.

Шаповалова – Римське право (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 37674
Скачать документ

Шаповалова – Римське право

Тема 1. ПОНЯТТЯ

ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

План

Предмет римського приватного права.

Рецепція римського права.

Значення римського приватного права для сучасного правника.

Поняття та види джерел права.

Звичаєве право і закон.

Едикти магістратів.

Діяльність юристів.

Мета та завдання розділу: надати уявлення студентам про римське приватне
право, його історичну роль у становленні цивільного права ряду
європейських держав, у тому числі в нашій країні, сконцентрувати увагу
студентів на значенні римського приватного права для сучасного правника.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Ця тема є оглядовою і охоплює не тільки інформацію власне про римське
право як систему стародавніх норм і навчальний курс, а й передбачає
з’ясування виключності римського права як результату інтенсивного
розвитку суспільства, його культури, ринкових відносин.

1. ПРЕДМЕТ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Зміни у житті рабовласницького суспільства відбувалися протягом усього
історичного періоду, та ці зміни спричиняли відповідні зміни у римському
праві, яке не було сталим. Класичне Римське право сформувалося в епоху
найбільшого розквіту Стародавньої Римської держави, історичний розвиток
якої та римського права охоплював тисячоліття. Рим був заснований
приблизно у 800 р. до н.е. Західна Римська імперія проіснувала до
приблизно 500 р. н.е. Надалі протягом тисячі років вдосконалювала
римське право Візантія. Римське суспільство приділяло праву виключну
роль у справі розбудови держави і підтримання моральних устоїв. Римське
право грунтується на окремих правових явищах повсякденного життя, є
результатом титанічної творчості інтелектуальної еліти. Воно
розглядалося як інструмент справедливості. Справедливість полягає в
тому, щоб

кожному дати те, що йому належить (Дігести). Не випадково, саме в Римі
були вироблені чотири заповіді юриста: Говори правду, веди справу чесно,
роби потрібне, стійко перенось труднощі. Римське право класичної доби,
принаймні зовнішньо, декларувало й утверджувало рівність усіх вільних
громадян перед законом. Тим самим в уявленні повноправних римських
громадян це право бачилося позакласо-вим, максимально об’єктивним. Було
проголошено положення, що всі люді або вільні, або раби.

З плином часу римське законодавство ставало досконалішим. Рецепція
(запозичення) римського права в нових історичних умовах відроджувала
саме цей забутий принцип рівності серед громадян. Розвиток права залежав
від розвитку продуктивних сил та виробничих відносин у Римській державі.
Європейські країни зуміли вийти на подібні об’єми економіки та характер
економічних відносин (оренда, позика, фрахт, іпотека, товариства тощо)
аж в період раннього капіталізму. При цьому виявилося, що цілком
допустимі прямі запозичення з римського права, звичайно, з урахуванням
окремих національних особливостей кожної держави римського права.

Сучасне приватне право ґрунтується на принципах стародавнього римського
права – це сукупність правових норм, що регулюють майнові відносини між
учасниками обігу методом рівності сторін. Сучасне приватне право регулює
також деякі особисті немайнові відносини. Не регулюються сучасним
цивільним правом майнові відносини, основані на підпорядкуванні однієї
сторони іншій — фінансові, бюджетні, сімейні тощо. У Стародавньому Римі
розподілення приватного і публічного права проводилося за дещо іншим
принципом. Так, римський юрист Ульпіан запровадив таке розмежування:
публічне право – це те, яке звернене до статусу: публічне право
стосується інтересів держави, приватне – окремих осіб. Норми публічного
права не можуть змінюватися угодами окремих осіб, більше того — окремі
особи (включаючи посадових), взагалі не можуть коригувати найменші норми
публічного права.

Імперативні норми права – ті, які встановлюються і регулюються виключно
законом. У приватному праві також можливі імперативні норми, наприклад,
в тому, що стосується відносин опікуна й опікуваної, шлюбів між родичами
по прямій лінії тощо, але в основному діють т.зв. уповноважуючі норми.

Уповноважуючі норми основані на взаємній згоді сторін або на основі волі
власника майна (заповіт). Уповноважуючі норми доповнюються т.зв.
диспозитивними, які вступають у дію тоді, коли особа не скористалася
власним правом на встановлення уповноважуючої норми.

У Стародавньому Римі цивільне право регулює правові відносини, що
виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі і
відчуження різноманітного майна у відносинах між приватними особами –
перегрінами, а також між самими іноземцями. Тоді використовуються
паралельно терміни “цивільне право” \ “приватне право” (та їх похідні).
В основу поділу покладається принцип поділу населення на громадян та
негромадян — латинів, перегрінів, а також рабів. Поняття “приватне
право” ширше — воно охоплює особисті майнові і немайнові відносини між
усіма фізичними особами: громадянами, латинами, перегрінами і (у певних
випадках) навіть рабами.

У Стародавньому Римі приватне право включає у себе право власності,
інститут володіння, інші, більш обмежені, права на речі (сервітути,
емфітевзис і суперфіцій, заставне право), договори та інші зобов’язання,
сімейні відносини, спадкове право.

Римське цивільне право у сукупності складалося із трьох систем:
цивільного права, права народів, преторського права.

2. РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА

Рецепція права — запозичення чужоземного права, яке є більш розвинутим,
ніж право країни, що позичає. Римське право виявило найбільшу
життєздатність серед усіх світових кодексів. Після падіння Римської
імперії римське приватне право ще продовжувало існувати і навіть
розвиватися у Візантії.

Римське право заклало основу законодавства середньовічних європейських
монархій і країн пізнішої доби. Широко відбувалася рецепція римського
права у Західній Європі у ХІІ-ХУІ століттях, оскільки розвиваються
ремесла і торгівля, що відроджує інтерес до римського права. Видатну
роль у відродженні і популяризації класичного римського права відіграв
Болонський університет. Починаючи з XI ст., у цьому навчальному закладі
практикуються т.зв. глоси – публічні зачитування і тлумачення {глосарій
– з грецької словник з перекладом і поясненням незрозумілих слів)
джерел. У XII ст. на зміну глосаторам прийшли т.зв. коментатори, які
більшу увагу приділяли тлумаченню глоса, ніж безпосередньо джерелам.
Рецепції римського права значною мірою сприяв його абстрактний характер.
Рецепція римського права дозволяла здійснювати реформу феодальних
правових систем шляхом запозичень, котрі негайно проходили перевірку
практикою.

Римське приватне право було рецепійовано у Цивільний кодекс Наполеона
1804 р., в російські цивільні Укладення 1903 та 1905 рр. та в інші
кодифікації нового і новітнього часу. Римське приватне право мало
величезний вплив на становлення сучасних правових систем

держав Європи, Північної та Південної Америки. Рецепція римського права
привела до того, що в одних з цих країн римське приватне право стало
чинним, а в інших здійснило значний вплив на зміст національного
цивільного права.

3. ЗНАЧЕННЯ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА ДЛЯ СУЧАСНОГО ПРАВНИКА

У зв’язку із запровадженням ринкових відносин у нашій країні
здійснюється рецепція римського приватного права у наше цивільне
законодавство з метою удосконалення сучасного українського цивільного
законодавства перехідної епохи (від тоталітарного соціалізму до ринкової
економіки). Вивчення іноземного законодавства неможливе без знання
римського приватного права, його рецепції. Те само стосується і
міжнародного права. Володіння юридичною термінологією (необхідне не
тільки для науковця, але й для юриста-практика) неможливе без засвоєння
історії її виникнення. Чіткість юридичних визначень і формулювань,
досконала юридична техніка давніх римських юристів та здійснених ними
кодифікацій (особливо це стосується вчення про позови) мають неоцінене
значення для становлення юриста та підвищення його наукової і практичної
кваліфікації.

4. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

Поняття “джерело права” розуміється: 1. Як джерело змісту правових норм;
2. Як спосіб, форма утворення (виникнення) норм права; 3. Як джерело
пізнання права.

Джерелом у розумінні змісту правових норм було рабовласницьке
суспільство, яке саме в Древньому Римі досягло свого найбільшого
розвитку.

У розумінні способу, форм утворення римського приватного права джерелами
його становлення і розвитку протягом сотень років були: а) звичаєве
право; б) закони – в епоху Республіки вони приймалися народними зборами,
за доби принципату стали сентатусконсульти, а в період абсолютної
монархії – імператорські конституції; в) едикти магістратів, тобто вищих
посадових осіб; г) діяльність юристів.

Джерелами до пізнання римського права є конкретні юридичні пам’ятки
(закони, кодифікації), праці юристів, а також істориків: ораторів,
письменників і драматургів.

Текст Законів XII таблиць є одним із авторитетніших джерел інформації
про стан раннього римського права. Однак право постійно розвивається.
Спочатку цілісного кодексу не існувало та було багато законів, писаних
юристами на вимогу уряду, постанов плебісцитів,

тобто загальних зборів плебеїв, едиктів державних сановників, рішень
сенату. Згодом були укладені збірки з римського права, в основу яких
було покладено спрощені посткласичні переробки класичних юридичних праць
та витяги зі сводів імператорських законів. Коли республіка стала
імперією, виникли укази імператорів, які часто перекреслювали усю решту
правових актів. Створив єдину систему права імператор Юстініан у VI
сторіччі, придворні законники якого сформували збірники, що стали
основою кодексу “Корпус юріс циві-ліс…” Найвагоміша складова його
кодифікації – Дігести, або Пандек-ти, – антологія витягів з праць
юристів-класиків. Своєю кодифікацією Юстиніан надав усьому праву
статутної форми.

Періодизація джерел

Юристи зазвичай виділяють такі періоди розвитку джерел римського права:

Архаїчне право (754-367 р. до н.е.) – епоха виникнення й розвитку

римського права, його основного джерела – законів. Головне дося

гнення цього періоду – створення законів XII таблиць (451-450 р.

до н.е.).

Передкласичне право (367-27 р. до н.е.) – період виникнення й

розвитку преторського права, заснованого на зборах едиктів судо

вих магістратів – преторів.

Класичне право (27 р. до н.е. – 1 третина III ст. н.е.) – період роз

квіту римської юриспруденції, найбільша кількість найвідоміших

римських юристів працювала в цей період.

Посткласичне право (середина III ст. н.е. – V ст. н.е.) – період різ

кого зниження активності римських юристів, появи численних

компіляцій та збірників.

Кодифікація Юстиніана (528-534 р.) – створення корпусу римсь

кого права – основи для подальшого розвитку всього європейсь

кого права.

5. ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО І ЗАКОН

Неписане право – це норми, які складаються в самій практиці. Вони можуть
отримати визнання і захист з боку держави, і тоді ці норми стають
юридичними звичаями, держава навіть може надавати їм форми закону. Але
держава може також поставитися до цих норм нейтрально чи навіть різко
виступити проти них.

Звичаєве право представляло собою найдавнішу форму утворення римського
права. Норми звичаєвого права позначаються в римському праві термінами
“звичаї предків”, “звична практика”, а в імператорський період – власне
– “звичай”. Вважається, що Закони XII Таблиць

(451-450 рр. до н.е.) якраз і були найдавнішою кодифікацією звичаїв,
можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Авторитет звичаїв, в
тому числі і місцевих – в різних провінціях Римської імперії, визнавався
правом і в більш пізні часи. Однак якщо виникали колізії (зіткнення) між
писаним правом та звичаєвою практикою, то Римська держава захищала
писаний закон.

6. ЕДИКТИ МАГІСТРАТІВ

Термін “едикт” походить від слова говорити і первісно означав усне
розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання.
Особливо важливе значення мали едикти преторів. В едиктах, обов’язкових
для магістратів, що їх видали, ними самими роз’яснювалося, які конкретно
правила і норми будуть покладені в основу майбутньої посадової
діяльності. За висловом Цицерона, едикт був законом на рік.

Посади магістратів були виборними, тому такий едикт по суті відігравав
роль своєрідної передвиборної програми. Ті едикти, які отримали
підтримку римського суспільства та підтверджувалися в ході перевірки на
практиці, переходили в едикти наступників цього магістрату. Ні претор,
ні інші магістрати, які видавали едикти, не мали компетенції відміняти
чи змінювати закони – претор творити право не може. Але як організатор і
керівник судового процесу претор міг надати свою практичну підтримку тій
чи іншій нормі цивільного права або проігнорувати її і позбавити тим
самим своєї підтримки. Право на позов у справі захисту свого порушеного
права без його підтримки претором стає голим правом.

7. ДІЯЛЬНІСТЬ ЮРИСТІВ

Достойними римської еліти визнавалися лише два роди інтелектуальної
діяльності – написання історії (в першу чергу історії самого Риму) та
юриспруденція – як теоретична, так і практична. Добра юридична освіта,
отримана в спеціальних школах, могла відкрити шлях до римської еліти
особам, які за своїм походженням до неї не належали. Найвідомішим
прикладом може бути Цицерон. За Нерона захисникам у суді була
встановлена тверда і постійна оплата, що провадилася тільки за рахунок
клієнта: держава на себе оплату юридичних консультацій незаможних не
брала. Роль юристів виконували також понтифіки (жерці храмів), які
тримали юридичні знання у таємниці, тому вони були недосяжними простому
народові. Юристи цього часу здійснюють свою діяльність в трьох формах:
відповідей на конкретні питання, як слід чинити в тих чи інших спірних
ситуаціях;

консультацій з питань укладення договорів та угод, складення ділових
документів тощо; керівництва процесуальними діями сторін при розгляді
судових спорів (пряме представництво на суді найманих адвокатів у цей
час ще не допускалося).

Імператори надавали юристам право здійснювати консультації, які б мали
обов’язкову силу. Авторитет такої консультації цілком підтримувався
імператорською владою. Тому вищого розквіту юриспруденція досягла в
імператорський період. В свою чергу юристи уміло обґрунтовували законний
характер влади та її вкрай необхідний для римського суспільства та його
правової системи характер.

Висновки до теми. Наука чинного цивільного права має свої корені у
стародавньому римському приватному праві. Рецепійоване римське приватне
право покладено в основу сучасного законодавства багатьох країн, і знати
його необхідно вже тому, що без цього складно осягнути сутність сучасних
інститутів права.

Завдання для самоконтролю

Назвіть фактори, які сприяли успішному розвитку юридичної нау

ки в Стародавньому Римі.

Який принцип покладено в основу розмежування права на приватне і

публічне? Як підходили до вказаної проблеми римські юристи?

Що таке імперативні, уповноважуючі та диспозитивні норми пра

ва (на прикладі римського приватного права)?

Назвіть основні структурні підрозділи приватного права.

Хто такі глосатори, коментатори?

Чому, на Вашу думку, становлення сучасного юриста немислиме

без знання основ римського приватного права?

В якому плані може трактуватися поняття “джерела права”?

Що таке неписане право, звичаєве право?

Що вважалося найдавнішою кодифікацією звичаїв?

Що таке едикт? Які посадові особи в Римі мали право видавати

едикти?

Яким чином претори у своїй юридичній практиці обходили норми

цивільного права? Яке право називалося “голим”?

Назвіть форми діяльності юристів?

13.В чому в період принципату полягала взаємна зацікавленість
імператорів і світил юриспруденції? Якими були правові наслідки цього
інтересу?

14. Які повноваження мали юристи в імператорський період?

10

11

Основна рекомендована література

Харитонов Є.О. Рецепція римського права. – Одеса: АТ “БАХВА”,

1996. -282 с.

Підопригора О., Харитонов Є. Римське право як підґрунтя юриди

чної освіти // Право України. – 2000. – № 1. – С. 117-120.

Ємельянова Л. Трансформація поглядів римських юристів //

Підприємництво, господарство та право. – 2004. – № 6. – С. 25-27

Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. – Ростов-на-

Дону: Изд-во “Феникс”, 1999. – 416 с.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетер-

ского. – М, 1997 (с изд. 1948 г.),- 584 с.

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс

лекцій. — К.: Юринком Інтер, 2000. — 272 с.

Римське право (Інституції). – X., 2000. — 288 с.

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. – М., 2002.

Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Юнион, 1996. – 270 с.

Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. — М.:

ИНФРА-М, 1999.-736 с.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. –

Москва: Юрист, 1996 – 342 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен

тів юрид. спец, вищих навч. закладів. – 3-тє вид., – К.: Ін Юре,

2001.-440 с.

ІЗ.Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 354 с. 14. Новицкий И.Б. Римское право. –
6-е изд. — М., 1996. – 245 с.

Допоміжна рекомендована література

Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьіну. Фрагмента Домиция

Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и состави-

тель Л.Л. Кофанов. (Серия “Памятники римского права”). – М.:

Зерцало, 1998.-287 с.

Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В 2 т. –

М., 1985.-Т. І.-С. 210-247.

Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в обществен-

ном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. II. – С. 5-78.

Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. – К., 1976.

Скорина Л., Чуракова Л. Латинська мова для юристів. – К.: Атака,

2000.

Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. – М., 1988.

Словарь античности. – М., 1989.

Бабичев Н.Т., Боровский ЯМ. Словарь латинских крьшатьіх

слов.-М., 1988.

Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. – М., 1979.

12

Тема 2. ОСОБИ -УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН

План

3. 4. 5.

Поняття суб’єкта права і правоздатності.

Правове становище римських громадян.

Правове становище латинів і перегрінів.

Правове становище рабів.

Правове становище вільновідпущеників.

Правове становище колонів.

Юридичні особи в римському приватному праві.

Мета та завдання розділу: надати студентам уявлення, що римське приватне
право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

При визначенні правового становища різних прошарків стародавнього
римського суспільства слід зазначити студентам, що повна безправність і
беззахисність рабів простежується у багатьох інститутах римського
приватного права, також різнорідними за майновим станом були і вільні
римські громадяни (латини, перегріни тощо).

1. ПОНЯТТЯ СУБ’ЄКТА ПРАВА І ПРАВОЗДАТНОСТІ

Суб ‘єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою. Ця
здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспшьства, це не
було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб’єктами, а
об’єктами права. Суб’єктом права були фізичні й юридичні особи, які тоді
не розмежовувалися. У той час знаряддя праці поділялися на німі, мукаючі
й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан стверджував, що “з точки зору
цивільного права раби вважаються ніким”. В свою чергу, вільні члени
суспільства мали неоднакову правоздатність і дієздатність. Повна
правоздатність складалася з трьох основних елементів – стан свободи,
стан громадянства, сімейний стан. Лише особа з повним набором вказаних
елементів (вільний, громадянин Риму, “батько сімейства”) користувалася
цивільними правами в повному об’ємі. Ці права полягали: 1) в праві
вступати в законний римський шлюб; 2) праві торгувати, тобто укладати
будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський
громадянин міг

13

користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в
державному апараті (консула, претора) і при тому не користуватися повним
об’ємом цивільних прав, якщо він продовжував перебувати під батьківською
владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену
перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи.
Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне
місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство.
Особа могла або набувати певного об’єму прав, або втрачати частину
правоздатності чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх
правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникнути і до
народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бралися діти
спадкодавця, народжені після його смерті). Цивільна смерть – це
припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство.
Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент
втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування
у разі смерті кількох членів родини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності
правового статусу вільних – громадян, латинів, перегрінів,
вільновідпущеників – згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами
зберігалася.

Дієздатність – це здатність користуватися своїми правами самостійно,
здійснювати юридично значимі дії та нести відповідальність за них.
Дієздатність залежала від стану психічного здоров’я, а також способу
життя громадянина (пияцтво, марнотратство тощо). Вона також наступала з
певного віку: перша група вважалася абсолютно недієздатною, від їх імені
діяв опікун – це діти, хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Друга група
вважалася обмежено дієздатною, вона могла здійснювати дрібні угоди
(купівля-продаж, дарування, обмін) -це дівчата у віці 7-12 років і
хлопці від 7 до 14. В момент укладення важливих угод, особливо
пов’язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна. Третя група –
молоді люди у віці до 25 років, які могли укладати будь-яку угоду від
власного імені, але, у разі укладення відверто невигідної для себе
угоди, мали змогу просити претора застосувати реституцію, тобто
розірвання такої дії і повернення у вихідний стан. Пізніше представники
цієї вікової групи отримали право просити для себе призначення
куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їх цивільними діями.
Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у
шлюб (дівчата – з 12, хлопці -з 14 років) і складати заповіт.

14

Слабоумні і душевнохворі були абсолютно недієздатними. За рішенням суду
особу могли офіційно визнати “марнотратником”, тобто нездатним
розпоряджатися майном. Марнотратнику призначався піклувальник, без згоди
якого відбувалося лише набуття майна (наприклад, дарунок, прийняття
спадщини, не обтяженої боргами). Марнотратник ніс також майнову
відповідальність за власні делікти (штраф за крадіжку чи образу).
Витрати здійснювалися піклувальником; без його згоди марнотратник не міг
також скласти заповіт – цим запобігалася можливість брати у борг під
майбутню спадщину. Особи, визнані безчесними, не могли вступити у
законний римський шлюб, обмежувалися у праві отримання спадщини.

Римляни визнавали безчесними і деякі професії: гладіатори, звідники,
повії, актори, мати з якими торгівельні справи чи, тим паче, вступати у
шлюб “доброчесний” римлянин вважав для себе недопустимим.

Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі –
батька, потім – чоловіка, після його смерті – чоловікових родичів чи
навіть власних дорослих дітей.

Для малолітніх, жінок, слабоумних та марнотратників призначалися опікуни
(для неповнолітніх) і піклувальники (для інших). До опікунів були високі
вимоги — певний майновий стан, повага в суспільстві тощо. Завдання, що
ставилися для опікуна (піклувальника), не зводилися лише до захисту
майнових інтересів підопічного, але й включали його виховання, здоров’я,
контроль за суспільними контактами тощо.

