Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. 1997 – історія держави і права України (книга)

Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. 1997 – історія держави і права
України

ПЕРЕДМОВА

Розвиток і поступ науки залежить від загальної атмосфери у країні,
суспільно-політичного клімату. Цей постулат особливо яскраво унаочнює
наше сьогодення. Десятиліття командно-бюрократичних методів керівництва
згубно вплинули і на історико-правову науку. Від неї вимагалося
здебільшого пропагувати нерідко вигадані успіхи і досягнення
соціалістичної системи. Це і призвело до однобічного зображення
минулого, без об’єктивного вивчення і серйозного розкриття труднощів та
суперечностей історичної, у тому числі й історико-правової науки. А не
знати історії, за словами римського політичного діяча, оратора і
письменника Марка Тулія Цицерона, — бути завжди недоростком. Розвиваючи
цю думку, відомий український поет, академік Максим Рильський у
передмові до книги І. Шаповала «В пошуках скарбів» зазначав: «Хто не
знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує
видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».

Тепер ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено йти у майбутнє
з тягарем ілюзій минулого, не відтворивши історичну справедливість. Саме
у встановленні істини, сущої правди подій і процесів — запорука
морального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного
відродження нації.

Зрештою, ми маємо змогу подивитися на світ без ідеологічних вказівок
«зверху», бачити його таким, яким він був, складним, багатогранним,
суперечливим. Переважно історики мали хибні уявлення про минуле України.
Але не знали не тому, що не хотіли знати, адже доступ до багатьох
архівних фондів, інших інформаційних джерел був тільки у довірених осіб.
Більшості залишалося повторювати і коментувати компартійні догми.
Опинившись у полоні ідеологічних ілюзій, чимало істориків мимоволі
ставали адептами так званого соціалістичного ладу. І це було не стільки
їх виною, скільки бідою.

Життя вимагає наукової, глибокої, правдивої історії Однак це надзвичайно
складне і важливе завдання неможливо розв’язати впродовж короткого часу,
тим паче за нинішніх матеріальних та інших труднощів. Пропонований
навчальний посібник є спробою цілісного розгляду суспільно-державного
ладу і правової системи українського народу від найдавніших до наших
часів. Він буде корисним не тільки студентам юридичних факультетів, а й
усім, хто не байдужий до історії України, і, що, на нашу думку, дуже
важливо, дасть поштовх до роздумів, нових наукових пошуків.

Навчальний посібник підготували викладачі юридичного факультету
Львівського державного університету ім. Івана Франка: член-кореспондент
Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор
Володимир Кульчицький, кандидат юридичних наук. доцент Михайло Настюк і
кандидат юридичних наук, професор Борис Тищик.

Авторський колектив висловлює подяку всім, хто сприяв підготовці та
виданню цієї книги.

РОЗДІЛ І

СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ І ПРА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (VII ст. до н. е.—VI ст.
н. е.)

1. ВИНИКНЕННЯ СТАРОДАВНІХ ДЕРЖАВ

Найдавнішим періодом історії людського суспільства був стародавній
кам’яний вік — палеоліт, названий так 1865 р. англійським дослідником
Дж. Леббоком. На території України первісні люди вперше з’явилися в
епоху стародавнього кам’яного віку — ранньому палеоліті (пратоліті).
Ця епоха характеризується поширенням кам’яних знарядь праці з дерева,
каменю, кістки і рогів тварин, переважанням збиральництва, яке полягало
у заготівлі дикоростучих плодів, ягід, їстівного коріння, молюсків,
комах тощо для харчування. Збиральництво існувало поряд з мисливством і
рибальством.

Сліди життя давніх людей у вигляді залишків їх короткочасних
поселень-стоянок знайдені на території деяких районів України.
Найдавнішою вважається стоянка у с. Лука Врублівецька
Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. В епоху пізнього
палеоліту (міоліту) з’явився матріархально-родовий лад. При груповому
шлюбі, що панував у той період, батько дитини залишався невідомим. Була
відома тільки мати, від якої й велися родовід і спорідненість людей.

Палеоліт змінився мезолітом, за якого суспільною організацією людей
стали племена — об’єднання споріднених родових общин. Родовий лад
характеризувався високим розвитком мисливства і рибальства та переходом
до відтворюючих форм господарства — скотарства й землеробства.
Споріднені племена об’єднувалися у групи, що займали часто великі
території — в Приазов’ї на Північному Бузі та Дністрі, у Середньому
Придністров’ї, Прикарпатті, на Волині тощо. Матріархат (від лат.
mater—мати) замінено патріархальним (від лат. pater—батько) родовим
ладом і парною сім’єю — моногамною, де спорідненість і спадковість
велася за батьківською лінією.

Господарською основою патріархальних родових общин стала велика
патріархальна сім’я. Вона складалася з кількох поколінь родичів за
батьківською лінією, що здійснювали спільні виробництва і споживання. До
її складу входили і раби.

Застосування залізного знаряддя призвело до підвищення продуктивності
праці у господарстві, до подальшого розвитку обміну, зростання багатства
родів і племен, майнового розшарування суспільства. У процесі збагачення
патріархальних родових общин їхні виборні родові ватажки поступово
перетворювалися на спадкову родову знать, прибираючи до своїх рук
общинні багатства і перетворюючи їх на приватну власність окремих
невеликих індивідуальних сімей. Раби і вироблені продукти також стали
власністю таких сімей. Розвиток ремесла і зв’язаної з ним внутрішньої та
зовнішньої торгівлі призвів до виникнення замість родових общин
територіальних (сусідських) общин. Поява спадкової влади й експлуатація
рабів і збіднілих общинників з метою збільшення багатства родової знаті,
а потім розпад родових общин та заміна їх територіальними общинами були
початком розкладу первіснообщинного ладу і поступового переходу людства
до класового суспільства. Вожді-воєначальники наймогутніших племен
підкоряли сусідні племена, утворюючи союзи племен. Родоплемінна знать
при цьому перетворювалася на спадкову майнову знать, а влада
вождів-воєначальників — на спадкову князівську (королівську, царську)
владу. Ця багата верхівка повністю панувала над більшістю залежного від
неї бідного населення. Необхідність для панівного класу утримувати в
залежності та покорі пригноблений народ сприяла утворенню держави, що
знаменувала заміну первіснообщинного ладу класовим суспільством.

Людство розвивалося дуже нерівномірно, тому й заміна первіснообщинного
ладу класовим суспільством відбувалася в різні часи і по-різному. Так,
на території України у скіфів цей процес закінчився у першій половині І
тис. до н. е., а у східних слов’ян — наприкінці І тис. н. е., коли в них
виникла найдавніша держава — Київська Русь.

2. СКІФІЯ

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів
шляхом, яким проходили різні племена. Від VII ст. до н. е. в українських
степах жили іраномовні племена — спершу скіфи (давня назва скити),
пізніше—споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани
та ін. Знання про життя скіфів і сусідніх з ними племен ґрунтуються на
вивченні їх пам’яток — поселень і поховань, а також писемних творів
старогрецьких учених і письменників.

Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб
життя, пересуваючись з місця на місце у пошуках корму для коней, великої
рогатої худоби та овець. Скіфи перебували на стадії розкладу
первіснообщинного ладу. Для їх суспільної організації характерний лад
військової демократії. Це були дуже войовничі племена, вони вміло билися
у кінному і в пішому строю.

За свідченням Геродота, якого вже у давнину називали «батьком історії»,
скіф випивав кров першого вбитого ним ворога, а голови всіх убитих у бою
відносив до царя, адже той, хто приніс голови, отримував частину
захопленої здобичі. Давньогрецький лікар і природодослідник Гіппократ
писав, що навіть скіфські дівчата їздили верхи, стріляли з луків і
кидали дротики, сидячи на конях, билися з ворогами. Заміж вони не
виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Скіфи нерідко здійснювали
спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні
міста-держави Північного Причорномор’я, а також на стародавні держави
Закавказзя і Середньої Азії. Недарма наприкінці V ст. до н. е.
старогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною силою і кількістю
війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися європейські царства,
але навіть в Азії немає народу, який міг би сам на сам протистояти
скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Так, невдачею закінчився похід
перського царя Дарія І Гістаспа проти скіфів у 514 або 513 р. до н. е.
Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їх окремі загони, але
уникаючи генерального бою, скіфи здобули блискучу перемогу над
700-ти-сячним військом Дарія, відкинувши його за Дунай.

У V—IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників поступово почала
переходити до осілого способу життя. Виникали великі поселення,
укріплені ровами, земляними валами та кам’яними стінами. У кочових
скіфів, котрі володіли великими стадами худоби і жваво торгували з

грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування.
Почали застосовувати працю рабів Влада багатьох вождів з виборної
поступово перетворювалася у спадкову. У деяких степових скіфських
племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Створю валися
передумови для створення рабовласницьке держави.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Вона займала
територію Північного Причорномор’я від Азовського моря до Дунаю. Цар
Атей, котрий, як повідомляє старогрецький географ та історик Страбон,
панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував
успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем Філіппом II
Македонським потерпів поразку, і його держава розпалася.

У III ст. до н. е. утворилася скіфська держава в Криму. Вона була
тривалішою і могутнішою від держави Атея. Її столицею стало м. Неаполь
Скіфський (поблизу сучасного м. Сімферополя), який найбільшого розквіту
досяг у II ст. до н. е. за царів Скілура та його сина Палака.

Наприкінці II—початку III ст. п. е. Скіфія як політичне об’єднання
перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів
із-за Дону на Захід. Тут вони зустрілися з давніми східними слов’янами і
впродовж кількох століть були їх безпосередніми південними сусідами. Але
назва «Скіфія» щодо території Північного Причорномор’я зберігалася і
пізніше (наприклад, у «Повісті врем’яних літ», складеній на початку XII
ст., згадується Великий Скуфь). Під час великого переселення народів
скіфи асимілювалися іншими, у тому числі слов’янськими племенами. Рештки
їх — це кавказькі осетини.

У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини г пережитками
первіснообщинного ладу. Поділ скіфськи? племен на скіфів царських,
скіфів-орачів, скіфів-землеробів і скіфів-скотарів, а також кочовий
побут багатьом :і них, збереження патріархальних звичаїв не могли
затримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності.
Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і
старійшин племен, їх родин. Решта населення — це вільні общинники, які
несли військову службу, сплачували данини і виконували різні повинності.
У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також
купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен.

Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати,
обміняти і передати у спадщину. Рабі використовувались здебільшого у
домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первісне
общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Посилення
експлуатації викликало повстання рабів, що жорстоко придушувалися. За»
свідченням Геродота, повсталих рабів розпинали на хрестах.

Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво ви являлася у характері
їх поховальних пам’яток. Поховання бідних скіфів звичайно розміщали під
невисокими курганами. Над похованнями знатних скіфів насипалися високі
кургани, у поховання клали різноманітні речі зі срібла і золота. При
похованнях багатих скіфів завжди знаходилися поховання вбитих воїнів,
жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо. Особливо багаті були
кургани з похованням вождів племен і царів скіфської” держави. Одним з
найбільших є Чортомлицький курган поблизу м. Нікополя на
Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових
коней, а також велика кількість цінних речей.

У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя і
його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада
старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання.
Територія держави поділялася на нами (округи), що» ймовірно, були
племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та
інші племена. Правова система ґрунтувалася головним чином на звичаях,
рішеннях народних зборів, а також постановах царів. Існувала приватна
власність на стада, посіви, житло. Право при ватної власності на рухомі
речі зумовило розвиток зобов’язального права. Договори скріплювалися
присягою Сімейне право характеризувалося пануванням патріарха ту, що
вимагало ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка
у господарстві, суспільстві сім’ї. Жінка перебувала під владою чоловіка.
Після йол смерті вона переходила у власність спадкоємця. У спадковому
праві панував мінорат (лат. minor — менший) тобто перехід батьківського
майна неподільно до молодшого за віком сина. Одружені сини мали право на
виділ при житті батька.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочині проти царя. Каралося не
тільки вчинення злочину, а і замах. Самостійним злочином була фальшива
присяга що, за переконанням скіфів, могла спричинити хвороба царя і
каралася стратою. Таке ж покарання застосовувалося за порушення звичаїв
і відступ від віри предків. Тяжкими злочинами вважалися вбивство,
крадіжка, обмова невинного, перелюбство тощо. До найпоширеніших видів
покарань належали смертна кара, відрубання правої руки, вигнання.
Продовжувала існувати кривава помста. Справи, які не стосувалися
царської влади та інтересів держави, розглядалися змагальним порядком,
але існував і слідчий процес для найнебезпечніших злочинів.

3. АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ

У VIII—V ст. до н. е. старогрецькі рабовласницькі держави південної
частини Балканського півострова та Малої Азії заснували колонії у
заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор’ї. Серед них
— Ольвію на правому березі Бузького лиману (тепер біля с. Парутиного
Очаківського району Миколаївської обл.), Тіру на березі Дністровського
лиману (тепер Білгород-Дністровський Одеської обл.), Херсонес (на місці
сучасного Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі у Криму),
Фанагорію на Таманському півострові (тепер поблизу селища Сінного
Темрюцького району Краснодарського краю), Керкініду (на місці сучасної
Євпаторії Кримської автономної республіки), Німфей на західному березі
Керченської протоки (тепер у складі м. Керчі), Тірітаку (на місці
сучасного селища Арщиицевого поблизу Керчі), Танаїс у гирлі Дону (тепер
біля станиці Недвиговської Ростовської обл.), Феодосію (там, де
розташоване сучасне місто) тощо. Багато з них незабаром перетворилися на
міста, значні ремісничі центри. Міста проводили обмін зі східними
племенами та іншими грецькими державами, карбували свою монету. Місцевим
племенам (здебільшого представникам племінної верхівки) античні
міста-держави Північного Причорномор’я постачали вино, зброю, ювелірні
вироби та інші предмети розкоші. Основним предметом вивозу до грецьких
держав були хліб та інші сільськогосподарські продукти.

Античні міста-держави проіснували до IV—V ст. н. е. Однак уже з 30-х
років III ст. н. е. почався економічний занепад, що посилився внаслідок
наскоків готів — племен східних германців, які наприкінці II ст. н. е.
почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій
половині III ст. н. е. досягли Північного Причорномор’я. Тут готи
змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши
сильне об’єднання, що досягло найбільшої могутності у середині IV ст. За
відомостями готського історика Иордана, від них у той час залежали інші
східноєвропейські народи. Навала гунів (давні кочові племена, які з
території Північного Китаю просунулися до Карпат) у IV ст. поклала
кінець існуванню античних міст-держав Північного Причорномор’я. Значну
роль у цьому відіграли і східні слов’яни, що просувалися тоді до берегів
Чорного моря і на Балкани.

Грецькі колонії були рабовласницькими містами-державами. Накопичення
багатства у руках небагатьох, зосередження знарядь виробництва у
меншості, поява щораз більшої кількості рабів зумовили поділ суспільства
на два антагоністичні класи. Рабовласники були вільними повноправними
громадянами. Вони могли займати різні адміністративні посади, виїжджати
в інші землі. утримувати збройні загони. Вільні громадяни — жінки та
іноземці — не користувалися політичними правами Повноправними
громадянами були тільки чоловіки — уродженці міста.

Більшість населення становили раби. Вони не малі жодних прав і були
власністю рабовласників, які вільне розпоряджалися їх працею, життям і
смертю. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні
общинники навколишніх поселень, що сплачували податки .державі та
входили до ополчення у випадку воєнних дій. Непосильний гніт і безправ’я
призводили до повстань. Так, 107 р. до н. е. у Пантікапеї спалахнуло
повстання рабів па чолі зі Савмаком, якого раби проголосили царем.

За історичним зразком грецькі колонії були рабовласницькими державами,
за формою правління —демократичними та аристократичними республіками.
Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Браті участь у
них мали право всі чоловіки, які досягли 25 років. До їх компетенції
належало прийняття законів, ви бори посадових осіб, регулювання морської
торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, нормування
грошової системи, звільнення іноземних купців від мита тощо. Народні
збори обирали раду міста, до складу якої входив сул присяжних, а також
головний жрець міста — базилевс, котрий відав релігійними культами. Рада
була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти,
перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за
виконавчою владою. Архонти і стратеги відали військовими справами,
агораноми здійснювали нагляд за порядком на ринку, астиноми стежили за
порядком у місті, номофілаки контролювали додержання законів тощо.
Політична організація міст-колоній спиралася на збройні сили і на
закони, які надавали рабовласникам необмежену владу над рабами і
закріплювали їх панівне становище у суспільстві.

4. БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО

Найбільшою з античних держав Північного Причорномор’я було Боспорське
(Боспор — давньогрецька назва Керченської протоки) царство з центром у
Пантікапеї Воно виникло внаслідок об’єднання античних міст-держав на
початку V ст. до н. е. (480 р. до н. е.) й об’єднувало територію
Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя
Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї
входили і місцеві племена. Основою економіки Боспорського царства
вважалося землеробство, виноградарство ‘і рибальство, продукти яких
вивозилися морем до Греції та Малої Азії. Розвивалося ремесло, велася
торгівля з сусідніми племенами. Значне місце у торгівлі Боспору, як і
всіх інших держав Причорномор’я, посідала торгівля рабами. У Танаїсі був
навіть невільницький ринок. У міста Боспорського царства імпортували
вино, оливкову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема, ювелірні
вироби), предмети мистецтва тощо.

Період найбільшого економічного і культурного розквіту припадає на
IV—III ст. до н. е. Але у другій половині II ст. до н. е. Боспорське
царство охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалася
загрозою з боку скіфської держави, яка зазіхала на незалежність Боспору.
Водночас посилилася агресія з боку Римської імперії. Царів Боспору
затверджували римські імператори, які розглядали його як васальну
державу. Проте навала готів і боранів (деякі дослідники вважають
останніх предками східнослов’янських полян) у середині III ст. н. е.
підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору
та інших державах Північного Причорномор’я завдали гунни. У зв’язку з
посиленням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до ЇЇ складу, і
Боспорське царство остаточно припинило існування.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю
рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жерці,
великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники
великих промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно
великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і
керівні посадові особи, у тому числі й воєначальники. Купці
користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні
були служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю,
оскільки оброблювана ними земля вважалася царською.

Основну робочу силу становили раби, які поділялися на
приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася
здебільшого при будівництві оборонних споруд на кордонах держави.
Державні раби знаходилися у дещо кращому становищі, ніж
приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах
(наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому
господарстві. Водночас з рабською працею застосовувалася і праця
залежного землеробського населення, яке називалося пелатами. Вони
перебували на різних ступенях соціальної залежності, були зобов’язані
обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів
земельними угіддями. Безправне становище рабів і закріпачення пелатів
призводили до частих виступів експлуатованих проти рабовласників. У
Боспорській державі І—III ст. н. е. почали масово відпускати
приватновласницьких і державних рабів на волю, що засвідчувало
зародження феодальних відносин. Паралельно з відпуском рабів на волю
посилювалася експлуатація залежних напіввільних виробників, від яких
боспорські землевласники отримували чимало товарного хліба, що йшов на
експорт.

Боспорське царство — це рабовласницька монархія. Тривалий час грецькі
міста, які входили до неї, мали певну автономію. У них зберігалися
органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони
проводили самостійну торгову політику, карбували монету.

Перші три століття н. е. у Боспорській державі спостерігалося намагання
до централізації влади. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції
виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр
двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник,
управляючі селами. Центральний апарат управління становили керівники
окремих відомств: начальник двору, начальник фінансів, охоронець казни,
керуючий справами релігійних культів та ін. Для зв’язку з сусідніми
племенами і державами при дворі діяв спеціальний штат перекладачів,
очолюваний головним перекладачем. На завершальному етапі історії
Боспорського царства в умовах залежності від римських імператорів
держава поділялася на округи. Ними управляли призначені царем намісники.

Боспорське право, як і право скіфської держави та грецьких міст-колоній,
частина яких увійшла до • складу Боспорського царства, ретельно захищало
інтереси рабовласників. Земля була державною власністю і розпоряджатися
нею міг тільки цар. Землі належали також і храмам. Усі землевласники
могли користуватися землею, виконуючи певні повинності стосовно царя як
верховного власника всієї землі.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя,
повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними
емігрантами тощо. За їх вчинення передбачалася смертна кара з
конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень. проводилося
судовими виконавцями.

5. СТАРОДАВНІ СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ

Вперше у писемних джерелах про слов’ян згадується на рубежі нашої ери,
причому вони були автохтонами Східної Європи і жили тут ще в епоху
раннього заліза. Однак у джерелах того часу їх називали скіфами. Так,
деякі дослідники вважають, що скіфи-орачі були слов’янами. З початку І
тис. н. е. слов’яни виступають у писемних джерелах вже під назвою
венедів. Згідно з повідомленнями античних авторів, венеди займали землі
у басейні Вісли, від північних схилів Карпат аж до Балтики, і були
сусідами германських, сарматських і фінських племен. Вся північна і
західна частини території” сучасної України в той час були заселені
слов’янськими (венедськими) племенами.

Трохи пізніше поряд з венедами у писемних джерелах з’являються дві нові
назви для визначення слов’ян:

анти і склавши. Хоча значення і походження цих термінів і досі не
з’ясовані, але в них уперше відбито поділ слов’ян на західних (склавини)
і східних (анти). Останні жили на землях між Дніпром і Дністром, їх
територія охоплювала також Лівобережжя Дніпра.

Стосовно питання про те, хто такі анти і яке відношення вони мали до
східних слов’ян загалом, існують різні думки. Деякі дослідники вважають,
що назва «анти»? охоплює всіх східних слов’ян, інші — тільки певну
частину. Так, відомий російський учений О. Шахматов (1864—1920) уперше в
історії вітчизняної науки створив цілісну концепцію етногенезу слов’ян,
послідовно дотримуючись думки про спільне походження слов’ян. Його
дослідження засвідчили, що на початку VI ст. із спільної мови слов’ян
внаслідок розселення і розпорошення сформувалися три підгрупи:
західнослов’янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська,
чеська та словацька; південнослов’янська, — з неї виникли болгарська,
македонська та сербохорватська; східнослов’янська з якої розвинулися
українська, російська та білоруська мови.

Територія, що займали анти, на думку академіків М. Грушевського, І.
Крип’якевича та інших, переважно збігається з лісостеповою смугою
Східної Європи. Основною галуззю господарства в антів було орне
хліборобство, а також осіле тваринництво і промисли (мисливство,
рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне,
гончарське, склоробне тощо). В антів були економічні зв’язки з
віддаленими країнами. в тому числі з Римською імперією. Широко
розвивалося рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч
полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля.

Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої
східнослов’янської державності. Очолювали це об’єднання царі (рекси),
оточені вельможами (приматами). Так, у IV ст., за свідченням готського
історика;

Йордана, жив антський цар Бож, котрому довелося вести тяжкі війни з
готами (племена східних германців), які претендували на панування у
Східній Європі. У 385 р. готський король Вінітар намагався підкорити
антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому вдалося захопити Божа у
полон. За наказом Вінітара він був розіп’ятий разом із синами і 70-ма
своїми прибічниками,

Зазначимо, що у творах візантійських авторів підкреслюється
«народоправний» характер суспільного ладу антів і склавінів, які, за
твердженням Прокопія Кесарійського, «здавна живуть у народоправстві і
тому щастя і нещастя в житті у них вважається справою спільною».
Стародавні слов’яни у середині І тис. н. е. тільки почали переходити до
державної організації, тому влада царя у них була обмежена старими,
звичаєвими настановами общинного ладу. Велику роль виконували народні
збори, які здебільшого розв’язували найважливіші справи.

У VI ст. розпочався наступ антів разом зі спорідненими склавінами на
балканські володіння Візантії. До середини VI ст. це були походи з метою
захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 рр. на
візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Упродовж
наступних десятиліть розселення антів відбувалося дуже швидко й у 80-х
роках VI ст., призвело до повної слов’янізації північних Балкан. У
зв’язку з вторгненням сюди 568 р. аварів (великий союз кочових племен
тюркського походження) і заснуванням у Трансільванії (сучасна Румунія)
Аварського каганату, розпочалися аваро-слов’янські війни, що на початку
VII ст. спричинило розпад антського політичного об’єднання. Основна маса
його населення відступила на північ від Чорного моря — на Полісся,
Київщину, Чернігівщину. В основі їх життя був поділ на племена.
Сформувалися нові племінні групи, що визначили остаточний поділ слов’ян
на східних, південних і західних, який зберігається й досі.

З розпадом первіснообщинного ладу і формуванням класів виникли умови для
створення держави. Найраннішим державним утворенням у південних слов’ян
було Болгарське царство (VII ст.), в яке, крім слов’янських племен,
ввійшло і було асимільоване ними тюркомовне плем’я болгар. У західних
слов’ян існувала ранньофеодальна держава Само, куди входили словаки,
морави, чехи, словенці й лужицькі серби, а пізніше — Великоморавська
держава. Східні слов’яни, в яких спочатку існували ранньофеодальні
державні утворення Артанія, Куявія, Славія, згодом утворили велику
давньоруську державу — Київську Русь.

РОЗДІЛ II

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛА;

І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ-УКРАЇНИ-РУСІ

Формування державності на території України (назва вперше згадується
1187 р.) відбувалося впродовж тривалого історичного періоду у процесі
розпаду первіснообщинного ладу східних слов’ян, який особливо виявився
VI—IX ст., в умовах зародження феодальних відносин і переходу від
первіснообщинного до класового суспільства. У східнослов’янських племен
проходив процес майнової диференціації, чіткого поділу населення на
групи, що посідали різне суспільне становище, а також становлення
станової ієрархії на чолі з феодальною верхівкою.

Найдавніший літопис згадує про такі слов’янські племена в Україні: полян
біля Києва (заснування міста «Повість врем’яних літ» пов’язує з трьома
братами — Києм, Щеком і Хоривом, котрі очолили племена полян), сіверян
над Десною, деревлян на південь від Прип’яті, дулібів над Західним
Бугом, уличів, які жили у пониззі Дніпра, Побужжі та на берегах Чорного
моря, тиверців над Дністром, хорватів без означення певного місця,
вірогідно на Підкарпатті та ін. Впродовж століть у житті племен
відбувалися різні зміни. Деякі племена змінили оселі: уличі та тиверці
спочатку жили над Дніпром, пізніше перейшли на захід, відступаючи під
натиском азійських орд. Плем’я дулібів придбало нові назви — бужан і
волинян. Назви деяких племен засвідчують існування ще не вижитих
родоплемінних відносин і походять від їхніх родоначальників (радимичі —
від Радимо, в’ятичі — від В’ятка). Інші назви визначають характер
території (поляни — земля, придатна для обробітку, деревляни —
територія, багата на ліс). Були племена, назви яких походять від
політичних центрів (воличяни від Волині — тепер Грудек у Польщі, бужани
від Буська — тепер Львівської обл.). Племена становили певну етнічну і
культурну спільність, незважаючи на деякі особливості у мові, культурі,
побуті.

Слов’янські племена очолювали представники знатних родів, котрі здобули
визнання внаслідок багатства, воєнних успіхів тощо. Найталановитіші та
найенергійніші ставали князями, причому їх влада поступово стала
спадковою. Усе це засвідчило початок процесу перетворення племен у
феодальні князівства.

До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100 слов’янських
племен, які були об’єднані у 14 великих союзів: поляни, деревляни,
уличі, тиверці, дуліби„ бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі,
радимичі» дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни. Так, союз племен
радимичів мав вісім племен, в’ятичів — шість. За союзом закріплювалася
назва племені, яке об’єднало їх.

Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також
переростання органів племінного управління в державні органи влади
призвели до) перетворення союзів племен у «княжіння» і «землі»
державного зразка. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів
племен, влада князів окремих племен відступала на задній план.
Князівська влада набула спадкового характеру, виникли слов’янські
князівські династії.

Найінтенсивніше розвивалося створене VII—VIII ст. об’єднання племінних
союзів полян у середньому Подніпров’ї, з центром у Києві. На цих землях
VIII—IX ст. виникла перша держава східних слов’ян з назвою «Руська
землям. Вона згадується у працях візантійського імператора Костянтина
VII Багрянородного (905—959 рр.). До речі, багато суперечок в історичній
літературі існує щодо назви «Русь». Одні дослідники робили спробу
довести її походження з фінської мови, інші — зі шведської, ще інші — зі
слов’янської (річка Рось на Київщині). Це засвідчує не стільки важливе
її походження, скільки значення. Вірогідно, що назва «Русь» стала
синонімом Києва, оскільки була тісно пов’язана з Київщиною.

Територія Русі IX ст. — це землі Київського, Чернігівського і
Переяславського князівства. Політичний розвиток Київської Русі, всупереч
твердженням основоположників норманської теорії походження слов’янської
держави (німецьких учених Г. Байєра, Г. Міллера і А.. Шлецера),
відбувався не під впливом зовнішніх факторів, які могли тільки
прискорити або загальмувати цей процес. Цей розвиток був аналогічний
розвиткові шшпх країн, який завершився утворенням держави.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним
ядром утворення обширної єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за
собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні
слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши
рабовласницький. Така своєрідність” історичного розвитку пояснюється
певними обставинами. Масовому використанню рабської праці у землеробстві
перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання раба було надто
дорогим і тому нерентабельним Затримувала розвиток рабоволодіння у
східнослов’янському суспільстві й сільська община (верв). Важлива
значення мала відсутність обширних заселених сусідніх територій, що
могли б стати джерелами великої кількості рабів — полонених. Окрім
цього, рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав і деякі
слов’яни навіть брали участь у ліквідації рабовласницької держави
Візантійської імперії (походи слов’ян на Візантію), часто діючи спільно
з візантійськими рабами.

Першим із давньоруських князів, які об’єднували під своєю владою Київ і
Новгород, був Олег (879—912 рр.). Він походив з норманів (варягів). За
свідченням літописців, після смерті Рюрика (879 р.) Олег князював у
Новгороді. Очоливши новгородську дружину, у складі якої були наймані
варяги, Олег 882 р. здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда та Дира,
оволодів Києвом. Літопис приписує Олегові слова, сказані про Київ: «Це
буде мати городам руським». Підкоривши 883—885 рр. деревлян, сіверян,
радимичів, розширив територію Київської держави. Політику Олега
продовжував Ігор (912— 945 рр.). Під час спроби повторного збору данини
(полюддя) з землі деревлян, що жили на північному заході від Києва, Ігор
був убитий. Його дружина Ольга (946— 960 рр.) жорстоко помстилася
деревлянам за смерть, чоловіка. Вона не вела воєн. Присвятивши життя
мирній праці, Ольга прийняла християнство. Зате багато походів провів
єдиний син Ольги Святослав (960—972 рр.). Під час повернення з
нечисленною дружиною з Болгарії до Києва біля Дніпрових порогів його
вбили печеніги.

Після смерті Святослава між його синами Володимиром, Олегом та Ярополком
спалахнула боротьба за великокнязівський престол. Переможцем вийшов
Володимир (979—1015 рр.), котрий невдовзі завершив об’єднання всіх
східнослов’янських земель у складі Київської держави і 988 р. запровадив
християнство, як державну віру, що сприяло посиленню політичних і
культурних зв’язків з Візантією. Син Володимира Великого Ярослав після
смерті батька впродовж кількох років боровся за великокнязівську владу
проти братів Святополка і Мстислава. Під час князювання Ярослава Мудрого
(1019— 1054 рр.) відбувалось дальше розширення Київської держави. її
територія простягалася від південних берегів Ладозького та Онезького
озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя
Дунаю. З’явилася найдавніша частина збірника законів українського права.
Остаточно утвердилося християнство (близько 1039 р.), було засновано
київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові.
Перед смертю Ярослав поділив державу між п’ятьма синами — Ізяславом,
Святославом, Всеволодом, Ігорем та В’ячеславом,

B

I

O

a

e

r

„A

I ?

$

–

????? р. введений у дію Цивільний кодекс для всієї Австрії. На
Тернопільщині цивільний кодекс 1811 р. був введений у дію з 1 лютого
1816 р., оскільки вона від 1809 р. до 1815 р. перебувала у складі Росії.

Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини. У вступі викладені
загальні положення про цивільний закон, перша частина присвячена
особовим правам, друга — речовим, у третій подаються спільні постанови
щодо особових і речових прав.

Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто
пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське земське
уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв, але вони
часто й істотно перероблялися і змінювалися.

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. — це модернізований формулами
капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом
капіталістичного та феодального права, він у нових історичних умовах
застарів. Із деякими змінами, внесеними до кодексу в роки першої
світової війни, кодекс продовжував діяти на території Галичини й після
її включення за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу Польщі. У
1933 р. був затверджений обширний за обсягом польський кодекс
зобов’язань, який припинив дію значної частини австрійського цивільного
кодексу 1811 р.

Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р., в Австрії був
затверджений кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та
охоплював норми, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу
1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи
регулювалися звичаєвим правом.

Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над
складенням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону в
1781 р. Через деякий час кодекс був перероблений і введений у дію 1796
р. у Західній Галичині, а 1807 р. — у Східній Галичині, діставши назву
Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він
поділявся на 43 розділи, мав 617 статей, які регулювали всі стадії
цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням
судового рішення. Процес характеризувався повільністю, тяганиною,
дорожнечею суду і тому виявився фактично недоступним для багатьох.
Навіть тодішні юристи визнавали, що «встановлення істини стало тяжкою і
коштовною справою, а правосуддя — повільним і непевним».

У 1825 р. був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу
для всіх австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього
проекту трохи пізніше були введені у дію тільки окремі його розділи
(адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р.,
закон про судочинство/у безспірних справах 1854 р. тощо). Новий
цивільний процесуальний кодекс затверджено 1895 р. Він діяв до розпаду
Австро-Угорщини.

Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася у грудні 1768
р., коли в Австрії був затверджений імператрицею Марією Терезією
кримінальний кодекс (скорочено Терезіана). Він складався з двох частин,
з яких перша належить до процесуального, а друга — до матеріального
права. Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний
характер з широким застосуванням тортур, скасованих, щоправда, 1776 р.
Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального кримінального
права, але був запроваджений там 1774 р. у частині процесуального права,
яке дещо змінилося впродовж найближчих років. Так, 1781 р. було видано
розпорядження, яке давало судам право допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Иосиф II 1786 р. затвердив загальну судову інструкцію для
судів усіх інстанцій, що детально регулювала порядок розгляду судами
справ. У цій інструкції, яку можна вважати своєрідним процесуальним
кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для
судової статистики.

У січні 1787 р. був виданий новий Австрійський Кримінальний кодекс про
злочини та їх покарання, що мав окремі положення, характерні для
буржуазного кримінального права. Проте загалом він вважався феодальним
кодексом. Застосовувалися дуже суворі покарання, але скасовувалася
смертна кара. Цей кодекс (його називають скорочено Иосифіною) вперше в
історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на
кримінальні злочини (їх розглядали суди) і тяжкі поліцейські проступки
(тобто менш серйозні правопорушення, що розглядалися адміністративними
органами).

У порядку досвіду 1796 р. був запроваджений у Західній, а з 1797 р. у
Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом
Й. Зонненфельсом. Цей кодекс 1803 р. із незначними змінами був
проголошений діючим у всій Австрії. Кодекс складався з двох розділів —
перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий —
процесуального права.

Кримінальний кодекс 1803 р. (його називають скорочено Францішканою)
встановив смертну кару за деякі злочини, але смертні вироки імператор у
порядку помилування здебільшого замінював позбавленням волі, що повинно
було створити в умовах розпаду феодально-кріпосницького ладу та
зростання капіталістичних відносин популярність абсолютної влади,
зміцнити віру народу в «доброго і щедрого імператора». Так, із 1304
смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 р., виконано
тільки 448. Всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.

