.

Історія держави і права стародавнього світу (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 114769
Скачать документ

Історія держави і права стародавнього світу

ТТ

Першим ступенем у розвитку класового суспіль-

ства, початковою фазою в становленні держави і права

був Стародавній світ.

Стародавні цивілізації існували протягом величезно-

го проміжку часу, з ІУ-Ш тисячоліть до н.е. і до середини

І тисячоліття н.е. За своєю суттю це були рабовласницькі

суспільства, основою яких став поділ на вільних і рабів.

І хоч види рабської залежності були досить різноманітни-

ми і зустрічалися в ці часи різні форми власності на раба

державна, храмова, общинна, приватна), сутність рабства

була єдиною – експропріація особи раба, зведення його

до рівня засобів виробництва. Рабство, навіть у тих краї-

нах, де кількість рабів була порівняно невеликою, мало

значний вплив на статус різних груп вільного населення

підвладних членів сім’ї, різного роду боржників, пред-

ставників нижчих каст тощо), навіть на становище селян-

общинників, робочою силою яких могла розпоряджатися

держава. Рабство залишало глибокий слід в ідеології, по-

літичній та правовій свідомості вільного населення. Дуже

значним був вплив рабовласницьких відносин на форми

держави і державний лад, на діючі системи права.

Не всі народи земної кулі пройшли стадію класово-

го рабовласницького суспільства і держави. На більшій

частині нашої планети в цю епоху продовжував ще збе-

рігатися родоплемінний лад, але рабовласницькі держа-

ви протягом усієї своєї історії значно впливали на первіс-

нообщинну периферію, яка їх оточувала, прискорюючи

в ній процес класоутворення.

В історичному розвитку держав Стародавнього світу

можна побачити як єдині, загальні для всіх них законо-
мірності, так і значну своєрідність, особливості, прита-
манні кожній окремій державі. Усі вони, наприклад, за
своєю суттю були рабовласницькими, однак характер

рабства був різним. Повсюди існував апарат державного
примусу, але форми правління, структура органів влади

З і управління, принципи організації державного апарату
були неоднаковими. Істотні розбіжності мали і діючі
в цих країнах системи права. У зв’язку з цим в історико-
правовій науці всі стародавні держави світу поділяють на
а дві групи: держави Стародавнього Сходу і держави ан-
ІДі тичного світу.

Саме на основі такої внутрішньої періодизації і роз-
Дй глядається в підручнику історія держави і права Старо-
ЯІ давнього світу.

Розділ І

§ І. Виникнення давньосхідної держави

Сідомості, що стосуються походження і розвит-
ку держави в країнах Стародавнього Сходу, мають для нас особливе
значення. Інтерес до них пояснюється передусім тим, що історія цих
найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як пра-
вило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими розвиненими
політичними структурами, дає можливість з найбільшою повнотою
розкрити сам механізм становлення державності взагалі.

Ще в далекій давнині в долинах таких великих азіатських та
африканських річок, як Тигр і Євфрат у Месопотамії, Ніл у Єгипті,
Інд і Ганг в Індії, Хуанхе і Янцзи в Китаї, а також у Закавказзі та Се-
редній Азії, з’являються перші паростки цивілізації. Родючі землі,
хороші кліматичні умови, великі повноводні ріки зумовили швидкий
перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу
життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін. Саме
в таких регіонах, найсприятливіших для життя людини, виникали

Частина перша

/

Історія держави і права
Стародавнього світу

нові форми господарства і культури, зароджувалося рабство, з’явля-
лася приватна власність. Первіснообщинний лад вступав у стадію
свого розкладу, розвивалися необхідні передумови для виникнен-
ня і успішного розвитку класового суспільства.

Археологічні матеріали, які мають відношення до Стародавньо-
го Єгипту, фіксують уже в У-ІУ тисячоліттях до н.е. появу тут при-
ватної власності, наявність полонених-рабів, початок соціального роз-
шарування вільних общинників. У Стародавній Месопотамії розви-
ток продуктивних сил на кінець IV – початок III тисячоліття до н.е.
досяг рівня, необхідного для виникнення класового суспільства. В
Індії це відбувалося дещо пізніше – в середині III тисячоліття до н.е.
Наприкінці III – на початку II тисячоліття до н.е. первіснообщин-
ний лад вступив у період свого розкладу і в Китаї. У Закавказзі подібні’
зрушення відбувалися в ХШ-ІХ століттях до н.е.

Процес соціальної стратифікації спостерігається в цих країнах
усе більш виразно. Швидко розповсюджується рабство, неухильно
зростає приватна власність. Усе це вносить у життя людей значні
зміни. Прагнення до збагачення стає визначальним моментом у їх
діяльності. Гонитва за чужим добром веде до війн між сусідніми об-
щинами і племенами, поступово утворюється соціальна верхівка, яка
тепер протистоїть усій масі вільних общинників.

Важливим моментом у переході від родового суспільства до кла-
сового був розвиток на останньому, етапі первіснообщинного ладу
особливої організації управління, яка дістала назву військової демок-
ратії. її основні елементи у вигляді народних зборів чоловіків-воїнів,
ради родових старійшин і верховного воєначальника можна знайти
в усіх країнах Стародавнього Сходу на певному рівні їх розвитку.
Верховна влада тут також належала народним зборам, основою колек-
тиву були кровні зв’язки. Військові вожді (раджан в Індії, лугаль в
Месопотамії і т.д.) обиралися народними зборами.

Організація управління у вигляді військової демократії формуєть-
ся в умовах, коли з’являються приватна власність і зародки експлуа-
тації. А це веде до розхитування підвалин родового ладу. Отже тут
уже помітні не тільки риси родової організації, але й початок її руй-
нування, перші зародки державної влади.

Виникнення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї та Месопотамії
публічної влади, відокремленої від народу, і відбувалося на основі
розвитку тих зародків державної організації, які містила в собі війсь-
кова демократія.

Держава і право
Стародавнього Сходу

\

Розділ І

Піднесення військового вождя в процесі становлення держав-
ності було характерною рисою для країн Стародавнього Сходу. По-
ряд з військовими обов’язками такий вождь привласнює і госпо-
дарські функції. Так, лугаль у Стародавній Месопотамії очолює ро-
боту по будівництву храмів, міст, іригаційних споруд і т.д. Одержує
лугаль і економічну базу у вигляді великого власного господарства.
Виділялися своїм багатством і раджани Стародавньої Індії, які отри-
мали право “карати тих, хто заслуговує кари, і підтримувати тих, хто
заслуговує підтримки”. Посада такого вождя стає спадковою.

Навколо нього утворюється новий, тепер уже державний апарат
управління, тоді як народні збори і рада родових старійшин відходять
на другий план. У Єгипті, Індії, Месопотамії до такого державного
апарату управління входили, з одного боку, найближчі родичі пра-
вителя, з другого – особисті його слуги.

Поступово оформлявся і другий елемент державності – розподіл
населення за територіальною ознакою. У цих країнах з’являється
поняття територіальних одиниць, усередині яких живуть люди, які
не зв’язані родинними стосунками.

Таким був шлях виникнення держави в країнах Стародавнього
Сходу

Ще на зламі Г/-Ш тисячоліть до н.е. склалася давньоєгипетська
державність, яка існувала до І століття до н.е. На початку III тисячоліт-
тя до н.е. виникають міста-держави в Месопотамії: Еріду, Ур, Лагаш
та інші. Перша успішна спроба об’єднати країну була зроблена Сарго-
ном – правителем Аккада (XXIV ст. до н.е.). Потім підноситься місто
Ур, а в XVIII столітті до н.е. виникає одна з найвеличніших держав дав-
нини – Вавилонське царство. У II тисячолітті до н.е. з’являється дер-
жава в Китаї. В епоху Чжоу (ХІ-ПІ ст. до н.е.) давньокитайська держа-
ва розпадається на декілька ворогуючих між собою самостійних царств.
Роздробленість була ліквідована в III столітгі до н.е., коли утворилася
могутня централізована імперія Цінь. В Індії в ІІІ-ІІ тисячоліттях до
н.е. в долині Інду виникає і розвивається культура Хараппи – са-
мобутня цивілізація, яка вже знала державну владу. Однак у сере-
дині II тисячоліття до н.е. ця культура зникає, і в ХШ-ХІІ століттях
до н.е. починається новий етап в історії Індії, який був пов’язаний з
проникненням на її територію племен аріїв. Процеси класового роз-
шарування, що відбувалися в цей час у аріїв, обумовили виникнення
в ‘середині І тисячоліття до н.е. ряду невеликих держав у долині Гангу.
З утворенням 332 року до н.е. імперії Мауріїв було досягнуте політич-

Частина перша

/Історія держави і права
_______Стародавнього світу

не об’єднання країни. У IX столітті до н.е. в Закавказзі на Вірменсь-
кому нагір’ї в районі озера Ван виникає держава Урарту.

§ 2. Основні риси суспільного ладу

ЛЗІ графи ‘.:.,..: земани :;-‘.
барони • маркграфи лицарі
віконти ‘ вільні пани
шевальє • ОДНОЩИТОВІ
(лицарі) лицарі

ки, земани становили щаблі васальної ієрархії. Подібна градація була
і в Сербії. У Візантії розрізнялися великі землевласники (дінати)
і проніари, які отримували земельні маєтки від держави за службу.

Державний лад. Період ранньофеодальної монархії – це час
становлення феодальної державності. Загальною закономірністю

було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми прав-
ління-феодальних королівств.

Так, досить чітко можна простежити процес утворення феодаль-
ної державності на прикладі Франкського королівства. Падіння Риму
і завоювання Галлії північно-германськими племенами стали мо-
гутнім імпульсом для утворення нового державного механізму, необ-
хідного для організації управління завойованою територією та для її
захисту. Військовий вождь (дуче) в таких умовах стає королем, вла-
да якого переходить у спадщину і поширюється на всю територію
держави. Саме таким правителем був Хлодвіг (481-511 рр.) – пер-
ший франкський король, засновник династії Меровінгів. Він мав до-
сить значну владу: скликав народне ополчення і командував ним,
видавав обов’язкові для всіх розпорядження, чинив вищий Суд і т.д.
Формується в цей час апарат державного управління. Воєнні дружин-
ники, королівські слуги перетворюються на посадових осіб. Серед
них виділяється майордом (старший у домі) – головний управитель
королівського палацу, який стає з часом главою королівської адміні-
страції. Судові функції виконує двірцевий граф, маршал (старший над
слугами у стайні) командує королівською кіннотою, референдарій

80

Феодальна держава і право
^^й країнах Єаропи_

\

Розділ І

-Структура центральних органів влади
і управління держави Франків

відає королівською документацією, камерарій стежить за надходжен-
нями грошей у скарбницю. Певні фіскальні та поліцейські функції
виконували графи і сацебарони. Набуває сили такий орган, як коро-
лівська рада, що складалася з представників служилої знаті і вищо-
го духівництва. Чіткого розмежування функцій між особами королі-
вської адміністрації, звісно, не було.

Протягом якогось часу в управлінні державою зберігалися пере-
житки родоплемінного устрою. Так, на зміну загальноплемінним на-
родним зборам прийшли збори війська, так звані березневі (потім
травневі) поля. На місцях продовжували збиратися сотенні збори, які
виконували як адміністративні, так і судові функції.

Переворот 753 року, що його здійснив майордом Карл Мартелл,
відсторонив від влади останнього короля з династії Меровінгів і дав
франкам нову королівську династію Каролінгів. Своєї найвищої могут-
ності держава Франків досягає за часів Карла Великого (768-814 рр.),
який був коронований у Римі в 800 році як імператор.

Значну роль у посиленні королівської влади за часів правління
Каролінгів відіграла військова реформа Карла Мартелла, який ство-

81

Частина друга

/’Історія держави і права

Сепеі)ніу аіиія

Середніх віків

рив нове феодальне ополчення, що знаходилось у повній залежності
від монарха. Нове кінне військо складалося з власників умовних до-
вічних земельних пожалувань – бенефіціїв, які надавалися королем
феодалам за військову службу.

На таких же засадах базувалося державне управління ранньофео-;

дальної Франції, а також Німеччини. І

У Франції в ІХ-Х століттях король обирався верхівкою світських^
і духовних феодалів і лише з XII століття утверджується спадкова пере-]
дача трону. Центральне управління здійснювалося за зразком Франксь-{
кої держави. Найближчим радником і помічником короля був сенешал,
який вважався главою королівського двору і командував армією.
У військових справах дуже впливовою особою був конетабль – глава
королівської кінноти, помічником якого був маршал. Королівський
скарбник, якому допомагав камергер, займався королівською скарбни-
цею. Канцлер керував роботою канцелярії. На місцях адміністративні,
військові і судові функції виконували королівські чиновники. З XI сто-
ліття в королівському домені з’явилася нова посада прево, який зби-
рав податки, командував гарнізоном та ополченням. У XII столітті ви-
никають великі територіальні одиниці, на чолі яких стояли бальї.

З розвитком феодальних відносин створюються збори королівсь-
ких васалів, так звана королівська курія, роль якої поступово зростає;

Такі ж риси двірцево-вотчинної системи зберігав в собі централь-
ний державний апарат ранньофеодальної Німеччини. Виц^,і сановни-
ки палацу (канцлер, маршал і т.д.) виконували найважливіші державні
функції. Їх посади поступово перетворюються на спадкові. З XI сто-
ліття найвпливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі),
разом з якою глава держави розглядав найважливіші справи.

Щось подібне спостерігалось і в Англії, але тільки до норманд-
ського завоювання 1066 року. Тут також королівський двір поступо-
во перетворюється на центр управління країною, а колишні дружин-
ники – на посадових осіб. Серед вищих королівських сановників
особливе місце належало королівському скарбнику. Дуже впливови-
ми були і капелани, які відали канцелярією. Зберігалася рада знаті –
вітенагемот (вітан – мудрий), яка допомагала королю в управлінні.
В графствах, сотнях поряд з королівськими представниками – ел-

дорменом і герефою – діяли збори населення як судові і частково
адміністративні органи.

Більш різноманітними були державні структури в країнах Цент-
ральної та Південно-східної Європи. ..;.:.

82

Феодальна держава і право\
____в країнах Європи_________\_

Розділ І

Державний лад Франції в період ранньофеодальної
монархії (ІХ-ХШ ст.)

У Чехії в ІХ-ХІ століттях монархія повторювала в основному за-
хідноєвропейські зразки. На чолі Чеської держави стояв князь. Важ-
ливі двірцеві посади заміщалися за рахунок князівських дружинників.
Найбільш важливими серед них були посади керуючого князівськими
палатами (палатія), верховного скарбника (комірника), керуючих кня-
зівськими володіннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Усі вони
складали князівську раду. Інколи князь скликав двірцеві з’їзди. В кра-
ях (жупах) влада знаходилась у каштелянів.

Приблизно Х-ХІ століттями датується ранньофеодальна монархія
і в Польщі. Вища влада тут також належала князю. При Болеславі Хо-
роброму (992-1025 рр.) верховна влада перетворюється на королівську.
Існувала королівська рада із великих земельних магнатів (можновладців),
інколи, як і в Чехії, скликалися з’їзди світських і духовних феодалів.

Центральний апарат управління (воєвода, канцлер, комірник,
скарбник) складався з осіб, призначених королем. На місцях управ-
ління округами передавалося намісникам, управління містами –

правителям замків.