2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ РИМСЬКИХ ГРОМАДЯН

Стати римським громадянином можна було шляхом народження у законному
римському шлюбі, де батько і мати були повноправними громадянами Риму. В
разі народження поза шлюбом дитина розділяла статус матері на момент
свого народження. Дитина римської громадянки отримувала і громадянство
Риму – мати завжди достовірно відома. Кожний римський громадянин, в
залежності від свого цензу, був зобов’язаний нести військову службу,
приносить присягу, яка не може бути порушена. Римський громадянин міг
звільнити свого раба з наданням йому статусу громадянина. Як виняток, за
особливі заслуги, Римським громадянином міг стати перегрій чи латин,
якщо переїжджав на постійне мешкання у Рим.

Громадянство втрачалося у разі: а) смерті особи; б) продажу у рабство
(цивільна смерть); в) потрапляння у полон (у випадку повернення з полону
громадянство поверталося); г) засудження за найтяжчі злочини; д)
вигнання з Риму у, місцевості, населені перегрінами.

15

Повна правоздатність громадянина охоплювала політичну, майнову і
сімейну сфери. У політичній сфері вона означала право нести військову
службу, право брати участь у народних зборах та право висувати свою
кандидатуру для обрання на посади магістратів. Політична правоздатність
не залежала від сімейного стану. Цивільна правоздатність поєднувала
право вступати у законний римський шлюб та право “торгувати”. Податками
на римських громадян обкладалися лише звільнення рабів, усі форми
работоргівлі та усі форми спадкування. Весь тягар прямих податків лягав
на жителів провінцій.

Рівність громадян Риму була декларованою, існували суттєві відмінності в
об’ємі їх громадянських прав, включаючи і цивільні права. Так, аж до
періоду пізньої Республіки функції суддів здійснювалися виключно
представниками сенаторського стану. Незаможні громадяни, особливо
вільновідпущеники, а також низи плебейства, перебували у клієнтській
залежності від своїх патронів – багатих і знатних покровителів. В обмін
на підтримку патрона клієнт був зобов’язаний йому послугами і навіть
військовою службою. Особливо ці відмінності були відчутними у галузі
державної служби та публічного права. Так, діти вершників розпочинали
військову службу відразу з офіцерських посад, а представники низів могли
дослужитися максимум до центуріонів. Представництво в суді інтересів
землевласника міг здійснювати лише землевласник, а безземельного –
будь-хто.

3. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЛАТИНІВ І ПЕРЕГИНІВ

Латинами первісно називалися жителі Лаціуму тобто території Італії від
долини нижньої течії р. Тібр до Альбанської гори на узбережжі
Центральної Італії. Пізніше статус латина надавався особливими актами
Римської держави населенню позаіталійських общин і цілих провінцій.
Статус латина міг набуватися різними шляхами. По-перше, латинами ставали
діти, народжені від шлюбу латинів. Дитина, народжена поза шлюбом у
матері-латинки, отримувала її статус. По-друге, статус латина
присвоювався актами державної влади. Жителі латинських міст
користувалися урізаними правами латинського громадянства. У сфері
публічного права латини не могли служити в римських легіонах, а також
обиратися на посади магістратів. На час перебування у Римі мали право
взяти участь у роботі народних зборів і навіть віддавати свій голос на
підтримку того чи іншого законопроекту. Латини мали не повний об’єм
цивільних прав.

Перегріни – це вільні люди, що не володіли правами римського громадянина
чи латина. Згодом перегрінами вважалися жителі підкорених Римом
територій, яких не обертали у рабів, а також чужоземці,

Й

Й

що прибували з держав, з якими Рим мав відповідні договори (чужоземця з
ворожої країни можна було обернути в рабство). Спершу перегріни були
безправними, користувалися найменшим захистом Римської держави.
Поступово потреби налагодження економічного життя Імперії вимусили
законодавців визнати і цю групу населення та визначити її правовий
статус. Для перегрінів діяло природне право, антична форма права
народів. Існували окремі общини перегрінів, які користувалися римським
шлюбним правом або правом торгівлі. Набуття статусу перегріна досягалося
народженням у сім’ї перегріна або внаслідок висилки римського
громадянина у місцевості, населені перегрінами, за злочини чи інші
провинності.

Перегріни в галузі цивільно-правових відносин у себе, на батьківщині,
користувалися власним національним правом. Відносини перегрінів з
римськими громадянами або відносини перегрінів за межами їх
територіальних общин (наприклад, єгиптян з галлами) регулював
перегрінський претор на основі права народів, тобто обирав саме ліпше з
правових систем підкорених Римом народів.

Перегріни могли отримати статус громадян Риму. Найчастіше цей статус
надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де,
як відомо, могли служити лише повноправні громадяни.

4. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ РАБІВ

Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним
правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині,
пожиттєве ув’язнення, зв’язок вільної з рабом. До 326 р. до н.е. в Римі
існувало боргове рабство.

Пізніше громадянин Риму не міг бути проданий у рабство за борги, але
негромадянин-перегрін міг втратити свою свободу – за заборгованість
перед казною тощо. В ранній період римської історії батько мав право
продати у рабство члена сім’ї за непослух, а господар майна – упійманого
злодія. Символічним продажем дочки у рабство міг укладатися шлюб з
повною владою чоловіка.

Раб був не суб’єктом, а об’єктом права – власності, закладу тощо. Раб
міг бути предметом будь-якої угоди – купівлі-продажу, обміну, майнового
найму. Зв’язок раба з жінкою (вільною чи рабинею) шлюбом не визнавався.
Вигнаний раб волі не отримував, його статус прирівнювався до викинутої
речі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність. Над кількома
рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя
праці, нищили худобу тощо. Зрозуміло, що рабська праця була
малоефективною. Тому рабовласники намагалися давати раб&м певні стимули
для полегшення свого

16

17

становища і завоювання прихильності пана. Вигідніше було експлуатувати
не фізичну працю раба, а його розумові здібності (раціональне ведення
господарства).

Рабський пекулій – це надання рабові земельної ділянки чи ремісничої
майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник
пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину,
непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був
зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну
суму для подальшого викупу самого себе та власної сім’ї. Але згідно з
нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже,
не міг мати жодної власності і відповідно вступати у будь-які договірні
відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо).
Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами
починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав
змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще
одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно
бере на себе відповідальність за можливі зобов’язання, що їх укладає раб
в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд’єктності,
оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу
приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.

5. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ВІЛЬНОВІДПУЩЕНИКІВ

Манумісії – це відпущення раба на свободу, такий раб називався лібертін.
Причини відпуску на свободу могли бути різними. Формально відпущений на
свободу раб набував правового статусу свого колишнього господаря (тобто
римського громадянина, латина чи пе-регріна). Фактично це було фікцією.
В епоху Республіки лібертін не мав права вступати у шлюб з
вільнонародженою римлянкою, брати участь у народних зборах. їм, зокрема,
було заборонено нести військову службу у легіонах і лише у виняткових
випадках їх брали на службу у військовий флот, вони не допускалися до
будь-яких державних посад. Лібертін був зобов’язаний надавати певні
послуги своєму колишньому власнику та його нащадкам (часто об’єм
зобов’язань визначався спеціальним договором, що укладався при відпуску
на свободу). У будь-якому випадку патрон мав право на “виконання
послуг”, включаючи у певних випадках і військову службу, та на “майно”,
тобто успадкування частини майна вільновідпущеника, на алімеитування –
як самого патрона, так і його дітей та родичів. Як бачимо, римське
приватне право допускало можливість у плебеїв розширення чи звуження їх
громадянських прав, тобто раб міг зробити кар’єру.

18

6. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОЛОНІВ

Спочатку колони були орендарями землі. Борги дрібних землевласників,
неможливість ефективно конкурувати з латифундіями, де використовувалася
практично безплатна рабська праця, створили нову форму цивільно-правових
відносин. Боржник передавав свій наділ кредитору у власність для оплати
боргу. Кредитор, як правило, великий земле- і рабовласник, повертав
земельний наділ попередньому власнику, але у держання, тому користування
землею було пов’язане зі сплатою певного натурального чи грошового
оброку та з виконанням тих або інших робіт держателем на користь
юридичного власника землі. В цей час орендатори, орендодавці ще були
юридично незалежними, тому договір між ними міг бути розірваний.
Додатковим джерелом поповнення чисельності колонів ставали
вільновідпущеники, позбавлені власних земельних наділів. Одночасно з
волею їм міг бути нав’язаний і земельний пекулій. Діти колонів теж
вважалися приписаними до певної ділянки, тобто успадковували становище
своїх батьків. Історики проводять паралелі з феодальною епохою, коли
селяни-кріпаки в цивільно-правовому відношенні були залежними від своїх
поміщиків.

7. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ В РИМСЬКОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

У римському праві не розроблено поняття юридичної особи як особливого
суб’єкта права, протиставленого фізичній особі. У Законах XII Таблиць
перші юридичні особи визначені як професійні об’єднання ремісників та
релігійні корпорації. В праві ранньої Республіки не було поняття майна
корпорації, існувала спільна власність членів корпорації. У разі
припинення діяльності такої корпорації все майно ділилося пропорційно
між її членами. У римському праві визначається, що певне майно може
належати організації в цілому, а не окремим її членам. Наприклад, у
власності міської общини можуть перебувати бані, копальні тощо. Якщо
община має раба, це не означає, що кожен член общини має на нього якісь
права. Згодом вирізняються два типи юридичних осіб: корпорації та
товариства.

В корпоративному об’єднанні немає значення, чи залишаються в ньому одні
й ті ж члени, чи тільки частина, чи навіть усі замінені новими; борги
корпорації не є боргами її членів, а права такого об’єднання не належать
окремим його членам (Ульпіан). Прикладом корпорації може служити міська
община – навіть фізична смерть усіх її членів протягом якогось періоду,
притягнення нових членів (народження, надання громадянства тощо) не має
жодного впливу на майно общини і її цивільно-правові відносини. Вихід з
общини її

19

члена не супроводжується виділенням частки майна і т.д. Юрист Гай
(друга пол. II ст.) так формулює статус корпорації: а) в сфері
цивільно-правових відносин вона прирівнюється до фізичних осіб; б) вихід
зі складу членів корпорації окремих осіб не впливає на її становище; в)
майно корпорації відособлене від майнових прав її членів; г) корпорація
має право вступати у майнові відносини від свого імені, але через
представництво окремих осіб.

У товаристві у кожного члена є певна частка майна, яка при вибутті йому
виділяється. Смерть чи вихід одного або кількох членів тягне за собою
припинення договору товариства. Навіть якщо воно продовжує свою
діяльність (місце померлого займає його спадкоємець), таке продовження
прирівнюється до укладення нового договору. Закони XII Таблиць дозволяли
створення будь-якого товариства з довільним статутом, аби лиш у своїй
діяльності воно не порушувало діючих законів. В епоху Імперії влада з
недовір’ям ставиться до будь-яких громадських об’єднань, включаючи й
товариства. Юлій Цезар розпустив усі корпорації, крім найдавніших,
Август заборонив створення нових корпорацій без дозволу сенату та
санкції імператора. Для створення юридичної особи вимагалося: а) дозвіл
властей; б) виділення самостійного майна; в) наявність установчого акту
із зазначенням мети діяльності. Припинення діяльності юридичної особи
відбувалося у разі: а) досягнення мети діяльності; б) розпаду особового
складу (мінімальна кількість членів – 3); в) протизаконного характеру
діяльності; г) повної втрати майна.

Правоздатність юридичної особи дещо відрізняється від правоздатності
особи фізичної – вона не має права на успадкування майна. Дієздатність
юридичної особи відсутня, вона компенсується представництвом фізичних
осіб.

Висновки до теми. Характерною рисою римського приватного права було те,
що головним суб’єктом приватноправових відносин був римський громадянин,
насамперед захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних.
Правовий статус римського громадянина визначався його майновим станом.

Завдання для самоконтролю

Хто такий суб’єкт права та від чого такий статус залежить?

Чи були раби суб’єктами цивільного права?

З чого складалася повна правоздатність, хто її мав та що він міг

робити?

Якими саме цивільними правами могли бути наділені громадяни

Римської держави?

20

З яких трьох статусів складалася повна цивільна правоздатність

римського фомадянина? Чи були в принципі можливими зміни у

цих трьох статусах в бік підвищення? Пониження?

Як виникала та припинялася правоздатність?

Які особи визнавалися безчесними та обмежувалися у правах?

Що таке дієздатність? Як це питання трактувалося у римському

приватному праві?

Чи мали жінки в Римі однакову право- і дієздатність з чоловіками?

В чому полягала різниця?

10. Кому і у якому порядку призначалися опікуни? В чому полягали

обов’язки опікунства?

11 Як набувалося і втрачалося громадянство Риму?

Чи дійсно громадяни Риму були рівні між собою у своїх цивіль

них правах? Назвіть приклади нерівності.

Хто такі латини? В чому полягали відмінності в правовому стано

вищі латинів різних категорій?

Хто такі перефіни? Якими правами вони користувалися? Чи мог

ли перефіни стати фомадянами Риму?

Яким був юридичний статус рабів?

Що таке рабський пекулій та чому він виник?

Що могло стати підставою для відпуску раба на волю? Чи мав

вільновідпущеник рівні права з вільнонародженими? Чим був

зобов’язаний вільновідпущеник своєму колишньому господарю

та його сім’ї?

Чи була можливість у Стародавньому Римі просування плебеїв по

суспільній драбині?

Хто такі колони? Як і чому відбувалося прикріплення колонів до

землі?

Якими були перші юридичні особи?

Чому виникла потреба придумати юридичні особи?

Які особливості мають корпоративні об’єднання?

Вкажіть два типи юридичних осіб в римському праві. Як виника

ли і припиняли свою діяльність юридичні особи?

Надайте правову характеристику договору товариства?

Які вимоги до створення та припинення корпорацій встановив

Август?

Як здійснювалася дієздатність юридичної особи?

Основна рекомендована література

1. Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. – М., 1979.

2. Кочергина Е. Организационно-правовая форма юридических лиц:

генезис доктрин и подходов // Підприємництво, господарство та

право. – 2003. – № 1. – С. 36-39.

І

21

Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. – Ростов-на-

Дону; Изд-во “Феникс”, 1999. -416 с.

Русу С.Д. Суб’єктний склад за римським приватним правом //

ГОридичний вісник. – 2004. – № 4. – С. 110-115.

Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний

вісник. – 2003. – №3. – С.130-135.

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права:

Курс лекцій. – К.: Юринком Інтер, 2000. – 272 с.

Римське право (Інституції). – X., 2000. – 288 с.

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. – М., 2002.

Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Юнион, 1996. – 270 с.

Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. – М.:

ИНФРА-М, 1999.-736 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен

тів юрид. спец, вищих навч. закладів. – 3-тє вид. – К.: Ін Юре,

2001.-440 с.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 354 с.

Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний

посібник. – К.: Атіка, 2000. – 176 с.

Допоміжна рекомендована література

Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьшу. Фрагменти Домиция

Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и соста-

витель Л.Л. Кофанов. (Серия “Памятники римского права”) – М.:

Зерцало, 1998.-287 с.

Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу:

Навчальний посібник у двох томах. Том другий. Історія держави і

права Стародавнього Риму. – Львів, 1999.

Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В

2 т.- М., 1985. – Т. 1. – С. 210-247.

Скорина Л., Чуракова Л. Латинська мова для юристів. – К.: Атака,

2000.

Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. – М., 1988.

Харитонов Є.О. Рецепція римського права. – Одеса: АТ

“БАХВА”, 1996.-282 с.

22

Тема 3. СІМЕЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

План

Сім’я. Агнатська і когнатська сім’я.

Шлюб та його види.

Правові відносини подружжя.

Правові відносини батьків і дітей.

Мета та завдання розділу: показати студентам зв’язок між пригнобленим
становищем рабів та таким само становищем членів сім’ї у стародавньому
римському суспільстві.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Слід звернути увагу на те, що давньоримська сім’я будувалася за
принципом підпорядкування членів сім’ї владі глави сімейства, також.
глава сім’ї одноособово вирішував усі майнові питання, тобто мав повне
право власності на усе майно сім’ї.

1. СІМ’Я. АГНАТСЬКА І КОГНАТСЬКА СІМ’Я

Сім’я – це засноване на шлюбі чи кровній спорідненості невелике
об’єднання людей, пов’язаних спільністю побуту, взаємною допомогою та
моральною відповідальністю. Давня римська сім’я (фамілія) об’єднувала
під владою її голови (патер) дружину, дітей, інших родичів, які
проживали разом і вели спільне господарство, а також кабальних і рабів.
Сам термін “фамілія” первісно означав не лише колектив людей, але й усю
сукупність майна, тяглової худоби та інших матеріальних ресурсів цього
колективу. Це об’єднання базувалося не стільки на кровній спорідненості
його членів, скільки на владі домовладики-патера. Влада ця була
практично необмеженою, він міг піддати кожного члена фамілії будь-якому
покаранню, аж до позбавлення життя чи продажу у рабство. Повноправним
громадянином Риму вважався лише глава сім’ї – квірит. Під його владу
потрапляли не лише дружина, діти, раби, але й невістки та зяті його –
звісно, за умови, що вони не стали членами іншої родини (тестя, свекра)
під владою свого домо-влздики-квірита. Влада над членами сім’ї носила
назву манус. Домо-владика мав право вимагати повернення членів своєї
сім’ї та належного йому майна за допомогою однакового віндикаційного
позову, тобто тут законодавство не робило принципової різниці між, для

23

прикладу, плугом, рабом, сином чи навіть зятем, який перебував під його
владою. Лише поступово ця влада диференціювалася законодавством і
зрештою була розділена на владу над дружиною, над дітьми та над рабами з
різним об’ємом повноважень. За життя батька чи діда чоловіки, не кажучи
вже про жінок, були підвладними, особами чужого права. Відповідно,
домовладики – особами свого права. Причому можна було померти особою
чужого права, а можна було стати особою свого права в юнацькому віці —
після смерті патера цей статус отримували усі повнолітні сини, незалежно
від факту обзаведення окремою сім’єю. Особа чужого права не могла бути
власником майна, мала дуже обмежену цивільну правоздатність, будь-яке
набуте нею майно автоматично розглядалося як власність патера; будь-яке
майно, яким домовладика наділяв своїх домочадців, розглядалося лише як
батьківський пекулій.

Пекулій – це частина майна, яку патер передавав синам чи рабам без того,
щоб вони були юридично його власниками. Подарунок батька підвладному
сину також визнавався лише як пекулій.

Агнатська сім ‘я – це спорідненість через осіб чоловічої статі. Система
агнатського споріднення мала свої ступені, тобто була ієрархічною, але –
завдяки інституту усиновлення – відкритою. Агнатська сім’я грунтується
не на принципі кровної спорідненості, а на владі глави сім’ї. Тільки
домовладика був повністю правоздатним та мав право укладати правочини.
Агнатська (цивільно-правова) спорідненість відрізнялася від
“природного”, кровного (когнатського) споріднення (яке включало й
родичів по матері) тим, що зміст агнатства був передусім правовим
(агнатство – поняття правове). Дочка, яка вийшла заміж і стала членом
іншої родини, втрачала зв’язок з своєю попередньою сім’єю і не могла
претендувати на спадщину. І, навпаки, приймак стає членом нової родини і
після смерті патера претендує на свою частку спадщини на рівних
підставах з синами (якщо успадкування відбувається за законом, а не за
заповітом).

Оскільки такий юридичний підхід суперечив природному бажанню батьків
турбуватися про майбутнє своїх дітей, з часом агнатська родина була
замінена когнатською сім’єю, де визначальним став принцип кровної
спорідненості. Одруження перестало розривати майнові відносини батьків і
дітей, стало можливим успадкування і аліме-нтування між родичами, що
формально перебували під владою різних домовладик.

24

2. ШЛЮБ ТА ЙОГО ВИДИ

Модестін стверджував: “Шлюб є союз жінки і чоловіка, спільність усього
життя, єдність божественного і людського права”, однак насправді жінка у
той час займала підпорядковане становище.

Шлюб поділявся на види: законний римський шлюб та шлюб, що укладався між
перегрінами та ін. вільними, які не мали права вступати в законний
римський шлюб. Діти від такого шлюбу не отримували прав римського
громадянина. Категорично заборонялися шлюби між римськими громадянами
(громадянками) і перегрінами та ін. категоріями населення.

Конкубінат – співжиття, фактичні відносини між чоловіком і жінкою, які
не були в іншому шлюбі та не могли вступити у шлюб з причини належності
до різних громадянських станів. Конкубіна – це наложниця, це може бути і
чужа відпущениця, і вільнонароджена, – особливо, якщо вона темного
походження або заробляла своїм тілом. А якщо хто бажатиме мати в
наложницях жінку чесного життя і вільно-народжену, то без оголошення про
це перед свідками таке не дозволяється. А отже, йому доводиться або мати
її дружиною, або, відмовившись від цього, творити з нею блуд. Конкубінат
слід відрізняти від випадкових статевих зв’язків (блуду), які всіляко
осуджувалися мораллю і цивільним правом. Діти від конкубінату не
набували статусу та імені батька, претендували на спадщину в останню,
п’яту, чергу, але на них не поширювалася і батьківська влада. Це ж
стосувалося і жінки. На дітей від конкубінату, як правило, поширювався
статус матері, якщо тільки батько не проводив складну процедуру
усиновлення. Для мужчини вважалося цілком допустимим разом з офіційним
шлюбом перебувати в конкубінаті. На противагу, співжиття дружини з іншим
мужчиною (незалежно від статусу цього останнього) давало її
подружжю-чоловіку формальне право убити свою дружину або передати
зрадницю на суд її батька.