Кримінальний кодекс був переглянутий 1852 р. Його видано у новій
редакції, і він діяв у Галичині аж до введення там Польського
Кримінального кодексу 1932 р.

Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки
кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки.
Кодекс поділявся на дві частини — про злочини і проступки. За вчинення
злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне
ув’язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові
покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання (скасовані в
Австрії законом 15 листопада 1867 р.), заборону проживати у даній
місцевості тощо.

Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений у 1855 р. військовим
Кримінальним кодексом, що посилив відповідальність військовослужбовців
за державні злочини, а також іншими законами. Однак незважаючи на
видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали Кримінальний кодекс
1852 р., він ґрунтувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські
юристи вимагали перегляд} багатьох його положень. Зокрема,
середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого
врегулювання питання про відповідальність неповнолітнім (за австрійським
кодексом 1852 р. від кримінальної відповідальності звільнялися повністю
тільки діти до десяти років), виступали проти застосування статей
Кримінального кодексу за аналогією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини від бився дуалістичний
характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, в
тому числі у Галичині й на Буковині. В Угорщині ж 1879 р. був виданий
свій Кримінальний кодекс, чинність якого поширювалася на територію
Закарпаття. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, а складений
наприкінці XIX ст. проект Цивільного кодексу не був затверджений.

Та частина Кримінального кодексу 1803 р., що регулювала кримінальний
процес, діяла до 1853 р. Тоді ж прийнято окремий закон про кримінальне
судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але не
допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. Крім цього, ще
1852 р. більшість справ про проступки було передано на /.розгляд органів
поліції. Поліцією відало Міністерство внутрішніх справ. Існувала поліція
безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгова тощо. Вона контролювала
таким чином все життя країни.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним
демократичним принципам суду, тому 1869 р. його доповнили законом про
суди присяжних, а 1873 р був затверджений новий
Кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами
аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс встановив усність та гласність
процесу, допустив участь громадськості (мається на увазі суд присяжних)
у розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за
внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був введений » дію військовий
Кримінально-процесуальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім
цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.

Австрійське законодавство, що майже півтора століття діяло в Галичині,
відповідало, незважаючи на деякі феодальні пережитки, інтересам панівної
верхівки. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні
органи державного апарату, насамперед суд та прокуратуру, забезпечували
собі панування на західноукраїнських землях.

РОЗДІЛ Х

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО У ПЕРІОД ВІДРОДЖЕНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

(1917—1920 рр.)

1. РОЗПАД РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Кінець XIX—початок XX ст. характеризується новим політичним
пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та
Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.
В Україні виникли нелегальні політичні партії та організації, зокрема
Революційна Українська партія (РУП), Українська соціалістична партія,
Товариство Українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським.
Поштовхом для розвитку українського національного руху стали події
1905—1907 рр. у Росії. У цей період було дозволено видавати україномовну
літературу, утворювати українські культурні товариства, установи.
З’явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства
(«Просвіта»), музичні й театральні колективи. Все це допомагало
піднесенню освітнього рівня українського населення.

Після революції у Росії вперше був створений і почав працювати
представницький орган, подібний до західноєвропейського парламенту —
Державна дума, де сформувалась українська фракція депутатів: 1906 р.
вона налічувала 40 осіб, 1907 р. — 47, які домагалися національної
автономії України.

Однак після поразки революції в Росії розпочалися репресії проти
українського національного руху. Вороже поставилися до нього не тільки
офіційні урядові кола та праві реакційні партії, сили, а й російські
ліберали, котрі на словах захищали «інородців», насправді ж вважали
український національний рух небезпечним для цілісності Російської
держави.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час
якої у воюючих, країнах загострилися численні економічні, політичні та
національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна
перші роки війни (особливо її західні землі) була дуже-зруйнована.
Близько 3 млн. українців воювали у російській армії, 250 тис. — в
австрійській. Як у Австро-Угорщині, так і в Росії розпочався новий
наступ на українство. «Кінець українству!» — таке гасло висунула
російська адміністрація. Закривали українські видання, заарештовували і
засилали багатьох українських політичних діячів, письменників,
інтелігентів. Припинили діяльність політичні партії, організації,
товариства.

На український національний рух зводили наклепи. Так, міністр
закордонних справ Росії А. Сазонов на початку 1915 р. заявив з думської
трибуни, що український-рух у Росії — зрадницький, штучний,
організований за німецькі гроші.

Аналогічну політику проводила російська влада і в захопленій восени 1914
р. Галичині. Російська адміністрація на чолі з графом О. Бобринським
закрила всі українські видавництва, просвітні, культурні та інші
товариства й організації, вивезла у Росію устаткування заборонила
видання будь-якої літератури українською мовою. «Галичина і Лемківщина,
— заявив О. Бобрянський делегації магістрату м. Львова, — є здавна
корінною частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне населення
завжди було російським… Я буду тут запроваджувати російську мову,
закон і устрій». Почалися масові переслідування, арешти, репресії,
вислання українських політичних діячів, інтелігенції. За короткий час
депортовано понад 12 тис. осіб, закрито всі українські школи. Насильно
насаджувалося російське православ’я, для чого в Галичину прибуло чимало
російських священиків на чолі з архієпископом Евлогієм. Митрополита А.
Шептицького, сотні українських священиків вивезено до Росії.

Ці дії пояснювались тим, що нібито не існує української мови, культури і
взагалі українського народу, а є малороси, рідна мова і культура яких —
російські.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У
Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна
ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р.
тут було повалено самодержавство. Владу захопив Тимчасовий уряд на чолі
з князем Львовим, утворений внаслідок переговорів Тимчасового комітету
Державної думи з меншовицько-есерівським керівництвом Петроградської
ради робітничих і солдатських депутатів, Тимчасовий уряд намагався
зберегти панівне становище поміщиків і капіталістів, «оздоровити» армію,
продовжити до переможного кінця війну. Не розв’язувалися питання про
землю, національні проблеми, так само, як і за царського уряду, свято
оберігався принцип «єдиної і неподільної Росії».

У національних окраїнах Росії, які впродовж століть перебували у
колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з
нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності.
Насамперед це стосується України, Польщі, Фінляндії, Грузії, Вірменії.

В цей час соціально-економічна та політична ситуація я Україні
залишалася напруженою. Робітничий клас, сконцентрований на великих
промислових центрах, був недостатньо свідомий і організований, окрім
цього —ще й ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпіли
соціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж
століть російська влада всілякими методами вбивала в українцях будь-які
національні почуття, національну гідність, свідомість. Іншими методами,
але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючи Україну невід’ємною
частиною Росії. Селяни домагалися землі. Загострювалися суперечності між
біднотою і заможною верхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації
соціального гноблення, несправедливості. Національно-свідомі елементи,
зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади Росії,
створити свою державність або хоча б національну автономію.

Крім партії більшовиків, яка розгорнула в Україні активну проросійську
діяльність, хоч і налічувала тоді

лише 2 тис. осіб, виникли і діяли Українська соціал-демократична
робітнича партія (УСДРП), очолювана В. Винниченком, Українська партія
соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з М. Ковалевським, військовий
клуб імені гетьмана П. Полуботка на чолі з М. Міхновським тощо. Отже, в
умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі
та шляхи історичного розвитку багатьох народів світу, розпочалася третя
доба становлення української державності після попередніх двох — княжої
та козацької.

2. СИСТЕМА ОРГАНІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках — Росії та Німеччині й
Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий
шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного
панування.

У Києві 4 (за новим стилем — 17) березня 1917 р після відповідної
підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій,
професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які
вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й
координації національно-політичного життя України. Цим органом стала
Центральна Рада. її головою обрали видатного українського вченого М.
Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання
Центральна Рада 22 березня видала відозву «До українського народу»,
закликаючи населення до спокою, згуртування, організації політичних,
економічних і культурних товариств.

На підтримку Центральної Ради у Києві 1 квітня була проведена
багатотисячна маніфестація, що закінчилась мітингом. Прийнята резолюція
висувала вимоги скликати Установчі збори Росії та домагатися автономії
України Незабаром утворились українські національні ради у Петрограді та
Москві, що негайно налагодили міцні зв’язки з Центральною Радою.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського
національного конгресу в Києві 17— 21 квітня за участю понад 900
делегатів. Характерно, що на конгресі не висувалося питання про
незалежність України. Конгрес визнав право створення нового державного
ладу в Росії та Україні за Всеросійськими Установчими зборами, вимагав у
Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував
утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в
Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано близько 150
представників від усіх губерній, великих міст України, політичних
партій, інших громадських організацій, від національних меншостей, які
населяли Україну. Головою залишався М. Грушевський. Його заступниками
стали В. Винниченко та С. Єфремов. Після закінчення конгресу Центральна
Рада виділила зі свого складу виконавчий орган — комітет, що згодом
почали називати Малою Радою, на чолі з М. Грушевським і заступниками В.
Винниченком та С. Єфремовим. “^Головною метою діяльності Центральна Рада
визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної
державності — соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом,
оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна
Рада не мала, — власні військові сили вона тільки почала формувати. До
речі, лідери національно-визвольного руху України — М. Грушевський, В.
Винниченко та інші не висували тоді питання про державну незалежність
України, відокремлення її від Росії. Вони вважали, що достатньо
домогтися національно-територіальної автономії України і входження її на
федеративних засадах до складу оновленої, демократичної Російської
держави.

Проте Тимчасовий уряд, продовжуючи великодержавну політику
самодержавства, не погоджувався навіть на таку скромну вимогу
Центральної Ради. Питання про організацію національної армії в Україні
також було рішуче відкинуто. Позицію Тимчасового уряду легко зрозуміти:

він не бажав втратити таку величезну колонію, як Україна. Адже на той
час вона давала Російській державі понад 70% вугілля, 96,7% прокату, 68%
сортового металу, 53% солі, 81% олова, 90% срібла, 75% чавуну, а також
хліб, цукор, м’ясо тощо.

Ворожу позицію щодо Центральної Ради та її вимог займала Петроградська
Рада робітничих і солдатських депутатів, яку тоді очолювали більшовики.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна
Рада 10 (23) червня видала Перший універсал, у якому закликала населення
до самостійного будівництва національної української державності.
«Народе український! Однині самі будемо творити наше життя», —
зазначалося в Універсалі. Місцевими органами ставали губернські та
повітові ради, волосні, сільські народні управи. Але водночас діяли
комісари Тимчасового уряду, здебільшого росіяни, котрі замінили царським
губернаторів і дрібних чиновників.

Встановилося своєрідне двовладдя — Тимчасового уряду та Центральної
Ради.

У Києві 18—25 травня відбувся перший Всеукраїнський військовий з’їзд,
який обрав Український генеральний військовий комітет на чолі з С.
Петлюрою та прийняв рішення про створення української національної
армії; у червні — другий з’їзд, що обрав Всеукраїнську раду військових
депутатів у кількості 130 осіб, які ввійшли у повному складі до
Центральної Ради, а 10—16 червня — Всеукраїнський селянський з’їзд (за
участю 1500 делегатів), що прийняв рішення скасувати приватну власність
на землю і передати її без викупу земельному фондові для розподілу серед
селян. На з’їзді обрано Всеукраїнську раду селянських депутатів,
створено її Виконавчий комітет (212 осіб), члени якого також увійшли до
складу Центральної Ради.

Нарешті, 24—26 липня відбувся ще Всеукраїнський

робітничий з’їзд, де було створено Всеукраїнську раду робітничих
депутатів — вона також повністю увійшла до Центральної Ради (близько 100
осіб). Остання поповнила склад представниками майже всіх національних
меншин. котрі проживали в Україні: росіянами, євреями, поляками та ін.
Вони становили 30% депутатського корпусу Ради, що налічував понад 800
депутатів. У складі Малої Ради цих представників було 18 (на 40
українців).

Таким чином, Центральна Рада стала широким представницьким органом,
справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй,
соціальних груп та верств населення України. Однак не всі обрані
делегати мали бажання чи змогу брати участь у засіданнях Ради.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з Першим універсалом був створений
Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В.
Винниченко (він також очолив секретарство внутрішніх справ), секретарем
(генеральним писарем) — П. Христюк, згодом — О. Лотоцький. До складу
уряду входили такі генеральні секретарства (міністерства): внутрішніх
справ (В. Винниченко); військових справ (С. Петлюра); земельних справ
(Б. Мартос); міжнаціональних відносин (С. Єфремов, згодом — О. Шульгін);
судових справ (В. Садовський); фінансових справ (X. Барановський);
харчових справ (М. Стасюк);

шляхів сполучення (В. Голубович); у єврейських справах (У. Зільберфарб);
у польських справах (М. Міцкевич);

пошти і телеграфу (О. Зарубін); генеральний контролер (М. Рафес). Згодом
кількість генеральних секретарств збільшилася до 14.

Щодо національної приналежності, то в Генеральному Секретаріаті
налічувалося дев’ять українців, два росіяни, два євреї та поляк; щодо
партійної — майже всі належали до різних соціалістичних партій.

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну
діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в
Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають
діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися
українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і
навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси
перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу
формально здійснював Тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і
чиновників. Друга система — це Ради, очолені більшовиками, меншовиками,
есерами. Третя — Центральна Рада з її місцевими органами — радами,
управами, спілками. Між ними відбувалася вперта боротьба. Хоч влада та
авторитет Центральної Ради невпинно зростали, але одночасно серед
робітників і біднішого селянства успішно проводилася більшовицька
пропаганда. Під її впливом у містах і селах розпочалися масові
заворушення. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і чекати
Установчих зборів не впливали на збуджене населення.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, що прибула
у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат
своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію
тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої
національної влади — нанівець.

Політичні лідери України, розчарувавшись у можливості створення
«вільної, демократичної, федеративної Росії», почали вживати конкретних
заходів щодо створення своєї державності, армії, законодавства.

Якщо у Другому універсалі, виданому 16 липня, політичні керманичі
України ще надіялися на Всеросійські Установчі збори, які нібито мали
встановити автономію» України, і підкреслювали, що Україна не буде
відокремлюватися від Росії, то незабаром ситуація змінилася. У всіх
містах і губерніях створювалися військові ради, які активно формували
збройні сили України. Було прийняте рішення про оподаткування населення
єдиним національним податком, про усунення з місцевої адміністрації
ворожих щодо України сил.

3. ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ БІЛЬШОВИКІВ. ЙОГО ВПЛИВ НА УКРАЇНУ

Влада Тимчасового уряду виявилася недовготривалою. Більшовики на чолі з
В. Леніним і Л. Троцьким готували в Росії державний переворот. Повстання
у Петрограді розпочалося 24 жовтня 1917 р. Вночі з 25 на 26 жовтня (7—8
листопада) озброєні загони моряків, робітників і солдатів захопили
Зимовий палац та арештували Тимчасовий уряд. Прем’єр-міністр О.
Корейський втік за кордон. Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах
та інших містах і місцевостях влада також перейшла до більшовиків.
Жовтневий переворот або, як його назвали більшовики — Велика Жовтнева
соціалістична революція, — здійснився.

Другий Всеросійський з’їзд Рад 25 жовтня проголосив. перехід всієї влади
до Рад, прийняв декрети про мир і» про землю, сформував більшовицький
уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив» становище політичних
сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного
руху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада
видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української
Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.
Окрім цього, в універсалі були проголошені такі основні положення: 1.
Конфіскація. поміщицького, удільного, церковного, монастирського
землеволодіння і передання земель трудовому народові без-викупу. 2.
Встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над
виробництвом. 3. Негайний початок. мирних переговорів та укладення
справедливого миру між воюючими сторонами. 4. Оголошення повної амністії
за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання. 5.
Закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування. 6.
Забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку,
віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла,
рівноправності усіх мов. 7. Визнання за всіма народами, які населяють
Україну, «національно-персональної автономії» та рівних прав тощо.

Центральна Рада негативно віднеслася до захопленню влади більшовиками. У
жовтні 1917 р. Центральна Рада на своєму засіданні прийняла резолюцію:
«Визначаючи що влада у державі… повинна перейти до рук усієї
революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади
виключно до рук Рад…, які являються тільки частиною зорганізованої
революційної демократії. Українська Центральна Рада через це
висловлюється проти повстання у Петрограді».

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи
Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з «крайовими республіками», які
виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського
політичного центру.

Оскільки ради в Україні”, очолені більшовиками, визнали Раднарком як
найвищий орган влади і відповідно не визнавали Центральної Ради, то вона
розпочала з ними боротьбу — в Полтаві, Конотопі, інших містах та селах
України. Були роззброєні загони Червоної гвардії, військові частини, що
не визнавали влади Центральної Ради» їх висилали за межі України, у
Росію.

Раднарком, очолений В. Леніним, спочатку визнав за українським народом
право на відокремлення й утворення самостійної держави, яке проголосила
Декларація прав народів Росії. Про це говорив і писав сам Ленін. Це ж
підкреслював і нарком військових справ Росії. Л. Троцький у розмові по
прямому зв’язку з головнокомандувачем збройними силами Росії М.
Криленком 24 листопада 1917 р.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В. Ленін швидко
переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав «Маніфест
до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради».
Заявляючи, що «Рада Народних Комісарів признає Українську Народну
Республіку, її право зовсім відділитися від Росії», РНК висувала різні
звинувачення УНР, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду на
власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей
ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.
Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити
роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи
на території України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав
Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право
народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої
форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила.
Раднарком вирішив припинити «всякі словесні загравання» і приступив до
активних дій.

У Харкові 11—12 (24—25) грудня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський
з’їзд Рад, який, визнаючи Україну федеративною частиною Російської
республіки, оголосив Центральну Раду поза законом, передавши всю повноту
влади тільки Всеукраїнському з’їздові Рад, а на місцях — Радам
робітничих, селянських і солдатських депутатів. Україна оголошувалася
Республікою Рад. У період між з’їздами влада належала ЦВК України,
обраному на з’їзді у кількості 41 особи (35 більшовиків) на чолі з Ю.
Медведєвим. Було обрано також радянський уряд України — Народний
Секретаріат, поширено на територію України діяльність декретів та інших
законодавчих актів Росії. Народний Секретаріат складався з 13
секретарств, очолених народними секретарями. До його складу входили В.
Ауссем, С. Бакинський, Е. Бош, В. Затонський, Ф. Сер-гєєв, В.
Люксембург, Г. Лапчинський та ін. Головою незабаром став М. Скрипник.

Для підтримки цієї акції з Росії в Україну були послані війська. Ще 1
січня 1918 р. Раднарком призначив надзвичайного комісара України — С.
Орджонікідзе. Тоді ж В. Ленін надіслав телеграми у Харків —
командувачеві більшовицьких військ в Україні В. Антонову-Овсієнку і С.
Орджонікідзе: «Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних
заходів… Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше
загрожує голод… Ленін». Росії для цього передусім і була потрібна
Україна.

Народний секретар радянського уряду України Г. Лапчинський згадує, як
народний секретар військових справ В. Шахрай скаржився йому: «Що це за
уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати
української мови? Що не тільки не користується жодним впливом серед
українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх
прізвищ?… коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться
роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону Радянської влади?
За єдину військову опору… ми маємо лише військо, що привів на Україну
з Росії Антонов».

4. ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ І ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНИ НЕЗАЛЕЖНОЮ ДЕМОКРАТИЧНОЮ
ДЕР

У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р приймає Четвертий
універсал, на якому зупинимося докладніше. «Народе України, — пишеться в
універсалі, — твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській
Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася колишня мрія батьків
твоїх, борців за вольності і права трудящих. А тим часом Петроградське
Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою вдасть вільну
Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі
свої війська…, які грабують хліб наших селян і без всякої платні
вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів,
вбивають неповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодійство,
безчинство». Центральна Рада, зазначалося далі, не хоче війни, не
претендує на ніякі чужі території, а «бажає вести свій край до миру, до
творчої роботи, до скріплення. волі нашої». Оскільки у складі Росії
Україна не могла мати справжньої волі, то «однині Українська Народна
Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною,
суверенною державою».

Чи було щось протиприродне, незаконне у цьому? Ні. Прагнення до свободи,
незалежності, бажання бути господарем на своїй землі, а не жити під
владою чужинців — це природне, невід’ємне право кожного народу, кожної
нації. Зрештою, Акт проголошення незалежності України відбувся у повній
відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої Раднаркомом
Росії 2 (15) листопада 1917 р.

Україна, зазначалося в Четвертому універсалі, хоче жити у мирі та
злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна
втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту —
Установчих зборів — влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою
та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних
Міністрів тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з
державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.
Щодо нашестя «петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш
край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з
ними». Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї
створити народну міліцію.

Зруйновані війною міста і села мали бути відбудовані за кошти держави. З
поверненням додому демобілізованих солдатів у всій Україні планувалися
перевибори місцевих органів влади — міських, сільських, волосних і
повітових народних рад, міських дум. До перевиборів «слід встановити на
місцях таку вдасть, до якої б люди мали довір’я і яка б опиралася на всі
революційно-демократичні верстви народу». Пропонувалося всім радам
селянських, робітничих і солдатських депутатів співпрацювати на благо
українського народу.

Щодо аграрного питання, в Універсалі повідомлялося:

«Земельна комісія… вже виробила закон про передачу землі трудовому
народові і без викупу, прийнявши за основу скасування власності
(очевидно, поміщицької — Т. Б.) і соціалізацію землі». Проект закону
планувалося розглянути і прийняти на найближчому засіданні Центральної
Ради, «щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до
початку весняних робіт». Усі ліси, води і надра конфісковувались у
попередніх власників і переходили у власність держави. Оскільки «війні
наступає кінець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до
переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення
продуктів, потрібних1 насамперед трудящим масам».

В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо
ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт,
людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни.

Проголошувалася націоналізація «найважливіших галузей торгівлі», весь
дохід від якої «піде на користь народові». Встановлювалася монополія
держави на зовнішню торгівлю. Для конкретної реалізації цих положень
уряд повинен був подати проекти відповідних законів, а також видати
розпорядження про «монополію держави на виробництво заліза, шкур, тютюну
та інших товарів і продуктів, з яких найбільше бралося прибутків з
робочих класів на користь нетрудящих класів».

Встановлювався контроль держави над усіма банками, «які допомагали
визискувати трудові класи». З цього часу кредити банків повинні були
надаватися «головним чином на підтримку трудового населення та розвиток
народного господарства в Україні».

Раді Міністрів приписувалося «рішуче боротися з усіма контрреволюційними
силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної
Української Народної Республіки, до повороту старого ладу, — карати, як
за державну зраду!».

Назвемо ще такі дуже важливі пункти універсалу;

«Всі демократичні права і свободи громадян потверджуються. Всі нації в
Українській Народній Республіці користуються рівними правами і
національно-персональною автономією». Розуміючи нестійкість і непевність
свого становища, будучи звідусіль оточеною ворогами та недоброзичливими
сусідами, Центральна Рада проголошувала;

«Все, чого не встигнемо зробити ми, .. те довершать, справлять і до
останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори».

Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі
не відкидала можливості укласти федеративний союз «з народними
республіками колишньої Російської держави».

Ось таким був цей відомий документ — Четвертий універсал Центральної
Ради. Без сумніву — прогресивний, без сумніву, незважаючи на певні
недоробки і неясності, — історично значущий. Він завершив складний і
нелегкий процес становлення у ті роки Української державності.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало
значний міжнародний резонанс, її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція,
Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина,
Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія,
Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. —
Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника
царської армії М. Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них
приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва,
харківська червона гвардія. Одночасно 16 (29) січня у Києві вибухнуло
збройне повстання робітників заводу «Арсенал». Воно тривало шість днів.
Чимало арсенальців було вбито, 300 — розстріляно. Цей факт подавався як
найхарактерніший приклад контрреволюційності Центральної Ради. Але чи
могла вона вчинити інакше? Як аналогія напрошується інший характерний
приклад — повстання кронштадських матросів 1921 р. проти радянської
влади. Воно було нещадно придушено, а тисячі матросів, які здалися
владі, без усякого суду і слідства розстріляні.

Об’єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого)
1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу
міста зайняли Київ. У його обороні загинуло під Кругами 300 українських
юнаків-студентів та учнів старших класів гімназій, які намагалися
зупинити частини більшовицьких матросів. На вулицях міста більшовицькі
війська вчинили жорстокий погром, розстрілюючи багатьох людей часто
тільки за те, Що розмовляли українською мовою чи були у вишиванках.
Центральна Рада евакуювалась до Житомира.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами
Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної
Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни
Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками
(Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду. Взамін на
визнання своєї влади в Україні Центральна Рада зобов’язалась поставити
,’Німеччині близько 1 млн. т хліба, величезну кількість іншого
продовольства та сировини. Щоб утримати владу. Центральна Рада
звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу,
оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та
австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України. Однак цей
відчайдушний захід не врятував Центральної Ради. У країні поширювалося
невдоволення, розгорнулася боротьба проти окупантів. Центральна Рада
втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася
на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була
прийнята Конституція Української Народної Республіки — Основний закон
держави, її опрацювала спеціальна конституційна комісія на чолі з
професором М. Грушевським, що вивчила досвід конституційного
законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України,
яких об’єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні,
політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву: «Статут про державний устрій, права і
вольності УНР». Вона складалася з восьми розділів і 85 статей: І розділ
— Загальні постанови;

II розділ — Права громадян України; III розділ — Органи влади
Української Народної Республіки; IV розділ — Всенародні збори
Української Народної Республіки; V розділ — Про Раду Народних Міністрів
Української Народної Республіки; VI розділ — Суд Української Народної
Республіки; VII розділ — Національні союзи;

VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських свобод.

У розділі «Загальні постанови» підкреслювалося, що Українська Народна
Республіка — держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а
носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни
України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ
здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3).

Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України —
єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка
зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових
відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності
неможлива. «Не порушуючи єдиної своєї власти, — підкреслюється у ст. 5,
— УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого
самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну,
надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних
союзах».

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права
й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення
надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод
громадянам.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у
передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства
не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки.

Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з
20-річного віку. «Ніякої різниці у правах і обов’язках між чоловіком і
жінкою, — писалося у ст. 11 Конституції, — право УНР не знає».

У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у
громадянських і політичних правах — незалежно від статі, національності,
раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих
титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла,
таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки
правомочними органами у випадках, передбачених законом.

Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку,
віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо
тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину.
Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання І пересування.

На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні
покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась (як
покарання) конфіскація майна.

Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким
на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним,
рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обраними тільки особи,
визнані у законному порядку душевнохворими.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи
державної влади, управління й судові органи.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія
розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища
законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам,
виконавча — Раді Народних Міністрів, судова — Генеральному Суду.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи—у
громадах (сільських і міських), волостях, землях.

Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі
рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною
системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки.
Проголошувався принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата
праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік.
На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші.
Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував і
очолював роботу парламенту, виконував «усі чинності, зв’язані з
представництвом Республіки» (ст. 35).

Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни,
оголошував війну, укладав мир тощо. Право законодавчої ініціативи
належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям,
зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше ЗО
осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об’єднували
не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою
парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним
уряд відповідав за свою діяльність — як кожен міністр зокрема, так і
уряд загалом. У випадку вотуму недовір’я вони були зобов’язані (як
міністри, так і уряд) піти у відставку. Пар ламент більшістю у 2/3
голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст. 58).

Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впродовж
семи днів окремі міністри чі уряд повинні були дати відповідь.

Найвищим судом республіки оголошувався Генерали ний суд, який обирався
Всенародними Зборами. Він ви ступав як касаційна інстанція для інших
судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції
адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний суд та інші
суди країни, як вони обиралися — у Конституції не сказано. Це мало бути
вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше
важливе положення: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі,
ні адміністраційні органи влади (ст. 63).

Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від
посад, — рівними перед судом і перед законом.

Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. «Кожна з
населяючих Україну націй, — зазначалося у ст. 69, — має право в межах
УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється
через органи Національного Союзу». Кожна національна меншина входить у
свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен
Національний Союз видає законодавство, що не повинне протирічити
Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються
спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет тощо. Органи
кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними,
що надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.

Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість
тимчасового (не більше ніж на три місяці) призупинення дії громадянських
прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення
приймали Всенародні Збори, а у виняткових, термінових випадках — Рада
Народних Міністрів.

Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави,
про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання
місцевих органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему
тощо. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже
вона створювалася на перехідний період — період становлення української
державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була
доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства
України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

5. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО

Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі військ;

розігнали Центральну Раду, поставивши при владі колишнього царського
генерала, великого землевласника, потомка козацької старшини Павла
Скоропадського. У Києві ЗО квітня на так званому з’їзді хліборобів
Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман опублікував
«Грамоту до всього українського народу». Повідомляючи про свій прихід
«волею народу» до влади, він оголосив Центральну Раду та її установи
нездатними до державної творчої праці, заявивши, що для забезпечення
порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує
розпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні
комітети, уневажнює все її законодавство, повертає правову силу всім
попереднім видам і формам приватної власності. Ставши на ґрунті
української державності», яку нібито врятували Німеччина й
Австро-Угорщина, що, «вірні своєму приреченню (обіцянці), готові й далі
боротися за волю та мир в Україні», гетьман обіцяв проведення у
майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, право викупу
селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників (за їх
згодою), відбудову крайової торгівлі, промисловості.

Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій
України, що встановлював замість демократичної республіки свого роду
конституційну спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнота
законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним «воєводою»
армії, флоту. Замість назви держави Українська Народна Республіка
встановлено нову назву — Українська держава. Поновлено попередній,
діючий ще за царату адміністративно-територіальний поділ — на губернії,
повіти, волості. Уряд, сформований гетьманом. складався здебільшого з
російських кадетів і монархістів. У губерніях, повітах призначалися
старости — також з колишніх генералів, поміщиків, царських чиновників.
Під. виглядом так званої державної варти відроджувалася стара охранка,
поліція. Весь штаб і командування військових частин складалися з
царських офіцерів. Офіційною урядовою мовою була російська.

Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну —
російських, польських та ін. їм поверталися землі, маєтки, заводи й
фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси
позбавлялися політичних прав і свобод. Було ліквідовано 8-го-динний
робочий день, у селян відбиралися захоплену ними землі, інвентар.
Жорстоко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції.

Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворим
наглядом окупаційної влади, що посилено продовжувала грабувати Україну.
Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно, м’ясо, мед, цукор, масло,
промислове устаткування. Така грабіжницька політика окупаційної влади та
антинародна — гетьманату, викликали а Україні все більше обурення, опір.

Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки.
Зокрема, це стосується зовнішньополітичної сфери. Відбувся обмін
дипломатичними представниками з державами Центрального блоку.
Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією,
Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва
мирну делегацію на чолі з X. Раковським. У Києві 12 червня між обома
країнами був підписаний прелімінарний мир. Росія визнала Українську
державу, сторони зобов’язалися встановити дипломатичні відносини на
рівні консульських.

Відбудовувалися залізниці, мости, дороги. Вдалося налагодити фінансові
справи. Проводилися важливі судовї-реформи. Створювалася система
губернських і повітових:

судів. Сенат вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало
гласним, з участю присяжних засідателів. Помітними були здобутки у
галузі культури й освіти, а чому велика роль належить міністру освіти М.
Василенку. Так, 6 жовтня в урочистій обстановці у Києві відкрився перший
державний український університет, потім другий — у
Кам’янці-Подільському. В усіх вищих навчальних закладах почали працювати
кафедри української мови, літератури, історії. Засновано український
державний театр, Національний музей, Національну капелу. Створено
Українську Академію Наук, урочисте відкриття якої відбулося 24 листопада
1918 р. Президентом Академії обрано В. Вернадського.

У середині квітня в зв’язку з окупацією німцями України ЦВК і Народний
секретаріат, які перебували в Таганрозі, були ліквідовані, замість них
створено Повстанбюро з дев’яти членів. За постановою ЦК КП(б)У 28
листопада 1910 р. у Курську створено Тимчасовий робітничо-селянський
уряд України, куди входили В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Ю.
Коцюбинський, Ф. Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він проголосив
повалення влади гетьмана і відновлення влади Рад в Україні, для чого
попросив військової допомоги в Росії.

6. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ДИРЕКТОРІЇ

Наближався кінець імперіалістичної війни. Центральний блок зазнав у ній
поразку. В Австро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р.
вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський
мирний договір анульованим. Розпочався новий наступ радянських військ на
Україну. Німецькі та австро-угорські війська не хотіли більше воювати.
Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору.

Українські партії, інші організації об’єднуються в Український Народний
Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному
засіданні УНС 13 листопада був створений уряд Директорії на чолі з В.
Винниченком і С. Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних
сил УНР. З Фастова, де знаходилася .Директорія і формувалися її збройні
сили, почався наступ на Київ. Нечисленні війська Директорії (менше
тисячі воїнів), основу яких становив батальйон Січових Стрільців (300
осіб), вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися
повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ.
Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини.

Уряд Директорії 19 грудня урочисто в’їхав у Київ. Влада Директорії
швидко встановилася на значній території України. Знову почали діяти
заборонені гетьманатом ради. Поспішно формувалися регулярні збройні
сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є.
Коновальця.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про
передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня
Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий
трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала
належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої
участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади й
управління мав утворити Трудовий Конгрес — свого роду парламент,
сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції. До
речі, ця своєрідна система політичної влади була розцінена зарубіжною
пропагандою як «більшовицька».

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23—28 січня у Києві. В ній
взяли участь близько 300 депутатів (з 528). Конгрес затвердив Акт
з’єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це йтиметься далі), передав
тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне
виборче право для виборів майбутнього українського парламенту, але через
більшовицький наступ він перервав засідання.

Внутрішня і зовнішня ситуація, в якій опинилась Директорія, була дуже
складною. Південь України замість німецьких захопили англо-американські,
французькі, а також грецькі, румунські війська. На заході, в Галичині,
йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська
Народна Республіка потребувала допомоги.

Зі сходу почався наступ радянських військ, оскільки радянські уряди
Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною,
буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у
першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну.
В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни, сподіваючись, що
радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання, як і
Центральна Рада, основним завданням вважала побудову Української
держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних проблем не пізніше,
коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло
використовувала більшовицька пропаганда, поширюючи, окрім цього, всілякі
наклепи на українську владу. «Нам необхідно повернути Україну Росії, —
говорив тоді Л. Троцький, — Без України нема Росії».

Залишена напризволяще, Директорія гарячкове шукала виходу з тяжкого
становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких
військ, що перебували на півдні України (зокрема, в Одесі). Тут був
підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця
спроба Директорії знайти якогось союзника не увінчалась успіхом. У
Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і
незабаром ці війська були виведені з України.

З огляду на інтенсивне просування радянських військ та їх небажання
припинити наступ, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській
Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці січня—на початку лютого
радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під
Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських
військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті,
відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

С. Петлюра у липні 1919 р., об’єднавшись з Українською Галицькою Армією
і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. Після
завзятих боїв ЗО серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже
наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої
України і Директорії. Розпочався драматичний відступ військ Директорії
аж до Кам’янця-Подільського. У такій ситуації Петлюра проводив активні
переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника у боротьбі з
більшовиками. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що
союз Петлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії відбудеться! за
рахунок Східної Галичини, яку Петлюра віддасть Польщі. Розгорівся
конфлікт. Командування УГА (три корпуси) оголосило про перехід до
Денікіна (17 листопада), а через деякий час— на бік Червоної Армії.
Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у
квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив
з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак і білополяки, і
його війська були розбиті Червоною армією. Ще одна спроба створити
незалежну Українську державу закінчилася невдачею.

