Лісна І.С. 2001 - Становлення української державності в Галиччині (книга)

Лісна І.С. 2001 – Становлення української державності в Галиччині

ВСТУП

Початок XX ст. був досить насиченим на території сучасних західних
областей України. Будучи поділеною між кількома сусідніми державами, ця
частина України була перетворена у сировинний придаток, ринок збуту
іноземних товарів. У вирішенні їх долі часто втручалася міжнародна
політика та міжнародні стосунки.

Особливо важким випробуванням піддавалася Галичина, вивченню якої і
присвячена дане дослідження. Перебуваючи у складі Австро-Угорщини, вона
була гноблена як в політичному, так і в соціально-економічному та
національному розумінні.

Промисловість Галичини розвивалася дуже повільно. Сільське господарство
теж було спрямоване на забезпечення дешевих продуктів метрополії. У
національному питанні проводилась політика асиміляції українців.

Разом із розпадом Австро-Угорської імперії та утворенням
Західно-Української Народної Республіки виникла необхідність в розбудові
державно-правових інститутів. Ця діяльність часто супроводжувалась
помилками і власне їх аналізує в роботі автор даної роботи, проводячи
паралелі із сучасною Україною.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) та Галицька СРР залишили
досить помітний слід в історії розвитку держави і права України. Однак,
не зважаючи на це, ця тема в радянський період була майже повністю
виключена із сфери наукового дослідження через ідеологічні та інші
міркування.

Тому, переважно дослідженням Західноукраїнської Народної Республіки
займалися в цей

період вчені з числа української діаспори: зокрема В.Верига [1] :),
М.Лозинський[2] ) ,

В.Кучабський [3] ), М.Стахів [4] ), М.Чубатий [5] ), С.Ярославин [6] ).
Досліджували цей

7 8 . . 9

період і вітчизняні вчені В.С.Кульчицький [7] ), Б.И. Тищик [8] ) та
інші [9] ), однак їм у

цей період було важко зробити об’єктивні та неупереджені оцінки тим чи
іншим історичним

подіям та діяльності органів ЗУНР і Галицької СРР.

І тільки після проголошення державної незалежності України 24 серпня
1991 р. вони

отримали змогу об’ єктивно оцінити історичні події на території Західної
України в 1918-1923

рр. Про це свідчать сучасні наукові розробки цих вчених [10] ) та
багатьох інших.

1) [1] Верига В. Галицька Соціалістична Советска Республіка (1920 р.) .
– Нью-Йорк – Торонто – Париж – Мельбурн., 198б.

7) [7] Кульчицький В.С. Галицьке намісництво та його антинародна
діяльність // Вісник Львівського університету. Серія юридична., 1975;
Кульчицький В.С. Галицька радянська республіка. – Львів., 19б5.

) [8] Тищик Б.Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.) –
Львів., 1970.

) [9] Карпенко О.Ю. До питання про характер революційного руху в Східній
Галичині у 1918 // З історії західноукраїнських земель. – К., 1957;
Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. – Львів., 1995; Сливка Ю.
Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. – К.,
1973; та інші.

) [10] Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права
України. – Львів., 199б; Тищик Б.Й., Вівчаренко С.А. Західноукраїнська
Народна Республіка. 1918-1923 рр. – Коломия., 1993.

Лісна І.С.

Становлення української державності в Галичині (1918-1923 pp.)

РОЗДІЛ I.

ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ГАЛИЧИНИ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ

1.1. Економічне становище

Економіка західноукраїнських земель після селянської реформи 1848 р.,
мала ще значні пережитки кріпосницьних відносин. Поміщики протягом
наступних десятиріч залишалися головною економічною і політичною силою.
Скасування феодальних повинностей селян не тільки не завдало їм
матеріальної шкоди, а й надало певних вигод. Замість панщини, що
відзначалася застосуванням насильства над селянами, вони дістали викупні
платежі, щорічне одержання яких гарантувалося урядом.

У 50-60-ті роки XIX ст. в Західній Європі спостерігалося економічне
пожвавлення, яке завершилося промисловою революцією – остаточним
утвердженням фабрично-заводської організації і створенням відповідної їй
розгалуженої інфраструктури. В рамках міжнародного поділу праці, що
формувався і вимагав збільшення поставок сировини і продовольства з
східноєвропейських країн індустріальному Заходу, відкрилися перспективи
деякого прискорення модернізації економіки країн Центральної і Східної
Європи. На початку 70-х років в основному завершився промисловий
переворот в Австро-Угорській імперіі. Складовою його частиною, яка мала
особливо великий вплив на формування загальноімперського ринку і
економічний розвиток усіх регіонів імперії, було створення в 50-70-ті
роки мережі залізниць, які зв’язали західноукраїнські землі із Заходом.
Будівництво залізниць велося тут не лише з економічних, а й з
воєнно-стратегічних міркувань з врахуванням нових загарбницьких намірів
Австро-Угорщини на сході та півдні Європи. У 1861 р. була відкрита
залізнична колія, яка з’єднала Львів із столицею Австро-Угорщини Віднем,
а через п’ять років залізничне сполучення зі Львовом і Заходом одержали
Чернівці. У 70-90-ті роки галицькі залізниці через Броди, Підволочиськ,
Гусятин, Чернівці були з’єднані з мережею залізниць українських земель в
Росії, до кінця 80-х років одержано через Стрий залізничне сполучення з
Угорщиною і Закарпаттям. Поступово вводилися в дію нові залізничні
магістралі, а на початку XX ст. мережа залізниць вже мала сучасний
вигляд, і дальше розширення її практично припинилося. Усього на
окупованих Австро-Угорщиною західноукраїнських землях було прокладено
3,859 тис. км.

залізничної колії [11] ). Цього було досить для забезпечення
воєнно-стратегічних планів авс-тро-угорських мілітаристів та
експлуатації іноземним капіталом природних багатств краю. Залізничне
будівництво, яке здійснювалося переважно іноземним капіталом в країнах
Заходу, бурхливий розвиток важкої індустрії – металургії, вугільної
промисловості, транспортного машинобудування – лише дещо сприяли
розвитку в Галичині виробництва деяких видів промислової продукції,
головним чином лісопилення і виробництва будівельних матеріалів.
Натомість здешевілі транспортні засоби зробили західноукраїнські землі
легко доступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної
промисловості Австро-Угорщини і Західної Європи, привели до включення у
всеавстрійський внутрішній ринок цих земель як колоніального придатку.
Тепер економіка Галичини могла розвиватися лише тією мірою і в тих
напрямах, які диктувала їй економіка західних провінцій Габсбурзької
імперії. Галичина була приречена залишатися аграрно-сировинним придатком
імперії, що дозволяло австрійському капіталу наживатися на експлуатації
робочої сили і нещадному пограбуванні природних багатств цього краю. На
це спрямовувалася внутрішня і зовнішня політика керівних кіл
Австро-Угорщини, які міцно стояли на сторожі інтересів австрійського,
угорського та іншого іноземного капіталу. Один з перших губернаторів
Галичини граф П.Гесс відверто заявив, що вона разом з Буковиною може
бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії

) [11] Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. –
К., 1988. – С. 183.

) [12] Кульчицький B.C., Настюк М.І., Тищик Б.И. Історія держави і права
України. – Львів., 1996.- С. 134.

PAGE 6

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
pp.)

З даних, які належать до 1900-1907 років видно, що кожні 968 чоловік з
тисячі українського населення працювали в сільському господарстві, 20
чоловік в промисловості, 12 – в торгівлі. Якщо німецького населення в
промисловості і торгівлі було зайнято 51,1%, а в сільському господарстві
лише 33,5%, то українського населення 93,2% було зайнято в сільському
гос…. 13 подарстві і лише 4,2% – в промисловості і торгівлі [13] ).

Тримаючи галицькі землі на становищі аграрно-сировинного придатку
промислових провінцій імперії, австрійські правлячі кола всіма засобами
гальмували тут розвиток промисловості, зокрема машинобудівної,
спрямовували розвиток краю так, щоб він завжди був на

прив’язі в метрополії. В промисловості було зайнято близько 2%
населення, тобто понад 150 14

тис. осіб [14] ). Загальна кількість робітників Львова наприкінці XIX
ст. досягла 30-35 тис.

чоловік [15] ). Серед 12 підприємств, на яких працювало по 50-100
робітників, було чотири друкарні, два цегельно-керамічних підприємства,
завод металоконструкцій, столярна майстерня, взуттєва і кондитерська
фабрики, фабрика паперових виробів та паровий млин. Проте не всі
підприємства, які мали понад 20 робітників, можна назвати фабриками,
часто вони нагадували ремісничі майстерні [16] ).

Будучи ринком збуту для виробів західноавстрійської промисловості,
західноукраїнські землі були одночасно джерелом цінної промислової і
сільськогосподарської сировини. Вже наприкінці 60-х років XIX ст.
західноавстрійські капіталісти вивозили щорічно з Галичини 8 тисяч тонн
сирого спирту, 7 тисяч тонн будівельного дерева, близько 8 тисяч тонн
солі, 4-6 тисяч тонн нафтових продуктів, десятки тисяч тонн зерна,
худоби та інших продуктів сільського господарства, понад 600 тонн сирих
шкір, близько 4566 тонн лляного і конопляного волокна, 2500 тонн овечої
вовни, 1800 тонн ганчірок і тисячі тонн іншої цінної промислової
сировини.

Майже уся ця сировина через деякий час поверталася знову в Галичину, але
вже у вигляді готових виробів – тканини, одягу, шкіри, взуття, паперу,
меблів та інших предметів широкого вжитку.

В наступні десягиліття, як зазначає Г.І.Ковальчак, колоніальний напрям
розвитку її економіки дедалі більше поглиблювався і Галичина надовго
залишалася злиденним аграрним краєм, із слабо розвинутою промисловістю,
яка до того ж займалася переважно первинною

обробкою сировини і виробництвом напівфабрикатів, необхідних для фабрик
і заводів захід-17

них метрополій [17] ).

Аналізуючи стан промисловості в Галичині, дослідники справедливо
відзначали, що галицька промисловість не могла розвиватися без шкоди для
промисловості чехів і австрійців.

Промисловість Австрії, починаючи з 1850 року, була організована за
принципом торгово-промислових палат, діяльність яких регулювалась
законом 1868 року, з деякими змінами, внесеними в 1901 році. З 29
австрійських торгово-промислових палат три знаходились в Галичині
/Броди, Краків, Львів/. Кожна палата складалася з двох секцій – торгової
і промислової,

які на підлеглій їм території об’ єднували від найдрібніших до
найбільших всі торгові і проми-

слові підприємства [18] ).

У тісному контакті з торгово-промисловими палатами в Галичині перебував
створений в 1903 році у Львові Центральний союз галицької фабричної
промисловості. Це була добровільна організація, в коло завдань якої
входило представництво інтересів великих заводів і фабри

) [13] Трайнин И.П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее
распад. – М.Л., 1947. – С. 131-132.

) [14] Кульчицький B.C., Настюк М.І., Тищик Б.И. Історія держави і права
України. – Львів., 1996. – С. 134.

) [15] Історія Львова. – К., 1984. – С. 113.

) [16] Історія Львова. – К., 1984. – С. 113.

) [17] Ковальчак Г.І. Розвиток капіталістичної промисловості Східної
Галичини в перші десятиріччя після скасування кріпосного права // З
історії західноукраїнських земель. – Вип. 2. – 1957. – С. 123.

) [18] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині /в другій
половині XIX – на початку XX ст. /. -Львів., 1966. – С. 5.

PAGE 7

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

кантів перед центральними і крайовими властями в справах постачання
сировиною і устаткуванням, будівництва залізничних шляхів, митної
політики і т. п.

Крім Центрального союзу, в 1904 році була заснована, ще Ліга промислової
допомоги, яка повинна була вести пропаганду за збут крайових товарів і
сприяти розвиткові промисловості в Галичині. Тим не менш галицькі
поміщики, виходячи з своїх інтересів, не бажали розвитку промисловості.
Так, коли запитали польського магната, графа А.Потоцького, чому він

не організовує на своїх маєтках, багатих покладами кам’ яного вугілля,
добування його, пояс-

нив: – “Не хочу збільшувати пролетаріату в Галичині” [19] ). Побоюючись
зростання революційного пролетаріату, Потоцький, як і всі інші магнати,
вважав за краще одержувати прибутки з своїх обширних земель шляхом
експлуатації селян.

Домінуюче положення в промисловості Галичини займали кустарні промисли.
В 1910

році було 24 підприємства, на яких сумарно працювали 1737 робітників
[20] ). З загальної

кількості промислових підприємств 96,5% були зовсім дрібними, 3% були
середніми і лише

0,5% були відносно великими [20] ).

Колоніальна політика Австро-Угорської монархії в розвитку промисловості
Галичини

особливо яскраво виявилася в основній її галузі – нафтодобувній
промисловості. Переробка її

була зосереджена здебільшого в центральних районах Австро-Угорщини [21]
), що позбавляло край можливості мати на місці нафтопереробну
промисловість. Це було характерно і для інших галузей промисловості
Галичини, зокрема, гірничої, лісової, шкіряної та ін. Із загальної

кількості видобутої в Галичині нафти в 1905 році лише 33,7%, а в
наступному – 25,8% переро-23

бляли на місці [22] ).

Наприкінці XIX ст. у нафтодобувну промисловість Галичини посилився
приплив західноєвропейських капіталів, які спрямовано на розширення
експлуатації дрогобицько-бориславських нафтових джерел. 86% галицької
нафтової промисловості перебувало під контролем іноземного капіталу. З
56 акціонерних товариств по добуванню, транспортуванню і реалізації
галицької нафти в 1910 році лише 16 знаходились в Галичині і важалися
“крайовими”. Решта були розташовані за кордоном.

Галицькому капіталу, який, до речі, був підпорядкований іноземному,
напередодні першої світової війни належало 60 млн. корон, тобто 14%
вкладень. Перше місце за розмірами -140 млн. корон (31,8%) – у галицькій
нафтовій промисловості займав західноавстрійський (в основному
віденський) капітал, друге – англійський – 95 млн. корон (21,6%), третє
– французький – 68 млн. корон (15,5%), четверте – німецький – 55 млн.
корон (12,5%). Бельгійські капіталовкладення в галицькій нафтовій
промисловості становили 9 млн. корон (2%), американсь-

кі, за неповними даними – 8 млн. корон (1,8%) [23] ).

Бурхлива активність іноземного капіталу в нафтодобувній промисловості
Прикарпаття була викликана, унікальними можливостями одержання великих
прибутків, які він забезпечував собі і яких він ніколи не зміг би
одержати в інших регіонах Європи. Деякі акціонерні ком-

панії виплачували своїм акціонерам дивіденти в розмірі 25-27% [24] ), що
досягалося в основному в результаті хижацьких методів експлуатації
нафтових родовищ.

Розроблялися лише верхні поклади нафти, не проводилося капіталовкладень
для забезпечення раціонального використання родовищ, що призвело до
скорочення з 1910 р. видобутку нафти.

) [19] Довгаль І.М. Вплив російської революції 1905 р. на розвиток
революційного руху в Галичині. – К., 1952. -С. 10.

) [20] Podreranik statystyki Galicji. – Т.ІХ. – Cz.II. – Lwцw., 1913. –
S. 217.

) [20] Podrecznik statystyki Galicji. – Т.ІХ. – Cz.II. – Lwцw., 1913. –
S. 217.

) [21] Sarysz-Zaleski W. Dzieje przemyslu w bylej Galicji (1804-1929). –
Krakow., 1930. – S.156.

) [22] Prawnik. – Krakцw., 1913. – S. 300.

) [23] Feldstein Н. Vermцgens und Zahlungsbilanz Galiziens. –
Leipzig-Wien., 1917. – S. 36.

) [24] Rymar L. Galicyjski przemysl naftowy. – Krakow., 1915. – S. 118.

PAGE 8

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

Наприкінці XIX – на початку XX ст. поряд з іноземними монополістичними
об’єднаннями в Галичині виник ряд українських товариств і об’єднань
торгово-промислового характеру. В 1883 році у Львові був заснований
перший на західноукраїнських землях споживчий кооператив “Народна
торгівля”, в 1895 році у Львові з метою зберігати заощадження і надавати
позички українському населенню створено кооперативний банк з обмеженою
порукою “Дністер”, у 1898 році в м. Олеську /тепер Буського району
Львівської обл./ організовано крайове хліборобне товариство “Сільський
господар”; у 1899 р. в Перемишлі для постачання споживчих і
галантерейних товарів, сільськогосподарських знарядь, тощо, засновано
“Крайовий Кредитовий Союз /Центросоюз/; у 1904 році у Львові для
встановленої законом періодичної перевірки діяльності об’ єднаних
кооперативів усіх видів на території Галичини був створений “Крайовий
Ревізійний Союз”; у 1907 році заснований в Стрию Союз молочарських
спілок пізніше перетворений у “Крайовий молочарний Союз /Маслосоюз/”; у
1911 році засновано “Крайовий Союз для хову і плекання худоби”, який зі
своїх прибутків давав гроші на потреби

“Сільського господаря” [25] ). Згодом виникли українські нафтові
компанії “УНАС” – у

Львові, “Підойма” – в Дрогобичі [26] ). Всі ці економічні установи
розгортали свою діяльність по всьому краю і допомагали селянству та
міщанству. Одночасно заснування позичкових кас, кооперацій,
сільськогосподарських товариств, створювало певні можливості визволитись

від залежності чужих фінансових і сільськогосподарських інституцій [27]
). У Галичині найбільш розвиненою галуззю промисловості було
гуральництво, яке досягло значних розмірів. Лише у Львівському циркулі
/одиниця адміністративного територіального поділу – І.Л./ в

1858 році було 386 гуралень, а напередодні першої світової війни 58,07%
всіх гуралень Авст-

ро-Угорщини було зосереджено в Галичині [28] ). Це пояснюється тим, що
галицькі поміщики користувалися так званим правом пропінації, тобто
монопольним правом виробництва і збуту горілки та пива і були звільнені
від сплати податків та акцизних зборів з виробництва і збуту горілки та
пива.

Внаслідок цього гуральництво було джерелом прибутків галицьких
поміщиків. Ці прибутки рік у рік зростали.

“Більша власність під час перевороту 1848 року, – писав І.Франко,
-зуміла, врятувати для

себе ще значні останки чисто панщизняних привілеїв, із яких
найважливіше, а для цілого да-

льшого розвитку наших сільських відносин просто фатальне було право
пропінаціі”[29] ).

За підрахунками галицького економіста-статиста В.Навроцького, у 1874
році в Галичині

було 23269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 чоловіки, а на
одного чоловіка – 26 лі-

трів випитої горілки на рік [30] ). Про те, як поміщики споювали
галицьке трудове населен-

ня, свідчать офіційні дані ). Процент засуджених за пияцтво,
наприклад, в 1905 році стано-

вив тут 94,7% всіх таких вироків в Австрії [31] ). Дещо більші зрушення
відбулися в цукровій промисловості. На початку 90-років став до ладу
другий на західноукраїнських землях цукровий завод у Жучці поблизу
Чернівців, а напередодні першої світової війни ще два заводи –

“Хрещатик” на Буковині і Ходорівський у Галичині. На останньому
працювало в перший се-

зон /1913 – 1914 рр./ близько 1 тис. робітників, у тому числі 800
виписаних з Чехії [32] ). Колоніальне становище західноукраїнських
земель в складі Австро-Угорщини позначилося і на

) [25] Крип’якевич І.П. Історія України. Львів., 1990. – С.291,
С.386-387.

) [26] Компанієць І.І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини,
Буковини та Закарпаття на початку XX ст. -К., i960. – С.50.

) [27] Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Львів., 1990. –
С. 515.

) [28] Mitteilungen des kk. Finanzministeriums. XX Jahrgang II Heft. –
Wien., 1914. – S. 476.

) [29] Франко І.-Твори.- Т.19.- К.,- 1956.-С.280.

) [30] Навроцький В. П’янство і пропінація в Галичині. //Громада. – №5.
– Женева., 1882. – С. 50.

Для Галичини і Буковини в 1877 році був виданий спеціальний закон про
боротьбу з пияцтвом.

) [31] Podrecznik statystyki Galicji. – Т. – ІХ. – Сz. II. – Lwцw/,
1913. – S. 350.

) [32] ЛОДА. – Ф. 47. – Оп.2. – Спр. 167. – Арк. 13.

PAGE 9

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

заробітній платі робітників. У Галичині та й в інших неавстрійських
коронних краях вона була найнижча, порівняно з оплатою праці в інших
австрійських провінціях. За однакову працю робітник Львова одержував
значно менше, ніж робітник Відня.

Так, денний заробіток робітників харчової промисловості у Відні в 1911
році дорівнював

4,01 корони, в Празі – 3,69, в Трієсті – 2,96, а у Львові – всього 1,96
корони [33] ). Поряд з цим ціни на промислову продукцію в Галичині були
значно вищі, ніж в інших частинах Австро-Угорщини. Так, у 1912 році
центнер видобутого бурого вугілля коштував у австрійському місті Бруксі
49 крейцарів а в Станіславі /тепер Івано-Франківськ/ – 1 крону 42
крейцери [34]

). Тому трудящі Галичини неодноразово домагалися зрівняння цін в
масштабах всієї держави. Так, у вересні 1907 р. у Львові відбулося
загальноміське віче, учасники якого вимагали

зниження цін на товари першої потреби, скасування податку на м’ясо та
дешевшого перевозу

худоби залізницею [35] ).

Жебрацьке життя галицьких робітників погіршувалось з кожним роком у зв’
язку з зростанням цін на продукти харчування. Якщо в 1900 році за 1 кг
житнього хліба потрібно платити 19,5 крейцерів, в 1910 році – 29
крейцерів, то в 1914 році – 33 крейцерів за 1 кг волового м’ яса
відповідно : 1,51 та 1,57 корони, масло за той же період подорожчало
майже вдвоє

[36] ).

У Галичині існував і найдовший робочий день, який коливався від 10 до 12
годин, а нері-

дко доходив до 14-16 годин на добу [37] ). Львівські пекарні працювали
навіть по 23 години

без перерви [38] ). Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Про охорону праці і техніку безпеки зовсім не дбали. Правда, в 1883 році
був виданий закон про промислову інспекцію, згідно з яким на промислових
підприємствах було запрова-

джено фабричну інспекцію для нагляду за умовами праці [39] ). Ця
інспекція набрала явно виражених поліцейських функцій, тому не дивно, що
вона не змогла охопити ефективним контролем навіть найбільші
підприємства. Дрібні підприємства, зокрема всі кустарні і ремісничі

фактично були поза полем її діяльності. Так, лише за один 1900 рік було
офіційно зареєстро-

вано 409 нещасних випадків на підприємствах Галичини, з них 17
смертельних [40] ). Не змінилося становище і в наступні роки. Тільки за
три роки /1902 – 1904/ сталося 8462 нещасні

випадки на підприємствах, з яких 477 закінчились смертю, що становило
близько 6% від зага-

льної кількості нещасних випадків [41] ).