83

Частина друга

Історія держави і права
Середніх віків

Інакше вибудовувався державний механізм Візантії, яка довгий|
час була хранителькою державно-правової спадщини античності. |

У IV-VII століттях Візантійська держава успадкувала основні |
риси пізньої Римської імперії. Державу очолював імператор, у руках|
якого була законодавча, виконавча і судова’івлада. Централізований |

характер імперії різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних]
держав Європи. *

Влада візантійського імператора була великою, але не безмеж-1
ною. По-перше, не було спадковості престолу. Новий імператор оби-|
рався сенатом, народом Константинополя (населення столиці збира-1
лося на константинопольському іподромі) і армією. По-друге, ієну-1
вав дуже впливовий орган, що включав верхівку суспільства – сенат. |

По-третє, величезну роль у державі відігравала Візантійська Право-1
славна Церква. ,

У УІІІ-Х століттях відбувається посилення імператорської вла-1
ди і припиняються вибори імператорів, втрачає свій вплив сенат.
У цей час за імператором закріплюють грецькі титули василевса і ав-:

тократора (самодержця). З XI століття утверджується перехід престо-‘
лу в спадщину. Однак надалі, у зв’язку з розвитком феодальних відно-
син, імператорська влада починає слабнути.

Для державного ладу Візантії була характерною наявність вели-
чезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого, з |
розподілом чиновництва на ранги. , ^

Центральне управління зосереджується в Державніираді – кон-
систорії (пізніше – синкліті). До складу консисторії входили такі
особи: два префекти Преторія- керівники місцевого апарату, пре-
фект Константинополя – голова сенату, магістр – керівник палацу,

квестор – головний юрист і голова консисторії, а також два коміте-
ти фінансів.

У ІХ-ХІ століттях структура державного апарату ще більш
ускладнюється, кількість відомств доходить до шістдесяти.

Місцеве управління перебувало в руках префектів Преторія, яким
були підпорядковані правителі діоцезів і провінцій. У VII столітті
утворилися військові округи-феми на чолі зі стратигами, у яких була
вся повнота влади, як військової, так і цивільної-

Візантія мала значний вплив на політичний розвиток народів
Південної та Східної Європи. Зокрема такі держави, як Болгарія та
Сербія, сприйняли численні візантійські державно-правові інститу-
ти. Неабияке значення мало те, що Болгарія виникла на території

84

Феодальна держава і право~\
____в країнах Європи_______\_

Структура вищих органів влади і управління Візантії
(ІУ-УІІ сг.)

Консисторія

Префект | Префект
Ілірійського 1 Східного
Преторія | Преторія

Префект столиці | Відомство Коміт Державна г Коміт | Імператорська
двору скарбниця скарбниця
;і>’;МЇІ-в!уЯЖІІ’і>і ЯЖЖЖЖ” -“”^”^ЗДЖЖй”

КЦЙКЙЙЙЙЙЙЙЙЇЙ^^^ЇІЙЯЖайййййй-ї

І Особиста ^ Особиста | Таємна
охорона | | канцелярія | поліція

Зовнішні і
І відносиниі

колишньої візантійської провінції. А в 1018-1187 роках вона взагалі
перебувала під владою Візантії. Дуже схожою була і доля Сербії.

Спочатку на чолі Болгарського царства знаходився хан (князь),
який мав титул “івічі” (великий). Йому допомагала рада знаті. Інколи
скликалися збори усього народу. Від часів князя Симеона (893-927
рр.) для позначення монарха стали використовуватися візантійські
титули – кесар, василевс. Впливовим органом стає постійна рада-
синкліт, народні собори (збори) втрачають свою роль.

Особливого значення в управлінні набирає логофет (перший
міністр), фінансами відав протовестиарій, великий воєвода здійсню-
вав керівництво військом.

У Сербії деякий час зберігалися пережитки племінної демократії.
Князь був передусім воєначальником, функціонувало віче. Із своїх
дружинників князь призначав воєводу, скарбника, конюшого і т.д.

Починаючи з XIII століття відбувається посилення князівської
влади. В 1217 році сербський князь отримує королівський титул.
Серед королівських слуг виділяється канцлер-логофет.

Частина друга

/’Історія держаки і права
_______ Середніх віків

Феодальна роздробленість. У політичній структурі ранньофео-
дальної монархії з визріванням феодальних відносин відбуваються
серйозні зміни. Економічна роз’єднаність, що виникає з розвитком
великого феодального землеволодіння і безперервних роздач земель
васалам, спричиняла і політичну роздробленість. Щодалі сильніши-
ми ставали відцентрові сили, відбувалася політична дестабілізація,
поривалися зв’язки центра з периферією. Спершу єдині держави по-
чинають розпадатися на самостійні та напівсамостійні одиниці, ве-
ликі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вва-
жаючи себе повністю самостійними і незалежними. Фактично вла-
да короля обмежується в ці часи рамками його власного домена. Так
розпочинається феодальна роздробленість.

Феодальної роздробленості зазнала держава Франків, яка по-
вністю розпалася в IX столітті на самостійні держави. На просту су-
купність феодальних володінь перетворюється Франція. З 1056 року
Чеська держава стає політичне роздробленою, розпадається на са-
мостійні частини, не зв’язані між собою ні в економічному, ні в по-
літичному відношенні. Після смерті Болеслава Кривоустого в 1138 році
на ряд самостійних князівств розпадається Польща. Великі феодали
добиваються повної політичної самостійності і перетворюються на
незалежних правителів. Але з особливою силою феодальна роздроб-
леність виявилася в Німеччині, і цьому значною мірою сприяло прого-
лошення в Х столітті короля Оттона римським імператором, а Німеч-
чини Священною Римською імперією германської нації. Політика
завоювань в Італії і західнослов’янських землях, боротьба за світове
панування, витрачання сил у безплідних військовий походах відвер-
тали імператора, його армію, адміністрацію і фінанси від суто німець-
ких справ, посилювали розпад країни.

Але існували ще більш негативні наслідки децентралізації. Так,
Болгарія в XIV столітті, як і інші країни Європи, розпадається на
низку феодальних самостійних держав. Знесилена феодальними чва-
рами Болгарія не здатна була чинити серйозний опір загарбникам,
і 1396 року турки поневолили її. Самостійний розвиток Болгарії при-
пинився. Така ж доля спіткала і Сербію, територія якої 1459 року була
включена до складу Османської імперії.

Винятком була Англія – нормандське завоювання припинило
процес її роздроблення, який там розпочинався і, на відміну від кон-
тиненту, привело до збереження, навіть в умовах ранньофеодальної

86

Феодальна держава і право
в країнах Європи

\

монархії, єдиної держави з досить сильною королівською владою.
Заслуга в цьому належала передусім Вільгельму Завойовнику, який
став найбільшим землевласником і перетворився на з’єднуючий центр

усієї феодально-ієрархічної системи.

Велику роль у зміцненні підвалин королівської влади в Англії

і одночасному послабленні політичних позицій великих світських фе-
одалів і церкви відіграли реформи Генріха II (1154-1189 рр.) – су-
дова і військова, а також реорганізація управління і фінансів. Так,
судова реформа Генріха II запроваджувала новий порядок судочин-
ства в справах про земельну власність. Віднині кожна вільна люди-
на Англії мала право за певну плату перенести майновий спір на роз-
гляд у королівську курію. Таке нововведення підривало судову вла-
ду окремих феодалів і разом з тим значно посилювало і розширяло
королівську юрисдикцію. Велике значення мала і реформа криміналь-
ного судочинства. За цією реформою до компетенції .королівських
судів включалися майже всі кримінальні злочини. Розслідування таких
справ відтепер провадилося через присяжних – дванадцяти лицарів
і чотирьох вільних людей, які під присягою повинні були повідоми-
ти про злочини, скоєні в окрузі. З цією метою роз’їздні судді – пред-
ставники центру, регулярно об’їжджали графства, розглядаючи всі
справи, які були підсудні короні. Вони перетворилися на ефективний
засіб контролю за місцевим управлінням з боку центральних органів,
а також сприяли утворенню в Англії єдиної судової системи.

Посилення королівської влади було б неможливим без реоргані-
зації збройних сил Англії, основу яких становило феодальне ополчен-
ня -система озброєних дружин на чолі з баронами. Військова рефор-
ма Генріха II замінила військову повинність феодалів сплатою “щито-
вих грошей”, за які король мав змогу наймати на службу необхідну
кількість лицарів. Крім того, Генріх II намагався відтворити колишнє
англосаксонське народне ополчення, атому ввів військову службу для
всього вільного населення Англії. Відповідно до виданої 1181 року
асизи “Про озброєння” кожен вільний – феодал, селянин, міща-
нин – повинен був відповідно до свого майнового становища прид-
бати належну зброю. Таким чином створювалося нерегулярне феодаль-
не військо, яке король міг протиставити своїм неслухняним васалам.

Одночасно відбувалося упорядкування структури і уточнення
компетенції вищого органу центрального управління – королівсь-
кої курії, яка поєднувала в собі функції виконавчого, судового і фінан-
сового органу. До її складу входили маршал, камерарій, що керував

87

Частина друга

/Історія держави і права
_____ Середніх віків

Державний лад Англії після нормандського
завоювання 1066 року

королівським майном, канцлер – особистий секретар короля тощо.
В міру посилення королівської влади у складі курії виділялися окремі
відомства. Палата шахової дошки на чолі із скарбником стала цент-
ром фінансового управління. Відокремлюється особливе відомство
канцлера, а також ряд судових органів. Найбільш важливим з них став
Вищий суд короля на чолі з юстиціарієм. В середині цього судової о
органу в свою чергу відособився Суд загальних позовів, який дістав
право засідати без участі короля. У

Міста і міське самоврядування. Розвиток феодального суспіль-
‘ства, і передусім відокремлення ремесла від землеробства, створили
А Х-ХІ століттях передумови для відособлення міста від села. Міста

стали центрами товарного виробництва і торгівлі у феодальному
суспільстві.

Виникаючи на землях світських чи духовних феодалів або на
землях королівського домена, міста підпадали під юрисдикцію фео-
дальних сеньйорів. Вони вважалися власністю феодалів і були зобо-
в’язані відбувати різноманітні повинності на користь своїх сеньйорів.
Це викликало напружену боротьбу між містами і феодалами-земле-
власниками, яка визначила основний напрям політичного розвитку
середньовічних міст.

Французькі міста вже в Х-ХІІ століттях отримують певну авто-
номію, звільняючись з-під влади феодального сеньйора. Багато з них

88

Феодальна держава і право
в країнах Європи

\

Розділ І

стає самостійними носіями політичної влади. Вони обирають власні
органи управління, видають законодавчі акти, мають свій суд. Управ-
ління містом, як правило, зосереджувалось у міській раді, що скла-
далася з присяжних, які обирали мера міста.

В Англії інтенсивний розвиток міст відбувається після норманд-
ського завоювання. В XII столітті розпочинається процес їх звільнен-
ня від влади феодалів. Звичайною умовою був щорічний грошовий
внесок королю або барону. На кінець XIII століття більша частина ан-
глійських міст отримала самоврядування. Купецька верхівка Лондо-
на, наприклад, за особливий грошовий внесок купила собі право при-
значати членів міської думи і самого мера.

У Німеччині міста за своїм статусом розподілялися на імперські
і земські. Перші з них (Любек, Аусбург та ін.) набули значної кеза-
лежністі. Вони управлялися міською радою і магістратом, карбували
свою монету, мали військо, свої судові органи. Надалі “вільними”
імперськими містами стали Майнц, Страсбург, Гамбург тощо. Для за-
хисту від феодального свавілля і розширення своїх привілеїв німецькі
міста вступали між собою в союзи. Одним з них був, наприклад, Рейн-
ський союз, утворений у 1254 році. До його складу входило близько
сга рейнських, баварських, швабських та інших міст. Керував союзом
особливий орган – бундесрат. Існував і свій союзний суд.

Але найбільш повного самоврядування досягли італійські міста.
В Італії більшість міст (Венеція, Генуя) не тільки завоювали повну
незалежність від центральної та місцевої влади, але й підкорили навко-
лишню сільську округу, а самі перетворилися на міські республіки.

Специфічною рисою середньовічного міста був цеховий устрій,
коли ремісники однієї професії обов’язково входили до певного цеху,
а купецтво об’єднувалося в гільдії.

§ 3. Станово-представницька монархія

Л-І-ерехід до станово-представницької монар-
хії. Другий період в історії феодальної державності охоплює ХІІІ-ХУ
століття. Економічний прогрес, який розпочався ще в попередній
період, вів до розвитку ремесла, торгівлі, поширенню товарно-гро-
шових відносин. На цій основі міцнішають зв’язки між окремими
районами, з’являється спеціалізація виробництва в різних регіонах,
успішно розвиваються феодальні міста, які були на той час осеред-
дям ремесла і торгівлі.

89

Частина друга

/Історія держави і права
Середніх віків

Середніх віків

Істотно змінюється економічний вигляд європейських держав. За
часів хрестових походів до Європи надходила сила-силенна нових
товарів: шовк, ситець, оксамит, килими і т.д. З’являються нові про-
дукти: прянощі, новий одяг. Розвиваються нові види ремісничого
виробництва. Все це пробуджувало в землевласника інтерес до заміни
продуктової ренти і панщини грошовим чиншем, до нового зростан-
ня поборів з селян та городян.

Всі ці зміни знаходили свій конкретний прояв в історії феодаль-
них країн Європи. Міста Франції посилюють боротьбу за свої права,
шукають підтримки з боку королівської влади. А інтереси короля
і населення міст багато в чому збігалися. Королівська влада прагну-
ла єдності країни, але й міста мали таку потребу. Король намагався
обмежити владу феодальних магнатів. Того ж хотіли і міста. На цій
основі утворювався союз між королівською владою і містами, за яким
мешканці міст давали королю гроші, а король захищав їх від утисків.

В Англії на початок XIII століття хартії, що надавали право на
самоврядування, були пожалувані шістдесяти найбільшим містам.
Такі права на самоврядування отримали і південно-французькі міста.
Виняток становила Польща, де міста, що зазнали німецької колоні-
зації, займали нейтральну або навіть ворожу позицію по відношен-
ню до королівської влади.

Розвиток товарно-грошових відносин приводить до суттєвих змін у
становищі селянства. Дворянство, відчуваючи потребу в грошах, пере-
водить натуральні повинності селян у грошові. Так з’являється цензива
– нова форма селянського феодального землеволодіння, за якою селя-
нин оплачував щорічний грошовий внесок – ценз (чинш). У Франції
перехід до цензиви розпочався в XIII столітті. В Англії він відбувався ще
раніше, і на кінець XII століття грошова рента вже мала перевагу.

У зв’язку з цим у феодала з’являються стимули для звільнення
селян від кріпосної залежності. Французький серв отримує права
особисто вільного вілана на умовах викупу основних повинностей.
Процес звільнення селян за викуп і перетворення їх на особисто
вільних землеробів відбувався і в Англії.

У Німеччині такі зміни проходили по-іншому. Тут селянин ста-
вав спадковим орендарем панської землі, і, крім грошових внесків,
його зобов’язували сплачувати володареві певну частку врожаю –
від четвертої частини до половини.

Розвиток економіки спричиняв зміни в суспільному устрої. На
перше місце виходять середні і дрібні землевласники, впливовим стає

90

Феодальна держава і право
в країнах Європи

\

Розділ І

лицарство – дворянство, набуває соціальної сили міське населення.
В європейських країнах формуються феодальні стани. Нові форми
господарської діяльності, піднесення міст, посилення королівської
влади приводять до більш чіткого, ніж раніше, розмежування інтересів.

Країною класичного розвитку була Франція, де чітко визначи-
лися три внутрішньо консолідовані стани: духівництво, дворянство
і міщани. •

З встановленням єдиного правового статусу французького духі-
вництва визначилися його станові привілеї: право на отримання де-
сятини, податковий і судовий імунітети, звільнення від державних по-
винностей і т.д. Представники духівництва ставали радниками коро-
ля, займали високі посади в державній адміністрації.