РОЗДІЛ XI

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

(1918—1923 рр.)

1. РОЗПАД АВСТРО-УГОРЩИНИ І ПРОГОЛОШЕННЯ ЗУНР

У другій половині XVIII ст. Польща як самостійна держава перестала
існувати, розділена між Австрією, Пруссією і Росією. Більша частина
земель колишнього Галицько-Волинського князівства відійшла до Австрії,
Волинь — до Росії. Австрія штучно об’єднала ці землі з польськими у так
званий коронний край Галіції та Лодомерії. Східна частина краю
здебільшого була заселена українцями, західна — поляками.

У складі іноземних держав західноукраїнські землі постійно були об’єктом
нещадного колоніального гніту Вони мали забезпечити промислові центри
метрополії дешевою сировиною (нафтою, сіллю, лісом тощо) і стати
вигідним ринком збуту товарів. Промисловість Галичини розвивалася дуже
повільно, 97% підприємств були дрібними. Тут існував найдовший в
Австро-Угорщині робочий день (14—16 год), найнижча заробітна плата,
найгірші житлові умови. У сільському господарстві домінувало поміщицьке
землеволодіння, існували численні феодальні та напівфеодальні пережитки.
Ліквідація в Австрії 1848 р. кріпосного права становища селян суттєво не
змінила. Навіть на початку XX ст. поміщикам (ними переважно були поляки,
частково австрійці, євреї та українці) належало 37% земель, а разом з
церквою — 44%. Селянство, яке становило більшу частину населення, було
переважно малоземельним і безземельним.

Кожного року збільшувалася заборгованість селян, землі яких розпродавали
за несплачені борги з публічних торгів. Так, тільки в 1910—1912 рр. було
розпродано 9303 селянські господарства. У селі панували безпросвітні
злидні, нерідко голод, епідемії. Тяжкі умови життя змушували людей
шукати кращої долі за кордоном. З 1880 р. по 1910 р. з Галичини
емігрувало 399 тис. осіб, тільки до Америки 1913 р. — 110 тис.

Політична система управління краєм була, як уже зазначалось, повністю
пристосована до здійснення колонізаторської політики. Галичиною управляв
губернатор, а з 1849 р. — намісник, який призначався імператором і
зосереджував усю адміністративну владу. Йому підпорядковувалися поліція,
крайові, повітові, міські органи управління — повітові старости,
бурмістри у містах і війти у селах. Існували виборні органи крайового та
місцевого самоуправління (галицький крайовий сейм, повітові, міські та
сільські ради), але вони серйозної ролі у системі управління краєм не
виконували.

Характерно, що хоча більшість населення у Східній Галичині становили
українці (на 1890 р. тут проживало 4,7 млн. осіб, з яких 63% становили
українці, 23% — поляки, 13% — євреї, 1% — інші), управляли краєм
польські магнати. Зокрема, намісниками краю з 1849 р. були тільки
поляки. Польські панівні кола захопили всю адміністрацію, суд,
культурно-освітні заклади, перетворивши їх у знаряддя насильного
ополячування та онімечення українського населення. Кількість українських
шкіл невпинно скорочувалася. У 192 селах краю їх зовсім не було. Одна
середня школа в Галичині припадала на 656 тис. українців і 33,5 тис.
поляків. Львів у 1910—11 н. р. мав тільки одну початкову українську
школу і одну гімназію. У 1869 р. польська мова була введена у суд таї
адміністрацію; 1871 р. введене польське викладання (замість німецького)
у Львівському університеті. Внаслідок такої політики 79,8% українського
населення було неписьменним.

Українці намагалися всіляко протистояти насильницькій асиміляції.
Українська інтелігенція, греко-католицька церква підтримували в народі
прагнення до волі, любов до рідної мови, історії, землі. Велика заслуга
у цьому належала прогресивному літературному угрупованню
західноукраїнських письменників «Руська трійця» на чолі з М. Шашкевичем,
товариствам «Руська бесіда» і «Просвіта», створеним у 60-х роках XIX
ст., товариству ім. Т. Шевченка тощо. У 1880—90-х роках у Галичині
виникають перші українські політичні партії — народовці, українська
радикальна, національно-демократична, соціал-демократична.

Значний внесок у зростання національної свідомості українців краю зробив
глава греко-католицької церкви (з 1900 р.) митрополит А. Шептицький.

Завдяки успіхам в освітньому, релігійному, культурному житті Галичина в
той час стала центром українського національного руху. Цьому сприяли
також порівняно ліберальніший, ніж у Росії, політичний режим і
законодавство конституційної Австро-Угорської монархії, прийняте
наприкінці XIX—на початку XX ст., яке давало. змогу представникам різних
національностей спілкуватися? рідною мовою, мати свої школи,
видавництва, партії, організації, обирати своїх послів у парламент. Так,
перед. війною українці мали у краї шість державних і 15 приватних
гімназій, понад 3 тис. народних шкіл, сім кафедр в університеті.
Виходило 66 українських періодичних видань.

У Росії ж постійно здійснювалася шовіністична, великодержавна політика
гноблення, викорінення всього неросійського. Діяли закони про заборону
української мови„ літератури, видавничої справи (Валуєвський циркуляр
1863 р., Емський акт 1876 р.), заперечувалося право українського народу
на існування взагалі. З чорносотенцями-реакціонерами солідаризувалося
чимало представників так званої прогресивної інтелігенції, навіть деякі
революціонери-демократи, наприклад, В. Бєлінський.

Перша світова війна різко загострила соціально-політичну ситуацію в
Галичині. Вибираючи з двох лих менше провідні політичні кола краю
оголосили про свою підтримку у війні Австро-Угорщини. На початку серпня
1914 р. з представників основних політичних партій у Львові була
створена Головна українська рада, яка мала на меті захист політичних
інтересів українського населення у період війни. Користуючись
сприятливою ситуацією, вона домоглася згоди в австрійської влади на
утворення окремої формації українського національного війська —
Українських січових стрільців (2,5 тис.). Воювати їм довелося у склад»
австро-угорської армії, але основною метою їх створення була боротьба за
волю України.

Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних
суперечностей у воюючих країнах призвело до вибухових ситуацій: спочатку
в Росії (лютневі 1917 р., потім жовтневі події), а в жовтні-листопаді

1918 р. — в Австро-Угорщині та Німеччині.

Австро-угорський імператор Карл І видав 18 жовтня 1918 р. маніфест,
погоджуючись перетворити країну в федеративну державу. «Коронні землі»
одержали права створити свої представницькі органи — Національні ради. У
зв’язку з цим 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів
австрійського парламенту, галицького» і буковинського сеймів та по три
представники від усіх політичних партій, духовенства і студентства. На
цих зборах було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном
Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й
Закарпаття, які «творять цілісну українську територію,
уконституйовуються як українська держава», щоправда, у складі
Австро-Угорської монархії, з якою галицькі політики ще не наважувалися
порвати. Рада створила свої виконавчі органи — комісії. Першу — загальну
(на чолі з Є. Петрушевичем), другу— для Галичини й Закарпаття (на чолі з
Костем Левицьким), третю — для Буковини (її очолив Омелян Попович).
Делегація Української національної ради виїхала до Відня для переговорів
з австрійською владою.

Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли рішучіше.
Наприкінці жовтня — у листопаді 1918 р. проголосили незалежність
Угорщина, Чехословаччина, Польща, Сербо-Хорвато-Словенська держави.

Активно підготовлялися до захоплення влади у Галичині поляки, які
вважали цей край своєю історичною територією. У Кракові 28 жовтня була
створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій
Галичині й оформити перехід краю до складу Польщі. Були призначені
генеральний комісар Галичини — князь В. Чарторийський і військові
коменданти Галичини та Львова — генерали Пухальський і Ламезан. Можливі
виступи «непольського населення» начальник Головного штабу збройних сил
Польщі генерал Розвадовський наказав придушити. На 1 листопада
призначалося офіційне передання влади в усій Галичині полякам. Українці
не гаяли часу: в ніч на 1 листопада 1918 р. Центральний військовий
комітет, створений у вересні з офіцерів-українців, які служили в
австро-угорській армії, на чолі зі сотником Дмитром Вітовським вирішив
випередити поляків. Хоч у Львові в його розпорядженні було лише близько
2 тис. вояків, він діяв рішуче, зайнявши до ранку всі найважливіші
стратегічні пункти міста — пошту, телеграф, військові казарми, будинок
сейму, банки тощо. Над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і
місцевостях Галичини. Це відбулося без-кровно, без боїв і жертв.
Австрійські, угорські та інші вояки не чинили ніякого опору, звертаючись
із єдиним проханням — якнайшвидше відправити їх на батьківщину; поляки,
для яких виступ українців був несподіваним, вичікували.

Українська національна рада 1 листопада видала відозви «До населення
міста Львова:» та «Український народе», в яких зазначалося: «Волею
українського народу на українських землях Австро-Угорської монархії
утворилась українська держава…»; «віднині Ти, український народе,
господар своєї землі…, визволений з віковічної неволі…», що
«найвищою владою тут є Українська національна рада».

Вже в перших правових актах підкреслювалося, що всім громадянам
Української держави незалежно від національності та віросповідання
надаються і гарантуються «громадянська, національна і віросповідна
рівноправність». Усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх
представників до складу Української національної ради.

Щоправда, спокій на західноукраїнських землях тривав недовго. Вже
наприкінці дня 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали
військові дії. До них приєдналося польське цивільне населення, яке у
Львові налічувало понад 120 тис. осіб (з 240 тис.). Почалася боротьба,
що охопила увесь край. Неодноразові звертання української влади до
польських керівників з пропозиціями сісти за стіл переговорів, мирно
врегулювати всі спірні проблеми не дали жодного результату. Поляки не
хотіли вести ніяких переговорів, називаючи корінне українське населення,
що завжди становило більшість у Східній Галичині, «варварськими ордами»,
«хлопськими бандами» та ін.

На засіданні Української національної ради 9 листопада 1918 р. було
визначено назву Української держави— Західноукраїнська Народна
Республіка (ЗУНР), до складу якої, крім Східної Галичини, входили
Північна Буковина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Держава
охоплювала близько 70 тис. км2 території з населенням 6 млн. (у тому
числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів та
ін.).

Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття
спочатку відійшло до складу Угорщини, а у січні—квітні 1919 р. —
Чехословаччини. Все це відбулося зі згоди і санкції Антанти. Таким
чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з
населенням 4 млн. (75% українців, 12% поляків, 11% євреїв, 2% — інші
національності).

2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ЗУНР

Українська національна рада 9 листопада 1918 р, сформувала уряд ЗУНР —
Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. У складі уряду було 14
міністерств — державних секретарств, очолених державними секретарями
(внутрішніх справ – Л. Цегельський; зовнішніх справ В. Панійко; фінансів
– К. Левицький; військових справ – Д. Вітовський; юстиції – С.
Голубович; торгівлі і промислу – Я. Литвинович; земельних справ – С.
Баран; шляхів – І. Мирон; пошти і телеграфу – О. Пісецький; праці та
суспільної опіки – А. Чернецький; суспільного здоров’я – І. Куровець;
віросповідання — О. Барвинський; публічних робіт — І. Макух).

Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін. Голова
і міністри 10 листопада присягнулися на вірність українському народові,
державі. Україна національна рада визначила одним з основних завдань
уряду вжити всіх необхідних заходів для об’єднання українських земель з
утвореною на сході Україно: борною державою.

Українська національна рада 13 листопада виз конституційні засади
новоствореної Української дер прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У
ньому закріплювалося верховенство і суверенітет народу, здійснюватиме
конституційні засади через представницькі органи, обрані на основі
загального, рівного, прямого ємного голосування за пропорціональною
виборчою системою. Виборчим правом наділялися всі громадян держави,
незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів
парламенту — Сейму — вся повнота законодавчої влади належала Українській
національній раді, виконавчої — Державному секретаріатові. Гербом ЗУНР
став золотий лев на синьому полі (згодом! тризуб), прапором —
синьо-жовтий. Затверджено державну печатку тощо.

Згідно з розпорядженням Української національної ради 11 листопада на
всій території держави належало ліквідувати всі старі органи місцевої
влади та управління. Замість них шляхом виборів належало утворити нові,
українські. Зокрема, у сільських і містечкових громадах ними мали стати
громадські та міські комісари, а їх дорадчими органами — так звані
«прибічні ради», а у повітах — повітові комісари та повітові національні
ради.

Згідно з цим розпорядженням вже у листопаді на всій території ЗУНР
організовано пройшли вибори до місцевих органів влади й управління. У
багатьох населених пунктах відбулися святкові збори і віча, молебні,
вуличні походи. Громадськими і повітовими комісарами обирали людей
шанованих, заслужених, патріотів рідного краю. Так, у Самборі повітовим
комісаром став відомий адвокат, письменник А. Чайковський, у Дрогобичі –
популярний громадський діяч – С. Вітик, у Стрийському повіті – О.
Нижанківський – відомий композитор і диригент, у Стоянові – селянин,
борець за народні права І. Заремба та ін.

Для охорони громадського порядку в багатьох повітах і громадах обирали
народну міліцію, у деяких – зберігали, оновивши її склад, жандармерію.

Попередньому персональному складові різних ланок державного апарату,
працівникам залізниці, зв’язку, освіти, медицини не чинили жодної
національної дискримінації. Поляки, євреї, австрійці могли залишатись на
своїх місцях чи отримати будь-яку іншу роботу, якщо присягнули на
вірність Українській державі або зобов’язувалися не завдавати їй ніякої
шкоди. Підкреслюємо це, щоб категорично заперечити звинувачення на
адресу керівництва ЗУНР у «буржуазному націоналізмі», «антинародності»
тощо, висунені, зокрема, радянськими дослідниками в часи тоталітарного
комуністичного режиму.

Після виборів органів місцевої влади у багатьох повітах відбувалися
збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення
про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою
нормативні акти, обміну досвідом.

Вдосконалювалися структура державного апарату влади й управління, форми
та методи його діяльності, правова основа. Так, 15 листопада Українська
національна рада прийняла закон про доповнення її складу делегатами від
більших міст і всіх повітів (Львів — чотири, Чернівці — два, Станиславів
— два, Перемишль, Тернопіль, Дрогобич, Коломия, Стрий, Ярослав, Самбір,
Золочів, Бережани, Борислав та від повітів — по одному). Вибори цих
делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. Таким чином, склад Ради
розширився, став більш представницьким.

Закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки» було
видано 16 листопада 1918 р. Згідно з ним залишалося чинним попереднє,
австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям
Української держави. З цього приводу радянські дослідники також
намагалися всіляко обпаплюжити ЗУНР. Але цілком логічно пояснювали таку
обставину дослідники на заході. М. Стахів, наприклад, писав: «Ця
постанова була конечна, якщо ЗУНР бажала бути державою з правлінням
права. Видати нові… закони у короткім часі було неможливо, отже,
мусили залишатися старі…, які підлягали поступовій зміні або заміні».

У законі регламентувався порядок утворення, структура та функції
місцевих органів влади й управління. Зазначалося, що надалі повітових
комісарів призначатиме і звільнятиме державний секретар внутрішніх
справ. їм підлягали повітові військові коменданти, коменданти
жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призначали громадських і
міських комісарів. Там, де населення вже обрало комісарів, ці особи
підлягали затвердженню вище-стоячими державними органами. В усіх повітах
належало загальними виборами обрати повітові національні ради. а у
громадах й містах — громадські та міські ради.

Цього ж дня Державний секретаріат у виконання закону видав розпорядження
«Про державну адміністрацію».

Однак під тиском переважаючих сил ворога українське військо і державна
влада 22 листопада 1918 р. залишили Львів. Державні установи переїхали
спочатку до Тернополя, а в перших числах січня 1919 р. — до
Станиславова.

На засіданні Української національної ради 4 січня була створена
Президія ради у складі президента (голови ради) і чотирьох його
заступників. Президентом ради знову обрали Є. Петрушевича, його
заступниками — Л. Бачинського, С. Вітика, О. Поповича і А.
Шмигельського. На цьому ж засіданні створено ще один важливий орган —
Виділ Української національної ради. Він складався з Президента ради і
дев’яти членів, виконував функції колегіального глави держави.

Вважаючи себе органом невиборним, тимчасовим, Українська. національна
рада у березні 1919 р. прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у
квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм повинен був обиратися
громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при
таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21
року, пасивне — з 25. Депутатів (послів) належало обирати згідно з
національно-пропорціональною системою. Тобто за кожною національністю
(залежно від кількості) закріплювалася певна кількість послів. Це
гарантувало всім національним меншинам можливість мати своїх послів у
парламенті.

Отже, з 226 послів Сейму українці повинні були обрати 160, поляки — 33,
євреї — 27, австрійці — шість представників. З цією метою територію
держави було поділено на 12 українських виборчих округів, п’ять
польських і єврейських, один — німецький. Такого демократичного, на
державному рівні забезпечення прав національних меншин при виборах
законодавчих органів не знала, по суті, світова виборча практика не
тільки в той час, а й у наші дні.

Дещо змінилася структура і персональний склад уряду. Ще у грудні подав у
відставку прем’єр-міністр К. Левиць-кий, його замінив С. Голубович.
Українська національна рада з метою забезпечення прав та інтересів
національних меншин вирішила утворити у складі уряду ще три секретарства
— польське, єврейське, німецьке, запропонувавши меншинам обрати своїх
представників у ці секретарства. Проте через їх небажання дана
пропозиція не була реалізована. На початку 1919 р. кількість державних
секретарств скоротилася до десяти. Було об’єднано секретарства освіти і
віросповідання; шляхів, пошт, телеграфів. Ліквідовано секретаріати праці
та суспільної опіки, суспільного здоров’я — замість них утворено
відповідні відділи при секретаріаті внутрішніх справ.

Формуючи механізм держави, Українська національна рада ще в листопаді
1918 р. розпорядилась утворити корпус державної жандармерії для охорони
громадського порядку, державного та особистого майна, публічної безпеки.
Корпус очолила Команда української державної жандармерії на чолі з
Головним комендантом (П. Індишевським). На місцях утворювалися окружні
та повітові команди жандармерії, сільські й міські станиці. До
жандармерії приймали добровольців, передусім з військовослужбовців.
Чисельний стан жандармерії у повітах визначав повітовий комендант за
домовленістю з повітовим комісаром. На місцях обиралася і народна
міліція. Навесні 1919 р. чисельність державної жандармерії становила
близько 1 тис. жандармів і 4 тис. стажистів, ЗО офіцерів. Народних
міліціонерів налічувалось близько 3 тис. Ось такими невеликими силами
підтримувався весь порядок у державі.

Важлива ланка державного механізму будь-якої країни — судові органи.
Отже, тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і
судочинство, у ЗУНР залишалися на своїх місцях попередні судді та
працівники канцелярського апарату, тим паче, що чимало з Них були
українцями. Судді й технічні працівники присягали на вірність
українському народові, державі. Тих, які скомпрометували себе
антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями, було
звільнено.

Незабаром Державний секретаріат судівництва на чолі з О. Бурачинським
розгорнув активну діяльність, спрямовану на перебудову судової системи.
Вся територія держави була розділена на судові округи (12) і судові
повіти (130). Відповідно належало утворити окружні та повітові суди. їх
повинно було обрати (у кількості 144 осіб) саме населення. Для
національних меншин знову ж таки встановлювалася квота, щоб вони мали
гарантовану можливість обрати своїх суддів. Отже, належало обрати 102
судді-українці, 25 — поляків, 17 — євреїв.

Окрім цього, на пропозицію Державного секретаріату судівництва
Українська національна рада у лютому прийняла закони «Про скорочення
підготовчої суддівської служби» (тобто стажування — з трьох років до
двох);

про тимчасове припинення (у зв’язку з умовами військового часу)
діяльності суду присяжних; про введення у судочинстві української мови,
принципів гласності, змагальності, широкого демократизму, безумовного
права звинуваченого на захист тощо. Для розгляду кримінальних справ
законом Української національної ради 11 лютого тимчасово створено
трибунали першої інстанції. Вони діяли в повітах у складі голови і двох
членів. Вищою інстанцією з цивільних і кримінальних справ мав стати
(згідно з законом 15 лютого) Вищий суд, і третьою (останньою) — Найвищий
державний суд. До їх обрання функції другої й третьої судової інстанції
належали спеціально утвореним Сенатам: «Окремому судовому Сенату другої
інстанції» та «Окремому судовому Сенату третьої інстанції». Згідно з
розпорядженням Державного секретаріату судівництва 8 березня вони були
створені при окружному суді у Станиславові.

Розпорядженням Державного секретаріату судівництва були врегульовані
розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді
судових справ, оплата праці покликуваних експертів та ін.

Відновилася також діяльність адвокатури. Були створені нотаріальна
служба, державна прокуратура, очолювана Генеральним державним
прокурором, військова юстиція, прокуратура.

Важливою, якщо не основною, гарантією суверенітету кожної держави є
збройні сили. Для ЗУНР ця проблема набула особливої гостроти у зв’язку з
необхідністю з самого початку боротися проти агресії сусідньої Польщі,
потім — Румунії.

Вже 1 і 2 листопада Українська національна рада звернулася до всіх
вояків і старшин-українців колишньої австро-угорської армії з закликом
стати на захист рідного краю. Головну команду українських військ очолив
5 листопада отаман Г. Коссак, шефом генерального штабу став отаман С.
Горук. Наплив добровольців до українського війська був великий.
Населення постачало військо продовольством, взуттям, медикаментами.

Проте необхідність створення регулярної армії ставала все очевиднішою. У
середині листопада розпорядженням Державного секретаріату військових
справ територію держави поділено на три військові області (Львів,
Тернопіль та Станіславів) і 12 військових округів. Оголошено
мобілізацію чоловіків 1883—1900 рр. й встановлено текст присяги,
проведено облік озброєнь, військового спорядження тощо. Військові
команди повітів ( на чолі з призначеними військовими комендантами)
приступили до формування збройних сил ЗУНР – Української галицької армії
(УГА).

У структурі УГА були такі роди військ і служби: піхота, кіннота,
артилерія, санітарна і ветеринарна служби, військове судівництво,
інтедантура, канцелярська служба. Дещо пізніше утворено летунський
відділ (його очолив син І. Франка поручник УСС П. Франко), саперний кіш.
Окремим наказом Державного секретаріату військових справ організовано
духівництво українського війська на чолі з Преподобництвом. Преподобник
Микола Їжак звернувся до військових духівників: «До Вас, Всч.
Пан-отці… з окремим закликом до сповнення обов’язків звертатись не
треба. Якщо у Вас серця горіють правдивою до України, до сього віками
поневоленого українського народу, не Ви, а та любов гаряча буде горіти
Праці же Вашій хай благословення зішле Предві бов і Пречиста Мати».

Були розроблені система звань і відзнак, державна платня тощо. Раз у три
місяці уряд затверджував і опубліковував список присвоєння військових
звань у війську та жандармерії.

На початку 1919 р. була утворена чисельна(понад 120-тисячна)
дисциплінована й патріотична армія. Очолював її Начальний вождь з
Генеральним штабом. На цю посаду був запрошений із Наддніпрянської
України досвідчений генерал Михайло Омелянович-Павленко. (У червні 1919
р. його замінив генерал О. Греков. У липні Начальним вождем став генерал
М. Тарнавський, а в листопаді — генерал Й. Микитка). Шефом Генерального
штабу став полковник Євген Мишковський.

У складі УГА було утворено три корпуси. Корпус поділявся на чотири
піхотні бригади (по 5—6 тис. вояків кожна), бригада — на два полки, полк
— на три курені. При кожній бригаді були полк артилерії, кінні сотні,
технічна сотня, сотня зв’язку, допоміжні відділи тощо.

Ця армія самовіддано боролася з агресорами й окупантами. Не вистачало
озброєння, боєприпасів, лікарів, медикаментів, офіцерських кадрів. Однак
незважаючи на це, армія й народ чинили ворогам одчайдушний опір. У
складі УГА воювали, до речі. не тільки українці, а й австрійці, угорці
та інші національності. У тому числі сформований з добровольців
єврейський курінь, у якому налічувалося близько 1200 стрільців. Його
командиром був Соломон Ляйнберг.

Таким чином, у короткий термін були сформовані основні ланки державного
механізму ЗУНР — центральні та місцеві органи державної влади й
управління, правоохоронні органи, збройні сили. Ось як оцінив цю
ситуацію професор історії й політології Йоркського університету в
Торонто О. Субтельний: «На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР
швидко і чітко утворила свій державний апарат… Галичани не займалися
поширеними на сході радикальними експериментами, а спиралися на старі
австрійські моделі… Незважаючи на запеклу війну, яку нав’язали
західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території
стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення
адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли
повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про
уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності
галичан до суспільної організованості… Чи не найбільш вражаючим
організаторським досягненням… стала Галицька армія».

3. ЗАКОНОДАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗУНР. ЗЛУКА УНР І ЗУНР

Глибокі й радикальні зміни ЗУНР проводила у соціально-політичній сфері,
економіці, освіті, культурі тощо. Так, 15 лютого 1919 р. Українська
національна рада прийняла закон про державну мову. Нею стала українська;

національним меншинам гарантувалося право вживати в офіційних відносинах
з державною владою, усно чи письмово, рідну мову, а владі, державним
інституціям відповідати рідною мовою громадян, котрі звертаються до них.
Національним меншинам гарантувалося право вільно розвивати свою мову,
культуру, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, видавати періодичні
видання.

У квітні був виданий закон про громадянство та правовий статус чужинців,
а також розпорядження з переліком спеціальних вимог до службовців
державних інституцій. Ними могли бути тільки громадяни України
«бездоганної поведінки», які володіють українською мовою і мовою хоч би
однієї з національних меншин, і «при поступленні на роботу не
переступили сорокового року життя».

Не могли стати державними службовцями особи, котрі притягалися до
кримінальної відповідальності, вчинила проступки проти публічного
порядку, моралі чи користолюбні особи, неоплатні боржники, особи, які
своєю поведінкою «викликають публічне згіршення». Прийняті на державну
службу особи повинні були пройти однорічне стажування, а потім скласти
усний і письмовий іспити і» законодавства, вміння ним користуватись,
вміння складати відповідні документи, знання своїх прав і обов’язків.

Займалося керівництво ЗУНР, звичайно ж, і розв’язанням
соціально-економічних проблем. Найболючішою них була земельна. Над нею
працювали всі політичні партії та спеціальна комісія Української
національної ради, яку очолив Лев Бачинський. Після довгих і завзятих
дебатів у квітні, нарешті, був ухвалений закон про земельну реформу. Він
передбачав конфіскацію земель поміщиків та інших великих земельних
власників понад встановлений максимум. Ці землі переходили у «земельний
фонд» ЗУНР, з якого мали наділятися безземельні та малоземельні селяни.
Встановлення земельного «максимуму», розв’язання питання про розподіл
землі між селянами за викуп чи без нього, про конфіскацію земель у
дотеперішніх власників з компенсацією чи без неї — все це відкладалося
на розгляд Сейму. Українська національна рада вважала себе органом
тимчасовим, не уповноваженим до розв’язання таких соціально-важливих
проблем.

Не було зроблено, на жаль, нічого суттєвого в інтересах робітництва,
хоча проводилась діяльність, спрямована на поліпшення охорони праці,
санітарних умов, підвищення заробітної платні, поліпшення житлових умов.
робітників. Головний отаман УНР Симон Петлюра 25 квітня телеграфував в
Галичину: «Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед
населення на ґрунті незадоволення політикою Державного секретаріату в
соціальних питаннях, особливо по земельних…». Дійсно,. безземельне і
малоземельне селянство з нетерпінням очікувало розподілу поміщицьких
земель. У деяких повітах сільська біднота самочинно захоплювала
поміщицькі маєтки.

Дуже гострою була продовольча проблема. Весь край в економічному
відношенні дощенту був знищений війною. Воюючі сторони конфісковували у
населення всі їстівні,. промислові товари, транспорт, одяг. Населення
краю голодувало, зокрема гірські повіти. Ось що писав до уряду з
Дрогобича повітовий комісар: «…Населення стоїть перед найстрашнішою
голодовок) катастрофою… Польські легіонери, відступаючи, безпощадно
ограбили і знищили у селян все… Населення міст голодує…,
поширюється… тиф толодовий плямистий… А голод є лихим дорадником». З
Тернопільщини повідомляли: «Ми всі мешканці громади Дітківці естесьмо
дуже бідні…, всі наші господарства в часі австрійської війни
знищені…, не маємо куска хліба, ні картоплі… Діти наші умирають з
голоду і холоду… Дайте нам поміч…».

Влада ЗУНР намагалася поліпшити становище: створила так званий харчовий
виділ, очолений Степаном Федаком, взяла на облік всі запаси харчів і
товарів першої необхідності. Вони розподілялися серед найбідніших верств
населення краю, а власникам виплачувалася компенсація. Щоправда, цих
запасів було зовсім небагато.

Для міської бідноти, дітей, людей похилого віку відкривалися дешеві або
безкоштовні їдальні. Введено два дієтичні (безм’ясні) дні на тиждень,
заборонено питлювати збіжжя, випікати печиво. Заборонено вивіз
продовольства за межі держави. Сільській і міській бідноті виділено
грошову допомогу — 10 млн. гривен.

Значну продовольчу допомогу ЗУНР надавав уряд Української Народної
Республіки. До квітня сюди було доставлено 233 вагони зерна, 730 вагонів
цукру, 127 вагонів інших продовольчих товарів. Для закупівлі картоплі
уряд України виділив бідному населенню Галичини 5 млн. гривен.

З деякими державами (Чехословаччиною, Австрією) уряд ЗУНР уклав
торговельні угоди, щоправда, до їх реалізації не дійшло.

Розв’язувалося питання охорони здоров’я. Відкривалися лікарні,
поліклініки, медпункти, аптеки. Проводилася рішуча боротьба з
епідеміями, основними носіями яких були колишні військовополонені, котрі
після закінчення “світової війни десятками тисяч через Галичину
поверталися додому.

Багато було зроблено у галузі освіти. Передусім розпочалася українізація
школи. Зрештою, це почало робити саме населення з перших днів
встановлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися
українські початкові школи: ЗО середніх шкіл (з них 20 гімназій), три
реальні школи, сім учительських гімназій. Існуючі школи національних
меншин зберігалися, без усякого дозволу можна було відкривати нові. У
них вводились як обов’язкові предмети українська мова, географія та
історія України. Було створене спеціальне видавництво навчальної
літератури. Розроблялися нові шкільні програми. Дозволялося відкривати
приватні школи. Вчителям значно підвищили заробітну платню, пенсії, до
речі, як і медичним працівникам, залізничникам, зв’язківцям та ін.
Планувалося відкрити український університет.

Проводилися важливі реформи, перебудова в багатьох інших сферах
державного життя. Зокрема, у сфері фінансів було вирішено тимчасово
зберегти австрійську крону (оскільки своїх грошей не мали змоги
друкувати). Окрім цього, вводилися в обіг гроші Української Народної
Республіки — гривні та карбованці. Курс був такий: крона дорівнювала
гривні та півкарбованцеві.

Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. З
початку існування Українська національна рада вирядила делегацію на чолі
з державним секретарем зовнішніх справ В. Панейком у Париж, щоб на
Паризькій мирній конференції домогтися дипломатичного визнання і
відстоювати інтереси ЗУНР. Хоч офіційного визнання ЗУНР не домоглася, з
нею фактично вступили в контакти Австрія, Чехословаччина/ та інші
країни. Представники ЗУНР були у США, Канаді, Франції, Німеччині,
Англії, навіть Бразилії, Аргентині, інформуючи власті цих держав про
свій край, народ, державу, домагаючись її офіційного визнання, а
можливо, й допомоги.

У листопаді-грудні 1918 р. проводилися постійні переговори між владою
УНР і ЗУНР про об’єднання обох українських держав. Ініціаторами були
керівники ЗУНР. Першого грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так
званий «Передвступний договір про об’єднання».

Третього січня 1919 р. Українська національна рада прийняла «Ухвалу про
злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною
Республікою». У Києві на Софіївській площі 22 січня 1919 р. у
присутності багатьох тисяч людей була зачитана вказана Ухвала та
Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину
Українську Народну Республіку. Наступного дня Акт злуки було одноголосне
ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР.

Планували скликати парламент об’єднаної України (Установчі збори), який
повинен був ратифікувати Акт злуки та розв’язати інші важливі проблеми.
До його скликання колишня ЗУНР, зберігаючи автономію, всі свої
центральні та місцеві органи, інші державно-політичні структури, збройні
сили, законодавство тощо, почала називатися Західною областю Української
Народної Республіки.

4. ПАДІННЯ ЗУНР

Війна ЗУНР з Польщею продовжувалася, набуваючи все більшого масштабу.
Польща, будучи розвиненішою державою зі значно більшим економічним та
військовим потенціалом, людськими резервами, надсилала у Галичину все
нові й нові військові сили. Підтримували Польщу, що мала сильнішу і
дійовішу дипломатичну службу, й урядові чинники західних держав,
передусім США й Франції. Саме при їх сприянні у Польщу була перекинена з
Франції сформована і озброєна там понад 70-тисячна армія генерала Ю.
Галлера, яку польський уряд тут же кинув проти ЗУНР. Дипломатичні місії
Антанти, що час від часу надсилались у Галичину (Бартелемі, Боти тощо),
висловлювались, як правило, на користь Польщі.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася на засіданнях Ради
десятьох, а також Верховної воєнної ради Антанти. На них запрошували
польських делегатів або зачитували їх меморандуми, але жодного разу не
запрошували українську делегацію. Цьому категорично протистояли
головуючий Ради десятьох — французький прем’єр-міністр Жорж Клемансо та
головуючий Верховної воєнної ради — теж француз, маршал Фердинанд Фош.
Делегацію ЗУНР взагалі довгий час тримали далі від Парижа (де засідала
Паризька мирна конференція), у Відні, адже французька влада не давала їй
візи для приїзду у Францію. Польська влада не гаяла даремно часу. Вона
постійно надсилала до всіх держав Антанти меморандуми, заяви, в яких
показували Східну Галичину як історично польську територію, а українців
— русинами, етнографічною групою польського народу. На думку польської
влади, вони — занадто відсталі, щоб мати власну державу, а їх осібність
як нації — це пропагандистська «вигадка» німців. Вони, мовляв, дуже
схильні до пробільшовицьких тенденцій, та й у самій Галичині воюють з
поляками не вони, а армія Петлюри. Українців польські власті
зображали/не інакше, як «хлопськими бандами», які грабують ‘і мордують
польське мирне населення.

Характерно, що коли у лютому 1918 р. реорганізована українська армія
перейшла у контрнаступ і змусила поляків відступити — з Парижа
командувачеві УГА та урядові ЗУНР зразу ж була надіслана телеграма з
вимогою-ультиматумом негайно припинити військові дії та чекати нову
комісію Антанти. Ця комісія справді прибула, але дійшла висновків знову
ж таки на користь польської сторони. Польські збройні сили дістали змогу
перегрупуватися, отримати поповнення і зупинити український наступ.

У травні Румунія, підтримана Францією, почала окупацію Покуття. Під
загрозоюопинився Станислав. Допомоги ЗУНД нізвідки не могла отримати.
Українська Директорія сама знемагала у боротьбі з більшовиками і на той
час майже була витіснена ними з України.

Ще раз українське суспільство, армія, влада напружили свої сили у червні
1919 р. Є. Петрушевич був призначений Українською національною радою
диктатором який, в свою чергу, призначив командувачем УГА дніпрянського
генерала О. Грекова. Українці почали контрнаступ проти польських військ
по всьому фронту.