Не поліпшилось становище і в наступні роки. Досить сказати, що в
1908-1911 рр. на під-

приємствах сталося 638 нещасних випадків, які закінчилися смертю [42] ).

Винятково тяжкими були побутові умови робітників. Вони жили, як правило,
на околицях міст, в темних і вогких підвальних приміщеннях, нерідко – в
нашвидку збудованих брудних бараках, на складах і в майстернях.
Робітничі приміщення тих часів яскраво описав німецький інженер И.Мукк:
” У невеликій кімнаті лежало 20 чоловік, які спали по черзі: одні –

) [33] Пристер Е. Краткая история Австрии. – М., 1952. – С. 452.

) [34] Diamand H. Polozenie gospodareze Galicji przed wojna. – Lipsk,
1915. – S. 96.

) [35] ЛОДА. – Ф. 350. – Оп. 1. – Спр. 2934. – Арк. 76-77.

) [36] Компанієць І.І. Становите і боротьба трудящих мас Галичини,
Буковини та Закарпаття на початку XX ст. –

К., I960. – С. 56. 39

) [37] Szczepanski A. Stan wytworczosci pгzemyslowej і gorniczej Galicji
w roku 1910. – Lwow., 1912. – S. 125.

) [38] Осечинський В.К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в період
імперіалізму. – Львів., 1954. – С. 28.

) [39] Nusbaum-Hilarovicz T. Zarys autriackiego prawa administracyjnego.
– Lwow. – 1912. – S. 74.

) [40] Галичанин. – 1901., 25 липня.

) [41] Компанієць І. І. Становише і боротьба трудящих мас Галичини,
Буковини та Закарпаття на початку XX ст. -К., 1960. – С. 56.

) [42] Podrecznik Statystyki Galicji. – Lwow., 1912. – Т. IX. – Cz. 1. –
S. 242.

PAGE 10

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

вдень, інші – вночі. Приміщення ніколи не провітрювалось. Там жили жінки
і діти, які були

свідками різних жахливих сцен” [43] ).

Багато робітників хворіли на туберкульоз, ревматизм та інші хвороби. На
дуже низькому рівні була охорона здоров’я. В брошурі І.Лейхнера “Нафта і
газ, Образок з галицької промисловості” /опублікована у Відні в 1898 р.
німецькою мовою читаємо: “після шостої години вечора ви бачите, як у
Бориславі по заболочених вулицях бродять мерці. Люди всі жовті як глина,
зустрічають один одного без слова, як приголомшені. Вони не йдуть
додому, бо в них немає хати. Вони не бояться сирої й холодної погоди, бо
вони провели весь день у вогкості та на холоді. В них немає одягу, який
варто шанувати, бо на обдерте, сіро-жовте лахміття вже давно чекає
лахмітник… Злидні та нужда батьків відбиваються на кволому тілі
дитини. Вона не знає батьківського дому, в якому мала б хоч би
найскромніше піклування. Вона, разом з матір’ ю, мусить збагнути долю
пролетаря.

Цим становищем начебто не можна ні оволодіти, ні знайти з нього вихід.
Закон знають

робітники тільки з боку покарання і страху… ” [44] ).

Австрійський уряд під натиском дедалі сильнішого робітничого руху видав
закони про

фабричну інспекцію, про запобігання нещасним випадкам, робочий день,
промислові суди 47

[45] ). Панівні верстви були проти цих законів, оскільки вважали їх
засобом піднесення робітничого руху.

Отже, робітники Галичини, створюючи своєю працею матеріальні блага, самі
були їх позбавлені. Австрійські, американські, англійські капіталісти,
як справедливо відзначала тогочасна ліберальна преса, поводилися з
галицькими робітниками як з рабами.

Австрія належала до числа тих країн, в яких навіть на початку XX ст. не
було усунено негативних залишків середньовіччя. Серед них – абсолютизм
/необмежена, самодержавна влада/, феодалізм /землеволодіння і привілеї
кріпосників-поміщиків/ і придушення прав різних народів та
національностей. Хоч кріпосне право в Галичині формально було скасовано
ще в 1848 р., однак протягом тривалого часу залишки кріпосницької
системи накладали свій відбиток на економічну ситуацію села. Збереження
в руках поміщиків великої кількості землі, при гострому малоземеллі
селян, дало поміщикам можливість зберегти протягом більше як півстоліття
після селянської реформи напівкріпосницькі відносини. Звільнені від
залежності в 1848 р., галицькі селяни за величезний викуп одержали рівно
стільки землі, скільки необхідно було, щоб гарантувати правильне
надходження платежів і податків. Оскільки всі луки і вигони відійшли до
поміщиків, селяни були позбавлені можливості вести яке-небудь
раціональне господарство. Тягар податків кидав їх в обійми лихваря, і
скоро весь дохід зі своєї жалюгідної ділянки почали вони ділити між
поміщиком і казною. їм самим і їх дітям не залишалося нічого, щоб
як-небудь прохарчуватися, тому доводилось вдаватися до продажу своєї
робочої сили. На почату XX ст. економіка галицького села
характеризувалася наявністю, з одного боку, великого залишку
кріпосництва, а з другого – розвитком капіталізму в сільському
господарстві, який обумовлював різку соціальну диференціацію селянства.
Вся земельна площа Галичини, за даними 1912 року, складалася з 5 530 332
га землі. З цієї кількості частка поміщицької власності, так званого
табулярного землеволодіння складала 500 тис. га, що становило 37,8%

всієї землі в Галичині [46] ). Власниками поміщицьких маєтків, як
правило, були поляки. Близько 40% землі Галичини належало великим
поміщикам, які мали понад 2 089 853 га,

18,3% – маєткам, що налічували від 500 до 2 тис. га і лише 12,1% землі
належало володільцям,

що мали до 500 га [47] ). Так два графи Потоцькі мали 60 тис. га, граф
Дзідушицький близь

) [43] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині (в другій
половині XIX – на початку XX ст.). – Львів.,

1966. – С. 9. 46

) [44] Хрестоматія з історії Української РСР. – К., 1961. – Т. 2. – С.
249-251.

) [45] Lobaczewski W. Wyklad austriackiego prawa przemyslowego w
zarysie. – Lwow., 1911. – S. 12-15.

) [46] Wiadomosci statystyczne o stosunkach krajowych. – Т. – XXIV. – Z.
II. – Lwow., 1916. – S. 14.

) [47] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині (в другій
половині XIX – на початку XX ст.). – Львів., 1966. – С. 10.

PAGE 1 1

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

ко 20 тис., князь Сапега – понад 15 тис. [48] ). Тут доречно теж
згадати, що земельні маєтки імператора Франца-Йосифа, розкинені по всіх
австрійських коронних краях, обчислювалися в 119 037 га. В його
імператорських маєтках працювали 2 цукрові заводи, 111 ґуралень, багато

цегельних заводів і млинів [49] ).

Великим землевласником у Галичині була церква. Площа земельних володінь
Львівської греко-католицької митрополії становила 36,1 тис. га.

Непосильні податки остаточно розорювали селян. Для того, щоб сплатити
державі податок, селянин віддавав майже все, що в нього було в
господарстві, а сам і його сім’я були змушені голодувати. “Дивні справи
творяться на наших очах, – писав один з публіцистів того часу. – Нашими
яєчками харчуються англійці, м’ ясом з нашої худоби живуть німці і
Відень, наші телята і свині ідуть в чужі країни на споживання. Тільки
край наш і народ наш, який виростив усе це, самий бідний і голодний.
Наші селяни вироджуються і слабнуть тілесно, щоро-

ку вмираючи великими партіями” [50] ).

Селянське господарство Галичини за своїм характером було переважно
малоземельним,

внаслідок чого понад 42% всіх селянських господарств були
нерентабельними і не мали спро-

моги прохарчувати своїх володільців [51] ). Тому чимало селян мусіли йти
в найми. Поряд з цим у західноукраїнському селі велике місце займали
відробітки та інші пережитки кріпосництва. До того ж нерідко доходило до
розпродажу селянських, переважно, малоземельних господарств з молотка.
Так, протягом 1910-1912 рр. на території Львівського вищого крайового

суду з публічних торгів було продано 9303 селянських господарств з 1996
сіл, тобто 51,73%

всіх сіл Східної Галичини [52] ).

Понад 90% всіх випадків продажу землі, за рішенням суду припадало на
малоземельне селянство, яке було доведено австро-угорськими властями і
поміщиками до нужденного життя. Заробіток сільскогосподарських
робітників у поміщицьких маєтках був найнижчий, порівняно з іншими
австрійськими землями. За 19-годинний робочий день поміщики
Бережанського і Підгаєцького повітів платили по 30 крейцерів, а жінкам –
по 20-25, дорослим дівчатам по 15-20, підліткам – 6-15 крейцерів /на
своїх харчах/, тоді як кілограм хліба коштував 12-13 крейцерів. Натурою
сільскогосподарські робітники одержували під час жнив 11-й або 12-й

сніп [53] ). До того ж відбувалося систематичне дроблення селянських
господарств. Так, у 1819 р. в Галичині було 511 372 селянських
господарств і кожне з них мало в середньому 14 моргів землі ). Сорок
років пізніше, в 1859 р., кількість господарств збільшилася до 788 234,
але одночасно середній розмір кожного з них зменшився до 9 моргів землі.
У 1883 р. загальна

кількість селянських господарств збільшилася вдвоє і становила 1408
тис., але водночас сере-

дній розмір кожного з них зменшився майже вдвоє і становив 5 моргів
землі [54] ). Основна маса трудового селянства, що мала в господарстві
до 5 га землі, становила 79,9% всіх господарств і володіла лише 27,14%
всієї землі. Незначна група середняцьких господарств, що ста-

новила 14,66% від усіх володіла 16,73% всієї землі [55] ), чим наочно
підтверджується положення про витіснення середняка в умовах розвитку
капіталістичних відносин в сільському господарстві.

) [49] Земля і воля. – 1909., 7 лютого.

) [50] Вільна Україна. – 1952., 3 червня.

) [51] Вщак Б. Оаіісуа. – Т.І. – Ь\у6\\-Yагаа\уа., 1908. – Б. 248.

) [52] Шіасіотовсі зіагузіутапе о зіозіткасп кгаіохуусії. – Т. ХХУ. –
– ілуо\у., 1914. – Б. 28.

) [53] Козланюк П. Оновлена земля. – Львів., 1953. – С. 25.

) Морг = 0,57 га.

) [54] Народ. – 1880., № 4. – С. 34.

) [55] Свежинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці
XIX – на початку XX ст. – Львів., 1966. –

С. 39.

PAGE 12

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

У розпорядженні трудового селянства, що обробляло свої селянські землі
особистою працею, знаходилось лише 43,87% всієї землі. Решта 56,13%
належали заможному селянству і церкві. Так, на Жовківщині найбагатшим
селянином вважали Т.Ясеневича, який мав близько 200 моргів землі орної,
ліс. Його двір за багатством не уступав поміщицьким. Д.Мочерняк з
Ворохти мав 600 моргів полонини. У селі Жабє /тепер Верховина/
Косівського повіту М. Рипчак мав 40 дійних корів, 400 дійних овець, 20
коней, 200 кіз, 40-50 свиней. У нього працювало 12 наймитів і 12
наймичок. Я. Головці в селі Стронятині Львівського повіту належало

90 моргів землі, не рахуючи парового млина, крупорушки і підприємства з
виробництва олії

[56] ).

Концентрацію землі в своїх руках заможні селяни проводили за рахунок
бідного селянства, що розорялось, а також шляхом скуповування землі в
поміщиків. До послуг заможних селян було організовано в 1884 р. Іпотечне
відділення крайового банку, що надавало останньому значні кредити для
покупки землі. Тяжким тягарем для селянина були також різні державні
податки. Нерідко селяни не мали можливості їх сплачувати і податкові
агенти забирали в них хатні речі. З приводу цього часто доходило до
суперечок. І селян притягали до судової відповідальності за образу
службових осіб.

Поряд з малоземеллям селянське господарство в Галичині значною мірою
руйнувалося і від черезсмужжя, яке остаточно підривало його виробничі
сили. На селянське господарство в середньому, припадало 18 окремих
ділянок. Були випадки, коли селянське господарство, що

мало 12 моргів землі, складалося з 61 ділянки [57] ).

Черезсмужжя не давало ніякої можливості поліпшити організацію
виробництва в селянському господарстві, запровадити правильну сівозміну
і використати навіть найпримітивніші сільськогосподарські машини.
Внаслідок цього селянські господарства збирали дуже низькі

врожаї [58] ).

Тяжке економічне становище трудящих Галичини, обумовлене селянським
малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, привело до появи
надлишку робочих рук і викликало масову еміграцію з Галичини.

Галицькі українці масами направлялися до Америки, особливо до Бразилії і
Канади. Щороку десятки тисяч безземельних селян, рятуючись від голодної
смерті, відправлялися на сезонні роботи в інші країни, головним чином до
Німеччини. Еміграція мала постійний характер і з року в рік зростала. За
десятиріччя з 1901 по 1911 рік з Австрії емігрувало 1 110 969 чоловік, у
тому числі 68% слов’ян [59] ). З січня по грудень одного з років лише до
США емігрувало з Австро-Угорщини 258 737 чоловік проти 170 191 чоловіка
в попередньому році [59]

), а з Галичини з 1880 по 1910 р. емігрувало 399 тис. чол., а тільки в
1913 р. до Америки 110

тис. чол. [60] ).

Усього до першої світової війни із західноукраїнських земель виїхало і
поселилося за океаном близько 1 млн. чоловік [61] ).

Вербуванням емігрантів займалися агенти-спекулянти спеціально створеної
організації, які на цій торгівлі живим товаром наживали величезні
прибутки. Великі суми на перевезенні західноукраїнських емігрантів із
портів Фіуме і Гамбурга за океан заробили австро-угорські і німецькі
пароплавні компанії.

Отже, галицьке трудове селянство, придушене напівкріпосницькою системою
експлуатації, терпіло за часів австрійського панування безпросвітні
злидні, а все сільське господарство

) [57] Ludkiewicz. Z. Kwestja rolna w Galicji. – Krakow., 1910. – S. 47.

) [58] Statistische Jahrbuch des k.k. Ackerbauministeriums fьr das Jahr
1907. I Helf. – Wien., 1908. – S. 160-172.

) [59] Statistische Monatsschrift. XVII Jahrgang. – Brunn., 1913. – S.
74.

) [59 ] Statistische Monatsschrift. XVII Jahrgang. – Brunn., 1913. – S.
74.

) [60] Тищик Б.И., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка
1918-1923 рр., Коломия., 1993. – С. 7.

) [61] Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. –
К., 1988. – С. 158.

1 3

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

внаслідок господарювання великих землевласників не тільки залишалось
відсталим, але й деградувало. У сільському господарстві і в
промисловості: відбувався дальший процес концентрації землі, техніки,
капіталів – на одному полюсі та зростало розчарування і пролетаризація
селянства – на другому. Не зважаючи на катастрофічне становище трудящих
мас Галичини під гнітом Австро-Угорщинини, вони не втратили віри в своє
визволення, продовжували справедливу боротьбу проти своїх гнобителів за
покращення свого життя. Згідно з офіційними даними, тільки з 1900 по
1903 рр. відбулося 97 страйків робітників, в яких взяло участь 22 тис.
чоловік! Влітку 1902 р. прокотилася хвиля виступів селян і
сільськогосподарських робітників, в яких взяло участь близько 200 тис.
чол. Селяни вимагали ліквідувати залишки кріпосництва, скорочення
податків, поділу поміщицьких земель. В 1905-1906 рр. з 51 повіту Східної
Галичини 30 було охоплено масовими виступами і страйками [62 ] ).

1.2. Система та колоніальний режим управління

У середині XIX ст. уряд Австрійської абсолютної монархії провів ряд
конституційних експериментів, які проводилися згори і готувалися без
будь-якої участі народу. Революція 1848 р. і слідом за нею поразка у
війні з Францією і П’ємонтом в 1859 р. та невдала війна з Прусією 1866
р. довели неспроможність подальшого безконтрольного панування австрійців
у багатонаціональній Габсбурзькій монархії. Внаслідок угоди між
австрійським урядом і угорськими магнатами абсолютна австрійська імперія
в 1867 р. перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську
імперію. Вона поділялася на дві частини: Угорщину з Закарпаттям,
Трансільванію і Хорвато-Словенію, які об’єднувалися під назвою
Транслейтанії, і Австрію з Буковиною, Галичиною, Герцем, Далмацією,
Істрією, Крайною, Моравією, Сілезією, Трієстом і Чехією. Ця частина була
названа Ціслейтанією ). Назва нової дуалістичної держави не відбила,
однак, дійсного національного складу держави. Жодна з панівних націй –
ні австрійські німці в Австрії, ні мадяри в Угорщині – не становила
більшості в своїй країні. Австрійці в Ціслейтаніі становили всього
35,78%, а мадяри в Транслейтаніі -45% населення [63]

).З загальної кількості понад 50 млн. жителів монархії біля 30 млн.
становили слов’яни.

І.П. Трайнін писав, що німецький “Drang nach Osten” став ще запеклішим і
жорстокішим після угоди з Угорщиною в 1867 р., Австрія дробила єдність
слов’ян, не давала їм можливості об’ єднатися. Суть угоди в значній мірі
в тому і полягала, щоб пом’ якшити австро-угорські

суперечності за рахунок сумісного пригнічення інших народів, зокрема
слов’ янських [64]

).Окуповані Австро-Угорщиною західноукраїнські землі не було об’єднано в
один край, вони залишалися розділеними на окремі
адміністративно-територіальні одиниці разом з польськими, румунськими і
угорськими національними землями. Так австро-угорським загарбникам і
їхнім союзникам-полякам, румунам та угорцям – легше було експлуатувати
західних українців, придушувати їх наростаючий національно-визвольний
рух, прагнення до возз’єднання з Наддніпрянською Україною. Стара
австрійська держава в другій половині XIX ст. перейшла від
бюрократично-абсолютистської системи до нової конституційної системи з
великими пережитками абсолютизму, що особливо різко відбилось на
національних взаємовідносинах. Особа австрійського імператора /він був
одночасно і угорським королем/ проголошувалась священною, недоторканою.
Образа його особи і гідності вважалася образою маєстату і тягла за собою
суворі кримінальні покарання. Весь державний апарат однієї частини
монархії діяв

незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком
трьох спільних мініс-

терств: військового, закордонних справ і фінансів [65] ). Спільне
військове міністерство ві

) [62 ] Тищик Б.И., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка
1918-1923рр. – Коломия.,1993.-

С.10.

) Назви ці виникли в зв”язку з тим, що монархія Габсбургів рікою Лейтою
ділилася на 2 частини.

) [63] Buszko J. Austro-Wegry w latach 1870-1914. – Warszawa., 1957. –
S. 5.

) [64] Трайнин И.П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее
распад. – М.Л., 1947. – С. 107.

) [65] Кульчицкий B.C. Политический аппарат колониального управления
Восточной Галицией (вторая половина XIX – начало XX вв.). – К., 1970. –
С. 16.

PAGE 14

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

дало лише загальним управлінням в Австрії і Угорщині. Територіальні
армії в Австрії /ландвер/ і в Угорщині /гонвед/ знаходились під
управлінням відповідних міністерств крайової оборони. Приблизно так само
було організоване і спільне міністерство фінансів. Фінансове
господарство складалося з австрійського бюджету, угорського бюджету і
спільного бюджету Австро-Угорщини. Державні видатки були поділені між
Австрією і Угорщиною у співвідношенні 70:30, на кожні 10 років об’єднана
комісія з правами дорадчого органу повинна була визначити розподіл
видатків, що вимагало затвердження обох парламентів. В останньому
десятиріччі існування Австро-Угорщини /1907-1917 рр./ частка участі в
спільних видатках була

визначена таким чином: Австрія – 63,6% і Угорщина 36,4% [66] ). Для
обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька
установа – так звані Делегації з 60 представників від австрійського і 60
– від угорського парламентів /по 20 від верхніх і по 40 від

нижніх палат/, причому окремі коронні краї мали визначену кількість
представників у Делега-

ціях: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1, інші краї – від 1 до 4
представників [67] ). У національному відношенні в 1917 році у
делегаціях від нижньої палати австрійського парламенту було 16 німців, 9
чехів, 7 поляків, 3 італійці, 2 хорвати, 1 українець, 1 словенець, 1
румун і 73

ін. [68] ). Делегаціям кожної країни надавалося право заслуховувати
повідомлення уряду у загальнодержавних справах і приймати по них
рішення. Делегації засідали окремо і скликалися щорічно імператором по
черзі у Відні і Будапешті. У випадку, коли делегації не приходили до
згоди, кожна з них мала право запропонувати скликання спільного
засідання, на якому спірні питання вже більше не обговорювалися, а
відразу ставилися на голосування і вирішувалися простою більшістю
голосів. Перед делегаціями несли відповідальність /аж до надання
останнім права порушити проти них кримінальне переслідування/, міністри
по спільних справах Австро-Угорщини. На першій сесії Делегацій в січні
1868 р. було затверджено регламент,

який докладно регулював роботу цього органу [69] ). Крім
загальнодержавних органів, кожна з частин Австро-Угорщини мала свою
конституцію, яка визначала її державний лад. В Австрії була прийнята в
грудні 1867 р. нова конституція, яка діяла до жовтня 1918 року. За своєю
структурою конституція складалася з п’яти “основних законів” від 21
грудня 1867 р.: 1) закон, що змінює основний закон 26 лютого 1861 р. про
імперське представництво; 2) основний державний закон про загальні права
громадян для королівств і країв, представлених у рейхсраті; 3) основний
державний закон про створення імперського суду; 4) основний державний
закон про судову владу; 5) основний державний закон про здійснення
урядової і виконавчої влади

[70 ]).

В Угорщині була відновлена в своїй чинності угорська квітнева
конституція 1848 року, яка встановлювала двопалатний парламент. Палата
магнатів призначалася королем /він же австрійський імператор/, а палата
депутатів обиралася на основі високого майнового цензу. Не-угорські
національності /румуни, серби, хорвати, українці та ін./ становили 54,6%
населення Угорщини, але на початку XX ст. вони посилали до угорського
парламенту всього 9 депутатів з 453 всіх депутатів. Тут широко
застосовувалась виборча географія і тиск з боку адміністративних органів
та втручання військ і поліції в справу виборів були звичайним явищем.
Під час виборів 1896 року, наприклад, було вбито 32 і поранено понад 70
чоловік… За 22 роки /18861908/ за протести проти виборчих зловживань
було притягнено 938 неугорців до судової відповідальності і засуджено їх
до 232 років 6 місяців і 2 днів тюремного ув’язнення, а також покарано
їх грошовими штрафами на загальну суму майже 150 тис.корон [71] ). Іван
Франко, характеризуючи австрійську конституцію, в статті “Дещо про
стосунки польсько-руські” пи

) [66] Краткие сведения о государственном устройстве и управлении
Австро-Венгрии и земель Австрийской короны. Ставка Верховного
Главнокомандующего., 1914. – С. 6. 72

) [67] Цsterreichisches Staatswerterbuch. – I Band. – Wien., 1895. – S.
275.

) [68] Діло. – 1917., 24 грудня.

) [69] Starzynski S. Kodeks prawa politycznego. – Lwцw., 1903. – S.
257-266.

) [71] Seton-Watson R.W. Ungarische Wahlen. – Leipzig., 1912. – S. 223.

1 5

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

сав: “Конституція австрійська є par excellence (переважно) конституцією
класовою, конституцією для класів привілейованих. А оскільки імущі і
шляхетські класи Східної Галичини в переважній частині складалися із
польської національності, значить і конституційні добродійства в
переважній частині випали на її користь. Справді, на папері русини /так
офіційно називали тоді галицьких українців – І.Л./ отримали однакові
права, але життєва практика показувала 77

щось зовсім інше [72] ). Формально на підставі статті 19 Основного
державного закону про загальні права громадян “всі народності держави
рівноправні і кожна народність має непору-

шне право охороняти і розвивати свою національність і свою мову [70] )”.
Стаття ця визначала права народів Австро-Угорщини лише в загальній
формі; насправді вони ніколи не були рівноправними. Вся система
законодавства і управління Австрії обумовила соціальний і національний
гніт українців, чехів, хорватів та інших народів. Австро-угорські
гнобителі лише в деяких випадках йшли на поступки верхівці однієї нації,
щоб з її допомогою гнобити іншу. Проголошення ряду демократичних
інститутів було лише вимушеним для правлячих кіл Австрії та Угорщини
заходом, який аж ніяк не усував панування феодальних елементів у
державному апараті. Носієм вищої урядової влади вважався імператор,
якому в питаннях законодавства “сприяв” рейхсрат, що складався з двох
палат – верхньої палати панів і нижньої палати депутатів. Ні в Австрії,
ні в Угорщині, які формально вважалися конституційними державами, не
було й мови про загальне виборче право. Верхня палата австрійського
парламенту не обиралася, а призначалася імператором з найбільш відомих
дворян імперії і представників верхівки духовенства. Депутатські місця в
палаті панів часто навіть продавалися. Так, прем’єр-міністр Кербер
одержав від двох віденських мільйонерів Гутнера і Маутнера хабар по
півмі-

льйона корон за призначення їх членами палати панів [73] ).Хабарництво
було настільки розповсюдженим явищем в Австрії, що один з міністрів,
виступаючи як свідок заявив, що хабар є специфічною австрійською
прикметою, яка поширюється від слуг і швейцарів до членів

кабінету [74] ).За законом від 26 січня 1907 р. кількість членів палат
панів коливалася від 150 до 170 чоловік. Українців було там всього
чотири і при призначенні в 1910 році членом палати панів відомого
вченого І. Горбачевського преса відзначала, що він “є четвертим
українцем, який засяде в палаті панів. Може хоч він коли обізветься там,
бо попередні три ще уст не

відкрили в українській справі [75] )”. Нижня палата парламенту до 1873
р. обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена в 1873 р.
куріальна система виборів надавала перевагу колу виборців з
привілейованим становищем. Тимчасом запровадження в Австрії
безпосередніх виборів до нижчої палати парламенту відбулося без згоди
Львівського сейму. Тому галицькі депутати, як відзначала преса, при
нагоді заявляли, що не хочуть брати уча-

сті в жодній зміні закону 1873 року [76] ).

За цією системою, доповненою ще спеціальною виборчою географією,
українське населення, яке складало 13% населення Австрії посилало в
рейхсрат в 1879 р. всього трьох депута-

тів, тоді як поляки, що становили 16% населення Австрії, посилали 57
депутатів [77] ). В

1897 р. поляки посилали 68, а українці – 11 депутатів [73] ).

Таким чином панівні кола Австро-Угорщини виходячи з відомої системи
гноблення поневолених народів devide et impera /розділяй і пануй/ –
повністю залучили у Галичині на свій бік польську шляхту і буржуазію,
надаючи їм ряд економічних і політичних привілеїв.

) [72] Франко І. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – К.,
1956. – С. 319.

) [70] Die Osterreichischen Verfassungsgesetze. – Leipzig., 1906. – S.
370.

) [73] Kurjer Lwцwski. – 1905. – 11 січня.

) [74] Лоуэлль А. Правительства и политические партии в государствах
Западной Европы. – М., 1905. – С. 297.

) [75] Громадський голос. – 1910. – 5 січня.

) [76] Галицька Русь. – 1891. – 24 жовтня.

) [77] Kolmer G. Parlament und Verfassung in Osterreich. – III Band. –
Wien und Leipzig., 1905. – S. 12.

) [73] Kurjer Lwцwski. – 1897. – 29 березня.

PAGE 16

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

Законом від 26 січня 1907 р. в Австрії було запроваджено загальне
виборче право [78] ), але воно було цензовим і надалі забезпечувало
привілеї німецьких і польських правлячих кіл. Кількість депутатів
рейхсрату зросла з 425 до 516, з них Галичина обирала 106. В той час, як
від німців один депутат обирався на 43 тис. чоловік населення, від
поляків один депутат обирався на 51 тис. чоловік, а від українців аж на
105 тис. чоловік населення [79] ).

Запровадження загального виборчого права мало змінило криваву
австрійську виборчу практику і безправне становище народних мас
Галичини. Так, в одному лише селі Горуцьку Дрогобицького повіту /тепер
село Гірське Миколаївського району/ під час перших “загальних” виборів
1907 р. було вбито 4-х і тяжко поранено 6-х виборців. Причиною цього
були зловживання виборчого комісара Зіжки. Коли селяни рішуче
запротестували проти безсоромного порушення їх виборчих прав,
дрогобицький повітовий староста Ноель направив на допо-

могу комісарові, крім великої кількості жандармів, військо [73] ).

Преса повідомляла про цілий ряд подібних випадків і підкреслювала, що
“ніде в такій мі-

рі, як в нас в Галичині, право залишилося мертвою буквою [73] )”.

У листі з Старого Самбора /тепер Львівської області/ під заголовком “Чи
живемо в конституційній державі чи в азіатській сатрапії?”
повідомлялось, що секретар повітового староства Новицький під час
виборів до парламенту робив махінації з числом голосів, відданих за
польського кандидата Осуховського, причому прокуратура не реагувала на
його злочини. Під час перепису населення 1910 року Новицький завищив
кількість польського населення на 34%. Секретаря Нанчівковецької
сільської управи В.Целеня, який протестував проти виборчих зловживань
Новицького, останній оштрафував на 300 корон за те, що той написав
своєму односельчанину заяву про дозвіл на виїзд за кордон на заробітки.
Целень, не маючи змоги спла-

тити високий штраф, просидів 15 днів у тюрмі [80] ). Виборчі зловживання
були також у Дрогобичі в 1911 році. Коли виборці категорично
запротестували проти відкривання бюлетенів при їх подачі, солдати, які
охороняли приміщення виборчої дільниці відкрили вогонь по

них. Було вбито 28 чоловік, з них 18 (вісім євреїв, шість українців, три
поляки, один француз)

загинуло відразу, а інші померли в лікарні [81] ). Спеціальна делегація
поїхала до Відня, щоб висловити протест проти виборчих зловживань.
Зокрема, у виборчі списки було записано

724 особи, які ніколи й не народжувалися, 67 померлих, 58 осіб записано
по кілька разів, а 551

відбували покарання [73] ).

Прийнятий обома палатами парламенту закон про “Загальне виборче право”
вимагав санкції імператора. Але в конституції була спеціальна стаття 14,
яка давала урядові право самому видавати закони в період між сесіями
парламенту.

Австрійський уряд широко користувався цією статтею конституції, навмисне
відтягував скликання парламенту або розпускав його. Формально парламент
міг не погодитись з діями уряду і навіть притягнути його до
відповідальності. Але для цього вимагалося рішення кваліфікованої
більшості парламенту. Такої опозиційної більшості не могло бути,
оскільки парламент завжди складався так, щоб забезпечити урядові
підтримку. Правда, в 1897-1898 роках було поставлено питання про
скасування 14 статті, але саме в цей період так званої обструкційної ери
вона ще ширше використовувалась урядом.

Рада міністрів на чолі з Прем’єр-міністром (фактично він йменувався
“президентом міністрів”), якого призначав імператор, була вищим органом
державного управління Австрії. Міністри формально відповідали перед
парламентом, а фактично лише перед імператором. їх чи

) [78] Вісник законів державних для королівст і країв, заступлених у
раді державній.- Вісник.- 1097.- С.57-59.

) [79] Stenograhische Protokolle ьber die Sitzungen des Hauses der
Abgeordneten des Osterreichischen Reichsrates im Jahre 1917. – XXII
Session. – I Band. – S. 67.

) [73] Kurjer Lwцwski. – 1907. – 28 травня.

) [73] Kurjer Lwцwski. – 1907. – 16 травня.

) [80] ЛЦДІА. – Ф. 146. – Оп. 4. – Спр. 3556. – Арк. 21.

) [81] Діло. – 1911. – 27 червня.

) [73] Kurjer Lwцwski. – 1911. – 17 червня.

1 7

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

сло не було точно визначене конституцією. Напередодні першої світової
війни в Австрії існували такі міністерства: внутрішніх справ, крайової
оборони, фінансів, юстиції, культури та освіти, торгівлі, землеробства,
шляхів сполучення. Під час війни було створено міністерство постачання і
міністерство суспільної опіки. Поряд з міністрами, які відали окремими
галузями управління, в Австрії були ще міністри без портфеля, які не
керували певною галуззю управління, а слідкували за інтересами певного
краю або народу. Такий характер мало створене 11

квітня 1871 р. міністерство для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня 1879
року було створене

таке ж міністерство для Чехії [83] ). Першим міністром для Галичини
був польський магнат

К. Грохольський. Його наступники теж призначалися виключно з числа
польських магнатів

цього краю ). Окремі міністри повинні були рахуватися з його думкою при
вирішенні справ, які стосувалися Галичини. В кожному міністерстві були
різні секції, департаменти і бюро, які займалися конкретно визначеними
справами. Розпорядженням від 21 листопада 1866 року з 1 січня 1867 року
у Відні було створено єдину для всієї австрійської держави Верховну
рахункову палату, незалежну від Ради Міністрів і підпорядковану
безпосередньо імператору. Законом від 30 квітня 1870 року
встановлювалася на правах дорадчого органу Верховна рада здоров’ я, а
розпорядженням міністра торгівлі від 23 червня 1884 р. – Державна
залізнична рада 94

[84] ).

Міністрам підлягали крайові власті, а крайовій владі повітові і місцеві
органи державної адміністрації.

В адміністративному відношенні Австрія з 1850 р. була поділена на
коронні краї на чолі з намісниками або крайовими президентами, повіти на
чолі з повітовими старостами, міста на чолі з бурмистрами і села на чолі
з війтами. Крім того, окремо існували фінансові, судові, санітарні та
інші округи.

Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які
намагалися притягти на свій бік верхівку окремих національностей. В
Галичині, населеній переважно українцями, було надано політичну,
економічну і культурну перевагу полякам. Польський дослідник
Т.Рутовський відзначав, що “ми /поляки – І. Л./ є значною складовою
частиною великої багатонаціональної /Австро-Угорської – І.Л./ монархії,
рівноправні не лише формально на підставі

конституції, але й в усій повноті державного життя [85] ).

Трохи пізніше інший польський автор більш відверто визнавав, що
“Галичина лише формально залишилася австрійською провінцією з
австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським
правосуддям і адміністрацією, а насправді все управління краєм,
здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів,
які обійшовши конституційні закони, запровадили в Галичині порядки
терору, хабарництва і прямого насильства”

[85] ). Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий грунт
серед польської громадськості в Галичині. Характерною в цьому відношенні
була передвиборча промова професора Львівського університету
С.Гломбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з
українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній,
економічній чи

культурній [86] ).

На чолі коронного краю знаходився крайовий начальник, призначуваний
імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайовим начальникам
підпорядковувалась поліція, крайові і повітові правління, управи міст.
Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців,
призначали переважну більшість чиновників і т.п. В Буковині, Зальцбурзі,
Карінтії, Крайні, Сілезії і Штірії крайовий начальник називався крайовим
президентом, а в інших кра

) [83] Starzynski S. Kodeks prawa politycznego. – Lwow., 1903. – S. 628.

) Після відставки в серпні 1918 р. Твардовського останнім міністром для
Галичини був призначений К. Галецький.

) [85] Przelom. Tygodnik polityczny i literacki. – 1895. – S. 715.

) [85] Przetom. Tygodnik polityczny i literacki. – 1895. – S. 889-890.

) [86] Najdus W. Szkice z historji Galicji. – T. 1. – Warszawa., 1958. –
S. 80.

PAGE 18

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

ях, у тому числі й Галичині – намісником. Крайові установи, що
знаходились у віданні намісника, називалися намісництвом, на відміну від
установ, підлеглих крайовим президентам -крайових правлінь. Організація
галицького намісництва регулювалася законом від 14 вересня 1852 р., який
був втілений в життя спільним розпорядженням міністрів внутрішніх справ,
юстиції, фінансів від 19 січня 1853 р. Цей закон був пізніше трохи
змінений і доповнений зако-

ном від 19 травня 1868 року [87] ). На відміну від попереднього
губернського правління намісник був єдиноначальним главою краю,
підлеглим міністру внутрішніх справ Австрії. Першим намісником Галичини
був великий польський магнат граф А.Голуховський, останнім -австрійський
генерал-полковник К.Гуйн. Майже всі галицькі намісники /11 з 17/ були
польські магнати, які вороже ставилися до українського населення краю.
Особливо лютим ворогом українського народу був намісник граф А.
Потоцький, якого у квітні 1908 р. вбив молодий студент Львівського
університету М.Січинський. “Я дійшов до переконання, – сказав він на

суді, – що граф Потоцький вороже відноситься до трудящих класів кожного
народу в Галичи-

ні, а мойого народу зокрема” [88] ). І хоч цим терористичним актом
Січинський не поліпшив долі поневолених, його надзвичайно сміливий і
самовідданий вчинок сколихнув широкі маси населення, став відомим далеко
за межами краю.

Галицьке намісництво поділялося на департаменти, кількість яких протягом
другої половини XIX ст. коливалася від 8 до 17. На початку XX ст. їх
кількість зросла, і в 1908 р., галицьке намісництво налічувало 24, в
1910 р. – 25, а в 1912 р. – 37 департаментів [89] ). До компетенції
намісництва входило підтримання правопорядку, поліцейського нагляду,
питання освіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського
господарства, будівництва. Закон 1868 р. уточняв, що до компетенції
намісництва належать усі ті справи, які у вищій інстанції входять у коло
діяльності міністерства внутрішніх справ, освіти, землеробства і
частково – міністерства крайової оборони. Не підлягали наміснику справи
спільних для Австро-Угорської монархії міністерств, а з австрійських
міністерств – фінансові, торгові і судові справи. Але окремими
постановами був визначений “вплив” намісника на справи, що входили у
відання міністерства фінансів і торгівлі, отже, формально з його
діяльності були вилучені лише справи міністерства юстиції.

Намісникові підлягали поліція, крайові, повітові, міські і сільські
органи управління. За вказівкою намісника їх основне завдання зводилося
до придушення навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням.
Прикладом може бути таємне розпорядження намісника А.Потоцького від 27
листопада 1903 р., яким він зобов’язував повітових старост і начальників
управління поліції у Львові і Кракові негайно повідомляти про участь
шкільної молоді в політичних демонстраціях [90] ). Іншим розпорядженням
від 28 квітня 1904 р. він зобов’язав повітових старост Східної Галичини
і начальника управління поліції у Львові телеграфом повідомляти
намісництво про всі події в повітах, які можуть мати політичне значення,
а також 102

про вжиті заходи [90] ).

Влада намісника поширювалась на всю територію краю. Проте іноді деяким
повітовим старостам доручалося здійснювати нагляд за сусідніми повітами.
Так, за розпорядженням міністра внутрішніх справ від 19 жовтня
1868 р. старостами семи галицьких повітів

/Золочівський, Краківський, Перемишльський, Самбірський, Станіславський,
Тарновський і

103

Тернопільський/ були призначені радники намісництва і їм підлягали групи
повітів [91] ), у

104

яких вони від імені намісника вирішували самостійно найважливіші справи
[92] ). У наміс

) [87] Reichs-Gesetz Blatt fur das Kaisertum Osterreich. – Jahrgang.,
1868. – S. 76-79.

) [88] Веселовський Я., Лозинський М. Як судили Мирослава Січинського. –
Львів., 1910. – С. 52.

100

) [89] Bobrzynski М. Z moich pamietnikцw. – Wroclaw – Krakцw., 1957. –
S. 12.

101

) [90] ЛОДА. – Ф. 350. – Оп. І. – Спр. 2776. – Арк. 8.

102

) [90] ЛОДА. – Ф. 350. – Оп. І. – Спр. 2839. – Арк. 2.

103

) [91] Кульчицький B.C. Галицьке намісництво та його антинародна
діяльність // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 1975. –
С. 34-35.

104

) [92] ЛЦДІА, – Ф. 146. – Оп. 4. – Спр. 4483. – Арк.191

1 PAGE 9

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

ництві, як і в усьому апараті управління Східною Галичиною працювали
майже виключно представники панівної польської національності, які
ненавиділи українців, і, використовуючи своє службове становище, на
кожному кроці ущемляли права та інтереси українського населення. Депутат
С.Дністрянський з трибуни австрійського парламенту підкреслював, що “у
галицькому намісництві, як і в повітових староствах Галичини,
українських службовців майже немає, а ті, які, як виняток, там і є,
мусять відректися від свого патріотизму і всі свої сили віддати на
послуги польської політики проти українців… Становище українців у
Галичині є прямо безвихідне… Польські чиновники знають з досвіду, що
за всі беззаконня на шкоду українців вони не тільки не будуть покарані,
а навпаки, за це їх чекає ще похвала [93] )”. У другій половині XIX ст.
політика германізації в Галичині була доповнена політикою полонізації.
Закон від 22 червня 1867 р. санкціонував політику полонізації початкової
і середньої школи в

Галичині [94] ). У 1869 р. австрійський уряд запровадив польську
мову в суді і в управлінні

107 108

[94] ). Незабаром (1879 р.) був полонізований університет у Львові
[94] ), а в 1884 р.

109

польська мова стала офіційною на залізничному транспорті [94] ).
Австрійський уряд спирався на польську аристократію, яка не тільки
відігравала керівну роль в Галичині, але й всіляко підтримувала його
реакційну політику.

Польські магнати, – як вірно підкреслює сучасний польський історик Т.
Данішевський, -“в себе, на території Галичини, застосовували методи
“сильної руки”, але супроти окупанта займали особливо лакейську позицію
і без застережень підтримували його реакційну внутрішню і агресивну
зовнішню політику [96] )”.

Владі намісників були підпорядковані Крайова фінансова дирекція і
Крайова шкільна рада. Перша з них була створена законом від 9 січня 1850
р., її номінально очолював намісник, фактично ж її роботою від імені
намісника керував віце-президент фінансової дирекції. Другу створено в
1867 р., її також очолював намісник, який міг призначити собі
заступника. Крайова шкільна рада, яка відала питаннями початкової і
середньої освіти, також була знаряддям національного гноблення галицьких
українців. “Вона не має довір’я в краю… Не шанує права української
національності… вживає всіх заходів, щоб український елемент як
найбільше придушити і українську молодь полонізувати” – говорив на
засіданні галицького сейму депутат

І. Красицький [97] ). І дійсно, якщо до створення крайової шкільної
ради в Галичині було 1

293 українські школи, то за один лише рік її діяльності кількість
українських шкіл зменшилася

112

на 572, а решту було закрито або сполонізовано [98] ). В одній із
сеймових інтерпеляцій говорилося: “систематично,.. усуваються українські
вчителі з служби в шкільництві, щоб на їх

місце виховання наших поколінь віддати виключно польському
шовіністичному вчительству 113

[99] )”. В результаті такої політики з загальної кількості 17 046
вчителів, було лише близько 114

3 тис. українців [99] ). Крайова шкільна рада та підлеглі їй органи під
будь-яким приводом намагалися звільнити з роботи вчителів-українців.
Навіть у формально українських галицьких школах навчання часто велось
польською мовою. Траплялись випадки, коли вчителі-поляки забороняли
українським учням розмовляти українською мовою навіть між собою. “Досить
сказати, – писав І. Герасимович, – що учителі /поляки/ по так званих
українських школах на

105

) [93] Stenographische Protokolle ьber die Sitzungen des Hauses der
Abgeordneten des цsterreichischen Reichsrates in den Jahren 1907-1908. –
ХУШ Session. – V Band. – S. 3333.

106

) [94] Zbiцr ustaw i rozporzadzen administracyjnych. – T. IV. – Lwцw.,
1885. – S. 2675.

107

) [94] Zbiцr ustaw i rozporzadzen administracyjnych. – T. IV. – Lwцw.,
1885. – S. 3286.

108

) [94] Zbiцr ustaw i rozporzadzen administracyjnych. – T. IV. – Lwцw.,
1885. – S. 3288.

109

) [94] Balzer O. Historia ustroju Austrii w zarysie. – Lwцw., 1908. – S.
494.

110

) [96] Daniszewski ^Zarys historii polskiego ruchu robotniczego. –
Warszawa., 1956. – S. 24-25. ) [97] Stenograficzne sprawozdania Sejmu
Krajowego z roku 1872. – S. 206.

112

) [98] Франко І. Документи і матеріали. – К., 1966. – С. 237.

113

) [99] Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1913-1914. –
S. 451-452.

114

) [99] Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1913-1914. –
S. 887.

PAGE 20

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

Гуцульщині, де в селі буквально немає жодного поляка, забороняють дітям
між собою розмовляти по-українськи і силують, як в школі, так і на
вулиці говорити лише по-польськи, співати тільки польські патріотичні
пісні [100] ). У селі Жулині Стрийського повіту вчитель Б.Грейс у 1910
р. вбив учня М.Коханчика за відмову молитися по-польськи, а сестра
останнього Розалія, за таку ж відмову в результаті побоїв, нанесених
Грейсом осліпла на праве око

[101] ). Нерідко навіть навчання релігії для українських учнів
велося польською мовою.

Так, греко-католицький священик примушений був навчати релігії
українських учнів Львів-

117

ської гімназії ім. Франца-Йосифа польською мовою [90] ).

Відкриття середньої школи в Галичині залежало від рішення галицького
сейму, який також намагався всілякими заходами полонізувати
західноукраїнські землі і не дбав про збільшення українських шкіл. В
результаті до першої світової війни в Галичині з 67 державних гімназій
всього п’ ять (у Львові, Коломиї, Перемишлі, Станіславі і Тернополі)
було з українською мовою навчання. Одна українська гімназія припадала на
655 889 українців, в той час, як

118

одна польська – на 33 506 поляків [103] ).

Аналогічна ситуація була і на інших теренах західноукраїнських земель.
Так, у 1907 р. внаслідок драконівських шкільних законів угорського
міністра освіти Аппоні було ліквідовано всі існуючі до того в Закарпатті
українські школи. У 107 функціонуючих, так званих змішаних школах, за
винятком двох предметів – української мови /суміш місцевого діалекту і

церковно-слов’ янської мови/ та релігії – все навчання проводилося
угорською мовою. Згодом

119

більшість і цих шкіл було скасовано; в 1914 р. на Закарпатті їх
залишилося лише 34 [104] ). Угорські власті закрили фактично українцям
усі шляхи до вищої і середньої освіти. Тут не було жодного вищого
навчального закладу. В гімназіях, які були в Ужгороді, Мукачевому,
Береговому і в педучилищах в Ужгороді, Мукачевому, навчання велось лише
угорською мовою.

При галицькому намісництві існувало чимало інших різних установ,
безпосередньо йому підлеглих, через які воно здійснювало як акти
центральних органів державної влади і управління, так і свої власні
директиви. Це, насамперед управління жандармерії – політичної поліції,
на яку спирались австрійські власті. Важливу роль при намісництві
відігравала дирекція допоміжних установ, яка декілька разів змінювала
свою назву. До її діяльності входили: організація і контроль за роботою
канцелярій, департаментів, реєстрація вхідних і вихідних доку-

120

ментів, ведення так званого подавчого протоколу, ведення архіву
намісництва [105] ).

З 1877 р. почала діяти під керівництвом намісника крайова комісія з
стягнення податків від продажу спиртних напоїв. Трохи пізніше при
галицькому намісництві були створені комісії для справ конярства,
комасаційна комісія, крайова комісія для захисних лісонасаджень,

121

крайовий центр для господарської відбудови Галичини та інші [105] ).
Наміснику Галичини підпорядковувались повітові старости, їх призначав
міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, які діяли
одноособово, належало адміністративне управління в галузі економічного
життя, народної освіти, охорони здоров’ я і поліції. Старостинське
управління було наділене сильною владою. Основне його завдання полягало
в придушенні навіть найменшого

незадоволення австрійським пануванням. У містах та селах такі ж функції
виконували бурміс-

122

три та війти, підлеглі повітовим старостам. Міста з власним статутом
[90] ) /Львів у Гали

115

) [100] Герасимович І. Збройна і культурна війна. – Львів., 1925. – С.
13.

116

) [101] Громадський голос. – 1910. – 4 листопада.

117

) [90] ЛОДА, ф. 350, оп. 1, спр. 2322, арк. 11.

118

) [103] Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1913-1914. –
S. 1265.

119

) [104] Кульчицький B.C., Настюк М.І., Ткач А.П. та інші. Возз’єднання
Закарпаття з Радянською Україною (соціально-економічні і правові
основи). – Львів., 1985. – С. 10.

120

) [105] Кульчицький B.C. Галицьке намісництво та його антинародна
діяльність // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 1975. –
С. 36.

121

) [105] Кульчицький B.C. Галицьке намісництво та його антинародна
діяльність // Вісник Львівського університету.

Серія юридична. – 1975. – С. 36. 122

) [90] ЛОДА. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 119. – Арк. 1-15.

2 1

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

чині і Чернівці на Буковині/ були вилучені з-під влади повітового
старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі з президентом
міста. Поряд з урядовими органами адміністративного управління в
Галичині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування
/крайовий сейм, повітові, міські і сільські ради/. Антидемократичний
принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і
функцій урядового управління і самоврядування. Якщо іноді органи
самоврядування і були більш демократичні, ніж урядові органи, то вони
одинаково захищали усталені порядки і всіма засобами підтримували
інтереси держави. Органи самоврядування перебували під контролем органів
урядової адміністрації. Тому ніяк не можна погодитись з твердженням
тодішніх австрійських і польських правознавців (Р.Герніт, Е.Дубаневич,
Л.Шпігель та ін.) про існування в Галичині так званого дуалізму органів
урядової адміністрації і органів самоврядування, які нібито нічим не
були зв’язані міжсо-

123 124 бою [106] ). У 1861 р. у Львові був утворений Галицький
крайовий сейм [107] ), вибори

до якого були нерівними для окремих соціальних груп населення. По-перше,
до складу автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти –
митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право
не було загальним і рівним. Усі виборці розділялись на 4 курії, кожна з
яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 років.

До першої курії входили великі землевласники, які сплачували принаймні
200 корон податків на рік. Вони становили лише 0,3% всіх виборців, але
обирали 27,3% усього складу сейму.

Друга курія була представлена торгово-промисловою буржуазією,
організованою в трьох торгово-промислових палатах – у Львові, Кракові і
Бродах. Вони обирали 19% всіх депутатів сейму. На одного депутата
припадало в середньому 39 виборців.

До третьої курії входила велика міська буржуазія. Однак виборчим правом
користувались, в залежності від сплачуваного податку, лише 2/3 її
представників, починаючи від найвище оподаткованих. Крім того, незалежно
від сплачуваного податку, виборчим правом користувались особи, які мали
відповідну освіту або займали певні посади – духовенство, службовці,
вчителі, адвокати, лікарі та ін. Ця курія обирала 19,3% депутатів і на
одного депутата припадало 2 264 виборці.

Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в
четвертій, сільській курії були двоступеневі: на 500 так званих
правиборців вибирався один, який мав право голосувати за того чи іншого
кандидата в депутати. Становлячи 90,8% від загальної кількості виборців,
правиборці обирали 46% депутатів, тобто на одного депутата в середньому
припадало 8 764 виборці.

До четвертої виборчої курії входили селяни, які платили безпосередні
податки не нижче 8 корон. Інші виборчого права не мали. По цій курії в
переважній більшості обиралися представники шляхти, рідше – сільського
духовенства та інтелігенції і дуже рідко – самі селяни.

Відкрите голосування давало надзвичайно великі можливості для зловживань
шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату,
починаючи від намісника і кінчаючи жандармами та лісовими і дорожними
сторожами.

Виборчі зловживання починалися звичайно з того, що старости в повітах і
війти по селах не оголошували час проведення правиборів. Так, Мостиський
повітовий староста Петруський

публічно заявив, хоча б і на голову стали, не довідаються про час
правиборів. Золочівський

125

повітовий староста Родер провів у Зборові правибори тоді, коли всі ще
спали [108] ). Війт с. Грушки Тлумацькото повіту навмисно не повідомив
своїх односельчан про термін правиборів. У призначений день він пішов
нібито на базар в Тлумачі, але насправді бічними стежками вернувся в
село, а слідом за ним до сільської канцелярії під’ їхали декілька возів
з двірськими слугами. Тими ж бічними дорогами пробрався до села і
виборчий комісар Ковальський та почав проводити вибори. Але коли
збіглися селяни, комісар відклав вибори і хотів від’їхати на

123

) [106] Кульчицкий B.C. Политический аппарат колониального управления
Восточной Галицией (вторая половина XIX – начало XX вв.). – К., 1970. –
С. 29.

124

) [107] Кульчицький В.С. Галицький крайовий сейм – знаряддя соціального
і національного пригнічення трудящих // Вісник Львівського університету.
Серія юридична., 1958.- С.5-19.

125

) [108] Oryginalne protokoly Sejmu Krajowego z roku 1900-1901. – S. 44.

PAGE 22

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

дісланим місцевим поміщиком фургоном. Проте селяни не дозволили йому це
зробити, за що і були притягнені до судової відповідальності [109] ).

Перші проекти сеймової виборчої реформи відносяться до 1902 року.
Особливої гостроти набрало це питання з 1907 р., тобто від моменту
демократизації виборчого права до рейхсрату.

Проте новий виборчий закон до галицького сейму в зв’язку з вибухом
першої світової війни

127

не був запроваджений у життя [110] ).

Кількісний склад галицького сейму, визначений крайовим статутом і
положенням про вибори від 26 лютого 1861 р., проіснував з незначними
змінами аж до 1914 р. На підставі ст. 3 початкової редакції статуту сейм
складався з 9 вірилістів: 3 львівських архієпископів (греко- і
римокатолицького та вірменського обрядів), 4 єпископів (2 перемиські, 1
станіславський і 1 тарновський) та двох ректорів університетів
(Львівського і Краківського); всі інші депутати обиралися в куріях:
великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20 і
сільських общин – 74 (всього 150 чоловік). Наприкінці існування
галицький сейм налічував 161 члена і складався з 12 вірилістів та 149
депутатів, обраних в куріях.

У національному відношенні депутати галицького сейму були переважно
поляками. Так,

128

у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чоловік) [111]
). У 1913 році вдалося підвищити представництво українців до 31, що
становило лише п’яту частину всіх депутатів сейму. Новий виборчий закон,
прийнятий в лютому 1914 р., з 228 мандатів депутатів, що

129

передбачалися, 62 (27,2%) віддавав українцям [112] ).

Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснювалось
крайовим маршалком або його заступником. Обидва призначалися
імператором. Крайовим маршалком, як правило, був поляк, а його
заступником, звичайно, львівський греко-католицький митрополит.
Пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив у Раду міністрів
намісник.

Питання компетенції і порядку роботи галицького сейму нормували крайовий
статут 1861 р. і тимчасовий регламент 1865 р., які пізніше частково
змінювались. Вся діяльність сейму була підпорядкована центральній владі,
він був частиною колоніального апарату Австро-Угорської монархії, і його
постанови, хоч і мали характер дрібних актів, повинні були в обов’
язковому порядку затверджуватись імператором і, таким чином, фактично
являли собою акти імперської волі. Сейм скликався на чергові сесії за
розпорядженням імператора один раз на рік у Львові. Імператору належало
право закрити або навіть розпустити сейм у будь-який час і призначити
нові вибори – право, яким він часто користувався.

Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські
справи. Крім того, сейм формально здійснював контроль над діяльністю
намісника. Однак межі і можливості цього контролю були сильно обмежені.
Юридичної відповідальності намісника перед сеймом не існувало. Він сам
або призначені ним урядові комісари брали участь у роботі сейму,
контролюючи таким чином його діяльність. У намісництві підготовлялися і
направлялися до сейму урядові законопроекти. Прийняті сеймом закони
через намісника з його висновком передавалися на затвердження
імператору.

Бюджетні права галицького сейму, що знаходився у повній фінансовій
залежності від віденського парламенту, були дуже мізерні і зводилися до
накладання додатків до безпосередніх державних податків, що були майже
єдиним джерелом прибутків, якими розпоряджався сейм. Таких високих
податків, як в Галичині, не було в цілій Австрії. До безпосередніх
державних податків населення доплачувало в середньому 72-78% крайового
додатку, в той час як, наприклад, крайовий додаток Нижньої Австрії
становив лише 28% безпосередніх податків [113] 130

). У 1892 р. додатки до безпосередніх державних податків удвоє
перевищували загальну податкову суму і по відношенню, наприклад, до
земельного податку становили 105,1% [114]

126

) [109] Галичанин. – 1901. – 3 березня.

127

) [110] Кульчицький B.C. Про реформу виборчого закону до галицького
сейму на початку XX ст. // Вісник

Львівського університету. Серія юридична. – Львів., 1971. – С. 28-31.
128

) [111] Stenograficzne sprawozdama Sejmu Krajowego z roku 1910., S.
5097.

129

) [112] Winiarski R. Sejmowa reforma wyborcza. – Warszawa., 1914. – S.
174.

130

) [113] Diamand Н. Polozenie gospodarcze Galicji przed wojn% – Lipsk.,
1915. – S. 18.

PAGE 23

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

131

). Жителі с.Лішня, Дрогобицького повіту, платили у 1903 р. 177% додатку,
а з селян

132

с. Скомельна, Мисляницького повіту, в тому ж році стягався додаток у
розмірі 186% [115] ). Водночас сейм, охороняючи інтереси панівної нації,
намагався нав’ язати більшість фінансових обов’ язків українській
частині Галичини. Сплати до так званого індемнізаційного фонду

133

) на потреби краю розподілялися непропорційно. Східна Галичина з
населенням понад 4 млн. повинна була у 1867 р. сплатити 2 043 180 корон,
тоді як Західна, з населенням 3 млн. -лише 1 009 159. Таке
співвідношення продовжувало існувати з незначними змінами і пізніше.

У 1877 р. Східна Галичина сплачувала 2 346 444 корони, а Західна -1 154
392, у 1887 р. Східна

134

– 2 037 532 корони, Західна – 932 347 [116] ). “Ви (поляки -І.Л.), –
говорив український депутат Антонович, – прямо нехтуєте нами…
Конституція є для нас тільки мертвою буквою… , і ми сьогодні не маємо
ні народних, ні природних прав. Прошу вибачення, бо ми маємо рівне

управління, а може під певним оглядом ми протеговані,
але тільки в ділянці

135

податків[117] )”.

Виконавчим органом галицького сейму був крайовий комітет (виділ). Він
утворювався під керівництвом маршалка (він же і голова сейму) з шести
обраних сеймом членів, які стояли на чолі 6 департаментів і з допомогою
численного бюрократичного апарату керували роботою багатьох відділів,
бюро і комісій.

У галузі місцевого самоврядування сейм і крайовий комітет здійснювали
нагляд за повітовими, міськими і сільськими радами та їх виконавчими
органами. Повітові ради обиралися строком на 6 років і складалися з 26
депутатів, обраних мешканцями повіту по чотирьох

куріях ). Вибори проводилися під сильним тиском з боку місцевих урядових
органів і обрані депутати були майже виключно поляками. Наприклад, у
складі Турківської повітової ради 24 депутати були поляками і лише 2
депутати були українцями, тоді як повіт складався на

137

90% з українців і лише 10% – польсько-єврейського населення [118] ).

Подібні відносини були в усіх інших східногалицьких повітах. Навіть
ворожі автори стверджували, що “в повітах, де українці становлять понад
90% жителів, внутрішньою урядовою мовою є лише польська, власті ведуть
переписку з ними тільки по-польськи, немає найчастіше ні

однієї української середньої школи, старостою, головою суду, головою
повітової ради і навіть

138

“представником народу” в сеймі і рейхсраті є не українець[119 ] )”.

В компетенцію повітових органів самоврядування входили питання чисто
господарського значення, які відносилися до даного повіту – це шляхи
сполучення місцевого значення, боротьба з падежем худоби і з шкідниками
сільського господарства, піклування про місцеву торгівлю і
промисловість, народну освіту, народне здоров’ я і т. п. Вони не мали
примусової влади, не мали можливості виконувати свої рішення через
залежні від них органи і повинні були діяти через повітового старосту.
Рішення повітових рад у багатьох питаннях вимагали затвердження
вищестоячих органів. Основними прибутками, якими розпоряджалися повітові
ради, були додатки до безпосередніх податків, але їх розмір не міг
перевищувати 20%. У противному разі вимагалася згода крайового сейму,
який за допомогою крайового комітету здійснював нагляд за діяльністю
повітового “представництва”.

Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, який складався
з голови (ним був звичайно повітовий староста), заступника голови і 5
членів та їх заступників. Органи самоврядування були поставлені під
суворий контроль з боку урядових органів. Так, повітовий староста міг

131

) [114] Daszynska-Golinska Z. Wlasnosc rolna w Galicji. – Warszawa.,
1900. – S. 7.

132

) [115] Stenograficzne Sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1902/3. – S.
1572.

133

) Індемнізація – викуп за звільнення селян від кріпосного права. В
Галичині викупними платежами розпоряджався сейм.

134

) [116] Starzynski S. Sesja sejmowa 1886/7. – Lwow., 1887. – S. 16-18.

135

) [117] Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego z roku 1888. – S.
446.

136

) Повітові ради були створені лише в трьох австрійських коронних краях –
у Галичині, Чехії і Штирії.

137

) [118] Галичанин. – 1901., 30 червня.

138

) [119] Galicja w dobie autonomicznej (1850-1914). Wybor tekstow. –
Wroclaw., 1952. – S. 322.

PAGE 24

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх
невідповідності до законів держави або недоцільності, а намісникові
належало право розпуску громадських і повітових рад. Вони, правда, могли
оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не
припиняла виконання рішення про розпуск і, як підтверджувала практика,
ніколи не давала бажаних результатів. І навпаки, нерідко, як свідчать
інтерпеляції депутатів сейму, були випадки, коли під покровительством
повітового старости і всупереч волі селян війт і громадська рада
виконували свої функції 8, 10, 12 і більше років.

Міські і сільські ради вибиралися мешканцями міст і сіл при наявності
майнового цензу по трьох виборчих групах. Автоматично входили до складу
рад поміщики.

Виконавчим органом рад були обрані ними міські і сільські управи (в
більших містах магістрати). Бурмістри в містах і війти по селах
затверджувались міськими старостами. У Львові за статутом від 14 жовтня
1870 р. обиралися (при наявності майнового цензу) міська рада, яка була
в національному відношенні польською. її виконавчим органом був
магістрат на чолі з президентом міста, який обирався радою строком на 6
років і затверджувався імператором. Президентові міста

були надані права повітових старост, він підлягав безпосередньо
галицькому намісництву і був

139

фактично урядовим чиновником [120] ).

Немаловажну роль в пригніченні галицьких українців відігравали суди, які
остаточно відокремила від адміністрації конституція 1867 р. Стаття 14
основного закону про судову владу запи-

140

сала, що “здійснення правосуддя відокремлюється в усіх інстанціях від
адміністрації” [121] ).

У Галичині було створено два вищі крайові суди – у Львові і Кракові.
Таких судів в Австрії

на початку XX ст. було 9 і вони обслуговували іноді декілька коронних
країв. Так було і з Львів-

141

ським вищим крайовим судом, який обслуговував Східну Галичину і Буковину
[122] ). Створення на території Галичини двох вищих крайових судів було
результатом домагань галицьких українців про поділ її території на
польську та українську частини. Але такий поділ, незважаючи на
неодноразові обіцянки австрійського уряду, був проведений лише в судовій
організації.

Львівський вищий крайовий суд був другою інстанцією для 10 окружних
судів (Бережанський, Золочівський, Коломийський, Перемишльський,
Самбірський, Станіславський, Стрийський, Саноцький, Тернопільський і
Чортківський). У Львові і Кракові поряд з вищими крайовими судами діяли
на правах окружних судів крайові суди, яким підлягали повітові суди
Львівського і Кра-

142

ківського адміністративних повітів [123] ).

У складі окружних судів за законом від 9 березня 1869 р. були
організовані суди присяжних. До їх компетенції віднесено 22 види тяжких
злочинів, за вчинення яких загрожувало позбавлення волі строком не менше
як 5 років. 12 присяжних засідателів виносили вердикт про вину, а
постійні судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів
щорічно складалися адміністративними органами, а суд в порядку
жеребкування вибирав потрібну йому кількість засідателів для розгляду
конкретної справи.

Основною ланкою судової системи були повітові суди, але на території
адміністративного повіту створювалися судові повіти. Таким чином на
території адміністративного повіту діяли декілька повітових судів. У
1912 р. в Галичині було 190 повітових судів, з них 119 у Східній і 71 в

143

Західній Галичині [124] ).

Всі цивільні і дрібні кримінальні справи розглядалися в повітових судах
одноособово. Кожний повітовий суд поділявся на цивільний і кримінальний
відділи. Рішення суду в цивільних справах проводилось у виконання так
званим екзекуційним підвідділом.

Найвищою судовою інстанцією був Верховний судовий і касаційний трибунал
у Відні. Всі судді проголошувались незалежними і призначалися довічно
імператором. Суддями могли бути

139

) [120] Кульчицький В.С. Апарат управління міста Львова за статутом 1870
року // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Львів., 1969.
– С. 19-23. 140

) [121] Zbiцr ustaw i rozporzadzen administracyjnych. – Т. IV. – Lwцw.,
1885. – S. 3352.

141

) [122 ] Das цsterreichishe Recht. III Band. – Wien., 1906. – S. 149.

142

) [123 ] Podrecznik statystyki Galicji. – Т. IX. – Cz. II. – Lwцw, 1913.
– S. 19-20.

143

) [124] Кульчицький B.C. Державний лад і право в Галичині ( в другій
половині XIX – на початку XX ст.). -Львів., 1966. – С. 46.

PAGE 25

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

австрійські громадяни чоловічої статі, які мали вищу юридичну освіту і
після 3-річного стажування успішно здали письмовий і усний судові
іспити. Комісії по прийому судових іспитів створювалися кожного року
міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді із залученням до них
професорів юридичних факультетів і найбільш кваліфікованих практичних
працівників.

У національному відношенні з загальної кількості 1150 суддів у Східній
Галичині на початку

XX століття 772 судді або 63,8% були поляками. Українців тоді працювало
суддями 367 чоловік 144

або 31,8% [125] ). Але українці допускалися до роботи переважно в
судах нижчих інстанцій.

Так, серед 56 членів вищого крайового суду у Львові в 1908 р. 42 (75%)
були поляки, 13 (23,3%)

145

українці і 1 (1,7%) єврей [125] ).

Одночасно з реорганізацією в середині XIX ст. судової системи в Австрії
була організована державна прокуратура. При Верховному судовому і
касаційному трибуналі була заснована посада генерального прокурора.
Прокурори при вищих крайових судах йменувалися старшими прокурорами, а
при окружних судах – державними прокурорами. В повітових судах
обвинувачення підтримували заступники державних прокурорів.

За органами суду і прокуратури зберігалося право безпосереднього
контролю за роботою жандармерії, яка була окремим видом державної
поліції, що мала військову організацію і у військовому відношенні
підлягала міністерству оборони, а в своїх політичних функціях – міністру
внутрішніх справ. У всіх австрійських краях були організовані крайові
управління на чолі з крайовим комендантом жандармерії. В повітах
існували повітові комендатури жандармерії, які керували роботою
жандармських постів, розташованих на території повіту.

В другій половині XIX ст. з посиленням національно-визвольної боротьби
уярмлених австрійських народів значно розширився поліцейський апарат,
основним завданням якого була охорона безпеки існуючого ладу і
встановлених порядків. Поліція була передана у відання міністерства
внутрішніх справ і поділялася на поліцію безпеки, шляхову, пожежну,
санітарну, торгову і т.п., контролюючи, таким чином, все життя країни.

Отже, захопивши внаслідок першого поділу Польщі Галичину, австрійські
загарбники встановили тут кривавий колоніальний режим. Намагаючись
створити в Галичині монопольний ринок для промисловців центральних
областей, правлячі кола Австро-Угорщини гальмували її економічний
розвиток. Галичина залишалась відсталим сільськогосподарським краєм, в
якому панувало велике поміщицьке землеволодіння.

Поряд із соціальним і політичним гнітом корінне українське населення
краю зазнавало жорстокої національної дискримінації. Українська мова
грубо ігнорувалася в судах та адміністративних установах.
Реорганізований в середині XIX ст. державний апарат використали поляки,
отримавши від австрійського уряду право на безконтрольне панування в
Галичині. Органи урядової адміністрації (намісник, повітові старости,
бурмистри, війти, суд і прокуратура) та органи самоврядування (галицький
крайовий сейм, повітові, міські і сільські ради) перебували в повній
залежності від австрійського уряду, були знаряддям колоніального
управління Східною Галичиною.

144

) [125] Рга\ушк. – ілуо\у., 1912. – Б. 130.

145

) [125] Рга\ушк. – ілуо\у., 1912. – Б. 130.

PAGE 26

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

РОЗДІЛ II.

ВИНИКНЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ 2.1.
Розпад Австро-Угорщини і утворення 3УНР (1918-1919 рр.)

Територія західноукраїнських земель, що перебували під владою
Австро-Угорської монархії, була одним з головних театрів першої світової
війни, що призвело до розрухи в промисловості і сільському господарстві.

Це було пов’язано як з воєнними діями, так і з імперіалістичною
політикою Австро-Угорщини в ході війни. Вже з перших днів на території
Галичини і Буковини розгорілись воєнні дії. В 1914-1915 роках
російсько-австрійський фронт просунувся майже через усю територію
Галичини і Буковини до Карпат, а потім назад, і остаточно стабілізувався
на Поділлі. В результаті воєнних дій, мобілізації робітників до армії,
багато підприємств припинило свою роботу. За архівними даними в Галичині
було зруйновано понад 40% господарських і житлових будівель, більше 1,5
тисячі будинків і споруд фабрик і заводів. Навіть стратегічно важлива

146

нафтова “промисловість знизила видобуток на одну третину [126] ). Як в
Австро-Угорщині так і в Росії в роки війни почався новий наступ на
українство.

Для відбудови і без того відсталого народного господарства краю в 1917
році при Галицькому намісництві був утворений Крайовий центр для
господарської відбудови. Він асигну-

147

вав понад 1,6 млн. корон на відбудову 351 магнатських садиб [127] ).

Сільське господарство також було підірвано: проводилися численні
реквізиції рогатої худоби, зерна і фуражу, значна частина земель через
нестачу робочих рук і посівного матеріалу лишалась необробленою.
Наприклад, як повідомляв староста Кам’янко-Струмилівського повіту,
восени 1914 року “лишилися незасіяними поля найбідніших жителів, глави
яких перебувають в австрійській діючій армії або ж які лишилися без
робочої худоби…, коні і рогата худоба лишилися в незначній кількості,
бо багато коней у населення безплатно – під квитанції

148

взято австрійськими властями під час мобілізації” [92] ). У
Рогатинському повіті, як повідомляв староста до галицького намісництва в
січні 1916 року, не оброблено і не засіяно близько 149

20 тисяч моргів [92] ). Величезні скорочення посівних площ
спостерігаються і в інших повітах. Таким чином Перша світова війна ще
більше ускладнила економічне становище, довела господарство краю до
руїни, а населення до страхітливих злиднів і голоду.

В найгіршому становищі виявились галицькі українці: вони не бажали
перемоги Антанти, бо така перемога означала перемогу Росії. Приєднання
до українських земель Австро-Угорщини, принесло б їм таке ж поневолення
і пригноблення, в якому перебувала Наддніпрянська Україна. “Кінець
українству”- таке було гасло російської адміністрації.

Як виявилось, Росія стала більш жорстоким гнобителем України, ніж
Австрія. Так, академік В.І.Вернадський, який в 1919-1921 роках був
першим президентом АН УРСР писав: “у XIX ст. Україна як політичний
організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи
остаточно, за висловом Петра І, “прибрана до рук Росією”. І далі:
“Українці засвоїли погляд на Галичину, як на П’ ємонт українського
національного відродження, тоді як російські офіційні сфери звикли
дивитись на неї як на вогнище українського сепаратизму” [128]

146

) [126] Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. –
К., 1988. – С. 183.

147

) [127] Бргахусйсіапіе Сештаїі кга)о\уд сііа gospodarczej о1Ьікк>\Yу
ОаНді. – Ь\у6\у., 1917. – С.29.

148

) [92] ЛЦДІА. – Ф.361. – Оп.4. – Сп.109. – Арк.111.

149

) [92] ЛЦДІА. – Ф.191. – Оп.1. – Сп.5. – Арк.7.

150

) [128] Литвин М., Науменко К., Січ іде. З історії галицького стрілецтва
// Молода Галичина .-1990.- 1 листопада.

PAGE 27

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

Водночас серед галичан популярною була думка, висловлена у 1912 році на
з’їзді українського жіноцтва у Львові, про необхідність підтримувати
Австрію як довго її інтереси будуть

згідні з інтересами українського народу та з його національним
достоїнством [92] ).

Перемога Австро-Угорщини й Німеччини над Росією ще не зовсім означала
здійснення українських бажань, не тільки для Галичини, але й для всього
Правобережжя, навіть у цьому випадку, коли б Угорщина й Німеччина змогли
б відірвати ці землі від Росії, адже виставляли свої претензії поляки,
прагнули відбудови від моря до моря /від Чорного до Білого/ Польщі.
Оскільки політика Австрії стосовно українського народу до цього часу
проводилась по лінії польських бажань, то було побоювання, що таку саму
позицію займе Австрія також на випадок перемоги над Росією.

Політичні умови, як міжнародні так і внутрішні, примусили українських
політиків шукати шляхи для реалізації головної цілі – побудови
Української держави. Нарада представників всіх українських партій
Галичини, яка відбулася у Львові 7 грудня 1912 р., заявила, що “З огляду
на добро і будучність українського народу на випадок окружного конфлікту
між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і
рішуче стане на стороні Австро-Угорщини, проти Російської імперії, як
найбільшого ворога України”. З початком першої світової війни 1 серпня
1914 р. у Львові відбулася нова нарада представників українських
політичних партій. її наслідком було створення Головної Української Ради
(ГУР). До неї увійшли представники трьох партій:
національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. ГУР взяла
на себе обов’ язки по виробленню загального напрямку української
політики, політичного представництва галицьких українців перед світовою
громадкістю, вирішенню загальних національно-політичних справ, пов’
язаних з війною та формування українського військового легіону.

3 серпня 1914 року ГУР проголосила звернення до українського народу
стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за
визволення України.

Головна Українська Рада закликала український народ до боротьби “до бою
за волю України”. На цей поклик відгукнулося насамперед багато молоді.
Так, виникло перше в новітній історії українське військо, яке мріяло про
визволення всіх українських земель та їх об’єднання в одній соборній
українській державі. Це були Українські Січові Стрільці, які навіть
відмовилися приймати присягу на вірність імперії Габсбургів. Проте,
загроза розформування стрілецького легіону змусила усусів піти на
формальне приречення вірності імператору, але завдяки старанням Д.
Вітовського УСС склали присягу на вірність Україні. Першим командиром
легіону січових стрільців став Т.Рожанковський. Загальна кількість
легіону УСС спочатку була визначена в 3 тис. чол. Вже у вересні 1914
року, курені УСС відправлено на фронт і особливо тяжкі бої вони провели
у квітні-травні 1915 року на горі Маківці біля Слав-ського (тепер
Сколівський р-н Львівської обл.). Пізніше, 1 квітня 1915 р. в листі до
президії СВУ стрільці із сотні Вітовського писали: “Ми не тільки жовніри
і будучі горожани Вільної Самостійної України”. Притримуючись певний
час, вслід за своїми політичними провідниками, проавстрійської
орієнтації, Українські Січові Стрільці врешті-решт зрозуміли
безперспективність такої позиції. Останньою краплею в цьому усвідомленні
стало проголошення австрійським урядом акту від 4^1.1916 р., за яким
Східна Галичина фактично підпорядковувалась полякам. Протестуючи проти
антиукраїнської політики Австрії, усусуси кілька разів ставили питання
про розпуск легіону, але Бойова Управа та Українська Парламентарна
Репрезентація зі стратегічних міркувань стримували від такого кроку. З
початком національної революції в Наддніпрянській Україні навесні 1917
р. і створенням Центральної Ради, антиавстрійські настрої в легіоні
взяли гору, дедалі більшого поширення стали набувати самостійницькі
ідеї. Так, в 1917 р. досить активну роботу розгорнув “революційний
гурток”, що оснувався у Відні серед молодих старшин австрійської армії.
(переважно УСС). Його метою було “відірвати від Австрії українські землі
і прилучити їх до Наддніпрянської України”. Подібна організація була
створена також наприкінці 1917 р. хорунжим Климом у технічній сотні УСС.
Доволі популярною в цей час була ідея переходу стрілецтва за Збруч, на
допомогу молодій Українській державі, але на таємній нараді старшин в
грудні 1917 р. вона була визнана передчасною. Зго

151

) [128] Литвин М., Науменко К., Січ іде. З історії галицького стрілецтва
// Молода Галичина.-1990.- 1 листопада.

PAGE 28

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

дом підхорунжий Д. Паліїв висунув проект створення таємної організації
“українців в австрійській армії, яка б мала на меті допомогу, у разі
потреби українській державі над Дніпром”. Наприкінці січня 1918 р. на
таємній нараді вибраних старшин було схвалено цей проект, але його
реалізації завадив відхід УСС в Наддніпрянщину.

Після повернення стрілецького легіону з Великої України та зосередження
його на Буковині почалася підготовка до тієї історичної хвилини, що вже
назрівала в Галичині. Д. Вітовський очолив таємний гурток старшин і
підстаршин УСС, що ставив собі за мету захоплення влади в Галичині в
момент розпаду Австро-Угорської імперії. Наприкінці жовтня він очолив
Центральний Військовий Комітет у Львові.

4 серпня 1914 року у Львові з українських емігрантів-наддніпрянців було
створено Союз визволення України (СВУ), як безпартійну політичну
репрезентацію України для пропаганди ідей самостійності України. СВУ
очолив В.Меленевський. В програмі СВУ намічалося утворення між Західною
Європою і Московщиною незалежної, самостійної держави.

Конкуренція між Союзом і ГУ Радою розгорілася коли в 1915 році вони
перебазувались до Відня. Колишній діяч Української радикальної партії,
практикуючий адвокат, І.Макух у виданій 1958 року в Детройті книжці
мемуарів таким чином охарактеризував діяльність Союзу визволення
України; Союз проводив пропаганду проти Росії в заявах до світовоі
преси, а по таборах полонених російської армії Рада вела велику
національно-освідомчу роботу та підготовляла грунт під творення
української армії.

Соціальний і національний гніт, що існував в Галичині раніше, незмірно
посилився в період Першої світової війни.

Відступ австро-угорської армії на захід призвів до масових арештів
селян, народних учителів, священиків, міської інтелігенції, жінок і
дітей, яких вивозили в табори для інтернованих

у західні регіони держави. Польська адміністрація на тій території
Галичини, яка ще була в ав-

152

стрійських руках, арештовувала українських втікачів [129] ). Так
галицькі поляки, маючи великий вплив в Австрії, використовували війну
для того, щоб позбутися у особі українців противника, який ставав щораз
небезпечніший для польського панування в Галичині, а в умовах війни
піднявся на боротьбу за державну незалежність.

Переїхавши з Галичини, зайнятої російською армією, до Відня, Головна
Українська Рада і Союз визволення України засвідчили всесильний вплив
поляків в урядових сферах, які одні з усіх слов’ ян вважалися надійною
підпорою держави. Ставлення до українців було неприхильне, українським
діячам говорили: “Ми віримо, що ви хотіли б при нашій допомозі збудувати

153

самостійну Україну, але ваш народ співчуває і допомагає Росіі” [129] ).
Українське населення, яке заселилося в західних краях Австрії, опинилося
без засобів до життя. Свавілля і насильство щодо мирного населення
набирали особливо великих розмірів, коли Австро-Угорщина терпіла поразки
на фронтах, у чому австрійське командування звинувачувало місцеве
населення. Військово-поліцейський терор під час війни перетворився в
систему управління Галичиною. Тисячі заарештованих за будь-якою підозрою
без усяких підстав направля-

154

лися в концентраційний табір Талергоф, поблизу міста Граца [130] ). Сюди
вже 1 вересня 1914 року була направлена партія заарештованих чисельністю
в 3-4 тисячі чоловік. Але чим далі, тим більше збільшувалося число жертв
Талергофа. Створюючи цей табір, австрійці розраховували на 7-8 тисяч
чоловік – усі з Галичини і Буковини. В’ язні Талергофа були поставлені в
неймовірно тяжкі умови, їх морили голодом, заставляли непосильно
працювати, всіляко принижували і били. Вони перебували в жахливих
антисанітарних умовах, що викликало серед ув’ язнених різні хвороби та
епідемії. Вже в жовтні 1914 року в таборі виник черевний тиф, а
незабаром поширилась дизентерія і висипний тиф. Через відсутність
медичної допомоги смертність досягла величезних розмірів.

Щоб похитнути польську легенду про “українську зраду”, звільнити хоч
частину українських діячів з інтернування, а для маси інтернованих
здобути кращий режим і піклування, потрібні були неабиякі зусилля.

Лозинський М. Галичина 1918-1920 рр. – Нью-Йорк., 1970. – С. 17.
Лозинський М. Галичина 1918-1920 рр. – Нью-Йорк., 1970. – С. 19.
Маковський В. Талергоф. Спогади і документи. – Львів., 1934.

PAGE 29

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

Тому керівники Головної Української Ради всіляко намагалися
продемонструвати вірність очолюваної ними організації австрійському і
німецькому урядові. Так, наприклад, у звіті про свій візит разом з
М.Васильком до високопоставлених діячів Австро-Угорської монархії
К.Левицький писав: “Дня 15 квітня 1915 року прийняв нас начальний
комендант польової армії, маршалок архикнязь Фридрих, та опісля запросив
нас до себе наступник престолу архикнязь Карл Франц Йосиф. При цих
аудієнціях підніс я на вступі лояльність і вірність українського народу
для цісаря і держави, що саме проявляється на полях битви в хоробрості
українських жовнірів і українських січових стрільців, та попросив
прийняти наших січових стрільців під особливу прихильну опіку головної
команди армії. Тільки при Австро-Угорській монархії, – закінчив я, –
бачимо ми, українці Галичини і Буковини, можливість нашого розвитку і
визволення. Ми стояли і стоїмо в цій важкій хвилі якнайвірніше при
цісарі і державі”[131] ).

Трохи пізніше, 5 травня 1915 року, Головна Українська Рада була
перейменована в Загальну Українську Раду, яка складалася з 34 членів: 24
від Галичини, 7 від Буковини і 3 від Союзу визволення України.

12 травня 1915 року Загальна Українська Рада в своїй програмній заяві
розділила свої вимоги на дві частини.

1. Домагатися самостійності для українських земель, які Австро-Угорщина
й Німеччина визволять з-під Росії.

2. Для українських земель Австрії – з’єднання в окремий автономний
український край.

Австрійський уряд бажав, що якби центральним державам пощастило
відвоювати від Росії українські землі, то приносячи воєнну жертву,
створити з цих земель українську державу, а їй відпустити Галичину.
Рахуючись з такими вимогами Австрії, Загальна Українська Рада зрі-клася
з’ єднання Галичини і Буковини з Україною, домагаючись тільки з’ єднання
й автономії цих українських земель під керівництвом Австрії.

В яких важких відносинах прийшлося працювати Загальній Українській Раді,
найкращий

доказ цьому, що й програмна заява появилася тільки на правах рукопису
[131] ), бо в пресі цензура її не допустила.

Загальній Українській Раді довелося схвалювати австрійську і німецьку
орієнтацію. А іншого виходу не було. Тому, що інтереси Антанти проти
України представляла Росія, а Росія нищила як в Україні, так і в
Галичині все українське. Польща руками Австро-Угорщини й Німеччини
намагалася ліквідувати будь-які прояви самостійного українського буття.

Програма Загальної Української Ради, як зазначав М. Лозинський, була
тільки “музикою майбутнього”, на яку дійсність не подавала особливих
надій. В міру того, як Австро-Угорщина й Німеччина здобували від Росії
українські землі, щораз голосніше лунали польські претензії до цих
земель. Давній польський режим повернувся не тільки в Галичину, але й
перенісся на Волинь, Холмщину, Підляшшя, словом, на всі українські землі
по цей бік лінії фронту. Австро-Угорщина й Німеччина скрізь догоджували
полякам, щоб відвернути їх від Антанти, а українцям залишали останки, бо
їм всеодно нікуди дітися, ніхто за них не дбав, і як би

мало їм не давати, вони мусять бути вдоволені, бо по той бік фронту
Росія несе їм повну наці-

157

ональну смерть [132] ).

У 1915 році в пропагандистських цілях у Відні була видана брошура
В.Левицького “Як живеться українському народові в Австрії”, в якій
автор, розхвалюючи політичний устрій Австрії і протиставляючи його
Росії, писав: “В Австрії знайшов наш народ не лише охорону перед смертю,
але й можливість піднятися з занепаду, розвинути свої сили і стати на
довгий час

158

одиноким вогнищем культури для всього українського народу [134] )”.

В такому ж тоні була складена телеграма Францу Йосифу, надіслана в
серпні 1915 року комітетом українців Львова після відступу російських
військ з Галичини. Австрійський імператор називався в телеграмі
“найкращим батьком”, який “взяв український народ під особ

155

) [131] Настасгвський М. Українська еміграція в Сполучених Штатах. –
Нью-Йорк., 1943. – С.48.

156

) [132] Programmnatische Erklдrung des Allgemeinen Ukrainischen
Nationalrates. 12.05.1915 p.

157

) [133] Лозинський М. Галичина 1918-1920 р.р. – Нью-Йорк., 1970. – С.
19.

158

) [134] Левицький В. Як живеться українському народові в Австрії. –
Відень., 1915. – С. 10.

PAGE 30

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

ливнй захист і вселив у нас тверду надію, що наші українці будуть
звільнені від тяжкої неволі

159

російського рабства”[90] ).

Наприкінці 1916 року Український національний комітет у Львові,
висловлюючи австрійському Кабінету міністрів співчуття з приводу смерті
імператора Франца Иосифа (на 86 році життя), в телеграмі від 27
листопада підкреслював, що лише “його батьківській ласці український
народ Галичини завдячує можливість вільного національного розвитку [90]
)”.

5 листопада 1916 року листами обох імператорів Австро-Угорщини й
Німеччини, оголошено про створення Польської держави і розширення
автономії Галичини [135] ).

Ці цісарські листи означали лінію політики Австро-Угорщини й Німеччини
на Сході, зовсім протилежну українським інтересам. Перед українськими
землями, відірваними від Росії, постала перспектива приєднання до
польської держави, до чого Польща прикладала великі зусилля.

Розширення автономії “краю Галичина” означало власне руйнування плану
утворення окремого автономного українського краю в Австрії і залишення
української Галичини під польським пануванням.

21 жовтня 1916 року австрійський прем’єр-міністр граф Штірк, який обіцяв
Загальній Українській Раді сприяння щодо утворення українського
автономного краю в Австрії, був вбитий. Але 6 листопада 1916 року голова
Загальної Української Ради д-р Левицький на засіданні Ради повідомив, що
граф Штірк у вересні 1915 року сказав усно йому, Левицькому, д-ру
Олесницькому і М.Василькові про рішення прийняте на нараді
прем’єр-міністра гр. Штірка, угорського прем’єр-міністра гр. Тіси,
австро-угорського міністра закордонних справ бар. Бу-ріяна, про
необхідність зупинити поділ Галичини на українську і польську частини.

Новий австрійський прем’єр-міністр Кербер, який прийшов до влади
31.10.1916 р., вже, напевно, знав зміст цісарських листів від 5.11.1916
р., і навіть при бажанні допомогти в створенні автономії Галичини,
нічого зробити не міг.

Запротестувавши проти актів від 5.11.1916 р. Загальна Українська Рада
6.11.1916 р. розпустилася, бо більшість груп, які входили до її складу,
на знак протесту відкликали своїх делегатів.

На зміну Загальної Української Ради створена Українська парламентарна
Репрезентація (депутатська фракція). До її складу увійшли депутати
австрійського парламенту, більшість колишніх керівників ЗУР, і вона
продовжувала дотримуватись тієї ж проавстрійської лінії, яку провадив
ЗУР. На чолі Української парламентарної Репрезентації став Ю.Романчук,
найстарший український парламентарій, що був віце-президентом
австрійського парламенту, його заступником став Є.Петрушевич. Незабаром
в Українській парламентарній Репрезентації сталися зміни: на місце
Романчука став Петрушевич, але лінія щодо ставлення до Австрії, як
країни, вкрай ослабленої війною, але такої з якою потрібно уникати
конфліктів, залишалася незмінною.

З тієї причини не використано як слід парламентської трибуни для
викриття перед судом світу тих страшних знущань, які впали на
український народ з початком світової війни “за співчуття і допомогу
Росії”, щоб не накласти на себе відбиток оборонця “зрадників держави”.

Тимчасом масові криваві розправи над мирним населенням відбувалися в
таких широких масштабах, що питання це стало предметом обговорення на
сесії австрійського парламенту в 1917 році. Жертвами
військово-поліцейського терору, що розгорнувся в Галичині, як відзначав
депутат польської соціалістичної партії І.Дашинський, стало понад 60
тисяч осіб, яких невинно було повішено або розстріляно [136] ).

Українська Репрезентація не використала історичний час творення
української державності в Наддніпрянській Україні від утворення
Центральної Ради до Берестейського миру.

159

) [90] JIO,ZIA. – O.350. – On.I. – Cnp.3950. – ApK.142.

160

) [90] JIO,ZIA. – 0.350. – On.I. – Cnp.350. – ApK. 88-89.

161

) [135] Kallas M. Historia ustroju Polski X-XX w.- Warczawa., 1997.- S.
287-288.

162

) [136] Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der
Abgeordneten des цsterreickiscken Reichsrates im, Jahre 1917. XXII
Session. I Band. S. 305.

3 1

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

Не було навіть намагання встановити зв’язки з Цетральною Радою.

Хоч, з іншого боку, історичні умови, в яких діяла Українська
парламентарна Репрезентація були дуже важкі. Австрія відгородила
Галичину як від Наддніпрянської України, так і від цілого світу, а
поляки при першій нагоді намагалися послабити український рух в
Галичині. І все-таки політика української парламентської фракції,
особливо в останні кілька місяців перед розпадом Австро-Угорщини, могла
і повинна була бути іншою: фракція мала шукати як у внутрішній так і в
міжнародній політиці зв’ язків з тими, хто буде вирішувати питання
спадщини Австро-Угорщини, і рівночасно приготовляти сили, які в певний
час могли б взяти владу в Галичині.

Перемога лютневої революції в Росії у 1917 році відкрила перспективу
закінчити імперіалістичну війну. Але політика Тимчасового уряду – війни
до “переможного кінця” коштувала народам Росії великих територіальних і
людських втрат, дальшого поглиблення господарської розрухи. Однак і
воєнні операції 1917 року, хоч і не привели до поразки австро-угорського
блоку, але значно погіршили воєнно-політичне становище цього блоку.
Жовтневий переворот 7 листопада (25 жовтня) 1917 року в Росії під
проводом Леніна привів до падіння Тимчасового уряду і охопив широкі
простори імперії.

Цей переворот мав трагічні наслідки для всієї України. Ситуація в Києві
була дуже складна. Тут діяли три сили: Центральна Рада і Генеральний
Секретаріат, Рада робітничих і солдатських депутатів, якою заволоділи
більшовики, і штаб Київського військового округу, що був представником
Тимчасового уряду, хоч його вже не існувало.

Влітку 1918 року революційний рух трудящих Галичини продовжував
наростати, охоплюючи дедалі ширші маси робітників і селян. Всі ознаки
вказували на те, що Австрія переживала переддень революції, розклад
старого ладу в цих країнах ішов швидкими кроками. Але імперіалісти
Антанти, намагаючись одержати перемогу над австро-німецьким блоком
держав, разом з тим хотіли зберегти бойову силу цього блоку і
перетворити їх армії в ударну силу для вторгнення в Радянську Росію. Під
цим кутом зору “комісія для вивчення умов миру”, створена урядом США
восени 1917 року на чолі з полковником Хаузом, розробляла заходи, що
мали на меті від’ єднати німецьку Угорщину від Австрії і зміцнити
реакційний режим Габ-сбургів, що був оплотом боротьби проти,
національно-визвольних рухів народів Південно-Східної Європи.

Такою ж була позиція і австрійського уряду. “В цей час, – згадує
англійський прем’ єр міністр Ллойд Джордж у своїх мемуарах, – ми не мали
на увазі повного розпаду Австрійської монархії, а намагалися скоріше до
того, щоби в її кордонах було створено декілька вільних автономних
держав на зразок Британської імперії” [137] ).

В січні 1918 року Ллойд Джордж у своєму виступі в парламенті заявив: “У
завдання анг-

164 „

лійської політики не входить зруйнування Австро-Угорщини [138] )”.

8 січня 1918 року Президент США В.Вільсон направив Конгресу спеціальне
послання, що обіймало 14 пунктів. У шостому пункті, що стосувався Росії,
вказувалось на необхідність визнання урядів, створених у різних частинах
Росії, і на надання їм всебічної допомоги [139]

). Пункт десятий послання стосувався Австро-Угорщини і був спрямований
проти намагання народів утворити національні незалежні держави. “Народам
Австро-Угорщини, – гласив цей пункт [140] ) – місце яких серед інших
націй ми бажаємо бачити збереженим і забезпеченим, повинна бути надана
найбільш вільна і сприятлива можливість автономного розвитку”, В цьому
пункті, отже, йшлося не про визволення пригнічених народів, що
перебували в складі Австро-Угорщини, не про створення незалежних
національних держав, а лише про можливості “автономного розвитку” цих
народів на базі збереження Габсбурзької монархії. Це зрештою підкреслив
офіційний звіт про хід воєнних дій австро-угорської армії, скдадений

163

) [137] Ллойд Джордж Д. Военные мемуари. – Т.У. – М.; 1938. – С.37.

164

) [138] Писарев Ю.А. Наростание революционной ситуации в Сербии,
Хорватии и Словении в 1917-1919 г.г. и

интервенция Антанты//Ученые записки Института словяноведения. Т.7 М.,
1953. С.150. 165

) [139] Чубарьян А. Брестский мир. – М.; 1963. – С.29.

166

) [140] Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и
декларациях. – Ч.П. М.; 1926. -С.103.

PAGE 32

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
pp.)

і опублікований після закінчення війни офіцерами колишнього генерального
штабу. В ньому сказано, що “про руйнування монархії не було мови”[141]
). В такому ж дусі коментував, у своїх спогадах програму Вільсона граф
С.Буріан, який в квітні 1918 року замінив графа О.Чернина на посту
міністра закордонних справ Австро-Угорщини [142] ).

Проте зберегти Австро-Угорщину в попередньому вигляді було неможливо. Це
починали розуміти навіть деякі політичні діячі монархії. Звідси й
виникли урядові проекти конституційних реформ, а також відбувалися
таємні переговори з США і Англією. Намагаючись зберегти Австро-Угорську
монархію як плацдарм антирадянської інтервенції і опори для боротьби
проти Південно-Східної Європи, представники США і Англії обговорили з
австро-угорськими політичними діячами характер перетворень в галузі
внутрішньої політики, які повинні стати запобіжним клапаном.

Англо-американський імперіалізм через свою агентуру серед політичних
діячів пригнічених національностей Австро-Угорщини намагався показати
обіцяні реформи, як виконання національно-визвольних вимог уярмлених
народів. Таким шляхом він розраховував зберегти владу Габсбургів, щоб
пізніше перейти до розгрому революційного руху широких мас і придушення
національно-визвольної боротьби народів, що населяли Австро-Угорську
монархію

[143] ).

Цікавою була позиція українських депутатів австрійського парламенту.
Депутат Є.Петрушевич на останній сесії австрійського парламенту 4 жовтня
1918 року говорив: “Якщо не буде проведено поділу Галичини, тоді
український народ в Австрії мусить втратити останню надію на краще
майбутнє в цій державі і в такому випадку заявляю, що нам залишається

возз’єднання українських районів Австро-Угорської монархиї з Українською
державою” [144] 170

). Подібно висловився з парламентської трибуни 9 жовтня 1918 року
депутат К.Левицький. “Поділ Галичини є для нас conditio sine gua non
(неодмінною умовою, без якої не можна щось

зробити – І.Л.) і якщо Австрія не може чи не хоче провести поділ
Галичини, то ми урочисто

171

тут заявляємо, що наш шлях веде не до Варшави, а до Києва” [144] ).
Депутат С.Вітик знову у своєму виступі 11 жовтня підкреслював, що
Українська держава завдяки революції в Росії вже давно встановилася… і
нашим ідеалом є возз’єднання всієї української землі в єдиній
республіканській державі.

Такий зростаючий хор наполегливих заяв не був випадковим. Передбачаючи
швидкий занепад Австро-Угорської імперії, українці боялись, аби вона в
останні хвилини свого існування не приєднала Галичину до Польщі, чого
польські політики домагалися здавна. Можна з певністю сказати, що на той
час головною проблемою для галицьких українців були поляки, котрі бажали
відтворити Польщу в її історичних кордонах, які включали й Галичину.

Не втрачаючи надії врятувати становище, останній австрійський імператор
Карл 12 жовтня 1918 року організував у Бадені нараду 32 представників
парламентських партій всіх націй

Австро-Угорщини, на якій обговорювалось питання про перебудову монархії.
Однак резуль-

172

тати цієї наради не були підбадьорюючими для її організаторів [145] ).
Декілька днів пізніше, 16 жовтня 1918 року, Карл звернувся з маніфестом
“До моїх вірних австрійських народів”, в якому дав згоду на перебудову
Австрії в союзну державу, в якій “кожне плем’ я на території, яку воно
заселяє, творить свій власний державний організм… Створені з депутатів
парламенту кожної нації національні ради повинні регулювати взаємні
інтереси і підтримувати

173

зв’ язок з моїм урядом” [146] ). Але було вже пізно:
національно-визвольний рух зайшов

167

) [141] Der цsterreichisch – ungarische Krieg. – Wien., 1922. – S.472.

168

) [142] Burian S. Drei Jahre aus der Zeit meiner Amtsfьhrung im Kriege.
Berlin. – 1923. – S. 127.

170

) [144] Stenograhische Protokoll. Haus der Albgeordneten. – XXII
Session. – Band IV. – S.4407.

171

) [144] Stenograhische Protokoll. Haus der Albgeordneten. – XXII
Session. – Band IV. – S.4533

172

) [145] Kerchnave Н. Zusammenbruch der Цsterreichisch-ungarischen
Wehrmacht im Herbst 1918.- Mьnchen., 1921. –

S.46. 173

) [146] Wiener Zeitung. – 1918. – 17 Oktober.

PAGE 33

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

надто далеко і його неможливо було зупинити жодними обіцянками. Народні
маси не вірили цим обіцянкам; розпорядження уряду перестали
виконуватись. Наступила криза влади.

Боротьба народних мас Австро-Угорщини привела до того, що наприкінці
жовтня 1918 року там відбулася революція, в результаті якої була
повалена монархічна влада. 24 жовтня проголосила свою незалежність
Угорщина, а 28 жовтня в Празі проголошено незалежну Чехословацьку
республіку. 29 жовтня було проголошено утворення
Сербо-хорвато-словенської

174

держави, яка пізніше була перейменована на Югославію [147] ).

175

Імператор, фактично не маючи вже реальної влади, перебував ще у Відні
[148] ). Владу здійснював уряд, в якому щораз більший вплив мали
соціал-демократи, які вимагали зречення від престолу і виїзду монарха.
Нарешті 11 листопада Карл 1 був змушений відмовитись від участі в
державних справах. Проте формального відречення від престолу він не
підписав і не відразу залишив територію Австрії, а переїхав лише з Відня
в один з своїх замків поблизу

столиці ). 12 листопада 1918 року Австрія була проголошена
республікою.

Новостворена республіка на підставі статті 2 Закону від 12 листопада
1918 року вважалася складовою частиною Веймарської республіки.

177

За Сен-Жерменським договором ) до її складу ввійшли в основному корінні
австрійські землі. У 1921 році до неї була приєднана провінція:
Бургенланд – частина західної Угор-

178

щини з переважаючим австрійським населенням [149] ). Так припинила своє
існування реакційна монархія Габсбургів, до складу якої майже півтора
століття входили західноукраїнські

землі. Територія післявоєнної Австрії складала 83,7 тис.кв.км з
населенням 6,4 млн. чол., що

179

становило 12,4% території і 12,6% населення колишньої Австро-Угорщини
[150] ).

Після того, як імператор Карл 1 звернувся з маніфестом “До моїх вірних
австрійських народів”, 18-19 жовтня 1918 року у Львові був скликаний
з’їзд мужів довір’я з цілого краю. Це були представники усіх політичних
партій Галичини, Буковини, депутатів австрійського парламенту галицького
і буковинського сеймів, духовенства. Згідно плану на цьому з’їзді мала
бути утворена конституанта і проголошена українська державність.
Національна Рада вирішила проявити свою лояльність щодо ще існуючої
Австро-Угорської монархії, звернувшись до властей у Відні з пропозицією
затвердити рішення Ради про проголошення української державності. Рада
утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої виконавчої влади:
загальну у Відні під керівництвом Є.Петрушевича, галицьку у Львові на
чолі з К.Левицьким та буковинську у Чернівцях під проводом О.Поповича.
Була також обрана Президія Національної Ради, яка представляла Раду в
період між сесіями.

Потім виступив представник від української соціал-демократичної партії
Микола Ганке-вич і висловився за проголошення з’єднання з Україною, але
члени партії вирішили не брати участі в Українській Національній Раді.
Зїзд було проголошено закритим, що викликало незадоволення серед
присутніх, які домагалися дебатів і голосування про прийняття рішення.
На жаль, такі заяви не мали практичного значення і важливі лише як вияв
політичної думки і волі українців Галичини.

Тим часом процес розпаду Австро-Угорщини почався дуже швидко, зв’ язки
між виконавчими делегатурами перервалися.

Незабаром делегація Національної Ради виїхала до Відня на переговори з
австрійськими властями, намагалася безрезультатно потрапити на аудієнцію
до імператора.

174

) [147] Утвердження ленінських ідей про державу і право на Україні. –
Львів., 1972. – С.210.

175

) [148] Lorenz R. Kaiser Karl und der Untergang der Donaumonarchie. –
Graz-Wien-Kцln. – 1959. – S.546.

176

) У 1921 р. намагався стати угорським королем, але був заарештований і
засланий на португальський острів Мадера, де і помер у 1922 р. на 35
році життя. Дружина Ціта з вісьмома дітьми проживала в різних країнах,
померла в 1989 р. у Швейцарії, похована у Відні (Ширяев В. Монархи и
поклонники. – Эхо планеты. – 1990. – № 36. – С. 34-36).

177

) Сен-Жерменський мирний договір був підписаний 10 вересня 1919 р. в
Сен-Жермен-ан-Ле (поблизу Парижа) США, Англією, Францією, Італією і
Японією та об’єднаними з ними 12 державами, з одного боку, і Австрією –
з другого.

178

) [149] Дадиани Л.Я. Государственный строй Австрии. – М., 1958. – С.З.

179

) [150] Batowski Н. Rozpad Austro-Wegier 1914-1918. –
Wroclaw-Warszawa-Krakцw. – 1965. – S.218.

PAGE 34

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

Виховані в умовах австрійського парламентаризму, галицькі політики і на
цей раз намірилися втілити рішення в життя шляхом інтерпеляції перед
австрійським урядом. “Наші домагання, – писав К.Левицький з приводу
переговорів з прем’єр-мністром М.Гусареком, – були помірковані і
лояльні… Ми думали лишитися при Австрії і тут розвиватися своєю
працею… ”

[151] ).

В ході переговорів було встановлено, що для Східної Галичини буде
призначений імператорський намісник, який за погодженням з Національною
Радою утворить нові органи вда-ди.

З перспективи часу нам ясно, що всі заходи галичан у віденському уряді
були приречені на невдачу. Австрійці були схильні підтримати польські
претензії до Галичини, вбачаючи в них сильнішого партнера, а поляки
готувалися володарювати в Галичині.

12 жовтня 1918 року представники польських кіл з Галичини в імператора
заявили від імені Галичини, що вони відокремлюються від Австрії і
возз’єднуються з Польщею. З цією метою 28 жовтня 1918 р. на нараді в
Кракові галицькі поляки створили Польську Ліквідаційну Комісію, яка
повинна була зайнятися питанням переобрання влади в Галичині від Австрії
до Польщі, обравши місцем свого постійного урядування м.Львів. Польська
Ліквідаційна Комісія видала до всіх державних установ Галичини заклик,
щоб вони надалі виконували волю польської держави, і одночасно
звернулася до австрійської влади з домаганням передати їй владу в
Галичині, і призначила на 1 листопада офіційну передачу влади до рук
поляків.

Фактом утворення Української Національної Ради Польська Ліквідаційна
Комісія знехтувала, вона планувала виїхати до Львова 1 листопада і від
імені польської держави перебрати владу в Галичині. Це, напевно, сталося
б, якби не Український Військовий Комітет, який не орієнтувався на
Відень, не вірив австрійському урядові, готувався мати свою власну
військову силу, не допустив Польську Ліквідаційну Комісію до Львова. У
другій половині жовтня Військовий Комітет поділив край на військові
округи, розіслав своїх кур’ єрів до районів і до військових частин,
призначив окружних військових комендантів. Цей Комітет у ніч з 31 жовтня
на 1 листопада 1918 року здійснив переворот, зайнявши при допомозі
невеликої кількості українських старшин і вояків, які були згуртовані
під командою сотника Д.Вітовського Львів. Одночасно Військовий Комітет
розіслав кур’єрів у всі кутки Галичини з закликами до негайного взяття
влади. Все це було зроблено від імені Української Національної Ради, хоч
і без згоди її президії і більшості членів. Український Військовий
Комітет не мав великої надії

на успіх і перемогу цієї акції, але мав бажання не допустити до того,
щоб Львів і Східна Гали-

181

чина перейшли під польську владу [152] ). Д.Вітовський на останній
нараді старшин 31

жовтня 1918 року сказав: “Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в
краю, хоч би на-

182

віть прийшлося зараз її втратити” [153 ] ).

В останніх днях перед переворотом, – згадує учасник Листопадового Чину
М.Чубатий, -українські військові сили складалися зі старшин, підстаршин
та стрільців військових з’ єднань і державної поліції у Львові, разом
приблизно 1400 вояків та 60 старшин. То було незвичайно

мало на опанування Львова, тоді 250-тисячного міста з половиною
польського, національно

183

дуже активного населення. Решту становили євреї (близько 30%) і українці
[153] ).

Обидві ворожі сторони – українська та польська – хотіли захопити владу
одного й того ж самого дня. Українські провідники -К.Левицький,
І.Кивелюк, М.Лозинський, Д.Вітовський -усвідомлювали, що це не легке
завдання, бо щойно створена українська військова організація була мало
боєздатною. Захоплювати таке місто, як Львів було, без сумніву,
відважним вчинком.

У столиці Галичини на цей час скупчилося багато
військовослужбовців-поляків, які почали формувати військові загони – з
студентства, учнів старших класів гімназій, чиновників, робітників, які
посилено навчалися військової справи і озброювалися.

181

) [152] Охримович В. – Львів., “Діло”. – 1 листопада 1928 р.

182

) [153] Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях Україн.
– К., 1993. – С.142

183

) [153] Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях Україн.
– К., 1993. – С.178.

PAGE 35

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

8 той же день делегація Національної Ради з’ явилася в намісника К.Гуйна
з вимогою передати їй управління краєм. У результаті складено офіційний
акт передачі влади представниками австрійського уряду Національній Раді.

У повіти краю були направлені уповноважені ради і військові команди
(вони називалися кур’ єрами) з наказом місцевим українським військовим
командам “перебрати владу” на місцях. Останні це здійснили в Станіславі,
Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Сколе, Городку,
Підгайцях, Жовкві, Печеніжині, Кам’янці-Струмиловій, Буську. В
Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Дрогобичі, Рудках, Бережанах, Стрию,
Турці, Гусятинському повіті і Самборі владу було взято в результаті
селянських виступів, а в Дрогобичі – виступів робітників. Значення цього
історичного факту зрозуміле. Вперше з часу Київської та
Галицько-Волинської держави корінне населення західноукраїнських земель,
після майже 570-річного чужоземного панування стало знову господарем
своєї долі, скинуло гніт окупантів, проголосило свою державну
незалежність. Ця акція була несподіваною як для австрійців, так і для
поляків і принесла українцям повний успіх. Населення Львова 1 листопада
вже перебувало під владою Української Національної Ради, на ратуші
майорів синьо-жовтий прапор. Першим актом нової влади було видання
відозв до населення Львова і всієї Галичини, в яких повідомлялося про
створення української держави, гарантувалась всім мешканцям краю
громадянська, національна і релігійна рівноправність.

Виступ українців був своєчасний, бо вже 1 листопада 1918 року зранку, ще
не знаючи про події у Львові, начальник Головного штабу армії у Варшаві
генерал Т.Розвадовський надіслав польській військовій організації у
Львові наказ про захоплення влади, призначивши князя В.Чарториського
генеральним комісаром Галичини, а генералів Пухальського і Ламезана

військовими комендантами Галичини і Львова. Щодо можливих виступів
“непольського насе-

184

лення” пропонувалося безоглядно придушити, учасників суворо покарати
[154] ).

Хоч взяття влади українцями у Східній Галичині відбулося порівняно
гладко, мирним шляхом, але спокій тривав недовго. Уже у другій половині
дня 1 листопада польська військова організація у Львові почала воєнні
дії: спочатку у Львові, а відтак у інших місцевостях краю, в першу чергу
вздовж українсько-польського кордону. Вони набирали щораз більшого
розмаху і гостроти. Особливо небезпечно для українців розгорталися події
у Львові, де були зосереджені великі військові сили поляків, поповнені
загонами добровольців з цивільного населення.

Проте, проголосивши громадянську, національну і віросповідну
рівноправність на території Української держави, українці після взяття
влади ніяких насильницьких дій чи переслідувань поляків не чинили,
обмежившись патрулюванням вулиць. Не були заборонені польські газети,
які тут же почали відверто закликати поляків до зброї, до боротьби,
всіляко паплюжили українську владу, обзиваючи українців не інакше, як
“хлопськими бандами”, “варварськими ордами”, які “зрадою і підступом”
захопили владу і хочуть утворити з “корінних польських земель” якусь
міфічну українську державу. В той же час українські власті неодноразово
зверталися до польських керівників у Львові з пропозиціями мирно
врегулювати всі спірні проблеми, сісти за стіл переговорів, припинити
братовбивчу війну. У пресі та у формі листівок було опубліковано
звернення Національної ради до польського населення з аналогічними
пропозиціями. За таку нерішучість довелося українцям незабаром заплатити
життям десятків тисяч патріотів.

9 листопада 1918 року на засіданні Національної Ради визначено назву
Української держави – Західноукраїнська Народна Республіка, до складу
якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина і Закарпаття,
тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, населені українцями.
Держава ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв. км, території з населенням 6
млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреїі, 2%
угорців, румунів та

185

ін.)[155]).

