частина науковців розглядає як систему
філософських знань про право. Філософія права є засобом осмислення права
з філософських позицій із використанням філософських категорій. Визнаючи
позитивне значення такого підходу, водночас слід зауважити, що фактично
філософія права є складовою частиною як філософської, так і
державно-правової науки і не має чітко означеного власного предмета
дослідження.

Так само стоїть справа з питанням про зв’язок вивчення проблем держави і
права з соціологією — наукою, об’єктом дослідження якої є поведінка
людей, практика окремих суспільних структур і груп, усі соціальні
процеси, що відбуваються в суспільстві. Ці процеси безумовно впливають і
на зміст діяльності і розвиток держави і права і повинні враховуватися
при загальнотеоретичних дослідженнях. Деякі з них є типовими для
державно-правової сфери і пов’язані з особливостями юридичної практики —
діяльності державних та самоврядних органів, поведінкою посадових осіб,
правопорушеннями, судовою практикою, конфліктами, що виникають у
державно-правовій сфері, і т. ін. Все це привело до проведення в рамках
загальної теорії держави і права емпіричних за своєю природою соціальних
досліджень, заснованих на науковому узагальненні різних видів юридичної
діяльності, і передусім правомірної і неправомірної поведінки людини та
інших суб’єктів права, з’ясуванню причин юридичних конфліктів і шляхів
їх подолання, експериментальних перевірок окремих наукових гіпотез тощо.
Багато хто вважає, що це свідчить про наявність спеціальної галузі
наукового знання — соціології права. Такі висновки мають, на наш погляд,
дещо умовний характер. Проведення відповідних стикових наукових
досліджень є необхідною і невід’ємною складовою частиною як загальної
соціології, так і юридичної науки. При всьому величезному значенні
використання соціологічного інструментарію для правових досліджень
соціологія права не має власного, тільки їй властивого предмета
дослідження і саме тому не може бути визнана самостійною міжгалузевою
юридичною наукою.

При юридичних дослідженнях, особливо в галузі державознавства, загальна
теорія держави і права спирається і на політологію — науку про політику,
політичні системи, політичні процеси, владовідносини, методи досягнення
політичної влади, структуру соціальної основи суспільства. Політологія
розглядає державу і право в практичному плані як результат боротьби за
владу і як засоби її завоювання. Загальна теорія держави і права широко
використовує матеріали політології для формулювання своїх узагальнень і
наукових абстракцій, які відсутні в політології. Таким чином, існує
тісний зв’язок цих двох галузей наукового знання. Але кожна з них має
свій специфічний предмет дослідження. Це свідчить про відсутність
наукових підстав для тверджень про доцільність концентрації наукової
розробки всіх питань теорії держави винятково в межах загальної теорії
держави і права або політології.

§ 4. Методологія дослідження теорії держави і права

Під методом науки слід розуміти найбільш загальний підхід до дослідження
тих явищ, що становлять його об’єкт і предмет. Метод теорії держави і
права полягає в застосуванні для їх дослідження сукупності загальних
засобів, прийомів і принципів, за допомогою яких можна досягти бажаних
наукових результатів. На відміну від предмета дослідження, який дає
відповідь на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод
розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких
принципів відбувається це вивчення.

Метод дослідження слід відрізняти від його методики. Методика становить
сукупність технічних засобів збирання, зберігання, систематизації та
узагальнення наукового матеріалу (складання плану дослідження, вивчення
літератури, архівних матеріалів, юридичної практики, їх конспектування і
фіксації, запису на дискетах і т. ін.).

Методи дослідження, що застосовуються загальною теорією держави і права,
є досить різноманітними і залежать від загальнофілософських позицій, з
яких ведеться дослідження, та від міркувань про найдоцільніші засоби
досягнення його цілей.

Серед методів наукового дослідження держави і права розрізняють
загальнофілософські, які застосовуються всіма науками, і
приватнонаукові, які застосовуються окремими групами наук.
Загальнофілософські методи суттєво відрізняються один від одного.
Упродовж багатьох років юридична наука базувалася на принципі
філософського монізму. Єдиним всеохоплюючим методом дослідження
державно-правових явищ вважався діалектичний матеріалізм. Проте,
віддаючи належне діалектичному методу дослідження і визнаючи його
провідну роль, слід заперечити проти обов’язкового поєднання цього
методу з матеріалістичним світоглядом. Відомо, що діалектичний метод був
спочатку розроблений і сформульований Г. Гегелем саме на ідеалістичному
підґрунті. Сучасна наука, в тому числі юридична, підтверджує можливості
застосування ідеалістичного світогляду для обґрунтування прогресивних,
таких, що відповідають потребам суспільного розвитку, ідей. По суті, на
ідеалістичному підґрунті виникло й існує вчення про природні права
людини і громадянина. Ці права обґрунтовуються не з матеріалістичних
позицій, а як такі, що надані особі від природи (деякі вважають, що від
Бога). І вченням про ці права сучасна юридична наука віддає належне.

Вся історія науки, в тому числі юридичної, свідчить, що найсприятливіші
умови для її розвитку створює не моністичний стандартний підхід, а
плюралізм методів дослідження. Співставлення і інтегрування знань,
набутих на основі різних світоглядів — матеріалістичного й
ідеалістичного, ліберально-демократичного і соціалістичного і т. ін., —
збагачує науку і підвищує наукову цінність її висновків. У зв’язку з цим
не можна погодитися з механічним відкиданням положень марксистської
теорії держави і права і положень вироблених на її основі юридичною
наукою. Особливо це стосується ідей про тісний взаємозв’язок держави і
права з економічними, соціальними, політичними, ідеологічними та іншими
суспільними факторами. Відкидаючи вульгарні крайнощі (наприклад, про
механічну залежність держави і права як частини надбудови виключно від
економічного базису), юридична наука повинна використовувати усе
багатство ідей, вироблених людством у галузі вчень про державу і право.

Зокрема зберігає свою всезагальну цінність діалектичний метод
дослідження державно-правових явищ, який після Гегеля широко
використовувався марксизмом. В основі цього методу лежить принцип
всебічності наукового дослідження. Це означає, що юридичні явища
досліджуються з різних боків їх виникнення, розвитку, ознак, сутності,
форми, ролі в суспільстві і ефективності, перспектив розвитку тощо. У
галузі загального вчення про державу і право великого методологічного
значення набуває ряд фундаментальних ознак цього методу. Виходячи з
загального взаємозв’язку державно-правових явищ, загальна теорія держави
і права повинна пов’язувати свої висновки з використанням досягнень всіх
суспільних і особливо юридичних наук. Необхідно виходити із
взаємозв’язку і взаємодії держави і права, пов’язувати їх з урахуванням
стану суспільної свідомості, з реаліями у сфері політики, економіки та
інших проявів суспільного життя. На цій основі сама юридична наука
повинна весь час поглиблювати пізнання держави і права, переходити від
емпіричного до загальнотеоретичного рівня, від малих до більш глибинних
знань, що є проявом діалектичної ідеї безперервного розвитку в природі,
суспільстві і мисленні. Державно-правові явища повинні розглядатись у
динаміці, на шляху від простого до складного, від менш до більш
ефективних, від таких, що гальмують державно-правовий прогрес, до таких,
що йому сприяють.

Державу і право необхідно розглядати в їхній єдності, враховувати
боротьбу протилежних начал усередині цієї єдності і передбачати можливі
результати цієї боротьби. Саме з цих позицій слід вирішувати питання про
співвідношення державної централізації і децентралізації, правових і
неправових законів, правомірної поведінки і правопорушень, прав і
обов’язків, боротьби різних наукових течій, концепцій і т. ін.

У науці є неприпустимим як введення ідеологічних стандартів, так і повна
деідеологізація. З цього боку великого методологічного значення набуває
визнання існування загальних методологічних орієнтирів. В Україні, яка
пішла шляхом світової цивілізації, до них слід віднести орієнтацію на
загальнолюдські цінності, на побудову демократичної, соціальної правової
держави, на додержання принципів гуманізму, поваги людської гідності,
свободи, справедливості.

Дослідження державно-правової дійсності великою мірою спрямовується і
такими загальними категоріями діалектики, як суть і явище, форма і
зміст, можливість і дійсність, такими її законами, як заперечення
заперечень, перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба
протилежних начал. Так, предмет загальної теорії держави і права має на
увазі не тільки опис певного явища, а й необхідність пізнавання його
суті. Співвідношення змісту і форми як держави, так і права засноване на
визнанні вторинності форм стосовно їх сутності, на можливості існування
в рамках однієї сутності різних форм, на пошук саме тих із них, що
найбільше відповідають сутності явища, і т. ін.

Спрямованість діалектики на необхідність обґрунтування закономірних змін
в усіх сферах, у тому числі державно-правовій, певною мірою
забезпечується синергетикою — наукою, яка надає великого методологічного
значення випадковостям, що виникають на базі суспільної самоорганізації
в умовах нестабільності і випливають з наявності великої кількості
можливостей, виникнення непередбачених труднощів і т. ін. Такий підхід,
безумовно, має перспективи, але в сучасних умовах є мало розробленим,
особливо щодо вчення про державу і право.

Ось деякі методи, що мають загальнонаукове значення і особливо широко
використовуються юридичною наукою.

Велика роль у формуванні юридичної науки належить формально-логічному
методу, який, у поєднанні з іншими методами, поширений у
державно-правових дослідженнях. Особливість цього специфічного для
юриспруденції методу полягає в зосередженні уваги на логічній обробці
правових норм. З допомогою різних логічних операцій окремі правові
положення трансформуються в загальні поняття, з яких, у свою чергу,
виводяться певні логічні наслідки, здійснюється їхнє логічне тлумачення.
Такий підхід до юридичних досліджень здавна дістав назву догматичного
(догми права). Логічна обробка здійснюється щодо матеріалів, які
характеризують окремі державно-правові явища, а саме: державне
керівництво, норми права, їх реалізація тощо. На цій основі формулюється
визначення юридичних понять, відбувається їхня класифікація, поділ на
окремі інститути. На основі спільних рис, властивих державно-правовим
явищам, що досліджуються окремими правовими науками, теорія держави і
права виявляє їх найсуттєвіші повторювальні ознаки, які синтезуються у
відповідні поняття, такі як “держава, “право”, “орган держави”,
“компетенція”, “правосуб’єктність”, “суб’єкт права”, “правовідношення”,
“правопорушення”, “законність” і т. ін. Велике наукове значення мають
визначення юридичних понять — наукові абстракції, які відбивають
найсуттєвіші їхні риси. Недоліком застосування формально-логічного
методу є певна його однобокість Він не забезпечує необхідної повноти в
дослідженні державно-правових явищ, майже не відбиває зв’язку держави і
права з іншими суспільними явищами, за що невипадково дістав назву
“юриспруденції понять”.

При подальшому розвитку тих чи інших наукових положень після того, як
наукові абстракції сформульовані, цей недолік ліквідується шляхом
поступового сходження від абстрактного до конкретного знання. Це
здійснюється за допомогою встановлення зв’язку наукових абстракцій з
юридичною і суспільною практикою, їхньої деталізації, визначення місця в
державно-правовій системі і шляхів практичної реалізації потенціалу цих
абстракцій.

Водночас цінність цього методу полягає в тому, що він дає можливість
висловлювати в коротких дефініціях всю різнобічність і багатство
державно-правових явищ, дозволяє позбавитися зайвого опису деталей і
створює великі можливості для вільного орієнтування юриста в середині
державної і правової системи.

Застосування історико-порівняльного методу передбачає різні напрями
порівняння державно-правових явищ. Аналіз певного явища на різних
історичних етапах сприяє встановленню тенденцій і закономірностей його
розвитку. Крім того, на цій основі можна простежити наявність чи
відсутність наступності в розвитку такого явища, як держава і право, і
дійти висновку про доцільність або недоцільність використання
відповідного історичного досвіду. Так, простеживши розвиток прав і
свобод людини і громадянина в незалежній Україні, можна зробити висновок
про наявність постійних тенденцій їх розширення і посилення їх захисту.
Важливими етапами цього процесу є прийняття Конституції, напрямки
діяльності Конституційного Суду і Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини, приєднання України до міжнародних угод з захисту прав
людини, надання суду права безпосереднього застосування конституційних
норм, які захищають права громадян, як норм прямої дії, — усього, що дає
підстави для висновку про постійний характер таких тенденцій, тобто
існування відповідної закономірності. Вибір для України
президентсько-парламентської форми державного управління є співзвучним
історичним традиціям існування гетьманської влади у сполученні з дієвою
участю населення у вирішенні громадських справ на тих етапах розвитку,
коли Україна мала хоча б відносну самостійність.

Історичні порівняння можуть здійснюватися і з розвитком держави і права
іноземних країн і їх окремих інститутів. Це дає можливість виявити
всезагальні спільні риси і відмінності державно-правових явищ, їх
позитивні і негативні риси. Таким чином здійснюється узагальнення
досвіду, частина якого може враховуватися в процесі розвитку
національної державної і правової систем. В Україні таке врахування
особливо необхідне в процесі правового врегулювання ринкових та інших
пов’язаних з ними суспільних відносин.

Конкретно-соціологічний метод дослідження застосовується на його першому
або останньому етапі. Він завжди пов’язаний з дослідженням
державно-правової практики. Практичні матеріали можуть бути одержані
внаслідок спостереження, опитування, анкетування, ознайомлення з судовою
та іншою державно-правовою практикою, документами, статистичними даними,
шляхом моделювання, проведення експериментів. Аналіз одержаних
результатів і їх узагальнення можуть застосовуватись і на початковому
етапі дослідження як його практична база, і для перевірки дії певних
державно-правових інститутів і підготовки висновків щодо ефективності їх
реалізації і необхідності реформування, а також виявлення ставлення
суспільної думки до їх функціонування.

Ці дослідження відіграють винятково важливу роль для визначення,
посилення окремих напрямків діяльності державних органів і посадових
осіб, правоутворювальної і правозастосовчої діяльності.

Системний аналіз у правовій науці побудований на погляді на державу і
право як систему, що складається з окремих елементів. Між елементами
кожної системи існує взаємозв’язок, яким обумовлюються місце і роль
кожного елементу в цій системі.

Завдання наукового дослідження полягає в тому, щоб установити структуру
певної правової або державної системи і взаємозв’язок кожного її
елементу з іншими елементами тієї ж системи і з вищестоящою системою.
Так, держава є системою, до якої як елементи входять державні органи, а
право становлять галузі, що є елементами системи права. Кожний державний
орган пов’язаний з усіма іншими державними органами. Від місця того чи
іншого органу в державній системі залежать його функції. Кабінет
Міністрів як державний орган має свою структуру. Він пов’язаний певними
зв’язками з іншими елементами державної системи. Дослідник відповідає на
питання про доцільність встановлення зв’язків між його структурними
елементами і структурами інших державних органів. Щодо галузі права як
структурного елементу системи права, то вона теж поділяється на більш
дрібні структурні елементи — підгалузі, інститути і норми права. З
позицій системного аналізу науковець може і повинен ставити і вирішувати
питання, яке місце повинна займати та чи інша норма в системі інституту,
галузі та права в цілому.

Усі розглянуті методи дослідження держави і права тісно пов’язані між
собою і застосовуються у поєднанні один з одним. При цьому окремі
спеціальні методи можна розглядати як засоби задоволення тих чи інших
вимог загальнофілософського діалектичного методу. Спільне одноразове
застосування різних методів сприяє задоволенню основної методологічної
вимоги — всебічності наукового дослідження.

РОЗДІЛ ІІ. ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

§ 1. Розмаїття концепцій (теорій) походження держави

Держава виникає і розвивається під впливом ряду факторів, а саме:
релігійних, природно-кліматичних, техніко-економічних, демографічних,
антропологічних, психологічних та ін. Складні, неоднозначні
конкретно-історичні умови (процеси) формування держави, а також
розмаїття філософських і ідеологічних позицій авторів концепцій
обумовлюють множинність теорій щодо причин виникнення держави. Кожна з
них відображає різні погляди і судження на природу держави і її
походження.

Теологічна теорія (ХШ ст., Ф. Аквінський) пояснює походження держави
волею Бога, відстоює її недоторканність, залежність від релігії,
закликає до підкорення всіх державній владі. Теологічна теорія висувала
ідеї непорушності і вічності і водночас залежності держави від
божественної волі, яка знаходить свій вияв через релігійні організації.
Особливого поширення вона набула в період середньовіччя для теоретичного
обґрунтування необмеженої влади монарха, найбільш реакційних державних
режимів, виправдання того, що будь-яке посягання на державу приречене на
невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана
захищати благо всіх.

Патріархальна теорія походження держави (Платон, Арістотель, Фільмер)
представляє її продуктом природного розвитку, результатом поступового
розростання сім’ї. В основі виникнення держави — природний потяг людей
до взаємного спілкування. Для цього вони об’єднуються в сім’ї, кілька
сімей складають рід (селища), а з селищ утворюється держава. Державна
влада є продовженням батьківської влади в сім’ї, влади домовласника.
Держава — це найвища форма політичного спілкування людей. Так само як і
теологічна, патріархальна теорія була спрямована на обґрунтування
необмеженої влади царя, але витік її вона вбачала в тих формах сім’ї, де
існувала необмежена влада глави сім’ї, патріарха.

У ХVІІ — ХVШ століттях формується договірна теорія походження держави
(Гроцій, Гоббс, Локк, Руссо, Гольбах, Радищев та ін.). Державі передує
“природний стан” людей (“природний стан” уявляють як царство необмеженої
особистої свободи, загального благоденства або “війни всіх проти всіх”).
Кожна людина мала природні, невід’ємні права, але в процесі розвитку
людства права одних людей вступають у суперечність з правами інших і
порядок у суспільстві порушується, виникає насильство. Тому люди
домовилися встановити над собою інституцію — державу, яка відповідала б
за дотримання порядку, всезагальні інтереси і вимогам якої вони б
підкорялися. Держава виникає внаслідок укладення людьми угоди між собою
про свідоме самообмеження своєї свободи на користь загальних інтересів,
спільного співіснування. Суспільний договір — це згода людей на
об’єднання, утворення держави, він має конститутивний характер, оформляє
встановлення державно-організованого суспільства. В договірній теорії
розрізняють первинний договір (договір об’єднання) і вторинний договір
(договір підпорядкування народу і державних органів правителів). Таким
чином, держава народилася внаслідок розумної волі народу. Мається на
увазі не формальне підписання письмового договору, а стан суспільства,
коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного
визнання єдиного об’єднуючого всіх центру. Договірна теорія мала
демократичний зміст; прихильники цієї теорії використовували її для
обґрунтування ідеї народного суверенітету (Руссо, Радищев),
конституційної монархії (Локк), природно-правової концепції прав людини
і громадянина, права народів на насильницьку зміну державного устрою,
який порушує природні права. Основні положення договірної теорії дістали
закріплення в Декларації незалежності США і конституціях ряду західних
країн.

Наприкінці ХІХ століття для пояснення причин виникнення держави була
висунута теорія насильства, в рамках якої розрізняють теорію
внутрішнього насильства (Дюрінг): власність, класи і держава виникли
внаслідок насильства однієї частини суспільства над іншою. Прихильники
теорії зовнішнього насильства (Каутський, Гумплович) виокремлювали серед
найважливіших чинників державотворення війни і територіальні завоювання.
Головна причина виникнення держави — завоювання, насильство, поневолення
одних племен іншими. Для закріплення влади переможця над завойованими
народами, для насильства над ними і утворюється держава. Насильство
розглядається як глобальне, а не локальне явище, яке не тільки породжує
правлячих і тих, якими правлять, а й має соціально-економічні наслідки,
тобто насильство може привести до рабства, рабство — до виникнення
приватної власності, а з приватною власністю пов’язується перехід від
кочового до осілого способу життя. При цьому зароджується державна
влада, яка спирається на фізичну силу. Це держава племені, основою якої
є фізичне переважання одного племені над іншим. З розвитком суспільства
держава племені переростає в державу класу.

Ідеї теорії насильства в ХІХ столітті були покладені в обґрунтування
расової теорії (Гобіно, Ніцше). Поділ суспільства за расовою ознакою
вважався основною передумовою виникнення і розвитку держави. У світі
існують “вищі” раси, які покликані володарювати, і “нижчі”, яким
природою призначено бути в підкоренні у “вищих” рас, а виникнення
держави необхідне для забезпечення панування одних рас над іншими.

Марксистське розуміння природи держави (класова теорія) було викладене
Ф. Енгельсом у роботі “Походження сім’ї, приватної власності і держави”
(1884 р.). У ній відстоювалася теза, згідно з якою держави виникли через
те, що первісно-суспільний лад був підірваний поділом праці та його
наслідками — розколом суспільства на класи, тобто обґрунтовувалася ідея
про класову природу держави, про боротьбу класів між собою як головну
причину її виникнення, рушійну силу її існування. Держава виникла із
необхідності стримувати пригнічений клас; вона зробилася знаряддям
економічно панівного класу, який за допомогою держави став ще й
політично домінуючим у суспільстві.

Спільним для представників техніко-економічних теорій походження держави
є переконання в тому, що розкладання первісного суспільства було
пов’язане передусім з виникненням виробничих (замість збиральних) видів
господарювання і їх розвитком. Автор теорії “неолітичної революції”
Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично
спричинив зростання виробництва, що привело до збільшення населення,
поглиблення спеціалізації праці, соціальної і майнової нерівності і,
зрештою, до виникнення держави.

Згідно з “гідравлічною” (“іррігаційною”) теорією Віттфогеля передумовою
ранньої державності був перехід до іррігаційного землеробства. Його
впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподарської
продукції, а ще й створювало необхідні організаційні умови розгалуженого
державного апарату. Віттфогель пов’язував деспотичні форми держав
азіатського способу виробництва з будівництвом іррігаційних споруд, для
чого необхідно було жорстке централізоване управління і підпорядкування.
Деспотизм він називав “гідравлічною” цивілізацією. Ця теорія має
локальний характер: пояснює виникнення держави в регіонах з жарким
кліматом і не пояснює особливості процесу державотворення в інших
регіонах.

Автор органічної теорії походження держави Г. Спенсер (ХІХ ст.)
порівнював суспільство з біологічним організмом. У розвитку суспільства
виявляються загальні закономірності, притаманні всім живим організмам
(зростання і ускладнення функцій організму, взаємозв’язок їх окремих
частин, їх диференціація). Об’єднання людей (племена, союзи племен,
імперії, міста-держави) Спенсер називає “агрегатами”, які змінюються під
впливом соціально-класового розшарування суспільства, спеціалізації
праці, утворення органів політичної влади. У державі всі її частини
виконують певні функції: уряд — функції мозку; нижчі класи реалізують
внутрішні функції, займаються землеробством, скотарством, забезпечують
життєдіяльність суспільства; існує спеціальна розподільча система —
торгівля, транспорт, засоби зв’язку; панівні класи відповідають за
зовнішні функції (забезпечення оборони). Держава виникає внаслідок
наступальних і оборонних війн одних суспільств проти інших. Спочатку
обов’язком держави стає захист суспільства від зовнішніх і внутрішніх
ворогів. Потім основне своє завдання влада починає вбачати у
забезпеченні благополуччя всього суспільства.

Виникнення держави обумовлювалось також психологічними факторами:

– особливостями людської психіки, зокрема прагненням людей до пошуку
авторитету, якому б можна було підкорятися (Петражицький);
демографічними факторами — зростанням народонаселення (Мальтус);
географічними — кліматом, ландшафтом, природними ресурсами (Хантінгтон)
та ін.

Кожній з наведених теорій притаманні як певні недоліки, так і позитивні
моменти, але всі вони мають право на існування, є відображенням рівня
економічного, соціального розвитку суспільства і свідомості людства,
сприяють кращому розумінню передумов і причин походження держави.

§ 2. Публічна (суспільна) влада при первісно-суспільному ладі,

її ознаки, структура, функції

Первісне суспільство охоплює період від виникнення на землі людини (два
мільйони років тому) до утворення держави (п’ять тисяч років тому),
класового суспільства. Воно проходить у своєму розвитку три етапи: 1)
ранній етап — праобщина (стадія становлення); 2) середній етап — родова
община (стадія зрілості); 3) пізній етап — протоселянська община (стадія
розкладання).

Залежно від способів господарювання вирізняють два головних періоди в
розвитку первісного суспільства: 1) період збиральної (присвоювальної)
економіки, коли люди отримували готові продукти від природи шляхом
полювання, збирання плодів, рибної ловлі; 2) період виробничої
економіки, коли людство переходить до землеробства, тваринництва,
металообробки, керамічного виробництва тощо.

Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином
організоване. Його структуру становили сім’ї, роди (20 — 30 чоловік),
фратрії (кілька родів), племена, союзи племен. Родова община — це
колектив людей, об’єднаних кровно-родинними зв’язками, спільністю майна
і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній
власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло,
а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність
прибуткового продукту унеможливлювала використання чужої праці, рівності
соціального становища, що породжувало єдність інтересів і згуртованість
членів роду.

Первісному суспільству були притаманні і владні інститути, органи
управління. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку,
діяльність людей за допомогою різних засобів — волі, авторитету,
насильства тощо. Публічна (потестарна) влада при первісно-суспільному
ладі не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і
державно-політичних форм. Її джерелом і носієм була вся община, а
способом реалізації — первісне самоврядування.

Управління в первісному суспільстві здійснювалося: старійшинами, влада
яких ґрунтувалась на їх авторитеті, шануванні, досвіді, мудрості; радами
старійшин; воєнними вождями; радами воєнних вождів; загальними зборами
дорослих членів роду (воїнів), які вирішували питання життєдіяльності
роду і водночас виступали своєрідною судовою інстанцією, розглядали
справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між
окремими особами; жрецями. Публічна влада не мала спеціальних примусових
установ, але здатна була до ефективного примушування за порушення
існуючого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх
членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної
помсти. Крім воєнної, потестарна влада первісного суспільства виконувала
функцію перерозподілу суспільного продукту; організуючу функцію
(поступове введення ієрархічної системи управління); контрольну
(контроль за ресурсами, обміном, торгівлею) тощо.

Через простоту економічної і соціальної організації первісного
суспільства публічна влада ще не потребувала особливого апарату
управління і примушування, відокремлених від суспільства.

§ 3. Основні закономірності виникнення держави.

Особливості формування держави в різних країнах світу

Держава з’являється внаслідок розкладання первісно-суспільного устрою,
поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених
до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і
соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави
утворились наприкінці ІV — початку ІІІ тисячоліття до нової ери на
берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше — в Індії, Китаї, у VШ —
VІ столітті сформувалися давньогрецькі міста-держави (поліси).

Економічною основою виникнення держави став перехід людства від добувної
економіки до розвинених форм землеробства і скотарства, тобто до нового
способу господарювання — виробничої економіки. Відбувалась так звана
“неолітична революція” (період пізнього неоліту), яка обумовила
суспільний розподіл праці — відокремлення землеробства, скотарства,
ремесла, торгівлі.

Спеціалізація праці приводить до зростання її продуктивності, виникнення
додаткового продукту; можливостей для регулярного товарообміну і
присвоювання результатів чужої праці; становлення нових форм власності
(колективної, приватної, групової), до соціальної (в тому числі
класової) диференціації, майнового розшарування населення.

Важливим наслідком неолітичної революції стає роздрібнення родової
общини на патріархальні сім’ї, які вже виступають власниками знарядь і
продуктів праці. Родова община переростає в сусідську (селянську)
общину.

Суттєве значення має зростання кількості і щільності населення, перехід
народів від кочового до осілого способу життя, заборона кровозмішування
і упорядкування шлюбних стосунків між родами. Все це потребувало
регулювання взаємозв’язків етнічно близьких людей, що проживали на
певній території.

Територія роду і племені поступово стає місцем діяльності купців,
ремісників, мореплавців; починається переселення народів. На одній
території тепер проживають різноплемінні групи людей, тому виникає
необхідність у новій територіальній організації суспільства, яка б
охоплювала все населення не за кровно-родинними ознаками, а за місцем
проживання, принципами підлеглості. Першою формою такої організації
стало місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і завоюваннями одних
народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх
інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести
загарбницькі війни. Це привело до зміцнювання влади воєнних вождів, які
зосередили у своїх руках функції верховного жреця і верховного судді.
Період, коли війни і воєнні пограбування стають повсюдним і повсякденним
явищем, називається “воєнною демократією”. “Воєнна демократія” в ряді
країн вважається безпосередньо переддержавною формою організації влади,
яка поступово переродилася в воєнно-ієрархічну форму правління, у
воєнний насильницький апарат пригнічування.

Поряд з військовим управлінням специфічні управлінські функції беруть на
себе особливі групи людей — організатори виробництва, працівники
інформаційних систем, систем контролю, тобто поступово управлінська
праця набуває самостійного значення.

З розвитком і ускладненням суспільного життя, переходом до виробничої
економіки органи влади родового ладу вже не спроможні були забезпечити
нормальне функціонування і ефективне управління суспільством. На зміну
первісному суспільству приходить нова організація влади — держава, яка
визріває під впливом внутрішніх матеріальних, соціальних, психологічних,
географічних та інших факторів.

Формування держави в народів світу йшло різними шляхами.

1. Східний (“азіатський”) шлях. Характерний для Єгипту, Вавилону, деяких
країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігались основні
економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община,
колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються
щодо засобів виробництва). Первинні держави — це, як правило, абсолютні,
деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного
землеробства, що потребувало проведення значних суспільних робіт
(будівництво, експлуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і
обумовлювало необхідність існування самостійної публічної влади, групи
посадових осіб, які виконують адміністративні функції (“общинні
чиновники”). Апарат держави формувався з органів управління
родоплемінних об’єднань, а політичне панування було засноване на
відправленні громадської функції, громадської посади. Основними
факторами виникнення держав, заснованих на “азіатському” способі
виробництва, були необхідність забезпечення земельними угіддями, водою,
іригаційними спорудами та іншим вільних хліборобів-общинників;
об’єднання для того значної кількості людей і територій, здійснення
єдиного, централізованого керівництва суспільством.

2. Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Стародавній Рим).
Основними державотворними факторами були послідовний розклад родової
організації влади, перехід від колективної до приватної власності на
землю, засоби виробництва, рабів, класовий розподіл населення. Саме так
виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних
революцій — реформи Солона 594 року до н. е. (введена цензова
конституція, майновий принцип доступу до управління суспільними
справами) та реформи Клісфена 509 року до н. е. (через які відбувався
територіальний розподіл населення, виникали різноманітні соціальні
групи, ускладнювалися стосунки між ними). З’являються законодавчі та
виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто
складний державний апарат рабовласницької держави.

У Стародавньому Римі процес формування держави ускладнювався боротьбою
плебеїв (зайшлого населення) з римською родовою аристократією проти
патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були
встановлені самоврядні порядки: рівноправність вільних громадян,
можливість бути кожному водночас воїном і землевласником та інші. Але
наприкінці ІІ тисячоліття до н. е. загострюються внутрішні суперечності,
які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворення держави.

3. Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи.
У ході розкладу первісних відносин виникає ранньофеодальна держава, яка
характеризується феодальним землеволодінням, васальною службою, становою
організацією суспільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія
Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних
стосунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок.
Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головною формою
державного впорядкування у східно-слов’янських племен були князівства.
Спочатку — племінні угруповання, на чолі яких стояли військові вожді —
князі, що об’єднувалися у військові союзи, пізніше поряд з племінними
утворювалися і територіальні князівства — “землі”. Виникнення франкської
держави було прискорене завоюваннями варварами значних територій
Римської імперії, що одразу показало неспроможність органів влади
родоплемінного ладу забезпечити панування і управління на нових
територіях і привело до формування держави ранньофеодального типу.
Політична специфіка даної форми державності була наслідком поєднання
структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і
укладом життя германських племен.

§ 4. Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування

первісно-суспільного ладу

Держава виникає як особлива політична, територіальна і структурна
організація суспільства. Вона відрізняється від соціальної організації
первісно-суспільного ладу за такими ознаками:

відокремленням від суспільства верстви населення, яке не виробляє
матеріальних чи духовних благ, а тільки займається управлінськими
справами, виконує загальносоціальні функції. Ця верства наділялася
владними повноваженнями, мала у своєму розпорядженні насильницький
апарат і можливість за необхідності застосовувати державне примушування.
Отже, це було нове структурне утворення — апарат держави, первинна
бюрократія. Натомість управління в родовій общині ще не відокремлювалося
від суспільства, не знало спеціальних засобів і апарату примушування;
рішення приймалися і виконувалися добровільно самими членами роду;

введенням обов’язкових податків і платежів. Матеріальні засоби, які у
вигляді податків, в інших формах надходили від суспільства, були
необхідні як для утримання апарату держави, так і для фінансування
загальносоціальних функцій держави. Родовий лад не знав особливого
апарату управління і тому не потребував подібних фінансових інститутів;

об’єднанням населення за територіальною ознакою, єдиним територіальним
простором, на якому здійснювалося господарське життя.
Первісно-суспільний лад мав у своїй основі сукупність сімейних общин,
об’єднаних кровнородинними зв’язками, держава формується на
територіальній основі шляхом переростання родових общин у сусідські,
переходу людства до осілого способу життя. Перша територіальна
організація — місто об’єднувало не тільки родичів, а й населення, яке
мешкало на певній території. Населення характеризувалося стійким
зв’язком з державою у вигляді підданства чи громадянства і користувалося
її захистом всередині країни і за її межами. Апарат держави орієнтувався
не тільки на управління групами людей, а й на управлянні територіями.
Територія стала невід’ємним атрибутом, ознакою, власністю держави.

Розділ ІІІ. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

§ 1. Ознаки та поняття держави

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є
необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої
неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на
характеристику її сутності, головних рис і призначення досить різні у
представників того чи іншого наукового напрямку. Велика група науковців
виходила при визначенні поняття “держава” з формально-логічних позицій.
Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між
тими, хто править і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г.
Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під
загальною владою; Ф. Хайєк — характеризує державу як організацію, що її
свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового
управління; Б. Баді та П. Бірнбаум розглядали державу як добре
організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її
обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г.
Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І.
Кант — як об’єднання великої кількості людей, які підпорядковуються
правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають
властивості юридичних суб’єктів і є носіями права.

Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного
життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як
дійсність моральної ідеї. Н. М. Коркунов визначав державу як об’єднання
вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії
державних органів на здійснення примусу, чим наголошував на її
примусовому характері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який
вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на
певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави
сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави
розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф.
Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і
певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в
основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як
машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або
машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій
літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до
структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів: на
перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада.
Саме їх характер за класичними юридичними поглядами відрізняє державу
від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень.
Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку
спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада.

Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на
обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об’єднувальну
щодо населення роль. Цією ознакою позначається її відмінність як від
організації родового суспільства, яке формувалося на основі об’єднання
за кровнородчими ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та
інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, яке склалося шляхом
адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці —
області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава
є самоорганізованою спільнотою.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні
особливості. Більшість населення пов’язана з державою стійкими
відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без
громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин
держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв’язки
з державою. Він також має права і повинен виконувати всі обов’язки,
передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються
деяких з них (права обирати і бути обраним, обов’язку нести військову
службу та ін.).

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки
держави здебільшого пов’язані з тими чи тими проявами державної влади.
Найважливішою з них є здатність видавати закони й інші правові акти, які
являють собою прояв безумовної загальнообов’язковості державної волі. Ця
здатність водночас виступає як засіб самообмеження держави і
забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод,
впливу на поведінку, а через неї на суспільні відносини.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування
військових контингентів — армії й поліції. Держава має у своїй власності
певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби
(транспорт, озброєння, будівлі, в’язниці і т. ін.). Для фінансового
забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків,
робить у разі необхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має
свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і наведені вище її
різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1)
як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або
прошарків чи інших груп людей; 3) у створенні апарату влади. Два перших
аспекти мають функціональний, а третій — механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та
зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона
повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави
приймаються ті рішення, які, маючи загальнообов’язковий характер,
спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення
соціальної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна
організація держава сприяє роботі засобів зв’язку, боротьбі з
порушниками законності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. У
цій якості держава є організатором усіх загальних справ — громадських
робіт, охорони природи, пам’ятників культури, історичних цінностей,
здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник
всього суспільства держава здатна виступати в ролі арбітра між
ворогуючими угрупованнями, пом’якшувати та узгоджувати різні соціальні,
національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим.

Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально
диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну
соціальну базу. Це можуть бути певні класи, прошарки, державна або
партійна бюрократія, номенклатура. У зв’язку з цим держава здатна
поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь.
Інтереси суспільства можуть у певних випадках набувати пріоритету при
вирішення загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути
менш або більш широкою. Вона може бути провідником інтересів одного або
кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди позначається
на змісті її діяльності, державній політиці, спрямованій на захист
певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість
фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичний,
науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава
може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної
власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати
всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим
прошаркам населення тощо.

Взята в механізмовому аспекті держава організована як певний апарат
влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинуту
систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють
владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як
основний важіль управління суспільством, його реформування. Різні
структури цього механізму мають різне функціональне призначення,
взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат
повинен бути каналом здійснення народовладдя. В його складі існують
органи первинного і вторинного народного представництва. Органи
первинного народного представництва утворюються безпосередньо шляхом
народного голосування, потім вони обирають органи вторинного
представництва. В Україні органами первинного представництва населення є
Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів,
Верховний Суд, Конституційний Суд, Вищий Арбітражний Суд, Генеральний
прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні
стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією
політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає в якості
офіційного представника всього суспільства і забезпечує з допомогою
спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства
держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має
пріоритет над державою.

§ 2. Поняття та риси політичної влади

Центральним у характеристиці поняття держави є погляд на неї як на
організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності держава
невідривна від такого універсального поняття, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх
осередках суспільства — в суспільних утвореннях, політичних партіях,
установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам — економічним,
політичним, соціальним, ідеологічним. І хоча є різні підходи до поняття
влади, найбільш практичним для її характеристики є погляд на неї як на
прояв організованої сили, заснованої на здатності одних суб’єктів
нав’язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі
державної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини
мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють можливість
різними засобами нав’язувати державну волю громадянам та іншим суб’єктам
суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх
громадян, так і щодо інших суб’єктів, що перебувають у межах державної
території. Вона проявляється через освячену законом їх економічну,
політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини
керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат,
що управляє суспільством.

Суб’єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи,
від імені яких виступають посадові особи. Ними можуть бути колегіальні
множини людей (сесія Верховної Ради, засідання Кабінету Міністрів,
органів, що входять до судової системи, тощо) або окремі особистості —
державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації,
начальник райвідділу тощо).

Приймаючи обов’язкові для підвладних структур рішення, державна влада
визначає лінію їхньої поведінки. Владні відносини можуть бути при цьому
побудовані на добровільних і примусових началах. Методи здійснення
державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління,
заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і
концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що
призводить до свавілля групової або ж особистої диктатури. Відповідно,
підкорення велінням державної влади може бути засноване на звичці,
переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й
матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріального чи морального
заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили.
Саме тому головним для забезпечення ефективності її діяльності є
наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності і
необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний характер. Будь-яка
політична діяльність і боротьба так чи інакше пов’язані з державою.
Державна влада здійснюється над різноманітними суспільними угрупованнями
і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації
політики (угрупуваннями можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні
й релігійні групи, що об’єднуються в певні суспільні утворення).
Політика завжди пов’язана з діяльністю держави, з участю в її справах.
Більше того, політична влада є державною монополією. Інші організації,
що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх влада
поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має характер
звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є головним
елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в
суспільстві утворення політичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — партіями, рухами,
групами населення, об’єднаними за соціальними, національними,
професійними, статевими та іншими ознаками, держава являє собою
провідний суб’єкт політичного життя, що взаємодіє з іншими ланками
політичної системи. Вона реєструє або анулює реєстрацію окремих
недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, наглядає
за його додержанням. Недержавні формування, хоча безпосередньо і не
здійснюють політичної влади, але беруть участь у боротьбі за прийняття
тих чи інших державних рішень, за їх реалізацію або контроль за їх
здійсненням, за зміну державної політики. Отже, завжди йдеться про
участь у вирішенні державних справ, боротьбу за державну владу, за вплив
на її діяльність. Через законодавство держава офіційно визначає правове
становище інших елементів політичної системи. Оскільки усяка політична
боротьба і діяльність так чи інакше пов’язана з державою, все це
обумовлює виняткову її монополію на політичну владу.

Саме на державну владу покладається здійснення ряду функцій — напрямків
її діяльності стосовно впливу на суспільні відносини. Через функції
держави розкривається її сутність. Виходячи з того, що проблема функцій
держави буде викладена в спеціальному розділі, обмежимось окремими
зауваженнями.

Державні функції поділяються на кілька видів.

Основними серед них є ті, що визначають головні напрямки діяльності
держави, а саме: економічна, політична, соціальна та ідеологічна
функції. У державах різних історичних типів їх зміст і обсяг різні.
Решта напрямків діяльності держави значно вужча і становить її неосновні
функції.

Політична влада, яка монопольно належить державі, використовується нею
для вирішення як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних завдань. Цьому
відповідає поділ державних функцій на внутрішні і зовнішні.

Більшість державних функцій мають постійний характер, проте деяким з них
притаманний тимчасовий специфічний характер. Ці функції здійснюються під
час воєнних військових дій, для боротьби зі стихійним лихом, епідеміями,
у зв’язку з участю в діях міжнародних збройних сил і т. ін. Тимчасові
функції мають здебільшого надзвичайний характер.

Окрім державних функцій, є ще функції державних органів. Головні з них —
законодавча, виконавча, судова і контрольна, — здійснюються групами
однорідних державних органів. Поділ державної влади на органи, що
виконують кожну з цих функцій, покладений в основу одного з
основоположних принципів організації і діяльності державної влади —
поділу влади.

Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ.
Легітимація цієї влади відбувається на основі делегування її народом
шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встановленою
Конституцією процедурою. Згідно з Декларацією про державний суверенітет
України виборним державним органом, що може виступати від імені усього
народу України, є Верховна Рада. Другим всенародно обраним органом
первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103)
є Президент України. Усі інші державні органи є похідними від перших
двох.

§ 3. Державний суверенітет

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї
спирається державна влада і що її вона в разі необхідності застосовує, і
власна воля, що її вона може робити обов’язковою і нав’язувати всім
суб’єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної
влади — її суверенітет. Суверенітет містить характеристику
взаємовідносин державної влади з іншими суб’єктами влади як у середині
країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виникнення держави.
Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з’явилося значно пізніше.
Першим теоретиком суверенітету в ХVІІ столітті був французький
прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява цієї теорії
пов’язана з цілком конкретними історичними обставинами — боротьбою
королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї
держави (феодали діяли за принципом “кожен барон суверен у своїй
баронії”) та спроб Папи Римського встати “над королями” і управляти
ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суверенітет
внутрішній і зовнішній. Отже, суверенітетом є верховенство державної
влади щодо всякої іншої влади в середині країни і її незалежність від
усякої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що
суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах
внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а
зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами — ще й
нормами міжнародного права. У Конституції України закріплюється, що
Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет
розширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні
міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства
України (ст. 9), що на території України не допускається розташування
іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не держави, а державної
влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка
інша (партійна, суспільна, церковна і т. ін.). не може диктувати їй свою
волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами
людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла
закріплена в Конституціях України 1937 року і 1978 року керівна роль
Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню
несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип
верховенства державної влади посилювалась світська влада при виникненні
різних сутичок з владою церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті
межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов
міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади
однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково
велике практичне значення.

Не слід плутати поняття “суверенітет держави” з підпорядкованим йому
поняттям “суверенні права”. Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній
суверенітет набувають через систему суверенних прав. Здійснення їх
належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, права мати
збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати
режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць,
адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх
відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення
міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій,
підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення
війни і заключення миру і т. ін. У федеративній державі, створеній знизу
шляхом об’єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об’єднуються, є
джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада
здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об’єдналися,
суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом
передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади знов
утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна
суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому
всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї
країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє
на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна
влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не
можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є
суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими
суверенними правами і тому набувають певних ознак державності
(наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути
нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітет не має абсолютного
характеру. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи
інших причин обмежена, звужена, але лише доти і тією мірою, якою держава
вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є
сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які
проявляються через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені
такими об’єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий
характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається
недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократичних країнах є
народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний
суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує
державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і
повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний
представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні
обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет
фактично збігається з народним. “Носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ”, закріплює ч. 1 ст. 5 Конституції України.
Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати
конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим
підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету. Терміни
“народний” і “державний” суверенітет часто вживають як синоніми поняттю
“національний суверенітет”. При цьому поняття “національний суверенітет”
не слід плутати з поняттям “право на самовизначення окремих націй”. Це
право існує як гіпотетична можливість і проявляє себе поміж іншими
правами в процесі створення нової держави, що проголошується і в
преамбулі діючої Конституції України, де зазначається, що сучасна
українська держава виникла на основі здійснення Українською нацією, всім
українським народом права на самовизначення.

§ 4. Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й
існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці
склалося кілька різних підходів щодо визначення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна
влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки,
релігійні формування і т. ін. Саме опора влади в державі на певні
соціальні сили визначає її сутність. За так званою формаційною теорією —
це найважливіша ознака, і саме нею обумовлюється поділ держави на окремі
історичні типи. Ця ознака поєднується у згаданій теорії з іншими — на
базі якого способу виробництва виникає держава і кого вона обслуговує.
Скорегована шляхом відкидання вульгарного економізму і виключно
класового підходу відповідно до сучасних досягнень науки формаційна
теорія залишається найпоширенішою в вітчизняній літературі. З
найсуттєвими іншими, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше
пов’язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в
стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як
необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній
літературі держави поділяють на доіндустріальні, індустріальні і
постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув також так званий
цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави
поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20)
цивілізацій (наприклад західної і православної), головними ознаками яких
є не соціально-економічні фактори, а передусім особливості релігії і
культури. Ця теорія безумовно збагачує уяву про особливості державності
окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розмежування між
стародавніми і наступними цивілізаціями (наприклад, єгипетською і
мусульманською), суттєвим недоліком підходів до типології держави, за
цією теорією, є відсутність визначення історичних закономірностей їх
розвитку, зміни одного типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за
формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує
всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей
держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва —
див. розділ “Виникнення держави”).

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з ІV столітті
зі створенням рабовласницької держави (Стародавній Єгипет, Китай,
Месопотамія, Греція, Рим). Її соціальною базою в цілому був панівний
клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна
була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Праця
рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом
виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво було
індивідуальним, колективним або державним. Раб був головною виробничою
силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб
повністю залежав від волі власника. В межах рабовласницької держави, як
і в межах інших її типів, існували різновиди. Їхній характер залежав від
широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави
розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою
характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації
Платоном держав на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей),
олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні
(обмежена жорстка влада однієї людини) неважко простежити класифікацію
політичних режимів. З того ж принципу класифікації виходив Аристотель,
який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів.
У Стародавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін
поступово, спочатку — у зв’язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з
переходом до монархічного ладу, що було пов’язано в першому випадку з
розширенням, а в другому зі значним звуженням соціальної бази держави.
Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній
Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від
рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість
(аристократія).

Згодом, у зв’язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою
відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається
закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і
з’являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною
виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не
індустріальне, а сільськогосподарське виробництво. Закріпачені селяни
мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були
прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від
феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний
примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі,
князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах
феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали,
другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого
міське. Перші дві групи мали великі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від власності на землю.
Оскільки одним з головних землевласників була церква, вона відігравала
надзвичайно велику роль у вирішенні питань державного значення, не
тільки претендувала на владу, але реально виконувала певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн проходить три
головних етапи — феодальної роздробленості, станового представництва і
абсолютизму. В умовах раннього феодалізму, коли земельні володіння були
децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово
розвивалися відносини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали
залежність дрібних феодалів від великих. У зв’язку з цим з’являється
феодальна драбина — пов’язаність феодалів різних рівнів взаємними
правами і обов’язками, заснована на їх ієрархічній субординації і
підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з’являються впливові, що мали формально або
фактично дорадчий характер, органи станового представництва (Генеральні
Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Боярська Дума та ін.), що є
характерним для станово-представницького періоду розвитку феодального
типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади.
Показовою у зв’язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка
ХІУ “Держава — це я !”, яка вдало характеризує останній абсолютистський
період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві феодалізму
економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був
поштовхом до поступового розвитку індустріального суспільства. Феодальні
відносини, створені максимально централізованою абсолютистською
феодальною державою, стали великим гальмом у розвитку економіки,
політичного і соціального життя. Перед суспільством постало питання
створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації
кріпацтва, і довічне закріплення селян за землею. Буржуазія, що
народжувалася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових
можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і
послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприємництві. Паралельно
виникає необхідність відповідних перетворень у політичній сфері,
створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної революції, яка
здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед
законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є
встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

Її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних
засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється
залежно від етапів розвитку буржуазного суспільства (вільний або
монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних
режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність
виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає
базою для створення громадянського суспільства, заснованого на
недоторканності приватної власності, свободі договірних відносин,
політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручання держави в
суспільні справи, відкидається ідея державного патерналізму як така, що
є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно
діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби
сполучення, зв’язку, охорона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на
конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи всезагальної
демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ
влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та
політичні права і свободи людини і громадянина, право вільного звернення
до суду і т. ін. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна
породжувати соціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до
їх пом’якшення і розв’язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто
при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість
діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі
її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке
розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і
багатством неминуче ведуть до гострих соціальних сутичок. У цих умовах
воля і сила держави спрямовані на захист інтересів буржуазії. В
економічній сфері держава дотримується політики повного невтручання в
економічні процеси, виконуючи роль “нічного охоронця”. В політичній
сфері вона захищає свої інтереси, нарівні з застосуванням у необхідних
випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що
забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістичному етапі
існування буржуазної держави. Монополізація виробництва, вирішальний
економічний та політичний вплив промислових монополій і фінансового
капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази
держави. Держава відмовляється від повного невтручання в економічні
відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства
поступово підвищується. Зростання виробничих сил і політичні чинники
обумовлюють виникнення державного сектора в економіці. Заради збереження
ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних
монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під
впливом тиску з боку робітничого класу і зовнішньополітичних чинників, в
тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у
сфері соціальних послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається науково-технічна
революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше
зросту продуктивності праці. Використовуються капітальні наукові
відкриття, бурхливо розвивається атомна енергетика, електроніка та
інформатика, і ці результати стають особливо відчутними після Другої
світової війни. В індустріально розвинених країнах підвищення
продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо
акціонування, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій
добробут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого
входить і частина робітників. Це обумовлює різке зменшення можливості
гострих соціальних конфліктів та вибухів. Цьому сприяє і держава, яка
дістає і час від часу використовує можливість брати активну участь у
регулюванні економічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок
середнього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно
підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів
(у сфері захисту навколишнього середовища, будівництва шляхів і
сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню
соціальної допомоги тим прошаркам населення, які її потребують, захисту
прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних
держав на різних етапах їх існування розширювалась або звужувалась
залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і
ліберальних до фашистських, режимів військової диктатури, особистої
влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною
мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарата панування
буржуазії. Отже, капіталістична держава поступово переростає в
постіндустріальну державу соціально орієнтованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирішального
значення в її діяльності набуває виконання загальносуспільних справ,
забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і
громадянина. Її державним (політичним) режимом є демократичний. Така
держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно
впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того,
щоб бути правовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну
базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним знаряддям
подолання існуючих у суспільстві конфліктів, орієнтування в умовах
існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх
інтеграційних процесах і т. ін. У тому ж напрямі бажано спрямувати
розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного
табору і які знаходяться на перехідному, хоч і принципово іншому,
посттоталітарному, етапі свого розвитку. В їх числі знаходиться і
Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на
самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально
орієнтованої держави і громадянського суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний історичний тип
держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважають
насамперед провідну роль держави або колективів, що знаходяться під її
заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на
широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу,
забезпечувати справедливий розподіл результатів праці за принципом
“кожному за якістю і кількістю праці”. Економічну основу цієї держави,
як вважає значна частина її теоретиків, повинна становити економіка,
провідну роль у якій відіграє суспільна власність на засоби виробництва.
Трудівники повинні залучатися до вирішення загальнодержавних і
загальносуспільних справ і здійснювати контроль за діяльністю державного
апарату.

Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу такою, що служить
народові, побудованою на принципах гуманізму, демократії, колективізму і
справедливості. Але при цьому слід урахувати, що існує кілька моделей
соціалістичної держави. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в
творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, Сен-Сімона та інших. Згодом
було визнано, що для переходу до соціалістичного типу суспільства і
держави необхідний тривалий історичний перехідний період. Спробу
поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині
в деяких країнах (наприклад, Швеції), де державна влада протягом
тривалого часу належить соціалістичним партіям.

Соціалістична держава в марксистсько-ленінському розумінні в умовах
перехідного періоду — це держава диктатури пролетаріату, яка, зламавши
буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською щодо буржуазії і
демократичною щодо широких трудящих мас, яка в перспективі має прийти до
народного самоврядування.

Але, як свідчить досвід СРСР, ряду інших держав соціалістичного табору,
реальна влада в них здійснювалась номенклатурною партійною та
адміністративно-командною верхівкою, яка і становила їх соціальну базу.
Є всі підстави такі держави вважати лжесоціалістичними, тобто такими, що
суперечать вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості.

Одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання
держави в суспільне і особисте життя зводили нанівець загальнонародні
власність, владу і конституційні права громадянина, що проголошувалися.

Отже, ідеологія соціалістичного типу державності так і не знайшла досі
свого реального втілення в державах, що існували в СРСР і ряді інших
країн, які не можна вважати соціалістичними.

У сучасних умовах різні моделі соціалістичних за своїми цілями держав
знайшли своє втілення в таких країнах, як Китай, Північна Корея, Куба.

Розділ IV ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО,

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

§ 1. Громадянське суспільство: особливості становлення

та формування концепції

За допомогою поняття “громадянське суспільство” має бути висвітлено
складне питання про джерела та механізми суспільної життєдіяльності. При
цьому увага акцентується на громадських підвалинах формування і
функціонування влади в суспільстві, яке не може не існувати у формі
держави з усіма її атрибутами і водночас — має відповідати
загальновизнаним стандартам демократії, прав людини і соціальної
справедливості.

Поняття “громадянське суспільство” акцентує увагу на особливостях
суспільно-політичного устрою певної країни з точки зору інтересів людей,
які розглядаються як пріоритетне джерело соціальної і політичної
активності. Однак людина як індивідуальний суб’єкт не може протистояти
державі в особі організованих державно-владних інститутів, для цього
індивідуальні інтереси теж мають бути згуртованими, інституціонально
оформленими і гарантованими. Ефективне функціонування інститутів
громадянського суспільства дає можливість поставити людину в центр
суспільного і політичного життя, розглядати її гідність, права і свободи
як найвищу соціальну цінність. У свою чергу, держава лише за таких умов
зможе нести реальну відповідальність перед суспільством і людиною за
свою діяльність.

Отже, суспільство умовно поділяється на дві складові частини, одну з
яких називають громадянським суспільством, а другу — органом управління
і здійснення політичної влади, тобто державою в її інституціональному
розумінні. При такому підході до дослідження соціального устрою
громадянське суспільство виступає фундаментом, на якому будується
політична система суспільства, функціонують політичні інститути,
формується і здійснюється державна влада. Сучасна держава за таких умов
розглядається як похідне від суспільних потреб утворення, як одна з
найважливіших форм життєдіяльності суспільства, але водночас — така, що
охоплює лише відносини, пов’язані з функціонуванням
загальнонаціонального інтересу, тобто політичні відносини.

Якщо поняття “громадянське суспільство” зорієнтоване на проблеми
використання свободи та ініціативи індивідів за умов їхньої сумісної
життєдіяльності, то політична сфера організації соціуму, стрижнем якої є
державність, відбиває роль і питому вагу інтеграційних засад в
організації його життєдіяльності, зумовлених необхідністю впорядкування
суспільних відносин, тенденцією до централізації вирішення питань, які
мають публічне значення, що передбачає певні обмеження індивідуальної
свободи заради інтересів інших людей, спільноти в цілому.

Тож недоцільним було б ототожнення громадянського суспільства з
суспільством у цілому або, з огляду на можливість різних підходів до
тлумачення поняття “державність”, з державою в її найширшому розумінні
як певної країни.

Поняття “громадянське суспільство” дає можливість дослідити
демократичний процес формування державної влади, “природна” хода якого
має своїм джерелом приватні права індивіда. Приватні форми влади мають
бути об’єднаними передовсім у первинних осередках публічної влади, якими
є інститути громадянського суспільства. Владні прерогативи цих
інститутів трансформуються за посередництвом політичних партій і рухів
як громадських структур, спеціально утворених для виявлення та
акумуляції політичних інтересів і настроїв населення, у державу як
організацію політичної влади в загальнонаціональному масштабі. На рівні
політичних партій соціальні потреби і інтереси індивідів та різних
соціальних груп перетворюються на політичні завдання і програми, що
відбивають певні загальні напрямки розвитку суспільства.

З точки зору інтересів громадянського суспільства держава може брати на
себе тільки ті питання сумісної життєдіяльності, які не можуть бути
вирішеними ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх
громадських об’єднань. Такі інтереси становлять прерогативи публічної
влади в масштабах всього суспільства, тобто державної влади. За цих умов
державна влада розглядається як похідна не тільки від індивідуальних
волевиявлень усіх членів людської спільноти, природних прав і свобод
людини й громадянина, а й від владних повноважень сукупності
громадянських інститутів, створених ними на добровільних засадах для
спільної реалізації своїх інтересів.

Погляд на устрій держави, у якій державна влада формується від нижніх
щаблів (громадян) через посередництво їх добровільних об’єднань
(корпорацій) до державних інститутів, у політичній науці дістав назву
“корпоративної концепції держави”. У моделі устрою держави “концепція
держави як установи” державна влада розглядається як наперед задана
централізована установа, яка сама вибудовує систему владних відносин у
суспільстві в напрямку до людини, орієнтуючись при цьому на власне
бачення цієї проблеми. Насправді кожна держава формується з урахуванням
конкретних соціально-історичних умов, але з орієнтацією на ту чи іншу
ідеальну модель.

Поняття “громадянське суспільство” відображає самоврядний потенціал
сучасного суспільства, те, у яких межах воно здатне самоорганізовуватися
на основі виявлення і реалізації своїх власних потреб, що формуються на
фундаменті інтересів як окремих індивідів, так і їх автономних
об’єднаннях, котрі мають за визначенням своїм громадську, а не політичну
природу. Щодо структурних особливостей державна організація, на відміну
від системи самоврядування, засновується на чіткому розподілі суб’єкта і
об’єкта владних відносин, характеризується виокремленням певного
прошарку людей — державних службовців, що займаються управлінням на
постійних професійних засадах, функціонування яких спирається на
легальне застосування примусу. Наявність автономного інституту
самоврядування, самоврядних громадських організацій обмежує претензії з
боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та
суспільства.

Державні і самоврядні засади в організації суспільних відносин
перебувають у своєрідних взаєминах: чим більше коло питань сумісної
життєдіяльності вирішується на самоврядних засадах, тим менше такому
суспільству доводиться застосовувати примусові заходи, які за таких умов
розглядаються скоріше як виняток, ніж як правило. І, навпаки, чим
пасивніші громадяни і громадські об’єднання, які теж, до речі, мають
сформуватися для того, щоб брати на себе відповідальність за здійснення
самоврядних повноважень, тим об’єктивно більшим має бути втручання з
боку державної влади.

Тому з точки зору сучасних критеріїв найбільш адекватною й ефективною
формою місцевої влади є організоване на автономних засадах місцеве
самоврядування, покликане враховувати й реалізовувати насамперед
безпосередні інтереси мешканців певної територіальної громади — села,
селища, міста. Так, місцеве самоврядування має в Україні власні
конституційні засади (ст.7 Конституції України) і розглядається як один
з найважливіших критеріїв демократії, показників її зрілості й дієвості.

Поняття “громадянське суспільство” не можна ототожнювати з поняттям
“суспільства” в цілому ще й тому, що громадянське суспільство формується
історично і відображає певні якісні його характеристики, набуті лише на
певному етапі розвитку суспільства, як такої суспільно-політичної
організації, що облаштована на засадах демократії і поваги до прав
людини. Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно
відокремленого від суспільства явища, що має власний зміст і структуру,
притаманне філософам і юристам, починаючи з середини ХVІІІ століття.
Уперше на чіткі відмінності між громадянським суспільством і державою
вказав видатний німецький філософ Гегель.

До тих часів, як відомо, панувало уявлення, згідно з яким не розділялись
громадські і державницькі засади суспільного устрою, все суспільне
вважалось одержавленим і, навпаки, державне — суспільним, а тому й
ототожнювалися поняття “держава” і поняття “суспільство”. Найяскравішим
прикладом такого підходу було бачення сутності давньогрецького полісу,
яке охоплювало водночас різні сфери сумісної життєдіяльності людей —
економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Тому поліс вважався
досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як
місто-держава, що не є ані державою, ані общиною в чистому вигляді, а
людина розглядалася лише як “політична тварина”, суб’єкт полісної
організації і органічна складова полісу. Або, інакше кажучи, полісна
організація сумісної життєдіяльності розглядалася як така, що не
передбачала ніяких форм приватного життя людей.

Логічним завершенням структури суспільного устрою, заснованого на
абстрактному визнанні тотожності інтересів кожного члена держави з
інтересами суспільства в цілому, в якому не може бути місця ні свободі
індивіда, ні автономії об’єднань індивідів, стала у ХХ столітті
конструкція тоталітарної державності. Практична реалізація тоталітарної
моделі в різних країнах, як про це свідчить історичний досвід, призвела
до повного знецінення людської особистості, відвертого нехтування
основними правами та свободами людей.

Поступальний історичний розвиток соціальних форм життєдіяльності
приводить до їх диференціації, відносного виокремлення та
інституціоналізації держави як органу управління суспільством, і на цій
основі — до “роздержавлення державності”, коли держава поступово
передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають
на себе повноваження щодо контролю над певними галузями соціальної
життєдіяльності. Державного втручання насамперед позбавляється сфера
виробництва, що відтепер засновується на приватній власності і
комерційних інтересах. У подальшому безпосереднього управлінського
контролю з боку держави позбавляються й інші сфери суспільного життя.

Ідеологічним обґрунтуванням цього історичного процесу стають:

1) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як першооснова
суспільного та політичного устрою, найвища соціальна цінність;

2) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її лише до взаємовідносин
між людиною та державою, коли політична свобода розглядається лише як
засіб для реалізації особистої свободи;

3) ідея самоврядування і передовсім — місцевого самоврядування, що
передбачає диференціацію й відносну автономію організації та здійснення
різних форм публічної влади.

На цих засадах стало можливим концептуально відокремити державу від
суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має
іманентні ознаки й атрибути, виконує певні службові функції щодо
суспільства, визначити реальні можливості державно-владного впливу на
суспільні відносини та ступінь його ефективності, встановити оптимальні
для функціонування суспільства межі державного втручання в його
життєдіяльність і таким чином забезпечити в кінцевому вимірі
підконтрольність суспільству державних інститутів. Відтепер держава
розглядається як інститут суспільства, що виступає головним
інструментом, за допомогою якого воно набуває здатності вирішувати свої
актуальні проблеми.

З іншого боку, громадянське суспільство як царина приватної власності та
індивідуальних, а тому й егоїстичних інтересів не може бути завершеним,
існувати абсолютно, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну
цілісність державністю на засадах сукупного публічного інтересу. За умов
функціонування громадянського суспільства така інтеграція досягається не
стільки за посередництвом прямого втручання державної влади в суспільні
відносини, що характерно передусім для авторитарного правління, скільки
за допомогою правових норм, насамперед норм публічного права, які,
будучи спрямованими на забезпечення загального інтересу, встановлюють
водночас певні “правила гри” для учасників соціального спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному
розумінні являють собою дві невід’ємні складові частини одного явища —
суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які
окремо може йтися тільки в науці.

Держава за будь-яких умов в різні історичні часи і в різноманітних
формах здійснювала вплив на функціонування суспільства, і в цьому
розумінні існування сучасного суспільства поза межами державної форми
організації не є можливим. Як інститути громадянського суспільства, так
і державно-владні інститути спрямовані на забезпечення реалізації певних
соціальних потреб людини, які в розвиненому суспільстві знаходять своє
виявлення в її правах та свободах, одні з яких можуть реалізовуватися у
формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових
зусиль з боку державної влади. Становлення соціальної державності в
економічно розвинутих країнах передбачає розширення можливостей
втручання держави в суспільні відносини, але не для зміцнення
авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення громадського миру і
злагоди в суспільстві, посилення соціального захисту громадян. Окрім
того, у будь-якому демократичному суспільстві є такі специфічні
відносини, які можуть функціонувати тільки на публічно-владних засадах
(злочин — покарання тощо).

Тому проблематику громадянського суспільства можна звести до визначення
певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства,
яка б задовольняла і суспільство і державу, що неможливо здійснити без
врахування як певних “природних” прерогатив громадянського суспільства,
так і об’єктивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери
державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять —
“держава” і “громадянське суспільство” має сенс лише за умови, коли ці
поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються водночас як
такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку
оптимальних як громадських, так і політичних параметрів устрою і
життєдіяльності суспільства, яке існує у формі держави.

Слід, однак, уточнити, що поняття громадянського суспільства об’єктивно
співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше і
друге поняття відбивають найважливіші характеристики та невід’ємні
сторони життєдіяльності сучасної демократичної державності: з одного
боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно
автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з
другого — органічним доповненням функціонування громадянського
суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах
інститути держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. У цьому
плані один із засновників концепції правової державності німецький юрист
К. Велькер вбачав її підвалини в «правовому громадянському суспільстві»,
яке безпосередньо поєднує його громадянські та правові засади.

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості
для більш адекватного існування права, сутність якого за цих умов стає
глибшою і змістовнішою. Право за цих умов формується на теренах
громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття за
посередництвом державно-владних інститутів таких важливих рис, як ясне і
чітке визначення прав, що виникли внаслідок обміну свободою, сумісне
визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового
гарантування. Водночас громадянське суспільство є підґрунтям для
практичного здійснення правових норм, де складаються реальні показники
соціальної ефективності права.

В Україні формування громадянського суспільства відбувається в особливих
умовах.

По-перше, його становлення відбувається тоді, коли проблематика
громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвинутої
демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за
його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність
пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою
можуть бути суперечливими. Процеси становлення громадянського
суспільства в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки
проходили в ХVІІІ — ХІХ століттях, тому ці країни виходять нині на інший
етап трансформації суспільної системи, пов’язаної із формуванням
соціальної держави, яка передбачає розширення прерогатив державності
щодо втручання в суспільні відносини в напрямку проведення державою
активної соціальної політики. Внаслідок таких змін формується якісно
нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають “суспільством
масового споживання, масової культури”.

По–друге, становлення громадянського суспільства в Україні має
відбуватися за умов творення національної державності, формування
власних державних інституцій, що так чи інакше передбачає зміцнення
державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення
нових державних органів влади та управління, яких не могло бути за умов
перебування в складі колишнього СРСР.

По-третє, формаційна трансформація соціальних пріоритетів передбачає
певний перехідний період протиборства різновекторних тенденцій
суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж
значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного
облаштування, а інша зорієнтована в напрямку визнання гуманітарних
цінностей, наближення до загальновизнаних стандартів правової
демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані
українським суспільством.

§ 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства

Більш конкретно ознайомитися з громадянським суспільством, його
особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття
та визначення суттєвих ознак.

У філософській, політологічній та правовій науці пропонується чимало
визначень поняття “громадянське суспільство”, які наголошують на тих чи
інших важливих його аспектах. На перший план можуть виступати такі
ознаки громадянського суспільства, як “сукупність індивідів”,
“неодержавлені суспільні відносини”, “реалізація прав та свобод людини”
тощо. Такі підходи можна оцінити як виправдані з точки зору тих
конкретних завдань, які стоять перед дослідженням громадянського
суспільства в межах різних соціальних дисциплін. При дослідженні поняття
“громадянське суспільство”, в контексті юридичної проблематики слід
робити акцент на інституціональній його характеристиці.

Отже, громадянське суспільство — це сукупність громадських інститутів,
що сформовані на добровільних засадах і діють у межах Конституції та
законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні
природні права і свободи.

Розглянемо головні ознаки громадянського суспільства.

1. Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми
життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його персоніфікованими потребами та інтересами є
антропологічним виміром, активним чинником як формування окремих
інститутів громадянського суспільства, так і його функціонування як
цілісної системи відносно виокремлених суспільних відносин. Життя,
свобода, безпека особистості, приватна власність є елементарними
потребами людини і громадянина, які роблять можливим її існування як
людини, цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають соціальні
форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності
громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, яких відносять до так
званого “середнього класу”, становлять якісну характеристику гуманітарну
складову функціонування та розвитку інститутів громадянського
суспільства. Саме на фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та
спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють
ті чи інші громадські об’єднання. Наприклад, згідно з Законом України
“Про об’єднання громадян” визнається добровільне громадське формування,
утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами
своїх прав і свобод.

2. Громадянське суспільство відображає факт встановлення елементарного
соціального зв’язку між індивідами.

Як відомо, сумісне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали
у взаємини між собою. Отже, наявність певних соціальних відносин між
окремими індивідами є характерною ознакою виникнення та існування такої
первинної, а тому й елементарної форми спілкування людей, якою є
громадянське суспільство. В цій елементарній формі спілкування, яка
виступає “першоклітиною” суспільства, закладені прототипи усіх можливих
складних взаємин людей, різних видів соціальних, в тому числі —
політичних відносин. Тому становлення громадянського суспільства
відображає історичний перехід людей від ізольованого існування, так би
мовити, їх природного стану, до цивілізованих форм соціального
спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в
загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від
елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від
індивіда, вторинною, складнішою формою інтеграції, яка отримує внаслідок
цього додаткові прерогативи, що надають додаткові можливості для
владного впливу на суспільні відносини. Однак держава отримує і певні
ресурси для узурпації владних повноважень.

3. Громадянське суспільство охоплює суспільні відносини, пов’язані з
реалізацією основних прав і свобод людей.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, економічні,
етнічні, духовні та деякі інші. Особливе місце серед відносин
громадянського суспільства посідають політичні відносини, які
опосередковують процеси формування політичних пріоритетів суспільства
(первинні політичні відносини). Стосунки громадянського суспільства
становлять фундамент суспільної та державної організації,
опосередковуючи глибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого
індивіда, так і суспільства та держави в цілому. На відміну від
централізованої системи державно-владних відносин, стосунки в межах
громадянського суспільства складаються як горизонтальні, на засадах
координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці
стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових
відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною
рівністю сторін тощо.

4. Громадянське суспільство є системою соціальних відносин, де
здійснюються основні права людини — на життя, свободу, безпеку,
власність, реалізація яких за звичайних умов не потребує безпосереднього
втручання з боку державно-владних інститутів.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як
абстрактний індивід, пасивний об’єкт владних відносин, а й як суб’єкт
права, активний носій певних, визначених юридичними нормами прав і
свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси
індивіда, його соціальні запити та воління знаходять своє предметне
втілення і юридичне оформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді
прав і свобод людини і громадянина, насамперед в основних правах — на
життя, власність, безпеку, свободу.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом
трудового колективу, створює сім’ю, задовольняє культурні та духовні
потреби в межах взаємин та інститутів громадянського суспільства, в яких
держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише
потенційно як гарантія їх визнання, охорони та захисту. Коли ж за певних
конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають
безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному
ходу реалізації права, з’являється необхідність реального втручання з
боку держави, примусового здійснення правових норм, практичного
застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод
людини. Така конструкція відповідає фундаментальним засадам Конституції
України 1996 року, яка проголошує, що права і свободи людини мають
визначати зміст і спрямованість діяльності держави, коли утвердження і
забезпечення прав і свобод людини розглядається як головний обов’язок
держави, і отже, держава повинна відповідати перед людиною за свою
діяльність (ч. 2 ст. 3).

5. Громадянське суспільство опредмечується у відповідних громадських
інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді
різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об’єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім’я, церква, приватні чи колективні
підприємства, комерційні організації, об’єднання за інтересами,
профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації,
політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою
цих інститутів у контексті даної проблематики є те, що вони утворюються
не державою, а самими індивідами, їх реальне функціонування — показник
громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних
потреб, рівня його самосвідомості. Воно відображає реальні можливості
форм громадської діяльності, заснованих на своїх власних підставах. Саме
від ефективності інститутів громадянського суспільства залежить
авторитет та реальні можливості впливу на владні інститути держави.