У суспільстві ожили нові надії, сподівання. А не судилося здійснитися.
Верховна рада Антанти 25 червня 1919 р. з метою «забезпечити мирне
населення і майно Східної Галичини від більшовицьких банд» прийняла
рішення «уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти всю
Галичину.

Державний секретар США Р. Лансінг мотивував це ганебне рішення тим, що
українське населення краю 60% неписьменним, воно, мовляв, не здатне до
державотворчого життя і йому потрібен час на виховання, воно «дозріє до
автономії». Таким «вихователем»Антанта вирішила призначити Польщу.

Численні протестаційні збори й віча, які широ лею прокотилися по всій
Східній Галичині, протести делегацій ЗУНР і УНР у Парижі не допомогли.

Під тиском польської армії 16—18 липня основна частина військ УГА,
державна влада, організації ЗУНР, тисячі біженців перейшли на територію,
яку контролювала Директорія. Інша частина військ УГА, перейшла на
територію Чехословаччини, де була інтернована. Полякам не здався ніхто.

Об’єднавшись з військами Директорії, УГА ще довго допомагала їм боротися
проти ворогів України – російських більшовицьких армій, денікінців та
ін. Зрештою більша частина вояків і старшин галичан, залишених
напризволяще, без будь-якої допомоги, підтримки, відірваних від рідної
землі, родин, загинула від епідемій, ран, голоду у концтаборах Росії та
Польщі. Саме патріоти УГА, були першими офіційними в’язнями горезвісного
СЛОНу (Соловецьких таборів особ. значення), де їх розстрілювали без суду
і слідства, топили на баржах у морі. Понад 50 тис. галичан віддали 1920
рр. життя за волю України.

Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла рішення признати Східну
Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Долю краю на довгі
десятиріччя знову вирішили чужинці. Політику диктував той, хто мав силу.
ЗУНР зазнала поразки, залишившися без жодної підтримки. Чимала провина у
цьому правителів ЗУНР» котрі, хоч і робили все можливе для порятунку
рідного краю, держави, допустили чимало помилок, прорахунків. Один з
найсерйозніших — це безмежна, сліпа, по суті» віра у справедливість і
демократизм західних держав. Недаремно пізніше, зрозумівши помилку і
виступаючи на засіданні Ліги Націй (1923 р.)> Євген Петрушевич сказав
відомі слова: «Самими голослівними заявами і протестами, самим пасивним
чеканням на ласку світу український народ нічого не осягне, коли не
докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою».

Яких же висновків можемо дійти, розглядаючи цей трагічний, складний,
протирічивий період?

Події в Росії, повалення спочатку самодержавства, а потім влади
Тимчасового уряду, перемога революції в Австро-Угорщині та Німеччині
створили реальні передумови для звільнення пригноблених народів. Поляки,
фінни, угорці, чехи, словаки, серби, хорвати створили або відновили
суверенні, незалежні держави. Це був прогресивний факт. Його
прогресивність визнали і радянська політологія та офіційні чинники,
незважаючи на те що у цих державах до влади прийшли не робітники і
селяни. Такий же процес відновлення національної державності відбувся і
в Україні. Утворення УНР та ЗУНР мало історично-прогресивне значення. Це
була об’єктивна, загальнонаціональна спроба створити власну, незалежну,
суверенну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців, влади,
яка різними способами нав’язувала своє панування, своє право, свою
ідеологію, свою історію; влади, яка намагалась денаціоналізувати
український народ, адже національне свідомий він був для неї
небезпечним; влади, яка нещадно визискувала багатющі природні ресурси
України, звідки черпала незліченні, величезні багатства, експлуатувала
її народ. То чому ж утворення незалежних Польщі, Фінляндії,
Чехословаччини тощо вважалося прогресивним, а УНР, ЗУНР були оголошені
реакційними, буржуазною націоналістичними і т. д.?

Тому що, наприклад, Польща, котра довгі століття володіла
західноукраїнськими землями, як і Росія, що володіла всією рештою
України — не хотіли від цих багатющих земель відмовитися. Вони вважали
їх своїми, кровними і готові були за всіма народами світу визнати право
на незалежність, тільки не за українським. Недарма ж як у Польщі, так і
в Росії віками витравлювали в українців національну свідомість,
заперечували саме право українського народу на існування, навіть його
назву.

Так, Радянська Росія у «Декларації прав народів Росії» визнала за кожним
народом право на відокремленням і утворення незалежної держави. Саме так
і виникли” незалежні держави Польщі, Фінляндії. Але України випустити з
рук вона, як показали факти, і не думала. Коли в урядових колах
Радянської Росії йшлося про право українського народу на суверенітет,
незалежність, то тільки у вигляді радянської влади. Будь-яка інша влада
була небажаною, бо означала б втрату України — житниці всієї Росії,
найкрупнішого постачальника хліба, цукру, м’яса, металу, солі, вугілля
тощо. Радянська ж влада в Україні (у розумінні суверенітету,
незалежності) була фікцією, оскільки вона діяла під повним контролем та
вказівкою Москви.

Ось чому сам факт виникнення, діяльності будь-якої іншої влади, зокрема
проголошення УНР і ЗУНР, більшовики зустріли вороже, всіляко їх
очорнювали, обпаплюжували. У такому плані ідеологічно виховувався
український народ упродовж всіх 74 років радянської влади.

Звичайно, правителі УНР і ЗУНР допустили чимало” помилок, часто дуже
серйозних. Але безспірним залишається те, що вони самовіддано намагалися
відновити» незалежну українську державність і діяли, хоч і не завжди
послідовно, в інтересах всього українського народу, » не поміщиків і
капіталістів, як це посилено мусувала радянська пропаганда.

Але тоді відстояти справжню незалежність України у зв’язку з
несприятливими внутрішніми і зовнішніми обставинами не вдалося.

РОЗДІЛ XII

УТВОРЕННЯ СРСР ТА ЗМІНИ / СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

1. ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ І ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ СРСР

Внаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території колишньої
Російської імперії були встановлені радянські республіки. Серед них
основна роль належала Росії, у складі якої створилися автономні
утворення Трудова Комуна німців Поволжя, Башкирська, Кримська, Татарська
і Киргизька автономні республіки, Чуваська, Марійська, Вотська,
Калмицька автономні області, Карельська Трудова Комуна та ін. Юридичне
утворення першої радянської федерації — Російської Радянської
Федеративної Соціалістичної Республіки — було закріплено у «Декларації
прав трудового і експлуатованого народу» і в постанові «Про федеральні
установи Російської Республіки», прийнятих III Всеросійським з’їздом Рад
у січні 1918 р. Це була федерація на засадах автономії.

Крім Радянської Росії, на території колишньої Російської імперії
утворилися інші держави, зокрема Українська Радянська Соціалістична
Республіка (проголошена І Всеукраїнським з’їздом Рад 25 грудня 1917 р.),
Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, які були унітарними
державами, а пізніше — Закавказька Радянська Федеративна “Соціалістична
Республіка (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Спочатку між РРФСР і цими
республіками склався військовий союз. Республіки підпорядкували збройні
сили загальному командуванню, що здійснювалося військовими органами
РРФСР, а в травні-червні 1919 р. їхні армії були остаточно злиті в єдину
армію радянської держави. Відповідно були ліквідовані військові
відомства республік. Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет 1
червня 1919 р. видав декрет «Пре об’єднання радянських республік Росії,
України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим
імперіалізмом», Названий декрет був за формою актом вищого органу
державної влади РРФСР, але стосувався інших республік і фактично
втручався в їх внутрішні справи. Тому намагання радянської історіографії
подати декрет як договір між республіками позбавлене підстав. Після
прийняття декрету ВЦВК утворив комісію для розробки конкретної форми
об’єднання, але в цей час була повалена радянська влада у Прибалтійських
республіках.

Військовий союз 1920—1921 рр. доповнився господарським союзом. Російська
Федерація уклала союзні договори з усіма радянськими республіками —
Україною (28 грудня 1920 р.), Білорусією, Азербайджаном, Вірменією та
Грузією. Рішення вищих органів влади РРФСР ці республіки визнавали
законом не тільки для Російської Федерації, а й для себе.

У серпні 1922 р. під головуванням В. Куйбишева була створена спеціальна
комісія для вироблення основ тісного об’єднання республік у нових
умовах. У вересні 1922 р. комісія прийняла запропонований Й. Сталіним
«Проект резолюції про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками»,
який передбачав вступ УРСР БРСР, Грузинської РСР, Вірменської РСР і
Азербайджанської РСР до складу РРФСР на автономних правах Центральний
Виконавчий Комітет, Раднарком, Рад;

Праці й Оборони РРФСР повинні були стати вищими загальнофедеральними
органами єдиної союзної держави Щоправда, проект автономізації на вимогу
В. Леніна буї незабаром перероблений, але вже тоді чітко виявилася лінія
Сталіна — лінія зневаги національних інтересів Окреслювався його курс на
одноосібну узурпацію влади

Для юридичного оформлення створеної союзної держави було скликано І
з’їзд Рад СРСР, що відбувсі ЗО грудня 1922 р. у Москві. На з’їзд від
Російської Федерації прибуло 1727 делегатів, України — 364, Закавказької
Федерації — 91, Білорусії — 33 делегати (всього 2215). За національним
складом делегати становили: росіяни — 62,5%, українці — 8%, білоруси —
1,1, кавказькі народності — 4,5, євреї — 10,8, тюркські народності —
4,7, латиші та естонці — 3,4, інші національності — 4%. Таким чином, за
національним складом серед делегатів переважали росіяни, що не
відповідало структурі населення республік. Інші факти також засвідчують
порушення існуючих пропорцій етнічного складу. Зокрема занижений
відсоток становили українці.

Відкрив з’їзд найстаріший делегат РРФСР П. Смідович. На порядку денному
було три питання: розгляд Декларації про утворення Союзу Радянських
Соціалістичних Республік; розгляд Договору про утворення Союзу
Радянських Соціалістичних Республік; вибори Центрального Виконавчого
Комітету СРСР. Доповідь «Про утворення СРСР» зачитав Сталін. У ній
йшлося про ті проблеми, з якими стикалася радянська влада впродовж
п’ятирічного існування, обґрунтовувалася мета утворення Союзу РСР.
Головні мотиви об’єднання республік — це сполучення фінансових і
економічних можливостей республік, об’єднання сил з метою відбудови
народного господарства. Політичні установи ширшого плану та аналіз
розмежування функцій між Союзом і республіками в доповіді не звучали.
Завершував доповідь повний текст «Договору про утворення СРСР».

Ознайомлення з текстом Договору дає змогу простежити, як пізніше Сталін
і його оточення зробили все, щоб вилучити ті положення, які
забезпечували так званий суверенітет союзних республік. До складу СРСР
увійшли 1922 р. РРФСР, Україна, Білорусія і Закавказька Федерація.
Пізніше до його складу входили 15 союзних і 20 автономних республік,
вісім автономних областей і десять національних округів.

Відразу ж після виголошення Сталіним доповіді від імені повноважних
делегацій республік на з’їзді виступив з промовою (про необхідність
об’єднання республік в єдину союзну державу) делегат від України М.
Фрунзе. Він, схвалюючи загалом документ, зазначив, що делегації вважають
за необхідне ввести у нього нові, додаткові гарантії, запропонував
Декларацію і Союзний договір затвердити лише в основному. Можливо, вже
цей факт «неслухняності» делегатів не залишився поза увагою Сталіна —
більшість делегатів з’їзду пізніше були репресовані і фізично знищені.

У Договорі, що розглядався на І з’їзді Рад СРСР, були відображені
положення, які певною мірою гарантували республікам широкі права, проте
саме поняття «суверенітет» у Договір не ввійшло. Це, зокрема, положення
про право ЦВК Союзу скликати надзвичайні з’їзди Рад СРСР за його власним
рішенням або ж на вимогу не менше двох республік. З’їзди Рад і сесії ЦВК
Союзу повинні були скликатися у столицях союзних республік. ЦВК Союзу
обирав чотирьох голів ЦВК відповідно до кількості союзних республік
тощо.

Однак, на думку деяких державних діячів того часу, Договір про утворення
СРСР істотно обмежував права республік. Так, на з’їзді категорично
виступив проти посилення централізму і зневажання прав республік Голова
Раднаркому України X. Раковський. Він пропонував відібрати від союзних
комісаріатів (з 1946 р. — міністерства) дев’ять десятих їх прав і
передати республікам,

2. ПРИЙНЯТТЯ ЗАГАЛЬНОСОЮЗНОЇ КОНСТИТУЦІЇ І ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК
КОНСТИТУЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УРСР

Утворення нової союзної держави вимагало прийняття нової Конституції.
Основою першої загальносоюзної Конституції були Декларація і Договір про
утворення СРСР. Висловлені у них принципи повинні були ввійти у
загальносоюзну Конституцію, розробку проекту якої І Всесоюзний з’їзд Рад
доручив провести ЦВК СРСР з обов’язковим врахуванням думок і міркувань
вищих органів державної влади союзних республік. Перша сесія ЦВК СРСР
першого скликання зобов’язала обрану нею Президію підготувати до
чергової сесії ЦВК СРСР проекти Положення про наркомати СРСР, Раду
Народних Комісарів і Раду Праці та Оборони СРСР, про ЦВК СРСР і його
членів, проекти державного прапора і герба СРСР. Вона прийняла також
постанову про тимчасову передачу Всеросійському ЦВК і Президії ВЦВК усіх
повноважень видання декретів і постанов, обов’язкових до виконання на
всій території СРСР, аж до затвердження Конституції СРСР черговою сесією
ЦВК СРСР і остаточного встановлення на її основі структури, повноважень
та функцій загальносоюзних органів державної влади і державного
управління.

Для виконання рішень першої сесії ЦВК СРСР і підготовки проектів
основних розділів загальносоюзної Конституції Президія ЦВК СРСР утворила
10 січня 1923 р шість комісій: вироблення Положень про РНК, РПО і
Наркомати СРСР, бюджету, Положень про Верховний суд і Об’єднане державне
політичне управління, затвердження державного прапора і державного герба
СРСР, вироблення Положення про ЦВК СРСР і членів ЦВК, проекту
організації наркоматів СРСР і персональний склад їх колегій.

Перше засідання комісії вироблення Положень про РНК, РПО і Наркомати
СРСР відбулося 13 січня 1923 р. На ньому була створена підкомісія
підготовки Конституції та проектів окремих Положень. Водночас Президія
ЦВК СРСР звернулася до ЦВК усіх союзних республік з проханням додатково
розглянути і обговорити проект Декларації та Договору про утворення СРСР
і надіслати зауваження й міркування до конституційної комісії ЦВК СРСР.
Упродовж січня-лютого 1923 р. комісії Президії ЦВК і відповідні
конституційні комісії ЦВК союзних республік провели значну роботу з
підготовки проекту Конституції. При цьому виявилися серйозні
суперечності щодо змісту окремих статей і положень.

Прихильники автономізації продовжували виступати проти всебічної охорони
суверенних прав республік. Наприклад, проект Конституції, вироблений
комісією ВЦВК і прийнятий за основу підкомісією ЦВК СРСР, містив
положення, що передбачали неправомірне розширення компетенції
загальносоюзних органів і відповідне звуження компетенції органів
союзних республік. Це засвідчувало, що утворення СРСР, як зазначалося
навіть у рішеннях XII партійного з’їзду (червень 1923 р.), розцінювалося
значною частиною радянських чиновників у центрі і на місцях не як союз
рівноправних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток
національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, початок
утворення «єдиного—неділимого». X. Раковський надіслав до конституційної
комісії ЦВК проект, в якому пропонував звести до мінімуму компетенцію
загальносоюзних державних органів, зберегти наркомати закордонних справ
і зовнішньої торгівлі в союзних республіках, прийняти замість
загальносоюзної Конституції договір між союзними республіками.

Друга сесія ЦВК СРСР першого скликання 6 липня 1923 р. затвердила і
ввела в дію першу Конституцію СРСР. Остаточно її затвердив II Всесоюзний
з’їзд Рад 31 січня 1924 р., чим завершилося конституційне оформлення
єдиної союзної держави. На з’їзді були присутні 2124 делегати, з них
1540 осіб з ухвальним голосом. За національністю росіяни становили 61%,
українці — 12, білоруси — 2, представники народів Закавказзя — 12, інші
— 13%.

Конституція СРСР/’ 1924 р. зафіксувала за кожною республікою формальне
право вільного виходу з Союзу РСР і відкрила доступ до Союзу РСР усім
радянським республікам, які існують і можуть виникнути, визначила
конструкцію і компетенцію органів державної влади СРСР і союзних
республік, а також принципи взаємовідносин органів СРСР з органами
союзних республік. За структурою перша загальносоюзна Конституція
складав лася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору
про утворення СРСР.

У Декларації вказувалися причини об’єднання республік в союзну державу,
принципи їх об’єднання — добровільність, рівноправність, збереження за
кожною республікою суверенності та вільного виходу з СРСР, що мали
декларативний і пропагандистський характер. Договір складався з
одинадцяти глав: Про предмети відання верховних органів влади (ст. 1—2);
Про суверенні права союзних республік і про союзне громадянство (ст.
З—7);

Про з’їзд Рад СРСР (ст. 8—12); Про Центральний Виконавчий Комітет СРСР
(ст. 13—28); Про Президію ЦВК СРСР (ст. 29—36); Про Раду Народних
Комісарів СРСР (ст. 37—42); Про Верховний суд СРСР (ст. 43—48); Про
Народні комісаріати СРСР (ст. 49—60); Про Об’єднане державне політичне
управління (ст. 61—63); Про союзні республіки (ст. 64—69); Про герб,
прапор і столицю СРСР (ст. 70—72).

Згідно з Конституцією, до відання СРСР в особі його верховних органів
належали: зовнішні відносини і зовнішня торгівля; оголошення війни та
укладення миру; організація і керівництво збройними силами; встановлення
основ і загального плану народного господарства СРСР;

керівництво транспортом і зв’язком; затвердження єдиного державного
бюджету і єдиної грошової та кредитної системи; встановлення загальних
начал землекористування і землеустрою, а також судоустрою і судочинства,
цивільного і кримінального законодавства, законів про працю;
встановлення загальних начал народної освіти і охорони здоров’я тощо.
Право встановлення і зміни основних начал Конституції надавалось тільки
з’їздові Рад СРСР.

Так званий суверенітет союзних республік обмежувався пунктами, що
належали до компетенції Союзу РСР. Поза цими межами кожна республіка
здійснювала свою владу нібито самостійно. За нею зберігалось формальне
право вільного виходу, територія не могла бути змінена без її згоди. Для
громадян союзних республік встановлювалося єдине союзне громадянство,
тобто громадянин кожної республіки був громадянином СРСР. Обмеження
компетенції республік вважалося добровільним, тому з утворенням СРСР
суверенітет республік на словах охоронявся і гарантувався не тільки
кожною республікою, а й міццю СРСР.

Розмежування компетенції між Союзом РСР і союзними республіками
пояснювалося нібито необхідністю подолання тенденції до надмірної
централізації державного управління, тобто до великодержавного
шовінізму. Насправді ж Договір про утворення СРСР, покладений в основу
Конституції, не був доопрацьований у напрямі розширення прав республік.
Окрім цього, новий документ мав ще більше положень, які посилювали
централістські тенденції. Так, якщо у Договорі зазначалося, що до
відання Союзу віднесено «зміни зовнішніх кордонів», то вже у Конституції
СРСР до цього положення додавалося: «а також урегулювання питань про
зміни кордонів між союзними республіками». До попереднього положення про
«встановлення основ і загального плану всього народного господарства
Союзу» дописувалося: «та визначення галузей промисловості і окремих
промислових підприємств, які мають загальносоюзне значення, укладення
концесійних договорів, як загальносоюзних, так і від імені союзних
республік». У Конституцію СРСР були внесені й інші положення, спрямовані
на обмеження прав союзних республік.

У кінцевому підсумку Сталін, створюючи адміністративно-командну систему
управління і реалізуючи її принципи, довів свою лінію до логічного
завершення — повного ігнорування суверенних прав народів і республік.

Конституція СРСР 1924 р. встановила, що найвищим органом влади СРСР був
Всесоюзний з’їзд Рад, який обирався так: від Рад міст—депутат на 25 тис.
виборців, від губернських з’їздів Рад — депутат на 125 тис. жителів. У
період між з’їздами вищим органом влади був ЦВК СРСР. У його складі
утворювалися дві палати:

перша — Союзна Рада (вона обиралася на Союзному з’їзді від усього складу
делегатів з’їзду) і друга — Рада Національностей (утворювалася з
представників республік, автономних областей і відображала спеціальні
потреби окремих національностей). Від кожної союзної й автономної
республік до Ради Національностей обиралося по п’ять представників
(Абхазька та Аджарська автономні республіки, що входили до складу
Грузинської РСР, посилали по представнику) і від кожної автономної
області — по представнику. До кінця 1925 р. у СРСР налічувалось 15
автономних республік (з них в РРФСР — десять, в Українській РСР — одна,
в Грузинській РСР — дві, Азербайджанській РСР і Узбецькій РСР — по
одній) і 13 автономних областей. Молдавська АРСР була створена 1924 р.

У період між сесіями ЦВК вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим
органом влади СРСР була Президія ЦВК СРСР. Вона утворювалася Центральним
Виконавчим Комітетом з 21 члена, сюди входили президії Союзної Ради і
Ради Національностей. Уряд СРСР (Рада Народних Комісарів СРСР)
утворювався ЦВК СРСР у складі голови РНК, його заступників і десяти
наркомів. Народні Комісаріати створювалися для безпосереднього
керівництва окремими галузями державного управління. П’ять наркоматів
були загальносоюзними (закордонних справ, військових і морських справ,
зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів) і п’ять —
об’єднаними (Вища рада народного господарства, продовольства, праці,
фінансів і робітничо-селянської інспекції). Загальносоюзні наркомати
діяли у союзних республіках через спеціальних уповноважених, підлеглих
наркоматам СРСР, а об’єднані з 1936 р. союзно-республіканські — через
однойменні наркомати союзних республік. Всі інші галузі державного
управління належали до компетенції союзних республік.

До РНК союзних республік, окрім об’єднаних наркоматів, входили також
республіканські наркомати внутрішніх справ (1934 р. вони стали
союзно-республіканськими), юстиції (перетворені 1936 р. на
союзно-республіканські), земельних справ, освіти, охорони здоров’я і
соціального забезпечення. Уповноважені загальносоюзних наркоматів
входили до РНК республік з дорадчим голосом, але за рішенням ЦВК
республіки їм могло бути надано право ухвального голосу.

Створення СРСР і прийняття загальносоюзної Конституції призвели до
істотних змін у правовому стані об’єднаних республік, які повинні були
внести зміни в свої Конституції. На виконання ст. 5 Конституції СРСР
1924 р., що зобов’язувала союзні республіки внести у свої Конституції
зміни з метою приведення їх у відповідність з Конституцією СРСР, у РРФСР
і ЗРФСР 1925 р. і в БРСР 1927 р. були прийняті нові республіканські
Конституції. В Україні 1925 р. внесено зміни і доповнення до чинної
Конституції УРСР 1919 р. У травні 1929 р. XI Всеукраїнський з’їзд Рад
затвердив нову Конституцію УРСР.

Конституція СРСР 1924 р. діяла 13 років. Зміни і доповнення, що
вносилися в її текст, були зумовлені входженням до складу СРСР нових
союзних республік (Узбецької, Туркменської і Таджицької), а також
розширенням господарсько-організаторської діяльності радянської держави.

У 1936 р. була прийнята так звана сталінська Конституція СРСР, а на її
основі — нова Конституція України 1937 р. Остання поряд з перебудовою
державного апарату республіки провела так звану демократизацію виборчої
системи, встановила загальне, пряме і рівне виборче право при таємному
голосуванні. Проте в умовах існування командно-адміністративної системи
це мало лише пропагандистський характер. Вся реальна влада у центрі і на
місцях перебувала в руках партійних функціонерів, які здебільшого були
неукраїнцями, вороже ставилися до українських національних прагнень та
інтенсивно проводили русифікацію всіх сфер українського життя. УРСР не
була ні правовою, ні демократичною державою, її існування та діяльність
повністю залежали від Москви, як, зрештою, і всіх інших радянських
республік.

Однак комуністична пропаганда, використовуючи у своїх цілях певну
інтенсифікацію народного господарства та встановлення після другої
світової війни більшовицького режиму в деяких зарубіжних країнах,
заговорила про світову систему соціалізму, переростання держави
диктатури пролетаріату в загальнонародну державу і перетворення
пролетарської демократії у загальнонародну. Реалізуючи цю ідею, Верховна
Рада СРСР 1962 р. прийняла постанову про вироблення проекту нової
Конституції СРСР. У жовтні 1977 р. була затверджена остання, так звана
брежнєвська Конституція СРСР, а в наступному році прийняті останні
Конституції союзних та автономних республік. Конституція України була
затверджена Верховною Радою УРСР у квітні 1978 р. Вона з відповідними
змінами і доповненнями продовжувала існувати і після розпаду Радянського
Союзу.

3. ПЕРЕБУДОВА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УРСР

Отже, правовою основою організації та діяльності державного апарату УРСР
спочатку була Конституція УРСР 1919 р. Вона, визначивши органи
центральної та місцевої влади республіки і предмети їх відання, провела
деяке розмежування компетенції, зокрема, встановила порядок їх
формування, а також основні принципи взаємовідносин підлеглості та
відповідальності. Згідно з Конституцією 1919 р., органами центральної
влади УРСР були: Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський Центральний
Виконавчий Комітет Рад, Рада Народних Комісарів.

З’їзд Рад вважався найвищим органом влади УРСР,. а у період між з’їздами
найвищим органом влади був ВУЦВК. Тільки до відання з’їзду Рад належали
питання про затвердження, зміни і доповнення Конституції, оголошення
війни й укладення миру (у випадку терміновості при неможливості
своєчасного скликання з’їзду Рад питанням про оголошення війни та
укладення миру займався ВУЦВК). ВУЦВК став постійно діючим вищим1
органом державної влади, обирався з’їздом Рад і був перед ним
відповідальний. ВУЦВК створював уряд (Рад-нарком), який міг видавати
закони при умові надання йому Всеукраїнським ЦВК загального або
спеціального повноваження. Коли ж рішення приймалися без такого
повноваження, вони подавалися на затвердження ВУЦВК.

Навесні 1919 р. з розширенням обсягу діяльності Рад-наркому щодо
поточного управління країною, зокрема керівництва народними
комісаріатами, а також із зосередженням значної частини законодавчої
роботи в урядів як у максимально оперативному органі центральної влади,
виникла потреба створити при Раднаркомі допоміжні-установи. До таких
належав створений у травні 1919 р. на правах комісії Малий Раднарком
України. Він займався підготовкою і розглядом законопроектів, що
остаточно затверджувалися РНК УРСР.

У Конституції 1919 р. нічого не сказано про компетенцію Президії
Всеукраїнського ЦВК Рад. Спочатку вона існувала як орган, що підготовляв
матеріали для засідання ВУЦВК. Однак незабаром було встановлено сесійний
порядок засідань ЦВК. Це зумовило розширення-повноважень його Президії.
З травня 1919 р. вона почала видавати законодавчі акти, а в травні 1920
р. ВУЦВК визначив компетенцію своєї Президії. Вона мала право між
сесіями Всеукраїнського ЦВК, що скликалися раз. на два місяці,
затверджувати постанови Раднаркому, а також припиняти дію цих постанов,
переносячи їх на розгляд найближчої сесії ВУЦВК.

Органами влади на місцях були міські та сільські Ради робітничих,
селянських і червоноармійських депутатів і обрані ними виконавчі
комітети, а також губернські, повітові, волосні з’їзди Рад та обрані
виконкоми. Правом обирати і бути обраними до Рад користувалися,
незалежно від віросповідання, національності, осілості, статі громадяни
УРСР, яким на день виборів минуло 18 років. Позбавлялися виборчих прав:
особи, котрі користувалися найманою працею з метою одержання прибутку;
особи, які живуть на нетрудовий дохід, а саме на проценти з капіталу,
прибутки підприємства, надходження з майна тощо; приватні торговці,
торговельні та комерційні посередники; монахи і духовні служителі
церкви, релігійних культів; служителі та агенти колишньої поліції,
особливого корпусу жандармів і охранок; члени колишнього царського дому.
Вони не мали права обирати і не могли бути обраними в жодний з органів
державної влади.

Така система вищих і місцевих органів влади й управління була закріплена
також другою Конституцією республіки 1929 р. і без істотних змін
проіснувала аж до перебудови державного апарату на основі Конституції
УРСР 1937 р. Проте в міжчасі була проведена реформа
адміністративно-територіального устрою України, що внесла докорінні
зміни у систему місцевих органів.

4. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА РЕФОРМА

В Україні робота над створенням нового адміністративно-територіального
поділу розпочалася 1922 р. Наприкінці жовтня цього року відповідно до
постанови третьої сесії ВУЦВК Одеську і Миколаївську губернії було
об’єднано в одну — Одеську. Запорізьку губернію приєднано до
Катеринославської, а Кременчуцьку розформовано з передачею повітів, що
входили до неї, до складу Полтавської та Київської губерній.

Внаслідок цього кількість губерній в Україні зменшилася з 12 до 9
(Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська,
Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська). До весни 1923 р. був
підготовлений проект скасування у республіці волостей і повітів та
утворення замість них районів і округів. Друга сесія ВУЦВК сьомого
скликання 12 квітня 1923 р. прийняла постанову «Про новий
адміністративно-територіальний поділ України», якою затвердила
скасування 1980 волостей і 102 повітів та поділ республіки на 53 округи
і 706 районів. Окрім того, 15696 сільрад шляхом укрупнення було зведено
до 9307. Загалом у республіці кількість адміністративно-територіальних
одиниць зменшилася майже на 43% {відповідно на 46% скоротилася кількість
працівників місцевих органів влади.

Водночас виникла необхідність у зміні компетенції окремих ланок системи
місцевих органів влади. Райони та округи були наділені ширшою
компетенцією, ніж волості та повіти. Сільські ради отримали майже всі
права попередніх волосних виконкомів, хоч останні обслуговували у свій
час більшу територію і більшу кількість населення, ніж сільради. Райони
отримали права колишніх повітів, а округам були передані деякі функції
губерній.

Від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишалися
губернії, що все більше втрачали своє значення як керівні та
організаторські центри і перетворилися на передавальну інстанцію від
центра до округу. Відповідно до постанови IX Всеукраїнського з’їзду Рад
Президія ВУЦВК рішенням 3 червня 1925 р. скасувала з 1 серпня 1925 р.
губернії як адміністративно-територіальні одиниці. Замість дев’яти
губерній, 102 повітів, 1989 волостей і 15696 сільрад, які існували до
початку реформи, наприкінці 1925 р. в Україні створено 41 округ, 680
районів, 10314 сільрад, 70 міських і 155 селищних Рад, в тому числі 549
національних сільрад (162 російські, 160 німецьких, 87 польських, 62
молдавські, 33 єврейські, 25 болгарських, вісім грецьких, сім чеських,
три албанських, білоруська, шведська) і 37 національних селищних Рад.
Перехід від чотириступеневої (губернія— повіт—волость—село) до
триступеневої системи управління (округ—район—село) поряд з іншими
заходами виконав важливу роль у деякому спрощенні, скороченні,
перебудові та вдосконаленні державного апарату. Згодом було ліквідовано
округи (постанова ВУЦВК і РНК УРСР 2 вересня 1930 р.) і здійснено
перехід до системи центр-область—район (постанова позачергової четвертої
сесії ВУЦВК 9 лютого 1932 р.). До розпаду СРСР в Україні налічувалося 25
областей, 469 районів, 434 міста, у тому числі два міста
республіканського підпорядкування (Київ, Севастополь), 820 селищ
міського типу, 32043 сільські населені пункти.

Надзвичайний XIV з’їзд Рад УРСР ЗО січня 1937 р. прийняв постанову, якою
затвердив третю радянську Конституцію республіки. Нова Конституція
законодавче оформила перетворення всіх органів державної влади й
управління (ліквідовано систему з’їздів Рад, проведено принципи
безпосереднього обрання населенням депутатів до всіх ланок системи
органів влади — від сільської Ради до Верховної Ради — тощо). Були
скасовані деякі обмеження виборчого права, що існували раніше, відмінено
позбавлення виборчих прав певних категорій громадян, скасовано деякі
переваги при виборах до Рад, що мали робітники перед селянами (різні
норми представництва від міського і сільського населення). Конституція
1937 р. ввела нову виборчу систему, засновану на загальному виборчому
праві. Багатоступеневі вибори замінювалися прямими, відкрите голосування
— таємним. Але в умовах тоталітарної держави вибори мали лише парадний
характер і одноголосне обиралися депутати, наперед визначені партійними
органами.

Найвищим органом державної влади стала Верховна Рада. Вона обиралася
безпосередньо громадянами республіки на чотири роки — депутат від 100
тис. населення. Замість чотирьох законодавчих органів за попередніми
Конституціями (Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ЦВК, РНК)
Верховна Рада становила єдиний законодавчий орган. До її повноважень
належали затвердження народногосподарського плану республіки і
державного бюджету, керівництво основними галузями господарського і
соціально-культурного будівництва, встановлення відповідно до
законодавства СРСР державних і місцевих податків, зборів і неподаткових
доходів, законодавство про працю, організацію судових органів тощо.

Верховна Рада обирала Президію Верховної Ради, Верховний суд і
утворювала уряд республіки — Раду Народних Комісарів (з 1946 р. — Раду
Міністрів). Президія Верховної Ради була колегіальним постійно діючим у
період між сесіями Верховної Ради органом державної влади, видавала
укази, тлумачила закони республіки, контролювала роботу уряду,
скасовувала акти обласних Рад у випадку їх невідповідності законам,
скликала сесії Верховної Ради, публікувала закони республіки, проводила
референдум і відала організацією виборів до Верховної Ради,
нагороджувала почесними званнями, здійснювала право помилування осіб,
засуджених судовими органами республіки, надавала право громадянства
особам, котрі проживали на території республіки.

Місцевими органами державної влади до прийняття Конституції 1937 р. були
сільські та міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських
депутатів, районні та окружні (а з 1932 р. — обласні) з’їзди Рад і
виконавчі комітети, що ними обиралися. Конституція 1937 р. затвердила
перейменування Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів
на Ради депутатів трудящих, встановила новий порядок утворення місцевих
Рад (загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні), а
також новий порядок їх діяльності (сесійна система та постійні комісії).

Конституція 1978 р. змінила строк повноважень Верховної Ради України з
чотирьох до п’яти років, а місцевих Рад — з двох до двох з половиною
років.

За Конституцією СРСР 1936 р. Україна формальна зберегла свою судову
систему на чолі з Верховним судом. Однак ст. 14 віднесла законодавство
про судоустрій і судочинство до відання Союзу, чим необґрунтоване
звужувалися права союзних республік. Основою судової системи УРСР, як і
раніше, залишався народний суд, до підсудності якого відносилась основна
маса кримінальних і цивільних справ. Усі справи в народному суді
розглядалися колегіально-обраними населенням району народним суддею і
двома народними засідателями. Обласний суд обирався обласною Радою і
складався з двох судових колегій: у цивільних і кримінальних справах.
Справи, що належали до першої інстанції, облсуди розглядали у складі
постійного судді (голови, його заступника або одного з членів) і двох
народних засідателів. У касаційній колегії вони вирішувалися трьома
постійними суддями. Верховний суд був вищим судовим органом республіки.
Водночас з названими судами у республіці діяли ще спеціальні суди —
військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту і
воднотранспортні, які належали до загальносоюзних судових органів і
підлягали Верховному суду СРСР.

Утворений за Конституцією 1937 р. державний апарат проіснував без
істотних змін аж до розпаду СРСР.

