Іванченко Р. 1995 – Київська Русь. Початки української державності (книга)

Іванченко Р. 1995 – Київська Русь. Початки української державності

Вступ.

Історія в усі часи свого свідомого розвитку була наукою

політизованою. І це, на жаль, не прислужилось ані їй, як

науці, ані правителям, які постійно втручались в методи її

творення і намагались використати її для утвердження влас-

них егоїстичних забаганок. Звичайно ж, в такому вигляді

історична наука не могла достойно прислужитись і своєму

народові, який мав черпати з неї глибокі уроки для суспільного

поступу.

Наш час не є винятком. Навпаки, історія народів колишньої

Російської імперії за останні десятиліття зазнала не тільки

перекручень, а й цинічної фальсифікації і навіть офіційної

заборони багатьох її сторінок.

Та велінням нового часу поступово відкидаються всі ті

фальсифікації і заборони. Нарешті в сучасному суспільстві,

яке нібито раптом опинилось на грані величезної економічної,

політичної та моральної кризи, почало пробиватись

усвідомлення, що поступ суспільства без знання своєї власної

історії, без вивчення уроків трагедій і поразок — неможливий;

що без таких знань суспільство, подібно до білки в колесі,

рухається по замкненому колу, тобто, в нікуди. Ясна річ, таке

суспільство приречене на деградацію і вимирання: його ж бо

обганяють сусідні цивілізовані спільноти і залишають поза

межами громадянського поступу.

Та одного такого усвідомлення, звичайно, замало. Щоб вийти

на прогресивний шлях поступу, потрібно в усіх напрямках

розкрити народні глибинні криниці із животворними джере-

лами історії, котрі збагатили 6 історичний досвід і зробили б

певнішим крок народу в майбутнє.

Проте, як з’ясовується, це нелегко зробити. По-перше через

багатовікову традицію, яка сформувала свідомість багатьох

поколінь населення нашої країни сурогатом певних ідеологічних

концепцій, створених для панування однієї нації над іншими,

однієї політичної системи над другими. По-друге — через

нерозуміння важливости таких історичних знань для всього

суспільства, коли на перший план за старою усталеною схемою

висувались лише соціально-економічні аспекти. Інші ж не

менш важливі компоненти суспільного поступу — політичні,

культурні, духовно-космологічні, що пов’язують людину і

людську спільноту із життям планетарно-космічним, — без-,

умовно і беззаперечно відкидались.

Найприкріше те, що така окультивована ситуація призвела

до недооцінки в цілому політичної та духовної спадщини не

лише масами трудового народу, а й самими політичними

діячами, що вершили й вершать долі народів нашої країни. За

таких обставин важко сіяти зерна знань, а ще важче очищати

ті зерна від фальшивих ідеологічних домішок, аби були

доступні істинні явища історичного процесу. Без такої істини

— яка ж наука! Знову суспільство спіткають збочення, поява

нових культів, кумирів та ідей — і знову поразок, які обходять-

ся народам ціною в безнадійну відсталість у наш динамічний

технологічний вік.

Сучасне ж суспільне життя вимагає негайної переоцінки

узвичаєних цінностей. Але в цьому сучасному сьогоденні, де

піднялися на протиборство таємне і явне, різні суспільні сили,

із ще більшою впертістю постають течії, які намагаються

скористатись арсеналом застарілих, міцно врослих у нашу

суспільну свідомість, фальшивих міфів, щоб пристосувати

історію до своїх чисто егоїстичних потреб. І в першу чергу

використовуються старі історичні концепції, починаючи з най-

давніших часів. І нинішні консерватори, і демократи, і центристи,

і патріоти різних відтінків — всі тягнуть до себе історичну

ковдру, аби підтвердити власну істинність, власну політичну

платформу, що концентрується навколо пекучих проблем

перебудови недавньої радянської держави: чи бути їй спільно-

тою демократичних незалежних держав, чи стануть усі

незалежними державними утвореннями, чи, обновивши фар-

бу на старому дротяному паркані із електричним струмом,

оголосять її перебудованою оновленою федерацією.

Тож нині дуже популярним став давній заіржавлений

аргумент про «тисячолітню історію» російської держави, про

єдину і непорушну її політичну структуру як найповніший

спосіб її політичного буття, про вигоди централізованого

управління, які виробила російська історія і без якої немисли-

ме, нібито, подальше політичне існування колишніх радянсь-

ких республік. Виходить, що оновлена федерація — не що інше

як та ж таки централізована держава, до якої додається лише

нова вивіска — «оновлена федерація». Парадокс цього визна-

чення тим ясніший, коли врахувати, що російська держава

ніколи за всю свою історію не жила на принципах федерації.

Що ж тоді оновлюється, яка система?

Усі ці фактори нашого бурхливого суспільного життя ще раз

змушують істориків братися за перо. І, незважаючи на усві-

домлення ними непосильного тягаря свого завдання, змушують

вносити певну ясність в історію політичного розвитку України,

в процеси творення багатонаціональної Російської імперії, їхні

джерела й цінності на сучасному етапі історичного буття.

ІСТОРІЯ І НАШ ЧАС.

Не так давно на сторінках радянської періодичної преси

прошумів шквал полемічних дискусій з приводу виступу

відомого російського письменника, колишнього дисидента,

О. Солженіцина з його програмою суспільної перебудови Росії.

Виступ цей став своєрідним уособленням сучасних історичних

підходів, які панують в теоріях і концепціях провідних

російських політичних та культурних діячів щодо питання про

становище інших народів, так чи інакше пов’язаних історич-

ними долями з російським народом.

В нашому поліфонічному суспільстві цей виступ був

зустрінутий неоднозначно, оскільки автор, використовуючи

історичне минуле, зокрема, й період давньої історії Київської

Руси, намагався обгрунтувати нероздільність трьох східно-

слов’янських народів і в майбутньому, як це робилося ще в

абсолютистській самодержавно-кріпосницькій Російській

імперії. У такий спосіб він намагався знову витягти на повер-

хню суспільної свідомости ідею про економічну, політичну та

культурну недолугість народів українського та білоруського і

неспроможність їхнього самостійного історичного існування

без росіян та їхньої держави.

Цей виступ письменника з його апологетикою монархізму і

централізму став своєрідним синтезом багатовікової ідеологічної

боротьби панівної російської ідеології з іншими східно-

слов’янськими народами, які вже не одне століття намагаються

відстояти своє історичне право на самобутність і які впродовж

цього часу виробили, вибороли національно-визвольну

свідомість та суспільно-політичні ідеали свого відродження.

Тому то цей виступ російського письменника став ударом у

спину народів, які й яипі у кривавих і мирних зусиллях

виборюють можливість на реалізації своїх громадянських і

людських прав на історичне буття.

Солженіцин далеко не поодинокий. 1990-го року вийшла в

«Молодой гвардии» у Москві книжечка С. Волкова «На углях

великого пожара». Там є таке: «Окажется, что для русского

(тобто російського — авт.) народа вообще нет места на земле.

Приднепровье какие-нибудь националисты захотят, конечно,

оставить за собой». Звичайно ж, тут під терміном «национа-

листы» маються на увазі українці, бо у Придніпров’ї споконвіку

живуть українці. Подніпров’я — колиска козацької слави

України і центр формування української народности. Чому

воно належить «русским» і чому древній місцевий народ —

українці — повинні його віддавати «русским»? А тому, що для

таких російських публіцистів, вихованих на старих імперсь-

ких традиціях, — всюди російська земля, де тільки ступала

нога російської людини. Як у хана Батия — вся земля, де тільки

вдарить копитом монгольський кінь, має належати його орді.

Адже недаремно додаток до «Литературной России» друкує

політичний трактат князя-емігранта А. Волконського «О трех

ветвях русского древа и сепаратизме» — цей імперсько-

шовіністичний витвір князя-монархіста з визначенням від

редакції, що князь оповідає читачеві «историческую правду»,

яку він почерпує «из трудов классиков» — тобто, російських

офіціозних істориків.

Отож, цей учений князь намагається переконати свого

читача, що селяни — переселенці з території Польської

держави в XIV—XV ст. на територію Подніпров’я — «чисто

русского происхождения». Не дивно, що Солженіцин чи Вол-

ков та подібні автори без тіні сумніву зараховують і нині до

Росії Україну та Білорусію, відмовляючи їм у праві на їхню

самобутність. Не дивно, що історія Київської держави —

Київської Руси — відноситься ними до історії Росії, і вони

називають її так: «Киевская Россия…».

Щоб завершити цей огляд сучасних трактувань історії

Київської Руси, згадаємо ще одну новітню публікацію

російського автора, але на цей раз за кордоном. Це стаття

Емілії Ільїної «Читаючи Велесову книгу». Торкаючись пробле-

ми вивчення історії Руси, авторка слушно стверджує думку,

яка проголошується і такими вченими, як Б. Рибаков. А саме:

сучасні історики часто забувають, що «слова «Русь», «русь-

кий» у часи Київської Руси стосувалися території навколо

Києва, а тому історія Київської території та сусідніх з нею

територій — історія України, а не Росії… Від часів створення

світу, пише Ільїна, «на берегах Дніпра» український народ

«родився, хрестився і відзначався блискучою культурою,

нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною

наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й

окупували Київ, як турки Константинополь». Далі авторка

пише: «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали

Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємось за неї,

випомповуючи з неї всі національні цінності українського

народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетво-

рили її в пустелю. Та одночасно спустошили й свою власну

історію». Але цей чесний голос поки що не є провідним в оцінці

історичного минулого наших народів.

Тому актуальність неупередженого й об’єктивного вивчення

історії народів Росії, історії росіян, українців та білорусів, нині

набуває не лише наукового, а й загальнокультурного та

політичного значення. Зокрема, вимагає роз’яснення питання

про назву творців східнослов’янської держави на Подніпров’ї

полян-русів.

Тож історія східнослов’янських народів, історія творення

ними державности, на яку посилаються носії різних

ідеологічних поглядів, знову стає в епіцентрі. А це знову

призводить до різночитання її.

Немає сумніву, що перша східнослов’янська держава

Київська Русь, яка виникла на Подніпров’ї, з центром у Києві,

суттєво вплинула на державно-політичні процеси у

східнослов’янському регіоні. Цей вплив можна було б порівняти

із впливом Римської держави на її європейські провінції, про

що слушно говорив ще на початку нашого століття М. Гру-

шевський. Як пізніші європейські держави, так і пізніші

держави східноєвропейські у часи свого формування й утвер-

дження певною мірою застосовували ті суспільно-політичні

форми державного життя, права, культури, які були вироблені

Київською державою.

Київська держава виникла як цілком самобутнє державне

утворення південно-східних слов’ян Подніпров’я, цілком

самостійно витворила свої власні форми існування на

засадах праслов’янських родових звичаїв, а також увібрала

в себе звичаї і традиції сусідів, з якими вона спілкувалась

мирно чи войовничо. В цій державі зберігалась розмаїтість

племен і народів, які утверджувались під владою спільних

правителів, але які зуміли зберегти свою етнічну

відмінність, що позначилось на формуванні сталої національної

самобутности східнослов’янських народів.

Основою творення Київської держави стало населення

подніпровських полян, що засвідчують наші вітчизняні літописи,

зокрема, «Повість минулих літ». І саме ці поляни, перейнявши

на себе ще одну назву — руси, були давніми пращурами

народу, який споконвіку жив на цій же території, нікуди не

зникав і нізвідки не приходив упродовж усієї відомої історії

східноєвропейського регіону. Саме цей народ уже в XI—XII ст.

став називатись українським, через те прямий генетичний

зв’язок з першим державним утворенням на Подніпров’ї має

саме український народ.

Цю точку зору обґрунтовували ще дореволюційні українські

історики, зокрема, В. Антонович та М. Костомаров. Так,

Костомаров у відомих працях «Дві руські народності», «Думки

про федеративні засади Давньої Руси», «Риси народної

південноруської історії» та ін. проводить думку про те, що

племінна єдність являє собою і певну спільність, отже,

національність. Оскільки перші згадки щодо різних племен

східних слов’ян з’являються в VI ст., то й етнічні спільності, з

яких розвивається національна відмінність, уже існували. На

жаль, Костомаров та його прихильники обмежилися

дослідженням лише т. зв. «народного духу», характеру, міри

релігійности, а не своєрідних соціальних та політичних форм

буття певних етнічних спільнот східних слов’ян.

Виразніше поставився до етнічної спадщини Київської Руси

видатний історик України М. Грушевський. Він однозначно

стверджував, що Київська Русь, — «Київська держава, право,

культура була утвором одної народности — українсько-руської,

Володимиро-Московська — другої, великоруської». Цю думку

він проводив і в своїх численних дослідженнях, зокрема, в

багатотомній «Історії України-Руси». На нашу думку, ця теза не

позбавлена слушности, хоч все ж не може бути категоричною.

Варто пригадати хоча б деякі правові аспекти найдревнішої

редакції «Руської правди» 1015 року, в якій відбиті в основному

проблеми суспільного життя Новгорода і яка пізніше увійшла в

комплекс законів Київської Руси — «Руської Правди».

Але М. Грушевський має слушність у тому, що наголошував

на прямому генетичному зв’язку спадщини Київської Руси і

народу українського.

Ця проста істина й донині вимагає ствердження, оскільки

ще з часів дореволюційних панує в історіографії ідея, що саме

Російська держава і російський народ є прямим продовжен-

ням Київської держави. Ще 1903 року М. Грушевський писав:

«Етнографічна й історична близькість народности української

до великоруської не повинна служити причиною до їх

перемішувань, — вони жили своїм життям поза своїми істо-

ричними стичностями і стрічами». Історик слушно зауважував,

що московські книжники, вистежуючи генеалогію династії

московських князів, заснували в історіографії схему розвитку

російської держави, в основу якої поклали історію Київської

Руси. Ця схема була сприйнята й російською історичною

наукою пізнішого часу. «Се можна було московським книжни-

кам, — пише М. Грушевський, — для них досить було

генеалогічного преємства, але сучасна наука шукає генетичної

зв’язі і не має права зв’язувати «київський період» з «володи-

мирським періодом», як їх невідповідне називають, як стадії

того самого політичного й культурного процесу».

Тим часом це застереження вченого залишилось поза ува-

гою істориків. Приєднавши історію Київської держави до

історії Росії, історики залишили без початку історію

українського та білоруського народів, починаючи її з XIV-

ХУст. Наприклад, В. Ключевський починає історію Росії з

часу, коли східна гілка слов’ян, як він каже, спускається зі

схилів Карпат на рівнину, тобто, туди, де жили одвіку поляни-

анти. Щоправда, в іншому місці він проводить слушну, на наш

погляд, думку, що великоросійське плем’я — власне росіяни —

утворилось внаслідок слов’янської колонізації величезних мас

угро-фінського населення, С. Соловйов так само вважає

історію Київської Руси початковою історією Росії. Проте, він

твердить, що Київська Русь була «нездатною стати

державним зерном для Росії, власне для чого сама природа

приготувала Московську область».

Тож не дивно, що О. Солженіцин пише, що «слово

«російський» (в оригіналі — «русский». — Авт.) віками охоп-

лювало малоросів, великоросів і білорусів». Руссю, говорить

він, здавна називали Росію…

У російській історіографії ХІХ-ХХ ст. постійно провадилась

дискусія про спадщину Київської Руси. Російські історики

вважали її початковою історією Росії, українські, починаючи

від М. Костомарова, намагались показати, що Київська Русь —

територія формування української народности.

У післяреволюційний час, як слушно висловлюються су-

часні історики, дослідники користувалися тим науковим

вантажем, який був набутий дожовтневою історіографією.

Практично стара ідея початку Російської держави від Київської

Руси перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з

роками була знайдена своєрідна формула для цієї теорії —

витворена теорія спільности кореня російської, української та

білоруської народности, витворення т. зв. давньоруської наро-

дности. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалась якимось цілісним етнічно-

територіальним утворенням, де сформувалась спеціальна

етнічна категорія — давньоруська народність, що «відзначалась

єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя,

єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність

різних територій Руси» і т. д. Через те і в програмах курсу з

історії України для університетів, наприклад, Київській дер-

жаві приділялась побіжна увага. Історія українського народу

починалася з XIV ст.

ХТО ТАКІ РУСИ.

Київська держава, як, зрештою, і будь-яка інша держава

раннього чи пізнього середньовіччя, виникла і розвива-

лась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з

іншими народами, слов’янськими і неслов’янськими. Цен-

тральним стрижнем цієї могутньої територіально-державної

спільности було подніпровське плем’я полян, яке через деякий

час привласнило собі ще й іншу назву – руси, русичі, русини.

Є підстави вважати, що назва ця була перейнята полянами-

слов’янами від своїх південних сусідів, з якими вони межували

з давніх часів, а, отже, мали досить багато спільних

контактів, зокрема, щодо захисту своїх земель від численних

кочових орд.

Так, готський історик IV ст. Іордан розповідає про народ під

назвою росомани, з якими воювали готські племена («рос» —

самоназва народу, ман — в німецькій мові «людина», отже

росоман — роська людина, чи, в пізнішій вимові руська, тобто

русич, русин). Готи воювали не тільки з росоманами, а й із

племенем антів, на чолі яких стояв легендарний Бос, або Бож.

Народ рос згадує і сірійський автор VI ст., відомий під іменем

Псевдозахарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам’ятці

світової цивілізації — Біблії — пророк Ієзекіїль згадує великий

войовничий народ рош. Корінь «рос» широко поширений серед

імен і власних назв у народів північно-східного Причорномор’я,

Приазов’я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на

ім’я Руса; стародавня назва Волги — Рос-Аракс тощо. Росів

знають усі східні джерела і відносять їх до територій північно-

східного регіону Європи (Дон, Приазов’я, Крим). Часто

візантійські джерела називали їх ще скіфами.

Проте, регіон західного Причорномор’я завжди пов’язувався

джерелами із розселенням слов’ян-антів. Плем’я полян, з

усього, жило на межі з племенами росів-русів. Поляни зіграли

консолідуючу роль у творенні Подніпровської слов’янської

держави. І, як твердить автор «Повісті минулих літ», згодом

прийняли на себе іншу назву — руси. «А слов’янський народ

і руський — один; од варягів бо прозвалися вони русею, а

спершу були слов’янами, хоча вони й полянами звалися, але

мова в них слов’янська була».