Умова шлюбу – добровільність намірів сторін. У випадку, якщо патер
заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх власними
обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами. Згода
батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної думки), під
чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною,
оскільки невістка переходила під його владу. Проте тільки у найбільш
ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою
домовладик, без волі подружжя. Другою умовою служило досягнення
сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 – для хлопців).
Третьою – неперебування в іншому законному шлюбі, а також
дотриманняЧраурного року для вдови. Оскільки дитина,

25

народжена аж до десятого місяця з моменту смерті включно, вважалася
нащадком померлого чоловіка, шлюб протягом траурного року розглядався як
доказ подружньої зради, а, в свою чергу, шлюб з викритим коханцем
вважався недопустимим з моральних та релігійних міркувань. Пізніше
подібний шлюб усе ж визнавався законним, але з безчестям для вдови. Ще
умовою вважають відсутність близької спорідненості. Неможливим був шлюб
батька з дочкою, нехай навіть і прийманою і звільненою згодом з-під
батьківської влади. Не допускалися шлюби між опікуном і підопічною та
викритими перелюбниками. Вище говорилося про недопустимість шлюбів між
свояками та про обмеження для сенаторів і провінційних магістратів. За
дотримання певних умов можливим було узаконення конкубінату і дітей від
конкубіни.

Законний римський шлюб поділявся на два види.

Шлюб кум ману встановлював владу чоловіка над жінкою зі владою.

Шлюб сіне ману не породжував влади чоловіка над жінкою та взагалі не
встанавлював юридичного зв’язку між ними. Жінка залишалася під владою
попереднього домовладики або самостійною. Цей останній вид шлюбу
згадується уже в Законах XII Таблиць. Щоправда, у цьому випадку дружина
повинна була наприкінці кожного року проводити три дні у сім’ї свого
батька, інакше чоловік отримував право кум ману на неї за …набувальною
давністю. З часом шлюб сіне ману практично повністю витісняє кум ману,
що пояснювалося економічними та ін. причинами.

Припинення шлюбу відбувалося по смерті одного з членів подружжя, втрати
свободи чоловіком або дружиною (громадянська смерть), або розлучення.
При шлюбі з чоловічою владою вимагати розлучення міг лише чоловік, що не
виключало зловживань з його боку. Згодом законодавство чітко визначило
достатні підстави для того, щоб чоловік у шлюбі міг поставити вимогу для
розлучення. Такими підставами слугувало порушення подружньої вірності
дружиною, чаклунство на дітей та …утруднення чоловіку доступу до
спиртного.

Розлучення в шлюбі сіне ману відбувалося спрощено – за взаємною згодою
сторін або шляхом подання односторонньої заяви про відмову від шлюбного
життя. Але навіть у шлюбі кум ману жінку від безчестя рятували законні
причини розлучення: а) імпотенція чоловіка протягом 3-х років; б) полон
чоловіка, якщо протягом 5-ти років немає звістки; в) постриження в
черниці.

За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою подружжя.
Односторонні заяви допускалися у випадку порушення подружньої вірності,
замаху на життя подружжя, здійснення карного

26

злочину іншим членом подружжя та постриження у ченці. Розводи за
односторонніми заявами без таких законних підстав каралися значним
штрафом. Юридична формула розводу – від стола і ложа (відлучити). Щоб
розлучення було визнане дійсним, потрібна присутність семи дорослих
римських громадян, серед яких не повинно бути відпущеників ініціатора
розлучення.

3. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ПОДРУЖЖЯ

При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і знаходилася на
однаковому правовому становищі з його дітьми. Поступово чоловік був
позбавлений права убити дружину, продати її в кабалу тощо. Становище
дружини до певної міри стимулювала суспільна думка – розправа чоловіка з
нею без достатніх з точки зору римського громадянина підстав призводила
до суспільного осуду. Як правило, ступінь покарання винної (наприклад, у
перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів.
Усе майно дружини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування,
спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка.

У шлюбі сіне ману, якщо дружина була самостійною, цей статус зберігався
за нею і надалі, а майно – придане і набуте – перебувало у її власності.
Однак і у цьому випадку верховенство чоловіка зберігалося: дружина
отримувала родове ім’я чоловіка; його місце проживання було обов’язковим
для неї; чоловік міг у судовому порядку вимагати повернення своєї жінки
від третьої особи тощо. Згідно з римським цивільним законодавством
обидва члени подружжя були зобов’язані з повагою ставитися один до
одного. Тому у разі виникнення необхідності подання позову, пов’язаного
з безчестям іншого члена подружжя, такий позов замінявся іншим. Чоловік
був зобов’язаний належним чином утримувати дружину; критерієм оцінки
служив власний матеріальний статус чоловіка, його умови побуту та об’єм
власних чоловікових витрат на поточні потреби.

При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у власність
чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності.
Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до
численних зловживань недобросовісних “женихів”, з чим законодавство
пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного
контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про
повернення її приданого на основі принципу доброї совісті. В разі смерті
чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного
майна;

27

У шлюбі сіне ману майно продовжувало залишатися у роздільній власності
членів подружжя, але дружина могла передати чоловікові право управління
своїм майном шляхом укладення договору доручення.

4. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ

Влада батька над дітьми була практично необмеженою. Ця влада
встановлювалася як законнонародженням у шлюбі, так і узаконенням дітей
від конкубінату чи усиновленням.

Законними дітьми вважалися діти, народжені у шлюбі, без огляду на
генотип, зовнішню подібність тощо. Законними дітьми визнавалися діти,
народжені до ЗОО-го дня по смерті чоловіка включно. Узаконення дітей від
конкубіни відбувалося або шляхом укладання законного римського шлюбу
після отримання одним (чи обома) членами фактичного шлюбного союзу права
або на підставі імператорського рескрипту, виданого на прохання батька.
Як правило, для отримання імператорської згоди вимагалася відсутність
власних законнонаро-джених дітей, тобто неможливість продовження роду
римського громадянина засобами законного шлюбного союзу. У таких
випадках батьківська влада над узаконеним сином від конкубіни
встановлювалася лише зі згоди самого узаконеного.

Припинення батьківської влади стосовно дітей, узаконених нащадків та
усиновлених, відбувалося або в результаті смерті батька, або в разі їх
звільнення з-під батьківської влади. Фактично ж влада батька була
пожиттєвою. Навіть син, звільнений батьком в односторонньому порядку
(таке звільнення називалося емансипацією), був зобов’язаний своєму
колишньому патеру половиною власного майна. Як правило, емансипація
відбувалася з метою надання сину можливості перейти у стан сенаторів.
Закони XII Таблиць встановлювали, що син, проданий батьком у рабство і
звільнений на волю покупцем, повертався під батьківську владу. Але тричі
проданий у рабство і тричі звільнений на волю син уже під владу батька
не повертався і ставав вільною особою. В ранній період римської історії
батько мав право життя і смерті (не кажучи уже про покарання) своїх
нащадків, наприклад, міг просто викинути новонародженого. У питанні про
відповідальність за причинений збиток син також прирівнювався до раба
(чи тварини). Батько міг або виплатити суму збитку, або видати винного
для покарання, він мав право убити підвладну йому (і навіть передану ним
під владу чоловіка) дочку, упійману на перелюбі. Зрозуміло, що можливе
батьківське свавілля чи, навпаки, його байдужість до долі сина-порушника
завжди стримувалися засобами морального впливу з боку оточуючих. Та лише
в період Імперії синовбивство було прирівняне

28

до звичайного убивства. Навпаки, батьковбивство вважалося особливо
тяжким злочином, винних у якому топили в мішках. У майновому аспекті
панував принцип безроздільної влади батька над усім майном, придбаним
його дітьми.

Висновок до теми. Відповідно до римського приватного права не було
рівності між чоловіком і жінкою, подружжям, батьком і дітьми. Патер
(домовладика) мав повну владу над родиною. Право рабовласницького
суспільства мало свій відбиток і на сімейні відносини.

Завдання для самоконтролю

Що таке фамілія? Хто такий патер, який його правовий статус та

влада?

Що таке особа чужого права, її права?

Що таке батьківський пекулій?

Поясніть відмінність між агнатською і когнатською сім’єю?

Що таке законний римський шлюб, у чому полягала його відмін

ність від конкубінату?

Умови укладення шлюбу (узаконення конкубінату).

В чому полягала принципова різниця між двома основними вида

ми законного римського шлюбу?

Якими способами відбувалося розлучення у римському шлюбі?

На якому правовому становищі перебувала дружина у шлюбі кум

ману та сине ману?

На яких умовах шлюб припинявся?

Які були правові відносини подружжя?

Яким був правовий порядок розпорядження майном у родині?

Що таке батьківська влада в римському цивільному праві? Якими

способами вона встановлювалася?

Які діти вважалися законними?

Як відбувалося припинення батьківської влади?

Які були умови емансипації сина?

Якою була влада батька над дітьми?

Основна рекомендована література

Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в общест-

венном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. II. – С. 5-

78.

Харитонов Е.О. Основи римского частного права. – Ростов-на-

Дону: Изд-во “Феникс”, 1999. – 416 с.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-

кого. – М., 1997 (с изд. 19,48 г.). – 584 с.

29

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права:

Курс лекцій. – К.: Юринком Інтер, 2000. – 272 с.

Римське право (Інституції). – X., 2000. – 288 с.

Русу С.Д. Суб’єктний склад деліктних зобов’язань за римським

приватним правом // Юридичний вісник. – 2004. – № 4. – С. 110-115

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. – М., 2002.

Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Юнион, 1996. – 270 с.

Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. – М.:

ИНФРА-М, 1999.-736 с.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. –

Москва: Юрист, 1996. – 342 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів

юрид. спец, вищих навч. закладів. – 3-тє вид. – К.: Ін Юре, 2001. –

440 с.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. — М.:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 354 с.

Макарчук В.С. Основи римського приватного права. Навчальний

посібник. – К.: Атіка, 2000. – 176 с.

Новицкий И.Б. Римское право. – 6-е изд. – М, 1996. – 245 с.

Допоміжна рекомендована література

Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьшу. Фрагменти Домиция

Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и соста-

витель Л.Л. Кофанов. (Серия “Памятники римского права”). — М.:

Зерцало, 1998. -287 с.

Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу:

Навчальний посібник у двох томах. Том другий. Історія держави і

права Стародавнього Риму. -Львів, 1999.

Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В

2 т.- М., 1985. – Т. І. – С. 210-247.

Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. – К., 1976.

Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. – М., 1988.

Словарь античности. – М., 1989.

Бабичев Н.Т., Боровский Я.М. Словарь латинских крнлатьіх

слов.-М., 1988.

Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний

вісник. – 2003. – № 3. – С. 130-135.

30

Тема 4. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

План

Виникнення державного розгляду цивільних справ.

Загальне поняття про легісакційний, формулярний екстраординар

ний процеси.

Поняття та види позовів.

Особливі засоби преторського захисту.

Позовна давність.

Мета та завдання розділу: показати розвиток ролі державних органів у
стародавньому римському праві у боротьбі з правопорушеннями.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Розглядаючи цивільний процес у стародавній римській державі, слід
звернути увагу на те, що судовий захист права пов’язаний з існуванням
самого права. Перехід від саморозправи до цивільного процесу у суді
здійснювався шляхом регламентації саморозправи.

1. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

Саморозправа була нестерпною для розвинутого суспільства, коли захист
майнових прав та інтересів здійснювався власними силами потерпілого або
його родом. Спочатку був встановлений порядок застосування сили щодо
порушника, з часом приватна розправа була остаточно заборонена, усі
суперечки між громадянами передані виключно у компетенцію державного
суду. Виняток існував тільки при застосуванні порушником сили,
визнавався лише принцип – Насилля дозволено відбивати силою. При
порушенні майнових прав без застосування порушником сили законом
встановлювалися найтяжчі результати для кредитора. Право в Римі
захищалося лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної
категорії спорів можливість висунення позову. Якщо ж позов не було
встановлено, немає і захисту державою права. Наприклад, група т.зв.
безіменних контрактів пізніше отримала визнання в цивільному праві
(наприклад, договір міни), а до того часу виконання укладеного
зобов’язання такого типу було лише моральним обов’язком сторін.

Судовий процес у Римі поділявся на кримінальний і цивільний. Цивільний
процес в період Республіки складався з двох стадій: підготовка до

31

винесення рішення та винесення рішення. Перша стадія зводилася до
розгляду справи у претора. Сторони викладали свої вимоги. Якщо
відповідач визнавав вимогу і зобов’язувався її виконати — подальший
розгляд справи припинявся. В разі його незгоди претор просив свідків
засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судці.
Крім суддів, що призначалися претором, існували ще й т.зв. арбітри. У
стародавній період вони вирішували на свій розсуд конфлікти між сусідами
і родичами. Спеціальні колегіальні (у складі 3, 5 чи 7 судців) суди
розглядали приватні спори громадян з перегрінами, а також питання про
шкоду, заподіяну міжнародними договорами, і питання про статус свободи.
Членів судів призначали претори. За заздалегідь несправедливе рішення
суддя відповідає власним майном. Виявлена неповага до суду тягне за
собою карну або матеріальну відповідальність.

Деякі загальні правила (принципи) цивільного процесу: Ніхто не може бути
суддею у власній справі. Слід вислухати й іншу сторону. Коли права
сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не позивача. В сумнівних
випадках – більш м ‘яке рішення. Якщо є сумнів, підозрюваний
звільняється від переслідування. Один свідок – не свідок, ніхто не може
бути двічі покараний за один і той самий делікт.

2. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ЛЕГІСАКЦІЙНИЙ, ФОРМУЛЯРНИЙ ТА ЕКСТРАОРДИНАРНИЙ
ПРОЦЕСИ

Легісакційний процес означає позивати за допомогою закону шляхом
проголошення певних, фіксованих слів. Це найдавніша форма судочинства,
яка позначалася обтяжливим формалізмом – при відступі від форми процес
припинявся, його застосування обмежувало господарський оборот. Стадія
починалася з того, що обидві сторони з’являлися до претора (кредитор був
зобов’язаний забезпечити явку боржника, навіть силою). Далі позивач
виголошував суворо визначену словесну формулу і торкався спеціальною
паличкою, т.зв. віндиктою, спірної речі чи її символічної частини
(наприклад, шматка дерну, якщо спір йшов про земельну ділянку). Якщо
відповідач не погоджувався з вимогою, він виголошував свою формулу і
покладав на спірну річ контрвіндикту (згода, тобто судове визнання, вела
до припинення дальшого розгляду справи). Найменше порушення у
виголошенні формул вело до втрати права на висунення позову. Якщо ж
порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад. Це
ставило на меті запобігання сутяжництву: якщо переможець у суді
отримував свій заклад назад, то переможена сторона свого закладу
позбавлялася, він йшов у дохід держави. До винесення судового

32

рішення спірна річ зберігалася – за розсудом претора – у позивача,
відповідача чи навіть у третьої особи. Претор звертався до свідків з
проханням засвідчити невирішений спір.

На другій стадії запропонований претором і схвалений сторонами суддя
одноосібно, без жодних формальностей, вислуховував покази сторін та
свідків, розглядав матеріальні докази тощо. Рішення судді було
остаточним і оскарженню не підлягало – судове рішення повинно прийматися
за істину.

Після винесення рішення кредитор в присутності посадової особи і свідків
накладав руку на боржника і виголошував відповідну формулу та судове
рішення вступало у законну силу.

Формулярний процес як більш гнучка, досконала форма судочинства виникає
за часів пізньої Республіки. Претор подавав справу у письмовому вигляді,
цим самим закликаючи суддю засудити обвинуваченого, якщо він визнає
певні твердження доведеними, або виправдати його за належних обставин.
Обов’язок формулювати позовні вимоги перекладається на претора, а з
позивача зняті формальності. Стадія завершувалася складанням претором
спеціальної записки -формули – для судді. В цій записці вказувалися
умови, за яких позов мав бути задоволений чи, навпаки, можливі
застереження, які робили неможливим задоволення такого позову. Претор
отримав право викладати позов, не дотримуючись форми, це дозволяло йому
давати свою підтримку новим нормам цивільного життя. В своєму едикті при
вступі на посаду претор виголошував, яким позовам він буде надавати
позовний захист, а яким – ні. Такий едикт відігравав роль своєрідної
передвиборної платформи (претори, як й інші посадові особи Риму,
обиралися центуріатними народними зборами), тобто можна говорити про
своєрідний зворотний зв’язок законодавця і народу Риму.

У формулярному процесі вимога в позові визначалася у грошовій формі.
Магістрат міг арештувати боржника до повної сплати боргу, застосувати
публічний розпродаж з торгів усього або частини належного йому майна.

Екстраординарний процес виник з періоду Імперії, процедуру формулювання
замінила процедура розслідування, у рамках якої відмовилися від
непрофесіоналів, і всю справу слухав призначений державою суддя, який і
вирішував спір згідно з законом і відповідно до фактів. Демократія тоді
обмежувалася, тому був обмежений і принцип публічності, скасовані
виборні судді. Набуває поширення практика одноособового розгляду
цивільних справ магістратами. У провінціях справу вирішував її правитель
чи муніципальні магістрати, в столицях – Римі і Візантії – начальник
міської поліції. Позивач подавав

33

скаргу, після цього відповідачу надходив виклик до суду. У випадку
неявки однієї із сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла
презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання. Суд втратив
публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідання.
Допускалася апеляція на винесене рішення. Останньою апеляційною
інстанцією був сам імператор. Якщо протягом двох місяців відповідач не
повертав присудженої речі чи грошової суми, рішення суду виконувалося
силою зброї. Вперше було запроваджено мито для покриття судових витрат.

3. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПОЗОВІВ

Позов (акціо) – це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Претор у формулярному процесі міг підтримати позов або відмовити,
застосовуючи норми справедливості, а не положення цивільного права. В
своїх едиктах претори зазначали, у яких випадках будуть підтримувати
позов.

Речовий позов подається проти будь-якої особи, яка буде порушувати право
власності, сервітутне, заставне та ін. речові права. Відповідачем може
бути кожний, у кого виявиться дана річ, або кожний, хто посягнув на цю
річ. В момент подання позову власник (володілець) речі може і не знати
конкретно усіх порушників свого права. Наприклад, власник виявив
украдену річ у нового володільця. Абсолютний захист — це захист
абсолютного речового права, яке абсолютно ніхто не має права порушувати.

Особистий позов подається проти порушень зобов’язань або договору.
Порушник відомий заздалегідь, і відповідальність може бути покладена
лише на нього. Наприклад, боржник не може повернути борг. Позов буде
направлено конкретно проти нього (чи спадкоємця, що вступив у спадщину),
і відповідальність нестиме сам боржник. Відносний захист — це захист
відносного зобов’язального права, це захист відносно конкретної сторони
у зобов’язанні.

Інший відомий поділ позовів – це поділ на позови строгого права та на
позови, побудовані на принципі добросовісності. У першому випадку суддя
зв’язаний буквою договору, з якого випливає позов, навіть якщо допущена
відверта помилка, в другому позивач посилається на обман, насильство і
т.п. з боку відповідача, на порушення духу договору, а не його букви.

Позови за аналогією застосовувалися у спірних випадках, коли відомий
позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, якщо тварина
заморена голодом, наступала така самовідповідальність, якщо вона убита.

34

Позов з фікцією претор застосовував при виникненні нових майнових
відносин, не захищених формально прийнятим законом. Претор у формулі
пропонував судді допустити існування фактів, яких насправді не було,
наприклад, уступка права вимоги формулювалася як право, отримане у
спадок.

4. ОСОБЛИВІ ЗАСОБИ ПРЕТОРСЬКОГО ЗАХИСТУ

Це адміністративні засоби впливу на порушників права.

Інтердикти – це накази претора, якими заборонялося чинити певні
протиправні дії спершу конкретним особам, а згодом – і усім громадянам
взагалі. Інтердикти поділялися на ті, що захищали володіння від посягань
третіх осіб, та на ті, якими надавалося володіння (зокрема, сервітути).

Стипуляція – накладення претором на третю особу зобов’язання дати
юридично значиму обіцянку сплатити грошову суму, здійснити певні дії чи
утриматися від якихось дій. Застосовувалася у випадку, якщо порушувалися
ті інтереси громадян, які не були захищені буквою закону. Наприклад,
забудовник починає рити котлован для майбутнього фундаменту. Сусід
вважає, що це загрожує обвалом його будинку. Претор для запобігання
конфлікту пропонує забудовнику зробити заяву про негайну виплату
обумовленої суми у випадку, якщо такий обвал усе-таки трапиться.

Ввід у володіння – відбувався за наказом претора або для забезпечення
збереженості певного майна, або для виконання визначених дій стосовно
цього майна. Як правило, ввід у володіння здійснювався на прохання
зацікавленої особи у зв’язку з можливими майбутніми збитками (спірний
маєток з вини фактичного володільця не утримується в належному стані) чи
неможливістю здійснити своє право (належна одному із спадкоємців частка
майна під різними приводами утримується іншими спадкоємцями).

Реституція – це захист прав особи шляхом приведення сторін цивільної
угоди у попередній стан. Наприклад, обман з боку продавця (проданий
хворий раб).

5. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

Це встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді.
Нормою римського права було – закони писані для тих, хто не спить.
Претори обмежують законний строк висунення позову одним роком, однак цей
строк змінювався. Якщо строк був обумовлений у договорі, то початком
спливу позовної давності вважався наступний день після закінчення
договірного строку, якщо строк не вказаний –

35

то сьомий день після заяви-вимоги кредитора. Позовна давність в спорах
про речові права розпочиналася з моменту, коли у суб’єкта виникало право
на позов, тобто він виявляв, у кого знаходиться його власність.

Натуральні зобов ‘язання – це такі, які позбавлені захисту з боку
держави та виконуються добровільно, без державного примусу на підставі
морального боргу. Якщо строк позовної давності пропускався, то це вело
до втрати права звернення до суду. Однак спірне право продовжує
існувати, це моральний борг. Право визнавало можливість виникнення
обставин, які переривали течію строку позовної давності.

Висновок до теми. Встановлення судової процедури захисту цивільних прав
мало значення для усунення беззаконня, судовий захист порушених прав
породжував у громадян Стародавнього Риму повагу до держави та до закону.

Завдання до самоконтролю

Яке відношення існувало до саморозправи?

З яких двох стадій складався в період Республіки цивільний про

цес? Яка була роль претора?

Які існували правила цивільного процесу?

Що таке легісакційний процес? Дайте йому характеристику. У

якому порядку він проходив? Назвіть переваги та недоліки цього

процесу.

Чим пояснюється історична заміна легісакційного процесу форму

лярним?

Що таке екстраординарний процес?

Що таке позов? Дайте характеристику речовому позову.

Дайте характеристику особистому позову. Які ще були види позо

вів?

Що таке інтердикт?

Що таке стипуляція, ввід у володіння, реституція? У яких випад

ках вони застосовувалися претором?

Що таке позовна давність та що є початком її спливу?

Чим пояснювалася необхідність введення інституту позовної дав

ності?

Які наслідки пропуску строку позовної давності? Що таке натура

льні зобов’язання?

Підопригора О. Захист володіння за римським приватним пра

вом // Право України. – 1999. – № 7. – С. 29-31.

Харитонов Е.О. Основьі римского частного права. – Ростов-на-

Дону: Изд-во “Феникс”, 1999. -416 с.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-

кого. – М., 1997 (с изд. 1948 г.). – 584 с.

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс

лекцій. – К.: Юринком Інтер, 2000. – 272 с.

Зубарь В. Рецепция обязательств из ведення чужих дел // Юридич

ний вісник. – 2004. – №4. – С. 86-89.

Римське право (Інституції). – X., 2000. – 288 с.

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. – М., 2002.

Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Юнион, 1996. – 270 с.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. –

Москва: Юрист, 1996. – 342 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студе

нтів юрид. спец, вищих навч. закладів. – 3-тє вид. – К.: Ін Юре,

2001.-440 с.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 354 с.

Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний

посібник. – К.: Атіка, 2000. – 176 с.

Новицкий И.Б. Римское право. – 6-е изд. – М., 1996. – 245 с.

Допоміжна рекомендована література

Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьіну. Фрагменти Домиция

Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и состави-

тель Л.Л. Кофанов. (Серия “Памятники римского права”). – М.:

Зерцало, 1998.-287 с.

Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу:

Навчальний посібник у двох томах. Том другий. Історія держави і

права Стародавнього Риму. – Львів, 1999.

Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В 2 т. –

М., 1985. – Т. І. – С. 210-247.

Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в общест-

венном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. П. —С 5-78.

История Европьі. Т. 1. Древняя Европа. -М., 1988.

Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. – К., 1976.

Основна рекомендована література

1. Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний вісник. –
2003. – № 3. – С. 130-135.

36

37

Тема 5. РЕЧОВЕ ПРАВО

План

Права речові і зобов’язальні.

Поняття та види речей.

Володіння.

Права на чужі речі.

Мета та завдання розділу: показати, що цивільно-правові відносини
виникають, в основному, з приводу речей, майна, тому питання розподілу
майна, перерозподілу, а також захисту майнових прав є головною метою
цивільного права.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що вчення про речі виникло тому, що була потреба
узаконити привласнення майна, юридично захищати право володіти,
користуватися та розпоряджатися майном.

1. ПРАВА РЕЧОВІ І ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНІ

У стародавньому римському праві речові та зобов’язальні права
розмежовувалися за допомогою позовів, розмежування саме речових і
зобов’язальних прав тоді було відсутнє, воно розроблено юристами
пізніших часів. Речовий позов застосовувався, якщо спір виникав з
приводу права на річ, особистий позов – якщо приводом для спору були
правові чи фактичні дії іншої особи.

Речове право – це таке право особи на річ, яке дає його носієві
можливість безпосереднього впливу дією на неї. До речових прав
відносяться: 1) володіння; 2) право власності; 3) сервітути та інші
права на чужу річ. Речове право мало абсолютний захист – абсолютно проти
всіх, проти будь-кого (немає значення злодія чи добросовісного
володільця), хто порушує речове право конкретної особи.

Зобов’язальне право – це право вимагати від іншої особи надання речі чи
виконання певної дії (або утримання від дії), якщо безпосереднього права
на річ немає. Зобов’язальне право мало відносний захист — захист
відносно конкретної особи, яка взяла на себе зобов’язання. Зобов’язальні
права виникають з договорів та інших правомірних дій та деліктів
(неправомірних дій). Тим самим зобов’язальні права поділяються на: 1)
договірне право; 2) деліктне право та інші зобов’язання, які виникають з
позадоговірних правомірних дій.

Як правило, речові права строками не обмежуються, набуваються назавжди
(до фізичного знищення речі або поки власник речового

38

права не зробить поступку на користь іншого власника) і носять
постійний характер. Загублена або украдена річ юридично продовжує
перебувати у власності попереднього власника, навіть після завершення
строку позовної давності. Усі зобов’язальні правові відносини тимчасові,
розраховані на певний строк. Права, які витікають з цих зобов’язань,
припиняються разом з припиненням зобов’язань (орендна плата). Стягувати
борг можна тільки з самого боржника (чи його законного спадкоємця), а не
з третіх осіб – самостійних у господарському відношенні родичів, друзів
тощо. Речові права за своїм об’ємом значно ширші, ніж зобов’язальні,
оскільки зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних –
договором.

2. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ РЕЧЕЙ

Річ – це частина природи, яка становить певну цінність для свого
володільця чи власника. Це може бути об’єкт, створений природою (вода,
дикий мед), або те, що створено працею людини з сировинного матеріалу
(цегла, мебля). Поняття “річ” і “товар” не є тотожними. Товаром може
бути і те, чого в природі поки що не існує (не виготовлена продукція).

Поділ речей. Манціпні речі – речі, що вимагають виконання спеціальних
формальних обрядів при їх відчуженні, засоби виробництва, ті предмети,
які становили економічну основу суспільства: земля, раби, робоча худоба,
земельні сервітути тощо. Перехід майнових прав міг здійснюватися лише
через манципацію – обряд з виконанням певних ритуальних дій у
присутності 5-7 свідків. Неманціпні речі – це предмети споживання.

Тілесні і безтілесні речі – це поділ за матеріальним тілом. Тілесних
речей можна торкнутися. Безтілесні – це ті, що містяться тільки у праві
та не мають у власному сенсі матеріального змісту — авторське, спадкове
тощо. Можна “продати безтілесне”, а також захистити його від посягань
третіх осіб (наприклад, покарати плагіатора).

Речі рухомі і нерухомі Нерухомі речі – це: а) земля, будівлі, дороги
тощо; б) надра, а також повітряний простір над земельною ділянкою; в)
усе, створене чужою працею на землі власника (будинок юридично належав
власнику земельної ділянки, аналогічно – засіяне не-власником поле
тощо), це не тільки земля, але й ті речі, для яких зміна місця без
пошкодження була неможливою. Всі інші речі — рухомі.

Речі складні і прості Проста річ – та, усі частини якої створюють щось
фізично зв’язане й однорідне. Частини цієї речі неістотні і не мають
самостійного значення (статуя, картина, кінь). Складні речі створені зі
штучно з’єднаних різнорідних речей, які утворюють між

39

собою зв’язок і мають спільну назву (ткацький станок). Окремі елементи
такої речі не могли належати різним особам.

Речі подільні і неподільні. Подільні – це речі, які після поділення не
змінюють ні свого роду, ні цінності. Кожна частина після такого поділу
становить окреме ціле, тільки в меншому об’ємі (пляшка вина, бочка
меду). Подільними вважалися також земельні ділянки і навіть будинки – по
вертикалі. Неподільні – це речі, які при розділенні на окремі частини
втрачають значну частину своєї цінності або й усю цінність (золотий
ланцюжок тощо). Розділ згаданої речі може бути лише уявним; частини, що
утворюються при такому поділі, називаються ідеальними частинами або
ідеальними долями, поділу підлягає не річ, а її цінність.

Речі споживчі і неспоживчі. Споживчі – це речі, які при користуванні
знищуються або значно зменшуються. Неспоживчі речі зношуються поступово
або не втрачають цінність взагалі (будівля, колодязь). Зрозуміло, що
позики (позичка) речі споживної (мішок борошна) і неспоживної (плуг)
суттєво відрізняються між собою за способами повернення, мішок борошна
повертається не той самий, а інший, з такими ж саме ознаками.

Речі, визначені родовими ознаками, та індивідуальні. Речі родові в
обороті індивідуальної цінності не мають. Оцінка їх йде на вагу, міру,
число, наприклад, зерно, раби-будівельники – це замінимі речі. Речі,
наділені індивідуальними ознаками (раб-гладіатор), категоріями ваги,
міри, числа, визначити неможливо (однак це не заважає за кожного
раба-гладіатора давати свою ціну). Цей поділ мав принципово важливе
значення при питанні про відшкодування випадкової загибелі речі.
Існувало правило “рід не гине”, тобто річ з родовими ознаками можна
замінити. Ризик випадкової загибелі родової речі лежав на зберігачеві, а
індивідуальної речі – на її власникові.

Витрати – будь-які затрати на річ. Серед них виділяли витрати необхідні
– ті, без яких річ не може існувати (наприклад, харчування раба чи
худоби); корисні – ті, які поліпшують річ, збільшують її цінність;
витрати, зроблені заради примхи. При позовах про повернення речі
добросовісний і недобросовісний володільці несли різну відповідальність,
відповідно, ті чи інші витрати підлягали або не підлягали компенсації.

Речі в обороті та речі, вилучені з обороту. Речі в обороті могли бути
предметом приватної власності й угод, вилучені з обороту – відповідно,
ні. До останніх належали, по-перше, речі, присвячені богам (храми,
олтарі), або ті, що перебували під заступництвом богів (кладовища,
храми); по-друге, речі спільного користування (дороги, школи, ринки
тощо).

40

Майно — сукупність цивільних прав і обов’язків, актив і пасив, вимоги і
борги, що належали одній особі. Це було важливо при прийнятті спадщини,
адже за римським приватним правом “умирає людина, а не борг”.

Головні та побічні речі. Головні – це ті речі, які дають назву цілому.
Побічні – залежать від головної і підпорядковуються юридичному становищу
останньої (наприклад, при купівлі-продажу, успадкуванні і т.д.). До
побічних відносяться: частини речі, приналежності, плоди і витрати.
Приналежність – це річ, пов’язана з головною не фізично, а економічно –
замок і ключ. Усі правові відносини, встановлені на головну річ, як
правило, поширюються і на приналежність. Разом з тим, оскільки
приналежність може існувати самостійно, вона може бути і предметом
самостійних прав на неї.

Плоди виникають у ході експлуатації речі та поділяються на натуральні
(фрукти, потомство тварин і рабів) та цивільні, набуті шляхом
господарської діяльності (орендна плата).

3. ВОЛОДІННЯ

За римським правом володіння — це факт, а не право. Правовий захист
володіння надавався тільки юридичному володільцеві, володіння і
власність не були поняттями тотожними.

Юридичне володіння – це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром
володіти від свого імені. Власник речі практично завжди був її
володільцем (якщо тільки добровільно не поступався правом володіння чи
не губив річ внаслідок делікту чи власної необережності). Володілець не
завжди був власником речі – наприклад, злодій. Крім того, володілець
повинен був зберігати можливість впливу на річ, що для власника було
необов’язковим (передана в оренду земля юридично залишалася власністю).

Володіння мало два елементи: об’єктивне володіння річчю (річ фактично
є); суб’єктивне володіння (вважаю річ своєю). Фізичний володілець речі –
це особа, яка мала змогу безпосередньо впливати на річ. Володіння не
втрачалося і у випадку тимчасової передачі речі третій особі. Але у
випадку, якщо річ випадково була загублена, навіть в межах маєтку
володільця, можливість впливу на неї втрачалася, а отже, зникав і один з
двох елементів володіння. Другий елемент полягав у намірі вважати річ
своєю, здійснювати володіння (орендатор визначається тільки держателем
речі).

Держання (посідання) – це не буде привласненням, це фактичне володіння
річчю без наміру вважати її своєю. Володільці захищалися від незаконних
посягань на річ самостійно, з допомогою системи чітко

41

визначених позовів, а держателі – лише через посередництво юридичного
власника (володільця) речі. Це дозволяло тримати держателів
(орендаторів, колонів тощо) в постійній залежності.

Володіння поділялося на види залежно від його набуття. Законне володіння
може бути придбане будь-яким дозволеним способом (купівля, обмін).
Законне володіння часто ототожнюють з правом власності, що в основному
вірно, за одним винятком земельного володіння, що юридично приватною
власністю не вважалося.

Незаконне володіння – це володіння, надбане незаконним способом.

Незаконне добросовісне володіння – якщо набувач помилково впевнений у
законності набуття речі (купив крадене, не знаючи, що продавець -злодій;
загублену або залишену річ сприйняв за викинуту тощо).

Незаконне недобросовісне володіння — володіння, яке набувач придбав
насильно, таємно, він усвідомлює незаконність свого володіння
(шахрайство тощо). Добросовісний володілець міг за давністю володіння
стати власником, незаконний – прав власності не набував ніколи. Різною
була і цивільна відповідальність добросовісного і недобросовісного
незаконного володільця перед законним власником (володільцем).
Наприклад, у випадку повернення речі добросовісний незаконний володілець
відповідав лише за плоди від речі, отримані після висунення позову;
недобросовісний – навіть за не отримані плоди, які законний власник міг
би отримати від украденої речі.

Похідне володіння – це володіння, набуте за договором на визначений час,
наприклад, при заставі річ повертається після сплати боргу. Формула прав
володільця – користуйся і використовуй, тобто май усю можливу вигоду з
корисних якостей речі. Існувало правило – Ніхто не може передати більше
прав, ніж має сам.

У римському праві існувала презумпція збігу володіння і власності: Ніхто
не питає, звідки він взяв, досить того, що він має. Це виправдовувалось
не лише з точки зору боротьби з самоуправством. Від позивача вимагалося
довести лише факт володіння і його порушення третьою особою. Якщо
доказів права на річ не вимагалося, захист носив назву посесорного; якщо
такі докази вимагалися (наприклад, при захисті права власності) –
петіторного. Довести право власності часто було складніше, ніж порушення
володіння.

Володіння захищалося інтердиктами – наказами претора припинити
самоуправні дії. Звернутися за захистом до претора міг як законний
володілець, так і незаконний. Володіння мало преторський захист, для
здійснення якого володільцю достатньо було лише довести факт
неправомірного порушення володіння третьою особою, якою частіше був
представник експлуатованої більшості. Спрощений володільницький захист
був заходом боротьби з самоуправством.

42

4. ПРАВА НА ЧУЖІ РЕЧІ

Обмеження права власності – це права третіх осіб на чужу річ, що
встановлювалися законом або правочином з міркувань суспільного інтересу
та в інтересах інших осіб (наприклад, сусідів власника нерухомості,
земельного наділу). Суб’єкт такого права діставав можливість
користуватися чужою річчю лише в обмежених масштабах. Власник земельної
ділянки повинен був допускати розкопки на своїй території, але міг
розраховувати на свою частину прибутку від знахідки. Правочини
встановлювали обмеження права власності, що виникали в силу особливого
юридичного акту та спиралися на волю власника або спадкодавця.

Сервітут – це право на чужу річ, яка, крім свого безпосереднього
власника, служить ще й іншим людям (одному чи кільком) з метою усунення
недоліків однієї земельної ділянки або іншої речі за рахунок іншої.
Пізніше це сусідське право було закріплене в законі. Тоді ж правом було
визнано, що сервітут не може полягати у здійсненні, тобто господар
зобов’язаний терпіти чужу присутність, але не зобов’язаний будь-чим
сприяти користувачеві. Виникнення сервітутів було можливим: а) за
договором, б) за давністю володіння, в) за судовим рішенням і г) за
законом.

Земельні сервітути – це право користуватися певною земельною ділянкою у
межах, необхідних для повноцінного користування своєю власністю (прохід
до води, доступ від дороги загального користування до своєї ділянки і
т.д.). Зі зміною власника однієї чи навіть обох ділянок сервітут як
такий зберігається. При відчуженні такого об’єкта власник зобов’язаний
попередити про права третіх осіб (сервітут).

Особисті сервітути – це сервітути, прив’язані до певної особи, право
користування чужим майном у своїх інтересах – пожиттєво чи до настання
умови, що скасовує сервітут.

Узуфрукт – речове право певної особи користуватися та вилучати прибутки
з чужої неспоживчої речі. Узуфруктарій – утримувач речі, який не може
юридично розпоряджатися нею або змінювати її за суттю (наприклад,
перетворити сад у поле чи навпаки), має право отримувати усі плоди (крім
м’яса тварин, дитини рабині та намиву річки), в тому числі т.зв.
цивільні плоди, тобто відсотки по вкладеному капіталу.

Заставне право – це право кредитора в разі невиконання боржником
зобов’язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від
того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Емфітевзис – довгострокове відчужуване й успадковане право користування
чужою землею сільськогосподарського призначення.

43

Суперфіцій – довготривале, відчужуване й успадковане право користування
чужою землею для забудови. Як правило, така земля належала державі та за
користування землею встановлювалася плата.

Фідуціарний правочин – боржник передавав кредитору замість одержаних у
позику грошей яку-небудь річ у власність, якщо боржник довіряв
кредитору. Однак кредитор міг зловжити довірою, оскільки повернення речі
було його моральним, а не юридичним обов’язком.

Висновок до теми. Намагання власника мати повну владу над майном
обмежувалося законом в інтересах суспільства, та повна влада над майном
не означає необмеженість прав власника. Однак власник має щодо
конкретних речей більше влади, ніж будь-хто інший.

Завдання для самоконтролю

Визначіть поняття речового та зобов’язального права. За допомо

гою яких позовів у римському праві розмежовувалися речові та

зобов’язальні права?

Назвіть основні відмінності між речовим і зобов’язальним пра

вом. Що таке делікт?

Що таке абсолютний і відносний захист?

Що таке річ, товар, яка між ними відмінність?

Основні типи поділу речей в римському приватному праві. Прак

тичне значення таких поділів.

Що таке тілесні та безтілесні речі?

Що належить до нерухомих речей?

Що таке речі складні, прості та подільні, неподільні?

Який сенс поділення речей на споживчі та неспоживчі?

Який сенс поділення речей на визначені родовими ознаками та

індивідуальні?

Назвіть поняття витрат та їх види.

Який сенс поділення речей на речі в обороті та речі, вилучені з

обороту?

Що таке майно, плоди?

Який сенс поділення речей на головні та побічні речі?

Що таке володіння? Чим від володіння відрізняється держання?

Поясніть правову різницю між незаконним добросовісним і неза

конним недобросовісним володінням.

Відповідальність незаконного добросовісного та незаконного не

добросовісного володільців, можливість набуття речі за терміном

@?

@?

&

F

f

ae

? ? (

*

®

? *

&

&

&

&

&

&

&

&

&

@?

[email protected]?

&

&

F

????

¤

, F l 4

?

&

F

&

F

&

F

&

F

&

??

yyyy`„

`„

&

&

`„

`„

&

&

&

&

yyyy^„P`„µthgdOMu

&

F

&

F

&

F

&

F

&

F

&

F

&

F

&

F

&

F

.

?

:

?

e

e

`„

`„

`„

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

gdOMu

&

&

&

&

&

yyyy]„?^„th`„

&

yyyygdOMu

&

`„

`„

`„

`„

`„

`„

&

F-

&

F-

&

F-

&

F-

&

F-

набувальної давності.

Що таке похідне володіння?

В чому полягали обов’язки володільця?

44

Порядок набуття і втрати володіння.

Позовний захист володіння.

Преторські інтердикти на захист володіння.

Що таке обмеження права власності?

Вкажіть види сервітутів.

Надайте визначення узуфрукту.

Що таке емфітевзис і суперфіцій?

Що таке заставне право?

Що таке фідуціарний правочин?

Основна рекомендована література

Підопригора О. Захист володіння за римським приватним пра

вом // Право України. – 1999. – № 7. – С. 29-31.

Благая І. Історія правового інституту застави // Право України. –

1999. -№1.-С. 39-41.

Гутьєва В. Рецепція емфітевзису в праві України // Підприємництво,

господарство та право. – 2003. – № 9. – С. 105-109.

Михайленко О. Емфітевтичне право – традиція класичної цивіліс-

тики // Право України. – 2005. – № 6. – С. 44-47.

Алексеева С. Развитие правових основ земельного сервитута //

Підприємництво, господарство та право. – 2005. – № 10. – с. 33-37.

Вахонеєва Т. Набувальна давність: історія та сучасність // Підпри

ємництво, господарство та право. – 2004. – № 6. – С. 36-38.

Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний

вісник. – 2003. – №3. – С. 130-135.

Харитонов Е.О. Основи римского частного права. – Ростов-на-

Дону: Изд-во “Феникс”, 1999. -416 с.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-

кого. – М., 1997 (с изд. 1948 г.). – 584 с.

Орач Є.М., Тищик Б.Й . Основи римського приватного права:

Курс лекцій. – К.: Юринком Інтер, 2000. – 272 с.

Римське право (Інституції). – X., 2000. – 288 с.

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. – М, 2002.

Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Юнион, 1996. – 270 с.

Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. – М.:

ИНФРА-М, 1999. – 736 с.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. –

Москва: Юрист, 1996. – 342 с.

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен

тів юрид. спец, вищих навч. закладів.-3-те вид. – К.: Ін Юре,

2001.-440 с. (

45

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 354 с.

Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний

посібник. – К.: Атіка, 2000. – 176 с.

Допоміжна рекомендована література

Новицкий И.Б. Римское право. – 6-е изд. – М., 1996. – 245 с.

Штаерман Е.М. Римское право. // Культура Древнего Рима: В

2 т.- М., 1985. – Т. І. – С. 210-247.

Харитонов Є. О. Рецепція римського права. – Одеса: АТ “БАХВА”,

1996.-282 с.

Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в общест-

венном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. П. – С. 5-78.

Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. – К., 1976.

Словарь античносте. – М., 1989.

46

Тема 6. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

План

Право власності.

Набуття права власності.

Захист права власності.

Мета та завдання розділу: дати студентам уявлення, що право власності є
найважливішим невід’ємним правом після прав на життя та на свободу, тому
ще з часів Стародавнього Риму розуміли, що таке право потребує правового
регулювання та захисту.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що існує економічний та юридичний погляд на
власність, встановлення правовідносин з власності спрямовано на захист
майнових прав імущих прошарків населення. Поняття права власності
розвивається відповідно до соціального розвитку суспільства.

1. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Першоджерело власності – привласнення, фактичне володіння. Право
власності — це виключне право особи володіти, користуватися,
розпоряджатися річчю у власних інтересах, це абсолютне панування особи
над річчю, воно неподільне і належить тільки власнику, ніхто не може
його порушувати.

Право власності включає в себе:

право володіння річчю. Здійснюється як особисто, так і передачею

речі у тримання іншим особам. При цьому право власності збері

гається;

право користування річчю. Тобто отримання вигоди і прибутку від

корисних якостей речі. Єдине обмеження – таке користування не

повинно порушувати закон чи завдавати шкоди іншим людям

(власник меча використовує його для грабунку). І цим правом мож

на поступитися (позичка), не втрачаючи права власності;

право розпоряджатися річчю усіма дозволеними способами: про

дати, заповісти, позичити, встановити сервітут на користь третіх

осіб тощо;

право одержання плодів, натуральних і цивільних. Приплід від

вівці, фрукти з дерева, відсотки з капіталу тощо автоматично ста

ють власністю власника речі, що ці плоди (прибутки) приносить;

право вимагати повернення своєї речі у будь-якого невласника.

47

Форми права власності за суб’єктним складом:

Квіритська власність – це власність римських громадян, які належали до
стародавнього роду. Матеріальні об’єкти квіритської власності -речі, що
підлягали манципації на особливо важливі господарські речі.

Преторська, або бонітарна, власність — це власність, яка одержала захист
претора, якщо покупець набув її без дотримання встановлених
формальностей. Претор за допомогою фікції пропонував судді уявити, що
володілець бонітарної власності вже встиг проволодіти нею протягом
набувального терміну. Претор захищав добросовісного (тобто такого, що не
вдавався до обману, насильства, угоди з неповнолітнім і т.д.) покупця.
Покупець ставав власником, але не квіритсь-ким, а преторським. Після
спливу терміну набувальної давності ця бонітарна власність
перетворювалася у квіритську.

Власність перегріте (неримських громадян) первісно законом не
захищалася. З розширенням кордонів Риму та швидким прогресом економічних
відносин такий юридичний підхід почав суперечити інтересам самих
римських громадян. Набуте перегрінами майно захищалося перегрінськими
преторами за допомогою все тих же “позовів з фікцією”. Перегрінський
претор наказував судді зробити припущення, ніби перегрій за якісь
заслуги набув римського громадянства, і якщо немає інших перепон (обман,
насильство тощо), вирішити конфлікт громадянина з перегріном так,
начебто обидва уже є римськими громадянами.

Провінційна власність – це власність на землю в провінціях, завойованих
Римом. Ця земля вважалася державною власністю, її умовно ділили на дві
частини. Першу – складав державний земельний фонд, який надавався у
користування римським громадянам, де-факто земля була їх власністю.
Друга частина землі юридично вважалася власністю Римської держави, яка
надавалася попереднім власникам у володіння відповідно до норм місцевого
законодавства. Такий земельний наділ міг у будь-яку мить бути вилученим
з користування. Крім цього, провінційні власники мали платити особливий
податок на користь казни натурою. У сфері приватного обороту власники
землі в провінціях користувалися правом народів, що прискорювало оборот
провінційної власності.

Спільна власність – де кожний з власників має часткове право власності
на всю річ у цілому, не на частину речі, а на частку в праві на річ, яку
можна було осягнути лише думкою, а не фізично.

Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом приватної власності.
Відчуження священних предметів у будь-якій формі: купівля-продаж,
пограбування могил тощо каралося смертю. Могли бути

48

предметом приватної власності, але не могли бути предметом обігу
отрути, заборонені книги, предмети, призначені для здійснення
релігійного культу, зокрема, культу домашніх богів.

2. НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Первісний спосіб – право власності набувається вперше або всупереч волі
попереднього власника. Похідний – право власності переходить від однієї
особи до іншої за їх взаємною угодою і бажанням. При цьому необхідно,
щоб правопопередник був дійсним власником -ніхто не може передати більше
прав, ніж має сам.

Первісні способи поділяються на:

Заволодіння. Річ, яка перебуває в обороті, але не має власника,

переходить у власність того, хто її перший захопить. Можна привлас

нити як рухомі, так і нерухомі речі. Власником нерухомості ставав

той, хто починав її першим обробляти. Юридично в становищі нічий

ної речі опинялися трофеї, захоплені на війні, а також речі, викинуті

їх попереднім власником. Від речей викинутих відрізняються речі

загублені, в цьому випадку втрачається володіння, а право власності

зберігається.

Давність володіння – це добросовісне заволодіння чужим май

ном, відкрите та безперервне. Строки набувальної давності встанов

лювалися різні у різні періоди. Існували три певні умови набуття пра

ва власності за давністю володіння: а) таке володіння спирається на

законну основу – купівля, дарування, придане; б) вимагається добро

совісність володільця (лише на момент укладання угоди), наприклад,

покупець приймає продавця за власника; в) володіння є безперервним

протягом визначеного терміну.

Переробка речі (специфікація) – це створення з вихідного мате

ріалу нової речі для себе (вино з винограду, ваза з глини тощо). Рим

ським юристам часто доводилося розглядати вирішення спорів, коли

нова річ (помилково чи зумисно) була створена з чужого, наприклад,

краденого матеріалу. За Юстиніана було постановлено: якщо вироб

ник діяв не за злим наміром і якщо немає змоги повернути матеріал у

вихідний стан (вино – у виноград), потрібно винагородити власника

матеріалу.

Придбання плодів. Право власності належить тому, хто на мо

мент відділення був власником плодоносної речі (віддана у позичку

корова принесла теля, його власником буде господар корови, а не її

держатель).

Похідні способи набуття основною правовою формою мали договір, зокрема
купівлі-продажу, міни, застави. Право власності набувача

49

базується на праві власності відчужувача. Також до похідних способів
відноситься манципація (фактична передача речі у присутності свідків),
уступка права (процедура перенесення права власності, наприклад, на
борг, на чужі речі), передача (виконання умов договору купівлі-продажу,
дарування).

3. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Вінднкацшиий позов застосовувався для повернення власнику речі, яка
опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Його можна було
застосовувати як проти недобросовісного (злодій, насильник) володільця,
так і добросовісного (купив чуже, не підозрюючи, що має справу з
невласником). При цьому тягар доказу лежить на тому, хто стверджує, а не
на тому, хто заперечує. У разі, якщо своє право власності позивач
отримав похідним способом, необхідно було довести і законне право
власності свого правопопередника. При задоволенні віндикаційного позову
відповідач зобов’язаний повернути річ з прибутком від неї. Причому
добросовісний володілець повертає лише прибуток, отриманий після
висунення позову, недобросовісний – увесь прибуток з моменту
неправомірного позбавлення власника можливості здійснення його прав на
річ і навіть покриває спричинені його діями збитки власника (не
отриманий внаслідок крадіжки плугу або посівного зерна врожай). Сама річ
поверталася, незалежно від добросовісності володільця. Але добросовісний
володілець міг подати зустрічний позов на покриття витрат – необхідних
(тих, без яких річ не може існувати, наприклад, на ремонт пошкодженого
борту корабля) та корисних (тих, які покращують річ, але без яких вона
може існувати, наприклад, на додаткове вітрило). •

Негаторпий позов використовувався для усунення перешкод, які заважають
нормально здійснювати своє право власності (хтось намагається
неправомірно використовувати чужу річ, наприклад, жене худобу на водопій
через ділянку сусіда). Негаторний позов носить абсолютний характер,
тобто спрямований проти будь-якого порушника права власності (через цю
ділянку намагаються гнати худобу кілька сусідів, позов стосується усіх).

Прогібіторний позов застосовувався у випадку, якщо інша особа своєю
поведінкою заважала власнику нормально здійснювати своє право власності
без посягання на саму річ (наприклад, споруджується стіна, яка
перекриває доступ сонячного світла до вікна сусіднього будинку).

Публіціанський позов застосовувався претором на захист бонітар-ного
власника проти квіритського, такий як віндикаційний, для захисту
будь-якого добросовісного володіння.

50

Висновок до теми. Право власності на річ дає відповідному суб’єкту
безпосередньо виключну й обов’язкову для всіх владу над річчю. Хоч право
власності є правом приватним, однак воно має забезпечувати й публічний
інтерес. Характерною ознакою права власності є його непорушність.

Завдання для самоконтролю

З яких основних елементів складається право власності?

Що таке квіритська, преторська (бонітарна) та провінційна влас

ність? Чи міг римський громадянин володіти провінційною влас

ністю?

Визначіть поняття спільної власності.

Які речі не могли бути предметами права власності? Які речі мог

ли бути предметом права власності, але вилучалися з обігу?

Обмеження у користуванні власністю – за законом і за правочином.

Заборони відчуження приватної власності.

Первісні способи набуття права власності.

Похідні способи набуття права власності.

Що таке віндикаційний позов?

Захист права власності засобами прогібіторного та негаторного

позовів.

Публіціанський позов у захисті права власності.

Основна рекомендована література

Благая І. Обмеження права власності (з історії проблеми) // Право

України. – 2000. – № 1. – С. 121 -124.

Благая І. Історія правового інституту застави // Право України. –

1999.-№1.-С. 39-41.

Харитонов Е.О. Основи римского частного права. – Ростов-на-

Дону: Изд-во “Феникс”, 1999. -416 с.

Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-

кого. – М., 1997 (с изд. 1948 г.). – 584 с.

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права:

Курс лекцій. – К.: Юринком Інтер, 2000. – 272 с.

Римське право (Інституції). – X., 2000. – 288 с.

Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. – М., 2002.

Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Юнион, 1996. – 270 с.

Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. – М.:

ИНФРА-М, 1999. – 736 с.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – Мо

сква: Юрист, 1996. – 342 с.

51

Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен

тів юрид. спец, вищих навч. закладів. – 3-тє вид. – К.: Ін Юре,

2001.-440 с.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 354 с.

Допоміжна рекомендована література

Штаерман Е.М. Римское право // Культура Древнего Рима: В

2 т.- М., 1985. – Т. І. – С. 210-247.

Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в обществен-

ном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. II. – С. 5-78.

Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. – К., 1976.

Словарь античносте. – М., 1989.

Харитонов Є.О. Рецепція римського права. – Одеса: АТ “БАХВА”,

1996.-282 с.

Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний

посібник. – К.: Атіка, 2000. – 176 с.

Новицкий И.Б. Римское право. – 6-е изд. – М, 1996. – 245 с.

Тема 7. ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

План

Поняття зобов’язання.

Основи виникнення зобов’язань.

Сторони в зобов’язанні.

Виконання зобов’язань.

Наслідки невиконання зобов’язань.

Забезпечення зобов’язань.

Припинення зобов’язань, крім виконання.

Мета та завдання розділу: показати велике значення, яке надавали
стародавні римські юристи правовому регулюванню взаємовідносин учасників
товарообміну, тому вони встановлювали їх учасникам певні права та
обов’язки.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що вчення про зобов’язання виникло тому, що була
суспільна потреба узаконити динаміку цивільних правовідносин з метою
зобов’язати боржника виконати зобов’язання.

1. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

Зобов’язання – це правові обмеження, що змушують боржника виконати певні
дії, зробити, дати, надати послугу, а кредитор має право це вимагати.
Зобов’язальне право регулює відносини у сфері виробництва та цивільного
обігу. Предметом зобов’язального права є певна поведінка зобов’язаної
особи, її позитивні або негативні (тобто утримання від якоїсь дії) дії.
За невиконання зобов’язання вільну людину заковували у кайдани, це
боргове рабство, яке пізніше було скасоване.

Предметом зобов’язання виступає дія, яка має юридичне значення і
породжує правові наслідки.

Двосторонні зобов’язання – якщо кожна сторона володіє певними правами і
несе відповідні обов’язки (купівля-продаж, міна, позичка тощо). У
синалагматичних зобов’язаннях права й обов’язки розподіляються
рівномірно.

Натуральні зобов ‘язання – ті, що не мали з боку держави позовного
захисту (фідуціарний правочин, якщо мінує строк позовної давності тощо),
залишався лише моральний обов’язок боржника, його ділова репутація тощо.

52

53

2. ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Зобов’язання виникає з певних юридичних фактів. Факт- це дійсна, не
видумана подія. Факти, що мають юридичне значення і породжують певні
правові наслідки, називаються юридичними. В свою чергу, факти
поділяються на події і дії. Події-це ті факти, які наступають незалежно
від волі людини, – шторм, природна смерть людини, землетрус. Дії – це
факти, які наступають з волі людей, можуть носити як правомірний
(договір, розлучення тощо), так і протиправний характер (делікт).

Правочин – це правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового
результату (на виникнення, зміну чи припинення прав і обов’язків). Як
правило, встановлення прав і обов’язків сторін при укладенні більшості
правочинів відбуваються у відповідності з їх волею і бажанням. Такі
правочини називаються двосторонніми. Правочин, укладений без згоди чи
проти волі іншої сторони (під погрозою застосування насильства),
вважається недійсним. Можливі односторонні правочини (заповіт).

Підставою виникнення зобов ‘язань служать юридичні факти: а) договір; б)
ніби-договір; в) правопорушення; в) ніби-правопорушення.

Договірне цивільне правопорушення – цивільне правопорушення, яке порушує
договір (наприклад, прострочення виконання).

Недоговірний делікт – це цивільне правопорушення, яке порушує права
особи, з якою порушник у договірних відносинах не перебуває (пошкодження
майна). Неправомірні дії прийнято поділяти на три типи: а) злочини; б)
проступки; в) цивільні правопорушення. Зобов’язання могли виникати не
лише з договорів, але й з неправомірних дій- особа, яка завдала
матеріальних чи моральних збитків іншій, зобов’язана відшкодувати їх.

3. СТОРОНИ В ЗОБОВ’ЯЗАННІ

Приватне право розрізняло дольові і солідарні зобов ‘язання, активні і
пасивні. Наприклад, дольове пасивне зобов ‘язання – кілька боржників
одного кредитора відповідають кожний за свою частку боргу. Дольове
солідарне зобов ‘язання – з кредитором домовлено, що спільний борг він
має право стягнути з будь-кого з боржників на свій розсуд (такий боржник
мав право регресного позову до інших). У певних випадках кожний з
боржників мав виконати усе зобов’язання у повному об’ємі (при злочині).
Дольовим активним зобов’язанням називалося те, у якому кожний з
кредиторів міг стягнути з спільного боржника лише свою належну частку
боргу; активним солідарним – у якому кожний з кредиторів міг стягнути з
боржника усю суму боргу, щоб

54

потім розрахуватися з іншими, відповідно до їх частки. При солідарному
правочині кредитор міг висунути позов і стягнути усю масу боргу з
найбільш платоспроможного з боржників, полишивши їм надалі розбиратися
між собою. Презумпцією було те, що угода вважається дольовою, а
солідарною вона буде лише у тому випадку, коли це спеціально встановлено
законом (у деліктних зобов’язаннях) або укладеним договором.

Заміна сторін у зобов ‘язанні

Новація – обновлення зобов’язання, новий договір відміняв старий без
зміни сторін договору.

За погодженням з боржником кредитор укладав з третьою особою угоду, якою
передавав їй своє право вимоги до боржника. Цесія -перевід боргу або
поступка кредитором свого права третій особі шляхом призначення її своїм
представником. Боржника лише ставили до відома, засоби забезпечення
старого договору при цьому зберігалися. Цесія укладалася як з волі
кредитора, так і по судовому рішенню чи на вимогу закону.

Цесія не застосовувалася, якщо: а) вимога носила чисто особистий
характер (стягнення аліментів); б) при спірних вимогах (боржник оспорює
борг); в) при передачі вимоги більш впливовій особі; г) опікуваному – на
опікуна. При переводі боргу на нову особу вимагалася безумовна згода
нового кредитора. Перевід боргу (цесія) міг здійснюватися і з ініціативи
боржника, який підшукав би кредитору платоспроможну особу, що
погоджувалася узяти на себе вказаний борг.

Вимоги до цесії:

а) прийняття чужого боргу із сторони того, хто приймає, було добро

вільним;

б) той, хто приймає борг, повинен бути стороннім, не родичем креди

тора;

в) перевід повинен здійснюватися юридично оформленою угодою.

4. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Під виконанням зобов’язання розумілося виконання певною особою дії, яка
власне складала зміст цього зобов’язання: передачі речі; надання речі у
тимчасове користування; виконання певної роботи (дії). Без згоди
кредитора заміна предмету зобов’язання не допускалася (наприклад,
людина, яка позичила гроші, повинна була повернути саме гроші, а не
якийсь інший предмет, навіть набагато цінніший, якщо тільки сам кредитор
не погоджувався на таку заміну).

Вимоги до виконання зобов ‘язань: – виконання зобов ‘язання відбувається
в інтересах кредитора, якщо

виконання прийняв сам кредитор.

55

зобов’язання виконує сам боржник, якщо на цьому наполягає кре

дитор; .

місце виконання зобов ‘язання має принципове значення (тут береть

ся до уваги ризик транспортування, вартість перевезень тощо). Як

що місце виконання в договорі не обумовлювалося, ним вважалося

або місце проживання боржника (саме по місцю його проживання

висувався позов), або місто Рим – за принципом: Рим – наша спіль

на вітчизна;

має бути дотриманий час виконання (саме строками визначався

нормальний ритм господарського життя). Час виконання встанов

лювався договором, в позадоговірних зобов’язаннях (наприклад,

деліктних) – законом. Якщо час не визначався, діяло правило, за

яким борг наступав негайно. Боржник, який не дотримав встанов

леного строку виконання, вважався в простроченні, тому нагаду

вання кредитора за зобов’язанням, строк виконання якого настав,

не вимагалося. Після того, як боржник прострочив, кредитор, крім

виконання самого зобов’язання, отримував право: а) вимагати по

криття усіх спричинених простроченням збитків (продукти зіпсува

лися); б) ризик випадкової загибелі індивідуального предмета зобо

в’язання переходив на боржника; в) кредитор мав право відмовити

ся від виконання зобов’язання, якщо воно втратило для нього інте

рес. Прострочення могло наступити і з вини кредитора, якщо він

відмовлявся прийняти зобов’язання без поважних причин або не

прибув на зустріч з боржником без поважних причин. В такому

випадку кредитор мав компенсувати збитки боржника, ризик випа

дкової загибелі речі покладався уже на нього;

виконання повинно строго відповідати змісту зобов ‘язання, недо

пустиме дострокове виконання зобов’язання, якщо тільки така мо

жливість спеціально не передбачена у домовленості з кредитором,

не допускається виконання зобов’язання по частинах. Заміна пред

мета зобов’язання (наприклад, віддати золотий зливок замість гро

шей) можлива тільки зі згоди кредитора.

5. НАСЛІДКИ НЕВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

З древніх часів сформувалась відповідальність за зазіхання на
особистість та на майно у формі самоуправства. Стягнення зверталося
безпосередньо на особистість боржника, як у кримінальної
відповідальності. Зі спливом часу форми відповідальності були
пом’якшені. Римське приватне право встановлювало однакові наслідки
(санкції) невиконання або неналежного виконання зобов’язання. В обох
випадках або наступала відповідальність боржника, або він звільнявся від

56

відповідальності. Відповідальність наступала у випадку поєднання двох
умов – вини боржника та наявності шкоди інтересам кредитора. За
відсутності, принаймні, однієї з умов відповідальність не наступала.

Під виною розумілося недотримання поведінки, яка вимагається нормами
права. Юрист Павел стверджував: “Якщо особа дотримувалася усього, що
вимагається… то вина відсутня”. Римські юристи розрізняли дві форми
вини: а) умисел (коли особа усвідомлює результати своєї поведінки і
бажає їх настання та б) необережність, коли особа не передбачує можливі
наслідки своєї поведінки, хоча мала б їх завбачити. Необережність була
двох ступенів: груба та легка. Груба вина проявлялася у тому випадку,
якщо боржник не виявляв тієї завбачливості, яку, як правило, виявляють
звичайні люди Легка вина – боржник не виявив тієї завбачливості, яку
повинен виявляти добрий турботливий господар. Інколи при визначенні
ступеня необережності порівнювали, наскільки дбайливо боржник ставився
до позиченої речі та до своєї власності. За умисел і за грубу вину
боржник ніс однакову відповідальність в усіх без винятку випадках.
Відповідальність за легку вину наступала лише у випадку, якщо договір
був укладений в інтересах боржника. Якщо ж договір укладався в інтересах
кредитора, відповідальність наступала тільки за грубу вину боржника.

Шкода – це наслідки неправомірної поведінки боржника, які складаються з
порушених інтересів кредитора та певних збитків, які він поніс.

Збитки – це: 1) позитивний збиток (фактичні витрати, усяке зменшення
наявного майна); 2) упущена вигода – недоотримання очікуваного прибутку.

Казус (неподолана сила, форс-мажор) — це випадок, збіг обставин,
неможливість виконати зобов’язання без вини боржника, загибель речі чи
інша не передбачена подія. Діяло правило — за випадок ніхто не
відповідає. Боржник звільнявся від відповідальності у разі, якщо свого
зобов’язання він не зміг виконати внаслідок дії випадку (казусу).

6. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Забезпечення належного виконання зобов’язань застосовувалося з метою
зробити невиконання не вигідним для боржника, воно досягалося або
застосуванням універсального способу захисту – компенсації інтересу
кредитора за рахунок боржника, що порушив зобов’язання, або
використанням спеціальних засобів. Закони XII таблиць передбачали
позбавлення волі для несправного боржника, однак це могло бути не
вигідним для кредитора, оскільки кредитор повинен був утримувати
боржника у в’язниці. Також додатковим засобом у ранньому римському праві
була клятва, релігійні санкції. У період Республіки засобами
забезпечення зобов язань виступали:

57

виокремлення спеціального майна або грошової суми, за рахунок

яких могло бути виконане стягнення боргу;

завдаток. Боржник (найчастіше покупець) вручав його кредитору

в момент укладення договору. Якщо надалі боржник відмовлявся

від свого зобов’язання, він втрачав відданий завдаток. Якщо це

робив кредитор, він мав повернути боржнику подвійну суму завда

тку. При нормальному виконанні договору завдаток йшов за ра

хунок суми платежу;

неустойка – визначена у договорі сума, яку боржник зобов’язаний

виплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного

виконання основного зобов’язання. Як правило, неустойка визна

чалася у формі додаткового, т.зв. акцесорного договору. Якщо

основний договір з якихось причин визнавався недійсним, то не

дійсним був і додатковий;

порука (поручництво) – боржник надавав замість себе поручите

ля – особу, що вважалася боржником кредитора, доки обов’язок не

буде виконаний. Кредитор міг, в залежності від досягнутої домов

леності, або спершу вимагати виконання зобов’язання від основ

ного боржника і лише у разі його неплатоспроможності стягнути

борг з поручителя (субсидіарне зобов’язання), або відразу – на

свій розсуд – стягнути борг з боржника чи поручителя (солідарне

зобов’язання);

7. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ, КРІМ ВИКОНАННЯ

Римському приватному праву були відомі принципи непорушності договору,
які полягають при необхідності у збереженні первинної домовленості
сторін. Неприпустимі одностороння зміна, розірвання та відмова від
виконання договору. Окрім виконання, існують такі підстави припинення
договору:

Новація – це договір, який відміняє раніше існуюче зобов’язання і
породжує нове. Вона укладається з метою погашення раніше чинного
зобов’язання та містить певний новий елемент у порівнянні з первісним
зобов’язанням. Можливі два типи новацій: 1) зміна підстави договору –
наприклад, борг з позики перетворюється на борг з купівлі-продажу; 2)
зміна змісту договору – наприклад, річ передана у в найм, оголошується
річчю, даною в позичку. Якщо змінюються сторони, це уже цесія, тобто
перевід боргу.

Залік – взаємне зарахування зустрічних вимог. Для цього необхідне
поєднання чотирьох умов: а) вимоги – зустрічні; б) вони дійсні; в)
однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно); г) “зрілі”, тобто за двома
настає строк платежу; д) безспірні. Смерть однієї з осіб не припиняє
зобов’язання – на спадкоємців переходять як активи, так і пасиви- уся

58

сукупність прав і боргів померлого. Не переходять у спадщину борги, які
випливають з деліктів (наприклад, штраф за спричинену образу), якщо
тільки такий делікт не збагатив спадкоємців (померлий злодій передав у
спадщину украдене). За сам делікт збагачені спадкоємці відповідальності
не несуть. Спадкоємці повинні повернути суму завдатку – як незаконне
збагачення. Стягнення аліментів у спадщину не передається.

Випадкова неможливість виконання буває двох видів – фізична і юридична.
Фізична полягає у тому, що предмет зобов’язання випадково знищується.
Юридична неможливість – предмет правочину вилучається з обороту.

Висновок до теми. Зобов’язання оформлюють економічний обмін у правову
форму і являють собою типові відносні правовідносини, що
характеризуються чітким суб’єктним складом.

Завдання для самоконтролю

Дайте юридичне визначення терміну “зобов’язання”. Чим зобов’яза

льне право відрізняється від речового? Що є предметом зобов’язання?

Що таке двосторонні зобов’язання, натуральні зобов’язання?

Як виникає зобов’язання?

Що таке правочин? Які правочини визнавалися дольовими, а які

солідарними у спірних випадках?

Чи допускалася заміна сторін у зобов’язанні? Що таке “новація”?

Що таке “цесія”? Назвіть вимоги до цесії.

Перечисліть вимоги до виконання зобов’язання. У яких випадках

кредитор міг відмовитися прийняти виконання зобов’язання борж

ником?

Які існують вимоги щодо часу виконання зобов’язання?

Умови наступу відповідальності за порушення зобов’язання.

У яких випадках боржник ніс відповідальність не лише за умисел і

тяжку вину, але й за легку вину? Критерії поділу вини на “тяжку” і

“легку”.

Чи міг боржник бути звільненим від відповідальності за невико

нане зобов’язання?

Перечисліть форми забезпечення зобов’язань.

У якому порядку погашалося зобов’язання у випадку смерті боржни

ка?

Перечисліть види припинення зобов’язань, крім виконання.

Що називається “випадковою неможливістю виконання”? У яких

двох формах може виступати випадкова неможливість виконання

зобов’язання?

59

Тема 8. ДОГОВОРИ

План

Поняття і види договорів.

Умови дійсності договорів.

Зміст договору.

Укладення договору.

Реальні контракти.

Консенсуальні контракти.

Безіменні контракти.

Зобов’язання з ніби-договорів (квазі-контрактів), з деліктів та з

ніби-деліктів (квазі-деліктів).

Мета та завдання розділу: дати студентам уявлення, що договір є однією з
центральних категорій римського права та є юридичним фактом, що лежить в
основі зобов’язання.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Пропонуємо звернути увагу, що втілення договору можливе лише за умови
забезпечення свободи договору як принципу, що гарантує відсутність
зовнішнього впливу на волю його учасників.

1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ДОГОВОРІВ

Договір (контракт) – двостороння угода, в якій висловлена воля двох (чи
більше) сторін, спрямована на досягнення певного правового результату:
виникнення, зміну чи припинення прав і обов’язків. Поняття
“зобов’язання” ширше від поняття “договору”. Зобов’язання можуть
виникати не тільки з договору, але й з квазі-договору, делікту та
квазі-делікту. У договорі може бути декілька зобов’язань, договір
виступає домовленістю кількох осіб про здійснення певної дії чи про
утримання від неї. Більшість договорів – двосторонні, але бувають і
тристоронні та багатосторонні. Предмет договору – дія, утримання від.
дії.

Усі контракти поділялися на чотири групи: реальні (укладалися в момент
передачі речі; вербальні (вступали у силу після виголошення сторонами
певних юридичних формул); літеральні (вважалися укладеними після запису
певних слів) та консенсуальні (дійсні відразу після того, як сторони
досягли певної угоди). Для визнання дійсними контрактів першої групи
вимагалася фактична передача речі кредитором боржнику (наприклад,
позиченої суми, після чого лише можна було вимагати виконання
зобов’язань боржника — сплати відсотків по боргу

62

і т.д.), в решті ж випадків сама річ могла фактично передаватися
пізніше (чи дія – бути виконана через якийсь час).

Безіменні контракти подібні реальним контрактам, оскільки вони були
оплатними та взаємні зобов’язання сторін виникали з моменту фактичної
передачі речі, це змішаний договір з елементами різних договорів (бартер
тощо).

2. УМОВИ ДІЙСНОСТІ ДОГОВОРІВ

Договір є дійсним при умові відповідності закону. Законність договору у
вузькому розумінні – це його відповідність приписам існуючого на момент
укладення домовленості сторін закону. У ширшому розумінні такий договір
не повинен суперечити нормам права, т.зв. добрим звичаям та законам
природи. Незаконним вважається договір купівлі-продажу речей, вилучених
з обороту; а також договір, укладений неправоздатною (раб, злодій тощо)
або недієздатною (неповнолітній, марнотратник) особою. Під недотриманням
добрих звичаїв малися на увазі поняття, які зачіпали честь римського
громадянина (хтось бере зобов’язання виступити сутенером-звідником) або
суперечили установленим традиціям (включення в договір доручення пункту
про оплату послуг). Сюди ж потрапляли вимоги, які обмежували
правоздатність римського громадянина — наприклад, працедавець вимагає на
термін дії контракту від найнятої особи не вступати у шлюб чи не
народжувати дітей.

Воля сторін повинна бути взаємною (недійсна “угода”, яка суперечить
бажанням і намірам однієї із сторін (рекетир нав’язує договір про
“охорону”) і спрямованою на досягнення визначених спільно певних цілей
(пограбований віддає гаманець). Прояв волі контрагентів повинен бути
зрозумілим оточенню, без його фіксації неможливий вияв зустрічної волі.
Форма волевиявлення може бути довільною, але вимагається, щоб вона була
зрозумілою. Спеціальний закон зобов’язував сторони попереджати одна одну
про важливі обставини угоди.

Омана – це помилка контрагента, її наслідки перебувають у залежності від
вини особи, яка висловила свою волю. Види омани: помилки в характері
угоди (сторони помиляються у визначенні самої суті договору); помилки в
предметі договору; помилки в особі контрагента (наприклад, мова йде про
менш талановитого однофамільника); помилка в мотивах укладення угоди;
помилки в праві (тобто незнання законів, діє загальне правило – незнання
закону не виступає виправданням, незнання факту виступає виправданням).

Обл/іан – це умисне введенню контрагента в оману з метою спонукання його
до волевиявлення на шкоду власним матеріальним інтересам.

63

Вираз волі сторін повинен бути абсолютно вільним і усвідомленим. Вираз
волі, що наступив в результаті обману, насильства чи примусу, вважався
недійсним.

Примус – це фізичне насилля (така угода – завжди недійсна), а також
психологічний тиск – така угода могла бути визнана недійсною лише за
умови, що погроза була: а) протизаконною, б) реальною, в) одночасною з
виявленням волі, г) означала б спричинення великого зла для потерпілого.
Так, наприклад, погроза “розорити” несплатного боржника судовим позовом
не є протизаконною.

Договори з порушеннями суб’єктного складу – дійсними були лише договори,
укладені правоздатними та дієздатними особами.

Договори з порушеннями волі – недійсними були деякі договори при
порушенні форми волевиявлення (при манципації, стипуляції, деяких
письмових договорах).

Договори з неможливістю – для визнання дійсності договору мала значення
і реальна можливість виконання дії, що складала предмет зобов’язання,
діяло правило – неможливе не може бути обов’язковим.

3. ЗМІСТ ДОГОВОРУ

Зміст договору – це зробити певну дію або утриматися від якоїсь дії.
Важливе значення мали його окремі елементи. Вони, в свою чергу,
поділялися на: а) істотні (необхідні), без яких договір не виникав
(наприклад, договір купівлі-продажу завжди мав вміщувати визначення
ціни); б) звичайні (ті, що, як правило, в договір включалися, але й без
них договір був дійсним, наприклад, пункт про доставку товару від
гуртового торгівця в крамницю замовника); в) випадкові (могли включатися
в договір, але не були обов’язковими). До випадкових елементів договору
відносяться умови та терміни.

Поняття “умови” розумілося в двох планах. По-перше, це фактор дійсності
самого договору. По-друге, умова як випадковий елемент договору.
Відкладальна умова – договір вступає у силу, але тільки після факту
настання певної очікуваної події. Відміняюча (резолютивна) умова – дія
договору продовжується до того часу, поки не відбудеться зазначена
очікувана подія. Виконання договору може залежати від термінів.
Відмінність між поняттям “умова” і “термін” полягає у тому, що умова ще
може настати чи не настати, а термін обов’язково настає. Терміни можуть
бути визначені або невизначені.

Наказ – покладення якого-небудь обов’язку на особу, якій надається
безоплатна вигода, це випадковий елемент договору; невиконання якого
робило договір недійсним. Чисті договори – ті, які не обтяжені наказами,
умовами і термінами.

64

Договори можуть бути каузальними й абстрактними. Ближня очевидна мета
договору називається каузою. Наприклад, при договорі купівлі-продажу
наміри сторін очевидні: продавець хоче мати гроші, покупець – отримати
право власності на відчужувану річ. Це договір каузальний. Інколи
сторони, з тих чи інших причин, приховують від широкого загалу свої
наміри. Наприклад, стипуляція укладалася у формі запитання-відповіді в
присутності претора і свідків: “Обіцяєш дати сто?” – “Обіцяю дати сто”.
Абстрактні договори — в яких оточуючим невідома мета договору, відсутня
кауза, чому виникло зобов’язання. Як правило, абстрактні договори
виникають внаслідок новації, тобто обновлення, коли одне зобов’язання
замінюється іншим без вказування на причину.

4. УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ

Укладення договору розпочинається з оферти, або пропозиції, -оголошення
сторони, яка має намір вступити у певні зобов’язально-правові відносини,
про свої наміри. Воно може бути здійснене будь-яким способом: усно,
реклама, виставка на ярмарку тощо. Для укладення договору вимагався
акцепт — прийняття оферти контрагентом. В консенсуальних договорах
акцептом було досягнення згоди і укладення відповідного договору
заінтересованими сторонами, в інших видах договорів – ще й виконання
певних формальностей (передачі самої речі чи її символу, наприклад,
ключів від будинку). На момент акцепту визначається час переходу права
на річ від одного власника іншому і, відповідно, перехід ризику
випадкової загибелі речі чи настання інших юридичних наслідків
(наприклад, деліктної відповідальності за шкоду, завдану третій особі).

У Стародавньому Римі існувало представництво в силу закону (батько
сімейства) та представництво на підставі договору доручення –
представництво за довіреністю. У випадку представництва представник діє
від імені зацікавленої сторони та в її інтересах. Юридичні особи
прирівнювалися до недієздатних, тому юридична особа могла набувати права
та обов’язки тільки через представників.

Вербальні договори встановлювалися усним виголошенням певних юридичних
формул, певних слів при суворому дотриманні інших визначених
формальностей. У цю групу потрапили: а) стипуляція -майбутній кредитор у
присутності свідків ставить відповідне запитання і отримує відповідь, що
запевнює; б) клятвена обіцянка вільновідпущеника при звільненні; в)
встановлення приданого.

Літеральні (письмові) контракти – зобов’язання, що виникали шляхом
запису.

65

5. РЕАЛЬНІ КОНТРАКТИ

Реальні контракти – це правочини, які вважалися укладеними з моменту
досягнення згоди та з моменту фактичної передачі речі, до них
відносяться: а) позика; б) позичка; в) поклажа; г) договір застави.

Позика – це передача позикодавцем позичальнику певної кількості родових
речей (найчастіше грошей, але також муки, посівного зерна, вина тощо) у
власність. Позичальник повинен повернути таку ж суму грошей чи інших
родових речей. Ознаки договору позики:

власник передає родові речі (ніхто не може передати більше прав,

ніж має сам);

вказані родові речі передаються у власність, тобто позичальник

має право вільно розпоряджатися ними: купити (за гроші) якусь

річ, продати позичені родові речі за довільною ціною, перепозичи-

ти їх третій особі на будь-яких умовах тощо;

повернути позичені речі позичальник зобов’язаний у тій же кіль

кості і тієї ж якості;

моментом виникнення договору є момент фактичної передачі

речей;

строк повернення визначається точно або за вимогою позикодавця;

ризик випадкової загибелі речей з моменту передачі лягає на пози

чальника, бо він стає власником.

Зобов’язання позики одностороннє. Після отримання самої речі боржник не
має права нічого додатково вимагати у позикодавця. З договору позики
випливає обов’язок позичальника виплачувати відсотки по боргу (часто це
питання обумовлювалося окремими додатковими угодами). Заборонялося
нарахування відсотків на відсотки. Оформлявся договір позики, як
правило, стипуляцією або видачею боргової розписки.

Позичка – реальний контракт, при якому передається певна річ у тимчасове
і безоплатне користування. Друга сторона зобов’язана повернути цю ж саму
річ у визначений термін у тій же цілісності та якості. Предметом
договору є річ індивідуальна, повернути слід саме її. Користування річчю
повинне бути безоплатне, інакше це уже буде договір найму. Оскільки
користування річчю безоплатне, тим самим отримувач позички несе посилену
відповідальність за її збереженість. Він відповідає не лише за умисел і
тяжку необережність, але й за ненавмисну необережність, що зумовили
втрату чи пошкодження взятої у позичку речі. Його звільняє від
відповідальності за взяту у позичку річ казус (випадкова загибель речі)
чи непереборна сила. Тут діє правило, що ризик випадкової загибелі речі
лежить на власнику, а річ, передана в позичку, перебуває де-юре у
власності отримувача позички.

66

Якщо у користування передана дефектна річ та кредитор знав про ці
дефекти, він несе відповідальність за можливі збитки, що будуть завдані
отримувачу позички або третім особам. Кредитор також не має права
вимагати дострокового повернення речі, наданої у позичку.

Договір зберігання або поклажі. Поклажедавець передає зберіга-чеві на
безоплатне зберігання будь-яку рухому річ (не тільки власну) з
обов’язком її повернення на першу вимогу з усіма прибутками і вигодами
(скажімо, корова під час перебування на зберіганні привела теля).
Оскільки договір зберігання був безоплатний, укладався в інтересах
поклажодавця, зберігач ніс відповідальність лише за умисел та грубу
вину. Відповідальність за легку вину наступає для зберігача лише у
випадку відмови видати віддану на зберігання річ на першу вимогу
покладодавця. Не може зберігач поклажі відмовити у видачі переданої йому
речі у зв’язку з правом притримання чи для зарахування зустрічного
боргу.

Договір поклажі двосторонній, нерівний. Зберігач був зобов’язаний у
більшій мірі – зберегти річ у належному стані, вчасно повернути.
Поклажедавець має оплатити витрати, пов’язані зі зберіганням та з
покриттям можливої шкоди, завданої внаслідок недоліків речі, переданої
на зберігання. Зберігання родових речей з умовою їх повернення у тій же
кількості і якості має суттєву відмінність від договору позики. Вона, на
відміну від позики, укладається в інтересах поклажедавця. Отже,
по-перше, неможливо вимагати відсотки, а по-друге, можна висунути позов
проти зберігача у випадку, якщо він починає користуватися чужою річчю і
отримувати від неї плоди.

Договір застави полягав у тому, що заставодавець передавав
за-ставотримачу річ для забезпечення боргу на умовах, що ця заставлена
річ буде повернена в момент сплати боргу чи припинення застави. Договір
застави двосторонній. Заставотримач зобов’язаний дбайливо поводитися із
заставленою річчю, а якщо вона дала плоди, то після виконання
зобов’язання передати їх заставодавцю. Заставотримачу забороняється
експлуатувати корисні якості речі для власних потреб. У разі
несвоєчасного виконання зобов’язання заставодавцем заставотримач має
право продати річ за середньоринковою ціною, стягнути з отриманої суми
борг, а решту – зобов’язаний повернути заставодавцю.

6. КОНСЕНСУАЛЬНІ КОНТРАКТИ

Консенсуальні контракти набували чинності на момент досягнен

ня угоди про предмет договору, та з цього моменту кредитор мав пра

во вимагати від боржника виконання договору (тобто незалежно від

передання речі). >

67

Договір купівпі-продажу – типовий приклад консенсуального контракту.
Продавець бере на себе зобов’язання передати покупцю певну річ у
власність, а покупець – сплатити визначену ціну. Момент укладення угоди,
момент передачі речі і момент передачі грошей за річ можуть і не
збігатися у просторі і часі, сторони можуть довільно, на свій розсуд
обумовити терміни виконання взаємних зобов’язань. Об’єктом договору
виступає товар. Товаром є речі, не вилучені з обігу, – індивідуальні чи
родові, власні чи чужі (крім крадених), і навіть речі, які ще тільки
мають появитися.

В угодах купівлі-продажу ціна обов’язково виражалася у грошовій сумі.
Якщо договір купівлі-продажу був оформлений за менш ніж півціни від
ринкової, продавець міг згодом вимагати сплати повної суми або
відмовитися від договору.

Продавець обов’язково повинен був бути власником (не злодієм, не
неправо- чи недієздатним тощо), оскільки лише власник міг передати право
власності на річ. Продавець ніс відповідальність за евікцію, тобто
гарантував, що ніхто не відсудить придбану річ у покупця. У разі, якщо
покупець був змушений повертати річ її справжньому власнику, продавець
такої чужої речі відшкодовував усі збитки, що їх зазнав покупець і
додатково ніс відповідальність за незаконно продану річ. На покупця
лягав обов’язок у разі судового спору з можливим власником речі
представити суду її продавця. Цим заходом намагалися запобігти скупці
краденого за півціни у сумнівних випадкових продавців.

Покупець мав право з часом відмовитися від договору або від сплати
повної суми, якщо річ не відповідала характеристикам, наданим їй
продавцем. Продавець звільнявся від відповідальності, якшо міг довести,
що дефекти речі були відомі покупцю або могли бути легко виявлені при
зовнішньому огляді. В обов’язки продавця входила передача речі в
обумовлений строк у вказаному місці.

Договір найму – наймодавець за певну плату надає наймачеві у
користування якусь річ (раб теж вважався річчю) або працю вільної
людини. Договір цей двосторонній, рівний. Існували три види договору
наймання: а) найм речей; б) найм робочої сили вільної людини; в)
замовлення, або підряд. Договір вважався укладеним, якщо сторони
домовилися про предмет замовлення, строки виконання і ціну цієї послуги.

Договір найму речей полягав у тому, що наймодавець надавав наймачеві у
тимчасове користування певну річ за певну плату. Ця річ не обов’язково
повинна бути власною (наймач речі, наприклад, будинку, міг, у свою
чергу, передати її – усю чи частинами – у піднайм, часто навіть без
відома власника), але обов’язково – не вилученою з обороту

68

(так, не можна було надати у найм предмети релігійного культу). Термін
дії договору встановлювався контрагентами.

Обоє ‘язки наймодавця: вчасно надати річ у справному стані; нести
відповідальність за приховані дефекти речі; здійснювати, у разі потреби,
ремонт речі; сплачувати податки. Він повертав наймачеві усі необхідні і
корисні витрати на здану у найм річ. У свою чергу, він мав право:
вимагати у наймача бережного ставлення до речі, своєчасної сплати
домовленої суми, своєчасного повернення речі цілісною і не-ушкодженою.

Обов’язки наймача: своєчасно сплачувати платню за користування,
повернути річ після завершення строку цілісною і неушкодженою. Мав право
передати річ у користування третій особі, якщо тільки про це не було
спеціального застереження в договорі; вимагати від наймодавця повернення
своїх затрат, викликаних господарською необхідністю (зрозуміло, якщо у
найм здавалися тварини чи раби, витрати на харчування покладалися на
наймача). Наймач відповідав за усяку вину, що призвела до втрати чи
погіршення речі, але не за випадок чи неподолану силу.

Припинення договору найму: закінчення визначеного терміну, за взаємною
згодою сторін; за заявою однієї зі сторін, якщо строк найму не був
визначений у договорі; якщо надана річ виявлялася непридатною до
користування; у випадку неналежного ставлення до речі з боку наймача.
Наймодавець чи наймач не могли в односторонньому порядку припиняти без
вагомих підстав дію договору, оскільки це могло принести збитки
контрагенту.

Договір підряду – підрядчик береться за певну плату виготовити для
замовника певну річ за планом роботи підрядчика. Замовник надає матеріал
(якщо матеріал належить підрядчику, то, за правом Юс-тиніана, це не
підряд, а купівля-продаж), він же висловлює свої побажання щодо готової
речі. Підрядчик несе відповідальність за усяку вину, навіть за випадок.
Ризик випадкової загибелі речі, аж до її передачі замовнику, лежить на
підрядчику. Якщо виконати підряд завадив випадок, відповідальність
підрядчика не наступає, але він має право вимагати оплати лише фактично
виконаної роботи.

Договір доручення – довіритель доручав іншій особі – довіреному
виконання певних дій чи послуг. Договір доручення вважався безоплатним.
Довіритель був зобов’язаний повернути усі витрати довіреного, а також
подяку за успішно виконане доручення – гонорар. Доручені дії повинні
були бути фізично можливими, дозволеними законом, не суперечити
суспільній моралі. Довіритель міг відмовитися від виконання послуг – або
ще до початку активної діяльності довіреного, або в

69

разі незадовільного виконання. У цьому останньому випадку усі витрати
довіреного повинні бути покриті. Довірений може відмовитися від
виконання доручення відразу або в процесі роботи – якщо тільки це не
завдасть шкоди довірителю. Виконувати доручення довірений має, керуючись
інструкціями довірителя. Він може передоручити справу третій особі, але
у цьому випадку зберігає повну відповідальність за можливі збитки
довірителя.

Договір товариства – учасники об’єднувалися для досягнення певної
господарської мети. Договір базувався на взаємній впевненості в
порядності його учасників. Встановлювалася спільність майна -усього, що
належала членам товариства (наприклад, домовленість братів-спадкоємців
не дробити отримане у спадок господарство), чи тільки того, яке
вимагалося для спільного ведення зазначеної господарської діяльності.
Розміри внесків могли бути рівними або ні, грошовими, майновими тощо.
Встановлювалося товариство на певний строк або безстрокове. Кожен з
членів мав право вимагати покриття власних затрат на корисні і необхідні
витрати, здійснені ним для потреб товариства. За випадкову загибель чи
пошкодження спільного майна усі члени несли солідарну відповідальність.
Пошкодження або втрата майна внаслідок несумлінності або конкретної вини
співучасника товариства передбачали його індивідуальну відповідальність.
Припинялося товариство: а) за рішенням членів; б) у випадку повної
втрати майна; в) досягнення мети господарської діяльності; г) смерті
одного чи кількох членів. Розпад товариства призводив до поділу
спільного майна.

7. БЕЗІМЕННІ КОНТРАКТИ

Види безіменних контрактів:

а) “даю, щоб ти дав” – передаю право власності на свою річ, щоб

ти передав мені право власності на іншу річ (договір міни);

б) “даю, щоб ти зробив” – передаю право власності на річ в обмін

на послугу;

в) “роблю, щоб ти дав” – певна моя дія на твою користь в обмін на

право власності на твою річ;

г) “роблю, щоб ти зробив” – певна дія на твою користь в обмін на

дію на мою користь.

Сторона, яка виконала своє зобов’язання, мала право вимагати від
контрагента, який свого зобов’язання не виконав, не тільки виконання
умов контракту, але й повернення усіх, пов’язаних з угодою, затрат -як
незаконного збагачення іншої сторони.

70

8. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ З НІБИ-ДОГОВОРІВ, З ДЕЛІКТІВ ТА З НІБИ-ДЕЛІКТІВ

Зобов’язання з ніби-договорів виникали за відсутністю між сторонами
формального договору, але у ситуаціях, коли відносини між ними за своєю
суттю і змістом були адекватними тим, що виникають при договірних
відносинах. Наприклад, у випадку, якщо одна із сторін з власної
ініціативи брала на себе турботу про матеріальні чи інші важливі
інтереси іншої, така одностороння дія повинна була бути правомірною.

Види ніби-договорів

1. Ведення чужих справ без доручення – певна особа (гестор) виявляє
турботу про майнові інтереси іншої особи (домінус) – власника даного
майна – без доручення або прохання останнього. Мотиви у кожному
подібному випадку неважливі. Гестор, узявшись за справу, повинен її
вести сумлінно. Плоди від речі повинні бути повернуті господарю. В свою
чергу домінус мав відшкодувати усі витрати гес-тору, але тільки за
умови, що вони були необхідні й обґрунтовані, навіть якщо вони не
принесли належного результату.

Зобов’язання-з деліктів: а) виникали з неправомірних дій; б) не
переходили у спадок; в) при кількох учасниках відповідальність була не
дольовою, а повною для кожного; г) не збігалася дієздатність
(неповнолітній ніс відповідальність за образу, шкоду тощо).

Для виникнення зобов’язань вимагалося:

наявність відповідного закону, який би забороняв певні дії;

порушення цього закону з умислу або необережності;

спричинення потерпілому фактичної шкоди.

Делікти зводилися до двох груп: 1) порушення майнових прав; 2) образа.

Зобов ‘язання з ніби-деліктів виникали у тому випадку, якщо вчинки особи
не підпадали під дію закону, але спричинили незручності для людей чи
погрожують настанням непередбачуваних наслідків (власник несе
відповідальність за собаку, яка лякає перехожих).

Висновок до теми. За допомогою договору у Стародавньому Римі
оформлювалася домовленість двох чи більше осіб, яка була спрямована на
закріплення їх прав та обов’язків один перед іншим.

Завдання для самоконтролю

У чому відмінність юридичних понять “зобов’язання” і “договір”?

Назвіть основні групи контрактів і вкажіть критерії такого поділу.

Перечисліть умови дійсності договорів.

Що таке “помилка”? Які випадки помилки заінтересованої сторо-

71

Тема 9. СПАДКОВЕ ПРАВО

План

Поняття та види спадкування.

Спадкування за законом.

Спадкування за заповітом.

Прийняття спадщини.

Легати та фідеікоміси.

Мета та завдання розділу: показати, що спадкування є прямим продовженням
здійснення права власності; цивільно-правові відносини виникають, в
основному, з приводу речей, майна, тому питання розподілу майна,
перерозподілу, а також захисту майнових прав є головною метою цивільного
права.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що вчення про спадкування виникло тому, що була
потреба узаконити перехід майна померлого власника до інших осіб з метою
захисту прав та інтересів громадян.

1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СПАДКУВАННЯ

Спадкове право – це сукупність правових норм, що регулюють перехід
спадщини померлого власника до інших осіб.

Спадкування – це перехід спадщини власника після його смерті до інших
осіб. Зі смертю особи припиняються її особисті відносини. Ті
майново-правові відносини, які тісно пов’язані з особою померлого (шлюб,
аліменти тощо), припиняються, а інші продовжують існувати, переходячи на
спадкоємців. До спадкоємців переходило не лише майно померлого, але й
його борги – помирає боржник, а не борг.

Спадкова маса, спадщина – це сукупність речей, майнових прав і
обов’язків померлого, його активи і пасиви.

Універсальне наступництво – коли борги виявлялися більшими, ніж
успадковане майно, та спадкоємець відповідав власним майном.

Сингулярне наступництво – коли особа, згідно із заповітом померлого,
одержувала лише окремі права чи частини майна померлого та
відповідальності за його борги не несла.

Заповіт (тестаментум) – це односторонній правочин, розпорядження
спадкодавця щодо свого майна на випадок смерті. Тоді у Римі діяв принцип
свободи заповіту, хоч і існувало ще й т.зв. необхідне спадкування, коли
близькі родичі померлого гарантовано отримували певну частку майна,
незалежно від того, на чию користь було складено заповіт.

Обов ‘язкові вимоги до заповіту:

Заповіт виключав спадкування за законом, але поступався міс

цем необхідному спадкуванню.

Спадкування за законом могло поєднуватися з необхідним успад

куванням.

Якщо один або кілька призначених за заповітом спадкоємців

відмовлявся від своєї частки, вона розподілялася серед інших спадко

ємців за заповітом.

Якщо заповітом передавалася лише частина майна, то й решта

спадщини передавалася спадкоємцю за заповітом, а успадкування за

законом відхилялося.

За законами XII таблиць успадкування одночасно за заповітом і по закону
не допускалося.

2. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

Спадкування за законом відбувалося: якщо померлий не залишав заповіту,
якщо особи, вказані у заповіті, померли раніше чи одночасно із
спадкодавцем або відмовилися від спадщини, або заповіт не вступав у
законну силу. Законом був закріплений принцип: кожна попередня черга
спадкоємців виключає наступну. Спадщина поділяється між спадкоємцями у
рівних частках. В разі відмови спадкоємців від прийняття спадщини майно
вважалося виморочним і переходило до держави. Юстиніан розподілив усіх
родичів померлого на п’ять черг залежно від ступеня спорідненості.
Преторські едикти розширюють коло можливих спадкоємців. Якщо ближчий
спадкоємець відмовлявся від спадщини, покликався наступний. У першу
чергу право на спадкування за законом мають усі низхідні родичі: діти
без різниці віку і статі, онуки і онучки. За життя дітей спадкодавця їх
діти (онуки і онучки померлого) не спадкували. У разі смерті дітей
спадкодавця до відкриття спадщини між його дітьми (онуками і онучками
спадкодавця) розподілялася та частка спадщини, яка б належала їх
померлому батьку чи матері. Таке успадкування називається спадкуванням
за правом представництва. Спадкоємці за правом представництва є
спадкоємцями не своїх батьків (вони померли раніше), а основного
спадкодавця – діда, баби. Можлива і т.зв. спадкова трансмісія, коли син
(дочка) основного спадкодавця помирають уже після його смерті, а їх діти
успадковують спадщину, що включає у себе й дідове (бабине) майно. Другу
чергу складали висхідні родичі, а також повно-рідні брати й сестри та їх
діти. Подальші черги складають більш дальні родичі.

3. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Існування заповіту виключало успадкування за законом. Спадкування за
заповітом – одностороній правочин на випадок смерті з

74

75

обов’язковим призначенням спадкоємця. Цей акт може у будь-яку мить бути
відкликаний спадкодавцем. Вступ у спадщину відбувається лише з волі
спадкоємця, яка виражається після прийняття спадщини. Заповіт буде
дійсним при правоздатності спадкодавця. Приватний заповіт складався
через манципацію — спадкодавець передавав майно окремій особі, яка брала
на себе обов’язок виконати його розпорядження. Нарешті, приватний
заповіт можна було скласти шляхом занесення прийнятого рішення в
протоколи суду чи іншого державного органу. В заповіті обов’язково мав
бути призначений спадкоємець (один або кілька). Можливим було також
призначення додаткового спадкоємця – на випадок смерті основного ще до
відкриття спадщини.

Заповіт визнавався недійсним, якщо спадкоємець втрачав статус свободи, а
з ним і цивільну правоздатність; якщо спадкоємець втрачав своє право на
спадщину (наприклад, був убивцею заповідача) або гинув раніше від
спадкодавця; якщо спадкодавець сам анулював складений заповіт шляхом
заяви у суд або приватним порядком у присутності трьох свідків; якщо
було складено новий заповіт.

4. ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ

Щоб спадок перейшов до спадкодавця, спадкоємець здійснює необхідні
юридичні дії: повне виявлення й охорону спадкової маси; визначення
кредиторів і боржників, об’єму їх вимог та зобов’язань; виявлення інших
потенційних спадкоємців. Не існувало якогось визначеного терміну
перехідного періоду, але кредитори померлого намагалися якомога швидше
задовольнити свої вимоги. Спадщина відкривається смертю спадкодавця,
однак спадкоємці з цього моменту ще не стають власниками. Для цього ще
вимагалася здатність покликаних спадкоємців прийняти спадщину та їх
певне волевиявлення. Таким волевиявленням виступала відповідна заява або
вступ у фактичне володіння. Після прийняття спадщини спадкоємець
відповідає вже по усіх боргах померлого, навіть по тих, про які він не
знав у момент вступу у спадкування. В разі, якщо опис спадщини був
складений, спадкоємець відповідав перед кредиторами тільки в межах
вартості майна померлого спадкодавця. У випадку, якщо спадкоємець мав
власні борги, кредитори спадкодавця могли вимагати розмежування майна
спадкоємця і спадкової маси з метою першочергового задоволення власних
вимог. Кредитори спадкоємця могли задовольнити свої вимоги до нього за
рахунок отримуваної спадкової маси лише після того, як був проведений
остаточний розрахунок з кредиторами померлого спадкодавця. Задоволення
вимог кредиторів спадкодавця відбувалося у порядку висунення претензій.
В першу чергу задовольнялася раніше

76

висунена вимога, тобто першому у часі – перевага у праві. Якщо спадкова
маса була вичерпана, а борги ще залишалися, ті, хто запізнився, не
отримували нічого.

Поділ майна між спадкоємцями відбувався через взаємну угоду або у
судовому порядку. При поділі майна між спадкоємцями пропорційно ділилися
і борги.

Виморочне майно – те, що неприйняте жодним із законних спадкоємців,
первісно ним міг скористатися будь-хто. В період пізньої Республіки таке
майно переходило у власність держави, в період Імперії встановлено
переважне право церкви чи муніципального сенату. Зрозуміло, що набувач
такого майна повинен був домовитися з кредиторами померлого. Поширеною
практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідання імператору.

5. ЛЕГАТИ І ФЩЕІКОМІСИ

Заповідальний відказ (легат) – це розпорядження спадкодавця про надання
певній особі якоїсь вигоди за рахунок спадкової маси. Легетарій – не
спадкоємець, він одержує не частку, а конкретне право (наприклад, право
проживання) або річ уже безпосередньо від спадкоємця. Зрозуміло, що
відповідальності за борги померлого він не несе. Легетарій має право на
висунення позову до спадкоємця, який прийняв спадщину. Усі легати
поділялися на: 1) спадкоємець передає певну річ певній особі; 2)
спадкоємець купує певну річ для певної особи; 3) спадкоємці додають
одному із спадкоємців додатково до належної йому по закону частки певну
річ; 4) спадкоємець має віддати вказаній особі свою власну річ.

Фідеікоміси – доручення совісті, їх можна було накладати без зайвого
форматіізму, як до, так і після складання заповіту. Це доручення могло
покладатися на спадкоємців за законом або за заповітом. За часів Августа
магістрати забезпечують виконання фідеікомісів.

Висновок до теми. Римське право розглядало успадкування як універсальне
спадкоємство, при якому спадкоємець, вступивши у спадок, одним актом
набував всю сукупність прав та обов’язків померлого.

Завдання для самоконтролю

Що таке спадкове право, спадкування, спадкова маса, заповіт?

Що таке універсальна і сингулярна наступність у спадкуванні?

Назвіть обов’язкові вимоги до заповіту.

Коли наступало спадкування за законом? Що таке спадкування за

правом представництва? ‘

77

При яких умовах заповіт вважався не дійсним?

Які існували вимоги до прийняття спадщини?

Що таке заповідальний відказ (легат)?

Основна рекомендована література

Нелін О. До питання про спадкове право рабовласницького суспі

льства //Підприємництво, господарство та право. – 2004. – № ю.-

С. 44-48.

Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в обществен-

ном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. П. – С. 5-78.

Харитонов Е.О. Основи римского частного права. – Ростов-на-

Дону: Изд-во “Феникс”, 1999.-416 с.

Орач Є.М., Тишик Б.Й. Основи римського приватного права;

Курс лекцій. – К.: Юринком Інтер, 2000. – 272 с.

Дождев Д.В. Римское частное право. – М.: Юнион, 1996. – 270 с.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М:

Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 354 с.

Допоміжна рекомендована література

Юлий Павел. Пять книг сентенций к сьшу. Фрагмента Домиция

Ульпиана / Пер. с латинского Е.М. Штаерман; Отв. ред. и соста-

витель Л.Л. Кофанов. (Серия “Памятники римского права”). – М.:

Зерцало, 1998.-287 с.

Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. – К., 1976.

Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. – М., 1979.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Назвіть фактори, які сприяли успішному розвитку юридичної нау

ки в Древньому Римі.

Як римські юристи розмежовували приватне і публічне право?

Що таке імперативні, уповноважуючі та диспозитивні норми права?

Вкажіть основні структурні підрозділи приватного права.

Хто такі глосатори, коментатори?

Яке значення має знання основ римського приватного права для

сучасного юриста?

Як може трактуватися поняття “джерела права”?

Що таке неписане право, звичаєве право?

Що вважалося найдавнішою кодифікацією звичаїв?

Що таке едикт? Які посадові особи в Римі мали право видавати

едикти?

Яким чином претори у своїй юридичній практиці обходили норми

цивільного права? Яке право називалося “голим”?

Назвіть форми діяльності юристів?

В чому в період принципату полягала взаємна зацікавленість ім

ператорів і світил юриспруденції? Якими були правові наслідки

цього інтересу?

Які повноваження мали юристи в імператорський період?

Хто такий суб’єкт права та від чого такий статус залежить?

Чи були раби суб’єктами цивільного права?

17.3 чого складалася повна правоздатність, хто її мав та що він міг
робити?

18. Якими саме цивільними правами могли бути наділені громадяни Римської
держави?

19.3 яких трьох статусів складалася повна цивільна правоздатність
римського громадянина? Чи були в принципі можливими зміни у цих трьох
статусах в бік підвищення? Пониження?

20. Як виникала та припинялася правоздатність?

78

79

Які особи визнавалися безчесними та обмежувалися у правах?

Що таке дієздатність? Як це питання трактувалося у римському

приватному праві?

Чи мали жінки в Римі однакову право- і дієздатність з чоловіка

ми? В чому полягала різниця?

Кому і у якому порядку призначалися опікуни? В чому полягали

обов’язки опікунства?

Як набувалося і втрачалося громадянство Риму?

Чи дійсно громадяни Риму були рівні між собою у своїх цивіль

них правах? Назвіть приклади нерівності.

Хто такі латини? В чому полягали відмінності в правовому стано

вищі латинів різних категорій?

Хто такі перегріни? Якими правами вони користувалися? Чи мог

ли перегріни стати громадянами Риму?

Яким був юридичний статус рабів?

Що таке рабський пекулій та чому він виник?

Що могло стати підставою для відпуску раба на волю? Чи мав

вільновідпущеник рівні права з вільнонародженими? Чим був

зобов’язаний вільновідпущеник своєму колишньому господарю

та його сім’ї?

Чи була можливість у Стародавньому Римі просування плебеїв по

суспільній драбині?

Хто такі колони? Як і чому відбувалося прикріплення колонів до

землі?

Якими були перші юридичні особи?

Чому виникла потреба придумати юридичні особи?

Які особливості мають корпоративні об’єднання?

Вкажіть два типи юридичних осіб в римському праві. Як виника

ли і припиняли свою діяльність юридичні особи?

Надайте правову характеристику договору товариства?

Які вимоги до створення та припинення корпорацій встановив

Август?

Як здійснювалася дієздатність юридичної особи?

Що таке фамілія? Хто такий патер, який його правовий статус та

влада?

80

Що таке особа чужого права, її права?

Що таке батьківський пекулій?

Поясніть відмінність між агнатською і когнатською спорідненіс

тю.

Що таке законний римський шлюб, у чому полягала його відмін

ність від конкубінату?

Умови укладення шлюбу (узаконення конкубінату).

В чому полягала принципова різниця між двома основними вида

ми законного римського шлюбу?

Якими способами відбувалося розлучення у римському шлюбі?

На якому правовому становищі перебувала дружина у шлюбі кум

ману та сине ману?

На яких умовах шлюб припинявся?

Які були правові відносини подружжя?

5?.. Яким був правовий порядок розпорядження майном у родині?

Що таке батьківська влада в римському цивільному праві? Якими

способами вона встановлювалася?

Які діти вважалися законними?

Як відбувалося припинення батьківської влади?

Які були умови емансипації сина?

Якою була влада батька над дітьми?

Яке відношення існувало до саморозправи?

З яких двох стадій складався в період Республіки цивільний про

цес? Яка була роль претора?

Які існували правила цивільного процесу?

Що таке легісакційний процес? Дайте йому характеристику. У

якому порядку він проходив? Назвіть переваги та недоліки цього

процесу.

Чим пояснюється історична заміна легісакційного процесу фор

мулярним?

Що таке екстраординарний процес?

Що таке позов? Дайте характеристику речовому позову.

Дайте характеристику особистому позову. Які ще були види позовів?

Що таке інтердикт? (

81

Що таке стипуляція, ввід у володіння, реституція? У яких випад

ках вони застосовувалися претором?

Що таке позовна давність та що є початком її спливу?

Чим пояснювалася необхідність введення інституту позовної дав

ності?

Які наслідки пропуску строку позовної давності? Що таке натура

льні зобов’язання?

Визначіть поняття речового та зобов’язального права. За допомо

гою яких позовів у римському праві розмежовувалися речові та

зобов’язальні права?

Назвіть основні відмінності між речовим і зобов’язальним пра

вом. Що таке делікт?

Що таке абсолютний і відносний захист?

Що таке річ, товар, яка між ними відмінність?

Основні типи поділу речей у римському приватному праві. Прак

тичне значення таких поділів.

Що таке тілесні та безтілесні речі?

Що належить до нерухомих речей?

Що таке речі складні, прості та подільні, неподільні?

Який сенс поділення речей на споживчі та неспоживчі?

Який сенс поділення речей на визначені родовими ознаками та

індивідуальні?

Назвіть поняття витрат та їх види.

Який сенс поділення речей на речі в обороті та речі, вилучені з

обороту’?

Що таке майно, плоди?

Який сенс поділення речей на головні та побічні речі?

Що таке володіння? Чим від володіння відрізняється держання?

Поясніть правову різницю між незаконним добросовісним і неза

конним недобросовісним володінням.

Відповідальність незаконного добросовісного та незаконного не

добросовісного володільців, можливість набуття речі за терміном

набувальної давності.

Що таке похідне володіння?

В чому полягали обов’язки володільця?

Порядок набуття і втрати володіння.

Позовний захист володіння.

Преторські інтердикти на захист володіння.

Що таке обмеження права власності?

Вкажіть види сервітутів.

Дайте визначення узуфрукту.

Що таке емфітевзис і суперфіцій?

Що таке заставне право?

Що таке фідуціарний правочин?

З яких основних елементів складається право власності?

Що таке квіритська, преторська (бонітарна) та провінційна влас

ність? Чи міг римський громадянин володіти провінційною влас

ністю?

Визначіть поняття спільної власності.

Які речі не могли бути предметами права власності? Які речі

могли бути предметом права власності, але вилучалися з обігу?

Обмеження у користуванні власністю – за законом і за правочином.

Заборони відчуження приватної власності.

Первісні способи набуття права власності.

Похідні способи набуття права власності.

Що таке віндикаційний позов?

Захист права власності засобами прогібіторного та негаторного

позовів.

Публіціанський позов у захисті права власності.

Дайте юридичне визначення терміну “зобов’язання”. Чим зобо

в’язальне право відрізняється від речового? Що є предметом

зобов’язання?

Що таке двосторонні зобов’язання, натуральні зобов’язання?

Як виникає зобов’язання?

Що таке правочин? Які правочини визнавалися дольовими, а які

солідарними у спірних випадках?

Чи допускалася заміна сторін у зобов’язанні? Що таке

“новація”? Що таке “цесія”? Назвіть вимоги до цесії.

82

83

Перечисліть вимоги до виконання зобов’язання. У яких випад

ках кредитор міг відмовитися прийняти виконання зобов’язання

боржником?

Які існують вимоги щодо часу виконання зобов’язання?

Умови наступу відповідальності за порушення зобов’язання.

У яких випадках боржник ніс відповідальність не лише за уми

сел і тяжку вину, але й за легку вину? Критерії поділу вини на

“тяжку” і “легку”.

Чи міг боржник бути звільненим від відповідальності за невико

нане зобов’язання?

Перечисліть форми забезпечення зобов’язань.

У якому порядку погашалося зобов’язання у випадку смерті борж

ника?

Перечисліть види припинення зобов’язань, крім виконання.

Що називається “випадковою неможливістю виконання”? У

яких двох формах може виступати випадкова неможливість ви

конання зобов’язання?

У чому відмінність юридичних понять “зобов’язання” і

“договір”?

Назвіть основні групи контрактів і вкажіть критерії такого поділу.

Перечисліть умови дійсності договорів.

Що таке “помилка”? Які випадки помилки заінтересованої сто

рони визнавалися римськими юристами достатньою підставою

для визнання договору недійсним?

Назвіть визначення та види омани. Що таке обман, примус?

Що означає термін “зміст договору”? Які умови називалися істо

тними (звичайними, випадковими)?

Чим поняття “термін” відрізняється від поняття “умова”? Які є

види умов?

Які договори називалися “чистими”?

Дайте визначення каузі, каузальним та абстрактним договорам,

Який був порядок укладення договору?

Які контракти називалися реальними?

Що відрізняє позичку від позики?

Що відрізняє позичку від позики?

Чому в договорі поклажі зберігач, як правило, не несе відповіда

льності за легку вину?

Що таке застава?

Чому договір купівлі-продажу був віднесений римським приват

ним правом до групи консенсуальних контрактів?

У яких випадках продавець несе відповідальність за евікцію?

Які права мав боржник у договорі найму?

В чому принципова відмінність договору доручення від догово

ру найму?

Що таке договір підряду?

Які контракти відносяться до безіменних?

Які зобов’язання виникали з деліктів?

Що таке спадкове право, спадкування, спадкова маса, заповіт?

Що таке універсальна і сингулярна наступність у спадкуванні?

Назвіть обов’язкові вимоги до заповіту.

Коли наступало спадкування за законом? Що таке спадкування

за правом представництва?

При яких умовах заповіт вважався не дійсним?

Які існували вимоги до прийняття спадщини?

Що таке заповідальний відказ (легат)?

84

85

Благая І. Історія правового інституту застави // Право України. –

1999. -№ 1.-С. 39-41.

Русу С.Д. Суб’єктний склад деліктних зобов’язань за римським

приватним правом // Юридичний вісник. – 2004. – № 4. — С. 110-115.

Михальнюк О. Формування інституту поруки у римському прива

тному праві // Юридична Україна. – 2005. – С. 34-38.

Майданик Н. Еволюція цивільно-правового регулювання зобов’я

зань // Право України. – 2005. – № 1. – С. 109-113.

Підопригора О.,Харитонов Є. Римське право як підґрунтя юриди

чної освіти// Право України. – 2000. -№1.-С. 117-120.

ПІДСУМКОВІ ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

Вимоги щодо оформлення та змісту роботи

Підсумкові індивідуальні завдання здаються у друкованому вигляді 14
шрифтом з полуторним інтервалом з виділенням напівжирним шрифтом
ключових термінів, загальним обсягом не менше 4 сторінок. Наприкінці
роботи повинен бути список використаної літератури, не менше 3-х
підручників та посібників та бажано не менше однієї наукової статті з
римського приватного права, що стосується теми індивідуального завдання.
Перше завдання – накреслення схеми -допускається виконувати за допомогою
олівця та лінійки. Завдання по складенню структурно-логічної схеми бази
знань за темою пропонується складати за допомогою ключових слів в
залежності від структурної та логічної послідовності викладення
навчального матеріалу. Наприклад: правочин — зобов’язання – договір.
Схема складається за допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на
види, з визначенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Варіант 1

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 1 темою за допо

могою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Дайте правову характеристику договору товариства.

Чим поняття “термін” відрізняється від поняття “умова” у догово

рі? Які є види умов?

Хто такі колони? Як і чому відбувалося прикріплення колонів до

землі?

Що таке імперативні, уповноважуючі та диспозитивні норми пра

ва (на прикладі римського приватного права).

Що таке едикт? Які посадові особи в Римі мали право видавати

едикти?

Як виникає зобов’язання?

Варіант 2

1. Складіть структурно-логічну схему цивільно-правових позовів за
допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визначенням
головного та другорядного шляхом величини шрифту.

89

Чому, на Вашу думку, становлення сучасного юриста немислиме

без знання основ римського приватного права?

Поясніть відмінність між агнатською і когнатською спорідненістю.

Які вимоги до створення та припинення корпорацій встановив

Август?

Що вважалося найдавнішою кодифікацією звичаїв?

Умови наступу відповідальності за порушення зобов’язання.

Яким чином претори у своїй юридичній практиці обходили норми

цивільного права? Яке право називалося “голим”?

Варіант З

Складіть структурно-логічну схему захисту володіння і речових

прав за допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на

види, з визначенням головного та другорядного шляхом величини

шрифту.

Дайте характеристику особистому позову. Які ще були види позо

вів?

Яким був юридичний статус рабів?

Хто такий суб’єкт права та від чого такий статус залежить?

Чи мали жінки в Римі однакову право- і дієздатність з чолові

ками? В чому полягала різниця?

Перечисліть форми забезпечення зобов’язань.

Який принцип покладено в основу розмежування права на прива

тне і публічне? Як підходили до вказаної проблеми римські юристи?

Варіант 4

Складіть структурно-логічну схему цивільно-правових заходів

права власності за допомогою прямокутників та стрілок, з поді

ленням на види, з визначенням головного та другорядного шля

хом величини шрифту.

Які особи визнавалися безчесними та обмежувалися у правах?

Що таке дієздатність? Як це питання трактувалося у римсько

му приватному праві?

На яких умовах шлюб припинявся?

Вкажіть два типи юридичних осіб в римському праві. Як виника

ли і припиняли свою діяльність юридичні особи?

Кому і у якому порядку призначалися опікуни? В чому поля

гали обов’язки опікунства?

В чому в період принципату полягала взаємна зацікавленість ім

ператорів і світил юриспруденції? Якими були правові наслідки

цього інтересу?

90

Варіант 5

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 2 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Назвіть поняття витрат та їх види.

Чи дійсно громадяни Риму були рівні між собою у своїх циві

льних правах? Назвіть приклади нерівності.

Назвіть основні структурні підрозділи приватного права.

Чи була можливість у Стародавньому Римі просування плебеїв

по суспільній драбині?

В чому полягали обов’язки володільця?

Що таке позовна давність та що є початком її спливу?

Варіант 6

Складіть структурно-логічну схему обсягів відповідальності від

повідача за віндикаційним позовом за допомогою прямокутників

та стрілок, з поділенням на види відповідачей, з визначенням го

ловного та другорядного шляхом величини шрифту.

Що належить до нерухомих речей?

Що таке рабський пекулій та чому він виник?

Як набувалося і втрачалося громадянство Риму?

Що таке екстраординарний процес?

Якими були перші юридичні особи?

Перечисліть умови дійсності договорів.

Варіант 7

Складіть структурно-логічну схему умов дійсності договорів за

допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Які особливості мають корпоративні об’єднання?

На якому правовому становищі перебувала дружина у шлюбі кум

ману та сине ману?

Як здійснювалася дієздатність юридичної особи?

Що таке фамілія? Хто такий патер, який його правовий статус та

влада?

Чим пояснюється історична заміна легісакційного процесу фор

мулярним?

Назвіть основні відмінності між речовим і зобов’язальним пра

вом. Що таке делікт?

91

Варіант 8

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 3 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Як виникала та припинялася правоздатність?

Що таке батьківський пекулій?

Які існували правила цивільного процесу?

Чи були раби суб’єктами цивільного права?

Що таке похідне володіння?

Умови укладення шлюбу (узаконення конкубінату).

Варіант 9

Складіть структурно-логічну схему спадкування за допомогою

прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визначенням

головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Який сенс поділення речей на споживчі та неспоживчі?

Якими способами відбувалося розлучення у римському шлюбі?

Чому виникла потреба придумати юридичні особи?

Хто такі латини? В чому полягали відмінності в правовому ста

новищі латинів різних категорій?

Що таке заставне право?

З яких двох стадій складався в період Республіки цивільний про

цес? Яка була роль претора?

Варіант 10

Складіть структурно-логічну схему прав на чужі речі за допомо

гою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визначен

ням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

З чого складалася повна правоздатність, хто її мав та що він

міг робити?

Чому договір купівлі-продажу був віднесений римським приват

ним правом до групи консенсуальних контрактів?

Що таке неписане право, звичаєве право?

Що могло стати підставою для відпуску раба на волю? Чи мав

вільновідпущеник рівні права з вільнонародженими? Чим був

зобов’язаний вільновідпущеник своєму колишньому господарю

та його сім’ї?

Яким був правовий порядок розпорядження майном у родині?

Яке відношення існувало до саморозправи?

Варіант 11

1. Складіть структурно-логічну схему публічного та приватного права за
допомогою прямокутників та стрілок, з визначенням

відмінностей, з поділенням на види, з визначенням головного та
другорядного шляхом величини шрифту.

Чим пояснювалася необхідність введення інституту позовної дав

ності?

Які були правові відносини подружжя?

З яких трьох статусів складалася повна цивільна правоздат

ність римського громадянина? Чи були в принципі можливи

ми зміни у цих трьох статусах в бік підвищення (пониження)?

Що таке легісакційний процес? Дайте йому характеристику. У

якому порядку він проходив? Назвіть переваги та недоліки цього

процесу.

Що таке тілесні та безтілесні речі?

Назвіть форми діяльності юристів у Стародавньому Римі.

Варіант 12

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 4 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Що таке особа чужого права, її права?

Що таке стипуляція, ввід у володіння, реституція? У яких випад

ках вони застосовувалися претором?

Який був порядок укладення договору?

Які наслідки пропуску строку позовної давності? Що таке натура

льні зобов’язання?

Що таке майно, плоди?

Визначіть поняття речового та зобов’язального права. За допомо

гою яких позовів у римському праві розмежовувалися речові та

зобов’язальні права?

Варіант 13

Складіть структурно-логічну схему обмеження дієздатності за

допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з

визначенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Що таке емфітевзис і суперфіцій?

Що таке абсолютний і відносний захист?

Що таке річ, товар, яка між ними відмінність?

У чому відмінність юридичних понять “зобов’язання” і “договір”?

В чому полягала принципова різниця між двома основними вида

ми законного римського шлюбу?

Що таке інтердикт? Хто міг надавати інтердикт? Порівняйте ін

тердикт з законом.

92

93

Варіант 14

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 5 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з ви

значенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Які існують вимоги щодо часу виконання зобов’язання?

Преторські інтердикти на захист володіння.

Що таке речі складні, прості та подільні, неподільні?

Що таке позов? Дайте характеристику речовому позову.

Якими саме цивільними правами могли бути наділені грома

дяни Римської держави?

Що таке батьківська влада в римському цивільному праві? Якими

способами вона встановлювалася?

Варіант 15

Складіть структурно-логічну схему припинення зобов’язання за

допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Які контракти відносяться до безіменних?

Який сенс поділення речей на головні та побічні речі?

Визначіть поняття речового та зобов’язального права.

Що таке володіння? Чим від володіння відрізняється держання?

Відповідальність незаконного добросовісного та незаконного

недобросовісного володільців, можливість набуття речі за термі

ном набувальної давності.

Які були умови емансипації сина?

Варіант 16

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 6 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з ви

значенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Чи міг боржник бути звільненим від відповідальності за невико

нане зобов’язання?

Порядок набуття і втрати володіння.

Який сенс поділення речей на речі в обороті та речі, вилучені з

обороту?

Що таке обмеження права власності?

Що таке заповідальний відказ (легат)?

Що таке фідуціарний правочин?

Варіант 17

Складіть структурно-логічну схему опіки та піклування за допо

могою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Перечисліть види припинення зобов’язань, крім виконання.

Що таке універсальна і сингулярна наступність у спадкуванні?

Первісні способи набуття права власності.

Дайте визначення узуфрукту.

Основні типи поділу речей в римському приватному праві. Прак

тичне значення таких поділів.

Що таке законний римський шлюб, у чому полягала його відмін

ність від конкубінату?

Варіант 18

Складіть структурно-логічну схему осіб римського права за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з ви

значенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Що таке віндикаційний позов?

Що таке договір підряду?

Визначіть поняття речового та зобов’язального права.

Що таке квіритська, преторська (бонітарна) та провінційна влас

ність? Чи міг римський громадянин володіти провінційною влас

ністю?

Який сенс поділення речей на визначені родовими ознаками та

індивідуальні?

Назвіть обов’язкові вимоги до заповіту.

Варіант 19

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 7 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з ви

значенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Коли наступало спадкування за законом? Що таке спадкування за

правом представництва?

Позовний захист володіння.

Похідні способи набуття права власності.

Чи допускалася заміна сторін у зобов’язанні? Що таке “новація”?

Що таке “цесія”? Назвіть вимоги до цесії.

Які контракти називалися реальними?

Назвіть визначення та види омани у правочині. Що таке обман,

примус у правочині?

94

95

5. 6.

7.

Варіант 20

Складіть структурно-логічну схему умов договору за допомогою

прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визначенням

головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Визначіть поняття спільної власності.

При яких умовах заповіт вважався не дійсним?

Що таке двосторонні зобов’язання, натуральні зобов’язання?

Поясніть правову різницю між незаконним добросовісним і неза

конним недобросовісним володінням.

Що відрізняє позичку від позики?

Захист права власності засобами прогібіторного та негаторного

позовів. Публіціанський позов у захисті права власності.

Варіант 21

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 8 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Які існували вимоги до прийняття спадщини?

Які права мав боржник у договорі найму?

В якому плані може трактуватися поняття “джерела права”?

У яких випадках боржник ніс відповідальність не лише за умисел

і тяжку вину, але й за легку вину? Критерії поділу вини на

“тяжку” і “легку”.

Обмеження у користуванні власністю – за законом і за правочином.

Назвіть основні групи контрактів і вкажіть критерії такого поділу.

Варіант 22

Складіть структурно-логічну схему недоговірних зобов’язань за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

З яких основних елементів складається право власності?

Хто такі глосатори, коментатори?

У якому порядку погашалося зобов’язання у випадку смерті борж

ника?

Що називається “випадковою неможливістю виконання”? У яких

двох формах може виступати випадкова неможливість виконання

зобов’язання?

Що таке “помилка у правочині”? Які випадки помилки заінтере

сованої сторони визнавалися римськими юристами достатньою

підставою для визнання договору недійсним?

Що означає термін “зміст договору”? Які умови називалися істот

ними (звичайними, випадковими)?

96

Варіант 23

Складіть структурно-логічну схему спадкування за законом за

допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна

ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

В чому принципова відмінність договору доручення від договору

найму?

Які договори у римському праві називалися “чистими”?

Назвіть фактори, які сприяли успішному розвитку юридичної

науки в Древньому Римі.

Заборони відчуження приватної власності.

6 Що таке правочин? Які правочини визнавалися дольовими, а які

солідарними у спірних випадках? 7. Якою була влада батька над дітьми?

Варіант 24

Складіть структурно-логічну схему бази знань за 9 темою за до

помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з ви

значенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Чому в договорі поклажі зберігач, як правило, не несе відповіда

льності за легку вину?

Що таке застава?

Які діти вважалися законними?

Що таке спадкове право, спадкування, спадкова маса, заповіт?

У яких випадках продавець несе відповідальність за евікцію?

Дайте юридичне визначення терміну “зобов’язання” Чим зобо

в’язальне право відрізняється від речового? Що є предметом зо

бов’язання?

Варіант 25

Складіть структурно-логічну схему джерел римського цивільного права за
допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визначенням
головного та другорядного шляхом величини шрифту.

Дайте визначення каузі, каузальним та абстрактним договорам. Які речі не
могли бути предметами права власності? Які речі могли бути предметом
права власності, але вилучалися з обігу? Хто такі перегріни? Якими
правами вони користувалися? Чи могли перегріни стати громадянами Риму?
Які зобов’язання виникали з деліктів? Вкажіть види сервітутів.

Перечисліть вимоги до виконання зобов’язання. У яких випадках кредитор
міг відмовитися прийняти виконання зобов’язання боржником?

97

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019