5. КОДИФІКАЦІЇ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА

З переходом у 1921 р. до нової економічної політики, що допускала вільну
торгівлю і товарно-грошові відносини, постало завдання кодифікації
радянського законодавства. Раднарком УРСР постановою 10 травня 1921 р.
доручив Наркомюстові вжити заходів, спрямованих на систематизацію всіх
діючих правових норм. Упродовж кількох найближчих років було створено
кодекси та інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей
права: Цивільний кодекс, Земельний кодекс, Кодекс законів про працю,
Кодекс законів про народну освіту, Кримінальний кодекс,
Кримінально-процесуальний кодекс (1922 р.), Закон про ліси (1923 р.),
Цивільний процесуальний кодекс, Тимчасові будівельні правила (1924 р.),
Ветеринарний кодекс, Виправно-трудовий кодекс (1925 р.). Окрім цього,
1924 р. розроблявся Кооперативний кодекс, а 1924—1925 рр. — новий Кодекс
законів про сім’ю, опіку, шлюб та про акти громадянського стану (проект
першого Сімейного кодексу був розроблений 1919 р., але тоді через
політичну ситуацію він не був прийнятий), затверджений 1926 р. У 1927 р.
був затверджений Адміністративний кодекс.

Цивільний кодекс складався з чотирьох частин. У загальній частині
визначалися основні засади, суб’єкти та об’єкти прав, правочини і
позовна давність. У розділі «Речове право» подавалися норми, що
регулювали праве власності, право забудови і заклад майна. Розділ
.«Зобов’язальне право», крім загальних положень, містив норми про
зобов’язання, які виникали з договорів, майнового найму,
купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручництва, доручення і
довіреності, товариства, страхування та зобов’язань, що виникають
внаслідок безпідставного збагачення і заподіяння іншому шкоди.

Цивільний кодекс затверджував виняткове право держави на землю, її
надра, води, націоналізовані підприємства, залізниці, націоналізовані
судна і будівлі, літальні апарати, зброю і військове спорядження,
телеграфне майно. Всі об’єкти державної власності повністю вилучалися з
цивільного обороту. Водночас із державною власністю допускалося право
кооперативної власності, а також право приватної власності на предмети,
які не вва жалися вилученими з цивільного обороту.

Останній розділ Цивільного кодексу регулював спадкове право. Проте
спадкування за законом і заповітом допускалося у межах загальної
вартості спадкового майна не більше ніж 10 тис. золотих карбованців,
виключаючи всі борги спадкодавця. Частина, що перевищувала цю вартість
спадкового майна, переходила на користь держави.

Кодекс законів про працю гласив, що наймання і надання робочої сили
провадиться на основі добровільної угоди обов’язково через органи
Уповнаркомпраці. Щодо трудової повинності (вона була зафіксована у
Конституції 1919 р.), то вона могла застосовуватися тільки у виняткових
випадках (для боротьби зі стихійним лихом, при недостатності робочої
сили для здійснення найважливіших державних завдань) і тільки на
підставі спеціальних постанов уряду республіки або уповноваження ним
органів. Кодекс проголошував, що тривалість нормального робочого часу не
може перевищувати 8 год., і встановлював 6-годинний робочий день для
осіб у віці від 16 до 18 років, для тих, які працюють на підземних
роботах, для осіб розумової та конторської праці. Надурочна робота, як
правило, не допускалася. Кодекс мав положення про учнівство, працю жінок
і неповнолітніх, охорону праці, права профспілок на виробництві, розгляд
і розв’язання спорів про порушення трудового законодавства та соціальне
страхування робітників і службовців.

Земельний кодекс складався з основних положень ї чотирьох частин: Про
трудове землекористування; Про міські землі; Про державне земельне
майно; Про землеустрій та переселення. Кодекс проголошував скасування
приватної власності на землю, її надра, води та ліси і перетворення їх у
власність держави.

Закон про ліси складався з п’яти частин: Основні засади; Про збереження
та охорону лісів; Про державні ліси, споруди і майно; Про ліси, що
передаються в користування установ, товариств і організацій; Про порядок
надходження доходів і провадження видатків на лісове господарство. Закон
про ліси мав головним завданням законодавче регулювати правове становище
лісів як об’єкта державної власності, забезпечити їх збереження» охорону
і відтворення, а також регламентувати порядок і умови передачі лісів у
користування установам і організаціям.

Ветеринарний кодекс мав чотири частини. Перша містила основні положення,
присвячені організації та завданням державної ветеринарії. Друга
визначала заходи» і порядок запобігання та припинення заразних і
пошесних? хвороб усіх видів домашньої худоби і птиці. Третя
встановлювала, що ветеринарно-санітарний нагляд за переміщенням тварин і
зберіганням сирих тваринницьких продуктів здійснюється тільки
ветеринарним персоналом земельних органів. Четверта закріплювала систему
ветеринарних органів управління.

Кодекс законів про народну освіту становив єдиний законодавчий акт, який
містив у систематизованому вигляді велику кількість правових норм, що
регулювали питання народної освіти, культосвітньої та виховної роботи.
Кодекс складався з чотирьох книг: Організація управління і постачання в
галузі народної освіти; Соціальне виховання дітей; Професійна і
спеціально-наукова освіта;

Політична освіта і виховання дорослих. У середині 30-х років
застосування кодексу припинилося, хоч формально-він і не був скасований.

Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану
визнавав беззаперечним доказом шлюбу тільки реєстрацію шлюбу. Питання
реєстрації шлюбів і розлучень були повністю віднесені до компетенції
органів ЗАГСу (Запис актів громадянського стану). На відміну від
попереднього законодавства, Кодекс ввів інститут усиновлення
(удочеріння) як форму громадської допомоги дітям. При розлученні
роздільною власністю вважалося майно, придбане подружжям до шлюбу.
Майно, придбане під час спільного життя, вважалося спільною власністю,
чим переслідувалася мета захисту інтересів жінки, праця якої у веденні
домашнього господарства і догляді за дітьми прирівнювалася до праці
чоловіка.

Кримінальний кодекс мав дві частини — загальну та особливу. Кодекс
встановив, що кримінальна відповідальність діє тільки при наявності вини
особи, котра мала дві форми — умисел (навмисність) і необережність.
Проте практика/ 30-х років у період посилення тоталітарного, режиму
пішла іншим шляхом. За Конституцією СРСР 1924 р. основи кримінального
законодавства віднесено до компетенції загальносоюзних органів.
Відповідно до цього 1924 р. були затверджені «Основні начала
кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», на підставі
яких 1927 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що
передбачав нові склади злочинів і збільшував санкції за їх вчинення.

Виправно-трудовий кодекс складався з 22 розділів, де регулювалися
питання організації та діяльності виправно-трудових установ.

Кримінально-процесуальний і Цивільний процесуальний кодекси
регламентували порядок провадження кримінальних і цивільних справ,
питання про підсудність, склад суду, про сторони та їх відвід, докази,
протоколи, процесуальні строки і судові витрати. Проте проголошені цими
кодексами демократичні принципи радянського процесу не завжди послідовно
і до кінця втілювалися у життя.

Адміністративний кодекс України став першою спробою кодифікації
адміністративного права в СРСР. Він складався з таких 15 розділів:
загальні засади; адміністративні акти; заходи адміністративного впливу;
індивідуальні адміністративні примусові заходи; трудова повинність для
боротьби зі стихійним лихом; обов’язки населення у справі охорони
громадського порядку; громадянство УРСР, його набуття і втрата;
реєстрація та облік руху населення; товариства, спілки, клуби, з’їзди,
правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування
державним прапором і печатками; нагляд адміністративних органів у галузі
промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок
оскарження дій місцевих державних органів. У 1956 р. Адміністративний
кодекс був виданий у витягах. У цьому виданні вилучені скасовані норми,
а також не введені ті, що офіційно не скасовані, але фактично втратили
своє значення, окремі застарілі терміни замінені новими.

Відносна стабільність перших українських кодексів зберігалася тривалий
час. Проте у нових історичних умовах вони застаріли. Життя вимагало
внесення уточнень і доповнень в існуючі кодекси.

У 1958—1984 рр. проведена друга кодифікація законодавства України і
прийнято 13 нових кодексів: Кримінальний кодекс,
Кримінально-процесуальний кодекс (1960 р.), Цивільний кодекс, Цивільний
процесуальний кодекс (1963 р.), Кодекс про шлюб та сім’ю (1969 р.).
Земельний кодекс, Виправно-трудовий кодекс (1970 р.),

Кодекс законів про працю (1971 р.), Водний кодекс (1972 р.), Кодекс
законів про надра (1976 р.), Лісний кодекс (1979 р.), Житловий кодекс
(1983 р.), Кодекс про адміністративні правопорушення (1984 р.).

Кодифікація республіканського законодавства проводилася і в інших
формах. Наприклад, були прийняті Закон про охорону природи України (1960
р.). Положення про товариські суди України (1961 р. та 1977 р.) тощо.
Законодавець усвідомлював силу правових норм як «важеля» для здійснення
далекосяжних суспільних реформ. Але зміцнення законності мало однобічний
характер, охороняючи не громадянина від порушення його особистих прав
державними органами, а, навпаки, захищаючи державні інтереси від
порушення їх громадянами чи представниками державного апарату. Однак це
робило переворот у погляді на суть права, норми якого повинні безумовно
виконуватися. Після цього значно обмежилася свобода судових органів
керуватися революційною доцільністю. Вони також були зобов’язані
виконувати закони,

Поняття права одержало нове визначення щодо охорони правового ладу.
Теоретична основа розуміння права за марксистським ученням була
перекреслена практикою радянської держави. За Марксом і Енгельсом, право
було однією з надбудов економіки. Але реформи радянських керівників
здебільшого спрямовувалися на те, щоб ламати старі (з міцною традицією)
економічні відносини Наприклад, замість дрібної селянської власності
було запроваджено колективне землеволодіння і селянин із дрібного
товаровиробника став напівробітником, що яскраве доказує величезну силу
позаекономічного впливу самої правової системи.

У Радянському Союзі все більше виявлялася переваг; норм публічного права
над нормами права приватного Як відомо, велика галузь господарських
відносин у суспільствах самостійних підприємств, ремісників,
товаровиробників-хліборобів, купців є галуззю, що регулюється нормами
приватного права. У СРСР, внаслідок одержавлення промислових підприємств
і торговельних закладів ці відносини опинилися у сфері, безпосередньо
регульованій державою. Через це господарське право стало ту виразною
галуззю права публічного. Аналогічні відносини колгоспників з колгоспом
визначалися новим колгосп ним правом, що стало регулятором праці та
всього життя багатьох мільйонів селян. Характер колгоспів як
організацій, керованих і контрольованих державним апаратом, призвів до
того, що колгоспне право стало також видом публічного права.

Водночас фактична влада зосереджувалась партійних функціонерів. Адже
існувала системи партійних органів, рішення яких були обов’язковими
творили певну правову систему. Тому можна про наявність двох систем
права у радянській Одна з них — прокламована у Конституції і єдина в
законі; однак на практиці вона майже ї Водночас існувала друга система,
яка спиралася публіковані циркуляри (фактична перевага секретарів
партійних комітетів над виконавчими комітетам,! проведення на
відповідальні посади тільки членів комуністичної партії, виставлення при
виборах до Рад тільки єдиного, встановленого комуністичною партією
списку кандидатів тощо). Із цілком зрозумілих міркувань державна влада
офіційно не визнавала існування цієї другої. правової системи,
тримаючись за фікцію фактично не діючих правових постанов про радянське
представницьке народовладдя.

РОЗДІЛ ХНІ

ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ У КРАЇН ТА ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ДО СКЛАДУ УКРАЇНИ

(1939—1940 рр.)

1. ОКУПАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ЇХНЄ СОЩАЛЬНО-ПОЛІТИ-ЧНЕ
СТАНОВИЩЕ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

Західна Україна. Після розпаду Російської імперії 1917 р. Україні не
вдалося повністю об’єднати всі землі. Народ внаслідок імперіалістичної
політики урядів Антанти і Росії та своєї недостатньої організованості не
домігся бажаної свободи і незалежності. Східна Галичина з-під влади
австрійських імперіалістів за Ризьким мирним договором 1921 р. потрапила
під владу Польщі. Західні повіти Волині, що входили раніше до складу
царської Росії, також опинились під польським пануванням. Ці землі
дістали в історичній літературі назву Західна Україна.

Ще 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир’я і
попередні умови миру між РРФСР, УРСР і Польщею. За ним кордон між
Польщею і радянськими республіками встановлювався таким чином, що під
владою Польщі залишалися Західна Україна і Західна Білорусія.

При підписанні договору з Польщею уряди Росії та України (Білорусія
передала повноваження російській делегації) домоглися введення до
договору положень, які зобов’язували польський уряд гарантувати права
національних меншин — російського, українського і білоруського населення
та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання.
Введення цього положення до Ризького мирного договору створювало правову
основу захисту життєвих інтересів населення цих національностей у складі
Польщі. Однак на практиці польський уряд не виконував зобов’язань. За
міжнародними договорами, укладеними 1918—1920 рр., Західна Україна
формально і фактично не визнавалася частиною Польської держави. Польща
вважалася тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище
регулювалося відповідним міжнародним статусом, затвердженим на Паризькій
мирній конференції 25 червня 1919 р. Згідно зі ст. 91 Сен-Жерменського
мирного договору, державний суверенітет Східної Галичини належав
Антанті.

На Ризькій мирній конференції російсько-українська делегація
обнародувала 23 вересня 1920 р. заяву Всеукраїнського Центрального
Виконавчого Комітету про необхідність розв’язання питання щодо Східної
Галичини на основі вільного волевиявлення всіх національностей, які її
населяють. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі
на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею.
Уряд України виступив з офіційним протестом проти цієї акції.

Весь український народ, у тому числі населення Західної України, рішуче
протестував проти насильницької анексії західноукраїнських земель. Уже
18 березня 1923 р. у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація протесту,
а пізніше — і в інших містах краю.

Окупаційна влада встановила в Західній Україні режим терору і насилля,
намагаючись залякати корінне українське населення, примусити його бути
покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу
Польської держави. Великодержавний шовінізм, що насаджувався правлячими
колами, після окупації Західної України був возведений у ранг державної
політики.

Крім окупаційних військ у Західну Україну повернулися жандарми, поліція,
поміщики. Почали діяти надзвичайні суди. Шовіністична правляча верхівка
на чолі з Ю. Пілсудським мала на меті впродовж кількох десятиліть
повністю колонізувати захоплені землі, всіляко викорінювати національну
самосвідомість населення, полонізувати його. Цій меті служила
розгалужена система політичних, економічних, адміністративних і
поліцейських заходів.

Влада в Західній Україні повністю перейшла до командувача військами і
генерального делегата польського уряду, а на місцях — урядових
комісарів. За розпорядженням генерального делегата з державних установ
підлягали звільненню всі службовці, які відмовлялися від присяги на
вірність Польській державі. За даними офіційної польської статистики,
особи української та білоруської національностей посідали в державному
апараті тільки 7,4% другорядних і низькооплачуваних місць.

Розмови про «державний суверенітет», участь народних мас в управлінні
державою, органах самоврядування остаточно втратили будь-який зміст
після державного перевороту 1926 р. і введення у дію Конституції 1935 р.

Окупувавши Західну Україну, правлячі кола Польщі поспішили змінити назву
цієї споконвічної української землі. Ще в березні 1920 р. Західна
Україна офіційно була перейменована польською владою у «Східну
Мало-польщу», а потім — у Польщу «Б» (на відміну від корінної Польщі
«А»). Край був поділений на п’ять воєводств — Волинське, Львівське,
Поліське, Станіславське, Тернопільське, що разом становили 35% території
і 30% населення Польської держави.

Польський сейм 26 вересня 1922 р. прийняв закон про воєводську
автономію, згідно в яким у Львівському, Станіславському і
Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх
виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали
різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали
санкції Президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймика,
що не вимагало санкції Президента, а також будь-яке рішення воєводського
комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити
на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла
навіть «заснувати український університет». Насправді ж закон про
воєводську автономію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи
польської національності. У 1924 р. виданий закон про заборону
української мови в усіх державних і муніципальних установах, у тому
числі сільських.

За декілька років (з 1923 по 1926 р.) у Західній Україні були закриті
1377 українських початкових шкіл, звільнено близько 3 тис. учителів.
Надалі політика не змінилася. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських
початкових шкіл, то 1927 р. — 774, а до вересня 1939 р. залишилося
всього 139 шкіл. Сотні тисяч дітей не вчилися. Більшість населення
Західної України залишалася неписьменною, а серед жінок неписьменними
було 76%. Зі 28 700 початкових шкіл у Польщі в 1937/38 н. р. існувало
тільки 420 (1,4%) з українською мовою навчання, зі 769 загальноосвітніх
гімназій —24 (3,4%), зі 691 ліцею — 21 (3%).

Вищі навчальні заклади повністю полонізувалися, доступ у вузи
українській молоді був фактично закритий. Для осіб української
національності встановлювалася відсоткова норма. Внаслідок цього у
Львівському університеті 1923/24 н. р. серед 2354 студентів налічувалося
близько 100 українців, а 1937/38 н. р. з 48,2 тис. студентів, які
навчалися у вузах Польщі, українці становили 3,1%.

Двадцятирічна окупація західноукраїнських земель панською Польщею стала
періодом застою і в економіці. Частка великих промислових і торгових
підприємств на західноукраїнських землях становила тільки 7%. Чимало
промислових підприємств було ліквідовано чи переведено у центральну
Польщу. Тільки 1929—1930 рр. промисловість Західної України скоротилася
більш ніж на 40%.

Надзвичайно низьким був життєвий рівень робітників. їхня зарплата
становила 50% заробітку польських робітників, а тривалість робочого часу
— 15—16 год. У роки економічного застою і кризи (1929—1933 рр.) у
Львові, наприклад, налічувалося близько 40 тис. безробітних. Панував
голод.

За даними перепису 1939 р., 75,6% населення Західної України було
зайнято у сільському господарстві, тільки 7,9% — у промисловості.
Близько 2 тис. великих поміщиків володіли понад 1 тис. га землі. Так, у
Станіславському воєводстві 636 поміщикам належало у 2 рази більше землі,
ніж 212 тис. селянським господарствам. Водночас понад 50% усіх
селянських господарств мали не більше 2 га кожне. Бідняцькі та
напівбідняцькі господарства Західної України становили 72,2% селянських
господарств.

У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію
Західної України, згідно з яким солдати й офіцери польської армії, що
брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували в Галичині
земельні наділи у розмірі 45 га. З 1919 р. до 1929 р. у Західній Україні
між осадниками було розподілено 600284 га кращих земель, а за 20 років
польської окупації тільки у сільські місцевості краю переселено з Польщі
близько 200 тис. поляків-осадників. Осадники брали активну участь у
придушенні національно-визвольного руху українського і білоруського
народів. Великий поліцейський апарат, відділи безпеки (дефензива),
органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів — все це
ланки величезного бюрократичного військово-поліцейського апарату, що
вірно служив інтересам уряду Польщі.

Репресивний апарат жорстоко розправлявся з будь-якими виступами народних
мас за соціальне і національне визволення. Весь світ сколихнули криваві
події восени 1930 р. під час пацифікації, коли вбивали без суду і
слідства. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям
українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів,
спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали громадськість. Навіть група
депутатів англійського парламенту направила спеціальну петицію протесту
в Лігу Націй. Декретом Президента Польщі 17 червня 1934 р. для осіб, які
загрожували безпеці та публічному порядкові, за фашистським зразком був
створений концентраційний табір у Березі Картузькій (нині Брестської
обл. Білорусії). За даними офіційної польської статистики, на початку
1936 р. в цьому таборі знаходилося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх
кількість зросла до 6500 (40—50% українців, 15% євреїв та ін).

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення, політичне
безправ’я спричинили посилення революційно-визвольної боротьби народних
мас Західної України, які ніколи не визнавали влади іноземних
загарбників. Тільки 1934—1938 рр. народні маси організували 1118
страйків.

У 1938—1939 рр. на західноукраїнських землях прокотилася нова хвиля
могутніх антифашистських, антивоєнних та антиурядових демонстрацій,
мітингів і страйків. Ці події супроводжувалися зовнішніми факторами, і
зупинити їх Польська держава не була спроможна.

Північна Буковина. Восени 1918 р., коли Австро-Угорська монархія почала
розпадатися, у багатьох містах і селах відбувалися масові віча, на яких
люди вимагали приєднання Північної Буковини до України, розподілу
поміщицьких і монастирських земель. Утворювалися селянські комітети,
озброєні дружини тощо.

Як уже зазначалося, 16 жовтня 1918 р. імператор Австро-Угорщини видав
маніфест про перебудову держави на федеративних засадах, з утворенням
окремими .націями своїх національних держав. У Львові 18 жовтня, як уже
зазначалося, був утворений державний орган — Українська національна рада
та проголошено утворення Української держави — тимчасово у межах
монархії Габсбургів. Рада створила для Буковини репрезентативний орган —
так звану Буковинську делегацію у Чернівцях, яку очолив О. Попович.
Делегація мала займатися організацією української влади у Північній
Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з
румунськими послами австрійського парламенту і буковинського сейму про
поділ Буковини. Українці домагалися виділення всієї української частини
краю. Румуни спочатку планували віддати тільки чотири повіти—
Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижницький, а потім не
погодилися й на це. У Чернівцях була утворена Румунська національна
рада, сформований «буковинський уряд» з 42 осіб на чолі з Я. Фльондором.
Рада проголосивши себе верховною законодавчою владою у всі:

Буковині, тут же звернулася до румунського уряду з проханням про
допомогу.

У Чернівцях 3 листопада 1918 р. відбулися велике українське віче та
маніфестація. Туди з’їхалося близько 40 тис. людей з усього краю.
Присутні одноголосне вимагали об’єднання з усім українським народом.
Було ухвалено злучитися з Галичиною, визнати Українську Національну Раду
як повноважний представницький орган українського населення і домагатись
якнайшвидшого возз’єднання з усією Україною.

Того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині
краю. Однак з румунами до згоди так і не дійшли. У Чернівцях 8 листопада
була розклеєна прокламація командира 8-ї румунської дивізії генерала Я.
Задіка з повідомленням про те, що він одержав від короля наказ захистити
румунське населення Буковини і «припинити анархію і безпорядки».
Делегація УНР вислала йому протест проти таких дій, зазначивши, що
ніяких насильств і анархії у краї немає. Це справді було так, але
румуни, підтримані французькими політиками і військовою місією Франції у
Яссах, яка одержувала вказівки від маршала Ф. Фоша, діяли рішуче, їх
війська 11 листопада зайняли Чернівці, а впродовж наступних днів — всю
Буковину. Нечисленні українські відділи, що почали створюватися, ніякого
реального опору румунським військам вчинити не могли. Натомість війська
ЗУНР, інтегрованою частиною якої стала Північна Буковина, були втягнені
у кровопролитну війну з Польщею, тому не змогли надати допомоги
українському населенню краю. Влада ЗУНР скерувала до Паризької мирної
конференції ноту протесту з приводу дій Румунії. Ще одну ноту Антанті 18
березня 1919 р. скерувала об’єднана українська дипломатична місія у
Парижі, вимагаючи звільнення українських земель Буковини Румунією і
встановлення кордонів аби хоч би тимчасової демаркаційної лінії між
Україною та Румунією. Проте Антанта залишила ці ноти без відповіді.

Події у захопленій румунськими військами Буковині розгорталися
блискавично. Так, 28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у
Чернівцях так званий генеральний конгрес, який прийняв «від імені
народу» рішення про приєднання Буковини до Румунії.

Румунський король 18 грудня 1918 р. підписав декрет про приєднання
Буковини до Румунії. Українське населення краю не тільки рішуче
протестувало проти насильницького приєднання до чужої держави, а й
взялося з» зброю. У багатьох населених пунктах утворилися загони
самооборони, які вступали у бої. Так було, зокрема, у Старій Жучці
(передмістя Чернівців), Лужанах, Кліводині, Неполоківцях, Динівцях тощо.
Застосовувалася партизанська тактика боротьби. Але сили були надто
нерівні.,

Рішуче протестував проти такого акту уряд Центральної Ради, заявивши, що
він не визнає поневолення Буковини і твердо захищатиме право населення
краю на» національне самовизначення.

Румунію підтримувала Антанта. Згідно з Сен-Жермен-ськнм (вересень 1919
р.) та Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами вся Буковина і
Бессарабія були остаточно передані Румунії. Характерно, що за рахунок
загарбань територія Румунії після першої світової війни» збільшилася з
137908 до 316132 км2, а населення відповідно зросло з 7904 тис. до 17
343 тис.

Румунія встановила на Буковині режим управління. який нічим не
відрізнявся від австрійського. З перших днів. владу тут взяли військові
коменданти, а на території Північної Буковини за наказом командувача
окупаційними військами генерала Я. Задіка 26 січня 1919 р. був.
запроваджений стан облоги (офіційно він існував до’ 1928 р., а фактично
ліквідований тільки у 1940 р., після звільнення краю з-під влади
Румунії). Знову почався період терору, грабунків, арештів. Щоправда,
військове управління незабаром змінилося цивільним, але це не принесло
суттєвих змін. Румунія* була конституційною монархією зі значно
обмеженою роллю парламенту, що складався, згідно з Конституцією 1866 р.,
з двох палат — палати депутатів і сенату. Верховна влада належала
королю, який скликав і розпускав парламент, санкціонував» і обнародував
прийняті парламентом закони тощо. Без. його санкції жоден закон не мав
юридичної сили. Він був главою виконавчої влади і збройних сил. Виборча
система до парламенту ґрунтувалася на високому майновому цензі,
практично усуваючи широкі народні маси від виборів. Майже нічого не
змінилось і з прийняттям 1923 р нової Конституції. Зберігалася монархія
з великою владою короля. Однак було демократизовано виборчу систему,
право голосу мали румуни — чоловіки не молодші 21-го року, з піврічним
цензом осілості. Вибори сталі прямі, голосування — таємним на основі
пропорційного представництва. Усе це стосувалося нижчої палати — па лати
депутатів. Сенат обирався інакше: одну частину сенаторів обирали члени
торговельних, промислових і сільськогосподарських палат, професори
університету; до іншої входили сенатори з права. Це було вище
духовенство, особи, призначені королем.

Уряд здійснював владу від імені короля, який призначав і звільняв
міністрів, хоч формально ніс відповідальність перед парламентом.
Вимушені маневрувати і йти на поступки народові, законодавці закріпили у
Конституції деякі права і свободи, зокрема свободу слова, друку зборів,
особи, а також недоторканість житла тощо. Надавалися вони тільки
повноправним громадянам, тобто румунам. За національними меншостями
ніяких окремих прав — на користування рідною мовою, відкриття своїх
шкіл, видання книг, газет тощо — не закріплювалося

Згідно з Конституцією і законом про адміністративну уніфікацію 14 червня
1925 р. країна розділялася на посвіти, волості, комуни (общини). На чолі
повітів стояли призначені урядом і затверджені королем префекти, які
були тут представниками центральних властей. Префекти призначали
преторів у волостях, а примарів — у міських і сільських общинах. Це була
бюрократична та антинаціональна щодо українського й іншого нерумунського
населення політична система, що стояла над виборними по бітовими і
комунальними радами, які виконували роль місцевого самоврядування, але
насправді мали тільки дуже вузькі повноваження в господарському
управлінні. Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві
виборні органи і скасовувати їх рішення.

Відповідним був і політичний режим. Для Північної Буковини створювалася
видимість автономії. Для цього вводилися два міністри у складі уряду —
один міністр — делегат уряду з місцеперебуванням у Чернівцях (Я.
Фльондор), інший — у Бухаресті (І. Ністор). На чолі з делегованим
міністром при крайовому правлінні у Чернівцях “створювалася служба
управління у складі дев’яти секторів: внутрішнього, судового, фінансів
та ін. Іноземними «справами, безпекою, армією, залізницями, поштою,
телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна «влада
Бухареста. У 1924—1928 рр., скориставшись частковою економічною
стабілізацією і зміцненням своєї влади у країні, правлячі кола Румунії
перейшли в наступ. У Г924 р: був виданий так званий закон Мирзеску, який
надавав владі право заарештовувати всіх, хто критикував існуючий лад,
пропагував демократичні ідеї. Створення профспілок і надання їм статусу
юридичних осіб зумовлювалося встановленням над ними контролю
адміністративної та поліцейської влад. Їхня діяльність не могла
протирічити “державному порядкові». Згідно із законом 1926 р., партія,
що одержала на виборах не менше 40 % голосів мала право на абсолютну
більшість мандатів. Після 1926 р. жодні вибори у Румунії не обходилися
без введення стану облоги, під час якого всі демократичні права і
свободи, записані у Конституції, припиняли дію, а військово-поліційний
апарат ставав всевладним. Наприклад, коли 1927 р. проходили вибори до
парламенту, навколо деяких сіл у Північній Буковині зосереджувалися
війська, виставлялися для залякування гар мати і кулемети. Не маючи
змоги обирати своїх депутатів, українське населення попри терор і
насилля поліції та вояччини, часто бойкотувало вибори. Так, 1937 р. 86%
буковинців не взяли у них участі, будучи з різних причин позбавленими
права голосу.

Дуже мало зробила румунська влада для відбудови господарства краю.
Буковина була для Румунії тільки джерелом дешевої сировини і робочої
сили. Навіть традиційні галузі промисловості краю — харчова, лісова і
текстильна — почали занепадати. Підприємства залишалися дрібними,
напівкустарними, із застарілою технікою, без перспектив на розширення чи
реконструкцію. Якщо у перші роки Румунія в економіку краю вкладала
тільки 1,3% загального акціонерного капіталу, то 1936 р. ще менше —
0,7%. Вироблені товари були дорогими, не витримували конкуренції,
підприємства закривалась. Якщо 1922 р. тут налічувалося 617 діючих
підприємств і майстерень, то 1929 р. — 532, а 1935 р. — 276. Робочий
день тривав 11—14 год. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і
службовців. Якщо індекс зарплати 1923 р. підвищився у 18 разів, а 1928
р. — у 28 разів порівняно з 1914 р., то індекс вартості життя зріс за
той же період у 42 рази. Безробіття 1930 р. охопило 20% промислових
робітників.

У стані глибокої кризи перебувало й сільське господарство. Вже
наприкінці першої світової війни селянство Північної Буковини значно
посилило боротьбу за землю. Румунська влада змушена була 1918—1927 рр.
видати серію аграрних законів. Вони зберігали у країні поміщицьке
землеволодіння. Розміри поміщицької власності визначалися у 250—275 га
на кожного члена сім’ї. Решта земель підлягала розподілу серед селян за
високий викуп (він забезпечував поміщикам ті ж прибутки, які вони мали
до реформи). Поміщики залишали за собою значно більше землі, ніж
передбачалося законодавством. Навіть міністр земельних справ
Констатинеску був змушений визнати, що у земельних комісіях панує
безладдя, і віддав до суду багатьох службовців. На судовому процесі у
Су-чаві 1925 р. стало зрозумілим, що члени комісій залишали поміщикам
більші та родючіші землі, вимагали від селян хабарі, не хотіли наділяти
землю українцям.

Внаслідок цього у Буковині від великих власників було відібрано лише
75,5 тис. га землі, або 12,3%. У 235 поміщиків залишалося 346,3 тис. га
землі, у Буковинської митрополії — 239,2 тис. га. Селяни, які дістали
земельні наділи, повинні були викупити їх упродовж 20 років. але для 90%
безземельних і малоземельних селян викупні платежі виявилися
недоступними. Закон враховував це і встановив: якщо селянин упродовж
двох років не буде справно вносити платежі, то позбавиться землі.

Зауважимо, що вартість 1 га землі на Буковині була нижчою, ніж у
Румунії. Уряд навмисне зробив так, щоб притягнути якнайбільше колоністів
на буковинські землі. їм землі продавались у першу чергу. Окрім цього,
коли середній розмір наділу для нерумунів становив 0,56 га, то для
колоністів-осадників — не менше 5 га. У Чернівцях на зборах румунських
колоністів у квітні 1925 р. королівський міністр Буковини Ністор так
пояснив завдання колонізації осадникам: «Своєю працею і добрим прикладом
ви мусите навчити селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх
добрими румунськими патріотами». Таким чином, серед тих, хто отримав
землю, румуни становили 62,1%, українці — 23,3, інші — 14,6%. Чимало
селян-українців, щоб отримати землю, зрікалися своєї нації, мови,
народу, оголосивши себе румунами. У 30-х роках у краї 47 934 селянські
господарства мали до 5 га кожне, 8352 — до 2,5 га, 12408 — до 1 га, 31
692 — до 0,5 га, а 72 543 були безземельні.

Отже, румунська аграрна реформа, як і вся система правління, стала ще
одним знаряддям поневолення українського населення Буковини.

З перших днів окупації населення краю було обкладене численними
податками: державними, повітовими і сільськими. Стягався податок за
проїзд шляхами, в’їзд у місто, наявність, продаж чи забій худоби,
користування пасовиськами. Податки забирали більшу частину, або й весь
прибуток селянських господарств. Заборгованість буковинських селян
банкам і лихварям зростала. Вона, зокрема, була у 3 рази більша, ніж у
Добруджі, і в, 10 разів — ніж у Бессарабії. У с. Боянах, наприклад, 775
осіб мали борг на суму понад 234 тис. лей. З різних кінців краю
надходило чимало скарг і прохань про допомогу. Становище у містах
погіршувалося постійним зростанням квартирної плати, цін на продукти
харчування та промислові товари.

Не приділялось уваги охороні здоров’я населення. У Кіцманському повіті
лікар обслуговував 15 тис. людей. Візит до лікаря коштував 500—800 лей.
Для порівняння: денна зарплата робітника становила у середньому 20 лей.
Тисячі людей хворіли і помирали, не отримуючи медичної допомоги. Так, у
Чернівецькому повіті 1930 р. народилося 5920 осіб, а померло 3561, з них
6,5% — від сухот.

Водночас із тяжким соціальним панувало і жорстоке національне гноблення.
Вже 21 липня 1919 р. спеціальним декретом румунського короля у Буковині
були змінені майже всі назви населених пунктів, щоб повернути їм «давні
історичні румунські імена». Здійснювалася насильницька румунізація
українського населення, для чого окупанти створили «теорію», нібито у
Буковині немає українців, а є «зукраїнізовані румуни». Румунський
історик І. Ністор писав: «Українці — це румуни, які забули рідну мову
своїх предків». Якщо наприкінці 1918 р. у Північній Буковині
налічувалося 180 українських шкіл, де навчалося 38 173 учні, то
1922—1923 рр. залишилось 119 шкіл, та й значна їх частина перейшла на
румунську мову. У 1927 р. українські школи взагалі перестали існувати.
Вчителі-українці, які у школі та в особистому житті вживали українську
мову, звільнялися з роботи. Людей змушували міняти прізвища на
румунські.

У 1926 р. міністр внутрішніх справ Бушкан заборонив виписувати з-за
кордону українські книжки, пресу і навіть ноти. Українська мова була
заборонена у судах, адміністрації, церквах. За вказівкою уряду, 15
червня 1925 р. для всіх службовців нерумунської національності
проводилися іспити і тих, хто не володів румунською мовою, звільняли з
роботи. На початку 30-х років була ліквідована навіть назва «українці»,
їх стали називати «рутани», тобто румуни. «Своєю нетерпимістю до
національних меншостей, — писав відомий західний історик —
українознавець О. Субтельний, — Румунія перевершувала навіть Польщу».