Отож бачимо, що згодом слов’яни-поляни називалися ще й

руссю. Залишимо поки що осторонь питання, звідки взялася ця

назва, звернімо увагу на те, що «Повість минулих літ» навіть

точно вказує, коли полянська Київська земля — в розумінні

держава, прибрала іншу назву. Під датою 6360 від сотворения

світу або 852 року від народження Христа літописець записує,

що саме в цей рік, «індикта 15, коли почав Михайло (імператор

Візантії Михаїл III — Авт.) цесарствувати, стала називатися

(наша земля) — Руська земля». Далі літописець роз’яснює, що

він довідався про цю назву із літопису чи хроніки грецького

походження: «А про се ми довідалися (з того), що за сього

цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій)

у літописанні грецькому».

Автор літопису виводить назву «русь» від закликаних до

словен Ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це

твердження літописця призвело до виникнення норманської

теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що

ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на

російському престолі, не має під собою грунту і що вона вщент

розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й

не повертатись до цього питання, якби воно не відроджувалось

деякими сучасними істориками Росії і якби під нього не

підводились нові докази.

Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під

словом «варяги». А він говорить, що «варяги… є приходні».

Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, «називались

«русь», як ото одні звуться свеями, а другі – норманами,

англами, інші — готами, — отак і ці».

Тут ясно видно, що назва «русь» — це була назва цілого

народу, від якого й прийшла до слов’ян і їхніх сусідів — чуді,

кривичів і весі — закликана ватага руси. Ось тільки неясно,

звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце пере-

бування руси — каже, що посланці цих народів, яких

пригнічували варяги із замор’я, також «пішли вони за море».

Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути

тільки Балтійське море і що ті варяги, які прийшли до словенів

та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи, або дани, або

нормани. Але ж ті варяги-руси могли прийти й із-за іншого

моря, якщо зважити на те, що морем в давнину часто називали

і великі озера — такі як озеро Ільмень на півдні від Ільменсь-

ких поселень словенів, чи озеро Чудське на захід від них. Якщо

зважити, що словени ільменські прийшли туди від південніших

розселень слов’янських племен, що вони безумовно

підтримували стосунки зі своїми співплемінниками (а навіть,

якщо словени ті були за походженням із слов’ян балтійських),

то не буде великою натяжкою припустити, що словени Ільменські

могли запросити приходнів-варягів від південних сусідів своїх

— полян і русів. Так і могли з’явитися на Волхові руси-варяги.

Хто ж ті руси? Де вони жили?

У цьому зв’язку є цікавими дослідження відомого

історика М. Брайчевського, який вважає, що первинна територія

народу русь займала східну частину антсько-полянської землі.

Як свідчать усі вітчизняні джерела, в Х — XIII ст. назва Русь

у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель-князівств:

Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була

територія, де жили слов’яни-анти, які сформувались в умовах

слов’яно-іранського симбіозу, і які, логічно, перейняли від

сармато-скіфського населення етнонім рось чи русь.

Які ж власне землі входили до складу Руси? Академік

Б. Рибаков установив: руською землею не називались в

літописах: Новгород Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов,

Суздаль, Рязань, Смоленськ, міста Володимиро-Суздальсько-

го та Рязанського князівства, області, заселені вятичами,

Полоцьк, а також Галич — на Дністрі, Володимир-Волинський.

Зате постійно руською землею називалась земля Київська,

Переяславська, Чернігівська. Літописи постійно іменують Київ

і Київщину руською землею, Переяслав південний у

Лаврентіівському літописі вісім разів названий «руським» на

відміну від Переяслава Суздальського; так само земля

Чернігівська — постійно іменується руською землею.

Територія колишньої руської землі, як засвідчують літописи,

одночасно називалась і Україною, в слов’янській мові —

країною, тобто, державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське

подніпровське територіальне ядро стало центром формування

східнослов’янської країни – в пізнішому розумінні держави.

Відомо, що на території руської землі сформувалась українська

народність, державна народність. Відомо, що українці зберег-

ли й свою іншу назву — русини, — на величезних просторах

свого розселення, в тому числі на землях волинських, галиць-

ких, подільських — до новітніх часів.

Назва Русь, руська земля залишилась за територією України

і в часи литовського та польського панування над Подніпров’ям.

Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні

діячі також вживали тоді подвійну назву — Україна-Русь.

Цікаво, шо всі українські видання в Західній Україні в XIX ст.

іменували себе руськими, починаючи від знаменитої «Русалки

Дністрової» Руської трійці 1837 р., де в передмові «К народним

руским пісням» вказувалось, що «Нарід руский оден з голов-

них поколінь слов’янських…».

Ще раз підкреслимо, уважне прочитання давніх вітчизняних

джерел, зокрема, «Повісті минулих літ», переконує, що: пол-

яни 1) жили по сусідству із народом під назвою русь, роси,

руси; 2) що ця назва перейшла до полян і їхньої держави.

Руси входили до складу воїнства Олегового під час його

походу на Константинополь. Олег каже переможеним грекам:

«Ізшийте паруси паволочні русам, а словенам – шовкові».

Тобто, руси і словени тут виступали як два окремі народи. Далі

— князь Ігор збирається в похід і — «зібрав багато воїнів-

варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців…». Руси

тут виступають також осібно як народ, а не як найманці-

варяги. Варяги зовсім відокремлені від руси. Цікаво, що

найстародавніша редакція «Руської Правди» 1015 року, напи-

сана для новгородців, фіксує закони, що охороняють права

вищої новгородської еліти, в тому числі і «русинів», які

прибули до Новгорода з Київської землі. Ймовірно, що названа

ця «Правда» Ярослава «Руською» через те, що сам він вважав

себе князем руської землі та її столиці Києва.

В 1146 p. новгород-сіверський князь Святослав Ольгович

запрошує Юрія Долгорукого: «Піди-но в Руську землю, до

Києва…». Отже — суздальсько-володимирська земля не була

Руссю. Так само, як раніше радимичі, підкорені київським

воєводою Вовчим Хвостом, змушені були платити «данину

Русі» і платили її до часів Володимира Мономаха, відділяючи

себе від Руси, бо, як пише літописець XII ст., вони платять

данину Русі «і до сьогодні». Отже, радимичі і в XII ст. не жили

в Русі, тільки сплачували їй данину.

Проте в сучасній історіографії з наукового обігу не зникла

й стара версія, за якою руси-варяги — північного походження.

«Назва «Русь» виникла в Новгородській землі», повідомляють

нам творці модифікованої в дусі сучасного російського

патріотизму варяго-руської теорії. Вони намагаються довести,

що «первинним ядром» «древнєруського ранньофеодального

утворення» була племінна територія ільменських словен, яка

окреслена назвами з етнонімом «Русь». Центром його була

Ладога та її околиці. І от ця північна Русь в середині IX ст.

розпалась — на південну, Київську, і північну — Верхню Русь,

яка не відома ні вітчизняним, ні зарубіжним хроністам чи

мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми аполо-

гетами старої теорії. Вони вважають, що ті закликані

варяги-руси з датським вікінгом Рюриком і поклали початок

давньоруській державі.

Щоб довести свою концепцію фактологічне, ці історики

переконують, що етнонім «русь» виник «у Новгородській

землі», бо він «зафіксований тут багатою топонімікою, яка

відсутня на півдні» (мається на увазі «південь» Росії —

Подніпров’я, тобто Україна, — та сама термінологія, що і в

самодержавній Російській імперії — Авт.). Автори наводять

ряд назв, шо збереглися на Новгородщині з коренем «рус»:

Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей

термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — «військо»,

«гребці», «дружина». Ці автори не знають, чи, може, вдають,

що не відають, що й на «півдні», на Подніпров’ї, існує не менша

кількість гідронімів, власних назв із коренем «рус»: річки

Рось, Росава, Росавиця, населені пункти Рава Руська, Руська

Потяна та ін., а головне, й донині збереглися люди, які ще

називають себе русинами.

Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи

не називала себе Руссю ні Верхньою, ні Північною, ні якоюсь

іншою, з’явились такі назви, потрібно погодитись із відомими

дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твер-

дять про переселення слов’ян із південних регіонів до озера

Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, який

на багато століть зберіг у своїй топоніміці назву перших

слов’янських пришельців, — це Словенський кінець, Сло-

венський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і

багатства у слов’ян – Велес або Волос), Перунове капище —

Периньтощо. Логічно, що слов’яни із Подніпров’я і принесли

із собою разом зі своєю культурою і традиціями свою нову

назву — руси. Проте, не виключено, що на узбережжі

Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних

племен слов’ян, що займали територію центральної Європи

від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були

велети-лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни

(по р. Укра, що плинула до Одри) та ін. — були й руси,

можливо, якась торгова група, оскільки древні західні

джерела вказують на існування на побережжі міста

Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем,

Колобрегом, Штетином та ін.

Але ті «північні руси» не дали своєї назви Новгородській

землі чи Приладожжю, хоч як би то було. Відомо, що Олег,

який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого

війська «багато своїх воів-варягів, чудь, словен, мерю, весь,

кривичів». Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до

столиці полян, мовив: «Хай буде се мати городам руським». Не

Ладога, і не Новгород були оголошені «матір’ю», тобто, столи-

цею міст руських. І саме після взяття Києва літописець

повідомив: «І були в нього словени, і варяги, й інші, що

прозвалися руссю». Отже, руссю прозвалися новгородці після

взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою поряд

з іншими народами, і русів.

Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?

Однією з останніх спроб пояснити історію власне русів як

народу, що жив і утверджував себе в Подніпров’ї, зробив

історик Г. Василенко в своїй невеличкій праці «Руси». Втім,

треба визнати, що подібні спроби робилися й раніше.

Зокрема можна нагадати праці російського історика-словіста

Ю. Венеліна, який вважав, що «Гунно-аваро-хозарська

держава власне була царством російського народу», що

держава між Дунаєм і Волгою, яка склалась під владою

гуннів, це і є Росія.

Для з’ясування походження терміну «русь» і його проник-

нення в слов’янський світ деякі дослідники використали

свідчення західноєвропейських та візантійських хроністів

про те, що слово «руси» — кельтського походження. Звідки

вони взялись на Подніпров’ї і в регіоні Західної України, де

й донині збереглась самоназва українців – русини?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н.е.

Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс,

за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем’я

бастарнів, яке мало самоназву – рутени. Ці рутени пішли

на Подунав’я, частина їх з’явилась у Прикарпатті. Після

Маркоманськоі війни 166 – 169 pp., в якій брали участь

придунайські кельтські племена, зокрема, рутени, частина

їх була переселена у Фракію, частина рушила на схід, до

Криму і Подніпров’я. Тут вони, певно, наблизились до

кордонів полян, тут вони і могли зіткнутись із готами, з

якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з

Іордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин

від готів. Сучасники Нестора-літописця візантійські хроністи

Скілиця і Кедрін повідомляють, що руси – кельтського

походження.

Про русів, як небезпечних сусідів арабського світу пові-

домляє арабський історик VII ст. ат-Табарі. Хан Дербента

Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з

русами: «… руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам…

Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами

самі і власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не

вийшли з власної країни». Чимало є інших згадок про народ

русів упродовж VI — VII ст., доки поляни стали також

іменувати себе руссю.

В Прикарпатті кельти-рутени змішалися із слов’янами,

ослов’янились і дали місцевому населенню ще одну назву —

рутени, яка залишилась відомою в численних документах

європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XIX

ст. Можна допустити, що ці рутени-кельти, яких римляни

називали також галами, тобто, поклонниками ритуальному

птахові рутенів – півню (галану), привнесли ще одну назву

слов’янському населенню та місцевості Прикарпаття – галича-

ни та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко

небезпідставно доходить висновку, що етнонім руси чи русини

«є трансформацією племінної назви рутени».

Можна піддати сумніву деякі положення цієї гіпотези, але

наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні

два висновки сучасних істориків: 1. Назва руси з’являється

далеко до появи варягів-норманів у слов’янських землях, а

тому твердження літописця «варяг бо прозвашася руссю»,—

не стосується жодного північного народу – шведів, данів,

норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені

«рос»чи ‘«рус», не існувало й такого регіону — Русь. Проте

слово «рус» і похідні слова від нього наповнюють різні географічні

назви в Закарпатті (Росток, Росичка і т. д.), в Трансільванії (25

населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), в Словаччині (46 географічних

назв: Русбах, Руска, Росина і т. д.). 2. Територіальне поширення

цього етноніма прив’язується все ж таки до Подніпров’я,

південної межі полянського слов’янського світу і збігається з

численними свідченнями хроністів вітчизняних та зарубіжних,

зокрема, особливо важливих арабських авторів, про існування

окремого народу русів, які, як повідомляють ті ж таки джере-

ла, злились із слов’янським населенням, ослов’янились самі і

привнесли Подніпровському та Прикарпатському слов’янству

свою назву (як, скажімо, пізніше булгари дали свою назву

слов’янам Балканського півострова.

Тож новітня реанімація теорій про північних варягів-русів

у світлі нових даних також відпадає. Як відпадає спроба

довести, що була спочатку створена «від Ладоги на півночі до

Києва на півдні держава», назва якої була «Руска земля» і що

центром її була Ладога і Новгород, регіон «племінного княжіння

ільменських словен».

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена

автохтонним населенням Подніпров’я, в якому провідна роль

належала слов янам-полянам, що жили в тісному контакті з

численними неслов’янськими племенами. Держава ця була

створена задовго до появи будь-яких приходнів з півночі і була

цілком самобутньою в своєму існуванні, зі своїми законами,

традиціями і навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно-

творчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи

від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні

джерела, в тісному контакті з Візантійською імперією і південно-

східним світом.

Назва «Руська земля» виникла як назва територіального

ядра київсько-полянської держави і вперто утримувалась

протягом Х – XII ст. в основному за регіоном Київського,

Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала

поширюватись на «инии языци, иже дань дають Руси», тобто,

на колонізовані русичами території. До меж Київської Руси, за

літописними джерелами, не входив регіон північно-східних,

північних і північно-західних земель, які жили своїм осібним

життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською

державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи з нею.

Лише в деяких літописах пізнішого часу на певні частини

державних київських окраїн поширилась назва Руська земля.

Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення

слов’янських і неслов’янських племен, їх співжиття, з яких в

багатовіковій історії сформувалась українська народність.

Спроби зробити ініціатором утворення Київської Руси «північних

русів», що прийшли із Скандинавії, а згодом жили в регіоні

Ладоги й Новгорода, і тим підтвердити споконвічну «єдність»

і «неподільність» російського народу з українським, не мають

під собою наукового підґрунтя.

У зв’язку з цією проблемою постає питання про існування

давньоруської народности в тому розумінні, як про неї нині

пишуть у підручниках та історичних розвідках, — як цілісної

самосвідомої етнічної єдности, що жила на всьому обширі

східнослов’янської держави в Х – XIII ст.

Ось як трактується це питання в сучасній історіографії:

давньоруська народність визначається такими основними

рисами, як «спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві

діалекти… спільність території, що збігалася з політичною

спільністю в формі Давньоруської держави, яка об’єднала весь

східнослов’янський світ. У наявності певна економічна спільність,

а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії,

яка в ті часи була єдиною формою ідеології».

Наприклад, Б. Греков заявив, що під Давньоруською держа-

вою «ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка

виникла внаслідок об’єднання Новгородської Руси з Київською

Руссю». Треба сказати, що таку думку проводять не лише

російські, а й більшість українських сучасних істориків.

Як бачимо, тут стверджується навіть існування «Північної

Руси», яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована.

Власне, ніякої принципової відмінности між дореволюційними

та радянськими російськими істориками немає. Слідом за

подібними твердженнями російських істориків, українські

історики, принаймні більшість із них, також повторюють

цю саму думку. Деякі з них навіть датують цей процес,

вважаючи, що вже в IX – Х ст. сформувалась етнічна єдність

— давньоруська народність.

Вони твердять, що назва «Руська земля» в абсолютній

більшості джерел, від Х до XII ст. стосується саме цієї

території, що єдність її населення безперечна, через те саме

до нього можна застосовувати термін «давньоруська народність»

в епоху Київської Руси. Проте саме в цей же період існували

у складі Київської держави й інші досить цілісні державні

утворення, що підпорядковувались Києву. У них — своя

самобутня політична традиція, спільність матеріальної куль-

тури, духовна спільність. Передусім важливе місце посідає в

Київській державі Новгородська земля, літописна Славія,

середньовічна парламентська республіка.

До цього можна ще додати свідчення «Повісти минулих літ»

про те, що плем’я полян було «з роду слов’янського», як і

древлян, а «радимичі ж і в’ятичі походять од ляхів» (мова йде

про народи Прибалтійського помор’я). Словени новгородські і

кривичі, як свідчать археологічні пам’ятки, зберегли в собі

значні сліди західнослов’янської культури, а також місцевого

угро-фінського населення, зокрема, мері, весі та ін.

Політичне ж об’єднання цих двох великих слов’янських

державі нагадувало скоріше конфедеративний союз, який був

завжди нетривкий і розпадався під першими ударами як

всередині, так і ззовні країни. Єдности між ними ніколи ‘не

було, як правдиво зауважує Б. Рибаков. Бо й справді «руська

земля» складалась із ворогуючих князівств.

ДЕРЖАВА КИЯ І КИЄВИЧІВ

Початок Київської Руси як держави пов’язаний із

постаттю князя Кия. В сучасній літературі визнано, що

зв’язки Кия з візантійським імператором припадають на

кінець VII — першу половину VIII ст., в часи активного руху

слов’ян на Балкани, в епоху Юстиніана. Перші відомості про

східних слов’ян-антів подав Прокопій Кесарійський, який

описав життя слов’ян і їхні численні походи на Візантійську

імперію (VI ст. н. е.). Ймовірніше союзні дружні відносини між

Візантією і слов’янами належать до періоду аварської навали,

коли візантійці мусили відбиватись від неї (2-га пол. VI — поч.

