.

Кельман М.С., Мурашин О.Г. 2006 – Загальна теорія держави і права (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 60925
Скачать документ

Кельман М.С., Мурашин О.Г. 2006 – Загальна теорія держави і права

Зміст

HYPERLINK \l “а” Передмова 7

HYPERLINK \l “б” ЧАСТИНА І. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

HYPERLINK \l “ба” Розділ І. Предмет, методи та функції теорії
держави і права 9

HYPERLINK \l “баа” § 1. Загальна характеристика теорії держави і
права 9

HYPERLINK \l “баб” §2. Предмет теорії держави і права 13

HYPERLINK \l “бав” § 3. Методологія теорії держави і права 16

HYPERLINK \l “баг” § 4. Функції теорії держави і права, її місце в
системі юридичних наук 21

HYPERLINK \l “бад” § 5. Значення теорії держави і права для
підготовки співробітників правоохоронних органів 23

HYPERLINK \l “бб” Розділ II. Походження, соціальна сутність і
причини виникнення держави 24

HYPERLINK \l “бба” § 1. Первісне суспільство: економічна основа,
організація соціальної влади 24

HYPERLINK \l “ббб” §2. Шляхи виникнення держави і права: загальне й
особливе у їх виникненні 31

HYPERLINK \l “ббв” § 3. Загальна характеристика теорій походження
держави 36

HYPERLINK \l “ббг” § 4. Причини утворення національних держав 43

HYPERLINK \l “бв” Розділ III. Взаємозв’язок і взаємодія суспільства,
особи, держави і права 46

HYPERLINK \l “бва” § 1. Поняття суспільства: суспільно-економічна
формація, соціальні суб’єкти, соціальні системи та соціальне регулювання
46

HYPERLINK \l “бвб” § 2. Особа як соціальний суб’єкт
державно-правових відносин 47

HYPERLINK \l “бвв” § 3. Співвідношення держави і права з природою,
суспільством та економікою … 49

HYPERLINK \l “бг” Розділ IV. Держава: поняття, ознаки, сутність
51

HYPERLINK \l “бга” § 1. Загальне поняття. Сутність і ознаки держави
51

HYPERLINK \l “бгб” §2. Держава і влада 58

HYPERLINK \l “бд” Розділ V. Типологія держав 63

HYPERLINK \l “бда” § 1. Поняття типу держави та проблеми
класифікації 63

HYPERLINK \l “бдб” § 2. Рабовласницька держава.
Соціально-економічна основа і сутність рабовласницької держави
66

HYPERLINK \l “бдв” § 3. Феодальна держава. її соціально-економічна
основа і сутність 73

HYPERLINK \l “бдг” § 4. Капіталістична держава. її
соціально-економічна основа і сутність 76

HYPERLINK \l “бдд” § 5. Соціалістична держава 79

HYPERLINK \l “бдє” § 6. Держави у постіндустріальному суспільстві
81

HYPERLINK \l “бдж” §7. Окремі типи сучасних держав 81

HYPERLINK \l “бє” Розділ VI. Функції держави 86

HYPERLINK \l “бєа” § 1. Поняття та зміст функцій держави 86

HYPERLINK \l “бєб” § 2. Класифікація функцій держави 89

HYPERLINK \l “бєв” § 3. Головні внутрішні функції 91

HYPERLINK \l “бєг” §4. Зовнішні функції 94

HYPERLINK \l “бєд” § 5. Форми і методи здійснення функцій держави
96

HYPERLINK \l “бж” Розділ VII. Форма держави 98

HYPERLINK \l “бжа” § 1. Поняття форми держави 98

HYPERLINK \l “бжб” § 2. Форма правління: поняття та різновиди
100

HYPERLINK \l “бжв” § 3. Форма державного устрою: поняття та
різновиди 104

HYPERLINK \l “бжг” § 4. Державний режим та його види 108

HYPERLINK \l “бз” Розділ VIII. Механізм держави Ill

HYPERLINK \l “бза” § 1. Поняття механізму держави та його структура
111

HYPERLINK \l “бзб” § 2. Державні органи: їх ознаки, характеристика
і види 115

HYPERLINK \l “бі” Розділ IX. Політична система суспільства 118

HYPERLINK \l “біа” § 1. Політична влада і політична діяльність
118

HYPERLINK \l “біб” § 2. Поняття політичної системи суспільства
121

HYPERLINK \l “бів” § 3. Партії та держава в політичній системі
суспільства: їх місце і роль 125

HYPERLINK \l “бй” Розділ X. Правова, соціальна держава: походження,
зміст, соціальне призначення . 129

HYPERLINK \l “бйа” § 1. Ідея правової держави як загальнолюдська
цінність 129

HYPERLINK \l “бйб” § 2. Правова держава: сутність, ознаки 132

HYPERLINK \l “бйв” § 3. Поняття, риси соціальної держави 136

HYPERLINK \l “бйг” § 4. Конституція України — передумова побудови
соціальної, демократичної, правової держави 138

HYPERLINK \l “бк” Розділ XI. Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина 145

HYPERLINK \l “бка” §1. Права людини: історія і сучасність 145

HYPERLINK \l “бкб” §2. Основні права людини: поняття, класифікація
148

HYPERLINK \l “бкв” §3. Міжнародні механізми захисту основних прав
людини 155

HYPERLINK \l “бкг” §4. Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина за Конституцією України 158

HYPERLINK \l “бл” Розділ XII. Демократія та її форми 163

HYPERLINK \l “бла” §1. Демократія: поняття та основні засади 163

HYPERLINK \l “блб” §2. Демократія як цінність для суспільства
173

HYPERLINK \l “блв” §3. Шлях до громадянського суспільства —
соціальна основа сучасної держави, влади і демократії 176