Свавілля румунської влади викликало постійний опір українського
населення. Визвольна боротьба проти іноземного поневолення тривала
постійно. Найбільшим і найгрізнішим її проявом було Хотинське збройне
повстання в січні 1919 р. — у ньому взяло участь понад ЗО тис.
повстанців. Активно допомагало повстанцям населення українського
Поділля. Але офіційна українська влада ) Києві — Директорія — збройної
допомоги не наважилася надати, не маючи змоги воювати ще з одним ворогом
Повстання було жорстоко придушене. Понад 50 тис. жителів Хотинщини
відійшло на територію України. В листопаді 1919 р. у Чернівцях вибухнуло
повстання серед солдатів 113-го полку, який складався переважно з
українців. Однак його також було придушено: 149 солдатів віддали до
військово-польового суду, з них вісім засудили до смертної кари, а 136 —
на каторжні роботи від п’яти до 20 років. У вересні 1924 р. спалахнуло
велике Татар-бунарське повстання, в якому взяли участь близько 6 тис.
людей з Буковини і Бессарабії. Мали місце також численні економічні та
політичні страйки і демонстрації, сутички з поліцією, військами. У
Чернівцях 1 липня 1926 р. відбулося велике робітничо-селянське віче з
представниками усіх повітів. У прийнятій резолюції висловлювався протест
проти румунізації українського населення, навчальних закладів,
переслідування української мови, Учасники зборів вимагали відновлення
української мови, кафедри української мови і літератури у Чернівецькому
університеті, закритої окупантами, повернення на роботу українських
вчителів. Серед населення краю збиралися підписи під петицією до
парламенту з вимогою узаконити українську мову — мову народу, що з
давніх-давен проживає на території Буковини. Уряд відповів відмовою.

У 1928 р. Румунію охопила гостра економічна криза. Тільки в Чернівцях
налічувалося до 8 тис. безробітних — майже половина робітників міста.
Небачених розмірів набуло зубожіння селянства. Заборгованість селян на 1
га становила 21 200 лей проти 6260 у королівстві. У країні посилився
вплив реакції. Спираючись на генералітет, король Кароль II 1934—1938 рр.
звів нанівець роль парламенту.

Правлячі кола Румунії все більше орієнтувалися на гітлерівську
Німеччину. В лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і
встановив відкритий реакційний, профашистський режим. Дроголошувався
стан облоги, розпускалися всі політичні партії та профспілки. Будь-які
виступи чи навіть вислови невдоволення існуючим ладом нещадно
придушувалися і каралися. Безчинствувала таємна політична поліція —
сигуранца (організована у 1907 р.). Під тиском німецького уряду у
вересні 1940 р. король призначив «правителя» держави — великого
поміщика, вождя фашистської організації «Залізна гвардія» — генерала Й.
Антонеску. З цього моменту в країні встановився відвертий фашистський
режим.

Текст відсутній.

Повітові та міські тимчасові управління обиралися представниками цих
адміністративних одиниць, а волосні й сільські селянські комітети —
безпосередньо населенням.

Для об’єднання діяльності та керівництва місцевими органами Народної
влади Військова рада Українського фронту постановою 3 жовтня 1939 р.
утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові
управління в складі чотирьох осіб кожне з центрами у Львові, Станіславі,
Тернополі, Луцьку. Львівське обласне тимчасове управління 4 жовтня; 1939
р. звернулося з відозвою до Станіславського, Тернопільського та Луцького
тимчасових управлінь про створення комітету для організації виборів до
Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому
порядку розв’язали питання про суспільний і державний лад краю.

На цю відозву відгукнулися названі тимчасові управління, виділивши на
паритетних засадах своїх представників. Комітет був створений у Львові,
а склад його затверджений Військовою радою Українського фронту.

Вибори до Народних Зборів призначили на 22 жовтня, а день їх скликання —
на 26 жовтня 1939 р. Військова рада затвердила також «Положення про
вибори до Українських Народних Зборів Західної України», опубліковане у
пресі Західної України. В його основу покладено принцип загального,
рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активним і
пасивним виборчим правом користувалися всі громадяни після досягнення 18
років, незалежно від расової та національної приналежності,
віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального
становища, цензу осілості тощо.

Були затверджені 1495 виборчих округів, обрані 1484 депутати, серед яких
— 28% робітників, 52% селян, 18% інтелігенції.

У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій
обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. Був затверджений
такий порядок денний Народних Зборів:

1. Про державну владу в Західній Україні.

2. Про входження Західної України до складу УРСР.

3. Про конфіскацію поміщицьких земель.

4. Про націоналізацію банків і великої промисловості. Делегатів вітали
представники всіх верств населення. Народні Збори 27 жовтня затвердили
Декларацію, в якій зазначалося: «Віднині вся влада в Західній Україні
належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Того ж
дня Народні Збори обговорили питання про входження Західної України до
складу Української РСР. У прийнятій Декларації було записано: «Просити
Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу
Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу
Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим з’єднати
український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз’єднанню
українського народу».

Чільне місце у роботі Народних Зборів належало обговоренню аграрного
питання, що завершилося прийняттям Народними Зборами 28 жовтня
Декларації про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих
державних урядовців. «Віднині вся земля Західної України з її надрами,
всі ліси та ріки оголошуються всенародним добром, тобто державною
власністю», — зазначалося у ній.

Делегати Народних Зборів обговорили питання про націоналізацію банків і
великої промисловості Західної України. В одноголосно прийнятій
Декларації підкреслювалось: «Українські Народні Збори проголошують
націоналізацію банків і великої промисловості на Західній Україні.
Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та
залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю».

На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій
доручили від імені Народних Зборів вручити декларації Верховній Раді
СРСР і Верховній Раді У РСР і просити ввести Західну Україну до складу
СРСР з входженням її до У РСР.

У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п’ята сесія Верховної
Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де
йшлося про приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Наступного дня
Верховна Рада СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів
Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти
Західну Україну до складу Української РСР.

На позачерговій третій сесії Верховної Ради Української РСР 13—15
листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної Комісії Народних
Зборів і постановлено: «…прийняти Західну Україну до складу
Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на територію
Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. було створено
Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і
Тернопільську області у складі УРСР. Указ Президії Верховної Ради УРСР
17 січня

1940 р. повністю скасував старий адміністративний поділ на повіти і
волості. Натомість створювалися райони. Всього у західних областях УРСР
налічувалося 202 сільські райони і, крім цього, у Львові — чотири міські
райони. Адміністративно-територіальний поділ тут завершився наприкінці
січня—на початку лютого 1940 р. Отже, були організовані 83 міськради,
199 райрад, 89 селищних та 4944 сільських Ради.

Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. затвердила склад
облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх
низових органів влади й управління. Справа в тому, що представницькі
органи влади на цій території не були організовані. Тільки на 15 грудня
1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих
західних областей УРСР, а з 27 грудня 1940 р. до 8 січня 1941 р.
проведені перші сесії першого скликання всіх рівнів Рад. Таким чином,
тільки через рік завершилося формування місцевих Рад.

Наркомюст України 26 грудня 1939 р. видав наказ про початок роботи
обласних управлінь НКЮ, обласних та народних судів у західних областях
УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок
осіб, скерованих Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі
обиралися колективами підприємств, установ та організацій.

У січні 1940 р. Наркомюст УРСР призначив в усіх західних областях
оргбюро колегій адвокатів у складі п’яти осіб кожне, до складу якого
увійшли представники колегій східних областей (50 були відряджені сюди
на 2—3 місяці, а 86 — на постійну роботу) та місцеві адвокати. На ці
органи покладалося завдання організації колегій адвокатів усіх західних
областей. У вересні-жовтні 1940 р. заверталося формування колегій
адвокатів. Були проведені їх загальні збори, обрані президії та
ревізійні комісії, а також створені органи державного нотаріату, органи
міліції, призначені прокурори всіх рівнів тощо.

Отже, процес становлення радянської влади у західних областях УРСР
пройшов два періоди: період діяльності тимчасових органів народної влади
і період діяльності органів радянської влади, тобто з початку грудня
1939 р.

Північна Буковина. Встановлення у Румунії 1938 р. королівської
диктатури, а у вересні 1940 р. — фашистського режиму, очоленого
генералом Антонеску, тяжко відбилося на становищі українського населення
Північної Буковини. Арешти, побої, масові звільнення з роботи, знущання
над мовою, релігією, національністю, людською гідністю українців стали
тут повсякденним явищем. Приєднання у вересні 1939 р. значної частини
західноукраїнських земель — Східної Галичини — до України викликало
серед населення Північної Буковини нове піднесення, надії на
возз’єднання з усім українським народом. Українці втікали з румунської
неволі на схід. Тільки з Кіцмані перейшли кордон понад 400 осіб. Подібне
мало місце у Вижницькому, Заставнівському, Хотинському повітах.
Поширювалася агітація за приєднання краю до України.

Румунська влада відповіла на це новою хвилею репресій. Усі
неблагонадійні елементи знаходилися під наглядом поліції, багато з них
було ув’язнено. Тільки у Чернівецькому повіті в грудні 1939 р.
заарештовано 297 осіб. У Європі в цей час уже палахкотіла друга світова
війна, розв’язана гітлерівською Німеччиною. Відбувався переділ сфер
впливу, загарбання сильними державами нових земель, нових територій.
Згідно зі згаданими договорами і таємними протоколами до них,
заключеними між Радянським Союзом і Німеччиною, проблеми Прибалтики,
Західної України, Білорусії та інших територій «належали» до компетенції
Радянського Союзу.

Польська держава опинилася під фашистською окупацією. Західна Білорусь,
Прибалтика, Східна Галичина були приєднані до Радянського Союзу.
Залишилася проблема Буковини та Бессарабії. Радянський уряд, як відомо,
свого часу оголосив про невизнання Сен-Жерменської угоди, що «узаконила»
загарбання Буковини Румунією. Настала слушна нагода по-новому розв’язати
цю справу. Радянський уряд 26 червня 1940 р. надіслав румунському
урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну ^Буковину,
населення якої зв’язане з Україною! як спільністю історичної долі, так і
спільністю мови й національного складу. Це було правдою. Інша справа, що
радянський уряд не стільки думав про долю буковинських українців,
скільки про нові територіальні надбання, нові природні ресурси,
пересунення своїх кордонів подалі на захід та максимальне їх
забезпечення. Доля ж людей сталінський режим цікавила якнайменше.

У зв’язку з невизначеною відповіддю Румунії, радянський уряд 28 червня
ультимативно запропонував їй звільнити Бессарабію і Північну Буковину.
Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої
війська з цих земель. Населення Північної Буковини, повіривши у
справедливість запевнень радянського уряду, радісно вітало Червону
армію. Ще до її приходу в містах і селах виникали різні ініціативні
комітети, ради. Вони вимагали від румунської влади проводити евакуацію
без збитків і руйнувань. Про лихозвісну антинародну суть сталінського
режиму українське населення Північної Буковини ще не знало. Хоч деякі
тривожні вісті й доходили з Галичини, але більшовики-комуністи
переконували людей, що це, мовляв, провокація — там карають тільки
«ворогів народу».

Отже, 28—ЗО червня Червона армія зайняла всю Бессарабію та Північну
Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі та селянські комітети, що
почали створюватись у населених пунктах, бойові дружини, загони й штаби.
Організували цей процес політоргани Червоної армії та спеціально
прислані агітатори й організатори. Контролювалися дії фабрикантів і
заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий .день, були взяті під
охорону посіви, худоба й реманент поміщиків і багатих селян. Проводилися
вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська),
міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала
делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз’єднати їх край
з Україною.

Верховна Рада СРСР 2 серпня прийняла закон «Про включення північної
частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів
Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до
складу новоутвореної Молдавської РСР. Так, 7 серпня 1940 р. були
створені Чернівецька та Ізмаїльська області, замість повітів і волостей
— райони. Тоді ж два райони — Бричанський і Липканський, населені
переважно молдаванами, ввійшли до складу МРСР. Отже, у Чернівецькій
області діяли обласна, три міські, 14 районних, дві селищні та 333
сільські ради депутатів трудящих.

Президія Верховної Ради СРСР 15 серпня видала укази «Про націоналізацію
землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію
банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного
транспорту та засобів зв’язку північної частини Буковини». Цими указами
була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва:
землю, ліси, пасовища, води, фабрики і заводи, шахти, електростанції,
трамваї та автобуси, залізничний транспорт, торговельні підприємства,
лікарні, аптеки, санаторії, учбові заклади, театри, бібліотеки, музеї
тощо. Замість напівкустарних підприємств створювалися технічно оснащені.
На селі, однак, насильно насаджувалися колгоспи, радгоспи, хоча швидко
зростало їх технічне забезпечення тракторами, комбайнами, автомашинами.
Селянам надали кредит — 200 тис. крб. — на придбання корів.

Відбулися зміни в охороні здоров’я населення. Якщо раніше у краї діяли
тільки 72 лікувальні установи зі 112 лікарями, то на червень 1941 р.
таких установ налічувалося вже 225, де працювало 540 лікарів. На освіту
уряд асигнував у другому півріччі 1940 р. 47,7 млн. крб. Тут відкрилося
536 загальноосвітніх шкіл, з них 406 українських. З’явилися школи для
неписьменного і мало письменного дорослого населення.

Отже, у перший довоєнний рік у Північній Буковин відбулися певні
позитивні зрушення, хоча хвиля безпідставних політичних репресій, як і
всюди, не поминула цей край.

У 1941 р. фашистська Німеччина напала на СРСР, Буковина була окупована
румунськими та німецькими військами. Антонеску видав 19 липня 1941 р.
«Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії» та
утворення з Північної й Південної Буковини так званої провінції
Буковини, яку очолив румунський губернатор, наділений необмеженими
повноваженнями. На Буковині знову запанував фашистський режим кривавого
терору і масових репресій. Для його підтримки був створений великий
військово-поліцейський адміністративний апарат. За період фашистської
окупації в області було заарештовано 64 330 осіб, від рук фашистів
загинуло 16280.

У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у
Північній Буковині знову відновилася радянська влада. Україна почала
відбудову народного господарства.

РОЗДІЛ XIV

ЗМІНИ В ДЕРЖАВНОМУ АПАРАТІ ТА ПРАВІ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. НАПАД ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ НА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ. СПРОБИ ВІДНОВЛЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Фашистська Німеччина 22 червня 1941 р. несподівано напала на СРСР.
Розпочалася війна небачених масштабів і жорстокості. Фашистські війська
атакували радянські збройні сили на величезній ділянці фронту — від
Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні. Радянський уряд,
знехтувавши численними застереженнями про напад нацистів на СРСР, був
захоплений війною зненацька.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під
командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну.

У наступі на Україну взяли участь 57 дивізій і 13 корпусів армій групи
«Південь», їм протистояло 80 дивізій Київського та Одеського округів.
Перші дні війни виявилися несприятливими для Червоної армії. Були
виведені з ладу десятки аеродромів, а сотні літаків — знищені на землі.
У тижневій танковій битві в районі Луцьк— Рівне—Броди радянські війська
втратили більшість танків: з 4201 у них залишилось тільки 737. У районі
Києва було оточене велике угруповання радянських військ, захоплено 650
тис. полонених.

Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці
окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько
80 млн. населення, або 42% населення Радянського Союзу і велику частину
його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн. радянських
військовополонених.

Повною мірою виявилася непідготовленість до війни збройних сил СРСР, у
яких внаслідок сталінських репресій було практично знищено вище
командування до рівня полків: тільки 1937—1938 рр. розстріляно понад 40
тис. командирів і комісарів — 20% загальної кількості.

Під час відступу радянських військ у районах, що могли стати ареною
бойових дій, за наперед заготовленими списками розпочалися арешти
«неблагонадійних». Блискавично фабрикувалися нові звинувачення, і
невдовзі військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди».
Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не чекаючи відповіді,
виносили вирок, переважно смертний. В’язнів не просто розстрілювали, а
мордували. У Симбірській тюрмі 3 березня 1941 р. в’язнів годували
людським м’ясом. У Луцькій тюрмі було «знешкоджено» З тис., у
Кіровоградській — 12 тис. осіб. Сотні в’язнів загинули у тюрмах Львова,
Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбулися у селах Валуйки
на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем’янів Лаз поблизу Станіслава.
Серед загиблих — відомі представники української інтелігенції артисти М.
Донець та І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професор К. Студинський,
син І. Франка П. Франко та багато інших.

Загальна кількість жертв у цей період становила близько 50 тис. осіб. Не
дивно, що певна частина українського населення прихильно ставилася до
німецької армії.

Розгубленість і безладдя на початку війни змінилися упорядкованим
відступом. Застосовувалася традиційна російська тактика «спаленої
землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу
ворога». Промислові підприємства, якими могли б скористатися;

німці, підлягали знищенню або евакуації. Київ зазнав страшніших
руйнувань від відступу радянських військ, (вони висадили в повітря
чимало історичних пам’ятників. і споруд міста), ніж від наступу
фашистів. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти, було також
зруйновано гігантський комплекс заводів при Дніпрельстині; та всі 54
домни у республіці.

Проводилася масова евакуація за Урал до Середньої Азії військових
заводів, кваліфікованої робочої сили, важливих учених-спеціалістів.
Внаслідок чи не найбільшої в історії евакуації радянський уряд вивіз
поза меж» досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн. осіб.
Понад третину всього цього евакуйовано з України.. Місцем перебування
українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної
республіки Уфа, що на Уралі.

Особливу «активність» під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді
кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештовував і знищував
багатьох людей. Тих, хто мав відсидіти в ув’язненні понад три роки,
розстрілювали.

Нацистське керівництво, розігруючи «українську карту», розглядало два
варіанти розвитку подій. Перший, автором якого став ідеолог нацистської
партії Розенберг передбачав створення «самостійної» Української держави
під протекторатом Німеччини об’єднання зусиль у боротьбі проти Кремля.
Цей варіант повністю підтримував абвер на чолі з Канарісом, який мав
зв’язки з ОУН, виступав за співпрацю з ними. Незадовго до нападу на СРЄР
у німецькій армії було створено українське збройне-з’єднання «Легіон
українських націоналістів», який мав два підрозділи під кодовими назвами
«Нахтігаль» і «Ро-ланд». Німці планували використати їх у диверсійних
цілях, але ОУН вбачала у них серцевину майбутньої української армії.
Другий варіант передбачав повне і безумовне включення України до складу
рейху, перетворення її в колонію.

Розуміючи, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу
позицію, ОУН (р) при підтримці «Нахтігалю» проголосили ЗО червня 1941 р.
у Львові! підновлення Української самостійної держави. Було створено
уряд (Українське державне правління) на чолі з:

Я. Стецьком, а дещо пізніше організовано верховний-державний орган —
Українську Національну Раду її очолив колишній голова уряду ЗУНР К.
Левицький.

Німецьке керівництво на Акт ЗО червня прореагувало. вороже. С. Бандеру і
Я. Стецька викликали до Берліна і наказали оголосити цю акцію недійсною.
Після їх від мови С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН (р) за
наказом Гітлера заарештували і більшість з них розстріляли.

У концтаборі «Заксенгаузен», куди кинули С. Бандеру та двох його братів,
що там і загинули, перебували лідер» німецьких комуністів Е. Тельман,
син Сталіна Я. Джугашвілі, головнокомандувач польською Армією Крайовою»
С. Ровецький та ін. С. Бандера мав переговори з С. Ровецьким про
відновлення ЗУНР, але той рішуче виступив проти, вважаючи С. Бандеру
«зрадником Речі Посполитої».

У жовтні 1941 р. інша група оунівців — мельниківці виступили у Києві з
ініціативою створення Української;

Національної Ради, сподіваючись, що вона стане центральним урядовим
органом України. Але реакція німців-на це була ще жорстокішою — понад 40
ініціаторів цієї акції розстріляли, у тому числі поетесу О. Телігу.

На думку О. Субтельного, цим закінчився нетривалий) «медовий місяць» ОУН
з нацистським режимом.

У перші дні війни з метою дезорганізації Червоної армії німці
розповсюджували серед населення чутки про те, що в Україну повертається
український уряд на чолі з В. Винниченком.

Другий варіант, до якого схилялась більшість з оточення Гітлера, у тому
числі партійний апарат на чолі з Борманом, повністю заперечував інтереси
українців, передбачав їх нещадну експлуатацію і в кінцевому підсумку —
геноцид проти українського народу.

Спочатку здавалося, що А. Розенберг, ставши головою Міністерства
окупованих східних територій, зуміє втілити свій варіант стосовно
України. Саме на це сподівалися і лідери ОУН. Але Гітлер (згідно з
расовою теорією) розглядав усіх слов’ян як людей другого сорту, які
повинні “бути рабами німецьких колоністів. Окупанти штучно розділили
українську територію. Більшу частину України

•було віднесено до так званого рейхскомісаріату «Україна». На пост
нацистського правителя України Гітлер призначив фанатичного нациста
Коха, відомого жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю
до слов’ян. Після приїзду в Україну (вересень 1941 р.) у промові перед
своїм штабом він заявив: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому
мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у
висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без
огляду на почуття і власність українців». Його ставлення до українців
характеризують такі слова: «Якщо мені трапиться українець, достойний
сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його
розстріляли». Це немовби продовження расистського постулату Гітлера: «В
нас немає жодних зобов’язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них
означає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну
шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як за
червоношкірих». Кох відмовився розмістити резиденцію у традиційному
центрі України Києві, а свою «столицю» “встановив у Рівному.

Війна проти німецького фашизму дістала відповідно визначення як «Велика
Вітчизняна», «священна». Щоправда, деякі історики на Заході заперечують
таке визначення стосовно України. Зокрема, Т. Гунчак (США) у лекції,
прочитаній у Львівському університеті 7 грудня 1991 р., зазначив, що цей
термін для України непридатний, адже вона стала жертвою і сталінського,
і гітлерівського тоталітарних режимів. Завоювання України продовжувалось
до 22 липня 1942 р., коли радянські війська залишили м. Свердловськ
Ворошиловградської області. «Новий порядок», який встановили німецькі
війська, вирізнявся винятковою жорстокістю.

Новоявлені колонізатори визнавали єдиний метод управління захопленими
територіями — фізичний і моральний терор. За роки окупації вони
закатували на українській землі 5264 тис. мирного населення та
військовополонених, вивезли на примусові роботи до Німеччини 2,4 млн
українців (200 тис. з них, небезпідставно боячись сталінського режиму,
так і не повернулися додому після закінчення війни), спалили сотні міст,
пограбували й привели у цілковиту непридатність підприємства, шахти,
колгоспи, радгоспи. Тільки прямі матеріальні збитки, завдані
гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. крб. (у довоєнних цінах).

Нещадно експлуатуючи Україну, фашисти вирішили використати радянські
форми господарства шляхом збереження колгоспів. Експлуатація селян
зросла настільки, що 85% постачання Німеччини продуктами з окупованих
радянських територій вивозилося з України.

Особливо жорстоко проводився геноцид стосовно міського населення та
інтелігенції. Міста України майже не постачалися продуктами. Київ,
наприклад, втратив близько 60% жителів. Шеф СС Гімлер висунув гасло —
«знищити більшу частину української інтелігенції». Згорталася система
медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців».
Існували крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені тільки
для німців.

Не кращим було становище українців у румунській зоні окупації.
Наслідуючи Гітлера, Антонеску заявив:

«Мені байдуже, що ввійдемо в історію як варвари… Якщо потрібно,
стріляйте із кулемета». І вдень, і вночі прибували до Румунії вагони з
награбованим українським добром. Українське населення позбавлялося
будь-яких прав, рідна мова заборонялася.

«Новий режим» закономірно викликав опір населення України. Фашизм,
принісши з собою тотальний геноцид, викликав відповідну реакцію — виник
партизанський рух. Він набув найбільшого розмаху на Волині, Поліссі,
Карпатах.

Оскільки воєнна доктрина Червоної армії не передбачала, що війна може
вестися на своїй території, то підготовка населення до партизанської
війни була визнана недоцільною. Поспішно сформовані, погано підготовлені
підпільники і партизани, зіткнувшись на початку окупації з
гітлерівськими каральними органами, які мали досвід боротьби з рухом
опору у Європі, були розгромлені.

За перший рік війни на окупованій території України було залишено 3500
партизанських .загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. надійшли
відомості про наявність тільки 22 діючих загонів. Але вже з середини
1942 р. у роботі радянського підпілля відбувся вирішальний перелом. З
допомогою Центрального та Українського штабу партизанського руху,
створеного у червні 1942 р., підпільна та партизанська мережа в Україні
була не тільки відновлена, а й значно розширена. За підрахунками
радянських істориків, в Україні кількість партизан і становила від 250
до 500 тис. Західні дослідники називають іншу цифру — близько 50 тис.

У Сумській області у вересні 1941 р. розпочав бойовий шлях Путивльський
партизанський загін, що переріс у з’єднання на чолі з С. Ковпаком. Це
з’єднання пройшло рейдами 15,4 тис. км території України. Відомі також
партизанські загони під командуванням О. Федорова, О. Сабурова, Д.
Медведєва, П. Вершигори та ін. Але в Україні діяли не тільки радянські
партизанські–| загони. Після того як на Чернігівщині були оточені
великі 1 військові сили Червоної армії, на півночі області
зорганізувалась українська група оточенців на чолі з полковником
Стрільцем.-^ У загін приймалися військові українці, які вирішили
боротися за самостійну Україну, незалежну від Сталіна і Гітлера. Цей
загін отримав назву «Чернігівська Січ». Спочатку тут налічувалось до
сотні бійців, а весною 1943 р. — уже 700. Загін активно боровся з
гітлерівцями. Відомі факти про контакт «Чернігівської Січі» з
радянськими партизанами, але українські партизани відмовилися перейти до
загону О. Федорова, не зраджуючи своїй меті.

Перед приходом Червоної армії загін саморозпустився, Частина бійців
пішла шукати загони УПА, інші вирішили повернутися до Червоної армії.
Останні відразу були заарештовані. Невдовзі їх погнали з дерев’яними
гвинтівками в атаку на німецькі окопи. Всі вони загинули. В умовах
окупаційного режиму ОУН(р) 1942 р. почала | створювати власні збройні
сили — Українську повстанську армію, їхньою метою була боротьба за
незалежну-соборну Україну. Перший відділ УПА сформувався у жовтні 1942
р. на Поліссі. Незабаром на чолі УПА став Р. Шухевич. Він зумів створити
добре організовану партизанську армію, яка контролювала деякі райони
Волині, Полісся, а згодом і Галичину.

Під контролем УПА на Волині 1943—1944 рр. була проголошена Колківська
Республіка. Від р. Прип’ять на заході і до р. Горинь на сході була
ліквідована німецька адміністрація, встановлена українська цивільна та
військова влада. Повстанською столицею стало селищ» Колки.

Ведучи боротьбу з німецькими окупантами, керівництво УПА, однак,
вважало, що потрібно готувати сили для боротьби проти «нової
більшовицької окупації». Коли розпочався наступ Червоної армії на захід,
УПА мала сутички з радянськими військами. У квітні 1944 р. під Кременцем
на Тернопільщині 30-тисячне угруповання УПА . впродовж трьох днів вело
бойові дії проти Червоної армії.

У липні 1944 р. з ініціативи ОУН(р) неподалік від Самбора таємно
зібралися делегати різних політичних партій Західної України (за
винятком ОУН(м)) і представники східних українців, утворивши Українську
Головну Визвольну Раду (УГВР), головним завданням якої була боротьба за
самостійну Україну.

На початку 1944 р. кількість бійців УПА досягла 100 тис., хоча, на думку
О. Субтельного, ця цифра становила ЗО—40 тис.

На заключному етапі війни особливо складні процеси відбувалися на
західноукраїнських землях. З одного боку, збройні формування УПА і
підпілля боролися проти радянської влади. Вони виконали 14,5 тис.
диверсій і актів терору, внаслідок чого загинуло ЗО тис. партійних і
радянських працівників. З іншого боку, незаконні репресивні акції НКВД
охопили значну частину населення. Понад 200 тис. місцевих жителів було
депортовано. Втрати формувань УПА—ОУН тільки з лютого 1944 р. по 1 липня
1945 р. становили: 92,8 тис. вбитими, затримано — 96,5 тис., здалося
органам держбезпеки — 41,8 тис. бійців.

Наприкінці 1944 р., коли всі українські землі були звільнені від
фашистських військ, німецькі керівники негайно змінили тактику щодо
українського питання. Вони випустили з концентраційних таборів С.
Бандеру, А. Мельника та ін. Але це вже ніяк не могло вплинути на дальший
перебіг подій.

Визволення України розпочалося внаслідок контрнаступу Червоної армії під
Сталінградом 19 листопада 1942 р., а 18 грудня були звільнені українські
села Морозівка, Микільське Міловського району Луганської області тощо.
Битва за визволення України тривала довгих 22 місяці, завершившись 28
жовтня 1944 р. визволенням Закарпатської України.

Всього в роки війни загинуло близько 3 млн. українців і уродженців
України. Народ України приніс на вівтар Перемоги небувалі жертви —
кожний її п’ятий житель не повернувся з війни.

Продовжуючи політику брехні та двоїстості, наприкінці війни Сталін
проводить «демократичні перетворення» у зовнішній політиці й обороні. У
лютому 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла два закони: «Про утворення
військових формувань союзних республік» і «Про надання союзним
республікам1 повноважень у галузі зовнішніх відносин», їх поява була
викликана складними реаліями міжнародної та внутрішньої політики.

Статус суверенних держав давав змогу Москві активніше використовувати
радянські республіки у проведенні централізованої зовнішньої політики,
насамперед у розв’язанні питань майбутнього їх членства в 00Н, проблем
післявоєнних кордонів. Наявність двох міністерств закордонних справ —
загальносоюзного і республіканського — створювала вдалий інструмент,
який посол США у Радянському Союзі Гарріман влучно назвав «двостволкою»,

На думку американського дипломата, повернення Західної України до складу
Союзу РСР у такому випадку набувало вже дещо іншого вигляду: «Українці і
білоруси, — писав він, — об’єднуються знову вже з Українською та
Білоруською республіками, не йдуть під панування Москви». Але жодних
реальних прав і свобод республіка не отримала.

Розглядаючи українське питання у роки другої світової війни, можна дійти
таких висновків:

1. Саме геополітичне становище України не віщувало їй нічого доброго, бо
вона знаходилась між гітлерівсько-німецьким молотом і
сталінсько-московською кувалдою. Це призвело до небачених жертв,
руйнації 40°/о економіки.

2. Однак вперше за багато століть всі українські землі (за невеликим
винятком) були возз’єднані в межах УРСР.

3. Україна, як одна з переможниць у війні, отримала право бути членом
міжнародного співтовариства — Організації Об’єднаних Націй.

2. РОЗЧЛЕНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ХАРАКТЕРИСТИКА ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ

Згідно з расовою доктриною нацистів, усі слов’яни були «людьми другого
сорту». Гітлерівці вважали Україну першочерговим об’єктом німецької
колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких
колоністів.

У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними

прагненнями українців, Гітлер наказав розчленувати Україну на окремі
адміністративні одиниці. Так, 20 серпня 1941 р. був створений
Рейхскомісаріат «Україна», куди входили Волинь, Полісся, Правобережжя,
частина Полтавщини і Запоріжжя. На чолі цієї території, що охоплювала
близько 340 тис. км2 з 17 млн. населення, Гітлер, як уже згадувалося,
призначив Еріха Коха. Ця людина» чи не найбільше спричинилася до того,
щоб налаштувати українців проти німців.

/ Нацисти перетворили Галичину на один із районів. Генерального
губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського
населення краю. Буковина й частина Південно-Східної України, у тому
числі й Одеса, були передані союзникові Німеччини — Румунії й почали
називатися Трансністрією. Наближені до лінії фронту східні землі в
околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії.

Фашисти мали намір зберегти цілковитий контроль над територією України.
Це засвідчують структура і чисельність німецької цивільної
адміністрації. Сюди прибула велика кількість чиновників. Українці
обіймали лише дрібні адміністративні посади (сільський староста, мер
невеликого міста, дрібний поліцай).

Природа нацистського режиму виявлялася і в ставленні до населення
України, передусім до євреїв і військовополонених. Єврейське населення
України не було евакуйоване і потрапило до рук нацистів, які утворили в
Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька
місяців окупації вони замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за
якихось два дні у Бабиному Яру було знищено майже 33 тис. людей.

За перші шість місяців війни у полон потрапили мільйони червоноармійців.
Нацисти заганяли полонених у табори, оточені колючим дротом, де вони
вмирали від холоду, голоду та хвороб, а нерідко їх просто страчували. До
кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, як? потрапили до рук
нацистів, загинуло близько 3,3 млн., із. них майже 1,3 млн. — в Україні.

Нацисти використовували Україну не тільки як головного постачальника
продовольства, а й як джерело примусової праці для промисловості та
сільського господарства Німеччини. На першому етапі українці часто
добровільно їхали працювати туди, рятуючись від скрути. Але-коли стало
відомо про принизливе ставлення до слов’ян, мізерну платню, населення
почало уникати цього. З лютого 1942 р. німці примусово вивозили
українців з Рейхскомісаріату до Німеччини як «остарбайтерів».
Поліція-239

Коха проводила масові облави, зокрема на ринках, при виході з церков,
кінотеатрів тощо. Впродовж 1942— 1944 рр. з України вивезено близько 2
млн населення. З 2,8 млн остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн походили
з України.

Окрім цього, нацистська влада виявляла жорстокість у ставленні до
міського населення та інтелігенції. Постачання продуктів у міста було
обмежено.

У східних районах України, які залишалися під юрисдикцією військових,
склалася ситуація, подібна до ситуації у Рейхскомісаріаті, за винятком
того, що тут поліцейський терор не був всеохоплюючим і допускалося
існування деяких українських цивільних організацій, зокрема організації
на чолі з В. Доленком у Харкові.

У роки другої світової війни частина українських земель перебувала під
румунською окупацією, а Закарпаття — під угорською. Становище тут було
дещо іншим. Румуни 4 липня 1941 р. окупували Північну Буковину і
Північну Бессарабію, а наприкінці липня — Південну Бессарабію. За
німецько-румунським договором 19 серпня 1941 р., з серпня по жовтень
того ж року була окупована Трансністрія. Отже, з другої половини 1941 р.
під Румунією перебувала українська територія, що охоплювала приблизно 60
тис. км2 з 3,5 млн населення, або 10% української території. Румуни
запровадили тут військово-поліцейський терор, колоніальний економічний
визиск, систематичну румунізацію.

З Буковини, Бессарабії, Трансністрії були створені губернаторства, на
чолі яких «кондукаторул» генерал Ион Антонеску призначав губернаторів:
для Буковини — К. Колотеску, для Бессарабії — К. Войкулеску і для
Трансністрії — професора Г. Алексіяну. У кожному губернаторстві діяв
директорат румунізації, завданням якого було змінювати назви українських
місцевостей, українські прізвища, забороняти українську мову в школі,
адміністрації, церкві, його завданням було також виселення українців і
заселення української території румунськими колоністами. На Буковині
заборонялися всі українські товариства. /

Загалом політика румунів у другій світовій війні на українських землях
проводилася традиційною лінією — заперечення прав місцевого населення
України, румунізація, колонізація та господарська експлуатація. Однак
запроваджений румунами порядок не мав таких крайніх наслідків, як
фашистський. Тому населення Трансністрії схилялося до румунської, а не
німецької окупації.

На Закарпатті угорці створили окрему адміністративну одиницю —
«Підкарпатську територію» на чолі з регентським комісаром і центром в
Ужгороді. Угорці проводили антиукраїнську політику, підтримували
русофілів тощо.

Отже, нацистська політика в Україні була жорстокою і необачною.
Неспроможність нацистів ефективно використати проти більшовицького
режиму неросійські народи стала однією з їхніх найбільших політичних
помилок у війні.