Другим станом вважалося дворянство, хоча фактично воно віді-
гравало провідну роль у соціальному і політичному житті Франції.
Це був замкнений і спадковий стан. Він мав виняткове право влас-
ності на землю. Дворяни також мали право на титули, особливі су-
дові привілеї, звільнялися від сплати державних податків.

Третій стан формувався за рахунок швидкого зростання місько-
го населення. Цей стан був досить строкатим за своїм складом. У
Франції він вважався податним і на нього лягав важкий тягар держав-
них податків.

Подібні зміни відбувалися і в інших європейських країнах, де вони
мали певні особливості. Так, для Англії, де теж утворилися три стани,
характерним було те, що на перший план виходило середнє і дрібне
дворянство, інтереси якого були дуже близькими до уподобань верхі-
вки англійських міст. В той же час Німеччині бракувало єдності в мас-
штабах усієї країни. В імперії існували імперські стани, в князівствах
– земські. На три відокремлені групи підрозділялися німецькі міста,
втрачало своє колишнє значення німецьке лицарство і т.д. У чесько-
му суспільстві в XV столітті теж відбувалося становлення трьох станів:

панського, лицарського і міщанського. Отже як бачимо, духівництво
не об’єдналося в окремий стан. Королівська влада, яка боролася за цен-
тралізацію держави і поступово ламала політичну структуру, що була
характерною для феодальної роздробленості, знаходила надійну опо-
ру у дворянстві і міщанах, таким чином отримуючи можливість роз-
почати боротьбу за об’єднання країни проти великих феодальних маг-
натів. Відбувається утворення єдиних централізованих держав.

і Саме таким шляхом йшов розвиток Франції. Боротьба за цент-
ралізацію, що розпочалася у XIII столітті військовою, судовою і мо-

• . ‘ж

Частина друга

/

Історія дсрзісави і права
Середніх віків

нетною реформами Людовіка IX, на початок XIV століття успішно
завершувалася. Три чверті Франції було об’єднано під владою коро-
ля. Однак феодальна олігархія все ще була сильною, і подолати її опір
королівська влада могла лише спираючись на підтримку дворянства
і міщан, потрапляючи таким чином у певну залежність від цих станів.
Союз короля з дворянством і міщанами і привів до виникнення ста-
ново-представницької монархії. І

Дуже своєрідно відбувався перехід до станово-представницькр’Й
монархії в Англії- країні, яка не знала феодальної роздробленості.
Як і у Франції, там діяли соціально-економічні фактори, що сприяли
державній централізації. Сприяло посиленню королівської влади в
Англії і зближення в економічному і правовому відношенні лицар-
ства, міщан і вільного селянства.

Однак перехід до станово-представницької монархії в Англії не був
простим. Річ у тім, що сильна державна влада після Генріха II опини-
лася в руках короля Річарда, відомого як Річард Левове Серце^ Всю
свою енергію Річард спрямував на організацію хрестових походів, що
привело до величезних витрат і посилення великих баронів під час його
відсутності. Після Річарда королем став Іоанн (Джон) Безземельний,
який невдалими війнами і провалами в зовнішній політиці довів краї-
ну до розорення, а підданих – до бунту. Невдачі в політиці, втрата
земель у Нормандії, конфлікт Іоанна Безземельного з Папою Римсь-
ким, що закінчився для короля сплатою великого штрафу, порушення
феодальних звичаїв у стосунках короля зі своїми васалами, свавілля
королівських чиновників – все це призвело до відвертого заколоту.

Першими в боротьбу за обмеження королівського свавільства
вступили барони. Їх підтримало лицарство, яке було незадоволене
безпідставними поборами. Коли зібране з баронів і лицарів військо
в 1215 році рушило до Лондона, міщани відкрили міську браму
і підтримали повсталих. Іоанн Безземельний змушений був визнати
свою поразку. Тиждень тривали переговори сторін, які не довіряли
одна одній. Нарешті в червні 1215 року король скріпив своєю печат-
кою документ, який був складений баронами і отримав назву “Вели-
кої хартії вольностей 1215 року”.

Вимоги Хартії задовольняли передусім інтереси церковних фе-
одалів і великих баронів, які стояли на чолі боротьби проти королів-
ського свавілля.

Іоанн Безземельний визнавав права англійської церкви і обіцяв
“на вічні часи”, що вона буде вільною і володітиме своїми правами в

92

Феодальна держава і право
в країнах Європи

\

Розділ І

цілості і своїми вільностями в недоторканності (ст. 1). Хартія доклад-
но визначала васальні відносини, обмежувала певні права монарха.
Сума рельєфу – феодального платежу королю-сюзерену, який спла-
чував спадкоємець за право вступити у володіння земельною влас-
ністю після смерті графа або барона- васалів короля, – встанов-
лювалася залежно від розміру землеволодіння, яке переходило в спад-
щину. Неповнолітні спадкоємці зовсім звільнялися від сплати рельєфу
(статті 2, 3). Були встановлені докладні правила про опіку над спад-
коємцями васалів, порядок спадкування тощо. Серйозні поступки
баронам були зроблені і в тих статтях, де йшлося про заповідні ліси
і річки (статті 47, 48, 53).

Ще відвертіше інтереси баронів відображені у. статті 21, відповідно
до якої “графи і барони будуть штрафуватися не інакше, як за посе-
редництвом рівних собі” і відповідно до роду провини. Стаття 34 за-
бороняла королівське втручання в спори великих феодалів зі своїми
васалами про вільні земельні держання шляхом видання особливих
наказів про передачу цих справ до королівського суду. Були задоволені
й інші вимоги феодалів, аж до випровадження із Англії іноземних ли-
царів і повернення раніше конфіскованих земельних володінь.

Дуже серйозно обмежувала королівську владу стаття 12 Хартії, де
Іоанн Безземельний обіцяв, що ні щитові гроші, ні будь-яка інша гро-
шова допомога не будуть збиратися і вимагатися інакше як “за загаль-
ною радою королівства нашого” за винятком трьох випадків – коли
вони потрібні для викупу короля із полону, посвячення в лицарі пер-
вородного сина короля і для видання першим шлюбом заміж перво-
родпої королівської дочки, “і для цього належить брати лише помірну
грошову допомогу”. Стаття 14 визначала склад цієї ради: “А для того,
щоб мати загальну раду королівства при оподаткуванні грошовою
допомогою в інших випадках, крім трьох вищезгаданих, або для опо-
даткування щитовими грішми, ми накажемо покликати архієпископів,
єпископів, абатів, графів і старших баронів нашими листами кожно-
го окремо і, крім того, накажемо покликати огулом, через шерифів
і бейліфів наших, усіх тих, хто держить’від нас безпосередньо”. Та-
ким чином, рада королівства становила збори всіх безпосередніх ва-
салів короля, де провідна роль знову-таки належала баронам.

У Хартії знайшли також відображення інтереси лицарства та інших
вільних держателів. Однак, якщо статті, присвячені правам баронів,
сформульовані старанно і докладно, то про лицарів у Хартії сказано
дуже лаконічно. Барони пообіцяли лицарям такі ж права, яких вони

93

Частина друга

/

Історія держави і права
Середніх віків

добилися для себе по відношенню до короля як свого сеньйора: не ви-
магати з лицарського лена або іншого вільного держання більшої служ-;

би, ніж встановлено звичаєм (ст. 16); не брати з вільних людей грошо-
вої ДОПОМОГИ, КрІМ ЯК ДЛЯ ВИКуПу СЮЗерена 3 ПОЛОНУ І ПОСВЯЧеННЯ Вї

лицарі його первородного сина або для видання заміж першим шлкн
бом його первородної дочки, і для цього “належить брати лише помірн^
грошову допомогу” (ст. 15). Стаття 60 вимагала від феодалів дотриму;

ватися по відношенню до своїх власних васалів усіх звичаїв і вільнос-
тей, які встановлені по відношенню до королівських держателів. •

Ще менше уваги приділяє Хартія інтересам міського населення
Встановлювалась, наприклад, єдність мір та ваг. Як сказано у статті 35,
“одна міра вина хай буде по всьому нашому королівству, і одна мірі
пива, і одна міра хліба, а саме лондонська четверть, і одна ширині
фарбованих сукон і нефарбованих та сукон для панцирів, а саме дв.
лікті між краями; те саме, що про міри, хай стосується і ваги”. У етап
13 підтверджувалися права міст на раніше отримані вільності. Усік
купцям, у тому числі й іноземним, надавалося право вільно і безпеч*
но виїжджати з Англії і в’їжджати в Англію, і перебувати і їздити та
Англії “як по суші, так і по воді, для того, щоб купувати і продавати
без усяких незаконних мит, сплачуючи лише стародавні і справедлива
звичаєм установлені мита” (ст. 41).

: Біланам було обіцяно, якщо хтось із них буде оштрафований, тої
у нього “залишиться недоторканним його реманент” (ст. 20). )

Щоправда, інтересам лицарства і міщан у більшості випадків від-
повідали статті Хартії, що були спрямовані на упорядкування діяль-
ності судово-адміністративного апарату. Тут підтверджувалися поряд-”
ки, які склалися після реформ Генріха II, обмежувалися зловживання
королівських чиновників. Хартія, наприклад, залишала в силі широке
застосування розслідування через присяжних, закріплювала права ко-
ролівських судів (статті 18-20). Стаття 38 забороняла притягати будь-
кого до відповідальності тільки за усною заявою і без свідків, які за-
слуговують на довіру. “Жодна вільна людина не буде арештована і ув’-
язнена в тюрму, або позбавлена майна, або оголошена поза законом,
або вигнана, або яким-небудь (іншим) способом знедолена, і ми не
підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як на підставі законного
вироку рівних їй і за законом країни”, – було сказано у статті 39
Великої хартії вільностей. Близька до неї і стаття 40: “Нікому не
будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмов-
ляти в них”.

94

Феодальна держава і право\
в країнах Європи________\_

Розділ І

Своєрідно було вирішено питання про контроль за дотриманням
Хартії вольностей. З цією метою барони обирали “двадцять п’ять ба-
ронів з королівства, кого захочуть”, які повинні були всіма силами
додержувати і охороняти мир і вільності, надані Хартією. У випад-
ках порушення королем Хартії “ті двадцять п’ять баронів разом з
общиною всієї землі” будуть примушувати і утискувати королівську
владу “всіма способами, якими тільки можуть, тобто шляхом захоп-
лення замків, земель, володінь та всіма іншими способами” (ст. 61),
розв’язуючи справжню феодальну війну проти короля.

Оцінка Великої хартії вольностей 1215 року в історичній літера-
турі дуже суперечлива. Деякі історики, насамперед англійські, вва-
жають Хартію “першою англійською конституцією”, яка захищала
і забезпечувала права і вільності народу. Інші автори називають Ве-
лику хартію вольностей одним із найбільш реакційних документів
в англійській історії, звинувачуючи її в намаганні ліквідувати цент”
ралізацію і узаконити політичну роздробленість. Деякі навпаки під-”
креслюють прогресивне значення Хартії. ”

Якою ж повинна бути оцінка Великої хартії вольностей? Пере”-.
дусім слід мати на увазі, що вона не ставила своїм завданням утвер-
дження феодальної роздробленості. Незалежно від бажання великих
баронів Хартія насамперед відповідала інтересам лицарства, міщан
і частково верхівці вільного селянства. У тих конкретно-історичних
умовах Хартія стала документом, який забезпечив подальший розви-
ток феодальної держави і права в Англії.

Велика хартія вольностей відбивала співвідношення соціально-
політичних сил в Англії на початку XIII століття. Її прийняття не при-
вело до закінчення конфлікту. Боротьба за її реалізацію тільки розпо-
чиналася. Річ у тім, що через декілька місяців після завершення конф-
лікту Іоанн Безземельний відмовився від дотримання Хартії. Смерть
Іоанна у 1216 році і перехід влади до нового короля Генріха III, здава-
лося, вичерпали конфлікт. Але боротьба скоро спалахнула з новою
силою через те, що король відверто зневажав Велику хартію. Тому
Велику хартію вольностей слід було не один раз підтвердити (у 1216,
1217, 1225 рр.).

У 1258 році озброєні барони, використавши незадоволення ши-
роких верств населення політикою Генріха III, примусили короля
прийняти так звані Оксфордські провізії, де була передбачена пере-
дачаликонавчої влади в країні Раді п’ятнадцяти баронів. Однак спро-
ба встановити баронську олігархію не вдалася і 1259 року були прий-

95

Частина друга

•/

Історія держави і права
Середніх віків

няті Вестмінстерські провізії, у яких передбачалися заходи проти
зловживання королівських чиновників і феодальних суддів, а також
були надані дрібним землевласникам певні гарантії захисту в’ід сва-
вілля з боку великих феодалів. . „^

За таких обставин частина баронів на чолі з графом Симоном д|
Монфором відокремилася від олігархічного угруповання і вступила і
коаліцію з міщанами і лицарством. Під час громадянської війни, я
розпочалася 1263 року, війська Симона де Монфора отримали пе{:

могу над прибічниками короля. Внаслідок цього в 1265 році була скл
кана перша в історії Англії станово-представницька установа і такі
чином здійснився перехід до станово-представницької монархії.

Інакше відбувався розвиток Німеччини, де боротьба за побудов
ву Священної Римської імперії германської нації серйозно ослаб||
ляла імператорську владу. Міста, які самі дбали про свій добро|
бут, не надали центральній владі підтримки в боротьбі за об’єднай-|
ня країни. Дуже слабким був і політичний вплив лицарства, томд
Німеччина і на другому етапі розвитку залишилася феодальне розі
дробленою. І

Імператор представляв імперію зовні, однак у ставленні до князії(
він був лише “першим серед рівних”. Імператорський титул по черзй
надавався представникам різних династій, а з 1254 року по 1273 рік
у Німеччині взагалі не було імператора. Фактично влада в роздроб-
леній країні опинилася в руках декількох курфюрстів (князів-ви-,
борців), які обирали імператора. ;

У 1356 році “Золота булла”, видана імператором Карлом IV, юри*
дично закріпила практику, яка вже склалася. Обрання імператор^
визнавалося справою семи курфюрстів (маркграфа Бранденбурзько|
го, герцога Саксонського, архієпископа Кельнського та ін.). Булла^
чітко визначала процедуру обрання, передбачала перетворення колегії
курфюрстів на постійно діючий орган державного управління. Що-
річно повинен був скликатися з’їзд колегії курфюрстів для обгово-
рення державних справ. Колегія курфюрстів мала право судити імпе- ^
рагора, ставити питання про його зміщення, ї

Золота булла була справді “золотою” для князів-виборців, бо|
визнавала політичну самостійність курфюрстів, їх рівність з імпера-|
тором. Князі-виборці збирали мито, карбували монету, мали правої
вищої юрисдикції-. Війни між ними були узаконені. Таким чином,|
роздробленість Німеччини в другому періоді її розвитку отримала;

своє законодавче закріплення.

96

Феодальна держава і право \
в кпаїнах Європи \

в країнах Європи

Розділ І

Багато своєрідного мала і феодальна Польща, вступаючи в дру-
гий період свого розвитку.

Успіхи політики об’єднання привели в Польщі до створення єди-
ної держави- Але централізованою Польща так і не стала. Королівська
влада залишалася слабкою, її обмежували різного роду договори і
зобов’язання. Німецька колонізація польських міст стала причиною
того, що король не отримав підтримки міщан. Це було на користь
польському дворянству – шляхті, яка фактично стала господарем
становища. Ось чому про станово-представницьку монархію в Поль-
щі можна говорити лише з багатьма застереженнями.

Дещо подібне відбувалося і в Чехії. Керівне становище в чесь-
ких містах, як і в Польщі, належало німецькому патриціату. .Чеські
-королі були змушені шукати собі підтримки лише з боку дрібного і
середнього дворянства. Тому станово-представницька монархія в
Чехії не набула свого повного розвитку.

