.

Павленко Ю., Храмов Ю. 1995 – Українська державність у 1917-1919 рр (книга)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 40681
Скачать документ

Павленко Ю., Храмов Ю. 1995 – Українська державність у 1917-1919 рр

ВСТУП

Розмірковуючи над історією України XX ст., згадуючи криваві події
Громадянської війни, катування і розстріли провідних діячів культури і
науки, голодомор. Вітчизняну війну, подвійне, притаюване духовне життя в
сірі, безбарвні роки так званого “застою”, мимоволі запитуєш себе: невже
ми були приречені на все це? Чи дійсно в історії діяв злий, чомусь
особливо ворожий саме до України, рок, фатум, котрий нам намагалися
подати у вигляді “закону історії”, за яким капиталізм через революцію
обов’язково породжує соціалізм радянського гатунку? Чи, може, ми в
Україні мали шанс уникнути того, що сталося, якби утримали власну,
створену наприкінці 1917 р., державу, де б поступово розвинулися сучасна
ринкова економіка, громадянське суспільство та правова демократична
державність?

Ці питання неодмінно приводять нас до подій 1917-1919 рр., коли в межах
українських губерній Російської імперії, що розвалилася, виникала,
певний час існувала і врешті-решт загинула українська державність, яку
невдовзі замінила квазідержава — УРСР. Абстрагуючись поки що від подій,
котрі відбувалися в ті роки на Галичині, Буковині й Закарпатті (до 1918
р. вони перебували у складі Австро-Угорської імперії Габсбургів), важко
не помітити, що центральним періодом у державному житті України того
часу була доба гетьманування Павла Скоропадського: останні дні квітня —
середина грудня 1918 р. До цього, по суті, відбувалося лише формування
української державності як такої, накреслилися, так би мовити, начорно,
в цілому не досить вдало, її контури. Після повалення Гетьманату ми вже
спостерігаємо її агонію, що тривала майже два роки. Не применшуючи
історичне значення першої та другої Українських Народних Республік
(відповідно кінець 1917 — початок 1918 рр. та кінець 1918 — 1919 р., а
якоюсь мірою і 1920 р.) а також Західно-Української Народної Республіки,
необхідно визнати, що апогеєм державотворчого процесу тих часів в межах
України була Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

Проте, як не парадоксально, у багатьох авторів —очевидців-мемуаристів,
істориків, публіцистів, можна знайти найпротилежніші оцінки та підходи.
Умовно їх доцільно розбити на чотири групи.

Перша відтворює офіційну радянську позицію, за якою гетьман був
ставлеником буржуазно-поміщицьких кіл України та політичною маріонеткою
німецько-австрійського військового командування, а його влада —
контрреволюційною, спрямованою на відновлення старого державного ладу.
Таку оцінку знаходимо вже у В. І. Леніна, який писав, що гетьманська
влада є реставрацією “буржуазно-поміщицького монархізму на Україні при
підтримці кадетсько-октябриських елементів, всеросійських буржуа і за
допомогою німецьких військ”[1,с.304]. Ця оцінка без змін повторюється в
усіх наступних радянських виданнях з історії України [2]. Цікаво
зазначити, що майже таку саму характеристику Гетьманату подає у своїх
спогадах і Н.Махно [3,с.72-73].

Друга група авторів, що дотримуються позицій національно-соціалістичних
діячів Центральної ради та Директорії, звинувачує П. Скоропадського та
його оточення не тільки в реставрації дореволюційних
соціально-економічних відносин, тобто в “контрреволюційності”, але й в
“неукраїнстві”, якщо не в “антиукраїнстві”, висвітлюючи його як
“російського генерала”, який, спираючись на підтримку окупаційної армії,
встановив в Україні власний військовий режим. Так, В. Винниченко,
описуючи події 29 квітня 1918 р., зазначає, що “німецькі генерали
поставили руського генерала П. Скоропадського за гетьмана”, що означало
перехід “влади з рук національно-української дрібнобуржуазної демократії
в руки неукраїнської великої буржуазії” [4,с.326]. Подібні звинувачення
на адресу гетьмана знаходимо й у інших авторів [5].

Зовсім протилежні звинувачення відносно П. Скоропадського та його
однодумців натрапляємо в спогадах російських білих генералів, які
називають його “сепаратистом” та “зрадником Росії”. Зокрема, А. Денікін
писав: “Національний шовінізм і українізація були покладені в основу
програми гетьманського уряду. Сам гетьман в урочистих виступах
проголошував самостійність України на вічні часи та паплюжив Росію, під
ярмом якої Україна стогнала протягом двох віків… Кадетське
міністерство не відставало в шовіністичних заявах та в спрямованих діях:
міністр внутрішніх справ Кістяківський вводив закон про українське
підданство та присягу; міністр народної просвіти Василенко приступив до
масового закриття і насильницької українізації навчальних закладів;
міністр віросповідань Зеньківський готував автокефалію української
церкви… Всі разом у формах безглуздих та образливих поривали зв’язок з
російською культурою та державністю” [6, с.139]. На близькі за змістом
свідчення натрапляємо і в спогадах інших російських генералів та
політичних діячів, які влітку —восени 1918 р. відвідували Київ.

Четверта група авторів, репрезентована зокрема, такими визначними
істориками української діаспори, як Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василснко,
О. Субтельний, підходять до оцінки доби Гетьманату й особи
П.Скоропадського більш виважено [7—9]. І.Нагаєвський, наголошуючи
передусім на тих безумовних досягненнях і здобутках, котрими було
відзначено його нетривале правління, пояснює окремі вчинки, що викликали
обурення національне орієнтованих українських кіл (наприклад, “Грамота”
від 14 листопада 1918 р. про майбутню федерацію України з
небільшовицькою Росією), не “злою волею” гетьмана, а безвихідною
ситуацією, в якій опинилась Україна наприкінці 1918 р. [10]. З
розумінням політичної лінії П. Скоропадського, з урахуванням тих
складних обставин, в яких опинилась Україна в 1918 р., починають
ставитись і сучасні українські науковці.

Не важко помітити, що перші три погляди зумовлені перш за все
політичними пристрастями та певними ідеологічними засадами
(більшовицько-комуністичними, українськими національно-соціалістичними,
російськими імпсрсько-шовіністичними) відповідних авторів, а не науковим
історико-соціологічним підходом до суті справи. Але й ґрунтовні праці
українських істориків-фахівців четвертої групи, зокрема Д.Дорошснка та
Н.Полонської-Василснко, не вичерпують проблеми. З одного боку, в
науковий обіг не запроваджено ще величезний обсяг історичних документів
тих буремних років, і справжня робота в цьому напрямку в наш час лише
розпочинається як у самій Україні, так і за кордоном. З іншого боку,
наприкінці XX ст., коли стали вже відомі кінцеві наслідки тих
соціалістичних починань, в полоні яких ми перебували майже три чверті
століття і які зазнали крах, є не тільки можливість, а й нагальна
необхідність по-новому оцінити все те, що мало місце на тсрсні нашої
держави в ті роки. До цього спонукає не лише природне прагнення
усвідомити історичну долю власного народу, а й актуальні проблеми
розбудови нашого теперішнього державного організму та визначення його
соціально-політичних, економічних і культурних орієнтирів.

Українській історіографії, як сучасній, так і попередніх десятиліть,
бракує широкого бачення загального контексту розвитку українського
народу. Останній можна адекватно усвідомити лише на широкому
всесвітньо-історичному тлі, у порівнянні та у взаємозв’язку з розвитком
інших держав та етнічних спільностей. Най-принциповішими моментами в
історії У країни останнього століття, на нашу думку, є два. По-перше, це
шлях до незалежності, а по-друге, утвердження, а потім і лише тільки
розпочате подолання тоталітарно-соціалістичної системи. Ні перше, ні
друге не є чимось унікальним в історії людства останньої доби. До
незалежності протягом XX ст. прийшла переважна більшість народів світу,
так само як і значна кількість націй зазнала на собі згубний вплив
соціалістичних експериментів. В історії народів Східної та Центральної
Європи, Прибалтики, Закавказзя, а подекуди й Азії, Африки та Латинської
Америки, зазначені моменти переплелися так, що розглядати їх окремо
неможливо.

У другій половині XIX — першій половині XX ст. за умов перебування
певного народу в складі тієї чи іншої імперії боротьба його
демократичних сил проти соціально-скономічного гноблення, що як правило,
походила з соціалістичних ідеологом, автоматично перетворювалась на
національно-визвольну боротьбу, яка за мсту ставила утвердження власної
незалежної державності. Так само і власне національно-державницькі рухи
так чи інакше намагалися використовувати фактор незадоволення широких
верств своїх народів їх соціально-економічним становищем, подекуди не
нехтуючи відкрито популістськими гаслами соціалістичного забарвлення. Це
спостерігалося від Прибалтики до Індокитаю, від Кореї до Анголи, на
теренах колишніх Австро-Угорської та Російської імперій і, зокрема, в
Україні.

Приблизно з початку Нового часу майже всі слов’янські і найближчі до них
за обставинами своєї історичної долі народи (румуни, угорці, литовці,
грузини, вірмени й інші) поступово потрапляють до складу
багатонаціональних абсолютистських імперій, перш за все Російської,
Австро-Угорської та Османської (Турецької). Єдиним із слов’янських
народів (за винятком хіба що чорногорців), який наприкінці XVIII ст.
займав провідне положення в державі, до якої входив, був російський.
Проте з огляду на систему поліцейсько-бюрократичного свавілля та
кріпацького гноблення, його становище було ще гіршим, ніж у багатьох
інших народів — чехів, угорців або поляків.

Необхідно розмежовувати два окремі аспекти в суспільній історії
бездержавних народів у складі абсолютиських імперій:
соціально-скономічний та національно-культурний. По відношенню до
кожного з них політика імперських урядів у різних випадках була
неоднаковою. В Україні, після знищення решток її автономії (1763 р. —
скасування Гетьманства, 1775 р. — зруйнування Запорозької Січі) та
введення кріпацтва становище народних мас було чи не найтяжчим: рівень
соціаль-но-скономічного гноблення був фактично таким, як і в Росії, але
до нього додавалися ще культурно-мовні утиски, яких в XIX ст. у
Центральній Європі — зокрема в імперії Габсбургів, до складу якої 1772
р. увійшла Галичина, а через два роки пізніше Буковина, вже не було.

Перебуваючи у складі абсолютистсько-бюрократичних імперій, народи, про
які йдеться, розпочали боротьбу з системою суспільно-економічного,
політичного та національно-культурного гноблення. Першою її фазою майже
повсюдно був романтичний національно-просвітницький рух, якому спочатку
у слов’янських народів відповідало слов’янофільство як загальна
ідеологічна течія. Цей процес, що започаткувався в Чехії на межі XVIII
—XIX ст. і мав відгомін у Польщі та серед інших слов’янських народів
Центральної Європи, захопив також значні духовні сили російського
суспільства 40 — 50-х років минулого століття. В Україні
слов’янофільською орієнтацією відзначалася перш за все діяльність
Кирило-Мсфодіївського братства. На цьому етапі ідеальною
національно-політичною структурою вважалася панслов’янська федерація з
окремим територіально-адміністративним устроєм для кожного народу.

Але протягом другої половини XIX ст. формуються власне національні
ідейні течії, які своєю кінцевою метою проголошують подолання
соціально-економічного та національного гноблення шляхом утворення
власних держав. Знов, від берегів Лаби і Дунаю, така ідея поступово
поширюється на схід і на початку XX ст. гасло утворення незалежної
Української держави вже лунало від Львова до Харкова, хоч і знаходило ще
не дуже велику кількість прихильників. Водночас поступово поширювалася
думка про те, що лише у власній державі можливо побудувати соціальне
справедливе (“соціалістичне”) суспільство без експлуатації та
нерівності. Внаслідок цього у свідомості демократичних верств населення
національна ідея поєднувалася з різними формами соціалістичних уявлень.
В Україні таке поєднання цих двох ідей вперше зустрічається у працях М.
Драгоманова. Від нього ця тенденція так чи інакше переходить до І.
Франка, Лесі Українки, М. Грушсвського та інших українських культурних і
громадських діячів.

Вражаючий виняток становить еволюція слов’янофільства в Росії у бік
імперсько-шовіністичного “почвсничсства”. Проте
революційно-демократичний рух, що поступово набирав виразних
соціалістичних рис, був для російського суспільства не менш характерним,
ніж для пригноблених народів. Якщо для останніх у другій половині ХІХ —
на початку XX ст. боротьба за соціально-скономічні права так чи інакше
пов’язується з боротьбою за національне-державне самовизначення (у
вигляді незалежної держави чи принаймні автономного утворення у складі
федеративної республіки), то в Росії націоналістична та соціалістична
ідеології займають протилежні полюси політичного життя. Завдяки тому, що
в цій імперії російський народ займав домінуюче положення,
національно-всликодержавна ідеологія стала знаряддям саме для владних
структур. Це, мабуть, мало не останнє значення в справі поширення серед
російських демократичних кіл саме марксистської (космополітичної за
своєю суттю) форми соціалізму.

Для переважної більшості слов’янських, як і багатьох інших, народів у XX
ст. відбувається процес національно-дсржавного самовизначення, який
проходить кілька етапів і не однаково швидко в різних країнах. Одним з
основних наслідків першої світової війни був розпад континентальних
імперій Європи та вдалі чи невдалі спроби різних народів утворити на їх
терені власні національні держави. Дещо раніше цс пощастило зробити
окремим південнослов’янським етносам — болгарам і сербам, частково
—румунам та угорцям (останні домоглися найширшої автономії). З середини
1917 р. процес державотворення активно розпочався в Україні, Закавказзі,
Прибалтиці, а наприкінці 1918 р. його здійснили народи Австро-Угорської
імперії та поляки.

Але встановлення в Росії комуністичної диктатури найістотніше
перешкодило нормальному процесу державного самовизначення її народів.
Більшовикам спочатку вдалося придушити національно-визвольні рухи на
більшій частині колишньої царської імперії, а після Другої світової
війни поставити в залежність і держави Центральної та, певною мірою,
Балканської Європи, які більш ніж на чотири десятиліття фактично
опинилися в майже васальній залежності від СРСР. Справжню незалежність
вони здобули лише в результаті повалення власних комуністичних режимів у
1989-1990 рр. Крах тоталітарного соціалізму в СРСР зумовив можливість
здобуття державної самостійності окремими народами колишнього
Радянського Союзу. Процес, який припинився внаслідок більшовицької
перемоги в Громадянській війні, розпочався з новою силою, але вже за
нових умов.

Таким чином, бачимо, що майже всі народи Східної (за винятком
російського) та Центральної Європи, Балкан і Закавказзя протягом XIX —
XX ст. пройшли два етапи боротьби за свою незалежність. Апогеєм першого
були 1917 — 1920 рр., коли одним з них (фінам, полякам, угорцям та
іншим) пощастило утворити власні незалежні держави. Але визвольний рух
інших народів (українців, білорусів, грузин, вірмен) був придушний.
Формально в межах СРСР і за останніми було визнано право на власні
адміністративно-політичні утворення типу таких квазідсржав, як УРСР чи
БРСР.

Поширення влади СРСР до Ельби після другої світової війни спричинило
ситуацію, за якою новоутворені національні держави були або включені до
його складу (Естонія, Латвія, Литва, така ж доля чекала б і Фінляндію,
якби вона не вистояла у радянське-фінській війні 1939 — 1940 рр.), або
поставлені в безпосередню залежність від нього (Польща, Чехословаччина,
Угорщина та інші). Скрізь це було пов’язано з утвердженням у цих країнах
прокомуністичних режимів. Тому другий етап боротьби за незалежність
характеризується поваленням останніх і звільненням їх народів від
залежності або безпосередньої приналежності до СРСР. Звільнення у
найширшому розумінні має два аспекти: національно-політичний, тобто
здобуття повної державної незалежності, і соціально-економічний —
подолання тоталітарної соціалістичної системи та влади-власності
панівного класу номенклатури на одержавлені засоби виробництва. На
початку XX ст. необхідно було вирішувати передусім лише перше,
державотворче завдання, тоді як друге, соціально-економічне, вимагало не
радикально-революційного, а обережного реформаційного розв’язання.

Подивимось тепер на цю проблему з дещо іншого боку. Століття між 1870-ми
та 1970-ми роками в світовій історії було відзначено ситуацією вибору
найрізноманітніших народів (від французів часів Паризької комуни до
чілійцівдоби С. Альєндс — в хронологічному відношенні, від іспанців і
кубинців до корейців, в’єтнамців чи китайців в просторовому) між
радикально-соціалістичними утопіями (в діапазоні між більшовицьким
комунізмом та націонал-соціалізмом) та встановленням
військово-консервативних режимів на більший чи менший час (від уряду
Т’єра в Парижі 1871 р. до диктатур Франко в Мадриді чи Піночста в
Сант-Яго, до встановлення досить поміркованих авторитарних режимів, як,
наприклад, Пілсудського в Польщі, Ульманіса в Латвії або Маннсргейма у
Фінляндії). Аналогічний діапазон можливостей наявний також в історії
Росії (з одного боку більшовики, з другого, спроби встановити військові
режими Корніловим, Колчаком і Денікіним) та України, що здобула фактичну
незалежність одразу після жовтневих подій 1917 р. (більшовики або власні
національні радикал-соціалісти на чолі з В. Винниченком та тимчасово
авторитарна система влади гетьмана П. Скоропадського).

Протягом зазначеного періоду, як правило, за умов істотного погіршення
життєвого рівня широких верств населення через об’єктивні труднощі росту
капіталістичного суспільства, а особливо після виснажливих війн чи
глобальної економічної кризи громадсько-політична ситуація в окремих
країнах ставала настільки напруженою, що помірковано-ліберальні сили
істотно втрачали свій вплив. Внаслідок боротьба за владу розгорталась
між радикальними соціалістами та консерваторами, які вступали між собою
в безпосереднє, переважно криваве протиборство.

Перші з них прагнули встановити власну ідеологічну диктатуру з мстою
перетворення відповідно до неї всього соціально-економічного,
громадсько-політичного та культурного життя (як російські чи китайські
комуністи або німецькі нацисти). Другі були віддані ідеї відновити
стабільність та непорушне право приватної власності найрішучішими
силовими засобами, навіть вводячи на більш чи менш тривалий час
військову диктатуру. В останньому випадку стабілізація політичного
життя, спираючись на власницькі прошарки населення, давала змогу
подолати економічні труднощі і вивести країну на той новий рівень
розвитку, коли добробут пересічної людини зростав, а відтак загроза
захоплення влади заідеологізованими радикалами зникала. У даному разі у
середніх власницьких верствах населення поступово зникав страх перед
загрозою з боку лівих сил (що справді зменшувалася). А відтак вони
переставали підтримувати авторитарні диктатури, що відмирали самі собою,
як це сталося в Іспанії, Чілі чи Південній Кореї. Проте, якщо до влади
приходили радикально-соціалістичні сили на чолі з партією, побудованою
на взірець воєнізованого ордену, відразу починалися глобальні,
продиктовані догматами відповідної ідеології, перетворення: передусім
скасування права приватної власності як основи економічної свободи
особи, а потім і все інше, навіть фізичне знищення мільйонів людей.

В історії багатьох народів, зокрема центральне- та східноєвропейських,
тенденції до утворення національних держав у XX ст. реалізовувалися в
процесі запеклої боротьби між радикально-соціалістичними та
ліберально-консервативними власницькими колами. Певною мірою це
стосується й історичної долі України часів революцій 1917 р. та
Громадянської війни.

Як зазначалося, національний громадсько-політичний рух України на
початку XX ст. мав здебільшого виразний соціалістичний характер. Це
підтверджують програмні документи українських політичних партій того
часу: соціал-демократичної, соціал-революційної,
соціалістів-федералістів і соціалістів-самостійників. Ідеали
національно-адміністративного самовизначення (від автономії до
незалежності) у них поєднувалися з соціалістичними уявленнями про
соціально-скономічнс визволення шляхом скасування приватновласницьких
відносин. Про соціалістичний характер Центральної ради свідчать численні
матеріали і, найпереконливіше, її III і IV Універсали.

Однак, якщо в Росії наприкінці 1917 р. владу захопили найрадикальніші
соціалісти — більшовики, то в Центральній раді переважали соціалісти,
котрі, проголошуючи майже такі самі гасла, заради втілення їх у життя не
вдавалися д6 кривавих заходів, якими більшовики не нехтували з самого
початку свого панування. Помилковість і непослідовність
соціально-економічної політики українських керівників-соціалістів,
багато грубих політичних прорахунків зумовили незахищеність Української
Народної Республіки на початку 1918 р. та її швидку окупацію
більшовицькими збройними силами, на боротьбу з якими уряд Центральної
ради змушений був покликати німецькі та австро-угорські війська. Все цс,
а особливо червоний терор, що почався у Києві в лютому 1918 р., сприяло
дискредитації соціалістичних ідей у свідомості середніх верств
населення. Водночас закріплення “влади рад” у переважній більшості
власне російських губерній психологічно полегшувало пересічній людині
сприйняти ідеї утворення окремої Української держави як оссредка
порядку, спокою та добробуту.

Виклик з боку лівих сил, як своїх соціалістів з Центральної ради, так і
російських більшовиків сприяв консолідації поміркованих власницьких сил
право-центристської орієнтації в Україні, безвідносно до їх
національного походження. Вони погоджувалися підтримати незалежну,
тільки не соціалістичну, не більшовицьку Українську державу. За умов
очевидної нездатності Центральної ради та її уряду контролювати ситуацію
в країні було встановлено Гетьманат П.Скоропадського. Історичне значення
цієї події, як і взагалі факт існування Гетьманської держави слід
оцінити, враховуючи рух народів (зокрема українського) до утворення
незалежних держав таділсму встановлення радикально-соціалістичної або
військово-власницької диктатур.

Системне, продумане, послідовне і багатопланове державобу-дівництво в
Україні розпочалося саме в останні дні квітня — на початку травня 1918
р. Велося воно, по-перше, на грунті визнання права приватної власності,
ринкової економіки та недоторканості особи і її майна, і, по-друге,
цілеспрямованої реорганізації українських губерній колишньої Російської
імперії в самостійний державний організм з усіма необхідними для його
функціонування інституціями та атрибутами.

Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі
утвердження в Україні соціалізму в його
половинчасто-центральнорадівському або радикально-більшовицькому
вигляді. Проте в порівнянні з диктатурами типу Франко, Піночста або
навіть режиму Т’єра він вражає своєю ліберальністю. Найкоректнішс його
порівнювати з початковим станом розбудови антибільшовицьких держав, що
виникли після Першої світової війни, наприклад, Польща Пілсудсько-го та
Фінляндія Маннергсйма. Проте порівняння Польщі часів Пілсудського й
України періоду Скоропадського в певному відношенні буде не на користь
першої, бо на відміну від неї в Гетьманській державі представникам всіх
націй та віросповідань було гарантовано і забезпечено однакові права і
свободи.

На жаль, в 1918 р. Україні не пощастило. Розкол між
національно-соціалістичними та гетьманськими власницько-дсржавницькими
силами, повстання Н. Махна на півдні, відверта підготовка агресії з боку
більшовицької Росії та невизнання України білими лідерами та країнами
Антанти зумовило падіння Української держави. Спроби відновити
Українську Народну Республіку під владою Директорії за тих умов, які
були в Україні з кінця 1918 р., та через різні, непомірковані дії її
керівників — В. Винниченка та С. Петлюри — були приречені на невдачу.

Шанс розбудувати незалежну несоціалістичну державу в Україні наприкінці
1918 р. був втрачений. Водночас факт існування Української держави,
сприйнятий і усвідомлений широкими верствами населення, значною мірою
зумовив тс, що більшовики були змушені піти на утворення УРСР — відносно
автономної від Радянської Росії квазідержавної
тсриторіально-адміністративної структури. У порівнянні зі станом на
початку 1917 р. це був значний крок вперед. Наявність власної, до певної
межі автономної політичної системи протягом майже семи десятиліть значно
полегшило проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 р.

НАПЕРЕДОДНІ СТВОРЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Національно-демократичний рух і громадсько-політичні об’єднання в
Україні у XIX ст.

Велика французька революція, що відкрила новий етап у розвитку
європейської цивілізації, зумовила як докорінну трансформацію всієї
системи суспільної свідомості відповідних народів, так і зміну принципів
самоідснтифікації особи. Якщо до цього людина відчувала себе
представником певного соціального стану і підданим свого окремого,
власного государя, то після того, як станові бар’єри почали долатися, а
верховним сувереном влади було оголошено сам народ, принципового
значення почала набувати національна ідея. У французькій та
англо-американській традиції з самого початку вона мала переважно
соціально-правовий, політичний акцент, у духовному ж контексті
німецького романтизму ця ідея набувала перш за все етнокультурно-мовного
значення. В остаточному вигляді вона у першій половині XIX ст.
поширилася і серед переважної більшості інших народів Центральної та
Східної Європи, які, так само як і німецький, ще не мали тоді
адекватного своїй цілісності державного самовизначення. Саме цс було
характерним для переважної більшості слов’янських народів, зокрема для
українського.

В еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігаються
значні відмінності, але сучасні вчені в розвитку національних рухів
Східної Європи вирізняють три основні етапи. На першому, позначеному
дещо ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів
збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, вважаючи, що
незабаром самобутність їхнього народу може зникнути під навалою
імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило,
ставав періодом несподіваного “відродження” місцевих мов, їх дедалі
ширшого використання в літературі та освіті. На третьому етапі, який
можна назвати політичним, відбувалося зростання національних об’єднань і
висунення національне орієнтованих вимог, за якими так чи інакше було
прагнення до самоврядування [9,с.201]. Останнє, вело до вимоги і
врешті-решт до здобуття державної незалежності. Саме це ми і
спостерігаємо в історії України протягом останніх двох століть.

В останній третині XVIII ст., після ліквідації автономних прав України,
закріпачення селянсько-козацьких мас Лівобережжя та підпорядкування
Київської митрополії й українських монастирів, зокрема Києво-Печерської
лаври. Російській православній церкві, українська національна культура
опинилася у глибокій кризі. Тоді ж соціальна еліта Лівобережжя — козача
старшина, що була урівняна в правах з російським дворянством, яка до
того ще зберігала свою національну ідентичність, почала масово сприймати
соціо-культурні еталони російського абсолютизму. Її діти та онуки не
тільки зрусифікувалися в культурно-мовному відношення, ставши поступово
органічною часткою панівного класу Російської імперії, а й сприйняли
відповідну загальноросійсько-імперську свідомість, розглядаючи себе як
“малоросів”, які разом з “великоросами” та білорусами утворюють єдиний
“руський народ”.

За таких умов при подальшій русифікації церковного життя й освіти,
національна культура зберігається насамперед як народна, фольклорна, а
її квінтесенцією стає кобзарство. В ньому, як і в народному малярстві
(наприклад, образ козака Мамая), втілюються історична пам’ять,
волелюбний народний дух, етичні та естетичні козацькі ідеали, які по
обох берегах Дніпра стають світоглядною антитезою кріпацької дійсності.
Реакцією на посилення соціально-скономічного гноблення й
національно-політичного безправ’я, на відрив представників елітарних кіл
від національної культури, стає намагання окремих освічених людей з
дворянсько-старшинського стану зберегти або відновити щось з власного
славетного минулого, яке відповідно до менталітету епохи ідеалізується й
романтизується. Національна шляхетна молодь, до якої так чи інакше
доходили відлуння як німецьких уявлень про самоцінність відображеного у
фольклорі “народного духу”, так і французьких гасел свободи, рівності й
братерства, схильна була бачити саме ці цінності у власній,
напівміфологізованій, козачій старовині. Національним символом-ідеалом
стає козак як втілення волі та лицарських чеснот і козацька громада —
Запорозька Січ —якїимвол вищих принципів свободи, рівності й братерства.

У такій суперечливій суспільно-психологічній атмосфері на межі XVIII —
XIX ст. на Лівобережжі з його переважно українською за походженням
соціальною елітою (на відміну від Правобережжя та Поділля, Галичини й
Волині) розпочинаються перші заходи по збиранню й відтворенню, а
невдовзі і розвитку української національної культури. Тут слід
відзначити історико-етнографічно-фольклористичні дослідження Т.
Калиновського, В. Рубана, О. Шафонського, Я. Марковичата Р. Марковича,
В. Полетики, Д. Бантиш-Камснського, М. Максимовича, Й.Бодянського та
інших. У цьому відношенні викликає особливий інтерес “Історія русів”,
чиє авторство і досі є предметом наукового пошуку. В цій пам’ятці
національної історичної та суспільно-політичної думки початку XIX ст.
увага акцентується на волелюбних інтснціях українців і висловлюється
теза, що саме Україна (а не Московія-Великоросія) є безпосередньою
спадкоємницею Київської Русі. Водночас, на тлі живої народної мови
Середнього Подніпров’я, на відміну вщ штучної, книжної мови, якою
користувалися українські діячі, що були пов’язані з староукраїнською
традицією Києво-Могилянської академії (як, наприклад, Г. Сковорода),
формується мова класичної української лггератури, багатство якої з усією
повнотою розкрито І. Котляревським в “Енеїщ”.

Започаткований на межі XVIII — XIX ст. національний культурний рух
певною мірою відбивався і на свідомості лівобережного панства, в
середовищі якого до кінця 20 — 30-х років XIX ст. діяли гуртки
українських дворян-автономістів, об’єднаних у масонські ложі та так чи
інакше пов’язаних з відповідними таємними польськими та російськими
організаціями. Так, 1818 р. у Полтаві засновано ложу “Любов до правди”,
майстром якої був український землевласник С.Кочубей, а оратором — пост,
майор І. Котлярсвський. Через персяс-лівського дворянського маршалка В.
Лукашсвича вона була пов’язана з ложею “Об’єднаних слов’ян” у Києві.
Крім того, як свідчили деякі декабристи перед карним трибуналом,
паралельно з ними, в основному на Чернігівщині, діяло українське таємне
товариство, що ставило на меті державну самостійність України [11,с.21].
Саме з цього середовища лівобережного дворянства і вийшли українські
пани-меценати, які в 40-х роках XIX ст. радо вітали творчість Т.
Шсвченка, а у 50 — 70-х роках морально і власними коштами підтримували
український культурний і громадський рухи: В.Тарнавський, Г. Галаган, Л.
Скоропадська-Милорадович та інші.

Але справжній самостійний громадсько-політичний рух в Україні
розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, яке
об’єднало таких талановитих митців і вчених, як М. Костомаров, П. Куліш,
М. Гулак-Артемовський, О. Маркович, В. Білозерський, до яких у 1846 р.
приєднався і Т. Шевчснко. Його мстою було скасування кріпацтва і
національне визволення українського народу, який мав здобути власне
політичне і культурне самовизначення серед інших слов’янських народів у
спільній федерації.

Але, поділяючи спільні ідеали, висловлені в “Книзі буття українського
народу”, члени братства істотно розходились щодо методів їх досягнення.
Якщо М. Костомаров і П. Куліш відстоювали поступові реформи, то Т.
Шсвченко і М. Гулак-Артемовський висловлювались за організацію збройного
повстання і повалення царату. Таким чином, в українському громадському
русі вже в середині 40-х років минулого століття визначилися розбіжності
між прихильниками помірковано-реформістського та
радикально-революційного напрямків. На жаль, арешт у березні 1847 р.
провідних діячів цієї групи не дали повною мірою розвинутися цим
тенденціям.

Після свого визволення, провідні діячі Кирило-Мефодіївського братства на
початку 60-х років XIX ст. знов, на цей раз вже в Петербурзі,
згуртувались, утворивши так звану Петербурзьку Громаду. Всі, за винятком
Т. Шевчснка, наполягали на тому, щоб Громада була аполітичною і
зосереджувалась на просвіті мас. Основну роль в ній тоді відігравали М.
Костомаров і П. Куліш, які спільно з В. Білозерським, маючи грошову
підтримку багатих українських поміщиків В. Тарнавського й Г. Галагана,
розгорнули широку видавничу діяльність, зокрема протягом 1861-1862 рр.
здійснювали видання щомісячного часопису “Основа” українською мовою. В
самій Україні —в Полтаві, Чернігові, Харкові та інших містах — також
почали засновуватися громади, що розгортали власну видавничу справу.
Так, у Чернігові в 1861-1863 рр. виходив український тижневик за
редакцією поста-байкаря Л.Глібова. У всіх великих українських містах
почали друкувати українські книжки для народного читання, особливо
підручники для народних шкіл.

Найвпливовішою серед таких громад була Київська. Вже 1859 р. у Києві, як
і в інших українських містах, почався рух за створення недільних шкіл та
публікацію посібників для них. Серед молодої інтелігенції, що брала
участь у відповідних заходах, було сформовано Київську Громаду. Її
члени, багатьох з яких за народницькі симпатії називали “хлопоманами”,
висловлювалися за необхідність ліквідації кріпацітва, демократізацію
суспільних відносин та активного служіння народу, їхні погляди чимось
схожі з позицією російських народників того періоду. Проте, на відміну
від них, в їх середовищі революційні гасла не були популярними. Вони
піклувалися про освіту, культуру і самі активно працювали в царині науки
і літератури. Особливу роль в цьому процесі відігравав В.Антонович,
представник спольщсного українського шляхетського роду, який ще в молоді
роки свідомо обрав українство й присвятив своє життя його розвитку.

Реакція, що посилилася в Росії після придушення польського повстання
1863 р., унеможливила плідну суспільно-просвітницьку роботу, і Київська
Громада зазнала змін. Залишився її старий гурток під керівництвом
ВАнтоновича, до якого ретельно добирали нових членів. У 70-х роках у
цій, так званій “Старій Громаді” налічувалось не більше півсотні членів,
але всі вони були визначними вченими і митцями. Варто згадати такі
відомі в українській культурі імена: М. Драгоманов, Т. Рильський,
М.Зібер, Б. Познанський, П. Житсцький, О. Кістяківський, П. Чубинський,
М. Михальчук, О. Русов, Ф. Вовк, І. Лучицький, О. Кониський, М. Лисенко,
М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Ковалевський, С. Подолинський та
інші.

“Стара Громада” активно розгорнула наукову, літературну і просвітницьку
роботу, концентруючи в собі, за висловом І. Крип’якевича, національну
“інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом” [12,с.297]. Вона
встановила зв’язки з громадами інших міст, зокрема Харкова, Одеси,
Чернігова, Полтави, Санкт-Петербурга тощо, але трималася осторонь
політичних акцій та зв’язків з революційними російськими гуртками.
Важливе значення “Стара Громада” приділяла розвиткові науки і
письменства, “спираючи на них основи української національної ідеології”
[12,с.298]. Її представники розпочали систематичне вивчення різних
аспектів життя українського народу. Наукові дослідження проводилися на
кафедрах Київського університету імені святого Володимира, в
Археологічній Комісії — офіційній установі при київському
генерал-губернаторі та у відкритому в Києві 1873 р. Півдснно-Західному
відділі російського географічного товариства, який став головним центром
української науки. Деякий час вона висловлювала свої позиції на
сторінках газети “Кисвский телеграф”.

Але поступово серед членів Громади почали виникати розбіжності між
прихильниками двох напрямків: соціалістичного, на чолі з М. Драгомановим
та національно-культурницького, провідну роль в якому відігравав
В.Антонович. Розкол, що накреслювався, збігся з загальним загостренням
суспільно-політичної ситуації в Російській імперії (що врешті-решт
привело до вбивства 1 березня 1881 р. народовольцями царя Олександра II)
та реакційними заходами царського уряду, спрямованими безпосередньо і
проти українського руху, наприклад “Емський указ” від 18 травня 1876 р.,
за яким заборонялося друкувати і ввозити з-за кордону літературу
українською мовою. Обережна культурно-просвітницька позиція переважної
більшості членів “Старої Громади” не задовольняла бажання радикальної
молоді корінних суспільно-політичних змін, тому численні вихідці з
України ставали членами перших російських революційних груп (М.
Кибальчич, А. Желябов, Я. Стефанович, Д. Лизогуб, С.
Степняк-Кравчинський та ін.). З іншого боку, її культурно-просвітницька
орієнтація виглядала світоглядним анахронізмом порівняно з тим широким
соціал-демок-ратичним рухом, який на тоді охопив провідні країни Європи
(зокрема, Німеччину та Австро-Угорщину) і вже мав деяких прихильників в
окремих губернських містах. Так, у 1875 р. в Одесі вже діяв
“Південноросійський союз робітників”, статут якого в деяких положеннях
відповідав принципам І Інтернаціоналу, а в Петербурзі з 1878 р. і
протягом кількох наступних років — “Північний союз російських
робітників”. Серед членів Київської Громади активним прихильником
новітніх соціалістичних ідей був, як зазначалося, М.Драгоманов, а
М.Зібер — одним з провідних вчених-марксистів європейського масштабу.

З початку 70-х років діяльність Громади виходить за межі Російської
імперії. Починаються її жваві зв’язки з галицьким українським рухом. У
1872 р. коштом киян відновлено видання львівської “Правди” і її
співробітниками стало багато наддніпрянців, а у 1873 р. на гроші
аристократки Л. Скоропадської-Милорадович та цукрового барона В.
Симиренка у Львові створено Літературне товариство ім.Т. Шевченка,
реорганізоване в 1892 р. у Наукове товариство ім.Т. Шевченка (НТШ).
Урядові утиски та заборона друкарства українською мовою сприяють
переміщенню національної громадсько-політичної діяльності за кордон. До
Австро-Угорщини, а потім до Швейцарії переїжджає звільнений з Київського
університету М. Драгоманов, який у Женеві спільно з наддніпрянцями М.
Зібером, С. Подолинським, Ф. Вовком та іншими й галицьким вченим М.
Павликом налагоджує видання української громадсько-політичної
літератури.

Еміграція М. Драгоманова привела до формування женевського гуртка
українських соціалістів, які встановили стосунки з відповідними
галицькими групами, найяскравішими представниками яких були І. Франко та
М. Павлик. Женевський гурток став зародком українського соціалістичного
руху. На цьому грунті загострилися розбіжності між М. Драгомановим і
більшістю членів “Старої Громади”, що невдовзі призвело до остаточного
розриву. “Громада” з 1886 р. відмовилась фінансувати діяльність М.
Драгоманова, і він у 1889 р. переїхав до Болгарії, де став професором
Софійського університету.

У Києві залишилися люди переважно помірковано-культуротворчої
орієнтації, які підкреслено трималися осторонь народницького
революційного та соціалістичного рухів. Вони гуртувалися навколо
часопису “Кисвская старина”, що за умов заборони українського
друкованого слова виходив російською мовою, хоча й відтворював
українську національну позицію.

Як бачимо, український національно-культурний рух з самого початку був
пов’язаний з провідними вищими навчальними закладами, особливо з
Київським університетом. Його представляли провідні вчені свого часу: М.
Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк та інші. Тому для
адекватного розуміння атмосфери, в якій формувалася українська політична
свідомость, необхідно в загальних рисах охарактеризувати стан науки й
освіти в Украші на межі XIX — XX ст.

Наука й освіта в Україні на межі XIX —XX ст.

Кінець XIX —початок XX ст. відзначився інтенсивним розвитком науки,
пов’язаним з її диференціацією, формуванням нових наукових напрямів,
новими відкриттями, що спричинилося до наукових революцій — зміни
парадигм, а отже, до трансформації основ наукового мислення, до заміни
класичної науки і побудови нової картини світу. Особливо бурхливо
розвивалися такі провідні галузі природознавства, як фізика, хімія,
біологія, що й визначило якісно новий поступ наукового пізнання.

В науці дедалі більше почали переважати новий спосіб організації
наукових досліджень і колективний характер праці, пов’язані зі
створенням науково-дослідних лабораторій та інститутів з відповідною
технічною базою для виконання виключно наукових робіт, відбувалося
подальше зближення науки з виробництвом, стрімко прогресували технічні
науки. Дещо повільніше розвивалися науки гуманітарні, що було пов’язано
з більшою їх залежністю від верховної влади країн, зокрема з існуванням
у багатьох із них цензури. Створювалися передумови для виникнення й
розвитку наукових шкіл. Першими можна вважати в хімії — школу Ю. Лібіха,
в біології — Е. Фішера, у фізиці — А. Кундта (Німеччина) і Дж. Томсона
(Англія)

Все це зумовлювало перетворення “малої” науки XIX ст. у “велику” і
відбувалося в контексті загального культурного процесу, в якому наука як
складова частина духовної культури вносила певний внесок у формування
стилю мислення епохи, культурного клімату суспільства-

Проте розвиток науки в Україні, як і в Росії, у другій половині XIX ст.
був пов’язаний виключно з її вищою школою, передусім університетами
(перші спеціалізовані наукові інститути в Росії і на Україні створено
лише на початку XX ст.). Тому наукові дослідження відігравали другорядну
роль, підпорядковуючись навчальному процесу, і мали в основному
несистематичний і фрагментарний характер. Наука розвивалася завдяки
зусиллям окремих учених- одинаків, які, проте, внесли істотний вклад до
світової скарбниці знань.

Основними центрами освіти, наукової думки й проведення наукових
досліджень на Україні були Харківський, Київський, Новоросійський,
Львівський та Чернівецький університети, Ніжинський
історико-філологічний інститут. Харківські ветеринарний і технологічний
інститути. Львівський і Київський політехнічні інститути,
Новоолсксандрійський інститут сільського господарства і лісівництва,
Катеринославське вище гірниче училище та ряд інших навчальних закладів.
Тут у різні роки викладали і проводили плідну наукову роботу такі
видатні вчені, як математики і механіки О. Ляпунов, В. Стеклов, В.
Єрмаков, В. Кирпичов, Я. Грдина, фізики М. Авснаріус, М. Умов, М.
Пильчиков, М. Смолуховський, Ф. Шведов, хіміки М. Бєкетов, О. Ельтсков,
П. Алсксєєв, С. Реформатський, Л. Писаржевський, біологи Л. Ценковський,
І. Мечников, О. Ковалсвський, І. Сєчснов, ґрунтознавець В. Докучаєв,
помолог Л. Симирснко, учені в галузі техніки М. Бенардос, С. Тимошенко,
М. Делонс, І. Сікорськийташші [13 —16]. Гуманітарні науки репрезентували
такі видатні діячі культури, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потсбня,
Леся Українка, І. Нечуй-Лсвицький, І. Франко, М. Грушевський, Д.
Багалій, А. Кримський та ін.

Неабияку роль у науці та культурі відігравали наукові товариства — один
з найцікавіших і водночас найменш досліджених феноменів науки і
культури. В першій половині XIX ст. вони являли собою окремі угруповання
діячів науки й освіти, що прагнули взаємного спілкування, обговорення
наукових питань, наукових дискусій. Одними з перших на Україні були
Філо-тсхнічнс товариство у Харкові (засноване 1810 р.) і Товариство наук
при Харківському університеті з двома відділеннями — природничим і
словесним (1812). Пізніше почали створюватись товариства з точніше
визначеною спеціалізацією, наприклад Товариство сільського господарства
Південної Росії в Одесі (1828). Першим науковим медичним товариством в
Україні стало Товариство київських лікарів (1840), згодом виникли
Одеське товариство лікарів (1849) і Харківське медичне товариство
(1861). Першим науково-технічним товариством було Одеське товариство
інженерів і техніків (1864).

Новою формою організації науки в другій половині ХIХ ст. стали з’їзди
природознавців і лікарів. На першому з’їзді (1868) у Петербурзі було
вирішено створити товариства природознавців при університетах, чому
сприяв новий університетський статут 1863 р., що надав певну
самостійність вищим учбовим закладам. Одними з перших були такі
товариства у Харкові (1869), Києві (1869) й Одесі (1870). У 1879 р.
засновано Харківське математичне товариство, в 1889 р. — Київське
фізико-матсматичне тощо. У порсформений період створено також кілька
товариств гуманітарного профілю. Цс Історичне товариство
Нестора-літописця у Києві (1873) та Півдснно-західний відділ Російського
географічного товариства (Київ, 1873), продовжувало працювати Товариство
історії та старожитностей в Одесі. У 1873 р. у Львові засновано
Товариство імені Т. Шевчснка, головним чином літературознавчого напряму.
Але, спираючись на досвід західних країн і Росії, що вже мали свої
академії або товариства, які, виконуючи роль академій, об’єднували
гуманітарні й природничі напрями, у 1892 р. це товариство
трансформувалось у Наукове товариство у складі трьох секцій —
філологічної, історично-філософічної та
математично-природописно-лікарської.

Пробудження на початку XX ст. демократичних тенденцій у різних верствах
суспільства і підвищення інтересу до наукових знань зумовили появу
значної кількості нових добровільних асоціацій, в тому числі наукових
товариств. Саме в цей час виникли Медичне товариство при Новоросійському
університеті (1904), Київське хірургічне товариство (1908), Хімічне
товариство при Київському університеті (1910). З’явилися товариства
любителів природи у Миколаєві (1907), Києві (1907), Харкові (1911),
серед яких, крім професорів університетів та інших навчальних закладів,
були також учителі гімназій і взагалі всі бажаючі. У 1907 р. засновано
Українське наукове товариство в Києві з структурою, схожою на структуру
Наукового товариства ім. Т. Шевченка До її складу ввійшли історична,
філологічна і природничо-медична секції. Ці два товариства М.
Грушсвський називав академіями в мініатюрі.

Отже, наведена досить розгалужена мережа державних учбових установ, а
також самоврядних об’єднань стала базою для розвитку наукових досліджень
в Україні. Чимало професорів місцевих навчальних закладів збагатили
тогочасну науку вагомими результатами.

Істотний внесок у математику і механіку зробили вчені Харківського
університету [13,17,18]. Так, В. Імшeнeцький розробив (1881) метод
знаходження раціональних розв’язків лінійного диференціального рівняння,
К. Андрсєв став одним із засновників вітчизняної проективної геометрії,
але особливо яскравими індивідуальностями були O. Ляпунов та його учень
В. Стеклов. О. Ляпунов працював у Харківському університеті в 1885 —
1902 рр. Він створив тут сучасну строгу теорію стійкості рівноваги й
руху механічних систем із скінченним числом параметрів, розвинув
загальний метод розв’язання задач про стійкість, вперше довів існування
фігур рівноваги однорідної й слабко неоднорідної рідини, близьких до
сфери, а також фігур рівноваги повільно обертової неоднорідної рідини
при дуже загальних припущеннях щодо зміни густини з глибиною, довів
нестійкість рівноваги грушовидних форм. У математичних працях О.
Ляпунова (поряд з А. Пуанкарe) закладені основи математичного апарату,
адекватного всьому циклові проблем нелінійних коливань, що було
використано в 20 — 30-х роках XX ст. школою Л. Мандсльштама при побудові
теорії нелінійних коливань.

Праці В. Стеклова стосувалися головним чином математичної фізики,
зокрема, розв’язання основних задач теорії потенціалу, теорії
теплопровідності, теорії пружності й гідродинаміки. Він дав повне
обгрунтування розв’язків задачі про поширення тепла в неоднорідному
стержні при заданих початкових умовах і граничних умовах на кінцях
стержнів, а також задачі про коливання неоднорідної струни або стержня
при певних початкових і граничних умовах, вивів диференціальні рівняння
руху твердого тіла в рідині при досить загальних припущеннях, розв’язав
низку задач теорії пружності, зокрема задачі про рівновагу нескінченного
тонкого стержня, пружних циліндричних тіл тощо. В. Стеклов відомий також
як організатор науки, який чимало зробив для її розвитку в Росії в 20-х
роках.

Досить сильна група математиків і механіків була у Київському
університеті — М. Ващенко-Захарчснко, В. Єрмаков, Г. Суслов, І.
Рахманінов, Б. Букрсєв та ін. [15,17,18]. У 1880 р. М.
Ващенко-Захарчснко переклав і видав “Початки” Евкліда, в 1883 р.
опублікував монографію “Історія математики”, був одним з перших у Росії
популяризаторів неевклідової геометрії, реформував викладання математики
в університеті. В. Єрмаков відкрив (1870) нову ознаку збіжності
нескінченних рядів, подав загальний метод інтегрування деякого
диференціального рівняння в частинних похідних другого порядку, розробив
теорію безпосереднього інтегрування системи канонічних рівнянь,
розв’язав новим способом класичну задачу про брахістохрону. В галузі
теорії функцій, геометрії, варіаційного числення плідно працював Б.
Букреєв, зокрема, він вперше у Росії дослідив (1889) фуксові функції.
Праці Г. Суслова стосувалися головним чином аналітичної механіки. Він
вивчав можливі переміщення для систем із зв’язками нейзагальнішого
вигляду, поширив принцип Гамільтона-Остроградського на нсголономні
системи. Свої дослідження узагальнив у двотомній праці “Основи
аналітичної механіки” (1900 — 1902).

У галузі теоретичної й прикладної механіки фундаментальні результати
одержав В. Лігін. У 1873 — 1895 рр. він викладав у Новоросійському
університеті. Суттєвий внесок у механіку й організацію вищої технічної
освіти зробив В.Кирпичов, який був першим ректором Харківського
технологічного (1885 — 1898) і Київського політехнічного (1898 — 1902)
інститутів. Він створив учення про подібність, широко використовував
теорему взаємності в опорі матеріалів, значно спростив метод розрахунку
різних статично невизначених конструкцій [18].

Серед українських астрономів другої половини XIX ст. слід згадати
професора Київського університету М. Хандрикова, що працював в галузі
теоретичної астрономії, розробляючи теорію руху планет і комет [19].

Фізику в Київському університеті вікладали М. Авснаріус і М. Шіллер
[15]. Саме від них почався новий етап в її розвитку в університеті —
етап наукового дослідження. В 1873 р. тут створено фізичну лабораторію,
в 1875 р. — кафедру експериментальної фізики. М. Авснаріус першим
показав, що у критичній точці прихована теплота випаровування дорівнює
нулеві, запропонував новий метод визначення критичної температури і
встановив критичні температури для ряду рідин. М. Авенаріус зі своїми
учнями одержав важливі результати у галузі критичного стану речовини.
Протягом 1875 — 1889 рр. вони визначили багато критичних значень для
великої кількості речовин, які ввійшли до основного фонду фізичних
величин і надовго залишилися незмінними. Зокрема, в 1885 р. О. Надєждін
уперше новим методом (згодом названим його іменем) виконав пряме
визначення критичної температури води.

Після М. Авенаріуса кафедрою фізики протягом 1890 — 1903 рр. завідував
М. Шіллер — фізик-теоретик широкого профілю. У 1874 р. він розробив
метод визначення діелектричної проникності у змінних полях і перевірив
справедливість максвсллівського співвідношення між діелектричною
проникністю і показником заломлення речовини. М.Шіллер один з перших
вітчизняних фізиків застосував (1879) закон термодинаміки до вивчення
стану пружного тіла. Вивчаючи пружність насичених газів, М. Шіллер
теоретично довів, що кривина поверхні рідини відіграє роль додаткової
сили, і пружність насиченої рідини змінюється в той чи інший бік залежно
від характеру дії, додатково прикладеної до поверхні рідини, над якою
досліджується пружність насиченої пари (закон Томсона-Шіллера). Поряд з
оригінальними дослідженнями окремих наукових проблем М. Шіллер присвятив
чимало праць аналізові основних понять і законів фізики, здебільшого
термодинаміки.

Протягом 1871 —1893 рр. у Новоросійському університеті (Одеса) працював
М. Умов. У 1873 — 1874 рр. він запровадив поняття про швидкість і напрям
руху енергії, про потік енергії та її густину, подав диференціальні
рівняння руху енергії в пружному твердому тілі й рідині, сформулював
теорему, що пов’язує потік механічної енергії мерез площадку, тиск,
якого вона зазнає, і швидкість її руху (теорема Умова). Він перший
застосував закон збереження енергії до хвильових процесів, довівши, що
поширення хвиль пов’язано з перенесенням енергії, і подав його нове
формулювання. Ці ідеї М. Умова випереджали рівень тогочасної науки і
здавалися його сучасникам не тільки новими, але й спірними і навіть
фантастичними; минуло чимало часу, поки вони стали загальновизнаними.

На кафедрі фізики Харківського університету в 1880 — 1894 рр. працював
відомий вітчизняний фізик М. Пильчиков — учении-дослідник в найвищому
розумінні цього слова. Він підтвердив (1883 р.) існування магнітних
аномалій в районі Курська, відкритих у 1874 р., і висловив правильні
думки щодо їх природи. В 1892 р. М. Пильчиков експериментальне
підтвердив теорію розсіяння світла Релея. Перейшовши до Новоросійського
університету, він висунув там ряд ідей у галузі бездротової телеграфії і
радіозв’язку, зокрема розробляв (1898) керовані по радіо механізми. Ці
дослідження він продовжив у Харківському технологічному інституті.

Ф. Шведов (Новоросійський університет) перший спостерігав (1889)
пружність форми й аномалію в’язкості колоїдних розчинів, вивчив процес
релаксації напруг у колоїдах, вивів рівняння в’язкопластичної течії
речовини (рівняння Швсдова). Він є засновником нового наукового напряму
— реології дисперсних систем та фізичного інституту при університеті.

Ще в 1861 р. професор Львівського університету Планер фактично одержав
рідкі кристали, однак не зрозумів явища, яке спостерігав, і подальших
досліджень не проводив. Псрсвідкрив рідкі кристали в 1888 р.
австрійський ботанік Ф. Рейніцер. Слід сказати і про наукові розробки І.
Пулюя, вихідця з України, який працюючи у Відні та Празі, підгримував
тісний зв’язок з Україною. Незалежно від В. Рeнтгена він відкрив
Х-промені (рентгенівські промені) і дослідив їх властивості [20].

Значний внесок у розвиток хімії зробили вчені Харківського університету.
Протягом 30 років (1855 — 1886) тут працював видатний учений і
талановитий педагог М. Бєкетов, який істотно змінив постановку хімічної
освіти, зокрема ініціював організацію в 1865 р. фізико-хімічного
відділення та спеціалізацію з фізичної хімії, розпочавши в 1860 р.
вперше викладання цієї дисципліни читанням курсу “Відношення фізичних і
хімічних явищ між собою”, що становив першу систематизацію фактів і
законів фізичної хімії. Він видав у 1886 р. перший підручник з фізичної
хімії і був одним із засновників її як науки [21]. У праці “Дослідження
над явищами витиснення одних елементів іншими” (1865) М. Бєкетов
розв’язав чимало питань, важливих для формування уявлень про хімічну
спорідненість. Відкривши здатність алюмінію відновлювати метали з
окислів, він тим самим започаткував алюмотсрмію — один з важливих
методів одержання хімічно активних і високочистих металів. Останні
дослідження близько підвели його до формулювання закону діючих мас. М.
Бєкетову належить ідея про зв’язок будови речовини з її властивостями, а
також ідея (1873) про єдність матеріального світу. Важливе значення мали
його термохімічні дослідження.

Він виховав чимало талановитих хіміків, його учнями були О. Ельтеков, Ф.
Флавицький, І. Осипов, В. Тимофєєв, Д. Турбаба та інші. Діяльність М.
Бєкстова стимулювала розвиток хімії в Україні [21, 22]. У Харкові О.
Ельтеков встановив (1877) правило, за яким, спирти, що мають
гідроксильну групу у вуглецю з подвійним зв’язком, необоротно
перетворюються на ізомерні граничні альдегіди і кетони (правило
Ельтекова), відкрив (1878) реакцію одержання альдегідів і кетонів [24].

Відомим ученим у галузі органічної хімії був професор Київського
університету П. Алексєєв. Основні його праці стосувалися хімії азосполук
і сприяли виділенню останніх в окремий клас речовин. Він розробив (1867)
метод відновлення нітросполук цинковим пилом у слабколужному спиртовому
розчині, який широко використовується для одержання гідроазосполук.
Експериментальні дослідження П. Алексєєва сприяли розвитку теорії
хімічної будови органічних сполук Бутлерова. П. Алексєєв був одним із
засновників Російського фізико-хімічного товариства (1868).

Значний вклад у розвиток органічної хімії вніс також професор кафедри
хімічної технології цього ж університету М. Бунге. Він започаткував
(1868) дослідження нітрозосполук, запропонувавши для них
на-йраціональнішу формулу й визначивши їх місце в ряді хімічних сполук,
його монографія “Про нітрозосполуки” мала велике значення для хімії
азотвмісних сполук. М. Бунге перший довів тотожність електрохімічної
поведінки при електролізі органічних і неорганічних аніонів (1870). При
лабораторії технічної хімії університету він у 1873 р. заснував першу в
Росії контрольну станцію для випробування світильного газу, а в 1885 р.
—лабораторію для випробування води [24].

Помітну роль у геологічній науці в цей період відіграли вчені Київського
університету К. Феофілакгов — один із засновників вітчизняної
стратиграфії та його учень П. Тутковський, який застосував новий
мікропалеонтологічний метод дослідження осадочних порід. Новий етап у
розвитку стратиграфії розпочався роботами М. Андрусова [15]. Важливе
теоретичне і практичне значення мали дослідження геологів Харківського
університету. Н. Борисяк перший обгрунтував можли-вість поширення
кам’яного вугілля за межами Донбасу, І. Леваківський вивчав пермські
відклади Донбасу і кристалічні породи вздовж Дніпра [ІЗ].

Розвиток біологічних наук в кінці XIX ст. пов’язано з всесвітньовідомими
вченими, що працювали на Україні [26]. У Харківському університеті
викладав ОДанилсвський, який сформулював тут оригінальну теорію будови
білка і був одним з тих, хто закладав основи вітчизняної біохімії.
Роботи В. Палладіна, проведені у цей період, лягли в основу створеної
ним теорії дихання рослин як сукупності ферментативних процесів. Л.
Ценковський організував першу в Росії мікробіологічну лабораторію і
винайшов оригінальний метод виготовлення вакцини сибірки.

У Київському університеті проводилися також фундаментальні дослідження в
галузі мікробіології. Г. Мінх і В. Високович розробляли методи боротьби
з холерою й чумою, А. Павловський винайшов оригінальну протидифтерійну
сироватку, В. Підвисоцький вивчав шляхи поширення інфекційних хвороб. У
галузі ембріології рослин відкриття світового значення зробив С.
Навашин, який вперше описав (1898) явище подвійного запліднення у
покритонасінних рослин. У Новоросійському університеті І. Мечніков
виконав дослідження внутрішньоклітинного травлення, що стали основою для
створення теорії імунітету. Він і О. Ковалсвський довели єдність плану
розвитку різних груп тваринного світу і стали засновниками еволюційної
ембріології. У Новоросійському університеті також працював І. Сєченов.
Ф. Камснський відкрив явище мікоризи, яке має велике значення в житті
рослин.

Плідно розвивалася на Україні в цей період сільськогосподарська наука. У
Новоолександрійському інституті сільського господарства і лісівництва
В.Докучаєв, який був протягом 1892 — 1895 рр. його директором, відкрив
першу в світі кафедру генетичного ґрунтознавства, де розроблялося вчення
про грунт як особливе природноісторичнс тіло. Значний внесок у розвиток
вітчизняного садівництва вніс Л. Симирснко, який у Млієві на Київщині у
1887 р. заклав перший в Європі помологічний розплідник і маточний сад.

Багато наукових біологічних розробок проводилось у товариствах, де
наукова діяльність поєднувалась з науково-організаційною. Завдяки їх
зусиллям відкрито Севастопольську біостанцію, пастерівські станції в
Одесі, Харкові та Києві для проведення щеплень проти сказу, аналітичні
лабораторії для перевірки якості харчових продуктів.

Розвиток промисловості в Україні у XIX ст. посилив вимоги до технічних
наук. І. Рахманінов (Київський університет) досліджував питання теорії
відносного руху, важливі для розрахунків гідравлічних машин, В. Лігін
(Новоросійський університет) займався теоретичною та прикладною
кінематикою механізмів [18], М. Бєкетов (Харківський університет)
започаткував металургію спеціальних сплавів [27].

Після відкриття в кінці XIX ст. вищих технічних навчальних закладів
стали активно розроблятися теоретичні основи технічних дисциплін. В.
Кирпичов, який відіграв важливу роль в організації Київського
політехнічного і Харківського технологічного інститутів, плідно працював
також у галузі будівельної механіки, опору матеріалів, теорії механізмів
[18].

Прискорення розвитку промисловості в Росії стримувалося гострим
дефіцитом металу, значна кількість якого ввозилася з-за кордону. В кінці
60-х років у Донецькому басейні знайдено значні поклади залізної руди,
що сприяло виникненню у цьому регіоні низки металургійних підприємств.
Наукові розробки в галузі чорної металургії почали проводитись в
лабораторіях Харківського технологічного і Київського політехнічного
інститутів. У Харківському технологічному інституті А. Мевіус розпочав
систематичні дослідження в галузі ливарного виробництва, що мало
значення для розвитку гірничо-металургійної промисловості Донбасу. В
цьому ж інституті К. Зворикін закладав основи науки про різання металів,
а П. Мухачов розробляв проблеми паровозобудування, техніки і технології
ковальської справи [27]. В кінці 90-х років М. Бенардос, який розробив
метод зварювання вугільним електродом, почав впроваджувати його у
залізничних майстернях під Києвом [28].

Центром розвитку науково-технічної думки в галузі цукрової промисловості
стало Київське відділення Російського технічного товариства, відкрите у
1871 р. Воно створило спеціальну лабораторію для виконання досліджень за
заявками заводів, відкрило перший вітчизняний середній технічний учбовий
заклад для підготовки майстрів цукрового виробництва [25].

На початку XX ст. чимало українських учених стояли на передових рубежах
світової науки. В галузі математики значну роль почала відігравати
алгебраїчна школа Д. Граве (Київський університет), з якої вийшли О.
Шмідт, Б. Делонс, М. Чеботарьов та інші. Плідно працював у теорії
алгебраїчних функцій і теорії інтегрування диференціальних рівнянь в
частинних похідних професор Київського університету Г.Пфейффер. Він
установив нову класифікацію простих точок алгебраїчних поверхонь,
істотно розширив і удосконалив відомі методи інтегрування. У цьому ж
університеті глибокі результати в галузі неголономної механіки й окремих
проблем математики одержав П. Воронець, який запропонував новий метод
побудови рівнянь руху неголономних систем, розробив методи
безпосереднього інтегрування рівняння Лагранжа другого роду та
інтегрування рівняння Гамільтона —Остроградського [15].

У Харківському університеті Д. Синцов розвинув теорію коннексів, а С.
Бернштейн започаткував конструктивну теорію функцій і розгорнув широкі
дослідження в галузі теорії ймовірностей, зокрема, запровадив (1911)
нерівність, що дає можливість замінити степеневу оцінку ймовірності
значних відхилень скспонснційною спадною (нерівність Бернштейна) і
виконав (1917) першу аксіоматичну побудову теорії ймовірностей [17].

У Новоросійському університеті І. Слешинський обгрунтував метод
найменших квадратів і розпочав систематичне дослідження з порівняно
нової тоді дисципліни —математичної логіки. Він виховав чимало
математиків (В. Каган, В. Ціммерман, С. Шатуновський та інші), які
невдовзі стали відомими вченими [17].

Питання механіки в цей період почали активно опрацьовуватися у вищих
технічних вузах. Вагомі результати з опору матеріалів і теорії пружності
одержав професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, який
працював тут у 1907 — 1911 та 1918 — 1920 рр. і розробив загальний метод
визначення критичних стискуючих сил для тонких пластин з різними
граничними умовами, що широко використовувався при проектуванні великих
російських лінійних кораблів. У 1907 —1910 р. він опублікував праці,
присвячені застосуванню енергетичного методу в дослідженнях пружних
деформацій однорідних і ґраткових стержнів, пластин і циліндричних
оболонок, та для широкого кола задач стійкості стержнів і пластин.
Значний цикл його праць присвячено проблемам коливань і удару
деформованих стержнів. У теорію коливань увійшло поняття “балка
Тимошенка”, яке розроблялося ним, зокрема, в 1920 р. у Києві. Науковий
авторитет С. Тимошенка у будівельній механіці був надзвичайно високий, а
його результати широко використовувались при проектуванні різних
інженерних споруд і в промислових розробках [29]. Ще один професор
Київського політехнічного інституту, К. Симінський, був відомий своїми
працями в галузі теорії міцності, стійкості і втомленості металевих і
дерев’яних конструкцій, а молодий викладач цього інституту О. Динник
вперше визначив (1909) контактні напруження зсуву [18, ЗО].

Професор Катеринославського вищого гірничого училища Я. Грдина
сформулював (1910 — 1912) основні теореми динаміки живих організмів,
ставши засновником цього розділу теоретичної механіки, і перший звернув
увагу на аналогію між технічними і біологічними системами [18].

Фізичну науку представляли як вчені, про яких йшлося вище (М. Шіллер, М.
Пильчиков, Ф. Швeдов та інші), так і нова генерація (М. Смолуховський,
Д. Рожанський, Л. Кордиш, Й. Косоногов, Ч. Бялобжеський, Г. Де-Метц
таін.) [20]. У 1898 — 1913 рр. у Львівському університеті
М.Смолуховський виконав свої основоположні класичні праці з статистичної
фізики. Його дослідження з броунівського руху та з питань межі
застосування другого начала термодинаміки обґрунтовували й розвивали
ідеї Л. Больцмана. Виходячи з кінетичного закону розподілу енергії, М.
Смолуховський створив у 1905 — 1906 рр. (незалежно від А. Ейнштейна)
теорію броунівського руху, яка доводила справедливість кінетичної теорії
теплоти та її висновків і сприяла її остаточному утвердженню. Він
встановив закони флуктуацій рівноважних станів у молекулярних системах,
які використав для обгрунтування обмеженості тлумачення Р. Клазіусом
другого начала термодинаміки. Його теорія дала можливість визначити час,
через який настає новий аномальний стан системи, а отже, завдала
серйозного удару гіпотезі “теплової смерті” Всесвіту. В 1908 р. на
основі теорії флуктуацій побудував теорію критичної опалесценції. Ще в
1898 р. теоретично обгрунтував явище температурного стрибка на межі “газ
—тверде тіло”, що було досить сильним аргументом на користь молекулярної
кінетики.

Ч. Бялобжеський, який закінчив Київський університет і працював у ньому
до 1919р., вивчаючи роль тиску випромінювання у внутрішній рівновазі
зір, вперше висловив (1913) ідею про променисте перенесення енергії в
зорях.

Д. Рожанський у Харківському університеті започаткував роботи з
радіофізики і виховав перші кадри українських учених у цій галузі. У
1910 р. він розробив методи осцилографування швидкоплинних електричних
процесів. У Харкові Д. Рожанський висунув ідею магнетронного генератора,
реалізовану згодом його учнями А. Слуцкіним і Д. Штейнбергом.

Серед українських астрономів початку XX ст. слід згадати О. Орлова
(Одеська обсерваторія), який започаткував на Україні роботи, пов’язані з
організацією спостережень за припливними деформаціями Землі, і заклав
традиції класичних астрономічних досліджень, а також В.Фесснкова
(Харківський університет), який вперше (1914) виконав фотометричне
дослідження зодіакального світла, одержавши дані щодо розподілу
міжпланетного пилу [19].

Значним внеском у хімію стали роботи П. Мелікішвілі та його учня Л.
Писаржсвського (Новоросійський університет) у галузі перекисів і
надкислот. Зокрема, вони довели, що перскисні неорганічні сполуки і
надкислоти містять групу атомів кисню, характерну для перекису водню
(1889), і встановили будову перекисів металів (1897) (22—24]. Там же, в
Одесі, Є. Бурксер створив (1910) першу в Росії радіологічну лабораторію
і розпочав дослідження радіактивності мінеральних вод і гірських порід.
Винятково важливу роль в утвердженні й розвитку електронних уявлень в
хімії відіграли дослідження Л.Писаржевським електропровідності водних і
неводних розчинів, розпочаті ним у 1914 р. у Катеринославському вищому
гірничому училищі. Тут він заклав основи електронної теорії
окисно-відновних реакцій, побудував теорію гальванічного елементу, що
враховувала термодинамічну рівновагу між іонами й електронами в металі
та їх сольватами в розчині й пояснювала походження електродних
потенціалів і природу електролітичної пружності розчинення металів [21].
Електрохімією неводних розчинів займався В. Плотников у Київському
політехнічному інституті, який пояснив (1908) іонізацію розчину
електролітичною відповідністю між розчиненою речовиною і розчинником,
висунув (1913) оригінальну гіпотезу електрохімічного резонансу, довів
(1916) існування комплексів у неводних розчинах [21]. А. Думанський
організував (1904) у Київському політехнічному інституті першу в Україні
лабораторію колоїдної хімії, де провів важливі дослідження в галузі
неорганічних колоїдів, вперше застосував (1907) ультрацентрифугування
для визначення розмірів колоїдних частинок. Пізніше він став засновником
вітчизняної колоїдної хімії [22]. У цьому ж інституті В. Шапошников
досліджував (1904) кольоровість, будову і таутометрію барвників.

У 1899—1906 рр. професором хімії Київського політехнічного інституту і в
1902—1904 рр. його ректором був М. Коновалов, що згуртував тут велику
групу учнів і разом з ними встановив основні закономірності реакції
нітрування. Він одержав численні нітросполуки й продукти їх відновлення
в хімічно чистому вигляді і вивчив їх фізичні й хімічні властивості,
зокрема, запропонував метод відновлення нітросполук і синтезував понад
50 амінів, одержав оксини, розробив умови перетворення нітросполук в
альдегіди й кетони, здобувши понад 200 нових солей і вивчивши
фізико-хімічні властивості усіх нових сполук. Встановлені ним
закономірності при нітруванні різних граничних вуглеводнів дали
можливість розв’язати чимало проблем органічної хімії [24].

Чималий внесок в органічну хімію зробили професор (з 1891 р.) Київського
університету С. Реформатський. Він запропонував метод синтезу
Роксикислот із застосуванням цинкорганічних сполук (реакція
Реформатського), який значно розширив можливості синтезу складних
природних сполук. С. Реформатський виховав багато вітчизняних учених, а
його підручник “Початковий курс органічної хімії” витримав 17 перевидань
[24]. О. Спсранський (Київський університет) встановив, що закони,
властиві поведінці рідких розчинів, поширюються і на тверді розчини.
Роботи В. Тимофєєва (Харківський університет) вивчення природи неводних
розчинів сприяли підтвердженню хімічної теорії розчинів [21].

У галузі геології вагомі дослідження провів МАндрусов (Київський
університет). Він розробив стратиграфічну схему неогенових морських
відкладів, заклав основи вітчизняної палеоекології, встановив наявність
сірково вого зараження глибинних водних зон Чорного моря [15]. Важливою
рисою геології XX ст. стало розуміння необхідності її взаємодії з
суміжними науками — фізикою, хімією, біологією. Перші кроки у досягненні
такої інтеграції зробив В. Вернадський. У 1916 р., живучи на Україні,
під Полтавою, він почав систематизувати свої роздуми про роль живої
речовини у геохімічних процесах і у 1917 р. остаточно сформулював
концепції живої речовини та біосфери, започаткувавши тим самим нову
дисципліну — біогеохімію.

Цей період на Україні широкого розповсюдження дістали щеї еволюціонізму
[18]. В Київському університеті О. Сєверцов створив вчення про
співвідношення онто- і філогенезу (1910), І. Шмальгаузен розробив
оригінальні положення про шляхи і фактори еволюції. М. Холодний — автор
гормональної теорії тропізмів — підтвердив висновок Ч. Дарвіна про
локалізацію геотропічної чутливості у кінчику корня. Продовжуючи роботу,
розпочату в Київському університеті, на кафедрі ботаніки
Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісівництва,
М. Цингер провів перші вітчизняні дослідження з біосистематики,
підтвердивши тезу Ч. Дарвіна щодо кореляції корисних і нейтральних
ознак. У Харківському університеті В. улевич, вивчаючи склад м’язової
тканини, відкрив невідомі раніше екстрактивні речовини і встановив їх
хімічний склад. У харківський період своєї діяльності О. Краснов заклав
основи вітчизняної геоботаніки. На агрономічному факультеті Київського
політехнічного інституту Є. Вотчал організував ботанічну лабораторію, де
з учнями одержав ряд вагомих результатів у галузі фізіології й анатомії
рослин [26].

Песний внесок у розвиток біологічних наук зробили наукові товариства.
Завдяки зусиллям Київського товариства любителів природи відкрито (1908)
Дніпровську біологічну станцію, а силами Товариства природознавців при
Харківському університеті організовано (1914) Донецьку біологічну
станцію. Ахтивну природо-охоронну діяльність розгорнув В. Талієв у
заснованому ним Харківському товаристві любителів природи. Експедиції
для вивчення рослинності різних районів України, організовані І.
Пачоським, фінансувало Київське товариство природознавців.

Дослідження в галузі технічних наук продовжували в цей період активно
розвиватися в технічних вузах. У Київському політехнічному інституті
працював В. Іжевський, розробки якого стосувалися доменного виробництва,
електрометалургії, термічної обробки металів [27]. У цьому ж інституті
широко розгорнулися роботи в галузі опору матеріалів (С. Тимошенко, К.
Симінський). Праці Є. Патона в цей період були присвячені розв’язанню
проблем мостобудування [30]. У Катеринославському вищому гірничому
училищі працювали такі відомі спеціалісти, як М. Павлов, що розробляв
теорію доменного процесу, і П. Рубін, який досліджував металургію чавуну
і технологію твердого палива. На Юзівському заводі розвивав доменну
справу М. Курако [27].

У дореволюційній Росії існувало кілька авіаційних центрів, зокрема в
Києві й Одесі. Для розвитку авіаційної справи чимало зробив М. Делоне,
який очолював повітроплавну секцію при механічному гуртку в Київському
політехнічному інституті. Один з його учнів — згодом видатний
авіаконструктор І. Сікорський — побудував (1913) перші багатомоторні
літаки “Руський витязь” та “Ілля Муромець”. Також у Києві свій моноплан
побудував Ф.Тсрещенко. В Полтаві (1914 — 1915), а потім у Києві (1918 —
1919) почав розробляти теорію космічного польоту Ю. Кондратюк (Шаргей) —
один з піонерів космонавтики [31].

На відміну від природничих наук розвиток суспільствознавства і
гуманітарного знання в Україні гальмувався як царською цензурою, так і
забороною українського друкованого слова Емським указом 1876 р. Центрами
проведення досліджень в галузі гуманітарних наук були університети.
Навколо їх провідних учених-викладачів утворювалися різноманітні
культурно-дослідницькі товариства, головним чином
історико-етнографічного і краєзнавчого спрямування. Навіть за умов
царату їх члени зробили чимало у справі вивчення народного життя й
минулого українського народу, хоч друкувати свої розвідки могли лише
російською мовою.

Розвиток української гуманітарної науки з самого свого початку, ще від
часів Кирило-Мефодіївського братства, був органічно пов’язаний з
національним рухом, більше того, усвідомлювався як його невід’ємна
частина. Тому не дивно, що на чолі останнього стояли такі видатні
українські вчені-гуманітарії, як М. Костомаров, В. Антонович, М.
Драгоманов, І. Франко і М. Грушевський. До того ж актуальність боротьби
за національно-культурну спадщину, рідну мову і власну літературу
стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих студій.

Розвиток українознавства в контексті боротьби за національно-культурне,
а згодом і національно-державне самовизначення зумовлював особливо
сумлінне ставлення дослідників до корпусу історичних, етнографічних і
лінгвістично-літсратурознавчих дисциплін. Це випливало з необхідності
обгрунтування окремішності українського народу в його попередній
еволюції, своєрідності його господарських, культурних, побутових рис,
самобутності й самостійного розвитку його мови та національної
літератури. З цим, зрозуміло, пов’язувалисьдосліджсння втаких суміжних
науках, якархеологія, антропологія, історія права, всесвітня історія,
історія культури тощо.

Особливо значними були здобутки в галузі національної історії. Традиції
української історіографії започатковано ще з козацьких літописів,
узагальнених (разом з іншими історичними документами українського,
російського, польського походження) у першій половині XIX ст. у таких
працях з історії України, як “Історія Русів” невідомого автора, “Історія
Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського та п’ятитомної “Історії Малоросії”
М. Маркевича [32]. Подальший розвиток української історіографії
пов’язується перш за все з іменем М. Костомарова, який у своїх численних
працях подав історію України переважно у життєписах її провідних діячів.

Новий її етап розпочинається діяльністю В. Антоновича, який завідував
кафедрою історії Київського університету, та його численних учнів. Його
заслугою було використання в дослідницькій праці найпередовіших на той
час методів джерелознавства, що відкривало можливість всебічно
використовувати різноманітні архівні документи минулих часів, збирання й
публікації яких підняв на належний рівень ще М. Костомаров. У своїх
численних працях з історії станів, міст, економіки, церкви в Україні В.
Антонович, як згодом і його учні, широко використовував комплексний
метод, узагальнюючи дані писемних, археологічних, етнографічних та інших
джерел [33]. Протягом останніх двох десятиліть ХІХ ст. учні В.
Антоновича обіймали майже всі історичні кафедри в українських
університетах: Д. Багалій, відомий дослідник Слобожанщини — у
Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському,
І. Линничснко — в Новоросійському, М. Грушевський — у Львівському.
Ученицею В. Антоновича вважала себе О. Єфименко, авторка “Історії
українського народу” (1906), де українська історія подавалася в аспекті
органічного саморозвитку народного життя [34]. З близьких методологічних
позицій, враховуючи досягнення західно-європейського позитивістського
еволюціонізму, написано і фундаментальну “Історію України-Руси” М. Груш
енського, переважна більшість томів якої надруковано протягом 1898 —
1909 рр. [35]. Видатним досягненням української науки кінця XIX ст. була
і тритомна “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького (1892 —1897)
[36].

Крім, власне, історичних студій в Україні на межі XIX — XX ст. значного
розвитку набувають й інші науки історичного циклу, насамперед,
археологія. Перш за все тут необхідно згадати узагальнююче дослідження
“Давні мешканці Середнього Придніпров’я і їх культура у доісторичні
часи” (1913) видатного київського археолога В. Хвойка, який відкрив
основні культури первісного населення Лісостепової України. У ній на
засадах еволюціонізму зображена широка панорама господарського і
культурного поступу давнього населення зазначених територій від пізнього
палеоліту до часів, що безпосередньо передували виникненню Київської
Русі [37]. Ця праця, разом з дослідженнями інших археологів, які вивчали
культури найдавнішого населення території України (І. Забєлін, М.
Вeсeловський, О. Спіцин, Б. Фармаковський, В. Городцов), дозволяла
реконструювати давнє, дописемне минуле історичних предків українського
народу та їх найближчих сусідів. Чималий внесок у цю справу робили й
дослідження провідного українського антрополога Ф. Вовка.

Завдяки плідній діяльності українських істориків, археологів та
антропологів на початку XX ст. не тільки у цілому, а значною мірою
навіть в деталях було відтворено історію українського народу, його
культури й соціально-політичних інституцій у органічному зв’язку як з
історією сусідніх народів, передусім російського і польського, так і з
безпосередніми його історичними предками — русичами Київської Русі.
Водночас було ретельно вивчено, переважно заданими писемних джерел,
історію південних та південне-західних земель Київської Русі та в
основному на підставі археологічних досліджень намічено основні етапи
розвитку давнього населення України від часів кам’яного віку.

В органічному зв’язку з блоком історичних дисциплін розвивалася й
українська етнографія, започаткована ще в першій половині XIX ст. Так,
надруковано, зокрема, такі праці, як “Опис весільних українських
простонародних обрядів” Г. Калиновського та “Записки про Малоросію, її
жителів та виробництва” Я. Марковича, “Українські народні пісні” М.
Максимовича. У другій половині XIX ст., переважно вченими
Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, в
Україні проводяться широкі етнографічні дослідження й збирання пам’яток
фольклору, в яких брали участь такі дослідники, як П. Чубинський, П.
Житецький, Т. Рильський, а також В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк,
Д. Яворницький та інші. Їхні праці свідчили про самобутність життя
українського народу, його мови й творчості, надто ж пісенної.

Особливу увагу українські гуманітарії приділяли вивченню народного
фольклору й національної мови, яскравим прикладом цього є “Історичні
пісні українського народу” В. Антоновичата М. Драгоманова [38,39].
Діапазон мовознавчих досліджень сягав від емпіричної
історико-етнографічної фольклористики до справжньої філософії мови О.
Потебні, лінгвістичні праці якого набагато випередили науковий рівень
свого часу. Особливий інтерес становить його книга “Думка і мова”
(1862), де він першим з вітчизняних дослідників дав аналіз зв’язку між
мовою й мисленням [40]. Питання української мови висвітлювали в своїх
працях також такі вчені, як П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко, А.
Кримський, В. Наумснко, Є. Тимчснко. Наслідком лексикографічних студій
стала серія словників, зокрема, “Словарь російсько-український” М.
Уманця й А. Спілки (1893 — 1898) та “Словарь української мови” за
редакцією Б. Грінчснка (1907 — 1909).

Найтісніше з лінгвістикою було пов’язано українське літературознавство.
Його проблемами, на рівні свого часу, цікавилися вже письменники першої
половини XIX ст. — І. Котлярсвський, П. Гулак-Артемовський, Г.
Квітка-Основ’яненко та інші, а пізніше, вже на вищому
науково-професійному рівні, такі діячі культури, як М. Шашкевич, Я.
Головацький та І. Вагилсвич у Галичині, М. Максимович, М. Костомаров і
І. Срсзнсвський у Подніпров’ї.

Починаючи від М. Драгоманова та І. Франка українське літературознавство
сягає загальноєвропейського рівня, набуваючи дальшого поглиблення у
працях таких вчених, як А. Кримський, М. Грушевський, М. Дашкевич, О.
Огоновський, В. Наумeнко та інші. Наслідками цих студій стали такі
узагальнюючі праці, як “Нариси з історії української літератури XVII —
XVIII ст.” М. Пeтрова [41], “Історія українського письментва” С.
Єфремова [42] та шеститомна “Історія української літератури” М.
Грушсвськоаго, роботу над якою вчений розпочав у 1914 р. [43].

На початку XX ст. українознавчі студії охопили практично всі сфери
гуманітарного й суспільного знання. Почалися дослідження з українського
мистецтва, архітектури, економічного потенціалу українських губерній
тощо. У Києві працювали такі видатні економісти й суспільствознавці, як
М. Зібер і М. Туган-Барановський, історик українського права М.
Василснко, вчені-юристи М. Владимирський-Буданов, М. Іванишев, О.
Кістяківський та інші. Відомими вченими-правознавцями були викладачі
Харківського університету Д. Качснівський, Одеського — Є. Васьковський,
Львівського —П. Домбковський.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в Україні наприкінці XIX
— на початку XX ст. було репрезентовано практично всі галузі
гуманітарних і суспільних наук, а найкращі з їх діячів у цей час
працювали на європейському рівні. Їхніми зусиллями було доведено не
тільки існування українського народу як автохтона відповідної території,
а й всебічно вивчено різні аспекти його культурного, соціального,
політичного й економічного життя.

Водночас предметом вітчизняної суспільно-гуманітарної науки не були
виключно українознавчі дисципліни, а також історія й культура інших, як
європейських, так і східних народів, що дістало відображення у працях М.
Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, Д. Яворницького та інших учених.
Особливо слід згадати фундаментальні орієнталістичні праці сходознавця
світового рівня А. Кримського, зокрема такі, як тритомна “Історія арабів
та арабської літератури, світської і духовної” (1914), тритомна “Історія
Персії, її літератури та дервіської теософії” (1909 — 1917), двотомна
“Історія Туреччини та її літератури” (1910) тощо [44].

Окремо слід сказати про розвиток філософської думки в Україні. Протягом
першої половини — середини XIX ст. у Київській духовній академії,
організованій на базі Києво-Могилянської академії, зберігалася традиція
викладання філософії, яку за вказівкою Миколи І було вилучено з
університетських програм майже на 20 років. Тому при відновленні
викладання філософії в російських університетах, зокрема у Московському,
цілком природно, що провідну роль у становленні її професійного рівня
відіграв саме вихованець Київської академії П. Юркевич, учитель В.
Соловйова. Без перебільшення можна сказати, що його філософський
ідеалізм християнсько-платонівського гатунку репрезентував найвищий
рівень спіритуалістичної думки у межах всієї Російської імперії. Але, на
жаль, на тсрсні самої України кінця XIX — початку XX ст. духовних
мислителів такого плану вже не було, хоча філософські аспекти, скажімо,
праць О. Потебні мають непересічне значення.

Водночас брак філософів-метафізиків до певної міри компенсувався, як і в
переважній більшості європейських країн того часу, розвитком
суспільно-філософської думки, яскраво відбитої в численних працях М.
Драгоманова, М. Зібера, С. Подолинського, І. Франка та інших. Усі вони
стояли на позиціях най передовішого на той час еволюційного вчення,
репрезентуючи здебільшого позитивістський ліберально-демократичний
світогляд. На певній фазі свого інтелектуального розвитку не лишилися
вони осторонь і захоплення соціалізмом, навіть марксизмом у його
науковому, соціально-скономічному аспекті, але (як М. Драгоманов та І.
Франко) врешті-решт поставилися до його революційно-політичної доктрини
критично. В контексті загальноєвропейського філософського пошуку
відбувалася творча еволюція таких мислителів, як В. Лесевич, А. Спір та
К. Ганкевич, виходили на відповідний філософський рівень в окремих своїх
працях і представники українського суспільствознавства —
М.Туган-Барановський та Б. Кістяківський.

Наведений вище короткий і схематичний нарис розвитку на Україні
гуманітарних, природничих і технічних наук свідчить, що тут існувала
досить розгалужена система вищих навчальних закладів підготовки
національних кадрів для господарства, освіти, науки і культури, де
проводилась також певна наукова робота, і їх учені зробили помітний
внесок у розвиток світової науки, а піонерські досягнення висунули
окремих їх представників у передовий загін наукової еліти.

Отже, українська наука XIX ст., так само, як і українська література чи
мистецтво, відповідала потребам самоствердження українського народу як
повноцінної європейської нації з усіма її ознаками. Найважливішою серед
останніх була державність, боротьба за яку і розгорнулася під час Першої
світової війни, особливо в березні 1917 р. Але і власний науковий
рівень, що був досягнутий на початку XX ст., свідчив про досить високий
творчий потенціал України, якому мали вщповідати і нові, досконаліші
організаційні форми. Останнє й зумовило створення Української академії
наук у листопаді 1918 р., про що докладніше йдеться далі.

Національно-демократичні об’єднання та політичні партії в Україні кінця
XIX — початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. за умов кризи загальноросійського народництва в
Україні з’являються нові групи радикальної молоді, що прагнули
перетворити український рух з переважно просвітянсько-культурного на
політичний, орієнтуючись при цьому на власне національні цінності,
забарвлені ідеями соціальної справедливості. З цих “свідомих українців”
у 1892 р. утворилося “Братство тарасівців”, першими членами якого були
брати Міхновські, Є. Черняхівський, І. Липа, Б. Грінченко, М. Вороний та
інші, які особливого значення надавали впровадженню в побуті
інтелігенції української мови. Вони надрукували у львівській “Правді”
свою програму, де зобов’язувалися бути “чистими українцями”. Поряд з
цим, в середині 90-х років у Київському університеті активно діяв гурток
української студентської молоді, який незабаром поділився на дві
частини: радикальну на чолі з сином В. Антоновича — Д. Антоновичeм, та
помірковану, але також соціалістичну, “драгоманівську” з К. Василснком
та М. Ковалевським, до яких була близька Леся Українка. На цьому тлі в
1897 р. у Києві створюється український соціал-демократичний гурток, а в
1899 р. у Харкові під проводом Д. Антоновича засновується Революційна
українська партія (РУП), яка відкрито висуває гасло самостійної України
і поширює з Буковини та Галичини нелегальну національну літературу.

Таким чином, як пише Д.Дорошснко, наприкінці XIX ст. в
громадсько-політичне життя вступає нове покоління українців, “вихованих
у поняттях і поглядах безкомпромісного українського націоналізму на
широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялися лише
культурницькою діяльністю, а хотіли здобути для українського народу всю
повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським
визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамках власних
організацій” [7,с.318].

У свідомості людей, зорганізованих у РУП, синкретичне поєднувалися
національні і соціалістичні ідеї, але поступово між її членами
посилювалося розмежування. Дуже швидко від цієї партії відокремилася
група власне націоналістичного спрямування (з гаслом “Україна для
українців”), на чолі з М. Міхновським, що основною метою проголосила
утворення самостійної держави. В 1902 р. вона перетворилася в Українську
народну партію (УНП), яка проіснувала до 1907 р., відновившись через
десять років під назвою Української партії соціалістів-самостійників
(УПСС). У своїй праці “Самостійна Україна” М. Міхновський ще в 1900 р.
писав: “Доки хоч на одному клапті української території пануватиме
чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти всі
покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитемсться всіма
засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і
боротьба фізичною силою” [45].

Але основна частина членів РУПу не пішла за М. Міхновським і,
орієнтуючись все більше на марксизм, у 1905 р. утворила Українську
соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), що в політичній сфері
обмежувалася гаслами автономії України, її очолили В. Винниченко, С.
Петлюра і М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними
та соціалістичними пріоритетами, суперечливо поєднуючи націоналізм із
марксизмом. Вони вважали, що ця партія має бути виключно національною
організацією, до якої входили б тільки українці. Це аж ніяк не в’язалося
з відомим марксистським гаслом “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” Тому
не дивно, що ще за рік до перейменування РУП на УСДРП від них
відокремилась група більш послідовних соціал-демократів під проводом М.
Меленевського (“Спілка”). Останній вважав, що УСДРП має бути автономною
складовою частиною РСДРП, репрезентуючи інтереси робітничого класу
України безвідносно до національності окремих її членів.

Ідейна боротьба та відповідні розколи в РУП наочно демонстрували
ціннісні орієнтації представників українського ліворадикального руху, що
поєднував націоналістичні й соціалістичні тенденції. Одні його
представники, як М. Міхновський, рішуче висловлювалися за пріоритет
національних цінностей (які все більше усвідомлювалися як
національно-державницькі), не відмовляючись при цьому і від
соціалістичного ідеалу. Інші, як М. Меленевський, навпаки, віддавали
перевагу соціал-демократичним гаслам, вважаючи вирішення національного
питання похідним від розв’язання соціально-економічних проблем. Треті, а
таких серед українських соціал-демократів була більшість, намагались
поєднати національні й соціалістичні цінності. Останнє було привабливим
для багатьох, але гальмувало розробку стрункої концепції та вибору
конкретної стратегії політичної гри, яких так бракувало проводу УСДРП
під час революційних подій 1905 — 1907рр. та 1917—1919рр.

Зазначені тенденції в українському національно-визвольному русі мали
наприкінці XIX — початку XX ст. відповідні аналогії в політичному житті
хіба що не всіх поневолених народів царської Росії. Такі саме
націоналістичні, національно-соціалістичні та
cоціалістично-інтернаціональні течії спостерігаємо тоді у визвольних
рухах фінів, грузин, латишів, поляків, євреїв та багатьох інших народів
за винятком лише етносів мусульманської культурної традиції, в
свідомість яких соціалістичні гасла прищеплювалися вкрай погано. Так, у
радикальній частині єврейства, дуже чисельного в польських, литовських,
білоруських та українських губерніях, а одного боку, бачимо зростання
суто національно-дсржавницького напряму — сіонізму, а з другого —
поширення соціал-демократичної ідеології виразно національного
забарвлення. Остання стає теоретичним тлом Бунда, утвореного в 1897 р.
на таємному з’їзді представників єврейських робітничих гуртків у Вільно
(Вільнюсі). Але певна кількість єврейських марксистів, що спочатку була
пов’язана з Бундом, згодом відійшла від нього і опинилась у лавах
російської (інтернаціоналістичної) соціал-демократії.

Поєднання національних та соціалістичних ідеологічних засад в свідомості
діячів українського визвольно-демократичного руху кінця XIX — початку XX
ст. є цілком зрозумілим явищем, типовим для більшості народів
Центральної та Східної Європи і Закавказзя, які не мали ще тоді власної
державності і входили до складу багатонаціональних імперій, перш за все
Російської та Австро-Угорської. їх бездержавний стан об’єктивно
зумовлював те, що на відповідних територіях влада, капітал, престиж,
освіта знаходилися в руках представників пануючих етносів і тих людей з
місцевого середовища, які вписувалися в соціо-культурний контекст
імперської соціальної еліти. Тому в середовищі відповідних народів рух
за соціально-скономічні права так чи інакше поєднувався з боротьбою за
національно-державне самовизначення, з перевагою першого або другого
компонентів цього суперечливого ідейно-політичного комплексу.

За умов зростання і радикалізації молодіжного соціалістичної орієнтації
руху з середини 90-х років XIX ст. пожвавлюється і громадська діяльність
поміркованих представників української інтелігенції старшого віку. В
1897 р. у Києві за ініціативою В. Антоновича та О. Кониського
відбувається з’їзд представників українських громад більш як з 20 різних
міст. Внаслідок цього була створена “Загальна українська безпартійна
демократична організація” (ЗУБДО), назва якої свідчить про небажання її
засновників брати участь у відкритій політичній боротьбі. Метою цього
об’єднання була широка культурно-Просвітницька діяльність, зокрема через
організацію урочистих святкувань ювілеїв українських діячів — І.
Котляревського в 1903 р., М. Лисенка в 1904 р. та інших. Така робота
ЗУБДО, безумовно, сприяла зміцненню та піднесенню українського
національного руху, але повністю не могла задовольнити прагнень
суспільства, яке на межі XIX — XX ст. все більше радикалізувалося і
політизувалося.

Організаційне оформлення лівої гілки українського національного руху в
РУТІ стало поштовхом до власне політичної самоорганізації поміркованих
сил. У 1904 р. за ініціативою Є. Чикаленка ЗУБДО перетворюється в
Ліберальну партію (ЛП), що ставила на меті встановлення конституційного
правління, проведення широких соціальних реформ і здобуття повноти
національно-культурних прав для українців у межах федеративної Росії.
Але загостррення революційної кризи та початок справжньої політичної
боротьби у зв’язку з швидкою радикалізацією суспільної свідомості під
час Російсько-японської війни 1904 —1905 рр. зумовили зміну назви цієї
організації, яка стала називатися Українською радикально-демократичною
партією (УРДП). Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною
партією, дуже подібною до російських кадетів. Її членами були такі
видатні культурні діячі, як С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушсвський,
Д. Дорошeнко та інші, які висували перш за все гасла автономії України
та земельної реформи.

Таким чином, на момент революційного вибуху 1905 р. в українському
суспільстві вже склався спектр власних політичних сил, які
репрезентували погляди окремих національне-інтелігентських кіл. Вони
прагнули втілення народницько-соціалістичних ідеалів й українізації
суспільно-політичного життя, а найрадикальніші з них висунули гасло
здобуття державної незалежності. Але цей спектр ідейно-політичних сил
був, як і сама соціальна структура українського суспільства того часу,
не повним і занадто ухиленим “ліворуч”. Молодь жадала швидких
перетворень і прагнула до рішучих дій, що було пов’язано з абсолютною
перевагою в українському русі лівих національно-соціалістичних сил.
Помірковані ліберали старшого покоління, значно культурніші і
досвідченіші, не могли конкурувати з нею щодо впливу на загал
національне свідомого українства.

Більше того, сильна радикальна тенденція українського руху за умов
високого ступеня “зросійщення” панівних верств, змушувала
консервативніші шари нації орієнтуватися на загал ьноімперські партії
відповідного напрямку. Як писав у зв’язку з цим Д. Дорошенко, всі
українські партії “прийняли в свої програми соціалістичні гасла” і
український рух відзначався радикалізмом. Нечисленні консервативні
елементи серед українського громадянства так і не сконсолідувалися і
замість того, щоб “прилучитися до українського національно-автономічного
руху й, зайнявши в ньому певне місце, зрівноважувати в країні соціальні
змагання лівіших елементів, українське панство остаточно зв’язало свою
долю з всеросійською реакцією та централізмом і тим підкопувало свою
власну будучність як суспільної верстви” [7, с.320].

Національно-соціалістична орієнтація українських політичних груп не
могла забезпечити їм переважаючого впливу в українських губерніях,
особливо в російськомовних містах. Тут, як і взагалі в індустріальних
районах, наприклад у Донбасі, з самого початку доби промислового
перевороту існував високий, якщо не переважаючий, відсоток російського
за походженням пролетаріату, службовців та інженерно-технічної
інтелігенції. Підприємства, шахти і кар’єри, залізниці тощо утворювалися
на російськомовних засадах. Тому люди з україномовного (так само, як і з
єврейськомовного) середовища південних та південно-західних губерній,
які йшли туди працювати, включалися в наперед визначену
суспільно-культурно-мовну структуру, змушені були адаптуватися до неї і
часто-густо, не маючи чіткої національної самосвідомості (офіційно
українці і росіяни вважались “руськими”, православними), ідентифікували
себе з відповідним станово-класовим російськомовним загалом. Для таких
людей їх соціально-економічний статус був більш значущим, ніж
національне походження, і тому, включаючись у загальну боротьбу за свої
людські права, вони в переважній більшості підпадали під визначальний
вплив загальноросійських партій лівої, соціалістичної спрямованісті. А
це, у свою чергу, сприяло подальшій нівіляції їх національної
самосвідомості.

Соціалістична пропаганда серед студентства та робітників промислових
центрів України проводилась вже з 80-х років. У наступному десятилітті
вона набула більш виразного характеру і поряд з соці-ал-демократичними
гуртками та групами Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсона, Полтави, міст і
селищ Донбасу, в Києві та Катеринославі, подібно до петербурзького
“Союзу боротьби за визволення робітничого класу”, утворюються власні
“Союзи”. Спільно з петербурзькими і московськими, київські й
катеринославські активісти виступили ініціаторами скликання у Мінську в
1898 р. І з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії
(РСДРП). Таким чином, у багатьох містах України у російськомовному
середовищі, де були люди різного національного походження — росіяни,
українці, євреї та представники інших народів, паралельно з формуванням
національних соціалістичних організацій відбувався і процес створення
загальноро-сійеьких політичних структур лівого спрямування.

Із загальноросійських лівих партій, що діяли в українських губерніях,
слід виділити найрадикальніші — анархістів, а також соціал-демократів і
соціалістів-революціонерів (серед останніх завжди більш-менш чітко
існував розкол, а подекуди і відкрита ворожнеча між “правими” та
“лівими” крилами відповідних течій).

Анархісти мали успіх переважно в південних містах із строкатим етнічним
складом, особливо в Одесі та Катеринославі. Вони були відомі гучними
ексцесами і кривавими терористичними актами під час революції 1905—1907
рр., на кінець якої більшість з них опинилася за ґратами. З новою силою
хвиля анархізму, пов’язана з іменем Н. Махна, охопила південь України
вже в 1918 — 1920 рр., але підґрунтя її формувалося саме в перших роках
XX ст., коли анархістські ідеї набули значної популярності в радикальних
за своїми настроями напівосвічених гуртках в основному декласованої
молоді.

Російська соціал-демократична робітнича партія, що була створена в 1898
р., вже після свого II з’їзду в 1903 р. фактично розкололася на дві
конкуруючі фракції, що поступово ставали окремими партіями. Більшовики,
які пішли за В. Леніним, були за активні революційні дії і відкидали
союз з лібералами, прагнучи до власної диктатури під назвою “диктатура
пролетаріату”. Меншовики, на чолі з Л. Мартовим, були, навпаки,
прихильниками реформістського перетворення суспільства, розраховуючи на
співпрацю з лібералами, орієнтувались на парламентську форму правління.
Представники РСДРП, склад якої в національному відношенні, як і всіх
інших лівих партій, був надзвичайно строкатим, діяли активно і мали в
Україні чималий успіх переважно в денаціоналізованому
фабрично-заводському середовищі, де при безпосередній участі більшовиків
у 1905 р. утворювалися перші ради робітничих депутатів.

Близькими до російських соціал-демократів в ідейно-політичному
відношенні були українські соціал-демократи та єврейські бундівці, які
водночас відстоювали принципи національно-тсриторіальної (перші) та
національно-культурної (другі) автономії. Спроба об’єднати дві гілки
російської соціал-демократії з відповідними національними течіями в
квітні 1906 р. не мала практичних наслідків. У подальшому ці організації
розвивалися окремо. Поразка революції 1905 — 1907 рр. та як наслідок
жорсткий курс уряду П. Столипіна зумовили зменшення політичного впливу
цих сил аж до часів першої світової війни.

Численною і енергійною, але на відміну від РСДРП (особливо більшовиків)
погано організованою в загальнодержавному масштабі силою була Партія
соціалістів-революціонерів (ПСР), що зорганізувалася в 1901 — 1902 рр.
внаслідок об’єднання численних постна-родницьких груп на чолі з М.
Натансоном, В. Черновим, Г. Гершуні та іншими й тривалий час не мала
навіть власної програми. Це, як і значний ідейно-політичний синкретизм
світогляду її членів, неминуче призводило до розмежування різних
есерівських течій, частина яких обирала тактику індивідуального терору,
що було характерно, зокрема, для Одеського відділення партії. Від цих
екстремістів, які називали себе “максималістами”, вже в 1906 р.
відокремилось праве крило партії, що утворило Партію народних
соціалістів (ПНС). Остання протягом наступних років користувалася
істотним впливом і в межах українських губерній, переважно в
російськомовних середніх та мало-заможних верствах, використовуючи
виключно цивілізовані форми боротьби та блокуючись з іншими політичними
демократичними силами російськомовного населення.

У загальноросійському політичному спектрі ПНС, гуртуючись навколо
часопису “Русскос богатство”, займала лівоцснтриську позицію, чим
привабливала українських інтелігентів. Тому в різні часи до неї належали
такі відомі українські діячі, як С. Єфремов, та російськомовні митці
українського походження, як В. Короленко. В Державній думі до народних
соціалістів, соціалістів за назвою та лібералів по духу, була близька
фракція “трудовиків”.

Політично-ціннісні орієнтації власне українських (радикальних) партій
початку XX ст. обумовлювали той факт, що інтелігенція російськомовних
міст, утому числі й українського походження, орієнтувалась на
загальноросійські сили, найчіткіше і найяскравіше репрезентовані
Конституційно-демократичною партією (КДП) на чолі з П. Мілюковим, яка
утворилась у 1905 р, В Україні до неї належали такі поважні культурні і
громадські діячі, як І. Лучицький, Я. Яснопольський, Ф. Штейнгель, Д.
Григорович-Барський, В. Наумснко, М. Василснко та інші, багато з яких
згодом співпрацювали з П. Скоропадським під час існування гетьманської
Української держави 1918 р. У Києві вони гуртувались переважно навколо
газети “Свобода й право”.

Ідейно та організаційно представники “кадетської” партії були органічно
пов’язані з земствами, університетськими колами, різноманітними
громадськими об’єднаннями ліберального спрямування. Тому чимало
представників української творчої еліти, працюючи на тсрені розвитку
національної культури, були прихильниками саме цієї “Партії народної
свободи”, як, наприклад, майбутній перший президент Української академії
наук В. Вернадський. Після розвалу Російської держави наприкінці 1917 р.
представники цього напрямку на чолі з В. Науменком утворили в Києві
Українську федеративно-демократичну партію (УФДП), що вважала себе
наступницею І продовжувачкою ідей М. Драгоманова.

За зазначених вище причин консервативні кола в Україні, безвідносно до
етнічного походження своїх представників (за винятком деякою мірою
поляків) орієнтувались на загальноросійські праві партії. Передусім
мається на увазі право-центриський “Союз 17-го Окгября”, очолюваний О.
Гучковим, що об’єднував підприємців, землевласників і консерваторів із
земського середовища. Прихильників таких відверто реакційних об’єднань,
як Російська монархічна партія або шовіністичний погромно-чорносотснний
“Союз русского народа” в українському середовищі, практично не було,
хоча діяльність цих сил відчувалась і в містах України. Представники
останніх у 1908 р. заснували в Києві “Клуб русских националистов”, що
ставив за мету боротьбу з українським рухом.

Усі праві організації завжди були під таємним, а часто навіть під
наявним протекторатом уряду, мали від нього різного роду субсидії й
протекції. В університетах існували філії правих організацій — так звані
“Союзьі академистов”, що об’єднували монархічні елементи серед
студентства, їм протистояли загальноросійські ліві та українські, також
переважно соціалістичної орієнтації, гуртки молоді, за якими невпинно
стежила поліція.

Певним відзеркаленням питомої ваги окремих політичних сил в українських
губерніях були результати виборів у 1905 р. у І Державну думу. Всього
від України було обрано 102 депутати, 45 з яких об’єднались у фракцію
під назвою “Українська парламентська громада” (УПГ), що мала свій
друкований орган “Украинский вестник” з головним редактором М.
Славинським та секретарем Д. Дорошенком. З цією фракцією активно
співробітничали такі відомі українські громадські діячі, як М.
Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та
інші. Основу політичної платформи УПГ становила автономія України. В II
Державній думі (вона проіснувала з лютого по червень 1907 р.) УПГ мала
вже 47 голосів, але за новим виборчим законом, що був оголошений у день
розгону цього дорадчого органу 3 червня 1907 р., шансів на перемогу
демократичних кандидатів ставало значно менше і III та IV Державні думи
були істотно правіші за попередні.

За умов післяреволюційної реакції та посилення утисків відбувається
(1908) об’єднання майже всіх українських партій і політичних груп на
засадах автономізму, конституціоналізму та парламентаризму. Наслідком
цього було утворення Товариства українських поступовців (ТУП),
згуртуваного, в основному, на базі ліберальної за своїм духом УРДП.
Водночас чимало українських радикалів з соціалістичною і
націоналістичною свідомістю були змушені емігрувати переважно до
Австро-Угорщини, де встановили безпосередні зв’язки з галицькими
політичними силами.

Незважаючи на поразку революції 1905 — 1907 рр. та істотне зниження
політичної активності в наступні роки, її наслідком було здобуття права
на українське друковане слово, національні громадсько-культурні
організації, навіть політичного характеру (наприклад, ТУП). Залишились
окремі “Просвіти”, що виникли в 1905 — 1906 рр. у багатьох містах на
зразок галицьких закладів, українські культурні клуби, створено в Києві
Українське наукове товариство, близько 20 українських часописів.
Збільшився контингент свідомої української інтелігенції, й українська
національна ідея почала глибше пускати коріння в свідомість простого
народу. Все це формувало грунт для наступних бурхливих подій, пов’язаних
з боротьбою за національну державу та розбудовою власних культурних,
зокрема, наукових інституцій.

Водночас революційні події першого десятиліття XX ст. остаточно
закріпили відчуженість від українського національного руху
консервативної меншості української громадськості переважно лівобережних
дворян, нащадків козачої старшини. Ця меншість, яка щиро підтримувала
паростки національного відродження в XIX ст., але відмежувавшися від
соціального радикалізму українських політичних груп, так і не змогла
сконсолідуватися. Тому в наступних подіях представники цього прошарку
або не зуміли визначити власної позиції, змшюючи погляди і орієнтації
відповідно до перебігу подій, або однозначно пов’язували свою долю з
загальноросійським консерватизмом.

Істотно інша ситуація мала місце в західноукраїнських землях, які ще
наприкінці XVIII ст. увійшли до складу Австро-Угорської імперії. “Весна
народів” 1848 р. знайшла свій відгук у серцях галичан-русинів і з цього
часу на їх землях розпочинається національний політичний рух, органічно
пов’язаний, як і в Подншров’ї та на Слобожанщині, з культурним, зокрема
літературно-науковим поступом. Ситуація в Галичині значно ускладнювалася
тим, що в ній постійно точилася жорстка боротьба між українською,
переважно селянською, більшістю та польською, впливовою і заможною,
землевласницькою меншістю. Крім того, в самому русинсько-галицькому
національному русі не було єдності. Він був розколотий між
консерваторами-москвофілами, які чекали допомоги від царської Росії, та
радикалами-народовцями, що розраховували на власні сили.

Заборона українського друкованого слова в Подніпров’ї сприяла
перенесенню центру відповідної діяльності до Львова. В Галичині
утворюються нові національні українські товариства — “Руська бесіда”,
“Просвіта”, “Літературне товариство імені Т. Шевченка”, яке незабаром
перетворилося на відому наукову установу.

Значний і всебічний вплив на кращих представники галицького українства
мав М. Драгоманов. Особливо зазнали його І. Франко та М. Павлик —
засновники і лідери галицької Української радикальної партії (УРП). Вона
зорганізувалася наприкінці 80-х років ХЕХ ст. і своєю метою ставила перш
за все оборону штересів селян, наголошуючи на соціально-економічних,
політичних і національно-культурних правах народу. На гроші, зібрані на
Наддніпрянщині, УРП видавала газети “Народ” і “Хлібороб”. Вона провела
своїх кандидатів до Галицького сейму та парламенту у Відні. На цей час і
народовці вже мали власну політичну організацію — Народну раду, що “як
головні гасла поставила —не без впливу Наддніпрянщини —розвиток
народ-дості, поступ і лібералізм, демократію і федералізм” [46,с.317].

У 90-х роках XIX ст. в щейно-політичному житті Галичини відбуваються
значні зміни. Праве крило УРП, що поступово відходило від
радикально-соціалістичних гасел, об’єднавшись з народовцями, створило
нову — Національно-демократичну партію (НДП), яка перебрала провід у
політичному житті народу. В 1895 р. Ю. Бачинський в книжці “Україна
Ірридснтна” обгрунтував необхідність для повноцінного національного
життя утворення незалежної Української держави [47]. Того ж року заяву
про самостійність українського народу як мету політичних вимог
проголосила на своєму з’їзді у Львові УРП. У 1899 р. ліве крило НДП
створило нову Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з М.
Ганкевичем і своєю метою проголосила створення “вільної Української
держави, Української республіки”.

Наступного року в Львові на публічному вічі українського студентства
прийнято резолюцію, де зазначалося, що його ідеалом є створення
самостійної Української держави. Цю резолюцію підтримали газета “Діло”
та І. Франко на сторінках “Літературно-наукового вісника”. Тоді ж, як
уже зазначалося, М. Міхновський на таємних зборах української молоді в
Харкові та Полтаві також виголосив як мету створення власної незалежної
держави.

Таким чином, на 1900 р. гасло утворення незалежної Української держави
поширилось по всій Україні, від Західного Бугу до Сіверського Дінця. В
Галичині його підтримували представники як радикальних, так і
ліберально-демократичних українських кіл.

Дуже важливе значення для справи єднання наддніпрянських і галицьких
культурно-політичних сил мав переїзд до Львова учня В. Антоновича — М.
Грушевського, який у 1894 р. зайняв відкриту в місцевому університеті
кафедру української історії. При найтіснішій співпраці з І. Франком та
іншими галицькими і наддніпрянськими вченими він організував у Науковому
товаристві імені Т. Шевченка широкомасштабну дослідницьку роботу. Значна
роль у розбудові української національної культури на початку XX ст.
належала також А. Шeптицькому, який у 1900 р. став митрополитом
греко-католицької церкви в Галичині.

За умов конфронтації з польськими колами, що все загострювалася
напередодні Першої світової війни, серед русинсько-галицької молоді
значно поширився військово-патріотичний рух (організації “Січові
стрільці”, “Соколи” тощо), орієнтований на радикальні політичні сили.
Все це сприяло згуртуванню і зростанню національного руху Західної
України, що мало особливе значення саме тоді, коли на території
Російської імперії після поразки революцлії 1905 — 1907 рр. умови для
вільного національно-політичного розвитку знову стали малосприятливими.
В середовищі галицьких українців у ці роки теплий прийом знаходили
національні політемігранти, зокрема Д. Донцов.

Перша світова війна. Лютнева революція 1917 р. та їх відпуння в Україні

Початок першої світової війни продемонстрував відсутність не тільки
організаційної єдності національного руху в Україні, а і відсутність
спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів.
Переважна більшість українських сил з обох боків лінії фронту, що проліг
між двома “тюрмами народів,” — Російською й Австро-Угорькою імперіями,
поспішила виказати свою лояльність власним монархіям.

В “Украинской жизни” за підписом її редактора С. Петлюри з’являється
декларація з висловленням повної підтримки російському уряду і
запевненням, що українці чесно виконають свій обов’язок перед державою.
Київська газета “Рада” також писала, що українці повинні боронити
російську державу [48,с.4—5]. Але царський уряд, не без підстав, не
вірив у щирість цих заяв і, підозрюючи українських політиків у зв’язках
з певними колами ворожих Антанті Центральних країн, особливо в
Австро-Угорщині, розпочав репресії. Було закрито “Просвіти” і українські
видавництва, фактично знову заборонено друкарство українською мовою,
заслано ряд відомих національних діячів, зокрема М. Грушсвського, який
повернувся до Києва лише після Лютневої революції на початку березня
1917 р.

Певний привід для цих репресій подала діяльність утвореного у Львові 4
серпня 1914 р. політемігрантами з Подніпров’я “Союзу визволення
України”. Ця організація складалася з соціалістів, які в часи реакції
залишили межі Російської імперії. Серед них були В. Дорошенко, Д.
Донцов, А. Жук, М. Мелeнeвський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк
та інші. Вони проголосили своєю метою утворення самостійної Української
держави і заради цього пішли на співпрацю з Німеччиною та
Австро-Угорщиною проти Росії.

Невдовзі у зв’язку з наступом російських військ на Львів, яким вони
оволоділи 21 серпня (3 вересня за нов.ст.), члени цієї організації
переїхали до Відня, звідки і розгорнули свою діяльність Найважливішим у
ній була організаційно-агітаційна робота в таборах військовополонених
серед солдат-українців, яких багато було в тилах Центральних країн після
поразки, котру зазнала російська армія по всій лінії фронту в лютому —
вересні 1915 р. Це сприяло розвитку національної свідомості у солдат і
незабаром призвело до створення двох дивізій, так званих
“Сірожупанників” та “Синьожупанників”, що згодом взяли активну участь в
боротьбі за українську справу.

Як і в Російській імперії, “свій” уряд на початку Першої світової війни
підтримала і переважна більшість політичних партій галицьких русинів,
які вже на початку серпня 1914 р. утворили у Львові “Загальну Українську
раду” (ЗУР) на чолі з К. Левицьким. Ця організація заявила, що перемога
австро-угорьких сил “буде й нашою перемогою” і закликала до формування
українських добровольчих загонів —легіону “Українських січових
стрільців”, який чисельністю в 2500 вояків З вересня присягнув на
вірність цісарю Францу-Йосипу. Цей підрозділ започаткував
західно-українські військові формування часів першої світової та
громадянської війн.

Однак, незважаючи на всі декларації та навіть практичні заходи по
залученню добровольцв до цісарського війська, австрійський уряд не
довіряв галичанам-русинам майже так само, як і російський, своїм
українським політичним діячам. Певною мірою цьому сприяло поширене серед
консервативних верств галицького суспільства так зване “москвофільство”.
Частина галицьких москвофілів ще перед війною виїхала за межі краю і з
початком бойових дій об’єдналась у Києві в “Карпато-Русьюий
освободительннй комитст”, що повністю стояв на позиції царського уряду.
З початком успішного для російських військ серпневого 1914 р. наступу в
Галичині цей комітет неодноразово звертався з відповідними гаслами до
українців-русинів, що спричинило звинувачення українства в
москвофільстві з боку австрійської адміністрації.

На початку війни певні кола в Галичині справді сподівалися поліпшення
свого становища внаслідок перемоги Росії, але поведінка російської
адміністрації відразу перекреслила ці сподівання. Її представники разом
з місцевими москвофілами розгорнули боротьбу з “мазепинцями” методами,
взагалі невідомими в межах імперії Габсбургів. Були зачинені всі
українські установи, бібліотеки і школи, почалися масові обшуки та
арешти. Тільки через київські тюрми перевезено до Сибіру понад 12000
осіб, серед яких було чимало грско-католицьких священиків. 19 вересня
1914 р. заарештували митрополита А.Шептицького і вивезли до
монастирської тюрми в Суздаль, де він перебував до Лютневої революції
1917 р., був депортований ректор Львівської семінарії отець Й.Боцян та
багато шших відомих діячів. Місце греко-католицьких священиків масово
займали православні російські, що, безумовно, викликало глибоке обурення
народу [8,с.445]. Все це сформувало у галичан вкрай негативне ставлення
до Росії, чиї війська протягом квітня — липня 1915 р. вимушені були
залишити Галичину і західну частину Волині.

Як бачимо, в кожній з імперій провідні політичні українські сили з
початком війни підтримали власний уряд, але в обох випадках
(крайньо-праві у галичан та крайньо-ліві у подніпровців) відкрито стали
на бік протилежної сторони.

Виняток з цього становила лише рада київського Товариства українських
поступовців (ТУП), яка у вересні 1914 р. ухвалила постанову про тс, що
українці мусять зайняти нейтральне становище у цій війні. Зрозуміло, що
така позиція української інтелігенції не могла не викликати гніву
царської адміністрації. Але поразка російської армії 1915 р. та наявна
неспроможність державної бюрократії справитися з завданнями, особливо
гуманітарного плану, які висував військовий час, сприяли пом’якшенню
позиції урядових кіл щодо українства. Певну роль в цьому відіграла і
гостра критика політики в Галичині з боку ліберально-демократичної
російської опозиції, зокрема лідера кадетів П. Мілюкова.

За умов, коли наприкінці першого року війни масово почали виникати такі
могутні, орієнтовані на благодійну діяльність, громадські організації,
як “Военно-промьішленннй комитет”, “Союз городов”, “Зeмский союз” та
ін., українські діячі влітку 1915 р. у Києві створили “Общество помощи
населению юга России, пострадавшему от воєнних действий” з широкими
повноваженнями. Його гуманітарні акції та принципова позиція ТУПу
сприяли підвищенню авторитету українського руху й згуртовуванню відданих
українській ідеї людей.

За умов затяжної і взагалі безперспективної війни, що виснажувала
людські та економічні ресурси, в Росії протягом 1915 — 1916 рр.
загострювалася загальна криза. Самодержавство все більше
дискредито-вувало себе в очах громадськості корупцією вищих посадових
осіб, нездатністю уряду до чітких,раціональних і рішучих дій та багато
чим іншим, зокрема одіозним зв’язком августішої родини з Г. Распутіним,
вбивство якого в грудні 1916 р. вже не могло врятувати імперію від
краху. Взимку 1916 — 1917 рр. у промислових містах, особливо в
Петрограді, значно посилився страйковий рух, чому сприяли загальна
втомленість від війни, падіння життєвого рівня народу, зневіра в
здатність царя і уряду подолати загальну кризу.

17 лютого (2 березня) 1917 р. у Петрограді розпочався страйк на
Путилівському заводі, який злившися з загальним протестом проти війни,
дорожнечі та перебоїв у постачанні столиці хлібом, викликав ланцюгову
реакцію протесту. Через тиждень, на Міжнародний жіночий день, у місті
страйкувало вже 128000 робітників, а вулиці заповнили колони
демонстрантів. Стихійне поширення акцій протесту значно випереджало всі
намагання влади і різних політичних сил поставити під контроль цей вибух
народного незадоволення. 24 лютого (9 березня) на робочі місця не вийшло
вже 214000 чоловійк, а наступного дня економічне життя столиці було
остаточно паралізовано.

Командуючий округом генерал С. Хабілов наважився використати проти
демонстрантів силу, але перші ж криваві сутички довели ненадійність
військ столичного гарнізону і 27 лютого (12 березня) загальний
політичний страйк переріс у збройне повстання. Цього дня голова
Державної думи М. Родзянко телеграфував головнокомандуючому Північного
фронту. “Хвилювання, що почалися в Петрограді, приймають страхітливі і
загрозливі розміри”, а військовий міністр інформував начальника штабу
верховного головнокомандуючого: “Становище в Петрограді стає надзвичайно
серйозним; військовий заколот нечисленними військовими частинами, що
залишились вірними урядові, приборкати поки що не вдається, навпаки,
численні частини поступово приєднуються до заколотників” [49,с.224—225].
Війська масово почали переходити на бік демонстрантів і наступного дня
під революційними гаслами стали вже 127000 військових. Під контролем
повстанців було вже все місто разом з останніми бастіонами царату —
Адміралтейством, Петропавлівською фортецею й Зимовим палацом.

У ніч на 28 лютого (13 березня) як інституціональні органи, що
претендували на владні функції в охопленій суцільним хаосом столиці,
сформовано Тимчасовий комітет Державної думи, з одного боку, та
Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів — з другого. У
ставку, де в цей час перебував цар, було відправлено делегацію від
Комітету на чолі з В. Шульгіним та О. Гучковим, які зустрілися з Миколою
II у Пскові 2 (15 березня) і разом з деякими генералами переконали його
зріктися влади на користь брата Михайла, який, однак, наступного дня сам
відмовився від престолу. В ці дні за погодженням з Петроградською радою
депутатів, в якій взяли гору соціалісти більш-менш поміркованої позиції,
на базі Тимчасового комітету утворюється Тимчасовий уряд на чолі з
князем Г. Львовим. Свою програму, спрямовану на демократизацію
суспільно-політичного життя та скликання Установчих зборів, Тимчасовий
уряд оголосив в декларації 3 (16) березня.

Повним контрастом до того, що відбувалося в Петрограді було становище в
Києві. На кінець лютого 1917 р. тут ніщо не передвіщало великих подій.
На фронті було зимове затишшя, продовольче становище не загострювалося і
в громадському житті міста все було відносно тихо. І ось увечері 1 (14)
березня до Києва з Петрограда надійшла телеграма з повідомленням про
революцію та текстом звернення М.Родзянка до населення. Наступного дня
про повалення монархії та встановлення нової, демократичної влади було
проголошено офіційно. Ці звістки облетіли місто зі швидкістю блискавки,
викликавши загальне піднесення. Для всіх цс була несподівана радість,
справжній подарунок долі. Здійснилися віковічні мрії, причому без
боротьби, пострілів і крові. Щиро й емоційно в ці дні на події реагував
Олександр Олесь [50,с.268]:

Воля?! Воля! Сниться може?

Друже! Брате! Говори!

Що? народ? солдати? Боже!

Бій… червоні прапори!..

З тюрем в’язнів випускають?!

Прилучаються міста!..

Далі, далі! Хай співають

Золоті твої уста.

“Марсельєзу”! Швидше б ранок!

Чом так тихо на селі?!

На дзвінницю! вже світанок!

Люде! Воля на землі!

Ставлення до революції розмежувало київську громадськість. Один таоір
був за “поглиблення революції”, тоді як інший, що складався з
обережніших людей, був стурбований звісткою, що брат царя, відомий
англоман Михайло Олександрович відмовився від пропозиції стати
конституційним монархом. У кадетських та більш правих колах висловлювали
побоювання (і це показав наступний перебіг подій), що відсутність
спадкоємності в переданні влади може призвести до безвладдя і хаосу. Але
в ті дні таких поміркованих було обмаль і революційна повінь захопила
людей.

У Києві відразу розпочалися процеси самоорганізації громадських сил
різної політичної спрямованості, які в перші дні після скасування
самодержавства ще не повною мірою розмежовувалися і не до кінця
усвідомлювали несумісність своїх прагнень і цілей.

1 (14) березня 1917 р. помірковано-демократичні російськомовні кола
міста, переважно центристи кадетської орієнтації, утворили
“Громадянський комітет”. Через кілька днів завдяки об’єднанню з ним
представників майже всіх, що існували тоді в Києві, громадських,
культурних, просвітницьких, національних (перш за все українських та
єврейських) організацій, а також представників утвореної в місті 3 (16)
березня Ради робітничих депутатів, цей Комітет реорганізується в “Раду
об’єднаних громадських організацій міста Києва”, яка відразу ж утворила
свій “Виконавчий комітет”. До його першого складу увійшли представники
міської думи (Н. Страдомський, Д. Григорович-Барський), Земського союзу
(С. Шликевич), Міського союзу (Ф. Ютенгейль), Військово-промислового
комітету (Ю. Вагнер), українських організацій (А. Ніковський),
єврейських організацій (І. Фрумін), робітничих рад (П. Незлобін, А.
Доротов), військових кіл (офіцер Л. Карум, солдат Зайцев) та інші.
Головою Комітету став Ф. Штейнгель, секретарем — А. Ніковський, редактор
української газети “Нова Рада”, з українських діячів його членами були
також С. Єфремов, М. Порш та М. Паламарчук. Цей Виконавчий комітет у
перші півроку після Лютневої революції фактично був представником влади
Тимчасовго уряду у Києві.

За прикладом Виконавчого комітету Державної думи. Київський виконавчий
комітет призначав своїх комісарів в окремі міські установи, і більшість
з них згодом їх очолила. Так, комісар судових установ Д.
Григорович-Барський, представник відомого в українській історії XVIII
—XIX ст. київського роду, став згодом головою судової палати, а комісар
військового округу К. Оберучев — начальником цього округу. Губернським
комісаром став голова губернської земської управи М. Суковкін. При ньому
існували власний губернський виконавчий комітет і власна губернська рада
громадських організацій, які, за словами відомого київського юриста А.
Гольденвейзера репрезентуючи всі повіти без губернського центру, “з
самого початку були забарвлені в український колір”. Зокрема до
Київського губерніального комітету на земських з’їздах були обрані М.
Грушевський, Д. Дорошенко, Х. Барановський, Д. Антонович, П. Линниченко,
А.Красовський, О. Степаненко та інші відомі українські діячі.

Перевага представників загальноросійських центристських сил у виконавчій
владі Києва та української демократії у відповідних губернських органах
об’єктивно вела до напруги в суспільстві.

В перші тижні після Лютневої революції це ще майже не усвідомлювалося,
але наступні події продемонстрували загострення взаємин між
ліберально-демократичними російськомовними (кадетської орієнтації)
колами та силами українського національно-демократичного табору.

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ:

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ТА УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

Створення Центральної ради як органу державного самоврядування України

Відразу ж після отримання звістки про Лютневу революцію почалося
об’єднання національних українських сил. У Києві на грунті Товариства
українських поступовців (ТУП) та інших українських національних
організацій 4 (17) березня створюється Українська Центральна рада (УЦР
або просто ЦР). Її головою обирається М. Грушевський, заступником голови
—В. Науменко, товаришами голови — Д. Антонович і Д. Дорошенко. Поряд з
цим у багатьох містах і передусім у Києві утворюються легальні осередки
українських соціалістичних партій — Української соціал-демократичної
робітничої партії (В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Порш),
Української партії соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, Л.
Ковалів, П. Христюк, С. Севрюк), Української партії
соціалістів-самостійників (П. Макаренко, І. Луценко, М. Андрієвський),
розпочинається робота по оновленню колишньої Української
радикально-демократичної партії (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А.
Ніковський), перейменовану незабаром в Українську партію
соціалістів-федералістів.

Представники українських соціалістів з самого початку відігравали
найактивнішу роль у формуванні і перших кроках діяльності Центральної
ради, а після появи у них власних партійних структур їх вплив на її
роботу став ще більшим. Повсюди засновувалися нові українські
організації — Військова рада. Центральний український кооперативний
комітет, “Просвіта” тощо. Одночасно було створено Українські національні
ради в Петрограді (О. Лотоцький) та Москві (О. Саліковський), які
зав’язали стосунки з Центральною радою. Скрізь лунали вимоги
перетворення Росії в федеративну республіку з широкими автономними
правами України.

Кульмінаційним моментом першого місяця революції у Києві стала
грандіозна маніфестація 18 березня (1 квітня) 1917 р., у якій брали
участь понад 100 тисяч чоловік. Під українськими та червоними прапорами
йшли всі демократичні сили міста — студенти, робітники, військові,
службовці. У цей день був знятий пам’ятник П. Столипіну на Думській
площі (нині майдан Незалежності). М. Грушевський виголосив промову, в
якій закликав боротися за автономію України. Потім демонстранти рушили
до Софійського майдану, де відбулося грандіозне віче, що прийняло
резолюцію: підтримати Тимчасовий уряд, добиватися широкої автономії й
скликання Установчих зборів.

Відбиваючи радість і піднесення учасників цієї демонстрації, Олександр
Олесь наступного дня писав [50,с.270]:

Крики… Усміхи привітні…

Прапори… пісні…

— Будьте мужні, непохитні,

Єдністю міцні!

Свято волі… скрізь бенкети…

Мрій, надій рої…

— Зброю в руки! За мушкети!

Будуть ще бої!..

Де дівались пута, грати…

Люде як брати…

— Вартові, вночі не спати!

Пильно стерегти!

6 — 8 (19 —21) квітня в Києві відбувся Український національний конгрес,
котрий оцінюють як тріумф української національної ідеї та особисто
М.Грушевського, обраного його почесним головою. Конгрес, на який
зібралося 900 депутатів з мандатами та члени різних українських установ
Києва, всього до півтори тисячи чоловік, рішуче висловився за надання
Україні автономного статусу в межах майбутньої Російської федеративної
республіки та проголосив Центральну раду загальноукраїнським крайовим
представницьким органом. Тоді ж відбулися перевибори її Президії. М.
Грушевський залишився головою Центральної ради, а його заступниками
стали радикальний соціал-демократ В. Винниченко та соціаліст-ліберал С.
Єфремов. З цього моменту, відчувши широку підтримку на місцях і
передбачаючи створення широкої мережі українських комітетів на
сільському, повітовому й губерніальному рівнях. Центральна рада починає
усвідомлювати себе вищим представницьким органом українського народу та,
відповідно, тих територій, де українці складали переважну більшість
населення. А відтак її майбутня конфронтація і боротьба з “Радою
об’єднаних громадських організацій”, засідання якої вже наприкінці весни
представники українських організацій перестали відвідувати, ставали
неминучими. Названий вище конгрес, як добре усвідомлювали українські
діячі вже в 1917 р., поклав початок практичному втіленню в життя ідеї
української державності, хоч на цьому етапі вона тлумачилась переважною
більшістю національних діячів ще обмежено, в контексті федералістської
концепції [51,52].

Третьою силою (разом з “Радою об’єднаних громадських організацій” та
“Українською Центральною радою”), яка поступово включалася в боротьбу за
владу в містах України, були Ради робітничих і солдатських депутатів, що
орієнтувалися в своїй діяльності на загальноросійські соціалістичні
партії, маючи за взірець відповідну раду в Петрограді. 2 (15) березня
утворилась Харківська рада робітничих депутатів, у наступні дні подібні
ради виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві і в інших містах
України із значним відсотком серед населення промислового пролетаріату.
Робітничі та солдатські ради почали виступати все активніше і
радикальніше вже в квітні —травні 1917 р. Так, 27 квітня (10 травня) в
Харкові відбулася Південноросійська конференція рад робітничих та
солдатських депутатів, яка засвідчила істотний вплив останніх у містах
українських губерній і орієнтацію не на боротьбу за самовизначення
України, а на розв’язання в соціалістичному дусі загальноросійських
проблем.

Отже, навесні — влітку 1917 р. в Україні активно діяли, три політичні
сили: представники російськомовної інтелігенції, прихильні до політики
Тимчасового уряду і пов’язані з помірковано-ліберальними
загальноросійськими партіями; демократичні українські організації на
чолі з Центральною радою, яка постійно поповнювалась членами
соціалістичних партій, з напливом яких її засновники, колишні члени
ТУПу, поволі втрачали провідні позиції; російськомовні ради робітничих
та солдатських депутатів, у яких повністю домінували представники
загальноросійських соціалістичних партій, серед яких все більший вплив,
особливо протягом літа —осені 1917 р., здобували більшовики.

Соціальною базою першої з названих політичних сил були перш за все
середні прошарки великих, головним чином губернських, переважно
російськомовних міст — Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава та ін. Їх
представники обіймали впливові посади, мали відповідний досвід
організаційної і високопрофесійної роботи. Але їхня безумовна орієнтація
на кадетські кола й Тимчасовий уряд не сприяла збереженню популярності,
яку вони мали навесні 1917 р., особливо за умов, коли перша ейфорія від
повалення царату вже пройшла, а життя день за днем ставало все важчим,
війна тривала, аграрне питання не вирішувалося і незадоволення населення
петроградською владою зростало. Тому їх і без того не дуже широкий (поза
межами великих міст) вплив на свідомість широких верств населення
протягом 1917 р. дедалі зменшувався.

Грунт загальноросійських соціалістичних партій взагалі по Україні, за
винятком промислових центрів, таких як Донбас, та міст з розвинутою
індустрією, зокрема і губернських, таких як Харків, Катеринослав і Київ,
також не був широким і складався переважно з російськомовного
робітництва та певної частини радикальної молоді. Але в цих, значною
мірою орієнтованих на загальноімперськс економічне і політичне життя
центра, вони, особливо більшовики, що мали чітку організаційну
структуру, були здатні вже з середини 1917 р. чинити істотний вплив на
свідомість малозабезпечених верств населення. Чим більше пролетарі та
інші соціальнознедолсні групи зневірялися в політиці Тимчасового уряду,
тим легше вони піддавалися популістським гаслам більшовиків, які обіцяли
швидко і радикально вирішити всі болючі проблеми.

Обидві розглянуті вище сили орієнтувалися на загальноросійську боротбу
за владу, і конфронтація між ними неухильно загострювалася.

З літа 1917 р. перевага все більше схилялася на бік робітничих і
солдатських рад, що поступово збільшовичувалися. За умов, коли більшість
чоловічого населення була призвана до армії, ці сили намагалися поширити
свій вплив на військові частини, проте і тут очевидною була перевага на
боці більшовицьких агітаторів, які закликали до припинення обридлої
солдатам війни, тоді як протилежна сторона використовувала
малопривабливі для простої людини гасла “вірності союзникам” та “війни
до переможного кінця”.

Але щодо впливовості на солдатські лави з обома розглянутими
загальноросійськими силами з успіхом конкурували українські
національно-соціалістичні сили, які з квітня домінували в Центральній
раді. Гасла, що висувались ними знаходили відгук у серцях переважної
більшості населення України. Їх соціально-економічні вимоги зводилися,
головним чином, до перерозподілу поміщицької землі за умов її
безкоштовного відчуження у колишніх власників, що схвально сприймалося
селянами і демократичними прошарками українських міст, як правило, своїм
корінням безпосередньо пов’язаними з тим самим селом. Політичні гасла
містили вимоги автономного устрою України, права розпоряджатися
ресурсами краю на власний розсуд і жити за своїми законами, водночас не
розриваючи взаємовигідні зв’язки (в межах федерації) з іншими регіонами
Російської держави. Це також схвально сприймалося абсолютною більшістю
населення. Нарешті, в культурному відношенні заклики до відновлення
національних традицій, шанування рідної історії, вільного розвитку мови
і літератури також знаходили повну підтримку представників
найрізноманітніших верств населення України.

Цей блок вимог принципово не суперечив задекларованим цілям
загальноросійських політичних сил і був зорієнтований на комплексне
вирішення актуальних соціально-економічних,
адміністративно-політичних та культурно-освітніх проблем з апеляцією до
власних національно-регіональних інтересів. Безумовно, це сприяло
поширенню впливу національно-соціалістичних сил на найширші верстви
українського народу, в тому числі на солдат і молодших старши, набраних
в Україні і розміщених, переважно і відносно компактно, на
Південно-Західному фронті між Прип’яттю та Прутом (VII, VIII, IX та XI
армії). Тому серед них все більшим авторитетом починала користуватися
Центральна рада. її вимоги підтримав І Український військовий з’їзд,
який проходив у Києві 5 — 8(18 — 21) травня. На ньому було представлено
близько 700 депутатів від українських організацій фронтових та тилових
частин, що обрали Український військовий генеральний комітет на чолі з
С.Петлюрою, який у своїй промові, зокрема сказав: “не треба…
відокремлювати долю України від долі Росії” [8,с.4б5]. З’їзд ухвалив
також резолюцію про необхідність утворення українських військових
частин. А ще раніше, 18 квітня (1 травня) за ініціативою солдат у Києві
самочинно організувався перший український полк імені Богдана
Хмельницького. На підтримку Центральної ради та її вимог висловився і І
Всеукраїнський з’їзд селян, що відкрився в Києві 28 травня (11 червня),
на ньому було представлено близько 1500 делегатів від дев’яти
українських губерній.

Як зазначав у своїх спогадах Д. Дорошенко, на початок літа український
національний рух набув такого успіху і поширення, що його досягнення
перебільшували найсміливіші мрії місцевих патріотів. Центральна рада,
підтримана багатьма різноманітними з’їздами, ставала фактичним
господарем ситуації в Україні. Вона тримала курс на соціалізацію землі,
і її вимоги щодо цього питання поступово ставали все радикальнішими.
“Автономія України і взагалі національні вимоги подавались як свого роду
викуп, ціна за панську землю: якщо прагнеш отримати панську землю
задарма — вимагай автономію!” — зазначив Д. Дорошенко. Зрозуміло, що це
не утворювало міцної бази для відтворення української державності” [6,
с.71]. Але тоді це ще мало кому було зрозуміло. Успіхи були вражаючими,
і це робило українських діячів впевненими в своїх силах.

Ще в травні 1917 р. для переговорів про правове визнання автономії
України Центральна рада (без погодження з Радою об’єднаних громадських
організацій) направила до Петрограда делегацію на чолі з В.Винниченком,
яка порушила це питання перед Тимчасовим урядом (зокрема мала зустріч з
його головою ГЛьвовим) та Виконкомом Петроградської ради. Проте 3 (16)
червня Тимчасовий уряд відхилив вимоги Центральної ради, посилаючись на
те, що Центральна рада не була обраною всім населенням краю і не
уповноважена звертатися від його імені, а питання про адміністративний
устрій майбутньої демократичної Росії повинні вирішити лише Установчі
Збори, які повинні бути скликані наприкінці року. Так само до
українських вимог поставилася і Петроградська рада депутатів. У Києві це
рішення схвально сприйняли Виконавчий комітет ради громадських
організалій, котрий визнавав себе в місті єдиним легітимним владним
органом, і Рада робітничих депутатів, на думку керівників якої самочинне
проведення принципу автономії України до скликання Установчих зборів
містить загрозу загальноросійській революції.

Але владні структури Петрограда недооцінили силу і рішучість української
демократії. Вже 4 (17) червня на закритому засіданні Центральна рада
констатувала, що актом відхилення вимоги автономії України Тимчасовий
уряд порушив інтереси українського народу і принцип права націй на
самовизначення. Тому було прийнято рішення безпосередньо звернутися до
народу, тобто видати Універсал. Наступного дня в Києві відкрився
заборонений напередодні Тимчасовий урядом II Всеукраїнський військовий
з’їзд, на якому були присутні близько 2000 делегатів. З’їзд повністю
підтримав вимоги Центральної ради і в категоричній формі звернувся з
закликом до Тимчасового уряду задовольнити їх. Самій Раді він
запропонував самостійно перейти до встановлення автономії і визнав за
необхідне українізацію армії й школи, водночас запропонувавши скликати
українські територіальні збори.

Натхненна підтримкою Всеукраїнського військового з’їзду Центральна рада
10 (23) червня проголосила на Софіївському майдані свій І Універсал. В
ньому, зокрема, наголошувалося: “Хай буде Україна вільною. Не
одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай
народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям.
Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і
тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм)” [53, с.5]. А
далі йдеться про тс, що незабаром “буде одібрано по всій Росії
поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність
народів” [53, с.5].

Через п’ять днів було обрано Генеральний секретаріат зі статусом
крайового уряду на чолі з В. Винниченком. Генеральним секретарем з
військових питань став С. Петлюра. Соціал-демократи та найближчі до них
соціалісти-революціонери брали гору в українському русі, тоді як
переважна частина поміркованих інтелігентів — фундаторів Центральної
ради, як А. Ніковський, Д. Дорошснко та С. Єфрсмов, все більше втрачала
вплив і відходила від активної діяльності, не маючи бажання і сил
конкурувати з молодшими радикалами. Але М. Грушсвський залишався
центральною її фігурою, своєрідним патріархом загальнонаціонального
руху, що, однак, не заважало йому конфліктувати з соціал-демократами і
(для противаги їм?) все більше зближуватися з есерівською молоддю.

Такі рішучі кроки вкрй стурбували Раду громадських організацій, сила
якої базувалася головним чином на ще не зовсім розтраченому авторитеті
Тимчасового уряду. Її Виконавчий комітет намагався знайти компроміс та
примиритися з Центральною радою, задля чого в один з чарівних червневих
вечорів влаштував на пароплаві катання по Дніпру, на яке було запрошено
представників обох політичних сил. В бесідах, у невимушеній обстановці
безпосереднього спілкування, сторони намагались з’ясувати позиції та
плани одна одної, але практичних наслідків ці катання та банкет не дали.
Однак В.Вин-ничснко попередив: якщо Тимчасовий уряд надалі опиратимется
в справі надання автономії Україні та визнання Центральної ради як
представницького органу краю, в українстві можуть взяти гору сили, що
вдадуться до таких заходів, як оголення фронту за рахунок відозви з
нього солдат-українців. Не має сумніву, що голова Генерального
секретаріату мав на увазі активну роботу у військах Народної української
партії (з грудня 1917 р. Української партії самостійників-соціалістів)
М. Міхновського, спрямовану на отримання підтримки гасла незалежної
України серед військових українського походження.

Проголошення І Універсалу та формування українського уряду (Генерального
секретаріату) надзвичайно стурбувало владні структури Петрограда. 28
червня (11 липня) до Києва прибула урядова делегація у складі О.
Корейського, М. Тeрещeнка й І. Церeтeлі, котра під час переговорів
принципово визнала автономні права України, які в деталях ще
передбачалося узгодити. Відповідно до цього Центральна рада
погоджувалася поповнити свій склад на 30% представниками громадських
організацій неукраїнського населення. Завдяки цьому вона набувала
вигляду справжнього, хоча й тимчасового, до скликання Сойму, парламенту
автономної країни, де репрезентувались всі національно-політичні сили
краю відповідно до їх дійсних впливів на населення в середині 1917 р. Цю
перемогу української демократії було про голошено в II Універсалі від 3
(16) липня, в якому, зокрема, повідомлялося про поповнення складу
Центральної ради представниками неукраїнського населення та необхідність
утворити новий Генеральний секретаріат з урахуванням змін, що відбулися.
Згідно з угодою, яку від імені Тимчасового уряду 4 (17) серпня підписали
його голова О. Корейський та міністр юстиції А. Зарудний, повноваження
українського уряду поширювалися на Київську, Волинську, Подільську,
Полтавську й Чернігівську губернії. Зазначалося, що вони можуть охопити
й інші губернії або їх частини, якщо згодом земські установи останніх
погодяться за це.

Переобрання Генерального секретаріату загострило боротьбу між партіями в
складі Центральної ради. Як пише один з найактивніших учасників подій
тих днів Д. Дорошенко, найвпливавішими діячами Ради тоді були
соціал-демократи В. Винниченко, М. Порш, Б. Мартос та близькі до них
соціалісти-федералісти. Соціалісти-революціонери, до яких зараховував
себе і М. Грушевський, складали більшість. Переважно це були
малодосвідчсні молоді люди. Вони не мали власного кандидата на посаду
голови Генерального секретаріату, проте не хотіли щоб її займав
В.Винниченко. Тому М. Грушевський звернувся з відповідною пропозицією до
Д. Дорошeнка, як до компромісної фігури, члена партії
соціалістів-федералістів і людини, що користувалася повагою не тільки
серед української громадськості, але й мала авторитет у Тимчасового
уряду. Останній погодився і почав формувати уряд, але прихильне
ставлення до нього керівників Тимчасового уряду (у попередні місяці він
найкращим чином проявив себе як комісар зайнятих російськими військами
районів Галичини та Буковини) викликало підозру з боку радикальних
націоналістів. До того ж, у принципових питаннях між ним і М.
Грушeвським не виявилося достатньої згоди. Врешті-решт Д. Дорошенко
відмовився від цієї посади і за браком гідної особи з власних лав
есерівська більшість була вимушена погодитись на кандидатуру В.
Винниченка, яку затвердив і Тимчасовий уряд.

На цю дріб’язкову міжпартійну боротьбу було витрачено майже два місяці.
За цей час у відставку подавали і М. Грушевський — 6 (19) серпня, і
Генеральний секретаріат — 9 (22) серпня. Лише 3 (16) вересня,
Генеральний секретаріат спромігся, нарешті, приступити до практичної
роботи. За цей час економічна криза та загальний розвал господарського
життя в країні значно збільшилися, а відтак зросла й незадоволеність
широких мас всіми структурами, що символізували в очах пересічної людини
“владу” як таку. 11 (24) липня на Українському робітничому з’їзді
делегати відкрито висловлювали його керівникам, українським
соціал-демократам В. Винничснку, Д. Антоновичу та М. Поршу, своє різке
незадоволення тим, що Центральна рада практично не захищає інтереси
робітників, констатуючи падіння її авторитету серед трудящих мас. Вони
також попереджали, що селянин попри антибільшовицькі настрої, якщо йому
дати землю і волю, “стане більшовиком”. Політизація в ці місяці все
більше захоплювала і селянські лави. Цс яскраво виявилося в дні роботи
чергового з’їзду українських есерів, під час якого депутати від
лівобережних районів кілька разів демонстративно залишали зал засідань
на знак протесту проти політики керівництва партії в аграрному питанні
[54].

Трагічно складалася і ситуація на фронті. Ще в червні 1917 р. Тимчасовий
уряд прийняв рішення про наступ на кількох напрямках, який спочатку мав
успіх у Галичині, але в першій половині липня закінчився повною поразкою
і втратою понад 150000 військових. Скориставшись масовим незадоволенням
солдат столичного гарнізону, які саме у цей час побоювалися відправки на
фронт, більшовики залучили спрямованих проти влади до виступів
військових, намагаючись перебрати керівництво над цією масою озброєних
людей. Столиця опинилася на межі військового перевороту, але тоді уряд
знайшов сили для рішучих дій і 4 —6 (17 — 19) липня порядок у Петрограді
був відновлений. Внаслідок цих подій вибухнула урядова криза.
Міністр-голова Г. Львов подав у відставку і його посаду 8 (21) липня
зайняв О. Кeренський. В ці самі дні німецько-австрійські війська
прорвали під Тернополем фронт і під їх тиском почалася панічна втеча
російських частин, що продовжувалася до 15 (28) липня, коли фронт
пощастило стабілізувати по лінії Броди — Збараж — р. Збруч.

На фоні військових поразок, урядових криз, падіння виробництва й
наростання незадоволення мас праві кола, зневірившись в дієздатності
Тимчасового уряду, розпочали консолідацію своїх сил. На їх вимогу 12
(25) серпня у Москві було скликано Державну нараду, яка, однак, не дала
жодних практичних наслідків. Тоді призначений незадовго перед цим
верховним головнокомандуючим генерал Л. Корнілов 25 серпня (7 вересня)
підняв заколот, заздалегідь не подбавши про його політичне забезпечення,
покладаючись, по суті, лише на власну популярність у військах. Перед
загрозою встановлення відвертої військової диктатури в Тимчасовому уряді
фактично відбувся розкол, але його ліве крило на чолі з О. Корейським
відважилося протистояти путчистам і заради цього пішло на зближення з
радами робітничих і солдатських депутатів, в яких вже брали гору
більшовицькі елементи. Завдяки перш за все енергії й рішучості
виконкомів рад, особливо Петроградської, 30 серпня (12 вересня)
корніловський виступ було придушено, а самого генерала та його
найближчих сподвижників (А. Денікіна, О. Лукомського та інших)
заарештовано.

Реакцією на невдалий виступ Л. Корнілова по всій країні була рішуча
радикалізація настроїв, дискредитація наявних владних структур і
зміцнення позицій рад, керівництво якими все міцніше прибирали до своїх
рук більшовики та близькі до них ліворадикальні елементи. Вони,
мотивуючи це необхідністю запобігання проявів “реакції” та
“контрреволюції” фактично почали встановлювати контроль над урядовими
установами на місцях, що вело до остаточного руйнування вертикальних
структур загальнодержавної влади й управління.

З цього часу Українська Центральна рада мала можливість вже майже не
рахуватися з знесиленим Тимчасовим урядом, хоча Генеральний секретаріат
24 вересня (7 жовтня) 1917 р. офіційно прийняв владу в відзначених вище
п’яти українських губерніях як його крайовий орган. Значення Центральної
ради як верховної влади в Україні оцінили,навіть військові представники
Антанти і французький генерал Табуї, який розпочав з С. Пeтлюрою,
секретарем у військових питаннях, переговори про організацію власне
української армії.

10—15 (23—28) вересня 1917р. у Києві за ініціативою Центральної ради під
головуванням М. Грушсвського проведено грандіозну політичну акцію —
з’їзд представників національностей колишньої Російської імперії. На
ньому були представлені громадські організації естонців, латишів,
литовців, білорусів, молдован, грузинів, татар, донських козаків,
бурятів, євреїв та ін. Всі, за винятком литовців, які прагнули повної
незалежності, висловилися за федеративний устрій майбутньої
демократичної Росії. Цим реально закладались підвалини перебудови
колишньої імперії на автономно-федеративних засадах, але події
розгорталися так швидко, що цим планам не судилося здійснитися.

Отже протягом шести місяців, з березня до вересня 1917 р., Українська
Центральна рада пройшла шлях від громадської культурно-політичної
організації українського народу до органу законодавчої влади, визнаного
в межах названих вище п’яти губерній автономної України. Для оперативної
роботи Центральною радою 28 червня (11) липня, через день після того, як
найвищим виконавчим органом затверджено Генеральний секретаріат, було
обрано Малу раду. Владні структури України почали набувати державного
вигляду.

Українська інтелігенція та ідейно-політична орієнтація партій, що
входили до складу Центральної Ради

Формування українського національно-дсмократичного руху з самого початку
було органічно пов’язано з діяльністю гуртків творчої, наукової та
письменницької інтелігенції.

Цей зв’язок українського національно-демократичного руху з
національно-культурним життям мав чимало позитивних, але й деякі
негативні наслідки.

З одного боку, такі люди, як М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В.
Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, В. Наумснко, Д. Дорошенко та інші
справді становили квінтесенцію національної інтелігенції. Вони мали
широкий і глибокий погляд на історію, долю та можливості України, високе
моральне відчуття відповідальності перед суспільством, усвідомлення
того, що саме від праці кожного з них, від їх громадянської позиції
залежить майбутнє народу, його культура й умови життя.

Але, з іншого боку, переважна більшість представників
літературно-художньої та викладацько-наукової інтелігенції, українські
громадсько-політичні діячі передреволюційних десятилітть не мали майже
ніякого досвіду організаційно-адміністративної і, тим більше, військової
роботи. Тому вони виявились здебільшого непрактичними і навіть певною
мірою наївними у тій жорстокій боротьбі, яку започаткувала Лютнева
революція 1917 р. Такі талановиті державні діячі, як міністр закордонних
справ у гетьманському уряді Д. Дорошенко, міністр народної освіти цього
ж уряду М. Василенко, не кажучи вже про таких видатних організаторів
науки, як М. Грушсвський та В. Вернадський, були серед них особами
винятковими і не типовими. Тому, фактично перебравши владу в українських
губерніях на хвилі загальнонародного піднесення в липні — вересні 1917
р. вони — провідні фігури Центральної ради та її Генерального
секретаріату — вже через кілька місяців демонструють свою повну
нездатність у справі організації повсякденного державного життя,
наслідком чого стають більшовицька окупація України в січні —лютому 1918
р. і наступне розміщення на її території німецьких та австро-угорських
військ.

При першому ж знайомстві з матеріалами тих часів впадає в очі цілком
зрозуміле для літераторів і вчених-гуманітаріїв акцентування їх уваги на
мовно-культурному житті, тоді як питання економіки, структури і
організації дієздатної влади, військового будівництва згадуються ними
спорадично і не знаходять навіть в теорії системного, концептуального
вирішення. І цьому не варто дивуватись. Само життєве становище
української інтелігенції, що очолила народно-демократичний рух в Україні
у другій половині XIX — на початку XX ст., зумовлювало як її національну
культурно-мовну орієнтацію, а також абстрактно-соціалістичні пристрасті,
так і непрактичність й малу придатність до копіткої
організаційно-адміністративної роботи на державному рівні.

Офіційні ідеологія та політика царської Росії не чинили особам
українського походження, як східним слов’янам “руського племені” та
православним християнам, ніяких перешкод щодо просування вгору по сходах
службової, військової, підприємницької або науково-викладацької
ієрархії. Однак, умовою входження у відповідні соціально-престижні
структури було вільне володіння російською мовою й органічне вживання в
систему російської чи, точніше, російськомовної культури (творцями її
поряд з росіянами були і українці, і німці, і євреї, і представники
інших народів імперії).

Для значної більшості представників українського за походженням
дворянства та середнього і вищого прошарків городян входження до
російськомовного соціо-культурного континіуму відбувалося паралельно з
загальною соціалізацією індивідуума ще в дитинстві завдяки спрямованим
на цс системам виховання й освіти російською мовою, на зразках
російської літератури та історії. Місцеве дворянство, духовенство та
міщанство, з седовища яких у XIX ст. переважно і поповнювалась
українська інтелігенція, органічно вливалися в загальноім-перські
структури, як правило усвідомлюючи своє українство (“малоросійство”),
але не надаючи практично цьому факту особливого значення. Вони
відігравали активну роль в загальноросійському політичному і військовому
житті (як Безбородьки, Ґалаґани, Кочубеї, Скоропадські та інші), були
одними з фундаторів і найвидатніших діячів культури Російської імперії,
вносячи до неї своєрідні риси українського світосприймання та
менталітету (як Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Бортнянський, М.
Березовський, Л. Левицький, В. Боровиковський, М. Гоголь, В. Короленко,
П. Юрксвич, О. Потебня, М. Міщeнко і багато інших).

На цьому тлі яскраво виділялись люди, які оволодіваючи досягненнями
російської культури, не поривали з національним культурно-мовним
підґрунтям, а подекуди, як В. Антонович або М. Драгоманов, свідомо
повертались від польського чи загальноросійського шару самосвідомості до
власних національних джерел. Цим вони демонстрували акт вільного вибору
власної національно-культурної ідентифікації і тому протягом всього
наступного життя акцентували увагу на відповідних ознаках як свого
народу, так і самих себе.

Такий вибір життєвих орієнтирів на психологічному рівні демонстрував їх
неабиякий нонконформізм, а на суспільно-політичному — дистанціював від
реальної адміністративної, військової чи навіть підприємницької
діяльності. Останнє перешкоджало нагромадженню представниками
національне свідомої української інтелігенції необхідних для майбутньої
державотворчої роботи практичних знань і досвіду. Більше того,
відчуженість, навіть неприховане вороже ставлення до влади і її носіїв,
сприяло поширенню у відповідних колах зневажливого, зверхнього,
саркастичного ставлення до згаданих вище професій, а соціальне домінуюче
становище осіб, що їх репрезентували, викликало ще більше негативних
емоцій.

Схарактеризований тип людей переважав серед української національне
свідомої інтелігенції у 60 — 80-х роках XIX ст. Цe яскраво
демонструється на прикладі діячів київської “Старої Громади”. Її члени
орієнтувалися на творчу — наукову, літературну, мистецьку діяльність,
розбудовуючи підвалини української національної культури відповідно до
тогочасних вимог, проте зовсім не були схильні (що за тих умов було
цілком природньо) до практичної роботи в галузі державотворення. В їхній
свідомості домінували постромантично-народницькі ідеали
культурно-просвітницькоїдіяльності, що поєднувалися з поступовим
утвердженням позитивістсько-сволюціоністської орієнтації, з перевагою
емпіризму в науковій сфері (класичний зразок — школа В. Антоновича, як і
її спадкоємниця — школа М. Грушевського) та реалістично-критичного,
виразно соціального спрямування, з істотним етнографічним забарвленням,
методу в літературі (особливо в творчості І. Нeчуя-Левицького).

Але протягом останньої чверті XIX ст. поступово набирали силу й інші
радикальншіі соціалістичні тенденції, про що йшлося раніше. Бурхливе
економічне та культурне піднесення південних і південно-західних
губерній європейської частини Російської імперії цього часу, розквіт
таких міст, як Київ, Одеса, Харків та Катеринослав, органічно
пов’язувались з підвищеним попитом на людей з спеціальною технічною
освітою, центрами якої були саме переважно російськомовні, з строкатим
етнічним складом населення міста. За цієї доби значно демократизується
склад учнів гімназій і студентів трьох університетів, розташованних у
підросійській Україні — Київського, Харківського та Одеського. Якщо в
останніх у 1865 рр. 71% складали дворянські сини, то в 1890-х роках
понад 60% були дітьми священників, міщан тощо.

До освіти, а відтак і до новітніх на той час ідей (соціалізму, зокрема
марксизму) все більший доступ мали люди з середніх та незаможних,
переважно україномовних верств населення. Невисокий рівень добробуту
прискорював засвоєння радикальних вчень, орієнтованих на скасування
станових привілеїв і приватновласницьких засад суспільно-скономічного
життя. Цьому сприяла і відповідна нелегальна література, яка мала ще й
романтичну привабливість “забороненого плоду”, а відсутність ґрунтовних
теоретичних знань не дозволяла побачити хибність відповідних утопій. До
того ж, отримання освіти не рідною, російською мовою, як у цілому і
російськомовний клімат великих міст, де доводилося вчитися представникам
демократичної провінційної молоді, викликали їхнє природне обурення,
реакцію, що подекуди набувала вигляду демонстративної прихильності до
всього національно-українського. Труднощі адаптації, як і свідоме
небажання змінювати власний культурно-мовний імідж, помножені подекуди
на жалюгідне матеріальне становище та відчуття соціальної обмеженості в
чужому — великому, капіталістично-бюрократичному, російськомовному,
жорстокому, “бездушному” — місті сприяли у відповідному середовищі
кристалізації радикальних соціалістичних і національних (у крайньому
виявленні — націоналістичних) поглядів, які, об’єднуючись, складали
емоційно насичене, але логічно суперечливе ціле.

Зважуючи все цс, не важко зрозуміти, чому на межі XIX —XX ст.
український визвольний рух починає набувати виразнішого
національно-радикального характеру. Його представники —люди, здебільшого
не пов’язані з практичною організаційною, військовою та підприєм-ницькою
діяльністю або причетні до неї лише як виконавці-клерки, орієнтуються на
модні ідейні течії соціалістичного гатунку. Протягом 1917р. вони або
витискують з політичної авансцени досвідченіших, а відтак і
поміркованіших, українських діячів, таких як В. Науменко, М. Василенко,
Д. Дорошенко, або, захоплюючи їх своїм потоком, несуть попереду, як М.
Грушевського. Коли їм доля судила очолити український народ, то, з
одного боку, вони прагнули негайно втілити свої соціально-економічні й
культурно-мовні наміри у життя, а з іншого — не вміли і не знали, як
реально зорганізувати державу.

Зупинимось докладніше на ідейно-політичній спрямованості тих сил, які
відігравали провідну роль в Українській Центральній раді й у
проголошеній нею наприкінці 1917р. Українській Народній Республіці. Про
соціалістичне спрямування більшості українських партій, що діяли в
Україні в 1917 р., і, особливо, двох найчисельніших з них — УСДРП та
УПСР, свідчить аналіз їх програмних документів та універсалів
Центральної ради.

Українські соціал-демократи в соціально-економічних питання перебували
на цілком марксистських позиціях, наполягаючи на необхідності скасування
революційними методами приватної власності на засоби виробництва. Тільки
заміна “приватної власності на землю, рудники, сирові матеріали, машини
тощо на власність громадську і перетворення товарної продукції на
соціалістичну” стає “джерелом найвищого добробуту і цілковитого
гармонійного розвитку”, — писали вони в своїй програмі. “Цей
громадянський переворот — революція —означає визволення не тільки
пролетаріату, але і всієї людськості… Але ця революція може бути
справою тільки робітничого класу, бо всі інші класи… стоять на грунті
приватної власності” [55,с.8].

Подібні думки проголошували’й українські соціалісти-революціонери, які
восени 1917 р. становили найчисельнішу в Україні партію і до яких
врешті-решт приєднався голова Центральної ради М. Грушевський. Члени
цієї партії називали себе “складовою частиною армії міжнародного
революційного соціалізму” і основним своїм завданням вважали “перебудову
сучасного капіталістичного ладу на лад соціалістичний”, підвалиною якого
має бути “скасування приватної власності на сили природи і на засоби
(знаряддя) виробництва”. Вони наголошували, що “право приватної
власності на землю касується назавжди і земля виключається з
товарообміну”. Засобом реалізації цих намірів проголошувалася
революційна боротьба, в якій партія виступатиме як “революційна
організована меншість”, що прагне до “диктатури
рсволюційноїдемократії…, яка б дала змогу побороти всякі протилежні
заходи буржуазії” [55,с.15—17,21].

Більш помірковані, але також соціалістичні гасла знаходимо й у програмі
соціалістів-федералістів, до керівництва якої входили такі діячі, як Д.
Дорошенко та С. Єфрсмов. У ній зазначалося, що “право приватної
власності на землю має бути скасованим” і вимагалося, щоб “була заведена
крайова монополізація в справах господарських і торговельних та перехід
до власності краю, округу чи громад усяких підприємств”. На думку членів
цієї партії, як і інших соціалістів, “гуртове хозяйнування повинно бути
ідеалом земельної реформи”, тоді як землі “мають перейти до органів
місцевого самоврядування” [55,с.35—36]. Але на відміну від двох згаданих
вище соціалістичних партій ця не проголошувала курс на насильницьке,
революційне перетворення суспільного життя.

“Соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити
український і інші народи” та “знищити сучасний капіталістичний устрій”
визнавала і партія соціалістів-самостійників, на яку у грудні 1917 р.
перетворилася Народна партія М. Міхновського, об’єднавшися з іншими
групами, що дотримувалися ідеології “національного соціалізму”. Одним з
основних її завдань було “націоналізувати землю —значить зробити її
власністю тієї нації чи народу, що цю землю оселяє; тільки власністю не
окремих одиниць, а власністю усієї нації”. Йшлося також про те, що
“націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного
устрою і соціалістичного оброблення землі — це наш ідеал і наше конечне
завдання” [55,с.59]. На фабрики й заводи передбачалося також встановити
робітничу властність. Цe, здавалося, було дуже схожим на заяви трьох
попередніх соціалістичних партій, але один істотний нюанс відрізняв цю
програму від інших, а саме: власником засобів виробництва, передусім
землі, в майбутній соціалістичній Україні має бути не громадянське
суспільство через органи місцевого самоврядування (до яких, зрозуміло,
можуть бути обраними представники різних національностей, шо мешкають в
даному краю), а сама корінна, тобто українська, нація. А це твердження
небезпечно вже тим, що імпліцитно вміщує тезу про нерівність
представників різних етносів, що складають населення України, в
ставленні до засобів виробництва, а відтак і в усіх інших сферах.
Привілеї надаються корінній нації, а цс автоматично веде до конфронтації
з “некорінним” людом.

Як бачимо, при розбіжностях в деяких підходах, всі провідні партії, що
утворювали основу Центральної ради, стояли на соціалістичних позиціях у
ставленні до проблеми власності. Тому не дивно, що саме цей підхід до
соціально-економічних питань і декларувався в її універсалах. Вже в
першому з них, складснному в червні 1917 р., проголошувалася неодмінна
майбутня соціалізацію всіх категорій земель з переданням права
користування ними вищій українській законодавчій владі — Сойму.
Конкретніше соціалістична спрямованість економічної політики Центральної
ради та її Генерального секретаріату знайшла втілення в III Універсалі,
виданому в листопаді 1917 р.: “Віднині на території Української Народної
Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі
нетрудових хозяйств сільсько-господарського значення, а також на
удільні, монастирські, кабінетні та церковні землі —касується”
(53,с.10]. Всі ці землі проголошувалися “власністю усього трудового
народу”. Висловлювався також намір встановити “державну контролю” над
промисловістю і товарообігом. А через два місяці пізніше, — за кілька
днів до того, як більшовицькі війська захопили Київ, IV Універсал
сповіщав, що спеціальна комісія “вже виробила закон про передачу землі
трудовому народу без викупу, прийнявши за основу скасування власності й
соціалізацію землі”. Поряд з цим декларувалося впровадження державної
монополії на найважливіїиі галузі торгівлі й промислового виробництва, а
також “державно-народну контролю над усіма банками” [53,с.15—16].

Як писав В. Винничснко, “переважна більшість Ц. Ради дивилась на
революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому
нарямку. І не тільки вбачала, але й хотіла того” [4,с.32]. Навіть у
квітні 1918 р., після трьох тижнів позначеного розстрілами
більшовицького панування в Києві (лютий 1918 р.) соціалізм як ідеал
повністю зберігав свою привабливість, зокрема для М. Грушевського. Базою
Української держави він вважав тоді об’єднання “правдиво демократичних,
а передусім соціалістичних елементів” [56,с.53] і метою висував “можливе
наближення до соціалістичного ладу” [56,с.45]. У зв’язку з цим наведемо
свідчення німецького посла в Україні А. фон Мумма, який 13 квітня 1918
р. у шифрованій телеграмі до свого міністерства закородонних справ
інформував, зокрема, і про те, що постійне співробітництво з
керівництвом Центральної ради та її уряду, “які через свої соціалістичні
теорії втрачають розуміння реального стану справ, неможливе” [57,с.42].
Цей висновок він остаточно зробив після двогодинної бесіди з М.
Грушeвським та прем’єр-міністром українським есером В. Голубовичем.

Зрозуміло, що не всі політичні сили України проголошували тоді
соціалістичні гасла, але у свідомості демократичної інтелігенції й у
створеному нею загальноукраїнському представницькому органі —
Центральній раді, повністю панувала саме соціалістична орієнтація. В
цьому відношенні українська демократія мало чим відрізнялася від
за-гальноросійської, що протягом однієї доби роботи Установчих зборів
встигла прийняти “Закон про землю”, запропонований фракцією
соціалістів-революціонерів. В першому ж його пункті проголошувалося:
“Право власності на землю в межах Російської республіки віднині та
назавжди скасовується” [58, с.9б].

На тлі такого соціально-економічного радикалізму дещо дивує обережність
майже всіх (за винятком соціалістів-самостійників та їх попередниці
Народної партії М. Міхновського) у питанні здобуття державної
незалежності. Але пояснити це не важко. Українські соціалісти у своїх
соціально-економічних прагненнях та гаслах йшли пліч-о-пліч з
загальноросійськими партіями відповідного спрямування, які, власне, у
Росії почали брати гору відразу після придушення корніловського
заколоту. В питанні ж про незалежність вони були б змушені йти на
відкриту конфронтацію не тільки з Тимчасовим урядом, а й з
загально-російським соціалістичним рухом, партії якого через ради
робітничих та солдатських депутатів мали значний вплив на пролетарське
населення індустріальних міст та Донбасу. До того ж, майже вся попередня
українська культурно-політична традиція (крім галицьких партій та
окремих, наприклад того ж самого М. Міхновського, груп Наддніпрянщини)
не переслідувала мету боротьби за незалежність, обмежуючись з часів
Кирило-Мeфодіївського братства гаслами автономії й федералізму.

Ідеї щодо майбутнього федеративного устрою Російської республіки, до
складу якої з правами найширшої автономії мала б входити Україна,
дотримувалися не тільки помірковані ліберали, київські професори з
Української федсративно-демократичної партії [55,с.76—80], а й
українські соціал-демократи, що знайшло відображення в їхній програмі
[55,с.12], та українські соціалісти-революціонери, чия партія вважала за
необхідне “вимагати перебудови Російської держави на федерацію
рвноправних, національно-тсриторіальних республік” [55,с.18]. Подібних
поглядів дотримувалися й українські соціалісти-федералісти, для яких у
кращому випадку Україна мала б існувати як “автономний штат держави
Російської” з власним законодавством та органами влади [55,с.ЗЗ].

Як зазначалося вище, на грунті повної державної незалежності України
перебувала лише Українська народна партія, перетворена в 1917 р. у
партію соціалістів-самостійників. Від Лютневої революції її вплив на
українську громадськість, а особливо у військових колах, поступово
зростав, але провідною чи домінуючою силою в українському політичному
спектрі того часу її аж ніяк вважати не можна.

Протягом 1917 р., не кажучи вже про попередні часи, ідея повної
державної самостійності України не переважала не тільки в свідомості
широких верств народу, айв самій Центральній раді. Це виразно
засвідчують гасла демонстрацій та резолюції численних з’їздів
тогочасного громадського життя. У повній відповідності до загального
настрою, що панував в українському суспільстві, М. Грушевський у своїх
публіцистичних статтях наголошував на тому, що “українці не мають наміру
відривати Україну від Росії…, а хочуть тільки, щоб вона ні в чому не
обмежувала їх свободи і самостійного національного життя” [59,с.18].
Такі думки висловлювалися і на грандіозній маніфестації в Києві 18
березня (1 квітня) 1917 р., на квітневому Всеукраїнському національному
конгресі та на всеукраїнських військових з’їздах в травні й червні того
ж року.

Тому не дивно, що в перших трьох універсалах Центральної ради про
незалежність не йдеться. Зокрема, в першому з них наголошувалося: “Не
одціляючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай
народ український на своїй землі має сам порядкувати своїм життям”
[53,с.5]. Так само і в II Універсалі підкреслювалося: “Ми, Центральна
Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від
Росії” [53,с.8]. Навіть у НІ Універсалі, прийнятому вже після жовтневого
перевороту в Петрограді, в якому проголошувалося створення Української
Народної Республіки, остання усвідомлювалася саме “в федеративній Росії”
[53, с.12].

Більше того, на початку січня 1918 р., коли більшовицькі загони вже
просувались Слобожанщиною та Лівобережжям на Київ, на вимоги солдат
проголосити незалежність України військовий міністр М. Порш відповідав,
що не час ще йти на цей крок [6,с.23]. Врешті-решт на нього зважились,
але не слід забувати, що проголошення Г/ Універсалом України
“самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою
Українського Народу” (53,с.14] в значній мірі відбулося під тиском
зовнішніх сил та обставин, а саме: німецької та австро-угорської
делегацій на мирних переговорах у Бресті. Мотиви Центральних держав
цілком зрозумілі: мирний договір з Україною як з повноцінним суб’єктом
міжнародного права, можна було підписати не раніше, ніж вона проголосить
себе незалежною. Але і IV Універсал остаточно не вирішував цього
питання, оскільки, як зазначалося в ньому, лише Загальноукраїнські
установчі збори, “сей найвищий орган має рішити про федеративну зв’язь з
народними республіками колишньої російської імперії” [53,с.16].

Отже, українські партії, що складали основу Центральної ради, відверто
декларували радикально-соціалістичні плани перебудови життя, але були
обережними щодо висунення гасла незалежності України, як і щодо
проголошення останньої навіть тоді, коли після більшовицького перевороту
законного уряду в Російській державі вже не було і Україна стала
незалежною “де-факто”.

Окремою темою є ставлення українських партій та самої Центральної ради
до національного й мовного питань. Тут спостерігається певна двоїстість,
навіть протиріччя між тим, що проголошувалося представниками політичне
заангажованої української інтелігенції з високих трибун та нетактовними
закликами і необачними діями окремих провідників політики української
влади на місцях.

В офіційних документах, програмах майже всіх партій та Універсалах
Центральної ради делікатні проблеми культурно-національно-мовного плану
тлумачилися надзвичайно коректно. Так, програма УСДРП передбачала для
майбутньої України “права кожної нації на культурне і політичне
самоопреділсння”, “знищення усяких привілеїв класів, верств (сословій),
походження, статі, релігії і національності”, “рівноправність всіх мов у
школах, судах, крайових, громадських і державних інституціях” [55,с.9].
Партія українських соціалістів-революціонерів наголошувала на тому, що
вона “свідомо стоїть в обороні національних цінностей усіх народів”,
дотримується принципу “рівності всіх націй” і визнає право “кожної нації
на самовизначення”, що має бути забезпечено системою
національно-персональної автономії [55,с.17]. Аналогічні погляди
висловлювали і представники партії соціалістів-федералістів. Навіть у
статутах найбільш національне зорієнтованих українських партій —
народної та її наступниці партії соціалістів-самостійників (при
підкресленні необхідності надання українській мові державного статусу)
існувало положення про “рівність усіх громадян Української держави перед
законом незалежно від національності, віри, статі, достатків і
скасування всіх станових (сословних) привілеїв” [55,с.42]. Був там
навіть пункт про автономність (за бажанням їх населення) областей і
країв, “що одрізняються чи народністю, чи окремими умовами життя, — аби
не була гноблена національна меншість чи нація слаба” [55,с.55].

У своїх виступах у 1917 р. М. Грушевський постійно наголошував, що в
майбутній Російській федерації, однією з складових частин якої має стати
Україна, автономні землі мають утворювати “одну державу”, так що
громадянин однієї з них автоматично буде мати всі громадянські права “в
цілій федерації”. Тобто, “чоловік, що родився в Московщині, матиме всі
горожанські права, наприклад, на Україні — може там кориетатись з своїх
виборчих прав, займати посади, вести діла. Нема сумніву, що до всіх
державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй
великоруській мові і діставати від них відповіді” [59,с.49—50].

Ці принципи поваги до національних прав та гідності представників інших
народів дістали відображення і в універсалах Центральної ради. Так, в
третьому з них підкреслювалося, що український народ “буде твердо
охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні
сущих” і далі оповіщається, “що народам великоруському, єврейському,
польському й іншим на Україні призначаємо національно-персональну
автономію для забезпечення їм права та свободи врядування в справах їх
національного життя” [53,с.12].

Водночас, як це випливає з публіцистичних статей М. Грушевського 1917 р.
та інших джерел, дещо в цій сфері вже почало бентежити провідних діячів
Центральної ради. Її голова писав навесні цього року: “З різних сторін
до мене звертаються з тривожними запитаннями, чи се за нашою згодою і
відомістю виголошуються такі слова, що Україна тільки для українців, а
“кацапам” звідси треба збиратись, що всякі посади на Україні повинні
тепер займати тільки українці, а іншим людям робити тут нічого. Сі
розмови дуже неприємно вражають навіть дуже прихильних до українства
людей”. І далі, відхрещуючись від гасла “Україна для українців”, М.
Грушевський наголошує: “Україна не тільки для українців, а для всіх, хто
живе на ній, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для блага
краю і його людності” [59,с.105—106]. Ширість цих слів, сказаних від
імені “організованого поступового українства”, сумнівів не викликає, але
сама полеміка засвідчує, що тоді були чутні й суто націоналістичні
виступи. А останні справляли на деяких таке враження, що окремі “з
неукраїнців, які посвоєму старалися для краю, беруть собі такі розмови
до серця і справді збираються з України перебиратися до інших сторін”
[59, с.106].

Нагнітання національних пристрастей протягом другої половини 1917 р.
можна простежити у спогадах П. Скоропадського. Згадуючи своє відвідання
в липні 1917 р. Генерального секретаріату, зокрема його військового
відділу, комісаром якого тоді був С.Петлюра, він відзначає, що там, при
досить обережному ставленні до питань соціальної реформи, “головним
чином проводилась національна ідея”, хоча “тоді ще українська мова не
накидалася силоміць” [60, с.15 — 16]. Трохи пізніше після нетривалого
навчання до діючої армії почали надсилати “прапорщиків, дуже гостро
національне настроєних, але зовсім несвідомих у військових справах”
[60,с.24]. Наприкінці 1917 р. національні пристрасті розпалилися ще
більше, бо до українського руху приєднувалися не завжди гідні елементи і
“головною перешкодою для участі в державному будівництві більш
культурної частини місцевого суспільства був український шовінізм, якому
народні маси далеко не так співчували, як то здавалося тодішнім
українським проводирям” [60,с.75]. До речі, сам П. Скоропадський в
національному питанні “вважав потрібним найсильніше підтримувати
українські національні змагання, але не культивувати в українцях
особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць українську культуру,
знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її повільний
органічний зріет, ніж поверхове і примусове прищеплювання” [60,с.84].

Прагнення якомога швидше “українізувати” суспільне життя часто, особливо
наприкінці 1917 р., оберталося невиваженими заявами та непоміркованим.и
заходами, які не тільки не наближали до мети, а настроювали проти
української справи значні соціальне вагомі прошарки населення, особливо
в переважно російськомовних великих містах. В.Винниченко, визнаючи, як
мало Центральна рада зробила в справі перебудови навчання, згадував, що
в системі освіти “тільки змінили мову, змінили учителів неукраїнців на
українців” [4,с.113]. Не важко збагнути, як до цього заходу (точніше
наміру) мала відноситись більшість жителів міст України, які, за словами
того ж автора, “давно зрусифікувались, прийняли руську мову, руську
культуру” [4, с.41]. Без сумніву, це не сприяло консолідації
українського суспільства і не вело до зміцнення соціальних позицій
Центральної ради. Про ставлення до українізації широких кіл
неукраїнського населення у містах, зокрема в Києві, йдеться в спогадах
А. Гольденвейзера. Після проголошення Української Народної Республіки в
листопаді 1917 р. чиновники почали адаптуватись до нових умов, тоді як
російськомовна інтелігенція, причетна до школи, адвокатури, науки, була
вкрай збентежена, а запровадження української мови в її середовищі
викликало стурбованість і протидію. Національний момент, який і без того
при не завжди спокійних міжетнічних взаєминах у Києві в попердні роки,
“був офіційно висунутий на перше місце і наслідком не могло не стати
національне відокремлення, ворожість і занепад загальнолюдських благ
культури” [6, с.18].

Шкоду від таких непоміркованих, поверхових заходів відзначав етнограф М.
Могилянський, котрий за часів гетьманату займав посаду товариша
державного секретаря. За його словами, в практичній сфері “украшізація”
зводилась до боротьби з вивісками, що перефарбовувалися в жовто-блакитні
кольори і перекладалися українською мовою. Переважна більшість населення
ставилась до цього цілком байдуже, тоді як російськомовна “демократія
міст до українізації школи, наприклад, ставилась відверто вороже”. Попри
всі намагання спроба “зверху” українізувати міста ні до чого, крім
дратування російськомовної громадськості, не призвела, про що, до речі,
німецькі та австрійські представники в Києві та Одесі повідомляли
урядовців у своїх столицях в квітні 1918 р. [6,с.120—122].

Посилення уваги певних прихильників Центральної ради на
національно-мовному питанні не знаходило відгуку і в провінції, особливо
на півдні та сході України. Щодо цього цікава інформація міститься в
спогадах Н. Махна. Його особиста українська національна самосвідомість
не викликає сумніву, про що свідчать хоча 6 такі його слова: “Про одне
лише жалкую я, видаючи цей нарис: це тe — що він видається не на Україні
і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком
прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності”
[61,с.6]. Але ставлення Н. Махна, як і більшості населення
Катсринославщини до Центральної ради було негативним. З одного боку, цс
було пов’язано з упередженим сприйняттям її як “буржуазної влади”, в
чому не без успіху намагалися переконати людей представники
загальноросійських соціалістичних партій та, особливо, більшовики; а з
другого, її політика на місцях часто сприймалася як
“українсько-шовіністична”, принаймні як спрямована проти росіян.
Відповідальність за таке спотворення політики Центральної ради повинні
нести безпосередньо ті її прихільники, що розпалювали національні
пристрасті і міжетнічну ворожнечу в глибинці і за вчинками яких прості
люди складали уявлення про наміри української демократії в цілому.

Характерно, що вже на початку липня 1917 р. один з агітаторів від
українських есерів у Гуляй-Полі, виступаючи проти Тимчасового уряду і
закликаючи до підтримки Центральної ради як “свого” народного уряду,
закінчив свою промову гаслом: “Геть кацапів з нашої землі! — Смерть цим
гнобителям нашої рідної мови!”. Зрозуміло, що мешканці містечка не лише
обурились такими провокаційними закликами, про що пише Н. Махно
[61,с.47], але й після такої промови мали загальне враження щодо
національної політики Центральної ради. Так само і в грудні 1917 р. люди
обурювалися, коли “захисники” національної ідеї всіх соціалістів
не-української орієнтації називали “зрадниками неньки України” та
оборонцями “кацапів”, яких нібито “треба було вбивати як гнобителів
мови”. Цс, за словами Н. Махна, ображало селян, які стягували з трибун
таких промовців “та били, як ворогів братського єднання українського
народу з російським”. Відповідно, у населення створювалася думка що
“український шовінізм” фактично є “провідною ідеєю українства”
[61,с.133]. А це, зрозуміло, не сприяло зростанню прихильників
української державності.

Але повною мірою негативні наслідки не завжди поміркованої та виваженої
політики українського керівництва, а особливо його провідників на
місцях, виявилися на початку 1918 р. В останні місяці 1917 р. позиції
Центральної Ради в українських губерніях були ще досить міцними,
особливо в порівнянні з тими силами, з якими вона конкурувала в боротьбі
за вплив на народні маси.

Утворення Української Народної Республіки та початок війни з
більшовиками

Придушення корніловського заколоту було “пірровою перемогою” Тимчасового
уряду. Внаслідок цього права опозиція, що була вкрай погано організована
і не мала досвіду справжньої політичної боротьби, вже не могла не тільки
врівноважувати ліві сили в Росії, але й просто протистояти їм. За цих
умов лівоцснтристський уряд у Петрограді залишався віч-на-віч з
радикалізмом рад, де брали гору більшовики.

Хвиля ейфорії, викликана суцільною демократизацією, а з вересня 1917 р.
навіть “охлократизацією” всіх сфер громадсько-політичного життя (що само
по собі було досить небезпечним за умов тяжкої виснажливої війни) швидко
спливала. Людям все більше кидалося у вічі падіння виробництва, розвал
транспортної системи, дефіцит товарів масового споживання, ріст цін та
масове зубожіння. В країні посилювалася інфляція, і якщо від початку
війни до лютого 1917 р. в обіг було випущено 8,2 млрд. крб. грошей, то в
наступні вісім місяців — 9,5 млр.крб., і цс коли валова національна
продукція промисловості в 1917 р. порівняно з 1916 р. скоротилася на
36,4%. З березня до жовтня 1917 р. у країні зупинилося близько 800
підприємств (восени на Уралі й Донбасі не працювало 50% всіх
підприємств), а державний борг Росії на жовтень 1917 р. виріс до 50
млрд.крб. У 1917 р. випуск грошей на 65,5% покривав бюджетні витрати, що
неминуче вело до фінансового банкрутства країни. Цe викликало суцільне
зубожіння мало- та середньозабезпсчених верств населення, особливо в
містах Нечорнозем’я; провокувало страйки і загальне невдоволення, а
відтак готувався грунт для популістської пропаганди ліворадикальних
елементів, насамперед більшовиків.

Невдоволення зростало і в широких солдатських і матроських лавах, де не
бачили перспектив закінчення не популярної в народі і взагалі всім
обридлої війни, яку Тимчасовий уряд збирався вести “до переможного
кінця”. Все активніше діяли Ради солдатських депутатів, які ставали
другою, поряд з офіцерським корпусом, владною структурою у військах. За
цих умов дисципліна в армії катастрофічне падала, солдати й молодше
старшинство частіше залучалося до політичних баталій, висловлюючись на
підтримку тих чи інших, але завжди лівих сил, які обіцяли скорішого
закінчення війни та переділу панської землі.

Провал червневого 1917 р. наступу, розгром у липні російських військ у
Галичині, здача німецьким військам Риги 24 серпня (б вересня) остаточно
деморалізували війська, а акції для придушення корніловського заколоту,
про ліквідацію якого офіційно повідомили 31 серпня (13 вересня),
фактично позбавили російську армію боєздатного вищого командування. Під
контроль Рад солдатських депутатів були поставлені майже в усіх частинах
командно-штабні структури, що призвело до повного параліча загального
керування військами. З середини літа, а особливо з вересня дизертирство
в армії стає масовим явищем, що зумовлювалось не тільки небажанням
воювати і суцільним падінням дисципліни, дискредитації офіцерського
корпусу тощо, але й чутками про перерозподіл землі по селах, на який,
зрозуміло, кожний селянин намагався встигнути, прихопивши з собою ще й
гвинтівку.

Через Україну, Білорусь, Північно-Західний край до своїх домівок
Пробирались ватаги озброєних дизертирів, які часто ставали просто
розбійними бандами, в боротьбі з якими мешканці прифронтових губерній
могли покладатися лише на самих себе. Розпад військових структур дійшов
до того, що Центральний комітет Балтійського флоту (Центробалт), головою
якого був обраний більшовик П. Дибeнко, у вересні 1917 р. відкрито
заявив, що він не визнає влади Тимчасового уряду і ніяких його наказів
виконувати не буде. З підпорядкування уряду О. Корейського протягом
жовтня почали виходити й інші частини.

З недовірою до Тимчасового уряду все більше починало ставитися і
селянство, яке, підпадаючи під вплив есерівсько-більшовицької пропаганди
і прагнучи до найшвидшого переділу панських земель, не хотіло чекати
вирішення аграрного питання майбутніми Установчими зборами.
Нерозв’язаність земельної проблеми вела до селянських заворушень, яких у
серпні —жовтні 1917р. було зареєстровано близько двох тисяч.
Соціалістичну агітацію селяни здебільшого сприймали по-анархістськи і
гасло “грабуй награбоване” все частіше оберталося полум’ям над панськими
садибами, в якому знищувалися і нагромаджені віками цінності.

За цих умов представники власницьких кіл починали ставитися до
Тимчасового уряду, не здатного захистити їх майно і життя, з
неприхованою ворожістю. Соціальною базою останнього залишалася лише не
дуже численна, виснажена економічними труднощами,
лібсрально-дe-мократична інтелігенція, до того ж, переважно лише
російська, бо в національних регіонах (Україна, Прибалтика, Білорусь,
Закавказзя, Туркестан тощо) національні громадсько-політичні і культурні
діячі одностайно брали курс на автономне життя. Тут фактично господарями
положення ставали такі національні організації, як Українська Центральна
рада, Білоруська рада, національні ради в Прибалтиці і Закавказзі,
“Шура-і-Іслам” у Середній Азії тощо.

За таких умов хитка влада Тимчасового уряду в Україні навіть не
скасовувалась, а поступово відмирала сама собою. 24 вересня (7 жовтня)
Генеральний секретаріат, що фактично вже три тиждні виконував функції
вищой виконавчої влади в п’яти українських губерніях, офіційно вступив в
управління ними як крайовий орган влади Тимчасового уряду. Антанта
оцінила значення Центральної ради і в ці ж самі дні до Києва було
призначено французького консула, який привітав Генеральний секретаріат
як вищий орган виконавчої влади в Україні. Розпочались переговори
французького військового представника при штабі Південно-Західного
фронту генерала Табуї з секретарем у військових справах С.Петлюрою щодо
організації української армії.

Але взаємини між Генеральним Секретаріатом і Тимчасовим Урядом
загострилися дуже швидко. 10 (23) жовтня Мала рада, реально діючий між
сесіями Центральної Ради її провід, та Генеральний секретаріат приймають
рішення про початок підготовки до скликання Українських Установчих
зборів. Реакція з Петрограда не змусила довго чекати на себе. Столична
влада побачила в цьому рішенні порушення попередніх угод (за якими
остаточно автономний статус України мають затвердити Всеросійські
Установчі збори) і прийняла постанову віддати під суд увесь склад
Генерального секретаріату. Це безглузде рішення агонізуючого Тимчасового
уряду напередодні його власного падіння лише підлило масла у вогонь, тим
більше що 20 жовтня (2 листопада) в Києві зібрався III Всеукраїнський
військовий з’їзд, настрої делегатів якого були дуже рішучі.

Виголошені на цьому з’їзді промови засвідчили велике загострення
стосунків між російським урядом та Центральною радою і її Генеральним
секретаріатом. Виступаючи на ньому, М. Грушевський висловив надію, що
українське вояцтво разом з Центральною радою приступить до будівництва
самостійної Української держави, а український есер А. Ковалеве ьки й,
секретар з аграрних питань, сказав у своїй промові: “Ви вже знаєте, що
Тимчасовий уряд віддав Генеральний Секретаріат під суд і навіть
Українській Центральній Раді той уряд загрожує розгоном. Проти нас
збираються великі хмари… Ставаймо тепер на справжній шлях, шлях
утворення власними силами Української Демократичної Республіки”.
Представник Вільного козацтва також закликав з’їзд до рішучих дій:
“Пам’ятайте ви, члени з’їзду, з якими очима ви явитесь до війська з
порожніми руками. Пам’ятайте, що коли з’їзд хоче роз’їхатися, нічого не
зробивши, —хай раніше відправить панахиду по Україні. Пам’ятайте ті, хто
хоче, щоб з’їзд роз’їхався, нічого не зробивши, що ви оддаєте свій народ
на пота лу москалям, пом’ятайтс, що сучасний момент найзручніший, щоб
здобути народові землю й волю. Час настав Україні сказати своє рішуче
слово і цe слово мусить сказати Третій військовий з’їзд” [62,с.367—368].

Саме в дні роботи цього з’їзду до Києва з Петрограда надійшло
повідомлення про початок збройного повстання проти Тимчасового уряду.
Після отримання таких вісток у Києві відразу ж, 24 жовтня (6 листопада),
був організований “Революційний комітет по охороні революції на
Україні”, в якому об’єдналися представники Центральної ради та лідери
місцевих більшовиків (Л. Пятаков і В. Затонський). Комітет проголосив
себе верховною владою над всіма українськими губерніями і у зверненні до
населення проголосив, що “на вулицях Петрограда йде боротьба між
Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих та солдатських
депутатів” і для того, щоб “вороги революції і народної свободи” не
скористалися з цієї нагоди для “повернення царського режиму” і гноблення
народу, “вся революційна демократія —робітники, селяни і армія — повинна
об’єднатися і зібрати всі свої сили для того, щоб зберегти спокій і
порядок на Україні”. Під цими словами, як зазначав Д. Дорошенко,
приховувався розрив з Тимчасовим урядом та українсько-більшовицький
альянс [6,с.81].

Але він не протримався і двох днів. Більшовики не приховували, що
прагнуть до встановлення своєї влади, тоді як російські
кадeтсько-мeншовиські сили, які в Києві гуртувалися навколо Штабу
військового округу і могли розраховувати на курсантів юнкерських училищ,
готувались не допустити цього. Гострі суперечки між українськими
соціалістами та більшовиками призвели до того, що останні 26 жовтня (8
листопада) вийшли з “Революційного комітету”, після чого саме його
існування втратило сенс. Наступного дня Генеральний секретаріат виступив
з відозвою “До всіх громадян України”, в якій, сповіщаючи про “криваві
події, що загрожують погубити здобутки революції”, заявив, що буде
рішуче боротися з усілякими спробами підтримувати петроградське збройне
повстання [54,с.24—25].

Однак це застереження не було почуто. В день проголошення відозви, 27
жовтня (9 листопада), у приміщенні театру Бергон’є (тепер Російський
драматичний театр) на об’єднаному засіданні Рад робітничих і солдатських
депутатів, орієнтованих на більшовиків, було прийнято рішення про
підтримку повстання в Петрограді та організацію нового, більшовицького,
Військово-революційного комітету і передачу йому всієї влади в Києві.
Спираючись на червоногвардійські загони робітників заводу “Арсенал” та
деякі військові частини (всього до 6,6 тис.чоловік) цей ревком на чолі з
Л. Пятаковим, Я. Гамарником, В. Затонським та іншими зайняв Марийський
палац і, не приховуючись, розпочав активну підготовку збройного
повстання. Але більш досвідчені військові з Штабу округу випередили
більшовиків і 28 жовтня (10 листопада) (маючи на своєму боці близько 10
тис. озброєних людей) зненацька оточили палац, заарештувавши ревком.
Офіцери й козаки хотіли на місті розправитися з більшовицькими
ватажками, але делегація Центральної ради, що поспіла на місце подій,
спромоглася звільнити Л. Пятакова та інших. Проте початок військових дій
цим гуманним заходом українських діячів вдалося стримати лише на кілька
нічних годин, а вранці наступного дня більшовицькі сили атакували штаб
округу. З боку заводу “Арсенал” почулися перші гарматні постріли і на
вулицях Києва закипіла збройна боротьба (яку за своєю жорстокістю ще не
можна було порівняти з тим, свідками чого кияни стали у 1918 р.). Вона
справила відштовхуюче враження на мешканців до того ще в цілому тихого й
мирного міста.

Атака більшовицьких сил на штаб округу була невдалою і вірні йому
підрозділи, користуючись чисельною перевагою і кращою підготовкою й
дисціплінованістю своїх кадрів, перенесли бойові дії на Печерськ,
оточивши корпуси заводу “Арсенал”. Але розміщені на Печорську
орієнтовані на більшовиків військові частини підтримали
червоногвардіиців і протягом 29 жовтня (11 листопада) відкинули юнкерів
від заводу. Наступного дня бої стали ще запеклішими, більшовицькі сили
зуміли захопити Олсксандрівське юнкерське училище (тепер будинок
Суворовського училища) і, таким чином, встановити контроль майже над
всім Печерськом, а чехо-словацький батальйон, який спочатку підтримав
Штаб округу, проголосив нейтралітет.

У збройній боротьбі, що точилася в місті, вирішальну роль мали відіграти
сили, вірні Центральній раді, яких загалом у Києві налічувалося близько
18 тисяч, тобто приблизно стільки, скільки більшовицьких та вірних штабу
округу разом узятих. Складається враження, що провід Центральної ради на
початку цих подій не займав якоїсь певної позиції, чим і був зумовлений
нейтралітет національних українських сил. Це цілком зрозуміло, оскільки
Штаб округу як представник Тимчасового уряду стояв до української влади
у відкритій опозиції, тоді як з більшовицьким керівництвом ради
робітничих і солдатських депутатів взаємини після виходу 26 жовтня (10
листопада) його представників з Військово-революційного комітету, а,
особливо, після початку повстання були вкрй загостреними. Але коли до
Києва почали наближатися викликані з фронту на допомогу Штабу округу
військові частини. Центральна Рада, не без підстав побоюючись, що їхня
перемога над більшовиками призведе і до її розгону, блокувала вірними їй
силами підхід цих військ до міста. Водночас було укладено угоду з
більшовицьким проводом, за якою останній визнавав над собою владу
призначеного Центральною радою українського начальника Військового
округу полковника В. Павленка, і його сили почали розгортатись проти
зосереджених в місті військ Штабу округу.

Це визначило-підсумки подій і 31 жовтня (13 листопада) штаб Київського
військового округу і комісар Тимчасового уряду в Києві прийняли умови
миру, запропоновані Центральною радою. Вони припиняли збройний опір, і
їм надавалася можливість без перешкод залишити місто, чим вони і
скористалися ближчими днями. Внаслідок цих триденних боїв (останній
загін офіцерів і юнкерів, що засів у Кадетському гаю, в районі
теперішнього стадіону КВО, капітулював наступного дня) над містом був
встановлений повний контроль вірних Центральній раді сил. Дво- і навіть
тривладдя в місті скінчилося, і Центральна рада, ставши господарем
становища, заговорила з більшовиками іншим тоном, “виразно показуючи їм
своє небажання ділитися з ними владою”. Цe викликало обурення останніх,
які звинуватили “українців у підступності та віроломстві”. Незабаром
українські частини роззброїли більшовицькі загони в Києві і за Дніпром —
в Микільській слобідці, Дарниці та Броворах [6,с.82].

Після припинення боїв у Києві Центральна рада діяла енергійно й рішуче.
Була значно розширена сфера компетенції Генерального секретаріату, в
якому, до існуючих раніше, додалися відомства праці, пошт і телеграфів
та ін. Юрисдикцію Центральної ради було поширено майже на всі території,
де переважало українське населення, разом з областями Південної (без
Криму) й Східної України. Водночас “обласним” урядам, тобто
самопроголошсним внаслідок подій у Петрограді місцевим владам Білорусі,
Дону, Кубані, Сибіру тощо, були направлені офіційні запрошення розпочати
переговори з приводу конституювання нового, в межах колишньої Російської
імперії, федеративного утворення.

У цьому контексті Рада народних комісарів на чолі з В. Леніним
сприймалась українськими керівниками не загальноросійським органом, а як
уряд центральних районів Росії. На час, коли в Києві припинилися бої,
радянську владу вже було встановлено в більшості губернських центрів
Центральної Росії: Володимирі, Ярославлі, Нижньому Новгороді, Калузі,
Твері, Воронежі, в таких промислових центрах, як Іваново-Вознесенськ,
та зоні Підмосков’я. 2 (15) листопада більшовики встановили свій повний
контроль над Москвою. В їх наміри зовсім не входило примиритись як з
“рівними” з іншими, навіть соціалістичними, владними структурами, що
утворилися на тсрсні колишньої Російської імперії. Неминучість збройної
боротьби з більшовиками, які відразу ж після повалення Тимчасового уряду
змогли встановити свою владу в Україні лише в містах Донбасу (Луганськ,
Макіївка, Краматорськ, Горлівката ін.) тау Вінниці, захопленій
збільшовичeним 2-м гвардійським корпусом, у ці дні в Києві ще погано
усвідомлювалася.

Наслідком бурхливих подій, що відбувалися в Києві під час та
безпосередньо після збройних сутичок, та фактичного утворення
Української держави, а також певною реакцією на перші декрети
більшовицького уряду в Петрограді, зокрема на “Декрет про землю”, було
проголошення 7 (20) листопада Центральною радою III Універсалу. Основним
в ньому було проголошення Української Народної Республіки як автономної
складової частини майбутньої демократичної Російської федерації в межах
Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини,
Катеринославщини, Херсонщини і Таврії (без Криму) та скасування
приватної власності на землю та її соціалізація (за умов що, як
декларувалося, остаточно аграрне питання має бути вирішеним на майбутніх
Українських установчих зборах). Проти першого рішення ніхто (крім,
зрозуміло, прихильників “влади рад”) особливо не заперечував, бо
встановлення більшовицької диктатури над, власне, російськими губерніями
не влаштовувало навіть українофобів з правого табору. Але декларація про
соціалізацію землі та в майбутньому інших засобів виробництва і
капіталів підбурювала проти Центральної ради всі власницькі елементи і
водночас не задовольняла радикально-соціалістичні кола, серед яких чіткі
і зрозумілі декрети Петроградської ради Народних Комісарів знаходили
більше прихильників.

Встановлення Центральною радою своєї влади в Києві та її підтримка в
переважній більшості інших міст України ще зовсім не гарантувало безпеку
новонародженої УНР. Майбутнє України вирішувалося в розташованих на її
території, особливо вздовж лінії фронту, військових частинах. Боротьба
за вплив на солдатські маси розгорнулася між більшовицькими агітаторами
та посланцями від українських соціалістичних партій, що утворювали
Центральну раду, ще з травня — червня 1917 р. Українські діячі
наголошували на необхідності утворення національних військових частин
шляхом “українізації” окремих дивізій за рахунок їх комплектування
етнічними українцями, згідно з рішеннями І Всеукраїнського військового
з’їзду в травні 1917 р.

Протягом літа —осіні 1917 р. національний рух охопив майже всі частини
російської армії, де служили українці, внаслідок чого за ці місяці було
зукраїнізовано 48 піхотних полків з артилерією й технічними частинами.
Крім цього, постало багато самочинних формувань, що відокремлювалися від
російських частин, як вже згадуваний полк ім. Богдана Хмельницького.
Вища російська військова влада ставилася спочатку до ідеї українізації
частин неприхильне, але в другій половині липня 1917 р.
головнокомандуючий військами Л. Корнілов, відвідуючи фронтові частини,
помітив, що у тих з’єднаннях, де переважали українці, дисципліна і
боєздатність були вищими, ніж у російських. Пояснити це можна було не
лише тим, що серед україномовних солдат (вчорашніх селян) більшовицька
агітація, яка проводилася російською мовою, мала значно менше успіху,
але й більшою відповідальністю, бо за лінією фронту безпосередньо на
сході знаходилися їхні рідні села, куди вони зовсім не хотіли пускати
ворога. Тому головнокомандуючий запропонував командиру 34-го корпусу
генералу П. Скоропадському створити на базі частин, які були йому
підпорядковані, І Український корпус. Наказ про українізацію 34-го
корпусу Л. Корнілов підписав 18 (31) липня 1917 р. [60,с.23].

Наприкінці серпня справу українізації 34-го корпусу загалом було
завершено. Це сталося своєчасно, бо після придушення корніловського
заколоту в останніх днях місяця в штабах фронту й армії та в більшості
корпусів все начальство скинули і справами фактично заправляли
радикалізовані висуванці з солдатських рад, які здебільшого
орієнтувалися на більшовиків, лівих есерів та анархістів. У частинах, де
переважали українці, розпочався широкий напівстихійний рух українізації,
проте за умов загального падіння дисціпліни й при відсутності
професійного, чіткого керівництва цим процесом, ці сили, незважаючи на
їх вражаючу кількість, не відрізнялися надійністю та боєздатністю, про
що свідчать події наступних місяців. Однак на цьому тлі стан справ у І
Українському корпусі П. Скоропадського вигідно відрізнявся від того, що
спостерігалося в інших армійських формуваннях. Тут підтримувалася міцна
дисципліна, котру не змогли розхитати навіть солдатські мітинги й
з’їзди, якими були переобтяжені фронтові будні останніх тижднів
існування Тимчасового уряду.

Діяльність П. Скоропадського щодо організації власних збройних сил
України, як і його овіяна героїчним ореолом постать, мала неабиякий
вплив на різні верстви українського народу, зокрема серед свідомого
селянства, що за умов насування суцільного хаосу й безладдя, переважно з
метою самооборони від банд дезертирів, почало само-організовуватися в
загони “вільного козацтва”. Перші з них виникли в квітні 1917р. на
Звенигородщині, а вже у вересні його осередки існували в багатьох
повітах Київщини, Поділля, Катсринославщини, Херсонщини, Полтавщини й
Чернігівщини. 6 (19) жовтня в старовинній гетьманській столиці Чигирині
відкрився Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва, на якому було 200
представників від приблизно 60000 членів цієї організації. Одноголосне
своїм отаманом вони обрали П. Скоропадського.

Революційний хаос з кожним днем все сильніше охоплював виснажену війною
та спантеличену радикально-соціалістичною агітацією країну. Відомості
про захоплення в Петрограді влади більшовиками, про бої в Києві й Москві
сприяли остаточному краху системи військової організації на фронтах. У
переважній більшості частин фактичне головування переходило від старшин
до найрадикальніших депутатів солдатських рад та комісарів лівої
орієнтації. За цих умов збільшевичений 2-й Гвардійський корпус на чолі з
комісаркою Є. Бош самовільно залишив фронт, на кілька днів заволодів
Вінницею і, грабуючи спиртові заводи, цукроварні та панські маєтки,
почав наступ на Київ з метою повалення Центральної ради та встановлення
влади більшовиків.

Як потім згадував П. Скоропадський: “Я став роздумувати над становищем,
яке оце сталося, коли фронту вже фактично немає і коли збільшовичені
фронтові частини збираються йти на Київ і його навіть нікому буде від
них оборонити. Тоді я прийняв рішення, що… рушу енергійно на схід,
щоб, ставши в Козятині, не допустити 2-й Гвардійський корпус до Києва”
[60,с.41]. Незабаром, 4 — 5 (17 — 18) листопада, в районі вузлової
залізничної станції Козятин підпорядкованими П. Скоропадському силами
без пролиття крові було роззброєно та об’їзними шляхами відіслано до
Центральної Росії частини цього корпусу, а також загони кавалергарду,
ешелони Кeгсгольмського полку та всі інші частини, що пробували
прорватися до Києва. Таким чином, — продовжує П. Скоропадський, —
Першому Українському корпусові вдалося цей перший напір більшовицьких
сил в напрямку на українську столицю цілком паралізувати, і коли
більшовики не з’явились у Києві ще в падолисті 1917 року, то це сталося
тільки завдяки Першому Українському корпусові” [60, с.43].

Нагадаймо, що всі ці події відбувалися напередодні проголошення 7 (20)
листопада 1917 р. Української Народної Республіки. Але, нажаль, дії П.
Скоропадського не тільки не знайшли вдячної оцінки та підтримки з боку
Генерального секретаріату, а навіть викликали побоювання, що, спираючись
на свій корпус, енергійний генерал сам зможе захопити владу. П.
Скоропадський відчував, що необхідно протидіяти, щоб зміцнити українські
сили Правобережжя і змінити упрсджсне ставлення до своєї особи як до
“пана” та “царського генерала” з боку соціалістів українського уряду.
Про це зазначають і сторонні спостерігачі. “Ці побоювання, — свідчить Д.
Дорошенко, — я особисто чув у Києві від самих генеральних секретарів. І
ось були спрямовані всі зусилля, щоб розкласти і знищити цей корпус”. До
нього було направлено спеціальних агітаторів, але, “незважаючи на
численні прохання командира корпусу, не надсилалися теплий одяг та
взуття, хочу київські склади ломилися від запасів обмундирування. Люди,
які більше місяця жили в холодних вагонах, почали нервувати. Цілою
низкою спрямованих заходів… Порш добився уходу Скоропадського у
відставку. І чудова бойова частина, виключно українська за своїм
національним складом, швидко розклалася і вже на початку 1918 року
припинила існування” [6,с.87]. В особі П. Скоропадського Генеральний
секретаріат вбачав майбутнього “Бонапарта”. Розуміючи це, командир І
Українського корпусу 29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р.) склав свої
повноваження. Під впливом негативного ставлення Центральної ради, а
незабаром і більшовицької агітації цей зразковий, добре дисциплінований
60-тисячний корпус теж розпався.

Ось як висвітлює ці події сам П. Скоропадський: “Порш, видно, нічого в
військовій справі не розумів і ні на одну законну мою вимогу не дав мені
остаточної відповіді, хоча мені було ясно, що при бажанні ці прості і
ясні вимоги навіть незначна людина мала зрозуміти і виконати. Я
зрозумів, що тут на перешкоді моя особа і побоювання зростаючого
значення, яке я починав набувати. Мої враження від Києва в цей приїзд
загалом зводились до того, що круги Центральної ради не довіряють людям
з вищого командного складу і думають спертися виключно на роботу в армії
молодшого старшинства і аматорів-атаманів. Особисто до себе я почув, з
одного боку, також недовір’я, з другого — не було відваги, аби згори
усунути мене од командування. Наслідком такого ставлення був певного
роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно
бачив, що цей саботаж призведе до развалу корпусу і катастрофи цілого
того політичного центру. Тому я вважав своїм обов’язком одійти од
командування корпусом, аби таким способом полегшити встановлення більш
нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною
силою, на яку цей центр мав спертися в першій війні за українську
державність” [60,с.48—49].

Водночас, протягом листопада — грудня 1917 р. Центральна рада та її
Генеральний секретаріат мали і певні здобутки. Перш за все слід
відзначити успіхи в плані зовнішнього визнанная України. 22 листопада (5
грудня) до Києва прибули керівники ставки військового
головнокомандування, які разом з французькою, англійською, румунською та
іншими військовими місіями були урочисто зустрінуті Центральною радою.
Фактично цс означало визнання Української держави з боку країн Антанти.
Франція, Англія та інші країни цього блоку акредитували при уряді
Української Народної Республіки своїх офіційних представників. Ось деякі
уривки з офіційних документів того часу.

Від голови Французької військової місії в Росії генерала Табуї до голови
Генерального секретаріату УНР В.Винничснка від 5 (18) грудня 1918 р.:
“Союзницькі держави ще не прийняли офіційного рішення відносно України,
але мені вже було доручено передати… симпатію союзників до тих зусиль,
які робить український уряд в цілях установлення порядку, відновлення
опірної сили й бажання лишитись вірними союзникам”. І в кінці послання:
“Мій захід, котрий я роблю перший, може вас запевнити в тому, що
симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні” [4,с.233—234]. 21
грудня 1917 (3 січня 1918 р.) цей генерал звертався до В.Винниченка так:
“Пане Генеральний секретарe! Маю честь прохати Вас довести до відома
Уряду Української Республіки, що уряд Французької Республіки призначив
мене як Комісара Французької Республіки при уряді Української Республіки
[4,с.23б]. Наступного дня, українському уряду були передані офіційні
документи, які засвідчували, що Франція офіційно визнає Українську
державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії
в Україні Піктон Баге, який писав: “Маю честь повідомити Вас, що уряд
його Великобританії Величності призначив мене… представником
Великобританії на Україні. Мій уряд доручив мені запевнити Вас у його
добрих намірах. Він підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у
завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління,
підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії
і людськості” [4,с.242—243].

Немає сумніву, це був значний крок на шляху до міжнародного визнання
України. Але водночас не варто забувати: по-перше, ці документи не
можуть свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави
хоча б тому, що вона сама ще не проголосила себе незалежною; по-друге, в
згаданих документах ненав’язливе, але цілком певно йшлося про підтримку
України з боку держав Антанти саме в справі організації спільної
боротьби з країнами Четвірного блоку, і тому подальша антиукраїнська
позиція Франції і Англії, після складання дружньої угоди між урядом
Центральної ради та Німеччиною і Австро-Угорщиною, не повинна дивувати.
Підвищений інтерес французького та англійського урядів до України був
зумовлений, головним чином, їх цілком зрозумілим страхом перед
ліквідацією Східного фронту і передислокацією дивізій Німеччині та
Австро-Угорщини на захід, де на відстані 100 км від Парижа четвертий рік
не стихали запеклі та виснажливі для обох сторін бої.

Така загроза стала особливо реальною після того, як 2 (15) грудня 1917
р. у Бресті було підписано угоду про пермир’я між Радянською Росією та
Німеччиною, а через тиждень між ними офіційно розпочалися мирні
переговори. Країнам Антанти треба було забезпечити хоч якусь противагу
Німеччині та Австро-Угоршині на сході, а оскільки більшовики взяли
прямий курс на підписання миру з останніми, то розраховувати можна було
лише на Україну. Тому, коли на мирні переговори з Центральними країнами
пішла й Україна, держави Антанти фактично анулювали її попереднє
визнання. Єдиною силою, на яку вони могли після цього розраховувати в
Східній Європі, була Добровольча армія на півдні Росії, а її керівництво
ні за яких умов не погоджувалося визнавати самостійність новоутворених
на тсрені колишньої імперії республік, в першу чергу, найбільшої серед
них — УНР.

Водночас із встановленням у грудні 1917 р. сприятливих стосунків з
Францією і Англією, все більше зростала напруженість у відносинах з
більшовиками. В Росії починалася громадянська війна і уряд Області
Війська Донського, як і керівництво інших козацьких земель, та й не
тільки їх, не збирались визнавати диктатуру партії В. Лeніна. В своїй
боротьбі з донськими козаками (з керівництвом яких, до речі, Центральна
рада вже кілька місяців мала цілком приязні взаємини) більшовики
намагалися скористатись як базою східними областями України, в окремих
центрах якої було встановлено радянську владу. Зрозуміло, що віддані
Центральній раді війська намагалися не пропускати ці загони на землі
України, роззброювали їх, коли вони все ж таки пробиралися туди. Разом з
тим Центральна рада не чинила жодних перешкод для повернення з фронту до
своїх домівок донських, кубанських та уральських козаків (зрозуміло, що
з конями та зброєю). По-перше, не було ні моральних, ні політичних
підстав перешкоджати цьому (як того вимагали більшовики), а по-друге,
вся Україна опинилася б у стані анархії і збройної боротьби українських
та козачих частин, які б із зброєю в руках пробивалися до своїх станиць
через її територію.

4 (17) грудня 1917р. Центральна рада отримала від більшовицького
Раднаркому складений попереднього дня В. Лeніним і Л. Троцьким
ультиматум: “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами
до Української ради”. В цьому документі визнавалося право українського
народу на власну державність та самовизначення, аж до відокремлення від
Росії, але далі йшлося про те, що Центральна рада начебто стала на
буржуазні позиції і розпочала контрреволюційну діяльність проти
Радянської Російської Республіки. Тому Раднарком не визнає Центральну
раду як уповноваженого представника всього українського народу і вимагає
від неї не пропускати через територію України козацькі частини на Дон,
Урал тощо й припинити роззброєння радянських військ і частин червоної
гвардії на території України. В разі не отримання протягом 48 годин
згоди на виконання висунутих умов Радянська Росія вважає, що Українська
Центральна рада знаходиться в стані одвертої війни з владою рад у Росії
та на Україні [63,с.137—138].

Уряд Центральної ради, як і абсолютна більшість делегатів І
Всеукраїнського з’їзду рад, що саме в цей день розпочався в Києві,
відхилили цей ультиматум. Але офіційна відповідь Генерального
секретаріату від 7 (20) грудня була витримана в надто м’яких тонах. У
ній українська сторона вела мову про тe, що переговори про “полагодження
спору між Російською Республікою та Україною” залежать від відмови
першої від втручання у внутрішні справи другої та висловлювалася надія,
що “братній спір буде усунений для обопільного вдоволення”, при цьому
також висловлювалась “готовність напружити всі сили для досягнення цієї
мети” [4,с.145—146]. Радянська сторона наступного дня висловила
категоричне незадоволення такою відповіддю, наголосивши, що “порозуміння
з Радою можливе тільки з умовою, що Рада визначне відмовиться
підтримувати як Калєдіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та
кадетів” [4, с.147]. Але українське керівництво перебувало на позиції
нейтралітету і визнання за козачими урядами південних регіонів Росії (з
якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. на київському
форумі народів Російської держави) такого ж легітимного статусу, як і за
Раднаркомом губерній Великороси”. А цe давало привід для агресії
російських більшовиків проти України.

Водночас з зовнішнім тиском на УНР з боку більшовицького уряду,
пробільшовицькі сили почали активніше діяти і в самій Україні. Важко
уявити, що їх акції не були узгоджені між собою, що лідери
збільшовичених рад робітничих та солдатських депутатів українських міст,
намагаючись встановити свою владу, не спиралися на безпосередню
підтримку з боку Раднаркому. Про це виразно свідчить навіть збіг у
датах.

Як зазначалося, ультиматум Леніна — Грецького надійшов до Києва саме в
день, коли в столиці України відкрився І Всеукраїнський з’їзд рад.
Комуністичний провід Великороси” розраховував на те, що, як і в
більшості регіонів Росії, з’їзд рад висловиться на підтримку
більшовиків, а надісланий “Маніфест” є визнанням права українців на
власну державність, але категорично засуджував дії Центральної Ради і
загрожував розпочати проти неї війну, що сприятиме її падінню. За два
дні до відкриття з’їзду, 2(15) грудня. Харківська рада робітничих та
солдатських депутатів, у якій перемогли більшовики, визнала Центральну
раду “буржуазним та контрреволюційним органом”. З (16) грудня в Києві
відкрився І Крайовий з’їзд більшовиків України, де проголошено
необхідність рішучої боротьби з Центральною радою як контрреволюційним
органом, наступного дня схвалено ультиматум Раднаркому.

Але надії на перевагу більшовиків на І Всеукраїнському з’їзді рад
зазнали повного фіаско: більшість учасників з’їзду, на який з усієї
України прибуло близько 2 тисяч делегатів, було обрано радами селян, які
орієнтувалися на програму українських есерів, тоді як більшовиків було
лише 150 делегатів, переважно від промислових центрів Східної України.
Провід з’їздом перебрали українські есери, обравши головою М.
Грушевського. З’їзд відхилив ультиматум Раднаркому і, в свою чергу,
видав відозву до народів Росії. В ній, зокрема, йшлося про лицемірство
більшовиків, які, проголошуючи на словах право народів на
самовизначення, погрожують Україні війною, та спростовувалося
звинувачення Центральної ради в “буржуазності” й “контрреволюційносгі”
тим, що її “вибирали з’їзди робітників, селян і солдатів усієї України”,
і вже “дев’ять місяців вона проводить боротьбу за права демократії та
національних меншостей України. За сей час Центральна рада зорганізувала
навколо себе селянство та робітників, з’єднала українське революційне
військо, проголосила Народною Українську Республіку в складі
федеративної Росії, передала землю без викупу трудовому народові, завела
восьмигодинний робочий день і догляд за виробництвом, скасувала кару на
смерть, дала амністію за політичні проступки та проголосила національне
персональну автономію для меншостей України. Всього цього вона досягла
не порушенням прав інших народів, а пошаною до них, не скасуванням
громадянських та політичних свобід, а їх обороною, не зброєю та
насильством, а відкритою зорганізованою політичною боротьбою. От за яку
працю народні комісари обізвали Центральну Раду буржуазним
правитeльством” [4,с.169]. А в кінці лунав заклик запобігти братовбивчій
війні, яку розпалювали більшовики: “Спиніться, брати й товариші! Щоб ні
одна рука селянина, робітника чи солдата не замахнулася на свого брата.
Щоб ні одної краплі крові не пролилося в братогубній війні. Досить
крові!”[4,с.170].

Але не народи Росії, яким ця війна була такою ж непотрібною, як і
народам України, вирішували долю взаємин між двома державами.
Більшовики, зазнавши повної поразки на Всеукраїнському з’їзді рад у
Києві, у складі 127 чоловік покинули зал засідань. Услід за ними в
роботі з’їзду відмовилися брати участь делегати від партії лівих
українських соціал-демократів на чолі з Г. Мeдвєдєвим. На спільному
засіданні делегатів, які залишили з’їзд, було прийнято рішення про
перенесення його роботи до Харкова, до якого в цей час, 6 (19) грудня,
зрозуміло, без дозволу українського уряду, з півночі прибув Московський
радянський загін Р. Сіверса. Наступними днями тут було проголошено
більшовицьку “владу рад”.

11 (24) грудня 1917 р. у Харкові розпочав свою роботу пробільшовицький
з’їзд рад, який представляв, головним чином, робітничі та солдатські
ради індустріального Сходу України, в цілому індеферeнтні до проблем її
національної, державної й культурно-мовної своєрідності. Наступного дня
він проголосив Україну суверенною Українською Радянською Республікою у
складі Російської Радянської Федеративної Республіки і прийняв рішення
про передачу всієї влади на місцях радам. На цьому з’їзді було обрано і
Центральний виконавчий комітет української радянської республіки у
складі 35 більшовиків, 4 лівих есерів, 1 соціал-демократа і 1 правого
есера [64,с.14]. Першим його законодавчим актом було скасування всіх
законів і постанов Центральної ради і її Генерального секретаріату та
декларативне поширення на територію України ленінських декретів. Одразу,
17 (30) грудня, було створено і уряд (Народний секретаріат) УРР у складі
12 осіб (серед яких 11 були більшовиками) до якого увійшли Артем (Ф.
Сeргєєв), Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник та інші. Цей секретаріат,
не вагаючись, видав наказ Про дозвіл вивозити хліб до Центральної Росії.

Проголошення УРР та утворення українського радянського уряду, як потім
відзначав В. Винниченко, було для Радянської Росії найзручнішим кроком у
справі боротьби проти УНР: “Не вона, мовляв, уже тепер вела війну з
Україною, а харківський український уряд боровся проти київського,
тепер, мовляв, цс хатня справа самого українського народу. Зрозуміло, що
це була лише одна формальність, бо харківський уряд усі дірекгиви
отримував із Петрограда й вів військові операції силами руського уряду”
[4,с.171]. До речі, вже 12 (25) грудня в Харкові було розпочато
формування штабу радянських військ Південного фронту під командуванням
В. Антонова-Овсієнка. Більшовицька сторона відкрито готувалася до
військового походу на УНР і розгорнула масову агітацію у всіх областях
Слобожанщини, Донбасу та Лівобережжя.

Але, незважаючи на значну підтримку з боку сотен тисяч вояків-українців
(як про цс заявлялося ще місяць тому) за нових обставин Центральна рада
виявилася абсолютно неспроможною організувати оборону країни.
Врешті-решт виявилося, що захищати її владу практично ніхто не
збирається. Військові частини при відсутності компетентного і
досвідченого вищого керівництва (як зазначалося вище, Генеральний
секретаріат всіми силами намагався усунути від командування старших
офіцерів, навіть українського походження) та катастрофічного падіння
дисципліни напередодні зими розпадалися, а солдати розходилися по
домівках. Селяни, які передусім прагнули панської землі, обіцяної
Центральною радою, були нейтралізовані такими ж самими і навіть ще
радикальнішими заявами більшовицьких агітаторів від Народного
секретаріату УРР і взагалі, а ще й в зимові місяці, не мали бажання
боротися за не дуже зрозумілі їм національно-державницькі гасла (тим
більше, що і УРР проголошувала себе Українською державою в федерації з
Росією). Серед міського російськомовного пролетаріату не тільки східних,
а й центральних і південних областей України пробільшовицькі ради
робітничих депутатів вже з осені 1917 р. користувалися переважаючим
впливом; принаймні гасла національної української державності їх мало
приваблювали, так само як і основну масу службовців та
інженерне-технічних працівників на підприємствах і транспорті. Все, що
для цих людей було привабливим у деклараціях Центральної ради, ще
категоричніше обіцяли більшовики, а який режим вони встановлять в
Україні на межі 1917 — 1918 р., уявити собі ніхто не міг.

Водночас захоплення широкими колами демократичної української
інтелігенції соціалістичними гаслами та її прагнення до прискоренної та
суцільної українізації призвело до відчуження і навіть свідомого
відторгнення від загальноукраїнського руху представників соціальне
домінуючих, безпосередньо причетних до загальноросійсь-кої культурної
традиції, верств українського суспільства. Серед них, особливо на
Лівобережжі, були не лише середні, але й великі землевласники (як П.
Скоропадський), середня та велика буржуазія (як М. Терещенко), визначні
представники творчої інтелігенції (як В. Короленко), не кажучи вже про
численних чиновників і земських діячів, вчителів, лікарів, інженерів,
офіцерів тощо. Переважна більшість їх, з одного боку, не сприймала
соціалістичних прожектів (зокрема ідеї скасування приватної власності),
а з іншого, як люди російськомовного культурного кола, не могли і не
бажали “українізуватися”, як цього хотіли діячі Центральної ради та,
особливо, її численні та активні провідники на місцях. В результаті саме
такі люди, що мали досвід практичної роботи в адмініструванні,
економіці, військовій справі тощо, залишалися осторонь державотворчого
процесу.

Як з цього приводу слушно зазначав Д. Дорошeнко, відроджена національна
державність України мала б спиратися на всі класи населення і залучати
до справи побудови оновленого життя всі соціальні групи, всі народності
краю, усіх їх слід було зацікавити та зробити учасниками спільної
роботи. Недоцільно було виключати з поняття членів української нації (як
це робила національно-соціалістична інтелігенція, яка задавала тон в
Центральній раді) представників дворянського класу, зросійщеного на
лівому боці Дніпра та ополяченого на правому, і зовсім відлучати їх від
участі в державному будівництві. В Україні це був єдиний культурний
клас, пов’язаний корінням з цим краєм і, разом з тим, такий, що мав
політичні та адміністративні навики. Але таких людей національні
демократи-соціалісти відштовхували, звали “ворогами народу” і вели проти
них агітацію. Захоплена першими успіхами націоанльного руху та сп’яніла
від легких перемог над безсилим Тимчасовим урядом, українська
соціалістична демократія не хотіла допускати до справи державного
будівництва тих, кого вона називала “панами” та “москалями”, бо не
хотіла ділитися з ними владою і керівним положенням [6,с.85—86]. Сама ж
вона, не маючи ні відповідних фахових знань, ні достатнього досвіду,
справитися з завданням державотворення, організувати оборону країни була
нездатна.

При наявності безперечних зовнішніх успіхів становище в Україні протягом
листопада-грудня 1917 р., а особливо в січні 1918 р., істотно
погіршувалося. Цс проявлялося в різкому спаді виробництва і закритті
численних підприємств, інфляції, яка тільки посилилася після того, як 25
листопада (8 грудня) Генеральний секретаріат вирішив розпочати випуск
власних грошових знаків, повному хаосі й анархії на селі, викликаних
головним чином тим, що III Універсал 7 (20) грудня проголосив про
скасування приватної власності на землю і її соціалізацію, а через
кілька днів, 11 (24) грудня Генеральний секретаріат повідомив населення
та земельні комітети, що вони не мають права відбирати землю у її
власників самочинно, що було цілком слушно, але за тих умов це призвело
лише до плутанини у свідомості людей і ще більшого роздратувало їх.

Виразну картину відчуження широких народних лав від політики Центральної
ради та дискредитації самої ідеї української державності наводить В.
Винниченко. Згадуючи ситуацію на січень 1918 р. він писав: “Хто за тих
часів, а надто зараз же по виході Центральної ради з Києва, був серед
народу, особливо ж серед солдатів, той не міг не помітити надзвичайно
гострої антипатії народних мас до Центральної ради… Я під той час уже
не вірив у особливу прихильність народу до Центральної ради. Але я
ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед
солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи,
а тільки по-українськи… З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом
вони говорили про Центральну раду, про Генеральних Секретарів, про їхню
політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, то це те, що вони
разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку
українську… І то ми, украшська демократія, Українська Центральна Рада
спровокували велику пробуджену любов сина до своєї матері-нації. Ми
своєю політикою… викликали в його недовір’я до національної справи”
[4,с.256—261].

Враховуючи таке суцільне розчарування Центральною радою селянських,
робітничих та солдатських лав на початку 1918 р., не важко зрозуміти,
чому в цей час червоні загони, просуваючись до Дніпра, майже ніде не
зустрічали істотного опору. Украшські полки танули — солдати йшли
додому. Відомий діяч Директорії, раніше полковник генерального штабу, В.
Петров, так описував цю трагедію України: “Всі ці полки, а їм нема ні
назви, ні числа, були лише випадковим зібранням людей, яке розпалося
негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було:
“додому!”. Так розпався полк, що йшов з Москви “славити визволення
України”; так зник полк імені Шевченка, що постав з частин запасу
гвардії у Петербурзі; його вислали боль-шевики на Україну з гаслом:
“робити порядок в буржуазній Центральній раді” [65,с.987]. А в цей час
спроба полковника В. Павлeнка сформувати в Києві два так званих
ссрдюцьких полки з твердою військовою дисципліною, без комітетів
викликала протест Генерального секретаріату, що не хотів постійної
армії, як “буржуазної”, як “контрреволюційної” [62,с.376]. Єдиною силою,
яка могла б, якщо б збереглася, дати відсіч більшовицькій навалі, був
60-ти тисячний І Український корпус П. Скоропадського, але, як
зазначалося, через недалекоглядність тодішніх українських керівників на
початку січня 1918 р. не стало і його.

До цих свідчень агонії влади Центральної ради протягом січня 1918 р.
варто додати і роздуми С. Єфремова, відомого українського письменника і
літературознавця, активного учасника політичного життя тих часів.
Розмірковуючи через місяць після того, як більшовицькі війська підійшли
до Києва, про причини нездатності УНР чинити ворогам гідний опір він
писав: “Бренить воно парадоксом, але цe суща правда: коли Центральна
Рада не мала власті формальної, то саме тоді вона й тішилась найбільшим
впливом, а власть немов одібрала у неї шляхи до мас і підборкала сміливе
завзяття. Бо в гонитві за властю ми забули про ту величезну
організаційну роботу, яка стояла перед нами. Потягнувшись до гори, ми
занедбали основи і будувалися просто в повітрі, починаючи будинок з
даху, а не з підвалин… І от поки тут, у Києві, в центрі, меткі та
промітні люди робили політичні й партійні кар’єри і тішилися часто
проблематичними, бо тільки на патері, здобутками —там, на місцях, у
селі, все потроху вислизнуло з кзших рук; там пішла руйнація всього
економічного й культурного надбання; там почав гору брати більшовизм,
такий принадний, як на примітивну психіку темних людей…

Становище українства на початку більшовицького перевороту було
надзвичайно добре і вигідне. З самого страху перед більшовизмом з нами
наважилися йти, та справді і пішли були, всі елементи, що не приймали
більшовизму. Але тих попутчиків ми не тільки не вдержали при собі — ми
розгубили по дорозі і навіть розпудили їх, — розпудили нещасною
фразеологією, за якою вчувався вже вовчий зуб національного шовінізму та
соціального авантюризму. То байка, звичайно, що говорили наші вороги про
“насильствснную украинизацию”: фактично бо ії не було… Але була разом
і деяка пиха, оті гордовиті хвастощі своїм національним добробутом (“у
нас — оазис”), були нетактовні фрази й вихватки, було безпотрeбне
нехтування в дрібницях, були необережні слова — а цс може на-йгірш
обурювало й одпихало од українства сторонніх людей. І що найщивніше — цю
політику, що межувала з національним шовінізмом, провадила якраз наша
лівиця, найдужче с[ього]-р[оку], що часто вдарялися просто-таки в
словесний і тим шкідливіший, що порожній, націоналізм, за яким сила не
відчувалася. Поруч цього наші ксрівничі партії почали ще небезпечнішу
гру — пустилися наввипередки з більшовизмом… І от більшовики глушили
людність декретами, а ми підтюпцем поспішалися на тс саме місце з
універсалами. Розгром та руїна по селах, яким сигнал дали ленінські
декрети, найвище підскочили по III Універсалі і аграрну, напр.,
найістотнішу для нас, може, справу, в такий глухий кут загнано
“соціалізацією”, з якого, власне, виходу не бачать, певне, й самі автори
соціалізації. Все цe одбило од нас суголосні елементи по містах, і,
втративши село, — ми не придбали міста. Коли ми самі показали себе свого
роду більшовиками, то інтерес до боротьби з чужим більшовизмом пропав, і
резон якогось вибору між ними так само” [66,с.127 —129].

Таким чином, головними причинами повної безпорадності уряду УНР у
боротьбі з більшовицькою агресією у грудні 1917 — січні 1918 рр. С.
Єфремов (як, до речі, і П. Скоропадский, Д. Дорошeнко та інші) вважав
три. Цe, по-перше, примітивний націоналізм радикальнішої частини проводу
правлячих українських партій, який відштовхував від Центральної ради
міське, культурне і професійно кваліфіковане в абсолютній своїй
більшості російськомовне населення; по-друге, соціалістичний радикалізм,
передусім, нічим не підкріплені декларації про соціалізацію землі, що
відштовхувало від Центральної ради всі власницькі елементи як у місті,
так і на селі, вже безвідносно до їх національно-мовної принадлсжності,
і, разом з тим, не привертало до української влади пролетарські й
незаможні селянські маси, бо більшовики обіцяли те саме, але ще раніше і
рішучіше; по-третє, нездатність української національно-соціалістичної
інтелігенції та напівінте-лігенції, що опинилася при владі, не маючи
необхідних знань та досвіду, до методичної державотворчої роботи та її
захоплюваність ефемерними прожектами, при наявності постійних чвар у
власному середовищі. І з цим сьогодні важко не погодися.

Українська Народна Республіка та більшовицька агресія на початку 1918 р.
Брестська угода та прихід в Україну німецьких і австро-угорських військ.

Загроза, що нависала над УНР, добре відчувалася в Києві з кінця
листопада — початку грудня 1917 р. Наростання неспокою, який у січні
1918 р. перетворюється у відчай, можна добре простежити в поезії
Олександра Олеся [50,с.750—775]. 29 листопада (12 грудня), коли,
здавалося б, ще не було очевидного приводу для песимізму, він писав:

Ридайте, струни! Знову хмари

Над рідним краєм гнізда в’ють,

І знов старі страшні примари

На темнім обрії встають.

Не вміли волі шанувати

Одвічні зрадники-раби…

Ридайте, струни, через грати

Порвіться, струни, від ганьби.

Але надія ще зберігається, і в цей же день поет пише:

Не пізнаю тебе, мій краю.

Згубив ти стежку до мети.

Безмежна ніч була, я знаю,

Але осліп від сонця ти.

Подумай, встань! Згадай неволю,

Ясне майбутнє уяви

І привітай велику долю,

І долю в хату позови.

Та у вирі грудневих подій трагічна напруга віршів зростає:

Криваво-чорні хвилі йдуть,

Наш рідний острів в небезпеці…

Хай дзвони жахом загудуть,

Хай нагло виростуть фортеці.

Будуйте мури! Вище стіни!

Сини народу, під стяги!

Навколо люті вороги,

Кати одвічні України.

Криваво-чорні хвилі йдуть,

І в сурми смерть на хвилях грає…

Назустріч їм громи гудуть

І кров’ю жертвенник палає.

Однак темрява над рідним краєм, як і на душі поета, стає все густішою.
“В час смеркання, в час вмирання”, коли серце голосить “Огнів, огнів! Бо
сонце гасне…”, пост з останньою надією звертається до людей:

Гей, гостри, народе, зброю

І готуйсь до бою!

Буде бій, останній бій

На арені життьовій!

І в перший день (за старим стилем) Нового, 1918р., коли радянські загони
вже просувалися Лівобережжям до Дніпра, в його душі трагічне передчуття
поєднується з вірою в кінцеву перемогу:

Нехай сліпими табунами

В багно затоптані квітки,

Вони ще зійдуть над ланами,

Ще їх розстелють килимами

І нам розкидають вінки.

НЕПЕРЕВІРЕНО

Збройна агресія Радянської Росії проти УНР під виглядом боротьби
Української Радянської Республіки, що визнала себе у складі
більшовицької Російської Федерації, проти влади “буржуазної” Центральної
ради, розпочалась відразу ж після й” проголошення. 12 (25) грудня 1917р.
у день закриття організованого більшовицькими делегатами в Харкові
з’їзду рад В.Антонов-Овсієнко формує там штаб радянських військ
Південного фронту, які розпочинають рішучі дії. їх першочерговим
завданням було встановити контроль над промисловими центрами Донбасу та
Катеринославського Лівобережжя, де вони не тільки оволодівали
відповідними виробничими ресурсами, а й могли розраховувати на
поповнення за рахунок червоногвардійських загонів. До того ж,
перекриваючи вузлові залізничні станції, радянські війська запобігали
можливості спільних дій проти них сил Центральної ради та Донського
уряду генерала О.Кале-діна, коли б вони об’єдналися для цього.
Сформований у Харкові Південний фронт було спрямовано і проти України, і
проти Дону, але, на жаль, їх уряди не об’єднали свої сили для
скоординованих дій проти спільного ворога.

17 (ЗО) грудня 1917 р. радянські сили зайняли станцію Лозова, чим
перерізали залізничний зв’язок між Києвом і Доном і, водночас,
забезпечили собі ключовий пункт для наступу на Катеринослав. Успішно
наступаючи, вони наступного дня були вже в Павлограді, а 21 грудня (З
січня) — на станції Синельниково, створивши цим безпосередню загрозу
Катеринославу зі сходу. Як і завжди у подібних випадках, більшовицькі
активісти при наближенні радянських військ 26 грудня (8 січня) підняли
повстання в самому місті. Два дні в Катеринославі точилися бої, але
спільними діями армійської групи О.Єгорова та загонами чсрвоногвардійців
28 грудня (10 січня) опір Катеринославського гайдамацького куріня було
придушено. Українські збройні сили, якими тоді командував полковник
Капкан (про нього як військового фахівця П.Скоропадський відгукується
вкрай негативно), намагалися якось протидіяти цим акціям і навіть на
кілька днів зайняли з боями Лозову, але ЗО грудня (11 січня) радянській
загін примусив гайдамаків на цій станції скласти зброю. Такими ж
невдалими були спроби захистити м.Олександрівськ (нині Запоріжжя), яке
червоні війська захопили 2 (15) січня 1918 р.

У ці дні радянські війська повели наступ і на Донбас. 20 грудня (2
січня) вони заволоділи Куп’янськом, а протягом наступних чотирьоох днів
— майже всіма промисловими центрами Донбасу разом з Луганськом і
вузловою для всього району станцією Дебальце-во. Контроль над цими
пунктами відкривав радянським силам прямий шлях на Нижній Дон.
Усвідомлюючи це, козачий осавул Черне цов сміливою атакою 28 грудня (10
січня) відбив Дебальцево, але наступного дня був змушений відступити
перед переважаючими силами ворога. ЗО грудня (12 січня) більшовицькій
раді вдалося взяти владу в Маріуполі, внаслідок чого весь “чотирикутник”
між Харковом, Катеринославом, Маріуполем і Луганськом опинився в руках
радянських сил. Зв’язок між областями України, підконтрольними
Центральній раді, й вільними від більшовицької влади козачими областями
півдня Росії було остаточно розірвано.

Оволодівши Донбасом і міцно утримуючи райони Середнього По-доння,
червоні війська наперердодні нового, 1918 року, розпочали широкий наступ
на Нижній Дон — від Горлівки (загін Р.Сіверса) і Луганська (загін
Ю.Сабліна) та з півночі, на міллерівському напрямі (загін К.Пстрова),
тоді як південніше загони О.Автономова заволоділи вузловою станцією
Тихорецька, обірвавши залізничний зв’язок між Областю Війська Донського
та козачими землями Кубані й Північного Кавказу. Як і в Україні,
пересічне населення Дону не уявляло навіть, що принесе йому більшовицька
влада, і не зорганізувалося для справжнього опору. Втомлене роками війни
воно з насторогою ставилось і до офіцерів, що саме в ці дні в
Ростові-на-Дону почали об’єднуватися в Добровольчу армію. За свідченням
одного з очевидців “козаки битися не бажають, співчувають більшовизму і
неприязно ставляться до добровольців. Частина з не розформованих ще
військ перейшла до більшовиків, інші розійшлися по станицям. Поповнення
людей з Росії до армії немає. Командуючий оголосив мобілізацію офіцерів
Ростова, але в армію зараховуються нечисленні — більшість же вміло
ухиляється”. І далі: “Червона армія наступає з півночі на Новочеркаськ
та на Ростов з півдня та заходу. Червоні війська стягують кільце цим
містам, а в кільці борсається Добровольча армія, що чинить відчайдушний
опір та несе страшні втрати. У порвнянні з полчищами більшовиків сили
добровольців мізерні. Вони ледве нараховують 2 000 багнетів, а козачі
партизанські загони осавула Чернецова, військового старшини Семілстова
та сотника Грекова — ледве 400. Сил не вистачає” [67, с.26 —28]. За
таких умов усі намагання переконати козаків чинити опір були марними і
вони масово розходилися по своїх домівках. У відчаї генерал О.Калсдін
застрелився 29 січня (11 лютого) 1918 р. Рештки козачих загонів, що
вирішили продовжувати боротьбу, на чолі з отаманом Х.Поповим відійшли в
Сальські степи, а Добровольча армія під проводом генерала Л.Корнілова
рушила на Кубань.

Ці матеріали, що стосуються козачого, добре озброєного, гордого своїми
споконвічними вольностями Дону, виразно передають атмосферу майже
суцільного паралічу волі до опору всіх нсбільшовицьких сил за винятком
хіба що чотирьох — п’яти тисяч офіцерів з Добровольчої армії. Якщо
навіть професійні військові, козаки, яким більшовики, власне кажучи, і
пообіцяти нічого привабливого не могли (землі у донців було вдосталь),
ухилились від опору, то що вже говорити про селянство Лівобережної
України і, тим більше, про ма-лозаможні, особливо російськомовні
робітничі, верстви міського населення?! В ті дні, коли більшовицькі
вйська звужували кільце на Нижньому Доні, загони Червоної армії швидко
залізницею наближалися до Києва-

5 (18) січня 1918 р. розпочався загальний наступ радянських частин під
верховним командуванням ВАнтонова-Овсієнко проти сил Української
Центральної ради. Вони складалися з трьох основних груп М.Муравйова, що
дислокувалися до того в Харкові, Я.Бсрзіна — в Гомелі й Знамснського — в
Брянську. До того ж значна армійська група О.Єгорова, спираючись на
Катеринослав, діяла на Придніпровському Півдні України. Ці три військові
групи мали завдання з’єднатися в районі залізничних вузлів Бахмач —
Конотоп і рухатися на Київ. Загони М.Муравйова 6 (19) січня оволоділи
Полтавою (і отримали від командуючого наказ “нещадно вирізати всю
місцеву буржуазію”). 11 (24) вони вийшли на лінію Сули, захопивши Лубни
й Ромни. Червоні війська просувалися на Україну з півночі, займаючи
Новгород-Сі-всрський, Глухів та Конотоп. 14 (27) січня всі вони,
наступаючи на Київ, об’єдналися в Бахмачі. Там їм намагалися чинити опір
прибулі на цю станцію напередодні українські курсанти І Військової
школи. В Бахмачі М.Муравйов перебрав командування ‘над всіми червоними
силами і звідси розпочав прямий наступ на Київ, зустрівши опір лише на
підступах до Ніжина на станції Крути 17 (ЗО) січня [62, с.404]. За
іншими даними бій тут відбувся 15 (28) січня [8, с.479].

Хід подій цього трагічного дня, коли близько 500 юнаків київських
навчальних закладів намагалися стримати наступ не менш як вдесятеро
численнішого за них більшовицького війська, докладно висвітлено у
спеціальній літературі [68, с.59 — 64; 69, с.12 — ІЗ]. Проте у
зображенні обставин, пов’язаних з боєм під Кругами, ми маємо справу з
двома досить протилежними версіями. Перша, що належить військовому
керівництву УНР, а згодом і Директорії, наголошує на героїзмі київської
молоді, але ухиляється від оцінки доцільності рішень самого
командування. Другої дотримуються українські діячі, які критично
ставились до стану організації військової справи в УНР і тому, віддаючи
належне мужності юнаків, що зі зброєю в руках загинули, захищаючи
Україну від більшовиків, вважали, що кидати кілька сотень учнівської
молоді на тисячі професійних військових було божевіллям, а з моральної
точки зору — злочином.

Повна безпорадність проводу Центральної ради у військових справах, її
протидія в попередні тижні намаганням кадрових військових (генералу
П.Скоропадському, або полковнику В.Павленку) організувати нормальні
боєздатні збройні сили; наївні, дилстанські розрахунки на “народне
ополчення” (до якого й пішла лише романтична молодь, що полягла під
Кругами) —все це врешті-решт і обернулося катастрофою. Після Кругів шлях
на Київ був відкритий. У ці дні С.Петлюра намагався з своїм загоном
затримати просування більшовицьких сил на Київсько-Полтавській залізниці
біля станції Гребінка, але повідомлення про більшовицьке повстання в
Києві змусило його повернутися до столиці.

Маючи добре організовану партійну інфраструктуру, більшовицькі сили
протягом січня 1918 р., коли Червона армія займала Лівобережжя,
піднімали збройні повстання в містах і західніше Дніпра. Так, 10 (23)
січня владу Центральної ради було ліквідовано у Вінниці та Жмеринці, а
16 (29) пробільшовицькі сили перемогли після дводенних боїв у Одесі (що
наприкінці грудня за угодою між депутатами місцевих рад та
представниками Центральної ради була тимчасово, до рішення Всеросійських
та Всеукраїнських Установчих зборів, проголошена вільним містом у складі
Української Народної Республіки). Навряд чи випадково, що саме в цей
день більшовики підняли повстання проти Центральної ради і у столиці
України.

Всі ці дні в Києві панував неспокій. Ще в грудні 1917 р., незважаючи на
люб’язні привітання країн Антанти, керівникам Центральної ради було
зрозуміло, що продовжувати війну з Центральними країнами, а ще й за умов
більшовицької інтервенції зі сходу, нема жодної можливості. 12 (25)
грудня, коли ВАнтонов-Овсієнко почав в Харкові формувати штаб Південного
фронту. Генеральний секретаріат офіційно заявив про своє рішення взяти
участь у мирних переговорах у Бресті, і наступного дня держави німецької
коаліції повідомили Київ про свою згоду на це. 19 грудня (1 січня)
делегація УНР прибула до Бреста. Через кілька днів, коли вона звітувала
перед Центральною радою, більшість представників українських партій в
ній виявили повну згоду стосовно необхідності укладення миру. На
заперечення бундівця М.Рафсса від уряду було заявлено, що Україна мусить
піти на мир, оскільки воювати далі у неї нема ніякої можливості, а якщо
депутат з цим не згодний, то нехай пояснить, як саме можна продовжувати
війну. “Дайте йому рушницю!”, — пролунало з хорів, і цей жарт розрядив
напружену обстановку. Більше проти курсу на мир з Центральними країнами
ніхто не заперечував [6, с.23].

ЗО грудня (12 січня) харківський уряд УРР прийняв рішення про. участь
своїх представників на Брестських переговорах у складі делегації
Радянської Росії, оскільки як з окремою, самостійною стороною держави
німецької коаліції вести справи з ним відмовилися.

Визнання з боку країн Четвірного союзу УНР як суб’єкта міжнародних
відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювали О.Ссврюк і
М.Любинський. Разом з тим не слід забувати, що дипломатам Німеччини та
Австро-Угорщини було вигідно вести переговори з двома, та ще й з
воюючими між собою, контрагентами, використовуючи протиріччя між ними.
На відміну від делегації російських більшовиків, очолюваної Л.Троцьким,
українська сторона знаходила порозуміння з дипломатами Центральних
країн, тим більше, що протягом січня територія, підконтрольна
Центральній раді, зменшувалася наче шагренева шкіра. Але для укладання
повноцінної мирної угоди потрібно було офіційне проголошення України
незалежною державою. Це і було здійснено актом прийняття IV Універсалу,
датованого 9 (22) січня 1918 р.

Цій події передувала урядова криза. Українські соціал-демократи під
проводом В.Винничснка, що очолювали виконавчу владу протягом другої
половини 1917 р., напередодні Нового року перебували в стані повної
безнадійності. Ось як цю атмосферу передає Д.Дорошенко:

“Наступав новий 1918 рік- У старому приміщенні українського клубу на
Великій Володимирській зібралося близько сотні представників
українського громадського й літературного світу зустріти Новий рік.
З’явилися і деякі з генеральних секретарів (нещодавно переіменованих у
міністрів) з В.Бинничснком на чолі. Настрій у всіх був пригнічений,

—звідусіль надходили недобрі вістки. Пробила 12-та година, але ніхто не
наважувався підняти бокал і проголосити традиційний тост. Всі погляди
були спрямовані на голову українського уряду — на І»инниченка; дами
почали прохати його сказати хоч кілька слів. — “Що я можу сказати вам? —
почав він —хіба лиш те, що варвар з півночі стоїть біля каших дверей і
погрожує зім’яти, знищити всі наші досягнення, зруйнувати нашу молоду
державу, змести нашу культуру… “. Вся промова Винниченка була пройнята
цим. похмурим настроєм передчуття катастрофи, що насувалася. Про тс ж
саме говорив і наступний оратор, М.ШапоЕал (міністр пошт і телеграфу)
[6, 91 —92].

За таких умов цілковитої розгубленості уряду на найближчому засіданні
Центральної ради лідер есерівської фаркцй”, яка мала більшість у
парламенті, А.Степаненко, заявив про недовіру кабінету В.Винничснка, і
той подав у відставку, радіючи, як припускає Д.Доро-шснко, що не йому
доведеться відповідати за тс, що відбудеться

•кайближчим часом. Був утворений новий Кабінет Міністрів, де переважали
есери, а з попереднього складу залишився як військовий міністр
соціал-демократ М.Порш, “військові заслуги” якого, очевидно, дуже
цінувалися. Прем’єром став В-Голубович, чиїй особі Д.Дорошенко, як і
практично всі, хто згадував про нього і його діяльність, дає нищівну
характеристику [б].

У перппос числах (за старим стилем) Нового року, коли вже виразно
окреслилася загроза більшовицького завоювання всієї України, солдатські
лави почали рішуче вимагати проголошення повної самостійності України.
Військовий міністр М.Порш намагався переконати вояків, що ще не час це
робити, поки немає справжньої армії, але це не заспокоювало людей. Так
“під нссумнівним тиском солдатських лав лідери українських партій в
рсшті-решт спромоглися проголосити самостійність” виданням IV Універсалу
[6, с.23]. Не останню роль у здійсненні цього кроку відіграли і
Центральні держави, зокрема Австро-Угорщини, яка офіційно вимагала
проголошення незалежності УНР, щоб скласти з нею повноцінну мирну угоду.
Таким чином, під тиском солдатських лав знизу та з огляду на
необхідність укладання мирної угоди за міжнародними стандартами уряд УНР
нарешті об’явив: “Віднині Українська Народня Республіка стає
самостійною, від нікого незалежною, суверенною Державою Українського
Народу” [53, с. 14].

Але навіть ця урочиста декларація, одностайно підтримана всіма
представленими в Центральній раді українськими партіями, за уомв
більшовицького наступу, що розгортався по всьому Лівобережжю, не змогла
консолідувати національні сили. Розчарування діяльністю парламенту й
уряду все зростало і “прихильників Центральної Ради серед широких мас
ставало все менше й менше. Саме ім’я Центральної Ради почало робитись
непопулярним” і, як свідчить В.Винничснко, “солдати наші, головна тоді
сила, говорили: ми — більшовики, але ми українські більшовики”. За таких
настроїв у ті дні в самій Центральній раді відбувся розкол і частина її
членів, переважно від фракції українських лівих есерів, виступила з
пропозицією про перевибори цього органу, наголошуючи на тому, що настрої
людей принципово змінилися і його склаД не відповідає дійсним
орієнтаціям суспільства [4, с.161 — 1б4]. В.Винниченко вважав, що цс
було єдиним виходом у тій скрутній ситуації, але навряд чи можна
погодитись з тим, що під час війни проведення виборів могло дати щось
позитивне. Навпаки, остаточна самодискредитація Центральної ради в дні,
коли більшовицькі війська підходили до Києва зі сходу, могла лише
остаточно роззброїти останніх щирих прибічників української державності.
Тому переконливішою здається думка Д-Дорошенка про те, що цей виступ
найлівішої частини депутатів, які навіть мали намір проголосити себе
більшовиками, було інспіровано самими більшовиками.

За свідченнями Д.Дорошенка, більшовики підготували вибух в українському
уряді зсередини. Він мав відбутися в самій Центральній раді тому, що її
найрадикальніші члени збиралися об’явити себе більшовиками, тоді як
київські більшовики в цей час мали виступити зі зброєю в руках проти
існуючої влади. Але цю акцію упередили своєчасні дії коменданта Києва й
організатора місцевого “вільного козацтва”, інженера-винахідника
М.Ковенка. За умов повного розкладу вірних Центральній раді військ, лише
його люди останніми боролися в місті за українську справу. Маючи
інформацію про наміри пробіль-шовицької частини членів Центральної ради,
він віддав наказ заарештувати вночі перед 14 (27) січня головних її
заколотників. Це викликало велике сум’яття в найвищих інстанціях, але
оскільки у Центральної ради не існувало сил, а у М.Ковенка все-таки було
кілька сотен “вільних козаків”, то її проводу довелося підкоритися, а
М.Ко-венко несподівано став диктатором Києва [6, с.93].

Однак, незважаючи на ці заходи, більшовики не відмовились від планів
збройного повстання. 15 (28) січня вони обрали загальноміський рсвком і
в кожному районі міста створили оперативні штаби. Опорним пунктом
повстання знов стає завод “Арсенал”, але збройні виступи планувалося
розпочати також на Подолі, Дсміївці й Шулявці. Повстання почалося 16
(29) січня. Наступного дня в місті вже не працювали підприємства,
зачинилися магазини, було перекрито рух на залізниці. Пробільшовицькі
загони закріпилися в районі Залізничного вокзалу й Байкової гори,
просувались до центру міста з Подолу Андріївським узвозом, з Шулявки
—Брест-Литовським проспектом, з Дсміївкн — Великою Васильківською
(пізніше Чсрвоноармійською) вулицею, поступово беручи під свій контроль
Жилянську та Маріїнсько-Благовіщинську (тепер вул.Саксаганського) вулиці
та Бі-біков (тепер Шевченка) бульвар.

Центр міста опинився в кільці ворожих до Центральної Ради сил
пробільшовицьких робітничих загонів та окремих військових частин. Уряд
міг спертися на “вільних козаків” М.Ковснка та на Гайдамацький Кіш
Слобідської України С.Пстлюри, який, отримавши відомості про бої в
Києві, негайно зняв його з позиції під Гребінкою і вже 20 січня (2
лютого), з бою оволодівши Миколаївським мостом, увійшов до міста. За
день до того з Західного фронту до Києва прийшов Гордієнків полк В.
Петрова. В самому місті Поділ та Старокиївську ділянку, зокрема підступи
до будинку Центральної Ради (тепер Будинок вчителя по
вул.Володимирській, 5) боронив курінь Січових Стрільців, що складався
переважно з колишніх полонених галичан під проводом Є.Коновальця та
А.Мельника. Але українські полки, що знаходилися в столиці:
Полуботківський, Дорошснківський, Шевченківський тощо, “на які
Центральною радою було витрачено стільки грошей, а ще більше
красномовства, проголосили “нейтралітет” [6, с.94].

Запеклі бої охопили майже все місто і велися не тільки легкою
стрілецькою зброєю, але й використовуючи артилерію. Серед мешканців
міста в перші дні боїв жертв було відносно небагато, але від
безсистемної гарматної стрілянини з обох боків руйнування були
жахливими. Виникали пожежі, а оскільки водопровід не працював, їх ніхто
не гасив. Населення всі дні переховувалося в підвалах, перебуваючи у
холоді й темряві. Кожного дня квартали переходили з рук в руки. Як
згадував відомий київський журналіст С.Сумський, “вся кількість — як
повсталих, так і українців — не перевищувала кілька сотень чо-ловік,тоді
розкиданих по всьому місту. В бою брало участь, вирогідно, стільки ж
гармат, скільки і людей. Бій вели —на кожній ділянці —два десятки
чоловік проти двох десятків чоловік. Величезне місто знаходилося у владі
цих невеличких групок, що перебігали з одного кварталу до іншого… На
цій своїй першій стадії громадянська війна була позбавлена
найслсмснтарнішх принципів стратегії. Ніяких команд, наказів не було”
[6, с.102].

Цікавий нюанс щодо цих подій знаходимо у спогадах Д.Дорошсн-ка.
Розповідаючи, як під час боїв воюючі сторони поповнювалися окремими
військовими частинами та загонами добровольців, він констатує: “Можна
було 6 набрати добровольців дуже багато, перш за все офіцерів, але
український республіканський уряд заздалегідь зробив все можливе, щоб
відштовхнути від себе офіцерство, — хоча б своїм розпорядженням, щоб усі
офіцери колишньої російської армії у триденний строк залишили Київ. І
ось тепер по місту швсндялися тисячі людей в офіцерських шинелях, що
були лише мовчазними спостерігачами відчайдушної боротьби, що
розгорталася на їхніх очах. Багато хто з них стежив за боротьбою із
злорадним відчуттям на адресу українців; для них більшовики все ж таки
були свої, “росіяни”… [6, с.94].

У Ростові-на-Дону майже в ці самі дні кадрове офіцерство всіма силами
ухилялося від боротьби з більшовиками, не кажучи вже про звичайних
мешканців міста. В Києві ж Центральна рада навіть не звернулася з
закликом до них для спільних дій, вважаючи їх чужими елементами як з
класових, так і з національних поглядів, тоді як більшість офіцерства
так само ставилась до українських соціалістів і не збиралася йти їм на
допомогу. Врешті-решт така позиція обернулася трагедією для обох сторін.
За свідченням П.Скоропадського, час більшовицької окупації міста був
“страшний, особливо для нашого брата-офіцера, час”. У ці дні “в одному
тільки Києві було замордовано близько трьох тисяч офіцерів”, причому
особливо багато загинуло тих, “які лібс-ральничали і думали, що з
більшовиками зможуть порозумітись по-людськи”. Взагалі кількість
розстріляних тоді офіцерів та цивільних “треба обчислювати тисячами”
[60, с.71]. Але в ті дні у Києві, так само як і в Ростові-на-Дону чи
Новочеркаську, ніхто не уявляв, що несе людям різних переконань та
поглядів більшовицька диктатура.

Запеклі бої на вулицях міста не вщухали протягом тиждня, але на 21 січня
(3 лютого) більшовицькі сили, не рахуючи окремих загонів, що
продовжували опір на Подолі, зосередилися, в основному, на території
заводу “Арсенал”. До ранку наступного дня після кривавого бою його кор-.
пуси було повністю зайнято українськими національними силами, якими
керували С.Пстлюра та В.Пстров. На кілька годин стрілянина майже стихла,
почали відчинятися крамниці і люди вишукувалися в довгі черги за
харчовими продуктами, але зненацька з лівого берега Дніпра по місту
почала бити артилерія: 22 січня (4 лютого) передові радянські частини з
бронепоїздами під командуванням Ю.Коцюбинського зайняли Дарницю і мости
через Дніпро, що дало їм можливість швидко опанувати всю залізничну
колію до міського вокзалу. До того ж, на лівому березі вони знайшли
гармати, які вірні Центральній раді сили не встигли перевезти на правий
берег і з них відкрили вогонь по місту. Водночас з півночі, через
Пущу-Водицю на Курснівку, в Київ з. боями вступали загони “червоних
козаків” В.Примакова.

Обстріл столиці, таким чином, здійснювався майже з усіх сторін. Як
вихвалявся згодом більшовицький “головнокомандуючий революційною армією”
М.Муравйов: “революційна помста змусила нас бути безпощадними. Я велів
артилерії бити по самим високим і багатим палацам, по церквам, попам,
чсрнецям… Я запалив снарядами величезний будинок Грушсвського, і він
протягом трьох діб палав як величезне вогнище” (56, с.5]. В ньому
загинула величезна бібліотека, архів, різні колекції, які вчений збирав
протягом всього свого життя, цінніше зібрання українських етнографічних
матеріалів художника-архітектора В.Кричсвського та багато іншого.

Цс видовище справило на киян жахливе враження. “Пожежа будинку
Грушсвського та пожежа велетенського будинку Багрова на Бібіковому
бульварі становлять одну з грандіозніших картин доби бомбардування
Києва, рідкої, повної трагізму красою цього стихійного лиха”, згадував
М.Могилянський [6, с.119]. Місто бомбардувалося безперервно і по ньому
було випущено не менше двох тисяч снарядів. Вночі майоріли вогні пожеж.
Як писав С.Сумський: “Палав вокзал, якісь будинки на Соломинці, якісь на
Печорську. На Бібіковому бульварі палав будинок Багрова, на
Тарасівській* яскравим вогнищем палав будинок голови Ради
М.С.Грушевського… З усіх кінців палав Київ. Вночі стрілянина вщухала,
і були видні лише заграви пожеж. В кімнатах було так світло, що можна
було читати. І останні дні… було особливо нестерпно”. [6, с.103].

За таких умов становище Центральної ради та вірних їй сил ставало
безнадійним. Більш того, вони могли опинитися оточеними в центрі міста,
якщо б більшовицькі загони, які вже зайняли Пущу-Водицю та Шулявку,
замкнули кільце десь в районі Нивок або Святошино. Вночі з 26 на 27
січня (з 8 на 9 лютого) 1918р. Кабінет міністрів та Мала рада у супровді
близько 3 тисяч вояків залишили Київ, вирушивши на Житомир. Але і в
цьому місті вони не змогли перепочити. Саме в ці дні збільшовичені
частини колишньої VII російської армії, що залишили
німсцько-австрійський фронт, зайняли Проскурів, Жмеринку, Козятин і
Бсрдичев та прямували на Житомир. Українські сили були змушені
передислокуватися в Коростені, звідки 5 (18) лютого спрямували удар на
Сарни. Персмігши там збільшовичсну фінляндську діві-зію, вони звільнили
залізничну колію на Ковель, де вже стояли німецькі частини. Водночас
було відбито наступ на Коростень (по залізниці з Шепетівки) червоного
III Фінляндського корпусу. 11 (24) лютого українські війська знов
заволоділи Жи-томиром, а 13 (26) лютого, після дводенних жорстоких боїв
— Бердичсвим, до якого наступного дня прибули перші німецькі військові
частини, що йшли на допомогу українському урядові. В ці дні лютого 1918
р. окремі загони Вільного козацтва з власною артилерією та кіннотою
боронили від більшовицького вторгнення повіти Південної Київщини (в
межах сучасної Черкаської обл.), маючи своїм центром Звснигородщину.
Зокрема, внаслідок цілодобового бою в районі вузлової станції Бірзула
(згодом Котовськ) вони здобули повну перемогу над збільшовиченими
частинами, перетнувши їм шлях на Поділля та Правобережжя.

Таким чином, навіть після вторгнення до Києва влада більшовиків не
змогла поширитися на всі основні райони Правобережжя. Східну Волинь (в
межах Житомирщини) захищали війська, безпосередньо підпорядковані
урядові УНР, тоді як Південна Київщина (в межах західної Черкащини) та
найближчі до неї повіти Подільської та Херсонської губерній знаходилися
пвд захистом загонів самооборони місцевого населення — Вільного
козацтва. В цей час на українських землях західніше Дніпра в руках
збільшовичсних військових частин знаходився район Проскурова (тепер
Хмельницький) — Вінниці — Жмеринки, пов’язаний залізницею через Козятин
— Фастів з захопленим армією М.Муравйова Києвом. Влада більшовицьких рад
повністю перемогла на півдні України. ЗО січня (12 лютого) у Харкові
проголошено Донспько-Криворізьку Радянську Республіку, що мала об’єднати
Донецький та Криворізький басейни з іншими територіями Харківської,
Катеринославської та, частково. Херсонської губернії. Поряд з нею
утворилися ще такі “радянські республіки” Півдня, як Одеська, Кримська
та Донська.

29 січня (11 лютого) в Києві було проголошено Українську
робітничо-сслянську республіку, а наступного дня з Харкова сюди прибув
радянський уряд, у складі якого в той час Є.Бош відповідала за внутрішні
справи, Ю.Коцюбинський — військові, В.Ауссм — фінанси, В.Затонський —
освіту. Як зазначалося, водночас у Харкові було проголошено
Донспько-Криворізьку Радянську Республіку, в Одесі та Криму місцеві
більшовики утворили, за згодою з Раднарко-мом, свої “автономні радянські
республіки” у складі Радянської Росії. Таким чином, „територія України
підлягала розчленування і за Радянською Україною (також автономною
республікою у складі більшовицької Росії) передбачалося залишити
території в межах колишніх Київської, Подільської, волинської.
Полтавської та Чернігівської губерній, тобто тих, на які за угодою з
Тимчасовим урядом від 4 (17) серпня 1917 р. поширювалися повноваження
секретаріату Української Центральної ради.

Влада більшовиків відразу ж продемонструвала киянам, чого від неї слід
чекати. Ще за кілька днів до того, заволодівши Дарницією, М.Муравйов
віддав своїм віськам наказ: “нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів,
гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Тільки в перший день
свого хазяйнування було розстріляно, за різними даними, від 3 до 5 тисяч
чоловік, переважно російських офіцерів та українських старшин, а також
тих, хто мав посвідки Центральної ради, представників духівництва
(зокрема митрополита Київського Володимира), окремих громадських діячів.
Як згадував П.Скоропадський, очевидець цих подій: “Цс було справжнє
пекло. Вже за часів Гетьманщини я хотів точно встановити число
розстріляних офіцерів і цивільних, але зробити цс було неможливо. У
всякому разі їх кількість треба обчислювати тисячами” [60, с.71].
Жорстокості були настільки вражаючими і безпідставними, що навіть
більшовицька Київська рада робітничих та солдатських депутатів вже 28
січня (10 лютого) прийняла спеціальну резолюцію з осудом масових
самочинних розправ над мешканцями міста.

Ось як описував у перших числах березня 1918 р. часи першого
більшовицького панування у Києві свідок цих трагічних подій С.Єфрсмов:
“Божевілля й страх літав над містом і дедалі набирав таких огидних форм,
що дихати робилось неможливо… Ще й досі озивається луна од пострілів у
Марийському паркові, який зайди обернули в катівню. Скільки людей побито
— ми ще не знаємо. Муравйов хвалився на кілька тисяч, а він хе людина в
цьому компетентна… Та й коли минули вже були перші чадні дні кривавого
туману, все ж кожної ночі більшовики “підсипали” все нових трупів…
Грабунок увесь час ішов не ховаючись і без усякого сорому: “обнажища”
справді Київ од усього, що тільки можна було вивезти, починаючи од
харчових продуктів і кінчаючи грошовими знаками… Все було зруйновано
дощенту і в хвилях анархії щоночі вулиці й двори київські ставали ареною
кривавих боїв, коли громадяни тільки збройною рукою могли оборонити
життя й добро своє. З мстивою завзятістю почали зайди нищити й касувати
все, що нагадувало попередню вдасть і що держало ще сякий-такий лад. І
допасувалися до того, що й їх самих захлеснула хутко хвиля анархії. За
три тижні панування в Києві більшовики згнили цілком і погибель їхня
стала питанням кількох днів —усе одно чи прийшло б визволення з околу,
чи ні. Це тому, що вся енергія їхня повернулась на саме руйнування,
шахрайство, грабунок, “конфіскації”, в яких виявлено стільки тупої
злості, скільки й завзяття, сполученого з таким сірим убожеством та
мізерністю, що навіть не вірилось спершу… Не треба було, власне, і
боротись та агітувати проти більшовизму: своїми ділами й своїми
писаннями він сам проти себе агітував найкраще, і у всіх — навіть у тих,
хто радів колись їхньому прибуттю — була одна думка:

коли ж, нарешті, заберуться вони звідси? Навіть у тих, задля кого вони
нібито почали свої криваві спроби: трудящим людям, пролетаріатові стало
жити безмірно сітужніше, коли справдився лозунг — “вся вдасть освітам”.
Ніякої власті у них не було, зате безладдя, безхліб’я, безвіддя,
безгрішшя і т.ін., таку взяли силу й так вдалися взнаки, що далі було
вже нікуди” (66, с.123 — 125].

Але більшовицька влада в Києві цього разу протрималася лише три тижні. В
дні, коли більшовицькі гармати бомбардували місто, в Бресті делегація
УНР, незважаючи на протидію представників від більшовицької Росії на
чолі з Л.Троцьким, наближалася до порозуміння з німецькими та
австрійськими дипломатами. О.Ссврюк та МЛю-бинський, виявивши чимало
такту й хисту, відстояли права своєї держави, підтверджені IV
Універсалом Центральної ради. Промову М-Любинського німецький генерал
М.Гофман назвав в своїх споминах “надзвичайно красномовною”. Мирна угода
була підписана вночі з 8 на 9 (тут і далі всі дати — за новим стилем)
лютого, за кілька годин до того, як до Бреста надійшло повідомлення про
захоплення Києва більшовиками. Справу вирішили саме ці години, бо
представники німецької коаліції до того заявили, що в разі падіння Києва
вони не погодяться на підписання угоди (8, с.481].

Яку мету переслідували обидві сторони, цілком зрозуміло. Представникам
УНР потрібна була військова допомога проти більшовиків, а делегаціям
Центральних країн — харчові продукти. За Брестським миром Німеччина,
Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина визна вали повну незалежність
України з чітким кордоном на заході, який мав проходити вздовж старої
лінії російсько-австро-угорського кордону, а далі завертати на північ до
Бреста, приблизно збігаючись з дійсною етнографічною межею поширення
українського населення. До цього Україна забов’язувалася продати Австрії
та Німеччині частину своїх продовольчих надлишків (за попередньою
домовленістю не менш як мільйон тонн хліба), а ті мусили б допомогти їй
відбитися від більшовиків. Було також обумовлено відмовитись від
репарацій і контрибуцій, обмінятися військовополоненими, встановити
дипломатичні відносини тощо. З точки зору провідних політиків від всіх
вагомих українських партій того часу така угода за умов, що склалися,
була вигідна і корисна Україні. Так само маємо оцінювати її і ми з
позицій нашого часу.

18 лютого о 12 годині дня німецькі та австро-угорські війська розпочали
наступ по всій лінії Східного фронту, з’єднуючись на Волині з
українськими загонами, що відійшли раніше від Києва. З поширенням чуток
про наближення військ Центральних країн, більшовики, навіть не
намагаючись чинити опір і уникаючи боїв почали спішно відходити на схід.
Українські частини, за якими йшли німецькі армії, швидко просувалися до
Києва. 1 березня, коли більшовицький уряд спішно залишав Київ,
перебираючися до Полтави, передові українські загони, не зустрівши
жодного опору, зайняли Святошин, а наступного ранку вони, під
командуванням К.Прісовського та С.Петлюри, без бою увійшли в Київ.
Порівняно з тим, скільки їх залишало місто три тиждні тому, кияни
відмітили, що українських вояків стало значно більше (за рахунок тих, що
повернулися з німецьке-австрійського полону). Вони були одягнуті в сині
жупани, нові чоботи, високі сірі папахи з штучного смушка, з великими
кокардами українських кольорів. Багатьом мешканцям міста їх шаровари та
оселедці здавалися бутафорськими й оперетковими, але незважаючи на цс,
після трьох тижнів більшовицького панування зустрічали їх радісно, і
урочисті голоси дзвонів зливалися з молитовним співом на Софійському
майдані.

Наступного дня, 3 березня, в Київ від вокзалу чітко й дисципліновано
увійшли німецькі частини. Їх виправка, акуратність, загальний порядок
вразили киян, які дивилися на них з подвійним почуттям: з одного боку,
цс були ще вчорашні супротивники, чия поява засвідчувала повну поразку у
війні, а з другого, ці, хай і німецькі, вояки несли мир, спокій,
гарантію безпеки, тобто те, що люди почали особливо цінувати після
більшовицької окупації. І Київ набув зовсім нового вигляду: спустілий та
мертвий при більшовиках він пожвавився та прибадьорився, і тисячні
натовпи виплеснули на вулиці дивитися на парад німецького війська.

На жаль, вже в ці дні на хвилі антибільшовизму в Києві мали місце окремі
антиєврейські ексцеси з боку сп’янілих від перемоги (і не тільки від
неї) нечисленних груп націоналістичне настроєних гайдамаків, але тоді,
на початку березня 1918 р., з цим лихом вдалося порівняно швидко
покінчити. Взагалі з появою німців, без всяких погроз та попереджень, в
місті зникли пограбування й насильства. Городянин зітхнув спокійно.
Навіть вночі гуляти по вулицях було цілком безпечно. Почали знов
відчинятися театри, сінсма, ресторани, не кажучи вже про крамниці та
магазини, серед яких з’явилися і німецькі, зокрема, два великих
книжкових [6, с. 60].

Червоні загони майже ніде і не намагалися чинити опір
німсцько-австро-угорським військам, заздалегідь залишаючи захоплені ними
напередодні населені пункти. Власне німецькі війська через Київ
(водночас рухаючись на Черкаси, Кременчук та Катеринослав) прямували на
Лівобережжя. Вже 12 березня вони зайняли Чернігів, а 17 були в Бахмачі,
звідки через Конотоп взяли курс на Суми та Харків. Разом з німецькими
частинами українські збройні сили під проводом П.Бол-бочана та В.Пстрова
рухалися на Лубни та Полтаву, яку зайняли 27 (за іншими даними — 29)
березня, тоді, коли німецькі війська увійшли у Кременчук та Кривий Ріг.
Водночас австро-угорські війська, у складі яких був окремий легіон
галицьких січових стрільців, через Жмеринку вирушили на Одесу і
оволоділи нею 14 березня. 17 березня вони вже були в Миколаєві, а через
три дні увійшли у Херсон.

В.Антонов-Овсієнко як верховний головнокомандуючий всіми більшовицькими
збройними силами в Україні намагався організувати опір
німецько-австро-угорсько-українським військам і з цією мстою 7 березня
від імені Центрального виконавчого комітету Радянської України ввдав
декларацію, де закликав до об’єднання всіх сил Української,
Донсцько-Криворізької, Одеської, Кримської та Донської республік для
захисту радянської влади на території Півдня, але практичних наслідків
цс не дало. Через три дні Народний Секретаріат Радянської України,
головою якого перед тим було обрано М.Скрипника, переїхав з Полтави до
Катеринослава. Там 17—20 березня у стані відчаю й безпорадності проходив
II Всеукраїнський з’їзд рад пробільшовицької орієнтації, але вже 21
березня український радянський уряд переїхав до Таганрога.

2 квітня німці зайняли Катеринослав, а 6 (за іншими даними — 8)
українська група П.Болбочана разом з німецькими частинами увійшла в
Харків. Протягом другої половини квітня німецькі та українські (група
Сікевича) сили зайняли весь Донбас, тоді як 21 квітня Народний
Секретаріат Радянської України відбув з Таганрога на Москву. Через
десять днів після цього німецьке військо увійшло в Таганрог. 7 травня
воно вже було в Ростові-на-Дону, а за три дні до цього
В.Антонов-Овсієнко оголосив заяву про припинення військових дій проти
ні-мецько-австро-угорських сил та гайдамаків і складення з себе звання
головнокомандуючого Південних республік. Всю Україну і найближчі до неї
центри Росії (Бєлгород, Ростов-на-Дону) було звільнено від більшовиків.
Тоді відновлену на початку березня владу Центральної ради вже було
замінено правлінням гетьмана П.Скоропадського.

Таким чином, розв’язаний більшовиками в кінці грудня 1917 р. збройний
конфлікт тривав більше ніж чотири місяці і так чи інакше охопив усі
райони України — від Харкова, Луганська і Маріуполя до Рівного,
Кам’янця-Подільського та Одеси. За винятком окремих епізодів (як,
наприклад, бомбардування Києва), особливих руйнувань та жертв він не
приніс, але поведінка більшовиків, їх безглуздий і жахливий терор
(особливо в Києві) відштовхнули від них переважну більшість того
населення, яке до того ставилося до них цілком нейтрально, а подекуди і
з співчуттям. Але всі ці події, як і повернення Центральної ради з
німецькими військами, не збільшували її авторитету.

Український уряд та німецька політика в березні —квітні 1918 р. Криза
УНР.

Окупація території України німецькими та австро-угорськими військами,
яких за різними даними нараховувалося 350 — 400, 450 і навіть 500 тисяч,
принципово змінила розтановку політичних сил в Україні. Дипломати
Центральних країн у Бресті не приховували, що їх цікавить в Україні перш
за все хліб, і українська делегація добре знала, що умовою військової
допомоги проти більшовиків є гарантії з їх боку надати в розпорядження
Німеччини та Австро-Угорщини “надлишки харчових продуктів” не менш як
один мільйон тонн зерна. Про це, безперечно, свідчать численні офіційні
документи, наприклад телеграма австро-угорського міністра зовнішніх
справ своєму прем’єр-міністру від 5 лютого 1918 р. (за 4 дня до
підписання Брестської угоди). Українські делегати гарантували такий
обсяг поставок.

Виникає питання: це багато чи мало для України на той час було поставити
1 млн.тонн зерна? Напередодні першої світової війни валовий збір
зернових в Україні (без західних областей) становив 1,2 млрд. пудів,
тобто приблизно 19 млн.тонн- Понад 300 млн.пудів, тобто більше ніж 4,8
млн.тонн зерна Україна щорічно поставляла за кордон. Таким чином.
Центральна рада зобов’язалася поставити Центральним країнам трохи більше
1/5 довоєнних експортних поставок зерна. Безумовно, врахувуючи тягар
війни, втрати людської сили, тяглової худоби тощо, протягом 1918 р.
Україна навряд чи вийшла 6 на показники 1913 р. Але при нормально
організованій мирній праці (а німецьке -австро-угорська військова
присутність саме й мала на мсті забезпечити спокій і стабільність в
Україні), зобов’язання щодо поставок зерна не перевищували б третини
або, в разі неврожайного літа, половини надлишків. До того ж країн й,
німецької коаліції мали розраховуватися за них твердою валютою.

Виходячи з сказаного можна погодитися з оцінкою П.Скоропадського
відносно приходу на Україну німецьких військ у березні 1918 р.:

“Вони врятували Україну від повної руїни та анархії, і вони були
потрібні Україні доти, доки вона не привчиться стояти на своїх власних
ногах. Як відомо, народності, що не мають своєї держави довгий час,
гублять здібність до організації себе власними силами і повертають знову
собі це уміння поволі, при щасливому збігу обставин. Такий щасливий збіг
обставин для України якраз і наступив тоді, коли німецька армія
оборонила край від зовнішніх та внутрішніх руїницьких сил за дуже
дешеву, порівняно, ціну: експорт кількох десятків мільйонів пудів хліба
в обмін на потрібні краєві фабричні вироби” [60, с.99].

Таким чином, економічний і виробничий потенціал України, відомий як
українським делегатам на переговорах у Бресті, так і їх
ні-мсцько-австро-угорським колегам, цілком дозволяв розраховувати на
виконання українською стороною тих зобов’язань, які вона мала на себе
взяти. Звичайно, виконати ці умови Україна могла лише тоді, якщо б її
соціальне-економічне та громадсько-політичне життя увійшло б в нормальне
спокійне русло, і люди приступили б до повсякденної праці. З зовнішнього
боку саме це і мали гарантувати іноземні війська, що звільнили країну
від більшовиків.

Але цс була хоч і необхідна, але недостатня передумова переходу до
нормального господарського життя. Приймаючи рішення про розміщення своїх
військ в Україні керівники держав німецької коаліції не уявляли собі, що
їм доведеться мати справу з територією, на якій ліквідована система
адміністративного управління, і з урядом, який не має жодних засобів
контролювати хід справ на місцях чи, принаймні, конструктивно впливати
на їх перебіг. Такий жахливий стан з виконавчою та судовою владами, а
практично їх повна відсутність на величезній території від Дністра до
Дону з озброєним населенням, що вже відчуло смак анархії та свавілля,
ніхто в Центральних країнах передбачити не міг.

Є всі підстави вважати, що німецький, не кажучи вже про значно слабший
австро-угорський, уряд не мав наміру втручатися у внутрішню політику
Центральної ради, розраховуючи, що вона власними силами здатна виконати
взяті на себе зобов’язання. Але з перших днів перебування в Україні
військовим керівникам країн німецької коаліції став відкриватися
справжній стан справ. Вже в телеграмі від 10 березня 1918 р. німецьке
міністерство закордонних справ інформувалося:

“Український уряд, незважаючи на свою добру волю, в даний час безсилим
через недостатність збройних сил та неорганізованість. Сподівання, що
цей уряд, у складі якого виключно ліві опортуністи, спроможний
організувати тверду владу, дуже сумнівні. Таким чином, наші війська
залишені напризволяще і змушені захищати своє життя, незважаючи на тс,
що перебувають у країні, з якою укладено мир” [57, с.23]. Через кілька
днів про стан українського уряду, який є “надзвичайно слабким” і
“нездатним на справжні вчинки” інформував своє міністерство закордонних
справ австро-угорський посол у Києві граф І.Форгач [57, с.27].

Позицію офіційного Берліна щодо України навесні 1918 р. якоюсь мірою
проясняє телеграма німецького міністерства зовнішніх справ німецькому
послу у Києві барону А. фон Мумму від 26 березня. В ній, зокрема,
йдеться: “Наша військова інтервенція в Україні виправдана проханням Ради
про допомогу. Ми визнали Раду законним урядом Української Республіки і
уклали з й” представниками мир. Ці факти мусять визначати наше подальше
відношення до України, якщо ми не хочемо порушувати основи своєї
політики. Крім того, головна мста нашої окупації — забезпечення хлібного
експорту з України до країн Центральної Європи. Завданням нашого
представництва в Києві є всебічне здійснення цієї мсти”. І далі: “Ми
далекі від думки про втручання у внутрішні справи України, але змушені
стежити за тим, щоб обробіток полів проводився в повному обсязі…
Йдеться не про остаточну відмову Ради від втілення її принципів, з
приводу яких ми не бажаємо займати яку-нсбудь позицію, а виключно про
тимчасові заходи, що викликані необхідністю” [57, с.ЗО —ЗІ].

З юридичного боку така позиція німецької сторони цілком виправдана.
Звільнивши Україну від більшовиків, вона виконала свої зобов’язання і
наполягала на тому, щоб і Центральна рада виконала свої. Але з кожним
днем німці переконувалися, що остання не контролює ситуацію в країні, не
здатна керувати нею, а тому й неспроможна забезпечити обіцяні поставки
хліба. З цього, власне кажучи, і розпочинається спочатку прихований, а
на кінець квітня 1918 р. і цілком відвертий конфлікт між німецькою
стороною та есерівським урядом Центральної ради.

До певної міри можна зрозуміти, хоча й не виправдати, поведінку
українських урядовців-соціалістів. У дні, коли падіння Києва, а відтак і
ліквідація УНР, ставало неминучим, делегати від Центральної ради в
Бресті згодні були в обмін на військову допомогу обіцяти багато чого, не
дуже задумуючись над тим, як ці зобов’язання будуть реально
виконуватися. Але, коли майже півмільйонне німецьке-австро-угорськс
військо перебувало в Україні, а за контрактом його необхідно було хоча б
годувати, уряд усвідомив, що виконати свої обіцянки він не має
можливості. З іншого боку, населення, яке за майже чотири роки війни
звикло дивитися на німців як на ворогів, що перемогли у війні і
окупували країну, а не як на союзників українського уряду в боротьбі з
більшовиками за незалежність. До цього додамо, що, займаючи містечка чи
села і натрапляючи на якийсь опір, війська Центральних країн брали все
необхідне для свого забезпечення, а цс ще більше дра-* тувало населення.
Водночас, особливо на Поділлі та Волині, прихід армій держав німецької
коаліції сприймався як повернення до старих аграрних порядків. Знов
де-не-де з’являлися колишні землевласники і селяни або “добровільно”,
або примусово (з командирами іноземних солдатів місцевим панам не важко
було порозумітися) повертали їм награбоване в садибах майно та поділену,
відповідно до обіцянок українських соціалістів та більшовиків, землю.

Урядовці Центральної ради відразу відчули значне незадоволення селян і
робітників (особливо певною мірою збільшовичених на Сході та Півдні
України) появою іноземних військ і напівстихійним (всупереч їх власним
деклараціям) поверненням до старих порядків. Щоб остаточно не позбутися
решток свого колишнього авторитету, українські соціалісти почали вести
подвійну гру, з одного боку, запевняючи німців у вірності підписаним
домовленостям, а з іншого, намагаючись запевнити широкі маси, що за дії
іноземних військ Центральна рада ніякої відповідальності не несе.
Безумовно, така політика ніякої користі принести не могла, а лише
викликала недовіру до українських урядовців з обох боків.

Ось як описує П.Скоропадський ситуацію, що тоді склалася: “У колах
Центральної ради був повний розбрід, нерозуміння того, що треба робити
далі. Уряд намагався проводити в життя Універсали Центральної ради, на
місцях же просто грабували і влади Центральної ради не визнавали… В
той час як австрійці в своїй зоні на півдні України зразу взялися
наводити порядок страшно суворими мірами, німці у внутрішнє життя майже
не втручалися, а тільки брали у населення тс, що їм потрібно, не
питаючись уряду” (60, с.76]. Зрозуміло, що останнє вело до непорозуміння
і напруженості. І далі вія продовжує: “Відносини між німцями і
українським урядом Центральної Ради були цілком ненормальні: німці
просто не рахувалися з урядом, а уряд, який сам покликав німців і про цс
розголосив, не знав тепер, як викрутитись перед народом, якого він сам
же привчив нікого не слухатись і нічим для держави не жертвувати.
Спочатку уряд запевняв усіх і себе, що німці прийшли тільки помогти
вигнати більшовиків і зараз же підуть геть з України, як тільки
Український уряд того вимагатиме. Коли ж для німецької армії селяни
мусили поставляти продукти, то уряд почав ширити серед населення
поголоску, ніби німців покликали дідичі. Коли ж німці стали вимагати
виконання умови і населення зрозуміло, що треба давати хліб ще й для
одсилки до Німеччини, то почало ширитись незадоволення супроти уряду і
він став хитрувати з німцями… Почалось тертя між німцями і урядом,
який зі страху на словах у всьому уступав німцям, а на ділі наказував
своїм підлеглим свої ж накази гальмувати. Німці обурювались, брали
силою, своєвільно, а престиж уряду падав все нижче” [60, с.77].

Така сама невтішна картина складається і з свідчень інших спостерігачів
тих подій. Д Дорошенко, згадуючи обстановку в березні 1918 р., писав, що
в дні повернення уряду до Києва у всіх була надія, що тепер, після
всього пережитого і вистражданого, справи підуть по-новому і Центральна
рада не буде припускатись колишніх помилок. Але ці сподівання виявилися
марними. Урядовці, які повернулися, власне, ссе- * рівський уряд
В.Голубовича, так нічому й не навчилися і почали співати “свої старі
пісні”, поводячись хіба що самовпсвнснішс. Як і раніше, одне за одним
з’являлися безглузді розпорядження, непорозуміння та скандали. Не кращої
думки про уряд були і віддалені від нього кияни [6, с. 98]. У державних
інституціях панував повний хаос. Центральна рада, в якій все більше
розпалювався конфлікт між есерівською більшістю та соціал-демократичною
й іншою опозицією, не здатна була налагодити хоч якийсь
адміністративно-управлінський апарат, і її влада, за переконанням
німецьких військових, не сягала далі їх багнетів [57, с.36]. Проте,
незважаючи на настрої населення (що істотно змінилися порівняно з весною
—літом 1917 р. через незадоволення обраним тоді українськими
соціалістами курсом), провід УНР намагався продовжувати і навіть
поглиблювати два основні напрямки свого попереднього курсу:
національно-мовний та спрямований на втілення соціалістичних ідеалів
суспільно-скономічний.

За умов суцільного розчарування в попередніх заходах Центральної ради,
коли більшість міського населення ставилося до прискореної українізації
байдуже, іронічно і подекуди відверто вороже, а селянство, яке і так все
життя спілкувалося рідною мовою, взагалі було байдужим до цього,
особливо навесні 1918 р., 23 березня уряд видав наказ про перехід всього
діловодства на українську мову. В цей час, за А.Гольдсн-вейзсром,
розпочалася запекла боротьба проти всього російського і за обов’язкове
введення української мови в різних установах, зокрема в судах,
працівники яких нею майже не володіли. Реформу розпочали зверху.
Київську судову палату замінив “Апеляційний суд”, склад якого був
обраний Центральною Радою з юристів, що володіли українською мовою. Щодо
їх фахового рівня, то він цікавив діячів національного парламенту вже в
другу чергу [6, с.29, 120]. Таким чином, у судовій справі відбувалося
такс ж утвердження національно-мовного принципу над фаховим, як за
кілька місяців до того у військовій. Те саме почало відбуватися і в
інших сферах. Як пише П.Скоропадський, “у культурних справах проводилась
тільки поверхова українізація, наспіх і такими заходами, які тільки
одштовхували од української ідеї культурні верстви краю замість того,
щоб притягати їх” [60, с.77]. Все цс, зрозуміло, не сприяло консолідації
громадянського суспільства в Україні і не збільшувало авторитет її
керівництва. Російськомовні в своїй масі службовці та міська
інтелігенція остаточно відверталися від нього.

Другим, значно істотнішим фактором самодискредитації Центральної ради і
її уряду, ніж розглянутий вище, була її нспоміркована аграрна політика.
Українські есери, здебільшого молоді люди до ЗО років, які складали
більшість як в Центральній раді, так і в тій масі інтелігенції, точніше,
за словами М.Могилянського, напівінтелігснції, яка служила в земствах,
кооперативах, різного роду чиновниками в урядових установах, обіцяли всю
землю селянам, що було дійовим засобом отримати на виборах голоси села.
Хто обіцяв землю, ставав володарем села [6, с.121].

Розуміючи цс, Центральна рада офіційно заявляла про скасування
поміщицького землеволодіння і передачу панських земель селянам. Але
після її повернення разом з німецькими та австро-угорськими військами в
ряді областей автоматично почали відновлюватися старі порядки. Так,
польські поміщики Поділля та Волині офіційно звернулися до австрійського
командування з проханням розпустити селянські комітети, відновити
поміщицьке землеволодіння і навіть ввести примусову селянську працю.
Вони організовували власні каральні загони (“легіони”), з допомогою яких
намагалися повернути втрачені землі, а окупаційні війська часто в тому
їм допомогали [8, с.483; 57, с.39]. Все цс не тільки дискредитувало, по
сугі, номінальну владу Центральної ради, а й провокувало пожежу
селянських повстань, які, за свідченнями німецьких та австрійських
документів, розпочались ще за часів Центральної ради, до переходу влади
в руки гетьмана П.Скоропадського.

Але, з іншого боку, селянство домагалося не соціалізації землі, не
скасування права приватної власності на землю, як то слідом за
більшовицькими декретами проголошувала Центральна рада, а привласнсння
поділених панських ланів. Ідея скасування приватної власності на землю в
селянських масах, особливо серед заможних та середніх господарів,
викликала лише обурення і протести. “Українські селяни, — свідчить
етнограф М.Могилянський, який добре знав настрої народу, — власники
землі, особливо заможні, а таких на Україні було досить багато, були
проти небезпечної витівки соціалізації” [6, с.121]. Особливо цс було
характерним для Лівобережжя., де антагонізм між поміщиками та селянами
не був таким гострим і застарілим. Тут, на Полтавщині та Чернігівщині, в
березні 1917 р., відразу ж після втечі більшовиків, поміщики
об’єднувалися з дрібними землевласниками та заможними селянами і
ухвалювали резолюції з вимогами скасування закону про соціалізацію
землі.

Активно за цю справу взялася партія хліборобів-демократів на чолі з
С.Шсметом. 25 березня 1918 р. у Лубнах відбувся організований нею з’їзд,
на якому було присутньо близько двох тисяч селян. Вони ухвалили
резолюцію, основними пунктами якої були: засудити політику Центральної
ради в аграрному питанні; вимагати повернення їм права на землю та
забраний інвентар; передати землю (понад певної норми) в оренду селянам;
забезпечити однакові права соціалістам і не-соціалістам, вимагати ввести
до Центральної ради представників від хліборобів. Через кілька днів
делегація від цього з’їзду прибула до Києва з рішучими вимогами на
адресу уряду.

Про враження, яке вони справили на столичну громадськість, розповідає
П.Скоропадський: “З Полтавщини від кількох повітів прибуло кількасот
хліборобів, що належали до Української демократично-хліборобської
партії, на чолі з С.Шсметом і рішуче вимагали відкликання Третього
універсалу, яким, як відомо, власність на землю була скасована. Поява
цих дійсних селян —людей дійсно од плуга, які були до крайності обурені
заведеними Центральною радою земельними непо-рядками і які одверто і в
дуже різкій формі оце своє невдоволення урядові висловили, — зробила в
Києві на всіх дуже сильне враження. З одного боку, всі противники Ради
осміліли і зараз же почали зав’язувати з прибувшою селянською опозицією
контакт; з другого — в колах Ради цс викликало велике замішання. Вже не
можна було казати, ніби увесь народ задоволений цим Третім універсалом;
виявилось, що частина дійсного народу — працівники біля землі — зовсім
не поділяє поглядів Центральної ради” [60, с,88]. Але практичних
наслідків цей приїзд не приніс, і голова Центральної ради М.Грушевський
навіть не прийняв їх.

Безпорадність есерівського уряду в справі внесення ясності в земельні
відносини, вирішення питання про тс, кому саме і на які землі належить
власність, бентежила німецьких представників у Києві. Під загрозою
опинилась доля майбутнього врожаю, оскільки селяни не знали, хто і які
ділянки і за яких умов має право засівати. “Нарешті необхідно роз’яснити
уряду, — телеграфував з Берліна міністр закордонних справ німецькому
послу в Києві у відповідь на його тривожні сигнали, — що наближення
весняної сівби вимагає термінових дій. Може, Рада видасть розпорядження,
яке спонукало б володаря кожної земельної ділянки обробити її. Це не
повинно заважати наступному врегулюванню питання про земельну власність”
[57, с.31].

Незважаючи на такого роду нагадування німецькими представниками,
есерівський уряд В.Голубовича так і не спромігся прийняти якесь певне
рішення в справі врегулювання аграрних відносин. Тоді, усвідомлюючи
реальну загрозу зриву весняних польових робот, 6 квітня без погодження з
урядом УНР головнокомандуючий німецьких військ в Україні фельдмаршал
Г.Ейхгорн видав наказ, за яким до остаточного врегулювання питання про
власність селяни та поміщики мали засівати ті землі, що раніше належали
їм. Хліб, засіяний селянами на поміщицькій землі без відповідної угоди
мав наложити селянину, але чверть врожаю він мусив віддати поміщику. Цс
правило “працювало” і в тому випадку, коли поміщика в маєтку не було,
але він би потім з’явився [57].

Цей наказ остаточно зіпсував взаємини між німецьким командуванням та
українським урядом. Щодо самого документу, то він дістав протилежні
оцінки. Власницькі кола, зрозуміло, схвально сприйняли його і важко не
погодитися з тим, що цей захід за умов, що склалися, був з господарчої
точки зору доцільним і “правильно враховував господарський дух селянина”
[6, с.32]. Але, з іншого боку, цс було безумовне втручання німецького
фельдмаршала у внутрішні справи України, чию незалежність Німеччина
визнала, і з цього боку обурення діячів Центральної ради, які, за
С.Сумським, дізналися про цей наказ із сторінок газети “Кисвская мисль”
[6, с.111], цілком зрозуміле. Тим більше, що цей наказ фактично
ліквідував декларації українських соціалістів стосовно соціалізації
землі. Ледве ознайомившись з текстом наказу, який за тиждень до того вже
був розповсюджений у селах, Рада Міністрів УНР прийняла з цього питання
гостру (і необережну, з огляду на реальне співвідношення сил) резолюцію
з осудом і відміною наказу Г.Ейхгорна і зі скаргами та протестами
направило її до Берліна. Тут, відповідно, обурилося німецьке
командування, яке, за В.Винниченком, попередньо узгодило його зміст з
міністром хліборобства, лідером партії українських есерів М.Ковалсвським
[4, с.323]. Цей скандал призвів лише до конфузу і повної втрати довіри і
порозуміння між німецькою та українською сторонами.

Наслідки не примусили на себе чекати. 13 квітня посол фон Мумм
телеграфував до Берліна: “Вчора… мав двогодинну розмову з головою Ради
Грушевським…, прем’єр-міністром Голубовичсм та заступником міністра
зовнішніх справ Любинським… Постійні скарги прем’єр-міністра на
відомий наказ фельдмаршала, виданий з метою стимулювання обробки полів,
примусили мене до різкої відповіді. Я цілком ясно висловив цим панам, що
без нашої військової допомоги жодний з них не залишився б на своїй
посаді, а відкликання наших військ негайно спричинилося б до їх вигнання
та анархії в країні. Наше спільне враження від розмови було невтішним.
Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні
теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе”. І,
далі йшлося проте, що поки що ні він сам (посол), ні його австрійський
колега, ні генерал В.Гренер (начальник штабу німецьких військ в Україні)
не знають гідної кандидатури “для зміни нинішнього уряду” [57, с.42
—43]. Доля уряду Центральної ради була вирішена і його заміна була лише
справою часу.

Над Україною нависла реальна загроза перетворення її в звичайну
окупаційну зону з безпосереднім і прямим управлінням німецьким
командуванням на півночі і сході та австро-угорським на півдні. Як
свідчить М.Могилянськнй, у своїй секретній доповіді про стан справ в
Україні, надісланій німецьким командуванням до Берліна в середині квітня
1918 р., йшлося про суцільне безвладдя в країні та робився висновок про
тс, що тут бажано проголосити відкрито і легальне про окупацію краю
німецькими збройними силами [6, с.122].

Така інформація повністю підтверджена офіційними документами. В
телеграмах німецького посла в Києві до його міністерства закордонних
справ від 18 та 19 квітня констатується, що в Україні “партій, здатних
керувати, нема; теперішній уряд не має сил і не користується
авторитетом; в країні всюди, де нема наших багнетів, панує хаос” [57,
с.49]. За цих умов генерал В.Грснср, “військовому духу якого суперечить
той факт, що він, маючи силу, змушений бездіяльне спостерігати опір та
експерименти цього слабкого, утопічно комуністичного уряду, який руйнує
країну”, наполегливо радив відправити останній у відставку та ввести
безпосереднє військове управління [57. с.46]. Але після наради з
австрійським послом та вищим німецьким командуванням у Києві фон Мумм 24
квітня телеграфував про їхні спільні висновки: “Співробітництво з
теперішнім урядом, беручи до уваги його тенденції, неможливе. Утворення
генерал-губернаторства поки визнати недоцільним” [57, с.49]. На цей час
вищі представники Німеччини і Австро-Угорщини вже були поінформовані
щодо справи, яку готував протягом останнього місця П.Скоропадський, та
схвально до неї ставилися.

Тому можна цілком погодитись із твердженням П.Скоропадського що, коли б
не його виступ 29 квітня, “німці кілька тижнів пізніше завели б на
Україні звичайне генерал-губернаторство… Тим самим не було б
Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому
короткому періоді Гетьманства” [60, с.112].

Ще одним з істотних наслідків відсутності взаєморозуміння між
українськими урядовцями-соціалістами та офіційними представниками
Німеччини та Австро-Угорщини було те, що останні, спочатку ставилися до
уряду УНР цілком приязно і лише дивувалися, “не виявляючи ніяких ознак
роботи нссоціалістичних партій” [60, с.74], у квітні почали фактично
його ігнорувати, все більше підпадаючи під вплив представників великого
бізнесу.

Як зазначає С.Сумський, український уряд у квітні 1918 р. цілком слушно
враховував, що на командування все більше впливають поміщицькі та
рсакційно-промислові кола, які були, по-перше, антисамостійницькі і
дискредитували в очах німців всю українську державність, доводячи, що
ніякого українського народу немає; по-друге, з ненавистю ставилися до
Ради та її уряду, “як тому, що всі ці сільські вчителі, фельдшери та
дрібні журналісти були все-таки демок ратією, так і тому, що вони
абсолютно не здатні були до якої-нсбудь державної чи господарської
діяльності” [6, с.112]. Зрозуміло, що цьому впливу необхідно було
протидіяти, але засоби такої протидії есерами-урядовцями були обрані,
м’яко кажучи, не найкращі.

Останній тиждень існування Центральної ради та її уряду ознаменувався
гучним скандалом навколо справи з викраденням відомого київського
фінансиста і банкіра АДоброго, який встиг вже розгорнути широкі ділові
операції з німецькою стороною. В один з перших днів третьої декади
квітня 1918 р. він був викрадений якимись невідомими від імені доти
нікому не відомої організації “Союз спасіння України”. Поліція в цій
справі вела себе якось підозріло, з самого початку заявляючи про розшук,
але не вживаючи для того ніяких заходів. Так само і вищі урядовці, на
запити з різних сторін (у тому числі і з німецької) відповідали, що
вжито всіх необхідних заходів, але додавали, що не можуть дати ніякої
інформації. А в цей час викрадачі за хабар відвезли АДоброго не в глухе
містечко, куди їм було наказано це зробити, а до Харкова, де йому
вдалося дати знати про себе німецьким офіцерам.

Німецька сторона з самого початку всієї історії поставилася до справи
АДоброго з усією серйозністю і через кілька днів мала безперечні докази
того, що викрадення банкіра організували “силові міністри” уряду:
внутрішніх справ М.Ткачснко та військових — О.Жу-ковський разом з
деякими іншими офіційними особами та з відома, як потім з’ясувало
слідство, прем’єра В.Голубовича. Не наважуючись відкрито заарештувати
банкіра, який користувався великою повагою у німців, мав на них
відповідний вплив і, до того ж, не вчинив ніякого, передбаченого
законом, злочину, вони вирішили ізолювати його і, водночас, залякати
інших представників бізнесу, які не приховували своєї неприязні до
соціально-скономічного та національного курсу .есерівського уряду.
.

Розібравшись в справі викрадення АДоброго, німецьке командування
відкинуло дипломатичний камуфляжі перейшло до рішучих дій. Свідчення про
це дещо відрізняються в деталях, але в цілому перебіг подій можна
реконструювати таким чином.

25 квітня на викрадення АДоброго та аналогічні провокаційні дії щодо
деяких інших представників ділових кіл фельдмаршал Г.Ейхгорн видав наказ
про введення військово-польових судів, у компетенцію яких підпадали всі
провини проти громадського порядку та карні злочини. Мотиви були такі:
“Безвідповідальні особи та союзи намагаються тероризувати населення.
Проти всякого закону і права вони проводять арешти з мстою залякати тих,
хто в інтересах батьківщини та новостворснної держави згоден працювати
пліч-о-пліч з Німеччиною. Там, де знаходяться німецькі війська, я ніяких
незаконних дій допускати не буду. Тому я наказую вжити надзвичайні
заходи для охорони м.Києва” [57, с.52].

Цей наказ населенням був сприйнятий спокійно, бо недієздатність
правоохоронних органів УНР на той час ні в кого сумніву не викликала і
всі розуміли, що спокій у місті підтримується виключно завдяки
присутності німецьких військ. Але він, без сумніву, був відкритим і
безпардонним втручанням німецького командування (ініціатива його видання
наложила начальнику штабу генералу В.Грснсру) у внутрішні справи
“самостійної, ні від кого незалежної, вільної, суверенної”, як було
проголошено IV Універсалом, України. Тому 27 квітня вранці на закритому
засіданні Малої ради її члени бурхливо висловлювали свій протест і
обурення. Вдень цього х дня на відкритому засідання прем’єр В.Голубович,
між іншим, заявив офіційний протест проти порушення німцями суверенних
прав УНР та сказав, що уряд звернеться до Берліна з вимогою відкликати з
Києва представників вищого командування. Вночі відбулося ще одне закрите
засідання. Симптоматично, що, усвідомлюючи, наскільки есерівське
керівництво уряду вже дискредитувало його, соціалісти-федералісти,
представники найпоміркованішої з представлених в Центральній раді
партій, вирішили відкликати з кабінету міністрів трьох своїх
представників: міністрів юстиції, торгівлі та освіти.

Наступного дня, 28 квітня, зранку, в будинку Центральної ради засідання
відновилися. Настрій панував схвильований, але не безнадійний. Всі
промовці —українські ссдски М.Порш та В.Винничснко, російський есер
А.Зарубін, єврейський соціаліст М.ПІац та інші — в один голос
засуджували німців. Перший із згаданих промовців кричав:

“Пане Ейхгорн, знайте своє місце!”, а останній, молода людина з
франтоватим виглядом, так захопився красномовством, що назвав 70-річного
фельдмаршала “прусським лейтенантиком з нафабреними вусами”.
Міністерська ложа спочатку була повною, але потім порідшала. В другій
половині дня, десь близько до 3 —4 годин, слово взяв бундівець М.Рафсс,
промова якого, як і інших представників неукраїнських партій, містила
звинувачення на адресу керівництва Центральної ради за покликання
німців, які тепер нехтують Радою та урядом і починають хазяйнувати
по-своєму. Він в запалі значно перевищив регламент і головуючий
М.Грушсвський звернувся до нього із словами: “Ваш час вичерпано”, але
промовець не стихав.

У цей час рота німецьких солдат підійшла до будинку, де засідала
Центральна рада, і двома шеренгами перекрила квартал по
вул.Володи-мирській, відрізавши його від вул.Фундуюісєвської та Бібікова
бульвару. Потім невеликий загін під командою офіцера ввійшов до залу
засідань і один, як потім з’ясувалося, з чинів таємної поліції,
підскочивши до крісла головуючого, ламаною російською мовою вигукнув:
“За наказом німецького командування, оголошую всіх присутніх
заарештованими. Руки вгору!”. Солдати навели гвинтівки, і всі присутні,
з М.Рафссом на трибуні та М.Поршсм з номером німецької газети ‘Т^спе
Ргсіс Ргеза”, встали з місць і виконали вимогу. Лише один М.Грушсвський
залишився сидіти в своєму кріслі головуючого і рук не підняв. Офіцер мав
наказ заарештувати міністрів внутрішніх справ М.Ткаченка, військових
справ 0-Жуковського, хліборобства М.Ковалсвського та директора
департаменту внутрішніх справ В.Гаєвського. Серед перелічених в залі був
лише останній, але разом з ним під варту був взятий і ВЛюбинський, який
рішуче протестував проти цього свавілля, але сам не був у списку осіб,
замішаних в справі АДоброго. В усіх присутніх зробили обшук. Заарешто
ваних В.Гаєвського та ВЛюбинського вивели з будинку й відвезли вниз по
вул.Фундуклсєвській. Приблизно через годину з початку акції до дверей
зали, де перебували затримані учасники засідання, підійшов хтось з
військових і глузливим тоном вигукнув німецькою мовою:

“Геть! Розходьтеся по домам!”. Всі вийшли. На вулиці перед будинком Ради
знаходилося кілька панцирників та натовп людей, що спостерігали це
видовище.

ВЛюбинського швидко звільнили. Того ж дня німцям вдалося заарештувати
О.Жуковського та начальника міської міліції Богацького. Ввечері цього ж
дня під варту на деякий час взяли і прем’єра В.Голу-бовича, але цього
разу його арешт було пов’язано не із звинуваченням у причетності до
справи АДоброго (хоча його також запідозрювали), а курйозним випадком.
На шляху до будинку німецького посольства, де він мав зустрітися з
послом, його затримав пост догляду за автомобілями, а оскільки
документів у нього з собою не було, то його доставили до комендатури,
де, через його моложавий зовнішній вигляд та поведінку, ніхто не
повірив, що він прем’єр-міністр. Але цю помилку швидко виправили і
військовий уповноважений, який за дорученням фельдмаршала мав зустрітися
з ним, пізно ввечері того ж дня розшукав його в приміщенні Ради разом з
М.Грушсвським [4. с. 324-325; 6. 133-135;57.с.53-58].

Наступного дня владу Центральної ради було офіційно скасовано і в
Україні проголошено правління гетьмана П.Скоропадського. У зв’язку з цим
більшість свідків цих подій, а за ними й дехто з істориків наступних
часів, пов’язують введення німецьких солдат у приміщення Центральної
ради та проголошення Гетьманату наступного дня в єдиний
причинно-наслідковий ланцюг. Послідовність подій у часі ще не свідчить
про їх казуальний зв’язок. У своїх спогадах П.Скоропадський підкреслює,
що арешт окремих представників уряду не був пов’язаний з його планами
взяття влади. Але оскільки переворот відбувся безпосередньо після
описаних подій, то і публіка, і преса все, що відбулося, об’єднала між
собою як дві частини одного плану. Вийшло так, ніби німці арештували
міністрів для того, щоб розчистити шлях П.Скоропадському до влади. З
огляду на такс тлумачення, німці самі офіційно спростували цей розголос,
проте в таких випадках спростування рідко досягають мети [60, с.9б].

П.Скоропадський, безумовно, була особа зацікавлена і можна б
засумніватися щодо пояснень. Але правдивість його слів засвідчують
офіційні, не розраховані на публікацію німецькі документи, зокрема
“Доповідна записка” німецького посла в Києві А. фон Мумма до
рейхсканцлера графа Г.Гсртлінга від 29 квітня 1918р. щодо подій, які
сталися в Центральній раді. Написана, очевидно, вночі напередодні і
відіслана вранці, бо про дії П.Скоропадського в ній не йдеться, вона
засвідчує, що пан посол, що був інформований про дебати в Раді та вихід
з урядової коаліції соціалістів-федералістів, тобто про урядову кризу,
вважав, що цс сприяє мирній зміні уряду “без нашого активного
втручання”. Але після обіду 28 квітня генерал В.Грснер проінформував
посла про тс, що за розпорядженням німецького слідчого, який вів справу
А-Доброго, та з санкції німецького судді в приміщенні Центральної ради
проведено арешти. Зважаючи на негативні політичні наслідки від цієї
нетактовної акції, через кілька годин на нараді у фельдмаршала фон
Ейхгорна, фон Мумм наполегливо заперечував політичний характер
проведених арештів і застосованих дій, з чим присутні погодилися. Проте
зважаючи на те, що відмінити зроблений крок вже неможливо, вирішили, “що
треба покрити дії судді” [57, с.57]. Ця акція, таким чином, не
планувалася вищими німецькими представниками в Києві — Муммом, Грснсром,
Ейхгорном, які були поінформовані щодо підготовки виступу
П.Скоропадського наступного дня. Ці заходи більш дискредитували справу
останнього, ніж сприяли їй, і німецький посол у Києві це чудово розумів,
так само як і П.Скоропадський.

Тому слід, визнати, що проведена німецькими солдатами в приміщенні
Центральної ради акція свідчить швидше не про намір німців (у змові з
майбутнім гетьманом) усунути провідних урядовців УНР з політичної арени,
а доводить повне нехтування німецькими офіційними особами середньої
ланки (слідчий, суддя тощо) Центральної ради та її уряду. Останні в
їхніх очах не користувалися ніякою повагою і тому, маючи підстави
вважати окремих їх представників винними у кримінальній справі, яку вони
вели, ці посадові особи прийняли відповідне рішення, не замислюючися, на
відміну від пана посла, про його політичні наслідки.

Таким чином, події 28 квітня 1918р. остаточно розставили всі крапки над
“і” в питанні про ставлення німецької сторони до вищих органів влади в
УНР. Така ситуація складалося протягом двох місяців стосунків між ними з
посиленням взаємонспорозуміння і недовіри. У першій половині квітня 1918
р. німецьке військове командування взагалі вважало потрібним розігнати
Центральну раду та її уряд і ввести пряме військове управління Україною,
як окупаваною територією. Але німецькі дипломати і, перш за все, посол
фон Мумм, називали таке рішення шкідливим з політичної точки зору і тому
воно не було в ті дні запроваджене в життя. В середині квітня П.
Скоропадський вже встановив контакт з німецьким командуванням і відкрив
йому свої плани щодо перевороту, який він із своїми прихильниками по
“Українській Громаді” готував з кінця березня. Запропонований ним вихід
із кризової ситуації, що склалася, був визнаний німецькими
представниками доцільним.

Наступного дня, 29 квітня, відбулося ще одне, і вже останнє, засідання
Центральної ради. На ньому “нашвидку”, як зазначає його учасник
В.Винничснко, був ухвалений проект Конституції Української Народної
Республіки і прийнято зміни щодо земельного закону, за яким
“соціалізації” не підлягала власність до ЗО десятин [4, с.326]. На цьому
засіданні, десь опівдні, коли на Софійському майдані вже вітали обраного
на гетьманство П.Скоропадськоаго, за три квартали нижче по
вул.Во-лодимирській, обрали першого президента Української республіки —
М.Грушевського. Всі розуміли, що то була виключно символічна акція. Десь
у післяобідяний час, ще до того, як військовий відділ прогеть-манських
сил наблизився до будинку колишнього Педагогічного музею, члени
Центральної ради розійшлися самі. М.Грушсвський перейшов до казарми
галицьких “січових стрільців” під їх охорону, але незабаром всім стало
зрозуміло, що ніяких арештів та переслідувань членів Центральної ради
нова влада здійснювати не збирається і він як приватна особа та всіми
шанований учений і патріарх українського національного руху оселився у
віллі “Виноградний Сад” поблизу Києва-

Ці події були останніми в історії Центральної ради та Першої Української
Народної Республіки. В цей день почалася доба гетьманської Української
держави.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО

Власницькі сили в Україні на початку 1918 р. Павло Скоропадський та його
політична програма

Прийшовши на Україну німецьке командування було здивоване, не знаходячи
в ній партій несоціалістичної орієнтації, які б репрезентували інтереси
власницьких кіл. Спочатку цс давало їм підстави вважати, що соціалісти
справді висловлюють волю українського народу і разом з ними можна
керувати країною. Але дуже швидко вони розчарувалися, не бачачи нікого,
хто був би здатний керувати державою, навіть розробляли план
запровадження в Україні прямого військового правління. Проте знайомство
з П.Скоропадським, який очолював організацію “Українська громада”, та
його політичною програмою переконало німецьких представників у Києві
відносно приходу до влади солідних поміркованих національних діячів
власницької ліба-рельно-конссрвативної орієнтації.

Чи існували в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 р. політичні
сили несоціалістичної орієнтації, що були в опозиції до курсу
Центральної ради та її уряду в соціально-скономічному питанні і ворожі
більшовизму як такому? Відповідь на це запитання звичайна:

їх просто не моглр не бути! Всі власницькі верстви населення, від міцних
середніх селян до підприємців і великих землевласників, не кажучи вже
про численних офіцерів, чиновників, працівників судової сфери, більшість
науково-викладацької та інжснсрно-технічної інтелігенції та інші групи,
не поділяли соціалістичних ідеалів або не вірили у можливість їх
втілення за існуючих умов. Всі вони були в опозиції до
національно-соціалістичних сил, що керували державою, і прагнули
безпеки, спокою й ладу, коли б людям гарантувалося право власності як
основна умова для повсякденної плідної праці.

Розмірковуючи над цим питанням, П.Скоропадський у своїх спогадах
зазначав, що в народній масі, як і у військових формуваннях, були
присутні два елементи: елементи порядку, спокійної праці і елементи
руйнівницькі, революційні. “Я був завжди того погляду, що на Україні
перших значно більше, ніж других, що вони і числом і моральною силою
більші і сильніші від других. Але з початком революції руйнівні елементи
вже мали сильну підтримку ззовні, з боку російських більшовиків…
Елементи порядку на Україні не мали ні сторонньої підтримки, ні
підготовленої в дореволюційний період своєї організації, тому у них
опустилися руки, тому не могла з’явитися у них віра в свої сили, в свою
перемогу, тому елементи порядку були побиті і тому прийшла німецька
окупація” [60, с.57].

На подібні роздуми натрапляємо у спогадах й інших спостерігачів тих
подій. Так, М.Могиллнський, на підставі власних вражень від того, що
діялося на Чернігівщині, свідчив: “Людей вбивали, маєтки палали і
спустошувалися, а соціалізація залишалася порожнім звуком. Українські
селяни, власники землі, особливо заможні, а таких _в Україні було
достатньо, були проти небезпечної витівки соціалізації, так само, як і
проти земельних комітетів, але, боючись помсти, мовчали і не
заперечували проти… розподілу худоби, хліба, панських економій тощо.
Коли мені особисто доводилося розмовляти з тими, кого я знав з
дитинства, вони потайки признавалися: “Ми б’вам всіх їх видали,
баламутів та грабіжників, лише за однією умовою: щоб вони більше до нас
не повернулися”. Страх перед помстою визначав ставлення до анархії, яка
коїлася навколо”. [6, с.121].

Подібні враження від подій, що відбувалися на початку революції на
Полтавщині, передає В.Королснко. Вбивства і грабунок маєтків стало
повсякденним явищем. “Люди, відомі своїм злочинним минулим, тепер
сміливо висувалися на передній план, займали відповідальні посади,
висловлювалися від імені революції, і маса не наважувалася і зойкнути
проти них, як раніше не наважувалася цс робити проти станових, які
інколи чинили відверті беззаконня вщ імені царя” [70, с.124 — 125].
Земельна реформа з самого початку пішла не як запланована
загальнодержавна справа, а стихійно, в бік самовільних захоплень та
пограбувань. Уряд українських соціалістів в гінці 1917р. не міг
контролювати цей процес, а більшовики, які прийшли за ним, сприяли цьому
безчинству. “Народ наш, —зазначає В.Королснко, —в цілому все-таки не
розбійник і не грабіжник… Але у нас старою нашою історією вбито
сміливість думки, здатної йти проти будь-якої різкої течії… І раніше у
нас були села, де відомі злодії тримали населення в страсі підпалу або
вбивства і багато рогів верховодили безкарно над цілими громадами. У нас
є чимало хороших людей, проте натовп часто піддається спонуканням не
кращих своїх представників, а гірших… [70. с. 125].

Все цс в січні 1918 р. на Правобережжі бачив і П.Скоропадський. Він
розумів, що своїм перемогам ліворадикальні елементи зобов’язані саме
нездатності до об’єднання, консолідації поміркованих, власницьких гіл.
Цс сталося, на його думку, безпосередньо внаслідок політики “старого
уряду, що все хотів робити сам, а благонадійні елементи привчав тільки
підлягати та виконувати “прсдложснія” уряду”. В страшні тижні першої
більшовицької окупації України майбутній гетьман усвідомлював, що
противників більшовизму була більшість, але вони не були здатні
об’єднатись, “бо не готувались до того, щоб самим, з власної ініціативи
свої інтереси і своє життя захищати” [60, с.58].

Було б несправедливим вважати, що в Києві напередодні його захоплення
червоними військами М.Муравйова взагалі не було поміркованих людей
лібсрально-власницької орієнтації, здатних об’єднатися й розробити
альтернативну суспільно-скономічну програму. Перш за все слід згадати
Українську фсдсративно-дсмократичну партію (УФДП), яку очолював
В.Наумснко, майбутній міністр освіти в уряді П.Скоропадського. Програма
цієї партії проголошувала верховенство загальнолюдських цінностей над
національними та класовими і ставила право особи вище інтересів окремих
соціальних чи національних спільнот. Тобто ця партія, наголошуючи на
правах людини, серед яких невід’ємним правом кожної особи визнається
право на приватну власність, репрезентувала в українському суспільстві
традицію світового лібералізму, так само як в загальноросійському
масштабі цс робили конституційні демократи. Вважаючи себе спадкоємницею
таких більш давніх течій української громадської думки, як
Кирило-МефодіЇвське товариство та драгоманівськс крило “Старої Громади”,
партія вважала своєю першою вимогою найширшу свободу особи та
рівноправність всіх громадян [55, с.7б].

Особливо цікавою була аграрна програма цієї партії. Вона виходила з
того, що в Україні малоземелля є відносним, тобто обумовлюється не
реальною нестачею землі у селян (український селянин, що вважався
малоземельним, мав ділянку більшу, ніж заможний західноєвропейський
фермер), а низьким, відсталим рівнем землекористування. В Україні, як і
в Росії, не так не вистачало землі у селян, як їм бракувало вміння і
досвіду раціонального ведення господарства. Тому, визнаючи необхідність
радикальної земельної реформи, а програма, передусім, передбачала
необхідність забезпечення модернізації всієї системи
сільськогосподарського виробництва. При цьому невідкладними заходами
вирішення аграрного питання вважалося відчуження частини приватної землі
у власників, що мали більш ніж 50 десятин, за відповідну винагроду і
розподіл цих вилучених ділянок між малоземельними селянами. Водночас
планувався і розпродаж приватним власникам певної частини земель
державного фонду [55, с.86 — 87). Мстою було перетворення аграрного
сектору України на систему заможних селянських господарств фермерського
типу.

На протилежність пануючим у Центральній раді соціалістичним партіям УФДП
вважала, що соціалізація та націоналізація землі можуть призвести лише
до “насадження колективізму згори, що покличе державну опіку та
бюрократизм, який глибоко відворотний душі українського народу”.
“Українське землеробство спокон віку було індивідуальним; спокон віку
сини відділялися: вели самостійне господарство на своїх окремих
ділянках” і зважуючи на все цс, УФДП “вважає, що не тільки землероби
мають отримати землю у власність, але мусять бути відмінені і всі
обмеження в праві користування землеробами своїх ділянок”. “Кожний
хлібороб на Україні може скористатися всіми благами, що надає
індивідуальне господарство, вільне від державної опіки” [55, с.88].

Така поміркована, глибоко виважена, ґрунтовна програма подолання
земельного голоду й вивидення сільського господарства країни на вищі
світові рубежі, на жаль, не привернула уваги керівників Української
Народної Республіки, котрі, враховуючи настрої хліборобів, лише на
останньому засіданні Центральної ради спромоглися прийняти рішення, що
соціалізації не підлягає власність до ЗО десятин. Водночас програма
вирішення земельного питання, запропонована УФДП, добре узгоджувалася з
вимогами полтавських хліборобів-демократів, які вони висунули перед
есерівським урядом УНР в квітні 1918 р. Так само їй відповідали і наміри
П.Скоропадського та його уряду в сфері аграрних перетворень в Україні.

Але при всій виваженості й ґрунтовності своїх положень УФДП так і не
стала впливовою політичною силою, можливо, саме через ці якості,
зрозумілі в колі професорів, що складали її основу, але малоефективні у
водограї запеклих політичних пристрастей. Як писав П.Скоропадський, у
питаннях як соціальних, так і національних тоді треба було шукати
компромісних рішень; “завдання тим більш важке, що все поділилося тоді
на різко протилежні угруповання: одне — українське, різко шовіністичне,
друге —рішуче не хотіло знати ніякого українства; одне —зо всіма
крайностями і утопіями соціалізму, друге — без всякого політичного чуття
необхідності деяких реформ”. За цих умов поміркована партія В.Науменка,
“малолюдна, м’якотіла і неактивна”, помітної ролі в політичному житті
відіграти не могла [60, с.97].

Інший, ідейно близький до УФДП центр консолідації антисопіа-лістичних
сил утворився протягом перших місяців 1918 р. навколо П.Скоропадського.

Павло Петрович Скоропадський (1875 — 1945) за походженням належна до
одного з найшляхстніших і найзаможніших українських родів, які ще за
часів утиску української культури з боку царату активно сприяли її
розвитку. Його предок, Іван Скоропадський, тримав гетьманську булаву за
пстровських часів, безпосередньо після Мазспиного правління, робив все
можливе для збереження решток традиційних українських прав і свобод.

Поступово родина Скоропадських входить до кіл вищої аристократії
Російської імперії, але зберігає органічний зв’язок з Україною та її
культурою. В маєтку батьків майбутнього гетьмана збиралась колекція
козацьких старожитностей, а його рідна тітка Л.Скоропадська-Милорадович
разом з наддніпрянцсм цукропромисловцсм В.Сими-рснком фінансувала
створення у Львові Літературного товариства імені Т.Шсвчснка. Зокрема,
на її кошти Товариство придбало друкарню. Велику допомогу
Л.Скоропадська-Милорадович надавала і українським школам Полтавщини.

Початок життєвого шляху П.Скоропадського типовий для представника
аристократичної родини. Він дістав освіту у Пажеському корпусі, в якому
навчання відбувалося за програмою не тільки середньої, але й вищої
школи, і став офіцером Кавалергардського полку. У вільний від служби час
він подорожував по країнах Європи та Туреччині, відвідував лекції у
Сорбонні. В 1904 р., під час російсько-японської війни, він брав участь
в бойових операціях і невдовзі за хоробрість отримав золоту зброю. Після
цього, будучи полковником, він командує 20-м Фінляндським драгунським та
Лсйб-гвардійським кінним полками, а в 1912 р. став генералом почту
імператора. З самого початку Першої світової війни він перебував на
фронті. Під час серпневих боїв 1914 р. у Східній Пруссії полк під його
командуванням прославився блискучою атакою під Краупішкіном, а потім
прикриттям відступу російських військ генерала Раннснкампфа. За вмілі
дії молодого генерала підвищено у званні і призначено спочатку
командуючим кавалерійської бригади, а потім і всієї 1-ої Гвардійської
кавалерійської дивізії, яка в 1915 р. зупинила наступ фельдмаршала
Гінденбурга біля Двини. Він отримує високі військові нагороди, зокрема,
Георгіївський хрест.

На початку 1917 р. П.Скоропадський як командир 34-го корпусу перебував
на фронті в Західній Україні, де його й застало повідомлення про Лютневу
революцію і зречення царя. За його власними свідченнями, він тоді з
насторогою ставився до бурхливих подій, що розгоралися в Україні і,
зокрема, до ідеї українізації армії, бо зовсім не співчував “тому
українському соціалістичному рухові, який тоді панував, вважаючи його
занадто лівим, і —як генерал — побоювався, як би справа українізації не
підірвала боєздатність його корпусу [60,с.11].

Але любов до України і її минулого, зумовлена як сімейною традицією, так
і тісними зв’язками з окремими діячами національної культури, наприклад
П.Дорошенком, брала своє, і П.Скоропадський активно взявся за справу
формування українських збройних сил. І в серпні 1917 р. під його
командою постав зразково дисциплінований 60-тисячний І Український
корпус, завдяки чому в листопаді цього ж року майбутньому гетьману
вдалося врятувати Київ і щойно проголошену УНР від навали збільшовичсних
частин, що самовільно покинули свої позиції на фронті. Тоді ж, 6 жовтня
його було обрано отаманом Українського вільного козацтва.

Але соціалістичний провід Центральної ради з недовірою ставився до його
заходів,; запідозрюючи П.Скоропадського в бонапартистських намірах,
зробив все, щоб очолювані ним військові формування втратили
боєздатність. Цю мсту було досягнуто. Напередодні 1918 р. генерал був
змушений піти у відставку, а незабаром розпався і його корпус. Відбулось
цс напередодні більшовицького наступу і захоплення Києва військами
М.Муравйова.

Ідея встановлення тимчасової диктатури з мстою протидії руй-нівницьким
силам виникла у П.Скоропадського саме в першій половині січня 1918 р.,
коли більшовицькі загони вже наближалися до української столиці, а уряд
Центральної ради виявляв повну нездатність організувати оборону міста. В
цей час майбутній гетьман активно займався формуванням Вільного козацтва
та військовою підготовкою його старшин, і цс відіграло певну роль в
перебігу подій, бо в перші дні більшовицького Січневого повстання саме
загони “вільних козаків”, якими в Києві керував М.Ковснко, змогли
захистити УНР та її керівників. Але ще до цих кривавих подій,
усвідомлюючи маштаб більшовицької загрози, П.Скоропадський за допомогою
французької військової місії у Києві під головуванням генерала Табуї
сподівався залучити до спільних дій польський та чехословацький корпуси.
Французькі представники цілком підтримували такі пропозиції, але, як
пише П.Скоропадський, “тут виявилось, що поляки не настільки готові
слухатись французів, як я думав” [60, с.5б].

За розробленим майбутнім гетьманом планом польський корпус, що
знаходився між Мінськом і Гомелем, мусив зайняти залізничні вузли Бахмач
і Конотоп (до яких, вже після їх захоплення більшовиками, кілька сот
київських учнів кинув військовий міністр М.Порш). “Досвідчений”
військовий правильно розрахував, що головний удар має бути спрямованим
саме з цього напряму, де згодом і об’єдналися червоні війська, розміщені
у Харкові, Полтаві, Брянську і Гомелі, а не з боку Полтави, звідки їх
чекав С.Петлюра. Польське командування хотіло йти на Правобережну
Україну, що зовсім не допомогло б зупинити наступ більшовиків, а до того
ж, справило б на Правобережжі найгірше враження на селян, вороже
настроєних проти своїх тамошніх споконвічних гнобителів — польських
магнатів і шляхтичів. Не налагоджувалися і відносини з чехословаками,
представники яІЬіх взагалі не з’явилися на організовану французькою
місією нараду. Остання, таким чином, і не мала конкретних наслідків.
Більшовики ж все ближче підступали до Києва і врешті-решт захопили його.

Пережите під час більшовицького терору, усвідомлення нездатності
соціалістів Центральної ради організувати нормальне державне і
господарське життя, реальна можливість перетворення України на німецьку
колонію, переконували П.Скоропадського протягом перших місяців 1918 р. у
необхідності консолідації всіх нссоціалістичних сил краю та встановлення
з опорою на них тимчасової авторитарної влади. Тільки цс, на його думку,
могло стримати від остаточного сповзання до хаосу, анархії й
братовбивчої війни.

Центральним пунктом програми П.Скоропадського було об’єднати всі
власницькі, нссоціалістичні сили України, “бсзріжниці національності й
віросповідання” для подолання революційної кризи та відродження
української державності на правових засадах. Для здійснення цієї мети
необхідно було створити розгалужену організацію — відповідну партію.
Аналізуючи причини таких вражаюче легких перемог соціалістів,
П.Скоропадський дійшов висновку, що їх сила була в наявності сформованих
ще за часів царату організаційних структур та, відповідно, в слабкості
власницьких елементів, які були роз’єднані, не мали досвіду
самоорганізації і після зруйнування основ старого режиму не вміли
об’єднатися, до того ж, у своїй більшості не завжди розуміли
необхідність докорінних перетворень, у тому числі у сфері
землеволодіння.

Усвідомлення необхідності самоорганізації поміркованих власницьких
сил у відповідну партію зумовило, завдяки активній діяльності
П.Скоропадського, формування в березні 1918 р. організації
лібарсльно-конссрвативного спрямування під назвою Української народної
громади (Української громади). До неї вступило багато старшин колишнього
І Українського корпусу та представників Вільного козацтва, особисто
зв’язаних з П.Скоропадським. Крім нього, визначними організаторами цієї
партії були і такі відомі українські громадські діячі, як М.Устимович,
В.Кочубсй, М.Воронович, ВЛюбинський, М.Василснко. Громада встановила
тісні стосунки з партією хліборобів-демократів, до якої належали,
зокрема, брати В. і С.Ше-мети, М.Міхновський та В.Липинський, а також
зв’язки з Союзом земельних власників. Але між цими політичними
об’єднаннями власницької орієнтації й П.Скоропадським були досить
істотні протиріччя.

Душею партії хліборобів-демократів вважали М.Міхновського, лідера
колишньої Української народної партії, яка у 1917 р. стала основою
партії самостійників-соціалістів. Цс був харківський адвокат, який ще в
перші роки XX ст. висунув гасло “Україна для українців” і поставив своєю
мстою боротьбу за повну незалежність України. Ставлення П.Скоропадського
до нього ще з березня 1917 р., коли той розпочав організовувати
український національний рух у військах, було двоїстим.

З одного боку, майбутнього гетьмана приваблювали активна і принципова
національно-дсржавницька діяльність М.Міхновського — ініціатора
організації першого українського полку ім.Б.Хмсль-ницького та проведення
І Всеукраїнського військового з’їзду, на якому на перший план висунуто
розбудову Української держави і підпорядкування цьому завданню всіх
інших. Задовольняла П.Скоропадського і соціально-скономічна програма
хліборобське-демократичної партії, що уникала крайнощів і відстоювала
принцип приватної власності, вважаючи можливим вирішити аграрне питання
тільки законними шляхами парцеляції великої земельної власності. Саме
цс, як і “різка та неуживчива вдача”, зумовило конфронтацію
М.Міхновського з есс-рівсько-соціал-дсмократичною більшістю Центральної
ради.

Водночас П.Скоропадський засуджував у ньому “крайності шовінізму, який
багато йому шкодив” [60, с.80]. Тут майбутній гетьман принципово
розходився як з М.Міхновським, так і з Д.Донцовим, який у цей час також
приєднався до партії хліборобів-демократів. За переконаннями
П.Скоропадського, для відтворення України потрібно було “найсильніше
підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в
українцях особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць українську
культуру, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її
повільний органічний зріст, ніж поверхове і примусове прищеплювання”.
Засвоєння народом шовіністично-націоналістичних тенденцій він вважав з
державної точки зору шкідливим, бажаючи натомість розвитку
“тсриторіально-дсржавницького патріотизму”, який мав би охопити як
українців, так і представників інших етнічних груп України, та прагнув
“підпорядкування українського націоналізму територіально-дсржавницьким
інтересам” [60, с.84].

Різниця в підходах до національного питання віддаляла П.Скоропадського
від М.Міхновського та Д.Донцова, але зближувала з ВЛипинським, який в
наступні роки — перший серед українських громадських діячів — виступив з
обгрунтуванням концепції побудови не вузько-національної, а
громадянсько-правової Української держави на чолі з гетьманом.

Якщо основним пунктом розмежування Української громади з більшістю у
проводі хліборобів-демократів було національне питання, то розбіжності з
Союзом землевласників зумовлювалися різними підходами до аграрного
питання. П.Скоропадський вважав за потрібне брати курс на утворення
великої кількості міцних сільських господарств фермерського типу,
перерозподіливши надлишки великих володінь за умов виплати компенсації
їх. власникам. Керівники Союзу землевласників, як і близької до нього по
духу Ради землян, що складалася з правобережних поміщиків-католиків,
вперто стояли за охорону старої системи землеволодіння без змін. Навіть
найпоміркованіша програма аграрної реформи самого П.Скоропадськоаго,
викладена на засіданні Союзу землевласників, викликала обурення
присутніх. “Я ніколи не відчував, — згадував він, — такого розчарування
в політичних здібностях наших вищих класів, як того разу… У більшості
членів Союзу землевласників чомусь було переконання, що увесь світ буде
за них; що німці, як тільки прийдуть, негайно відновлять все старе; що
все, що тоді переживалося, було лише тимчасовим; що хтось обов’язково
мусить повернути все до старого і для чого, мовляв, робити уступки, коли
можна одержати все своє назад” [60, с.78].

Зрозуміло, що в цих колах і українська ідея не знаходила собі
прихильників, а серед багатьох взагалі викликала обурення і лють.
“Заїлість цих українонснависників була… одною з головних причин, яка
перешкоджала власницьким елементам з’єднатися в об’єднану організовану
силу” [60, с.85]. Антагонізм між хліборобами-демократами, виразниками
інтересів міцних і працьовитих елементів українського села, та
угрупованнями поміщиків з обох боків від Дніпра був відвертим. Тому
постать П.Скоропадського була найпридатнішою, щоб очолити всі
власницькі, антисоціалістичні елементи.

З числа діячів різних українських національних груп, зазначав він, на
роль лідера з диктаторськими правами не міг бути висунутим ні один, “бо
всі вони для таких численних на Україні кіл російського напряму були
занадто крайні або в своїх соціальних, або в національних прагненнях.
Так само всякий кандидат російського напряму викликав би найгострішу
опозицію українських національне свідомих кіл усіх категорій”. Серед
всіх можливих кандидатів П.Скоропадський мав справді найбільше шансів на
підтримку з боку і прихильників національної ідеї, не орієнтованих на
соціалізм, і “наших українських людей, прихильних до Росії, і кіл
російської громадськості міст України”, розраховуючи і на прихильне
ставлення з боку землевласників-католиків Правобережжя, Поділля і
Волині, в середовищі яких він також мав особисті знайомства [60, с.86].

Альтернативою приходу до влади представників власницьких кіл, як вже
було зрозуміло після трагічних подій січня —лютого 1918 р., міг бути
лише більшовизм. Українська інтелігенція, що переважно схилялася до
соціалізму, але була нездатною налагодити справу розбудови державності,
своїми популістськими гаслами та обіцянками, які не могла задовольнити,
лише розчищала шлях більшовицькій експансії. П.Скоропадський дає їй
малопривабливу, але не позбавлену правди, характеристику. За його
словами, вона, “наша демократична і соціалістична інтелігенція”, загалом
нсімуща, “була перейнята лютою заздрістю до всіх імущих”, і, можливо, в
цій заздрості і був головний секрет її соціалістичних настроїв. Вона “не
розуміла завдань держави і не тямила в організації влади”, вносячи своїм
невмілим керуванням дестабілізацію і анархію в народні маси” [60, с.75].

“Я бачив, —писав П.Скоропадський на початку 1919 р., —що соціалістичні
ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка
відірваної від народу інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що
соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до
знищення духовної і матеріальної культури, повернули б наш чудовий край
на висохшу пустелю, на якій з часом усіявся б знову капіталізм. Але
який!.. Не той кволий, м’якотілий, що животів у нас досі, а всемо-гучий
всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзти наш же нещасний,
соціалістичними провідниками обдурений “революційний народ… ” [60,
с.98].

І сьогодні ми змушені визнати, що це пророцтво здійснилося вже майже
повністю. Тоді, 75 років тому, мало хто так чітко уявляв собі контури
того лиха, яке несли соціалістично-більшовицькі елементи.

Заради вищої мсти —згуртування всіх антисоціалістичних сил для боротьби
з загрозою більшовизму П.Скоропадський пішов на компроміси з
потенційними союзниками, хліборобами-демократами та земельними
власниками, зміцнюючи, водночас структуру та ідейне тло власної партії.
В ній об’єднувалися “всі власницькі елементи без різниці відтінків, для
боротьби з руйнуючими соціалістичними гаслами”. Вона мусила ставити на
перше місце “справу державну та сповідувати українську національну ідею,
але без крайнього шовінізму, без виховування ненависті до всього
російського, твердо стоячи на завданнях розвитку української культури”
(60, с.75].

Основою діяльності Української громади були: компроміс у соціальних
питаннях; демократизація державного устрою за участю в правлінні
державою нових сил з народу; українізація зрусифікованих культурних
верств шляхом повільного залучення їх до державної і культурної роботи,
уникаючи будь-яких проявів шовінізму [60, с.7б].

Програма-мінімум на найближчі часи також була чіткою й лаконічною. Вона
зводилася до трьох основних пунктів: створити здатний до державної праці
сильний уряд, з яким би рахувалося німецьке командування; відбудувати
армію і адміністративний апарат, яких тоді фактично не існувало, і за їх
допомогою відновити на правовій основі порядок; провести необхідні
політичні і соціально-економічні реформи, зокрема, по-перше, категорично
відмовитися від ідеї диктатури якоїсь одної, вищої чи нижчої, верстви
населення над іншими й забезпечити рівномірну участь всіх класів
суспільства в політичному житті краю, по-друге, збільшити кількість
самостійних господарств “коштом зменшення обширу найбільших маєтків”
[60, с.98].

Але, щоб перейти до втілення у життя цієї розумної, поміркованої
програми, необхідно було спочатку прийти до влади, що, за умов німецької
окупації, вимагало порозуміння з командуванням кайзерівських військ та
посольством Німеччини.

З нечисленних приватних розмов, які П.Скоропадський мав з німецькими
офіцерами, він переконався щодо їхнього небажання втручатись у внутрішнє
політичне життя України, так само як і в їхньому незадоволенні
нездатністю соціалістичних партій, що були при владі, забезпечити
порядок і організувати нормальне життя в країні. Такі настрої німецького
командування давали підстави сподіватися на його прихильне ставлення до
ідеї державного перевороту. Під час зустрічі з німецькими офіцерами в
середині квітня П.Скоропадський вже відверто накреслив їм свій план дій,
зазначивши, що він не потребує від ,них ніякої допомоги, а лише
нейтралітет. На цей час, як зазначалося, німецьке керівництво у Києві
вже дійшло остаточного висновку про неможливість співпрацювати з урядом
Центральної ради, і військове командування виношувало плани
запровадження в Україні прямого окупаційного режиму, але дипломати на
чолі з фон Муммом вважали такс рішення недоцільним з політичних
міркувань. Тому пропозиція П.Скоропадського була сприйнята німцями
позитивно.

18 квітня німецький посол у Києві фон Мумм та головнокомандуючий
німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн дали згоду на
втілення цього плану [б, с.406]. Ввечері 24 квітня під час зустрічі
П.Скоропадського з групою німецьких офіцерів на чолі з генералом
Гренсром, командуючим штабу і фактичним керівником німецьких військових
заходів в Україні, були остаточно з’ясовані умови, на яких представники
Центральних держав погоджувалися на переворот. Окремі вимоги з боку
Німеччини й Австро-Угорщини були українською стороною категорично
відхилені. В остаточному вигляді документ містив такі основні положення:

1. Визнання пактів Брестської у годи.

2. Розпуск Центральної ради. Відкладення скликання Установчих зборів до
повного “заспокоєння краю “.

3. Домовленість про те, що кількість українських військових формувань і
їх використання мають бути погоджені з німецьким командуванням.

4. Визнання необхідності відбудови правильного судового апарату і
обмеження компетенції військова -польових судів тільки розглядом акцій,
спрямованих безпосередньо проти німецьких та австр о -угорських військ.

5. Приведення до порядку всього адміністративного апарату і розпуск всіх
комітетів “революційного походження “.

6. Зобов’язання України щодо забезпечення потреб військ Центральних
країн.

7. Відновлення вільної торговельної та іншої комерційної діяльності.

8. Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств
з метою забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляцію
великих, вище встановленої майбутнім законодавством норми, маєтностей,
передача землі селянам за викуп в кредит.

9. Оплата за військову допомогу Україні [7, с.31 — 32; 60, с.101].
Зрозуміло, що перший пункт цієї угоди, який підтверджував, що Україна
зобов’язується виконувати всі пункти Брестської угоди, передбачав і
обіцяні урядом Центральної ради поставки харчових продуктів. Але, як
зазначалося, це була припустима плата за необхідні для економічного
відродження і державної розбудови спокій і безпеку, котрі мали
забезпечити армії Центральних країн.

На П.Скоропадського генерал Грснер справив, за його словами, дуже гарне
враження. Спокійний, урівноважений, прямий, без бажання безсоромно
використати те скрутне становище, в якому опинилася Україна. Наприкінці
їх зустрічі Грснер підкреслив, що той може розраховувати на німецьку
допомогу відносно встановлення порядку тільки після того, як Українська
громада візьме владу в Києві власними силами, весь час наголошуючи, що
німці не мають наміру втручатися у внутрішні справи України [60, с.102].
Вся відповідальність за підготовку і здійснення операції лягала на
П.Скоропадського і його найближче оточення. Тому всі розмови про якусь
участь німецьких військ у цій акції слід вважати безпідставними, якщо не
прямими вигадками ворогів П.Скоропадського.

Проголошення гетьманської Української держави та громадська реакція на
цю подію

Основною соціальною верствою, на яку розраховував спертися в своїх
починаннях П.Скоропадський, було міцне заможнє та середнє селянство,
котре він сподівався перетворити в козацтво, повернувши його до власних
історичних коренів. Тому сам факт встановлення своєї тимчасової
диктатури він пов’язував з відкриттям Всеукраїнського з’їзду
хліборобів-власників, настроєних рішуче проти соціально-економічного
курсу Центральної ради. Відкриття з’їзду було намічене на 29 квітня і
головувати там мав М.Во-ронович, активний діяч руху вільного козацтва,
один з провідних членів Української громади. На цьому з’їзді
П.Скоропадський мав бути обраним гетьманом України і вірні йому
невеликі, але дисципліновані й висококваліфіковані військові підрозділи
мусили після цього взяти під контроль найважливіші установи Києва, серед
них і приміщення Центральної ради по вул.Володимирській, 57. До цього ж
дня за активною участю юриста Палтова готувалися оголошені в день
перевороту “Грамота до всього українського народу” та “Закон про
тимчасовий державний устрій України”. За технічну сторону організації
військової акції відповідав колишній командуючий 24-ою дивізією в І
Українському корпусі, начальник штабу гетьмана генерал-майор
Даш-кевич-Горбатський.

В останні дні квітня до Києва почали з’їжджатися делегати з’їзду,
переважно селяни. Як зазначає П.Скоропадський, якихось розбіжностей між
дрібними й великими землевласниками щодо подій, які відбувалися в
Україні, не було. Ця єдність поглядів виникла після появи III Універсалу
з його заявою про соціалізацію землі. Всіх їх об’єднала ідея захисту
права власності і порятунку краю від анархії. “Тс, що потім писалося і
говорилося людьми, вороже настроєними до хліборобського руху, ніби весь
цей з’їзд був штучною інсценіровкою, було неправ дою. Треба було тільки
бачити цей натовп дядьків в сіряках, уважно поставитися до їх настрою,
прислухатися до їх розмов, щоб зрозуміти, що це був природний щирий
протест дрібного земельного власника проти того наглого порушення його
права власності, яке вчинила йому революція. Дрібного і великого
власника об’єднали спільна недоля, що їх однаково спіткала” [60, с.105].

Такі погляди засвідчують різні спостерігачі тих подій. Так,
М.Могилянський підкреслює, що навколо П.Скоропадського згуртувалися всі
антисоціалістичні елементи України; вщ поміщиків — власників великих
маєтків, до дрібних земельних власників-селян “хліборобів”, усі
політичні партії, правіше соціалістів, починаючи вад кадетів. Цс був
досить згуртований антисоціалістичний блок безпартійних різних
національностей. За ним пішли і росіяни, і євреї, і українці, і поляки,
і кадети, і октябристи. “І що б не казали вороги Скоропадського, в
основі організації “хліборобів”… була міцна група справжніх
селян-власників, для яких смертельною загрозою був універсал про
соціалізацію землі” [6, с.122]. Про відповідні настрої міцного
українського селянства навесні 1918 р. згадує і начальник штабу
верховного головнокомандування російської армії у 1917р. генерал
АЛукомський [6,с.200]. Вартою уваги є нотатка завзятого ворога
П.Скоропадського В.Винниченка про тс, що гетьман, відновлюючи право
приватної власності, прагнув спертися “на клясу дрібних власників” і
“може, навіть… щиро хотів забезпечити собі симпатії з боку кляси
дрібних, а не великих земельних власників” [4, с.2б]. Як доповідав у
день перевороту рейхсканцлеру Гсртлінгу посол у Києві фон Мумм, кінцевою
мстою цього селянського руху, що і привів П.Скоропадського до влади,
“було повалення теперішнього нездібного уряду, який складається з
теоретиків-утопістів і своєю аграрною та фінансовою політикою вщент
руйнує і підриває основи нової держави” [57, с.55].

Підготовка до здійснення задуму П.Скоропадського розгорталася за
наміченим планом лише за тим винятком, що напередодні відкриття
хліборобського з’їзду німецькі солдати увійшли до приміщення Центральної
ради, щоб заарештувати тих членів уряду, які були причетні до справи
викрадення банкіра АДоброго. Ця акція, як зазначалося, не мала щодо
планів перевороту ніякого відношення, але, за словами П.Скоропадського,
кинула на його виступ небажану тінь. У цей день у Києві вже зібралися
делегати-хлібороби, серед яких уповноважених представників було 6432 від
восьми українських губерній, а всього прибуло вісім чи навіть понад
дев’ять тисяч учасників [6, с.200; 8, с.490].

Близько 11 годин ранку 29 квітня 1918 р., коли Центральна рада проводила
своє останнє засідання, в приміщенні Київського цирку П.Крутикова (за
іншими даними — Шанцера), що стояв на вул.Миколаївській (на тому місці,
де тепер знаходиться кінотеатр “Україна”) розпочався з’їзд
хліборобів-власників. Чому для цього було обрано саме приміщення цирку,
точніше “Гіппо-паласу” (кінного палацу), де в день виборів гетьмана
“весело гуділи матові електричні кулі і було чорно до купола народом?”
[72, с.35] Відповідь проста: зал цієї чудової, завершеної в 1903 р.,
будівлі відзначався рідкісними акустичними властивостями, так що
приїжджі співаки (Ф.Шаляпін, Л.Собінов, М.Батгістіні, А-Дідур та інші)
часто надавали йому перевагу перед Оперним театром, крім того, він
вміщував велику кількість людей (був розрахований на дві тисячі
відвідувачів). Отже, для проведення з’їзду хліборобів й було обрано
найбільше приміщення міста, але і воно виявилося недостатнім, щоб
вмістити всіх делегатів.

П.Скоропадський не планував свого обрання на гетьманство в перший день
роботи з’їзду, але події розгорталися з надзвичайною швидкістю. За його
свідченням, великий зал цирку був переповненим до краю. Тут були прості
селяни і “дуже мало людей, одягнених в піджаки, все більше в свитах”.
Спочатку було заслухано доповіді з місць, “які змальовували розпучливу
картину повного хаосу, безправності і безвладності на місцях” [60,
с.108]. Критика урядової політики ставала все жорстокішою. У своїх
промовах делегати висловлювали рішуче незадоволення владою Центральної
ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної
власності на землю та утворення міцної державності у формі історичного
гетьманату [8, с.490].

П.Скоропадський, враховуючи настрій делегатів, прийняв рішення не
відкладати на завтра тс, що можна зробити сьогодні, і дав розпорядження
вірним йому силам (це було кілька сот людей) негайно приступити до
виконання покладених на них завдань, а сам, після того, як його
кандидатура на гетьманство зустріла загальну підтримку, взяв слово. Він,
за його свідченням, “казав, що владу приймаю, що мені дорога Україна, що
владу беру для того, щоб допомогти змученому народові. На закінчення
підкреслив, що в хліборобах бачу головну силу України і що у них
шукатиму я опертя у всіх потрібних випадках. Після цього залунали овації
і хтось крикнув: “Молсбсн на Софійській площі!” Пропозиція була
зустрінута голосними оплесками згори. Вирішено було всім з’їздом йти на
Софійський майдан”. Делегати пройшли Думською площею (тепер Майдан
Незалежності) і Софійською вулицею піднялися до головної київської
святині, біля якої їх, на чолі з обраним гетьманом, урочисто зустріло
духовенство і архієпископ Никодим, який виконував обов’язки замість
забитого більшовиками митрополита Київського Володимира, благословив
новообраного голову держави. Хор співав “Многая літа гетьману всієї
України” і дзвони вторували йому [60, с.109].

За спогадами М.Могилянського, цс мало такий вигляд. Через Думську площу,
з Хрещатика по Софійській вулиці ринув великий натовп народу. На
автомобілі під’їхав генерал П.Скоропадський, щойно проголошений
гетьманом. Він був у чорній черкесці з Георгіївським хрестом. Його
струнка, красива фігура й гарний римський профіль були дуже ефектними.
На площі, перед дзвіницею Софійського собору, відслужили молебен.
Картина була надзвичайно красивою. Все відбувалося при м’яких проміннях
сонця. Блакитне небо, свіжа весняна зелень, урочистий голос дзвонів…
Довго не розходилася юрба зацікавлених киян, серед яких виділялася група
справжніх селян-хліборобів у своєму повсякденному одязі, в “вишиванках”
та “чсмірках”. Вони ще довго були об’єктом загальної уваги. Розмовляли
вони справжньою народною мовою, образною і повною гумору. Рівновагу,
спокій, звичку до знегоди і постійної праці виражали ці справжні
господарі України [6, с.124].

Всі учасники та свідки подій у Києві 29 квітня 1918 р. відзначали
легкість, з якою відбувся перехід влади від Центральної ради до гетьмана
П.Скоропадського. Під час проголошення гетьманства та урочистостей на
Софійській площі в другій половині дня військові відділи під
безпосереднім керівництвом Дашксвича-Горбатського, у членів яких була
відзнака — біла перев’язь на лівій руці й малинова на правій, за
розробленим планом почали займати головні установи міста- Ще до того, як
один з таких відділів наблизився до будинку Центральної ради, їїчлени,
після закінчення засідання, розійшлися по своїх домівках “не впевнені в
тому, що їм дадуть ночувати вдома. Але ні в цей, ні в наступні дні
ніяких арештів не було” [6, с.Зб].

Ніякого опору, навіть спроб опору зміні влади не було, бо Центральна
рада не мала ні фізичної, ні моральної підтримки серед населення міста
[6, с.Зб], оскільки на цей час вона викликала своєю політикою повне
розчарування селян. Протягом другої половини дня 29 квітня прихильники
гетьмана вже заволоділи більшістю установ. Лише біля будинку Центральної
ради галичани-січовики, які охороняли його, зустріли їх пострілами й
вбили трьох офіцерів. Цс були єдині жертви перевороту. Щоб запобігти
можливих кривавих інцидентів у П.Скоропадського близько 8 годин вечора
з’явився начальник січовиків Є.Конова-лсць. Він хотів з’ясувати
ставлення гетьмана до ідеї розбудови Української держави, і отримавши
запевнення, що саме для цього той і бере владу, заспокоївся. З цього дня
аж до осіні 1918 р. галицькі формування зберігали вірність гетьману.

До другої години ночі були зайняті військове міністерство, міністерство
внутрішніх справ та державний банк. Військовий міністр генерал О.Грсков
кудись зник, а його начальник штабу полковник Сливинський заявив, що
переходить на бік гетьмана. Кінний відділ Центральної ради на чолі з
полковником Аркасом також прийняв бік нової влади. Після цього
П.Скоропадський переїхав до Маріїнського палацу, колишньої резиденції
київського генерал-губернатора, де він і провів наступних сім з
половиною місяців свого правління [60, с.ПО — НІ].

Про зміну влади в Україні населення повідомили того ж 29 квітня
“Грамотою до всього українського народу” та “Законом про тимчасовий
державний устрій України”. У Грамоті, звертаючись до громадян України,
П.Скоропадський та його перший “отаман” (голова) Ради Міністрів
М.Устимович перш за все обґрунтовували необхідність встановлення в
країні тимчасового авторитарного правління. Наголошувалося, що Україна
внаслідок кривавих подій за останній час опинилася на краю загибелі.
“Спаслась вона дякуючи могутньому підтриманню Центральних держав”, що
дало надію на відновлення порядку і економічне відродження. Але
нездатність минулого уряду до державного будівництва зумовила поширення
анархії й економічної розрухи, що “збільшуються і поширюються з кожним
днем”. Це викликало необхідність встановлення твердої влади, здатної
забезпечити населенню “спокій, закон і можливість творчої праці”.

Грамотою проголошувалося, що управління державою гетьман буде
здійснювати за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про
тимчасовий устрій. Центральна і Мала ради розпускаються і призначені
ними державні міністри звільнюються, але всі інші урядовці, що працюють
в державних інституціях, залишаються виконувати свої обов’язки.
Населення запевняли, що найближчим часом буде видано закон про вибори до
Українського Сойму, а до його скликання гетьман має особливі
повноваження і буде “твердо стояти на сторожі порядку й законності”.

Права приватної власності відновлюються повністю, так само як і “свобода
торгу й відчиняється широкий простір приватного підприємництва, й
ініціативи”. Водночас з метою розв’язання аграрного питання “будуть
прийняті міри по відчуженню земель до дійсної їх вартості від великих
власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів”.
Гарантується забезпечення прав робітничого класу. Усвідомлюючи
труднощі роботи стосовно подолання революційної кризи і розбудови
Української держави, П.Скоропадський закликав “всіх громадян і козаків
України —без різниці національності й віросповідання” — допомогти йому
та його співробітникам в цьому “велике відповідальному ділі” [73, с.82
—83].

У “Законі про тимчасовий державний устрій” конкретизувалися основні
положення, проголошені в Грамоті. Підкреслювалося, що всі громадянські і
майнові права мають визначатися законом, тобто правовим чином. У
відповідності до цього проголошувалося недоторканість особи, її оселі і
власності, право на вільне підприємництво, збори та громадські
об’єднання, висловлення і розповсюдження думок, вільний вибір місця
мешкання та праці, виїзд за кордон. “Ніхто не може підлягати
переслідуванням за злочинні вчинки, тільки як в черзі, законом
визначеній” [73, с.84 — 86].

Не важко помітити, що за задумом П.Скоропадського та його послідовників,
форма правління Української держави тимчасово, до скликання Сойму, мала
бути обмеженою рамками закону авторитарної диктатури. Вищим принципом
державного устрою проголошувалися саме закони, які гарантували всі
основні права і свободи демократичного суспільства за винятком тих, що
можуть призвести до насильницьких дій, спрямованих проти існуючого
суспільного устрою (наприклад таких, які застосовували більшовики).
Розглянуті документи демонструють намір на певний час, до заспокоїння
країни і проведення парламентських виборів, перетворити Україну на
авторитарну, при верховенстві законів, державу з ліберальним
соціаль-но-скономічним устроєм та спрямованістю на проведення
невідкладних реформ (перш за все аграрної) правовими засобами, з
дотриманням недоторканості природних людських прав і свобод, передусім,
права приватної власності.

Нині, коли ми знаємо, чого коштувало Україні більшовицьке правління,
реальність загрози якого і його жахливі наслідки П.Скоропадський повною
мірою передбачав [60, с.98], важко не погодитись, що з усіх можливих і
реалістичних програм дій, спрямованих на захист населення України від
комуністичного свавілля, гетьманська видається найлібсральнішою. Вона
намагалася забезпечити поєднання сильної державної влади, необхідної для
боротьби з тими руй-нівницькми популістсько-дсмагогічними групами, які
на той час перемогли в Росії і відкрито загрожували Україні, з
додержанням всіх основних прав і свобод людини, якими нехтували і які
відкрито, майже демонстративно порушувалися радикальними соціалістичними
силами. Встановлення гетьманської влади надавало Україні історичний шанс
запобігти жахливих наслідків Російської революції, який, на жаль, не
пощастило використати.

Порівнюючи ці гетьманські документи з прийнятою (в день їх проголошення)
Центральною радою “Конституцією Української Народної Республіки” на
перший погляд здається, що остання має значно дсмократичніший характер.
У ній констатувалося, що “вся влада в УНР походить від народу”; чітко
розмежовувалися три гілки влади: законодавча (Всенародні Збори УНР),
виконавча (Рада народних міністрів УНР) та судова (Генеральний суд УНР);
всіляко підкреслювалася рівність прав всіх громадян УНР безвідносно до
їх статі, національності чи віросповідання, соціального та майнового
стану; проголошувалися найширші повноваження щодо самоврядування окремих
територіальних одиниць та національних союзів [73, с.73 — 79].

Але порівнювати цю конституцію та перші два законодавчі акти, видані
гетьманским урядом, не зовсім коректно. Адже останні не претендували на
конституційний статус, а лише визначали загальну орієнтацію курсу нової
влади та встановлювали тимчасовий державний устрій —до того моменту, як
буде скликано Сойм, який і має остаточно вирішити питання про майбутній
лад та форму Української держави. Разом з тим слід зазначити, що, з
огляду на історичний досвід . XX ст., гетьманські документи у
найпринциповіших моментах глибші і конструктивніші.

У конституції УНР від 29 квітня 1918р. нічого певного не зазначалося
щодо власницьких прав громадян. Приватна власність на засоби виробництва
(перш за все на землю) не заперечувалася, як в III та IV Універсалах,
але і не гарантувалася; у § 14 проголошувалося, що громадянин УНР “не
може бути покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу або
іншим актам, які принижують людську гідність, ані підпасти конфіскації
майна, як карі” [73, с.74 — 75]. А не як карі? У відповідності,
наприклад, до проголошеної універсалами Центральної ради соціалізації
засобів виробництва, особливо землі? Далі, у § 15, читаємо: “Домашнє
огнище признається недоторканим” [73, с.75]. А клуня чи город, чи
худоба?

Найголовніше питання соціально-економічної організації суспільства, яке,
власне кажучи, і викликало революцію, — питання власності — на
конституційному рівні лишалося абсолютно не розв’язаним. А цс за умов
ситуації, що склалася на весну 1918 р., було по сугі законодавчим
прологом до розв’язання громадянської війни.

Важко сказати, чи справді укладачі Конституції (серед яких, до речі,
було багато обізнаних з марксистською теорією людей) не розуміли
фундаментального значення питання власності для суспільного устрою, чи
(що здається більш ймовірно) свідомо обходили його, намагаючись залишити
собі щонайбільшу свободу маневрування на майбутнє, можливість відповідно
до обставин відхилення як до соціалістичного, так і до
лібсрально-скономічного курсу.

На відміну від такої невизначеності гетьманські документи чітко
проголошували пріоритетність і недоторканість прав власності, пропонуючи
водночас конкретні заходи щодо розв’язання аграрного питання. В цьому
вони більш відповідали дійсним потребам часу, протистояли спробам
соціалістично-анархістських елементів зруйнувати підвалини нормального
громадянського суспільства, що поступово, еволюційно склалося в межах
України на початку XX ст.

Подібне необхідно зазначити і стосовно пропозицій щодо устрою системи
влади. Гетьманат був формою хоча й досить ліберальної, але все ж таки
диктатури. Однак, з огляду на внутрішню та зовнішню більшовицьку
загрозу, що реально ще можна було в тих умовах запропонувати, щоб
зберегти Україну та захистити її населення від катувань, розстрілів
(чого собі навіть уявити тоді ніхто не міг) та фізичної ліквідації цілих
верств населення, голодомору та майже поголовного знищення діячів
культури? За умов військової агресії більшовиків, які мали певний вплив,
а особливо міцні організаційні структури в східних районах України,
проголошення парламентської республіки з автономно-федеративним устроєм
та фактичною децентралізацією влади об’єктивно могло б привести лише до
розпаду Української держави та її кінцевої окупації червоними силами.
Тільки міцна виконавча влада на чолі з гетьманом чи президентом, який би
мав широкі повноваження, мала певні шанси протидіяти загрозі
встановлення комуністичного панування.

Крім того. Конституція, прийнята Центральною радою, мала . певні
суперечності (і потенційні конфлікти) між національними об’єднаннями,
адміністрацією автономних земель та центральною державною владою,
оскільки законодавче межі компстснцій всіх їх залишалися не визначеними.
До якої міри автономні землі і чи можуть вони виходити із складу УНР,
особливо тоді, коли більшість їх населення складають не українці і
відповідні національні союзи висловлюються за такий вихід? Як бути з
українізацією, цією блакитною мрією Центральної ради, там (скажімо, у
переважній більшості міст), де об’єднане в “національні союзи” населення
висловлюється проти цього, та й ще за умов значної кількості
російськомовних українців у містах та взагалі надзвичайно розмитої межі
між українцями та росіянами, багатьох змішаних шлюбів, спільної віри
тощо?

Якби ця Конституція почала діяти, то зазначені протиріччя неминуче
почали б загострюватися, наміри забезпечити найширші права національних
меншин, самоврядування земель, єдність держави обов’язково призвели б до
низки внутрішніх конфліктов, якими, без сумніву, скористалися б зовнішні
сили, перш за все, більшовицька Росія.

Не усвідомлюючи, зрозуміло, в сучасних політологічних категоріях суть
справи, автори Конституції і перших гетьманських документів, по суті,
виходили з двох протилежних концепцій розбудови української державності.
Перші орієнтувалися на теоретичні доробки австро-угорських
соціал-демократів, які приймали концепцію К.Рсй-нсра (писав під
псевдонімом Р.Шпрінгср) про те, що соціалістична держава має бути не
стільки федерацією територій, скільки федерацією народів, які історично
співіснують у межах певних кордонів і кожний з яких має окремо вести
свої національно-культурні справи [74].

З цього випливало, по-перше, майже автоматичний розподіл людей в
багатонаціональній країні на основну, провідну (а відтак, фактично
пануючу) націю та національні меншини, і, по-друге, окрс-мішність, яка з
часом все збільшувалася б, породжуючи відповідні установки в
самосвідомості людей, між групами людей різного етнічного походження.
Все це потенційно не тільки містило можливість зловживання і
дискримінації національних меншостей з боку уряду, який обов’язково
вважав би себе репрезентантом інтересів етнічної більшості, але й
працювало б не на об’єднання, консолідацію, а на роз’єднання за
національно-мовно-культурно-конфссійними ознаками між громадянами
держави, тобто вело б до деструкції останньої.

Навпаки, перші гетьманські .документи чітко визначали курс на побудову
громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною
справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності,
мови та віросповідання, а основою держави є міцний середній клас
громадян-власників, які податками та виконанням інших обов’язків
утримують державу як політичну організацію, що має працювати для
забезпечення їх власних прав і свобод. Фактично цс було прообразом на
українському грунті того, що вже тоді існувало в приат-лантичних країнах
Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї
західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації, поширюючи досвід
на передові країни інших континентів.

З наведеного очевидно, що навіть в порівнянні з “найдсмок-ратичнішою”
Конституцією, прийнятою Центральною радою в останній день її існування,
гетьманські документи, складені поспіхом, за словами самого
П.Скоропадського, напередодні перевороту, відрізняються далекоглядністю,
чіткістю, поміркованістю, врахуванням реальних умов і потреб часу і,
головне, зорієнтованістю на розв’язання найгострішіх питань поточного
моменту: відновлення законності і правопорядку, забезпечення прав
власності, вирішення аграрного питання, розбудови та консолідації міцної
соборної держави.

Окремою проблемою є питання про авторство та походження перших
гетьманських документів, яке, як зазначають дослідники, потребує
спеціального вивчення [73, с.17]. Вороги П.Скоропадського поширювали
чутки про тс, що вони “були написані німецьким військовим командуванням
і перекладені на українську мову російськими добровольцями” [75]. Дещо
інші міркування висловлював В.Винниченко, за яким Грамоту “написали
слинявому генералові руські поміщики й офіцери під верховною редакцією
німецького генерала” [71, с.18]. Зайве казати, що ці автори не
переобтяжують себе аргументацією на користь тверджень, які висловлюють.

Більше ясності в це питання вносить досвідчений київський юрист
А-Гольденвейзер, який наголошує на тому, що в основу “Закону про
тимчасовий державний устрій України” було покладено “Основні закони” в
редакції від 23 квітня 1906 р., до речі, найпрогресивніший юридичний
документ в історії Російської імперії, складений як наслідок завоювань
початкового етапу першої російської революції [6, с.37]. Це, очевидно,
відповідає дійсності, бо навіть структура гетьманської Грамоти та
“Основних законів” 1906 р. співпадають майже повністю. Подібні навіть
назви основних розділів та їх послідовність: “Про сутність верховної
самодержавної влади” та “Про гетьманську владу”, “Про права і обов’язки
російських громадян” та “Права і обов’язки українських козаків і
громадян”, “Про закони” та “Про закони”, “Про Раду Міністрів” та “Про
Раду Міністрів і про міністрів” тощо. Факт походження гетьманських
“Законів” від “Основного закону” 1906 р. не підлягає сумніву і
спростовує вигадки про те, що їх авторство належить німецьким
військовим, які б, зрозуміло, за основу брали б німецькі, а не російські
документи.

До того ж, П.Скоропадський сам розповідає, як і за допомогою кого ці
документи складалися. “Обдумуючи свою першу відозву до населення, —пише
він, —яку необхідно було випустити в день перевороту, я хотів порадитись
з юристом і про це сказав Гіжицькому. Він привів до мене Палтова. Я
розповів Палтову про наші плани і про ті цілі, які майбутній уряд собі
ставить. Палтов з моїх слів записав головні точки відозви, а через
півтори години приніс вже готову Грамоту, яка після кількох редакційних
виправок і була оповіщена в день проголошення Гетьманства. Палтов зробив
на мене враження дуже освіченої і здібної людини, яких якраз тоді мені
було потрібно. Він заявив повну охоту працювати далі… Вже після
перевороту він був призначений товаришем міністра закордонних справ і на
цій посаді працював весь час Гетьманства… чесно і енергійно… для
добра Української держави” [60, с. 102 — ЮЗ].

Отже, Грамота була написана О.Палтовим, професійним юристом, за усно
викладеною йому програмою П.Скоропадського і за остаточною редакцією
останнього. Цілком логічно зробити висновок, що і “Закон”, оголошений
разом з Грамотою, було розроблено О.Палтовим, який, працюючи над ними,
використав найкраще, що було в дореволюційній російській правничій
традиції.

З перших своїх кроків гетьман і його прихильники зіткнулися з протидією
з двох протилежних боків. Їх, як “сепаратистів” і “зрадників”,
“мазепинців” не сприймали російські праві (на зразок В.Шульгина, видавця
і редактора впливової газети “Киевлянин”, колишнього депутата Державної
Думи, який на знак протесту незабаром навіть подався з Києва на Дон). Не
менш рішуче від П.Скоропадського, як від “поміщика” і “царського
генерала”, відхрещувалися і соціалісти всіх відтінків (за винятком
деяких, як ДДорошснко, соціалістів-федералістів), зокрема українські,
вважаючи гетьмана, які всіх заможних та російськомовних осіб
українського походження “не-українцями”. За їх концепцією “безкласовості
української нації”, особливо популярною в колах українських есерів і
соціал-демократів, справжніми українцями були лише представники
“трудящих кляс” — селяни, робітники та демократична за походженням
інтелігенція.

Проте, як свідчать численні джерела, населення загалом поставилося до
проголошення Гетьманату з порозумінням. За свідченням австрійського
генерального штабу вже у першій половині квітня майбутній гетьман
користувався “великою повагою в місті і на селі” [57, с.117].
П.Скоропадський писав, що вже в день перевороту він “мав враження, що
переміна влади… зустрінута загалом із задоволенням” [60, с.109]. Про
це читаємо і в спогадах інших очевидців тих подій [6, с.Зб —37; 124].
Рішучі дії П.Скоропадського знайшли підтримку і в не соціалістичних
колах провінційної громадськості. Так, наприклад, ВАндрієвський, яскраво
намалювавши негативне ставлення до Центральної ради на Полтавщині, так
пише про враження від повідомлення про обрання гетьмана: “Псрсмогла-таки
здорова національна стихія над модерними доктринами та силогізмами,
значить, у народі таки знов заговорив голос крові… козацької крові”
[76, с.7].

Більш насторожено до цих подій поставилась українська громадськість
Галичини. Як згадує Д Дорошенко, який в кінці квітня 1918 р. перебував у
Львові, після одержання інформації про переворот “знайомі кинулись мене
розпитувати, що цс може значити? Чи не кінець цс української
державності?.. Я зазначав своїм галицьким знайомим, що імена — гетьмана
Скоропадського та М.Василенка — вже самі собою свідчать, що діло йде не
про “кінець української державності”, а, щонайбільше, про зміну її
форми” [7, с.83].

Зміна форми правління, до якої привели події 29 квітня, висунули питання
про ставлення до нової влади. Психологічний стан київської інтелігенції
нссоціалістичної орієнтації (а такої, особливо після більшовицьких
злочинів в лютому 1918 р. була абсолютна більшість), як і взагалі
середніх верств населення, добре відтворює М.Могилянський. Події, пише
він, розгорталися з такою феєричною швидкістю, що міщанській думці за
ними було важко встигнути. Як дивитися на державний переворот, в центрі
якого стоїть постать генерала П.Скоропадського? Прямолінійні доктринери
з різних таборів таврували і ганьбили його як могли, називаючи
“німецьким ставлеником”, але поміркованіші люди намагалися оцінити
ситуацію об’єктивно й гадали приблизно так.

По-перше, окупація України німцями — об’єктивний факт, і не нова влада в
цьому винна. По-друге, німці дали згоду на утворення місцевого уряду з
поміркованих елементів і беруться своїми силами забезпечувати порядок в
Україні, не допускати розвитку більшовизму і захищати її від його
проникнення ззовні. По-третє, у випадку нелояльності німці просто
проголосять Україну окупованою територією і, як то було в Бельгії чи
Польщі, встановлять свою безпосередню владу і вивезуть все, що тільки
можливо. І чи краще цс буде, ніж система гетьманату?! “Сумніви, як
відомо, величезною більшістю розв’язані були позитивно, тобто в бік
співробітництва і підтримки генерала П.Скоропадського” [б, с.125 —126].

Населення, розчароване правлінням уряду Центральної ради і не бажаючи
запровадження прямого німецького правління виказало новій владі
цілковиту лояльність. У цьому відношенні цікаво навести і думку
німецького посла в Києві в телеграмі від 2 травня 1918 р.: “Уряд може
розраховувати на підтримку всіх власницьких класів, включаючи
дрібнопомісне селянство, в той час як, можливо, занадто різке
підкреслювання диктаторського принципу відштовхнуло від нього робітничий
клас” (57, с.61].

Перший уряд гетьманської України та його соціально-економічна політика.
Київ за часів Гетьманату

У дні підготовки до перевороту 29 квітня, за умов конспірації й
секретності, П.Скоропадський не мав можливості підбирати до свого
майбутнього уряду людей з широкого загалу фахівців. Можна було робити
призначення лише з осіб, шо були членами Української громади, та
найближчих до неї людей. На посаду голови Ради Міністрів був призначений
М.Устимович (Сахно-Устимович), інжснср-тсхно-лог, який мав сформувати
уряд. Визначено були також кандидатів на пости міністра охорони здоров’я
— доктор Любинський (ініціали якого різні джерела називають різні: В.,
П.І. та Ю.В. [6, с.38, 125; 71, с.39]) та міністра шляхів Бутенка (чиї
ініціали визначають як Б.А., В. таА.І. [6, с.125; 60, с.91; 71, с.39]).

Перші офіційні документи після П.Скоропадського підписував М.Устимович
як голова (“отаман”) Ради Міністрів, але скласти урядовий кабінет йому
не довелося. Вже наступного дня після приходу до влади гетьман на цю
посаду тимчасово, для термінового утворення уряду, призначив
М.Василенка, який мав широкі зв’язки у поміркованих колах української
інтелігенції. Водночас П.Скоропадський послав за відомим полтавським
земським діячем поміркованих поглядів Ф.Лизогубом, якому був
запропонований пост прем’єра.

Перший кабінет, за задумом П.Скоропадського, мав бути
ліво-центристським, а в основу його діяльності було поставлене завдання
відродження України, але без тих “країностсй”, які могли викликати
нсдо-брозичлсвс ставлення до українства з боку інших національностей.
Гетьман наказав М.Василснкові, відомому вчсному-історику і правнику та
громадському діячеві, до 1 травня, тобто за добу, сформувати Кабінет
Міністрів. Спроба М.Василенка залучити до співпраці
соціалістів-федералістів закінчилася невдачею. С.Єфрсмов та
Л.Старицька-Черняхівська підтримали його, але більшість побоялася
забруднити свою соціалістичну чистоту і разом з А-Ніковським перейшла в
опозицію до нової влади. З соціалістив-фсдералістів лише Д.Дорошенко
вступив до Кабінету і прийняв портфель міністра закордонних справ.

Зовсім іншу позицію зайняли центристи, що орієнтувалися на
соціально-політичні цінності лібералізму. Після деяких сумнівів,
київський комітет “партії народної свободи” висловився за участь кадетів
у новому уряді. Обласний з’їзд кадетської партії підтвердив таке
рішення, і до складу Ради Міністрів від цієї партії, крім М.Василенка,
увійшли також А.Ржспсцький та С.Гутник. Вже 2 травня 1918 р. до Києва
прибув ФЛизогуб, який погодився виконувати обов’язки голови Ради
Міністрів і фактично сформований М.Василенком кабінет. В ньому
“бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих
адміністраторів” (9, с.312]. У ньому “не було соціалістів, але були
солідні українські діячі з цілої України,… що брали участь в
українському житті як земські діячі, професори, правники, громадські
працівники” [8, с.493].

Серед них, крім вже згаданих лібералів, таких як прем’єр ФЛизогуб,
М.Василенко, який став міністром народної освіти, Д.До-рошснко,
Любинський і Бутснко, були й інші відомі діячі, як, наприклад,
В.Зіньгівський, міністр віросповідань, історик української та російської
філософії або міністр юстиції, професор М.Чубинський, до речі, син
знаменитого етнографа й автора українського національного гімну
П.Чубинського. Поряд з українцями в цьому кабінеті були й представники
інших народів краю: поляк А.Ржепецький — міністр фінансів; єврей
С.Гутник —міністр торгівлі; росіяни Ю.Вагнер —міністр праці, професор
Київського політехнічного інституту, та Г.Афа-нас’єв —державний
контролер, колишній приват-доцент Одеського університету звільнений за
царських часів “за нсблагонадійність”. Особливу роль в уряді швидко
почав відігравати І.Кістяківський, відомий юрист, який спочатку змінив
М.Гіжицького на посаді державного секретаря, а згодом очолив
Міністерство внутрішніх справ.

Враховуючи зазначене вище, можемо повністю погодитися з думкою
ліберальне настроєних киян того часу про те, що “склад цього першого
гетьманського міністерства був зовсім не правий; навпаки, поряд з
поміркованими консерваторами до нього увійшли діячі певно прогресивного
напрямку” [6, с.38]. Сучасники-соціалісти, а за ними ліва преса та деякі
пізніші історики оголосили всіх міністрів гетьманського уряду
“не-українцями”. Зумовлено цс було передусім тим, що ніхто з тих
міністрів не належив до соціалістичних партій (за винятком, хіба що
Д.Дорошсн-ка —члена партії соціалістів-федералістів). Але в Україні,
незважаючи на всі нещастя, які вже встигли принести ліві радикали,
численні політичні сили все ще трималися гасла: “непотрібна
нс-соціалістична Україна!”. А під таким кутом зору міністри
гетьманського уряду, як і сам гетьман, дійсно, не були… українцями [8,
с.493].

Зрозуміло, що національність визначається не політичними переконаннями
чи соціальною приналежністю. Більше того, не може не дивувати
надзвичайно високий відсоток у гетьманському уряді людей, своїми
сімсйніми традиціями пов’язаними з українським національно-культурним
рухом. Так, прем’єр ФЛизогуб був сином А.Лизогуба, товариша Т.Шевчснка,
який не припинив з поетом дружніх стосунків і під час його заслання та
допомагав йому матеріально. Батьком І.Кіс-тяківського був член “Старої
Громади” О.Кістяківський, відомий професор з історії українського права.
Це саме можна сказати і про М.Чубинського, Д-Дорошснка та самого
П.Скоропадського. А такі поважні члени гетьманського кабінету, як
М.Василснко та В.Наумсн-ко, являли собою живий зв’язок між традиціями
“Старої Громади” та українським рухом революційної доби. Вважати
названих вище представників авангарду національної інтелігенції меншими
українцями ніж, скажімо, есерів або соціал-демократів не тільки
нелогічно, а й просто смішно.

Як вже зазначалося, П.Скоропадський і його прихильники мали цілком
конкретну програму розбудови Української держави. Найважливішим її
пунктом було найскоріше розв’язання соціально-ско-номічних проблем,
надзвичайно заплутаних діяльністю попередньої влади. Тільки подолавши
економічний спад і суспільно-політичну анархію, можна було справді
братися за всебічну розбудову державності та національної культури.

З мстою відродження економічного життя новий уряд перш за все вживає
рішучі заходи для відновлення фундаментальних засад цивілізованого
господарювання — прав приватної власності та вільного підприємництва.
Водночас гетьман та його оточення чудово розуміли, що
соціально-економічна стабільність в українському суспільстві можлива
лише за умов розв’язання аграрної проблеми. Тому заходи щодо
забезпечення приватновласницьких прав мали здійснюватися паралельно й у
взаємозв’язку з перерозподілом земель великих маєтків для забезпечення
ними незаможних селянських родин, але лише на законній підставі, через
державний викуп надлишкових земель за їх справжню вартість.

Відповідна робота у цьому напрямі почала проводитися з перших •днів
існування Гетьманської держави. Менш ніж через півтора місяця після
перевороту, 8 червня 1918 р. було розроблено і схвалено аграрний закон,
за яким приватне землеволодіння обмежувалося 25 десятинами і Державному
земельному банку надавалося необмежене право придбання земель з мстою їх
продажу селянам у розмірах, нсоб-, хідних для збільшення їх ділянок не
вище означеної законом межі. ‘і Поступово, на жаль, значно повільніше,
ніж того вимагали обставини, ‘і протягом наступних місяців йшла робота
по розробці в повному обсязі / нового аграрного законодавства.
Передбачалося, що землскористу-/ вання протягом сезону господарчих робіт
весни —літа 1918 р. має відповідати виданому на початку квітня наказу
фельдмаршала Ейхгорна, а після того, як урожай буде зібраний, в кінці
року буде проведений перерозподіл землі, з тим щоб з початку нового,
1919 р., кожний хазяйнував би на власній землі.

oeoeoeoeoeooeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

P

R

O

U

E8E:EEEIEUGUeGthHueoeioeaoeioeioeioeUoeioeioeioeaoeioeioeioeioeioeioeioe
ueNueNueNueoeioeaoeioeioeioeioeioeioeEoeioeioeioeioeioeioeioeioeioe

a

I

?

?

oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

u?ucucu?u?u?u?u?u?uYu?u?u?u?u?u?u?u?u?u?uOeu?u?u?uYu?u?u?uYu?u?u?u?u?uYu
?uYu?u?u?u?u?

U

Ue

?-

c-

N.

Z.

T

T

?q

?q

$w

&w

ew

ew

ue?

z?|??«?«?????

ae

p!

?’

x*

/

?4

B:

1/4>

?C

?C

&L

(S

oU

]

*d

-h

em

\s

$w

&w

ew

ew

Z}

|‡

|•

V?

¤

ue?

–#?)n2oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

Для підготовки матеріалів до нового земельного закону й улагоджування
конфліктів між великими землевласниками та селянами створено земельні
комісії — губернські та повітові. 8 червня схвалено аграрний закон, що
обмежував земельну власність у 25 десятин. В жовтні 1918 р. було
засновано Вищу Земельну Комісію, яку очолив сам гетьман. На початку
листопада затверджено проект аграрної реформи, за яким передбачався
примусовий викуп державою, через Державний земельний банк, надлишкових
земель панських маєтків з подальшим їх розподілом між селянами. Тільки
господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні,
плекали елітну худобу тощо, могли мати до 200 десятин, але вони
підлягали акціонуванню [7, с. 283 —286; 8, с.499 —500].

г/ Варто підкреслити, що гетьманський план аграрної реформи мав на
мсті вирішення не тільки економічної проблеми (наділення малоземельних
селян достатніми для гідного існування ділянками), а й ширше —формування
соціальноої бази справжнього громадянського суспільства через утворення
міцного середнього класу забезпечених селян-власників. Світова політична
думка ще з часів Арістотсля, а особливо з доби Просвіти, виходить з
того, що громадянське суспільство можливо лише за умов наявності
чисельно переважаючого прошарку самостійних в економічному, соціальному
та правовому відношенні громадян. На утворення такої верстви в царській
Росії, в основному, і спрямовувалась діяльність П.Столипіна після
революції 1905 — 1907 рр. Він чудово розумів, що для того, щоб
утворилось громадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити
наявність самих громадян-власників.

Є всі підстави вважати, що саме так міркував і П.Скоропадський. Але,
виходячи саме з самобутності традиційної української соціальної системи,
національної історичної свідомості тощо, було обрано курс на утворення
численного прошарку не просто селян-фермерів (як для Росії планував
П.Столипін), а саме козаків-фермерів — озброєних і військове
кваліфікованих середніх та заможних селян, які б у разі потреби, маючи
відповідну військово-політичну самоорганізацію, могли швидко зібратись і
виступити як народне військо. На початку XX ст., коли кіннота ще
становила ударну військову силу, а середній селянин, при поміркованій
податковій політиці, міг мати не тільки верхового коня, а ще й зброю та
амуніцію (як донські, кубанські чи уральські козаки) така ідея була
цілком реальною. Перебіг подій 1917 р. переконував, що ідея козацтва в
українському народі існувала ще за умов фактичного паралічу державної
адміністрації, принаймні з літа цього року, селяни самі, з мстою
підтримання порядку в своїх селах та повітах, почали утворювати виборні
козачі структури самоврядування — Вільне козацтво. Восени 1917 р., коли
П.Скоропадського було обрано отаманом цієї організації, козачий рух
охопив майже всі українські губернії. Тому було цілком логічно
сподіватися, що за умов проведення на власницьких засадах аграрної
реформи саме козацтво-фермерство стане основою суспільно-політичної
системи на селі.

Проте стан справ на селі навесні 1918 р. був жахливий. Як зазначав
В.Винничснко, з приходом німців та відновленням української влади до
своїх маєтків “то тут, то там почали повертатися пани й господарювати як
до революції” [4, с.321]. Розвалений під час революції й правління
Центральної ради та остаточно зруйнований більшовиками адміністративний
та судовий апарат був абсолютно нездатний контролювати ситуацію, і влада
на місцях фактично переходила до окупаційних сил, які й влаштовували
порядки на власний розсуд, їх поведінка, особливо менш дисциплінованих
австро-угорців, м’яко кажучи, не завжди була коректною і неодноразово
провокувала вибухи селянського протесту, а після розвалу фронту і
пограбування військових складів значна частина чоловіків була озброєна і
мала бойовий досвід.

Есерівський уряд В.Голубовича в березні — квітні 1918 р. офіційно
заявляв, що війська Центральних держав прийшли допомогти Україні і після
встановлення порядку підуть звідси, що вся влада \ належить українському
керівництву тощо. Але в газеті прем’єра “Боротьба” вже друкувались
статті, де зазначалося, що по селах іноземні війська ведуть себе як
загарбники і жорстоко розправляються з селянами [6, с.Ю9]. Голову Ради
Міністрів запитували, на якій підставі в ~\ Україні хозяйнують німецькі
та австро-угорські війська, але відповіді \ на цс ніхто дати не міг. По
обох боках Дніпра військові підрозділи армій Центральних країн
допомагали панам, що поверталися, відновлювати втрачену власність і
визискувати з селян компенсацію за вчинені грабунки. Оскільки уряд
Центральної ради був неспроможний організувати, згідно з Брестським
договором, постачання іноземних військ харчами, останні робили цс
самочинно, що призводило лише до конфліктів з місцевим населенням. З
іншого боку, ще до проголошення Гетьманату пани-офіцери почали формувати
добровольчі каральні загони, які з часом діяли все активніше.

Такі самочинні розправи, як зазначав Д.Дорошснко, поширю-[ валися і на
початку існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили, щоб
припинити їх. Минуло кілька тижнів, поки нова ) адміністрація
спромоглася покласти краї анархії. Але весь одіюм “каральних експедицій”
упав на гетьманський уряд [7, с.283 —290].

Пожежа анархії й братовбивчої війни, розпалена самочинними
експропріаціями й екзекуціями з боку іноземних військ, спалахнула значно
раніше, ніж П.Скоропадський прийшов до влади, але за весь час його
правління загасити її так і не змоглиКОдним з першочергових завдань
гетьманської влади була відбудова іїбрмально діючого адміністративного і
судового апарату, без яких відновити контроль цснт-ральнихдсржавних
інституцій над територією і населенням було не-можлив@?Поюіикані
Центральною радою до такої роботи представники
народницько-соціалістичної інтелігенції (точніше напівінтелігснції)
продемонстрували свою повну нездатність. Зрозуміло, що гетьманський уряд
намагався спертися на кваліфіковані несоціалістичні кадри, а такими, по
суті, були лише старі фахівці, які вміли працювати лише старими
методами, не враховуючи достатньою мірою зміни, що відбулися в
суспільстві та суспільній свідомості, зумовлені першим роком революції.

Цс усвідомлював і сам П.Скоропадський. “Вся моя увага, —писав він, —
була звернена на організацію елементів, яких революція позбавила була
всякого впливу в державі і без участі яких державне діло не могло
нормально розвиватися” [60, с.85]. Всі ці елементи, були, зрозу міло,
власницькими, які звикли до старої системи, що їх випестувала. Багато з
них сподівалося, що можна повернути собі все втрачене під час революції,
і майже всі мали в душі більш-менш приховане відчуття класової образи і
бажання помститися. Тобто на місцях гетьманський уряд змушений був
спиратися переважно на елементи, здебільшого здатні лише реанімувати
дореволюційні структури і не свідомі нових завдань, у тому числі і в
аграрній сфері, без виконання яких неможливо було забезпечити соціальний
мир і утвердити підвалини української державності. До того ж, як
зазначав П.Скоропадський, “події розвивалися занадто швидко і тому не
було досить часу, аби відповідною організацією державно-думаючої частини
суспільства пд-вести готові підвалини під гетьманську владу” [60, с.91].

Про тс, як сприймалася на місцях така ситуація людьми поміркованих
поглядів писав В.Королснко: “Безумовно, було в гетьманському уряді
чимало людей доброзичливих і гарних. Вони намагалися влаштувати
справедливий порядок, говорили в центрі порядні промови, викладали більш
або менш задовільні програми, серед них і земельну. Але цей уряд не мав
сил. З одного боку, розпоряджалися усім німецькі офіцери, з іншого —
клекотали та кипіли почуття класової помсти. З власницької молоді
утворювалися загони, що здійснювали каральні експедиції. Згори йшли
накази одного змісту, місцеві ж влади робили своє в розумінні не
державної роботи, а тільки безоглядної класової помсти”. З місць
направлялися протести проти свавілля, яке колишні пани чинили селянам за
криваві розправи над родичами та спустошення маєтків в минулі місяці
революції. Одне насильство викликало такс ж саме насильство з
протилежного боку, “і в багатьох умах виникало передчуття, що буде, коли
маятник знов хитнеться в інший бік” [70, с.126 — 127]. Аналогічні
приклади стосовно стану справ на Правобережжі наводить і М.Могилянський
(6, с.128 — 129].

Неспокій на селі врешті-решт і дав змогу антигетьманським силам
наприкінці 1918 р. повалити політичну систему Гетьманату.
П.Скоропадський так і не зумів через відсутність кадрів, які б
поєднували адміністративний досвід з усвідомленням нових
суспільно-політичних завдань, взяти під державний контроль всю територію
Української держави. Констатуючи цей факт, варто зазначити, що по-перше,
конфлікти між селянами, з одного боку, та колишніми панами і іноземними
військовими частинами, з іншого, почалися задовго до приходу до влади
гетьмана. Тому не він і не його політика їх спричинили. Все цс дісталося
в спадок від попереднього національно-соціалістичного уряду. По-друге,
небажані ексцеси, які, на жаль, справді мали місце в Україні у 1918 р. і
вражали сучасників, зовсім не були характерними для життя більшості ссл,
де люди були зайняті власними повсякденними турботами.

З оглядом на загальний стан справ ситуація на селі залежала передусім
від місцевих обставин і не в останню чергу від поведінки особового
складу німецьких військ. Так, за М.Могилянським, він сам бачив німців,
розквартированих у Канівському повіті Київської губернії, які не чіпали
населення, не викликали обурення проти себе і не залишили по собі
поганих вражень. За всі харчі, які вони брали у селян, вони справно
сплачували і людей не ображали. Але в іншіх місцях відбувався справжній
безсоромний грабіж, що разом із свавіллям каральних загонів
панів-офіцерів провокував селянські повстання. А гетьманська влада не
мала достатньої сили, щоб боротися з такими ганебними явищами [6, с.127
— 129].

Значно більших успіхів досягнуто гетьманским урядом у промисловій,
торговельній і фінансовій сферах. 15 —18 травня 1918 р. у Києві відбувся
з’їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського
господарства (“Протофісу”), на який прибуло близько тисячі делегатів.
З’їзд висловився за всіляку підтримку гетьманського уряду і заявив про
свою готовність всіми силами сприяти утворенню нового державного,
громадського та економічного ладу в Україні. Цей з’їзд, як зазначала
Н.Полонська-Василснко, показав, що гетьманську Україну, крім
хліборобів-власників і більшості несоціалістичної інтелігенції,
підтримують також підприємці і промисловці [8, с.495].

Це і не дивно, оскільки гетьманский уряд відразу ж розпочав проводити
активну політику, спрямовану на підтримку промислово-торговельних кіл,
що швидко принесло відчутні наслідки. Так, А.Гольден-вейзср підкреслює,
що доба Гетьманату “дійсно характеризується певним економічним
піднесенням. Вона була у нас часом “високої кон’юнктури”. “Промислові та
торговельні кола, з одного боку, були близькими до владних інституцій і
впливали на останні у вигідному для економічного зростання напрямі. З
іншого боку, забезпечений збуток товарів у Німеччину та Австро-Угорщину
створював і в суто економічному відношення для України сприятливі
передумови подальшого зростання. Скрізь засновувалися нові акціонерні
компанії, відроджувалися промислові підприємства, банки, біржі тощо” [6,
с.38—39].

Влітку та восени 1918 р., продовжує А.Гольдснвсйзер, економічне життя в
Києві буяло. Самі німці, що забезпечили “порядок”, позитивно ніяк не
могли сприяти добробуту окупованої України, бо саме в цей час Німеччина
переживала часи свого найбільшого економічного виснаження. Тому вони
виступали, в основному, як експортери, при цьому до Німеччини вивозилися
не тільки харчові продукти та сировина, а й промислові товари. Останні в
обмеженій кількості надходили і з Німеччини, але основною для німців в
економічному житті тогочасної України була роль покупців. А “покупцями
вони були великими і щедрими, платили акуратно в німецьких марках” за
курсом, який з задоволенням сприймався населенням. Тому
торговельно-промисловий світ охоче співпрацював з ними [6, с.43 —44].

Про економічне піднесення України гетьманської доби свідчать й інші
автори, навіть ті з російського генералітету, які заздалегідь упереджено
ставились до спроб П.Скоропадського створити справді високо-розвинену і
незалежну державу. Так, В.Гурко, колишній начальник штабу верховного
головнокомандування, а після Лютневої революції командуючий військами
Західного фронту, пише, що “Протофіс” розвинув найактивнішу діяльність,
особливо в промисловій сфері, що цілком від повідало тогочасним швидким
темпам економічного відродження краю. Народжувалися нові галузі
виробництва та розширювалися вже існуючі підприємства- Розроблялись і
грандіозні та далекоглядні проекти, наприклад, використання енергії
дніпровських порогів (6, с.215 — 217].

Слід відзначити також успішну роботу міністерства фінансів, якому під
керівництвом А-Ржспецького вдалося налагодити грошовий обіг й створити
державний бюджет. Як зазначав ДДорошснко, українська валюта, забезпечена
природними багатствами України, й головним чином, цукром, стала тривкою.
Велику працю виконало міністерство шляхів (міністр В.Бутенко), що
спромоглося, незважаючи на великі руйнування та нестачу паровозів і
вагонів (величезна їх кількість була відправлена більшовиками до Росії в
березні 1918 р.), інспіровані і матеріально підтримувані більшовиками
страйки тощо, вже влітку налагодити в країні нормальний залізничний рух.
Знову стало можливим їздити та перевозити вантажі по залізницях. Зв’язок
з Польщею та Німеччиною був цілком задовільний — з Києва до Берліна
потяги йшли близько двох діб [6, с.44].

Порядок, підтримуваний німецькими патрулями, поміркована економічна
політика уряду, що сприяла бурхливому відродженню підприємництва, та
відновлення контактів і зв’язків з іншими країнами (перш за все —
Центральної Європи, а після підписання угоди про перемир’я з
більшовиками в кінці травня — і з Центральною Росією) сприяли тому, що
життя в містах, зокрема в Києві, почало входити в нормальне русло.
Особливо відчутними виглядають успіхи гетьманського уряду в економічній
сфері, якщо порівняти становище влітку — восени 1918 р. у містах України
та у підпорядкованій більшовикам Росії. Після відновлення залізничного
руху та відкриття дипломатичних представництв (українського у Москві й
більшовицького у Києві) з півночі на південь, в основному до Києва,
рятуючись від свавілля, репресій та голоду, попрямувала лава людей
самого різного соціального стану, майнової приналежності, освіти, фаху і
переконань.

Київ приймав всіх утікачів. “Відносний добробут Києва за гетьманських
часів різко контрастував з швидким озлидснінням Петрограда та
Москви,—згадував Гольдснвсйзср. —На півночі вже починався голод, який
був нам ще незнайомий. А починаючи з осені, після замаху на Леніна,
почався й червоний терор, з розстрілом заложників, надзвичайками та
ревтрибуналами”. Всі, хто міг, тікали до Києва. На вулицях було
надзвичайно жваво, відкривалися десятки нових кав’ярень, кабаре, ігорних
клубів. Після “московського пекла” Україна здавалася людям своєрідним
ельдорадо. Протягом кількох місяців, продовжує А.Гольдснвсйзер, з серпня
до грудня 1918 р. “У нас, можна сказати, перебував “весь Петроград” і
“вся Москва”. Були засновані газети з петроградськими редакторами і
співробітниками, в театрах гастролювали столичні артисти, в місцевих
банківських філіалах притулилися центральні правління банків. Місто було
переповнено, знайти кімнату ставало майже неможливо” [6, с.44].

Красномовний опис того, як Київ заполонили втікачі з півночі, знаходимо
у М.Булгакова. Почалось цс з весни, після обрання гстьмат’ на.
Відчинялися нові ресторани і театри, де виступали най видатніші актори
колишньої імперії, зокрема знамениті театри “Липовий негр” та клуб
“Прах” (“пости — режисери — артисти — художники”) на Миколаївській
вулиці. Починали виходити нові газети, з якими співпрацювали кращі
автори Росії. У квартирах спали на диванах та стільцях; місто, дома,
квартири не могли вмістити усіх втікачів з півночі, але все літо
насувались і насувались нові… ” [72, с.57 — 59]. Спогади біженців з
Росії (серед яких було багато людей і київського походження — сам
М.Булгаков, який повернувся до рідного міста ще в березні 1918 р.,
О.Вертинський, К-Паустовський та інші) досить красномовні. З червоного,
більшовицького світу жахів, безправ’я, крові і злиднів люди опинялись в
місті, де можна було досита наїстися за помірними цінами і не
турбуватися за власне життя.

Найчастіше шлях цих біженців починався у Москві. Якщо вони збиралися
податися на Україну легальне, то мали отримати дозвіл на це в
українському консульстві, яке розміщувалося у великому будинку на
Тверській вулиці. Але, як згадував К.Паустовський, коли він прийшов
туди, то “з’ясувалося, що навіть підійти до дверей консульства було
неможливо. Сотні людей сиділи і лежали прямо на запорошеній землі,
чекаючи черги. Деякі чекали вже більше місяця… [77, с.585]. Тому
зрозуміло, що далеко не всі бажаючі потрапити в Україну діяли законно,
як, до речі, і сам згаданий вище автор, який, доїхавши до
російсько-українського кордону, перебрався через нього за відповідний
хабар.

Тим, хто їхав у поїзді доводилося перед кордоном витримувати принизливий
обшук. “Все, що було контрреволюційне, відбирали: мило фабрики Ралле,
цигарки фабрики Лаферм, царські сторубльовки з портретом Катерини…
Комісарські очі буравили, наган теліпався, громадяни плуталися у
відповідях і тремтіли. По щучому велінню добру половину з поїзда
висаджували й заганяли невідомо куди”, а решта “перебралася на інший
бікдобра і зла, де браво гарцьовав осавул Коновалець, а перевіряв
документи літній прусський офіцер, вбивчо-вічливий” [78, с.218].

І ось більшовицька Росія вже позаду. Як пише вже інший автор, “чим
ближче до Києва, тим жвавіші станції. На вокзалах буфети. По платформах
ходять люди, які жують, з масляними губами та лисніючими щоками… На
стінках афшіі, що свідчать про потреби населення в культурних розвагах.
Читаю: “Грандіозний атракціон собак. За системою славнозвісного Дурова”,
“Трупа ліліпутів”, “Артистка Олександринського театру з повним місцевим
репертуаром” [79, с.325]. І ось, продовжує далі Н.Теффі, “Київ! Вокзал
переповнений народом і наскрізь пропах борщем. Цс новоприбулі у буфеті
залучаються до культури вільної країни… Розум говорить, що ти тут у
повній безпеці, що борщ твій — невід’ємна твоя власність і права твої на
нього охороняються залізною німецькою силою… Пожвавлені вулиці, люди,
що снують із магазину до магазину… І раптом дивна, небачена картина,
немовби сон про забуте життя, — така неймовірна, радісна і навіть
страшна: у дверях кондитерської стояв офіцер у погонах і їв тістечко!
Офіцер, з по-го-на-ми на плечах! Тіс-теч-ко!.. Не де-небудь у підвалі,
затравлсний, як звір, закутаний у бумазейне ганчір’я, голодний, саме
існування якого —трепет і смертельна загроза для близьких”. “Перше
враження — свято… Метушня на Хрещатику, ділова і весела. [79, с.328 —
330]. І далі ще сторінки, і все в такому ж плані.

Так само сприймав Київ і Дон-Амінадо (А.Шполянський): “Київ було
неможливо впізнати. Від часів половців та печенігів не згадає давнє
місто такого набігу, нашестя, багатолюдства. На вулицях натовпи народу.
У кав’ярнях, на терасах не проштовхнутися. Зголоднілі москвичі та схудлі
петербуржці накинулися на білий хліб і ковтають його стоячи і сидячи.
Всі один з одним розкланюються та, попиваючи каву, розповідають, як вони
вирвалися, як утікали, що у них відібрали. Настрій ідіотсько-святковий.
На клумбах у Купецькому саду розквітають серпневі троянди” [78, с.219].
Всі, хто міг, тікали на Україну, “де все ще було порівняно дешево і все
ще можна було щось придбати” [6, с.223]. І всім приїжджим влітку 1918
р., наприклад, О.Всртинському, в очі перш за все кидалося такс: “Білий
хліб продавався запросто. Всього було вдосталь, і після голодної Москви
люди сп’яніли від щастя, будуючи різномантні плани” [80, с.110 — 111].

Однак, зрозуміло, що і за часів гетьмана П.Скоропадського життя в
Україні і в місті, і на селі, не було безхмарним. Не було воно
безхмарним у 1918 р. і в інших країнах Європи — Німеччині,
Австро-Угорщині, Франції, Італії тощо, чиї солдати гинули на фронтах
Першої світової війни. Проте, порівняно з тим, що коїлося в
більшовицькій Росії, місцеві труднощі не сприймалися занадто страшними.

Збройні сили, внутрішня та зовнішня політика гетьманської України

Зазначені вище успіхи в справі економічного відродження і налагодження
нормальних умов життя стали можливими лише завдяки забезпеченню
політичної стабільності, на що було спрямовано як внутрішню, так і
зовнішню політику гетьманського уряду. Ситуація в Україні протягом 1918
р. зумовлювала нероздільність внутрішньої й зовнішньої політики. З
одного боку, в Україні перебували німецькі та австро-угорські війська,
які становили один з найважливіших чинників, що визначав стан справ у
країні. З іншого, в Україні перебувала величезна кількість людей, за
своїм походженням, долею, переконаннями органічно причетних до світу
російських політичних сил: як лівих, особливо більшовиків, та, меншою
мірою, російських лівих есерів та анархістів, пов’язаних з Радянською
Росією, так і правих або право-центристських, орієнтованих на білий рух,
котрий протягом 1918 р. набирав силу на Північному Кавказі і
орієнтувався на країни Антанти.

Таким чином, якщо гетьман і його уряд змушені були спиратися на країни
німецького блоку і враховувати цс при розбудові своєї внутрішньої і
зовнішньої політики, то ліва опозиція до його влади розраховувала на
допомогу більшовицької Росії, а права, що вперто стояла на засадах
“єдиної й неподільної”, була пов’язана з Добровольчою армією, яку
підтримували Франція і Англія. Відповідно, політична ситуація в Україні
безпосередньо залежала від співвідношення сил між Центральними країнами,
Радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалося
протягом 1918 р. На початку і в середені року російські більшовики були
ще занадто слабкі і, пов’язані Брестською угодою, не могли розпочати
відкриту агресію проти України, перевага ж однієї з коаліцій на фронтах
Першої світової війни ще чітко не визначилася і домінуючою силою в
Східній Європі залишалася німецька армія. Але протягом осіні 1918 р.
ситуація принципово змінилася. Більшовики зміцніли і, здобувши
вирішальні перемога на Середній Волзі та в Приураллі, готувалися до
загарбання України. В цей час остаточно визначилася і поразка Німеччини,
союзники якої один за одним виходили з війни. Цс підривало основи
гетьманської державності і водночас сприяло активізації
право-центриських російських сил, орієнтованих-на А.Денікіна, війська
якого здобували все більших успіхів, та Антанту, вплив якої на події на
півдні Східної Європи і на Кавказі зростав.

Отже, доля Української гетьманської держави визначалась не тільки станом
справ у ній самій, а й гсополітичним розкладом сил навколо неї, що
якісно змінився протягом 1918 р. Від того, зростала чи слабшала
могутність однієї з трьох світових сил — Центральних країн, Радянської
Росії та Антанти, змінювався і політичний розклад протидіючих угруповань
в самій Україні. Але і тут повної відповідності між внутрішніми
політичними угрупованнями та трьома названими вище гсополітичними
центрами не було. Гетьман і його оточення через розміщення в Україні
німецьких та австро-угорських військ були дуже тісно пов’язані з
країнами німецької коаліції. Більшовицькі структури та інші російські
ліві, що підтримували ідею радянської влади фактично виступали агентурою
червоної Москви. Російські право-центристські угруповання були,
відповідно, орієнтовані на Добровольчу армію та Антанту. Але
зовнішньополітична орієнтація опозиційних до гетьмана українських
соціалістичних партій, що де того утворювали Центральну раду, не була
однозначною. Їх крайнє ліве крило на чолі з В.Винниченком все більше
схилялося до більшовиків, групи ліберально-центристського спрямування з
А.Ні-ковським, цілком лояльні до німців, погоджувалися на роль легальної
опозиції. А радикальні, більш національне, ніж соціалістичне настроєні,
сили, лідером яких став С.Петлюра, знаходячи певне порозуміння з
німцями, після їх поразки намагалися знайти порозуміння з Антантою. Але
протягом весни, літа і початку осіні 1918 р. сили німців майже усіма
вважалися непохитними, і тому внутрішньополітична боротьба в Україні
передусім співвідносилася з позицією Німеччини щодо подій у Східній
Європі.

На відміну від есерівського уряду Центральної ради, П.Скоропадському
пощастило досягти порозуміння з представниками вищого німецького
командування (фельдмаршал фон Ейхгорн, генерали Грс-нср та Людсндорф).
Так, вже 4 травня 1918 р. з штабу головнокомандуючого Східним фронтом
надходить така його характеристика: “В наш час ідеологів, фантастів та
недоумства він принаймні проявив себе як чоловік. Яка буде його подальша
поведінка — важко визначити; в усякому разі він справляє враження
непересічної особи. Вчора, 2 травня, він мав розмову в штабі і дуже ясно
і розумно говорив про політичний та економічний стан країни [57, с.61].
Пізніше один з провідних німецьких військових керівників Е.Людендорф у
своїх спогадах писав: “Як і треба було сподіватися, молодий український
уряд виявив себе нездатним захистити у країні спокій… З гетьманом
Скоропадським у Києві прийшов до влади чоловік, з яким можна було добре
працювати” [6, с.44]. Заходи гетьмана, спрямовані на підтримку добрих
взаємин з німцями, цілком зрозумілі в контексті умов, що склалися тоді.
Вони мали на меті забезпечити в Україні порядок і стабільність та
гарантувати її безпеку від агресивних замахів російських більшовиків.

У свою чергу, майже до своєї остаточної поразки. Центральні країни були
зацікавлені в існуванні окремої Української держави, пов’язаної з ними
низкою економічних та політичних угод. В їхніх інтересах було
забезпечити в Україні порядокта спокій, без яких остання не могла б
виконати свої, дані урядом Центральної ради та підтверджені гетьманом,
зобов’язання щодо відправки ешелонів з харчами. Таким чином, у справі
забезпечення в Україні миру та злагоди, необхідних для нормального
економічного життя, інтереси Німеччини та гетьманського уряду, як і
всього населення України, за винятком радикально-соціалістичних сил,
повністю співпадали. Тому ця успішна співпраця П.Скоропадського з
німецьким командуванням заслуговує не на осуд, а на цілком схвальну
оцінку.

Водночас німецьке командування пильно стежило за тим, щоб гетьманська
Україна не набула такої сили, за якої могла б обійтись і без присутності
німсцько-австро-угорських військ. Німці перешкоджали заходам
П.Скоропадського щодо розбудови справді боєздатної української армії,
запевняючи його в тому, що для захисту України досить і військ
Центральних країн [8, с.503]. Тс, що гетьман широ прагнув створити
власну армію та розробляв для цього низку заходів засвідчують чимало
обізнаних у цій справі людей [6, с.133, 202]. Проте, як підкреслює
А.Денікін, “німці всіляко протидіяли організації української армії,
вважаючи її небезпечною для себе” [6, с. 146].

Незважаючи на таку протидію з боку німців у справі розбудови українських
збройних сил, гетьманський уряд та його військове міністерство на чолі з
О.Рогозою плідно працювали в цьому напрямі, закладаючи “добрі
організаційні рамки майбутньої української армії” [62, с.424]. 24 липня
1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний війьсковий обов’язок
та затвердила план організації армії. Виходячи з нього, українська армія
мала нараховувати трохи більше 300000 особового складу і складатися із
восьми армійських корпусів, однієї сер-дюцької дивізії (свого роду
гвардії), восьми корпусних кінних полків, однієї окремої таврійської
піхотної бригади, чотирьох кінних дивізій, однієї окремої кінної
бригади, двох понтонних куренів, трьох окремих важкогарматних бригад,
трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітроплавних батальйонів,
однієї ескадрильї бомбардувальних літаків, однієї повітряної школи,
чотирьох залізничних куренів, дев’яти інспектур кінного ремонту, восьми
ремонтних депо, одного булавного кінного полку (свого роду кінної
гвардії), чотирьох запасних кінних полків і 108 повітових комендатур.
Крім того, мали бути зорганізовані восени 1918 р. Військова академія з
трирічним навчанням, чотири кадетські школи, дві військові школи старшин
для піхоти та по одній для кінноти, артилерії та технічної служби.

Корпуси мали поповнюватися територіальне, вони діставали назву за місцем
свого розташування: І — Волинський, II — Подільський, III — Одеский, Г/
— Київський, V —Чернігівський, VI — Полтавський, VII — Харківський, VIII
— Катеринославський, що в цілому відповідало поділу України на губернії.
Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат,
однієї бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох
автопанцирних сотень, чотирьох радіо-телеграфних сотень, одного
повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня і
двох залізничних сотень. Піхотна дівізія складалася з трьох піхотних
полків, полк із трьох куренів, курінь із трьох стрілецьких сотень і
сотні скорострілів (кулеметів). Тобто, курінь відповідав батальйону, а
сотня — роті. Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк,
кінну сотню піонерів, сотню мотоциклістів і сотню кінних розвідників;
бригада —два кінні полки; полк —п’ять кінних сотень — і кінну сотню
кулеметників. Гарматна бригада складалася з трьох полків, у кожному по
три батареї. Загалом у складі української армії мало бути 54 піхотних
полки, 28 кінних, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат і 4
кін но-гармати і полки [62, с.42б —427].

Як бачимо, плани були далекоглядними і при їх розробці найре-тельніше
використовували новітній досвід світової війни. Поряд з цим розпочалася
й робота по відновленню козацтва, яке мало бути свого роду військовим
резервом, потенційним ополченням національне свідомого й економічно
міцного сільського населення, на зразок донських, кубанських або
тсрських козачих військ. Наказ про організацію козацтва гетьман видав у
червні 1918 р. Козаки одної губернії творили кіш, з кошовим отаманом на
чолі, який підпорядковувався безпосередньо гетьману. Кіш складався з
кількох полків, які набиралися з козаків кількох повітів. Усім козацтвом
керувала Велика козацька рада. Проводилася робота по формуванню
Київського, Полтавського, Чернігівського, Волинського, Слобідського,
Запорізького, Ново-Запорізького та Подільського кошів, у які було
призначено кошових отаманів з досвідчених українських полковників і
генералів колишньої російської армії. Повстання, підняте Директорією, та
падіння Гетьманату обірвали цю роботу (81, с.156 — 157].

Значно складнішою була справа створення українського флоту. При
наближенні німців до Севастополя (який вони зайняли 1 травня 1918 р.) на
Чорноморському флоті відбувся розкол і більша частина кораблів, деякі
вже під вогнем німецької артилерії, взяли курс на Новоросійськ, де,
після німецького ультиматуму та під впливом більшовицької пропаганди, їх
і було затоплено. Інша частина кораблів під командуванням вірного
Україні контрадмірала М.Остроградського, залишилася в Севастополі.
Зайнявши місто німці взяли їх під свй контроль, що викликало певне
непорозуміння між німецьким командуванням і гетьманом. Лише у вересні
1918 р. німці почали повергати Україні чорноморські військові кораблі.
До початку листопада 1918 р. майже всі вони, що стояли у Севастополі,
були передані українським морякам, після чого з’явився наказ гетьмана
про бойовий розклад, командування й новобранців військово-морських сил
держави. Але невдовзі, у зв’язку з повстанням Директорії, зв’язок з
Києвом обірвався, а після того, як німці залишили Севастополь, туди
прибули війська Антанти, які й взяли під свій контроль чорноморські
кораблі [62, с.445 — 446].

На осінь 1918 р. старшинські й підстаршинські кадри, в основному, з
особового складу колишньої російської армії, було набрано й
зорганізовано. У військових училищах почали готувати нові молоді кадри.
Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р., коли планувалося з усієї
України зібрати 85000 вояків, а на початку 1919 р., до 1 березня, ще
75000. Офіцерських кадрів для розбудови справжньої армії в цілому
вистачало, але далеко не всі з цих фахівців були щиро віддані ідеї
розбудови Української держави. Вважати майже всіх офіцерів царської
армії, які йшли на службу до гетьманської армії, “москалями”, що “вороже
ставилися до українства” [62, с.427 — 428], як то робить дехто з
авторів, значить надмірно спрощувати справу. Влучну характеристику цих
людей подає М.Могилянський, який сам знав багатьох з них:

“Серед офіцерів були українські націоналісти, серед південноросійського
офіцерства, навіть найвищих рангів, були федералісти, які… не
співчували і ставилися негативно до відновлення єдиної, централізованої
Росії. Істотна кількість таких офіцерів після падіння Гетьманату
опинилася в Польщі: вони не захотіли піти за Петлюрою, як завзятим
ворогом Росії, але, з іншого боку, вони відмовилися і від вступу до лав
денікінської Добровольчої армії, на прапорі якої вони не бачили навіть
автономії України. Треба тільки мати трохи уяви, щоб представити душевну
драму цих нещасних жертв капризів історії. У якій безкінечно важкій
обастановці прийшлося їм вирішувати питання власної совісті!” [6,
с.134].

Поряд з ними до війська йшли і власне російські за переконаннями офіцери
для боротьби з більшовиками. Переважно з них восени розпочато формування
Особливого корпусу. Уряд вирішив використати їх антибільшовицький
настрій та військовиий досвід і розташував цей корпус на
українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих
місцевостях, де не було української армії.

Цей корпус не входив до організаційної структури власне українського.
війська і підлягав безпосередньо гетьманові [8, с.504]. Всі розумілі, що
покладатись на його вірність українській справі було марно, але у
випадку нападу більшовиків на його бійців можна було розраховувати.

Проте, незважаючи на достатню кількість кваліфікованих офіцерських
кадрів і опрацьовану на вищому рівні програму формування української
армії, насичення останньої реальним змістом відбувалося повільними
темпами. З одного боку, як вже зазначалося, цьому перешкоджали німці,
які з підозрою ставилися до гетьманських військових планів. З іншого, і
сам гетьманський уряд до справи мобілізації підходив обережно: були
серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку
молоді може привести до армії збіль-шовичсні елементи. Тому уряд
схилявся відкласти комплектування військових частин до того часу, коли
дійдуть відповідного віку молоді хлопці, ще не отруєні більшовизмом. З
огляду на цс, мобілізацію було перенесено з жовтня на листопад [8,
с.503]. Проте через розпочате Директорією повстання, провести її вже
було неможливо.

Загалом збройні сили гетьманської України були відносно невеликими. Ще в
квітні 1918 р., коли загострилися відносини між німецьким командуванням
і урядом Центральної ради, німці роззброїли дивізію Синьожупанників, яка
була сформована у Німеччині з військовополонених українців, а потім і
полк січових стрільців, сформований у Придніпровській Україні з
військовополонених галичан. Тому на початку гетьманського правління
власне українські збройні сили складалися з Запорізької дивізії під
командуванням П.Болбочана, розміщеної на Слобожанщині, та ще з двох
відділів: Запорізького коша у Могилсві-Подільське му та Чорноморського
коша у Бердичеві. Останні два мали не більше, як по 400 козаків, але
Запорізька дивізія була укомплектованою. Вона складалася з трьох
запорізьких піхотних полків, Гайдамацького полку, кінного полку
ім.Гордієнка, гарматного полку, інженерного полку, кінно-гарматного
дивізіону, авто-панцирного дивізіону і повітроплавного ескадрону [62,
с.428]. Концентрація основних військових сил наприкінці квітня 1918 р.
на сході України пояснюється тим, що вони в цей час разом з німецькими
військами завершували звільнення території держави від більшовицьких
частин.

За часів гетьманщини було сформовано Сердюцьку дивізію, дивізію
Сірожупанників та відновлено полк січових стрільців. Гвардійську
Сердюцьку дивізію у складі’5000 вояків сформовано в липні 1918 р. з
хлопців віком від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних
господарів, переважно з Полтавщини. В жовтні вона складалася з чотирьох
піхотних полків, кінного лубенського полку, гарматного і автопанцирного
дивізіонів і технічної сотні. Розміщувалась вона в Києві. Сірожупанна
дивізія, яка складалася з військовополонених українців, що повернулися з
Австро-Угорщини, завершила своє формування на Волині в червні і була
направлена до районів Староду-ба і Конотопа, прикривати Україну, разом з
Запорізькою дивізією, а згодом Особливим корпусом, від більшовицької
Росії. У складі цієї дивізії були чотири піхотні полки, гарматний полк і
технічна сотня. Наприкінці серпня 1918 р. був сформований, точніше
—відновлений, також полк січових стрільців, який розташовувався в Білій
Церкві. Останній і відіграв вирішальну роль в поваленні гетьманської
влади. У листопаді 1918 р., за підрахунками Б.Гнатсвича, загальний
чисельний склад української армії доходив до 60000 [62, с.428 —429]. З
них майже 90 % перебували на Слобожанщині, новобранці-сердюки та
досвідчені січовики —в Києві і поблизу нього, по кілька сот козаків —на
Поділлі та в Приазов’ї.

Зрозуміло, що цих сил було недостатньо для підтримання порядку в Україні
і забезпечення її зовнішньої безпеки без участі
німсцько-ав-стро-угорських військ. Крім того, переважна більшість цих
військ, а особливо їх командири, такі як П.Болбочан, були ненадійними,
що розумів і військовий міністр О.Рогоза [6, с.134]. Національне
настроєні галичани-січовики упереджено ставилися до влади
П.Скоропадського, вбачаючи в ньому перш за все “російського генерала”, а
кадрове офіцерство з Особливого корпусу було проти більшовиків, але
зовсім не за Україну. Гетьман покладав великі надії на
новобранців-сердюків, але за кілька місяців служби ці хлопці не встигли
стати справжньою гвардією, тим більше, що в ситуації другої половини
1918 р., коли в боротьбу за вплив на маси активно включилися і
українські радикально-соціалістичні, і більшовицькі сили, зорієнтуватися
в політичній обстановці їм було надзвичайно важко.

З перших днів встановлення Гетьманату П.Скоропадському та його
помічникам довелося зіткнутися з протидією з боку ліворадикальної
опозиції як української, національно-соціалістичної, так і
більшовицької, орієнтованої на Радянську Росію.

Українські соціалістичні сили почали гуртуватися відразу після
встановлення гетьманської влади і 21 травня в Києві з представників
партій, які головним чином і формували Центральну раду, було створено
Український національно-дсржавний (з серпня —просто Національний) союз
на чолі з А.Ніковським. Цей союз почав боротьбу проти гетьмана і
гетьманського уряду, як “буржуазного й нс-українського”, діючи через
пресу і підтримуючи страйки [7, с.57 — 59; 8, с.495].

Але єдності серед національно-соціалістичної опозиції не було.
Помірковане її крило, передусім соціалісти-федералісти, визнавало лише
легальні, цивілізовані форми політичної боротьби. У питання про методи
боротьби з гетьманатом партії українських соціал-демократів та
соціалістів-революціонерів на своїх з’їздах, що відбулися в травні 1918
р., фактично розкололися. Так, між учасниками IV з’їзду українських
есерів розгорілася жорстока боротьба; праве крило стояло за
демократизацію, парламентаризм і було готове на компроміс з урядом, тоді
як ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з
російськими більшовиками і рішуче відмежовувалося від усіх українських
політичних груп. Останнє створило новий ЦК партії і почало видавати
нелегальний часопис “Боротьба”, що закликав до соціальної революції. Від
цієї назви і всю групу почали називати “боротьбистами”. Очолювали її
Г.Гринько, В.Еллансьхий (Блакитний), АЛюбчснко та О.Шумський. Так само і
на V з’їзді УСДРП виділилося окреме ліве крило партії — незалежників,
які, однак, залишилися в парти, приймаючи її програму, але розходячись з
іншими у питаннях тактики. Серед останніх був, зокрема, В.Винничснко.
Радикали з соціалістів-революціонерів (боротьбисти) та соціал-демократів
(незалежники) утворили нелегальну течію опозиції, яка орієнтувалася на
збройне повстання і різко виступала проти тих соціалістів, які йшли на
переговори з гетьманським урядом [8, с.494; 71, с.72 — 73]. В деяких
місцевостях представники цих ліворадикальних течій ставали ватажками
повстанських селянських загонів, наприклад на Звснигородщині, де ними
керував лівий есер Шинкар [62, с.431].

Окремою проблемою є питання про тс, в якій мірі повстанський рух серед
українських селян влітку 1918 р. був пов’язаний з пропагандистською
діяльністю антигстьманських соціалістичних, більшовицьких чи
анархістських сил? М.Могилянський зазначає, що важко визначити роль
соціалістичної пропаганди в організації повстань і, не заперечуючи її
певного значення, наводить факти, коли селянські збройні виступи
виникали поза будь-якою діяльністю пропагандистів [6, с.129]. Практика
реквізицій австро-німсцьких загонів, як свідчить А.Дснікін, вела до
того, що повстання виникали стихійно. “В повстанській психології не було
й тіні українського сепаратизму: вони бачили своїх ворогів не в
“росіянах”, а в поміщику і в німці” [б, с.139]. Цс вело до зростання
антинімсцьких настроїв, а з німцями та австро-угорцями в свідомості
селян асоціювалася гетьманська влада, як у березні — квітні влада
Центральної ради.

Останнє добре ілюструється спогадами Н.Махна. З них випливає, що селяни
Катсринославщини зовсім не уявляли собі ні державотворчих намірів
гетьманського уряду, ні його планів щодо розв’язання аграрного питання.
Традиційна недовіра до “панів”, до яких відносили практично всіх
представників не робітничо-сслянської верстви, поєднувалася в їх
свідомості з нснавістю до влади, з санкції якої
ні-мсцько-австро-угорські війська займалися реквизиціями. Характерно. що
в цих масах населення українського Півдня, як, очевидно, і в інших
місцевостях, різниці в ставленні до соціалістичного уряду Центральної
ради та антисоціалістичного уряду П.Скоропадського фактично не
усвідомлювалася [82, с.5]. Для селян все цс була “влада”, що спиралася
на іноземні багнети, а тому і сприймалась, як щось вороже. Більше того,
навіть перехід влади до рук Директорії, соціальні прагнення якої взагалі
мало чим відрізнялися від більшовизму, не сприймався на Півдні, як щось
істотне. Так, згадуючи про ці події, Н.Махно писав: “Повідомлення про
Київський переворот мене особисто мало схвилювали. В ньому я вбачив все
той самий політичний шантаж, який я бачив і в утвердженні гетьмана Павла
Скоропадського” [82, с.156].

Але водночас складалося враження, що найсильніші селянські повстання
влітку — восени 1918р. були пов’язані з ідейними установками лівого
радикалізму, як-то анархізму Н.Махна на Катсринославщині та
національно-соціалістичних прагнень радикального крила Національного
союзу на півдні Київщини. Не варто ігнорувати і симпатії певних кіл,
особливо в російськомовних промислових центрах, до більшовизму, який
вмів висувати найпривабливіші для урбаністичної, особливо робітничої,
маси гасла і вказувати найпростіші, найпрямолі-нійніші шляхи їх втілення
в життя. Відносний економічний розквіт українських міст у середині 1918
р., набуття певного добробуту середніх верств населення лише розпалювало
в низах заздрість до тих, хто зумів скористатися встановленням певного
спокою і поліпшити своє становище. Так, В.Гурко, який перебував у Києві
восени 1918 р. свідчить, що “настрої народних низів в Києві було визнано
більшовицькими, і на базарах відкрито велись розмови про поширення на
Україну райських, за їх уявленнями, умов народного життя у Совдспії” [б,
с.219]. Значно сильнішими такі настрої були на сході України.

Навряд чи хтось буде заперечувати, що попри свою відносну
малочисельність більшовики, у тому числі і в Україні, були найкраще
організованою політичною силою, яка мала чітку й просту, зрозумілу й
прийнятну для багатьох представників невласницьких верств програму і
спиралась на явну і неявну підтримку й допомогу з боку Радянської Росії,
не маючи сумніву з приводу того, що Червона Армія рано чи пізно знов
повернеться до Дніпра та Чорноморського узбережжя. Більшовики не гаяли
часу. Відразу ж після повернення уряду Центральної ради та введення в
Київ німецького гарнізону вже в березні 1918 р. відбулися міські
підпільні партійні збори, а ще через місяць утворився Тимчасовий міський
комітет партії на чолі з Л.Картвслішві-лі. На початку червня 1918 р. у
місті діяло вже шість підпільних райкомів партії, які разом нараховували
655 комуністів. Вони проводили активну пропаганду серед робітників і
розвішували по місту листівки антиурядового, більшовицького змісту.

26 травня на нелегальній партійній нараді в передмісті Києва,
Свя-тошині, було обрано Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої
комуністичної партії (Л.Картвслішвілі, М.Майоров, М.Рсут та інші), який
встановив тісні контакти з більшовиками з українських міст, які
опинилися на території Радянської Росії. Останні за участю делегатів з
гетьманської України 5 — 12 липня 1918 р. провели у Москві І з’їзд
КП(б)У, що визнала себе однією з організацій РКП(б). Основним завданням,
яке з’їзд поставив перед більшовиками України, полягало в організації
“збройного повстання робітничо-селянських мас проти їх гнобителів” [83,
с.17], що означало курс на розгортання масової антиурядової діяльності
протизаконними методами. В резолюції “Україна і Росія” було також
категорично засуджено гасло самостійної України, замість якого було
обрано курс на боротьбу “за революційне об’єднання України і Радянської
Росії” [83, с.21]. Виконуючи резолюції І з’їзду КП(б)У, її центральний
комітет, що розташувався поблизу українського кордону, в Орлі, розгорнув
на більшовицькі гроші роботу по організації в Україні розгалуженої
мережі комуністичних груп, засилаючи свою агентуру. Про організацію
більшовиками антиурядових виступів і заворушень, які зовсім не були
українським національним рухом, свідчать і офіційні німецькі документи
[57, с.126].

Як це робилося, як у Кремлі виготовлялися фальшиві українські документи
яскраво описує у своїх споминах Н.Махно, який саме за допомогою
більшовиків, після аудієнції у В-Лсніна, в кінці червня 1918р. отримав
такі документи від В.Затонського, незадовго перед тим голови ВУЦВК,
більшовицького уряду України початку 1918 р. До речі, сам “батько”
українських анархістів звертає увагу на тс, що більшовики уникали назви
Україна, називаючи і вважаючи її “півднем Росії”. Вже тоді Н.Махно
зрозумів, що всі більшовицькі балачки про визнання прав українського
народу і самої України як чогось окремого від Росії — саме лише
лицемірство.

Протягом літа — осіні 1918 р. на північний схід від кордону України,
переважно на Курщині, Орловщині і Брянщині, більшовики вели широку
діяльність щодо організації “українських” червоних частин для їх
подальшого використання у боротьбі з Гетьманською державою. Так, у
вересні 1918 р. в районі Унечі (південно-західна Брянщина) більшовик
М.Щорс організував І Український радянський полк ім.І.Богуна, а
незабаром ще один полк —Таращанський, основу якого склали рештки
повстанців Шинкаря з Південної Київщини, який очолив більшовик
В.Божснко. В ці самі місяці українські радикали з
соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на чолі з В.Винниченком
та М.Шаповалом, а після звільнення з в’язниці і С.Петлюрою вже готували
повстання проти гетьмана на Київщині, особливо розраховуючи на галицьких
січових стрільців.

За таких умов політичної напруженості, що зростала щомісяця при майже
відкритому потуранні цьому більшовицької агентури, гетьманський уряд
обрав тактику рішучої боротьби з ліворадикальними рухами та встановлення
конструктивного діалогу з поміркованою частиною соціалістів.
І.Кістяківський, з кінця липня 1918 р. вже на посаді міністра внутрішніх
справ, в одній з своїх промов провів чітку різницю між соціалізмом
“еволюційним “та “революційним”. Стосовно першого він обіцяв лояльне
ставлення, а другому проголошував безжалісну війну [6, с.42]. Останнє
викликало засудження з боку не тільки самих радикалів, а й декого з
ліберального табору, проте важко не визнати права кожної держави рішуче
боротися з тими, хто готує повалення її уряду насильницькими,
протизаконними методами. На місцях, на жаль, відповідні заходи подекуди
торкалися і людей, безпосередньо не пов’язаних з антиурядовою
революційною діяльністю, що викликало до І.Кістяківського та його
міністерства неоднозначне ставлення. Так, називаючи його “самим тямущим
і активним членом гетьманських кабінетів”, А.Гольденвейзср відзначає, що
і під час, і після гетьмана його звинувачували в різноманітних пороках
та називали “злим генієм” Скоропадського, що, на його думку як юриста,
було безумовним перебільшенням [6, с.42].

Більш конкретну інформацію знаходимо в спогадах
М.Могилянського, який, працюючи на посаді товарища (заступника)
державного секретаря, безпосередньо співпрацював з І.Кістяківським.
Останнього він, як і інші автори, характеризує як найяскравішу фігуру
гетьманського Кабінету Мністрів, як розумну, талановиту і надзвичайно
працездатну людину. Він вибивався з сил, намагаючись укріпити державну
владу, але об’єднати кабінет на грунті єдино рятівної в той момент
політики твердого курсу було неможливо. Такі впливові міністри-ліберали,
як М.Василенко, С.Гутник, В.Зінь-ківський, виступали проти нього, ведучи
за собою половину членів Ради Міністрів. Повторювалася трагедія влади
Тимчасового уряду в Петрограді і, за словами М.Могилянського, не
дивлячись на попередній яскравий досвід історії, люди вперто трималися
шляху політичної маніловщини.

І.Кістяківський використовував спочатку всі свої зусилля “для залучення
до практичної, творчої діяльності місцевих національних українських
діячів”. Але на цьому шляху він зазнав майже повної поразки, бо, з
одного боку, то були люди, переважно без досвіду і хисту до повсякденної
буденної адміністративної роботи, а, з другого — соціалістами, які
цуралися співпраці з гетьманським урядом. Тому, щоб налагодити апарат
місцевої влади, доводилося знову звертатись до людей з досвідом старих
часів, які й починали діяти по-старому. Як підкреслює М.Могилянський,
зовсім не будучи реакціонером, І.Кістяківський швидко здобув собі таку
славу, чим настроїв проти себе не тільки українські національні кола, а
й російські ліберальні елементи в Україні.

Разом з тим, продовжує той же автор, великою заслугою І.Кістяківського
була пряма, відверта боротьба, проголошена ним більшовизму, як
інтернаціональному, керованому з Кремля, так і “більшовизму
національному”. Міжнародний більшовизм був представлений в Києві
Х.Раковським, “який стояв на чолі мирної делегації і був зайнятий зовсім
не мирними справами”. Щодо “більшовизму національного”, то серед діячів
Національного союзу “були справжні більшовики-українці”, перш за все
В.Винниченко. С.Петлюра, за словами М.Могилянського, хоч і не був
більшовиком, “але робота його агентів по підготовці повстання була
рівнозначна відданню України під владу більшовиків”, що і підтвердили
події найближчих місяців [6, с.130 — 131].

До речі, розуміння того, що повалення Гетьманату національними
радикалами лише розчистить шлях більшовизму восени 1918 р. було поширено
в Києві, про що докладала АДснікіну звідти його агентура.
“Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився
по інерції в бік більшовизму рад” [6, с.1б8].

Більше того, зв’язок з діяльністю радикального крила Національного союзу
та більшовицькими структурами був не лише казуальним, полягав не лише в
тому, що заходи перших об’єктивно ввдкривали шлях до перемоги других.
Між ними була і безпосередня домовленість щодо спільної антиурядової
боротьби. Так, наприкінці літа 1918 р., розпочинаючи підготовку до
антигетьманського повстання, українські радикал-соціалісти звернулися за
допомогою до більшовицької Росії. На зв’язок з Х.Раковським та
Д.Мануїльским — офіційними представниками Кремля в Україні вийшли
В.Винниченко та М.Шаповал. Обговорювалися умови повстання, і за
військову допомогу українська сторона обіцяла легалізувати в Україні
комуністичну партію [8, с.498]. Згадуючи цс, В.Винничснко відверто
писав, що переговори велися “для координації наших виступів під час
повстання, при тому, що більшовики зобов’язувалися “визнати той лад,
який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись
у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки” [71,
с.158]. Безумовно, останнє було чистим лицемірством, але для наступного
загарбання України більшовики були зацікавлені в тому, щоб національні
соціалісти розпочали повстання проти гетьмана, тим самим розколюючи
державу зсередини.

Зрозуміло, що прямим обов’язком І.Кістяківського як міністра внутрішніх
справ була боротьба проти цієї змови. Але істотною перешкодою на шляху
рішучих дій виявилися німці. На думку М.Могилянсь-кого, “вся політика
німців на Україні зводилась до того, щоб підгримувати в країні нестійку
рівновагу, для того, щоб в будь-який момент чаша терезів, на яку німці
поклали б гнрю свого впливу”, схилила б долю краю туди, куди цс було їм
потрібно [6, с.132].

Аналогічно поведінку німців восени 1918 р. пояснював і А.Денікін:

“Германці, готуючись до відходу, намагались також утворити для себе
обстановку, сприятливу на найближче майбутнє…, вони підтримували і
насаджували ті сили, які могли бути союзні до них та протиставлені
державам згоди або, принаймні, могли 6 утворити для останніх великі
труднощі”. Цим і пояснюється “широке покровитсльство більшовицьким
організаціям на Україні” з боку німців [б, с.148 — 149]. Так само
прихильно ставилися останні восени 1918 р. і до українських
радикалів-соціалістів, не позбавляючи водночас своєї підтримки і
гетьмана. Про тісні зв’язки Національного союзу з певними владними
колами Центральних держав А.Денікін наводить також конкретні матеріали.
За його даними, українські радикали перебували в безпосередніх стосунках
з “вершителем долі України” генералом Грснсром та його політичним
конкурентом австрійським представником гр.Форга-чсм і одночасно мали
підтримку в лівих парламентських колах Німеччини [6, с.139 — 140].

Про цс, до речі, свідчать й офіційні німецькі документи і навіть факт
прохання до німецького головнокомандування про субсидії для підтримання
газет Національного союзу “Нової ради” та “Відродження”, опозиційних до
гетьманського уряду [57].

У розпорядженні українського міністерства внутрішніх справ були
матеріали, що неспростовно доводили підривну діяльність більшовиків в
Україні, зокрема витрату ними значних коштів на організацію страйкового
руху та збройних виступів. На початку жовтня І.Кіс-тяківський доповідав
Раді Міністрів, що німці протидіють йому в справі арешту відомих своєю
злочинною діяльністю більшовиків і вимагають звільнення інших. В цей же
час німці примусили гетьмана звільнити С.Петлюру, загрожуючи, в разі
незгоди, звільнити його силою [6, с.132]. Зрозуміло, що за таких умов
здобути вирішальну перемогу над радикальною, національно-соціалістичною
та більшовицькою опозицією було майже неможливо. За нею весь час стояла

Радянська Росія, а з осіні 1918 р. діяльність прикривало німецьке
командування.

Стурбовані таким станом справ українські урядовці звернулися до німців з
настійною вказівкою та пересторогою, що за таких умов уряд “складає з
себе відповідальність за більшовицьке повстання, що може бути
розпочатим”, і значною мірою буде змушений звинувачувати в • ньому
“шкідливу діяльність німської влади на Україні”. Після того як і це
звернення не призвело ні до яких наслідків, І.Кістяківський вважав себе
змушеним заарештувати в Одесі Дибснка, а в Києві Єгорова, які
безпосередньо керували підривною роботою більшовиків у відповідних
регіонах, й зробити обшук у приміщенні делегації та консульства
Радянської Росії. Внаслідок цієї акції уряд отримав багато важливих
документів, які доводили наявність широкої мережі більшовицького
підпілля та плану повстання, тісний контакт членів делегації
Х.Ра-ковського з головою Національного союзу В.Винниченком та повну
обізнаність, якщо не пряму співучасть в цьому… німецького штабу.
Стався великий скандал, але тимчасовий заступник німецького посла в
Києві фон Мумма радник Тіль у вкрай різкій формі поставив вимогу негайно
звільнити заарештованих, повернути взяті документи та… звільнити з
поста міністра Кістяківського. Наслідком цього був демонстративний вихід
у відставку дев’яти міністрів кадетської орієнтації, які заступилися за
Кістяківського, і падіння першого гетьманського Кабінету Міністрів та
формування нового, другого, за участю представників від поміркованого
крила Національного союзу [6, с.149 — 150]. Останній приступив до роботи
24 жовтня 1918 р.

На відміну від більшовиків та національно-соціалістичних радикалів,
права російська опозиція формувалась поступово, так і не набула чітких
організаційних форм й ніяких активних дій проти гетьманської влади не
розпочинала, хоч ставилась до неї з неприхованою антипатією. Вона в
переважній більшості чудово розуміла, що лише П.Скоропадський може дати
їй притулок і захист, тоді як з його падінням до влади в Україні
прийдуть радикальні, принципові в своєму ворожому ставленні до неї, сили
— національно-соціалістичні чи, тим більше, більшовицькі, від яких вона
й тікала до Києва.

Кадетські та близькі до них сили ставилися до гетьманської України
цілком лояльно. Характерним прикладом тому є лідер російських кадетів,
визначний історик і громадський діяч, друг М.Василснка П.Мілюков.
Виникнення регіональних урядів, якими він однаково вважав і український,
і донський, і кубанський, розглядалось ним як явище позитивне. В травні
1918 р. він писав, що державна самостійність областей, що звільнилися
від більшовиків раніше за Москву, є неминучою перехідною стадією і
неминучим наслідком нездатності Москви звільнитися власними силами [6,
с.141]. З його щоденників добре видно, що цей ліберал мав погодитися на
певну, досить обмежену автономію України у складі майбутньої оновленої
Росії, але в душі своїй не хотів навіть цього. Разом з тим, на відміну
від відвертих шовіністів-реакціонерів, він захищав ідею розбудови не
національної чи конфесійної Росії, а територіальної, основаної на грома-
дянському суспільстві, держави, що “повинна бути вищою за релігійні та
національні різниці”. Водночас і цс варто підкреслити, що значна
більшість українських кадетів, зокрема ті, які ввійшли до гетьманського
уряду, щиро підтримували ідею розбудови самостійної держави і працювали
для цього. Так, Д.Дорошенко, згадуючи свою розмову з М.Василснком у
перші дні встановлення гетьманської влади, коли той пропонував йому
ввійти до Кабінету Міністрів, писав, що останній казав йому: “треба, щоб
і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською;
треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним
змістом” [85, с.86 — 87). Тому спроби деяких представників української
національно-соціалістичної історіографії виставляти українських членів
конституційно-дсмократичної партії противниками ідеї державної
самостійності України є безпідставними.

На відміну від ліберального, кадетського крила російських дср-жавників,
конссрвативно-почвснічеські кола, представники яких самі переховувалися
в Києві від більшовиків, ставилися до гетьманської України відверто
вороже. Передусім цс стосується такої організації, як “Київський
національний центр”, до якого тяжіли такі шовіністичні об’єднання, як
“Позапартійний блок російських виборців”, “Клуб російських
націоналістів”, товариство “Русь” та ін. Найяскравішим виразником цієї
ідеології був видавець газети “Кисвлянин” В.Шуль-гін, який, не визнаючи
України і в формі Гетьманату, влітку 1918 р. перебрався на Північний
Кавказ до Добровольчої армії.

Ось що повідомляє про спрямованість та діяльність “Центру” А.Дснікін, на
сили якого представники останнього в першу чергу і розраховували і з
яким як з однодумцем підтримували безпосередні зв’язки. “Київський
національний центр” ставив своїми найближчими завданнями: 1) боротьбу з
українською самостійністю, 2) підтримку Добровольчої армії як
організуючого протибільшовицького російського центру та 3) інформування
сил Антанти “про справжній стан справ на Україні”, доводячи західним
союзникам у своїх зверненнях до них, що Української держави ніколи не
існувало, а українці — не нація, а політична партія, випсстована
Австрією та Німеччиною для розколу Росії. До П.Скоропадскього та його
намірів, зокрема щодо скликання Українського державного сойму, ця
організація ставилася відверто вороже, але сама визнавала власне
безсилля і, розуміючи свою нездатність якось вплинути на хід подій,
обмежувала свою діяльність згаданими зверненнями до західних союзників
та листами до А.Денікіна, запрошуючи його в Україну. Саме тоді на кінець
жовтня — початок листопада 1918 р. Добровольча армія мала лише ЗО —40
тисяч бійців, які вели важкі бої на полях Ставропілля [6, с.158 — 159].

Навряд чи гетьманська влада і, зокрема І.Кістяківський, не знали про
діяльність шовіністичних кіл, але, зважаючи на їх практичне безсилля і
усвідомлюючи, що основна загроза походить з лівого флангу, не витрачали
часу на боротьбу з ними. До того ж П.Скоропадський до останніх днів
свого перебування в Марийському палаці не втрачав надії на формування
разом з А.Денікіним та іншими антибіль шовицькими силами спільного
фронту, а заходи проти російських шовіністів у Києві не сприяли б його
утворенню.

На відміну від “Національного центру”, рішучий план щодо боротьби з
українською державністю розробляла “Спілка відродження Росії”, члени
якої, колишні царські офіцери, планували зробити військовий переворот,
заарештувати П.Скоропадського і, проголосивши нову російську владу, мати
зв’язок з Уфимською Директорією як за-гальноросійським центром. За
свідченнями одного з керівників цієї “Спілки”, В.Мякотіна, він,
розуміючи мізерність її сил, доклав чимало зусиль, щоб переконати цих
“заколотників” у повній фантастичності їх планів і відмовити їх вщ цього
[6, с.159 — 160; 225]. Не маючи відомостей про ставлення гетьманського
міністерства внутрішніх справ до цієї організації, але, зважаючи на її
малочисельність та практичне безсилля, на те, що вона фактично ніяк себе
не проявила, можемо припустити, що І.Кістяківському про неї або взагалі
не було нічого відомо, або він не ставився до неї серйозно і не звертав
уваги.

Загалом можна погодитись з генералом В.Гурком, який відверто належав до
правого табору, що між політичними російськими діячами, які протягом
літа —осіні 1918р., рятуючись від більшовиків, зібралися у Києві,
єдності не було, проте в двох питаннях їхні погляди співпадали. Йдеться
про негативне ставлення до української державності та співчуття
денікінській Добровольчій армії. Але як би вони всі в приватних розмовах
не висловлювалися проти Української держави, як би не глузували з її
атрибутики, вони добре усвідомлювали, що за тих умов “падіння
гетьманської влади (в разі можливого відступу німецьких військ, проти
присутності яких саме тому теж не повставали) до повалення більшовиків у
Москві перетворить весь південь Росії на більшовицьку катівню” [6,
с.219].

Знаючи настрої цих кіл, але розуміючи їх кінцеву безпечність для
Гетьманату в умовах 1918 р., коли йому загрожували ліві радикали,
міністерство внутрішніх справ не звертало на них особливої уваги. Так
само не здійснювало воно ніяких заходів проти опозиційної і сатиричної
російськомовної преси, що виходила в Києві, зокрема проти найгострішого
з видань, щоденної “Чортової перечниці”, яку видавав Василевський і де
ганьбили всіх і кожного — від Вудро Віль-сона до Павла Скоропадського.
Очевидець згадує: “Ігор Кістя-ківський, московська знаменитість, а тепер
гетьманський міністр внутрішніх справ, щоденно викликає Василсвського
для пояснень та повчань. Василевський ніскільки не засмучується і
говорить: — Ви, Ігор Олександрович, дійшли до міністерства, ми до
“чортової перечниці”. Різниця лише в тім, що у нас успіх, а у вас
ніякого… Кіс-тяківський дметься, але все це не надовго” [78, с.220]. І
зранку кожного дня опозиційна преса (і українська, і російська) Знов
виходила.

З основними напрямами української внутрішньої політики була пов’язана і
зовнішньополітична діяльність гетьманської держави, якою керував відомий
історик і український громадський діяч Д.Дорошенко. Завдяки його
відданості державотворчій справі, енергії, знанням Та широким поглядам
на місце України у світовому співтоваристві було розпочато широку роботу
для утвердження молодої держави на міжнародній арені.

Центральна рада підтримувала дипломатичні зв’язки лише з Німеччиною,
Австро-Угорщиною та Туреччиною [9, с.312], і цс на початку 1918 р. було
значним досягненням УНР. Діапазон зовнішніх зносин гетьманської України
принципово розширився. Постійні і дружні зв’язки вона підтримувала з
козачими урядами Дону і Кубані, чому сприяли заходи П.Скоропадського
щодо відновлення козацтва в Україні. Велися переговори з місцевою владою
Криму про його входження до складу України, але завершені вони так і не
були. Кримський уряд наполягав на федерації з Україною, при збереженні
державної самостійності півострова, тоді як Україна погоджувалася надати
йому лише автономний статус. Так само гетьманська делегація не встигла
закінчити розпочаті 4 жовтня у Києві переговори з Румунією стосовно
зайнятої її військами ще в грудні 1917 р. Бсссарабії, проведення
остаточної лінії кордону між двома державами та встановлення між ними
упорядкованого товарообміну.

Добрі відносини були налагоджені з урядами Фінляндії, Литви та Грузії.
До речі, визнаючи незалежність останньої, П.Скоропадський відкрито встав
у конфронтацію з АДенікіним, який і думки не припускав про можливість
існування самостійних держав у Закавказзі. Було встановлено дипломатичні
стосунки з такими нейтральними під час першої світової війни країнами,
як Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Іспанія, Персія. Особливо щирими
були взаємини між гетьманською Україною та керівництвом Болгарії, про що
свідчать, до речі, німецькі документи [57, с. 133]. Але коли влітку 1918
р. Україна зробила спробу зав’язати безпосередні зв’язки з Францією та
Англією, Центральні країни рішуче запротестували [7, с.380 — 385]. Цс
яскраво свідчить про залежність зовнішньополітичного курсу України від
останніх, але здобуті досягнення демонструють і значні успіхи
української дипломатії в 1918 р. Розвиваючи “й, 8 жовтня гетьманський
уряд, обговоривши мирні пропозиції країн германської коаліції державам
Антанти, вирішив домагатися власного представництва на майбутній мирній
конференції, якою мала закінчитися перша світова війна- Але розпочате в
листопаді повстання проти Гетьманату зірвало ці далекоглядні плани.

Зрозуміло, що пронімецька політика України не могла не зберігатися до
остаточної поразки Центральних держав у війні. Але гетьманська
дипломатія вивела взаємини між Україною та Німеччиною на принципово
вищий рівень. Гетьманський уряд спромігся перенести безпосередні
стосунки з вищою німецькою владою до Берліна. Подорожі до німецької
столиці голови Кабінету Міністрів ФЛизогуба та у вересні 1918 р. самого
гетьмана, який особисто вів переговори з кайзером Вільгсльмом II,
сприяли зміцненню міждержавних відносин і викликали низку прихильних до
України відгуків у німецькій пресі.

Але з Австро-Угорщиною стосунки складалися досить неоднозначне. Вони
ускладнювалися нерозв’язаним питанням про майбутній статус Східної
Галичини та Буковини і приналежність Холмщини, на яку, крім України,
претендувала і Польща, яка у листопаді 1918 р. вступила у фазу
державотворення. За доби Гетьманату ця проблема так і не була вирішена,
тим більше, що провідні політичні кола галичан, особливо після того, як
Австро-Угорщина розпалася і Польща висунула претензії і на їхні землі,
орієнтувалися переважно не на П.Скоропадського, а на сили Директори.

Але основною проблемою було встановлення нормальних взаємин з
більшовицькою Росією. В нещирості кремлівських представників на
переговорах гетьманський уряд був переконаний, але визнання незалежності
України з боку Москви та підписання мирного договору з урегулюванням
проблеми кордонів було життєво необхідно. 23 травня в Києві розпочалися
українсько-російські мирні переговори, на початку яких радянська
делегація офіційно визнала Україну незалежною державою. 13 червня було
підписано угоду про перемир’я, за якою між державами припинялися
військові дії та встановлювалися демаркаційні лінії і торговельні
відносини, налагоджувався залізничний зв’язок, обидві сторони висловили
бажання працювати над укладенням мирного договору. Але його підписання
затягувалося. Водночас більшовицькі місії в Києві та Одесі активно
проводили підривну роботу і встановлювали контакти з усіма радикальними
антиурядовими силами. І коли на початку жовтня очевидною стала неминуча
поразка Центральних країн у війні, а відтак і можливість не рахуватися з
підписаними з Україною документами, радянська делегація перервала
переговори (8, с.498]. Тоді Радянська Росія вже відкрито готувала
вторгнення на українські землі. Проте, незважаючи на провал переговорів
про остаточний мир, офіційне визнання незалежності Української держави з
боку більшовицького уряду Росії мало велике політичне значення і
зміцнювало міжнародні позиції молодої держави. Фактично цс було перше в
історії категоричне і недвозначне визнання незалежності України з боку
Росії. Як прецедент воно відіграло свою роль у подальшій боротбі
українського народу за свою самостійну державність.

Культуротворча діяльність в період Гетьманату. Створення Української
Академії наук

Діяльність гетьманського уряду у царині культурного життя та просвіти з
самого початку відзначалась планомірністю, зважсністю та поміркованістю
і проводилась у загальному контексті завдань розбудови Української
держави.

Одним з найважливіших питань духовної культури на Україні були церковні.
Центральна рада, складаючись переважно із соціалістів різних відтінків,
ставилась до проблеми організації церковного життя легковажно, не
враховуючи, що величезна кількість населення країни відносилася до
православної конфесії. Проста декларація національно-персональної
автономії, проголошена Центральною радою III Універсалом, на папері
гарантувала національним меншинам і права вільного віросповідання, але
релігійні почуття переважної більшості українського народу взагалі не
привертали увагу діячів першого парламенту України та його уряду.

Слід зауважити, що значна частина українського за походженням
духовенства прихильно ставилась до національного руху, і такі ієреї, як
єпископ Дмитро Уманський та Павло Погорілко в квітні 1917 р. були обрані
до президії Українського національного конгресу. Але в соціалістичній
Центральній раді представників духовенства не було, а місця для них
взагалі не передбачалися. Незважаючи на цс, наприкінці 1917 р., коли
виразно окреслилась небезпека більшовицької окупації України, Українська
православна церковна рада видала відозву, в якій закликала підтримати
Центральну раду та Генеральний секретаріат. На жаль, і в цей час
український церковний рух не знайшов відгуку. Важливість конфесійних
справ для розбудови державності усвідомлював хіба що один генеральний
писар ОЛотоцький. Як з жалем констатував згодом Д.Дорошснко, молода
українська державність недооцінювала українського церковного руху і не
надала йому потрібної підтримки.

Іншу позицію з самого початку обрали П.Скоропадський та його уряд. Сам
акт обрання його гетьманом увінчався урочистим молебнем на Софійському
майдані та благословінням нового керівника України преосвященним
архієпископом Никодимом, який виконував обов’язки архіпастиря замість
замордованого більшовиками мстро-полита Київського Володимира. Цс, за
свідченням очевидців, сприяло наданню всій справі піднесення та
урочистості і зворушувало серця як селян-хліборобів, які на своєму
з’їзді проголосили П.Скоропадського гетьманом, так і пересічних киян, що
зібрались на площі привітати його.

В “Грамоті” від 29 квітня 1918 р. гетьман, підкреслюючи рівність всіх
громадян України, звертається до них “без різниці національності й
віросповідання” із закликом допомагати йому в розбудові незалежної
держави [73, с.83]. У виданому того ж дня “Законі про тимчасовий устрій”
другий розділ зветься “Про віру” і складається з двох параграфів. У
першому, зважаючи на реальний стан духовної орієнтації абсолютної
більшості народу, констатується, що “первснствуюча в Українській державі
є віра християнська, православна”, але в наступному відразу ж
підкреслюється, що “всі, не належні до православної віри громадяни
Української держави, а також всі мешканці на території України
користуються кожний повссмістно свобідним відправленням їх віри і
богослужіння по обряду оної” [73, с.84].

Якою мала бути православна церква в незалежній Українській державі? Вже
протягом 1917 р. серед віруючих та духівництва в українських губерніях
відбувались суперечки з приводу того, чи треба по-старому зберігати
підпорядкованість церковних структур українських земель російським,
чи, навпаки, необхідно організувати власну автономну або навіть
автокефальну українську православну церкву. 7 — 20 січня 1918 р. у Києві
проходив Всеукраїнський церковний собор. Проте більшовицьке повстання,
розпочате в ці дні, перервало хід його засідань, а під час захоплення
міста червоними загонами було забито значну частину служителів культу
разом з митрополитом Київським Володимиром, внаслідок чого українська
церква залишилась без керівництва.

Засвідчивши глибоку повагу до християнської віри в день прийняття влади,
гетьман не міг залишити нсвирішсним питання про статус православної
церкви в Україні. Було засновано міністерство віросповідань, яке очолив
професор В.Зіньківський, відомий вчений і філософ, прихильник
автокефалії, згодом професор Богословського православного інституту у
Парижі. Але в своїй діяльності він зустрів сильну опозицію з боку
значної частини єпископату та мирян, які за вказівкою Московського
патріарха Тихона обрали митрополитом Київським архієпископа Волинського
Антонія Храповицького, якого гетьман вважав реакціонером і в особі якого
передбачав зустрінути ворога нової України. Взагалі, консервативне вище
духовенство, як з болем згадував П.Скоропадський, погано розуміло “ту
тяжку драму, яка в нашім державнім та церковнім житті тоді відбувалася”
[60, с. 107]. Цс вело до нових труднощів, яких при більш гнучкій позиції
ієрархів можна було уникнути.

В особі митрополита Антонія українська церква дістала запеклого ворога.
В.Зіньківський оголосив Всеукраїнському церковному соборові, що
відкрився у Києві 20 червня 1918 р., непохитну волю гетьмана —
встановити автокефалію української церкви, але більшість ієрархів
відхилили цю пропозицію і залишили в силі підпорядкування київського
митрополита патріарху Московському. Проте гетьманський уряд не
примирився з такою залежністю, і 12 листопада 1918 р. на останній сесії
Собору вже новий міністр віросповідань О-Лотоцький оголосив декларацію,
де було сказано: “В самостійній державі має бути і самостійна церква…
Це не лише церковна, але й національна наша необхідність… Від імені
уряду Української держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну
думку, що українська цсрка має бути автокефальною” [8, с.502]. Таким
чином, є всі підстави стверджувати, що саме гетьманський уряд поклав
початок автокефалії української церкви.

Опозицію, не менш сильну, ніж у випадку з розбудовою незалежної церкви,
постійно зустрічало і міністерство народної освіти, яке очолювали такі
авторитетні діячі, як М.Василснко, П.Стсбницький та В.Наумснко.
Відмовляючись від поверхових поглядів більшості членів Центральної ради
на можливість швидкої та суцільної українізації системи освіти, члени
гетьманського уряду розуміли, що в цій справі необхідно підходити
диференційовано у початковій, середній та вищій школі, в україномовному
селі та російськомовному місті.

Початкові школи, якщо вони були забезпечені відповідними педагогічними
кадрами, здебільшого легко переходили на українську мову. Тому
міністерство народної освіти значну увагу приділяло організації вивчення
української мови в учительських семінаріях. Інша ситуація склалася у
середній міській школі, гімназії, де до справи українізації у цілому
вороже ставились і батьківські комітети, і переважно педагоги.

Тому щоб уникнути зайвих конфліктів і не провокувати напруження на
такому грунті (які, на жаль, мйи місце за часів Центральної ради),
гетьманське міністерство вважало за доцільне не українізувати існуючі
російськомовні гімназії’, а засновувати нові, україномовні. І успіхів у
цій справі було досягнуто відчутних. Якщо за часів Центральної ради у
Києві було лише три українські приватні гімназії’, які в 1918 р.
перейшли на державний кошт, то наприкінці гетьманської доби їх по всій
Україні, і не тільки в містах, а й у селах, налічувалось вже близько
150. Існували вони за державний рахунок. У тих гімназіях, де зберігалась
російська мова, як обов’язкові запроваджувались українська мова та
українознавчі дисципліни.

Аналогічного підходу дотримувались і у царині вищої освіти. Протягом
періоду гетьманства до трьох російськомовних університетів, що
існувалидо 1917р. —Київського, Харківського та Одеського, —додалися ще
два українських. Перший державний український університет урочисто
відкрився 6 жовтня 1918 р. в Києві, другий —22-го тогож місяця у
Кам’янці-Подільському. Передбачалося відкрити українські університети і
в інших містах. Тоді ж товариство “Просвіта” та земство заснували в
Полтаві історико-філологічний факультет як основу майбутнього вищого
навчального закладу в місті.

Зрозуміло, що всі ці освітні заходи мали сенс лише за умов розгортання
друкарської справи. Тому уряд асигнував велику суму на видання
підручників різного типу. Особлива увага приділялась забезпеченню
навчальною літературою початкової школи, для якої протягом гетьманського
правління було видано кілька мільйонів примірників українських
підручників.

Водночас засновувались інші культурні заклади, без яких духовне життя
Української держави не могло бути повноцінним. Серед них варто
відзначити Державний український архів. Національну галерею мистецтва,
Український історичний музей. Українську національну бібліотеку.
Український театр драми та опери. Українську державну капелу. Державний
симфонічний оркестр та ін.

Як зазначає О.Субтельний, “за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на
своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяло багато
поколінь інтелігенції” (9, с.312]. Істотним результатом цієї плідної
праці стало також заснування у Києві Української Академії” наук.

Ідея створення найвищої наукової інституції України — Української
Академії наук — виникла наприкінці XIX — на початку XX ст. у колах
передової української інтелігенції (В.Антонович, О.Косинський,
М-Лисснко, К.Михальчук, В.Симирснко, М.Гру-шсвський та ін.). Проте вона
не дістала тоді практичного втілення. Розглядалася ця ідея й у таких
об’єднаннях діячів науки і культури, як Наукове товариство імені
Т.Шсвчснка у Львові та Українське наукове товариство (УНТ) у Києві.
Зокрема, 29 березня 1917 р. на загальних зборах УНТ за пропозицією
М.Грушсвського було порушено питання про створення Української Академії
наук. З метою розробки статуту Академії та з’ясування питань щодо її
фінансування навіть було обра но комісію з 12 осіб. Проте остання так і
не розпочала роботи. Однак і в подальшому члени товариства не лишали
думки про створення Української Академії наук. Так, В.Псретц працював
над розробкою її статуту.

Гаряче підтримав цю ідею відомий український історик і громадський діяч
М.Василснко, який чимало зробив, щоб її реалізувати. З перших днів свого
перебування на посаді міністра народної освіти та мистецтва в
гетьманському уряді він спрямовує свою діяльність на створення
Української Академії наук. За його ініціативою у міністерстві
організовуються дві комісії: для розробки законопроекту по створенню
Української Академії наук та у справах вищої школи і наукових закладів.

На початку травня 1918 р. М.Василснко запрошує до Києва для участі у
створенні Української Академії наук В.Всрнадського. Він, як і
В.Вернадський, був прихильником Академії наук як державної установи, в
якій проводилися б дослідження в галузі не тільки суспільних наук, але й
природничих і технічних. Будучи членом УНТ, він знав, що більша частина
цього товариства поділяє концепцію М.Грушсвського, за якою Академія наук
повинна бути громадською асоціацією вчених, що в ній розвиватимуться
переважно гуманітарні знання, які становлять ядро української культури.

Підбір кандидатів до Комісії для вироблення законопроекту про заснування
Української Академії наук у Києві М.Василснко здійснював дуже ретельно.
До її складу увійшли професор Харківського університету Д.Багалій,
професор Київського політехнічного інституту М.Кащснко, ректор
Київського університету Є.Спскторський та професори Б.Кістя-ківський,
Й.Косоногов, О.Сперанський і М.Туган-Барановський, а також Г.Павлуцький
і П.Тутковський (представники УНТ), професор Пстроградского інституту
інженерів шляхів С.Тимошснко, професор Лазаревського інституту східних
мов у Москві А-Кримський, професор Донського університету Є.Тимчснко
(представник УНТ) та завідуючий дослідними полями і Центральною
дослідною станцією Всеросійського товариства цукрозаводчиків
С.Франкфурт. Було також запрошено М.Грушсвського та В.Псретца, але вони
не брали участі в роботі Комісії; не відповіли на запрошення і члени
Наукового товариства ім.Т.Шсвчснка у Львові. Головою Комісії було
призначено В.Всрнадського, секретарем обрали В.Модзалсвського [86].

Перше засідання Комісії відбулося 9 липня 1918 р. у кабінеті М.Василснка
в міністерстві народної освіти. На ньому були присутні: М.Василснко,
В.Вернадський, Д.Багалій, М.Кащснко, Й.Косоногов, Г.Павлуцький,
О.Сперанський, Є.Тимчснко, П.Тутковський, В.Мод-залевський. Відкриваючи
засідання, М.Василснко зазначив, що до цього часу розвиток української
науки і процес українського відродження стримувалися багатьма причинами.
Тепер виникли сприятливі обставини, й утворення в Києві Української
Академії наук бере на себе Українська держава. Таке завдання не здатне
вирішити громадське товариство, і тільки участь держави може якнайшвидше
і якнайповніше розв’язати його. Зокрема, він сказав: “Утворення
Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й
досі є багато людей, які скептично і з насмішкою ставляться до
українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили
українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і
науки. Для тих же, хто вірить у життєздатність українського народу…
утворення Академії наук має величезну вагу, є національною потребою і
черговим питанням” [86, с.З].

Після М.Василснка з програмною промовою виступив В.Вср-надський, який
виклав свій погляд на завдання й структуру Української Академії наук.
Він зазначив, що Академія наук XX ст. не може будуватися на зразок
старих, які були тільки вченим товариством або своєрідним гуртком
учених, і що Українська Академія наук не може походити на них, а повинна
складатись з груп учених, діяльність яких фінансує держава й які
займаються науковою роботою як державною справою, в її структурі мають
бути численні державні наукові установи дослідницького характеру.

На засіданні також відзначалось, що “… гетьман України гаряче
підтримує ідею створення Академії наук, вважає необхідною широку
розробку її плану й обіцяє, не дивлячись на тяжкі фінансові умови, в
яких знаходиться Українська держава, всіляке сприяння для швидкого
утворення Української Академії наук, поставленої в умови, які б
відповідали її національному значенню” [87].

Уряд досить швидко вирішував питання, що стосувались Академії наук. Так,
24 липня 1918 р. Комісія порушила питання про асигнування коштів на
початкові роботи по створенню Академії, в тому числі утримання Комісії,
а 26 липня Рада Міністрів вже ухвалила відповідний законопроект. 28
липня 1918р. видано закон, за яким на початкові витрати Академії наук
виділялися кошти в сумі 200 тис.крб.

Згідно з положенням про Комісію її колові надавалося право засновувати
підкомісії. Було створено кілька підкомісій: по організації
історико-філологічного відділу, відділу фізико-матсматичних наук,
відділу соціальних наук, підкомісію антропологічну та по придбанню
друкарні. Окремо утворили підкомісію на чолі з В.Всрнадським, яка
займалася питаннями виділення землі для будівництва приміщень УАН,
ботанічного та акліматизаційного садів, а також під астрономічну
обсерваторію.

23 липня 1918 р. В.Вернадський доповів гетьману П.Скоропадському; що “20
липня 1918 р. прийнято рішення про заснування Національної бібліотеки
Української держави. В той же час справа про створення УАН просунулася
настільки, що на протязі ближчої неділі станс необхідністю приступити до
складання її статуту”.

Розробку статуту Комісія доручила Д.Баталію, остаточне редагування
проводили А-Кримський, М.Туган-Барановський і В.Вернадський. Окремі
питання, які викликали сумнів, виносилися на обговорення Комісії. Так,
розглядалися питання про форму відносин Академії з органами верховної
влади, про фінансування, затвердження президента-голови Академії,
неодмінного секретаря й академіків-іноземців, про почесних членів
Академії та членів-кореспондентів тощо.

За період роботи до Комісії надійшло понад 27 записок з науковим
обгрунтуванням необхідності створення ряду установ Академії наук, у тому
числі записка В.Псрстца “Головні риси статуту Української Академії
наук”, записки про Відділи Академії наук, Національну бібліотеку. 17
вересня 1918 р. Комісія завершила роботу. Вона розробила “Законопроект
про заснування Української Академії наук у Києві”, проекти статуту і
штатів Академії, обрахунку витрат на жовтень-грудень 1918 р., а також
проекти положень, штатів і пояснювальні записки щодо ряду інститутів,
лабораторій, комісій, музеїв тощо [86].

У “Пояснюючій записці до законопроекту про заснування Української
Академії науку Києві” міністра народної освіти й мистецтва М.Василснка
до Ради Міністрів ще раз наголошувалось на значенні створення Академії
для України й розкривалися причини, що зумовлювали цс. “Коли в Києві
закладається Українська Академія наук, то цс викликається не
самісінькими науковими інтересами, — зазначалося в ній. — 3 цим
зв’язуються міркування величезної національної та дсржавно-скономічної
ваги… Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та
поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з
другого — необхідність швидко підняти вироб-ливість та трудову міць
українського народу та й використати в як найвищій мірі виробливі
сили… Українська національна самосвідомість давно вже була підійшла до
питання про необхідність закласти Українську Академію наук” [88, с.З].

Однією з най необхідніших умов відновлення занедбаного господарства
України, як вважав М.Василенко, “… має бути тая, щоб піднялася наукова
творчість та щоб держава науково зорганізувала наукову дослідну працю.
Ніколи цс завдання не стояло в таких розмірах і в такій нагайності перед
державною владою, як тепер” [88, с.9].

Розгляд законопроекту та супровідних матеріалів на засіданні Ради
Міністрів було призначено на 19 жовтня 1918 р. При розгляді проекту
статуту Академії серйозні зауваження викликало питання щодо кількісного
складу академіків. На жаль, запрошені на засідання В.Вернадський,
А.Кримський, М.Туган-Барановський, які могли б дати ґрунтовні пояснення
з цього приводу, не прийшли. Щодо решти параграфів статуту зауважень не
було. Штати і кошторис Академії розглядалися в бюджетній комісії
позачергово, були затверджені та разом з протоколом надіслані до Ради
Міністрів. “Власне залишилося лише поставити на чергу слухання
законопроекту про УАН”, — писав М.Василенко. І хоч він пішов 19 жовтня у
відставку з поста міністра народної освіти, його наступник П.Стсбницький
довів справу створення УАН у Києві до успішного завершення. 14 листопада
1918 р. гетьман П.Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів
“Закон про заснування Української Академії наук в М.Києві”, а також
статут і штати УАН та її установ [89, 90].

У статуті було досить чітко визначено статус і завдання УАН:

“§ 1. Українська Академія науку Києві є найвища наукова державна
установа на Вкраїні, що перебуває у безпосередньому віданні верховної
власті.

§ 2. Українська Академія наук у Києві: а) намагається поширювати,
поглиблювати і розповсюджувати наукові дисципліни, а разом і збагачувати
їх новими відкриттями на користь людності; б) пособляє об’єднанню та
організуванню наукової праці на Вкраїні та допомагає витворенню
дослідничих інститутів для всіх паростей людського знання; в) як найвища
вкраїнська наукова національна установа Академія, визнаючи українську
національну культуру з її оруддям — українською мовою, ставить собі на
мсті, окрім загально-наукових завдань, виучувати сучасне і минуле
Вкраїни, української землі та народу”.

14 листопада 1918 р. видано також наказ гетьмана по міністерству
народної освіти та мистецтва про призначення перших дійсних членів
(академіків) УАН. Ними стали Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров,
С.Смаль-Стоцький (по Відділу історично-філологічних наук),
В.Вср-надський, С.Тимошснко, М.Кащснко, П.Тутковський (Відділу
фізично-математичних наук), М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський,
В.Косинський, ОЛевицький (Відділу соціальних наук). Напередодні, 13
листопада 1918 р., прийнято постанову Ради Міністрів, згідно з якою у
розпорядження міністерства народної освіти й мистецтва для УАН та її
установ на період 1 листопада 1918р. — 1 січня 1919 р. виділялось 869216
крб. 69 коп.

27 листопада 1918 р. у приміщенні УНТ по вул.Вслика Підвальна, 36 (нині
Ярославів Вал, 36) відбулося перше Спільне зібрання УАН, на якому обрали
голову-президента Української Академії наук В.Вср-надського та й
неодмінного секретаря А-Кримського.

Необхідно зазначити, що на цьому посту П.Скоропадський хотів бачити
М.Грушсвського, вважаючи його перед усіма іншими більш достойною і
придатною фігурою, який дуже багато зробив для Української держави та її
народу. Тому він і запропонував М.Гру-шсвському бути президентом УАН,
однак той відмовився. В спогадах П.Скоропадський писав про цс так;
“Перед тим, як відкрити Українську Академію наук, ми довго
обмірковували, хто мав бути ЇЇ головою. Я був такої думки —та й усі зо
мною погоджувалися, —що це високе і почесне місце належить в Україні
тільки Грушсвському. Гру-шсвського я завжди цінив як найбільшого нашого
історика, поважав його за хоробрість, про яку мені не раз доводилося
чути… Думалося мені, що коли’б він зайняв місце голови Академії, то
зміг би принести величезну користь українській науці… Тому я прохав
прозондувати грунт, як би він до такої пропозиції поставився. Відповідь
була категорично негативна” [91, с.15 — 16].

27 листопада 1918 р. відбулися засідання II та III Відділів УАН; головою
II Відділу обрали М.Кащенка, а III —М.Туган-Барановського. Перше
засідання І Відділу відбулося 8 грудня 1918р., на ньому головою обрали
Д.Багалія. Всі ці обрання невдовзі було затверджено відповідними
наказами гетьмана.

Так, у листопаді 1918р. було започатковано Українську Академію наук у
Києві, що, безумовно, стало винятково важливою подією в історії культури
і науки України.

Необхідно зазначити, що справжня дата заснування Академії наук України,
тобто 14 листопада 1918 р., “протрималась” недовго. Для радянських
ідеологів вона виявилася дуже незручною, оскільки відносилася до часів
Гетьманату і пов’язувалася з ім’ям П.Скоропадського. Спроби переглянути
дату створення Академії з’явилися вже наприкінці 20-х років, коли в 1928
р. мали відзначати 10-річчя Академії. Святкування не відбулося, і
підготовлений ювілейний збірник не побачив світ. 31 січня 1929 р.
відбулося засідання Комісії Політбюро ЦК КП(б)У, на якому розглядалося
питання про святкування 10-річчя Української Академії наук. Було
вирішено провести його на початку липня 1929 р., приурочивши до цього і
нові вибори до Академії. Цс було початком фальсифікації справжньої дати
її заснування. Згодом за початок відліку діяльності Академії обрали 12
лютого 1919 р., коли відбулося перше Спільне зібрання УАН після
встановлення у Києві більшовицької влади, яке, як відзначала у
подальшому радянська історіографія, поклало початок фактичному існуванню
Академії наук України.

Від цієї дати і почали лічити ювілеї Академії — 25 річчя в 1944 р.,
50-річчя в 1969 р., 60-річчя в 1979 р. Однак наступний ювілей — 75-річчя
—Академія наук України відзначила вже у листопаді 1993 р.

Понад 60 наукових напрямів мали розробляти 72 дійсних члени Академії (22
—по І Відділу, ЗО —по II і 20 —по III). Члени-кореспонденти, кількість
яких не визначалася статутом, а встановлювалась для кожного наукового
напряму Спільним зібранням, обиралися за наукові заслуги у тому самому
порядку, що й академіки, за поданням Відділів. Такий же порядок
встановлювався і при обранні почесних членів Академії, які повинні були
мати наукові заслуги “виключної ваги”.

У І Відділі планувався розвиток досліджень у таких галузях (“паростях”)
знання: історія українського народу, граматика та історія української
мови, українська народна словесність, історія українського
письменства, історія українського мистецтва в зв’язку з всесвітньою
історією мистецтва, етнографія та історична географія України,
археологія України, історія української церкви. По суті, цс мав бути
окремий Відділ українознавства, викликаний до життя зростанням
національної самосвідомості українського народу. Проте скрутні умови тих
часів та недостатня кількість наукових сил не дозволили цього зробити. У
І Відділі мали проводити дослідження також з історії Литви, класичної
філології, загального мовознавства, арабо-іранської філології,
тюркології, слов’янської історії, мови і літератури, всесвітньої
історії, візантології, історії всесвітньої літератури, філософії. При
Відділі закладено і підвідділ (“клясу”) українського красного
письменства, а в найближчому майбутньому намічалося створити “клясу”
слов’янства та історично споріднених з ним народів, де розроблялися б
такі наукові напрями, як історія Росії, історія слов’янства, російська,
білоруська, польська, чеська, сербська, болгарська, литовська, єврейська
та інші мови і письменство.

При І Відділі мали відкрити кабінети експериментальної фонетики та
експериментальної психології, а також постійні комісії’як самостійні
структури: для видавання пам’яток мови, письменства та історії; для
складання історико-гсо графічного словника української землі;
діалектологічну; для обстеження пам’яток українського мистецтва; для
складання словника живої української мови; для складання історичного
словника української мови; орфографічно-тсрмінологічну; для збирання та
видання фольклорного матеріалу; для видання пам’яток новітньої
української літератури; для присудження премій за наукові писання.

У II Відділі фізично-математичному існувало дві “кляси”: основна, яка
включала математику, механіку, астрономію, фізику, хімію, геологію,
мінералогію, ботаніку, зоологію, географію, та “кляса” прикладного
природознавства з прикладною фізикою, прикладною хімією, прикладною
механікою, медичною біологією та сільськогосподарською біологією.

Деякі труднощі виникли під час організації “кляси” прикладного
природознавства, в якій об’єднувались дуже різні напрями, пов’язані з
технікою, промисловістю, сільським господарством та медициною. У Відділі
планувалося створити чимало установ: астрономічну обсерваторію, хімічну
лабораторію, фізичний інститут, національний зоологічний музей,
ботанічний сад, ботанічний музей та гербарій, геологічний та
палеонтологічний музеї, мінералогічний та антропологічний музеї з
інститутами, інститут експериментальної зоології, інститут
експериментальної ботаніки, фізико-географічний інститут, біологічну
станцію Азовського моря, інститут прикладної хімії, інститут прикладної
механіки, інститут прикладної фізики, акліматизаційний сад, геодезичний
інститут, інститут наукової експериментальної медицини та встсринарства.
Тому директорами установ II Відділу дозволялось обирати не тільки
академіків. Ці особи набували права входити до складу зібрань своїх
Відділів на правах, однакових з дійсними членами Академії.

III Відділ об’єднував два підвідділи: 1) юридичних наук з напрямами —
філософія права, порівняльна історія права, історія західно-руського та
українського права, слов’янське законодавство, українське звичаєве
право: державне, адміністративне та міжнародне право, церковне право,
кримінологія, цивільне право та цивільна політика; 2) економічних наук —
соціологія, теоретична економія, економія сільського господарства,
економія торгу та промисловості; економія кредиту, банків та грошового
обігу; наука про фінанси, історія народного господарства, теорія
кооперації, соціальна політика, господарська географія та народне
господарство на Україні, статистика. Другий підвідділ був оригінальним
як за кількістю намічених для розробки наукових напрямів, так і за їх
характером: значна їх частина мала практичну спрямованісь, тісно
пов’язану з питаннями економічного життя України. Подібне завдання
стояло перед двома заснованими при III Відділі установами: Інститутом
для виучування економічної кон’юнктури та народного господарства України
та Демографічним інститутом. До структури III Відділу входили також три
постійні комісії: для виучування звичаєвого права України, для
виучування західно-руського та українського права та для виучування
соціального руху.

При Спільному зібранні УАН мали організувати друкарню, фотографічний
інститут, комісію для складання біографічного словника діячів України,
Всенародну (Національну) бібліотеку.

Отже, за статутом в УАН передбачалося створити 45 структур: 15
інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії,
ботанічний та акліматизаційний сади, астрономічну обсерваторію,
біологічну станцію, друкарню та бібліотеку.

З окремих напрямів науки за ініціативою дійсних членів Академії
передбачалась організація наукових семінарів, де могли б готуватись до
професорської діяльності молоді люди, що закінчили університет.
Академікам надавалося також право читати як окремі лекції, так і
систематичні курси, що давало їм можливість поєднувати наукову роботу з
навчальною і просвітницькою.

Академії мало виділятися щорічно 1 млн. крб. на проведення експедицій,
наукових екскурсій, придбання колекцій тощо. Все цс повинно було сприяти
розгортанню ґрунтовних досліджень у найрізноманітніших галузях знань.

Проте життя, політична обстановка вносили в діяльність Академії чимало
змін. Та, незважаючи на всі труднощі, наприкінці 1918 р. та у 1919 р.
УАН проводила напружену організаційну роботу [92]. Так, 12 — 16 грудня
було сформовано правління Академії на чолі з П.Тут-ковським, до якого
увійшли також як члени А.Кримський (від І Відділу), С.Тимошснко (від II
Відділу), Ф.Тарановський (від III Відділу) і кандидати — О.Левицький та
В.Косинський. У грудні 1918р. відбулося кілька засідань трьох Відділів
УАН, на яких вирішувалися питання про створення інститутів і комісій,
призначення їх керівників; визначались кошториси Відділів і напрями їх
діяльності, кількість позаштатних академіків (вирішили включити до
кожного Відділу по 3 позаштатних академіки) тощо.

Регулярно відбувалися Спільні зібрання УАН. Серед установ, заснованих
безпосередньо при Спільному зібранні, активна робота велась у
Національній бібліотеці та постійній комісії для складання біографічного
словника діячів української землі. Відкрившись наприкінці 1918 р.,
бібліотека поповнювалась за рахунок купівлі книг, придбання кількох
цінних бібліотек, дарунків приватних осіб. На кінець 1919 р. в ній
налічувалось близько 300 тис. книг та часописів, не враховуючи газет,
листівок, плакатів, малюнків тощо. За рік вона стала зразковою, добре
впорядкованою книгозбірнею.

Отже, організаційні засади Української Академії наук закладалися важко,
в нестабільній обстановці, за умов боротьби і протистояння
соціально-політичних сил і угруповань. Але основи її було закладено
розумно, і вже з перших днів свого існування вона почала розгортати
дослідження в різних галузях науки.

Як бачимо, історія створення УАН органічно пов’язана з широкими
державотворчими заходами уряду П.Скоропадського. Він чудово
усвідомлював, що в системі цілісного життя нації, яке можливе, як
переконує історичний досвід, лише за наявності власної політичної
структури, розвитку науково-інтелектуальної сфери належить одне з перших
місць. Тому разом з такими провідними вченими того часу, як
В.Вср-надський, А.Кримський, М.Василснко, Д.Багалій та інші, гетьман
розумів необхідність державного внеску в розвиток академічної науки,
фінансової, організаційної та моральної підтримки її з боку влади.

Криза гетьманської держави восени 1918 р. та діяльність Національного
союзу. Утворення Директорії

Ще у вересні 1918 р., коли відбувався офіційний візит П.Скоропадського
до Берліна та його зустрічі з кайзером Вільгсльмом, ніщо особливо не
провіщало на насування того суцільного хаосу, в якому опинилась Україна
через кілька місяців. Але у жовтні ситуація почала істотно
погіршуватися.

26 вересня 1918 р. вздовж усього 420-киломстрового Західного фронту
почався загальний наступ франко-англо-амсриканських військ, і за
кілька днів німецьку оборону було прорвано. На початку жовтня становище
Німеччини стало безнадійним і 5 жовтня кайзерівський уряд звернувся до
керівництва США з проханням про перемир’я. На цей час, після капітуляції
в Македонії 11-ої німецької армії, 29 вересня в.Салоніках Болгарія
підписала з державами Антанти угоду про перемир’я. На кінець жовтня
англо-французькі війська зайняли Палестину, Ліван і майже всі області
Сірії та Месопотамії, що примусило Туреччину також вийти з війни і
підписати ЗО жовтня Мудросськс перемир’я. В ці дні на Італійському
фронті почався хаотичний відступ авст-ро-угорських військ і 3 листопада
віденський уряд фактично капітулював. Водночас вибухнуло повстання на
німецькому флоті у Кілі, яке на 6 листопада охопило Гамбург, Любск та
інші північ-нонімсцькі міста.

9 листопада, за умов революції, що ширилася в Німеччині та у країнах
Австро-Угорщини, яка вже фактично розпалася, згинула кайзерівська
монархія. 11 листопада між Німеччиною та державами Антанти було
підписано Камп’єнське перимир’я, за яким вона визнавала себе переможеною
і забов’язувалася негайно розпочати вивід своїх військ з усіх окупованих
територій, тобто з земель колишньої Російської імперії, зокрема з
України. Оскільки гетьманську державу П.Скоропадського, як пов’язану
дружніми угодами з Німеччиною, країни-переможці не визнавали і в своїй
політиці на Сході робили ставку на білих генералів, її міжнародне
становище різко погіршилося. До того ж, і самі німецькі війська, в яких,
особливо після перемоги революції в Німеччині, дисципліна різко
знизилася, так само, як за рік до того в російській армії, прагнули
повернутися додому. За таких умов німецьке командування намагалося
триматися осторонь від конфлік тів, які все більше розпалювалися в
Україні, і утримувалося від активних дій, які сприяли б стабілізації
ситуації.

Неминуча поразка країн Четвірного союзу, як вона виглядала в жовтні
1918р., зумовлювала принципову зміну розстановки військово-політичних
сил навколо України і в ній самій. Різко загострилася загроза з боку
більшовицької Росії, на півдні все міцнішою за допомогою Антанти ставала
Добровольча армія А.Дснікіна, на заході після розвалу Австро-Угорщини та
революції в Німеччині почалося формування галицької Західно-Української
Народної Республіки та ворожої до неї Польської держави.

Більшовицька Росія, військам якої протягом вересня —жовтня 1918 р.
вдалося відновити контроль над втраченими раніше містами Середнього
Поволжя: Казанню, Симбірськом та Самарою, зосереджувала свої дивізії
біля Курська і Воронежа. В цьому районі ще з літа проводилася робота по
формуванню так званих “червоних” українських частин для боротьби з
гетьманським урядом. Припинення 6 жовтня московською делегацією
українсько-російських мирних переговорів (наступного дня після першої
офіційної пропозиції німецької сторони до держав Антанти про перемир’я)
недвозначно свідчило про наміри більшовицького керівництва. Проте вони в
своїх офіційних виступах їх і не приховували. Так, на VI з’їзді Рад 6 —
8 листопада 1918 р. Л.Троцький накреслив завдання Червоної Армії:
використавши момент, коли німецькі війська залишать Україну, а війська
Антанти ще не встигнуть її окупувати, заволодіти цим краєм. І через два
дні після капітуляції Німеччини ІЗлистопада 1918 р. радянський уряд
анулював Брестський договір та видав наказ про наступ червоних військ на
Україну, Білорусь та країни Прибалтики.

Відлуння перемог військ Антанти, сподівання на швидкий кінець Першої
світової війни та значну англо-французьку допомогу білому руху Росії
надавали впевненість і рішучисть Добровольчій армії А.Де-нікіна, який
невдовзі був визнаний союзниками головнокомандуючим Збройними силами
Півдня Росії і заступником “верховного правителя” Росії адмірала
О.Колчака. В липні-серпні 1918 р. армія А.Дснікіна встановила свій
контроль майже над усім Північним Кавказом з Ставрополем та Катери
нодаром, а згодом і Новоросійськом, який з листопада 1918 р. стає його
основною базою для зв’язків з країнами Антанти. 26 листопада перші їх
військові кораблі з’явилися в Одесі.

На той час опинилася під фактичним контролем дснігінського командування
вже козача Кубанська рада. Дещо складнішими були взаємини з Донським
військом. Генерал П.Краснов, обраний в травні 1918 р. його отаманом,
перебуваючи в добрих стосунках з гетьманом П.Скоропадським та спираючись
на німецьку підтримку, протягом літа зміг відтворити козаче військо й
ліквідувати більшовицькі осередки на Нижньому і Середньому Доні. Але
оволодіти Царициним він так і не зміг. Поразка Німеччини у світовій
війні змусила його шукати підтримки з боку країн Антанти, внаслідок чого
він починає орієнтуватися на А.Денікіна і визнає в січні 1919 р. його
головування. З цього моменту в руках останнього справді опиняється весь
південь Росії.

Революція в Німеччині та капітуляція Центральних країн відкрила
можливість розбудови окремої Польської держави через 123 роки після її
остаточного розподілу між Росією, Австрією і Пруссією. 8 листопада перед
Ю.Пілсудським відчинилися двері магдебурзької тюрми у Берліні і через
два дні він уже був у Варшаві, а 14 листопада правою Регентською Радою
та лівим Тимчасовим народним урядом Польської Республіки, утвореним у
Любліні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р., йому було фактично надано
диктаторські повноваження [93]. З цього часу, а особливо з лютого 1919
р., коли Польську державу офіційно визнають уряди Франції, Англії та
Італії, вона починає відігравати роль одного з найважливіших чинників у
подіях, що розгортались на терсні України.

У ці дні процес державотворення розгорнувся і у Галичині. Її політичним
лідерам була зрозуміла історична приреченість імперії Габсбургів і вже з
початку жовтня 1918 р. вони почали готуватись до взяття влади. 18 жовтня
у Львові обрано Українську національну раду, яка постановила, що землі
Галичини, Лемківщини, Північної Буковини та Закарпаття мають утворити
Українську державу. Однак, при цьому надзвичайно гостро постало питання
про майбутні взаємини з гетьманською Україною. Після тривалої дискусії
було вирішено не поспішати з негайним з’єднанням з “Українською державою
над Дніпром” бо, як зазначав Є.Петрушевич, у “пунктах”, проголошених
президентом США В.Вільсоном щодо устрою післявоєнної Європи, народам
Австро-Угорщини гарантувалося право на самовизначення, тоді як “вся
Росія” розглядалася як єдине державне утворення.

Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б у перспективі Галичині
опинитись у складі “єдиної Росії”, тим більше, що майбутнє держави
гетьмана П.Скоропадського після поразок Німеччини в жовтні ставало
досить нсвизначеним. Але не менше значення мали й інші розрахунки.
Протягом жовтня відбувалися переговори між діячами Української
національної ради, в основному з її секретарем С.Бара-ном, при
посередництві розміщених під Києвом галицьких січових стрільців, з
Національним союзом, очолюваним тоді В.Винниченком. Так що
західноукрашські політичні діячі були інформовані про підготовку
повстання проти гетьмана [8, с.509].

В останні дні жовнтя ворогуючі між собою українська та польська громади
Львова спішно готувалися до встановлення власної влади над областями
Західної України. 28 жовтня поляки утворили комісію, яка мала
ліквідувати всі австрійські установи і передати їх польським
представникам, але Українська національна рада спромоглася отримати від
австрійського уряду рішення про передачу влади украшцям. У ніч на 1
листопада її Військовий комітет зайняв усі урядові будинки і стратегічні
пункти Львова і вранці цього дня місто опинилося під українським
контролем. Реакцією на це був збройний виступ польських груп і з початку
листопада у місті розпочалися жорстокі бої.

Усвідомлюючи, що власних сил для перемоги недостатньо, Українська
національна рада відрядила делегацію до Києва, яка 6 листопада попросила
у гетьмана військової допомоги. П.Скоропадський запропонував відрядити
“січових стрільців”, але проти цього виступив голова Національного союзу
В.Винничснко, який розраховував на ці, галицькі за походженням і духом
війська, як на основну ударну силу в боротьбі з гетьманом під час
повстання, яке він готував. Врешті-решт січовики не надали українцям
Львова потрібної допомоги. 9 листопада 1918 р. Українська національна
рада проголосила окрему Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР) на
чолі з головою її секретаріату К.Лсвицьким. Але в новій республіці
справи розгорталися не кращим чином і 22 листопада військові частини й
уряд ЗУНР залишили Львів. Спочатку вони переїхали до Тернополя, а в
кінці грудня — у Станіслав (нині Івано-Франківськ). Відтоді Львів увесь
час залишався під Польщею.

Події, які розгорталися навколо Української держави в останні місяці
1918 р., були органічно пов’язані з тією внутрішньою боротьбою, що
точилася в ній самій. Якщо в травні — вересні гетьман міг опиратися як
на німсцько-австро-угорські війська, так і на власні, помірковані
лібсрально-консервативні кола безвідносно до національного походження їх
представників, то протягом жовтня обидві ці опори захиталися. Німці
програвали війну і на фоні цієї глобальної поразки українські справи їх
вже мало цікавили. Але, побоюючись подальшого зміцнення російських
правих сил, що орієнтувалися на А.Денікіна та Антанту, представники
Центральних країн роблять кроки назустріч українським соціалістам
Національного союзу, переконуючи його лідерів, як і П.Скоропадського, в
необхідності примирення.

Як вже зазначалося, восени 1918 р. німецьке командування в Україні,
підтримуючи гетьмана П.Скоропадського, водночас мало тісні контакти і
навіть надавало допомогу опозиційному Національному союзу. Чимало
сучасників, зокрема М.Могилянський та А.Дснікін, вбачали в цьому, як і у
факті безсумнівного тиску на гетьмана з метою поповнити Кабінет
Міністрів національно-соціалістичними елементами, прагнення німців
залишити після себе в Україні суцільний хаос, щоб Антанта та білі
генерали не скористалися багатствами країни [6, с.131; 148 — 149). Як
писав М.Могилянський, коли німці почали тиснути на П.Скоропадського,
наполягаючи на утворенні лівого кабінету з перевагою націоналістичних
елементів, стало зрозуміло, що вони вже не мають можливості утримувати
Україну у сфері свого виключного впливу і повертаються до “загальної
політики розкладу Росії”. Наслідком роботи лівих елементів могло бути
тільки одне: захоплення України більшовиками. Не було сумніву, що в
якийсь момент німці зрадять і гетьмана, який, можливо, і починав
замислюватися над цим, але не хотів у це повірити [6, с.132].

Однак вивчення німецьких дипломатичних документів того часу не дозволяє
цілком погодитися з такою думкою. Німецьке посольство в Києві 10 жовтня
отримує офіційну вказівку з свого міністерства закордонних справ, в якій
йдеться про: 1) зацікавленість Німеччини в збереженні України “як
самостійної держави” при німецькій гегемонії в ній, 2) завдання схилити
гетьмана до орієнтації на Національний союз, “який у майбутньому може
відігравати роль національних зборів”, 3) “Великоросійські елементи і
агенти Антанти повинні бути випроваджені з України” [57, с. 136].
Наступного дня з посольства надходить відповідь, що позбавитись
великоруських, орієнтованих на ан-танту, елементів в Україні неможливо,
а тому і недоцільно вживати “драконові заходи” проти них. Йдеться,
зокрема, про те, що “гетьман вже сам підтримує контакти з Національним
союзом” і наголошується, що тиснути на П.Скоропадського в цьому питанні
треба обережно, щоб цс не “похитнуло його лояльного ставлення до нас. Не
слід забувати, що при наявній загрозі наступу Антанти на Крим та Україну
спокуса приєднатися до спільного виступу проти більшовицької Росії,
якого Антанта, без сумніву, вимагатиме, буде для гетьмана дуже великою”.
Але далі визнається необхідність подальшого “зміцнення нашого
політичного контакту з тутешніми націоналістичними колами” [57, с.137 —
138].

Таким чином, цілком зрозуміло, чого боялися німці в першій половині
жовтня 1918 р.: зближення гетьмана з орієнтованими на Антанту
російськими білими колами для спільної боротьби проти більшовизму, а
відтак і зміну орієнтації П.Скоропадського з пронімсцької на
проантантівську. За умов погіршення становища на Західному фронті,
виходу з війни Болгарії та повного розгрому турецької армії на Близькому
Сході, Німеччина, не розраховуючи на перемогу, ще сподівалася з честю
закінчити війну і тому утримати під своїм контролем Україну для неї було
принципово важливим. Разом з тим німці розуміли, що ніякої угоди між
російськими правими та українськими соціалістами бути не може. Щоб
забезпечити збереження своїх позицій в Україні, вони починають все
виразніше орієнтуватися саме на національно-соціалістичні кола,
вимагаючи від гетьмана утворення нового уряду саме з перевагою останніх.
У ті дні німці ще зовсім не виходили з думки про нсминучисть власної
капітуляції і повної втрати впливу на Україну, як то припускають
М.Могилянський і А.Денікін. У їхні розрахунки аж ніяк не входило сприяти
утвердженню в Україні більшовизму.

У другій декаді жовтня 1918 р. німецька дипломатія веде активні
переговори як з гетьманом, так і з керівництвом Національного союзу з
метою утворення коаліційного уряду та найскорішого вирішення аграрного
питання в остаточній законодавче визначеній формі. 14 жовтня військовий
кореспондент М.Осборн повідомляв з Києва: “Кілька днів тому… делегація
Союзу у складі Винниченка, Ніковського та соціаліста-революціонера Швеця
була прийнята гетьманом Скоропадським, який у тривалій бесіді
обговорював з цими панами внутрішнє та зовнішнє політичне становище
України. Невдовзі, очевидно, слід чекати зближення Національного союзу
та гетьманського уряду. Якщо б таке зближення привело б до запровадження
в Україні нової політики — політики енергічної діяльності та швидкого
проведення народних реформ, то це… відповідало б правильному розумінню
інтересів країни”. Це зустріло б загальне схвалення і пішло б “на
користь Німеччини у її взаєминах з Україною” [57, с.140].

При найактивнішому посередництві працівників німецького посольства у
Києві між П.Скоропадським та лідерами Національного союзу велись
переговори щодо формування нового кабінету. Цс мало особливе значення за
умов, коли при загальному погіршенню військово-політичного становища
Німеччини в Україні активізувалися праві російські сили, орієнтовані на
А.Дснікіна й Антанту, їх наміри, за інформацією німецьких дипломатів,
були “визначено спрямовані на воз’єднання з Всликоросією, причому,
Україні у найкращому випадку залишається деяка уявність автономії” [57,
с.143].

Німецькі дипломати постійно переконували гетьмана, “що його інтереси
співпадають з цілями Національного союзу, який прагне утворення
незалежної України. Інші партії відмовляться від гетьмана в той самий
час, як тільки буде можливість з’єднатися з Всликоросією”. Гетьман
цілком погоджувався з цим, але не бажав відвертої конфронтації з
впливовими правими російськими колами. І німецький повірений у справах у
Києві граф Берхем розумів його позицію: “Я і сам не вважав би потрібним
повний розрив з ними за обставин, що склалися. Ми могли б узяти на себе
перед гетьманом моральну та політичну відповідальність за це лише за
умов гарантування, що наші війська залишаться тут у достатній кількості,
щоб справитися як з загрозою більшовицьких повстань, так і з небезпекою
антантівських путчів правих партій проти гетьмана” [57, с.144].

Таким чином, бачимо, що гетьман як прихильник незалежності України щиро
прагнув домовленості та співпраці з Національним союзом і заради цього
навіть, хоч і дуже не хотів цього, погодився на відставку
І.Кістяківського, яку В.Винничснко [57, с.142] (голова Союзу) проголосив
обов’язковою умовою утворення коаліційного кабінету [57, с. 142]. Разом
з тим, за умов послаблення Німеччини та збільшення ймовірності конфлікту
з більшовицькою Росією, яка саме напередодні перервала мирні переговори
з Україною, було б безглуздим провокувати конфронтацію з російськими
правими колами — єдиними принциповими потенційними союзниками у випадку
війни з більшовиками. До того ж, не виключено, що П.Скоропадський мав
підстави для сумніву в щирості частини членів проводу Національного
союзу, зокрема В.Винниченка.

Водночас з середини жовтня 1918 р. активізувалася діяльність російських
правих та право-центристських сил в Україні, які орієнтувалися на
допомогу Антанти. З огляду на високу ймовірність більшовицької агресії
проти України після розгрому Німеччини в Києві зростало число
прихильників курсу на зближення з державами Антанти, а це приводило до
думки про федерацію з Росією, яку весь час підтримувала Центральна рада
і що позначилося в усіх її універсалах (крім останнього, де це питання
залишалося відкритим).

Прагнення забезпечити Україні надійне місце в новій світовій ситуації
підказало дев’яти міністрам кадетської орієнтації гетьманського кабінету
звернутися 17 жовтня до гетьмана з запискою про необхідність допомогти
Росії в боротьбі з більшовиками. Цей курс підтримував “Протофіс” та
російські праві і право-центристські кола, які хотіли зробити Україну
базою для відновлення Росії [7, с.404 — 406]. Водночас російські праві
активно діяли при місіях і представництвах країн Антанти, зокрема в
Румунії, агітуючи за невизнання України. Так, в Яссах, на прелімінарних
переговорах І.Коростовцю представники Франції і Англії заявили, що
“Україна не мала ніколи своєї історії, ні національної окремішності.
Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має
бути зліквідований.., Україна є частиною Росії… Україна ніколи не була
державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти” [7,
с.409 —410].

Все це зумовлювало посилення політичного розмежування в українському
суспільстві. Праві і право-центристські сили вбачали головну загрозу з
боку більшовиків і, не розраховуючи на захист від них з боку знесиленої
Німеччини, вважали за єдине можливе союз з Добровольчою армією і
країнами Антанти за умов проголошення федерації з майбутньою
небільшовицькою Росією. Ліві і ліво-центристські українські кола вважали
пріоритетним збереження повної державної незалежності і, не приділяючи
належної уваги більшовицькій загрозі, були категорично проти ідеї
федерації з Росією, а тому і союзу з російськими білими на чолі з
А.Денікіним. Зрозуміло, що німці підтримували саме цю, фактично
антиантантівську, орієнтацію, а представники Антанти з свого боку
взагалі ігнорували Україну як політичну реальність. Не було місця для
України і в контексті декларації В.Вільсона, що розглядала Росію як
єдину державу у її колишніх межах.

За таких обставин П.Скоропадський та прем’єр ФЛизогуб не могли
погодитися з федералістським курсом міністрів кадетської групи,
відставка яких була пов’язана і з протестом проти виходу з кабінету під
тиском Німців і лідерів Національного союзу І.Кістяківського.

Міністерська криза вибухнула 19 жовтня, а 24 (за іншими даними, 25) було
сформовано новий Кабінет Міністрів, до якого ввійшло п’ять представників
від Національного союзу: чотири члени поміркованої ліво-центристської
партії соціалістів-федералістів —А.В’язлов, ОЛо-тоцький, П.Стсбницький і
М.Славинський та безпартійний В.Лсон-тович. Внаслідок цих змін оновлений
Кабінет Міністрів мав такий склад: голова Ради Міністрів —Ф.Лизогуб,
міністр фінансів —А.Рже-пецький, військовий та морський міністр —
О.Рогоза, міністр закордонних справ —Д.Дорошенко, міністр віросповідань
—О.Лотоцький, міністр праці — М.Славинський, міністр народної освіти та
містецтв — П.Стебницький, міністр доріг — Б.Бутенко, міністр народного
здоров’я та опікування — В.Любинський, міністр харчування — С.Гсрбель,
міністр внутрішніх справ —В.Рейнбот, міністр юстиції — А.В’язлов,
міністр хліборобства — В.Леонтович, міністр торгівлі й промисловості
—С.Меринг [71, с.83].

З німецьких документів добре видно, наскільки не співпадав список
міністрів, запропонований гетьману Народним союзом через генерального
консула Німеччини Тиля, з уявленнями самого П.Скоропадського про склад
нового кабінету. Розбіжностей не було тільки щодо кандидатур на посади
міністрів фінансів, закордонних справ, військових справ, охорони
здоров’я і транспорту. В інших випадках було затверджено або кандидатури
гетьмана (зокрема, Ф.Лизогуба прем’єром), або підібрано новихлюдсй, які
задовольняли 6 обидві сторони [57,с.180].

Оновлений Кабінет Міністрів протягом двох наступних декад своєї роботи,
по суті, законодавче оформив те, що вже було підготовлено раніше;
сформулював земельний закон, проголосив автокефалію церкви, відкрив
Академію наук тощо. Наступним кроком мав бути закон про Український
Сойм, скликання якого було намічено на січень 1919 р. Але, коли все було
полагоджено, несподівано з’явилася стаття В.Винничснка з заявою, що і
цей кабінет, сформований коаліційним, за участю представників
Національного союзу, є незаконним [8,с.505—50б].

Що ж трапилося? Чому голова Національного союзу, з яким через
посередництво німецької сторони та при особистих зустрічах з гетьманом
було узгоджено склад нового уряду, несподівано виступив проти нього?
Нічого особливого, просто В.Винничснко весь цей час вів подвійну гру,
підтримуючи зв’язки з гетьманом, і водночас готував проти нього збройний
виступ. Пояснюючи потім свою поведінку він писав: “У цей час я для
конспірації дуже активно брав участь у переговорах з німцями й гетьманом
у справі формування “національно-дсмократичного” кабінету. Майже щодня я
бачився з німецьким послом, з ген.Гренером, час від часу бував навіть у
гетьмана й гаряче рекомендував йому спертися на національні кола” [71,
с.93]. Як випливає з подальшого тексту, І.Кістяківський розпізнав таке
лицемірство і, маючи у своєму розпорядженні відповідні документи,
наполягав на арешті В.Винниченка, але той довідавшися про цс, “зараз же
поїхав просто до гетьмана й запитав його, чи йому відомо про цей наказ і
чи він розуміє, яка то може бути шкода для справи сформування
національного кабінету, коли Кіс-тяківський зробить цей нетактовний і
чудний вчинок. Гетьман (знав, чи не знав) гаряче став запевняти, що цс
помилка й що він зараз же дасть відповідний наказ” [71, с.93].

Так заради громадського примирення і консолідації українських сил
П.Скоропадський запобіг арешту В.Винниченка, який в цей самий час
проводив активну роботу, особливо серед галицьких січових стрільців,
готуючи збройне повстання проти гетьмана. Якби П.Скоропадський рішуче
взяв бік І.Кістяківського, виступ Директорії взагалі міг би не статися,
оскільки цю ідею спочатку майже ніхто не підтримував, навіть у
соціалістичному таборі українства. Виправдати поведінку П.Скоропадського
можна лише тим, що німці, які прагнули угоди між гетьманом та
Національним союзом, не допустили б арешту його голови. До того ж, саме
завдяки їх тиску в ці дні з в’язниці було випущено одного з
організаторів антигетьманського повстання С.Петлюру.

Суперечності в Національному союзі, особливо у питанні про взаємини з
гетьманським урядом і ставлення до влади П.Скоропадського, почали
істотно загострюватися ще влітку. В.Винничснко, який 18 вересня замінив
на посаді його голови досить поміркованого А.Ніковського, з самого
початку орієнтувався на збройне повстання проти гетьмана, але навіть
серед членів ЦК його власної соціал-демократичної партії ця ідея не мала
підтримки “як фантастична”. Цей план тоді поділяв лише есер М.Шаповал, і
потайки від інших керівників Національного союзу вони почали вести
переговори з представниками різних військових формувань щодо можливого
виступу проти гетьмана.

“Фактично підготовка повстання проводилася вже від кінця вересня”,
—згадував потім один з його учасників [94, с.29]. Основною си-лою, на
яку розраховували В.Винничснко та М.Шаповал, “був полк січових
стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі
багнетів, був зразково дисциплінований і складався з національне
свідомого елемента. Цей полк, на думку організації, мав би служити ядром
повстання, круг якого гуртувались би інші наші сили” [71, с.90]. Шукаючи
підчас підготовки повстання підтриму з усіх боків, Ініціатори цього руху
для координації виступу з іншими антигеть-манськими силами ввійшли у
переговори з радянським представництвом у Києві, розраховуючи на
допомогу з боку більшовиків [71,с.158].

Таким чином, у складній політичній грі, що розгорнулася в Києві протягом
жовтня 1918р. гетьман та помірковані сили у Національному союзі,
передусім соціалісти-федералісти, при активному сприянні німецької
сторони прагнули примирення й зближення, а національно-соціалістичні
радикали з Національного союзу вели подвійну гру і, готуючи збройне
повстання, йшли на пряме співробітництво з представництвом ворожої (бо
мирного договору з більшовицькою Росією укладено так і не було)
державою. Незважаючи на тс, що представники Національного союзу ввійшли
в уряд і вже 29 жовтня П.Скоропадський та його Кабінет Міністрів видали
Грамоту, в якій йшлося про план земельної реформи та вибори до
Українського Сойму у найближчі часи, радикали продовжували підготовку до
повстання, проводячи агітацію у військових частинах [95, с.39]. Без
сумніву, про ці плани знало більшовицьке керівництво (через
Х.Раковського та Д.Ма-нуільського, з якими їх особисто обговорював
В.Винниченко) [71, с.158 —159]. Воно, як свідчить подальший перебіг
подій, розраховувало у своїх планах щодо агресії проти України на цей
заколот.

Слід відзначити, що більшість членів Національного союзу і до, і після
утворення коаліційного ліво-центристського уряду категорично
відмежовувалося від ідеї повстання. Його підготовка викликала
стурбованість навіть в ЦК УСДПР, з усього складу якого заплановану акцію
підтримував лише М.Авдієнко. Інші ж вважали її за таку, “яка може кинути
тінь на партію й принести шкоду всій національній справі” [71, с.93 —
94]. Ще більш рішучого засудження ідея повстання дістала у представників
інших українських опозиційних груп, особливо соціалістів-федералістів.
Їхній представник М.Кушнір порушив на за гальному засіданні
Національного союзу питання про тс, “що по місту ходять чутки, ніби
Національний союз організує повстання, отже Н.союз повинен твердо
сказати, що він думає з цього приводу” [71, с.9б]. І поміркована
більшість рішуче висловилася проти цієї, як тоді казали, “авантюри”.

Більше того, як пише В.Винниченко, “під час підготовки повстання, коли
чутки про цс кружили по місту, серед українських “щирих” патріотів
панувало велике обурення проти ініціаторів і керівників цієї акції. Були
випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: “Не
чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української держави. Він кращий
українець і самостійник, ніж усі ваші партії!”. Та ще й тепер, —
продовжує він, тобто наприкінці 1919 р., коли писалися ці рядки, — є
“політики”, які думають, що повстання загубило українську державність.
Яка б вона там не була собі, кажуть вони, а все-таки цс була самостійна
Українська держава з усіма нормальними, правильними апаратами й
засобами. Повстання привело до загибелі все цс” [71, с.99 — 100]. І
через 75 років після подій, про які йдеться, важко не визнати того
факту, що ці люди були праві.

Ситуація у першій половини листопада 1918 р. сприяла швидкому
розгортанню подій. У Галичині було проголошено ЗУНР і між її частинами
та польськими формуваннями точилися жорстокі бої за Львів. Цілком
природно було б чекати, що розташовані в Білій Церкві “січовики”
відгукнуться на заклик Української національної ради і за одержаним
дозволом гетьмана рушать на захід захищати свій рідний край. Однак у
такому разі, за словами В.Винничснка, “однімався єдиний твердий опорний
пункт повстання. Треба було рішучим актом покласти край усім хитанням,
провокаціям, чуткам і нспевностям” [71, с.97], тобто розпочати збройну
боротьбу (громадянську війну) проти Гетьманату. Цьому сприяла політична
ситуація у Німеччині, а саме листопадова революція, падіння
кайзерівської монархії та прихід до влади соціал-дсмократичного в своїй
основі уряду Ебсрта. Останній, зрозуміло, за умов капитуляції Німеччини,
не став би втручатися в українські справи, тим більше, що в німецькій
армії дисципліна впала до найнижчого рівня, а австро-угорські війська
взагалі вийшли з підпорядкування свого командування ще в кінці жовтня.

За таких умов 13 листопада у приміщенні міністерства шляхів на
Бібіковому бульварі (тепер бульвар Шевченка) відбулося таємне засідання
національно-соціалістичних партій, серед яких помірковані, такі як
соціаісти-федералісти, представники яких були на той час в уряді, та
трудовики відмовилися від участі у повстанні, вважаючи, що воно лише
призведе Україну до суцільної анархії та відкриє в країну шлях
більшовикам [6, с.359]. Але радикали, більшість соціал-демократів,
соціалістів-революціонерів та соціалістів-самостійників з тих, що були
на засіданні, висловилися за збройну боротьбу і обрали для керівництва
повстанням Директорію у складі соціал-демократа В.Винниченка (голова) та
членів: соціал-демократа С.Петлюри, соціаліста-революціонера Ф.Швсця,
соціаліста-самостійника А.Макаренка та безпартійного П.Андрієвського
[71, с.109 —ПО]. Цс відбулося через два дні після капітуляції Німеччини,
коли вже було ясно, що німці ні на які рішучі дії вже не підуть, і в той
самий день, коли більшовицькі керівники Росії анулювали Брестський
мирний договір і розпочали наступ на Україну.

Чи випадковим є збіг проголошення курсу на збройний виступ Директорії
проти гетьмана та анулювання більшовиками Брестського договору? Чи
достатньо пояснити одне й друге самим лише фактом революції в Німеччині
та Камп’єнської капітуляції? Чи, може, між ініціаторами повстання проти
гетьмана, перш за все В.Винничснком, та ідейно близьким йому
більшовицьким керівництвом була якась конкретна домовленість про
координацію дій в боротьбі проти гетьмана? Як свідчить сам лідер
Директорії, під час їх таємних переговорів Д.Мануїльський пропонував
підписати договір про спільні дії. В.Винничснко, за його власними
словами, “не надаючи значення ніяким підписам, гадаючи, що й без цього
можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й
зламати з підписом, коли того бажання немає”, підписувати угоду
відмовився; “але договір лишився договором” [71, с.159]. На жаль, про
зміст цієї усної домовленості між українським письменником-радикалом та
російськими більшовиками ми фактично нічого не знаємо. Зрозуміло, що
більшовики повели себе зовсім не так, як розраховував В.Винниченко, що
врешті-решт призвело і до вигнання з Києва Директорії, і до поразки
українських національно-державницьких змагань часів громадянської війни.

Засідання 13 листопада підтвердило, за словами В.Винниченка,
“розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й
національні гасла, лід якими мала проходити революція” [71, с.108 —
109]. Того ж дня Директорія повинна була виїхати до Білої Церкви до
галицьких січових стрільців. 14 листопада члени Директорії вже були там,
але сам В.Винничснко лишився в місті ще на один день “для складення й
випуску відозви від імені Директорії й призначення заступників її в
Києві для координації революційної акції” [71, с.110]. Передбачалося, що
наступ січових стрільців з Білої Церкви на Київ буде підтримано в самому
місті виступом прихильників Директорії.

Яка ж була конкретна програма Директорії і її план дій? З пройнятого
“революційним пафосом” тексту “Відозви”, складеної В.Винничснком у ніч з
14 на 15 листопада, зрозуміти це важко. В ній П.Скоропадський
звинувачувався в усіх тяжких гріхах і його влада проголошувалася
скасованою та йшлося про встановлення влади Директорії Української
Народної Республіки й боротьбу з усіма, “хто стоїть за утиск та
експлуатацію селянства та робітництва; хто хоче панування жандармів та
охранки”. Далі містилося твердження про тс, що “всі останні чесні
громадянс… повинні разом з нами стати збройною дружньою силою проти
ворогів і злочинців народу й тоді всі соціальні й національні здобутки
революційної демократії будуть повернені”. І в кінці зазначалося, що
“українські народньо-республіканські війська підходять до Києва. Для
ворогів народу вони несуть заслужену ними кару, для демократії всіх
націй України —визволення. До зброї, громадянс, й до порядку” [71, с.113
— 114].

Сам стиль цієї відозви видає суто революційно-демагогічний менталітет її
автора і не має нічого спільного з нормами юридичного документу.
Ситуація змальовувалася в чорно-білих фарбах, визначався “ворог” як об’
єкт локалізації соціально-національної ненависті і йому проголошувалася
безжалісна і безкомпромісна війна, після перемозі в якій для тих, хто її
розпочав, мають настати щасливі часи й здійснення споконвічних народних
мрій. Жодної програми дій, конкретних напрямів діяльності і вирішення
назрілих проблем, як то було у Грамоті П.Скоропадського від 29 квітня
1918 р., тут не містилося. Натомість — гасла, звинувачення і заклики,
такі ж демагогічні, як у більшовиків, але висловлені у “поетичнішій”
формі. Складав все ж таки письменник.

Може, план і програма були, а їх не оголошували? Інформації про це не
маємо. Але послухаємо одного з активних учасників подій того часу
українського соціал-демократа, тобто колеги В.Винниченка та С.Петлюри по
партії, П.Феденка: “Самий склад Директорії був у значній мірі
випадковий. Петлюра та Винничснко були й раніше відомі як політичні
діячі, але Андрієвський, Макарснко, Швець — це були нові люди, що перед
тим в політиці ніякої ролі не грали. Повстання Директорії не могло
похвалитися доброю організацією й викінченим політичним планом… Наспіх
створений провідний орган революції не мав певного політичного плану. Що
було ясно всім учасникам того руху» — 4е конечність скинути режим
Скоропадського… А що робити далі — “буде видно”. Тому перші кроки
Директорії, її накази й розпорядження не мали систематичного
характеру… Не було у Директорії єдиного плану і щодо організації
центральної влади. Про скликання… Центральної ради ніхто з українських
політичних діячів, окрім М.Гру-шевського, не ставив і питання.
Директорія бажала скликати народне представництво, але й тут були великі
хитання, на яких підставах це народне представництво вибирати” [96, с.78
—79].

Зрозуміло, що і щодо політичної програми, і, тим більше, в
організаційному відношенні радикали з Директорії значно програвали
більшовикам. Останні мали регулярні війська, чітко налагоджені партійні
структури, до певної міри підтримку російськомовного робітництва у
промислових центрах України. За допомогою галичан-січовиків та
розпалювання селянського повстання навколо Києва можна було повалити
Гетьманат і остаточно дестабілізувати ситуацію в країні, але утримати
владу в боротьбі з більшовиками, як виявилося ворогами, а не союзниками,
було неможливо.

“Федеративна грамота” гетьмана Скоропадського і обставини, що обумовили
її проголошення

Події останніх днів жовтня — першої декади листопада 1918 р. виразно
свідчили і про неминучу в найближчі дні поразку Німеччини, і про
підготовку агресії з боку більшовицької Москви, і про дворушницьку
політику щодо гетьмана Національного союзу та його керівництва.
П.Скоропадський і як військовий, і як політик не міг цього не розуміти.
А нова ситуація, в якій опинилася Україна, що через протидію німецького
командування фактично опинилася без достатньої для самооборони армії,
зумовлювала і необхідність зміни політичного курсу в напрямку зближення
з країнами Антанти, а відтак і російськими правими колами.

Добре розуміючи становище П.Скоропадського, повірений у справах
німецького посольства у Києві граф Бсрхем 31 жовтня доповідав своєму
міністерству закордонних справ: “Зрозуміло, що гетьман з огляду на
загальне політичне становище та послаблення Німеччини у зв’язку з
втратою нею союзників має застрахувати себе на той випадок, якщо
Антанта… почне боротьбу проти Москви і тим самим остаточно заволює
собі симпатії нсбільшовицьких великоросійських кіл, що знаходяться на
Україні. Становище гетьмана щодо Антанти, яка розглядає його як
німецького ставленика, може зміцнитися лише в тому разі, якщо він
примирить із своєю політикою обгрунтування Української держави
великоруські кола, що прагнуть боротьби з більшовизмом… Зрозуміло, ця
політика в певному відношенні суперечить переконанням українських
націоналістів… Вони побоюються, що спільний виступ гетьмана з
великоросійськими військовими організаціями спричинить небажаний вплив
на збереження їх національної самостійності. Цілком враховуючи точку
зору українських партій, я все ж вважаю правильним, що гетьман вже зараз
приймає можливі заходи охорони від небезпеки, що загрожує йому особисто
з боку Антанти та великоросійських кіл. Він правильно вважає, що з цими
двома силами, роль яких у східній політиці величезна, його може
об’єднати спільна боротьба з більшовизмом. Разом з тим, він не бажає
зв’язувати себе відносно своєї майбутньої позиції щодо Росії” [57, с.183
— 184].

І далі читаємо цікаві роздуми німецького дипломата стосовно самого
П.Скоропадського: “Найважливішим фактором у всій нашій українській
політиці, без сумніву, є особа гетьмана. Ми мусимо прийняти всі заходи,
щоб зберегти його за собою. Але цс можливо лише у тому випадку, якщо ми
не будемо вимагати від нього неможливого. Тяжіючись обов’язком виключно
німецької орієнтації, він раніше чи пізніше буде шукати зближення з
іншою стороною, і у цьому випадку буде змушеним показати, що збереження
ним своєї посади не суперечить інтересам Антанти та її планам щодо
майбутнього Росії. Навіть у тому випадку… якщо Антанта буде наполягати
на евакуації наших військ і заміни їх своїми, ми назавжди збережем в
особі Скоропадського чесного і відданого друга, який, безумовно, буде
підтримувати зв’язок з Німеччиною, особливо в галузі економіки, оскільки
цс буде дозволяти загальне становище” [57,с.184—185].

За цих умов дипломатія України різко активізувала свою діяльність.
Д.Дорошенко попрямував до Берліна, але коли він прибув туди, то там вже
перемогла революція і вести переговори не було з ким. Тоді він послав до
Америки барона Розсна, а сам поїхав до Швейцарії на переговори з
італійським прем’єром В.Орландо. В ці ж дні український посол у Болгарії
О.Шульгін дістав від гетьмана завдання вступити у переговори з
американцями, але отримав від них відповідь, що США не визнають
самостійної України, а прагнуть бачити й” у федерації з Росією. Таку
саму відповідь від представників Франції і Англії у Яссах отримав
український посланник І.Коростовець. Останній передав від імені
гетьмана, що у випадку, коли на шляху до визнання України як самостійної
держави країнами Антанти стоїть його особа, то він може відійти від
влади. Гетьманський посол доводив, що після того, як німецька армія
залишить Україну, її відразу ж почнуть скуповувати більшовики, але почув
у відповідь, що проти останніх будуть використані сили Добровольчої
армії. Зрозуміло, що представники Антанти не усвідомлювали реальних
масштабів більшовицької загрози для України і, перебуваючи під впливом
представників російських великодержавницьких кіл, повністю орієнтувалися
на відновлення Росії в її колишніх межах, а України не визнавали і
визнавати не хочуть [10, с.159—160].

Але ситуація ускладнювалася щодня. Німецькі та, особливо, авст—
ро-угорські війська розпадалися з вражаючою швидкістю. Так, на ЗО жовтня
солдати одеського гарнізону, майже всі угорці, серед яких посилилася
більшовицька агітація, фактично вийшли з-під команди своїх старшин і
висунули вимоги негайного повернення на батьківщину. Австрійське
командування Східної армії терміново перебралося до Вінниці, але через
тиждень і у Жмеринці також повстали угорські солдати, які поскидали, а
подекуди і повбивали своїх офіцерів та проголосили, що повертаються
додому, щоб прийняти участь в організації у себе на батьківщині нового
політичного устрою. 10 листопада, не витримавши видовища розкладених,
повсталих, розбещених військ застрелився австро-угорський губернатор
Одеси фельдмаршал фон Бсльц, а австрійський консул, зачинивши свою
установу, рушив через Німеччину до Відня. Порядок у місті підтримували
нечисленний німецький військовий контингент та створені українськими
організаціями загони самооборотни, до яких записувалися майже виключно
офіцери колишньої російської армії [57, с.187 — 189].

Все загрозливішою ставала ситуація і в Києві та навколо нього. В
німецьких частинах дисципліна падала з кожним днем, а коли у Німеччині
сталася революція, то відповідні настрої охопили і німецьку армію,
внаслідок чого 9 листопада, в день, коли у Берліні владу взяв лівий
кабінет Ебсрта, у Києві утворився “Солдатенрат” — рада солдатських
депутатів, діяльність якого спрямовувалася на одне — організацію
якнайскорішого повернення солдат додому. В цей час активізувалося і
більшовицьке підпілля. В перші дні листопада 1918 р. у зверненні
Київського комітету КП(б)У на честь першої річниці захоплення влади
більшовиками в Петрограді йшлося: “Ми повинні організуватися для
збройного повстання… повстання за встановлення Радянської влади на
Україні і тим самим за укріплення Радянської Росії, за укріплення фронту
Червоного Інтернаціоналу”. Комуністи Києва закликали робітників міста до
загального страйку на честь “річниці пролетарської революції” [97, с.103
— 104, 109]. Цс більшовицьке звернення поширювалося на багатьох
підприємствах міста, і, незважаючи на вжиті гетьманським урядом
упсрсджувальні заходи, 7 листопада певна кількість робітників на роботу
не вийшла [98].

Це було певним попередженням, яке нагадувало, що більшовики
безпосередньо готуються до реваншу в Україні. В ті самі дні, Л.Троцький
офіційно заявив: “Питання про південний фронт стало тепер для нас дуже
різким. Німецький мілітаризм, безумовно, впаде;

він буде змушений покинути Україну, а англо-французький мілітаризм
поспішить його заступити. Нам треба зайняти Дон, Північний Кавказ і
Каспій та підтримати робітників і селян України. Необхідна мобілізація
всіх сил батьківщини, бо вони потрібні в першу чергу південному фронту”.
І за цими словами стояли конкретні справи. Проти України було сформовано
окрему VIII армію зі штабом у Воронежі під командуванням генерала
Чернявіна, яка налічувала близько 75 тис.багнетів, 1400 кінноти, 170
гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. Вся ця маса людей і
озброєння чекала виходу німців з України, щоб почати новий напад і
знищити її самостійність [10, с.161 —162].

В один і той самий день, 13 листопада, коли на таємному зібранні було
обрано Директорію і остаточно вирішено негайно підіймати проти гетьмана
січових стрільців, а в Москві більшовицькі керівники офіційно заявили
про розрив Брестської угоди, у Києві відбулося перше засідання Ради
солдатських депутатів німецьких військ, розташованих у місті. На ньому
було прийнято рішення про невтручання “у внутрішні справи українського
населення” [99, с.521 — 522]. А цс за умов, коли німецьке командування
фактично не могло проводити в дію накази, які розходилися б з рішеннями
солдатських рад, означало, що гетьманська Українська держава залишається
без будь-якої зовнішньої підтримки перед загрозою більшовицької
інтервенції.

Маючи надійну інформацію про підготовку військових виступів проти
гетьманської влади з боку як більшовицьких структур, так і радикального
крила Національного союзу на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою, гетьман
П.Скоропадський не мав іншого виходу, як піти на відкритий союз з
російськими військовими правими та право-центристськими колами в самій
Україні та за її межами. Надія на співпрацю з
національно-соціалістичними українськими силами була вже похована
двурушницькою політикою лідерів Національного союзу. І навіть у випадку,
якби українські власницькі, прогстьманські і соціалістичні,
національно-союзівські структури справді об’єдналися б заради збереження
Української держави, перед загрозою з боку більшовицької Росії та за
умов паралічу військ розгромленої Німеччини, будь-який уряд у Києві, хоч
трохи свідомий у реаліях військово-політичної ситуації, що склалася, був
би змушений шукати підтримки з боку Антанти та йти на зближення з
Добровольчою армією, а відтак і виконувати їхні певні політичні вимоги.
В іншому випадку Україну чекало саме те, що й сталося на початку 1919
р.: більшовицьке завоювання, червоний терор і тотальне пограбування.

П.Скоропадський все це чудово розумів і, щоб Україна і її населення не
дісталися на пограбування, катування й знищення більшовикам, а нічого
іншого від них він не чекав, було здійснено рішучі кроки для залучення
на бік Гетьманату російських офіцерів правої орієнтації в самій Україні
та створення союзу з військами А.Дснікіна.

Кроки в цьому напрямку він робив і раніше. З початку свого правління
П.Скоропадський не заважав всім бажаючим поповнювати лави Добровольчої
армії. У Києві відкрито функціонували бюро по запису до цього війська і
офіцери без будь-яких перешкод від’їзджали на Дон до Добровольчої армії.
Німці стали побоюватися, що остання (керівництво якої не приховувало
своєї антинімсцької позиції) може розпочати ворожі дії і проти них. З
російських офіцерів, які не бажали служити в українській армії, почав
формуватися особливий корпус, підпорядкований безпосередньо гетьману і
розміщений в районі Путивля —Сум. Водночас при сприянні німців біля
Воронежа формувалася так звана Південна армія, частини якої після
поразки Німеччини влилися до збройних сил А-Денікіна. Але, незважаючи на
протидію німців, гетьман і надалі продовжував допомагати зброєю армії
АДенікіна [б].

Розуміючи загрозу для України з боку більшовиків, яка швидко наростала
внаслідок поразок і знесилення німецького війська, П.Скоропадський
намагався знайти надійних союзників у російському антибільшовицькому
таборі. З одного боку, як зазначає І.Нагаєвський, уже з половини жовтня
він інтенсивно працював над формуванням власних добровольчих загонів та
особисто призначав їх командирів, а з іншого —зміцнював зв’язки з
козачими урядами Дону і Кубані [10, с.1б2]. Тоді ж він робить певні
кроки і у напрямку до порозуміння з А-Дснікіним як через представника
добровольчого руху в Києві полковника Неймирка, так і через донського
отамана П.Краснова, який писав після побачення з гетьманом, що той
“передбачає на цих днях звернутися до Добровольчої армії, Дону і Кубані,
якщо можливо, —до Терска, Грузії і Криму…, вислати депутатів на
загальний з’їзд. Мета…—розробка загального плану боротьби з
більшовиками і більшовизмом в Росії” [6, с.165].

За свідченнями самого АДенікіна, позиція гетьмана, сформульована у
словах: “у всіх взаєминах як з нашими найближчими сусідами, так і з
усіма іншими світовими державами, ми стоїмо і будемо стояти непохитно на
грунті самостійної і незалежної Української держави”, виключала
можливість порозуміння з керівництвом Добровольчої армії, а відтак і з
країнами Антанти. Тим часом ситуація загострювалася. Німеччина
капітулювала і 11 листопада в Києві з’явився наказ німецького
командування, де йшлося про те, що німці невдовзі залишать Україну і що
десь у найближчі дні, за не дуже певними відомостями, з боку українських
націонал-радикалів навіть готувалася спроба арешту П.Скоропадського, яку
йому вдалося упередити (6, с.1б4 — 165]. Тому на початку другої де кади
листопада в самому Києві він змушений був все більше рахуватися з
настроєм і вимогами офіцерських дружин та інших проросійських кіл,
орієнтованих на Антанту та білий добровольчий рух.

За ініціативою “Протофісу”, партії хліборобів-демократів та Київської
міської думи, при активній участі професора-юриста А.Пі-лснка, графа
Д.Гайдена та інших впливових і близьких до гетьмана осіб міністр
внутрішніх справ прийняв раніше відкинуту пропозицію: укласти угоду з
офіцерськими товариствами самодопомоги, що існували в Києві, і надати їм
кошти і повноваження для формування “дружин”, в обов’язки яких входила 6
охорона спокою та порядку в столиці. Так виникли дружини полковника
Святополк-Мирського, генерала Кирпичова, Рубанова, Голсмбіовського та
інші —частково офіцерські, частково мішаного типу, з добровольцями з
учнівської молоді. Але повної одностайності в цих верствах київського
населення не було: одні пішли в офіцерські дружини, інші шукали “більш
демократичних формувань”, а треті (і таких було чимало) заявили, що
віддають перевагу радянській владі перед українським самостійництвом, і
очікували розв’язки подій. Тому чисельність офіцерських дружин була
досить незначною, на думку А.Дснікіна, не перебільшувала 3 —4 тис. осіб,
але їх настрої були виразно продобровольчеські і проантантівські [6,
с.162—163].

Напередодні найтяжчих випробувань, які випали на долю України в першій
чверті XX ст., перед жахливою реальністю більшовицької навали на початку
1919 р., нсбільшовицькі сили в Україні і на найближчих до неї землях не
тільки не змогли знайти взаєморозуміння, а навпаки, дійшли до крайніх
форм конфронтації і вступили у збройну боротьбу між собою. І треба
віддати належне П.Скоропадському, який був одним із небагатьох, хто
усвідомлював тоді масштаби більшовицької загрози і робив все для
примирення, для знаходження компромісу між найрізноманітнішими
українськими і російськими силами. За тих умов, коли у Києві, за його
словами, все різко поділилося на два протилежні угруповання:
“українське, різко шовіністичне… зо всіма крайностями та утопіями
соціалізму”, і великодержавне, що “рішуче не хотіло знати ніякого
українства” і не мало ніякого “політичного чуття необхідності далеких
соціальних реформ”, П.Скоропадський намагався проводити гнучку політику
примирення і “за добу Гетьманства, українська національна ідея стала
захоплювати чимраз ширші кола людей, які поважно трактували національний
рух, готові були працювати для нього без галасу і тієї
шовіністично-злобної піни, що тільки збільшувала кількість ворогів
українства серед свого ж українського населення. Але до кінця
Гетьманства ні українські націоналісти, ні місцеві общероси до моєї
тактики в масі не прилучилися” [60, с.97]. А це й зумовило поразку й
одних і других, утвердження більшовицького панування і, над Росією, і
над Україною.

За умов, коли українські радикальні національно-соціалістичні сили,
спираючись на галицьких січовиків, відверто йшли на військовий заколот,
німецькі солдати заявили про свій нейтралітет і намір якомога скоріше
повернутися додому, нещодавно набрані до сердюць-кої дивізії полтавські
хлопці розбігалися по своїх домівках, а більшовики, розраховуючи на
повстання в промислових центрах України, з дня на день готували
вторгнення своїх військ з північного сходу. “Обставини, — зазначив
П.Скоропадський, — склалися так, що я побачив себе приневоленим
проголосити Грамотою з дня 14 падолиста федерацію з Росією” [60, с.60].
Останнім поштовхом для такого рішення, на думку А.Дснікіна, була заява
гетьману київських керівників офіцерських військових формувань від того
ж нещасливого дня України 13 листопада про тс, що їх загони виходять з
його підпорядкування, оскільки вважають себе прихильниками
загальноросійських інтересів [6, с.1б4].

Існує достатньо найрізноманітніших свідчень про тс, що П.Скоропадський
не ставив понад усе збереження власної влади в Україні і заради
інтересів держави був готовий залишити свій високий пост. На останній
крок, як зазначалося, він був готовий піти навіть для того, щоб країни
Антанти визнали Україну як незалежну державу і надали їй допомогу в разі
більшовицької агресії. Тому крок в бік проголошення федерації з
майбутньою, нсбільшовицькою Росією, яку ще треба було утворити, що
забезпечував вірність гетьману офіцерських формувань Києва, союз з
Добровольчою армією та підтримку, хоча б моральну, Україні у боротьбі з
майбутньою більшовицькою агресією, аж ніяк не був зумовлений примітивним
бажанням утриматись на горі влади. Скоріше маємо визнати, що
П.Скоропадський свідомо йшов на її, принаймні формальне, декларативне
обмеження заради того, щоб врятувати Україну і її народ від нового
більшовицького завоювання.

Що містилося в цій горезвісній Грамоті, оголошення якої стало останнім
аргументом для збройного виступу Директорії? Повний її текст подано у
нещодавно виданій книзі І.Нагаєвського і обмежимося її стислим викладом.
Констатуючи закінчення світової війни та той факт, що “при дружній
допомозі Центральних держав” Україні вдалося утримувати відносний
порядок і спокій, підкреслюється: “Ставлячись із співчуттям до всіх
страждань Великороси”, Україна всіма силами старалась допомогти своїм
братам, виявляючи їм велику гостинність і підтримуючи їх всіма можливими
засобами в боротьбі за відновлення в Росії міцного державного порядку”.
За нових умов, після перемоги країн Антанти, які підтримують концепцію
єдності Російської держави, остання має бути відновленою на
“федеративних принципах”. “У цій федерації Україні належить одне з
чільних місць, бо від неї пішов порядок і законність в краї, і в її
межах перший раз свідомо відродилися всі принижені і гноблені
більшовицьким деспотизмом громадяни колишньої Росії. Від неї пішла
дружба і єднання із славним великим Доном і славними Кубанськими і
Терськими козаками. На цих принципах… має формуватися майбутня
політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі створення
Всеросійської федерації… У досягненні цієї мети лежить запорука
добробуту як всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного
розвитку всього українського народу на міцних засадах
національно-дсржавної самобутності” [10, с.163 — 164].

В той день було проголошено про розпуск Кабінету Міністрів, Антанта
вимагала, щоб в новому уряді не було міністрів, заангажо-ваних У Дружніх
зв’язках з німецьким урядом, і тому формування нового кабінету було
доручено прихильнику англо-французької орієнтації С.Гсрбелеві, який
відповідав за продовольчу справу у попередньому кабінеті- За умов
загострення більшовицької загрози та розриву з
національно-соціалістичними партіями, які частково підтримали виступ
Директорії, а частково зайняли нейтральну, очікувальну позицію, нова
Рада Міністрів не могла не бути правішою за всі попередні.
І.Кістя-ківський, який ще раніше доводив безсумнівними фактами, що
“робота більшовиків велася сумісно з українським національним комітетом”
[б, с.145], тепер знов очолив міністерство внутрішніх справ.

15 листопада новий уряд проголосив свою найближчу програму: 1) праця для
відбудови Росії на федеративних засадах, так, що самостійна Україна
одержить всі свої права на державне життя і розвиток; 2) збереження і
зміцнення державного ладу в Україні, щоб вберегти її від більшовицької
анархії; 3) негайне проголошення закону про Державний Сойм України і
вибори до нього за демократичними принципами; 4) проведення земельної
реформи на основі гетьманського закону від 22 жовтня, що передбачав
створення державного фонду з державних, церковних і поміщицьких земель
та розподіл землі незаможним селянам; 5) поліпшення умов праці; 6)
підтвердження скасування всякого обмеження свободи торгівлі; 7) вживання
всіх заходів ДЛЯ відновлення нормальної роботи залізничного транспорту і
покращення життя робітників [10, с.164]. Останні пункти свідчать про те,
що за умов, викликаних поразкою Німеччини та більшовицькою і
національно-соціалістичною агітацією, при зростанні цін, дестабілізації
у першій половині листопада 1918 р. у робітничому та селянському
середовищі зростало незадоволення.

Декларація про федеративний зв’язок України з оновленою,
не-більшовицькою Росією була сприйнята українськими
національно-соціалістичними колами як доказ того, що гетьман “зрадив
національним інтересам України”. У складеній В.Винниченком відразу ж
після появи гетьманської Грамоти відозві від імені Директорії писалося:
“Останнім зрадницьким актом генерала гетьмана П.Скоропадського про
скасування самостійності Української Держави український народ
віддається остаточно на поталу поміїцицько-бюрократичній реакції та на
цілковите поневолення” [71, с.111].

Те, що останні твердження —наклеп і обман населення, яке мало що
розуміло в псрипетіях політичної боротьби, добре видно з попередніх
матеріалів про земельний закон, демократичні вибори до Сойму тощо. Тому
варто прислухатися до думки П.Скоропадського, що за умов, які тоді
склалися, крок, зроблений ним, був єдиний, який на той час міг врятувати
Україну. Д.Дорошенко пояснював, що “в тім держав нім союзі України з
Росією… Україні силою фактів припадало грати першу ролю, бо вона вже
існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати” [7, с.414 —415].
Тому прихильники гетьмана підкреслювали, що згадана Грамота була лише
політичною тактикою, бо проголошувала федерацію з неіснуючою тоді
російською небільшовицькою державою. Вона була видана, коли
П.Скоропадський зробив все можливе, щоб поєднати визнання України й
одержання для неї допомоги від західних країн-переможниць, але держави
Антанти поставили йому тверду умову: “Україна має бути у федерації з
небільшовицькою Росією” [10, с.164].

Що реально могло принести Україні проголошення цієї Грамоти? Передусім
необхідно визнати, що її прийняття, під тиском обставин і, особливо,
позицій Англії, Франції та США, було істотним кроком назад у справі
утвердження незалежної Української держави. Але яка була альтернатива?
Більшовицьке завоювання, тобто саме те, що і здійснилося незабаром.
Поставимо питання так: що було гіршим для України — віддати її на поталу
більшовикам чи погодитись на майбутню федерацію з ще не існуючою
небільшовицькою Росією? Відповідь може бути тільки одною: гетьман був
безумовно правий у своєму рішенні, бо з двох бід він обирав найменшу.
Власне кажучи, він приймав ті умови, які менш ніж як за рік до того
висували соціалісти Центральної ради, зокрема М.Грушсвський,
В.Винничснко і С.Петлюра. Саме вони пропонували тоді федеративне
об’єднання всіх не-більшовицьких урядів, що виникли на терсні Росії
після захоплення влади більшовиками в Петрограді і Москві, перш за все
козачому Дону, розраховуючи при цьому на підтримку з боку держав
Антанти.

Варто звернути увагу на дипломатичний реверанс гетьмана щодо майбутніх
“суб’єктів федерації”. Хто мається на увазі? Зрозуміло, не штаб
Добровольчої армії з його великодержавницькою ідеологією, а козачі уряди
півдня: Дону, Кубані і Тереку, які самі активно відстоювали свої
традиційні вольності, були противниками імперського централізму і навіть
(в особі донських делегатів) у вересні 1917 р. приймали участь у
Київському з’їзді представників національностей Російської держави. Як
свідчить наступний перебіг подій, згадані козачі уряди, особливо
найближчий до українства. Кубанський, наполегливо і принципово боролися
за свої права, самоврядування і самостійне життя, з чим А.Денікін та
його сподвижники були змушені постійно рахуватися [100]. Більше того, як
свідчить А.Марголін, на переговорах з країнами Антанти вже на початку
1919 р., коли він виступав вже від імені не Гетьманату, а Директорії, а
більшовицькі війська наближалися до Києва, представники України,
Білорусії, Дону і Кубані зверталися до західних країн із спільними
заявами, в яких не заперечували можливості в майбутнього встановлення
між собою та іншими територіями колишньої імперії якихось федеративних
зв’язків, але рішуче наполягали на допомозі в боротьбі з більшовизмом
саме їм, а не тим російським генералам, які хочуть насадити “фсдера-ціїо
згори” (6, с.379 — 382]. П.Скоропадський розраховував на можливість
утворення майбутньої Російської “макродержави” саме як об’єднання таких,
цілком визначених і самостійних в своєму устрою політичних утворень,
жодне з яких не могло б домінувати над іншими.

Про тс, що гетьман мав саме такий план, свідчать і його конкретні кроки
у другій половині листопада —напочатку грудня 1918 р. Зв’язки з Доном
зміцнЮються і гетьманський уряд активізує діяльність по підготовці
з’їзду представників урядів України, Дону, Кубані, Тереку, Криму, Грузії
та ін. у Києві з мстою вироблення “загального плану боротьби з
більшовизмом” та спільної політики щодо іноземних держав, як Антанти,
так і переможеної Німеччини [6, с.165 — 166]. На ньому мало бути
поставлено питання про майбутній державний устрій і владу в Росії, але
цілком зрозуміло, що майже всі представники від зазначених регіонів
висловилися б за такий “федеративний зв’язок”, який насправді означав би
утворення конфедерації самоупорядкованих держав.

Водночас гетьман намагався зміцнити і закріпити українське державне
самоврядування, зокрема прийняттям рішення про проведення демократичних
виборів в Український державний Сойм, які легітимізували б факт
існування Української держави. Про те, що гетьман аж ніяк не збирався
“згортати” українську державність, яскраво свідчить . й історія його
нетривалого зближення з генералом графом Ксллером. Останній користувався
повагою серед правого російського офіцерства і напередодні
більшовицького вторгнення гетьман призначив його 18 листопада
“головнокомандуючим арміями фронту” (в той самий день, коли командуючий
військами на Лівобережжі П.Болбочан захопив владу у Харкові). Але той
відразу ж припустився дій і заяв виликодер-жавницького характеру, так що
представникам гетьманського кабінету довелося офіційно роз’яснити йому,
що “уряд прагне до створення Української федеративної держави і від цієї
своєї програми заради відтворення єдиної та неподільної Росії
відмовитися не може”. Граф Ксл-лср у відповідь на це висловив
ультимативні вимоги повноти влади і в той же день, 25 листопада, отримав
від гетьмана наказ про відставку [6, с.171].

Все це виразно свідчить про тс, що і після підписання Грамоти 14
листопада П.Скоропадський продовжував дотримуватися свого старого курсу
на зміцнення української державності. А мета оголошення декларації про
майбутню федерацію була одна: домогтися встановлення добрих взаємин з
державами Антанти, їхньої підтримки та союзу з Добровольчою армією
напередодні більшовицького наступу. Ці плани до певної міри були
досягнуті вже найближчими днями.

По-перше, отримавши 16 листопада офіційну телеграму від нового
українського міністра закордонних справ Г.Афанасьєва про визнання
Україною ідеї створення Російської федеративної держави, А.Денікін
негайно відповів, що вважає за необхідне укласти з гетьманом угоду про
спільну боротьбу з більшовиками [6, с.165 — 166]. По-друге, через
тиждень після проголошення федеративної Грамоти, до Києва надійшла перша
(а за нею й ще кілька) телеграм від французького консула Енно з Одеси,
який там репрезентував держави Антанти, про те, що держави Згоди
визнають гетьманський уряд як законний уряд України, бажають, щоб він
залишався незмінним і рішуче засуджують будь-який підривний рух проти
нього. Енно обіцяв найскоріше прибути до Києва і повідомляв, що
розташовані у Румунії війська Антанти незабаром будуть відправлені в
Україну, а військові кораблі прибудуть до її портів [б, с.167 — 168].
Водночас Енно послав телеграму до Німецької головної квартири у Києві та
до місцевої німецької Ради солдатських депутатів з вимогою підтримувати
існуючий у Києві уряд і забезпечувати порядок і спокій і отримав від них
запевнення у телеграмі від ЗО листопада, що німецькі війська намагаються
підтримувати порядок і спокій, як і досі, і що вони вже використали
зброю проти прибічників Петлюри з метою відновлення і підтримання спокою
у Києві та його околицях, і Директорія дала письмові гарантії безпеки
подорожі французького консула до Києва [57, с.191 —192]. Але німецькі
солдати все менше слухали своїх командирів, французькі війська, як і сам
пан консул, до Києва не вирушали, а сили Директорії поступово стискували
кільце навколо Києва.

Усі наведені матеріали не тільки спростовують поширений міф про те, що
Грамота про федерацію була причиною повстання Директорії, а й, у свою
чергу, переконливо свідчать, що за умов, що склалися, цс був єдино
можливий корисний для України зовнішньополітичний крок. Гетьман
правильно розрахував, з якого боку треба було чекати головну небезпеку і
зробив все від нього залежне, щоб запобігти більшовицькій агресії та
здобути визнання і підтримку з боку держав Антанти. Але виступ
національно-соціалістичних радикалів, які утворили Директорію і підняли
проти нього галицьких січовиків та селян Київщини, об’єктивно спричинив
до падіння вже цілком сформованої на той час Української держави та
подальшого утвердження на її території більшовицького панування.

ДИРЕКТОРІЯ І ВТРАТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Перемога повстання Директорії і падіння влади гетьмана Скоропадського

Звільнений гетьманом 12 листопада з тюрми під “слово честі”, що він не
братиме участь у повстанні, С.Петлюра негайно виїхав до Білої Церкви, де
був головний штаб сил, що готували антигетьманський збройний виступ, і
очолив його. Водночас була утворена Директорія. Решта членів Директорії
та й” голова В.Винниченко також невдовзі переїхали до цього міста, де
розташувалися січові стрільці. У Києві Військовий революційний комітет
(М.Авдієнко, В.Чехівський та ін.) поширював Винниченкову “Відозву до
населення”, тоді як у Білій Церкві О.Назарук написав текст Універсалу
про повстання проти гетьмана. С.Петлюра додав до нього кінцевий абзац,
де гетьман звинувачувався в зраді українському народові, всі його закони
скасовувалися, його армія розпускалася і вина за всю діяльність гетьмана
покладалася на німців і “малоросів” [10, с.1б9].

Повстання швидко поширювалося по нечисленних українських військових
частинах, оскільки до його плану ще в жовтні були залучені такі вищі
офіцери, як генерал О.Осецький, полковник Тютюнник (В. чи Ю. — ?),
полковники В.Павленко та О.Хилобоченко, не кажучи вже про галицьких
старшин, полковників А.Мельника та Є.Коноваль-ця [10, с.159]. Очевидно,
був обізнаний і командуючий військами у Харкові полковник П.Болбочан,
який відразу, одержавши інформацію про початок повстання, захопив 18
листопада владу у місті і з наявними в його розпорядженні силами
Запорізької дивізії рушив на Полтаву, де 27 листопада проголосив владу
Директорії, відрізавши таким чином від гетьмана майже все Лівобережжя.
Так само зрадили гетьмана і розташовані у Чернігові “сірожупанники”. Всі
вони “покинули кордон, залишивши його відкритим для більшовиків, де 8-ма
армія чекала наказу рушити в Україну” [10, с.170].

За таких умов штаб повстанців відразу ж розпочав активні дії і спрямував
свою ударну силу — січових стрільців — на Київ. Під командуванням
С.Петлюри, проголошеного головним отаманом, підрозділи січовиків 17
листопада зайняли Фастів, німецька залога якого проголосила нейтралітет.
Довідавшись про це, граф Келлер спрямував проти повстанців офіцерські
дружини Святополка-Мирського, які вранці 18 листопада повели наступ від
станції Васильків, але перед станцією Мотовилівка були зустрінуті і
після жорстокого бою розбиті галицькими січовиками, які ввечері того ж
дня оволоділи й Васильковим. Офіцерські дружини відійшли майже до самого
Києва і укріпилися під Жулянами, де дістали підкріплення з боку інших
добровольчих загонів [62, с.452 —454].

Перемога січовиків під Мотовилівкою відіграла велике значення в
розгортанні повстання. В таборі Директорії зміцнилася віра у перемогу.
Серед селян поширювався текст підписаного С.Пстлюрою Універсалу, в якому
їх закликали до боротьби за землю і волю, проти панів і гнобителів на
чолі з гетьманом. Лідери повстанців проголошували, що гетьман продає
Україну російським офіцерам і поміщикам, які знов збираються повернути
селян у колишній стан гноблення. Німецькі загони в цілому зберігали
нейтралітет. Тому на бік С.Петлюри, який все виразніше ставав першою
фігурою повстання, рішуче відтісняючи від керівництва В.Винничснка,
переходили й окремі, до того часу вірні гетьману формування, як,
наприклад, 20 листопада, кінний Лубенський полк на чолі з полковником
Ю.Отмарштсйном. Водночас у перші дні розпочатої акції отаман Зелений
сформував у районі Обухо-ва — Трипілля 10-тисячний загін, так звану
Дніпровську дивізію, перекривши рух річкового транспорту по Дніпру [62,
с.454 — 455].

Очолений С.Петлюрою та В.Винниченком рух у лічені дні перетворився на
справжнє повстання, що ширилося по Україні, майже не зустрічаючи ніде
протидії, крім великих міст, таких як Київ, Одеса чи Катеринослав, де
для підтримання порядку утворювалися офіцерські дружини. Цікаву
інформацію про ці події наводить А.Марголін, відомий громадський діяч і
дипломат, член партії соціалістів-федералістів, який саме у ці дні
виїхав із Києва до Одеси для переговорів з представниками Антанти і
опинився в епіцентрі повстання. Він, людина далека від ліво-радикальних
настроїв, пише, що в містечках на південь від Києва заклики до повстання
знайшли підтримку у широких верствах селянської й міської молоді, лави
якої “сміливо і бадьоро йшли на захист завоювань революції і
незалежності України, яким загрожувала, як вони були переконані,
небезпека”. Директорія мала наміри не припустити анархії й погромів і в
своїх відозвах до населення закликала уникати насильств, особливо
стосовно євреїв. Проголошувалося, що “євреї —наші брати”, декларувалися
рівність і братерство між усіма народами, що населяють Україну.
Водночас, продовжує А.Марголін, “ставало очевидним, що до повстання
починають приєднуватися злочинні елементи, які відчували близькість
взяття Києва та можливість там поживитися за рахунок добра ближнього”.
Він наводить численні приклади того “переламу, який … вже починався в
лавах повстання. Назрівали розклад, анархія, починалися самочинні дії,
влада вислизувала з рук тих, хто стояв на чолі, був керівником і
натхненником повстання” [6, с.3б4 —Зб9]. С.Петлюра і керівництво окремих
повстаньских формувань не могли вже контролювати ту стихію, яку самі ж
розборкали. А.Марголін наводить характерний приклад “повного безсилля
трипільського штабу в справі контролю за нічними
розбишаками-повстанцями, а також і безпорадності перед цими розбишаками
Фещенка-Чопівського, відомого українського діяча, який був нещодавно
міністром демократичного уряду” [6, с.369].

Тому повстання дуже швидко почало набувати характеру на-півстихійного
руху. З одного боку, йому не могла поставити межі якась зовнішня сила,
перш за все дезорганізовані і революціонізовані німці, а з другого,
управляти ним не мало сил і власне керівництво. Останнє навіть не знало,
скільки і яких загонів воно має під своїми прапорами, за рахунок чого
вони утримуються, як діють. Активіст повстання, О.Назарук, так описує
цей стан: “Я хотів бодай у приближснні довідатися про кількість наших
сил, щоб записати цс для будучого історика. В тій цілі розпитував я
часто всіх, що могли мати що-нсбудь спільного з інтересним проявом
повстанчого руху, почавши від головного отамана Петлюри, скінчивши на
урядовцях повстання. Одначе вони або подавали мені найбільш суперечні
числа, або просто знизували плечима і говорили щиро: ‘Тут уже й чорт не
розбере в тому всьому”. Урядовці постачання відповідали, що
зорієнтуватися неможливо, бо різні відділи прохарчовуються самі,
одержуючи харчі від селян, а деякі забирають по дорозі гетьманські й
німецькі магазини, нікого про це не повідомляючи” (62, с.454 —455].

Іншими словами, самовпорядковані озброєні загони, на чолі з своїми
отаманами, які номінальне визнавали С.Петлюру “головним отаманом” і
обирали український національний стяг, самочинно захоплювали державні
склади, безконтрольно грабуючи відповідне майно, що мало відрізнялося
від тієї горезвісної “грабіжки”, про яку писав В.Короленко [70, с.128].
А звідси, при відсутності належної дисципліни у загонах, контролю з боку
керівництва за формуваннями партизанського типу та при свавіллі
повсталих отаманів вже недалеко було і до тих страшних єврейських
погромів, що охопили Україну в 1919р.

У спеціальному дослідженні на цю тему І.Чсріковср, у зв’язку з швидким
поширенням по Україні піднятого Директорією повстання, пише:
“Спостерігаючи зростання та характер повстанського руху, ми
зустрічаємося з знаменним явищем, яке у наступні два роки особливо
кидається у вічі: нерозривний, майже органічний зв’язок між повстанством
на Україні та єврейськими погромами”. І далі: “Звичайна картина погромів
цього типу така: нальот навколишніх партизанських груп з села на
містечко, зігнання на євреях злості проти німців та гетьманської влади,
погромний терор протягом тижнів, інколи місяців, часті випадки жорстоких
вбивств, полювання на євреїв, що рятувалися по навколишніх дорогах,
ограбування та здирство контрибуції під загрозою смерті. Останній прийом
використовувався з особливою наполегливістю і планомірністю, і фактично
складається враження, що повстанський селянських рух цих районів
підгодовується забраними у євреїв грошима” [6, с.271 — 272]. Ось що,
крім пограбування державного майна та решток ще не до кінця спустошених
поміщицьких садиб, стояло за невинною фразою одного з учасників тих
подій: “різні відділи харчуються самі”.

Підкреслимо, посилаючись на А.Марголіна, що ніякої погромної ідеології у
лідерів Директорії не було ( так само як і в анархістському русі
Н.Махна). Більше того, вони, мабуть не без підстав, побоюючись поширення
анархії і погромів, зверталися до населення з закликами не допустити
цього. Незабаром, коли, за словами М.Могилянського по Україні
прокотилися “грандіозні єврейські погроми, що затьмарили собою все, що
ставилося в провину царському уряду Росії” [б, с.135], С.Петлюра в
спеціальній відозві до військ “Проти погромів” писав:

“Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та
підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить
упасти на голову погромників і провокаторів” [101, с.185].

Але весь революційний рух, ініційований Директорією, який С.Пст-люра
дуже швидко очолив майже одноосібне, з самого початку не був чітко
керованим процесом. Врешті-решт цс і стало однією з основних причин його
поразки, коли так швидко залишили його самі отамани, які, як, скажімо,
М.Григор’єв на півді, зрадивши гетьмана і перейшовши на бік Директорії,
так само легко при перших її поразках перекинулися від неї до
більшовиків. Як цілком слушно зазначав А-Дснікин, “з самого початку весь
рух Винничснка — Петлюри мав на собі печать анархії, яка не залишала
його до остаточного краху” [6, с.170].

Варто також зазначити, що на стан справ у самій Директорії з початку її
створення дуже негативно впливала взаємна неприязнь В.Винниченка та
С.Петлюри, що поступово переходила у неприховану ворожість.
Непорозуміння між цими двома лідерами української соціал-демократії мало
старе, очевидно ще дореволюційне, походження і виявилося в перші ж дні
повстання, фактично з того моменту, коли 15 листопада 1918 р. у Києві
почала поширюватися антигстьманська відозва за підписом голови
Директорії В.Винниченка та її членів, а в Білій Церкві за підписом С.
Петлюри був проголошений від його власного імені Універсал із закликом
до повстання.

Не без гіркоти про це розповідає В.Винничснко: Коли члени Директорії
прибули до центру повстання, “петлюрівський Універсал уже розходився по
руках, розвозився по селах, розносився по всій околиці в чутках і
оповіданнях… І, таким чином, уся акція, весь рух зразу… було
поставлено під марку однієї, окремої особи, офарблено персональним
характером, звужено, збіднено й затуманено. Всі повстанці… стали
називатися “петлюрівцями”. “Петлюра йде на Гетьмана”, “Петлюра кличе
проти німців”. Часто серед селянства, яке до сього не чуло імені
Петлюри, чулись такі поголоски: “Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона
йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України”. Словом, зразу
було внесено цим якраз усе тс, чого хотіли уникнути партії: персональний
характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність
колективності, навіть відсутність республіканського характеру руху” [71,
с.124 — 125]. І тс, що все повстання асоціювалося саме з особою
С.Петлюри, несло на собі відбиток його особистості (що, безумовно,
суперечило намірам інших членів Директорії і особисто її голови),
виразно засвідчується численними матеріалами тих часів самого
найрізноманітнішого походження [57].

Те саме (але з протилежними оцінками) зустрічаємо у спогадах
прихильників С.Петлюри, зокрема у В.Проходи: “В цей бурхливий період
військово-повстанські частини росли, як гриби по дощі, але залишені без
належного керівництва й певного напрямку також і скоро зникали. Про
Директорію, про її національно-дсржавну працю та напрям її на майбутнє
вояки не знали. Кожний висвітлював тс чи інше явище
національно-державної політики по-своєму… Ім’я Симона Петлюри було тим
вогником, наякий орієнтувались полишені на хвилях розбурханого моря
кращі військові частини” [96, с.132 — 133], “З перших же днів повстання
голосно почало лунати ім’я Головного отамана Петлюри. Інакше й бути не
могло, бо Петлюра разом з безвусими юнаками був творцем традиції
збройної боротьби з ворогами незалежності України” [96, с.131].

Тс, що С.Петлюра швидко перебрав до своїх рук реальну владу, затуливши
собою інших лідерів Директорії, сприяло посиленню особистих чвар і
протирічь між керівниками руху. Але цс не повинно закривати від нас і
того, цілком зрозумілого для сучасників тих подій, факту, що С.Пстлюра
га’В.Винниченко, хоча тривалі роки і належали до проводу УСДРП, мали
різні політичні погляди. В.Винничснко у своїх спогадах постійно
звинувачує С.Пстлюру в “міщанській” і навіть “дрібноміщанській”
обмеженості, “примітивізмі політики й методів”, прихильності до силового
вирішення питань [71, с.202 —203], навіть у тому, що той крізь пальці
дивився на криваві бешкети своїх вояків, особливо стосовно єврейського
населення, “даючи хлопцям погуляти”, як говорилося тоді [71, с.202
—203].

Але ось що зазначають люди, більш стримані і нейтральні по відношенню до
цих двох діячів. Так, начальник генерального штабу авст-ро-угорських
військ за даними своєї агентури писав ще в квітні 1918 р.: “Петлюра —
український соціал-демократ різко вираженого національного напрямку.
Прибічник сильної центральної влади” [57,с.117]. М.Могилянський,
порівнюючи його з В.Винниченком, підкреслює: “Симон Петлюра —трагічний
символ сучасної України, значно більше національний…, людина з
наполегливістю, характером та величезним честолюбством, отруєний отрутою
випадково впавшої йому до рук влади. Не теоретик і не мислитель — він
один вміє організовувати і діяти. Риси гайдамаччини живі в ньому…
Петлюра майстерно орієнтується у скрутних ситуаціях, вміє впливати на
людей і організовувати їх”. І далі: “Петлюра хоча і не був більшовиком,
але робота його агентів по підготовці повстання проти гетьманської влади
рівнозначна була відданню України у владу більшовикам, що й підтвердили
події найближчих місяців” [6, с.119, 131]. Так само і А. Мар-голін,
протиставляючи С.Петлюрау В.Винниченку писав про нього: “він репрезентує
собою праве крило партії і схиляється до згоди з буржуазією” [6, с.372].
Такої ж думки дотримувались і у французькому консульстві в Одесі,
ставивши попередньою умовою визнання Директорії фактичним урядом України
виключення з її складу як найлівішо-го В.Винниченка, тоді як питання про
С.Петлюру залишали відкритим [6,.с.384].

Водночас лівий радикалізм і навіть “більшовизм” В.Винниченка є часто
згадуваним у свідченнях сучасників- Описуючи дні встановлення влади
Директорії у Києві, А.Голденвейзер зазначає, що “Винниченко, який
завжди, належав до’ найлівішого флангу національно-українського руху,
став тоді все більше і більше… “більшовизуватися” (6, с.49].
М.Могилянський характеризує В.Винниченка як справжнього
“більшовика-українця”, який “не засмучуючися, йшов на згоду з
більшовиками” [6, с.119, 131]. Про це згадує і А.Марголін: “Винниченко
йшов швидкими, нестримними кроками вліво” і його програма майже нічим
від більшовицької не відрізнялася, але “він хотів провести межу між
московським більшовизмом і своєю програмою на грунті питання про
самостійне і незалежне існування України… Він чекав, що український
народ явить всьому людству диво і винесе на своїх плечах тягар
влаштування своєї держави на соціалістичних засадах” [6, с.372 — 373].

Подібне знаходимо і у А.Дснікіна: “Винниченко проголошував декрети
цілком більшовицького змісту про соціалізацію, націоналізацію, вилучення
буржуазних цінностей… Дирск^о-^ія розпалювала соціальну пожежу з мстою
свого утвердження, безсильна потім локалізувати її в цілях власного
існування. Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно,
котився по інерції у бік більшовизму рад. Люди, які спостерігали життя
України того часу, всі наші інформатори в один голос задовго до
перевороту пророкували правлінню Директорії долю короткого та
безславного етапу на шляху до більшовизму, і, за загальним визнанням,
цей етап, коли він нарешті здійснився, мав найбільш анархічний характер
з усіх дев’яти “режимів”, що змінилися на Україні” [6, с.1б8 — 1б9].
Тому не дивно, що французький військовий представник полковник
Фрсйдснберг на переговорах з делегацією від Директорії, за власними
словами В.Винниченка, поставив вимогу: “Голову Директорії В.Винниченка й
Голову ради народних міністрів В.Чсховського “вигнать як собак!.. “.бо
вони —більшовики. С.Пстлюру усунути, бо він —бандит” [71, с.259].

Такі відгуки можна було б продовжувати, але й наведеного досить, щоб
відчути різницю в ставленні до цих двох діячів сторонніх людей.
В.Винничснко, як то безсумнівно випливає і з його власних праць,
особливо “Відродження нації”, теоретично стояв майже на більшовицьких
позиціях, принаймні в питаннях соціально-скономічної політики, і тому
так широ прагнув до співпраці з більшовиками. Ідейна різниця між ними
проходила лише в ставленні до національного питання і письменник бажав,
щоб соціалізм в Україні мав національне обличчя і був пов’язаний з
національною українською самостійністю. До того ж, як інтелігентна
людина, вія був проти кривавих методів насаджування влади російськими
більшовиками, так само як і проти самочинних, часом не менш жорстоких,
заходів власної “отаманщини”.

На відміну від нього, С.Пстлюра за своїм світоглядом був, як складається
враження, ближчим до есерівсько-народницької ідеології, ніж до
марксистської соціал-демократичної. Принаймні остання не дуже хвилювала
його і тому, коли в лютому 1919 р. на вимогу Антанти ЦК УСДРП приймає
рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду, С.Петлюра,
не вагаючись, подає заяву про свій вихід з партії. Він перш за все
організатор повстання у військах та серед селянства, для якого питання
національно-державної самостійності України значить незрівнянно більше,
ніж утвердження соціалістичного ладу. Хоч до представників колишніх
панівних верств населення він ставиться з не меншою “класовою
ненавистю”, ніж будь-який більшовик чи лівий есер. Все цс сприяло тому,
що саме він підносився та, на відміну від В.Винничснка, тривалий час
утримувався на хвилі на-півстихійного народного руху, проте, у свою
чергу, не стільки керував ним і чітко організовував його, скільки сам
керувався прагненнями й закликами недалекоглядної маси. Його сила
відчувалася тоді, коли селянство підіймалося, щоб позбутися тієї чи
іншої — гетьманської, більшовицької, дсніюнської —влади. Але дуже
швидко, після перших успіхів або невдач, відчувалося, що лідеру бракує і
ясного усвідомлення програми дій, і вміння контролювати розбуркану
народну стихію, спрямовуючи її сили на досягнення головної мсти. В цьому
він ближче стоїть до таких діячів того часу, як М.Григор’єв чи навіть
Н.Махно, ніж до таких, як Ю.Пілсудський або, навіть, К.Маннергсйм, яким
вдалося започаткувати незалежне національне-державне життя у своїх
країнах — Польщі та Фінляндії.

Що ж до повстання, піднятого Директорією проти Гетьманату, не слід
забувати той факт, що воно, не маючи чітко визначених організаційних меж
та програмних цілей, поширюючись в Україні, поєднувалося з іншими
напівстихійними рухами, які виникали всюди, де тільки відчувалося, що
німецькі та австро-угорські війська, вже не здатні контролювати ситуацію
або не бажають втручатися у справи України, прагнучи лише найскорішого
повернення додому.

Один з прихильників С.Петлюри, свідок подій кінця 1918 р. писав: “Вся
Україна запалала повстаннями. Дві сили: національно-дсмократична й
соціалістично-радянська… повстали разом… Витворилась маса
повстанських відділів, загонів, окремих сотень, куренів, полків і т.п.
Грізні народні хвилі застали наших політичних провідників
непідготовлсними. Вони не знали, на яку ступити і балансували між
совітами й Антантою. Політична дезорієнтація передавалася й до
повстанських частин. Кожний отаман такої частини, особливо коли мав
когось у “центрі”, діяв за його вказівками, а ті вказівки були надто
різноманітні й суперечні… Вносилось недовір’я як до вищого
командування, так і до інших отаманів, що знаходились під впливом інших
діячів. Були й такі отамани, що, попскшись на гарячому, студили на
холодне, цебто нікого не визнавали. З’явились, як то буває в таких
випадках, і дуже активні люди легкої наживи, що під прапором соціальної
революції зайнялися присвоюванням чужого майна. Особливо зловживали
боротьбою з “буржуями” різні “курені смерті”, яких було декілька. З них
найбільше відомі — “червоний курінь смерті” отамана Ангела на
Чернігівщині й “чорний курінь смерті” отамана Гуцола на Волині. Перший
був спантеличений на соціальній революції, а другий просто ловко й
зручно використовував моменти… Дуже подібний по своєму поступуванню до
чорного куреня смерті був полк ім.Винниченка, яким командував отаман
Гришко” [96, с.132].

Один з безлічі подібних прикладів отаманського свавілля наводить
В.Винниченко: “один із “національних героїв” отаман Ангел зупиняв поїзд,
витягав з нього всіх євреїв, жінок, дітей, старших людей, розкладав їх
усіх в ряд на пероні й поров різками” [71, с.187]. І це ще були м’які
форми отаманського самосуду.

Слід зазначити, що не всі з повсталих загонів ставали під прапори
Директорії чи, навпаки, схилялися до ідеї встановлення влади
більшовицьких рад. Саме в цей час у Гуляй-Полі утверджується влада
“батька Махна”, який заявив: “Української Директорії ми визнавати не
будемо. І якщо перед очима більш небезпечних контрреволюційних сил в
Україні ми не будемо зараз із зброєю боротися проти Директорії, то ми
будемо дні і ночі не спати, будемо найсерйозніше готуватися до цієї
боротьби проти неї”. Тоді ж він випустив “листівку проти Української
Директорії, як влади взагалі, і як влади зрадників інтересів революції,
зокрема” [82, с.157 — 159]. Отак на півдні України почала формуватися
окрема сила, якій у 1919 р. судилося стати по своєму значенню четвертою
після більшовиків, Директорії та білих.

Безладдя, яке поширювалося по Україні у другій половині листопада 1918
р., ставало небезпечним і для дезорганізованих та деморалізованих
німецьких частин. На Київщині під час нападів на них вони здебільшого
відкупалися зброєю та амуніцією, але в інших місцях, особливо на
окупованому австро-угорцями півдні, селяни захоплювали цілі ешелони,
грабуючи і обеззброюючи солдатів, які подекуди з боями проривалися на
захід, додому. Ось як розмовляв з ними отаман М.Григор’єв, який перейшов
на бік Директорії і від її імені діяв на Херсонщині: “Проголошую ім’ям
робітничих військ, якими я командую, а також ім’ям народу, що повстав
проти буржуазії, що ви — не демократи, а зрадники Росії(?!). Якщо
протягом чотирьох днів ви не залишите Миколаїв та Долинськ, то жоден з
вас не побачить своєї батьківщини: при першому кроці ви будете знищені,
як мухи” [6, с.1б9].

Бажаючи виїхати додому і забезпечити собі вільне просування, німці, за
ініціативою своїх місцевих комітетів чи військових начальників, які ще
зберегли авторитет, допомагали й озброювали то одну, то другу сторону.
Так, у Харкові вони спочатку дали можливість оволодіти містом
П.Болбочану, а потім змусили його загони залишити цю столицю
Слобожанщини і озброїли організацію добровольчого центру; у Бердичеві
вони надали зброю повстанцям; у Полтаві — не дозволили гетьманським
частинам зупинити повстанців, що просувалися з Харкова, але через кілька
днів, коли ці пропстлюрівські загони почали погрожувати їх власній
безпеці, роззброїли їх. “Солдатські комітети продавали зброю і
петлюрівцям, і більшовикам, і гетьманцям, і добровольцям… Поведінка
німецьких військ обумовлювалася, крім політики, розвалом і стихійним
потягом на батьківщину” [б.с.169].

Для порівняння з тим, що відбувалося в Києві в кінці листопада 1918р.
наведемо інформацію про події, що сталися тоді у Катеринославі. 27
листопада місцевий губернський староста повідомляв гетьманський уряд:
“Частина губернії охоплена повстанським рухом петлюрівських,
більшовицьких і анархістських банд: пограбування мають стихійний
характер. У Катеринославі вокзал і частина міста, що прилягає до нього,
міст на Дніпрі й Амур-Нижньодніпровськ — перебував в руках залізничної
охорони, яка складається з петлюрівців і чер-воногвардійців. У ніч на 25
листопада були перерізані всі телеграфні дроти… Більшовики і анархісти
захопили Брянський район, Новомосковськ, Олександрівськ, Павлоград,
частина Катеринославського повіту в руках повстанців; варта і
адміністрація частково заарештована, частково розбіглася. Повідомлення з
повітів не надходять” [102, с.49 — 50]. Склалася ситуація, коли місто
опинилося поділеним на п’ять частин. У верхній закріпилися добровольчі
дружини; в районі міської думи —єврейська самооборона; далі кільцем
розташовувалися німці, а добровольців, самооборону і німців оточують
петлюрівці, і, нарешті, все місто у кільці більшовиків та махновців [6,
с.170]. Дізнавшись з офіційних повідомлень про прибуття французьких
військ до Одеси, міська громадськість Катеринослава, як і відповідні
кола киян, у ті ж дні з дня на день чекали союзницьких сил. Але їх не
було. Більше того, вимога Антанти до німців, щоб ті залишалися на своїх
місцях, була рішуче відхилена німецькими солдатськими радами. Німці
енергійно готувалися повернутися на батьківщину і їх наступний відхід
“відразу змінив на Україні всі перспективи” [6, с.187].

У такій обстановці чуток, страхів, невпевненості, анархії, грабі-жок,
безладдя і безвладдя, що ширилися в Україні, середній непол-ітизований
городянин більш за все бажав безпеки життя та майна, власного та своїх
близьких. З наведених свідчень стає зрозумілим, що з приходом у Київ
повстанських загонів Директорії середній клас нічого доброго для себе не
чекав, а вищі верстви та офіцери взагалі не могли бути певними за свою
безпеку.

Поразка під Мотовилівкою та низка грубих, нетактовних заяв і вчинків
обумовили відставку з посади головнокомандуючого гетьманськими військами
графа Келлсра, якого на цьому місці 25 листопада замінив генерал, князь
П.Долгоруков. Він, у свою чергу, мав найгірші стосунки з вищим
офіцерством проденікінської орієнтації. Чвари між генералами, як і
погана організація постачання добровольчих загонів самооборони, що
складалися з офіцерів та учнівської молоді, деморалізували нечисленних
захисників міста (103, с.76 — 96]. Так само негативно на дух
добровольчих загонів починали діяти і телеграми від французького
представника в Одесі Енно, який інформував, що війська Антанти ось-ось
прибудуть до Києва. Складалося враження, що треба протриматися лише
один-два дні, і палко очікувані французькі зуави прибудуть до міста,
гарантуючи його мешканцям мир, спокій та безпеку. Але проходили тижні,
випав сніг, навколо відрізаного від усього світу міста (з Правобережжя —
Петлюрою, Коновальцем і Зеленим; з Лівобережжя — Ангелом на Чернігівщині
та Болбочаном на Полтавщині) гуркотіли гармати та стрекотали кулемети,
ціни зростали щодня, а з боку Одеси, крім телеграм від Енно (остання
надійшла З грудня), ніякої допомоги не надходило. Гетьманський уряд не
мав жодної підтримки ззовні, і його становище ставало безнадійним.

За цих умов німецькі частини, які ще залишалися в Києві, не мали ні
бажання, ні сил втручатися в громадянську війну, що розпочалася навколо
міста, і дотримувалися нейтралітету. Щоправда, суцільна блокада
залізниць у західному напрямі вкрай стурбувала Їх, і німецьке
командування змогло вплинути на солдатський комітет та підняти війська.
27 листопада німці у складі трьох батальйонів з гарматами відкинули
війська Директорії біля Білгородки на захід від Києва і дещо просунулися
до Фастова, але наступного дня погодились на перемир’я.

2 грудня між обома сторонами було підписано угоду, за якою військове
командування Директорії забов’язувалося надавати можливість німецьким
ешелонам без перешкод користуватися залізницями і до прибуття військ
Антанти “припинити будь-які військові операції у місцевостях, ще не
зайнятих ними до початку дії цього договору, головним чином припинити
подальше просування до Києва” [6, с.1б7]. Якоюсь мірою досягнутому
сприяли і погрозливі телеграми Енно [57, с.190—191].

Майже на десять діб навколо міста встановилося відносне затишшя, але
протягом їх французькі війська не просунулися ні на кілометр в напрямку
Києва. “Між тим у Києві почалося розкладення серед військ, що обороняли
місто. На околицях вночі вже небезпечно було з’являтися, особливо
євреям. Почав нестримно виявлятися антисемітизм добровольчих частин, до
захисту яких звернувся гетьманський уряд…” [6, с.371]. А сили
Директорії збільшували тим часом радіус своїх дій і поступово
залізничною гілкою через Казатин, Вінницю, Жмеринку та Бірзулу
наближалися до Одеси, де, як з’ясувалося, жодних сил Антанти, крім
кількох сот матросів з прибулого туди 26 листопада крейсера “Мірабо” та
ешелону сербських військ, що прийшов до міста 1 грудня, не було.

Представник гетьмана в Одесі, генерал Біскупський, мав у своєму
розпорядженні мало сил, щоб вживати якихось уперсджувальних заходів, а
консул Енно, який приїхав до Одеси, щоб вирушити далі у Київ,

3 огляду на неприбуття обіцяних йому військ Антанти, обмежувався
плутаними закликами до населення. В одних він казав про підтримку
союзниками єдності Росії, в інших — про їх готовність надати підтримку
гетьманській владі. Окремі нечисленні, сформовані з офіцерів загони
добровольців було висунуто назустріч петлюрівським частинам, але вони
швидко повернулися до міста під захист гармат французького крейсера.
Враховуючи все це, 12 грудня генерал Біскупський уклав угоду про здачу
міста силам Директорії, за винятком кількох вулиць, де тимчасово
встановлювалася влада французького контингенту [6, с.236 — 237].

Не має сумніву, що в той самий день командування військ Директорії у
Фастові отримало інформацію, що всі попередні погрози Енно — блеф, і що
практично ніяких сил Антанти, які могли б становити хоч якусь зафозу
частинам повстанців або німців в Одесі, немає. І вже наступного дня між
німецьким військовим командуванням та Директорією було підписано нову
угоду, за якою німці забов’язувалися не перешкоджати вступу до Києва
військ відновленої Української Народної Республіки, а за цс їм було
обіцяно якнайшвидшу технічну допомогу для евакуації з України, зокрема
десять транспортних поїздів у трьох напрямках —через Пінськ, Сарни та
Казатін [6, с.176]. Зрозуміло, що представники Директорії на переговорах
поспішили запевнити німецьку сторону, що ніяких військ Антанти поблизу
немає і що вони, не гаючи часу, можуть виїхати додому ще до того, як ті
висадяться в українських портах-

Ці події й вирішили долю Києва, і коли німецькі батальйони, що
прикривали місто, пройшли крізь розташування добровольчих дружин, всі
зрозуміли, що настав кінець. Того ж дня, 13 грудня, галицькі січовики
Є.Коновальця розгорнули вирішальний наступ на місто з боку Святошина та
Микільської Борщагівки і, перемігши опір добровольчих дружин, вийшли на
Шулявку. Над містом з опівдня били гармати, ціни враз підскочили до
нечуваного ще в місті рівня:

чорний хліб —до 5 крб. за фунт, сало —до 24 крб. Ввечері газети
інформували про домовленість між німцями та Директорією, надрукувавши
офіційне повідомлення від головного німецького командування. Наступного
дня орудійні залпи та кулементні черги відновилися з новою силою;
гармати били з боку Пущі-Водиці, але позиції на Куре-нівці ще
утримувалися; розпочалися бої на Печорську, але основний наступ
розгортався на Брест-Литовському проспекті, від Шулявки в напрямку
Євбазу (Галицька площа, тепер площа Перемоги). Цього дня крамниці вже
майже не працювали.

14 грудня П.Скоропадський надрукував заяву про зречення: “Я, гетьман
усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх моїх
сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває.
Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на
умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України,
відмовляюся від влади” [10, с.170]. Він передавав владу та державний
скарб урядові, а сам, за допомогою німців виїхав за кордон [7, с.423
—424].

У цей час головнокомандуючий П.Долгоруков здав війська на капітуляцію
без усяких умов і відбув до Одеси. Дружинники, значна кількість яких
полягла на Євбазі, розсіялися по місту, але певна їх кількість, за
Р.Гулсм, учасником цих подій, більше двох тисяч, засіла в будинку
Педагогічного музею [103, с.9б]. Всупереч деяким чуткам, нікого з них не
розстріляли, а, завдяки заступництву міських організацій, іноземних
консулів і, зокрема, телеграмам Енно, 30 грудня їм було дозволено
залишити місто у напрямку до Німеччини. Ввечері 14 грудня війська
Директорії вже повністю контролювали Київ, а через три дні французький
десант зайняв Одесу.

Київський період Директорії і її внутрішня політика

14 грудня 1918 р. війська Директорії повністю оволоділи Києвом і в
найближчі дні, у цілому, ніяких пограбувань або ексцесів не було. Як
пише І.Еренбург: “Петлюрівці йшли по Хрещатику веселі, нікого не чіпали.
Московські дами, що не встигли вибратися до Одеси, в захопленні
промовляли: “Які вони милі!” [104, с.289]. 15 грудня в місті подекуди ще
було чути кулеметну тріскотю і навіть один сильний вибух у центрі. Проте
обстановка поступово стабілізовувалася, хоча на вулицях ще лежали
офіцерські трупи і з багатьох з них вже було стягнуто чоботи. З
офіцерськими відзнаками на вулицях з’являтися було небезпечно.

У газетах, у яких ще кілька днів тому повстанців інакше як “бандитами”
не називали, з’явились повідомлення: “Громадяни! Гетьманський режим,
режим реакції і насильства, скасовано. У місто вступили війська
Директорії Української Народної Республіки… “. У першій постанові
Директорії за підписом В.Винничснка, зокрема, йшлося: “Хто в цей момент
перешкоджає народу боротися з гетьманом, поміщиками і капіталістами, хто
перешкоджає утвердженню народної влади республіки, той злочинець” [105,
с.97].

У наступні дні готувалися до урочистостей з приводу відновлення у Києві
влади УНР, цього разу на чолі вже не з Центральною радою, про скликання
якої “ніхто з українських політичних діячів, крім М.Грушевського, не
ставив і питання” [96, с.79], а з Директорією. На своєму засіданні 17
грудня вона, як писала’ газета “Народна Рада”, “розглянувши справу про
зраду колишнього гетьмана Павла Скоропадського УНРсспубліці та його
злочинства відносно українського народу і прийнявши до уваги, що
відносно виновності Скоропадського як у державній зраді УНР, так і в
злочинствах щодо українського народу немає сумніву, постановила: бувшого
гетьмана Павла Скоропадського за вищезгадану зраду і злочинства об’явити
поза охороною закону, а його майно, рухоме і нерухоме, яке є на
території УНР, сконфіскувати” [10, с.258].

Але питання щодо долі і майна П.Скоропадського мабуть було єдиним,
стосовно якого погляди членів Директорії, перш за все В.Винниченка та
С.Петлюри, збігалися. Те, якою мірою між останніми не було єдності,
яскраво засвідчується палкими дебатами між ними навіть з приводу
організації урочистостей у столиці. С.Петлюра та інші командири
готувались до них, як до великого свята, з військовим парадом і
церковними обрядами, в центрі яких мала бути особа самого “головного
отамана”, тоді як В.Винниченко ставився до цієї акції в цілому стримано,
а до участі у ній священників — різко негативно. Між тим у Києві
будували урочисту арку, по вулицях розвішували килими і “плакати з
різними славославними написами на честь “національних героїв”.
Розклеювали об’яви за підписом коменданта, де повідомлялося, що “Петлюра
в’їде у Київ на чолі уряду — Директорії — на білому коні, якого йому
подарували жмеринські залізничники” [71, с.164].

Урочистий в’їзд С.Петлюри відбувся 19, хоча в літературі зустрічається і
дата 18 грудня 1918 р. [10, с.258; 71, с.163; 8, с.517]. Спочатку їх
зустрічали на вокзалі без свящиннків, як на тому настояв В.Винниченко,
але потім розпочався військовий парад, що закінчився на Софійському
майдані молебнем, у якому В.Винниченко, за його словами, участі не брав
[71, с.1б7]. На диво для багатьох, у цей день вулицями Києва пройшла
справжня армія, що відзначив навіть М.Бул-гаков у “Білій гвардії”. Один
з військових лікарів так описав це у своєму щоденнику: “19 грудня. По
всіх церквах дзвонять зранку. Вдень приїхала Директорія… Чудові
війська Петлюри (гарно одягнуті, дисципліновані) заповнили центр міста.
Всюди національні прапори, всюди народ. Але як і вчора, і позавчора
голосно ніхто не розмовляє, всі зосереджені і мовчазні. Чутно майже
виключно українську мову. Колишніх офіцерів, яких раніше можна було
відразу відрізнити, тепер немає і сліду” (105, с.95]. С.Петлюра справді
в’їхав у місто на білому коні, якого “покривала блакитна попона, обшита
жовтою каймою”. На ньому був жупан, а біля пояса — крива запорізька
шабля. Якщо вірити К.Паустовському, який все це спостерігав, “слідом за
Петлюрою їхала Директорія”, утому числі й В.Винниченко [77, с.б22], так
що питання про те, чи дотримався він свого слова: “щоб ніяких попів не
було, інакше я ніякої участі в цій комедії не братиму” [71, с.166],
залишається відкритим.

З рідкісною одностайністю практично всі, хто залишив нам спогади про
події тих днів, не без іронії відзначають, як з перших днів своєї влади
в Києві “отамани” ретельно взялися за українізацію вивісок. “Особливо
веселила киян та обставина, — пише К.Паус-товський, — що в перші ж дні
петлюрівської влади опереткові гайдамаки ходили по Хрещатику з
драбинами, залазили по них, знімали всі російські вивіски та вішали
замість них українські” [77, с.б23]. За І.Еренбургом, було наказано
“переробити вивіски магазинів, і повсюди можна було побачити драбинки,
на них стояли маляри з пензлями —замість “й” ставили “і” [104, с.289].

Докладніше на цьому кумедному епізоді, який водночас яскраво демонструє
міру перекручень в національно-мовному питанні часів перебування
Директорії у Києві, зупиняється А-Гольдснвейзер:

“Єдиним адміністративним заходом, який Директорія встигла не тільки
задекларувати, але і здійснити, було зняття всіх, що були в місті,
російських вивісок і заміна їх українськими. Центр ваги наказу був не у
тім… щоб кожний магазин мав обов’язково українську вивіску, а у тім,
щоб російські вивіски були обов’язково зняті. Російська мова не
допускалася навіть поряд з українською. Вивіски ж на іноземних мовах не
підлягали зняттю. Наказ про негайну українізацію вивісок, зокрема,
мотивувався тим, що галицькі війська, які Петлюра покликав звільнювати
Україну, були досить сконфужені, коли вони, оволодівши, нарешті, Києвом,
опинилися у цілком російському місті. Між тим для них-то російська мова
була дійсно чужою і мало зрозумілою. І ось, пос-тупаючись почуттям своїх
військ, отаман Коновалець видав свій історичний наказ… Все місто в ці
веселі дні являло собою величезну малярну майстерню. Вулиці були повні
драбин, відер з фарбами тощо. Особливі патрулі вешталися містом,
перевіряючи виконання наказу. В разі якихось орфографічних сумнівів вони
ж і вирішували їх з авторитетом академічної науки… ” [6, с.48 — 49].
Тому не дивно, що серед неукраїнської частини міста тижні влади
Директорії сприймалися як часи найрозбещсиішого українського
націоналізму й русофобства, до чого додавалися ще жорстокі єврейські
погроми, які поступово починали поширюватися по околицях міста.

Навіть В.Винниченко невдовзі з обуренням згадував про ці безглуздя і
ганебні вчинки: “В Києві неукраїнське населення просто горіло ненавистю
до української влади. І не через те тільки, що вона була українська.
Коли вона вступала до Києва, осяяна ореолом боротьби й перемоги над
реакцією, її щиро і радісно вітали не тільки українці. Й ненавиділи за
тс…, що нсукраїнців силою, брутально примушували поважати українство.
Підходячи до всіх явищ життя з погляду своєї професії, отаманщина
вносила й у нову свою діяльність (політику) мілітарний спосіб думання й
мілітарні методи… Наприклад, отамани Коновалець і Петлюра видали наказ
про “українізацію” вивісок. У три дні змінити всі написи на вивісках на
українські! Інакше — кара. Не в три, правда, дні, а в кілька тижнів
вивіски було “українізовано”. І треба було подивитися на отамана
С.Петлюру, як він самовдоволено їздив по вулицях і тішився українськими
написами над магазинами. Для отаманської (а особливо петлюрівської)
психіки цього було досить: аби була показна, декоративна сторона… Не
знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх
сферах своєї “політичної” діяльності дбала тільки про тс, щоб було
змінено вивіски… Не розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом
політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити
потім не тільки вивіску, а саму душу нації… Вона не бачила навіть
того, що самі обивателі українці з усім їхнім найщирішим бажанням мати
українську владу, стогнали і корчились від цього безглуздого режиму”
[71, с.202 —203].

Справді, і тут з В.Винничснком можна цілком погодитися, непомір-ковані
накази С.Петлюри та Є.Коновальця щодо “українізації вивісок” та іншої
бутафорії під наглядом вартових січовиків сприяли лише відштовхуванню
від Другої, відновленої, УНР навіть тих верств населення Києва, які
спочатку поставилися до влади Директорії цілком лояльно. Але, водночас,
її голова не звертає уваги на те, що цьому ще в більшій мірі спричинила
та соціально-економічна та громадянська політика, яку саме він якщо і не
мав змоги послідовно проводити, то принаймні голосно декларував. І
цілком слушно постає питання, хто більше сприяв швидкому падінню влади у
Києві Другої УНР — отамани з їх насильницькою прискореною українізацією
у наказному порядку чи радикал-соціалісти із задекларованими ними
планами глобальних суспільних перетворень на чолі з головою Директорії
В.Винничснком, який, за словами українського генерала М.Капустянського,
“схилявся все більше і більше до комуністичних ідей” [10, с.254].

Як зазначалося, під час проголошення повстання та облоги Києва, що
тривала майже місяць, ніякої чіткої програми лідерами Директорії
вироблено не було і у закликах до селян і війська вони переважно
обмежувалися популістсько-пропагандистськими гаслами. Їх перший
програмний документ — Декларація Директорії — з’явився лише 26 грудня,
майже через два тижні після взяття Києва. І якщо, читаючи його,
абстрагуватися від порожніх популістсько-дсмагогічних гасел, обіцянок і
звинувачень на адресу політичних ворогів, то і тоді легко побачити, що
він являє собою документ майже більшовицького змісту. В ньому виразно
простежується два аспекти: соціально-скономічний та
громадянсько-політичний.

У соціально-скономічному відношенні знову, хоч і не цілком послідовно,
обирається принципово антивласницький напрям. Приватна власність
перестає бути гарантованою. До повного вирішення земельного питання
(який вже раз його обіцяли вирішити остаточно!) Директорія декларувала:
“Всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства
залишаються в користуванні їх попередніх власників непорушними, а решта
земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в
першу чергу тих, хто пішов у військо Республіки для боротьби з бувшим
гетьманом. Верховне порядкування цією землею належить Директорії
Української Народної Республіки. Ця постанова стосується також
монастирських, церковних і казенних земель”. Підтверджувалася також
попередня заява про тс, що робитимуться “описи контрибуцій, взятих
поміщиками з селян для повернення їх покривдженим” [73, с.100].

На практиці цс могло означати лише дальше посилення плутанини та
взаємних образ на селі. Як конкретно визначати, які селяни малоземельні
і як провести межу між трудовими та нетрудовими господарствами? Вже тут
бачимо відсутність певного критерію: перерозподіляти землю необхідно з
точки зору того, хто її має мало, а хто багато (а яка кількість
становить межу надлишку?), чи з огляду на те, обробляє її людина силами
власної сім’ї або наймає для цього інших? Більше того, привілеї при
перерозподілі землі мають ті, хто пристав до лав війська Директорії, і
зовсім незрозуміле, як цей критерій має бути співвіднесеним з двома
попередніми. Нарешті, все це, як випливає з тексту Декларації, має
носити лише тимчасовий характер, до остаточного вирішення аграрного
питання, а якщо так, то взагалі навіщо розпалювати пристрасті і
провокувати боротьбу за землю між селянами й іншими категоріями
землевласників? До того ж, заяви про те, що поміщики мають повернути
селянам стягнені з них контрибуції за тс, що ті розграбовували та нищили
поміщицьке майно напередодні, знов-таки лише провокувало загострення
конфліктів, розкручення спіралі класової ненависті й помсти, які вели до
подальшого поглиблення громадянської війни. Фактично Директорія
проголошувала соціалістичні перетворення на селі з визнанням верховної
державної власності на землю, але все цс вже було за рік до того, за
часів влади Центральної ради, і можна лише дивуватися тому, що лідери
Директорії не зробили жодних висновків з попередніх помилок власних
соціалістичних партій.

Так само соціалістичні заходи передбачалося вжити і до промисловості й
торгівлі. Виходячи з того, що людство в той момент знаходилося у
“переходному моменті, коли нищиться старий капіталістичний світ і на
його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме
ніякого гніту і визиску”. Директорія проголошу вала, що вона “поставить
на фабриках, заводах та інших промислових установах державний робітничий
контроль і пильно дбатиме, щоб промисловість набрала здорового,
корисного для народу життя” [73, с.102]. Це, власне кажучи, ніщо інше,
як перший і рішучий крок до одсржавлсння промисловоості. Такий намір
бачимо і щодо питання про розподіл матеріальних благ. Про свободу
торгівлі немає жодного слова, але: “всі форми спекуляції Директорія
нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу. Для
цього по всій Україні будуть організовані “комісії боротьби з
спекуляцією”. Так само Директорія пильно дбатиме, щоб негайно трудові
маси були задоволені предметами першої необхідності (шкіри, мануфактури,
залізних виробів та іншого краму, а також продуктів споживання)” [73,
с.103].

Те саме, тільки послідовно і рішуче, проголосили і проводили під назвою
“військового комунізму” російські більшовики. Боротьба із “спекуляцією”,
тобто заборона вільної торгівлі, державна організація виробництва і
розподілу промислових товарів, все цс вже було на той час у
більшовицькій Росії. Але на відміну від російських більшовиків,
українські радикал-соціалісти, на чолі з автором цієї Декларації
В.Винниченком, не додумували до кінця наслідків проведення в життя такої
програми, а саме — необхідності встановлення системи державного
відчуження у селян харчових продуктів насильницькими методами, подібно
до того як “продзагони” здійснювали “продрозкладку” в Росії вже у 1918,
а в Україні —з початку 1919р. Інакше, із забороною вільної торгівлі та
при державній власності на вироблені промислові товари прогодувати міста
справді буде неможливо. Іншим наслідком таких заходів, як цс трапилося в
Росії, а після більшовицького завоювання — і в Україні, було б неминуче
різке падіння виробництва в усіх галузях, а особливо у сільському
господарстві. Адже навіщо вирощувати більше власної потреби тс, що не
можна продати і якщо його вссодно заберуть?

Таких думок у діячів Директорії мабуть не виникало і наміри були
найкращі, проте це видає їх невміння передбачити до кінця можливі
наслідки втілення у життя своїх програм. Вони справді за своїм
менталітетом були соціалістами, бо у першу чергу думали не про те, які
вжити заходи, щоб збільшити виробництво, а про те, як краще
(“справедливіше”) перерозподілити тс, що вже є — від землі до дрібного
краму. В цьому вони мало чим відрізнялися від більшовиків, за винятком
того, що останні рішуче, не зупиняючись ні перед чим, вміли втілювати
свої наміри у життя.

Ще ближчим до більшовизму виглядає громадсько-політичний аспект
Декларації. В ній проголошувалося скликання Трудового конгресу України
як вищого законодавчого органу держави, який “матиме всі верховні права
і повновласність вирішувати всі питання соціального, економічного та
політичного життя Республіки [73, с.102]. Але обиратися він мав не за
визнаними у світі демократичними принципами загального виборчого права,
як то, скажімо, проголосив гетьман у своїй “Грамоті” від 29 жовтня 1918
р. Це “революційне представництво організованих працюючих мас” повинно
було обиратися лише “трудовим народом”, який, на думку В.Винничснка та
його однодумців, складався з трьох груп: “трудового селянства”,
“міського робітництва” та “трудової інтелігенції”. Якщо з першими двома
більш-менш зрозуміло, хто туди входить, то характерно, як лідери
Директорії тлумачать третє поняття. За їх уявленнями, до групи “трудової
інтелігенції” належать лише ті, хто “безпосередньо працює для трудового
народу”, тобто вчителі народних шкіл, “лікарські помічники” (фельдшери),
“народні кооператори”, “служачі в конторах та інших установах”
[73,с.102].

За цією дивною логікою виходило, що університетські професори,
висококваліфіковані л^харі, інженери чи юристи до “трудової
інтелігенції” не зараховувалися на тій підставі, що вони не мали
“безпосередніх” стосунків з народом [8, с.518], і, відповідно,
позбавлялися громадянських, зокрема, виборчих прав. Цікаво, до кого ж
тоді відносили себе самі лідери Директорії, зокрема — В.Винничснко? За
складеною ним Декларацією він, як письменник, також не мав права брати
участі у виборах.

Що ж тоді казати про землевласників і підприємців?! “Класи нетрудові,
експлуататорські, які живляться й розкошують з праці класів трудових,
класи, які нищили край, руйнували господарство й одзначили своє
правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванні
державою [73, с.101]. В чому ж тоді принципова відмінність між такими
заявами та першою більшовицькою конституцією, прийнятою за півроку до
того, 10 липня 1918 р. на V Всеросійському з’їзді Рад? Хіба що у тім, що
російські більшовики прирівняли за однією тільки їм зрозумілою логікою
один голос робітника до п’яти голосів селян, тоді як українські
радикал-соціалісти вважали ці голоси однаковими.

Усвідомивши таку соціально-економічну і громадсько-політичну
спрямованість проводу Другої УНР важко не погодитися з такими висловами
сучасників і спостерігачів тих подій: “Поряд з націоналізмом Директорія
відродила у посиленому вигляді ще одну традицію початкової доби Ради:
змагання з більшовиками у лівізні. Склад уряду був суцільно
соціалістичним, причому переважаюче значення мали українські есдеки та
есери. В самій Директорії керівною фігурою був її голова Винниченко.
Осяяний ореолом слави, Петлюра був зайнятий військовими справами. Решта
членів Директорії — Швець, Андрієвський і Макаренко —не мали значення”
(6, с.49].

Проведена В.Винничснком Декларація у своїй громадсько-політичній частині
була настільки одіозною, що не дістала однозначної підтримки навіть
серед керівництва двох провідних радикальних українських соціалістичних
партій. Так, на VI конгресі УСДРП, який відкрився 9 січня 1919 р.,
поміркованіша порівняно з В.Винниченком його частина вважала, що
оскільки український народ складається в своїй переважній більшості з
трудящих мас, то загальне виборче право не може призвести до переходу
влади до рук поміщиків і капіталістів:

“колосальна більшість нації голосуватиме проти них”. Водночас, на думку
цих делегатів, діяльність керівництва УНР має спрямовуватися на те, “щоб
погасити вогонь міжгромадянської війни, який запалювали на Україні
більшовики”, а касування політичних прав відповідних груп населення
навпаки провокувало посилення напруженості в країні. Крім того, “саме
розуміння “трудовий принцип” давало б грунт для зловживання, бо межу між
“трудовим елементом” і “нетрудовим” провести дуже важко” [96, с.82]. Ці
та інші аргументи переконали керівництво Другої УНР, яке змушене було
“поступитися принципами” і допустити до виборів у Трудовий конгрес
інтелігенцію, не поділяючи її на “трудову” та “нетрудову”, але, як
зазначає А.Голь-дснвейзер, всі разом інтелігенські групи становили таке
мізерне представництво, що їх голоси не мали ніякого реального значення
[б, с.50].

26 грудня 1918 р. було створено і перший уряд Директорії. Очолив його
соціал-демократ, такої ж, як і В.Винниченко, радикальної орієнтації,
В.Чехівський. Крім нього уряд складали: О.Мицюк —міністр внутрішніх
справ, М.Шаповал —земельних справ, І.Штсфан — пошт і телеграфу,
Д.Антонович — мистецтв, М.Білснький — морських справ, Б.Матюшснко —
здоров’я, Б.Мартос — харчів, С.Остапенко —торгівлі й промисловості,
генерал О.Осецький —оборони, П.Холодний, якого на цій посаді швидко
змінив І.Огієнко, — освіти, С.Шелухін —юстиції, В.Мазуренко —фінансів,
Л.Михайлів — праці, П.Пилипчук — шляхів, ЇЛипа — віросповідань,
Д.Симонів — державний контролер, І.Сніжко, якого на цій посаді швидко
замінив М.Корчинський, — державний секретар, А.Ревуцький — з єврейських
справ [71, с.193 — 194].

Всього в уряді було шість українських соціал-демократів, по чотири
українських соціалістів-революціонерів і соціалістів-самостійників, три
соціалісти-федералісти, один єврейський соціал-демократ (від партії
“Поалей Ціон”) і один безпартійний. Домінували представники перших трьох
партій, які й підняли повстання проти гетьмана. Але єдності не було
навіть не тільки між представниками різних, хоч і соціалістичних партій,
а навіть в кожній з них.

За словами одного з провідних діячів тодішньої української
соціал-демократії П.Феденка, в українських політичних партіях помітно
було велику дезорієнтованість. Найбільша українська партія,
соціалістів-революціонерів, вже розбилася на кілька течій, “і кожна
течія “текла” самостійно”. Соціал-демократія також мала ліве крило “з
нахилом до радянства”. Соціалісти-самостійники, яких П.Фсденко називає
“політичною одноднівкою”, “не мали виразного обличчя, їм бракувало
політичної школи й досвіду. До цієї партії признавалися всякі отамани”
[96, с.80].

Ці три партії задавали тон у політичному житті, але, як зазначав
соціаліст-федераліст цілком поміркованих поглядів А-Марголін, Директорія
швидко відчула, що серед представників цих “трьох партій, що приймали
участь у повстанні”, набереться лише “жменька” людей, здатних до
державної праці, особливо до роботи у закордонних представництвах. Тоді
її представники почали звертатися до центристських партій, запрошуючи їх
членів до співпраці, проте в пл^ні виключно технічної роботи. Загальний
курс мали визначати три радикальні партії. За умов, що складалися,
тільки соцалісти-фсдсралісти, найбільш інтелігентна з усіх тодішніх
українських партій, погодились на співпрацю. “Наша партія стала на ту
точку зору, що серйозність моменту зобов’язує всіх нас надати Директорії
посильну допомогу, хоча б спочатку і суто технічну” [6, с.374].

Однак політичні чвари в середовищі радикально-соціалістичного
керівництва держави загострювалися настільки і так швидко, що
організувати якусь плідну послідовну роботу було неможливо. Істотне
значення мав розкол серед української соціал-демократичної партії.
Частина її Центрального комітету схилялася до радянської платформи,
мотивуючи цс на своєму з’їзді, що відкрився 9 січня, між іншим, так:

“у Трипіллі козаки Зеленого хотять радянської влади й заявляють: “ми
більшовики”. “Інші відкидали цей аргумент “від Зеленого” на тій
підставі, що партія не буде плентатися слідом за скороминучими настроями
“козаків Зслезного”, які самі не знають, чого їм треба”, а сама повинна
визначати політичний курс для мас. Але тодішні лідери партії, за словами
П.Федснка, “не мали певного погляду на політичну ситуацію й замість
того, щоб сказати свою думку з’їздові, чекали, що їм з’їзд скаже”. Не
мав певної позиції і сам В.Винниченко, який напередодні був нібито
ближче до радянської платформи, але коли з’ясувалося, що більшість
делегатів її не підтримує, рішуче від неї відмежувався. Так само повів
себе і М.Порш, але прем’єр В.Чехівський категорично стояв на
прорадянській платформі, виступаючи проти загального виборчого права та
парламснтськоїдемократії. Навіть, коли гору взяли противники радянської
платформи, її прихильники (десять депутатів) відкололися від партії й
організували окрему фракцію “незалежних соціал-демократів” прорадянської
орієнтації. Пізніше, як зазначає П.Феденко, вони злилися з комуністами
[96, с.82 —83].

Розкол у керівництві УСДРП при фактичній втраті навіть зовнішнього
вигляду організаційної єдності між українськими есерами найгіршим чином
позначився на політичному становищі України.

Взявши владу, Директорія не зуміла організувати більш-менш струнку
систему адміністративного управління територією, яка номінальне
опинилася під її контролем. Складається враження, що В.Винниченко,
захоплений своїм революційно-соціалістичним романтизмом і поюіадаючись
на “стихійну демократію мас”, взагалі майже не замислювався над цими
питаннями. Водночас С.Петлюра, проголосивши себе головним отаманом, не
заперечував встановленню на місцях влади інших отаманів, які спиралися
на напіввійськові, на-півпартизанські формування і не мали ніякої
спільної програми чи навіть найпростішого, але обов’язкового для всіх
плану дій.

Складалась якась квазіфсодальна система військових лідерств, стихійно,
майже номінальне згрупованих у пухку піраміду ієрархічного
підпорядкування. “Могутні отамани”, як П.Болбачан на Слобожанщині чи
М.Григор’єв на Херсонщині, зрадивши свого часу гетьмана, тепер, визнаючи
верховне лідерство С.Петлюри, ставали напівсамостійними військовими
правителями областей, що за територіями дорівнювали середньовічним
князівствам чи герцогствам. На рівні окремих міст і повітів висувалися
свої отамани, які для контролю над такими територіальними одиницями
призначали довірених людей, які несли відповідальність особисто перед
ними. Все цс доповнювалося сумбурною і безграмотною, суперечливою лівою
популістською демагогією, широкими обіцянками та різким падінням
дисципліни, а революційні гасла, як завжди в таких випадках, сприймалися
на-півкримінальними елементами як санкціонування погромів і грабіжів.

Можна навіть приблизно уявити собі територіальне і персонально ту
квазіфсодальну роздріблсність, в стані якої завдяки системи отаманщини
опинилася Україна на початку 1919 р.

Полтавщина і Харківщина з відповідними губернськими містами перебували
під контролем П.Болбочана, до особи якого і методів його правління
В.Винниченко ставився з особливою неприязню. Після С.Петлюри цс був
найсильніший з отаманів, який як кадровий офіцер міг підтримувати у
своєму Запорізькому корпусі “зразкову, правда, доволі своєрідну, а проте
сувору дисципліну” [62, с.45б]. Ніякого самоврядування він не припускав,
а ініціаторів його карав нещадно. Взявши 18 листопада владу в свої руки
у Харкові він одразу заборонив намічений там променшовицький робітничий
з’їзд, а коли цс викликало обурення робітників і з’їзд розпочався без
його дозволу, “тоді, — згадує В.Винниченко, — цей один із плеяди
“національних героїв” силою розігнав з’їзд, а багатьох учасників і
керівників його арештував і розстріляв” [71, с.146]. Зрозуміло, як після
цього до влади Директорії, яку на Лівобережжі уособлював П.Болбочан,
мали поставитись робітники тих місцевостей, звідки на цей з’їзд прибули
делегати, а саме — Харківщини, Катсринославщини, Донецького басейну та
Херсонщини.

Мотивацією розгону робітничого з’їзду і покарання його організаторів
було тс, що вони переважно не були українцями і тому поставилися б
вороже до встановлення української влади. Але наступні дії П.Болбочана
суперечили навіть цій збочсній політичній логіці. “Але от, — продовжує
В.Винниченко, — з’їжджається з’їзд Селянської спілки на Полтавщині.
Цілком український, під керівництвом свідомих українських діячів. І
Болбочан цей з’їзд також розганяє, й багатьох учасників його поре
різками… І можна спитати: що повинно було думати оте випороте різками
українське селянство про владу Директорії? І не тільки селянство, а
просто порядні демократи, бачачи такс виразне, підкреслене поводження
представника Директорії?” (71, с.147].

Далі В.Винниченко зауважує, що він відразу ж поставив вимогу С.Петлюрі
як “головному отаману”, щоб П.Болбочана або було зміщено, або послано
“комісара для контролю в його політичних виступах і діяльності. Але
С.Петлюра взяв Болбочана під свій захист й нікого до нього не послав,
посилаючись на те, що ми від Болбочана відрізані, крім того, Болбочан
може образитись, а він є головна наша мілітарна сила на Харківщині й
усьому лівому березі” [71, с.148]. Цей епізод є дуже характерним і на
його прикладі стають зрозумілими певні речі.

По-перше, коли у Києві Директорія проголошувала владу селян і
робітників, на місцях отамани на власний розсуд, зовсім не рахуючись з
політичним курсом, задекларованим у центрі, ставилися до проявів
робітничої та селянської самоорганізації (наприклад, у вигляді з’їздів),
не зупиняючися навіть перед фізичним знищенням активістів. Більше того,
“Болбочан розстрілював відомого українського соціаліста Шинкаря, якому
тільки чудом якимсь удалося утікти з місця кари з простреленою рукою”
[71, с.188]. Цс був саме той капітан Шинкар, який за часів Центральної
ради був командуючим Київського військового округу, а потім
організатором антагетьманського повстання на Звснигородщині, тобто особа
серед українських діячів того часу непересічна.

По-друге, В.Винничснко вже в грудні 1918 р. як голова Директорії (бо
мова йде про Харків, який більшовики захопили 3 січня 1919 р.) не мав
реальної влади. Максимально, що він міг робити, цс звертатися до
головного отамана з протестами і вимогами, на які той міг і не
реагувати. Таким чином, протягом лічених тижнів Директорія перетворилася
на якийсь дорадчий орган при С.Петлюрі та його отаманському оточенні, а
влада зосереджувалася в руках саме останніх.

По-третє, і реальна влада самого головного отамана фактично не
простягалася далі околиць Києва. Такі “могутні отамани”, як Болбочан,
Григор’єв, Ангел або навіть Зелений, “володіння” якого з півдня
прилягали до самої столиці, визнавали номінальну зверхність С.Пстлюри
лише доти, поки вона не обмежувала їх повновладдя на місцях, а її накази
і декрети не суперечили їх власним уявленням та міркуванням.

Події січня 1919р. яскраво показали, як легко отамани зраджували
Директорії і як її головний отаман нічого проти цього не міг вчинити.
Очевидно, він і сам розумів своє безсилля щодо свавілля отаманів, яке,
добре було видно на прикладах і “червоного куреня смерті” отамана Ангела
на Чернігівщині, і “чорного куреня смерті” отамана Гуцола на Волині,
загону Я.Шепсля на Поділлі, двох Дніпровських дивізій отамана Зеленого
на Київщині та Селянської дивізії отамана Григор’єва на Херсонщині.

І як пише В.Винничснко, особисто скривджений режимом отаманщини, “не
було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями… Бо
вся система військової влади була збудована й свідомо Головним Отаманом
і неголовними отаманами підтримувалась так, щоб над ними не було ніякого
контролю. От ця безконтрольність, самодержавність влади цівільної і
військової була основною, початковою нашою бідою” [71, с.188]. І далі
він продовжує: “Політика отамана Болбочана на Харківщині, Полтавщині й
Катеринославщині, політика отамана Ангела на Чернігівщині, політика
отаманів Коновальця й Петлюри на Київщині незабаром привела до того, що
майже вся Україна піднялася знову. Особливо на лівому березі в
болбочанівській сатра-пії повстанський сслянсько-робітничий рух набрав
широких і дужих розмірів” [71, с.201].

Не дивно, що на значній території України, передусім на Лівобережжі,
влада Директорії, точніше отаманщини, існувала як виключно військова,
зовнішня щодо населення, і протрималася лічені тижні. В цьому відношенні
характерно, що В.Короленко, який пережив революцію і громадянську війну
на Полтавщині взагалі “не помітив” там влади Директорії і відразу після
гетьманських часів у своїй розповіді переходить до більшовицької
окупації [70, с.127]. Але за даними В.Винничснка, “повстання проти
Директорії все більш і більш розгорталося на лівому березі. Проводилось
воно почасти під керівництвом українських лівих есерів, відомих як
“боротьбисти”, що потім Приєдналися до комуністів, а головно на чолі з
більшовиками, які дуже вміло використовували на свою користь прорахунки
української влади так само, як і за рік до того, за доби Центральної
ради [71, с.203 —204].

Слід відзначити, що серед значних отаманів, які в кінці 1918 р. як гриби
з’являлися по всій Україні, лише Н.Махно з самого початку і до кінця не
визнавав влади Директорії і в боротьбі, яка розгорнулася між частинами
останньої та пробільшовицькими робітничими загонами навколо
Катеринослава та в самому місті, підтримав саме прокомуністичні сили.
Протягом 27 грудня йому пощастило встановити свій контроль майже над
усім Катеринославом, але наступного дня по місту прокотилася хвиля
грабунків і погромів. Це настільки обурило “батька”, який не передбачав
такого перебігу подій, що він кинувся на вулицю і почав власноручно
розстрілювати грабіжників, а потім випустив відозву до громадян м.
Катеринослава і губернії, в якій засуджував грабіжі і застерігав, що до
їх учасників буде вжито крайніх заходів. Тим часом із заходу, від
станції Долинської під Катеринославом 31 грудня “з’явилися значні
петлюрівські підрозділи отамана Само-киша”. Ні Н.Махно, ні більшовицький
військово-рсволюційний комі-;

тет міста організувати оборону Катеринослава не змогли і, пересварившись
між собою, звинувачуючи один одного в зраді, рушили з міста різними
шляхами: перший на південь, до своєї “столиці” Гуляй-Поля, а повстанські
більшовицькі загони на чолі з Г.Колосом — на схід до Новомосковська. Сам
Н.Махно був вражений цією поразкою, що коштувала йому більше половини
його сил, і весь час до Гуляй-Поля не переставав лаяти більшовиків й
твердити, що “треба до біса порозганяти всі більшовицькі штаби” [102,
с.57—59].

Однак, незважаючи на тс, що вся Україна опинилася у руках отаманів, у
Києві винниченківська Директорія та її уряд вперто йшли “вліво”. Цим
пояснювалися не тільки звільнення з посад всіх, хто не був соціалістом,
а й проголошення 8 січня 1919 р. закону про скасування приватної
власності на землю, який дозволяв селянам утримувати лише 15-десятинні
господарства. Такс рішення викликало обурення опозиції і “зліва”, і
“справа”. Такі прихильні до радянської платформи отамани, як М.Григор’єв
на Херсонщині та Зелений під Києвом, відкрито збунтувалися. Перший з
них, який до того вперто бився з більшовиками на Півдні України,
перейшов на їх бік. Другий, прийнявши більшовицьку програму, водночас
підтримував і махновські сили, а потім, під час більшовицького наступу
на Київ, виступив проти Директорії [62, с.458]. З іншого боку,
П.Болбочан був рішучим противником подібних намірів і, втративши вже на
той час Харків, “карав селян і робітників за прихильність до радянського
устрою” [10, с.2б]. Тобто Директорія у своїх змаганнях у “лівізні” з
більшовиками, зайшла порівняно далеко, щоб відштовхнути від себе всі
власницькі елементи, але не на стільки, як того прагнули окремі
на-йрадикальніші елементи, близькі за своїм “революційним запалом” до
більшовиків і тому схильні до об’єднання з ними. А цс, разом з усіма
недоліками режиму отаманщини, призвело до втрати до неї будь-якої довіри
з боку населення, особливо на Сході і Півдні України, де, з одного боку,
діяли такі енергійні і самовпсвнені отамани, як П.Болбочан, М.Грирор’єв
і Н.Махно, а, з другого, були досить сильними позиції пробільшовицьких
сил. Між тим радянські війська вже почали розгортати свій наступ
Лівобережжям на Київ.

Ситуація, ускладнювана розколами в середині провідних соціалістичних
партій, які утворювали Директорію, настільки загострилася, що 16 січня
1919 р. В.Винниченко скликав нараду Директорії, уряду і делегатів від
січових стрільців, єдиної реальної опори тодішньої влади у Києві:
полковників Є.Коновальця і А.Мельника, а також Ю.Чай-ківського та
О.Назарука. Під час дискусії було висунуто і розглянуто три варіанти
дій: продовжувати існуючу політику Директорії; проголосити диктатуру
пролетаріату на зразок більшовиків та, відмовившись від ідеї
парламентаризму, перейти на платформу влади рад;

проголосити військову диктатуру на чолі з “триумвіратом” у складі
С.Петлюри, Є.Коновальця й А.Мельника. Другий варіант відстоювали О.Янко
та М.Шаповал, третій було запропоновано представниками від січовиків,
але більшістю не був підтриманий жодний. Тому наступного тижня, до
відкриття Трудового конгресу, було вирішено все залишити як є. Конгрес
мав прийняти остаточне рішення щодо форми влади та складу вищого
кервництва УНР [10, с.2б1 —262].

На практиці цс зайвий раз демонструвало непрацездатність вищих урядовців
Другої УНР, які, усвідомлюючи загострення кризи в державі та масштаб
більшовицького наступу на Україну (за чотири дні до того червоні війська
увійшли вже у Чернігів), ще на тиждень відклали прийняття якогось
конкретного плану дій, збираючись перекласти всю відповідальність за
власну безпорадність на новообраний Трудовий конгрес.

Єдине, що було здійснено напередодні відкриття цього Конгресу, цс
урочисте проголошення Акту соборності України. Ще 1 грудня 1918 р., за
два тижні до падіння Гетьманату, у Фастові складено попередню угоду між
повстанською Директорією та представниками ЗУНР про наступне об’єднання
обох частин України в єдину державу. Незабаром з Галичини до Києва
прибула повноважна делегація на чолі з доктором Л.Бачинським для
підписання відповідного акту, але, зорієнтувавшись у ситуації, яка
склалася на середину січня 1919 р., її представники почали вагатися
через дві обставини. І в цьому їх можна було цілком зрозуміти. По-перше,
зважаючи на прорадянські настрої частини тодішніх керівників у Києві,
вони не були впевнені, що в боротьбі з більшовицькою Росією Україна
зможе збсрігти свою незалежність, а в такому разі і Галичина, що пішла
на злуку з УНР, може опинитися у складі Росії. По-друге, галичани були
занепокоєні лівим курсом Директорії, бо “мали велику нехіть до
більшовицького режиму і реформ, які тут проводять у практику” [10,
с.2б9]. Але разом з тим галицькі українці вже тоді втратили Львів і
розуміли, що лише власними силами їм у боротьбі з поляками утримати ЗУНР
не вдасться. У цій справі вони сподівалися на допомогу від УНР.

З свого боку Директорія дивилася на об’єднання обох частин України, як
на важливе завдання, від розв’язання якого залежали її політичний
престиж і подальша доля. Тому керівники УНР пішли на широкі поступки
галичанам. По-перше, вони забов’язалися допомогти Галичині всіма силами
відбити у польських окупантів всі українські етнографічні території, у
тому числі по обидві боки вздовж річки Сян. По-друге, гарантували, що
Директорія не буде втручатися в соціально-економічну, а особливо
земельну політику в Галичині. Після таких домовленостей галицька
делегація підписала акт про злуку обох частин України і 21 січня 1919 р.
відбулося перше зібрання представників урядів Східної і Західної частин
держави.

22 січня на Софійській площі під урочисті звуки дзвонів київських церков
відбулися збори, на яких представники від галицької Української
національної ради та від Директорії УНР засвідчили взаємне бажання обох
частин України об’єднатися в єдину державу. З цього приводу було
зачитано “Універсал соборності”, в якому, зокрема, проголошувалося:
“Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини
єдиної України —Західно-Українська Народна Республіка (Галичина,
Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились
віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є
єдина незалежна Українська Народна Республіка” [73, с.107].

Цікава подробиця. Після того, як православний архієпископ Ага-піт
відслужив молебень і христосувався з членами Директорії та уряду, вони —
соціалісти — не цілували хреста, як то велів звичай, а всі галичани
цілували, хоч були греко-католиками. Після цього відбувся військовий
парад, яким командував Є.Коновалець [10, с.270].

24 січня 1919 р. у київському Оперному театрі відкрився Трудовий
конгрес, який перш за все одностайно прийняв Акт Соборності. Але на
цьому єдність його делегатів скінчилася. Більшість на цьому форумі
належала есерівській Селянській спілці, яка відповідно до трьох течій
серед українських соціалістів-революціонерів, розділилася на три
фракції. Серед них ліва, так звані “боротьбісти” (Г.Грінько,
В.Ел-ланський, АЛюбченко та ін.), відверто була за єднання з
більшовиками і впровадження в Україні радянського режиму. Посередині
була фракція на чолі з М.Грушевським, М.Любинським та М.Шапова-лом (лише
13 депутатів), яка наполягала на передачі влади “трудовим радам
селянських і робітничих депутатів”, але власне на більшовиків не
орієнтувалася. Найправіша і найчиссльніша серед цих фракцій не мала
якоїсь виразної спільної платформи, але рішуче не приймала висловлену
двома іншими ідею встановлення “влади рад” і перебувала на позиціях
парламентської демократії [8, с.519].

У цьому її рішуче підтримувала більшість соціал-демократів, яка для
переконання тієї частини делегатів Конгресу, що вагалась між
“демократичною” та “радянською” позиціями, склала спеціальну відозву.

У цій відозві делегати закликалися твердо дотримуватися принципів
демократії й не слухати спокусливих обіцянок більшовиків та їх
прихильників. Зокрема в ній наголошувалося: “Нічим іншим ця “влада рад”
не може бути в Україні, як перенесенням більшовицького панування в
Україну з усіма наслідками його: голодом, зростаючим безробіттям і
невпинною громадянською війною серед самих тих класів, які зробили
українську революцію… Почнуться реквізиції хліба і всього, чого треба
більшовикам, бо всі стромляться на Україну для того, щоб на дурницю
поживитися її багацтвами” [96, с.83 — 84].

Зрозуміло, що правіші політичні групи, такі як соціалісти-самостійники
під проводом О. і П.Макаренків та Є.Архипснка, соціалісти-федералісти на
чолі з А-Ніковським, М.Славинським, С.Єфрсмовим та ін., а також
західноукраїнські депутати, були проти пробіль-шовицької радянської
платформи. До речі, як зазначає І.Нагаєвський, крім не-соціалістів з
Галичини, всі інші делегати були соціалістами. “Націоналістів під
проводом М.Міхновського і Луцснка та хліборобів-демократів під проводом
братів Шемстів і хліборобів-державників під проводом Коваленків не
допущено до участі в Конгресі, як “реакційних буржуїв”, незважаючи на
те, що вони репрезентували найбільш державотворчий елемент” [10, с.271].

Таким чином, більшість Трудового конгресу провалила пропозиції щодо
встановлення в Україні радянської влади і висловилася за нормальну
парламентську демократію, за підготовку до виборів у майбутній Сойм
України. А до того влада мала зосереджуватися в руках Директорії, яка
визнавалася повноважною призначати та знімати з посад членів Кабінету
міністрів, що відповідав перед нею за свою працю. Прихильники радянської
системи з цим не погодилися і 28 січня провели свій власний Конгрес, де
й прийняли відповідні рішення.

Особливо важливим питанням, що бурхливо обговорювалося на Трудовому
конгресі, була зовнішньополітична орієнтація України. На цей час в Одесі
вже було висаджено досить значний французько-грсцький експедиційний
корпус, а більшовицькі частини окупували майже все Лівобережжя і,
зайнявши Ніжин, знаходилися за 120 км від столиці. І тут між різними
групами керівництва виникли принципові суперечності. Ще до початку
більшовицької агресії такі провідні фігури української політики, як
В.Винниченко, В.Чсхівський, М.Ша-повал разом з колишнім головою
Центральної ради М.Грушевським схилялися до ідей союзу з більшовиками
проти Антанти, тоді як інші на чолі з С.Петлюрою, були за спільні дії з
західними країнами проти більшовиків [8, с.518].

На час проведення Трудового конгресу прихильників першої точки зору було
вже небагато, але і тепер С.Петлюра, генерал О.Греков і полковник
Є.Коновалсць змушені були палко доводити жахливість більшовицької
загрози для України і необхідність зближення з Антантою. Але значна
частина українських соціалістів разом З В.Винниченком були категорично
проти останнього. За його власними словами, навіть 29 січня 1919 р.,
коли евакуація з Києва була вже вирішеним питанням, на пропозиції
соціалістів-федералістів про союз з Антантою проти більшовиків, що
підійшли до Києва, він “вже не міг з цими спаситслями України говорити
спокійно й трохи не вигнав їх з кабінету” [71, с.211 —212].Алс все-таки
Трудовий конгрес своєю більшістю ухвалив доручити уряду УНР “знайти
порозуміння з Антантою, щоб перервати блокаду, в якій опинилася Україна”
[10, с.275].

Останні дні роботи Трудового Конгресу проходили під знаком зростаючої
небезпеки захоплення столиці більшовиками. Тому він, доручивши
Директорії, до складу якої було ще включено представника ЗУНР
Є.Пструшсвича, і уряду вести державні справи, постановив припинити
засідання і 29 січня розійшовся.

На той час від збройних сил УНР, що місяць-півтора тому налічували ще
100 або навіть, за В.Проходою [96, с.137], 130 тис.вояків (цифру в
300000 [62, с.456, 460] можемо вважати цілковитою вигадкою), залишилося
по всій Україні, на всіх фронтах, з усіма гарнізонами й резервами лише
21100 чоловік, з яких 7700 було у самому Києві, а 4900, 4400 та 4100
відповідно прикривали столицю з чернігівського, полтавського та
кременчуцького напрямків [71, с.245]. Тому рішення про переїзд
Директорії, уряду та вивіз усіх державних цінностей у західні райони
України було єдино можливим.

Зовнішня політика Директорії та друга українсько-більшовицька війна

Під час повстання проти Гетьманату та майже місячної облоги Києва лідери
Директорії, галичани-січовики й отамани військ, що перейшли на бік
С.Петлюри, і селянських загонів головним своїм ворогом вважали поміщиків
і капіталістів, а особливо представників вищого та середнього командного
складу колишньої царської армії. Власне кажучи, основним мотивом
повстання був соціально-економічний.

Ще в жовтні 1918 р. гетьманський уряд підготував цілком задовільний і
реалістичний проект земельної реформи, який відомий правник і економіст
того часу Х.Лебідь-Юрчик вважав “подібним тільки до земельних законів
найдсмократичніших країн у цілому світі, наприклад — Нової Зеландії, де
земельне законодавство випередило всі інші країни і еволюційним шляхом
вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду” [8, с.516].
Але брутальна поведінка офіцерсько-поміщицьких загонів та окремих
німецьких і австро-угорських військових частин разом з дезінформацією
щодо соціально-економічного курсу гетьманського уряду (що нібито
збирався відновити стару систему землеволодіння), яку поширювали як
українські соціал-радикали, так і більшовики, сприяли перемозі
повстання. В цьому відношенні викликаний і очолений Директорією рух
типологічне міг бути зіставленим саме з більшовицьким у Росії роком
раніше.

Цілком зрозуміло, що в перші дні свого перебування у Києві Директорія
була орієнтована передусім проти добровольчих офіцерських дружин, що
становили більш-менш вагому силу у великих містах в останній місяць
Гетьманату. Радикально-соціалістичний провід Другої УНР майже до
останніх днів 1918 р. не вважав більшовиків, з якими В.Винничснко уклав
усну угоду про спільні дії проти влади П.Скоропадського, головним
ворогом української державності. Значно більше турбот викликав факт
висадки в Одесі, а потім і в інших містах Чорноморського узбережжя
військових сил Антанти, перш за все французьких. Однак, С.Петлюра та
вище військове керівництво УНР розуміло, що небезпека з боку більшовиків
значно реальніша і жахливіша, ніж з боку французів і добровольчих
загонів.

Таким чином, у Директорії під час облоги Києва і після оволодіння ним не
було чітко визначених зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів, а
два її провідні діяча — С.Петлюра та В.Винниченко — мали щодо цього
діаметрально протилежні думки. Зрозуміло, що нічого доброго з цього
вийти не могло.

При наближенні військ Директорії до Одеси місцева прогсть-манська влада
та неорганізовані добровольчі офіцерські загони не спромоглися
організувати оборону міста, а сили французів у першій половині грудня
1918 р. були там ще надто малими. Разом з тим і командуючий українськими
військами генерал О.Греков, прихильник проантантівської орієнтації,
прагнув до порозуміння з французами і тому, зайнявши 12 грудня місто,
погодився залишити під їх контролем невелику його приморську частину з
Миколаївським бульваром та кількома прилеглими до нього вулицями. У цій
зоні офіцери-добровольці відчували себе цілком безпечно. Через два дні
П.Скоропадський, про підтримку уряду якого Антантою останніми тижнями
заявляв консул Е.Енно, зрікся влади, Київ зайняли сили Директорії і
генерал О.Греков почав робити кроки в напрямку встановлення більш тісних
взаємин з французькими представниками.

17 грудня до Одеси, нарешті, прибув французький експедиційний корпус
чисельністю до 15 тисяч бійців із артилерією [10, с.264]. Антанта
ставала домінуючою військово-політичною силою у Північному
Причорномор’ї. Найближчим часом мали прибути нові французько-грсцькі
контингенти, кількість яких на початку лютого 1919 р- досягла 60 тисяч
[9, с.ЗІб]. Між різними політичними угрупованнями в Одесі почалась
гостра боротьба за підтримку з боку французького командування, яка
ускладнювалася тим, що останнє само ще^не мало чіткої позиції стосовно
розкладу місцевих політичних сил. Його завданням було не допустити
поширення більшовизму на південні райони колишньої Російської імперії і
надати підтримку тим, хто бореться з більшовиками.

Ще до того, як в Одесі висадилися значні сили Антанти, представники
місцевої гетьманської адміністрації, генерали Біскупський, Прісовський
та Долгоруков, що прибув до міста після зречення гетьмана, встановили з
французьким консулом Е.Енно добрі стосунки. Вони прагнули створити тут
“крайовий уряд з об’єднанням національностей” і особливу українську
армію під французьким протекторатом для боротьби з лівим радикалізмом.
Цей блок, значно правіший за своєю соціально-економічною програмою, ніж
кожний з трьох гетьманських урядів, разом з тим виступав за збереження,
якщо не самостійності, то принаймні найширшої автономії і самоврядування
України, де б верховна влада мала належати “гетьману, воєводі або
верховній крайовій раді”, при яких повинен бути окремий (дорадчий чи
закондавчий?) орган — “верховна рада з представників Добровольчої армії,
народної громади та хліборобів-власників”. Цю організацію підтримували
такі відомі за гетьманських часів організації, як “Протофіс” та “Союз
хліборобів-власників” [б, с.178 —179].

Коли б французький експедиційний корпус прибув до Одеси на тиждень
раніше і, відповідно, командир “осадного корпусу” Є.Коно-валець не
наважився б штурмувати Київ (який би захищав німецький гарнізон, як
напередодні консула Е.Енно запевняв від імені німецької сторони штабний
майор Ярош [57, с.191 — 192]), саме ця група гетьманської орієнтації
могла б розраховувати на підтримку з боку сил Антанти. Але після
зайняття Києва силами Директорії й падіння Гетьманату її позиції
виявились значно послабленими.

Конкуренцію цьому політичному блоку правих крайових
українсько-російсько-єврейських сил автономісько-фсдсралістського
спрямування становили праві великодсржавно-російські сили, орієнтовані
на Добровольчу армію, яка на кінець 1918 р. міцно володіла усім
Північним Кавказом з Кубанню і через Новоросійськ встановила прямі
стосунки з військами Антанти. На думку англо-фран-цузького керівництва,
саме остання після падіння гетьманської Української Держави була
основною антибільшовицькою силою на півдні. Крім того, якщо гетьманські
генерали, як і сам П.Скоропадський, завдяки своїм попереднім дружнім
зв’язкам з німцями мали не зовсім привабливий імідж, то “добровольці” в
найтяжчих випробуваннях до кінця першої світової війни ні на крок не
відступали від своїх “союзницьких зобов’язань” перед Антантою. Разом з
тим, добровольчий рух вперто і категорично виступав під гаслом “єдиної
та неподільної Росії”, а його представники скоса дивилися на колишніх
гетьманських прихильників.

Такий розклад сил і симпатій схиляв французьке командування на бік
енергійних і принципових “добровольців”, які, в свою чергу, до
Директорії ставилися майже так само вороже, як і до більшовиків, з тією
тільки відмінністю, що вважали останніх силою значно суворішою і
небезпечнішою для себе. Для “добровольців” Директорія була владою
сепаратистів і соціалістів, яку вони за уряд України визнавати не
збиралися і в цьому ж напрямку впливали на французьких військових.

Не виважено в цій складній ситуації повела себе сама Директорія. Як
підкреслює І.Нагаєвський, підчас Гетьманату, здавалося, Директорія піде
правильним шляхом до порозуміння з Антантою, але згодом вийшло так, що
обидві сторони ні в чому не дійшли згоди. З приводу висадки
експедиційного корпусу в Одесі Директорія “надіслала свою серйозну ноту
Антанті”, що “мала форму ультиматуму, а не дружнього представлення.
Після цього Антанта зайняла подібну позицію. Одеса стала місцем сутички,
а держави Антанти не хотіли говорити з представниками уряду
Директорії… вона ігнорувала Директорію, а Добровольча армія Денікіна
стала базою політичних планів Антанти. І все це почалося через сутичку
українців з французькими частинами в Одесі” [10, с.265].

Як це відбувалося, дізнаємося з спогадів одного з свідків цих подій
В.Мякотіна. Один з енергійних генералів добровольчого руху,
А.Гришин-Алмазов, який прямував від А.Дснікіна до Ясс і був застигнутим
в Одесі цими бурхливими подіями, увійшов у прямий контакт з французьким
командуванням, домовився про його сприятливий для дій білих офіцерів
нейтралітет і проголосив, що бере на себе командування місцевими
добровольчими силами. Після цього він віддав наказ офіцерам, які за
домовленістю з українськими військами мали залишити Одесу і вже
зібралися для того на пароплаві “Саратов”, зійти на берег і повести
наступ на місто від зайнятої французами його частини, квартал за
кварталом витісняючи війська Директорії, які зовсім не передбачали
такого перебігу подій. Французи у збройну боротьбу не втручалися, але
просувалися слідом за добровольчими загонами і поступово брали місто під
свій повний контроль.

У той же день, 18 грудня, командуючий французькими військами в Одесі
генерал Боріус видав декларацію, що він бере місто під свій захист і
призначає генерала А.Гришина-Алмазова одеським градоначальником. Війська
Директорії напівколом розташувалися біля міста, а їх командування
перенесло свою ставку на станцію Роздільна в 60 км на північ від Одеси.
Взаємини між українською стороною та представниками Антанти були
зіпсовані, і останні зайняли позицію підтримки саме російського
добровольчого руху.

Важко з’ясувати причинно-наслідковий зв’язок між військовими подіями, що
розгорнулися в Одесі 18 грудня, та нотою Директорії до держав Антанти
від 19 грудня. Очевидно, прямого зв’язку між цими подіями не було,
оскільки в ноті не йшлося про захоплення Одеси добровольчими загонами
при сприятливому ставленні до цього французів. Очевидно, коли
надсилалася нота, у Києві ще не знали про чергову зміну влади, що
відбулася в цьому портовому місті напередодні. Генерал О.Греков навряд
чи поспішав негайно телеграфувати про цю втрату, можливо, розраховуючи
на покращення ситуації наступного дня.

Тому тим більше дивує самовпевнений тон цієї ноти, який красномовно
свідчить про тс, що керівники Директорії не усвідомлювали на той час
реальності більшовицької навали. У ноті країнам Антанти повідомлялося,
що Директорія перемогла в боротьбі з Гетьманатом і не потребує з їх
боку. жодної допомоги, про яку просив П.Скоропадський.

У зв’язку з цим Директорія поставила питання про правомірність
присутності сил Антанти на українській території. Безумовно, такі заяви
були необережними, та й ще за умов, коли країни Антанти, які до того
заявили про свою підтримку гетьману, ще не засвідчили свою згоду визнати
Директорію законним урядом України. Це було необачливим і напередодні
більшовицької агресії, про ймовірність якої постійно говорив
П.Скоропадський та інші помірковані діячі в Україні й за її межами, але
про яку чомусь так мало думали діячі нового українського проводу.

Проте більшовики не гаяли часу. Як зазначалося раніше, протягом усіх
літніх та осінніх місяців 1918 р. поблизу українського кордону вони
активно займалися формуванням частин для подальшого наступу на Україну,
очікуючи лише сприятливий момент для такого нападу. І коли Німеччина
визнала свою поразку в Першій світовій війні, Л.Троцький офіційно
заявив, що Черовона армія повинна зайняти Україну до того, як там
з’являться війська Антанти. Саме тоді проти України вже почала діяти
Окрема VIII армія зі штабом у Воронежі, до складу якої входили так звана
Таращанська повстанська дивізія, 2-га Орловська, 9-та піша, 12-та і
13-та стрілецькі дивізії [10, с.1б2].

Безумовно, напередодні нападу, більшовики були зацікавлені в тому, щоб в
Україні почалася громадянська війна. Тому вони заповнювали В.Винничснка,
що нададуть підтримку його справі в боротьбі проти гетьмана. І тут може
лише дивувати щира чи нещира наївність голови Директорії, який, згадуючи
події доби анти гетьманського повстання, писав: “І от тепер, замість
допомоги нам, Д.Мануїльський… почав займати з боку Гомеля українську
територію, цілком ігноруючи Директорію… З другого боку, на
Катеринославщині виникнув старий совітський Уряд Пятакова й почав
розсилати скрізь відозви з оповіщенням, що він підняв повстання проти
гетьманщини, що народ став грудьми за ним і Пятаков разом з цим
“народом” зайняли вже такі й такі місцевості і міста, причому
безсоромно, з дивною “сміливістю” позначалися якраз ті міста, що були
зайняті Директорією. Що ж до Директорії, то про неї згадувалося, як про
“контрреволюційну банду”, яку ставилося поза законами і наказувалося
усім, піймавши членів її, розстрілювати “безпощадно” [71, с.159 — ІбО].

Таким чином ще до того, як П.Скоропадський був змушений зректися влади,
існували всі підстави зрозуміти, що більшовики планують скористатися
громадянською війною в Україні, щоб установити своє панування над нею. З
цією мстою вони розгортали свої війська на її кордоні і водночас
усередині держави формували псевдоукраїнський більшовицький уряд. Важко
уявити, що хтось із людей, які вважали себе політиками, а серед них і
В.Винниченко, міг цього не розуміти, а якщо розуміли, то повинні нести
відповідальність за те, що посіяли громадянську війну і тим зробили
Україну легкою здобичею більшовиків.

І дійсно, як тільки Директорія ввійшла до Києва, майже в той самий день
Червона армія перейшла в наступ на Україну і 21 грудня зайняла вузловий
залізничний вузел Куп’янськ, забезпечивши собі стартові позиції для
подальшого просування в бік Харкова і Донбасу. Наступного дня
більшовицькі частини увійшли в Бєлгород, який входив у демілітаризовану
зону між Україною і Радянською Росією, внаслідок чого над Харковим
нависла загроза з двох боків — із сходу та півночі. Водночас радянські
війська все ширше розгортали наступ у межах Сумщини та північної
Чернігівщини. Більшовицькі сили активізову-валися скрізь, особливо в
промислових містах Лівобережжя, чому сприяли не тільки їх соціальний
склад та наявність міцних позицій ще з попередніх часів, а й брутальні
дії місцевого представника Директорії отамана П.Болбочана.

Наступ на Україну більшовицьких сил проводився під прапором відновлення
Української Радянської Республіки. 17 листопада 1918 р., через три дні
після проголошення Директорії, рішення ЦК РКП(б) і Ради Народних
Депутатів РРФСР було створено Рсввійськраду групи військ Курського
напрямку, перетвореної незабаром в Український фронт, яка здійснювала
безпосереднє керівництво операціями на українській землі. Очолювали цю
Раду Українського фронту Й.Сталін, В-Антонов-Овсієнко та В.Затонський.
За їхньою безпосередньою участю 28 листопада був створений Тимчасовий
робітничо-сeлянський уряд України, в якому провідну роль відігравали
Г.Пятаков та Х.Раковський і до якого також входили К.Ворошилов,
В.Затонський, Е.Квірінг, Ю.Коцюбинський та інші. Наступного дня було
надруковано маніфест Українського радянського уряду, в якому
проголошувалося про скасування влади П.Скоропадського (через два тижні
після того, як це задекларувала Директорія), відновлення влади рад та
передачі робітникам і селянам фабрик, заводів та землі. Поширення цього
маніфесту мало певне значення, особливо на Слобожанщині і в Донбасі, де
влада Директорії або дискредитувалася військовим режимом отаманщини, або
взагалі не відчувалася, а про її програму та політичне спрямування
ходили лише чутки.

Від імені сформованого радянського уряду більшовицькі війська і
розгорнули з початку останньої декади грудня 1918 р. широкий наступ на
Україну по всьому фронту від Дніпра до Осколу. Передусім більшовикам
необхідно було оволодіти Харковом, а потім промисловими центрами Донбасу
і Надпоріжжя з Луганськом та Катеринославом. Харків дуже швидко опинився
в напівоточеному стані. Запорізька дивізія П.Болбочана, яка ще за місяць
до того, щоб змінити на Слобожанщині і Лівобережжі гетьманську владу на
владу Директорії, залишила свої позиції на російському кордоні і
подалася на Харків і Полтаву, оборони організувати не спромоглася. В
хаосі, який охоплював в останню декаду грудня 1918 р. Слобожанщину,
німецькі війська домоглися, щоб вірні Директорії війська вийшли з міста
і трималися від нього на віддалі 24 км, і озброїли добровольців. Але цс
не перешкодило тому, що вже 3 січня Червона армія під командуванням
В.Антонова-Овсієнка увійшла до Харкова, де вже палало пробіль-шовицьке
робітниче повстання. Участь українців у радянських військах полегшувала
поширення більшовицької влади і часто-густо після нетривалих переговорів
українські частини, які ще недавно перейшли від гетьмана на бік
Директорії, або розходилися, або навіть частково приєднувалися до
радянських військ.

3 рештками вірних йому сил Запорізького корпусу П.Болбочан подався до
Полтави, яку йому вдалося утримувати протягом ще двох тижнів. А у Харків
разом з військами в’їхав і Український радянський уряд. 4 січня 1919 р.
за рішенням Рсввійськради Української Радянської Республіки з
більшовицьких військ, що вторглися на територію України, розрізнених
повстанських загонів, що до них прилучилися, та українських частин, які
перейшли на бік Червоної армії, було створено єдиний Український фронт
під командування В.Антонова-Овсієнка, заступниками якого призначено
Ю.Коцюбинського та Ю.Щаденка, а начальником штабу фронту — В.Глаголєва.

Зрозуміло, що уряд Директорії мав якось реагувати на просування
більшовицьких військ у напрямку до Чернігова і захоплення ними всієї
Слобожанщини. 31 грудня, 3 і 4 січня прем’єр і міністр закордонних справ
В.Чсхівський послав до Ради Народних Комісарів у Москву три ноти з
запитом: “з яких причин російське совітське військо робить наступ на
територію Української Народної Республіки. І в той саме час, коли
Директорія стала на грунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на
Україні”. У відповідь на це 6 січня до Києва надійшла радіотелеграма з
Москви від наркома закордонних справ Г.Чичерина, в якій заявлялося:
“Ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на
Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент
провадиться поміж військом Директорії і військами Українського
Совітського Уряду, який є цілком незалежний” [71, с.205—206].

А далі починалися звинувачення. В.Чичерин заявляв, що в Україні точиться
боротьба між “Директорією й трудовими масами…, які прагнуть до
заведення совітського устрою. Це є та сама боротьба трудящого люду за
своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естляндії, Польщі й
Білорусії проти влади експлуататорів і гнобителів” [71, с.206]. Останнім
реченням стверджувалися дві абсурдні тези: по-перше, що більшовицькі
війська в цей час не вели наступ на землях Білорусії й Прибалтики, так
само, як робили це на півночі і сході України; по-друге, що Директорія
була владою “експлуататорів і гнобителів”, тобто, на більшовицькій
лексиці, власницьких класів. А далі наводилися цілком слушні дані про
“розгон Харківського Совіту, про заборону зібрань і мітингів як у
Харкові, так і в інших місцях, про розгон з’їздів селянських рад
Харківщини, про арешт харківських страйкарів” тощо, та абсурдні і
голословні звинувачення в тому, що Директорія нібито йде на зближення з
країнами Антанти. В кінці ж йшлося про те, що більшовики згодні прийняти
у Москві представника від уряду Директорії в тому разі, коли
переконаються, що вона “припинила боротьбу проти працюючих мас України й
вирішила обороняти й волю проти загрожуючого їй наступу
англо-французького й американського імперіалізму” [71, с.207 —208].

Почалася “війна нот” між Києвом та Москвою. Зрозуміло, що більшовицькі
війська не гаяли часу і просувалися далі Лівобережжям на захід. 9 січня
1919р. Директорія надіслала до Кремля ультиматум. У ньому на конкретних
фактах доводилося, що з УНР ведуть війну саме російські більшовики, які
широко використовують військові частини латишів, угорців та китайців.
Мста війни — захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами
Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три
століття”. Але Директорія не бажає пролиття крові і пропонує, щоб
радянський уряд протягом 48 годин надіслав відповідь, чи згоден він
припинити наступальні бойові дії. В противному випадку, якщо позитивна
відповідь не буде отримана до 24 години 11 січня, Україна вважає себе у
стані війни з більшовицькою Росією [71, с.216—217].

У відповідь від Г.Чичерина надійшла телеграма, що ніяких військових
частин Радянської Росії на території України немає, а що це повстали
проти Директорії народні маси. До того пропонувалося розпочати у Москві
переговори між українською та більшовицькою сторонами. Але факти виразно
промовляли самі за себе: 12 січня 1919 р. червоні війська під
командуванням М.Щорса оволоділи Черніговом. Водночас група червоних
військ під командуванням В.Ауссема із штабом у Харкові одержала від
командуючого фронтом В.Антонова-Овсієнка першочергове завдання:
оволодіти Полтавою та ст.Лозова, контроль над якою відкривав шлях на
Катеринослав, на Донбас і на південь, до степів Приазов’я, де на той час
відродилися сили “батька Махна”, завзятого ворога “петлюрівців”.
Завдання “розчищення дороги до Махна” було покладене на окремий загін
П.Дибенка, який першим із більшовиків увійшов з своїми балтійськими
матросами З січня у Харків, а 6 січня завдав відчутної поразки військам
П.Болбоча-на поблизу станції Мерсфи, чим відкрив шлях більшовикам на
Полтаву. Тоді ж Н.Махно вів важкі, але в цілому успішні бойові дії проти
загонів самооборони німецьких колоністів (від ст.Пологи), білих частин
генерала В.Май-Маєвського (від Токмака) та сил Директорії (з боку
Олександрівська). П.Дибснко одержав наказ оволодіти Лозовою та
Павлоградом, що й виконав протягом кількох днів. 21 січня П.Дибенко вже
оволодів ст.Синельниково, підійшовши до Катеринослава із сходу, і в
найближчі дні встановив зв’язок з Н.Махном [102].

20 січня (за іншими даними 18 січня) 1919 р. червоні війська заволоділи
Полтавою, а рештки вірних Директорії сил відійшли до Кременчука. На 21
січня більшовики володіли вже майже всім Лівобережжям, насуваючись до
Дніпра та Приазов’я широким півколом від Чернігова — Бахмача — Полтави —
Синельниково —Луганська. На цей час загони Добровольчої армії, які на
початку січня об’єдналися з донськими козаками генерала П.Краснова, під
командуванням А.Де-нікіна створили збройні сили Півдня Росії. Вони
контролювали все узбережжя Приазов’я і від Маріуполя, Бердянська та
Геничеська зайняли лінію по залізниці Оріхове — Пологи — Воскресенка —
Волноваха, оточуючи “махновські степи” півколом від Дніпра до Кальміуса.
Це означало повну втрату Директорією контролю над всім степовим
Лівобережжям. Намітилася загроза захоплення більшовиками Катеринослава,
до якого з півдня починали просуватися і білі. З боку причорноморських
поргів були всі підстави очікувати наступ французьких військ.

Ситуацію повної невизначеності, в якій перебувало населення”
Катеринослава протягом перших трьох тижнів січня 1919 р., добре
передають спомини Г.Ігрсньова. Після того, як силами Директори
махновські загони на 31 грудня 1918 р. були вибиті з міста, в ньому
настав певний спокій, але незабаром почали поширюватися чутки, що
більшовики оволоділи Харковом. “Петлюрівська влада поставила вимогу до
місцевих газет надрукувати категоричне спростування цих чуток.
Спростування вже були набрані і надруковані, але… не встигли газети
вийти, як раптово почалася шалена артилерійська пальба… Які війська
ведуть наступ на Катеринослав, було для населення цілковитою загадкою.
Про більшовиків ніхто не думав, оскільки від Харкова до Катеринослава
більше 200 верст, і здавалося страхітливим, щоб петлюрівська влада
приховувала від населення наближення Червоної армії, яке не могло бути
раптовим. Обиватель губився в здогадах, а тим часом палили все
сильніше… Знова випало пережити 5 жахливих днів важкого
артилерійського бою… Новою була тільки повна невідомість…, хто новий
завойовник… У той самий день, коли розбиті вщент петлюрівці тікали з
Катеринослава, по місту посилено поширювалися чутки, що прийшли
добровольчі війська, а за іншою версією — навіть французькі солдати…
Найменш чекали більшовиків. А між тим цс були вони. У місто вступала
регулярна Червона армія під командою Дибснка” [6, с.193 — 194].

Це відбулося 26 січня 1919 р., коли останній австрійський представник
при Українському уряді доповідав до Відня, що більшовики вже зайняли
околиці Ніжина і сьогоднішнє стратегічне положення таке, що саме
існування України як окремої незалежної держави під загрозою. Далі
йшлося про те, що “за кілька днів Директорія вибирається до Вінниці; всі
адміністративні заклади їдуть туди з нею. Проголошено порядок
перенесення банків” [10, с.272 — 273]. В той самий час ситуація значно
загострилася тим, що один з провідних отаманів Півдня, М.Григор’єв,
зрадив Директорії, перейшовши на бік більшовиків, і швидко опанував
степове Правобережжя, вдаривши по решткам Катеринославського Коша, коли
ті з нижнього Придніпров’я переходили на північну Херсонщину (сучасну
Кіровоградщину). Як зазначалося, в ці дні південніше Києва Директорії
зрадив отаман Зелений, тоді як з Чернігівщини до Дніпра, поширюючи хаос
і анархію, відходили розбиті загони отамана Ангела.

В останній декаді січня 1919 р., як і рівно за рік до того, вже було
зрозуміло, що національним українським силам Києва не втримати і для
подальшої боротьби з більшовиками УНР повинна йти на союз з могутніми
силами Заходу, цього разу вже не з німцями, останній ешелон яких залишив
Київ 26 січня 1919 р., а з державами Антанти, зокрема з французами, з
якими так необачно пересварилися за місяць до того.

Але тепер, в останній декаді січня, міжнародне становище УНР було значно
гіршим, ніж за місяць до того. Пщ досить умовним контролем головного
отамана С.Петлюри залишалися лише більша частина лісостепового
Правобережжя з Києвом, Волинь та Поділля із Деповим межиріччям Дністра
та Південного Бугу до передмість зайнятої французами Одеси. Становище
ускладнювалося ще й актом про злуку з ЗУНР, який автоматично ставив УНР
у військовий конфлікт з новоствореною Польською державою Ю.Пілсудського,
війська якої міцно утвердилися у Львові. На бік поляків все більше
схилялися країни Антанти, особливо Франція, що традиційно приязно
ставилася до Польщі, і цьому навіть не могли перешкодити намагання
російських добровольців, які категорично не збиралися визнавати цю
державу. Таким чином, об’єднання з Галичиною, до чого так прагнула
Директорія, але насторожено ставилася сама галицька депутація, в
ге-ополітичному становищі України того часу не тільки відкривала,
принаймні теоретично, для УНР новий, західний (проти Польщі) фронт, а й
автоматично схиляло до антиукраїнських інтриг у таборі Антанти, крім
представників російського білого руху, ще й впливовий польський.

Як зазначалося, серед керівництва УНР, як потім і серед делегатів
Трудового конгресу, в цій трагічній для УНР ситуації позиції щодо
зовнішньополітичної орієнтації різко розмежувалися. С.Пстлюра з
військовим керівництвом (О.Грсков, Є.Коновалець, А.Мельник) все
категоричніше ставали на бік налагодження зв’язків з Антантою. Голова ж
Директорії та прем’єр уряду до останнього не втрачали надії на
можливість досягти порозуміння з більшовиками. Лише на початку
останнього тижня січня 1919 р., після того, як незважаючи на опір з боку
депутатів прорадянської орієнтації більшість Трудового конгресу пішла за
військовими і ухвалила рішення про необхідність найтіснішої співпраці з
силами Антанти для спільної боротьби проти більшовицької агресії, для
переговорів з французами було сформовано делегацію від українського
уряду на чолі з А.Марголіним. Грунт для налагодження нею контактів із
представниками Антанти вже був дещо підготовлений генералом О.Грсковим,
який до того встиг відвідати Одесу і встановити певні стосунки з
французьким військовим командуванням. 26 січня делегація відбула з
Києва, який вже був охоплений панікою у зв’язку з наближенням
більшовицьких військ (всі пам’ятали, що вони скоїли рік тому), до Одеси.

У своїх спогадах А.Марголін описує цю поїздку, зокрема інцидент у
Казатині, де начальник станції після протестів і пред’явлення урядових
паперів заявив, “що тепер над ним нема начальства і Директорія — це теж
товариші”. “Якщо вже у ніч на 27 січня в Казатині так поводилися і так
розмовляли з членами уряду, — продовжує А.Марголін, — то хіба можна було
дивуватися всьому тому, що незабаром вчинилося? Влада Директорії вже
обмежувалася Києвом і найближчими районами. У Казатині вже була своя
самочинна влада” [6, с.378]. З-за Дніпра насувалися більшовики, а
Правобережжям ширилися хаос, анархія та отаманське свавілля.

Делегація А.Марголіна вже ніяк не могла, навіть за найкращого збігу
обставин, сприяти врятуванню Києва від більшовиків. Евакуація Директорії
з столиці була визначена заздалегідь. Лише на початку лютого
представникам уряду УНР вдалося встановити контакт з офіційними
французькими особами в Одесі. Але Київ у цей час вже був у руках
більшовиків.

Свщки подій тих часів, які в останній декаді січня 1919р. перебували в
Києві, передають чутки, що ходили по місту. Як і в Катеринославі,
середній городянин сподівався на прихід французьких військ, від яких
тільки і чекали порятунку від більшовиків, так само, як за два місяці до
того від тих же французів чекали, що вони увійдуть в Київ і не пустять в
нього повстанські війська Директорії. Різниця, щоправда, полягала в
тому, що до середини грудня французьких військ в Одесі майже не було,
тоді як тепер сили Антанти у північнопричорно-морських містах становили
близько 60 тисяч військових.

За спогадами К-Паустовського, “петлюрівці поширювали чутки, що французи
поспішають на допомогу Києву, нібито вони вже у Вінниці, у Фастові… В
цьому клявся Петлюра і його “щирий друг” французький консул Енно”. Люди
і вірили, і не вірили цьому, а тим часом з Катеринославщини доходили
чутки про нову силу — “батька Махна”, тоді як з півдня майже до околиць
міста поширювалася влада отамана Зеленого [77, с.630 —631]. Теж саме
запало в пам’ять й І.Ерснбургу ходили чутки, що мос’є Енно обіцяв,
начебто союзники висадяться в Одесі, у Севастополі, у Новоросійську і
перш за все вирушать на допомогу Києву. А тим часом “навколо Києва
нишпорили “курені смерті” і загони різних отаманів. Палали будинки;
летів пух з перин. Кожний день розповідали про новий погром, про
зґвалтованих дівчаток, про старих з розпоротими животами” [104, с.290].

Одна з кумедних київських пліток тих днів полягала в тому, що для
боротьби з більшовиками французи надали в розпорядження С.Петлюри
“фіолетові” (за К.Паустовським), “хімічні” (за А.Гольдсн-вейзером) чи
“ультрафіолетові” (за І.Ерснбургом) промені —”найно-вітню жахливу
зброю”, проти якої Червона армія не вистоїть. Але в цс не дуже вірилося
і багато хто намагався всіми правдами і неправдами пробитися на поїзд і
вирватися з міста залізницею в бік Одеси. Туди вибиралися всі ті
петербуржці і москвичі, а разом з ними тепер вже і кияни, які не встигли
втікти під захист французьких багнетів в останні дні гетьманщини.
Ширилася паніка у зв’язку з швидким просуванням більшовиків до
української столиці. А на захід тікали рештки німецьких частин: 25 січня
місто залишив останній німецький генерал фон Бонсарт, а наступного дня
—останній німецький солдат.

Коли гарматна пальба розпочалась на лівому березі Дніпра, від Броварів
та Дарниці, всім стало зрозуміло, що більшовицька влада знову
повертається в місто, яке Директорія залишила напередодні. Наскільки
можна зробити висновки з суперечливої інформації, яка міститься в різних
джерелах, евакуація банків і державних установ розпочалася не пізніше 28
січня і на 3 лютого Директорія вже остаточно перемістилася у Вінницю. На
цей час на станцію Дарниця вже прибув більшовицький бронепоїзд, але до
лівобережних передмість столиці ще не підтягайся основні сили. 4 лютого,
коли ще йшли бої за місто, новостворсний більшовицький ревком взяв під
контроль залізничний вузол. 5 лютого після опівдня по Миколаївському
ланцюговому мосту (де тепер міст метро) у столиую вступили Богунський і
Таращанський полки під командуванням М.Щорса та В.Боженка. І треба
віддати належне: “Цього разу в Києві було все спокійно. Більшовицькі
частини були дисципліновані й енергійно придушували всякі намагання
грабувати цивільне населсння”[10, с.281].

Так само, до речі, було тоді і у Катеринославі, який Червона армія
зайняла за тиждень раніше: “Ніхто не наважувався виходити на вулицю. Але
незабаром обиватель відчув деяке полегшення, бо побачив організовану
армію і тверду владу. Порівняно не тільки з махновцями, а і з
петлюрівцями, червоноармійці справляли надзвичайно дисципліноване
враження” (6, с.194]. Відносна дисципліна червоних військ спочатку
заспокоїла і киян, і катеринославців, мабуть, як і мешканців багатьох
інших зайнятих на початку лютого 1919 р. міст України, але незабаром їм
довелося впритул познайомитися з тими явищами більшовицької дійсності,
від яких за півроку до того люди тікали з Петрограда й Москви на
південь: з голодом, “надзвичайками” і червоним терором в містах та
“продрозкладкою” по селах.

Але поки що, приємно вражені дисципліною більшовицьких військ, кияни,
перш за все робітнича маса, спостерігала за новими володарями міста. Ось
як це описував у своєму щоденнику лікар А.Єрмо-лснко: “5 лютого. О 2-ій
годині дня в Київ увійшли більшовики. Але це не регулярні війська, а
повстанці. Увійшли вони з боку Слободки чсрсз^ Ланцюговий міст. На чолі
загону їхали два вершники, прикрашені червоними широкими стрічками. У
правій руці кожний тримав напоготові револьвер, в лівій —бомбу. Позаду
—три озброєних вершники. Далі панцирний автомобіль, за яким йшов
оркестр. На Хрещатик вийшли вони під звуки “Інтернаціоналу”. Публіка
кричала “ура”, всі знімали шапки. Публіка — щирий пролетаріат. Хрещатик
переповнено ним. Усі “скривджені та ображені” підняли голову вище.
Голосно йшли розмови про буржуїв- Жебраки, яких тепер тьма у місті, теж
повеселішали. На моїх очах один підійшов до небагато одягнутої пані і,
коли та мовчки пішла далі, він плюнув їй услід і голосно виголосив:
“Тьфу, паразит!” [105, с.105]. Основні радянські війська урочисто
увійшли 6 лютого і об 11-й годині, мітинг з цього приводу відкрив тільки
що обраний на першому легальному засіданні Київської ради робітничих
депутатів голова його виконкому А.Бубнов. Начальником’ гарнізону було
призначено І.Локотоша, а комендантом міста — М.Щорса. За одним із перших
наказів М.Щорса Київ вважався в стані облоги і ходити по вулицях після
сьомої години вечора заборонялося.

Директорія навесні 1919 р.: агонія національної державності

Сила більшовицького наступу після оволодіння придніпровськими містами з
залізничними мостами (Київ, Черкаси, Кремен чук, Катеринослав,
Олсксандрівськ) дещо послабшала. Це було пов’язано як з втратами під час
просування по Україні й труднощами контролювати окуповані території, так
і тим, що в цей самий час вони зіткнулися з міцним опором на Дону з боку
козаків та добровольців і на територіях республік Прибалтики й Білорусі,
зокрема з боку польських частин, які відкинули червоні війська від
Бреста.

Але в другій половині лютого 1919 р. більшовики ще мали певні успіхи і
на Правобережжі, де оволоділи Фастовом на півночі та Кривим Рогом,
Олександрією й Єлисавстградом —на півдні (головно силами отамана
М.Григор’єва, який перейшов на їх бік). Вся територія колишньої
Київської губернії південніше, а частково й північніше самої столиці
опинилася в стані повної анархії. Там хазяйнували свої отамани-батьки,
які не підкорялися ні С.Петлюрі, ні більшовикам, зокрема Зелений і
Ангел, а також починали ставати відомими і нові, як, наприклад, С.Коцур
з Су-ботова поблизу Чигирина.

За таких умов територія власне УНР обмежувалася Поділлям і, частково,
Волинню, тоді як війська ЗУНР контролювали більшу частину Галичини, але
без Львова. В середині лютого С.Петлюра ще міцно утримував трикутник
Рівне — Житомир — Вінницю, маючи в своїх тилах Проскурів та
Кам’янець-Подільський, і, що було особливо важливо, залізницю на зайняту
французами Одесу із Жмеринкою — Ьірзулою — Роздільною. Ще зберігалася
надія на порозуміння з представниками Антанти, зокрема з командуючим
французьких військ у районі Одеси генералом д’Ансельмом та його
начальником штабу, який головно займався політичними справами,
полковником Фрсден-бером.

Як зазначалося, представник уряду Директорії А.Марголін вже на початку
лютого 1919 р. зміг встановити контакти з французькими представниками, а
через С.Шемета зав’язати добрі стосунки з представниками Кубані (відомим
кубанським громадським діячем Л. Бичем) і Білорусі (інженером
Бахановичем), які знаходилися в Одесі з тією ж метою — здобути підтримку
своїм урядам з боку Антанти в боротьбі з більшовицькою експансією.
Незабаром до них приєднався і голова делегації від Дону, генерал
Черечукін. А.Марголін склав текст заяви до верховного командування сил
Антанти, схвалений представниками всіх українських партій, що були на
той час в Одесі (соціалісти-революціонери, соціал-демократи,
соціалісти-федералісти та хлібороби-демократи). Цю заяву також підписали
голови білоруської, кубанської й донської делегацій. 5 лютого цю заяву
передано французькому командуванню [6, с.379 — 380].

Автори заяви виходили з реальності, яка склалася на той час. По-перше,
більшовики практично повністю окупували Білорусь, більшу частину
України, значні області Дону і безпосередньо загрожували Кубані, і
власними силами боротися проти них відповідні державні новоутворення не
могли; по-друге, уряди країн Антанти, перебуваючи під впливом білого
російського генералітету Добровольчої армії, категорично заявили про
свою позицію щодо відновлення єдиної Російської держави, але в питанні
про її майбутній адміністративно-політичний устрій чітко не визначилися;
по-третє, допомогу від країн Антанти необхідно було отримати негайно,
оскільки більшовицькі частини переформовувалися і передислоковувалися
для нового рішучого наступу на Україні та у Південній Росії. За цих умов
вести перс-говори про визнання країнами Антанти повної державної
незалежності України було вже неможливо. Треба було йти на поступки і
погоджуватися хоча б на федерацію.

Повний текст цієї заяви наводиться в праці А.Марголіна, присвяченої
взаєминам України з країнами Антанти, а тому обмежимося лише загальним
викладенням її суті. В ній йдеться про тс, що представники України,
Білорусі, Дону й Кубані від імені більшості політичних течій своїх
народів і країв заради об’єднання всіх антибільшовицьких сил
погоджуються на можливість майбутнього відновлення Російської держави,
але як федерації новостворсних на руїнах колишньої імперії державних
утворень з їх найширшими правами самоврядування. Проте, за умов боротьби
з більшовизмом реальністю є саме їх окреме існування, що є наслідком
вільного волевиявлення населення відповідних територій. Тому в боротьбі
з більшовизмом держави Антанти мусять орієнтуватися не на єдину
російську армію, а на “використання в кожній області місцевих сил, як
джерела живої сили. Захист власного будинка, свого вогнища, свого народу
— такими мають бути гасла, до яких слід апелювати з мстою викорінення
більшовизму”. Тому делегації звертаються з проханням до країн Антанти
про постачання їх державним утворенням легкого і важкого озброєння,
військової техніки тощо. Водночас вони погоджуються, що для успішної
боротьби треба “створити спільний генеральний штаб для керування всіма
операціями на основі взаємної угоди тих державних новоутворень, які
перебувають в стані війни з більшовизмом. Цей штаб не повинен втручатися
у політичне життя і внутрішні справи державних новоутворень”. Також
підкреслювалося, що “лише після придушення більшовизму й анархії, коли
населення кожного такого утворення буде мати можливість вільно висловити
свою справжню волю, настане час для з’ясування тих або інших умов
домовленості між ними на тлі свободи, рівності і братерства всіх
народів… ” [6, с.380 —382].

Водночас А.Марголін дізнався, що по-перше, між країнами Антанти існує
угода про розділ території колишньої Російської імперії на сфери впливу,
за якою, зокрема, Англії надаються повноваження на півночі Росії, у
Балтиці, на Кавказі, Кубані та у східній частині Дону, тоді як під
контролем Франції мають опинитися Польща, Україна, Крим та західна
частина Дону; по-друге, в таборі переможців, в основному у Франції,
точиться боротьба між двома течіями політичної думки, одна з яких вважає
за доцільне відновити унітарну Російську державу, а протилежна відстоює
доцільність підтримки новостворсних державних структур, у тому числі й
України.

Зрозуміло, що представники добровольчого руху всіма силами перешкоджали
українській делегації, як і іншим аналогічним, у й” прагненні заручитися
підтримкою з боку сил Антанти. Французькі представники опинилися серед
павутиння інтриг, причому проти нейтралістської “єдино-неподільницької”
орієнтації добровольців так чи інакше діяли найрізноманітніші українські
й південноросійські сили, зокрема, представники Директорії і прихильники
гетьманської системи. При такій плутанині французи не могли визначити
остаточно свій курс щодо тих або інших, українських чи російських, сил,
але разом з тим намагалися якось сприяти координуванню їх боротьби з
більшовизмом, не випускаючи з уваги і завдання посилення контролю
Франції над визначеною у таємній домовленості з британською стороною
сферою впливу.

Така гнучка, а з точки зору А.Дснікіна, непослідовна, принаймні нещира
як до української сторони, так і до Добровольчої армії, позиція Франції
добре засвідчується лютневими заявами її військових представників. Так,
за А.Дснікіним, генерал д’Ансельм говорив: “Ми повинні підтримувати у
вас всі елементи порядку, а щодо їх партійних відмінностей, — до того,
хто стоїть за монархію, хто проти монархії, хто за єдність Росії, хто
проти єдиної Росії, — нам діла нема… “. А його начальник штабу
полковник Фредснбср підкреслював: “Франція непохитно вірна принципу
єдиної Росії. Але зараз йдеться не про вирішення тих чи інших політичних
питань, а виключно про те, щоб використати у боротьбі з більшовиками всі
антибільшовицькі сили, у тому числі і сили українців”. За Фредснбсром
“українські і російські армії під головуванням французів мали б йти
разом проти Москви” (6,с.181].

За тих умов саме такий план, що в цілому збігався з пропозиціями
української та інших національно-регіональних делегацій, був
найдоцільнішим. Але великодержавне мислення російських генералів не
могло й припустити, щоб навіть у такій справі, як боротьба з
більшовизмом, українська й російська сторони виступали “на рівних”. І
тс, що за тих умов французьке представництво більше схилялося до
української точки зору про необхідність підтримки всіх антибільшовицьких
сил, а не лише добровольчого офщерства, а відтак і фактичного визнання
всіх державних новоутворень на півдні колишньої імперії, А.Дснікін був
схильний Пояснювати не доцільністю саме такого плану, а єврейським
походженням провідних фігур французько-українських переговорів —
Фреденбсра (Фрайденбсрга) і Марголіна [6, с.177].

Проте хоч певне взаємопорозуміння між французькими та українськими
представниками в Одесі й існувало, до повної домовленості було ще
далеко. Справа, в основному, полягала в тому, що французька сторона
категорично відмовлялася надавати офіційну підтримку українській, поки
її очолюють такі особи, як голова Директорії В.Винничснко, прем’єр уряду
В.Чсхівський та головний отаман С.Петлюра. На офіційній зустрічі між
французьким уповноваженим Фреденбером і делегацією Директорії, у складі
військового міністра О.Грекова, міністра торгу і промисловості
С.Остапенка, представника соціал-демократів І.Мазепи та
соціаліста-революціонера С.Бачинсь-кого, яка відбулася у Бірзулі 6
лютого 1919 р., відразу було виставлено попередню умову французької
допомоги: “Голову Директорії В.Винниченка й Голову Ради Народних
Міністрів В.Чсхівського “вигнати, як собак!.. “, бо вони —більшовики.
С.Петлюру усунути, бо він —”бандит” [71, с.259].

На розпочатих у Бірзулі переговорах українська сторона висунула такі
основні вимоги: визнання суверенітету України, а Директорії —її
тимчасовим законодавчим органом; згода на проведення
соціально-скономічних реформ; віддання Україні Чорноморського флоту;
гарантування повної автономії української армії й запевнення, що до неї
не будуть приставлені московські старшини чи інструктори. З свого боку,
Фрсдснбср висунув категоричну вимогу реорганізувати Директорію та її
уряд, усунувши з них трьох, з французької точки зору, найодіозніших
лідерів (В.Винниченка, В.Чехівського, С.Петлюру), а також звільнення
з-під арешту таких відомих осіб, як міністрів гетьманського уряду
(Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та інших) і православних ієрархів,
зокрема митрополита Антонія з Києва та архієпископа Євлогія з Волині.

Під час переговорів фреденбер запевнив, що до української армії
призначатимуться тільки французькі інструктори і по закінченню війни з
більшовиками кордони України, як і питання про її суверенітет,
визначатимуться Мирною конференцією у Парижі. Водночас він наполягав,
щоб під час війни Директорія жодних соціально-сконо-мічних, особливо
аграрних реформ, не проводила. Принцип приватної власності як основа
західної християнської цивілазації мав залишатися. З свого боку Франція
зобов’язувалася надати необхідне військове обладнення, зброю та
боєприпаси для продовження війни з більшовиками, інструкторів і
допоміжні війська.

На більше українська сторона розраховувати не могла. Умови необхідно
було приймати, “і не без великих вагань 9 лютого 1919 р. ЦК УСДРП
постановив відкликати членів партії з Директорії та уряду”, так само
зробили тоді й українські соціалісти-революціонери та єврейські
соціал-демократи. Але після прийняття такої резолюції С.Петлюра подав
заяву про свій вихід з соціал-демократичної партії, вбачаючи в цьому
вигідіф»для себе ситуацію для того, щоб стати головою Директорії й
фактично підпорядкувати собі новий уряд.

Всі ці події викликали гостру кризу в керівництві УНР, яке, за словами
В.Винниченка, почало “розбігатися на всі боки”: у Галичину,
Кам’янсць-Подільский, Рівне тощо. Найлівіша частина українських
соціалістів, яка змушена була на вимоги Антанти залишити свої посади, на
чолі з колишніми прем’єром В.Чехівським та міністрами М.Ткаченком і
О.Жуковським, при активній підтримці В.Винниченка, створила в
Кам’янці-Подільському “Комітет спасіння республіки”. Він проголосив
припинення війни з більшовиками, перехід на позиції радянської влади і
створення коаліційного уряду з представників українських лівих партій та
більшовиків. Але рішучими діями С. Петлюри цей осередок опору його майже
одноосібній владі було швидко придушено і вже до 13 лютого провідних
діячів цього комітету було заарештовано. Від розстрілу їх врятувало лише
гаряче заступництво всіх українських соціалістичних партій та особисто
В.Винниченка.

Проте, незважаючи на фактичний розкол у керівництві на початок другої
декади лютого 1919 р. С.Пстлюрі вдалося разом з С.Остапснком,
призначеним на пост прем’єра, створити досить поміркований Кабінет
міністрів, до якого ввійшли переважно колишні соціалісти-революціонери
та соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники та декілька
представників від дрібніших, у тому числі й галицьких, партій. Зокрема
міністром закордонних справ став соціаліст-федераліст про-антантівської
орієнтації К.Мацієвич, який разом з А.Марголіним і буковинцем С.Галіпом
продовжував переговори з французькими представниками.

Але, незважаючи на усунення з політичної арени таких провідних діячів
прорадянської орієнтації, як В.Винниченко та В.Чс-хівський, не всі умови
Антанти було виконано. Адже залишився ще С.Петлюра, ставлення до якого у
французьких колах було виключно негативним. Як казав Фрсдснбср, сьогодні
кожний бандит в Україні називає себе “петлюрівцем” [10, с.276]. Не
будемо забувати, що під час відступу розбитих частин Директорії з
Подніпров’я на Поділля та Волинь при загальному падінні дисципліни та
посилення озлобленості серед вояків, єврейське населення часто-густо
ставало жертвою погромів, грабунків і кривавих насильств. І від того, що
особисто С.Петлюра, як, до речі, і Н.Махно, категорично цс забороняв,
мало що змінювалося. Тим більше погромів і насильств чинили збройні сили
окремих отаманів, як Зелений чи Ангел, які вийшли з підпорядкування
“головного отамана”, але діяльність яких проходила під загальною
поширеною тоді назвою — “пстлю-рівщиною”.

Французи вимагали відставки С.Пстлюри з політичної арени не тому, що він
належав до соціал-дсмократичної партії, а тому, що з його іменем
асоціювалися всі неприємності на українській землі, починаючи з
проголошення антигетьманського повстання, а головно —погроми. І хоча він
і вийшов з УСДРП, проте зовсім не став для представників Антанти
привабливішою фігурою. Вони вимагали відставки саме його, а він на цс не
йшов, як вважали його вороги, з мотивів честолюбства, а прихильники —
через відчуття відповідальності за долю української справи, як говорив і
він сам.

Таке ріїпсння С.Петлюри, як зазначав І.Нагаєвський, “котрий після виїзду
Винниченка за кордон вже не мав поважного суперника і вийшов на чільне
місце в державі, заздалегідь прирікало на невдачу дальші переговори з
французами, які домагалися його відставки. Коли б Симон Петлюра пішов,
хтозна, чи новому голові Директорії не пощастило б побороти упередження
держав Антанти до Директорії і домогтися визнання самостійності України
бодай “де-факто” та одeржати від них матеріальну, технічну, військову й
медичну допомогу, закріпити її становище на сході Європи” (10, с.277].

Але якщо позицію С.Петлюри щодо його власної відставки ще можна
зрозуміти, то невиконання вимоги звільнити з в’язниць міністрів
гетьманського уряду та православних церковних ієрархів, хоч і
антиукраїнськи настроєних, у тій критичній ситуації просто дивує і нічим
не виправдовується. До того ж, члени української делегації в Одесі на
чолі з міністром закордонних справ К.Мацієвичем постійно наполягали на
цьому, вказуючи на тс, яке значення мало б їх звільнення для успіху
переговорів. Проте добитися звільнення Гсрбеля й решти ув’язнених
вдалося лише у квітні 1919р., коли самі французи вже евакуювалися з
Одеси.

Отже, не тільки упереджене ставлення французів до українських
соціалістів і протидія з боку представників добровольчого руху, а й сама
поведінка петлюрівської Директорії затягували підписання угоди між
Україною та Антантою про допомогу у боротьбі з більшовицькою агресією.
Між тим, після нетривалої перерви, Червона армія розгорнула новий
широкий наступ на Правобережжя: з півночі, в напрямках Мозир —
Коростень, з подальшим наступом на Житомир, та Лунинець — Сарни, і далі
в напрямі до Рівного; з північного сходу, від Києва і Фастова на Козятин
— Бердичів, а звідти на Вінницю, де перебувала Директорія; зі сходу, від
Кременчука через Знаменку — Єлисаветград до Ольвіополя і Бірзули, щоб
відрізати війська Директорії від окупованої силами Антанти Одеси, та від
Черкас на Христинівку — Гайсин, із виходом на Вінницю з південного
сходу. Наступ полегшувався тим, що протягом другої половини лютого — на
початку березня 1919 р. на бік Червоної армії стали переходити частини в
багатьох містечках Правобережжя, зокрема у Бердичеві, звідки відкривався
прямий шлях на Вінницю. Зважаючи на цс. Директорія 6 березня переїхала
до Проскурова.

До середини березня більшовики оволоділи Сарнами, Коростенем, Житомиром,
Козятином та Вінницею, водночас ведучи наступ на Христинівку та
Ольвіополь. Скориставшись концентрацією основних більшовицьких сил на
напрямку Козятин — Вінниця, війська Директорії після відповідної
передислокації атакували правий фланг червоних і вибили їх з Сарн,
Коростеня й Житомира, створивши безпосередню загрозу як Києву, так і
тилам І Української радянської дивізії, яка під командованням М.Щорса
вже розгорнула наступ на Жмеринку. Під ударом корпусу січових стрільців
з заходу, з боку По-лонного — Шепетівки опинився Бердичів, тоді як з
південного сходу на сусідній Козятин розгорнули наступ частини
Запорізького корпусу. Війська М.Щорса, що опинилися в районі Вінниці між
Жмеринкою та Бердичевом — Козятином у разі здобуття вірними С.Петлюрі
силами цих двох вузлових станцій були б відрізані від Києва і опинилися
б в оточенні. Але цього не сталося.

Можна визначити три причини, чому сили Директорії з середини березня до
кінця квітня 1919 р., попри успішний маневр та селянські повстання, що
ширилися на зайнятому більшовиками Подніпров’ї, врешті-решт зазнали
нищівної поразки.

По-перше, червоні війська, якими у трикутнику між Києвом — Вінницею —
Житомиром командував М.Щорс, що виявив неабиякі здібності полководця,
відзначалися доброю дисципліною, були відносно численними і мали у себе
в тилу таку базу постачання, як Київ. Звідти своєчасно надходили
підкріплення, зброя, набої, харчі й амуніція. Такого тилового
забезпечення армія Директорії не мала. Не могла нічим їй допомогти і
галицька армія, яка саме в цей час після окремих успіхів під Львовом у
першій декаді березня почала зазнавати важких невдач. Тому червоним
частинам, незважаючи навіть на тимчасову втрату Коростеня й Житомира,
вдалося не тільки відбити січових стрільців від Бердичева й утримати під
своїм контролем залізницю Київ — Фастів — Козятин — Вінниця, але й після
рішучого удару 19 березня оволодіти Жмеринкою. Завдяки цьому Запорізький
корпус та інші збройні сили Директорії в межиріччі Південного Бугу і
Дністра південніше Вінниці — Жмеринки, в чотирикутнику між вузловими
станціями Христинівка — Вапнярка — Бірзула — Ольвіополь виявилися
відрізаними від основних сил С.Петлюри, зосереджених тепер по лінії
Кам’янсць-Подільський — Проскурів — Шепетівка.

По-друге, протягом березня 1919 р. червоні війська М.Григор’єва,
колишнього петлюрівського отамана, розгорнули блискавичний наступ у
Причорномор’ї. Якщо за підрахунками істориків всього у
пів-нічнопричорноморських портах з грудня 1918 до лютого 1919 рр. було
висаджено 60 тис. військ Антанти [9, с.316], то в районі Одеси —
Миколаєва — Херсона французьких і грецьких вояків було не менш як 35
тисяч, які разом з приблизно 5 тисячами добровольців становили
забезпечене всім необхідним регулярне військо, проти якого М.Григор’єв
мав лише близько 15 тис. напівпартизанських військ [8, с.522]. Між тим,
це не зашкодило йому раптовим ударом 2 березня увійти до Херсона (бої в
якому тривали до 10 березня), 12 березня захопити Миколаїв, а невдовзі й
залізницю Березівка — Весслинівка — Воскресенськ, загрожуючи, таким
чином, з півночі Одесі, а з півдня — незахищсному правому фланку
південної групи військ Директорії — Запорізькому корпусу. 14 березня (за
іншими даними 15) французьке командування проголосило Одесу в стані
облоги і через кілька днів там було створено Комітет оборони. Але
протягом наступних двох тижнів ніяких активних дій проти сил
М.Григор’єва війська Антанти і добровольці не вживали. Це дало
можливість червоним військам розпочати наступ на південне угруповання
сил Директорії, примушуючи її розбиті частини відходити до Дністра, де,
роззброюючись, вони переходили на румунську територію. Внаслідок цього
все Дністровське Лівобережжя, від Могильова-Подільського майже до самої
Одеси в кінці березня опинилося в руках більшовицькихсил, що робило
практично неможливим координацію та взаємодію українських частин і сил
Антанти. До того ж, коли попри все це наприкінці березня проект
українсько-французької угоди був уже готовий і його залишалося тільки
підписати, французька сторона раптово перервала переговори і З квітня
війська Антанти розпочали поспішну евакуацію з Одеси. Через три дні
місто зайняли червоні війська М.Григор’єва.

Але, по-третє, і, мабуть, це було найголовнішим, поразка військ
Директорії навесні 1919 р. зумовлювалася внутрішнім розвалом як самого
українського політичного проводу, знесиленого чварами й інтригами, так і
деморалізованого, що втратило дисципліну й політичні орієнтири, війська.

Звернемось з цього приводу не до зібраних А.Денікіним чи І.Чсриковсром
даних, навіть не до свідчень В.Винниченка, якого можна було б
запідозрити в тенденційності при описанні загального розкладу
українських сил після його відставки, а до споминів людей, які скоріше
були зацікавлені дещо прикрасити страхітливу дійсність тих місяців,
оскільки несуть за неї певну відповідальність.

Ось що пише І.Мазепа, який після С.Остапенка та Б.Мартоса очолив
український уряд: “Вожді українського національно-визвольного руху в
критичний момент втратили голову: замість напружити всі свої сили для
усунення проявів внутрішнього розкладу — анархії й “отаманщини”, замість
продовження організованої боротьби за певні, ясно поставлені реальні
завдання, вони один за одним покинули поле бою. В.Винниченко покинув
Директорію і виїхав за кордон… В.Че-хівський давно мріяв усунутися від
урядової праці, бо був проти війни з московськими окупантами… Микита
Шаповал, вслід за Винничен-ком і собі рушив за кордон, бо “утомився”.
М.Грушсвський також виїхав з України. Утеча політичних провідників за
кордон” катастрофічне впливала на “стан бойових сил цілого фронту”. І
далі: “В масах ширилася байдужість і дезорганізація, що не минула й
війська. В кінці лютого, у зв’язку з несподіваним відступом корпусу
січових стрільців… полковник Є.Коновалець так висловився з приводу
тяжкого положення на фронті: “Хитання уряду було для нас фатальним…
нема резервів, всі стомилися; всяка ідея гасне, хочеться одного: спати”.
Деморалізація на фронті була повна, панувала “необмежена гульня
командного складу” і воювати солдати не йшли навіть коли були
забезпечені всім необхідним” [96, с.21].

Цей самий автор продовжує: “У вінницький період було ще досить
матеріальних засобів для того, щоб дати належний опір більшовицькому
наступові. Та збанкрутував політичний провід. Вслід за “авторитетами”
все утікало й розлазилося. Не було ні влади, ні контролю. Тому грубі
мільйони, що видавалися на різні нові формування, пропали марно.
Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій
нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого до Галичини, і
цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллю.
Тільки в атмосфері такого розкладу та сваволі різних здеморалізованих
отаманів стали можливі в цю добу такі страшні явища, як єврейські
погроми в Проскурові, Житомирі та ін., що були наслідком загальної
анархії на Україні” [96, с.22].

Аналогічно висловлюється й один з провідних українських
соціал-демократів тих часів П.Феденко: у Вінницький період Директорії
“йшов остаточний розклад армії. Навіть січові стрільці… були в дуже
дезорганізованому стані… На Волині, Поділлі й Київщині… навесні 1919
р. в задушливій атмосфері загальної анархії й повного безладдя пройшла
хвиля погромів над єврейською людністю. Ці сумні й трагічні події…
відіпхнули масу єврейської людності від українців і дали знаряддя в руки
прихильників більшовизму та російської окупації. По переїзді державних
установ до Кам’янця загальна дезорганізація ще збільшилася” [96, с.85
—87].

Або ось враження А.Марголіна, тоді заступника (товариша) міністра
закордонних справ УНР К.Мацієвича: “З розвитком успіхів більшовиків на
українському фронті посилювався розвал української армії, який досяг
апогею при її безладному відступу від Вінниці до Кам’янця-Подільського.
Почалися страшні, жорстокі лютневі та березневі погроми… Свідки
погромів розповідали про такі звірства, що перебільшували все, що можна
було собі уявити… До Мацієвича і до мене почали звертатися різні
єврейські депутації з погромлених місць. Наше становище було жахливим…
Ми кидалися від телефонного дроту до французького командування, радилися
з Грековим… Греков був щиро придушений… вживав заходи, що від нього
залежали. Він поспішив на фронт, видав наказ про віддання до військового
суду та розстрілу погромників… Але цс не подіяло, та й неможливо було
перевірити, чи виконувалися ще на той час накази уряду на відстані понад
кількох верст від його місцезнаходження” [6, с.385].

У такій ситуації, при повному розвалі фронту й тилових структур, коли
урядовим інституціям було наказано залишити Кам’янець-По-дільський і
податися в напрямі галицького кордону, 20 — 22 березня створено Комітет
охорони республіки, до якого ввійшли лідери соці-ал-дсмократичної та
соціалістично-рсволюційної партій. У своїй відозві до населення він
закликав до припинення переговорів з Антантою (які все більше ставали
неефективними після втрати прямого зв’язку з Одесою внаслідок захоплення
більшовиками Жмеринки) і початку переговорів з більшовиками за умов
визнання ними Радянської, але самостійної, України. Цей інцидент, пише
І.Нагаєвський, “був виявом глибокої деморалізації громадянства, тому
прем’єр Остапснко домагався покарання винних; одначе Петлюра постановив
притягти деяких з них до праці в уряді” [10, с.288]. Розпочалися тривалі
переговори, які протягом першої декади квітня привели до реорганізації
Директорії майже на соціалістичних засадах та утворення 9 квітня нового,
соціалістичного, уряду Б.Мартоса (вже у Рівному, куди переїхали урядові
установи з Кам’янця-Подільського).

У цей час війська Директорії під ударами червоних частин відходили все
далі на захід — на зустріч галицьким частинам, які самі під тиском
переважаючих сил поляків рухалися на схід. 7 квітня 1919 р. радянські
війська оволоділи Коростенем, 12 квітня —Житомиром, 17 квітня —
Кам’янцем-Подільським, 20 — Гусятином і Новоград-Волинським. Східніше
р.Збруч під контролем вірних Директорії сил залишилася лише залізнична
магістраль Проскурів — Старокос-тянтинів — Шепетівка — Рівне, але і на
цьому рубежі вони затрималися ненадовго. І причиною знов-таки були не
стільки більшовики, скільки чвари в українському керівництві.

Постійні поразки і утворення нового соціалістичного уряду вкрай
загострили взаємини між галичанами і наддніпрянцями. До опозиції
належали два члени Директорії: представник Галичини Є.Пструшевич та
соціаліст-самостійник В.Андрієвський, які домовилися з командуючим 2-ою
українською армією отаманом В.Оскілком. Знявши з фронту свої частини
(чим відкрив шлях більшовикам), він стягнув їх до Рівного, де 29 квітня
ув’язнив половину міністрів, проголосивши себе “командиром збройних сил
України”. За деякими свідченнями на лідера всієї України —замість
С.Петлюри намічався Є.Петрушсвич. Але військо не пішло за В.Оскілком, і
його бунт було придушено галицьким полковником Бісиком, який з січовими
стрільцями охороняв Директорію та її уряд. Між тим В.Оскілку вдалося
втекти до Поль-ші й прихопити з собою касу Північної військової групи.

Виступ В.Оскілка вніс ще більшу дезорганізацію, чим, як і оголеним
фронтом, скористалися більшовики і перейшли у черговий наступ. Не маючи
можливості чинити опір, С.Петлюра віддав наказ евакуюватися до
Радзивілова, і 5 травня уряд залишив Рівне. Було здано також Проскурів,
Старокостянтинів і Шепетівку.

Але на цьому прикрощі не скінчилися. Скориставшись скрутним становищем
української армії, поляки почали наступ на схід і 16 травня оволоділи
Луцьком, де містилися великі склади військового майна, і взяли багато
полонених. Невдовзі вони знищили майже всю Холмську групу військ. Ця
катастрофа викликала евакуацію Директорії з Радзивілова до Красного та
Тернополя, куди підтиском польських військ відходили і галицькі корпуси.
Сили ЗУНР ще утримували правобережжя Галицького Подністров’я, але,
використовуючи їх трагічне становище, 24 травня по них з півдня ударили
румунські війська, що вийшли на лінію Незвиська —Хриплин — Надвірна,
погрожуючи Станіславу з боку Карпат. 25 травня польські місцеві бойовики
захопили Станіслав, що змусило Державний секретаріат ЗУНР і всі урядові
установи негайно переїхати до Бучача, а згодом у Заліщики. Водночас до
Ссрс-та, через Золочів на Тернопіль, через Підгайці на Чортків і через •
Галич на Монастириськ стягувалися всі військові сили Західної Украни,
які на той час ще залишилися.

Після всіх цих поразок українські, подніпровські і галицькі разом, сили,
стиснуті більшовиками, поляками та румунами, опинилися на території, яка
приблизно відповідала сучасній Тернопільській області без її західних
районів (Зборов, Бережани, Підгайці), але на півночі з Дубно у верхів’ях
Стирі. Проте румуни не мали наміру переходити в наступ і форсувати
Дністер. Тиск поляків на сході послабшав. Більшовики, попри свої
перемоги на Поділлі і Волині, опинилися в надзвичайно небезпечному
становищі у зв’язку з тим, що по всьому Подніпров’ї розпочались
селянські повстання, а на півдні України проти них підняли зброю такі
могутні червоні командири, як отамани М.Григор’єв (7 травня) і Н.Махно
(4 червня).

За умов розвалу власного тилу та початком наступу Добровольчої армії й
донських і кубанських козаків на Донбас, боротися з рештками сил
С.Петлюри на берегах Збруча Червона армія не мала можливості. Це,
мабуть, і врятувало залишки військ УНР від остаточного знищення, дало їм
змогу передислокуватися і підготуватися для продовження боротьби. Але
вона, і це слід визнати відверто, вже об’єктивно не мала шансів
закінчитися перемогою: держави Антанти остаточно обрали курс на
підтримку Польщі, а на всій території колишніх південних губерній
Російської імперії, від Волги до Дністра, розпочиналася вирішальна бійка
між червоними та білими.

Опинившись між цими трьома ворожими одна до одної силами, червоними,
білими та поляками, українці, можливо, і мали б якийсь шанс вистояти
протягом літа — осіні 1919 р., але лише за умовою об’єднання своїх сил.
Проте про об’єднання між С.Пстлюрою, М.Григор’євим та Н.Махно навіть не
йшлося, більше того, вони ворогували між собою не менше, ніж із
зовнішніми силами. І в об’єднаній армії УНР — ЗУНР між придніпровцями і
галичанами, соціалістами і несоціалістами постійно виникали чвари, які
врешті-решт призвели до того, що галичани пішли заради своїх
регіональних інтересів на союз з російськими добровольцями А.Дснікіна,
після чого придніпровці на чолі з С.Пстлюрою вважали морально та
політичне виправданим за спиною у галичан укласти угоду з Польщею
Ю.Пілсудського, який обіцяв їм допомогти відбитися від більшовиків і
створити буферну Українську Придніпровську державу між Великою Польщею
(з Галичиною і Волинню) та Радянською Росією.

Перемога більшовиків

Наприкінці весни 1919 р. позиція більшовиків в Україні стала дуже
хиткою. Вже протягом 1918 р. у Радянській Росії лютував голод, який
почав набирати небачених раніше масштабів в кінці року. Більшовицький
уряд, запровадивши режим “військового комунізму” та “червоного терору”,
вдався до практики “продрозкладки” — насильницької реквізиції
продовольчих продуктів у селах. Але це вже протягом одного 1918 р.
призвело до виснаження харчових ресурсів Центральної Росії і відбило
бажання у селян займатися господарством наступного року, бо держава
всеодно врожай відбере. До того ж, більшовики розпочали масову
мобілізацію до Червоної армії, що відривало від сільськогосподарських
робіт найпрацездатнішу частину селянського населення.

Плануючи наступ на Україну, більшовики, крім усього іншого, ставили за
мсту захопити її продовольчі ресурси. Але нічого, крім байок про “світле
майбутнє”, за український хліб вони запропонувати не могли. Червоні
просто переносили сюди, згідно зі своєю програмою військового комунізму,
продрозкладку та червоний терор з метою вивезення харчів до Центральної
Росії. Зрозуміло, це викликало обурeння селян, які майже повсюди були
озброєні, і вело до масових повстань, які з Лівобережжя, зайнятого
більшовиками ще в січні, швидко перекинулися на окуповані червоними
частинами протягом лютого — квітня райони Правобережжя, Поділля і
Волині. Протест викликав не лише відкритий грабунок харчів, в порівнянні
з яким німецькі реквізиції минулого року здавалися дитячою грою, а й
заходи щодо фактичного (а не декларативного, як за часів Центральної
ради та Директорії) скасування селянської приватної власності на землю
шляхом примусового впровадження колективних господарств.

Як згадував про події весняних місяців 1919 р. П.Феденко, “з-над Дніпра
приходили звістки про грізний зріст невдоволення в українських масах на
більшовицьку владу. По Україні вибухали повстання проти більшовицьких
окупантів. Більшовицька влада виявила себе на Україні насамперед
грабіжництвом по містах і селах. Прикриваючись голосними “визвольними”
фразами, російський більшовизм ішов на Україну, щоб використати в
інтересах Московщини ті матеріальні засоби, що їх приробили своїми
руками українські робітники і селяни. Про цс відкрито в той час говорили
більшовицькі комісари, які одержали від Леніна рішучий наказ на 8 з’їзді
компартії в Москві (березень 1919 р.) привезти з України на Московщину
50 мільйонів пудів хліба до 1 травня або найдальше до 1 червня: “Як не
привезете, —писав Ленін тоді Шліх-терові, то ми всі дамо дуба”
(“околєєем”)… Забираючи з України харчові продукти та збільшуючи
дорожнечу, окупаційна влада не менший апетит мала на індустріальні
продукти України” і далі йде перелік кількості металевих виробів,
паперу, механічних приладів, мила, махорки, сірників, сукна тощо, які
більшовики якнайшвидше намагалися вивезти до тих центральних губерній
Росії, де їх влада була міцною [96, с.87].

У березні ВЛенін проголосив: “Перший соціалістичний обов’язок кожного
громадянина України —допомогти півночі” [106, с.34]. І комісари, що
звідти понаїхали, разом з чекістами кинулися забезпечувати виконання
цієї вказівки. Всього за офіційними радянськими даними до травня 1919р.
з України до Радянської Росії було відправлено близько 4 млн.пудів
продовольчих товарів, а протягом червня 1919 р. ще 3 244 вагонів з
харчами.

Це пограбування відбувалося водночас з навіть формальною відмовою
проголошеної більшовиками “Радянської України” від видимості її
самостійності. 19 травня 1919 р. ЦВК УСРР звернувся до всіх радянських
республік з пропозицією об’єднати всі свої сили і 1 червня справжній
натхненник цієї акції ЦВК.РСФР, за участю представників більшовицької
влади України, Білорусії та радянських державних утворень Прибалтики
прийняв декрет “Про об’єднання Радянських Соціалістичних Республік:
Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим
імперіалізмом” [107, с.185 — 187]. Об’єднувалися військві сили й
військове командування, ради народного господарства та саме
господарство, фінанси, комісаріати праці, залізничні управління тощо.
Фактично це лише юридичне оформляло те, що відбулося на території цих
захоплених більшовиками країн після утвердження там силами червоних
дивізій радянської влади.

Масове невдоволення селян більшовицьким пануванням відразу дало знати
про себе поведінкою отаманів, які тримались при владі завдяки особистій
популярності і не могли дозволити скомпрометувати себе службою у
більшовиків, коли села повставали проти останніх. Уже в квітні 1919 р.
окремі отамани, які до того зрадили Директорії, почали один за одним
виходити з підпорядкування червоному командуванню. В опозицію до
більшовиків стали сссри-“боротьбісти”, які перед тим кинулися їм в
обійми, та “незалежні” українські соціал-демократи, що також пішли на
співпрацю з ними напередодні. Для керування стихійним повстанським рухом
навіть було створено “Всеукраїнський революційний комітет” на чолі з
А.Драгомирецьким, що стояв на радянській платформі, але намагався
розгорнути боротьбу з більшовиками, спираючись, в основному, на
повстанців отамана Зеленого у Трипіллі, півдснншіс Києва.

Повстанські загони діяли і на північ від Києва і 10 квітня навіть
здійснили спробу через Курснівку і Поділ заволодіти столицею, але
частина нестійких елементів після перших успіхів у боротьбі з
чсрво-ноармійцями відразу ж кинулася грабувати єврейські квартали, чим
скористалися більшовики і до кінця дня вибили їх з міста. Про ці події
згадує і К.Паустовський: “отамани “Зелений і Струх нишпорили навколо
Києва і то тут, то там нападали на околиці міста. Якось Струк захопив
навіть весь Поділ, і його не без труднощів вдалося звідти вибити” [77,
с.640].

Але найнебсзпечнішимдля більшовиків на Україні виявилося повстання
отамана М.Григор’єва у травні 1919 р. Перш за все, воно ставило хрест на
їх планах щодо завоювання Центральної Європи та поширення “світової
революції” на береги Дунаю і Рейну- В перші місяці 1919 р. не тільки
комуністам, але й багатьом іншим людям, зокрема в середовищі українських
соціалістів, здавалося, що радянсько-більшовицька система ось-ось
переможе на терсні колишніх Австро-Угорської та Німецької імперій. У
березні 1919 р. над Дунаєм вже повстали Баварська та Угорська
прокомуністичні республіки і, до речі, В.Винничснко подався до лідера
останньої (Бели Куна) для переговорів про формування
загально-європейського “єдиного антиімперіалістичного фронту”. Для
з’єднання з Радянською Угорщиною планувався удар червоної групи військ з
району Одеси — Миколаєва через Румуніїо. 1 травня вже було висунуто
ультиматум щодо “очищення Бсссарабії” та віддання більшовикам
захопленого російського військового майна. Проте цей наступ не
розпочався.

7 травня М.Григор’єв підняв повстання і протягом кількох днш встановив
свій контроль над причорноморськими містами, з яких місяць тому він
вигнав французів і греків. Радіючи з цього, українські соціалісти з
“Всеукраїнського революційного комітету” навіть спробували давати йому
директиви, але дістали від нього самовпевнену відповідь: “У мене
двадцять три тисячі багнетів, п’ятдесят дві гармати, дванадцять
панцирних потягів, мільйони набоїв. За мене маси, замною Херсон,
Миколаїв, Одеса. Скажіть, що маєте ви й що стоїть за вами? Нічого! А раз
нічого, то я дозволяю вам прийти до мене й одержати в мене ту роботу,
яку я вам дам” [96, с.89].

Під гаслами “Геть комісарів та жидів! Хай живуть справжні ради!”
М.Григор’єв захопив Кременчук, де його люди вчинили єврейський погром та
винищення комісарів. Після цього його війська 11 травня розбили червоні
загони під станцією Сухачовка і наступного дня захопили більшу частину
Катеринослава. Далі М.Григор’єв обрав прямий шлях на Київ, розпочинаючи
наступ своїми основними силами від Олександрії — Знаменки —
Єлисаветграда на північ. На його бік вже перейшов Черкаський гарнізон та
численні червоні й повстанські загони південної Київщини, а це вже не
просто зривало більшовицькі плани по захопленню Румунії й виходу в
Радянську Угорщину, а взагалі загрожувало скасуванню їх панування в усій
Україні. Тому для придушення виступу М.Григор’єва більшовики терміново
відтягли всі свої сили з Придністров’я та Поділля на схід. З Харкова на
Катеринослав вдарили найнадійніші червоні частини — латиські стрільці,
які 15 травня і заволоділи цим містом. Внаслідок цих операцій війська
М.Григор’єва опинилися під загрозою оточення. 19 — 20 травня вони були
розбиті 1-ю Задніпровською дивізією ПДибенка і, втративши через два дні
свій основний опорний пункт — Олександрію, змушені були відступити в
степи Херсонщини.

Можна вважати, що саме ці події, зокрема поспішний вивід основних
більшовицьких сил з Поділля для боротьби з М.Григор’євим у Подніпров’ї,
дали можливість С.Петлюрі з-за Збруча розгорнути наступ на схід.
Реорганізовані після весняних поразок сили УНР — ЗУНР 5 червня оволоділи
Кам’янцсм-Подільським, 7 —Проскуровом та Старокостянтиновим, а ще через
тиждень —Деражнсю і Баром, загрожуючи більшовицьким силам у Жмеринці та
Вінниці. Цс підняло бойовий дух війська, яке невдовзі перейшло в наступ
і на заході. Вибивши поляків з Галича — Рогатина — Золочіва до кінця
червня 1919 р., воно наблизилося до Львова.

Не меншу загрозу для більшовицької влади в Україні становило і повстання
на чолі з Н.Махно, яке розпочалося у степовому Лівобережжі. Місцевий
селянський з’їзд, скликаний 10 квітня у “батьківській столиці”
Гуляй-Полі висловився проти продрозкладки та встановлення влади
більшовиків. Але Н.Махно, зважуючи на розгорнутий із сходу на Донбас і
Приазов’я наступ білих частин і донських козаків генерала А.Шкуро, не
поспішав відкрито рвати з комуністичною владою і, ледве утримуючи фронт,
не відгукнувся на заклик М.Григор’єва про спільні дії у травні. Водночас
обурення більшовицькими грабіжами все сильніше оволодівало селянами
Катеринославщини. 4 червня через півтора тижні після поразки
М.Григор’єва під Олександрією, Н.Махно посварившись з Л.Троцьким, який
вимагав від нього неможливого з огляду на його сили, вийшов із своїми
військами з підпорядкування Червоної армії. Але вже 5 — 7 червня його
сили зазнали тяжкої поразки від корпусу А.Шкуро і відійшли до Дніпра,
розташувавшися в районі Олександрійська —Нікополя.

Таким чином, запроваджена більшовиками політика “військового комунізму”
враз відштовхнула від них українське селянство та його вожаків-отаманів,
дезорганізувавши всю тільки встановлену на більшій території України
комуністично-радянську владу. А цс також відкривало шлях до її
скасування завдяки зустрічному наступу Білої армії з Дону та військ
Директорії від Дністра-

Більшовицькс панування викликало хвилю обурення не лише на селі, айв
містах, що страждали від небачених раніше голоду та чекістського терору.
Ось запис у щоденнику київського лікаря А.Єрмоленка: “8 квітня. Ну й
життя ж почалося! А головне —в го-лодівці. Чорний хліб 12 —13
к[арбованців] ф[унт]. А кінця цьому не видно” [105, с.107]. А ось записи
київської студентки. 6 лютого вона писала: “Сьогодні вступили в місто
більшовики… Слава Богу, що обійшлося без минулорічних боїв… вже
краще один біс, але щоб сидів міцно. Більшовики —так більшовики”. Але
вже наступного дня вона записує: “Нова влада завзято взялася за справи.
Кращі квартири відводять для постою”. Розповідають “страхіття про
Липки”, заможний район міста, де “всіх викидають з особняків, нічого не
дозволяючи взяти з собою. Приватні будинки займають під казарми та
установи. 12 лютого… почалася серія арештів” [105, с.109]. “16 травня.
Який цс був страшний тиждень. Страшніше обстрілу 18-го року… На Київ
йшов Григор’єв… Відбулися масові арешти… Розстріляли декілька
десятків чоловік”. А в червні ця ж дівчина записала, що у Київ приїздив
Грецький, промовляв загрозливі щодо інтелігенції речі, зокрема і такс,
що Україна схожа на редиску: зсередини біла, а ззовні червона. І після
цього: “У місті знову серія обшуків” [105, с.110].

Ненависть більшовики викликали не тільки в російськомовному середовищі
інтелігенції та колишніх власників, а, можливо, ще більше серед
національної, навіть серед крайнє лівої української громадськості.
Сподівання “боротьбістів” на тс, що “Соціалістична Радянська Республіка”
може бути “незалежною” та “українською”, виявилися марними. Комуністична
влада в Україні діяла відверто за вказівками з Кремля, вивозила до Росії
награбовані харчі та інші товари, використовувала російську мову як
офіційну та встановлювала контроль над захопленими нею територіями
переважно силами великої армії чиновників та комісарів, що прийшли разом
з нею; відразу ж розпочали криваві репресії проти як україномовних, так
і російськомовних громадських і культурних діячів.

. Для боротьби з “контрреволюцією” на початку 1919 р. в Україні було
засновано “Всеукраїнську Надзвичайну Комісію” (ВУЧК) від керівництвом
О.Лациса, що мала розгалужену систему на губернському та повітовому
рівнях, свої відділи при військах, на залізницях тощо. Вся Україна
опинилася під терором політичної поліції, яка робила труси,
арештовувала, розстрілювала без суду й слідства за наклепами та підозрою
у “контрреволюції”, за приналежність до “буржуїв”, офіцерства,
інтелігенції. У Полтаві, наприклад, чекіст Шутов пишався тим, що “кінчає
четверту тисячу хохлів” [8, с.525]. Що діялося тоді й наступного року на
Полтавщині можна дізнатися з листів В.Королснка до А-Луначарського.

Про надзвичайний розмах “червоного терору” в Україні у 1919р. свідчать і
численні матеріали, зібрані С.Мсльгуновим. Він пише, що там, “де лютував
особисто Лацис, розстріляні були тисячі”. У надрукованому в Англії звіті
російського Червоно Хреста міжнародному Червоному Хресту зазначалося, що
тільки в Києві під час більшовицької окупації 1919 р. було розстріляно
три тисячі чоловік. Жахливі масштаби київських розстрілів вражали
сучасників. Комісією генерала Рьоберга, що восени 1919 р. розслідувала
більшовицькі злочини в цьому місті, вдалося з’ясувати імена 4800
закатованих чекістами людей, тоді як загальна кількість забитих
більшовиками в Києві з лютого по серпень 1919 р., за даними
Нілостонського, становила не менше 12000 [108, с.47 — 48]. Такі ж
злочини коїлись і в інших містах, скрізь, куди дотягувалися руки
більшовицьких “надзвичайок”.

Ось яку картину серпневих подій 1919 р. у Києві малює у своїх спогадах
Н.Мандельштам — вдова великого поета, киянка за походженням:

“Під самий кінець, коли більшовики перед відходом розстрілювали
заложників, ми бачили у вікно… підводу, повну роздягнених трупів. Вони
були неохайно вкриті рогожею, з усіх боків стирчали частини мертвих тіл.
Чека розміщувалося в нашому районі, і трупи через центр вивозилися,
ймовірно, за місто. Мені сказали, що там було зроблено жолоб, щоб
стікала кров, —техніка була ще наївною” (109, с.24].

Зрозуміло, що після такого, люди чекали вже будь-яку владу, аби тільки
не більшовицьку. Широкий антибільшовицький повстанський рух, що охопив
всю Україну, прокладав шлях швидкому просуванню дснікінських військ, для
боротьби з якими червоне командування стягувало війська на схід. А це
полегшувало просування в бік Києва вірних С.Петлюрі сил.

У середині квітня 1919р. добровольці разом із козачими частинами
розпочали загальний наступ на Донбасі і 4 травня зайняли Луганськ, а ще
через два тижні прорвали більшовицький фрон ‘іля Юзівки. На початок
липня в руках Білої армії були вже Феодосія, Катеринослав і Харків, а на
сході її частини оволоділи Бєлгородом — Балашовим — Царициним, міцно
спираючись, за словами А.Денікіна, своїми флангами на Волгу та Дніпро.
31 липня її загони ввійшли у Полтаву, внаслідок чого під контролем
А.Денікіна опинилося майже все Лівобережжя, за винятком Чернігівщини.
Для подальшого наступу у київському напрямку в кінці липня від
Добровольчої армії відокремилася група всього в 6000 вояків, тоді як 3-й
армійський корпус кількістю близько 4000 вояків, поповнюючися на шляху
добровольцями, розпочав рух вздовж чорноморського узбережжя, зайнявши 18
серпня Херсон та Миколаїв, а ще через 5 днів — Одесу.

Повстання військ М.Григор’єва та Н.Махна проти більшовиків та суцільний
розгром Червоної армії дивізіями А.Денікіна протягом червня — липня
східніше Дніпра відкрили реальну можливість українським формуванням,
очолюваним С.Петлюрою, перейти в контрнаступ на Правобережжі. Тоді ж
після жорстокої й тривалої боротьби галицькі війська змушені були
залишити західні області України, окуповані польською армією. 16 — 18
липня 1919 р., перейшовши на східний берег р.Збруч, вони остаточно
об’єдналися з військами УНР.

На початку серпня армії УНР і ЗУНР почали спільний похід проти
більшовиків у двох різних напрямках — на Київ та Одесу, що було
стратегічною помилкою. 10 серпня українські війська вибили червоні
загони з Жмеринки та Вінниці й заволоділи залізничними шляхами до обох
визначених цілей. Але радянська влада на Правобережжі мала ще досить
значні сили, і боротьба з ними в межах Східного Поділля затримувала
подальше просування. Тим часом дснікінські війська швидко займали
приморську смугу України і 23 серпня встановили контроль над Одесою.

Протягом останніх днів серпня 1919 р. українські, переважно галицькі,
війська здобули вирішальні перемоги над силами 12-ої більшовицької армії
біля Фастова і 30 серпня зайняла околиці вже майже залишеного
противником Києва, плануючи урочистий вступ до столиці наступного дня. У
призначений час парад на Хрещатику справді розпочався, але в ті самі
години частини Добровольчої армії ввійшли в місто зі сходу, через
Ланцюговий міст, тоді як її кінні підрозділи пройшли до центру
Печерськом та Липками. Після сутичок і переговорів у кінці дня дснікінці
зайняли основні райони Києва і за домовленістю з ними галицькі бригади
відійшли до Василькова.

Галичан як колишніх піданних Австро-Угорщини лідери Білої армії не
вважали супротивниками, але Директорії УНР не визнавали і до її збройних
сил ставилися як до ворогів. В свою чергу, галичани, розбиті поляками на
власних землях, розуміючи потенційно ворожі взаємини між дснікінцями і
відродженою Польщею, сподівались на допомогу перших. Тому вони, щоб не
зіпсувати взаємини з білими генералами, так легко поступилися їм Києвом,
яким С.Петлюрі важливо було заволодіти з політичної точки зору, для
відновлення влади УНР у Придніпров’ї. ^ т

Дснікінське панування у Києві всупереч сподіванням багатьох мешканців
міста не принесло їм жаданого порядку й спокою. Політика добровольців
була виразно і антиукраїнська, і анти єврейська. Як писав з цього
приводу А.Гольденвейзер, “з перших днів добровольчої влади фанатики і
сліпці намагалися використати загальне відчуття трауру та скорботи на
людинонснависнсцькі, пагубні цілі. Збудження народу, як того і слщ було
чекати, спрямувалося… проти євреїв. У саме цей бік його спрямовували
якщо не самі добровольці, то досить значна частина їх політичних друзів.
Шульгін у першому ж номері відновленого “Киевлянина” вважав за доцільне
нагадати слова свого батька про те, що “Півдснно-західний край
—російський, російський, російський” і обіцяв більше не віддавати його
“ні українським зрадникам, ні єврейським катам”. У своєму
націоналістичному осліпленні Шульгін вважав, що сила добровольчого руху
— у національних російських гаслах… І саме згубною помилкою всього
грандіозного руху виявилося те, що він не зумів перемогти в собі
національну зарозумілість і відштовхнув від себе всі
ненаціона-лістично-російські елементи населення. Відносно
українства помилковий крок був зроблений самим Денікіним. По відношенню
до єврейства йому зробили ведмежу послугу його праві прибічники на чолі
з В.Шульгіним” [6, с.53].

Місто опинилося в стані “полювання на відьм”: повсюди шукали “чекістів”
та “комісарів”, “спізнаючи” їх у випадкових людях на вулиці чи доносячи
на знайомих. Більше того, з санкції панів-офіцерів (а не від нетверезого
деморалізованого натовпу, як за часів Директорії) по місту йшла хвиля
погромів, але не по околицях, а саме в заможних кварталах, внаслідок
чого з забезпечених квартир офіцери вимітали все, що їм подобалося.
Траплялися випадки, як на Васильківській, що погром поширювався на всю
вулицю. Під час нічних погромів голосили цілі багатоповерхові будинки, а
чорносотенна преса виправдовувала цс як законну помсту за участь
єврейства в більшовицькій революції. Так само погроми охопили і повітові
містечка, мало відрізняючись за своїми масштабами від того, що було під
час отаманської гайдамаччини за півроку до того.

Різниця, і досить суттєва, полягала, в основному, в тому, що лідери і
міністри Директорії, безпосередньо сам головний отаман С.Петлюра,
зверталися з закликами і загрозами, щоб хоч якось припинити погромні
безчинства, тоді як у Добровольчій армії цс робилося майже офіційно, при
“теоретичному обгрунтуванні” російської шовіністичної преси.

Відверто ворожим було ставлення білих генералів, зокрема, самого
А.Денікіна до українства й українського руху У.Черчілль, тодішній
військовий міністр Англії, радив йому “йти, скільки можливо, назустріч
українським сепартиським прагненням”, але командуючий Збройними силами
Півдня Росії вважав, що “петлюрівці” повинні або скласти зброю і
розійтися по домівках, або стати під прапори “єдиної і неподільної
Росії”, або їх слід розглядати як ворогів, подібних до більшовиків.

Як пише Н.Полонська-Василенко, “боротьба з українством стала головною
мстою Денікіна, Драгомирова, Брсдова, Лукомського та інших білих
генералів. Цс з найбільшою яскравістю виявилося в Києві:

на другий день по вступі “добровольці” почали здирати українські
вивіски, у тому числі з Української академії наук. Далі — всі українські
школи. Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано, а
замість них засновані російські. Назву “Україна” заборонено, її замінили
“Юг России”, “Малороссия”. Ненависть до всього українського йшла поруч з
антисемітизмом: шлях армії Денікіна позначений був єврейськими
погромами. До цього треба додати реквізиції, які перевищували
більшовицькі. Слушно охарактеризував Добровольчу армію один з її
учасників, який вступив до її лав, щоб боротися з більшовиками: “Нас із
захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами проводжали… “.
Звичайно, такі умови виключали можливість співпраці уряду УНР з
Денікіним — і 24 вересня 1919 р. Директорія, президент Української
Національної Ради Пструшевич і міністри підписали декларацію, в якій
закликали український народ боротися з ворогом —армією Денікіна” [8,
с.534].

Протягом вересня 1919 р. Добровольча армія розпочала генеральний наступ
на Правобережжі і на кінець місяця відтиснула махновські загони далеко
на захід від Дніпра — до Умані, впритул до петлюрівських позицій. При
всій неприхованій ворожості в ставленні один до одного, С.Петлюра та
Н.Махно на нстравалий час досягай певного порозуміння і об’єдналися для
спільних дій. Внаслідок цього махновці, реорганізувавши свої частини, 26
вересня блискавичним ударом пробили білий фронт в районі Умані і, не
зупиняючись у містах, через які вони прямували, повсюди зустрічаючи
гарячі симпатії обуреного свавіллям “добровольців” селянства, вже через
тиждень опинилися на схід від Дніпра.

Ще через кілька днів, у перших числах жовтня, махновські загони
заволоділи Мелітополем, Бердянськом та Маріуполем (в 100 кілометрах від
денікінської Ставки — Таганрога!), захоплюючи та підриваючи величезні,
нагромаджені для вирішального наступу Білої армії на Москву, склади
боєприпасів, військової техніки та амуніції.

Цим дивовижним, ніким не передбаченим рейдом, махновська повстанська
армія, яка в жовтні 1919р. нараховувала не менш як 50000 бійців (що
виразно засвідчує не тільки особисту популярність “батька Махна”, а й
вказує на масштаб селянського опору Добровольчій армії) повністю
дезорганізувала весьденікінський тил, зокрема, залізничний рух на
території від Південного Бугу до Сіверського Донця в ті дні, коли білі
заволоділи Воронежем (6 жовтня), Черніговим (12 жовтня) та Орлом (13
жовтня). Це різко негативно вплинуло на постачання діючих військ і
сприяло переходу Червоної армії в загальний наступ проти “добровольчих”
і козачих військ.

У середині листопада більшовики заволоділи Орлом, Воронежем та Курськом,
а 14 листопада Політбюро ЦК російських комуністів видало наказ про
наступ на Харків та Донбас. Червоні війська знов зайняли всю східну
половину України: 12 грудня вони були у Харкові, 13 — у Полтаві, а 16
увійшли в Київ. ЗО грудня ними було зайнято Катеринослав, а ще через
місяць —Миколаїв та Херсон.

Проте розгром більшовиками військ А.Денікіна не полегшав участі
українських військ УНР — ЗУНР. Як справедливо зазначає
Н.Полонська-Василенко, “київська катастрофа, по суті, завершила
визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українське військо опинилося між
трьома вогнями: більшовиками. Добровольчою армією та Польщею, яка
поступово окупувала Західну Волинь та Поділля. Українська армія не мала
запілля. Антанта тримала Україну в стані блокади” [8, с.535]. Без
набоїв, теплого одягу та цілого взуття, медикаментів, нормального
харчування українська армія довго протриматися не могла. До цього ж
додалася епідемія тифу. На 12 —20 жовтня 1919 р. фронт скоротився до 60
км, а весь стрілецький склад становив лише близько 7 тисяч бійців, які
мали по кілька набоїв на гвинтівку.

Але і стан деморалізованих, розбитих на всіх основних фронтах
добровольців був не набагато кращим. І в ці осінні місяці 1919 р. обидві
агонізуючі армії — петлюрівська українська та дснікінська російська —
вели між собою хаотичні бої навколо Вінниці та Жмеринки, виснаджуючи
останні свої сили і поступово звільнюючи території Правобережжя, Поділля
та Волині для наступного польсько-більшовицького протиборства.

За цих умов між політичними лідерами та воєначальниками подніпровців і
галичан відбувся остаточний розкол. 6 листопада галицький генерал
М.Тарнавський, для подальшої боротьби з Польщею, переводить своїх бійців
під верховне командування Добровольчої армії, а 2 грудня С.Петлюра
складає договір з польським урядом, за яким відмовляється від
західноукраїнських областей і домовляється про спільні дії польських та
українських військ. Виснажені боями та епідемією військові частини УНР у
своїй більшості протягом листопада — грудня 1919 р. остаточно
разклалися. Залишивши їх, С.Пстлюра подався до Варшави для організації
спільних з поляками антибільшовицьких заходів.

Між тим, деякі з’єднання, зокрема, на чолі з генералом
М.Омеляновичем-Павленком, ще зберігали боєздатність та завзяття до
боротьби з більшовицькими військами. Контролюючи певну частину
Правобережжя, вони 29 січня 1920 р. навіть оволоділи Одесою, але через
тиждень залишили її під тиском значно переважаючих сил Червоної армії.
Протягом наступних трьох місяців цс українське з’єднання діяло на
Правобережжі у більшовицьких тилах, тоді як на Лівобережжі радянським
військам чинили опір невловимі загони Н.Махна.

У березні 1920 р. більшовики контролювали вже всі великі міста України,
але село, що звикло до самооборони від будь-яких зовнішніх сил, фактично
їм ще не підкорялося. Дії червоних загонів, як і рік — два до того, були
спрямовані передусім на вилучення харчів, зустрічали міцний опір з боку
селян. Тому наступ, розпочатий навесні 1920 р. польськими військами
разом з деякими реорганізованими українськими частинами С.Петлюри,
підтриманий на Правобережжі загонами М.Омеляновича-Павленка та
Ю.Тютюнника, швидко приніс значні результати. 26 квітня
польско-українські війська увійшли до Житомира, через 4 дні були у
Вінниці, а 6 (за іншими відомостями, 7 або 8) травня зайняли Київ,
заздалегідь залишений більшовиками.

Але брутальність поведінки поляків до місцевого населення, репресії й
погроми, знущання над православними священиками враз викликало проти
поляків загальне обурення. У свою чергу, червоні війська, зосередивши
ударну групу в районі Умані, 8 червня завдали їм рішучого удару,
внаслідок чого вже наступного дня вони заволоділи Білою Церквою та
Житомиром. Опинившись під загрозою оточення, польські війська спішно
евакуювалися залізницею на Коростень і 11 червня більшовики знов
заволоділи Києвом.

Таким чином, протягом червня 1920 р. підсумки громадянської війни в
Україні в цілому було визначено. Країна опинилася під владою
більшовиків, які своєю столицею обрали Харків. Їх політика була повністю
підпорядкована вказівкам, які надходили з Москви, а ЗО грудня 1922 р.
комуністи України підписали договір про створення СРСР.

На півдні та заході України бойові дй точилися майже до самого кінця
1920 р. У вересні після попереднього розгрому Червоної армії під
Варшавою, польські війська та підпорядковані С.Петлюрі частини навіть
перейшли в контрнаступ, просунувшись до Жмеринки. Але незабаром
більшовики порозумілися з урядом Ю.Пілсудського щодо поділу України по
річці Збруч. Протягом жовтня радянські війська з махновськими силами
(які об’єдналися знову з ними на нстравалий час) розгромили армію
генерала П.Врангсля у Північному Приазов’ї і 7 — 9 листопада взяли
Перекоп. Протягом наступного тижня весь Крим опинився в руках червоних
сил під командуванням М.Фрунзс.

У ці самі дні більшовицькі війська зайняли Кам’янсць-По-дільський та
Проскурів, внаслідок чого рештки українських загонів перейшли за
р.Збруч, де були інтерновані в польських таборах. А 18 березня 1921 р. у
Ризі підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією, за яким
перша визнавала Українську Соціалістичну Радянську Республіку і
закріплювала за собою землі Галичини та Західної Волині. Опір
більшовикам в Україні продовжував чинити лише Н.Махно, але оточений з
усіх боків, і він був змушений продиратися на захід і 28 серпня 1921 р.
з невеличким загоном перейшов Дністер, віддавшись румунській владі. На
всій Україні східніше р.Збруч організованого опору більшовикам ніхто вже
чинити не міг.

Таким чином, наприкінці 1920 р. громадянська війна в Україні закінчилася
повною поразкою національних і, ширше, антибільшовицьких сил. Не маючи
ніякої підтримки ззовні і опинившися в оточенні ворогів, Друга
Українська Народна Республіка (Директорія) не мала змоги вистояти у тій
жорстокій боротьбі, тим більше, що і в самому її проводі не було
єдності. Над всією Україною західніше р.Збруч утвердилася більшовицька
влада. Але водночас процес стримкого зростання національної свідомості
та факт наявності власної державності протягом 1917 — 1919 рр. не міг
бути проігнорованим більшовиками. Борючись з урядами Центральної ради.
Гетьманату та Директорії, вони змушені були робити наголос на
соціально-скономічному питанні, декларативно визнаючи права української
нації на здобуття власної державності. Тому більшовики протиставили
названим політичним структурам свій варіант української
квазідер-жавності — УСРР.

ПІДСУМКИ

Так чому ж Українська держава, що утворилася після захоплення у
Петрограді влади більшовиками і проголосила свою незалежність IV
Універсалом Центральної ради, не змогла утриматися, і замість волі та
самостійності Україна більш ніж на 70 років отримала комуністичну
диктатуру? Без сумніву, і в тексті про це йшлося достатньо, молода
Українська держава опинилася тоді у вкрай складному і скрутному
міжнародному оточенні, виступаючи (дорсчі, як і тепер) не тільки, а
подекуди і не стільки суб’єктом, а й об’єктом зовнішньополітичної гри.
Але недалекоглядно було б вбачати кінцеві причини поразки визвольних
змагань тих часів лише у цьому, ігноруючи помилки, припущені
безпосередньо самими українськими урядами. У 1917 — 1918 рр. Україна
мала територію й ресурси, які потенційно цілком забезпечували можливість
її не тільки самостійного розвитку, а й протистояння ворожим зовнішнім
силам. Отже, основну причину поразки необхідно шукати у сфері “людського
фактора”, в суспільній свідомості та діяльності провідних політичних
сил.

1.

На відміну від сьогодення на початку XX ст. економіка Підросійської, або
Великої України була у вищій мірі самодостатньою. Україна повністю
забезпечувала себе харчовою продукцією, експортуючи значну її кількість
(особливо-цукру та хліба), мала розвинуту легку і важку промисловість,
що спиралася здебільшого на місцеву сировинну базу. Власні енергоносії,
в основному Донецьке вугілля, забезпечували роботу транспорту. А у
великих містах зосереджувалися висококваліфіковані кадри
викладацько-наукового складу, інженерно-технічного персоналу,
робітництва тощо.

Без сумніву, для подальшого ефективного розвитку економіки України
необхідні були і реформи, головним чином, у сфері земельних відносин.
Об’єктивно в українських губерніях не було земельного голоду, оскільки
навіть малозаможні селяни мали землі (і здебільшого високоякісної,
чорнозему) не менше, ніж середні західноєвропейські фермери. Але
селянське господарство велося нераціонально, застарілими методами та,
здебільшого, архаїчними знаряддями праці.

У довгостроковій перспективі основний наголос необхідно було робити на
раціоналізації та технічному переоснащенні, підвищенні культури
землеробства і землекористування. Але ці заходи могли б дати справжній
ефект не раніше, ніж через 10—20 років. У ситуації, що склалася
наприкінці першої світової війни та на початку Російської революції з
урахуванням соціально-політичних реалій земельна реформа була вкрай
необхідною, насамперед, для перетворення малозабезпечених селян на
справжніх, міцних власників, виведення їх на рівень “середнього класу”,
тобто, врешті-решт, перетворення їх на чисельний власницький прошарок
— основу майбутнього українського громадянського суспільства, а відтак і
демократичної правової держави.

Як з цим питанням справлялися уряди, що перебували при владі в Україні
протягом 1917 — 1919 рр.? Переважно найгіршим чином. Центральна рада,
соціалістична за свідомістю більшості своїх керівників, скасувала
приватну власність на землю, тоді як відповідно до справжніх прагнень
селянства її необхідно було б перерозподілити на нових, але
приватновласницьких засадах. Більш того, на відміну від більшовиків, які
не тільки проголошували таку соціалізацію, а ще й мали політичну волю і
створювали організаційно-владні інституції для впровадження
(найжорстокішими засобами) такого роду проектів у життя, українські
соціалісти були – неспроможні здійснити жодних практичних заходів, щоб
реалізувати свої гасла. За таких умов радикальні елементи на селі почали
втілювати проголошені в Універсалах гасла власними силами і на власний
розсуд, що призводило тільки до анархії та стрімкого зростання
злочинності. Стурбований. уряд, який власною непоміркованістю
спровокував таку ситуацію, видав указ про заборону самочинних дій, чим
вніс остаточну дезорієнтацію у свідомість селянства. До речі, це
відбувалося в той самий час, коли більшовики вже почали наступ на
Україну, обіцяючи селянам повний перерозподіл панської землі, на тих
самих принципах “соціалізації”, що пропонувала і Центральна рада.

Таким чином, замість проведення справді необхідних, законими засобами
через державні установи заходів по наділенню малоземельних селян землею
національно-соціалістична влада проголосила курс на ліквідацію приватної
власності на землю, не маючи ні конкретного плану його реалізації, ні
сил для втілення його в життя. Згубними для економіки і суспільного
порядку були також заходи (точніше декларації) Центральної ради у сфері
промисловості і торгівлі. Вони сприяли падінню дисціпліни на виробніцтві
і згортанню товарно-ринкових відносин при відсутності якоїсь чіткої і
життєздатної альтернативи останнім. Зрозуміло, що все цс протягом
останніх місяців 1917 р. — початку 1918 р. спричиняло лише спад
виробництва, зростання цін і безробіття, отже, вело до суцільного краху
української економіки. Запобігти цьому можна було лише рішучими діями,
спрямованими на відновлення приватновласницьких засад і товарно-ринкових
важелів економічного життя, що й було зроблено П. Скоропадським.

Гетьман П. Скоропадський протягом всього свого правління щиро, рішуче і
послідовно намагався відновити в Українській державі нормальну
економіку, основану на принципах законності, недоторканності приватної
власності та вільного підприємництва, однак, поєднуючи цс з не дуже
рішучими кроками у проведенні земельної реформи. Ці заходи при певній
стабілізації протягом березня — вересня 1918 р. політичної ситуації,
завдяки перебуванню в Україні німецьких та австро-уторських військ, а
також за умов відкриття для українських товарів ринків Німеччини та
Австро-Угорщини, дали вражаючі результати. Економічне життя відновилося
в лічені тижні, а промисловість і транспорт у цілому працювали нормально
до осені 1918 р. Але справа з земельною реформою просувалася дуже
повільно. Гетьман і його уряд намагалися розробити виважений і
послідовний закон про земельну реформу, спрямований на утворення великої
кількості міцних ссрсдньовласницьких господарств за умов надання великим
власникам адекватної компенсації з боку держави. Але, починаючи ще з
останнього місяця правління Центральної ради, після видання німецького
указу про тимчасовий порядок землекористування, на селі фактично
відновлювалися старі земельні відносини. Поки міць німецьких та
австро-угорських військ не ставилася під сумнів, відносний спокій, а
відтак і нормальна виробнича діяльність, у цілому зберігалися. Але
поразка центральних країн у війні, при нерозумінні селянами
гетьманського плану земельної реформи, сприяли тому, що село підпало під
пропагандиський вплив з боку радикальних лівих сил: українських
соціалістів, більшовиків та анархістів, майже однаково вороже настроєних
до приватновласницьких та вільноринкових основ нормального
соціально-скономічного життя.

Падіння Гетьманату та встановлення на більшій частині України (на кілька
тижнів у Придніпров’ї та до кінця осені 1919р. на Поділлі і Волині)
влади радикальної національно-соціалістичної Директорії призвело до
остаточного краху нормальної економічної життєдіяльності, що вирішальною
мірою сприяло утвердженню тут влади більшовиків. На селі фактично
запанувала анархія з розграбуванням маєтків, єврейськими погромами та
самочинними, по суті бандитськими, розправами з усіма, хто опирався
свавіллю розбещеної “отаманщини”. За таких умов необхідні для
промислового виробництва й товарообігу економічні зв’язки розірвалися не
тільки з іншими країнами, а навіть між регіонами і містами самої
України, остаточно паралізувавши її промисловість.

Не будучи здатним організувати нормальну економічну життєдіяльність,
продовжуючи перебувати у полоні радикально-соціалістичних гасел та
зазнаючи поразок з усіх боків, уряд Директорії переходить у
соціально-економічних питаннях майже на більшовицьку платформу.
Наслідком стала остаточна політична дезорієнтація втомленого,
розчарованного подіями населення, яке заради відновлення порядку і
спокою було вже згодне на будь-яку, але міцну владу.

Більшовицька окупація більшої частини України у першій половині 1919р.
довела, що комуністична влада не тільки жорстокіша за криваву анархію
“отаманщини”, не тільки так само, як і Директорія, нездатна організувати
нормальне економічне життя, а ще й основною своєю метою має планомірне і
суцільне пограбування України, вивезення всієї харчової та промислової
продукції, яка ще тут залишалася, до більшовицької Росії. Водночас біла
Добровольча армія, яка натсре-ні українських губерній протягом липня —
вересня 1919 р. мала особливі успіхи, швидко дискредитувала себе
самовпевнено-обмеженою політикою, спрямованою на фактичне відновлення
старих порядків та боротьбу з українством як політично-культурною
течією. Але і до українських соціалістів довіри вже також не було.
Врешті-решт переможцями в боротьбі за Україну вийшли більшовики,
віддавши полякам її західні області.

Таким чином, можна констатувати, що не зважаючи на порівняно високий
рівень розвитку та більш-менш задовільний в 1917 р. стан економіки
українських губерній орієнтація соціально-скономічної політики
Центральної ради на соціалістичні гасла сприяла швидкому падінню
виробництва, згортанню ринкового товарообміну та поширенню хаосу на
селі. Певна стабілізація економічної життєдіяльності за часів Гетьманату
на приватновласницько-ринкових засадах не була стійкою, головним чином,
через невирішсність аграрного питання. Останнє було однією з основних
причин падіння Української держави гетьмана П. Скоропадського.
Радикальний економічний курс національно-соціалістичної, нездатної до
налагодження упорядкованого державного життя Директорії мав ще гірші
наслідки порівняно з тим, що проводився Центральною радою. Директорія
повторювала всі помилки останньої, але у їх гіпсртрофованому вигляді, за
значно гірших для існування Української держави внутрішніх та зовнішніх
умов. Цe зумовило дискредитацію українських національних, здебільшого
соціалістичних, політичних сил, які все більше втрачали підтримку не
тільки серед міського, а й навіть сільського населення. Тому не дивно,
що у 1919 р. основна боротьба за Україну розгорнулася вже між Червоною
та Білою арміями, на прапорах яких були накреслені протилежні, але
досить зрозумілі соціально-економічні гасла: державний комунізм і
реставрація старих порядків.

2.

Якщо порівняно з нашим часом Україна на початку XX ст. в економічному
відношенні була більш самодостатньою, то в соціально-політичному,
навпаки. З втратою протягом другої половини XVIII ст. гетьманської
територіальної автономії та козацько-полкового суспільного устрою що, в
свою чергу, спричинилося, до змін у соціальній структурі населення
(зокрема, надання козачій старшині дворянських прав і закріпачення
значної кількості пересічного козацтва, скасування міського
самоврядування тощо), суспільно-політичне життя в українських губерніях
було підведено під загальноросійські стандарти.

На початку XX ст. Україна не мала власної адміністративно-територіальної
структури. Вона була поділена на губернії, як і переважна більшість
решти територій Російської імперії, і адміністрації цих губерній
безпосередньо (кожна — окремо) підпорядковувалися петербурзькій
бюрократії. Особливо з 1905 р. на українських землях, головним чином у
російськомовних містах, діяли численні загальноросійські партії, до лав
яких поряд з етнічними росіянами залучались вихідці з українського чи
єврейського середовища. Цe також сприяло інтеграції населення
підросійської України до загального політичного життя імперії. Поряд з
ними існували і національні, майже виключно соціалістичні, політичні
партії. Але серед здебільшого російськомовного населення міст вони не
користувалися особливою популярністю, тоді як село ще не ввійшло у
свідоме політичне життя. До того ж лівий радикалізм українських
національних партій здебільшого відштовхував від них власницькі й інші
соціальне впливові верстви, навіть власне українське за походженням
населення.

У соціальному відношенні український народ на той час також не являв
собою самостійної цілісності, демонструючи неповноту, принаймні
диспропорційність, власної соціальної структури. Основну його масу
складало досить індифирснтнс у політичному відношенні селянство, тоді як
робітництво у своїй більшості було не українського походження, яке
усвідомлювало себе і свої інтереси переважно у загальноросійському, а не
рсгіонально-українському контексті, а відтак і перебувало під значним
впливом не українських, а загальноросійських соціалістичних партій. Так
само більшість представників інтелігенції, духовенства,
зeмлeвласників-дворян, підприємців розглядали свої інтереси безвідносно
до свого етнічного походження (українського, російського, єврейського,
польського тощо), переважно у загальноімперському вимірі і функціонували
в контексті загальноросійської системи відповідних (економічних чи
наукових) зв’язків. Діяльність національно-культурних товариств та
українських національних партій наприкінці XIX —на початку XX ст.
сприяла чіткішому усвідомленню освіченими верствами суспільства долі та
регіональних інтересів України, але далі гасел автономії у складі
оновленої Російської держави не йшла навіть більшість представників
основних національно-соціалістичних партій.

Стає зрозумілим, чому протягом майже всього часу свого існування
(принаймні до початку більшовицької агресії проти УНР) Центральна рада
була у полоні ідеї саме автономного статусу України у складі
демократичної федеративної Росії, яка, як тоді сподівалися, мала
невдовзі утворитися. Така позиція була цілком природною і відповідала
прагненню більшості населення українських губерній до автономії без
розриву традиційних і взаємовигідних зв’язків з іншими регіонами
колишньої Російської імперії.

Від лютневих до жовтневих подій 1917 р. у Петрограді Центральна рада
досить послідовно проводила автономно-федералістський курс, який
користувався підтримкою більшості населення безвідносно до його
етномовного поділу, але більш популярного у представників середніх
прошарків, ніжу заможних власницьких колах. Але після захоплення влади
більшовиками у провідних регіонах Росії ситуація принципово змінилася.
Україна, не визнавши більшовицької влади, стала фактично незалежною, хоч
формально не зріклася від ідеалу автономно-федсраліського устрою
майбутньої Російської держави. Між тим агресія більшовиків у січні 1918
р. щодо України примусила Центральну раду, яка вже встигла засвідчити
свою безпорадність у адміністративно-управлінських та
військово-політичних питаннях, шукати собі захісників, якими на той час
могли виступити тільки німецькі та австро-угорські війська. Для
легітимізації їх вступу в Україну остання, в особі свого вищого владного
органу — Центральної ради, мала проголосити свою незалежність, що й було
зроблено IV Універсалом.

Громадська думка, особливо після того, як міста і села України відчули
на собі, що їм несе більшовицьке панування, сприйняла проголошення
незалежності (за тих умов вона практично означала незалежність від
більшовиків з гарантіями, які надавали Центральні країни). На таку
незалежність України погодились тоді навіть відверто антиукраїнські
місцеві праві російські кола, оскільки вона (з приходом німецьких та
австро-угорських військ) гарантувала їм безпеку від більшовиків. Між
тим, ні до, ні після приходу в Україну армій центральних країн тодішнє
керівництво не змогло налагодити в країні нормальне
адміністративне-політичне життя з скільки-небудь дієздатною вертикаллю
виконавчої влади. Цс підривало авторитет Центральної ради, особливо у
містах, село ж сприйняло прихід іноземних солдатів країн, з якими
протягом останніх трьох з половиною років точилася кривава війна, як
звичайну окупацію.

Недієздатність Центральної ради та її уряду з соціальної точки зору
зумовлювалася передусім класове обмеженою політикою, яку вони проводили.
Її діячі, переважно представники національно-соціалістичних партій,
майже не мали організаційного, а бувши у своїй більшості людьми
молодими, навіть звичайного життєвого досвіду, але повністю ігнорували
професійні знання старих кадрів, не довіряючи їм з національних і
класових міркувань. Особливо відчутним це було у військовій сфері,
внаслідок чого УНР вже наприкінці 1917 р. втратила боєздатність.
Непоміркована політика щодо власницьких російськомовних верств населення
залишала українських соціалістів сам-на-сам з більшовиками, а останні
були значно організованішими, рішучишими, а відтак і сильнішими.
Розчарування населення як в українських соціалістах, так і в
більшовицькій владі зумовило ту легкість, з якою П. Скоропадському
вдалося встановити гетьманську форму правління і перебрати владу в
Україні.

Період Гетьманату було позначено реальними успіхами у справі
державотворення. П. Скоропадський та помірковані українські діячі (за
переконаннями здебільшого ліберали), яких він залучив до державотворчої
роботи, чудово розуміли необхідність налагодження чіткої
адміністративно-виконавчої вертикалі в державі, чому мали б сприяти
примирення, взаємні поступки та врахування інтересів всіх соціальних
верств та стномовних груп країни. В цьому напрямку проводилася значна
робота.

Але, на жаль, за умов, коли класові і викликані значною мірою штучно
національні антагонізми, перехрещуючись та посилюючись, починаючи з
весни 1917 р. все більше полярізували суспільство, переламати ситуацію
на краще не вдалося. В своїй конструктивній діяльності гетьман та
очолюваний Ф. Лизогубом уряд наштовхувалися на протидію майже з усіх
боків. Але якщо помірковані кола українських соціалістів та російських
правих і право-центриських сил, перебуваючи в опозиції, розуміли, що
Гетьманат все ж краще за більшовицьку диктатуру і тому до певного часу
не чинили йому особливих перешкод, то радикальні
національно-соціалістичні і націоналістичні сили, як і більшовики,
працювали на знищення гетьманської держави. У боротьбі проти неї вони
фактично об’єдналися, зокрема В. Винниченко, піднімаючи проти гетьмана
галицьких січових стрільців, водночас мав таємну угоду з більшовиками
про спільні дії. Він та його прихильники зробили все, щоб січові
стрільці не вирушили до Галичини на захист новостворсної ЗУНР, коли їх
силами можна було захистити Львів, а відтак і всю Західну Україну від
поляків. Вони спрямували свої зусилля на знищення Гетьманату, на руїнах
якого повстала Директорія не змогла створити власної життєздатної
державності і врешті-решт залишила Придніпров’є більшовикам вже через
кілька тижнів після того, як оволоділа Києвом.

Отже, виступ Директорії проти Гетьманату об’єктивно, поза бажанням
ініціаторів і виконавців цієї акції, призвів до загибелі обох
українських держав. Цей виступ мав фатальні наслідки: ЗУНР своєчасно не
було надано допомогу, а у Придніпровській Україні власні радикальні сили
виступили проти гетьмана саме тоді, коли, користуючись небоєздатністю
німецьких військ. Червона армія розпочала наступ проти України по всьому
фронту, до того ж інспіруючи більшовицькі та анархістські виступи на
сході та півдні країни.

Тільки в такому контексті можна адекватно оцінити політику П.
Скоропадського протягом останнього місяця його перебування при владі.
Після того, як було з’ясовано двурушницьку діяльність проводу
Національного конгресу, передусім його голови В. Винничснка, і
встановлено, що українські радикальні націоналістичні та соціалістичні
сили у змові з більшовиками готують збройний виступ, П. Скоропадський
змушений був шукати союзу з Добровольчою армією А. Денікіна та країнами
Антанти, які стояли за нею. Умовою такого союзу, а відтак і допомоги
Україні з боку Франції і Англії (після капітуляції Німеччини і розпаду
Австро-Угорщини) стала згода на входження України як автономної частини
до складу відновленої нсбіль-шовицької федеративної Росії.

За умов загрози другої більшовицької окупації такий компроміс був не
тільки виправданим, а й конче необхідним. Тому підписання гетьманом так
званої Федеративної грамоти та його спробу спертися у боротьбі з силами
Директорії на офіцерські дружини Києва, маємо розглядати як
найдоцільніші кроки у ситуації, що склалася на той час. Отже, з
державницьких засад, на нашу думку, осудження заслуговує спровокований
Директорією і узгоджений з більшовиками збройний виступ проти
Гетьманату, основним знаряддям якого стали політичне дезорієнтовані
січові стрільці. Такий висновок суперечить як традиції націоналістичної
історіографії, що дотримується прямо протилежних оцінок, так і
радянській історіографії, яка взагалі намагалась приписати знищення
гетьманської держави більшовикам.

Варто нагадати думку Д. Дорошенка про те, що “федерація” з ще не
існуючою небільшовицькою Росією реально аж ніяк не могла загрожувати
існуванню Української держави, тоді як проголошення формальної згоди на
це забезпечувало їй визнання з боку країн Антанти. У випадку ж
справжнього створення на тсрені колишньої Російської імперії
федеративної макродсржави гетьманська Україна мала б відігравати в ній
значну роль, забезпечуючи разом з регіонально-автономними урядами
козачих областей, Сибіру тощо створення не унітарної, а конфедеративної
макрополітичної системи. До того ж збереження гетьманської Української
держави могло бути єдиним зовнішнім гарантом збереження влади
українських сил над відповідними землями знищеної монархії Габсбургів:
Галичиною, Буковиною, а, можливо, і Закарпаттям. Як показав наступний
перебіг подій, країни Антанти не рахувалися з інтересами ЗУНР,
погоджуючися на окупацію її території сусідніми країнами, в основному
Польщею.

Падіння Гетьманату було початком кінця Української держави і вина за це,
передусім, лягає на провід Директорії, головним чином на В. Винничснка
та С. Петлюру. Поваливши Гетьманат, вони ще більшою мірою, ніж колишня
Центральна рада, виявилися нездатними ні налагодити упорядковане
державне життя, ні здобути Україні визнання з боку країн Антанти, ні
забезпечити її захист від більшовицької агресії та польської експансії.
Нсвиважсна політика Директорії (В. Винничснка у соціально-економічних та
С. Петлюри у військово-організаційних та мовних питаннях) зумовлювала
посилення в Україні класового та національного антагонізму, що вщент
руйнувало державність як таку. Країну охопили анархія, хаос і бандитизм
“отаманщини”, що виявилися у грабіжках, єврейських погромах та повній
безпорадності перед більшовицькою навалою, до якої додалися конфлікт з
білими силами та напруження у взаєминах з країнами Антанти.

Від остаточного розгрому навесні 1919 р. Директорію врятували тільки
антибільшовицькі повстання на Придніпров’ї (М. Григор’єва, Н. Махна), а
просування у серпні в напрямку до Києва та Одеси її загонів було б
неможливим без наступу Добровольчої армії по всьому фронту, між Волгою
та Дніпром, у бік Москви. Невдачі сил Директори у спробі оволодіти
Києвом та Одесою і, тим більше, сепаратна домовленість галицької армії
про союз з А. Дeнікіним проти поляків остаточно деморалізували
українські національні сили. Протягом осені 1919 р. вони зазнали
остаточної поразки. Спроба С. Петлюри у 1920 р. спертися на допомогу
Польщі також закінчилася крахом.

3.

Своєрідних змін зазнала протягом 1917 — 1919 рр. і справа вирішення
делікатного стно-культурно-мовного питання, яке, на відміну від
аграрного та державноорганізаційного, вимагало неспішності й
поступовості, при вкрай обережному ставленні до почуттів всього
неукраїнського (ширше неукраїномовного) населення краю. Вже за доби
Центральної ради її нестримані, простіше невиховані, прихильники на
місцях своїми невиваженими заявами а національно-мовного питання,
особливо антиросійського спрямування, викликали обурення всього
культурного населення, водночас аж ніяк не збільшуючи кількість
прихильників національної ідеї серед малоосвічсних верств.

Але певна (і значна) відповідальність лежить й на самому проводі
Центральної ради, представники якої захопилися прискореною
українізацією, точніше, декларативними заявами з цього приводу.
Безглуздо було сподіватися, що протягом лічених тижнів, за умов
стрімкого падіння життєвого рівня та загальної дестабілізації, коли
працівники адміністрації, освіти, правничих органів тощо отримували
жалюгідну платню, установи здебільшого російськомовних міст перейдуть на
українську мову. До того ж переважна більшість з цих людей не володіли
останньою у достатній мірі, необхідній для її повноцінного використання
у відповідних професійних сферах. Так само помилкою була спроба
перенести концепцію австрійської соціал-демократії щодо
національно-культурно-мовного питання (ідея про національно-пeрсональну
автономію та пов’язана з нею самоорганізація “національних меншин”) на
неадекватний для її реалізації грунт тогочасної України. Особливо не
підходила вона для численного в містах України російського населення,
межа між яким та українським російськомовним була здебільшого умовною.

Дещо виправити ситуацію у цій сфері вдалося за часів Гетьманату, коли
замість українізаторського галасу нова влада розпочала справжню системну
і розраховану на перспективу національну культурно-наукову та
видавничо-просвітницьку роботу. Держава створювала і підтримувала мережу
національних освітніх закладів, культурних і наукових установ, серед
яких найжиттєвішою виявилася створена при безпосередній участі гетьмана
Українська академія наук. Разом з тим жодних перешкод вільному вживанню
різних мов у будь-яких сферах життя ніхто не чинив. На жаль, така
виважена, спрямована на запобігання зайвих непорозумінь та конфліктів у
суспільстві політика гетьманського уряду сприймалася націоналістами як
“антиукраїнська”.

Період Директорії продемонстрував ще брутальніші, подекуди навіть
комічні (зокрема, термінове зняття російськомовних вивісок у Києві)
перекручення у культурно-мовній політиці, ніж то було за доби
Центральної ради. Водночас самочинні, всупереч наказам Директорії та
особисто С. Петлюри, єврейські погроми, що поширилися в Україні з кінця
1918 р., повністю дискредитували в очах світу національну політику
українських соціалістів, свідомість яких не мала нічого спільного з
погромною ідеологією. Але безладдя і безвладдя, які охопили Україну
після падіння Гетьманату, сприяли поширенню відвертого бандитизму
“отаманщини”, жертвою якого ставало передусім єврейське населення
Правобережжя, Поділля і Волині.

Не створивши нормальні умови для життя людей, не забезпечивши основ
нормального безпечного упорядкованого державного життя та інших
передумов і стимулів до продуктивної праці кожного за його фахом і
здібностями, робити наголос на культурно-мовній “українізації” міст було
вкрай безглуздо, більше того, шкідливо з політичної точки зору, оскільки
це зайвий раз дратувало розчароване і втомлене населення. Цс,
врешті-решт, тільки відштовхувало від наці ональної справи широкі й
впливові місцеві російськомовні верстви, серед яких багато хто спочатку
ставився до української ідеї сприятливо і доброзичливо.

4.

Таким чином доходимо висновку, що за доби Центральної ради було
закладено основи Української де ржави, але багато чого в них було
наївним, хибним та недалекоглядним. Перш за все цс стосується курсу на
соціалізацію засобів виробництва, передусім землі, ворожості до
власницьких, здебільшого російськомовних, верств населення та орієнтації
на прискорену українізацію всіх сфер життєдіяльності. Не маючи фактично
жодних скільки-небуть продуманих і виважених програм у економічній,
громадсько-політичній та національно-культурній сферах, представники
українських соціалістичних партій, які переважали в Центральній раді,
видавали суперечливі і неконкретні накази, які за умов хаосу, що
поширювався по країні, сприяли швидкому руйнуванню всього старого (яке
переважно потребувало обережного реформування, а не брутального
знищення), не закладаючи основ чогось життєздатного нового.

За часів Гетьманату цих помилок певною мірою було виправлено. Основна
увага приділялася відновленню та розвитку лібсрально-ринкової,
приватновласницької економіки, системній державотворчій роботі та
формуванню надійних організаційних засад для розбудови національної
культури, науки й освіти. Але аграрне питання вирішувалося вкрай
повільно, чим і скористалися ліві радикали всіх кольорів, передусім
українські національні соціалісти, щоб розпалити в Україні полум’я
громадянської війни. Доба Гетьманату була кульмінацією продуктивних
державотворчих заходів в Україні, але втримати державність П.
Скоропадському та його помічникам після поразки Німеччини та
Австро-Угорщини у першій світовій війні не вдалося, коли вони віч-на-віч
залишились з внутрішніми і зовнішніми руйнівними силами.

Директорія, яка на нетривалий час заволоділа основною територією України
з Києвом, не тільки не уникнула помилок, яких припустилася за рік до
того Центральна рада, а й робила їх у ще більш гіперболізованих формах.
Цим вона остаточно відштовхнула від себе всі несоціалістичні і
нсукраїномовні верстви населення, а чвари між її лідерами, при
загостроснні непорозуміння між наддніпрянськими та галицькими
військово-політичними діячами, сприяли остаточному краху зусиль утримати
рештки національної державності.

Між тим, попри всі помилки і поразки, українські визвольні змагання 1917
— 1919 рр. мали непересічне історико-політичнс значення.

По-перше, завдяки ним, особливо у 1918 р., за доби існування
гетьманської держави, національно-політична свідомість населення
розвинулася настільки, що більшовики, утверджуючи своє панування, були
вимушені робити це у вигляді організації національно-тсриторі-ального
квазідeржавного утворення — УСРР. Остання протягом більш ніж 70 років
забезпечувала існування власної, відносно автономної від
загальносоюзного центра, адміністративно-управлінської системи. Її
основні лінії замикалися на Києві, через який вже виходили на Москву.
Тобто, і при більшовиках Україна збсрігла себе як певну автономну
тсриторіально-адміністративну одиницю, владні структури якої”
комплектувалися здебільшого місцевими за своїм походженням кадрами. Цс
значно полегшало проголошення Україною незалежності після фактичної
деструкції загальносоюзних органів влади у другій половині 1991 р. До
того ж існування України як квазі-дeржави забезпечувало її певне, хоч і
дуже обмежене, представництво у міжнародних організаціях, зокрема в OOН,
що значно полегшило її визнання світовим співтовариством як незалежної
держави.

По-друге, значною мірою лише формально, але протягом більшої частини
1919 р. Велика Україна і західноукраїнські землі вперше опинилися у
складі однієї, своєї власної, спільної дсржавно-політичної структури. Цс
як прецедент мало велике значення, оскільки сприяло посиленню
спільноукраїнської самосвідомості серед населення, яке до того і після
того входило до складу різних держав.

І, нарешті, по-третє, протягом 1917 — 1919 рр. українським народом було
здобуто історичний досвід, яким повинні скористатися, щоб запобігти
аналогічних помилок, сучасні політичні лідери нації і держави.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Ленін В. І. Тези про сучасне політичне становище // Повне зібрання
творів. — Т.36.

2. Карпснко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні в 1918 — 1920
рр. — К., 1964; Лихолат А.В. Здійснення ленінської національної політики
на Україні у 1917 —1920 рр. — К., 1967; Українська ГСР у період
Громадянської війни 1917

— 1920 рр.: В 3 т. — К., 1967; Історія Української РСР: У 8 т. — К.,
1977.— Т.5.

3. Махно Н. Воспоминання. — К., 1991. — Кн.2 — 3.

4. Винничснко В. Відродження нації. — К., 1990.— Ч.ІІ.

5. Соловей Д. Василснко, Мілюков і самостійна Україна в 1918 р.; Фсдснко
П. Влада Павла Скоропадського. — К., 1995; Історія Українського війська.
— К., 1992. — Ч.ІІ.; Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття.— К.,
1993.

6. Рсволюция на Украинс. По мемуарам бслнх. — М. —Л., 1930.

7. Дорошенко Д. Історія України: 1917 — 1923. — Українська Гетьманська
держава. — Ужгород, 1932 — Т.2.

8. Полонська-Василснко Н. Історія України: У 2т. — К., 1992. —Т.2.

9. Субтсльний О. Україна: історія. — К., 1991.

10. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. —
К., 1993.

11. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К., 1991.

12. Крип’яксвич І. Історія України. —Львів, 1992.

13. БагалсйД.И. Опьгг истории Харьковского унивсрситста: В 2т. —Харьков,
1893

— 1904.

14. Маркевич А.Й. Двадцатипятилстис Импсраторского Новороссийского
унивсрситста: Историчсскис записки й акадсмическис списки. — Одссса,
1890.

15. Розвиток науки в Київському університеті за сто років. — К., 1935.

16. Львівський університет. — Львів, 1986.

17. История отсчсственной математики: В 4 т. — К., 1967. — Т.2; 1801 —
1917.

18. История мсханики в России. — К., 1987.

19. Очсрки истории отсчсственной астрономии: С дрсвнсйших Бремен до
начала ХХв.—К., 1992.

20. Храмов Ю.О. Наукова робота з фізики на Україні до Великої Жовтневої
соціалістичної революції // Нариси історії природознавства і техніки,
1977. — Вип.23.

21. Развитис физичсской химии на Украинс. — К., 1989.

22. Развитис нсорганичсской химии на Украинс. — К., 1987.

23. Развитис аналитичсской химии на Украинс. — К., 1982.

24. Развитис органической химии на Украйно. — К., 1979.

25. Развитис химнчсской тсхнологии на Украннс: В 2 т. — К.., 1976. — ТІ.

26. Развитис биологии на Украинс: В 3 т. — К., 1984 — 1985. —Т.1: С
дрсвнсйших врсмсн до Всликой Октябрьской социалистичсской рсволюции.

27. Развитис металлургии в Украинской ССР. — К., 1980.

28. Бснардос Н.Н. Научно-техничсскис изобрстения й просктьі:
Избр.трудьі. — К., 1982.

29. Писаренко Г.С. Степан Прокопьсвич Тимошенко. — К., 1979.

30. Развитис строитсльной науки й тсхники в Украинской ССР: В 3 т. — К.,
1989. — Т.1: Строительная наука й тсхннка в Украинс с дрсвнсйших врсмсн
до 1917 г.

31. Кислов В.В., Ссвастьянов В.Й. Семьдссят лет “Кисвской рукописи”
Ю.В.Кон-дратюка // Юбилси науки, 1989. — К., 1990. — С.89 — 103.

32. Маркевич М. История Малороссии: В 5 т. — М., 1842 — 1843.

33. Антонович В. Про козацькі часи в Україні. — Коломия, 1912.

34. Єфимснко О. Історія українського народу. — Харків, 1922.

35. Грушсвський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. — К., 1991 — …

36. Яворницькнй Д. История запорожских казаков: В 3 т. — Спб., 1892 —
1897.

37. Хвойка В. Дрсвние обитатели Срсднего Поднспровья й их культура в
доисторичсские врсмсна. — К., 1913.

38. Историческис песни малорусского народа с об-ьяснсннями Вл.Антоновича
й МДрагоманова: В 2 т. — К., 1874.

39. Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну
словесність і писсмство: В 4 т. — Львів, 1899 — 1907.

40. Потебня А. Мисль й язик. — Харьков, 1892.

41. Петров Н. Очсрки из истории украинской литсратурьі XVII — XVIII
всков. —К.,1911.

42. Єфремов С. Історія українського писемства: В 2 т. — К., 1913.

43. Грушевський М. Історія української літератури: В 5 т. — Київ —Львів,
1923 —1927.

44. Крьімский А.Е. История арабов й арабской литсратурм, светской й
духовной:

В 3 ч. — М., 1914; История Турции й сс литсратурьі: В 2 ч. — М., 1910;
История Персии, се литсратурьі й дсрвишской теософии: В 3 т. — М., 1909
— 1917.

45. Міхновський М. Самостійна Україна — 1900.

46. Крип’яксвич І. Історія України. — Львів, 1992.

47. Бачинський Ю. Україна Іггеаспіа. — Берлін, 1924.

48. Дорошенко Д. Історія України: 1917 — 1923: В 2 т. — Т.1: Доба
Центральної ради. — Ужгород, 1932.

49. Отречснис Николая II. Воспоминания очевидцев. Документи. — М., 1990.

50. Олесь Олександр. Твори: В 2 т. — К., 1990. — Т.1.

51. Мицюк О. Про автономію України в федеративній Росії. — Лубни, 1917.

52. Порш М. Про автономію України. — К., 1917.

53. Чотири Універсали. — К., 1990.

54. Янсвський Д.Б. Українська Центральна рада: Перші кроки до
національної державності (березень-листопад 1917 р.).— Препринт. — К.,
1990.

55. Багатопартійна Українська держава на початку XX ст. — К., 1992.

56. Грушевський М. На порозі нової України. — К., 1991.

57. Крах германской оккупации на Украинс (по документам оккупантов). —
М., -1936.

58. Вссроссийскос Учрсдитсльнос Собрание. Перами й сдинствснньїй день
сго за-седаний (5—6 января 1918 года). — К., 1991.

59. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

60. Скоропадський П. Спомини. — К., 1992.

61. Махно Н. Воспоминания: В 3 ч. — К., 1991. — 4.1.

62. Історія українського війська: У 2 ч. — Львів, 1936. — 4.2.

63. Ленін В.І. Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами
до Української ради//Повн.зібр.творів.—Т.35.

64. Резолюції Всеукраїнських з’їздів Рад робітничих, селянських та
червоноар-мійських депутатів. —Харків, 1932.

65. Петров В. До історії формування війська на Україні під час революції
// Літературно-науковий вісник.— 1930.—Вип.ХІ.

66. Єфремов С. За рік 1912-й. Під обухом: більшовики в Києві. — К.,
1993.

67. Ґуль Р. Лсдяной поход // Р.Гуль. Лсдяной поход; А.И.Дсникин. Поход й
смерть генерала Корнилова; Барон А.Будбсрг. Днсвники. —М., 1990.

68. Монксвич Б. Бої під Кругами // Поступ. — 1929— Вип.2.

69. Мкхайлик М. День 16 січня 1918р.//Літопис Червоної Калини.—
1932.—Т.2.

70. Королснко В.Г. Зсмли! Зсмлн! — М., 1991.

71. Винничснко В. Відродження нації: У 3 ч. — К., 1990. — 4.3.

72. Булгаков М. Бслая гвардия. Мастср й Маргарита. — Минск, 1988.

73. Конституційні акти України: 1917 — 1920. — К., 1992.

74. Шпрингер Р. Национальная проблема. —Спб., 1909.

75. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917
—1920 рр.: У 3 т. — Прага, 1921. — Т.2.

76. Андрієвський В. З минулого: У 2 т. — Берлін, 1923. — Т.2: Від
Гетьмана до Директорії.

77. Паустовский К. Собр.соч.: В 9 т. — М., 1982. — Т.4.

78. Дон-Аминадо. Посзд на трстьсм пуги. — М., 1991.

79. Тзффи Н. Ностальгия. — Л., 1989.

80. Всртинский А. Дорогой длинною. — М., 1991.

81. Христюк П. Замітки і матеріали… —Відень, 1922. —Т.З.

82. Махно Н. Воспоминания: В 3 кн. — К., 1991. — Кн.З.

83. Коммунистичсская партня Украйни в рсзолюциях й рсшсниях сгездов,
конфс-рснций й плснумов ЦК. — М., 1976. — Т.1.

84. Соловей Д. Василснко, Мілюков і самостійність України в 1918. — К.,
1995.

85. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле: В 2 ч. — Прага, 1923 —
1924.—ч.2

86. Збірник праць комісії для вироблення законопроекту про заснування
Української академії наук. — К., 1919.

87. Архів президії АН України. — Ф.251, оп.І, Спр.ґВ”. —Арк.2.

88. Пояснююча записка до законопроекту про заснування Української АН у
Києві.

—К., 1918.

89. Державний вісник — 1918. — N 73. — 22 листоп.

90. Державний вісник. — 1918 — N 75. — 26 листоп.; N 76. — 28 листоп.

91. Полонська-Василснко Н. Українська Академія наук (нарис історії):
4.1. (1918

— 1930). — Мюнхен, 1955.

92. Перший піврік існування Української академії наук та начерк її праці
до кінця 1919р.—К., 1919.

93. Налснч Д., Наленч Т. Юзсф Пилсудський: Легендм й факти. — М., 1990.

94. Крсзуб А. Повстання проти гетьмана Скоропадського і Січові Стрільці
//Літературно-науковий вісник. — 1928. — Кн.ХІІ.

95. Федснко П. Влада Павла Скоропадського — К., 1995.

96. Збірник пам’яті Симона Петлюри. — К., 1992.

97. Киевщина в году Гражданской войни й иностранной военной интсрвенции
(1918 — 1920 гг.). Сборник документов й матсриалов. — К., 1962.

98. Супрунснко М. Україна в період іноземної воєнної інтервенції і
Громадянської війни.—К., 1951.

99. Освободитсльная война украинского марода прошв нсмсцких оккупантов.
До-кумснтьі й матсрнали. — К., 1937.

100. Дсникин А.И. Поход на Москву. — М., 1989.

101. Петлюра С. Статті. — К., 1993.

102. Всрстюк В.Ф. Махновщина. — К., 1991.

103. Ґуль Р. Киевская зпопся // Архив Русской рсволюции — Берлин, 1922
(М., 1991)—Т.2.

104. Зрснбург Й. Люди. Годи. Жизнь. Воспоминания: В 3 т. — М., 1990.

105. Чудакова М. Жизнсопнсанис Михайла Бултакова. — М., 1988.

106. Лснин В.Й. Полн.собр.соч. — Т.38.

107. Коммунистичсская партня — вдохновитсль й организатор
обьсдинительного движсния украинского народа за образованис СССР.
Сборник докумснтов й матсриалов. —К., 1972.

108. Мсльгунов С.П. Красний тсррор в России. — М., 1990.

109. Мдндсльштам Н. Вторая книга. — М., 1990.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
…………………………………

Напередодні створення українськаї
державності…………………………..

Національно-демократичннй рух і громадсько-політичні об’єднання в
Україні у ХІХ
ст…………………………………………………………….
………………

Наука й освіта в Україні на межі ХІХ — XX
ст………………………………..

Національно-демократичні об’єднання та політичні партії в Україні кінця
ХІХ — початку XX
ст…………………………………………………..

Перша світова війна. Лютнева революція 1917 р. та їх відлуння в
Україні………………………………………………………..
………………….

Становлення української державності: Центральна рада та Українська
Народна
Республіка……………………………………………………..
………………..

Створення Центральної ради як органу державного самоврядування
України………………………………………………………..
………………..

Українська інтелігенція та ідейно-політична орієнтація партій, що
входили до складу Центральної
ради……………………………………

Утворення Української Народної Республіки та початок війни з
більшовиками……………………………………………………
………………

Українська Народна Республіка та більшовицька агресія на початку 1918
р……………………………………………………………..
…………………..

Брестська угода та прихід в Україну німецьких і австро-угорських
військ…………………………………………………………
………………………..

Український уряд та німецька політика в березні — квітні 1918р. Криза
УНР……………………………………………………………
………………..

Українська держава гетьмана
Скоропадського……………………………………

Власницькі сили в Україні на початку 1918 р. Павло Скоропадський та його
політична
програма………………………………………………………

Проголошення гетьманської Української держави та громадська реакція на
цю подію……………………………………………………..

Перший уряд гетьманської України та його соціально-скономічна політика.
Київ за часів Гетьманату………………………………………

Збройні сили, внутрішня та зовнішня політика гетьманської
України………………………………………………………..
………………..

Культуротворча діяльність в період Гетьманату. Створення Української
Академії наук…………………………………………………..

Криза гетьманської Української держави восени 1918 р. та діяльність
Національного союзу. Утворення Директорії.
………………………….

“Федеративна грамота” гетьмана Скоропадського і обставини, що обумовили
її проголошення……………………………………………

Директорія і втрата національної
державності…………………………………

Перемога повстання Директорії і падіння влади гетьмана
Скоропадського………………………………………………….
…………………..

Київський період Директорії та її внутрішня
політика…………………

Зовнішня політика Директори та друга українсько-більшовицька
війна………………………………………………………….
……………………………..

Директорія навесні 1919р.: агонія національної державності………….

Перемога
більшовиків…………………………………………………….
…..

Підсумки……………………………………………………….
……………………

Список
літератури……………………………………………………..
………..

Наукове видання

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

В 1917—1919рр.

(історико-генетичний аналіз)

ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович

ХРАМОВ Юрій Олексійович

Редактор Л. П. Чорна

Технічний редактор С. Ю. Грамм

Коректор Л. Л. Ващенко

Пілп.до друку 26..12.1994. Формат 60х84/16.

Папір офс. Ум.друк.арк. 16,5

Обл.-вид. арк. 20,5

Замовлення №512

Ум. фарбо-відб. 16,75

Видавнича фірма “Манускрипт”, 252001 Київ 1, вул.Трьохсвятитсльска. 4

PAGE

PAGE 259

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020