HYPERLINK \l “в” ЧАСТИНА II. ОСНОВИ ПРАВА

HYPERLINK \l “ва” Розділ XIII. ПОНЯТТЯ, СУТЬ І СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ
ПРАВА ¶ Книга присвячується нашим батькам Передмова Реформування правової системи України — це складний та багатогранний процес, що вимагає глибокого наукового аналізу державно-правової дійсності для вдосконалення підготовки фахівців-юристів. Теорія держави і права є однією з базових навчальних дисциплін, яка формує юридичний світогляд майбутніх працівників та привчає їх до логічного, системного та абстрактного мислення. Проте у значної частини студентів (курсантів) цей процес пов'язаний із певними труднощами, адже абстрагуванню піддаються ще маловідомі поняття, соціальні явища та взаємозв'язки. При цьому використання юридичної термінології в процесі навчання (семінари, практичні заняття, заліки, іспити, навчальна практика тощо) має спиратися на добре засвоєні та систематизовані теоретичні знання різних галузей права. Сучасний стан науки теорії держави і права характеризується різноманітністю визначень багатьох юридичних понять і підходів щодо побудови юридичних конструкцій і класифікацій юридичних явищ. У багатьох вітчизняних виданнях відсутнє загальне розуміння практично усіх політичних і правових доктрин, немає єдності і щодо назви, структури цієї дисципліни. Демонструючи фундаментальний, методологічний характер, теорія держави і права повинна виявляти тенденції розвитку державно-правових явищ, сприяти формуванню нових підходів, вдосконалювати і розвивати власний понятійний апарат. Зокрема, результатом таких досліджень і є запропонований підручник, який водночас відзначається своєрідним новим підходом до вивчення курсу "Загальна теорія держави та права". Підручник вирізняють нововведення викладу матеріалу по суті і по формі. Складні питання подаються на рівні потреб навчального процесу вищих навчальних закладів як І—II, так і III і IV рівнів акредитації, доступно для неспеціалістів, широкого кола читачів. Ним можуть скористатися як учні шкіл, ліцеїв, гімназій, так і абітурієнти, які готуються до вступу на юридичні факультети та відділення правознавства вищих навчальних закладів. Підручник підготовлений на вузівському науковому рівні і, без сумніву, сприятиме отриманню конче потрібних студентам, курсантам, слухачам знань з теорії держави і права. Найціннішим є те, що він допоможе формувати і розвивати правове мислення, правосвідомість, збагатить правову культуру вдумливих читачів, спонукатиме їх до подальших творчих пошуків у цьому напрямку. Безумовно, не всі питання і аспекти загальної теорії держави і права вдалося висвітлити в цьому виданні доступно і на достатньому навчально-методичному та науковому рівні. Та сподіваємось, що цю прогалину ми подолаємо в наступних виданнях цієї праці. Автори і видавці книги вдячні доктору юридичних наук, професору Р.А. Калюжному, доктору юридичних наук, професору A.M. Колодію, доктору юридичних наук, професору С.С. Сливці за цінні зауваження та пропозиції, які були враховані при остаточній редакції видання. Видавці та автори будуть щиро вдячні вдумливим читачам за усі висловлені пропозиції та зауваження. ¶ Частина і. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ¶ Розділ І¶ Предмет, методи та функції теорії держави і права ¶ Наука як щось існуюче і вичерпне є найбільш об 'єктивним і позаособистим з уього, що відомо людині. Однак наука як щось, що тільки зароджується, або як мета така ж суб єктивна і психологічно зумовлена, як і всі інші прагнення людей. А. Ейнштейн § 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Термін „теорія" грецького походження і в перекладі означає — спостереження, розгляд, дослідження. Це система понять і уявлень про дійсність, що утворюється в процесі пізнавальної діяльності людини; система понять у тій чи іншій галузі знань. Теорія включає в себе сукупність абстрактних пізнавальних образів — понять, концепцій, ідей, уявлень тощо, які обслуговують практичну діяльність людей. Цінність теорії полягає втому, що вона нерозривно пов'язана з практикою, яка ставить перед нею нові завдання і вимагає їх розв'язання. Практика та її результати в загальному вигляді органічним елементом входять до теорії. Про практичну значимість теорії дуже влучно повідомляє відомий афоризм: немає нічого більш практичного, ніж хороша теорія. Будь-яка теорія має складну структуру, а відповідно і зміст. Відомий український теоретик О. В. Сурілов стверджував, що термін „теорія" має багато значень. Серед них він, зокрема, називає: розгорнуте вчення, систему поглядів, висловлювання, мислення, що несуть різноманітну інформацію і можуть відрізнятися одне від одного за змістом, формою і ступенем складності. Проте, оскільки наведене не вичерпує всього переліку можливих значень слова „теорія"1. Ті чи інші теорії обумовлені рівнем виробництва, науки, історичною обстановкою. Неабияке значення щодо їх виникнення і розвитку мають соціальні умови та пануючі у відповідний період порядки, що сприяють чи навпаки гальмують створення прогресивних наукових теорій. Значення теоретичних знань, їх цінність визначаються соціальним замовленням на них, їх соціальною необхідністю для більш ґрунтовної, а отже й правильної орієнтації у фактичній дійсності, у соціальній практиці, для більш глибокого її наукового аналізу та відповідного спрямування. Теорія держави і права, як і будь-яка наука, що відображає сферу людської діяльності, має на меті виробити і теоретично систематизувати об'єктивні знання про дійсність, у першу чергу про державу і право, які посідають важливе місце у житті суспільства. Протягом усієї історії розвитку людської цивілізації (зробити висновок про це дозволяє суспільна практика) держава і право виступали як активна сила, що керує долями людей, спільностей, суспільств. Складаючи лише частину, хоча і важливу, суспільно-політичної структури будь-якого цивілізованого суспільства, ці інститути настільки зрослися з ним, що в очах багатьох мислителів минулого ототожнювалися із суспільством. Теорія держави і права, вивчаючи ці складні за своєю природою суспільні явища, ставить перед собою завдання науково, тобто об'єктивно, правильно і по можливості повно, розкрити природу держави і права. Тільки такий підхід має для суспільства і його розвитку, реальне значення як теоретичне, так і практичне. Як виникла теорія держави і права? Відомо, що спочатку сформувалися галузеві науки. Отже, вона виникла як посередник між галузями юридичних наук і соціологією. Слід зазначити, що загальна теорія держави і права не одразу постала з такою назвою і змістом. Вона створена у XVI11—XIX ст. на основі енциклопедії права і філософії права, а потім поступово включена в загальну теорію права, яка охоплює філософське осмислення державно-правової дійсності та найбільш загальні уявлення про державу і систему юридичних наук. Із різних визначень науки теорії держави і права можна навести для прикладу таке: наука про державу і право — це система знань про загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ. Теорія держави і права досліджує ці явища в цілому і тому має фундаментальний (загальнотеоретичний) характер. З'ясуємо спочатку поняття "закономірність", виходячи з певного змісту, маючи на увазі зв'язки між різними явищами і процесами, що відбуваються в об'єктивному світі і мають цілу низку ознак. Отже, закономірність: • по-перше, як правило, це зв'язки причинно-спадкової залежності одних явищ (процесів) від інших зв'язків, взаємодій; s по-друге, це зв'язки об'єктивні, тобто такі, що не залежать від волі людей; s по-третє, такі зв'язки є необхідними, тобто вони виникають неминуче; у по-четверте, це загальні зв'язки, які мали поширення в різні епохи, в різних країнах та у різних народів і характеризують явища (процеси) в основних рисах; • по-п'яте, ці зв'язки є тривалими, існують довгий час і не можуть зникнути, зруйнуватись під дією інших явищ, із якими дані явища так чи інакше пов'язані (взаємодіють). Для теорії держави і права в системі універсальних зв'язків, яким притаманні названі вище ознаки, важливі, а тільки ті, які пояснюють властивості цих інститутів як особливих (специфічних) явищ суспільного життя, відмінних від усіх інших явищ. Саме ці сторони закономірних зв'язків дозволяють відрізняти предмет теорії держави і права від предметів інших суспільних наук. Таким чином, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що в теорії держави і права закономірність — це об'єктивний, необхідний, спільний і стійкий зв'язок державно-правових явищ і процесів між собою і з іншими суспільними явищами, зв'язок, який втілює (породжує) якісну визначеність державно-правових явищ, їх політико-юридичні властивості. Теорія держави і права, вивчаючи державно-правові явища і процеси, спирається на філософські знання як на знання найвищого, теоретичного рівня, оскільки філософія вивчає загальні властивості та закономірності розвитку природи, суспільства, мислення. Філософські категорії — явище і суть, форма і зміст, аналіз і синтез, причина і наслідок, свідоме і несвідоме, право і безправ'я тощо — є початковими знаннями, які в теорії держави і права конкретизуються відповідно до державно-правових процесів. Таким чином, застосування філософських категорій у цій конкретній сфері дозволяє науково достовірно обґрунтувати загальнотеоретичні знання про державу і право у вигляді категорій (понять) теорії держави і права. Подібне перетворення знань досягається шляхом конкретного вивчення об'єктивної діалектики розвитку держави і права. Джерелом такого знання є всі разом узяті юридичні науки. Проте на початковому етапі найважливішим джерелом є історія держави і права. Багатий фактичний матеріал цієї науки використовується з метою засвоєння діалектики розвитку держави і права як об'єктивних явищ суспільства на певній стадії його розвитку. Саме такий матеріал допомагає засвоїти категорії теорії держави і права як теоретичне відображення діалектики розвитку державно-правового життя суспільства. У процесі вивчення теорії держави і права постійно використовують наукові поняття, в яких відображені реальні процеси життя держави і права, причому кожне поняття фіксує окремі їх якості, не припускає повторення. У системі понять теорії держави і права головну теоретичну і пізнавальну роль виконують найбільш загальні поняття, які іменують категоріями. Вони є результатом максимального узагальнення: "сутність держави", "форма держави", "сутність права", "форма права", "правовідносини", "система права", "законність" тощо. Зміст понять теорії держави і права об'єктивний, у ньому відображені державно-правові закономірності. Закономірність — це внутрішній і необхідний зв'язок між кількома суспільними явищами. Виявити закономірності — означає зрозуміти суть явища чи процесу, пізнати закони розвитку держави і права, встановити причини і наслідки тощо. Глибоке засвоєння понять (категорій) теорії держави і права вимагає не простого заучування відповідних визначень, а творчого їх засвоєння, оскільки кожне з них має свій зміст, який відображає об'єктивну закономірність, властивості того чи іншого боку державно-правового життя. Проте ці закономірності, властивості розвиваються, не залишаються незмінними, на кожному відрізку часу постають у новому вигляді, тому й зміст понять (категорій) також розвивається (у залежності від того, як наукова думка відображає хід розвитку об'єктивної реальності). Для того, щоб засвоювати категорії з урахуванням їх історичного розвитку, необхідно збагачувати свою пам'ять фактами сучасного життя суспільства, соціальних груп, держав. Але завдання не обмежується простим переліком фактів. Факти і явища потрібно аналізувати в контексті конкретних категорій і понять, тобто з точки зору закономірності їх зв'язків. Творчий характер пізнання держави і права, використання існуючих категорій у цьому процесі, як у теперішньому, так і в майбутньому, зумовлюють їх методологічну сутність. У спеціальній юридичній літературі головна увага приділяється онтологічній стороні понять, тобто розкриттю їх змісту, хоча методологічний бік вимагає вміння і навиків використання категорій у процесі пізнання державно-правових явищ. Оскільки поняття — не простий результат формальних визначень, тому й оперування ним не може зводитися до формального "підведення" під нього фактів державно-правового життя. Теорія держави і права ставить за мету виявити співвідношення між змістом понять і їх реальним еквівалентом (аналогом) у державно-правовій діяльності. Тому слід перевіряти, чи дійсно факти, які вивчаються, охоплюються тими чи іншими категоріями, а також — в якому саме зв'язку вони перебувають між собою. Саме з наукової ролі понять (категорій) випливає можливість оперувати ними у процесі навчання. Власне, достовірний, фактичний матеріал, що характеризує суспільство і право, повинен засвоюватися з точки зору суб'єктивного аналізу змісту категорій і зв'язку між ними. Інакше кажучи, матеріал не просто запам'ятовується, а ніби "фільтрується" і "сортується" через призму тих чи інших категорій. Таким чином, кожна категорія теорії держави і права має свої онтологічну, гносеологічну і методологічну сторони і є частиною логічно стрункої, пронизаної відповідним ієрархічним початком системи категорій, пов'язаних між собою в логічну субординацію. Основу цієї субординації складають загальні початкові категорії — "сутність держави" і "сутність права". На їх базі інші загальні основні категорії, в яких конкретизуються початкові, відображають розвиток держави і права як особливих форм суспільного життя. Загальні категорії глибокі за своїм змістом і потребують конкретизації через інші категорії. Ця необхідність пояснює той факт, що всі категорії знаходяться в ієрархічній залежності одна від одної, ніби продовжують одна одну в ланцюзі конкретизації. Які всі інші юридичні науки, теорія держави і права належить до суспільних наук і характеризується такими ознаками: а) є загальнотеоретичною юридичною наукою; б) являє собою систему теоретичних учень, поглядів, теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень, доктрин та інших знань про державу і право; в) досліджує державу і право як загальносоціальні явища; г) має свій предмет, методи, джерела та систему дослідження; д) її теоретичні знання повинні проходити через свідомість людини. Отже, теорія держави і права розкриває різноманітні об'єктивні закономірності, тобто зв'язки, якими вони є у реальній дійсності. Набуті знання фіксуються в загальних категоріях, які і є базою (основою) для більш детальних досліджень в інших юридичних науках (зокрема галузевих), що покликані концентрувати спеціальні теоретичні знання, практичні рекомендації і засоби правового регулювання різних суспільних відносин. Визначаючи місце теорії держави і права у системі юридичних наук, слід з'ясувати елементи цієї системи. Існують різні підходи до розгляду системи юридичних наук. Вища атестаційна комісія України затвердила таку систему наукових спеціальностей: теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень; конституційне право; цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право; господарське право; господарський процес; трудове право; право соціального забезпечення; земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право; теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право; кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; судоустрій; прокуратура та адвокатура; міжнародне право; філософія права. До цього переліку включено не всі існуючі сьогодні юридичні науки. Таким чином, теорія держави і права виступає як загальноправова, методологічна базова наука в системі юридичних наук. її висновки, загальнотеоретичні положення є основою для розв'язання спеціальних питань галузевих наук. Отже, теорія держави і права — це загальнотеоретична юридична наука, що включає систему методологічних юридичних знань про державно-правову дійсність, які відображаються у свідомості людини і досліджуються у процесі виникнення, розвитку, функціонування, призначення та розгляду сутності державно-правових явищ. Спираючись на власну теорію, інші юридичні науки виходять із методологічних положень теорії держави і права. По суті, теорія держави і права — це логіка юридичної науки, азбука юриспруденції, без якої неможливо вивчати галузеві юридичні науки. Вона служить джерелом, імпульсом правового прогресу з широкого спектра правової дійсності: у правотворчості, у практиці вдосконалення державного апарату, у правореалізації, у правовому вихованні та інших аспектах практичної діяльності, в наступних наукових дослідженнях та оволодінні юридичними реаліями. Отже, теорія держави і права відповідним чином взаємодіє з державно-правовою практикою та галузевими юридичними науками. В характеристиці цієї взаємодії дістає вияв специфіка теорії як галузі знань. § 2. ПРЕДМЕТ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Предмет будь-якої науки, в тому числі теорії держави і права — це галузь пізнання об'єктивної реальності, на яку спрямоване наукове дослідження. Іншими словами, це те, що вивчає ця наука. У такому випадку йдеться про найбільш суттєві сторони держави і права. Це об'єкт вивчення спеціальних юридичних дисциплін. Теорією держави і права доведено, що ці явища існували не завжди, а виникли лише на певному етапі розвитку суспільства. Держава і право важливі лише за наявності людського суспільства, за умов існування людського осередку, хоч би яким малим і примітивним він не був. Держава і право тісно взаємопов'язані й окремо не існують. Держава встановлює правові норми і забезпечує їх виконання, право ж закріплює структуру держави, її функції, компетенцію і відтак вносить чітку визначеність у здійснення державою політичної влади. Тому теорія держави і права вивчає ці інститути в їх єдності і нерозривному зв'язку, аналізує загальні закономірності, за якими розвиваються як держава, так і право. Вона вивчає державу в її правовому оформленні, а право — в державному вираженні з урахуванням його соціально-економічної обумовленості, політичного призначення. Держава, встановлюючи норми права, забезпечує їх реалізацію, а для цього їй необхідне право як засіб примусу. Законодавство, як правило, є юридичною основою існування і функціонування всіх ланок політичної організації суспільства. Тому неможливо пізнати сутність держави і права, досліджуючи їх окремо. Наука тоді є наукою в повному розумінні цього слова, коли вона вивчає реально існуючі явища і процеси незалежно від волі і свідомості людей. Однією з таких юридичних наук є теорія держави і права. Більшість учених визнають, що виникнення та розвиток держави і права не залежать від волі та свідомості людей, оскільки це закономірний процес суспільних відносин. Така закономірність є предметом наукового пізнання, яка складає особливу сферу суспільного пізнання. Теорія держави і права вивчає далеко не всі закономірності розвитку держави і права, а переважно загальні, основні та супутні їм специфічні, що визначають державно-правову надбудову в цілому, а також сутність державно-правових явищ і процесів: закономірності виникнення держави і права, зміст їх історичних типів; механізм, внутрішні та зовнішні функції держави; призначення апарату публічної влади, ознаки держави і права; у загальному плані розглядає форми реалізації права, а також юридичну відповідальність тощо. Загальні закономірності — це такі необхідні, причинно обумовлені зв'язки і відносини, які визначають розвиток держави і права. Проте кожен їх історичний тип має "власні" спільні закономірності, які також є предметом розгляду теорії держави і права. Наприклад, встановлено, що, незважаючи на специфіку виникнення держави і права в Афінах, Стародавньому Римі та у германців, загальними закономірностями такого процесу для всіх народів було виникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних соціальних груп, прошарків. Предмет теорії держави і права не співпадає з предметом інших галузевих юридичних наук. Предметом теорії держави і права є переважно загальні закономірності виникнення, розвитку, призначення і функціонування держави і права. Тому її називають загальною теорією держави і права на відміну від теорії конституційного права, теорії цивільного та кримінального права тощо. Таким чином, предметом теорії держави і права є вивчення системи загальних та окремих специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права, що розглядаються як цілісні інститути суспільства. її предмет включає загальну характеристику: а) навчальної дисципліни і юридичної науки; б) держави; в) права; г) окремих питань з урахуванням спеціалізації теоретичних знань. Цілком зрозуміло, що економіка, політика, філософія, мораль та певні сфери культури в тій чи іншій мірі впливають на державу і право та, у свою чергу, відчувають їх вплив на собі. Всі ці явища об'єктивної дійсності різні за своїм впливом. Для істориків, політиків, соціологів, які вивчали соціальні процеси, керуючись вільною суб'єктивною свідомістю, але не володіли науковим методом пізнання, ця взаємодія була хаотичним нагромадженням різного за своїм характером матеріалу. Переважала істина в залежності від поглядів дослідників, хоча вони вирішували спільне завдання: відобразити в поняттях логіку історичного розвитку державноправових процесів і явищ у їх нерозривному зв'язку із законами розвитку суспільства. Процес зміни одного типу держави і права іншим не залежить від волі та свідомості людей — він є історично закономірним явищем. Отже, теорія держави і права з'ясовує об'єктивні закони суспільного розвитку, відображені в державі і праві, їх соціально-політичну мету, розкриває весь механізм державно-правового регулювання суспільних відносин і тенденції його розвитку. Щодо зв'язку держави і права з суспільними, перш за все з економічними відносинами, то слід сказати, що вони не є їх простим зліпком. Останні відображаються у свідомості політичних сил, які стоять при владі, формують у них певні політичні та правові переконання, на основі яких формується державна воля, виражена як закон. Тому теорія держави і права вивчає також і політичні відносини, вплив правової ідеології на розвиток цих інститутів. Нарешті, вона вивчає правові відносини і те як право здійснює вплив на суспільні відносини. Таким чином, теорія держави і права як юридична наука досліджує: а) предмет, методи, функції, систему, становлення, розвиток та значення загальної теорії держави і права для підготовки юристів в Україні; б) виникнення і розвиток держави, її взаємовідносини з суспільством, природою, економікою, політикою, правом та людиною; в) поняття держави та багатогранність її розуміння; г) форму, механізм, функції держави; г) поняття, ознаки та напрями побудови в Україні правової держави та громадянського суспільства; д) різні підходи до праворозуміння; є) поняття, ознаки, принципи, форми, функції права як волевиявлення Української держави та громадянського суспільства; є) систему права і систему законодавства, форми та види його систематизації; ж) норми права та їх співвідношення з іншими соціальними нормами; з) правореалізацію і правовідносини; и) правову поведінку і юридичну відповідальність; і) законність, правопорядок, суспільний порядок та дисципліну; ї) правосвідомість, правову культуру та правове виховання; й) правове регулювання та його механізм; к) правові системи та їх види; л) охоронну систему та правоохоронну діяльність; м)тлумачення норм права; н) процесуальне право; о) правовий статус особи та роль правоохоронних органів у забезпеченні реалізації прав людини і громадянина та ін. Предмет теорії держави і права, як і будь-якої науки, не залишається незмінним. Соціальна практика в нашій країні і за кордоном ставить перед наукою все нові й нові питання, які потребують теоретичного осмислення і вирішення на основі політичного узагальнення і практики. Теорія, яка перевірена практикою і має науковий характер, вказує шлях державно-правового будівництва, допомагає досягти найбільших успіхів у цій справі. В першу чергу потрібно дослідити такі проблеми: закономірності розвитку апарату влади і управління, шляхи підвищення його ефективності; шляхи розвитку політичної системи, демократії, удосконалення форм представницького та безпосереднього народовладдя; шляхи вдосконалення системи права і розробка основ систематизації законодавства, практики його реалізації; аналіз проблеми реалізації законності як невід'ємного компонента життя українського суспільства; роль права як регулятора суспільних відносин у період переходу до ринкової економіки; мета впливу держави і права на суспільні відносини, функції права тощо. Погляд на державу і право як на історично закономірні інститути людського суспільства є логічним висновком учення про суспільство. Теорія держави і права вивчає державно-правові явища в тісному і нерозривному зв'язку з іншими феноменами цивілізованого суспільства. Тому правильна теорія не може обійтись без узагальнення практики державного будівництва і реалізації права в правовідносинах. Володіючи теоретичною наукою, можна пояснити минуле, зрозуміти сучасні явища і зазирнути в майбутнє. Проте держава і право не є пасивним наслідком цих процесів, вони є відносно самостійною, активною силою. Держава і право постійно впливають, перш за все, на економіку, а відтак на весь хід історії. В сучасних умовах соціально-політичний розвиток в усіх країнах світу характеризується зростанням ролі держави і права в житті суспільства. У всіх юридичних навчальних закладах теорія держави і права викладається як фундаментальна, обов'язкова навчальна дисципліна. Вона має свій предмет і методи вивчення, свої джерела і систему навчального курсу. Предметом навчального курсу є вивчення загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави і права, інших державно-правових явищ. Система навчального курсу включає такі основні блоки: а) вступ до курсу загальної теорії держави і права; б) суспільство, держава, право; в) загальне вчення про державу; г) загальне вчення про право; і) характеристика окремих явищ та процесів державно-правової дійсності з урахуванням специфіки вищого навчального закладу. § 3. МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Кожна наука в процесі пізнання свого предмета виробляє свій метод. Має його й теорія держави і права. Метод — це найбільш широкий, загальний підхід до вивчення того чи іншого і природного, і суспільного явища, із застосуванням якого можна досягти успіху в кожній галузі науки. Методологічна культура юриста це його світоглядна зрілість, соціологічна грамотність, правова інформованість і професійна майстерність. Власне, значення методології не обмежується лише вивченням загальної теорії держави і права, інших юридичних наук, вона необхідна і для практичної діяльності. Методологія (від грецького слова "метод" — шлях до чогось, "логос" — наука, вчення) — це: а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження; б) вчення (теорії) про їх використання при дослідженні державно-правових явищ. Основу методології юридичної науки становлять, зокрема: філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань про них); загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук. До них належать: загальносоціологічний, що характеризується застосуванням методів матеріалістичної діалектики при вивченні та дослідженні предмета науки; конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу держави і права на соціальні явища; статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектних змін у державно-правовому житті та обробляє ці результати для наукових і практичних цілей; формально-логічний — досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки; метод аналізу — вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію та взаємозв'язок з іншими явищами суспільного життя; історичний — досліджує і вивчає державно-правові явища в їх історичному розвитку; системно-функціональний метод досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу; кількісного і якісного аналізу — досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дає можливість конкретизувати властивості їхньої якості; порівняльний — дає змогу досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи відмінність; групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження); спеціальні методи, тобто прийнятні для дослідження предмета якоїсь однієї науки: наприклад, у юриспруденції — з'ясування (тлумачення) юридичних норм, спеціальні прийоми узагальнення юридичної практики. Дослідницькі методи можна поділити також — дещо умовно — на емпіричні (спроби виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти і явища) і теоретичні (спроби тлумачення, пояснення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів тощо). Усі названі групи методів безумовно необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження; кожна з них може знадобитися на якомусь етапі дослідження, тому вже навіть через це методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте роль цих методів у науковому пошуку неоднозначна. Скажімо, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження, його загальну спрямованість, орієнтують на знаходження, відбір, нагромадження цілком визначених у соціально змістовому відношенні фактів і, нарешті (що, мабуть, найголовніше), зумовлюють характер і зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе. Радикальні зміни, що їх зазнали в останній чверті XX ст. — початку XXI ст. державно-правові явища в усьому світі, особливо у країнах Східної Європи та незалежних державах, що постали після розпаду СРСР, зумовили необхідність адекватної реакції з боку правознавства цих країн. Приведення самої науки у відповідність із соціальними реаліями потребує передусім її методологічного переозброєння. А це, вочевидь, стає можливим головним чином на шляху звільнення її від колишньої заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів, плюралізації використовуваних методів дослідження, що, врешті, є необхідною передумовою об'єктивності пізнання державно-правових явищ, поступального розвитку юридичної науки, свободи наукової творчості. Сучасна методологічна ситуація у суспільствознавстві України та інших пострадянських країн, яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, «одержавленої» методології до різноманітних методологічних засад, парадигм, підходів, так чи інакше поширюється і на вітчизняне правознавство. Демонополізація, тобто «роздержавлення», методології — безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє повніше і різнобічніше осягнути предмет цієї науки — специфічні державно-правові закономірності. Вже сьогодні зафіксовано позитивні результати такої методологічної тенденції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класичних» і у запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства — таких, наприклад, як «права людини», «права нації», «правова держава». Ці результати відображені і в останніх фундаментальних законах — Конституції України 1996 року та ін. Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватися на методологічний анархізм, методологічну нерозбірливість, сваволю, «всеїдність». Така ситуація (а її симптоми можна спостерігати яку правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не наближає, а віддаляє від положень, адекватних предметові дослідження, гальмує формування практично корисних висновків. Запобігти таким небажаним «витратам» зазначеного процесу можливо, як видається, за умови дотримання принаймні трьох загальнометодологічних постулатів: Об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, бік, аспект об'єкта дослідження) «веде» за собою й дослідницький метод, визначає межі його застосовуваності і прийнятності. Наприклад, коли йдеться про можливості застосування математичних методів у правознавстві, то навряд чи можна не погодитися з таким твердженням, що перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж, власне, слід рахувати; на останнє запитання не зможе дати відповідь жодна математична наука. Необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певних об'єктивних критеріїв. Не можна не бачити того, що у разі, коли поняття істинності розуміти як відповідність суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин соціально неоднорідного суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істин: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Такий «плюралізм» став би своєрідним виявом агностицизму і виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам. 3. Спроможність дослідницького методу наближати до розкриггя соціальної сутності явищ, що вивчаються, а не призводити до приховування, затушовування її. Такою сутністю є здатність явища задовольняти інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а інколи — і всього суспільства). Очищення методології від ідеологічної заангажованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, а врешті-решт істиннісної «дисципліни», свободу від звертання до такого визначального критерію правильності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме практика й визначає, якою ж має бути методологія. Водночас практика переконливо свідчить про неможливість існування методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально орієнтованому, соціально змістовому відношенні, тобто методології соціально дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань й установок дослідника. А такий світогляде конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об'єктивно відповідають результати дослідження. Дотримання саме такої дисципліни — необхідна передумова евристичної ефективності методів юридичної науки1. Беручи до уваги сказане, методологію теорії держави і права слід визначити як складне утворення, що включає в себе цілу систему різноманітних підходів, методів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання і впливу на державно-правові явища. Слід звернути увагу на одне дуже важливе питання. Нині дуже поширеним є уявлення про так звану деідеологізацію науки, політики, конституції — взагалі суспільного життя. Все це негативно впливає і на підхід до проблеми методології. Без сумніву, слід рішуче відмежуватися від теоретичних концепцій, які пов'язували і пов'язують матеріалізм і діалектику з питанням класової боротьби, насильством як природним засобом історичного розвитку, усім тим, що було притаманним ортодоксальному більшовизму, який привів Україну до глибокої кризи. Але матеріалізм, матеріалістичний погляд на історію, діалектика як метод сприйняття дійсності аж ніяк не втратили наукової вартості, отож, першочергове завдання полягає в тому, щоб наші погляди на життя, реальні умови розвитку держави і права будувалися не на волюнтаристських настановах, а на дійсно об'єктивному сприйнятті світу. Оскільки методологія є вихідним у механізмі юридичного пізнання, метод слід розглядати як її вихідну базисну категорію. В юридичній і філософській літературі найбільш поширеним визначенням методу є вказівка нате, що це спосіб побудови і обґрунтування системи знань: сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Методологічною основою теорії держави і права є об'єктивний матеріалізм філософська наука про найбільш загальні закони розвитку об'єктивного світу, людського суспільства і мислення. її методологія дозволяє проникнути за межі зовнішніх ознак явиш суспільного життя, побачити їх зв'язки, пізнати закони, яким вони підпорядковані. Саме в цьому полягає головне завдання методології. Вчення про форми і методи теоретичного мислення історично розвивались у рамках філософії. Наукою про істину є діалектична логіка, яка не існує без матеріалістичної діалектики. Основні засади діалектичної логіки: а) всебічне охоплення предмета "в мисленні"; б) розгляд предмета "в його розвитку" шляхом аналізу всієї людської практики з метою повного "визначення" предмета; в) розуміння того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Будь-яка юридична наука, в тому числі й основна в цій галузі — теорія держави і права, повинна творчо використовувати категорії філософії. Категорії філософії виступають у якості основи наукової методології теорії держави і права. Методологічне і теоретичне значення конкретних категорій велике. Це — "основа", "кістяк" знання та інструмент нових наукових надбань. Ще чекають свого дослідника такі категорії діалектики, як можливість і дійсність (при дослідженні, наприклад, проблеми суб'єктивного аспекту правопорушення), форма і зміст (при дослідженні проблем, що стосуються норми права, нормативно-правового акта тощо); сутність і явище, простір і час, ціле й частина та інші. По-новому мають бути використані і закони діалектики (єдності й боротьби протиріч, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення). Так, у юриспруденції увагу традиційно зосереджували на боротьбі протилежностей, хоча діалектика передбачає також їх єдність. Наголос робили на майже обов'язковому революційному подоланні протиріч, в той час, як діалектика не заперечує, і ролі еволюційних процесів. Перебільшувалось заперечення як таке, і навпаки — применшувалось або й ігнорувалось положення проте, що діалектичне заперечення передбачає і наступність, зв'язок нового зі старим. Теорія держави і права, вивчаючи загальні закономірності динаміки державно-правових явищ, разом із тим розкриває тенденції та визначає прогнози розвитку держави і права, виробляючи і більш конкретні, практичні висновки і рекомендації. Потрібно тільки постійно пам'ятати, щоб рекомендації спирались не лише на загальний зміст, але й на конкретний аналіз явищ дійсності. Теорія держави і права в процесі пізнання державно-правових явищ використовує: а) загальнонаукові методи (формально-логічний, соціологічний, системний, структурно-функціональний, історичний, статистичний, метод сходження від абстрактного до конкретного та ін.); б) загальнологічні методи теоретичного аналізу (аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, аналогія, моделювання); в) специфічні наукові методи (техніко-юридичного аналізу, порівняльного правознавства, конкретизації і та ін.). Таким чином, методологія теорії держави і права за своєю структурою складна. Вона є внутрішньо організованою системою загально-філософських і приватно-наукових принципів, прийомів, засобів пізнання державно-правової надбудови. Методологія постійно змінюється, збагачується задля більш глибокого вивчення предмета дослідження — держави і права, які перебувають у постійному розвитку. На завершення слід зазначити, що розробка нових методів і оволодіння ними питання досить складне, але розвиток теорії держави і права в Україні слід починати саме із методології цієї науки. § 4. ФУНКЦІЇ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ 1 ПРАВА, її МІСЦЕ В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ НАУК У сучасних умовах розбудови правової системи України, що базується на зміцненні гарантій прав людини і громадянина, важливим є піднесення на належний рівень вищої юридичної освіти, яка повинна забезпечувати підготовку всебічно грамотних працівників, переконаних у необхідності активної, творчої діяльності. Вузькопрофесійний, вузькоюридичний підхід до цієї справи не виправданий хоча б тому, що будь-яке правове питання перебуває в полі зору суспільства. Саме тому значення теорії держави і права, яка містить світоглядні аспекти державно-правового життя взагалі та юридичної діяльності зокрема, стає ще більш зрозумілим. Властиво, світогляд не обмежує юриста рамками приватного інтересу, юридичних конструкцій і функцій. Навпаки — він виводить його на шлях служіння суспільному ідеалу, діяльності в ім'я загальнодержавних, групових та індивідуальних інтересів. Останнє часто ставиться навіть на перше місце, оскільки задоволення таких інтересів посилює позиції правової держави і служить розвитку громадянського суспільства. Значення загальної теорії держави і права визначається особливостями її предмета і, відповідно, функціями цієї науки. На рівні загальних закономірностей теорія покликана констатувати, що і як відбувається у сфері держави і права, а потім пізнати і пояснити, чому так відбувається. Це завдання онтологічної функції, суть якої полягає в об'єктивному розкритті існуючої реальності. Теорія держави і права в системі юридичної науки виконує методологічну функцію, оскільки успіх будь-якого пізнавального пошуку юриста знаходиться у прямій залежності від його теоретичної культури, від глибини оволодіння ним теорією держави і права, її понятійним апаратом, а також від того, наскільки теорія використовується юристом як керівництво до дії. Властиво, будь-яку теорію надзвичайно важко оцінити, тим більше, якщо вона правильна. Критерієм правильності теорії є практика. Теоретичні знання і теоретична культура юриста дозволяють безпомилково відшукати належну до виконання правову норму й ефективно реалізувати її на практиці. Основне значення теорії не обмежується пізнанням держави і права. Відповідні розділи науки викладаються так, щоб визначити засоби, які впливають на розвиток соціальних зв'язків. З урахуванням цього, принципового значення набувають такі функції науки, як ідеологічна, практична, системотворча, евристична, комунікативна, навчальна, прогностична. Ідеологічна функція органічно пов'язана із самою природою теоретичного мислення, кінцевим результатом якого є народження ідей. Ідеї як продукт теоретичного мислення реалізують себе як необхідний матеріал для творчої реформаторської діяльності у сфері державно-правового життя суспільства. Вони відображають цілі державно-правової активності і стають засобом їх досягнення. Так, ідея "правової держави" є метою розвитку нашого суспільства і засобом його досягнення. Це дає можливість зробити висновок, що ідеї, розроблені теорією держави і права, є відображенням і передбаченням реального буття державно-правової дійсності, спонуканням до дії, що перетворює цю дійсність. Теорія держави і права виконує евристичну функцію (евристика — мистецтво знаходження істини, що виражається в поглибленому пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, з'ясуванні їх тенденцій, відкритті нових закономірностей розвитку держави і права). Аналітичний підхід до вивчення цих питань дозволяє розглядати по-новому не лише сучасність, не тільки передбачати майбутнє, але й оцінювати минуле. Системотворча функція теорії держави і права виступає як процес, зумовлений властивостями єдності і диференційованості державно-правової надбудови суспільства. Саме вона об'єднує всю юридичну науку в струнку пізнавальну систему, визначає її інтегральну єдність. Комунікативна функція дозволяє вирішити, зокрема, проблеми наближення юридичної науки до рівня розвитку науки в цілому, оскільки теорія держави і права постійно збагачується за рахунок найновіших досягнень інших галузей знання, пристосовує їх до потреб юридичної науки. Прогностична функція знаходить вираження у прогнозуванні подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об'єктивних закономірностей. Істинність гіпотез, висунутих нею, перевіряється практикою. Прогнози, зрозуміло, не завжди виправдовуються. Навчальна функція теорії держави і права полягає в тому, що як навчальна дисципліна вона викладається в більш-менш популярній формі, спрощеній до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки. Завдяки цій якості вона стає своєрідним ключем до оволодіння юридичними знаннями. Особу, що готує себе до практичної діяльності, більше зацікавить практичноорганізаторська функція, яка підвищує рівень престижності теорії держави і права. Теорія, перевірена практикою, має науковий характер, вказує шлях державно-правового будівництва, допомагає досягти найбільших успіхів у цій справі. У тісному зв'язку із вченням про функції загальної теорії держави і права перебуває питання про її місце і роль у системі юридичних наук. Ці науки можна класифікувати таким чином: історико-теоретичні науки (теорія держави і права; історія держави і права; історія політичних і правових учень); галузеві юридичні науки (кримінальне право; цивільне право; адміністративне право тощо); міжгалузеві юридичні науки (прокурорський нагляд; господарське право; природоохоронне право тощо); науки, які вивчають міжнародне право і право зарубіжних країн; спеціальні прикладні юридичні науки (судова медицина; судова психіатрія; криміналістика тощо). У системі юридичних наук загальна теорія держави і права допомагає визначити не тільки ті чи інші державно-правові явища, але і їх суть, закономірності їх розвитку. Теорія держави і права потрібна студентам-юристам, щоб краще зрозуміти історію держави і права. Вона дає теоретичну базу для вивчення окремих галузей права, а також допомагає правильно реалізовувати чи застосовувати норми права, закони, приймати обґрунтовані рішення. Тому загальна теорія держави і права й виступає в системі юридичних наук як наука методологічна за своїм характером. І2 § 5. ЗНАЧЕННЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ДЛЯ ПІДГОТОВКИ СПІВРОБІТНИКІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ Відомо: чим вищий рівень теоретичної підготовки спеціаліста, тим точнішим і глибшим буде рівень аналізу ним тих фактичних ситуацій, із якими він має справу як фахівець, тим менш імовірною буде юридична помилка і результативнішою практична діяльність правоохоронних (правозастосувальних) органів. Теорія держави і права має особливе значення у справі підготовки висококваліфікованих співробітників правоохоронних органів України. По-перше, вона дозволяє бач йти місце правоохоронних органів у механізмі держави, а також їх роль у виконанні державних функцій. По-друге, теорія держави і права, висвітлюючи проблему "держава, право і особа" дає надійний орієнтир у взаємовідносинах працівника правоохоронних органів із населенням. По-третє, ця наука коригує напрямки діяльності правоохоронних органів в умовах поглиблення і розширення демократії, формування правової держави, розвитку місцевого самоврядування, гласності в роботі державного апарату. По-четверте, вона озброює знаннями про можливості і межі використання права та інших елементів механізму правового регулювання у боротьбі зі злочинністю, для охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки. По-п'яте, теорія держави і права, висвітлюючи проблему правомірної поведінки і правопорушення, правозастосування, юридичної відповідальності, забезпечення законності і правопорядку в цілому як через галузеві юридичні науки, так і безпосередньо, дає знання про правову основу повсякденної діяльності різних служб і підрозділів правоохоронних органів. Взаємовідносини правоохоронних органів із населенням сьогодні набувають характеру важливої державної політики. Це сприяє розширенню загального наукового світогляду суспільства. Важлива роль у цьому процесі саме і належить теорії держави і права. Особливе значення теоретичні знання мають для співробітників правоохоронних органів, кожному з яких необхідно: розуміти об'єктивні закономірності розвитку суспільства, держави і права, роль особи державного діяча щодо впливу на суспільні відносини за допомогою державно-правових засобів; знати можливості та межі інструментальної ролі держави і права; мати чітке уявлення про можливості правоохоронних органів під час виконання тієї чи іншої функції держави, про силу і значення різних засобів і гарантій забезпечення правомірної поведінки, законності, правопорядку; вміти організувати і забезпечити боротьбу зі злочинністю, охорону громадського порядку і громадську безпеку в напрямку загальної державної політики, яка спрямована на демократизацію суспільства і побудову правової держави. ¶ Розділ II Походження, соціальна сутність і причини виникнення держави ¶ Є у людини два світи: І у них один, що нас створив, Л другий завжди твориш ти У міру власних сил. М. Заболоцький § 1. ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО: ЕКОНОМІЧНА ОСНОВА, ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ВЛАДИ Людина почала відокремлюватися від тваринного світу згідно з науковими даними близько 3 млн. років тому. Більшу частину свого історичного шляху людство пройшло в умовах первісного суспільства. В епоху первісного суспільства людина не могла існувати сама. Сьогодні, коли на нашій Землі живе і хоче вижити близько 5 млрд. людей, ця істина набуває ще більш незаперечного характеру. Чим тісніше буде жити людство, тим міцнішими будуть зв'язки між людьми, і, відповідно, тим більш виразним буде наше суспільне життя. Велике значення для характеристики первісного ладу, для розуміння питання суспільного самоуправління мала книга американського етнографа Л. Моргана "Стародавнє суспільство", у якій була зроблена спроба науково проаналізувати розвиток родової організації на прикладі північноамериканських індіанців. У своїх поглядах на первісне суспільство він наближався до матеріалістичного розуміння історії, але в цілому не міг зрозуміти ролі і значення економіки, виробничих відносин, суті та значення класового поділу суспільства. Загальновідомо, що у давнину держави не було, її створенню передував первісний лад — суспільно-економічна формація, певний тип суспільства, що характеризується колективною формою об'єднання людей, які спільно виробляли примітивні знаряддя праці, засоби для свого існування, і де панувала колективна власність та суспільна влада. Розглядають дородові (група людей, орда, первісне стадо) та родові спільності людей. Протягом тисячоліть людина є тією істотою, яка утворює спільність і пов'язує з нею своє буття. На цей шлях її привела необхідність захищати себе від зовнішніх небезпек (повінь, негода, неврожай тощо). Будівництво гребель на стрімких ріках, зрошувальних систем на засушливих землях, приготування до можливих скрутних часів згуртували людей уже більше як 6000 років тому у великі спільноти. Здобування харчів, виготовлення одягу, будівництво житла могла забезпечити лише колективна праця, яка має великі переваги завдяки розподілу виробничих функцій між різними людьми: якщо більше виробляється, то, відповідно, більше можна й споживати. Властиво, спільна праця всіх членів общини виступає економічною формою організації людей. Власність також мала спільний характер, інакше кажучи, земля, всі знаряддя праці, плоди, риба, звірі тощо, належали всім. Оскільки знаряддя праці та засоби до існування використовувались колективно, то і розподіл продуктів праці був рівний. Первісний лад послідовно проходить у своєму розвитку декілька етапів, але тільки на певному з них він став переростати в державно організоване суспільство. Період дикості (кам'яний вік, дитинство людського роду) більшість народів пережили приблизно 30 тисяч років тому. У цей період здійснювалося присвоєння готових продуктів природи, які добували за допомогою примітивних знарядь праці. Штучно створені людиною предмети (оброблений камінь, палиця, спис тощо) служили головним чином, допоміжними знаряддями такого присвоєння. У цей період з'являється первісне стадо — об'єднання окремих людей та їх груп для спільного полювання і споживання їжі, інших способів колективного існування. Період варварства поділяється на дві великі епохи: бронзовий і залізний віки. У першій із них виникає домашнє тваринництво, починається вирощування сільськогосподарських культур, удосконалюються знаряддя праці для виконання різноманітних операцій (з'являються сокира, ніж, шило, наконечники для стріл і списів та ін.), нагромаджується досвід виробничої діяльності у вигляді спеціальних виробничих операцій у кожній конкретній справі. На полюванні, у рибальстві, прирученні і розведенні тварин — усюди успіх спирався на досвід предків. Продукт споживання став результатом праці, наприклад, приручені тварини, їх приплід, урожай злакових культур із засіяного поля (а не знайденого готовим у природі). Змінились і виробничі відносини: колективне присвоєння продуктів природи переросло в колективне присвоєння продуктів праці, а спільне володіння знаряддями праці і продуктами споживання трансформувалося в общинну власність. Стала іншою і суспільна організація: первісне стадо замінюється більш досконалим об'єднанням людей — виникає окрема родина. Духовним батьком цієї теорії справедливо вважають славнозвісного грецького філософа Арістотеля (IV ст. до н.е.), який називав людину за природою своєю "істотою суспільною", тобто істотою, яка обов'язково живе в органічному єднанні з іншими собі подібними істотами. Завдяки цьому люди завжди об'єднані в певний суспільний союз, і мова може йти тільки про розвиток цього союзу. На думку Арістотеля, людство розвиває свої суспільні організації від родини як найпервіснішої форми людського об'єднання до громади і далі до держави. Дослідження Герберта Спенсера, Вестермарка і Вундта не тільки стверджують це положення, але й дають підстави вважати, що первісною родиною була саме моногамна родина, тобто союз одного чоловіка з однією жінкою. Форми полігамії (союз чоловіка з кількома жінками) чи поліандрії (союз жінки з кількома чоловіками) з'являються у деяких народів на подальших стадіях розвитку. Родинний зв'язок має у своїй основі статеве життя чоловіка з жінкою, наслідком якого є природне зростання родини за рахунок народження дітей. Родинний союз є і спільністю господарського характеру. В її рамках первісна людина здійснює свої перші господарські завдання і при цьому робить перші кроки на шляху розподілу продукту між членами родини. Зрештою, родинний союз є першим з'єднанням оборонного характеру, члени якого взаємно і спільними силами захищають одне одного від нападів диких тварин чи посягань сусідніх родин. Властиво, родинний зв'язок є основою усього суспільного ладу і основою людського життя взагалі. "Я свідомий того, що овочі праці, до якої Вас взиваю, й після 10 віків триватимуть непохитно. І що з роду в рід, і з віку в вік приноситиме ця праця й богові хвалу, а нам усім та й цілому нашому народові честь і силу. Отже, ця праця, до якої я закликаю — це праця над родиною"1. Сім'я існує з найдавніших часів до наших днів. Стійкість цього об'єднання ґрунтується на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за старими членами. Сім'я — це стосунки чоловіка і жінки (дружини), батьків і дітей. Це група кровних родичів, члени якої зв'язані між собою спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю. Історично сім'я змінює свою форму. Спочатку вона постає як об'єднання людей (чоловіків та жінок), між якими існують статеві контакти. Пізніше створюється групова сім'я, нарешті — така, що збереглася до нашого часу. Історія сім'ї надзвичайно цікава. Ще й нині існують сім'ї, де верховодять жінки, де чоловіки офіційно мають декілька дружин, де неофіційно чоловік має стільки дружин, скільки може утримувати матеріально тощо. Якби там не було, сім'я існує, виконує певні функції і, як свідчать демографи, не збирається віддавати їх будь-якому іншому суспільному об'єднанню. Очевидно, що процеси об'єднання зусиль членів родини для досягнення спільних завдань, а також процеси розподілу їхніх господарських і оборонних обов'язків та розподілу праці відбувалися протягом віків, лише поволі змінюючи, удосконалюючи й ускладнюючи саму організацію родинного життя. На певному етапі це життя стало настільки розвинутим і складним, що з'явилась можливість переходу до наступного етапу суспільної організації об'єднання кількох родин у рід. Це був первинний виробничий, соціальний і етнічний колектив людей у докласовому суспільстві, який утворювався й існував, як правило, на кровно-родинних зв'язках. У роді виключно високий авторитет мала жінка (матріархат), оскільки вона піклувалася про дітей, вела господарство. її праця була більш стабільним, надійним джерелом існування, ніж праця чоловіка (головним чином, полювання). При безладі статевого життя зв'язки спорідненості достовірно могли бути відомі лише по материнській лінії, тому родова община існувала як материнський рід, пов'язаний спільним походженням від матері. М. Морган, досліджуючи систему родових відносин у ірокезів, вирізняв, зокрема, такі їх основні риси: рід обирає старійшину чи вождя й може звільнити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; слідкує за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист і кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються корінні питання життєдіяльності2. А. М. Золотарьов зібрав і систематизував етнографічні свідчення жорстокого покарання за порушення екзогамії як найтяжчий злочин, що загрожує життєвим інтересам роду. Так, винуватців-чоловіків готтентоти спочатку катували, а потім вішали, жінок живцем спалювали на вогнищах. У зулусів суворість покарання залежала від рівня родинності й коливалась у широкому діапазоні: від страти до вигнання винуватців із роду1. М. Міклухо-Маклай, підкреслюючи специфіку розподільної рівності в межах роду, наводить приклад, як вождь одного з родів австралійського племені розірвав на дрібні шматки (й віддав їх своїм родичам) подаровану йому велику вовняну ковдру: в роді існував закон розподільної рівності. Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є рівність усіх членів роду, відсутність майнових відносин між родичами, суворе дотримання екзогамії. Саме ці риси забезпечили, з одного боку, збереження пережитків цієї форми спілкування людей до наших днів, з другого розвиток у ширші об'єднання — племена і фратрії. Плем'я — спільність людей у докласовому суспільстві, що складалася з кількох родів, які мали багато спільних рис та інтересів: загальний діалект мови, однакові звичаї і релігійні культи, спільну територію для полювання і проживання, загальне ім’я та ін. Фратрія — братство двох і більше племен, що характеризується розширеними взаємними зв’язками між родами і племенами. Очевидно, що родова організація суспільства мала перехідну стадію. Більшість учених визнає за таку перехідну стадію так звану задругу. Задруга — явище спільного зв'язку, яке існувало на початку XIX ст. у сербів. Це була велика родина, членами якої було декілька десятків людей. Родина ця мала спільне господарство, розпорядчі функції належали голові родини — "господареві1'. Влітку вона жила окремими меншими родинами (чоловік, жінка та їх діти), на зимовий період ці окремі родини переходили до спільної, опалюваної хати-задруги. В окремих випадках вони могли приймати людей сторонніх, які згодом ставали учасниками спільної праці й співвласниками майна великої родини. Щось подібне до задруги існувало в російському дореволюційному селі, де також подекуди зберігалися великі родини, які мали спільне господарство, очолювані головою родини, так званим "большаком". На білоруських, а також частково на землях Гетьманської України існували великі родини у вигляді "дворищного" чи "сябринного" землеволодіння. Без сумніву, все це явища далеко не первісного ладу. І в кожного з нас може постати питання: чому саме ця форма суспільного об'єднання збереглася так довго, тоді як зникли більш складніші форми об'єднання (племена, союзи племен). Відповідь одна — очевидна зручність, господарська і соціальна доцільність такої форми. Адже родина, ще більш давня форма людського союзу, не тільки збереглася до нашого часу, алей сьогодні є основною низовою лан кою об'єднання людей. Зрозуміло, що причиною цього є органічна, природна доцільність саме такого союзу, освяченого релігійними традиціями і скріпленого правовими нормами. Якщо припустити, що задружна форма людської спілки була перехідною стадією від родини до роду, то можна простежити логіку поступового переходу до складнішого об'єднання, яким був рід. Спільне походження від одного предка тут щоразу перестає бути ясним для самих членів роду. 1 вони у своїх первісних релігійних віруваннях намагаються віднайти спільного предка в навколишньому тваринному світі, який стає "тотемом" цілого роду. Тотемізм (тотем і табу) базувався на міфологічній свідомості й функціонував здебільшого як категорична заборона певних дій чи вчинків, порушення якої нібито неминуче призводить до тяжкої кари і навіть до смерті. Автори фільму "Тарзан" змальовують епізод, коли представник племені, спільним предком якого буцімто був слон, випадково глянув на "Скелю слонів". Це категорично заборонялося. Він помер, побачивши цю скелю поза власну волю. Його ніхто не карав, не бив, не переслідував. Він пішов із життя через недотримання вимог табу. Предки людини, визначені міфологічною свідомістю в якості тотему, вважалися священними і недоторканними істотами. У різних народів вони були різними: буйвіл, бізон, кінь, вівця, лев, собака, корова, тигр, пантера, черепаха тощо. Наприклад, Давній Єгипет був країною священних кішок, шакалів та ібісів. У деяких індійських племен наймогутнішим покровителем вважався змій. В Індії досі священною істотою є корова, яку обожнюють, приносять на її честь жертви, здійснюють поклони та молитви. Як свідчить Е. Тайлор, у Європі не знайдено будь-якого достовірного випадку тотемізму, хоч він трапляється в усіх частинах світу1. Тотем і табу як своєрідні символи виконували функцію громадського контролю. Ці символи добирались у відповідності з обставинами місця та часу. Проте не тільки тотеми об'єднують членів роду. їх об'єднують також мова, звичаї, спільність території полювання, схожість господарських знарядь, кровні зв'язки, назва роду. Колективна власність на засоби виробництва, соціальна єдність членів роду обумовлюють таку організацію влади, як первісне народовладдя, первісне самоврядування. Суспільна влада — управління справами первісної спільності (роду, племені, фратрії, задруги), що здійснювалося усіма дорослими членами на загальних зборах, радах старійшин. Структура суспільної влади: а) загальні збори членів роду; б) рада старійшин і вождів; в) старійшина; г) військовий вождь; г) ведучий на полювання. Функції суспільної влади — напрями вольових відносин між людьми у первісному суспільстві, що визначають їх відповідну поведінку. Розрізняють функції керівництва, примусу, контролю, ведення війни тощо. Ці функції виконувалися усіма членами роду (племені) створенні спеціального апарату. У родовій общині управління здійснювали всі дорослі члени роду (чоловіки і жінки). Найбільш важливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду. Загальні збори членів роду— зібрання усіх дорослих членів роду, які вирішували найважливіші питання життя роду та обирали своїх представників для повсякденного керівництва родом і представляли інтереси роду в племені. Збори старійшин племені — зібрання старійшин усіх родів для вирішення спільних питань племені, обрання вождя племені та інших виборних осіб. На таких зборах обирали старійшину (вождя) роду, військового вождя і ведучого на полювання. Старійшина (вождь) — найбільш авторитетна особа в роді, яку обирали на загальних зборах для здійснення повсякденного керівництва. Військовий вождь — виборна особа, яка здійснювала керівництво під час ведення війни між племенами. Ведучий на полювання — найбільш умілий та кмітливий мисливець, що керував іншими членами роду (племені) під час полювання. Ці обрані особи були "першими серед рівних". Вони стояли не над родом, а очолювали його. їх поважали всі, схилялись перед їх мудрістю, хоробрістю, кмітливістю та іншими позитивними якостями. Влада спочатку не давала ніяких матеріальних переваг, а грунтувалася на досвіді, інтелектуальних і емоційних перевагах, добровільному виконанні рішень керівників іншими членами роду. Ця суспільна влада співпадала безпосередньо з родовою общиною, не була відділена від неї, поєднувала в собі господарську, військову і наглядову (за дотриманням звичаїв) гілки. Основні характерні риси соціальних норм первісного суспільства: норми звичаїв передавалися з покоління в покоління, ніде не фіксувались, а зберігалися лише у пам'яті людей; у родових звичаях знаходила своє відображення єдина воля народу; головною гарантією виконання родових звичаїв було внутрішнє переконання, узгодженість поглядів членів роду з відповідними приписами; виконання родових звичаїв забезпечувалося застосуванням засобів громадського впливу і можливістю примусу (зауваження, обов'язок вибачатися, відшкодування збитків) до особи, яка не виконувала вимоги норм поведінки (первісних звичаїв, релігійних культів, первісних табу тощо). Вищою мірою примусу було вигнання з роду (племені). Рідше застосовувалася кровна помста та ін.; норми родових звичаїв не проводили розмежувань між правами і обов'язками членів суспільства. Зрозуміло, що керівник родової общини вже має справу з більшим і складнішим людським суспільством, йому необхідно враховувати і вирішувати численні * конфлікти між членами колективу (судова діяльність) і запобігати цим конфліктам справедливою організацією суспільного життя (адміністративна діяльність). Рід має вже складніші відносини з іншими, сусідніми, громадами, які в деяких випадках стають небезпечними. Так постає потреба у військових людях, які у хвилину небезпеки стануть на захист свого роду чи його членів (військова діяльність). Зрозуміло, що цей суспільний союз потребує складніших приписів і правил, які б чіткіше регулювали співжиття між членами роду, ніж це було на попередній стадії. Та, безперечно, це ще не доба повного панування правових звичаїв, які передаються як правова традиція роду від батьків до синів, потім — до синів цих синів і т.д. їх знавцями стають старші й впливовіші, досвідченіші члени роду — родові старшини, які оточують родоначальника, утворюючи при ньому родову раду, допомагають йому в функціях управління родом, беруть участь у судовій діяльності, а в окремих випадках контролюють цю діяльність. Звичаї відігравали важливу роль у регулюванні виробничих процесів та інших суспільних відносин. Багато з них були пов'язані з нормами первісної моралі, релігійними веліннями. Отже, соціальні норми первісного суспільства були більш суспільно вартісними за своїм змістом, за способом свого забезпечення і за характером свого існування. Поміж родами існувала не тільки боротьба і ворожнеча. Мирні стосунки, що скріплювалися шлюбними зв'язками внаслідок заборони їх всередині роду, давали підставу для об'єднання збройної сили кількох родів для боротьби з більш сильними і небезпечними противниками. Організоване співжиття передбачало певні правила взаємин між окремими членами суспільства: забезпечення миру між окремими людьми, співпраця у розв'язанні різних завдань (які можна вирішити лише спільними зусиллями) для задоволення потреб щодо матеріальних благ і спільного захисту від ворогів. Так народжується нова, складніша і вища від попередніх, форма людського союзу, що має назву плем'я. Плем'я — це суспільне об'єднання, яке складається з декількох родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною культурою, самосвідомістю й традиціями. Племенем управляла рада старійшин, яка обирала вождя племені. Роди продовжуючи ще довгий час існувати у середині племені як одна із складових ланок нової суспільної організації. Але функції цієї родової спілки тепер уже обмежуються, частина з них передається племінному союзу. Поширення впливу племінної влади й звуження функцій родової організації набуває сталого, а з часом і прискореного характеру. Процес суспільної диференціації йде й охоплює все нові аспекти життя. У племінному союзі ускладнюється як система релігійних уявлень, так і культових обрядів. Рада старійшин стає органом поточного управління. З'являється племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює керівництво суспільством уже не тільки в його загальних інтересах, а й у власних, групових інтересах. Влада проводиря племені набирає характеру влади монархічного типу, тобто стає постійною владою, незалежною від волі його членів і не обраною ними. Таким чином, у союзі племен влада зберігається за членами провідного племені. Доволі стійкі пережитки племінних стосунків існують і нині. Традиційно племінний уклад життєдіяльності зберегли такі племена, як північноамериканські індіанці, туареги, курди, афганці, масаї. У пустелі Малі ведуть фактично замкнутий спосіб життя майже 450 чоловік племені Кель-кумель. Як свідчить французький дослідник А. Шевонтре, що пробув у племені понад 20 років, у племені Кель-кумель верховодять жінки. Тут не знають багатоженства, грошей, хоч, звичайно, відлуння цивілізації все ж проникає сюди і вносить зміни у традиційний уклад. Родоплемінні відносини досить стійкі, хоч і поступаються сімейним. Вони збереглися до наш их днів, особливо у деяких народностей Кавказу, Казахстанута інших середньоазіатських республік. Наприклад, на Крайній Півночі до встановлення радянської влади існували племена, що перебували на стадії родового устрою. Загальна ж тенденція розкладу родоплемінних стосунків проходить по лінії становлення обміну та приватної власності. Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем'я вже не могло обійтися без них. Це було зумовлено зміною характеру діяльності. Радикально нові стосунки між людьми викликав розподіл праці. Саме він дав поштовх розвиткові виробництва, підняв продуктивність праці, зумовив формування залишкового продукту, обміну. Обмін результатами діяльності, а згодом і залишковим продуктом зумовив нерівномірність його концентрації у різних членів племені. Деякі з них, зокрема племінна верхівка, стали власниками майна, що виділяло їх у структурі племені в особливу соціальну групу, яка разом зі становленням інституту приватної власності перетворювалась на таке соціальне об'єднання, як клас. Власне, на руїнах родоплемінних стосунків виникають дві різнопланові спільності народності та суспільні класи. Потреба в регуляції стосунків між представниками обох спільностей породжує такий інститут, як держава. Народність виникає з потреби збереження такої внутрішньої спільності людей, що формувалась під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, внаслідок спілкування переважно однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і, врешті-решт, рис характеру. Зрозуміло, що приватна власність руйнувала цю єдність. Вона розводила людей по різних соціальних полюсах. Власне, це був об'єктивно необхідний процес: кожен, хто володів власністю, бажав розпоряджатися нею. Проте люди не бажали втрачати надбання історично сформованої єдності. Перша потреба зумовила формування й розквіт класу, друга — народності. Народність — це історична спільність людей, що утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки нації: проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народності характерною є слабкість внутрішніх економічних зв'язків. Відносна ізоляція (натуральне господарство, замкнутий спосіб життя, труднощі зв'язків населення різних областей) не могла не відбитися на народності. Розмежування людей досягло такого рівня, що, наприклад, мешканець Шанхая не розумів мови пекінця, хоч обидва розмовляли китайською мовою. На сьогодні у світі існує 2796 мов і близько 8 тис. діалектів! Звичайно, історія не стоїть на місці. Розвивається виробництво, зростає продуктивність праці, удосконалюється техніка й технологія, наука і культура. Від періоду становлення капіталістичних суспільних відносин і фактично аж до середини XX ст. жодне соціально значуще питання не могло бути вирішеним без урахування специфіки класового розмежування людей у суспільстві. Більше того, саме класові стосунки, на нашу думку, зумовлювали характер суспільно-історичного процесу. Вплив, звичайно, мали й процеси, зумовлені релігійними та національними мотивами, проте їхню сутність визначали саме класові відносини. § 2. ШЛЯХИ ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА: ЗАГАЛЬНЕ Й ОСОБЛИВЕ У ЇХ ВИНИКНЕННІ Висвітлюючи перше питання, ми відзначали, то первісні людські спільноти, які формувалися спочатку тільки на кровноспоріднених зв'язках (роди), були, безперечно, соціально однорідними утвореннями: групи людей, що існували всередині такої спільноти, виділялися виключно за біологічними властивостями (стать, вік, фізичний стан тощо). Тому й органи управління таким суспільством (збори сородичів, старійшина роду та ін.), а також звичаї, ритуали, традиції, які побутували у такому суспільстві, виражали інтереси всіх його членів-сородичів. Та внаслідок повільного, але неминучого розвитку суспільного виробництва, суспільного життя об'єктивно виникають такі соціальні функції, на реалізації яких починають зосереджуватись лише окремі члени роду, племені. Отже, починається формування невеликих груп людей, котрі здебільшого вже "спеціалізуються" на виконанні саме загальносоціальних справ. Це насамперед: а) управління-організація, координація діяльності членів цього первісного суспільства; б) ритуально-обрядові, релігійні заходи; в) військове керівництво — організація захисту від завойовників та ін. Зрозуміло, що в таких "управлінців11 виникають, окрім загальносуспільних, уже й групові інтереси. Отже, суспільство стає певною мірою соціально неоднорідним. І все це могло відбуватися ще до суспільного розподілу праці (зокрема, на скотарство і землеробство) і до виникнення власності на засоби виробництва. Зазначені угрупування утворюють, можна сказати, прошарок племінної бюрократії (управлінської, військової, релігійної), який здійснює керівництво суспільством вже не тільки у його загальних інтересах, але й так чи інакше у власних інтересах. Тому ця організація має бути відображена спеціальним поняттям, що наближається за своїм змістом до терміну "держава". Властиво, перехід від племінної організації до наступної стадії організації суспільства — держави — не можна собі уявляти як певний рішучий і революційний крок. Поява держави є наслідком довгого, кількавікового процесу, який поступово призводить до заміни однієї форми іншою. Самі межі цього переходу від племені до держави встановити нелегко. На певному етапі плем'я, яке осіло на певній території, закріплює цю територію за собою і таким чином створює організацію державного типу. Вона має переважну більшість основних ознак держави: територію, населення, що постійно перебуває на цій території, та владу, яка в межах цієї території підпорядковує собі це населення. Саме в такому значенні ми говорили про наявність "докласової держави11 —держави племінної бюрократії. До речі, про архаїчну докласову державу писав М. С. Грушевський у книзі "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1923 p.). Якщо вважати племінну бюрократію соціальним класом, тоді зазначену організацію можна розглядати як класову державу. Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачить цю державність, її сутність, призначення. Необхідність утворення держави здебільшого пов'язується з появою у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви (класи, страти), зміною форми і характеру зв'язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин відображає свій підхід до питань про виникнення держави — патріархальний, класовий, теологічний, договірний, психологічний, насильницький, органічний та ін. Поява держави в кожному окремому суспільстві зумовлена своєрідним "набором" цих причин, у свою чергу залежних від особливостей попереднього стану суспільства та його подальшого розвитку (кліматичних, географічних, етнічних, виробничих тощо). Крім того, виникнення і формування держави є суспільним процесом, який має свою історію та відповідні стадії, етапи становлення. З цієї точки зору доцільно розділити типову і нетипову державогенезу, розглядати виникнення держави і соціальне розшарування суспільства на верстви (класи, страти) як довготривалі суперечливі та взаємообумовлені процеси. У теорії держави і права розглядають такі передумови виникнення держави: 1. Три великих розподіли праці: відокремлення скотарства від землеробства (засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей); відокремлення ремесла від землеробства (винайдення ткацького верстата, оволодіння навиками обробки металів); відокремлення торгівлі від виробництва (зосередження багатства в руках купців завдяки посередницькій місії). Внаслідок розподілу праці змінилося господарське життя родової общини. Цей етап розподілу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два угрупування, верстви, що мали різні джерела виникнення, функції, форми праці, закономірності розвитку. Це зумовлює появу класів як великих груп людей із протилежними інтересами, і виникнення міжкласових конфліктів. Неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати соціальні протиріччя і конфлікти зумовила необхідність виникнення держави як політичної організації влади. Необхідність удосконалення управління суспільством пов'язана з його ускладненням внаслідок розвитку виробництва, розподілу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням кількості населення та відособленням соціальних груп. Поява надлишкового продукту, патріархальної сім'ї, приватної власності і майнової нерівності. Необхідність ведення як оборонних, так і загарбницьких воєн і захисту територій. Утворення спеціальних організацій людей, що професійно здійснюють керівництво в суспільстві, забезпечують його соціальну сталість, яка досягається за допомогою обов'язкових для всіх соціальних норм (у тому числі юридичних). Необхідність організації масштабної суспільної праці, об'єднання з цією метою великої маси людей (у ряді країн Азії та Африки). Запровадження податків. Завершення розкладу організації суспільної влади родового ладу і утворення власне держави пов'язане зі встановленням публічної влади. Це суттєва ознака держави. Публічна влада не співпадає повністю з державою — це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції, в'язниць тощо. Із виникненням приватної власності на засоби виробництва, яка поступово зосереджується, насамперед, у руках окремого прошарку суспільства, а згодом, із виникненням класів рабовласників і рабів (у деяких країнах — класів феодалів і кріпаків), соціальна сутність держави змінюється: остання стає організацією політичної влади рабовласників (або ж відразу феодалів). Чимало таких держав згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність внаслідок воєн чи інших історичних подій. Виникненню рабоволодіння і феодалізму із надр первісного ладу передують історичні епохи в сотні і тисячі років, упродовж яких суспільство знаходиться на певній перехідній стадії. І лише внаслідок тривалої еволюції долаються риси первісного ладу і стверджуються ознаки, характерні для рабоволодіння чи феодалізму. Взаємини роду, племені після виникнення держави можуть ще довго зберігатися у того чи іншого народу, але головною силою стає держава. Розвиток українського суспільства йшов шляхом поступового розкладу первісного ладу, виникнення феодальних відносин і формування класу феодал і в —земельних власників — і класу залежних від феодалів селян. Разом із розшаруванням на класи виникає і боротьба між ними, яка призвела в кінцевому результаті до виникнення феодальної держави. Первісний лад Держава 1 .Родовий принцип організації населення. 1.Територіальний розподіл населення (селище, село, місто, район, область). 2. Наявність суспільної влади, яка виражає інтереси всього суспільства і опирається на авторитет. 2. Наявність публічної влади, яка не співпадає з інтересами населення. 3. Відсутність органів публічної влади, розподілених за функціями. 3. Виникнення певних функцій окремих органів влади. 4. Наявність соціально однорідного суспільства, яке не має антагоністичних протиріч. 4. Наявність соціально неоднорідного, класово розшарованого суспільства, яке має антагоністичні протиріччя. 5. Відсутність податкової системи. 5. Уведення офіційної податкової системи. 6. Наявність неписаних правил поведінки — звичаїв. 6. Складається певна система загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм. 7. Влада поширюється на всіх членів племені, на якій території вони б не перебували. 7. Влада поширюється на певну територію. Для того, щоб науково дійти висновку, чи завершився перехід того чи іншого народу від додержавного до державноорганізованого суспільства, слід зосередитися на ознаках держави, які відрізняють її від суспільної (публічної) влади первіснообщинного ладу. Такими є загальні закономірності виникнення держави, але є і конкретні форми, характерні для того чи іншого народу. Особливе значення має виникнення держав Давнього Сходу. Інтерес до них пояснюється тим, що історія цих найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як правило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими політичними структурами, дає можливість із найбільшою повнотою розкрити сам механізм становлення державності взагалі. Ще у далекій давнині в долинах великих азіатських і африканських рік — Тигру і Єфрату в Месопотамії, Нілу в Єгипті, Інду і Гангу в Індії, Хуанхе і Яицзи в Китаї, а також у Закавказзі та Середній Азії — з'являються перші паростки цивілізації. Саме у цих регіонах, де умови найбільш сприятливі для життя людини, виникли нові форми господарства і культури, зароджувалось рабство, з'являлася приватна власність. Первіснообщинний лад вступав у стадію свого розкладу, виникали передумови для утвердження класового суспільства. Крім основних передумов виникнення державності у цих народів, важливу роль відіграла організація суспільних робіт для побудови каналів, зрошувальних систем. У Південній Європі держави утворилися пізніше — в епоху заліза. Там не було потреби в такій формі суспільної праці. Внаслідок розкладу общин виникли або приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування при збереженні державної власності (Спарта). Першою за часом серед них виникає Спартанська держава, утворена внаслідок злиття двох общин (племен), які вели війни за підкорення сусідньої Мессенії. Отже, становлення держави відбувалось у значній мірі під впливом фактора завоювання. Афіни являють собою "чисту", класичну форму виникнення держави, без будьякого зовнішнього втручання. Першим кроком до утворення Афінської держави стали реформи Тезея. Завершили тривалий процес становлення держави в Афінах реформи Солона і Клісфена. Боротьба між родовою аристократією та демосом (народом) закінчилась перемогою останнього. Внаслідок цієї перемоги в Афінах виникла рабовласницька держава в формі демократичної республіки. Час заснування Риму історична традиція пов'язує з 753 р. до н.е. Об'єднання трьох племен — латин, сабін та етрусків — привело до утворення римського народу. Подальша історія Риму пов'язана з тривалою боротьбою між патриціями (родова знать) і плебеями (решта населення), яка закінчилася перемогою плебеїв. Ця перемога плебеїв зруйнувала замкнуту римську родову організацію і розчистила тим самим шлях до утворення держави. А безпосереднім виконавцем цього став реке (монарх) Сервій Тулій, реформи якого в VI ст. до н.е., як і Солона в Афінах, завершили процес перетворення римської родової общини в державу. Виникнення держави у давніх німецьких народів було прискорено захопленням території Римської імперії. Це був період розпаду первісних суспільних відносин. Для того, щоб тримати у покорі населення, загарбники почали створювати князівства, що сприяло більш швидкому переходу до феодального ладу. Державність у них виникла як ранньофеодальна і була запозичена у завойованих народів. У інків і майя утворення державності було прискорене розвитком землеробства. Шляхом виникнення феодальної держави з первісного ладу відбувався розвиток держав і на території Європи (Ірландія). У східнослов'янських племен державність виникла як результат поступового переродження органів військової демократії в державні органи. На утворення кожної держави впливає цілий комплекс причин економічних, політичних, внутрішніх, зовнішніх, тобто виникнення держави у кожного народу має свої особливості, характерні риси. Право як особливий регулятор суспільних відносин виникло разом із державою. В юридичній літературі є різні теорії щодо виникнення права. Проте суперечки, що з'явилось раніше — держава чи право — за рівнем безпредметності тотожні питанню про те, що кому передує: курка яйцю чи яйце курці. Вчені вирізняють право загальносоціальне і право юридичне. Як загальносоціальне явище право поділяють на права людини, нації, народу, об'єднань, людства. Юридичне право встановлюється або санкціонується державою. Звідси можна зробити висновок, що юридичне право може набувати своїх функцій лише водночас із виникненням держави. А якщо це так, то закономірності виникнення держави стосуються і виникнення права. Право в союзі з державою зазнає процесу могутнього росту і розвитку. Розрізнюючи право і закон, слід відзначити, що право як інституціональне утворення стає таким завдяки, його джерелам, тобто зовнішній формі вираження. Таким чином, юридичне право — це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів. Право, порівняно з соціальними нормами первісного суспільства, — явище якісно нове. Більш детальний його аналіз у наступних темах курсу. Наразі коротко про різницю між звичаями і правовими нормами. Первісні звичаї Правові норми 1. Виражали волю всього суспільства. 1. Виражають волю частини суспільства. 2. Не зафіксовані в текстах. 2. Носять текстуальний характер. 3.Склалися протягом певного часу, процес виникнення тривалий. 3. Створюються згідно з волею панівої групи (прошарку, класу) й у відповідний час. 4. Виконання забезпечувалось, як правило, добровільно (за звичкою, внутрішнім переконанням). 4. Виконання забезпечується примусовою силою держави та іншими засобами. 5. Не відрізняють права від обов'язків. 5. Чітко розмежовують права і обов'язки. 6. Конкретні заходи впливу щодо порушників не передбачались. 6. Передбачають конкретні засоби впливу щодо правопорушників. 7.Захищали інтереси всього суспільства. 7. Захищають інтереси панівної групи (прошарку, класу). Завершуючи розгляд цього питання, слід зауважити, що: 1. Держава і право — взаємопов'язані явища. Виникнення держави і права закономірний результат розвитку суспільства. У різних конкретних історичних умовах, у різних народів (націй) держава і право мають свої особливості. Видання державою законів відіграє важливу роль у зміцненні державної організації. Проте є немало народів і націй, які створили свої держави лише в XX столітті. Про ці конкретні причини утворення національних держав ми й поведемо мову. § 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТЕОРІЙ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ У сучасній юридичній науці розрізняють теорії (концепції) виникнення держави, що пояснюють сутність та соціальні функції держави. Звернемося до основних із них. Теологічна теорія. Одним з її представників був Хома Аквінський. Його вчення побудоване на ієрархії форм: від Бога чистого розуму— до духовного й матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найбільш реакційні держави, підкреслює думку проте, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана захищати благо всіх. Зазначена теорія доволі багатоаспектна, що, безперечно, пояснюється особливими історичними і матеріальними умовами існування різних держав як Стародавнього Сходу, так і Стародавнього Заходу (Греція, Рим). У стародавніх народів політико-правова думка має міфологічні витоки і розвиває уявлення про те, що земні проблеми є частиною загальносвітових, космічних, мають божественне походження. У руслі такого розуміння і висвітлюються в міфах теми суспільного і державного ладу, земного життя людей, їх взаємовідносин між собою, прав і обов'язків. Як зазначалося, основна ідея теологічної теорії — божественне першоджерело походження і сутності держави: вся влада від Бога. Це надавало їй безумовної святості. Так, за древньокитайським міфом про походження і характер земної влади, саме персона правителя Піднебесної (тобто імператора Китаю) має єдиний зв'язок із вищими сферами. Вся влада символізує особу правителя у вигляді внутрішньої сили, а інші посадові особи і державний апарату цілому є лише проводирями вищої влади. У Єгипті, Вавілоні, Індії існувала інша версія. Боги як джерело влади правителя продовжують залишатися вершителями земних та інших справ. Згідно з міфами єгиптян, а потім і греків, Боги виступають також як першопочаткові безпосередні правителі і законодавці заснованих ними суспільств і держав. А ось якої думки дотримувались древні євреї. За їх версією, єдиний, істинний Бог є покровителем усього єврейського народу, його царем (верховним законодавцем, правителем і суддею) Закони єврейського народу отримані від Бога (законодавство Мойсея). Закони, правосуддя, справедливість по-єгипетськи уособлює богиня МААТ (МА-АТ). Судді носили її зображення і вважали себе її жерцями. Божественний характер земної влади фараонів, жерців і урядовців, а також офіційно схвалених правил поведінки—основних джерел тодішнього права (звичаїв, законів, рішень суддів) означав, що всі вони відповідають або повинні відповідати МААТ — природнобожественному порядку справедливості. Подібне розуміння знаходить своє вираження в Рігведі (священних гімнах індоаріїв), дао (давньокитайській міфології), дикі (у древніх греків). У кожному з цих джерел йдеться про правду-справедливість, яка в подальших природноправових концепціях праворозуміння визначається як природне (чи природно-божественне) право. Засновниками патріархальної теорії вважають Платона і Арістотеля. Платон, учень Сократа, придбав діброву (гай) на околиці Афін, яка носила ім'я героя Академа, заснував тут свою знамениту академію, яка проіснувала тисячоліття (до 529 р. н.е.). Платон у своїй ґрунтовній праці «Держава» конструює ідеальну справедливу державу, яка бере свої початки із сім'ї, де влада монарха порівнюється з владою батька над членами його сім'ї, де існує відповідна єдність космосу в цілому, держави і окремої душі. Держава — це обруч, який скріплює своїх членів на основі взаємної поваги і батьківської любові. Платон вважав, що справедлива людина нічим не відрізняється від справедливого суспільства. За своєю ідеєю справедливості Платон — противник крайнощів: багатства і бідності. Він тонко помічає політичне значення розшарування суспільства, що веде до держави бідних і багатих. Його ідеалом є аристократичне державне упорядкування. Ідеї патріархального розвитку держави набули поширення у XVII ст. завдяки праці англійця Фільмера «Патріарх», у якій він доводить, що влада походить від Бога, він передав її своєму старшому синові — патріарху, а той у свою чергу — своїм нащадкам — королям. Договірна теорія походження держави отримала поширення в більш пізній час — у XVII—XVIII ст. у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, О. М. Радіщева та ін. Згідно з цією теорією держава виникла в результаті угоди (суспільного договору) як акту розумної волі людей. Основою цієї теорії є положення про те, що державі передував природний стан людей. На основі цього первинного договору створюється громадянське суспільство і його політична форма — держава. Остання забезпечує охорону приватної власності і безпеки індивідів, які уклали договір. Водночас укладається вторинний договір про підпорядкування їх певній особі, якій передається влада і яка зобов'язана здійснювати її в інтересах народу В іншому випадку народ має право на повстання (Ж.-Ж. Руссо, О. М. Раді ще в). Т. Гоббс доводив протилежне: оскільки влада передана монарху, він володіє необмеженими повноваженнями. Дж. Локк обґрунтовував ідею конституційної монархії, оскільки, на його думку, суспільний договір є певним компромісом між монархом і підлеглими, певним обмеженням волі і монарха, і народу. Теорія насильства. Одним із засновників і провідних представників соціологічного напряму буржуазної теорії держави і права другої половини ХІХст. бувЛ. Гумплович, австрійський професор державного права, віце-президент Міжнародного інституту соціології в Парижі. Прихильником цієї теорії був К. Каутський. Причину походження, основу політичної влади і держави вони вбачали не в економічних відносинах, а в завоюванні, насильстві, поневолюванні (уярмленні) одних племен іншими. В результаті такого насильства, стверджували вони, створюється єдність протилежних елементів держави: володарюючих і підлеглих, багатих і бідних, переможців і переможених. Не суспільний договір чи ідея свободи, а зіткнення ворожих племен, війна, боротьба, спустошення, одним словом, насильство — ось хрещені батьки держави, — зауважував Л. Гумплович. К. Каутський у книзі «Матеріалістичне розуміння історії» писав, що плем'я переможців підкоряє собі плем'я переможених, привласнює їх землю, а потім примушує переможене плем'я систематично працювати на себе, сплачувати данину або податки. За будь-яких обставин такого завоювання виникають класи, але це сталося не внаслідок розколу общини на різні підрозділи, а в результаті з'єднання двох общин, із яких одна є панівною, інша — пригнобленим і експлуатованим класом. Примусовий апарат, який створюється переможцями для придушення переможених, перетворюється в державу. Таким чином, згідно з цією концепцією, держава — це організація панування одного племені над іншим, яка виникла шляхом насильства. А це насильство і підпорядкування володарюючим підвладних є основою виникнення економічного панування. В результаті воєн племена перетворюються в касти, стани і класи. Завойовники перетворювали підкорених на рабів — на "живе знаряддя". Але прихильники теорії насильства не можуть пояснити, чому тільки на певній стадії завоювання з'являються приватна власність, класи і держава. Відомо, що насильство лише впливає на процес утворення держави (древні германці), але без відповідних економічних чинників воно не може бути причиною їх виникнення. Органічна теорія походження держави, представником якої був Г. Спенсер, вважає державу результатом органічної еволюції, різновидом якої є соціальна еволюція. Подібно до того, як у живій природі, вважав Спенсер, виживають найбільш пристосовані, так і в суспільстві у процесі воєн і завоювань проходить відбір, який визначає появу правління і подальше функціонування держави відповідно до законів органічної еволюції. Як будь-яке живе тіло, держава ґрунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого розвитку ускладнюється, розширюється. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація передбачає, що формування держави супроводжується утворенням об'єднання індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. Так формується система органів держави, і все це відбувається як у живому організмі, частини котрого виконують певні функції в системі цілого. Позитивним є обґрунтування диференціації (поділ на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу). Патрімоніальна теорія походження держави. Цю теорію було обґрунтовано в період феодалізму, економічною основою якого виступала феодальна система землеволодіння, а політична — ієрархічна структура влади з її пірамідою: король (монарх, цар), князі, бояри, феодали, дворяни, поміщики. З позицій цієї концепції держава розглядалась як велике помістя (землеволодіння) її верховного власника — короля або царя. Вона відповідала феодальному способу виробництва і певному типу земельної власності. У період абсолютизму монарх, який ототожнював себе з державою і якому належала вся земля, мав право наділити (віддати) у власність дворянам та іншим феодалам землю разом із населеними пунктами і людьми, які проживали на ній. Земля надавалася за державну службу або за відповідні послуги монарху, або за державні заслуги. Право власності на землю було першоосновою панування над територією. Ці відносини були характерними для Німеччини, Росії, Франції, Англії. У той період державні посади продавались як будь-яка власність. Військова служба не вважалася державним обов'язком, а була заснована на договірних засадах найму. Податки розглядалися не як державний обов'язок, а як ганебний знак особистої залежності і підпорядкованості. Необхідні витрати на державні справи покривалися тільки із приватного бюджету монарха. Органи управління (міністри тощо) вийшли із приватних послуг монарха. Такий поступовий перехід, перетворення всіх приватних відносин у публічні, зазначає Г. Ф. Шершеневич, не дає можливості точно визначити момент народження держави1. Патрімоніальна теорія намагалася вивести державну владу із права власності на землю, щоб обґрунтувати "власне право" государя (монарха). Держава виникає там, де є поземельна власність; де немає держави, там не може бути поземельної власності. У дійсності право власності виникало насильницьким способом, право володіння виникало, набувалось і охоронялось власною силою. Тому ця теорія, з позицій історичної дійсності, пересувається в теорію завоювання, або насильства2. Психологічна теорія пояснює причини виникнення держави властивостями психіки людини, її біопсихічними інстинктами і тощо. Так, Цицерон вважав, що держава є надбанням народу (res publica). Народ — не будь-яке поєднання людей, зібраних разом певним чином, а поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою у питаннях права і спільності інтересів. Першою причиною для такого поєднання людей є не стільки їх слабкість, скільки природжена потреба жити разом3. Коркунов пов'язував виникнення держави з потребою до "психологічного єднання людей", "колективноїсвідомості", до необхідності розмежування інтересів. Держава виникає, на думку Коркунова, в результаті усвідомлення масою залежності від влади. 3. Фрейд — засновник психоаналітичного напрямку в буржуазній соціології — виводив необхідність створення держави від психіки людини. Із існуючої раніше патріархальної орди, керівник якої був вбитий своїми розлюченими синами, якими керували біопсихічні інстинкти («Едипів комплекс»), виникає держава придушення (предмет такого придушення в майбутньому — агресивні нахили людини). Е. Дюркгейм на противагу індивідуально-психологічній теорії розвинув погляд на людину, як перш за все, суспільну, а не біопсихологічну істоту. Суспільство реалізується як продукт колективної, а не індивідуальної свідомості людей, у якому формується ідея суспільної солідарності. Для її забезпечення створюються відповідні державно-правові інститути. Говорячи про науковість цієї теорії, слід погодитися з Г. Шершеневичем, який зазначав, що звести все суспільне життя до психологічної взаємодії людей, пояснити життя суспільства і держави загальними законами психології — таке ж перебільшення, як і всі інші уявлення про суспільство і державу1. Учення про державу Г.-В.-Ф. Гегеля. Своєрідну теорію походження держави створив видатний представник німецької класичної філософії Г.-В.-Ф. Гегель. Він стверджував, що в основі всіх явищ природи і суспільства, а отже, держави і права, лежить абсолютний духовний і розумний початок — "абсолютна ідея" ("світовий розум", "світовий дух"). У своєму творі "Філософія права" Гегель із позицій об'єктивного ідеалізму критикує теорію договірного походження держави. Він визнає заслугу Руссо у тому, що той бачив основу держави в спільній волі, але помилка Руссо, на думку Гегеля, полягає в тому, що він виводить спільну волю з волі окремих особистостей, в той час, як воля держави є щось об'єктивне, сам по собі розумний початок, незалежний у своїй основі від визнання волі окремих осіб. Будучи об'єктивним ідеалістом, Гегель виводив державу і право з абсолютної ідеї, з вимог розуму. Він оспорював тезу прихильників договірної теорії проте, що держава створена людьми для забезпечення й охорони свободи особистості і власності. На думку Гегеля, держава не страхова установа, вона не служить окремим особам і не може бути їх творінням. Держава є вищою формою реалізації моралі. Вона не служить чиїмось інтересам, а є абсолютною самоціллю. Інакше кажучи, держава не служить, а панує, вона не засіб, а ціль, ціль у собі, вища за усі цілі. Держава має вище право по відношенню до особистості, а вищий обов'язок останньої — бути гідним членом держави. Гегель відкидає народний університет як підставу держави й ідею демократії, що випливає з нього. Верховна влада, на думку Гегеля, не може виражати інтереси народу, тому що народ не тільки не знає, чого хоче "розумна воля", але не знає навіть того, чого він самий хоче. Таким чином, вчення Гегеля про державу було спрямоване проти теорії договірного походження держави, природних і невідчужуваних прав людини, а в кінцевому підсумку проти ідей і цілей буржуазно-демократичної революції. По суті, гегелівська формула "Усе дійсне розумно" виправдовувала феодально-абсолютистський лад Прусської держави. Якщо ідеологи революційної буржуазії (Локк, Руссо та ін.) розвивали вільні від релігії погляди на державу, то Гегель у витончено-містичній формі відроджував релігійно-теологічне вчення про неї. У його вченні держава зображується як втілення вищих моральних цінностей, він створює справжній культ держави, повністю підпорядковуючи їй людину'. Історико-матеріалістична теорія. Сутність її полягає в тому, що держава виникає як результат розвитку і занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві. Теорія включає в себе два підходи: а) підхід радянської науки, пов'язаний із виникненням класів і класових антагонізмів (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ульянов); б) підхід, пов'язаний з ускладненням структури суспільства і суспільних відносин, виникненням "загальних справ" і необхідності удосконалення управління суспільством (Л. Морган). Як вважають учені, саме ця теорія має наукове обґрунтування, і обидва підходи рівною мірою мали місце при виникненні держави і права. Космічна теорія. Держава і право завезені до нас іншими цивілізаціями. Гідравлічна (іригаційна) теорія. В її основі лежить кон цеп ція К. Витфогел я, відповідно до якої обґрунтовується виникнення держав у країнах Древнього Сходу: Древньому Єгипті, Шумері, Древньому Китаї та інших країнах. К. Витфогсль вважав, що головною причиною виникнення держав у країнах цього регіону була нагальна потреба організувати великі маси людей для будівництва іригаційних споруд (каналів, дамб, водопідйомників і тощо). Без вирішення завдання забезпечення водою відповідних регіонів люди буди приречені або на зміну місця проживання, або на смерть. Ця теорія може бути визнана науковою, оскільки історичний досвід свідчить проте, що вирішальну роль у виникненні держав у цих країнах відіграла зазначена вище потреба. Зрозуміло, що її не можна розглядати в якості єдиної, але те, що вона була ведучою — безумовно2. Технократична теорія. Держава і право виникаютьяк необхідний результат спілкування людини з технікою. Спільним для представників техніко-економічних теорій походження держави є переконання в тому, що розкладання первісного суспільства було пов'язане передусім із виникненням виробничих (замість збиральних) видів господарювання і їх розвитком. Автор теорії "неолітичної революції" Г. В. Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив зростання виробництва, яке привело до збільшення населення, поглиблення спеціалізації праці, соціальної та майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави3. Теорія "інцесту". Французький етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс розробив і обґрунтував ідею, згідно з якою особливість відтворення роду, а саме заборона інцесту (кровозмішування), була основним соціальним фактором у виділенні людини з природного світу, структурування суспільства і виникнення держави. Суть теорії в тому, що для забезпечення реалізації заборони інцесту необхідно було застосовувати досить суворі, жорстокі засоби. Для цього знадобилося створення в родовій общині спеціальних органів, які шляхом насильницького недопущення кровозмішування всередині роду забезпечували розвиток зв'язків з іншими племенами з метою взаємообміну жінками і стали прообразом майбутньої державної структури. Незважаючи на зовнішню простоту і привабливість цієї теорії, навряд чи виправдано у якості першопричини створення держави розглядати установу заборони інцесту і створення у родовому суспільстві структур, що забезпечують її реалізацію. Історично ця заборона виникла задовго до виникнення перших держав, отже, їх поява пов'язана не тільки з дією названої причини, а й інших факторів1. Расова теорія. Засновниками цієї теорії вважають француза Ж. Габіно (праця "Досвід про нерівність людських рас") та німця Ф. Ніцше (праця "Воля до влади"). Головним у теорії є постулат проте, що людські раси зовсім не рівні і розрізняються у фізичному, психологічному, розумовому та інших відношеннях. їх можна розділити на вищі і нижчі. Вищі раси мають перевагу над нижчими з тієї причини, що вигідно відрізняються від них. Саме тому представники вищої раси мають право панувати, нав'язувати свою волю іншим групам людей, які не належать до вищої раси. Держава, на їх думку, необхідна для підтримання постійного панування одних рас над іншими. При цьому автори нагадували, який великий вклад у створення цивілізації зробили представники білої раси і її роль у розвитку цивілізації взагалі неможливо переоцінити. На думку Ніцше, представники нижчої раси виступають людьми, не здатними до створення цивілізації, тому вони можуть бути об'єктом панування. Цей учений усіх людей поділяє на три типи: 1) геніальні люди їх зовсім небагато; 2) виконавці ідей геніїв, їх праві руки і кращі учні — стражі порядку, права і безпеки; 3) інша маса посередніх людей. Справедливо буде при цьому відзначити, що Ніцше, користуючись поняттям раса, розумів його, насамперед, як національно-політичну, а не національноетнічну характеристику. Сильна раса — це, по суті, особлива порода владних, аристократичних панів, слабка раса — життєво слабкі, гноблені підневільні. Відкидаючи різні концепції походження держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильницького соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, що панує над іншою масою. Оцінюючи расову теорію, відзначимо, що люди справді біологічно різні, втому числі щодо готовності до участі в реалізації влади, у них різна воля, різне бажання досягти життєвого успіху. Це біологічні закони, вплинути на які ми не можемо. Слід також визнати, що різні країни і різні підрозділи людської популяції розвиваються нерівномірно. Різними є народи і з точки зору психології: якщо порівняти, наприклад, північні народи з південними. Разом із тим, усе це зовсім не свідчить про "вищість" одних рас над іншими і, тим більше, про те, що саме цей фактор став вирішальним у процесі виникнення держави. Не можна також не відзначити, що німецькі нацисти в ЗО — 40-х роках XX ст. використовували свою інтерпретацію наведеної теорії в політичній практиці, хоча, поза сумнівом, назвати їх "послідовниками" Ніцше було б перебільшенням2. Деякі автори виділяють і інші теорії походження держави. Сучасний розвиток суспільного життя дає змогу говорити про те, що кожен із зазначених підходів має певний сенс, проте не охоплює феномен держави як цілісність. Державний механізм суспільної регуляції настільки складний і своєрідний, що, мабуть, не може бути охоплений якимось одним підходом. Потрібне всебічне бачення держави. А це зумовлює необхідність нового прочитання праць Платона і Хоми Аквінського, Н. Макіавеллі і Г. Гегеля, М. Бакуніна, Дж. Гелбрейта, Б. Кістяківськогота інших теоретиків держави. § 4. ПРИЧИНИ УТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ Згодом, коли набирали сили такі нації, що жили компактно на своїй історичній території та внаслідок конкретних історичних причин перебували у складі багатонаціональних держав, відносно самостійним чинником утворення держав ставало здійснення такими націями (народами) їх права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник може набувати вирішального значення і вести до формування національних держав. Свідомість національної єдності може тривати віками, незважаючи на несприятливі обставини і всі зусилля держави-переможця ліквідувати її. На певних історичних етапах така свідомість породжує могутній національний рух за створення нової державної організації. Згадані держави утворювались у процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державо подібних формувань. За останнім варіантом почалося відновлення незалежної України після прийняття Верховною Радою України історичних актів — Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. та Акта про незалежність України 24 серпня 1991 p., схваленого народом України на референдумі 1 грудня 1991 р. У своєму Зверненні до українського народу з нагоди 13-ї річниці Незалежності України Президент України відзначив: "На нинішньому переломі своєї історії Україна віддала перевагу державницькій програмі незалежності з цілком очевидним національним наголосом. Національно-державницька ідея виявилися сильнішою за етнічну ідею з її племінним змістом, потягом до роз'єднаності складових частин української території. Відтак, панове, треба зміцнювати ідеал громадської держави. Існування нації спирається на свідому волю її членів, а тому нація — це колектив людей, які хочуть бути державою або є нею. Саме тому в деяких західних мовах слово "нація" вживають як синонім слова "держава". Повноцінна нація є спільнотою з виразною волею до державного життя. У минулі віки цю волю мала тільки верхня верства: щезне вона — щезне й "політичний народ". Нинішні нації стали більш повнокровними через розширення своєї соціальної бази: її становлять усі громадяни, весь народ. Українська політична нація повною мірою відповідає цій закономірності"1. Втім, і "національні" держави виникають у суспільстві, якеє соціально неоднорідним. Сутність національної приналежності складають, як правило, мова і територія, а також певні історично зумовлені її офіційні символи: прапор, герб, гімн. Ознаки, що відрізняють державу від інших організацій у соціально неоднорідному суспільстві: — у кожній країні із соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій багато; тільки держава виступає офіційним представником усього суспільства; всі інші організації репрезентують лише його частину; тільки держава може вирішувати загальносуспільні справи; інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства; держава має у своєму розпорядженні специфічний апарат, який наділений владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень, для виконання своїх завдань та функцій; тільки держава може встановлювати загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки — юридичні норми (право як спеціально-соціальне, юридичне явище); тільки державна влада характеризується суверенітетом. Його ознаки — верховенство, самостійність, повнота і неподільність держави в межах її території; незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках (Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.). Співвідношення національних (етнічних) та соціальних коренів, аспектів будь-якої держави можна аналізувати, виходячи з таких загальних положень: Майже у кожній державі, утвореній у часи новітньої історії, її народ (населення) є етнічно неоднорідним, складається, так чи інакше, з різних національно-культурних спільностей. Кожна з таких етнічних спільностей є, як правило, соціальнонеоднорідною, поділяється на певні класи, стани, прошарки, якісь інші утворення, групи. Немає соціальних частин суспільства (класів, верств тощо), які були б етнічно нейтральними, "дистильованими", цілком позбавленими національних властивостей, рис. Цим об'єктивно й зумовлюється переплетіння, діалектична взаємообумовленість, взаємозалежність соціальних і національних засад у сутності будь-якої держави (зокрема, сучасної України). У наведених тут положеннях поняття нації, національної приналежності використане в його'суто етнічному значенні. Враховуючи і цей аспект, є всі підстави стверджувати, що національність (національна належність) людини, групи людей — це об'єктивний результат передусім (хоча й не тільки), її реальної конкретно-історичної соціалізації. Він виявляється, головним чином, у її соціально (а не біологічно) обумовлених, тобто "вирощених" певним соціумом (а не генами) властивостях. Саме тому, по-перше, для визначення національної приналежності людини або групи людей їхні біологічні, фізіологічні та інші позасоціальні властивості можуть мати лише допоміжне, другорядне, проте аж ніяк не вирішальне значення. По-друге, навряд чи може існувати єдиний, уніфікований еталон (універсальний набір, "пакет" показників) приналежності людини до певної нації, особливо, якщо окремі його частини протягом значного періоду існували у суттєво відмінних соціальних умовах. У цьому випадку можна говорити про різновиди певної нації (етносу), які є історично рівнозначними, "рівноправними" і не можуть порівнюватися, а тим більше протиставлятись один одному з точки зору національної "чистоти". По-третє, одна й та ж людина, яка перебуває особливо з дитинства у багатонаціональному середовищі, оточенні, може в процесі становлення, формування, розвитку своєї особистості засвоювати різні етно-культури і надбання, ставати носієм декількох (хоч і у різних "дозах") національно-культурних рис, особливостей, "параметрів", менталітетів. І вона виявляє їх (хоч і "нерівноцінно") у відповідних етнокультурних режимах, ситуаціях, відносинах. Невипадково, що уст. 11 Основний Закон України закріпив положення проте, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Очевидно, осіб безнаціональних, тобто абсолютно позбавлених будь-яких об'єктивних національних рис, не існує, а особи, які є носіями властивостей декількох націй, є у багатьох країнах (утому числі й в Україні). Проте є ще інше розуміння поняття нації — політичне, державно-громадське, до деякої міри "юридизоване", а саме: нація — це спільність громадян певної держави. Саме така позиція знаходить нині все ширше визнання й підтримку керівництва сучасної України. Підсумовуючи сказане, слід нагадати слова письменника і політичного діяча Івана Багряного у повоєнні роки: «Об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення в єдину українську цілість». І дійсно, нам сьогодні потрібний цілісний суспільний організм — український народ, українська нація. Формування і зміцнення Української держави на основі поліетнічноїтериторіальної цілісності українського народу з титульною українською — нацією та інтеграція в європейську спільність як континентальне інтегральне утворення — в цьому полягає фундаментальний державний інтерес. Розділ III Взаємозв'язок і взаємодія суспільства, особи, держави і права Держава є досконалим союзом вільних людей, укладеним для дотримання права й загальної користі. Г. Грацій § 1. ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА: СУСПІЛЬНО-ЕКОИОМІЧНА ФОРМАЦІЯ, СОЦІАЛЬНІ СУБ'ЄКТИ, СОЦІАЛЬНІ СИСТЕМИ ТА СОЦІАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ Суспільство — соціальний організм, частина природи, що включає в себе людей, які постійно працюють над удосконаленням способу виробництва. Природа — навколишнє географічне середовище, що оточує людину, та тілесна організація самих людей. Вплив географічного середовища опосередковується суспільними умовами і в першу чергу — рівнем розвитку виробництва. Вплив людини на природу залежить від рівня розвитку виробничих сил, характеру суспільного ладу, рівня розвитку суспільства і самої людини. Суспільно-економічна формація — певний тип суспільства, цілісна соціальна система, що функціонує і розвивається за своїми специфічними законами на основі конкретного способу виробництва. Кожне суспільство характеризується певним типом суспільних відносин, тобто відносин між людьми, які виникають, змінюються чи припиняються у процесі їх спільної практичної і духовної діяльності. Види суспільних відносин: Матеріальні — виробничо-економічні суспільні відносини, що виникають у процесі виробництва матеріальних благ. Ідеологічні — вторинні, надбудовні відносини, похідні від матеріальних. Суб'єкти соціальних відносин. Розрізняють спільності, організації, групи та особистості. Спільності — національно-етнічні об'єднання людей, що характеризуються такими формами, як рід, плем'я, нація, народонаселення та ін. Народність — спільність людей, які проживають на одній території, пов'язані спільною мовою, особливостями психічного складу, культури і способу життя та іншими загальними цінностями, що закріплені у звичаях, традиціях та інших соціальних нормах. Нація — це спільність людей, які проживають на одній території, пов’язані загальними економічними відносинами, спільною мовою, культурою, одним законодавством, національними інтересами, митними кордонами та іншими ознаками державності. Поняття «нація» і «народ» можна визначити майже тотожними. Народ — це все населення певної країни, об'єднання громадян чи підданих будь-якої національної належності. Населення — сукупність людей (включаючи іноземців та осіб без громадянства), які проживають на певній території, здійснюють свою життєдіяльність у межах адміністративної чи політичної одиниці. Об'єднання людей — організація людей у політичні партії чи громадські організації, територіальні громади та ін. Організації — соціальні суб'єкти, що мають конкретну мету і завдання залежно від галузі діяльності і поділяються на державні та громадські. Групи — це різновид соціальних суб'єктів, об'єднань людей за статевим, расовим, національним, професійним та іншими критеріями, в основі яких лежать природні чи громадські причини. Отже, соціальні суб'єкти становлять структуру суспільства, яка характеризується певною соціальною системою. Соціальна система включає: а) соціальні суб'єкти; б) соціальну діяльність; в) соціальне спілкування; г) соціальне регулювання. Соціальна діяльність — частина соціальної поведінки, спосіб організації та існування людей у процесі перетворення, споживання та використання природних і соціальних об'єктів для забезпечення кожній людині її потреб та інтересів. Соціальне спілкування — частина соціальної поведінки, що виявляється в об 'єднанні, взаємному існуванні та взаємореалізації суспільних потреб та інтересів людей. Соціальне регулювання — моделювання соціальної поведінки людей за допомогою системи соціальних норм чи прямого примусу з боку соціальної влади. § 2. ОСОБА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ СУБ'ЄКТ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН Найважливішою соціальною цінністю будь-якого суспільства є людина. Юридична наука вивчає окрему людину як індивіда, особистість, громадянина, розглядає відносини людини з державою і суспільством. Індивід — це конкретна людина, що характеризується тільки їй притаманним стійким комплексом індивідуальних якостей біологічного і соціального характеру. Сукупність індивідів, об'єднаних природними і соціальними зв’язками, утворює людське суспільство. Людина — це розумна істота, що має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці і може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють біологічні і соціальні якості. Біологічне в людині складається з її природної основи, що характеризується наявністю біологічного тіла, органів чуття, природної фізичної сили та інших біологічних якостей. Соціальне характеризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини із зовнішнім світом. Без біологічного змісту людини не можна охарактеризувати її соціальні якості. Проте тільки біологічне в людині не визначає її особистість. Особу характеризує поєднання біологічного змісту і соціальних якостей. Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство. Це постійний політико-правовий зв’язок індивіда (особистості) з державою, що відображається у їх взаємних правах та обов'язках. Підстави і порядок набуття чи втрати громадянства України передбачені Законом України «Про громадянство України». Люди в конкретній державі можуть існувати як іноземці (іноземні громадяни і іноземні піддані) та особи без громадянства. Іноземні громадяни — це особи, які проживають чи тимчасово перебувають в Україні і мають письмове підтвердження їх належності до громадянства іншої держави з республіканською формою правління. Іноземні піддані — це особи, які постійно проживають чи тимчасово перебувають на території України і мають письмове підтвердження належності до іншої держави з монархічною формою правління. Особи без громадянства — це індивіди, які постійно проживають чи тимчасово перебувають у певній державі, але не с її громадянами і не мають письмового підтвердження своєї належності до будь-якої іншої держави. Іноземці й особи без громадянства, які перебувають на території України, користуються тими самими правами і виконують ті самі обов'язки, що й громадяни України, які передбачені законами України. їх правовий статус не повинен суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права і Конституції України1. Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище людини в громадянському суспільстві. Правовий статус — це юридично закріплене становище людини в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний (родовий) та індивідуальний правовий статус. Загальний правовий статус включає такі елементи: а) відповідні правові норми; б) правосуб'єктність; в) загальні для всіх суб'єктивні права, свободи й обов'язки; г) законні інтереси; г) громадянство; д) юридичну відповідальність; є) правові принципи; є) правовідносини (загального) статусного характеру. Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб'єктивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Конституція України закріплює основні права та свободи людини і громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. До них належать: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті права-гарантії, основні обов'язки. Держава та особа тісно взаємопов'язані. Держава визнає людину, її життя, свободу і недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Головний обов'язок держави — забезпечити людину відповідними умовами для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна перед людиною і суспільством за свою діяльність. За допомогою права, передусім конституційного, держава закріплює відповідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі рівні можливості в користуванні своїми суб'єктивними правами і виконанні своїх обов'язків. § 3. СПІВВІДНОШЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА З ПРИРОДОЮ, СУСПІЛЬСТВОМ ТА ЕКОНОМІКОЮ Держава у співвідношенні з природою повинна характеризуватися вольовим критерієм, тобто здатністю: а) організовувати ефективне користування природними ресурсами; б) створювати сприятливі умови для розвитку і функціонування природних ресурсів; в) забезпечувати охорону і захист природи; г) здійснювати роботу, спрямовану на відтворення природних багатств. Держава розвивається відповідно до розвитку економіки. Вона: юридично визначає допустимі форми власності (публічну і приватну, колективну й індивідуальну); регулює розподіл матеріальних благ; формує, охороняє та захищає існуючий правопорядок. Держава володіє, користується і розпоряджається своїм майном та визначає: суб'єктів і розміри податків; мінімальну заробітну плату і пенсію; нормування праці; тривалість робочого часу і часу відпочинку; правила технічної, екологічної безпеки праці і виробництва, санітарії та ін. Діяльність держави не завжди відповідає потребам розвитку економіки. Вона ложе стримувати чи протидіяти об'єктивним потребам розвитку економіки. Це залежить від того, на яких прогресивних чи консервативних із точки зору потреб розвитку економіки ідеологічних позиціях перебувають сили, які на цей момент контролюють організацію і діяльність державного апарату. Політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних прошарків і груп, особи і самої держави, інших соціальних суб'єктів. Право, як і держава, є надбудовою над економічним базисом суспільства і входить як складовий елемент до правової системи того чи іншого суспільства. Право співвідноситься з економікою таким чином: а) виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають, яким повинно бути право; б) економіка визначає право не безпосередньо, а через такі соціальні явища, як соціальна структура суспільства (класи, прошарки, групи), політика, правосвідомість, ідеологія, спосіб виробництва, що відображаються у праві; в) право у свою чергу має зворотний вплив на економіку. Вплив здійснюється як безпосередньо, так і через визначення різних економічних важелів. Право співвідноситься з політикою, а саме: а) залежить від політики і в першу чергу керівної частини суспільства, що має державну владу; б) є формою прояву політики зазначеної частини суспільства; в) відображає лише ту політику керівної частини суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загальнообов'язковості за допомогою держави та інших суб'єктів політичної системи суспільства; г) є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво; г) політика у праві формується у вигляді конкретних прав і обов'язків людини і громадянина. Політика зі свого боку залежить від права, адже право є засобом: а) декларування політики; б) здійснення політики; в) гарантування політики; г) пропаганди окремих політичних програм або їх положень. Право залежить від держави тому, що: а) виникає як інституйована система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами і службовими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави; б) є більш-менш сталим і недоторканним завдяки державі; в) за допомогою держави та її органів упроваджується у життя; г) його авторитетність і престижність залежать від держави; ґ) сутність права відображає соціальну сутність та призначення державної організації. Право відносно самостійне і як явище цивілізації і культури: а) обмежує в демократичному суспільстві державну владу; б) впорядковує державну владу через процесуальну і процедурну форми; в) дозволяє державним органам відповідні дії; г) організовує побудову, структуру, вдосконалення і розвиток державних органів, визначає їх функціонування; г) надає державним органам престижності й авторитетності1. Розділ IV Держава: поняття, ознаки, сутність Держава існує не для того, щоб перетворити життя на рай, а для того, щоб завадити йому остаточно перетворитися на пекло. В. Соловков § 1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ. СУТНІСТЬ І ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ Питання про поняття і сутність держави завжди було і залишається в центрі уваги філософів і юристів усіх країн і народів. Неоднозначним є і відношення до цього явища від захопливопозитивного до відверто негативного. Держава навіть і в наш час викликає іноді жах і тремтіння. Держава — це своєрідний звір (Левіафан), як прозвав її Т. Гоббс, що підкоряє собі всі існуючі структури. «Державою зветься, — говорить Ф.В. Ніцше, — найхолодніше з усіх холоднокровних чудовиськ. Воно також холоднокровно бреше, і ця брехня, мов те гадюччя, повзе з його вуст: «я — держава, я — народ». Та погляньте, браття, — провадить він далі, — туди, де кінчається держава! Чи ж не бачите ви райдуги і мосту до надлюдини?1. Справді, держава, вдаючись до смертної кари, здійснюєте, від чого кров холоне в людських жилах: вона планомірно й методично вчиняє убивства. Держава — це несправедливі війни, що призводять до підкорення й поневолення малосилих і дрібних народностей великими і могутніми націями. Держава завжди спирається на силу і ставить її над усе; являючи собою втілення сили, вона вимагає від усіх схилитися перед нею. Та чи справді держава створена та існує для того, щоб гнітити, мучити й визискувати поодиноку особистість? Чи справді перелічені вище такі відомі нам риси державного життя є суттєвою і невід'ємною її прикметою? Ми повинні щонайрішучіше відповісти негативно на ці питання. Насправді все культурне людство живе в державних спільностях. Культурна людина і держава — це два поняття, що навзамін доповнюють одна одну. Зрозуміло, що люди створюють, оберігають і боронять свої держави не для взаємної наруги, гноблення та винищення. Інакше держави давно порозпадалися б і припинили своє існування. Ніколи держава не могла довго існувати тільки насильством і гнобленням. Наставала доба реформ, і держава виходила на широку дорогу здійснення своїх справжніх завдань та істинних цілей. У чому ж, одначе, справжні завдання та істинні цілі держави? Вони, на нашу думку, полягають у здійсненні солідарних інтересів людей. За допомогою держави здійснюється те, що потрібне, дороге та цінне всім людям. Що сутність держави справді у відстоюванні солідарних інтересів людей, дається взнаки навіть в ухилах держави від її істинних цілей. Загальне добро — ось та формула, що в ній стисло виражено завдання та цілі держави1. Сприяючи зростанню солідарності між людьми, держава ошляхетнює і підносить людину. Вона дає їй змогу розвивати кращі сторони своєї природи і здійснювати ідеальні цілі. У цій ролі ошляхетнення та піднесення людини і полягає істинна сутність й ідеальна природа держави. Вищенаведеним судженням Гоббса, Ніцше слід протиставити думки філософів ідеалістів усіх часів. Із-поміж них Платон та Арістотель вважали за мету держави гармонію суспільних відносин і справедливість. Фіхте визнавав державу як найповніше здійснення людського «я», вищий емпіричний прояв людської особистості. Гегель убачав у державі найдосконаліше втілення світової ідеї з притаманним їй саморозквітом. Для нього держава є «дійсність моральної ідеї», і тому він навіть називав її земним богом2. Звісно, думки Платона, Арістотеля, Фіхте та Гегеля показують більше вдумливе, проникливе ставлення до держави, ніж думки Гоббса, Ніцше. На нашу думку, ці два різні погляди на державу відповідають двом різним типам держав. Керуючись цими точками зору, держава, перш за все, постає перед кожною людиною в якості форми суспільства. Вона пов'язана з системою суспільних відносин людей, співіснує в їх свідомості і діяльності, сприяє організації життя, втому числі економічного, на відповідній (своїй) території. До речі, це визнавалось давно: держава, зазначалося ще в 1905 році, є «союз членів соціальних груп, який базується на принципі справедливості, під відповідною їй верховною владою»3. Держава — це засіб суб'єктивного вирішення об'єктивних суперечностей, адже розв'язуються вони, як правило, з позицій того соціального суб'єкта, представники якого володіють державною владою. Держава — це політико-територіальна, суверенна організація політичної влади більшості населення або частини суспільства, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру, здійснює керівництво і управління загальносуспільними справами і виступає як суб'єкт міжнародних відносин. Коментуючи запропоноване визначення (так само, як і інші дефініції, воно не може претендувати на вичерпне висвітлення всіх аспектів того явища, що відображається поняттям держави), слід уяснити сутність деяких важливих його моментів. По-перше, виникнення та існування держави зумовлене, на наш погляд, будь-яким соціальним (не біологічним) розшаруванням суспільства, його розподілом на ті чи інші частини, які поряд зі спільними загальносоціальними та загальнолюдськими мають також і свої особливі, а нерідко й протилежні потреби, інтереси. Певний період у юридичній науці країн колишнього соціалістичного табору панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства. Розподіл суспільства тільки на класи (у соціально-економічному, традиційно-марксистському розумінні цього поняття) — хоча й найбільш суттєва причина виникнення держави, проте не єдино можлива. Вона може сполучатися, «переплітатися» з поділом суспільства, скажімо, на етнічні групи та інші соціальні «підрозділи» (які, проте, як і «чисті» класи) посідають здебільшого неоднакове становище у системі суспільного виробництва. Отже, будь-яка соціальна неоднорідність суспільства зумовлює виникнення держави. Такий підхід аж ніяк не заперечує, не виключає класового пояснення держави, однак і не зводиться тільки до нього. По-друге, хоча поняття «більшості населення» визначити практично неможливо, кожному зрозуміло, що йдеться про найвпливовішу соціальну групу, вплив якої може знаходити вияв у різних сферах суспільних відносин і здійснюватись у різних формах. По-третє, запропонована дефініція чітко фіксує, що саме держава покликана вирішувати загальносуспільні питання, організовувати задоволення загальносоціальних потреб. Окрім неї, здійснити це неспроможна жодна інша організація. Сьогодні однією з таких найперших потреб є забезпечення повної єдності суспільства як цілісного соціального організму. Остання обставина і зумовлює узгоджувальну, «консенсусну» місію держави, під час виконання якої вона може виступати виразником інтересів нетільки більшості населення, але й усього суспільства. Проте, якщо ми будемо обмежуватись тільки цією суттєвою властивістю, класифікацію держав за їх соціальною сутністю здійснити не вдасться. Усе це знаходить відображення у законодавстві ряду цивілізованих держав Заходу, а також і в Конституції України. Зміст діяльності Української держави сьогодні набув нової якості, зокрема це: а) інтенсивний суспільний пошук загальнонаціональних ідейно-духовних орієнтирів та універсальних об'єднавчих цінностей, здатних консолідувати і зміцнити державу, забезпечити її вихід на цивілізований рівень сучасності та чітку історичну перспективу; б) перехідний етап державного самовизначення — пройдено. Його найважливішим наслідком стало прийняття Конституції, яка уособлює те, до чого прагне світ, — повну визначеність і передбачуваність внутрішнього і зовнішнього курсу держави; в) у непростій ситуації нашій державі вдалося почати втілення в життя європейської моделі державного та суспільного життя. В її основі — толерантність і компроміс, політичний та ідеологічний плюралізм, свобода совісті, слова та інформації, багатоманітність у духовній сфері, які прийшли на зміну диктату, цензурі та монополії однієї партії; г) українська держава змінила акценти своєї політики, визначивши таку їх послідовність: людина, сім'я, суспільство, держава; ґ) курс на інтеграцію України у європейські структури та поглиблення трансатлантичного співробітництва зумовлюється не лише міркуваннями національної безпеки, а й глибокими економічними інтересами. Власне, така держава в сучасних наукових теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всього суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Держава повністю не співпадає із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена механізмом здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі інтереси і потреби. Тому вивчення ознак держави слід розглядати як з точки зору єдності держави і суспільства, так і з точки зору їх відокремлення. Методологічний підхід до подібного аналізу поняття сутності та призначення держави дає тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб — громадян та їх об'єднань, державних службовців і органів, законів та інших правових документів. Як особлива організація, держава відрізняється від усіх соціальних явищ такими найбільш важливими ознаками: 1. Держава має свою територію, окреслену кордонами. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави входять суходіл, внутрішні моря, ріки, зовнішні моря і територіальні води (в межах 12-мильної зони і континентальний шельф), повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, торгові, пасажирські та військові морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати. Держава закріплює все населення певною територією, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзду за кордон, в інші держави1. Територіальна ознака породжує інститут громадянства. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) права на заступництво і захист держави. Без цієї ознаки немає держави, оскільки вся територія є власністю всієї держави — матеріальною базою розвитку суспільства. 2. Суверенітет держави. Суверенітет (франц. souverainete, первісно — вершина, верховна влада, від лат. superus — верхній) означає, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших влад усередині суспільства і має незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Із цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародного права. У Конституції України закріплюється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17). Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держави, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалась світська влада при виникненні різних сутичок із владою церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення. Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпорядкованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суверенних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп. У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративнотериторіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання незалежних держав, суверенітет тих, шо об'єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об'єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації. Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що у державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї країни є неправомірними. Неподільність суверенітету полягає втому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим). Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно, суверенітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмеженою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним1. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. вказує на такі ознаки державного суверенітету України: верховенство, самостійність, повнота і неподільність державної влади в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації. Суверенітет народу — один з основних принципів міжнародного та конституційного права, що передбачає визнання народу єдиним джерелом влади в державі та його виключного права на зміну конституцій ного ладу. Народ здійснює свою владу безпосередньо (референдум, вибори та інші форми безпосередньої демократії) і через представницькі органи та посадових осіб держави і місцевого самоврядування. Принцип народного суверенітету взаємодіє з іншими похідними принципами державного та національного суверенітету. Концепція національного суверенітету вперше висловлена депутатом від Бургундії Філіппом По у 1484 році на зібранні Генеральних штатів у м. Тур (Франція). У XVII ст. під час англійської буржуазної революції ця концепція була закріплена в програмному документі партії ле-велерів «Основні закони та вільності Англії», що декларував народ єдиним джерелом влади за своєю природою. Теорія народного суверенітету досягла розквіту напередодні Великої французької революції у творах Ж. Ж. Руссо, який визначив народний суверенітет як невідчужувану та неподільну владу народу, керовану його спільною волею. Автор обстоював пріоритет безпосередніх форм реалізації народного суверенітету. Ідеї народного суверенітету знайшли нормативне закріплення у конституції Франції 1848 р. На сьогодні принцип народного суверенітету зафіксовано в конституціях усіх держав1. В Україні цей принцип відображено вст. 5 Конституції 1996 р. За цією статтею носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі є український народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. За народом визнається виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Національний суверенітет — це сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується насамперед державністю, комплексом конституційних прав і юридичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Істотну роль відіграють демократичні гарантії — соціальні, економічні, політичні, культурні. Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична цінність за сучасних умов набуває особливого значення у зв'язку з відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суверенітет — та основа, на якій внаслідок вільного самовизначення встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження природного невід'ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури і самобутності з принципом забезпечення громадських праві культурного самоврядування всіх національних та етнічних груп, що проживають на певній території. Суверенітет — явище політичне, оскільки здійснюється в системі держави. Він передбачає обов'язкову наявність незалежної національної державності. За відсутності національної держави народ приречений на загибель. Бездержавний народ не може бути суверенним. Згідно зі Статутом ООН, будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечувати гарантію цього права. Отже, державний, народний і національний суверенітет між собою тісно взаємопов'язані і доповнюють один одного. Підтвердженням цього є Конституція України від 28 червня 1996 p., яка втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. 3. Третьою ознакою держави є те, що вона має особливий апарат публічної влади. Ця влада має політичний характер і не співпадає безпосередньо з усім суспільством чи населенням країни. Такого апарату влади не було у родовому суспільстві, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або радою старійшин на громадських засадах. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства (особа, сім'я, політичні партії, громадські і релігійні організації, комерційні та інші підприємства й організації). Він складається з органів влади і управління та апарату примусу (армія, поліція, тюрми і виправно-трудові установи). На переломному етапі державотворення такому апарату повинні бути притаманні відповідальність, синтез енергії, дисципліни і згуртованості. Необхідні ефективна і цілісна кадрова політика, компетентність, професіоналізм, самопожертва в роботі та відданість Батьківщині. Здатність надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру. Тільки держава має право в особі компетентних органів видавати юридичні норми, які є обов'язковими для всього населення (що постійно чи тимчасово проживає на території держави) і забезпечуються можливістю застосування державного примусу. Правова система повинна повною мірою відповідати новим умовам життя українського суспільства, надійно забезпечувати захист прав, свобод і законних інтересів людини; усіх суб'єктів суспільних відносин. Доведено, що зміцнення громадянського суспільства і політичної системи багато в чому визначається правом. Від нього значною мірою залежить реалізація принципу народовладдя. Забезпечення державою загальносуспільних інтересів і потреб усіх членів суспільства, а також об'єднання всіх інших соціальних організацій (політичні партії, громадські рухи, професійні та молодіжні організації, фонди, асоціації підприємств тощо) в єдине ціле. Здатність збирати податки (для утримання державних чиновників, армії, поліції, фінансування загальносоціальних функцій держави), робити позики, надавати кредити. Держава офіційно виступає від імені всього народу та репрезентує його, і в такій якості визнається іншими державами. Суттєвою ознакою держави є державна мова. Уст. 10 Конституції України зазначено: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України...» 9. Держава має свою символіку. Ст. 20 Конституції України зазначає: «Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України. Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої держави Володимира Великого (малий Державний герб України). Державний гімн України — національний гімн на музику М. Всрбицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюється законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ». 10. Держава має свою фінансову систему, без якої не можуть нормально функціонувати держава і суспільство. Ст. 99 Конституції України зазначає: «Грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України». Розглянувши ознаки держави, ми можемо зробити висновок, щонайвищим громадсько-правовим органом, найвищим організованим примусовим формуванням слід визнати державу. Проте держава, яка є організацією загального інтересу, не повинна втручатись в інтереси особисті та індивідуальні, що забезпечуються і охороняються відповідними об'єднаннями, але вона покликана забезпечити їх незалежність, гарантувати і охороняти від втручання з боку інших суб'єктів. § 2. ДЕРЖАВА І ВЛАДА Влада — фундаментальна категорія філософії, політології, державознавства тощо. В поняттях "влада", "владовідносини" переломлюються важливіші сторони буття людської цивілізації, відбивається сурова логіка боротьби соціальних груп, націй, політичних партій, рухів. Не випадково проблеми влади непокоїли у минулому і непокоять зараз учених, богословів, політиків, письменників. Існують різноманітні визначення влади. Це: відносини між людьми, коли одні керують, інші підкоряються; здатність досягати поставленої мети; спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень; спосіб самоорганізації людської спільності, заснованої на розподілі функцій управління і виконання; можливість і здатність провадити свою волю. Влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому. Якщо така підлеглість відсутня, тоді немає і влади. Ця властивість (взаємодія) є характерною для визначення структури влади. її основні елементи: а) суб'єкт — особа або орган (організація), наділені правом розпоряджання; 6) об'єкт — особа або орган (організація), до яких звернене розпорядження та які зобов'язані його виконувати; в) правові та інші засоби взаємодії суб’єктів та об'єктів] г) власне процес взаємодії суб'єктів і об'єктів влади. Виділяють два головні методи реалізації влади: шляхом переконання і свідомого виконання розпоряджень (команд) відповідними об'єктами (цей метод є пріоритетним: він дає можливість витрачати менше зусиль і засобів для досягнення мети влади); шляхом примусу, тобто спираючись на силу, фізичний вплив. Функції примусу виконують армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, інститут юридичної відповідальності тощо. Цей метод застосовується тоді, коли владні розпорядження не виконуються у добровільному порядку. Важливим є правильне співвідношення вказаних методів у процесі реалізації владних повноважень. Влада, що спирається тільки насилу, не відповідає вимогам сучасної демократії. Як складне суспільне явище, влада класифікується на різні види залежно від тих або інших критеріїв. За суб'єктами її поділяють на державну владу, народну, партійну, владу громадських організацій, трудових колективів, засобів масової інформації тощо. За функціями визначено основні види влади — законодавчу, виконавчу і судову. За часом здійснення розрізняють постійну і тимчасову владу. За територією здійснення виділяють владу загальнодержавну, регіональну і місцеву. За способами взаємодії суб'єкта та об'єкта — демократичну, ліберальну, авторитарну, тоталітарну тощо. З усіх видів влад за її суб'єктами найбільш впливовою у суспільному процесі є державна влада1. Державна влада — вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території. Іншими словами, державна влада — це влада такої організації домінуючої частини населення, яка (організація), забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї його частини та організовує задоволення загальносоціальних потреб. Державна влада є різновидом соціальної влади. Від інших (громадської, сімейної, корпоративної влади тощо) відрізняється рядом ознак: а) у кожній країні існує тільки одна державна влада, а інших різновидів соціальної влади — чимало; б) державна влада поширюється на всіх членів суспільства, інші влади — лише на певну його частину; в)тільки державна влада може розв'язувати загальносуспільні проблеми, інші ж — вирішують справи, що стосуються, як правило, тільки частини суспільства; г) державна влада має у своєму розпорядженні такий специфічний апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і функцій, якого не мають інші влади; д) тільки державна влада встановлює формально обов'язкові для усього населення загальні правила фізичної поведінки — юридичні (правові) норми; є) лише державна влада характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації (або особи) як у цій країні, так і за її межами. Здатність державної влади виражати й задовольняти ті чи інші інтереси відображається поняттям соціальної сутності державної влади. Причому тією мірою, якою держава є виразником і реалізатором інтересів домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, державна влада є передусім владою цієї частини населення, засобом, інструментом задоволення її специфічних групових потреб. Тією ж мірою, якою вона є виразником і реалізатором спільних інтересів усіх суб'єктів суспільства (зокрема, забезпечує цілісність і безпеку суспільства як першопочаткову, фундаментальну передумову його виживання), — вона є і засобом задоволення загальносоціальних потреб. У цьому полягає подвійна, діалектично суперечлива соціальна сутність будь-якої державної влади. Зважаючи на це, ті або інші типи державної влади розрізняються насамперед за соціальною сутністю. Крім цього, державна влада може класифікуватися за формами (способами) її організації та функціонування, за методами здійснення (державні режими)та іншими критеріями. Арсенал методів реалізації державної влади досить різноманітний. У сучасних умовах значно зросла роль методів морального і особливо матеріального стимулювання, використовуючи які державні органи впливають на інтереси людей і тим самим підкоряють їх своїй волі. До загальних, традиційних методів здійснення державної влади, безумовно, належать переконання і примус. Ці методи, по-різному сполучаючись, супроводжують державну владу на всьому її історичному шляху. Переконання це метод активного впливу на волю і свідомість людини ідейно-моральними засобами для формування у неї поглядів і уявлень, заснованих на глибокому розумінні сутності державної влади, її цілей і функцій. Механізм переконання включає сукупність ідеологічних, соціально-психологічних засобів і форм впливу на індивідуальну або групову свідомість, результатом якого є засвоєння і прийняття індивідом, колективом певних соціальних цінностей. Перетворення ідей, поглядів на переконання пов'язане з діяльністю свідомості і почуттями людини. Тільки пройшовши через складний механізм емоцій, свідомість, ідеї, суспільні інтереси і вимоги влади набувають особистісного значення. Переконання тим і відрізняються від простого знання, що вони невід'ємні від особистості, стають її узами, з яких вона не може вирватися, не завдавши шкоди своєму світогляду, духовно-моральній орієнтації. На думку Д. І. Писарєва, "готові переконання не можна ані випросити у добрих знайомих, ані купити у книгарні. їх треба виробити процесом власного мислення, що неодмінно повинно відбуватися самостійно в нашій власній голові»1. Відомий російський публіцист і філософ другої половини XIX ст. зовсім не виключав виховного, переконливого впливу з боку інших людей, а лише наголошував на самовихованні, на власних розумових зусиллях людини, на постійній "праці душі" з вироблення міцних переконань. Ідеї швидше перетворюються на переконання, коли вони вистраждані, коли людина самостійно здобула і засвоїла знання. Метод переконання стимулює ініціативу і почуття відповідальності людей за свої дії та вчинки. Між переконаннями і поведінкою немає проміжних ланок. Знання, ідеї, що не втілюються в поведінці, не можна вважати справжніми переконаннями. Від знання до переконання, від переконання до практичних дій функціонує метод переконання. З розвитком цивілізації, зростанням культури роль і значення цього методу здійснення державної влади закономірно зростають. Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй властивого виду примусу — державного. Використовуючи його, владний суб'єкт нав'язує свою волю підвладним. Цим державна влада відрізняється від авторитету, що теж підкоряє, але державного примусу не потребує. Державний примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів і посадових осіб держави на особистість із метою примусити її діяти за волею пануючого суб'єкта, в інтересах держави. Сам по собі державний примус — гострий і жорсткий засіб соціального впливу. Він заснований на організованій силі, виражає її і тому здатний забезпечувати безумовне домінування в суспільстві волі пануючого суб'єкта. Державний примус обмежує свободу людини, ставить її у таке становище, коли в неї немає вибору, крім варіанту, запропонованого (нав'язаного) владою. За допомогою примусу придушуються, гальмуються інтереси і мотиви антисоціальної поведінки, примусово знімаються протиріччя між загальною й індивідуальною волею, стимулюється суспільно корисна поведінка. Державний примус буває правовим і неправовим. Останній може обертатися сваволею державних органів, що ставлять особистість у ніким і нічим не захищене становище. Такий примус має місце в державах з антидемократичним, реакційним режимом — тиранічним, деспотичним, тоталітарним. Правовим визнається державний примус, вид і міра якого суворо визначені правовими нормами і який застосовується в процесуальних формах (чітких процедурах). Законність, обґрунтованість і справедливість державного правового примусу піддається контролю, він може бути оскаржений у незалежний суд. Рівень правового "насичення" державного примусу обумовлений тим, якою мірою він: а) підпорядкований загальним принципам певної правової системи; б) є за своїми підставами єдиним, загальним на території всієї країни; в) нормативно регламентований за змістом, межам і умовами застосування; г) діє через механізм прав і обов'язків; г) оснащений розвинутими процесуальними формами"1. Чим вищий рівень правової організації державного примусу, тим він у більшій мірі виконує функції позитивного чинника розвитку суспільства й у меншій — виражає свавілля носіїв державної влади. У правовій, демократичній державі державний примус може бути тільки правовим. Форми державного правового примусу достатньо різноманітні. Це заходи попереджувального впливу — перевірка документів із метою запобігання правопорушень, припинення або обмеження руху транспорту, пішоходів при аваріях і стихійних лихах та ін.; правове припинення (присікання), адміністративне затримання, привід, обшук тощо; заходи захисту — відновлення честі і доброго імені й інші види відновлення порушених прав2. Будучи здебільшого виразником інтересів домінуючої частини населення, а з певних питань — і всього населення, державна влада, однак, вирізняється відносною самостійністю. Ця властивість зумовлена тим, що державна влада: організаційно відокремлена від суспільства в цілому, від будь-яких груп і класів (утому числі від домінуючих); має власну внутрішню будову (структуру) та особливі, специфічні інтереси; залежить не тільки від домінуючої частини населення (групи, класу), а тією чи іншою мірою і від інших соціальних груп суспільства, і не тільки від впливовості різних соціальних угруповань усередині країни, а й від зовнішньополітичних умов. Відносна самостійність державної влади — об'єктивна основа існування її перехідних, за соціальною сутністю, типів. Відповідно до Конституції України 1996 р. (ст. 5) єдиним джерелом влади в Україні, тобто державної влади, є народ. Вона здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6). Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Владу глави держави здійснює Президент України. Органами виконавчої влади є, зокрема, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації. Органи судової влади — Конституційний Суд України, суди загальної та спеціальної юрисдикції. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах відповідно до законів України1. ¶ Розділ V Типологія держав Коріння держави — патріотизм громадян. М. Костиньськиіі § 1. ПОНЯТТЯ ТИПУ ДЕРЖАВИ ТА ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКАЦІЇ Глибоке і всебічне вивчення держави передбачає використання диференційного підходу до цієї матерії. Це означає, перш за все, необхідність розгляду її не тільки у якості явища, що історично існувало і існує як таке, у виявленні його особливих родових рис, але і важливість вивчення його у більш конкретному і в більш наближеному до реальної історичної дійсності плані. З теоретичної і практичної точок зору досить важким уявляється не тільки повне і точне визначення того, що таке держава "взагалі", якими специфічними ознаками і рисами вона володіє і чим вона як соціальний інститут відрізняється від інших. Не менш важливим є встановлення того, якою була держава на різних етапах розвитку суспільства і що вона являє собою на сучасному етапі. Відповідь на ці та багато інших питань логічно підводять нас до необхідності виділення із сукупності всіх держав, які коли-небудь існували, існують сьогодні і тих, які з'являться у майбутньому певних типів держав, до необхідності їх типології (''типізації''') чи класифікації1. Перші спроби типізації держав були зроблені ще Аристотелем, який вважав, що основними критеріями розмотування держав є, по-перше, кількість осіб, пануючих у державі і, по-друге, мета, яку здійснює держава. Він розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості, а держави поділяв на правильні (де досягається загальне благо) і неправильні (де переслідується приватна мета)2. Г. Єллінек підкреслював, що, незважаючи на постійний розвиток і перетворення, можна встановити певні характерні ознаки, які надають тій чи іншій державі або групі держав упродовж їх історії відповідні риси певного типу. Він виділяє ідеальний та емпіричний типи держав, де перша — це поміркована держава, якої в реальному житті не існує. Емпіричний тип визначають у результаті порівняння реальних держав між собою: давньосхідна, грецька, римська, середньовічна і сучасна. Г. Кельзен вважав, що в основу типізації сучасних держав покладена ідея політичної свободи, тому виділяють два типи державності: демократія та автократія. Американський професор Р. Макайвер також поділяє всі держави на два типи: династичні (антидемократичні) і демократичні. Різниця між ними полягає у ступені відображення державною владою волі суспільства. Німецький політолог Р.Дарендорф, поділяючи всі держави на антидемократичні і демократичні, стверджує, що в результаті поступової демократизації суспільство класової боротьби стає суспільством громадян, у якому створена загальна для всіх основа, яка і робить можливим цивілізоване суспільне буття1. Категорія «тип держави» посідає самостійне місце в теорії держави і права, тому що дає можливість більш повного відображення сутності держави, яка змінюється, особливостей її виникнення й еволюції, можливість побачити в цілому історичний прогрес державно організованого суспільства. П ід типом держави розуміють взяті в єдності найбільш загальні риси різних держав, систему їх найважливіших властивостей і сторін, які породжуються відповідною епохою і характеризуються загальними суттєвими ознаками. До останнього часу в теорії держави і права питання типології держав розглядалися, як правило, з позиції формаційного підходу. Його сутність полягає у тому, що в основу типізації держав покладена категорія суспільно-економічної формації, яка ґрунтується на тому чи іншому способі виробництва і відображає співвідношення базису та надбудови, мети, завдань і функцій держави з позиції її соціального призначення. Відома «тріада» К. Маркса поділяє світову історію на три макроформації: первинну (архаїчну), вторинну (економічну) і третинну (комуністичну), які отримали назву суспільних. Основними критеріями такої класифікації є, по-перше, наявність або відсутність приватної власності; по-друге, наявність або відсутність протилежних класів; по-третє, наявність або відсутність виробництва. Отже, державно організоване суспільство — елемент економічної суспільної формації, в рамках якої виділяються відповідні способи виробництва: рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний. У цьому випадку в основу поділу історії соціального розвитку покладена ідея природно-історичного процесу зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, але кожна наступна логічно й історично виходить із попередньої, в надрах якої зароджуються всі економічні, соціальні і політичні елементи нової, більш високо організованої формації. Першою суспільною формацією вважається первіснообщинна, яка не знала ні приватної власності, ні класів, ні товарного виробництва. її спосіб виробництва, як ми вже відзначали, ґрунтується на загальній (общинній, колективній) формі власності, а влада — на авторитеті; вона виражає інтереси всього суспільства в цілому. Перехід до державно організованого суспільства пов'язаний зі змінами в базисі первісного суспільства, з невідповідністю характеру виробничих відносин рівню розвитку виробничих сил, що передбачає епоху соціальної революції. Зміни у способі виробництва, який базувався на приватній власності, поява класів і різних соціальних груп із протилежними економічними і соціальними інтересами, вимагали їх політичного оформлення у вигляді держави. Кожна нова суспільно-економічна формація на першому етапі становлення забезпечує прогрес у розвитку виробничих сил у силу того, що виробничі відносини за своїм характером випереджають їх рівень. Другий етап характеризується відповідністю розвитку виробничих відносин рівню виробничих сил суспільства, що забезпечує його розквіт. Однак діючий закон постійного розвитку виробничих сил суспільства призводить до того, що на третьому етапі рівень їх розвитку не відповідає «старим» виробничим відносинам. Це викликає формування «нових» виробничих відносин, які складаються поступово. Кількісне їх накопичення призводить до якісних змін, виникнення нових форм власності, що пов'язане з появою нових класів і соціальних груп із протилежними інтересами, а це у свою чергу вимагає їх державного оформлення. Відбувається політична революція, зароджується політична організація, інша за своєю сутністю, метою, завданнями і функціями; виникає інша держава. Необхідно враховувати, що кожна д