3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Нові завдання, що постали перед СРСР у роки війни, істотно змінили
співвідношення функцій держави, викликали необхідність перебудови форм і
методів діяльності. Війна висунула на перший план оборону країни.
Збільшився обсяг роботи центральних органів державної влади й управління
СРСР та союзних республік. Виникла необхідність у надзвичайних
загальносоюзних і, республіканських органах, які б виконували спеціальні
завдання, пов’язані з війною.

Постановою Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних Комісарів СРСР і
ЦКВКП(б) ЗО червня, 1941, р. з метою мобілізації всіх сил держави був
створений Державний Комітет Оборони (ДКО). Він .зосереджував усю владу:
воєнну, політичну, господарську, ДКО .видавав обов’язкові для
організацій і громадян постанови та розпорядження. Щоб забезпечити
виконання особливо важливих або надзвичайних заходів з оборони країни,
ДКО призначав уповноважених. Уповноважені були також у союзних і
автономних республіках, краях, та областях, на великих підприємствах і
будовах, що мали важливе оборонне значення.

У деяких великих містах при наближенні лінії фронту утворювалися міські
комітети оборони. До їх складу входили ^представники партійних,
радянських і військових органів. Міські комітети оборони керували
підготовкою до захисту міста. Вони визначали завдання промислових
підприємств щодо випуску боєприпасів, проводили мобілізацію населення на
будівництво оборонних споруд тощо.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» 22
червня 1941 р. у місцевостях, оголошених на воєнному стані, військовим
радам фронтів, армій, військових округів, а там, де, не було військових
рад — вищому командуванню військових з’єднань були передані функції
органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського
порядку і державної безпеки. З усіх цих питань органи військової влади
мали право видавати обов’язкові для всього населення постанови,
віддавати розпорядження міським органам влади, державним і громадським
установам, організаціям, вимагати від них безумовного і негайного
виконання розпоряджень.

Щоб налагодити роботу тилу, потрібні були надзвичайні заходи, спрямовані
на забезпечення промисловості та транспорту робочою силою. З цією метою
ЗО червня 1941 р, при Раднаркомі СРСР був створений спеціальний Комітет
з обліку і розподілу робочої сили, який мав свої органи на місцях, а при
Раднаркомі УРСР — Бюро обліку і розподілу робочої сили, яке керувало
мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони. Такі Бюро
утворювалися і при виконкомах обласних та районних Рад депутатів
трудящих. Вони проводили облік непрацюючого населення у містах та інших
населених пунктах і мобілізацію робочої сили.

Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність створення у липні
1941 р. при Раднаркомі СРСР Ради з евакуації. В УРСР цю роботу проводили
уповноважені Ради з евакуації та евакуаційні пункти, які перебували у
віданні місцевих Рад депутатів трудящих. Евакопункти створювалися
переважно поблизу залізничних станцій і приймали евакуйоване населення,
забезпечували його продовольством, організовували перевезення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 2 листопада 1942 р. була створена
Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злочинів
нацистів та їх спільників і шкоди, яку вони заподіяли громадянам,
колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам, установам.
В УРСР створювалися республіканська, обласні та міські комісії. Уже в
роки війни Надзвичайна державна комісія зібрала великий документальний
матеріал про злодіяння німецько-фашистських окупантів та їх спільників,
що використовувався пізніше на судових процесах.

У зв’язку з відходом Червоної армії з України центральні органи влади
УРСР евакуювалися спочатку в Саратов, а потім в Уфу і Москву. В лютому
1943 р., коли розпочалося звільнення українських земель, уряд УРСР
переїхав до Харкова, а потім — до Києва. Вищі органи державної влади й
управління УРСР очолили відбудову народного господарства України,
зруйнованого фашистами. З перших днів війни місцеві Ради депутатів
трудящих та їх виконкоми проводили певну роботу, спрямовану на
будівництво оборонних споруд, створення місцевої протиповітряної оборони
тощо. Вони керували перебудовою підприємств оборонної промисловості,
налагоджували професійне навчання, забезпечували охорону майна тощо.
Захопивши Україну, фашисти ліквідували Ради.

У роки другої світової війни відбулися зміни і в системі
судово-прокурорських органів. Ці зміни торкнулися організації та
діяльності спеціальних судів і спеціальних прокурорських органів. Указом
Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р. було затверджено
«Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному
стані і в районах воєнних дій». Відповідно до цього положення військові
трибунали діяли: при .військових округах, фронтах і флотах; при арміях,
корпусах та інших військових з’єднаннях і воєнізованих установах.
Лінійні суди залізничного і водного транспорту були реорганізовані у
відповідні військові трибунали.

Таким чином, у період другої світової війни на території України
існували такі військові трибунали: військові трибунали Червоної армії;
військові трибунали ВМФ; військові трибунали НКВС військові трибунали
залізничного транспорту; військові трибунали водного транспорту;
військові трибунали у прифронтових областях, утворені з обласних судів.

Значні зміни відбулись у діяльності територіальних судів та органів
прокуратури УРСР. У перші дні війни в прифронтових областях республіки
суди і органи прокуратури переводилися на воєнний стан. Обласні суди у
цих областях реорганізовували у воєнні трибунали, а районні, міські та
обласні прокуратури — у відповідні районні, міські та обласні військові
прокуратури.

Отже, судово-прокурорські органи були покликані сприяти зміцненню
дисципліни, правопорядку, підвищенню обороноздатності.

Постанова РНК СРСР 17 квітня 1943 р. затвердила положення «Про порядок
обліку і користування націоналізованого, конфіскованого, виморочного та
безгосподарного майна». Воно передбачало, що суб’єкти, в яких перебувало
відповідне майно, зобов’язані повідомити фінансові органи у п’ятиденний
строк з дня виявлення ними цього майна. Така ж постанова була видана РНК
УРСР 28 вересня 1943 р.

Велику роботу проводили суди, розв’язуючи спори колгоспів, радгоспів і
громадян про повернення майна, що належало їм раніше. Розглядалися
справи осіб, які придбали це майно під час евакуації з місцевості,
окупованої фашистами, а також про повернення майна, вилученого у них,
тощо.

Постановою РНК УРСР 14 вересня 1941 р. «Про збереження житлової площі за
військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім’ями
військовослужбовців у воєнний час» встановлювалося, що за всіма
категоріями військовослужбовців зберігається житлова площа на період
війни. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов’язані після
повернення військовослужбовця негайно її звільнити, інакше вони
підлягали виселенню в адміністративному порядку. Такий порядок був
установлений і для осіб, котрі поверталися з евакуації.

На жаль, уже в період війни на. визволеній території чимало житла,
зокрема у західних областях України, було захоплено військовослужбовцями
безпідставно і незаконно, здебільшого НК.ВС. Фабрикувалися справи, на
мешканців про зв’язки з УПА, ОУН тощо. їх депортували до Сибіру, а
будинки, майно, квартири передавали «потрібним людям». Таких фактів
можна навести чимало.

Певна увага приділялася питанням сім’ї, материнства та дитинства. У
1944. р. було встановлено почесні звання «Мати-героїня» і засновано
орден «Материнська слава», медалі «Медаль материнства». Ці почесні
звання, встановлені Указом Президії Верховної Ради СРСР 8 лютого 194Й.Ф.
Ним же було збільшено державну допомогу вагітним жінкам, багатодітним і
одиноким матерям. :,

Внаслідок війни в Україні залишилося чимало дітей сиріт, батьки яких
загинули у боях з фашистами. Дитячі будинки в окупованих районах були
зруйновані, а їх майно пограбоване. Постановою РНК УРСР 15 лютого 1942
р. «Про влаштування дітей, які залишилися без батьків», виданою на
виконання однойменної постанови РНК СРСР 23 січня 1942 р., виконкоми
місцевих Рад повинні були забезпечити влаштування всіх дітей, які
залишилися сиротами чи загубили батьків під час переїзду до іншої
місцевості, в дитячі будинки і на індивідуальний чи колективний
патронат. З метою надання необхідної допомоги батькам і родичам, котрі
розшукували дітей, були створені центральний довідковий адресний дитячий
стіл, довідкові адресні дитячі столи при обласних управліннях, міських і
районних відділах НКВС.

РНК УРСР 27 березня 1943 р. прийняв постанову «Про організацію допомоги
дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з німецькими окупантами,
замордовані або розстріляні фашистськими загарбникам .під час оку нації
районів УРСР». Вона передбачала відбудову всіх діючих до війни дитячих
будинків, створення в них необхідних побутових, культурних і
санітарно-гігієнічних умов. До оперативного керівництва цією справою
залучалися надзвичайні комісії при РНК УРСР і виконкомах обласних Рад
депутатів трудящих.

Рішення уряду УРСР ЗО липня 1944 р. мали на меті розширити мережі
дитячих будинків, створити у них майстерні для виробничого навчання
дітей, а також організувати інститут громадських інспекторів по боротьбі
з дитячою бездоглядністю і безпритульністю.

Особливо поширилося у роки війни усиновлення дітей-сиріт. Сім’ї приймали
на виховання дітей, які залишилися без батьків. Це набуло масового
характеру. Указ Президії Верховної Ради УРСР 24 вересня 1943 р. дозволив
записувати усиновителів у актових книгах про народження дітей як батьків
усиновленого і давати йому прізвище та по батькові усиновителя. Отже,
ліквідовувалася навіть формальна згадка про те, що дитина стала членом
сім’ї після усиновлення.

Значна увага приділялася трудовому законодавству, покликаному сприяти
поповненню господарства робочою силою, зміцненню трудової дисципліни,
підвищенню продуктивності праці тощо. Союзним актом 13 лютого 1942 р.
було запроваджено трудову мобілізацію непрацюючого міського населення.
Такі особи направлялися на виробництво і будови за місцем їх проживання.
Цей захід мав важливе значення для забезпечення робочою силою
металургійної, хімічної та паливної галузей промисловості, а також
підприємств оборонної промисловості.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 26 грудня 1941 р. «Про
відповідальність робітників і службовців підприємств воєнної
промисловості за самовільне залишення підприємств» всі робітники і
службовці підприємств воєнної промисловості були визнані на період війни
мобілізованими та закріпленими для постійної роботи за підприємствами,
де вони працювали. Таким же актом 29 вересня 1942 р., 15 квітня і 9
травня 1943 р. переведені на становище мобілізованих робітники та
службовці, які працювали у державних підприємствах і установах
прифронтових районів, а також на залізничному, морському, річковому
транспорті.

Ці правові акти мали велике значення для створення постійних кадрів
робочої сили, зміцнення трудової дисципліни у зазначених галузях
виробництва, що, в свою чергу, сприяло безперебійному постачанню
фронтові всього необхідного.

Поширилася така форма залучення робочої сили до її промисловості, як
праця колгоспників на підприємствам за договорами, укладеними з
колгоспами.

Указ Президії Верховної Ради СРСР 26 червня 1941 р. «Про режим робочого
часу робітників і службовців у період війни» дозволяв керівникам
підприємств встановлювати понаднормові роботи тривалістю від 1 до 3 год.
на день і роботи у вихідні. Чергові та додаткові відпустки замінювалися
грошовою компенсацією, виплата якої була тимчасово припинена, а належні
працівникам суми перераховувались в ощадні каси як спеціальні вклади
(Укази ПРВР СРСР 9 квітня 1942 р. і 9 січня 1943 р.).

Законодавчі акти розв’язували також питання про трудове влаштування і
побутове обслуговування інвалідів війни. У цей період затверджено
«Положення про почесні звання Української РСР», встановлено чини для
прокурорсько-слідчих працівників.

Ці заходи були викликані надзвичайно тяжкими умовами війни, які вимагали
максимальної мобілізації духовних і матеріальних ресурсів для перемоги.

Відбулися певні зміни і в колгоспному законодавстві. Відповідно до
союзного законодавства, з квітня 1942 р. у колгоспах встановлювався на
період війни новий підвищений мінімум трудоднів: для кожного
працездатного колгоспника і колгоспниці — до 12& трудоднів; а для
підлітків віком від 12 до 16 років — 50 трудоднів. Обов’язкова праця у
колгоспі поширювалася також на підлітків віком від 12 до 16 років.

Кримінальне законодавство України тільки у деяких нормах передбачало
кримінальну відповідальність. З оголошенням в УРСР воєнного стану
вступили в силу статті кримінального кодексу УРСР 1927 р., зокрема ст.
54а — зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою або з
окремими її представниками, а також сприяння будь-яким способом
іноземній державі, що воює з СРСР або проводить проти нього інтервенцію
чи блокаду; ч. II ст. 54’° — антирадянська пропаганда чи агітація у
місцевостях, що оголошені на воєнному стані чи у воєнній обстановці;
ч.ІІ ст. 5621 — пропаганда чи агітація, спрямована на підбурювання
національної або релігійної ворожнечі чи розбрату у воєнній обстановці,
ст. 5620 — відмова або ухилення в умовах воєнного часу від внесення
податків або від виконання повинностей, а також деякі статті розділу про
військові злочини КК УРСР.

При підступ; Красної армії велика увага приділялася боротьбі з
поширювачами брехливих чуток, панікерами, дезорганізаторам):. Був
прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР 6 липня 1941 р. «Про
відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які
викликають тривогу серед населення». Він встановлював сувору
відповідальність у вигляді тюремного ув’язнення строком від 2 до 5
років, якщо злочини за характером не вимагали згідно із законом більш
тяжкого покарання.

Встановлювалася кримінальна відповідальність за ухилення від виконання
деяких повинностей і обов’язків. Така відповідальність встановлювалася
за злісне порушення правил і розпоряджень щодо місцевої протиповітряної
оборони та світломаскування, за ухилення від здачі радіоприймачів і
радіопередавального обладнання, ухилення від трудової мобілізації, від
загального обов’язкового навчання військовій справі.

Встановлювалася кримінальна відповідальність за розкрадання пального в
МТС і радгоспах — тюремне ув’язнення від 3 до 5 років.

Безперечно, такі види злочинів, як крадіжки, спекуляція тощо,
знаходилися в центрі уваги правоохоронних органів і реагування на них
було адекватним. Суворе кримінальне покарання у вигляді страти через
повішання або заслання на каторжні роботи строком від 15 до 20 років
встановлювалось союзним указом 19 квітня 1943 р. за злодіяння
фашистських загарбників, вчинені на окупованій території. На жаль, дія
цього Указу поширювалась і проти учасників національно-визвольного руху
в Україні — вояків УПА, членів ОУН, як зазначалося тоді — «найлютіших
ворогів українського народу, співучасників німець ко-фашистських
окупантів в усіх їх жахливих злодіяннях Подібна оцінка містилася в
юридичних актах і в істо рико-правовій літературі, хоч це, безсумнівно,
було зовсім не так.

У період війни зазнало змін кримінально-процесуальне законодавство. Ці
зміни передбачалися «Положенням про військові трибунали в місцевостях,
оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій», затвердженим
Указом ПРВР СРСР 22 червня 1941 р. За положенням, від повідні військові
трибунали розглядали справи у склад трьох постійних членів суду після 24
год. після вручення копії звинувачувального висновку. Вироки військових
трибуналів касаційному оскарженню не під лягали і могли бути скасовані
чи змінені тільки у по рядку нагляду.

Про кожний вирок, що засуджував до вищої міри по карання, військовий
трибунал негайно повідомляв телеграфом голову Військової колегії
Верховного суду СРСР головного військового прокурора Червоної армії або
головного прокурора ВМФ. У випадку неодержання впродовж 72 г од з
моменту вручення телеграми адресатові телеграфного повідомлення про
припинення вироку, такий приводився у дію.

Військовим радам округів, фронтів і армій (флотів, флотилій), а також
відповідним командувачам належало право припинити виконання вироку з
найвищою мірою покарання. Водночас вони повинні були повідомити про це
телеграфом голову Військової колегії Верховного суду СРСР, головного
військового прокурора Червоної армії або головного прокурора ВМФ,
висловивши свою думку щодо дальшого спрямування справи.

Порядок розслідування і розгляду кримінальних справ повністю зберіг
значення і в період війни. Однак внаслідок об’єктивних умов не завжди
була змога забезпечити на процесі присутність свідка, котрий перебував у
діючій армії. Були ще деякі зміни в процесуальному праві, але вони не
мали принципового характеру.

Наприкінці 1944 р. вся територія України була звільнена від фашистів.
Розпочалася відбудова народного господарства. На території УРСР було
зруйновано і спалено повністю або частково 714 міст і понад 28 тис.
населених пунктів, знищено 16 150 промислових підприємств, пограбовано
близько 28 тис. колгоспів, 900 радгоспів і 1300 МТС. Загальна шкода,
заподіяна Україні тільки внаслідок знищення майна, обчислювалася в 285
млрд. крб.

РОЗДІЛ XV

ОРГАНІЗАЦІЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ НАРОДНОЇ ВЛАДИ В ЗАКАРПАТТІ 1944—1945
рр.

1. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИН.И

Наприкінці жовтня 1918 р., як уже зазначалося, багатонаціональна
Австро-Угорщина розпалася. На її руїна;

виникли кілька нових держав, у тому числі Угорщина, д( складу якої
насильно було включене й Закарпаття. Що( послабити дух закарпатців за
возз’єднання з Україною угорський уряд М. Карольї створив у грудні 1918
р. таї званий Руський Край, що охоплював територію Закарпаття, і видав
«Народний закон № 10 про автономію русинів, які проживають в Мадьярії.
Проте цей закон був тільки тактичним маневром, бо прокламована так звана
культурна автономія нічого не давала населенню Закарпаття. У законі не
йшлося про політичні права, свободу слова, організацій тощо, тому не
дивно, що населення не визнавало його. Тільки у возз’єднанні з Україною
народ Закарпаття вбачав реальний і єдиний шлях визволення від іноземного
гніту. Засвідчив це і з’їзд, що відбувся у січні 1919 р. у Хусті.

Але у березні 1919 р. в Угорщині, у тому числі майже на всій території
Закарпаття, була встановлена радянська-влада. Закарпаття поділялося тоді
на ЗО округів і чотири жупи: Березька з центром у Береговому,
Марамороська з центром у Хусті, Угочанська з центром у Севлюші (тепер.
Виноградів) і Ужанська з центром у Чопі (частину цієї жупи разом з
Ужгородом ще в січні 1919 р. окупувало чехословацьке військо).
Створювалися сільські, міські;, окружні, жупні ради та їх виконавчі
органи — директоріуми. Щоправда, Закарпаттю в складі Угорщини була?
надана певна автономія щодо господарського і культурного життя, але
збережена стара назва «Руський край, заперечувала прагнення до
національної єдності закарпатських українців з Україною. Окрім цього,
радянська влада проіснувала в Угорщині 133 дні,, а на Закарпатті; що
раніше зазнало інтервенції, лише 36 днів. В Угорщині встановилася
диктатура М. Хорті, а Закарпаття за, Сен-Жерменським (1919 р.) і
Тріанонським (1920 р.) договорами ввели до складу Чехословаччини.

На відміну від насильницької анексії інших західноукраїнських земель,
приєднання Закарпаття до Чехословаччини вважалося добровільним.
Внаслідок угоди між чеськими лідерами, підписаної у м. Скрентоні (штат
Пенсільванія, США) ще в листопаді 1918 р., емігранти із Закарпаття
погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської
держави при умові надання їй автономії. І хоч Чехословаччина дійсно не
проводила щодо ‘національних меншостей відкритої політики дискримінації
та асиміляції, як Польща та Румунія, це не означає, що відносини між
центральним урядом і населенням Закарпаття були безконфліктними.

Чехословацька влада почала запроваджувати старі порядки. Насамперед, у
серпні 1919 р. було створено Цивільне управління Підкарпатської Русі
(офіційна назва Закарпатської України у складі Чехословаччини до 1928
р.) на чолі з адміністратором. Цивільному управлінню були підлеглі
жупанські управління, що, в свою чергу, контролювали діяльність окружних
управлінь, а останні — роботу нотарських, тобто сільських, управлінь.
Проте наростання революційного руху змусило чехословацький уряд видати в
листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію
Підкарпатської Русі. За статутом уся влада передавалася адміністратору,
який призначався чехословацьким урядом. До речі, Генеральний статут став
першим нормативним актом Чехословаччини, що регулював державно-правове
становище Закарпаття.

На правах дорадчого органу створювалася Тимчасова автономна директорія з
п’яти членів, призначених урядом. На випадок конфлікту між директорією й
адміністратором арбітром мав бути президент республіки або призначена
ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що не пізніше ніж через
90 днів після виборів до чехословацького парламенту (Національних
Зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.

Згідно з прийнятою 29 лютого 1920 р. Конституцією Чехословацької
республіки, Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом
мати свій крайовий сейм. компетентний у справах мови, навчання, релігії,
місцевої адміністрації та інших питань, віднесених до його відання
законами Чехословаччини. Закони, ухвалені сеймом Підкарпатської Русі,
набирали чинності тільки після їх затвердження президентом республіки.
Але вибори до сейму не були проведені, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд
видав розпорядження «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської
Русі», за яким управління зосереджував губернатор і віце-губернатор,
яких призначав президент республіки. При губернаторові створювалася
Губерніальна рада, куди входив губернатор як голова ради,
віце-губернатор як заступник голови, десять обраних членів ради та
чотири члени, призначені урядом Чехословаччини за поданням губернатора.
У зв’язку зі схваленням змін у Генеральному статуті на Закарпатті
припинила існування директорія, а також скасовувалася посада
адміністратора краю.

Отже, щоб ліквідувати особливий статус Закарпаття, в липні 1927 р. під
виглядом уніфікації законодавства всієї республіки був прийнятий закон
«Про організацію політичного управління», відомий як закон про
адміністративну реформу. За цим законом, що набрав чинності з 1 липня
1928 р., територія Чехословаччини поділялася на чотири адміністративні
одиниці — краї (Чехія, Моравія і Сілезія. Словаччина, Підкарпатський
край). Вся влада у краю належала крайовому президентові, якого призначав
президент республіки. Дорадчим органом при крайовому президенті було
крайове представництво. На Закарпатті воно складалося з 12 обраних і
шести призначених урядом членів. Територія Закарпаття поділялася на 12
округів з окружними представництвами, їх голови наділялися широкими
повноваженнями і, фактично, були представниками уряду на місцях.

Уряд, бажаючи модернізувати усі регіони держави» намагався хоч якось
підвищити рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках були поділені великі
угорські маєтки і близько 35 тис. дрібних селянських господарств
отримали додаткові ділянки. Разючим контрастом з Польщею га Румунією
було те, що чеський уряд вкладав в економіку Закарпаття більше коштів,
ніж вилучав. Цих інвестицій, звичайно, було надто мало, аби полегшити
злидні. Основною галуззю промисловості вважалася деревообробна. Крім
цього, існували карликові кустарні ремонтні майстерні. Набути
спеціальність слюсаря, столяра, механіка чи шофера могла тільки особа
пануючої нації — німець, угорець, чех. На Закарпатті 1936 р. у лісовій
промисловості були зайняті лише 7,83% робітників, на кустарних
підприємствах і шахтах — 11,94%. Землеробством займалося 58,46%
населення, а 21,77% становили наймити, люди, приречені на безробіття.

Щоправда, відчутніші зміни відбулися у галузі освіті-і культури. Різко
зросла кількість освітніх закладів. 1914—1938 рр. початкових шкіл
збільшилося з 525 де 851, а гімназій — з 3 до 11. Крім цього, чеський
уряд дозволив користуватися у школах рідною мовою. Це спричинило швидке
зростання культурних товариств українофільського і русофільського
напрямів. У Празі 1921 р. на кошти чехословацького уряду відкрився
Український вільний університет з двома факультетами —філософським та
юридичним. У Подєбрадах 1922—1935 рр. працювала Українська господарська
академія, що мала три факультети (агрономічно-лісовий, інженерний,
економічно-кооперативний), перетворена, відтак, в Український
технічно-господарський інститут. Упродовж десятиріччя (1923—1933 рр.)
учителів початкових і середніх шкіл випускав у Празі Український
педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

З середини 30-х років під впливом національного руху закарпатці почали
вимагати автономії. Але пропозиції прогресивних діячів Закарпаття
врегулювати соціально-економічне та адміністративне становище краю
керівні кола Чехословаччини ігнорували. Тільки після Мюнхенської умови,
підписаної 29 вересня 1938 р. главами урядів Англії, Франції, Німеччини
та Італії, Прага дозволила 11 жовтня створити автономний уряд, до якого
увійшли: А. Бродій — прем’єр-міністр, Е. Бачинський — міністр внутрішніх
справ, Ю. Ревай — міністр комунікації, С. Фенцик — міністр «без
портфеля», А. Волошин та І. П’єщак були призначені державними
секретарями. Оскільки русофіли А. Бродій і С. Фенцик швидко
дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі, 26 жовтня 1938 р. уряд
Карпатської України очолив священик А. .Волошин (пізніше — останній
ректор Українського вільного університету в Празі).

Тим часом уряд Чехословаччини змушений був погодитися на розв’язання
суперечливих питань про угорську національну меншість арбітражною
комісією у складі міністрів закордонних справ Німеччини та Італії (Й.
Ріббентроп і Г. Чіано), що 2 листопада 1938 р. у Відні ухвалила
найбагатшу частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове
приєднати до Угорщини. Столицю Карпатської України було перенесено з
Ужгорода до Хуста.

Існування Карпатської України, незважаючи на короткотривалість,
вважалося важливим кроком на шляху створення самостійної соборної
України. В організації політичного і культурного життя закарпатцям
допомагали втікачі з Галичини і Буковини. Багато з них вступали до
сформованої тоді Карпатської Січі, що налічувала близько 6 тис. вояків.
Вибори до сейму Карпатської України відбулися 12 лютого 1939 р. Він
проголосив 15 березня [939 р. її самостійність, прийняв Конституцію і
обрав А. Волошина президентом. Але за день до цієї історичної події
регент М. Хорті з санкції А. Гітлера видав наказ угорській армії
окупувати всю територію Закарпаття. Впродовж декількох днів, незважаючи
на запеклий опір Карпатської Січі, регулярна угорська армія захопила
весь край. Водночас вранці 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили
у Прагу, а 16 березня Гітлер видав розпорядження про створення
Протекторату Чехії та Моравії (Словаччина стала окремою
державою-маріонеткою). Таким чином, розчленування Чехословаччини,
розпочате Мюнхенською угодою, закінчилося. Чехословаччина ,як
самостійна, суверенна держава перестала існувати. Для її народів, у тому
.числі і для закарпатців, настали тяжкі роки фашистської, окупації.

До червня 1939 р. Закарпаттям управляв військовий диктатор генерал
Новакович. Після цього уряд Хорті перейшов до цивільної системи
регентських комісарів, які утримували всю владу. Територія Закарпаття
була поділена на три адміністративні експозитури (Ужанську, Березьку,
Марамороську з центрами в Ужгороді, Кошице і Хусті) та 12 жуп,
очолюваних відповідними комісарами. Прагнучи завоювати популярність
серед українського населення Закарпаття, значна частина якого перейшла
на прорадянські позиції, угорські окупанти неодноразово під час другої
світової війни порушували питання про автономію краю, врегулювання його
державно-правового статусу. Проте це обговорення на різних рівнях стало
тільки засобом для відволікання уваги закарпатців від боротьби за свої
права. Насправді ж замість поліпшення соціально-політичного становища
краю, надання йому автономії панівні кола Угорщини придушували рух за
демократизацію життя, справедливе розв’язання національного питання.
Згідно з актом Надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів
німецько-угорських загарбників у період окупації на Закарпатті
розстріляно і закатовано 10805 українців. У робітничих таборах
перебувало 70895 закарпатських українців. Тільки на одному процесі, що
відбувався у Мараморош-Сигеті в квітні—червні 1944 р., до смертної кари
було засуджено 34 особи, а понад 600— до каторги й тюремного ув’язнення.

2. СТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ НАРОДНОЇ ВЛАДИ. ВХОДЖЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ
ДО УРСР

Звільнення України 1943—1944 рр. від фашистських загарбників викликало
нове піднесення па Закарпатті. Партизани почали створювати у містах і
селах підпільні народні комітети, головне завдання яких полягало в тому,
щоб організовувати народ на боротьбу з окупантами.

У жовтні 1944 р. Радянська армія зламала укріплення «лінії Арпада»,
перейшла Карпати, а 24 жовтня були звільнені Хуст, Міжгір’я (Волове),
Свалява, 26 жовтня— Великий Березний, Мукачеве, наступного дня — Ужгород
Перечин і Берегове. Розгорнувся масовий рух за ,вихід Закарпатської
України з Чехословацької республіки те входження її до складу єдиної
Української держави, Закарпатці проводили вибори у народні комітети, які
стали тимчасовими органами державної влади. Так, у Хустському окрузі на
7 листопада 1944 р. народні комітети були обрані в 11 селах із 21.
Пройшли вибори у містах і селах Рахівського, Тячівського, Мукачівського
та інших округів, а 12 листопада 1944 р. — збори мешканців Ужгорода, де
був обраний народний комітет у складі 55 осіб і того ж самого дня —
народний комітет міста Мукачевого у складі 43 осіб.

Для координації діяльності народних комітетів необхідно було створити
представницький орган, повноважний реально здійснити вимоги населення
про входження Закарпаття до України. З цією метою 26 листопада 1944 р. у
Мукачевому відбувся Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської
України, на який з’явилися 663 делегати від усього Закарпаття. На
порядок денний винесли такі питання: 1. Визволення Закарпатської України
від німецько-угорських окупантів. 2. Возз’єднання Закарпатської України
з Україною. 3. Наділення селян, робітників і службовців землею та лісом.
4. Вибори Народної Ради Закарпатської України.

З’їзд, висловлюючи волю населення, одноголосне прийняв Маніфест про
возз’єднання Закарпатської Україні Україною і вихід зі складу»
Чехословаччини. Обрана з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27
листопада 1944 р. сформувала свій уряд у складі Президії Народі Ради та
її уповноважених з таких питань: внутрішні справ і державної безпеки;
комунального господарства фінансів; землеробства; промисловості та
торгівлі; юстиції; освіти; комунікації; охорони народного здоров’я;
соціальної опіки. У лютому 1945 р. декретом № 40 створено при Народній
Раді Планово-економічне бюро, а декретом № 41 — Рахунковий відділ
Народної Ради Закарпатської України. Головою Народної Ради обрали І.
Туряницю, заступниками голови — П. Сову і П. Лінтура.

Місцевими органами державної влади, відповідно до
адміністративно-територіального поділу, були окружні,, міські та
сільські народні комітети. Сільські й міські народні комітети обиралися
безпосередньо мешканцями, села чи міста на загальних зборах, окружні —
делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим
органом місцевого народного комітету стала його-президія. Міста Ужгород,
Мукачеве, Берегове, Севлюш, Хуст вважалися окремими адміністративними
одиницями, і Народні комітети цих міст були підзвітними у діяльності
безпосередньо Народній Раді Закарпатської України. Народна Рада і
народні комітети обиралися на термін до остаточного розв’язання питання
про возз’єднання Закарпаття з Україною.

Місцеві народні комітети були органами державної влади і водночас
органами місцевого управління. Норма, представництва до місцевих
народних комітетів (за декретом 9 лютого 1945 р.) встановлювалась
залежно від. кількості населення села, міста чи округу. Сільські народні
комітети обиралися у складі від дев’яти (до 1 тне. мешканців) до 36
членів (понад 5 тис. мешканців), міські — з 36 (до 20 тис. мешканців) і
з 42 членів (понад. 20 тис. мешканців) та окружні від 18 (до 40 тис.
мешканців) до 36 членів (понад 100 тис. мешканців). Компетенції народних
комітетів підлягали всі питання господарського, політичного і
культурного будівництва, питання щодо загального добробуту населення.
Вони розробляли місцевий бюджет і забезпечували його виконання,
здійснювали керівництво і контроль за діяльністю підприємств та
підпорядкованих їм органів управління, забезпечували реалізацію актів
Народної Ради, охорону державного ладу і прав громадян. Виконавчим
органом місцевого народного комітету була його президія, яка обиралася у
складі від семи до 13 членів — залежно від кількості населення округу, в
тому числі голова президії і його заступники. У міських народних
комітетах президія складалася з голови президії, двох його заступників
12 членів. До президії сільського народного комітету входили голова,
його заступник і третина всіх членів сільського народного комітету.
Члени президії народних комітетів очолювали відділи, що створювалися при
місцевих народних комітетах.

Чеські реакційні кола, занепокоєні рухом закарпатці о за возз’єднання з
Україною, розповсюджували чутки, що прийнятий Першим з’їздом народних
комітетів Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Україною не
с виразом справжньої волі населення Закарпаття, оскільки прийняття
Маніфесту проходило у прифронтовій смузі, під тиском радянських
військових сил. Окрім цього, на території звільненого Закарпаття
з’явилися представники чехословацького емігрантського уряду у Лондоні,
очолювані міністром економіки і реконструкції Ф. Немецом для організації
своєї адміністрації. Разом з цією, делегацією на Закарпатті засіло
«командування звільненої території» на чолі з начальником військової
канцелярії президента Е. Бенеша і керівником політичної розвідки
генералом А. Нижборським. Справа у тому, що в грудні 1943 р, був
укладений радянсько-чехословацький договір про дружбу і взаємодопомогу,
а в .травні 1944 р. чехословацький емігрантський уряд підписав угоду про
відносини між радянським головнокомандувачем і чехословацькою
адміністрацією після вступу радянських військ на територію
Чехословаччини.

Беручи до уваги вимоги населення, Народна Рада Закарпатської України 5
грудня 1944 р. видала декрет № 15 про припинення будь-яких зв’язків
народних комітетів на місцях з. уповноваженим чехословацького
емігрантського уряду та його апаратом. «Народні комітети Закарпатської
України від нинішнього дня, — зазначалося у декреті, — повинні з усіх
питань адміністративного, військового та іншого характеру виконувати
виключно накази Народної Ради Закарпатської України і підтримувати
урядовий контакт тільки з нею». Ф. Немец змушений був залишити разом зі
своїм апаратом Закарпаття і на початку січня 1945 р. виїхав до
Словаччини.

Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного
добра та прав громадян народні комітети створили народну міліцію,
народні дружини, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської
України. Особливістю останніх було те, що вони не являли собою частин
регулярної армії. До складу дружин люди йшли добровільно. Всі народні
дружинники присягну-на вірність Вітчизні, Народній Раді і Маніфесту
Першого з’їзду народних комітетів. Це розглядалось як умова сумлінного
виконання обов’язків тими депутатами, котрі її приймали. Декретом № 22,
виданим 18 грудня 1944 р., при Народній Раді був заснований Спеціальний
суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити
./єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосовувати тюремне
ув’язнення до 20 років або розстріл. Щодо останнього, то він набував
чинності тільки після затвердження Народною Радою. Перший вирок
Спеціального суду про розстріл винесений у справі Г. Ференца, який в
1939 р. брав участь в окупації краю угорсько-фашистськими військами, був
членом угорської терористичної організації «Рондьошгарди» та агентом
угорської розвідки, а після звільнення Закарпаття восени 1944 р.
залишився у Мукачевому для проведення підривної діяльності.

На підставі декрету № 33, виданого 12 січня 1945 р., у всіх
адміністративних округах і містах Закарпаття були створені народні суди
— основна ланка судової системи краю. Вони обиралися відповідними
народними комітетами і затверджувалися Народною Радою строком на три
роки. Як цивільні, так і кримінальні справи розглядалися колегіальне з
участю народних засідателів. Вищу судову інстанцію — Вищий народний суд
— обирала Народна Рада. Порядок діяльності народних суддів регулювався
Тимчасовою інструкцією у цивільних справах і Тимчасовою інструкцією у
кримінальних справах. Обидві інструкції були затверджені Народною Радою
22 січня 1945 р. Одночасно з організацією нових судів, за декретом
Народної Ради № 34, в усіх адміністративних округах і містах Ужгороді та
Мукачевому для нагляду за дотриманням законності створювалися органи
прокуратури на чолі з головним прокурором Закарпатської України. Усіх
прокурорів призначала Народна Рада. Арешт громадян дозволявся тільки за
санкцією прокурора, чим гарантувалося право недоторканості особи.

Для проведення попереднього слідства у важливих і складних кримінальних
справах при прокуратурах створювалися слідчі органи. При Головній
прокуратурі Закарпатської України працювали старший слідчий і слідчий у
важливих справах, а при окружних і міських прокуратурах — слідчі. Вони
призначалися головним прокурором. Органи прокуратури будувалися за
принципом суворої централізації, були підзвітні тільки Народній Раді й
не мали права втручатися у роботу народних комітетів. Декретом № 35 для
подання населенню юридичної допомоги в судах і з усіх інших правових
питань була організована народна адвокатура (інститут адвокатури на
західноукраїнських землях створений вперше австрійським урядом 1781 р.).
У кожному окрузі при народному суді відкрилась юридична консультація, а
в Ужгороді і Мукачевому дозволялося створити по дві-три юридичні
консультації на чолі зі завідувачами. Трохи пізніше були організовані в
усіх окружних центрах краю державні нотаріальні контори, а 23 лютого
1945 р. Народна Рада затвердила Положення про державний нотаріат
Закарпатської України.

Таким чином, був знищений окупаційний старий державний апарат і його
правова основа. Народна Рада розгорнула широку законодавчу діяльність,
видала і провела в життя деякі декрети, постанови і розпорядження про
наділення землею малоземельного і безземельного селянства, про відкриття
магазинів і максимальні ціни на товари, націоналізацію підприємств,
залізничного транспорту, засобів зв’язку, запровадження цензури на
періодичні та неперіодичні видання тощо. Проводилася реформа народної
освіти. Для національних меншин (угорців, румунів, чехів) були створені
школи, де навчання проводилося рідною мовою. Розпочали діяльність клуби,
будинки культури, хати-читальні, розвивалася художня самодіяльність. В
Ужгороді видавалися чотири газети: «Закарпатська правда», «Закарпатська
Україна», «Молодь України», «Робітнича газета».

Внаслідок визволення території Чехословаччини у цій країні відбулися
значні зміни. До влади прийшов прокомуністичний уряд Національного
фронту чехів і словаків, який у програмі, опублікованій у квітні 1944 р.
в словацькому м. Кошиці, заявив, що вважає своїм обов’язком розв’язати
питання про Закарпатську Україну згідно з виявленою волею віковим
прагненням її населення. «У зв’язку з тим, що ми межуємо з Україною, —
зазначалося в Кошицькій програмі, — ми будемо турбуватися про
встановлення найтіснішого братнього союзу з великим українським народом.
Ніщо не перешкоджає нашому постійному співробітництву Питання про
Карпатську Україну буде вирішено нами у відповідності з волею населення
Карпатської України» Цією заявою уряд Чехословацької Республіки виразив
повну готовність підтримати прагнення закарпатських українців до
возз’єднання з Україною.

У червні 1945 р. до Москви прибула чехословацька урядова делегація для
переговорів з радянським урядом про Закарпатську Україну, а 29 червня
був підписаний договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною .про
Закарпатську Україну, ратифікований у листопаді того ж року Тимчасовими
Національними Зборами Чехословаччини і Президією Верховної Ради СРСР.
Так був завершений процес об’єднання українських земель.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1946 р. у складі
України була створена Закарпатська область з поділом на 13 округів
(округи Закарпатської області були перетворені 1954 р. у райони), а 24
січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради України на територію
новоствореної області поширилася чинність законодавства України. Відтак
у лютому 1946 р. відбулися перші вибори до Верховної Ради СРСР, через
рік — до Верховної Ради України, а у грудні 1947 р. — до місцевих Рад, і
вся державна влада перейшла до них. Народна Рада Закарпатської України
припинила діяльність, передавши повноваження Закарпатській обласній Раді
та її виконавчому комітетові.

РОЗДІЛ XVI

РОЗПАД СРСР ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СУВЕРЕННОЇ, НЕЗАЛЕЖНОЇ, СОБОРНОЇ
ДЕРЖАВИ

1. ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ І ЗМІНИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

До кінця 80-х років Україна перебувала у складі Союзу РСР. Якою ж була
ця «Федеративна» держава? Коротко охарактеризуємо її.

Отже, західні дослідники — політологи, економісти, історики,
державознавці вже давно (а наші — віднедавна) дійшли одностайного й
беззаперечного висновку:

Союз Радянських Соціалістичних Республік був недемократичною,
тоталітарною, централізованою, унітарною державою, новітньою
комуністичною імперією XX ст. Тут не існувало соціальної справедливості,
елементарної демократії, прав і свобод громадян, загальнолюдських
соціальних цінностей. Щоправда, для партійно-державної еліти соціальні
блага, матеріальний добробут, права і свободи існували. Вона отримувала
високу заробітну платню, зручні особняки і квартири, медичне
обслуговування у спецлікарнях і поліклініках, безплатні або із суто
символічною оплатою щорічні путівки у спецсанаторії, обслуговування
продовольчими і промисловими товарами у спецмагазинах, службові
автомобілі, дачі тощо.

Характерно, що ще 1929 р. середньомісячна заробітна плата робітників у
СРСР становила 75—79 крб., а апаратних компартійних працівників —
400—700 крб. Чи змінилося щось надалі? Чи одержували радянські
робітники, селяни, службовці відповідну заробітну плату?

Держава, зосередивши 92% засобів виробництва (у середині 80-х років),
диктувала свою волю трудящим. Центральні відомства забирали у трудових
колективів до 9&% усіх прибутків. Для порівняння: у США частка держави в
структурі власності на той же час становила 27%. Внаслідок диктату
партійно-державних структур валова внутрішня продукція на душу населення
була в економіці СРСР однією з найнижчих у світі. Річний показник (1985
р.) становив (у доларах): в США — 12532; Канаді — 12 196; Данії — 10884;
ФРН — 10708; Франції — 9918; Гонконзі — 9093; Іспанії — 6437; Мальті —
5319; СРСР — 4996 (68-ме місце у світі).

Робітники СРСР отримували у середньому від 20 до 35% винагороди за
затрачену працю (у західних країнах — 60—70%). Частка фонду оплати праці
у національному доході СРСР становила 44%, а в США — 60%.

Година праці середньооплачуваних робітників становить (у доларах): в США
— ЗО; Швейцарії — ЗО; ФРН — 28; СРСР — 0,59; Мексиці — 0,50; Таїланді —
0,45.

До речі, навіть К. Маркс вважав нарахування заробітної платні нижче від
вартості робочої сили «прямим грабунком з фонду необхідного споживання
робітника» Саме це стало реальністю.

У зв’язку з цим надзвичайно низьким був рівень особистого споживання
населення.

В 1985 р. у розрахунках на душу населення він становив (у доларах): США
— 8542; Канада — 7390 Франція — 6509; Данія — 5840; ФРН — 5819;
Фінляндія — 4829; Іспанія — 4652; Нова Зеландія — 4446 Ізраїль — 3534;
Греція — 3167.

СРСР у цьому списку посідав 77-ме місце (2198 доларів) нарівні з
Венесуелою, Сирією, Чилі, Лівією. Обсяг майна однієї сім’ї (1985 р.)
дорівнював у СРСР 7,3 тис. крб., а у США — понад ЗО тис. доларів.

Офіційна комуністична пропаганда приховувала ці факти, переконуючи
трудящих, що «там», у «них» — все погано, тяжка праця, нещадна
експлуатація, а в СРСР — майже райське життя: найнижча платня за житло,
безплатні медичні обслуговування і освіта, на високому рівні — охорона
здоров’я та праці, довготривала оплачувана відпустка тощо. Проаналізуємо
факти і цифри, які тепер стали доступними.

Наприкінці 80-х років у СРСР 90% обладнання застаріло, зносилось і не
відповідало санітарно-гігієнічним нормам. З цієї причини на виробництві
щорічно гинуло близько 14 тис. осіб. Спеціальні дослідження засвідчили,
що, наприклад, шахтарі у СРСР старіли значно швидше і помирали на 20
років раніше порівняно зі середніми показниками, які і без того були
невисокі. За тривалістю життя СРСР посідав 47-ме місце у світі (серед 60
країн, за якими взяті ці дані).

Щоправда, у СРСР була ще інша система охорони здоров’я — елітарна (для
компартійно-державної номенклатури). Отже, якщо затрати держави на
медичне обслуговування однієї особи становили в середньому 80 крб. на
рік, то в елітарній системі — 1750 крб. Занижені суми витрат на цю
систему становили 130—135 млн. крб. на рік. Очолювало її «Четверте
управління» при Міністерстві охорони здоров’я СРСР.

Чимало людей не мали вільного часу для відновлення витрачених сил (якщо
згадати ще й про понадурочні роботи, затрати часу на доїзди до праці,
вистоювання у чергах тощо), 20% робітників і службовців у СРСР (22 млн.
осіб) у народному господарстві мало лише 15 днів відпустки, хоч за
розрахунками спеціалістів треба було мінімум три тижні. До речі, розмір
оплачуваної відпустки робітникам наприкінці 80-х років становив: у
Японії — 17 днів, Індії — ЗО днів; Франції, Італії — місяць;

ФРН — шість-сім тижнів, з них чотири тижні обов’язково влітку; Голландії
— 36 днів.

Всього на соціальні потреби (освіта, охорона здоров’я тощо) 1987 р. у
СРСР було витрачено 187 млрд. крб., а в США — 500 млрд. доларів (тільки
на рівні федерального бюджету).

Стабільні ціни на продовольчі та промислові товари, низька платня за
житло також ще не були показником високого життєвого рівня. У
перерахунку в процентах до середньої зарплати та з урахуванням якості
вони виявилися не нижчими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах.
Окрім цього, загальна площа житла у СРСР на людину становила 16 м2, у
США — 48. Знову ж таки, мільйони людей роками, десятками років стояли у
чергах на отримання квартири. Натомість, представники партійно-державної
номенклатури отримували особняки і квартири без особливих труднощів.
Наприклад, один з перших секретарів Львівського обкому КПУ мав
багатокімнатний, двоповерховий особняк, член бюро того ж обкому —
квартиру загальною площею 214 м2 (на трьох осіб), секретар обкому —
квартиру житловою площею 90,3 м2 (на двох осіб), член обкому, начальник
управління народної освіти — квартиру житловою площею 104,9 м2 (на трьох
осіб) тощо. Таких прикладів можна навести безліч.

Комуністична тоталітарна система знищувала, вироджувала людей духовно,
роблячи їх бездушними гвинтиками, маріонетками режиму. Офіційна
пропаганда перекручувала історію, політику, дійсність. Славослів’я
комуністичного режиму, КПРС стало повсякденною нормою поведінки. З
непокірними розправлялися нещадно. Для цього існував
репресивно-терористичний орган — КДБ з величезною всеохоплюючою мережею
шпигунів, донощиків, інформаторів, яких завербовували, не гребуючи
ніякими засобами — шантажем, погрозами, фальшивими обіцянками. Всупереч
законодавству прослуховувались телефонні розмови громадян,
контролювалося їхнє листування, встановлювалася прослуховувальна
апаратура.

Репресії, терор стали нормою повсякденного життя. З 1921 по 1954 р. за
так звані контрреволюційні злочини було засуджено 3 777 380 осіб, у тому
числі до вищої міри покарання — 642 980, до ув’язнення в таборах,
в’язницях і висилки у Сибір і райони півночі — 2 369 220, до заслання —
765 180 осіб.

Певним знаряддям у системі духовного поневолення людей була Російська
православна церква (РПЦ). Ще під час приходу більшовиків до влади був
заарештований патріарх РПЦ Тихон, але він написав покаянного листа,
пообіцявши бути лояльним до влади і співпрацювати з нею, тому його
випустили на волю. «Співробітництво» держави і церкви особливо тісним
виявилося у період сталінського режиму. Для повсякденного контролю над
керівництвом РПЦ постановою РНК СРСР 14 вересня 1943 р. була утворена
Рада у справах РПЦ на чолі з полковником держбезпеки Г. Карповим.

Повний контроль над діяльністю церкви, заміщенням церковних посад
продовжувався з боку державних органів й надалі. У березні 1986 р.
відділ пропаганди ЦК КПРС підготував, а Секретаріат ЦК КПРС затвердив
«записку», де Раді у справах релігій доручалося підготувати пропозиції
щодо «впорядкування підготовки кадрів духовенства».

При відправленні церковних молебнів священнослужителі закликали прихожан
молитися за здоров’я керівників партії та держави. На міжнародній арені
РПЦ повністю захищала і проповідувала політику партії, намагалась
впливати на діяльність зарубіжних церков у вигідному для радянського
керівництва дусі. Характерним щодо цього є підготовлений службами КДБ
«відкритий лист» патріарха Пімена (червень, 1988 р.) президенту США Р.
Рейгану, який було опубліковано у радянській та американській пресі.

Органи КДБ «брали на гачок» скомпрометованих релігійних діячів. Зрештою,
навіть студенти духовних семінарій, закінчуючи навчання і бажаючи
одержати парафію, змушені були підписувати зобов’язання про співпрацю з
КДБ. У всіх релігійних громадах також діяли агенти та інформатори
держбезпеки. Агентами КДБ були митрополити РПЦ. Теперішній патріарх
Алексій II мав агентурну кличку «Дроздов», митрополит Московський
Ювеналій — «Адамант», митрополит Мінський Філарет — «Островський»,
митрополит Воронезький Мефодій •— «Павло». Тільки за згодою П’ятого
управління КДБ можна було висвятитися у сан митрополита.

Усі контакти РПЦ з іншими церквами, з Ватиканом знаходилися під жорстким
контролем КДБ. Так, у складі релігійної делегації СРСР, що 1983 р.
відправилась у Ванкувер на шосту асамблею Всесвітньої Ради церков, зі 63
осіб 47 були агентами чи співпрацівниками КДБ.

Агенти КДБ — служителі РПЦ та інших релігійних громад виконували не
тільки разові завдання, а й проводили цілеспрямовану пропаганду
прокомуністичного характеру. З непокірними церквами, громадами,
священнослужителями розправлялися нещадно. Така доля спіткала,
наприклад, Українську Греко-Католицьку Церкву. На інсценізованому і
спрограмованому органами держбезпеки 1946 р. у Львові «соборі» вона була
ліквідована, храми і майно її конфісковано, священнослужителі
репресовані.

Та й православна церква всіляко переслідувалась. Зачиняли руйнували
храми, каплиці, хрести, забороняли проведення релігійних свят, обрядів,
традицій. Левову частку пожертвувань віруючих забирала у церкви держава.

Куди ж ішли величезні прибутки держави? Передусім — на утримання
величезного чиновницько-бюрократичного та партійного апарату. !В
процентному відношенні до всього населення у СРСР він був найбільшим у
світі. Тільки міністерств і центральних відомств налічувалося понад 300.
Дев’ять відсотків державного бюджету йшло на військові цілі (для
порівняння, у США — 5%» ФРН, Франції, Японії — по 3—4%). Галасуючи на
весь світ про «мирну суть», «мирну політику», невпинну «боротьбу за
мир», СРСР насправді був найбільшою мілітарною силою на земній кулі — з
найбільшою сухопутною армією, ракетними та бронетанковими військами. Не
припинялася ескалація озброєнь, військового потенціалу загалом. СРСР
вважався одним з найголовніших (разом зі США) поставників озброєнь на
зовнішній ринок. Він втручався або був ініціатором військових чи
політичних конфліктів у всіх регіонах земної кулі. З народних коштів,
тобто за рахунок власного народу, СРСР насаджував у світі і підтримував
вигідні для себе режими, форми правління тощо.

Тільки 1989 р. так звана економічна допомога слаборозвиненим країнам
становила 12 млрд. крб. (1/4 валового доходу країни). Боржниками СРСР
були Ефіопія — 2,8 млрд. крб., Алжир — 2,5, Ангола — 2, Єгипет — 1,7,
Лівія — 1,7 млрд. крб., Мозамбік — 800 мли крб., Танзанія — 300 млн.
крб. тощо. Борги так і не були погашені. Половину цієї «економічної
допомоги» становили військові поставки.

Субсидування економіки країн так званої народної демократії у межах РЕВ
теж обходилось у 8—10 млрд. крб. на рік, Куби — 1 млн. крб. щодня.

За рахунок партійних, а найголовніше, державних коштів КПРС надавала
систематичну допомогу «братнім» партіям і рухам усіх континентів, їх
налічувалося:

23 — в Європі, 31 — Америці, 27 — у Африці, 17 — в Азії. Так, компартія
Італії одержала від КПРС 44 мли доларів, США — 40 млн., Франції — 34
млн. тощо. За рішенням КПРС через КДБ надавалась фінансова підтримка
страйкарям за рубежем, всім силам і організаціям, які так чи інакше
виступали проти існуючого там” режиму, влади. Так, КПРС щедро
фінансувала страйк» в Англії 1966, 1970, 1972, 1974 рр. тощо. У 1984 і
1985 рр. ЦК КПРС знову розпорядився виділити англійському союзові
шахтарів 1 млн. конвертованих карбованців, що були перераховані через
банки у Варшаві та Дубліні Чимало англійських страйкарів безкоштовно
відпочивали на курортах Радянського Союзу. КПРС розпоряджалася золотими
запасами країни, щедро черпаючи золото, старовинні дорогоцінні прикраси
з державної скарбниці, Алмазного фонду тощо.

Характерною була і національна політика партії, .держави. Мета її не
відрізнялася від мети царської Росії — зберегти під своєю владою
захоплені різними способами землі та народи. Щоправда, за нових умов ця
політика здійснювалася витонченіше і продуманіше, зокрема, під гаслами
«інтернаціоналізму», створення єдиного «радянського народу» шляхом
зближення всіх народів і націй країни. Насправді це означало
звичайнісіньку русифікацію всього населення країни. Загальнодержавною
мовою стала російська — нею складалися всі державні документи,
проводились партійні з’їзди, наради і конференції, і велася документація
у республіках, краях, областях і нижчих адміністративних ланках.
Російська мова звичайно була мовою спілкування у правоохоронних органах,
збройних силах, адміністративних структурах. Майже тільки російською
видавалася наукова і навчальна література, у Москві складалися навчальні
програми вузів, шкіл. Столиця СРСР керувала усім виробництвом,
розподілом і споживанням у країні, буквально всім життям. У галузях
виробництва, політики, освіти, культури все було суворо регламентоване і
кероване Москвою.

Так звані союзні й автономні республіки, національні краї й області
жодних реальних атрибутів незалежності або автономії не мали. Недарма на
заході називали Радянський Союз тоталітарною імперією, «імперією зла». З
ненавистю до західного, «не соціалістичного способу життя», жорстокістю
і нещадністю щодо опонентів, супротивників, інакомислячих він був
пострахом для всього світу, окрім, звичайно, тих держав і режимів, які
насадив чи утворив сам, фінансував, підтримував і де правили його
маріонетки, вірні слуги і виконавці. Якщо ж народ пробував бунтувати,
застосовувалось військо (Польща, Угорщина, Чехословаччина та ін.).

Однією з таких «квазідержав» у складі СРСР була Українська Радянська
Соціалістична Республіка. Формально вона мала багато атрибутів
державності — територію, герб, прапор, гімн, свої вищі та місцеві органи
влади й управління тощо. Але вона не мала своїх грошей, збройних сил,
отже, реальної влади і самостійності у розв’язанні питань державного
значення. Всі дії державно-партійного керівництва республіки
скеровувалися з Москви. Інакше й не могло бути, адже заміщення усіх
.важливих посад в Україні теж проходило тільки за згодою Москви.

У 1990 р. тодішній голова Держплану, а згодом прем’єр-міністр незалежної
України В. Фокін в інтерв’ю кореспондентові «Літературної України» за 5
квітня зазначив: «Те, що ми комусь поставляємо і від кого одержуємо —
міраж. З союзних республік усе надходить до загальносоюзної миски,
звідки й усі сьорбають… Директивне виділяються кошти, фонди, ліміти
споживання, одне слово, все те, від чого залежить розвиток економіки,
рівень життя… Слід визнати, що централізований розподіл — це ретельно
продумана система утримування республік на повідку. Причому подеколи
визначальну роль при розподілі відіграють не результати праці, а ступінь
прихильності того чи іншого столоначальника».

Україну міцно тримали на повідку в складі Союзу РСР. З одного боку,
проти невдоволених, інакомислячих застосовувались нещадні репресії,
терор. Передусім винищували інтелектуальну еліту нації, інтелігенцію.
Починаючи з часу встановлення влади більшовиків (а особливо у сталінські
часи) в Україні були знищені тисячі вчених, письменників, інженерів,
вчителів та ін. Згадаймо хоч би сфальсифікований процес «Спілки
визволення України» (1930 р.), коли було засуджено й знищено близько 50
видатних науковців, письменників на чолі з академіком С. Єфремовим;
численні процеси 60—80-х років над так званими дисидентами,
шістдесятниками, членами Української Гельсінської групи на чолі з М.
Руденком та П. Григоренком, патріотами, які боролися за незалежність
України, захист прав людини.

Зрештою, репресії більшовицько-комуністичним режимом застосовувались не
тільки щодо еліти, а й усього українського народу. Це сумнозвісний
штучно організований голодомор в Україні 1932—1933 рр., внаслідок якого
загинуло декілька мільйонів селян. Це голод 1947— 1948 рр. Це масовий
тероризм, криваві репресії органів НКВС у західних областях України в
1945—1955 рр., масові депортації населення з цих областей. Це
Чорнобильська трагедія, що стала закономірним результатом злочинної
недобросовісності, гонитви за орденами й почестями партійно-державних
керівників.

З іншого боку, під виглядом «інтернаціоналізму» та «зближення націй»
проводилася продумана, систематична денаціоналізація українського
населення України, його русифікація. Народ намагалися позбавити
найдорожчого — своєї мови, історії, традицій, культури. Українська мова
була зведена до ролі другорядної, непотрібної.

Фальсифікувалася, замовчувалася, перекручувалась українська історія.
Тенденційними, однобокими, підігнаними під комуністично-догматичну
ідеологію й політику були здебільшого наукові дослідження, зокрема, у
галузі гуманітарних наук, навчальна література тощо. Невпинно
скорочувалася кількість українських шкіл. Навіть у великих обласних
центрах Сходу і Півдня України (Миколаїв, Одеса) їх не було. У Харкові,
де 2/3 населення українське, зі 150 шкіл 1993 р. існували дві
українських. У вузах викладали тільки російською мовою. Понад половина
театрів ставили вистави російською мовою. Не кращою була ситуація у
кінематографі. Одеська кіностудія із 60 фільмів випустила лише три
українською, Українська мова всіляко витіснялася з наукового вжитку,
діловодства.

Отже, що дало 74-річне панування більшовицько-комуністичного режиму в
Україні? Поряд з певними економічними здобутками, досягненнями у галузі
техніки, медицини, космічних досліджень відбувалося фізичне знищення
багатьох мільйонів українців: їх вбивали, закатовували, репресували,
засилали на каторгу. Заборонялася віра в Бога. Принижувалася мораль,
українські традиції, мова, культура. Економіка працювала на
компартійно-державну еліту і військовий комплекс. Більшовицький режим —
це десятки тисяч юнаків, котрі загинули за утопічні ідеї в Афганістані,
Анголі, Угорщині, В’єтнамі. Це мільйони карбованців і доларів, відірвані
від вдів і сиріт, інвалідів та рядових трудівників на розкошування
компартійних керівників — власних і зарубіжних. Це нещасна експлуатація
і винищення природних ресурсів України, її екологічне знищення —
Чорнобилем, хімією, затопленням її родючих чорноземів. Це
переслідування, репресії, ліквідація українського інтелектуального
потенціалу — науковців, митців, учителів, лікарів, письменників,
священиків. Це нищення українського народу як окремої історичної нації.

Створена більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці
70-х—початку 80-х років почала проявляти всі ознаки неперехідної кризи —
економічної, політичної, соціальної. Кризи зазнала і штучно створена,
побудована на диктаті й насильстві так звана світова система соціалізму,
зокрема її європейська частина.

Ставала все очевиднішою необхідність проведення докорінних реформ
політичної системи країни, економіки, соціальних відносин загалом. Це
розуміли і деякі партійно-державні керівники Союзу РСР.

Зрештою, квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС на чолі з М. Горбачовим
проголосив курс на перебудову. Завдання оновлення всіх сфер
життєдіяльності вимагало глибоких перетворень, передусім в економіці,
докорінної перебудови організаційних структур, форм і методів діяльності
органів управління.

Спочатку перебудова йшла нібито енергійно, її пов’язували з первісною
«революційною» ейфорією, утопічними надіями на швидке поліпшення життя
звичайними командними методами. Насправді перебудова виявилась типовою,
з усіма притаманними їй недоліками, революцією «згори». Вона
«планувалась» як обмежена у часі, суворо контрольована з центру, з
Москви операція, що мала на меті оновлення, оздоровлення всіх структур,
старих систем, імперії загалом. Були прийняті відповідні закони, у тому
числі закон СРСР про державне підприємство (об’єднання) тощо.

Розгорнулася така перебудова і в Україні. У квітні 1988 р. Верховна Рада
УРСР схвалила так звану генеральну схему управління народним
господарством республіки. Ця схема повинна була забезпечити
організаційні основи переходу від командно-адміністративної системи до
економічних методів управління господарством. Відбувалося скорочення
управлінського апарату: скасовано 103 республіканські органи управління,
ліквідовано 14 міністерств і відомств, укрупнено 1500 підприємств,
цехів, дільниць тощо. Раду Міністрів перейменовано у Кабінет міністрів
(1991 р.).

Відбувалася певна демократизація діяльності Рад народних депутатів. Так,
4 березня 1990 р. пройшли вибори до Верховної Ради, 25 обласних, 469
районних, 439 міських, 120 районних у містах, 820 селищних та 8996
сільських Рад. Вперше на 450 мандатів у Верховній Раді претендувало
близько 3 тис. кандидатів; 84,55% виборців взяли участь у голосуванні.
Депутатський корпус значно оновився. До складу Рад було обрано чимало
депутатів від різних громадських політизованих організацій. Однак
більшість депутатських місць здобули представники старого державного
апарату, партійні функціонери, господарські керівники старих структур.
Вперше 15 травня 1990 р. Верховна Рада почала працювати у
парламентському режимі. Перша сесія тривала не два-три дні, а 60 робочих
днів. Активізації та демократизації її роботи сприяло утворення в
парламенті групи з депутатів-демократів Народної Ради на чолі з І.
Юхновським. Верховна Рада прийняла ряд важливих законів. Серед них — про
зміни й доповнення до Конституції, вибори народних депутатів, нову
українську національну символіку тощо.

Впроваджувалися орендні відносини у господарстві, кооперативні форми,
підприємства переводилися на госпрозрахунок, самофінансування. Почали
виникати «асоціації», «концерни», «малі підприємства» тощо.

Економіка України справді потребувала докорінних перетворень, її
структура тривалий час була зорієнтованою на виробництво засобів
виробництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько
половини виробництва чавуну Союзу, 10% — сталі, прокату, третина
видобутку вугілля, 60% — залізної руди, 20% — валового збору зерна, 50%
— цукру та олії. Тільки у трьох галузях — вуглевидобуванні, чорній
металургії та машинобудуванні було зайнято 2/3 усіх працюючих у
промисловому виробництві.

Водночас близько 80% підприємств були союзного-підпорядкування. На них
вироблялося 95% усієї промислової продукції, яка розподілялась із
центру. Україні залишалися переважно шкідливі відходи та екологічні
проблеми. Незважаючи на перебудову, у промисловості зберігався
всеохоплюючий контроль міністерств і відомств, держзамовлення, різного
роду нормативи. Окрім цього, технологія, як правило, була відсталою,
обладнання — застаріле, спрацьоване.

Скрутне становище склалося й у сільському господарстві України. Його
потенціал вважався одним із най нижчих серед галузей народного
господарства. Фондоозброєність тут була нижчою на чверть,
енергоозброєність — на 42%. На працівника припадало лише 15 тис. крб.
основних фондів (у США — 97 тис. доларів), енергетичних потужностей —
відповідно 33 і 142 к.с. Техніка застаріла. Щорічні витрати на ремонт
становили 20% балансової вартості (в США — 7%). Щорічно 11,3 тис. га
сільськогосподарських угідь вилучалося з використання для
несільськогосподарських потреб. Рівень оплати праці у колгоспах і
радгоспах був на 15—20% нижчим, ніж в інших галузях виробництва.

Дуже загрозливою стала демографічна ситуація. За 15 років (на 1990 р.)
чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. осіб. У деяких
регіонах України половину сільських мешканців становили люди пенсійного
віку. Перебудова нічого суттєвого тут не змінила. Щоправда, почали
утворюватись різні агрокомбінати, агрофірми, селянські спілки, з’явилися
так звані колективні, сімейні підряди, фермерські господарства, але це
не могло кардинально розв’язати проблему.

Отже, економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних
результатів. Сама модель реформи, сконструйована у центрі, об’єктивно
приводила до розладу економіки. Переведення підприємств на
самофінансування в умовах відомчого диктату стало для них руйнівним
заходом. Це штовхало підприємства до збільшення цін на свої товари,
повного ігнорування інтересів споживача.

Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов про підвищення у
промисловості заробітної плати, проте без будь-якої компенсації в
обсягах виробництва. Внаслідок цього грошова маса в Україні без
забезпечення її товаром;

зросла на 10 млрд. крб., що викликало різке розбалансування споживчого
ринку, інфляцію, зростання цін.

Загострилася екологічна ситуація в Україні. На її території (вона
становила 2,7% загальносоюзної), зросли-технологічні навантаження,
оскільки тут було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового
та аграрного потенціалу. Промислові гіганти потребували величезних
земельних площ, інтенсивно споживали енергію, сировинні та водні
ресурси, отруювали навколишнє середовище. Тут було розміщено сім із 14
атомних електростанцій. За оцінкою деяких зарубіжних спеціалістів,
щорічні втрати України від погіршення її екологічного стану становили
15—20% валового національного прибутку і були найбільшими у світі. За
кількістю технологічного бруду на душу населення Україна посідала перше
місце-в Європі, зони екологічного лиха охопили понад 15% її території.
Перебудова не розв’язала і цієї проблеми.

Припинилося зростання національного доходу, розбалансувалась економіка і
споживчий ринок, поглиблювалась безгосподарність, безконтрольно зростали
ціни, загострилися проблеми забезпечення населення продовольством,
товарами першої необхідності.

Однак не сама перебудова була винна в цьому, а недостатня її глибина.
Косметичні засоби перебудови не могли зупинити загальної кризи, яка
охопила всі сторони життя тоталітарної імперії. Низи не хотіли більше
жити по-старому, а верхи не могли керувати по-старому, диктаторськими,
командними методами.

Окрім цього, перебудова не змінила суті влади, політичної системи,
диктату центру, Москви, «керівної і спрямовуючої» ролі комуністичної
партії, яка, ставши, по суті, директивною державною структурою, й надалі
намагалася. будувати утопічне комуністичне суспільство, силою тягнути
всіх до «світлого майбутнього».

Проте до цього часу покірні, залякані, затероризовані народні маси
почали бунтувати. Зрештою, прояви опору, бунту, як виявилося,
неодноразово повторювалися у різних. регіонах імперії, але вони старанно
замовчувалися, засекречувались. Тепер це стало неможливим. Увесь
світ-потрясли події у Тбілісі, Вільнюсі, де виступи мирного,,
неозброєного населення проти влади були жорстоко, за допомогою війська,
придушені. Радянський Союз, як відомо, всіляко підтримував
національно-визвольні рухи в усьому світі, допомагав різним народам у
боротьбі з імперіалізмом. Але він і сам був імперіалістом та
колонізатором. Отже, коли справа торкнулася його сам поневолених ним
народів Східної Європи, своїх народів — тут негайно відкидалися всілякі
сумніви щодо того, як зберегти «єдину і неподільну» Росію. Саме > сію,
бо так званий Радянський Союз був тільки декларативною політичною
вивіскою єдиної тоталітарної унітарної імперії.

2. ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ 16 ЛИПНЯ 1990 р.

Економічна і політична ситуація продовжувала загострюватися —
розгорнулася національно-визвольна боротьба у національних регіонах
СРСР. В Україні її очолив Народний рух, наймасовіша демократична
організація, яка виникла 1989 р. на чолі з Л. Лук’яненком, В.
Чорноволом, Л. Скорик. У перших рядах борців за волю України йшли
колишні репресовані патріоти, політв’язні, члени УГС, письменники.

На XXVIII з’їзді КПРС 10 липня 1990 р. М. Горбачова вдруге обрали
Генеральним секретарем ЦК КПРС, а 3 березня 1990 р. він став і
Президентом СРСР. Продовжуваний курс на перебудову імперії, однак, не
давав бажаних результатів. Зрештою, йому з усіх сил чинили опір, як у
центрі, так і на місцях численні прихильники і захисники старої системи,
комуністи так званого ленінсько-сталінського виховання,
комуністи-ортодокси, догматики та ін. Проте врятувати, зберегти у
недоторканості комуністичну псевдофедеральну імперію було вже неможливо.

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 р. прийняла знаменний,
історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет
України. Із 385 депутатів, присутніх/у цей день на засіданні парламенту,
за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у
голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням
приєднати їхні голоси до голосів «за»).

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І.
Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада.
IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI.
Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний
розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Між народні відносини.

У Декларації записані слова: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи
волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство,
виходячи з потреб все-чого забезпечення прав і свобод людини, шануючи
національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний,
економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи
необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити
суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний
суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах».

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в
існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід’ємного
права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної
державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи
окремих осіб переслідуються законом. «Громадяни Республіки всіх
національностей, — підкреслювалося у Декларації, — становлять народ
України». Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава «забезпечує рівність перед законом усіх громадян
Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану,
расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних
поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця
проживання та інших обставин». Україна є самостійною у розв’язанні
будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється
за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий
нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює
Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути
змінена чи використана без її згоди. Національним багатством країни
володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона
самостійне встановляє порядок організації охорони природи і порядок
використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити
функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об’єктів, які
спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна «самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і
духовного розвитку української нації гарантує всім національностям, що
проживають на території Республіки, право їх вільного
національно-культурного розвитку.

Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського
народу, його історичної свідомості та традицій,
національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови
у всіх сферах суспільного життя».

Цікавим, вперше записаним у конституційному законодавстві України є і
такий пункт: держава виявляє піклування про задоволення
національно-культурних потреб українців, котрі проживають за її межами.
І ще одне — Україна має право на повернення у власність народу
національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за
межами України.

Україна також має право на власні Збройні сили, внутрішні війська та
органи державної безпеки; вона «урочисто проголошує про свій намір стати
в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у
військових блоках і дотримується трьох неядерних! принципів: не
приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

В останньому розділі підкреслювалося, що Україна е суб’єктом
міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами,
укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими,
торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних
організацій тощо. Вона виступає рівноправним учасником міжнародного
спілкування, активно зміцнює загальний мир і міжнародну безпеку,
безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та
європейських структурах.

Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над
класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед
нормами внутрішнього — державного права.

Відносини України з іншими радянськими республіками, записано у
Декларації, «будуються на основі договорів», укладених на принципах
рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.
Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає
позиції Республіки при укладенні міжнародних угод».

Ось такими були основні положення цього відомої законодавчого Акту
України, з якого почався історичний процес незалежного державотворення
України. Декларація послужила правовою основою для цього процесу, о

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter