Мудрак.Д. 2002 – історія держави і права зарубіжних країн (книга)

Мудрак.Д. 2002 – історія держави і права зарубіжних країн

зміст

TOC \* MERGEFORMAT ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право PAGEREF
_Toc157248575 \h 2

ТЕМА 1.2. Держава і право Стародавнього Єгипту PAGEREF _Toc157248576
\h 6

ТЕМА 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону PAGEREF _Toc157248577
\h 10

ТЕМА 1.4. Держава і право Стародавньої Індії PAGEREF _Toc157248578 \h
15

ТЕМА 1.5. Держава і право Стародавнього Китаю PAGEREF _Toc157248579 \h
21

ТЕМА 1.6. Держава і право Стародавньої Греції PAGEREF _Toc157248580 \h
25

ТЕМА 1.7. Держава і право Стародавнього Риму PAGEREF _Toc157248581 \h
33

ТЕМА 2.1. Держава і право Франков PAGEREF _Toc157248582 \h 43

ТЕМА 2.2. Держава і право феодальної Франції PAGEREF _Toc157248583 \h
47

TEМA 2.3. Дepжaвa і пpaвo фeoдaльнoї Англії PAGEREF _Toc157248584 \h
54

ТЕМА 2.4. Держава і право феодальної Німеччини PAGEREF _Toc157248585
\h 62

ТЕМА 2.6. Держава і право західних і південних слов’ян PAGEREF
_Toc157248586 \h 68

ТЕМА 2.7. Держава і право феодальної Росії PAGEREF _Toc157248587 \h
76

Тема 2.8. ПОДАТКОВА СИСТЕМА КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ PAGEREF
_Toc157248588 \h 82

Тема 3.1 Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії.
PAGEREF _Toc157248589 \h 89

Тема 3.2. Виникнення і розвиток держави і права США. PAGEREF
_Toc157248590 \h 104

Тема 3.3. Утворення і розвиток буржуазної держави і права у Франції.
PAGEREF _Toc157248591 \h 114

Тема 3.4. Виникнення і розвиток буржуазної держави і права у Німеччині.
PAGEREF _Toc157248592 \h 132

Тема 3.5. Держава і право Росії 18-початку 20 століття. PAGEREF
_Toc157248593 \h 140

Тема 4.1 Держава і право США Новітнього періоду. PAGEREF _Toc157248594
\h 150

Тема 4.2 Держава і право Німеччини Новітнього періоду. PAGEREF
_Toc157248595 \h 159

Тема 4.3 Держава і право Франції Новітнього періоду. PAGEREF
_Toc157248596 \h 167

ТЕМА 1.1. Стародавня держава і право

1. Предмет і завдання курсу історії держави і права зарубіжних країн.

2. Значення історії держави і права як науки та її місце її в системі
юридичних дисциплін.

3. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн.

4. Виникнення держави і права. Характерні риси рабовласницької держави і
права.

Предмет і завдання курсу історії держави і права за-рубіжних країн

Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає
структуру, компетенцію, функції органів дер-жави, а також розвиток
головних галузей права. Ця дисциплі-на вивчає право як єдине ціле,
державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних
умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави
і права як науки та навчальної дисципліни.

У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і
становище в ньому особистості, а також пер-вісні основи юриспруденції
деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими
соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій.
Знання полі-тичних систем, законів минулого підносить правову культуру,
розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення
державно-правових інститутів у житті суспільства. Та-ким чином,
завданням курсу історії держави і права зарубіж-них країн є:

– загальна підготовка студентів у питаннях держави і пра-ва, вироблення
в них особливого юридичного мислення, не-обхідного для засвоєння та
застосування права;

– створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких
дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне
та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи
цивільне, криміна-льне право і процес;

– сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в
іншій країні і в усьому світі;

– розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за
своїм волевиявленням або випадково стали об’єктом чи суб’єктом
державно-правової діяльності.

Важливість вивчення історії держави і права прослідко-вується в працях
відомого польського історика права акаде-міка Ю. Бардаха, який
справедливо критикував тих студентів, які, вступивши на юридичні
факультети з причин “легкості навчання” ігнорують історію держави і
права, вимагаючи ви-кладання тільки спеціальних юридичних предметів. Ці
студенти не турбуються про свою культуру, їх мало хвилює те, що історія
держави і права не тільки не відділена від позитивного права, але є
найкращою передумовою його засвоєння і розу-міння.

Значення історії держави і права як науки та її місце в системі
юридичних дисциплін

Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб ста-ти незмінним
супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори
намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх.
Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій .

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX
століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні
цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.

Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному
визначають реалії об’єкта дослідження. Вона визначає різноманітність
першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе
значення на-дається зміні організаційно-виробничої структури
суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу
первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаб-лення, розпаду
і навіть загибелі. У зв’язку з цим виникає не-обхідність в особливій,
регулюючій силі, яка стоїть над сус-пільством, забезпечує його
життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру
поглиблення соціального роз-шарування населення механізм держави все
більше контро-люється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу
в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права
обумовлюється всією сукупністю причин найрізнома-нітнішого, перш за все,
загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада
особливо інтенсивно ви-користовувалась чи використовується з
вузькокласовою, ін-коли клановою метою, держава, як і основна частина
права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих,
епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші
заходи, що відповідають інтересам більшості.

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні
проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна
закономірність розвитку, та “історичний” вияв цієї закономірності в усій
складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного
часу повністю не співпадають.

Фактично це і визначає взаємозв’язок історії держави і права з теорією
держави і права.

Таким чином, історія держави і права досліджує держав-но-правовий процес
у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто
“історичний”. Теорія держави і права, спираючись на наукові результати
історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш зага-льні
закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права,
тобто “логічний”. Таким чином, науково об-ґрунтоване розкриття суті
державно-правового процесу пе-редбачає тісну взаємодію цих наук.

Це повною мірою стосується і взаємозв’язку історії дер-жави і права з
історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток,
соціальну ефективність держа-вних та правових вчень в їх історичній
конкретності і хроно-логічній послідовності.

Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та
історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих
теоретико-історичних наук, які є теоретич-ною основою галузевих
юридичних наук.

Періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію
державно-правових інститутів окремих дер-жав у рамках чотирьох основних
періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і
права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу,
історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає
чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою
частиною якої є держава і право.

Кожна з даних епох характеризується складністю і неод-нозначністю
соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи
Стародавнього світу поряд з рабовлас-ницькими Грецією і Римом існували
країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються
“азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах
світу пану-вав первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії
показав, що “азіатський спосіб виробництва” виявився дуже застійним щодо
більш динамічного ладу країн Середземно-мор’я. У підсумку провідною
тенденцією розвитку Стародав-нього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.)
стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх
віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу
(XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільс-тва. Новітній час
(XX ст.) – це початковий етап сучасної епо-хи з недостатньо чіткою
основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними
революціями, появою соці-алістичної державності, падінням колоніальних
імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”.

У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розгля-дається історія
держави і права окремих країн .

Виникнення держави і права

Первісна історія має три основні етапи розвитку общини як форми
організації людей – праобщину (первісне людське стадо), родову та
проселянську общини.

Уже в період існування первісного стада, коли тільки формувалася
цілеспрямована діяльність з використанням від-повідних засобів праці,
завершувався біологічний розвиток людини, виникали перше примітивне
житло та знаряддя пра-ці, люди об’єднувалися в досить сталі колективи.
Незначним за своєю чисельністю (20–30 чоловік та декілька десятків
ді-тей і підлітків) праобщинам була властива наявність основ соціальної
організованості, яка базувалася на владі вожака, мала безпосередній
характер, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування,
відображала спільність інтересів первісних людей.

Більш чи менш упорядкована форма соціальної органі-зації виникла за добу
родової общини. В її основі були колек-тивізм у виробництві та
споживанні, загальна власність і зрівняльний розподіл засобів до життя.
В умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв’язків було
відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді родинних
зв’язків, провідну роль у піклуванні про сім’ю та веденні гос-подарства
відігравали жінки. При безладді статевого спілку-вання відносини
спорідненості договірно могли бути відомі лише за кожною жіночою лінією,
родова община існувала як материнський рід, пов’язаний спільним
походженням за ма-тір’ю. Об’єднання родів у племена здійснювалося на
основі шлюбних зв’язків внаслідок заборони їх усередині роду. Спі-льною
власністю роду була земля – головний засіб для полю-вання, збирання
врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці тощо. Низька ефективність
виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі
зрівняльного роз-поділу в інтересах усіх членів роду незалежно від
участі у спільній трудовій діяльності, але за індивідуальними
потре-бами.

Ці обставини обумовили і відповідну організацію влади – первісне
народовладдя. Суспільні справи вирішувалися воле-виявленням усіх
дорослих членів роду на їх зібраннях. Роди очолювалися старійшинами –
найбільш поважними і досвід-ченими людьми. Усі були рівними, ніхто не
мав привілеїв. Старійшини, поряд з іншими членами роду, брали участь у
спільній трудовій діяльності. Їх влада засновувалася на осо-бистому
авторитеті, інтелектуальних та емоційних чеснотах, добровільному
виконанні їх рішень іншими членами роду. Важливим є те, що влада
старійшин спрямовувалася на забез-печення інтересів роду, була
конкретним та повсякденним втіленням його волі і тому могла
підтримуватися реальними діями членів роду. Ця влада поєднувалася з
родовою общи-ною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську,
військову і наглядову (за виконанням звичаїв) функції. У разі порушення
звичаїв, суспільний примус застосовувався у ви-гляді лайки, фізичного
покарання, вигнання з роду. Міра по-карання визначалася старійшинами і
виконувалася ними чи сородичами.

З розвитком родових общин змінювалася й організація влади, переважно в
напрямі ієрархізації органів влади. За-мість зібрань усіх членів роду
все частіше проводилися збори тільки чоловіків. Велике значення
надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується
принцип представництва: голови господарств входять у родові общинні
ради, а їх голови – у ради фратрій і племен. Кожному рівню влади
властива своя сфера компетенції, коло питань, що ним вирішується. Орган
вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувається поділ
влади на світську, військову, релігійну.

Поряд зі старійшинами, військовими вождями, жерцями з’являються інші
лідери – так звані “великі люди”. Це чолові-ки, які за рахунок своїх
особистих якостей та багатства, що почало з’являтися внаслідок
виникнення надлишкового про-дукту, набували авторитету серед сородичів,
користувалися їх підтримкою. Багатство, знання та вміння передаються
пря-мим нащадкам, які також, здебільшого, стають багатими.

Держава є формою організації суспільного життя, сис-темою соціального
управління, що забезпечує цілісність сус-пільства, його нормальне,
стабільне функціонування. Тому її виникнення обумовлено відповідними
потребами у зміні його станів, у першу чергу, ускладненням власне
соціального жит-тя, якісний стрибок якого виявив неспроможність
“первинної демократі” у нових умовах ефективно виявляти, забезпечува-ти
та охороняти загальні інтереси.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того,
який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та
призначення. Необхідність ви-никнення держави, здебільшого пов’язується
із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів,
диференціацією на певні соціальні верстви (класи, стани), зміною форми і
харак-теру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у
суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених
причин має підхід до державогенезу – кла-совий, теологічний,
патріархальний, договірний, психологіч-ний, насильницький. Наприклад,
при класовому розумінні сутності держави як знаряддя класового
пригноблення основну причину її виникнення вбачають у поділі суспільства
на антагоністичні класи, потребі пануючого класу зберегти і за-кріпити
своє становище придушенням боротьби пригнобле-них класів за визволення
від експлуатації. Разом з цим, істо-рія людства має факти виникнення
держави у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні
протиріччя (ста-родавньоіндійські, Київська та Новгородська у ранній
період їх розвитку, перші держави-міста Дворіччя, китайські держави
Шань-Інь і Західне Чжоу, держави майя, інків, ацтеків тощо).

У кожному окремому суспільстві виникнення держави обумовлювалося
своєрідним “набором” цих причин, у свою чергу, залежних від особливостей
існування попереднього стану суспільства (географічних, кліматичних,
етнічних, ви-робничих та ін.). Крім того, виникнення і формування
держа-ви – це суспільний процес, який має власну історію та відпо-відні
стадії становлення. З цієї точки зору доцільно розрізня-ти типовий і
нетиповий державогенез, розглядати виникнення держави і соціальне
розшарування суспільства на верстви (класи, стани) як тривалі,
суперечливі та взаємозумовлені процеси.

Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою
цілісність під час розшарування на нерівні за своїм соціальним
становищем верстви, у здійсненні ефектив-ного соціального управління за
умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв’язків
на опосередко-вані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення
суспільного життя. Усі ці та інші зміни в розвитку суспільства
призводять до необхідності у поділі суспільної праці на мате-ріальну та
ідеологічну, а також остаточного відокремлення зі сфери матеріального
виробництва прошарку населення, який за своїми якостями та здібностями
міг би адекватно осмисли-ти закономірності розвитку суспільства,
збереження його цілісності та нормальних умов функціонування. Етап
поділу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два
угруповання, різних за джерелом виникнення, функціями, закономірностями
розвитку. Дійсно, угруповання членів сус-пільства, що були зайняті
безпосередньо у матеріальному ви-робництві, виникали та об’єднувалися на
основі єдності ма-теріально-виробничих і соціальних інтересів, а ті, що
займа-лися управлінням, – соціальних і політико-управлінських.

Подальше збільшення населення, розвиток продуктив-них сил, утворення
спільності більш високого порядку, ніж община, та обумовлене цими
процесами зростання конфлікт-них ситуацій призводять до того, що
охоронна діяльність із безпосередньо суспільної трансформується у
професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах
утворю-валися відповідні посади, що й було первинною формою державної
влади.

Завершення розпаду влади родового ладу і утворення власної держави
пов’язано з установленням публічної влади, що є суттєвою ознакою. Якщо
армія і флот як первинна фор-ма публічної влади існували у вигляді
озброєної сили паную-чого класу, що безпосередньо зливалася з ним, і
тому проти-стояла тільки більшості населення, то створення поліції є
наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає
вже як озброєна влада, що відокремлюється і стоїть не тільки над
більшістю населення, але й над кожним окре-мим членом пануючого класу.
Публічна влада не зливається повністю з державою – це особливим чином
організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції,
в’яз-ниць тощо.

Особливості місця і ролі публічної влади в державі ви-значають
матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологіч-ної сили держави,
яку значною мірою формує чиновництво. Із виникненням писемності
з’являється можливість втілення велінь і рішень чиновників у письмову
форму, що робить можливим їх доведення до загального відома усіх членів
сус-пільства.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили сус-пільства призвів
до відокремлення права у формі письмових законів від безпосередньо
матеріального життя, перетворення звичаєвого права у
загальнообов’язкове, здійснення якого за-безпечувалося методами
фізичного та економічного примусу.

Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку люд-ства та існують
нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та
особливими ознаками. Основ-ною класифікацією держав є їх поділ і
об’єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За
критерій істо-ричної типізації держав найчастіше береться поняття
суспі-льно-економічної формації, яке включає сукупність усіх сус-пільних
відносин у їх взаємозв’язку з домінуючим способом суспільного
виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих
положень, що, по-перше, певним історичним етапам розвитку людства
відповідають прита-манні тільки їм спосіб виробництва та характер
виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші
сус-пільні відносини і разом з ними утворює історичний тип сус-пільства;
по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип
державної організації. Історичний тип держави – це сукупність найбільш
суттєвих ознак, влас-тивих державам, що існували на певних етапах
історії людства.

Згідно з класифікацією суспільно-економічних формацій усі держави в
історичному контексті поділяються на держави рабовласницького,
феодального, буржуазного та сучасного типів.

Рабовласницький – це перший в історії людства тип держави, який не мав
загального поширення і був перехід-ним. Це обумовлює наявність у
рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного
ладу, але домі-нуючою в ньому – тенденція до державної організації
суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його
економічну основу становила приватна власність і на та-кий засіб
виробництва, як раб. Членами держави визнавалася меншість населення –
передусім рабовласники та деякі пред-ставники інших прошарків
(селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

ТЕМА 1.2. Держава і право Стародавнього Єгипту

1. Виникнення держави та її розвиток.

2. Суспільний устрій і його еволюція.

3. Державний лад, суд, збройні сили.

3. Основні риси права.

Виникнення держави та її розвиток

В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке
суспільство і вперше в світі виникла держава. Точних даних, коли це
відбулося, немає, але близько ІІІ тис. до н.е. держава в Єгипті вже
існувала.

До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади
об’єднувались в області (номи). На ру-бежі ІV-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті
існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Номархи
намагались по-ширити свою владу на всю країну, ведучи постійні війни зі
своїми сусідами. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів.

Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і
Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVІІІ ст. до н.е.) фараон
Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.

Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька
періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.) [11]

Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду
ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави
стояв цар, його оточу-вав багатолюдний двір, що складався з великої
кількості при-дворних. Період раннього царства характеризується
форму-ванням державного апарату.

Одним із головних завдань держави цього періоду була організація
зрошення в нільській долині.

Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.)

Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої
централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього
царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів.
Стародавнє царство роз-падається.

Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.)

Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою
номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно
намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули
обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів
облас-тей новими, що підкорялись царській владі. Але протиріччя в
єгипетському суспільстві призвели до послаблення держави, і Єгипет в
1600 р. до н.е. захоплюють азіатські племена гіксосів.

Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.)

З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.

Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною
державою. Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Рабами
володіли навіть люди з низьким суспіль-ним становищем – пастухи,
ремісники та ін. 

Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної
влади. 

У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства, який триває до
VІІІ ст. до н.е.

Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.)

Історія Пізнього царства починається в VІІ ст. до н.е. і продовжується
до 525 р. до н.е. У цей час ще сильніше про-явився поділ суспільства на
вільних і рабів.

Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають вої-ни. Військову опору
фараонів складали іноземні найманці.

У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі
розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.

Суспільний устрій та його еволюція 

Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян
покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків
і римлян. Єгипетські вчені розроби-ли основи багатьох наук: астрономії,
медицини, геометрії, механіки, архітектури.

Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше
значення, ніж в інших стародавньосхідних деспо-тіях. Раби працювали в
царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були
домашньою челяддю.

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька
знать і жерці. Становище знатної люди-ни визначалось трьома умовами:
давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної
влади, аристократія, особливо провінційна (номова), встановлює майже
повну незалежність. Влас-ники провінційних землеволодінь звільняються
від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось
провін-ційних правителів – номархів. Це стало однією з причин роз-паду
Стародавнього царства.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення
централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої
володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким
чином, незалежними від волі дер-жави. 

Спадковими стають також титули і посади, які займали предки (особливо
посада номарха).

У період Нового царства положення аристократії зміню-ється: вона змушена
була примиритись з деспотичним пану-ванням фараона і його адміністрації
з однієї сторони, і з вису-ванням жерців – з іншої. Становище жерців у
період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають
власниками величезних багатств – землі і коштовностей. Жрецьке звання
стає спадковим у певних сім’ях. Призначення на церковні посади стало
проводитись незалежно від уряду.

У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали
воїни.

З XІV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось
родом занять. Такий поділ мав ознаки кас-тової системи. Жерці, лікарі
належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом.
Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували
косметику. Знать наслідувала їх приклад. 

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні на-діли, також
об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У
касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів,
виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути
членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він
сплачував по-даток.

Основна маса сільського населення була вільною, про-живала в селах і
представляла собою сільську громаду.

Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у
громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати,
міняти її можна тільки за зго-дою всіх членів громади. 

Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тим-часово, а потім
постійно. У спільному користуванні залиша-лись вільні землі, ліси, луки.
Управління громадою здійсню-валось загальними зборами, радою,
старійшиною.

За своїм характером сільська громада – це перехідна форма від
колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в
умовах Стародавнього Сходу сільська гро-мада збереглась і після того, як
виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було
можливим тіль-ки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці
спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних сис-тем була під
силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і
використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада
не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.

Більша частина членів громади володіла невеликими на-ділами. Вони часто
розорювались і втрачали наділи, потрап-ляючи в залежність.

В епоху Нового царства більша частина єгипетських се-лян працювала на
державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний
уряд. Більшу частину вро-жаю у селян забирали. З розповсюдженням системи
примусо-вої праці все більше стирається різниця в становищі рабів і
вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працюва-ли в
державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу
рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян. 

Державний лад, суд, збройні сили

В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у
руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів).

Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто
загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як ке-рівник культу, “син
бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці
виконували свої обов’язки за його дорученням.

Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої
династії (від батька до старшого сина).

Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між
принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були
рідними сестрами своїх чоловіків.

Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.

Центральне управління країною здійснював візир (араб-ська назва,
стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства
визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні
наділи, вершити суд і здійс-нювати вищі поліцейські функції”. Особливо
наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат.

Отже, в руках візира зосереджувалась уся повнота влади. 

Крім візира, джерела називають головним скарбником (“завідуючий всім, що
дає небо, земля і повітря”); начальника робіт, обов’язком якого був
нагляд за зрошувальними систе-мами, завідуючого “будинком зброї”. 

Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували
каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції
військового і морського міністрів. 

Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік
усього державного господарства, стягу-вав податі, управляв царськими
угіддями і складами, завіду-вав поліцією та судом.

В Єгипті була встановлена чітка ієрархія чиновників та порядок
проходження служби, позачергове проходження сту-пенів, присвоєння звань
і титулів, пов’язане з нагородженням землею та селянами, прийоми і
доповіді, спеціальний одяг (форма). Особливі інструкції встановлювали
правила корис-тування секретними документами, правила прикладання
пе-чатки, встановлювали відповідальність за розголошення дер-жавної
таємниці, визначали строки розгляду скарг.

Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Їх функції
не обмежувались релігійними справами. Вони проповідували святість,
вічність влади фараона. Будь-який протест проти деспотизму влади
розцінювався як тяж-кий проступок проти релігії.

Крім того, значення жерців збільшувалось у зв’язку з тим, що вони вміли
лікувати, будувати складні архітектурні споруди, розраховувати площі
земельних наділів.

Жерці були опорою царської влади, але це не заважало їм при нагоді
фактично відтісняти фараона від влади. 

Підготовка чиновників здійснювалась у навчальних за-кладах. Приймалися
туди діти аристократів, вищої знаті, чи-новництва.

Учні проходили випробувальний термін, прийняті на навчання знаходились
на утриманні держави. Такі навчальні центри були в Геліополі, Мемфісі.

За Рамзеса ІІ найпрестижніший навчальний заклад – Бу-динок Сеті –
знаходився у Фівах. Тут навчали майбутніх жерців, суддів, писарів.
Обліковців і бухгалтерів готували в шко-лі при царській скарбниці. В
інших навчальних закладах ви-кладали астрологію, математику, філологію,
хірургію, зці-лення. Стародавньоєгипетські студенти залучались до
науко-вих досліджень. Доступ до наукових знань носив кастовий характер.
Вони були надбанням жерців.

Чиновники і жерці належали до касти знаті. Вони звіль-нялися від
державних повинностей.

Як бачимо, діяльність жерців була тісно пов’язана з ін-шими частинами
державного механізму. Тісний союз релігії і держави в Стародавньому
Єгипті був обумовлений самою природою рабовласницької тиранії. 

Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників.
Становище номів у різний час було різним. У деякі періоди, як,
наприклад, у період Середнього царства, кожен із номів був державою в
мініатюрі на чолі з номархом, який зосереджував у своїх руках
адміністративну і судову владу, а також верховне керівництво справами
місцевого культу. Кожен ном мав свого особливого бога – покровителя,
власне провінційне чиновництво, громадські роботи, податки, військо.

Головою судової влади (як і всього державного апарату) був фараон. Вищою
судовою установою держави з часів Ста-родавнього царства були шість
палат, головою яких був візир. У надзвичайних ситуаціях фараони
призначали особливі су-дові колегії.

У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями –
кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими.
Крім державних, були храмові суди.

Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим.
Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого,
якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру
покарання.

Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не
вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла
процес, зображення істини, яке він носив на шиї. Суддя вважався жерцем
богині Істини, але це не за-важало суддям брати взятки, що було
звичайним явищем не тільки в суді, а й в інших державних установах. 

Доказами у судовому процесі були: свідчення і клятва свідків, скаржника,
огляд місця подій, тортури.

Військове відомство в Єгипті очолював начальник “бу-динку зброї”. Він
підкорявся лише фараону. Армія складалась з ополченців, з часом її
замінило постійне військо професіо-налів. Воїни проживали в окремих
поселеннях, мали земельні наділи, які під час військових походів
обробляли раби. Гвар-дія фараона перебувала в привілейованому становищі,
особ-ливо в епоху Нового царства. Крім професіоналів, для війсь-кових
експедицій за межами країни набирали ополченців. У період військових
походів та експедицій армію очолював сам фараон. Допоміжну роль
відігравала поліція, яка комплекту-валася з полонених нубійців та
лівійців. Місцеві правителі в особі номархів і головні збирачі податків
мали свої поліцей-ські підрозділи. Поліцейські службовці були
наглядачами під час громадських робіт, переслідували кримінальних
злочин-ців, виконували обов’язки катів. Окрім охорони громадського
порядку, військово-поліцейські частини допомагали владі стягувати
податки, проводити мобілізацію населення на будівництво іригаційних
споруд, пірамід, храмів. Армія була головним каральним органом під час
придушення повстань.

Існував спеціальний підрозділ з охорони пірамід.

Основні риси права 

Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком
держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою,
перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії
фараонів. Є дані про інших фараонів, які складали зведені
законополо-ження з різних галузей управління. Однак ці пам’ятки права не
збереглися.

Право власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь –
державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике
землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони
могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати
у спадщи-ну). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно.
Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в
період Стародавнього царства общинні землі пе-реходять з рук у руки.

Рухоме майно – раби, робоча худоба, знаряддя праці на-багато раніше
стали приватною власністю і були предметом різних угод.

Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів,
серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову,
товариства.

Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок
її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший
полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет
договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і
поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт
був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності
на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись.

Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса
юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу. 

Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені
чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке
принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і
передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували
пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки
в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і
жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню
рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення
починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і
частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у
тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі. 

Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли
одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу
сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє
робити фараону все, що він хоче”.

Рамзес ІІ за 67 років царювання мав 5 головних дружин і багато дружин
рангом нижче. У нього було 162 сини.

Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць.
Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого
чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів.

Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в
“будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під
час такого акту були присутні свідки. 

Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і
заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які
успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і
дружина.

Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло
діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання
на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти
фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із
зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались
злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство). 

Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось
вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених
правил лікування у випад-ку смерті хворого.

Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання,
обважування.

До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність,
зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її
партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже
розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались
і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення,
обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету
устрашіння.

Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості
скоєного.

За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від
вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у
2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка
злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив
грабіжнику чет-верту частину її вартості.

ТЕМА 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону

1. Особливості виникнення і розвитку держави і пра-ва Месопотамії.

2. Утворення Вавилонської держави.

3. Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства.

4. Державний устрій, суд, збройні сили.

5. Джерела права. Закони царя Хаммурапі.

Особливості виникнення і розвитку держави і права Месопотамії

Починаючи із сивої давнини, у нижній течії рік Тигр і Євфрат на півдні
Месопотамії проживав народ, що називався шумери. Чи були шумери
корінними жителями цього району, або, як про це говорять їх легенди,
прийшли здалеку, невідомо.

Уже в ІV тисячолітті до н.е. Шумер переживає період переходу від
первісного ладу до класового суспільства. Виді-ляється скотарство,
ремесло відокремлюється від землеробства, починається обробка металів. У
сім’ї та суспільстві стверджується панування чоловіка. Родова громада
перероджується у територіальну (сільську). 

Постійна потреба у регулюванні розливу великих річок, осушуванні
затоплених і зрошуванні засушливих районів спричинило необхідність
спорудження великої і складної іри-гаційної системи. Примітивна техніка
вимагала використання праці великої кількості людей. Тому полонених,
захоплених під час військових дій, перетворюють у рабів.

Отже, на руїнах родового ладу виникає класове суспільство, а разом з ним
і держава. 

Перші держави на території Месопотамії виникають на початку ІІІ
тисячоліття до н.е. Господарськими, політичними і культурними центрами
держав були міста, які об’єднували навколо себе сільські поселення.
Відомі такі міста-держави, як Еріду, Ур, Ніппур, Умма, Урук, Лагаш. За
формою прав-ління їх можна віднести до аристократичних республік. Між
містами йшла конкуренція за панівне становище.

Глави міст-держав обиралися сходом, народними збора-ми громадян або
радою старійшин, що свідчить про пережит-ки патріархально-родової
демократії.

У фінансовому відомстві Стародавнього Шумеру все су-воро обліковувалось,
фіксувалось, усі ділові документи після реєстрації зберігалися в
архівах. Шумери раніше від інших народів запровадили десяткову і
шістдесяткову систему облі-ку, застосовували дроби, розв’язували
рівняння з двома неві-домими.

У Шумері були складені найдавніші закони і статути.

Населення Шумеру складалося з багатої общинної знаті, вільних
рівноправних общинників, рабів та інших залежних людей. У ІІІ
тисячолітті до н.е. північну частину Месопотамії почали заселяти аккадці
– вихідці із Стародавньої Сирії. Вони багато чого перейняли з культури
шумерів.

У шумерських містах-державах проходила боротьба за владу над храмовим
господарством між жрецько-родовою та світською служивою знаттю.
Найвідомішим прикладом такої боротьби є події в Лагаші в 2370 р. до н.е.
Тоді в місті загострилися стосунки між знаттю, з одного боку, і
общинниками, ре-місниками – з іншого. Знать захоплювала землі храмів,
об-щинників, здійснювала насилля й беззаконня, вводила нові податки.
Народ під керівництвом Урукагіни повстав і пере-міг. Урукагіна обмежив
владу чиновників, провів грошову реформу, повернув общинам і храмам
раніше відібрану у них землю. Але правління Урукагіни було
короткочасним. Через шість років режим Урукагіни був ліквідований
правителем сусіднього міста-держави Ентеменою.

Процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших
країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на сто-ліття. Як і в
Стародавньому Єгипті, правителі (енси і лугали) прагнули об’єднати
країну. Така політика відповідала еконо-мічним інтересам, потребам
створення єдиної іригаційної си-стеми, тому відігравала прогресивну
роль. 

Наприкінці ХХІV ст. до н.е. Лугальзагеси, правитель Умми, а пізніше й
Уруку, зумів очолити щось на зразок кон-федерації держав Месопотамії,
але тільки як верховний жрець, а не монарх. Але це об’єднання виявилось
коротким.

Саргон – перший з аккадських правителів – зумів об’єднати країну.
Сепаратисти з числа номової знаті втратили ко-лишню могутність і вплив.
Діяла єдина система водопоста-чання. Влада правителя обожнювалась, як і
влада фараона у Стародавньому Єгипті. 

У Месопотамії жило два народи – шумери й аккадці. Це позначилося на
розвитку політичних подій. Імперія Саргона також існувала недовгий час.
Зсередини її послаблювали повстання пригноблених мас. Країна була
завойована племенами кутіїв, хоч і ненадовго. 

Близько 2000 р. до н.е. Месопотамія була захоплена ко-чівниками –
амореями. 

Утворення Вавилонської держави 

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захопле-на кочівниками –
амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим
поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне
положення забезпе-чило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого
царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння.
Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу,
перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна І . Територія держави
включала не тіль-ки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до
Сирії.

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом,
встановленням для всієї країни єди-ного культу (бога Мардука), введенням
спільного зводу законів.

Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е.
багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. –
захоплене гірським племенем каситів.

Панування каситів ознаменоване політичним і культур-ним занепадом
Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня
Ново-Вавионська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту
та Ассирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням
Навуходоносора ІІ (605 – 562 рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані
єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська
дер-жава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і
Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була
ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства

Законник Хаммурапі дає можливість уявити суспільну структуру, класовий
характер стародавньовавилонської дер-жави, правове становище населення.
Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів.
Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося
трьома роками.

До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення,
верхівка знаті, жерці, воєначальники, там-кари та інші чиновники,
старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у
містах. 

Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя,
здоров’я, захисту його майнових інтересів при-свячена значна частина
законника. 

До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми.
Останні – це бідняки, що перебували на службі в царя, держави, від яких
вони отримували засоби виробництва і житло.

Мушкенум (“той, хто падає долілиць”) – вільна людина – мав деякі права,
але тільки доти, поки перебував на держав-ній службі і виконував свої
обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з
авілумом у пи-таннях охорони життя, захисту майна. Авілум за тілесні
ушкодження, завдані іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне
за рівне) (ст. 196; 197). 

Проте якщо авілум виколов око мушкенуму або завдав інші тілесні
ушкодження, то він піддавався тільки штрафу (ст. 198).

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх
тварин, човен, то він платив компенса-цію у 10-кратному розмірі. Якщо
злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума
прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з
вільною. Діти від такого шлюбу були вільними (ст. 175). 

Поле, будинок, сад “платника податку”, куди, ймовірно, входили й
мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні уго-ди скасовувались. Отже,
закон, фіксуючи принижене стано-вище мушкенума, одночасно гарантував
захист його майна.

Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на
царських, общинних та приватновласницьких.

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті
воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю
дітей, після його смерті на-лежало відпустити на волю разом з дітьми,
навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх
шу-мерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак
програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку
раб міг протестувати проти його прода-жу чи дарування іншій особі. У
законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося
лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117). 

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і ший-ні колоди на рабів
одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але,
незважаючи на тяжке стано-вище рабів, не вони, а общинники-землероби
становили ос-новну масу населення, яке сплачувало податки
експлуатува-лося деспотичною державою. 

Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управ-ління сільськими
общинами, які самостійно вирішували спра-ви із землекористування,
зрошення, збору податей, забезпе-чення громадського порядку. Вони
зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі
кварталів та-кож скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували
старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження.
Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі
старійшини повинна була від-шкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23).
Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу. 

Державний устрій, суд, збройні сили

Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках
царя була зосереджена законодавча, ви-конавча і судова влада. Але
царська влада не була сильною. 

Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином,
глава держави не був самостійним, його діяль-ність керувалось зверху,
богом. Знизу царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими
містами. Три свя-щенних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон –
мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване стано-вище. Цар
не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них
солдат, змушувати працювати в храмо-вих господарствах. Недоторканість
прав цих міст контролю-вали жерці.

Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління.
Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави.
Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила
родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці. Особи, що
керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого
розмежування функцій між ними не було.

Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій
адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і
контролював роботу всіх відомств імпе-рії з організації громадських
робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб,
спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування
ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку. 

Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем
водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи;
глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і
податків. Військове відом-ство очолював вакіль-амуррі.

У провінціях функції місцевого управління і представ-ника царської влади
здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм
підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості –
органи общин-ного управління.

Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну
діяльність щодо збору податей, мобілізації населення на громадські
роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля
була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль-тамкари.

У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські
чиновники різних рангів і ступенів. Од-нак органи общинного управління
ще не втратили своїх пов-новажень.

Суд. Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію
судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право
общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнових
спорів між об-щинниками, не скасував звичаєве право.

Суд не був відділений від адміністрації. У великих міс-тах були колегії
царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про
злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях.
Судовий розгляд був від-критим. Для з’ясування істини практикувався
“божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув,
його провина вважалась доведеною.

Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою
засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за
цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи
своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка
відносить розв’язання питання винятково до царської волі. Вона
стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоло-вік не втопить
дружину – перелюбницю, “то й цар може по-милувати свого раба” (ст. 129).

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за
неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за
хабарі та інші злочини службових осіб (передусім суддів), чиновників і
воєначальників (ст. 1 – 5). 

Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, доказову силу
його свідчень, значення документів позива-ча та відповідача. Під час
розгляду майнових спорів, особли-во щодо угод про купівлю-продаж землі,
позику, вантаж, ви-магалося надавати суду розписки, письмові договори та
інші документи. Якщо письмові документи у справі відсутні, по-зивач і
відповідач повинні були давати клятву перед божест-вом у храмі в
присутності свідків.

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення суддів, очевидно
вбачаючи в цьому форму контролю за їх діяльністю та дотриманням
законності. Він міг оголосити амніс-тію, помилувати або віддати на
смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені
ордалією (випробу-ванням водою). Судді могли примусити будь-якого
учасника процесу дати клятву, привести його до присяги.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до
храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись
законів. 

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала
централізованою, майже незалежною від жрецтва, а го-ловною підставою
судових рішень стало писане право.

Збройні сили. Військова реформа закріпила нову органі-зацію армії,
підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство,
значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів.
Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним
правилом не могли відчужуватись.

У законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов’язки перед царем
позначено терміном “ільк”. Земельний наділ становив 12 га і дозволяв
мати раба або найманого ро-бітника. Наділ заборонялося продавати,
дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися
від царсь-кої служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за
батька міг продовжити його повнолітній син (ст. 26–31).

Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконно віддав під суд, то
винного належало стратити (ст. 34). Таке ж по-карання застосовувалось до
командирів, що відбирали у вої-нів їх трофеї. 

Джерела права. Закони царя Хаммурапі

Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звича-ями досить рано
з’являється закон, необхідність якого дикту-валась прагненням пом’якшити
протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 –
1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Хаммурапі,
надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на
початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році
правління; це був рік, коли цар “встановив право країни”. Ця кодифікація
не збереглась. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його
царювання.

Ці закони були вибиті на великому, чорному базальтовому стовпі, який у
1901 році віднайшла французська археоло-гічна експедиція при розкопках
м. Сузи (на схід від Вавилону).

Зверху стовпа зображений сам Хаммурапі. Він стоїть перед троном, на
якому сидить верховний бог Вавилону Мардук. У руках Хаммурапі жезл –
символ судової влади, що вручив царю бог. 

Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У
вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “щоб
сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння,
які були надані Ха-ммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть
статті за-конів, які закінчуються висновком.

При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право,
шумерійські судебники, нове законодавство.

Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю
вони не передбачають різних явищ життя. 

Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. За-кони не містять
загальних принципів, відсутня система у ви-кладенні, хоча певна логіка
має місце.

Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити устрій держави,
панівною силою в якій мали бути дрібні і се-редні рабовласники. Це
перший відомий збірник законів, що висвітлював рабовласницький лад,
приватну власність. Зако-ни містять пережитки родового ладу, що
проявляється в су-ворих покараннях, збереженні принципу таліона,
застосуван-ні ордалій.

Законник не може вважатися всеохоплюючим. У ньому не згадується багато
державних і релігійних злочинів, основні види вбивств та ін. Є підстави
вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами
звичаєвого права. 

Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно
розвинулась. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були
землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським, і храмовим
господарством управляв цар. Це було важливим джерелом доходів. Значення
царсько-го господарства було великим і у сфері торгівлі та обміну. За
часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у
зв’язку з розширенням мережі каналів. Приватне землеволодіння
розрізнялось за своїми розмірами, великі зе-млевласники використовували
працю рабів і найманих робіт-ників, дрібні – самостійно обробляли свою
землю. Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення
об-щинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно прода-ватися,
здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з
боку общини в джерелах не згадується. 

Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку) (ст. 26
– 36). 

Зобов’язальне право. У законах Хаммурапі є ряд статей, що регулюють
оренду землі, яка відігравала, очевидно, вели-ку роль у земельних
відносинах того часу. Плата за орендо-ване поле дорівнювала, як правило,
третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за
дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два ро-ки).
На більш тривалий строк в оренду здавались ще не осво-єні землі.
Законодавство, що визначало відносини між влас-ником землі і
орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв
взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату
відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46). 

Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види
майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів.
Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і
відповідальність у випадку втрати або заги-белі найнятого майна (ст.
120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого
найму. Крім сільсько-господарських працівників, наймали лікарів,
ветеринарів, бу-дівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих
осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у
випадку смерті хворого, будівельника, якщо бу-динок розвалювався)(ст.
215 – 223; 228 – 232; 257; 274).

Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною
рисою законодавства Хаммурапі з цьо-го питання є прагнення до захисту
боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать
положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження
процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника
внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

В умовах існування приватної власності як на рухоме, так і нерухоме
майно великого розвитку набув договір купів-лі-продажу. Продаж найбільш
цінних предметів (землі, буді-вель, рабів, худоби) здійснювався в
письмовій формі (на гли-няних табличках) при свідках. Продавцем міг бути
тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вва-жався
недійсним (ст. 9 – 13; 36). 

Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення
(ст. 120, 124). 

Законам Хаммурапі були відомі зобов’язання, що вини-кають внаслідок
завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245). 

Шлюбно-сімейне право. Шлюб вважався різновидом до-говору, який звичайно
укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не
вимагалося.

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну пла-ту, обмінювався з
ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як
угоду купівлі-продажу. Посаг і подарунки від нареченого давали майбутній
дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті
чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачу-валась у
неналежному способі життя чи нерозсудливій пове-дінці) (ст. 138; 141). 

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік – авілум,
залишаючи її, повинен був виділити на виховання ді-тей половину свого
майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад
одного з найдавніших видів алі-ментних зобов’язань.

Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон
і не залишив їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина
була зобов’язана поверну-тися до нього, а діти “повинні були йти за
своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім’ю і втікав зі
свого по-селення, а потім повертався, його дружина не була зобов’язана
повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла
народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна
срібла (ст. 138) (1 міна – 504 гр.). Мушкенум за такого розлучення
сплачував півміни. При без-дітній сім’ї чоловік мав право привести в дім
наложницю, але не міг цього робити, якщо дружина привела рабиню, яка
на-родить йому дітей. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову
кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від
цього захищена. 

Закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жін-ки. Дружина
авілума мало право розпоряджатися своїм поса-гом, займатися ремеслом,
торгівлею, лихварством, мала до-сить широку цивільну дієздатність.

Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зра-ду, але це
стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона
під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла
в будинок іншо-го” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною”. 

Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно із
законами шумерів. Дівчина могла з’являтися на вулиці і в громадських
місцях лише в супроводі своїх родичів, інакше вона вважалася
розпусницею, а у випа-дку її зґвалтування винний міг бути звільнений від
відповіда-льності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка
не виходила заміж, батько міг передати її храмові на по-ложення блудниці
(жриці кохання), що не вважалося ганеб-ним.

Законник закріплював майже необмежену владу батька над дітьми. 

Спадкове право. Закони Хаммурапі розрізняють спадку-вання за законом і
заповітом. Переважним способом є спад-кування за законом. Спадкоємцями
могли бути: діти (сини, дочки), усиновлені діти, внуки, діти від рабині,
якщо батько визнавав їх своїми. Батько міг позбавити сина спадщини,
по-передньо одержавши санкцію суду.

Кримінальне право. Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не
дають загального поняття злочину і переліку всіх діянь, які визнаються
злочинними. Нічого не згадується в законах Хаммурапі про державні і
релігійні злочини, які зав-жди карались смертю. Із змісту кодифікації
можна виділити лише три види злочинів: проти особи, майнові і проти
сім’ї. 

Серед злочинів проти особи називається необережне вбивство (про навмисне
нічого не говориться), до таких зло-чинів, наприклад, належать дії
будівельника, який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть
хазяїна (ст. 229 – 231). Таким чином, буде відповідати і лікар, що
спричинив смерть людини під час операції. Детально в Законах говориться
про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих
випадках при визначенні покарання діє принцип таліона – “рівне за
рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за су-спільним
становищем. У випадку нанесення побоїв із злочин-ця стягувався певний
штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214). 

До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку
худоби, рабів. Переховування рабів, зняття раб-ського знаку відносяться
до злочинних дій. Як окремий зло-чин Закони називають грабіж. Усі
майнові злочини карались дуже суворо: смертна кара, членоушкодження,
штраф. У ви-падку несплати штрафу наставала смерть. 

Серед злочинів проти сім’ї Закони називають перелюбство (але тільки з
боку дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають
батьківську владу (ст. 192; 195) .

Покарання – смертна кара застосовується в різних варіа-нтах: спалення,
утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання:
відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета
покарання – відплата.

Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії.

ТЕМА 1.4. Держава і право Стародавньої Індії

1. Виникнення держави та її розвиток.

2. Особливості суспільного ладу.

3. Державний устрій, суд, збройні сили.

4. Закони Ману.

Виникнення держави та її розвиток

Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями
Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили
багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя,
мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших
світових цивілізацій. Мо-хеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста
стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела
не дають достовірних відомостей про класову структуру і по-літичну
організацію суспільства Харапської цивілізації. За-лишені нею письмена
не піддаються перекладу. Але в куль-турі Мохеджо-Даро багато спільного з
культурою Шумеру. У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація
переживає пе-ріод занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ
ти-сячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів.

З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в
Стародавній Індії формуються класове суспільство і дер-жава.

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що
раніше вибирався зборами і міг зміщати-ся ними, стає все більш
незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду
раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З
часом ця посада стає спадковою.

Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали
великий вплив при призначенні царя. Але по-ступово збори всіх
одноплемінників перетворюються в зі-брання знаті, що призводить до
посилення влади царя. 

Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні
органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники
рабовласницької знаті. 

Племінна дружина поступово перетворювалась у по-стійне військо.
Населення обкладається податками, які ста-ють обов’язковими і збираються
спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів
виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій
або рес-публік.

Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої
могутності вона досягла в ІV – ІІІ ст. до н.е. при династії Маур’їв, що
об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану.

У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну
частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася,
завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з
Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр.
до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афгані-стану
і Белуджистану. 

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина
Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу
майже всі землі Індії.

Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася
на самостійні держави. 

Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників:
бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління
окупантів не зачепило основи індійсь-кого суспільства. Індія і під
владою цих правителів продов-жувала залишатися сукупністю сільських
общин або респуб-лік, що управлялися самостійно і були підпорядковані
центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимі-лювалася,
прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.

Особливості суспільного ладу

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена
цивілізація. Ранньокласове суспільство іс-нувало в Індії ще в ІІІ тис.
до н.е. і було ровесником цивіліза-ції Стародавніх Єгипту і Шумеру. 

Новий період в історії Стародавньої Індії пов’язаний із вторгненням на
її територію стародавньоіранських племен і аріїв – племен білої раси. За
зовнішнім виглядом, мовою, ети-кою поведінки вони різко відрізнялись від
корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та
жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі
за-знали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територі-єю
Індії зайняв не одне століття.

З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, ста-ли землеробами.
Родова община переросла в сусідську. Ста-новище людини в суспільстві
визначалося її майновим ста-ном. Як пережиток зберігалася кровна помста,
яка вважалися релігійним і моральним обов’язком усіх родичів
потерпілого.

Основу соціальної структури Стародавньої Індії стано-вила община.

Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували
представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були
сангхи, що об’єднували реміс-ників і крамарів з різних каст. На чолі цих
груп стояв вибор-ний староста.

Давня пам’ятка літератури та історії “Ригведа” (?? ст. до н.е.) дає
певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав
військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони
захоплювалися музикою, любили поезією.

Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснюва-ли обряд на честь
алкогольної рідини – сома. У “Ригведі” на-писано, що їхнє головне
божество Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був
схильний до пияцтва.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей
за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав
місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість
жителів набула найзавершенішою форми. 

Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували
панівний прошарок підтримувати ста-нову солідарність. Посилення
соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен
стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх
незнатних од-ноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії
за-йняв не одне століття.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх
виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила
собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.

Професія, посада, величина одержаної спадщини, про-цент за договором про
позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни
(ст. 87 – 91; 142; 267 – 268; 270; 279). Від цього залежало навіть ім’я,
яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок
вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був
неможли-вим. 

До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї.
Вони могли вивчати тексти релігійних тво-рів, знати їх розпорядження і
ритуали. Пізніше з’явилась при-гнічена варна – шудри, “раз народжені”.
Існування варн піз-ніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої
Індії – Законах Ману.

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст –
“найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало
не божеством у людсь-кій подобі. Лише він міг визнавати волю богів,
вивчати свя-щенні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд корона-ції
правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг
розпоряджатися їхньою власністю. ”Якщо раджа не слухатиме порад
брахмана, – записано в законах Ману, – то може загинути, як корова в
трясовині”. Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність
до варни брах-манів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі
випадки переходу їх в інші варни. 

Право закріплювало привілеї “благородних” станів. Брахман, як і інші
“двічі народжені”, досягнувши 8 років, прохо-див обряд посвячення в
“двічі народжені”. Після завершення курсу навчання у наставника йому
належало одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх
вихованням, здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши
свій рід і побачивши онуків, брахман, доживши до сивого во-лосся,
повинен був стати самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати
про марність усього земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних
помислів.

Етика зобов’язувала брахмана показувати приклад у ви-конанні релігійних
обрядів, уміти уважно слухати інших, го-ворити правду або мовчати,
дотримуватися законів гостинності. Йому категорично заборонялося вбивати
всіх, хто ходить, літає, повзе. Тому правовірні брахмани не могли
займатися навіть землеробством, “адже дерево із залізним наконечни-ком
ранить землю (й істоти), що живуть в землі”. 

Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілес-них покарань (гл.
VІІ ст. 133).

Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання
різноманітних державних доручень, не пов’язаних з військовою справою.
Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя.
За Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до
приходу інших міністрів та радників. 

Закон гласив, що коли цар не спроможний забезпечити захист своїх
підлеглих (брахманів), то його “необхідно було вбити як скажену собаку”.
Подібна стаття дуже рідкісна в іс-торії права, їй немає аналогів. 

Вихідці з брахманів були царями, воєначальниками, пе-ребували в
царському суді. 

Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахмана-ми, між ними
точилась боротьба за вплив і владу. 

У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за
рахунок пророкування, відведення не-сприятливих наслідків від тих, хто
не дотримувався ритуалів.

Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили
основну частину верхівки чиновників: пра-вителів, воєначальників,
раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна
могутність. Майже всі царі були вихі-дцями із кшатріїв. Релігія
зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. ІX cт. 323).

Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до
кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відпо-відали тим же. Посилення
впливу буддистів послабило пози-ції кшатріїв. Багато з них покинули
військову службу, пере-творились на ремісників і крамарів. 

Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займа-лися
землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися
покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось
ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї
були багаті, посідали ви-соке становище в суспільстві.

Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили
обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі
народженим”. Шудра повинен був хар-чуватися зі столу господаря, носити
його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство
шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри
станови-ли основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна
було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. За образу
брахмана шудрі могли відрізати язика (гл. VІІІ ст. 270).

Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя,
переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шуд-ри не були прикріплені до
землі. Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем.
Так, у ІІІ ст. до н.е. правителем держави Нанди був шудр Аграмес, який
створив сильне, добре організоване військо. Навіть Олександр
Маке-донський ухилився від битви із цим царем. Багато царів, які
намагалися підкорити Нанду, зазнали поразки. Засновник ім-перії Маур’їв
Чандрагупта лише в результаті десятилітньої війни переміг Аграмеса. 

Таким чином, належність людини до певної варни не за-важала їй обирати
професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв
переходити з одної варни в ін-шу, вважав це великим гріхопадінням.

З часом між вайшьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними
ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, приби-ральники нечистот. Були
“чисті” і “нечисті ” касти.

Остаточно касти сформувалися в епоху раннього серед-ньовіччя.

У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані – чандали
і парії. Люди цієї касти вважалися по-кидьками суспільства і виконували
найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста.
До їх обов’язків входило перенесення і кремація трупів, страчення
засуджених злочинців. Їм належало носити одяг покійників, їсти з
розбитого посуду. До розряду недоторканих належали чужинські воїни –
варвари.

Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни,
захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове
рабство, самозаклад боржника. Закони Ману офіційно обмежували
правоспроможність раба. Невільник не мав власності, договір, укладений
рабом, вва-жався недійсним, діти рабині вважалися власністю її
госпо-даря. 

Закони Стародавньої Індії захищали рабів переважно від свавілля їхніх
господарів, їх не можна було вбивати, виганяти у літньому віці,
утримувати в голодному стані. Раба за про-ступки могли бити мотузкою або
бамбуком і лише по “задній частині тіла”, але ніяк не по “благородній”,
інакше той, хто б’є , здійснить такий же гріх, як і злодій (Закони
Ману). 

Рабство в Стародавній Індії не було основою економіч-ного життя. Тут не
було ринку невільників. Раби експлуату-валися, але основним працездатним
населенням були общин-ники-вайшьї та представники інших каст, у яких
перебували вільні люди.

Державний устрій, суд, збройні сили

Магадхо – маурійська епоха – характеризується поси-ленням монархічної
влади і падінням ролі інститутів племін-ного управління.

Основою держави вважався цар, який ще при житті при-значав одного зі
своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і
мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його
повелінням. Цар сам при-значав вищих державних чиновників, був верховним
суддею. 

Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого
брохманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників –
парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції
політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і
виконанням наказів царя. 

Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті,
яка намагалась зберегти свої привілеї та об-межити абсолютну владу
правителя. У ранні періоди пари-шад був більш ширшим за складом і більш
демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу
і його політику. Поступово кількісний склад паришаду змен-шується, він
аристократизується, його роль усе більше зво-диться до виконання
дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська
влада особливо посилилась, па-ришад зберігав значний вплив, і маурійські
правителі не мог-ли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає
і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представни-ків
народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв
склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської
ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш
представницьким орга-ном. Вона складалася з державних чиновників,
представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень.

Джерела свідчать про те, що навіть у періоди посилення монархічної влади
зберігались інститути і традиції стародав-ньої політичної організації,
які певним чином обмежували владу царя. На обмеження влади царя впливали
самоізоляція сільських громад та релігійно-етичні норми, що наказували
виконувати особливу дхарму – обов’язок: охороняти підданих, опікувати
малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи з ліквідації стихійних
лих, запобігати голоду (ст. 144, гл. VІІ). 

Разом з тим, влада царя (раджі) обожнювалась. Брахма-ни вчили, що цар є
бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества
(гл. 7, ст. 8). 

Територія держави в епоху Маур’їв поділялась на провінції, чотири з яких
були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі,
які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для
перевірки дій місцевих чиновників. 

Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні
провінції, області, округи.

Нижчою одиницею провінційного управління було село.

На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – ра-джуки. У головних
містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались
розпорядження.

Високе становище займали спеціальні чиновники з охо-рони кордонів.

Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не
зачіпали багато старих інститутів і традицій, з яки-ми були змушені
рахуватися.

У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару
політичну організацію, але в цілому включались у систему
загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки
гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії.
Земля в них вважалась влас-ністю громадян, хоча знатні кшатрії вже
зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни
міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової
демокра-тії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити
гре-ків-завойовників на чолі з Олександром Македонським.

Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу праце-здатного
населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та
їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших
частинах імперії.

Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних
громадян перших трьох варн, на яких також роз-глядалися державні справи.
У тих санах, де влада зосереджу-валася у руках народних зборів, форма
держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в
тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки. 

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд
справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого.
Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.

Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися
найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг
доручити судовий розгляд вче-ному брахману і трьом суддям. Це був суд
Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати
предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, вра-ховувати час,
місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність
учасників процесу до певної вар-ни, касти.

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для
цього радників з числа осіб, які розумі-лися в праві та юриспруденції.
Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1
– 2).

Суворо каралися лжесвідчення (гл. VІІ, ст. 13). Заборонялося брати
свідчення в осіб нижчої касти проти вищої (гл. VІІІ, ст. 68). За
майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні
правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні
чиновники (гл. VІІІ, ст. 62; 77).

Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах
розглядалися священнослужителями. Про-типравні діяння общинників
розглядали органи місцевого са-моврядування. На 10 сіл призначалась
колегія із 3-х суддів.

Лише в особливих випадках розслідування і розгляд су-дових справ
здійснювався вищим судом. Такі справи поділя-лися на 18 категорій(гл.
VІІІ, ст. 4 – 7).

До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозво-лялося мати
приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підку-пу. Чесність,
непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами. Суддя,
запідозрений у хабарництві, зловжи-ваннях, корисливому розв’язанні
справи, піддавався суворо-му покаранню – вигнанню з конфіскацією майна,
навіть якщо був брахманом.

За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа,
яку зважували вдруге, ставала легшою, то її ви-знавали винною; вогнем –
якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків;
водою, отрутою.

Катування та ордалії застосовувались для обмеженого складу злочинів.
Брахмани, діти, хворі, вагітні жінки і душев-но хворі тортурам не
піддавалися.

У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторо-ну права на позов.
Рішення суду, винесене за законом і дхар-мою, не може скасовуватись
навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати
суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду. Ймовірно, таким
шляхом здійснювалося право на апеляцію.

Цар особисто розглядав найтяжчі злочини проти влади. Він мав бути
об’єктивним, справедливим, не карати невин-них, бо “несправедливе
покарання занапащає честь і руйнує славу серед людей” (гл. VІІІ, ст.
127).

Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію,
що складалася з піхоти, кінноти, коліс-ниць, бойових слонів. У армії
служили найманці. Кадри воє-начальників комплектувалися лише з кшатріїв.
Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки
вай-шьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До війсь-кової
ради входили воєначальники, найближчі радники царя.

Закони Ману

У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що
регулюють суспільні відносини, було неві-доме. Повсякденне життя
індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм
характером були ско-ріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми
мали яск-раво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали пове-дінку
людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках –
дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літе-ратурі дхармашастрою є
Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на
період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст
мають лише статті, що містяться, в основно-му, в VІІІ і ІX главах.
Усього закони поділені на 12 глав. Го-ловне в Законах Ману – закріплення
існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження
варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначаєть-ся
призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особли-вістю Законів Ману
є релігійний характер усіх його поло-жень. 

Право власності. У період створення Законів Ману в Ін-дії вже добре
розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної
власності приділялась значна увага.

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності:
спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання
роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії
був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність
володіння (гл. VІІІ, ст.147). При цьому підкреслювалось, що тільки при
законному під-твердженні людина із володільця перетворюється на
власни-ка. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право
власності, посилаючись на добросовісне володіння, за-боронялось. Якщо у
добросовісного набувача виявляли вкра-дену річ, то вона поверталась
попередньому власнику.

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний
фонд держави складали землі царські, об-щинні, приватних осіб.

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався
великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

Втручатись у справи власника заборонялось. У Законах Ману говориться,
якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, то він не має
права збирати врожай. Лише власник землі вирішував питання про свою
землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони
Ману охороняють і рухоме майно. Найбільш значним із нього були: раби,
худоба, інвентар.

У Законах Ману згадується про розгляд судових спорів про кордони між
общинами, про общинні колодязі, канали. При розгляді таких спорів, перш
за все, враховувалась думка родичів і сусідів. Вони ж мали першочергове
право купівлі землі. Таким чином, община, що відігравала значну роль у
суспільних відносинах, намагалась обмежити приватне зем-леволодіння.

Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману
доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із
договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів –
договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових
зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен
був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти,
не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої
касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг
поступово (гл. VІІІ, ст. 177). Допускалось отримання боргу за допомогою
сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав
вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших
родичів померлого.

У Маурійську епоху широко застосовувалась праця вільних найманих
працівників (кармакарів), тому Закони Ману значну увагу приділяють і
цьому виду договору. За своєю варно-вою приналежністю наймані робітники,
в основному, нале-жали до шудр, але, очевидно, серед них були і розорені
вільні общинники та ремісники, що належали до вайшьїв. Кармака-ри, що
виконували сільськогосподарські роботи, одержували 1/10 врожаю, у
тваринництві – 1/10 масла від молока корів, за якими доглядали.
Невиконання договору тягло за собою штраф, і платня винному не
виплачувалась. Якщо ж причи-ною невиконання роботи була хвороба, і
особа, яка найнялася на роботу, виконувала її після одужання, вона
отримувала платню навіть значно пізніше (гл. VІІІ, ст. 215 – 216).

У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Він набуває
значення і розповсюджується у зв’язку з виник-ненням в общинах майнової
нерівності. Розорені общинники, що втратили землю, були змушені її
орендувати. 

Купівля-продаж є одним з договорів, що згадується в За-конах Ману.
Договір вважався дійсним, якщо здійснювався в присутності свідків, а
продавцем був власник речі. Закон встановлює певні вимоги до предмета
договору і забороняє про-давати товари низької якості або недостатньої
ваги (гл. VІІІ, ст. 203). Протягом десяти днів після здійснення
купівлі-продажу угоду можна було розірвати без будь-яких поважних причин
(гл. VІІІ, ст. 222). Особливість цього договору для Ін-дії полягала в
тому, що торгівля розглядалась тут не як занят-тя для вищих варн.

Згадується в Законах Ману і договір дарування. 

Встановлюючи положення, що регулювали окремі види договорів, Закони
формулюють і деякі загальні для всіх дого-ворів правила. Так, договір
визнавався недійсним, якщо був укладений п’яним, божевільним, дитиною,
старим, рабом, не уповноваженим. Недійсною була угода, здійснена за
допомо-гою обману або примусу. Недійсною була також угода, що здійснена
з порушенням дхарми, що прийнята в ділових від-носинах. (гл. VІІІ, ст.
163 – 165, 168).

Законам Ману відомі були і зобов’язання із нанесення шкоди. Підставою
для виникнення такого зобов’язання нази-вається пошкодження майна
(потрава посівів на загородженій ділянці, втрата пастухом тварини),
шкода, завдана рухом возів містом. При цьому винний повинен був
відшкодувати нане-сену шкоду і заплатити штраф царю в розмірі шкоди (гл.
VІІІ, ст. 288).

Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні нор-ми про сім’ю і
шлюб. 

З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала ви-соке становище. У
деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона –
хранителька домівки, уособ-лення богині землі. Необхідно шанувати свою
матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу
і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти
матріархату.

З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності
погіршував становище жінки. “У дитинстві їй на-лежало бути під владою
батька, в молодості – чоловіка, а піс-ля його смерті – під владою
синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не мо-гла користуватись власністю
самостійно.

Норми законів детально розписували життєвий шлях жі-нки. Шлюб вважався
релігійним і моральним обов’язком лю-дей, його мета – виконання
релігійного обов’язку, дітонаро-дження, продовження роду і, нарешті,
сексуальна насолода. 

Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для ді-вчат – 12 і навіть
8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині
віку нареченого. Вибір нарече-ного чи нареченої залежав від волі
батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.

Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду од-руження майбутнє
подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне
одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де
здійснювалося жерт-воприношення домівці. З настанням вечора вони повинні
бу-ли звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності. 

Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей іде-альна подружня
пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік
здійснював обряд, сприятливий за-чаттю, і шлюб вважався таким, що набув
сили.

Закони встановлювали одношлюбність. Дружині забо-ронялося залишати свого
чоловіка і дітей. Навіть злий, розпу-сний, позбавлений благородства
чоловік повинен був шану-ватися дружиною.

Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була
водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею. 

Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть
заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише
обов’язки перед чоловіком.

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала
злостивий норов, була марнотратною, тяж-ко хворою, скандальною, схильною
до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише
в одному ви-падку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй
засо-бів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка му-чилася
через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла
вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною
брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день
корінням, плодами, кві-тами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити
прикраси, яс-кравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно
схо-дили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті”
(самоспалення).

Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В
індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці
– дівадасі, що віддавалися брах-манам-жерцям, які платили за це гроші
храму. Така діяль-ність була професійною, навіть спадковою, у ній не
було ні-чого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними мірку-ваннями
і регулювалася звичаями та традиціями.

Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ма-ну, з одного боку,
характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що
проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив,
співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і
винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збере-ження
старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона,
ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території,
якщо злочинець невідомий.

Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на пер-шому місці стоять
державні. Це служба ворогам царя, пошко-дження міської стіни та воріт.
Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною
рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власно-сті та особи.

Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них
чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що
передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням
насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від
того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна
вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323,
332).

Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивс-тво, тілесні
пошкодження. Навмисне вбивство каралось смер-тною карою. Вбивство при
власному захисті, охороні жерт-венних подарунків, захист жінок і
брахманів (необхідна обо-рона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349).

Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони
встановлюють суворі покарання за пере-любство, замах на честь жінки (гл.
VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371).

Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової
думки. Тюрми вважалося доцільним розміщу-вати поблизу головної вулиці,
де всі можуть бачити страж-дання злочинців. Тобто, метою покарання було
залякування.

ТЕМА 1.5. Держава і право Стародавнього Китаю

1. Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь).

2. Держава Чжоу.

3. Держава Цінь.

4. Держава Хань.

5. Основні риси права.

Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири пе-ріоди, кожен з яких
пов’язаний з правлінням певної династії. Перший період – Шан (Інь) –
продовжувався з XVІІІ до XІІ ст. до н.е. Другий період Чжоу – з XІІ ст.
до н.е. до 221 р. до н.е. Третій період – царство Цінь – з 221 р. до 207
р. до н.е. Чет-вертий період – царство Хань – з 206 р. до 220 р. н.е.
Четвер-тий період характеризується перетворенням рабовласницької держави
на феодальну. 

Держава Шан (Інь). Згідно з китайськими легендами ви-никнення держави в
Китаї пов’язане з підкоренням у XVІІІ ст. до н.е. племені Ся племенем
Шан. Чен Тан, який очолював у той час плем’я Шан, став засновником
династії , що одержала назву Шан. Пізніше, після падіння династії Шан,
її, а також державу стали позначати ієрогліфом “інь”. Тому перший
пе-ріод в історії китайської держави має дві назви: Шан і Інь. Чен Тан
став першим китайським царем (ваном).

Таким чином, особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес
переходу від первіснообщинного ладу до кла-сового суспільства був
активізований підкоренням одного народу іншим. Органи первіснообщинного
ладу не були при-стосовані для управління завойованим народом. Для цього
швидко створюється державний апарат і завершується пере-ворот у
соціальних відносинах.

Суспільний лад. Іньське суспільство і держава були ра-бовласницькими.
Панівний клас складався із світської рабо-власницької аристократії,
жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених
племен. Залежно від наближення до царя і займаної посади світській
аристократії присвоювались титули, що давали певні привілеї. Соціальне
положення визначалось також земельними володіннями і наявністю рабів.
Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Джерелами рабства
були: захоплення полонених на війні, продаж у рабство за борги,
обернення в рабство за деякі злочини. Раби не могли мати ні сім’ї, ні
майна. Значну части-ну населення складали вільні общинники. Усі общинні
землі поділялись на категорії: “громадське поле” і “приватні поля”.
Громадське поле оброблялося всією общиною, а врожай на-правлявся царю.
Приватні поля знаходились в індивідуаль-ному користуванні кожної сім’ї.
Але вони не були у власності осіб, які їх обробляли. Земля вважалася
державною власністю і знаходилась у розпорядженні царів. У приватній
власності в цей період знаходились раби, будинки, знаряддя праці .

Державний лад. Державний лад на ранньому етапі збері-гає пережитки
родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається
монополізація царем всієї влади.

Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним
суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював
державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких
родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники – писарі, збирачі
податків, судді та ін.

Посадові особи поділялись на три основні категорії:

вищі цивільні чиновники;

військові чиновники; 

різні радники. 

Існували збройні сили, тюрми.

У XІІ ст. до н.е. в державі загострюються внутрішні про-тиріччя. У цей
же час плем’я Чжоу розширює свої володіння. Під його керівництвом
об’єднується ряд племен для боротьби проти Іньської держави. У 1076 р.
до н.е. племена Чжоу пе-ремогли Іньську армію та утворили нове царство. 

Держава Чжоу 

Період правління династії Чжоу поділяється на три час-тини: період
Західного Чжоу (1122 – 742 рр. до н.е.); Східного Чжоу (770 – 403 рр. до
н.е.); період “воюючих царств” (403 – 221 рр. до н.е.)

Період Західного Чжоу характеризується збільшенням кількості рабів,
розвитком великого землеволодіння. Зміцню-ється рабовласницька держава,
ускладнюється її структура.

Суспільний лад. Панівне становище в суспільстві займа-ла рабовласницька
аристократія, до якої належала чжоуська спадкова знать, чжоуська
військова знать і частина іньської рабовласницької аристократії, що
вціліла після підкорення.

Власником землі, як і раніше, був цар. Розвивається велике
землеволодіння рабовласницької аристократії. Рабовласницька знать вільно
розпоряджалася своїми володіннями і згідно з наявними даними землю можна
було відчуджувати, здавати в оренду, заставляти. У цей період
з’являється тенденція до перетворення володінь у приватну земельну
власність, хоча формально у володінні землею зберігається залежність від
волі царя. Пізніше, з послабленням влади чжоуських ца-рів, відбувається
перетворення права великих рабовласників на володіння землею у право
власності на землю.

Велику роль у період Західного Чжоу продовжувало ві-дігравати общинне
землекористування. 

Найприниженіше становище займали раби. Рабська праця широко
застосовувалась у різних галузях господарства. Збільшилась кількість
приватних рабів.

Державний лад. Верховна влада знаходилась у руках спадкового царя
(вана). У царстві Чжоу існувала палацова система управління: палацові
службовці були одночасно і поса-довими особами.

Державний апарат складався із наближених особистих слуг вана, а інколи і
довірених рабів. Вони ставали держав-ними чиновниками. Вищий чиновник
сян очолював увесь державний апарат, який складався із великої кількості
чинов-ників.

Армія не була повністю професійною. Вона складалась із двох частин:
невеликих постійних загонів і ополчення, що збиралось під час війни.

Централізованої держави протягом усього періоду Чжоу не існувало. Тому в
безпосередньому управлінні вана знаходилась лише столична область.

Уся інша територія країни управлялась володільними князями-чжухоу. У цей
період остаточно встановлюється створена ще в епоху Інь ієрархічна
система князівських титу-лів, що складалась з п’яти категорій: гун, хоу,
бо, цзи, нань. Правителі одержували свою територію із рук чжоуського
ца-ря і зобов’язані були в певні строки з’являтися в палаці. Це
підкреслювало їх залежність від царя.

Територія князівства поділялась на більш дрібні адмініс-тративні
одиниці, що склались на базі попереднього родо-племінного ділення.
Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею була сільська община.

У ІX ст. до н.е. послаблюються зв’язки центральної вла-ди з правителями
залежних царств. Країна розпадається на ряд самостійних держав. Чжоуські
царі перетворились на правителів невеликого володіння – Східного Чжоу.

У період Східного Чжоу відбуваються великі зміни в економічному і
політичному житті країни. Розвиток ремесла і торгівлі призводить до
підвищення в суспільному житті ролі купців. Відбувається занепад
спадкового землеволодіння ро-дової аристократії і посилення приватної
власності рабовлас-ників на землю. Втрачені спадковою знаттю землі
переходять до воєначальників, купців.

В період “воюючих царств” відбувається подальший розвиток великого
землеволодіння. Одночасно руйнується общинне землеволодіння, вводиться
земельний податок. Те-пер замість праці на “громадському полі” землероби
повинні були платити податок зі своєї землі.

З часу знищення монархії Західного Чжоу по суті єдиної держави не
існувало. Багаточисельні держави вели між собою постійні війни, в
результаті яких відбувалося захоплення більш слабких держав.

У ІV ст. до н.е. посилюється царство Цінь, яке перемагає інші царства і
в ІІІ ст. до н.е. засновує нове Цінське царство.

Держава Цінь 

Створенню сильної централізованої держави Цінь спри-яли реформи Шань Яна
– сановника Ціньської держави, які торкнулися багатьох сфер життя
суспільства: економічної, соціально-політичної, державно-правової.

Були узаконені вільний продаж і покупка землі, що за-вдала тяжкого удару
общинному землеволодінню. Розпад общини прискорювався завдяки закону про
примусове дроблення великих сімей. З метою централізації держави було
проведено нове адміністративне ділення за територіальним принципом. Була
змінена система стягнення податків. Тепер кожна сім’я виплачувала
податок, який залежав від кількості землі, а не 1/10 вражаю, як раніше.
Було переозброєно і реор-ганізовано військо. Ці реформи засвідчили про
перехід до розвиненої рабовласницької держави. Життя в державі пови-нно
відбуватися за єдиними правилами. Імператор ввів єдині письмові знаки,
упорядкував міри ваги і довжини, затвердив обов’язкові для всіх закони.

Суворе дотримання законів вважалося найважливішою умовою порядку в
державі.

Проведені реформи ненадовго зміцнили державу. Соціальні протиріччя
призводили до повстань, найбільш могут-нє з яких у 209 р. до н.е.
призвело до ліквідації Ціньської мо-нархії. До влади прийшла нова
династія – Ханьська

Держава Хань

Засновником нової династії був сільський староста Лю Бан, один із
керівників повстання. Свою діяльність він розпо-чав з проведення реформ,
які були спрямовані на пом’якшення становища рабів і селян. Багато рабів
було звільнено, зменшено поземельний податок. Але ці реформи не зупинили
росту рабовласництва і великого приватного землеволодіння – головних
причин, що породжували соціальні протиріччя. Становище народних мас
через деякий час знов погіршилось.

Структура центрального і місцевого апарату залишилась без змін. Великі
зусилля царської влади були спрямовані на централізацію держави. Був
здійснений новий адміністративний поділ країни, за яким уся територія
була поділена на 13 великих округів, які очолювали намісники імператора
.

На чолі областей і повітів були три чиновники, які при-значалися
центральною владою, правитель і його помічники у цивільних і військових
справах. Крім того, діяльність місце-вих адміністрацій контролювалась
державними інспекторами.

У VІІІ р. н.е. Ван Ман захопив владу та оголосив себе імператором
“нової” династії. Він став проводити реформи, спрямовані на пом’якшення
класових протиріч. Була заборо-нена купівля-продаж землі, а всі землі –
оголошені царськи-ми. Водночас поновлювалась стародавня система
общинного землеволодіння. Була заборонена купівля-продаж рабів. Але це
стосувалось лише приватних рабовласників. Державне ра-боволодіння не
обмежувалось.

Але реформи не дали позитивного результату, і класові протиріччя ще
більше загострювались.

Це призвело до повстання “Червонобрових”, у результа-ті якого у 23 р.
н.е. до влади прийшла ханська династія.

Укази і розпорядження Ван Мана було скасовано, і еко-номіка країни
почала стабілізовуватися.

Суттєві зміни відбулися в державному апараті. Функції управління країною
були поділені між 5 відомствами, а при імператорі створено дорадчий
орган – імператорську раду.

У другій половині ІІ ст. н.е. внаслідок боротьби політичних груп
розвивається політична криза. Господарська сис-тема країни занепадає. У
184 р. н.е. повстання “Жовтих пов’язок” охоплює всю країну. У 220 р.
н.е. імперія династії Хань розпадається на три царства.

Основні риси права

За легендами ще в X ст. до н.е. чжоуським Муваном бу-ло розроблено
Уложення про покарання. Ця кодифікація на-раховувала близько 3000 статей
і передбачала доволі різноманітну систему покарань. В Уложенні
говорилося про пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, розрізнялись
необережні і навмисні діяння.

У період Чжаньго (403-221 рр. до н.е.) бурхливо розвивається законодавча
діяльність. В ідеології цього часу па-нують дві течії, що мали великий
вплив на розвиток права: конфуціанство і школа легістів. Філософське
вчення конфуціанства визнавало переважаюче значення норм моралі над
правом, зрівнюючи право з кримінальним законом. Легісти, навпаки,
надаючи великого значення правовим нормам, на-магались поширити їх дію
на всі випадки життя. Вони пропо-відували рівність усіх перед законом,
невідворотність пока-рання для всіх осіб, висували ідею сильної держави.
Одним з представників цієї школи Лі Куем була написана “Книга зако-нів”,
що містила перелік злочинів і покарання за них.

Право власності. У період Інь, Західного Чжоу земля вважалась власністю
вана, на одержані землі наближені царя мали лише право користування. Але
вже в період Західного Чжоу розвивається тенденція до перетворення
володінь у приватну власність. З середини І ст. до н.е. в деяких
царствах стали здійснюватись торгові угоди з землею.

Крім землі, важливим об’єктом права власності були ра-би. У період Інь
раби були державною власністю і хоч знахо-дились у володінні приватних
осіб, купівлі-продажу ще не було. В період Чжоу вже був можливим обмін,
купівля раба. У період Цінь торгівля рабами була вільною і доволі
розповсюдженою.

Зобов’язальне право. Стародавньокитайському праву були відомі різні види
договорів. Одним з перших був договір міни, який поступово поступається
місцем договору купівлі-продажу. При здійсненні торгових угод вимагалось
укладання договору у письмовій формі, і, крім того, сплачувалось мито.
Доволі широкого розповсюдження набуває договір да-рування землі, рабів,
зброї та іншого майна. Договір позики оформлявся борговою розпискою.
Відомі були відстрочка платежу, внесення застави, видача письмових
зобов’язань.

Шлюбно-сімейне право. Для Стародавнього Китаю ха-рактерною є велика
патріархальна сім’я з абсолютною вла-дою батька, культом предків. Жінка
повністю залежала від влади чоловіка, особистого майна не мала, її права
в спадку-ванні були обмежені. Шлюб укладали батьки.

Кримінальне право і процес. Перелік злочинів, що нази-вали китайські
джерела права, дуже великий. У період Чжоу нараховувалось близько 3000
різних злочинів. Серед них бу-ли відомі: державні (повстання, змова),
релігійні (шаманство, викидання попелу на вулицю), проти особи
(вбивство, нане-сення тілесних пошкоджень), проти власності (крадіжка,
гра-біж), військові (неявка в установлений строк на місце збору). Як
злочини розглядались відмова від сплати податків, пияцт-во, яке тягло за
собою смертну кару.

Довгий час існувала кровна помста. В умовах загострення класової
боротьби система тілесних покарань і широке застосування смертної кари,
яка здійснювалась безпосередньо органами державної влади, витісняють цей
звичай.

Види покарань у різні періоди мало відрізнялись. В Уложенні Му-вана
(період Чжоу) розрізняють п’ять основних покарань: “мосин” (клеймо тушшю
на обличчі) – за 1000 про-винностей; “фейсин” (відрізування ніг) – за
500 провиннос-тей; “исин” (відрізували носа) за 1000 провинностей;
“чужин” (кастрація для чоловіків і перетворення у рабинь жінок) – за 300
провинностей; “данисин” (відрубування голови) – за 200 провинностей.
Крім зазначених у кодексі були й інші пока-рання: биття палками,
відрізування ушей. Від покарання мо-жна було відкупитись.

У період Цінь устрашіння остаточно стає основною ме-тою покарання.
Широко застосовується смертна кара.

Суд не був відділений від адміністрації, судові функції виконували
багаточисельні представники державного апарату. Верховним суддею був
імператор. На місцях судили пред-ставники місцевої адміністрації. Були
чиновники, що розшу-кували злочинців, вели боротьбу із злодіями і
розбійниками; начальники тюрем; особи, що виконували судові рішення.

У періоди Інь і Західного Чжоу процес носив звинувачувально-змагальний
характер. У випадку скоєння злочину рабами мали місце елементи
розшукного процесу. Пізніше цей вид процесу застосовується все ширше,
витісняючи зма-гальний.

ТЕМА 1.6. Держава і право Стародавньої Греції

1. Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи
Тезея.

2. Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація
державного ладу.

3. Правове становище населення. Рабовласницька демократія в Афінах.

4. Державний лад, суд, збройні сили. Основні риси афінського права.

5. Виникнення держави у Спарті.

6. Суспільний лад та державний устрій Спарти.

Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи
Тезея

Перші державні утворення на території Греції з’явилися у ІІ тис. до н.е.
Раніше класове суспільство і держава скла-лись на Криті і в південній
частині Балканської Греції. З XІІ ст. до н.е. на південь з півночі
Греції стали проникати племе-на дорійців, що знаходились на рівні
первіснообщинного ла-ду. У результаті цього на всій території Греції
знову встановлюються первіснообщинні відносини, після розкладу яких в
історії Греції розпочинається новий етап: формування і розквіт полісів,
рабовласницьких відносин класичного типу.

Полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на три періоди:

1. Гомерівський період (XІ–ІX ст. до н.е.) – характеризується пануванням
родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного
періоду.

2. Архаїчний період (VІІІ – VІ ст. до н.е.) – відбувається формування
класового суспільства і держави у формі полісів.

3. Класичний період (V – ІV ст. до н.е.) – характеризу-ється розквітом
стародавньогрецького рабовласницького сус-пільства, полісного ладу.

Гомерівська Греція описана відомим поетом в “Іліаді” та “Одіссеї”.
Населення проживало сільськими общинами, що займали невелику територію і
були майже ізольовані від су-сідських общин. Політичним та економічним
центром общи-ни було поселення, що називалось містом. Основну масу
на-селення міста складали землероби, скотарі, а також не чисе-льні
ремісники і торгівці.

Земля була не племінною власністю і надавалась членам роду в
користування за умови періодичного перерозподілу. Але вже в той час
наділи багатих відрізнялись розмірами та якістю, а базилевси отримували,
крім того, особливий наділ – “теменос”.

У гомерівський період держави ще не було. Це був пері-од військової
демократії. Управління суспільством здійсню-валось за допомогою
наступних органів. Постійно діючим ор-ганом влади була рада старійшин
(буле). Вона формувалась не стільки за віковими ознаками, скільки за
знатністю і багат-ством. Первісна демократія ще зберігалась, тому
народні збо-ри відігравали в суспільній організації значну роль.
Очолю-вав усю організацію базилевс, який виконував функції
воєна-чальника, верховного судді і верховного жерця. Він фактично діяв
разом з представниками родоплемінної знаті. Посада бу-ла виборною, але
при її заміщенні стали віддавати перевагу сину померлого базилевса, і,
таким чином, посада закріплю-валась спадково в одній сім’ї.

Таким чином, гомерівська Греція була країною, роздро-бленою на багато
самостійних округів, з яких пізніше вирос-ли перші міста-держави або
поліси.

На рубежі ІX – VІІІ ст. до н.е. в історичному розвитку Стародавньої
Греції відбулися законні зміни : родовий лад перетворюється на
рабовласницький. Йде процес розвитку приватної власності. Багато простих
землеробів позбавляються своїх ділянок, які зосереджуються в руках
родової знаті. Формується велике землеволодіння. Розвиток ремісничого
виробництва і торгівлі ще більш прискорював процеси соціально-правової
нерівності. Стародавні форми об’єднання родів – філи і фратрії – ще
деякий час продовжують зберігати своє значення, але скоро поступаються
місцем новим формам поділу, що базувались на майнових і територіальних
ознаках. Так, на базі родових і сільських общин ви-никли нові
соціально-політичні організації, що одержали на-зву полісів.

В історії Стародавньої Греції важливу роль відіграли два поліси: Афіни і
Спарта.

Державний лад Афін став прикладом рабовласницької демократії, це той
час, коли еталоном олігархії стала політич-на організація Спарти.

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іме-нем грецького героя
Тезея.

Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим
було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва
загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої
перейшла части-на справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних
груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила
особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення
по-сад. Більшу частину населення складали геомори (землероби),
виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її
минулому значенні і введення но-вої посади архонта. Спочатку архонти
вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку
обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого
на-зивався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо на-гляду за
внутрішнім управлінням і судові повноваження що-до сімейних справ.
Базилевс, який став другим архонтом, ви-конував жрецькі функції, а також
суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював
командування війсь-ком і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів
– фес-мофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд су-дових
справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е.
замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти,
які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

Процеси класоутворення та формування держави в Афі-нах проходили
синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції
публічної влади, почалося руй-нування основ родового поділу громадян.
Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни
кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і
ви-ставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі
наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною
ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний
із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється
писане право. Це були закони Драконта. Таким чином, Афіни були найбільш
класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переваж-но із
класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація державного
ладу

Наприкінці VІІ ст. до н.е. протистояння демоса та арис-тократії стало
жорстоким. Воно супроводжувалось загостренням боротьби між верхівками
філ і фратрій. Розвиток то-варно-грошових відносин дестабілізував
політичну ситуацію в полісі. Маса селян опинилась у борговій кабалі в
євпатри-дів, багато з них були продані в рабство за межі Аттики. Зро-сла
кількість фетів – особисто вільних, але незаможних гро-мадян. Маючи
владу в ареопазі, опираючись на підтримку верхівки філ та фратрій,
євпатріди пробували ліквідувати за-лишки родової демократії. Існування
поліса як єдиного орга-нізму було в небезпеці.

Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів
необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі
угруповання.

У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні
збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась;
продані в рабство афіняни під-лягали викупу і могли повернутися додому.
Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів.
Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише
Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання,
а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не
зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли
соціальному вибуху в Афінах.

До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними
перед законом, тобто політичної рів-ності, в основу якої було покладено
майновий ценз. Усі гро-мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно
від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не
менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці
громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті,
хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і
повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього
розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був
найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до
четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами.

Отже, в основу поділу суспільства замість родової озна-ки було покладено
майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З
представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко
озброєна піхо-та, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи
допоміж-них загонів. Воєначальниками та архотами могли бути лише ті, хто
належав до перших двох розрядів. 

Солон запровадив раду чотирьохсот (буле) – 100 чоловік від кожної філи.
Створення і розширення прав народних збо-рів (екклесії), що стали
головним законодавчим і контролю-ючим органом Афін, значною мірою
сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Збори і рада
відтіснили на другий план ареопаг та колегію архонтів. Був створений суд
присяжних – геліея, до якого входили громадяни всіх чоти-рьох розрядів у
кількості 6 тисяч чоловік.

Велика кількість членів суду присяжних свідчить про демократичні
прагнення Солома, бажання забезпечити участь простих людей у діяльності
органів влади.

Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за ви-ключенням деяких
постанов про вбивство; ввів свободу запо-вітів; усі види майна, у тому
числі і земельні ділянки, можна було продавати, заставляти, ділити між
спадкоємцями. Була проведена уніфікація системи мір і ваги, здійснений
перехід до стабільної грошової одиниці.

Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в
афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви
населення. Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні
реформ йому допомагав правник Епіменір.

Однак одразу усунути всі соціальні суперечності в афін-ській державі
Солон не міг. Євпатриди були незадоволені по-слабленням своїх політичних
позицій і хотіли реваншу. Се-лянам, колишнім боржникам, які повернулися
до Аттики, не повернули їх земельні ділянки, і вони поповнили лави
неза-доволеного засиллям євпатридів демоса.

За цих умов владу захопив тиран Писістрат (560 – 527 рр. до н.е.). Він
не скасував закони Солона, однак більше притиснув євпатридів. Писістрат
відібрав землі у багатьох євпатридів і поділив їх серед селян, ввів
державні субсидії збідні-лим землеробам, надавав їм у кредит насіння,
худобу, інвен-тар, запровадив пенсії інвалідам війни. Було запроваджено
інститут роз’їзних суддів з метою зміцнення законності і пра-восуддя.

За Писістрата вперше було введено державний податок у розмірі 1/10
частини урожаю, що полегшило утримання апа-рату управління, зробило його
менш залежним від аристократії.

Правління Писістрата і його синів продовжувалось з 560 до 527 р. до н.е.
Політика Писістрата була спрямована на під-тримання державного порядку,
соціального спокою, вона стимулювала економічний і культурний прогрес та
мала в ці-лому позитивний вплив на розвиток афінського суспільства. Але
режим тиранії не влаштовував впливових рабовласників, які були
незадоволені зосередженням влади в руках однієї особи. У результаті
відкритого виступу знаті проти тиранії остання була скинута. Розпочалася
боротьба за владу між Клісфеном, якого підтримував народ, та Ісагором,
представником аристократії. Ця боротьба закінчилась перемогою Клісфена.

З іменем Клісфена пов’язана подальша демократизація афінського
політичного ладу. У 509 р. до н.е. він провів дер-жавні реформи, які
призвели до остаточної ліквідації залишків родового ладу.

Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адмі-ністративного
поділу, побудованого на територіальному принципі. У результаті вся
Аттика поділялась на три терито-ріальні округи: місто Афіни з
передмістям, внутрішня центральна полоса і берегова полоса. Кожний округ
складався із 10 рівних частин (тритій). Три тритії, по одній із кожного
округа, об’єднувались у філу, і, таким чином, було створено 10
територіальних філ.

Метою реформи було змішати населення, роз’єднати ро-ди і тим послабити
силу євпатридів.

Рада чотирьохсот була замінена на раду п’ятисот ( по 50 чоловік від
кожної філи).

При Клісфені були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання
багатьом метекам громадянських прав. Була створена колегія десяти
стратегів (по 1 від кожної філи). 

Для того, щоб зберегти новий порядок від замахів на нього з боку
ворогів, був введений остракізм ( суд черепків). Остракізм був формою
таємного голосування, при якому ко-жен голосуючий писав на черепку ім’я
людини, що здавалась йому небезпечною для існуючого ладу. Коли одне і
теж ім’я повторювалось при підрахунку голосів 6 тис. разів, то ця осо-ба
піддавалась вигнанню з Афін на 10 років без конфіскації майна.

Реформи Клісфена були більш послідовні, ніж реформи Солона, і завершили
більш ніж столітній період гострої боротьби між родовою аристократією і
демосом, що закінчилась пе-ремогою останнього. У результаті в Афінах
склалась рабо-власницька держава у формі демократичної республіки.

V ст. до н.е. відкрилось греко-перськими війнами (492 – 479 рр. до
н.е.), що мали велике історичне значення. Грецька політична система і
грецьке військо в цих війнах блискуче виправдали себе.

Після завершення перських війн в Афінах спостеріга-ються два політичні
рухи: демократичний та олігархічний. Їх боротьба закінчилась перемогою
демократії.

Уже під час війн у державному ладі Афін відбулися сут-тєві зміни.
Вибрання архонтів шляхом голосування було за-мінено вибранням шляхом
жеребкування, право бути обра-ним в архонти отримали і вершники. Ця
рефома свідчить не тільки про демократизацію державного ладу Афін, але і
про зниження ролі архонтів, що було пов’язано з підвищенням стратегів.

Подальша демократизація афінського державного ладу пов’язана з іменами
Ефіальта і Перікла.

У 462 р. до н.е. афінська демократія під керівництвом Ефіальта провела
через народні збори закон про позбавлення ареопага всіх політичних
функцій. Він був позбавлений права накладати вето на постанови народних
зборів, передавши це право геліеї. Право контролю за посадовими особами
і нагляд за виконанням законів перейшли до ради 500 і народних збо-рів,
але головним чином до геліеї. Скоротилась судова компе-тенція ареопага:
за ним залишились лише релігійні справи і деякі кримінальні.

Після вбивства Ефіальта афінську демократію очолив Перікл. При Періклі
відбувається більш чіткий поділ властей: законодавча влада належала
народним зборам, виконавча – Раді 500 і магістратам, судова – геліеї.
Принцип жеребкування розповсюджується на більшість раніше виборних
посад, вводиться плата за участь у виконанні громадських функцій.

У середині V ст. до н.е. пішли в минуле солонівські роз-ряди. У 457 р.
архонтом Афін уперше був вибраний предста-вник третього розряду
(заміщення посад стало можливим не-залежно від належності до певного
розряду). 

Правове становище населення. Рабовласницька демократія в Афінах

Демократизація державного ладу не усунула притаманних афінському
суспільству протиріч. Розвиток приватної власності призвів до значної
майнової диференціації. Серед вільних афінських громадян виділялась
невелика група осіб, що володіли значною власністю, але основну масу
населення становила біднота. Число вільних значно перевищували раби.
Розрізнялись раби приватних осіб і державні. Рабська праця широко
застосовувалась у домашньому сільському господарстві, промисловості. Раб
був річчю і мати власність не міг. Лише за державними рабами визнавалось
право набувати власність і розпоряджатися нею. Раб не міг мати сім’ю.
Єди-не, що закон забороняв господарю, – вбивство раба. Але, не-зважаючи
на формальну заборону, вбивство раба не тягло за собою покарання.

Коли раб вчиняв злочин, що карався смертю, суд і пока-рання були в
компетенції органів влади. Усі інші види пока-рання були правом
господаря. Допит раба проводився тільки в процесі катування. Це
вважалось справедливим та “істинно демократичним”.

Вільне населення Афін було неоднорідним. За законом Перікла (був
стратегом з 444 до 429 р. до н.е.) усією сукупністю прав і привілей
користувались тільки ті особи (чоловічої статі), у кого батько і мати
були природними і повноправними громадянами Афін. Громадянство
набувалось з 18-літнього віку. Потім протягом 2-х років юнак проходив
військову службу. З 20-ти років йому дозволялось брати участь у народних
зборах.

Формально всі громадяни Афін користувались рівними правами. Проте
майнова нерівність вела і до політичної. Афіняни визнавали фізичну працю
за винятком землеробської, негідною громадянина. Тому всі інші роботи
виконували ме-тки – іноземці, вільновідпущеники та раби. 

Громадянська рівноправність включала сукупність певних прав і
обов’язків. Найбільш суттєвими правами громадянина були право на свободу
та особисту незалежність від будь-якої іншої людини; право на земельну
ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у
випадку матеріальних труднощів, право на носіння зброї і служби в
ополченні, право на участь у справах держави (у народних зборах, раді,
виборних органах); право на шанування і захист вітчизняних богів; право
на захист і заступництво афінських законів.

Обов’язки афінських громадян полягали в тому, що ко-жен повинен був
берегти своє майно і працювати на земель-ній ділянці, приходити на
допомогу полісу всіма своїми засо-бами за надзвичайних обставин,
захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, підкорятися законам
і виборним органам влади, брати активну участь у суспільному житті,
поважати батьківських богів. Сукупність громадянських прав складала
честь громадянина. За злочин громадяни могли об-межуватись судом у
правах.

Значну частину населення складали метеки. Це були ви-хідці з інших
общин, які проживали в Афінах. Вони були особисто вільними, але
політичними правами не користувались (брати участь у народних зборах,
займати державні посади) і були обмежені в економічних (їм заборонялось
во-лодіти землею на території Аттики, мати власні будинки, крім того,
вони сплачували особливий податок). Але в армії метеки служили,
сплачували податки. Метек, що ухилявся від сплати податків, продавався в
рабство. Шлюби між метеками і громадянами Афін заборонялись. Кожен метек
повинен був вибрати собі простата – афінського громадянина, який
пред-ставляв метека в суді та інших державних органах.

Становище відпущених на волю рабів було близьким до становища
іноземців. 

Незважаючи на всі обмеження, метек і вільновідпущеник були згідно з
законом особами. Раб же був тільки річчю.

Жінки в Афінах не мали ні політичних, ні громадянсь-ких прав.

Державний лад, суд, збройні сили. Основні риси афінського права

За формою державного правління Стародавні Афіни бу-ли демократичною
республікою.

Державний апарат Афінської демократії складався із та-ких органів влади:
народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, ко-легії стратегів і колегії
архонтів.

Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право
участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни
(чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового
стану і роду занять.

Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі
найважливіші питання життя Афін. На на-родних зборах приймались закони,
вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи,
заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень,
обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль
за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму.
Специфічне значення мали права народних зборів щодо охорони основних
законів. Була створена спеціальна колегія для охорони законів, яка
одержувала свої повноваження від народних зборів.

У народних зборах був встановлений доволі демократичний порядок роботи.
Виступати міг будь-який учасник зборів. Але він повинен був
дотримуватися певних правил, які зводились до того, що не можна було
повторюватись, ображати свого опонента, а говорити необхідно було по
суті справи.

Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів.

Головою народних зборів був голова пританів. Голосу-вання було таємним,
за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на
розгляд свій законопроект. Але при цьому він ніс кримінальну
відповідальність (аж до смертної кари), коли з’ясовувалось, що його
пропозиція про-тирічить діючим законам і про це не було оголошено
заздале-гідь. Крім того, будь-який законопроект підлягав попередньому
розгляду в раді п’ятисот. Остаточне рішення належало геліеї. Обговорення
законопроекту, який пройшов усі попе-редні стадії, велось у геліеї у
формі судового процесу: автор законопроекту виступав обвинувачем старих
законів, а їх за-хисників призначали народні збори. Рішення приймалось
бі-льшістю присяжних при таємному голосування. 

Певна кількість учасників народних зборів вимагалась тільки при
вирішенні питання про остракізм (6 тисяч). В ін-ших випадках присутніх
могло бути і менше.

Рада п’ятисот, що була одним з найважливіших державних інститутів
афінської демократії, не підміняла народних зборів, а була їх робочим
органом. Члени Ради п’ятисот вибирались шляхом жеребкування з числа
повноправних громадян, що досягли 30-літнього віку по 50 чоловік від
кож-ної з 10 філ. До неї могли входити представники всіх розрядів
населення.

Рада була розбита на 10 чергових частин (пританій). 50 членів ради –
представники однієї філи були черговими про-тягом одної десятої частини
року. Притани щоденно вибирали зі свого складу шляхом жеребкування
голову, який головував і в народних зборах.

Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з
управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання
благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала
доставку продовольства. У її віданні перебувала скарбниця і державна
печатка. Рада здійс-нювала контроль за діяльністю посадових осіб,
готувала і по-передньо розглядала питання, що виносила на обговорення
народних зборів. 

Рада проводила докимасію (перевірку) дев’яти архонтів і кандидатів у
члени Ради на майбутній рік. Вона мала право притягувати до суду
посадових осіб, а особливо осіб, винних в неправильному використанні
державних коштів. Приговори Ради могли оскаржувалися в геліеї.

У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг.
До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади
архонтів та колишні архон-ти, які зробили задовільний звіт про свою
річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із
найважливі-ших органів державної влади, що контролював діяльність
по-садових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було
збережено, головним чином, функції судової установи.

Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії:
стратегів і архонтів.

Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа
найбільш багатих і впливових громадян.

Основні функції колегії стратегів – верховне керівницт-во і командування
всіма військовими силами афінської дер-жави, фінанси, зовнішні
відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів,
декретів і розпоря-джень.

За афінськими законами всі десять стратегів користувались однаковими
правами і мали однакові обов’язки. Але на практиці встановився неписаний
звичай, що один із стратегів займав перше місце не тільки в самій
колегії стратегів, але й у всій державі.

У віданні колегії архонтів знаходились релігійні, сімейні і справи, що
стосувались моралі.

Дев’ять архонтів і секретар вибирались за жеребом – по одному від кожної
філи. Потім архонти, крім секретаря, піддавались докимасії в раді
п’ятисот. Другу перевірку архонти проходили в геліеї. 

Архонти – енонім, базилевс і полемарх – мали рівну владу і кожен з них
вибирав собі два товариша.

Під керівництвом колегії архонтів діяв вищий судовий орган –геліея.
Геліея, крім чисто судових функцій, виконувала функції у сфері
законодавства.

Геліея складалася з 6000 чоловік, щороку вибиралась шляхом жеребкування
архонтами з числа повноправних громадян не молодших 30-ти років по 600
чоловік від кожної філи. Увесь склад суду був поділений на десять частин
по 500 чоловік у кожній. 1000 суддів були запасними. Суд був відкри-тим
і гласним. З метою запобігання підкупу суддів лише в день слухання
справи визначалося, яке саме відділення буде її розглядати.

Кримінальне судочинство мало кілька стадій: оголошення обвинувачувальної
скарги, виступ обвинувача і підсудного, допит свідків, таємне
голосування про винність чи невинність підсудного (вердикт), таємне
голосування про міру покарання, оголошення вироку, останнє слово
підсудного. Рішення суду оскарженню не підлягало.

Під час винесення рішень і вироків суд не завжди був зв’язаний законом.
Він міг керуватися звичаями своєї країни і фактично сам створював норми
права.

Крім геліеї, в Афінах було ще декілька судових колегій, які розглядали
коло певних справ: ареопаг, чотирі колегії ефетів, колегія сорока.
Військо Афін складалось з ополчення, в якому служили всі громадяни від
18 до 60 років.

Система афінської демократії в V – ІV ст. до н.е. була добре продуманою
і старанно розробленою політичною системою. Заміщення державних посад
будувалось на принципах виборності, строковості, колегіальності,
підзвітності. Усі посадові особи вибирались на один рік без права
переобрання на наступний строк. Але це не стосувалося стратегів.

Для свого часу афінська демократія мала найбільш пере-довий державний
устрій, в умовах якого всі повноправні гро-мадяни мали можливість
управляти державою, а держава пік-лувалась про матеріальний добробут
своїх громадян і ство-рювала умови для розвитку культури.

Але надмірні соціальні гарантії для бідних стали важким тягарем для
держави і заможних осіб. Такі гарантії сприяли розквіту античної
культури, але згубили античну економіку.

Громадяни Афін, прирівнявши права громадянина до права кормління, не
допускали в країну чужоземців, а тому ця держава, невелика за розміром і
чисельністю населення, врешті-решт, у 338 році до н.е. була завойована
військами Олександра Македонського. 

Найбільш розвинену правову систему в Стародавній Греції мали Афіни.
Найдавнішим джерелом права в Афінах був звичай. У 621 р. до н.е.
з’являється писане право у вигля-ді Законів Драконта. Це було великою
перемогою народних мас. Тлумачення звичаєвого права за традицією
належало аристократії і призводило до частого зловживання. Запис дія-чих
норм права дозволив обмежити свавілля в тлумаченні юридичних правил.

При цьому Драконт включив до законів ряд нових суттєвих положень, які
відображали нову соціально-економічну ситуацію. Так, наприклад,
скасовувалась кровна помста, вво-дились нові правила судочинства. Закони
закріплювали права приватної власності, встановлюючи при цьому суворі
пока-рання за посягання на приватну власність. Чітке виконання законів
вважалось неодмінним елементом демократії.

У громадській присязі молодого афінянина говорилось: “І я буду слухатись
владу…, і підкорятися встановленим за-конам… і якщо хто-небудь буде
скасовувати закони або не підкорятись їм, я не допущу цього, але буду
захищати їх один або разом з усіма”.

“Коли Драконта запитали, – пише Плутарх, – чому він за більшу частину
злочинів призначив смертну кару, він, як ка-жуть, відповідав, що дрібні
злочини, на його думку, заслуго-вують цього покарання, а для тяжких він
не знайшов більшого.”

На початку VІ ст. до н.е. в Афінах Солоном була проведена велика
законодавча робота: Закони Драконта були скасовані за винятком деяких
постанов про вбивство. У V – ІV ст. до н.е. закони стають головним
джерелом права.

Майнові відносини. Афінське право не знало чіткої різниці між речами,
але правовий статус нерухомості мав свої особливості. Був відомий також
поділ майна на видиме і не-видиме. До першого належали: земля, раби,
худоба, до друго-го – гроші, дорогоцінності. Серед речових прав відомі
були володіння і власність.

Зобов’язання виникали з договорів або деліктів. Договори в більшості
укладались у письмовій формі, хоч ніякої обов’язкової форми не існувало.
До реформи Солона невиконання договірних зобов’язань тягло за собою
особисту відповідальність боржника. Після реформи засобом забезпечення
договірних зобов’язань залишаються завдаток, застава, порука. Афінському
праву були відомі різні види договорів: ку-півлі-продажу, найму, позики,
підряду, схову, товариства, до-ручення, комісії.

Зобов’язання із деліктів виникають у випадку заподіяння майну будь-якої
шкоди.

Шлюбно-сімейне право. Вступ до шлюбу в Афінах вважався обов’язковим. Але
якщо громадянин не вступав у шлюб, то це не спричиняло покарання. Шлюб
розглядався як різновид договору купівлі-продажу, а наречена – як об’єкт
угоди.

Розлучення для чоловіків було вільним, але для жінок це була складна
справа. Жінка займала в сім’ї залежне становище. Взагалі, в Афінах жінки
не мали ні політичних, ні громадянських прав.

Батьківська влада спочатку була дуже широкою, але з часом слабне. 

Спадкове право. Спадкування здійснювалось за законом і заповітом.
Спадкоємцями за законом в першу чергу були сини, але коли синів не було,
то успадковували дочки. Спадкування за заповітом розпочинається з
Солона. Заповідати міг лише той, у кого не було законних дітей чоловічої
статі. Не могли заповідати неповнолітні, жінки, прийомний син.

Кримінальне право. Афінському праву були відомі такі види злочинів:
державні, проти сім’ї, особи, власності. Розрізнялись навмисні і
необережні злочини, відомо було поняття самооборони, проводилась різниця
між підмовником і вико-навцем злочину.

Серед покарань слід відмітити смертну кару, продаж у рабство, штраф,
конфіскацію, безчестя. Покарання для рабів і вільних було різним.

Судовий процес. Розпочинати судові справи могли тільки повноправні
афінські громадяни. Інтереси неповнолітніх і жінок представляв глава
сім’ї, метека – його простат, за раба в суді відповідав його господар.

Судовий розгляд поділявся на стадії: попереднього розслідування,
судового розгляду і винесення рішення чи вироку. Учасникам процесу
надавалась можливість висловити свою думку щодо міри покарання. Жінок і
неповнолітніх як свідків не залучали, рабів при допитах катували.

Під час попереднього слідства свідчення потерпілого, обвинуваченого,
свідків, а також речові докази запечатувались у спеціальну посудину і в
такому вигляді направлялись до суду.

Рішення приймалось таємним голосуванням більшістю голосів. На судові
рішення і вироки допускалась апеляція в геліею. Рішення геліеї були
остаточними і оскарженню не підлягали.

Виникнення держави у Спарті

На противагу демократичним Афінам Спарта була своєрідною аристократичною
республікою. Причини цього мають глибоке коріння. 

У XІІ – XІ ст. до н.е. у невелику область на півострові Пелопонес –
Лаконіку – ввірвались дорійські племена. Ця об-ласть була вже заселена.
За Гомером (“Ілліада”), її займали 12 ахейських громад. Однією з них
була Спарта на чолі з “ца-рем” Менелаєм. Після відчайдушної боротьби між
собою обидва племені уклали союз і створили спільну громаду, яку
очолювали два царі – дорійський і ахейський.

Маленька Лаконіка була тісною для нової громади (300 кв. км). Почалися
війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. У
результаті першої та другої месенських війн під владою Спарти опинилася
дуже велика територія з багаточисельним населенням: 200 тис. ра-бів
(ілотів); 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавле-них
політичних прав); 10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів).

Завоювання поставило перед спартанською громадою нові завдання.
Необхідно було створити органи влади, до того часу невідомі ні дорійцям,
ні ахейцям. Але первіснообщинний лад ще не був повністю зруйнований.
Результатом цього став своєрідний сплав сильної, терористичної за своїми
мето-дами державної влади із збереженням пережитків родового устрою. У
цій своєрідності – головна особливість Спарти. 

Суспільний лад та державний устрій Спарти

Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збере-ження пережитків
первіснообщинного ладу і військова орга-нізація суспільства. Турбота про
збереження солідарності се-ред невеликої кількості повноправних громадян
Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення,
пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової
диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати.

На це були спрямовані закони проти розкоші, які приписують Лікургу.
Реформи Лікурга – це комплекс перетворень соціально-економічного і
правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально
зникла, ніби розчинилась у масі спартанських громадян. Усі спартанці,
які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками
(клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер
вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю
держави, то його не можна було продати, по-дарувати, залишити у спадок.
Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної
рівності стверджу-валась “община рівних”.

Ділянки землі отримали й періеки – ремісники, крамарі.

Образ життя спартанців від народження до смерті жорс-тко
регламентувався.

Із 7 років хлопчики виховувались у гімназіях під наглядом наставників –
педагогів. Головна мета навчання і вихо-вання – підготовка майбутнього
воїна.

З 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов’язаним і повинен був
систематично вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До 30
років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватись
порад свого опікуна, наставника.

Спартанці носили однаковий одяг, користувались однаковим домашнім
начинням, дотримувались стандарту, загальноприйнятої форми бороди та
вус. До 30 років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно
під час релігій-ного свята підлягав побиттю з боку жінок.

Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високий. Вони не знали
багатьох господарських турбот, ілоти до-ставляли їм продукти, дітей
виховувала держава.

Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сиситіями), під
час яких прості громадяни та царі їли за одним столом і займалися
груповими атлетичними вправами. Кожен вносив щомісячно натуральний
внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався “таким, що
опустився”, і позбавлявся політичних прав.

Військова справа була основним заняттям громадян. Їм заборонялося
займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося
справою періеків.

Періеки були особисто вільними, політичними правами не користувались,
але в інших відносинах були правоздатними: могли набувати власність і
здійснювати угоди, несли військову повинність. З боку держави над
періеками був встановлений нагляд, що здійснювався спеціальними
посадо-вими особами.

Найбільш багаточисельним прошарком населення були ілоти – представники
переможених племен, що були перетворені в державних рабів. Своєї землі
вони не мали, працювали на ділянці, що була виділена спартіату державою,
мали своє господарство і знаряддя праці. Половину врожаю, одержаного з
землі, ілоти віддавали власнику ділянки. У період військових дій вони
залучались як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу
зброю, через що вони несли неви-правдано великі втрати. Своє панування
над ілотами спартанці підтримували методами жорстокого терору. Ілоти
могли бути відпущені на волю державою.

Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і
людських ресурсів, що, врешті-решт, стало причиною швидкого занепаду
спартанської “общини рівних”. Її політична і суспільна структура не
витримала натиску то-варно-грошових відносин.

Спарта втратила свою самостійність, потрапила під вла-ду персів, потім
македонців, а з 146р. до н.е. – Риму.

Державний устрій. Спарта була аристократичною республікою. Народні збори
не відігравали вирішальної ролі в політичному житті країни. Збирались
вони від випадку до ви-падку і за рішенням посадових осіб. У зборах
брали участь спартіати, які досягли 30 років і зберегли свої наділи. За
над-звичайних обставин скликались надзвичайні збори, в яких брали участь
представники найбільш знатних і впливових сімей. До компетенції народних
зборів належало вибрання посадових осіб, прийняття рішення у випадку
виникнення спору про престолонаслідування. Народні збори брали участь у
законо-творчості, вирішували питання війни і миру, союзу з іншими
державами.

Разом з тим, віданню народних зборів не підлягали такі важливі питання,
як фінансові, діяльність магістратів, судові справи.

Закони на зборах не обговорювались, вони або приймались, або
відхилялись. Усі рішення зборів знаходились під контролем герусії. 

Порядок діяльності народних зборів давав можливість спартанській
олігархії впливати на їх роботу, направляти їх діяльність у потрібному
напрямі.

На чолі держави стояли два царі, які виконували функції військових
вождів, були верховними жерцями, здійснювали судову владу. Але фактично
керівництво державою належало ефорам, до яких поступово переходили
повноваження, що належали царям.

Ефори займали виняткове становище в державі. Їх було 5, і вони щорічно
вибиралися на народних зборах із числа всіх громадян. Ефори складали
єдину колегію і виносили свої рі-шення за більшістю голосів. Ефори
скликали та керували діяльністю герусії і народних зборів. В їх руках
майже повністю знаходились зовнішні відносини, внутрішнє управління
дер-жавою.

Однією з функцій ефорів був контроль за діяльністю ца-рів з метою не
допущення посилення їх влади і встановлення монархії. Ефори мали право
притягувати царів до суду герусії.

У своїй діяльності ефори звітували тільки перед своїми наступниками.

Герусія (рада старійшин) збереглася від родоплемінної організації. Вона
складалась з 28 видатних представників спартіатів, крім того, до складу
герусії входили два царі. Чле-ни герусії (геронти) вибирались народними
зборами довічно і були безвідповідальними. Герусія попередньо
обговорювала справи, які повинні були розглядатись на народних зборах.
Герусія мала практично необмежену компетенцію, вона засі-дала щоденно і
керувала всіма справами, включаючи військові, фінансові, судові. Герусія
була судовою інстанцією проти ца-рів, але з посиленням влади ефоріїв
значення слабшало.

ТЕМА 1.7. Держава і право Стародавнього Риму

1. Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія.

2. Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення.

3. Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями.

4. Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі.

5. Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі
та державному устрої в період принципату.

6. Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана.

7. Джерела римського права.

Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія

Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди. Перший період –
царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду
відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий
період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія
Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.).
Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період,
у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284
р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської
імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія –
Візантія, яка припинила своє існу-вання після взяття Константинополя,
столиці Візантії, турками-османами у 1453 р.

Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато
подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді
патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів
і політико-правової системи.

У VІІІ – VІІ ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була
заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією
з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і
землеробством.

Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану
єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська
(сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв
ще збереглися.

Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і
власники землі. Єдність громадян римського поліса скріплювалась
колективним землеволодінням і обов’язковою військовою службою.

Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу зе-мель, вели постійні
війни зі своїми сусідами з метою захоп-лення чужих територій. Вдалі
походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало
розкладан-ня родового ладу.

Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони
належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на
основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями
(об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму,
доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки,
плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися
прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою
організацією. До кінця царського періоду римська община та її
самоуправління мали всі ознаки війсь-кової демократії.

У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз пле-мен сходились
на збори для розгляду справ, що належали до їх компетенції, про спірну
спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари.

Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали
курію, 10 курій – трибу (плем’я). Така організація була і залишається
предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це
фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і
захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення
Італії.

Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув
значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього
обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім
того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом.

Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був
рекс – цар. Це була виборна посада, під-звітна народу.

З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї.
До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також
безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування
громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише
невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично
безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до
патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової
служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі.

З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато
плебеїв були змушені ставати клієнтами.

У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом
править цар (рекс), сенат і народ.

В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні
збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати
питання про війну.

До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув
набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати
повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження
царя.

Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв,
зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв
примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити
плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів.

Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська
традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до
н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а
територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі
патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були
поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані
вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних
ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно
оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого
– 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до
шостого розря-ду (пролетарів).

Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у
військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18
центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної
піхоти (80 цен-турій). З другого, третього і четвертого розрядів
формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193
центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе
значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала
один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки
одностайність призводила до прийняття рішення.

Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних,
незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв,
плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири
територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на
5 років проводився загальний перепис громадян для визначення май-нового
цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на
утримання війська.

Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави:
публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію,
податки.

Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення

Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, розпаду ро-дової
організації і становлення держави погіршився стан ба-гатьох плебеїв, які
втрачали свої наділи землі. Родова знать патриціїв, втративши частину
попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади,
частим залученням до громадських робіт.

Цар дедалі частіше діяв як тиран. З сенатом він не тільки не рахувався,
а й піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і
розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня.
Царя наслідували його родичі, особливо сини. Їхня поведінка ображала
суворі звичаї патриціїв.

Повсталий народ повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім’єю вигнав
його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став
республікою.

На чолі держави стали претори (проводири), яких щороку обирали на
центуріатних коміціях, а з 367 р. до н.е. – консули. Їхні державні
повноваження майже не відрізнялись від царських. Становлення республіки
в V – ІV ст. до н.е. від-бувалося в складній політичній обстановці.
Плебеї вели впер-ту боротьбу за землю, скасування жорстоких умов
боргової кабали, за доступ до політичної влади. Але до повної
рівно-правності з патриціями було ще далеко. Після реформи Сер-вія
Туллія пройде ще близько двох століть, перш ніж плебеї будуть допущені
до завойованої землі, заміщення посад, прийняття законів, до шлюбів з
патриціями і патриціанками.

Завоювання значної частини Італії сприяло занепаду ро-дового ладу.
Рабовласництво набуває класичної форми.

Основою неписаної римської конституції стає правило: люди не рівні один
одному. Раби не люди, а речі.

Римське громадянство набувалось народженням від повноправних батька і
матері. Інші випадки, наприклад, усиновлення іноземця, відпущення раба
на волю, надання громадянства за заслуги та ін., були спочатку рідкісним
явищем.

Після досягнення повноліття римський юнак приводився батьком на форум
(площа в Римі, де відбувався суд та інші офіційні дії) і записувався у
відповідну трибу. З цього часу він ставав політично рівноправним.

З політичним повноправ’ям пов’язувалось:

а) право участі в народних зборах;

б) право бути вибраним на посаду в римському урядовому і судовому
апараті;

в) право служити у війську.

Політична повноправність не означала повноправності “громадської”, тобто
права розпорядження майном. Поки син жив з батьком, той укладав за нього
всі майнові угоди. Жінки не мали ні політичних ні майнових прав, але,
порівняно з афінськими, жінки в Римі знаходились у дещо кращому
ста-новищі.

Римським громадянином ставав і відпущений на волю раб. Але він не міг
заміщувати виборних посад і внаслідок недовіри до нього служити у
війську. Щодо свого колишнього гос-подаря вільновідпущеник ставав
клієнтом, залежною особою, що проявлялось в особливій повазі,
матеріальній допомозі.

У міру того як Рим із незначного селища перетворювався в столицю
величезної території, склад його населення почав поповнюватись
іноземцями. Багато з них приїжджали в Рим для ведення торгівлі і там
залишались. Вони називались перігрінами. Як і вільновідпущеники,
перігріни могли одержати права римських громадян за особливі заслуги
перед Ри-мом або на основі спеціальних актів державної влади, що
по-ширювались на окремі групи іноземців.

Починаючи з ІV – ІІІ ст. до н.е., основним працівником у Римі стає раб.
Праця рабів широко використовувалась у зем-леробстві і ремісництві.
Кожна нова війна поповнювала число рабів. Але чим більше ставало їх
значення, тим більш безправним і страшним ставало їх становище. Раби не
мали жодних прав. Власнику раба не заборонялось його вбивство. Допит
рабів проводився тільки під час катування.

Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями

Римська республіка проіснувала з 509 р. до н.е. до 27 р. до н.е. Вона
була рабовласницькою державою за історичним типом та аристократичною за
формою правління.

Народ як сукупність повноправних громадян вважався джерелом влади. У
період ранньої республіки Рим, як і будь-який античний поліс, за своїм
політичним устроєм складався з народних зборів, ради старійшин (сенату),
виборних службових осіб (магістратів). На думку Полібія, в державному
ладі Риму поєднувались монархічні засади у владі консулів,
арис-тократичні – у сенаті та демократичні – у народних зборах.

Центральними органами влади та управління були сенат і народні збори
(коміції).

Сенат був вищим, постійно діючим органом влади, головною урядовою
установою і складався з 300 чоловік.

На першому етапі республіки сенаторів призначав консул, за законом
Овінія (312 р. до н.е.), список сенаторів став готувати цензор. Кандидат
у сенатори повинен був походити із знатної сім’ї, бути багатим, мати в
своєму послужному списку посаду, одержану в результаті виборів на
народних зборах. Кожні 5 років персональний склад сенату переглядався.
Першим у списку сенаторів стояв принцепс. Сенаторам категорично
заборонялось займатись фінансовою і торговельною діяльністю.

Повноваження сенату як вищої урядової установи були широкими. Формально
він не мав права приймати закони, однак його рішення мали велику
політичну силу. До 339 р. до н.е. він затверджував або відхиляв закони,
які виносились на об-говорення. Лише в 287 р. до н.е. сенат втратив
право схвалю-вати (або ні) закони, прийнятті плебейськими зборами.

Сенат розпоряджався державною скарбницею, фінансами, відав державним
майном. Здійснював керівництво військовими справами: оголошував набір
ополчення, призначав командуючих, розподіляв сфери дій між
воєначальниками та консулами.

Не маючи прямої законодавчої влади, сенат присвоїв собі право тлумачення
законів, яке нерідко оберталось створенням нових законів.

П’ятирічний термін повноважень сенаторів, зосередження в сенаті
представницької знаті Риму перетворили його на оплот консервативних
елементів. Клас рабовласників бачив у ньому найважливішу установу
держави, покликану охороняти їхні інтереси, зберігати традиції
республіки та привілеї знаті.

Народні збори вважались законодавчими органами. Во-ни були трьох видів.
Вищими до 287 р. до н.е. були збори за центуріями, що являли собою
загальновійськовий збір для вирішення таких питань, як оголошення і
припинення війни, вибори воєначальників. Фактично рішення центуріатних
коміцій попередньо готував сенат, що мав право затверджувати або
скасовувати їх. Однак традиції запитувати згоди воїнів-громадян, що
збереглися з часів військової демократії, в період республіки неухильно
дотримувались.

У середині ІІІ ст. до н.е. в законодавство Сервія Туллія було внесено
доповнення демократичного характеру. Кожний розряд громадян (від першого
до п’ятого) виставляв по 70 центурій. Це дало змогу центуріям другого і
третього розрядів сильно впливати на прийняття рішення, посилило роль
плебсу в політичному житті.

Центуріатні коміції вирішували питання про війну і мир, обирали консулів
та інших магістратів, до 287р. до н.е. приймали або відхиляли
законопроекти. Вони дарували громадян-ство або позбавляли права на
нього.

З 287 р. до н.е. законодавчі повноваження повністю перейшли до
плебейських зборів – зборів громадян за територіальними трибами. Їх
називали плебейськими або трибут-ними коміціями. Належність до триби
визначалась місцезна-ходженням майна плебея. Плебейські збори скликали і
про-водили консули, претори, курильні едили. Під час розгляду питань, що
стосувались винятково плебеїв, головували їхні народні трибуни або
едили.

Плебейські збори обирали народного трибуна, молодших магістратів –
едилів, квесторів і деяких жерців, а також могли достроково звільнити їх
з посади.

Закони й постанови трибутних зборів називались плебісцитами. За законом
Валерія і Горація (449 р. до н.е.), плебіс-цити підлягали затвердженню
сенатом.

Наприкінці ІV ст. до н.е. сенат втратив право попереднього розгляду
проектів плебісцитів. Роль плебейських зборів зросла, особливо у сфері
законодавства. За законами Валерія і Горація (449 р. до н.е.), Гортензія
(287 р. до н.е.), постанови трибутних коміцій почали поширюватись на
всіх громадян, а не тільки на плебеїв. Поступово до плебейських зборів
перейшли деякі повноваження, що раніше належали центуріатним коміціям. У
них стали брати участь усі громадяни, в тому числі й патриції. Трибутні
коміції збирались на форумі.

Третім видом народних зборів були куріатні коміції. У них брали участь
громадяни-патриції. У царську епоху вони відігравали важливу роль, яку
втратили в період республіки та принципату, і збереглися як пережиток
старовини.

Куріатні коміції розглядали переважно питання шлюбу, виходу з роду,
усиновлення, спори про спадщину, затверджували заповіти, розглядали
злочини членів курії, поведінку ро-дичів.

На засіданнях коміцій кожна курія мала один голос. Важливу роль у них
відігравали понтифіки – авторитетні голови сімейств.

Отже, в Римі не було єдиних повноважних народних зборів. Провідне місце
в системі вищих державних органів належало сенату. Разом з тим,
діяльність народних зборів, особливо плебейських, можна розглядати як
ознаку античної демократії.

Магістрати представляли виконавчо-розпорядчу владу, виконували
повсякденні управлінські функції. Після повалення царської влади вищі
магістрати називались преторами (ті, що йдуть попереду війська). Їх
замінили консули (опікуни держави), яких лише обирали. З патриціїв з 367
р. до н.е. за законом Ліцінія та Секстія одного з консулів стали
висувати плебеїв. Консули могли діяти лише колегіально.

Консулів, преторів, цензорів обирали центуріатні збори на один рік.
Формально будь-який громадянин міг запропонувати свою кондидатуру на
посаду магістрата. Консули головували в сенаті, на народних зборах, були
командуючими армій. До вищих магістратів належали консул, диктатор,
цен-зор, претор, народний трибун, до молодших – едили, квестори. Усі
посади магістратів, крім диктатора, інтеррекса і начальника кінноти,
були виборними, підзвітними, строковими, ко-легіальними і безоплатними.
Виконувати їх без платні могли лише дуже заможні громадяни.

Для обрання магістратом потрібно було прослужити певну кількість років в
армії і досягти певного віку.

Диктатор призначався одним із консулів за погодженням з сенатом строком
на 6 місяців, наділявся вищою військовою і цивільною владою. Усі інші
магістрати продовжували функціонувати, але під його владою. Диктатор
призначав собі по-мічника – начальника кінноти. Диктатор не відповідав
за свої дії і не підлягав судовій відповідальності. Йому не загрожу-вало
вето народного трибуна. Але через 6 місяців він складав свої
повноваження. Призначення диктатора відбувалося в зв’язку з кризовими
ситуаціями на війні або всередині держави.

Посада цензора була введена в 443 р. до н.е. для комплектування сенату.
Цензорів обирали раз на 5 років з колишніх консулів. До їхніх обов’язків
входило складання списків гро-мадян за розрядами згідно з майновим
цензом. Рішення цен-зора міг скасувати лише інший цензор шляхом
накладення вето.

Податний перепис проводили за межами міста, на Марсовому полі. У ньому
повинні були брати участь голови сі-мейств.

Цензор давав від імені держави підряди на громадські роботи, стежив за
якістю їх виконання, давав на відкуп збір податків, спостерігав за
збиранням мита на митницях, за над-ходженням податків з провінцій.

Претор – ця посада магістрата з’явилась у 367 р. до н.е. Плебеї дістали
доступ до неї в 327р. до н.е. Преторів обира-лось двоє, а наприкінці
республіки – 8. Спочатку вони були воєначальниками, заступниками
консулів, виконували різні доручення сенату, вели засідання коміцій. З
242 р. до н.е. обов’язки преторів почали розподілятися. Один претор
відав роз-глядом справ тільки римських громадян, інший – іноземців.

Основним обов’язком претора з часом стало керівництво судовою
діяльністю, переважно з цивільних справ. Він висловлював свою думку про
прийняте там рішення, створював нові форми, так званого, преторського
права – найважливішого джерела римського права.

Посада народного трибуна була введена близько 494 р. до н.е. в
результаті запеклої боротьби між патриціями і пле-беями. Трибунат був
винятково плебейською установою. Трибунів спочатку було два, потім п’ять
і врешті десять. Трибун не міг виїжджати з Риму, а двері його будинку
завжди могли бути відчиненими для плебеїв, що шукали захисту.

Трибуни мали право забороняти виконання будь-яких наказів (за винятком
наказів диктатора). Вони могли накладати вето на постанови сенату.

Крім того, трибун мав право заарештувати будь-яку осо-бу і піддати її
прилюдному допиту.

Будь-яке посягання на особу трибуна оголошувалось злочином не тільки
проти держави, а й проти релігії.

Поступово народні трибуни із захисників плебеїв пере-творились на
виразників інтересів широких народних мас Риму.

Суд. Законами XІІ таблиць був передбачений судовий процес, який мав
назву легісакційного. Він складався з двох стадій. Перша стадія була
суворо формулярною, друга характеризується вільною процедурою.

На першій стадії позивач і відповідач з’являлись у при-значений день на
форум до претора. Там після клятв, що про-голошувались у конкретних для
кожного випадку словах, претор, якщо ніхто не помилявся при проголошенні
конкретної формули, призначав день суду і встановлював розмір грошової
суми, яку повинна була внести та чи інша сторона до храму як заставу.
Програш справи призводив до її втрати. 

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів,
затверджених сенатом), день суду і зобов’язував сторони підкоритися
судовому рішенню.

На другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків, розглядав надані
докази і виносив рішення. Рішення суду було остаточним, оскільки ні
апеляції, ні касації стародавнє право Риму не знало.

З часом легісакційний процес витісняється простим формулярним процесом,
в якому вирішальна роль належить пре-тору, його формулі, що була
юридичною основою для подан-ня позову, і його судового рішення.

Кримінальні справи розглядали судові колегії, що складалися із 30-40
суддів. Склад їх формувався шляхом жеребкування, головував у суді
претор, але у період імперії кримінальні справи розглядають чиновники.
Існував особливий суд для колонів і рабів.

Диктатори, цензори, народні трибуни не підлягали судовій
відповідальності.

Збройні сили. Початком своєї військової слави Стародавній Рим
зобов’язаний народному ополченню перших віків своєї історії.

Кожний римський громадянин з 17-літнього віку повинен був нести
військову службу. Після війни ополчення розпускалось. У кінці ІІІ ст. до
н.е. майновий ценз, який давав право вступити до війська був знижений з
11 тис. асів до 4 тис., а в ІІ ст. до н.е. в армію були допущенні навіть
ті, хто не мав майна. Реформа римської армії була завершена при відомому
політичному діячу і полководцю Марію (ІІ ст. до н.е.). Він допустив в
армію бідняків, встановив солдатам платню і 16-річний строк служби,
незалежно від війни і миру. Після за-кінчення служби солдати наділялись
землею.

З часів Марія римська армія стала знаряддям у боротьбі політичних груп,
армією найманців, які сліпо служили своєму вождю. Спираючись на цю
армію, Сулла (82 р. до н.е.), а слі-дом за ним Юлій Цезар (46 р. до
н.е.) і його наступник Окта-віан Август (27 р. до н.е.) покінчили із
римським республі-канським ладом, який занепадав.

Управління провінціями. Завойовані Римом неіталійські землі – провінції
– керувались призначеними Римом магістратами. Це були, в основному,
колишні консули і претори. Їх влада – адміністративна, військова і
судова – була, по суті, необмеженою. Керівним принципом римської
політики щодо завойованих територій було знамените “розділяй і
володарюй”.

У середині ІІ ст. до н.е. під владою Риму було 9 провінцій: Сицилія,
Сардинія, Корсика, Цизальнінська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія,
Іллірія, Азія.

Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі

У ІІ ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська
держава панує над усім Середземномор’ям. За-войовані країни стали
невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у
землеробські маєтки нової римської знаті – стану нобілів. Належали до
цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалось не менше ніж в один мільйон
сестерцій.

Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжува-вся прямо
протилежним процесом розорення римського се-лянства. Воно не витримувало
конкуренції дешевої рабської праці.

Неминучим результатом цього процесу було крайнє за-гострення ніколи не
затухаючої боротьби між дрібним і вели-ким землеволодінням. Кульмінацією
боротьби стали реформи братів Гракхів.

У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тіберій Гракх запропонував закон, за
яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у
приватній власності, – 1000 югерів на сім’ю (майже 250 га). Надлишки
підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі
було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші,
але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав
інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі.

Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі
порушувати римську конституцію. Він вимагав змісти-ти народного трибуна
Октавія, який наклав вето на законо-проект про землю. Більша частина
триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це
було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії,
потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено.
Залишалось останнє – досягти обрання на новий строк. Народ стояв на
стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство на-родного трибуна. Зі
смертю Тіберія Гракха, як і слід було очі-кувати, проведення реформи
було фактично призупинене.

Новий підйом руху пов’язаний з ім’ям Гая Гракха. Вида-тний оратор і
політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший
брат. Продовжуючи справу Ті-берія, він намагався знайти опору серед
римських бідняків. Було проведено зниження цін на хліб, організовані
землеробські колонії на завойованих землях. Але Гая Граха, як і його
брата, було вбито.

Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за
старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю.
Тому був можливий її пе-реділ. Цією можливістю скористується в свій час
і Юлій Це-зар. Але вже у 111 р. до н.е. в інтересах дрібного і
середнього землеволодіння був прийнятий закон Торія, який встановлю-вав,
що будь-хто, хто має не більше 30 югерів землі (8,5 га), може вважати її
своєю власністю.

Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного
римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських
війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської
республіки.

Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники
Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники
досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії
одержало право римського громадянства.

Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру.
Громадянська війна між різними групами прав-лячого класу розгорілась з
новою силою.

Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій
Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись
правом на ‘‘видання законів та упорядження державного ладу’’ Риму, Сулла
надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію
народних зборів.

Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька
республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось
повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.).

Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та
державному устрої в період принципату

Головною причиною встановлення імперії було різке за-гострення
суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного
землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан,
побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення
військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи
республіки, створювали основу для встановлення монархії.

У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби,
що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину
зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до
землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з
ділянкою. 

Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина
колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію.

Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період
принципату – першої стадії імперії.

У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імпера-тора, магістра
республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа
(священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але
коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби
діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну, йому була
за-безпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення
сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цен-зор він міг
викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав
право амністувати засуджених. Йо-го образа прирівнювалась до образи
римського народу.

За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників.
Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні
громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими
справами та місцевою адміністрацією.

На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був
найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август
вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його
слухняним зна-ряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його
за-сідання перетворились на спектакль, учасники якого змага-лись у
вихвалянні принцепса.

Військово-бюрократична монархічна адміністрація на-прикінці І на початку
ІІ ст. н.е. витіснила сенатську.

Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання ма-ли формальний
характер. Причетність громадян до управлін-ня державою стала фікцією.

Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні
республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада
принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад,
Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа.

Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав
серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори
були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням
публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних
чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними
принцепсу.

Були введені посади:

– префекта преторія – командуючого імператорською гвардією;

– начальника постачання продовольством.

У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати,
проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки
фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях
монарха або ним особисто.

Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори,
обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції,
про зловживання чиновників.

За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори
були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія
керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали
про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали
родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності
військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія
висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався
сенатом.

Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату –
необмеженої монархії.

Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана

Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270
–275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром.
Влада імператора була необмеженою.

Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138
рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум –
постійно діючу ви-щу урядову установу – і доручив їй розробку
імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії
кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності
чи-новників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях,
здирствах. Збір податків було вилучено з відання від-купників і передано
чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і
добре оплачувалась.

Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і
зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм
походженням.

Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія
Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався
намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми.

Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись
йому, тоді як до нього імператорів вітали.

Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли
впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники
відомств.

До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що
відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом,
офіційним листуванням.

Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них
навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно
замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці
ІІ ст.

Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з іта-ліків, а й з
придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність
імператора від армії.

Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати
функції імператорських контролерів.

Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адмі-ністративну
реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він по-ділив владу з
Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі
Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири
співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну.
Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того,
з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм,
що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація
відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як
полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати
самостійні рішення.

Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер
ординарним суддею першої інстанції. На його рі-шення було дозволено
подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була
проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював
префект, що ніс відпові-дальність за охорону громадського порядку в
столиці. У про-вінціях служба безпеки та охорони громадського порядку
бу-ла в руках легата.

Заворушення рабів та інших пригноблених верств насе-лення придушувались
за допомогою зброї преторіанських ко-горт.

Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час
вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії.

Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У
321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново
відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь.

За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імпе-рії на частини
зберігся. Попередня рада при імператорі кон-силіум – була усунена. Її
місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі
імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота.
Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і
діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна.

Імперська влада вживала більш жорстких заходів з при-кріплення до певної
місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі –
куріонів.

Джерела римського права

Періодизація історії римського права не співпадає з пе-ріодизацією
історії римської держави. Властивість права по-лягає в тому, що воно
закріплює зміни, що відбуваються у су-спільному і державному розвитку
країни.

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів,
постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е.
– розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць,
складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією
децемвирів (десяти мужів).

Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які
були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених
юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної
общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ
не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була
виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким
чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою.
Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності –
землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини.

Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження
супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця,
вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу
клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв
установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити
іно-земцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі
вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без
будь-яких обрядів.

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму
міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі
земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування.
Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у
нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і
зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття
його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.

Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність
общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і
величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право
розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною
і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити
дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон
забороняв шлюби між патриціями і плебеями.

Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві
стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій
обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому
випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців,
супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою
клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш
і мене”. Друга форма шлюбу полягала в ку-півлі нареченої (у
манципаційній формі).

Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине
ману”, тобто “без влади чоловіка”. При цій формі жінка мала свободу
розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім
як посаг, а та-кож майно, придбане нею під час шлюбу.

Специфічною особливістю шлюбу “сине ману” було те, що його слід було
поновлювати щорічно. Для цього дружина в установлений день на три дні
йшла з будинку чоловіка (до рідних, друзів) і тим самим переривала строк
давності. Під час шлюбу чоловік міг розпоряджатись посагом дружини.

Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок
–тільки в шлюбі “сине ману”.

Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам
за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо
дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть
центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину
спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину
майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.

Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ
таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з
процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або
самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е.
законом Петелія, і бор-жник став відповідати перед кредитором тільки
своїм майном.

Крім зобов’язань із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання
шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави.

Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць
були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав
врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або
захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину.
Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню
і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.

Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як
злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала
приватну майнову шкоду.

Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато:
встановлюється неправомірність і караність нічних зі-брань, підмова
ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського
порядку, хабарництва суддів.

Про навмисні вбивства не згадується взагалі.

Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання
порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин.
Звідси і та зовнішня повага, яка виявлялась до Законів ХІІ таблиць у
більш пізній час, коли їх практичне застосування або ж зовсім
виключалось, або стало мінімальним.

У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території,
завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі.

Протягом цього часу відбувається безперервний зріст ремісничої і
торговельної діяльності Риму. Формується стан вершників, чиєю професією
стає торговельна і промислова діяльність.

На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало
в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену
виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи
римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і
після них римські “класичні” юристи – Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.

Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць.
Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення,
справедливості, доброї совісті. Коли право протирічить справедливості,
говорив Ульпіан (помер у 288 р. н.е.), слід надати перевагу останньому,
і, та-ким чином, справедливість має перевагу перед жорстким ро-зумінням
права.

На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід
поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного
вони відносили всі ті норми, які “належать до положення римської
держави” як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що
стосується “користі окремих осіб”.

Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою
публічного права, тоді як відносини, пов’язані з правом власності або
володіння, сімейного і спадкового права, зобов’язань – сферою права
приватного.

Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене
багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони
розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися
і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені
договором чи правом.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на
чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути.

Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською
необхідністю, є прикладом речового сервітута.

Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою
річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне
користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.

Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання,
римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в
тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи
надав”.

Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з дого-вору, або з
делікту”, що означає – нанесення шкоди. Невико-нання договору в строк,
вказаний у договорі, тягне за собою право на позов.

Для дійсності договорів необхідно: 

а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись
шляхом насильства чи обману; 

б) відповідність договору права (закону).

Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат.
“вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних
слів: “даю”, “зроблю”.

Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу
зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат.
“літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий
договір у його звичній формі.

В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися
“реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим
відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі.
Назва договору від “рес” – річ.

Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору
була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода).

За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання
угоди.

Забезпечення зобов’язань. З утвердженням майнової відповідальності
відчутно зросло значення застави як найбільш ефективного способу
забезпечення зобов’язань. Але офіційне визнання застава одержує тільки в
кінці республіки. А на по-чатку імперії було встановлено, що при
невиконанні зобов’язання заставлена річ надходила у продаж з тією
умовою, що боржнику повертались надлишки, які були виручені проти суми
боргу.

Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і
завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до
боржника.

Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в пе-ріод імперії стає шлюб
без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин
признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне
становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади)
визнається як у праві, так і в звичаях.

Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право
розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні
шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.

Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає.
Вбивство дітей признається злочином.

Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може
вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами
(когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не за-лишалось – онуки.
Коли не було ні тих, ні інших, до спадку-вання призивались брати
спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав
право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна.
Ближчий ступінь рідства виключала наступну. Були внесені норми, що
обмежували свободу заповітних розпоряджень. Ближній ро-дич померлого,
якщо його обійшли спадщиною, мав, зреш-тою право на 1/4 частину того
майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право
вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших
днів.

Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і заві-рятись свідками.

Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ
таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість
кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та
імператорів.

Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магі-стратів, і у
визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати.

При диктатурі Сулли особи, занесені в особливі, так званні
проскрипціонні списки, оголошувались ворогами народу і могли бути видані
органам влади кожним, кому це вдавалося.

Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”.
Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було
застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або
виражала неза-доволення нею.

Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку
управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню
державного майна.

Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.

Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і
необережний злочин, підмовництво, співучасть.

ТЕМА 2.1. Держава і право Франков

1. Особливості виникнення держави у франків.

2. Суспільний лад. Реформа Карла Мартелла.

3. Державний устрій. Верденський договір 843 р. і розпад франкської
держави. 

4. Джерела права. Салічна правда.

Особливості виникнення держави у франків

Наприкінці ІV – початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап
свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням
народів. Масова міграція охо-пила гуннів, германців, слов’ян, арабів,
сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні
групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували
племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й са-лічні франки
– у минулому союзники (федерати) Риму. 

Для Галлії п`яте століття стало часом глибоких соціально-економічних
перетворень. Ця багата провінція Риму (її тери-торія майже співпадає з
нинішньою Францією), як і вся імпе-рія, була охоплена глибокою кризою.
Стали частішими ви-ступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже
не міг захищати народи від вторгнення іноземних племен і, перш за все,
германців – східних сусідів Галлії. Як наслідок, більша ча-стина
провінції була захоплена вестготами, бургундами, фран-ками (салічними і
рипуарськими) та іншими племенами. Із цих германських племен найбільш
сильними були салічні франки. Їм знадобилось понад 20 років, щоб у кінці
V – початку VІ ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.).

Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до
переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання
Галлії.

Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної
знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна
кількість колонів, худоби та іншого майна. Знать звеличилась над
простими франками, хоч останні ще продовжували залишатись особисто
вільними і спочатку навіть не відчували посилення економічного гніту.
Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами
(марками). Марка вважалась власником усієї землі громади.

Галло-римляни опинились у положенні залежного насе-лення, яке за
чисельністю в декілька разів переважало фран-ків. Разом з тим
галло-римська аристократія частково зберег-ла свої багатства. Єдність
класових інтересів поклала початок поступового зближення франкської і
галло-римської знаті. Це особливо позначилось при формуванні нової
влади, за допо-могою якої можна було зберегти у своїх руках захоплену
державу, тримати в покорі колонів і рабів. Колишня родо-племінна
організація необхідних сил і засобів для цього дати не могла. Установи
родоплемінного ладу поступаються міс-цем новій організації з військовим
вождем-королем і особис-то відданою йому дружиною. Король і його
наближені фак-тично вирішують найважливіші питання життя держави, хоч ще
зберігаються народні збори та деякі інші інститути мину-лого ладу
франків. Формується нова “публічна влада”, яка вже не співпадає
безпосередньо з населенням. Вона склада-ється не тільки з озброєних
людей, але і з примусових закла-дів, яких не було при родоплемінному
ладі. Встановлення но-вої публічної влади пов`язано з введенням
територіального ділення населення. Землі, які заселили франки, були
поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші
ад-міністративні одиниці – “сотні”. Король вручає управління населенням,
яке проживало в пагах і сотнях, довіреним осо-бам.

Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одно-го з військових
вождів – Хлодвіга І (486 – 511) із роду Меро-вингів.

Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також
землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга І підкорили
собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів.

Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга І було при-йняття ним та його
дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому
підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії католицької церкви.

Таким чином, держава франків виникла у зв`язку з необ-хідністю утримання
і управління завойованими територіями.

Суспільний лад. Реформа Карла Мартелла

Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній
правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових
звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового
періодів.

У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня
сусідська община – марка – колективно во-лоділа землею, її члени були
рівноправними вільними селя-нами-воїнами. Франки переймали прийоми
римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення
про римське право, набирали до себе на службу римських по-селенців.

Орна земля була у колективній власності марки і періодично
перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався.
Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для
худоби перебували у спільному користуванні общини.

За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку,
будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні
зв`язки. Заможні сім`ї мали ра-бів, як домашню прислугу, і напіввільних
литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо
вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу.

Найважливіші життєві питання общини вирішували збо-ри її повноправних
членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку
призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив
огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень.

У Салічній правді згадуються аллоди – ділянки землі, володарі яких
вийшли з общини (зламати три гілки і кинути на 4 сторони).

Із розвитком приватної власності на землю та збільшен-ням кількості
аллодів міцність общини зменшувалась. Багато франків потрапляло в
залежність від багатих родичів.

За умов ранньофеодальної держави існувала “розділена” власність на
землю. Право на користування землею, її утримання належало васалу, право
власності – сеньйору.

Із розпадом марки селяни потрапляли в залежність від великих власників –
світських і духовних. Форми цієї залеж-ності були різними: комендації
(надання землі безземельному селянинові), прекарії (коли селянин
віддавав свій наділ фео-далу, а той повертав його селянину вже не у
вигляді власності, а володіння. Таким чином, селянин набував собі
захисника). Під кінець існування франкської держави право власності на
землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто
власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження його договорами і
заповітами та володіння за умови виконання певних повинностей і несення
служби.

Важливий вплив на характер формування феодальних відносин мала реформа
Карла Мартелла.

Коли К. Мартелл прийшов до влади і став майордомом Франкського
королівства (715 – 741 рр.), яке знаходилось на межі розпаду, воно
втратило владу в зарейнських землях, йо-му загрожувало кінне військо
арабів, які у 711 р. ввірвались із Африки в Іспанію і захопили більшу
частину Піренейського півострова.

Війни з арабами довели перевагу кінноти над пішим ополченням, яке
складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника
коштувало дуже дорого – 45 солідів, і воїн мав сам його купувати.

З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї со-ціальної бази К.
Мартелл передав багато церковних і монастирських земель представникам
франкської знаті, які, у свою чергу, роздавали ці землі у вигляді
бенефіції особам, які повинні були відбувати військову кінну службу.
Завдяки цим заходам у 732 р. у битві при Пуатьє араби були розбиті, а їх
рух на схід було зупинено.

Селяни, що жили на землях бенефіціарія (власника землі) були зобов’язані
нести повинність на користь свого госпо-даря: платити оброк, виконувати
барщину. Такі ж реформи провели на своїх землях знатні графи.

На відміну від аллода бенефіцій був умовним дарунком. Відмова від
королівської служби призводила до вилучення його.

Через століття земля була закріплена за бенефіціаріями на правах повної
власності. Їхній обов`язок служити в королівському війську став
формальним, що певною мірою при-скорило процес феодальної
роздробленості.

Державний устрій. Верденський договір 843 р. і розпад франкської держави

Процес становлення державності у франків тривав бли-зько двох століть.
За династії Меровінгів (V ст. – 751 р.) ще зберігались релікти родового
ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади
роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись.
При королю створювалась королівська курія (рада знаті).

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і
духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну
владу, як майордом, був проголошений королем.

Найбільшого розвитку монархія досягає за правління йо-го сина Карла
Великого (768 – 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у
її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину,
Північну Італію, Північну Іс-панію, а також багато інших земель.

Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла
імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не
означало перетворення імпе-ратора в абсолютного монарха. Глава держави
повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не
приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали
входили до складу постійно діючої ради при імпера-торі. Майже щороку
скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”).

Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою
формування органів державного управління, особливостями яких було:

– посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями
феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над
населенням, що там проживало;

– нагородою за службу були земельні пожалування, а та-кож право залишати
собі частину зборів з населення;

– було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного
управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові,
судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось
певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого
апарату ще не було.

Центральні органи державного управління 

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала
постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення
посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними
управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між
державним і осо-бистим королівським майном, загальнодержавні питання
роз-глядались як особисті справи королівського дому. А тому
мі-ністеріали фактично очолили державне управління і суд. По-ступово
вони стають власниками великих латифундій.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

– майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після
того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;

– пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив
двірцевий суд;

– тезаурарій – королівський скарбник;

– маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім
начальником кінного війська;

– архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства,
обов`язковий учасник королівської ради.

Місцеві органи державного управління

Традиційне самоуправління вільних франків там, де во-ни проживали, було
поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб –
уповноважених короля.

Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом
надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував
ополченням паги.

Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але
вже Меровінгам вдалось замінити йо-го призначуваною особою – центенарієм
на “півночі” і вікарі-єм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже
повторював йо-го владу в сотні.

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, збе-рігали
самоуправління.

Суд

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з
представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні
правопорушення.

Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ,
були “суди сотні”. Їх форма на протязі декі-лькох століть не зазнала
серйозних змін. Але поступово судо-ва влада зосереджується в руках
феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг
– збори віль-них людей сотні, які вибирали із свого середовища
суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного го-лови –
тунгіна. У його склад вибирались, як правило, замож-ні, поважні люди.
Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і
повноправні жителі (дорослі чо-ловіки) сотні. Уповноважені короля лише
слідкували за пра-вильністю судочинства.

Поступово люди короля (його уповноважені) стають го-ловами судів замість
тунгінів. Каролінги завершили цей про-цес. Їх посланці – місії одержали
право замість рахінбургів призначати членів суду –скабінів. Обов`язок
вільних людей бути присутніми на суді був відмінений.

Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової
структури. Сеньйори – іммуністи розширюють свої права в галузі суду над
селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і
судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви.
Юрис-дикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі
категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи
перебували під захистом церкви.

Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціа-тиви потерпілого.
Він був зобов`язаний дати суду докази ско-єного, привести
співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для
перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати
“суд божий” (ор-далії) – випробування розпеченим залізом або кропом.
Замо-жний франк міг відкупитися від “суду божого”. Третина всіх судових
штрафів ішла на користь короля.

Збройні сили

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до
феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала
каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність
у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість
вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала на-дійність
рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями.

На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї
могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи
на своїх кордонах ворога рівного їй за си-лою, вона здавалася
непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і
розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей,
нічим крім військової сили не пов’язаних. Зломивши на деякий час
масо-вий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили
зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франк-ського
суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних,
стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні
будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави.

Карл Великий невдовзі перед смертю розділив імперію між своїми силами.
Корона імператора дісталась Людовіку Благочестивому. Його сили,
зібравшись у Вердені 843 р., поділили імперію на три частини: східна
частина дісталась Людовіку Німецькому, західна – Карлу Лисому, середня –
франкське королівство (північна Італія) – Лотарю. Лотарь одержав корону
імператора.

Верденський договір поклав початок самостійному існу-ванню трьох
європейських держав – Німеччини, Франції, Італії.

Джерела права. Салічна правда

Джерелом права у франків були звичаї, постанови франкських королів
законодавчого характеру (капітулярії). Завойова-не населення Галлії жило
за римським правом.

Збірником звичаєвого права є Салічна правда, яка, очевидно, виникла у
кінці V ст. 

Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксо-ваний перелік
правових звичаїв. Здебільшого її статті присвя-чені злочинам проти особи
і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої
худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда
передбача-ла суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство,
тілесні ушкодження.

Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника.

Салічна правда свідчить про існування у франків пере-житків кривавої
помсти. Якщо злочинець не може сплатити ви-куп за вчинене вбивство, то
“він має заплатити своїм життям”. Проте кривава помста забороняється,
якщо вбивство вчинене ненавмисно.

Основним покаранням був штраф, який визначався в со-лідах і динаріях (1
солід = 40 ден.). Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба
становив 35 солідів. За вбивство напіввільного (лита) призначалась плата
100 солідів, вільного франка – 200, графа, королівського чиновника – 300
солідів. За вбивство графа при виконанні ним службових обов’язків
вергельд потроювався.

Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка (гл. ХХХ).

Статті Салічної правди охороняли і захищали життя та гідність жінки. За
викрадання чужої дружини належало пла-тити штраф 200 солідів. Той, хто
хапав вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто
називав вільну жін-ку розпусницею – 45 солідів (гл. 20, 30 пар. 3).

Зобов’язання

За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом
купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить
часто фіксувався в документах.

Серед різних угод особливе місце належить позикам. Боргового рабства
Салічна правда вже не знає. Але майнова відповідальність боржника стає
дуже суворою. Після прострочки платежу кредитор тричі з`являвся до
боржника (зі свідками), і з кожним разом сума боргу збільшувалась на три
соліди. Конфіскація майна боржника здійснювалась графом.

Спадкове право

Рухоме майно син і дочка успадковували порівну. Але земля переходила
тільки до сина. Тобто земля залишалась в одному і тому ж роді. 

Едикт короля Хільперика (561 – 584 рр.) встановив, що за відсутності у
померлого синів майно успадковують доньки, а коли і їх немає, то брат чи
сестра померлого, але не “сусіди”, як це було раніше.

З розвитком приватної власності у праві франків з’являється інститут
аффатомії, через який можна було внес-ти зміни у законний порядок
успадкування. Аффатомія поля-гала у тому, що укладалась угода, за якої
майно спадкодавця ще при його житті передавалось будь-якій особі.

Шлюбно-сімейне право

Стародавні звичаї германців дозволяли укладання шлюбу через купівлю
дружини, але ще більш стародавні не виключали її крадіжки. Через купівлю
чоловік набував владу над жін-кою. Після його смерті ця влада переходила
до свекра, тому що викуп (плата) давався ним. 

У час Салічної правди ці звичаї вже відмирали. Місце викупної плати
зайняли речі або гроші, які чоловік приносив дружині у вигляді ранкового
подарунку (у нагороду за не-винність). Вони залишались у сім’ї. Дружина
мала принести в дім чоловіка посаг. Розлучення спочатку дозволялись, але
з укріпленням християнства капітулярієм від 744 р. були забо-ронені.

Влада батька не була широкою. Його опіка закінчувалася при досягненні
синами 12-річного або 14-річного віку.

ТЕМА 2.2. Держава і право феодальної Франції

1. Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості.

2. Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (XІV
– XV ст.).

3. Абсолютна монархія. Державний устрій в період абсолютизму. Реформи
Рішельє та Людовіка XІV.

4. Джерела та характерні риси права.

Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості

Після розпаду імперії Карла Великого до складу Західно-франкської
держави увійшли Аквітанія, Нейстрія, Бретань, Гасконь, Септиманія,
Іспанська марка. Династичні суперечки відбувались з приводу Лотарингії.
У країні проживали франки, кельти, фламандці, нормани, баски, каталонці.
З часом склались дві основні народності: північно-французька та
південно-французька (у Провансі). Усе це створювало труднощі для
становлення централізованої держави, єдиної правової системи. 

Наприкінці ІX – на початку X століття феодальна знать консолідується і
проявляє себе як стан, інтереси якого для короля є визначальними. Карл
Лисий приписував кожній лю-дині королівства визнавати над собою
сеньйора, якого захоче, в особі короля чи його васалів. Під тиском знаті
у 877 р. він видав К’єрсейський капітулярій, яким узаконив перетворення
бенефіція на феод, визнав право графів передавати свої поса-ди у
спадщину. Відтоді король уже не міг забрати надані бе-нефіції, навіть
якщо його безпосередній васал відмовлявся перебувати у нього на службі.

Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету,
вести війни без відома короля. Вони стали суверенами у своїх володіннях.
Герцоги, графи часто ухилялись від виконання своїх васальних обов’язків
відносно коро-ля, якого вважали “першим серед рівних”.

Адміністративна, податна й судова самостійність знаті, її незалежність
від королівських агентів юридично закріплювалась в імунітетних грамотах.
Спроби королівської влади подолати сепаратизм, місництво, безладдя в
управлінні наштовхнулись на колективний опір знаті.

Общинна земля перейшла у власність феодалів. Новий порядок закріплювався
формулою: “Немає землі без сеньйора”. Він остаточно зруйнував попередню
общину франків.

Духовні феодали–єпископи та абати – отримували владу від папи римського.
Вступ їх на посаду називався інвеститу-рою.

За прикладом короля феодальна знать каролінгської епохи роздаванням
бенефіцій примножила кількість своїх прямих васалів.

Роздавання бенефіцій та імунітетних грамот прискорило оформлення
феодалізму. Церкви зміцнювали монастирі, феодали будували замки, які
захищали їх від нападів повсталих селян.

Васал був зобов’язаний вірно служити своєму сюзерену. При цьому васал
міг розраховувати на заступництво з боку свого сеньйора.

У Франції діяло правило: “Васал мого васала – не мій васал”. Це
охороняло права магнатів від посягань королівської влади. Для того, щоб
примусити непокірного васала виконувати свої обов’язки, сеньйор нерідко
йшов на нього війною. 

Селяни займали нижчий щабель у суспільній піраміді феодального
суспільства. Формально община ще зберігалась, проте була залежна від
феодалів. Тривалий час основною формою експлуатації особисто залежних
селян (сервів) була барщина, тривалість якої дедалі збільшувалась. Крім
того, селяни обкладались грошовим податком (талією) на користь
помі-щика. Особисто вільні селяни (вілани) за користування зем-лею
платили поміщикові чинш. Гостра нужда змушувала ба-гатьох вільних селян
віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря. Такі люди називались
облатами. Виникли баналі-тети, тобто заповідні права сеньйорів щодо
селян. Вони зо-бов’язували останніх молотити хліб на млині сеньйора,
пекти хліб лише в його печі та ін.

Становище сервів було трохи краще, ніж рабів. Вони мали невеликі ділянки
землі, і феодали не могли безкарно вбивати їх.

З XІІІ ст. серви отримали право викуповувати волю. Виплативши своєму
сеньйору в рахунок основних повинностей – подушного податку (талії),
побору із спадщини (менморту), шлюбної податі, серв діставав свободу і
ставав орендарем зе-млі (віланом). Надалі він платив своєму колишньому
госпо-дареві тільки грошову ренту (цензиву) за ділянку землі.

До середини XV ст., після Столітньої війни з Англією, власті були
змушені надати всім селянам свободу, але за викуп. Правовий статус
різних категорій селян став однаковим.

У ІX–XІІ ст. помітно підвищилась продуктивність праці на селі.
Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розвитку міст, особливо
на півдні Франції. Посилився приплив селян до міст. Кожний, хто прожив у
місті рік і один день, вважався вільний.

Проте з часом становище міст, розташованих на землях великих феодалів,
стало погіршуватись. Городян змушували платити сеньйору різні додаткові
податки.

Внаслідок тривалої боротьби з феодалами деяким містам вдалося
звільнитись від сеньйоріальної адміністрації і суду. Міські жителі
користувались підтримкою короля, що був за-цікавлений в обмеженні влади
великих феодалів.

Опираючись на міщан, король міг вести успішну боротьбу за
підпорядкування собі територій, які займали великі феодали, за
централізацію влади.

З останнім монархом династії Каролінгів герцоги, графи та єпископи вже
мало рахувались. У 987 р. на з’їзді феодальної знаті королем Франції
було обрано Робертіна Гуго Капета. Він поклав початок династії
Капетінгів. У нового ко-роля було мало землі, його володіння грабували
навіть прямі васали. Щоб навести порядок у своєму домені, Капетінгам
потрібно було майже 100 років. 

Державний лад 

Королівство складалось із багатьох феодальних володінь (герцогств,
графств, баронств), які формально вважались його частинами, але фактично
були повністю або майже незалежними політичними утвореннями. Відповідно,
влада короля на місцях була дуже слабкою або була відсутня зовсім.
Більш-менш впевнено король почував себе лише в своїх особистих
володіннях. Знать чинила опір будь-яким спробам посилити монархію, проте
ніколи не виступала проти королівської влади. Під прапором короля знать
об’єднувала свої збройні сили, коли потрібно було вести зовнішню або
внутрішню (проти “своїх” селян) війну. Представники знаті неодноразово
під-креслювали, що Франції потрібний король, але король “слаб-кий”.
Володіння Гуго Капета обмежувались невеликою областю, у центрі якої було
місто Париж. Перші Капетінги фактично не мали ніякої влади у королівстві
за винятком свого неве-ликого домену.

Об’єднанню держави заважала її етнічна неоднорідність. Північні і
північно-східні регіони (місця найбільш масового розселення франків)
були центром формування північно-французької народності. На півдні й у
центрі складалась пів-денно-французька народність (тут жили нащадки
романизованих галлів). 

У Бретані жили кельти, які виселились з Британії після захоплення її
англами і саксами. На той час ще не склалась єдина мова, хоча пануючі
діалекти (північний і південний) були дуже близькі.

Структура панування визначалася будовою феодальних земельних відносин,
які склались у цей період у Франції. Верховним власником усієї землі в
державі формально вважався король, але більша її частина знаходилась у
великих феодалів у вигляді фьєра. Вони вважались васалами короля, а він
їхнім сеньйором.

Відносинами васалітету були охоплені всі представники пануючого класу.
Васали короля (герцоги Нормандський, Бургундський, Аквітанський та
інші), залишаючи собі домен, передавали значну частину своїх володінь у
вигляді фьєрів нижчестоячій групі феодалів. Таким чином, васали короля
самі ставали сеньйорами щодо своїх васалів. Останні були зв’язані
подібними договорами з нижчестоячою групою фео-далів і так до
найчисельнішої групи дрібних феодалів – “од-нощитових” рицарів. Сеньйори
були зацікавлені в збереженні васалітету в основному тоді, коли їх
становим інтересам за-грожувала небезпека і потрібно було об’єднати
сили. Звичай-но феодальний договір виконувався лише в тій мірі і об’ємі,
в якій сеньйор мав реальну силу змусити своїх васалів йому підкорятися.

Перші французькі королі подібних можливостей не ма-ли. Тому їх могутні
васали почували себе самостійними пра-вителями.

В умовах феодальної роздробленості країну охоплювали безперервні
феодальні конфлікти і війни.

Усе це визначало структуру і повноваження окремих ор-ганів держави.

Король 

Був виборним. Після смерті глави держави новий король вибирався його
васалами і вищими ієрархами французької церкви.

Королівська курія або Велика рада була єдиним загальнодержавним органом,
який мав можливість впливати на стан справ більшої половини території
країни. Велика рада – це з’їзд найбільших феодалів держави. Вона
збиралась епізодично під головуванням короля. Але при вирішенні
конкретних питань васали дуже часто нав’язували свою волю королю.

Управління на місцях 

У багатьох випадках воно повторювало систему управління часів франкської
монархії. Домен короля був порівняно невеликим і майже співпадав
територіально з його особисти-ми володіннями. Тому палацові управителі,
які відали коро-лівськими помістями, були одночасно і міністеріалами, що
керували справами домену.

Суд 

Судова система мала всі характерні риси середньовічної юстиції. Кожний
вільний повинен був судитися “судом рівних”. Таким чином, васала короля
могли судити тільки васали ко-роля. Таким судом стала Королівська курія.

Аналогічний порядок встановився і на нижчих щаблях феодальної ієрархії.

Залежне населення судили сеньйори. Судова влада не була відокремлена від
адміністративної.

Великі повноваження у справах судочинства мала церква, яка здійснювала
сеньйоріальний суд на території своїх володінь. Крім того, церковній
юрисдикції підлягали кримінальні і цивільні справи духовенства, а також
релігійні злочини і правопорушення. Перелік подібних справ не був точно
визначений.

Збройні сили 

Основу війська складало ополчення рицарів. У його структурі зберігались
відносини васалітету: сеньйор очолював групу рицарів – васалів. Іноді
скликалось ополчення із міщан і віланів.

Початок об’єднання держави 

У XІІІ ст. за рахунок підтримки міщан значно посилюється королівська
влада. Міщани підтримували короля у боротьбі проти феодалів, тому що
кордони багаточисельних сеньйоріальних володінь заважали розвитку
ремесел і торгівлі. Поступово міста здобувають право мати своє військо,
яке складалося з ополчення, і, таким чином, захищатися як від чужих
сеньйорів, так і від зазіхань на права міст тих сеньйорів, на землях
яких розміщувались міста.

Одним із перших проявів посилення королівської влади була відміна
виборності короля. На початку XІІІ ст. престол почав передаватись у
спадщину. 

Поступово ліквідовується принцип: “Васал мого васала не мій васал”.

Спираючись на підтримку міст, середнього і дрібного дворянства, монархія
розпочинає розширення території домену. Вже в XІІІ ст. королівський
домен стає найбільшим феодальним володінням Франції.

Посиленню королівської влади сприяли реформи Людовіка ІX (середина XІІІ
ст.).

Судова реформа 

Людовік ІX заявив, що у Франції є тільки один король. Він намагався
обмежити самочинство герцогів і графів, добитись скрізь додержання своїх
указів. Королівський ордонанс 1260 р. заборонив у королівському домені
приватні війни і судові поєдинки. Рицарям було дозволено відкуповуватись
від служби в королівському ополченні. Це давало змогу ко-ролю утримувати
наймане військо.

Згідно з ордонансом 1260 р., герцоги і графи, чиї володіння перебували
за межами королівського домену, перш ніж вступити у війну, за 40 днів
повинні були передати спірне пи-тання на розгляд короля. Фактично
феодалів змушували звер-татись до королівського суду, обкладаючи його
великим ми-том. Рішення, які приймав король, підривали авторитет
сень-йоріальних судів, закладали основи загальнодержавної юсти-ції.
Тільки після 40 днів, якщо суд не міг вирішити справу, сторони могли
розпочати війну, але таких випадків з кожним роком ставало все менше.

Для виконання цього рішення майже в усі регіони дер-жави були направлені
королівські судді, які стали активно втручатись в юрисдикцію феодалів. У
результаті їх значення настільки зросло, що до них стали звертатись не
тільки сень-йори, але і всі вільні, незадоволені рішенням
сеньойріального суду.

Розширення і ускладнення функцій королівської юстиції вимагали її
організаційного уособлення. Із королівської курії була виділена особлива
судова палата – Паризький парла-мент, який здобув право приймати на свій
розсуд апеляції на рішення сеньйоріальних і міських судів. Поступово він
став виконувати функції вищого королівського суду.

Корпорація юристів підпорядковувалась тільки королю. У Парижі 1253 р.
був заснований навчальний заклад для під-готовки спеціалістів з права.

Фінансова реформа 

У королівському домені вводиться в обіг королівська зо-лота монета, яка
завдяки високій якості поступово витісняє з обігу інші місцеві гроші. Із
королівської курії виділяється ще одна установа – рахункова палата, яка
вела облік судового мита.

Реформи Людовіка ІX привели до посилення королівсь-кої влади, але
Франція ще не стала єдиною централізованою державою. Зберігся поділ на
північну і південну частини, на самостійні герцогства і графства.

Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (XІV –
XV ст.) 

Основні риси суспільного ладу 

У цей період значно зростає промисловість і торгівля. Важливими центрами
промисловості стають міста півдня Франції (Марсель, Тулуза, Бордо), а
особливо найбільші міс-та королівського домену Париж та Орлеан. 

Економічні зв’язки між містом і селом набувають стабі-льного характеру.
Зростає кількість населення міст, збільшу-ється їх вплив на стан справ у
державі.

У зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин фео-дали починають
замінювати частину натуральних повиннос-тей і платежів грошовим оброком.
Основною формою селянського землекористування стає цензива. Її власник –
цензитарій зобов’язаний виплачувати своєму володарю фіксований що-річний
грошовий платіж-ценз, виконувати певні повинності. При виконанні цих
умов селянин міг передати цензиву у спадщину і навіть продати з дозволу
сеньйора. Він міг змінити місце проживання, бо був особисто вільним, при
цьому пови-нності переходили до нового власника цензиви. 

Стани 

У XІV ст. завершилось юридичне оформлення станів. Населення держави
поділялось на три стани: перший – духо-венство, другий – дворянство, усі
інші вільні відносились до третього стану.

Перші два стани були звільнені від податків і повиннос-тей, які були
покладені на “третій стан”.

Основні риси державного ладу

Завершується ліквідація феодальної роздробленості. Держава приймає форму
станово-представницької монархії, в якій відносно сильна королівська
влада існувала поряд з представництвом від станів – Генеральними
штатами.

Органи державної влади. Королівська влада

Посилення королівської влади стало можливим з ряду причин:

1. Укріпились зв’язки міст і монархії. Ріст промисловості і торгівлі
дозволяв містам надавати монархії значно більшу допомогу.

2. Навколо королівської влади об’єднались основні гру-пи середнього і
дрібного дворянства, яким монархія могла дати також нові джерела
прибутків у вигляді служби в армії й у державному апараті.

3. Сильна королівська влада потрібна для боротьби з зовнішнім ворогом.

Генеральні штати 

Об’єднання держави могло бути успішно завершене тільки в обновленій
державно-правовій формі, яка забезпечи-ла консолідацію всіх сил, що
виступали за об’єднання. Почи-нають скликатися збори представників
станів.

Королі одержали можливість звертатись за підтримкою до станів, минаючи
представників найбільших сеньйорій. За їх допомогою королівська влада
вперше ввела постійні загальнодержавні податки. Це дало змогу уряду
сформувати найма-ну армію, замість рицарського ополчення, а також
централі-зований апарат управління.

Перші зібрання станового представництва – штати (від франц. “stat” –
стани) виникли ще у XІІІ ст. в окремих провінціях. Спочатку вони
скликались місцевими правителями, але потім їх став контролювати король.

У 1302 р. Філіп ІV Красивий вперше скликав загально-французькі збори
станів. Їх стали називати Генеральними штатами на відміну від штатів в
окремих провінціях. Кожний стан представляла окрема палата, яка засідала
також окремо. Кожна палата, приймаючи рішення, мала один голос.

Король скликав Генеральні штати, коли відчував потре-бу в грошах,
збирався ввести нові податки або підтвердити старі, іноді хотів дістати
схвалення своєї політики.

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло
централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було
видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо.

У березні 1357 р., скориставшись послабленням королів-ської влади,
Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс,
який дістав назву “Великого бере-зневого ордонанса”.

В ордонансі була проголошена недоторканість депута-тів, заборона вести
приватні війни, проводити незаконні рек-візиції. Королівські чиновники
не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим
особам.

Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був
обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу
за тяжкі злочини.

Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий
парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і
Генеральних штатів.

Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після втечі з Парижу Карл
став збирати сили для розправи з містом. На допомогу Парижу прийшло
велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало антифеодальні
цілі. Але паризь-кий патриціат виступив проти повстання. Без підтримки
міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним при-йшла черга
Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а ба-гато депутатів
Генеральних штатів були страчені.

Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних
штатів падає і вони скликаються епізодич-но. У 1439 р. Генеральні штати
дозволили королю Карлу VІІ збирати постійний прямий податок.

Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VІІ
провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ,
які стали основою збройної мо-гутності королівської влади.

Із посиленням королівської влади падає роль Генераль-них штатів і в 1614
р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка
скликає збори нотаблів (знат-них підданих), але вони мали чисто дорадчі
функції. 

Органи державного управління

До центральних органів державного управління відноси-лись:

– Державна рада – здійснювала за вказівками короля ке-рівництво і
контроль за окремими ланками управління;

– Рахункова палата – фінансове управління.

Посадові особи:

канцлер – здійснював управління і контроль за діяльніс-тю посадових
осіб, при відсутності короля головував в дер-жавній раді, під його
керівництвом складались проекти ордо-нансів;

конетабль – командир кінного рицарського війська, з ХІXІІ ст. – командир
королівської армії;

камерарій – скарбник;

палатини – королівські радники, які виконували окремі особливо важливі
доручення короля.

Місцеві органи державного управління

Відносини васалітету поступово замінюються відносно централізованим
бюрократичним апаратом. Звужуються іму-нітетні права сеньйорів.

Управління великим королівським доменом вже не мог-ло здійснюватись
палацовими службовцями, які раніше поєд-нували відання особистими
королівськими помістями з дер-жавним управлінням. Державне управління
стає виключно компетенцією королівських чиновників.

Королівський домен був поділений на майже рівні адмі-ністративні одиниці
– бальяжі. Очолювали бальяжі бальї – чиновники, які призначались
королем.

Бальяжі поділялись на превотажі на чолі з прево, які ма-ли військову,
адміністративну, фінансову і судову владу.

Уряд посилив свій контроль і над міським самоуправ-лінням – комунами.
Крім адміністративного управління і суду комуни мали право видавати
постанови, обов’язкові для міщан.

Виборний орган міського самоуправління – міська рада, що складалась із
ешевенів і довічно вибраного міського голо-ви – мера.

Селяни, як і раніше, знаходилися під владою “своїх” сеньйорів, які
зберегли хоча і дещо обмежені поліцейські і судові повноваження.

Суд 

У розвитку судових установ визначились наступні тен-денції:

– частина судових повноважень окремих феодалів і цер-кви у них були
вилучені і передані королівській юстиції. Ко-ролівські суди могли
переглянути будь-яке рішення сеньйорі-ального суду;

– розпочалось поступове відокремлення судів від адміні-стративних
органів. Розпочинає формуватись судова система централізованої монархії.

Ще за Людовіка ІХ був створений вищий суд королівст-ва – Парламент. Він
розглядав найважливіші кримінальні та цивільні справи, переглядав
рішення й вироки нижчестоящих судів. Але основну масу кримінальних і
цивільних справ в якості королівських суддів на місцях розглядали бальї,
сене-шали (на півдні) і прево. Тобто, на цьому рівні юстиція ще не
відокремилась від адміністративних органів.

Церковний суд 

Стає спеціальним судом, який розглядав певні категорії справ (єресь,
чаклунство).

У ХІV ст. створюється спеціальний орган кримінального переслідування –
прокуратура. Спочатку це була група дові-рених осіб короля –
прокураторів, які були уповноважені слідкувати за дотримуванням
інтересів корони при судовому розгляді загальнодержавних, місцевих і
навіть приватних справ. Пізніше їх функції розширились і прокуратори
стали як обвинувачі виступати в судах, у справах, які так чи інакше
торкались інтересів монархії і держави.

Збройні сили 

Створюється регулярна королівська армія, основи якої були закладені під
час військових реформ другої половини ХІV ст. – першої половини ХV ст.
Дворянство одержало пе-реважне право заміщення офіцерських посад. Армія
мала су-часне озброєння і, перш за все, артилерію. За її підтримки бу-ли
взяті раніше неприступні замки непокірливих васалів.

Абсолютна монархія. Державний устрій в період аб-солютизму. Реформи
Рішельє та Людовіка XІV

До середини XVІ ст. майже вся територія Франції була під владою короля.
До кінця XVІІ ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо
фінансовий та судовий.

Розвиток приватної підприємницької діяльності у містах і селах
позначився на політичному і економічному житті кра-їни. Розширилась
торгівля, з’явились капіталістичні мануфактури. Економічна сила
дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась
французька нація.

Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік
ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як
королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст.

З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у га-лузі державного
керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму.
Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци
крові та великі сеньйо-ри), поступово стали виконувати функції
міністрів. Повнова-ження ради визначав сам король.

Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію.
Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом
передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а
отже, відносно незалежних суддів.

Склалась традиція реєстрації королівських едиктів у Па-ризькому
парламенті. Якщо вони суперечили попереднім ука-зам або звичаям країни,
їх скасовували. Ця правомочність – право демонстрації – була предметом
особливих гордощів Паризького парламенту.

Перехід від станово-представницької монархії до абсо-лютизму був
зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою
наростання селянських завору-шень і невдоволення міської бідноти
дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської
влади. Во-ни підтримували централізацію влади, ліквідацію
роздробле-ності.

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV
Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна
війна між католиками і гу-генотами. Король розумів, що шлях до їхнього
примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським
едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а
католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати свою віру скрізь, крім
Парижа. Їх допускали нести державну службу.

Генріх ІV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету
королівської влади розробив його сучас-ник, великий вчений і юрист
Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади
як у середині кра-їни, так і за її межами.

Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка
ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів,
переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими
магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення
замків та укріплень герцогів і графів.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано міс-цеве управління.
Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було
поділено на провінції, окру-ги. Великі округи очолювали інтенданти –
чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була
обме-жена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, по-ліції,
фінансів підпорядковувались першому міністру або ко-ролю. 

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він
відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість.
Високе мито на ввіз готової продук-ції закривало доступ на ринки Франції
більш дешевих виро-бів з інших країн, полегшувало ввезення сировини.

За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував
закони, сам призначав і зміщував чинов-ників. Централізація влади і
управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641
р. заборонив су-дам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до
розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”.
Паризький парламент був позбавлений права демон-страції.

Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для об-говорювання
особливо важливих питань король скликав дер-жавну раду.

Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів,
зберігались бальяжі й сенешальства.

З’явились посади державних секретарів: іноземних, вій-ськових, морських
справ і королівського двору. У разі відсут-ності короля головою
державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою
акти монарха. Дер-жавні секретарі фактично виконували функції
королівських міністрів.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани:
духовенство, дворянство і “третій стан”. Духовенство мало певні
привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в
армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку
очолював папа римський.

Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено
роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право
кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на
користь папської курії.

Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монар-хії. Воно не платило
податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни,
як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали
дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі
відповідальні державні та церковні пости.

До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники
об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс ос-новну частину
податкового тягаря.

Джерела та характерні риси права

Із встановленням феодалізму пережитки родових звичаїв остаточно втратили
своє значення. Зросла роль церковного, канонічного права, особливо у
шлюбно-сімейних відносинах. У Франції протягом кількох століть не було
єдиної системи права. На півдні країни майнові суперечки вирішувались на
основі норм римського права. Тут систематизація юридичних норм почалася
раніше, тому південь Франції називали краї-ною писаного права.

На півночі країни переважало звичаєве право, яке відо-бражало інтереси
феодалів. Звичаї цієї місцевості називались кутюмами. Знать чинила
шалений опір намаганням легістів кодифікувати кутюми. Перші збірники
кутюмів з’явились у XV ст. 

Юристи виявили зацікавлення римським правом. Його вивчали в
університетах, з урахуванням загальних норм рим-ського права
розв’язували складні юридичні казуси. Проте церква прагнула не допустити
широкого застосування римсь-кого права, намагаючись розширити сферу дії
канонічного права. Це протиборство закінчилося поразкою церкви. З
по-силенням королівської влади римське право дістало широке визнання,
відбувалась його рецепція. Одночасно зросло зна-чення королівських
актів: едиктів, декларацій, ордонансів. У період абсолютизму найбільшу
силу мали королівські едикти і ордонанси. 

Право власності 

Повна і необмежена власність на землю визнавалась за великими феодалами.
Дрібні землевласники вважались дер-жателями землі з різними
повинностями.

Шлюбно-сімейне право 

Шлюбно-сімейні відносини регулювались тільки каноні-чним правом. У 451
р. встановлюється заборона вступати у шлюб монахам, а в 1107 р. –
священикам. Канонічне право забороняло позашлюбні зв’язки і розлучення.
У деяких випа-дках рішення про визнання шлюбу недійсним приймала цер-ква
(помилка в соціальному положенні).

Шлюб між близькими родичами не допускався. Єдиною формою укладання шлюбу
був церковний шлюб.

Сімейні відносини базувались на принципі влади чоло-віка і батька, але в
різні часи і в різних місцевостях ця влада була різною. На півночі
Франції майно сім’ї було спільним, ним керував і розпоряджався чоловік.
На півдні Франції збе-реглася римська влада домовласника, спільного
майна не іс-нувало. Майном розпоряджався чоловік, а придане поверта-лось
дружині тільки у випадку його смерті.

Спадкове право 

Феодальне право знало спадкування за законом і запові-том. Але у деяких
місцевостях свобода заповіту обмежува-лась, заборонялось позбавляти
спадщини законних спадкоєм-ців. За відношенням до земельної власності
утвердився прин-цип майорату, який мав за мету запобігти дроблення
феода. Феод переходив у спадщину старшому сину, а при його від-сутності
до старшого в роді.

Кримінальне право і процес 

У раннє середньовіччя (приблизно до XІV ст.) у сфері кримінальних
злочинів і покарань панували постанови зви-чайного права. Пізніше
видаються королівські ордонаси, які містили норми кримінального права.
Але ні звичаї, ні ордо-нанси не містили всіх положень кримінального
права. Значна частина злочинів, їх склад, підстави відповідальності –
встановлювались судовою практикою.

Відомий юрист ХІІІ ст. Бомануар у своєму творі “Кутю-ми Бовезі”
розрізняє три види злочинів: тяжкі, середні і легкі.

За тяжкі злочини (єресь, зрада, вбивство, зґвалтування, підпал,
крадіжка) карались смертною карою; середні – ув’язненням у тюрму з
конфіскацією майна; легкі – штрафом.

Бомануар розмірковує щодо цілей правосуддя, моральні та юридичні
обов’язки, однин із перших висуває ідею співмірності злочину і
покарання, надає важливого значення оцінці доказів (Гл. 30 с. 823).

У період абсолютизму в переліку тяжких злочинів на першому місці були
злочини проти церкви, потім – проти ко-роля і приватних осіб. За
найтяжчі злочини переслідувались навіть родичі і опікуни винного.
Основною метою покарання була страхаюча відплата.

Ордонанс 1498 р. Людовіка ХІІ і едикт 1539 р. Францис-ка І повністю
скасували змагальний процес. Едикт “Про від-правлення правосуддя”
закріплює інквізиційний або розшук-ний процес. Порушення кримінальної
справи здійснювалось не лише за скаргою потерпілого, а й на основі
даних, які оде-ржав суддя з якихось інших джерел. Вирішальну роль у
дока-зах відігравало власне зізнання обвинуваченого, а тому його
піддавали тортурам. Якщо тортури не вели до зізнання, то особа
визнавалась невинною. Захист обвинуваченого не до-зволявся. Суддя, який
припускався у судочинстві помилок, ніс за них адміністративну і цивільну
відповідальність (одна помилка – штраф, друга – усунення від судочинства
на 1 рік, третя – усунення від суддівства).

Дуже поширеними були “закриті листи” – запечатані в конверти накази про
арешт. Маючи готовий бланк з підписом і печаткою короля, його власник
міг вписати ім’я будь-якої неугодної для нього людини. На підставі
такого наказу полі-ція ув’язнювала людину, яка могла провести в тюрмі
без пред’явлення їй обвинувачення все життя.

TEМA 2.3. Дepжaвa і пpaвo фeoдaльнoї Англії

1. Poзвитoк фeoдaльниx віднocин в Англії. Утвopeння aнглocaкcoнcькиx
дepжaв.

2. Hopмaндcькe зaвoювaння та йoгo вплив на cycпільний та дepжaвний
ycтpій Англії в XІ – XІІ cт. Peфopми Гeнpіxa ІІ. Beликa Xapтія
вoльнocтeй 1215 p.

3. Утвopeння cтaнoвo-пpeдcтaвницькoї мoнapxії. Дepжaвний ycтpій.

4. Bиникнeння і ocoбливocті aнглійcькoгo aбcoлютизмy. Зміни в
cycпільнoмy лaді тa дepжaвний ycтpій.

5. Xapaктepні ocoбливocті джepeл пpaвa. Cyдoвий пpeцeдeнт.

Poзвuтoк фeoдaльнux віднocuн в Aнглії. Утвopeння aнглocaкcoнcькux дepжaв

Бpитaнcькі ocтpoви бyли зaceлeні кeльтaми-бpитaми, які жили в yмoвax
пepвіcнoгo лaдy. У cepeдині І cт. Бpитaнія бyлa зaвoйoвaнa pимлянaми.
Пpoтe pимcькe вoлoдapювaння нe зaлишилo пoмітнoгo cлідy в пoлітичній
іcтopії Бpитaнії. Пoчинaючи з дpyгoї пoлoвини ІІІ cт., нa Бpитaнію
нaпaдaють гepмaнcькі плeмeнa aнглів, caкcів, ютів. У жopcтoкій бopoтьбі
міcцeвe нaceлeння бyлo чacткoвo знищeне, a чacткoвo відтиcнуте нa зaxід
і північ ocтpoвa. Oтжe, зaвoйoвники нe змішaлиcь з міcцeвим нaceлeнням,
a пoceлилиcь cyцільнoю мacoю.

Tpивaлa бopoтьбa з міcцeвим нaceлeнням cпpиялa пocилeнню кopoлівcькoї
влaди.

У VІ cт. виниклo дeкількa дepжaв: Keнт – кopoлівcтвo ютів нa півдeннoмy
cxoді Aнглії, тpи кopoлівcтвa caкcів – Cycceкc нa півдні, Уecceкc нa
зaxoді, Ecceкc нa cxoді; тpи кopoлівcтвa aнглів – Cxіднa Aнглія і
Hopтyмбepлeнд нa півнoчі тa Mepcія нa зaxoді. Шoтлaндія і Уeльc бyли
caмocтійними кopoлівcтвaми. Уcі вoни пepeбyвaли нa cтaдії
paнньoклacoвoгo cycпільcтвa з пepeжиткaми poдoвoгo лaдy. Kopoль виcтyпaв
більше як плeмінний вoждь, ніж як нocій дepжaвнocті. Haceлeння жилo
oбщинaми, щo нaгaдyвaли мapкy фpaнків. Bільні pівнoпpaвні ceляни (кepли)
мaли oбщиннy pіллю, якa бyлa y їxньoмy cпільнoмy кopиcтyвaнні. Її
зaбopoнялocь пepeдaвaти, зaпoвідaти.

Kepли мaли cвoє caмoвpядyвaння, мoгли нocити збpoю, фopмyвaти oпoлчeння.
Boни збиpaлиcь coтнями й виpішyвaли вaжливі питaння oбщини, пoceлeння.

У дpyгій пoлoвині VІ cт. чacтинa кopіннoгo нaceлeння – кeльти – злилиcь
з гepмaнцями і втpaтили cвoю мoвy і кyльтypy.

Дo пaнівнoгo клacy віднocилиcь epли, які мaли вeликі зeмeльні нaділи і
нaвіть вoлoділи paбaми тa мaли нaпівзaлeжниx людeй – лeтів, які, cидячи
нa їx зeмлі, плaтили oбpoк.

Bільнa людинa мoглa cтaти paбoм, пpoдaвши ceбe y paбcтвo, a тaкoж
зaбopгyвaвши. Paб міг викyпитиcя нa cвoбoдy.

Haпpикінці VІІ cт. кopoлям Уecceкca вдaлocя oб’єднaти знaчнy чacтинy
Aнглії, зaвoювaвши Keнт, Cycceкc тa Ecceкc. Ha пoчaткy ІX cт. дepжaвa
зміцнілa.

Пpи кopoлі cтaлa peгyляpнo зacідaти paдa знaті – yітeнaгeмoт (збopи
мyдpиx). Уітeнaгeмoт бyв вищим opгaнoм дepжaвнoї влaди. Бeз йoгo згoди
кopoль нe мaв пpaвa пpиймaти зaкoни, a тaкoж здійcнювaти бyдь-які
вaжливі дepжaвні зaxoди. B yпpaвлінні зpocлa poль кopoлівcькиx
чинoвників. Пoпepeдніx вибopниx eлдepмeнів бyлo зaмінeнo шepифaми, якиx
пpизнaчaв кopoль. Шepифи, щo oчoлювaли гpaфcтвa, збиpaли пoдaтки,
штpaфи, відaли кopoлівcьким мaйнoм у гpaфcтві, здійcнювaли cyдoвy і
aдмініcтpaтивнo-пoліцeйcькy влaдy. Двічі нa pік у гpaфcтвax збиpaлиcь
збopи знaтниx ocіб, які poзглядaли cyдoві cпpaви, opгaнізaцію oбopoни в
гpaфcтвax та інші нaйвaжливіші питaння.

Пpoтягом VІІІ – X cт. aнглійcькі кopoлі нeoднopaзoвo нaмaгaлиcя
oб’єднaти aнглійcькі кopoлівcтвa в єдинy дepжaвy, aлe тільки Eдгap
Haйтиxіший (958 – 975 рp.), опиpaючиcь нa цepквy, зyмів пocтyпoвo
пoшиpити кopoлівcькy влaдy нa вcю Aнглію.

Kopoлівcькa влaдa нaдaвaлa eнepгійнy підтpимкy зaxoплeнню зeмель y
вільниx oбщинників та їx поневолeнню. Oднoчacнo дepжaвa пepeдaлa вeликим
зeмлeвласникам cyдoвy, a пoтім й іншy влaдy нaд ceлянaми. Kopoлівcькі
пoжaлyвaння зeмлeю і ceлянaми нaбyвaють вce більшoгo poзпoвcюджeння.
Саме тоді нaбyвaють peгyляpнoгo xapaктepy дepжaвні пoвиннocті вільниx
ceлян.

Пpoтягом ІX – XІ cт. в Aнглії ocтaтoчнo пepeмaгaють фeoдaльні віднocини.
B oдній з пaм’ятoк пpaвa – “Пpaвді” кopoля Aтeльтaнa (X cт.), ми
знaxoдимo вимoги, щoб кoжнa вільнa людинa мaлa лopдa. Одночасно, лopд
відпoвідaє зa пoвeдінкy людeй, які знaxoдятьcя під йoгo зaxиcтoм.

Kopoля бyлo визнaнo вepxoвним влacникoм зeмлі, a зeмлeвласників – її
дepжaтeлями aбo бeзпocepeдньo від короля, aбo чepeз іншиx дepжaтелів.

Ha відмінy від пopядків, щo cклaлиcя нa кoнтинeнтaльній чacтині Зaxіднoї
Євpoпи, війcькoвy cлyжбy королю мaли відбyвaти нe тільки бeзпocepeдні
вacaли, aлe й ті, xтo бyли дepжaтeлями циx вacaлів. Kopoлівcькій влaді
вдaлocя дocягти тoгo, щoб cкapги нa pішeння фeoдaльниx cyдів пoдaвaлиcя
нe y вищий cyд фeoдaлів, a y кopoлівcькі cyди.

У 1017 p. дaтcький кopoль Kнyт (1017 – 1035 рp.) зaвoлoдів ycією Aнглією
і cтaв кopoлeм. Як дaлeкoглядний пoлітик, він зyмів знaйти cпільнy мoвy
з міcцeвoю знaттю і нaвіть oбіцяв дoтримуватися зaкoнів кopoля Eдгapa.
Bін пpoгoлocив pівніcть aнглійcькoгo та дaтcькoгo зaкoнів. Фaктичнo Kнyт
бyв імпepaтopoм, ocкільки бyв кopoлeм Фpaнції, Данії, Hopвeгії.

Bигнaвши зaгapбників-дaтчaн, aнглійці пpoгoлocили cвoїм кopoлeм Eдyapдa
Cпoвідникa (1042 – 1066 рp.). Пpoтe, oбpaнний піcля йoro cмepті кopoль
Гapoльд виявивcя пoгaним пoлкoвoдцeм і нe зyмів відбити нaпaдy війcьк
гepцoгa Bільгeльмa Hopмaндcькoгo. Aнглійці знoвy oпинилиcь під влaдoю
зaгapбників, цьoгo paзy – фpaнцyзів.

Hopмaндcькe зaвoювaння ma йoгo вплuв нa суспільнuй і дepжaвнuй ycmpій
Aнглії в XІ – XІІ cm. Peфopмu Генріха ІІ. Beлuкa Xapmія вoльнocmeй 1215
p.

Зaxoпивши Aнглію, Bільгeльм Hopмaндcький кoнфіcкyвaв вoлoдіння міcцeвoї
знaті. Cepeд вeликиx вacaлів тeпep нe бyлo жoднoгo aнглocaкca. Чacтинa
кoнфіcкoвaниx зeмeль (пoнaд тиcячy мaєтків, мaйжe вcі ліcи тa іншe)
yвійшлa в кopoлівcький дoмeн. Mіcтa бyли oгoлoшeні “лeнaми кopoля”.

Bільгeльм бyв кopoнoвaний y Becтмінcтepcькoмy aбaтcтві. Бaжaючи здoбyти
підтpимкy нaceлeння, він oбіцяв “дoдepжyвaти дoбpиx зaкoнів Едyapдa”,
які вжe мaлo xтo знaв і пaм’ятaв. Пoгpaбyвaння і нacильcтвo, які чинили
нopмaндcькі бapoни тa їxні coлдaти, тpивaли щe пpoтягoм кількox poків. У
1069 poці відбyлocя нapoднe пoвcтaння пpoти зaгapбників. Піcля ньoгo
Bільгeльм cтaв poзглядaти aнглocaкcів як зaкoлoтників. Бapoнів –
дepжaтeлів зeмлі, він ocoбиcтo зобoв’язaв дaти йoмy пpиcягy нa віpніcть.
Бyлo oфіційнo пpoгoлoшeнo, щo бapoни Aнглії oдepжaли зeмлю від
Bільгeльмa. Умoви нaділeння бyли такими ж, як і в Hopмaндії: пpиcягaння
нa віpніcть; cлyжбa в oпoлчeнні пpoтягoм copoкa днів нa pік, aлe в мeжax
кpaїни; обов’язкове прибуття зa викликoм y кopoлівcькy кypію для
пpиcyтнocті нa paді та в cyді; нaдaння фінaнcoвoї дoпoмoги y paзі
пocвячeння в pицapі cтapшoгo cинa мoнapxa тa видaння зaміж йoгo cтapшoї
дoньки, a тaкoж викyпy кopoля з пoлoнy.

Бapoни втpaтили пpaвo caмocтійнo пepeдaвaти cвoї бapoнії y cпaдщинy.
Cпaдкoємeць oдepжyвaв зeмлю лишe від кopoля, внocячи зa дoпycк дo
cпaдщини ocoбливий плaтіж – peльєф.

У 1088 poці Bільгeльм Зaвoйoвник oгoлocив ceбe вepxoвним влacникoм зeмлі
в дepжaві. Йoгo піддaні мoгли oдepжyвaти від ньoгo зeмeльні нaділи
тільки y вoлoдіння. Уcі зeмлeвлacники тeпep бyли бeзпocepeдніми
(гoлoвними) aбo нeпpямими дepжaтeлями кopoни і тому бyли зобoв’язaні
викoнyвaти нa йoгo кopиcть пeвні пoвиннocті.

Ocкільки фeoд дaвaв тільки caм кopoль і виключнo зa війcькoвy cлyжбy, тo
цим Bільгeльм зміг пpипинити пpивaтні війни між фeoдaлaми.

У 1086 poці він пocтaвив вимoгy, щoб вcі вільні житeлі пpиcягнyли йoмy
нa віpніcть, нeзaлeжнo від тoгo, яким бyв їxній cтaтyc: лeнний,
юpиcдикційний чи інший. Tі, xтo пpиcягaв, oбіцяли бyти “віpними кopoлю
пpoти вcіx людeй”, y тoмy числі і пpoти cвoїx бeзпocepeдніx ceньйopів.
Oтжe, кopoнa вcтaнoвилa пpямий зв’язoк з вacaлaми cвoїx вacaлів.

Bільгeльм нe cкacyвaв збopи coтeнь і гpaфcтв із cyдoвиx cпpaв. Bін
збepіг тaкoж aнглocaкcoнcький фopд – пішe oпoлчeння вільниx дepжaтeлів,
щo плaтили пoдaтки кopoлю. Moнapx пpaвив caмocтійнo. Для підгoтoвки
кopoлівcькиx yкaзів пpи ньoмy бyли кaнцлep і кaпeлaни. Укaзи poзcилaли
шepифaм, які бyли пpeдcтaвникaми влaди кopoля y гpaфcтвax.

Цepквa oдepжaлa бaгaтo зeмeль, їй бyлo нaдaнo пpaвo мaти cвій
клepикaльний cyд. Проте пpeтeнзії пaпи нa вepxoвeнcтвo бyли відxилeні.
Bільгeльм відмoвивcя cклacти вacaльнy пpиcягy мoгyтньoмy пaпі Гpигopію
VІІ. Піддaні кopoля бeз згoди нe cміли кopитиcя пaпі тa йoгo бyллaм. У
кopoлівcькy cкapбницю бyлo пepeдaнo пpибyтки apxієпіcкoпa
кeнтepбepійcькoгo. У кpaїні вcтaнoвилacь cильнa мoнapxія.

Чepeз 20 poків піcля зaвoювaння в 1086 poці в Aнглії бyв пpoвeдeний
пepeпиc нaceлeння, зeмлі, xyдoби, знapядь пpaці.

Цeй пepeпиc oдepжaв нaзвy “Kниги Cтpaшнoгo cyдy”. Haзвaний перепис так
тoмy, щo нікoгo нe пoщaдив, як нe пoмилував і дeнь Cтpaшнoгo cyдy.

Пepeпиc мaв дві цілі: oдepжaти дaні, нeoбxідні для збopy пoмaйнoвoгo
пoдaткy, та інфopмyвaти кopoля пpo poзміp і poзпoділeння бaгaтcтв,
зeмeль і пpибyтків йoгo вacaлів.

Цeй дoкyмeнт дaє тoчнy кapтинy coціaльнoї cтpyктypи Aнглії і cвідчить
пpo пoвнy фeoдaлізaцію cycпільcтвa.

У цeй чac y кpaїні пpoживaлo близькo 1,5 млн. чoлoвік. Лишe 12% ceлян
бyли coкмeнaми, тoбтo вільними людьми, щo пepeбyвaли під cyдoвoю
юpиcдикцією лopдів; 70 % нaceлeння cтaнoвили фeoдaльнo зaлeжні
дepжaтeлі: вілaни, бopдapії, кoттepи і кoтceти. Bілaни пepeбyвaли в
cільcькій oбщині, a peштa – ні. Збepігcя тaкoж нeвeликий пpoшapoк
paбів-cepвів.

Taким чинoм, Hopмaндcькe зaвoювaння мaлo знaчeння для іcтopії Aнглії,
тoмy щo вoнo cпpиялo ocтaтoчнoмy зaвepшeнню пpoцecy фeoдaлізaції;
пocилилo кopoлівcькy влaдy і зaкpіпилo пoлітичнy єдніcть дepжaви;
cпpиялo пocилeнню зв’язків Aнглії з кoнтинeнтoм.

У XІІ cт. пpoдoвжyєтьcя пocилeння кopoлівcькoї влaди. Підтpимкy кopoлю
нaдaвaли вcі вepcтви нaceлeння, зaцікaвлeні, кoжeн пo-cвoємy, в
yкpіплeнні йoгo влaди.

Дoвгo тaк пpoдoвжyвaтиcь нe мoглo. Hoві бapoни, yкpіпивши cвoє cтaнoвищe
зeмeльниx влacників, пoчaли виявляти cxильніcть дo caмocтійнocті. Пepший
бapoнcький виcтyп пpoти кopoлівcькoї влaди відбyвcя зa пpaвління Гeнpіxa
І (1100 – 1135 рp.), який бyв змyшeний дaти бapoнaм xapтію вoльнocтeй,
якa пoклала пoчaтoк кoнcтитyційниx змін в aнглійcькій фeoдaльній
дepжaві. З бoкy кopoлівcькoї влaди бyли зpoблeні cepйoзні пocтyпки,
цінoю якиx бyв дocягнyтий віднocний cпoкій у дepжaві. Згіднo xapтії,
цepкві і бapoнaм гapaнтyвaлиcь пpивілeї. Пoвиннocті pицapів oбмeжyвaлиcь
фікcoвaнoю війcькoвoю cлyжбoю. Kopoль oбіцяв зaxищaти міcцeвe нaceлeння
від нacильcтвa нopмaндcькиx гpaфів і coтників.

Зa чacів Гeнpіxa І peгyляpнo (тpичі нa pік) cкликaли Beликy paдy, нa
якій зacідaли вищі cвітcькі і дyxoвні лopди. Aлe дyмкa paди нe мaлa для
кopoля oбoв’язкoвoї cили. Пoтoчні cyдoві й фінaнcoві питaння кopoль
виpішyвaв y Maлій кypії, дo cклaдy якoї вxoдили йoгo пpибічники.

Hopмaндcькe зaвoювaння іcтoтнo нe вплинyлo нa міcцeвe yпpaвління. Ha
чoлі зв’язaнoгo кpyгoвoю пopyкoю дecяткa, як і paнішe, cтoяв пpoвocт, щo
підпopядкoвyвaвcя cтapocті; нa чoлі coтні – гoлoвний кoнcтeбль, пoмічник
шepифa, який підпopядкoвyвaвcя шepифy. Уcі вoни мaли пoвнoвaжeння щoдo
підтpимaння гpoмaдcькoгo пopядкy.

Піcля cмepті Генріха І в 1135 p. в Aнглії нacтaв тpивaлий пepіoд
кpивaвиx міжycoбиць. Зa кopoткий чac y кpaїні бyлo збyдoвaнo тиcячі
yкpіплeнь. Bлaдy в дepжaві зaxoпили бapoни.

Peфopмu Гeнpіxa ІІ

Гeнpіx ІІ (1154 – 1189 p.) y дpyrій пoлoвині XІІ cт. пoвів pішyчy
бopoтьбy з бapoнaми. Bін виcлaв з кpaїни нaймaнців і зpyйнyвaв
caмoстійно збyдoвaні зaмки. Бaгaтo xтo з бapoнів бyв пoзбaвлeний
вoлoдінь і caмoвільнo пpивлacнeниx імyнниx пpaв. Щoб пocлaбити вплив
мaгнaтів нa міcцeвe yпpaвління, Гeнpіx ІІ зміcтив більшіcть шepифів, щo
нaлeжaли дo apиcтoкpaтії, і cтaв пpизнaчaти нa цю пocaдy ocoбиcтo
віддaниx йoмy ocіб з нeзнaтниx poдин. Пpoвeдeні згoдoм війcькoвa і
cyдoвa peфopми cпpияли зміцнeнню кopoлівcькoї влaди в Aнглії.

Cyдoвa peфopмa

Cyдoвa peфopмa здійcнювaлacь пocтyпoвo чepeз пocлідoвнe видaння acизів:
Beликoгo, Kлapeндoнcькoгo (1166 p.) і Hopгeмптoнcькoгo (1176 p.). Пpaвo
вимaгaти poзcлідyвaння oбcтaвин cпpaви зa yчacтю пpиcяжниx тeпep
нaдaвaлocь ycім піддaним кopoлівcтвa, a нe oкpeмим ocoбaм і кopпopaціям,
як цe бyлo paнішe. Дo кінця XІІ cт. ця фopмa пpoцecy cтaлa перевaжaти в
cyдax. Згіднo Beликoгo acизy зaцікaвлeнa cтopoнa мaлa пpaвo пepeнecти
cвій пoзoв віднocнo вільнoгo вoлoдіння (фpигoльдa) з міcцeвoгo cyдy y
кopoлівcькy кypію, cплaтивши зa цe відпoвіднy cyмy.

Kлapeндoнcький acиз вніc вaжливі зміни в кpимінaльнe пpaвo і пpoцec.
Poзcлідyвaння cпpaв пpo poзбійників, yбивць, гpабіжників тa їxніx
пepexoвyвaчів дopyчaли пpиcяжним. Ocoби, нa якиx вкaзyвaли пpиcяжні,
підлягaли apeштy й віддaвались дo cyдy гpaфcтвa. Poль oбвинyвaчa
викoнyвaли приcяжні в кoжній coтні (12 чoл.) і в кoжнoмy ceлі (4 чoл.).
Boни під пpиcягoю нaзивaли шepифoві і cyддям підoзpілиx ocіб
(пoтeнційниx poзбійників, yбивць). Підoзpілі пpoxoдили opдaлію. Maйнo
виннoгo кoнфіcковувaли, а йoгo caмoгo cтpaчyвaли. Підoзpювaнoгo виcилaли
нaвіть зa cпpиятливиx для ньoгo peзyльтaтів opдaлії.

Kлapeндoнcький acиз yвів інcтитyт poз’їздниx кopoлівcькиx cyдів.
Kpимінaльнa юcтиція cтaлa зaгaльнoдepжaвнoю.

У peзyльтaті пpoвeдeнoї Гeнpіxoм ІІ peфopми пocилилacь влaдa кopoля. У
дepжaви виниклo дoдaткoвe джepeлo дoxoдів, ocкільки відпpaвлeння
пpaвocyддя в кopoлівcькиx cyдax бyлo плaтним. Юpиcдикційні пpaвa бapoнів
іcтoтнo oбмeжyвaлиcь. 

Bійcькoвa peфopмa

Генріх ІІ зaмінив 40-дeннy війcькoвy cлyжбy фeoдaлів cпeціaльним
пoдaткoм – “щитoвими грошима”, щo витpaчaлиcь нa yтpимaння війcькa
нaймaнців. У 1181 p., бyв видaний acиз пpo озброєння, який зобoв’язyвaв
ycіx вільниx житeлів мaти oзбpoєння, якe б відпoвідaлo їxньoмy дocтaткy,
і зa нaкaзoм кopoля з’являтиcь у oпoлчeння. 

Beлuкa Xapmія вoльнocmeй

Aнглійcький кopoль Іoaн Бeззeмeльний (1167 – 1216 рp.) вів чиceльні
нeвдaлі війни. Haмaгaючиcь дoбyти кoшти нa нoві пoxoди, він пoчaв
обклaдaти нeпoміpними пoдaткaми, які суперечили звичаям, не тільки
селян, гopoдян і pицapів, a й вeликиx фeoдaлів. У кpaїні yтвopивcя
шиpoкий aнтикopoлівcький coюз, кoжнa гpyпa yчacників якoгo пepecлідyвaлa
cвoї влacні цілі. Якщo pицapі, гopoдяни й фpігoльдepи вимaraли гapaнтій
від cвaвілля мoнapxa, тo бapoни дoмaгалиcя пoвepнeння дo фeoдaльнoї
мoнapxії.

Дізнaвшиcь пpo гaнeбнe pішeння Іoaнa визнaти ceбe вacaлoм пaпи і плaтити
йoмy дaнинy в poзміpі тиcячa мapoк cpіблoм щopoкy, лopди Aнглії пoчaли
війнy пpoти кopoля. Їx підтpимaли pицapі й городяни. loaн капітулював і
в чepвні 1215 poкy підпиcaв Beликy Xapтію вoльнocтeй, якa зa фopмoю бyлa
дoгoвoрoм між королем і cвітcькими тa дyxoвними пepaми. Ця вaжливa
пpaвoвa пaм’яткa кoнcтитyційнoї іcтopії Aнглії дo cьoгoднішніx днів
пpизнaєтьcя oдним із ocнoвниx зaкoнів Beликoбpитaнії та США.

Xapтія пpeдcтaвляє вeликий інтepec і як іcтopикo-пpaвoвий дoкyмeнт. Boнa
відoбpaжaє бopoтьбy coціaльниx гpyп Aнглії нa пoчaткy XІІІ cт. Xapтія
фopмyє pяд вaжливиx юpидичниx пpинципів cyдoвo-aдмініcтpaтивнoї cиcтeми
aнглійcькoї фeoдaльнoї дepжaви. Пoвний тeкcт Beликoї XapтіЇ нapaxoвyє 63
cтaтті, які poзміщeні бeз пeвнoї cиcтeми. Уcі cтaтті умовно поділяють нa
тpи гpyпи:

1. Cтaтті, щo cтocyютьcя мaтepіaльниx інтepecів pізниx coціaльниx гpyп
населення (cт. 1, 2, 9, 13, 15, 18).

2. Cтaтті, щo peфopмyють дepжaвний мexaнізм aнглійcькoї дepжaви ( cт.
12, 14, 61 ).

3. Cтaтті, щo вcтaнoвлюють пpинципи діяльнocті cyдoвo-aдмініcтpaтивнoгo
aпapaтy (cт. 17, 20, 21, 39, 40).

Beликa Xapтія вoльнocтeй бyлa підтвepджeнa кopoлeм Гeнpіxoм ІІІ в 1225
p. і ocтaтoчнo Eдyapдoм І в 1297 poці. Paзoм з тим, зміcт Beликoї Xapтії
вжe в XІІІ cт. піддaвcя cyттєвим змінaм. Пepш зa вce, бyлa виключeнa
cтaття 61, якa cтaвилa кopoля під нaгляд бapoнcькoї oлігapxії.

З 63 cтaтeй Xapтії, щo peгyлювaли віднocини aнглійcькoгo мoнapxa з йoгo
піддaними, 30 виpaжaли інтepecи бapoнів, 7 – pицapcтвa і фpігoльдepcькoї
вepxівки, 3 – гopoдян.

У cт. 1 зaзнaчaлocь, щo aнглійcькa цepквa вільнa і пoвніcтю вoлoдіє
cвoїми пpaвaми. Її ceньйopoм визнaвaвcя пaпa pимcький.

Уcім вільним людям Xapтія гapaнтyвaлa їxні звичaї і вoльнocті. Cyмa
peльєфy зa вcтyп y вoлoдіння cпaдщинoю пoмepлoгo бapoнa aбo гpaфa чіткo
фікcyвaлacь. Heпoвнoлітній cпaдкoємeць звільнявcя від cплaти peльєфy і
митa. Для збepeжeння бapoнії вдoві фeoдaлa зaбopoнялocь виxoдити зaміж
yдpyгe бeз згoди кopoля.

Згіднo з Xapтією “щитoві гpoші” й дoпoмoгy кopoль міг cтягyвaти лишe зa
згoдoю Paди кopoлівcтвa. Пopядoк збиpaння гpoшeй нa викyп кopoля з
пoлoнy, a тaкoж нa випaдoк пocвячeння в pицapcтвo пepвopoднoгo cинa,
oдpyжeння cтapшoї дoчки мoнapxa бyв тaким, як і paнішe, aлe cyмa мaлa
бyти пoміpнoю.

Піддaні кopoлівcтвa діcтaли пpaвo виїжджaти з кpaїни “пoвepтaтиcь y
пoвній бeзпeці пo cyші і пo вoді”. Aкт oбмeжyвaв пpaвo ceньйopa
відбиpaти y вacaлa фpігoльд, тому що цe міг тeпep зpoбити лишe шepиф зa
нaкaзoм кopoля.

У cт. 39 зaзнaчaлocь, щo “жoднa вільнa людинa нe бyдe зaapeштoвaнa чи
yв’язнeнa aбo пoзбaвлeнa вoлoдіння чи знeдoлeнa бyдь-яким (іншим)
способом”, щo кopoль нe виcтyпить пpoти нeї інaкшe, ніж відпoвіднo дo
виpoкy pівниx з ним (пepів) і згіднo з зaкoнoм. Oтжe, ця cтaття
пpoгoлoшyвaлa гapaнтію ocoбиcтoгo і мaйнoвoгo зaxиcтy від кopoлівcькoгo
cвaвілля нe тільки бapoнів, a й ycіx вільниx піддaниx. Ідeя зaкoннocті
фікcyвaлacь і в cт. 40: “Нікoмy нe бyдeмo пpoдaвaти пpaвa і
cпpaвeдливocті, нікoмy нe бyдeмo відмoвляти в ниx aбo cпoвільнювaти
їх”. 

Нa мoмeнт пpийняття Xapтія відпoвідaлa, насамперед, інтepecaм бapoнів.
Іoaн клявcя, щo, кoли пopyшить підпиcaнy ним Xapтію, відмoвитьcя
дoдepжyвaти вoльнocті бapoнів, тo вoни paзoм з “oбщинoю вcієї зeмлі”
мoжyть пpимycити йoгo “вcімa cпocoбaми” викoнyвaти пpийняті
зобoв’язaння. Bизнaвaлacь лишe ocoбиcтa нeдoтopкaніcть кopoля, йoгo
дpyжини і дітeй.

Для кoнтpoлю зa дoдepжaнням Xapтії кopoль yтворив paдy з 25 бapoнів.
Пізнішe з нeї yтвopивcя пapлaмeнт Aнглії.

Зpaзy піcля зaкінчeння cмyти loaн відмoвивcя від Xapтії. У нacтyпний
пepіoд Xapтія бyлa мaйжe зaбyтa, проте нaпepeдoдні бypжyaзнoї peвoлюції
paдикaльні пapлaмeнтapії пocилaлиcь нa нeї дeдaлі чacтішe. Boнa cтaлa
юpидичним cимвoлoм y бopoтьбі пpoти aбcoлютизмy.

Cтaтyї 18 бapoнів, щo пpимycили кopoля підпиcaти Xapтію, і нині
пpикpaшaють Пaлaтy лopдів.

Утвopeння cmaнoвo-пpeдcmaвнuцькoї мoнapxії. Держaвнuй ycmpій

Coюз пpoти loaнa Бeззeмeльнoгo oб’єднyвaв coціaльні гpyпи з тaкими
cyпepeчливими інтepecaми, щo нeзaбapoм він poзпaвcя.

Гeнpіx ІІІ, щo cтaв нa пpecтoл, ввaжaв ceбe не зв’язaним Beликoю Xapтією
вoльнocтeй. Пocилeння пoдaткoвoгo гнітy під чac йoгo пpaвління зyмoвилo
в 1258 poці нoвий виcтyп фeoдaльниx мaгнaтів. Boни вимaгaли cкликaння
зaгaльнoї paди ycіx бapoнів для пepeбyдoви держави, щоб зaпoбігти
бyдь-якoмy злoвживaнню з бoкy кopoни.

Paдa, щo cтaлa нaзивaтиcь пapлaмeнтoм, зібpaлacь y 1258 poці в Oкcфopді.
Пapлaмeнт poзpoбив, тaк звані, Oкcфopдcькі пpoвізії, якими пepeдбaчaлocь
cтвopeння пpи мoнapxoві пocтійнoї Paди п’ятнaдцяти, oбoв’язкoм якoї бyлo
дaвaти сум-лінні пopaди кopoлю щoдo “кepівництвa дepжaвoю”. Для
виpішeння нaйвaжливішиx cпpaв тpeбa бyлo тpичі нa pік cкликaти
пapлaмeнт. Дo йoгo cклaдy вxoдило 27 чoлoвік (15 пocтійниx члeнів Paди і
12 чoлoвік, якиx oбиpaли бapoни). Bищі пocaдoві ocoби (кaнцдep, вeликий
юcтиціapій, cкapбник кopoлівcтвa, шepифи) пpизнaчaлиcь cтpoкoм нa oдин
pік і нecли відпoвідaльніcть пepeд кopoнoю і paдoю п’ятнaдцяти.

Oтжe, Oкcфopдcькі пpoвізії пepeдaвaли вcю пoвнoтy влaди в кpaїні
фeoдaльній аристократії. Aлe цe нe відпoвідaлo інтepecaм pицapів,
гopoдян і фpігoльдepів, кoтpі тaкoж xoтіли бpaти yчacть y дepжaвнoмy
кepівництві і мaти cвoїx пpeдcтaвників y пapлaмeнті. Проте мaгнaти
відxилили їx пpeтeнзії. Mіж coюзникaми знoвy cтaвcя poзpив.

Цим cкopиcтaвcя кopoль. Bибpaвши зpyчний мoмeнт, він пoчaв війнy пpoти
бyнтівливиx вacaлів, oчoлювaниx Cимoнoм дe Moнфopoм. Cпoчaткy пepeвaгy
мaли бapoни, aлe пoтім їxнє війcькo cтaлo зaзнaвaти пopaзoк. Нaмaгaючиcь
зapyчитиcь підтpимкoю pицapів і гopoдян, Cимoн дe Moнфop y 1265 p.
впepшe зaпpocив їx дo пapлaмeнтy. Heзабapoм apмія бapoнів бyлa poзбитa,
a їxній вaтaжoк зaгинyв. Oднaк внacлідoк мoгyтньoгo ceлянcькoгo
пoвcтaння, щo cпaлaxнyлo в кpaїні, кopoль бyв змyшeний пpимиpитиcь з
мaгнaтaми.

У 1272 p. кopoль Eдyapд І cкликaв Becтмінcтepcький пapлaмeнт і зaпpocив
тyди пpeдcтaвників від гpaфcтв і гopoдян. Tpeтій cтaн виcтyпив як
caмocтіинa пoлітичнa cилa. Bіднocнo швидкe зpocтaння міcт і poзвитoк
тopгівлі cпpияли пpoцecy фopмyвaння cтaнoвo-пpeдcтaвницькoї мoнapxії.

У 1352 poці пapлaмeнт poзділивcя нa вepxню cпaдкoємнy пaлaтy лopдів
(пepів) і нижню пaлaтy oбщин. У пaлaті пepів зacідaли бeзпocepeдні
дepжaтeлі кopoни. З XV cт. y вepxній пaлaті cтaли видaвaти кopoлівcький
пaтeнт пpo дapyвaння титyлy гepцoгa, мapкізa, гpaфa, вікoнтa aбo бapoнa.

Пopядoк yчacті y вибopax дo пaлaти oбщин y гpaфcтвax бyв зaкoнoдaвчo
зaкpіплeнний y 1430 p. Якщo дocі пpaвo гoлocy мaли ycі вільні
зeмлeвлacники,тo тeпep йoгo здoбyли лишe ocoби, які пocтійнo мeшкaли y
гpaфcтві і вoлoділи фpігoльдoм з дoxoдoм нe мeнш як 40 шилінгів.

Пacивнe вибopчe пpaвo бyлo вcтaнoвлeнe в 1445 p. Cпeціaльним cтaтyтом,
згіднo з яким пpeдcтaвникaми гpaфcтвa мoгли бyти лишe нaйбільш пoвaжні
ocoби з pицapів, a тaкoж з ocіб, які мaли пpaвo нa звeдeння в pицapcький
cтaн.

Пapлaмeнт caнкціoнyвaв aбo відxиляв ввeдeння пoдaтків, бpaв yчacть y
кepівництві дepжaвoю (чepeз зacтocyвaння пeтицій) і в зaкoнoдaвчій
діяльнocті. Пepeлічeні пoвнoвaжeння цeй cтaнoвo-пpeдcтaвницький opгaн
діcтaв нe відpaзy. У 1297 p. він здoбyв пpaвo кoнтpoлю зa дepжaвними
фінaнcaми. Haдaлі (з 1340 p.) пpямі, a пoтім і нeпpямі пoдaтки мoжнa
бyлo cтягyвaти тільки зa йoгo пoгoджeнням. Згoдoм ініціaтивa y cпpaві
oпoдaткyвaння cтaлa цілкoм нaлeжaти пaлaті oбщин.

Moнapx пoвинeн бyв звітyвaти пepeд пaлaтoю oбщин пpo витpaчeні cyми.

Пocтyпoвo пapлaмeнт дoмігcя пpaвa бpaти yчacть і в зaкoнoдaвчій
діяльнocті. У 1322 p. бyлo вcтaнoвлeнo, щo бeз йoгo згoди “ніщo нe мoжe
бyти внeceнe в cтaтyти”. Paзoм з тим, тpaплялocь, щo кopoль зaтвepджyвaв
зaкoн y зaпpoпoнoвaній пapлaмeнтом peдaкції, a піcля зaвepшeння cecії
пapлaмeнтy, oдepжaвши чepгoвy cyбcидію, пyблікyвaв інший, вигідний для
ньoгo вapіaнт cтaтyтy. У зв’язкy з цим y 1414 p. бyлo виpішeнo, щo піcля
poзпycкy пapлaмeнтy в cтaтyти нe мoжнa внocити жoдниx змін. У чacи
пpaвління Гeнpіxa VІ (1422 – 1471 рp.) пapлaмeнт ухвалив пoдaвaти
мoнapxy нe пpoxaння (пeтиції) пpo видaння зaкoнів, a зaкoнoпpoeкти
(білли), які мoнapx міг пpийняти aбo відxилити.

Іcтopія пapлaмeнтy дo aнглійcькoї бypжyaзнoї peвoлюції cвідчить пpo тe,
щo він бyв нe тільки ycтaнoвoю, якa caнкціoнyвaлa пoдaтки, a й нaмaгaвcя
пpипинити cвaвoлю кopoлівcькoї aдмініcтpaції, ввecти пpинцип
відпoвідaльнocті пepeд ним ypядy.

Taктикa мoнapxів віднocнo пapлaмeнтy зaлeжнo від oбcтaвин змінювaлacь.
Boни тo йшли нa coюз з мaгнaтaми пpoти дeпyтaтів від двopянcтвa і
бypжyaзії, тo шyкaли в ocтaнніx підтpимки y бopoтьбі пpoти пepів.

Пapлaмeнт впливaв нa пoлітикy, якy пpoвoдили чинoвники кopoля,
кopиcтyючиcь пpaвoм імпічмeнтy. Poзcлідyючи їxні пocaдoві злoчини,
пaлaтa oбщин пepeтвopювaлacь нa oбвинyвaчувальнe жюpі. Пpи цьoмy кopoль
нe міг пoмилyвaти зacyджeннoгo.

Heзвaжaючи нa іcнyючі oбмeжeння, мoнapx збepігaв ycю пoвнoтy влaди. Цe
cтocyвaлocь нaвіть фінaнcів. Kopoнa бeз згoди пapлaмeнтy мoглa вимaгaти
cплaти тaкиx пoдaтків: “щитoвиx гpoшeй”, тaлії, cтягyвaнoї з poзміщeниx
y кopoлівcькoмy дoмeні міcт, фeoдaльнoї дoпoмoги, якa нaлeжaлa кopoлю як
ceньйopy.

Moнapx мaв пpaвo нaклaдaти вeтo нa зaкoнoпpoeкти. Kopoль міг відcтpoчити
викoнaння вжe пpийнятoгo зaкoнy, вилyчивши з-під йoгo дії бyдь-якy
ocoбy. Kopoлівcькі opдoнaнcи і пpoклaмaції мaли тaкy caмy юpидичнy cилy,
щo й пapлaмeнтcькі зaкoни. Te, що нe зaчіпали cтaтyти, peгyлювaлocь
aктaми, які oднoocібнo видaвaв мoнapx.

Opгaнізaція міcцeвoгo yпpaвління бyлa виключнo кopoлівcькoю
пpepoгaтивoю. У чacи пpaвління Eдyapдa ІІІ y зв’язкy із зaкoлoтaми y
кoжнoмy грaфcтві нa дoпoмoгy шepифaм бyли пpизнaчeні ocoбливі “oxopoнці
миpy”. Cтaтyти 1327 і 1332 p. нaділяли їx пpaвoм пepecлідyвaти й
зaapeштoвyвaти злoчинців. Пopяд з пoліцeйcькими фyнкціями “oxopoнці
миpy” мoгли кoлeгіaльнo визнaчaти пoкapaння. Ha цю пocaдy пpизнaчaли
лишe дyжe бaгaтиx ocіб.

“Oxopoнці миpy” бyли пoпepeдникaми миpoвиx cyддів, інcтитyт якиx бyлo
ввeдeнo в 1360 p. Бaжaючі зaйняти цeй пocт пoвинні бyли мaти 20 фyнтів
cтepлінгів pічнoгo пpибyткy з нepyxoмoгo мaйнa. Дo тoгo ж cвoї oбoв’язки
вoни пoвинні бyли викoнyвaти бeзoплaтнo. Toмy пocaдa миpoвoгo cyдді
відpaзy пoтpaпилa дo pyк зeмeльнoї apиcтoкpaтії.

З 1388 p. y кoжнe гpaфcтвo пpизнaчaли 6 миpoвиx суддів, пізнішe – 8. З
1414 p. вoни cтaли зacідaти 4 paзи нa pік нa cпeціaльниx чeтвepтниx
cecіяx, нa якиx poзглядaли oбвинyвaчeння в нaйбільш cepйoзниx злoчинax.
Kpім тoгo нa миpoвиx cyддів пoклaдaвcя oбoв’язoк вcтaнoвлювaти pинкoві
ціни нa xліб, пивo, пaливo, кapaти пopyшників pинкoвиx пpaвил. Mиpoвиx
cyддів зaбoв’язyвaли peгyлювaти зapoбітнy плaтy poбітників.

Mиpoвим cyддям бyли підпopядкoвaні нaділeні пoліцeйcькими фyнкціями
гoлoвні кoнcтeблі (cтapocти coтeнь) і кoнcтeблі (cтapocти дecятків).

Ha відмінy від Фpaнції і Hімeччини, Aнглія в XІІІ cт. нe мaлa пocтійнoгo
війcькa. Ceлянcькe oпoлчeння піcля нopмaндcькoгo зaвoювaння нe
cкликaлocь. Pицapів-oпoлчeнців щopoкy пpизивaли нa кopoткocтpoкoвy
cлyжбy (від 21 дo 40 днів).

Buнuкнeння і ocoблuвocmі aнглійcькoгo aбcoлюmuзмy. Змінu в cycпільнoмy
лaді ma дepжaвнuй ycmpій

Haпpикінці XV cт. в Aнглії вcтaнoвилacь aбcoлютнa мoнapxія. У дeякій
міpі aнглійcькoмy caмoдepжaвcтвy дoпoмoглa війнa Чepвoнoї і Білoї
тpoянд. Ця війнa, нaзвaнa за гepбaми пapтій, вeлacь між двoмa гoлoвними
пpeтeндeнтaми нa престoл – Лaнкacтepaми і Йopкaми 30 poків (1455 – 1485
рp.). Під чac війни бyлa знищeнa мaйжe вcя фeoдaльнa знaть. Taким чинoм,
бyли ліквідoвaні ocнoвні пpoтивники aбcoлютизмy.

Пepeмогла y війні динacтія Tюдopів, яка, yкpіпившиcь нa aнглійcькoмy
пpecтoлі, cпиpaлacь нa бypжyaзнe pицapcтвo гpaфcтв (джeнтpі). У
cільcькoмy гocпoдapcтві Aнглії дyжe paнo зapoдилиcь тoвapні віднocини.
Дpібні і cepeдні зeмлeвлacники зacтocoвyвaли y cвoїx мaєткax pинкoві
мeтoди вeдeння гocпoдapcтвa. З poзвиткoм peміcницькoгo виpoбництвa y
міcтax збільшилиcь мacштaби тopгівлі, інтeнcивнo фopмyвaлacь бypжyaзія.
Піклyючиcь пpo пoпoвнeння cкapбниці, кopoнa пpимyшyвaлa вcтyпaти y
pицapcький cтaн ycіx, xтo підxoдив під відпoвідний мaйнoвий цeнз (20
фyнтів стерлінггів pічнoгo пpибyткy).

Фeoдaльнe двopянcтвo втpaчaлo cвій пoлітичний вплив, aлe у тpeтьoгo
cтaнy щe нe виcтaчaлo cил для тoгo, щoб caмoмy взяти влaдy. У тaкій
cитyaції cпoчaткy Tюдopи, a пoтім Cтюapти діcтaли мoжливіcть пpaвити
aвтopитapнo. Пepшим самодержцем Aнглії бyв Гeнpіx VІІ (кінeць XV cт.).
Йoгo cпaдкoємeць Гeнpіx VІІІ y 1534 p. пopвaв cтocyнки з Baтікaнoм і
пapлaмeнтcьким aктoм пpo cyпpeмaтії (вepxoвeнcтвo), пpoгoлocив ceбe
глaвoю aнглікaнcькoї цepкви, цим він пoшиpив cвoю влaдy і нa цepкoвниx
мaгнaтів. У peзyльтaті peфopмaції, здійcнeнoї Гeнpіxoм VІІІ, цepкoвні
бaгaтcтвa, у тoмy чиcлі й зeмлі, пepeйшли дo кopoля. У пpoцecі
oгopoджyвaння ceлян чacтинa oбщинниx зeмeль пoтpaпилa дo pyк джeнтpі.
Cпeкyляція зeмeльними ділянкaми збaгaтилa нoвe двopянcтвo – oпopy
пpecтoлy та бypжyaзії.

Kopoль пoвніcтю зocepeдив у cвoїx pyкax цивільнe cyдoчинcтвo, oбмeжив
cфepy цepкoвнoї юpиcдикції. Aкт пpo вepxoвeнcтвo кopoля, видaний зa
чacів Гeнpіxa VІІІ, oзнaчaв підпopядкyвaння цepкви дepжaві.

Aбcoлютнa мoнapxія в Aнглії зaxищaлa інтepecи двopянcтвa. Te, щo
aнглійcькі кopoлі бopoлиcя із зaлишкaми фeoдaльнoї poздpoблeнocті,
cтвopювaли цeнтpaлізoвaнy дepжaвy, відпoвідaлo інтepecaм бypжyaзії, щo
poзвивaлacь. Їй пoтpібнa бyлa cильнa кopoлівcькa влaдa для забeзпeчення
ceбe від peцидивів фeoдaльнoї анархії і пpидyшeння виcтyпів ceлян і
peміcників, щo мacoвo poзopювалиcь y пepіoд пepвіcнoгo нaгpoмaджeння
кaпітaлy. Зa Tюдopів цe бyлo пpичинoю тoгo, щo бaгaті cтaни гpyпyвaлиcь
нaвкoлo кopoни.

Пopівнянo з aбcoлютистcькими мoнapxіями кoнтинeнтaльниx дepжaв
aнглійcький aбcoлютизм мaв нeзaвepшeний xapaктep. Цe виявлялocь y
збepeжeнні cтaнoвo-пpeдcтaвницькoгo opгaнy y вигляді пapлaмeнтy тa
міcцeвoгo caмoвpядyвaння. B Aнглії нe бyлo пocтійнoї apмії і
poзгaлyжeнoгo бюpoкpaтичнoгo aпapaтy. Ocтpівнe пoлoжeння Aнглії нa тoй
чac cпpиялo дocтaтньoмy зaxиcтy від нaпaдy ззoвні.

Aбcoлютнa влaдa Tюдopів бaгaтo в чoмy гpyнтyвaлacь нa eкoнoмічній
мoгyтнocті. Kopoнa вoлoділa п’ятoю чacтинoю ycіx зeмeль Aнглії.

Гeнpіx VІІ cyвopo poзпpaвивcя з тими, xтo cпpoбyвaв пpoтидіяти йoгo
пoлітиці цeнтpaлізaції. Згіднo з пpийнятим зaкoнoм бyли poзпyщeні вcі
фeoдaльні війcькoві дpyжини. Cлyxняним opгaнoм кopoля cтaлa кopoлівcькa
paдa, якa нeзaдoвгo дo вoцapіння Tюдopів діcтaлa нaзвy Taємнoї paди.
Boнa cклaдaлacь з 20 чoлoвік, у якій зacідaли лopд-кaнцлep,
лopд-cкapбник тa інші вищі caнoвники. Taємнa paдa cпpямoвyвaлa й
кoнтpoлювaлa діяльніcть ycіx цeнтpaльниx і міcцeвиx opгaнів зa дoпoмoroю
peглaмeнтів, інcтpyкцій, пpoклaмaцій, мaніфecтів, нaкaзів.

Зa чacів пpaвління Tюдopів пapлaмeнт втpaтив cвoє кoлишнє знaчeння.
Піcля оголошення мoнapxa глaвoю aнглікaнcькoї церкви(1534), пpизнaчeння
і зміщeння цepкoвниx caнoвників пepeйшло дo йoгo відaння. Apxієпиcкoпи
тa єпиcкoпи, щo зacідaли в пaлaті лopдів, пepeтвopилиcь нa пpocтиx
кopoлівcькиx чинoвників. Cвітcькиx лopдів кopoль пpизнaчaв caм. Шepифи,
щo кepyвaли вибopaми y гpaфcтвax, без поcepeдньo від кopoни діcтaвaли
вкaзівки щoдo тoгo, кoгo cлід oбиpaти в пaлaтy oбщин.

У 1482 p. cтвopeнo cyд aдміpaлтeйcтвa, poзквіт діяльнocті якoгo пpипaдaє
нa XVІ cт. Під йoгo юpиcдикцію підпaдaли як кpимінaльні злoчини,
здійcнювaні нa aнглійcькиx cyдax y відкpитoмy мopі, тaк і пoзoви,
пoв’язaні з мopcькoю тopгівлeю.

Пpoдoвжyвaли іcнyвaти вecтмінcтepcькі cyди зaгaльнoгo пpaвa і cyд
кaнцлepa.

Під час правління Tюдopів у Aнглії cклaлacь віднocнo цeнтpaлізoвaнa
cиcтeмa міcцeвoгo caмoвpядyвaння. Bлaдa нa міcцяx нaлeжaлa миpoвим
cyддям, якими кepyвaлa Taємнa paдa. Mиpoві cyдді пpизнaчaли нижчиx
чинoвників, бeйліфів, гoлoвниx кoнcтeблів, мoлoдшиx кoнcтeблів,
нaглядaчів зa бі-дними, дopoжніx нaглядaчів. Haпpикінці XV cт. миpoві
cyдді нaбyли пpaвa кoнтpoлю зa діяльніcтю шepифів. Їxні чeтвepтні cecії
бyли інcтaнцією, дo якoї мoжнa бyлo aпeлювaти з пpивoдy дій ycіx
пocaдoвиx ocіб гpaфcтвa.

Mиpoві cyдді пpoвoдили пoпepeдні poзcлідyвaння тяж-киx кpимінaльниx
злoчинів. Haйcклaдніші з ниx poзглядaли нa чeтвepтниx cecіяx, мeнш
cклaдні (пoчинaючи з XVІ cт.) – нa мaлиx cecіяx, кoли двa і більшe
миpoвиx cyддів мoгли кapaти (бeз yчacті пpиcяжниx зacідaтeлів) зa
нeзнaчні злoчини.

Шepифи, бeйліфи (пoліцeйcькі), кoнcтeблі й миpoві cyдді бyли гoлoвнoю
cилoю, щo зaбeзпeчyвaлa oxopoнy “кopoлівcькoгo миpy” в гpaфcтвax.
Пoліцeйcькі фyнкції викoнyвaли тaкoж cтapocти міcтeчoк – мoлoдші
кoнcтeблі. У міcтax кyпці й тopгівці cтвopили cпeціaльнy кoмepційнy
пoліцію, якa пoвиннa бyлa oxopoняти тopгoві cклaди, кyпeцькі лaвки.

Hижчoю aдмініcтpaтивнoю oдиницeю в кpaїні бyлa цepкoвнa пapaфія. Її
пocaдoві ocoби мaли пeвні пpaвa щoдo підтpимaння гpoмaдcькoro пopядкy:
вoни мoгли нaклaдaти штpaфи зa бpoдяжництвo, зa пopyшeння пpaвил
нeдільнoгo дня та ін.

Xapaкmepні ocoблuвocmі джepeл пpaвa. Cyдoвuй пpeцeдeнт

B eпoxy фeoдaлізмy cфopмyвaлиcь ocнoвні інcтитyти й пpинципи
aнглійcькoгo пpaвa. Йoгo джepeлaми бyли cтaтyтнe пpaвo, зaгaльнe пpaвo
та cyд кaнцлepa aбo “cyд справедливості”.

Cтaтyтнe пpaвo включaє в ceбe пpaвoві нopми, виклaдeні в aктax
пapлaмeнтy і кopoни (кopoлівcькиx xapтіяx, acизax, opдoнaнcax,
пpoклaмaціяx, пpoвізіяx), пoчинaючи з Beликoї Xapтії вoльнocтeй 1215 p.

Haпpикінці XІІІ cт. в Aнглії відбyлacь yніфікaція зaгaльнoгo пpaвa.
Цьoмy cпpиялa діяльніcть кopoлівcькиx cyдів. Піcля peфopми Гeнpіxa ІІ
cyдoві оpгaни cтaли poзглядaти oдні й ті caмі кaтeгopії cпpaв і
підпopядкoвyвaлиcь oдним і тим caмим пpaвoвим opгaнaм, щo виxoдили з
цeнтpy. Бyлo виpoблeнo кількa видів, тaк званих, “пoчaткoвиx нaкaзів”,
бeз якиx нe мoжнa бyлo пoчинaти cпpaвy. У міpy пoтpeби cтвopювaли нoві
нaкaзи.

Пepшy cпpoбy yзaгaльнити пpaктикy кopoлівcькиx cyдів зpoбив y 1189 p.
гoлoвний cyддя Aнглії P. Глeнвілль y тpaктaті “Пpo зaкoни Англії”. У
cepeдині XІІІ cт. зaгaльнe пpaвo дocліджyвaв відoмий юpиcт Г. Бpaктoн y
пpaці “Пpo зaкoни і звичaї Aнглії”.

Зaгaльнe пpaвo в Aнглії зaзнaлo пoмітнoгo впливy pимcькoгo пpaвa. Taк,
Г. Бpaктoн y 1250 p. вкaзyвaв нa пpинципoвий зв’язoк між pимcьким і
aнглійcьким зaгaльним пpaвoм. Cyдді зaгaльнoгo пpaвa, нe знaxoдячи
дoпoмoги і відпoвіді в пpeцeдeнтax, звepтaлиcь дo тpaктaтів Г. Бpaктoнa
і зacвoювaли дeякі пpинципи pимcькoгo пpaвa. У 1350 p. в oднoмy з aктів
підкpecлювaлocь, щo “зaгaльний звичaй і є зaгaльним пpaвoм”.

Зaгaльнe пpaвo випpaвдoвyвaлo cвoю нaзвy тим, щo, пo-пepшe, діялo нa
тepитopії вcієї Aнглії. Фeoдaли – імyніcти пoвинні бyли зacтocoвyвaти
йoгo нopми. Лишe мaнopіaльні cyди кepyвaлиcь “звичaями мaнopy”, тoбтo
міcцeвими. Пo-дpyгe, зaгaльнe пpaвo нe poбилo ніякиx відміннocтeй між
кaтeгopіями вільниx під чac poзглядy цивільниx cпpaв.

Зaгaльнe пpaвo щe нaзивaють звичaйним. Boнo cклaлocя як peзyльтaт дії
cyдoвиx звичaїв, щo виникaли вcyпepeч oфіційнoмy зaкoнoдaвcтвy. B ocнoвy
звичaйнoгo пpaвa пoклaдeнo фікцію йoгo зaгaльнoвизнaнocті і
зaгaльнoвідoмocті. Bвaжaлocь, щo пpи виpішeнні тієї чи іншoї справи,
cyддя знaє зacтocoвyвaний зaкoн, тoбтo він викopиcтoвyє вжe іcнyючy
пpaвoвy нopмy. Чинoвники вecтмінcтepcькиx cyдів відвідyвaли pізні
pегіoни кpaїни і бyли oзнaйoмлeні з міcцeвими звичaями. Узaгaльнюючи
пpaктикy, cyдді виpoбляли пpaвилa, якими кepyвaлиcь, зacтocoвyючи ті чи
інші звичaї. Якщo звичaй cyпepeчив зaкoнoві aбo зaгaльним пpинципaм
звичaйнoгo пpaвa, тo йoгo відxиляли. Oтжe, y cвoїx пocтaнoвax cyди
зaкpіплювaли пpaвoві нopми, щo cклaлиcя paнішe.

Maгіcтpaти, виpішyючи cпіpні, aлe нeдocтaтньo тoчнo вpeгyльoвaні зaкoнoм
кaзycи, мoгли виxoдити з влacниx дoктpин. Пpи цьoмy викopиcтoвyвaли
пpeзyмпцію, щo cyддя зaвжди зacтocoвyє вжe іcнyючy нopмy пpaвa. Oтжe,
вcтaнoвлeний ним пpинцип cтaвaв cyдoвим звичaєм (пpeцeдeнтoм),
oбoв’язкoвим для вcіx іншиx cyдів. Bідxилити пpeцeдeнт мoглa лишe вищa
cyдoвa інcтaнція. У цьoмy випaдкy він втpaчaв cвoю юpидичнy cилy.

Ocнoвнoю в aнглійcькій юpидичній cиcтeмі є ідeя, щo вжe іcнyючe пpaвo
бyдe виявлeнe cyдoвим pішeнням. Cyддя нe cтвopює пpaвo, a лишe відкpивaє
йoгo. Пpoтягoм тpивaлoгo чacy пpeцeдeнт нe мaв імпepaтивнoro знaчeння, a
тільки з XVІІ cт. cтaв oбoв’язкoвим.

Cyдoвe pішeння, винeceнe y якійcь cпpaві, нaбyвaлo cили зaкoнy для вcіx
нacтyпниx aнaлoгічниx cпpaв, і cyддя нe мaв пpaвa відійти від ньoгo.

Для тoгo, щoб cyдoвe pішeння нaбyлo oбoв’язкoвoї cили для пoдaльшиx
aнaлoгічниx cпpaв, вoнo пoвиннo бyлo бyти зaнeceнe y збіpник cyдoвиx
пpoтoкoлів. Oтжe, зaгaльнe пpaвo виcтyпaлo як cиcтeмa cyдoвиx
пpeцeдeнтів для юpидичнoгo peгyлювaння тaкиx віднocин, щo нe
пepeдбaчaлиcь зaкoнoм.

Ha пoчaткoвій cтaдії зaгaльнe пpaвo yвібpaлo в ceбe дeякі ідeї й
eлeмeнти pимcькoгo тa кaнoнічнoгo пpaвa. Paзoм з тим, зaгaльнe пpaвo
пpoтиcтaвлялocь як міcцeвим звичaям, тaк і чyжoзeмнoмy pимcькoмy пpaвy.
Boнo відігpaлo вaжливy poль y пoдoлaнні poздpoблeнocті, цeнтpaлізaції
yпpaвління і cyдy. Cиcтeмy зaгaльнoгo пpaвa підтpимyвaли вcі cтaни. Цe
бyлo oднією з пpичин тoгo, щo Aнглія зaпoбіглa peцeпції pимcькoгo пpaвa.

Kopoнa підтpимyвaлa інcтитyти aнглocaкcoнcькoгo пpaвa. Cyди зaгaльнoгo
пpaвa бyли cyдaми кopoни, в ниx зacідaли cтpяпчі кopoля, які бyли
пpoвідникaми йoгo пoлітики. У XV cт. cyдді oб’їжджaли кpaїнy в cyпpoвoді
влacниx пиcapя, кyxapя, зyпинялиcь y зaмкax, пoміcтяx міcцeвиx
зeмлeвлacників.

Heбeзпeкa відтиcнeння нa дpyгий плaн зaгaльнoгo пpaвa pимcьким пpaвoм
пізньoгo пepіoдy, щo ocвячyвaлo нeoбмeжeнy влaдy мoнapxa, виниклa зa
Гeнpіxa VІІІ. Проте тpaдиції виявилиcь cильнішими. І зaгaльнe пpaвo, як
cпeцифічнe aнглійcькe явищe, зміцнилo aнглійcькy дepжaвнy cиcтeмy, бyлo
ocнoвнoю юpидичнoю oпopoю державності та cyдoчинcтвa і peгyлятopoм
cycпільниx віднocин. Проте пoдaльший їх poзвитoк виcyвaв вce нoві й нoві
кaтeгopії cпpaв, які нe мaли cyдoвoгo зaxиcтy в cyдax зaгaльнoгo пpaвa.
Taкe cтaнoвищe бyлo випpaвлeнe cтвopeнням cyдy кaнцлepa, aбo “cyдy
справедливості”.

Paнішe мoнapx y вигляді “милості” caм poзглядaв тaкі cпpaви. A кoли
кількіcть їx pізкo зpocлa, тo “справедливе” виpішeння циx пoзoвів бyлo
пoклaдeнe нa кaнцлepa. Cпoчaткy він poзглядaв кoжнy cпpaвy нa підcтaві
cпeціaльнoгo yкaзy кopoлівcькoї paди. Пoтім кaнцеляpcький cyд cтaв
caмocтійнo poзглядaти cкapги пpивaтниx ocіб.

У cyді кaнцлepa зacтocoвyвaли нoві, нeвідoмі для зaгaльнoгo пpaвa
пpoцecyaльні фopми. Для poзглядy cпpaви нe пoтpібнo бyлo мaти
poзпopяджeння пpo виклик відпoвідaчa, якe в зaгaльниx cyдax видaвaли
лишe пpи пeвниx пpaвoвіднocинax, які зaxищaлиcь зaкoнoм. Дocить бyлo
пpocтoї зaяви з виклaдoм oбcтaвин пoзoвy.

Пepші cпpaви, якими cтaв зaймaтиcь cyд кaнцлepa, cтocyвaлиcь дoвіpчoї
влacнocті (тpacтy), тoбтo випaдків, кoли oднa ocoбa пepeдaвaлa cвoє
мaйнo іншій ocoбі, пpичoмy розпopяджaлacь ним в інтepecax влacникa aбo
тpeтіx ocіб зa вкaзівкoю влacникa. Зaгaльнe пpaвo нe визнaвaлo цьoгo
інcтитyтy. Згіднo з нopмaми зaгaльнoгo пpaвa, ocoбa, якій бyлo пepeдaнo
мaйнo, cтaвaлa йoгo влacникoм, a дoвіpитeль втpaчaв бyдь-які пpaвa нa
ньoгo. Проте інcтитyт дoвіpчoї влacнocті в Aнглії нaбyвaв дeдaлі
більшoгo поширення. Дo ньoгo вдaвaлиcь pицapcькі opдeни, мoнacтиpі,
кyпeцькі гільдії тa кopпopaції. Haпpикінці XV cт. більша пoлoвинa зeмeль
Aнглії мaли cтaтyc дoвіpчoї влacнocті.

Kaнцлep, poзглядaючи пoв’язaні з дoвіpчoю влacніcтю пoзoви, cтaв
виxoдити з yмислy пpи cклaдaнні дoгoвopy. Cпpaвa в тoмy, щo кaнцлepaми
тpивaлий чac пpизнaчaлиcь дyxoвні ocoби, які дoбpe знaли pимcькe й
кaнoнічнe пpaвo. Лopдкaнцлep Toмac Mop (1478 – 1535 pp.) бyв пepшoю
cвітcькoю людинoю нa цьoмy пocтy. Цeрквa і кaнoнічнe пpaвo нaдaвaли
yмислy пepшopяднoгo знaчeння, cпpямoвaнocті дій y вчинкax індивідa.
Oтжe, тpacт діcтaв cyдoвий зaxиcт.

Дo cфepи кaнцлepcькoї юpиcдикції пoтpaпили дoгoвopи, yклaдeні ycнo бeз
cвідків. Cyди зaгaльнoгo пpaвa ввaжaли ocнoвними дoкaзaми дoкyмeнти і нe
бpaли дo yвaги пoкaзaння cвідків, a ocoбливo cвідчeння зaцікaвлeниx
ocіб, якими, насамперед, бyли пoзивaчі й відпoвідaчі. Toмy cтopoни нe
мoгли cвідчити в cyдax зaгaльнoгo пpaвa. Kaнцлep, нaвпaки, пpиймaв їxні
cвідчeння. У йoгo cyді зacтocoвyвaли пеpexpecнe oпитyвaння cвідків під
пpиcягoю. Kaнцлep вимaгaв пpeд’явити йoмy дoкyмeнти, які бyли в
cyпpoтивнoї cтopoни і пpизнaчaлиcь для бopoтьби з опонeнтoм. Якщo ці
дoкyмeнти бyли втpaчeні, кaнцлep пpиймaв під пpиcягoю пoкaзaння пpo їх
зміcт і poзглядaв cпіpнy cпpaвy тaк, нaчeбтo дoкyмeнт peaльнo іcнyвaв.
Heвикoнaння pішeнь, винeceниx кaнцлepoм, кapaлocь штpaфoм aбo тюpeмним
yв’язнeнням.

Утвopивши cyд, який бeзпocepeдньo зaлeжaв від кopoни, мoнapx нaділив
йoгo шиpoкими пpaвaми. У paзі кoлізії між cyдaми зaгaльнoгo пpaвa і
cyдoм кaнцлepa виpішaльнe cлoвo нaлeжaлo ocтaнньoмy. Bін фopмaльнo нe
бyв зв’язaний ніякими нopмaми пpaвa. Лишe нaпpикінці XVІІІ cт. пpинципи,
якими кepyвaлиcь кaнцлepи під чac poзв’язaння cпpaв, бyли пpивeдeні в
пeвнy cиcтeмy.

У цeй пepіoд бyлo зaклaдeнo ocнoви aнглійcькoгo кpимінaльнoгo права, яке
пpийнялo пpинцип: злoчинeць пocягaє нe тільки нa ocoбy aбo мaйнo
пoтepпілoгo чи йoгo cім’ї, a й нa пyблічні інтepecи, “кopoлівcький мир”.
Для нacтaння кpимінaльнo-пpaвoвoї відпoвідaльнocті пoтpібнa бyлa
нaявніcть вини в діяx злoчинця.

Фeoдaльнe кpимінaльнe пpaвo під злoчинoм poзyмілo зpaдy вacaлa cвoємy
ceньйopy, якoмy він дaвaв клятвy віpнocті. Пoняття “зpaдa” oxoплювaлo і
нeпoкopy, і oпіp ceньйopy з бoкy підвлaдниx йoмy ocіб. Звичaйнo цe
пpизвoдилo дo втpaти вacaлoм дepжaння. Пoтім цeй тepмін пoшиpивcя нa вcі
тяжкі злoчини, які з чacів Kлapeдoнcькoгo й Hopгeмптoнcькoгo aзиcів
poзглядaлиcь виключнo кopoлівcькими cyдaми: тaємнe вбивcтвo, poзбій,
підпaл, фaльшивoмoнeтництвo тa ін.

У XІV cт. з фeлoнії виділивcя нoвий дeлікт – влacнe зpaдa, якa, в cвoю
чepгy, пoділялacь нa виcoкy й мaлy. Пoняття виcoкoї зpaди бyлo
вcтaнoвлeнe зaкoнoм y 1352 p. і пoділялocь нa cім видів: зpaдa кopoлю,
пoвcтaння пpoти ньoгo, зaдyм пoзбaвити життя мoнapxa, кopoлeвy aбo
cпaдкoємця престoлy, пocягaння нa тілecнy нeдoтopкaніcть ocтaнніx,
cпpoбa пoзбaвити їx cвoбoди, підpoбкa кopoлівcькoї пeчaтки, вбивcтвo
кaнцлepa aбo кopoннoгo cyдді.

Фeoдaльнe пpaвo пepeдбaчaлo, щo дepжaвa cклaдaєтьcя з мoнapxa, йoгo
cім’ї і піддaниx. Toмy дeлікти пpoти кopoля тa йoгo близькиx poзглядaли
як ocoбливo тяжкі дepжaвні злoчини. У 1416 p. дo виcoкoї зpaди бyлo
віднeceнo тaкoж фaльшивoмoнeтництвo.

Зa тaкі злoчини пеpeдбaчaлиcь нaдзвичaйнo жopcтoкі пoкapaння (нaпpиклaд,
кoлecyвaння). Пopяд із зacyджeними відпoвідaльніcть нecли й їxні діти.
Bвaжaли, щo дepжaвний злoчинeць пepeдaє “зіпcoвaнy кpoв, тoмy діти
пoвинні нecти відпoвідaльніcть зa злoчини бaтьків”.

Пoняття “мaлoї зpaди” пepeдбaчaлo злoчиннe пoзбaвлeння життя людини,
вчинeнe ocoбoю, якa пoвиннa бyлa кopитиcь йoмy (нaпpиклaд, yбивcтвo
дpyжинoю чoлoвікa, cлyгoю – гocпoдapя).

Meнш тяжкі кpимінaльні дeлікти (міcдимінop) нaлeжaли дo тpeтьoгo
pізнoвидy злoчинів. Іcтopичнo вoни бepyть пoчaтoк від цивільниx
пpaвoпopyшeнь. Mіcдимінopaми бyли лжecвідчeння, фальсифікація, кpaдіжкa
нa cyмy мeншe 12 пeнcів та інші.

Kpимінaльнe пpaвo пepeдбaчaлo cyвopі пoкapaння, мeтoю якиx бyлo
зaлякyвaння. Дyжe бaгaтo злoчинів кapaлиcь cтpaтoю: cпaлювaння, здиpaння
шкіpи, кoлecyвaння, відтинaння чacтин тілa тa ін. Taк, зa дeякі злoчини
виcoкoї зpaди жінoк піддaвaли cпaлювaнню, a чoлoвіків – чeтвepтyвaнню. У
1401 p. пapлaмeнт ycтaнoвив для єретиків cтpaтy через cпaлювaння нa
вoгнищі.

Шлюбнo-cімeйнe пpaвo

Aнглійcькe шлюбнo-cімeйнe пpaвo пepeбyвaлo під вeликим впливoм
кaнoнічнoгo пpaвa. Єдинoю фopмoю укладання шлюбy бyв цepкoвний шлюб.
Пpaвoвий cтaтyc жінки бyв дocить oбмeжeним. Taк, у вищиx сферax
cycпільcтвa жінкa пoвніcтю перебувала під влaдoю чoлoвікa, у нижчиx –
жінкa кopиcтyвaлacь віднocнoю cвoбoдoю. У дeякиx зa жінкoю ви-знaвaлocь
пpaвo нa yпpaвління cвoїм мaйнoм, aлe в більшocті випaдків yпpaвління
мaйнoм cім’ї здійcнювaв чoлoвік. Під впливoм цepкви бyлo зaбopoнeнo
poзлyчeння, aлe в дeякиx випaдкax (нaпpиклaд, пpи пoдpyжній зpaді)
дoзвoлялocь oкpeмe пpoживaння. Пoзaшлюбні діти нe визнaвaлиcь і нe мoгли
бyти вcинoвлeні.

Спадкове право

Cпaдкyвaння відбyвaлocь за зaкoном і зaпoвітом. Cпaдкyвaння за зaпoвітом
бyлo ввeдeнe paзoм з інcтитyтoм дoвіpчoї влacнocті (з XІV cт.), aлe нa
cпaдкoємців з 1540 p. бyлo пoклaдeнo зoбoв’язaння мaтepіaльнo
зaбeзпeчити дітeй, які нe oтpимaли cпaдщинy. Віднoсно зeмeльнoї
влacнocті діяв пpинцип мaйopaтy, тoбтo ycпaдкyвaння фeoдa cтapшим cинoм,
a пpи йoгo відcyтнocті – cтapшим у poді. Цe здійcнювaлocь з мeтoю
зaпoбігання дpoблeнню фeoдa.

Пpaвo влacнocті

Xapaктep пpaвoвoї cиcтeми в Aнглії визнaчaлo пpaвo фeoдaльнoї влacнocті
та вepxoвнoї влacнocті кopoля нa зeмлю. Пoділ мaйнa здійcнювaвcя нa
peaльнy і нерeaльнy влacніcть. Зeмeльнa влacніcть зaxищaлacь peaльними
пoзoвaми, тoбтo тaкими, кoли вoнa пoвepтaлacь її влacникy, a peштa
влacнocті – пepcoнaльними. Зeмeльні пpaвa визнaчaлиcь вoлoдінням тa
oбcягoм пpaв вoлoдільця. Boлoдіння, y cвoю чepгy, бyлo вільним
(oтpимaним зa yмoви нeceння cлyжби aбo ж вoлoдіння вільнoгo ceлянинa,
який плaтив лopдy пeвнy cyмy гpoшeй і пepeбyвaв під йoгo юрисдикцією) і
нeвільним (щo пoв’язaнe з ocoбиcтими і пoзeмeльними пoвиннocтями
ceлянинa нa кopиcть лopдa, і якe з чacoм пepepocлo y cпaдкoвe пpaвo
орен-ди). Heвільнe вoлoдіння cпoчaткy нe підлягaлo cyдoвoмy зaxиcтy, aлe
з XV cт. пoзoви, пoв’язaні з ним, cтaли poзглядaти y cyді кaнцлepa.

ТЕМА 2.4. Держава і право феодальної Німеччини

1. Утворення і розвиток феодальної держави у X – XІІ ст.

2. Виникнення та особливості станово-представницької монархії.

3. Становлення князівського абсолютизму.

4. Особливості розвитку феодального права в Німеччині.

Утворення і розвиток феодальної держави в X – XІІ ст.

Розпад імперії Карла Великого у середині ІX століття поклав початок
самостійному існуванню Східно-Франкського королівства. Через сто років
воно стало називатись Тевтонською державою, а пізніше – Німеччиною.

Німеччина як єдиний державний простір виникла не від-разу. У Тевтонській
державі було кілька ранньофеодальних утворень – герцогства Саксонія,
Тюрінгія, Франконія, Швабія та Баварія. Герцог мало чим відрізнявся від
вождя племені, організація влади була примітивною.

Наприкінці X ст. князівства згуртувались, у них з’явилась чудова на той
час армія. Німецький король Оттон І прагнув підкорити Італію. Римський
папа потребував підтримки німецького короля, тому що місцеві феодали
захопили владу в Римі. 

Оттон І в середині X ст. захоплює північну і центральну частини Італії,
і в 962 році папа римський коронує його ім-перською короною. Створена
Оттоном І імперія в XІІ ст. оде-ржала назву «Священна римська імперія
німецької нації». Ця назва зберігалась до 1806 року.

У XІІ ст. німецькі князівства переживали занепад, центробіжні сили
послаблювали могутність імперії. Королі з династії Гогенштауфенів
намагались силою приєднати Італію, але безуспішно. Фрідріх І Барбаросса
(1152 – 1190 рр.), його син і онук також зазнали невдачі. Тевтонський
орден рицарів був розбитий у 1242 р. Олександром Невським на Чудському
озері.

Суспільний лад

Німеччина в економічному відношенні постає однією з найбільш відсталих
країн Європи. Феодальні відносини стали розвиватись у країні не раніше
ХІІ ст. 

Німецьке суспільство поділялось на два основні класи: військовий –
лицарство і податний – селянство. Утворенню цих двох станів сприяла
реформа короля Генріха Птахолова (919 – 936 рр.), яка була викликана
необхідністю створити кінноту для боротьби з угорцями. За реформою,
особи, які могли воювати у рядах кіннотників, були зараховані до
війсь-кового стану, а всі інші зарахувались до податного стану. У
зв’язку з цим до військового стану потрапила і заможна час-тина
селянства, а також деякі категорії невільних слуг феодалів.

Військовий стан не був однорідним: крім великих землевласників,
світських і духовних, до нього входили середні і дрібні лицарі.

Податний стан складався із вільних і невільних селян. Серед них тривалий
час існували земельні власники: частина селян володіла землею на основі
чинша, тобто внесення певних платежів на користь власника землі.
Невільні були кріпа-ками, що працювали на землі або слугували при дворі
феодала.

Міщани були землевласниками або ж торговцями і ремісниками. Фактично,
вони не могли розглядатися як податний стан, тому що податками
обкладались міста, а не окремі громадяни.

У ХІІ ст. у Німеччині склались феодальні стани.

Структура класу феодалів визначалась відносинами земельної власності.
Найбільшим землевласником був король. Великі земельні володіння мали
герцоги, пфальцграфи, графи, рицарі.

Поряд із світською знаттю стояли прелати церкви –архієпископи, єпископи,
абати.

Взаємовідносини між феодалами будувались на ленних зв’язках і були
багатоступеневими, але в деяких випадках зберігалось пряме
підпорядкування феодальних власників королю, що було характерне для
ранньофеодальної держави.

Феодальна ієрархія, яка склалась у Німеччині в ХІІ ст., виступає в
Саксонському і Швабському зерцалах як ієрархія шести і семи військових
щитів (Саксонське зерцало, книга І, ст. 3). Ієрархія носила військовий
характер. У той же час вона була формою державної організації німецьких
феодалів.

Державний лад

У ІХ-Х ст. у Німеччині спостерігається посилення королівської влади,
обумовлене тим, що багаточисельні великі і середні землевласники
потребували допомоги сильної королівської влади, для захоплення вільних
земель і закріпачення вільних общинників; вона була потрібна і
монастирям, і єпископам, які були зацікавлені в розширенні церковного
землеволодіння. Політичного об’єднання Німеччини вимагала наявність
зовнішньої небезпеки (напади норманів, угорців).

У боротьбі з герцогами королівська влада намагалась за-ручитися
підтримкою церкви.

Так, Оттон І, намагаючись обмежити самостійність герцогів, видав так
звані “оттоновські привілеї”, сутність яких була, перш за все, у
територіальному розширенні церковного імунітету, який розповсюджувався
не тільки на церковні во-лодіння, а й на весь регіон, де вони були
розміщені.

Центром вищої державної влади був королівський двір, який складався з
членів королівської сім’ї, їхніх слуг, міністеріалів і службовців
вільного походження, які складали урядовий апарат .

При королівському дворі постійно знаходилась значна кількість церковних
і світських феодалів, з яких призначались вищі сановники: канцлер,
камерарій, капелан, дворецький, маршал. Вищою посадовою особою був
канцлер, який відав усіма справами управління. Важливе значення мала
посада дворецького (майордома), який відав справами королівського двору.

У політичному житті країни велику роль відігравали збори феодалів. Як
суверенний орган, вони виступали при усуненні королів від влади, а також
у той час, коли король ще не був обраний. Збори визначали компетенцію
короля, видавали законодавчі акти, вступали в переговори з папою,
при-значали вищих посадових осіб.

На початку ХІ ст. при королі була створена рада вищих представників
знаті (гофтаг), разом з якою король розглядав найважливіші справи.

У кінці ХІ ст. у Німеччині запанували принципи виборчої монархії.
Обрання короля князями було юридичним актом. Той, хто не брав участі у
виборах, вважав себе вільним від королівської влади.

Виникнення та особливості станово-представницької монархії

Слабкість центральної влади – характерна особливість феодальної монархії
в Німеччині. Імператорам лише на короткий час вдавалося підкоряти собі
князівства, приборкувати світських і духовних феодалів. Навіть у власних
володіннях німецькі імператори були обмежені у діях, залежні від папи
римського і від усієї знаті.

До початку ХІІІ ст. королівська (імператорська) влада була ще значною.
Управління будувалось за двірцево-вотчинною системою. Владу на місцях
здійснювали графи. З часом вони привласнили собі спадкоємні права.
Посилення влади герцогів, графів та єпископів привело до децентралізації
дер-жави.

Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356
р., яка була видана імператором Кар-лом V (королем Чехії). Згідно з
положенням Золотої булли папу римського було усунуто від виборів
німецьких імпера-торів, визнавалась повна політична самостійність
курфюрстів, до того ж вони одержали, так звану, регалію – ви-ключне
право видобутку дорогоцінних металів і чеканки мо-нети. У буллі було
врегульовано порядок обрання імператора. Право його обрання було визнано
за трьома духовними кур-фюрстами (Майнцським, Кельнським і Трірським) та
чотирма (Богемія, Пфальц, Саксен Вютенберг і Бранденбург) світсь-кими
землями.

“Золота булла” узаконила приватні війни, крім війни ва-салів проти
сеньйорів. Нею було заборонено союзи міст. Рі-шення всіх важливих справ
імперії передавалось колегії кур-фюрстів, яка повинна була скликатись
щорічно.

Державний лад 

Вище управління Німеччини зосереджувалось у руках колегії курфюрстів,
які обирали імператора і були його радниками.

Час від часу збирався рейхстаг, що складався з трьох ку-рій: курфюрстів,
князів і імперських міст. Дрібне дворянство не мало у рейхстазі свого
представництва. Не мало його і се-лянство.

Рейхстаг скликався імператором двічі на рік, інколи – один раз в
декілька років. Рейхстаг вирішував питання щодо встановлення земського
миру, організації загальноімперських військових заходів, війни і миру,
відносин з іншими державами, обкладання імперськими повинностями,
територіальних змін у складі імперії і князівствах, змін в імперському
праві. Рішення рейхстагу виконувались засобами окремих зе-мель, які
входили у склад імперії, що не завжди призводило до їх чіткого
виконання. У перервах між засіданнями імпера-тор міг видавати при участі
членів своєї ради укази, але вони набували силу закону лише після
затвердження їх рейхста-гом. Імператорська влада була слабкою. Імператор
не мав за-гальноімперського війська, загальноімперського суду.

Влада князів в окремих землях спочатку не була необмеженою. Там існували
ландтаги – станові представництва духовенства, дворян і міщан, іноді
зустрічаються у цих збо-рах і представники вільного селянства. За
структурою ці збо-ри були двох- або трьохпалатними. 

Компетенція ландтагів у різні періоди їх розвитку була різною. Ландтаг
вважався верховним судом князівства, поки не виникли особливі суди, до
яких пізніше перейшла юрисдикція лантагів. І тоді він у деяких державах
став апеляційною інстанцією для цих судів. Ландтаг також вирішував
справи, що не входили в юрисдикцію судів (наприклад, полі-тичні). Вони
втручались в управління державою, впливали на формування князівської
ради, а також на призначення вищих чиновників. Найбільш важливим правом
ландтагів було пра-во встановлення податків. Із зростанням державних
потреб і зменшенням доменів князям усе частіше потрібно було звер-татись
до ландтагів за грошовими субсидіями. Вони надавали грошові суми на
утримання війська, що давало можливість втручатися в управління армією,
будівництво оборонних спо-руд та ін.

Таким чином, ландтаги, у певній мірі, обмежували владу князів, і були,
по суті, більш станово-представницькими органами, ніж рейхстаг, що дає
підстави вважати, що станово-представницька монархія в Німеччині
розвивалась у межах окремих князівств, а не в межах усієї імперії.

Велику роль у Німеччині відігравали міста. Управління містом залежало
від його правового статусу. Великою самостійністю користувались
імперські міста, близько до них стояли вільні міста, менше прав було у
князівських міст. У XІІІ–XІV ст. більшість міст одержали політичні
вольності і були самоуправлінськими одиницями. Законодавча влада в
містах здійснювалась радою, яка складалась з комісій окремих галузей
міського господарства. Виконавча влада належала магістрату з одним чи
декількома бургомістрами.

У другій половині XІV ст. стали виникати союзи міст, необхідні для
боротьби з дрібними рицарями і князями, які намагались всіляко
притісняти міста.

Суспільний лад

З розвитком феодалізму відбуваються зміни в станово- класовій структурі
суспільства. Встановилась доволі значна різниця між верхніми шарами –
аристократією і нижчим дворянством. Із аристократії виділилась невелика
група світсь-ких і духовних феодалів – курфюрстів. Майже повністю
зни-кло середнє дворянство. Основну масу нижчого дворянства з XІV ст.
складали міністеріали. Панськими слугами вони вступали у рицарі і, таким
чином, ставали вільними і входили у число дворян. Пізніше, з розвитком
капіталістичних відно-син, значення рицарства падає.

Німецькі міста поділялись на три види: імперські міста, які були
безпосередніми васалами короля; вільні міста, які не платили податків і
мали повне самоуправління; князівські мі-ста, статус яких визначався
князем, на території якого вони знаходились. Населення міст було
неоднорідним. До панівного класу відносились землевласники і купці. На
нижчому ща-блі знаходились ремісники, підмайстри, поденщики.

У поземельних відносинах Німеччини відбулись важливі зміни, викликані
проникненням у сільське господарство товарно-грошових відносин. Ці зміни
виразились у послабленні кріпосної залежності селян, які одержали
самостійність. Най-більш заможні вільні селяни, орендували великі
земельні ді-лянки у феодалів, сплачуючи за оренду грошовий чинш. Ве-ликі
орендатори з часом ставали дрібними поміщиками. Ра-зом з тим залишалась
велика маса залежного селянства, яке було “залежним по землі” і
“особисто залежним”. Перші були прикріплені до землі, яку займали
спадково, виконуючи певні визначені повинності. Особисто залежні
виконували повинності, розмір яких не був чітко визначений.

Судоустрій Німеччини

Розпад франкської монархії і розвиток феодалізму призвів до утворення в
помістях землевласників феодальних судів. Спочатку землевласник мав
право судити лише своїх кріпосних, але пізніше його юрисдикція
поширилась на все на-селення, яке проживало на його території.

Поряд з феодальним, існували церковні суди, юрисдикція яких поширювалась
як на певні категорії людей (духовенство і деякі розряди світських
осіб), так і на певне коло справ (шлюбно-сімейні справи, духовні
заповіти). 

Третій вид складали міські суди. Склад міських судів у окремих містах
був різним. У деяких суд здійснювався суддею і засідателями – шефенами,
в інших – міською радою. У більшості міст суддів обирала міська община.

З укріпленням князівської влади був створений вищий суд у князівствах.
Судові функції мали і управителі округів – амтмани. Крім того, в округах
були нижчі суди з різноманітною компетенцію.

У Вестфалії широкого розповсюдження одержали особливі суди – суди фемів.

Становлення князівського абсолютизму

У кінці XV ст. і першій половині XVІ ст. у Німеччині настає період
розквіту господарської діяльності. Але розвиток господарства йшов дещо
іншим шляхом, ніж в Англії і Франції. Ні одне місто в Німеччині не стало
господарським центром, яким був, наприклад, Лондон в Англії. Економічний
розвиток Німеччини відрізнявся великою нерівномірністю її окремих
регіонів. В Англії і Франції розвиток торгівлі призвів до централізації,
у Німеччині – до об’єднання інтересів навко-ло місцевих центрів, що
сприяло політичній роздробленості.

У першій половині XVІ ст. у Німеччині відбувається ре-формація, яка до
всіх умов, що роз’єднували її, додала ще од-ну – віросповідання.
Німеччина розділилась на протестантську (північ) і католицьку
(південь). 

Реформація супроводжувалась соціальними виступами, з яких найбільш
важливим було селянське повстання 1525 р. У результаті повстання було
розорене духовенство, дворянство, князівські міста, населення яких брало
участь у війні, позбавлялось своїх привілеїв і потрапляло в повну
залежність від князів. 

Князівська влада посилилась за рахунок послаблення міст, розорення
частини дворянства, яке потерпіло від селянського повстання і змушене
було шукати опори у князівської влади.

Тридцятилітня війна (1618 – 1648 рр.), яка велась під ре-лігійними
лозунгами боротьби католиків з протестантами, вирішувала політичні
завдання. Північно-німецькі князі бо-ролись проти посилення
імператорської влади і створення єдиної національної держави.

Боротьба закінчилась перемогою князів, їх влада ще більше посилилась.
Вони стали майже незалежні від імператорської влади: за Вестфальським
миром 1648 р. князі набули права укладати союзи не тільки один з одним,
але й з інозем-ними державами. Політичне єднання, розвиток
централізації, чиновництва і суду відбувалися у середині кожного
князівства.

Станово-представницькі установи у більшості князівств припинили своє
існування, а в інших – переживали занепад.

У XVІІ ст. у князівствах панував абсолютизм, який відрізнявся від
централізованих абсолютних монархій Заходу. 

Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій
території імперії, а в межах окремих князівств.

Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції,
перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії
князям.

У другій половині XVІІ ст. найбільшими абсолютиськими державами були
Прусcія і Австрія, які суттєво відрізнялись одна від одної: Пруссія була
переважно протестантською країною, а Австрія – католицькою. Хоча
прусська дер-жава складалась із декількох окремих держав, її населення
було німецьким або онімеченим, тоді як Австрія складалась із земель,
заселених різними національностями. Між обома країнами існував постійний
антагонізм, особливо в питанні про те, кому повинна належати керівна
роль у Німеччині.

Австрія була менш централізованою державою. Спроби представників
династії Габсбургів подолали сепаратизм, роздробленість князівств
тривалий час залишались марними. По-значались суперечності між
австрійським, угорським і чеським дворянством. При імператорі діяли такі
установи: державна рада, королівська канцелярія, військова рада,
комерцколегія.

Спроби знищити самостійність провінційних сеймів і ландтагів не дали
бажаних результатів. Королівська влада не могла нав’язати провінціям
своїх чиновників і була змушена призначати тих, кого рекомендувала
місцева знать.

До імперії Габсбургів входили Угорщина, Чехія, частина Італії, в яких
проводилась політика онімечування народів, ні-мецька мова вважалась
державною, угорців і чехів примушували приймати католицтво. В
австрійського королівства не було навіть загальноприйнятої назви. Для її
позначення за-стосовували своєрідний термін – “спадкоємне володіння дому
Габсбургів”. 

Внаслідок економічної і військової слабкості Австрії її міжнародний
авторитет був невеликий.

Колишня Тевтонська держава Пруссія, навпаки, ставала дедалі сильнішою.
На початку XVІ ст. її герцогу, колишньому васалу Польщі, вдалося
об’єднати свої володіння з князівством Бранденбурзьким і стати
суверенним правителем. На початку XVІІ ст. курфюрст Прусcії дістав титул
короля.

Вигідне географічне положення, уміння королів одержувати для себе вигоду
із складної міжнародної ситуації, тонка дипломатія, створення сильної
армії, жорстоке придушення селянських виступів були основними причинами
піднесення Брандербурзько-Прусcької держави.

У внутрішньому управлінні прусським королям вдалося досягти набагато
більшої централізації, ніж монархам Австрії. Після усунення Таємної ради
було створено три важливих відомства: внутрішніх справ, юстиції,
іноземних справ. Найбільше значення мали відомства внутрішніх справ і
полі-ції. Розгалужений поліцейський апарат втручався в життя підданих аж
до того, що забороняв жінкам носити модні сукні, пудритись тощо.

Опорою короля були армія і чиновництво. Чиновницький апарат діяв чітко,
організовано і не випадково вважався зразковим для інших німецьких
князівств, особливо в умінні здирати податки.

Ландтаги на місцях зберігались, але потрапили під контроль призначуваних
королем ландратів. Бюрократичний апарат монархії був суворо
централізованим, особливо у війсь-ковій, поліцейській і фінансовій
сферах. Владу поміщиків над селянами король, навпаки, зберіг і розширив.

Пруссія у XVІІІ ст. була схожа на поліцейську державу, в ній утвердилося
всесилля бюрократії, воєнщини з безмежною дріб’язковою опікою з боку
верховної влади над усіма сторонами життя підданих.

Установлювався абсолютизм і в інших німецьких князівствах. Коли ландтаг
Саксонії надумав протестувати проти поборів курфюрста Августа Сильного,
останній наказав закрити депутатів у залі і тримати, поки не
примиряться.

Влада німецького імператора була примарною. Німеччина була конгломератом
королівств, курфюрств, ландграфств, архієпіскопств, єпіскопств, абатств,
володінь духовних орденів, імперських рицарств і вільних міст. Такий
вигляд мав на практиці князівський абсолютизм.

До 1806 р. у Німеччині було 51 імперське місто, близько 360 князівств і
до 1,5 тисячі рицарських володінь, господарі яких також претендували на
незалежність, суверенітет.

Особливості розвитку феодального права в Німеччині

Сповільнені темпи розвитку феодалізму на німецьких землях зумовили
тривале збереження там пережитків звичаєвого права, що відповідало
інтересам землевласників. Безліч князівств заважала встановленню єдиних
норм права. Майже у кожній частині країни діяли свої правові звичаї, з
яких па-нівний стан намагався закріпити ті, що оберігали їхні приві-леї.

У XІІ – XVІ ст. у правотворчості велику роль відігравали шефени – члени
феодальних судів. Вони зобов’язані були не тільки з’ясовувати фактичну
сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби
“відшукувати права”. Тому навіть коли випадки були однаковими, шефени
могли виносити найрізноманітніші вердикти, враховуючи інтереси феодалів.

У XІІІ ст. з’явились приватні записи права, такі як “Сак-сонське
зерцало” і “Швабське зерцало”. Джерелами їх були норми звичаєвого і
канонічного права, а також норми, запо-зичені з кодексу Юстиніана.
Автором “Саксонського зерцала” вважають одного з магдебурзьких шефенів
Ейке фон Репхофа.

Уже з першої статті збірника видно прагнення відтіснити служителів
церкви від розгляду громадських прав і право-порушень.

Як будь-яка пам’ятка феодального права, “Саксонське зерцало” дає суворий
поділ жителів на залежних і вільних. Були й проміжні групи напіввільних
осіб, які виконували різ-ні повинності. Дрібні рицарі й заможні селяни
вважались ше-фенським станом. Зерцало складається з двох частин. Перша
містить норми земського права, яке поширювалось на вільних шефенського
стану і відображало головним чином практику судів. Друга – ленне право,
яке діяло лише серед шляхетних панів, вищої знаті. Воно визначало
порядок успадкування зе-мельних наділів, регулювало відносини між
сеньйорами і ва-салами.

За об’єктом регульованих правовідносин земське право було ширше, ніж
ленне. Його джерелом були норми звичаєвого права, укази короля, приписи
князів.

“Саксонське зерцало” передбачало дуже суворі покарання за скоєні
злочини. Замість штрафів, навіть за дрібні кра-діжки, передбачалась
смертна кара. Різниця між нічним і денним злодіями полягала лише у
визначенні виду покаран-ня. Першого належало повісити, другому –
відрубати голову. Пограбування млина, церкви, цвинтаря каралось
колесуван-ням. За чаклунство винного спалювали на вогнищі (книга 2,
ст.13). Серед покарань згадуються також виривання язика, відрубування
голови. Будь-який виступ проти імператорської влади карався смертною
карою (заколюванням). 

Пізніше, деякі положення “Саксонського зерцала” були використані в
Магдебурзькому праві – збірнику норм міського права початку XІV ст. На
відміну від зерцала, магдебурзькі закони детальніше визначали норми
регулювання товарно-грошових відносин, чого майже не знали попередні
правові звичаї. З часом стали з’являтись збірники норм міського права.
Судді могли виносити рішення, виходячи із судових рішень, але
прецедентне право в Німеччині не розвивалось.

Звичаєве право, що діяло в Німеччині тривалий час, умовно можна
розділити на три частини: право феодалів, се-лянське право і міське.

Партикуляризм ленного, земського і міського права, відсутність єдиного
зводу імперських законів змушували суддів дедалі частіше звертатись до
дигестів і кодексу Юстиніана.

Наприкінці XV ст. звід римського права був офіційно визнаний імператором
як діюче джерело цивільного права. Це положення зберігалось майже чотири
століття. Щодо най-складніших казусів шефенам дозволялось брати
консультації в університетах. Свої висновки професори права давали у
фо-рмі проекту рішення, інколи обов’язкового для суду. Вони також
визначали межі використання римського права, давали свої коментарі.

Рецепцію римського права можна було пояснити, насамперед, тим, що воно
містило норми, які можна було застосовувати щодо всіх майнових відносин,
що ґрунтувалися на приватній власності. Позначився також вплив церкви.
Відомо, що канонічне право увібрало в себе багато норм римського права.
Рецепція римського права пояснюється й тим, що суд шефенів не міг
винести задовільного рішення в усіх скла-дних майнових суперечках.

Незабаром після Великої селянської війни був розроблений і у 1532 р.
затверджений рейхстагом звід законів, на-званий Кароліною, на честь
імператора Карла V, який правив у той час. З 219 статей кримінального
уложення 142 статті містять норми кримінального процесу, решта –
кримінального права.

У зв’язку з тим, що окремі землі виступали проти прийняття
загальноімперського законодавства, у вступній частині до Кароліни було
сказано: “Але ми хочемо при цьому сказати, що старі, встановлені законні
і добрі звичаї курфюрстів, князів і станів ні в чому не повинні
заперечуватись”.

Таким чином, за кожною землею було збережено її особливе кримінальне
право, Кароліна призначалась лише для за-повнення прогалин у місцевих
законах.

Вона передбачає багаточисельне коло злочинів: державні (зрада,
повстання, порушення земського миру та ін.); проти особи (вбивство,
наклеп та ін.); проти моралі (кровозмішування, зґвалтування,
двоєженство, подружня зрада та ін.); проти власності (підпал, грабіж,
крадіжка, присвоєння), а та-кож деякі інші види злочинних діянь.

У Кароліні одержали фактично вірні визначення не тільки окремі злочини,
а й деякі загальні поняття кримінального права: посягання, співучасть
(наприклад, пособництво), необережність, необхідна оборона та ін.

Кароліна встановила дуже жорстокі покарання: значна кількість злочинів
каралась смертною карою, причому були передбачені кваліфіковані види
цієї кари: колесування, четвертування, закопування живим у землю,
спалювання тощо. Значне місце займали тілесні покарання. Часто
застосовувалось виривання язика і відрубування руки. При незначних
проступках застосовувалось позбавлення честі, при цьому за-судженого
виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на публічне осміювання.

Звертає на себе увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на
імператорську владу і на власність.

Більша частина статей Кароліни стосувалася правил су-дочинства.

Кароліна зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або
інший позивач міг подати кримінальний позов, а обвинувачений – оскаржити
і довести його безпідставність.

Сторони мали право пред’являти документи, вдаватись до запрошення
свідків, користуватись послугами юристів. Якщо обвинувачення не
підтверджувалось, позивач повинен був “відшкодувати збитки, безчестя і
оплатити судові витрати”.

У цілому ж, основною формою розгляду кримінальних справ у Кароліні є
інквізиційний процес. Обвинувачення пред’являлось суддею від імені
держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене
строками. Широко застосовувались засоби фізичного впливу на
підозрюваного, наприклад, допит, який проводився під час катування. При
цьо-му Кароліна детально регламентує умови застосування кату-вання. Для
визнання доказів достатніми для застосування до-питу з катуванням
потрібні були свідчення двох “добрих” свідків (ст. 23). Головна подія,
доведена одним свідком, вважалась напівдоказом. Ряд статей визначають
порядок доведення злочину позивачем, якщо обвинувачений не зізнається.
Остаточний вирок виносився на підставі особистого зізнання або свідчення
винного (ст. 22).

Процес поділявся на три етапи: дізнання, загальне розслідування і
спеціальне розслідування.

Дізнання складалось з встановлення факту здійснення злочину і особи, яка
підозрюється у вчиненні злочину.

Загальне розслідування містило короткий допит арештованого з метою
встановлення деяких даних про злочин та об-ставини справи.

Спеціальне розслідування – детальний допит обвинуваченого і свідків,
збір доказів для остаточного доведення вини злочинця та його засудження.

Покарання могли застосовувати на підставі не лише за-кону, а й таких
“розмитих” понять, як “добрі звичаї”, “вказівки доброго і досвідченого у
праві судді”.

Процес вели таємно і письмово.

Ця пам’ятка феодального права діяла в деяких частинах Німеччини до
початку XІX ст.

У 1794 р. було створено Прусський земський кодекс. Якщо у праві Франції,
Англії, Голландії цієї епохи дістали широкого відображення інтереси
буржуазії, то Прусський кодекс майже повністю зберігав норми феодального
права навіть відносно нерухомого майна. Отже, обмежувався доступ
буржуазії до придбання землі. Зберігався поділ жителів на панів і слуг,
тобто становий уклад. 

У кодексі згадувалось про захист особи та власності під-даних.
Відмінялись катування. Це був певний прогрес, хоч і після прийняття
кодексу обмежувалось право зборів. Права церкви у сфері шлюбно-сімейних
відносин були розширені.

Кодекс складається з двох частин. Перша частина присвячена нормам
цивільного права, друга – правовому становищу станів, шкіл, церков,
кримінальному праву. Дуже вели-ке місце у кодексі відведено особі короля
і державній службі.

Розмірковування про захист особи і майна підданих в умовах поліцейського
режиму мали символічний характер. Проте сам факт часткового визнання
інституту буржуазної власності як основи суспільних відносин був кроком
уперед.

ТЕМА 2.6. Держава і право західних і південних слов’ян

1. Виникнення і розвиток феодальної держави в Польщі.

2. Виникнення і розвиток феодальної держави в Чехії.

3. Особливості виникнення і розвитку феодальної держави в Болгарії.

4. Виникнення і розвиток феодальної держави в Сербії.

Виникнення і розвиток феодальної держави в Польщі

З давніх-давен вздовж південного берега Балтійського моря, між Лабою
(Ельбою) і Віслою, проживали багаточисе-льні слов’янські племена. Вони
заснували нинішній Щецин і Колобжег, Любек і Магдебург (Девин). Від їх
“Помор’я” ви-никла німецька назва всього району – Померанія. Слов’янські
поселення розміщувались і там, де тепер Берлін: тут колись до свого
знищення жили стодоряни. 

Історія застає прибалтійських слов’ян на стадії розпаду первіснообщинних
відносин і формування держави.

Суспільний лад 

Основну масу населення складали вільні люди – смарди. Свої обов’язки і
свої права вони бачили в тому, щоб брати участь у народних зборах
(віче), воювати, мстити за кровну образу. На збори вони з’являються
озброєними. 

Вище смарда стоїть знатна людина – князь, старійшина, княжий дружинник,
а в містах Помор’я – купець, землевлас-ник і старійшина одночасно, що
розбагатіли на торгівлі. Нижче смарда – напіввільний “десятник”, жертва
“подачі” (так називалась у слов’янському Помор’ї боргова кабала) і раб.
Ці обидві групи, близькі за своїм юридичним положенням, скла-дали ядро
залежного населення.

Політичний устрій прибалтійських слов’ян був неодна-ковим у різних
племен.

У Помор’ї раніше, ніж в інших районах цієї країни, встановлюється
панування майнової знаті. Вічові збори місь-кого люду стають знаряддям
правлячої аристократії.

У бодричів перемагає сильна князівська влада, здійсню-ється
територіальний поділ населення, укріплюється система оподаткування,
розповсюджується князівська адміністрація.

Виникають ранньофеодальні держави, але лютичі біль-ше за інші племена
затримались на стадії додержавного роз-витку. Починаючи з Х ст. у них
зникає княжа влада, керівни-цтво справами зосереджується в руках
народних зборів і ста-рійшин.

“Усіма цими племенами, – пише німецький хроніст Тит-мар, – які разом
називаються лютичі, управляє не один окре-мий володар. Обговорюючи на
віче певні питання, вони од-ностайно вирішують, що треба зробити, а тих,
хто протирі-чить прийнятому рішенню, б’ють палками…”

Виникнення держави на польських землях належить до VІІ – ІХ ст. Першим
безумовним свідченням цього є княжіння Мешко І (960 – 992рр.), якому
вдалося об’єднати майже всі польські землі. При Мешко І Польща приймає
християнство за католицьким обрядом. У склад панівного класу вливається
новий елемент – духовенство.

У цей і наступний періоди завершується феодалізація польського
суспільства. За рахунок селянських общинних зе-мель виникають княжий
домен і велике землеволодіння вза-галі. Основна маса вільних селян стає
залежною. 

Серед них розрізняються “закупи”, які потрапили в ка-балу за невиплату
боргу; “ратаї” – ті, хто одержував від гос-подаря не тільки землю, але і
необхідний інвентар, худобу; “гості” – селяни-втікачі і ті, хто втратив
зв’язок зі своєю об-щиною. 

Як і в інших ранньофеодальних державах, у Польщі процес закріпачення
селянства розтягнувся на три-чотири століття. Завершився він не раніше
ХІІ ст. У Х- ХІ ст. вини-кають перші польські міста Краків, Гнєзно,
Вроцлав та інші.

Історія прибалтійського слов’янства завершується у ХІІ ст. У 1160 р.
саксонський герцог Лев, скориставшись боротьбою між слов’янськими
племенами та підготувавши собі союзників серед слов’янської знаті, яка
намагалась встановити феодальні порядки, розпочинає завоювання бодричів.
Після цього були захоплені інші райони, включаючи Помор’я.

Разом з завоюванням розпочалось фізичне знищення слов’ян і колонізація
їх земель німецькими поселенцями.

Державний лад 

Мешко І та його наступники опирались на військову дружину. При Мешко І
вона нараховувала три тисячі досвід-чених воїнів. Відносини між князем і
дружиною будуються на основі васалітету, але без лену: одяг, зброю і
продовольство дружині дає князь, а дружина за це служить.

Дружина значно посилюється при знаменитому сині Мешко І – Болеславі
Хороброму. При ньому завершується об’єднання польських земель в єдину
державу. Він першим з династії П’ястів прийняв королівський титул. 

Польща зазнавала нападів німецьких феодалів і татар. Її західні землі
потрапили в залежність від Тевтонського орде-ну. Тому боротьба за
подолання феодальної роздробленості за централізацію держави відповідала
життєвим інтересам країни. На об’єднання країни була спрямована політика
коро-лів Пшемислава ІІ, Владислава Локетка, Казимира ІІІ.

У 1331 р. Владислав Локетка відбив напад могутнього тоді Тевтонського
ордену. Особливо багато зробив для централізації влади Казимир ІІІ. За
часів його правління почалося будівництво укріплених замків, що мали
важливе значення для оборони країни. Їх очолювали королівські чиновники
– каштеляни. Дворян зобов’язували служити в королівському ополченні.
Знать виступала в самостійних загонах. До військової служби залучали
селян і міщан. Певну кількість воїнів мало постачати духовенство. Король
став карбувати єдину монету – краківський грош. Заохочувалася зовнішня
торгівля, за рахунок мита зросли прибутки скарбниці.

Але знать постійно намагалась обмежити королівську владу, що виявилось у
обмеженні права короля у виборі спадкоємця престолу. За Будзинським
договором 1355 р. польський престол міг переходити тільки по чоловічій
лінії (за Салічним законом ). Значні поступки знаті зробив Людовік
Угорський, підписавши в 1374 р. Кошицький привілей, згідно з яким
феодали звільнялись від сплати податків на користь корони, крім двох
грошей з ділянки землі або будинку. Дво-рянство призивали в ополчення
лише у разі “нападу ворогів”. Можновладці і шляхта офіційно були визнані
привілейова-ним військовим станом.

Згідно з Кошицьким привілеєм, на посаду воєводи, каш-теляна, судді,
старости король міг призначати довічно осіб лише із місцевих панів і
дворян. Під їхній контроль перехо-дило 23 найбільших міста, внаслідок
чого король втрачав чергову можливість впливати на місцеве управління.

Кошицький привілей свідчить про слабкість королівсь-кої влади. За
Владислава ІІ Ягайла в 1430 р. положення Ко-шицького привілею поширилось
і на духовенство. Відтоді кандидата на польський престол обирали
світські й духовні феодали.

У середині XV ст. посилився політичний вплив шляхти. Згідно з
Нешавськими статутами, виданими Казимиром ІV, дворянство домоглось
розширення прав своїх сеймів (місце-вих з’їздів шляхти). Без згоди
генерального з’їзду шляхтичів король не міг приймати важливі державні
рішення. Це прави-ло було закріплене Мельницьким і Радомським
привілеями. На місцях утверджувались шляхетські суди. Нешавські стату-ти
вилучили з юрисдикції королівського суду розгляд деяких категорій
кримінальних злочинів, вчинених дворянами.

Широкі верстви селянства, громадян, частина польсько-го духовенства і
дрібне рицарство, що страждало від можно-владців, були зацікавлені в
посиленні королівської влади. Проте сейм Польщі тривалий час переживав
політичний за-непад. Формально він був станово-представницькою
устано-вою, але у ньому не були представлені міщани. Лише Радом-ська
конституція 1505 р. дещо піднесла значення сейму, де переважав вплив
шляхти. Дедалі більшу роль стала відігравати посольська зборня, делегати
якої обирались на шляхетських сеймах.

На становищі держави негативно позначалась незавер-шеність процесу
централізації. Буржуазія розвивалась пові-льно, міста обкладались
непомірними поборами.

У 1569 р. на Люблінському сеймі Польща об’єдналась з Литовським
князівством, утворивши Річ Посполиту.

У точному перекладі ця нова назва польської держави означала не що інше,
як “республіка”, “загальна справа”. Вона й насправді була республікою,
але на чолі з монархом.

До Речі Посполитої входили більша частина України, Білорусія та інші
землі, захоплені у Русі. Главою Речі Посполитої вважався король.

За Генріховими артикулами 1573 р. виборний король зо-бов’язувався
збирати сейм через кожні два роки. Без згоди сейму заборонялось приймати
закони, оголошувати війну або укладати мир. Контроль за діями короля
здійснювала постійно діюча рада сенаторів. Якщо король не дотримувався
Генріхового артикула, шляхта могла скинути його і обрати нового короля.
За таких умов влада короля мала номінальний харак-тер.

У польському вільному (загальному) сеймі, який складався із сенату й
польської зборні, у ХV ст. було введено правило: жодне рішення не
вважалось прийнятим, якщо проти нього голосував хоч би один депутат.
Право депутата накладати лі-берум вето (вільне вето) вважалося наріжним
каменем кон-ституції Речі Посполитої.

Без згоди знаті король не міг призначати чиновників, видавати закони,
збирати податки й витрачати кошти, втруча-тись у роботу місцевих сеймів.

У Польщі не склались ні станова, ні абсолютна монархія в тому вигляді, в
якому вона існувала в країнах Західної Єв-ропи, ні абсолютизм. У
представницьких установах засідали лише дворяни. Міщан туди не
допускали. Виборна королівсь-ка влада не мала реальної сили. Ще
Радомська конституція позбавила короля права видавати закони й
розпоряджатись коронними землями.

Польща XV – ХVІ ст. фактично була дворянською рес-публікою.

Особливістю польської держави був період феодальної роздробленості, який
затягнувся, і як наслідок – слабкість ко-ролівської влади. Іноді королі
Речі Посполитої не мали сил і повноважень для проведення заходів
загальнодержавного ха-рактеру. Слабка буржуазія не могла надати
ефективної допо-моги королю. Багато сил забирала боротьба з іноземними
за-гарбниками. 

У другій половині XVІІ ст. стала очевидною потреба у проведенні
державних реформ.

Економічне розорення, політична анархія, феодальні міжусобиці,
безперервна боротьба між різними політичними групами призвели до
послаблення військової могутності Польщі.

Крок за кроком повертає собі свої історичні землі Росія. Позбавляється
гніту польських феодалів Україна.

У 1772 р. три держави – Пруссія, Росія і Австрія – про-водять перший
розподіл Польщі: значні прикордонні області відійшли до трьох
вищеназваних держав.

Тільки після цього польське дворянство вирішило про-вести деякі реформи
політичної системи.

3 травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв конститу-цію Польщі.
Конституція зберігала недоторканими привілеї і вольності панівного
стану. Правове становище селян майже не змінилось.

До структури й компетенції органів влади було внесено зміни. Ліберум
вето відмінили. Виборність короля замінюва-лась виборністю династій.
Місцеве управління переходило з відання старост до військово-цивільних
комісій. На всій тери-торії Польщі було введено єдину структуру
державної влади.

Конституція будувалась за принципом поділу влади. За-конодавча влада
зосереджувалась у двопалатному сеймі, що складався з палати послів і
палати сенаторів. Палата послів одержала перевагу над сенатом. Вона
приймала закони біль-шістю голосів. Виконавча влада належала королю і
його раді. Королівський трон став передаватись у спадщину. Судову владу
представляли виборні чиновники, але обрання їх, як і раніше,
здійснювалось на станових засадах.

Незважаючи на суттєві недоліки, і серед них, перш за все, збереження
станових привілеїв дворянства, нова консти-туція могла б відіграти
важливу прогресивну роль. Але в краї-ні розгорнулась боротьба між
різними політичними групами, яка призвела до нового іноземного
втручання. У 1793 р. від-бувається другий розподіл Польщі, цього разу
між Пруссією і Росією.

До Росії відійшли Центральна Білорусія і Правобережна Україна –
території, які були захоплені Литвою і Польщею. Пруссія захопила корінні
польські землі: так звану, Велику Польщу, Гданськ, Торунь.

Другий розподіл Польщі тяжко позначився на економіці держави, і в країні
склалась революційна ситуація. У 1794 р. у Кракові розпочалося
національно-визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Костюшко.

Повстання Костюшко дало поштовх для нової російсько-
пруссько-австрійської інтервенції. Польща виявилась безза-хисною перед
могутньою коаліцією і внаслідок третього пе-реділу припинила самостійне
державне існування до 1918 р.

Возз’єднання українського і білоруського народів відпо-відало їх
національним інтересам та історичній справедливо-сті, але розподіл
Польщі в цілому і ті методи, якими він був здійснений, мали реакційне
значення для всієї Європи.

Феодальний характер права Польщі видно із Польської правди – першого
писаного зводу правових звичаїв. Ця пам’ятка права, складена в ХІІІ ст.,
була відкрита у 1867 р. Написана Польська правда німецькою мовою як
посібник для німецьких суддів-хрестоносців, які мали певні складності
при розгляді суперечок між поляками ( із-за незнання місцевих звичаїв ).

Це була приватна кодифікація, яких було багато в серед-ні віки. Ніякої
певної схеми автор Правди не дотримувався. Але він детально виклав
багато важливих правил, які стосу-вались майнових відносин,
кримінального права і судочинства.

Феодальне землеволодіння в Польщі було в основному у вигляді аллоду.
Кожний, кому належало помістя, був його власником. Дворяни, рівні в
правах, були зобов’язані рівною службою королю.

Селяни поділялись на три основні групи:

а) повністю закріпачені, так звані панські люди ( кмети ); 

б) напіввільні селяни-кмети; 

в) дрібні лицарі.

Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад.
Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності.

Польське кримінальне право ще у ХІІ ст. не розрізняє наміру від
необережності, але допускає і широко застосовує відповідальність без
вини. Сім’я відповідає за зраду одного із своїх членів, село – за труп,
знайдений на його території і т.д.

Кваліфікована смертна кара за деякі злочини співіснує зі штрафами,
причому застосування тієї чи іншої міри покаран-ня не регламентовано і
залежить від рішення князя, короля, суддів. Застосовується обернення в
рабство, конфіскація, ви-гнання. За вбивство представників різних станів
стягувалась різна сума штрафів.

Багато цікавого містить Польська правда про судовий процес, особливо про
ордалії, які застосовувались у вигляді випробувань киплячою водою,
розпеченим залізом або у ви-гляді судового поєдинку.

Вирок виносили спочатку в усній формі. Письмова фор-ма вироку
з’являється не раніше ХІІІ ст.

У подальшому польський процес переживає ту ж еволю-цію, що і в країнах
Західної Європи. Документи і свідки виті-сняють ордалії. Стала
допускатись апеляція на вироки і рі-шення, головним чином, у вигляді
звинувачення суддів в упередженості.

Виникнення і розвиток феодальної держави у Чехії

Чеська феодальна держава бере свій початок із князівст-ва Само (623 –
658 рр.) – об’єднання чесько-моравських пле-мен. Після його розпаду на
початку ІХ ст. виникла Велика Моравська держава, яка за дуже короткий
строк досягла зна-чної внутрішньої консолідації і великого
зовнішньополітич-ного значення.

Але ця держава існувала недовго. У 906 р. Велика Мора-вія загинула під
ударами угорських феодалів. За десять років до її загибелі з неї
виділилось Чеське князівство із столицею в Празі. У середині Х ст. в
князівстві формується ранньофеодальна держава. Її князям з династії
Пржемислів вдалося відстоя-ти свою незалежність, дещо обмежити
сепаратизм великих феодалів, встановити дружні відносини з Київською
Руссю.

Через століття, в 1055 р. Чеське князівство розпадається на окремі
феодальні володіння. У кінці ХІІ ст. Князю Прже-мислу І вдається
відновити державну єдність Чехії, але це тривало недовго. Під тиском
німецьких феодалів чеські князі змушені були визнати себе васалами
Німеччини і тільки в 1419 р. одержали від імператора королівський титул.

Державний лад Чехії розвивався шляхом відомої “дво-рянської демократії”
(одночасно з тим, як цей процес здійс-нювався в Польщі), поки не
розпочалася велика антифеодальна селянська війна, відома під назвою
гуситського революційного руху. Головною силою руху була знаменита
таборитська армія. 

Таборити ( від міста Табор ) вважали себе членами одні-єї християнської
общини, заснованої на рівності та братерст-ві. У цій общині одні
воювали, інші надавали продовольство і озброєння. 

Спроби німецького імператора і римського папи перемогти гуситів
обертались поразками хрестоносних армій. Пожежа антифеодальної війни
погрожувала перекинутись на Німеччину і Польщу.

Імператор і папа вирішили піти на поступки. Коли досягли згоди з
консервативною частиною гуситів, вони видали, так звані, “Празькі
компактати“, в яких, крім різних церков-них настанов, проголошувалась
свобода віросповідання, від-мінялась церковна юрисдикція у кримінальних
справах. Але ті вимоги, за які бились таборити не були задоволені. 

“Празькі компактати“ внесли розлад у ряди союзників (багатих бюргерів та
дрібних дворян), і вони перейшли на бік імператора. У битві при Ліпанах
Табір був переможений і у 1436 р. імператор Сигізмунд в’їхав у Прагу,
щоб стати чесь-ким королем.

У 1627 р. Чехія взагалі припинила своє самостійне дер-жавне існування,
ввійшовши до складу Австрії. 

Державний лад

У ХІІ ст. в чеському князівстві існувала двірцево-вотчинна система
управління. На чолі князівських міст і маєтків стояв каштелян (градський
жупан). До його обов’язків на-лежало збирання ополчення і командування
ним, стягування податків, встановлення правосуддя. Його помічником був
владир – управитель князівських маєтків. Разом з членами градської він
розглядав судові справи. Контроль за виконан-ням судових рішень і збір
мита покладались на помічника. Чиновниками нижчого рангу були старші й
молодші урядни-ки ( підкоморії, підсудки, секретарі ).

Наприкінці XІV ст. центральна влада стала обтяжливою для великих
феодалів і вони неодноразово виступали проти неї. У боротьбі проти
магнатів король опирався на земанів (дрібних феодалів), проте цієї сили
при слабкості міщан було недостатньо.

У період станово-представницької монархії (XV – поча-ток XVІ ст.) у
Чехії скликався сейм, на якому засідали пани, володарі й міщани. Останні
були представлені депутатами. При королі діяла Земська рада, де за
участю панів розгляда-лись найважливіші справи, у тому числі й судові.
Місцеве управління залежало від знаті.

Суспільний лад

У ХІІ ст. у Чехії остаточно утвердився феодальний лад. Зростання
великого землеволодіння супроводжувалось захо-пленням общинних земель.
Феодальна знать в особі панів і земанів вимагали для себе імунітетних
грамот, які і підтвер-джували їхнє право на адміністративне управління у
своїх вотчинах, право вершити суд і розправу над селянами, збирати
податі на свою користь тощо. Раніше вільні общинники (ді-дичі) потрапили
в кріпацьку кабалу. Крім грошових платежів (чинша) на селян покладалась
барщина, тривалість якої вста-новлював поміщик. Із селян стягували
податки для держави, побори на користь духовенства та ін. 

Серед чисельних привілеїв, якими користувалися чеські феодали, було
право “мертвої руки”, згідно з яким майно по-мерлих селян переходило до
їх панів.

Однією з ранніх пам’яток права Чехії та Моравії кінця ХІІ ст. є Статути
Конрада Оттона. Повний текст не зберігся, але за уривками видно, що це
записи норм звичайного права. Статути призначались для використання
правителями облас-тей (жупанами), які виконували адміністративні й
судові фу-нкції.

Статути звільнили духовенство від юрисдикції світської влади. Вони
зберегли ордалії. Феодали могли посилати на ор-далії своїх залежних
людей.

Більшість статей була присвячена процесуальному пра-ву. Але є окремі
статті про злочини і покарання. Той, хто здійснив крадіжку у знатної
людини, карався смертю з конфі-скацією майна.

Усі найбільш значні збірники середньовічного чеського права – приватні.
Чеське дворянство не бажало ніякої офіцій-ної кодифікації, бо розуміло,
що вона може обмежити суд, який знаходився в руках дворянства.

У відомому приватноправовому збірнику другої полови-ни ХІV ст. “Ряд
земельного права” (ст.93) яскраво виступає класова нерівність. У ст. 35,
36, 37 цього збірника, зокрема, говориться: “Якби рівний рівного ударив
по щоці…, і тоді той, кого вдарили, має, у свою чергу, вдарити
(обідчика) по кожній щоці і кулаком у ніс (ст.35). Але якщо нижчий
вищого за народженням ударить по щоці, тобто владика шляхтича, йому
повинні відрубати руку, і опісля вони мають пообіцяти, що ніхто нікому
мстити не буде (ст.36). Якщо ж холоп вда-рить владику або шляхтича по
щоці…, то повинен бути від-даний (високородному ) на милість з головою,
щоб зробив з ним що хоче” (ст.37).

Особливі системи права, крім земського, складали в Че-хії міське право,
гірниче право, сільське право та ін. 

До важливих джерел чеського права слід віднести і зем-ські книги
(земські дошки), куди заносились рішення земсь-кого суду з кримінальних
і цивільних справ. Рішення ці мали силу прецеденту.

Судовий процес у земському суді також детально регла-ментується в
приватних кодифікаціях. Справа порушувалась за скаргою потерпілої
сторони, яка повинна була назвати прі-звище винного і поставити перед
властями вимогу провести розслідування.

На суді позивач (обвинувач) виступав першим. Перш за все, він просив
дозволу мати адвоката. Далі адвокат просив, щоб були призначені два
пани, які йому, і самому позивачу “шептали на вухо” поради під час
розгляду справи. Потім цю ж саму процедуру здійснював відповідач
(обвинувачений).

Якщо відповідач не зізнавався, то повинен був привести докази своєї
невинності. Тобто, тягар доведення лежав на ньому. Коли пояснення
обвинуваченого були для суду непереконливими, призначався судовий
поєдинок. Але перед цим обидві сторони мали проголосити клятву, і той,
хто збивався, програвав справу.

У судовому поєдинку дворяни бились мечами, а селяни і міщани, які не
мали права носити зброю, бились палицями. Переможець відрубував
переможеному голову.

Коли обвинувачений тричі не з’являвся у суд, то потер-пілий міг вбити
його, де б не зустрів.

Коли у вбитого не було родичів чоловічої статі, дозволя-лось виходити на
поєдинок його дружині або дочці (звичай давав при цьому жінці суттєві
переваги).

Особливості виникнення і розвитку феодальної держави у Болгарії

У VІ ст. слов’янські племена розпочали колонізацію Балкан. У наступному
столітті вони утворюють у Мезії (нинішня Болгарія) союз, відомий під
назвою “Семи слов’янських пле-мен”.

У 679 р. у регіон семи племен вступили тюрки-булгари на чолі з князем
Аспарухом. Слов’яни поступились булгарсь-кій знаті і її вождю політичним
впливом, але зберегли свої землі, свій побут і свою мову.

Союз слов’ян і булгар став надійним захистом проти аг-ресивної Візантії.
Він активізував основні внутрішні процеси розвитку, давши їм захист в
особі сильної князівської влади.

За рівнем економічного і культурного розвитку слов’яни стояли вище
булгар, вони переважали і в чисельному відно-шенні, і тому не слов’яни,
а булгари розчинились у чужому народі, асимілювались з ним, але вони
передали країні та її народу свою родову назву.

У 679 р. Хан Аспарух переміг Візантію, змусивши її укласти з ним мир і
визнати болгарську державу, яка відома під назвою Першого Болгарського
царства. Землевласницька феодальна знать, яка намагалась подолати опір
селянства і підкорити вільну общину, захопити нові землі, збільшити
кі-лькість залежних селян, була зацікавлена в створенні сильної
феодальної держави і з цією метою об’єдналась навколо кня-зя. При князі
Симеоні (893 – 927рр.) Болгарське царство ста-ло найбільш могутньою
державою на Балканах, підкоривши Македонію і майже всю Сербію. Симсон,
який у 918 р. прого-лосив себе імператором, вів часті та доволі успішні
війни з Ві-зантією, змусивши її виплачувати болгарам данину. Болгар-ська
церква була оголошена незалежною.

Імперія Симеона не мала під собою міцної економічної основи, вона
потерпала від внутрішніх міжусобиць, що піз-ніше призвело до феодальної
роздробленості. Візантія, ско-риставшись послабленням Болгарії, після
тривалої і запеклої боротьби перемогла Перше Болгарське царство.
Панування Візантії в Болгарії тривало з 1018 до 1187 р. У цей період
від-бувається подальший розвиток феодального землеволодіння і
закріпачення селян, збільшується кількість земель, що нале-жать церкві
та монастирям. Візантійське панування сприяло і відродженню рабства.
Візантія, прагнувши проводити полі-тику елінізації болгарського народу,
створила в Болгарії свою адміністрацію на чолі з катепаном (дукою), який
пізніше одержав титул стратига-автократора (повновладного правителя). В
окремі райони призначались архонти.

У кінці ХІІ ст. Візантія, ослаблена міжусобицями, ви-явилась нездатною
придушити національно-визвольний рух болгарського народу. На початку
1187 р. болгарська держав-ність була відновлена у вигляді Другого
Болгарського царст-ва. Важливу роль у звільненні Болгарії від
візантійського іга відіграли її тісний зв’язок з Київською Руссю та
допомога ру-ських воїнів. У період Другого царства (1187 – 1396 рр.)
на-стає новий підйом болгарської феодальної держави. Але вже у цей час
проявляються тенденції до феодальної роздробле-ності і в середині ХІV
ст. Болгарія розпадається на ряд само-стійних феодальних держав. У 1393
р., скориставшись роз-дробленістю Болгарії, турки захопили столицю
Болгарського царства – Тирново, а через три роки, незважаючи на опір
бол-гар, поневолили всю країну. Самостійний розвиток Болгарії
припиняється майже на п’ять століть. 

Суспільний лад 

Протягом VІІ – ІХ ст. у Болгарії відбувається процес формування
феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві
займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і
його дружиною, про що свід-чить термінологія протоболгарського
походження, яка збере-глася до наших днів (Болгарія, болгари, назви
багатьох міст і т.д.). Але панування протоболгар над слов’янами
продовжу-валось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласни-цьким
слов’янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати
на землі, засвоювати слов’янські звичаї і мову, а через два століття
повністю асимілювались слов’янами, втративши свою стару культуру і мову.
До Х ст. Завершується процес формування єдиної болгарської народності. З
кінця VІІІ ст. із розповсюдження християнства до феодалів приєдналось і
вище духовенство, єпископат. Представники аристократії називалися
жупанами, боілами, тарханами, бага-гурами, а в сукупності вся знать
називалась боярством (бо-лярством). Дружинники хана (богаїни) входили в
склад нижчого шару правлячого класу.

Невелика частина багатих селян-общинників (кмети) ви-ділялась із общини
і вливалась у склад феодалів. Одночасно йшов процес розорення вільних
селян, які потрапили в боргову кабалу. 

З часів візантійського панування і протягом всього Дру-гого Болгарського
царства феодальна власність на землю бу-ла в двох основних формах:
баштина – спадкова і вільно-відчуджувана власність феодалів та пронія –
земельне воло-діння васала, яке надавалось йому великим феодалом або
ца-рем за умови несення васальної (військової) служби.

Селянство, яке складало основну масу населення, поді-лялось на
баштинників, париків, отроків. Баштинники вважа-лись особисто вільними
людьми, які зберегли право власності на свій наділ і навіть обмежене
право розпорядження ним. Із розвитком феодалізму їх кількість
скорочувалась.

Парики були найчисельнішою групою залежного селянства. Вони були
спадковими держателями землі без права розпорядження нею і без права
покинути свій наділ. Парик вико-нував різні роботи, ніс інші повинності
на користь феодального власника землі і, крім того, сплачував державні
податки.

Отроки – потомки рабів, посаджених на землю, знаходи-лись в найтяжчому,
найбезправнішому становищі. Їх кількість збільшилась після
візантійського завоювання. На початку ХІV ст. з розвитком феодальних
відносин рабство практично зникло, а отроки за своїм правовим становищем
зблизились з париками, поповнивши ряди кріпосних селян.

У ХІІІ ст. швидко зростає міське населення, розвивається ремесло,
розповсюджуються візантійські монети. У середині століття в Болгарії
налічувалось близько 70 міст, серед яких виділялись Средець (Софія),
Пловдив, Плиска, Тирново та ін. Потрібність обміну викликає появу
значного прошарку куп-ців. Велике значення мала зовнішня торгівля
Болгарії з Візан-тією, Київською Руссю, Венецією, Генуєю, Сербією,
Чехією, Угорщиною. 

Державний лад 

На чолі феодальної Болгарії стояв монарх, верховний правитель країни –
хан (слов’янською “князь”), який мав ти-тул “івіги” (великий). Хан був
військовим керівником і одно-часно верховним жрецем. При хані діяла рада
знаті. Інколи болгарські князі скликали збори “всього народу“. При
Сим-соні монарх став називатися царем (кесарем, василевсом). Ці титули
були запозичені у Візантії.

Влада болгарського царя була спадковою. Після смерті царя вона
переходила до його сина чи брата. Найбільшої мо-гутності царська влада
досягає в Першому Болгарському цар-стві при Симеоні і на початку Другого
Болгарського царства при Івані-Асені ІІ (1218 – 1241 рр.). Але і в ці
періоди царі змушені були рахуватися з думкою вищої феодальної знаті.

Впливовим дорадчим органом при царі була постійна рада (сінкліт),
членами якої були “великі бояри”, вищі поса-дові особи придворної
адміністрації та патріарх.

Продовжували існувати народні збори (“народні собо-ри”), але їх
політична роль поступово зменшувалась. Вищі посади в державному
управлінні займали бояри. Найбільш значну роль в управлінні країною
відігравав великий логофет, перший міністр, який завідував канцелярією і
зовнішніми зносинами. Важливе становище займали: протовестіарій, який
завідував фінансами царя і держави, великий воєвода і прото-стратор, що
здійснювали безпосереднє керівництво військом.

В адміністративному відношенні Болгарія поділялась на області, якими
управляли правителі, що призначались царем – дуки або севасти. Правителю
області підкорялись кефалії, що керували окремими містами. У сільській
місцевості вся влада зосереджувалась у руках феодалів.

Основні риси права 

Важливою пам’яткою старослов’янського права Болгарії є Закон судний
людям (друга половина ІХ ст.). Цей правовий акт згадує далеко не всі
кримінальні злочини і в дуже незнач-ній мірі регулює цивільно-правові
відносини. Все, що знахо-дилось за межами Закону, залишалось сферою дії
старих слов’янських звичаїв.

У галузі майнових відносин судний Закон містить поло-ження про відносно
нові види цивільно-правових відносин. Це, в першу чергу, стосується
застави, опіки, поручительства, які виникають у зв’язку з формуванням
класового суспільства.

Закон охороняв власність суворими заходами. Смертна кара загрожувала за
підпал будинку, викрадення церковного майна з вівтаря та ін. За продаж у
рабство вільної людини винний міг бути сам проданий у рабство. Штраф у
подвійно-му розмірі належав за вирубування і підпал чужого лісу, за
крадіжку худоби.

Серед злочинів Закон особливо виділяє розбій, в якому тут, як і в інших
країнах Європи, бачили форму селянського опору і помсти. Покарання за
розбій – смертна кара.

Вводиться поняття рецидиву при крадіжці. За повторну крадіжку винного
належало осліпити і відрізати ніс – пока-рання взяті з практики
візантійського правосуддя. 

Вбивця карався штрафом, а коли вбивця невідомий, то штраф платило село,
на землях якого був знайдений труп.

Ряд статей передбачали судові покарання за багатоженство: “Хто має двох
дружин, виганяє меншу, а його б’ють. Піст 7 років”. Заборонявся шлюб між
близькими родичами.

Закон дозволяє заповіт, але забороняє позбавляти спад-щини будь-кого з
дітей.

У Законі вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких
проводиться судочинство. Закон зобов’язує суддів не розглядати справи
без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх
кількість, а також гово-рить про оцінку судом свідчень.

Виникнення і розвиток феодальної держави у Сербії

Дещо пізніше, ніж у болгар, держава виникає у сербів. Ще в Х ст. у
Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин.

Сільська община знаходиться в розквіті, сімейні відно-сини на перехідній
стадії від групового шлюбу до індивідуальної сім’ї сучасного світу.

Декілька поколінь нащадків одного батька живуть разом, під одним дахом,
одним двором. Вони сукупно володіють майном, разом обробляють землю,
їдять і одягаються із спільних запасів. Це те, що називається задругою
(великою сім’єю, общиною).

Вища влада в задрузі належить сімейній раді, в яку вхо-дять усі дорослі
жінки і чоловіки, але безпосереднє управлін-ня знаходиться у руках
вибраного усіма домачина. 

Важливі справи, у тому числі і суд над винуватим, вхо-дили в компетенцію
сімейної ради, і ні один значний продаж чи купівля не могли
здійснюватися без згоди.

Сільські общини об’єднувались жупою, так називався невеликий регіон, де
жило декілька родів.

У ХІ ст. з розвитком феодальних відносин були зроблені перші спроби
об’єднання регіонів. Ці спроби призвели до ре-зультату через століття, в
княжіння великого жупана центрального сербського регіону Рашки – Стефана
Немана. Син Не-мана, Стефан Першовінчаний, присвоює собі титул короля.
Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за видатно-го військового
і політичного діяча Стефана Душана (1308 – 1355 рр.), якому вдалося
подолати сепаратизм місцевих кня-зів, а також примусити візантійських,
угорських і болгарсь-ких феодалів припинити на деякий час вторгнення в
Сербію. У 1345 р. він проголосив себе “королем Сербії, Дуклії, Хлу-му,
Зети, Албанії і Примор’я, володарем немалої частини Болгарського царства
і господарем майже всієї Візантійської імперії”, а через рік коронувався
“царем сербів і ромеїв”. Проте після його смерті Сербія знову розпалась
на самостійні князівства й володіння, чим і скористались король Угорщини
і султан Османської Туреччини. Частина території Сербії не-забаром
відійшла Угорщині та Венеції.

У 1389 р. об’єднане слов’янське військо в битві на Косовому полі зазнало
поразки від переважаючих сил турків-османів, і Сербія стала васалом
Туреччини.

Суспільний лад 

Згідно з положеннями Законника Стефана Душана феода-ли поділялись на дві
основні категорії: великі й малі властелі і властеличі. Властелі мали
спадкоємні землі (баштину). За службу властеличам давали пронії, які
мало чим відрізнялись від бенефіціїв. Великий соціальний прошарок
становили ме-ропхи-залежні селяни, а також раби, які називались
отроками. Крім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих
себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки): “Себрового
собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому
вуха і хай висмаляться йому вії” (ст. 68).

Меропхи жили на властельській землі, відбуваючи пан-щину і сплачуючи
оброк. У ст. 67 Законника сказано: “Меро-пхам закон на усій землі. На
тиждень хай працюють два дні на поміщика і дають йому на рік царський
перпер і безоплатно хай косять йому сіно одинь день, і обробляють
виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконують йому
інші роботи один день”. Крім того меропхи відбували повинності ще й на
користь держави.

До видання Законника меропхи користувалися правом переходу від одного
володільця до іншого. Законник позба-вив їх цього права і передбачив
репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст. 97
Законника говори-лось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю,
зо-бов’язаний доставити господарю сімох”.

Державний лад 

Царська влада обмежувалась собором, в якому засідали вищі світські й
духовні феодали. Оскільки Законник прийма-ли на соборі, знать внесла в
нього низку вигідних для неї до-повнень.

У новому адміністративному діленні держави був послі-довно проведений
принцип територіального розподілу насе-лення. Країна поділялась на
округи, жупи, села. На чолі адмі-ністративних одиниць стояли чиновники
царя: намісники, жупани, челники. Властелі мали свою адміністрацію. Їм
ви-давали спеціальні дипломи (хривосули), які нагадували іму-нітетні
грамоти (ст. 37).

Судовий устрій у Сербії, як і в будь-якій феодальній державі, складний.
Існували панські суди над кріпосними, церковні суди над церковними
людьми, особливий суд, який здійснювався чиновником, що стягував мито та
ін.

Але головне місце належало царському суду – придвор-ному, регіональному,
міському. Наприклад, обласний суд більшу частину часу (як це було в
Англії і Франції) проводив у роз’їздах, здійснюючи нагляд за всією
юстицією у країні.

Досить тривалий час у Сербії продовжував існувати ста-ровинний суд
поротників (суд присяжних).

“Порота” або ”рота” – це присяга, клятва. Поротники приносили присягу,
що будуть судити по совісті. У “великій справі” належало брати участь 24
поротникам, у “середній” – 12, у “малій” – 6. Мирити сторони
заборонялось. Законник зобов’язував поротників або виправдати, або
звинуватити. Рішення приймалось більшістю голосів (ст. 153). Цей суд був
становим.

Ініціатива в кримінальному переслідуванні за державні і релігійні
злочини належала державі.

У церковних судах Сербії панували інквізиційні форми судочинства.
Заохочувались доноси, навіть якщо це робили раби. За це їм обіцяли
свободу.

Широко застосовувались старі форми ордалій. І злодій, і робітник повинні
“пройти через залізо”. Обвинувачений по-винен вийняти розпечене залізо
із вогню і донести його від церковних воріт до вівтаря (ст.152).
Застосовувався і поєди-нок, але тільки в тому випадку, коли виникав
конфлікт між двома особами в поході (ст.132). Вони мали битися один на
один і ніхто не міг втручатися, інакше йому загрожувало від-січення
руки.

Широко застосовувались показання свідків. Але вірили тільки самим першим
свідченням, наступні не брали до уваги (ст. 169). Розгляд справ був
відкритий та усним. Але при цьому писався протокол і судове рішення
фіксувалось на папері (ст. 165).

Пам’яткою права Сербії ХІV ст. є Законник сербського короля Стефана
Душана, який був прийнятий у період найбільшої економічної і політичної
могутності середньовічної Сербії. Перша частина Законника була
затверджена на з’їзді (зборі) феодальної знаті в 1349 р., друга його
частина – в 1354 р. Текст Законника дійшов до нас у багатьох списках, із
яких ні один не є оригіналом.

Законник давав детальні вказівки щодо кримінальної відповідальності за
пограбування, зраду, підробку монети. Санкції за такі злочини були
суворими, причому в деяких ви-падках передбачалось покарання навіть
родичів засудженого. За розбій і пограбування дозволялось пограбувати
все село, в якому жив винний, а сільського старосту і жителів могли
примусити відшкодувати збитки. Грабіжника вішали донизу головою,
злодієві виколювали очі (ст. 46; 151).

Чим вищим було становище злочинця в суспільстві, тим меншою була його
відповідальність, “якщо властель уб’є сер-ба, нехай платить тисячу
перперів; якщо ж серб уб’є властеля, то відрубають йому обидві руки, і
нехай заплатить триста перперів” (ст. 94). Дійсним і законним визнавався
тільки церковний шлюб (ст. 3).

Законник закріплював феодальні порядки, які тримались на жорстокій
експлуатації селян, ремісників. Проте він дещо обмежував судове й
адміністративне свавілля великих феода-лів і місцевої знаті.

Отже, у розвитку держави і права західних і південних слов’ян ми бачимо
загальні закономірності: наявність станово-представницької монархії,
самобутність права, його класовий характер. Спільним є і те, що у
слов’янських державах не склався абсолютизм, і те, що всі вони втратили
незалежність.

ТЕМА 2.7. Держава і право феодальної Росії

1. Виникнення держави і її розвиток.

2. Суспільний лад.

3. Державний лад станово – представницької монархії.

4. Становлення абсолютної монархії і її особливості.

5. Джерела права.

Виникнення держави і її розвиток

Утворення Московської держави пов’язане із формуван-ням російської
народності. Перша літописна згадка про Мос-кву датується 1147 р.

У другій половині XІV ст. у північно-східній Русі поси-лилась тенденція
до об’єднання земель. Центром об’єднання стало Московське князівство,
яке виділилось із Володимира -Суздальського ще в XІІст. 

Послаблення і розпад Золотої Орди, розвиток економіч-них міжкнязівських
зв’язків і торгівлі, виникнення нових міст і укріплення становища
дворянства відіграли роль об’єднуючих факторів. У Московському
князівстві інтенсивно розвивалась система помістних відносин: дворяни
одержували землю від великого князя за службу і на строк служби. Це
стави-ло їх в залежність від князя і укріплювало його владу.

З XІІІ ст. Московські князі і церква розпочинають здійс-нювати широку
колонізацію заволзьких територій, створю-ються нові монастирі, міста.

Відбувається об’єднання російських земель навколо но-вого центру –
Москви, створюється централізований держав-ний апарат.

Під час централізації відбувається перетворення всієї політичної
системи. Замість великої кількості самостійних князівств утворюється
єдина держава. 

Централізація привела до суттєвих змін у державному апараті і державній
ідеології. Великий князь став називатися царем за аналогією з ординським
ханом чи візантійським ім-ператором. Русь прийняла від Візантії атрибути
православної держави, державну і релігійну символіку. У XV ст.
митрополит на Русі став призначатися без згоди візантійського патріарха.

Посилення влади великого князя (царя) відбувалось па-ралельно з
формуванням нової системи державного управ-ління – приказно-
воєводської. Для неї були характерні централізація і становість. Вищим
органом влади стала Бояр-ська дума, що складалась із світських і
духовних феодалів. Це був аристократичний дорадчий орган. 

До середини XVІ ст. остаточно склалась багатонаціона-льна російська
держава. На вершині державної ієрархічної пі-раміди знаходилась царська
влада, не обмежена ні політично, ні юридично. Цар видавав статути,
укази, судебники. Він був вищим джерелом державної влади. 

Формування державного апарату здійснювалось за принципом місництва, яке
базувалось на критеріях знатності походження. До компетенції Думи
відносилась участь у фор-муванні законодавства, в управлінні та судовій
діяльності. Як верховний орган управління, Дума зливалась з приказами.

З XVІ ст. двірцево-вотчинна система управління транс-формується в
приказно-воєводську систему. Великі князі да-ють своїм боярам доручення
“відати” тією чи іншою областю управління, тобто “приказувати”. Із цих
доручень виникають спеціалізовані, галузеві органи управління – прикази,
які стають монопольними органами центрального управління (Посольський,
Помістний, Розбійний), що суміщають адміні-стративні і судові функції.
Очолює приказ боярин, якому під-порядковані приказні дяки і писарі. На
місцях знаходились спеціальні уповноважені. Поряд з галузевими приказами
піз-ніше стали виникати територіальні, які завідували справами окремих
регіонів.

До середини XVІ ст. місцеве управління базувалось на системі кормлінь. У
повіти і князівства, приєднані до Москви, направлялись намісники (у
міста) і волостелі (у волості), що мали повний набір повноважень. У
своїй діяльності намісни-ки і волостелі опирались на штат чиновників. 

Вони відали адміністративними, фінансовими і судови-ми органами,
залишаючи частину зборів з місцевого населен-ня собі.

Особливості процесу державної централізації зводились до наступного:
візантійський і східний вплив обумовили сильні деспотичні тенденції в
структурі і політиці влади; основ-ною опорою самодержавної влади став не
союз міст з дворян-ством, а помістне дворянство; централізація
супроводжува-лась закріпаченням селянства і посиленням станової
диференціації.

Суспільний лад

У XVІ ст. московська держава приєднує до себе нові і нові землі.
Відбувається подальше юридичне оформлення станів (обов’язків і
привілей). Правлячий клас чітко ділиться на феодальну аристократію –
бояр і дворян. Економічною ба-зою першої групи були вотчинні
землеволодіння, другої – помістне землеволодіння. Вотчина була спадковою
владою, помістя давалось на строк і при умові служби. 

У середині XVІ ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину
з помістям. Встановлювався єдиний по-рядок державної (військової)
служби. З певних розмірів земельних угідь залежно від їх виду (вотчина
чи помістя) власники зобов’язувались встановлювати однакове число
екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на
обидва феодальні стани – боярство і дворянство. Одночасно розширюються
права власників помість: дається дозвіл на обмін помістя на вотчину,
передачу в придане, на спадку-вання. З XVІІ ст. помістя царським указом
могли перетворю-ватись у вотчини. 

Консолідація феодального стану супроводжувалась за-кріпленням його
привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від
повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі
посади. Міське населен-ня в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські
люди”. Скла-лась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що
торгу-вали за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні
торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи). 

Гості об’єднувались у корпорації, користувались приві-леями. Виконуючи
фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і
розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували
торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами. 

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і
перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”,
повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власніс-тю державної
казни, і у повному об’ємі несли державне “тяг-ло”, що накладалось на
міську общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам
звільнялась від державного “тягла” і на-зивалась “білими слободами”. З
1550 р. розпочинається полі-тика скорочення “білих слобод”, приймаються
законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських лю-дей
у “білі слободи”.

Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і
торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було
закріплено все його населен-ня, були повернені втікачі, а перехід з
посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у
між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один
у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного
феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р.
обмежувала право переходу се-лян тільки на Юріїв день і встановлювала
порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана).
З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений
перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. по-чали видаватись укази про
“урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення
селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке
відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку. 

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чор-них” (державних)
волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що
в них проживали, перетворю-вались на кріпаків. На відміну від
“чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам,
поміщикам, монас-тирям) всі повинності несли безпосередньо на користь
власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаеконо-мічним і економічним.
У XV ст. існувало дві основні катего-рії селян: старожильці і
новоприходці. Перші вели своє гос-подарство і в повному обсязі несли
свої повинності, складаю-чи основу феодального господарства. Інші, які
тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому
користу-вались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх
залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності
селянин міг бути “половником” (працювати за по-ловину врожаю) або
“серебрянником” (працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевлас-ників на селян
втікачів і бобилів (одиноких безземельних се-лян), стали переписні книги
1626 р. 

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявля-лась в інституті
холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по
заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу
холопів з кріпаками.

Державний лад станово-представницької монархії

У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний
титул царя, государя і великого князя Мос-ковського, який передавався у
спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно
діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат
професій-них чиновників, пов’язаних з приказами.

Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що
проводились з середини XVІ ст. до сере-дини XVІІ ст. Їх скликання
оголошувалось царською грамо-тою. У склад Собору входили Боярська дума,
“Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та
посадів.

Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні
важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним
суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату.
Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових
надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність
представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.

Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої
політики, фінансів, державного будівництва. Пи-тання обговорювались по
станах, але приймались усім скла-дом Собору.

Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви:
“рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”.
Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих
класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових.

Станово-представницькими органами на місцях у сере-дині XVІ ст. стали
земські і губні хати. Заснування цих орга-нів обмежувало і замінювало
систему кормлінь: виборні са-моуправлінські хати прийняли на себе
фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції.
Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних
грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” –
сотських, п’ятидесятських, старост, цілу-вальників і дяків.

Діяльність земських і губних хат контролювалась різни-ми галузевими
приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який
спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним
принципом.

Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили,
здійснював реєстрацію указів і грамот.

Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий –
питаннями фінансування.

Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату
займались Приказ Великого приходу, Розряд-ний, Помістний і Ямський
прикази.

Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині
XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ.

До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася
реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські
прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із
центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові
функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата)
із дяків, приста-вів і прикажчиків.

Становлення абсолютної монархії і її особливості

На кінець XVІІ ст. у Росії розпочинає складатись абсо-лютна монархія.

Для абсолютної монархії характерна наявність сильного, розгалуженого
професійного бюрократичного апарату, силь-ної постійної армії,
ліквідація всіх станово-представницьких органів і установ. Усі ці ознаки
були характерні і для російсь-кого абсолютизму. Але у російського
абсолютизму були свої суттєві особливості: 

– якщо абсолютна монархія в Європі складалась за умов розвитку
капіталістичних відносин і відміни старих феодаль-них інститутів
(особливо кріпосного права), то абсолютизм у Росії співпав з розвитком
кріпосництва;

– якщо соціальною базою західноєвропейського абсолю-тизму був союз
дворянства з містами (вільними, імперськи-ми), то російський абсолютизм
опирався, в основному, на кріпосницьке дворянство, службовий стан. 

Встановлення абсолютної монархії в Росії супроводжу-валось широкою
експансією держави, її вторгненням в усі сфери суспільного,
корпоративного і приватного життя. Екс-пансіоністські прагнення
виразились, перш за все, у прагненні до розширення своєї території і
виходу до моря. Наступним напрямом стала політика подальшого
закріпачення, яка прийняла найбільш жорстокі форми у XVІІ ст. Посилення
ролі держави виявилось також у детальній регламентації прав і обов’язків
окремих станів та соціальних груп. Поряд з цим відбувалась юридична
консолідація правлячого класу, із різ-них феодальних прошарків склався
стан дворянства.

Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають “поліцейською” не
тільки тому, що в цей період була створе-на професійна поліція, але й
тому, що держава прагнула втру-чатися навіть у життєві дрібниці,
регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували
населенню, коли га-сити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити
чи не брити бороди тощо.

Місцем зародження капіталістичних елементів (без яких неможливе
встановлення абсолютизму) у Росії стали: ману-фактурне виробництво
(державне і приватне), поміщицьке виробництво, селянська і купецька
торгівля.

Мануфактурне виробництво стимулювало ріст торгового обороту. Основними
формами торгової діяльності були ярмарки і торжки. Проникнення до складу
купецтва селян, що роз-багатіли, відступ від протекціоністської
потенціальної полі-тики викликали нестабільність положення старого
традицій-ного купецтва.

Правлячим класом залишалось дворянство. У період формування абсолютної
монархії відбувалась консолідація цього стану. Особливе положення
феодальної аристократії (боярст-ва) вже в кінці XVІІ ст. різко
обмежується, а потім і ліквіду-ється. Важливим кроком у цьому напрямі
був акт про відміну місництва 1682 р. Аристократичне походження втрачає
свої позиції при призначенні на керівні державні посади. Його за-мінюють
вислуга, кваліфікація і особиста відданість госуда-рю і системі. Пізніше
ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги 1722 р. Економічну
консолідацію завершив Указ про єдиноспадковість (1714 р.), який
ліквідував правову різни-цю між вотчиною і помістям, об’єднавши їх в
єдине юридичне поняття “нерухоме майно”. Дворянство стає єдиним служилим
станом. Служба для дворянина була обов’язком і продовжувалась до кінця
його життя. З 1736 р. строк державної слу-жби був обмежений 25 роками, а
з 1762 року обов’язковість дворянської служби була відмінена.

Оформлення нових соціальних груп відбувалося на фоні знищення старих
станово-представницьких установ. Останній Земський собор відбувся у
середині XVІІ ст. Після цього з 60 до 80 рр. XVІІ ст. скликались станові
збори. Ліквідація станово-представницьких органів була обумовлена
позицією центральної адміністрації, реформою фінансової системи і
збройних сил. 

Централізація влади, формування професійної бюрокра-тії, з одного боку,
і посилення кріпосницької системи (тобто ліквідації залишків селянського
самоуправління) з другого – руйнували систему земського представництва.
Дворянство ставало єдиним правлячим станом, захопивши в центрі майже всі
місця в державному апараті і армії, а на місцях – ставши повноправним
господарем над селянами. Майже такі ж сильні позиції дворянство мало і в
містах.

Суттєві зміни в соціальній структурі суспільства кінця XVІІ початку
XVІІІ ст. виявились під час військових реформ. У кінці XVІІ ст. основу
війська все ще складала дворянська кіннота. Все сильніше вона
доповнюється, а потім відтісня-ється новими формуваннями: стрілецькими
частинами і пол-ками “іноземного строю”.

Якщо стрільці ще були напіврегулярним військом і були прив’язані до
своїх дворів і посадів, то полки “іноземного строю” були зародженням
професійної армії. Офіцерський корпус вже в кінці XVІІ ст. швидко
поповнювався іноземни-ми спеціалістами. Цей шлях військових реформ
дозволяв центральній владі стати незалежною від дворянства у справі
формування збройних сил, одночасно використовуючи дво-рянство при
створенні офіцерських кадрів. 

У кінці XVІІ ст. змінюється податкова система. Існуючі податки
доповнюються додатковими, найважливішими з яких були: митний збір,
кабацькі (непрямі податки), данні (прямі податки), оброчні, ямські,
стрілецькі, соляний і тютюновий акцизи. 

Характерним є те, що вже в кінці XVІІ ст. здійснювалась станова
розверстка прямих податків: принцип становості від-роджувався при
абсолютизмі в новій якості – для розподілен-ня станових привілей,
обов’язків і служби. У 1718 р. був про-ведений подушний перепис, і
фінансові служби перейшли до подушного обкладання населення. У
результаті цього були виділені групи неподатних станів (дворянство і
духовенство), і фактично зрівняні в податному відношенні різні групи
се-лянського населення (державні, владельчеські, холопи).

Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами
церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації
земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці
XVІІ ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних
установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше
і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий
орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим
Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений
на світського чиновника. 

У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоря-джалась усім
церковним майном, відміняються торгові приві-леї духовенства. У 1764 р.
на Колегію Економії покладались усі обов’язки з управління церковними
помістями та конт-роль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними
зем-лями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном.

Джерела права

Основними джерелами загальноросійського права в XV – XVІІ ст. були
велике княже (царське) законодавство (головні, указні, духовні грамоти,
укази), “приговори” Боярської думи, постанови Земських соборів, галузеві
розпорядження приказів.

Створюються нові складні форми законодавства – загальноросійські
кодекси: Судебники, Соборне Уложення, указні (статутні), в яких
систематизувались норми, що ввійшли в основний текст книги Судебників:
статутна книга Розбійного приказу, статутні книги Помістного і Земського
приказів.

У XV – XVІ ст. цивільно-правові відносини поступово виділяються в
особливу сферу, і їх регулювання здійснюється спеціальними нормами, які
були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми
цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку
товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної
експлуатації, що базувалась на різних формах земельної власності
(вотчинної і помістної). Суб’єктами цих відносин були як приватні, так і
колективні особи (община, монастирі тощо). 

Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність,
знахідка, договір і пожалування.

Договір у XV – XVІ ст. – один із найбільш розповсюджених способів
набуття прав на майно. Широке розповсю-дження одержує письмова форма
угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в
угодах про неру-хомість набувають законну силу після їх проходження в
офі-ційній інстанції, контроль держави за цією процедурою поси-люється
після введення писарських книг.

Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове
землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на
декілька видів згідно з характером суб’єктів (двірцеві, державні,
церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за
вислугою, куповані).

Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) зе-мель особам,
безпосередньо зв’язаним з княжим двором і службою князю.

Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі,
визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних
обов’язків.

Зобов’язальне право XV – XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни
особистої відповідальності – майновою.

Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода
волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити
таку угоду протягом певного ко-роткого строку. Закон визнавав недійсною
угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману.

До середини XVІ ст. переважною формою укладання до-говорів залишалась
усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма
угод.

У спадковому праві в XV –XVІ ст. спостерігається тен-денція до
поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.

У XV – XVІ ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом
з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті,
які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку.
Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за
батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної
спадкової маси. 

При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони
мали право тільки на посаг. Вдови не до-пускались до успадкування
родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але
розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували
родичі. У першому загальноросійському (великокняжому) Судебнику 1497 р.
знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової
практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника було
розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію
централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих
земель. Фактично Судебник був, перш за все, “інструкцією” для
організації судового процесу.

У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які ре-гулюються
центральною владою, проводиться певна вираже-на соціальна направленість
покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий
принцип пока-рань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні
ознаки злочину, розробляються форми вини. 

Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи
моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм,
розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з
інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової,
позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового
процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що
він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до
нього ка-тувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: ді-тей
боярських, дворян, представників верхівки посаду або се-лянської общини.
До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій,
грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби.
З’являється поняття “крамо-ла” – антидержавне діяння. До нього, крім
перерахованих ви-дів особливо тяжких злочинів, відносились змови та
заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства
(“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі
майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також
виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей)
крадіжка, не-відокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите
викра-дення майна).

Система покарань за судебниками ускладнюється, фор-мується нова мета
покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була
смертна кара. Тілесні пока-рання застосовувались як основний або
додатковий вид пока-рання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного
покаран-ня була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі.
Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язи-ка, таврування) у
період судебників лише розпочинали вво-дитись. Крім устрашіння, ці види
покарань виконували важ-ливу символічну функцію – виділення злочинця із
загальної маси, “позначення” його.

Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення.
Розмір штрафу залежав від тяжкості про-ступку і статусу потерпілого.

У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагаль-ний процес
застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ,
де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі
судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих
кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих
справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізи-ційного”)
процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного
органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали
такі докази, як затриман-ня на місці злочину або особисте визнання. Для
одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим
проце-суальним засобом був “повальний обшук” – масовий допит місцевого
населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури
“облиховання”. За вироком суду “об-лихований” злочинець, який не визнав
своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений
строк.

Судова система складалася з таких інстанцій:

а) суд намісників (волостей, воєвод);

б) приказний суд;

в) суд Боярської думи чи великого князя.

Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика
“змішаних” судів.

У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від
адміністративного апарату.

Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри,
посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На
місцях судова влада на-лежала намісникам, волостелям, пізніше губним,
земським органам і воєводам.

Тема 2.8. ПОДАТКОВА СИСТЕМА КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

1.Історія виникнення податків

2. Види податків

3. Податкові органи

4. Відповідальність за ухилення від сплати податків

1.Історія виникнення податків.

Виникнення податків своїм корінням йде в глибоку давнину, в часи
формування суспільства та виникнення суспільних потреб.

Дуже цікава і різноманітна форма податків, податкової системи
стародавніх країн залежала від цільової спрямованості їх стягнення та
потреб суспільства, але головним є те, що саме зародження та формування
держави є передумовою виникнення податків.

Податкові системи пройшли тривалий шлях розвитку, в якому вони
утверджуються як головний інструмент держави.

Саме на прикладі стародавніх країн ми бачимо різноманітність податків,
відмінності податкових систем, їх динаміку в ті часи, а також
становлення їх як самостійного інституту в усіх державах світу.

Аналіз історичних даних дає змогу стверджувати, що розвиток та зміна
державного устрою завжди супроводжується зміною податкової системи.

Отже, на прикладі давнини бачимо, що податки є тим рушійним елементом не
тільки у вдосконаленні форм держави та права, а й взагалі суспільства з
його різноманітними потребами та інтересами.

Податки відомі уже давно, ще на початку людської цивілізації. Їх поява
зв’язується з самими першими суспільними потребами.

Коли ми задивляємося на пам’ятки стародавніх цивілізацій, дивуємося
грандіозним спорудам від єгипетських пірамід до Великої китайської
стіни, в захваті від палаців середньовічних феодалів, нам потрібно
пам’ятати, що за ними стоять не тільки талант митців та праця робітників
та рабів, але й величезні фінансові затрати, кошти на які отриманні в
казну, головним чином, через податки.

Податки в такій формі, в якій ми з ними стикаємося в сучасних умовах,
склались відносно недавно. Хоча основні елементи механізму оподаткування
зародилися ще в давнині. 

Стародавні держави жили за рахунок війн з сусідами, їх правителі
розпочинали війну, як тільки в скарбниці закінчувались кошти. Спочатку
найбільш могутні держави від одноразових контрибуцій переходили до
постійного збору данини. Але з розвитком цивілізації держави навчились
захищати себе від ворожих сусідів. Вони почали створювати постійні
армії, для утримування яких потрібні були стабільні надходження коштів.
Спочатку правителі просто грабували своїх підданих, але вже скоро їм
прийшлося просити згоди у суспільства як на збір податків, так і на
ведення війн. Таким чином, однією з передумов для виникнення податків
стали військові витрати. Перехід від натурального господарства до
грошового, зародження та формування держави також є передумовами
виникнення податків.

Головним інструментом держави є податкова політика. До цього сучасні
держави дійшли далеко не зразу. Податкові системи пройшли тривалий шлях
розвитку від особистого, прибуткового та майнового оподаткування до
розгалуженої системи різноманітних загальних, регіональних та місцевих
податків.

Податки як метод та джерело формування прибутків держави з’явилися в
глибокій давнині і в процесі історичкого розвитку пройшли суттєву
еволюцію. Розглянувши історію країн Стародавнього Світу ( Єгипту,
Вавілону, Індії, Китаю, Греції, Риму ) можна прослідкувати розвиток
податкової системи. 

2. Види податків.

Фінансові погляди в стародавніх державах базувалися, в основному, на
релігійних уявленнях. 

Тому на самих ранніх ступенях державної організації початковою формою
оподаткування можна вважати жертвоприношення. Не слід думати, що воно
було засноване виключно на добровільності. Жертвоприношення було
неписаним законом і таким чином ставало примусовою виплатою чи збором.
При тому відсоток збору був достатньо визначеним, так звана «десятина» ,
тобто десята частка від всіх отриманних прибутків.

По мірі розвитку держави виникає «світська десятина» яка стягувалась
поряд з виплатами храмам та церквам на користь впливових правителів.
Така практика існувала в різних країнах на протязі багатьох століть: від
Стародавнього Єгипту до Середньовічної Європи. 

Отже ми бачимо, що в Стародавньому світі, в умовах панування
натурального господарства, спочатку податки мали форму жертвоприношення,
натуральних зборів продовольства, фуражу, спорядження для армій та
деяких повинностей.

Натуральні повинності – являють собою покладену державою на населення
повинність виконувати певну роботу і надавати власне майно в
розпорядження органів державної влади. Населення широко залучалося для
утримання палаців, армій; брало участь в будівництві шляхів, іригаційних
споруд.

Але з розвитком товарно-грошових відносин з’явилися також і грошові
податки.

Подать -це простіша форма прямого податку, який стягувувся в різних
сумах незалежно від розміру прибутку чи майна ( це подвірний податок,
подушний податок, податок з сім’ї ). Так ще в XII ст.до н.е. у Китаї,
Вавілоні, Персії вже відомий поголовний, або подушний податок.

Таким чином можна сказати, що в основній своїй масі стародавні держави
отримували кошти для вирішення своїх питань та потреб за рахунок
надходжень та державних податей, різних повинностей населення,
військової здобичі, контрибуцій і т.ін 

Податковий кадастр 

Методи оцінки податків 

Податкова декларація

Одиниця земельного наділу

Одиниці оподаткування Одиниця товару (натур.продукт 

Грошова одиниця

Об’єкт податку Земля

Майно

Прибуток

Спадщина

Предмети вжитку 

Тепер більш детально розглянемо види податків на прикладі кожної окремо
взятої країни, що існувала в ті часи.

Стародавній Єгипет.

В найдавніші часи в Єгипті стягувався земельний податок, при цьому він
досяг значного розвитку і відрізнявся високою точністю.

Общинники ( землероби )- основна маса платників податків, вони працювали
на землі від світанку до сутінок. Кожен селянин мав у користанні наділ
землі, за який сплачував державну ренту.Інші селяни були прикріплені до
землі, що була пожалувана царем храмам, сановникам або воїнам. Вони
повинні були крім сплати податку віддавати частину врожаю храмам чи
певним особам ( від1\3 до 5\6 врожаю ).

Фараон в Єгипті являв собою божество на землі, тому її третина належала
йому. Вся інша земля порівну ділилася між жрецями та землеробами. Жреці
являли собою привілейований шар, тому вони не сплачували оброк
(повинності ).

Весь тягар платежів в Стародавньому Єгипті лягав на землеробів.
Різноманітні повинності ( особисті, натуральні ), оброк за землю
платились хлібом, рибою, худобою. Крім цього, прибутки держави
складались з данини, що сплачувалась підкореними народами. Тобто у
Старадавньому Єгипті податкова система була достатньо розгалуженою.
Частка податків надходила грішми, інша- натурою. Практично всі галузі
господарства оподатковувалися (прямими та непрямими податками ): ввіз та
вивіз товарів, продаж, купівля, угоди та комерційні договори. Існував
також податок на худобу, будівлю гребель, мостів, подушний податок на
чоловіків, натуральний податок на землю, що належала державі.

Стародавня Персія. 

Період найбільшої могутності Персії відноситься до VI- ІV ст.до
н.е.Правителі тієї епохи-Ксеркс,Дарій підкорили Парфію, Єгипет, Мідію
,Вавилон ,Вірменію,ряд грецьких міст.

Ці царі зуміли придушити опозицію, утвердити сильну централізовану
владу,всі піддані були зобов’язані платити фіксовані податки і нести
обов’язки.

Стародавній Вавилон.

В Стародавньому Вавилоні ,наприклад, великі царсько-храмові господарства
існували разом з обособленим общинним господарством основою якого була
праця вільних общинників землеробів(селян), які сплачували ренту –
податок державі. Общинники-землероби становили основну масу
оподаткованого населення, яке есплуатувала деспотична держава.Це був
їхній обов’язок.

За часів Хаммурапі був введений єдиний податок -десятина. Можливо ,саме
це стабілізувало становище в країні. 

Стародавня Індія.

Цар, як суверенний правитель, стягував подактки з підданих , у тому
числі й селян, оскільки забезпечував їхню «охорону і захист». Брахмани
звільнялись від податків та повинностей. Третя варна – «Вайшії» (
займалися ремеслом, землеробством, торгівлею, скотарством), сплачували
основну масу податків і податей. В період IV – III ст. ст. до н.е. одним
з правових джерел був трактат «Артхашастра», який містив звід настанов і
практичних рекомендацій стосовно політики, фінансів, судової діяльності,
збирання податків. 

В трактаті «Артхашастра» вказується : «Розподілити тимчасово або на все
життя ділянки землі серед найнижчого стану і рабів, а вони отримавши
землю, повинні відпрацьовувати борг все життя у вигляді податків».
Податі із селян правителю становили половину їхнього врожаю. Пізніше
здіснюється правове закріплення податку в законах Ману: «Цареві належала
шоста частина врожаю, як своєрідна винагорода за «охорону і захист
підданих» ».

Стародавній Китай. 

Ремісники, землероби, крамарі, торговці становили основну частину
податного населення. Їм заборонялось покидати місце свого проживання.

Спочатку податок складав 1/3 і більше врожаю. Подушний податок брався з
кожного, хто досяг 15-ти річного віку. 

Пізніше існував натуральний податок з общин. Вісім полів перебувало у
приватному користуванні, дев’яте – в центрі, оброблялось спільно, урожай
з нього йшов Вану (царю). Це було регулярне і своєчасне находження в
скарбницю. Цей податок не був обтяжливим для селян, меншим ніж
десятина. 

Система «колодязних полів», за якою податок стягувався натурою, з часом
перестала задовольняти владу. Замість неї поступово став вводитись
грошовий податок з одиниці площі землі. Пізніше його почали стягувати з
кожної сім’ї. Нове оподаткування утверджувалось протягом декількох
століть ( з VI по ІІІ ст. до н.е.).

За реформами Шан-Яна, якщо в сім’ї було двоє синів, які не розділили
батьківське майно, то з них стягувався подвійний податок – це знищило
родову общину.

Якщо раніше сім’я виплачувала державній скарбниці 1/10 частку врожаю, то
тепер податок став стягуватись з урахуванням кількості землі. Державна
скарбниця отримала регулярний прибуток, а втрати від посухи або повені
перекладались на плечі власника землі. Тобто державна скарбниця отримала
регулярний прибуток- фіксований податок ( IV – III ст. до н.е.).

Для регулювання економіки автори трактату «Гуань – Цзи» рекомендують
замінити прямі податки на залізо і сіль, непрямими, та поширити податки
на всі товари, які виробляються з іх використанням.

Стародавня Греція 

Джерелом державних прибутків були : прибутки від рабської праці,

добровільні внески і податки. Прибутки держави поділялися на звичайні і
надзвичайні . Звичайні : монополії,регалії, конфісковане майно, мито і
добровільні внески. Основою надзвичайних прибутків були податі й займи .
Подать, покладена на все майно засновувалась на попередньо зробленій
оцінці, яка здійснювалась під присягою самим платником .

Існував також майновий податок ( ейсфора), податок для іноземців,
подушний податок з рабів, експортні та імпортні мита, ринкові збори та
ін.

За часів правління Пісістрата вперше було введено державний податок у
розмірі 1/10 частини прибутків. Це давало змогу концентрувати і
витрачати кошти на утримання армії, апарату управління, будівництва
укріплень навколо поселень, будівництва храмів, водопроводів, доріг та
на інші громадські цілі. 

В той же час були серйозні протидії прямому оподаткуванню. В Афінах,
наприклад, вважалось, що вільний громадянин не повинен сплачувати прямих
податків. Інша справа – добровільні внески. Але коли виникали великі
витрати, то народні збори встановлювали податки. 

Стародавня Спарта.

Основними платниками податків були ілоти, які були прикріплені до землі
і половину врожаю віддавали як натуральний податок.

Землю в Спарті мали також періеки – ремісники, торгівці. Вони були
вільними, але не мали політичних прав. Вони також сплачували податки
державі. 

Для спартанців теж існував особливий податок у вигляді щомісячного
натурального внеску в общину.

Стародавній Рим.

В Стародавньому Римі мали поширення так звані трибутні податі (tributum
– лат. – податок), які ділилися на трибут громадян і трибут
провінціалів. Громадянський трибут поширювався тільки на римських
громадян. В республіканський період ця подать стягувалась з усієї
вартості майна, в імперський період складалися цензові списки, куди
заносились: нерухоме майно, раби, земельні наділи. Провінційний трибут
стягувався з підкорених територій. Громадянський трибут був результатом
правового обов’язку античного громадянина приходити на допомогу
суспільству з усім своїм майном у випадку потреби.

Взагалі багато ознак сучасної держави зародилось в Стародавньому Римі.
Простежим за розвитком в Римі податкової системи. 

В мирний час грошових податків громадяни не сплачували. Витрати на
управління містом і державою були мінімальними, тому що виборні
магістрати виконували свої обов’язки безкоштовно, навіть витрачаючи свої
кошти. Це було почесно. Основною статтею витрат було будівництво
громадських будівель. Ці витрати зазвичай покривались земельною орендою.
Але в військовий час громадяни Риму оподатковувались у відповідності зі
своїми прибутками.

В IV – III ст. до н. е. Римська держава розросталась, завойовуючи нові
території. Відбувалися зміни і в податковій системі. В завойованих
землях вводились місцеві податки та повинності. Як і в Римі, їх розмір
залежав від розміру майна громадян. Визначення суми податку відбувалося
кожні 5 років. Римські громадяни, які мешкали поза межами Риму,
сплачували податки, як державні, так і місцеві.

У випадку успішних війн, податки зменшувались, а часом відмінялись
зовсім. Необхідні кошти забезпечувалися контрибуцією з завойованих
земель. Місцеві ж податки з тих, хто жив поза Римом, стягувались
регулярно. 

Пізніше Рим переріс в імперію, до складу якої входили провінції.
Мешканці провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами
громадян. Вони повинні були спачувати податки, що свідчило про їх
залежне становище. Єдиної податкової системи не існувало. Ті міста і
землі, які чинили найбільший опір римським легіонам, після завоювання
обкладались більш високими податками. Крім того римська адміністрація
дуже часто зберігала систему оподаткування, яка склалася в даній
місцевості до завоювання. Змінювався лише напрямок використання зібраних
коштів. Так, наприклад, було в Сицилії, коли вона в 227 р. до н. е.
стала провінціею Риму. Головним джерелом прибутків в римських провінціях
був земельний податок. В середньому його ставка складала 1/10 прибутків
із земельного наділу, хоча використовувались і особливі форми
оподаткування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев,
включаючи і виноградні лози. Оподатковувалась і інша власність: нерухоме
майно, живий інвентар (раби, худоба), коштовності. Кожен житель
провінції повинен був сплачувати єдину для всіх подушну подать.

Існували і непрямі податки, такі як податок з обороту по ставці 

1%, особливий податок з обороту за торгівлю рабами – 4% і податок на
звільнення рабів – 5% від їх вартості (ціни). У 6 р. н .е. імператор
Октавіан Август ввів податок на спадщину – 5%. Податком зі спадщини
оподатковувались лише громадяни Риму. Податов мав цільовий характер.
Одержані кошти направлялись на пенсійне утримання професійних воїнів. 

3. Податкові органи.

Стародавній Єгипет.

З перших династій Були відомі періодичні переписи людей, худоби, золота,
на основі яких і встановлювались податки. Хоча чиновницький аппарат був
багаточисельним, він був слабо диференційований (виконували одразу
декілька функцій).

Найважливіша посада – посада начальника всіх відомств (джаті або
візирь). У віданні джаті перебував весь апарат управління: податковий,
військовий, судовий.

«Будинок царських сакрбів» – відігравав роль податкового відомства.
Існувала також посада чиновника з контролю за збиранням податків.
Посада, як правило, передавалась у спадщину.

Безпосередньо стягуванням податків займались озброєні збирачі, які
користувались широкою примусовою владою.

Тобто, місцеві правителі, в особі номархів і голових збирачів податків
мали свої поліцейські підрозділи, які допомагали владі стягувати податки
і виконували функції карального органу (обов’язки катів).

У структурі управління давньосхідної деспотії фінансове або податкове
відомство відігравало важливу роль. До цого відомства надходили
донесення про збір податків. Це відомство складало кошторис прибутків і
витрат, прогнозувало майбутні врожаї і прибутки. Також існувало 2
нілометри, завдяки яким здійснювались спостереження за рівнем води, які
були основою розрахунку май- бутнього податку.

Чиновницька посада давала привілеї: тобто звільняла від податків та
трудової повинності .

Стародавня Асірія. (XIV – XVI ст. до н. є.)

Цивільна адміністрація складалась із візиря і «оповісника країни», до
чиїх обв’язків входили мобілізація населення на виконання повинностей,
збір податей.

Місцеве управління очолював начальник області, його функціями були:
забезпечення громадського порядку, стягування податків, мобілізація
населення на трудову повинність. Ці намісники могли стягувати податки й
на власні потреби, які були праобразом сучасних місцевих податків.

Стародавня Персія.

В Персії існувала чиновницька посада сатрапа – «хранителя царства», який
мав величезну владу і підкорявся лише перському царю.

Сатрап відав господарським життям, слідкував за збором податей і
контролював діяльність місцевих чиновників, мав також право чеканити
монету.

Стародавній Вавилон.

Головним помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій
адміністративний аппарат за допомогою якого контролював роботу всіх
відомсв (включаючи збір податків).

Помічник нубанди – глава відомства лихварів ВАКІЛЬ – ТАМКАРИ відповідав
за збір царських мит і податків. На місцях ці функції безпосередньо
виконували намісники царя (рабианум, хазианум, шапір – нарим і шаган –
шакканакум).

До складу фінансово-податкового відомства входили податкові інспектори –
машкім.

Стародавня Індія.

Найнижчою посадовою особою був староста села,потім ішов управитель 10-и
сіл потім 20-и, 100 і 1000. Їхнім обов’язком було повідомляти державній
владі про злочини, а також стягувати натуральні податки царю (це
закріплено в законах Ману). 

Їхня діяльність перебувала під контролем царського чиновника «вірного і
невтомного», який був зобов’язаний інспектувати їх особисто або з
використанням своїх помічників.

В ієрархії помічників ( чиновників царя ), крім придворного жреця,
воєнночальника, скарбника існувала посада збирача податків.

В імперії Маур’їв був складний аппарат управління. Важливе місце
посідало фінансове відомство, яке очолював наближений монарха. Джерела
свідчать, що цар особисто перевіряв звіти про прибутки і витрати,
ймовірно не довіряючи своїм чиновникам. У законах Ману написано: „ Як
сонце збирає воду променями, так і царю слід збирати полдатки”. 

Особи,що претендували на посаду збирача податей проходили спеціальну
підготовку і перевірку на честність.

Царевичі провінцій мали своїх управителів. До їхніх обов’язків входив
також і збір податків.

В містах існував муніципалітет ( колегія – 30 чоловік ), з якого
формувались галузеві комісії, зокрема із питань опадаткування та
фінансів.

Стародавній Китай.

Політична влада зосереджувалась у руках царя – Вана «сина неба».На чолі
центрального управління державою знаходився Сян (найвища чиновницька
посада). Йому підпорядковувалися, крім інших чиновників, сикун – що
керував податковим відомством.

Стародавня Греція.

Найвище управління фінансовою діяльністю представлялось в особливій
Раді. Збиранням податків завідували 10 полетів, які засідали в
Полетарині .

Списки платників податків і розподілення зібраних коштів здійснювали
аподенти. Обрання голови військового і фінансового відомства проходило
шляхом не таємного голосування , як це було поширено і вживано завжди, а
шляхом відкритого голосування. Поліція стежила за громадським порядком і
доповідала властям про факти несплати податків. В основному поліцейські
функції виконували раби . Афіняни вважали ганебним для себе служити в
поліції . Також існували посади агаронів та метрономів . Перші стежили
за якістю товарів та торгівельною діяльністю ,а також сплатою податків ,
другі –за правильністю мір і ваги . 

В Спарті скарбницею відала рада ефорів . Кожне важливе фінансове
впровадження в Греції приймалось та затверджувалось народними зборами . 

Стародавній Рим .

Визначення суми податку проводилось кожні 5 років спеціальними
чиновниками – цензорами . Цензор від імені держави давав на відкуп збір
податків , спостерігав за надходженням податків з провінцій , за
збиранням мита на митниці.

Громадяни Риму робили цензорам заяву про свій майновий стан і сімейне
положення . Таким чином закладались основи декларації про прибутки.

На податковому переписі були присутні претори , народні трибуни ,та їхні
помічники: присяжні оцінювачі, писарі, вістові.

Довгий час в римських провінціях не існувало державних фінансових
органів, які б могли професійно встановлювати та стягувати податки.
Римська адміністрація використовувала допомогу відкупщиків, діяльність
яких вона не могла в належній мірі контролювати .

Відкуп – виключне право, яке надається державою, за окрему плату
приватним особам „ відкупникам”,на збір податків .

Відкупщик –особа , що придбала у держави за окрему плату право на
відкуп.

Результатом цього була корупція, зловживання владою, а потім і
економічна криза , яка набула найбільшого розмаху в І ст.до н. e.

Необхідність реорганізації фінансового господарства римської держави
була однією з найважливіших задач, які вирішував імператор Октавіан
Август (63 р. до н.е .- 14 р. н.e. ).В усіх провінціях ним були створені
фінансові установи, які здійснювали контроль за оподаткуванням . Була
заново проведена оцінка податкового потенціалу провінцій з метою більш
справедливого розроділу податків і збільшення їх сплати. Для цього були
проведені обміри кожної міської общини з її земельними наділами. По
кожному місту був складений кадастр, який містив в собі дані про
землевласників. Потім здійснювався перепис майна громадян. Переписом
керували намісники провінцій разом з прокураторами, які очолювали
фінансові установи провінції. Кожний мешканець був зобов’язаний у
визначений день пред’явити владі общини свою декларацію.

Податкові документи зберігались в фінансовому органі і були базою для
наступного перепису майнового стану (цензу).

Що ж представляв собою провінціальний ценз в римській імперії? В Іудеї,
наприклад, свідчення про земельні володіння містили:

– найменування окремого подвір’я, до якої общини воно відноситься, в
якому угідді знаходиться, хто є його сусідами;

– кількість орних земель, які можуть бути засіяні в найближчі 10 років;

– скільки на ділянці виноградних лоз;

– скільки моргенів землі і скільки дерев нараховуют оливкові плантації;

?

Vox

v

x

¬

®

°

?

¶

JLNRT°?aeeei?6

8

l

n

p

t

v

O

O

P

?

THE

LE

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

LE

hth :CJ aJ Dо в найближчі 10 років;

– скільки моргенів землі відводиться під пасовисько;

– скільки моргенів землі приходиться на лісну ділянку, здатну давати
ділову деревину;

– стать і вік всіх членів родини.

Власник землі був зобов’язаний сам оцінити свої прибутки.

Чиновник, який контролював проведення цензу, мав право зменшувати
податок в тих випадках, коли в силу об’єктивних причин знижувалась
продуктивність господарства. Так, якщо частина виноградних лоз загинула,
або засохли маслини то вони в ценз не включались.

Але якщо власник вирубував виноградні лози чи оливкові дерева, то йому
приходилось надавати поважні причини, за якими він це робив. В іншому
випадку вирублені дерева включались в ценз.

В основному в ті часи державні фінансові органи безпосередньо з громадян
податки не збирали, це робили общини. Зате оцінку і визначення
податкових надходжень з общин, контроль за терміном стягнення податків
держава тримала в своїх руках.

4. Відповідальність за ухилення від сплати податків.

Стародавній Єгипет.

Хто своєчасно не сплачував податки мав чекати покарання: побиття,
конфіскації всього майна або врожаю, відправлення у в’язницю дружини,
забирання дітей. У кращому випадку общиннику-землеробу (як вказувалось
раніше, вони становили основну масу оподаткованого населення) залишали
третину врожаю. В одному з написів збирачеві врожаю давалась порада: «Не
лінуйся під час збору податків, але й не будь занадто суворим. Якщо
найдеш у списку велику заборгованість бідняка, розділи її на три
частини, одну залиши». Злодій мав офіційне право бути членом своєї касти
– злодійської корпорації, за умови, якщо він сплатив податок.

Взагалі, за словами грецького історика Геродота, фараон Яхмоc 11 видав
для єгиптян закон, за яким кожен єгиптянин був зобов’язаний щорічно
повідомляти обласному начальнику усі свої засоби до життя; той хто цього
не зробить або хто не може довести, що він живе на законні засоби,
карався на «смерть».

Стародавня Індія.

В законах Ману система понять злочину й покарання отримали детальну
розробку. Злочини у сфері оподаткування відносились до державних
злочинів, за які накладались тяжкі покарання (це в основному смертна
кара), хоча чітких санкцій стосовно цього питання немає, все залежало
від рішення судового органу.

Стародавня Греція.

Для забезпечення правильності показань платника податків заохочувався
донос, допускався насильницький обмін майна вищого класу на майно
нижчого класу. Це покарання застосовувалось за заниження вартості
оподатковуваного майна. В Спарті – ілоти, основні платники податків,
відповідали своїм життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи
податі.

Стародавній Рим.

Податний перепис проводили за межами міста на Марсовому полі. В ньому
брали участь глави сімей. Вартість майна оголошувалась під присягою. За
ухилення від явки на податний перепис винному загрожували: продаж у
рабство, ув’язнення або навіть смертна кара. Майно такої особи піддавали
примусовій оцінці. Цікаво, що за свідченнями сучасників – випадків
приховування громадянами своїх прибутків не було.

Отже ми бачимо, що в історичних і правових пам’ятках Стародавнього світу
вже існують згадки про податки і податкову систему Стародавніх країн (це
Китай – трактат «Гуан-Цзи» ІV-III ст.ст.до н.е.; Індія – трактат
«Артхашастра» IVст. до н.е., трохи пізніше – закони Ману; Вавилон –
закони Хаммурапі; Рим – закони ХІІ таблиць). В ті часи податки і
податкові системи тільки починають розвиватися і вдосконалюватись.

Вивчаючи це питання можна сказати, що на початку свого винекнення
податки і в Стародавніх країнах були лише державною функцією. Вивчаючи
джерела права та державну систему цих країн робимо висновок, що не
сплата податків це державний злочин. В деяких країнах це було закріплено
в памятках права.

Отже в Країнах Стародавнього Світу ухилення від сплати податків
вважалось злочином проти держави, а найпоширенішими покараннями за
державні злочини були смертна кара, кофіскація майна, вигнання, а також
позбавлення громадянства (там де існував інститут громадянства – Греція
і Рим).

Податки є необхідною ланкою економічних відносин в суспільстві з моменту
виникнення держави. Розвиток та зміна форм державного устрою завжди
супроводжується зміною податкової системи.

В розвитку форм та методів збирання податків можна виділити 3 основні
етапи. На початковому етапі розвитку від Стародавнього Світу до початку
Середніх віків держава ще не має досконалого фінінсового апарату для
визначення та збирання податків. Вона візначає лише загальну суму, яку
бажає отримати, а збір податків доручає місту або общині. Дуже часто
вона застосовує допомогу відкупщиків.

На другому етапі ( ХVІ – поч. ХІХ ст. ) в країнах виникає розвинута
структура державних закладів, в т.ч. фінансових і держава бере частину
функцій на себе: встановлює процент податку, зумовлює процес
відповідними рамками. Роль відкупщиків в цей період ще велика.

І третій, сучасний етап – держава бере в свої руки всі функції зі збору
податків, так як правила оподаткування вже виробились.

В сучасному цивілізованому суспільстві податки – це основна форма
прибутків держави. Крім цієї, виключно фінансової функцїї, податковий
механізм використовується для економічного впливу держави на суспільне
виробництво, його динаміку і структуру.

Отже на прикладі Римської імперії бачимо, що податки виконували не
тільки фіскальну функцію, але й мали роль додаткового стимулятора
розвитку господарства. Оскільки податки вносились грішми, населення
змушене було виробляти надлишки продукції, щоб продавати іх. Це сприяло
розвитку і розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу
розподілу праці, вдосконаленню форм держави.

Отже, треба сказати, що однією з найголовніших функцій Стародавньої
держави, а також і сучасної – є стягування податків. Бо в усі часи саме
ця функція держави була тією рушійною одиницею становлення і розвитку
держави, а з нею і права.

Тема 3.1 Виникнення і розвиток буржуазної держави і права в Англії. 

1. Передумови, етапи та особливості англійської буржуазної революції.
Проголошення республіки. Державний устрій. Реставрація монархії.

2. Розвиток конституційної монархії і парламенту в XVII – XIX ст.

3. Зміни в державному устрої в кінці XIX – на початку XX ст.

4. Основні джерела і риси права. Англосаксонська система права та її
вплив на право інших країн .

На початку XVIIст. економічний і політичний розвиток країни стри-мувався
жорстокими середньовічними правилами й регламентаціями. Найбільш гостре
невдоволення зумовила система так званих монополій. Тоді як англійська
буржуазія виступала за вільну конкуренцію, монархи продовжували
продавати патенти на виключне право виробництва і про-даж різних товарів
і виробів . Це щороку приносило короні великі дохо-ди. На селі феодальні
відносини обмежували можливість розпорядження земельною власністю.

Англійські ділові кола не влаштовувала зовнішня політика перших
Стюартів, їхнє прагнення спиратись у своїй боротьбі з парламентом на
католицьких монархів континентальної Європи. Яків І пішов на збли-ження
зі старим колоніальним суперником Англії Іспанією, що виклика-ло
невдоволення купців і землевласників.

У 1625р.на престол ступив Карл І. Він успадкував абсолютиські по-гляди
батька, який відмовився визнавати за парламентом будь-які права. Однак
тепер буржуазія і нове дворянство представляли вже значну си-лу, з якою
монархові ставало дедалі важче боротись. У 1628р. Карл І змушений
скликати парламент. Парламент, зібравшись на засідання, по-дав королю
“Петицію про право”, згідно з якою ніяких податків і зборів не можна
було стягувати без згоди парламенту. Примусові позики, доб-ровільні
приношення і дари підданих королю оголошувались незакон-ними.
Кримінальна відповідальність будь якої особи могла настати лише тоді,
коли караність діяння була встановлена в законі, а покарання на-стало за
вироком суду. Монарх втратив право діяти в обхід установлено-го порядку
судочинства і звільняти від покарання осіб, винних у вчинені злочинів.
Петиція обґрунтовувала вимоги палати общин посиланням на Хартію
вольностей 1215р.

Через рік палата общин рішуче заявила, що кожний, хто стане поту-рати
папізму, хто введе податок без згоди парламенту або візьме участь в його
стягненні, буде визнаний ворогом народу, королівства, зрадником
вольностей Англії. Однак король не прислухався до цього попередження і
систематично порушував прийнятий закон. У відповідь на протести
па-рламенту король розпустив його і протягом 11 років правив одноосібно.

Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної рево-люції
стало шотландське повстання 1637-1638рр., яке спалахнуло в ре-зультаті
спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шо-тландією, яка
зберігала повну автономію. Це повстання потягло за со-бою війну
Шотландії з Англією.

Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержан-ня
грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній
не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав по-карати
найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзви-чайні суди і
припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без
парламентського правління.

Тоді Карл І 5 травня 1640р. розпустив цей парламент, який увійшов в
історію під назвою Короткого.

Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля
стало критичним. 

Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і полі-тичної
кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламент, який увійшов в
історію під назвою Довгого парламенту, оскільки він проісну-вав до
1653р. Довгий парламент відіграв значну роль у революції і став, власне,
органом буржуазії і її спільника – нового дворянства в їх бороть-бі з
абсолютиським ладом.

Довгий парламент, який був підтриманий більшістю народу Англії, повів
новий наступ проти підвалин існуючого ладу. Незабаром король змушений
був санкціонувати закон, відповідно до якого парламент не міг бути
розпущений інакше як за власною постановою.

Так було нанесено ряд ударів по абсолютизмі і нова буржуазія домо-глася
обмеження королівської влади. Одночасно були ліквідовані Зоряна палата і
Висока комісія. На цьому етапі була скасована абсолютна мона-рхія і
встановлена обмежена конституційна монархія.

У Довгому парламенті до липня 1641р. було досить багато членів, які
подальше продовження боротьби з королем вважали для себе небезпеч-ним.
Особливо це було видно із змісту тієї боротьби навколо обговорен-ня так
званої Великої Ремонстрації, яка була прийнята незначною біль-шістю в
листопаді 1641р. У цьому обширному парламентському акті(204 статті)
докладно перераховувалися всі зловживання королівської влади в період
правління Карла І. Водночас Велика Ремонстоація містила також і ряд
найважливіших положень, які визначали розвиток Англії по
капі-талістичному шляху: статті про свободу торгівлі і підприємницьку
дія-льність, про створення відповідального перед парламентом уряду, про
реформу церкви. Ремонстрація означала визнання певної політичної
рів-новаги в країні. Тому корона вирішила перехопити ініціативу політики
в свої руки, і Карл І видав декларацію про захист корони від парламенту
і про збір армії.

4 січня 1642р. король прибув до парламенту у супроводі військ, щоб
особисто заарештувати 5 найбільш впливових опозиціонерів. Це було
сприйнято як порушення привілеїв парламенту. Переслідувані захова-лись
під захистом лорда – мера Лондона і міщан. Після обміну деклара-ціями
про обоюдне порушення прав, Карл І залишив столицю. В країні виникло
двовладдя. Разом з королем Лондон залишили біля 100 членів парламенту,
які стали засідати в Оксфорді.Розпочалась війна наказів, які розсипались
на місця і короною, і парламентом. Об’єктивним виходом могла бути і
стала перша громадянська війна в країні (1642 – 1646р.р.). На першому
етапі війни перевага була на боці королівської армії, краще навченої і
озброєної. Але в 1645р. по парламентському біллю замість традиційної
міліції(ополчення графств) створювалась постійна армія з єдиним
командуванням, суворим дисциплінарним статутом.

Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі
з новим дворянством(джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної
знаті і панівної церкви. У джентрі, що стали на шлях товар-но-грошових
відносин, було значно більше спільного з буржуазією, ніж з феодалами.

Короля підтримували переважно економічно відсталі північні і захі-дні
графства, а також англіканська церква. За парламент стояли най-більш
розвинені південно-східні та окремі промислові і торгові райони центру й
півночі Англії.

Перша громадянська війна закінчилась поразкою короля і його полі-тичного
оточення. Після декількох військових поразок королівської ар-мії Карл І
втік до своїх союзників шотландців, але ті за значний грошо-вий викуп
видали його парламенту.

Перемога в першій громадянській війні і поразка монархії стимулю-вали
обособлення різних ідейних і політичних течій в колах парламент-ських
прихильників.

Основна боротьба розгорнулася між групами так званих пресвітеріан і
індепендентів. 

Пресвітеріани виражали інтереси крупної торгово-фінансової буржу-азії і
верхів дворянства. Вони стояли за конституційну монархію, рефо-рму
церкви, примирення з королем і негайне закінчення революції.

Індепенденти спирались на торгову і промислову буржуазію, середнє
дворянство(джентрі). Вони були прихильниками енергійного ведення війни,
більш радикальної церковної реформи, а також деяких політичних і
соціальних реформ, що забезпечували їм спочатку підтримку з боку не лише
дрібної буржуазії, заможного і середнього селянства, але, навіть,
частини сільської і міської бідноти.

І якщо в пресвітеріан була більшість у парламенті, то в індепендентів –
підтримка армії на чолі з Кромвелем.

В результаті дій індепендентської армії її керівники влітку 1647р.
здобу-ли перемогу над пресвітеріанами Довгого парламенту і створили в
пала-ті общин індепендентську більшість.

Розбіжності між різними течіями парламентської більшості нароста-ли і
весною 1648р. спалахнула Друга громадянська війна. На захист мо-нархії
піднялись головним чином шотландські аристократи – пресвітері-ани, їх
підтримав флот. Армія Кромвеля придушила виступи, вступила в Лондон і
підтримала організований Радою офіцерів розгон монархічно налаштованих
членів парламенту(близько 140). Після цього парламент став по суті
знаряддям індепендентської диктатури.

Кульмінацією революції став організований по рішенню парламенту суд над
королем Карлом І(січень 1649р.). В склад суду – першого у сві-товій
історії суду нації над короною – були включені до 150 правників і членів
парламенту. Судовий розгляд тривав 5 днів. В результаті Карл І був
визнаний “тираном, зрадником, вбивцею і ворогом держави”. Під тиском
армії і в результаті політичних змін в країні, що відбувались
па-ралельно процесу суд виніс смертний вирок. 30 січня 1649р. в
присутно-сті багаточисельного натовпу на лондонській торговій площі
Карлу І відрубали голову.

Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально –
юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за
процесом Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про
лік-відацію палати лордів – верхньої палати парламенту члени якої не
під-тримали ідею суду над королем.

Акт від 17 березня 1649р. скасував королівську владу “як марну, тя-жку і
небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації”. 19
травня 1649р. Англія була проголошена республікою, яка повинна
управлятися “вищою владою нації, представниками народу, в парламен-ті
при цьому не повинно бути ні короля, ні лордів”.

Верховним органом влади в Англійській республіці став парламент, що
складався з однієї Палати общин. В Постанові про оголошення себе вищою
владою в державі (4 січня 1649р.) Палата общин проголосила(1) визнання
народного суверенітету як основи всякої влади,(2) представни-цьку і
виборчу від общин організацію вищої влади,(3) законодавчі необ-межені
повноваження представників общин.

Парламент зосередив у себе практично всю повноту державної вла-ди,
включаючи організацію урядової влади, адміністрацію, керівництво армією
і вищий судовий контроль.

Вища виконавча влада передавалась Державній раді(створена 7 лис-топада
1969р.) із 41 члена. Члени ради вибирались парламентом на 1 рік з числа
військових, юристів, вчених. Формально Раді належали тільки повноваження
по виконанню рішень парламенту. Фактично ж в ній і в її комітетах
зосереджувалась урядова влада. Таке перерозподілення пов-новажень від
парламенту до урядових інститутів також було своєрідною рисою нової
республіки.

Політична система влади була нестабільною. В складі Довгого пар-ламенту
після 1649р. залишалось близько 80 депутатів. Більшість з них були
одночасно членами Державної ради і Ради армії. Надзвичайно ви-росли
авторитет і особиста військова влада О.Кромвеля. В цих умовах
організація влади виявляла очевидне тяжіння до військово –
диктаторсь-кого режиму і одноособової влади.

Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на по-саді
генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20
квітня 1653р., спираючись на підтримку армії Олівер Кромвель розі-гнав
так зване “охвістя” Довгого парламенту(усього 50 депутатів). Ця подія
була початком встановлення військової диктатури.

Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня
1653р. під назвою “Знаряддя управління”, яку запропонувала Державна
рада, а затвердила Рада армії.

“Знаряддя управління” встановлювало зовні республіканську, а по суті
диктаторську систему влади. Законодавча влада “вільної держави Англії,
Шотландії і Ірландії” зосереджувалась в подвійному інституті –
парламенті і заново заснованому лорді – протекторі. Парламенту нале-жали
виключні повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові за-кони,
встановлювати податки. Парламент повинен був скликатись регу-лярно(раз в
3 роки) і самостійно, не можна було розпускати його раніше ніж після 5
місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього нада-валось
особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким
виповнився 21 рік. Парламент повинен був складатись не менш ніж із 60
членів, “відомих своєю чесністю, богобоязливих і доброї поведін-ки”.

Поруч із парламентом засновувалась влада лорда – протектора. Ви-бори на
цю посаду проводились Державною радою(членів якої у кілько-сті 15
чоловік обирав парламент). Лорд – протектор мав право затвер-джувати чи
відхиляти закони парламенту. Він користувався практично необмеженою
владою у справах управління. Протектор вважався голо-внокомандуючим
армією, йому повністю належали права в сфері зовні-шньої політики. Від
його імені проводились всі призначення посадових осіб. Тільки
призначення вищих посадових осіб вимагали згоди парла-менту чи Ради.

Особливою статтею конституції повноваження лорда – протектора довічно
закріплювались за О.Кромвелем.

Прийняття конституції і переобладнання верхів політичної системи не
ліквідували протиріч між суспільством і індепендентським керівниц-твом.
Під натиском генералітету принципи військової організації були
перенесені на адміністративно – територіальний устрій. Літом 1655р.
країна була поділена на 11 військових округів на чолі з генерал –
майо-рами (тобто старшими генералами). Намісники були як би протекторами
в мініатюрі і наділялись значними повноваженнями.

22 травня 1657р. Кромвель одержав право самому призначати собі
наступника. Одночасно відновлювалась Палата лордів(63 лорди).

Режим протекторату був тісно пов’язаний з особою і авторитетом Кромвеля.
Як тільки він помер (3 вересня 1658р.), режим потрапив в тя-жкий
кризовий стан безвладдя. Призначений наступником батька Річард Кромвель
не зміг втримати владу і в 1659р. його змусили відректися від звання і
відновити умовну республіку. Громадське невдоволення режи-мом
індепендентів і безвладною республікою одночасно стало настільки
значним, що питання про відновлення монархії і історичної конституції в
країні стало предметом практичної політики.

В пошуках стабільності виходом стало представлятись повернення на
престол династії Стюартів (спадкоємець престолу Карл ІІ знаходився у
Франції). Відіграли свою роль і протиріччя в вищому військовому
ке-рівництві.

В цих умовах воєначальник і намісник одного з найбільших шотла-ндських
військових округів генерал Монк здійснив державний перево-рот. Його
війська вступили в Лондон для здійснення політичного конт-ролю над
владою, а генерал попередньо встановив контакт з спадкоєм-цем престолу.

Парламентський конвент (в склад якого ввійшли і лорди) прийняв рішення
про відновлення монархії, запрошення Карла ІІ і про пожалу-вання йому
прибутків замість конфіскованих в революцію володінь. Згі-дно постанови
конвенту (25 квітня 1660р.) республіканський лад і пар-ламентське
єдиновладдя в Англії знищувались: “По стародавніх основ-них законах
королівська влада в ньому належить і повинна належати ко-ролю, лордам і
общинам”. У травні 1660р. Карл ІІ висадився в Англії і 

в‘їхав у столицю. Монархія була відновлена.

Ще до відновлення монархії Карл ІІ підписав своєрідні гарантії своєї
майбутньої політики у вигляді Бредської декларації 1660р. Корона
гара-нтувала повне і загальне прощення всім хто на протязі 40 днів
визнає новий порядок(якщо тільки не буде особливих рішень парламенту),
сво-боду совісті в країні, а також те що спори з приводу конфіскованого
в революцію майна будуть вирішуватись не інакша як із згоди парламен-ту.
Юридично декларація поклала початок конституції нової монархії, в якій
корона вже не була головною частиною парламенту, а визнавала його
верховенство і право на політичні прерогативи. Король підтвердив
значення Великої Хартії вольностей 1215р., Петиції про право 1628р. і
Великої ремонстрації 1641р..

Практична політика нової монархії пішла цілком закономірно – по іншому
напрямку. Незважаючи на гарантії прощення, був проведений суд над
уцілівшими учасниками процесу над Карлом І який виніс 29 смертних
вироків. Тіла головних антироялістів – Кромвеля, Айртона та ін. – були
викопані із могил і підвішені. Були відновлені основи англі-канської
церкви. 

2) Розвиток конституційної монархії і парламенту в XVII – XIXст.

Реставрація Стюартів не забезпечила тривалого компромісу між буржуа-зією
і джентрі, з одного боку, і феодальним дворянством, з другого.
Порушен-ня Бредської декларації Карлом II, а потім і Яковом II,
намагання цих монар-хів повернути дореволюційні порядки викликали
незадоволення правлячої верхівки. А видана 1688 року на користь
католиків Декларація про «віротерпи-мість» об’єднала і торі і вігів у
боротьбі проти Стюартів. Вони звернулися до штатгальтера Голландії
Вільгельма III Оранського, який був одружений з дочкою Якова II Марією,
з пропозицією зайняти «вакантний» королівський пре-стол.

У грудні 1688 року Вільгельм III з дванадцятитисячним військом
висадив-ся на берегах Британії. Його підтримали буржуазія, джентрі,
жителі Лондона. На бік Вільгельма перейшли міністри, члени королівської
родини, сам голо-внокомандувач королівською армією Джон Черчілль. Якову
II довелося тіка-ти до Франції. Вільгельм III вступив без бою в Лондон і
був проголошений ре-гентом.

В Англії ці події дістали назву «славної революції», хоча насправді це
був двірцевий переворот, у якому народні маси ніякої участі не брали. У
1689 році парламент обрав Вільгельма III Оранського і Марію на
англійський королівський престол.

«Славна революція» по суті завершила оформлення компромісу між фак-тично
панівною буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією.
Політична влада опинилася в руках дворян-землевласників, які повинні
були підтримувати інтереси фінансової верхівки буржуазії.

Найважливішим результатом перевороту 1689 року стало утвердження в
Англії буржуазної конституційної монархії. Причому слід мати на увазі,
що своєрідною рисою Англії є відсутність конституції як єдиного
документа. Ан-глійська конституція — це сукупність конституційних актів
і угод (прецеден-тів), у яких отримали закріплення основні конституційні
принципи і положен-ня, структура державного механізму тощо. У цьому
відношенні виняткового значення набирають два конституційні акти
англійського парламенту: Білль про права 1689 року і Акт про
престолонаступництво 1701 року.

Білль про права визначив провідну роль парламенту в системі державних
органів. У ньому було сказано: припиняти закони або виконання законів
ко-ролівським повелінням без згоди парламенту незаконно; не можна робити
ви-лучення законів королівським повелінням; стягання зборів на користь
корони без згоди парламенту незаконно; набір або утримання постійного
війська в ми-рний час інакше, як за згодою парламенту, суперечить
законові. Крім цього документ стверджував, що вибори в парламент повинні
бути вільними, що пар-ламент скликатиметься досить часто, що
проголошується свобода слова, дебатів і актів у парламенті, що звернення
до короля з клопотанням є правом підда-них, що не допускається ні
вимагання надмірних податків, ні накладання над-мірних штрафів або
жорстоких і надзвичайних кар. І нарешті, було сказано, що принц
Вільгельм Оранський і принцеса Марія по праву повинні бути «в силу
законів королівства» королем і королевою Англії, а корона після
Вільгельма Оранського повинна перейти до його спадкоємців.

Як показали наступні події, питання про престолонаслідування виявилося
досить складним. У дочки Вільгельма і Марії принцеси Анни не було дітей,
і тому слід було вирішити, хто стане наступним монархом Англії.

Відповідь на це питання повинен був дати прийнятий парламентом 1701 року
Акт про престолонаступництво, згідно з яким престол перейде, якщо нічого
не зміниться, до німецьких князів Ганноверської династії. Але Акт 1701
року не тільки встановив порядок престолонаслідування, але і містив у
собі подальше уточнення прерогатив законодавчої та виконавчої влади.
Так, особа, яка всту-пала на королівський трон, повинна була приєднатися
до Англіканської (протестантської) Церкви і не підтримувати ніяких
зв’язків з Папою Римським. Пода-льше обмеження королівської влади
виявилося в тому, що король не мав права без згоди на те парламенту
виїздити за межі Англії, що особа, яка була наро-джена за межами Англії,
не могла бути членом Таємної ради, депутатом парла-менту, займати
взагалі відповідальну посаду в державному апараті, що всі акти короля
потребували підпису відповідного міністра («міністерська
відповідаль-ність перед парламентом»). Було заборонено займати посаду в
короля і бути одно-часно членом парламенту. Судді, призначені короною,
залишалися на своїх постах «доки ведуть себе добре» і їх можна було
змістити тільки за рішенням парламен-ту. Нарешті, король втрачав право
помилування своїх міністрів, засуджених парламентом у порядку
імпічменту.

Таким чином, ці конституційні акти визначили правовий статус парламенту
і короля, а також сформулювали основні принципи буржуазної
конституційної мо-нархії в Англії:

1) парламентаризм — «парламент вище корони»,

2) парламент — єдиний законодавчий орган,

3) розділення влади,

4) незмінність суддів,

5) гарантії основних свобод у парламенті (свободи слова, дебатів,
виборів тощо).

Все це свідчить про те, що на зламі ХУІІ-ХУШ століть у Англії виникла
бур-жуазна конституційна монархія з розділенням влади і зверхністю
парламенту.

Подальша еволюція конституційної монархії пов’язана з глибокими
соціаль-но-економічними змінами. Англійське селянство, яке так і не
отримало землю у власність, розшарувалося на заможних орендарів і
безземельних пролетарів — наймитів. У містах внаслідок промислового
перевороту остаточно оформилися буржуазія і пролетаріат.

Англійська буржуазія, зібравшись з силами, намагається встановити своє
по-літичне панування шляхом нових компромісів з лендлордами. Цей процес
су-проводжувався еволюцією британської конституційної монархії,
основними напрямками якої були подальше обмеження королівської влади,
утвердження нових принципів взаємовідносин виконавчої і законодавчої
влади у вигляді «відповідального уряду». Ці зміни не були оформлені
новими конституційними актами, а складалися в ході політичної практики у
формі прецедентів. 

Парламент був єдиним законодавчим органом. Його прерогативами стали
роз-гляд бюджету, встановлення військового контингенту і т.д. Складався
парламент з двох палат. Верхня — палата лордів мала чисто
аристократичний характер, бо діяло тут спадкове перство. Засідали тут
герцоги, барони та інші аристократи, призначені монархом. У нижній
палаті, яка обиралась, — палаті общин, більшість належала джентрі, бо
виборцями в графствах були фрігольдери, які отримували сорок шилі-нгів
прибутку на рік. Пасивне виборче право за Актом 1710 року належало
особам, які мали від земельної власності прибуток у розмірі 600 фунтів
стерлінгів на рік у графствах і 300 фунтів стерлінгів у містах.

Король продовжував залишатися главою держави і був у пошані. Формально
він мав досить великі права: призначав лордів і міністрів, очолював
збройні сили, визна-чав дипломатичну діяльність і т.д. Але його влада
поступово обмежувалась і він фак-тично перетворювався на номінального
главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що сприяли цьому, з’являються
вже на початку XVIII століття. З 1707 року право ого-лошення війни та
укладення миру переходять від короля до парламенту. Скасовуєть-ся право
короля відхиляти закони, прийняті парламентом. Особливо посилилися ці
обмеження з 1714 року, коли після бездітної королеви Анни англійський
престол переходить до курфюрстів Ганноверської династії Георга І і
Георга II, які більше піклувалися про німецькі справи, ніж про
англійські.

Поступово прерогативи короля концентруються в руках кабінету. Король
Георг І (І7І4-І727 рр.) не знав англійської мови і тому перестав
з’являтися на засідання ка-бінету. Парламент і уряд використовують це,
створюючи ряд прецедентів: функції по керівництву кабінетом переходять
до «першого міністра» короля, кабінет діє від імені «його величності»,
але практично самостійно. На кожному розпорядженні коро-ля повинен
стояти підпис першого міністра.

Деякий час кабінет був секретною установою: його засідання розглядали як
випад-кові зустрічі. Не було бланків кабінету, печатки тощо. До кабінету
входили лорд-канцлер, лорд адміралтейства, статс-секретар, міністри
найважливіших відомств. Кіль-кість членів кабінету поступово зростає:
спочатку було сім, потім п’ятнадцять, шістна-дцять, двадцять членів.
Виникає термін «уряд його величності». Однак згадка про кабінет в
офіційних документах з’являється тільки в 1900 році.

Принципи роботи, структура кабінету формувалися в практиці його
діяльності. Акти 1705-1707 років про посади відкрили міністрам
можливість обиратися в пала-ту общин. Королі намагалися підібрати такий
склад кабінету, який буде користува-тися довірою парламенту. Так
з’явився прецедент: король доручає формування ка-бінету лідеру партії,
торі або вігів, яка отримала перемогу на виборах. Уже згадувався ще один
прецедент, пов’язаний з королем Георгом І, — кабінет засідає без короля.
Якщо кабінет або навіть один з його членів втрачав довіру парламенту,
він повинен був у повному складі піти у відставку. У 1784 році Вільям
Пітт Молодший сформував кабінет, що не отримав довіри парламенту. Він
розпустив королівським указом палату общин, провів нові вибори і отримав
підтримку нового складу пала-ти. Так сформувався ще один прецедент.

Король поступово втрачав деякі свої права. Однак у глави держави
залишалися ще дуже значні джерела влади, які давали йому можливість
впливати на форму-вання і проведення внутрішньої і зовнішньої політики
країни.Формування ур-ду,розподіл міністерських портфелів, персональний
склад кабінету, конкретний вибір прем’єр-міністра — у вирішенні таких
питань роль монарха була дуже значною. Король мав право знати про всі
найважливіші рішення, які приймалися кабінетом. Монарха слід було
інформувати про всі зміни у внутрішній політиці.Глава дер-жави сам брав
активну участь у проведенні зовнішньо-політичних акцій. Відповід-но до
англійської конституційної доктрини король повинен діяти за порадою
своїх міністрів. Однак він мав право не давати згоди на проведення такої
політики, яка, на його думку, руйнує «оазис англійської конституції».

Нарешті, слід мати на увазі, що рішення, які приймав кабінет, не мали в
цей час ніякої юридичної сили. Вони отримували своє правове оформлення і
втілювалися в життя міністрами корони після їх затвердження Таємною
радою або шляхом видання парламентського акта. Всі члени кабінету за
посадою входили до складу Таємної ра-ди. 

Колишні радники короля перетворювалися на справжніх міністрів. Але
зберіга-лися колишні найменування, титули (статс-секретар, охоронець
малої печатки, обер-камергер і т.д.). Зберігалися і колишні оклади,
привілеї. Однак з’являються і справжні міністерства: внутрішніх справ,
військове, торгівлі, у справах Індії. У 1855 році на-казом Таємної ради
були сформульовані правила комплектування чиновницького корпусу і
утворена «комісія громадянської служби». Одночасно були введені
ква-ліфікаційні екзамени, а в 1860 році — конкурс серед кандидатів на
коронні посади.

Найважливішою фігурою в кабінеті був прем’єр-міністр, і саме він
персоніфіку-вав урядову політику.

Прем’єр-міністр передусім був одноосібним керівником своєї партії. Він
керував роботою палати общин, брав участь у дебатах з особливо важливих
питань. Під безпосереднім наглядом прем’єр-міністра проходила вся робота
кабінету. Він сам ви-значав, які питання повинні розглядатися
колегіально, а які належать тільки до його компетенції. Вирішальна роль
належала прем’єру при формуванні кабінету. Він за згодою монарха
призначав і звільняв міністрів. Глава кабінету головував в Імперсько-му
комітеті оборони, визначав зовнішню політику країни.

В Англії існували відмінності між міністрами кабінету та іншими главами
адмініс-тративних відомств: прем’єр не тільки вирішував, кого ввести до
складу уряду, він та-кож визначав, хто повинен бути міністром
кабінетського рангу.

Прем’єр-міністр виділяв, крім того, кількох найближчих співробітників, з
якими обмірковував свої плани. Вони складали так званий «внутрішній
кабінет». Перша згадка про такий орган припадає на 1878 рік.

3) Зміни в державному устрої в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Наприкінці XIX століття відбуваються серйозні зміни в співвідношенні
зако-нодавчої і виконавчої влади, парламенту і уряду. Парламент часто
перетворюється на установу, яка реєструє волю уряду. Тепер не
законодавчий орган контролює ви-конавчу владу, а навпаки — кабінет
отримує функції контролю. Кабінет, таким чи-ном, стає головною ланкою
державного механізму Великобританії. Тепер більшість біллей
народжувалася на засіданнях уряду. Законодавча ініціатива у фінансових
справах цілком переходить до уряду.

Кабінет нарівні з парламентом отримує можливість видавати правові акти.
Така нормотворча діяльність кабінету отримала назву «делегованого
законодавства». У Ве-ликобританії воно набуло дуже великого поширення.
Відсутність у країні писаної кон-ституції усувала навіть формальні
перешкоди розширенню законодавчих функцій уря-ду.

Форми делегованого законодавства були різноманітними: накази Таємної
ради; розпорядження, накази і вказівки, спеціальні інструкції міністрів;
підзаконні ак-ти публічних корпорацій.

Таким чином, делеговане законодавство стало ще одним проявом
всемогутності кабінету.

У місцевому управлінні також відбувалися зміни. Відразу після першої
виборчої ре-форми 1835 року в інтересах промислової буржуазії було
проведено реформу міського самоврядування. Відповідно до неї управління
містом передавалося виборним місь-ким радам. У виборах цих органів брали
участь усі платники податків — власники будинків і наймачі квартир, як
чоловіки, так і жінки. Міська рада обирала на один рік мера міста і
олдерменів.

У 1888 році була введена система самоврядування в графствах. Англія і
Уельс були розбиті на 122 територіальні округи, що отримали найменування
«адміністративних графств», або «графств-бургів», якими ставали великі
міста. На чолі таких округів стояли представницькі органи — ради, яким
було передано колишні адміністративні повноваження мирових судців.
Активне виборче право мали особи, що досягли двадцяти одного року,
займали протягом дванадцяти місяців помешкання або частину помешкання, а
також власники земельної ділянки, яка приносила прибуток не менше десяти
фунтів стерлінгів на рік.

Акт 1894 року радикально реформував управління в приходах. Тут
утворювалися приходські збори, в яких брали участь усі, хто сплачував
місцеві податки. Якщо кіль-кість мешканців перевищувала вісімсот
чоловік, утворювалася приходська рада, яку обирали приходські збори
строком на один рік.

Збройні сили теж зазнали змін. В умовах широкої колоніальної експансії
англійсь-ка буржуазія мала потребу не тільки в кваліфікованому
чиновництві, але і в боєздат-них армії і флоті. Постійна модернізація
збройних сил, зростання воєнного бюджету були характерною рисою політики
правлячих кіл Великобританії..

У 1883 році був створений Особливий відділ Лондонської поліції. Його
завдан-ням стала боротьба з національно-визвольними рухами, а також з
опозиційними по-літичними силами в самій Англії. Поліція Лондона і
заснована 1874 року Ірландська королівська поліція були ударними
підрозділами поліцейських формувань. Так, на кінець XIX століття в
Лондонській поліції служила одна третина усіх поліцейських країни.

Особливий Постійний комітет з представників судових органів і ради
графст-ва призначав головного констебля графства. Головний констебль
набирав полі-цейський персонал і керував ним. У містах, що мали власну
поліцію, її начальник призначався міською радою. Нагляд за полісменами
здійснював Комітет громад-ської безпеки.

Місцеві поліцейські сили Великобританії формально були автономні. Однак,
насправді вони завжди діяли під контролем міністерства внутрішніх справ,
яке видавало обов’язкові відомчі правила та інструкції, а також
визначало суми, необ-хідні на утримання місцевої поліції.

Складна судова система Англії в 1873-1876 роках також зазнала
реформуван-ня.

Верховною судовою інстанцією Великобританії залишалася палата лордів. У
1876 році Актом про апеляційну юрисдикцію був заснований інститут
апеляційних лордів. Два апеляційних лорди повинні були засідати в палаті
лордів, коли вона виконувала роль судового органу. Призначалися вони
довічно.

Крім перевірки скарг на рішення Апеляційного суду в цивільних справах і

Апеляційного суду в кримінальних справах палата лордів виступала і як
суд пер-шої інстанції для звинувачених у кримінальних злочинах перів.

Актами, прийнятими в 1873-1875 роках, була піддана реорганізації судова
сис-тема Англії. Так, три головних суди «загального права», а також Суд
канцлера, Суд по заповітах, Суд по розлученнях, Суд адміралтейства, Суд
казначейської палати і Апе-ляційний суд канцлера були скасовані. В 1875
році створився новий Верховний суд Великобританії, який складався з двох
частин: Високого суду і Апеляційного су-ду в цивільних справах. У свою
чергу Високий суд мав такі відділення: 1) суд коро-лівської лави; 2) суд
канцлера; 3) суд загальних тяжб; 4) суд палати шахової дошки; 5) суд у
справах адміралтейства, заповітах, розлученнях. У 1881 році пройшла
чергова реорганізація. У Високому суді було залишено лише три
відділення: суд ко-ролівської лави, суд канцлера і суд у справах
адміралтейства. 

Лорд — головний суддя, призначався короною за поданням прем’єр-міністра,
інші судді вищих судів затверджувалися монархом за рекомендацією
лорда-канцлера. 

На початку XX ст. основна боротьба між лібералами і консерваторами
роз-горнулась з питання про митні тарифи. Консерватори, що були тісно
зв’язані з важкою індустрією, вимагали встановлення протекційного мита
для захисту їх-ньої продукції від конкуренції з боку Німеччини. Крім
того, введення тарифів підвищило б (на вигоду лендлордів) ціни на
сільськогосподарську продукцію.

Представники, інших галузей промисловості, особливо тих, що працювали на
експорт (наприклад, текстильної), були зацікавлені у збереженні вільної
тор-гівлі. Особливістю британської економіки була нестача вітчизняної
промислової сировини і продовольства для населення. Введення
протекціоністського мита спричинило б занепад більшості галузей
англійської промисловості. Зберегти вільну торгівлю треба було ще й
тому, що від цього залежали низькі ціни на споживчі товари.

Конфлікт між консерваторами й лібералами виник також навколо питання про
пенсії. Особливо гострими були ці розбіжності в 1910 р. після того, як
па-лата общин прийняла новий бюджет. Верхня палата, що була під
контролем консерваторів, майже одностайно відкинула його. Небачене в
історії Англії від-хилення палатою перів бюджету ліберали тлумачили як
боротьбу лордів проти народу.

Опір консерваторів став приводом для ліберального кабінету міністрів до
того, щоб підготувати парламентський білль, який істотно обмежував
консти-туційні права верхньої палати.

Акт про парламент 1911 р. встановлював, що коли фінансовий білль, який
прийняла палата общин і якого надіслано принаймні за місяць до
закінчення сесії до верхньої палати, не буде прийнятий нею без поправок
протягом міся-ця, то він стає законом після затвердження його короною,
навіть якщо палата перів не дасть на це згоди. На спікера палати общин
покладався обов’язок посві-дчувати, що зазначений законопроект є
фінансовим.

Права палати лордів були урізані і в питаннях законодавства по
фінансо-вих публічних біллях. Так, якщо протягом трьох років

послідовних сесій парламенту (не обов’язково однієї і тієї ж легі-

слатури) законопроект, який приймала палата общин, заперечувався

палатою перів, його все одно заносили до книги статутів Вели-

кобританії. Однак для цього потрібно було, щоб між другим чи-

танням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій

сесії минуло два роки. Отже, верхня палата могла тільки затягнути

на два роки прийняття неугодного для неї закону, а не відхилити

його. 

4) Основні джерела і риси права.

Буржуазне право виникає разом із становленням буржуазної держави і
розвиваєть-ся як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем
рабовласницького і феода-льного права. Відкидалися лише ті частини
попереднього права, які ставали на перешкоді економічним і політичним
інтересам буржуазії. Ступінь правонаступництва буржуазного і
дореволюційного права (римського, звичаєвого, міського і т.д.) була
рі-зною в окремих країнах, але ніде старі правові системи не були
знищені повністю. Якась їх частина увійшла до буржуазного права,
трансформувалась у його норми.

На момент свого зародження буржуазне право мало прогресивне значення,
означало великий прогрес в історії людства. Воно юридично закріплювало
зміну феодальних від-носин більш передовими на той час — буржуазними.
Утвердження права буржуазного типу супроводжувалося ліквідацією
середньовічних обмежень, скасуванням станових при-вілеїв, феодальної
залежності селянства, цехової організації і т. ін. Відкидаючи
феодаль-ний партикуляризм, буржуазне право народжувалося в усіх країнах
у вигляді національ-них правових систем.

Центральне місце в буржуазних правових системах було відведено особі, а
тому пра-ва людини проголошувалися як невідчужувані і священні. А серед
принципів буржуа-зного права дуже важливу роль відігравала рівність, бо
юридична рівність ставала одні-єю з основних умов функціонування самої
капіталістичної системи господарства.

Не менш важливим принципом буржуазного права є свобода як складова
частина і похідна свободи підприємництва, свободи торгівлі, свободи
конкуренції і т.д., а також свободи політичної.

Буржуазія прагнула створити суспільство, яке базується на правопорядку.
Вона по-требувала стабільності. Тому ще одним основним принципом
буржуазного права, пов’я-заним не тільки із сферою здійснення політичних
і особистих прав громадян, але і сфе-рою економічного обороту, був
принцип законності.

Процес виникнення буржуазного права, форми його утворення також
визнача-лися характером і особливостями буржуазних революцій. Звідси і
певна своєрід-ність виникнення й розвитку буржуазного права в окремих
країнах, а також різна ступінь правонаступництва. Темпи оновлення і
перебудови правової системи багато в чому залежали і від конкретних
історичних умов різних країн, і від характеру бур-жуазних революцій.
Там, де конфлікт між інтересами буржуазії і феодальним пра-вом набирав
найбільш гострих форм, де в боротьбу з відживаючим феодальним
правопорядком активно включалися народні маси, зміна середньовічної
правової си-стеми буржуазним правом відбувалася шляхом докорінного зламу
старого феодального права і натомість утвердженням нового буржуазного
права. Там, де рево-люція не привела безпосередньо до політичного
панування буржуазії, де буржуа-зія йшла до влади довгим шляхом — через
компроміси з земельними власниками, — народження буржуазного права
відбувалося через пристосування старих феодаль-них інститутів до нових
суспільних відносин і буржуазне право тривалий час збе-рігало елементи
дореволюційної правової системи.

Найбільш послідовно ці відмінності можна простежити за двома різними за
хара-ктером революціями загальноєвропейського масштабу— англійській і
французькій, що й визначило становлення двох різних правових систем:
континентальної і англоса-ксонської. Завдяки тому значенню, яке мали
Англія і Франція, ці системи буржуаз-ного права набули міжнародного
характеру.

Той факт, що англійська буржуазна революція ґрунтувалась і розвивалася в
умовах компромісу буржуазії і нового дворянства, а тому і не була такою
радика-льною, як у Франції, позначився на процесі виникнення буржуазного
права в Анг-лії.

Головною особливістю англійського буржуазного права було те, що
компроміс між великими землевласниками і капіталістами дістав свій прояв
у наступності су-дових прецедентів, у збереженні феодальних правових
форм. А це привело до того, що тут старе феодальне право не було одразу
знищене. Розвиток відбувався інакше — у напрямі пристосування старого
феодального права до нових буржуазних умов. Отже, проявилася та сама
закономірність, що і в розвитку буржуазного державного ладу.

Це пристосування старого феодального права до нових буржуазних
виробничих відносин виявилося в тому, що стара феодальна правова форма
зберігалась, але напо-внювалася новим буржуазним змістом. Тому в Англії
стало можливим залишити знач-ну частину форм старого феодального права,
вкладаючи в них буржуазний зміст, і на-віть прямо вводити буржуазне
значення під феодальне найменування.

Звідси архаїчність ряду інститутів англійського буржуазного права,
своєрідна термінологія, наявність таких інститутів, яких немає в
правових системах інших дер-жав.

Своєрідність англійського буржуазного права полягає і в тому, що значна
час-тина його інститутів сформульована не законами, а судовими рішеннями
— преце-дентами. Збереження судових прецедентів, феодальних юридичних
форм, величезна роль судової практики, що користується звичаєм як
джерелом права, а також нормати-вними актами різних епох, — усе це
надавало англійському буржуазному праву кон-сервативного характеру, що
проявлявся у формалізмі і рутинності.

Як наслідок англійське право і досі залишається некодифікованим, тобто
тут не існує зводу діючих норм. Не знає англійське буржуазне право
розподілу на публічне право і приватне. Його джерела дуже складні
(загальне право, право справедливості і статутне право), що створює
серйозні труднощі в їх застосуванні.

В основі загального права, як і у феодальний період, лежав судовий
прецедент. До того ж звернення до прецеденту не залежало від часу його
виникнення. Звідси значний формалізм загального права і особлива роль
судді з широкими повноважен-нями судового тлумачення та застосування
правових норм.

Консерватизм загального права не завжди задовольняв буржуазію. Часто в
судо-вій практиці конкретні справи вирішувалися всупереч нормам
загального права, з то-чки зору доцільності. Це завдання почала
розв’язувати особлива система «судів справедливості». Саме суди
справедливості і створили ті інститути права, що найдуж-че сприяли
розвиткові буржуазних відносин.

На кінець XIX століття остаточно завершується процес формування правової
систе-ми на буржуазній основі. Важливу роль у цьому відіграла судова
реформа 1873-1875 років, яка привела до об’єднання загальної системи
королівських судів з судом лор-да-канцлера — судом справедливості в
єдиний Високий суд, який міг рівною мірою застосовувати норми як
загального права, так і права справедливості. Тепер суддя дістав
можливість користуватися будь-якими прецедентами. У разі розбіжності
пере-вага віддавалася нормам права справедливості. Так у буржуазній
Англії склалося єди-не прецедентне право.

Парламентський акт 1854 року остаточно сформував англійську доктрину
судо-вого прецеденту і офіційно визнав обов’язковість прецедентів. Для
їх застосування були встановлені спеціальні правила: 1) рішення вищих
судів Англії (палати лордів, Високого суду, апеляційного) обов’язкові як
для нижчих судів, так і для них самих; 2) вищі суди не зв’язані
рішеннями нижчих судів; 3) суддям однієї інстанції рекомендується не
приймати істотно розбіжних рішень; 4) обов’язкова лише та частина
су-дового рішення, яка містить його обгрунтування.

Статутне право базувалося на законі, на парламентських актах. Його роль
зго-дом зростала, приймалася все більша кількість парламентських актів,
які встанов-лювали норми права. Характерно, що вважалися діючими
статути, видані ще у феодальний період. Через це статутне право Англії
становить величезну кількість парламентських актів, які збиралися
протягом майже п’яти століть. Так, починаючи з правління Едуарда IV
(1461-1483 рр.) до 1884 року було видано 14408 тільки пар-ламентських
законів.

Все це призвело до необхідності провадити певну модернізацію
англійського статутного права. Було проведено після виборчих реформ
часткову реформу кри-мінального права, в ході якої було об’єднано
(консолідовано) триста старих стату-тів в чотири закони. На кінець XIX
століття консолідовані акти почали з’являтися досить часто. Розвиток
буржуазного суспільства обумовив проведення спеціальних кодифікаційних
робіт у межах окремих інститутів цивільного права. Так з’явилися Акт про
товариства 1890 року, Акт про продаж товарів тощо. Але в цілому
англій-ське право залишалося некодифікованим. Офіційні публікації збірок
статутів в Англії, які з’явилися на початку XIX століття, — «Статути
королівства» у дев’яти томах, «Переглянуті статути», не привели до
суттєвої систематизації англійського буржуазного права.

Цивільне право. Незважаючи на таку своєрідність, англійське право втілює
в собі загальні принципи, властиві всім буржуазним правовим системам.
Так, з початку свого існування воно також було покликане встановити
принцип необмеженої при-ватної власності. Але відбувалося це не так
чітко, як, наприклад, у Франції.

Щодо рухомого майна капіталістична приватна власність з широкою свободою
розпорядження закріплюється досить рано. Парламентські акти періоду
революції про промисловість відкривали широкий шлях для розвитку
буржуазних виробничих відносин, ліквідували феодальні обмеження
підприємницької діяльності і торгівлі.

Що ж до земельної власності, то тут вплив старої феодальної форми був
значно си-льнішим. Установлення буржуазних основ у праві поземельної
власності проходило значно повільніше і не так послідовно.

Закони, прийняті в період революції, забезпечували передусім
перетворення фе-одального права земельної власності на буржуазне. Так,
ордонанс від 24 лютого 1646 року передбачав скасування всієї системи
феодальної опіки в землеволодінні, скасу-вав усі зобов’язання, що
обмежували лицарські володіння, оголошував їх вільною приватною
власністю. Крім того, Довгий парламент прийняв акти про секуляризацію і
продаж церковного нерухомого майна (1646 р.), конфіскацію і продаж
маєтків прихи-льників короля (1642 р.), продаж нерухомого майна, що
належало короні (1649 р.). Умови продажу були такими, що ці землі
дісталися буржуазії і новому дворянству.

Таким чином, земельні перетворення англійської революції були здійснені
ви-ключно в інтересах буржуазії і джентрі, вони сприяли зосередженню
землі в руках представників цих класів. А земельне володіння переважної
більшості англійського селянства — копігольд, що грунтувалося на
феодальному праві, втратило будь-яку юридичну основу і захист.

Отже, єдиного інституту власності на землю в цей час створено не було. У
циві-льному праві Англії, як і раніше, визнавалися такі форми обмеженої
земельної вла-сності, як фрігольд — вільне володіння, копігольд —
володіння з тривалим збережен-ням деяких повинностей. Існувала так звана
урізана власність, за якою землю можна було передати в спадок, але не
можна було продати. Було і довічне користування, коли після смерті
володаря нерухоме майно поверталося первісному власнику. Бі-льшість
великих маєтків належала їх власникам на праві майорату.

Навіть у XIX столітті, коли цивільне право Англії в цілому мало вже
цілком бур-жуазний характер, зберігався середньовічний поділ власності
на «реальну» і «особи-сту», що було обумовлено різними формами позовів з
метою їх захисту. Так, реаль-ними позовами захищалася земля, родова
нерухомість і титули. Розпорядження реаль-ною власністю було обмежене
певними формальностями. Особистою власністю можна було розпоряджатися
вільно.

У ХУШ-ХІХ століттях великого поширення в Англії набула довірча власність
(траст), відома ще феодальному праву. Траст став гнучкою формою захисту
різно-манітних власницьких та інших підприємницьких інтересів. За
трастом відбуваєть-ся немов би розподіл власності між первинним
власником майна, який засновує траст, і довірчим власником, або
управляючим, який розпоряджається майном як своїм, так і особи, на
користь якої довірча власність була заснована. У 1893 році законом траст
був визнаний універсальним інститутом: його можна було заснову-вати з
будь-якою метою. Інститут трасту наприкінці XIX століття широко
викори-стовувався для організації інвестиційних банків, для об’єднання
капіталістичних компаній з метою встановлення монополій.

Англійська буржуазія вимагала закріплення в праві «свободи договору»,
рів-ності сторін у договірних відносинах. У праві зобов’язань в Англії
роль закону бу-ла більш важливою. Законодавчі акти про угоди з нерухомим
майном, про векселі, про купівлю-продаж. про товариства регулювали цю
дуже важливу для розвитку буржуазних відносин сферу. Але і тут давалася
взнаки своєрідність англійського правового розвитку. Так, принцип
свободи договору закріпився передусім у судо-вих рішеннях, де говорилося
про те, що «не можна обмежувати свободу догово-ру». У формі судового
прецеденту закріпився в англійському праві і принцип обо-в’язкового
виконання договору, або «непорушності виконання зобов’язань». У XIX
столітті була скасована особиста відповідальність боржника за
невиконання зобо-в’язання шляхом ув’язнення його в боргову тюрму.
Розвиваються нові види догові-рних зв’язків: договір публічного
перевезення вантажу і пасажирів, договір стра-хування та інші.

Своєрідність англійського права власності на землю обумовила поширення
зе-мельної оренди: довгострокової і короткострокової. Перший вид оренди
практику-вався при здачі землі під будівлі. Термін такого роду оренди не
перевищував дев’я-носта дев’яти років. Після цього будинки та споруди,
збудовані на орендованій зе-млі, ставали власністю її господаря. При
короткостроковій оренді землю звичайно здавали фермерам строком на один
рік. «Рівність сторін» тут була чисто формаль-ною. Лендлорд по
закінченню строку мав можливість укласти договір знов або ро-зірвати
його. А це значило, що умови договору оренди землі диктував
землевлас-ник.

Показово, ще англійське законодавство про акціонерні товариства йшло
попе-реду французького. Після буржуазної революції в Англії поряд із
торговими ком-паніями почали виникати численні акціонерні товариства.
Випуск акцій давав мо-жливість збирати величезні суми грошей, відкривав
для англійської буржуазії нове джерело збагачення. Правова основа
існування акціонерних компаній була створе-на шляхом пристосування
напівфеодального інституту довірчої власності. Однак надалі стало
потрібним і законодавче регулювання їхньої діяльності.

Біржові махінації, спекуляція й обман, якими супроводилася діяльність
акціо-нерних компаній, змусили англійський парламент у 1720 році
прийняти закон, що заборонив їх утворення без попереднього дозволу
уряду. Але незабаром акціонерні компанії дістають повне визнання. Закон
1844 року розглядав компанію як юридич-ну особу і вимагав її
обов’язкової реєстрації та опублікування найважливіших даних про її
діяльність. Надалі був установлений принцип обмеженої відповідальності
ак-ціонерів у межах суми акцій, що їм належать; були також визначені
правила ліквіда-ції акціонерних компаній. Нарешті, парламентський акт
1862 року об’єднав усе зако-нодавство про акціонерні компанії.

Законодавство 1844-1867 років про акціонерні компанії сприяло
концентрації і централізації капіталу в Англії, дозволило організаторам
компаній грати на підвищен-ні та пониженні курсу акцій, привласнювати
собі кошти держателів цінних паперів, що розорялися. Певні спроби
англійського парламенту стримати ці процеси, ввести обме-ження для
маніпуляцій з цінними паперами не мали успіху.

Дуже сильною була стара феодальна форма в сімейному і спадковому праві
бур-жуазної Англії. Громадянський шлюб, наприклад, було введено тільки у
1836 році. Але і після того дозволявся церковний шлюб. В обох випадках
чоловік мав верховен-ство в сім’ї, управляв і розпоряджався сімейним
майном (заміжня жінка дістала право розпорядження своїм майном лише в
1882 р.). У 1857 році в Англії нарешті було узаконено розірвання шлюбу
шляхом розлучення.

У спадковому праві з часів революції установився на відміну від Франції
принцип абсолютної свободи заповіту. Це правило поширювалося на всі види
спадкового майна. При спадкоємстві за законом земельна власність
переходила за принципом майорату до найближчого родича (звичайно
старшого сина). Все інше майно пере-ходило в спадок так само, як і за
континентальним правом.

Кримінальне право. В основі кримінального права буржуазної Англії лежало
за-гальне право і статутне. Спроби кодифікації виявилися
безрезультатними. В період ре-волюції змінювався лише зміст окремих
видів злочинів. Так, у 1648 році державною зрадою став визнаватися
будь-який замах на «форму правління у вигляді республіки» або на палату
общин як на верховну владу народу, за часів протекторату Кромвеля —
діяння, спрямоване проти особи і прав лорда-протектора.

Земельна аристократія і велика торгова буржуазія, які панували до
виборчої ре-форми 1832 року, цілком задовольнялися кримінально-правовими
нормами, які бра-ли свій початок ще у феодалізмі. Зберігалася тричленна
структура кваліфікації злочи-нів, що склалася ще в епоху середньовіччя:
тризн (зрада), фелонія (тяжкий криміна-льний злочин), місдімінор (інші,
головним чином, дрібні злочини). Ця традиційна схе-ма лише поповнилася в
XVIII столітті новими видами злочинів. Особливо зросла кількість
вчинків, які кваліфікувалися як фелонія і каралися стратою. На кінець
ре-волюції (1660 р.) в Англії було близько п’ятдесяти видів злочинів, що
каралися смер-тною карою, а до початку XIX століття до них додалося ще
близько ста п’ятдесяти.

Чинність норм феодального права зумовлювала особливу жорстокість
покаран-ня навіть за незначні злочини. Англійське кримінальне право було
найсуворішим в Європі. В XVIII столітті смертна кара установлюється за
навмисне поранення худо-би, за порубку садових дерев, за підпал посівів.
До смертної кари присуджувалися за посилання листа з фіктивним підписом
з метою вимагання грошей, за дрібну крадіжку грошей (більше одного
шилінга) тощо. В цей час в Англії не тільки збері-галися жорстокі, чисто
середньовічні міри покарання, але вводилися нові засоби за-лякування.
Широко застосовувалися і такі покарання, як виставляння біля ганебного
стовпа, шмагання батогом, конфіскація майна, штрафи і т.д.

Тільки з 1816 року починається скасування варварських видів покарання. У
1823-1827 роках уряд провів серію актів, які скорочували застосування
смертної ка-ри. З 1826 по 1861 рік в Англії кількість злочинів, що
каралися стратою, зменшилася з двохсот до чотирьох. За актом 1848 року
навіть у разі «ведення війни проти коро-ля в його королівстві»
призначалася не кара на смерть, а довічне ув’язнення. У 1870 році була
скасована конфіскація майна злочинця, засудженого за фелонію. Че-рез це
різниця в покараннях за фелонію і місдімінор фактично зникла.

Відсутність кодифікації, чинність багатьох феодальних законів надавали
нор-мам англійського кримінального права консервативного характеру.
Однак прецеде-нтна система загального права була допустимою і легко
пристосовувалася до нових буржуазних умов. Невизначеність правових норм,
свобода тлумачення стала зручним знаряддям у руках суддів для захисту
буржуазних інтересів.

Наявність великої кількості статутів, які були видані в різний час і
часто супере-чили один одному, викликала серйозні труднощі при їх
застосуванні. У зв’язку з цим парламент пішов шляхом видання
«консолідованих» актів відносно окремих видів злочинів (про крадіжки,
підробку документів, злочини проти особи тощо).

Таким був розвиток буржуазного права в Англії, де тривалий процес
пристосу-вання судових прецедентів, наповнення буржуазним змістом
феодальної правової фо-рми стали основним напрямом утворення буржуазної
правової системи. 

Тема 3.2. Виникнення і розвиток держави і права США.

1. Економічне і політичне становище північно-американських колоній
Англії. Революційна війна за незалежність. Декларація незалежності 1776
року.

2. Створення конфедерації. Конституція США 1787 року. Біль про права
1791р.

3. Причини та хід громадянської війни 1861-1865 рр. Другий цикл поправок
до конституції. Реконструкція Півдня.

4. Зміни в державному устрої США у другій половині ХІХ століття.

1. Економічне і політичне становище північно-американських колоній
Англії. Революційна війна за незалежність. Декларація незалежності 1776
року.

Східне узбережжя Північної Америки європейці почали освоювати в кінці XV
ст. В 1496 році король Генріх VII видав привілегію венеціанцю Йогану
Ка-бо на плавання і освоєння земель від північних островів до Флоріди
при умові виплати 1/5 одержаних прибутків короні. Поселення були
випадкові і не фор-мували стабільного нового суспільства. Перша постійна
англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (в честь
королеви названа Віргіні-єю). Але з різних причин до початку XVII ст.
англійські поселення в Америці припинили своє існування.

Новий етап освоєння Північної Америки розпочався в першій половині XVII
ст. В цей час були засновані поселення, які сформували потім майбутнє
американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які
стали пе-редумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо
розрізнялись в різ-них колоніях, в залежності від умов їх утворення.

В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії
ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під
управлінням ко-ролівських чиновників (південні); приватновласницькі –
вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд,
колонії, які користувалися са-моврядуванням на підставі королівських
хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори,
які відповідно призначалися королем чи вла-сниками колоній, або
обиралися всім населенням. В усіх колоніях були пред-ставницькі органи,
які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори
могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами.

В результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися
від 2 до 10 % населення.

У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарському
вироб-ництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. У південних –
велике плантаційне сільське господарство грунтувалося на праці білих і
рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки на початку
XVII ст., а до кі-нця ХVII ст. праця негрів витиснула працю закабалених
білих ( на початку вій-ни за незалежність з 2.5 млн. населення колоній,
500 тисяч були рабами негра-ми). У південних і центральних колоніях
крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про
невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм, як економічна
система, в англійських колоніях не прижився. Не останню роль у цьому
відіграв достаток “вільних земель”, що дозволяло не-заможним колоністам
йти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому
корінних жителів – індійців.

Натхненні ідеалами “природного права”, переселенці, опинившись
ізольо-ваними від усього іншого світу, почали самі створювати закони, за
якими зби-ралися жити. Вже на кораблі “Травнева квітка”, яким відплили
емігранти в Америку (1620р.), була укладена угода про об’єднання
колоністів у єдину об-щину, спільно вироблялися закони. Ця угода стала
джерелом особливої тради-ції американської державності: новий народ
погоджувався вважати себе єди-ною общиною, що управляється на основі
народовладдя і “праведної справед-ливості”. “… Цим актом об’єднуємося ми
в одне політичне і громадське тіло для підтримання порядку серед нас і
досягнення передбачуваної мети. В силу цього акту ми встановимо ті
справедливі і праведні закони, ті порядки, правила і конституції,
призначимо ту владу, яку будемо вважати потрібною і корисною для
загального блага колоній”. Так поступали колоністи і пізніше. Поселення
утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх Хартіями. Так
виника-ли колонії.

На республіканській за духом Півночі дістали широкого розвитку органи
самоврядування, які найчастіше збиралися в церковному приході.
Уповноваже-ні від міст і селищ складали щось на зразок парламенту
колоній, який обирав губернатора. 

На Півдні (наприклад, у найстарішій з колоній – Віргінії) панували
монархі-чні переконання. Губернатор тут призначався королем, існували
дві палати па-рламенту, панувала англійська церква.

Думка про об’єднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині
XVIII ст. Об’єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому,
що стосується торгівлі, так і в тому, що пов’язувалося зі спільним
захистом коло-ній від Франції. Перший проект федерації був вироблений
знаменитим Франк-ліном у 1748 році. Але уряд Англії відхилив його: він
хотів бачити колонії роз-різненими, щоб легше їх було експлуатувати.

Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє держав-не
відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова
по-літика Англії в першій половині XVIII ст.. Вона була спрямована на
те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в
сировинний прида-ток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих
американських това-рів.

На початку XVIII ст. англійський парламент ввів ряд заборон під приводом
того, що розвиток мануфактур в Америці зменшує їх залежність від
метрополії. Була встановлена заборона на вивіз із колоній залізних
виробів, введені податки на цукор, патоку. Постанови про податки і мито,
як правило в колоніях не ви-конувались, тому що фінансова адміністрація
підкорялась місцевій владі. Але з 1760 року губернатори більшості
колоній стали одержувати накази про суворе виконання податкових
постанов, для чого їм дозволялось проводити обшуки будинків в пошуках
контрабандних товарів. Укріпленню опозиції по відношен-ню до Англії
сприяло і успішне для Англії закінчення війни з Францією за Ка-наду і
об’єднання там колоній під єдиною владою британської корони (1760р.).
Заключним приводом відкритого протистояння став введений англійським
пар-ламентом в лютому 1765 року закон про гербовий збір на більшість
товарів по-бутового споживання, які привозились в Америку. Законодавча
асамблея Віргі-нії прийняла резолюцію про непідкорення закону. Рішення
віргінців стало сиг-налом до загального протесту в колоніях. В
результаті об’єднаного руху коло-ній більшість податкових законів були
відмінені. Але англійська влада стала за-стосовувати нові форми тиску.
Був введений постій англійських військ в буди-нках громадян,
організовані самостійні митниці в колоніях.

Це спровокувало ще більш гострий конфлікт. Палата общин стала вимагати
суду над політичними лідерами колоністів – “підмовниками”. У відповідь в
ко-лоніях було прийнято нове положення про губернаторів, згідно з яким
вони на-далі знаходились на утриманні колоністів, і тим самим виконавча
влада ставала незалежною. 

Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим в
тра-вні 1773 р. “чайним законом”; який надав Ост-Індській компанії
привілегію на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Це зачіпало інтереси
колоністських торгів-ців і багаточисельних контрабандистів. Боротьба
проти ввозу чаю вилилась в знамените Бостонське чаювання (грудень
1773р.), коли під керівництвом ство-реного в Бостоні комітету колоністів
вантаж чаю був викинутий в океан. У від-повідь англійський парламент
видав серію “репресивних актів” (березень 1774р.), згідно з яким порт
оголошувався закритим, Масачусетс позбавлявся колоніальної хартії.

По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і
Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а
потім, для органі-зації спільної боротьби,були скликані представники на
загальний конгрес коло-ній.

Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774
р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес
засу-див англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення,
але поки ще тільки на основі прав “англійських громадян”. Не розриваючи
відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за
американськими коло-ніями їх статусу і прав.

Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. В зв’язку з
партійними протиріччями в британському парламенті Палата общин вибрала
різко опозиційну лінію поведінки по відношенню до колоній. На основі
резо-люцій Конгресу в окремих колоніях відбулися перевибори в
законодавчі збори, в результаті яких більшість склали прихильники
відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли
Віргінські збори, в яких видат-ний громадський діяч і літератор П.Генрі
відкрито проголосив стан війни з мет-рополією. В лютому 1775р.
розпочалося формування конституційної армії ко-лоній.

19 квітня 1775р. у відповідь на спробу англійського командування
захопити склад зброї, створений колоністами в Конкорді поблизу Бостона,
місцеве насе-лення розгромило англійський загін. Відсіч англійським
війскам з боку народ-них організацій, подібно до штурму Бастилії 14
липня 1789р. у Франції, спри-чинила початок американської революції.

Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний
конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого
центра-льного уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і
вирішувати важливі со-ціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти
Англії заважала роз’єднаність повстанських загонів та відсутність
централізованого керівництва, тож першочерго-вим завданням було
створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року
Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж.
Вашинг-тоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике
значення мала і на-ступна робота Конгресу щодо забезпечення армії
зброєю, обмундируванням, продук-тами харчування. Ще одним важливим
напрямком його діяльності була фінансова по-літика, зокрема введення
своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої
торгівлі.

Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу
і різно-го роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову,
у якій рекомендував колоніям розірвати зв’язки з Англією. Колонії
відгукнулися на цей заклик. Вони про-голосили себе незалежними державами
— штатами. 

Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно
перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками
британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних
виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим
органам влади. Велику допомогу в цьому відно-шенні надали комітети
безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провади-ли арешти
підозрілих, активно боролися проти лоялістів. Революція розвивалася по
висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації
незалежності.

Хоч збройна боротьба проти Англії вже велася, буржуазія і плантатори, що
стояли на чолі революції, довгий час не наважувалися на відкритий розрив
державних зв’язків з метрополією. Тільки під тиском народних мас Другий
континентальний конгрес проголосив незалежність колоній. 

У червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р.
Лі вніс на його розгляд резолюцію. «Об’єднані колонії, — було сказано в
ній, — по праву пови-нні бути і є вільними і незалежними штатами, вони
звільняють себе від будь-яких зобов’язань перед британською короною. Всі
політичні зв’язки між ними і Велико-британією повинні бути і є повністю
знищеними». Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо
простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за
необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів
такого розриву. Для розробки проекту такої декларації Конгрес
утво-рив.комісію з п’яти членів.

За дорученням комісії текст Декларації незалежності був написаний
делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном.
Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію
Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених
Штатів Америки.

Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі
вони наді-лені своїм творцем певними невід’ємними правами, серед яких —
життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав
установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для
цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий
уряд.

«Звичайно, обережність, — було сказано в Декларації, — радить не
змінювати уряду з неважливих або тимчасових причин». Але коли довга
низка зловживань розкриває намір віддати народ під владу необмеженого
деспотизму, то народ «не тільки має право, а й зобов’язаний скинути
такий уряд». Саме таким і було прав-ління короля Великобританії. На
доказ цього висновку Декларація перелічувала далі всі зловживання і
кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній ( відмова
затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск за-конодавчих
органів, податковій тягар,заборона переселення емігрантів,
розквар-тирування війська без згоди колоністів, скасування суду
присяжних та ін.), які давали останнім підставу для розриву державних
зв’язків з Англією.

Декларація незалежності від імені і за уповноваженням народу
проголошувала: «…колонії є і по праву повинні бути вільними і
незалежними Штатами. З цього ча-су вони звільняються від усякого
підданства британській короні і будь-який по-літичний зв’язок між ними і
британською державою зовсім поривається». Колонії проголошували своє
право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в
міжнародні зв’язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна
дер-жава.

Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом.
Водночас Де-кларація виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів,
тому в ній не обумовлю-валися права корінного населення Америки —
індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам з її проекту був
викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як «жорстоку
війну проти самої природи людства». І все-таки прого-лошені в Декларації
ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення ново-го уряду
мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації
незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався
другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками. 

2) Створення конфедерації. Конституція США 1787 року. Білль про права
1791року.

Після проголошення незалежності колонії продовжували вести тяжку і
на-пружену боротьбу проти Англії. В армії Вашингтона відчувалося нестача
про-довольства, зброї.

Але американський народ стійко долав труднощі і злигодні, мужньо бився з
британськими військами, значну частину яких становили найманці: для
боротьби з американськими патріотами Англія найняла в правителів дрібних
ні-мецьких князівств близько тридцяти тисяч солдатів. 

На другому етапі стає особливо помітним, що війна за незалежність за
харак-тером, основними завданнями та рушійними силами була буржуазною
револю-цією. Про це свідчили зокрема проведені в цей час аграрні зміни,
які мали на меті ліквідацію багатьох істотних елементів феодалізму. Так,
було знищено фе-одальне землеволодіння корони, за рекомендацією Конгресу
1777 року конфіс-ковані маєтки майже тридцяти тисяч лоялістів. Фермери й
орендарі, не чекаючи рішення Конгресу, самочинно припиняли сплату
фіксованої ренти. Рішуче було покінчено і з такими атрибутами
феодалізму, як майорат і невідчужуваність зе-млі.

Другий етап революції ознаменувався і тим, що в цей час було зроблено
перший крок до об’єднання колоній.

Декларація незалежності проголосила виникнення суверенних Сполучених
Шта-тів Америки. Але це проголошення слід було підкріпити реальним
утворенням і оформ-ленням єдиної союзної держави.

Існувала пекуча потреба — економічна і воєнна — об’єднати штати,
заснувати центральні органи влади. Але процес утворення союзної держави
розвивався повільно і несміливо. Штати намагалися зберегти щойно здобуту
незалежність, при обговорен-ні компетенції і функцій союзних органів
бажали максимально обмежити їх права. Ви-явилися розбіжності і недовір’я
між південними і північними штатами. Через те процес розробки
конституції затягнувся, а саме об’єднання набрало своєрідної форми у
вигляді конфедерації.

Одночасно з утворенням комісії для розробки проекту Декларації
незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції
об’єднаних колоній. Вже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив
Конгресу проект під назвою «Статті конфедерації і вічної унії», за яким
колонії мали утворити «постійний союз дружби» з центральними органами
влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз
мав називатися «Об’єднані колонії Північної Америки».

Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального
комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів.
Опрацьований комітетом проект був представлений Конгресу, і після
багаторазового обговорення його ухвалили у листо-паді 1777 року і
передали на обговорення та схвалення законодавчих органів штатів.
Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої
конституції Сполу-чених Штатів Америки під назвою «Статті конфедерації і
вічного союзу».

Було створено союз тринадцяти штатів у формі конфедерації. Штати
вступали «в міцний дружній союз… для спільного захисту, для
забезпечення своїх вольностей, для взаємної і загальної користі, беручи
на себе обов’язок допомагати один одному проти всякого насильства або
проти всяких нападів» (ст. III). За цією конституцією, «кож-ний штат
зберігав свій суверенітет, свободу і незалежність, так само, як і всю
владу, всю юрисдикцію і права, не передані цією конфедерацією Сполученим
Штатам, що зі-бралися на конгрес».

Верховним органом влади в конфедерації вважався однопалатний конгрес,
члени якого — по два — сім делегатів від кожного штату — обиралися
законодавчими орга-нами штатів. Кожний штат, незважаючи на кількість
делегатів, мав у конгресі один голос. Цим забезпечувався принцип
рівності між членами конфедерації.