Невдовзі Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до
складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. – Чехословаччини. Таким чином
фактично ЗУНР охоплювала тіль

184

) [154] Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу
(1772-1918). – Т.6. – Скрентон., 1961. ? С. 153

PAGE 36

Лісна І. С.

Становлення державності української в Галичині (1918-1923 рр.)

ки територію Східної Галичини з населенням 4 млн.( 75% українців, 12%
поляків, 11% євреїі, 2% – інші національності) [155] ).

2.2. Формування і законодавча діяльність органів державного апарату

9 листопада Українською Національною Радою був сформований вищий
виконавчий і розпорядчий орган – Державний Секретаріат на чолі з Костем
Левицьким. Наступного дня, 10 листопада, він склав урочисту присягу на
вірність українському народові і державі. Національна рада визначила
йому чітку лінію дальшого державного будівництва: вжити всіх необхідних
заходів “для з’ єднання всіх українських земель в одну державу”, не
ізолюватися від вже існуючої на сході української держави, шукати шляхів
для утворення єдиної соборної української держави, до об’ єднання всіх
українських земель, всього українського народу. Про негайне об’ єднання
мова не йшла з огляду на невизначеність політичного становища в
Наддніпрянській Україні. З метою вияснення політичної ситуації і
реальних шляхів об’ єднання ще 5 листопада Національна Рада вислала до
гетьмана П. Скоропадського делегацію у складі Й.Назарука та Б.Шухевича,
яка мала також просити гетьмана про допомогу, в першу чергу військову.
Гетьман погодився скерувати в Галичину корпус Січових Стрільців з
бронеавтомобілями і важкою артилерією. Проте самі Січові Стрільці,
готуючись в той час до повстання

187

проти гетьмана, відмовились їхати в Галичину [156] ).

Ще одну делегацію під проводом державного секретаря закордонних справ
В.Панейка Національна Рада вислала до Парижа для відстоювання інтересів
ЗУНР на Паризькій мирній

188

конференції ).

13 листопада 1918 року Національна Рада визначила конституційні засади
новоствореної

держави, прийнявши Тимчасовий основний закон про державну самостійність
українських

189

земель колишньої Австро-Угорської монархії [157] ).

В Артикулі 1 закону закріплювалася назва держави – Західноукраїнська
народна республіка.

В Артикулі 2 записано, що ії територія включає українські етнографічні
землі колишньої Австро-Угорської монархії, тобто коронні краї Галичини і
Буковини та українські комітати Закарпаття – згідно “етнографічної карти
Австрійської монархії”. “Ця територія творить самостійну
Західноукраїнську народну республіку” (Артикул 3).

В Артикулі 4 закріплювалося верховенство і суверенітет народу в державі,
який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі
загального, рівного, прямого, виборчого права при таємному голосуванні,
за пропорціональною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни
держави, без різниці національності чи статі. Найвищим органом влади
мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання вся повнота
законодавчої влади належала Національній Раді, виконавчої -Державному
Секретаріатові. Гербом ЗУНР був затверджений золотий лев на синьому
полі, обернутий у праву сторону, прапором – традиційний синьо-жовтий.
Затверджено й державну печатку ЗУНР (Артикул 5).

“В Народній Республіці, – підкреслювала Національна Рада у роз’ ясненні
до Закону, – не може бути суверенних і підданих. Сувереном є цілий
народ… Не може бути пануючих і поневолених. Всі громадяни без різниці
мови, стану, статі є рівні, вільні… Не може бути права без обов’ язків
і обов’ язків без права. Не може бути просвічених і темних, привілей
науки і просвіти мусить зникнути, вони повинні бути всім доступні… Не
може бути багатих і нуждарів, неробів і невільників праці, визискувачів
і визискування… Народне багатство має бути добром

) [155] Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й., Історія держави і
права України. – Львів., 1996 С.177

187

) [156] Костицький М.В., Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка
(1918-1923 рр.). Львів. 1992. С.49.

188

) Відбулася (з перервами) 18 січня 1919-21 січня 1920 р. Внаслідок
роботи конференції було підготовлено Вер-сальський мирний договір 1919
р. з Німеччиною, Сен-Жерменський мирний договір 1919 р. з Австрією,
Ньойїський мирний договір 1919 р. з Болгарією, Тріанонський мирний
договір 1920 р. з Угорщиною і Севрський мирний договір 1920 р. з
Туреччиною. Конференція прийняла рішення про створення Ліги націй,
ухвалила її ста-

) [157] Діло. – 1918. – 15 листопада.

PAGE 37

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

190

цілого народу, щоб кожен своєю працею міг собі запевнити добробут” [157]
). Українська Національна Рада стала вищим законодавчим органом ЗУНР на
чолі з Президентом (з червня 1919 року диктатором) Є.Петрушевичем. Склад
її в основному залишився попереднім, збільшилася тільки кількість членів
за рахунок представництва повітів і більших міст Галичини.

15 листопада на засіданні Ради було прийнято закон “Про доповнення
складу Української

191

Національної Ради від повітів та більших міст краю” [92] ), тобто
вирішено зробити її більш представницьким органом згідно закону. Слід
було обрати по одному делегату від кожного повіту, а також від міст:
Львова – 4, Чернівців – 2, Станіславова – 2, Перемишля – 1, Дрогобича
-1, Коломиї – 1, Тернополя – 1, Стрия – 1, Ярослава – 1, Самбора – 1,
Золочева – 1, Бережан – 1, Борислава – 1. Вибір тих делегатів,
говориться в законі, “здійснюють повітові органи за участю просвітніх,
культурних, економічних і політичних організацій на спільному
засіданні”, яке скликає повітовий комісар. Обирається і “провірочна
комісія”, яка затверджує результати і правильність проведення виборів.
Вибори належало провести у часі від 22 по 26 листопада.

В цілому слід підкреслити, що українське населення дуже активно
приступило до будівництва своєї держави. У Турці, наприклад, коли
надійшла вістка про утворення української держави Західноукраїнської
Народної Республіки – зійшлись тисячі селян з навколишніх сіл. Вони
розігнали всю австрійську адміністрацію, роззброїли жандармерію,
озброїлись самі. На велелюдному віче обрали повітову національну раду,
повітового комісара (ним став Всеволод

Ріпецький), харчову управу, нового директора школи (українця) тощо.
Подібно розгортались

192

події в усіх інших містечках і селах краю [158] ).

Протягом наступних днів було прийнято ще декілька важливих законів, які
стосувалися процесу організації державно-політичної системи
Західноукраїнської Народної Республіки.

Так, 16 листопада на засіданні Української Національної Ради був
прийнятий Закон “Про тим-

193

часову адміністрацію областей Західноукраїнської Народної Республіки”
[159] ). Він став правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижчестоячих
органів уравління.

Згідно із §1 на території Західноукраїнської Народної Республіки
залишилось в силі попереднє австрійське законодавство, якщо воно не
суперечило інтересам, суті і цілям Української держави. До речі,
радянські дослідники з цього приводу всіляко критикували
Західноукраїнську Народну Республіку, вбачаючи “антинародність”,
“буржуазність” ЗУНР. Але правильно пояснюють це рішення сучасники
тодішніх подій і об’ єктивні пізніші дослідники. Доктор Матвій Стахів
пише: “Ця постанова була конечна, якщо Західноукраїнська Народна
Республіка бажала бути державою з правлінням права. Видати нові
оригінальні закони у короткому часі було неможливо, отже мусіли
залишатись старі закони, щоб не було такого хаосу, які мали

194

підлягати поступовій зміні або заміні” [160] ). Далі у законі
вказувалось, що всі службовці і “державна служба бувшої австрійської
держави, котрі зложать письмове приречення” чесно служити українській
державі, залишаються на своїх місцях. Всі адміністративні органи і
власті на території Західноукраїнської Народної Республіки “підлягають
Державному Секретаріату”, який є найвищим органом виконавчої влади
держави.

У повіті представником і основним органом державної адміністрації є
“український державний повітовий комісар”. Повітових комісарів призначає
і звільняє державний секретар внутрішніх справ (§5). їх основним правом
і обов’язком є “берегти інтереси української державності і протидіяти
всяким способам, скерованим проти неї”. Повітові комісари призначали у
селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані
населенням. Вони також мали право оголосити розпущеними місцеві
“прибічні громадські ради”, призначати до них нові вибори (§10).

) [157] Діло. – 1918. – 15 листопада.

191

) [92] ЛЦДІА. – Ф.581. – Оп. 1. – Спр 96. – Арх. 6.

192

) [158] Діло. – 1918 р. – 12 листопада.

193

) [159] Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених
Державним Секретаріатом Західноукраїнської Народної республіки”. –
Станіслав., 1918. – С. 5-7.

194

) [160] Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу
(1772-1918). – Скрентон., 1958. – Т.3. –

С.53.

PAGE 38

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

Цього ж дня 16 листопада на виконання закону із метою його конкретизації
було видано

195

розпорядження Державного Секретаріату “Про державну адміністрацію [92 ]
)”.

В ньому вказувалось, що всі державні службовці колишньої
австро-угорської держави, які складають письмову обіцянку чесно служити
Західноукраїнській Народній Республіці залишаються на своїх місцях. Всі
органи виконавчої влади на місцях підлягають Державному Секретаріатові і
відповідним – галузевим секретарствам. Керівним органом державної
адміністрації в повіті є державний повітовий комісар, “якого іменує і
усуває Державний Секретар внутрішніх справ”.

Згідно з Законом від 4 січня 1919 року Національна Рада обрала свою
Президію. Президія складалася з Президента республіки і 4 його
заступників (Л.Бачинський, С.Вітик, О.Попович, А. Шмигельськнй). Було
утворено дуже важливий державний орган – Виділ Української Національної
Ради (комітет) з 10 членів на чолі з Президентом. Виділ мав дорадчий
характер при Президенті. В його компетенцію входило призначення членів
уряду, керівників вищих і військових

196

установ, здійснення права помилування, публікація державних законів
[161] ). Місцевими органами влади були повітові Національні Ради, що
складалися з представників авторитетних

службовців, селян, священиків. Наприклад, у Бучацькому повітовому
комітеті (виконавчий ор-

197

ган ради), який налічував 15 чоловік, було 9 селян, 4 священики, 2
адвокати [162] ).

Державний Секретаріат складався з представників націонал-демократичної
(переймено-

198

ваної в березні 1919 р. трудову), радикальної і соціал-демократичної
партій [163] ). Очолив уряд спочатку К.Левицький, а потім С.Голубович.
Державний Секретаріат мав 14 державних секретарів: внутрішніх справ,
закордонних справ, фінансів, юстиції, віросповідань, освіти, військових
справ, земельних справ, торгівлі і промисловості, публічних робіт, праці
і суспільної опіки, суспільного здоров’ я, шляхів, пошти і телеграфу.
Крім цього, до складу Державного

Секретаріату входив голова або заступник Українського харчового уряду
(управління), який

199

був створений Національною Радою 29 жовтня 1918 року ). Однак вже через
декілька днів кількість державних секретарів була зменшена: секретарства
освіти і віросповідань об’єднано, також шляхів, пошти і телеграфу,
ліквідовано секретарство суспільної опіки і праці та суспільного здоров’
я [164] ). Після цих змін у складі уряду залишилося 10 державних
секретарів.

За партійним складом вісім державних секретарів належали до
націонал-демократичної партії (Л.Цегельський – внутрішніх справ,
В.Панейко – закордонних справ, С.Голубович – юс-тиціїі та інші), два до
радикальної (Д.Вітовськнй – військових справ, І.Макух – публічних
робіт), один до соціал-демократичної (А.Чернецький – праці і суспільної
опіки), один до християнсь-ко-суспільноі партії (О.Барвінський –
віросповідань і одночасно тимчасово освіти). Пізніше державним
секретарем закордонних справ став М. Лозинськнй, фінансів, торгівлі і
промисловості – С.Голубович, внутрішних справ – І.Макух, юстиції –
О.Бурачинський, шляхів, пошти і телеграфу -І. Мирон, публічних робіт –
М. Козакевич, земельних справ – М.Мартинець, військових

201

справ – В.Курманович [165] ). Уряд ЗУНР підтримало єврейське
населення, а депутат авст-

202

рійського парламенту А. Штанд навіть увійшов до його складу [166] ).

195

) [92] ЛЦДІА. – Ф.581. – Оп. 1. – Спр 96. – Арк. 8-9.

196

) [161] Вісник держ. законів і розпорядників Зах. обл. Української
Народної Республіки. – Випуск 1.- Львів. –

Річник 1919. – С. 2. 197

) [162] Тищик Б.И. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920
р.). – Львів., 1970. – С.37.

198

) [163] Діло. – 1918. – 10 листопада.

199

) За розпорядженням УХУ в повітах були створені повітові харчові управи.

200

) [164] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української
Народної Республіки. – Львів., 1921. -C.17.

201

) [165] Кульчицький B.C. Галицька радянська республіка. – Львів., 1965.
– С. 20

202

) [166] Stup Е. Fragmenty wspomnien dotyczacych ruchu robotniczego w
Zachodniej Ukrainie і w Polsce (19181939). – Warszawa., 1951. – S.7

PAGE 39

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

Для управління повітами на основі тимчасового закону про адміністрацію
ЗУНР від 16

203

листопада 1918 року [167] ) призначалися державним секретарем внутрішніх
справ повітові комісари переважно з числа колишніх австрійських
державних службовців, учителів, священиків. Так, у Самбірському повіті
комісаром став відомий західноукраїнський письменник, адвокат
А.Чайковський, у Дрогобицькому – громадський діяч, один із засновників
української соціал-демократичної партії Галичини С.Вітик, у
Кам’янко-Струмилівському – суддя Р.Петрушевич (молодший брат Президента
ЗУНР), у Долинському – один із засновників української радикальної
партії, адвокат С.Данилович, у Стрийському – відомий український
композитор і диригент О.Нижанківський, у Сколівському – колишній
службовець староства І.Корженьовський, у Щирецькому – директор школи
В.Малицький, у Тернопільському повіті суддя – У. Сальвицький, у Стоянові
– селянин У.Заремба.

Повітові комісари, в свою чергу, допомагали в організації виборів
міських, сільських і містечкових комісарів. У деяких місцевостях
населення ставилось до цих подій байдуже, особливо у польських і
москвофільських.

204

Прийнято “Закон про спосіб оповіщення законів і розпорядків” [168] ).
Закони підлягали публікації у “Віснику законів і розпорядків” за
підписом Президента Ради і одного з членів Виділу, а розпорядки за
підписом відповідного секретаря. Набирали чинності ці правові акти на
восьмий день з дня видання (дата видання повинна стояти на кожному з
актів).

Слід також згадати ще один закон від 4 січня “Про незайманість членів
Української Наці-

205

ональної Ради” [168] ). У ньому сказано: “Членів Української
Національної Ради не можна без її згоди ув’ язнити ані потягати судово
до відповідальності, хіба що приловиться його на гарячім вчинку”. У
такому випадку суд повинен негайно повідомляти про затримання посла
Українську Національну Раду і коли вона не дасть дозволу на затримання,
то його слід негайно звільнити. Члени Української Національної Ради,
говорилось в законі, не можуть бути притягнуті до відповідальності за те
чи інше голосування у Раді і виконують свої обов’ язки незалежно від
яких-небудь інструкцій виборців.

Однак, як зазначає в своїх спогадах сучасник тих подій Микола Чубатий,
незважаючи на те, “що Українську Національну Раду відновлено і доповнено
силами з усіх сторін краю, сама вона найкраще почувала, що не є сеймом,
вибраним загальним голосуванням, тому працюючи над установленням конче
потрібних законів – обиралась, щоби зробити якнайскорше місце

нововибраному сеймові” [169] ).

У березні 1919 р. після довгого обговорення Українська Національна Рада
прийняла За-

207

кон про скликання Сейму Західноукраїнської Народної Респіубліки [92] ),
а у квітні – виборчий закон. Однопалатний сейм, говориться в першому
законі, скликається президентом Української Національної Ради. У день
зібрання сейму Українська Націоальна Рада припиняє свою діяльність. Сейм
складається з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори

призначає Виділ Української Національної Ради на неділю або святковий
день червня (§3).

208

Виборчий закон був прийнятий 14 квітня 1919 р. [92] ). У §1 закону
писалося: “Сейм Зах. Обл. Української Народної Республики складається з
членів, вибраних на основі загального без різниці статі, рівного,
безпосереднього, тайного, пропорціонального виборчого права”. Право
голосу надавалось громадянам ЗОУНР з 21 року життя. Право бути обраним –
з 25 років.

) [167] Діло. – 1918. – 18 листопада.

204

) [168] Вісник державних законів і розпорядків Західноукраїнської
Народної Республіки. – Випуск 1. – 31 січня. – 1919 р. – С. 1-2.

205

) [168] Вісник державних законів і розпорядків Західноукраїнської
Народної Республіки. – Випуск 1. – 31 січня. – 1919 р. – С. 3.

206

) [169] Чубатий М. Державний лад на Західній 0бласти Української
Народної Республіки. – Львів., 1991. –

С.14. 207

) [92] ЛЦДІА. – Ф.581. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.15.

208

) [92] ЛЦДІА. – Ф.581. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.16.

PAGE 40

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

Позбавлялись виборчого права: 1) особи душевнохворі; 2) особи, засуджені
судами за вчинення кримінальних злочинів, й зокрема, за крадіжку, обман,
звідництво та ряд інших (в законі перераховуються різні нормативні акти,
засудження за якими вело до позбавлення виборчого права); 3) особи, які
вже раніше були суджені за злочини та проступки проти виборчої свободи
по виборах законодавчих органів ЗОУНР; 4) особи- які більше двох разів
протягом останніх двох років були засуджені за пияцтво.

Для виборів до Сейму утворювались виборчі округи, які ділилися на
виборчі дільниці, що співпадали з громадою. Великі громади (більше двох
тисяч населення) ділилися при потребі на декілька виборчих дільниць.
Проведення виборів доручалося виборчим комісіям, склад яких, порядок
утворення і діяльність докладно врегульовувались у законі. Партії, які
хотіли брати участь у виборах, подавали в окружні виборчі комісії
“кандидатські списки”, які повинні бути власноручно підписані не менш як
100 виборцями (§16). Реєстрували кандидатів у посли Сейму окружні
виборчі комісії, перевіряючи, чи кандидати “мають право виборності”,
тобто право бути обраним (вік, відсутність судимості за вказані вище
злочини і т.п.). Рішення окружних комісій можна було оскаржити до
Головної виборчої комісії, рішення якої було остаточним (§18). Далі в
законі детально регламентувалися порядок висунення та реєстрації
кандидатів у депутати, порядок складання виборчих списків, порядок
проведення самих виборів, підрахунку голосів, оформлення відповідної
документації.

Цікавим положенням закону було те, що при дільничних і окружних виборчих
комісіях встановлювався інститут т.зв. “мужів довір’я” – представників
громадськості, партій тощо. Вони могли бути присутніми на виборчих
дільницях під час виборів, при підрахунку голосів, підписували разом з
членами виборчих комісій усі документи. До речі, це ще один яскравий
доказ демократизму політичної системи Західноукраїнської Народної
Республіки.

Новий Сейм мав складатися з 226 послів. За переписом 1910 р., який при
цьому брався за основу, в Східній Галичині нараховувалось 3 986 153 чол.
українців, 809 917 – поляків, 105 000 – євреїв, 160 000 – німців. Один
посол обирався від 25 тис. населення. Отже, згідно з національним
складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляки, 27
євреїв і 6 німців. З цією метою територію держави було поділено на 12
українських виборчих округів, 5 польських і єврейських, 1-німецький.

Таким чином в Галичині було ліквідовано гостру міжнаціональну боротьбу
під час виборів до парламенту та можливість панівною нацією забирати
майже усі мандати собі, як це мало місце при попередніх владах
(польській, австрійській). Українцям тепер це теж легко було зробити:
адже вони стали панівною нацією. Тим більше, що саме так поводилися з
ними під час чужоземного панування, під всякими приводами позбавляючи
або урізуючи їх представництво в австрійському парламенті, галицькому
сеймі і т.д. Але вони, українці, тепер на це не пішли. Маючи переважаючу
більшість щодо національного складу населення у краї, вони гарантували
національним меншинами пропорційно до їх кількості місця в Сеймі. В
жодній державі світу того часу, та й нині ми не бачимо такої
національної толерантності, поваги не на словах, а на ділі до людей
національних меншин, іншого віросповідання.

Вибраний таким способом Сейм мав бути скликаний через два тижні після
виборів, у че-

209

рвні 1919 року [92] ).

З бігом часу зазнав змін (персональних і структурннх)
виконавчо-розпорядчий орган держави – Державний Секретаріат. Як
зазначалось, спочатку Державний Секретаріат складався з голови
(президента) і 14 Державних секретарів, які очолювали галузеві
секретарства. Однак вже в кінці листопада в силу ряду обставин (деякі
секретарі подали у відставку, інші не приступили до праці взагалі) число
секретарств було скорочено. Зокрема, об’єднано секретарства освіти і
віросповідання, шляхів, пошт та телеграфу, ліквідовано секретарства
суспільної опіки і праці та суспільного здоров’ я. Замість цих двох
останніх у складі Державного секретарства внутрішніх справ створено
відповідні відділи. Вони очолювались т.зв. “товаришами секретаря”. До
складу цього ж секретарства був включений як окремий відділ харчовий
уряд. Таким чином, у складі уряду залишилось 10 секретарств.

На початку грудня, як зазначалось, подав у відставку голова уряду
К.Левицький і на цю посаду Українська Національна Рада, обрала
С.Голубовича. Йому доручено сформувати новий

209

) [92] ЛЦДІА. – Ф.581. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.15.

PAGE 41

Лісна І.С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

уряд республіки. Новоутворений Виділ Української Національної Ради на
початку січня прийняв відставку попереднього уряду і затвердив
запропонований головою уряду новий його склад.

Отже, головою (президентом уряду) став Сидір Голубович. Він же секретар
фінансів і торгівлі та промисловості.

Закордонні справи – Василь Панейко Внутрішні справи – Іван Макух
Військові справи -Дмитро Вітовський Судівництво -Осип Бурачинський
Освіти і віросповідання – Агенор Артимович Шляхи, пошта, телеграф – Іван
Мирон Земельні справи – Михайло Мартинець Публічні роботи -Мар’ян
Козаневич

Склад і програма нового уряду були обговорені і схвалені на сесії
Української Націона-

210

льної Ради 4 лютого [170] ).

Слід відзначити, що ще в кінці листопада 1918 р. Українська Національна
Рада вирішила утворити у складі уряду нові секретарства: польське,
єврейське і німецьке щоб, як зазначалось, зберегти національні права цих
націй в Українській державі. Проте ця пропозиція Укра-інської
Національної Ради залишилась нереалізованою: ні поляки, ні євреї, ні
німці не побажали створити свої секретарства, виділити до них своїх
представників.

У лютому і березні подали у відставку відповідно Д. Вітовський і
Л.Цегельский. На місце першого державного секретаря військових справ
призначено полковника Віктора Курманови-ча, його заступником
(“товаришем”) отамана Петра Бубелу. Замість Л.Цегельського заступником
(“товаришем”) державного секретаря закордонних справ став Михайло
Лозинський.

У такому складі Державний Секретаріат діяв аж до кінця свого існування.

Уряд проводив свої засідання доволі часто. Він вирішував не тільки
справи, які торкалися виконання законів та інших нормативних актів
Української Національної Ради, а й проблем управління всім краєм,
військові справи тощо. Головував на засіданнях уряду його голова
(президент), а у разі його відсутності – Державний секретар внутрішніх
справ.

Продовжувала детальніше регламентуватися компетенція і вдосконалюватися
система органів місцевої влади і адміністрації. Вся повнота цивільної
влади і управління у повітах далі належала повітовим комісарам. Вони не
мали права, однак, втручатися у військові справи, судочинство, справи
залізниць, пошт, телеграфу, які були суворо централізованими і підлягали
відповідним урядовим органам. В усіх інших питаннях закон Української
Національної Ради від 16 листопада 1918 р. надавав їм широку, по суті
надзвичайну владу. Саме тому з старого, австрійського апарату повітової
влади (старост) – повітовими комісарами не був обраний чи затверджений
ніхто. Коли державні відносини на території Західноукраїнської Народної
Республіки стали більш врегульованими, стабільними – почала зменшуватись
і надзвичайна влада повітових комісарів. Вони стали більш контрольовані
і відповідальні перед конкретними Державними секретарствами і урядом в
цілому; їх стали регулярно викликати в столицю для звітності.

Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради,
які вже в перші дні встановлення української влади згідно із вказівкою
Української Національної Ради почали вибиратись населенням повітів (як
правило, делегатами від сільських і міських громад, товариств та різних
організацій), їх правове становище спочатку не було однаковим і
врегульованим з правової точки зору. Були повіти, де ці ради мали голос
чисто дорадчий, але були й такі, де їхній голос був вирішальним,
контрольним, де повітові комісари без їх схвалення не вирішували жодних
важливих справ. Таке нечітке становище було ненормальним і Українська
Національна Рада це розуміла. Щоб у системі місцевих, зокрема повітових,
органів влади і управління навести порядок, вирішено взяти за приклад
Велику Україну. Тому Державний Секретаріат спільно з відповідними
комісіями Української Національної Ради на пропозицію
соціал-демократичної фракції приступили до опрацювання закону про
повітові трудові ради, через які селянству і робітникам забезпечено б
вирішальний голос у повітовому управлінні та створено правову основу для
контролю діяльності повітових комісарів. Ці ради мали б обиратися всім
населенням повіту

) [170] Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. – Відень., 1922. – С.64.

PAGE 42

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

211

прямим голосуванням [171] ). Однак, з приводу змін у військовій ситуації
цей законопроект, як і багато інших, не був винесений на обговорення
парламенту.

По селах і містах представниками влади продовжували залишатись
громадські і міські комісари та “прибічні” ради, яких обирало населення.

Для громадських і міських комісарів вищою інстанцією були повітові
комісари, а для останніх – Державне Секретарство внутршніх справ. Воно
мало свою президію, яка складалася з голови – Державного секретаря: і
голів усіх відділів, які входили до складу секретарства: особового,
публічного здоров’я, праці і суспільної опіки, харчового управління,
санітарного, інтернованих, публічної безпеки та ін.

Для забезпечення внутрішнього порядку на місці розпущеної колишньої
австрійської жа-

212

ндармерії ) в якій в основному служили поляки, частково австрійці і в
незначній кількості українці, була утворена українська жандармерія.
Оскільки жандармерія в Австрії на відміну від Росії не була політичною,
а загальною поліцією, замість неї місцеві комісари з перших днів
існування ЗУНР формували так звану народну міліцію. Часто вона обиралася
на зборах чи вічах. Але це було місцевою самодіяльністю, а державі
потрібні були чітко організовані і дисципліновані органи охорони
публічного порядку. Тому вже 6 листопада 1918 року Національна Рада
прийняла рішення про створення Корпусу української державної жандармерії
[90] 213

). її очолювала команда державної жандармерії на чолі з головним
комендантом (спочатку П.Індішевський, а з лютого 1919 року
О.Красіцький). У повітах створювалися команди жандармерії, які
очолювалися повітовими командирами (комендантами). Останнім підлягали
сільські і міські станиці жандармерії. Поряд з іншими функціями
жандармерії, як видно з наказу № 1

від 1 листопада 1918 р., пропонувалося “На більшовицький рух звернути
особливу увагу і про

214

всі його прояви негайно повідомити командуванню[90] )”.

Щоправда, не завжди заслуговували на схвалення методи її роботи. Так,
Дрогобицький повітовий комісар, колишній депутат австрійського
парламенту, а пізніше польський сенатор А. Горбачевський характеризував
підлеглого йому повітового коменданта жандармерії – Мат-

ківського як злочинця. Останній повинен був перевезти двох заарештованих
з Дрогобича до

215

Самбора, але по дорозі вбив їх [172] ). Це, безперечно, негативний факт,
який не дає підстав для якихось узагальнень. До праці в органах
жандармерії можна було залучати і колишніх жа-ндармів-українців, які не
скомпрометували себе за часів австрійського панування.

В основному ж набирали нових добровольців, у першу чергу з числа
військовослужбовців. Для підготовки кваліфікованих кадрів при Команді
державної жандармерії у Станіславі була відкрита спеціальна жандармська
школа. В основу судово-прокурорської системи була взята також попередня,
австрійська . Судовими органами ЗУНР були повітові суди, окружні суди та
вищий суд. У законі “Про тимчасову організацію судів і судової влади
“було вказано, що як найвища інстанція має бути утворений окремим
законом Найвищий суд у Львові. Розпорядженням Державного секретарства
юстиції на території 3УНР утворено 12 судових округів, які поділялися на
130 судових повітів.

1) Бережанський (9 судових повітів)

2) Буковинський (9 судових повітів)

3) Золочівський(11 судових повітів)

4) Коломийський ( 11 судових повітів)

5) Львівський (17 судових повітів.)

6) Перемишлянський (10 судових повітів)

211

) [171] Тищик Б.И., Вшчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка
1918-1923 рр. – Коломия., 1993. – С. 37.

212

) Жандармерія – (від лат. gens armata) вперше була створена у Франції у
1791 р. для спеціального нагляду за внутрішнім порядком в країні. В
Австрії в 1849 р. було організовано 16 жандармських полків (з них один в
Галичині і на Буковині). На території повітів діяли жандармські пости (в
Галичині їх називали постерунками), які підлягали повітовим управлінням
жандармерії.

213

) [90] ЛОДА. – Ф.257. – Оп.1. – Спр.72. – Арк.63.

214

) [90] ЛОДА, – Ф.129. – Оп.1. – Спр.72. – Арк.53

215

) [172] Діло. – 1929. – 27 серпня.

PAGE 43

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

7) Самбірський (10 судових повітів)

8) Станіславський(10 судових повітів)

9) Стрийський (9 судових повітів)

10) Сяноцький (14 судових повітів)

11) Тернопільський (8 судових повітів)

12) Чортківський (8 судових повітів) [92] ).

Прийнятий 21 листопада 1918 р. закон “Про тимчасову організацію судів і
судової влади” підкреслював, що “Всі суди, які знаходяться на
території,… вищого суду краєвого у Львові стають судами
Західноукраїнської Народної Республіки і є зобов’ язані виконувати
дальше спорове, і карне судівництво”. Компетенція колишнього
австрійського міністерства юстиції переходила до Секретарства юстиції
ЗУНР. Воно призначатиме судовий апарат судів. Самих суддів призначатиме
Державний Секретаріат за пропозицією Секретарства юстиції.

Колишній австрійський повітовий суд буде називатися “Повітовий суд
Західноукраїнської Народної Республіки”; колишній окружний суд
-“Окружним судом Західноукраїнської Народної Республіки”.

Австрійські крайові суди у Львові і Чернівцях ліквідувалися, їх
компетенція переходила до окружного суду ЗУНР.

“Закони і розпорядки, – писалося в Законі, – на підставі яких в бувшій
австрійській державі виконувано судівництво, оскільки вони не
противляться державности українській залишалися поки-що у силі, і на їх
підставі мало тимчасово здійснюватись судочинство. Так само “всі закони
і розпорядки, які мали на ціли охорону прав і інтересів бувшої
австрійської держави, її армії та її органів,.. мають відтепер
аналогічно примінюватись для охорони прав і інтересів Західноукраїнської
Народної Республіки, її армії та її органів”.

З дня оголошення цього закону суди повинні були виносити вироки і
рішення тільки від

імені ЗУНР [92] ).

Хоч серед колишніх австрійських суддів у Галичині, яких можна було
використати новою

218

владою, було немало українців, відчувався брак суддівських кадрів ).
Тому Національна Рада

11 лютого 1919 року прийняла закон “Про скорочення підготовляючої
судівської служ 219

би”[174] ), який скорочував строк стажування кандидатів на посади суддів
з трьох до двох років.

До речі, у фондах Львівського Центрального Державного історичного архіву
зберігся цікавий документ, який подає точний національний склад
населення по судових округах. Отже, у Бережанському було українців –
66%, поляків -23%, євреїв – 10 % (всього 418.538 чол.),

Золочівському -63,7 %, 28,5%, 12,8%, (472.787 чол.)

Коломийському – 79.2 %; 8,6%; 12%; (438.188 чол.)

Самбірському – 70,8%; 16%; 13,3%; (470.775 чол.)

Стрийському -75,7%; 13,9%; 10,8%; (364.973 чол.)

Станіславському – 70,8%; 17%; 12,7%; (669.976 чол.)

Перемишлянському – 60,5 %; 28 %; 10,7%; (445.689 чол. )

Тернопільському – 54%; 34,3%; 11,7%; (364.355 чол.)

Чортківському – 65%; 23,3%; 11,7%; (385.950 чол.)

Львівському – 58,6 %; 26,3 %; 15%; (904.724 чол.)

Буковинському – 68,3%; 18,1%; 15,6%; (411.500 чол.)

Сянік.Лемківщина – 55%; 30%; 15%; (269.697. чол.)

всього: 5.745.420 чол. з них українців – 70,14 %; поляків -17,36
%;євреїв – 12.5 %.

Відповідно до цих даних до окружних судів належало обрати суддів (1
мандат від 40 тис. жителів):

До окружного суду українців поляків жидів всього

Бережанського 8 2 1 11

216

) [92] ЛЦДІА. – Ф.581. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.20-21.

218

) Напередодні першої світової війни в Галичині з 1150 суддів 367 були
українцями.

219

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 4. – 17 березня
1919 р. – С. 27-28.

PAGE 44

Лісна І. С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

ого 8 1 1 10

Сянік 5 2 1 8

Тернопільського 6 3 1 10

Чортківського 8 1 1 10

всього: 102 25 17 220

144 [92] )

Як бачимо і тут, у справі судівництва, власті 3ахідноукраїнської
Народної Республіки

неухильно проводили лінію на охорону інтересів і прав національних
меншин.

На підставі названих законів Державне Секретарство Юстиції 20 лютого
видало також

221

розпорядження про проведення т.зв. “судових іспитів” [174] ), які
повинні були складати кандидати на суддівські посади (крім вже працюючих
суддів). Отже, для прийняття цих іспитів (після проходження кандидатом
стажування) створювались спеціальні комісії на чолі з головами
(президентами) окружних судів. Членів цих комісій призначало Державне
Секретарство Юстиції на пропозицію голів комісій. Членами комісій
рекомендувалося йменувати професорів правничого (юридичного) факультету
з предметів: цивільне право, торговельне і вексельне право, цивільний
процес, карне право і карний процес, а також практиків- суддів і
адвокатів. Іспитові комісії створювались при окружних судах. Кожна з них
повинна складатися з 5-ти чоловік, з яких щонайменше двоє повинні
“належати до судейського стану”, а один до “адвокатського стану”.

Судові іспити були безкоштовні, членам комісій теж нічого не платилося,
крім коштів на відрядження. “Судейський іспит” складався з 2-х частин –
усного та письмового. У вказаному вище розпорядженні детально
регламентується їх проведення, критерії оцінок тощо.

У лютому ДСЮ було також розмежовано компетенцію повітових та окружних
судів в

222

цивільному судочинстві [174] ). Ці суди, очевидно, повинні були
розглядати тільки цивільні

справи. Бо для розгляду кримінальних справ згідно із законом Української
Національної Ради

223

від 11 лютого 1919 р. мали бути створені в повітах трибунали 1-ї
інстанції [174] ). Суддів цих трибуналів призначало ДСЮ, затверджувала
Українська Національна Рада або її Виділ. Ними могли бути лише юристи з
титулами “радники суду” і “радники Вищого суду'”. Трибунали 1-ї
інстанції діяли у складі: 1) одноособового судді, якщо покарання за
вчинене правопорушення не перевищувало 1 року в’ язниці або грошова кара
– незалежно від розміру; 2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі
3-х суддів.

Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (на строк 1
року) була 224

припинена [174 ).

Вищою, другою інстанцією по цивільних і кримінальних справах мали бути,
згідно із законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р.,
“Про тимчасове виконування су-дівництва в цивільних і карних справах в
другій і третій інстанціях в часі надзвичайних відносин, спричинених
війною” Вищий суд у Львові і третьою, найвищою інстанцією – Найвищий

225

державний суд [174] ). Але до їх створення, говориться в законі, “в
часі надзвичайних об

220

) [92] ЛЦДІА. – Ф.581. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.20-21.

221

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 3. – С. 16-18.

222

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 3. – С. 8.

223

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 3. – С. 8 – 9.

224

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 3. – С. 28.

225

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 3. – С. 12-13.

PAGE 45

Лісна І. С._Становлення української державності в Галичині (1918-1923
рр.)

ставин, спричинених війною”, функції другої і третьої інстанцій належали
спеціально створеним Сенатам: Окремому судовому сенату 11-ї інстанції та
Окремому судовому сенату ІІІ-і інстанції. Вони, згідно із розпорядженням
ДСЮ від 8 березня були створені при окружному суді

в Станіславі [174] ).

Членів і голів сенатів призначав Державний секретар юстиції,
затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ. Засідання
окремих сенатів проходили один раз у місяць.

Розпорядженнями ДСЮ від 23 лютого і 1 березня були врегульовані розміри
оплати за

судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді цивільних справ,
оплата праці поклику-

227

ваних експертів тощо [174] ). У компетентних колах обговорювалась
пропозиція про створення для розгляду дрібних, зокрема, побутових справ,
сусідських конфліктів т. зв. “громадських судів” (за зразком колишніх
общинних копних судів). Але реальних обрисів ця справа не набрала.

228

Функції звинувачення мала виконувати державна прокуратура ). Але
оскільки прокурорами в Галичині за часів австрійського панування
працювали майже виключно поляки, справа створення державної прокуратури
затягнулася. II повинен був очолити Генеральний державний прокурор,
якого так і не було призначено. Не були призначені прокурори в судових
округах і повітах. Таким чином процес створення прокуратури у ЗУНР не
був доведений до кінця.

229

Не зазнала будь-яких істотннх змін організація і діяльнісгь адвокатури
[174] ). Адвокатам було запропоновано організуватися у Палату адвокатів
у Станіславі, і вони повинні були скласти письмову обіцянку, що будуть
дотримуватися діючих законів і служити зміцненню правопорядку в країні.

Окремим розпорядженням ДСЮ (від 1 березня 1919 р.) створено нотаріальну
службу За-

230

хідноукраїнької Народної Республіки [174] ). У § 1 цього розпорядження
вказувалося, що “закони і розпорядження, на підставі яких у бувшій
австрійській державі урядували нотарі, остають аж до їх зміни чи відміни
у правовій силі” остільки, оскільки не протирічать українській
державності. “Нотарі повинні скласти присягу на вірність Українській
державі і надалі урядувати тільки від її імені. Кожен нотар повинен
добре знати українську мову” – говорилося у § 7. Отже, нотаріуси не
мусіли бути обов’язково українцями. Очолювала нотаріальну службу
Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному
секретарству юстиції.

Усім правоохоронним органам: судам, прокуратурі, нотаріату, адвокатурі,
згідно розпорядження Державного Секретаріату, належало виготовити
відповідні вивіски і таблиці на українській мові, з гербом (тризубом)
посередині. Якщо на цій території проживали “законно

признані національні меншості”, то “написи слід було зробити ще й на їх
мовах. Належало та-

231

кож негайно виготовити відповідні печатки з гербом (на українській мові)
[174] ).

Службові оголошення правоохоронних органів слід було вміщати в урядовій
газеті “Ре-публика”, яка видавалась у Станіславі.

-„?¤°??1/4AAAeOUX

°AeX

(

“Начальною адміністративною владою” над судами, прокуратурою і
нотаріатом було Державне секретарство Юстиції. Воно ділилося на два
основні відділи; особово-управляючий і законодавчий. До першого належало
керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, призначення суддів,
прокурорів нотаріусів та допоміжного, канцелярського персоналу цих
органів. До другого – розробка законодавчих пропозицій для уряду і
парламенту, розробка і видання нормативних актів самого ДСЮ
-розпоряджень, нагляд за відповідністю нормативних актів
адміністративно-розпорядчих органів законам парламенту. Під наглядом
цього відділу знаходилось видання “Вістника державних законів і
розпорядків” – офіційного збірника, де

226

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 3. – С. 20-21.

227

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 3. – С. 22-23,
29-30.

228

) В Австрії була організована в 1850 р.

229

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 4, 17 березня
1919 р. – С. 27-28.

230

) [174]Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 4, 17 березня
1919 р. – С. 27-28-29.

231

) [174] Вісник державних законів і розпорядків. – Випуск 4, 17 березня
1919 р. – С. 28-29.

PAGE 46

Лісна І.С._Становлення державності української в Галичині (1918-1923
рр.)

публікувались всі законодавчі акти парламенту, уряду, окремих
секретарств Західноукраїнської Народної Республіки.

Крім органів цивільної юстиції, зокрема судових і прокурорських, була
утворена військова юстиція. 16 листопада було видане розпорядження
Державного Секретаріату про організа-

232

цію військового судочинства [175] ). Структура військових судів
виглядала так: 1) найвищий військовий трибунал; 2) військові обласні
суди. Відповідно до поділу республіки на три військові області (Львів,
Станіслав, Тернопіль) були створені три військові окружні суди як суди
першої інстанції. Найвищою інстанцією військової юстиції був Верховний
військовий суд. Утворено також інститут військової прокуратури. Вона
очолювалася Генеральним військовим прокурором, у військових областях
були військові прокурори, в округах – військові офіцери. Для всіх
військових суддів, військових прокурорів і судових службовців був
складений спеціальний текст присяги, яку вони приймали, вступаючи на
службу.

Складна внутрішня ситуація, наявність великого числа ворожих шпигунів і
диверсантів, саботаж і відверті терористичні акти цивільного польського
населення, збройні виступи проти української влади змусили керівників
держави діяти більш твердо. Розпорядженням Державного Секретаріату 30
листопада 1918 року на території ЗУНР було запроваджено при кожній
військовій команди польові суди, діяльність яких поширювалася на
військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочини проти безпеки,
цілісності держави, їі обороноздатності, на транспорті, зв’ язку тощо.
Винесені ними смертні вироки вимагали затвердженя урядом республіки.

Крім окружних польових судів розпорядженням Державного секретарства
внутрішніх справ 28 січня 1919 року були утворені: Польовий суд Головної
команди Українських військ і польові суди групи “Північ”, групи
“Південь”, групи “Львів”. Голів і членів цих судів призначав державний
секретар внутрішніх справ і лише за його дозволом допускалися адвокати
до участі в розгляді справ. Нічого не говорилося про оскарження вироків
польових судів.

Однією з найважливіших проблем будівництва держави була організація
збройних сил. Для ЗУНР вона набирала особливого значення тому, що вже з
перших днів їй довелося воювати з Польщею.

Бої за Львів, як зазначалось, почалися вже 1 листопада і набирали все
більшого розмаху 233

та гостроти [176] ). Активну участь у них брало польське цивільне
населення. Інтенсифікація боїв пояснювалася тим, що польська сторона, не
дивлячись на неодноразові пропозиції українських властей, сісти за стіл
переговорів, не бажала цього робити. Вона декілька разів укладала
короткотермінові перемир’ я, але використовувала їх виключно для
перегрупування сил і зміцнення своїх позицій. Заволодівши Перемишлем і
залізницею на Львів, поляки перекидали все нові підкріплення. Водночас
вони розгорнули бойові дії вздовж украінсько-польського кордону по річці
Сян. Цього кордону польські власті не визнавали, претендуючи на всю
Галичину і оголошуючи перед усім світом, що це історичні польські землі.
Тому, все більшого значення набирала організація збройних сил під назвою
Галицької, пізніше Української Галицької Армії (УГА), ядром якої став
легіон Украінських січових стрільців. Уже 2 листопада 1918 року
Національна Рада звернулася з закликом до всього чоловічого населення

краю стати добровільно зі зброєю в руках на захист своєї держави.
Військовими справами у

234

цей час продовжувала керувати Головна команда українських військ ),
утворена 1 листопада замість військового комітету, її очолював полковник
Д.Вітовський, але незабаром у зв’язку

235

з хворобою останнього Головну команду очолив полковник Г. Коссак ), а
відтак прибулий із Золочева полковник Г. Стефанів ).

232

) [175] Вісник Державного секретаріату військових справ. – ч. 1. –
Тернопіль., 14 грудня 1918 р. – С.2-3.

233

) [176] Історія українського війська. – Львів., 1992. – С.472-180.

234

) Насправді вона називалася Начальною командою.

235

) Після падіння ЗУНР учителював на Прикарпатті, опісля виїхав до УРСР,
де викладав у школі старшин, у 1931 році засуджений на п’ять років
Соловків, у 1938 році заарештований вдруге і в березні 1939 року
розстріляний в Москві.

236

) Народився на Тернопільщині, в 1939 році проживав на Закарпатті, потім
у Відні, згодом у Німеччині, де помер у

1949 р.

PAGE 47

Ліс

Лісна І.С. 2001 – Становлення української державності в Галиччині (книга)