VII ст.). Саме на цей час припадають згадки про князя Кия,

який був відомий візантійським хроністам під іменем Кувер. М.

Брайчевський відтворює біографію Кия на основі візантійських

та ін. джерел. Це був князь племені хорватів з Прикарпаття,

яке під тиском аварів відсунулось до Сірмія (сучасна область

Хорватії Срем). Близько 634 р. Кий повстав проти аварів,

шукав підтримки у візантійського імператора Іраклія, дістав

цю підтримку від нього, а заодно і пожалування в Подунав’ї.

Ось тоді й збудував там свій Києвець, відомий нам з літопису.

3. часом Кий вступає в конфлікт з візантійським імператором

з приводу Солуні і покидає Дунай. Ймовірно, саме тоді він

з’являється на Подніпров’ї і засновує Київ. Після Кия у

полянській землі князювали його нащадки — Києвичі. Одно-

часно існували інші східнослов’янські князівства — Древлянське

(де князювала династія Ніскиничів), Дреговицьке, Полоцьке,

Словенське, Чернігівське, Переяславське.

Відомий польський хроніст Ян Длугош (помер 1480 р.), який,

певно, користувався старовинними руськими літописами,

повідомляє, що «після смерті Кия, Щека і Хорива, успадкову-

ючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато літ панували

у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів —

Аскольда і Дира». Східні джерела повідомляли про

східнослов’янську подніпровську державу IX ст. таке: «пер-

ший із слов’янських царів є цар Дир; він має обширні городи

і багато населених країн. Мусульманські купці прибувають у

столицю його держави з різними товарами», — повідомляє

Масуді, автор Х ст. Ще один хроніст Ібн-Русте (IX ст.)

розповідає, що цар русів інколи засилає злочинців для пока-

рання до «правителів віддалених областей», — тобто, держава

Київська була достатньо обширною, мала свій адміністративний

поділ на певні області, на чолі яких стояли правителі. Ми не

знаємо про те, чи це були представники місцевої родової знаті,

чи прислані з Києва правителі. Масуді також говорить про

численні походи русів, які воюють «з довколишніми народами

і перемагають їх».

В іноземних хроніках збереглись відомості і про походи на

узбережжя Кримського півострова — до Сугдеї — слов’янського

князя Бравлина, а також про походи київського володаря

Аскольда на Візантію. Часи князювзння Аскольда (інше

написання — Осколд) — блискуча сторінка в історії Давньо-

руської Київської держави.

У цей період молода феодальна держава вийшла на

міжнародну арену, здобула міжнародне визнання і утвердила

себе в історії європейської цивілізації. Головною

зовнішньополітичною акцією Аскольда були візантійські

походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого

значення набув похід на Константинополь 860 р. Русичі 18

червня раптово напали на столицю Візантії і тримали її в

облозі сім днів. «Місто ледве… не було підняте на списа,—

говорив у своїй проповіді тодішній константинопольський

патріарх Фотій. — Що за удар і гнів такий тяжкий і вражаю-

чий? Звідки найшла на нас ця північна і жахлива гроза? Які

густі хмари пристрастей і яких доль могутні зіткнення запа-

лили проти нас цю нестерпну блискавку?». Далі Фотій дає таку

характеристику цьому ворогові: «Народ вийшов з країни

північної, прямуючи ніби на другий Єрусалим, і племена

піднялись від країв землі, тримаючи лук і списа: вони жорстокі

і немилосердні, голос їхній шумить, як море…». Дізнавшись про

облогу столиці, повернувся з походу імператор Михаїл III.

Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився у церкві на

Влахерні, просячи заступництва у Богородиці, а по всій

столиці відбувалися «лиття і оплакування». Руси захопили й

пограбували, як повідомляє Нікіта Пафлагонський, всі посе-

лення й монастирі довкола Константинополя і на сусідніх

островах. Для правлячої верхівки було небезпечне і те, що

руси захопили острів Теренвінф, на якому перебував

відправлений насильно у заслання попередник патріарха

Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що

із церкви на Влахерні вийняли із золотої раки ризу Богоматері

й перенесли до св. Софії. Ця риза була однією із найбільших

святинь православної церкви. З русами розпочались перегово-

ри. Внаслідок цього був укладений мирний договір, який вивів

із «небуття» нову державу у Європі. «Народ неіменитий, —

говорив опісля у своїй проповіді Фотій, — народ ніщо, народ

на рівні рабів, невідомий, але лкий дістав ім’я після походу на

нас, незначний, принижений і бідний, але який досяг блискучої

висоти, незчисленного багатства, — о, яке бідування, послане

нам від Бога…»

У 863 р. Аскольд робить новий похід на Принцові острови у

Мармуровому морі. В 866 p., — ще один, який завершився

невдало — буря розметала у морі кораблі русичів. «І бисть в

Києві плач велій». У 874 p. після чергового походу русичів на

Візантію імператор Василій Македонянин уклав договір, од-

ним із реальних наслідків якого було хрещення правлячої

верхівки і, певно, частини дружинників у Києві. Це мало

великий вплив на подальший розвиток внутрішнього життя

слов’янського суспільства на Подніпров’ї. Християнська об-

щина Києва сприяла поширенню християнства серед ширших

верств населення, що викликало невдоволення служителів

культу старих слов’янських богів. Язичництво, певна річ, не

бажало мирно поступатись своєю першістю. Воно шукало

зовнішніх сил для свого зміцнення, і такі сили швидко об’явились

у довколишньому язичницькому світі, зокрема, у Славії, в

столиці її — Новгороді на р. Волхові.

Близько 870 р. у Новгороді утверджується правління закли-

каного сюди князя Рюрика. Одні історики вважали, що він

норманського, тобто, норвезького або шведського походження;

другі виводили його з Данії; ще інші приписують йому

слов’яно-балтійське походження, зважаючи на тісні економічні,

торгівельні та політичні стосунки між племенами Балтійського

помор’я і Славії. Рюрик дуже швидко виявив автократичні

намагання, що викликало невдоволення місцевого населення,

яке із зброєю в руках повстало на чолі із Вадимом Хоробрим.

Никонівський літопис датує цю подію 872 р. Цікаво, що через

кілька років знову зустрічаються записи, які свідчать про

бурхливі події у Новгороді: під 875 р. записано в тому ж

Никонівському літописі: «Того ж лета избежаша от Рюрика из

Новгорода в Киев много новгородцких мужей».

879 р. Рюрик помер у Новгороді, залишивши малолітнього

сина Ігоря на руках його вихователя Олега. Через три роки

Олег організовує похід на кривичів, далі захоплює Київ,

вбиває київського князя Аскольда. Причому, вбиває не у

відкритому бою, а підступом, заманивши його на розмову від

імені ватаги купців.

На цю обставину звернув увагу ще історик XVII ст. В.

Татіщев. Він вважав, що Аскольд став жертвою змови київських

прибічників язичництва: «Убивство Аскольдове найбільш

вірогідне, що хрещення тому причиною було; можливо, кияни,

не бажаючи хрещення прийняти, Олега призвали, а Олегу

заздрість володарювання приєдналась…».

Безумовно, переворот 882 р. — убивство останнього Києвича

і возшестя на київський стіл Олега — подія значна в

східнослов’янському регіоні. Династія Києвичів завершила

своє існування, у Києві встановлюється інша правляча

династія — Рюриковичів.

ЗМІНА ДИНАСТІЙ. РЮРИКОВИЧІ.

Олег узурпував владу, як з усього випливає, з допомогою

внутрішньої опозиції. Оцінюючи цей факт, потрібно

наголосити, що він не е актом зовнішнього завоювання чи

загарбання, а звичайним державним переворотом, який

здійснили консервативні сили Києва. Олег став речником їхніх

інтересів, вони намагались використати його честолюбство

для своєї користі. Б. Рибаков називає Олега «безвісним конун-

гом, що по-розбійницькому оволодів Києвом і помер невідомо

де». Інші дослідники, зокрема, М. Брайчевський, слушно

вважають Олега людиною непересічною. Прийшовши до влади

в Києві з допомогою язичницької опозиції, він був змушений

проводити політику, яку вона йому диктувала. І, передусім,

антихристиянську політику.

Насамперед Олегові треба було повернути Києву ті племена,

які відпали у зв’язку із династичним переворотом. Олег робить

походи на древлян (883) і на уличів (885). Очевидно, йому

вдалося їх підпорядкувати. Крім того, йому відразу було

необхідно боротись і з тими проаскольдовими силами, що

тримались християнства і виступали проти язичницької опо-

зиції. Про цю боротьбу свідчить літописець, який у «Повісті

минулих літ» пише: Олега, мовляв, прозвали Віщим «люди

погани и невиголоси», тобто язичники прозвали Олега Віщим.

Знаменита легенда про смерть Олега від свого коня також є до-

казом, що для християн цей приходень був людиною ворожою.

У слов’янській міфології і звичаях взагалі кінь завжди був

символом добра, багатства і вірності, охоронцем сиріт,

помічником людини. Череп коня завжди клали під кут хати,

коли починали її будувати, як оберег сімейного вогнища. Тож

смерть Олега від свого вірного друга-коня свідчить, що в

свідомості киян Олег був лихою людиною і не заслужив навіть

доброї смерти. Невідома і могила Олегова, хоча у слов’ян

могили — це святі місця. Одні говорять, що його могила на

Щекавиці, Другі, що Олег похований десь на Ладозі, ще інші

повідомляють, що він помандрував десь за море і там помер.

Навколо діянь Олега взагалі багато нерозгаданого.

«Повість…», наприклад, часто приписує йому міфічні діяння

або діяння Аскольда. Так, Б. Рибаков ставить під сумнів

і визволення Олегом від хозар сіверян та радимичів. Викликає

роздуми і похід Олега 907 р. на Візантію та договір із нею

911р. Брайчевський вважає, що опис цього походу відноситься

до часів Аскольда, як і договір, зафіксований у «Повісті

минулих літ».

Олег помер 912 чи 913 року. До влади прийшов князь Ігор,

якому вже було 39 років. Олег за життя узурпував і в нього

владу, хоча за законом мав віддати йому кермо при досягненні

ним повноліття. Ми знаємо із «Повісті…», що Ігор «хожаше по

Олзі і слушаше його». З приходом на князювання Ігоря у Києві

утверджується династія Рюриковичів.

В літературі оцінка діяльности Ігоря досить неоднозначна.

Одна частина істориків вважає його людиною нікчемною, інша

— активним державцем. Уважно розглянувши всі відомості, є

підстави приєднатися до другої думки. В 913-914 pp. він веде

війни з древлянами, які, напевне, не хотіли визнавати звер-

хности Києва. В 915 і 920 p.p. він виступає проти печенізьких

орд, які ще в часи Аскольда завдавали ударів слов’янам на

Подніпров’ї. Відомо, що Ігор воював також і з уличами. Ігор

продовжує політику Олега, за якого руські дружини почали

проникати на Кавказ. Ще в 909-910 pp., а також у 912-913 pp.

руські дружини наступають на Абесгун і Сарі. У 945 p. руські

війська захоплюють м. Бердаа. Древні джерела називають це

багате місто «Багдадом Кавказьким». Спочатку руси

заявили, як повідомляють джерела, що жадають лише

влади, але згодом пограбували місто, забрали золото, срібло,

килими, а взамін вручили місту «шматок глини з печаткою»

як гарантію проти поборів з боку інших прихідців. Але

згодом руси піддали місто мечу. Безперервні війни з

місцевим населенням змусили їх покинути край. Цей похід

закінчився невдачею. В 941 p. Ігор пішов на Візантію. В 944 p.

— новий похід. До вирішальної битви не дійшло — візантійці

запропонували русичам «викуп», тобто, вирішили сплачувати

данину, визначену попередніми договорами ще за часів

Аскольда. Цього ж року був укладений новий договір Руси

і, Візантії. Він був менш вигідний від попередніх угод: Русь

втрачала володіння на Чорноморському узбережжі і в

гирлі Дніпра, руські купці мали платити мито в торгівлі

з Візантією, Русь зобов’язувалась надавати Візантії

військову допомогу. Договір 944 p. має ще один важливий

бік для нас — він подає картину суспільного життя Руси

Ігоревої доби, його дуалістичний, двовірний характер.

Утверджуючи угоду в Києві, її схвалили і поганини-руси,

і руси-християни. Причому поганини присягались перед

Перуном — біля його підніжжя вони «покладоша оружье

свое и щити и золото…», а християни-руси присягу-роту

складали «в церкви св. Ильи яже есть над Ручаєм конец

Пасичне беседы; се бо бе сборная церкви». З договору,

зокрема, ясно, що київський зверхник досить толерантно

ставився до християнства, і, як небезпідставно вважає

Є. Голубинський, був або «внутрішнім», або таємним

християнином. До цього потрібно додати, що М. Брайчевський

пішов далі — він вважає, що Ігор та Ольга ймовірно

прийняли християнство відразу ж після підписання договору

944 р. І смерть Ігоря була спровокована саме цим хрещенням,

коли язичницька дружина, а може й древляни-язичники не

захотіли з цим примиритися. Звичайно, підстави для такої

гіпотези є. Відомо, що «Повість…» описує причину смерти

Ігоря як наслідок зажерливости його дружинників, що

вимагали для свого збагачення вдруге зібрати полюддя з

древлян. Безумовно, це надто спрощене пояснення такої

неординарної ситуації, як вбивство київського князя, з яким

не наважувався сваритися навіть Константинополь. Більше

того, Візантія домоглася за останнім договором 944 p. мати

Київську Русь своїм воєнним спільником. У світлі цих фактів,

на мій погляд, гіпотеза Брайчевського набирає більшої ваги.

Але все ж — це гіпотеза.

Після смерти Ігоря владу в Києві перейняла його вдова —

княгиня Ольга. Постать цієї державної жінки є однією з

найцікавіших загадок нашої середньовічної історії. Загадкове

саме походження її, овіяне численними легендами і переказа-

ми. «Повість минулих літ» оповідає, що в 903 р. із Пскова

молодому князю Ігореві привели дружину Ольгу. За однією

церковною легендою Ольга — дочка простого перевізника,

за іншою — дочка боярина, ще інші джерела оповідають

про князівське походження із Пскова ж таки, або болгарське

її походження. В останні роки виникла ще одна гіпотеза:

про її норманське королівське походження. Існує також

гіпотеза, що княгиня Ольга — дочка князя Олега, бо ім’я Ольга,

Олег — Helga — у скандинавських мовах означає «мудрий»,

«віщий», «святий».

Нам здається, що більше рації мають ті історики, які

доводять болгарське походження княгині Ольги. Справа в

тому, що Володимирський літопис повідомляє нам, що «Игоря

же жени (Олег) в Болгарах, поят же за него княжну, именем

Ольгу. И бысть мудра велми…». «Й приведоша ему (Ігорю. —

Авт.) жену от Плескова именем Ольгу».

Місто Плесков — болгарський град, який під пером числен-

них переписувачів літопису перетворився у більш відомий

східному слов’янству град Псков. Втім, є думка, що Псков

колись також мав назву Плесков, а згодом перетворився у

Псков під пером літописців. Думка ця нереальна, оскільки

літописців люди не читали в ті часи, літописи — це не

популярна щоденна преса, і ніхто не міг знати, як і що пишуть

літописці. А в народній пам’яті не збереглось імені Плескова.

Перша згадка Пскова в літописі під датою 903-й рік у зв’язку

з одруженням Ігоря та Ольги.

В «Житії» Ольги також вказується, що вона народилася в

«Плесковской стране». Деякі сучасні дослідники вважають, що

болгарське походження княгині Ольги могло б дати цікаве

пояснення такій дивовижній пристрасті її сина Святослава до

Болгарії, який в період занепаду Болгарського царства більше

за візантійців мав право на болгарський престол.

Багато таємниць, які зараз намагається розв’язати історич-

на наука, пов’язані з родиною Ольги. Можливо, вона була

близькою родичкою, ба, навіть внучкою знаменитого царя

Болгарії Симеона.

У спадок княгині Ользі дісталася велика держава, в якій

підпорядковані Олегом та Ігорем східнослов’янські племена ще

намагалися вести боротьбу проти централізованої влади,

що підпорядкувала їхнє життя загальнодержавним інтересам.

Але літописи не повідомляють про будь-які спроби місцевих

«світлих князів», які згадуються в угодах 911 та 944 p.p.,

чи інших правителів звільнитися від влади княгині Ольги.

Мовчать про це візантійські та с хідні хроніки. Княгиня Ольга

правила протягом 20 літ мирно і тихо. Можна думати, що

вона була справді настільки мудрою і розважливою по-

державному, що зуміла знайти рівновагу між різними

опозиційними групами в суспільстві досить складному, не

однорідному ні в класовому, ні в морально-етичному

відношенні. Адже в цей період Київська Русь переживала

перехідну епоху — в ній утверджувалась феодальна власність,

утверджувалась нова династія, все більшого значення

набувала і поширювалась християнська релігія. Тож можна

уявити, скільки складних суспільних проблем мала вирішувати

княгиня Ольга. Не дивно, що вітчизняні літописи з таким

пієтетом описували цю правительку, наповнюючи їх

легендами і домислами упродовж не одного століття. Варто

пригадати тут лише про т.зв. «помсту» княгині древлянам за

смерть свого чоловіка Ігоря Старого.

Попередники Ольги на київському столі були надто закло-

потані численними війнами то з сусідами, то з іншими державами

і не мали часу звертати велику увагу на внутрішнє влаштуван-

ня своєї власної держави. Ця відповідальна робота випала на

долю княгині Ольги. Вона об’їздила на санях і на возі майже

всі свої володіння — по Десні, Мсті, була у Новгороді, Пскові.

Щоб оцінити цей її подвиг, треба уявити тодішні дороги і

способи пересування на них. Але це була не просто подорож

— водночас Ольга закладала нові села, погости, міста, настав-

ляла в них урядників. А найголовніше: вперше в історії

київської держави встановила норми податків: «устави», «уро-

ки», «дані», «оброки». Смерть чоловіка примусила її звернути

увагу на упорядкування феодальних повинностей. Цікавий

факт розподілу тієї данини. Відомо, що данину, яку давали

древляни, ділили на три частини. Одна ішла на користь

княжого міста Ольги — Вишгорода. Дві третини забирав Київ.