З огляду на наш предмет, який висвітлює основні закономірності
виникнення, функціонування та розвитку держави та права, серед
інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії
та рухи, оскільки вони виступають своєрідною “перехідною ланкою” від
потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того стають
політичними, до організації і здійснення державної влади, про що в
подальшому буде сказано більш детально. З одного боку діяльність
політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки
акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з другого — на
здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному
масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується
відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.

6. Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і
функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання
своєї життєдіяльності — добровільно формують певні інститути для
колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе
правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими
керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і
самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими
нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на
прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх
об’єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким
самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах
Конституції та законів.

7. Відносини громадянського суспільства регулюються правом, яке
передбачає унормування свободи та рівності учасників громадянського
спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути
вільними від прямого управлінського втручання з боку владних інститутів
держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені
межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм
можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому
нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат
впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий
устрій.

У цьому плані сам термін “громадянське суспільство” є не досить вдалим,
оскільки передбачає за визначенням у якості учасника відносин
громадянського спілкування громадянина, а поняття “громадянина”
співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють як
членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний
зв’язок між державою та громадянином. Тому, звісно, громадянин є
передусім суб’єктом відносин у контексті з державою. Сфера
громадянського спілкування як така, що охоплює саме громадські стосунки
та самоврядні інститути на відміну від політичних відносин,
безпосереднім суб’єктом яких виступають державно-владні інститути, з
точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого
на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно
охоплює, — власність, підприємництва тощо, регулюються цивільно-правовим
методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства

Основним при розгляді сучасних політичних проблем є поняття політики,
яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до проблематики
політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко
корегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських
цінностей.

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літературі панувало
спрощене розуміння сутності політики та політичних відносин, яке зводило
їх лише до боротьби класів та здійснення класової волі. Воно було
зумовлене об’єктивними чинниками, серед яких слід відзначити передусім
неструктурованість політичних інтересів, нерозвиненість масової
політичної свідомості, а також певними суб’єктивними факторами —
насамперед зацікавленістю привілейованих соціальних прошарків у
консервації устоїв тоталітарного політичного режиму.

Отже, в межах цього параграфа політика розглядатиметься як суспільна
діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль
відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значущих
для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в
управлінні державою, прагнення до оволодіння державною владою як
організацією, що здатна використовувати політичний ресурс суспільства в
загальнонаціональному масштабі.

Переваги запропонованого підходу до розуміння політичних явищ та
процесів полягають у тому, щоб, не відкидаючи положення про
різноманітність і суперечливість політичних інтересів окремих соціальних
груп, класів, етносів, які можуть привести за умов відкритої
конфронтації до взаємного їх знищення і розпаду держави, привести,
проте, ці інтереси шляхом демократичного дискурсу до компромісної точки
зору, засадами якої можуть і повинні стати спільні потреби суспільства
на ґрунті загальновизнаних людських цінностей.

Результатом застосування системної методології до вивчення політичних
явищ, використання арсеналу структурно-функціонального підходу став
розгляд політики як системного утворення, що характеризується
цілісністю, виконує певні функції, має певну структуру, складається з
відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє
відображення в теорії політичної системи суспільства, яка посідає одне
із провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний
потенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику державознавства провідною при висвітленні питання
про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному
суспільстві держава, що є стрижневим суб’єктом відносин політичної
влади, більше не повинна претендувати на монополію у вирішенні проблем
політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності
однією із засад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної
державності (дивись, наприклад, ст. 15 Конституції України) включає
визнання активної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні
напрямки соціального розвитку акумулюються і формуються передусім у
площині потреб громадянського суспільства, яке передбачає
різноманітність і вільну конкуренцію політичних поглядів.

Можливе формулювання різних понять політичної системи суспільства, кожне
з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює
сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за
своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства. З
цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної системи:

1) суб’єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2) політичні інститути (держава як інститут, політичні партії та рухи),
які відбивають інтереси суб’єктів політики, становлять разом політичну
організацію суспільства;

3) політичні відносини, які складаються між структурними елементами
політичної системи;

4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя
суспільства;

5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне
становлення до політики;

6) політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її
учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично
широке і тому — неюридичне, придатне передусім для
соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально
присвячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьому
рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства,
тематика політичної системи розглядається в загальному контексті
суспільно-політичної проблематики. Так, у політичній системі суспільства
з даної точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких
неможливо уявити складний механізм функціонування політичної влади за
умов функціонування демократичних принципів: здійснення програмних
настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у
парламенті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в
опозиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні
елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім
вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє широке
розуміння виокремлює її інституціональний аспект і саме тому його можна
назвати політичною організацією суспільства. В такому розумінні
політична система являє собою цілісний механізм формування та реалізації
узгодженої волі основних своїх складових елементів. Не менш важливою в з
цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи
корелює до наведеного вище інституціонального поняття громадянського
суспільства в контексті загальної проблематики організації
життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політичною
організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут
управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування
і здійсненні політичної влади.

З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі
елементи політичної системи суспільства:

1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів)
здійснення політичної влади та управління в загальнонаціональному
вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення,
виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у
виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об’єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної системи в її
вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових
міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної
влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств,
жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить
про невизначеність та неструктурованість існуючих політичних інтересів у
суспільстві, які тільки формуються, а з другого — містить теоретичне
обґрунтування можливості одержавлення названих інститутів, які за
звичайних умов мають бути на рівні відносин громадянського суспільства.
Охоплення державно-владним впливом різноманітних видів суспільних
відносин, які за своєю сутністю не є політичними провокує невиправдане
розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави,
коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу
(тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими
суб’єктами і політичними інститутами свідчить аналіз новітнього
законодавства, яке регулює статус і діяльність різних неполітичних
об’єднань громадян — громадських і релігійних організацій, профспілок,
передбачаючи їхню незалежність від політичної діяльності. Не викликає
сумніву з точки зору сучасних демократичних критеріїв організації
життєдіяльності суспільства і держави положення про необхідність
відокремлення церкви від держави, політики від підприємництва тощо.

§ 4. Партії в політичній системі суспільства: правове регулювання

статусу та діяльності

Історично політичні партії складалися як об’єднані спільним інтересом
групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку
суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спрямована на
завоювання державної влади. Прообрази сучасних політичних партій
сформувалися ще за античних часів — у Стародавній Греції та в Римі.

Політична партія — це об’єднання прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для
участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів
влади, представництва у їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений у
її визначенні, наведеному вище. Політична партія є різновидом об’єднань
громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності,
що й відрізняє її від інших об’єднань громадян (громадських організацій,
об’єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій,
трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших,
але — і це основне — неполітичних інтересів і тому не можуть і не
повинні бути суб’єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі демократичного суспільства
полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути,
знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між
народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела
влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим
інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують
такі функції:

виявлення та акумуляції політичних настроїв;

представництво політичних інтересів різних соціальних груп;

формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку
суспільства та держави;

забезпечення конкуренції політичних поглядів;

підготовка кадрів для політичної діяльності;

реалізація політичних програм через загальнонаціональні інститути влади
та управління (у разі перемоги на виборах);

політичне опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід’ємним складовим елементом сучасної демократії,
заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та
свобод людини і громадянина, насамперед — гарантій політичної свободи.
Останнє приводить до того, що сама сутність політичних систем сучасних
економічно розвинутих країн визначається зарубіжними політологами як
“правління політичних партій” або як “партійна демократія”.

Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні
політичної влади передбачає порівняно з іншими видами об’єднань громадян
певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а
саме:

особливі умови участі в політичних партіях, членами яких можуть бути
лише громадяни країни, які пов’язані з державою єдиним політичним
інтересом, спільною політичною долею;

певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної
діяльності;

спеціальні правила та процедури легалізації політичних партій (в
Україні — політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в
Міністерстві юстиції України);

вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх
функціонування на демократичних засадах — добровільності, гласності,
підконтрольності, відповідальності, законності;

вимоги щодо несуперечливості статуту та програм партій, які не повинні
суперечити чинному законодавству;

гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусового розпуску
політичних партій, який допускається тільки на законних підставах і за
особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);

фінансову підтримку з боку держави.

У багатьох розвинутих країнах основи правового положення і діяльності
політичних партій установлюються Конституцією, детально регламентуються
окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший
варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється
конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та
діяльності громадських об’єднань, одним із видів яких вважаються
політичні партії.

В Україні на сьогодні є чинним Закон “Про об’єднання громадян”, який
присвячується різним їх видам — політичним партіям та громадським
організаціям. Нещодавно був прийнятий закон, який став окремим
комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони
організації та функціонування політичних партій.

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними,
соціалістичними, демократичними, соціал-демократичними, консервативними,
клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах законом
забороняється організація і діяльність радикальних політичних партій,
які закликають до насильницького повалення конституційного ладу,
розпалюють релігійну, расову, національну ворожнечу, порушують
загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудовуються таким
чином, що вони функціонують, як правило, у дво- чи трипартійному режимі,
коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля
керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і
стимулювати такий порядок зміни партій шляхом встановлення певних
відсоткових бар’єрів, що створює для партій, які набрали незначну
кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного
представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у виборчих
кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу,
можуть об’єднуватися в певні блоки. Політичні рухи можна
охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш
організовані політичні об’єднання громадян, які створюються для
акумуляції зусиль щодо вирішення актуальних конкретних політичних питань
і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та
політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило,
тимчасовий характер і завершується при досягненні конкретної мети, для
якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи
кілька політичних партій.

§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства

При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій
державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що
саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства
виступає її стрижневим елементом, ядром.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в
загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних
інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути
важелі державного управління. У самій державності з точки зору
реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі
державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени
уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на
виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому
кваліфікуються як політичні службовці.

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений
тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних
партій та рухів:

1) об’єднує все населення країни на умовах особливого членства в
державі, своєрідної належності до держави, що пов’язана з фактом
постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної
ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати
державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх
членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій
використовувати найвагоміші ресурси суспільства для вирішення тих чи
інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за
уповноваженням народу як єдиного законного представника народного
(національного) суверенітету. Жодна політична партія чи політичний рух
не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені
народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У
міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути
персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб’єктом
міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори,
входити до складу міжнародних організацій.

3) являє собою єдину форму політичної організації населення, яка
відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі
інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за
посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв’язує в одне
ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в цілому. В
цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом сучасного
суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати
власні актуальні проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх
своїх громадян;

4) державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має
таку політико-правову властивість, як суверенність, що дає можливість
визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної
влади всередині країни, визнавати недійсними будь-які незаконні рішення
інших суб’єктів політичної системи, та незалежною у міждержавних
стосунках;

5) видає загальнообов’язкові правила поведінки, насамперед у формі
законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до
реалізації. Політичні партії теж, звичайно, можуть приймати свої
акти-статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають лише
внутрішнє значення, поширюються тільки серед їх членів, доводяться до
реалізації організаційними засобами та виховною роботою;

6) має постійний професійний апарат для здійснення управління
суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для такої
діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійного навчання та
підготовки функціонує загальнодержавна система підготовки працівників
державного апарату. Статус державних службовців і питання проходження
ними служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;

7) володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється
за допомогою збройних сил та інших матеріальних придатків влади —
тюрмами тощо. З цього приводу М. Вебер зазначав, що не може існувати
соціологічного визначення держави через її функції чи напрями
діяльності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю
відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситуації, але
завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє
монополією на насилля, застосування примусових заходів.

Тому жодна політична партія не може претендувати на створення власних
збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи
примусового характеру. Зокрема присвоєння політичними партіями чи іншими
об’єднаннями громадян повноважень на утворення воєнізованих формувань
забороняється Конституцією України 1996 року і переслідується законом.

Розділ V. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

§ 1. Поняття функцій держави

З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського
соціуму, виступає суб’єктом управління суспільними справами. Її
управлінське (функціональне) призначення полягає в тому, що, здійснюючи
вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає
суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином
забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється
завдяки різним видам діяльності держави, основні з яких у теорії держави
і права мають назву функцій.

Отже, функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають
її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами
суспільства. Вираження у функціях держави її сутності — найбільш
глибинного і усталеного в ній — показує, заради чого вона існує,
інтересам яких соціальних груп, політичних сил слугує. З’ясувати це
означає встановити, якою мірою її воля і зусилля спрямовані на
задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної
панівної еліти.

Відображення у функціях держави її соціального призначення є проявом їх
обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради
здійснення певних функцій, у цьому полягає її соціальне призначення.
Вади в їх виконанні ведуть до виникнення негативних наслідків у
суспільному житті.

Кожна функція держави має свій зміст і об’єкт впливу.

Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які
держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які
розкривається її соціальне призначення. З’ясування змісту функцій дає
відповідь на питання: що робить держава; які цілі переслідує; які
завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку? В сукупності функції
дають уявлення про державу з точки зору її динаміки, тобто як вона живе,
діє, розвивається, змінюється.

Об’єктом функції є певна сфера суспільних відносин (економіка, політика,
культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об’єкт є критерієм
розмежування функцій держави.

Функціям держави притаманний ряд ознак.

1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або
зовнішньої діяльності. Поняття “основний напрямок діяльності” дозволяє
виокремити функції із множини різних проявів державної діяльності як
найбільш широкі і загальні за обсягом. Функціями визнаються такі
напрямки діяльності, які мають своїм об’єктом широке коло схожих
суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика,
економіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексними
за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирішальних
напрямків впливу держави на суспільні відносини всередині країни або за
її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.

2. У функціях держави знаходить свій вираз і конкретизацію її історична
сутність і соціальне призначення. Зміна сутності й соціального
призначення закономірно відбиваються на змісті її діяльності, оскільки
функції є найбільш “чутливішими” до сутнісних змін.

3. У функціях держави різних типів проявляються й об’єктивізуються
притаманні їм особливості й закономірності розвитку, динаміка
соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті
суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна функцій сучасної
української держави, які кардинально модифіковані порівняно з
попередніми періодами їх розвитку в складі Союзу РСР.

4. Функції держави — це стійка, усталена предметна діяльність, що
означає їх постійний характер на довгому періоді існування держави.

5. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм методами і в
притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики
задач, які вирішуються державою на певних етапах розвитку суспільства.
Характерним для форм і методів здійснення функцій держави є їх
можливість змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави
залишаються постійними. Так, наприклад, нині на зміну
командно-адміністративним методам здійснення економічної функції в
Україні прийшли методи опосередкованого, м’якого впливу на економіку.

6. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка обумовлюється
тим, що вони піддаються могутньому впливу етнокультурних пластів життя
суспільства — національних, територіальних особливостей, традицій тощо.
Тому новий тип держави, який з’являється в розвитку конкретного
державного організаційного суспільства, у відвертій або прихованій формі
може зберігати і навіть розвивати окремі старі функції. Наприклад,
окремі функції царської Росії зберігав і розвивав СРСР, хоча формально
наявність такого функціонального змісту в офіційній ідеології і політиці
соціалістичної держави суворо заперечувалася. Разом з тим поряд із
зберіганням спадкоємності в державності діє механізм оновлення функцій.
На появу нових функцій впливає система об’єктивних і суб’єктивних
факторів, і особливо їх залежність від зміни типу та форми держави.

Функції держави є засобом (інструментом) вирішення задач та досягнення
цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної
діяльності — це ті кінцеві результати, яких необхідно досягти. Як
вихідні моменти державної діяльності вони визначають доцільність
існування задач, які повинні бути поставлені для їх вирішення. Цілі є
різні. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи
іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні,
політичні, національні, юридичні та ін.; за часом, за черговістю і за
стадіями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо.
Задачі державної діяльності — це ті конкретні соціально-значущі і
життєво-необхідні проблеми (питання), на вирішення яких спрямовані
зусилля держави.

У співвідношенні функцій держави з задачами і цілями пріоритет належить
останнім. Щодо функцій держави то вони є їх безпосередньою передумовою,
визначаючи послідовність їх виникнення, зміну та розвиток. Так,
наприклад, першочергове значення вирішення політичних задач призводить
до набуття в діяльності держави ключового значення політичної функції;
підвищення уваги до сфери економіки концентрує увагу державної влади до
реалізації економічної функції.

Слід відрізняти поняття функцій держави від функцій окремих гілок
державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, та функцій окремих
державних органів. Вирізнення цих функцій відображає механізм реалізації
державної влади. Однак, хоча законодавчі, управлінські, судові функції
за деякими характеристичними даними і наближаються до функцій держави,
вони не є їм тотожними. Зокрема, вони є меншими за обсягами, виконуються
тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Аналогічно більш
вузький, локальний характер притаманний, порівняно з функціями держави,
мають і функції окремих державних органів — певні напрямки реалізації
їхньої компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному
апараті.

Функції держави постійно розвиваються під впливом внутрішніх і зовнішніх
факторів. Одні функції виникають, другі змінюються, треті зникають.
Такими факторами можуть бути радикальні соціальні переміни в
суспільстві, зміни типу, форми держави; сутність держави і її соціальне
призначення; особливості задач і цілей, які стоять перед державою на
тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура,
традиції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які
проживають на території країни; науково-технічний, інтелектуальний
розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації суспільства,
створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний
фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.

§ 2. Класифікація функцій держави

Класифікація функцій держави — це їх поділ на окремі види, групи залежно
від тих чи інших критеріїв, що має практичне значення для вироблення
рекомендацій по удосконаленню певних напрямків її діяльності.

Класифікація функцій держави повинна проводиться за різними критеріями.

Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах здійснюються функції
держави, їх можна поділити на загальносоціальні і захисту групових
інтересів.

Загальносоціальні функції — це такі напрямки діяльності держави, які є
довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспільства в
цілому, всіх його верств. У юридичній літературі радянського періоду
вважалося аксіомою, що нема і не може бути надкласових, тобто
загальносоціальних функцій. Такий підхід суперечив очевидному факту: в
суспільстві можливі не тільки боротьба, а й взаємодія і співробітництво
різних класів, соціальних груп, окремих прошарків населення, чиї
загальні справи й інтереси реалізуються державою. Як суб’єкт
загальносоціальної діяльності держава виступає механізмом управління
загальними справами суспільства.

Про це свідчить і історичний досвід розвитку держави і суспільства, їх
взаємодії. Наприклад, ведення землезрошувального господарства у країнах
далекого і близького Сходу зумовило необхідність проводити організацію
громадських робіт по спорудженню каналів і гребель, нагляду за
зрошувальними роботами. В сучасних розвинутих країнах виникла об’єктивна
необхідність суттєвого посилення втручання в ринкові відносини задля
перерозподілу національного багатства, задля забезпечення достатнього
матеріального рівня усім членам суспільства.

Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучасної держави в
галузі захисту прав і свобод людини в демографічній, космічній сферах та
в інших сучасних глобальних державних сферах. Вони є несуть великим
демократичним потенціалом і спрямовані на задоволення інтересів всього
суспільства, забезпечення суспільного розвитку на основі норм і
принципів демократії, особистої безпеки і свободи громадян.

Поряд із загальносоціальними держава протягом тисячоліть виконує і
функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки
діяльності держави, що якнайповніше спрямовані на вираження й
задоволення інтересів певних соціальних сил — правлячих угрупувань, за
якими стоять ті верстви населення, які становлять соціальну базу
здійснення державної влади. Держава використовується панівною елітою як
владна політична організація правлячої соціальної групи в цілях
обслуговування її інтересів. В таких випадках державні функції
спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках,
які вигідні правлячій еліті. При цьому використовуються різні методи —
стримування, виховання, прямого подавлення підвладних та ін.

У ХХ столітті, особливо в другій половині, в західних країнах ці функції
відійшли на другий план у зв’язку з появою середнього класу, що значно
пом’якшило існуючі в суспільстві суперечності.

Функції держави можна поділити залежно від її типу. Подібна класифікація
залежить від того, за яким критерієм виокремлюється сам тип держави —
формаційним чи цивілізаційним. Так, наприклад взявши за основу
формаційну ознаку, можна виокремити функції рабовласницької, феодальної,
буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація була домінуючою в
радянській юридичній літературі. Відповідні функції є об’єктивною
категорією, з чим пов’язана неприпустимість панівної в радянські часи
надмірної ідеологізації вчення про них, наприклад, протиставлення
функцій соціалістичної держави функціям буржуазної як демократичних
антидемократичним. Спільним недоліком класифікації функцій за
формаційною ознакою є їх абсолютизація, винятково з класових позицій,
невизнання інших підходів, зокрема цивілізаційного.

За ступенем соціальної значущості в суспільному житті функції держави
можна поділити на головні і похідні. До головних функцій належать
найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення
на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умовах
сучасної демократичної держави є функція захисту прав і свобод людини,
економічна, соціальна функції. Вища ступінь їх соціальної значущості має
безспірний і, до того ж, об’єктивний характер, оскільки їх здійснення є
основою забезпечення нормального розвитку суспільства, особистої безпеки
людей, їх матеріального благополуччя.

Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допоміжний або
обслуговуючий характер. Наприклад, до них належить функція
податкообкладання і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо
економічної та соціальної функцій.

Разом з тим така класифікація не означає “постійну прописку” одних
функцій серед головних, а інших — серед похідних. “Переміщення” їх з
одного розряду до іншого обумовлюється важливістю на різних історичних
етапах задач, які вирішуються державою. Так, у разі кризи, в умовах
ведення війни, екологічних та інших масових катастроф на перше місце в
системі функцій можуть відповідно виступати політична, оборонна,
екологічна.

За часом їх дії функції держави поділяються на постійні і тимчасові.
Постійні функції здійснюються державою впродовж тривалого часу і
притаманні їй на усіх або більшості етапах її існування, функціонування
та розвитку (політична, соціальна, організація оборони країни та ін.).
Тимчасові з’являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного
розвитку, необхідністю вирішення деяких невідкладних задач. У міру їх
зникнення вони припиняють своє існування (керівництво військовими
операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом та
ін.).

Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх
задач служить критерієм поділу функцій на внутрішні і зовнішні.
Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності держави в
середині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя
суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.

Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави поза її межами,
характеризують її напрями діяльності на міжнародній арені в галузі
встановлення і підтримування відносин з іншими державами (захист країни,
забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку
та ін.).

Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх
держав. Певні відміни залежать від типу держави і характеру політичного
режиму, від етапів її розвитку, міжнародної обстановки, характеру
взаємовідносин співіснуючих між собою держав. Між внутрішніми і
зовнішніми функціями існує тісний зв’язок. Кожна держава заради
найефективнішого вирішення своїх внутрішніх задач вступає у відносини з
іншими країнами у сфері економіки, політики, культури, розбудови
збройних сил. З їх допомогою, держава може швидше і ефективніше
вирішувати ті проблеми, які вона з тієї чи іншої причини не може
вирішити самостійно, особливо тоді, коли для цього нема необхідних
сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це призводить до того, що
значна частина зовнішніх функцій є по суті продовженням внутрішніх,
особливо в державах з однотипною соціальною базою. В сучасних
демократичних державах процеси їхньої взаємозалежності привели до
створення таких міжнародних утворень, як Європейська співдружність,
Співдружність Незалежних Держав.

§ 3. Внутрішні функції держави

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає політична
функція, яка спрямована на забезпечення народовладдя, розвитку
демократичних форм і інститутів, врегулювання політичних конфліктів.
Діяльність держави по здійсненню політичної функції складна,
багатогранна і по суті створює умови для ефективного виконання інших
функцій. При виконанні політичної функції держава із всього спектру
політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.

Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом
прийняття відповідних законів та інших державних рішень, реалізацію прав
громадян на участь у формуванні державної влади і прийнятих нею рішень.
Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування
народу, його залучення до вирішення державних справ, формування
демократичного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також шляхом реформування державного
механізму; вироблення правових статутів для діючих у суспільстві
політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; прийняття
відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, припинення
незаконних дій; виконання дій, спрямованих на налагодження всебічних
зв’язків з населенням країни.

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робота по
реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламентацію
взаємовідносин між різними етносами. Першорядне значення має створення
сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури,
мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона
сформувалась за кордоном. Саме н