Станово-представницькі установи. Всюди на другому етапі
розвитку феодальної державності оформлюються специфічні стано-
во-представницькі установи, які включали до свого складу представ-
ників основних станів: духівництва, дворянства і міщан. Королівсь-
ка влада не тільки мала потребу в їх підтримці, але певною мірою
залежала від них і була змушена зважати на інтереси цих станів.

Класичним зразком такої установи були Генеральні штати Фран- .
ції, які вперше були скликані у 1302 році. Приводом для їх скликан-
ня стало зіткнення короля Філіппа IV з Папою Римським. Періодич-
ність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Королі
скликали їх залежно від обставин і політичних міркувань. Графи,
герцоги і вище духівництво отримували запрошення від короля і з’яв-
лялися особисто або надсилали своїх представників. Решта дворян-
ства і церковників обирала своїх депутатів. Міста були представлені
патриціансько-бюргерською верхівкою. Це були особи або обрані, або

призначені королівськими чиновниками.

Питання, що виносилися на розгляд Генеральних штатів, визна-
чалися королем. Генеральні штати скликалися’для того, щоб з’ясу-
вати думку станів щодо миру або війни, у зв’язку з підписанням між-
народних договорів і т.д. Але найчастіше король звертався до Гене-
ральних штатів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на
введення чергового податку. Генеральні штати зверталися до короля
з проханнями, скаргами, протестами. Спроби Генеральних штатів

4Страхов 97

Частина друга

/

Історія держави і права
Середніх віків

закріпити за собою постійні фінансові або законодавчі повноважен-
ня успіху не мали.

Відповідно до затвердженого королем регламенту кожен стан за-
сідав і голосував окремо. У зв’язку з цим були виділені три курії, в
кожній з яких засідали духівництво, дворяни і міщани. Кожна курія мала
один голос, і тому у феодалів була завжди перевага над третім станом.

У деяких регіонах Франції виникали місцеві станово-пред-
ставницькі установи. На кінець XIV століття їх кількість досягла
^двадцяти.

Англійський парламент, вперше скликаний 1265 року, перетво-
рюється з 1295 року, коли працював так званий зразковий парламент,
на постійний законодавчий орган країни.

Структура парламенту визначилася не відразу. Але і тут представ-
ники знаті запрошувалися поіменно, а всі інші, тобто лицарі та міща-
ни, обирались або призначались. У середині XIV століття парламент
розділився на дві палати. У верхній, палаті лордів, засідали герцоги,
графи, барони, які отримали від короля право спадкового перства. Тут
же були і представники вищого духівництва. Лицарі і міщани скла-
дали палату общин. Представники лицарства обиралися на зборах у
графствах. Для виборців був встановлений ценз у сорок шилінгів
річного прибутку від нерухомої власності. Депутати від міст, як і у
Франції, або обиралися, або призначалися місцевою владою.

Особливість англійського парламенту, де лицарі і міщани засіда-
ли разом, в одній палаті, пояснювалася відсутністю межі між ними, що
робило парламент дуже впливовим органом. Поступово агіглійський
парламент здобуває право на участь у виданні законів, право вирішу-
вати питання про прибуток на. користь королівської скарбниці, право
здійснювати контроль за вищими посадовими особами і виступати в
деяких випадках як судовий орган; Наприкінці XIV століття було вста-
новлено, що ніякий закон не може бути прийнятий без згоди коро-
ля і палат парламенту. В XV столітті з’являється правило, згідно з яким
клопотання парламенту повинні втілюватися у форму законопроектів,
що отримали назву “біллей”. Так оформилося поняття закону (стату-
ту), як акта, який виходить від короля, палати лордів і палати общин.

Намагаючись підпорядкувати своєму контролю державне управ-
ління, парламент наприкінці XIV століття запровадив процедуру
імпічменту. Вона полягала в порушенні палатою общин перед пала-
тою лордів, як вищим судом, обвинувачення проти тієї чи іншої по-
-садової особи короля в зловживанні владою.

’98

Феодальна держава і право
в країнах Європи

\

Розділ І

Одночасно відбувається формування англійського місцевого са-
моврядування. В графствах утворюються збори, в містах – різного

роду ради.

Подібна установа за станами у вигляді рейхстагу виникає і в
Німеччині. Імперські з’їзди, або рейхстаги, складалися з трьох ко-
легій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних госпо-
дарів (панів), а також колегії представників імперських міст. Кож-
на колегія засідала окремо. Однак в країні, яка не тільки не по-
збулася, а навіть посилила роздробленість, ніякої реальної влади
цей орган не мав. Певний вплив мали в кожній окремій державі
місцеві представницькі органи – ландтаги, які складалися з дво-
рянства, вищого духівництва і міщан.

Досить своєрідним станово-представницьким органом Речі Поспо-
литої був Вальний (загальний) Сойм, який скликався один раз на два
роки. Був він двопалатним. Нижча палата – “палата послів” – скла-
далась із депутатів, обраних на шляхетських повітових сеймиках. Тут
кожен делегат отримував інструкцію, від якої не мав права відступа-
ти. Через те що процедура голосування, прийнята на Вальному Соймі,
вимагала одностайності депутатів, прийняття рішення ставало дуже
важкою справою, бо незгода навіть одного депутата могла звести всю
роботу сойму нанівець.

Шляхта з усіх сил підтримувала цей принцип “ліберум вето” –
право вільної заборони. Вища палата Вального Сойму називалася се-

Структура станово-представницьких органів
у країнах Європи

АНГЛІЯ ФРАНЦІЯ НІМЕЧЧИНА

4*

99

Частина друга

/’Історія держави і права

________ Середніх віків

Феодальна держава і право
в країнах Європи

\

Розділ І

натом. До неї входили феодальна аристократія, верхівка чиновницт-
ва, ієрархи церкви. Представників міст у Вальному Соймі не було.

У Чехії в XIV столітті колишні станові дворянські збори (снем)
доповнюються представниками міст і перетворюються на станово-
представницький сейм. Він включав три стани: панів, дрібну їцлях-
ту і міщан. Засідали вони нарізно.

На засіданнях сейму спочатку оголошувалася думка панів, потім –
лицарів і тільки після цього питання надходило на розгляд міщан. До
компетенції сейму було віднесено питання вищого законодавства,
затвердження міжнародних угод, введення нових податків.

Зміни в державному механізмі. Виникнення станово-представ-
ницької монархії, концентрація політичної влади в руках короля су-
проводжувались ускладненнями державного механізму.

У Франції, наприклад, важливе місце в центральному управлінні
зайняла утворена на базі королівської курії Велика рада, до якої вхо-
дили представники вищої світської та духовної знаті. В апараті з’яв-
ляються нові посади- секретарі, нотаріуси. Виникають спеціалізо-
вані органи фінансового управління: королівська скарбниця, лічиль-
на палата та ін. а

На місцях вводиться посада губернатора. ; і.
В Англії в цей період відбувається розвиток нового виконавчого
органу – Королівської ради, до якої переходить вища законодавча
і судова влада. З’являються нові посадові особи в місцевому управ-
лінні – коронери і констеблі. Остаточно утверджується практика при-
значення з місцевих землевласників у графствах так званих охоронців
миру, або мирових суддів, які згодом стали виконувати найбільш важ-
ливі функції місцевого управління замість шерифів. Розвивається
судова система. Вищими судами стали Суд королівської лави, де ви-
рішувалися кримінальні справи, Суд загальних позовів, де розгляда-
. лися цивільні справи, і Суд скарбниці (казначейства), який розглядав
цивільні справи, де однією із сторін виступала корона. Потім із за-
гальної системи вищих королівських судів відокремився Суд лорда-
канцлера, який вирішував справи за принципом справедливості.

Спроби створення загальних імперських установ робилися і в
Німеччині. Одним з таких органів повинен був стати заснований у XV
столітті Імперський верховний суд у справах імперських підданих ок-
ремих князівств. Але вся його діяльність обмежувалася вирішенням
спорів між імперськими “чинами”, причому без значного успіху.

100

Відповідні зміни відбувалися і в Польщі. Король обирався маг-
натами і шляхтою. При ньому існувала Рада із шістнадцяти великих
феодалів. Це був дорадчий орган, але без його згоди король не міг
зробити жодного призначення посадових осіб у державі. Централь-
ним органом управління залишався королівський двір, але королівські
посадові особи були обмежені у своїх правах. Так, маршалок був
лише управляючим двором, а канцлер з королівського міністра пере-
творився на агента сойма. На чолі війська стояв не король, а великий
гетьман, коронні підскарбії відали фінансами. Основними адмініст-
ративно-територіальними одиницями були воєводства. Місцеву ад-
міністрацію очолювали воєводи і каштеляни.

В Чехії главою держави вважався виборний або спадковий ко-
роль. З 1436 року постійним органом стає Королівська рада, до якої
спочатку входили пани і лицарі. Але дуже скоро вона перетворилася
на орган вищої аристократії – Раду панів. В областях, на які розпо-
ділялася Чехія, влада повністю належала місцевим панам і лицарству.
Місцева шляхта збиралася на обласні з’їзди. Головним дворянським
судом був земський суд у Празі, який засідав чотири рази на рік. До;

його складу входили король або призначений ним замісник, вищі,
посадові особи і дворянські засідателі.

. § 4. Абсолютна монархія

1 ретій і останній період в історії феодальної
держави і права починається з кінця XVI століття. Це був час розкладу
феодальних відносин – період зародження елементів буржуазного
суспільства.

Причини та передумови виникнення абсолютизму. Передумо-
ви абсолютизму коренилися в соціально-економічних змінах, які були
викликані розвитком продуктивних сил. Відбувається бурхливе зро-
стання промисловості, настає епоха її технічного переозброєння, на
зміну дрібному виробництву приходять великі підприємства, здійс-
нюється технічний розподіл праці.

В міру нагромадження капіталів верхівка міст стає основою для
розвитку буржуазії.

Розвиваються банки, з’являються загальнонаціональні ярмарки.
Виникають перші зародки робітничого класу в особі найманців, які
вийшли з міських низів. Поступово утворюються два основних еле-

101

/г^^а

‘^аи Д” ._

1(Г в11С*^=^–•

^-ілі^й(tm) капі-
^в^, Францп

^^Дезай-

‘. /аі^Р’зкла-

йп ^ті^ “а Дві
‘^^^які
‘^’д^орянство

1>1И’ ^ТІВ ШЛЯХОМ

^^о^61^0^

ання /нс;^01^’ ДУ-
івор^-^дворян-

юе н інтересами

!ін1 3 .ян^”‘ вели
^Р^^япро-

^^.^нобур-
Ие фар^ р

^енеза-

;(нств иП^” гю60-
1’°(r) №ї^бIект 1.. і 1
1 •Ьй^й^^ ‘ь~8Мі”да’ія”і!” Чі-І г;
діеінйіінйр^щ^ж’&щ Кантм-.:.•••:•;. “^•:-‘^-‘.•••;:•;::.:• .. •:.) опальна рада]й І ^ іІкійіЦі ЙА111^:1,!’
‘>а!^іа^ЖНаййЮ^^^ ЙіСЙЖЖ’ жв’ижя і Мер
‘І Мун іципальна РЕ :)ДЗ

Розвиток бурїісуазної дерзісави\
до початку XX століття_____\_

Розділ II

ми могли бути всі чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий
ценз було скасовано. Національні збори обиралися на три роки. Ре-
альної сили і авторитету вони не мали.

Центральне місце в державі Конституція відводила незалежно-
му від парламенту президенту. Відповідно до статті 43 “французь-
кий народ передає виконавчу владу одній особі – президенту”, який
обирався загальним голосуванням на чотири роки. Президент отри-
мав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, пра-
во вето, право помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів,
а за порадою останніх – дипломатів, префектів, суддів, прокурорів,
роздавав офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані
збройні сили. Однак президент не міг бути переобраним відразу на
другий строк, не мав права розпускати Національні збори. Проте він
безконтрольно розпоряджався сильним поліцейсько-бюрократичним
апаратом, йому підкорялася армія.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої призна-
чалися Національними зборами на шість років. До її компетенції на-
лежав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція
залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, му-
ніципалітети.

Друга імперія. У грудні 1848 року на перших президентських ви-
борах був обраний з шести претендентів Луї Бонапарт. Йому віддали
свої голоси і буржуазна аристократія, і дрібна буржуазія і селянство.

Гаслом бонапартистів став перегляд Конституції 1848 року. Че-
кати довелося недовго. Другого грудня 1848 року під виглядом захи-
сту республіки Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська
зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі оголосили військовий стан,
Національні збори розігнали, ряд депутатів заарештували. Так було
встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, що плебісцит
схвалив цей переворот: селянство довіряло Луї Бонапарту.

Чотирнадцятого січня 1852 року була затверджена нова Консти-
туція. Вся повнота влади надається президенту, який тепер обирається
на десять років. Він є главою збройних сил, призначає міністрів, від
його імені здійснюється правосуддя, парламентарії та посадові осо-
би приносять йому присягу на вірність. Величезну роль відігравав
президент у законодавчому процесі, в якому брали участь Державна
рада. Законодавчий корпус і Сенат. Президент проголошував стан
облоги, видавав декрети і затверджував закони.

235

^Частина третя

/

Історія держави і права
Нового часу

У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта
імператором Франції Наполеоном III. Плебісцит схвалює це рішен-
ня. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії озна-
чало встановлення бонапартизму – монархічного режиму, який ха-
рактеризувався широким використанням у державно-політичному
житті армії, поліції, бюрократичного чиновництва, церковного апа-
рату з метою придушення революційного руху народних мас.

Бонапартизм Наполеона III став перемогою реакції: буржуазно-
демократичні свободи були знищені, республіканська партія розгром-
лена, місцеве самоврядування скасоване, парламентська система зве-.
дена до нуля. Державний лад Франції набирав все більш авторитар-
ного характеру. Сенатус-консульт 25 грудня 1852 року надав імператору
право головувати в Державній раді і Сенаті, видавати декрети і ви-
значати видаткову частину бюджету. Вимушений лавірувати, щоб
утримати свою владу, Наполеон III загравав з робітничим класом (ска-
сування Закону Ле-Шапельє, помилування робітників-страйкарів
І т.ін.), надавав деякі незначні поступки буржуазії (розширення прав
.Законодавчого корпусу і Сенату), використовував під час плебісцитів
,віру заможного селянства в Бонапартів.

Політичний авантюризм Наполеона III. призвів до війни з Прус-
сією, поразки і капітуляції французької армії і, як наслідок, до падіння
Другої імперії. . ?•

§ 2. Паризька Комуна 1871 року.

ІУоли 19 липня 1870 року Наполеон III оголосив
війну проти Пруссії, він сподівався на швидку перемогу, проте через
великий апломб і самовпевненість зазнав поразки. За п’ять тижнів
пишна імперія розвалилася. Другого вересня 1870 року фортеця Се-
дан зі стотисячним гарнізоном і самим імператором Наполеоном III
капітулювала.

Звістка про седанську катастрофу швидко досягла Парижа. Під
натиском народних мас 4 вересня 1870 року було проголошено ска-
сування імперії і відновлення республіки. Був створений новий уряд
на чолі з колишнім губернатором Парижа, монархістом генералом
Трошю – “Уряд національної оборони”.

Новий уряд не збирався боротися з прусськими військами. Він
більше боявся свого власного народу і тому за всяку’ціну намагався
домовитися з Пруссією і підписати мир.

.236 • .

Розвиток буржуазної держави
до початку XX століття

\

Розділ П

Політика національної зради, до якої вдався уряд Трошю, ви-
кликала загальне невдоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту
вітчизни все частіше перепліталися з вимогами революційної пере-
будови суспільства. В кожному з двадцяти округів Парижа виника-
ють комітети пильності, делегати від яких утворюють Центральний
комітет двадцяти округів Парижа. Він перетворюється на організацій-
ний центр робітничого класу та дрібної буржуазії Парижа. Робітни-
ки вимагають зброї. В Парижі несли службу шістдесят буржуазних
батальйонів Національної гвардії. Уряд Трошю був змушений дати
дозвіл на формування ще шістдесяти батальйонів. Насправді робіт-
ники створили значно більшу кількість батальйонів, де почали діяти
Ради батальйонів, обиратися командири. За свої гроші вони придба-
ли гармати для Національної гвардії, яка відтепер налічувала сто
дев’яносто чотири батальйони.

Найпопулярнішим у цей час стає гасло створення Паризької Ко-
муни. Уявлення про цей орган були досить різними. Його розгляда-
ли, наприклад, як муніципальний центр Парижа, як орган влади для
всієї Франції, як головний військовий штаб. Але, незважаючи на роз-
біжності в поглядах, велась активна робота по підготовці виборів до
Паризької Комуни.

Скориставшись поразками французької армії на фронті. Уряд
національної оборони підписав 28 січня 1871 року угоду з Пруссією
про перемир’я. За вимогою Бісмарка були скликані Національні збори
в Бордо, які 26 лютого 1871 року підписали попередній мирний до-
говір з Пруссією, а також сформували новий уряд на чолі з А. Тьєром.

За умовами мирного договору Франція втрачала Ельзас і Лота-
рингію, сплачувала контрибуцію в розмірі п’яти мільярдів франків.
Відбувалася також прусська окупація частини Франції. Але Париж
не збирався складати зброю. У лютому 1871 року був прийнятий
Устав Національної гвардії, визначена її структура (комітет баталь-
йону, рада легіону. Центральний комітет Національної гвардії). У бе-
резні 1871 року до ЦК Національної гвардії було обрано двадцять
чоловік/із загального складу в шістдесят членів. Народ зберіг зброю,
перевіз гармати в робітничі квартали Парижа.

Революція 18 березня 1871 року. Ця революція була спровоко-
вана спробою Тьєра роззброїти Національну гвардію Парижа і перш
за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871
року військова операція закінчилася повним провалом. Влада пере-

237

Частина третя

/

Історія держави і права
Нового часу

йшла до Центрального комітету Національної гвардії. Уряд Тьєра втік
до Версаля, вивів туди війська, поліцію, жандармерію.

Центральний комітет Національної гвардії швидко встановив |
порядок у столиці, надіслав до міністерств і відомств своїх представ-‘
ників, здійснив ряд соціально-економічних заходів. Основні зусилля
він, однак, спрямував на організацію виборів до Паризької Комуни.

Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року, а 28 бе-
резня на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголоси-
ли. Обрано було замість дев’яноста тільки вісімдесят шість її членів.
Однак зі складу Комуни відразу вибув двадцять один чоловік. Зали-
шилося шістдесят чотири члени Комуни. Серед них були представ-1
ники різних політичних течій: бланкісти, прудоністи, неоякобінці,
члени паризької секції І Інтернаціоналу. Через деякий час вийшло ще
шістнадцять делегатів. На 1 квітня були призначені додаткові вибо-;

ри, на яких було обрано двадцять два делегати. І

Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація ї
Комуни “До французького народу” від 19 квітня 1871 року, покликані
на “роз’яснити характер, зміст і мету революції”, що відбувається.!
Головною метою революції Декларація проголошувала “визнання
і зміцнення Республіки, єдиної форми правління, сумісної з правами
народу, з правильним і вільним розвитком суспільства”. Одним з
принципів політичного устрою була визнана повна автономія Комун
на всій території Франції. Невід’ємними правами таких Комун по-
винні бути: затвердження комунального бюджету, управління місце-І
вими службами, організація судочинства, внутрішньої поліції, осві-^
ти, організація міської оборони і національної гвардії. Повинна бути
Забезпечена “постійна участь громадян у справах Комуни”, вільний
захист їх інтересів. Передбачалося призначення через обрання або
за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і комуналь-
них чиновників.

Виступаючи проти обтяжливої нерозумної деспотичної центра-
лізації, Декларація домагалася політичної єдності у вигляді “добро-
вільної асоціації всіх місцевих ініціатив, вільного і добровільного
співробітництва”. Тому органом центральної адміністрації країни
повинні були стати Збори делегатів усіх об’єднаних Комун. Отже,;

форма об’єднання нагадувала конфедерацію. ^

Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним.

Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу ого-
лосила себе “єдиною владою”. Комуна визнала недійсними накази

238

Розвиток бурлсуазної держави\
до початку XX століття \

Розділ II

або повідомлення версальського уряду, забороняла чиновникам
і службовцям їх виконувати. Було накладено “секвестр на все рухо-
ме і нерухоме майно і на цінні папери всіх видів”, які належали чле-
нам вереальських зборів, членам Уряду національної оборони і уря-
ду Тьєра. Всі вони були визнані незаконними.

Паризька Комуна не знала розподілу влади. Її декрети і розпо-
рядження виконували комісії, які вона створювала зі свого складу.
Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала “функція-
ми колишніх міністерств”. Це були такі комісії:

1) виконавча комісія, яка мала провадити в життя усі декрети
Комуни і постанови інших комісій;

2) військова комісія заміняла військове міністерство;

3) комісія продовольства, яка мала забезпечити Париж продук-
тами харчування не менше, як на три місяці;
з апеляції

330

ханізмі, його вирішальна роль у взаємовідносинах з палатою общин
після Другої світової війни.

Структура уряду Великобританії досить складна. До нього вхо-
дить передусім кабінет у складі приблизно двадцяти членів. Крім
цього до складу уряду входять тридцять некабінетних міністрів.

До кабінету входять глави найбільш важливих міністерств і ві-
домств, але існує ще “внутрішній кабінет” у складі чотирьох-п’яти

членів.

Вирішальну роль серед членів уряду відігравав прем’єр-міністр.
Він без консультації з кабінетом здійснював усі важливі призначен-
ня і переміщення всередині уряду, визначав план роботи кабінету
і порядок денний, вирішував питання про скликання і розпуск пала-
ти общин, мав змогу приймати одноосібні рішення з основних пи-
тань внутрішньої і зовнішньої політики. Згортання колективних форм
роботи уряду і привело до появи “внутрішнього кабінету” і системи
комітетів кабінету, що працювали під керівництвом прем’єр-міністра.

Через це так звана система правління кабінету перетворювалася на
систему правління прем’єр-міністра.

Багато зробили для посилення виконавчої влади прем’єр-міністр
Н. Чемберлен, У. Черчілль, який двічі був прем’єр-міністром і в пе-
ріод Другої світової війни одноосібне вирішував долю Великобри-
танії. У наші часи прем’єрство М. Тетчер викликало подальшу цен-
. тралізацію державної влади, її концентрацію в. руках прем’єр-міністра,
встановлення “президентського” стилю керівництва, який отримав
назву “тетчеризму”.

Не менш важливе значення для зростання виконавчої влади мала
практика надання уряду надзвичайних повноважень. Так, у 1920 році
був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження, який давав уря-
ду право видавати від імені “його величності” укази про надзвичай-
ний стан. Указ видавався, якщо була “безпосередня загроза” постачан-
ню і розподілу харчів, води, палива, освітлення, і передбачав мож-
ливість застосування будь-яких засобів для підтримання “нормального
життя суспільства”; Напередодні Другої світової війни парламент прий-
няв новий акт про надзвичайні повноваження, який давав виконавчій
владі право на видання таких розпоряджень, які уряд вважав необхід-
ними для громадської безпеки, захисту держави, підтримання гро-
мадського порядку. У 1940 році був прийнятий ще один Закон про над-
звичайні повноваження, який, “зважаючи на розгортання військових
Дій”, значно розширив права уряду, надані йому Актом 1939 року.

^331

Часина четверта

Історія держави і права
________Новітнього часу

Проявом всемогутності Кабінету міністрів став розвиток деле-
гованого законодавства. Надаючи урядові надзвичайні повноважен-
ня, парламент не тільки сприяв посиленню його виконавчої влади,
але фактично передавав йому в певних розмірах владу законодавчу.
Це було значним поштовхом у розвитку так званого “делегованого
законодавства”, коли уряд або окремі міністри отримували право
видавати акти, що мали силу закону.

Делеговане законодавство швидко поширювалося у Великобри-
танії, порушуючи принцип розподілу влади, яким Так пишалися бри-
танські політики. Обсяг делегованого законодавства значно переви-
щував кількість парламентських актів. До того ж парламент дуже
часто делегував уряду право видавати акти із таких питань, які ра-
ніше були прерогативою палати общин.

Розвиток делегованого законодавства намагаються пояснити тим,
.що парламент не може конкурувати з фахівцями, які є у складі уря-
ду, при вирішенні складних питань, що суспільство потребує більш
‘”оперативного” законодавства.

Отже, виходить, що парламент, зберігаючи свої виняткові пра-
ва, делегував, тобто передавав виконавчим структурам якусь части-
ну своїх прав, надаючи їм можливість видавати законодавчі акти з
певних питань на якийсь строк. Однак практика свідчить, що це були

“не другорядні, а дуже важливі питання, і ця передача надавалася на
досить тривалий термін.

Внаслідок змін у політичній системі Великобританії, що відбува-
лися протягом XX століття, основні принципи британського консти-
туціоналізму, і передусім верховенства парламенту, поступово втратили
свій реальний зміст. Такі ж зміни відбулися і з другим принципом бри-
танської конституції – парламентською відповідальністю уряду.

Парламент втрачає значення, яке він мав у минулому. Але це
зовсім не означає, що палата общин британського парламенту пере-
стала відігравати свою роль у політичному житті. Вона продовжує
постійно використовувати таку важливу форму контролю за діяльні-
стю уряду, як депутатський запит міністрам. Кожен урядовий зако-
нопроект повинен пройти три читання в палаті общин, під час яких
він докладно аналізується в комісіях і комітетах палати. Тільки після
схвалення в парламенті важливих заходів уряду, останній може роз-
раховувати на успіх і проведення цих заходів у життя. Слід мати на

увазі, що вотум недовіри може дуже легко знову стати дійовим інстру-
ментом тиску на уряд.

;332.

Розвиток бурмсуазної держави
в XX столітті

\

Розділ І

Зростання державного апарату було однією із закономірностей
у розвитку державного ладу.

Протягом XX століття утворювалися нові міністерства і відом-
ства, збільшувалася кількість чиновників цивільної служби. Якщо в
1914 році було 280 тисяч урядовців, у 1935 – 380 тисяч, то у 1950
році їх уже налічувалося 680 тисяч.

У побудові державного апарату панує сувора ієрархічність. До-
бирає кадри спеціальна комісія, що залежить від міністра у справах
державної служби. Було введено (за винятком міністерства закордон-
них справ і колоній) екзаменаційну систему посідання службових
посад. Виші чиновницькі пости заміщалися за конкурсом.

Останнім часом у Великобританії, де в різноманітних сферах
ретельно зберігаються традиції і стародавні звичаї, все частіше
трапляється запозичення форм і методів державного управління в
таких держав, як Сполучені Штати або ФРН. Отже, в державному
апараті виникає дуже своєрідне сполучення архаїчних і найновіших
елементів.

Збройні сили Великобританії до Першої світової війни створю-
валися на добровольчих засадах. У травні 1916 року був прийнятий
Закон про обов’язкову військову повинність, але після завершення
війни він був скасований. Проте напередодні Другої світової війни у
1939 році знову була введена загальна військова повинність. У 1947
році термін військової служби дорівнював дванадцяти місяцям, потім
був підвищений до вісімнадцяти місяців, а за часів “холодної війни”
зріс до двох років.

Поліція Великобританії складається з окремих місцевих фор-
мувань, які знаходяться у віданні місцевих виборних органів. Так,
спеціальний постійний комітет графства призначає головного кон-
стебля графства, який вже сам добирає необхідний контингент по-
ліції і керує ним. У містах діє власна поліція, начальника якої призна-
чає міська рада. Особливі повноваження були надані поліції Північ-
ної Ірландії, де досі триває збройний конфлікт між двома релігійними
общинами. ^

Поступово посилюється централізація управління поліцією. Від-
повідно до Закону про поліцію 1964 року фактичне керівництво по-
ліцейськими силами належить міністру внутрішніх справ, який мав
право проводити злиття поліцейських формувань, визначати розмір
субсидій місцевим виборним органам на утримання поліції і т.ін.

333

Частиі на чет ве рта /Історія де Новім ‘ржави нього ч ч\ ас ірава V
С :тї іуктура ані глійс ькоїсудової сисі геми
П АЛАТА ЛОРДІВ 1
‘ г-
АЛЕ ЛЯЦІї ЙНИЙ СУД
1
Цив льне Кримінальне
відділ пенн я відділення
,.. ^^^^^^^ 1
1 •,•,…,;>.••;. – “Суд графств а 1 ? Мировий суддя н- 1

Паралельно зростали повноваження самих поліцейських служб.

Так, Закон про смуту 1934 року і Закон про правопорядок 1936 року
значно розширили повноваження поліції, надали їй право робити
обшуки, застосовувати в необхідних випадках силу і т.д. Акти 1974,
1975, 1979 років про запобігання тероризму, а також Закон про по-
ліцію 1986 року надали поліції майже необмежене право свавільних
арештів “підозрілих осіб”.

Особливо посилювалася роль поліції в періоди, коли діяли Акти
про надзвичайні повноваження.

Судова система Великобританії у XX столітті не зазнала суттє-
вих змін. Лише у 1971 і 1981 роках була проведена реформа Верхов-
ного суду Великобританії. Він був поділений на три палати: Висо-
кий суд, який розглядав, як правило, цивільні справи; суд Корони, що
спеціалізувався на кримінальних справах; і Апеляційний суд. Вищою
судовою інстанцією, як і раніше, залишається палата лордів.

334

Розвиток буржуазної держави
в XX. столітті

\

Розділ І

Глава III
ФРАНЦІЯ

§ 1. Третя республіка після Першої світової війни

О Першої світової війни Франція вийшла пере-
можницею. За умовами Версальського договору їй повернули Ельзас
і Лотарингію, передали частину німецьких колоній, надали право ек-
сплуатації Саарського вугільного басейну. Отримала Франція право
на значну суму німецьких репарацій.

Разом з тим Франція зазнала у війні значних втрат. Перехід до
миру був дуже важким. Були підірвані позиції французького фінан-
сового капіталу на світовому ринку. Франція, яка до війни була краї-
ною-кредитором, перетворилася на країну-боржника. За період війни
вона заборгувала США більше чотирьох мільярдів доларів. Слід до-
дати також, що післявоєнний розвиток Франції проходив під впли-
вом світової економічної кризи.

Всі ці обставини впливали на соціальні відносини в країні. Відбу-
валося загострення суспільно-класових суперечностей, спостерігав-
ся підйом революційного руху, назрівали зміни в партійно-політичній
системі.

Партійно-політична система Франції мала свої відмінності по-
рівняно зі Сполученими Штатами або Великобританією. Характерною
рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності.
Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і на-
пруженою політичною історією Франції, і іншими факторами. Буржу-
азних партій було багато, і кожна з них пропонувала свою програму.

Поступово відбувалося зближення партій і одночасно – поля-
ризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві гру-
пи, два табори. Так, з’являються два угруповання, два партійних бло-
ки – національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між ок-
ремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою
Двопартійну систему.

Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього
УВІЙШЛИ: республіканська федерація, республікансько-демократич-
ний союз, національно-республіканська дія та ін. Їхня програма пе-
редбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експ-

335

Частина четверта

/’Історія держави і права

________Новітнього часу

луатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли
1919 року. Національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці
програмні положення почали запроваджуватися в життя.

Лівий блок об’єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів
та деякі інші партії та групи. Їхніми гаслами були: восьмигодинний
робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна
зовнішня політика і т.д.

Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в
США і Великобританії, але діє система двох партійних блоків.

У 1920 році виникає комуністична партія Франції. Базою її
утворення стала соціалістична партія, у лавах якої розгорнулася бо-
ротьба, а пізніше почалося розмежування. У грудні 1920 року на з’їзді

• соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення
про приєднання до III Інтернаціоналу і утворення комуністичної пар-
‘ тії Франції, Меншість залишила з’їзд і зберегла стару назву – со-
ціалістична партія Франції.

Компартія Франції відразу стала впливовою політичною силою.
Так, у 1921 році вона об’єднувала у своїх лавах близько 100 тисяч
членів. У 1924 році на виборах у палату депутатів компартія отрима-
ла 900 тисяч голосів, а у 1928 році – 1,1 мільйона. Вирішальну роль
вона зіграла в історії Народного фронту.

,”1 Виникають у 20-х роках і фашистські організації: “Бойові хрес-
ні; ти”, Ліга патріотичної молоді тощо. Вони отримують гроші від мо-
нополій, пов’язані з держапаратом. У 1933 році, коли у французької
й буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські пар-
:тії та організації об’єднуються у Союз франсистів. У 1934 році фа-

•’щисти зробили спробу державного перевороту, але зазнали пораз-
йки. Однак і після цього фашисти не тільки зберігають свої органі-
зації (наприклад,”Вогненні хрести”), а й утворюють нові (кагуляри).

Народний фронт посідає особливе місце в політичній та держав-
но-правовій історії Франції. На початку 1934 року французькі фаши-
сти спробували захопити владу. Скориставшись урядовою кризою,
6 лютого 1934 року 20 тисяч озброєних фашистів вийшли на вулиці
Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і передачі влади
фашистам. Уряд радикала Даладьє розгубився. Путч зазнав поразки,
і цьому сприяло енергійне втручання народних мас. Дев’ятого лю-
того в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифа-
шистські демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський
страйк за участю 4,5 мільйонів трудящих.

•ЗЗб

Розвиток буржуазної держави
в XX столітті

\

Розділ І

Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного
Народного фронту боротьби проти фашизму. З такою пропозицією
комуністи насамперед звернулися до соціалістів. Двадцять сьомого
липня 1934 року між комуністами і соціалістами був підписаний Пакт
про єдність дій. У травні 1935 року відбулася нарада усіх політич-
них сил, які вступають у боротьбу проти фашизму: комуністів, со-
ціалістів, радикалів, представників жіночих, молодіжних та інших
демократичних організацій. Об’єднання всіх цих політичних анти-
фашистських сил отримало назву Народного фронту.

Створення Народного фронту було дуже своєчасним. У серпні
1935 року відбувся парад “Вогненних хрестів”, що зібрав тридцять
п’ять тисяч учасників. Подальші виступи фашистів зупинив зліт
Народного фронту, який задіяв 2,5 мільйонів антифашистів для бо-

ротьби проти фашистської загрози. (

У січні 1936 року була опублікована Програма Народного фрон-
ту. Основними її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських
організацій, чистка армії та державного апарату від фашистських еле-
ментів, реорганізація Французького банку, закріплення демократичних
прав і свобод, обмеження експлуатації, боротьба з безробіттям і т.ін.

У виборах 1936 року Народний фронт отримав переконливу пе-
ремогу. За партії, що входили до складу Народного фронту, було по-
дано 5,5 мільйона (56,6 %) голосів. Був сформований уряд Народно-
го фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради
міністрів став соціаліст Леон Блюм.

Уряд Народного фронту Провів низку важливих демократичних
заходів: розпустив деякі фашистські організації, провів націоналіза-
цію деяких галузей воєнної промисловості, встановив сорокагодин-
ний робочий тиждень, оплачену відпустку (чотирнадцять днів), ви-
знав колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам.

Однак уже в 1937 році голова уряду Блюм заявив про необхідність
“перепочинку” в соціальному законодавстві. Після цього уряд подає у
відставку. На цьому історія Народного фронту закінчується.

Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими
війнами були незначними. Державний лад Третьої республіки, як
і раніше, визначався Конституційними законами 1875 року. Свого по-
дальшого розвитку набули тенденції, що були характерними для
французької державності наприкінці XIX століття.

Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки
були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави –

337

Частина чгетверта

/

Історія держави і права
Новітнього часу

президента республіки – залишалася незначною. Характерно, що
парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових
політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи, на прак-
тиці не використовувалося право президента розпускати за згодою
сенату палату депутатів.

Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що
стоїть над урядом. Все частіше долю ради міністрів та її склад вирі-
шував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців,
профспілки, різноманітні позапартійні організації. Депутатам парла-
менту нерідко доводилося лише виконувати їхні вказівки.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва між політич-
ними силами особливого значення набирала боротьба за виборчі ре-
форми.

На початку XX століття у Франції діяла мажоритарна виборча
система, яка давала перевагу правим політичним партіям. У 1919 році,
в період підйому революційного руху, був прийнятий Закон про зміну
виборчої системи. Його рекламували як введення більш демократич-
ного пропорційного представництва. Насправді новий закон поєдну-
вав принципи мажоритарної системи з елементами пропорційного
представництва, зберігаючи старі виборчі округи з нерівномірним
розподілом населення, що давало перевагу виборцям із сільських
департаментів. У 1927 році пропорційне представництво було ска-
совано, і Франція повернулася до звичної мажоритарної системи в
два тури голосування.

За Законом 1927 року Франція і залежні від неї заморські тери-
торії розподілялися на 612 виборчих округів, від кожного з яких оби-
рався до парламенту один депутат. Вибори проводилися у два тури.
У першому турі обраним вважався кандидат, який отримав абсолют-
ну більшість голосів. Якщо такого не відбувалося, проводився дру-
гий тур, на якому обраним вважався кандидат, котрий отримав віднос-
ну більшість голосів. У другому турі дозволялося блокуватися, ви-
ставляти спільних кандидатів, що давало перевагу “правим” партіям.
Наприклад, комуністична партія в 1924 році за законом 1919 року про-
вела до Національних зборів двадцять шість депутатів, у 1928 році
вона зібрала на 200 тисяч голосів більше, але за законом 1927 року
провела тільки дванадцять депутатів.

Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кри-
зи і відставки кабінетів у державному механізмі Франції в цей час
відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника – го-.

338

Розвиток бурзісуазної держави
в XX столітті

\

Розділ І

лови ради міністрів. Напередодні Другої світової війни до уряду
Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з
різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так
звані декрети – закони, які формально мали уточнювати і доповню-
вати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені
парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках
набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноважен-
нями. В умовах, коли безперервно відбувалися урядові кризи і зміни
кабінетів, ці повноваження опинялися в руках вищої бюрократії.
Чиновницький апарат мав можливість послідовно захищати інтере-
си правлячої верхівки.

Кінець Третьої республіки. Французький уряд не заважав Гітле-
ру. Проводячи політику “невтручання”, він у вересні 1938 року підпи-м
сав Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини
1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національ-.
них зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травнії
1940 року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Захі-ї
дному фронті. Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого;

червня 1940 року Франція капітулювала. •

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фаши-
стською Німеччиною. У частині південних і південно-східних ра^
йонів, де збереглися інститути французької державності, утворила-
ся “держава Віші” – за назвою курортного містечка, де містилася;

резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гіт-
лерівців, мала нейтралізувати і французький флот, і. колоніальні
війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська на тери-
торію Віші і ліквідували залишки “вішійської державності”, а разом

з тим і Третьої республіки.

‘•^?’.

^ § 2. Четверта республіка

У ряд Національного опору. З перших днів оку-
пації країни французькі патріоти розпочали боротьбу з гітлерівськи-
ми загарбниками. На території Франції боротьбу проти окупантів
очолили комуністи, під керівництвом яких в окремих районах, на
підприємствах створювалися народні комітети і комітети дії. Другий
центр руху опору був створений генералом де Голлем в еміграції
(“Вільна Франція”) – в Лондоні. Поступово відбувалося об’єднання
національно-визвольних сил і розвиток їх організаційної структури.

339

Частина четверта

/

Історія держави і права
Новітнього часу

Після об’єднання французького і лондонського центрів у травні 1943
року в Алжирі був створений єдиний Французький комітет національ-
ного визволення. У 1944 році він був перетворений на Тимчасовий уряд
Французької республіки на чолі з де Голлем. Одночасно була сформо-
вана Консультативна асамблея, до якої увійшли представники всіх
політичних партій і груп, що боролися за визволення Франції.

Влітку 1944 року правлячі кола США і Англії відкрили нарешті
другий фронт. Англо-америкаиські війська висадилися у Франції.
У серпні 1944 року під керівництвом комуністичної партії спалах-
нуло повстання в Парижі. Столиця Франції була звільнена від гіт-
лерівців ще до приходу американських і англійських військ. На кінець
1944 року Франція в основному була звільнена.
;, Тимчасовий уряд на чолі з де Голлем, до якого увійшли два ко-
муністи, здійснював управління країною в.перший період після звіль-
нення-в 1944-1946 роках.

Боротьба за демократичну конституцію після закінчення Дру-
,„гої світової війни. Перед післявоєнною Францією постало безліч
важливих проблем: економічних, соціальних, політичних. Однак цен-
тральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо
якого розгорнулася гостра боротьба, стало питання нового держав-
ного ладу, проблема нової конституції Франції.

Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи розвитку
державного ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до
появи значної кількості програм, розмежування політичних сил.

Наприкінці війни серед політичних партій відбулися зміни.

Найавторитетнішою, наймаеовішою партією стала комуністич-
на партія Франції. Навколо неї об’єдналися численні прогресивні
організації країни: Асоціація колишніх партизанів, Спілка республі-
канської молоді. Спілка французьких жінок тощо.

Другою за своїм авторитетом була створена в 1944 році партія
Народно-республіканського руху (МРП), яка відбивала інтереси
монополістичного капіталу.

Буржуазні учасники руху Опору утворили в 1945 році Демокра-
тичну і соціалістичну спілку опору (ЮДСР). ‘.

Значно похитнулися позиції таких партій, як радикали і радикал-
соціалісти.

Серйозних змін у соціальному складі зазнавала соціалістична
партія, значну частину якої становила дрібна буржуазія.

340

Розвиток бурмсуазної держави
XX столітті

На цьому партійному фоні і розгорнулася боротьба за майбутню
конституцію Франції, в ході якої були сформульовані три основні

програми:

1. Комуністи вважали необхідним створити демократичну пар- і

ламентську республіку з суверенними Національними зборами. Другу
палату вони хотіли скасувати, владу президента обмежити. Комуні-
сти вважали необхідним дати в Конституції перелік основних прав

і свобод людини і громадянина.

2. Генерал де Голль намагався побудувати президентську респуб-
ліку, де буде сильний голова держави, авторитетний уряд.

3. Радикали пропонували відновити Конституцію 1875 року

і Третю республіку.

Більшість політиків наполягала на необхідності прийняття нової
Конституції. У серпні 1945 року Тимчасовий уряд Франції вирішив ;

провести вибори до Установчих зборів і референдум. Виборці повинні ^
були відповісти на два запитання: 1) хочете ви, щоб була прийнята нова
конституція чи щоб залишились у силі конституційні закони 1875 року? ,
2) чи вважаєте ви, що проект конституції, прийнятий Установчими
зборами, слід затвердити на референдумі? Більшість виборців 21 жовт-г;

ня 1945 року дала позитивну відповідь на обидва запитання.

На виборах до Установчих зборів найбільшу кількість голосів
зібрали комуністи (більше п’яти мільйонів), які увійшли доскладу
уряду на чолі з генералом де Голлем..Незабаром відбувся конфлікт
між Установчими зборами і де Голлем, внаслідок чого він у січні 1946

року подав у відставку.

У квітні 1946 року проект конституції, побудований на комуні-
стичних засадах (однопалатний парламент, обмеження президентсь-
кої влади тощо) був схвалений Установчими зборами, але на рефе-
рендумі 5 травня 1946 року був відхилений більшістю французів, які

сказали “Ні”.

У червні 1946 року відбулися нові вибори до Установчих зборів. Дру-
гий проект був компромісним, він ураховував платформи різних політич-
них партій і на референдумі 13 жовтня 1946 року був затверджений.

Конституція 1946 року. Нова конституція, яка була вже п’ятнад-
цятою в історії Франції, проголошувала, що “всяка людська істота
незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід’ємні і священні
права”. Основний закон урочисто підтверджував “права і свободи
людини і громадянина, котрі освятила Декларація прав 1789 року”.

Частина четверта

/

Історія держави і права
Новітнього часу

У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важ-
ливі “економічні, політичні і соціальні принципи”. Жінкам гаранту-
валися у всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен -пра-
цювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на
утворення профспілок і роботу в них, на страйк “в межах закону”,
на колективний договір. Нація гарантує всім, було сказано в Консти-
туції, зокрема дітям, матерям і літнім трудівникам, “охорону здоров’я,
матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля”. Організація “су-
спільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів” проголошу-
валась обов’язком держави.

За формою правління Франція була “світською, демократичною
і соціальною” парламентською республікою.

Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради
Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збори – на за-
садах загального і прямого виборчого права на п’ять років. Рада Рес-
публіки – комунами і департаментами на засадах загального і не-
прямого виборчого права.

Державний лад Франції за Конституцією 1946 року

342

Розвиток бурмсуазної держави\
в XX столітті \

Розділ І

Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим ор-
ганом країни, який не міг “передати це право” (ст. 13), тобто делегу-
вати свої законодавчі повноваження. Національні збори мали винят-
кове право ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголо-
шення війни і т.ін.

Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації
не були обов’язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вно-
сила поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами.

Главою держави був президент республіки, який обирався на су-
місному засіданні палат парламенту строком на сім років (ст. 29). Він
призначав голову уряду, державних радників, членів Верховної ради
і Комітету Національної оборони, головував у раді міністрів. Прези-
дент промульгує закони протягом десяти днів, підписує і ратифікує
міжнародні договори і т.д. Однак, ніяких надзвичайних повноважень
Конституція президенту не надавала. Більше того, кожен акт президен-
та підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст. 38).

Виконавча влада, за конституцією, вручалася раді міністрів на
чолі з її головою. Цей орган очолював безпосереднє державне управ-
ління країною. В його розпорядженні знаходився розгалужений бю-
рократичний чиновницький апарат.

Конституція покладала на міністрів колективну відповідаль-
ність перед Національними зборами за загальну політику кабінету
ї індивідуальну відповідальність за їх особисту діяльність. Працю-
вав уряд під контролем Національних зборів, які мали можливість
абсолютною більшістю голосів відмовити кабінету в довірі. Така
відмова тягла за собою колективну відставку кабінету. Але, якщо
Протягом вісімнадцяти місяців відбудуться дві міністерські кризи,
рада міністрів “може прийняти рішення про розпуск Національних
зборів” (ст. 51).

Конституція зберегла в недоторканності колишню систему місце-
вого управління і суворий контроль з боку уряду за органами місце-
вого самоврядування.

Перегляд Конституції 1946 року. Становлення державного ладу
Франції в тій формі, яка була закріплена Конституцією 1946 року, не
було повністю проведене в життя. Політична система, яка базувалася
на класичному парламентаризмі, виявилася нездатною швидко і актив-
но реагувати на складні соціально-економічні проблеми. Через це від-
бувалися постійні зміни в політичному режимі Четвертої республіки.

343

Частина четверта

/

Історія держави і права
Новітнього часу

Наприкінці 1946 року відбулися вибори Національних зборів, які
проводилися на основі пропорційної виборчої системи. Компартія зі-
брала близько шести мільйонів голосів і провела в Національні збори
182 депутати. П’ять комуністів увійшли до складу уряду. Четверо з них
очолили міністерства: охорони здоров’я, праці, оборони, реконструкції.
П’ятим був генеральний секретар КПФ М. Торез, який посів пост віце-
голови ради міністрів Франції. Усі вони сподівалися відновити зако-
нодавство Народного фронту, провести демократичні перетворення.

Все це добре розуміли реакційні кола^які негайно вжили заходів.

У квітні 1947 року почався страйк на заводі “Рено” з приводу
введення преміальної системи заробітної плати. Конфлікт дійшов до
уряду, де страйкарів підтримали тільки комуністи, а увесь склад уряду
був на боці адміністрації заводу. Розбіжності серед членів уряду були
використані проти комуністів. Їх звинуватили в підриві принципу
міністерської солідарності і відправили у відставку. Це був фактич-
но державний переворот.

Далі відбулася заміна пропорційної системи голосування, яка да-
вала перевагу компартії, на мажоритарну. У 1947 році мажоритарна
система в два тури голосування вводиться на муніципальних виборах,
у 1948 році – на виборах до Ради республіки, у 1949 році – на вибо-
рах до генеральних рад департаментів, і, нарешті, в 1951 році – на
виборах до Національних зборів. Відповідно до закону від 8 травня
1951 року партія або блок партій, які на виборах до Національних
зборів набрали в якому-небудь окрузі понад п’ятдесят відсотків го-
лосів, отримували всі депутатські мандати від цього округу. Після
цього на виборах 1951 року компартія зібрала більше п’яти мільйонів
голосів і отримала дев’яносто вісім депутатських місць (проти 18Ї
– у 1946 році).

У 1951 році Національні збори приймають резолюцію про пере-
гляд Конституції 1946 року. У 1954 році була проведена конституційна
реформа. Відбулося фактичне посилення ролі і впливу президент;

республіки, значно розширилися права і можливості уряду, простішия
став процес його формування. Змінився статус верхньої палати – Ради
республіки, якій були надані майже всі права і повноваження довоєн-
ного сенату.

Більшого реакція зробити не змогла, Конституція 1946 року ви-
стояла.

У 1956 році на виборах до Національних зборів компартія знов
здобула перемогу. Ідея Народного фронту стає популярною. З друге

344

Розвиток бурмсуазної держави
в XX столітті

\

Розділ І

го боку, монополістична буржуазія вимагає ліквідації демократичних
інститутів, вона прагне до сильної президентської влади. Так утво-
рюються умови для ліквідації Четвертої республіки.

§ 3. П’ята республіка

У 1957 році у Франції підіймається нова хвиля
соціально-політичних суперечностей, які були обумовлені війною в
Алжирі, підвищенням цін, зростанням залежності від США і т.д.

Політичні партії по-різному намагаються вивести країну з кри-
зи. Комуністи закликають до створення нового Народного фронту,
водночас активізуються профашистські елементи. У травні 1958 року
спалахує заколот військових у Алжирі. За таких умов 1 червня 1958
року парламент доручає генералу де Голлю сформувати уряд і надає
йому надзвичайні повноваження.

Де Голль розпускає Національні збори на “канікули” і створює
комісію для підготовки нової Конституції. Через 20 днів проект Кон-
ституції був готовий, а 28 вересня 1958 року він був схвалений на
референдумі. Шостого жовтня 1958 року Конституція П’ятої респуб-
ліки набрала чинності.

Структура Конституції 1958 року відрізняється від попередньої
Конституції 1946 року. Невелика за обсягом преамбула хоч і згадує
про права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це
було в Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних
прав громадян. Побудована нова Конституція за такою схемою: пре-
зидент-уряд-парламент.

Центр всієї політичної системи за Конституцією – президент
Республіки. Обирається він особливою колегією вибірників на сім
років. Президент “стежить за додержанням Конституції”, забезпечує
своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів.
“Він є гарантом національної незалежності, територіальної ціліс-
ності” (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призна-
чає прем’єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначен-
ня на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил і т.ін.
Президент республіки обнародує закони протягом п’ятнадцяти діб,
він може до закінчення цього терміну вимагати від парламенту но-
вого обговорення закону. Президент має право передати на референ-
дум законопроект, що стосується організації державної влади; може
достроково розпустити національні збори.

Ї4.
•іУ Німеччині закон про введення восьмигодинного робочого дня був
прийнятий у 1918 році, у Франції- у 1919 році. Услід за цим закО-

398

Основні змінну праві
буруїсуазних країн

\

Розділ III

нодавство Народного фронту встановлює сорокагодинний робочий
тиждень і оплачену відпустку.

Після Другої світової війни законодавство про восьмигодинний
робочий день було поновлене в Німеччині та Італії, введене в Японії.
Професійні спілки в ряді країн домоглися скорочення робочого тиж-
ня до сорока – сорока двох годин і встановлення мінімального рівня
заробітної платні. Але країн, де встановлений мінімум заробітної
платні, поки ще небагато – це Англія, Франція, США і деякі інші.

У XX столітті в більшості економічно розвинутих країн трудящі
домоглися прийняття законів про соціальне страхування.

У 1935 році конгрес США прийняв закон, що встановлював пенсії
за втратою годувальника. Принцип був таким: кошти, які надходили
на потреби соціального страхування, утворювалися за рахунок самих
працюючих. Подібний закон в Англії був прийнятий 1946 року. Більш
прогресивним було французьке законодавство про соціальне страху-
вання 1945-1946 років. Воно надавало право на пенсію кустарям, ре-
місникам тощо, передбачало пенсії за віком, за інвалідністю, у зв’яз-
ку з втратою годувальника, матеріальне забезпечення в разі хвороби
або втрати працездатності. Такі категорії трудящих, як шахтарі, мали
додаткові пільги.

§ 4. Кримінальне право

1 Іоглиблення соціальних суперечностей, напру-
жена криміногенна обстановка в XX столітті вимагали вдосконалення
механізму боротьби зі злочинністю, внесення істотних змін у кримі-
нальне законодавство.

У розвитку кримінального права досить виразно виявляються дві
тенденції. З одного боку, відбувається посилення кримінальної реп-
ресії, зростання правового примусу, а з другого – декриміналізація,
вплив демократичних ідей. Поширюються нові кримінально-правові
концепції. У законодавство вводиться поняття небезпечного, або пе-
редделіктного стану, і до осіб, що знаходяться в такому стані, кри-
мінальний закон дозволяє застосовувати особливі репресивні санкції –
“заходи соціального захисту”. Відверто реакційний характер інсти-
тут “небезпечного стану” мав в умовах фашистських, диктаторських
режимів. Подібну роль відігравала і доктрина “небезпечної тенден-
ції”. Повсякденним явищем стають у боротьбі зі злочинністю над-
звичайне законодавство і позасудова репресія.

Частина четверта

/

Історія держави і права
Новітнього часу

Усі ці риси добре помітні в кримінальному праві окремих держав.

Так, у Франції довгий час діяв Кримінальний кодекс 1810 року,
до якого неодноразово вносилися різного роду доповнення і зміни.
Значно посилив каральні санкції закон, прийнятий 4 червня 1960 року.
Для шістнадцяти, складів злочинів єдиною мірою покарання визна-
валася смертна кара. Для інших складів передбачалися довічне
ув’язнення, довічний гамівний дім, ув’язнення на строк від десяти
до двадцяти років. Усього було переглянуто 38 статей Кримінально-
го кодексу 1810 року.

У 1992 році був прийнятий, а в 1994 році набрав чинності новий
Кримінальний кодекс Франції, який втілив сучасні тенденції в кри-
мінально-правовій політиці країни. Кодекс продовжує курс на поси-
лення кримінальної відповідальності за особливо небезпечні злочи-
ни (тероризм, виробництво і поширення наркотиків, рекет і т.ін.), але
одночасно передбачає певну гуманізацію покарань. Так, у ньому за-
мінена смертна кара довічним ув’язненням.

За часів Народного фронту в 30-х роках було видано декілька за-
. конів, спрямованих проти фашистських виступів: “Про носіння зброї
під час демонстрацій”, “Про розпуск бойових груп і приватної міліції”
і т.ін. З метою захисту зовнішньої безпеки в 1934, 1939 і 1940 роках
приймаються закони про шпигунство.

У зв’язку з катастрофічним зменшенням дітородіння у Франції
уряд сподівався виправити становище за допомогою кримінальних
законів 1920,1924,1934 років, які встановлювали покарання за підбу-
рювання до аборту, залишення сім’ї тощо.

Після Другої світової війни основну увагу кримінальне законо-
давство приділяє політичним злочинам, боротьбі з робітничим рухом.
У 1947 році з’являється Закон Шумана (“Про захист республіки”).
Десятирічне ув’язнення загрожувало тим, хто організовував страй-
ки і боровся з штрейкбрехерами. Декретом, виданим у 1950 році, бо-
ротьба проти перевезення зброї прирівнювалася до “державної зра-
ди”. Щоправда, поступово відбувалася демократизація кримінально-
го права: в 1981 році була скасована кара на смерть, покарання за деякі
злочини було обмежене штрафами.

Кримінальне право Англії все ще залишається архаїчним, неко-
дифікованим. Однак і тут відбувалися певні зміни: у 1967 році Зако-
ном про кримінальне право був скасований розподіл злочинів на
фелонію і місдимінор, зросла кількість парламентських актів, при-
свячених кримінальному праву.

400

Основні зміни у праві
бурмсуазпчх країн

\

Розділ III

Увага приділялася політичним злочинам. Акт про поліцію 1919
року вимагав карати як злочинців тих, хто підмовляв представників
поліції не виконувати накази своїх начальників. Закон про смуту 1934
року передбачав кримінальне покарання за будь-які форми револю-
ційної агітації серед моряків. Можливість застосовувати кримінальні
покарання надавали уряду Акти про надзвичайні повноваження 1939
і 1940 років. Виданий у 1940 році акт про зраду передбачав як пока-
рання кару на смерть для тих, хто допомагає ворогу. Дуже широкі
формулювання цього закону надавали владі можливість застосову-
вати його проти прогресивних сил.

Заслуговує на увагу і Закон 1948 року, присвячений боротьбі з
рецидивістами, який постановляв, що “звиклі злочинці” за певних
умов можуть бути засудженими зверх покарання, що було передба-
чене законом, до додаткового превентивного ув’язнення на строк
від п’яти до чотирнадцяти років. І лише 1967 року це правило було
скасоване.

У XX столітті в кримінальному праві Сполучених Штатів дія-
ли так звана судова правотворчість і закон. Кримінальне законодав-
ство підрозділялося на федеральне і законодавство штатів. Криміналь-
не федеральне законодавство було систематизоване. У 1909 році
приймається Кримінальний кодекс США, який після певного перероб-
лення в 1948 році був включений до Зводу законів США. До сфери фе-
дерального законодавства належало підроблення монети, піратство,
зрада. Усі інші злочини віднесено до компетенції штатів, де діє, як
правило, прецедентне право. Свої кримінальні кодекси мали лише такі
штати, як Нью-Йорк, Міннесота, Вісконсин. У 1962 році був розроб-
лений типовий Кримінальний кодекс, рекомендований для законодав-
ства окремих штатів. У 1967 році він був прийнятий штатом Нью-Йорк.

Кримінальне законодавство Сполучених Штатів розвивалося досить
активно. З 1920 до 1933 року діяв так званий Сухий закон, який наочно
показав усю непридатність боротьби з алкоголізмом шляхом застосування
кримінальних покарань. В окремих штатах у 1928-1930 роках прийма-
лися Закони про рецидивістів. Згідно з ними, якщо особа вчинила по-
вторний злочин, то максимум покарання, передбачений у законі, ставав
мінімумом. За скоєння третього злочину покаранням ставало довічне
ув’язнення. У 1933 році був прийнятий Закон про державну таємницю,
який застосовувався не тільки проти шпигунів, але і проти опозиції.

Використовувалося для боротьби з робітничим рухом і загаль-
нокримінальне законодавство. У 1920 році були заарештовані Сакко

^Частина Четверта

/

Історія дерзісави і права
Новітнього часу

і Ванцетті, які намагалися створити професійнуспілку серед італійсь-
ких іммігрантів. Їх звинуватили у вбивстві і 1927 року стратили на
електричному стільці. У 1919-1920 роках у більшості штатів були
прийняті закони про злочинний синдикалізм, злочинний анархізм, що
“нерідко використовувалися для переслідування комуністів і активістів
робітничого руху. У 1940 році з’явився Закон Сміта (про реєстрацію
іноземців), який спочатку був спрямований проти фашистських орга-
нізацій, але невдовзі перетворився на антикомуністичний.

Ще ширшу систему переслідувань за політичні погляди перед-
бачали кримінальні закони, прийняті після Другої світової війни.
Відверто реакційний Закон про внутрішню безпеку (Закон Маккаре-
на-Вудда) був прийнятий 1950 року. Він був доповнений 1954 року
законом “Про контроль за комуністичною діяльністю”. Комуністичні
організації повинні були зареєструватися в міністерстві юстиції. Від-
мова від реєстрації каралася штрафом у десять тисяч доларів або
ув’язненням до п’яти років. Верховний суд США визнав цей закон
антиконституційним. Також діяв і закон Лендрама-Гріффіна, прий-
нятий 1959 року і спрямований проти профспілок.

У Німеччині в період Веймарської республіки зберігалася дія
Кримінального кодексу 1871 року, до якого були внесені численні
поправки. Видавалися і нові кримінальні законодавчі акти, наприк-
лад, указ президента від 26 вересня 1923 року, який ввів смертну кару
за “антидержавну діяльність”, а також указ від 29 січня 1920 року,
що посилив покарання за підбурювання до страйку.

У нацистській Німеччині був установлений режим відвертого
терористичного придушення політичних супротивників. Укази 1933
року Про захист німецького народу, Про захист народу і держави
анулювали систему ліберально-демократичної законності. Великого
поширення набула позасудова розправа.

Після закінчення Другої світової війни нацистське законодавство
було скасоване і відновлена дія Кримінального кодексу 1871 року.
Після прийняття Конституції ФРН 1949 року протягом 1969-1975
років відбулася реформа Кримінального кодексу 1871 року, внаслі-
док якої Кодекс отримав більш чітку структуру, з нього були вилу-
чені деякі склади злочинів, штрафні санкції в багатьох випадках за-
мінили більш тяжкі покарання.

Протягом XX століття в Японії літ Кримінальний кодекс 1907
року. За цей час лише незначна кількість його статей зазнала змін.
Кодекс не провадив детальної класифікації складів злочинів, встанов-

402

Основні зміни у праві
бурмсуазних країн

\

Розділ III

лював надзвичайно широкі межі покарань, які міг обрати суддя, ви-
знавав широку свободу судового розсуду У 1972 році міністерство
юстиції опублікувало проект нового Кримінального кодексу, але про-
відні юристи Японії виступили проти нього.

Розвивалося в Японії законодавство про політичні злочини. У
1925 році був прийнятий парламентом Закон “Про охорону громадсь-
кого порядку”, який кваліфікував як політичний злочин участь в
організації, яка ставила за мету “змінити державний лад або знищи-
ти систему приватної власності”. Винних чекала кара у вигляді ка-
торжних робіт або тюремного ув’язнення на строк до десяти років.

У 1928 році в Японії ввели смертну кару за антиурядову пропаганду
і діяльність. У 1948-1950 роках парламент’країни прийняв закони,
що забороняли робітникам державних і муніципальних підприємств
брати участь у страйках.

в

исновки

Підручник з історії держави і права зарубіжних країн увібрав у
себе безліч фактів і конкретних подій політичного життя. Він аналі-
зує діяльність різноманітних державних і правових інститутів і не
тільки розкриває складний і суперечливий процес виникнення та
розвитку держави і права, але й надає необхідний матеріал, щоб зро-
бити певні висновки.

Особлива увага в підручнику приділена показу тривалого і склад-
ного процесу виникнення держави – цієї регулюючої сили, що стоїть
над суспільством. Внаслідок розкладу первіснообщинного ладу, по-
яви приватної власності, розвитку соціальної стратифікації цей про-
цес уже в країнах Стародавнього Сходу набував виразно політично-
го характеру. Внаслідок поглиблення соціальної диференціації дер-
жавний механізм ставав підпорядкованим панівній верхівці, яка
ставила його на службу своїм класовим інтересам.

Проте державна влада, що, як правило, задовольняє вузькокла-
сові інтереси, водночас виконує і суспільні функції, служить всьому
суспільству. Так, наприклад, вона дбає про оборону території, про
захист життя, здоров’я та майна громадян, сприяє боротьбі з наслідка-
ми стихійного лиха і т.ін.

У підручнику йдеться про те, що держава і право не залишаються
незмінними протягом своєї історії, розкривається зміст держави і пра-
ва не як заздалегідь даних, застиглих громадських інститутів, а як явищ,
що знаходяться в постійних змінах і безперервному розвитку. З момен-
ту виникнення держави і права відбувається поступальний процес
розвитку державно-правових інститутів. При цьому держава і право
розвиваються по висхідній лінії, минаючи такі етапи, як Стародавній
світ. Середньовіччя, періоди Нової та Новітньої історії.

Через усі відмінності та розмаїття подій і явищ прокладають
шлях загальні закономірності розвитку. Щоб краще розкрити такі
закономірності, показати їх сутність, матеріал у підручнику система-
тизовано, зроблено його розподіл на внутрішні етапи, оскільки кож-
ному такому етапу, кожному державному угрупованню були прита-
манні свої закономірності розвитку. Проте, спираючись на загальні
закономірності, слід враховувати конкретно-історичний прояв специ-
фічних рис розвитку державного і правового життя в усіх подробицях.

Виступаючи як відбиток певної громадянської спільноти, держа-
во і право набувають водночас того чи іншого ступеня відносної са-
мостійності. У подальшому розвитку вони починають функціонувати,
йдучи за своєю внутрішньою логікою розвитку. Таким чином, у кожній
країні, у,кожному суспільстві формується індивідуальний облік дер-
жави, через те і загальні закономірності розвитку держави і права в
кожній країні проявляються неоднаково. Окрім того, загальна зако-
номірність державно-правового розвитку і прояв цієї закономірності
в межах конкретної держави з усіма відмінностями і модифікаціями
можуть бути різними впродовж певного, інколи досить тривалого, часу.

Аналіз державних форм та правових інститутів, проведений у
підручнику, дає підстави твердити про наступність державно-право-
вого розвитку. У кожному історичному періоді – від Стародавнього
світу до Новітньої історії -• держава має свої відмінності, свою сис-
тему державних установ і правових інститутів. Перехід до другого
періоду означає заперечення попередньої державності та її складо-
вих частин і виникнення нової і за змістом, і за формою державної
структури. Однак це ажніяк не означає, що стара держава зазнає при
цьому цілковитого руйнування. Деякі її принципи побудови та діяль-
ності, окремі елементи державного механізму зберігаються і в новій
державі і використовуються в її державотворенні. Подібна наступ-
ність властива і правовим інститутам, і навіть системам права. При-
кладом може бути римське право, яке пережило свого творця. Вже
після загибелі Римської імперії в країнах Західної Європи відбува-
лася рецепція римського цивільного права, яке згодом було покладе-
но і в основу буржуазного права.

Історичний процес виступає як висхідний і поступальний розви-
ток, однак з певними відступами і відхиленнями, що обумовлені різно-
манітними соціально-політичними факторами. Держава кожного но-
вого історичного періоду є запереченням попередньої держави. Вона
уособлює в собі нові цінності, які відповідають тим потребам, що на-
зріли. У цьому діалектичному поєднанні заперечення, наступності і
новоутворення і полягає сутність державно-правового розвитку.

Вивчаючи минуле, історія держави і права зарубіжних країн до-
помагає краще зрозуміти теперішнє і майбутнє. Підручник, який де-
тально аналізує діяльність державно-правових структур різних країн,
підтверджує можливість використання в сучасному суспільно-по-
літичному житті вже набутого досвіду функціонування державних
структур і правових інститутів.

в

исновки

Підручник з історії держави і права зарубіжних країн увібрав у
себе безліч фактів і конкретних подій політичного житгя. Він аналі-
зує діяльність різноманітних державних і правових інститутів і не
тільки розкриває складний і суперечливий процес виникнення та
розвитку держави і права, але й надає необхідний матеріал, щоб зро-
бити певні висновки.

Особлива увага в підручнику приділена показу тривалого і склад-
ного процесу виникнення держави – цієї регулюючої сили, що стоїть
над суспільством. Внаслідок розкладу первіснообщинного ладу, по-
яви приватної власності, розвитку соціальної стратифікації цей про-
цес уже в країнах Стародавнього Сходу набував виразно політично-
го характеру. Внаслідок поглиблення соціальної диференціації дер-
жавний механізм ставав підпорядкованим панівній верхівці, яка
ставила його на службу своїм класовим інтересам.

Проте державна влада, що, як правило, задовольняє вузькокла-
сові інтереси, водночас виконує і суспільні функції, служить всьому
суспільству. Так, наприклад, вона дбає про оборону території, про
захист життя, здоров’я та майна громадян, сприяє боротьбі з наслідка-
ми стихійного лиха і т.ін.

У підручнику йдеться про те, що держава і право не залишаються
незмінними протягом своєї історії, розкривається зміст держави і пра-
ва не як заздалегідь даних, застиглих громадських інститутів, а як явищ,
що знаходяться в постійних змінах і безперервному розвитку. З момен-
ту виникнення держави і права відбувається поступальний процес
розвитку державно-правових інститутів. При цьому держава і право
розвиваються по висхідній лінії, минаючи такі етапи, як Стародавній
світ. Середньовіччя, періоди Нової та Новітньої історії.

Через усі відмінності та розмаїття подій і явищ прокладають
шлях загальні закономірності розвитку. Щоб краще розкрити такі
закономірності, показати їх сутність, матеріал у підручнику система-
тизовано, зроблено його розподіл на внутрішні етапи, оскільки кож-
ному такому етапу, кожному державному угрупованню були прита-
манні свої закономірності розвитку. Проте, спираючись на загальні
закономірності, слід враховувати конкретно-історичний прояв специ-
фічних рис розвитку державного і правового життя в усіх подробицях.

Й^’ , ‘ •

Висновки

Виступаючи як відбиток певної громадянської спільноти, держа-
во і право набувають водночас того чи іншого ступеня відносної са-
мостійності. У подальшому розвитку вони починають функціонувати,
йдучи за своєю внутрішньою логікою розвитку. Таким чином, у кожній
країні, у .кожному суспільстві формується індивідуальний облік дер-
жави, через те і загальні закономірності розвитку держави і права в
кожній країні проявляються неоднаково. Окрім того, загальна зако-
номірність державно-правового розвитку і прояв цієї закономірності
в межах конкретної держави з усіма відмінностями і модифікаціями
можуть бути різними впродовж певного, інколи досить тривалого, часу.

Аналіз державних форм та правових інститутів, проведений у
підручнику, дає підстави твердити про наступність державно-право-
вого розвитку. У кожному історичному періоді – від Стародавнього
світу до Новітньої історії–держава має свої відмінності, свою сис-
тему державних установ і правових інститутів. Перехід до другого
періоду означає заперечення попередньої державності та її складо-
вих частин і виникнення нової і за змістом, і за формою державної
структури. Однак це ажніяк не означає, що стара держава зазнає при
цьому цілковитого руйнування. Деякі її принципи побудови та діяль-
ності, окремі елементи державного механізму зберігаються і в новій
державі і використовуються в її державотворенні. Подібна наступ-
ність властива і правовим інститутам, і навіть системам права. При-
кладом може бути римське право, яке пережило свого творця. Вже
після загибелі Римської імперії в країнах Західної Європи відбува-
лася рецепція римського цивільного права, яке згодом було покладе-
но і в основу буржуазного права.

Історичний процес виступає як висхідний і поступальний розви-
ток, однак з певними відступами і відхиленнями, що обумовлені різно-
манітними соціально-політичними факторами. Держава кожного но-
вого історичного періоду є запереченням попередньої держави. Вона
уособлює в собі нові цінності, які відповідають тим потребам, що на-
зріли. У цьому діалектичному поєднанні заперечення, наступності і
новоутворення і полягає сутність державно-правового розвитку.

Вивчаючи минуле, історія держави і права зарубіжних країн до-
помагає краще зрозуміти теперішнє і майбутнє. Підручник, який де-
тально аналізує діяльність державно-правових структур різних країн,
підтверджує можливість використання в сучасному суспільно-по-
літичному житті вже набутого досвіду функціонування державних
структур і правових інститутів.

с

•писок
рекомендованої літератури

Підручники

Батьір К.И. Всеобщая история государства й права. М.: Юристь, 1998.
История государства й права зарубежньїх стран: Рабовладельческое й й
феодальнеє государство. М.: Юрид. лит., 1980. І
і; •• • Иетория государства й права зарубежньїх етран.; М.: Изд-во МГУ? 1988. |

^-ї. , . , І
История государства й права зарубежньїх стран. М.: Изд-во МГУ, 1991. ,1

!.Ч.’2. . : ! ‘ ‘ .^. . ^ .. ,-.,… І

: История государства й права зарубежньїх стран. В 2-у. ч. М.: Норма,
1997.4.1. • – ‘ -/ ‘• –..^^•.-.-•.-1.,, ,•..-;.:. ‘•.11^-.:^.-1,

Черниловсіоїй З.М. Всеобщая иетория государства й права. М.: Юристь,
-1996. ,, , 1 ; ^ .’ ^-.,1.1„.I.V.I.. .’ ^.,–
юриздат, 1958. ‘

Громаков Б.С. История буржуазного государства й права в период обще-
; то кризиса капитализма: США, Великобританця, Франция, довоєнная Гер-
мания, Италия, ФРГ й Япония. М.: Изд-во ВЮЗИ, 1967.

Громаков Б.С., Лисневский З.В. История государства й права США
(1870-1917). Ростов: Изд-во Ростовск. ун-та, 1973.

Гутнова Е.В. Возникновение английского парламента: Из истории
английского общества й государства XIII века. М.: Изд-во МГУ, 1960.

Гуценко К.Ф. Судебная система США й ее классовая сущность. М.:

Юрид. лит., 1961.

Девяткина Т.Ф. Индийский национальньцг конгресе (1947-1964). М.:

Наука, 1970. •

Драбкин Я.С. Становление Веймарский республики. М.: Наука, 1978.

Дроніков В.К. Римське приватне право. К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1961.

Ерофеев Н.А. Английский колониализм в середине XIX века: Очерки.
М.: Наука, 1977.

Желубовская 3. Крушение Второй империи я возникновение.Третьей
республики во Франции. М.: Изд-во АН СССР, 1956.

Жидков О.А. История государства й права Древнего Востока. М.: Изд-
во УДН, 1963. ,,;

Жидков О.А. История государства й права стран Латинской Америки.
М.: Изд-во УДН, 1967.

Жидков О.А. История буржуазного права (до периода общего кризиса
.капитализма). М.: Изд-во УДН, 1971.

Иванян З.А. Бельїй дом: президенту й политика. М.: Изд-во полит.
лит., 1975.

Из истории Германии нового й новейшего времени: Сб. статей. М.: Изд-
во АН СССР, 1958.

408

Список рекомендованої літератури

Ильинский И.П. Система органов власти й управлення ФРГ. М.:

МГИМО, 1977. ,

Исаев М. Французский уголовньш кодекс 1791 г. // Советское государ-
ство й право. 1941. №4. .

История буржуазного государства й права (1640-1917). М.: Вьісш. шко-
ла, 1964.

История права: Англия й Россия: Сб. статей. М.: Прогресе, 1990.

Калинович В.І. Сполучені Штати Америки (1776-1917). Львів: Вид-во
Львівськ. ун-ту, 1965.

Карлейль Т. История французской революции. М.: Мьісль, 1991.

Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки. К.: Веселка, 1993.

Катрич В.М. Історія рабовласницької держави та права стародавньої
Греції. К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1969.

, Катрич В.М. Держава і право стародавнього Риму. К.: Вид-во Київськ.
ун-ту, 1974.

Кечекьян С.Ф. Государство й право Древней Греции. М.: Юрид. лит,,
^63. ^
; “:?”;*;”.”;?•* 8-і” •’• а .і- ” ” &• & ;:” ” ” & і” а “• ” ‘” ”

Частина перша. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ..

Розділ І. ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

§ 1. Виникнення давньосхідної держави ,.,,,.,,….”
§ 4. Право античних держав .”,,.

,.”• ‘ї;'”;’-^11^’:1′ ‘. . п

і:.”.ї;…:.’..,…. .44

(•ї..”.””.”.:, ;”>-.”**•„”””””””,” 134

§ 4. Право. . і – ..•..,>.•…-….”… а *.„”•”.„…. .’.•„^(„’ 144

Частина третя. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
НОВОГО ЧАСУ .”…., ^

., 151

Розділ І. ВИНИКНЕННЯ БУРЖУАЗНОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА , *. 152

§ 1. Причини і передумови буржуазних революцій <. . ii. : xx ......: ........ ..>,.,.,,, “^і.;,.^. 209
§ 4. Подальший розвиток державних структур “Й” •,” 212

Глава II. СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ ..”..,,

214

§ 1. Соціально-економічний і політичний

розвиток США наприкінці XVIII століття –
у першій половині XIX століття “.””,.>.”””,,”о

214

217

§ 2. Громадянська війна 1861-1865 років “..”. -“”..”

§ 3. Економічні і політичні наслідки У,

громадянської війни ,””,,,”,„.””,”.*”” д^”” 218
§ 4. Еволюція державного ладу США у другій ^
половині XIX століття “”. > • > –

219

224

224
236

Глава III. ФВ\НЦІЯ ,”, „.;,..,.
§ 1. Розвиток буржуазної держави
в 1795-1870 роках. ,,..,,”.
§ 2. Паризька Комуна 1871 року .

Зміст

§ 3. Третя республіка у Франції
Глава IV. НІМЕЧЧИНА
Глава V. ЯПОНІЯ ….
Глава VI. КИТАЙ ….
Глава VII. ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА ,
Глава VIII. КОЛОНІАЛЬНІ ІМПЕРІЇ ,

Глава IX. ВИНИКНЕННЯ 1 РОЗВИТОК

:;; БУРЖУАЗНОГО ПРАВА ……….,,. * 275

|§ 1. Англосаксонська система буржуазного •’; ^ ^

ПрЗВЗ •Ї ^ й •У Я V Й -У •X •Ї •ї •ї- № ї •••і- & " •і- .Ї ' * * >,”…”….”‘”*” 339

§ 3. П’ята республіка “,””, Я

§ 1. Остаточний розп’ я
колоніальної ІМР ‘й
§ 2. Криза Француз •
§ 3. Утворення Ре – г

Розділ III. ОСНОВНІ ЗУ

•>

§ 1. Джерела
§ 2. Цивільї
§ 3. Трудо’
§ 4. Криу

ВИСНОВКИ
СПИСОК РЬ.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020