Можна вважати, що цей спосіб поділу данини стосувався не

лише деревлянської землі. Це свідчить про те, що феодальний

київський уряд ясно усвідомлював ідею необхідности держав-

ного прибутку, та водночас намагався не забувати і власних

потреб, які задовольняв, звичайно ж, за рахунок держави.

Внутрішня реформа Ольги щодо впорядкування податків

торкнулася ще однієї сторони державного прибутку — добу-

вання хутра, яке в ті часи становило одну з найвагоміших

статей доходу державного бюджету, — відомо, що Русь

торгувала з іншими державами передусім хутрами, а «куна»

була формою валютного обміну.

Тож Ольга розпорядилась ставити «перевісища» та «лови-

ща» по Дніпру і Десні — очевидно, з цих територій,

відгороджених перевісищами й визначених як ловища, брали

хутра для торгівлі з європейськими та арабськими країнами.

Ще одну регламентацію щодо господарчих справ запровадила

княгиня Ольга — вона ставила «знамення», тобто, визначалися

дерева з бджолиними роями, звідки для держави брали мед та

віск, що були також предметами вивозу із Київської Руси. Про

це свідчить ще перший відомий нам Рафальштеттенський

митний статут (880 р. або 876р.), яким встановлювалось мито

на товари, які возили з Русі до Баварії. Тут мова йшла саме

про торгівлю воском.

Княгиня Ольга намагалася зміцнити й міжнародне станови-

ще Руси. З цим пов’язана її подорож у 957 р. (літопис дає

неправильну дату — 955 р.) до Константинополя. Ольга

переслідувала мету не лише зміцнити стосунки між Руссю та

Візантією, а також намагалася встановити тісні династичні

зв’язки. Такі історики як В. Пашуто, А. Сахаров цілком

обґрунтовано вказують на те, що під час перебування Ольги в

столиці Візантії княгиня не лише докладала зусиль, щоб

здобути для себе вищий державний титул «дочки» імператора

і для цього, можливо, приватно прийняла хрещення вже

вдруге, але, здається, й намагалась домовитись про наречену-

принцесу із дому імператора для сина свого Святослава, який,

імовірно, також перебував у складі численного посольства.

Новий договір Руси з Візантією, про який ішла мова під час

переговорів із імператором, передбачав надання військової

допомоги імператорам у їхній боротьбі проти арабів — «вои

и помощь», а також «челядь, воск и скиру» (тобто — шкіру),

які Ольга обіцяла дати Візантії. Але взамін вона виставила

свої вимоги: реалізацію союзного договору 944 р. для підняття

міжнародного престижу Руси. Проте відомо, що Ольга по

поверненні до Києва не виконала обіцянок. Літопис пояснює цю

обставину тим, що княгиня пригадала послам візантійським

свою образу, коли по прибутті до Константинополя вона

мусила чекати прийому майже два місяці. Дослідники,

проте, підкреслюють, що прийом, виявлений Ользі в

імператорському палаці, був досить пишним. Візантійський

хроніст XI ст. Скилиця записав, що руська княгиня «з честю

повернулась додому».

І справді, хоч Ольга була вже християнкою і поїхала до

Константинополя зі своїм власним священиком Григорієм,

вона прийняла хрещення в головному храмі імперії — в св.

Софії, що мало велике політичне значення для Руси в цілому,

бо тоді руська держава ніби ставала на один щабель рівности

з блискучою імперією. Ольга також дістала досить багаті дари

від імператора Костянтина Багрянородного — золоту таріль

з коштовним камінням, на якій їй було піднесено посольське

утримання в 500 міліарісіїв. Проте, вона не дістала для

свого сина принцеси. Про це можемо судити із заповіді

Костянтина Багрянородного своєму сину Роману — нізащо не

допускати шлюбів із «варварами», які вимагають цього, «як

це часто трапляється». До речі, цими «варварами» були

хозари, угри і Русь. Як відомо, ніхто із попередників Ольги

не міг домагатись для своїх дітей шлюбних пар, бо їхні діти

були або малі (як за Ігоря), або вже одружені давно (як за

Олега) в часи їхніх переговорів із Константинополем. Лише

Святослав Ігорович — цей анепсія (родич) — міг в 967 р.

виступати в ролі молодого жениха, якщо вважати роком його

народження 935-й, як це допускає М. Брайчевський, або 942

рік, як це підраховують інші дослідники, виходячи із записів

Іпатіївського, Воскресенського, Софійського першого та ін.

літописних зведень. І в тому, і в другому випадку Святослав

мав 22 або навіть і 15 літ.

Імператорський двір, ясна річ, не міг дати цісарівни для

князя-язичника, який виріс в оточенні язичницької дружини

і був фанатичним ворогом нової релігії, про що свідчить уся

його наступна антихристиянська політика в Києві. Не міг

Константинополь дати нареченої і через свої певні політичні

міркування, про що ми вже згадували. Тож у світлі цих подій

стає ясною і позиція Ольги щодо послів від імператора, яким

розгнівана княгиня відмовила в допомозі «воями». Незважаю-

чи на своє хрещення у Константинополі, Ольга не дістала

високородної невістки. Проте договір 944 p. продовжував діяти

до середини 60-х років.

Другим напрямком зовнішньої політики княгині Ольги був

Захід — встановлення відносин «миру і дружби» з німецьким

королівством, а також із західною церквою. Врахуємо ту

обставину, що в середині Х ст. ще існувала єдина Вселенська

християнська церква. Ця обставина дає нам можливість кри-

тично поставитись до тих дослідників, які намагались показати

ці події як наслідок нашептів латинців.

Ольга не домоглась політичних переваг від Візантії і

тоді повернула свій погляд на Захід. Сучасні історики в

більшості схиляються до думки, що спроба встановити політичні

зв’язки Руси з німецьким королівством була пов’язана з

піднесенням цієї держави за Отгона І, який захопив Італію,

утвердив свою владу в країні, створивши в 962 р. свою

церковно-імператорську систему і проголосивши Священну

Римську імперію. Він створив дві нові єпархії — в Польщі і на

Русі — для активізації місіонерської діяльності на сході.

Багато держав, в тім числі й Візантія, встановили контакти із

Священною імперією.

В 959 р. до Отгона І прибуло посольство від княгині Ольги

— «королеви ругів Олени». За свідченням німецьких хронісгів,

ці посли «просили посвягиги для цього народу (ругів, тобто

русів) єпископа і священиків». Якщо врахувати, що в ті часи

за справами чисто церковними обов’язково і неодмінно стояли

справи політичні, то можна погодитися з тими істориками, які

вважають, що це була спроба всгановити відносини «миру і

дружби» з могутньою європейською державою.

Оттон І, безумовно, відгукнувся на це прохання. В 961 р. до

Руси був посланий єпископ Адальберт. Проте вже в 962 р. він

повернувся ні з чим назад. При цьому відомо, що Адальберт «ні

в чому не досяг успіху і праця його була даремною». Більше

того, частина його посольства загинула «…і сам він ледве

уникнув смерти»,— записує німецький хроніст.

За цими подіями стоїть драматична історія Київської дер-

жави, яка намагалась утримати свою самостійність між Заходом

і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга, зазнавши невдачі в дипло-

матичних стосунках з Візантією, намагається для зміцнення

своєї влади в країні дістати підтримку від християнської

релігії, яку можна було б використати для посилення самодер-

жавної влади в боротьбі із центробіжними племінними силами

та віруваннями. Шукаючи союзу з Отгоном І, Ольга намагається,

з другого боку, тиснути на Візантію.

Перебування емісійного єпископа» Адальберта в Києві вик-

ликало тут незадоволення і навіть, як вважають деякі історики,

повстання чи політичний переворот. Адальберт, пише хроніка

Ламперта Герсфельтського, тікає з Києва, «ледве уникнувши

їх (киян. — Авт.) рук». Тітмар Мерзебурзький уточнює, що

єпископ цей «був звідси вигнаний народом». Потрібно звернути

увагу на те, що чимало істориків, зокрема, таких як В. Татіщев,

М. Присьолков, Б. Рамм, М. Алпатов та ін. зауважували, що

внаслідок цього бунту чи повстання в Києві княгиню Ольгу

було усунено від влади — на чолі київської держави став

Святослав, який про християнство і чути не жадав. Проте,

записи «Повісти…» стверджують, що стосунки між матір’ю та

Святославом і далі залишились рівними і що Святослав

довіряв матері владу в Києві під час своїх волзьких та

балканських походів. Вона навіть керувала обороною столиці

в 968 р. під час печенізької облоги.

Можна припускати, що повстання в Києві було спрямоване

не проти Ольги як правительки, яка хотіла запровадити

християнство, бо, зрештою християнська релігія вже закоре-

нилась у феодальній верхівці давньоруського суспільства, а

проти якихось зазіхань самого Адальберта, можливо, він надто

перестарався у виконанні місії Отгона. Адже недаремно в

грамоті на поставлення Адальберта магдебурзьким

архієпископом (таке високе призначення проваленого в Русі

єпископа свідчить про велику заслугу його перед королем!)

вказується, що Адальберт «спочатку був призначений

єпископом провінції Ругії (Руси)». І справедливо можна

підкреслити, що Оттон розглядав встановлення своєї духовної

ієрархії на Русі як вияв повної залежності Руси від імперії. Це

й пояснює ту ворожнечу, з якою була зустрінута в Києві

діяльність Адальберта. Безумовно, ці події підірвали автори-

тет християнки Ольги і її прибічників і посилили вагу

язичників, що групувалися навколо Святослава. Хоча,

звичайно, толерантні стосунки між Ольгою та Святославом

могли в цілому зберегтися.

Як бачимо, діяльність княгині Ольги залишила значну

сторінку в історії внутрішнього зміцнення та утвердження

на міжнародній арені Київської держави, яке відбувалося

хоч і мирним шляхом, але в напруженій боротьбі з

контрдіями найбільших світових держав. Київська Русь ви-

робляла свою політичну лінію для утвердження в світовій

історії. Княгиня Ольга — перша державна правителька Руси

— воістину стояла біля колиски могутности першої

східнослов’янської держави.

Новітня історіографія розкриває ще одну загадкову сторінку

правління княгині Ольги — мирне приєднання до Києва

Древлянського князівства, яке здавна протистояло київській

державі. Мова йде про одруження Святослава на Малуші,

доньці останнього і поверженого Ольгою Древлянського князя

Мала-Маломира. Ще в XIX ст. історики довели, що Малуша,

названа в «Повісті…» рабинею, була донькою Мала Древлянсь-

кого, а тому одруження на ній Святослава принесло київській

державі і мирне приєднання древлянської землі. Тож син

Святослава і Малуші — Володимир, став «своїм», законним і

визнаним усіма землями київським князем, оспіваним наро-

дним епосом як князь, улюблений народом.

Але перед тим, як князювання Володимира відкрило нову

сторінку нашої давньої історії, перед світом постала ще одна

велична і загадкова постать володаря Киево-руської держави

— Святослава Ігоровича. Про дату його народження, як і про

діяльність, в сучасній історіографії не існує однозначної

думки. Передусім продовжує розвиватись традиційна тенденція,

яка героїзує постать цього правителя, а з другого боку —

з’являється все більше досліджень, які намагаються зняти цю

штучну легендарність і подивитись на Святослава з більш

реалістичної точки зору. Щоправда, є й третя тенденція, яка

не дає власної оцінки щодо цієї постаті, аби не викликати проти

себе нападок з того чи іншого боку.

Святослав народився в уже немолодого князівського под-

ружжя і був, очевидно, не єдиною дитиною Ігоря та Ольги. За

своїм вихованням князь залишився вірним язичницьким

віруванням, які він перейняв від варязької дружини, в сере-

довищі якої виховувався. Хоча він був першим Рюриковичем

із чисто слов’янським іменем, проте за своїм характером, як

зазначає М. Брайчевський, був найбільшим варягом з усієї

плеяди київських князів цієї династії. І справді, здається

дивним, що Святослав, син матері-християнки і батька, якщо

не повного християнина, то прихильного до християнства,

князя Ігоря, за свого володарювання виявив себе прихильни-

ком язичництва, а отже і язичницької еліти, яка прагнула

зміцнити свої позиції. Відмовившись хреститись сам, він не

забороняв іншим переходити до християнської релігії, що

свідчить про зміцнення християнських сил, до яких належала

і сама київська княгиня Ольга. Проте, після смерті матері і

після невдачі походу на Балкани Святослав вдався до терору

над християнами, які визнавали зверхність візантійської

церкви і тим в очах Святослава викликали ненависть як

вороги. Брайчевський слідом за Татіщевим вважає, що в 968-

969 pp. він влаштовує у Києві другий (після Олегового)

антихристиянський терор.

Головні свої зусилля Святослав спрямував ще за життя

княгині Ольги на зовнішні справи. Літопис повідомляє, що в

964 p. Святослав почав похід на Оку і Волгу. Він пройшов землю

в’ятичів, розгромив володіння давніх союзників Хозарії —

волзьких булгар та буртасів, а в 865 р. наніс удари Хозарсь-

кому каганату, Північному Кавказу, де підпорядкував землі

ясів і касогів, а на останньому етапі розгромив Саркел — Білу

Зежу, одну із найбільших фортець Хозарії на Дону. Руси

залишили тут не зруйнованим «лише лист на стеблі», як

кажуть східні хроністи. Ця давня антируська фортеця була

дощенту зруйнована. Проте столиця каганату Ітиль і місто

Хазаран залишилися, куди збіглося населення поруйнованих

регіонів. Очевидно, Святослав поставив Хозарію в залежність

від Києва. Цікаве повідомлення Устюжського літопису про те,

що Святослав після перемоги над ясами і касогами їх «приведе

Кыеву». Можна висловити здогад, що приведені яси і касоги

були використані для підсилення руського війська напере-

додні походу на Дунай. Історики припускають, що після

підпорядкування земель хозарського каганату і встановлення

там свого управління, Святослав, очевидно, уклав угоду з

ясами і касогами, які прийшли йому на допомогу. Після цього

в 966 р. Святослав пішов на в’ятичів, їх «побіди» і «дань на них

возложи». Логічно, що перша зустріч з в’ятичами під час

походу проти болгар і буртасів була досить мирною, Святосла-

ву було потрібно зберегти спокійний тил. Тільки після успіху

у боротьбі з Хозарією він вирішив остаточно підпорядкувати

це найбільш віддалене східне плем’я слов’ян, накласти на

нього данину і тим підбити під владу Києва.

Після завоювання хозарських володінь Святослав закріпився

в Північному Причорномор’ї і Приазов’ї, а також і в Криму. Це

викликало тривогу у візантійських володіннях — кліматах.

Руські володіння вже здавна своїми городками в гирлі Дніпра

і Дністра оточували візантійські території. Після

підпорядкування Ігорем тиверців та уличів конфліктність

побільшувалась. Зміцнення русів після походів на схід

Святослава посилили суперечності між Візантією та Руссю.

Тим паче, що, як повідомляє Ібн-Хаукаль у своїй хроніці, після

перемоги русів над хозарами, буртасами і болгарами місцеве

населення просило, щоб руси «з ними уклали договір, і вони

були б покірні їм, русам…». Якщо допустити, що владу Святос-

лава мусило визнати все населення Хозарського каганату, то

її визнавало і населення Північного Причорномор’я та Криму

— впритул до кордонів із Дунайською Болгарією і Візантією.

Похід Святослава до Саркела, який міг проходити по Тамансь-

кому півострову, закріплення тут руського впливу, якщо не

адміністрації, безумовно зіткнув інтереси Руси і Візантії. Саме

в цей час тут відбулась перша військова сутичка між загонами

Святослава та візантійським топархом, під час якої руси

зазнали поразки. Проте візантійський топарх, враховуючи

силу величезної держави, яка склалась під мечем Святослава

— від в’ятських лісів, Північного Кавказу до візантійських

володінь у Криму, вважав за необхідне звернутись до Руси за

протекторатом. Його милостиво прийняв Святослав, який був

зацікавлений мати дружній тил в Криму в передбаченні

походів на Дунай.

Звичайно, ця ситуація викликала тривогу у Візантії, яка

поспішно відправляє до Києва місію Калокіра. Завдання цієї

місії — відвернути увагу Святослава від кримських володінь,

в першу чергу від Херсонесе, забезпечити недоторканість

інших володінь імперії у Північному Причорномор’ї.

Візантія тоді переживала тяжкі часи. Між нею і Болгарією

посилювались глибокі суперечності, її потрясали нищівні

набіги угрів, не давали спокою араби, які відторгали то одну,

то другу частину її володінь. Калокір, син херсонеського

стратига, прекрасно орієнтувався в обстановці на Причорно-

мор’ї. Його викликав у Константинополь імператор Нікіфор

Фока, присвоїв йому високе звання патрикія, видав 15

кентінаріїв золота і доручив привести русів «у землю місян для

її завоювання». Калокіру вдалося легко умовити в Києві

Святослава піти до Болгарії, «щоб він, завоювавши їх (болгар),

утримував їхню країну у власній владі», а йому, Калокіру,

сприяв у завоюванні візантійського престолу. Таким чином,

Калокір особисто вступив у змову з київським князем,

переслідуючи власні цілі. Так описує ці переговори Лев

Диакон. Проте сучасні історики вважають цю схему надто

спрощеною — ослабити Болгарію можна було б і ордами

печенігів, як це не раз робила Візантія.

Похід проти Болгарії, вважають вони, був вирішений Свято-

славом до прибуття високого посольства у Київ. Святослав

готувався до нього усією попередньою діяльністю. Посольство

Калокіра мало на меті негайно встановити мир у Криму і При-

чорномор’ї, поблизу візантійських володінь. Щоправда, не

викликає сумніву та обставина, що Калокір вступив особисто

у змову з руським князем, переслідуючи власні цілі. Щодо 15

кентінаріїв золота, то воно було роздане князеві та знатним

русам і не було платою за похід Святослава на Болгарію.

