Мудрак.Д. 2002 – історія держави і права зарубіжних країн (книга)

Мудрак.Д. 2002 – історія держави і права зарубіжних країн

зміст

TOC \* MERGEFORMAT ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право PAGEREF
_Toc157248575 \h 2

ТЕМА 1.2. Держава і право Стародавнього Єгипту PAGEREF _Toc157248576
\h 6

ТЕМА 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону PAGEREF _Toc157248577
\h 10

ТЕМА 1.4. Держава і право Стародавньої Індії PAGEREF _Toc157248578 \h
15

ТЕМА 1.5. Держава і право Стародавнього Китаю PAGEREF _Toc157248579 \h
21

ТЕМА 1.6. Держава і право Стародавньої Греції PAGEREF _Toc157248580 \h
25

ТЕМА 1.7. Держава і право Стародавнього Риму PAGEREF _Toc157248581 \h
33

ТЕМА 2.1. Держава і право Франков PAGEREF _Toc157248582 \h 43

ТЕМА 2.2. Держава і право феодальної Франції PAGEREF _Toc157248583 \h
47

TEМA 2.3. Дepжaвa і пpaвo фeoдaльнoї Англії PAGEREF _Toc157248584 \h
54

ТЕМА 2.4. Держава і право феодальної Німеччини PAGEREF _Toc157248585
\h 62

ТЕМА 2.6. Держава і право західних і південних слов’ян PAGEREF
_Toc157248586 \h 68

ТЕМА 2.7. Держава і право феодальної Росії PAGEREF _Toc157248587 \h
76

Тема 2.8. ПОДАТКОВА СИСТЕМА КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ PAGEREF
_Toc157248588 \h 82

Тема 3.1 Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії.
PAGEREF _Toc157248589 \h 89

Тема 3.2. Виникнення і розвиток держави і права США. PAGEREF
_Toc157248590 \h 104

Тема 3.3. Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції.
PAGEREF _Toc157248591 \h 114

Тема 3.4. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині.
PAGEREF _Toc157248592 \h 132

Тема 3.5. Держава і право Росії 18-початку 20 століття. PAGEREF
_Toc157248593 \h 140

Тема 4.1 Держава і право США Новітнього періоду. PAGEREF _Toc157248594
\h 150

Тема 4.2 Держава і право Німеччини Новітнього періоду. PAGEREF
_Toc157248595 \h 159

Тема 4.3 Держава і право Франції Новітнього періоду. PAGEREF
_Toc157248596 \h 167

ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право

1. Предмет і завдання курсу історії держави і права зарубіжних країн.

2. Значення історії держави і права як науки та її місце її в системі
юридичних дисциплін.

3. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн.

4. Виникнення держави і права. Характерні риси рабовласницької держави і
права.

Предмет і завдання курсу історії держави і права за-рубіжних країн

Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає
структуру, компетенцію, функції органів дер-жави, а також розвиток
головних галузей права. Ця дисциплі-на вивчає право як єдине ціле,
державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних
умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави
і права як науки та навчальної дисципліни.

У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і
становище в ньому особистості, а також пер-вісні основи юриспруденції
деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими
соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій.
Знання полі-тичних систем, законів минулого підносить правову культуру,
розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення
державно-правових інститутів у житті суспільства. Та-ким чином,
завданням курсу історії держави і права зарубіж-них країн є:

– загальна підготовка студентів у питаннях держави і пра-ва, вироблення
в них особливого юридичного мислення, не-обхідного для засвоєння та
застосування права;

– створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких
дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне
та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи
цивільне, криміна-льне право і процес;

– сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в
іншій країні і в усьому світі;

– розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за
своїм волевиявленням або випадково стали об’єктом чи суб’єктом
державно-правової діяльності.

Важливість вивчення історії держави і права прослідко-вується в працях
відомого польського історика права акаде-міка Ю. Бардаха, який
справедливо критикував тих студентів, які, вступивши на юридичні
факультети з причин “легкості навчання” ігнорують історію держави і
права, вимагаючи ви-кладання тільки спеціальних юридичних предметів. Ці
студенти не турбуються про свою культуру, їх мало хвилює те, що історія
держави і права не тільки не відділена від позитивного права, але є
найкращою передумовою його засвоєння і розу-міння.

Значення історії держави і права як науки та її місце в системі
юридичних дисциплін

Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб ста-ти незмінним
супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори
намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх.
Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій .

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX
століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні
цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.

Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному
визначають реалії об’єкта дослідження. Вона визначає різноманітність
першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе
значення на-дається зміні організаційно-виробничої структури
суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу
первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаб-лення, розпаду
і навіть загибелі. У зв’язку з цим виникає не-обхідність в особливій,
регулюючій силі, яка стоїть над сус-пільством, забезпечує його
життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру
поглиблення соціального роз-шарування населення механізм держави все
більше контро-люється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу
в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права
обумовлюється всією сукупністю причин найрізнома-нітнішого, перш за все,
загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада
особливо інтенсивно ви-користовувалась чи використовується з
вузькокласовою, ін-коли клановою метою, держава, як і основна частина
права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих,
епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші
заходи, що відповідають інтересам більшості.

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні
проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна
закономірність розвитку, та “історичний” вияв цієї закономірності в усій
складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного
часу повністю не співпадають.

Фактично це і визначає взаємозв’язок історії держави і права з теорією
держави і права.

Таким чином, історія держави і права досліджує держав-но-правовий процес
у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто
“історичний”. Теорія держави і права, спираючись на наукові результати
історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш зага-льні
закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права,
тобто “логічний”. Таким чином, науково об-ґрунтоване розкриття суті
державно-правового процесу пе-редбачає тісну взаємодію цих наук.

Це повною мірою стосується і взаємозв’язку історії дер-жави і права з
історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток,
соціальну ефективність держа-вних та правових вчень в їх історичній
конкретності і хроно-логічній послідовності.

Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та
історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих
теоретико-історичних наук, які є теоретич-ною основою галузевих
юридичних наук.

Періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію
державно-правових інститутів окремих дер-жав у рамках чотирьох основних
періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і
права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу,
історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає
чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою
частиною якої є держава і право.

Кожна з даних епох характеризується складністю і неод-нозначністю
соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи
Стародавнього світу поряд з рабовлас-ницькими Грецією і Римом існували
країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються
“азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах
світу пану-вав первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії
показав, що “азіатський спосіб виробництва” виявився дуже застійним щодо
більш динамічного ладу країн Середземно-мор’я. У підсумку провідною
тенденцією розвитку Стародав-нього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.)
стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх
віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу
(XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільс-тва. Новітній час
(XX ст.) – це початковий етап сучасної епо-хи з недостатньо чіткою
основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними
революціями, появою соці-алістичної державності, падінням колоніальних
імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”.

У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розгля-дається історія
держави і права окремих країн .

Виникнення держави і права

Первісна історія має три основні етапи розвитку общини як форми
організації людей – праобщину (первісне людське стадо), родову та
проселянську общини.

Уже в період існування первісного стада, коли тільки формувалася
цілеспрямована діяльність з використанням від-повідних засобів праці,
завершувався біологічний розвиток людини, виникали перше примітивне
житло та знаряддя пра-ці, люди об’єднувалися в досить сталі колективи.
Незначним за своєю чисельністю (20–30 чоловік та декілька десятків
ді-тей і підлітків) праобщинам була властива наявність основ соціальної
організованості, яка базувалася на владі вожака, мала безпосередній
характер, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування,
відображала спільність інтересів первісних людей.

Більш чи менш упорядкована форма соціальної органі-зації виникла за добу
родової общини. В її основі були колек-тивізм у виробництві та
споживанні, загальна власність і зрівняльний розподіл засобів до життя.
В умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв’язків було
відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді родинних
зв’язків, провідну роль у піклуванні про сім’ю та веденні гос-подарства
відігравали жінки. При безладді статевого спілку-вання відносини
спорідненості договірно могли бути відомі лише за кожною жіночою лінією,
родова община існувала як материнський рід, пов’язаний спільним
походженням за ма-тір’ю. Об’єднання родів у племена здійснювалося на
основі шлюбних зв’язків внаслідок заборони їх усередині роду. Спі-льною
власністю роду була земля – головний засіб для полю-вання, збирання
врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці тощо. Низька ефективність
виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі
зрівняльного роз-поділу в інтересах усіх членів роду незалежно від
участі у спільній трудовій діяльності, але за індивідуальними
потре-бами.

Ці обставини обумовили і відповідну організацію влади – первісне
народовладдя. Суспільні справи вирішувалися воле-виявленням усіх
дорослих членів роду на їх зібраннях. Роди очолювалися старійшинами –
найбільш поважними і досвід-ченими людьми. Усі були рівними, ніхто не
мав привілеїв. Старійшини, поряд з іншими членами роду, брали участь у
спільній трудовій діяльності. Їх влада засновувалася на осо-бистому
авторитеті, інтелектуальних та емоційних чеснотах, добровільному
виконанні їх рішень іншими членами роду. Важливим є те, що влада
старійшин спрямовувалася на забез-печення інтересів роду, була
конкретним та повсякденним втіленням його волі і тому могла
підтримуватися реальними діями членів роду. Ця влада поєднувалася з
родовою общи-ною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську,
військову і наглядову (за виконанням звичаїв) функції. У разі порушення
звичаїв, суспільний примус застосовувався у ви-гляді лайки, фізичного
покарання, вигнання з роду. Міра по-карання визначалася старійшинами і
виконувалася ними чи сородичами.

З розвитком родових общин змінювалася й організація влади, переважно в
напрямі ієрархізації органів влади. За-мість зібрань усіх членів роду
все частіше проводилися збори тільки чоловіків. Велике значення
надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується
принцип представництва: голови господарств входять у родові общинні
ради, а їх голови – у ради фратрій і племен. Кожному рівню влади
властива своя сфера компетенції, коло питань, що ним вирішується. Орган
вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувається поділ
влади на світську, військову, релігійну.

Поряд зі старійшинами, військовими вождями, жерцями з’являються інші
лідери – так звані “великі люди”. Це чолові-ки, які за рахунок своїх
особистих якостей та багатства, що почало з’являтися внаслідок
виникнення надлишкового про-дукту, набували авторитету серед сородичів,
користувалися їх підтримкою. Багатство, знання та вміння передаються
пря-мим нащадкам, які також, здебільшого, стають багатими.

Держава є формою організації суспільного життя, сис-темою соціального
управління, що забезпечує цілісність сус-пільства, його нормальне,
стабільне функціонування. Тому її виникнення обумовлено відповідними
потребами у зміні його станів, у першу чергу, ускладненням власне
соціального жит-тя, якісний стрибок якого виявив неспроможність
“первинної демократі” у нових умовах ефективно виявляти, забезпечува-ти
та охороняти загальні інтереси.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того,
який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та
призначення. Необхідність ви-никнення держави, здебільшого пов’язується
із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів,
диференціацією на певні соціальні верстви (класи, стани), зміною форми і
харак-теру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у
суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених
причин має підхід до державогенезу – кла-совий, теологічний,
патріархальний, договірний, психологіч-ний, насильницький. Наприклад,
при класовому розумінні сутності держави як знаряддя класового
пригноблення основну причину її виникнення вбачають у поділі суспільства
на антагоністичні класи, потребі пануючого класу зберегти і за-кріпити
своє становище придушенням боротьби пригнобле-них класів за визволення
від експлуатації. Разом з цим, істо-рія людства має факти виникнення
держави у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні
протиріччя (ста-родавньоіндійські, Київська та Новгородська у ранній
період їх розвитку, перші держави-міста Дворіччя, китайські держави
Шань-Інь і Західне Чжоу, держави майя, інків, ацтеків тощо).

У кожному окремому суспільстві виникнення держави обумовлювалося
своєрідним “набором” цих причин, у свою чергу, залежних від особливостей
існування попереднього стану суспільства (географічних, кліматичних,
етнічних, ви-робничих та ін.). Крім того, виникнення і формування
держа-ви – це суспільний процес, який має власну історію та відпо-відні
стадії становлення. З цієї точки зору доцільно розрізня-ти типовий і
нетиповий державогенез, розглядати виникнення держави і соціальне
розшарування суспільства на верстви (класи, стани) як тривалі,
суперечливі та взаємозумовлені процеси.

Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою
цілісність під час розшарування на нерівні за своїм соціальним
становищем верстви, у здійсненні ефектив-ного соціального управління за
умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв’язків
на опосередко-вані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення
суспільного життя. Усі ці та інші зміни в розвитку суспільства
призводять до необхідності у поділі суспільної праці на мате-ріальну та
ідеологічну, а також остаточного відокремлення зі сфери матеріального
виробництва прошарку населення, який за своїми якостями та здібностями
міг би адекватно осмисли-ти закономірності розвитку суспільства,
збереження його цілісності та нормальних умов функціонування. Етап
поділу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два
угруповання, різних за джерелом виникнення, функціями, закономірностями
розвитку. Дійсно, угруповання членів сус-пільства, що були зайняті
безпосередньо у матеріальному ви-робництві, виникали та об’єднувалися на
основі єдності ма-теріально-виробничих і соціальних інтересів, а ті, що
займа-лися управлінням, – соціальних і політико-управлінських.

Подальше збільшення населення, розвиток продуктив-них сил, утворення
спільності більш високого порядку, ніж община, та обумовлене цими
процесами зростання конфлікт-них ситуацій призводять до того, що
охоронна діяльність із безпосередньо суспільної трансформується у
професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах
утворю-валися відповідні посади, що й було первинною формою державної
влади.

Завершення розпаду влади родового ладу і утворення власної держави
пов’язано з установленням публічної влади, що є суттєвою ознакою. Якщо
армія і флот як первинна фор-ма публічної влади існували у вигляді
озброєної сили паную-чого класу, що безпосередньо зливалася з ним, і
тому проти-стояла тільки більшості населення, то створення поліції є
наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає
вже як озброєна влада, що відокремлюється і стоїть не тільки над
більшістю населення, але й над кожним окре-мим членом пануючого класу.
Публічна влада не зливається повністю з державою – це особливим чином
організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції,
в’яз-ниць тощо.

Особливості місця і ролі публічної влади в державі ви-значають
матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологіч-ної сили держави,
яку значною мірою формує чиновництво. Із виникненням писемності
з’являється можливість втілення велінь і рішень чиновників у письмову
форму, що робить можливим їх доведення до загального відома усіх членів
сус-пільства.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили сус-пільства призвів
до відокремлення права у формі письмових законів від безпосередньо
матеріального життя, перетворення звичаєвого права у
загальнообов’язкове, здійснення якого за-безпечувалося методами
фізичного та економічного примусу.

Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку люд-ства та існують
нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та
особливими ознаками. Основ-ною класифікацією держав є їх поділ і
об’єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За
критерій істо-ричної типізації держав найчастіше береться поняття
суспі-льно-економічної формації, яке включає сукупність усіх сус-пільних
відносин у їх взаємозв’язку з домінуючим способом суспільного
виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих
положень, що, по-перше, певним історичним етапам розвитку людства
відповідають прита-манні тільки їм спосіб виробництва та характер
виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші
сус-пільні відносини і разом з ними утворює історичний тип сус-пільства;
по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип
державної організації. Історичний тип держави – це сукупність найбільш
суттєвих ознак, влас-тивих державам, що існували на певних етапах
історії людства.

Згідно з класифікацією суспільно-економічних формацій усі держави в
історичному контексті поділяються на держави рабовласницького,
феодального, буржуазного та сучасного типів.

Рабовласницький – це перший в історії людства тип держави, який не мав
загального поширення і був перехід-ним. Це обумовлює наявність у
рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного
ладу, але домі-нуючою в ньому – тенденція до державної організації
суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його
економічну основу становила приватна власність і на та-кий засіб
виробництва, як раб. Членами держави визнавалася меншість населення –
передусім рабовласники та деякі пред-ставники інших прошарків
(селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

ТЕМА 1.2. Держава і право Стародавнього Єгипту

1. Виникнення держави та її розвиток.

2. Суспільний устрій і його еволюція.

3. Державний лад, суд, збройні сили.

3. Основні риси права.

Виникнення держави та її розвиток

В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке
суспільство і вперше в світі виникла держава. Точних даних, коли це
відбулося, немає, але близько ІІІ тис. до н.е. держава в Єгипті вже
існувала.

До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади
об’єднувались в області (номи). На ру-бежі ІV-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті
існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Номархи
намагались по-ширити свою владу на всю країну, ведучи постійні війни зі
своїми сусідами. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів.

Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і
Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVІІІ ст. до н.е.) фараон
Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.

Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька
періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.) [11]

Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду
ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави
стояв цар, його оточу-вав багатолюдний двір, що складався з великої
кількості при-дворних. Період раннього царства характеризується
форму-ванням державного апарату.

Одним із головних завдань держави цього періоду була організація
зрошення в нільській долині.

Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.)

Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої
централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього
царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів.
Стародавнє царство роз-падається.

Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.)

Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою
номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно
намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули
обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів
облас-тей новими, що підкорялись царській владі. Але протиріччя в
єгипетському суспільстві призвели до послаблення держави, і Єгипет в
1600 р. до н.е. захоплюють азіатські племена гіксосів.

Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.)

З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.

Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною
державою. Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Рабами
володіли навіть люди з низьким суспіль-ним становищем – пастухи,
ремісники та ін. 

Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної
влади. 

У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства, який триває до
VІІІ ст. до н.е.

Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.)

Історія Пізнього царства починається в VІІ ст. до н.е. і продовжується
до 525 р. до н.е. У цей час ще сильніше про-явився поділ суспільства на
вільних і рабів.

Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають вої-ни. Військову опору
фараонів складали іноземні найманці.

У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі
розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.

Суспільний устрій та його еволюція 

Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян
покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків
і римлян. Єгипетські вчені розроби-ли основи багатьох наук: астрономії,
медицини, геометрії, механіки, архітектури.

Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше
значення, ніж в інших стародавньосхідних деспо-тіях. Раби працювали в
царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були
домашньою челяддю.

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька
знать і жерці. Становище знатної люди-ни визначалось трьома умовами:
давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної
влади, аристократія, особливо провінційна (номова), встановлює майже
повну незалежність. Влас-ники провінційних землеволодінь звільняються
від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось
провін-ційних правителів – номархів. Це стало однією з причин роз-паду
Стародавнього царства.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення
централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої
володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким
чином, незалежними від волі дер-жави. 

Спадковими стають також титули і посади, які займали предки (особливо
посада номарха).

У період Нового царства положення аристократії зміню-ється: вона змушена
була примиритись з деспотичним пану-ванням фараона і його адміністрації
з однієї сторони, і з вису-ванням жерців – з іншої. Становище жерців у
період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають
власниками величезних багатств – землі і коштовностей. Жрецьке звання
стає спадковим у певних сім’ях. Призначення на церковні посади стало
проводитись незалежно від уряду.

У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали
воїни.

З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось
родом занять. Такий поділ мав ознаки кас-тової системи. Жерці, лікарі
належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом.
Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували
косметику. Знать наслідувала їх приклад. 

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні на-діли, також
об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У
касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів,
виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути
членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він
сплачував по-даток.

Основна маса сільського населення була вільною, про-живала в селах і
представляла собою сільську громаду.

Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у
громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати,
міняти її можна тільки за зго-дою всіх членів громади. 

Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тим-часово, а потім
постійно. У спільному користуванні залиша-лись вільні землі, ліси, луки.
Управління громадою здійсню-валось загальними зборами, радою,
старійшиною.

За своїм характером сільська громада – це перехідна форма від
колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в
умовах Стародавнього Сходу сільська гро-мада збереглась і після того, як
виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було
можливим тіль-ки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці
спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних сис-тем була під
силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і
використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада
не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.

Більша частина членів громади володіла невеликими на-ділами. Вони часто
розорювались і втрачали наділи, потрап-ляючи в залежність.

В епоху Нового царства більша частина єгипетських се-лян працювала на
державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний
уряд. Більшу частину вро-жаю у селян забирали. З розповсюдженням системи
примусо-вої праці все більше стирається різниця в становищі рабів і
вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працюва-ли в
державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу
рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян. 

Державний лад, суд, збройні сили

В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у
руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів).

Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто
загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як ке-рівник культу, “син
бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці
виконували свої обов’язки за його дорученням.

Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої
династії (від батька до старшого сина).

Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між
принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були
рідними сестрами своїх чоловіків.

Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.

Центральне управління країною здійснював візир (араб-ська назва,
стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства
визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні
наділи, вершити суд і здійс-нювати вищі поліцейські функції”. Особливо
наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат.

Отже, в руках візира зосереджувалась уся повнота влади. 

Крім візира, джерела називають головним скарбником (“завідуючий всім, що
дає небо, земля і повітря”); начальника робіт, обов’язком якого був
нагляд за зрошувальними систе-мами, завідуючого “будинком зброї”. 

Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували
каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції
військового і морського міністрів. 

Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік
усього державного господарства, стягу-вав податі, управляв царськими
угіддями і складами, завіду-вав поліцією та судом.

В Єгипті була встановлена чітка ієрархія чиновників та порядок
проходження служби, позачергове проходження сту-пенів, присвоєння звань
і титулів, пов’язане з нагородженням землею та селянами, прийоми і
доповіді, спеціальний одяг (форма). Особливі інструкції встановлювали
правила корис-тування секретними документами, правила прикладання
пе-чатки, встановлювали відповідальність за розголошення дер-жавної
таємниці, визначали строки розгляду скарг.

Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Їх функції
не обмежувались релігійними справами. Вони проповідували святість,
вічність влади фараона. Будь-який протест проти деспотизму влади
розцінювався як тяж-кий проступок проти релігії.

Крім того, значення жерців збільшувалось у зв’язку з тим, що вони вміли
лікувати, будувати складні архітектурні споруди, розраховувати площі
земельних наділів.

Жерці були опорою царської влади, але це не заважало їм при нагоді
фактично відтісняти фараона від влади. 

Підготовка чиновників здійснювалась у навчальних за-кладах. Приймалися
туди діти аристократів, вищої знаті, чи-новництва.

Учні проходили випробувальний термін, прийняті на навчання знаходились
на утриманні держави. Такі навчальні центри були в Геліополі, Мемфісі.

За Рамзеса ІІ найпрестижніший навчальний заклад – Бу-динок Сеті –
знаходився у Фівах. Тут навчали майбутніх жерців, суддів, писарів.
Обліковців і бухгалтерів готували в шко-лі при царській скарбниці. В
інших навчальних закладах ви-кладали астрологію, математику, філологію,
хірургію, зці-лення. Стародавньоєгипетські студенти залучались до
науко-вих досліджень. Доступ до наукових знань носив кастовий характер.
Вони були надбанням жерців.

Чиновники і жерці належали до касти знаті. Вони звіль-нялися від
державних повинностей.

Як бачимо, діяльність жерців була тісно пов’язана з ін-шими частинами
державного механізму. Тісний союз релігії і держави в Стародавньому
Єгипті був обумовлений самою природою рабовласницької тиранії. 

Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників.
Становище номів у різний час було різним. У деякі періоди, як,
наприклад, у період Середнього царства, кожен із номів був державою в
мініатюрі на чолі з номархом, який зосереджував у своїх руках
адміністративну і судову владу, а також верховне керівництво справами
місцевого культу. Кожен ном мав свого особливого бога – покровителя,
власне провінційне чиновництво, громадські роботи, податки, військо.

Головою судової влади (як і всього державного апарату) був фараон. Вищою
судовою установою держави з часів Ста-родавнього царства були шість
палат, головою яких був візир. У надзвичайних ситуаціях фараони
призначали особливі су-дові колегії.

У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями –
кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими.
Крім державних, були храмові суди.

Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим.
Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого,
якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру
покарання.

Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не
вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла
процес, зображення істини, яке він носив на шиї. Суддя вважався жерцем
богині Істини, але це не за-важало суддям брати взятки, що було
звичайним явищем не тільки в суді, а й в інших державних установах. 

Доказами у судовому процесі були: свідчення і клятва свідків, скаржника,
огляд місця подій, тортури.

Військове відомство в Єгипті очолював начальник “бу-динку зброї”. Він
підкорявся лише фараону. Армія складалась з ополченців, з часом її
замінило постійне військо професіо-налів. Воїни проживали в окремих
поселеннях, мали земельні наділи, які під час військових походів
обробляли раби. Гвар-дія фараона перебувала в привілейованому становищі,
особ-ливо в епоху Нового царства. Крім професіоналів, для війсь-кових
експедицій за межами країни набирали ополченців. У період військових
походів та експедицій армію очолював сам фараон. Допоміжну роль
відігравала поліція, яка комплекту-валася з полонених нубійців та
лівійців. Місцеві правителі в особі номархів і головні збирачі податків
мали свої поліцей-ські підрозділи. Поліцейські службовці були
наглядачами під час громадських робіт, переслідували кримінальних
злочин-ців, виконували обов’язки катів. Окрім охорони громадського
порядку, військово-поліцейські частини допомагали владі стягувати
податки, проводити мобілізацію населення на будівництво іригаційних
споруд, пірамід, храмів. Армія була головним каральним органом під час
придушення повстань.

Існував спеціальний підрозділ з охорони пірамід.

Основні риси права 

Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком
держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою,
перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії
фараонів. Є дані про інших фараонів, які складали зведені
законополо-ження з різних галузей управління. Однак ці пам’ятки права не
збереглися.

Право власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь –
державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике
землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони
могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати
у спадщи-ну). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно.
Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в
період Стародавнього царства общинні землі пе-реходять з рук у руки.

Рухоме майно – раби, робоча худоба, знаряддя праці на-багато раніше
стали приватною власністю і були предметом різних угод.

Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів,
серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову,
товариства.

Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок
її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший
полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет
договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і
поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт
був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності
на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись.

Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса
юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу. 

Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені
чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке
принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і
передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували
пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки
в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і
жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню
рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення
починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і
частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у
тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі. 

Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли
одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу
сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє
робити фараону все, що він хоче”.

Рамзес ІІ за 67 років царювання мав 5 головних дружин і багато дружин
рангом нижче. У нього було 162 сини.

Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць.
Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого
чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів.

Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в
“будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під
час такого акту були присутні свідки. 

Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і
заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які
успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і
дружина.

Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло
діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання
на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти
фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із
зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались
злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство). 

Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось
вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених
правил лікування у випад-ку смерті хворого.

Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання,
обважування.

До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність,
зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її
партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже
розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались
і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення,
обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету
устрашіння.

Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості
скоєного.

За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від
вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у
2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка
злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив
грабіжнику чет-верту частину її вартості.

ТЕМА 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону

1. Особливості виникнення і розвитку держави і пра-ва Месопотамії.

2. Утворення Вавилонської держави.

3. Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства.

4. Державний устрій, суд, збройні сили.

5. Джерела права. Закони царя Хаммурапі.

Особливості виникнення і розвитку держави і права Месопотамії

Починаючи із сивої давнини, у нижній течії рік Тигр і Євфрат на півдні
Месопотамії проживав народ, що називався шумери. Чи були шумери
корінними жителями цього району, або, як про це говорять їх легенди,
прийшли здалеку, невідомо.

Уже в ІV тисячолітті до н.е. Шумер переживає період переходу від
первісного ладу до класового суспільства. Виді-ляється скотарство,
ремесло відокремлюється від землеробства, починається обробка металів. У
сім’ї та суспільстві стверджується панування чоловіка. Родова громада
перероджується у територіальну (сільську). 

Постійна потреба у регулюванні розливу великих річок, осушуванні
затоплених і зрошуванні засушливих районів спричинило необхідність
спорудження великої і складної іри-гаційної системи. Примітивна техніка
вимагала використання праці великої кількості людей. Тому полонених,
захоплених під час військових дій, перетворюють у рабів.

Отже, на руїнах родового ладу виникає класове суспільство, а разом з ним
і держава. 

Перші держави на території Месопотамії виникають на початку ІІІ
тисячоліття до н.е. Господарськими, політичними і культурними центрами
держав були міста, які об’єднували навколо себе сільські поселення.
Відомі такі міста-держави, як Еріду, Ур, Ніппур, Умма, Урук, Лагаш. За
формою прав-ління їх можна віднести до аристократичних республік. Між
містами йшла конкуренція за панівне становище.

Глави міст-держав обиралися сходом, народними збора-ми громадян або
радою старійшин, що свідчить про пережит-ки патріархально-родової
демократії.

У фінансовому відомстві Стародавнього Шумеру все су-воро обліковувалось,
фіксувалось, усі ділові документи після реєстрації зберігалися в
архівах. Шумери раніше від інших народів запровадили десяткову і
шістдесяткову систему облі-ку, застосовували дроби, розв’язували
рівняння з двома неві-домими.

У Шумері були складені найдавніші закони і статути.

Населення Шумеру складалося з багатої общинної знаті, вільних
рівноправних общинників, рабів та інших залежних людей. У ІІІ
тисячолітті до н.е. північну частину Месопотамії почали заселяти аккадці
– вихідці із Стародавньої Сирії. Вони багато чого перейняли з культури
шумерів.

У шумерських містах-державах проходила боротьба за владу над храмовим
господарством між жрецько-родовою та світською служивою знаттю.
Найвідомішим прикладом такої боротьби є події в Лагаші в 2370 р. до н.е.
Тоді в місті загострилися стосунки між знаттю, з одного боку, і
общинниками, ре-місниками – з іншого. Знать захоплювала землі храмів,
об-щинників, здійснювала насилля й беззаконня, вводила нові податки.
Народ під керівництвом Урукагіни повстав і пере-міг. Урукагіна обмежив
владу чиновників, провів грошову реформу, повернув общинам і храмам
раніше відібрану у них землю. Але правління Урукагіни було
короткочасним. Через шість років режим Урукагіни був ліквідований
правителем сусіднього міста-держави Ентеменою.

Процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших
країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на сто-ліття. Як і в
Стародавньому Єгипті, правителі (енси і лугали) прагнули об’єднати
країну. Така політика відповідала еконо-мічним інтересам, потребам
створення єдиної іригаційної си-стеми, тому відігравала прогресивну
роль. 

Наприкінці ХХІV ст. до н.е. Лугальзагеси, правитель Умми, а пізніше й
Уруку, зумів очолити щось на зразок кон-федерації держав Месопотамії,
але тільки як верховний жрець, а не монарх. Але це об’єднання виявилось
коротким.

Саргон – перший з аккадських правителів – зумів об’єднати країну.
Сепаратисти з числа номової знаті втратили ко-лишню могутність і вплив.
Діяла єдина система водопоста-чання. Влада правителя обожнювалась, як і
влада фараона у Стародавньому Єгипті. 

У Месопотамії жило два народи – шумери й аккадці. Це позначилося на
розвитку політичних подій. Імперія Саргона також існувала недовгий час.
Зсередини її послаблювали повстання пригноблених мас. Країна була
завойована племенами кутіїв, хоч і ненадовго. 

Близько 2000 р. до н.е. Месопотамія була захоплена ко-чівниками –
амореями. 

Утворення Вавилонської держави 

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захопле-на кочівниками –
амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим
поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне
положення забезпе-чило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого
царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння.
Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу,
перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна І . Територія держави
включала не тіль-ки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до
Сирії.

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом,
встановленням для всієї країни єди-ного культу (бога Мардука), введенням
спільного зводу законів.

Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е.
багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. –
захоплене гірським племенем каситів.

Панування каситів ознаменоване політичним і культур-ним занепадом
Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня
Ново-Вавионська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту
та Ассирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням
Навуходоносора ІІ (605 – 562 рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані
єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська
дер-жава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і
Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була
ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства

Законник Хаммурапі дає можливість уявити суспільну структуру, класовий
характер стародавньовавилонської дер-жави, правове становище населення.
Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів.
Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося
трьома роками.

До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення,
верхівка знаті, жерці, воєначальники, там-кари та інші чиновники,
старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у
містах. 

Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя,
здоров’я, захисту його майнових інтересів при-свячена значна частина
законника. 

До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми.
Останні – це бідняки, що перебували на службі в царя, держави, від яких
вони отримували засоби виробництва і житло.

Мушкенум (“той, хто падає долілиць”) – вільна людина – мав деякі права,
але тільки доти, поки перебував на держав-ній службі і виконував свої
обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з
авілумом у пи-таннях охорони життя, захисту майна. Авілум за тілесні
ушкодження, завдані іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне
за рівне) (ст. 196; 197). 

Проте якщо авілум виколов око мушкенуму або завдав інші тілесні
ушкодження, то він піддавався тільки штрафу (ст. 198).

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх
тварин, човен, то він платив компенса-цію у 10-кратному розмірі. Якщо
злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума
прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з
вільною. Діти від такого шлюбу були вільними (ст. 175). 

Поле, будинок, сад “платника податку”, куди, ймовірно, входили й
мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні уго-ди скасовувались. Отже,
закон, фіксуючи принижене стано-вище мушкенума, одночасно гарантував
захист його майна.

Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на
царських, общинних та приватновласницьких.

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті
воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю
дітей, після його смерті на-лежало відпустити на волю разом з дітьми,
навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх
шу-мерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак
програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку
раб міг протестувати проти його прода-жу чи дарування іншій особі. У
законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося
лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117). 

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і ший-ні колоди на рабів
одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але,
незважаючи на тяжке стано-вище рабів, не вони, а общинники-землероби
становили ос-новну масу населення, яке сплачувало податки
експлуатува-лося деспотичною державою. 

Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управ-ління сільськими
общинами, які самостійно вирішували спра-ви із землекористування,
зрошення, збору податей, забезпе-чення громадського порядку. Вони
зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі
кварталів та-кож скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували
старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження.
Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі
старійшини повинна була від-шкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23).
Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу. 

Державний устрій, суд, збройні сили

Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках
царя була зосереджена законодавча, ви-конавча і судова влада. Але
царська влада не була сильною. 

Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином,
глава держави не був самостійним, його діяль-ність керувалось зверху,
богом. Знизу царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими
містами. Три свя-щенних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон –
мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване стано-вище. Цар
не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них
солдат, змушувати працювати в храмо-вих господарствах. Недоторканість
прав цих міст контролю-вали жерці.

Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління.
Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави.
Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила
родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці. Особи, що
керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого
розмежування функцій між ними не було.

Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій
адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і
контролював роботу всіх відомств імпе-рії з організації громадських
робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб,
спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування
ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку. 

Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем
водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи;
глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і
податків. Військове відом-ство очолював вакіль-амуррі.

У провінціях функції місцевого управління і представ-ника царської влади
здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм
підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості –
органи общин-ного управління.

Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну
діяльність щодо збору податей, мобілізації населення на громадські
роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля
була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль-тамкари.

У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські
чиновники різних рангів і ступенів. Од-нак органи общинного управління
ще не втратили своїх пов-новажень.

Суд. Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію
судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право
общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнових
спорів між об-щинниками, не скасував звичаєве право.

Суд не був відділений від адміністрації. У великих міс-тах були колегії
царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про
злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях.
Судовий розгляд був від-критим. Для з’ясування істини практикувався
“божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув,
його провина вважалась доведеною.

Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою
засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за
цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи
своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка
відносить розв’язання питання винятково до царської волі. Вона
стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоло-вік не втопить
дружину – перелюбницю, “то й цар може по-милувати свого раба” (ст. 129).

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за
неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за
хабарі та інші злочини службових осіб (передусім суддів), чиновників і
воєначальників (ст. 1 – 5). 

Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, доказову силу
його свідчень, значення документів позива-ча та відповідача. Під час
розгляду майнових спорів, особли-во щодо угод про купівлю-продаж землі,
позику, вантаж, ви-магалося надавати суду розписки, письмові договори та
інші документи. Якщо письмові документи у справі відсутні, по-зивач і
відповідач повинні були давати клятву перед божест-вом у храмі в
присутності свідків.

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення суддів, очевидно
вбачаючи в цьому форму контролю за їх діяльністю та дотриманням
законності. Він міг оголосити амніс-тію, помилувати або віддати на
смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені
ордалією (випробу-ванням водою). Судді могли примусити будь-якого
учасника процесу дати клятву, привести його до присяги.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до
храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись
законів. 

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала
централізованою, майже незалежною від жрецтва, а го-ловною підставою
судових рішень стало писане право.

Збройні сили. Військова реформа закріпила нову органі-зацію армії,
підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство,
значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів.
Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним
правилом не могли відчужуватись.

У законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов’язки перед царем
позначено терміном “ільк”. Земельний наділ становив 12 га і дозволяв
мати раба або найманого ро-бітника. Наділ заборонялося продавати,
дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися
від царсь-кої служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за
батька міг продовжити його повнолітній син (ст. 26–31).

Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконно віддав під суд, то
винного належало стратити (ст. 34). Таке ж по-карання застосовувалось до
командирів, що відбирали у вої-нів їх трофеї. 

Джерела права. Закони царя Хаммурапі

Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звича-ями досить рано
з’являється закон, необхідність якого дикту-валась прагненням пом’якшити
протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 –
1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Хаммурапі,
надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на
початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році
правління; це був рік, коли цар “встановив право країни”. Ця кодифікація
не збереглась. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його
царювання.

Ці закони були вибиті на великому, чорному базальтовому стовпі, який у
1901 році віднайшла французська археоло-гічна експедиція при розкопках
м. Сузи (на схід від Вавилону).

Зверху стовпа зображений сам Хаммурапі. Він стоїть перед троном, на
якому сидить верховний бог Вавилону Мардук. У руках Хаммурапі жезл –
символ судової влади, що вручив царю бог. 

Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У
вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “щоб
сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння,
які були надані Ха-ммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть
статті за-конів, які закінчуються висновком.

При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право,
шумерійські судебники, нове законодавство.

Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю
вони не передбачають різних явищ життя. 

Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. За-кони не містять
загальних принципів, відсутня система у ви-кладенні, хоча певна логіка
має місце.

Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити устрій держави,
панівною силою в якій мали бути дрібні і се-редні рабовласники. Це
перший відомий збірник законів, що висвітлював рабовласницький лад,
приватну власність. Зако-ни містять пережитки родового ладу, що
проявляється в су-ворих покараннях, збереженні принципу таліона,
застосуван-ні ордалій.

Законник не може вважатися всеохоплюючим. У ньому не згадується багато
державних і релігійних злочинів, основні види вбивств та ін. Є підстави
вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами
звичаєвого права. 

Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно
розвинулась. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були
землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським, і храмовим
господарством управляв цар. Це було важливим джерелом доходів. Значення
царсько-го господарства було великим і у сфері торгівлі та обміну. За
часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у
зв’язку з розширенням мережі каналів. Приватне землеволодіння
розрізнялось за своїми розмірами, великі зе-млевласники використовували
працю рабів і найманих робіт-ників, дрібні – самостійно обробляли свою
землю. Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення
об-щинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно прода-ватися,
здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з
боку общини в джерелах не згадується. 

Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку) (ст. 26
– 36). 

Зобов’язальне право. У законах Хаммурапі є ряд статей, що регулюють
оренду землі, яка відігравала, очевидно, вели-ку роль у земельних
відносинах того часу. Плата за орендо-ване поле дорівнювала, як правило,
третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за
дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два ро-ки).
На більш тривалий строк в оренду здавались ще не осво-єні землі.
Законодавство, що визначало відносини між влас-ником землі і
орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв
взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату
відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46). 

Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види
майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів.
Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і
відповідальність у випадку втрати або заги-белі найнятого майна (ст.
120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого
найму. Крім сільсько-господарських працівників, наймали лікарів,
ветеринарів, бу-дівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих
осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у
випадку смерті хворого, будівельника, якщо бу-динок розвалювався)(ст.
215 – 223; 228 – 232; 257; 274).

Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною
рисою законодавства Хаммурапі з цьо-го питання є прагнення до захисту
боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать
положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження
процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника
внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

В умовах існування приватної власності як на рухоме, так і нерухоме
майно великого розвитку набув договір купів-лі-продажу. Продаж найбільш
цінних предметів (землі, буді-вель, рабів, худоби) здійснювався в
письмовій формі (на гли-няних табличках) при свідках. Продавцем міг бути
тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вва-жався
недійсним (ст. 9 – 13; 36). 

Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення
(ст. 120, 124). 

Законам Хаммурапі були відомі зобов’язання, що вини-кають внаслідок
завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245). 

Шлюбно-сімейне право. Шлюб вважався різновидом до-говору, який звичайно
укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не
вимагалося.

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну пла-ту, обмінювався з
ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як
угоду купівлі-продажу. Посаг і подарунки від нареченого давали майбутній
дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті
чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачу-валась у
неналежному способі життя чи нерозсудливій пове-дінці) (ст. 138; 141). 

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік – авілум,
залишаючи її, повинен був виділити на виховання ді-тей половину свого
майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад
одного з найдавніших видів алі-ментних зобов’язань.

Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон
і не залишив їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина
була зобов’язана поверну-тися до нього, а діти “повинні були йти за
своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім’ю і втікав зі
свого по-селення, а потім повертався, його дружина не була зобов’язана
повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла
народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна
срібла (ст. 138) (1 міна – 504 гр.). Мушкенум за такого розлучення
сплачував півміни. При без-дітній сім’ї чоловік мав право привести в дім
наложницю, але не міг цього робити, якщо дружина привела рабиню, яка
на-родить йому дітей. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову
кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від
цього захищена. 

Закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жін-ки. Дружина
авілума мало право розпоряджатися своїм поса-гом, займатися ремеслом,
торгівлею, лихварством, мала до-сить широку цивільну дієздатність.

Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зра-ду, але це
стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона
під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла
в будинок іншо-го” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною”. 

Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно із
законами шумерів. Дівчина могла з’являтися на вулиці і в громадських
місцях лише в супроводі своїх родичів, інакше вона вважалася
розпусницею, а у випа-дку її зґвалтування винний міг бути звільнений від
відповіда-льності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка
не виходила заміж, батько міг передати її храмові на по-ложення блудниці
(жриці кохання), що не вважалося ганеб-ним.

Законник закріплював майже необмежену владу батька над дітьми. 

Спадкове право. Закони Хаммурапі розрізняють спадку-вання за законом і
заповітом. Переважним способом є спад-кування за законом. Спадкоємцями
могли бути: діти (сини, дочки), усиновлені діти, внуки, діти від рабині,
якщо батько визнавав їх своїми. Батько міг позбавити сина спадщини,
по-передньо одержавши санкцію суду.

Кримінальне право. Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не
дають загального поняття злочину і переліку всіх діянь, які визнаються
злочинними. Нічого не згадується в законах Хаммурапі про державні і
релігійні злочини, які зав-жди карались смертю. Із змісту кодифікації
можна виділити лише три види злочинів: проти особи, майнові і проти
сім’ї. 

Серед злочинів проти особи називається необережне вбивство (про навмисне
нічого не говориться), до таких зло-чинів, наприклад, належать дії
будівельника, який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть
хазяїна (ст. 229 – 231). Таким чином, буде відповідати і лікар, що
спричинив смерть людини під час операції. Детально в Законах говориться
про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих
випадках при визначенні покарання діє принцип таліона – “рівне за
рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за су-спільним
становищем. У випадку нанесення побоїв із злочин-ця стягувався певний
штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214). 

До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку
худоби, рабів. Переховування рабів, зняття раб-ського знаку відносяться
до злочинних дій. Як окремий зло-чин Закони називають грабіж. Усі
майнові злочини карались дуже суворо: смертна кара, членоушкодження,
штраф. У ви-падку несплати штрафу наставала смерть. 

Серед злочинів проти сім’ї Закони називають перелюбство (але тільки з
боку дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають
батьківську владу (ст. 192; 195) .

Покарання – смертна кара застосовується в різних варіа-нтах: спалення,
утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання:
відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета
покарання – відплата.

Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії.

ТЕМА 1.4. Держава і право Стародавньої Індії

1. Виникнення держави та її розвиток.

2. Особливості суспільного ладу.

3. Державний устрій, суд, збройні сили.

4. Закони Ману.

Виникнення держави та її розвиток

Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями
Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили
багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя,
мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших
світових цивілізацій. Мо-хеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста
стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела
не дають достовірних відомостей про класову структуру і по-літичну
організацію суспільства Харапської цивілізації. За-лишені нею письмена
не піддаються перекладу. Але в куль-турі Мохеджо-Даро багато спільного з
культурою Шумеру. У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація
переживає пе-ріод занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ
ти-сячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів.

З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в
Стародавній Індії формуються класове суспільство і дер-жава.

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що
раніше вибирався зборами і міг зміщати-ся ними, стає все більш
незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду
раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З
часом ця посада стає спадковою.

Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали
великий вплив при призначенні царя. Але по-ступово збори всіх
одноплемінників перетворюються в зі-брання знаті, що призводить до
посилення влади царя. 

Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні
органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники
рабовласницької знаті. 

Племінна дружина поступово перетворювалась у по-стійне військо.
Населення обкладається податками, які ста-ють обов’язковими і збираються
спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів
виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій
або рес-публік.

Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої
могутності вона досягла в ІV – ІІІ ст. до н.е. при династії Маур’їв, що
об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану.

У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну
частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася,
завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з
Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр.
до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афгані-стану
і Белуджистану. 

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина
Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу
майже всі землі Індії.

Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася
на самостійні держави. 

Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників:
бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління
окупантів не зачепило основи індійсь-кого суспільства. Індія і під
владою цих правителів продов-жувала залишатися сукупністю сільських
общин або респуб-лік, що управлялися самостійно і були підпорядковані
центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимі-лювалася,
прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.

Особливості суспільного ладу

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена
цивілізація. Ранньокласове суспільство іс-нувало в Індії ще в ІІІ тис.
до н.е. і було ровесником цивіліза-ції Стародавніх Єгипту і Шумеру. 

Новий період в історії Стародавньої Індії пов’язаний із вторгненням на
її територію стародавньоіранських племен і аріїв – племен білої раси. За
зовнішнім виглядом, мовою, ети-кою поведінки вони різко відрізнялись від
корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та
жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі
за-знали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територі-єю
Індії зайняв не одне століття.

З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, ста-ли землеробами.
Родова община переросла в сусідську. Ста-новище людини в суспільстві
визначалося її майновим ста-ном. Як пережиток зберігалася кровна помста,
яка вважалися релігійним і моральним обов’язком усіх родичів
потерпілого.

Основу соціальної структури Стародавньої Індії стано-вила община.

Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували
представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були
сангхи, що об’єднували реміс-ників і крамарів з різних каст. На чолі цих
груп стояв вибор-ний староста.

Давня пам’ятка літератури та історії “Ригведа” (?? ст. до н.е.) дає
певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав
військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони
захоплювалися музикою, любили поезією.

Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснюва-ли обряд на честь
алкогольної рідини – сома. У “Ригведі” на-писано, що їхнє головне
божество Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був
схильний до пияцтва.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей
за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав
місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість
жителів набула найзавершенішою форми. 

Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували
панівний прошарок підтримувати ста-нову солідарність. Посилення
соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен
стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх
незнатних од-ноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії
за-йняв не одне століття.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх
виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила
собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.

Професія, посада, величина одержаної спадщини, про-цент за договором про
позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни
(ст. 87 – 91; 142; 267 – 268; 270; 279). Від цього залежало навіть ім’я,
яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок
вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був
неможли-вим. 

До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї.
Вони могли вивчати тексти релігійних тво-рів, знати їх розпорядження і
ритуали. Пізніше з’явилась при-гнічена варна – шудри, “раз народжені”.
Існування варн піз-ніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої
Індії – Законах Ману.

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст –
“найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало
не божеством у людсь-кій подобі. Лише він міг визнавати волю богів,
вивчати свя-щенні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд корона-ції
правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг
розпоряджатися їхньою власністю. ”Якщо раджа не слухатиме порад
брахмана, – записано в законах Ману, – то може загинути, як корова в
трясовині”. Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність
до варни брах-манів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі
випадки переходу їх в інші варни. 

Право закріплювало привілеї “благородних” станів. Брахман, як і інші
“двічі народжені”, досягнувши 8 років, прохо-див обряд посвячення в
“двічі народжені”. Після завершення курсу навчання у наставника йому
належало одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх
вихованням, здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши
свій рід і побачивши онуків, брахман, доживши до сивого во-лосся,
повинен був стати самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати
про марність усього земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних
помислів.

Етика зобов’язувала брахмана показувати приклад у ви-конанні релігійних
обрядів, уміти уважно слухати інших, го-ворити правду або мовчати,
дотримуватися законів гостинності. Йому категорично заборонялося вбивати
всіх, хто ходить, літає, повзе. Тому правовірні брахмани не могли
займатися навіть землеробством, “адже дерево із залізним наконечни-ком
ранить землю (й істоти), що живуть в землі”. 

Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілес-них покарань (гл.
VІІ ст. 133).

Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання
різноманітних державних доручень, не пов’язаних з військовою справою.
Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя.
За Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до
приходу інших міністрів та радників. 

Закон гласив, що коли цар не спроможний забезпечити захист своїх
підлеглих (брахманів), то його “необхідно було вбити як скажену собаку”.
Подібна стаття дуже рідкісна в іс-торії права, їй немає аналогів. 

Вихідці з брахманів були царями, воєначальниками, пе-ребували в
царському суді. 

Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахмана-ми, між ними
точилась боротьба за вплив і владу. 

У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за
рахунок пророкування, відведення не-сприятливих наслідків від тих, хто
не дотримувався ритуалів.

Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили
основну частину верхівки чиновників: пра-вителів, воєначальників,
раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна
могутність. Майже всі царі були вихі-дцями із кшатріїв. Релігія
зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. ІX cт. 323).

Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до
кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відпо-відали тим же. Посилення
впливу буддистів послабило пози-ції кшатріїв. Багато з них покинули
військову службу, пере-творились на ремісників і крамарів. 

Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займа-лися
землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися
покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось
ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї
були багаті, посідали ви-соке становище в суспільстві.

Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили
обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі
народженим”. Шудра повинен був хар-чуватися зі столу господаря, носити
його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство
шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри
станови-ли основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна
було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. За образу
брахмана шудрі могли відрізати язика (гл. VІІІ ст. 270).

Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя,
переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шуд-ри не були прикріплені до
землі. Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем.
Так, у ІІІ ст. до н.е. правителем держави Нанди був шудр Аграмес, який
створив сильне, добре організоване військо. Навіть Олександр
Маке-донський ухилився від битви із цим царем. Багато царів, які
намагалися підкорити Нанду, зазнали поразки. Засновник ім-перії Маур’їв
Чандрагупта лише в результаті десятилітньої війни переміг Аграмеса. 

Таким чином, належність людини до певної варни не за-важала їй обирати
професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв
переходити з одної варни в ін-шу, вважав це великим гріхопадінням.

З часом між вайшьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними
ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, приби-ральники нечистот. Були
“чисті” і “нечисті ” касти.

Остаточно касти сформувалися в епоху раннього серед-ньовіччя.

У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані – чандали
і парії. Люди цієї касти вважалися по-кидьками суспільства і виконували
найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста.
До їх обов’язків входило перенесення і кремація трупів, страчення
засуджених злочинців. Їм належало носити одяг покійників, їсти з
розбитого посуду. До розряду недоторканих належали чужинські воїни –
варвари.

Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни,
захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове
рабство, самозаклад боржника. Закони Ману офіційно обмежували
правоспроможність раба. Невільник не мав власності, договір, укладений
рабом, вва-жався недійсним, діти рабині вважалися власністю її
госпо-даря. 

Закони Стародавньої Індії захищали рабів переважно від свавілля їхніх
господарів, їх не можна було вбивати, виганяти у літньому віці,
утримувати в голодному стані. Раба за про-ступки могли бити мотузкою або
бамбуком і лише по “задній частині тіла”, але ніяк не по “благородній”,
інакше той, хто б’є , здійснить такий же гріх, як і злодій (Закони
Ману). 

Рабство в Стародавній Індії не було основою економіч-ного життя. Тут не
було ринку невільників. Раби експлуату-валися, але основним працездатним
населенням були общин-ники-вайшьї та представники інших каст, у яких
перебували вільні люди.

Державний устрій, суд, збройні сили

Магадхо – маурійська епоха – характеризується поси-ленням монархічної
влади і падінням ролі інститутів племін-ного управління.

Основою держави вважався цар, який ще при житті при-значав одного зі
своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і
мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його
повелінням. Цар сам при-значав вищих державних чиновників, був верховним
суддею. 

Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого
брохманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників –
парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції
політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і
виконанням наказів царя. 

Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті,
яка намагалась зберегти свої привілеї та об-межити абсолютну владу
правителя. У ранні періоди пари-шад був більш ширшим за складом і більш
демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу
і його політику. Поступово кількісний склад паришаду змен-шується, він
аристократизується, його роль усе більше зво-диться до виконання
дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська
влада особливо посилилась, па-ришад зберігав значний вплив, і маурійські
правителі не мог-ли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає
і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представни-ків
народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв
склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської
ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш
представницьким орга-ном. Вона складалася з державних чиновників,
представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень.

Джерела свідчать про те, що навіть у періоди посилення монархічної влади
зберігались інститути і традиції стародав-ньої політичної організації,
які певним чином обмежували владу царя. На обмеження влади царя впливали
самоізоляція сільських громад та релігійно-етичні норми, що наказували
виконувати особливу дхарму – обов’язок: охороняти підданих, опікувати
малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи з ліквідації стихійних
лих, запобігати голоду (ст. 144, гл. VІІ). 

Разом з тим, влада царя (раджі) обожнювалась. Брахма-ни вчили, що цар є
бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества
(гл. 7, ст. 8). 

Територія держави в епоху Маур’їв поділялась на провінції, чотири з яких
були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі,
які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для
перевірки дій місцевих чиновників. 

Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні
провінції, області, округи.

Нижчою одиницею провінційного управління було село.

На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – ра-джуки. У головних
містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались
розпорядження.

Високе становище займали спеціальні чиновники з охо-рони кордонів.

Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не
зачіпали багато старих інститутів і традицій, з яки-ми були змушені
рахуватися.

У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару
політичну організацію, але в цілому включались у систему
загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки
гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії.
Земля в них вважалась влас-ністю громадян, хоча знатні кшатрії вже
зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни
міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової
демокра-тії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити
гре-ків-завойовників на чолі з Олександром Македонським.

Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу праце-здатного
населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та
їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших
частинах імперії.

Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних
громадян перших трьох варн, на яких також роз-глядалися державні справи.
У тих санах, де влада зосереджу-валася у руках народних зборів, форма
держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в
тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки. 

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд
справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого.
Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.

Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися
найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг
доручити судовий розгляд вче-ному брахману і трьом суддям. Це був суд
Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати
предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, вра-ховувати час,
місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність
учасників процесу до певної вар-ни, касти.

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для
цього радників з числа осіб, які розумі-лися в праві та юриспруденції.
Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1
– 2).

Суворо каралися лжесвідчення (гл. VІІ, ст. 13). Заборонялося брати
свідчення в осіб нижчої касти проти вищої (гл. VІІІ, ст. 68). За
майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні
правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні
чиновники (гл. VІІІ, ст. 62; 77).

Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах
розглядалися священнослужителями. Про-типравні діяння общинників
розглядали органи місцевого са-моврядування. На 10 сіл призначалась
колегія із 3-х суддів.

Лише в особливих випадках розслідування і розгляд су-дових справ
здійснювався вищим судом. Такі справи поділя-лися на 18 категорій(гл.
VІІІ, ст. 4 – 7).

До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозво-лялося мати
приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підку-пу. Чесність,
непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами. Суддя,
запідозрений у хабарництві, зловжи-ваннях, корисливому розв’язанні
справи, піддавався суворо-му покаранню – вигнанню з конфіскацією майна,
навіть якщо був брахманом.

За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа,
яку зважували вдруге, ставала легшою, то її ви-знавали винною; вогнем –
якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків;
водою, отрутою.

Катування та ордалії застосовувались для обмеженого складу злочинів.
Брахмани, діти, хворі, вагітні жінки і душев-но хворі тортурам не
піддавалися.

У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторо-ну права на позов.
Рішення суду, винесене за законом і дхар-мою, не може скасовуватись
навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати
суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду. Ймовірно, таким
шляхом здійснювалося право на апеляцію.

Цар особисто розглядав найтяжчі злочини проти влади. Він мав бути
об’єктивним, справедливим, не карати невин-них, бо “несправедливе
покарання занапащає честь і руйнує славу серед людей” (гл. VІІІ, ст.
127).

Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію,
що складалася з піхоти, кінноти, коліс-ниць, бойових слонів. У армії
служили найманці. Кадри воє-начальників комплектувалися лише з кшатріїв.
Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки
вай-шьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До війсь-кової
ради входили воєначальники, найближчі радники царя.

Закони Ману

У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що
регулюють суспільні відносини, було неві-доме. Повсякденне життя
індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм
характером були ско-ріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми
мали яск-раво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали пове-дінку
людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках –
дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літе-ратурі дхармашастрою є
Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на
період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст
мають лише статті, що містяться, в основно-му, в VІІІ і ІX главах.
Усього закони поділені на 12 глав. Го-ловне в Законах Ману – закріплення
існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження
варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначаєть-ся
призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особли-вістю Законів Ману
є релігійний характер усіх його поло-жень. 

Право власності. У період створення Законів Ману в Ін-дії вже добре
розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної
власності приділялась значна увага.

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності:
спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання
роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії
був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність
володіння (гл. VІІІ, ст.147). При цьому підкреслювалось, що тільки при
законному під-твердженні людина із володільця перетворюється на
власни-ка. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право
власності, посилаючись на добросовісне володіння, за-боронялось. Якщо у
добросовісного набувача виявляли вкра-дену річ, то вона поверталась
попередньому власнику.

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний
фонд держави складали землі царські, об-щинні, приватних осіб.

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався
великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

Втручатись у справи власника заборонялось. У Законах Ману говориться,
якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, то він не має
права збирати врожай. Лише власник землі вирішував питання про свою
землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони
Ману охороняють і рухоме майно. Найбільш значним із нього були: раби,
худоба, інвентар.

У Законах Ману згадується про розгляд судових спорів про кордони між
общинами, про общинні колодязі, канали. При розгляді таких спорів, перш
за все, враховувалась думка родичів і сусідів. Вони ж мали першочергове
право купівлі землі. Таким чином, община, що відігравала значну роль у
суспільних відносинах, намагалась обмежити приватне зем-леволодіння.

Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману
доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із
договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів –
договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових
зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен
був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти,
не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої
касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг
поступово (гл. VІІІ, ст. 177). Допускалось отримання боргу за допомогою
сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав
вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших
родичів померлого.

У Маурійську епоху широко застосовувалась праця вільних найманих
працівників (кармакарів), тому Закони Ману значну увагу приділяють і
цьому виду договору. За своєю варно-вою приналежністю наймані робітники,
в основному, нале-жали до шудр, але, очевидно, серед них були і розорені
вільні общинники та ремісники, що належали до вайшьїв. Кармака-ри, що
виконували сільськогосподарські роботи, одержували 1/10 врожаю, у
тваринництві – 1/10 масла від молока корів, за якими доглядали.
Невиконання договору тягло за собою штраф, і платня винному не
виплачувалась. Якщо ж причи-ною невиконання роботи була хвороба, і
особа, яка найнялася на роботу, виконувала її після одужання, вона
отримувала платню навіть значно пізніше (гл. VІІІ, ст. 215 – 216).

У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Він набуває
значення і розповсюджується у зв’язку з виник-ненням в общинах майнової
нерівності. Розорені общинники, що втратили землю, були змушені її
орендувати. 

Купівля-продаж є одним з договорів, що згадується в За-конах Ману.
Договір вважався дійсним, якщо здійснювався в присутності свідків, а
продавцем був власник речі. Закон встановлює певні вимоги до предмета
договору і забороняє про-давати товари низької якості або недостатньої
ваги (гл. VІІІ, ст. 203). Протягом десяти днів після здійснення
купівлі-продажу угоду можна було розірвати без будь-яких поважних причин
(гл. VІІІ, ст. 222). Особливість цього договору для Ін-дії полягала в
тому, що торгівля розглядалась тут не як занят-тя для вищих варн.

Згадується в Законах Ману і договір дарування. 

Встановлюючи положення, що регулювали окремі види договорів, Закони
формулюють і деякі загальні для всіх дого-ворів правила. Так, договір
визнавався недійсним, якщо був укладений п’яним, божевільним, дитиною,
старим, рабом, не уповноваженим. Недійсною була угода, здійснена за
допомо-гою обману або примусу. Недійсною була також угода, що здійснена
з порушенням дхарми, що прийнята в ділових від-носинах. (гл. VІІІ, ст.
163 – 165, 168).

Законам Ману відомі були і зобов’язання із нанесення шкоди. Підставою
для виникнення такого зобов’язання нази-вається пошкодження майна
(потрава посівів на загородженій ділянці, втрата пастухом тварини),
шкода, завдана рухом возів містом. При цьому винний повинен був
відшкодувати нане-сену шкоду і заплатити штраф царю в розмірі шкоди (гл.
VІІІ, ст. 288).

Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні нор-ми про сім’ю і
шлюб. 

З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала ви-соке становище. У
деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона –
хранителька домівки, уособ-лення богині землі. Необхідно шанувати свою
матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу
і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти
матріархату.

З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності
погіршував становище жінки. “У дитинстві їй на-лежало бути під владою
батька, в молодості – чоловіка, а піс-ля його смерті – під владою
синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не мо-гла користуватись власністю
самостійно.

Норми законів детально розписували життєвий шлях жі-нки. Шлюб вважався
релігійним і моральним обов’язком лю-дей, його мета – виконання
релігійного обов’язку, дітонаро-дження, продовження роду і, нарешті,
сексуальна насолода. 

Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для ді-вчат – 12 і навіть
8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині
віку нареченого. Вибір нарече-ного чи нареченої залежав від волі
батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.

Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду од-руження майбутнє
подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне
одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де
здійснювалося жерт-воприношення домівці. З настанням вечора вони повинні
бу-ли звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності. 

Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей іде-альна подружня
пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік
здійснював обряд, сприятливий за-чаттю, і шлюб вважався таким, що набув
сили.

Закони встановлювали одношлюбність. Дружині забо-ронялося залишати свого
чоловіка і дітей. Навіть злий, розпу-сний, позбавлений благородства
чоловік повинен був шану-ватися дружиною.

Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була
водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею. 

Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть
заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише
обов’язки перед чоловіком.

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала
злостивий норов, була марнотратною, тяж-ко хворою, скандальною, схильною
до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише
в одному ви-падку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй
засо-бів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка му-чилася
через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла
вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною
брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день
корінням, плодами, кві-тами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити
прикраси, яс-кравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно
схо-дили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті”
(самоспалення).

Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В
індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці
– дівадасі, що віддавалися брах-манам-жерцям, які платили за це гроші
храму. Така діяль-ність була професійною, навіть спадковою, у ній не
було ні-чого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними мірку-ваннями
і регулювалася звичаями та традиціями.

Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ма-ну, з одного боку,
характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що
проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив,
співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і
винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збере-ження
старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона,
ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території,
якщо злочинець невідомий.

Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на пер-шому місці стоять
державні. Це служба ворогам царя, пошко-дження міської стіни та воріт.
Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною
рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власно-сті та особи.

Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них
чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що
передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням
насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від
того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна
вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323,
332).

Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивс-тво, тілесні
пошкодження. Навмисне вбивство каралось смер-тною карою. Вбивство при
власному захисті, охороні жерт-венних подарунків, захист жінок і
брахманів (необхідна обо-рона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349).

Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони
встановлюють суворі покарання за пере-любство, замах на честь жінки (гл.
VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371).

Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової
думки. Тюрми вважалося доцільним розміщу-вати поблизу головної вулиці,
де всі можуть бачити страж-дання злочинців. Тобто, метою покарання було
залякування.

ТЕМА 1.5. Держава і право Стародавнього Китаю

1. Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь).

2. Держава Чжоу.

3. Держава Цінь.

4. Держава Хань.

5. Основні риси права.

Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири пе-ріоди, кожен з яких
пов’язаний з правлінням певної династії. Перший період – Шан (Інь) –
продовжувався з XVІІІ до XІІ ст. до н.е. Другий період Чжоу – з XІІ ст.
до н.е. до 221 р. до н.е. Третій період – царство Цінь – з 221 р. до 207
р. до н.е. Чет-вертий період – царство Хань – з 206 р. до 220 р. н.е.
Четвер-тий період характеризується перетворенням рабовласницької держави
на феодальну. 

Держава Шан (Інь). Згідно з китайськими легендами ви-никнення держави в
Китаї пов’язане з підкоренням у XVІІІ ст. до н.е. племені Ся племенем
Шан. Чен Тан, який очолював у той час плем’я Шан, став засновником
династії , що одержала назву Шан. Пізніше, після падіння династії Шан,
її, а також державу стали позначати ієрогліфом “інь”. Тому перший
пе-ріод в історії китайської держави має дві назви: Шан і Інь. Чен Тан
став першим китайським царем (ваном).

Таким чином, особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес
переходу від первіснообщинного ладу до кла-сового суспільства був
активізований підкоренням одного народу іншим. Органи первіснообщинного
ладу не були при-стосовані для управління завойованим народом. Для цього
швидко створюється державний апарат і завершується пере-ворот у
соціальних відносинах.

Суспільний лад. Іньське суспільство і держава були ра-бовласницькими.
Панівний клас складався із світської рабо-власницької аристократії,
жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених
племен. Залежно від наближення до царя і займаної посади світській
аристократії присвоювались титули, що давали певні привілеї. Соціальне
положення визначалось також земельними володіннями і наявністю рабів.
Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Джерелами рабства
були: захоплення полонених на війні, продаж у рабство за борги,
обернення в рабство за деякі злочини. Раби не могли мати ні сім’ї, ні
майна. Значну части-ну населення складали вільні общинники. Усі общинні
землі поділялись на категорії: “громадське поле” і “приватні поля”.
Громадське поле оброблялося всією общиною, а врожай на-правлявся царю.
Приватні поля знаходились в індивідуаль-ному користуванні кожної сім’ї.
Але вони не були у власності осіб, які їх обробляли. Земля вважалася
державною власністю і знаходилась у розпорядженні царів. У приватній
власності в цей період знаходились раби, будинки, знаряддя праці .

Державний лад. Державний лад на ранньому етапі збері-гає пережитки
родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається
монополізація царем всієї влади.

Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним
суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював
державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких
родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники – писарі, збирачі
податків, судді та ін.

Посадові особи поділялись на три основні категорії:

вищі цивільні чиновники;

військові чиновники; 

різні радники. 

Існували збройні сили, тюрми.

У XІІ ст. до н.е. в державі загострюються внутрішні про-тиріччя. У цей
же час плем’я Чжоу розширює свої володіння. Під його керівництвом
об’єднується ряд племен для боротьби проти Іньської держави. У 1076 р.
до н.е. племена Чжоу пе-ремогли Іньську армію та утворили нове царство. 

Держава Чжоу 

Період правління династії Чжоу поділяється на три час-тини: період
Західного Чжоу (1122 – 742 рр. до н.е.); Східного Чжоу (770 – 403 рр. до
н.е.); період “воюючих царств” (403 – 221 рр. до н.е.)

Період Західного Чжоу характеризується збільшенням кількості рабів,
розвитком великого землеволодіння. Зміцню-ється рабовласницька держава,
ускладнюється її структура.

Суспільний лад. Панівне становище в суспільстві займа-ла рабовласницька
аристократія, до якої належала чжоуська спадкова знать, чжоуська
військова знать і частина іньської рабовласницької аристократії, що
вціліла після підкорення.

Власником землі, як і раніше, був цар. Розвивається велике
землеволодіння рабовласницької аристократії. Рабовласницька знать вільно
розпоряджалася своїми володіннями і згідно з наявними даними землю можна
було відчуджувати, здавати в оренду, заставляти. У цей період
з’являється тенденція до перетворення володінь у приватну земельну
власність, хоча формально у володінні землею зберігається залежність від
волі царя. Пізніше, з послабленням влади чжоуських ца-рів, відбувається
перетворення права великих рабовласників на володіння землею у право
власності на землю.

Велику роль у період Західного Чжоу продовжувало ві-дігравати общинне
землекористування. 

Найприниженіше становище займали раби. Рабська праця широко
застосовувалась у різних галузях господарства. Збільшилась кількість
приватних рабів.

Державний лад. Верховна влада знаходилась у руках спадкового царя
(вана). У царстві Чжоу існувала палацова система управління: палацові
службовці були одночасно і поса-довими особами.

Державний апарат складався із наближених особистих слуг вана, а інколи і
довірених рабів. Вони ставали держав-ними чиновниками. Вищий чиновник
сян очолював увесь державний апарат, який складався із великої кількості
чинов-ників.

Армія не була повністю професійною. Вона складалась із двох частин:
невеликих постійних загонів і ополчення, що збиралось під час війни.

Централізованої держави протягом усього періоду Чжоу не існувало. Тому в
безпосередньому управлінні вана знаходилась лише столична область.

Уся інша територія країни управлялась володільними князями-чжухоу. У цей
період остаточно встановлюється створена ще в епоху Інь ієрархічна
система князівських титу-лів, що складалась з п’яти категорій: гун, хоу,
бо, цзи, нань. Правителі одержували свою територію із рук чжоуського
ца-ря і зобов’язані були в певні строки з’являтися в палаці. Це
підкреслювало їх залежність від царя.

Територія князівства поділялась на більш дрібні адмініс-тративні
одиниці, що склались на базі попереднього родо-племінного ділення.
Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею була сільська община.

У ІX ст. до н.е. послаблюються зв’язки центральної вла-ди з правителями
залежних царств. Країна розпадається на ряд самостійних держав. Чжоуські
царі перетворились на правителів невеликого володіння – Східного Чжоу.

У період Східного Чжоу відбуваються великі зміни в економічному і
політичному житті країни. Розвиток ремесла і торгівлі призводить до
підвищення в суспільному житті ролі купців. Відбувається занепад
спадкового землеволодіння ро-дової аристократії і посилення приватної
власності рабовлас-ників на землю. Втрачені спадковою знаттю землі
переходять до воєначальників, купців.

В період “воюючих царств” відбувається подальший розвиток великого
землеволодіння. Одночасно руйнується общинне землеволодіння, вводиться
земельний податок. Те-пер замість праці на “громадському полі” землероби
повинні були платити податок зі своєї землі.

З часу знищення монархії Західного Чжоу по суті єдиної держави не
існувало. Багаточисельні держави вели між собою постійні війни, в
результаті яких відбувалося захоплення більш слабких держав.

У ІV ст. до н.е. посилюється царство Цінь, яке перемагає інші царства і
в ІІІ ст. до н.е. засновує нове Цінське царство.

Держава Цінь 

Створенню сильної централізованої держави Цінь спри-яли реформи Шань Яна
– сановника Ціньської держави, які торкнулися багатьох сфер життя
суспільства: економічної, соціально-політичної, державно-правової.

Були узаконені вільний продаж і покупка землі, що за-вдала тяжкого удару
общинному землеволодінню. Розпад общини прискорювався завдяки закону про
примусове дроблення великих сімей. З метою централізації держави було
проведено нове адміністративне ділення за територіальним принципом. Була
змінена система стягнення податків. Тепер кожна сім’я виплачувала
податок, який залежав від кількості землі, а не 1/10 вражаю, як раніше.
Було переозброєно і реор-ганізовано військо. Ці реформи засвідчили про
перехід до розвиненої рабовласницької держави. Життя в державі пови-нно
відбуватися за єдиними правилами. Імператор ввів єдині письмові знаки,
упорядкував міри ваги і довжини, затвердив обов’язкові для всіх закони.

Суворе дотримання законів вважалося найважливішою умовою порядку в
державі.

Проведені реформи ненадовго зміцнили державу. Соціальні протиріччя
призводили до повстань, найбільш могут-нє з яких у 209 р. до н.е.
призвело до ліквідації Ціньської мо-нархії. До влади прийшла нова
династія – Ханьська

Держава Хань

Засновником нової династії був сільський староста Лю Бан, один із
керівників повстання. Свою діяльність він розпо-чав з проведення реформ,
які були спрямовані на пом’якшення становища рабів і селян. Багато рабів
було звільнено, зменшено поземельний податок. Але ці реформи не зупинили
росту рабовласництва і великого приватного землеволодіння – головних
причин, що породжували соціальні протиріччя. Становище народних мас
через деякий час знов погіршилось.

Структура центрального і місцевого апарату залишилась без змін. Великі
зусилля царської влади були спрямовані на централізацію держави. Був
здійснений новий адміністративний поділ країни, за яким уся територія
була поділена на 13 великих округів, які очолювали намісники імператора
.

На чолі областей і повітів були три чиновники, які при-значалися
центральною владою, правитель і його помічники у цивільних і військових
справах. Крім того, діяльність місце-вих адміністрацій контролювалась
державними інспекторами.

У VІІІ р. н.е. Ван Ман захопив владу та оголосив себе імператором
“нової” династії. Він став проводити реформи, спрямовані на пом’якшення
класових протиріч. Була заборо-нена купівля-продаж землі, а всі землі –
оголошені царськи-ми. Водночас поновлювалась стародавня система
общинного землеволодіння. Була заборонена купівля-продаж рабів. Але це
стосувалось лише приватних рабовласників. Державне ра-боволодіння не
обмежувалось.

Але реформи не дали позитивного результату, і класові протиріччя ще
більше загострювались.

Це призвело до повстання “Червонобрових”, у результа-ті якого у 23 р.
н.е. до влади прийшла ханська династія.

Укази і розпорядження Ван Мана було скасовано, і еко-номіка країни
почала стабілізовуватися.

Суттєві зміни відбулися в державному апараті. Функції управління країною
були поділені між 5 відомствами, а при імператорі створено дорадчий
орган – імператорську раду.

У другій половині ІІ ст. н.е. внаслідок боротьби політичних груп
розвивається політична криза. Господарська сис-тема країни занепадає. У
184 р. н.е. повстання “Жовтих пов’язок” охоплює всю країну. У 220 р.
н.е. імперія династії Хань розпадається на три царства.

Основні риси права

За легендами ще в X ст. до н.е. чжоуським Муваном бу-ло розроблено
Уложення про покарання. Ця кодифікація на-раховувала близько 3000 статей
і передбачала доволі різноманітну систему покарань. В Уложенні
говорилося про пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, розрізнялись
необережні і навмисні діяння.

У період Чжаньго (403-221 рр. до н.е.) бурхливо розвивається законодавча
діяльність. В ідеології цього часу па-нують дві течії, що мали великий
вплив на розвиток права: конфуціанство і школа легістів. Філософське
вчення конфуціанства визнавало переважаюче значення норм моралі над
правом, зрівнюючи право з кримінальним законом. Легісти, навпаки,
надаючи великого значення правовим нормам, на-магались поширити їх дію
на всі випадки життя. Вони пропо-відували рівність усіх перед законом,
невідворотність пока-рання для всіх осіб, висували ідею сильної держави.
Одним з представників цієї школи Лі Куем була написана “Книга зако-нів”,
що містила перелік злочинів і покарання за них.

Право власності. У період Інь, Західного Чжоу земля вважалась власністю
вана, на одержані землі наближені царя мали лише право користування. Але
вже в період Західного Чжоу розвивається тенденція до перетворення
володінь у приватну власність. З середини І ст. до н.е. в деяких
царствах стали здійснюватись торгові угоди з землею.

Крім землі, важливим об’єктом права власності були ра-би. У період Інь
раби були державною власністю і хоч знахо-дились у володінні приватних
осіб, купівлі-продажу ще не було. В період Чжоу вже був можливим обмін,
купівля раба. У період Цінь торгівля рабами була вільною і доволі
розповсюдженою.

Зобов’язальне право. Стародавньокитайському праву були відомі різні види
договорів. Одним з перших був договір міни, який поступово поступається
місцем договору купівлі-продажу. При здійсненні торгових угод вимагалось
укладання договору у письмовій формі, і, крім того, сплачувалось мито.
Доволі широкого розповсюдження набуває договір да-рування землі, рабів,
зброї та іншого майна. Договір позики оформлявся борговою розпискою.
Відомі були відстрочка платежу, внесення застави, видача письмових
зобов’язань.

Шлюбно-сімейне право. Для Стародавнього Китаю ха-рактерною є велика
патріархальна сім’я з абсолютною вла-дою батька, культом предків. Жінка
повністю залежала від влади чоловіка, особистого майна не мала, її права
в спадку-ванні були обмежені. Шлюб укладали батьки.

Кримінальне право і процес. Перелік злочинів, що нази-вали китайські
джерела права, дуже великий. У період Чжоу нараховувалось близько 3000
різних злочинів. Серед них бу-ли відомі: державні (повстання, змова),
релігійні (шаманство, викидання попелу на вулицю), проти особи
(вбивство, нане-сення тілесних пошкоджень), проти власності (крадіжка,
гра-біж), військові (неявка в установлений строк на місце збору). Як
злочини розглядались відмова від сплати податків, пияцт-во, яке тягло за
собою смертну кару.

Довгий час існувала кровна помста. В умовах загострення класової
боротьби система тілесних покарань і широке застосування смертної кари,
яка здійснювалась безпосередньо органами державної влади, витісняють цей
звичай.

Види покарань у різні періоди мало відрізнялись. В Уложенні Му-вана
(період Чжоу) розрізняють п’ять основних покарань: “мосин” (клеймо тушшю
на обличчі) – за 1000 про-винностей; “фейсин” (відрізування ніг) – за
500 провиннос-тей; “исин” (відрізували носа) за 1000 провинностей;
“чужин” (кастрація для чоловіків і перетворення у рабинь жінок) – за 300
провинностей; “данисин” (відрубування голови) – за 200 провинностей.
Крім зазначених у кодексі були й інші пока-рання: биття палками,
відрізування ушей. Від покарання мо-жна було відкупитись.

У період Цінь устрашіння остаточно стає основною ме-тою покарання.
Широко застосовується смертна кара.

Суд не був відділений від адміністрації, судові функції виконували
багаточисельні представники державного апарату. Верховним суддею був
імператор. На місцях судили пред-ставники місцевої адміністрації. Були
чиновники, що розшу-кували злочинців, вели боротьбу із злодіями і
розбійниками; начальники тюрем; особи, що виконували судові рішення.

У періоди Інь і Західного Чжоу процес носив звинувачувально-змагальний
характер. У випадку скоєння злочину рабами мали місце елементи
розшукного процесу. Пізніше цей вид процесу застосовується все ширше,
витісняючи зма-гальний.

ТЕМА 1.6. Держава і право Стародавньої Греції

1. Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи
Тезея.

2. Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація
державного ладу.

3. Правове становище населення. Рабовласницька демократія в Афінах.

4. Державний лад, суд, збройні сили. Основні риси афінського права.

5. Виникнення держави у Спарті.

6. Суспільний лад та державний устрій Спарти.

Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи
Тезея

Перші державні утворення на території Греції з’явилися у ІІ тис. до н.е.
Раніше класове суспільство і держава скла-лись на Криті і в південній
частині Балканської Греції. З XІІ ст. до н.е. на південь з півночі
Греції стали проникати племе-на дорійців, що знаходились на рівні
первіснообщинного ла-ду. У результаті цього на всій території Греції
знову встановлюються первіснообщинні відносини, після розкладу яких в
історії Греції розпочинається новий етап: формування і розквіт полісів,
рабовласницьких відносин класичного типу.

Полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на три періоди:

1. Гомерівський період (XІ–ІX ст. до н.е.) – характеризується пануванням
родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного
періоду.

2. Архаїчний період (VІІІ – VІ ст. до н.е.) – відбувається формування
класового суспільства і держави у формі полісів.

3. Класичний період (V – ІV ст. до н.е.) – характеризу-ється розквітом
стародавньогрецького рабовласницького сус-пільства, полісного ладу.

Гомерівська Греція описана відомим поетом в “Іліаді” та “Одіссеї”.
Населення проживало сільськими общинами, що займали невелику територію і
були майже ізольовані від су-сідських общин. Політичним та економічним
центром общи-ни було поселення, що називалось містом. Основну масу
на-селення міста складали землероби, скотарі, а також не чисе-льні
ремісники і торгівці.

Земля була не племінною власністю і надавалась членам роду в
користування за умови періодичного перерозподілу. Але вже в той час
наділи багатих відрізнялись розмірами та якістю, а базилевси отримували,
крім того, особливий наділ – “теменос”.

У гомерівський період держави ще не було. Це був пері-од військової
демократії. Управління суспільством здійсню-валось за допомогою
наступних органів. Постійно діючим ор-ганом влади була рада старійшин
(буле). Вона формувалась не стільки за віковими ознаками, скільки за
знатністю і багат-ством. Первісна демократія ще зберігалась, тому
народні збо-ри відігравали в суспільній організації значну роль.
Очолю-вав усю організацію базилевс, який виконував функції
воєна-чальника, верховного судді і верховного жерця. Він фактично діяв
разом з представниками родоплемінної знаті. Посада бу-ла виборною, але
при її заміщенні стали віддавати перевагу сину померлого базилевса, і,
таким чином, посада закріплю-валась спадково в одній сім’ї.

Таким чином, гомерівська Греція була країною, роздро-бленою на багато
самостійних округів, з яких пізніше вирос-ли перші міста-держави або
поліси.

На рубежі ІX – VІІІ ст. до н.е. в історичному розвитку Стародавньої
Греції відбулися законні зміни : родовий лад перетворюється на
рабовласницький. Йде процес розвитку приватної власності. Багато простих
землеробів позбавляються своїх ділянок, які зосереджуються в руках
родової знаті. Формується велике землеволодіння. Розвиток ремісничого
виробництва і торгівлі ще більш прискорював процеси соціально-правової
нерівності. Стародавні форми об’єднання родів – філи і фратрії – ще
деякий час продовжують зберігати своє значення, але скоро поступаються
місцем новим формам поділу, що базувались на майнових і територіальних
ознаках. Так, на базі родових і сільських общин ви-никли нові
соціально-політичні організації, що одержали на-зву полісів.

В історії Стародавньої Греції важливу роль відіграли два поліси: Афіни і
Спарта.

Державний лад Афін став прикладом рабовласницької демократії, це той
час, коли еталоном олігархії стала політич-на організація Спарти.

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іме-нем грецького героя
Тезея.

Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим
було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва
загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої
перейшла части-на справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних
груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила
особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення
по-сад. Більшу частину населення складали геомори (землероби),
виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її
минулому значенні і введення но-вої посади архонта. Спочатку архонти
вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку
обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого
на-зивався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо на-гляду за
внутрішнім управлінням і судові повноваження що-до сімейних справ.
Базилевс, який став другим архонтом, ви-конував жрецькі функції, а також
суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював
командування війсь-ком і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів
– фес-мофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд су-дових
справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е.
замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти,
які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

Процеси класоутворення та формування держави в Афі-нах проходили
синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції
публічної влади, почалося руй-нування основ родового поділу громадян.
Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни
кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і
ви-ставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі
наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною
ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний
із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється
писане право. Це були закони Драконта. Таким чином, Афіни були найбільш
класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переваж-но із
класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація державного
ладу

Наприкінці VІІ ст. до н.е. протистояння демоса та арис-тократії стало
жорстоким. Воно супроводжувалось загостренням боротьби між верхівками
філ і фратрій. Розвиток то-варно-грошових відносин дестабілізував
політичну ситуацію в полісі. Маса селян опинилась у борговій кабалі в
євпатри-дів, багато з них були продані в рабство за межі Аттики. Зро-сла
кількість фетів – особисто вільних, але незаможних гро-мадян. Маючи
владу в ареопазі, опираючись на підтримку верхівки філ та фратрій,
євпатріди пробували ліквідувати за-лишки родової демократії. Існування
поліса як єдиного орга-нізму було в небезпеці.

Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів
необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі
угруповання.

У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні
збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась;
продані в рабство афіняни під-лягали викупу і могли повернутися додому.
Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів.
Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише
Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання,
а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не
зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли
соціальному вибуху в Афінах.

До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними
перед законом, тобто політичної рів-ності, в основу якої було покладено
майновий ценз. Усі гро-мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно
від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не
менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці
громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті,
хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і
повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього
розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був
найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до
четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами.

Отже, в основу поділу суспільства замість родової озна-ки було покладено
майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З
представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко
озброєна піхо-та, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи
допоміж-них загонів. Воєначальниками та архотами могли бути лише ті, хто
належав до перших двох розрядів. 

Солон запровадив раду чотирьохсот (буле) – 100 чоловік від кожної філи.
Створення і розширення прав народних збо-рів (екклесії), що стали
головним законодавчим і контролю-ючим органом Афін, значною мірою
сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Збори і рада
відтіснили на другий план ареопаг та колегію архонтів. Був створений суд
присяжних – геліея, до якого входили громадяни всіх чоти-рьох розрядів у
кількості 6 тисяч чоловік.

Велика кількість членів суду присяжних свідчить про демократичні
прагнення Солома, бажання забезпечити участь простих людей у діяльності
органів влади.

Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за ви-ключенням деяких
постанов про вбивство; ввів свободу запо-вітів; усі види майна, у тому
числі і земельні ділянки, можна було продавати, заставляти, ділити між
спадкоємцями. Була проведена уніфікація системи мір і ваги, здійснений
перехід до стабільної грошової одиниці.

Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в
афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви
населення. Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні
реформ йому допомагав правник Епіменір.

Однак одразу усунути всі соціальні суперечності в афін-ській державі
Солон не міг. Євпатриди були незадоволені по-слабленням своїх політичних
позицій і хотіли реваншу. Се-лянам, колишнім боржникам, які повернулися
до Аттики, не повернули їх земельні ділянки, і вони поповнили лави
неза-доволеного засиллям євпатридів демоса.

За цих умов владу захопив тиран Писістрат (560 – 527 рр. до н.е.). Він
не скасував закони Солона, однак більше притиснув євпатридів. Писістрат
відібрав землі у багатьох євпатридів і поділив їх серед селян, ввів
державні субсидії збідні-лим землеробам, надавав їм у кредит насіння,
худобу, інвен-тар, запровадив пенсії інвалідам війни. Було запроваджено
інститут роз’їзних суддів з метою зміцнення законності і пра-восуддя.

За Писістрата вперше було введено державний податок у розмірі 1/10
частини урожаю, що полегшило утримання апа-рату управління, зробило його
менш залежним від аристократії.

Правління Писістрата і його синів продовжувалось з 560 до 527 р. до н.е.
Політика Писістрата була спрямована на під-тримання державного порядку,
соціального спокою, вона стимулювала економічний і культурний прогрес та
мала в ці-лому позитивний вплив на розвиток афінського суспільства. Але
режим тиранії не влаштовував впливових рабовласників, які були
незадоволені зосередженням влади в руках однієї особи. У результаті
відкритого виступу знаті проти тиранії остання була скинута. Розпочалася
боротьба за владу між Клісфеном, якого підтримував народ, та Ісагором,
представником аристократії. Ця боротьба закінчилась перемогою Клісфена.

З іменем Клісфена пов’язана подальша демократизація афінського
політичного ладу. У 509 р. до н.е. він провів дер-жавні реформи, які
призвели до остаточної ліквідації залишків родового ладу.

Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адмі-ністративного
поділу, побудованого на територіальному принципі. У результаті вся
Аттика поділялась на три терито-ріальні округи: місто Афіни з
передмістям, внутрішня центральна полоса і берегова полоса. Кожний округ
складався із 10 рівних частин (тритій). Три тритії, по одній із кожного
округа, об’єднувались у філу, і, таким чином, було створено 10
територіальних філ.

Метою реформи було змішати населення, роз’єднати ро-ди і тим послабити
силу євпатридів.

Рада чотирьохсот була замінена на раду п’ятисот ( по 50 чоловік від
кожної філи).

При Клісфені були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання
багатьом метекам громадянських прав. Була створена колегія десяти
стратегів (по 1 від кожної філи). 

Для того, щоб зберегти новий порядок від замахів на нього з боку
ворогів, був введений остракізм ( суд черепків). Остракізм був формою
таємного голосування, при якому ко-жен голосуючий писав на черепку ім’я
людини, що здавалась йому небезпечною для існуючого ладу. Коли одне і
теж ім’я повторювалось при підрахунку голосів 6 тис. разів, то ця осо-ба
піддавалась вигнанню з Афін на 10 років без конфіскації майна.

Реформи Клісфена були більш послідовні, ніж реформи Солона, і завершили
більш ніж столітній період гострої боротьби між родовою аристократією і
демосом, що закінчилась пе-ремогою останнього. У результаті в Афінах
склалась рабо-власницька держава у формі демократичної республіки.

V ст. до н.е. відкрилось греко-перськими війнами (492 – 479 рр. до
н.е.), що мали велике історичне значення. Грецька політична система і
грецьке військо в цих війнах блискуче виправдали себе.

Після завершення перських війн в Афінах спостеріга-ються два політичні
рухи: демократичний та олігархічний. Їх боротьба закінчилась перемогою
демократії.

Уже під час війн у державному ладі Афін відбулися сут-тєві зміни.
Вибрання архонтів шляхом голосування було за-мінено вибранням шляхом
жеребкування, право бути обра-ним в архонти отримали і вершники. Ця
рефома свідчить не тільки про демократизацію державного ладу Афін, але і
про зниження ролі архонтів, що було пов’язано з підвищенням стратегів.

Подальша демократизація афінського державного ладу пов’язана з іменами
Ефіальта і Перікла.

У 462 р. до н.е. афінська демократія під керівництвом Ефіальта провела
через народні збори закон про позбавлення ареопага всіх політичних
функцій. Він був позбавлений права накладати вето на постанови народних
зборів, передавши це право геліеї. Право контролю за посадовими особами
і нагляд за виконанням законів перейшли до ради 500 і народних збо-рів,
але головним чином до геліеї. Скоротилась судова компе-тенція ареопага:
за ним залишились лише релігійні справи і деякі кримінальні.

Після вбивства Ефіальта афінську демократію очолив Перікл. При Періклі
відбувається більш чіткий поділ властей: законодавча влада належала
народним зборам, виконавча – Раді 500 і магістратам, судова – геліеї.
Принцип жеребкування розповсюджується на більшість раніше виборних
посад, вводиться плата за участь у виконанні громадських функцій.

У середині V ст. до н.е. пішли в минуле солонівські роз-ряди. У 457 р.
архонтом Афін уперше був вибраний предста-вник третього розряду
(заміщення посад стало можливим не-залежно від належності до певного
розряду). 

Правове становище населення. Рабовласницька демократія в Афінах

Демократизація державного ладу не усунула притаманних афінському
суспільству протиріч. Розвиток приватної власності призвів до значної
майнової диференціації. Серед вільних афінських громадян виділялась
невелика група осіб, що володіли значною власністю, але основну масу
населення становила біднота. Число вільних значно перевищували раби.
Розрізнялись раби приватних осіб і державні. Рабська праця широко
застосовувалась у домашньому сільському господарстві, промисловості. Раб
був річчю і мати власність не міг. Лише за державними рабами визнавалось
право набувати власність і розпоряджатися нею. Раб не міг мати сім’ю.
Єди-не, що закон забороняв господарю, – вбивство раба. Але, не-зважаючи
на формальну заборону, вбивство раба не тягло за собою покарання.

Коли раб вчиняв злочин, що карався смертю, суд і пока-рання були в
компетенції органів влади. Усі інші види пока-рання були правом
господаря. Допит раба проводився тільки в процесі катування. Це
вважалось справедливим та “істинно демократичним”.

Вільне населення Афін було неоднорідним. За законом Перікла (був
стратегом з 444 до 429 р. до н.е.) усією сукупністю прав і привілей
користувались тільки ті особи (чоловічої статі), у кого батько і мати
були природними і повноправними громадянами Афін. Громадянство
набувалось з 18-літнього віку. Потім протягом 2-х років юнак проходив
військову службу. З 20-ти років йому дозволялось брати участь у народних
зборах.

Формально всі громадяни Афін користувались рівними правами. Проте
майнова нерівність вела і до політичної. Афіняни визнавали фізичну працю
за винятком землеробської, негідною громадянина. Тому всі інші роботи
виконували ме-тки – іноземці, вільновідпущеники та раби. 

Громадянська рівноправність включала сукупність певних прав і
обов’язків. Найбільш суттєвими правами громадянина були право на свободу
та особисту незалежність від будь-якої іншої людини; право на земельну
ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у
випадку матеріальних труднощів, право на носіння зброї і служби в
ополченні, право на участь у справах держави (у народних зборах, раді,
виборних органах); право на шанування і захист вітчизняних богів; право
на захист і заступництво афінських законів.

Обов’язки афінських громадян полягали в тому, що ко-жен повинен був
берегти своє майно і працювати на земель-ній ділянці, приходити на
допомогу полісу всіма своїми засо-бами за надзвичайних обставин,
захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, підкорятися законам
і виборним органам влади, брати активну участь у суспільному житті,
поважати батьківських богів. Сукупність громадянських прав складала
честь громадянина. За злочин громадяни могли об-межуватись судом у
правах.

Значну частину населення складали метеки. Це були ви-хідці з інших
общин, які проживали в Афінах. Вони були особисто вільними, але
політичними правами не користувались (брати участь у народних зборах,
займати державні посади) і були обмежені в економічних (їм заборонялось
во-лодіти землею на території Аттики, мати власні будинки, крім того,
вони сплачували особливий податок). Але в армії метеки служили,
сплачували податки. Метек, що ухилявся від сплати податків, продавався в
рабство. Шлюби між метеками і громадянами Афін заборонялись. Кожен метек
повинен був вибрати собі простата – афінського громадянина, який
пред-ставляв метека в суді та інших державних органах.

Становище відпущених на волю рабів було близьким до становища
іноземців. 

Незважаючи на всі обмеження, метек і вільновідпущеник були згідно з
законом особами. Раб же був тільки річчю.

Жінки в Афінах не мали ні політичних, ні громадянсь-ких прав.

Державний лад, суд, збройні сили. Основні риси афінського права

За формою державного правління Стародавні Афіни бу-ли демократичною
республікою.

Державний апарат Афінської демократії складався із та-ких органів влади:
народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, ко-легії стратегів і колегії
архонтів.

Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право
участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни
(чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового
стану і роду занять.

Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі
найважливіші питання життя Афін. На на-родних зборах приймались закони,
вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи,
заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень,
обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль
за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму.
Специфічне значення мали права народних зборів щодо охорони основних
законів. Була створена спеціальна колегія для охорони законів, яка
одержувала свої повноваження від народних зборів.

У народних зборах був встановлений доволі демократичний порядок роботи.
Виступати міг будь-який учасник зборів. Але він повинен був
дотримуватися певних правил, які зводились до того, що не можна було
повторюватись, ображати свого опонента, а говорити необхідно було по
суті справи.

Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів.

Головою народних зборів був голова пританів. Голосу-вання було таємним,
за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на
розгляд свій законопроект. Але при цьому він ніс кримінальну
відповідальність (аж до смертної кари), коли з’ясовувалось, що його
пропозиція про-тирічить діючим законам і про це не було оголошено
заздале-гідь. Крім того, будь-який законопроект підлягав попередньому
розгляду в раді п’ятисот. Остаточне рішення належало геліеї. Обговорення
законопроекту, який пройшов усі попе-редні стадії, велось у геліеї у
формі судового процесу: автор законопроекту виступав обвинувачем старих
законів, а їх за-хисників призначали народні збори. Рішення приймалось
бі-льшістю присяжних при таємному голосування. 

Певна кількість учасників народних зборів вимагалась тільки при
вирішенні питання про остракізм (6 тисяч). В ін-ших випадках присутніх
могло бути і менше.

Рада п’ятисот, що була одним з найважливіших державних інститутів
афінської демократії, не підміняла народних зборів, а була їх робочим
органом. Члени Ради п’ятисот вибирались шляхом жеребкування з числа
повноправних громадян, що досягли 30-літнього віку по 50 чоловік від
кож-ної з 10 філ. До неї могли входити представники всіх розрядів
населення.

Рада була розбита на 10 чергових частин (пританій). 50 членів ради –
представники однієї філи були черговими про-тягом одної десятої частини
року. Притани щоденно вибирали зі свого складу шляхом жеребкування
голову, який головував і в народних зборах.

Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з
управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання
благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала
доставку продовольства. У її віданні перебувала скарбниця і державна
печатка. Рада здійс-нювала контроль за діяльністю посадових осіб,
готувала і по-передньо розглядала питання, що виносила на обговорення
народних зборів. 

Рада проводила докимасію (перевірку) дев’яти архонтів і кандидатів у
члени Ради на майбутній рік. Вона мала право притягувати до суду
посадових осіб, а особливо осіб, винних в неправильному використанні
державних коштів. Приговори Ради могли оскаржувалися в геліеї.

У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг.
До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади
архонтів та колишні архон-ти, які зробили задовільний звіт про свою
річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із
найважливі-ших органів державної влади, що контролював діяльність
по-садових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було
збережено, головним чином, функції судової установи.

Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії:
стратегів і архонтів.

Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа
найбільш багатих і впливових громадян.

Основні функції колегії стратегів – верховне керівницт-во і командування
всіма військовими силами афінської дер-жави, фінанси, зовнішні
відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів,
декретів і розпоря-джень.

За афінськими законами всі десять стратегів користувались однаковими
правами і мали однакові обов’язки. Але на практиці встановився неписаний
звичай, що один із стратегів займав перше місце не тільки в самій
колегії стратегів, але й у всій державі.

У віданні колегії архонтів знаходились релігійні, сімейні і справи, що
стосувались моралі.

Дев’ять архонтів і секретар вибирались за жеребом – по одному від кожної
філи. Потім архонти, крім секретаря, піддавались докимасії в раді
п’ятисот. Другу перевірку архонти проходили в геліеї. 

Архонти – енонім, базилевс і полемарх – мали рівну владу і кожен з них
вибирав собі два товариша.

Під керівництвом колегії архонтів діяв вищий судовий орган –геліея.
Геліея, крім чисто судових функцій, виконувала функції у сфері
законодавства.

Геліея складалася з 6000 чоловік, щороку вибиралась шляхом жеребкування
архонтами з числа повноправних громадян не молодших 30-ти років по 600
чоловік від кожної філи. Увесь склад суду був поділений на десять частин
по 500 чоловік у кожній. 1000 суддів були запасними. Суд був відкри-тим
і гласним. З метою запобігання підкупу суддів лише в день слухання
справи визначалося, яке саме відділення буде її розглядати.

Кримінальне судочинство мало кілька стадій: оголошення обвинувачувальної
скарги, виступ обвинувача і підсудного, допит свідків, таємне
голосування про винність чи невинність підсудного (вердикт), таємне
голосування про міру покарання, оголошення вироку, останнє слово
підсудного. Рішення суду оскарженню не підлягало.

Під час винесення рішень і вироків суд не завжди був зв’язаний законом.
Він міг керуватися звичаями своєї країни і фактично сам створював норми
права.

Крім геліеї, в Афінах було ще декілька судових колегій, які розглядали
коло певних справ: ареопаг, чотирі колегії ефетів, колегія сорока.
Військо Афін складалось з ополчення, в якому служили всі громадяни від
18 до 60 років.

Система афінської демократії в V – ІV ст. до н.е. була добре продуманою
і старанно розробленою політичною системою. Заміщення державних посад
будувалось на принципах виборності, строковості, колегіальності,
підзвітності. Усі посадові особи вибирались на один рік без права
переобрання на наступний строк. Але це не стосувалося стратегів.

Для свого часу афінська демократія мала найбільш пере-довий державний
устрій, в умовах якого всі повноправні гро-мадяни мали можливість
управляти державою, а держава пік-лувалась про матеріальний добробут
своїх громадян і ство-рювала умови для розвитку культури.

Але надмірні соціальні гарантії для бідних стали важким тягарем для
держави і заможних осіб. Такі гарантії сприяли розквіту античної
культури, але згубили античну економіку.

Громадяни Афін, прирівнявши права громадянина до права кормління, не
допускали в країну чужоземців, а тому ця держава, невелика за розміром і
чисельністю населення, врешті-решт, у 338 році до н.е. була завойована
військами Олександра Македонського. 

Найбільш розвинену правову систему в Стародавній Греції мали Афіни.
Найдавнішим джерелом права в Афінах був звичай. У 621 р. до н.е.
з’являється писане право у вигля-ді Законів Драконта. Це було великою
перемогою народних мас. Тлумачення звичаєвого права за традицією
належало аристократії і призводило до частого зловживання. Запис дія-чих
норм права дозволив обмежити свавілля в тлумаченні юридичних правил.

При цьому Драконт включив до законів ряд нових суттєвих положень, які
відображали нову соціально-економічну ситуацію. Так, наприклад,
скасовувалась кровна помста, вво-дились нові правила судочинства. Закони
закріплювали права приватної власності, встановлюючи при цьому суворі
пока-рання за посягання на приватну власність. Чітке виконання законів
вважалось неодмінним елементом демократії.

У громадській присязі молодого афінянина говорилось: “І я буду слухатись
владу…, і підкорятися встановленим за-конам… і якщо хто-небудь буде
скасовувати закони або не підкорятись їм, я не допущу цього, але буду
захищати їх один або разом з усіма”.

“Коли Драконта запитали, – пише Плутарх, – чому він за більшу частину
злочинів призначив смертну кару, він, як ка-жуть, відповідав, що дрібні
злочини, на його думку, заслуго-вують цього покарання, а для тяжких він
не знайшов більшого.”

На початку VІ ст. до н.е. в Афінах Солоном була проведена велика
законодавча робота: Закони Драконта були скасовані за винятком деяких
постанов про вбивство. У V – ІV ст. до н.е. закони стають головним
джерелом права.

Майнові відносини. Афінське право не знало чіткої різниці між речами,
але правовий статус нерухомості мав свої особливості. Був відомий також
поділ майна на видиме і не-видиме. До першого належали: земля, раби,
худоба, до друго-го – гроші, дорогоцінності. Серед речових прав відомі
були володіння і власність.

Зобов’язання виникали з договорів або деліктів. Договори в більшості
укладались у письмовій формі, хоч ніякої обов’язкової форми не існувало.
До реформи Солона невиконання договірних зобов’язань тягло за собою
особисту відповідальність боржника. Після реформи засобом забезпечення
договірних зобов’язань залишаються завдаток, застава, порука. Афінському
праву були відомі різні види договорів: ку-півлі-продажу, найму, позики,
підряду, схову, товариства, до-ручення, комісії.

Зобов’язання із деліктів виникають у випадку заподіяння майну будь-якої
шкоди.

Шлюбно-сімейне право. Вступ до шлюбу в Афінах вважався обов’язковим. Але
якщо громадянин не вступав у шлюб, то це не спричиняло покарання. Шлюб
розглядався як різновид договору купівлі-продажу, а наречена – як об’єкт
угоди.

Розлучення для чоловіків було вільним, але для жінок це була складна
справа. Жінка займала в сім’ї залежне становище. Взагалі, в Афінах жінки
не мали ні політичних, ні громадянських прав.

Батьківська влада спочатку була дуже широкою, але з часом слабне. 

Спадкове право. Спадкування здійснювалось за законом і заповітом.
Спадкоємцями за законом в першу чергу були сини, але коли синів не було,
то успадковували дочки. Спадкування за заповітом розпочинається з
Солона. Заповідати міг лише той, у кого не було законних дітей чоловічої
статі. Не могли заповідати неповнолітні, жінки, прийомний син.

Кримінальне право. Афінському праву були відомі такі види злочинів:
державні, проти сім’ї, особи, власності. Розрізнялись навмисні і
необережні злочини, відомо було поняття самооборони, проводилась різниця
між підмовником і вико-навцем злочину.

Серед покарань слід відмітити смертну кару, продаж у рабство, штраф,
конфіскацію, безчестя. Покарання для рабів і вільних було різним.

Судовий процес. Розпочинати судові справи могли тільки повноправні
афінські громадяни. Інтереси неповнолітніх і жінок представляв глава
сім’ї, метека – його простат, за раба в суді відповідав його господар.

Судовий розгляд поділявся на стадії: попереднього розслідування,
судового розгляду і винесення рішення чи вироку. Учасникам процесу
надавалась можливість висловити свою думку щодо міри покарання. Жінок і
неповнолітніх як свідків не залучали, рабів при допитах катували.

Під час попереднього слідства свідчення потерпілого, обвинуваченого,
свідків, а також речові докази запечатувались у спеціальну посудину і в
такому вигляді направлялись до суду.

Рішення приймалось таємним голосуванням більшістю голосів. На судові
рішення і вироки допускалась апеляція в геліею. Рішення геліеї були
остаточними і оскарженню не підлягали.

Виникнення держави у Спарті

На противагу демократичним Афінам Спарта була своєрідною аристократичною
республікою. Причини цього мають глибоке коріння. 

У XІІ – XІ ст. до н.е. у невелику область на півострові Пелопонес –
Лаконіку – ввірвались дорійські племена. Ця об-ласть була вже заселена.
За Гомером (“Ілліада”), її займали 12 ахейських громад. Однією з них
була Спарта на чолі з “ца-рем” Менелаєм. Після відчайдушної боротьби між
собою обидва племені уклали союз і створили спільну громаду, яку
очолювали два царі – дорійський і ахейський.

Маленька Лаконіка була тісною для нової громади (300 кв. км). Почалися
війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. У
результаті першої та другої месенських війн під владою Спарти опинилася
дуже велика територія з багаточисельним населенням: 200 тис. ра-бів
(ілотів); 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавле-них
політичних прав); 10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів).

Завоювання поставило перед спартанською громадою нові завдання.
Необхідно було створити органи влади, до того часу невідомі ні дорійцям,
ні ахейцям. Але первіснообщинний лад ще не був повністю зруйнований.
Результатом цього став своєрідний сплав сильної, терористичної за своїми
мето-дами державної влади із збереженням пережитків родового устрою. У
цій своєрідності – головна особливість Спарти. 

Суспільний лад та державний устрій Спарти

Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збере-ження пережитків
первіснообщинного ладу і військова орга-нізація суспільства. Турбота про
збереження солідарності се-ред невеликої кількості повноправних громадян
Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення,
пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової
диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати.

На це були спрямовані закони проти розкоші, які приписують Лікургу.
Реформи Лікурга – це комплекс перетворень соціально-економічного і
правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально
зникла, ніби розчинилась у масі спартанських громадян. Усі спартанці,
які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками
(клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер
вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю
держави, то його не можна було продати, по-дарувати, залишити у спадок.
Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної
рівності стверджу-валась “община рівних”.

Ділянки землі отримали й періеки – ремісники, крамарі.

Образ життя спартанців від народження до смерті жорс-тко
регламентувався.

Із 7 років хлопчики виховувались у гімназіях під наглядом наставників –
педагогів. Головна мета навчання і вихо-вання – підготовка майбутнього
воїна.

З 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов’язаним і повинен був
систематично вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До 30
років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватись
порад свого опікуна, наставника.

Спартанці носили однаковий одяг, користувались однаковим домашнім
начинням, дотримувались стандарту, загальноприйнятої форми бороди та
вус. До 30 років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно
під час релігій-ного свята підлягав побиттю з боку жінок.

Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високий. Вони не знали
багатьох господарських турбот, ілоти до-ставляли їм продукти, дітей
виховувала держава.

Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сиситіями), під
час яких прості громадяни та царі їли за одним столом і займалися
груповими атлетичними вправами. Кожен вносив щомісячно натуральний
внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався “таким, що
опустився”, і позбавлявся політичних прав.

Військова справа була основним заняттям громадян. Їм заборонялося
займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося
справою періеків.

Періеки були особисто вільними, політичними правами не користувались,
але в інших відносинах були правоздатними: могли набувати власність і
здійснювати угоди, несли військову повинність. З боку держави над
періеками був встановлений нагляд, що здійснювався спеціальними
посадо-вими особами.

Найбільш багаточисельним прошарком населення були ілоти – представники
переможених племен, що були перетворені в державних рабів. Своєї землі
вони не мали, працювали на ділянці, що була виділена спартіату державою,
мали своє господарство і знаряддя праці. Половину врожаю, одержаного з
землі, ілоти віддавали власнику ділянки. У період військових дій вони
залучались як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу
зброю, через що вони несли неви-правдано великі втрати. Своє панування
над ілотами спартанці підтримували методами жорстокого терору. Ілоти
могли бути відпущені на волю державою.

Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і
людських ресурсів, що, врешті-решт, стало причиною швидкого занепаду
спартанської “общини рівних”. Її політична і суспільна структура не
витримала натиску то-варно-грошових відносин.

Спарта втратила свою самостійність, потрапила під вла-ду персів, потім
македонців, а з 146р. до н.е. – Риму.

Державний устрій. Спарта була аристократичною республікою. Народні збори
не відігравали вирішальної ролі в політичному житті країни. Збирались
вони від випадку до ви-падку і за рішенням посадових осіб. У зборах
брали участь спартіати, які досягли 30 років і зберегли свої наділи. За
над-звичайних обставин скликались надзвичайні збори, в яких брали участь
представники найбільш знатних і впливових сімей. До компетенції народних
зборів належало вибрання посадових осіб, прийняття рішення у випадку
виникнення спору про престолонаслідування. Народні збори брали участь у
законо-творчості, вирішували питання війни і миру, союзу з іншими
державами.

Разом з тим, віданню народних зборів не підлягали такі важливі питання,
як фінансові, діяльність магістратів, судові справи.

Закони на зборах не обговорювались, вони або приймались, або
відхилялись. Усі рішення зборів знаходились під контролем герусії. 

Порядок діяльності народних зборів давав можливість спартанській
олігархії впливати на їх роботу, направляти їх діяльність у потрібному
напрямі.

На чолі держави стояли два царі, які виконували функції військових
вождів, були верховними жерцями, здійснювали судову владу. Але фактично
керівництво державою належало ефорам, до яких поступово переходили
повноваження, що належали царям.

Ефори займали виняткове становище в державі. Їх було 5, і вони щорічно
вибиралися на народних зборах із числа всіх громадян. Ефори складали
єдину колегію і виносили свої рі-шення за більшістю голосів. Ефори
скликали та керували діяльністю герусії і народних зборів. В їх руках
майже повністю знаходились зовнішні відносини, внутрішнє управління
дер-жавою.

Однією з функцій ефорів був контроль за діяльністю ца-рів з метою не
допущення посилення їх влади і встановлення монархії. Ефори мали право
притягувати царів до суду герусії.

У своїй діяльності ефори звітували тільки перед своїми наступниками.

Герусія (рада старійшин) збереглася від родоплемінної організації. Вона
складалась з 28 видатних представників спартіатів, крім того, до складу
герусії входили два царі. Чле-ни герусії (геронти) вибирались народними
зборами довічно і були безвідповідальними. Герусія попередньо
обговорювала справи, які повинні були розглядатись на народних зборах.
Герусія мала практично необмежену компетенцію, вона засі-дала щоденно і
керувала всіма справами, включаючи військові, фінансові, судові. Герусія
була судовою інстанцією проти ца-рів, але з посиленням влади ефоріїв
значення слабшало.

ТЕМА 1.7. Держава і право Стародавнього Риму

1. Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія.

2. Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення.

3. Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями.

4. Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі.

5. Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі
та державному устрої в період принципату.

6. Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана.

7. Джерела римського права.

Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія

Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди. Перший період –
царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду
відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий
період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія
Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.).
Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період,
у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284
р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської
імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія –
Візантія, яка припинила своє існу-вання після взяття Константинополя,
столиці Візантії, турками-османами у 1453 р.

Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато
подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді
патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів
і політико-правової системи.

У VІІІ – VІІ ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була
заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією
з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і
землеробством.

Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану
єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська
(сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв
ще збереглися.

Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і
власники землі. Єдність громадян римського поліса скріплювалась
колективним землеволодінням і обов’язковою військовою службою.

Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу зе-мель, вели постійні
війни зі своїми сусідами з метою захоп-лення чужих територій. Вдалі
походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало
розкладан-ня родового ладу.

Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони
належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на
основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями
(об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму,
доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки,
плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися
прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою
організацією. До кінця царського періоду римська община та її
самоуправління мали всі ознаки війсь-кової демократії.

У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз пле-мен сходились
на збори для розгляду справ, що належали до їх компетенції, про спірну
спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари.

Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали
курію, 10 курій – трибу (плем’я). Така організація була і залишається
предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це
фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і
захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення
Італії.

Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув
значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього
обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім
того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом.

Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був
рекс – цар. Це була виборна посада, під-звітна народу.

З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї.
До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також
безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування
громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише
невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично
безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до
патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової
служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі.

З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато
плебеїв були змушені ставати клієнтами.

У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом
править цар (рекс), сенат і народ.

В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні
збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати
питання про війну.

До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув
набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати
повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження
царя.

Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв,
зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв
примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити
плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів.

Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська
традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до
н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а
територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі
патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були
поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані
вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних
ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно
оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого
– 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до
шостого розря-ду (пролетарів).

Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у
військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18
центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної
піхоти (80 цен-турій). З другого, третього і четвертого розрядів
формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193
центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе
значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала
один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки
одностайність призводила до прийняття рішення.

Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних,
незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв,
плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири
територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на
5 років проводився загальний перепис громадян для визначення май-нового
цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на
утримання війська.

Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави:
публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію,
податки.

Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення

Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, розпаду ро-дової
організації і становлення держави погіршився стан ба-гатьох плебеїв, які
втрачали свої наділи землі. Родова знать патриціїв, втративши частину
попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади,
частим залученням до громадських робіт.

Цар дедалі частіше діяв як тиран. З сенатом він не тільки не рахувався,
а й піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і
розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня.
Царя наслідували його родичі, особливо сини. Їхня поведінка ображала
суворі звичаї патриціїв.

Повсталий народ повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім’єю вигнав
його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став
республікою.

На чолі держави стали претори (проводири), яких щороку обирали на
центуріатних коміціях, а з 367 р. до н.е. – консули. Їхні державні
повноваження майже не відрізнялись від царських. Становлення республіки
в V – ІV ст. до н.е. від-бувалося в складній політичній обстановці.
Плебеї вели впер-ту боротьбу за землю, скасування жорстоких умов
боргової кабали, за доступ до політичної влади. Але до повної
рівно-правності з патриціями було ще далеко. Після реформи Сер-вія
Туллія пройде ще близько двох століть, перш ніж плебеї будуть допущені
до завойованої землі, заміщення посад, прийняття законів, до шлюбів з
патриціями і патриціанками.

Завоювання значної частини Італії сприяло занепаду ро-дового ладу.
Рабовласництво набуває класичної форми.

Основою неписаної римської конституції стає правило: люди не рівні один
одному. Раби не люди, а речі.

Римське громадянство набувалось народженням від повноправних батька і
матері. Інші випадки, наприклад, усиновлення іноземця, відпущення раба
на волю, надання громадянства за заслуги та ін., були спочатку рідкісним
явищем.

Після досягнення повноліття римський юнак приводився батьком на форум
(площа в Римі, де відбувався суд та інші офіційні дії) і записувався у
відповідну трибу. З цього часу він ставав політично рівноправним.

З політичним повноправ’ям пов’язувалось:

а) право участі в народних зборах;

б) право бути вибраним на посаду в римському урядовому і судовому
апараті;

в) право служити у війську.

Політична повноправність не означала повноправності “громадської”, тобто
права розпорядження майном. Поки син жив з батьком, той укладав за нього
всі майнові угоди. Жінки не мали ні політичних ні майнових прав, але,
порівняно з афінськими, жінки в Римі знаходились у дещо кращому
ста-новищі.

Римським громадянином ставав і відпущений на волю раб. Але він не міг
заміщувати виборних посад і внаслідок недовіри до нього служити у
війську. Щодо свого колишнього гос-подаря вільновідпущеник ставав
клієнтом, залежною особою, що проявлялось в особливій повазі,
матеріальній допомозі.

У міру того як Рим із незначного селища перетворювався в столицю
величезної території, склад його населення почав поповнюватись
іноземцями. Багато з них приїжджали в Рим для ведення торгівлі і там
залишались. Вони називались перігрінами. Як і вільновідпущеники,
перігріни могли одержати права римських громадян за особливі заслуги
перед Ри-мом або на основі спеціальних актів державної влади, що
по-ширювались на окремі групи іноземців.

Починаючи з ІV – ІІІ ст. до н.е., основним працівником у Римі стає раб.
Праця рабів широко використовувалась у зем-леробстві і ремісництві.
Кожна нова війна поповнювала число рабів. Але чим більше ставало їх
значення, тим більш безправним і страшним ставало їх становище. Раби не
мали жодних прав. Власнику раба не заборонялось його вбивство. Допит
рабів проводився тільки під час катування.

Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями

Римська республіка проіснувала з 509 р. до н.е. до 27 р. до н.е. Вона
була рабовласницькою державою за історичним типом та аристократичною за
формою правління.

Народ як сукупність повноправних громадян вважався джерелом влади. У
період ранньої республіки Рим, як і будь-який античний поліс, за своїм
політичним устроєм складався з народних зборів, ради старійшин (сенату),
виборних службових осіб (магістратів). На думку Полібія, в державному
ладі Риму поєднувались монархічні засади у владі консулів,
арис-тократичні – у сенаті та демократичні – у народних зборах.

Центральними органами влади та управління були сенат і народні збори
(коміції).

Сенат був вищим, постійно діючим органом влади, головною урядовою
установою і складався з 300 чоловік.

На першому етапі республіки сенаторів призначав консул, за законом
Овінія (312 р. до н.е.), список сенаторів став готувати цензор. Кандидат
у сенатори повинен був походити із знатної сім’ї, бути багатим, мати в
своєму послужному списку посаду, одержану в результаті виборів на
народних зборах. Кожні 5 років персональний склад сенату переглядався.
Першим у списку сенаторів стояв принцепс. Сенаторам категорично
заборонялось займатись фінансовою і торговельною діяльністю.

Повноваження сенату як вищої урядової установи були широкими. Формально
він не мав права приймати закони, однак його рішення мали велику
політичну силу. До 339 р. до н.е. він затверджував або відхиляв закони,
які виносились на об-говорення. Лише в 287 р. до н.е. сенат втратив
право схвалю-вати (або ні) закони, прийнятті плебейськими зборами.

Сенат розпоряджався державною скарбницею, фінансами, відав державним
майном. Здійснював керівництво військовими справами: оголошував набір
ополчення, призначав командуючих, розподіляв сфери дій між
воєначальниками та консулами.

Не маючи прямої законодавчої влади, сенат присвоїв собі право тлумачення
законів, яке нерідко оберталось створенням нових законів.

П’ятирічний термін повноважень сенаторів, зосередження в сенаті
представницької знаті Риму перетворили його на оплот консервативних
елементів. Клас рабовласників бачив у ньому найважливішу установу
держави, покликану охороняти їхні інтереси, зберігати традиції
республіки та привілеї знаті.

Народні збори вважались законодавчими органами. Во-ни були трьох видів.
Вищими до 287 р. до н.е. були збори за центуріями, що являли собою
загальновійськовий збір для вирішення таких питань, як оголошення і
припинення війни, вибори воєначальників. Фактично рішення центуріатних
коміцій попередньо готував сенат, що мав право затверджувати або
скасовувати їх. Однак традиції запитувати згоди воїнів-громадян, що
збереглися з часів військової демократії, в період республіки неухильно
дотримувались.

У середині ІІІ ст. до н.е. в законодавство Сервія Туллія було внесено
доповнення демократичного характеру. Кожний розряд громадян (від першого
до п’ятого) виставляв по 70 центурій. Це дало змогу центуріям другого і
третього розрядів сильно впливати на прийняття рішення, посилило роль
плебсу в політичному житті.

Центуріатні коміції вирішували питання про війну і мир, обирали консулів
та інших магістратів, до 287р. до н.е. приймали або відхиляли
законопроекти. Вони дарували громадян-ство або позбавляли права на
нього.

З 287 р. до н.е. законодавчі повноваження повністю перейшли до
плебейських зборів – зборів громадян за територіальними трибами. Їх
називали плебейськими або трибут-ними коміціями. Належність до триби
визначалась місцезна-ходженням майна плебея. Плебейські збори скликали і
про-водили консули, претори, курильні едили. Під час розгляду питань, що
стосувались винятково плебеїв, головували їхні народні трибуни або
едили.

Плебейські збори обирали народного трибуна, молодших магістратів –
едилів, квесторів і деяких жерців, а також могли достроково звільнити їх
з посади.

Закони й постанови трибутних зборів називались плебісцитами. За законом
Валерія і Горація (449 р. до н.е.), плебіс-цити підлягали затвердженню
сенатом.

Наприкінці ІV ст. до н.е. сенат втратив право попереднього розгляду
проектів плебісцитів. Роль плебейських зборів зросла, особливо у сфері
законодавства. За законами Валерія і Горація (449 р. до н.е.), Гортензія
(287 р. до н.е.), постанови трибутних коміцій почали поширюватись на
всіх громадян, а не тільки на плебеїв. Поступово до плебейських зборів
перейшли деякі повноваження, що раніше належали центуріатним коміціям. У
них стали брати участь усі громадяни, в тому числі й патриції. Трибутні
коміції збирались на форумі.

Третім видом народних зборів були куріатні коміції. У них брали участь
громадяни-патриції. У царську епоху вони відігравали важливу роль, яку
втратили в період республіки та принципату, і збереглися як пережиток
старовини.

Куріатні коміції розглядали переважно питання шлюбу, виходу з роду,
усиновлення, спори про спадщину, затверджували заповіти, розглядали
злочини членів курії, поведінку ро-дичів.

На засіданнях коміцій кожна курія мала один голос. Важливу роль у них
відігравали понтифіки – авторитетні голови сімейств.

Отже, в Римі не було єдиних повноважних народних зборів. Провідне місце
в системі вищих державних органів належало сенату. Разом з тим,
діяльність народних зборів, особливо плебейських, можна розглядати як
ознаку античної демократії.

Магістрати представляли виконавчо-розпорядчу владу, виконували
повсякденні управлінські функції. Після повалення царської влади вищі
магістрати називались преторами (ті, що йдуть попереду війська). Їх
замінили консули (опікуни держави), яких лише обирали. З патриціїв з 367
р. до н.е. за законом Ліцінія та Секстія одного з консулів стали
висувати плебеїв. Консули могли діяти лише колегіально.

Консулів, преторів, цензорів обирали центуріатні збори на один рік.
Формально будь-який громадянин міг запропонувати свою кондидатуру на
посаду магістрата. Консули головували в сенаті, на народних зборах, були
командуючими армій. До вищих магістратів належали консул, диктатор,
цен-зор, претор, народний трибун, до молодших – едили, квестори. Усі
посади магістратів, крім диктатора, інтеррекса і начальника кінноти,
були виборними, підзвітними, строковими, ко-легіальними і безоплатними.
Виконувати їх без платні могли лише дуже заможні громадяни.

Для обрання магістратом потрібно було прослужити певну кількість років в
армії і досягти певного віку.

Диктатор призначався одним із консулів за погодженням з сенатом строком
на 6 місяців, наділявся вищою військовою і цивільною владою. Усі інші
магістрати продовжували функціонувати, але під його владою. Диктатор
призначав собі по-мічника – начальника кінноти. Диктатор не відповідав
за свої дії і не підлягав судовій відповідальності. Йому не загрожу-вало
вето народного трибуна. Але через 6 місяців він складав свої
повноваження. Призначення диктатора відбувалося в зв’язку з кризовими
ситуаціями на війні або всередині держави.

Посада цензора була введена в 443 р. до н.е. для комплектування сенату.
Цензорів обирали раз на 5 років з колишніх консулів. До їхніх обов’язків
входило складання списків гро-мадян за розрядами згідно з майновим
цензом. Рішення цен-зора міг скасувати лише інший цензор шляхом
накладення вето.

Податний перепис проводили за межами міста, на Марсовому полі. У ньому
повинні б&