Бо після цих переговорів Візантія відновила виплачування

данини Русі.

Метою походу Святослава на Дунай було оволодіння

територією по Нижньому Подунав’ї. Переяславець — одне з

найбільших дунайських торгових міст — займав важливе

місце в руській зовнішній торгівлі. Але не лише економічні цілі

викликали цей похід Святослава. Болгарія в 30-60 pp. прово-

дила ворожу політику щодо Русуі разом із хозарами.

Та, можливо, була ще одна, найголовніша причина: якщо

зважити на болгарське походження княгині Ольги, Святослав

міг у даний момент претендувати на болгарський престол

як законний спадкоємець його. Влада болгарського царя

хиталась. І Візантія збиралась повалити царський трон та

приєднати болгарську державу як одну із провінцій.

Тож 967 p. Святослав пішов на Дунай. Спочатку він піднявся

вгору по Дністру, «где ему помощь от венгров приспела», як

повідомляє Татіщев. Святослав швидко оволодів Нижнім

?????алий Преслав (Переяслазець), змусив провізантійський уряд Болгарії укласти з ним угоду. На Дунаї були розгромлені всі городи, багато з них зруйновано, захоп- лена велика здобич була розподілена між знаттю. Війна велась за всіма правилами тодішнього часу. Проте Болгарія зберегла свій державний суверенітет, свою армію. Святослав досяг своєї мети. Та Візантія, щоб порятувати власне становище, спрямо- вує печенізьку орду на Київ влітку 968 р, Київ опинився в складному становищі. Щоправда, воєводі Претичу вдалось укласти перемир'я. Але це перемир'я не знищило небезпеки. Лише коли Святослав «собра вои», прибув до Києва «й прогна печенеги в поли и бысть мир», небезпека Києву була знешкод- жена. Надалі печеніги виступають як спільники Святослава в його другому поході на Подунав'я. Святослав знову пішов на Дунай в 969 чи 970 pp. Але за цей час Болгарія вступила в союз із Візантією, (хоча під час першого походу русичів Візантія і пальцем не ворухнула, щоб допомогти Болгарії, бо ослаблення давнього суперника Царго- рода входило в його плани). Тепер Святославу вдруге довелось брати приступом Переяславець і, як повідомляє Устюжський літопис, «казни в нем изменников смертию». Святослав жор- стоко розправлявся з болгарами і в інших містах, про що повідомляють візантійські хроністи. У Філіпополі, оповідає Лев Диакон, Святослав вразив усіх своєю «вродженою лютістю», де він посадив на кіл 20 тис. полонених. Можливо, це були не лише болгари, а й греки. Закритий у Доростолі візантійськими військами, дивлячись, як залишають його військо союзні загони болгар, він також стратив 300 «знаменитих родом и богатством мисян», а 20 тис. посадив до в'язниці, боячись, як би городяни не повстали проти нього. В цей час успіхи візантійського війська на чолі з Іоаном Цимісхієм сприяли відложенню від союзу із русичами багатьох болгарських міст. Позиції Святослава у Болгарії були хисткими. Його рішучі заходи щодо придушення суперників, заняття ряду фортець, відправка руського загону на чолі із Сфенкелем до столиці Болгарії Преслави, де перебував зі своїм двором цар Петро, змусили болгарський уряд повернутись до союзу із Святосла- вом. Частина болгар, навіть жінок, боролась разом із русичами проти візантійських військ. Потрібно відзначити, що під час цього другого походу Святослава Русь і Болгарія не ведуть воєнних дій між собою. Святослав воює лише проти греків. Руські війська не зачепили і не зруйнували Преслави, Пліски та інших міст. В той же час Іоанн Цимісхій захопив Преславу і взяв у полон царя Бориса. Імператор віддав на пограбування всі захоплені його військами міста. Незважаючи на те, що Цимісхій видавав себе за друга царя Бориса, що він обіцяв відомстити за кривди, завдані русами, він жорстоко розправ- лявся із завойованою територією Болгарії. В Константинополі, куди були відправлені цар Борис та його брат Роман, відбулась привселюдна детронізація болгарського царя — відібрані корона, коштовний одяг, взуття. Цар Борис перестав бути царем — йому надали звання магістра. Візантія святкувала свою перемогу над давнім і могутнім суперником. Після поразки влітку 970 p. Святослав змушений був укласти мир із Візантією. Проте Іоанн Цимісхій, зібравши великі сили, навесні і влітку 971 p. несподівано вдарив по ослаблених силах Святослава. На цей раз коаліція із печенігів, угрів та русів розпалась. Ромейський хроніст Скилиця повідомляє, що Святослав, який перебував у Доростолі, не сподівався ні на яку поміч. Візантія зуміла ізолювати недавніх союзників Святослава. Більше того, як відомо, печеніги напали на знесилені війська Святослава на порогах і вбили самого князя. Але перед тим Святослав ще уклав угоду із Візантією 971 p. Між обома державами відновлювались стосунки, що склалися в попередні часи. Балканські позиції Руси були втрачені. Але за Руссю залишались важливі райони Причорномор'я, Приазов'я та Нижньої Волги. Тим самим діяльність Святослава сприяла виходу Руської держави на широку міжнародну арену, що стало могутнім фактором у розширенні територіальних надбань феодальної Руси. Втім, це розширення території Київської держави в історичній перспективі ховало в собі головну небезпеку загибелі Київської Руси: відтік людських, матеріальних і духовних сил держави для розбудови в нових землях цивілізації — городів, армії, монастирів та ін. — знесилював метрополію. Після смерті Святослава влада в Києві перейшла до рук його старшого сина Ярополка (972-979). За час його короткого правління найважливішим явищем у державному житті було налагодження зв'язків із західноєвропейськими державами. Відомо, що в 973 p. київські посли прибули з великими дарами до Кведлінбурга, до Отгона І, з яким раніше намагалась встановити стосунки княгиня Ольга. В 979 р. у Києві з'явилось посольство із Рима від папи Бенедикта VII. Але в цей час уже розпочалась міжусобиця між Святославичами, посольство не мало наслідків. Ярополк загинув у війні із братом Володими- ром, київським князем став Володимир, народжений від древлянської князівни Малуші. Прийшовши до влади з допомогою варязької дружини та новгородського війська, Володимир був змушений продовжу- вати лінію, яку диктувала йому панівна більшість Києва, язичницька еліта, що за Святослава значно зміцнилась у двовірному Києві. Тож Володимир і сповідував її інтереси в першій своїй реформі — запровадженні т. зв. «шестибожжя». Саме вона й складала основну групу прихильників Володими- ра у Києві, виступивши у найвідповідальнішу мить проти християнина Ярополка. Ця думка підтверджується діяльністю Володимира в перші роки свого князювання, коли він вдався до зміцнення язичницької релігії і створив своєрідний пантеон язичницьких богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, тепер з'являється шість язичницьких богів — Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Історики вважають їх верховними божествами шести слов'янських племен, які допо- магали Володимиру під час його боротьби за Київ, — полян, древлян, ільменських словенів, кривичів, дреговичів, смолян. Щодо київських християн, то політика Володимира була неоднозначна — «й осквернися кровьми земля Руска и холмо ть», говорить «Повість минулих літ». Навряд чи тільки жертви тварин приносились біля капища. З фактів, наведених нашими літописцями, відомо, що за Володимира приносились і людські жертви цим язичницьким кумирам. Дядько Володимира — Добриня, якого вважають сином Мала древлянського, був посланий до Новгорода, щоб пожва- вити культ Перуна, ідол якого був установлений над рікою Волхов. Це був останній спалах язичництва і, очевидно, останній антихристиянський терор у Київській Русі. Володимиру дісталась важка спадщина. Країна була розо- рена постійними війнами Святослава, печеніги стояли за Стугною фактично під стінами столиці. В цій ситуації активізувались відцентрові сили. З великими зусиллями Во- лодимиру вдалось приборкати цих небезпечних помічників, надавши їм землі і частково спровадивши до Візантії. Володи- мир почав тривалу і тяжку боротьбу за утвердження своєї влади , а відтак і за зміцнення київської держави. Прийшовши до влади, Володимир зіткнувся із однією з найважливіших проблем — утримати величезну різномовну державу, в якій нараховувалось до 20 різних племен і земель як слов'янських, так і неслов'янських — фінських, тюркських та інших народів. В 981 p. проти Києва повстали в'ятичі. Володимир приборкав їх, наклавши «дань від рала». Наступного року вони знову повстали, і Володимир мусив знову приборкувати їх. В 984 p. Володимир ходив походом разом із воєводою Вовчим Хвостом на радимичів, яких переміг у битві на річці Піщаній. Вони також були обкладені даниною. В 981 p. він приєднав чер- венські міста — Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, які, як пише літописець, належали «ляхам». Насправді вони не могли в той час належати Польщі, скоріше входили до Великомо- равської держави, бо і землі БІЛОЇ Хорватії та Кракова тоді входили до Богемії. В 983 p. Володимир ходив походом на ятвягів, що жили між Німаном і Західним Бугом, і приєднав їх до своєї держави. Тут він заснував місто, якому дав ім'я Володимир (Волинський). В 993 p. Володимир ходив до Польщі. Все це зміцнювало і розширяло межі його держави, сприяло піднесенню авторитету київського князя. Але внутрішня об- становка вимагала стабілізації. І Володимир рішуче взявся за внутрішні реформи. Найбільше значення мала адміністративна реформа, яка ліквідувала племінні княжіння. Вся територія Руси була поділена на 8 адміністративних округів — за кількістю головних племен. В кожен округ — волость — призначався довірений управитель, пізніше один із синів Володимира. Спочатку вони повністю залежали від волі князя і не мали права успадковувати ці землі. Велике значення мала військова реформа, яка збільшила оборонну силу Київської Руси. Племінні військові формування були замінені феодальними військовими формуваннями землевласників, які від князя діставали землю. Нові землі надавались не місцевій знаті, а прийшлим людям, часом це були вихідці із народних низів, як відомі із народного епосу Ян Усмошвець, Попович Олекса, Ілля Муромець. Ця реформа створила могутній заслін на південному порубіжжі країни, а також сформувала особисто залежну від князя знать. Крім того, Володимир будував фортеці навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі із печенігами. Найбільш відомі — це Білгород на Ірпені, Василів на Стугні, Берестове на південь від столиці. М. Брайчевський звертає увагу і на судову реформу Воло- димира, яка розмежувала суд єпископський і градський. До нас дійшов Церковний статут — єдиний юридичний документ Володимировоі доби. Особливою популярністю пізніше стала користуватись релігійна реформа, яку возвеличили в наступні століття церковні письменники. Існуюче поганство уже не могло задовольнити духовне життя держави та й забезпечити ідеологічно самовладдя Володимира, який внаслідок реформ зумів зміцнити свою владу і привернути на свій бік симпатії певних верств суспільства. Сусідні держави, з якими контактувала Русь, сповідували у більшості монотеїстичні релігії — християнство, іудаїзм, магометанство. Найтісніші зв'язки Русь мала із хрис- тиянським світом. Зазначимо, що на цей час християнство було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Чехії, Польщі, Сербії, Германії. Воно утвердилось раніше на сході — у Вірменії, Грузії, Абхазії, пускало корені в Угорщині і в скандинавських державах. Християнство вже закорінювалось і в Русі. Бабуся Володимира, княгиня Ольга, а можливо й Ігор та Ярополк були християнами. Тут, певно, існувала сильна християнська група, яка, безумовно, використовувала проти Володимира, убивці свого брата Ярополка, його язичництво, намагалась скомпро- метувати князя-язичника в очах суспільности. Не дивно, що Володимир неодноразово звертався до ідеї хрещення Руси, але довго не наважувався розв'язати це питання. Восени 986 р. Володимир розпочав переговори з візантійським імператором Василієм II. На цей час у Візантії склалось тяжке становище — в 976 р. повстав престарілий Варда Склір, полководець Цимісхія, який змагався за владу з імператором Василієм II та Костянтином VII. Склір був дукою (управите- лем) Месопотамії. Він заручився підтримкою деяких арабських володарів і готував похід проти Константинополя. Імператор Василій II доручив племіннику колишнього імператора Нікіфора — Варді Фоці розгромити заколотника. Обидва полководці з величезним розмахом розоряли країну. І в цей час знищена Болгарія підняла голову — в західній її частині розпочали повстання чотири брати, сини коміта Миколи — комітопули Самуїл, Моїсей, Аарон, Давид — за відродження болгарської держави. Їхні війська завдали нищівної поразки Василію II влітку 986 p. біля Сердіки (Софії). Народно-визвольна війна болгарського народу призвела до відновлення болгарської держави. В цей же час Варда Фока змовився із Вардою Скліром про союз. Але Фока тут же арештував Скліра і проголосив себе імператором. Це було 15 серпня 987 p. Він пішов на Константинополь і спинився неподалік від столиці — в Хрисополі. Єдиною надією для Василія II був руський князь Володимир, з яким він розпочав переговори ще в 985 p. Несподівано він став рятівником Візантійської імперії. До всіх вдалих походів Володимира долучився ще один. Року 985 він розгромив Болгарію Дунайську й уклав із нею мир, як про це повідомляє «Повість минулих літ». Більшість істориків вважає, що в нашій «Повісті...» мова йде про Волзьку Болгарію. Ось як тут говориться: «Рушив Воло- димир на болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом привів на конях. І так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони є в чоботях. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах» Через неясність оповіді вважали, що це були саме волзькі болгари. Але на Волгу від Києва в човнах добиратись безглуздо, та ще й на верхню Волгу, де жили волзькі болгари. До Чорного моря на конях берегом Дніпра і в човнах — звичайна путь. Іще одна деталь: чобіт на Волзі не носили і в XIX ст., а в Подунав'ї — такий звичай був. Тож Володимир розгромив саме Дунайську Болгарію й уклав із нею мир. Цей конфлікт Руси і Болгарії штовхнув Василія II на переговори з Володимиром. Страх, що Русь увійде в союз із повсталими полководцями, мусив підганяти імператора. Наприкінці 987 р. була укладена угода проти Варди Фоки. Василій II змушений був дати згоду Володимиру віддати йому за дружину свою сестру — царівну Анну, хоча перед тим відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його сина на одній із принцес. Щоправда, змусив його поступитись сам Володимир, коли восени 987 р. своїм військом обложив Херсонес і 6 місяців протримав його в облозі, а потім взяв приступом. Василій II мав думати в тій ситуації про безпеку Константинополя. Звичайно, Василій погодився, поставивши умовою хрещення Володимира. Після цього 6-тисячний загін русів пішов до Константинополя і через кілька тижнів узяв участь у битві при Хрисополі. Згодом Варда Фока загинув. Трон для Василія II було врятовано. Володимир повернувся до Києва переможцем — з царівною, награбованим багатством і відновленим союзом із Візантією. Після цього й було проведене хрещення киян у Почайні. Добриня у Новгороді силою хрестив новгородців. Згасли жер- товні вогні. Але християнство ще довго мусило пристосовуватись до нових умов і язичницьких вірувань людей, що витворило нову форму ідеологічного життя в Русі — двовір'я, яке відчутне й донині. Церковні організації — церква і монастирі — стали відігравати велику політичну, а згодом і економічну роль в Київській державі. Вони сприяли зростанню духовної культури русів, ставали своєрідними центрами освіти і науки. Церква та її органи перетворились у величезну ідеологічну силу — вони допомагали утвердженню державної влади і самовладдя князів, розвитку писемності й культури. Ще за життя Володимир Хреститель розділив свою землю між синами, яких у нього було 12. Одним із найбільших князівств було Полоцьке, яке Володимир виділив як спадщину своїй першій дружині Рогніді, дочці князя Рогволода, убитого ним ще під час походу на Київ. Тут встановилася династія Рогніди, навколо якої гуртувалась Полоцька земля, що згодом стає осередком формування білоруської народності. Старший син Володимира Святополк, власне усиновлений ним син його брата Ярополка і грекині, дістав в управління древлянську землю. Він був одружений із дочкою польського короля Болеслава Хороброго. У Новгороді сидів другий син Володи- мира — від Рогніди Полоцької — Ярослав. В останні роки ці два старші сини вийшли з-під впливу батька, готували проти нього заколот. Років за два перед смертю Володимир дізнався, що Святополк, власне його названий син, який мав усі права на Київський стіл, вчинив змову проти нього з метою захопити владу в свої руки. На допомогу Святополку готовий був прийти із Заходу Болеслав Хоробрий. Як можна думати, Святополк мав союз із печенігами, бо їхні орди скоро підійшли до Києва. В той же час Ярослав Новгородський також вийшов із покори — Новгород перестав давати Києву данину, почав стягувати військові сили для боротьби за Київський стіл. Володимир боявся залишатись у Києві, де була сильна боярська опозиція, що стояла за спиною Святополка, і пере- брався до берестовської резиденції. Водночас він викликав із Ростова свого улюбленця (очевидно вважав його законним своїм спадкоємцем), сина від царівни Анни Бориса, який мав очолити похід проти свавільного Ярослава. І саме в цей відповідальний момент 15 липня 1015 р. трапилась нагла смерть Володимира Великого. Наближені князя намагались приховати від киян звістку про його смерть, але прихильники Святополка силоміць привезли тіло покійного князя до столиці й виставили у кафедральному соборі. Борис уже на Альті дізнається про те, що Святополк сів на Київський стіл. Він спинився в роздумах: шлях до влади мав пролягти йому через криваву братовбивчу війну. Але Святополк був рішучішим: він дуже боявся ростовського князя і послав до його табору таємних убивць, які й прибрали з його дороги до влади молодого князя. Те ж саме він зробив із князем Глібом Муромським та ще одним із синів Володимира Святославом. Родина Володимира від царівни Анни була у такий спосіб винищена. Тепер черга дійшла до Ярослава Новгородського. Новгородський князь розумів це. Тому коли він дістав із Києва звістку від сестри Предслави про київські події, він відразу скликав нараду поважних своїх радців і просив у них допомоги у боротьбі із братовбивцею. Саме перед тим Ярослав конфліктував із новгородською знаттю, але в даній ситуації його намір іти на Київ був підтриманий. Ярослав уклав угоду із новгородцями, якою гарантувались права і привілеї Новго- рода першими законодавчими актами. І тоді Ярослав у серпні 1015 р. із 3000 новгородців та 1000 варязьких найманців пішов на Київ. В листопаді 1015 р. під Любечем військо Святополка було повністю розгромлене, сам він утік до Польщі, до свого тестя. Ярослав же зайняв Київ і був проголошений великим князем. Але краківський князь Болеслав Хоробрий, який до цього воював із імператором Генріхом II, уклав із ним угоду і, розв'язавши руки, активно включився у справи Руси на боці свого зятя Святополка. Ярослав зазнав поразки, утік до Новгорода, а Святополк вдруге був проголошений великим князем у Києві. Проте знову ненадовго: жоден завойовник не шанує зрадника — війська Болеслава розпочали грабежі руської землі. Сам він захопив багату державну скарбницю, більше того, забрав як наложни- цю сестру Володимира Предславу, полонених відправляв до Польщі і всім цим викликав проти себе обурення і протести, Навколо нього склалась така ворожа обстановка, що він мусив тікати до Польщі, тим більше, що й Святополк бачив, наскільки тесть компрометує його. З цього скористався знову Ярослав, Набравши нового війська, він знову пішов на Київ. Переляка- ний Святополк навіть не наважився прийняти бій — втік до печенігів, а потім, зазнавши поразки на Альті (за деякими літописними даними), загинув. Щоправда, таке джерело як Еймундова сага оповідає, ніби Святополка було вбито ще до збройної сутички сподвижниками Володимира варягами Ей- мундом та Рагнаром. Боротьба за владу в Києві продовжується з Брячеславом Ізяславичем Полоцьким та Мстиславом Воло- димировичем Тьмутороканським. Щоб позбутися суперників, Ярослав вирішив піти на поступки полоцькому князю, віддавши йому міста Вітебськ, Усвят та ін. і визнавши незалежність Полоцького князівства. З Мстиславом Тьмутороканським то- чилась кілька років боротьба. В 1023 р. Мстислав розгромив Ярослава під Лиственом на Чернігівщині. Але Ярослав, оче- видно, підтриманий боярською силою Києва, домігся угоди, за якою Русь була поділена по Дніпру навпіл. За Ярославом лишилися Правобережжя, Волинь, Північ та Новгород. Мстис- лаву відійшла Чернігівщина та Переяславщина. Лише після смерти Мстислава в 1036 р. обидві частини Руси об'єдналися під владою київського князя Ярослава. Почалась інтенсивна державна та просвітницько- культурна діяльність Ярослава, якого літописці прозвали Мудрим. Київська Русь увійшла в період свого блискучого розквіту. Ярослав Володимирович зібрав воєдино всі землі, забрані перед тим Болеславом: в 1022 р. він повернув Берестя, в 1030 p. — Белз, в 1031 р. повернув червенські городи, узяв великий полон і оселив його по Росі. Проте йому не вдалося повернути Закарпатської Руси. Після смерти Володимира угорський король Стефан І Святий забрав ці землі собі і віддав їх своєму сину Емеріку, який став називатися «князем русинів». До XX ст. ця частина слов'янської землі перебувала у складі Угорщини. В 1038 р. Ярослав ходив на ятвягів, в 1040 р. — на Литву, в 1041-1047 pp. — на мазовецьку землю, на допомогу князеві Казиміру, синові Болеслава. Щоб допомогти Казиміру, Ярос- лав уклав угоду із Генріхом III. Він одружив із краківським князем свою сестру Марію-Добронігу, а згодом свого старшого сина Ізяслава одружив із сестрою Казиміра. Допомога Казимірові сприяла відновленню польської держави, що згодом перетворилася в агресивного західного сусіда Київської держави. В 1030 р. Ярослав зробив похід на чудь, внаслідок чого на Західній Двіні побудував місто Юр'єв — Дерпт (нині Тарту). В 30-х роках Ярослав здійснив ще кілька походів на північні землі, зміцнюючи там владу Київської Руси. Ярослав успішно завершив боротьбу своїх попередників із печенігами: в 1036 р. під Києвом він розгромив велике скопище орд печеніжинів, після чого вони пішли на Дунай і покинули подніпровські степи. На місці перемоги Ярослав поставив храм св. Софії. Князь Ярослав продовжував політику миру з Візантією. Проте, в 1043 р. його син Володимир очолив похід на Констан- тинополь, який закінчився невдало для русичів. Причини цього походу не з'ясовані, хоча вважають, що Ярослав претендував на імператорський престол, оскільки його друга дружина Феодора була родичкою царя Костянтина. Можливо, причиною цього походу була боротьба за незалежність київської митрополії. В усякому разі частина війська на чолі із воєводою Вишатою — сином новгородського посадника Остромира, була взята в полон і осліплена. Деякі історики припускають, що внаслідок переговорів князь Ярослав одружив свого сина Всеволода на царівні з родини Мономахів. Однією з особливостей політики Ярослава було встановлення родинних зв'язків із найбільшими володарями країн. Відомо, що широкі стосунки Ярослава з Німеччиною, з Генріхом III, підтримувались і великими посольствами 1040 та 1043 pp., і шлюбними зв'язками його дому з німецькими вельможами. Син Ярослава Святослав одружився з сестрою трірського єпископа Бургарта. Ще один із синів, ім'я якого до нас не дійшло, взяв шлюб із дочкою саксонського маркграфа Отгона, ще один із синів — з дочкою графа Штадтського — Одою. Ярослав підтримував тісні стосунки із скандинавськими країнами, Відомо, що варязька дружина завжди була присутня при дворі Ярослава. В київських князівських палатах перебув недобрі для себе часи вигнаний з батьківщини норвезький король Олаф II Святий. Його син Магнус взагалі виховувався в Києві. Сам Ярослав першою дружиною мав дочку шведського короля Олафа Інгігерду- Ірину. Його старша дочка Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда, який, щоб здобути згоду на руку Єлизавети, зробився войовничим вікінгом у Середземному морі і на її честь склав пісню, яка оповідала про подвиги вікінга і закінчувалась рефреном: «Тільки діва руська в золотій гривні гордує мною». Гаральд став королем Норвегії, але під час походу разом із Вільгельмом Завойовником до Англії там загинув. Єлизавета вийшла заміж за датського короля Свена Ульфсона. Один із синів угорського короля Владислава Лисого — Андрій — одружився з іншою донькою Ярослава Анастасією — Асмундою, що сприяло добрим стосункам між двома державами на тривалий час. У такий же спосіб встановились добрі стосунки між Київською Руссю та далекою Францією. Дочка Ярослава Анна взяла шлюб із королем Франції Генріхом І в 1049 р, Ще за життя чоловіка вона брала участь в управлінні державою, про що свідчать такі записи в деяких державних актах: «в присутності королеви Анни» або «за згодою моєї дружини». Анна листува- лась із папами римськими Миколою II та Григорієм VII, будувала церкви за взірцем київської Софії, подарувала королівському храму в Реймсі Євангеліє, написане кирилицею, на якому впродовж багатьох століть присягали французькі королі, сідаючи на трон. Назва Киева в західноєвропейських документах зустрічається частіше, ніж назви міст ближчої Польщі. Цікавий і такий факт: сини убитого англійського короля — Едмунд «Залізний Бик» та Едвард, в 1016 p. втекли спочатку до Швеції, а потім до Києва. Київський княжий двір стає епіцентром європейського політичного життя. Ярослав Мудрий наполегливо й послідовно здійснював широку і багатогранну культурно-просвітительську політику в своїй державі, яка сприяла зміцненню її внутрішнього становища, подоланню відцентрових сил, витворенню інтелек- туальної еліти, що могла на найвищому культурному рівні захищати і міжнародні інтереси Київської Руси. Ярослав відбудовував свою столицю, маючи взірцем Царгород. За нього Київ був обнесений новим валом, всередині якого опинилися нові забудовані частини міста — слободи і торги, «город Ярослава», як назвали літописці тодішній Київ. Грандіозна лінія могутніх фортифікаційних споруд, нові храми — Софійський собор, св. Георгія, св. Ірини, Благовіщенської церкви на Золотих воротах, поява Києво-Печерського монастиря, Володимирського монастиря біля Володимира- Волинського, Святогірського монастиря та ін. — все це сприяло посиленню не лише церковної організації, яка підтримувала самовладдя Ярослава, а й поширенню писемности, книгопи- сання та книгозбірень. З'являвся широкий прошарок освічених людей, серед яких відомі літописці — перші письменники та історики східнослов'янського світу: Никон, Нестор, їларіон. Визначним громадським діячем та вченим був київський митрополит їларіон, який створив цікаву концепцію загально- людської історії, їларіон обґрунтовує питання про місце Київської Руси в історії людства, визначає історичну роль руських князів, зокрема, Володимира, їларіонове знамените «Слово про закон і благодать» і понині являє собою одну із блискучих філософських та церковно-літературних пам'яток раннього середньовіччя. Саме Іларіона Ярослав вирішив поставити київським мит- рополитом замість митрополита-грека, усунувши тим вплив Візантії на церковні справи Руси. Відомо, що Візантійська імперія прагнула використати залежність руської церкви від Константинопольської патріархії у справах державних. Ця спроба Ярослава, проте, зазнала поразки. Другим важливим ідеологічним заходом Ярослава було намагання канонізації руських церковних діячів, зокрема, Володимира, Бориса та Гліба, а також княгині Ольги, як святих. Звичайно, Констан- тинополь розумів, що ця канонізація зміцнить сили руської церкви, отже, посилить II прагнення бути незалежною від нього. Тому й супротивився цим домаганням. Проте, змушений був погодитись на канонізацію Бориса та Гліба. Це зміцнювало Київську митрополію і наближало її до народу. Християнська церква, маючи своїх, руських, святих, ставала ближчою для русичів. За Ярослава виникли численні літературно-публіцистичні твори, в тому числі і знаменита «Повість минулих літ» — перший історико-літературний пам'ятник. Саме за Ярослава був укладений перший звід законів Київської держави — «Руська правда» Це свідчило про високу зрілість розвитку тодішнього суспільства та високий рівень соціально- економічних, політичних і морально-етичних норм життя давніх русичів. Ярослав помер 20 лютого 1054 p., заповівши синам частини своєї держави, яку він розділив між ними. І це було фатальним для майбуття Київської Руси. Єдність держави було підірвано. Три старші сини — Ізяслав, Святослав, Всеволод — правили тріумвіратом недовго. Старшому Ізяславу довелось тричі покидати Київ, доки він не був підступно вбитий у міжусобиці (1078). Після нього влада в Києві перейшла до рук Всеволода (1078-1093), який намагався знову об'єднати Руську державу під своєю владою. Цей період був позначений наростаючою міжусобицею, внаслідок якої загинули князі Святослав та Ізяслав, чимало молодших князів. Чисельні походи нових орд половців грабували Русь. Особливо великих розорень зазнала руська земля в добу князювання онука Ярослава Святополка-Михаїла (1093-1113). Він був змушений навіть одружитися з донькою половецького хана Тугорхана, щоб вистояти проти натиску орд Боняка «шолудивого», Курі та Тугорхана. Міжусобиці князів погіршували становище Руси. Велику негативну роль відігравали князі Святославичі — нащадки Святослава Ярославича, зокрема, Олег, прозваний літописцями «Гориславичем». Це був період бурхливих народних повстань (1063, 1113), князівських угод — в Любечі, на Долобському озері та ін., які, проте, не могли припинити чвар і розорення в руській землі. Літописи розповідають про жорстокі розправи феодалів над повсталими, що часто проходили під керівництвом волхвів-чародіїв. Великокнязівська влада широко використо- вувала свої необмежені права в накладанні тяжких покар — штрафів, податків, застосування військової сили. Після пов- стання 17 квітня 1113 р. закликаний боярами новий київський князь Володимир Мономах, змушений був видати «Статут», який мав полегшити становище міських низів і селян-холопів, принижених і задушених лихварями та феодалами. З іменем цього князя пов'язаний нетривкий період єдности Київської держави. Володимир Мономах став організатором активної боротьби проти половецької навали. Практично він приборкав половецьких ханів, відтіснивши їх орди до При- чорномор'я і Приазов'я. І слава про ці великі перемоги пішла «до всіх країв далеких... до греків, і угрів, і ляхів, і чехів, допоки і до Риму не прийшла...» — з гордістю розповідає літописець. Його іменем половчанки лякали своїх дітей. В той же час він поклав початок політики шлюбного родичання з половецькими ханами, що призвело до широкої участи половецьких орд у князівських чварах. Деякі історики вважають, що сам він був одружений вдруге на половчанці куманського племені, свого сьомого сина — Юрія — одружив на доньці половецького хана Аепи (це був той самий Юрій Долгорукий, який згодом з ординською захланністю обдирав Київ і київський люд). Володимир Мономах мав велику армію, з допомогою якої підпорядкував Києву ряд князівств, що відпали від нього. Так, із великою жорстокістю була приєднана Турово-Пинська волость, він забрав Мінську волость, відібрав у Святополкового сина Ярослава його спадщину — Волинь, розгромив коаліцію військ із чехів, угорців, поляків, яку організував Ярослав Святополчич, що й сам загинув під час цієї боротьби. В руках Володимира Мономаха зібралась майже вся територія країни Руси і її колишніх володінь. До того ж він розширив свої надбання, і на північно-східних кордонах київських територій посадив князем у Ростово-Суздальську землю, яка була населена муромою, вессю, мерею, свого найменшого сина -- Юрія. Це був перший князь, який залишався жити в цих володіннях і який почав розбудовувати цю землю. Як повідомляв В. Татіщев, Юрій «почав будувати в області своїй... многі гради, з тими ж іменами, як у Русі суть, бажаючи тим утолити печаль свою, що позбувся великого княжіння Руського. Київська держа- ва за Володимира Мономаха і його сина і спадкоємця Мстислава знову набула великого авторитету серед європейських країн. Про це свідчать династичні шлюби його дітей: старший син його Мстислав був одружений із дочкою шведського короля Інгвара — Христиною; цікаво, що після її смерті Мстислав одружився з донькою новгородського посадника Завидича. Друга дочка Мо- номаха — Євфимія — була одружена з угорським принцем Коломаном. Мстислав Великий Мономахович також поєднав свою родину з представниками правлячих європейських династій: одну з дочок — Інгебору — він одружив із датським принцем Канутом II, королем ободритів, другу — Мальфільду — з королем Данії Еріком-Емуном, а після його смерті — з норвезьким королем Сігурдом. Син останньої — Вольдемар Великий — прославлений король Данії — одружився пізніше із Софією, онукою старшого сина Мстислава — Всеволода. Ще одна дочка Мстислава — Ірина — стала дружиною грецького царевича Андроніка, четверта дочка — Єфросинія — вийшла заміж за короля угорського Гейзу II. Сини Мстислава також були поєднані з родинами правлячих династій. Один із них — Ізяслав — одружився з польською князівною, другий — Святополк — з дочкою короля Отгона II, моравською принцесою. Як і за Ярослава Мудрого, ці зв'язки київського князівського дому свідчили про широку популярність Київської держави серед європейських володарів, про широкі політичні та торго- вельні зв'язки Київської Руси з далекими і близькими країнами цивілізованого світу. Та по смерті Мстислава І (1132 р.) Київська держава почала швидко дробитись на окремі князівства. ДЕРЖАВНА ТА ПОЛІТИЧНА СТРУКТУРА. ВИЧЛЕНУВАННЯ ПІВНІЧНО-СХІДНОГО РЕГІОНУ Період історичного поступу Київської держави Руси від середини VII до середини XII ст. був часом утверджен- ня і зміцнення феодальних відносин, що припадає на часи князювання династії Києвичів та перших Рюриковичів. Це був час зростання вотчинного землеволодіння, появи численних прошарків сільського та міського населення, час стабілізації феодальних повинностей і розширення територіальних володінь. Цей процес був закономірний, нічим не відрізнявся від загальноєвропейського процесу. Проте він мав і свою специфіку, яка й визначила подальшу відмінність історичної долі східноєвропейських держав-князівств. Передусім потрібно сказати про надзвичайно великі територіальні межі Київської держави, яку вибудовували київські князі, починаючи від Святослава. З'єднання різних за соціальним рівнем та етнічно-культурним станом територій у якусь міцну єдність було практично нездійсненне. Через те панівна серед російських істориків-державників (С. Солов'йов, К. Кавелін, Б. Чичерін) думка про державну централізацію в епоху Київської Руси і в державі взагалі як основу єдино правильного порядку в суспільстві не мають під собою належ- ного історичного підґрунтя. Більше того, цей історіографічний міф призвів до недооцінки федералістичної системи організації суспільства, що, в свою чергу, викликало гальмування вивчен- ня історії давньокиівськоі держави та й історичного процесу взагалі. Факти історичного буття Києво-руської держави показують, що політична спільність київських володінь під егідою великих київських самовладців у великій мірі була номінальною. Відомо, що підпорядковані Києву землі в'ятичів і радимичів, а також Полоцьк, Туров, Новгород на Волхові з його численними п'ятинами, заселеними племенами угро- фінського походження та ін., жили. своїм осібним етнічним і суспільним життям, у київські справи практично не втруча- лись, за винятком новгородської боярської верхівки, а залежність від Києва обмежувалась сплатою данини. Щоправ- да, ситуація змінилась, коли ці землі стали суб'єктами політичної власности окремих князів, які перетворили їх в об'єкти державотворчих процесів. Тож безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були слабко пов'язані між собою і економічно, і політичне, слабо відчували і владу Києва. Але цей величезний масив, заселений не лише слов'янським, а й більшою мірою численними угрофінськими племенами, що жили на приєднаних «сторонах» і ще стояли на нижчому соціальному та культурному рівні від русичів, відтягував матеріальні та людські ресурси від центрального державного ядра Київської держави, а відтак зменшував його матеріальну і військову силу. Жодна європейська держава не мала таких умов для свого розширення, а через те процеси соціально- економічного та культурного розвитку там ішли не в ширину, а в глибину чи в вишину, зміцнюючи державну могуть країни. На терені ж Києво-руської держави цей процес розвивався в ширину, послаблюючи саму державу. Важливою особливістю в соціально-політичному бутті слов'янської держави в Подніпров'ї був іще один фактор — розташування на межі між осілим землеробським і кочовим населенням, що заселяло в основному азіатську частину євроазійського материка. Це й ставило державність слов'янського світу Подніпров'я під загрозу кочових навал, які постійно вивергали азіатські глибини. Гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, а пізніше монголо-татарські орди завдавали постійного нищення продуктивним силам східно- слов'янського світу. Зникали, нищились гради, ремесла, торгівля, розорані поля. І це в той час, коли країни західноєвропейського регіону були зайняті лише своїми власними справами — за спиною у східного слов'янства, що мусило постійно шукати засобів для свого виживання. Через те державно-політичні традиції східнослов'янського регіону вироблялись у двох напрямках, як ми це бачили з короткого огляду історичних подій у Київській державі від часів Кия до Володимира Мономаха: передусім — це напрямок на зв'язки з високоцивілізованими державами, і, найперше, із Східно-Римською імперією — Візантією, а також напрямок до степового кочового Сходу. Можна з певністю сказати, що така ситуація збагачувала історію східнослов'янського світу, виробляла різноманітніші і гнучкіші форми управління й співіснування народів і держав, які мимоволі являли собою більшою чи меншою мірою симбіоз європеїзму та «азіатчини» (як любив висловлюватись О. Герцен) і в економічному, і в політичному, і в культурному плані. Проте в останній період існування Київської Руси агресивність кочовиків зруйнувала рівновагу між Сходом і Заходом, призвела до господарської і культурної руйнації ядра держави. Ця обставина сприяла політичному занепаду Києва, на що звер- нув увагу ще М. Костомаров. Однак із певністю можна сказати, що подібне надбання істо- ричного досвіду давалось величезною кров'ю і втратами усіх народів Східної Європи, а передусім слов'янських, і що воно (особливо це видно після монголо-татарського уярмлення) не принесло умов для спокійного і багатшого життя. Здається, ніби історія принесла в жертву східне слов'янство і поставила його на сторожі Заходу як живу дамбу, об яку розбивались усі оті кочові хвилі, що їх вивергав азіатський вулкан. Київська Русь досягла у середині XII ст. значних вершин цивілізації в найбільших центрах, пов'язаних із південно- західними та західними регіонами. Торгівля, ремесла, літописи, храми, гради Руси вражали тодішню Європу. Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами Тітмара Мерзебурзького — у ньому в 1018 р. було понад 400 церков, а під час пожежі 1124 р. згоріло, каже літописець, більше як 600 храмів. Після монголо-татарської навали на Київ тут уціліло лише 5-6 монументальних споруд із більш як 40; із 8 тис. дворів — збереглось лише 200, із 50 тис. населення — вижило ледве чи 2 тис. В XI—XIII ст. Київська Русь, яку з кінця XII ст. уже можемо сміливо називати Україна-Русь (термін «країна», «край» в розумінні держави дістав на цей час юридичного значення, бо ним користуються літописці і для означення відособленого від Києва Переяславського князівства, і для означення землі Галицького князівства) починає розпадатись на самостійно існуючі в політичному плані князівства-держави. Зростання феодальних центрів, торгівлі, ремесел дають силу для утвердження політичних та етнічних особливостей. Північнослов'янський регіон разом із безмежними просторами на чолі з Новгородом продовжує і далі розвивати свою традиційну економіку з її вирішальним значенням торгово- ремісничих занять, а також і свій новгородський мовний діалект, що витворив особливий «територіальний і мовний континуум у зв'язку з тривалими контактами з прибалтійсько- фінським населенням». Встановлена Олегом політична сув'язь між Києвом і Новго- родом, яка ніколи не була тісною, скоріше — конфедеративною, з сильними ознаками політичного суперництва в певні часи, — зовсім зривається. Якщо раніше новгородські бояри «просили» у київського князя старшого його сина — спадкоємця всієї держави, щоб тим самим мати свого захисника, то з кінця вже XI ст. вони «вводять» князя до себе, а часто й виганяють його, забезпечуючи собі вічове самовладдя, в сучасному розумінні — самовладдя «парламентської більшости». З кінця XIII ст. в Новгороді утверджується новий юридичний статус, за яким «новгородці в князях і посадниках вільні». Щодо Полоцького князівства, то воно з часів Володимира Хрестителя було виділене як спадщина Рогніди — першої дитини сина Ізяслава. Відтоді там майже два століття правила своя Полоцька династія Ізяславичів. Лише на короткий час воно було підпорядковане Мономахом та його сином Мстисла- вом Києву, але після смерті останнього знову вийшло з-під влади Києва. Князівська влада тут була обмежена боярським віче, яке використовувало князя як воєначальника і укладало з ним «ряд» — угоду, за якою князеві виділялись функції лише захисника князівства й оборонця від зовнішніх ворогів. Полоцька земля, як і Новгородська, мають чимало спільного у своїй політичній історії з поморськими слов'янами, де віче бояр, жупанів, не допускало посилення самовладдя верховного правителя. На північно-східних володіннях Київської держави в XII ст. вичленовується Ростово-Суздальська земля, яка була підпорядкована ще в Х ст. Володимиром Великим. Це була величезна територія, в основному заселена угро-фінськими племенами — мордви, черемиси, мері, весі, муроми, а також в'ятичами та радимичами, слов'янськими племенами, які, за висловом літописця, походять «од ляхів». Звернімо увагу на те, що цей регіон історично розвивався на два століття пізніше, аніж район Подніпров'я. Колонізація верхнього Поволжя, де з'явилось Ростове-Суздальське володіння київських князів, не відразу привела до утворення тут князівства, тобто певної політичної структури державного управління. Відомий російський історик В. Ключевський відносить цей час до XIII ст., зауважуючи, що ще в XII ст. цей край був «більше інородний, аніж руський». Слушне його твердження і про те, що витворювана тут нова місцева етнічна спільність — великоросійська — не була наслідком розвитку старих особливостей населення «центральної середньодніпровської смуги», «а була справою нових різноманітних впливів», які відбувалися в країні, що розташо- вана «поза межами старої корінної Руси і в XII ст. була більш інородним, аніж руським краєм». Історик справедливо вважає, що наслідком руської колонізації Верхнього Поволжя стало утворення великоруської народности, яка консолідувалась спочатку в межах Ростово-Суздальського краю. Давній град цього «Заліського краю», як називали його русичі, Ростов, був центром племені меря, як повідомляє нам літописець під датою 873 р., так само, як Муром був центром племені муроми. Очевидно, в цей час там існував ще один град угро-фінського населення — Суздаль, який вперше в літопису згадується в 1024 р. у зв'язку з повстанням під проводом волхвів проти поширення християнства та великим голодом. В XII ст. тут виникає ряд нових міст, що завдячують своєму виникненню і розвитку руській колонізації, — це Володимир на Клязьмі, що став столицею краю, Переяслав (Заліський), Звенигород, Галич та ін., назви яких приносила слов'яно- руська колонізація з Подніпров'я, з Київської Руси. Проте усвідомлення власної самобутности і незалежности цього краю від Києва починається при перших Мономаховичах — при Юрії Долгорукому та Андрії Боголюбському. Юрій Володимирович Долгорукий був першим правителем, котрий не тільки заявив про незалежність свого князівства, а й почав підпорядковувати собі блискучу столицю країни Руси — Київ. Велич і могуть Київської держави ще засліплювала його, і він намагався перехопити в свої руки управління всією державою, що донедавна була знову зібрана під рукою його батька — Володимира Мономаха. Він ще прагнув стати продов- жувачем тієї європейської орієнтації в державотворчих процесах, яка стала традиційною для Київської Руси. Юрій Долгорукий приводив у свою ростово-суздальську землю з Києва урядовців, торгівців, будівельників, книжників, роздавав їм землі, але це викликало невдоволення місцевого населення, яке час від часу повставало проти русичів. Взагалі руська колонізація цих земель проходила далеко не мирно. Коли Юрій Долгорукий захопив Київ і возсів на князівський престол в 1157 р., він не зміг своєю діяльністю об'єднати всі руські землі і відновити політичний престиж Київської держа- ви, оскільки за своїм політичним світоглядом цей князь не міг піднятися до розуміння важливости такої акції. Володіння Києвом було межею його політичних прагнень. Жорстокість, пихатість, захланність не сприяли і його моральному автори- тету серед населення Києва, яке довго оплакувало свого попереднього князя Ізяслава II. Коли ж помер Юрій Долгорукий, у Києві вибухнуло народне повстання (1157 р.): «І багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальців по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи». Наступник Юрія Долгорукого — Андрій Юрійович Боголюб- кий — також намагався поставити над Києвом свою зверхність. Він послав на Київ свого сина Мстислава «з ростовцями, і з володимирцями, із суздальцями і інших князів послав одинад- цять...» — повідомляє літописець. 12 березня 1169 р. війська зайняли Київ «і грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки, церкви горіли, християн уби- вали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони (грабіжники. — Авт.) майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі... і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими...» Цей погром Києва суздальцями літописець прирівнює до погрому «поганих» (язичників) ординців. Справді, таке розорення і знущання міг вчинити великий ворог. Київ не був ворогом суздальських князів — київські князі жодного разу не ходили на нього походом і не грабували його добра, не брали в полон його жителів. Але Київ був політичною противагою цього нового князівства — і через те суздальці намагались зламати йому хребта так, щоб він більше не підняв голови. Це була розправа із своїм політичним суперником. Щоправда, другий похід на Київ Андрія Боголюбського в 1173 р. закінчився невдачею. Убивство боярами Кучковичами Андрія Боголюбського поклало край зазіханням суздальських князів на Київ і повернуло їхні прагнення до суттєвих проблем власної держа- ви. Від часу правління брата Андрійового Всеволода, на прізвисько Велике Гніздо (1177—1212), вся увага суздальських князів зосереджується на стабілізації внутрішньої ситуації, посиленні союзу з -тсътапяи верхами, створенні власної військової опори -- служилих землевласників — «отроків», «дітських», «милостників», «пасинків» тощо. Відтепер це нове державне утворення на північно-східних окраїнах колишньої київської держави ні від кого не залежить, втручається у боротьбу інших князів за Київ, щоб навмисне сприяти його занепаду. Дбає про свою розбудову і утвердження самовладдя князівської влади. Міста міцніли, князь опирався на їхню силу і повністю підпорядкував своїй владі, а тому і подальше зростання Ростово-Суздальської держави із центром у Володимирі на Клязьмі відбувається на феодальній основі. В цьому своєрідність історичного розвитку нового держав- ного утворення, яке стає центром консолідації великоруської народности. Усвідомлення своєї самостійности і зверхности над іншими регіонами колишньої величезної імперії Рюриковичів у часи Всеволода проявилося в тому, що він провадив гнучку й підступну політику щодо знищення політичного суперника, яким усе ще залишався Київ з його багатовіковою політичною та культурною традицією. Про це писав ще М. Грушевський, який вважав', що і походи на Київ Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, і політика Всеволода, який навмисне пересварив південних князів, що розпочали нову епоху жорстоких чвар і розорень Києва, сприяли нещадній руйнації колишньої блискучої багатої сто- лиці держави Руської. Ці князі не тільки сприяють зруйнуванню політичної сили Києва, а й прямо грабують його багатства, як це зробив сам князь Андрій Боголюбський, що не захотів залишитися спадкоємцем Києва і в 1150 р. утік з Вишгорода до Володимира, прихопивши з собою багато ікон київських, в тому числі й найбільшу реліквію православної церкви, що зберігалась у Вишгородському храмі, — ікону Божої Матері, яку привезено було з Візантії. Тоді й з'явилась знаменита ікона Божої Матері Володимирської, яку потім перевезли до Москви. Так на руїнах Київської Руси виростала ще одна держава, де витворювались самобутні форми управління, культура, політично-державна традиція, яка вперше починає не тільки виявляти суперництво з українською народністю, що форму- валась тоді, а й починає «показувати їй свою силу». Ця традиція власної сили, власної зверхности над Києвом і над іншими народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії «третього Риму». За Всеволода основна увага у зовнішній політиці спрямовується на схід -- завоювання Волзько-Камського регіону з його торговими шляхами з бага- тими східними країнами, боротьба з Волзькою Булгарією, мордвою, утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив володимиро-суздальських князів у Новгородській землі стає значним. Монголо-татарська навала остаточно спрямувала зовнішню політику цих правителів на схід, що особливо проявилось за часів князювання Олександра Ярославича (Невського) (1252—1263), онука Всеволодового. Цей князь домігся в 1252 p. від хана Бату ярлика на велике княжіння і з допомогою орди розгромив своїх братів — великого князя Суздальського Андрія та князя Тверського Ярослава, які не хотіли підпорядковуватись Золотій Орді. Олександр намагав- ся розправитись силою ординців ще з одним князем, що не визнав Орди, — Данилом Галицьким. Але послану проти Данила орду Куремси було русичами розгромлено. Олександр підпорядкував Орді всі північно-східні землі, які він мав у орбіті свого політичного впливу, навіть Новгород і Псков, які не були завойовані ординськими кочовиками. В залежність від орди він поставив і православну церкву, зокрема, її зносини з Візантією; у Сараєві була створена спеціальна руська єпископія. До цього варто додати, що Олександр Ярославич приніс у жертву для утвердження власної династії в своїй державі не лише політичну свободу Пскова і Новгорода, а й політичну владу своїх рідних братів — Андрія та Ярослава, які в союзі з Данилом Галицьким — тестем Андрія — готували протисто- яння ординським завойовникам. Спільний союз цих князів міг би відбитись від ординського поневолення ще в 1252 р. До цього висновку підводить В. Пашуто у своїй фундаментальній праці, про це ж пише і відомий англійський дослідник Джон Феннел. Про зраду Олександром свого брата писав і В. Татіщев. Тож недаремно Дж. Феннел твердить, що початок княжіння Олек- сандра Невського став у багатьох відношеннях крутим поворотом в історії Руси Володимиро-Суздальської. Таким чином Андрій Боголюбський першим поклав початок нового напрямку в історії відносин між Київською державою — Україною-Руссю — і своїм князівством. Він уже не хотів перебиратися в Київ. При ньому і його наступникові були закладені підвалини нової державної організації і нових напрямків у внутрішній і зовнішній політиці власної держави. ЗАНЕПАД МЕТРОПОЛІЇ ПІДНЕСЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. Що ж являли собою Київ і Київське князівство в цей період розпаду величезної колись держави? Чому безконечно посягають на нього всі без винятку князі величезного гнізда Рюрикового? Протягом XII—XIII ст. Київ зберігав за собою славу ко- лишнього політичного центру держави, а також великого культурного та церковного вогнища. Давня слава Києва звели- чувала кожного, хто володів ним. Але з часу смерті останнього сильного правителя, яким був син Володимира Мономаха Мстислав-Федір-Гаральд, у Києві змінюються один за одним князі, які вели тривалі розорюючі міжусобиці за володіння Києвом. Після вигнання із столиці останніх київських Мономаховичів, коли владу в Києві захопили чернігівські Ольговичі, у Києві за 100 літ змінилось 47 князювань, 24 князів із 7 династичних ліній і 3 династії. Один із князів правив 7 разів, 5 — по 3, 8 — по 2 рази. Причому, терміни князювання були досить короткі: одне — протягом 13 років, одне — 6, два — по 5, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки і 35 — по одному року. З XII ст., коли в Києві зникає сильна влада володаря, відроджується вплив київського віча. Першу згадку про силу народного правління спостерігаємо в 1068 р., коли повсталі проти тріумвірату Ярославичів кияни проголошують своєю волею київським князем Всеслава Полоцького. В 1097 р. київське віче припиняє боротьбу між Володимиром Монома- хом і Святополком Ізяславичем. В 1113 р., по смерті Святополка, воно закликає до Києва Мономаха, порушуючи традицію столонаслідування по старшинству у роді князів. У 1147 р. за рішенням віча був убитий в Києві князь Ігор Ольгович. Київські бояри, що відігравали провідну роль на вічах, стали вдаватись до укладення договорів — «ряду» — з князями, які захоплювали владу в Києві. Цікавим явищем цього періоду було витворення нової політичної форми правління в Києві — дуумвірату князів, до якого київські бояри добирали молод- ших князів із ворогуючих династій. Цим забезпечувалась певна рівновага у князівських чварах, і в Києві довше зберігався мир. Ще одна характерна риса київської історії періоду феодальної роздрібненості і князівських міжусобиць — це те, що територія князівства не дробилась, бо Київ не мав своєї князівської династії. Зате його багатства розтягували всі князі, які хоч раз захоплювали його. Проте київське віче не змогло повністю перетворитись у вищу державну інституцію, як це було в Новгороді. Не змогло воно припинити і князівські чвари — надто жадали оволодіти Києвом ближчі і дальші князі, щоб утвердити власну велич, якої у них в їхніх уділах не було і бути не могло. Князівські війни за Київ, а також половецькі пограбування спустошували колишню багату землю Київщини. З кінця XI ст. половецькі набіги обернули в пустелю Посулля, відрізали Руську країну від Чорного моря. Занепала зовнішня торгівля. До цього додалось те, що змінився міжнародний торговий шлях з Європи до Візантії і Малої Азії: візантійський імператор Олексій Комнін уклав угоду з Венецією, якою їй дозволялось безмитне торгувати і мати свої порти на території всієї імперії. Применшили роль Руси в торгівлі з Візантією і хрестові походи, які відкрили новий торговельний шлях із Західної Європи до Малої Азії та Візантії. Занепало і сусіднє з Київським Переяславське князівство, яке відчайдушне боролося з половецьким степом вже друге століття. Будучи прихильними до Мономахових нащадків, переяславські бояри закликали до себе князів з далекого Ростово-Суздальського краю, аби не потрапити під владу ближчого київського можновладця. Одним із найбільш попу- лярних князів був онук Юрія Долгорукого Володимир Глібович, який успішно боровся з половецькими навалами і про якого літописець написав прихильні слова: що цей князь «золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався і всякими доброчестями був сповнений». А коли він помер — «плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Водночас відмежувались від Київської Руси Чернігівське, Турово-Пинське, Смоленське, Волинське, Галицьке князівства, їхні князі провадили між собою часті війни за Київ. Але найбільше значення серед них мали Волинське та Галицьке князівства, які перейняли на себе провідну роль у південно- західному регіоні колишньої Київської Руси. Це стало особливо помітним з кінця XII ст., коли волинський князь Роман Мстиславич об'єднав в 1199 р. Волинську і Галицьку землі. Цей князь приєднав у 1203 р. до своїх володінь і Київську землю, і його держава стала однією з найбільших у Європі, дорівнюючи володінням-Священної Римської імперії Фрідріха Барбароси. У Романа просив захисту вигнаний хрестоносцями із Констан- тинополя візантійський імператор Олексій III Ангел, а римський папа Іннокентій III, що прагнув світового володарювання, через своїх послів пропонував Романові корону короля і допомогу, аби він згодився визнати зверхність Ватикана над своїми землями і підпорядкував йому православну церкву. Галицько-Волинська держава за Романа, а потім за його сина Данила стала політичним центром України-Руси, яка продовжувала політичні, правові та культурно-релігійні тра- диції як у внутрішньому, так і в зовнішньо-політичному житті, зокрема, в стосунках з половецьким Степом, із країнами Західної Європи, Ватиканом, Візантією. Характерною рисою в соціальному і політичному житті цієї держави було утворення сильного стану боярства. Чотири століття цей край не знав великих потрясінь і переворотів, тому боярська аристократія міцно закорінилась на всіх державних посадах і в землях. Роман Мстиславич несподівано рано загинув (1205 р.) у війні з краківським князем. Галицькі бояри, яких перед тим Роман міцно затиснув у своєму кулаці, вигнали його жону — княгиню Анну — з двома малолітніми синами, Данилком та Васильком. їхні побоювання, що сини владного Романа також захочуть встановити своє владарювання над ними, були небезпідставними. Ще одна своєрідна риса соціально-політичного життя на Волині і в Галичині — це широка торгівля із сусідніми європейськими державами та руськими князівствами, витворення з міського торгово-ремісничого населення міських громад, які часто виступали як самостійна політична сила. Тож княгині Анні і групі прихильних до неї і до Романових нащадків бояр довелось докласти неймовірно великих зусиль, щоб повернути назад свою вітчину. Упродовж майже ЗО літ сусідні правителі — краківський князь Лешко Білий та угорський король Андрій II — постійно втручаються військовою силою у справи Волині і Галичини, використовуючи зрадливість та егоїзм боярської верхівки, яка не жадала посилення влади свого князя. Так, Андрій II, до якого Анна звернулась по допомогу, послав свої війська в Галичину, але водночас прого- лосив себе «королем Галича та Володимерп», а в 1215 - 1216 pp. домігся коронування свого малолітнього сина Коломана на королювання в Галичині. Разом з краківським князем, угорсь- кий король кілька років переділяв землі Волині і Галичини, аж доки в 1219 p. Лешко Краківський, розгніваний на захланність короля щодо галицьких земель, запросив до Галича свого родака — новгородського князя Мстислава Удалого. Угорські окупаційні війська були розгромлені. Волинським князям довелось на час князювання Мстислава Удалого також забути за Галичину. Проте Мстислав скоро став іграшкою в руках боярської знаті. За її намовою він одружив одну із своїх дочок з угорським королевичем Андрієм і в 1228 p. відрікся від галицького столу на його користь. Мстислава ж бояри вигнали з Галича, тим самим показавши, кому належала реальна влада в Галичині. З цієї ситуації скористався волинський князь Данило Рома- нович, який разом з матір'ю і радцями-боярами встиг повернути собі майже всі волинські городи, де його активно підтримували міські громади. Почалась напружена боротьба за об'єднання з галицькими землями. Данило міг претендувати на них не тільки як на свою вітчину, а й як зять Мстислава Удалого. Щоправда, Мстислав не раз виступав збройне проти Данила за намовою тих же галицьких бояр. Боротьбі Данила за повернення Галичини протистояла сильна боярська верхівка проугорськоі орієнтації та прихильники чернігівських князів Михайла та Ростислава, яких було покликано правити в Галичині іншою групою галицьких бояр. Данило Романович в ході боротьби за галицькі землі опирався на «градських мужів» та бояр волинських, які забезпечували йому формування війська. Він змушений був вступити в боротьбу як з чернігівськими, так і з суздальськими князями за першість в усій південно-західній Русі. В той же час він зумів забезпечити собі союз з боку Польщі та Литви. В 1237 p. Данило Романович розгромив війська добжинських хрестоносців, які зайняли волинське місто Дорогочин. Це була перша битва з хрестонос- цями руських князів, яка припинила агресію хрестоносців на південно-західні землі. В 1238 p. «градські мужі» відчинили ворота Данилові в Галичі наперекір галицьким боярам і єпископу Артемію. Проте, боротьба за утвердження Данила Романовича в Галичині тривала. 1245 p. влітку під містом Ярославом були розгромлені угорські війська, що разом з польськими намага- лись не допустити зміцнення влади князя Данила. Це була одна із найбільших битв середньовіччя. Данило з руським військом своїм відстояв незалежність своєї землі. Об'єднання Волинського і Галицького князівств знову породи- ло велику державу на терені колишніх володінь Київської Руси. Утвердження її, проте, відбувається в надзвичайно складних умовах монголо-татарської навали, яка в 40-х роках XIII ст. встановила своє владарювання на всій східноєвропейській рівнині. В цій ситуації князь Данило, прозваний Галицьким, передусім спрямовує свої зусилля на зміцнення князівської влади і зни- щення боярської опозиції всередині країни, а з другого боку — докладає чимало зусиль для організації політичного союзу країн Європи проти монголо-татарської неволі. Данило виступає ініціатором дипломатичних переговорів з папою Інокентіем IV для організації хрестового походу проти ординських завойовників. Спроба Інокентія IV підпорядкувати Данила Галицького інтересам Римської курії, а саме — змусити його на церковну унію і не подати військової допомоги проти орди, не вдалась. В 1248 р. Данило відмовився прийняти від його посланця королівську корону, оскільки від папи не надійшло обіцяної допомоги. Данило зрозумів, що Ватикан лише хотів підпорядкувати собі нові володіння в Червоній — Галицькій Русі, поширити сферу впливу на політичне життя в Європі і перетворити Данила в знаряддя боротьби проти ординської загрози для Європи. Проте 1254 року, коли він опинився перед загрозою нової ординської навали, з одного боку, і ворожого союзу Литви і Тевтонського ордена — з другого — він змушений був корону- ватися. Коронація відбулась в Дорогочині. Прийняття корони від папських посланців вибило з рук хрестоносців та литовського князя Міндовга, який перед тим коронувався, головний привід боротьби з Данилом — поширення християнства від латинської церкви. Це була вдала дипломатична акція, яка забезпечила мир на північно-західному порубіжжі Української держави і допомогла сконцентрувати сили для боротьби з ординською залежністю. Крім того, акція коронування Данила була актом визнання за ним та його державою давніх прав на київську спадщину. Згадаймо, що київські князі в державних європейських доку- ментах не раз називались царями чи королями, а ще раніше — найвищим імператорським титулом у східних народів — каганом. «Каганом» величав великий їларіон князя Володими- ра Хрестителя чи Володимира Великого, західні хроністи іменували княгиню Ольгу «королевою ругів», «великим царем Руси» називав себе співправитель Ярослава Мудрого — його брат Мстислав. «Королем русів» титулував папа Григорій VII "онука Ярослава Мудрого Ярополка Ізяславича, який перебу- вав у вигнанні, в той час, як князя польського Болеслава називав лише «князем». В листах до магістра Тевтонського ордена папа називав Данила королем, а правителя Суздальсь- кої землі — князем. І справді, давній титул київських князів — цар чи король — в очах європейських правителів належав закономірно волода- рю Галицько-Волинської Руси, яка була прямою спадкоємицею київського столу і взагалі держави, тим більше, що Данило приєднав до своїх володінь і Київ у 1239 р. Та Данило Романович змушений був провадити боротьбу з Ордою сам один: Ватикан не зміг організувати на хрестовий похід європейських королів, які залюбки йшли в походи проти невірних в багаті східні країни, де грабували не лише міста, а й відшматовували у держав певні території й засновували там свої володіння. Виступати ж у глибокі степові простори руських степів, де в нагороду можна було отримати лише отруєну татарську стрілу, ніхто не хотів. Не діставши підтримки від папи, Данило порвав стосунки із Ватиканом, що змусило нового папу Олександра II в 1257 р. погрожувати йому анафемою. Розірвавши союз із Римом, Данило, проте, залишив королівську корону у своєму домі. Вона стала історичною реліквією його нащадків і всього українського народу. В роки останньої війни, як повідомляла преса, руська корона, переро- блена на митру, зникла зі сховищ монастиря в Перемишлі. Сліди її ведуть до Ватикану... У 1252 р. Данило одружив свого сина Романа на спадкоємиці австрійського герцогства Гертруді і розпочав боротьбу за австрійську спадщину. Він зумів створити коаліцію держав — Угорщина, польські князівства, баварський герцог, литовські князі підтримали його в цій боротьбі. Але страх, що Данило стане міцною ногою в центрі Європи, роз'єднав сили коаліції. Роман не дістав військової підтримки, зазнав поразки і повер- нувся назад. Чимало зусиль доклав Данило і в боротьбі проти боярської опозиції, яка спиралась то на угорських чи польських правителів, то на монголо-татар. Важливо відзначити, що церковні ієрархи Галичини, які походили з боярства, також постійно чинили опір Данилові. Це не сприяло зміцненню його влади над опозицією в умовах постійної боротьби віч-на-віч з ординськи- ми навалами. Оскільки європейські держави не подали йому допомоги в організації спільної боротьби з цим лихоліттям, він почав орієнтуватись на союз із північно-руськими князями. Проте цей союз скоро розпався. Після розгрому ордою спільників Данила Галицького — князя Андрія Суздальського та Ярослава Тверського в 1252 р. — єдиним суперником для Олександра Ярославича Невського, новгородського князя, який дістав ярлик на велике князівство, залишався галицько-волинський володар. Тож не дивно, що (водночас із походом на Андрія та Ярослава) на державу Данилову пішла орда на чолі з Куремсою. Та цей похід був відбитий Данилом, хоча довелось поступитися Пониззям Дністра і Київщиною, яку ординці передали суздальському князеві. Після цих подій почалась нова епоха в історії руських земель: остаточно було покінчено з організованим опором руських князів монгольському владарюванню і настала пора реальної залежности північно- східної Руси від Золотої Орди. Сам Олександр Ярославич хоч і мав ярлик на Київ та його землі, ні разу тут не об'явився. Володарі Галицько-Волинської держави свої інтереси пов'язували не зі Сходом, а із Заходом. Лише православний Київський митрополит формально залишався єдиним спільним главою всієї руської церкви. Данило Галицький і далі продовжував докладати зусилля для утворення коаліції європейських держав проти Золотої Орди. Але в 1258 р. нова численна орда Бурундая увірвалась в його володіння, позбавила його спільників в особі Литви і Польщі, сплюндрувала землю. Були поруйновані міста Львів, Данилів, Стожеськ, Кременець, Володимир. Бурундай збирався йти на Угорщину. Але й цього разу допомоги із Заходу не було. Данило змушений був визнати залежність від Орди. Він помер у 1264 p., залишивши велику і могутню країну, що фактично підпорядкувала своєму впливові майже всі південно- західні князівства. Незважаючи на ординські руйнування, Галицько-волинська Русь змогла вберегти себе від нищення й проіснувала як держава ще майже сто літ по смерті Данила Галицького. Вона відіграла надзвичайно важливу роль у припиненні просування ординської навали на Європу, ставши величезним живим бар 'єром на її шляху. Європа ж зберегла свої набутки і примножила їх за той час, протягом якого русичі шукали способу вижити. У найвідповідальніший час історичних випробувань вона свідомо віддала в жертву Ваалу цивілізацію східного слов 'янства. І це було неодноразово. УРОКИ ІСТОРІЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Підведемо деякі основні висновки зі сказаного вище. Київська Русь як стабільне політичне утворення починає своє історичне буття з середини VII ст., коли встановлюється перша правляча династія Києвичів. Це свідчило, що в східнослов'янському суспільстві уже міцно встановилися ті суспільні процеси, які формували феодальну державу з усіма притаманними їй особливостями. Вихід на міжнародну арену у зв'язку з договорами з Візантією, прийняття христи- янства Аскольдом — період найвищого піднесення Київської держави за Києвичів. Династичний переворот 882 р. призвів не до утворення Київської Руси, а до переміни правлячої династії. Язичницька реакція проти християнства була тимчасовою. Представники нової династії Рюриковичів змушені були йти тим же шляхом, що і весь цивілізований світ. Хрещення Руси Володимиром в 988 р. це підтвердило. Київська держава досягла значних успіхів у своєму розвитку протягом Х - XII ст. Київська Русь залишила блискучу спадщину на терені Східної Європи, її величезна політична і культурно-духовна традиція визначила на багато століть напрямок історичного розвитку кількох держав східноєвропейських народів. Київська Русь являла собою відносно цілісну політично- федеральну єдність недовго. Створивши сприятливі умови для зростання соціально-економічних та етно-культурних регіонів, вона розпалась на окремі князівства-держави. З певністю можна сказати, що Київська Русь витворила за часи свого існування могутню силу, яка тримала в єдності східнослов'янський світ і в часи дроблення його на князівства- держави, і в часи найбільших лихоліть: це духовна культура. Вона сформувалась поляно-руським народом на основі прийнятої християнської ідеології і високих філософських надбань найосвіченішої в християнському світі країни — Візантії. В той же час існуюча язичницька культура слов'янства не зникла в ній, а була стимульована до розвитку християн- ством, органічно вливалась у свідомість і побут слов'ян, витворювала своєрідний світогляд русича, який відбився в усіх формах духовної культури і утвердив його самобутність серед інших народів. Оскільки ця культура русів-полян була генетичне близькою до культури інших слов'ян, вона й була згодом ними легко перейнята і стала основою для розвитку власної етнічної культури. На терені величезних володінь Київської Руси виникло кілька близьких за соціально-політичном, але й відмінних за етно-соціальними параметрами держав. Одні з них утверджу- ють в політичному бутті народоправні структури — віче (Новгород, Псков, частково Полоцьк), другі — витворюють структуру монархічного правління (Ростове-Суздальське і Галицьке-Волинське князівства), треті — намагаються знайти рівновагу між князівською владою і боярським вічем, витворюється, так би мовити, тип парламентської монархії (Київ). Досвід показав, що найбільшого успіху добились ті правителі, які зуміли подолати відцентрові сили, спертись на міста і встановити самовладдя верховного правителя, тобто, де перемогла монархічна тенденція в політичному житті. До них належить і досвід новгородського самодержавного боярського віча. Варто додати, що у більшості великих князівств-держав збереглись і вдосконалювались давні політичні структури федеративного влаштування внутрішніх територій із самов- рядуванням міст та окремих волостей. Ці традиції брали початки з давніших часів історії Київської Руси. Вони, проте, дістали в період роздроблення різний імпульс для свого дальшого розвитку в різних князівствах. Таким князівствам, як Володимиро-Суздальська держава, вони не були притаман- ними, що пізніше відбилось на політичному житті цієї держави, яка ніколи в своїй історії через те не набула навіть ефемерного демократичного досвіду. Основну спадщину київської країни Руси разом з її земля- ми, проблемами, напрямками зовнішньої політики тощо перейняла Галицько-Волинська Русь, на території якої опини- лось і все корінне поляно-руське населення, яке витворило свою державу і було її носієм. Це була держава, яка вже в XII ст. дістає в письмових джерелах свою нову неофіційну назву — Україна, де відбувався процес формування української народности. На її північно-східних околицях формується Ростово-Суздальська, згодом Володимиро-Суздальська дер- жава, яка стала місцем утворення великоруської народности, так само як Полоцько-Пинський край стає батьківщиною формування білоруської народности. Від середини XII ст. історична доля усіх державних утворень на терені колишньої київської імперії Рюриковичів у зв'язку з монголо-татарською навалою рішуче відособлюється. Настає нова доба в історичному розвитку східнослов'янських держав і їх народів. Доба, переповнена боротьбою із агресив- ними сусідами на Заході і з не менш агресивними і підступними державними утвореннями на Сході. Монголо-татарська навала перервала природний процес державотворень у східнослов'янських народів, зокрема, в південно-західному і північно-східному регіонах. Геополітичний фактор виступає тут надзвичайно виразно: положення Києво- руської держави на межі між європейською цивілізацією та кочовим східно-азіатським материком стало основною причи- ною занепаду і спустошень земель цієї держави від половецьких, а далі — монголо-татарських ординських навал. Крім цієї об'єктивно-історичної причини занепаду Київської Руси була ще й інша — внутрішня: це політика безмежного розширення державної території, політика, що привносила у свідомість володарів міфічну велич, а насправді послаблювала державне ядро через відтік людських, матеріальних та інтелектуальних сил в окраїнні регіони. Це знищувало внутрішню міць, гальму- вало консолідацію народу в політично-державну єдність, виробляло експансіоністську ідеологію. Від часів Святослава династія Рюриковичів, особливо її московська гілка, зробила цю ідеологію найважливішим фактором державницької ве- личі. Але історично це призводило до великих територіальних надбань і надзвичайно слабкого внутрішньодержавного здоров'я таких утворень. В цьому корінилась, на мою думку, одна із важливих причин слабкості і занепаду Київської Руси. В цьому причина відсталости у розвитку цивілізації у пізнішій Московській державі і Російській імперії. На жаль, цей досвід історії й понині не став застереженням для новітніх державців нашої доби, для вироблення сучасного політичного освідомлення широких верств населення, зокре- ма, інтелігенції, на яку в нинішніх умовах волею історії покладено роль рушійної сили історичного поступу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter